Науковий вісник Mежибіж 1`2016

Управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької обласної державної адміністрації Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» Хмельницька обласна організація Національної спілки краєзнавців України

СТАРО ДАВН І Й М ЕДЖИ БІ Ж В І СТО РИ КО КУЛ ЬТУРН І Й СП АДЩИ Н І УКРАЇН И :

науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства

МЕЖИБІЖ Н А У К О В И Й

В І С Н И К

1'2016

Хмельницький, 2016

УДК 94 (477.43/44) ББК 63.3(4Укр3) С 24 Рецензенти: П. П. Брицький – доктор історичних наук, професор (м. Чернівці), О. П. Григоренко – доктор історичних наук, професор (м. Хмельницький)

С 24

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства (Науковий вісник «Межибіж») / Упр. культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької ОДА, Держ. історико­культ. заповідник «Межибіж», Хмельницька обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України. – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2016. – № 1. – 360 с.

У збірнику вміщені статті за підсумками П’ятнадцятої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи», яка відбулася 24 червня 2016 року в Державному історико­культурному заповіднику «Межибіж». В публікаціях на основі широкого кола джерел, які переважно вперше вводяться в науковій обіг, розглядаються актуальні проблеми збереження, дослідження та пристосування пам’яток історії і архітектури України і зарубіжжя, зв’язок об’єктів нерухомої спадщини з культурним ландшафтом, використання пам’яток з метою розвитку заповідної та музейної справи. Матеріали друкуються в авторській редакції. Редакційна колегія: доктор історичних наук, професор А. Г. Філінюк (співголова); О. Г. Погорілець (співголова); доктор історичних наук, професор Баженов Л. В. (співголова); доктор історичних наук, професор В. П. Газін; доктор історичних наук, професор О. М. Завальнюк; доктор історичних наук, професор А. С. Копилов; доктор історичних наук, професор В. С. Лозовий; доктор історичних наук, професор В. С. Прокопчук; доктор історичних наук, професор В. С. Степанков; кандидат історичних наук А. М. Трембіцький; І. В. Западенко (відп. секретар).

Рекомендовано до друку Вченою радою Державного історико­культурного заповідника «Межибіж» (протокол №3 від 23 червня 2016 р.) та ухвалою Центру дослідження історії Поділля (протокол № 5 від 25 серпня 2016 р.)

Текст доступний на умовах ліцензії "Creative Commons із зазначенням авторства ­ Поширення на тих самих умовах"

© ДІКЗ «Межибіж», 2016 © Автори публікацій, 2016

Світлій пам’яті краєзнавця, історика, музейника Мирослава Васильовича Пінчака ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

З М І СТ

Ірина Леськів. Пам’яті Мирослава Пінчака ....................................................................................... 7 Рік ювілеїв Меджибожа ­ 2016­й ......................................................................................................... 9 Лев Баженов. Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» – провідний науково­ краєзнавчий центр України та Поділля­Хмельниччини ....................................................................... 10 Юрій Мицик, Інна Тарасенко. Дещо з історії старого Меджибожа .............................................. 15 Олег Погорілець. Реставрація палацу Сенявських у Меджибізькій фортеці: дослідження, концепції, музеєфікація ............................................................................................................................ 17 Розділ І. Дослідження, реставрація, охорона та використання пам’яток .............................. 22 Гинтарас Джевёнас. Воссоздание дворца Великих князей Литовских в Вильнюсе ................. 22 Ігор Западенко. Палац Сенявських­Чарторийських у Меджибожі і палац Петера Фейгеля у Бетлановце (Словаччина): спільна типологія та історичні паралелі ................................................... 27 Вероніка Візнюк. Іконо­ і фотографічна галерея палацу Сенявських­Чарторийських у Меджибізькій фортеці .............................................................................................................................. 34 о. Петро Леськів, Ірина Леськів. Хронологія реставрації Замкової церкви у 2006­2015 роках .............. 40 Ірина Леськів. Опис документації з реставрації палацу Сенявських­Чарторийських з архіву ДІКЗ «Межибіж» ...................................................................................................................................... 43 Віктор Вєтров. Археологічні дослідження підземного ярусу палацу Меджибізької фортеці .......... 47 Олена Гончар. Меджибіж не став історико­архітектурним заповідником. До питання комплек­ сного збереження пам’яток смт. Меджибіж ........................................................................................... 54 Ігор Петраш. Охорона та використання історико­культурної спадщини м. Хмельницького в аспекті пам’яткоохоронної роботи в Україні і світі ............................................................................... 58 Світлана Коржик. Летичівський замок: погляд крізь віки ........................................................... 64 Наталія Дуда, Світлана Шлемкевич, Микола Закусов. Паркова зона як елемент впоряд­ кування магнатської садиби (на прикладі Підгірцівського палацово­паркового комплексу) .......... 71 Гудзій Ольга. Ржищівський замок XVI–XVIII століть .................................................................... 74 Сергій Маярчак. Бакотський скельний монастир ............................................................................ 79 Анна Кулішова, Валентин Пагор. Оборонні укріплення XVII­XVIII ст. Південного двору Старої фортеці в Кам’янці­Подільському .............................................................................................. 84 Валентин Пагор. Містобудівна еволюція Кам’янця­Подільського в кінці 1940­х­1960­х рр. ... 88 Надія Кукса. Археологічні студії у церкві Святого пророка Іллі в Суботові в середині ХХ – на початку ХХІ ст. ......................................................................................................................................... 92 Тетяна Крохмальна. Комплекс монастиря «Босих кармелітів» у Вишнівці ............................... 95 Сергій Шпаковський. Розроблення проектів меж територій, зон охорони та режимів використання окремих пам’яток археології у Меджибізькому археологічному мікрорегіоні ........ 103 Наталія Ганусевич. Храм Пресвятої Трійці смт. Микулинців: історія, будівництво, занепад та постання з руїн ........................................................................................................................................ 109 Амелія Шамраєва. Історична пам’ятка ХІХ ст. Переяслава­Хмельницького за часів Т. Г. Шевченка ... 116

4

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Амелія Шамраєва. Будинок з мезоніном в центрі Києва на Козиному Болоті за часу Т. Г. Шевченка .. 121 Віктор Дзьоник, Сергій Шпаковський. Дослідження та збереження пам’яток та об’єктів культурної спадщини Летичівського району Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області ............................................................................................................................ 129 Ірина Шевчик. Чернігівська церква святої Катерини: історія перебудов та ремонтів барокового собору ХVІІІ ст. ...................................................................................................................................... 137 Сергій Сергєєв. Стан укріплень чернігівської фортеці кін. XVII – сер. XVIII ст. ....................... 145 Тетяна Григоренко. Палац Даховських на Черкащині: давня історія та сумна перспектива ...... 151 Наталія Стрельбіцька, Володимир Халайцан. Палацово­паркові комплекси Хмельниччини ХІХ – поч. ХХ ст.: сучасний стан та перспективи розвитку .............................................................. 156 Ольга Панкова. Средневековая мечеть – архитектурно­исторический памятник Измаила ...... 160 Зоряна Мазуранчик. Монастир Святого Онуфрія – невід’ємна складова Літописного Збаража .... 167 Наталія Скоропляс. Золотопотоцький замок в контексті історичного розвитку і пристосування ... 169 Ірина Майба. Фортеця у Підзамочку – фортифікаційне укріплення поч. ХVІІ ст. на Бучаччині і як приклад оборонної архітектури Правобережної України .............................................................. 175 Андрій Климчук. Бучацька ратуша – визначна пам’ятка українського бароко .......................... 180 Наталія Марціяш. Комплекс фортифікаційних укріплень містечка Залізці: створення, занепад та пристосування на сучасному етапі ................................................................................................... 183 Оксана Брегін. Історія виникнення та занепаду фортеці «Окопи Святої Трійці». Яблоновський Ян Станіслав як найважливіша постать у будівництві оборонної фортеці в с. Окопи .................... 188 Ігор Старенький. Охоронні археологічні дослідження 2015 року в Кам’янці­Подільському .... 193 Валерій Саєнко. У пошуках сполій золотоординського періоду .................................................. 202 Володимир Парацій. Замки Тернопілля як об’єкти музеєфікації (з досвіду діяльності 1920­1930­х рр.) ...................................................................................................................................... 208 Володимир Парацій. Бережанський замковий комплекс сер. – др. пол. ХХ ст.: еволюція пам’ятки на фоні профанацій та позитивних акцентів ...................................................................... 217 Віктор Мороз, Володимир Мороз. Палац в с. Івашківцях: від розквіту до руйнації ................ 224 Богдан Тихий. З нових досліджень етапів розбудови Бережанського замку та його мистецького оформлення ............................................................................................................................................. 228 Розділ ІI. Пам’ятки в історико­культурному ландшафті: час, простір, соціум, особистості .... 236 Юрій Блажевич. Незабутні зустрічі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) – покровителем відродження православного життя на Хмельниччині ................................................ 236 Юрій Хоптяр. Інфраструктура шляхів сполучення Подільської губернії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) ....................................................................................................................................... 240 Костянтин Завальнюк, Олександр Вітюк, Тимофій Герасимов. Вінницькі «Мури» у добу Ук­ раїнської революції 1917­1920 рр. ........................................................................................................ 246 Віталій Моздір. Трансформаційні особливості господарсько­виробничої культури Подільського краю у кінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. ................................................................................. 254 Віктор Мороз, Володимир Мороз. Будівництво, руйнація та постання з руїн Св.­Миколаївської церкви ...................................................................................................................................................... 264 Віктор Мороз, Володимир Мороз. Ольга Романова – шеф 12­го Охтирського гусарського полку ... 273 Вадим Артюх, Ігор Дутка, Ірина Пущинська. Деякі призабуті археологічні відкриття минулих століть на території західного регіону України і приватне колекціонування. Проблемні питання збереження об’єктів культурної спадщини .......................................................................................... 278

5

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Руслан Підставка. Болохівська земля і Збараж: історико­географічні та генеалогічні аспекти дослідження ............................................................................................................................................ 284 Сергій Шпаковський, Сергій Семенчук, Олександр Григоренко. Науково­археологічна спадщина пам’яткоохоронця, дослідника, краєзнавця Івана Романовича Михальчишина (до 75­літнього ювілею) ............................................................................................................................... 288 Надія Стеньгач. Поділля в шляхетській ідеології Речі Посполитої у другій половині ХVII століття ................................................................................................................................................... 293 Марина Філімонова, Максим Перепелиця. Історія домініканського ордену в Старокостянтинові .... 297 Сергій Єсюнін. З історії Меджибізького гарнізону кінця ХІХ – початку ХХ ст.: 48­й піхотний Одеський полк ........................................................................................................................................ 305 Світлана Михайлова, Леонід Западенко. Дитячий будинок № 3 ............................................... 309 Маріанна Шпак. Синагога вчора і сьогодні: відтворення культурно­релігійних єврейських традицій на Криворіжжі ......................................................................................................................... 313 Валентина Петрович, Леся Качковська. Збереження і відтворення історико­культурної спадщини у діяльності Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва ............. 316 Дмитро Казанцев. Проскурів на старих поштівках початку XX століття ................................. 320 Олександр Пирогов. Місто Радомисль на поштових листівках. Вулиця Присутствена ............ 325 Любов Сердунич. Древні поселення на Старосинявщині, їх топоніміка ..................................... 328 Ольга Лункіна. Подільська земля (Подільське князівство) і князі Коріатовичі у контексті історії державницьких традицій України ......................................................................................................... 333 Валерій Напиткін. Проект символіки населених пунктів Меджибізької територіальної громади .. 338 Розділ ІІІ. Рецензії ............................................................................................................................ 349 Олександр Григоренко. Монографія Єсюніна С. М. – ґрунтовне дослідження урбанізаційних процесів та історії подільських міст другої половини ХІХ – початку ХХ ст. .................................. 349 Відомості про авторів ...................................................................................................................... 351 Інформаційні листи ......................................................................................................................... 356

6

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

П АМ ’Я ТІ М И РО СЛ АВА П І Н Ч АКА

22 червня 2016 року на 76­му році життя відійшов у вічність знаний історик, музеє­ знавець і перекладач, колишній директор Ме­ джибізького регіонального історико­етногра­ фічного музею­фортеці Мирослав Васильович Пінчак Мирослав Васильович народився 24 січня 1940 року в селі Чистогор (Польща). У 1947 р., внаслідок операції «Вісла», родина переїхала до України в село Поділля Галицького району Івано­Франківської області. Після закінчення середньої школи Мирослав Васильович пішов працювати вчите­ лем восьмирічної школи в с. Нивочин (Богородчанський район Івано­Франківська область). З жовтня 1959 по серпень 1962 року проходив дійсну строкову службу в рядах Радянської армії. Після звільнення знову повер­ нувся у школу. У 1964 р. вступив на факультет іноземних мов Дрогобицького державного педагогічного інституту, який успішно закінчив у 1968 р. В період з 1968 по 1973 роки працював учителем німецької мови Яблонської восьми­ річної школи (Богородчанський район Івано­ Франківська область), вихователем Долинської спеціалізованої школи­інтернату, учителем німецької мови Тростянецької середньої школи. Звільнившись з посади вчителя, Мирослав Васильович переїхав на постійне місце проживання в Хмельницьку область, де кілька місяців працював екскурсоводом Хмельниць­ кого бюро подорожей та екскурсій.

29 жовтня 1973 року Мирослав Васильович став науковим співробітником відділу історії радянського періоду Меджибізького відділу Хмельницького обласного краєзнавчого музею і з того часу присвятив себе музейній музі.

31 січня 1975 року він був призначений старшим науковим співробітником відділу історії в Меджибізькій фортеці, а 29 листопада 1977 року – завідувачем відділу історії Меджи­ бізької фортеці. Залюблений у надбання української історії, традиції, обряди та звичаї подільського краю, Мирослав Васильович багато часу присвятив вивченню архівних дже­ рел, музейних фондів і опублікованих матері­

алів. Крім того, займався пошуковими роботами, вів листування з архівами, музей­ ними закладами України, брав участь у збиран­ ні пам’яток старовини у селах району та області. З 4 травня 1987 року Мирослав Васильович був призначений на посаду завідувача Меджи­ бізького відділу Хмельницького обласного краєзнавчого музею. Перебуваючи на цій посаді, М. В. Пінчак брав активну участь у суспільному житті громади містечка та району. У 1990 р. висувався кандидатом у депутати Летичівської районної ради.

5 лютого 1993 року Мирослав Васильович призначений на посаду старшого наукового співробітника Хмельницького обласного художнього музею, 21 червня 1994 року перейшов на посаду старшого наукового співробітника Хмельницького обласного крає­ знавчого музею, а наступного дня – назад у Меджибізький відділ. У 1996 році, у зв’язку з скороченням чисельності штату, був звільнений, а згодом

7

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

знову прийнятий на посаду старшого наукового співробітника Меджибізького відділу. За участі Мирослава Васильовича була підготовлена та проведена перша науково­практична конференція «Меджибіж: 850 років історії» (1996), відбулося створення самостійного Меджибізького регіонального історико­етно­ графічного музею­фортеці (1997). З 23 березня 1999 р. по 30 січень 2004 р. працював на посаді директора Меджибізького регіонального історико­етнографічного музею­ фортеці. Під його керівництвом 23 травня 1999 р. відбулося урочисте відкриття барельєфа Т. Г. Шевченка на стіні Лицарської вежі. За період роботи у музеї Мирослав Васильович підготував і опублікував понад двадцять праць та розвідок з історії, музеєзнавства та краєзнавства. Серед них є такі цінні розвідки, як «Наймані війська на Русі та Поділлі 1492­1572 р.» (1984), «Дещо з історії хасидського руху на Поділлі і Волині» (1992), «Написи на стелах: Про надгробні пам’ятники і їх написи на могилах єврейського кладовища смт. Меджибіж» (1993), «Замальовки з життя православної церкви та духівництва на Поділлі ХVІ – поч. ХVІІІ ст.» (1997), «Попередні результати археологічних досліджень території Меджибізької фортеці у 2000 р.» (2000), «Українські землевласницькі роди на Поділлі ХVІ ст. та їх правові стосунки з польською шляхтою» (2001), «Археологічні дослідження в Меджибожі 2000­2001 рр.» (2003). Проте найбільш цінною його працею є путівник «Меджибіж та його скарби» (1982). Разом з іншими науковцями займався активними пошуками нових документальних підтверджень з історії Меджибізької фортеці та містечка. З цією метою вони співпрацювали з

єврейськими, литовськими, польськими, росій­ ськими, турецькими та угорськими науковими інституціями. Мирослав Васильвич володів кількома іноземними мовами. Він переклав з польської мови та опублікував «Документи ремісничих цехів на Поділлі XVI – XVIІІ ст». Також зробив переклад з польської мови книги Л. Бялковського «Podole w XVI wieku», який, на жаль, через фінансові труднощі не вдалося видати. Мирослав Васильович Пінчак доклав особ­ ливих зусиль, щоб 27 грудня 2001 року замковий ансамбль в Меджибожі був оголо­ шений Державним історико­культурним заповідником «Межибіж». Після реорганізації всі працівники музею­фортеці були звільнені. Разом з усіма звільнили й його. В лютому 2005 року він прийнятий на посаду наукового співробітника музею історії міста Хмельницького, згодом переведений на посаду зберігача фондів. 8 жовтня 2008 року Мирослав Васильович звільнений з роботи за власним бажанням і з того часу перебував на заслуженому відпочинку. Більше 30 років М. В. Пінчак віддав улюбленій справі, докладав всіх зусиль, щоб підняти з руїн фортецю. За вагомі досягнення в професійній діяльності, особистий внесок у розвиток музейної справи у 2010 р. нагороджений відомчою відзнакою «Заслуже­ ний працівник ДІКЗ «Межибіж», у 2016 р. – медаллю «За збереження історії». У 2015 році з нагоди 75­річного ювілею Мирослава Васильовича Пінчака вийшла праця Анатолія Трембіцького «Мирослав Пінчак: історик і муєзнавець», в якій автор детально описав його життєвий шлях, науково­ дослідницьку і музеєзнавчу діяльність.

Ірина Леськів смт. Меджибіж

8

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

РІ К Ю ВІ Л ЕЇВ М ЕДЖИ БО ЖА - 2 01 6-Й

• 870­річчя першої письмової згадки про Меджибіж в Іпатіївсько­ му літописі (1146 р.)

• 430­річчя замкової церкви св. Миколая ­ пам’ятки архітектури XVI ст. національного значення, охоронний №764/2 (1588 р.)

• 45­річчя створення музею у Меджибізькій фортеці ­ відкриття першої експозиції історичного відділу (30 березня 1971 р.)

• 20­річчя проведення першої науково­практичної конференції у Меджибізькій фортеці («Меджибіж: 850 років історії», 17 серпня 1996 р.)

• 15­річчя створення Державного історико­культурного заповід­ ника «Межибіж» (Постанова Кабінету Міністрів України №1759 від 27 грудня 2001 р.)

26 червня 2016 р., Меджибізька фортеця. Святкування 870­ї річниці першої пи­ сьмової згадки про Меджибіж починається

9

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Лев Баженов м. Кам’янець­Подільський ДЕРЖАВН И Й І СТОРИ КО-КУЛ ЬТУРН И Й ЗАП ОВІ ДН И К «М ЕЖИ БІ Ж» – П РО ВІ ДН И Й Н АУКО ВО -КРАЄЗН АВЧ И Й ЦЕН ТР УКРАЇН И ТА П О ДІ Л Л Я -ХМ ЕЛ ЬН И Ч Ч И Н И

У статті на основі широкого обсягу фактологічного та бібліографічного матеріалу проаналізовано науковий і краєзнавчий доробок Державного історико­культурного заповідника «Межибіж», хронологія конференцій, які проводилися у Меджибожі починаючи з 1996 року, тематичне та географічне коло, яке охоплюють публікації науковців, що брали у них участь. Згадуються персоналії діячів науки і краєзнавства, завляки яким було організовано означену наукову, краєзнавчу та видавничу діяльність.

2016 рік є роком відзначення 870 річниці першої писемної (літописної) згадки про Меджибіж на Південному Бузі, 20­річчя проведення в містечку науково­краєзнавчих конференцій, симпозіумів та читань, 15­річчя створення Державного історико­культурного заповідника «Межибіж» й інших ювілейних пам’ятних дат у житті Меджибізчини та Поділля­Хмельниччини. До вшанування цих подій відповідально ставляться колектив ДІКЗ «Межибіж»та широкий загал науковців, краєзнавців, музеєзнавців, інших працівників культури і освіти всієї України, в першу чергу Хмельниччини, а також зарубіжжя, який сформувався навколо нього і тісно співпрацює з ним. Метою моєї розвідки є простежити й проаналізувати становлення і розвиток заповідника «Межибіж» як важливого науково­ краєзнавчого центру України та її Хмельниччини за матеріалами організації і проведення науково­практичних зібрань та видань за результатами їх роботи наукових збірників і студій, а також за власними свідченнями участі в цих подіях. Так сталося, що містечко Меджибіж, його славна фортеця суттєво позначилися на моїй долі від 1965 року, коли мені влітку студенту­ практиканту Кам’янець­Подільського педінсти­ туту довелося проводити екскурсії школярів піонерського табору (тоді ще тут не було краєзнавчого музею) й, надиханий його пам’ятками старовини, взявся досліджувати і писати його історію з рекомендаціями їх відбудови, реставрації та використання для потреб туризму. Це захоплення мене привело в історичну науку і визначило у ній мій шлях. З початку 1970­х років, уже працюючи деканом історичного факультету рідного вишу, став свідком і учасником відкриття в стінах

Меджибізького замку музею, ініціатором численних екскурсій до нього студентів. 17 серпня 1996 р., як директор Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України при Кам’янець­Подільському педінсти­ туті, був доповідачем на тему «Історія Меджибожа в працях науковців і краєзнавців ХІХ­ХХ ст.» на пленарному засіданні першої науково­практичної конференції «Меджибіж: 850 років історії». Ця конференція тоді проводилася у Будинку культури містечка, при переповненій актовій залі його учасників та краян, а на центральній вулиці скупчилися сотні місцевих жителів з квітами, які радо вітали науковців та гостей, що проходили біля них. Робота конференції набула широкого розголосу в Україні і звершилася презентацією виданого наукового збірника матеріалів за назвою зібрання, який залишив помітний слід у науковому житті Хмельниччини, відіграв позитивну роль згодом у надані статусу фортеці державного історико­культурного заповідника і заклав засади формування його як науково­краєзнавчого центру [1]. Проте від 1996 р. минуло дванадцять років, коли працівники заповідника, зосередивши свої зусилля на розбудову в замку музейних експозицій та проведенні екскурсій, осторонь залишили організацію наукових конференцій та підготовку збірників і книг, які популяризували б історію та культуру Меджибожа і його заповідника. З приходом до установи у 2008 р. нової ініціативної і творчої команди працівників на чолі з директором Олегом Григоровичем Погорільцем, дослідником іст­ орії Меджибізчини з початку 80­х років ХХ ст., докорінно змінилися та урізноманітнилися стратегічні пріоритети діяльності заповідника «Межибіж» (відбудова і реставрація фортеці,

10

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

міжнародний туризм, розробка іміджевих проектів, науково­дослідна і видавнича робота, наукові конференції тощо). Уже в 2008 р. у замку було відкрито єдиний на Хмельниччині меморіальний музей жертв геноциду­ голодомору в Україні 1932­1933 рр.

12 червня 2009 р., в заповіднику відбулася правонаступниця першої представницька друга науково­краєзнавча конференція «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України», яка започаткувала за цією темою всі наступні такі зібрання до 2016 р. і далі. До її підготовки, організації та проведення, крім дирекції заповідника «Межибіж», долучилися Центр дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України та Хмельницька обласна організація національної спілки крає­ знавців України, що забезпечило включення заповідника в краєзнавчий рух і розширення кола її учасників. У складі наукової програми другої конференції було заявлено 113 учасників з 12 областей України (Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Рівнен­ ська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька), а також представники з Росії (м. Щолково Московської обл.), Білорусії (м. Мінськ) та Литви (м. Вільнюс), що надало зібранню статусу між­ народного, в тому числі з­поміж них 8 докторів наук, 28 кандидатів наук, 32 членів Націона­ льної спілки краєзнавців України. Прибуло на конференцію до 80­ти науковців, краєзнавців, музейників, освітян. За результатами роботи цієї конференції доповіді і матеріали учасників були опубліковані в двох книгах у спеціально заснованих «Наукових записках ДКІЗ «Межибіж»» (вміщено 100 статей, обсяг 783 с., 42 друк. арк.) [2, с.ХІ]. Загалом конференція пройшла вдало, авторитетно, внесла вагомий внесок у наукову новизну досліджень історії Меджибізчини і Поділля загалом, що дозво­ лило вже 11­12 червня 2010 р. організувати третю таку ж конференцію, а далі й до сьогодні їх проводити двічі на рік у червні та жовтні й, таким чином, творити велику розгорнуту енциклопедію Поділля­Хмельнич­ чини й Меджибізчини та суміжних областей. У практиці краєзнавчого руху на Хмельниччині й Вінниччині давно започат­ ковані серійні науково­краєзнавчі конференції, зокрема, відомі І­ХIV Подільські наукові історико­краєзнавчі конференції (м. Кам’янець­ Подільський, 1965­2014), І­ХXV Вінницькі

обласні історико­краєзнавчі конференції (м. Вінниця, 1984­2015), І­V Могилів­Подільські науково­краєзнавчі конференції (1996­2015), І­ V Дунаєвецькі такі ж зібрання (1998­2013) та інші, які розглядають історію, культуру, природу регіону від найдавнішого часу до сьогодення. За більш короткий час (2009­2016 рр.) у Меджибожі вже проведено 15 масштабних науково­краєзнавчих конференцій всеук­ раїнського та міжнародного статусу, які відрізняються від вищеназваних зібрань вузько тематичною спрямованістю роботи, яка не виключає проблем розгляду етапів та конкретних подій історичного процесу від давнини до початку ХХІ ст. Так, друга конференція «Стародавній Меджибіж в істо­ рико­культурній спадщині України» (червень 2009 р.) була присвячена 40­річчю створення музейного комплексу в замку та пам’яті одного з перших директорів музею М. Й. Ягодзін­ ського. Третя така конференція (червень 2010 р.) була приурочена містам Правобережної України, їх історії, проблемам і перспективам розвитку. Головною темою четвертої конферен­ ції (22 жовтня 2010 р.) була військова історія краю та створення українського війська в 1917 р. На п’ятій конференції (17 червня 2011 р.) в основі наукової програми були краєзнавство і музейна справа на теренах краю та відзначення 10­ї річниці створення Державного історико­ культурного заповідника «Межибіж». Пробле­ ми археологічних та етнологічних досліджень й розвитку ремесел у регіоні були в центрі уваги шостої конференції (20 жовтня 2011 р.). На сьомому зібранні (15 червня 2012 р.) розглядалися теми з нагоди 650­річчя битви при Синіх Водах, яка визволила Україну та її Поділля від монголо­татарського іга. Пріори­ тетом восьмої конференції (25 жовтня 2012 р.) були проблеми, пов’язані з архітектурною спадщиною оборонних споруд Правобережної України. На дев’ятій конференції (14­15 червня 2013 р.) розглядалися результати досліджень пам’яткознавчої справи в Україні. Головною темою десятої конференції (25­26 жовтня 2013 р.) було відзначення 365­ї річниці початку Національно­визвольної війни українського народу 1648­1676 рр. Історія Поділля та Південно­Східної Волині 60­х років ХІХ – 40­х років ХХ ст. складала основу наукової програми одинадцятої конфе­

11

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ренції (червень 2014 р.), а чотирнадцятої (жовтень 2015) – історія містечок Правобе­ режної України. Нарешті, п’ятнадцята конференція (24 червня 2016 р.), як уже зазначалося, присвячене 870­річчю першої писемної згадки про Меджибіж [3]. Продовження такої тематичної спрямованості дає стратегічну можливість і в наступні роки проводити конференції «Стародавній Меджи­ біж в історико­культурній спадщині України». За результатами роботи всіх зазначених конференцій (без врахування п’ятнадцятої, матеріали якої на час написання статті го­ тувалися до видання, – прим. редакції) було видано 14 томів «Наукового вісника «Межи­ біж» : регіональна історія та пам’яткознавство» (за загальною редакцією О.Г. Погорільця, Л.В. Баженова та ін., окремі з яких виходили в світ у двох­трьох книгах (частинах). Разом вони склали полицю для 21 книг­збірників, виданих у 2009­2015 рр., що залишили помітний слід в українській історичній науці, національному краєзнавстві, регіоналістиці та поділлєзнавстві, зрештою, в історії Меджибізчини, стали серцевиною бібліотеки «Подоліка». Проілюструємо динаміку роботи конферен­ цій «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України» та загальних показників про видані наукові збірники за результатами їх роботи такою таблицею [4]:

70 відсотків, решта це нове поповнення дослідників за рахунок підростаючої когорти молодих науковців і краєзнавців. Ці конференції є справжньою науковою школою для учасників, відомої вже в Україні і в зарубіжжі, школою обміну досвіду в розвитку дослідництва і наукового зростання. Тут полюбляють виступати і друкувати свої матеріали в збірниках конференцій магістри, аспіранти, докторанти, краєзнавці, а також маститі вчені – доктори і кандидати наук, доценти, професори, академіки, що підсилює науковість цих видань. «Науковий вісник «Межибіж», в якому друкуються матеріали цих зібрань, має всі перспективи стати науковим фаховим виданням в переліку Державної акредитаційної комісії Міністерства освіти і науки України. Для цього потрібно оргкомітетам конференцій та редколегії видань «Наукового вісника «Межибіж» поліпшувати якість матеріалів, що публікуються, зменшити кількість авторів, які вміщують в одному збірнику від трьох і більше статей, та вийти на затверджені стандарти вимог до оформлення такого видання.

7 грудня 2012 р. у ДІКЗ «Межибіж» відбулися перші «Археологічні читання», присвячені 125­річчю відомого українського археолога Михайла Рудинського та 75­річчю від дня смерті видатного дослідника історії Поділля Юхима Сіцінського, в яких взяло участь 40 науковців і краєзнавців з чотирьох областей України, у т.ч. 15 докторів і кандидатів наук, котрі оприлюднили тут новітні досягнення з археологічних досліджень Меджибізчини, Поділля та суміжних регіонів України. Матеріали цього зібрання були опубліковані в заснованому науковому збірнику­щорічнику «Археологічні студії «Межибіж» [5]. З цього часу на початку грудня стали щороку проводитися і розбудовуватися «Археологічні читання» та видаватися все об’ємніші «Археологічні студії «Межибіж», як нова серія тематичних наукових зібрань та їх щорічника. До початку 2016 року було проведено в ДІКЗ «Межибіж» чотири «Археологічних читань» та видано відповідно чотири щорічника «Археологічні студії «Межибіж». Для прикладу, четверті «Архе­ ологічні читання» в Меджибожі 11 грудня 2015 р., присвячені 30­річчю початку постійних археологічних досліджень Меджибізької фортеці, зібрали понад 50 учасників з 6

Впродовж проведення І­ХV науково­крає­ знавчих конференцій «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України» сформувався сталий колектив учасників, який складає від їх загальної кількості пересічно до

12

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

областей України (найбільше з м. Хмель­ ницького – 14, Вінниці – 8, Меджибожа – 7, Києва і Кам’янця­Подільського – по 5 осіб), з яких 17 ­ доктори і кандидати наук, 20 – члени НСКУ, крім того 3 – студенти­магістранти, 3 – учні шкіл – члени Малої академії наук, яких об’єднали археологічні дослідницькі інтереси. Це зібрання працювало за напрямками: археологія України; археологічні дослідження на теренах Поділля і Південно­Східної Волині; археологічні дослідження Меджибізької форте­ ці, містечка Меджибіж та його околиць. За результатами роботи «Археологічних читань – 2015» 42 доповіді, повідомлення та матеріали були вміщені в «Археологічних студіях «Межибіж» [6] (Хмельницький, 2015, 423 с.). Крім організації науково­краєзнавчих конференцій та археологічних читань, у ДІКЗ «Межибіж» з 2010 р. щороку проводиться три­ п’ять тематичних наукових симпозіумів, круглих столів та семінарів, які значно розширюють і поглиблюють сферу науково­ регіональних досліджень. За своїм науковим значенням мене зацікавили такого типу зібрання, які відбулися у 2012 р. Зокрема, 27 червня цього року в ДІКЗ «Межибіж» пройшов міжнародний науковий симпозіум «Меджибіж і хасидизм в історії України», який зібрав 37 науковців з України, Єрусалимського універ­ ситету (Ізраїль), Єврейського університету в Петербурзі, Києво­Могилянської академії та інших інституцій. 28 жовтня 2012 р. за підтримки Міністерства закордонних справ Литовської Республіки та Почесного Консуль­ ства Литовської Республіки у Львові проведено міжнародний науковий симпозіум «Євреї Великого князівства Литовського на теренах Литви та України» за участю науковців Литви, Білорусії, Австрії, а також 6­ти областей України (Вінницька, Київська, Одеська, Пол­ тав­ська, Тернопільська, Хмельницька), в т.ч. 7 докторів та 4 кандидатів наук, 17 червня цього ж року було проведено круглий стіл «Соло­ м’яна столиця Ігоря Майстерука», присвячений 50­літтю з дня народження майстра, а 20­23 липня – за організаторською співучастю історичного факультету Київського національ­ ного університету імені Тараса Шевченка, Інституту археології НАН України, Національ­ ного науково­природничого музею НАН України Міжнародний польовий семінар «Місцезнаходження «Меджибіж» та проблеми вивчення нижнього палеоліту Східно­

Європейської рівнини», в якому взяли участь 16 науковців з Росії, Франції та 6­ти областей України (Київська, Луганська, Рівненська, Сумська, Хмельницька, Чернівецька), в т.ч. 5 докторів і 10 кандидатів наук. Матеріали доповідей цих зібрань вміщені переважно у томах «Наукового вісника «Межибіж» за 2012­ 2013 рр. З­поміж інших таких щорічних науково­ краєзнавчих зібрань, учасником яких був автор цієї доповіді, мене привабила проведена в ДІКЗ «Межибіж» 7­8 жовтня 2015 р. міжнародна наукова конференція «Етнокультурні процеси на Півдні Східної Європи у І тис. н. е», присвяченої 85­річчю від дня народження академіка І. С. Винокура. Для того, щоб вшанувати пам’ять цього відомого вченого історика­археолога, який відіграв немаловажну роль у становленні розвитку заповідника «Межибіж», прибуло 15 наукових співробіт­ ників Інституту археології НАН України (Київ), учні, вихованці, послідовники, дослідники його творчості з 31 міста України та зарубіжжя. Крім пленарних засідань, конференція працю­ вала за секціями «Археологія римського часу на теренах України» та «Археологія доби Середньовіччя на теренах України», в ході роботи яких у доповідях проаналізована творча спадщина І. С. Винокура, значення її для сучасної історичної науки та були оприлюднені здобутки нових археологічних та історичних досліджень з тематики зібрання. Водночас 18 червня 2013 р. у ДІКЗ «Межибіж було започатковано проведення обласних музейних форумів «Музейний простір Хмельниччини», який призначений для обміну досвіду його учасників у галузі музейного будівництва та розгортання музей­ но­краєзнавчої роботи, а також спонукав до проведення в цьому ж році конференції та видання за результатами її роботи збірника матеріалів «Музей Пам’яті жертв голодомору на Хмельниччині 1932­1933 років», присвя­ чений 5­річчю створення в ДІКЗ «Межибіж» єдиного в області такого історико­ меморіального музею. Якщо ж додати, що з 2011 р. у ДКІЗ «Межибіж» постійно видається багатосторінко­ ва газета «Меджибізький замок», яка насичена історико­краєзнавчими матеріалами, а кожен працівник невеликого (до 10 осіб) наукового колективу цього закладу бере саму активну участь в науково­дослідній роботі, є учасником

13

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференцій, симпозіумів, круглих столів, які щороку проводяться на Хмельниччині та інших регіонах України, має в своєму науковому доробку створені книги, статті та нариси, то все це є переконливим свідченням того, що заповідник «Межибіж» є цариною історичної науки, регіоналістики і краєзнавства, місцем, де цілковито панує атмосфера творчості й взаємоповаги. У заповіднику знайшовся час, щоб видати книги «Ягодзінський Микола Йосипович (1923­2008): історик, археолог, музейник» (2011), «Берегиня скарбів народ­ них… (Г.К. Медведчук)» (2013, у 2­х кн.) та ще чотири про інших колишніх і нинішніх співробітників установи, підсумувати її діяльність у книзі «ДІКЗ «Межибіж»: десять років поступу. Історія, матеріали, документи» (2012) тощо. Зрозуміло, що в авторській статті розглянуті далеко не всі аспекти наукової діяльності заповідника «Межибіж». Наприклад, окремих публікацій заслуговують багаторічна діяльність громадської організації «Постійно діюча археологічна експедиція «Меджибіж ­ 2000», керована О. Г. Погорільцем, проведення міжна­ родних фестивалів середньовічної культури «Стародавній Меджибіж», Днів Європейської культурної спадщини «Україна – країна замків і фортець», співучасть заповідника спільно з

Хмельницьким інститутом Міжрегіональної академії управління персоналом VIII­XV всеук­ раїнських науково­теоретичних конференцій «Голодомор 1932­1933 рр. в Україні: причини, соціально­психологічні та демографічні наслі­ дки, правова оцінка» (2009­2015) та ІХ­ХІV всеукраїнських науково­практичних конферен­ цій «Збереження національної ідеї та націо­ нальної свідомості українського народу в кон­ тексті трагічних подій ХХ ст.» (2010­2014) й ін. За ці вагомі здобутки в історико­культурній та науково­дослідній роботі колектив ДКІЗ «Ме­ жибіж» 23 серпня 2013 року занесений на обласну Дошку Пошани Хмельниччини, його директору Олегу Григоровичу Погорільцю при­ своєно звання Національної спілки краєзнавців України «Почесний краєзнавець України» (2015 р.). Підсумовуючи огляд науково­краєзнавчої діяльності ДІКЗ «Межибіж», без перебіль­ шення можна стверджувати, що науково­ дослідна робота та вагомі здобуті нею результати і досягнення, характеризують його як провідний академічний заклад, науковий центр, який по праву є лідером серед державних історико­культурних заповідників та музеїв України й рідної Хмельниччини. Щиро бажаємо колективу ДІКЗ «Межибіж» такі зайняті авангардні позиції зберігати та примножувати на далеку перспективу.

Список використаних джерел: 1. Меджибіж: 850 років історії : матеріали науково­практичної конференції 17 серпня 1996 р. /редкол.: Мазурков А.А., Слободянюк та ін. – Меджибіж, 1996. ­ 172 с.; вид. 2­е //Науковий вісник «Межибіж» 1/2013. – Ч. 3. – Хмельницький, 2013. – С.1­172. 2. Трембіцький А.М. З історії науково­дослідної роботи в ДКІЗ «Межибіж» // Науковий вісник «Межибіж» 1/2013. – Ч. 3. – Хмельницький, 2013. – С. V­ XVI. 3. Див.: Програми роботи ІІ­XV науково­краєзнавчих конференцій «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». – Меджибіж, 2009­2015. 4. Підрахунки здійснені за Програмами науково­краєзнавчих конференцій у Меджибожі 1996­2016 рр. та матеріалами «Наукового вісника «Межибіж» (2009­ 2015 рр.). 5. Археологічні студії «Межибіж» 1/2012 /за ред. О.Г. Погорільця, А.М. Трембіцького. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2013. – 240 с. 6. Археологічні студії «Межибіж» : науковий щорічник 4/2015 /За ред.. О.Г. Погорільця, А.М. Трембіцького. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2015. – 423 с.

14

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Юрій Мицик, Інна Тарасенко м. Київ ДЕЩО З І СТО РІ Ї СТАРО ГО М ЕДЖИ БО ЖА

У статті наведено опис окремих документів, які зберігаються у Центральному Державно­ му Історичному Архіві України (м. Київ), та свідчать про окремі епізоди історії Меджибожа другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Коли збірник документів про старий Меджибіж вже готувався до друку, ми замовили в Центральному Державному Історичному Архіві України у Києві (далі – ЦДІАУК) справи фонду номер 40 («Летичівський гродський суд»). Друкований путівник [1] свідчить, що там знаходиться всього дві справи, але фактично їх там виявилося три. Однак третя справа є лаконічною (всього 9 аркушів) і являє собою копію початку ХХ ст. справи № 1526 (аркуш 1567) за 1727 р. попередника ЦДІАУК – Київського Центрального Архіву Давніх Актів. Цей документ був написаний латинською і польською мовою і на жаль у ньому немає згадок про Меджибіж. Значно важливішими є дві основні справи №№ 1 і 2, які вигідно вирізняються обсягом: перша книга більше 200 аркушів, а друга – 134 аркуші, в котрих вміщено документи 1663­1672 рр.(однак в них згадуються події і більш раннього періоду: 1625 і 1640 років). На жаль, понад 90% їхнього змісту написано латинською мовою і там нам не вдалося знайти згадок про Меджибіж. До того ж книга № 2 писана дуже нерозбірливим почерком. Лише невеликий відсоток написано польською мовою і там дещо цікаве вдалося знайти. Спочатку скажемо про те, що в книзі № 1 є скарга Юрія Куликовського, адміністратора с. Микулинці (суч. Літинського району Вінниць­ кої області) на гетьмана Павла Тетерю, жовніри якого, йдучи з Брацлава у 1665 р., пограбували село. Тут на сторінку з лишнім наводяться прізвища селян, яким було задано шкоди: у Федора Гриценка забрали дві вівці, у Івана Гульченка – дві корови і т.д. У іншому документі (арк. 64 зв. – 65 зв.) якийсь Гроде­ цький скаржився на Блисковського: у 1665 р. жовніри польського воєначальника Стефана Чарнецького, руського воєводи, пограбували селян (у скарзі перераховувалися всі шкоди). Дуже цікавим є друкований універсал короля

Речі Посполитої Михайла Вишневецького 1672 р., котрим сповіщалося про турецький наступ і містився заклик збирати посполите рушення. Є дані щодо Шарівки й Новокостянтинова (суч. Хмельницької області). Є дані і й про Меджибіж (все ж він знаходиться поблизу Летичева!). У першій книзі на аркуші 108 зв.­109 є документ, який відноситься до1666 р. З нього випливає, що на суді у присутності меджибізького старости Анджея Петровського та уряду в особі Кирила Матяшівського, бурмистрів Петра Семеновича та Шимона Рафальського та ін. два єврея з меджибізького кагалу: «школьник» (рабин (?) Авраам і син Аарона) і подали скаргу на пана Даніела Чарноводського. Останній забрав з собою єврея Аарона, хоча той не був його підданим, і з того часу ніхто з меджибізьких євреїв його не бачив і жоден з кагалу не знає, де він. Це вони були готові ствердити присягою. Чарноводський поводив себе підо­ зріло, навіть в документі відзначено, що він хитрував. На жаль, не знаємо чим завершилася ця історія. Однак дуже важливим є те, що в документі є покликання на «декрет з міських книг Меджибожа». Отже, в Меджибожі велися гродські книги! Але в ЦДІАУК їх немає зовсім. Не траплялися вони нам і в ЦДІАУ у Львові та в польських архівах… Книга № 2 містить судові протоколи 1664­ 1667 р. Вони зазвичай лаконічні, на одній сторінці вміщено 2­3 протоколи, в котрих в стислій формі переповідається суть справи. На відміну від книги № 1 протоколи писані малорозбірливим почерком, до того ж латиною. Один документ (арк. 6) говорить про судову справу колишнього гетьмана Івана Виговсь­ кого, котрий вже був барським старостою, про Єжі Дидинського й Коссаковського. Є й реєстр бидла, пограбованого у селян людьми белзь­ кого воєводи князя Дмитрія Єжі Корибута Вишневецького, й подана вартість кожної

15

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

голови худоби. Один документ стосується Меджибожа (арк. 104). Тут йдеться про судову справу між Міхалом Богушевським, Іваном Войцеховським, Станіславом Кульчицьким та Мартином Чемеловським (неясно: це українці чи поляки). Врешті в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського у фонді І (О. М. Лазаревського) нашу увагу при­ вернула справа № 1485. Це копія ХІХ ст. документу з летичівських гродських книги 1701­1709 рр. № 5248 (арк.110). Вона містить

розпорядження брацлавської воєводини Ельж­ бети Вікторії Потоцької щодо повинностей селян з сіл Меджибізького ключа, зокрема села Головачівки. Щоб не переказувати зміст цього документу, наведемо регест його тексту. Виявлені документи лише трохи пролива­ ють світло на історію Меджибожа другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Сподіва­ ємось, що подальші пошуки допоможуть пролити більше світла на його історію. Наприклад дещо важливе може бути в фонді 949 («Летичівський магістрат») ЦДІАУК.

1708, лютий. – Розпорядження Ельжбети Вікторії Потоцької, брацлавська воєводина, щодо повинності селян Меджибізького ключа (регест). Інвентар с. Головачівки лютий 1708 р. Повинності селян такі ж, як і в інших сіл меджибізьких, тобто чиншу 2 злотих з двору: 2 каплуни, курка на Великдень, друга курка – на Різдво, 20 яєць, десятина вівса, дволітній кабан чи свиня, десятина бджіл, 3 лікті пряжі, літні роботи від св. Івана до св. Мартина 3 дні на тиждень, а зимові від св. Мартина до св. Івана – 2 дні, одна підвода або 8 зл. Михайло старий, Мартин син Михайла, Кость Поцілуйко, Михайлович, Прокіп Гирманів, Грицько Супруненко, Василь Рудий. Півдворові: Антон Михайлів син. Поденні: Іван Басараб, Деревянка, Яцько, Харко Лищиновський, Хома Жванковський, Тимко Басараб. Павло Литвин, Василь Атаман. Козаки, які належать до меджибізького замку: Ятримчуки (?), Петро Млинар. Всього річного чиншу на рік 18 зл. 15 гр., вівса від власників цілого двору 7, від половинника одного півосьма мірок, а кожна мірка по 6 зл.вартує 39 зл. Робота від усіх складає в день 3 зл., всього 126 зл. Десятини 5 овець, кожна по 5 зл., що складає (?) 25 зл., кожна свиня 3 зл., бджільна десятина – 3 зл., 7 підвод кожна 8 зл., що складає 26 зл., за телицю річну з громади береться 10 зл. Всього інтрати 280 зл. 15 гр. (НБУ. – ІР. – Ф.І. – № 1485. – Копія другої половини ХІХ ст.) Список використаних джерел: 1. Центральный Государственный Исторический Архив УССР в Киеве. – К., 1958. – С. 103.

16

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Олег Погорілець смт. Меджибіж РЕСТАВРАЦІ Я П АЛ АЦУ СЕН Я ВСЬКИ Х У М ЕДЖИ БІ ЗЬКІ Й ФО РТЕЦІ : ДО СЛ І ДЖЕН Н Я , КО Н ЦЕП ЦІ Ї, М УЗЕЄФІ КАЦІ Я

У статті наводиться короткий нарис історії Меджибізької фортеці та її складової частини – палацу Сенявських, окреслено основні етапи їх архітектурно­будівельної еволюції. Проаналізовано етапи наукового вивчення об’єкту, узагальнено наявний обсяг іконографічних матеріалів. У підсумку статті подано порівняльний аналіз наявних концепцій реставрації і музеєфікації палацу. Містечко Меджибіж – один з найдавніших населених пунктів Поділля, занесених до спис­ ку історично населених місць України, а форте­ ця, яка знаходиться в східній частині містечка, є пам’яткою архітектури національного значен­ ня, охор. №764/1. Увага краєзнавців та науковців до історії та пам’яток стародавнього Меджибожа була при­ кована ще на початку ХІХ ст. В численних істо­ ричних довідках, в основному польських до­ слідників, детально висвітлювалась історія міс­ течка та його передмість. Проте найбільший інтерес для дослідників та краєзнавців становить Меджибізька форте­ ця, на прикладі котрої можна прослідити усі етапи оборонного зодчества в Україні, а фор­ тифікації, змуровані в камені, надають мож­ ливість вивчати європейські традиції будівниц­ тва замків та фортець протягом XIV–XVI ст., до появи регулярних укріплень тенального ти­ пу. На прикладі Меджибізької фортеці можна прослідкувати і пристосування оборонних спо­ руд під житлові потреби та влаштування па­ лаців – невід’ємних атрибутів більш пізнього періоду. Тут, у фортеці, прослідковується гене­ зис розвитку оборонної справи, вона є і підруч­ ником, і наочним приладдям, і музеєм під відкритим небом. Зафіксовані археологами рештки земляних валів та ровів ­ цих невід'ємних атрибутів ста­ родавніх укріплень, археологічний матеріал ХІІ­ХІІІ сторіч, виявлений дослідниками на те­ риторії фортеці поряд із розкопаними спалени­ ми дерев’яними городнями, поховання XIII сторіччя захисників цих укріплень переконливо промовляють за існування цитаделі в цей період. (Пінчак, 2000) В XІV ст., коли в 1362 році Великий князь литовський Ольгерд передав Поділля у

власність своїм небожам ­ братам Коріатови­ чам, які, за свідченням істориків, відбудували укріплення в краї, Меджибіж став одним із замків Подільського князівства. Євгенія Лопу­ шинська в своїх дослідженнях відмічає: «Пер­ вісне ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де, крім оборонних споруд, були житлові та госпо­ дарські будівлі, скоріш за все, дерев'яні...» Литовські князі володіли фортецею недовго. У другій половині XV сторіччя Поділля захо­ пила Польща. На перехрещенні двох шляхів ­ Чорного і Кучманського, якими в ХІV­ХVІІ сторіччях раз у раз сновигали татарські орди, Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх подільських земель. Вона часто зазнавала руйнувань. А коли її відбудовували, то з використанням нововведень в архітектурі. Володарі фортеці від 1540 року місцеві маг­ нати Сенявські капітально реконструювали її. Аскетичні, підпорядковані здебільшого обо­ ронним цілям споруди перебудували на палац та оздобили його зовні і всередині. Вікна й двері було облямовані білокамінними профі­ льованими лиштвами, фасади увінчано рене­ сансовою аркатурою й фігурними аттиками. На розі фортеці, де була в'їздна брама, прибудова­ но потужний, п'ятипелюстковий у плані бастіон. Барбакан нарощено великою прямо­ кутною зі скошеними кутами вежею, що ви­ сочіє над бастіоном. Панівною висотною спо­ рудою фортеці стала надбрамна кругла в плані вежа з надбудованими двома ярусами ­ четвер­ тим і п'ятим. До них можна було потрапити сходами від тераси бастіону. На сході замку, над кам'яницею, що була оборонною вежею, споруджено ще один по­ верх, пристосований, як і головний корпус, під житло. Світло лилося до його покоїв крізь ши­ рокі вікна, двері облямовані профільованими

17

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

нилися тріщини від розпору склепінь та тиску забутування на стіни; дали тріщини і кам'яні склепіння палацу, тому в XVII­XVIII сторіччях їх скрізь замінили цегляними. У 1730 році фортеця стає власністю А. Чарто­ рийського. Капітальна відбудова комплексу торкну­ лася всіх його споруд. У палаці, як виявили дослідники, було перекладено аттик XVI сторіччя, змінено габарити вікон і дверей, перебудовано ко­ минки – частину їх замінили на печі, обличковані витонченою орнаментальною керамікою, яка на жаль, нині трапляється лише фрагментарно: її обідрали, можливо, уже в наш час. В 1848 році замок передано військовому відомству. На підтримання ансамблю тоді було витрачено великі кошти. Всі споруди перебу­ довано в поширеному тоді романтичному стилі, а архітектурне оздоблення їх дістало псевдоготичні форми. Віконні й дверні отвори розтесали, камінні ренесансові обличкування замінили тинькованими профілями, що обля­ мували стрілчасті завершення вікон і дверей. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білої барви, Увесь комплекс позбувся вигляду оборонної твердині й пере­ творився на білосніжний романтичний палац. За радянських часів будівлі замку поволі руйнувалися, пережили знегоди другої світової війни. З 1967 року фахівці інституту «Укрпро­ ектреставрація» (м. Київ) почали досліджувати фортечні пам'ятки, щоб виготовити проектну документацію на реставрацію їх. У наступні десятиріччя було вжито протиаварійних заходів на небезпечних ділянках, зміцнені фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п'ятигранну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси» (Лопушинська, 1996).

Рис. 1. Фортеця в Меджибожі. Гравюра поч. ХІХ ст. лиштвами, у кожному покої, як і в головному корпусі, змуровані коминки. Дослідники виявили дуже цікаву структуру тогочасних коминків, пізніше перероблених, замурованих або розтесаних. Спершу їх робили з жолобкової цегли розміром 27х13х6 санти­ метрів і складалися вони з двох аркових ніш. Поряд з нішею, де спалювали дрова, була друга ­ вузька й висока, як і перша, з димарем зверху. У ній сушили дрова. Одну нішу від другої відо­ кремлювала перегородка завширшки в одну це­ глу, що сприяло нагріванню сушильної ніші. Двері головного корпусу палацу облямовані білокам’яними профільними блоками, розмі­ щували їх у ширших і вищих дверних арках по­ переднього періоду. Всі аркові тогочасні еле­ менти, як і коминки, було вимурувані з жолоб­ кової цегли. Доти цеглу застосовували лише в церкві, коли зводили склепіння. Подрібнену це­ глу домішували до вапняного розчину в XVI сторіччі для мурування стін і в тонкому шарі тиньку. Завдяки цьому та ще цегляним аркам колористика замку набула рожевого відтінку. Мальовничого вигляду будівлям надавали та­ кож великі наріжні брили вапняку. Фортеця раз у раз перебувала в центрі воєнних подій. Середньовічній оборонній спо­ руді було дедалі важче протистояти вогне­ пальній зброї, тож у середині XVII сторіччя вирішили всі долішні яруси твердині забутити землею й надати їм ролі потужного бастіону. Тоді й забутили землею перші яруси Лицарсь­ кої й Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. Наприкінці XVII сторіччя ззовні фортеці зводять могутні камінні контрфорси, що сяга­ ють третього поверху палацу. До цього спричи­

Іконографічний матеріал Перші іконографічні дані із зображенням оборонних споруд Меджибожа ми знаходимо на карті Боплана 1650 р., де можна розрізнити зовнішні укріплення містечка. Проте детальний план містечка та замку ми можемо побачити на карті, яка була зроблена приблизно в 1677 році. І хоча на даному плані зовсім незвично виглядає фортеця – квадратової форми з шістьма круглими вежами, проте сама структура укріплень містечка зображена реально. В цьому ж документі ми знаходимо і опис замку: «…розташований на самому закінченні мису між Бугом і Божком, обнесений навколо муром з

18

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

трьома баштами мурованими і з двома шанцями малими, з землі насипаними, для гармат. В нім дві фіртки і брама одна. По одній стороні по праву ру­ ку є стайня мурована накрита, двері до неї подвійні на бігунках, в ній ясла вздовж і жолоби на підлозі… На верху того муру до тієї стайні присто­ совані галереї дерев’яні для оборони. Біля брами, поруч розташована дерев’яна кардергардія. Право­ руч вздовж другої стіни немає жодного будинку, лише на верху муру паркани, накриті широким да­ хом, котрі кріпляться на стовпах, що стоять всере­ дині замку, під якими можна зберігати різні пред­ мети... при третій стіні замку до муру прибудова­ ний великий дерев’яний шпіклеж (місце для гар­ мат, арсенал). На цьому мурі теж знаходиться пар­ кан під дахом. Далі на третьому розі потужна ба­ шта, нова, в мурах збудована, але ще не накрита. Від неї при четвертому боці при мурі кухня велика з пекарнею. Посеред замку мурований костьол під гонтом, а по різних місцях за костьолом кілька бу­ динків жовнірських. Недалеко від того костьолу по правому боці є льох, змурований в землі, над яким знаходиться дерев’яний будинок , в якому дві кімнати, одна комора і сіни. В середині круглої вежі є криниця мурована, а в зовнішніх підвалах внизу є ще одна криниця, дерев’яна. Біля того зам­ ку пригородок є, обнесений з трьох сторін дубови­ ми палями, всередині якого при одній із сторін є шопи для обори і стада під час небезпеки (Крикун, 2009). Перші зображення фортеці ми можемо по­ бачити на гравюрах, які були надруковані в га­ зеті «Przyjaciel Ludu» в 1843 р. Це три гравюри з виглядом фортеці з півдня (греблі), північно­ східного боку та сходу. Ці гравюри доповню­ ються аквареллю 1850 року, на якій зображено

південну частину фортеці зі «Східним бастіоном» та «Палацом Сенявських». Тут розбірливо проглядаються зубці та дві «Чаші», що прикрашали палац, «псевдоготичні» вікна та система водовідведення палацу, контрфорси і «Литовська» вежа, а також накриття «Східно­ го бастіону». Відомою є гравюра, котра зроблена з аква­ реллі Наполеона Орди. Вона зображує форте­ цю з південно­східного боку та фіксує панора­ му містечка, включаючи церкву Успіння Бого­ родиці, комплекс Святотроїцького костелу та млини на греблі через р. Бог . Цей сюжет до­ повнює гравюра Хлопіцкого. Інші малюнки та фото початку ХХ ст. дуб­ люють вигляд південно­східного боку фортеці та панораму містечка. Проте тут потрібно вио­ кремити кілька поштівок початку ХХ ст., на яких зображено будівлі фортеці (палац, корде­ гардії), а також вигляд фортеці зі сходу. Повноцінну інформацію надають плани фортеці, виконанні в першій половині – сере­ дині ХІХ ст., коли проводилась реконструкція будівель фортеці. За даними кресленнями мож­ на відновити втрачені частини будівель та встановити загальну панораму всередині фор­ теці (Лопушинська). Проте детальне фіксування фортеці та її будівель розпочалось в 1954 р., коли колекти­ вом співробітників львівського філіалу «Гипро­ града» були проведені роботи по обміру всього комплексу замка, геозйомка території фортеці, а також обстеження всіх окремих об’єктів пам’ятника. За результатами цієї роботи в 1957 р. був розроблений комплект документації «По проекту реставрации замка­крепости в г. Меджибоже Хмельницкой области в стадии проектного задания», в 3­му томі якого був і «Фотоальбом». Заходи по відновленню і ре­ ставрації пам’ятки містили такі висновки: «Прежде всего нужно отметить, что многочис­ ленные орендаторы нанесли значительный ущерб целостности замка и продолжают в на­ стоящее время крайне небрежно относиться к его сохранности. Поэтому нужно обратить осо­ бое внимание Меджибожскому Райисполкому на недопустимое, безнаказанное пренебреже­ ние правилами эксплоатации памятников архи­ тектуры со стороны некоторых арендаторов…. Для производства реставрационно – восстано­ вительных работ проектным заданием преду­ сматривается ряд мероприятий, обеспечиваю­ щих сохранность памятника в целом, восста­

Рис. 2. План містечка Меджибожа і замку, близько 1677 р.

19

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

новление его в том виде, в котором он находил­ ся в конце ХІХ ст., а также обеспечение воз­ можности его дальнейшего использования. (Проектное задание, 1957) Наступна серія фото та креслень була зроб­ лена Г. Логвином в 1959 р., а в 1967 – 1970 рр. колектив «Українського спеціалізованого нау­ ково­реставраційного виробничого управління» (м. Київ) під керівництвом Є. Лопушинської розпочали науково­дослідні та реставраційні роботи у фортеці. Спеціалістами «Українського спеціалізованого науково­реставраційного про­ ектного інституту «Укрпроектреставрація» був розроблений проект, який складався з 39 томів документації. І на сьогоднішній час цей ком­ плекс документації є основою подальших досліджень фортеці. В бібліотеці заповідника зберігається частина цього проекту. Подальша доля інших комплектів наразі не встановлена (Архів заповідника, А) Результати попереднього технічного обсте­ ження пам’ятки архітектури ХVІ ст. – фортеці в с.м.т. Меджибожі Хмельницької області містили такі висновки: «В результате техниче­ ского исследования установлено, что степень сохранности сооружений крепости различна. Все сооружения крепости выполнены из камня – известняка с докладками и вставками из крас­ ного кирпича на известковом растворе. Отреставрированы и находятся в удовлетво­ рительном состоянии Западная стена, Здание, пристроенное торцом к западной стене, Север­ ный и Восточный корпуса, Пятигранная и Офи­ церская башни, Каретный корпус и Церковь. 9. Дворец. Кладка стен Дворца выполнена из кам­ ня и кирпича. На стенах снаружи и внутри зда­ ния видны остатки штукатурки. Здание нахо­ дится в аварийном состоянии. Стены сильно повреждены, имеются глубокие, до 30 см, тре­ щины и вывалы. Стены и перемычки во многих местах грозят обрушением. В настоящее время обследовать здание не представляется возмож­ ным…» В 2004 р., в зв’язку з утворенням Державно­ го історико­культурного заповідника «Ме­ жибіж», був розроблений «Генеральний план розвитку заповідника», Головним архітектором проекту став Остап Василина – науковий співробітник «Українського регіонального нау­ ково­реставраційного інституту «Укрзахідпро­ ектреставрація». Протягом чотирьох років було виготовлено науково­проектну документацію на ряд об’єктів заповідника та проведена част­

Рис. 3. Меджибізька фортеця на гравюрі 1843 р. ково реставрація будівель фортеці. (Архів за­ повідника. Б.) На сьогоднішній день дирекція заповідника продовжує археологічні, архітектурні, гео­ логічні дослідження території фортеці та роз­ робляє заходи по реставрації та музеїфікації обєктів фортеці. Концепція реставрації та пристосування Палацу Сенявських Оскільки палац є концептуальною складо­ вою Меджибізької фортеці та презентує процес перетворення замків у замки­палаци (XVI– XVII ст.), концепція реставрації та пристосу­ вання палацу Сенявських є особливо важливою для реставрації та візуального сприйняття зага­ лом усієї фортеці. Палац безпосередньо є тією громадською будівлею, у якій можна розмісти­ ти музейні експозиції, котрі будуть розповідати відвідувачам про власників та визначних лю­ дей, котрі перебували у цій фортифікації. На сьогодні існує два підходи до реставрації палацу. Перший був розроблений Євгенією Ло­ пушинською ще у 80­х роках ХХ ст. і передба­ чав відтворення будівлі у стилі XVI ст. За за­ думом автора, палац мав увібрати у в процесі відтворення усі елементи, виявленні під час дослідження, та використати архітектурні фор­ ми – аналоги зі Східної Європи, в першу чергу – Польщі. Для цього колективом науковців був розроблений комплект документації, який включав не лише ескізний проект зовнішнього вигляду будівлі, а й робочу документацію на окремі вузли (вікна, двері, замки, петлі і т.п.) Проте, враховуючи той факт, що в архівах та фондах заповідника на сьогоднішній день жод­ ного іконографічного документу, а рідкі описи

20

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

замку не надають повної інформації про зовнішній вигляд палацу, таке штучне відтво­ рення зовнішнього вигляду будівлі може бути хибним та мати негативні наслідки, коли в архівах віднайдуться документи, за якими мож­ на буде відтворити реальний вигляд палацу. Іншим підходом до реставрації палацу є думка, яка жваво обговорюється протягом останніх шести років. Вона ґрунтується на то­ му факті, що в руках дослідників є комплекс іконографічних матеріалів (гравюри, фото, креслення), які відображають процес рекон­ струкції Палацу в середині ХІХ ст. та подаль­ ший вигляд будівлі протягом століття. Це дає можливість провести реставрацію Палацу відповідно до того періоду, коли була проведе­ на генеральна реконструкція фортеці (збудо­ вані кам’яні кордегардії, перебудована кругла вежа, змінено архітектуру Палацу). Враховую­ чи те, що на теренах сучасної України зберег­ лось лише кілька будівель в стилі псевдоготики (неоготики), реставрація Палацу згідно тих іко­ нографічних матеріалів, котрі наявні у дослідників, виглядає найбільш достовірною та урізноманітнює архітектурні стилі, котрі при­ сутні в Меджибізькій фортеці.

Пристосування приміщень Палацу безпосе­ редньо під музейні експозиції ґрунтується на тому, що тут має поєднуватися дві лінії ­ історія власників замку та визначних особистостей, які тут перебували, та відтворення інтер’єрів приміщень відповідно до того періоду, який відображає експозиція. На першому поверсі можуть бути розташо­ вані музейні експозиції, які розповідатимуть про побут замку (кухня, столова, каміни, апте­ ка, майстерні). На другому поверсі зокрема планується влаштувати залу Сенявських, залу Чарторийських, залу XIX ст., Парадну залу (за­ лу Коріатовичів, Тадеуша Костюшка, Богдана Хмельницького, Павла Скоропадського). Кон­ цепцію всіх експозицій буде розроблено окре­ мим тематико­експозиційним планом. Підвальні приміщення також можуть вико­ ристовуватися під музейні експозиції, де можна буде познайомитись з тим, як було організова­ но та забезпечено зберігання продуктів – холо­ дильник, винний погріб, зберігання овочів та фруктів, зберігання риби. Саме ці підземелля можна відтворити в стилі XVI ст., використову­ ючи ті елементи, які збереглись і сьогодні.

Список використаних джерел: 1. Архів заповідника. А. Дворец : комплексные научные изыскания 1988 г. та ін. 2. Архів заповідника. Б. 1.Палацовий комплекс (ох. №764/1). Бастіон 2005 р. та ін. 3. Батюшков Н. Подолия: Историческое описание. ­ СПб., 1891. ­ С. 93. 4. Білецька О.В. Меджибіж та Меджибізький повіт Подільської землі наприкінці XIV – XV ст. // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково – краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України» 1’2009 – Меджибіж­Хмельницький, 2009. Ч. 1. 5. Гульдман В. Памятники старины в Подолии. ­ Каменец­ Подольский, 1901. 6. Крикун М. Інвентар Меджибізької волості 1717 року. ­ Львів, 2009. 7. Лопушинська Є.І. Пам’ятки України № 3­4. ­ 1996. 8. Матвіїшин Я. Живописні плани трьох українських замків – фортець з XVII ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне картознавство України. – Львів, 2003. 9. Моця Б., Толкачов Ю. Меджибіж: твердиня над Бугом // Охорона культурної спадщини Київської області. Проблеми, матеріали, дослідження. Збірка наукових праць.

– К., 2006. 10. Отчет об архитектурно­археологических исследованиях памятника архитектуры ХVІ в. – замка в пгт Меджибож Хмельницкой обл. в 1986 г. // Архів ДІКЗ «Межибіж». – К., 1986. 11. Отчет об архитектурно­археологических исследованиях памятника архитектуры ХVІ в. – замка в пгт Меджибож Хмельницкой обл. в 1988 г. // Архів ДІКЗ «Межибіж». – К., 1988. 12. Отчет об архитектурно­ археологических исследованиях памятника архитектуры ХVІ в. Крепость­музей в пгт Меджибож, Хмельницкой обл. Комплексные научные изыскания 1989 г.//Архів ДІКЗ «Межибіж». – К., 1989. 13. Погорілець О.Г., Стопенчук С.М. Роль замків Верхнього Побужжя у європейському торговому сполученні пізнього середньовіччя. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К. 2007. – Вип. 16. – С. 87 – 90. 14. Погорілець О,. Панікарський А. Знахідки доби раннього середньовіччя з околиць Меджибожа // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Шостої науково – краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико – культурній спадщині України»1 ’2012. – Меджибіж­Хмельницький, 2012. Ч. 1. – С. 285 ­ 291 (326 c.). 15. Погорілець О. Ягодзінський Михайло Йосипович – історик, археолог, музейник // Археологія і фортифікація Середнього Подністров’я. Збірник матеріалів. – Кам’янець­Подільський, 2011. 16. Постанова Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963р. № 970. 17. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» від 27.12.2001р. №1759.

21

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Розді л І . ДО СЛ І ДЖЕН Н Я , РЕСТАВРАЦІ Я , О ХО РО Н А ТА ВИ КО РИ СТАН Н Я П АМ ’Я ТО К

Гинтарас Джёвенас м. Вільнюс, Литва ВО ССО ЗДАН И Е ДВО РЦА ВЕЛ И КИ Х КН Я ЗЕЙ Л И ТО ВСКИ Х В ВИ Л ЬН Ю СЕ

В докладе представлена история, исследование и воссоздание Дворца великих князей литовских. Комплекс вильнюсских замков вместе с Дворцом великих князей литовских, представляет собой особый археологический объект – это литовская Помпея, изучение которой позволяет познать всю историю Литовского государства. В конце XIV в. вильнюсский замковый комплекс состоял из трех замков: Верхнего, Нижнего и Кривого. В XIV­ XVII вв. в границах Нижнего замка существовала отдельная оборонительная и репрезентативная структура – Дворец великих князей литовских, который с течением времени стал одной из важнейших и основных резиденций представителей правящих династий Гедиминовичей, Ягеллонов и Ваза в Великом княжестве Литовском. В первой половине XVI–XVII вв., в эпоху Ренессанса и раннего барокко, Дворец великих князей литовских пережил период наивысшего расцвета. В 1655 г., когда Вильнюс был занят московским войском, Дворец великих князей литовских был разорен а все его ценности разграблены. В 1801 г. развалины дворца были снесены по указу властей Российской империи, под чьим владычеством в то время находилась Литва. Первые археологические раскопки территории Нижнего замка датируются началом XX в. Однако последовательные комплексные (археологические, архитектурные, исторические, искусствоведческие и прочие) исследования были начаты лишь в 1987 г. – вместе с возрождением Литвы. 17 октября 2000 г. Сейм Литовской Республики принял Закон «О воссоздании и назначении Дворца великих князей литовских». Была поставлена основная задачя, связанная с остатками дворца и сохранением и экспонированием других археологических находок: на основании иконографического материала, археологических данных и аналогичных исследований спроектировать и построить над остатками дворца строение с воссоздаными бывшими наземными пространствами Дворца великих князей литовских в целях защиты и максимального экспонирования самой ценной его части – остатков аутентичных построек и археологических находок, обнаруженных в ходе раскопок дворца in situ. Несмотря на то что работы по воссозданию Дворца великих князей ведется до сих пор, в 2009 году в Дворце начал действовать Национальный музей «Дворец великих князей литовских». ких князей литовских – сложный и дорого­ стоящий проект, но несмотря на это в 1988 году, когда началось возрождение Литвы, возникла идея воссоздать Дворец великих князей литовских, как символ государствен­ ности Литвы. Как свидетельствуют данные и находки археологических исследований, люди прожи­ вали на территории Верхнего и Нижнего вильнюсских замков уже в I тысячелетии до н. э. До XIII в. строительство здесь велось исключительно из дерева. По мере становления литовской государственности здесь начинает

Комплекс вильнюсских замков вместе с Дворцом великих князей литовских представ­ ляет собой особый объект – это литовская Помпея, изучение которой позволяет познать всю историю Литовского государства. Разо­ ренный войнами и другими невзгодами Дворец великих князей литовских, был полностью сметен с лица земли в начале XIX века. Также не осталось никакого ценного движимого и недвижимого интерьерного имущества, нахо­ дившегося во дворце, а все сведения о двор­ цовых интерьерах носят фрагментарный характер. Поэтому воссоздание Дворца вели­

22

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

вассальные присяги прусские герцоги и курляндские князья. Здесь вручались привилеи, собирались заседания Рады панов и литовского Сейма, редактировался Литовский Статут, проводились суды, хранилась Литовская Метрика (государственный архив) и казна, чеканились монеты. Уже при Жигимантасе Аугустасе в вильнюсском дворце была собрана обширная библиотека, богатые коллекции го­ беленов, оружия, картин, охотничьих трофеев. Сокровищница дворца восхищала даже пап­ ского легата Бернардино Буонджованни. Рос­ кошная резиденция, окруженная великолепным парком, стала центром распространения культуры и искусства эпохи ренессанса и раннего барокко в центральной, восточной и северной Европе. Расцвет вильнюсского великокняжеского дворца был прерван в 1655 году, когда в литовскую столицу вошло московское войско. Плачевное состояние опустошенной государс­ твенной казны не позволило приняться за работу по восстановлению разрушенного двор­ ца. В XVIII в. во дворце начали селиться бедные горожане. В конце XVIII в. было принято решение о реконструкции дворца и его использовании в репрезентативных целях, но после падения Польско­Литовского государства в 1795 г. этим планам так и не суждено было осуществиться. После последнего раздела объединенного польско­литовского государства – Речи Посполитой по указу Aдминистраций Российской империи, развалины дворца в 1799–1801 гг. были снесены. Во время восстания против власти Российской империи в 1831 году было принято решение соорудить укрепления вокруг Замковой горы и вырыть защитные рвы, из­за чего пострадал даже фундамент разрушенного дворца. Первые археологические раскопки на территории Нижнего замка датируются нача­ лом XX в. Однако последовательные комп­ лексные: археологические, архитектурные, исторические, искусствоведческие и другие исследования были начаты лишь в 1987 г. – вместе с возрождением Литвы. В 1987 году Институт проектирования и реставрации осуществил первоначальные исследования территории Дворца великих князей литовских вильнюсского Нижнего замка, а с 1988 года, началось комплексное методическое (археоло­ гическое, архитектурное, историческое, искус­ ствоведческое и др.) исследование Дворца.

появляться и ранняя каменная архитектура. В конце XIV в. вильнюсский замковый комплекс состоял из трех замков: Верхнего, Нижнего и Кривого. До конца ХV – начала ХVI вв. главная резиденция находилась в Верхнем замке, где до сих пор сохранились руины готического дворца. По всей видимости, резиденция вели­ ких князей была перенесена из Верхнего замка в Нижний Великим князем Александрасом Йогайлайтисом (Александром Ягеллоном, 1492–1506), который перестроил Нижний замок в репрезентативный дворец в позднего­ тическом стиле. Начатая великим князем литовским и королём польским Жигимантасом Старым (Сигизмундом Старым, 1506–1548) реконструк­ ция дворца в ренессансном стиле была завершена перед пожаром 1530 года. Несом­ ненное влияние на дальнейшее развитие резиденции оказала жена Жигимантаса Бона Сфорца, дочь миланского герцога Джан Галеаццо Сфорца, стремившаяся превратить Вильнюсский дворец в современную репре­ зентативную резиденцию династии Гедимино­ вичей­Ягеллонов. Последний представитель литовской династии Ягеллонов на литовском великокняжеском и польском королевском троне Жигимантас Аугустас (Сигизмунд Август, 1548–1572), начавший править Литвой фактически в 1544 году, предпринял новые шаги по развитию дворца. Ранее существо­ вавшая резиденция была расширена за счет строительства так называемого Нового дворца. Правители Литвы и Польши из шведской династии Вазов – Жигимантас (Сигизмунд Ваза, 1587–1632) и Владисловас (Владислав, 1632–1648) также уделяли большое внимание вильнюсской резиденции. Отсюда они коорди­ нировали свою политику в отношении к Москве и Швеции. После пожара 1610 года великокняжеский дворец был отстроен в стиле североевропейского маньеризма. В 30­е годы ХVII в. при новой перестройке вильнюсский дворец приобрел черты раннего итальянского барокко. ХVI – первая половина ХVII вв. – период расцвета вильнюсской резиденции великих князей литовских и королей польских. Здесь принимали московских послов, послов Свя­ щен­ной Римской империи, Венгрии, Турции, Персии, Франции, Венеции, Тосканы и других государств. Во дворце давали ленные и

23

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Исследования осуществляла группа по изучению замков Института истории Литвы, в которую возглавили археологи Витаутас Урбонавичюс, Адолфас Таутавичюс, архитек­ тор Напалеонас Киткаускас, и которая в 1993 году была оформлена в общественное учреждение – Центр исследования замков «Замки Литвы». Наряду с научными исследо­ ваниями, осуществлялась также активная образовательная деятельность. 1989­1990 годы в так называемом доме А. Шлоссберга, находившемся на месте восточного корпуса Дворца, была оборудованна первая экспозиция археологических находок найденных на территории Нижнего замка. В ходе этих исследований ученые слой за слоем вскрывали все более ранние археологи­ ческие слои и обнаруживали новые каменные стены и различные уникальные находки. Однако обнаженные стены Дворца великих князей литовских стали не только открытием, но и проблемой. Места раскопок следовало максимально защитить от атмосферного воз­ действия. Открытая часть подвалов Дворца была прикрыта временными деревянными навесами и стеклопластиковыми кожухами. Тогда же была замечена великолепная акустика аутентичных подвальных помещений дворца, в связи с чем здесь начали проводиться куль­ турные мероприятия. Вопросы дальнейшей участи Дворца великих князей литовских решались на правительственном уровне с привлечением экспертов. Рассматривались не­ сколько вариантов судьбы остатков Дворца великих князей литовских: засыпать раскопаный дворец землей, возвести над ним современные утепленные купола или воссоз­ дать Дворец великих князей литовских.

17 октября 2000 г. Сейм Литовской Республики принял Закон «О воссоздании и назначении Дворца великих князей литовских». Литовское правительство поручило Министер­ ству культуры организовать восстановленные работы дворца. Была поставлена основная задача, связанная с остатками дворца и сохранением, а также экспонированием других археологических находок: на основании иконо­ графического материала, археологических дан­ ных и аналогичных исследований спроекти­ ровать и построить над остатками дворца строение с воссозданными бывшими назем­ ными пространствами Дворца великих князей литовских в целях защиты и максимального

экспонирования самой ценной его части – остатков аутентичных построек и археологи­ ческих находок, обнаруженных в ходе раскопок Нижнего замка. Перед началом восстановления Дворца великих князей литовских было много размышлений и дискуссий об его обустройстве, тематике экспозиций, методике. В 1999 году специалисты Литовского художественного музея подготовили «Основные направления использования Дворца великих князей литов­ ских», в 2003 году был опубликован «Проект программы восстановления и использования Дворца великих князей литовских в репрезен­ тативных, музейных и образовательных целях». В 2000 году, когда Сейм Литовской республики принял Закон о восстановлении Дворца великих князей литовских, Литовская национальная комиссия UNESCO оказала финансовую помощь Центру исследований замков «Замки Литвы» в осуществлении программы «Живая история в замках Вильню­ са», главной целью которой было распростра­ нение идеи восстановления Дворца великих князей литовских путем проведения культур­ ных мероприятий и уроков по актуализации истории Вильнюсских замков. В 2002 году, когда начались конкретные работы, связанные с восстановлением Дворца, интенсифицирова­ лись и комплексные (археологическое, архитек­ турное, историческое, искусствоведческое и др.) исследования остатков Дворца. Основной целью этих исследований cтал сбор материала для восстановления корпусов репрезентатив­ ного здания Дворца. Работы по воссозданию Дворца великих князей литовских начались 10 мая 2000 г., и хотя они ведутся до сих пор, в 2009 году в Дворце начал действовать Национальный му­ зей типа исторической резиденции – «Дворец великих князей литовских». В 2013 г опреде­ ленная часть дворца, где работы уже практи­ чески завершены, была открыта для широкой общественности. В музее действует постоян­ ные экспозиции с частично восстановленными историческими интерьерами. Кроме того осу­ щестляется активная эдукационная деятель­ ность, устраивается выставки, концерты, конференции, а также проходят государствен­ ные репрезентативные мероприятия. Самой большой ценностью восстановленно­ го Дворца великих князей литовских являются подлинные архитектурные детали и элементы: фрагменты фундамента, стен, сводов, потолка,

24

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

пола, каменные детали оконных наличников, порталов, детали каминов, фигурные и напольные плитки, печные изразцы и другие находки, которые сохранилось на территории Нижнего Замка. Сохранение и экспонирование этих подлинных остатков является основной задачей этого проекта. В целях защиты и максимального экспонирования самой ценной части Дворца, фундамент воссоздаваемого строения был устроен по двум принципам. В пространствах, предназначенных для демон­ страции аутентичных остатков каменной кладки, рядом с сохранившимися стенами устроены охватывающие их консольные же­ лезобетонные опоры, на которые передается вся нагрузка. Вдоль южного и восточного корпусов дворца с наружной стороны под землей сформировано дополнительное про­ странство, которое позволяет осмотреть аутен­ тичные стены снаружи, находясь на уровне, примерно соответствующем слою XVI в. Здесь также разместилась и часть археолого­ исторической дидактической экспозиции. Меж­ ду тем второй способ устройства фундамента использован в западном и северном корпусах дворца, где давление новой постройки переда­ ется на железобетонные сваи, внедренные в отверстия, которые были просверлены в конструкциях старых каменных стен. Этот вариант фундамента позволяет символически или полностью воссоздать древние своды и показать пространство старинных подвалов. В соответствии с требованиями междуна­ родных документов по охране памятников в восстановленном Дворце выдержан принцип разделения подлинных архитектурных деталей и элементов от недавно построенных кон­ струкций. Во время восстановительных работ подлинные фрагменты фундамента, стен, сводов и других конструкций были оставлены такими каких их нашли археологи, стараясь максимально избегать каких­либо реставра­ ционных работ. В ходе исследований, продолжавшихся более двадцати лет, на территории Нижнего замка было собрано свыше 320 тысяч археологических находок. Самая большая часть коллекции археологических экспонатов – это различные каменные детали, архитектурные керамические и металлические изделия и так называемая строительная керамика. Большая часть найденных архитектурных деталей стали основой для реконструкции архитектурных

элементов экстерьера и интерьера восстанав­ ливаемого Дворца великих князей литовских. Благодаря этих находок были воссозданы наличники окон, порталы, полы, печи, камины, оковки дверей, решетоки, застекления oкон, косяки в готических залах, нервюры сводов и др. Вторую по многочисленности группу археологических находок и музейных экспона­ тов составляют предметы бытового назначения, большую часть которых составляет бытовая керамика, разные детали одежды и украшения изделий из цветных металлов, находоки из металла связаные с военной атрибутикой, ценная нумизматическая коллекция. Экспозиция археологических находок оборудованна в среде аутентичных подвальных стен и на первых этажах южного и восточного корпусов восстановленого Дворца. Все ар­ хеологические находки экспонируются в специальных так называемых «умных» витри­ нах, в которых поддерживается микроклимат, нужный для сохранения каждой группы экспонатов, которые по возможности экспони­ руются отдельно (например металлические и деревянные или кожаные изделия). Собранная в ходе исследований территории Дворца великих князей литовских вильнюс­ ского Нижнего замка коллекция археологиче­ ских находок позволяет не только восстановить множество деталей архитектурного убранства интерьеров Дворца великих князей литовских восстановить, но и представить себе, каков был быт двора великого князя литовского. Чтобы залы восстановленного Дворца не пустовали и выполняли бы историческое предназначение резиденции было решено отделать часть залов, которые отражают различные эпохи функционирования резиден­ ции, характерными для их стилистики элементами декора интерьера и антиквариата, раскрывающими функциональное назначение этих залов. Сведения в письменных источ­ никах, иконография и аналогии сохранившихся исторических резиденций, близких к виль­ нюсскому дворцу, помогли восстановить кессонные, плафонные потолки, орнаментику напольного покрытия, возвести своды. Таким образом на основе подлинных находок, мно­ голетних научных исследований были вос­ становлены помещения исторических инте­ рьеров разных эпох – поздней готики, ренессанса, раннего барокко. Залы дворца

25

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ющую стилистику и позволяющими отразить в экспозициях различные функции помещений. Все это позволяет говорить о Дворце великих князей литовских, как о подтвержденной научными исселодваниями воссозданной европейской великокняжеской резиденции.

украшены аутентичными художественными историческими ценностями: старинными худо­ жественными ткаными шпалерами, картиаыми, скульптурами, мебелью, посудой, историчес­ ким оружием, старинными книгами, графи­ ческими работами, картами и другими изделиями, репрезентирующими соответству­

Список використаних джерел: 1. Kitkauskas N. Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės valdovų rūmai, Vilnius, 2009. 2. Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės valdovų rūmai ir jų atkūrimas europinės patirties kontekste. Tarptautinės mokslinės konferencijos medžiaga 2006 m. spalio 11–12 d. / The Palace of the Grand Dukes of Lithuania and its Restoration within the Context of the European Experience.

Materials of the International Scientific Conference, sudarytojai / compiled by V. Dolinskas, D. Steponavičienė, Vilnius, 2009. 3. Lietuvos didžiųjų kunigaikščių rezidencija Vilniuje, sudarytojas V. Urbanavičius, Vilnius, 2010. 4. Lietuvos didžiųjų kunigaikščių rūmų istorija ir rinkiniai, sudarytojai D. Avižinis, V. Dolinskas, Ė. Striškienė, Vilnius, 2012. 5. Striškienė Ė. Lietuvos didžiųjų kunigaikščių rūmų archeologiniai radiniai, Nacionalinis muziejus Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės valdovų rūmai [interaktyvus], Vilnius, 2014. 6. Avižinis D. Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės valdovų rūmams įsigytos ir dovanotos vertybės, Nacionalinis muziejus Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės valdovų rūmai [interaktyvus], Vilnius, 2014. 7. Lietuvos didžiųjų kunigaikščių rūmų ekspozicijų vadovai, sudarytojai D. Avižinis, V. Dolinskas, G. Striška, Ė. Striškienė, Vilnius, 2015.

Summary. The paper presents the history, research and reconstruction of the Palace of the Grand Dukes of Lithuania (hereinafter referred to as ‘the Palace of the Grand Dukes’) situated in Vilnius. The reconstruction of this building stands as a key method in order to conserve archaeological artefacts in situ and exhibit them publicly.

The complex of Vilnius Castles, including the Palace of the Grand Dukes, is a special archaeological site, or the so­called ‘Lithuanian Pompeii’, which demonstrates the whole history of the Lithuanian State.

At the end of the 14th century, the complex of Vilnius Castles consisted of three castles: Upper, Lower and Kreivoji (Curvum Castrum). A separate defensive and representational structure stood inside the Vilnius Lower Caste until 17th century. It was the Palace of the Grand Dukes which became one of the main and the most important residences of the Gediminas, Jogaila and Vasa dynasties in the Grand Duchy of Lithuania over time. During the 16th century and the first half of the 17th century the Palace witnessed an era of its greatest prosperity. Following the occupation of Vilnius by the army of the Moscow Tsar in 1655, this building was completely devastated and destroyed and its treasures were looted. The ruins of the Palace were pulled down in 1801 by the Russian Tsarist government in order to rule Lithuania at that time.

The archaeological research of the Vilnius Lower Castle was launched in the beginning of the 20th century. However, consistent and integrated (archaeological, architectural, historical, artistic, etc.) research of the Palace just started in 1987 with the Lithuanian Rebirth. On 17 October 2000, the Parliament of the Republic of Lithuania passed a law on the reconstruction the Palace of the Grand Dukes. The main task was to design and construct a cover for the archaeological remains of the Palace of the Grand Dukes by restoring the former foundation of the building. All the process should be based on iconographic material, archaeological information and similar studies. The Palace of the Grand Dukes as a national museum was opened nine years later in 2009. Nevertheless, the further development of the Palace is still going on.

26

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Ігор Западенко смт. Меджибіж П АЛ АЦ СЕН Я ВСЬКИ Х-Ч АРТО РИ Й СЬКИ Х У М ЕДЖИ БО ЖІ І П АЛ АЦ П ЕТЕРА ФЕЙ ГЕЛ Я У БЕТЛ АН О ВЦЕ (СЛ О ВАЧ Ч И Н А) : СП І Л ЬН А ТИ П О Л О ГІ Я ТА І СТО РИ Ч Н І П АРАЛ ЕЛ І

У статті проаналізовано спільні історичні обставини і архітектурні деталі палацу Сенявських­Чарторийських у смт. Меджибіж (Україна) і замку Петера Фейгеля у с. Бетлановце (Словаччина). Встановлено наявність подібності обох пам’яток, яка може бути використана для реставрації палацу Сенявських­Чарторийських і для дослідження історії аристократичних родин Східної Європи XVI ст. окремою спорудою, а головний корпус палацу Сенявських­Чарторийських є частиною ком­ плексу споруд, до того ж зведеною на більш ранніх спорудах періоду Великого Князівства Литовського та прибудованою зсередини до фортечних мурів. А, однак, аналогії і паралелі між обома спорудами є незаперечними. Подамо опис замку Петера Фейгеля – своєрідного «близнюка» меджибізького палацу. Нині Бетлановце, де він знаходиться, є селом з населенням трохи більше 600 чол. [3] у Кошицькому краї Словаччини, який межує з Угорщиною. З XI ст. Словаччина входила до Угорського королівства, а з 1526 р. разом з усім королівством увійшла до складу монархії Габсбургів. У різні часи містечко іменувалося відповідно до мови тих держав, які оволодівали Словаччиною (нім. – Bethelsdorf, угор. – Betlenfalva), що необхідно враховувати у історичних розвідках. «Всеобщая история архитектуры» подає дуже коротку згадку про замок у Петера Фейгеля, констатуючи його архітектурну простоту та порівнюючи з домом міщанина. Також наводиться ескізний поверховий план замку [1, с. 585]. Більш детальні відомості, включаючи фото­ графічні, про палац Петера Фейгеля подають іноземні джерела. Так, зокрема, у [4] зазначається наступне. Палац, який є однією з пам’яток поселення, був побудований у 1564­1568 рр., як про це свідчить напис над вхідним порталом. Над написом з датами знаходяться два родових герби з ініціалами PF та HB, тобто Петера Фейгеля (Peter Feigel) і Гелени Пробст­ Бетленфалви (Helena Probst­Bethlenfalvy), яка була донькою Магдалени з роду Турзо (Magdaléna Thurzova) і заможного міщанина Кир’яка Пробста (Cyriak Probst) з м. Левоча (Пряшівський край, Словаччина). Під гербом

25 грудня 2015 р. на засіданні Консульта­ тивної ради з питань охорони культурної спадщини Хмельницької області відбулося обговорення концепції реставрації палацу Сенявських­Чарторийських у Меджибізькій фортеці з пристосуванням його під музей. Палац Сенявських­Чарторийських (XVI ст.) є пам’яткою архітектури національного значен­ ня, охоронний № 764/1. Концепцію реставрації презентувала група фахівців під керівництвом Т. В. Філіпової (м. Київ). Розробці проекту передував тривалий цикл дослідницьких та пошукових робіт, які було виконано впродовж 2015 року. Фахівцями було здійснено історико­ архітектурні дослідження включно з аналізом праць попередніх дослідників Меджибізької фортеці (Є. Лопушинської, Ю. Толкачова та ін.), так і серію натурних і лабораторних фізико­хімічних вимірів. У ході доповіді архітектор­реставратор Тетяна Філіпова звернула увагу на факт, який до цього часу не був помічений дослідниками. Як засвідчив перегляд фотографічних матеріа­ лів під час підготовки проекту реставрації, у головного корпусу палацу Сенявських­Чарто­ рийських (рис. 1) існує аналог, який за багатьма ознаками надзвичайно подібний до нього. Це замок Петера Фейгеля (рис. 2, 3), що роз­ ташований у селі Бетлановце (Словаччина, географічні координати пам’ятки 48° 58' 50.17" N 20° 23' 31.87" E). Стиль та планування обох будівель є надзвичайно подібними, а окремі архітектурні деталі збігаються до найменших подробиць. Цікаво, що обидві пам’ятки давно відомі, а їхні описи, присутні у сусідніх томах енциклопедичного видання «Всеобщая история архитектуры» – замок Петера Фейгеля у т. 5, а палац Сенявських­Чарторийських у т. 6 [1, 2]. Однак, відмінності у локації обох споруд не давали читачам можливості співставити їхню подібність, адже замок Петера Фейгеля є

27

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

видно латинський напис «QUIS CONTRA NOS, SI DEUS NOBISKUM, QUI CONTRA NOS 1568» («Хто проти нас, коли Бог з нами, хто проти нас 1568») (рис. 4). Мешканці села називають замок «Короною» через вигляд зубчастого ренесансного аттику, який увінчує усі чотири стіни та закриває дах. Дерев’яна галерея оточує усі чотири стіни, її було реконструйовано на основі отворів для опорних балок наприкінці 1950­х – на початку 1960­х рр. З моменту створення у 1966 р. заповідного ландшафту «Словенський рай» (нині Національний парк «Словенський рай») до 1975 р. у замку розташовувалася адміні­ страція установи. Першим відомим представником родини Турзо є землевласник Юрай (Дьйордь) Турзо з Бетлановце, який у середині XV ст. своєю комерційною діяльністю проклав родині шлях до ділової і політичної еліти Східної Європи. Цього прабатька родини Турзо називають «Дьйордь 1­й», оскільки інший Дьйордь Турзо (1557­1616), аристократ і державний діяч, є ще більш відомою фігурою у політичних інтригах тогочасної Угорщини. В [5, с. 77­78] палац Петера Фейгеля згаду­ ється так: «На початку XVII ст. родина Турзо широко запроваджує архітектуру пізнього Ренесансу і раннього бароко у свою будівельну кампанію... Петер Фейгель і Гелена Пробст, правнучка Яноша Турзо, отримують побудова­ ний раніше палац Турзо­Фейгеля у Бетленфалві (1564­1568). Його прямокутне планування, довжина якого дорівнює подвійній ширині, нагадує більш ранні італійські вілли XV ст. Фасади було прорізано вікнами із середниками, подібно до палацу Матьяша в Буді. Фасади палацу декоровано багатими рослинними і тваринними мотивами у техніці сграффіто. Це ранній угорсьский зразок подібного типу орнаменту. Пізніші сграффіто є більш провінційними, вони поєднані з геометрич­ ними орнаментами у німецькому стилі... Крім того, палац орнаментовано зубцями у формі «ластівчиних хвостів», які увінчують стіни. Таке увінчання є декоративним розвитком поясу амбразур, яке поширюється у Центральній Європі в наслідування італійських зразків: у Сілезії у 1520­х, у Австрії у 1540­х, і в Польщі у 1560­х рр.» (пер. з англ. наш, – авт.) У словацькій літературі, присвяченій історичній архітектурі країни, палац Петера Фейгеля у Бетлановце називають першою

відомою пам'яткою такого типу у Словаччині, тобто першим замком без середньовічних оборонних споруд [6]. Зараз, як свідчать фотографії та публікації, стан замку в Бетлановце залишає прикре враження [8]. Будівля є занедбаною, через давно не ремонтований дах намокають та руйнуються цегляні, гіпсові та дерев’яні конструкції. Ренесансні сграффіто ще зберіга­ ються над входом до галереї, але їх майже неможливо прочитати. У доброму стані зали­ шаються лише кам’яні елементи: цінний кам’яний портал вхідних дверей з гербовою плитою, кам’яні одвірки тощо. Замок знахо­ диться у приватній власності, за повідом­ леннями медіа його власником є Петер Селіга з м. Попрад, який купляє історичні об’єкти з метою подальшого продажу [9]. Станом на липень 2016 р. замок Петера Фейгеля знов виставлено на продаж [10] з оголошеною вартістю 410000 євро та цільовим призна­ ченням влаштування готелю, пансіону тощо. Однак, навіть у такому стані замок Петера Фейгеля дає чимало матеріалу для порівняль­ ного аналізу, який можливо використати у реставрації палацу Сенявських­Чарторийських у Меджибізькій фортеці. Спільні типологія та час побудови дають основу для реконструкції тих елементів палацу Сенявських­Чарторий­ ських, які втрачено через значний ступінь руйнування. Проаналізуємо аналогії та відмінності палацу Сенявських­Чарторийських у Меджибо­ жі і замку Петера Фейгеля у Бетлановце. На відміну від замку Петера Фейгеля, палац у Меджибожі не має такого ж точного дату­ вання, але історична довідка, яку наведено у Паспорті об’єкту культурної спадщини [7] на підставі досліджень Г. Логвина, Є. Лопушин­ ської та ін., вказує на час його побудови після 1550­х рр. Якщо прийняти усталену думку, що розбудова Меджибізької фортеці разом з будівництвом палацу відбулися за часів першого власника з роду Сенявських корон­ ного гетьмана Миколая Сенявського (*1489­ †1569 рр.) – то обидва палаци побудовані у один і той самий досить короткий період часу. Це співпадає з твердженням [5], що характерне для обох палаців увінчання стін зубцями­мер­ лонами у формі «ластівчиних хвостів» поши­ рюється на теренах Польщі саме у 1560­х рр. Схоже увінчання стін бачимо у багатьох польських замків і палаців XVI ст., але мерлони замку Петера Фейгеля і палацу Сенявських­

28

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Чарторийських є не просто подібними, а прак­ тично повністю аналогічними за силуетом, деталями оздоблення і навіть за маленькими напівкруглими зубчиками у амбразурах між ни­ ми. Це найперша деталь, яка кидається у вічі і надає обом будівлям неймовірної подібності. Складається враження, що мерлони обох будівель складено за одним кресленням (рис.

5). Аттики обох палаців мають уздовж фасаду по 11 зубців, але у меджибізького палацу усі зубці є прямими, а кути завершуються окре­ мими декоративними вазами – а у бетлано­ вецького замку крайні зубці є кутовими, об’єднаними з декоративними вазами. Ще одна відмінна деталь – центральні фасадні мерлони замку Петера Фейгеля мають видовжені центральні стовпчики, яких немає у палацу Сенявських­Чарторийських. З середини куто­ вих мерлонів замку Петера Фейгеля підій­ маються високі декоративні вази. Їх наявність ще далі збільшує подібність між нашими палацами, адже кути палацу Сенявських­ Чарторийських також увінчано високими ваза­ ми. Характерною особливістю меджибізького палацу є те, що усі 4 вази мають різну форму. Довершує аналогію обох палаців точна подібність їхніх пропорцій. Як свідчить поверховий план [12], палац Петера Фейгеля має розміри у плані 29х14 м (рис. 6). Палац сенявських­Чарторийських має розміри 35х17 м (рис. 7). Тобто, вони обидва мають у плані однакове співвідношення довжини та ширини: замок Петера Фейгеля 2,07:1, а палац Сенявських­Чарторийських – 2,06:1. Співвід­ ношення висот визначити дещо важче через зміну рівня денної поверхні з часом. Однак, якщо реконструювати «нульову відмітку» палацу Сенявських­Чарторийських за рівнем підлоги першого поверху та порогами найдавніших дверей, які знаходяться нижче рівня сучасної денної поверхні, то висота палацу Петера Фейгеля до карнизу становитиме приблизно 9 м, висота палацу Сенявських­Чарторийських – приблизно 11 м. Зауважимо, що робочою документацією, яка розроблялася колективом під керівництвом Є. Лопушинської у 1993 р., передбачалося пони­ ження рівня денної поверхні біля палацу до відмітки, згідно якої висота стіни становила б 12,3 м [11, арк. 4А]. На думку автора статті, таке значення пониження є завищеним. Адже, якщо прийняти гіпотезу про геометричну подібність двох споруд, то усі головні геометричні розміри палацу Сеняв­

ських­Чарторийських відповідають розмірам замку Петера Фейгеля з коефіцієнтом 1,2 і знаходяться у аналогічних пропорційних співвідношеннях між собою. Натурні виміри 2015 р. свідчать на користь цієї гіпотези. Також пропорційно подібними є й членування фасадів на перший, другий поверхи, аттик, лінію вікон та розташування порталу вхідних дверей. Усі наведені аналогії призводять до такої вражаючої подібності палацу Сенявських­ Чарторийських і замку Петера Фейгеля, що кожен, хто вперше бачить словацький замок на фото, у перший момент вважає, що бачить меджибізький палац у непоруйнованому стані. Відмінності ж впадають у вічі потім. Частково їх розглянуто вище. Найголовнішою ж відмінністю є місце розташування. Особливістю замку Петера Фей­ геля є його розташування на відкритій місце­ вості – принципово нове на свій час рішення, яке пов’язують із зміною військової техніки і появою великих армій. Через те, мовляв, замки майже зовсім втратили роль фортець, перетво­ рилися по суті на палаци і будувалися не на неприступних скелях, а на рівнині, серед воло­ дінь власника [1, с.586]. На відміну від нього, палац Сенявських­Чарторийських побудовано у старих традиціях, всередині фортечних мурів, які оточують високий і неприступний мис у межиріччі Бугу та Бужка. І у ролі військового об’єкту усьому меджибізькому комплексу довелося побувати ще неодноразово. З огляду на місце розташування всередині фортеці, палац Сенявських­Чарторийських має лише 2 відкритих фасади, які й утворюють характерний архітектурний силует. Як видно, початково палац мав також окремий східний фасад, який знаходився на відстані 2 метри від Круглої вежі, але у ході подальших перебудов цю відстань було з’єднано з вежею, з утворенням додаткового приміщення. Наступні відмінності – кількість вікон вздовж фасаду і наявність зовнішньої дере­ в’яної галереї. Замок Петера Фейгеля на голов­ ному фасаді має у першому поверсі 6 вікон та вхідний портал, у другому поверсі – 8 вікон та двері, що ведуть на зовнішню дерев’яну гале­ рею. Палац Сенявських­Чарторийських має на фасаді у першому поверсі 5 вікон, у другому поверсі – 9 вікон. Водночас, оголена від тиньку кладка першого поверху відкриває свідчення багатьох змін, зокрема закладених і прору­ баних наново вікон та дверей. Також фасадну

29

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

стіну першого поверху меджибізького палацу у пізніший період додатково підмуровано червоною цеглою до рівня другого поверху, і це підмурування сховало під собою деталі стіни та сліди перебудов. Про існування зовнішньої га­ лереї другого поверху у палаці Сенявських­ Чарторийських не згадується ніде. Псевдоготичні вікна палацу Сенявських­ Чарторийських також відрізняються від прос­ тих прямокутних вікон замку Петера Фейгеля. Однак, не слід забувати, що меджибізький палац разом з фортецею піддавався неоднора­ зовим перебудовам, подекуди досить радикаль­ ним. Остання перебудова, яку було здійснено за часів Російської імперії у другій половині XIX ст. надала багатьом спорудам Меджибізької фортеці рис романтизму та псевдоготики, які не були властиві автентичному вигляду пам’ятки. З наведеного вище порівняння палацу Сенявських­Чарторийських (Україна, Меджи­ біж) і палацу Петера Фейгеля (Словаччина, Бетлановце) випливають наступні висновки і запитання.

1. Обидві будівлі мають не тільки зовнішню подібність, але й ідентичні геометричні пропорції з коефіцієнтом 1,2 по всіх трьох осях. Подібні також архітектурні деталі (зокрема, зубчастий аттик), що свідчить про взаємозв’язок об’єктів на стадії проектування та будівництва. Орієнтовні виміри за планами і фото свідчать про практично ідентичну геометрію мерлонів аттику. Необхідно здійсни­ ти порівняння результатів натурних вимірів для з'ясування, наскільки повною є ця відпо­ відність. При тому потрібно не забувати відмінність у тому, що замок Петера Фейгеля будувався на відкритому просторі, а корпус палацу Сенявських­Чарторийських будувався як складова частина комплексу, який до того ж має в основі сукупність більш ранніх споруд.

2. Період побудови обох будівель майже збігається – 1560­ті рр. Наразі неможливо з певністю визначити, яка з них була побудована першою. З огляду на час побудови замку Петера Фейгеля (1564­1568 рр.), хронологію поширення цього стилю теренами Східної Європи [5], і усталену думку, що палац Петера Фейгеля є найбільш раннім з відомих зразків цього стилю у Словаччині, найімовірнішим є, що першим побудовано саме його, а палац Сенявських­Чарторийських пізніше, наслідую­ чи спільний проект. Однак, це припущення не є остаточним, а подальше дослідження має

уточнити час побудови палацу Сенявських­ Чарторийських (або період 1540­1560­ті рр., або 1570­ті рр. і пізніше).

3. Необхідно продовжити пошук серед пам'яток відповідного періоду (XVI ст.) з метою з'ясування, чи аналогічні деталі обох палаців є типовими, а чи висока повторю­ ваність архітектурних елементів є характерною лише для цих двох об'єктів. Не виключено, що серед пам’яток відповідного періоду у Східній Європі є й інші будівлі з цієї своєрідної «типової серії». У кожному разі, замок Петера Фейгеля може слугувати натурним зразком для реконструкції втрачених елементів палацу Сенявських­Чарторийських.

4. Чи мав палац Сенявських­Чарторийських у якийсь період зовнішню галерею вздовж фасаду на рівні другого поверху, як то є у замку Петера Фейгеля? На відповідному рівні у кладці фасаду прослідковуються залишки отворів, які могли б бути гніздами кріплення консольних балок, однак відстань між явно помітними отворами є більшою, аніж вимагає жорсткість дерев'яного настилу. Більш ретель­ ний огляд може підтвердити або відкинути наявність цієї деталі.

5. Логічною є наявність у часи Сенявських­ Чарторийських гербової дошки над вхідним порталом та її реконструкція у разі реставрації вигляду на відповідний період. З огляду на історичні обставини переходу Меджибізької фортеці у власність Російської імперії та подальшу реконструкцію, зрозумілою є її відсутність.

6. Потрібно датувати і з'ясувати призначення додаткового обмурування фасаду першого по­ верху палацу Сенявських­Чарторийських, яке змінює його вигляд порівняно з автентичним.

7. Одним з практичних питань реставрації автентичного вигляду палацу Сенявських­ Чарторийських є реконструкція рівня денної поверхні на час його побудови. Очевидною є підсипка рівня денної поверхні за минулих 400­ 500 років висотою приблизно 0,7­1 м. Шурфу­ вання території, що прилягає до палацу, має з’ясувати наявність та структуру культурного шару.

8. Потрібно дослідити шляхи можливого запозичення проекту палацу між Бетлановце та Меджибожем, зокрема можливі контакти між польською магнатською родиною Сенявських та угорською родиною Турзо, члени якої у XVI­ XVII ст. були помітними особистостями у арис­ тократичних і політичних колах Східної Європи.

30

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Палац Сенявських­Чарторийських у смт. Меджибіж (станом на 2009 р.)

Рис. 3. Замок Петера Фейгеля у с. Бетлановце (Словаччина), сучасний вигляд

Рис. 2. Замок Петера Фейгеля у с. Бетлановце (Словаччина) до реставрації 1955­1960 рр. [1, с 586]

Рис. 4 а, б. Елементи оформлення палацу Петера Фейгеля

31

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 5. Фрагмент зубчастого аттику палацу Сенявських­Чарторийських (за Є. Лопушинською [11, арк. 25])

Рис. 6. План першого поверху палацу Петера Фейгеля [1, с. 586]

Рис. 7. План другого поверху палацу Петера Фейгеля [12]

32

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 8. План першого поверху палацу Сенявських­Чарторийських [13] Список використаних джерел: 11. Всеобщая история архитектуры. Архитектура Западной Европы XIV – XVI веков. Эпоха Возрождения / Москва : Стройиздат, 1967. – 660 с. 2. Всеобщая история архитектуры. Архитектура России, Украины и Белоруссии XIV – первая половина XIX вв. / Москва : Стройиздат, 1968. – С. 349­352. 3. Betlanovce / Wikipedia, the free encyclopedia [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Betlanovce 4. História / Obec Betlanovce [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.betlanovce.sk/­historia 5. Dora Wiebenson; József Sisa. The architecture of historic Hungary / London : Cambridge, Mass., 1998. – 360 с. 6. Súpis pamiatok na Slovensku I / Bratislava : Obzor, 1967. – С. 118­119. 7. Паспорт. Зміни та доповнення (станом на 01.12.2015 р.) об’єкту культурної спадщини. Палац, складова частина комплексу Замку [охоронний номер пам’ятки 764/1]. – НІАЗ «Кам’янець», 2016. 8. Jan P. Štěpánek.

Betlanovce / Hrady a zámky České republiky – Hrady.cz, cestujte s přehledem [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hrady.cz/wnd_show_text.php?tid=11912 9. Jozef T. Schön História za fľašku pálenky / Hospodárske noviny [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dennik.hnonline.sk/servisne­prilohy/102439­historia­za­flasku­palenky 10.

Nehnuteľnosť Historický objekt Predaj Betlanovce / CENTURY 21 Realitné Centrum ponúka [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reality.sk/inzerat/RE0005209­16­002160/ century­21­realitne­centrum­ ponuka­renesancny­kastiel­betlanovce 11. Памятник архитектуры (охр. № 764) XVI в. Крепость­ музей в пгт. Меджибож Хмельницкой области. Дворец. Том IV, книга I, выпуск 1, 2, 3. Рабочая документация / Киев : Укрпроектреставрация, 1993. 12. Belo Polla. Hrady a kaštiele na východnom Slovensku / Košice : Východoslovenské vydavatel'stvo, 1980. – С. 15. 13. Памятник архитектуры (охр. № 764) XVI в. Крепость­музей в пгт. Меджибож Хмельницкой области. Дворец. Комплексные научные изыскания. Архитектурные натурные исследования. Шурф и зондажи. Том II, книга 4, выпуск 2 / Киев : Укрпроектреставрация, 1993.

Summary. The article analyzes the common historical facts and architectural details of the Sieniawski­Czartoryski Palace in Medzhybizh (Ukraine) and the castle of Peter Feigl in Betlanovce (Slovakia). Revealed that these two monuments are similar to each other and this fact can be used for the restoration of Sieniawski­Czartoryski Palace and to study the history of aristocratic families in Eastern Europe of XVI century.

33

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Вероніка Візнюк смт. Меджибіж І КО Н О - І ФО ТО ГРАФІ Ч Н А ГАЛ ЕРЕЯ П АЛ АЦУ СЕН Я ВСЬКИ ХЧ АРТО РИ Й СЬКИ Х У М ЕДЖИ БІ ЗЬКІ Й ФО РТЕЦІ

У статті подається опис зображень палацу (XVI ст.) різного часу. Епоха Відродження, що сприяла новому етапу в культурному і духовному розвитку Європи мала великий вплив на розвиток архітектури України в XVI­XVII столітті. В цей період поширилися стилі ренесанс і раннє бароко. Приїжджі європейські будівничі – італійські майстри втілювали риси ренесансного стилю в архітектурних спорудах. Шляхи італійських архітекторів пролягли в Угор­ щину, а потім в Чехію (Богемію), Румунію (Трансільванію) та Польщу. [1, c. 244]. Український історик­медієвіст Володимир Александрович писав, що представники української еліти поширювали нові архітектурні традиції, запрошуючи італійських будівничих для роботи в своїх резиденціях. Так, від першої половини XVI століття вони постійно перебували на службі у найвпливовішого з українських магнатів, князя Василя­Костянтина Острозького: Петро Сперендіо служив в Тернополі та Острозі, Христофор Боццано (працював над спорудженням замку у Меджибожі), Джакопо Мадлена (будував костел бернардинів в Ізяславі) [2, c. 256]. Оскільки Поділля довгий час було під Польщею, багаті польські землевласники засновували тут міста, будували замки, культові споруди. Одним з найзаможніших польських магнатів на Поділлі був Миколай Сенявський (1489­1569). З дозволу Сигізмунда I в 1543 році заснував в Летичівському повіті над річкою Іквою місто, яке було назване Синявою. В 1554 році побудував замок в Бережанах на Тернопільщині, що служив для оборони міста та житлом його власникам. Мурований п’ятикутний замок був посилений бастіонними укріпленнями. Суворий зовнішній вигляд замку пом’якшував ренесансний аттик з аркатурою над будинком палацу, прилеглого до південно­східного оборон­ ного муру. У нижньому поверсі палацу влаштовано пишно прикрашений в’їзд до замку [3, c. 36]. У 1540 році Сенявський викупляє Меджибіж з околицями і починає перебудову існуючого в містечку замку, розташованого на мисі утвореному двома річками: Південним Бугом і Бужком, в ренесансному стилі. В результаті реконструкції з’явилася потужна оборонна споруда у формі довгастого трикутника – фортеця, яка також була і замком­палацом. За даними відомого дослідника Євфимія Йосиповича Сіцінського довжина його від в’їзду до кінця гострого (східного) рогу має 130 метрів, а ширина західного боку замку – 85 метрів [4, c. 39]. З західної сторони замок оточувався глибоким ровом, який захищав його, через рів був

перекинутий міст, згодом перебудований на кам’яний. Окрасою замку був палац Сенявських. Світло лилося до його покоїв крізь широкі вікна. Двері і вікна були облямовані білокамінними профільо­ ваними лиштвами, фасади увінчані ренесансовою аркатурою й фігурними аттиками [5, c. 62]. Ренесансний аттик, який прикривав дах, викори­ стовувався як засіб захисту від пожеж у Кракові та Львові [6, c. 24]. Г. Логвин вважав, що наличники і одвірки виконані в формах раннього Відродження (перша пол. XVI ст.). Вони близькі щодо профілю­ вання і характеру до білокам’яних оздоб Луцького і Кам’янецького замків та церкви в Сутківцях [5, c.

10]. У покоях були змуровані коминки з жолобкової цегли розміром 27х13х6 см, вони складалися з двох аркових ніш, відокремлених одна від одної перего­ родкою завширшки в одну цеглину. В одній ніші палили дровами, друга була сушильна. Будівля прямокутна в плані, чотириярусна (два нижні яруси з боку подвір’я забутовані землею), мурована з каменю та цегли, декорована наріжними цегляними вазами. Наприкінці XVII ст. зовнішня стіна палацу була захищена кам’яними контрфорсами. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створили талуси – земляні насипи заввишки 4­5 метрів [5, c. 65]. В XVII столітті всі долішні яруси твердині забутували землею, перетворивши її на потужний бастіон. Зображення Меджибізького замку є на малюнку відомого польського художника, політичного діяча, піаніста і композитора Наполеона Орди (1807­1883). Він замальовував старі історичні і архітектурні пам’ятки давньої Речі Посполитої, які поступово руйнувалися, таким чином зберігав їх для прийде­ шніх поколінь. В 1872­1874 рр. відвідав Київщину, Волинь, Поділля; 1875­1877 рр. – Литву, Жмудь, Білорусь; 1878­1880 рр. – Галичину, Західну Пру­ сію; після 1880 року – Королівство Польське. У 1873­1883 рр. видав літографії з малюнків під назвою «Альбом історичних краєвидів Польщі», до якого увійшло 260 об’єктів [7, c. 457­458]. Замок,що вражає своєю величчю на фото Вид замку в середині XIX ст. (Зібрання Лазаревського «Живописна Україна») (Рис. 1) – річка Південний Буг, на якій два човни, далі південна оборонна стіна, палац, що підтримується могутніми контрфорсами, декорований аттиком та вазами. Також можна по­ бачити частину банкетного залу і Східного бастіону. План Меджибізького замку поданий видатним

34

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Вид замку в середині ХІХ ст. Зібрання Лазаревського «Живописна Україна»

Рис.2. План замку з книги Є. Сіцінського «Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII»

Рис.3. Жилий будинок в замку. Г. Логвин, «Замок в Меджибожі»»

Рис.4. Загальний вигляд замку. Реконструкція Г. Н. Логвина

35

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи дослідником Поділля Євфимієм Сіцінським в книзі «Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII ст.» ( стор. 37) (Рис. 2). На ньому позначені вежі, палацовий комплекс, біля південної стіни кілька пристінних корпусів. Відомий український архітектор і мистецтво­ знавець Григорій Логвин об’їздив всю Україну, до­ сліджував архітектурні споруди. В Меджибожі по­ бував в 50­х роках XX століття, написав невелике дослідження «Замок в Меджибожі (Пам’ятник ар­ хітектури XVI ст.), в якому подав ілюстрації: план Меджибізького замку (стор. 7), південного фасаду замку (с. 9), Замок. Вигляд з півдня (стор. 13), Жи­ лий будинок в замку (стор. 17) та проект рекон­ струкції, виконаний автором (стор. 19). На фото Жилий будинок в замку) (Рис. 3) будівля палацу власників Меджибожа Сенявських, декорована атти­ ком та вазами по кутах, на північній стіні між двома ярусами житлових кімнат видно карниз. На західній стіні – місця, де кріпилась покрівля над сходами. На плані (Рис. 4. Реконструкція Г. Н. Логвина) замок подається без контрфорсів, круглої вежі біля палацу, на подвір’ї можна побачити кілька будівель. Вид замку з півдня з гравюри 1840 року («Dziele

Polski» т. I, 1899) (Рис. 5) – будівля палацу з невеликими і масивними контрфорсами; на стіні з південного боку над вікнами видно водомети, вікна з стрільчастими завершеннями. Незвично виглядає Східний бастіон – над терасою покрівля. Загальний вигляд замку з південного сходу (з гравюри «Tygodnik Polski» за 1867 рік) (Рис. 6) – зліва Святотроїцький костел та кляштор, справа – замок. Над південною стіною видно завершення Лицарської вежі, покрівлю замкового костелу з мінаретом, верхівку круглої вежі з шпилем. На стіні палацу над вікнами – водомети, стіна підтримується контрфорсами, біля палацу вихід на південну сторону. На передньому плані дорога до мосту через Південний Буг зі сторони с. Требухівець. На фото фрагмент замку сер. XIX ст. (збірник Лазаревського «Живописна Україна») (Рис. 7) палац, банкетний зал, флігель, зверху на стінах палацу фігурний аттик, зовнішня стіна палацу підтримується контрфорсами, тераса Східного бастіону оточена решітками. Загальний вигляд замку з півдня (фото початкуe XX ст.) (Рис. 8) зроблено з сторони с. Требухівець. На ньому жінка з дівчинкою, дорога до мосту через

Рис.5. Вид замку з півдня з гравюри 1840 р. («Dzieje Polski», 1899 р.)

Рис.6. Загальний вигляд замку з південного сходу (з гравюри, надрукованої в № 382 «Tygodhika Polskiego» за 1867 р.)

36

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис.7. Фрагмент замку. Середина XIX ст. Збірник Лазаревського «Живописна Україна», Т.3

Рис.8. Загальний вигляд замку з півдня. Фото початку ХХ ст.

Південний Буг, видно фортецю: південна стіна палацу з контрфорсами різного розміру, тераса над банкетним залом, завершення над круглою вежею. Зі сторони замкового подвір’я східну башту і частину палацу можна побачити на фото Фрагмент східної башти з заходу (Рис. 9). Біля вежі перед палацом знаходилося караульне приміщення, видно кілька палацових вікон. В книзі Є. Сіцінського «Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII ст.» (1928 р., с. 35) опубліковане фото Загальний вигляд замку зі сходу (Рис. 10). На фоні Південного Бугу замок, що східним бастіоном виходить до річки. На фото зо­ внішня стіна палацу, флігель, банкетний зал, верхня частина круглої вежі. Зліва – кляштор і Святотро­ їцький костел містечка, справа – дзвіниця та купол Успенської церкви. Це фото аналогічне поданому в книзі П. М. Батюшкова «Подолия» в 1891 році. В

тій же книзі Сіцінського на ст. 39 фото Південно­ східна сторона замку (Рис. 11). Один з контрфорсів, бастіон, тераса над яким оточена решітками. На фото, зробленому Г. Н. Логвином в 1953 р. (Рис. 12) замок зафіксований в той період, коли його розбирали на будівельний матеріал. В палаці немає вікон, лише отвори, частково розібрана покрівля над вежею біля палацу, на терасі Східного бастіону відсутні решітки. Фото зроблене зі сторони берега річки Південного Бугу, біля замку – дорога. Ще одне фото 1950 року зроблене І. А. Коса­ ревським – Палац у фортеці. Фрагмент західного фасаду. (Рис. 13). На ньому аттик на західній стіні палацу, вази по кутах, немає вікна. На іншому фото Фрагмент аттика палацу (І. А. Косаревський 1950 р.) (Рис. 14) можна побачити аттик, що прикрашав бу­ дівлю палацу, покритий металом, одну із декора­ тивних ваз, верх римо­католицького Святотроїць­

37

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис.10. Загальний вигляд замку зі сходу. З книги Є. Сіцінського «Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII ст.», 1928 р. Рис.9. Фрагмент східної башти, вид з заходу

Рис.11. Південно­східна сторона замку. Є. Сіцінський «Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII ст.», 1928 р.

Рис.12. Загальний вигляд з південно­східної сторони. Фото Г.Н. Логвина, 1953 р. був створений план реставрації палацу. На початку 2000­х рр. цю роботу продовжили львівські спеціалісти під керівництвом Остапа Тадейовича Василини. На сучасному етапі проводяться протиаварійні роботи, що передбачають збереження будівлі, розчистка нижніх ярусів. Малюнки та фотографії палацу Сенявських­ Чарторийських на території Меджибізької фортеці повертають нас в минулі часи і допомагають побачити зміни, що відбувалися протягом кількох століть, віднайти споруди, що з тих чи інших причин не збереглися. Особливо важливими є ці матеріали для відтворення об’єктів і проведення реставраційних робіт.

кого костелу (XVII ст.), частину західної стіни замкової церкви, Лицарську вежу без покрівлі. Фрагмент північного фасаду палацу і круглої вежі. Погляд на схід (І. А. Косаревський 1950 р.) (Рис. 15) – фото на якому видно жіночі покої над вежею біля палацу, де на початку XX ст. під час літнього відпочинку зупинялася Велика Княгиня Ольга Олександрівна, сестра царя Миколи II, що була шефом 12­го гусарського Охтирського полку, розквартированого на території Меджибізької фортеці. На північній стіні ваза та частина аттика. В 90­х рр. XX століття будівлі палацового комплексу досліджувалися київським архітектором Євгенією Іванівною Лопушинською та її колегами,

38

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Трегубова Т. Проблеми ренесансу в монументальному будівництві України в XVI­XVII століттях (до питання про хронологію та особливості формоутворення) / Т. Трегубова // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. – К.: ІНФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2009. – Вип. 9. – С. 243­248. 2. Історія української культури: У 5­ти т. Т. 2. Українська культура XIII – першої половини XVII століть / В. С. Александрович, В. Г. Балушок, М. Б. Боянівська та ін. НАН України. – К.: «Наукова думка», 2001. – 848 с. 3. Історія українського мистецтва: у 5­ти т. / НАН Укр. ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, голов. ред. Г. Скрипник, ред. т. Д. Степовик. – К.,2011. – Т. 3: Мистецтво другої половини XVI­ XVIII століття. – 1088 с. 4. Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII ст. (історично­археологічні нариси) /Ю. Сіцінський. – Кам’янець­Подільський, 1994. – 92 с.

5. Трембіцький А. М. ДІКЗ «Межибіж»: десять років поступу. Історія, матеріали і документи. / А. М. Трембіцький. – Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2012. – 390 с. 6. Білінська О. Б. Класичні форми архітектури у завершеннях споруд Львова / О. Б. Білінська // «Вісн. Нац. Ун­ту «Львів. політехніка» – 2011. – № 716. – С. 24­32. 7. Колесник В. Відомі поляки в історії Вінниччини: Біографічний словник. – Вінниця: ВМГО «Розвиток», 2007. – 1008 с. 8. Логвин Г. Н. Замок в Меджибожі (Пам’ятник архітектури XVI ст.) / Передмов. і упоряди. Г. К. Медведчук, О. Г. Погорілець, А. М. Трембіцький – 2­е вид. – Хмельницький, 2009. – 20 с.

Summary. In this article the description of pictures and photos of the palace (XVI c.) of different times is given.

Рис.14. Фрагмент аттика палацу. Фото Косаревського І.А., 1950 р.

Рис. 13. Палац у фортеці. Фрагмент західного фасаду. Фото Косаревського І.А., 1950 р.

Рис.15. Фрагмент північного фасаду палацу і круглої вежі. Вигляд зі сходу. Фото Косаревського І.А., 1950 р.

39

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

о. Петро Леськів, Ірина Леськів смт. Меджибіж ХРОН ОЛ ОГІ Я РЕСТАВРАЦІ Ї ЗАМКОВОЇ ЦЕРКВИ У 2006-201 5 РОКАХ

У статті хронологічно описані етапи реставрації та прилаштування замкової церкви для використання у богослужбових потребах за період 2006­2015 рр. У 2016 році виповнюється 430 років з часу будівництва храму на території Меджибізької фортеці. За свідченнями письмових джерел та за результатами археологічних досліджень у ХІV ст. на пагорбі перед замком була церква, будована в романському стилі [1]. Коли будівля старої дерев’яної церкви стала непридатною, новий власник Меджибожа Рафаїл Сенявський каштелян Кам’янецький побудував кам’яну римо­католицьку каплицю у готичному стилі, тому офіційною датою будівництва храму вважається 1586 рік [2]. В даній статті вміщені відомості про початок реставрації та пристосування храму на території фортеці для проведення богослуж­ бових треб.

18 липня 2005 року розпорядженням голови Хмельницької облдержадміністрації № 228/2005 р. вищезгадану культову споруду передали релігійній громаді Української Православної Церкви Київського Патріархату смт. Меджи­ божа. На той час використовувати храм у богослужбових потребах було неможливо через аварійний стан покрівлі та дахових конструк­ цій, відсутність тинькування на стінах (Рис. 1), замість підлоги в приміщені були викопані

рови, двері і вікна теж знаходились у незадовільному стані. У 2006 році проведена робота із заміни дахових дерев’яних конструкцій (Рис. 2). На той час дощата обшивка сигнатурки, котра вінчала церкву, частково зігнила, дерев’яний шпиль на ній значно похилився в північно­ східному напрямку. Ґонтове покриття теж зігнило, а в деяких місцях взагалі було відсутнє. Через діри, котрі утворилися внаслідок сповзання ґонти пристінні дахові конструкції втратили несучу здатність. Через несправний дах замокли цегляні склепіння церкви, особливо пазухи склепінь, які постійно знаходилися у вологому стані. У відповідних місцях інтер’єру храму утворилися нарости зеленого моху, що загрожували раптовим обвалом склепінь. Проектна документація передбачала повну заміну конструкцій даху за зразком існуючих та влаштування окремих метало­дерев’яних конструкцій під проектовану сигнатурку церк­ ви. Покриття храму з ґонти було замінене на мідні листи. Впродовж жовтня­грудня 2006 року за державні кошти проводилися ремонт­ но­реставраційні роботи з відтворення дахових

Рис. 2. Замкова церква. 2006 р. Відтворення дахових конструкцій та перекриття храму

Рис. 1. Замкова церква. 2006 р. Знищений інтер’єр храму

40

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 3. Замкова церква. 2014 р. Інтер’єр храму після тинькування стін конструкцій церкви [3]. Купол на храмі влашту­ вали лише навесні 2007 року, а позолочені хрести встановлені були влітку того ж року. У 2006­2007 роках за свій кошт громада зробила електрифікацію, реставрувала двері, тинькувала внутрішні стіни, залила бетоном підлогу. Вікна довелося реставрувати самому священику. Щоб пришвидшити перехід в храм та зекономити кошти (зібрані незначні пожер­ твування), на допомогу майстрам неодноразово приходили небайдужі прихожани, які прибира­ ли від сміття приміщення, доносили будівельні матеріали. Після завершення консерваційних внутріш­ ніх робіт, 22 травня 2007 року у день храмового празника – Перенесення мощів Святителя Миколая архієпископа Мирлікійського, відбув­ ся перший вхід та освячення Замкової церкви. З того часу щонеділі та в свята у замковій церкві проводяться Богослужіння. Сюди приходять не тільки місцеві жителі, але багато людей з навколишніх сіл і приїжджають вірні з Хмельницького (Рис. 3).

У вересні 2014 року настоятель Замкової церкви Святителя Миколая Архиєпископа Мирлікійського Чудотворця звернувся до адміністрації заповідника з проханням погоди­ ти проведення опоряджувальних робіт на стінах фасадів даної споруди. Після погоджен­ ня у травні 2015 року розпочались ремонтно­ реставраційні роботи за рахунок коштів громади у відповідності до технічних реко­ мендацій, наданих спеціалістами Державного підприємства Український регіональний спе­ ціалізований науково­реставраційний інститут «Укрзахідпроектреставрація» м. Львів та роз­ роблених паспортів опорядження фасадів (Рис.4). На сьогоднішній день реставрація фасадів практично завершена. В цьому році планується закінчити роботи з відновлення мощення і водозливної системи. У 2015 році був укладений договір між Державним підприємством «Український регіональний спеціалізований науково­рестав­ раційний інститут «Укрзахідпроектреставра­

41

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ція» та Релігійною громадою Святителя Миколая Архієпископа Мирлікійського Чудо­ творця на виготовлення ескізного проекту іконостасу Замкової Церкви Святителя Миколая Чудотворця смт. Меджибожа. Протягом року працівники інституту О. Рішняк, начальник відділу реставрації живо­ пису та О. Садова­Майданюк, головний спеціаліст відділу реставрації живопису, проводили дослідження та збір історичних матеріалів для підготовки проекту. В результаті був запропонований проект іконостасу витри­ маний у стилі українських іконостасів XVІІ ст., в яких переважають ренесансні риси. За аналоги обрано найкращі пам’ятки доби ренесансу: іконостас церкви Зіслання Св. Духа в м. Рогатині, іконостаси роботи І. Рутковича церкви Вознесіння Господнього в с. Волиця Деревлянська та церкви Різдва Христового, іконостас церкви Різдва Богородиці в м. Жовква та інші. Автори запроектували п’ятирядний іконо­ стас, на якому всі ікони виконані за традиційними технологіями: на липових або соснових дошках з дубовими шпугами, з паволокою, покриті левкасом. Лики, руки та відкриті частини тіла святих намальовані в темперній або олійній техніці, а одяг, архітек­ турні деталі, пейзажі та інше – в темперній. Тла ікон за проектом необхідно різьбити в левкасі та позолотити сусальним золотом. Каркас має бути поліхромований. Головним акцентом за­ проектованого іконостасу є Царські ворота з ажурною різьбою накладок, колонами капітеля­ ми, позолочені і сріблені з поліхромією кольоровими лаками [4].

9 лютого 2016 року на засіданні Кон­ сультативної ради з питань охорони культурної спадщини Хмельницької області при управ­ лінні культури, національностей, релігій та туризму облдержадміністрації відбувся розгляд та остаточне затвердження «Ескізного проекту іконостасу пам’ятки архітектури національного значення – Церква (ох. №764/2) у смт. Меджибіж Летичівського району».

Рис. 4. Замкова церква. 2015 р. Реставрація фасадів На жаль, відсутність на сьогодні проектно­ кошторисної документації для впорядкування інтер’єру замкової церкви Святителя Миколая Чудотворця унеможливлює продовження ре­ монтно­реставрційних робіт. Надіятись на державні кошти, за які можна було замовити хоча б документацію, є марною справою, тому доводиться збирати незначні пожертвування прихожан, багато допомагають туристи, іноді долучаються благодійники і меценати. Отже, святе місце після майже століття занепаду знову є місцем молитви. Це стало можливим не випадково, бо на все воля Божа. Сьогодні стародавній храм є своєрідним оберегом для Державного історико­ культурного заповідника «Межибіж» і селища. Тут пере­буває позитивна аура, яку відчувають багато відвідувачів. Замкова церква постійно відкрита для туристів, тому кожний бажаючий, незва­жаючи на віросповідання, має можливість зайти сюди та помолитись. Такої позиції дотримується настоятель храму: не робить різниці між людьми, не розпалює ворожість, а навпаки, йде на зустріч кожному, хто хоче пізнати і бути з Богом. Основне, на що звернені сьогодні молитви в храмі – відновлення святині, мир та процвітання нашої Боголюбивої України.

Список використаних джерел: 1. Лопушинська Є. Меджибізька фортеця. Історія створення ансамблю в світлі останніх досліджень // Фортифікації України. Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні: матеріали. – Кам’янець­Подільський, 1993. – С. 13 2. Приходы и церкви Подольской епархии. Труды Подольского епархиального историко­ статистического комитета. Выпуск девятый. Под редакциею священника Евфимия Сецинского. – Каменец­Подольск., Типография С. И. Киржацкого., 1901. / Ред. рада: О. В. Пшонківський, В. С. Перерва та ін. – Біла Церква, 2009. – 455 с. 3. Пам’ятка архітектури та містобудування Церква ХVІ­

42

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ХІХ ст. (традиційне датування 1586 р.) замку смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/2) Церква Науково­реставраційний звіт за 2006 р. – Том VІ. – книга 1. – вип.1. – Львів, 2006. – Арк. 5­9. 4. Пам’ятка архітектури національного значення ХІV­ХІХ ст. – церква Святителя Миколая Чудотворця (ох. № 764/2) в смт. Меджибіж Летичівського р­ну Хмельницької обл., вул. Жовтнева, 1. Ескізний проект іконостасу замкової церкви Святителя Миколая Чудотворця. – Том ІІІ. – Львів, 2015.­ Арк. 8­12.

Summary. The article chronologically describes the stages of restoration and adaptation of the castle Church for use in liturgical purposes for the period 2006­2015.

* * * Ірина Леськів смт. Меджибіж ОП И С ДОКУМЕН ТАЦІ Ї З РЕСТАВРАЦІ Ї П АЛ АЦУ СЕН Я ВСЬКИ ХЧ АРТОРИ Й СЬКИ Х З АРХІ ВУ ДІ КЗ «МЕЖИ БІ Ж»

У статті описані періоди архітектурних досліджень палацу Меджибізької фортеці, а також поданий перелік проектно­кошторисної документації з реставрації палацу Сенявських­Чарторийських, що зберігається у Державному історико­культурному заповіднику «Межибіж». бізької твердині. У той час містечко неодно­ разово відвідував доктор мистецтвознавства, архітектор Г. Н. Логвин, вивчав його історію та архітектуру, а також проводив дослідження і фотофіксацію фортеці. Підсумком його роботи стала книга «Замок в Меджибожі (Пам’ятник архітектури ХVІ ст.)», яка вийшла у 1959 р. [1, с.7]. У післявоєнні роки фортецю також обстежував відомий паркознавець і архітектор І. О. Косаревський, який зробив фотофіксацію палацу. Детальне фіксування фортеці розпочалося з 1954 року, коли колектив співробітників Львівського філіалу інституту «Гіпроград» провів обмірювальні роботи всього замкового комплексу, геозйомку території фортеці, а також обстеження окремих об’єктів пам’ятки. За результатами цієї діяльності в 1957 році був розроблений комплект документації «По про­ екту реставрации замка – крепости в г. Меджибоже Хмельницкой области в стадии проектного задания». У 1967­1970 рр. колектив «Українського спеціалізованого науково­реставраційного ви­ робничого управління» (м. Київ) під керівництвом архітекторів­реставраторів Є. І. Лопушинської та В. С. Шелягова розпо­ чали науково­дослідні та реставраційні роботи у фортеці. Спеціалісти «Українського спеці­ алізованого науково­реставраційного проектно­

Меджибізьку фортецю фахівці зараховують до найкращих зразків фортифікаційної архітек­ тури України, що зберіглася у відносно задовільному стані до наших днів. Проте, як і більшість пам’яток, розміщених на теренах нашої держави, твердиня на даний час потребує значних фінансових та матеріально­ технічних ресурсів для проведення якісних ремонтно­реставраційних робіт. Сьогодні серед всіх об’єктів, що входять в ансамбль Меджибізької фортеці, у найгіршому стані знаходиться найдавніша частина – Палацовий комплекс, що містить чимало ще недослідженої історичної інформації. Відсут­ ність навіть тимчасових дахів та аварійний стан мурів призвело до обвалу в грудні 2014 р. західної стіни палацу, тому на даний час споруда перебуває у стані гостро аварійної руїни, потребує проведення повного обсягу науково­дослідних та проектних робіт. Дана стаття містить опис чотирьох основних періодів архітектурних досліджень палацу Меджибізької фортеці: 1967­1970 рр., 1989­1994 рр., 2004­2006 рр., 2015 р., а також поданий перелік робочої проектно­кошторисної документації з реставрації палацу, що зберіга­ ється у Державному історико­культурному заповіднику «Межибіж».

50­ті роки ХХ століття стали початком науково­реставраційних досліджень Меджи­

43

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

го інституту «Укрпроектреставрація» розробили проект, який складався з 39 томів документації. Сьогодні в бібліотеці Держав­ ного історико­культурного заповідника «Межибіж» зберігається лише частина проекту, хоча саме цей комплекс документації є основою подальших досліджень [2, арк. 12­13]. В кінці 80­х на початку 90­х років ХХ ст. архітектурне дослідження палацу на чолі з Є. І. Лопушинською продовжилось. Фахівці поставили за мету встановити періодизацію будівництва та виявити архітектурні прийоми, які використовувались під час зведення комплексу. Результатом цієї діяльності є наступна документація, яка зберігається в ДІКЗ «Межибіж»:

764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Комплексные научные изыскания. Архитектурные натурные исследования. Шурфы и зондажи. Том­2. Книга­4. Выпуск­2. Шифр 120/2. Киев.

8. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Комплексные научные изыскания. Детальное инженерное обследование. Том­2. Книга­5. Выпуск­1. Киев, 1990.

9. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Заключение по технологическому обследованию. Рекомендации по технологии ремонтных работ. Киев, 1990.

10. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Детальное инженерное обследование. Том­2. Книга­5. Выпуск­1/2. Киев, 1991.

11. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Фотофиксация к натурным исследованиям.. Том­2. Книга­4. Выпуск­7. Киев, 1994.

1. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Комплексные научные изыскания 1987­1989 гг. Архитектурно­археологический обмер. Том­2. Книга­1. Выпуск­1. Шифр 120/2. Киев, 1989.

2. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Комплексное научное изыскание. Архитектурные натуральные исследования. Шурфы и зондажи. Фотофиксация. Том­2. Книга­4. Выпуск­2. Шифр 120/2. Киев.

3. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Комплексные научные изыскания 1988 г. фотофиксация к обмеру. Том­1. Книга­2. Выпуск­1. Альбом­1. Шифр 120/2. Киев.

4. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Архитектурные натуральные исследования. Шурфы и зондажи. Фотофиксация. Том­2. Книга­4. Выпуск­3. Киев, 1989.

5. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Архитектурные натуральные исследования. Фотофиксация. Том­2. Книга­4. Выпуск­3/1. Киев, 1990.

6. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. № 764). Крепость­музей в п.г.т. Меджибоже Хмельницкой обл. Дворец. Архитектурные натуральные исследования. Фотофиксация. Том­2. Книга­4. Выпуск­3/2. Киев, 1990.

7. Памятник архитектуры ХVІ в. (охр. №

27 грудня 2001 року постановою Кабінету Міністрів України № 1759 замковий ансамбль в Меджибожі оголошено Державним історико­ культурним заповідником «Межибіж». У 2004 р. розроблений «Генеральний план розвитку заповідника» та визначено генерального проек­ тувальника, яким став інститут «Укрзахід­ проектреставрація». Негайно розпочати проти­ аварійні роботи східної частини фортеці, активізувати наукове дослідження стало першочерговим завданням для фахівців[3, с.

288­289]. У наступні роки спеціалісти Українського регіонального науково­рестав­ раційного інституту «Укрзахідпроектрес­ таврація» І. Могитич, науковий керівник, О. Василина, головний архітектор проетку, Є. Стонжка, інженер­конструктор, І. Сьомочкін, історик, Н. Олійник та О. Лугова, архітектори, працювали над проектно­реставраційною документацією на ряд об’єктів заповідника. У 2015 році була розроблена документація на реставраційні роботи у східному бастіоні, флігелі палацу та впродовж 2006­2007 рр. значною мірою виконані консерваційні роботи цих об’єктів. Комплект науково­проектної

44

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

документації, які комплексу містить:

стосуються

палацового

палацового комплексу. Робочий проект реставрації. Архітектурно­будівельна частина.

– Т. ІV, книга 2, вип. 1, Шифр 148­05 АБ, Львів, 2005.

2.4. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Північно­східний флігель палацового комплексу. Зведений та локальні кошторисні розрахунки – Львів, 2006.

1. Бастіон 1.1. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Бастіон палацового комплексу. Натурні дослідження. Архітектурно­археологічні обміри. – Т. ІІ, книга 2, вип. 1, Шифр 148­05 НД, Львів, 2005.

1.2. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Бастіон палацового комплексу. Висновок про технічний стан будівлі на основі детального інженерного обстеження. – Т. ІІІ, книга 4, вип. 1, Шифр 148­ 2005 НД­ІІ­04­01, Львів, 2005.

1.3. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Бастіон палацового комплексу. Робочі креслення ліквідації аварійного стану. Архітектурно­будівельна частина. Конструктивні рішення. – Т. ІІІ, книга 1, вип. 1, Шифр 148­05 АБ, Львів, 2005.

1.4. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Зведений та локальні кошторисні розрахунки. – Львів, 2006.

В березні 2015 році адміністрація заповідника звернулась до директора ТОВ «КТК­БУД» Тарковського Сергія Олександ­ ровича з проханням розробити науково­ проектну документацію для проведення протиаварійних та консерваційних робіт на об’єкті «Палац ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського р­ну, Хмельницької обл.» в об’ємі, необхідному для усунення критичного аварійного стану та консервації даної споруди. В травні цього року укладений Договір на розроблення науково­практичної документації палацу ХVІ ст. Державного історико­культур­ ного заповідника «Межибіж» [4].

2 червня 2015 року комісія у складі Трунової І. М., начальника управління культури, націо­ нальностей, релігій та туризму облдержадмі­ ністрації, Щенсневича В. С., в.о. директора ДІКЗ «Межибіж», Тарковського С. О., дирек­ тора ТОВ «КТК­БУД», Лисицького Ю. Г., наукового керівника та Бєлова І. Д., головного спеціаліста провели огляд технічного стану пам’ятки: зовнішній вигляд палацу, залишки зовнішніх та внутрішніх стін, підвальних приміщень, склепінь підвального та першого поверхів та склали Акт огляду технічного стану пам’ятки, а також складені Акт втрат первіс­ ного вигляду пам’ятки та Акт категорії склад­ ності пам’ятки архітектури. Протягом червня спеціалістами ТОВ «КТК­БУД» проводилось детальне інженерно­конструкторське обстежен­ ня несучої спроможності кладки стін та фундаментів, дослідницькі роботи та фотофік­ сація об’єкту. В результаті, була запропонована концепція науково­проектних рішень проведен­ ня першочергових протиаварійних та консер­ ваційних робіт на об’єкті «Палац замку ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичів­ського р­ну, Хмельницької обл.», яку 25 червня 2015 року розглянуто та обговорено на черговому засіданні Вченої ради Державного історико­ культурного заповідника «Межибіж» [5].

2. Північно­східний флігель 2.1. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Північно­східний флігель палацового комплексу. Висновок про технічний стан корпусу на основі детального інженерного обстеження. – Т. ІІ, книга 4, вип. 1, Шифр 149­ 05 НД­ІІ­04­01, Львів, 2005.

2.2. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Північно­східний флігель палацового комплексу. Наукове дослідження. Архітектурно­археологічні обміри. – Т. ІІ, книга 2, вип. 1, Шифр 149­05 НД, Львів, 2005.

2.3. Пам’ятка архітектури та містобудування ХІІ­ХІХ ст. замок в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (охоронний № 764/1). Північно­східний флігель

45

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Проектні роботи з виконання протиаварій­ них робіт з реставрації палацу виконували спеціалісти ТОВ «КТК­БУД» (директор С. О. Тарковський), ТОВ «ТАМ «Ю. Лосицький» ( директор Ю. Г. Лосицький), ТОВ «ВЦБК» (директор І. Д. Бєлов). На замовлення адміністрації ДІКЗ «Межибіж» була розроб­ лена наступна документація:

Протиаварійні роботи. Робочий проект. Том 1.4. Кошторисна документація1/12.05.15­К. – ТОВ «КТК­БУД», Київ, 2015. – 59 арк.

5. Реставрація палацу ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1). Попередні роботи. Протиаварійні роботи. Робочий проект. Том 2.1. Історико­архівні та бібліографічні дослідження (історична довідка) 1/12.05.15­ІД. – ТОВ «КТК­ БУД», Київ, 2015. – 53 арк.

6. Реставрація палацу ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1). Проект. Том 2.2. Архітектурно­археологічний обмір 3/10.09.15­ 1­АО. – ТОВ «КТК­БУД», Київ, 2015. – 17 арк.

7. Реставрація палацу ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1). Попередні роботи. Протиаварійні роботи. Комплексні наукові дослідження. Робочий проект. Том 2.3. Інженерні дослідження (в обсязі необхідному для виконання протиаварійних робіт). Шифр 5Т­15­ОБ.

– Випробувальний центр будівельних конструкцій, Київ, 2015. – 67 арк.

1. Реставрація палацу ХVІ ст. (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1) в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області. Попередні роботи. Протиаварійні роботи. Робочий проект. Том 1.1. Загальні положення 1/12.05.15­ЗП. – ТОВ «КТК­БУД», Київ, 2015. – 79 арк.

2. Реставрація палацу ХVІ ст. (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1) в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області. Попередні роботи. Протиаварійні роботи. Робочий проект. Том 1.2. Генеральний план 644­15­ГП. Архітектурні рішення 644­15­АР. Конструкції металеві 5Т­ 15­КМ. Конструкції металеві 1/12.05.15­КМ. Конструкції металеві 1/12.05.15­КМ 1. – ТОВ «КТК­БУД», Київ, 2015. – 63 арк.

3. Палац замку ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1). Проект протиаварійних та невідкладних консерваційних робіт. Попередні роботи. Робочий проект. Том 1.3. Організація будівництва 644­15­ПОБ. – ТОВ «Творча архітектурна майстерня «Ю. Лосицький», Київ, 2015. – 20 арк.

4. Реставрація палацу ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1). Попередні роботи.

Таким чином, протягом вже більше 60 років проводяться фахові архітектурні дослідження у фортеці, розроблено ряд документації з реставрації та для виконання протиаварійних робіт палацу. Незважаючи на відсутність коштів на проведення цих робіт, великий обсяг роботи вже виконано. З свого боку дирекція заповідника продовжує археологічні, архітек­ турні, геологічні дослідження та розробляє заходи з реставрації, музеєфікації об’єктів, що входять в ансамбль твердині.

Список використаних джерел: 1. Трембіцький А. М. ДІКЗ «Межибіж»: десять років поступу. Історія, матеріали і документи. / А. М. Трембіцький. – Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2012. – 390 с. 2. Реставрація палацу ХVІ ст. в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області (пам’ятка архітектури національного значення охор. № 764/1). Попередні роботи. Проти­аварійні роботи. Робочий проект. Том 2.1. Історико­архівні та бібліографічні дослідження (історична довідка) 1/12.05.15­ІД. – ТОВ «КТК­БУД», Київ, 2015. – 53 арк. 3. Василина О. Т., Могитич Р. І. Науково­ дослідні, проектні та реставраційні роботи на замку в Меджибожі у 2004­2008 рр. // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України». / Під ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін.

– Меджибіж­Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2. – 360 с. 4. Договір № 1 на розроблення науково­практичної документації палацу ХVІ ст. Державного історико­культурного заповідника

46

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

«Межибіж» від 12 травня 2015 року. – Архів ДІКЗ «Межибіж», 2015. 5. Протокол № 2 засідання Вченої ради Державного історико­культурного заповідника «Межибіж» від 25 червня 2015 року. – Архів ДІКЗ «Межибіж», 2015.

Summary. This article describes periods of architectural research of the Palace Medzhybizh fortress, and presented a list of construction documents for the restoration of the Palace of the Sieniawski­ Czartoryski, which is stored in the State Historical and Cultural Reserve «Mezhybizh».

* * * Віктор Вєтров смт. Меджибіж АРХЕОЛ ОГІ Ч Н І ДОСЛ І ДЖЕН Н Я П І ДЗЕМН ОГО Я РУСУ П АЛ АЦУ МЕДЖИ БІ ЗЬКОЇ ФОРТЕЦІ

У публікації подана інформація про початок археологічного дослідження палацу Меджибізької фортеці. Наводяться данні шурфів в підземної частині палацу, які були закладені в 1990 та 2015 рр.. Палац Межибізької фортеці (рис. 1) [1] є дуже складний комплексний архітектурно­ археологічний об’єкт. Його архітектурна площина пов’язана з етапами будівництва фортеці у XVI ст., а зовнішні і внутрішні перебудови зі зміною призначення приміщень та розвитком архітектурних сталей та будівельних технологій. Деяка частина цієї інформації може бути висвітлена методами археологічних досліджень, яки, перш за все, пов’язані з підземним ярусом палацу. Після руйнації який палац зазнав наприкінці 50­х років ХХ ст., його архітектурні дослідження починаються с 1967 р. колективом під керівництвом архітектора Е. І. Лопушин­ ської. Під цій час фактично єдине археологічне дослідження підземної частини палацу було зроблено у 1990 р. Керівником археологічних робіт був Ю.І. Толкачев. В роботах приймав участь археолог О. Б. Склярський, а також школярі Хмельницької середньої школи та практиканти Кам’янець­Подільского педінсти­ туту [2]. Для реалізації проектного завдання були закладені два шурфи №6, 7 (рис. 2). Завданням шурфу №6 було виявлення сходів, 1

яки ведуть в підземний ярус, також на цей ділянки була зроблена розчистка ґрунтової засипки. Шурф №7 був закладений в східній частині першого поверху палацу для виявлення перемички між стінами корпусу. Далі надається опис шурфів по звіту Укрпроектреставрації: «Шурф 6. Заложен на первом этаже дворцового корпуса. Цель – выявление лестницы, ведущей в подвальное помещение здания (рис. 3­5)1. Под слоем мусора нами был обнаружен первый марш лестницы, идущей параллельно внутрен­ ней части внешней (фасадной) стены дворца (фото, табл. 10) (рис. 6). Затем следовал поворот на 90˚. Второй марш лестницы опускался до отметки ­3,9 м от «0» и оканчивался ниже на сохранившейся площадке (фото, табл. 10, 11) (рис. 7). Затем следовал еще один поворот под прямым углом и последний марш лестницы заканчивался на отметке ­5,1 м. от «0». Далее следовал деревянный настил пола подвального помещения (фото, табл. 10, 12­13) (рис. 8). Ступени лестницы выполнены из каменных плит подпрямоугольной конфи­ гурации, несут на себе следы длительного употребления. Третий, нижний марш лестницы

Тут і далі курсивом в тексті цитати позначена авторська нумерація малюнків у цій публікації.

47

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 1. Палац на листівці початку ХХ ст. незначительно поврежден (отсутствуют две плиты). На месте утраченной лестничной площадки между вторым и третьим пролетами был заложен небольшой контрольный шурф (фото, табл. 10, 13) (рис. 9). Он показал наличие мощного слоя серозема непосред­ ственно под плитами лестницы. Слой содержит небольшое количество камней и кирпичного лома. На отметке ­5,0­5,1 м от «0» серозем соприкасается со слоем суглинка, а последний граничит на глубине ­5,3 от «0» с материковой глиной (фото, табл. 13) (рис. 9). В подвальном помещении была произведена расчистка грунтовой засыпки. Ее восточный и северный профили показали заполнение подвального помещения сероземом, доходящего до уровня пола ­5,1 м от «0». Деревянный половой настил имеет крайне плохую сохранность – 90 процентов его истлело. Пол опирается на слой суглинка, граничащего на глубине 5,4 м от «0» с материковой глиной. Шурф 7. Заложен в восточной части первого яруса дворца. Обмерные величины 2,0х2,1 м. Максимальная глубина ­1,5 м от УСП (2,6 м от «0» архитекторов). Цель – обнаружение и исследование перемычки (простенка) между стенами дворцового корпуса.

Стратиграфия. Северный профиль представ­ ляет собой южный обрез кирпичного простенка (табл. 14) (рис. 10). Южный профиль целиком состоит из мощного слоя строительного мусора, включаю­ щего большое количество битого кирпича, камней. Западные и восточные профили шурфа являются в данном случае капитальными стенами дворца. (табл. 14) (рис. 10). Обнару­­ женный простенок выложен из кирпичей, скрепленных известковым раствором. Нами было зафиксировано 10 рядов кладки. В верхней части кладки использован бутовый камень (табл. 14) (рис. 10). Следует также отметить следы ремонта в юго­восточном участке простенка, разрушен­ ный участок кирпичной кладки был восста­ новлен с использованием бутового камня, кирпичей и кирпичного лома (табл. 14) (рис.

10)» [3]. Таким чином ми бачимо що, попереднє археологічне дослідження палацу було дуже обмежено конкретним архітектур­ ним завданням що до розташування сходин та одного з елементів стінової конструкції. Другий етап дослідження підземного ярусу палацу почався вже в 2015 р. Він так саме як і попереднє дослідження був пов’язаний з

48

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

На рівні близько 0,2 м від поверхні зафіксовано напівкруглий відкрите вогнище, яма якого глибиною близько 0,5 м. Заповнення вогнища – попільно­вугільна маса. Над вогнищем зафіксований яскраво­червоний випал стіни палацу. Шурф №2 (рис. 13). У шурфі зафіксована наступна стратигра­ фія: 0­1,52 м – перемішаний шар гумусу сірувато­чорного кольору, що містить фраг­ менти кераміки, скла, металевих виробів. Попередньо матеріал відноситься до ХІХ­XVIII ст.

1,52­2,10 м – світло­коричневий легкий пилуватий лесовий суглинок (простежено до дна шурфу). На рівні 1,52­1,70 м зафіксований шар битого каменю і цегли. Під шаром каменю, на рівні 1,70­2,10 зафіксований шар підсипки з сірого річкового піску.

Рис. 2. Схема шурфів палацу 1990 р. роботою архітектурної служби. Відповідно до реставраційного завдання та завдання на проектування з реставрації палацу XVI ст. (пам’ятки архітектури національного значення ох№764/1) в смт. Меджибіж Летичівського р­ну Хмельницької обл., з метою з'ясування відмітки залягання основи фундаменту північної стіни і типу опорних для неї стратиграфічних гори­ зонтів, під керівництвом начальника археологічної експедиції Ю. І. Толкачова, нау­ ковим співробітником ДІКЗ «Межибіж», який має кваліфікаційний Відкритий лист, В. С. Вєт­ ровим були закладені три шурфи у внутрішній частині підвалу палацового комплексу вздовж північної стіни палацу (рис. 11). Шурф №1 (рис. 12). У шурфі зафіксована наступна стратиграфія: 0­0,23 м – перемішаний шар гумусу сірувато­чорного кольору, що містить фраг­ менти кераміки, скла, металевих виробів. Попередньо матеріал відноситься до ХІХ­XVIII ст.

0,23­0,86 м – світло­коричневий легкий пилуватий лесовий суглинок (простежено до дна шурфу).

Рис. 4. Шурф 6. Східна стінка шурфу, фрагменти сходинок

Рис. 3. Шурф 6. Сходинки до підвалу

Рис. 5. Шурф 6. Кут південної і західної стінки. Примкнення встик

49

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Нижче рівня стіни при будівництві (?) був залишений бортик, шириною близько 10 см. У кутку стіни зафіксовано темне заповнення прямокутної форми розміром 4х4 см ­ ймовірно слід розмічального будівельного кілочка. Шурф №3 (рис. 14). У шурфі зафіксована наступна стратиграфія: 0­0,46 м – перемішаний шар гумусу сірувато­чорного кольору, що містить фраг­ менти кераміки, скла, металевих виробів. Попередньо матеріал відноситься до ХІХ­XVIII ст.

0,46­0,88 м – світло­коричневий легкий пилуватий лесовий суглинок (простежено до дна шурфу). За вивченими даними, можна зробити висновок про те, що культурний шар в трьох шурфах представлений матеріалами XIX­XVIII ст. Окремі об'єкти, вогнище ш. №1, лесовий борт і піщана підсипка ш. №2, в силу специфіки відкритого археологічного комплек­ су можуть ставитися до більш раннього часу, в межах часу існування палацу (тобто до XVII­ XVI ст). Окрім викладення попередніх матеріалів археологічного дослідження палацу слід зазна­

чити, що взагалі за весь час археологічного дослідження Межибізької фортеці поки що досконало не визначена методика польових археологічних досліджень окремих архітектур­ них об’єктів. Частково ця проблема пов’язана з тім, що в радянській, а потім в українській археології це питання не виносилось на рівень детальних методичних розробок. Був присутній загальний принцип розмітки розкопів на поверхні сіткою 1х1 м чи 2х2 м, та розчисткою по горизонталям чи по культурним шарам [4]. При цьому малося на увазі, що сам архітектурний об’єкт повинен мати потужний археологічний шар безпосередньо пов'язаний з періодом його будівництва і перших періодів функціонування. Однак практика археологічних досліджень показує, що архітектурний об’єкт може бути побудований чи «впущений» в більш ранні археологічні горизонти. Крім того в його фундаментній чи підземній частині він може мати слабко насичений археологічний шар, синхронний часу будівництва чи його може не бути взагалі. Підземні частини таких об’єктів безумовно мають культурні шари, однак вони можуть мати дати на сторіччя пізніше ніж сама

Рис. 6. Шурф 6. План, сходи

50

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 7. Шурф 6. Сходи, розріз А­А1

Рис. 8. Шурф 6. Сходи, розріз Б­Б1, В­В1

Рис. 9. Шурф 6. 1 ­ Східний профіль.

2 ­ Північний профіль. 3 ­ Східний і північний профілі

Рис. 10. Шурф 7 1 ­ План. 2 ­ Розріз А­А1.

3 ­ Північний профіль. 4 ­ Південний профіль

Рис. 11. Загальний план розміщення шурфів 2015 р.

51

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 12. Шурф №1

Рис. 13. Шурф №2

52

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 14. Шурф №3 дата будівництва. З урахуванням цих нюансів на нашу думку найбільш обґрунтованою парадигмою дослідження палацу є методика архітектурної археології. Архітектурна ар­ хеологія стала результатом інтеграції методів археологічного дослідження з методами дослідження пам'яток архітектури. У процесі вдосконалення методики архітектурних і археологічних досліджень відбулося їх злиття в основі якого лежав предметний інтерес –

вивчення пам'ятки архітектури. Це злиття з точки зору предмета і методології представляло собою наступну схему: архітектурний пам'ятник – археологічний метод вивчення. Ар­ хітектурна археологія, таким чином, стала історією архітектури, озброєною археологіч­ ними методами [5]. Таким чином ми уявляємо, що парадигма архітектурної археології буде найбільш продуктивна при подальшому дослід­ женні палацу Межибізької фортеці.

Список використаних джерел: 1. Замок, м. Меджибіж. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=11783. 2. Толкачев Ю.И., Склярский А.Б. Отчет об археологических исследованиях крепости­музея XVI в. в пгт. Меджибож Хмельницкой обл. – Т. 2. – Кн. IV. – Вып. 5. – К., 1990. – С. 4. 3. Толкачев Ю.И., Склярский А.Б. Отчет об археологических исследованиях крепости­музея XVI в. в пгт. Меджибож Хмельницкой обл. – Т. 2.

– Кн. IV. – Вып. 5. – К., 1990. – С. 8­9. 4. Авдусин Д. А. Полевая археология СССР. Учеб. пособ. – 2­е изд., перераб. и доп. М.: Высш. школа, 1980. – С. 177. 5. Новоселов Н.В. Предмет архитектурной археологии. Сообщение на семинаре секции истории и археологии средневековой Европы и Руси Исторического общества при ЕУСПб. СПб, 1999. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rusarch.ru/novoselov1.htm.

Summary. The publication presents information about the beginning of the archaeological research Medzhybizh palace fortress. We present data on the hole in the underground part of the palace, which were laid in 1990 and 2015.

53

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Олена Гончар смт. Меджибіж

МЕДЖИ БІ Ж Н Е СТАВ І СТОРИ КО-АРХІ ТЕКТУРН И М ЗАП ОВІ ДН И КОМ. ДО П И ТАН Н Я КОМП Л ЕКСН ОГО ЗБЕРЕЖЕН Н Я П АМ’Я ТОК СМТ. МЕДЖИ БІ Ж

У статті розкрито основні положення документа «Смт. Меджибіж Хмельницької області. Обгрунтування і встановлення меж Державного історико­архітектурного заповідника», що мав би сприяти збереженню історичної спадщини Меджибожа. Об'єкти культурної спадщини, що стали свідками багатовікової історії українського народу, хранителями його духовної й матері­ альної культури та традицій, відіграють важливу соціальну роль; їхній вплив суттєво позначається на соціально­духовній атмосфері сучасного суспільства. Вони є основою історичного й наукового пізнання минувшини, всебічного осмислення життя народу, його історичного минулого, сприяють вихованню моральних, естетичних і патріотичних почуттів громадян, становленню їхньої національної самосвідомості, загалом служать розвитку культури, освіти, науки, мистецтва. Національні культурні надбання України є водночас невід’ємною частиною і світової культурної спадщини, що зумовлює інтерес до них міжнародної спільноти. Упродовж останніх десятиліть в цивілізо­ ваному світі чітко визначився рух за збереження не тільки поодиноких пам’яток, але значних за розміром містобудівних комплексів з їх плануванням, історичною забудовою, природним оточенням. Дуже важливим доку­ ментом, в якому було опрацьовано теоретичні засади виділення історичних поселень, стала «Міжнародна хартія щодо консервації пам’яток і визначних місць», ухвалена другим Конгре­ сом архітекторів і спеціалістів по охороні історичних пам’яток у Венеції 1964 року. Там чітко вказано, що поняття "нерухома історична пам'ятка" поєднує як окремий архітектурний твір, так і міське чи сільське утворення, що засвідчує характерні ознаки певної цивіліза­ ції, певної фази розвитку або історичної події [1]. Ще ґрунтовніше сформульовані відповідні принципи у «Міжнародній хартії з охорони історичних міст», ухваленій у Вашингтоні 1987 року.

Як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, найефективнішим методом комплексної охорони історичних поселень є виділення на їх території ділянок, особливий містобудівний режим котрих здійснюється під наглядом спеціально створених установ – заповідників. Їх функціонування показало, що це не лише найкраща форма охорони культурних пам’яток, але й важливий засіб включення об’єктів культурної спадщини у сферу індустрії туризму, що створює сприятливі умови для вирішення питань реставрації, ремонту та пристосування пам’яток. Постановами Ради Міністрів УРСР від 24.06.1963 р. та від 06.09.1979 р. затверджено перелік пам’яток архітектури республіканської категорії обліку [2]. Меджибіж, згідно з розробленою українськими фахівцями систе­ мою оцінки історико­архітектурної спадщини поселень, має другу категорію цінності, отже належить до категорії міст, в яких доцільно створювати заповідники. У 1994 році згідно розпорядження представника Президента України «Про концепцію розвитку туризму в Хмельницькій області до 2005 року» №750 від 28.03.1994 року державна адміністрація Хмельницької області вирішила вжити ряд організаційних і господарчих заходів по створенню у Меджибо­ жі Державного історико­архітектурного запо­ відника. Історико­архітектурний заповідник у Ме­ джибожі міг бути створений за наявності відповідного рішення Кабінету Міністрів Укра­ їни на основі серйозних наукових обґрун­ тувань. Першим етапом у їх підготовці було складання історико­архітектурного опорного плану Меджибожа авторським колективом НДІТІАМ (відповідальний виконавець – Ю. І. Ходорковський). Цей документ зберігається у

54

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

майже немає сучасних багатоповерхових споруд, які не узгоджуються з історичним оточенням [3]. У третьому розділі науковцями дається комплексна оцінка нерухомих пам’яток Меджибожа, значення яких розкриває таблиця 1 (див. на наступній сторінці). Крім цього, науковці вказують на те, що тривалий час поза увагою дослідників залиша­ лись історичні кладовища (їх у Меджибожі чотири), в яких певна кількість надгробків мають художню цінність. На старому єврей­ ському цвинтарі розміщена усипальниця Ісраеля Баал Шем Това, яка є місцем поклоніння іудеїв хасидського напрямку з багатьох країн світу. Пам’ятками історії Меджибожа є меморіали воїнам, що загинули в боях в роки другої світової війни, та могила мешканців селища, знищених фашистськими окупантами (західна околиця Меджибожа). Багатою є археологічна спадщина в історичній частині Меджибожа та на його околицях. Тому багатство і різноманітність історико­культурної спадщини потребує збереження для нащадків та більш глибокого дослідження [4]. У четвертому розділі науковці обґрунто­ вують необхідність створення заповідника. Зокрема, вказують на те, що архітектурно­ ландшафтний комплекс Меджибожа є визнач­ ним прикладом містобудівного мистецтва, в основу якого покладено модель суспільно­ економічних відносин ХVI­XVIII століття (тип приватного міста з повним набором культових, громадських, житлових і оборонних споруд). Архітектурна спадщина поселення репрезентує унікальні споруди та ансамблі високої мис­ тецької вартості, а окремі пам’ятки ілюструють всі архітектурні стилі ХVI­ХХ ст. Все це безпосередньо асоціюється з відомими подіями і особами, що відігравали визначну роль в історії нашого краю, України та інших країн світу. Створення заповідника у Меджибожі пози­ тивно вплинуло б на розвиток туристичної ді­ яльності. З цією метою науковці пропонували здійснити такі заходи: ­ Планування туристсько­екскурсійної діяль­ ності; ­ Налагодження співробітництва між запо­ відником і туристсько­екскурсійними організа­ ціями; ­ Фінансування роботи із збереження пам’яток за рахунок прибутків від туризму;

фондах ДІКЗ «Межибіж». Його назва «Смт Меджибіж Хмельницької області. Обгрунту­ вання і встановлення меж Державного історико­архітектурного заповідника». Він затверджений генеральним директором студії неординарного проектування П. Бадаянцом, головним інженером О. П. Бутченко. Докумен­ тація була розглянута і погоджена начальником управління архітектури Хмельницької області Копилом М. Л., головою Летичівської районної ради народних депутатів Сагайдаком Г. А., архітектором Летичівського району Ісько­ вим В. Л., та головою Меджибізької селищної ради народних депутатів Поливанець Л. В. Але підпису голови Хмельницької обласної ради народних депутатів Гусельникова Є. Я., на жаль, немає. Меджибіж не став історико­ архітектурним заповідником: Кабінетом Міні­ стрів України не було прийнято відповідного рішення, очевидно, і обласний бюджет не міг взяти на себе фінансування такого об’єкта. Проте, вищевказаний документ має важли­ ве значення і в даний час як для науковців, так і реставраторів. Робота складається з текстової частини, креслень та ілюстративних матеріалів, що розміщені у 5 розділах, в яких обґрунтовуються межі заповідника та системи його охоронних зон, визначаються відповідні режими охорони пам’яток, подаються відомості про історичний розвиток Меджибожа, характеризується його культурний потенціал, окреслюються перспек­ тиви розвитку туризму. Зокрема, у другому розділі досить глибоко розкрита історія розвитку Меджибожа від найдавніших часів до сучасності. Значна увага приділяється історії Меджибізького замку, а також розвитку торгівлі, ремесла, єврейських громад. Підкреслюється вплив на долю посе­ лення складних і суперечливих тенденцій історичного процесу ХХ століття. Автори звертають увагу на нігілістичне ставлення владних структур до культурного спадку, що привело до значних втрат: за роки радянської влади було знищено Успенську церкву, давню синагогу, зруйновано Свято­Троїцький костел. З іншої сторони, як відзначають науковці, Меджибожа майже не торкнулася потужна хвиля індустріалізації, що, безумовно, сприяло консервації значної частини його культурної спадщини, збереженню неповторної взаємодії пам’яток архітектури і ландшафту. На відміну від багатьох історичних міст України, тут

55

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Таблиця 1. Список пам’яток архітектури Меджибожа

56

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Спрямування потоку транспорту в обхід заповідника, перетворивши його на пішоходну зону для туристів та екскурсантів; Проведення виставок, ярмарків, фестивалів та інших заходів для приваблювання туристів. Після організації заповідника під всі типи туристських маршрутів та екскурсій повинні бути розроблені програми, карти­схеми, путівники. У п’ятому проектно­регулятивному розділі пропонувалося встановити склад зон охорони нерухомих пам’яток культури: 1. Територія заповідника.

2. Територія пам’яток.

3. Охоронні зони.

4. Зони регулювання забудови.

5. Зони охорони ландшафту. В документі чітко визначено межі цих територій і регуляторний режим, якого потрібно дотримуватися з моменту утворення заповідника, а також подаються техніко­ економічні показники заповідника та зон охорони. У документі також міститься 36 якісних чорно­білих світлин з архітектурними пам’ят­ ками Меджибожа та схеми окремих територій,

на яких вони розміщені, що є важливим джерелом для дослідників населеного пункту. Меджибіж, архітектурний образ якого почав формуватися ще за часів стародавнього городища, а в наступні періоди доповнювався, розвивався і змінювався, нині репрезентує спадщину, що дісталася нашому поколінню від попередників. Але тільки замковий комплекс став Державним історико­культурним заповід­ ником (юридично з грудня 2001 р., фактично – з січня 2004 р.). Решта пам’яток руйнується. Із загибеллю кожної пам’ятки гине щось неповторне й незамінне, гинуть оригінали, прив’язані до часу і місця [5]. Станом на сьогодні, згідно Закону України «Про охорону культурної спадщини» Держав­ ний історико­культурний заповідник «Межи­ біж» розглядає можливість включення в його межі усіх пам’яток національного значення, що знаходяться у Меджибожі і його околицях, а також інших пам’яток регіонального і місцевого значення. Великі надії покладаються на новостворену Меджибізьку територіальну громаду, яка зацікавлена в збереженні історичних пам’яток, розвитку інфраструктури і туристичної діяльності.

Список використаних джерел: 1. Праці Центру пам'яткознавства. ­ К., 1992. ­ Вип. I. ­ С. 52­ 55. 2. Шпаковський С.М. Пам’ятки культурної спадщини історично сформованій території м. Меджибожа / Матеріали Дев’ятої міжнародної науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: пам’яткоохоронна справа на Правобережній Україні: історія, методологія, проблеми». – м. Хмельницький, 2013. – С. 305. 3. Ходорковський Ю.І. Смт Меджибіж Хмельницької області. Обгрунтування і встановлення меж Державного історико­ архітектурного заповідника. – К., 1994. 4. Там же. 5. Медведчук Г.К. Архітектурний образ Меджибожа: історія формування, сучасний стан, охорона / Матеріали Дев’ятої міжнародної науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: пам’яткоохоронна справа на Правобережній Україні: історія, методологія, проблеми». – м. Хмельницький, 2013. – С. 167.

Summary. In the article are analysed the basic theses of document "Medzhybizh town, Khmelnytsky region. Boundaries of State historical and architectural reserve justification and establishment" that had to assist maintenance of historical heritage of Medzhybizh.

57

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Ігор Петраш м. Хмельницький

ОХОРОН А ТА ВИ КОРИ СТАН Н Я І СТОРИ КО-КУЛ ЬТУРН ОЇ СП АДЩИ Н И М. ХМЕЛ ЬН И ЦЬКОГО В АСП ЕКТІ П АМ’Я ТКООХОРОН Н ОЇ РОБОТИ В УКРАЇН І І СВІ ТІ

В Україні її культурно­історична пам’ять невідривно пов’язана з об’єктами нерухомої спадщини, що несуть в собі етнічні коди нації, втілюють її ідентичність, ідеали та надбання. Вся новітня історія України свідчить, що періоди окупації, тоталітаризму та насильницьких змін нашої історії пов’язані, насамперед із руйнуванням та фальсифікацією історичної пам'яті народу і знесенням автентичних об’єктів культурної спадщини. Авторитет України як держави у світі значною мірою залежить від того, наскільки дбайливим буде ставлення в країні до своєї історико­культурної спадщини, а її збереження та розвиток є однією з умов реальної євроінтеграції України, що призводить до асиміляції, моральної деградації, аж до повного знищення нації. Саме тому у викладеному нижче матеріалі значна увага приділяється стану охорони пам’яток історії та культури міста Хмельницького. У цій статті автор поставив за мету висвітлити відношення жителів м. Хмельницького до охорони історико­культурної спадщини протягом всього періоду існування міста, проаналізувати сучасний стан справ у пам’яткоохоронній роботі Хмельницького, зафіксувати втрати і здобутки в цій сфері, а також окреслити можливі шляхи посилення роботи з охорони культурного надбання. Пам´яткоохоронна робота, як засіб ставлен­ ня до пам’яток історії і культури, є показником рівня розвитку держави та духовної зрілості її громадян. Цілеспрямована діяльність держав­ них органів охорони пам’яток для передачі культурних цінностей майбутнім поколінням, їх ефективного використання в суспільному житті сприяє самоідентифікації нації, уособлює її самобутність і має соціально­значиму функцію підтримки стабільності і сталого суспільного розвитку. Успіх процесу інтеграції України до Європейського співтовариства залежить від багатьох чинників, серед яких є гармонізація національних норм, вимог та правил із європейськими та міжнародними, в тому числі й у галузі охорони культурного надбання. Охорона культурної спадщини сьогодні визначається як пріоритетний напрям зовнішньої культурної політики держави, де серйозна увага приділяється питанню двосто­ роннього та багатостороннього культурного співробітництва та членству в міжнародних організаціях. Історико­культурна спадщина є важливим ресурсом стратегічного розвитку держави, вагомою складовою культури люд­ ської цивілізації, яка визначає відповідальність України за її збереження.

Кардинальні зміни у світі, пов’язані з поглибленням міжнародної співпраці, створили нові унікальні можливості. Роки незалежності стали часом складних реформ як в україн­ ському суспільстві, так і у сфері охорони культурної спадщини. Ці процеси відбуваються доволі інтенсивно, однак не завжди вони спрямовані в напрямку, оптимальному для розвитку національної культури. Свідченням уваги держави, що приділяється питанням охорони культурної спадщини є ратифікація Україною найбільш авторитетних Конвенцій ЮНЕСКО і Ради Європи та впровадження їх положень у пам’яткоохоронну практику держави. У ст.4 «Конвенції про охорону культурної і природної спадщини» наголошувалося на тому, що «необхідно зберігати, популяризувати і передавати наступним поколінням культурну спадщину у всіх її формах, що відбивають досвід і надії людства, створюючи тим самим поживне середовище для творчості у всій її різноманітності і заохочуючи дійсний діалог між культурами» [1, с.7]. Актуальність вирі­ шення проблематики у сфері охорони культурної спадщини продиктована кризовою ситуацією, в якій на сьогодні знаходиться

58

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

пам’яткоохоронна галузь України, особливо в умовах трансформаційних процесів. Повсяк­ денна реальність загрожує фізичному існуван­ ню пам’яток. Культурна спадщина нашої держави втілена в 130 тис. нерухомих пам’ятках історії та культури, і тільки 35% з них знаходиться у задовільному стані. До того ж, на сучасному етапі, особливого значення набуває необхідність визначення стану охорони пам’яток в Україні в умовах реформування державної системи управління галуззю, а також ролі держави у формуванні й реалізації багатосторонніх відносин під час інтеграції до міжнародних організацій у зазначеній сфері, аналіз досягнень, помилок і прорахунків у державній політиці та їх вплив на стан збереження культурної спадщини: вивчення міжнародного досвіду та перспектив розширен­ ня міжнародної співпраці в цій галузі. Вище зазначене свідчить про необхідність термінового вирішення проблем, напрямів і можливостей застосування міжнародних вимог щодо практичних заходів збереження пам’яток історії і культури України. Власне й термін «охорона» характеризується змістовністю та предметною насиченістю (це і власне охорона, і захист, і зберігання, і популя­ ризація, і розвиток культурної спадщини). В місті Хмельницькому охорона культурної спадщини – це один із найважливіших аспектів роботи органів влади протягом багатьох століть. У середньовіччя поблизу міста з півночі та півдня проходили Кучманський та Чорний шлях, якими татари гнали бранців на невільницькі ринки Причорномор'я, тому стародавній Плоскирів постійно піддавався нападам і руйнуванням. Під час визвольної війни 1648­1657 років місто було повністю знищене і на кінець XVII ст. Плоскирів налічував всього 12 будинків. [2, с. 19] Можливо саме ці та наступні руйнування були причиною того, що на початок XIX ст. місто мало лише два кам´яних будинки. [3, с. 41] Адже за декілька століть політичних перипетій будівлі зникали і знову відбудовувалися, а дерево – це той матеріал, якого було на той час достатньо, і воно легко піддавалося обробці. Вже в кінці XVIII ст. з невідомих причин була зруйнована фортеця, яка стала в ті часи візітівкою міста і за описами, стояла посеред острова, який утворювали перехрестя двох рік. Свою справу руйнівника історичної спадщини довершила пожежа, яка сталася на

початку літа 1822 р. у Проскурові і повністю знищила майже всі дерев’яні споруди міста (у т.ч. православний храм Різдва Богородиці, міські крамниці та ін.). Тому багато інформації про архітектуру того часу ми можемо отримувати виключно лиш з писемних джерел. При такому стані справ, важливу роль відігравала одна із форм пам´яткоохоронної роботи – це письмова фіксація і відновлення вже втрачених об’єктів архітектури. В цій роботі у ХІХ ст. тримала першість тогочасна еліта, а саме духовенство. Їхня участь і фінансова підтримка сприяли відбудові і збереженню багатьох пам´яток історії та культури. Подільський і Брацлавський єпископ постійно здійснював огляди парафій єпархії, у ході яких фіксувався загальний стан церковних споруд, надавалися рекомендації щодо їх подальшого утримання та реконструкції. Досить багато прав мав єпархіальний історико­ статистичний комітет. Щоб розібрати стару церкву та побудувати на її місці нову, парафіяни мали через благочинного звернутися до консисторії за дозволом. Він надавався лише після обстеження, опису, фотографування представниками Подільського єпархіального історико­статистичного комітету і експертного висновку комітету. [4, с. 135] Займалося подільське духовенство і охороною некрополів. Ця робота проводилася шляхом фіксації та опису пам´яток некрополістики. По Проскурівському повіту були обстежені близько 50 кладовищ і зібрані дані про 124 видатних особи, зокрема 10 в м. Проскурові [4, с. 136]. Зафіксована духовен­ ством інформація про некрополі Проскурів­ ського повіту залишається найповнішою і на даний час. Завдяки цим даним до нас дійшли ряд епітафій з надгробків, які з різних причин до нашого часу не збереглись. Велику увагу приділяло духовенство й охороні пам´яток археології. Так описано Сіцінським Ю. Й. в книзі «Археологічна карта Подольской губернии» залишки валів замку і курганний могильник, що дало змогу зберегти курган по Проспекту Миру, 102 до наших днів. Велику роль у збереженні пам´яток друку та письма відігравали бібліотеки єпархіального відомства: саме завдяки окружній бібліотеці Проскурова вдалося зберегти ряд стародруків XVII – XVIII ст. У ХІХ ст. подальшого розвитку набула архівна справа. Консисторія за дорученням

59

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

глави єпархії здійснила перевірку стану та умов зберігання документів духовних правлінь міста. Так, у рапорті Проскурівського духовно­ го правління зазначено, що матеріали зберігаються в хороших умовах [4, с. 138]. У цей же період описи Проскурова зробили в своїх працях видатні історики того часу М. Орловський, О. Пшиздецький, роботи яких є джерелами з історії краю для багатьох краєзнавців. Отже, слід зазначити, що період кінця ХІХ – початку ХХ ст. був початком осмисленної роботи ряду науковців над проблемою збереження даних матеріальної і не матеріальної культури для наступних поколінь. Після бурхливого розвитку другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проскурів почав нагадувати типове провінційне містечко тогочасної Російської імперії з характерними рисами в архітектурі й побуті. Та не довгий час продовжувався сприятливий для розбудови час, у період Першої світової війни місто Проскурів стало прифронтовим містечком , а далі, під час визвольних змагань початку ХХ ст., опинився в епіцентрі бойових дій. У результаті артиле­ рійських обстрілів постраждав житловий фонд міста, але руйнування не мали фатальних наслідків для архітектурних споруд того часу. Хоча, навіть у ті непрості часи дбали про збереження пам'ятників старовини. Так, 16 квітня 1919 року виходить розпорядження Подільського губернського ревкому «Про охорону пам´ятників старовини і мистецтва», в якому дається розпорядження уїздним ревко­ мам вжити заходів до «сохранения библио­ теки – исторических пам´ятников и предметов искусства» [5, с. 25]. Дане розпорядження не мало якогось значущого впливу, але було знаковим для того часу, оскільки, певним чином, допомагало зберегти пам’ятки від знищення. Вже у 20­ті роки ХХ ст. місто почало поступово налаштовувати своє життя і відрод­ жуватися, відбудовувалися старі будинки, розпочалося будівництво нових. Та 30­ті роки принесли в Проскурів, як і у всю країну, лавину руйнувань. Стосувалися вони, в основному, релігійних і культових споруд. У першу чергу нищилися католицькі храми, як острівки наскрізь ворожої ідеології. Закривалися всі ре­ лігійні споруди, їх приміщення або руйнували, або пристосовували до господарських потреб.

Таким чином закрито синагогу, всі маленькі церкви було зруйновано, найстаршу церкву міста ­ Різдва Пресвятої Богородиці закрили і почали використовувати як склад. Найбільше постраждав костел святої Анни, у 1936 р. його закрили і почали розбирати, а в 1938 р. те, що залишилося, висадили у повітря вибухівкою. В силу того, що в коштах на будівництво нових приміщень міська рада була обмежена, місцевою владою проводилася політика відбудови і реставрації наявного житлового фонду. Як не парадоксально, але, зважаючи на ідеологію того часу, саме цей факт дав шанс на збереження багатьох будинків – пам'яток архітектури. Хоча слід сказати, що житлові будинки ремонтуються досить таки мляво, і за період 1923 – 39 років відбудовано лише 1270 будинків, що, за оцінкою виконкому ради, було мізерною часткою від потреби. [6, арк. 11 ] Новий етап руйнувань – це друга світова війна. Так, перед відступом у 1941 році радянськими військами було підірвано будинок Берлянта, побудованого у 1910 році в стилі бароко [7, с. 39]. За час окупації німецькими військами сильно постраждало комунальне господарство. Пошкоджений залізничний вок­ зал і привокзальні будівлі, було зруйновано частково чи повністю 670 будинків, що складало близько 45% всього житлового фонду, зрубані всі зелені насадження, знищено майже всю торгівельну мережу міста, об’єкти комунальної власності, підірвано дві насосні станції, які качали воду до Проскурова, виведено із ладу всі промислові підприємства [8, с. 25]. У другій половині 40­х – 50­х років розпочалася відбудова і відновлення господар­ ської діяльності Проскурова, в тому числі житлового фонду. Після визволення міста від нацистських загарбників у березні 1944 року, протягом більше десятка років нові житлові будинки в експлуатацію фактично не вводили. Проводилися лише ремонтні роботи у старому фонді, і відновлення не мало якоїсь система­ тичності в підходах. Проте, спроби навести тут хоча б елементарний порядок робилися, так, на засіданні міськвиконкому 29 вересня 1944 року виноситься рішення про проведення інвента­ ризації житла і складання поповерхових планів житлових будівель [9, арк. 39]. А вже у наступ­ ному році рішенням Проскурівського міського виконкому зобов'язують Державну інспекцію архітектурного контролю слідкувати за від­

60

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

новленням приміщень, а жителів міста в обов´язковому порядку проходити погодження при подібних роботах [10, арк. 77­78] Варто зазначити, що дані розпорядження не мали безпосереднього відношення до охорони ар­ хітектурної спадщини, але опосередковано сприяли збереженню фасадів старовинних будинків від спотворення, руйнування і втрати історичного вигляду. Також потрібно заува­ жити, що у період 1949 – 1970 років міською владою більше не видано жодного розпоряд­ ження, не прийнято жодного рішення, яке би регламентувало захист нашої історичної спадщини. Активніше себе в пам'яткоохо­ ронній роботі поводила Хмельницька обласна рада. У 60­х роках ХХ ст Хмельницький краєзнавчий музей розпочав де юре виконувати роль пам´яткоохоронного органу в області. Та робота по охоронні культурної спадщини пожвавилася лише у 70­х роках ХХ ст. Наказом Хмельницького обласного управління культури «Про утворення нових відділів у Хмельниць­ кому краєзнавчому музеї» № 119 від 29 червня 1971 року при музеї був створений відділ охорони пам’яток культури [11, с. 50]. Великі сподівання щодо поліпшення пам'яткоохорон­ ної справи в Україні покладали на прийняття 1978 р. Верховною Радою УРСР Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» [12, с. 3]. Згідно з цим Законом, пам'ятки історії та культури поділялися за видами на пам'ятки історії, археології, містобудування і архітектури, мистецтва та документальні пам'ятки; визна­ чався порядок організації обліку пам'яток. Державне управління пам'яткоохоронною галуззю покладалося на Раду Міністрів УРСР, а спеціально уповноваженими державними орга­ нами охорони пам'яток історії та культури, як і раніше, залишалися Міністерство культури УРСР, Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва та Головне архівне управління при Раді Міністрів УРСР. Значну увагу в Законі 1978 р. приділено забезпеченню схоронності пам'яток та їхньому викорис­ танню. Як основні охоронні заходи на пам'ятках визначено реставрацію, консервацію і ремонт. А з метою захисту довкілля пам'яток впроваджено вимогу встановлення охоронних зон, зон регулювання забудови та зон охоронюваного природного ландшафту. Міська влада мляво зреагувала на цей закон, можна сказати навіть що повністю

проігнорувала. Лише через 8 років, у 1986 році, обласною радою при відділі охорони пам’яток історії та культури було створено сектор охорони і вивчення пам’яток археології. До цього часу археології в місті приділялося вкрай мало уваги, цей напрямок вважався повністю неперспективним. Співробітники відділу про­ водили паспортизацію пам’яток, займалися їхнім виявленням, дослідженням, готували матеріали до каталогу­довідника «Пам'ятники истории и культуры Украинской ССР» (1987), а з 1982 року розпочалася робота над написанням статей до «Зводу». Але, попри названі вище позитивні зрушення в пам'ятко­ охоронній сфері, працівниками відділу охорони пам´яток велася суто моніторингова робота, і реального впливу на збереження об´єктів історії та культури вона не мала. Після відбудови кінця 40­х – 50­х років ХХ ст. настав ще один період втрат для культурної спадщини Хмельницького. Значні пошкоджен­ ня архітектурному надбанню минулих століть було заподіяно в 1960­80­х роках. За цей період перестали існувати будівлі Залізничного вокза­ лу, ряд будинків датованих ХІХ ст. в центрі міста зруйновані щільною забудовою багатопо­ верхівок. Так у 1960­ті роки було знищено особ­няки, побудовані на Володимирській гірці, у кінці 1950­х по вулиці Соборній було побудовано три триповерхових будинки, під знос пішли чисельні одноповерхові особнячки, по вул. Грушевського, 40 – 55, багатоповер­ хівки замінили близько 20 маленьких «модер­ них» особнячків по Грушевського 82, перетво­ рено в руїни будинок барон фон Мейделя, який був побудований в «цегляному стилі» і мав форму букви «Г», 16­типоверхівками знищено приміщення Проскурівського повітового казна­ чейства, добудовано другий поверх бібліотеки по вул. Героїв Майдану 28, чим значно спотво­ рено фасад історичної будівлі [7, с. 122]. Таким чином, втрати архітектурної спадщини цього періоду були досить значні, і їх можна порів­ нювати з втратами часів І і ІІ світових війн. Забудовами центральної частини міста кінця ХІХ – початку ХХ ст. і 1950 – початку 1990­х років завдано значної шкоди археологічній спадщині міста. Фактично безслідно зникли залишки валів фортеці, повністю зруйновано культурний шар середньовічного міста. За весь період радянської влади в місті не було споряджено жодної розвідувальної археоло­ гічної експедиції.

61

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

З оформленням України як незалежної держави, розпочалося жваве дослідження нашої історичної спадщини. Зокрема, до цієї справи активно долучився Хмельницький обласний краєзнавчий музей, наукові співробіт­ ники якого провели ряд досліджень стосовно археологічної і архітектурної спадщини. За результатами їхньої роботи розпочався моні­ торинг об´єктів, які були занесені до Реєстру пам´яток історії та культури. При музеї був створений відділ охорони пам´яток історії та культури, який займався створенням облікової документації на відомі пам´ятки. У результаті роботи відділу і численних науковців та краєзнавців у 2001 р. в Державний реєстр нерухомих пам'яток України було внесено 57 об’єктів міста Хмельницького, як пам’яток містобудування і архітектури місце­ вого значення. Разом із тим окрім зазаначених виявлено ще 5 цікавих об’єктів давньої забудови. На території міста перебувають під охороною 2 пам'ятки археології, 44 пам'ятки історії, 8 пам'яток мистецтва. До того ж, виявлено ще 7 об´єктів археології, 6 об´єктів історії, споруджено 8 об´єктів монументаль­ ного мистецтва [3, c. 46]. У 1992 році було розроблено «Історико­ архітектурний опорний план, організація зон охорони і концепція врегулювання забудови центру м. Хмельницького, виконаний та затверджений Державним інститутом теорії і історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ)» де місто було поділено на п'ять зон, які мали свій алгоритм забудови [2, с. 29­ 31]. У ньому досить таки вдало було враховано історичну модель розвитку міста і викладені правила забудови центральної частини міста, враховуючи її історичну складову. Але з невідомих причин цей Опорний план не був прийнятий і на довгі роки забутий. Незважаючи на певні зусилля пам´ятко­ охоронних органів, не обійшлося без втрат архітектурного надбання минулих років: знесено чимало будинків, характерних для забудови кін. ХІХ – поч. ХХ ст., спотворений архітектурно­історичний образ центральної частини міста, порушені співвідношення висот старої та нової забудови, знищені фасади деяких старих будинків, у 2002­2004 рр. зруй­ новано три пам’ятки (один із п’яти житлових котеджів 1920­х рр. по пров. Володимирському, 10; особняк кін. 19 ст. по вул. Театральній, 48; житловий двоповерховий будинок кін. 19 ст. по

вул. Проскурівській, 53), і т. д. На багатьох пам´ятках архітектури було незаконно добудо­ вано додаткові поверхи, що спотворило історичний вигляд фасаду. Забудовою мікрорайону Озерна на рубежі століть повністю знищено два об´єкта архео­ логії – багатошарове поселення доби бронзи, раннього залізного віку; багатошарове посе­ лення періоду раннього залізного віку, раннього середньовіччя, а також забудовою приватного сектора пошкоджено поселення раннього залізного віку Дубово 1 і Дубово 2. На кургані по проспекту Миру, 102 по центру об’єкта несанкціоновано встановлено дерев’я­ ний хрест і невідомого зразка табличку з надписом, що ніякого відношення до самої пам’ятки археології немає. Разом із тим, станом на сьогодні виявлено нові об’єкти давньої історичної забудови. У 2010 р. Комісією міської Ради щодо визначення об’єктів культурної спадщини міста Хмельницького для включення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України рекомендовано внести 125 будівель – об’єктів архітектури міста Хмельницького. Наказом управління культури, туризму і курортів Хмельницької ОДА від 15.09.2010 р. № 242 затверджено зазначений перелік щойно виявлених об’єктів архітектури міста Хмель­ ницького [3, c. 47]. Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області у 2012 ­ 2013 роках було проведено обстеження і фотофіксацію 125 зазначених пам’яток архітек­ тури. Відповідно до проведеного моніторингу визначено, що для об’єктів архітектури міста Хмельницького характерно те, що переважно, на об’єктах роботи проводилися без погод­ ження з органом охорони культурної спадщини, про що свідчить часткова чи повна втрата автентичності пам’яток – заміна дерев’яних вікон на пластикові, проведення самовільних ремонтних робіт, наприклад, тинькування стін, різні прибудови та надбудови, тощо. Причиною такого стану справ є багато факторів. Це, насамперед, відсутність у складі міського управління культури пам’яткоохорон­ ного органу з відповідними повноваженнями; відсутність дієвих механізмів з попередження і санкцій у випадку порушень норм Законів України з пам’яткоохоронної роботи та слабка ідеологічна складова роботи по охоронні пам’яток міста Хмельницького. Адже

62

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

пам’яткоохоронна наука, як й історична, невпинно розвивається не тільки в Україні, але і у всьому світі. Цивілізоване суспільство все більше приділяє уваги збереженню автентич­ ності, охороні традиційного характеру середовища, відтворенню втрачених цінних об’єктів і т.д. У більшості розвинутих країн існують програми по захисту культурної спадщини. Слід зауважити, що м. Хмель­ ницький мало цільову програму «Культура міста Хмельницького» на 2013­2015 роки де роботі по охороні пам’яток приділено достат­ ньо уваги. На даний час розроблена програма з розвитку культурної сфери «50 кроків, що змінять місто», де цілий розділ присвячений культурній спадщині і традиціям. У цій програмі в пункті 1.5 зазначено про «мемо­ ріалізацію (встановлення пам’ятників) біля прадавнього кургану на проспекті Миру, 102», але жодного слова про дослідження даного

об’єкта археології і його консервацію та музеє­ фікацію. [13, c. 4]. Хочеться зауважити, що такі наміри неприпустимі і встановлення пам’ят­ ника може призвести до повної втрати автентичності та традиційного характеру середовища пам’ятки археології. Підсумовуючи вищесказане, слід зауважити що в м. Хмельницькому протягом багатьох років проводилася робота з охорони пам´яток історії та культури. Але, на жаль, в обласному центрі, як і в цілому в державі, вона не має ознак тотальності і систематичності, через що існує дуже слабка імплементація положень Законів України «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини» та ін., що, в свою чергу, призводить до значних руйнувань і повних втрат культурних надбань попередніх поколінь уже навіть сьогодні.

Список використаних джерел: 1. Збірник нормативно – правових актів сфери охорони культурної спадщини. – Чернігів: ВАТ «РВК « Деснянська правда», 2011. ­796 с. 2. Історико­ архітектурний опорний план, організація зон охорони і концепція врегулювання забудови центру м. Хмельницького, виконаний та затверджений Державним інститутом теорії і історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) Міністерства інвестицій і будівництва України, К., 1992. – 191 с.

3. Єсюнін С. М, Шпаковський С.М. З історико­містобудівних досліджень міста Хмельницького (Проскурова) // Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: науковий вісник з проблем регіональної історії та пам´яткознавства. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2015. ­ с.

40­59. 4. Старенький І.О. Пам'яткоохоронна діяльність подільського духовенства на території Проскурівського повіту // Матеріали ІІІ науково­краєзнавчої конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України». – Хмельницький, 2011. ­ 646 с. 5. Проскурів: минуле і сучасність. – Хмельницький: ДАХО, 1993. – 62 с. 6. Хм.ОДА ф. Р­1211, Оп.1, сп. 6, 926 арк. 7. Єсюнін С. М. Прогулянка Проскуровом. Історичні нариси. – Хмельницький, 2008. – с.131. 8. Проскурів: минуле і сучасність. – Хмельницький: ДАХО, 1993. – 62 с. 9. Хм. ОДА Ф. Р­1211, оп.6 сп. 1, 99 арк. 10. Хм. ОДА Ф. Р­1211. оп.6 сп. 8, 661 арк. 11. Майнгардт­Гоголь Н. М. Минуле і сучасне в пам’ятках Хмельниччини та проблеми, пов’язані з їх охороною // Сборник научных трудов по материалам Международной научно­практической конференции. «Охорона та використання культурної спадщини України: проблеми і перспективи». – Сімферополь, 2004. – с. 50 ­ 56. 12. Закон Української РСР «Про охорону й використання пам'яток історії та культури». ­ Радянська Україна. ­ 14 липня 1978 р. ­ с. 3. 13. 50 кроків назустріч [Електронний ресурс] // Управління культури і туризму Хмельницької міської ради – Режим доступу: https:// kulturaxm.files.wordpress.com/2016/04/programa_50_krokiv.pdf, ­ 12 с.

63

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Світлана Коржик смт. Летичів Л ЕТИ Ч І ВСЬКИ Й ЗАМОК: П ОГЛ Я Д КРІ ЗЬ ВІ КИ

Рис. 1. Замок у Летичеві У статті розповідається про історію будівництва та існування замку оборонного призначення у селищі Летичів Хмельницької області, який становить вагомий інтерес для розвитку туризму на Летичівщині. Сьогодні, в умовах проведення радикальних економічних реформ та їх наукового обґрунту­ вання, в період, коли відбуваються процеси де­ централізації, регіональні органи влади мають право самостійно обирати сценарії соціально­ економічного розвитку, що сприятимуть вирішенню регіональних проблем, підвищенню рівня життя населення, збереженню екологіч­ ної рівноваги та навколишнього середовища. Одним з таких сценаріїв, що може мати вагомий вплив на соціально­економічний стан регіону чи міста, є розвиток туризму. Вважаю, що відродження Летичівського замку у цьому напрямку є пріоритетним, оскільки суттєво підвищить його екскурсійно­

пізнавальну вагу й збереже пам'ятку відкритою для масових туристичних потоків. Яким постає перед нами колись величний Летичівський замок, що бережуть у своїх спогадах його древні мури? Усе, що будували в Україні впродовж XIV­ першої половини XVII ст., підпорядковувалось оборонному чиннику. Він накладав яскравий відбиток на архітектуру того часу, виражаючи атмосферу постійної тривоги, готовності до відсічі. Оборонний комплекс Летичівського замку це, насамперед, мури та вціліла вежа. Тут, над гамірною центральною вулицею містечка, простоявши чотири сотні років, вони зберегли

64

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

трьох татарських ханів – Хаджібея, Кутлубуга і Дмитра. До цієї звістки польський автор М. Стрийковський додав, що Ольгерд призначив управляти краєм чотирьох братів, князів Корі­ атовичів: "...вси краины с Подолєм поручил им и дал в панование". Відтак, історія Подільського краю, у тому числі Летичева, майже до кінця XIV ст. пов’язалася із діяльністю князів Коріатовичів, онуків Гедиміна (1316­1341) «короля Литви і багатьох руських». Одним із найважливіших результатів утвердження влади литовських князів на Поділлі стало, безперечно, будування замків та оборона краю від постійної загрози з боку кочовиків [1, с. 98­99]. Захопивши у 1362 році край, литовські феодали князі Коріатовичі гербу «Литовська погоня» буду­ють у Летичеві дерев’яну фортецю, яка з 1411 року згадується в різних документах. Мабуть місцевий форпост був подібним до інших подільських замків тих часів: дерев'яні стіни, земляний вал і глибо­ кий рів, що наповнювався водою з річки. Типовий проект Середньовіччя [2, с. 785]. З 1429 року Летичів віднесено до категорії міст. Після загарбання Західного Поділля шляхетською Польщею (1434 р.) Летичів стає повітовим центром Подільського воєводства. Спочатку місто з навколишньою територією увійшло до складу королівських володінь, а з кінця ХVІ ст. стає власністю магнатів Потоцьких [3, с. 391­392]. Відносно мирний період тривав недовго. У 1438 p., коли край вже входив до складу Польщі, татари зробили перший наїзд після довгої перерви, після того, як їх відігнали литовські князі. Проти татар виступив поділь­ ський воєвода Михайло Бучацький гербу «Абданк», але його загін був розгромлений, а самого воєводу було вбито. З того часу татари почали нападати дуже часто. Вони палили села, забирали худобу, людей забирали в неволю і продавали на невільничих ринках у Криму. Набіг двох татарських загонів у 1453 р. був відбитий. Але в 1457 р. татари зробили новий наїзд, розбили військо подільського воєводи Бартоша Бучацького, вбили його і спустошили край. З того часу татари майже кожного року робили свої наїзди. Іноді набігали невеликими загонами, «чамбулами», деколи великою ордою [4, с. 8]. У 1462 році польський король Стефан Баторія надає Летичеву магдебурзьке право.

Рис. 2. Образ Матері Божої Летичівської не тільки свою міць, але і красу. Гарно витесане вапнякове каміння, ретельно підібране, навіть під натиском найбільших руйнівників – часу і людської байдужості, а ще обстрілів, штурмів, перебудов. Його історія тісно переплетена з історією містечка та католицького костьолу – Санктуарію Летичівської богородиці. За історичними даними Летичів – одне з найдавніших поселень Поділля. У ХІІ­ХІІІ ст. територія сучасного Летичева входила до складу Болохівської землі. Є всі підстави вважати, що містечко Летичів не змінювало назви з часів давньоруської держави. Збереглася романтична легенда про князя Летичика, який відмовився від свого титулу та ба­гатства заради коханої дівчини та заснував поселення на березі мальовничої річки під назвою Летичів. Розташувався Летичів на річці Вовк, яка впадає у Буг і спочатку звався Ліщин. Датою заснування Летичева прийнято вважати 1210 рік. Перші писемні згадки про Летичів датують 1265 роком, коли землі краю були розорені монголо­татарами. Переможцем у воєнно­політи­ному протистоянні за право володіти подільськими землями вийшло Велике князівство Литовське. За літописною повістю «Про Поділля» це сталося, коли князь Ольгерд Гедимінович розгромив у битві на Синіх Водах

65

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Незабаром про себе знову нагадали татари – в 1482 відбувся ще один спустошливий набіг. У 1498 році татари разом з турками і волохами знову зробили наїзд на Поділля і Галичину і вивели до Криму біля ста тисяч полонених. З дороги вони повернулись ще раз, знов набравши людей у полон. У цьому ж таки році турецьке військо спустошило Верхню Наддні­ стрянщину. Д. Дорошенко порівнює татарські наїзди з давніми половецькими набігами. Як правило, наскакували несподівано і швидко, ставили табір в безпечному місці і розсилали по всьому краю дрібні загони, які грабували й брали у полон людей, спалювали хати і повертались зі здобиччю до табору, а звідти вже відходили у Крим. Багато людей гинуло по дорозі до Криму, тих, хто вижив, продавали. Часом вдавалося відбити у татар їхню здобич [4, с. 9]. Летичівський замок був серед подільських замків найчастіше поруйнований татарами. Особливого спустошення місто зазнало у 1453, 1516, 1558, 1567 роках [3, с. 391­392]. Так у 15 столітті місто було повністю знищене, після чого кам'янецький каштелян та подільський воєвода Теодорик Бучацький до 1450 року від­ будував його наново. Теодорик Бучацький надав Петрові з Кільчина війтівство та поклав на нього обов'язок відбудувати місто. Пізніше подільський воєвода Станіслав Ходецький в 1466 підтвердив цю грамоту Петрові з Кільчина та надав йому 4 вільні лани, млин на річці Ольшанці, кожний третій динар з чиншу тощо. Аби місто відновлювалося після цих набігів, уряд у 1537, 1549 та 1579 роках підтверджував старі привілеї та призначав нові: зокрема, було встановлено ярмарки. Летичівський магістрат складався в той час з двох радників, одного війта, двох бургомістрів, двох лавників, двох присяжних, які щороку обиралися. Невдовзі після цього місто знову було знищене татарами. В 1548, щоб сприяти піднесенню міста Сигізмунд II Август надає йому звільнення податків на 10 років, а також дозволив містянам звільнитися з­під зверхності старостів Летичів­ ського замку та встановити власний суд. Тоді ж місту були надані обширні землі і хутори Згару. До міста тоді належали три передмістя, які піз­ ніше були відокремлені і становили окремі по­ селення. Цими передмістями були Заволоч – ста­ ре місто Летичева (за люстрацією 1569), Залетичівка, Замурче.

Ну а в 1523 році на зміну татарам прийшли турки. Польська влада захистити місто не могла – гарнізону ні в місті, ні близько нього не було. Напевно єдине, що робила Польща для своїх підданих в Летичеві – періодично поновлювала місту магдебурзьке право, а одного разу навіть довелося дати 10­річне звільнення від податків. Почали будувати, укріплюючи кожний об’єкт, який був того вартий. На місці давніх, зруйнованих під час татаро­монгольської навали твердинь виростали нові, потужніші та більш пристосовані до нових умов ведення бою замки, міста вдягалися у лицарські обладунки мурів, монастирі перетворю­валися на фортеці, а церкви, костьоли та синагоги – на потужні локальні укріплення [5, с. 46] Розташування поселення Летичева було не дуже вдалим з військової точки зору порівняно з Кам’янцем або сусіднім Меджибожем. У XV­ XVI ст. кримські татари і турки спалювали дерев’яний замок Летичева багато разів. Тому у 1579 році подільський генеральний староста Ян Потоцький власним коштом почав перебудову замку у кам’яну фортецю. Це був чотирикутник оборонних стін з круглими вежами по кутах. Річка Вовк залила рів навколо замку, зробивши його однією з найкращих фортець тодішнього Поділля. Із тих пір фортеця зазнавала значних змін, багато разів прибудо­вувалась, перебудовувалась або й просто руйнувалась, але кутова вежа дійшла до наших часів практично без змін. Коли закінчилося будівництво – точно не відомо, можливо або в 1594, або 1598 році. Але є відомості, що єдина вежа, що вціліла, побудована в 1607 році. В 1598 та 1601 була визначена комісія для оцінки замку, та пізнішим рішенням сейму було постановлено відшкодувати Потоцькому кошти, затрачені на побудову замку (див. рис. 1). У 1594 кам'яний замок Потоцького вже стояв – про це говорять мемуари посла Священної Римської Імперії Ериха Лясоти, який проїздив через Летичів на шляху до Києва. Велике прямокутне подвір‘я оточували високі кам‘яні стіни з амбразурами, чотирма круглими по кутах та чотирикутною в‘їздною вежами. З боку міста замок захищав земляний вал з частоколом. Між стінами замку та валом проходив глибокий рів з водою. Саме такою фортеця зображена на першому своєму „портреті” ­ карті французького військового інженера Гійома де Боплана. Форпост оточений

66

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

двома ставками з греблею та ще однієою греблею на Південному Бузі [6]. Для захисту кордонів від вторгнення з південного сходу татарських військ потрібні були значно більші сили, ніж їх могли забезпечити окремі, навіть дуже досвідчені у військовому ремеслі магнати. Тому необхідно було створити низку потужних державних фортець і тримати у них гарнізони. На землях, що належали польській короні, такі фортеці називалися королівськими. Найважливішими серед них були на Поділлі – Кам’янецька, Хотинська, Барська і Летичівська фортеці. К. Липа визачає відмінність замків від фортець. За складом та конструкцією споруд фортеця мало чим відрізнялася від замку (часто колишні приватні замки ставали державними фортецями). Головна функціональна відмінність полягала у тому, що замок був усе ж таки резиденцією магнатської сім’ї, а фортеця призначалася для численного (принаймні теоре­ тично) гарнізону. Отже, головною відмінністю фортеці в більшості випадків був значно більший, ніж у замку, периметр оборони. У фортечному дворі були казарми для солдатів, арсенал та великі складські приміщення. Комендант фортеці та старші офіцери мешкали в окремому корпусі. Зазвичай він був досить скромним, але якщо укріплення колись було приватним і мало у своїх стінах щось на кшталт палацу, то до перебудов, звісно, не вдавалися. Державні фортеці (як, власне, і приватні замки) були призначені для контролю над значними територіями і в разі ворожого на паду ставали прихистком для населення. Коли жителі міста, яке прилягало до фортеці (а саме під захистом фортець міста і розвивалися) відчували, що не можуть втримати зовнішній периметр оборони, вони відступали до замку. Під захист його стін тікали і мешканці навколишніх сіл, і дрібна шляхта. Командування фортець намагалося завчасно організувати втікачів і залучити до корисної справи оборони [5, c. 52]. У 1606 році єпископ Кам’янецький Павло Волуцький починає будувати на території замку домініканський костьол. Слід сказати, що в період заснування міста, коли Летичів був тільки на лівому березі річки Вовк, там вже був побудований дерев'яний костьол. Тому коли з будівництвом кам'яного замку замість дерев'я­ ного було покінчено, настала черга костьолу. Костьол, як приклад збереженого базового готичного компоненту, вийшов "довгобудом" – його закінчили лише через 32 роки, в 1638 році.

За рік до закінчення будівництва там зазвучав орган. Готика у процесі побудови та екзистенції сакральних споруд домініканських ченців трактувалась не як анахронізм, звернення до неї було цілком осмисленим, усвідомленим, тісно пов’язаним із спогадами про боротьбу ордену за чистоту віри під час контрреформації. У 1860 році про Летичівський костел було написано в ілюстрованому тижневику: «Верхня частина фасаду костелу в кшталті піраміди визначається прекрасним готичним стилем з пілястрами, прикрашеними карнизами, башточками і оздоблюючим малюванням угорі» [7, с. 255]. Храм має фасад готично витягнутої вверх пірамідальної форми з відокремленим гори­ зонтальною тягою фронтоном, котрий оздоблено сходинковим завершенням і розчленовано під­ кореними руху догори пілястрами. Нартекс знаходиться під стрілчастим вікном і має свій власний фронтон з люкарною. Над крухтою знаходилося Розп’яття Спасителя з двома дерев’яними фігурами ангелів, що стоять на колінах [8, с. 187]. Костел побудований з цегли, має прямокутний поземний план. Зі сходу знаходиться однакової висоти з костелом пятигранна подовжена за планом апсида. З півдня та півночі знаходяться низькі каплички. Перекриття нави – напівцир­ кульне з розпалубками склепіння, вівтара – хрестове склепіння. Приміщення капел перекриті масивними напівциркульними склепіннями з роз­ палубками, по центру кожної з них розташована баня. З центральним приміщенням каплички сполучаються за допомогою арок. Над головним фасадом розташовано прикрашений волютами та кам'яними вазами. При вході в костел розташований притвор з портиком з заходу. Костел збудований в бароковому стилі, оточений з двох сторін невеликими вежами, до однієї з них прибудований кляштор. В костелі знаходилося багато памяток, цінних речей, образи, які мали більшу чи меншу мистецьку цінність. По дорозі до костелу знаходилася колона, з хрестом наверху та статуєю всередині, поставлена на честь укороновання чудотворного образу. Біля костелу знаходився цвинтар, оточенний муром з дерев'яною фігурою Ісуса Христа, а по правій стороні знаходилася каплиця з камяною статуєю Яна Непомуцена. В'їздна брама на цвинтар була у вигляді каплиці над якою склепінням була розташована дзвіниця. У 1592 році Папа Римський Климент

67

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

III подарував домініканцям образ Богоматері, зроблений за зразком ікони римської базиліки Санта Марія Магіора. Цей образ домініканці привезли в Летичів на запрошення єпископа Павла Волуцького. Після деяких поневірянь, він увійшов до історії як образ Летичевської Богоматері (див. фото 2). Поневіряння ж пов’язані були наприклад з тим, що Ян Потоцький, тодішній хазяїн Летичева, був кальвіністом і не хотів пускати католицький образ на свою територію. Дружина Яна, Єлизавета, навпаки, була католичкою і прихистила образ в сільській хаті. Незабаром слава про образ і чудеса, його супроводжуючі, рознеслася по окрузі, та і сам Ян Потоцький увірував в нього і віддав свій замок ордену домініканців. На цьому правда, пригоди не закінчилися – в 1648 козаки Богдана Хмельницького влаштували в костьолі стайню. Домініканці вивезли образ і укрили його у Львові, де він пробув більше ста років – образ повернувся в Летичів тільки в 1772 році. Через 6 років, 4 жовтня 1778 року Папа Пій VI коронував ікону. Відомо, що у XVI ст. монастир входив до фортифікаційної системи місцевого замку. Але замок було зруйновано турками у XVII ст., тож нині важко сказати, яким чином монастирські укріплення взаємодіяли з замковими. Своєрідними документами, важливими іконографічними джерелами, що дійшли до нас з XIX ст. та зафіксували ще недоторкані руйнацією пам’ятки української архітектури стали рисунки та літографії Наполеона Орди [9]. Вагомим аспектом творчості Наполеона Орди є достовірна фіксація не тільки окремих об’єктів зодчества та їх ансамблів, а й ландшафтно­архітектурного середовища, що є необхідним для глибокого розуміння сутності

архітектурних забудов. Виконані літографічні відповідники несуть достовірну інформацію як про загальний вигляд споруд і довкілля, так і про архітектурно­пластичне вирішення об’єктів зодчества, а також їх стан на момент фіксації. Так на одній із літографій, що зберігається у Національному музеї Кракова, зображені вежі й стіни замку Потоцьких, парафіяльна церква домініканського костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії і монастир у Летичеві. На ній ми бачимо укріплені стіни циліндричної вежі від дороги; в глибині ­ церква з башточкою і монастирські будівлі. Напис: Летичів, губернія Подільська; Місто відоме до р. 1400. Зруйноване татарами. Вежа старого замку, побудованого королем Стефаном Яном Потоцьким 1607 р. /Latyczów G. Podolska; Miasto znane przed r. 1400. Zniszczone przez Tatarów.

Baszta starego Zamku zbudowanego za Króla Stefana przez Jana Potockiego r. 1607. Kościół po Dominikanach z cudownym obrazem MBoskiej; napis na podkładzie: G. Podolska Latyczów, resztki zamku i koś. po­Dominikański./ [10] (див. рис. 3). У 1601 році Летичів став повітовим міс­ том, Летичівський повіт був відокремлений від Кам'янецького, кордон проходив по річці Ушиця. Населення Летичева складалося із трьох національних общин – української, польської та єврейської. Від XVI та до середини XIX століття значну роль у житті міста відігравали цехи, вироби яких користувалися попитом як у місцевого населення, так і на на сусідніх ринках. На початку 17 століття місто було на деякий час резиденцією Станіслава Ревери Потоць­ кого (1579–1667), який відновив зруйнований татарами костьол. З 1641 в Летичеві було наказано встановити земські суди, а на збереження їхніх архівів староста повинен був надати будинок в замку. На місто та повіт, крім татар, епізодично здійснювали набіги також левенці. У часи повстання Богдана Хмельниць­ кого 1648–1756 років Летичів опинився в районі активної боротьби. Улітку 1648 року багато мешканців міста приєдналися до пол­ ків Максима Кривоноса, брали участь у Пилявецькій битві на боці Богдана Хмельницького. Місто переходило то під владу поляків, то під владу козаків. У 1664–1665 роках та у серпні­вересні 1655 року в місті відбувалися протипольські повстання. За ці роки втричі скоротилося населення Летичева, торгівля та виробництво занепали, голод та епідемії стали звичним явищем.

Рис. 3. Летичів. Літографія Наполеона Орди

68

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

У 1672 році Летичів, як і все Поділля, захопили турецько­татарські війська. В Летичеві розташувався турецько­татарський гарнізон. За містом збереглась функція повітового центру, але було закрито усі християнські храми та синагоги, багато людей було вивезено на турецькі невільницькі ринки чи у яничари. Турків в 1682 році вигнав Король Ян Собеський. Про стан міста говорить той факт, що за 7 років до приходу турок в місті налічувалося всього 9 будинків… У 1699 році Летичів було повернуто до Польщі, до нього стали повертатися колишні мешканці, а також переселятися люди з інших країв (у тому числі і з Польщі). У 1702 році в Україні розпочалось повстання Палія. Летичівські повстанці приєдналися до козаків Самійла Самуся. У січні 1703 року під Летичевом відбувся бій повстанців зі шляхетськими військами, повстанці у ньому зазнали поразки. Мешканці міста брали активну участь і у гайдамацьких повстаннях – у 1734, 1750, 1768 роках. 22 листопада 1777 року гайдамаки напали на Летичів та забрали з каси 96287 злотих і скарбових 13806 злотих [11, с. 15]. У 1765 році Летичів згадується як процвітаюче місто. Люстрація 1765 року застала Летичівський замок в доброму стані, в ньому зберігалися всі міські архіви. Замок був оточений ровами та палісадом, зі сторони міста подвійним палісадом. В'їзд до замку був через міст. В'їзна брама за мостом була з дуба, при ній був будинок для жовнірів та в'язнів. Згодом летичівський архів за 1667–1776 роки, який складався з книг гродських та земських, перенесено до Києва. Окремою справою в архіві були документи Летичівського магістрату за 1784–1798 роки [12].

18 листопада 1781 року через місто проїжджав Станіслав Август Понятовський, останній король Речі Посполитої. Для його зустрічі були зібрані мешканці міста. В 1789 році старостою був Адам Казимир Чорторийський, в місті тоді було 137 христи­ янських будинків та єврейських: в ринку 36 і затильних 39. На передмісті Замурному – 6 християнських будинків і на Заволоку – 47. Крім того, в місті знаходився замок, будинок суду, були також добре впорядковані мости та переправи. Князь Чарторийський вибудував тут нову вежу, яка вигідно оздоблювала місто. Скарг на старосту тоді не було, міщани жалілися лише на те, що в місці шинкарство і торгівлю прибрали до своїх рук євреї, «повидумували всякі оплати» (мостове, торгове тощо), вони ж не допускали будування

Рис. 4. Летичівський замок у 2012 році солодовні та броварень. Обов'язком війта було обороняти кордони та міщан і охорона королівських підданих від утисків старостів. До обов'язку міщан належало ремонтувати мости, за що королем їм було надано право збирати мостовий податок, поки керівництво замку не віддало мостове до оренди євреям, а обов'язок ремонтувати мости залишився на міщанах. Міські мури були значно поруйновані, євреї брали з них каміння на печі для винниць. Внаслідок другого поділу Речі Посполи­ тої 1793 року Летичів було приєднано до Російської імперії. Згодом російський цар Микола I наказав закрити домініканський монастир як неправославний.

8 квітня 1793 зібране духовенство та шляхта склали присягу на вірність Катерині II. З травня 1795 року Летичів стає повітовим містом Подільського намісництва, а з грудня 1796 року – Подільської губернії. У 1796 році затверджується герб Летичева . В 1798 Павлом I було скасоване Летичівське біскупство та приєднане до Кам'янецького.

18 серпня 1795 року Летичівське староство з 12 селами Катерина Велика передала в дар місто Летичів Аркадію Івановичу Моркову. У чині Дійсного Статського Радника і з Андріївською стрічкою в 1804 році граф Морков виходить у відставку, і проживає у своєму улюбленому маєтку неподалік від Летичева – Війтівцях (тепер село Грушківцi) [11, с. 183]. Аркадій Іванович ніколи одружений не був, втім згрішив з французькою актрисою Гюс (Жюсс) – вона ж і народила йому дочку Варвару Аркадіївну. Найвищим Наказом від 29 квітня 1801 р. було дозволено вихованці графа А. І. Моркова, наслідувати графський титул і маєтки

69

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

вихователя. Летичевський ключ і Подільська губернія були пов'язані з прізвищем графів Моркових очевидно до самої революції, але не з потомством Варвари Аркадіївни, яка вийшла заміж за князя Сергія Яковича Голіцина, а з потомством братів Аркадія Івановича, які також отримали графський титул. Так можна, наприклад, простежити, що граф Михайло Морков на 1898 рік був найбільшим землевласником – його володіння досягали 12373 десятини землі. У 1863 році він був обраний Летичівським Повітовим Проводирем дворянства. У 1830­ті роки місто стало одним із центрів повстання, очолюваного Устимом Кармалюком, якого після смерті поховали в Летичеві [11, с.

110]. Під час Листопадового повстання проти московитів 1831 року шляхту та козаків Лети­ чівського повіту зорганізував Еразм Добро­ вольський.

1854 року костел згорів, проте його відновили за кошти парафіян та завдяки зусиллям о. Францішка Згерського. Летичів налічував 1864 року 5500 мешканців, 3 православних церкви, 35 мурованих будинків. Кількість міщан поступово зростала і в 1872 році в Летичеві було близько 6000 мешканців.

Летичівський замок в свій час був величезним та величним, але у 1872 році від нього залишилась лише одна вежа на подвір'ї костьолу та видно було залишки давніх мурів (див. рис. 4).

1906 року храм було реставровано. Право­ славна церква володіла Летичівським монас­ тирем до Першої Світової війни, коли Летичів окупували австро­угорські війська, і після цього тут знову облаштовуються католики. Летичівський замок та костьол пережили роки воєнних лихоліть та більшовицького терору ХХ століття. У 1933 році храм замкнули, а потім перетворили на стайню для колгоспних коней. У святині під час II Світової війни знаходився концентраційний табір. Після II Світової війни міська влада у храмі розташувала склад будівельних матеріалів, зерна, палива та мін­ добрива, а в приміщеннях монастиря кравецьку фабрику, цех виготовлення нагробних пам’ят­ ників, телемайстерню, профтехучилище і корчму. З цих причин будівля сильно по­ страждала. Не збереглась навіть кам’яна підло­ га, яку було викрадено із костьолу. 1989 рік і два наступні роки стали початком нової епохи Санктуарію Летичівської Богородиці. У лети­ чівській парафії після о. Яна Білецького насто­ ятелем став о. Станіслав Ф’юк. Він зробив великий внесок, розпочинаючи масштабну пра­ цю відбудови святині Летичівської Богородиці. У квітні 1992 року костьолу було також повернуто будинок монастиря. Парафіяльна громада, під керівництвом о. Адама Пшиву­ ського, який з 2003 року є настоятелем парафії та хранителем Санктуарію, також численна громада шанувальників Летичівської Богоро­ диці доклали багато зусиль та праці в приготуванні Великого Ювілею 400­ліття [13]. У 2000 році було розпочато реставрацію, яка зможе допомогти зберегти об'єкт стародавньої архітектури. До 2016 року о. Адамом Пши­ вуськи було майже повністю відбудовано циліндричну вежу Летичівського замку. Вона незвичайна і красива, прикрашає прекрасну територію, за якою постійно стежать і доглядають (див. рис. 5). Побувавши в замку, можна піднятися на вежу, вона неповторна, виведена у вигляді корони, що символізує міць і повноту королівської влади, всередині якої відчувається дух старовинної епохи, а древні і могутні стіни нашіптують свої таємниці, які зберігають протягом віків.

Рис. 5. Відреставрована вежа у Летичівському замку

70

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Україна: литовська доба 1320­1569. ­ K.: Балтія ­ Друк, 2008.

2. Танасійчук О. Ю. Особливості історико­культурної складової рекреаційного комплексу Хмельниччини // Геополитика и экогеодинамика регионов. – 2014. – Том 10. – Выпуск 2. 3. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971. – 707 с . 4. Дорошенко Д. Про минулі часи на Поділлю. – Хотин, філіал видавництва «Буковина», 1992. 5. Липа К. Під захистом мурів. – К.: Наш час, 2007. – 180 c. 6. Боплан Г. Л. Опис України. – К.: Наукова думка, Ukrainian Research Institute of Harvard University, Cambrige, Massachusets, 1990. 7.

Boleslaw z Ukrainy: Kosciol Latyczowski // «Tygodnik Ilustrowany». – Warszawa, 1860. – T. 1. – S. 255.

8. КПДМА (Кам’янець­Подільський державний міський архів): Визитное описание костелов за 1850 год. – Ф. 685. – Римсько­католицька духовна консисторія. – Оп. 4. – Спр. № 58. – C. 187.

9. Н. Орда. Літографія Летичів (губ. Подільська). Хмельницький обласний краєзнавчий музей, інв. № 779. 10. Н. Орда. Рисунок Летичів. Московський державний музей архітектури ім. Щусєва.

11. Слободянюк П. Я., Дорош Г. О. Місцеве самоврядування Хмельниччини: нариси історії місцевих громад Летичівського району. – Хмельницький: Поділля, 2003. – 416 с. 12. ДАХмО Ф­28.

– Летичівський городовий магістрат, м. Летичів Подільської губернії.

13. http://sanctuarium.com.ua/historia,,1,,_.html. 14. Микола Крикун. Подільське воєводство у XV­XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів 2011. 733 с., іл., карти. 15. Урсу Н. О. Архітектура домініканців на Правобережній Україні // Урсу Н.О. Мистецька спадщина домініканського ордену на території України ХVІІ­ХІХ ст. – Кам’янець­Поділ., 2007. – С. 136­166. 16. 9 зупинок від Хмільника до Хмельницького: путівник / авт. тексту Д. Малаков; фото О. Мовчан. – К.: Грані–Т, 2009. – 120 с. 17. Грушевський М.С. Опись подільських замків // Твори у 50­и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 68 – 83.

* * *

Наталія Дуда, Світлана Шлемкевич м. Львів Микола Закусов м. Стрий

П АРКО ВА ЗО Н А Я К ЕЛ ЕМ ЕН Т

ВП О РЯ ДКУВАН Н Я

М АГН АТСЬКО Ї САДИ БИ

(Н А П РИ КЛ АДІ П І ДГІ РЦІ ВСЬКО ГО П АЛ АЦО ВО -П АРКО ВО ГО КО М П Л ЕКСУ)

Стаття присвячена проблемам формування та розвитку садово­паркового мистецтва у 17­18 ст. в Європі та в Україні. Більшість палацово­паркових комплексів в Україні відтворюють тип англійського пейзажного парку. Значно менше представляють зразок французького регулярного парку. Цінним зразком є парк Підгірцівського палацово­паркового комплексу. Садово­паркове мистецтво є невід’ємним елементом мистецької спадщини людства. З давніх часів людина намагалася внести есте­ тичну компоненту до навколишнього середо­ вища, підкреслити красу природи. Принципи паркового будівництва формуються наприкінці епохи Відродження. Тоді ж складається концеп­ ція регулярного парку, яка почала впровад­ жуватися в ХVІІ­ХVІІІ ст. у всіх країнах Євро­ пи. Основною характеристикою такого парку було симетричне розташування елементів

стосовно композиційної осі. План визначався прямими алеями, які виступали осями симетрії, водойми були правильної форми, дерева підстригалися у вигляді геометричних фігур. Регулярні парки підтримували традиції класицизму, їм був притаманний порядок, урочистість, суворість, театральність, велич. Проте вже в середині ХVIII ст. регулярні прийоми планування парків стали менш популярними, головним чином через те, що вони радикально змінювали природне середо­

71

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

вище. З'являється бажання наблизитися в паркових композиціях до природи. Таку ідею визнавали як найбільш доцільну стосовно мистецтва видатні філософи, теоретики мис­ тецтва, діяльність яких дала підстави назвати XVIII століття епохою Просвітництва. Духовні прагнення громадськості того часу відбилися в гаслі ­ «Назад до природи!», проголошеному Ж. Ж. Руссо. Ідея «природної людини, що живе в природних умовах» одержала своє специ­ фічне висвітлення практично у всіх видах мистецтва XVIII століття. Зокрема, в садово­ парковому мистецтві виникає новий напрям – пейзажний або ландшафтний. Суспільство того часу повністю відкинуло геометричний харак­ тер парків з їх аристократичністю та цере­ моніальністю. У ландшафтних парках немає чіткої симетрії, а значить, кожен куточок неповторний і прекрасний по своєму. Газони мають вільні обриси, максимально наближаю­ чись до існуючого рельєфу. Численні струмки, каскади утворюють неймовірної краси та гармонії пейзаж. Максимально уподібнюючись дикій природі, ландшафтний парк все ж залишається твором рукотворним. У ньому немає жодного випадкового елемента. Кожна композиція ретельно продумана. Вважається, що перший пейзажний парк було створено на початку ХVІІІ ст. в садибі поета Олександра Поупа в Твікенхемі, перед­ місті Лондона. Власник маєтку осмислював ідею впорядкування парку, як справжній поет ­ через метафору. Французький регулярний парк здавався йому уособленням державної тиранії, яка підпорядкувала собі навіть природу. Анг­ лію ж поет сприймав як країну вільного волевиявлення, і це повинно було проявитися у всьому, навіть у ставленні до природи. Зре­ штою, сама природа Англії, з її пагорбами та живописними річками, не сприяла створенню регулярних парків. Тому тут утвердився тип парку, який становить повну протилежність «французькому», і який відповідає англійським уявленням про свободу і незалежність людської особистості. Цей задум втілив у життя осно­ воположник ландшафтних парків в Англії архітектор Вільям Кент (1684­1748 рр.). Швидкому розвитку пейзажних парків в Англії сприяв клімат, велика кількість лугів, прикрашених природними групами дерев і ча­ гарників або окремими деревами. Величні силуети кедрів, які в цей час були акліма­ тизовані в Англії, стали кращою прикрасою паркових пейзажів.

Творчість англійських архітекторів, що створювали пейзажні парки, вплинула на розвиток садово­паркового ландшафту ряду європейських країн. Не винятком стала Укра­ їна, чия мальовнича прекрасна природа надихала майстрів до створення справжніх шедеврів. Наголосимо, що в Україні більшість уні­ кальних пам’яток садово­паркового мистецтва створювалися за зразками англійського ланд­ шафтного парку. Навіть один з найстаріших та найвідоміших парків у Качанівці закладався як регулярний, але з кінця ХVІІІ ст. його пере­ формували на ландшафтний. Причина такої прихильності є цілком очевидною. Живопис­ ність природи України створювала виняткові можливості для того, щоб використати вільні лінії та перспективи через розміщення груп дерев, водойм та галявин, через відкриті алеї, що ведуть до невеликих альтанок, які, ніби продовжують існуючий природний пейзаж, роблячи його ще більш мальовничим. Прекрасні мальовничі палацові комплекси на території України відомі у всьому світі. Проте ідея французького регулярного типу теж не була повністю забута. Щоправда, їх зовсім небагато, тому кожен зразок паркового комп­ лексу, створеного за типом французького регулярного, має велику цінність для виявлення особливостей планування у взаємозв’язку з ландшафтом та національними традиціями. Львівська область справедливо вважається чи не найбагатшою за кількістю об’єктів культурної спадщини, у тому числі замкових комплексів, ландшафтних заповідників тощо. На жаль, не всі вони збережені повною мірою. Це стосується, зокрема, палацово­паркового комплексу, що знаходиться у селі Підгірці Стрийського району Львівської області. Освоєння цієї території має тривалу історію. Вперше село згадується у документах середини ХV ст. [1, с.408]. У 1732 році власником Підгірців став Юзеф Олександр Яблонов­ ський – представник давнього польського князівського роду. Саме він у 1734 році розпочав будівництво великого заміського маєтку з резиденцією та парковою зоною навколо неї. Про це свідчить копія напису зі стіни палацу, яку віднайшов польський історик мистецтва Анджей Бетлей [2, с.172]. Первісний вигляд палацу та парку можемо уявити собі, орієнтуючись на деякі історичні документи та унікальний опис у віршах з книги Єжи Кароля Скопа «Podhorcensia, seu fragmenta

72

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

той же час, маєток вдалося значно розширити. Навколишню території Бруницький присто­ сував до проведення дослідів та агротехнічних експериментів. Вже з юних років він виявив схильність до наукової діяльності. За час навчання він зібрав поважну колекцію комах і метеликів, яку досконало вивчав. А результати досліджень публікував в наукових виданнях. Зацікавившись новітніми агротехнічними методами розпочинає формувати у маєтностях зразкове сільське господарство і закладає в 1892 році у Стрілкові розсадник плодових і декоративних дерев, кущів і квітучих рослин. Згодом переносить його у Підгірці. Збереглися 11 випусків каталогу розсадника в Підгірцях за 1896­1939 роки [4]. В майбутньому розсадник займатиме площу 55 гектарів і щорічно продукуватиме 150000 саджанців плодових дерев 159 сортів, 30 тисяч декоративних кущів 360 сортів, 275 різновидів троянд, 65 видів хвойних і 27 сортів бузку [5, с.345]. Нового вигляду набуває палац після реконструкції за планами чернівецького архітектора Карла Адольфа Ромшторфера [6, с.76]. Парк довкола палацу, що його також упорядкував Ю. Бруницький за вказівками фахових садівників у ХІХ ст., в основних параметрах зберігав стилістику французького регулярного, який можна вважати рідкісним для українського ландшафтного мистецтва і цінним для подальшого дослідження та аналізу. Ця обставина стала ключовою для аргументації необхідності проведення масштабних заходів щодо дослідження та відновлення як паркової зони, так і всього комплексу садиби.

varia, composita et lecta, collecta, selecta...», що була видана в 1754 р. у Львові. Не варто відкидати думку, що автором твору міг бути сам Яблоновський. За задумом господаря маєтку, палац мав відтворювати популярний тоді у Франції «maison de plaisance» – мистецький стиль будівництва заміських будинків у сільській місцевості, спрямований на комфорт і усаміт­ нення. Головним принципом будівництва таких маєтків було налагодження максимальної комфортності, принцип анфілади ­ розташу­ вання кімнат на спільній осі, чітке розмежу­ вання простору за призначенням, зручне розташування допоміжних будівель. Всі ці елементи були присутні у палаці. Головним нововведенням маєтків такого типу було упорядкування прилеглої території, включення її в ареал комплексу. Яблоновський у плануванні власного маєтку використав саме пейзажне компонування, розмістивши на впорядкованому прямокутнику фонтани, каска­ ди та скульптури давньогрецької тематики, як цього вимагала стилістика класицизму: Філомели, Діани, Лукреції, Дафни, що втікає від Аполлона і Атласа зігнутого під вагою небесного склепіння [3]. Після смерті Яблоновського палац та парк навколо нього поступово занепадає. І лише у ХІХ ст. на цих землях з’являється власник, який дарує нове життя забутому маєтку. Ним був Юліан Мар’ян Бруницький – найвідоміший з роду Бруницьких, у майбутньому знаний натураліст. Отримавши в спадок маєтності, він намагався зберегти все, що було можливо. У

Список використаних джерел: 1. Betlej A. Sibi, Deo, Posteritati. Jablowscy a sztuka w XVIII wieku. – Krakow, 2010. 2. Skop Georgius Carolus. Podhorecensia seu fragmenta Varia[...] Leopoli, 1754; Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 103, од. зб.

836, арк. 237 на звороті. 3. Dolatowski J. 1997. Kolekcje dendrologiczne w Podhorcach koło Stryja (1896­1938). Arboretum Bolestraszyce, z. 5, Bolestraszyce, s. 21­41; Elżbieta Żygała, Ewa Antoniewska, Dagmara Lib, Narcyz Piórecki Inwentaryzacja starych odmian drzew owocowych we Wschodniej Galicji // Stare odmiany jabloni w dawnej Galicji Wschodneiej. – Bolestraszyce, 2011. (Arboretum Bolestraszyce. –Zeszyt 15). – S.26. 4. Cennik drzewek owocowych, krzewów i roślin ozdobnych oraz narzędzi sadowniczych i ogrodniczych Juliana hr. Brunickiego w Podhorcach p. Stryj.Stryj, druk A. Müllera syna, b. r. (po 1898),w 8ce, str. 24. 5. Brzezinski Kazimierz Podhorce // Przeglad Ogrodniczy. – 1932. – R.15. – Nr.9­12. 6. Закусов М. Б., Кравець О. З. Старий Стрий. – Стрий, 2015.

Summary. The article is devoted to the problems of forming and development of park and garden art in 17­18 century in Europe and in Ukraine. Most palaces and parks complexes in Ukraine recreate the type of the English landscape park. Far fewer present the standard of the French regular park. A valuable standard is a Palace and Park complex in Pidgirtsi.

73

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Гудзій Ольга м. Ржищів РЖИ ЩІ ВСЬКИ Й ЗАМОК XVI – XVI I I СТОЛ І ТЬ

Наукову доповідь присвячено дослідженням древньоруського поселення XI–XIII ст. та замку XVI–XVIII ст., який розташований на північній околиці міста Ржищів у гирлі річки Леглич, правої притоки Дніпра. Аналіз згадок про замок в історичних джерелах та археологічні розвідки 2013 року підтвердили існування Ржищівського замку та місце його локації. Правобережжя Середнього Подніпров я, частиною якого є Ржищівщина, визначається істориками і археологами таким собі «історичним Ельдорадо». Високі прибережні кручі над Дніпром пам’ятають усі археологічні культури, які існували на просторах сучасної України. Саме тут відкрита В. В. Хвойкою і досліджена багатьма українськими археоло­ гами нині відома всьому світові Трипільська хліборобська культура. На цих землях науков­ цями було знайдено археологічні пам’ятки ям­ ної, чорнолісної культур, скіфської доби, зару­ бинецької, черняхівської археологічних куль­ тур – котрі засвідчують древність і безперерв­ ність буття наших краян на цій придніпров­ ській землі. Вирувало тут життя і за часів давньоруських у городищі – фортеці Іван, яке було невід’єм­ ною ланкою в ланцюгу Дніпровської оборонної лінії, що тягнулася вздовж правого берега Дніпра від Києва до Канева і виконувала функцію захисного рубежу від кочових племен в разі їх нападу на Київ з південно – західних степів. Про Дніпровську лінію оборони акаде­ мік Б. О. Рибаков писав, що: «На Днепре, выше Зарубинецкого брода было несколько замков – крепостей ХI­XIIІ в.в., названия которых не связаны с княжескими именами: Иван, Чучин, Ржищев, Ходоров и др.» [1. с.250]. Середньовічні старожитності Ржищева – літописного Івана і давньоруського поселення Вжище в ур. Монастирок, що згадуються в «Іпатіївському літописі» за роком 1151, досліджували у 1960 – 1969 р.р. В. К. Гончаров, а у 1982 – 1983 р.р. – П. П. Толочко і Н. В. Бла­ жевич. Іван у 1240 р. був знищений монголо­ татарськими ордами Батия, але інші джерела свідчать про існування у Ржищеві ще одного укріпленого осередку [2, с.155].

З досліджень істориків Ржищева випав той факт, що на лівому березі річки Леглич в тому місці, де Дніпро і Леглич утворюють гострий мис, на підвищенні, було ще одне городище, що входило до згаданої оборонної лінії, і теж зруйноване монголо – татарами та замок XVI­ XVIII ст. Проведені в 1960, 1991 та 1993 роках археологічні розвідки підтверджують існування і цього поселення, і замку ХVІ­ХVІІ століть (вести розкопки в даній місцевості неможливо, адже тут дуже щільна забудова (сучасна вул. Героїв Крут). У «Звіті про розвідку на території Канівського водосховища» за 1960 р. археологічної експедиції ІА Академії Наук України, яку очолював Н. М. Шмаглій, дослідження на цьому місці описані так: «Древньоруське поселення в гирлі р. Леглич (ур. Старе Містечко) в обриві берега і на городах були зібрані уламки кераміки часу Київської Русі. В зрізі берега видно заглибини від жител, заповнені темним ґрунтом з фрагментами кераміки, кістками тварин, залишками печей» [3. с.13]. Свого часу В. О. Петрашенком та В. К. Ко­ цюбою висловлено припущення щодо локалі­ зації цього пункту саме в ур. «Старе Містечко» на пагорбі над Дніпром висотою 30 м і площею 500 х 250 м у північній частині міста, а висновок щодо існування фортеці ХVІІ ст. було зроблено на підставі наявності у пагорба крутих схилів та фіксації уламків посуду ХVІІІ­ ХІХ ст. на пляжі під горою [4, с. 56]. Що ж це за руїни, які знайшли в 1960 та 1993 роках археологи і про які майже нічого не відомо. Але усім відомо, що життя на цих землях в період нашестя орди не припинялось. Монголо­ татари, зробивши свою жорстоку справу, пішли з цих земель, залишивши баскаків (збирачів

74

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

березі річки, економічно розвинена частина, власне «Ржищів» – Халецьким. У 1588 році дружина Кордиша Філона продала свою маєтність (Городище) Анжею Халецькому. Ха­ лецьких було два брати: Єжи та Анжей. Перший осів на частині Ржищів, другий – осів на частині Городище. У Ржищеві, на землі Єжи, було відразу ж збудовано оборонний замок, а Городище – обнесене частоколом. Незабаром Єжи помер бездітним, і Анжей отримав його частину із замком у спадок. У 1596 році з 11 по 27 травня (ст. ст.) в Ржищівському замку зупинявся Еріх Лясота, посол германського цісаря Рудольфа ІІ, пряму­ ючи до козаків на Запоріжжя, щоб запросити їх на службу до цісаря. В своїх «Подорожніх записках» Еріх Лясота пише, що він, Лясота, виїхавши із Києва 10 травня 1596 року по Дніпру, приїхав на другий день до Ржищева «города, обнесеного забором и принадлежащего вместе с замком господину Юрию (Joros) Халецкому». Очікував він тут на гроші для подорожі: 8000 червінців привіз йому Якуб Хенкель. В своїх «Подорожніх записах» Еріх Лясота зазна­ чив, що мали вирушати із Ржищева 28 травня. В цей день було в місті урочисте свято: Анжей Халецький одружувався з Галшкою Хвальчев­ ською. В місто з’їхалось багато шляхтичів, які вели себе дуже галасливо, бо ж – святкували. Посол побоювався навіть за свою казну і, не зважаючи на запрошення лишитися, змушений був під охороною вирушити далі. Анжей з Галшкою мали трьох синів: Йоже­ фа, Петра і Францішека. Дружина померла від мору, який одночасно забрав двох її братів та трьох сестер. Згодом, після смерті Анжея, сини поділили його набутки: Петро сів у Ходорові, Йожеф і Францішек – у Ржищеві. Але незабаром Йожеф уже виступає як власник усього Ржищева. Тим часом міщани канівські і богуславські приватним чином засіли значну частину Ржи­ щівщини, заклавши на цих землях хутори, пасіки і села. Це були Черниші, Розсохи, Дуда­ рі, Чаплинці, Пиї, Пріцьки, Молодівці, Тишків­ Млинок і Козин. Йожеф Халецький намагається покласти край незаконним привласненням його земель. Подає в суди і виграє їх. Проте через часті татарські напади судові рішення не були виконані, тому що не було можливості вільно пересуватися.

податей) у Каневі та Кагарлику. Незначна кількість вцілілої людності переселились із гір у яри, ліси та долину понад Легличем. Най­ ірогідніше, це була сучасна нам Маківщина, неподалік від згаданого городища; територія сучасного урочища Хомине та урочища Монас­ тирок біля городища Іван. Саме в міжгір’ї Монастирок, на південному схилі Іван­гори розселився посадський люд, там знаходилось невелике селище (досліджене археологами в 1962 році) [5, с.1­9], біля чернечої обителі, яка, як відомо, існувала ще з ХІ століття. Та частина міста, що була розташована на лівому березі річки Леглич, розвивалась інтен­ сивніше вздовж притоки Дніпра, по Оболоні, по Довгалівці (сучасні вулиці Оболонська, Бузкова та Зоряна), а згодом і по правому березі Леглич розселились мешканці міста. До кінця ХV ст. Ржищів уже був чималим містечком, земля якого належала то одному, то іншому власникові. У ХVІ ст. Ржищівщина була під владою волинської шляхти. Є архівні дані про належність Ржищева до Волинського воєвод­ ства в 1561 році. Як свідчить історик Н. М. Яковенко «…на Київщині аристократич­ но титулована верхівка значною мірою розбав­ лена вихідцями з Волині; однак і тут при уря­ дах і титулах є чимало місцевого давнього панства». Так як Правобережна Україна протягом ХVІ ст. поступово переходила у володіння Речі Посполитої, то найточніші дані про наше місто можна знайти в польських джерелах ХVІ – ХІХ ст. [6, с.171­172]. Але саме автори цих джерел внесли плутанину в походження назви Іван­ гора. Бажаючи догодити своєму королеві Яну Казимиру, який у 1663 році дійсно зупинявся у Ржищівському замку у зв’язку з переправою його 90000 війська через Дніпро, у цьому місці по мосту, на 17 байдаках побудованому, польські хроністи виводять назву «Іван­гора» від імені Ян (Іван) Казимир. Але, з одного боку, назва городища Іван уже записана в літописах ХІІ століття, а з іншого – на Іван­горі ніколи не було замку, а лише укріплене городище. В майнових актах польських землевласників перші згадки про Ржищів зустрічаються в кінці ХVІ століття. Належав він тоді двом земле­ власникам: одна частина, по правому березі р. Леглич, яка тече по місту 12 км, поділяючи його на дві частини, записана в документах як «Городище» – Кордишам; друга, по лівому

75

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Коли в 1616 році проводилась ревізія Канівського староства, то всупереч протестам Халецького, землі йому не повернули, хоча за землю йому платили податки. З тої прикрості Йожеф Халецький спродав усю Ржищівщину Олександру Костянтиновичу Вороничу з правом доходів від відмежованих ґрунтів, а сам виїхав до Литви. Новий власник побудував і новий замок, який був занесений у 1627 році в «Книгу Большому Чертежу», укладеному в Розрядному приказі по «государеву указу» [7, с.107]. Протягом ХVІІ століття вона була практичним керівництвом для «государевой службы посылок», бо містила опис річок та міст і відстаней між ними для здійснення поштових перевезень по головному поштовому тракту та по річках. Таким чином Ржищів було нанесено на карту. Джерела, які зберігаються у Варшавському архіві давніх актів, подають такий опис замку: «Олександр Воронич побудував новий замок на горі, у більш зручному місці для оборони. Це була споруда баштової системи оборони. В 1645 році замок мав рів та вал з парканом. Складався з трьох башт дубових і двох сосно­ вих, одна з яких була в’їзною. Існувала також баштова хвіртка. Крім того, на валу розташовувались вежі та бійнички. Міські фортифікації мали мисове положення і на додаток були захищені ставом, утвореним на правій притоці р. Дніпро» (р. Леглич). «Укріплене поселення також контролювало брід через Дніпро» – вказує у своїх подорожніх записках Г. Л. де Боплан [8, с. 14], французь­ кий інженер­фортифікатор, який у 1630 році за завданням польського короля прямував на Запоріжжя з метою будівництва фортеці в Кодаку. Дякуючи його роботі – карті фортифікаційних споруд по Дніпру від Києва до Січі, маємо і зображення Ржищівського замку – міської фортеці на карті України. Олександр Воронич мав синів Василя, Миколу, Федора та Філона. Останній помер молодим. Микола та Василь залишили після себе нащадків, які порівну поділили маєтністі. Федір помер у 1646 році. Відомо, що у 1644 році Єжи Даніель Воронич (син Василя), скарбник Київський, спродав свій статок у Ржищеві і в Ходорові Янушу Тишкевичу, воєводі Київському, діди­ чеві земель в Бердичеві та Махновці.

Януш Тишкевич був дуже діяльний чоловік і гарний господар. Саме при ньому активно запрацювала Ржищівська пристань, приймаючи товари з усієї України. У своїх волостях в землеробстві він запровадив меліорацію земель. Із належних йому лісів сплавляв колоди Дніпром до пристані у Ржищеві. Помер в 1649 році в Любліні. Під час воєн Богдана Хмельницького, в 1649 році козаки зайняли Ржищів, утворивши Ржищівську сотню, яка входила до Канівського полку. Сотником її був Лузан Чугуй – Олексій Васько. Після війни Ржищів і Ходорів залишилися за Миколою і Бартошем Тишкевичами. В 1664 році, після вже згадуваного вище невдалого походу на Лівобережжя, військо Яна Казимира повернуло назад. Яна Казимира супроводжував Стефан Чернецький в Литву, а у Ржищеві знову була переправа на байдаках. Був з ними і Ян Собеський, обозний коронний. У 1677 році Юрко Хмельницький, супровод­ жуваний турецькою армією, взяв Чигирин. Дорогою турки «палили села й брали «ясир» (бранців). Разом з іншими околицями знищено й Ржищів» [9, с. 16]. Мешканці повтікали із спалених домівок по схованках. В наступному 1678 році поруч з певними звістками, що скоро після відступу відділів Ю. Хмельницького й татар, козацько­московські відділи під керуванням сина лівобережного гетьмана Самойловича Семена зробили похід на Правобережжя, який закінчився взяттям низки міст і Ржищева в тому числі. «…от Переяславля ходили до Ржищева и там узяли приступом замочок и людей усех виставили…»

[10, с. 142 ]. Догорів замок 24­25 лютого(ст.ст.) 1678 року під час облоги і штурму замку, в якому отаборилося військо Трущенка (сподвижника Яненка) військом лівобережного гетьмана Самойловича і російського воєводи Неплюєва. Коли вони ввірвалися в замок, то знайшли згарище, облога була знята. За трактатом Гржимултовського (1686 р.) значна смуга вздовж Дніпра, від Стайок аж до Крилова, підлягала виселенню на лівий берег. Сюди входив і Ржищів. Землі залишались спустошеними довгий час. Тим часом дідичі ржищівські ці події пере­ сиджували у своїх маєтностях: Тишкевичі в Ли­ тві, а Вороничі – по світу. В 1693 р. співвласник Ржищева Адам Воронич повернувся до краю.

76

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Незважаючи на трактат, населення поверта­ ється на свої земелі. Ржищів почав залюднюватись з 1702 року. У 1709 році гетьман лівобережної України Скоропадський передав Ржищів і Ходорів у володіння Софіївському монастирю в Києві [11, сп. 97]. Але власники повернулися до свого добра: і Вороничі, і Тишкевичі, і Гловінські (останні – як спадкоємці Вороничів). Софіїв­ ська кафедра не змогла утримати ці землі – дідичі вимагали повернення маєтностей. Поки йшла судова тяганина, землі активно залюд­ нювались, утворюючи нові села. В 1720­30­х роках довкола Ржищева виникли села: Гулян­ ики (нині Уляники), Халча, Юшки, Юзефовка (нині Зікрачі), Гребені, Липовий Ріг та інші. В той час Ржищівщиною володіли Петро і Йожеф Вороничі (сини Мартіна), Антон Гадомський і Єжи Головінський, третиною – ксьондз Антон Тишкевич, канонік Віленський, який свої землі у 1739 році спродав Щеніов­ ським як у Ржищеві, так і в Ходорові. Стані­ слав Щеніовський староста трахтемирівський (прадід знаного у письменстві Титуса Щеніовського), обновивши ржищівський за­ мок, замешкав у ньому. Але на короткий час. В 1751 році гайдамаки його знову спалили. Ржищівський замок більше не відрод­ жувався. Згодом землі, де був замок, належали поль­ ським графам Дзялинським, а потім відійшли землевласнику, професору медицини Київсько­ го університету св. Володимира Карлу Трітше­ лю, який володів ними до 1917 року. Ржищівським загоном Північної постійно діючої експедиції Інституту археології НАН України на замовлення Ржищівського архео­ лого­краєзнавчого музею з ініціативи його директора Л. В. Сергійчук, на кошти, виділені Управлінням культури, національностей та релігій Київської обласної державної адміні­ страції за організаційної підтримки колективу музею у роботу розвід загонів у сезоні 2013 р. проведено розвідкові роботи з пошуку пізньо­ середньовічного замку, зображеного на плані Г. Л. де Боплана у північній частині міста на правому березі р. Леглич. Складений Г. Л. де Бопланом у 1650 р. план замку досить схематичний і не може бути співвіднесений із сучасними картами та місцевістю. Порівняння його з реаліями з урахуванням розташування відносно русел Дніпра і Леглича

попередньо дозволило локалізувати розташу­ вання укріплень на підвищенні корінного правого берега Дніпра, обмеженому з північно­ го сходу Канівським водосховищем, з півден­ ного заходу – струмком Маківка, з півдня й південного сходу – Легличем. Вказана терито­ рія повністю зайнята комунальними підприєм­ ствами та приватними садибами. Придатні для візуального обстеження вільні ділянки практично відсутні. Проводити шурфування було дуже складно через щільність забудови. Воно проведене на північно­східній околиці міста поблизу берегового схилу, на північно­східному краї вказаної вище ділянки та між садибами №59 і №62 по вул. Запорізькій. Всього закладено 50 шурфів. На ділянці, яка прилягає до замку за Г. Л. де Бопланом, виявлено знахідки фрагментів гончарного посуду ХVІІ­ХVІІІ ст., що відпові­ дає часу функціонування оборонної споруди. Для пошуку ймовірних залишків замку проаналізовано доступний картографічний матеріал локалізованої території. На аерофотознімку 1943 р. та на детальному плані міста масштабу 1:2000 на південно­ західній частині обстежуваної ділянки наявне валоподібне підвищення зі слідами ровопо­ дібних западин з північно­східного та північно­ західного боку. У плані залишки валів перетинаються під прямим кутом і з півночі у місці перетину мають валоподібний виступ з помітними залишками рову з північного боку. Ржищівчани називають залишки споруд «Козацький вал». Загальна довжина уцілілих на сьогодні фортифікацій становить 140 м, довжина ви­ ступу – 15 м, максимальна висота – 6,5 м, глибина рову у доступній для обстеження частині – 1 м. Дослідження проводилися на північно­ західній околиці міста, в районі комунгоспу та ур. Панський вал. Під час досліджень в районі ур. Панський вал на площі садиб непарного боку вулиці Запорізька з № 33 до № 69 відповідно до даних топографічної карти та аерофотознімку 1943 р. зафіксовано залишки наземних земляних оборонних споруд. Вони являють собою два відтинки валів – північно­західний та північно­ східний, заплилі рови перед ними та бастіон у північній частині. Два відтинки валу на сьогод­ ні слугують межею між вказаними садибами.

77

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

боку в бастіоні зафіксовано покинутий погріб, на сьогодні частково завалений побутовим сміттям. Отже, в результаті пошуку залишків пізньосередновічного замку в межах Ржищева на території ур. Старе Містечко, яке топографічно відповідає зображенню Ржищів­ ського замку на плані Г. Л. де Боплана і на сьогодні обмежується з півночі – схилом берега Дніпра, зі сходу – заплавою р. Леглич, з пів­ денного заходу з заплавою р. Маківка зафіксовано археологічні знахідки, що можуть бути датовані ХVІІ­ХVІІІ ст. – фрагменти гончарного посуду, уламки керамічних кахлів. Вони можуть бути співвіднесені із культурними нашаруваннями, які могли утворитися під час функціонування Ржищів­ ського замку. На території приватних садиб по вул. Запорізька в ур. Панський вал зафіксовано залишки оборонних споруд, які за показниками абсолютних розмірів, форми в перетині, конфігурацією та іншими конструктивними особливостями можуть бути співвіднесені із залишками дерево­земляних оборонних споруд Ржищівського замку зазначеного періоду. Вони представлені залишками валів, бастіонів та оборонного рову. Враховуючи їх розташування майже впритул до заплави р. Маківка і спрямованість захисних споруд на північ, як робочу гіпотезу можна запропонувати припу­ щення щодо співвіднесення виявлених залиш­ ків валів та бастіонів з під квадратною в плані цитаделлю та бастіонами на її краях на плані Г. Л. де Боплана [12, с. 12]. Проте, для цього треба зробити припущення, що на схемі французького інженера зображення замку повернуто на 90° за годинниковою стрілкою по відношенню до навколишньої місцевості. Під­ твердити чи спростувати вказане припущення, а також встановити місце розташування решти знівельованих оборонних споруд Ржищівського замку можна буде лише після проведення подальших археологічних досліджень. Варто зауважити, що залишки оборонних споруд Ржищівського замку надзвичайно приваблива і цікава археологічна пам’ятка для сучасних туристів і гостей нашого міста. Сьогодні мер Ржищева Спичак М. А., депутати міської ради, колектив музею працюють над вирішенням питанням окультурення та збереження залишків замку.

Північно­східний відтинок валу зберігся у довжину на 80 м при ширині до 10 м. Висота від підніжжя до верху з південно­західної сторони становить 2­3 м, з північно­східної – до 4 м. Насип значно підрізаний внаслідок господарської діяльності мешканців. Поверхня зайнята чагарниками та, частково, деревами. В південно­східному напрямку вал знижується та плавно сходить нанівець. Рів шириною до 10 м примикає до валу з північно­східного боку. Глибина рову на сьогодні становить близько 1 м. На аерофотознімку 1943 р. виразно видно, що південно­східна частина даного відтинку валу сильно зруйнована і не має початкової форми, яка збереглась на інших ділянках. Північно­західний відтинок валу має дов­ жину 80 м. Його ширина в основі складає близько 10 м. Верхівка сильно підрізана, місцями дуже вузька. Тіло валу також сильно підрізане з обох боків. Поверхня зайнята чагарниками і, частково, деревами. З боків в тіло валу місцями врізані господарські споруди. Висота від підніжжя до верху валу з північно­західного боку складає 6,5 м, з півден­ но­східного – до 3 м. Ширина рову становить до 10 м, глибина – до 1,3 м. З південно­ західного краю вал сьогодні знижується і має короткий відтинок довжиною до 7 м, повер­ нутий до попереднього відтинку валу майже під прямим кутом. Висота відтинку – 3,7 м. Ширина в нижній частині – до 7 м. На аерофотознімку 1943 р. по зовнішньому краю відтинку тягнеться темна смуга, яка продовжує смугу вздовж основної частини валу. Темна смуга на знімку фіксує западину рову. Знімок не дає чіткого зображення даної конструктив­ ної деталі оборонної споруди, проте можна припустити, що і для маленького відтинку вона фіксує западину рову, який огинає насип з усіх боків, крім південного та південно – західного напрямку. З урахуванням даного припущення, даний маленький відтинок валу можна розгля­ дати як виступ бастіону подібний до бастіону в північній частині. Бастіон в північній частині валу – відгалу­ ження під кутом 135° по відношенню до північно­західного та північно­східного відтин­ ків валів. Загальна довжина бастіону становить 7 м, ширина – 6 м. Висота від підніжжя з півночі – 3,5 м. З півночі перед бастіоном проходить сильно заплилий рів шириною до 10 м та глибиною до 1,4 м. З північно­східного

78

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Рыбаков Б. А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. – Москва. ­ 1963. – C. 250. 2. Археологічні дослідження в Україні. 2013. – К., 2014. – C. 155­156.

3. Шмаглий Н. М. Отчет по разведке на территории Каневского водохрани лища за 1960 год. – Архів ІА НАН України. – Ф.1960/2б. – C. 13. 4. Петрашенко В. О., Коцюба В. К. (каталог археологічних пам’яток). – К., 1999. – C. 56. 5. Гончаров В. К. Отчет об исследовании городища Иван за 1962 год. – Архів ІА НАН України – Ф. 1962/13. 6. Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego – Варшава. – 1889. – с.171­172. 7. Книга Большому Чертежу. – Москва – Ленинград. – 1950. – с.107. 8. Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – Київ: Наукова думка; Кембрідж (Мас.) Укр. наук. ін – т. – 1990. – 256 с. – C.14. 9. Р­сякий В. Од Києва до Канева. Історичні місцевості. – К., 1919, №40 – C. 16. 10. Страна казаков. До 350 – летия Переяславской Рады. – К., «Радуга». 2004. – С. 142. 11. Універсал гетьмана Івана Скоропадського від 28 травня 1709 року. – Центральний Державний історичний архів України. – Ф. 1708, оп. 1, сп. 97.

Summary. The scientific lecture is devoted to research of Old settlement XI­XIII centuries and the castle of XVI­XVIII centuries, which is located on the northern outskirts of the city Rzhyshchiv in the mouth of the river of Leglych, right influx of the Dnipro. Analysis of mentions about a castle in historical sources and archaeological research in 2013 confirmed existence of Rzhyshchiv castle and place of his location.

* * * Сергій Маярчак м. Хмельницький БАКОТСЬКИ Й СКЕЛ ЬН И Й МОН АСТИ Р

Узагальнено основні здобутки вивчення християнського скельного монастиря XI­XIV ст. літописної Бакоти у Середньому Подністров’ї й висловлено нові погляди щодо його історичного минулого. Археологічне вивчення літописної столиці Пониззя міста Бакота [1, с. 85­105] власне розпочалося наприкінці ХІХ ст. з розкопок скельного монастиря на околиці однойменного села (тепер затоплене Дністровським водосхо­ вищем у Кам’янець­Подільському районі Хмельниччини), на горі Білій. Бажання знайти скарби, начебто заховані на горі, спонукало місцевих селян копати там при нагоді. Особ­ ливо активними самовільні розкопки були у 1872, 1882, 1885 й 1889 рр. [2, с. 87]. 1883 р. у селі проводили археологічні дослідження В. Б. Антонович і його майбутня дружина К. М. Мельник. На вершині гори Білої (ур. Курник) В. Б. Антонович дослідив спіралепо­ дібну печеру, що спускається двома обертами униз. Нижній її отвір виходить у скелі на обрив, що перпендикулярно спускається до підніжжя гори. У нижньому оберті печери

В. Б. Антонович виявив дві невеликі келії. До­ слідник інтерпретував печеру як хід, що сполучав монастир з вершиною гори, де, як він припускав, був колись замок [3, с. 101­102; 4, с.

108­116]. (Повторно «Печера Антоновича» була досліджена лише 2002 р. групою спелеологів на чолі з Б. Т. Рідушем. У підсумку, зокрема, тут було виявлено фрагменти давньоруської кераміки та людських кісток. Експедиція Б. Т. Рідуша тоді обстежила й інші печери комплексу, залишила низку цінних фото та креслень [5]). К.М. Мельник зосередилася на дослідженні ур. Монастирище у підніжжі гори Білої, нижче згодом відкритих келій монастиря. Площею майже 2 га, воно займало похилий високий берег, що заходив у Дністер у вигляді півострова. Півострів навіть під час повені не затоплювався водою і був добре захищений,

79

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

оскільки зі східного боку прилягав до крутого схилу, що переходив зверху у круту скелю, а з інших боків був оточений водою або ж болотом. У північній частині урочища К. М. Мельник обстежила залишки «стіни циклопічної будови» без цементу, яка тягнулася від великої брили, що лежала над самою річкою, до підніжжя гори. Там же були виявлені, на її погляд, мегаліти зі стародавніми петрогліфами. Дослідниця припускала, що са­ ме на цьому місці раніше був монастир [6, с.

120­122]. (За інформацією мистецтвознавця К. В. Широцького, який опублікував 1912 р. свої враження від екскурсії до Бакоти, у 1886 р. обстежені К. М. Мельник «стіну» та мегаліти нібито розібрали, бо «до них розбивали ся Дністрові галєри» [7, с. 73]). У липні 1889 р. між урочищами Курник і Монастирище, на схилі гори Білої, бакотські селяни розкопали вирубані у скелі ніші, де стали траплятися різноманітні предмети. Були також знайдені наскельні написи уставом «Григорий уздвиг место се», «Благослови Христос Григорія Игумена давшего силу Святому Михаилу» та фрагменти інших [8; 9, с.

113; 10, с. 24, рис. 114]. Так було виявлено основну частину скельного монастиря та з’ясо­ вано, що він був чоловічий і заснований Григорієм на честь Святого Михаїла. Головно на підставі згаданих написів початок функці­ онування монастиря датують давньоруським часом. Написи за палеографією датував (за спогадами І. С. Винокура) М. М. Тіхоміров, який відвідав монастир у 1962 р., відповідно, перший – кінцем ХІ – початком ХІІ ст., а дру­ гий – кінцем ХІІ – початком ХІІІ ст. [11, с. 201; 12, с. 424]. В. Б. Антонович припускав [13, с.

116], що бакотський ігумен Григорій був тим самим Григорієм, ігуменом монастиря у Полонному («человекъ святъ. акогоже не боу­ деть. перед нимъ. и ни по немь не боудеть»), про якого згадується у Галицько­Волинському літописі під 1255 і 1267 рр. [14, Стб. 859, 867]. Але таке ототожнення суперечить датуванню написів, де йдеться про ігумена Григорія, за М.М. Тіхоміровим. Біля написів про Григорія вирізьблено рівносторонній хрест, утворений трикутниками, що сходяться вершинами усере­ дину. Такого ж типу хрести нещодавно виявлені у культовому печерному комплексі на горі Білій поруч сусіднього з Бакотою затопле­ ного тепер села Студениця [15, с. 321]. При розкопках 1889 р. селяни натрапили також на

кам’яну стіну на вапняковому розчині завдов­ жки близько двох сажнів і завширшки 1,75 аршина. Один її кінець впирався у скелю, а інший – опускався вниз по схилу напроти стіни, обстеженої К. М. Мельник на півострові. Висота Білої гори над звичайним рівнем води у Дністрі тоді становила 75 сажнів, а селянські розкопки проводились на висоті 27 сажнів над рівнем води у Дністрі, за 45 сажнів від річки [16, с. 1134­1135]. У Бакоту знову прибув В. Б. Антонович і керував розкопками, що тривали протягом одного тижня липня 1891 р. і з 7 до 25 серпня 1892 р. Існує думка про участь в Бакотській експедиції М.С. Грушевського [17, с. 40; 18, с.51; 19, с. 227]. Втім, якщо перевірити джере­ ла, на котрі спираються прибічники цієї думки, то можна зробити якраз протилежний висно­ вок: М. С. Грушевського у Бакоті не було, десь вкралася помилка. Зрештою з’ясувалося таке. На майданчику завбільшки 29×8­9 м, що витягнувся смугою уздовж урвища на висоті 70 м над рівнем води в Дністрі, на відстані 8­9 м від краю схилу Білої гори виявлено три печери. У скельній підлозі печер зафіксовано 19 прямокутних продовгастих заглиблень – гробниць (аркосо­ ліїв). У деяких з них виявлені перевідкладені людські кістки. Крім того, відкрито 17 ніш для покійників у стінах печер. Ніші мали видов­ бини для закриття їх плитами або ж дошками, плит не знайдено. По боках угорі над нішами виявлено місця від цвяхів чи гачків від лампад. Були виявлені і залишки кам’яних стовпів, які, очевидно, колись підтримували кам’яне чи дерев’яне склепіння церкви монастиря. У вів­ тарній частині решток церкви, посередині арки, був розчищений престол у вигляді великого каменю з рівною у верхній частині поверхнею, подібний престолу Іоано­ Хрестительської церкви Лядавського скельного монастиря на сучасній Вінничині. «Багато» ніш було виявлено й за межами печер: вони були висічені безпосередньо у схилах скелі [20, с.

1180­1182; 21, с. 1218; 22, с. 111­116; 23; 24, с.

199­201]. У ході розкопок траплялися залишки іконопису у православно­грецькому стилі, виконаного водяними фарбами червоного, чорного, синього та жовтого кольорів на вапняку [25, с. 114; 26, с. 1219­1220; 27, с. 1­19, 219­223; 28; 29, с. 923­925; 30, с. 26 та ін.; 31, с.

197­226 та ін.]. На час проведення розкопок В. Б. Антоновича на уламках стін монастирської

80

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Костянтин и князь Федор со князя великого Ольгирдовым презволениемъ и с помочию Ли­ тов­ския земли пошли в Подольску землю. и тогды в Подолскои земли не былъ ни один го­ род ни деревом рубленого, а ни каменем будо­ ваного. и тогды тые княжата Корятовичи при­ шли в Подольску землю от татар, и баскакам выхода не почали давати. и на первое нашли собе твержю на реце на Смотрити, а в другом месте были черници в горе, и в том месте нарядили город Бакоту. и ловячи в ловах приго­ дилося имь так: угонили много олени в тот остров, кде ныне Каменское место лежить. и посекши лесь город муровали Каменець, а ис того вси Подолски городы умурували и всю землю Подолскую оселили» [41, с. 66]. Обвал частини гори, що стався у пізньому середньо­ віччі, до кінця ХІХ ст. приховав залишки монастиря [42, с. 197, 201]. На жаль, його розкопки у ХІХ ст. селяни проводили зде­ більшого хаотично, без наукової фіксації. «Багато костей в нішах печер, які народ розтягав: кого боліла голова – брав череп, кого нога – кістку з ноги і т. д., аж поки всіх остав­ ших костей не зібрали в одну нішу й не закрили перед побожними віруючими», – писав Осип Назарук [43, с. 518]. Невідомо, скільки знайдених тут речей назавжди втрачені для науки: їх розібрали селяни, або ж вони пропали внаслідок різних лихоліть ХХ ст. У фондах Хмельницького обласного краєзнавчого музею автору трапи­ лася світлина 1891 р. олов’яних чаші і дискосу [44; 45, с. 220, рис.2], знайдених при розкопках В. Б. Антоновича на місці монастирської цер­ кви [46, с. 18]: їхній вигляд не був відомий нашим сучасникам. Відомо, що у 1901 р. до монастиря спеціально приїздив робити світли­ ни Ю. Й. Сіцінський [47, с. 35], а у 1930 р. – співробітник Харківського державного худож­ ньо­історичного музею П. М. Жолтовський [48, с. 5­6]. 1999 р. неподалік головного входу у мо­ настир були виявлені чотири поховання, одне з яких містило бронзові скроневі кільця. У 2006 і 2007 рр. у монастирі виявлені ще дві ніші і пар­ не поховання [49], з чого, зокрема, можна зробити висновок, що він наразі досліджений не повністю. У 1963 р. плато над залишками монастиря (ур. Білянська стінка) обстежував П. О. Раппо­ порт. Він не виявив тут городища й гадав, що обстежені ним кам’яні вали на краю плато – це залишки пізніх господарських споруд [50, с. 16­

церкви ще чітко було видно 6 ікон [32, с. 18]. Невдовзі після свого відкриття фрески були частково «оновлені» невдалою позолотою, що констатував у ході своєї подорожі до монастиря у 1919 р. Осип Назарук [33, с. 518]. 2012 р. при вході до однієї з печер біля залишків мона­ стирської церкви автором зафіксовані лише незначні фрагменти іконопису, частково закриті сучасною побілкою; тоді ж на стежці на по­ верхні грунту між джерелами №2 і №3 (всього їх біля монастиря три) знайдено кілька фраг­ ментів кераміки ХІІ­ХІІІ ст. [34]. Бакотський монастир єдиний зі скельних християнських комплексів Подністров’я, де виявлені фрески. Це пояснюється його розташуванням у столиці Пониззя. Припущення П. О. Нечитайла про економічну підтримку монастиря місцевими феодалами у формі ктиторських пожертв [35, с.

92] логічне. Найімовірніше, фрески у монасти­ рі з’явилися унаслідок «сидіння» в Бакоті у 1227­1228 рр. князя Мстислава Удатного. Відо­ мо, що відчуваючи наближення своєї смерті (у 1228 р.), Мстислав постригся у ченці [36, с. 43], отже був людиною досить набожною. Принагі­ дно згадаємо знахідку кінця ХІХ ст. на тери­ торії монастиря виробу у вигляді кістяної трубочки з вирізьбленими на ній двозубами – знаками Рюриковичів [37, с. 61]. Загалом фрес­ кова іконографія Бакотського монастиря продовжує візантійсько­болгарські традиції християнського печерного живопису: більш ранні його зразки відомі в Малій Азії і у Західному Причорномор’ї [38]. За типологією давньоруських печерних культових комплексів Т. А. Бобровського, Бакотський монастир нале­ жить до розвинутого типу «Г» (кущового групового), до якого дослідник зараховує най­ більші монастирі та скити, що розвивалися впродовж значного відтинку часу [39, с. 125­ 126]. Обабіч залишків церкви В. Б. Антонови­ чем були виявлені рештки дерев’яних прибу­ дов, де знайдено мечі, вістря стріл і пік, спо­ ряд­ження верхового коня й вершника, кам’яні ядра та інші речі, датовані ученим XIV­XV ст. Перелік знахідок дозволив припустити перебу­ ван­ня у цих приміщеннях частини гарнізону Бакотського замку [40]. Бакотський монастир у писемних джерелах уперше згадується під 1362 р. у «Повести о Подольской земле», включеній у Супральський і Слуцький білорусько­литов­ ські літописи XVI ст. та у Хроніку Биховця XVII ст.: «Ино тыи княжете Коръятевечи три браты: князь Юръи а князь Олександр, князь

81

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

і Г. М. Хотюн дослідили будівлю палацового типу XIV­XV ст. [58, с. 229­232, 344]. Певно вона й була тим історичним підгрунтям, на підставі якого виникли перекази і гіпотези про замок на Білій горі. «Замок Бакота» згадується у жалуваній грамоті польського короля Владислава Варненчика під 1442 р. [59, с. 259]. Пам’ятка національного значення №220005­Н «Бакотський скельний монастир», розташована тепер у межах Національного природного парку «Подільські Товтри», попри уже значний час, що збіг з моменту її відкриття, продовжує залишатися недостатньо вивченою. Вона заслуговує ретельного систем­ ного вивчення: із залученням фахівців різних галузей наук і напрямків, їхній тісній співпраці, використанням різноманітних методів і мето­ дик. Останнім часом дослідженням копій фресок монастиря зацікавилися мистецтво­ знавці [60 та ін. праці]. Актуальними залиша­ ються також питання збереження, професійної реставрації і консервації залишків цього неординарного комплексу.

17]. І. С. Винокур, який обстежував у 1964 р. цю територію разом з Г. М. Хотюном, при­ пускав, що тут був господарський двір печерного монастиря або ж феодальний замок, схиляючись до останньої версії [51, с. 44; 52, с.

98; 53, с. 152, 183, 199, 204, рис. 87]. Ще В.Б. Антонович, як вже зазначалося, припускав наявність на Білій горі залишків замку; таке ж припущення висловив Є. Й. Сіцінський [54, с.

1183­1184]. Під час археологічної розвідки П. А. Горішнього й Р. О. Юри 1974 р., а пізніше – Л. І. Кучугури та О. О. Якубенко 1993 р., на цьому місці були знайдені лише поодинокі фрагменти кераміки ХІІ­ХІІІ ст. [55, с. 19; 56, с.

69]. У 1977 р. на ділянці заплави біля підніжжя Білої гори М. П. Кучерою й П. А. Горішнім було закладено три шурфи, однак у жодному з них давньоруського культурного шару не виявлено [57, с. 20]. Отже, найвірогідніше, що над монастирем був його господарський двір, причому достеменно невідомо, давньоруського чи пізнішого часу. Неподалік вершини Білої гори (в ур. Двір, всього за 500­600 м від монастиря) у 1961, 1963­1965 рр. І. С. Винокур

Список використаних джерел: 1. Маярчак С.П. Лівобережжя Середнього Подністров’я у ІХ­ХІІІ ст. (за даними історико­археологічних досліджень): дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.04. – Київ, 2012. – 391 с.

2. Гульдман В.К. Памятники старины в Подолии. (Материалы для составления археологической карты Подольской губернии). – Каменец­Подольский, 1901. – 401 с. 3. Антонович В.Б. О скальных пещерах на берегу Днестра в Подольской губернии // Труды VI Археологического съезда. – Одесса, 1886. – Т.1. – С.

86–102. 4. [Антонович В.Б.] Бакотский скальный монастырь. (Объяснение к рисункам) // Киевская Старина. – 1891. – Октябрь. – С. 108–116. 5. Рідуш Б. Бакотсько­Комарівський білатеральний скельно­ печерний комплекс // Археологічні студії. – Київ­Чернівці: ТОВ «Видавництво «Наші книги», 2008. – Вип.

3. – С. 223–240. 6. Мельник Е.Н. Следы мегалитических сооружений в некоторых местностях Южной России // Труды VI Археологического съезда. – Одесса, 1886. – Т.1. – С. 103–134. 7. Широцький К. На руїнах Бакоти. (З подорожних вражінь) // Літературно­науковий вісник. – 1912. – Т. 57. – Кн. 1. – С. 71–79.

8. Сицинский Е. Бакота – древняя столица Понизья // Прибавление к Подольским епархиальным ведомостям. – 1889. – №46. – С. 1130–1137; №47. – С. 1175–1184; №48. – С. 1202–1212; №49. – С.

1235–1241. 9. [Антонович В.Б.] Бакотский скальный… 10. Винокур І.С., Горішній П.А. Бакота. Столиця давньоруського Пониззя. – Кам’янець­Подільський: Центр Поділлєзнавства, 1994. – 362 с. 11. Там само.

12. Завальнюк О.М., Прокопчук В.С. Академік М.М. Тихомиров і дискусія про час заснування Кам’янця­ Подільського // Наукові праці Кам’янець­Подільського державного університету: Історичні науки. – Кам’янець­Подільський: Оіюм, 2006. – Т. 16. – С. 421–433. 13. [Антонович В.Б.] Бакотский скальный… 14. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ) изданное по высочайшему повелению Императорскою археографическою коммисіею. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – Изд. 2­е. – С.­Петербург: Типографія М.А. Александрова, 1908. – 638 с. 15. Нечитайло П.А., Ридуш Б.Т. Следы христианского пещерного комплекса около с. Студеница на Среднем Днестре // Спелеология и спелестология. Сборник материалов IV международной научной заочной конференции. – Набережные Челны: НИСПТР, 2013. – С. 316–322.

16. Сицинский Е. Бакота – древняя столица… 17. Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність. – К.: Рідний край, 1995. – 204 с. 18. Баженов Л.В. Alma mater подільського краєзнавства (Місто Кам’янець­Подільський – центр історичної регіоналістики ХІХ – початку ХХІ століть). – Кам’янець­ Подільський: Оіюм, 2005. – 416 с. 19. Рідуш Б. Бакотсько­Комарівський… 20. Сицинский Е. Бакота – древняя столица… 21. Сецинский Е. Раскопки древняго скальнаго монастыря в с. Бакоте, Ушицкого уезда // Прибавление к Подольским епархиальным ведомостям. – 1891. – №46. – С. 1213–1221. 22. [Антонович

82

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

В.Б.] Бакотский скальный… 23. Антонович В.Б. Дополнительные раскопки в Бакотском скальном монастыре // Чтения в историческом обществе Нестора­летописца. – 1893. – Т.7. – С. 17–18. 24. Винокур І.С., Горішній П.А. Названа праця. 25. [Антонович В.Б.] Бакотский скальный… 26. Сецинский Е. Раскопки древняго… 27. Сецинский Е. Материалы для истории монастырей Подольской епархии. – Каменец­ Подольск: Типография Подольского Губернского Правления, 1891. – 234 с. 28. С[ецинский] Е. Раскопки Бакотского монастырища в 1892 году // Подольские епархиальные ведомости. – 1892. – №39. – С. 706–708.

29. Труды Подольского епархиального историко­статистического комитета. – Вып. IX. / Под ред. священника Е.Сецинского. – Каменец­Подольский: Тип. С.П.Киржацкого, 1901. – 1064 с. 30. Гульдман В.К. Названа праця. 31. Винокур І.С., Горішній П.А. Названа праця. 32. Антонович В.Б. Дополнительные раскопки… 33. Назарук О. До Бакоти: вражіння з подорожі до українських Помпеїв [Републікація за виданням 1919 р. і коментарі: Прокопчук В.С., Старенький І.О., Крик Н.В.] // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець­Подільський: Оіюм, 2012. – Т. 19. – С. 512–514. 34. Маярчак С.П. Паспорт пам’ятки археології національного значення «Бакотський скельний монастир» // Архів відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. – Хмельницький, 2012. – 6 с. (+ фото). 35. Нечитайло П.О. Погляд на початки християнської архітектури України (до концепції О.А. Пламеницької) // Археологія. – 2006. – №3. – С. 87–94. 36. Грушевський М.С. Історія України­Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.3. – К.: Наукова думка, 1993. – 592 с. 37. Дідух Л. Князівські знаки на матеріалах давньоруського часу в колекції НМІУ // «Археологія & Фортифікація Середнього Подністров’я». Збірник матеріалів ІІІ Всеукраїнської науково­практичної конференції. – Кам’янець­Подільський: ПП «Медобори­ 2006», 2013. – С. 61–66. 38. Овчаров Н., Тотева П. Към въпроса за скалната средновизантийска живопис (ХІ­ХІІ в.) // Археология (София). – 1989. – Кн. 3. – С. 13–21. 39. Бобровский Т.А. К вопросу о типологии и датировке древнерусских пещерных монастырей // Российская Археология. – 1993. – №4. – С. 122–130.

40. Антонович В.Б. Дополнительные раскопки… 41. Супральская летопись // ПСРЛ. – М.: Наука, 1980. – Т.35: Летописи белорусско­литовские. – С. 36–68. 42. Винокур І.С., Горішній П.А. Названа праця. 43. Назарук О. Названа праця. 44. Чаша и дискос (оловяные), найденные при раскопках Бакотского монастырища, 1891 г. (фото) // Фонди Хмельницького обласного краєзнавчого музею. – ф. 7748. – 1 Арк.

45. Маярчак С. Давньоруські культові пам’ятки Лівобережжя Середнього Подністров’я // Кобудь­ Костянтинів­Старокостянтинів: історія, археологія, культура, архітектура. Науковий збірник «Велика Волинь». – Т. 34. – Старокостянтинів, 2006. – С. 211–220. 46. Антонович В.Б. Дополнительные раскопки…

47. Сецинский Е.И. Отчет об осмотре древностей в Подольской губернии летом 1901 г. // Чтения в историческом обществе Нестора­летописца. – К.: Типо­литография Р.К. Лубковского, 1903. – Кн. 17. Вып.

1. – С. 34–49. 48. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Подільської губернії. – Харків: Харківський при­ ватний музей міської садиби, 2013. – 436 с. 49. Баженов О., Мегей В. Про перспективи дослідження Бакотського печерного монастиря // Матеріали ХІІ Подільської історико­краєзнавчої конференції. – Кам’янець­Подільський: Оіюм, 2007. – Т.1. – С. 210–214. 50. Раппопорт П.А. Отчет о работе отряда по изучению крепостей в 1963 г. // Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (НА ІА НАНУ). – 1963/15. – 22 арк. 51. Винокур І.С., Гуцал А.Ф., Пеняк С.І., Тимощук Б.О., Якубовський В.І. Довідник з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. – К.: Наукова думка, 1984. – 224 с. 52. Винокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя від кам’яного віку до середньовіччя. – К.; Одеса: Вища школа, 1985. – 128 с. 53. Винокур І.С., Горішній П.А. Названа праця. 54. Сицинский Е. Бакота – древняя столица… 55. Горішній П.А., Юра Р.О. Звіт про роботу Бакот­ ського загону Дністровської давньоруської експедиції в 1974 р. // НА ІА НАНУ. – 1974/6 г. – 37 арк. 56. Кучугура Л.І., Якубенко О.О. Звіт про проведення розвідки вздовж берега Дністровського водосховища в Хмельницькій області у 1992 р. // НА ІА НАНУ. – 1993/54. – 445 арк. 57. Кучера М.П., Горишний П.А. Отчет об археологических исследованиях городищ на Днестре в 1977 г. // НА ІА НАНУ. – 1977/25 е. – 24 арк. 58. Винокур І.С., Горішній П.А. Названа праця. 59. Білецька О. Поділля на зламі XIV­XV ст.: до витоків формування історичної області: Монографія. – Одеса: Астропринт, 2004. – 416 с. 60. Мельник В. Стінопис скельного монастиря у Бакоті // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Наук. збірник. – Луцьк, 2015. – Вип. 22: Матеріали ХХІІ Міжнар. наук. конф., (м. Луцьк, 21–22 жовтня 2015 р.). – С. 86–88.

Summary. This publication generalizes main achievements of researches Christian rocky monastery XI­XIV centuries of chronicle Bakota in Middle Podnistrov'ja region. Also there is a new opinion about its historical past.

83

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Анна Кулішова, Валентин Пагор м. Кам’янець­Подільський

ОБОРОН Н І УКРІ П Л ЕН Н Я XVI I -XVI I I СТ. П І ВДЕН Н ОГО ДВОРУ СТАРОЇ ФОРТЕЦІ В КАМ’Я Н ЦІ -П ОДІ Л ЬСЬКОМУ

У статті розглянуто будівельну еволюцію укріплень Південного двору комплексу Старої фортеці. Вперше комплексно вивчається історія перебудов, реконструкції, згодом консерва­ ційно­реставраційних робіт південних ділянок фортеці. Звернута увага на останні ремонтно­ реставраційні роботи 2015 року, в ході яких було виявлено 2 нових бійниці оборонного муру Південного двору. Історія Старої фортеці в Кам’янці­Поділь­ ському неодноразово привертала увагу науков­ ців, архітекторів, реставраторів, краєзнавців. Основну увагу дослідники приділяли історії башт, функціонуванню окремих укріплень комплексу фортеці та значимим історичним подіям. Мало вивченою залишається буді­ вельна еволюція оборонних укріплень Старої фортеці. Оборонні укріплення Південного двору фортеці розташовані у південно­східній час­ тині фортеці, на скелястій терасі каньйону правого берега ріки Смотрич. Скелясті береги ріки мають висоту до 40 м, з трьох сторін круто обриваються до ріки та невеликого потоку. Розташування укріплень на неприступній терасі за природними умовами вибиралось з думкою про особливу пильність: захист дороги на Хотин. Споруджувалися укріплення упро­ довж кількох будівельних періодів. Первісно вони складалися з двох башт, системи сухих оборонних ровів, валів та земляних окопів на заході. Є. Сіцінський вважає, що Кам’янецьку фортецю збудовано одночасно із заснуванням міста, десь близько 1362 р. [14, с. 13] Дослідник історії Поділля В. Гульдман вказував, що в 1494 р. на території фортеці зустрічаються сліди попередніх дерев’яних укріплень закладених литовськими князями. З південної сторони від Карвасар фортецю захи­ щала скала каньйону р. Смотрич «над якою було дві башти, як і в північній частині: одна башта посередині всієї цієї лінії, а друга в її кінці – на заході, де начиналися земляні окопи (fossata castrensis), звані «Хотинськими»…»

[2, с. 213].

В ході вивчення комплексу фортеці реставратор Є. Пламеницка дійшла висновку, що в кінці XIV ст. в результаті численних реконструкції, давній мурований замочок збільшився майже в шість разів. Його було розширено в північному та східному напрямках майже до скельного перешийку [11, с. 217]. В наступні століття на фортифікаційні укріпленням зверталася більша увага. На початку XVI ст. фортеці була перебудована на кам’яну [4, арк. 5]. До середини XVI ст. зовнішніх дерев’яних укріплень в фортеці не залишилося. Про це відомо з опису 1544 р. Важливою була реконструкція 1540­1544 рр, яка полягала в укріпленні мосту та фортечних мурів. Роботи були проведені нідерландським інженером Іобом Претфусом, який був при­ двор­ним архітектором польського короля Сигізмунда І Старого [13, арк. 4]. Об’єктом дослідження цієї статті є Півден­ ний двір Старої фортеці, оборонний мур який веде від башти Папської формуючи ділянку по верхній кромці каньйону включно з баштою Мала Південна №1. Башта Мала Південна №1 входить в комп­ лекс оборонних споруд фортеці. В кінці XVII – середині XVIII ст. сформувалося укріплення, яке отримало назву Батарея св. Урсули. Цей об’єкт мало вивчений. Історик О. Яблоновсь­ кий на основі опису 1544 р. зазначає: «під баштою Ковпак за валом і ровом знаходиться давня і дуже пошкоджена Мала башта… вона знаходиться над самою скелею, в часи нападів призначена для охорони дороги, яка веде з Хотина» [17, арк. 1]. Топографічну еволюцію фортечного ком­ плексу та оборонних укріплень можна

84

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

простежити на основі описів 1494, 1544, 1572, 1613 рр. Також цінними є описи 1657, 1672, 1730, 1770, 1786, 1791 рр, які фрагментарно відтво­рюють реконструкцію стін, башт та внутрішньої забудови фортечних укріплень [10, с. 192]. У вказаних описах міститься інфор­ мація про південні ділянки фортеці. Нові відомості в дослідження Південного двору вносять плани Кам’янця XVII­XIX ст. Одним з перших зображень, де можна просте­ жити ділянку є план К. Томашевича. З нього видно, що окрім стін, котрі з’єднували башти, був ще мур, який проходив по верхній кромці каньйону. Між ним та стінами фортеці зобра­ жено рів. Як вказує Є. Сіцінський, «такий самий завширшки, як і рови коло Нового замку» [14, с. 19]. Він також описав територію, зазначивши, що «коло цих башт [Папська, Ковпак, Ласька, Денна – авт.] збоку скелі йшла стіна, якої фундамент виведено було між цими баштами. Ця зовнішня стіна в 1544 р. будува­ лася; вона повинна була забезпечувати підступ до цих башт і взагалі до замку» [14, с. 19]. Нанесено оборонні мури Південного двору на плани Кам’янця 1684 р. (Якуба де Рубейса) та 1693 р. (французький план). Проте особливу увагу необхідно звернути на план міста 1713 р. На плані Бенедикта Ренарда 1713 р. в експлікації ділянка позначена як «Batterie de St. Ursule» (Батарея св. Урсули) [12, с. 165]. Одним з найбільш детальних планів є план Кам’янця 1773 р. Він інформує про Південний двір фортеці, який позначений в експлікації «n. Baterya Sw. Urazuli» (Батарея св. Урсули) [9, с. 377]. На онові нього можна простежити розташування бійниць на оборонному мурі батареї св. Урсули. Також видно заглиблення у вигляді рову перед баштами Папська та Ковпак. З історичних джерел відомо, що у XVIII ст. оборонний мур з баштою Мала Південна №1 після реконструкції та вдосконалення іменуєть­ ся батареєю св. Урсули. На даний час невідомо чому батарея отримала таку назву. Свята Урсула – католицька свята, героїня християнсь­ кої агіографічної легенди, яка загинула від нападу гунів в ході паломницької ходи [16, с. 551]. Т. Новак зазначає, що батарея св. Урсули була зведена в 20­х роках XVIII ст. під час другого етапу будівельних робіт з покращення обороноздатності міста, які проводив англієць за походженням, полковник артилерії війська польського Анджей Арчибальд Гловер де

Глейден. В 1706 р. його призначено керівником військово­інженерних робіт у Кам’янці, надано чин майора. З його іменем пов’язано будівниц­ тво першої кам’янецької гарматної майстерні (людвисарні), проведення ремонтних робіт з реконструкції Старої фортеці, підсилення Руської і Польської брам. Під кінець епохи Арчибальда Гловера в Кам’янці розпочинають роботу відомі військові інженери – Ян де Вітте та Християн Дальке [3]. У 1760­х рр. в ході робіт на батареї св. Урсули вал було зруйновано, рів засипано. Та­ кож надбудовано оборонні мури, які перекрили залишки стін Малої південної башти [17, арк.

20]. Сучасна польська дослідниця історії Кам’янця­Подільського XVIII ст. Рената Круль­ Мазур зазначає, що насправді батарея св. Урсули була зведена 1707 р. Вона вважає, що до складу укріплень батареї входила також башта Мала, до якої був хід (див. план міста 1790­1803 рр.) через сторожовий рів від башти Папської яка розташовувалася над урвищем Довжоцького струмка. Вона використовувалася для контролю за старою Хотинською дорогою та Карвасарами [15, с. 156­162]. Детальніше вивчити дане питання допо­ магає датований 11 липня 1761 р. план міста. В числі фортифікацій на замковому мисі привертає увагу укріплення на нижній півден­ ній терасі фортеці, назване «батарея св. Урсули під літерою «С», а також мур під літерою «D», яким батарею з’єднано з Новою фортецею. Мур датовано 1761 р. В зв’язку з цим доречно згадати інформацію О. Прусевича про пам’ятну плиту з написом «1761 року коштом Поділь­ ського воєводства», колись вмуровану над брамкою у південному мурі батареї св. Урсули [11, с. 444]. Оборонні укріплення сучасного Південного двору функціонально пов’язані з баштою Папською. З планів міста відомо, що з башти до Південного двору вів хід, а отже внутрішній двір фортеці був пов’язаний із зовнішніми південними укріпленнями, які забезпечували захист Хотинської дороги. Загалом у XVIII ст. в Кам’янці­Поділь­ ському відбулося ряд перебудов основних фортифікаційних укріплень міста. Значних змін зазнали фортечні укріплення. Рови Нової фор­ теці не раз поглиблювалися у скелі, зводилися кам’яні склепіння і відкоси, земляні вали, будувався реконструювався міст, що сполучав

85

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

і виходом становив майже 12 м. На відміну від давнього виходу на нижню терасу, зробленого в оборонному мурі при башті Папській у рівні переходу талуса у вертикальну площину муру, новий склепінчастий хід­тайник був підземним і, повертаючи під прямим кутом під Східним казематом, виходив у рівні поверхні нижньої тераси (батареї св. Урсули). На думку О. Пла­ меницької, вибір місця для ходу зумовила, очевидно, наявність під скелею, над якою височіла башта Папська, природного джерела [11]. Реставратор Є. Пламеницька проводила дослідження на нижній терасі фортеці (батарея Св. Урсули), яка у ХХ ст. отримала назву Пів­ денний двір. Було досліджено ділянку на зламі найбільш виступаючої частини муру на краю скелі. На цій ділянці проведено археологічне вивчення тристінної вежі Мала Південна №1. Було встановлено, що башта пройшла декілька будівельних етапів [11, с. 120­122]. Башта Мала Південна №1 до кінця XVIII ст. увійшла в систему оборонних мурів Південного двору фортеці. На думку Є. Пламеницької, «башта була частково засипана і в ній було влаштовано приміщення з кам’яним мощенням і вогни­ щем» [8, арк. 19­20]. У 1980­х рр в ході дослідження Малої Південної башти №1 було виявлено бійницю, розкрита в південній стіні башти на глибині 1,6 м від кам’яної відмостки. Вона представляє собою камеру з розтрубом щік направлених назовні. ЇЇ внутрішній проріз має висоту 0,56 м, і в ширину 0,20 м [17, арк. 18]. При проведенні протиаварійних робіт в 2015 р. з консервації східного оборонного муру Південного двору фортеці було виявлено, що товщина муру сягає понад 4 м. Розпочинається він у підніжжя Папської башти. Із Заходу до нього примикає сухий рів, який проходить вздовж башт Папська та Ковпак. Було розкрито 2 бійниці. Розтруби щік обох бійниць направлені до супротивника. Перша бійниця від башти Папської: ширина зовніш­ нього розтрубу щік становить близько 1,3 м, висота – 0,7 м; ширина шийки бійниці складає близько 0,30 м, висота близько 0,5 м. Ширина зовнішнього розтрубу щік другої бійниці становить близько 1,25 м, висота – 0,7 м. Ширина шийки бійниці складає близько 0,35 м, висота близько 0,6 м. Бійниці призначалася для ведення вогню з гармат [6, с. 42­43]. Можна припустити, що в

Нову фортецю із Старою. У Старій фортеці ремонтувалися покриття башт. Остаточно в су­ часному вигляді формувалися Південний (бата­ рея св. Урсули) та Північний двори. Не раз про­ водилися роботи на Замковому мості тощо [5]. В. Гульман, характеризуючи башту Папську, вказує що вона споруджена на міцному фунда­ менті. Розміщений біля башти рів в кінці ХІХ ст. робили ширшим та глибшим: «в глибину до 7 ліктів [близько 4,2 м], в довжину 20 ліктів [близько 12 м], в ширину також 20 ліктів» [2, с. 215]. Для цього руйнували скалу, скидали рештки землі і дрібного каменю в каньйон, а придатний великий камінь використовували для будівництва стін. Після закінчення робіт рів проходив повз башти Папська та Ковпак. Роботи на цій ділянці завершувалися. Рів мав з’єднати башту Папську з баштою Ковпак [2, с. 215]. В цей час біля Папської башти біля скали на валу був встановлений копер – пристрій для забивання паль. Копер викорис­ товували як пристрій для піднімання з кань­ йону р. Смотрич до фортеці деревини, води, піску, вапна та інших будівельних матеріалів. Необхідно також звернути увагу на артиле­ рійську оборону південних ділянок фортеці. В описі Кам’янецького замку за 1494 р. зазнача­ ється, що на території фортеці розміщувалося 11 гармат. Одна з них розміщувала в південних ділянках фортеці. Вона була «на зразок мотири, лежить без ложа… що навпроти поля» [7, с. 611]. В середині XVI ст. оборону фортеці забезпечували 14 гармат, 43 гаківниці, 30 арке­ бузів, 50 банників, 20 мушкетів двоколісних коротких [14, с. 17]. В 1752 р. артилерія Ка­ м’янця­Подільського нараховувала 155 одиниць (40 мортир та 115) різного калібру. На батареї св. Урсули нараховувалося 6 гармат [14, с. 94]. Т. Новак звернув увагу на те, що в 1778 р. на батареї св. Урсули стояли три залізних 2­ фунтових, дві залізних 3­фунтових, одна заліз­ на та дві бронзові 6­фунтові гармати, а також одна залізна 12­фунтова [18, с. 94]. В 1970­х рр. у зв’язку з реставраційними роботами на Південному дворі фортеці і відновленням його східної оборонної стіни закрили існуючий прохід на Південний двір. Одночасно проводилися відновлювальні робо­ ти в основі Папської башти, які дали можли­ вість розкрити існуючий раніше підземних хід, котрий пов’язував головний двір фортеці з Південним двором [1, арк. 6­7]. Обміри 1970­х рр свідчать, що перепад між входом до тайника

86

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

бійницях розміщувалися короткі гармати які стріляли картеччю для контролю підступів території каньйону поблизу Замкового мосту. Вони мають розтруб щік направлений до супротивника. Таке розширення бійниць назов­ ні значно полегшувало наводку гарматних стволів. Переваги бійниць з розтрубом щік назовні були незаперечні. Їх зовнішні кути не заважали наведенню зброї, а стволи не виходили за межі зовнішнього краю муру. Це дозволило закласти товстий мур, який витри­ мував обстріли противника з важкого озбро­

єння. Головною перевагою бійниць з розтрубом щік назовні було збільшення поля зору гарма­ шів і сектору повороту гармат. Таким чином, в ході проведеного дослід­ ження на основі джерел та літератури просте­ жено історію південних ділянок Старої фортеці. Очевидно, ділянка функціонувала ще в ранній період Кам’янецької фортеці, проте, остаточний вигляд отримала впродовж XVIII­ ХІХ ст. Виявлені бійниці в оборонному мурі в ході проведення реставраційних робіт на сьогодні законсервовано.

Список використаних джерел: 1. Башня Папская архитектурного ансамбля XIII­XVIII вв. – замка в г. Каменце­Подольском / Е. М. Пламеницькая. — К., 1974. – Т. 1: Пояснительная записка к первооче­ редным противоаварийным и ремонтно­реставрационным работам. 2. Гульдман В.К. Памятники старины Подолии: Материалы для составления ареол. карты Подол. губернии / В. К. Гульдман. — Каменец­Подольский, 1901. 3. Данілов І. Підполковник Гловер – фортифікатор та зброяр [Електронний ресурс] / Ігор Данілов. – Режим доступу: http://www.tovtry.km.ua/ua/history/ statti/glover.html 4. К проекту реставрации памятника архитектуры башты «Дннной» и «Новой» крепости (замка) в гор. Каменец­ Подольске / Т. М. Будянская. – Киев, 1947. 5. Кам’янець­Подільський [Електронний ресурс] / М. Б. Петров, І. В. Рибак // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка­Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В­во «Наукова думка», 2007. 6. Липа К. Під захистом мурів / К. Липа. – К.: Наш час, 2007. 7. Опис Кам’янецького замку // Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець: (пізньоантичний – раньомодерний час) / Ольга Пламеницька. – Кам’янець­Подільський: ФОП Сисин О. В., 2012. 8. Памятник архитектуры (охор.№703/1). Оборонительные стены замка Малая южная башня XIII­XVIII вв. г. Каменец­Подольский: предварительные работы / Е. М. Пламеницкая, А. Д. Тюпич. – К. – Т.2. – Кн.1., 1984. 9. Петров М. Б. Історична топографія Кам’янця­Подільського кінця XVII­XVIII ст. (Історіографі. Джерела). – Кам’янець­Подільський: Абетка­НОВА, 2002. – С. 377. 10. Петров М. Б. Місто Кам’янець­Подільський в 30­х роках XV­XVIII століть: проблеми соціально­ економічного, демографічного, етнічного та історико­топографічного розвитку. Міське і замкове управління / М. Б. Петров. – Кам’янець­Подільський: Аксіома, 2012. 11. Пламеницька О. Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець: (пізьоантичний – раньомодерний час) / Ольга Пламеницька. – Кам’янець­Подільський: ФОП Сисин О. В., 2012. 12. Пламеницька О. План Кам’янця­Подільського Бенедикта Ренарда 1713 року в корпусі історичних планів міста: До 300­річчя створення / О. Пламеницька // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. – 2013. – Вип. 9. 13. Поточний архів відділу реставрації та реабілітації пам’яток архітектури НІАЗ «Кам’янець», Паспорт пам’ятки «Пам’ятка архітектури національного значення Башта Нова № 7 (Башта Нова Західна) 1542 р. охор. № 730/8 у комплексі Фортеці (Старого замку) м. Кам’янця­ Подільського / [Я. Римар, Л. Горницька, І. Сьомочкін]. — Львів, 2011. 14. Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля XIV­XVII ст. (історико­археологічні нариси) / Є. Сіцінський. – Київ: [друк. Укр. Акад. Наук], 1928. 15. Старенький І. Бастіонно­батарейні укріплення Кам’янця­Подільського / І. Старенький // Археологія і фортифікація Середнього Подністров’я: зб. матер. ІІІ всеукр. наук.­практ. конф. – Кам’янець­Подільський: ПП «Медобори­2006», 2013. 16. Урсула / О. Є. Нестерова // Міфи народів світу. – Т. 2. – М., 1992. 17. Фонди НІАЗ «Кам’янець», Науково­технічний архів, інв. №2987. Оборонительные стены замка Малая южная башня XIII­XVIII ст.: предварительные работы. Том ІІ, книга І. / [авт. кол.: Е. М. Пламеницкая, А. Д. Тюпич]. – К., 1984. 18. Nowak T. Fortyfikacje i artyleria Kamienca Podolskiego w XVIII w. / T. Nowak // Studia i materialy do historii wojskowosci. – 1973. – T. XIX. – Cz. 1.

Summary. The article reviews the evolution of building fortifications Southern yard. It is a complex of the Old Fortress. Studied the history of construction, reconstruction, repair later southern areas of the fortress. Pay attention to the last repair 2015. During the repair was discovered 2 new loopholes Southern defense wall yard.

87

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Валентин Пагор м. Кам’янець­Подільський МІ СТОБУДІ ВН А ЕВОЛ ЮЦІ Я КАМ’Я Н ЦЯ -П ОДІ Л ЬСЬКОГО В КІ Н ЦІ 1 940-Х-1 960-Х РР.

У статті здійснюється аналіз планів Кам’янця 1948, 1954, 1958, 1969 років. На їх основі окреслено містобудівну еволюцію Кам’янця­Подільського. Матеріали дозволили зробити висновок, що розпланування міста проводилося з розрахунку на промисловий розвиток та збільшення чисельності населення. Планами передбачалося поштучне збереження унікальних елементів архітектурно­історичного середовища. Плани є цінним джерелом для вивчення втраченої історичної забудови Старого міста. Вони інформують про влаштування доріг, скверів, зон відпочинку, забудову. На плани нанесено пам’ятки архітектури, існуючі будівлі, запроектовані об’єкти, відновлені будинки, проекти зелених насаджень, промислові підприємства. Все це дозволяє вивчати розвиток міста в контексті збереження його традиційного історичного середовища. будівель (станом на 1941 р.), які формували Старе місто, вціліло лише 169 [7, с.18]. Із 32 кам’яниць XVI­XVIII ст. залишилося 4 [16, арк.

19]. Історична забудова Старого міста була зруйнована і потребує відродження (Іл. 1, 2). В повоєнні роки відбулося прокладення магі­ стральних інженерних мереж без врахування історичного трасування вулиць (вул. Довга). Було здійснено реконструкцію окремих бу­ динків із внесенням певних коректив в планувальну структуру їхніх садиб [7, с.18]. Спершу реставрація, пошкоджених в ході війни пам’яток архітектури, не проводилася. Причиною цьому стали нагальні проблеми, вирішення яких вимагало від міського керів­ ництва швидко відновити економіку, вирішити нагальні соціальні проблеми, ліквідувати наслідки війни. Також на порядку денному стояло нове будівництво, планування нових кварталів і внесення змін в існуючі. Для повоєнних потреб у 1948 р. було розроблено план міста. Він підготовлений Дер­ жавним інститутом проектування міст (Діпро­ місто) УРСР (архітектори Л. С. Лемиш, А. А. Миронович). Історико­архітектурне спря­ мування плану було подібним до генплану 1937 р. (архітектори А. М. Касьянов, В. Л. Но­ виков, С. М. Клевецький), яким передбачалося поштучне збереження унікальних елементів архітектурно­історичного середовища Старого міста [6, с.55­56]. Відповідно до плану 1948 р. проводили випрямлення деяких вулиць й прокладання нових, злиття дрібних кварталів у більші. Пошкоджені будівлі мали бути знесені, а звільнені території озеленено. Подальше

Місто Кам’янець­Подільський є важливим туристичним центром Поділля. Підтримка ту­ ризму та збереження його історико­архітек­ турного середовища є одним з пріоритетів розвитку міста. Проте в його історії був етап, коли на перше місце виносилася промислова програма розвитку, яка, на думку влади, мала бути запорукою економічного і демографічного зростання Кам’янця­Подільського. Цей період припав на 1950­1960­ті рр, коли в Кам’янці було відкрито більшість промислових підпри­ ємств і місто активно розширювалося в північному напрямку. В цій ситуації постало питання збереження архітектурно­історичного середовища Старого міста, на території якого розмістили ряд промислових підприємств, а вільні території планували забудувати. Вивчати вказані питання допомагають плани міста 1948, 1953, 1954, 1958, 1969 рр. Окремі аспекти збереження архітектурної спадщини українських міст в післявоєнні роки відображені в дослідженнях В. Фенцура [15], В. Ієвлевої [5], Є. Пламеницької [8­9], М. Андрущенка [1] та ін. У вказаних роботах по­ ставлено питання винесення за межі охоронної зони промислових об’єктів. Метою цієї статті є дослідження містобу­ дівної еволюції і архітектурно­історичного середовища Кам’янця­Подільського на основі генеральних планів міста 40­60­х рр ХХ ст. Кам’янець­Подільський належить до тих міст України, історична забудова яких сильно постраждала і навіть була втрачена в результаті Другої світової війни. Найбільше шкоди завдано житловому фонду міста. Так, із 555

88

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Панорама Старого міста з півночі (1960­ті рр.) розширення міста відбувалося в південно­ східному напрямку [3]. План відображає зруйноване архітектурне становище Старого міста. На ньому показано пошкоджені в роки війни будівлі. Всі вони позначені примітками «разв.». План інформує про кількість поверхів будинків та площі фун­ даментів. Згідно плану 1948 р. найбільше зруй­ нованих будинків було по вулицях Довгій, Ле­ ніна (сьогодні – Зарванська) та площі Поль­ ський ринок. Незначних руйнувань зазнала за­ будова Радянської площі (сьогодні – Вірмен­ ська). План міста 1948 р. охоплює забудову Ново­ го плану. Частину кварталів, де сьогодні розташовані храм Олександра Невського і будинок міськвиконкому, в другій половині 1940­х рр. використовували під сільськогоспо­ дарські потреби (вирощували квіти). В межах Нового плану передбачалося створення місь­ кого центру [6, с.65]. Сучасна вулиця Князів Коріатовичів передбачала двосторонній рух транспорту (її ширина вже становила 36 м) Втілювалися нові тенденції забудови міських територій: квартальна забудова, поєднання ма­ лоповерхової і багатоповерхової забудови. Планувалося ефективніше використовувати межі кварталів в цілях зростання житлового фонду міста. Значна увага приділялася озеле­ ненню. Проектувалися сквери на території Старого міста, вирішувалися проблеми благо­ устрою. Певну увагу приділили і пам’яткам архі­ тектури. У 1952 р. було підготовлено ескізний проект планування і забудови Старого міста. На план було нанесено важливі в той час

пам’ятки архітектури, існуючі будівлі, запро­ ектовані об’єкти, відновлені будинки, проекти зелених насаджень, промислові підприємства. На Троїцькій та Вірменській площах планували влаштувати транспортне кільце із земляними насадженнями. При в’їзді на Новопланівський міст з боку Старого міста планували влашту­ вати 2 зони відпочинку (проект одної з них було реалізовано), які мали розташовуватися з обох сторін проїзду. Запроектований будинок районної ради мали прибудувати до пам’ятки архітектури Будинку польського магістрату [12].

15 грудня 1952 р. було підготовлено «Список переданих на відновлення житлових будинків, культурно­просвітних та інших буді­ вель, зруйнованих в період тимчасової ні­ мецької окупації в м. Кам’янці­Подільському» [6, арк. 41]. Станом на початок 1950­х рр проведено відновлювальні роботи на 36 об’єктах архітектурної спадщини (переважно житлові будинки), 6 з яких були архітек­ турними ансамблями [9, стор. 49]. Особливо цінні об’єкти архітектури після ремонтно­ реставраційних робіт почали використо­ вуватися під музейні приміщення. Так, музейним закладом став Будинок польського магістрату. Костьол францисканів пристосува­ ли під проектний заклад [8, с.122]. З 1946 р. у Кафедральному костьолі знаходився відділ атеїзму історичного музею. В травні 1953 р. Державним інститутом проектування міст (харківський філіал) було підготовлено опорний план Кам’янця­Поділь­ ського. На ньому нанесено пам’ятки архітек­ тури. Проте значну частину будівель не відно­ сили до пам’яток. Зокрема, не були позначені

89

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

як пам’ятки Нова фортеця, Будинок першої російської гімназії, Будинок руського магіс­ трату, значна частина забудови на площі Польський ринок та ін. [13, арк. 1] В 1954 р. затверджено генеральний план Кам’янця (архітектор І. Т. Демешко). Він перед­бачав подальший розвиток міста, закладений в плані 1948 р. У межах Старого міста активно впроваджувалася нова забудова. Основна увага зверталася на Новий план, де передбачалося подальше будівництво житлових будинків, державних установ, промислових об’єктів. На плані зазначено пам’ятки архітектури в Старому місті [14, арк. 1]. У 1958 р. співробітники харківського філіалу Українського державного інституту проектування міст підготували «План «черво­ них» ліній району «Старого міста» в м. Кам’янці­Подільському». На план нанесено 30 пам’яток архітектури та 19 підприємств і установ, які перебували на території мікро­ району Старе місто. Вказано установи адміністративного, культурно­побутового і комунального значення. В кінці 50­х рр ХХ ст. відповідно до підготовленого проекту «червоних» ліній, передбачалося облаштування невеликих скве­ рів в різних кварталах Старого міста. Їх планували розбити на вільних від забудови ділянках, що з’явилися в результаті руйнувань будинків в роки війни. Схили біля р. Смотрич вирішувалися терасоподібно, у вигляді вільних паркових доріжок зі сходами і пандусами та видовими площадками, що враховували стрімкі перепади рельєфу. Планом «червоних» ліній було запроектовано сквер на площі Польський ринок, в центрі якого знаходився будинок Польського магістрату [11, арк. 12­14]. Так, у 1962 р. на місці розібраних на території площі Польського ринку середньовічних будинків, розбили сквер, відкриття якого приурочили 900­ річчю від часу заснування міста [6, арк. 41]. Старе місто мало бути водночас і зоною відпочинку. Згідно плану пропонувалося відкрити для населення пляж, утворивши водне дзеркало площею 5,5 га, шляхом встановлення греблі на р. Смотрич в південно­східній частині Старого міста. Для прив’язки Центрального парку культури на Новому плані з пляжем в каньйоні р. Смотрич проводилися роботи з будівництва паркових сходів [11, арк. 13]. В Старому місті проектувалася транспортна магістраль міжміського сполучення, яка про­

лягала через Замковий міст. Для цього планували перенести підпірні стіни при підході до Замкового мосту, розширивши проїзд до 11,5 м. Також планували зменшити нахил перед мостом до 7,5% із сторони Старого міста та розширити проїзд до 20­26 м [11, арк. 12,14]. Стан Замкового мосту в той час був близьким до аварійного. Тому рух через нього пропо­ нували обмежити, як по тоннажу, так і по швидкості [11, арк. 17]. Наприкінці 1950­х років архітектурне середовище Старого міста являло собою забу­ дову з одно та двоповерховими будинками, а подекуди й триповерховими житловими та адміністративними будівлями. Щільна історич­ на забудова міста була втрачена в роки війни. Тому, враховуючи наявність вільних земельних ділянок, передбачалося збудувати на території Старого міста близько 30 будинків. Орієнтовна житлова площа новобудов мала становити 10 тис. м2, враховуючи, що наявна житлова площа була близько 20 тис. м2 (Варто зауважити, що в той час на території Старого міста розквар­ тировувалося близько 4 тис. чол.) [11, арк. 6, 10]. У важких умовах перших повоєнних років промислові підприємства розміщувалися в яких завгодно придатних для цього існуючих приміщеннях. В багатьох містах України такими об’єктами були історичні монументаль­ ні споруди, пам’ятки архітектури [5, с.43]. Окремі будівлі Старого міста Кам’янця­ Подільського також активно використовували під промислові об’єкти. Наприкінці 1950­х рр більше п‘яти гектарів території Старого міста, включаючи історичні будинки, використову­ вали під промислові підприємства. Тут розмі­ щувалася тютюнова, трикотажна, швейна фаб­ рики, пивоварний і обозобудівельний заводи, артіль «Червоний ткач», міськхарчкомбінат, друкарня тощо [2, с.7]. До 1958 р. приміщення Нової фортеці використовувалося під склад пального [4, арк. 32]. Відповідно до затвер­ дженого в 1950­х рр генерального плану міста, вище вказані об’єкти промисловості перед­ бачали залишити на території Старого міста. Незважаючи на те, що існувала необхідність винести їх поза межі архітектурно­історичного середовища для належного збереження об’єктів архітектури, рішення влади було остаточним. Водночас відкриття нових підприємств не передбачалося [11, арк. 6]. В 1969 р. КиївНДПІмістобудування розроб­

90

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

лено новий генеральний план Кам’янця­ Подільського (керівник П. А. Тарасюк). Певна увага приділена охороні архітектурно­історич­ ного середовища. Згідно генплану пропонува­ лося подальше розширення міста в Північному напрямку, який був перспективним, зважаючи на будівництво нової транзитної автомагістралі «Хмельницький­Чернівці». Міську структуру в генплані передбачалося розвивати у напрямку магістралі (в межах міста просп. Грушевсь­ кого). З метою забезпечення робочих місць було заплановано інтенсивний розвиток про­ мисловості. Загальноміський центр розглядався переважно як пішохідна зона, що сполучала Старе місто і вокзал. Житлове будівництво передбачалося сконцентрувати на верхніх позначках басейну р. Смотрич, що формувало новий силует міста [6, арк. 41]. Місто продовжувало активно розвиватися. Впродовж 1959­1969 рр було побудовано 183 тис. м2 житлової площі та понад 600 приватних будинків, понад 100 торговельних установ, 2 універмаги, декілька поліклінік, 17 шкіл, 8 тех­

нікумів, 2 інститути, 2 кінотеатри, 7 бібліотек, ботанічний сад. Таким чином 1950­1960­ті рр. були харак­ терні промисловим розвитком, інтенсивним розширенням забудови міста в північному напрямку. В цей час завершувалося форму­ вання нового міського центру. Містобудівна еволюція Кам’янця простежується на генераль­ них планах. Особливість післявоєнних планів виявилась у тому, що містобудівні принципи були впроваджені в історичний центр міста. У повоєнній практиці формування міської забу­ дови супроводжувалось реконструкцією, яка суттєво впливала на характер відбудови зруйнованого війною міста. Значну частину середньовічного житлового фонду було розібрано [10, с.48]. Генплани актуальні при проведенні археологічних досліджень з роз­ крит­тя фундаментів будівель, які були втрачені в 1940­1950­х рр. Вони залишаються не­ від’ємним історичним джерелом для прове­ дення відтворення втраченої історичної забу­ дови Кам’янця­Подільського.

Список використаних джерел: 1. Андрущенко М. Особливості збереження архітектурної спадщини повоєнного десятиріччя (1945­1955 рр.) / М. Андрущенко // Архітектурна спадщина України: національні особливості архітектури народу України / [за ред. В. Тимофієнка]. – К., 1995. – Вип.2. – С. 254­261. 2. Будзей О. Дом под драконом / Олег Будзей // Подолянин. – 2006. – 14 квітня. – С. 7. 3. Генеральний план Кам’янця­Подільського 1948 р. 4. Держархів Хмельницької області (ДАХО), ф. р.­3504, оп. 2, спр.10 Планы, протоколы переписки по восстановлению памятников архитектуры (январь­ноябрь 1958 г.). – 50 арк. 5. Ієвлева В. Промислові об’єкти на заповідних територіях і питання регенерації історичної забудови / Валерія Ієвлева // Проблеми регенерації історичної забудови заповідних територій населених пунктів України: матеріали науково­практичної конференції, 8­10 червня 1994 р. / відп. за вип. В. В. Фенцур. – Кам’янець­Подільський. – С. 43­45. 6. Історико­архітектурний опорний план, проект зон охорони та визначення меж і режимів використання історичних ареалів м. Кам’янця­Подільського / НПІКЦ «Донжон»/ О. Пламеницька, Я. О. Мокану. – К., 2010. – Кн. 1. – Т. 1. 7. Національний історико­архітектурний заповідник «Кам’янець»: історія, сьогодення, перспективи. – Кам’янець­Подільський : Видавець ПП Зволейко, 2007.

8. Пламеницька Є. Дослідження і реставрація архітектурної спадщини Кам’янця­Подільського / Є. Пламеницька, О. Пламеницька // З історії української реставрації: зб. ст. / [за ред. В. Тимофієнка; упоряд. В. Отченашко, А. Антонюк].

– К. : Українознавство, 1996. – С. 122­134. 9. Пламеницька Є. М. Кам’янець­Подільський: історико­архітектурний нарис / Є. М. Пламеницька, Г. М. Хотюн, І. І. Медведовський. – К. : «Будівельник», 1968. – 120 с. 10. Пламеницька О. Особливості еволюції містобудівної структури Кам’янця­Подільського у XI­XVII ст. / Ольга Пламеницька // Архітектурна спадщина України: Щорічник Держбуду України / редкол.: М.Дьомін (голова). С. Бабушкін (заст. голови), А. Пучков та ін. – К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 2002. – Вип.5. – С. 28­50. 11. План красных линий района «Старого города» в городе Каменец­Подольском Хмельницкой области. Пояснительная записка и чертежи. – Харьков, 1958. – 20 арк. 12. Поточний архів відділу архітектури Кам’янець­Подільської міської ради, Старый город Каменец­Подольского, эскизный проект планировки и застройки (1952 г.). – 1 арк. 13. Поточний архів відділу архітектури Кам’янець­Подільської міської ради, Генеральний план міста Кам’янця­Подільського, Схема строительного зонирования внутригородского транспорта и первой очереди строительства (1954 р.). – 1 арк. 14. Поточний архів відділу архітектури Кам’янець­Подільської міської ради, Опорний план міста Кам’янця­ Подільського станом на 1 травня 1953 р. – 1 арк. 15. Фенцур В. В. Відродження архітектурно­історичної спадщини Кам’янця­Подільського (40­і рр ХХ ст. – 2015 р.) / В. В. Фенцур, В. В. Пагор. – Кам’янець­Подільський : ПП «Медобори­2006», 2015. – 164 с. 16. Фонди НІАЗ «Кам’янець», інв. №3878, Предложения по упорядочению государственного историко­архитектурного заповедника в г. Каменец­Подольском, Хмельницкой области / [Г. П. Крутенко и др.]. – К., 1985. – Т.І.

91

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Надія Кукса м. Чигирин АРХЕОЛ ОГІ Ч Н І СТУДІ Ї У ЦЕРКВІ СВЯ ТОГО П РОРОКА І Л Л І В СУБОТОВІ ВСЕРЕДИ Н І ХХ – Н А П ОЧ АТКУ ХХІ СТ.

Рис. 1. Свято­Іллінська церква­усипальниця Богдана Хмельницького У статті подається короткий огляд результатів археологічних досліджень у церкві Святого Пророка Іллі, що проводилися в середині 50­х рр. – у 70–90­х рр. ХХ ст. і на початку ХХІ ст. Основною метою досліджень були пошуки поховання гетьмана Богдана Хмельницького. В середині 50­х рр. – у 70­90­х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. в церкві в ім’я Святого Про­ рока Іллі в Суботові мали місце археологічні дослідження, основною метою яких були по­ шуки поховання Богдана Хмельницького. У 1953 р. експедицiєю Iнституту iсторiї i теорiї архiтектури Академiї архiтектури УРСР Г. Логвином здiйснено першi iсторико­архiтек­ турнi дослiдження Iллiнськоi церкви. Hезважа­ ючи на досить обмеженi кошти, експедиція провела розвiдковi розкопки. У міру фінан­ сових та технічних можливостей дослідження стосувалися лише зовнішнього аналізу архі­ тектурних особливостей споруди [1, с. 56­57].

Hаступнi дослiдження припадають на 1969­

1973 рр. Експедицію Iнституту археологiї АH УРСР очолювали Р. Юра, П. Горiшнiй, М. Ку­ чера. Ретельно дослiджено вiвтарну частину церк­ ви та вірогідне мiсце поховання гетьмана. Виявлено, що домовини Б. Хмельницького тут немає. В захiднiй частинi розкопу розчищено частину плити чи великого каменю, можливо, покладеного зверху поховальноi ями. У схiднiй частинi на глибинi 1,7 м бiля фундаменту виявлено фрагмент обгорiлої дубової дошки розмiром 0,5 х 0,12 м, можливо, з дерев’яної домовини. Тут же знайдено невеликий шматок майже

92

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

зiтлiлої тканини, а в проломi фундаменту – кiстку з людського ребра. Hа глибинi 2 м розчищенi контури, а потiм яма, яка за своїми розмiрами 0,7 м х 2,2 м свiдчить, що тут було поховання, яке пiзнiше пограбовано i викинуто. Поблизу фундаменту пiвнiчної стiни та бiля входу знайдено три чоловiчих поховання в дерев’яних домовинах. Hа одному з кiстякiв збереглися залишки шовкового пояса, який датує це поховання XVII ст. [2, с. 3­6]. У шурфi бiля напiвколони на глибинi 1 м 90 см виявлено поховання в зотлiлiй дерев’янiй домовинi.

Hалежить чоловiковi 40­45 рокiв, збереглося погано, знайдено хрестик iз шкiри, бiльше нiякого супроводжуючого матерiалу не вияв­ лено. Слiд вiдзначити, що про iснування в Iллiнськiй церквi поховань, крiм поховання Богдана Хмельницького, до розкопок вiдомос­ тей не було. Можна лише висловити припущен­ ня, що виявленi поховання належать членам родини гетьмана або представникам козацької старшини [3, с. 326­327].

Тодi ж було прийнято рiшення про необхiд­ нiсть реставрацiї споруди. За проектом С. Кiлессо проведено цикл вiдновлювальних заходiв. Архівних матерiалiв щодо первісного вигляду храму було виявлено небагато, тому в основу проекту реставрацiйних робiт було покладено висновки археологічних дослiджень [4, с. 3­6]. Подальші археологічно­архітектурні дослід­ ження навколо пам’ятки, що мали місце в 70­ 90­х рр. ХХ ст., як правило, супроводжувалися реставраційними роботами. На початку ХХІ ст. знову активізувалися реставраційно­археологічні студії навколо уси­ пальниці гетьмана, що є суттєво новим етапом в дослідженні пам’ятки. Розвідувальною експедицією Інституту ар­ хеології НАН України під керівництвом Н. Шевченко 24.08.2005 р. було проведене ультразвукове обстеження південної і південно­ західної стіни споруди. Помічено, що південна стіна майже на метр

Рис. 2, 3. Археологічні дослідження у храмі влітку 2005 р.

93

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

одне з підземель, що могло бути під церквою, так і власне поховання [6, с. 81­87]. Заслу­ говують уваги цікаві, не відмічені раніше особливості побудови храму. Зокрема, фунда­ мент колон церкви, на які опираються хори і арковий звід стелі, має глибину 1,3 м. Тоді як глибина фундаменту в цьому ж південно­ західному кутку – 2,6 м. Однак, обидва фунда­ менти опираються не на материк, а, як зафіксували прилади, знаходяться на «поруше­ ному» грунті, що, як відомо, неприпустимо для будь­якого будівництва. Південна стіна споруди, окрім того, що на 1 м довша від північної, ще й впродовж 8,5 м не «втрапила» на свій фундамент. Вона зміщена з фундаменту всередину храму майже на 0,2 м. Напрошується думка, що загальна архітектура церкви не відповідала початковому задуму, або будівельники намагалися щось приховати [7, с. 5]. Як бачимо, результати досліджень, як не парадоксально, поставили перед науковцями ще більше запитань, неві­ домих раніше і не дали жодної відповіді. Причому, відповіді на питання, що несподівано виникли, реально знайти лише спільними зусиллями археологів, архітекторів, реставра­ торів – знавців середньовічної архітектури.

Рис. 4. Археологічні дослідження у храмі влітку 2005 р. довша за північну і це при тому, що точність архітектурних елементів, які повторюються, дорівнює 1 см, чого свого часу не відзначив Г. Логвин [5, с. 46­49]. З огляду на дослідження 2005 р., найбільш вірогідним місцем, де могло бути поховання гетьмана чи його сліди, вважалася ділянка біля південної стіни храму. Проте неабияку інтригу складав і південно­західний кут споруди, який вважався суцільним і завдяки своїм розмірам, що становили близько 20 м2, на думку до­ слідників, цілком міг приховувати як вхід в

Список використаних джерел: 1. Логвин Г. Чигирин. Суботів: архітектурно­історичний нарис. – К.,1954. – С. 56­57. 2. Горiшнiй П. Звiт про археологiчнi дослiдження Суботiвської середньовiчної експедицiї IА АH УРСР у 1971 р. – С. 3­6. 3. Кукса Н. В. Недосліджені сторінки Іллінської церкви в Суботові: версія поховання Данила Виговського // Заповідна Хортиця. Матеріали ІV Міжнародної науково­практичної конференції «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці». Спеціальний випуск. Збірка наукових праць. – Запоріжжя, 2010. – С. 326­327. 4. Кiлессо С. Суботiв. – Часопис «Пам’ятки України: iсторiя i культура». – К., 1997. – С. 3­6. 5. Новик М. Остання таємниця Богдана Хмельницького: обставини поховання і місцезнаходження могили // Народна творчість та етнографія. – 2005, число 6. – С. 46­49. 6. Кукса Н. Архітектурно­конструкційні особливості церкви Святого Пророка Іллі в Суботові за результатами археологічних досліджень 2005­2006 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Випуск 16. – К., 2007. – С. 81­87. 7. Звіт про результати другого етапу експедиції з пошуків поховання Богдана Хмельницького [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.esz.org. ua /duh­sp1­rus.htm. – С. 5.

Summary. This article gives a brief overview of the results of archaeological research in the Church of the Holy Prophet Ilya, conducted in the 50 years ­ іn the 70­90 years XX century and at the beginning of.

The main goal of the research was the search for the burial of Hetman Bohdan Khmelnytsky.

94

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Тетяна Крохмальна м. Збараж КОМП Л ЕКС МОН АСТИ РЯ «БОСИ Х КАРМЕЛ І ТІ В» У ВИ Ш Н І ВЦІ

В цій статті на основі документальних, архівних та наукових матеріалів проаналізовано і висвітлено етапи створення найвизначнішої сакральної архітектурної пам’ятки ХVІІ­ХVІІІ ст. на теренах Південно­Західної Волині – ансамбль монастиря «босих кармелітів» у Вишнівці. Україна славиться своїми зодчими спорудами. Щоправда історія в України видалась важкою: її багато разів завойовували, а це досить сильно вплинуло на архітектуру країни, проте зберіглося чимало спогадів, або дещо видозмінених залишків визначних споруд України, з яких можна зробити висновок, що Україна мала чимало цікавих архітектурних ансамблів, особливо це стосується релігійної архітектури. Такими прикладами визначної архітектури у Вишнівці є ансамбль монастиря «босих кармелітів». Архітектурні пам’ятки, залишені нам творцями минулих століть, становлять вагому частину багатої культурної спадщини нашої держави. Будучи свідками життя народу й еволюції його національної культури, вони

відіграють важливу роль у пізнанні історії, розвитку духовності, вихованні почуття патріо­ тизму в суспільстві. Однією з таких пам’яток, яка відзначається багатою на події історією та мистецькою цін­ ністю в контексті культурної спадщини краю, є ансамбль монастиря «босих кармелітів» у Вишнівці. Предмет статті охоплює коло історико­крає­ знавчих питань становлення, розвитку, загаль­ но­культурної цінності та перспектив сучасного використання означеної пам’ятки. Метою статті є доповнення та уточнення розрізнених історичних відомостей, які наво­ дяться з теми в науковій та науково­популярній літературі.

Рис. 1. Проект фортифікації Вишневецького палацу. 1760­і роки. Зі збірки MNK

95

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Наукова новизна полягає у введені до наукового обігу ряду раніше неопублікованих архівних джерел, які крім теоретичного значення мають практичне застосування для конкретних відновлювальних робіт. Вишнівець – мале історичне місто з багатю­ щим минулим, щодо якого лишились не тільки згадки у хроніках, й численні матеріальні свідоцтва у вигляді містобудівних структур, ландшафтних і окремих архітектурних пам’я­ ток. Серед них чільне місце посідає ансамбль монастиря босих кармелітів, розташований на лівому високому березі Горині, у частині селища, що носить назву «Новий Вишнівець». Кармеліти, що з’явились в Речі Посполитій на почату XVII ст., мали протистояти реформа­ ції, боротися зі «схизмою» на Сході і сприяти запровадженню тут Унії. Тому князь Єремія Вишневецький, ревний католик­неофіт, праг­ нув вибудувати в родовому гнізді монастир кармелітів «давніх правил», так званих «бо­ сих». У 1644 р. він звертається за дозволом про таку фундацію в Рим, до генерала ордену Євгенія, і повідомляє польського провінціала про намір почати будівництво навесні 1645 р. Того ж року дозвіл до Вишнівця привезли три ченці на чолі з о. Фульгенцієм, призначеним «старшим» майбутньої обителі. Місце для монастиря обрали у Новому Вишнівці в оточенні укріплень «підзамча» – форпосту на схід від замку. За таких умов мо­ настир був ізольованим від міста і замку. Водночас він, розташований на високому па­ горбі, добре оглядався з усіх точок в окрузі. Все це цілком відповідало орденським «прави­ лам» щодо розміщення монастирів в міських умовах. В 1645 році був побудований муро­ ваний костел кармелітів в ім’я св. Анни, який отримавши від патрона великі земельні наділи. Про це свідчить, зокрема, лист Яреми гене­ ралові кармелітського ордену з вказівкою щодо початку мурування стін храму [13, с. 164]. Невідомо достеменно, до якої стадії дійшло тоді будівництво храму, однак в наступні десятиліття він напевне не уникнув руйнувань під час козацьких воєн, а потім в 1675 році ще й від бусурманських турецьких загонів. Тому в наступні декілька десятиліть життя в монастирі ледь­ледь жевріло і в кінці ХVII ст. навіть обговорювалося питання про його цілковиту ліквідацію. Так, мабуть, і трапилося б, якби не фунда­ торська родина і благодійники не залишили

кармелітів без підтримки, роблячи значні пожертви. Існує вказівка, що до 1671 р. король Михайло Корибут, згідно з батьківським заповітом, довершив «почате будівництво» або ж відновив зруйноване. Новий етап існування монастиря пов’язаний з ім’ям Михайла Сервація (1680­1744 рр), останнього представника молодшої, «князів­ ської» лінії Вишнівецьких. По поверненні з вигнання 1716 р., Михайло Сервецій оселився у Вишнівці [14, с. 616]. Пам’ятаючи обіцянки кармелітам і за проханням тодішнього стар­ шого о. Юстина Томашевського, князь зайнявся відновленням занепалої споруди. Спершу Михайло Сервецій 1718 р. підтвердив первісний вигляд монастиря, збагатив його новими наданнями і презентував кармелітам родинну реліквію – благодатну ікону Божої Матері, що її привіз з Костроми Костянтин Вишнівецький ще в 1608 р. За словами хроніста монастиря, о. Боніфація Славковича, з 8 червня 1720 р. «почали підноситися вверх мури зруйнованої святині» [13, с. 172]. Загалом довготривала історія заснування та перебудов костелу була відтворена на пам’ятній таблиці, котру зафіксував Г. К. Лукомський (цит. в українському перекладі): Михайло Ярема цей костьол заклав. Михайло, король польський, кошти на нього дав. Михайло, його Канцлер, довершив пречудово. Михайло святий весь його опікує [1, с. 93]. Серед сучасних дослідників визнається, що автором вишневецького кармелітського костелу був француз майор Якуб Дапре Бланже (Jakub Daprés Blangey), який нібито одночасно був і автором вишневецького палацу [16, с. 108]. Відомо, однак, що він помер ще в 1724 році і був похований у Вишнівці, ним же в збудованій каплиці. Тому його одноосібне авторство може бути поставлене під сумнів. Але можна також сказати, що саме в цей період працював дуже талановитий і автори­ тетний архітектор Павло Гіжицький, тісно пов’язаний професійно з обома князями Ви­ шневецькими, як фундаторами будівництва тамтешнього колегіуму єзуїтів. Це наводить нас на думку про те, що Я. Дапре Бланже, оче­ видно, може вважатися лише одним з авторів кармелітського костелу, а після його смерті П. Гіжицький як провідний на той час

96

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Тим не менш саме на цьому документі маємо найстаріше з відомих нам зображень кармелітського кляштору у вигляді розпланувальної схеми в складі костелу та корпусу чернечих келій, що разом утворюють доволі компактний комплекс з невеликим замкнутим двором (рис. 2). Особливості гра­ фічного відтворення як костелу, так і чернечих келій засвідчують виразний фіксаційний, а не проектний характер цього документу. Звідси власне і атрибутивне припущення, що цей план походить з 2­ї половини XVIII ст. А точніше, з кінця 1750­х – початку 1760­х років, оскільки існують свідчення про те, що південне крило кляштору було заселене ченцями в 1738 році, а східне – лише в 1758 році [9, с. 608]. А отже, останнє датування можна вважати тим пунктом відліку, після якого міг бути укладений вищезгаданий план. Новозведений костел являв собою тринавну базиліку, витягнуту з заходу на схід, з підвищеними центральною навою, трансептом і вівтарною частиною, де по боках підіймались прямокутні вежі. Довжина споруди становила 32,5 м, ширина – 22 м, центральна нава, як і квадратовий пресбітеріум, дорівнювала 10,5 м. Ці розміри не перебільшували норм, визна­ чених орденськими «правилами» 1614, 1617 та 1620 рр для «великих» костелів. Висота костелів не регламентувалась приписами. Отож центральна нава, трансепт і вівтарна частина до вінчаючого карнизу сягали 18 м. Бічні – 9,5 м. Кам’яна частина башт мала висоту 29,5 м. Новий костел постав у південній підвищеній частині «підзамча». Під нею, на півночі, в напрямі зі сходу на захід, проходила комуні­ кація, а згодом – вулиця, що з’єднувала місто і замок. З неї до хвіртки на цвинтар доводилось долати досить стрімкий схил. Пізніше тут було влаштовано сходи. Таким чином виконувалась вимога «правил» щодо розміщення «святинь» на пагорбах [10, с. 472]. Цього разу не було потреби, як в інших випадках, влаштовувати стилобат, цоколь і сходи перед входом до храму, щоб підкреслити його відірваність від довкілля. Отже, бази пілястр на всіх відкритих фасадах встановлені безпосередньо на землі. Бокові фасади згідно з приписами мали стримане оформлення у вигляді пілястр, роз­ крепованих над ними гзимзів, горизонтальних тяг, облямувань нескладного малюнку віконних отворів напівциркульних і лучкових. Те саме торкалось і чотириярусних башт. На сході

Рис. 2. Проект фортифікації Вишневецького палацу. 1760­і роки. Фрагмент з зображенням розпланувальної схеми монастиря. Зі збірки MNK архітектурний фахівець на Волині, напевне що, мав стосунок і до завершення кармелітського костелу. Відомо також про любительські впра­ ви в архітектурному мистецтві самих Вишневецьких, особливо Михаїла­Сервація. Стосовно спорудження двоповерхового кляшторного корпусу існує вказівка, що по­ чаток його будівництву шляхом прибудови до південного та східного боків храму було покладено в 1726 році, хоча на той час, імовірно, вже існували якісь менш капітальні помешкання для монахів. Відповідно до угоди будівництвом кляштору керував майстер му­ ляр­ської справи Станіслав Щупак, котрий одночасно був долучений і до спорудження палацу [9, с. 607]. Чи не найпершим графічним документом, що в якійсь мірі віддзеркалює історію вишне­ вецької оселі кармелітів босих є достатньо відомий документ, що зберігається у фондах Національного музею у Кракові у колекції Чар­ торийських під назвою "Zamek w Wiśniowcu nad rzeką Horyniem w powiecie Krzemienieckim" (рис. 1) [18]. В інвентарному описі відсутня вказівка на автора цього кресленика, а його хронологічна атрибуція теж зазначена доволі непевно – як ІІ­а половина XVIII ст.

97

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

нижні частини башт і пресбітеріуму пізніше закрив двоповерховий корпус монастиря. Фасад пресбітеріуму вінчав лучковий фронтон з металевим хрестом на акротерії. Верхні кам’яні яруси башт з лучковими крайками на три боки відкривались круглими люкарнами. Первісні завершення загинули у пожежі 1763 р. Нова дерев’яна надбудова проіснувала майже сто років і зафіксована на креслениках 1838 р. Вона складалась з двох дерев’яних ярусів, нижній з яких відкривався на чотири боки прямокутними отворами. Верхні увінчували увігнуті шатри під хрестами. Покриття було виконано з біленого заліза [8, с. 606]. У порівнянні зі східним і бічними фасадами головний західний виглядав репрезентативно і ошатно. Він складався з трьох різновеликих і відмінних за кшталтом ярусів. У центрі знаходився вхід в облямуванні порталу, вико­ наного з пісковику. Вище, у тимпані сандрику, містився пам’ятний напис про відновлення костелу. Пілястри відзначали кути, фланкували вхід і конхові табернаклі в межах бічних нав. У тих табернаклях на постаментах стояли фігури

пророків Іллі та його учня Єлисея. Фасадна стіна другого ярусу мала таку ж саме ширину, як і в центральній наві. В центрі знаходилось велике вікно з лучковою перемичкою в обляму­ ванні лиштва, а по боках і на кутах – пілястри на постаментах з вирізьбленими з каменя базами та іоничними капітелями. По кутах, на постаментах, об’єднаних з фасадною стіною скосистими стінками, підіймались посяги св. Яна від Хреста і Терези, у підніжжя яких янгелочки тримали інсигни святих – хрест і палаюче серце. Ярус увінчував високий карниз. Над ним знаходився аттик, теж укріплений скосистими стінками і увінчаний увігнутим фронтончиком. На полі аттика, між пілястрами, у фігурній фільонці, містилось живописне зображення св. Йосипа, що пестує малечу Христа. Над фронтончиком височіла статуя Михайла Архангела з мідним золоченим мечем у правій руці і щитом – у лівій. На крайках ярусу і фронтончику стояли кам’яні вазони. Мабуть, саме в ці роки з’явилася і вище­ згадана парадна брама від заходу, доповнена вишуканою фуртою, добре видною на акварелі

Рис. 3. Загальний вигляд кармелітського монастиря з заходу. Акварель Н. Орди. Зі збірки MNK

98

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Н. Орди (рис. 3). Раніше вона завершувалася фігурою Богородиці, що топче ногою вужа, а в руках тримає позолочені лілії [9, с. 608]. На більш­менш спокійних ділянках рельєфу мо­ настирська огорожа дуже нагадувала огорожу палацового комплексу, що може свідчити про одних і тих же виконавців. Упродовж декількох десятиліть Вишне­ вецький конвент відігравав значну роль у релігійному житті Волині. З поваги до здій­ сненого фундатором вкладу в 1726 р. статус монастиря підвищено до ступеня пріорства, тобто абатства. До 1787 р. у Вишнівці збира­ лися провінціальні капітули, які згодом перенесли до Бердичева [3, с. 85]. Корпус монастиря складався з трьох частин: східної, південної та західної. У східному крилі розміщувалися приміщення, функціонально пов’язані з костелом та життєвими потребами монастиря. Двоповерховий корпус мав високий цоколь, пристосований під складські примі­ щення. Довжина його сягала 49 м, ширина – 11,5 м. Якщо костел, відповідно до усталених норм, належав до «великих», то монастир, за своїми розмірами та кількістю ченців, числився до категорії «малих». Наявні фортифікації та міська забудова значно обмежували його розвиток. Подальші зміни у формуванні його території тісно пов’язані з урбаністичними тенденціями та розбудовою Вишневецької резиденції наступними власниками – графами Мнішками. Остаточно формування комплексу завершилось у кінці ХVІІІ ст. [3, с. 93]. В 1832 році після відомих польських заворушень кармелітський монастир був зачи­ нений російською владою, а в костелі була влаштована православна церква, освячена в 1835 році. Після сильної пожежі 1863 року вона припинила функціонувати. Згідно деяких свідчень це трапилося через навмисний підпал, організований представниками православної громади [19, с. 361]. З цього моменту, не маючи господаря, костел став на шлях занепаду. Хоча ще на початку 1900­х років в костелі зберігався дубовий іконостас вишуканої роботи в стилі рококо, а крипта в підземеллі складалася з трьох відділень [7, с. 244]. У відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника є руко­ писні матеріали, які стосуються ліквідації монастиря у Вишневці, у тому числі інвентар костела св. Михайла. Документ складений 15 грудня 1832 р. На основі цього інвентаря

костел передано від римо­католицького депу­ тата, каноніка Крем’янецького деканату, священика Вінцента Шишковського у підпо­ рядкування православного духовного уряд­ ництва для перетворення у православну церкву. Документ підписав чиновник для особливих доручень волинського губернатора, титулярний радник Астафьєв. В ньому подається коротка історична довідка споруди та її стан на момент ліквідації [4, арк. 1]. Таким чином, документ є доповненням до описів монастиря та костелу 1799 та 1805 рр. У костелі було п’ятнадцять престолів. Під час будівництва монастиря були забуті суворі приписи орденських «правил», коли кількість вівтарів у великих костелах обмежувалася сімома і заборонялися будь­які пишності, зокрема позолота. Великий головний вівтар містився у центрі костела на підвищенні, обрамленому білими перилами. Його прикрашала багата дерев’яна позолочена різьба. По центру вівтаря містилася велика ікона св. Михаїла Архангела, якому присвячувався костел. За ним – ікона Бого­ матері з немовлям на руках. Риза тієї ікони срібна, яка відзначалася великою мистецькою цінністю, була визолочена у 1718 р. фунда­ тором Михайлом Серватієм Вишневецьким. По правий та лівий бік від Архангела Михаїла розміщувалися дві дерев’яні скульптури: св. Гавриїла та св. Рафаїла. Вівтар завершувала композиція «Святої Трійці» з золоченими проміннями, що відходили від св. Духа. На стінах вівтаря містилися два портрети фунда­ торів – Михайла Серватія та Теклі Ружі Ви­ шневецьких в круглих рамах, три мідних позолочених герби та мідний хрест [4, арк. 2]. Другий вівтар св. Матвія справа від голов­ ного вівтаря. Його різьблені рами були вишу­ каної мистецької роботи. По обидва його боки розміщувалися дві дерев’яні позолочені скуль­ птури – святих Казимира та Бенедикта, вгорі – невеликий образ св. Онуфрія Пустельника. У вівтарі розташовані ще три ікони різного роз­ міру у позолочених срібних рамах [4, арк. 2]. «Третій вівтар розміщувався зліва від головного. Тут був образ св. Миколая Чудо­ творця в мідній визолоченій ризі. По обидва боки вівтаря – дві дерев’яні позолочені скульп­ тури св. Августина та св. Амброзія. Вгорі вівтаря – кругла ікона із зображенням Благовіщення» [4, арк. 2]. Четвертий вівтар св. Теклі знаходився у

99

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

каплиці, зліва від головного вівтаря. Багату дерев’яну позолочену різьбу каплиці прикра­ шали численні ангели та херувими. «По її центру містився круглий образ св. Павла. У самому ж вівтарі каплиці була реліквія – невелика ікона Божої Матері Бердичівської. На стіні справа від вівтаря звертав на себе увагу надгробок фундатора, який прикрашали невеликі дерев’яні герби родів, споріднених з Корибутами Вишневецьким. Біля підніжжя монументу розміщувалися фігури двох Генієв з луком та пікою, ще один з косою – по центру. Надгробок, запроектований архітектором­єзуї­ том Павлом Гіжицьким, не постраждав під час пожежі 1763 р.». З каплиці фундаторів вхід вів до ризниці [4, арк. 3]. «П’ятий вівтар розміщувався в каплиці справа від головного вівтаря. Головною іконою цього престола був кіот Ісуса Христа Міля­ тинського. Сам престол, як і попередній, прикрашала позолочена різьба. З обох боків вівтаря містилися дві дерев’яні позолочені скульптури Іоанна Предтечі та Іллі Пророка. Вгорі вівтаря – кругла ікона на полотні св. Магдалини. При іконі Спасителя за традицією знаходилися дари у вигляді великих та малих хрестиків» [4, арк. 3]. Вхід з цієї каплиці вів також у ризницю. Шостий вівтар розміщувався справа від головного. «На стіні була написана ікона св. Йосипа, поряд декілька ікон в дерев’яних позолочених рамах, вгорі на стіні – ікона Заручини Діви Марії. Цей вівтар разом з вівтарем св. Терези виконав у 1733 р. львівський різьбяр Каспар Колерт, але, на жаль, не зберігся. Образ св. Йосипа був поновлений розписом на стіні. Над іконою св. Йосипа – дві невеликі ікони Зачаття св. Ганни та Розп’яття Ісуса Христа» [4, арк. 4]. Сьомий престол св. Терези та восьмий св. Ганни були подібні до престолу св. Йосипа, тільки меншого розміру. Восьмий престол був присвячений св. Янові Непомуку, а дев’ятий – св. Антонієві. «Обидва ці престоли, які виго­ товив у 1733 р. львівський різьбяр Християн Сейнер на замовлення Теклі з Радзивіллів Вишневецької, загинули під час пожежі у 1763 р. Згодом вони були поновлені на старих місцях – перший під східним вікном південної нави, другий – під західним. Особливо шанованим був образ св. Антонія. Його фланкували таб­лиці – вітрини, де на червоному тлі містилися численні дари:

100

вервечки з хрестиками, лілії, сандалі. Справа від престола св. Йосипа знаходився одинадцятий престол. Дванадцятий престол – св. Іоанна, тринадцятий – св. Вар­вари та чотирнадцятий св. Вікентія Феррарія, подібні до описаних вище» [4, арк. 4]. З правого боку, від головного вівтаря, містився амвон та кафедра у вигляді корабля, який стоїть на виготовленій з дерева скелі. Поряд з кораблем – дві скульптури апостолів св. Петра та св. Андрія, які витягують сіті з рибами. Інвентар побіжно містить згадку про золочені та срібні прикраси та дари прихожан, однак в примітці вказано, що їх кількість не перевірялася, а подана згідно з попередніми описами монастиря [4, арк. 4] За головним вівтарем знаходилася ризниця, прямокутної форми кімната з двома вікнами, металевими решітками, які виходили на схід, та чотирма дверима. Двоє з них виходили у костел по обидва боки від головного вівтаря. Інші двері вели до комори та в коридор східного корпусу монастиря. Стеля у ризниці була кам’яною, розписана зеленою фарбою з позо­ лотою, підлога з дерева. Між вікнами містився невеликий престол з двома різьбленими стовп­ чиками. У центрі престолу – ікона св. Йосипа, над ними у золотому промінні – Всевидяще Око. Цей вівтар разом з вівтарем св. Терези виконав у 1733 р. львівський різьбяр Каспар Колерт. Вздовж стін ризниці стояли спеціальні дерев’яні, покриті лаком, шафа з висувними шухлядами на замках. Над шафами висіли ікони в різьблених дерев’яних рамках із зображенням св. Іоанна, Іллі, Спасителя, св. Петра та Магдалини. Крім цього тут знаходилися ще невеликі образи св. пап та єпископів ордену «босих кармелітів» [4, арк. 4]. Хори розташовувалися над західним входом і мали дерев’яну конструкцію. Дзвонів у мо­ настирі було чотири. Головний із них знахо­ дився на вхідних воротах і важив 1300 фунтів [4, арк. 5]. Порівняльний аналіз опису костелу 1799 та 1832 років підтверджує, що зовнішній вигляд та внутрішній устрій пам’ятки не зазнав за той період відчутних змін. Під час пожежі у 1863 році костел, а особливо монастирські корпуси, були дуже пошкоджені. Те, що вдалося вбе­ регти від вогню з часом зруйнувалося. На початку ХХ століття молодому петер­ бурзькому архітектору, який вже на той час вже

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

був добре відомий на Волині, Володимиру Максимову довелося стикнутися з незвичним і дуже непростим творчим завданням: транс­ формувати пізньобароковий католицький костел на православну церкву з умовою зміни його «католицького» архітектурного образу на «православний». Тобто вже в самій постановці такого завдання жеврів шанс невдачі. Тим не менш В. Максимов непогано спра­ вився з завданням в досить незвичний спосіб, поєднавши дві вежі колишнього костелу в один об’єм і розмістивши на ньому три бані з модернізованими архітектурними абрисами – найвищою середньою і двома бічними. Їх характер подібно до бань Георгіївського храму­ пам’ятника на Козацьких Могилах під Берес­ течком виразно засвідчували прихильність архітектора до «українського» морфотипу. Без особливих складностей архітектор запропо­ нував і внутрішнє переоформлення храму, відділивши колишній пресвітерій під вівтар, а іконостас розмістивши приблизно посередині

Рис. 4. Проект пристосування костелу під православну церкву. План церкви. В.Н. Максимов. 1911 р. За А. Ф. Крашенінніковим

101

Рис. 5. Кармелітський костел після перебудови під православну церкву. Загальний вигляд зі сходу. Фото поч. 1920­х років трансепту головної нави (рис. 4). Серед колег­ архітекторів таке рішення в цілому отримало схвальну оцінку, зокрема і при його обгово­ ренні в Імператорській археологічній комісії. Однак Православний Синод наполягав на докорінній перебудові Михайлівської церкви, «ибо предлагаемое ИАК сохранение фасада этой церкви с двумя башнями и фронтоном повело бы к нежелательному сохранению католического вида ее» [цит. за: 5, с. 323]. А тому відхилив проект В. Н. Максимова. Невдовзі за дорученням церкви проект переробив інший архітектор, запропонувавши замість високих і струнких максимовських бань три невеличкі маківки характерної луковичної форми. Але й це рішення не було повністю впроваджене в життя, до того ж через початок першої світової війни реальні реконструктивні роботи над костелом були розпочаті лише в 1917 році [19, с. 361]. Мож­ ливо, саме через скрутне становище врешті­ решт на стіні, що поєднала костельні вежі, була встановлена посередині лишень одна маківка (рис. 5). В міжвоєнний період польська влада повернула покармелітський костел католицькій громаді і після невеликої направи в 1921 році його було переосвячено. Тоді ж знято цибу­ лясту маківку і знову виокремлено обидві костельні вежі. Щоправда, завершення вони отримали доволі примітивні у вигляді низень­ ких чотириспадових наметів. В 1931 році кля­ штор було повернуто кармелітам босим, однак їхнє перебування тут було перерване з початком Другої світової війни. Як зауважив у своєму путівнику Й. Гофман, в костелі на той час вже

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

не було жодної вартої уваги пам’ятки мистецтва [13, с. 46]. Окрім того, він відзначив, що монастирський корпус вже був відділений від будівлі костелу і стояв автономно. Таке від­ окремлення, очевидно, було спричинене попе­ редніми руйнуваннями і новими функ­ ціональними вимогами до нього. В 1944 році після відступу з Вишнівця угорських загонів костел став жертвою трагіч­ ного україно­польського протистояння. І сам храм, і кляштор були пограбовані а потім віддані вогню [20, с. 127]. Деякий час храм стояв пусткою, а на початку 1960­х років при радянській владі його було повністю розібрано. Отже, із минулого ми отримали безцінні

пам’ятки історії та культури. І хоча знищення костелу позбавило ансамбль вертикальної домі­ нанти, що відігравала першорядну роль у силуеті міста, закладену в концепції кармелітських «пра­ вил». Але все ж таки склалося так, що загальна панорама обох комплексів, монастирського і палацово­паркового, не порушена дисонуючою забудовою, і навіть зараз у загальних рисах збе­ рігає первісний вигляд. До того ж слід зауважи­ ти, що ансамбль монастиря кармелітів у Новому Вишнівці з його багатою на події історією та ху­ дожньо цінними пам’ятками посідає видатне мі­ сце в культурній спадщині Волині, і завжди при­ вертав увагу як класичний взірець барокових комплексів цього типу.

Список використаних джерел: 1. Георгій Лукомський і українська художня спадщина. – Частина друга (Український культурологічний альманах, вип. 63­64). – К., 2005. 2. Длугопольский А. Вишневец и его князья // Вестник Западной России, 1868. – кн. 6­8. – С. 74­82. 3. Лукомский В. К. и Г. К. Вишневецький замок. Его история и описание. – СПб., 1912. 4. Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів. – Матеріали до історії міст та сіл. – спр. о/п 1407. – 6 арк. 5. Крашенинников А. Ф. В. Н. Максимов зодчий русского национального стиля. 1882­ 1942. – М, 2006. 6. Кривенко А. Бароко на Волині / А. Кривенко, Л. Крощенко // Архітектурна спадщина України.– Київ, 1996.– Вип. 3. – Ч. 2. – С. 82­103. 7. Памятники архитектуры в дореволюционной России: Очерки истории архитектурной реставрации. – М., 2002. 8. Памятники старины в Вишневце // Археологическая летопись в Южной России. – 1903. – №3­4. 9. Сендульский А. Местечко Вишневец Кременецкого уезда // Волынские епархиальные ведомости. – 1872. – №22. 10. Aftanazy R. Materiały do dziejów rezydencji. T.5A­B. Dawne wojewódstwo Wołyńskie. – Warszawa, 1988. 11. Brykowska M. Architektura Karmelitów Bosych w XVII i XVIII wieku. – Warszawa, 1991. 12. Dunin Karwicki K. Ruiny klasztoru oo. Karmelitów w Wiszniowcu // Dziennik Kijowski, 1908. – N 140, 142. 13. Eysymont F.M. Na zamku wiśniowieckim // Klosy, 1877. – N632­634. 14. Gozdawa­Giżycki J.M. Klasztor oo. karmelitów bosych w Wiśniowcu // Rocznik Wołyński. – T.VIII. – Równe, 1939. – S.161­202. 15. Hoffman J. Przewodnik po Wołyniu. – Warszawa, 1938. 16. Kowalczyk J. Kierunki w późnobarokowej architekturze sakralnej na Wołyniu // Sztuka kresów wschodnich. – T.1. – Kraków, 1994. – S. 7­38. 17. Kowalczyk J. Świątynie późnobarokowe na kresach. – Warszawa, 2006. 18. Mazurkiewicz J. Krótki zarys dziejów Wiśniowca. – Wiszniowiec, 1936. 19. Muzeum Narodowe w Krakowie, Zb. Czart., Rz.481. "Zamek w Wiśniowcu nad rzeką Horyniem w powiecie Krzemienieckim", Рис. пером та тушшю, 42 см х 70,7 см. 20. Orłowicz M. Iustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. 21. Popek L. Świątynie Wołynia. – T. 1. – Lublin, 1997.

22. Rewski Z. Rachunki budowy pałacu i kościoła w Wiszniowcu // Ziemia Wołyńska. – Łuck, 1938. – N12.

23. Wanat B. Zakon Karmelitów Bosych. Klasztory karmelitów i Karmelitanek Bosych 1605­1975. – Kraków, 1979. 24. Żelechowska K., Ciołek G. Ze studiów nad założeniami ogrodowymi Wołynia. – Warszawa, 1938.

25. Zubrycki J.S. Zabytki architektury w Krzemieńcu, Wiszniowcu i Poczajowie // Krzemieniec. Praca zbiorowa. – Warszawa, 1926. – S.51­58.

Summary. In this article, on the basis of documentary, archival and research materials analyzed and lit the stages of creating the most significant sacral architectural monument of the XVII XVIII centuries cerinah on the South­Western Volhynia – the ensemble of the monastery of the "barefoot Carmelites" in Vyshnivets'.

102

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Сергій Шпаковський м. Хмельницький РОЗРОБЛ ЕН Н Я П РОЕКТІ В МЕЖ ТЕРИ ТОРІ Й , ЗОН ОХОРОН И ТА РЕЖИ МІ В ВИ КОРИ СТАН Н Я ОКРЕМИ Х П АМ’Я ТОК АРХЕОЛ ОГІ Ї У МЕДЖИ БІ ЗЬКОМУ АРХЕОЛ ОГІ Ч Н ОМУ МІ КРОРЕГІ ОН І

У статті розповідається про розроблення проектів меж територій, зон охорони та режимів використання пам’яток археології у Меджибізькому археологічному мікрорегіоні – курганної групи (2) біля с. Ставниця та пізньосередньовічного замчища Ракочі.

У 2010 р., після консультацій у Науково­ дослідному інституті пам’яткоохоронних до­ сліджень Міністерства культури України, автором статті розпочата робота по винесенню меж територій в натурі (на місцевості), вста­ новленню зон охорони та режимів використання пам'яток та об’єктів археології (до зазначеної роботи долучилися археологи С. П. Маярчак (у 2010­2013 рр.) [1], О. Г. По­ горілець (у 2013 р.), Я. А. Михайловський (у 2014 р.), В. А. Захар’єв (у 2014­2015 рр.), С. О. Семенчук (у 2015­2016 рр.), співробіт­ ники Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області). Створення проектів меж територій, зон охорони та режимів використання пам’яток археології (далі – «Проекти») було започатко­ вано у 2010 р. в рамках виконання заходів «Комплексної програми паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003­2010 роки» (прийнятої рішенням сьомої сесії Хмельниць­ кої обласної ради від 25 червня 2003 р. № 16­ 7/2003). Насамперед проводилась зазначена робота на пам’ятках археології з візуальними ознаками. Щодо пам’яток археології, які не мають візуальних ознак (стоянки, поселення, грунтові могильники та ін.), необхідно роз­ почати роботу з проведення археологічних досліджень на місцях облікованих пам’яток з метою підтвердження наявності культурного шару, його потужності та меж. Тільки після отримання результатів археологічних дослід­ жень ці пам’ятки будуть підлягати координу­ ванню. Роботи з визначення меж територій пам’яток виконувалися на договірних засадах ліцензова­ ними землевпорядними підприємствами, але у супроводі археологів, спеціалістів­пам’ятко­

103

охоронців, які під час польових робіт прово­ дять моніторинг облікованих та виявляють не обліковані пам’ятки археології (кургани, городища, поселення). Об’єкт археології «Залишки пізньосередньо­ вічних фортифікаційних укріплень замку «Ракочі» взятий на державний облік згідно наказу управління культури, національностей та релігій Хмельницької обласної державної адміністрації від 25 лютого 2013 р. № 62н [2]. Об’єкт знаходиться на території Меджибізької селищної ради Летичівського району Хмель­ ницької області за межами населених пунктів. Зміна меж, категорії та скасування статусу об’єкту археології здійснюється відповідно до чинного законодавства. Роботи по виго­ товленню «Проекту меж території, зон охорони та режимів їх використання об’єкту археології «Залишки пізньосередньовічних фортифіка­ ційних укріплень замку «Ракочі», визначення території, охоронних зон об’єкту археології в натурі (на місцевості) виконані Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмель­ ницькій області спільно з землевпорядною організацією ТОВ «Кайлас­К» за участі істо­ рика, археолога О. Г. Погорільця у 2013 р. [4]. Обгрунтування встановлених меж пізньосе­ редньовічного замчища: при визначенні меж охоронної зони об’єкту археології врахову­ валися: розміри і конфігурація зовнішніх оборонних споруд, що простежуються на поверхні, розміри і конфігурація майданчиків замчища; імовірна й археологічно визначена зона розповсюдження культурного шару, збережений історичний ландшафт, що прилягає до замчища. Межа території об’єкту проходить по периметру збереженої зовнішньої оборонної лінії замчища. Межа охоронної зони об’єкту

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 1. Схематичний план розташування курганів (2) епохи бронзи біля с. Ставниця Меджибізької селищної ради за В. І. Якубовським, 1974 р. проходить на відстані 70­900 м навколо тери­ торії об’єкту і включає територію зовнішньої лінії оборони замчища (анвелопу); збережений історичний ландшафт, що прилягає до укріп­ лення. Площа земельної ділянки території об’єкту археології – замчища Ракочі становить 18,8556 га, а в цілому з його охоронною зоною – 40,4267 га [3, с. 7]. Було визначено територію та зону охорони замчища Ракочі. Територія об’єкту включає власне територію замчища та зовні­ шньої лінії оборони (анвелопи), що простежу­ ється на поверхні, а зона охорони об’єкту – прилеглу до замчища територію з археологічно визначеним і ймовірним поширенням давнього культурного шару та зі збереженим історичним ландшафтом. Режими використання: відповідно до вимог чинного законодавства, режими використання у межах територій об’єктів археології признача­ ються для збереження об’єктів в автентичному стані або до їх повного дослідження та можливої музеєфікації.

104

Рис. 2. Фрагменти ілюстративної частини «Проекту меж території, зон охорони та режимів їх використання пам’ятки археології «Курганна група (2)», на північний захід від с. Ставниця Меджибізької селищної ради, 2014 р.

1. На території замчища Ракочі можуть виконуватись лише роботи, пов’язані зі збере­ женням, дослідженням та музеєфікацією об’єктів археологічної спадщини. Територія об’єкту може використовуватися для сінокосу, випасу худоби. Будівництво нових будівель і споруд не допускається.

2. У зоні охорони замчища Ракочі будів­ ництво дозволяється лише в межах існуючих присадибних ділянок за умови попереднього проведення на території будівництва архео­ логічних досліджень. У межах існуючих городів дозволяється оранка на глибину не більше 0,25 м.

3. Будь­які ландшафтні перетворення в зоні охорони замчища (у т. ч. поглиблення русла річок) та на території об’єкту археології по­ винні узгоджуватися з органом охорони культурної спадщини.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 3­5. Фрагменти ілюстративної частини «Проекту меж територій, зон охорони та режимів використання об’єкту археології «Залишки пізньосередньовічних фортифікаційних укріплень замку «Ракочі», 2013 р.

105

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Межі об’єкту археології встановлені пред­ ставником ТОВ «Кайлас­К» за участю пред­ став­ника відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. Закріплення межі проведено двома межовими знаками дов­ гострокового зберігання. На кожний межовий знак складено карточку­крок розміщення ме­ жового знака. Межові знаки здані на збере­ ження представнику відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області, про що складено «Акт про встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки території об’єкту археології «Залишки пізньо­ середньовічних фортифікаційних укріплень замку «Ракочі» і її охоронної зони та передачі межових знаків для забезпечення їх схорон­ ності» [3, с. 8]. Пам’ятка археології курганна група (2) (охоронний №845, пам’ятка археології місце­ вого значення, розпорядження Хмельницької облдержадміністрації від 25.03.1971 р. №84) знаходиться за 900 м на північний захід від села Ставниця на території Меджибізької селищної ради, на лівому березі р. Бужок, біля автодороги Меджибіж – Стара Синява, на полі [5]. 2 кургани II тис. до н. е., доби бронзи. Курган №1 діаметром 60 м видовжений зі сходу від дороги на захід в поле, висота – 4­6 м. Грабувався грабіжниками у 2014 р. (був шурф у центрі кургану). Курган №2 знаходиться за 100­ 150 м на північний захід від кургану №1 та на захід від дороги. Висота – 2­2,5 м, діаметр – 20 м. Кургани розорюються [5]. У 2014 р. архео­ логами В. А. Захар’євим, Я. А. Михайловсь­ ким, пам’яткоохоронцем С. М. Шпаковським винесено межі курганів у натурі (на місце­ вості): площа кургану №1 складає 1,0570 га, кургану №2 – 0,2770 га [6]. При визначенні меж території та охоронної зони пам’ятки враховувалися: розміри збере­ жених та пошкоджених насипів курганів, що простежуються на поверхні, імовірна зона розповсюдження культурного шару, визначені на місці, природні та штучні кордони (авто­ мобільна дорога, орне поле), збереженість історичного ландшафту біля об’єкту. Охоронна зона курганної групи (2) охоплює площу між курганами №1 та №2 та 50 м навколо курганів від їхнього закінчення. Охоронна зона з півдня, заходу та півночі проходить навколо курганів по території орного поля, за 50 м від насипів курганів №1, №2, зі сходу від курганів проходить по краю лісосмуги та автомобільної

106

дороги (яка перерізала закінчення насипу кургану №1). Площа земельної ділянки тери­ торії пам’ятки археології (2­х курганів) становить 1,3545 га, площа охоронної зони – 3,4095 га, площа території разом з охоронною зоною курганів (об’єднала обидва кургани) – 4,7640 га [6]. Встановлено режим використання пам’ятки археології курганів: відповідно до вимог чинного законодавства, режими використання у межах територій пам’яток археології призначаються для збереження пам’яток в автентичному стані або до їх повного дослід­ ження та можливої музеєфікації. Було визначено територію пам’ятки археології та зону охорони пам’ятки археології. Територія пам’ятки включає власне територію насипів курганної групи (2) – курганів №1 та №2, що простежується на поверхні, а зона охорони пам’ятки – прилеглу до курганів територію з можливим поширенням давнього культурного шару.

1. На території пам’ятки можуть викону­ ватись лише роботи, пов’язані зі збереженням, дослідженням та музеєфікацією об’єктів архе­ ологічної спадщини. На території пам’ятки забороняється здійснення будь­яких земельних або будівельних робіт (у тому числі оранки), що не пов’язані з дослідженням об’єктів культурної спадщини, їх збереженням та музеє­ фікацією. Територія пам’ятки може викори­ стовуватися для сінокосіння та як пасовище.

2. У зоні охорони пам’ятки забороняється будівництво та інші земельні роботи без попереднього проведення охоронних архео­ логічних досліджень. У зоні охорони пам’ятки може проводитися оранка не глибше 0,25 м.

3. Будь­які ландшафтні перетворення в зоні охорони пам’ятки (у тому числі, пов’язані з розширенням та ремонтом автомобільної до­ роги) та на території пам’ятки археології повинні узгоджуватися з органом охорони культурної спадщини [6]. З 2010 р. по 2015 р. включно, Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області спільно із землевпо­ рядними організаціями винесено межі в натурі (на місцевості), встановлено зони охорони та режими використання 73 пам'яток археології у Хмельницькій області [7]. По одному ек­ земпляру зазначеної технічної документації (Проекту) з паспортом на кожну пам’ятку надсилається до органу охорони культурної

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 6, 7. Фрагменти ілюстративної частини «Проекту меж територій, зон охорони та режимів використання об’єкту археології «Залишки пізньосередньовічних фортифікаційних укріплень замку «Ракочі», 2013 р.

Рис. 8. Винесення меж курганів (2) біля с. Ставниця Летичівського району, 2014 р.

107

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

спадщини (відділів культури) райдержад­ міністрацій та міськвиконкомів, сільських, селищних, міських рад, державних органів земельних ресурсів та земельного кадастру, користувачів для належної охорони та контролю. Також примірники зберігаються у спеціалізованих виконавців робіт – органу охорони культурної спадщини та земле­ впорядної організації. Останнім часом у суспільно­політичній полеміці дуже активно порушуються питання зняття мораторію з продажу земель сіль­ ськогосподарського використання. Відтак, своє­часне визначення меж пам’яток археології дозволить уникнути порушень пам’яткоохо­ ронного законодавства в умовах дії ринку сільськогосподарської землі. Станом на сьо­ годні, у період масової приватизації землі, який нині відбувається в Україні, розроблення подібних «Проектів» є надзвичайно акту­ альним. Адже різні органи місцевої влади

таким чином отримують вичерпну інформацію про археологічну спадщину, яка знаходиться на їх території, а отже мають більше можливостей її охороняти. Роботу над створенням «Про­ ектів» Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області планується продовжувати. Винесення меж територій, встановлення зон охорони та режимів використання об’єкту археології «Залишки пізньосередньовічних фортифікаційних укріплень замку «Ракочі» та пам’ятки археології курганної групи (2) біля с. Ставниця та смт. Меджибіж, на території Меджибізької селищної ради Хмельницької області, дозволить у майбутньому включити ці землі історико­культурного призначення до складу Державного історико­культурного заповідника «Межибіж» та належно вико­ ристовувати їх (частину об’єктів археології музеєфікувати [8]) та охороняти.

Список використаних джерел: 1. Шпаковський С. М., Маярчак С. П. З досвіду створення проектів меж територій, зон охорони та режимів їх використання пам’яток археології на Хмельниччині // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень / Випуск 7. – К.; Фенікс, 2012. – 608 с.

2. Наказ управління культури, національностей та релігій Хмельницької ОДА «Про доповнення Переліку щойно виявлених об’єктів археології у Хмельницькій області» від 25 лютого 2013 р. №62н // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 3. Відділ охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області, ТОВ «Кайлас­К». Проект меж території, зон охорони та режимів їх використання об’єкту археології «Залишки пізньосередньовічних фортифікаційних укріплень замку «Ракочі» з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (без виділення в окреме землеволодіння) на території Меджибізької селищної та Требуховецької сільської ради Летичівського району Хмельницької області. – Хмельницький, 2013 р. // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області.

4. Паспорт об’єкта культурної спадщини «Пізньосередньовічне замчище «Ракочі» ХVІ ст.». – Хмельницький, 2015. – 23 с. // Архів Відділу охорони пам’яток історії і культури у Хмельницькій області. 5. Паспорт об’єкта культурної спадщини «Курганна група (2) біля с. Ставниця». – Хмельницький, 2016. – 10 с. // Архів Відділу охорони пам’яток історії і культури у Хмельницькій області. 6. Відділ охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області, ФОП Панчук В. В. Проект меж території, зон охорони та режимів їх використання пам’ятки археології «Курганна група (2)» з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (без виділення в окреме землеволодіння) на території Меджибізької селищної ради (на північний захід від с. Ставниця), Летичівського району, Хмельницької області. – Хмельницький, 2014 р. // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 7. Перелік пам’яток та об’єктів археології Хмельницької області // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 8. Кепін Д. В., Титова О. М. Охорона палеоприродної та археологічної спадщини [Монографія]. – К. : Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2015. – 152 с.

108

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Наталія Ганусевич м. Збараж ХРАМ П РЕСВЯ ТОЇ ТРІ Й ЦІ СМТ. МИ КУЛ И Н ЦІ В: І СТОРІ Я , БУДІ ВН И ЦТВО, ЗАН ЕП АД ТА П ОСТАН Н Я З РУЇН

Рис. 1. Південна сторона храму Пресвятої Трійці На основі комплексного й об’єктивного аналізу джерел та архівних матеріалів, проведено дослідження історії Микулинецького римо­католицького храму Пресвятої Трійці, обґрунто­ вано основні закономірності виникнення, занепаду і відродження парафії на фоні політичних, соціальних та культурних процесів містечка. Микулинецька римо­католицька парафія Пресвятої Трійці протягом довгого часу була центром релігійного і культурного життя віруючих латинського обряду, які проживали в містечку та на його околицях. До сьогодні в селищі збережено пізньобароковий храм, який є унікальним за своєю архітектурою. Згадки про місцевий римо­католицький храм зустрічаються ще під 1615 роком. Це був костел св. Анни, побудований шляхтою, який належав до Теребовлянського деканату Львів­ ської архідієцезії [13, с.218; 17, с.202; 7, с.144].

109

Але тут не згадується про те, чи була дана споруда парафіяльною, чи ні. Практично, від того часу, запроваджено тут систематичне душпастирство. Під час турецько­татарського нападу в 1619 році костел було знищено [17, с.205]. У 1677 році в містечку була каплиця, де працювали священики з сусідньої Кам’янець­Подільської дієцезії. [17, с.232­233]. Мешканці, які проживали в Микулинцях, скоріш за все, належали до парафії у селі Настасові – про це свідчать малі метричні

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

книги, в яких реєструвалися шлюби, народ­ ження, хрестини і смерть парафіян, що збереглися у костельному архіві [14, арк. 1; 22, арк. 98]. Настоятелем в Микулинцях до 1748 року був о. Станіслав Тилщинський. Його замінив о. Юрій Ракошевський (1748­1780), який одночас­ но вважався пробощем (настоятелем) у Вишнівчику та Золотниках і каноніком (священнослужитель, що входив до складу вищого духівництва) капітули в Кам’янець­ Подільському [20, арк. 2]. У 1760­1762 роках на парафії працювали монахи зі згромадження Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля [17, с.323; 19, с.67; 10, с.63].

2 жовтня 1761 року архієпископ Вацлав Єронім Сираковський (1699­1780) посвятив і встановив на новому місці наріжний камінь під будову костелу в Микулинцях [16, арк. 1]. Святиня була зведена польською магнаткою, власницею містечка – Людвігою Потоцькою, за проектом архітектора­аматора, родича Потоць­ кої, Августа Мошинського, який жив у Дрездені, а пізніше був радником польського короля Станіслава Августа з питань мистецтва [23, с.413; 8, с.117; 12, с.17]. Піклування фундаторки про своїх підданих та костел помітно із Фундаційного акту монастиря Отців Місіонерів: «Бачу як старий парафіяльний костел служить для христи­ янської науки… Тому я, Людвіга з Мніхів Потоцька, від того дня, коли посіла «Мику­ линецькі добра», побачивши старий, щуплий, дерев’яний, бідно оздоблений костел, поста­ новила собі побудувати в іншому місці нову, кам’яну святиню на віки вічні та красиво її оздобити… Щоб я, мої піддані та парафіяни могли отримувати християнську науку [16, арк.

2]». Микулинецький храм споруджений за зразком Дрезденського двірцевого католиць­ кого костелу (katholische Hofkirche), побудо­ ваного ще в 1739 році видатним архітектором Джатано Чавареллі, хоч прямого наслідування не спостерігається [9, с.147; 21, с.54]. В 1779 році будову святині з п’ятьма вівтарями було закінчено і архієпископ Львів­ ської архідієцезії Вацлав Єронім Сираковський 5 вересня посвятив її під покровом Пресвятої Трійці [3; 12, с.17]. Троїцький костел у Микулинцях – одна з найкращих і оригінальних пам’яток епохи пізнього бароко. Костел орієнтований з півночі на південь (рис. 1). Це, мабуть, пов’язано з тим,

110

Рис. 2. Головний фасад храму що його розмістили на одній осі з комплексом Микулинецького палацу, ще одною пам’яткою архітектури XVIII ст. [5, с.30]. Костел це тринефова базиліка з півкруглим трьохярусним деамбулаторієм. Високий центральний неф з нижчими боковими і двоярусними обходами присвітерію творять пірамідальний силует. В стрільчату структуру фасаду вкомпонована дзвіниця. Довжина храму складає 42 метри, ширина – 30 метрів. Для будівництва використовували ламаний камінь (для фунда­ менту і нижньої частини мурів) та дрібну барокову цеглу. Ззовні він весь поштукатурений [21, с.56], (рис. 2). Фасад розчленований поярусними антам­ блементами і по вертикалі півколонами дорійського, іонійського і коринфського орде­ рів. У нижньому ряді – сім осей, у другому – три, у третьому найвищому, що набирає форму вежі – теж три. Артикуляція доповнена за допомогою півколон, зі збереженням на­ ступного порядку: тосканського, іонічного і композитного. Кожен з рядів замкнений поламаним карнизом. Бічні виступи другого ряду вирізнені з масиву костелу. Третій ряд

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

архітектурно опрацьований з трьох сторін та опертий на виступ карнизу [4, с.42­43]. В середній частині нижнього ряду, окресленою лінією овалу, на осі вміщено портал у вигляді арки, а над ним вікно. На другій осі – вікно з красивим надвіконником, а в крайніх осях – аркові ніші. При вході, до корпусу костелу примикають півовальний присінок та дві квадратних кімнати – по боках, відділені від бічних нефів. Над присінком – невелике приміщення, з’єднане з хорами, вище – дві кімнати у вежі [21, с.56]. Під головним нефом – велика прямокутна крипта, перекрита півкруглим хрестовидним склепінням; під бічними нефами – по три менших крипти; вхід до крипт – з присінка [21, с.57; 14, арк. 2]. Фасад костелу є ширшим від корпусу, підкреслений випуклою лінією. Він деко­ рований різьбленими з каменю скульптурами святих, які частково розміщені в нішах, а також декоративними кам’яними вазами і ліхтарями. Ось як розміщені різьблені кам’яні фігури на фасаді: в нішах нижнього ярусу – євангелисти Іван, Лука, Марко, Матвій, апостоли Павло і Петро (на крайніх осях нижнього ряду); в нішах другого ярусу – Святий Вінцентій Поль та Святий Вацлав; в нішах третього ярусу – святі Анна та Йоахім [21, с.58]. Можливо у виготовленні кам’яних скульптур брав участь микулинецький різьбяр Ян Чорний, який жив і працював у другій половині XVIII століття. Дах над головним невом – ламаний, над апсидою переходить в наметовий; над бічними нефами і обходом – спадаючий, покритий бляхою. Вежа зроблена у формі дзвону, над яким розміщений хрест [4, с.42­43]. Артикуляція стін головної нави виконана за допомогою чотирьох величезних півколон, на які спирається основа склепіння. Середній неф костелу в центральній частині перекритий хрестовидним склепінням, а по торцях – чвертьсферичним з розпалубками. Хрестовид­ ним склепінням також перекриті бокові нефи і крипти, а обхід присвітерію має півциркулярне склепіння з розпалубками. Головний неф з’єд­ наний з бічними високими аркадами, архі­ вольти яких спираються на виступи карнизу і з внутрішньої сторони охоплені парами псевдо­ піастрів [21, с.56]. У бічних нефах артикуляція обмежена до псевдопіастрів, що утворюють проходи. Висота центрального нефу – 18 метрів, а бічних – по 9 метрів. За присвітерієм,

111

Рис. 3. Головний вівтар в центральній наві храму відділеним від головного нефу дерев’яними балясинами, та на продовженні бічних нефів у двокімнатному обході навколо апсиди виділено приміщення захристії та скарбія. Вище над ними розміщено коляторське ложе, яке відкривається на внутрішню частину апсиди і бічні нефи. У пресвітерії та головному нефі стоять десять високих колон – чотири примикають до стовпів, а шість – до стін. Над колонами простягається широкий карниз, по якому можна ходити. Підлога в костелі вимощена кам’яною плиткою [4, с.43]. В середній частині нижнього ярусу, замальованій лінією овалу, яка підкреслює форму присінка, на осі розміщено портал півкруглого викрою, а над ним – вікно. На крайніх осях середньої частини півкруглі ніші замкнені хемісферично. У вгнутих частинах, що відповідають бічним нефам – півкруглі портали, над якими розміщені вікна. Вікна – прямокутні, вгорі замкнені півколом, а на обході – півкруглі, розміщені в два ряди. На осі другого ярусу – вікно з хвилястим надві­ конником, а по краях півкруглі ніші. На осі верхнього ярусу – вікна, які виходять на

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

балкони. Коляторське ложе з’єднане з пре­ світерієм та бічними навами віконними отворами, в яких є балюстради з мотивами плетенки [21, с.57]. Приміщення для музичного хору вбудоване в південну апсиду у формі одноаркової три­ буни, що переходить у подвійні тосканські пілястри, поставлені на цоколях для підтримки масивного парапету. До хору ведуть круглі сходи у товщині муру зі східної крипти. Стеля склепіння декорована орнаментом із дрібними зірками. Всі фігури пофарбовані однотонно в біло­кремовий колір. На стінах намальовано дванадцять хрестів, біля яких висять поодинокі залізні ліхтарики [14, арк. 5; 21, с.57]. Головний вівтар, розміщений на кам’яній основі, був різьблений з дерева і прикрашений бароковими скульптурами. Над ним, по центрі, один над одним – образи Святої Трійці та Святого Миколая, вище напис “Et Hi Tres Unum Sunt” – «І троє стали одним», над яким голуб, що символізує Святого Духа. По двох боках від вівтаря – різьблені фігури єпископів Вацлава і Зигмунта, а над ними – два ангели та алего­ ричні фігури. По боках вівтаря, на стіні апсиди, на оздоблених виступах розміщувалися дере­ в’яні фігури таких святих: Анни, єпископа, Флоріана та Йоахіма. Вище над дверима, що ведуть до захристії записані дві головні заповіді любові на латинській мові –“Ama Deum Super Omnia” та “Ama Fratrem Tuum Sicut Te Ipsum”, що перекладаються відпо­ відно – «Люби Господа Бога усі своїм єством» і «Люби Ближнього свого, як самого себе» (рис. 3). Біля північно­західної нави розміщувався вівтар Матері Божої, біля північно­східної – Найсвятішого Серця Ісусового, біля західної та східної стіни – відповідно вівтарі Святих Йосифа та Антонія. Вівтар Матері Божої розташований на високому цоколі. Він закінчувався декораційно вирізаним щитом. В основі – фігура Непорочної Матері Божої; вище – ікона; по боках – дві різьблені фігури святих [21, с.59; 14, арк. 5]. Вівтар Найсвятішого Серця Ісуса за своєю архітектурою та декором аналогічний до попе­ реднього: в основі – фігура Найсвятішого Сер­ ця Ісуса, по боках – алегоричні фігури, а над ними образ «Стигматизація Святого Франциска». Вівтарі Святих Йосифа і Антонія – дерев’яні, з образами патронів та різьбленими

ангелами. Амвона – дерев’яна, багатопрофільована, з’єднана зі сходами. На ній розташовані чотири фігури Євангелистів та барельєфи Отців Церкви, вище над ними – дві скрижалі, бальдахім та ангели, які підтримували фігуру Chrystus Salwator (Воскреслого Ісуса з хрестом в руках) [5, с.34; 14, арк. 6], (рис. 4). На хорах був орган, що складався з клавіатури і дванадцяти реєстрів. Ідея необарокового проекту органу належить фірмі Gebruder Rager (1900 р.). В 1928 році Юзеф Курочка з Теребовлі доповнив його новими музичними трубками з Чехословаччини [21, с.59]. В костелі було шість конфесіоналів: три – дерев’яних великих і три переносних. Хрестильниця зроблена з каменю та прикрита мідним казанком і кришкою з дерева. Шіст­ надцять дубових лавок розміщувались по правій і лівій сторонах головного нефу [14, арк.

7]. Слід згадати про феретрони: а) з різьб­ леними фігурами Непорочної Матері Божої, Найсвятішого Серця Ісусового, Дитятка Ісус, Святого Антонія і Святої Терези; б) з іконами

112

Рис. 4. Амвон в центральній наві храму

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 5. Пам’ятна дошка при вході Матері Божої, Святого Антонія, Святої Трійці і Непорочної Матері Божої. При вході до костелу є епітафічна таблиця Людвіги Потоцької з роду Мніхів із чорного мармуру, де є напис: “LUDWIKA | Józefa Wandalina Mnischa [sie] | Marszałka W(ielkiego) K(oronnego) po tym Kaszt(elana) Krak(owskiego) y | Tarłowny córka | Józefa na Xiestw(ie) Zbaraz(kim) Potockiego | Hetmana W(ielkiego) K(oronnego) y Kasztelana Krak(owskiego) | MAŁŻONKA kosciołów, sierot y ubogich | Dobroczynna Matka | Po 30:letnim stanie | w 74 R(oku) wieku swego, Dnia 2:Sier(pnia) 1785 | w Dobrach swoich Krasiczyn | ZMARŁA | Westchnienia miłosiernego za siebie grzeszną błaga” [12, с.18]. Даний напис перекладається так: «Людвіга, дочка Юзефа Мніха, маршала Великого Коронного Війська, а після того Каштеляна Краківського; дружина Юзефа, Потоцького, управителя Збаразького, гетьмана Великого Коронного Війська, Каштеляна Краківського; доброчинна матір костелів, сиріт і вбогих; після 30­тилітнього вдовування, у віці 74 років, дня 2 серпня 1785 року померла. Милосердного зітхання за себе грішна благає» (рис. 5). Наверху, над хорами, була бібліотека, яка містила книги польською, латинською і французькою мовами.

113

З південно­західної частини муру виростає дзвіниця з трьома арками. У ній були розміщені чотири дзвони: 1) вагою 370 кг, вилитий в 1928 році у ливарні братів Швидзинських у Тернополі; 2) вагою 191 кг; 3) вагою 65 кг; 4) вагою 33 кг [21, с.59]. Ось що про святиню пише історик Леон Городиський: «Микулинецький парафіяльний костел Святої Трійці – одна з найкращих і найоригінальніших пам’яток епохи пізнього бароко. Як і дрезденський, він піднімається на видовженому прямокутнику, замкнутому з двох вузьких сторін півкругами. Фасад, багато оздоблений барокковими елементами з пишними деталями, завершується невеликим куполом у вигляді намету” [2, с.204].

20 жовтня 1779 року у Відні, за дозволом імператора Йосифа ІІ та згодою архієпископа Вацлава Єроніма Сираковського парафію в Микулинцях знову надано для душпастирства згромадженню Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля [24, с.170].

16 червня 1799 року костел у Микулинцях був пошкоджений бурею [21, с.55]. Отже, ми розглянули передумови зародження Микулинецької римо­католицької парафії Пресвятої Трійці, ознайомилися з історією будівництва костелу, особливостями його архітектури, дали характеристику вівтарів і декору споруди. З вищезгаданого видно, що одним із помітних явищ релігійного життя Микулинців другої половини ХVІІІ ст. було будівництво костелу в стилі пізнього бароко, який став осередком суспільного і культурно­ релігійного життя місцевої спільноти латин­ ського обряду. Це було закономірним відоб­ раженням об’єктивних процесів зародження та розвитку римо­католицьких громад в Австрії, під владою якої перебувало містечко та доброчинної діяльності польської магнатки Людвіги Потоцької. Важливою особою в історії спільноти був о. Ян Нєдзєльський. Саме він 26 листопада 1938 року описав парафіяльний, бенефіціяльний та фундаційний інвентарі, які для нас є важ­ ливими джерелами. Також він під час Другої світової війни чимало зробив, заступаючись перед окупаційною владою за кожного мешканця містечка [18, с.61]. Внаслідок про­ цесів репатріації у 1945 році в селищі залишилась лише четверта частина поляків, внаслідок чого значно зменшилася кількість парафіян. Протягом 1946­1985 років храм ви­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

користовували як склад для військового гарнізону, меблів, солі, збіжжя, овочів та фрук­ тів [12, с.18]. Саме тоді святиня зазнала значних пошкоджень, руйнувань та грабежів. З 1950 року споруду призначено для складу солі, яку використовували для посипання доріг. Це стало причиною величезних руйнувань, особ­ ливо правого бічного нефу. Через високу вологість всередині споруди утворилася вели­ чезна брила солі, яку розбивали динамітом, внаслідок чого повилітали шиби з вікон [15, арк. 4; 1]. Протягом 1966­1979 років меблева фабрика використовувала святиню як склад для меблів. Тоді вікна закрили дошками. Ніхто навіть не думав про те, щоб костел врятувати від руйнування, попри те, що він мав велику цін­ ність, як пам’ятка архітектури [12, с.18]. З 1985 року почалася так звана “пере­ будова”, що призвела до розпаду СРСР. В державі помалу відроджувалося релігійне жит­ тя, хоча і не без перешкод зі сторони влади. Однак, радянський уряд хотів показати світовій громадськості, що в країні дозволена релігія, а її прихильники не переслідуються. Була спроба відіслати лист до М. Горбачова – з Польщі від імені Казимира Ключника (помер в 1994 р.), котрий жив у Польщі (47­220 Кендзєжін­Кожлє, вул. П’ястовська, 41). В листі автор писав: «Ми, колишні мешканці Микулинець, дозволяємо собі звернути увагу Михайла Горбачова на стан нашого костелу і прилеглого цвинтаря… Ми недавно відвіду­ вали нашу Батьківщину. На святині поміщена металева таблиця з написом «Пам’ятка архі­ тектури. Охороняється державою». А як на­ справді реалізовується ця опіка над пам’яткою архітектури? Покриття із правого бічного нефу та вежі зірвані. На балконах виросли кущі бу­ зини… (далі йде опис тодішнього стану спору­ ди ззовні та всередині, приміщення колишньо­ го монастиря та цвинтару). Ми маємо сміли­ вість припустити, що в межах відновлення свободи та демократизації в Радянському Сою­ зі віднайдеться добра воля для релігійних лю­ дей. Ми звертаємося з проханням до найвищої керівної особи в СРСР про передачу споруди організації Римо­католицької церкви…» [5, с.74].

29 липня 1989 року зруйновану святиню було передано римо­католицькій парафії. По­ чалися роботи по відбудові споруди: приби­ рання прилеглої території, ремонт всередині та ззовні приміщення (нижню частину). Всі

114

роботи велись самими парафіянами. Через деякий час влада передала Марії Сигнатович реєстраційний документ Микули­ нецької римо­католицької парафії: «Довідка видана про те, що 29.12.1989 р. зареєстровані виконавчий орган і ревізійна комісія релігій­ ного товариства РКЦ смт. Микулинці Теребов­ лянського району».

16 січня 1991 року Папа Римський Іоан Павло ІІ призначив єпископа Мар’яна Явор­ ського архієпископом Львівської архідієцезії, суфраганами (єпископами­помічниками) – о. Рафала Кирницького та о. Маркіяна Тро­ фим’яка, ординарієм Кам’янець­Подільським – о. Яна Ольшанського, ординарієм Житомир­ ським – о. Яна Пурвінського. Їх було висвячено 2 березня 1991 року у Львові. З того часу настоятелем Микулинецької римо­католицької парафії став о. Міхал Яворський. В другій половині червня 1991 року о. Болеслав Губала привіз сюди сестер зі згромадження Непорочного Зачаття Найсвя­ тішої Діви Марії (непорочниці) – с. Ірену Джост та с. Юлію Подлесь. Вони поселилися в одній із кімнат колишнього монастиря. Сестри почали проводити уроки катехизму для дітей та молоді при костелах в Микулинцях та Струсові [12, с.18; 15, арк. 6].

4 серпня 1991 року спільноту очолив новий настоятель – о.­прелат Ян Кшисько. Він запри­ ятелював з греко­католицьким священиком Іваном Збаражчуком. Розпочалися роботи щодо відбудови святині. Все частіше до костелу почали приходити греко­католики і православні жителі містечка [6, арк. 24]. В тому самому році Львівський філіал Українського спеціального науково­реставра­ ційного проектного інституту “Укрпроект­ рестав­рація” виконав проект реставрації даної пам’ятки архітектури. Головним архітектором та автором проекту був З. Р. Лагуш.

21 серпня до Микулинець приїхав о. Міхал Яворський – тодішній декан. Він привіз із собою майстрів для ремонту даху над свя­ тинею. Новий етап в житті парафії розпочався з липня 1993 року. Саме тоді настоятелем став о.­ магістр Петро Бжеський (1966 р.н.) [12, с.18]. Завдяки співпраці із віруючими римо­ католиками з Люксембурга, котрих порекомен­ дував о. Генрі Хамус, вдалося протягом 1996­ 1999 років відбудувати святиню. Люксем­ бурзька парафія та члени організації „Entraide d‘Eglise” допомагали фінансувати всю роботу

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

на будівництві [5, с.79; 11]. У газеті “Luxemburger Wort Samstag” від 17 травня 1997 року є опис стану споруди Микулинецького костелу Аушуге Бреффена: «На даний час дах храму відновлений, а вежа збудована наново. Ми надіємось, що в цьому році зможемо закінчити реставрацію фасаду» [5, с.80; 11]. Протягом квітня­жовтня 1999 року всере­ дині святині проведено ремонт: поштукатурено та побілено стіни, поставлено нові дубові лавки, зроблено дерев’яне підвищення пресві­

терію, встановлено мікрофони і колонки та викладено плитку на підлозі. 25 жовтня 2000 року архієпископ Мар’ян Яворський освятив вівтарі всередині святині. Микулинецька римо­католицька парафія Пресвятої Трійці і надалі відіграє важливу роль у суспільному і культурно­релігійному житті містечка та його околиць. Вона сприяє поглибленню моральних чеснот парафіян, їх консолідації, дотриманню основних норм толерантності, віротерпимості, поваги.

Список використаних джерел: 1. Василик Н. О состоянии арендуемого помещения костела в Микулинцах, 11.08.1966 // Архів відділу Архітектури в Тернополі (далі АВАвТ) – папка “Микулинці” – 1966. 2. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис­ путівник – Львів: Каменяр, 1998. – 294 с. 3. Гулько Л., Негребецький Б. Коли ще не було Тернополя: Микулинцям – 900 // Тернопіль Вечірній. – 1996. – 14 вересня. 4. Історія міст і сіл Теребовлянщини / Смалига М., Кушнерик Г., Ковальчук М., Михайлюк Д. – Тернопіль: Збруч, 1997. – 541 с. 5. Сивак О. О. Історія Микулинецької римо­католицької парафії Пресвятої Трійці: минуле і сучасність./Дипломна робота /наук.кер. Буяк Б.Б. – Тернопіль, 2007. – 125 с. 6. Фройнд Яніна. Минуле католицької та православної церков у Микулинцях (рукопис) // Архів Микулинецької римо­католицької парафії Пресвятої Трійці (далі – АМП). – Mikulińce, 1999. – Арк. 25. 7. Abraham W. Początki arcybiskupstwa łacińskiego we Lwowie. – Lwów: Wyd­wo Narodowe, 1909. – 329 s. 8. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, Województwo ruskie, Ziemia Halicka i Lwowska: W VII t. – Wrocław­ Warszawa­Kraków: Bernardinum, 1995. – T. VII. – 487 s. 9. Czolowski A., Janusz B. Przeszlosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego. – Tarnopol: Wyd­wo Tarnopolia, 1926. – 386 s. 10. Flaga J. Działalność duszpasterska zakonów w drugiej połowie XVIII w. 1767­1772. Lublin: Misionarz, 1986. – 472 s. 11. Georges М. Die Kirche von Mikulince wiederaufbauem // Luxemburger Wort. – 1997. – 17. Mai. 12. Hauser Z. Warownia nad Seretem // Spotkania z zabytkami. Kultura. Tradycje. Pamiatki. – 1998. – №10. – S. 17­18.

13. Heck K.J. Materiały Historyczne Tomasza Pirawskiego Relatio Status almae Archidioecesis Leopoliensis wydał Korneli Juliusz Heck: W IІІ t. – Lwów: Wyd­wo Narodowe, 1893. – T. II. – 459 s. 14. Inwentarz kościoła parafialnego ob. łac. w Mikulińcach, 26.XI. 1938 roku // Archiwum Archidiecezji Lwowskiej w Krakowie (далі – AALK). – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1938. – str. 33. 15. Jost I., Sygnatowicz M. Z dziejów Kościoła po wezwaniem Trójcy Świętej w Mikulińcach (rkps) // АМП. – Mikulińce, 1990­1991. – str. 8. 16. Kopia Aktu Fundacji Klasztoru Księży Misjonarzy w Mikulińcach // Archiwum Naszej Przeszłości w Krakowie. – Teczka Mikulińce, b.n.sygn. – Przemyśl, 1780. – str. 10. 17. Krętosz J. Organizacja archidiecezji lwowskiej obrządku łacińskiego od XV w. do 1772 roku. – Lublin: Misionarz, 1986. – 471 s. 18. Krzeszowski C. Łaskawy los. – Warszawa: ABC, 1992. – 37 s. 19. Księga Pamiątkowa trzechsetlecia Zgromadzenia Księży Misjonarzy (1625­17/IV 1926). – Kraków: Wyd­wo Księży Misjonarzy, 1926. – 690 s. 20. Litak S. Kościół łaciński w Rzeczypospolitej około 1772 roku. Struktury administracyjne. – Lublin: Misionarz, 1996. – 640 s.

21. Ostrowski J., Pencakowski P. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego: W Х t. / red. Ostrowski J. – Kraków: Wyd­wo K.Wyszyńskiego, 1996. – T. IV. – 612 s. 22. Schematismus Archidiocesis Leopoliensis ritus latini // AALK. – Leopoli, 1878, str. 134. 23. Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich: W X t. / red. Chlebowskiego B., Walewskiego W., Sulimierskiego F. – Warszawa: Slawinum, 1885. – T. VI. – 625 s. 24. Urban W. Szkice z dziejów archidiecezji lwowskiej i jej duszpasterstwa. – Rzym: Roma University Press, 1964. – 395 s.

Summary. On the basis of complex and objective analysis of sources and archived materials, a study of a history of Mykulynetska Roman Catholic temple is undertaken of the Holy Trinity was conducted, the basic laws of origin, decline and revival of the parish were substantiated on the background of political, social and cultural processes of a town.

115

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Амелія Шамраєва м. Київ І СТОРИ Ч Н А П АМ’Я ТКА ХІ Х СТ. П ЕРЕЯ СЛ АВА-ХМЕЛ ЬН И ЦЬКОГО ЗА Ч АСІ В Т. Г. Ш ЕВЧ ЕН КА

У зв’язку з 202­річчям від дня народження Т. Г. Шевченка, розглядається садибний будинок власника А. О. Козачківського у місті Переяславі­Хмельницькому Київської області, пов’язаний з ім’ям поета, нині – Державний історичний музей – пам’ятка історії ХІХ ст. Пам’ятка історії першої половини ХІХ ст. – колишній садибний будинок розташований в історичній місцевості Переяслава­Хмельниць­ кого по Шевченка Т. Г. (колишній Троїцькій) вулиці впродовж ХІХ ст. належав міському лікарю А. О. Козачківському, був одним з перших власних житлових будинків середнього прошарку верств населення. За планувальним вирішенням і зовнішнім виглядом нагадує житлові будівлі першої чверті ХІХ ст., спорудженні за типовими «проектами фасадів житлових будинків по затвердженим зразкам, дозволених будувати в повітових містах Київської губернії» [1]. Будівля дерев’яна в пізньому класичному стилі тинькована на цегляному цоколі, одно­ поверхова прямокутна в плані, перекрита високим чотирисхилим залізним дахом, на підвалі в лівому крилі будівлі. Витягнута по вісі південний захід – північний схід, по го­ ловному фасаду, що виходить на вул. Шев­ ченка. Головний симетричний фасад відіграє головну роль у сприйняття композиції будівлі. В центрі його розташовано головний вхід зі скляним ганком зі сходами. В будівлі, окрім

Рис. 1. Будинок Історичного музею (Будинок А. О. Козачківського) у м. Переяславі­ Хмельницькому. Фото 2004 р. Гончара О. Л.

116

головного входу, збереглися добудовані під час реконструкції 1920­1930 рр. входи з піддашшям по кутах головного та один кутовий – на північному фасадах. Вікна фасаду прямокутні, оздоблені лиштвами Головний фасад його – ліве крило має відкриту терасу з піддашшям на дерев’яних стовпчиках. Будівля неодноразово зазнавала реконструк­ цій, ремонтувалась у зв’язку із зміною його призначення. Значний ремонт пам’ятки про­ ведено на початку 1940­х і в середині 1950­х рр., в результаті яких було змінене внутрішнє планування й добудови, проте зберіглася загальна первісна композиція типового місь­ кого садибного будинку початку ХІХ ст. Архітектура будинку сполучає компози­ ційну класичну структуру й елементи декору народного зодчества ХІХ – початку ХХ ст. Пам’ятку історії прийнято рахувати будів­ лею 1820­х рр., тобто доби пізнього класицизму, хоча вигляд будівлі було сфор­ мовано значно пізніше. Загальний вигляд са­ диб­ного будинку, в якому у різні часи перебував поет Тарас Шевченко, дійшов до нас з малочислених поодиноких фото й репро­ дукцій, як – будівля, перепланованої й пристосованої в середині ХХ ст. до потреб міського краєзнавчого, а згодом Переяслав­ Хмельницького історичного музею державного значення. На початку ХІХ ст. Переяслав дістає регулярне планування. У першій чверті ХІХ ст. в місті прокладаються прямі впорядковані ву­ лиці. Ширина їх і перспектива, протяжність кварталів добре пов’язані із загальним мас­ штабом міста. Надзвичайно цікавою і позитив­ ною особливістю планування міста є прокла­ дання вулиць з урахуванням існуючих мону­ ментальних споруд, які вдало вписалися в загальний архітектурний ансамбль міста. У центрі Міського форштадту знаходилась Базарна площа, обмежена вулицями Базарною,

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Головною трактовою, Монастирською і Бур­ сацькою. Самим невпорядкованим районом Переяслава була північно­західна частина міста з кривими незабрукованими вулицями, так званий Закиєвобрамський форштадт. До цього району прилягало урочище «Солонці». Зі сходу на захід проходила єдина забрукована вулиця цього району Ярмаркова [2, с.84­85]. Надзвичайно типовою для Переяслава се­ редини ХІХ ст. є малюнок Т. Г. Шевченка переяславської Старокиївської вулиці, де на першому плані видно будиночки, покриті со­ лом’яними дахами, а далі яскравим контрастом відокремлюється стрункий, чудовий силует Покровської церкви. У 1865 р. населення Переяслава складало до 10835 чоловік. Місто розширювалося і забудовувалося переважно дерев’яними будин­ ками із загальної кількості 1465 будинків тільки 11 були кам’яними, на прикладі забудови Московської вулиці [3, с.52]. Місто Переяслав, як повітове містечко наприкінці ХІХ ст. знаходилося в стані економічного застою, містобудівний вигляд з південного боку якого характеризується одно­ поверховою забудовою переважно дерев’яними та глинобитними будиночками під соло­ м’яними стріхами, відзначаються своєрідністю і мальовничістю. Позитивні якості планування ХІХ ст. були враховані при складанні генерального плану й розвитку міста у 1954 р. Над реконструкцією і благоустроїм Переяслава­Хмельницького пра­ цювали багато творчих архітекторів і кон­ структорів Київського облпроекту, співробіт­ ники Академії Архітектури УРСР і Академії Наук УРСР, наукові працівники ряду інших проектних організацій [4, с.7­9]. Переяслав­Хмельницький і в середині ХХ ст. являв собою невелике місто також пере­ важно з одноповерховою забудовою, з великою кількістю зелені. Планувальним і архітек­ турним центром його стала нова адміні­ стративна прямокутна в плані площа, через яку проходить головна магістраль міста – вулиця Т. Г. Шевченка. Вулиця Т. Г. Шевченка – одна з найдав­ ніших вулиць Переяслава­Хмельницького, є важливою композиційною віссю в регулярній планувальній класицистичній мережі міста. Пролягає нині по прямій, на розпланованій колишній вул. Бурсацькій, змінює свій напрям, наближаючись до річки Трубіж, є парадним

117

в’їздом у місто. Сучасну назву офіційно затверджено і пов’язано з ім’ям поета Тараса Григоровича Шевченка. Початкові садиби вулиці Шевченка приля­ гають до головного містобудівного вузла Переяслава, де концентрувались важливі архі­ тектурні домінанти міста. Архітектурне сере­ довище найближчого оточення сформоване у період бароко, але з сильним впливом російської архітектурної школи. На початку ХІХ ст. його представляли: Будинок архієрея з садом та іншими спорудами єпархіального відомства в одній огорожі разом з Возне­ сенською церквою і площею біля неї, де відбувалась Переяславська Рада, Воскресен­ ська церква, далі Преображенська і Покровська церкви, Надгробний пам’ятник фельдмаршала Вітгенштейна з міським садом, а на розі Базарної площі і Монастирської вулиці – по­ вітове казначейство й повітове училище. Унікальним об’єктом історичного середо­ вища даного кварталу є пам’ятка архітектури кінця ХVІІ ст. Вознесенський собор, спо­ руджений у 1695–1700 рр. гетьманом Іваном Мазепою [5, с.493]. Він входив до архітек­ турного ансамблю Вознесенського монастиря і мав спільні риси з дерев’яним народним зодчеством. У 1770–1776 рр. поблизу Возне­ сенського собору зведена триярусна дзвіниця, яка водночас замикає багату перспективу центральної площі. Ця дзвіниця після відбу­ дови її зруйнованого завершення, установки міського годинника­курантів і позолоченого шпилю стала певною вертикальною віссю міста, орієнтиром, який здалека вказує місцезнаходження центра й вулиці Шевченка, на якій під № 8 знаходиться історична пам’ятка початку ХІХ ст. – будівля сучасного Держав­ ного історичного музею ДІКЗ, розташованої на території колишньої приватної садиби А.О. Козачківського першої чверті ХІХ ст. Дослідження про формування української садиби початку ХІХ ст. ускладняються тим, що садиби були збудовані з дерева і тому майже не дійшли до нас. Вони відомі головним чином за описами, і не дають можливості судити про загальні плани садиби та вигляд будинку. Дерев’яних садибних будинків, спорудже­ них у першій половині ХІХ ст. в Україні, майже одиниці. Загальні типові риси в усіх регіонах Україні простежуються як у плануванні будівлі й організації використання окремих примі­ щень. Серед них – садибні будинки у самому

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

м. Переяславі, зокрема: будинок на вул. С. Оди­ нця, 23, де містився І­й Партійний Комітет Переяславщини; будинок на вул. Рози Люк­ сембург, де містився І­й міський Військомітет; будинок (?) Ісаєвича та згаданий Будинок А. О. Козачківського, в якому у різні часи перебував Т. Г. Шевченко. Усі ці споруди за планувальним вирішенням і загальному вигля­ ду є типовими зразками будівель – початку ХІХ ст. в Україні. Історія домоволодіння № 8, зокрема, садиб­ ного будинку А. О. Козачківського у м. Переяс­ лаві­Хмельницькому простежується з часу регулярного перепланування міста. На плані Переяслава, датованого 1810 роком (автори переяславський та полтавський губернські землеміри (?) Минькевич та (?) Надержин­ ський), з регулярною нарізкою кварталів, на місці розглядуваної садиби у кварталі, обме­ женого з парного боку вулицями Троїцькою (тепер Шевченко Т. Г. вулиця) і Базарною, та безіменним провулком (тепер провулок Музей­ ний), показано три садибні з малою забудовою земельні ділянки. До вул. Троїцькій приля­ гають вулиці Воскресенська і Набережна. На­ ріжна ділянка, що зрізана вулицею Базарною і Троїцькою, має майже трикутну конфігурацію, а дві інші ділянки з них мали правильну, близьку до квадрату, конфігурацію та майже однакову площу. Хто був власником згаданих садиб невідомо. По червоній лінії забудови Троїцькій вулиці на парному боці її більш велику земельну ділянку в першій чверті ХІХ ст. придбала під індивідуальну садибу родина Козачківських, які походили з духовного стану і були свя­ щенниками, викладачами семінарії, а також власниками цегельні [6, с.2]. Ймовірно у 1820­ті рр. на цій ділянці спо­ руджується комплекс садибного житлового будинку Козачківських. Проте, відсутність пові­ домлення про будівельні роботи в садибі та брак подальших планів земельних ділянок у досліджуваному кварталі й містобудівних планів Переяслава ХІХ ст., не дозволяють встановити дійсну дату зведення даного садибного будинку. У першій чверті ХІХ ст. спадкоємцем садиби й будинку стає А. О. Козачківський (1812–1889 рр.), якому на час побудови родин­ ного маєтку було лише вісім рочків, проте до кінця ХІХ ст. він стає єдиним власником цієї житлової садиби, тобто будинку, спорудженого його батьком Осипом Козачківським.

118

Таким чином, на початку ХІХ ст. фактичним замовником будинку на вул. Тро­ їцькій у Переяславі був О. Козачківський, а власником садиби й будинку на протязі майже всього ХІХ ст. і до своєї смерті був спадко­ ємець – його син Андрій Осипович Козач­ ківський, міський лікар у Переяславі, пізніше штаб­лікар і викладач медицини в Полтавській семінарії, близький приятель Т. Г. Шевченка, колишній власник його творів, який залишив спогади про нього [7, арк.223]. (А. О. Козачків­ ський був одружений на Козачківській Марії Степанівні (уродженої Созонович (1820­ 1905 рр.), вони мали онука А. Козачківського, який став заслуженим вчителем Казахської РСР) [8, с.409; 81]. У 1920–1930­ті рр. Репресована родина Козачківських змушена була виїхати до Таджикистану [9, арк.1]. У сформованому вигляді, на період першої чверті ХІХ – першої чверті ХХ ст., садиба по вул. Троїцькій являла собою характерний для Переяслава малоповерховий комплекс з житло­ вим дерев’яним будинком на цегельному цоколі, розташованому на подвір’ї з допоміж­ ними господарськими спорудами, оточеними садами, городами, що тягнулися аж до річки Трубіж. Отже, єдине мемуарне свідчення про відвідання Т. Г. Шевченком Переяслава у різні часи це – спогади самого власника будинку – міського лікаря А. О. Козачківського, які вказують про те, що в його будинку у м. Переяславі дійсно перебував Тарас Григоро­ вич. Шевченко у 1845 і 1859 роках [10, арк.191­ 192] і деякий час проживав там [11, с.2]. Час перебування з жовтня по грудень 1845 р. Т. Г. Шевченко знаходився на Переяславщині та у передмісті Переяслава чи у самому місті. Уперше Т. Г. Шевченко відвідав Переяслав у серпні 1845 р. Будучи за дору­ ченням Київської комісії для розбору Давніх актів, він мав об’їхати ряд районів Наддніп­ рянщини з метою фіксації пам’яток старовини. Перше перебування поета у місті було нетривалим. Він намалював церкву Петра й Павла та деякі інші пам’ятки архітектури. Тут він і зупинявся у свого приятеля А. О. Козачківського, з яким був знайомий з 1842 р. у Петербурзі. Тоді Шевченко відвідав села Трахтемирів, Монастирок, В’юнище, Андруші. Про ці подорожі він згадує у листі до А.О. Козачківського 1852 р., надісланого із заслання:

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

«Чи пам’ятаєте нашу з вами прогулянку в Андруші і за Дніпро в Монастирище на гору. Пригадайте той чудовий вечір, ту широку панораму, і посередині її довгу, широку фіалкову стрічку, а за стрічкою фіалковою блищить, наче з золота кований, Переяслав­ ський собор. Якась чудова, урочиста тиша. Пам’ятаєте ми довго не могли промовити й слова, …». Восени 1845 р. Т. Г. Шевченко за відряд­ женням Археографічної комісії приїздить до Переяслава вдруге. Цього разу він побув на Переяславщині набагато довше і знову оселився у будинку А. О. Козачківського. Час перебування у Переяславі для Шевченка був дуже творчим [12, с.92­93]. Тут у будинку він і написав свої видатні й безсмертні твори: «Наймичка» від 13 листопаду 1845 р. [13, с.270, 609], «Кавказ» від 18 листопаду 1845 р., присвячено Де­Бальмену Якову Петровичу (1813–1845) – знайомому Шевченка, росій­ ському художнику, офіцеру, який загинув на Кавказі під час походу Царського війська проти черкесів [14, с.284, 609]. Геніальний російський художник Ілля Репін намалював ілюстрацію «Прометей» до поеми з таким написом: «Памяти великого народного поэта Украины. И. Репин. 1908». Тут же Репін доклав автограф з поеми: «Споконвіку Прометея там орел карає» [15, с.91­93], «Єретик» від 22 листопаду 1845 р. [16, с.226, 603]. Вершиною творчості Шевченка цього періоду є написаний ним у Переяславі славнозвісний «Заповіт» від 25 грудня 1845 р. У виданні «Кобзаря» 1867 р. вірш надруковано під редакційною назвою «Заповіт», яка стала традиційною. У «Заповіті» Шевченко кличе народ до боротьби за визволення батьківщини від соціального і національного гноблення і в «Заповіті» просив: «І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом» [17, с.309,611]. У 1845 Шевченко зробив цінні та чудові малюнки (Вознесенський собор, Старокиївська вулиця, Покровська церква, Михайлівська цер­ ква, давній кам’яний хрест на р. Альті та ін.), ним описані археологічні та історичні пам’ятки міста. Шевченко дуже любив мальовничі краєвиди Переяслава – В’юнищі та Андруші.

119

Через багато років (14.04.1854 р.) в одному зі своїх листів із заслання до А.О. Кочачківського він писав: «Мені здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші». В Андрушах він написав ряд поетичних творів. Наприкінці листопада того ж 1845, під час капітального ремонту будинку, А. О. Козач­ ківський змушений був запросити свого друга Тараса Шевченко до маєтку пана С. Н. Самой­ лова у В’юнищі, [18, с.93], де поет створив свої видатні твори: «І мертвим, і живим, І ненародженим землякам моїм В Україні і не в Україні Моє дружнєє посланіє – В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Нема другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра» від 14 грудня 1845 р., с. В’юнище [19, с.289, 609]. «Маленькій Мар’яні» від 20 грудня 1845 – про сироту­наймичку, яку, за переказами, Тарас Шевченко зустрів у тому ж В’юнищах і подарував їй гроші на хустину [20, с.305, 610]. А у грудні 1845 р. Шевченко знову був у будинку А. О. Козачківського, де лікувався від недуги. Шевченко докладно описав археоло­ гічні пам’ятки передмістя Переяслава у 1845–1846 рр. У звіті Київської тимчасової комісії Шевченко пише: «Переяслав и его окрестности были б чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе… [21, с.91­93]. З приводу чого, Т. Г. Шевченко приводить давню легенду про переяславську княжну Домну. У легенді розповідається про те, що княжна загинула, обороняючись від нападаючих на неї ворогів, укріплення було зруйновано, чому й названо – Вибле, тобто вибуле. Про що «Виблу могилу» Шевченко згадує у поемі «Сон» («Гори мої високії друга половина 1847 р. Орська фор­ теця), в якій також згадує давній Переяслав: «Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

З Переяслава старого, З Виблої могили, Ще старішої …мов ті хмари, Що за Дніпром сіли» [22, с.354, 612]. Перебуваючи у далекому засланні в Орській фортеці, Шевченко часто згадує Переяслав, свого приятеля А. О. Козачківсь­ кого. Йому у другій половині 1747 він при­ святив повне ліризму вірш «А. О. Козачківсько­ му»: «Минають літа молодії, Минула доля, а надія В неволі знову за своє За мною знову лихо діє І серцю жалю завдає. А може, ще добро побачу? А може лихо переплачу? Води Дніпрової нап’юсь, На тебе, друже, подивлюсь, І, може, в тихій твоїй хаті Я буду знову розмовляти З тобою, друже мій» [23, с.369, 615]. У листуванні з ним поет тепло відзивається про Переяслав: «Живу, можно сказать, одними воспоминаниями…», писав Шевченко 16.07.1852 р., захоплений його мальовничою природою. Після заслання у 1857 р. Шевченко рветься на Україну. Але ця подорож здійснилася лише у червні 1859 р. У Переяславі він знову живе у Козачківського [24, с.91­93]. Це був останній приїзд Шевченка в Україну. 10­літнє заслання, солдатчина, переслідування царизму підірвали сили поета, і 26 квітня (10.03) 1861 р. він помер у повному розквіті таланту. Переяслав у першій половині ХІХ ст. відвідували й інші видатні діячі української та російської культури. Тут бував М. В. Гоголь. У 1812 р. на Переяславщині побував класик ук­ раїнської літератури І. П. Котляревський. З Пере­ яславщиною пов’язані імена історика В. Анто­ новича, письменників О. Стороженка, О. М. Го­ рького, великого композитора Михайла Глінки, першого ректора Київського університету М. Максимовича, та ін. Уродженці Переяславщини – академік В. Г. Заболотний, класик єврейської літератури – Шолом Алейхем [25, с.95, 105­106]. Таким чином, єдине з первісної забудови Козачківських – житловий будинок був збе­ режений як об’єкт, який несе в собі цінну інформацію про перебування в ньому поета

120

Т. Г. Шевченка. Будинок майже зберіг свій архітектурний вигляд, отриманий при його будівництві у першій чверті ХІХ ст., а в інтер’єрі зберіглася змінена планувальна структура першої половини ХХ ст. На сучасному фото 2004 року будинок не вражає величчю та архітектурними формами, проте він справляє почуття простоти і худож­ ньої завершеності з центральним входом­ган­ ком зі сходами. Вигляд його мальовничий і справляє почуття типового українського житла (рис. 1). У 1953 перед будинком на гранітному постаменті установлено бронзове погруддя поета (автори: скульптор О. П. Олійник, архі­ тектор М. К. Вронський). У 1954 на стіні головного фасаду будинку – меморіальну дошку [26, с.250]. У 1958 р. в музеї створено дві чудові «Шевченківські кімнати». Тут зберігаються його твори різних років видання, зокрема, перше видання «Кобзаря», переписане від руки на Переяславщині у 1844 р., а також акварелі за авторством Тараса Шевченка, написані ним у цих краях та багато інших речей [27, с.3]. Давній планувально­просторовий елемент це – подвір’я садиби. Подвір’я складається з головного комплексу – Державного історичного музею та комплексу допоміжних господарських (службових) споруд. Сама будівля музею органічно вписана в оточуючий ландшафт історичного середовища міста. Територія садиби добре благоустроєна й впорядкована, з квітниками, скульптурою, викопаною за мотивами творів славетного поета Тараса Шевченка. Ландшафтне оточення старого будинку зберіглося за часів переяславського лікаря А. О. Козачківського. Будівля стоїть серед акації, що шумують біля парканів, посаджені ще власником садиби. Так, в листі до А. О. Козачківського із заслання Тарас Шевченко згадує про те, як його переяславський приятель восени 1845 сажав біля паркана свого будинку дерева. Шевченко з хвилюванням згадує про це і просить написати йому, чи великі виросли ці дерева [28, с.10­12]. Таким чином, пам’ятка історії ХІХ ст. – Переяслав­Хмельницький садибний будинок міського лікаря А. О. Козачківського, який зв’язаний з іменем великого народного поета Тараса Григоровича Шевченка, є – типовим зразком житлової архітектури періоду пізнього російського класицизму в Україні.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. ДАКО, ф.Р­1542, оп.1, спр.2803. 2. Переяслав­Хмельницкий и его исторические памятники. – К., Издательство АН Украинской ССР, 1954. 3. Грабовский И. А., Днестров И. Н. Переяслав­Хмельницкий. Под ред. И. А. Грабовского. – К., Издательство АА Украинской ССР, 1954. 4. Гурський В. Забудова Центральної площі в Переяслав­Хмельницькому. //Архітектура і будівництво, ­ К., 1954, №1. 5.Костомаров Н.И. Поездка в Переяслав. Исторический вестник. Том 22. – К., 1885. 6. Набок Л.М. Історична довідка по будинку історичного музею в Переяславі­Хмельницькому, 2004. (Рукопис). 7. ЦДАВОВУУ, ф.166, оп.1, спр.223. 8. Тарас Шевченко. Альбом 1839­1843 років. Мистецька спадщина. Том перший. 1830­1847. Книга друга. – К., Вид. АН Української РСР, 1961; Тарас Шевченко. Мистецька спадщина. Том другий. 1847­1850.

– К., 1963. 9. Набок Л. М. Історична довідка по будинку історичного музею в Переяславі­ Хмельницькому. 2004. 10. ДАКО, там само, оп.16, спр.184. 11.Андрєєв К., Історичний музей в Переяславі­Хмельницькому. Радянське мистецтво, 1953, №39, 16 вересня. 12. Сікорський М. І., Швидкий Д. Т. На землі Переяславській. – К., «Наукова думка», 1971. 13. Тарас Шевченко. Кобзар.

– К., 1985. 14. Тарас Шевченко. Там само. 15. Переяслав­Хмельницкий и его исторические памятники. – К., 1954. 16. Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1985. Там само. 17. Тарас Шевченко. Там само. 18. Сікорський М. І., Швидкий Д. Т. На землі Переяславській. – К., 1971. 19.Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1985. 20. Тарас Шевченко, Там само. 21. Переяслав­Хмельницкий и его исторические памятники. – К., 1954. 22. Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1985. 23. Тарас Шевченко. Там само. 24. Переяслав­Хмельницкий и его исторические памятники. – К., 1954. 26. Сікорський М. І., Швидкий Д. Т. На землі Переяславській. – К., 1971. 27. Памятники истории и культуры Украинской ССР. // Каталог­справочник. – К., «Наукова думка», 1987. 28. Шкулета В. Шевченківська кімната в державному історичному музеї. Радянська Україна, 1958, №71, 26 березня. 29. Цюпа І. На землі Переяславській. Україна, ­ К., 1953, №6.

Summary. In honor of the 202nd Anniversary of the birth of T. Shevchenko, considered the manor house of the owner A. Kozachkivskiy in Pereyaslav­Khmelnytsky Kyiv region and associated with the name of the poet, now ­ the State Historical Museum ­ a monument of history of the nineteenth century.

* * * Амелія Шамраєва м. Київ БУДИ Н ОК З МЕЗОН І Н ОМ В ЦЕН ТРІ КИ ЄВА Н А КОЗИ Н ОМУ БОЛ ОТІ ЗА Ч АСУ Т. Г. Ш ЕВЧ ЕН КА

У зв’язку з 202­річчям від дня народження Т.Г. Шевченка, розглядається будинок чиновника І.І. Житницького в центрі Києві, пов'язаний з ім’ям поета, нині – Літературно­меморіальний будинок­музей Т.Г. Шевченка за найновішими дослідженнями. Згідно з даними найновіших досліджень, даний об’єкт охоплює більше 180­річний історичний період, коли у 1833–1835­тих роках в центрі Києві на Козиному болоті (тепер Тараса Шевченка провулок, 8), київський чиновник «Головного Вартування Армії» 14 кл. І. І. Житницький у 1835 році заклав перший зруб в основу нині діючого Літературно­ меморіального будинку­музею Тараса Шев­ ченка, коли фактично не існувало чіткої межі вулиці.

121

Будинок­музей розташований в межах найдавнішої давньоруської частині Києва – міста Ярослава в період його княжіння (1017–1054 рр.). Житлова забудова Києва впро­ довж першої половини ХІХ ст. здійснювалась за типовими проектами садибних ділянок, складеними міськими архітекторами і відповідно до типових проектів – фасадів житлових будинків, 1809–1812 рр. Житлову забудову провулку на початку ХІХ ст. складали одноповерхові переважно дерев’яні будинки.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 1. Вид на Софійський ансамбль із Старокиївського валу. До перепланування в 1833 році арх. Л. Станзані Козиноболотної вулиці (тепер пров. Тараса Шевченка). (Літографія). ДНАББ, Архітектура Радянської України (АРУ). – К., 1938, №­4­5. – С. 20­21. Внаслідок чого, садибні будівлі не створювали єдиного архітектурного цілого у забудові ву­ лиці Києва. Композиційним елементом зали­ шався один лише житловий будинок. Внаслідок чого типові проекти Києва отримали своєрідну художню трактовку До цього періоду і від­ носиться будівництво житлового будинку чиновника І. І. Житницького, в якому у 1846 році жив український поет і письменник Т. Г. Шевченко, на Козиному болоті вулиці в м. Києві, споруджений за типовим проектом, відмічений рисами періоду стилю ампіру. Дане історико­архівне дослідження дало змогу докладно простежити весь хід місто­ будівного розвитку формування забудови сади­ би з першої чверті ХІХ та початку ХХ ст. і архітектури будинку­музею Т. Г. Шевченка у 1920–1940­ті роки, та розширює коло видатних київських зодчих (Л. В. Станзані (1793–1872) у першій чверті ХІХ ст., П. Ф. Альошина (1881–1961), В. Г. Кричевського (1872–1952), та студентів­архітекторів В. Г. Заболотного (1898–1962), Ф. Т. Титаренка (?) та інших українських архітекторів у передвоєнний

122

період), які безпосередньо приймали участь у формуванні Літературно­меморіального будин­ ку­музею Т. Г. Шевченка в Києві, створеного за ініціативою та заходами Академії Наук УРСР від 10 листопада 1927 року [1, с. 4]. Цим і зумовлені хронологічні межі роботи, тобто – останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. Літературно­меморіальний будинок­музей Т. Г. Шевченка має видовжену конфігурацію, в рядовій забудові розташований перпендикуляр­ но по червоній лінії забудови провулку Т. Шевченка, 8­а. Тиловий фасад будинку звернений в бік садиби. Шевченка Тараса провулок (Старокиївський район) пролягає від Майдану Незалежності до Михайлівського провулку. Вперше згаданий як вул. Кози­ ноболотна 1834 р. (від місцевості Козине болото, де проходила вулиця). За генеральним планом від 17 січня 1833 року розпочалося перепланування та забудова Козиного болота. У 40­х роках ХІХ ст. з Софійської площі на Козине болото перенесено ринок і названо цю частину Торгом, Товкучим або Хрещатим базаром [2, арк. 293]. Згодом провулок існував

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

також під назвами вул. (пров.) Козинобо­ лотська, вул. Козине Болото. З 60­х років ХІХ ст. Козине болото – громадський осередок Києва, отримало назву Хрещатий майдан. У 1894 на прохання жителів вулиці, зокрема, гласного міського голови І. І. Житницького [3, с.

74] та за поданням київського губернатора вули­ цю перейменовано у 1894 на провулок Хре­ щатицький. Сучасна назва – з 1925 р. [4, с. 254]. Незалежності Майдан (Печерський і Старокиївський райони) виник у 1830­ті роки на місці Козиного болота, відомого за часів Київської Русі. Первісні назви: площа Хреща­ тик, Хрещатицька, площа Козине Болото, 1878–1919 – площа Думська (тому що посеред неї стояла споруда Міської думи, зруйнована у 1941 під час Другої світової війни), 1919–1935 – площа Радянська, 1935–1977 – площа Калініна (за ім’ям першого голови Верховної Ради СРСР Михайла Івановича Калі­ ніна), 1977–1991 – площа Жовтневої революції. Сучасна назва – з 1991, на честь проголошення Україною державної незалежності [5, с. 147]. За висловом ще у 2002 році українського вченого І. Т. Чернякова: Майдан Незалежності можна без перебільшення назвати «своєрідним римським форумом сучасного громадського життя столиці України» [6, арк.1]. У розглядуваний період, у 1834 році був затверджений особливий «Будівельний комі­ тет» та положення про устрій Києва. У 1837 році Микола І затвердив новий план Києва з нанесенням на нього нових частин і вулиць міста, призначених під забудову. Під нові квартали був розбитий весь пустир від Золотої брами і Старокиївських валів до р. Либеді [7, с.

20­21]. У 1830–1850­ті роки територію Старого Києва було переплановано, тоді ж сформу­ валася сучасна мережа вулиць, площ та провулків. Сучасний архітектурний вигляд місцевості сформувався у 1940­2000­ті роки. Споруди раннього часу були зруйновані під час Другої світової війни та остаточно ліквідовані в 1970­ті роки (частково залишилися на при­ леглих вулицях) [8, с. 50]. На підставі опису сучасників та архівних матеріалів, житла Києва на початку ХІХ ст. були майже дерев’яними, одноповерховими. В першій половині ХІХ ст. для заможної частини городян, наслідуючи столичним забудовникам, складались проекти особняків у стильових формах класичної архітектурної школи. До 1812 року житлова забудова Києва всіх частин

123

проводилась без попередніх міських планів. Основою для планування міста були історично­ створені дороги між окремими частинами Києва і на території кожної з них. Вулиці виникали в основному стихійно, забудову­ вались по мірі відводу садибних ділянок. В результаті цього житлові райони міста були хаотично забудовані та неблагоустроєні [9, с.

62]. У 1887 році був затверджений новий план міста, в якому вперше для Києва передбачалось створення завершених архітектурних ансам­ блів. Проект був складений міським інженером та землеміром Л. (?). Шмегельським, але архітектурно­планувальне рішення центральної частини належав петербурзькому архітектору В. І. Беретті (1781–1842), представнику росій­ ської архітектурної школи. Таким чином, житлову забудову Києва першої половини ХІХ ст. переважну більшість складали одно­ поверхові та дерев’яні будинки. У житлових будинках Києва нового типу, збудованих за типовими фасадами, склад приміщень відповідав сформованому на практиці житлу російської класичної архітектурної школи початку ХІХ ст. Російська класична школа кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. створила нові національні містобудівні прийоми, основані на принципах регулярності: Інтенсивне житлове освоєння місцевості почалось у першій чверті ХІХ ст., згідно з генпланом Києва 1833 року. Планування діля­ нок склалось в основному в першій половині ХІХ – початку ХХ ст. Історичний характер має незмінна ширина вулиці та щільна пери­ метральна її забудова. Майже всі будівлі провулку мають середню поверховість у 3­4 поверхи зведені наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в архітектурних формах так званого «київського цегляного стилю». Провулок Тараса Шевченка – одна з найвужчих вулиць Києва. Завдяки тому, що висота забудови в багатьох місцях дорівнює ширині вулиці, а інколи перевищує її, створюється враження замкненого архітектурного простору та «масштабною» і зручною для пішоходів [10, с.

331­332]. Таким чином. сучасна забудова провулку сформувалась на межі ХІХ–ХХ ст. в межах периметральної мережі. Самою ранньою, збереженою до наших днів будівлею є пам’ятка історії 1835 року – єдиний на вулиці дерев’яний будинок, колишній житловий будинок чиновника І. І. Житницько­ го, (нині № 8­а), в якому у 1846 році мешкав

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

поет Т. Г. Шевченко (нині – Київський літера­ турно­меморіальний будинок­музей Т.Г. Шевченка). Історія нового розпланування та забудови території садибної ділянки на пров. Т. Шевченка, 8­а простежується з часу, коли відповідно до плану Києва від 17 січня 1833 року, місцевість Козине болото отримала нове розпланування і розпочалось інтенсивне житлове освоєння її. Отже, 16 грудня 1833 року Тимчасовий комітет з улаштування м. Києва вперше розглядав «докладну записку» (від 7­го грудня) чиновника 14­го класу Івана Івановича Житницького, в якій він просив про відвід йому місця з видачою плану та фасаду для будівництва дерев’яного № 2 будинку поблизу Золотої брами [11, арк. 2­2зв.]. Чи реалізоване було І. І. Житницьким будівництво дерев’яного № 2 будинку в районі Золотої брами Києва невідомо. Майже через рік, 7 листопада 1834 року до Київського будівельного комітету звернулась дружина чиновника Ольга Олександрівна Житницька з проханням про дозвіл їй будів­ ництва будинку на власному її місці, відведеному по новоспланованій Коз’єму болоту вулиці та про затвердження плану й фасаду № 3 дерев’яного будинку, передба­ ченого до будівництва на цьому місці [12, арк.1]. 16 грудня 1834 вища посадова інстанція – Управління Київського, Поділь­ ського і Волинського генерал­губернатора (№ 15693) наклала на проектній документації беззаперечну резолюцію про дозвіл чиновниці Ользі Житницькій збудувати дерев’яний будинок № 3 на власному її місці, по затвердженим фасадом будівлі разом із планом місцевості по Коз’єму болоті вулиці [13, арк.7­ 7зв.] Таким чином, за висновком «Алфавіту» за 1934 рік, підтверджується той факт про будів­ ництво в тому ж році подружжям Іваном та Ольгою Житницькими дерев’яного будинку, але без вказаного адресу ділянки [14, арк.3зв.]. До нового розпланування вулиці Козиного болота (1833 р.) територія суміжних ділянок з ділянкою І. І. Житницького стихійно була забу­ дована садибами переважно одноповерховими дерев’яними будинками. Тоді ж вулиця набула хаотичне дрібне планування. Внаслідок нового житлового освоєння вулиці, хаотичні суміжні дрібні будинки опинилися за межами вулиці. Приватна вільна забудова місцевості Кози­ ного болота в Києві розпочинається справою,

124

коли на посаді міського архітектора працював архітектор П. А. Дубровський (1783–після 1837), який за участю інших архітекторів у 1830 році склав фіксаційний план Києва. Між тим, у наступному 1835 році від 30 травня в Київському будівельному комітеті розглядалось вдруге прохання чиновника І.І. Житницького про видачу йому позики на відбудову нового будинку по вул. Козине болото так як: «… дом мой, …, находившийся прежде на линии, остался во дворе, загороженным и удалённым от улицы … Я приступил к постройке онаго, который уже срублен и имеет потолок, и потребовав на сию постройку две тысячи руб., состоящих всё моё состояние, совершенно не … имею никакой возможности» (завершити будівництво – А. Ш.). [15, арк. 1­1зв.]. Про можливість надати чиновнику Жит­ ницькому грошову допомогу під заставу для нового споруджуваного будинку у зв’язку з тим, що колишній будинок його за новим розплануванням вулиці виявився у дворі, то 13 червня 1835 року № 2304 Будівельний комітет наказав Київській громадській Палаті зробити засвідчення нового означеного будинку та видати йому, І. І. Житницькому Кредит в сумі 500 руб. асигнаціями строком на 12 років, починаючи – з 15 липня 1835 р. [16, арк. 3­4, 15­16]. Між тим виявилося, що Житницький впро­ довж більше 20­ти років тому назад (28 років – А. Ш.), різночасовою купівлею придбав від різних осіб садиби, які перебували по вул. Козине болото, та [17, арк. 2­3зв.] з’єднав ті садиби в одну, та на ній замість зламаних будиночків, збудував будинок № 3 дерев’яний, яким «володіє безперечно і беззаперечно по даний час» [18, арк. 4­4зв.]. У 1905 році єдиний спадкоємець чиновника І. І. Житницького (від 22 січня 1863 р.), був його син – колезький секретар, інженер Шляхів Сполучення, домовласник теж Іван Іванович Житницький, який передбачав свою садибу, площею 327 кв. сажнів, розділити на дві само­ стійні садиби, кожна площею 160 і 167 кв. саж. Частину садиби, площею 160 кв. саж., у домовласника І. І. Житницького, придбав інже­ нер Шляхів Сполучення А. М. Тільтін [19, арк.

5­6зв.]. Але продаж було учинено з переводом на покупця боргу Київського кредитного товариства за позику, взятого інженером І. І. Житницьким в розмірі 8 тисяч руб. [20, арк.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

7]. Між тим, одночасно інженер Анатолій Ми­ айлович Тільтін на придбаній ним невеликій садибній ділянці по фронту Хрещатицького провулку, де первісно передбачалось І. І. Жит­ ницьким будівництво першої кам’яної будівлі одноповерхових лавок, побажав збудувати 5­ти поверховий прибутковий будинок. Будівництво було завершено у 1907 р. Автор проекту технік­ будівничий Абрам Гіршевич Трахтенберг. Буди­ нок оформлений в традиційному для Києва «цегляному стилі» з елементами готики [21, с.

65­66]. Іншу частину нерухомого майна, площею 167 кв. саж., 21 квітня 1906 було продано дочці київського купця Софії Павлівні Петерсон, вар­ тість якого склало суму: 23000 руб. [22, арк. 3]. Після націоналізації приватних домоволо­ дінь в Києві житловий будинок на Хреща­ тицькому провулку, 8­а перейшов до Управління міського нерухомого майна житло­ коопу «Міськкомгоспу», яке з 1923 по 1925 рр. здавало в оренду помешкання громадянам. Документальних посвідчень про помешкан­ ня тут, по вулиці Козине болото, Т. Шевченка не виявлено. Ім’я Шевченка з цим будинком і Києвом міцно пов’язано на підставі літера­ турних джерел. За припущенням, між 1843–1847 Т. Шевченко проживав у Києві з перервами. Збереглися два помешкання, де квартирував, це – будинок на сучасному провулку Т. Шевченка, 8­а та хата на Приорці, на вул. Вишгородській, 5. Найзначніший період у житті Шевченка, зв’язаний з Києвом, коли він закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв, приїхав в Україну вже відомим художником і поетом у розквіті свого таланту і творчих сил. Добре почував себе поет у свого давнього друга, художника І. М. Сошенка, який учите­ лював тоді в 2­й гімназії., їх зв’язувало багато спогадів, – спільне життя в Петербурзі, Академія. У Сошенка познайомився Тарас Григорович із учителем 2­ї гімназії М. К. Чалим, який згодом (у 1882 р.) написав його біографію [23, с. 59]. М. К. Чалий там пише: «После короткого пребывания в номерах они (Шевченко та його приятель Сажин) поселились на Козьем болоте, кажется в доме Житницкого, где была постоянная квартира Чужбинского, во время приезда его в Киев» [24, с. 74]. Вигляд Козиного болота – Хрещатицької вулиці з Хрещатицьким майданом зберігся на літографії, акварельних панорамах Києва художника Гроте, 1950 р. (Рис. 1).

125

Рис. 2. Будинок­музей на Хрещатицькому завулку – Шевченківський меморіальний музей. Фото С. Г. Шиманського. Там само. – К., 1939, № 2. – С. 24. Отже, в садибі цього будинку чиновника І. І. Житницького у квітні 1846 – квітні 1847 рр. жив і працював поет Т. Г. Шевченко (1814–1861 рр.). Оселився тут під час свого другого приїзду із Санкт­Петербурга в Україну. У Києві Шевченко зустрівся зі своїм близьким това­ ришем – художником М. Сажиним та поетом, етнографом О. Афанасьєвим­Чужбинським (1817–1875) [25, с. 2005]. О. Афанасьєв­Чуж­ бинський у своїх спогадах розповідає, що «Шевченко задумав зарисувати всі визначні види Києва – середини храмів, цікаві околиці. М. Сажин взяв на себе виконання частини намічених об’єктів і двоє художників пропадали зрання, коли не перешкоджала погода» [26, с. 60]. Проте, як стверджує автор В. Яцюк: «… твори (М. Сажина – А. Ш.) безпідставно приписувані Шевченкові». І навпаки, кілька акварельних краєвидів Києва, створених Шевченком, але (мабуть з метою завалювання його авторства), підписані Михайлом Сажиним» [27, с. 120,126]. Отже, Шевченко жив у мансарді, де в двох кімнатах були майстерні. Одну з них займав художник М. М. Сажин (1818–1887 рр.). Разом вони працювали над альбомом «Краєвиди Києва». Тут у Тараса Шевченка бувало багато київських учених, художників, літераторів, громадських діячів [28, с. 152].

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

У цей період Т. Г. Шевченко працював художником у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (з 1945 р.) (Київська археографічна комісія) при Київському університеті. За завданням комісії він у жовтні 1846 року був у відрядженні по Київщині й Волині, Полтав­ щині та Поділлю, зробивши багато замальовок аквареллю та олівцем архітектурних об’єктів, краєвидів [29, с. 2006]. Але, перше фактичне підтвердження думки біографа М. К. Чалого в біографії Т. Шевченка, що Шевченко і Сажин у квітні 1846 року оселилися на Козиному болоті, «мабуть у будинку Житницького», під час перебування його в Києві. (Фото будинку № 8­а на Хрещатицькому завулку (Рис.

2) опублікованово в журналі «Архітектура Радянської України» за 1939 рік., в якому надруковані спогади архітектора­студента Титаренка Ф. Т., а саме: «Мені припала честь довести цей факт до відома широкої громадськості. Як це сталось? В 1923 році, будучи студентом ІІ курсу Київського художнього інституту (тепер Національна Академія образотворчого

Рис. 3. Будинок­музей на Хрещатицькому завулку – Шевченківський меморіальний музей. Фото С.Г. Шиманського. Там само. – К., 1939, № 2. – С. 24.

126

мистецтва та архітектури – А. Ш.) і працюючи в майстерні В.Г. Кричевського, який керував архітектурними обмірами, я робив обмір будинку теперішнього музею Т. Г. Шевченка. Тоді цей будинок належав житлокоопові і в ньому приживало кілька родин. В перших двох невеличких кімнатах мезоніну проживала вдова­прачка з хлопчиком дошкільного віку. Вдова на цілий день ходила на роботу. Хлопчик, залишаючись у дома, брав з печі вуглики і малював ними, де попало, навіть на стінах. Побачивши цього малого за такою «роботою», я здивувався його здібностями і спитав, де він навчався малювати. Він відповів: «Я хочу малювати, як Шевченко, де жив у цій кімнаті». Звичайно, я зацікавився цією відповіддю, що мені сказав хлопчик. Всі жильці підтвердили цей факт... Всі ці відомості про будинок № 8­а на Хреща­ тицькому провулку разом з обмірами його я передав В. Г. Кричевському. Згодом матеріали були передані Академії наук УРСР, яка й зняла клопотання про утворення в будинку, де жив поет, музею Тараса Григоровича Шевченка. Обміри, зроблені мною в 1923 році, тепер зберігаються в цьому ж музею» [30, с. 29­30]. У тому ж 1925 році мешканців будинку було відселено [31, с. 2005]. 22 березня 1925 року за ініціативою Всеукраїнської Академії Наук, на лицьовому фасаді будинку по Хрещатицькому завулкові, 8­а «прибито» першу дошку з написом: «Тут жив Т. Г. Шевченко в 1846 році». На фото будинку, де жив Т. Шевченко, надрукованому в журналі «Глобус» за 1925 рік, у мезоніну тилового фасаду видно вікна Шевченкового помешкання (Рис. 3) [32, с. 127]. Таким чином, відповідно обмірам будинку, виконаних у 1923 році студентом­архітектором КХІ Титаренком Ф. Т., у 1925–1927 рр. за ініціативою Академії Наук УРСР за проектом архітектора В. Г. Кричевського та під його керівництвом, та архітекторі К.В. Мощенка, П. Ф. Альошина, студента­архітектора В. Г. За­ болотного розпочалися реставраційні роботи фасадів та інтер’єрів (первісний внутрішній вигляд не зберігся) [33, с. 75] будинку, який 10 листопада 1928 року у колишньому будинку І. І. Житницького, на Козиному болоті вулиці [34, с. 694] відкрився і став перший у Радянському Союзі музеєм. Таким чином, будинок чиновника І. І. Житницького, як архітектурна споруда існує, достовірно встановлено, з 1835 року, а як

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

музей – з 10 листопада 1927 р. За понад 180­ річчя існування багато зазнав ремонтів, доробок, переробок, але те, що «… він вистояв і витримав у дні пожеж і вибухів під час громадянської, Першої і Другої світових воєн у центрі міста, для його архітектурно­ конструктивних частин було великим іспитом, який він витримав, лишившись частково – від вибухів пошкодженим, але не зруйнованим, зберігши в собі дорогоцінні понад «восьми­ тисячні фонди» і понад тисячну Шевченківську бібліотеку з рідкісними виданнями на багатьох мовах світу» [35, арк. 11]. У 1971­1974 рр. проведено другу наукову реставрацію будинку, відповідно до первісного проекту (керівник – архітектор Раїса Петрівна Бикова). Її здійснювали «Міжобласні спеціаль­ ні науково­реставраційні виробничі майстер­ ні». Працюючи над відновленням будинку, реставратори керувалися кресленнями варіан­ тів типового (зразкового) фасаду, за яким був споруджений будинок чиновника І. І. Житниць­ кого, за яким було максимально відновлено первісний вигляд будинку. Отже, реставрована споруда (фасади й інтер’єри) цілком відпо­ відали духові й стилю забудови Києва першої половини ХІХ ст. [36, с. 6]. У 1991–1994 рр. проведено чергову реставрацію будинку із заміною дерев’яної покрівлі на андулінову та побудовано нову експозицію «Т. Шевченко в Києві» [37, с. 2005]. Садиба – невід’ємна складова частина експозиції музею, оточена з трьох боків сті­ нами цегляних будинків. На подвір’ї – садок. В ньому росте шовковиця, посаджена за тих часів, коли тут жив Шевченко. Ніжні лілеї і коралевий цвіт розкривають щоліта свої пелюстки; цвітуть тут мальви і ромашки, троянди і барвінок, вишні, яблуні, тополі, бузок, калина. Квіти і дерева – багата, з якої багатої скарбниці природи черпав поет своє натхнення. У 1946 році в сторічний ювілей перебування Шевченка в цьому будинку, в садочку посаджено молодого дуба, що образно символізує славу й безсмертя поета [38, с. 98­99].

У 1946 році на території Літературно­ меморіального будинку­музею Т. Шевченка, на подвір’ї музею біля туї, яка збереглася за часів проживання поета, споруджено пам’ятник поету, який є невід’ємною частиною експозиції та екскурсійного маршруту [39, с. 4]. Брон­ зовий бюст Тараса Шевченка на гранітному постаменті (загальна висота – 2,32 м, автор – скульптор Г. (?). Петрашевич) виконаний у традиціях академічної пластики. Строгий гра­ нітний постамент оповитий у верхній частині лавровою гілкою. Нижче – накладні бронзові цифри: «1814 –1861» [40, с. 2006; 6]. У 1974 році, на честь 160­річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, після реконструкції будинку­музею, на фасаді будинку встановлено сучасну меморіальну бронзову дошку з барельєфним портретом Тараса Шевченка і рельєфним написом: «У цьому будинку 1846 року жив Тарас Шевченко». (Автори – скульптор Г. Н. Кальченко, архітектор А. Ф. Іг­ нащенко), яка замінила третю дошку 04.05.1954 року, встановлену – за проектом архітектора І.Л. Шмульсона), яка в свою чергу замінила другу дошку 1927 р. [41, с. 208] і яка замінила собою першу дошку від 22 березня 1925 року [42, с. 127]. Таким чином, первісний дерев’яний однопо­ верховий на високому цоколі, з підвалом і мезоніном будинок № 8­а, який лицьовим фасадом виходить на червону лінію забудови Т. Шевченка провулку, споруджено у 1835 році на замовлення чиновника «Головного Варту­ вання Армії» І. І. Житницького, як житловий за типовим проектом у спрощених формах архітектури стилю ампіру. Він представляє зразок архітектури Києва першої половини ХІХ ст. Сформувався як Літературно­меморіальний будинок­музей, в якому у 1846 році мешкав поет Т. Г. Шевченко. Являє собою активним композиційним елементом в забудові подвір’я та відіграє важливу містобудівну роль у міській панорамі. Пам’ятка історії місцевого значення являє собою об’єкт традиційної, фонової забудови першої половини ХІХ ст.

Список використаних джерел: 1. Дахновський О.В., Дворніков П.М., Кошовий І.Т. Будинок­ музей Т.Г. Шевченка. – К., Видавництво «Радянська школа», 1941. 2. ЦДІАУ. – Ф.533. – Оп.3. – Спр.1106. 3. Д­кий Б. Будинок­музей Тараса Шевченка. //Глобус. – К., 1930, № 5, (169), 4 травня. 4. Вулиці Києва. //Довідник. За редакцією А.В. Кудрицького. – К., «Українська Енциклопедія імені М.П. Бажана», 1995. 5. Там само. 6. Черняков І.Т. Лядські ворота на Майдані Незалежності – місце на крові, що повернуло колесо всесвітньої історії. – К., 2002 р. (Рукопис). 7. Сімзен­Сичевський О.М. Історія забудови планування Києва в дореволюційний період.// Архітектура Радянської

127

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

України. – К., 1938, № 4­5. 8. Пономаренко Л.А., Різник О.О. Київ. //Короткий топонімічний довідник. – К., ПАВЛІМ, 2003. 9. Шамраєва А.М. Типові проекти житлової забудови І­ї половини ХІХ ст. в Росії і в Україні. //Вісник «УкрНДІпректреставрація». 2005, № 3­4. – К., Інститут «УкрНДІпроектреставрація», 2005. 10. Забудова провулку Т. Шевченка. Звід пам’яток історії та культури України. //Київ. Перша книга, друга частина. – К., 1997. 11. ДАМК. ­­ Ф.19. – Оп.1. – Спр.11а. 12. Там само. – Оп.4. – Спр.13. 13. Там само. 14. ЦДІАУ. – Ф. 442. – Оп.66.. – Спр.17. – Ч.1. 15. ДАМК, ­ Ф.19. – Оп.4. – Спр.16. 16. Там само. 17. ЦДІАУ. – Ф.486. – Оп.3. – Спр.41. 18. ДАКО. – Ф.84. – Оп.1. – Спр.377. 19. Там само. – Спр.1000. 20. Там само. 21. Кальницкий М. Зодчество и зодчие. //Книга. ІІ. – К., ВАРТО, 2012. 22. ДАКО. – Ф.84. –Оп.1. – Спр.1000. 23. Білецький П.О. Шевченко в Києві. К., Державне видавництво Художньої літератури, 1961. 24. Д­ Кий Б. Будинок­музей Тараса Шевченка.// Глобус. – К., 1930, № 5, 4 травня. 25. Шевченко О. Садиба 19­20 ст., в якій проживали Шевченко Т.Г., Афанасьєв­Чужбинський О.С., Сажин М.М. //Звід пам’яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн. 1, ч. ІІІ.. Головний редактор Валерій Смолій. – К., «Українська Енциклопедія імені М.П. Бажана», 2011. 26. Раєвський С.Є. Художник Тарас Шевченко. – К., Державне видавництво Мистецтво», 1939. 27. Яцюк В. Малярство і графіка Тараса Шевченка: здобутки і перспектива дослідження. //Українська Академія мистецтва. – К., 2001, випуск 8. 28. Пам’ятки Києва: Путівник.

– К., 1998. 29. Шевченко О. Садиба 19 –20 ст., в якій проживали Шевченко Т.Г., … 30. Титаренко Ф.Т. Довідка про будинок­музей Т.Г. Шевченка в Києві. //Архітектура Радянської України (АРУ). – К., 1939, № 5. 31. Шевченко О. Садиба 19 –20 ст., в якій проживали Шевченко Т.Г., … 32. Кричевський Вас. До художнього оформлення будинку Т. Шевченка. //Глобус. – К., 1928, № 5 (102), 2 травня. 33. Д­кий Б. Будинок­музей Тараса Шевченка. //Глобус. – К., 1930, № 5, 4 травня. 34. Київ. Енциклопедичний довідник. //За редакцією А.В. Кудрицького. – К., Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1981. 35. ДАКО, –Ф.Р­2356. – Оп.6. – Спр.173. 36. Сімзен­ Сичевський О.М. Шевченківські місця в Києві. //АРУ – К., 1939, № 2. 37. Шевченко О. Садиба 19 –20 ст., в якій проживали Шевченко Т.Г., … 38. Літературно­меморіальний будинок­музей Шевченка в Києві. //Автори­упорядники: О.І. Поляничко, Г.П. Матійко, В.М. Кирда, Н.І. Мельник. Загальна редакція О.І. Поляничко. Фотопутівник. – К., «Мистецтво», 1979. 39. Там само. 40. Белічко Ю., Кіпоренко М. Пам’ятник Шевченку Т.Г. 1946. Звід пам’яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Кн. І, ч. ІІІ. Головний редактор Валерій Смолій. К., «Українська Енциклопедія імені М.П. Бажана», 2011. 41. Галайчук А.М., Воронцов И.Н. Киев. Страницы мемориальной летописи. Фотопутеводитель­справочник. К., «Мистецтво», 1983. 42. Будинок у Києві, де проживав Т. Шевченко. НБУВ, Глобус, К., 1925, № 6 (34), березень.

Умовні скорочення: НБУ АНУ імені В.І. Вернадського – Національна бібліотека України Академії Наук України ЦДІАУ – Центральний державний історичний архів України в м. Києві ДАКО – Державний архів Київської області Summary. In honor of the 202nd Anniversary of the birth of T. Shevchenko, considered the building of the clerk I. Zhitnitsky in Kyiv city center and connected with the name of the poet, now ­ Literary Memorial House Museum of T. Shevchenko by the latest research.

128

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Віктор Дзьоник, Сергій Шпаковський м. Хмельницький ДОСЛ І ДЖЕН Н Я ТА ЗБЕРЕЖЕН Н Я П АМ’Я ТОК ТА ОБ’ЄКТІ В КУЛ ЬТУРН ОЇ СП АДЩИ Н И Л ЕТИ Ч І ВСЬКОГО РАЙ ОН У ВІ ДДІ Л ОМ ОХОРОН И П АМ’Я ТОК І СТОРІ Ї ТА КУЛ ЬТУРИ У ХМЕЛ ЬН И ЦЬКІ Й ОБЛ АСТІ

Значною частиною культурного надбання Хмельниччини є культурна спадщина Лети­ чівського району. Збереження і примноження культурного надбання належить до пріори­ тетних напрямів державної політики у сфері культури. Одним із основних напрямів охорони культурної спадщини є захист, збереження, відповідне використання, реставрація та реабілітація об’єктів культурної спадщини, а також захист традиційного характеру архітек­ турного середовища історичних населених місць від руйнівного процесу активної урбанізації. Летичівський район у його сучасних межах створено в 1923 році після ліквідації повітів. До складу району входить 58 населених пунктів, об’єднаних у 2 селищних ради. На Летичівщині виявлені поселення трипільської культури, доби бронзи, раннього залізного віку, ранньослов’янського часу (V­VІІІ ст. н. е.), за часів Київської Русі ця територія входила до складу Болохівської землі. Селища міського типу Летичів і Меджибіж – одні з найдавніших поселень на Поділлі. Перші писемні згадки про Меджибіж датуються 1146 роком, про Летичів – 1265 роком. На території Летичівського району на обліку та під охороною держави знаходиться 117 – пам’яток: 97 історії, 2 – мистецтва, 9 – археології, 9 – архітектури. 113 – пам’яток місцевого значення (95 історії, 1– мистецтва, 8 –археології, 9 – архітектури). 4 – пам’ятки національного значення: 2 – історії – єврейський некрополь, де поховано засновника хасидизму Ізраеля Баал­Шем­Това (1698­1760) в смт. Меджибіж та могила У. Кармалюка (1835) в смт. Летичів, 1 мистецтва – пам’ятник У. Кармалюку (1787­1835) в смт Летичів, 1 археології – давньоруське городище (ХІІ­ХІІІ ст.н.е.), давньоруський період, с. Кудинка. Постановою Кабінету Міністрів України у 2009

129

році вони занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України [1]. До пам’яток історії місцевого значення віднесені: 2 меморіальні комплекси: могила М. Я. Ревуцького, братська могила радянських воїнів і пам’ятний знак на честь воїнів – земляків в смт Летичів та братська могила радянських воїнів і пам’ятний знак на честь воїнів­односельців в с. Грушківці; 46 братських могил: 2 жертв голодомору в с. Гречинці, 2 воїнів Червоної Армії в с. Суслівці (1920), с. Лисогірка (1941), 1 військовополонених в смт Летичів, 39 радянських воїнів в. с. в. с. Волосівці, Головчинці (3), Голосків (2), Горба­ сів, Западинці, Іванинці, Копитинці, Лисогірка, Лозни, Марківці, Меджибіж, Митківці, Михун­ ки, Новокостянтинів, Подільське, Попівці, Рожни, Сахни, Свічна (3), Ставниця (2), Требу­ хівці, Шрубків, Ялинівка, Ярославка, 2 жертв нацизму в смт. Летичів і Меджибіж; 2 місця масових поховань жертв голодомору в селах Попівці, Суслівці; 23 одиночні могили: полконика О. С. Купченка в с. Шрубків, вояка УПА в с. Білецьке, 19 радянських воїнів в с. с. Білецьке, Вербка, Гречинці (2), Іванинці, Лісо­ гірка (5), Майдан – Вербецький, Сахни, Суслівці (2), Терлівка, Чапля (2), Ялинівка (2), партизана в. с. Волосівці та військовополоне­ ного с. Русанівці; 14 пам’ятних знаків: 3 – на місці колишньої тюрми, де знаходився в ув’язненні У. Кармалюк (пам’ятний знак відсутній) і де розташовувався концтабір в смт. Летичів, місці будинку, де народився В. Є. Войтович – смт. Меджибіж, 11 на честь воїнів­односельців в с.с. Бохни, Гречинці, Западинці, Козачки, Меджибіж, Русанівці, Сні­ тівка, Ставниця, Чапля, Шрубків, Ярославка; 2 пам’ятники трудової діяльності в смт. Летичів (демонтований) та в с. Ставниця; 3 історичні будинки в смт Летичів, пов’язані з подіями громадянської війни 1918­1922 роки на

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

території Летичівського району; 7 ДОТів періоду Другої Світової війни в селах, Антонів­ ка, Ревуха, Рудня (2), Суслівці (2), Терлівка. 1 – монументального мистецтва ­ пам’ятник Герою Радянського Союзу Є. М. Горбатюку.

49 пам’яток історії занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України [2]. 33 пам’ятки історії взяті на облік та під охорону рішеннями виконавчих комітетів Хмельницької обласної ради депутатів трудящих у 1971, 1972 роках [3], 9 – рішеннями виконавчих комітетів Хмельницької обласної ради народних депу­ татів у 1987, 1990 роках [4]. Пам’ятки археології місцевого значення представлені: 4 поселеннями: 2 – давньорусь­ кого періоду в с.с. Митківці, Горбасів, 2 – черняхівської та трипільської культур в с. Митківці; курганом доби бронзи в с. Козачки, 2 курганними групами доби бронзи в с.с. Горбасів, Ставниця, давньоруським городищем давньоруського періоду в с. Суслівці. Наказом управління культури, туризму і курортів Хмельницької облдержадміністрації «Про затвердження переліку щойно виявлених обєктів історії та мистецтва» від 01.07.2010 р. № 179/1 занесені до переліку щойно виявлених об’єктів за видами: «монументальне мистец­ тво» – 3, «історія» – 1, а відповідним наказом управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержадміністрації «Про внесення до Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини» від 29.04. 2016 р. № 58 н затверджений перелік 9 щойно виявлених об’єктів за видом «історія». Розпорядженням Хмельницької облдержад­ міністрації від 18.05.1999 р. № 194/99 – р та наказом управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержад­ міністрації «Про внесення до Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини» від 30.12.2015 р. №208 н затверджений перелік 34 щойно виявлених об’єктів за видом «архео­ логія». Наказом управління культури, національ­ ностей та релігій Хмельницької облдержадмі­ ністрації «Про доповнення Переліку щойно виявлених обєктів архітектури Хмельницької області» від 28.02.2013 р. №65 н затверджений перелік 26 щойно виявлених об’єктів за видами «архітектура» та «містобудування».

24 міста і селища міського типу Хмельницької області ввійшли в список історичних населених місць України, серед

130

яких смт. Летичів (XІІІ cт.) та смт. Меджибіж (ХІІ ст.) [ 5]. У 1987 р. починається інтенсивна підготовка «Зводу пам’ятників» по Хмельницькій області: перевірка наявності і стану пам’яток, які знаходилися на обліку; виявлення та вивчення нових; фотофіксація всіх пам’яток, складання анотованих списків на пам’ятки та об’єкти археології, історії та мистецтва [6,317]. У 1991 р. прийнято рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної Ради народних депутатів «Про проведення в області інвентаризації пам’яток історії та культури» на виконання Постанови Ради Міністрів Україн­ ської РСР [7]. У відділі охорони пам’яток історії та культури при обласному краєзнав­ чому музеї (на той час) скористались цією Постановою, яка передбачала перевірку пам’я­ ток монументального мистецтва задля перевірки всіх пам’яток історії, мистецтва, археології. У 1991 році комісією у складі голови районної інвентаризаційної комісії Кизюна О. М. – заступника голови райвиконкому, членів комісії: Слободянюка В. В. – зав. відділом культури, Олійника В. В. – інженера технічного бюро районної архітек­ тури, Лозяного П. Ф. – члена обласної інвен­ таризаційної комісії, наукового співробітника відділу охорони пам’ятників в районі проведено інвентаризацію 75 пам’ятників історії та мистецтва. Під час перевірки було виявлено 29 об’єктів, які не перебували на обліку та під охороною держави. Починаючи з 1991 року інвентаризація в районі не проводилась, рішення про взяття об’єктів на державний облік на Хмельниччині не приймались (аж до 1999 р.). Винятком стали додаткові науково­пошукові роботи по пам’яткам архітектури Хмельницької області (у тому числі Летичівського району), до складання Державного реєстру національного культурного надбання, виконані Відділом па­ м’яток архітектури та містобудування Науково­ дослідного інституту теорії і історії архітектури та містобудування (НДІТІАМ) Міністерства будівництва та архітектури України, співро­ бітники якого у 1993 р. під час експедицій обстежили 1099 пам’яток та об’єктів куль­ турної спадщини Хмельницької області (з них 36 у Летичівському районі). Однак, облікова документація на них не була підготовлена, пам’яткоохоронний статус більшості будівель, крім тих, що вже були в Реєстрі, не надано.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Завдячуючи постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Комплексної програми паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003­2010 роки» [8] та рішенню сесії Хмельницької обласної ради [9] про обстеження всіх пам’яток області, співробіт­ ники Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області (реорганізо­ ваний в грудні 2005 р. в окрему юридичну особу при обласному управлінні культури) з 2005р. розпочали обстеження пам’яток історії, мистецтва, археології Хмельницької області. У 2006 році на виконання заходів Комп­ лексної програми паспортизації об’єктів культурної спадщини Хмельницької області зав. сектором охорони пам’яток археології Прядко О. Д., науковим співробітником сектору охорони пам’яток історії та мистецтва Дзьо­ ником В. В. разом з спеціалістом відділу культури Летичівської райдержадміністрації Малюгою Л. М. та фотографом Паюком Д. Д. проведена перевірка стану охорони пам’яток та об’єктів культурної спадщини Летичівського району та здійснена їх фотофіксація. За результатами інвентаризації обстежено 49 пам’яток історії, 11 мистецтва, 6 археології та 64 об’єкти культурної спадщини. Більшість пам’яток та об’єктів знаходилась в задовіль­ ному стані. Виявлено, що були замінені пам’ятники на братських могилах радянських воїнів в населених пунктах Марківці, Подільське, Рожни та воїнам­односельцям в с. Гречинці; проведено реконструкцію меморіаль­ ного комплексу в с. Грушківці. Але в той же час дерев’яні пам’ятники знаходились в незадо­ вільному стані на братських та одиночних могилах в селах Іванинці, Майдан­Вербецький, Михунки, Свічна. Додатково виявлено 34 об’єкти культурної спадщини. В незадо­ вільному стані знаходились пам’ятки архео­ логії: с. Козачки – курган доби бронзи щороку розорюється, висота його біля 0,5 м; с. Ставниця – курганна група (2) доби бронзи, щороку розорюється. Зібрана інформація щодо точного місцезна­ ходження та технічного стану пам’яток, їх фотофіксація була використана при виготов­ ленні облікової документації на 49 об’єктів історії для їх занесення в Державний реєстр нерухомих пам’яток України [10]. У 2012 році згідно плану роботи відділу охорони пам'яток історії та культури у Хмельницькій області науковим співробіт­

131

ником Дзьоником В. В. спільно з представ­ никами відділу культури та туризму Летичів­ ської РДА Борисовою Л. Ф., директором районної ЦБС Дмуховською О. І. та бібліо­ графом­краєзнавцем Борисовим В. В. проведе­ на перевірка стану охорони та використання пам'яток і об’єктів історії та мистецтва, фортифікаційних споруд та здійснена їх фотофіксація. Обстежено 44 пам’ятки історії, 2 мистецтва та 13 об’єктів культурної спадщини (10 історії та 3 мистецтва), підтверджено наяв­ ність 13 фортифікаційних споруд періоду Другої Світової війни 1939­1945 років. В районі проводилася певна робота по ремонту, реставрації, заміні пам’ятників, благоустрою територій біля них. На день перевірки в доб­ рому стані знаходились пам’ятники на тери­ торії Летичівської селищної та Гречинецької, Кудинської сільських рад. Були замінені пам’ятники на: братській могилі радянських воїнів в с. Михунки, могилі радянських воїнів в с.с. Гречинці, Суслівці, Бівалькевича в с. Іванинці; меморіальні плити на: меморіаль­ ному комплексі в с. Грушківці, братських моги­ лах радянських воїнів в с.с. Копитинці, Попів­ ці. Але в той же час: дерев’яні пам’ятники на братській могилі радянських воїнів в с. Свічна (Кудинська сільська рада – сільський голова Рудик Наталія Аркадіївна), могилі радянського воїна в с. Майдан­Вербецький (знаходиться в аварійному стані, Майдан­Вербецька сільська рада – голова Карбівський Леонід Леонідович), які підлягають заміні; відсутня меморіальна дошка на пам’ятному місці колишньої тюрми, де знаходився в ув’язненні У.Кармалюк по вул.

50­річчя Жовтня, 29 в смт. Летичів; заросла травою могила радянського воїна, яка знахо­ диться на території кладовища в с. Суслівці. Примітивної форми та виготовлені з нетривких матеріалів пам’ятні знаки на честь воїнів­ односельців в с.с. Гречинці, Русанівці знахо­ дяться в незадовільному стані і не підлягають до занесення в Державний реєстр нерухомих пам’яток України. Зібрана інформація щодо точного місцезна­ ходження та технічного стану пам’яток, їх фотофіксація була використана при виготов­ ленні облікових карток на 9 об’єктів, які занесені до переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини за видом «історія» [11]. Згідно плану роботи відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області на 2014 рік 20­23 жовтня 2014 року

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

перевірено наявність та стан збереження пам’яток та об’єктів археології у Летичівському районі. Вагомою проблемою в наш час є збереження пам’яток археології, так, як переважна більшість їх знаходиться на орних землях, культурний шар стародавніх городищ, поселень та курганів зазнає постійної руйнації. Також з кожним роком зростає кіль­ кість руйнувань пам’яток та об’єктів археології так званими «чорними археологами» – грабіжниками, які без відповідних дозволів проводять грабіжницьке нищення пам’яток. Не є виключенням в цьому відношенні пам’ятки археології і в Летичівському районі. Співро­ бітниками відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області С. М. Шпаковським, В. А. Захар’євим спільно із співробітниками відділу культури, націо­ нальностей та релігій Летичівської РДА А. О. Хавхун, Я. Г. Смалюх здійснено обсте­ ження, фотофіксацію об’єктів і пам’яток археології Летичівського району. За резуль­ татами роботи обстежено 21 місцезнаходження об’єктів археології (1 пізньосередньовічне замчище, 2 городища, 2 курганні групи, 1 курган, 15 поселень). Крім того, під час інвентаризації, знайдено нові об’єкти архео­ логії: кургани (3) доби раннього залізного віку біля села Голосків, 2 кургани раннього заліз­ ного віку біля с. Чапля та с. Суслівці, залишки городища, поселення у с. Копитинці, земляний вал у с. Вербка. Перевірено стан пам’яток археології: с. Кудинка (Кудинська сільська рада) – городище (охор.№220010­Н, пам’ятка архео­ логії національного значення, постанова КМУ №928 від 03.09.2009 р.) XII­XIII ст., давньо­ руський період, розташоване на західній околиці села, лівому березі р. Південний Буг, в урочищі Замчисько (Вали, Шанці). Літописне місто Кудин, згадуване в літописі під 1241 р. Збереглися: напівкруглий дитинець розмірами 90*60 м та п’ять ліній валів і ровів, які, охоплюючи дитинець із заходу, півночі та сходу, кінцями примикають до річки. На річці, нижче городища, на гранітних порогах, побудована ГЕС. Поверхня городища задер­ нована. Є охоронна дошка старого зразка. Простежуються давні шурфи грабіжників. У 2014 р. винесено межі в натурі (на місцевості). с. Суслівці (Сусловецька сільська рада) – городище (охор.№2006, пам’ятка археології місцевого значення, рішення виконавчого комі­

132

тету Хмельницької обласної ради народних депутатів №73 від 01.04.1987 р.) XII­XIII ст., давньоруський період, розташоване у південно­ західній околиці с. Суслівці, в урочищі Вали, на лівому березі р. Південний Буг. Городище Суслівці частково зруйноване глиняним кар’є­ ром: на його території вибрали глину до глибини 10 м. Кар’єром частково пошкоджено посад городища на захід і південний захід від городища, а також інгумаційний могильник західніше городища. Частина території посаду розорювалася. Поверхня задернована. Є охо­ ронна дошка старого зразка. Простежуються давні шурфи грабіжників. У 2011 р. винесено межі в натурі (на місцевості). с. Ставниця (Меджибізька селищна рада) – курганна група (2) (охор.№845, пам’ятка архео­ логії місцевого значення, рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради депутатів трудящих №84 від 25.03.1971 р.) II тис. до н.е., доба бронзи, розташовується за 900 м на північний захід від села Ставниця, на лівому березі р. Бужок, біля автодороги Меджибіж – Стара Синява, на полі. Курган №1 діаметром 60 м видовжений зі сходу від дороги на захід в поле, висота – 4­6 м. Частково розкопаний (шурф у центрі кургану) грабіжниками у 2014 р. Курган №2 знаходиться за 100­150 м на північний захід від кургану №1 та на захід від дороги. Висота – 2­2,5 м, діаметр – 20 м. Кургани розорюються. У 2014 р. винесено межі в натурі (на місцевості). с. Горбасів (Горбасівська сільська рада) – курганна група (2) (охор.№884, пам’ятка археології місцевого значення, рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради депутатів трудящих №66 від 11.03.1972 р.) ранній залізний вік, розташовується у селі Горбасів в урочищі Могили на присадибних ділянках. Курган №1 знаходиться на схід від сільської дороги, поли кургану підорані, поверхня задернована. Висота – 2 м, діаметр – 15 м. Курган №2 розташований через дорогу на захід від кургану №1. Видовжений попри дорогу (каплевидний), розорюється. с. Горбасів (Горбасівська сільська рада) – поселення (охор.№2281, пам’ятка археології місцевого значення, рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради народних депутатів №34 від 21.02.1990 р.) XII­XIII ст., давньоруський період, розташоване за 4 км на північний захід від с. Горбасів, в урочищі Орлів Горб. Розорюється.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

с. Митківці (Митковецька сільська рада) ­ поселення (охор.№2283, пам’ятка археології місцевого значення, рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради народних депутатів №34 від 21.02.1990 р.) XII­XIII ст., давньоруський період, розташоване на лівому березі р. Бужок, на території городів місцевих жителів. Розорюється. с. Митківці (Митковецька сільська рада) – поселення (охор.№2284, пам’ятка археології місцевого значення, рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради народних депутатів №34 від 21.02.1990 р.) II­IV ст.н.е., черняхівська культура, розташоване за 1,5 км східніше від села Митківці, на лівому березі безіменного струмка. Розорюється. Перевірено стан об’єктів археології: с. Свічна (Кудинська сільська рада) – посе­ лення (наказ управління культури, національ­ ностей та релігій Хмельницької ОДА № 172н від 04.09.2014 р.) III­IV ст.н.е., черняхівська культура, розташоване за 1­1,2 км північніше села Свічна, на клиноподібному пагорбі, на лівому березі безіменного струмка. Площа більше 3,5 га. Розорюється. Простежуються грабіжницькі шурфи. смт. Меджибіж (Меджибізька селищна рада) – залишки пізньосередньовічних форти­ фікаційних укріплень замку «Ракочі» (наказ управління культури, національностей та релігій Хмельницької ОДА №62н від 25.02.2013 р.) кінець ХV­ХVІ ст. Замчище «Ра­ кочі» знаходиться за 2,5 км на схід від смт. Меджибіж, на лівому березі р. Південний Буг, у місці злиття двох рукавів русла річки. Об’єкт представляє собою залишки кам’яно­земляних укріплень, у плані земляна фортеця нагадує квадрат. Замчище відноситься до типу фортець з бічними ламаними лініями куртин. Оточують його потужні вали висотою до 4 м. Ширина рову становить від 5 до 2­3 м на рівних ділянках замчища. Територія задернована, частково заросла чагарниками. Межі земельної ділянки території об’єкта з її охоронною зоною проходять по зелених насадженнях. З навколишніх сторін – землі державної та приватної власності. З півдня – р. Південний Буг, зі сходу, півдня та півночі – землі сільськогосподарського призначення, пасо­ вище, територія Державного природного заповідника “Башта”. У 2013 р. винесено межі в натурі (на місцевості). Площа земельної ділянки території об’єкту археології становить

133

18,8556 га, а в цілому з його охоронною зоною – 40,4267 га. У 2013 р. винесено межі в натурі (на місцевості). Охоронна дошка відсутня. Простежуються давні шурфи грабіжників. с. Западинці (Шрубківська сільська рада) – поселення 1 (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) II­I тис. до н.е., розташоване за 1,5 км на південний захід від села Западинці, у долині, біля струмка. Розорюється. с. Западинці (Шрубківська сільська рада) – поселення 2 (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) IV­III тис.до н.е., II тис. до н.е., III­IV ст.н.е., розташоване за 1 км на південь від села Западинці, у долині, біля струмка. Розорюється. с. Шрубків (Шрубківська сільська рада) – поселення 4 (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) ранній залізний вік, пізнє середньовіччя. Розташоване на лівому березі невеликого струмка – лівої притоки третього порядку р. Південний Буг за 1,5 км на схід від села, за 1 км на північ від поселення 3. Площа поширення підйомного матеріалу не визначена. Розорюється. с. Шрубків (Шрубківська сільська рада) – поселення 5 (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) ранній залізний вік, розвинуте середньовіччя. Розташоване на лівому березі невеликого струмка за 0,7 км на північний схід від села. Площа поширення підйомного матеріалу 250х60 м. Розорюється. с. Шрубків (Шрубківська сільська рада) – поселення 6 (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) доба бронзи, ранній залізний вік, раннє середньовіччя. Розташоване на лівому березі невеликого безіменного струмка за 1 км на північний схід від села, за 0,1 км на північний схід від поселення 5. Площа поширення підйомного матеріалу 400х60…100 м. Розорюється. с. Іванинці (Гречинецька сільська рада), – поселення 1 (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) II тис. до н.е., розташоване на правому березі безіменного струмка – правої притоки другого порядку р. Добруха (Добруха – Південний Буг) у північній частині села, напроти поселення Михунки. Площа поширення підйомного матеріалу 500х60 м. с. Іванинці (Гречинецька сільська рада), – поселення 3 (розпорядження Хмельницької

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.), ранній залізний вік, ранні слов’яни. Розташоване на лівому березі безіменного струмка – правої притоки р. Добруха (Добруха – Південний Буг) за 0,8 км на південний схід від села. Площа поширення підйомного матеріалу 500х100 м. Розорюється. с. Михунки (Гречинецька сільська рада) – курган (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) ранній залізний вік, розташовується за 0,8 км на захід від села, у лісі, за 25 м на південь від дороги Ставниця – Гречинці. Висота – 2 м, діаметр – 15 м. Заліснений, західна сторона кургану поруй­ нована траншеями. На захід від кургану простежується ще один курган, через якого проходить дорога. с. Михунки (Гречинецька сільська рада) – поселення (розпорядження Хмельницької ОДА №194/99­р від 18.05.1999 р.) IV­III тис. до н.е., II тис. до н.е., розташоване на південно­східній околиці села Михунки, у долині, в урочищі Сад. Територія задернована, ростуть дерева. с. Митківці (Митковецька сільська рада) – поселення 1, XII­XIII ст., давньоруський період, розташоване при в’їзді в село Митківці, на лівому березі р. Бужок, на присадибних ділянках місцевих жителів, на південній сто­ роні пагорба. Розорюється. с. Митківці (Митковецька сільська рада) – поселення 2, III­IV ст. н.е., черняхівська культура, розташоване на східній окраїні села Митківці, на лівому березі р. Бужок, та струмка, що впадає у р. Бужок., на південній стороні пагорба. Розорюється. с. Митківці (Митковецька сільська рада) – поселення 3, IV­II тис. до н.е., III­IV ст. н.е., черняхівська культура, розташоване 1,5 км східніше села Митківці, на лівому березі струмка, що впадає у р. Бужок., нижче старої дороги та лісу, на південній стороні пагорба. Розорюється. Під час обстеження у 2014 р. виявлено та обстежено нові об’єкти археології: с. Голосків (Голосківська сільська рада) – кургани (3), ранній залізний вік. Курган №1 знаходиться за 1,2­1,5 км на схід від с. Голосків на полі, за 200 м на південь від польової дороги, на південний захід від лісосмуги. Висота – з південного сходу 4 м, з північного заходу – 2 м. Діаметр – 35­40 м. Курган №1 є гарно збереженим і перспективним для майбутніх археологічних досліджень. Курган

134

№2 знаходиться за 1,5 км на схід від с. Голосків на полі, та за 500 м від польової дороги на село Лисогірку. Висота – 1 м, діаметр – 20­30 м. Курган №3 знаходиться за 30 м на північ від польової дороги та с. Голосків, біля Агрофірми, та за 300 м на схід від автодороги Хмельницький­Летичів. Висота – 0,5 м, діаметр – 20 м. Кургани розорюються. с. Суслівці (Сусловецька сільська рада) – курган, ранній залізний вік. Розташований на полі за 0,8 км на південний захід від уроч. Вали, за 250 м на захід від польової дороги на с. Щедрова. Розорюється. с. Чапля (Чаплянська сільська рада) ­ курган, ранній залізний вік. Розташований на полі за 70 м на південь від дороги на с. Чапля, біля лінії електропередач. Висота – 0,7 м, діаметр – 20 м. Розорюється. с. Копитинці (Сусловецька сільська рада) – залишки городища, IX­X ст. н.е., Лука­ Райковецька культура, розташоване у селі Копитинці, при гирлі струмка, який впадав у р. Південний Буг, на мисі. Площа – 1 га. Простежується рів та вал із заходу та півночі. На площадці – городи, у північній частині побудовані будівлі. Зі сходу від городища, через дорогу, над лівим берегом р. Південний Буг, на городах місцевих жителів – поселення, IX­X ст.н.е., Лука­Райковецька культура. с. Вербка (Ялинівська сільська рада) – вал, у західній частині села Вербка, на захід від дороги Хмельницький­Летичів­Вінниця, на території кладовища (на валу могили). Вал простягається близько 100 м завдовжки зі сходу від дороги на захід кладовищем. Висота – 1,5 м, ширина – 8 м [12]. Крім того, співробітниками Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області під час інвентаризації у 2014 р. було здійснено фотофіксацію пам’яток та об’єктів культурної спадщини за видом архітектура. На території району є пам’ятки, які заслуговують особливої уваги. Єврейський некрополь, де поховано засновника хасидизму Ізраеля Баал­Шем­Това (1698­1760) та його сподвижників. Розташований по вул. Баал­ Шем­Това, 24 в смт. Меджибіж. Некрополь ХVІ­ХІХ ст. являє собою пам’ятку історії, що по своїй суті відображає історію єврейського народу. Наприкінці ХVІІ ­ поч. ХVІІІ століть з’являється ряд релігійно­містичних течій в іудаїзмі. Одним із таких відгалужень (виникло в першій половині ХVІІІ ст. серед єврейського

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Могила У. Кармалюка, смт Летичів. Фото 2006 р. населення Волині, Поділля, Галичини) являється хасидизм (від давньоєврейського хасид­благочестивий). Засновником хасидизму став Ізраель Бешт (абревіатура слів: Баал­Шем­ Тов, тобто добрий, благий, чудотворець), роки життя 1698­1760. Іcраель Бешт у 1737 р. поселяється у Меджибожі, де був зустрінутий з почестями, як кабаліст і «баал­шем». За раху­ нок общини йому надається житло. Він не був людиною, яка збиралася ревізувати старі звичаї і традиції (портрет Бешта – соціального бун­ таря, виразника інтересів «низів» – не витри­ мує критики). Навпаки, він одразу включається в заведений в общині порядок і до кінця своїх днів користується підтримкою общини. Таким же порядком община утримувала декількох чоловік: в інвентарі 1743 р. їх було п’ятеро. В єврейських джерелах названі імена двох: Зеєв Кіцес, сойфер Бешта і Давид Пуркес, перші хасиди в Меджибожі. Постійне оточення Бешта залишалось нечисленним. В 1740­х р.р. воно нараховувало не більше десяти чоловік. Ці високоосвічені в іудаїзмі люди разом зі своїм вчителем створили першу общину хасидів з особливими, дружніми взаємовідносинами між вчителем і учнями. Згідно хасидських джерел, на кінець життя Бешта число його учнів зросло

135

до шістдесяти, які і стали розповсюджувачами вчення Бешта. В найближчі декілька десятиліть число прихильників було вже близько тисячі. У 1988р. за ініціативою та на замовлення місцевої єврейської общини на могилі І.Бешта та його сподвижників місцевими майстрами спорудже­ на усипальня. Будинок­усипальня із білої цег­ ли, покритий оцинкованою жерстю, розміром 5х6 м. У середині усипальні на могилі Ізраеля Бешта (0,92х1,92 м) обеліск з білого мармуру висотою 1,7 м з меморіальною плитою з білого мармуру (0,86х0,48 м) з написом на івриті. На могилах сподвижників (0,92х0,92 м) 4 цегляні цементовані обеліски висотою 1,3 м, один з білого каменю висотою 1,32 м з меморіальними плитами з білого мармуру (0,86х0,48 м) з написами на івриті. В смт. Летичів, по вул. Горького, в центрі цвинтаря, знаходиться могила видатного керів­ ника боротьби селянства проти кріпацтва на Поділлі в І­й половині 19 ст., народного героя українського народу Устима Кармалюка. Наро­ дився в с. Головчинці Літинського повіту в сім'ї селянина­кріпака. На протязі свого життя вів наполегливу, уперту боротьбу проти поміщиків. Неодноразово був засуджений до каторжних робіт в Сибіру, але кожного разу втікав із заслання. Ім’я Кармалюка – невтомного, сміливого борця проти гнобителів стало ще за його життя легендарним. Він знаходив приту­ лок і друзів у кожному селі, роздавав біднякам майно і худобу, захоплену в поміщицьких маєтках, 22 жовтня 1835 р. був убитий з засід­ ки. Похований у смт Летичів Хмельницької області. У 1977 році на могилі розміром 4,0х6,0 м за проектом скульптора В. М. Корнєва вста­ новлена залізобетонна скульптура У. Карма­ люка, висотою 1,5 м, який руками з могутніми м’язами руйнує кріпосний лад, алегорично зображений у вигляді стін темниці з написом. Перед скульптурою гранітний камінь висотою 0,5м з написом. У 1974 р. на вшанування пам’яті У. Карма­ люка в смт. Летичів встановлено пам’ятник, виготовлений Київським художньо­виробничим об’єднанням «Художник» за проектом скульп­ тора Зноби Валентина Івановича та архітектора Шмульсона Ізраїля Лазаровича. Він являє со­ бою бронзову скульптуру У. Кармалюка висо­ тою 4,5 м, могутні руки якого в титанічному зусиллі рвуть кайдани на гранітному поста­ менті висотою 1,3 м з гранітною меморіальною плитою розміром 0,25х0,6 м з написом.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Зібрана Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області інформація (під час проведених інвентаризацій у Лети­ чівському районі) щодо точного місцезна­ ходження та технічного стану пам’яток, їх фотофіксація використовується при виготов­ ленні паспортів з метою занесення до переліків щойно виявлених об’єктів культурної спад­ щини та Державного реєстру нерухомих пам’яток України [13]. Крім того, сільським радам Летичівщини загострено увагу на забезпечення контролю за режимом викорис­ тання об’єктів та пам’яток культурної спад­

щини, недопущення руйнувань об’єктів археології грабіжниками. Станом на сьогодні, потребує зрушення виготовлення облікової документації на пам’ятки та об’єкти культурної спадщини за видом архітектура. Державою ставляться чіткі завдання по збереженню та охороні пам’яток та об’єктів культурної спад­ щини. Зважаючи на це, виникає необхідність взаєморозуміння і налагодження ефективної співпраці від всіх суб’єктів процесу охорони пам’яток історії та культури, як органів охорони культурної спадщини так і органів місцевого самоврядування.

Список використаних джерел: 1. Постанова Кабінету Міністрів України «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» від 03.09.2009 р. №928 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 2. Наказ Міністерства культури і туризму України «Про затвердження науково­проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам'яток та історичних ареалів та занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» від 13.07.2009 р. №521/0/16­09 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 3. Рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради депутатів трудящих від 25.03.1971 р. №84, від 11.03.1972 р. №66 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 4. Рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної ради народних депутатів від 01.04.1987 р. №73, від 21.02.1990 р. №34 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження списку історичних населених місць України» від 26.07.2001р. № 878 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 6. Н.Майнгардт. Охороні пам’яток історії і культури на Хмельниччині ­ державну турботу // Матеріали Всеукраїнської наукової історико­краєзнавчої конференції «Хмельниччина: роки становлення та поступу (1937­1997., Хмельницький, «Доля», 1997. 7. Постанова Ради Міністрів Української РСР «Про інвентаризацію пам’яток монументального мистецтва» від 20.02.1991 р. №26 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 8. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Комплексної програми паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003­2010 роки» від 09.09.2002 р. №1330 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 9. Рішення VІІ­ї сесії Хмельницької обласної ради «Про Комплексну програму паспортизації об'єктів культурної спадщини на 2003­2010 роки» // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 10. Наказ Міністерства культури і туризму України «Про затвердження науково­проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони памяток та історичних ареалів та занесення обєктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих памяток України» від 13.07.2009 р. №521/0/16­09 // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 11. Наказ управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержадміністрації «Про занесення до Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини за видами «історія», «археологія», «монументальне мистецтво» від 29.04.2016 р. №58 н // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 12. Довідка «Про дотримання вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини відділом культури, національностей та релігій Летичівської райдержадміністрації» від 06.11.2014 р. // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. 13. Облікова документація відділу // Архів Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області.

136

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Ірина Шевчик м. Чернігів Ч ЕРН І ГІ ВСЬКА ЦЕРКВА СВЯ ТО Ї КАТЕРИ Н И : І СТО РІ Я П ЕРЕБУДО В ТА РЕМ О Н ТІ В БАРО КО ВО ГО СО БО РУ ХVІ І І СТ.

В даній статті мова йде про визначний зразок українського козацького бароко – Катерининську церкву м. Чернігова, зведену на поч. ХVІІІ ст. Розповідається про здійснені протягом трьохсот років її історії перебудови, що призводили до змін зовнішнього вигляду храму, та ремонти і реставрації другої половини ХХ ст., які відновили первинні архітектурні форми.

Катерининська церква в Чернігові знахо­ диться в історичному центрі міста на одній з високих ділянок правого берега Десни на захід від стародавнього Дитинця. Вона має визначне містобудівне значення. Споруда замикає пер­ спективу шосейної дороги, яка веде до міста з Києва. З боку міста Катерининська церква за­ вершує Алею Героїв, яка починається від го­ ловної Красної площі. Храм відіграє важливу роль у панорамі міста і є однією з провідних вертикальних домінант Чернігова (Рис. 1). Катерининська церква давно вже стала візитівкою старовинного Чернігова. Ця струн­ ка, біла й ошатна споруда на високому пагорбі при в’їзді до міста з боку Києва одразу привер­ тає увагу людей своїм чітким силуетом і пруж­ ними позолоченими банями. Зведення споруди пов’язане з діяльністю представників козацько­ го старшинського роду Лизогубів – Якова Кіндратовича Лизогуба, його сина та онука. На думку дослідника архітектури Катерининсько­ го храму, мистецтвознавця А. Адруга, до побу­ дови цього храму причетний колектив будівни­ чих під проводом Й. Старцева [1, стор. 34]. Перше писемне свідчення про Катерининсь­ ку церкву належить історику, статистику і ет­ нографу О. Шафонському. В 1786 р. у своїй праці про Чернігівське намісництво, він зазна­ чив, що церква освячена у 1715 р. чернігівсь­ ким архієпископом Антонієм Стаховським [2, стор. 288]. Мистецтвознавець П. Савицький у спільній праці з істориком В. Модзалевським про давнє мистецтво Чернігова «Очерки искусства давне­ го Чернигова» відзначив, що Катерининська церква виділяється серед інших храмів, які відтворили форми української народної де­ рев’яної архітектури: має хрестоподібний план

137

і заломи, всередині церква заповнена світлом. На думку автора, бароко найбільше виявилось у формах порталів входів і наличників вікон. Для архітектурного декору фасадів характерне розмаїття і разом з тим присутні стриманість і

Рис. 1. Катерининська церква м. Чернігова. Вид з центральної площі міста та «Алеї Героїв». Сучасний вигляд. Фото М. Турчина

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 2. Церква св. Катерини на «Абрисі Чернігівському» 1706 р. простота [3, стор. 141]. Архітектор і дослідник українського зодче­ ства Віктор Вечерський у своїй праці «Пам’ят­ ки архітектури й містобудування Лівобережної України» про Катерининську церкву у Чернігові пише, що вона «є найвизначнішою в Україні пам’яткою стилю українського (козачо­ го) відродження ХVІІ – ХVІІІ ст., що збе­ реглась в автентичному вигляді, справила вирішальний вплив на розвиток української архітектури й є містобудівною домінантою історичного середмістя» [4, стор. 64]. Звісно, протягом століть храм добудовував­ ся і поновлювався, але зберіг свої початкові форми. Перше відоме зображення Катери­ нинської церкви можна бачити на мальованому плані міста 1706 р. «Абрисі Чернігівському» [5]. Над рисунком напис «Екатерининская», а під ним «каменная» (Рис. 2). Перший відомий ремонт церкви відбувся у 1808 р., після землетрусу, що стався у Чернігові 14 жовтня 1802 р. [6, aрк. 11­13]. Тоді бані і да­ хи її були вкриті залізом без використання ґон­ ту та дошок та пофарбовані у зелений колір. Хрести всі поправлені та визолочені листовим золотом. Над трьома церковними дверима зроблені фронтони, і в усі вікна виготовлені нові віконниці [6, aрк. 20]. Наступні будівельні роботи по Катери­ нинській церкві проводилися у 1837­38 рр «стараниями прихожан» та церковного старо­ сти. З архівних документів відомо, що згідно з клопотанням священика Катерининської церк­ ви, церковного старости та Архієпископа

138

Чернігівського та Ніжинського [7, aрк. 58, 59] була здійснена до західного фасаду Катери­ нинської церкви кам’яна прибудова і в ній вла­ штована тепла Покровська церква. Історик та дослідник початку ХХ століття П. Добро­ вольський вважає, що прибудова ця була здійс­ нена досить невдало, оскільки нею був закри­ тий з заходу Катерининський храм – ця видатна архітектурна пам’ятка церковного будівництва. В ній закладені були головні вхідні двері, вікна, хрестове вікно, збиті ліпні фронтони над нижнім вікном і дверима церкви та знищена паперть [8, стор. 157­159]. Над західною частиною південної прибудо­ ви до церкви влаштована приземкувата де­ рев’яна дзвіниця, що мала грушеподібне завер­ шення. Основа під дзвіницю – кам’яна чотири­ кутна прибудова з церквою Покрови Богоро­ диці – вкрита двоскатним дахом (Рис. 3). На початок ХХ ст. дерев’яна дзвіниця, збу­ дована більш ніж 60 років тому, прийшла в по­ ганий стан. У лютому 1908 комісія у складі Гу­ бернського інженера Д. Афанасьєва та Гу­ бернського Архітектора Середи після огляду стану храму встановила, що вся її верхня де­ рев’яна частина вже досить стара, прогони, нижні вінці, балки, підлоги та сходи поїдені шашелем і стали небезпечними, особливо підлога та сходи і запропонувала якомога швидше зняти дзвони, не користуватись схода­ ми і не пускати нікого до дзвіниці, та після от­ римання дозволу Будівельної комісії почати розбирати старі дерев’яні частини прибудови [9]. Того ж року дзвіниця була перебудована, отримала новий, більш стрункий силует. Вона стала вищою, над грушеподібною банею зроб­ лено маківку (Рис. 4). Значного удару православній церкві було нанесено низкою декретів 1917­20 рр, ключо­ вим і роковим серед яких був «Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (23.01.1918 р.)» [10, стор. 256].

11 листопада 1921 року церковна громада Катерино­Покровської церкви м. Чернігова укладає угоду з державою в особі адміністра­ тивного відділу окрвиконкому (підвідділ культів) про безоплатне користування примі­ щенням церкви. Згідно з угодою, релігійна гро­ мада сама має турбуватися про потреби храму і громади: ремонти, забезпечення свічками, просфорним борошном, церковним вином, ла­ даном, богословськими та повчальними книж­ ками, всім начинням та взагалі предметами

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

релігійного культу [11, стор. 19­21].

1924 року комісія по обстеженню релігійних громад на підставі мандата губадмінвідділу провела огляд молитовного будинку Катерино­ Покровської громади і у складеному акті відмітила, що зовнішній цоколь та стіни церкви в багатьох місцях вимагають відновлення тинь­ ку, необхідна загальна побілка будівлі, ремонт водостічних труб та дахів, мурування між ба­ нею та верхнім дахом частково обвалилося і потребує тинькування та побілки, нижню ча­ стину даху необхідно пофарбувати. Всередині Катерининська церква мала за­ довільний стан, лише у вівтарній частині По­ кровської церкви біля стіни прогнила і прова­ лилась підлога, а біля дірки розміром в ½ кв. сажнів стіна зіпсована від вологи. У складеному комісією акті зазначається, що будівля церкви застрахована і термінового потребує ремонту, а релігійна громада досі йо­ го не розпочала, отже, громадою не вико­ нується пункт 3 підписаної раніше угоди на ко­

ристування культовою будівлею. До акту дода­ валась пропозицію громаді провести необ­ хідний ремонт в церкві протягом наступного місяця, інакше договір з нею буде розірваний [11, стор. 35]. Через два роки, вже у липні 1926 р., після огляду Катерино­Покровського храму, його станом був стурбований завідувач Чернігівсь­ ким Державним музеєм тов. Вайнштейн: «...При останньому огляді церкви виявилось, що одна з бань дуже похилилась і загрожує падінням, дах одного з восьмериків дуже по­ псувався (пропускає воду), від чого руй­ нується вся північна сторона церкви; крім то­ го, в підмуркові в багатьох місцях облуплене тинькування й повибивана цегла, що загрожує цілості всього будинку. Отож, зважаючи на велике культурне істо­ ричне значення цього будинку, Чернігівський держмузей прохає вжити заходів до спішного його ремонтування під доглядом музею, що необхідно провести ще в цьому будівельному

Рис. 3. Катерининська церква на поч. ХХ ст. ЦДКФФА України ім. Г. Пшеничного

139

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 4. Церква св. Катерини з перебудованою дзвіницею. 30­ті рр. ХХ ст. Листівка з колекції К. Ягодовського

Рис. 5. Зруйнована Катериниська церква. Вид з північного заходу. 1945­50 рр. З фондів Національного архітектурно­історичного заповідника «Чернігів стародавній»

сезоні» [12, арк. 384, 385]. В результаті, тоді Катерининська церква так і не була відремонтована, оскільки коштів на її відновлення громада не мала, а окрадмінвідділ у відповідності до інструкцій НКВС не міг сприяти та допомагати громаді у даномі пи­ танні [13, арк. 32]. У книзі обліку релігійних громад на 1927 р. Катерино­Покровська церква значиться як «тимчасово зачинена» [14, арк. 5]. З того часу вона стояла пустою, і бого­ служіння в ній не проводились близько восьми­ десяти років. Чернігівським пам’яткоохоронцям в 1930 році вдалося обґрунтувати ідею створення на базі Спаського цвинтаря антирелігійного му­ зейного містечка, включивши до нього Бори­ соглібський собор, П’ятницьку та Катери­ нинську церкви. Однак, заповідна форма охо­ рони пам’яток так і не була запроваджена і, як певне рішення проблем їх збереження, пам’ят­ коохоронці розглядали їх передачу під різного роду культосвітні заклади системи НКО УРСР. В результаті, до 1932 р. Катерининська переда­ на під архівосховище [15, стор. 88], і почалось облаштування стелажів для зберігання в ній архівних документів [16, арк. 16]. Щодо самої будівлі Катерининської церкви, то вона знаходилась у поганому стані та була зовсім не пристосованою для зберігання архівних матеріалів, що видно з листування архівного управління 1937­41 рр. Так, 7 червня 1936 року директор облістархіву Кобець у своєму листі до Центрального архівного управління УРСР розповідає про жахливий стан

будівлі храму, яка не ремонтувалась років 25: да­ хи поіржавіли і протікають, опалубки під залізом зовсім прогнили; архів приміщення темні, вогкі, потребують капітального ремонту, є загроза обва­ лу стелажів, деякі приміщення пошкоджені гриб­ ком, не опалюються, не освітлюються, не забез­ печені протипожежними заходами. Але міська рада за розпорядженням секретаря обкому КП(б)У заборонила ремонтувати будівлі, мотиву­ ючи рішення тим, що культові будівлі планується зносити і тому реставрувати їх взагалі не дозво­ ляється [17, арк. 16; 18, арк. 181­184]. Не змінюється ситуація зі станом будівель протягом кількох років: вже 1940 року дирек­ тор обласного історичного архіву Вострикова у доповідній записці знову описує незадовільні умови зберігання документів в архівосховищах і зазначає, що всі будівлі архіву потребують капітального ремонту, а особливо будівля ко­ лишньої Катерининської церкви, де збері­ гається 50% загальної кількості архівних ма­ теріалів. В ній підлога та п’ятиповерхові сте­ лажі дуже пошкоджені грибком і загрожують падінням, через що можуть загинути люди та архівні матеріали [19, арк. 39­40]. Але загинули архівні матеріали і постраж­ дала будівля Катерининського храму не від ста­ рості, вогкості та грибка…

23 серпня 1941 року будівля Катерининської церкви потрапила в епіцентр жахливого бом­ бардування міста німецької авіацією. Бомби влучили в приміщення теплої церкви, від яких повністю згоріла бібліотека, що налічувала по­ над 40 тисяч томів цінної літератури. Також був

140

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

пошкоджений Катерининський храм – згоріли куполи церкви. За спогадами мешканців, всі куполи горіли одночасно й нагадували горіння п’ятьох свічок, а цінні фонди архіву й бібліоте­ ки вітром розносило навіть до Деснянського луку і заплави. Церква тоді втратила куполи, покрівлю, було пошкоджене мурування стін, особливо карнизів, декор фасадів, обсипався тиньк, згоріли хори і підлога, значно пошкод­ жена була західна прибудова [20, стор. 102­ 108]. Взимку 1941­42 рр Катерининську церкву було частково відремонтовано: отвір в північно­західній прибудові храму, куди, ймовірно, поцілила бомба, було закладено ме­ талевою покрівлею. Понівечена металева покрівля куполів храму була частково знята, проте капітальні відновлювальні роботи не проводилися. В такому стані церква, вірогідно, й простоя­ ла до вересня 1943 року, коли місто над Дес­ ною було визволено в ході Чернігівсь­ ко­Прип’ятьської наступальної операції. По війні, згідно з генеральним планом ре­ конструкції Чернігова, від площі ім. Куйбишева (тепер Красна площа) вниз до р. Десни створю­ валась Алея Героїв, яка мала розкрити широку перспективу на річку. Завершитися Алея Героїв мала відновленою Катерининською церквою, в якій планувалося створити Пантеон з панора­ мою зруйнованого міста, унікальними експона­ тами з історії розвитку Чернігова з моменту йо­ го виникнення і до грізних днів Великої Вітчизняної війни [21]. Але ці плани так і не були втілені в життя. В липні 1945 року обласним відділом архітектури були обстежені пам’ятки міста, в тому числі і Катерининська церква. У складе­ ному комісією акті зазначена ступінь руйнуван­ ня храму та пропозиції щодо його відновлення: «...Сгорела изнутри и снаружи в результате немецкой бомбардировки. Полностью отсут­ ствует крыша, окна, двери. Считать необходи­ мым в текущем году закрыть пробоину в купо­ ле и закрыть доступ в памятник путем устрой­ ства дверей или закладкой проема. Предусмот­ реть устройство крыши на памятнике в 1946 году» [22, арк. 4­6]. В 1947 р. знову були проведені дослідження і обміри Катерининської церкви. На засіданні комісії управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР 5­6 червня 1947 р. визначили за необхідне провести розчищення завалів та сміття

141

в храмі та навколо нього, розробити спосіб зливу води з башт, закласти всі отвори та зробити двері до храму, відновити зруйнований верх південної башти, влаштувати вимощення навколо пам’ятки для захисту від поверхневих вод, провести у 1947 році заходи по консервації склепінь та елементів архітектурних деталей, які найбільш постражда­ ли і яким загрожує повне руйнування [23, арк. 55­ 57; 100]. Під час огляду храму того ж 1947 року комісія зазначила, що всі дерев’яні конструкції одноповерхової прибудови ХІХ ст. (дах, бані, сходи, підлоги) повністю знищені, цегляні ча­ стини храму в основному збереглись, окрім бані південного барабана, що обвалилась, та проломів у склепінчастих перекриттях примі­ щень другого поверху (Рис. 5). В результаті по­ жежі та атмосферних впливів кам’яна кладка стін має вивітрену поверхню з вибоїнами, але при цьому міцність та статична стійкість спо­ руди не викликають ніяких сумнівів. Щоб уникнути подальшого руйнування споруди, об­ валення бань та склепінь, необхідно провести низку заходів: влаштувати дерев’яні дахи з ме­ талевим покриттям, заповнити віконні та двер­ ні отвори, відновити південну баню, пробоїни у склепінчастих перекриттях, влаштувати сходи на другий ярус та на дах, хори з бетонних плит, підлоги, провести зовнішні та внутрішні тинь­ кування та побілку будівлі, а також вимощення навколо неї. Крім того, згідно з проектом рестав­ рації, пропонувалось провести розборку однопо­ верхової прибудови Покровської церкви [24]. А оскільки Катерининська церква займала пануюче положення в плані і силуеті міста, то за рішенням урядової комісії при Раді Міністрів УРСР вона була включена в реєстр пам’яток архітектури Республіканського зна­ чення, а при розробці генерального плану ре­ конструкції м. Чернігова включена до єдиного історико­архітектурного комплексу – проспекту «Алея Героїв», що мала бути віссю міста і йти з півночі на південь; церква Катерини замикала би «Алею». Це робило досить відповідальною реставрацію пам’ятки і вимагало збереження її архітектурних якостей. Існуюча низька прибу­ дова до західного фасаду церкви, яка була зве­ дена у ХІХ ст., на думку фахівців, не була цінною з архітектурної точки зору, порушувала композиційний задум, який був закладений при будівництві храму і не сприяла вдалому здійс­ ненню планування нового проспекту. За початковим варіантом пристосування

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

пам’ятки, розробленим Творчими Проектними майстернями тресту «Будмонумент» архітекто­ ром В. Петичинським, у приміщенні церкви пропонувалося влаштувати лекторій і тоді західна прибудова мала б бути перетворена у фойє і виставковий зал, розглядався також варіант про влаштування тут виставкового павільйону, що не виключало можливості її розібрання. Проект же реставрації церкви пе­ редбачав відновлення пам’ятки архітектури в первісному вигляді за виключенням західної прибудови, хрестів на главах куполів, влашту­ вання амвону і вівтарної огорожі. З пропозицією влаштування у храмі лек­ торію не погоджувався головний архітектор міста П. Букловський, оскільки це вимагало збереження одноповерхової західної прибудо­ ви, що було б не бажано при тому осьовому значенні храму у зв’язку з прокладанням «Алеї Героїв». Тоді місцеві організації підтримали другу пропозицію – відкриття в церкві вистав­ кового павільйону для періодичних виставок [25, арк. 124]. Архітектор І. Грабовський у рецензії на про­ ект реставрації В. Петичинського зазначає, що потрібно обґрунтувати, наскільки цінною є для ілюстрації певного періоду історії країни архітектура колишньої церкви, які її частини і властивості необхідно відновити або зберегти, а що можна переробити та не відновлювати. Він вважає, що місце розташування пам’ятки в новому плануванні міста спонукає подумати, як змінити її силует, а не відновлювати в пер­ винному вигляді, як п’ятибанний храм. Відмо­ вившись від відновлення силуету церкви, мож­ на знайти безліч варіантів його перекриття, а також тоді не треба буде розбирати прибудову ХІХ століття, що може бути досить успішно включена як корисний об’єм у будівлю нового призначення. Протилежними думці І. Грабовського були висновки по даному проекту реставрації Кате­ рининської церкви відділу охорони пам’яток архітектури, складені начальником відділу І. Ігнаткіним. Він вважав, що слід зупинитись на рішенні про збереження традиційної форми церкви. Отже, відділом охорони пам’яток архітекту­ ри було вирішено відновити Катерининську церкву у її первісному вигляді, як цінний зра­ зок української архітектури ХVІІІ ст., за проек­ том В. Петичинського, і до цього проекту Твор­ чими Проектними Майстернями складено ко­

142

Рис. 6. Катерининська церква. Вигляд з північного сходу. 1956 р. Фото Г. Петраша. З фондів Національного архітектурно­ історичного заповідника «Чернігів стародавній» шторис на суму 272177 крб. Врешті­решт, ремонтно­відновлювальні ро­ боти по Катерининській церкві почались лише у лютому 1954 р. на основі технічного проекту та кошторисно­технічної документації, розроб­ леної РНРВМ [26, стор. 129] (Рис. 6). Перший етап робіт по відновленню Катери­ нинської церкви, що розпочався в 1947 р., за­ вершився лише через 11 років – в 1958 р. У відповідності до проекту архітектора В. Пети­ чинського, була розібрана західна прибудова до церкви, реставровані фасади храму з віднов­ ленням декору в його первинних формах, ре­ ставровані глави, дах, заповнення віконних от­ ворів та порталів. В інтер’єрі були відновлені хори. Інших елементів інтер’єру реставраційні роботи першого етапу не торкнулися. В листі заступника начальника Державної

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

інспекції архітектурно­будівельного контролю УРСР П. Камінського до начальника Чернігівського обласного відділу в справах архітектури А. Гребницького від 9 квітня 1958 р. зазначалось про можливість обмеження пер­ шої черги робіт в Катерининській церкві ре­ ставрацією фасадів і влаштуванням вимощен­ ня: «...Роботи в інтер’єрі можна провести пізніше» [27, арк. 34]. Питання щодо нового призначення пам’ятки на той час залишилось не вирішеним, і не відре­ ставроване приміщення колишньої церкви було зайняте під склад реманенту чернігівського теат­ ру. За зачиненими дверима церкви зберігалося старе обладнання для театральної сцени та сценічні декорації.

24 серпня 1963 року Постановою Ради Міністрів УРСР №970 Катерининську церкву взято на державний облік під охоронним номе­ ром 816. І наразі знову стає актуальним питання про пристосування будівлі Катерининської церкви. Серед інших, у 1964 році цікавий проект був за­ пропонований чернігівським відділенням това­ риства «Знання». За ним Катерининська церква пристосовувалася під центр науково­атеїстичної пропаганди: тут мали бути влаштовані лекційна і виставкова зали, а також планетарій [28; 29, стор. 30­32]. У 1974 р. згідно з рішенням Чернігівського виконкому починається наступний етап рестав­ рації Катерининської церкви та пристосування її під філію Чернігівського обласного історичного музею. Науково­дослідний інженерний відділ Українського комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва у травні 1975 р. провів інженерне обстеження пам’ятки архітектури Ка­ терининської церкви в м. Чернігові. На його ос­ нові інженером М. Говденко розроблено проект реставрації та пристосування під музей будівлі Катерининської церкви. Втілювали в життя цей проект Чернігівські міжобласні науково­рестав­ раційні виробничі майстерні протягом 1975­ 1979 рр. У серпні 1979 року об’єкт переданий в експлуатацію Чернігівському історичному му­ зею [30]. Протягом цих кількох років реставрації Кате­ рининської церкви розглядались різні проекти щодо її використання. Зокрема, розглядався про­ ект влаштування в ній «Музею вітчизняної зброї», а наприкінці реставрації вирішено було влаштувати тут музей декоративно­ужиткового

143

мистецтва Чернігівщини, що відкриває двері для відвідувачів в кінці 1979 року [31, cтор. 140]. Звісно, протягом існування музею будівля Катерининської церкви потребувала поточних поновлень та ремонтів, хоча і проводились вони не настільки часто, як того вимагав стан приміщень. Так, на замовлення чернігівського історичного музею у січні 1988 року група з інституту «Укрпроектреставрація» склала де­ фектний акт про стан фасадів та даху Катери­ нинської церкви та визначила відсоток втрат та об’єм необхідних ремонтно­реставраційних робіт. Комісією встановлено, що дах основного об’єму потребує на 20% заміни покриття та об­ решітки, тинькування всієї будівлі – на 50%. Потрібно замінити 50 метрів водостічних труб, заповнити шви плит вимощення та ґанків, част­ ково пофарбувати двері та вікна, в деяких місцях встановити та укріпити віконні рами. У січні 1990 року Український спеціальний науково­ре­ ставраційний проектний інститут «Укрпроек­ треставрація» складає проект на реставраційні роботи по даху: покриття даху основного об’єму та дахів над камерами листовою міддю. Поновлюється та ремонтується будівля церк­ ви і на початку ХХІ ст. В 2003­2004 роках ре­ ставратори відновили мурування та втрачений тиньк на фасадах, перекрили листовою міддю дахи (вони залишились без фарбування) та вкрили по­новому позолотою завершення бань. У 2004 р. спеціалістами Державного науково­ технологічного центру консервації та рестав­ рації пам’яток (ДНТЦ «Конрест») проведено бу­ ло науково­технологічне обстеження мідного покриття куполів церкви, за яким зроблений висновок: «... На більшій частині площини покрівлі цілісність золотого шару порушена внаслідок природного вивітрювання під впли­ вом атмосферних факторів протягом майже 35 років. Загальний стан мідної покрівлі, фальцеві шви між листами міді в задовільному стані...» [32]. У 2004­2006 рр проводилися роботи по позолоті бань та покриттю даху міддю. Навесні 2006 року Чернігівська обласна дер­ жавна адміністрація видала розпорядження про передачу Катерининської церкви у користування Козацької православної громади. Влітку 2006 року церква була зачинена, але через блокування церкви представниками УПЦ Московського патріархату та Прогресивної соціалістичної партії України релігійна громада лише на­ прикінці 2007 року змогла зайти до храму та по­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

чала виконувати зобов’язання за договором. Після цього комісія з представників НАІЗ «Чернігів стародавній» та представників управління містобудування та архітектури Чернігівської області і Управління з питань над­ звичайних ситуацій та у справах захисту населен­ ня від наслідків Чорнобильської катастрофи про­ вела обстеження технічного стану Катерининсь­ кої церкви і визначила його як незадовільний [33]. Тиньк на всіх фасадах в тріщинах, спо­ стерігались тріщини на головному барабані по всій висоті зі східного боку. На південно­східній частині даху відсутні п’ять металевих листів, але при цьому глави церкви, шатри, їх конструкція та покриття знаходились у задовільному стані, всі 5 бань, маківки та хрести вкриті позолотою. Подібна ситуація склалась і з внутрішніми архітектурно­конструктивними елементами. На першому ярусі на висоту до 30 см, у вівтарному куполі та барабані та біля сходів на другий ярус спостерігаються відшарування тинь­ ку, сліди вогкості і висоли. На другому ярусі (на хорах) з південного боку спостерігається замо­ кання по всій поверхні стін, в нижній частині стін – вивали мурування. Стіни церкви обсиджені ко­ махами, вологість підвищена – 95%, температура повітря становила 9º С. Система опалення в храмі стала непридатною для використання і потребу­ вала повної заміни труб та радіаторів. Протягом кількох років потому відбувалося відновлення будівлі та проводилися ремонтні ро­ боти. За 2008 рік на протиаварійні ремонтно­ре­ ставраційні роботи цокольної частини будівлі з відмосткою та внутрішніх приміщень за кошто­ рисами витрачено 477,00 тис. грн. Наступного року проведені на суму 9669,61 грн. поточні ре­ монти внутрішніх приміщень, часткове ущільнення вікон, встановлена охоронно­пожеж­

на сигналізація.

2010 року на ремонт внутрішніх приміщень, покрівлі та системи водовідведення кошторисом передбачалось близько 280,00 тис. грн., та ще 19,00 тис. грн. – на встановлення панікадила. Часткове тинькування та пофарбування цокольної частини споруди, електрообладнання та ремонт опалювальної системи проводилися у 2011 р. та продовжувалися у 2012 р. Були пофарбовані підлога на хорах та всі двері, частково відремон­ товано вимощення навколо храму. За благодійні кошти у 2013 р. проведено част­ ковий ремонт та пофарбування цоколю та стін ззовні на висоту 160 см, частковий ремонт даху та церковної крамниці. У 2014 р. ремонтні роботи проводились гос­ подарським способом. Проведений ремонт опа­ лювальної системи, фарбування дверей, частко­ вий ремонт зовнішньої нижньої частини фасаду, замінені шибки у вікнах. У кінці 2015 року почалось проведення зовнішніх реставраційних робіт, оскільки тиньку­ вання стін церкви та фарбування вимагають по­ новлення. У липні 2008 р. відкрилась чергова сторінка в житті козацької православної церкви Святої Ка­ терини, парафіяльною радою якої було визначе­ но, що храм стане кафедральним собором Чернігівсько­Ніжинської єпархії УПЦ КП і про­ довжить традиції військової церкви, якою вона була з дня свого заснування. Козацький кафедральний собор св. вмц. Кате­ рини – унікальна духовна й мистецька перлина благословенної Чернігівської землі. Цей непере­ вершений зразок козацького бароко ось уже 300 років стверджує незламність українського духу й дає надію на те, що всі перешкоди з Божою допо­ могою будуть подолані.

Список використаних джерел: 1. Адруг А. Про авторство Катерининської церкви та пам’яток її кола / А. Адруг // Сіверянський літопис. – 2003. – №4. – С. 32­35. 2. Шафонский А. О городе Чернигове / А. Шафонский // Черниговского наместничества топографическое описание. – К., 1851. – С. 237­309. 3. Мод­ залевский В. Л. Очерки искусства Старой Украины. Чернигов / В. Л. Модзалевский, П. Н. Савицкий / Підгот. до друку і передмова О. Б. Коваленка // Чернігівська старовина : Зб. наук. праць, присвячених 1300­річчю Чернігова. – Чернігів, 1992. – С. 101­142. 4. Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобу­ дування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський ; Державна служба охорони культурної спадщини, НДІ пам’яткоохоронних досліджень. – К. : Видавничий дім А.С.С., 2005. – 584 с. 5. Абрис Чернигова, 1706 // Исторический очерк и обзор фондов рукописного отдела библиотеки академических наук. Карты, планы, чертежи, рисунки и гравюры собрания Петра І. – Москва­Ленинград : Издательство Академии Наук СССР, 1961. – С. 35. 6. Держархів Чернігівської області, ф. 179, оп. 1­а, спр.

335. – 22 арк. 7. Держархів Чернігівської області, ф. 128, оп. 1, спр. 4640. – 104 арк. 8. Добровольский П. Где находились старинные, несуществующие ныне, храмы города Чернигова? // Сборник Черниговского Епархиального древнехранилища. Часть І. – Ч. : Типография Губернского Правления, – 1908. – 296 с. 9.

144

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Держархів Чернігівської області, ф. 127, оп. 10, спр. 1976. – 13 арк. 10. Декреты Советской власти: сб. – М. Госполитиздат, 1957. – Т. I. – 626 с. 11. Держархів Чернігівської області, ф. Р­67, оп. 1, спр. 32. – 35 арк. 12. Держархів Чернігівської області, ф. Р­67, оп 1, спр. 279. – 652 арк. 13. Держархів Чернігівської області, ф. Р­67, оп. 1, спр. 461. – 45 арк. 14. Держархів Чернігівської області, ф. Р­67, оп. 1, спр. 415. – 56 арк. 15. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. У 2 ч. Ч. 2. Кінець 20­х – 1941 рр / О. Нестуля. – К. : Ін­т історії України, 1995. 16. Держархів Чернігівської області, ф. Р­651, оп. 1, спр. 47. – 74 арк. 17. Держархів Чернігівської області, ф. Р­651, оп. 1, спр. 100. – 40 арк. 18. Держархів Чернігівської області, ф. Р­647, оп.

5, спр 57. – 262 арк. 19. Держархів Чернігівської області, ф. Р­647, оп. 5, спр. 75. – 12 арк. 20. Катери­ нинська церква в Чернігові / [А. Доценко, І. Шевчик, та ін.]. – Чернігів : Десна Поліграф, 2015. – 184 с. 21. Образ майбутнього міста // Деснянська правда. – 1945. – 18 сентября. – №184. 22. Держархів Чернігівської області, ф. Р­1046, оп.1, спр.1. – 34 арк. 23. Держархів Чернігівської області, ф. Р­1046, оп.1, спр. 13. – 193 арк. 24. Екатерининская церковь в г. Чернигове. Памятник архитектуры ХVIII века. Материалы обследо­ вания, изучения и обмеров памятника. 1947­1948 гг – К., 1947­48. – НАІЗ «Чернігів стародавній». – КП­ 456/130, ДФ­219. – 25 арк. 25. Держархів Чернігівської області, ф. Р­1046, оп. 1, спр. 20. – 244 арк. 26. Ка­ терининська церква в Чернігові / [А. Доценко, І. Шевчик, С. Сергєєв та ін.]. – Чернігів : Десна Поліграф, 2015. – 184 с. 27. Держархів Чернігівської області, ф. Р­1046, оп. 1, спр. 294. – 178 арк. 28. Приспособле­ ние памятника Екатерининской церкви под планетарий. – Чернигов., 1964. – НАІЗ «Чернігів стародавній».

– КН­1193/12. – 4 арк. 29. Шевчик І. Катерининська церква м. Чернігова у 50­70­х роках ХХ ст.: листуван­ ня, проекти, реставрації / І. Шевчик // Чернігівські старожитності: Зб. наук. праць, присвячений 300­літтю освячення Катерининської церкви м. Чернігова. – Чернігів : Десна Поліграф, 2016. – С. 21­34. 30. Дер­ жархів Чернігівської області, ф. Р­5239, оп. 1, спр. 263. – 49 арк. 31. Катерининська церква в Чернігові / [А. Доценко, І. Шевчик, С. Сергєєв та ін.]. – Чернігів : Десна Поліграф, 2015. – 184 с. 32. Пам’ятка архітектури ХVІІІ ст. Катерининська церква в м. Чернігів. Звіт про науково­технологічне обстеження мідного покриття куполів церкви. Технологія реставрації позолоти. – Київ, 2004. – відділ охорони, екплуа­ тації та реставрації пам’яток Національного архітектурно­історичного заповідника «Чернігів старо­ давній». 33. Акт №35 огляду технічного стану пам’ятки архітектури від 08 листопада 2007 р. – Чернігів. – Відділ охорони, екплуатації та реставрації пам’яток Національного архітектурно­історичного заповідника «Чернігів стародавній».

Summary. In this article it is about prominent example of Ukrainian Cossack`s Baroque – St. Catherine Church in Chernigov, that was built in the beginning of 18th century. It is told about rebuildings that continued during three hundred years, whicn led to changes in the appearance of the temple and repairs and restorations of the second half of the 20th century, which restored the original architectural form.

* * *

Сергій Сергєєв м. Чернігів

СТАН УКРІ П Л ЕН Ь Ч ЕРН І ГІ ВСЬКО Ї ФО РТЕЦІ КІ Н . XVI I – СЕР. XVI I I СТ.

В статті йдеться про систему фортечних укріплень м. Чернігова з кінця XVII ст. до середини XVIII ст. Показані лінії оборонних споруд та основні види фортифікацій. Описуються перебудови фортеці, які проводилися іноземними інженерами. За доби Гетьманщини Чернігово­Сіверщина була однією з найбільш багатих частин України. Край, що межував з такими потужни­ ми на той час державами, як Річ Посполита та Московщина, завжди привертав увагу також із­ за стратегічних питань. Боротьба, яка точилася

145

за землі Чернігівщини, і, зокрема, саму столи­ цю Сіверщини, потребувала наявності цілої низки укріплень. Опис 1682 р. показує, що головними струк­ турними одиницями укріплення Чернігова були «верхній город», «нижній город», «нижній

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

острог». Укріплення «верхнього города», по­ новлені перед 1681 р., складалися з дубової стіни, рубленої тарасами, з заборолами, зробле­ ними з дубового бруса. Тут було п’ять старих башт, одна нова, брама і хвіртка. Нижній острог був оточений старим осиковим частоко­ лом і мав дві брами. На озброєнні фортеці зна­ ходилося вісім гармат різного калібру [3, c.

121]. «Расписной список 1701 года» подає наяв­ ний стан міських фортифікацій. Зокрема, «Го­ род верхний Чернигов и башни рублены в ду­ бовом лесу. Башня проезжая рублена снизу в 2 стены, а верху в одну стену. Город рублен в две стены, меж стен пропуски по полу аршину, на верху катки погнили и во многих местах катков нет. Кругом города 8 башен по мере 125 сажен (пр. 2 м.). Острог соснового лесу, в нем двои ворота да калитка, по мере кругом ево 232 сажени, в ви­ шину 3 сажени, без обламов» [6, с. 930]. Окрім стрілецьких казарм та будівель, де мешкали воєводи, на території цитаделі знахо­ дилися господарські приміщення, розраховані на те, щоб захисники цієї найбільш укріпленої частини фортеці могли автономно мешкати в разі ведення бойових дій: поварня, конюшня, лазня, льодовик, погріб, кузня, світлиця з сінь­ ми та прикомірками. Також гарнізон був забез­ печений провіантом. На випадок тривалої об­ логи на цитаделі були передбачені льохи та ам­ бари для зберігання вина, пива, житниці із зер­ ном, глибокий колодязь у 11 саж. (близько 24 метрів). Слід зауважити, що «Розписний спи­ сок Чернігова. 1701» подає занедбаний стан не лише мурів фортеці, але й житлових приміщень стрільців, адже «все худы и углы сгнили». Навіть домівки полковників, вищих за чином військових гарнізону, також мали пога­ ний вигляд – «перед ними мосты ветхи, ... три избы воеводские крыты дранью» [6, с. 931]. Військово­інженерна справа в Україні в ХVІ – початку ХVІІІ ст., розвивалася в тісному зв’язку з досягненнями європейських країн. При цьому були, звичайно, свої традиційні відмінності. Якщо в Європі призначення фор­ тець носило, як правило, типовий для пасивної оборони стиль, який підпорядковував потребам укріплень місцевий ландшафт, то фортечні лінії в Україні навпаки, були розраховані на особли­ вості місцевості та являли собою тип укріплень для оборони активної. Кожна місцевість, крім того, мала і свої типи фортифікаційних споруд.

146

На Лівобережжі України домінували земляно­ дерев’яні мури [1, c. 121]. Після укладення військової угоди між Мос­ ковською державою та Гетьманщиною, в Чернігові з’являється московська залога. Крім того, більша увага приділяється питанням обо­ роноздатності самого міста. Саме в цей час і був створений перший план міста та фортечних укріплень, «Абрис Чернигова 1706». На території колишнього дитинця зафіксо­ вано кілька бастіонів і равелінів трикутної фор­ ми (допоміжних споруд, що прикривали форте­ цю від обстрілів та слугували як місце скуп­ чення військ для вилазок в стан супротивника) нерегулярних обрисів, а також 32 дерев’яні рублені башти. Верхній замок, або ж «цита­ дель», розміщувався на півдні дитинця, укріплений дерев’яними рубленими стінами, двома надбрамними і п’ятьма глухими башта­ ми, широким ровом. На прохання гарнізону в середині цитаделі спорудили триверху Ми­ хайлівську церкву (рис. 1). Центром фортеці був «Замок Черкаський» («нижній город»), який займав всю територію колишнього княжого дитинця. Зі сходу, від р. Стрижня, йшов земляний вал. З північного за­ ходу була дерев’яна рублена стіна і широкий рів. Тут розміщувалося десять глухих башт, п’ять надбрамних, один бастіон і одна батарея, три «виводи» перед брамами (укріплення типу равелінів, які слугували для прикриття фортеці від вогню та атак противника, а також для зосе­ редження військ на випадок вилазок). «Другий замок Черкаський» повторював «окольний град» давньоруського періоду, на північно­ західному напрямку від центру фортеці. Ця лінія міських укріплень мала широкий зовнішній рів, дерев’яні огорожі у вигляді ча­ стоколу та земляний вал з боку річок Десни і Стрижня, що був підсилений дванадцятьма ба­ штами, трьома глухими і дев’ятьма надбрамни­ ми (рис. 1). З південного боку Верхнього замку знаходи­ вся «нижній острог» Солдатської слободи, чо­ тирикутний в плані, з частоколом та двома бра­ мами без башт. На колишньому Третяку розта­ шовувалися укріплення «Єлецького валу», нав­ коло Єлецького монастиря. Ці укріплення були менш захищеними, ніж центральна частина чернігівської фортеці, лише земляний вал з ро­ вом. Із заходу Єлецького валу знаходилися во­ рота, що вели до території Єлецького монасти­ ря. Сам комплекс монастирських будівель був

Рис. 1. Абрис Чернигова, 1706. // Исторический очерк и обзор фондов рукописного отдела библиотеки академических наук. Карты, планы, чертежи, рисунки и гравюры собрания Петра І. – Москва­Ленинград: Издательство Академии Наук СССР 1961.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

147

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

захищений високим цегляним муром. З північного боку монастир прикривала вежа, з міцними товстими стінами та бійницями для гармат (рис. 1). В кінцевому результаті фортифікація, яка була, з одного боку галуззю техніки, а з іншого – військового мистецтва, завжди відбивала як політичний і економічний, так і військовий стан держави. Елементами цього військового стану були чисельність армії та її способи дії у бою, тобто тактика військ. Водночас, на фор­ тифікацію великий вплив справляли і засоби ураження, серед яких на перше місце повинні бути поставлені «артилерійські». У 1718 р. чернігівська фортеця мала на своєму озброєнні 20 мідних та 10 чавунних гармат [3, c. 122]. В 1724 р. був створений аншталт (штат), пе­ релік фортець, до якого увійшли остзійські фортеці (у кількості 11), російські (18) та пер­ сидські (5). Чернігівська фортеця була в реєстрі російської частини, що мала штатне озброєння а також певну кількість гарнізону на державно­ му утриманні. Крім того, в 1724 р. відбулося відокремлення військових польових інженерів від гарнізонних. Польові мали займатися обла­ штуванням фортець, в той час, як гарнізонні знаходилися в розпорядженні військ [8]. До облаштування чернігівської фортеці за­ лучалися іноземні фахівці. Зокрема, у 30­х рр над перебудовами укріплень працював військо­ вий інженер А. де Бриньї. Оскільки система ба­ штових фортифікацій була вже застаріла, за проектом Бриньї побудували 5 великих та 3 ма­ лих бастіони. Дерев’яні стіни замінили на зем­ ляні бруствери (насипи). Також гарнізон поси­ лили новою артилерією [2, с. 9]. На плані фортеці, зробленому у 1739 р., по­ казана територія чернігівського Валу із розга­ луженою системою укріплень. Як і раніше, го­ ловним центром залишався Перший замок чер­ каський, який було оточено щільним кільцем ровів по всьому периметру. Північно­східний напрямок був захищений бастіоном, на місці колишніх Водяних врат. На мапі показано вихід на зовнішню частину фортеці, натомість, відсутній внутрішній. Сполучення між гарнізо­ ном та бастіоном відбувалося за допомогою пе­ реходів по тарасам (терасам). Східніше знахо­ дився півбастіон із виходом до внутрішньої фортеці. Наступні два бастіони межували із річкою та були т. зв. «глухими». Бастіони мали на захисті артилерію. Ця частина фортифікацій

148

була також підсилена другим рядом ровів. Нав­ проти бастіонної куртини (відрізок кріпосної стіни між двома бастіонами) розташовувався міст через річку. З внутрішнього боку фортеч­ них споруд було облаштовано артилерійський двір. Довгий мур фортеці, витягнутий вздовж р. Десни не мав бастіонів включно до території Верхнього замку, або ж Цитаделі. За річковою заплавою починається друга лінія ровів на значній відстані від фортечної. На Верхньому замку відмічена присутність укріплень більш раннього часу – башти. Вхід до Цитаделі зна­ ходився в середині фортеці із північного боку (рис. 2). Окрім господарчих будівель на Верхньому замку позначена дерев’яна церква Михайла та Федора. З північно­східного боку розташовува­ лася артилерія, спрямована на оборону Цита­ делі. Для можливостей ведення довготривалої облоги, окрім запасів провіанту, на Верхньому замку знаходилися колодязі біля східного муру. Біля підніжжя Цитаделі стояли казарми мос­ ковського війська, також захищені ровами. Найбільш небезпечним на той час був західний напрямок. До комплексу Першого замку чер­ каського примикали укріплення Другого замку черкаського. Біля кордону обох «замків» можна побачити лінію фортифікацій, яка складалася із муру, двох ліній глибоких ровів, півбастіону та виступу у вигляді равеліну. На місці колишніх Любецьких воріт облаштовано потужний бастіон з виходами у внутрішню фортецю та сходами, що з’єднували укріплення із фор­ штадтом. Під захистом фортеці знаходилися Борисоглібський собор, будівля Колегіуму, Спаський собор тощо. Схематично позначені на мапі житлові будівлі. На плані чітко видно, що на кінець 30­х рр XVIII ст., через відсутність військової загрози, цивільні домівки починають будувати за межами фор­ течних укріплень (рис. 2). Тим не менш, частина місцевого населення мешкала в черкаському замку, на території яко­ го знаходилися цивільні споруди та було розта­ шовано шість церков. За надійними фортечни­ ми мурами розвивалася і торгівля: купецькі лавки та торги, разом із житловими спорудами, складали дуже щільну забудову цивільної ча­ стини фортеці на загальній площині в 37500 сажнів [7, c. 278]. У травні 1750 р. в місті через необачність господарки одного з шинків розпочалася поже­ жа. Враховуючи те, що більшість будівель були

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

дерев’яні, через погане забезпечення протипо­ жежними засобами та недбале ставлення місце­ вого магістрату до питань пожежної охорони, вогонь швидко знищив багато цивільних домівок. Значних руйнувань зазнали також і оборонні споруди. Лише біля цитаделі, Верх­ нього замку, вогонь було зупинено [5, c. 154­ 155]. Для відновлення фортечних споруд Черніго­ ва в середині 50­х рр XVIII ст. до міста був призначений досвідчений французький війсь­ ковий інженер полковник Даніїл Дебоскет. Він запропонував підсилити фортифікаційні спору­ ди додатковими лініями брустверів (земляні на­ сипи для захисту гарнізону та ведення вогню) на південному та західному напрямках. На плані відсутній «нижній острог» Солдатської слободи, кількість бойових башт цитаделі зменшена з семи до п’яти. Головний в’їзд до фортечних мурів, Прогорілі ворота, прикривав потужний бастіон. Праворуч, між Прогорілими та Водяними воротами, був розміщений редан (трикутний виступ в стіні, що прикривав відстань між бастіонами). На цитаделі, яка з боку «черкаського замку» була додатково укріплена огорожею, розташовувався арти­ лерійський склад. Південно­західна частина

фортеці мала типову для Західної Європи ре­ данну систему фортифікацій, яка давала змогу вести фронтальний та фланговий вогонь (рис.

3). Далеко не всі плани Дебоскета були втілені на практиці, адже, згідно із військово­стати­ стичним описом за 1766 р., багато оборонних укріплень, особливо на західному напрямку фортеці, знаходилися на той час в доволі пога­ ному стані [4, c. 113­117]. Підводячи підсумки, загалом можна зазна­ чити, що українська фортифікація періоду ХVІІ – сер. ХVІІІ ст. мала синтетичний характер по­ будови. Цей характер об’єднав у собі місцеві традиції оборонного будівництва з віяннями Нового часу, Ренесансного інженерного ми­ стецтва. Саме з ХVІ ст. артилерія починає все ширше застосовуватися у військовій справі всіх без винятку народів Європи і, таким чином, примушує фортифікаційне будівництво відповідним чином пристосовуватися до нових обставин ведення бойових дій. Поступово на теренах України все більшою стає частка укріплень, споруджених за канонами т. зв. ре­ гулярної забудови, що набуває поширення в Західній Європі приблизно на століття раніше.

Рис. 2. План черниговской крепости 1739 года. – Матеріали Фондів Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського. – ВСП­57.

149

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 3. Профили черниговской крепости, сделанные в 1754 году полковником Д. Дебоскетом. – Матеріали фондів Чернігівського історичного музей ім. В. Тарновського. – ВСП­57. Список використаних джерел: 1. Богдан Моця. Фортеці на східних рубежах гетьманщини в контексті європейської фортифікації XVII­XVIII ст. / Б. Моця // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Чернігів, 2009. – Вип. 73. Серія: Історичні науки. № 6. – С. 116­122.

2. Бондар О. М., Сердюк Д.А. Подорож козацьким Черніговом XVII­XVIII ст. Путівник / О. М. Бондар, Д. А. Сердюк – Чернігів, 2015. – 80 с. 3. Вечерський В. В. Фортеці й замки України / В. В. Вечерський – К., 2011. – 619 іл. – Бібліогр.: с. 629­649. (Науково­дослідницький інститут пам’яткоохоронних досліджень). 4. Военно­статистическое обозрение Российской империи – Т.ХII. – Ч.2. Черниговская губерния. – СПб., 1851. – 183+4 с. 5. Дубровський. В. Пожежа 1750 року в старому Чернігові / В. Дубровский // Сіверянський літопис. – 1997. – №6. – C. 154­166. 6. Розписний список Чернігова. 1701 // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / [Упоряд.: С. О. Павленко] – К.: Вид. дім «Києво­Могилянська академія», 2007. – С. 930­931. 7. Шафонский А. Ф. Черниговского наместничества топографическое описание / А. Ф. Шафонский. – К., 1851. – 136 с.

8. Яковлев В. В. История крепостей. [Електронний ресурс] / В. В. Яковлев. – Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/yakovlev_vv/01.html.

Summary. The article tells about system of fortress`s fortifications of Chernihiv since the end of the 17th century. until the middle of 18th century. The lines of defenses and main types of fortifications are showing. Describes adjustments of fortress that were held by foreign engineers.

150

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Тетяна Григоренко м. Черкаси П АЛ АЦ ДАХО ВСЬКИ Х Н А Ч ЕРКАЩИ Н І : ДАВН Я І СТО РІ Я ТА

СУМ Н А

П ЕРСП ЕКТИ ВА

В статті розповідається про унікальний палац у с. Леськове Монастирищенського району на Черкащині. Палац Даховських був збудований у неоготичному стилі в середині ХІХ століття і визнаний найкрасивішою польською резиденцією у Центральній Україні. Зараз він належить Міністерству оборони України і поступово руйнується. У 2015 році Леськівський палац потрапив до рейтингу споруд, що потребують порятунку. Необхідно об’єднати всі зусилля громадськості та держави для порятунку цієї архітектурно­культурної пам’ятки. В с. Леськове Монастирищенського району на Черкащині знаходиться один з унікальних замків України – Палац Даховських. Це при­ близно 5 км від Монастирища, районного цен­ тра Черкаської області, та 200 км від Києва. Леськівський замок є архітектурно­ланд­ шафтною пам’яткою обласного значення і зай­ має територію 89 га. За, колись, розкішний інтер’єр та унікальний неоготичний стиль, нау­ ковці ставлять його в один ряд зі знаменитим кримським Воронцовським палацом. Вперше про це диво архітектури більш ши­ рокому загалу стало відомо з репортажу телевізійних новин одного з українських теле­ каналів. І розповідь ця була скоріше сумною, ніж пізнавальною. В репортажі мова йшла про дивовижну архітектурну споруду, що давно пе­ ребувала на балансі Міністерства оборони України і знаходилася в занедбаному стані. Після сюжету стало прикро, що більшість глядачів взагалі не знали про існування замку, тому саме журналісти допомогли звернути ува­ гу громадськості на Леськівський замок, що має дивовижно цікаву історію й унікальну архітектуру. З тих пір з’явилося чимало статей та повідомлень, коментарів у соціальних мережах та фотографій, що розповідають про архітек­ турне диво палацу Даховських у Леськовому. Так, цікавий інформативний матеріал розміщений на сайті «Замки та храми України» [1], а також у статті, присвяченій історії садиби Даховських у Леськовому, надрукованій на сайті «7 чудес Черкащини» («Леськівське ди­ во») [2]. Неодноразово висвітлювали проблему збереження Леськівського замку краєзнавець і журналіст Борис Юхно у статті «Чорні перли­ ни Черкащини» (газета «Новини тижня» (2007) [3], сайт Федора Гонци «Ландшафтна архітек­

151

тура» стаття «Леськівський ландшафтний парк» [3], Костянтин Падецький у статті «Мо­ настирищенський замок­привид військові хова­ ють від очей журналістів» (2006) [4], блогер Сергій Криниця «Леськівське диво» або прина­ ди заборонених атракцій» (2009) [5], газета «Черкаський край» у статті «Леськівський за­ мок рятуватимуть від знищення» (2013) [6], сайт «Про все» у статті «Губернатор просить Азарова і Лебедєва передати у власність грома­ ди села Леськове палац Даховських» (2013) [7], сайт «Прочерк», стаття «Влада почула людей: садибу Даховських зробили заповідником» (2013) [8], сайт «Рідна Черкащина» у статті «Два неймовірних палаци з Черкащини вола­ ють про порятунок» (2015) [9] та інш. Леськівський замок можна віднести до пер­ лин садибної архітектури не лише Черкащини, а й всієї України. Сам замок у с. Леськове був збудований на землях польських магнатів Да­ ховських. В свою чергу Даховські придбали ці землі в кінці ХVІІІ ст. у польських шляхтичів Ланцькоронських. Загалом, родина Даховських володіла замком з 1770 року і до 1917 року. Першим власником став Маріан Даховсь­ кий, який спорудив на березі місцевої річки

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Конелки двоповерховий будиночок та флігель для садівника. Його справу продовжили Олек­ сандр та Гонората Даховські, які заклали парк. За рахунок придбання нових земель, вони роз­ ширили маєток і вирішили його розбудувати. Так крім нового палацу з’явилися ставок, ланд­ шафтний парк з листяними деревами на лівому березі річки та хвойною частиною парку на правому березі, садок, гребля з водосховищем та штучний острівець посеред ставу. Будівництво безпосередньо замку було роз­ почато приблизно в 1850 році синами Олек­ сандра Даховського – Казимиром і Каролем та продовжено сином Казимира – Тадеушем. Ка­ жуть, що створюючи неповторний архітектур­ ний ансамбль, Даховські спиралися на дизайн парку Потоцьких «Софіївка» в Умані. Та це й не дивно, бо знаменита «Софіївка» знаходилася майже по сусідству з маєтком Даховських. То­ му Казимир саме через заздрість і вирішив «об­ скакати» Потоцького і створити у себе ще більшу красу. Мабуть, через це він повторив знаменитий софіївський «острівець кохання» і створив схожий посеред ставу на річці Конелі. Тільки назву дав іншу – «острівець Мрій». Садиба Даховських в селі Леськове вражає суворістю, але у той же час і витонченістю архітектури. Взагалі по своїй красі палац Да­ ховських був визнаний найцікавішою польсь­ кою резиденцією в Центральній Україні. Сам Тадеуш, який і добудував маєток, був за освітою інженером, а також до нестями закоха­ ним у Англію та англійську культуру, тому па­ лац у Леськовому відбудований у стилі тюдо­ ровської готики. Центральним елементом ком­ позиції є квадратна башта­донжон в оточенні круглих і багатокутних зубчастих веж. Споруда палацу Даховських у Леськовому виконана із червоної цегли, нагадує англійсь­ кий замок епохи Середньовіччя. Для будівництва замку Даховські побудували в окрузі навіть кілька цегельних заводів. Цегла повинна була бути найвищого ґатунку. Подей­ кують, що Казимир Даховський часто сам бу­ вав на виробництві, власноруч її обпалював та перевіряв на якість кожну цеглинку, яку виго­ товляв хтось інший. Зараз у маєтку ще трапля­ ються цеглини з позначкою TD – «Tadeus Dachovski» [5]. Архітектор, що створив це диво, на жаль, невідомий, але ім’я останнього, хто перебуду­ вав палац Даховських у 1890 році збереглося: це польський прораб Цехановський. План пере­

152

будови ж створив син Казимира Тадеуш, який вчився у Європі і став інженером­будівельни­ ком. Під час перебудови, до вже існуючого пала­ цу було прибудовано нову частину, але вже з використанням тодішніх новацій у євро­ пейській архітектурі. Дві частини будівлі й два архітектурних стилі настільки були вдало поєднані, що не спеціалісти сприймають цю споруду як єдине ціле. Що ж являє собою до­ будова? По розміру це майже половина старого палацу в три поверхи із прямокутними вікнами та дверима, іншими деталями. Єдність ком­ плексу придають 6­гранні башти по кутах до­ будови із такими ж зубцями, що і на старій ча­ стині палацу, але суцільної кладки. Зубці зроб­ лені по усьому периметру добудови, а у стінах вмонтовані декоративні вази та інші деталі. Ос­ новна відмінність – прямокутні форми та во­ дяне (батарейне) опалення. Для подачі води у бак (3­й поверх) пробили свердловину, зробили вихід на прогулянкову площадку розміром 15 х 20 метрів, огороджену зубцями (дах 3­го по­ верху) [5]. Також цікаво описала внутрішнє розташу­ вання палацу Даховських Пустиннікова Ірина на сайті «Замки та храми України»: «У ньому три поверхи. На першому – 8 кімнат із салона­ ми, кабінетами, залами для гостей. У ньому ж знаходився парадний вихід на балкон біля круглої башти з відкритою площадкою і схода­ ми в парк. Із цього поверху також вхід у підвальне приміщення і господарський вихід. На другому поверсі розмістились 9 житлових кімнат і ванна із виходом на балкон. Третій по­ верх також мав 8 кімнат. У старих кімнатах існувало пічне опалення із відкритими і закри­ тими камінами, димоходами в зубцях; у нових – батарейне опалення, де труби і батареї були

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

вмонтовані у стіни. Квадратна і кругла башти також мали кімнати, наверху – оглядові пло­ щадки до яких вели гвинтові драбини. Парад­ ний вхід у замок знаходився у квадратній ба­ шті, на якій красувався герб Даховських, був флангшток із прапором. Відсутність прапора було сигналом для пересічних селян і прислу­ ги, що господарі перебувають у від’їзді. Перед замком був розбитий розарій із фонтаном у центрі. Вода до нього надходила із свердлови­ ни по підземних жолобах. Напір води створю­ вався різницею рівнів [1]. За англійською звичкою навколо палацу роз­ кинувся англійський (ландшафтний) парк, а огорожі були виключно зелені – з низького охайно підрізаного живоплоту. Площа парку тоді займала кілька десятків гектарів. Тадеуш Даховський був жонатий на Марії Володковічівні­Романовській, яка від свого прийомного батька успадкувала унікальну ко­ лекцію античностей і творів мистецтва. Саме ці твори й прикрашали палац, і зокрема, великий салон, що складався з двох частин. Збереглися описи внутрішнього оздоблення та меблів кімнат палацу Даховських. «Напроти вікна в більшому салоні знаходився камін з білого мармуру, декорований рельєфами і дво­ ма бічними волютами. Камін прикрашав брон­ зовий годинник, два канделябри і дві вази. Над каміном висіло велике венеційське дзеркало. Спеціальне місце займала колекція столової порцеляни: миски, тарілки, супниці тощо. Ще одне люстро, цього разу в барочній оправі, висіло напроти каміну.

153

В кімнаті знаходилася статуя гладіатора, а також кілька старовинних картин. М'які меблі походили з кінця ХІХ ст. Підлога була паркет­ ною. Дуже гарним був і кабінет. Люстра тут була виконана в стилі голандських свічників. В куті кімнати стояла висока вузька пічка, викладена білими кахлями. Підлога й тут була паркетна, але про це можна було й не здогадатися: підло­ гу повністю вкривав східний килим. Серед меблів привертали увагу барокова шафа і вкри­ тий різьбою комод, два цінних ампірних столи­ ки, декоровані бронзовими деталями, та кілька більш мініатюрних предметів. Під вікнами зна­ ходилося велике сучасне (тим часам) бюро, а в центрі кімнати – софа і два м'яких крісла в стилі Наполеона ІІІ. Відомо, що в палаці зберігалася велика колекція старовинних тка­ нин. Для них була відведена окрема кімнатка» [1]. Крім вишуканого англійського стилю будо­ ви Тадеуш Даховський був палким прихильни­ ком кінних перегонів, тому й побудував стайні, в яких утримувалися скакуни англійської поро­ ди. Аж до 1917 року на всю Російську імперію та за кордон славилися леськівські скакуни. Є факти, що у Леськовому існував, навіть, цілий конезавод. «З 47 леськовських кобил тут мали приплод в 128 лошат. Даховські й самі були прекрасні наїзники, а вже скільки нагород при­ возили з іподромів всього світу їхні жокеї, зна­ ють лише легенди» [11]. За переказами місцевих жителів, Тадеуш Даховський ввійшов в історію не тільки, як та­ лановитий будівничий, а і як борець за твере­ зий спосіб життя. В селі Леськовому замість шинку він відкрив чайну «Общество трезвых» з безкоштовними солодощами та чаєм [1]. Революція 1917 року застала Тадеуша Да­ ховського на кінних змаганнях у Відні. До України він повернувся в 1918 році разом з німецькими військами. Зібравши леськівських селян, він вмовляв їх не руйнувати садибу, обіцяв в майбутньому перетворити Леськове на містечко. Але не судилося. Після революції за­ мок націоналізували і ним опікувалась ра­ дянська влада. [12]. На щастя палац Даховських не був зруйно­ ваний, по існуючій легенді, саме селяни не доз­ волили зруйнувати споруду в знак подяки за людяність колишніх власників. Востаннє сам Даховський побував у замку в 1920 р.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

У 1925 році в палаці Даховських відкрили будинок відпочинку Київського цукротресту. Через дев’ять років маєток перетворили на піонерський табір, а у повоєнні роки в ньому функціонував військовий санаторій [10]. В радянські часи палац Даховських був відданий під санаторій закритого типу для хво­ рих на сухоти. Після протестів місцевих жи­ телів, його віддали під військовий санаторій для військових пенсіонерів з нервово­психічни­ ми захворюваннями. Пізніше санаторій пе­ реїхав у сусідній район, а замок був переданий у відомство Міністерства оборони України. Є згадки, що ще у 1950 році у садибі Да­ ховських розміщувався санаторій Уманської дивізії. Очевидно вже тоді палац у Леськовому перейшов у військове відомство [13]. З 1970­го року навколо нього збудували паркан, вистави­ ли охорону, а в самому замку зробили склад медикаментів (майно польового шпиталю). В цей період у маєтку відбулися певні зміни, а са­ ме, добудовано триповерхову будівлю, де розмістилася адміністрація, у колишній стайні добудовано другий поверх і розміщено кварти­ ри, інші приміщення були віддані під технічні засоби шпиталю, а в залах зберігалися медика­ менти. Поступово зруйнувався міст, що вів до острова, причал для човнів, зникли доріжки та садові алеї. З 1992 року палац – замок Даховських – це військовий об’єкт у відомстві Маньківської військової частини. З 2000 року замок припи­ нили опалювати. У 2003 р. майно шпиталю з замку було вивезено, але вільний доступ до нього і всієї території було все ж обмежено, во­ ни охоронялися воєнізованою охороною. Крім, власне, палацу у садибі збереглися флігелі, будинок для прислуги (він розташова­

154

ний найближче до замку), гарні вази для квітів (правда, вже в тріщинах), сторожка, залишки стаєн. Навіть зараз, у вже занепалій споруді, чути запах ліків. Майбутнє замку – невідоме. Місцеві жителі кажуть, що садибу Даховських Міністерство оборони України комусь вже продали. Інші ж повідомляли, що вже років з десять сюди навідуються багатії з грошима, щоб прикупити собі у власність цю архітектурну перлину. Але поки що це їм не вдалося, бо Леськівський за­ мок належить до обласного реєстру культурної спадщини. В свій час ставилося питання про віднов­ лення унікального архітектурно­ландшафтного комплексу та занесення садиби Даховських до Державної програми «Золота підкова Черкащи­ ни» на 2006­2009 рр., але це питання не було вирішено позитивно. З 2007 року палац знахо­ диться на балансі сільської ради Леськового. На жаль, військове відомство ще довго не по­ спішало полишати садибу у Леськове, зараз споруди потребують термінового ремонту. Пе­ рекриття ще ціле, але дах протікає, підлога прогнила, а в стінах тріщини. Підвищена во­ логість та їдкі пари медикаментів призвели до руйнування внутрішнього оздоблення та шту­ катурки палацу. В парку теж повна руйнація, вази для квітів майже розбиті, всюди сміття та занепад. Офіційний прохід до замку закритий, але можна домовитися з охороною і потрапити всередину. Дехто пролазить на територію через численні дірки в паркані. З 2010 року Палац Даховських перейшов на баланс Монастирищенської районної ради. 8 квітня 2013 року громада Монастирищенського району звернулась до голови облдер­ жадміністрації з проханням врятувати унікаль­ ний ландшафтно­архітектурний комплекс.

18 червня 2013 року був підготовлений про­ ект постанови Верховної Ради України «Про заходи щодо збереження ландшафтно­архітек­ турного комплексу «Садиба Даховських» в Черкаській області». Верховна Рада рекомен­ дувала Кабінету Міністрів України передати цю пам'ятку архітектури на баланс Міністер­ ства культури України та включити її до Пе­ реліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Черкаська обласна державна адміністрація зобов'язалась розроби­ ти та затвердити програму збереження ланд­ шафтно­архітектурного комплексу. В червні 2013 р., враховуючи особливу культурну, істо­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ричну і наукову цінність комплексу, садиба Да­ ховських у Леськовому нарешті отримала ста­ тус історико­культурного заповідника держав­ ного значення [14]. Під час розроблення проекту Державного бюджету України на 2014 рік було заплановано передбачити кошти на проведення капітально­ го ремонту садиби Даховських і, починаючи з 2015 року, щорічно забезпечувати в Державно­ му бюджеті на відповідний рік видатки для фінансування в повному обсязі потреб для підтримання комплексу в належному санітар­ ному, протипожежному та технічному стані. Планувалося також відродити ландшафт парку. Але, в зв’язку зі складною економічною ситуацією та військовим конфліктом на Сході України, цим планам поки що не вдалося здійс­ нитися. У 2015 році Леськівський палац потра­ пив до рейтингу споруд, що потребують поря­ тунку. Рейтинг із десяти пам’яток було складе­ но всеукраїнським краєзнавчим інтернет­ви­

данням «Україна Інкогніта». «При цьому палац із Леськового (Монастирищенського району) – зайняв перше місце в Україні. В цьому рейтин­ гу знаходяться палаци, які є архітектурними шедеврами, мають статуси пам’яток природи, але руйнуються і можуть зникнути назавжди» [12]. Через свій остаточно невизначений і за­ недбаний стан, замок не задіяний у тури­ стичній галузі. Звичайно, що його навідують туристи, але це більш самостійні відвідування, організованого туризму там просто немає. На жаль час впливає на цю чудову архітек­ турну споруду і чи побачать наші нащадки її – невідомо. Тому необхідно об’єднати всі зусил­ ля громадськості та держави для порятунку цієї архітектурно­культурної пам’ятки, можливо, звернути увагу інвесторів, спонсорів та меце­ натів і створити на основі палацу у Леськовому цікавий туристичний куточок, привабливий не тільки для вітчизняних туристів, а й для за­ рубіжних мандрівників.

Список використаних джерел: 1. Пустиннікова І. Леськове [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.castles.com.ua/leskowe.html 2. Бульба К. «Лесківське диво» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7chudes.ck.ua/index.php?pret=divo_leskivske 3. Гонца Ф. Ландшафтна архітектура. Садово­паркова та ландшафтна архітектура Черкащини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.landarchitecture.org.ua/doku.php/objects/leskove 4. Падецький К. Монастирищенський замок­ привид військові ховають від очей журналістів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pres­ centr.ck.ua/print/news1218.html?PHPSESSID= 8a34bbf4cdfb250bb59bacd3bac5d201 5. Криниця С. «Леськівське диво» або принади заборонених атракцій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://haidamac.livejournal. com/113865.html 6. Леськівський замок рятуватимуть від знищення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kray.ck.ua/suspilstvo/aktualno/item/4094­leskivskiy­zamok­ ryatuvatimut­vid­znischennya#.Vy4wENSLTGg 7. Губернатор просить Азарова і Лебедєва передати у власність громади села Леськове палац Даховських [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://provce.ck.ua/hubernator­prosyt­azarova­i­lebedjeva­peredaty­u­vlasnist­hromady­sela­leskove­palats­ dahovskyh/ 8. Влада почула людей: садибу Даховських зробили заповідником [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://procherk.info/news/7­cherkassy/15697­vlada­pochula­ljudej­sadibu­dahovskih­zrobili­ zapovidnikom 9. Два неймовірних палаци з Черкащини волають про порятунок [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ck.ridna.ua/2015/12/22/dva­nejmovirnyh­palatsy­z­cherkaschyny­volayut­pro­ poryatunok­foto/ 10. Маловідоме диво на Черкащині: старовинний польський палац. Нова молодь Черкащини. – №20. – 28 травня 2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://castles.com.ua/leskowe.html 11. Два палаци з Черкащини потрапили в рейтинг пам’яток, що потребують порятунку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://procherk.info/tabloid/99­cherkassy­ news/38949­dva­palatsi­z­cherkaschini­potrapili­v­rejting­pamjatok­scho­potrebujut­porjatunku 12. Лесков­ ское чудо. Село Леськово. Замок Даховских на Черкащине [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. liveinternet.ru/ users/4555591/ post197529611/ 13. Влада почула людей: садибу Даховських зробили заповідником [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://procherk.info/news/7­ cherkassy/15697­vlada­pochula­ljudej­sadibu­dahovskih­zrobili­zapovidnikom Summary. The article deals the unique castle in the village Leskove Monastyrischensky area in Cherkasy region. Dahovskyh Palace was built in the Gothic Revival style in the mid­nineteenth century and is recognized as the most beautiful of the Polish residence in central Ukraine. It is now belongs to the Ministry of Defense of Ukraine and gradually destroyed. In 2015 Leskivskyy palace in the rating structures, requiring rescue. It is necessary to unite the efforts of the public and the state to save this architectural and cultural monument.

155

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Наталія Стрельбіцька, Володимир Халайцан м. Хмельницький П АЛ АЦО ВО -П АРКО ВІ КО М П Л ЕКСИ ХМ ЕЛ ЬН И Ч Ч И Н И ХІ Х – П О Ч . ХХ СТ.: СУЧ АСН И Й СТАН ТА П ЕРСП ЕКТИ ВИ РО ЗВИ ТКУ

У публікації висвітлюється історія палацово­паркових комплексів на Хмельниччині, сучасний стан, проблематика збереження та перспективи розвитку.

Від минулих епох і подій, до нашого часу збереглося багато цікавих пам’яток культури та історії. Деякі з них достатньо відомі і давно стали популярними туристичними об’єктами. Інші, навпаки поступово занепадають і руйну­ ються, але це не робить їх менш вартими уваги. На території Хмельниччини присутні палацо­ во­паркові комплекси­перлини високого євро­ пейського мистецтва, які вписалися яскравою сторінкою в «золотий вік» української культури [1, стор. 4]. В наш час маєтки Хмельниччини досліджують відомі вчені­науковці О. Па­ жимський, Б. Пажимський, Р. Афтанази, Т. Ярошевський, О. Михайлишин та інші. Ще до початку І Світової війни на території Хмельниччини нараховувалась близько ста па­ лацово­паркових комплексів. Після буремних подій ХХ століття – війн, революцій, зміни існуючого режиму, років безгосподарності вціліло близько двадцяти подібних історико­ культурних об’єктів. Це Самчики, Ілляшівка, Новоселиця Старокостянтинівського району, Маліівці Дунаєвєцького району, Антоніни Кра­ силівського району, Говори, Зіньків Вінькове­ цького району, Новоселиця (Гамарня) Полонсь­ кого району, Ізяслав та інші [1, стор. 7]. Найкраще збереженими в наш час з усіх на­ явних маєтків являються Самчики. Наразі, Самчики – це історико­архітектурний музей па­ лацово­паркового мистецтва, «Музей­садиба». Історія унікальної пам’ятки садово­паркової архітектури панської садиби в с. Самчиках на­ раховує понад два століття. В ІІ половині ХУІІІ – на початку ХІХ ст. серед українсько­польсь­ ких шляхетських родин Волині та Поділля було поширено будівництво так званих садиб, хоча насправді вони представляли собою справжні резиденції. Садибу в Самчиках досліджували багато вчених, краєзнавців в різні періоди часу. Цікавилися маєтком також іноземці. Польський

156

історик Роман Афтанази подає ґрунтовний опис садиби в Самчиках в своїй фундамен­ тальній праці «Історія резиденцій». Значну до­ помогу в зібранні матеріалу надавав Олександр Пажимський, який об’їздив всю Хмельницьку, Вінницьку, Тернопільську, Рівненську і Жито­ мирську області. Перша згадка про село Самчики, раніше Замчики, відноситься до 1545 року. На початку ХУІІІ ст. на правому березі річки Случ, польсь­ кий шляхтич з Мазовії Ян Сам’юель Хоєцький, закладає маєток Самчики. Подальша історія резиденції в Самчиках пов’язана з іменем Пет­ ра Чечеля, адже саме йому подоляни завдячу­ ють існуванням свого «палацу». Полковник Че­ чель (1754­1843 рр.), гайсинський староста, ку­ пує наприкінці XVIII століття у Старокостян­ тинівському повіті декілька сіл. Він вирішує не лише збудувати палац, але й вписати його у ландшафт за всіма правилами паркової архітек­ тури. Для розбудови маєтку Чечель запрошує у глухий закуток краю найкращих тогочасних скульпторів, зодчих, художників, майстрів по дереву та ін. Для втілення своїх грандіозних планів полковник Чечель запрошує справжніх спеціалістів своєї справи: паркобудівника Діоніса МакКлера, скульптора Жана Батіста Цегляно, архітектора Якуба Кубіцького. Серед них найвідоміший – Кубіцький, учень Д. Мерліні. Серед садибних ансамблів України Самчики цікаві тим, що тут забудова збереглася такою, якою вона була на початку XIX століття. Палац із чіткою симетрично­осьовою компо­ зицією, геометрично виразним і зручним пла­ нуванням приміщень, суворими архітектурни­ ми формами є зразком будівлі, виконаної у стилі ампір. За задумом архітектора, окрім па­ лацу із білокам'яними колонами порталів, були збудовані будівлі китайського павільйону та прибрамних будиночків.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

В маєтку, до нашого часу, збереглися унікальні деталі архітектури. Це ліпні декори інтер'єрів Круглої (Блакитної), Великої (Черво­ ної), Римської, Опочивальні – парадних залів [2, стор. 25]. Також збереглися скульптури левів, висічені із моноліту пісковику, що «стоя­ ли на сторожі» при в’їзді до садиби, а в наш час при вході до палацу. Досить цікавим для огляду є китайський будинок із флюгером, на якому цифри «1814». На фронтоні парадного порталу збереглися прекрасні зображення двох міфо­ логічних богинь – Афродіти­Венери й Демет­ ри­Церери, герба «Єліта» роду Чечелів. Авто­ ром унікального фрескового розпису палацу, цілком вірогідно, був видатний майстер Михай­ ло Врубель. Вражає відвідувачів «Японська» кімната, прикрашена монументальним фреско­ вим живописом східної течії в мистецтві тієї епохи. Це єдина унікальна кімната, інтер'єр якої повністю зберігся: малюнки за мотивами японських декорів епохи Едо, оригінальні дра­ кони, рослинні орнаменти, зображення квітів та самураїв [3, стор. 17]. Нижня частина так званої японської кімнати розписана яскраво­ жовтими хризантемами. Купол цієї незвичайної кімнати вінчає блакитне небо. Чечель залишає ще одну загадку в архітектурі палацу: східна японська кімната міститься у західному крилі палацу. Східна течія в архітектурі знайшла своє відображення і в «Китайському будинку». Ще одним привабливим об’єктом для огляду туристів є чудовий маєтковий парк і сад. За­ гальна площа парку становить близько 18,8 га. Він створювався в декілька етапів. В той час (1801) в паркобудівництві повністю переважав пейзажний (англійський) стиль. Автором парку

157

був відомий український пейзажний архітек­ тор, ірландець за походженням Діоніс МакКлер (1762­1853), котрий в Україні створив понад 50 парків, в основному на території Волині, Поділля, Київщини [1, стор. 108]. В парку збе­ реглася дуже рідкісна в Україні споруда, так званий «сад в мурах», що призначався для ви­ рощування теплолюбивих й екзотичних рос­ лин. Подібна споруда є ще в парку «Олек­ сандрія» Білої Церкви. Парк в Самчиках нара­ ховує 286 рідкісних порід, видів і форм дерев та кущів. В 1863 році, після поразки польського по­ встання на Правобережній Україні, садибу Че­ челів конфіскували, а потім виставили на про­ даж. Новим господарем садиби в 1870 році став науковець­історик Угрімов, який продов­ жив славні культурні традиції резиденції. За 34 роки, що прожив в садибі Угрімов, в гостях у нього побувало багато видатних діячів політи­ ки та культури. Стіни палацу і доріжки парку пам’ятають А. Ф. Коні – юриста, сенатора, по­ чесного академіка Петербурзької АН, члена Державної Думи, М. І. Стасюлевича – історика, редактора і видавця популярного журналу «Вісник Європи», І. І. Янжула – академіка, професора Московського університету, В. Спа­ совича – польського публіциста, літературного критика, професора Петербурзького універси­ тету, українського й російського вченого, істо­ рика, директора Рум’янцевського музею М. Стороженка, автора «Толкового словаря» Д. Ушакова, професора Петербурзького універ­ ситету О. Вєселовського, відому польську піаністку С. Познанську та багато інших видат­ них осіб того часу. В маєтку бували професор

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

В. В. Бєзекірський, російський скрипаль, ком­ позитор, соліст оркестру «Большого театру» в Москві; Карл Кламрот, скрипаль, професор Московської консерваторії; Є. І. Утін (1843­ 1894) – російський публіцист, юрист, літера­ турний критик. В 1904 році Самчики переходять до М. П. Шестакова, редактора журналу «Хазяй­ ство» і газети «Ведомости сельского хазяйства и сельскохозяйственной промышленности». Новий господар також продовжив традиції ре­ зиденції, доповнивши новими елементами архітектурно­парковий комплекс. Крім видав­ ничої справи Шестаков захоплюється сільсь­ ким господарством та агрономією. Він пере­ плановує сад за французьким стилем, з симет­ ричними насадженнями та прямими доріжками [2, стор. 34]. Як новатор свого часу, він до, так званого, пейзажного (англійського) стилю садиби додає елементи французького архітектурного стилю. Так Самчиківський парковий ансамбль пере­ творився на український Версаль, оскільки йо­ го було розплановано за всіма правилами регу­ лярного паркового будівництва. Симетрично посаджені ялини, американські липи, баль­ замічні тополі і каштани оточували парадний в’їзд до головної частини садиби. Парк справ­ ляв незабутнє враження. Ситуація змінюється в зв’язку з рево­ люційними подіями. Садиба досить сильно по­ страждала, частково була розкрадена, було зруйновано частину саду й парку. Після 1918 року в маєтку розташовується трест радгоспів, бібліотека, клуб. Саме приміщення садиби вціліло чудом. Поступово частина споруд маєтку втрачали свій вигляд, руйнувалися. Парк прийшов в запустіння. І тільки на­ прикінці 60­х рр завдяки місцевому історику і краєзнавцю О. Пажимському розпочалося відродження цієї видатної пам’ятки історії та культури. В серпні 1997 року палацово­парковий ком­ плекс «маєток Самчики» було оголошено Дер­ жавним історико­культурним заповідником «Самчики». До нашого часу зберігся цей унікальний архітектурно­парковий ансамбль у всій своїй красі. Художнє багатство і цінність заповідника полягає, насамперед, в його стилістичній цілісності, в оздобленні залів, в збережених деталях архітектури (ліпні декори інтер'єрів, скульптури левів, Китайський павільйон із флюгером). В наш час садиба

158

складається з палацу, двох будиночків – «офіцин», китайського будиночка, мура з ворітьми, парадних воріт, теплиці – «сад в му­ рах», фонтану, комори, оранжереї. Ще з XIX століття за Самчиками закріпилась назва «Український Версаль». І туристи, що побували в цьому прекрасному маєтку, прогулялися сте­ жинами парку і саду, чудово розуміють чому така назва пережила століття. Також в самому селищі Самчики збереглася старовинна культо­ ва споруда – церква Святої Параскеви П’ятниці [4, стор. 360]. Заснування цієї церкви відно­ ситься до періоду занепаду Речі Посполитої (1772 рік). Досить цікавим для відвідування туристами буде ще один палацово­парковий комплекс в Антонінах. Парковий комплекс в Антонінах був одним з найкращих творінь знаменитого Діоніса МакКлера, його ботанічна колекція нарахову­ вала понад 3500 видів різноманітних насад­ жень. В західній частині парку було створено фазанник, звіринець. Нижня частина парку біля річки Ікопоть була осушена і там були влашто­ вані прогулянкові алеї. Площа парку становила близько 20 га. На її території росли липи, кле­ ни, сріблясті тополі, каштани, було сплановано багато алей. Багаті теплиці та оранжереї попов­ нилися рідкісними рослинами, кущами. Окре­ мо була представлена колекція орхідей [2, стор.

151]. Звичайно, своєю красою вражав і палацо­ вий комплекс, що належав родині Потоцьких. На жаль, до нашого часу палац не зберігся, згорів під час І Світової війни. Але для ту­ ристів, краєзнавців та всіх, хто цікавиться історією Поділля та Волині візит до Антонін буде яскравим, цікавим та незабутнім. Залишки колишнього парку приваблюють своїми тіни­ стими алеями. Звичайно, гості Антонін не оми­ нуть увагою понад десяток ошатних будиночків кінця ХІХ – поч. ХХ століть, збудованих в стилі епохи «соціанства». Вражають своєю красою та оздобленням в’їзні парадні ворота до маєтку, на яких збереглися герби роду Потоць­ ких. В Деражнянському районі зберігся палацо­ во­парковий комплекс та фрагменти парку ХІХ – поч. ХХ ст. в Слобідці­Шелехівській – маєток Вакарів, який щороку відвідувала знаменита поетеса Анна Ахматова. В садово­парковій зоні чітко можна прослідкувати композицію парку, фрагменти алей, елементи французького регу­ лярного стилю та під’їзну каштанову алею. Та­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

кож в Слобідці­Шелехівській частково зберігся палацово­парковий комплекс Новицьких поч. ХХ ст. В плануванні парку присутнє звичне для Поділля поєднання пейзажного та регулярного стилів. Рукотворний ландшафт був гармонійно вписаний у природний пейзаж. На території Новоушиччини зберігся цілий ряд палацово­паркових комплексів: Маєток генерала Путятина та Львових у с. Глібів (Парк поч. XIX ст., Будинок управляю­ чого (мур.), нині пошта, кін. XIX ст. – поч. XX ст., Господарська будівля (кузня), нині склад (мур.), кін. XIX ст., Економія (нині колгосп) поч. XX ст., Зерносховище (мур.) поч. XX ст., Майстерні (мур.) поч. XX ст., Комори (мур.) поч. XX ст., Водонапірна башта (мур.), не вико­ ристовується, поч. XX ст.). Панський будинок (мур.) у с. Капустяни, нині школа, кін. XIX ст. – поч. XX ст. Садиба Барановських у с. Любомирівка. Збе­ рігся садибний будинок (мур.) 1860 р. Частково зберігся англійський пейзажний парк, закладе­ ний в 1860 році. Досить цікавим об’єктом є са­ диба Ігнація Сцібора Мархоцького у с. Отроків XIX ст. Збереглися садибний будинок (мур.), житловий флігель (мур.), стайня (мур.), резерву­ ар для води (мур.), мури огорожі (мур.). В англійському пейзажному паркові Отрокова збе­ реглися архітектурні споруди в стилі «романтиз­ му» – «Верхня грота», пов’язана з нею «Голова монаха», «Нижня грота» – «Храм миру». Садиба барона П. П. Местмахера у с. Песець др. пол. XIX ст. Будинки використовувались колгоспом, на сьогодні в аварійному стані, руй­ нуються. (Садибний будинок (мур.), Мисливсь­ кий флігель (мур.), нині будинок господарчого призначення, Стайні (мур.). Частково зберігся парк к. ХІХ – поч. ХХ ст.

Садиба М. О. Патона (Собанських) у с. Хребтіїв. кін. ХVIII ст. – поч. XIX ст. – досить цікавий туристичний об’єкт, але на сьо­ годнішній день – це приватна власність, яка по­ ступово руйнується. У с. Цівківці збереглась панська садиба кін.

XIX ст. – поч. XX ст., .де в наш час розташова­ ний дитячий садок, мурований флігель (нині магазин), мурована стайня (бібліотека). В ча­ стині англійського парку збереглася криниця в гроті. Хоча цей об’єкт і мало відомий, але до­ статньо цікавий, насамперед, для краєзнавців. Отже, даний регіон має всі можливості для розвитку туристичної галузі. Пам’ятки історії, культури, архітектури можуть привабити ти­ сячі туристів. Хмельниччина є одним із пер­ спективних регіонів нашої держави в плані розвитку як вітчизняного, так і міжнародного туризму. Але перетворення регіону на один із центрів історичного туризму потребує зусиль не тільки міської влади, а й громадських та ко­ мерційних організацій, а також всіх, кому не байдужа подальша доля історико­культурної спадщини краю. Необхідно вирішити багато питань, пов’язаних з водопостачанням, благо­ устроєм, підвищенням рівня житлово­кому­ нального та культурного обслуговування місцевого населення та гостей. Розвиток тури­ стичної інфраструктури повинен стати одним із пріоритетних напрямків для регіону. Така місцева політика надасть можливість зберегти унікальну культурну та історичну спадщину, підтримувати її на належному рівні, а також за­ безпечить постійні фінансові надходження в міський бюджет і перетворить Хмельниччину на один з основних центрів туризму нашої дер­ жави.

Список використаних джерел: 1. Михайлишин О. Палацово­паркові ансамблі Волині 2­ої половини ХУІІІ – ХІХ століть. – К., 2000. 2. Молодецький А. У., Васильєва Л. Д., Навроцька К. С., Пташник А. О. Фортифікаційні та палацово­паркові культурні ландшафти як кандидати до культурної спадщини ЮНЕСКО // Наукові записки Вінницького педуніверситету. Сер. Географія.

– 2010. – Вип.2. – С. 183­188. 3. Пажимський Б., Пажимський О. Маєтки (палацово­паркові ансамблі) Хмельниччини ХУІІІ­ХІХ ст. – Хмельницький­Київ, 2006. – 156 с. 4. Пажимський О. Садибні ансамблі подільської Волині. – Самчики­Хмельницький, 1997. 5. 500 чарівних куточків України, які варто відвідати / Укл. Лагунова Т. І., Кашуба Ю. В. – Харків: Книжковий клуб, 2007.

– 416 с. 6. Ивченко А. С. Вся Украина. – К. : ГНПП, Картография, 2005. – 656 с. 7.Aftanazi Roman. Materialy do dziejyw rezydenciy / Pod red. A.J. Baranowskiego. – Czec II. Ziemie Ruskie Korony. – Tom IX в. Dawne wojewydstwo Podolskie. – Warszawa, 1992. 8. Гульдман В. К. Поместное землевладение в Подольской губернии. // Настольная справочная книга для землевладельцев и арендаторов. – Каменец­Подольский, 1902. 9. Казімірова Л. П. Парки садово­ паркового мистецтва Хмельницької області / Серія «Terra in­cognita Хмельниччина». – Кам­Под., 2006.

159

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Ольга Панкова м. Ізмаїл СРЕДН ЕВЕКО ВАЯ М ЕЧ ЕТЬ – АРХИ ТЕКТУРН О -И СТО РИ Ч ЕСКИ Й П АМ Я ТН И К И ЗМ АИ Л А

Рис. 1. Здание мечети XVI в. в г. Измаил Одесской области (Украина) Данная статья рассказывает об уникальном сооружении – бывшей турецкой мечети XVI в.

– памятнике градостроительства и архитектуры национального значения, сохранившемся в г. Измаил Одесской области (Украина). Историко­культурное значение здания мечети чрезвычайно велико, ведь оно – одно из немногих сохранившихся на территории Украины образцов турецкой архитектуры периода её наивысшего расцвета. В статье подробно рассказано о ныне существующих и утраченных в процессе истории архитектурно­ художественных составляющих здания. Работа основана на данных многочисленных письменных источников XIX­XXI вв. и результатах охранно­поисковых работ у здания мечети, проведенных в 2007 г. Измаильской экспедицией Института археологии НАН Украины. Значительная часть статьи посвящена истории мечети – её освящению в XIX в. в православную церковь и размещению в XX в. в здании уникального произведения батальной живописи – диорамы «Штурм крепости Измаил», являющейся в наши дни наиболее популярным туристическим объектом. В период турецкого владычества (XVI–XIX вв.) на территории Измаильской крепости кро­ ме сооружений военного назначения распола­ гался город с домами, церквями и мечетями [1, с. 10; 2, с. 32­33; 3, с. 4­5]. На чертежах 1770­ 1774 гг., хранящихся в Российском государ­

160

ственном военно­историческом архиве, послед­ них отмечено восемь [4, с. 401]. Об одной из них, единственной сохранившейся до наших дней, пойдёт речь в данной статье. Бывшая турецкая мечеть расположена в юго­западной части современного Измаила, на

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 2. Надпись на одной из колонн мечети.

1702 г. Выполнена на фарси самом берегу р. Дунай (рис. 1). Точная дата со­ оружения постройки неизвестна. Скорее всего, она существовала уже во II пол. XVI в. В каче­ стве аргументов в пользу этой датировки прямо либо косвенно выступают многочисленные письменные источники [5, с. 165­178; 6, с. 119; 2, с. 32], а также результаты охранно­поиско­ вых работ у здания мечети, проведенных в 2007 г. Измаильской экспедицией Института археологии НАН Украины под руководством доктора исторических наук И. В. Сапожникова [7, с. 243­268].

Архитектурный облик мечети достаточно строг и лаконичен. Он стал отражением нового, самобытного т. н. синановского направления [8, с. 33­34] (по имени великого зодчего Ходжи Синана) [9, с. 298­300; 10, с. 260­275], появив­ шегося в XVI в. в османском зодчестве. В ука­ занный период оно достигло наивысшего рас­ цвета, вобрав в себя лучшие традиции строи­ тельных приёмов турок­сельджуков и искус­ ства покорённых государств. Во многих архитектурных деталях мечети наблюдаются определённые черты синанов­ ской эпохи. Прежде всего, это выражается в конструктивном приёме возведения купола на сферических парусах. Благодаря им достигнута плавность перехода от нижней части здания к окружности купола [11, с. 101]. Для простран­ ственной композиции мечети характерно соче­ тание купола с полукуполами меньших разме­ ров [12, с. 464]. Купола мечети венчают т. н. алемы в виде полумесяцев. Происхождение этого древнего астрономического символа до сих пор не имеет однозначного объяснения. Большинство источ­ ников сходятся в том, что он был заимствован турками у византийцев, после захвата в 1453 г. Константинополя. В дальнейшем полумесяца­

Рис. 3. Штурм крепости Измаил 1790 г. Художник М. М. Иванов. 1790 г.

161

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 4. План штурма крепости Измаил 11 (22) декабря 1790 г. Кон. XVIII в. ми стали украшать мечети Османского госу­ дарства для того, чтобы установить отличие от христианских храмов. Однако этот символ, не­ смотря на его религиозную окраску, не стал та­ ковым по своему происхождению, ибо о нём нет даже упоминания в священных писаниях [13, с. 129­130; 14; 15]. Размеры здания сравнительно невелики, оно вмещало в себя не более ста человек. В плане постройка квадратная. Главный вход в мечеть обрамлён наличником из мрамора и оформлен в виде галереи­портика, который является цен­ тром композиции северного фасада. Галерея измаильской мечети имеет три стройных стрельчатых арки, опирающиеся на четыре круглые мраморные колонны. Они увенчаны мраморными «сталактитовыми» капителями, имеющими форму перевёрнутых усечённых пирамид, дающие глазу логическое впечатле­ ние твердого камня, который может вынести

162

опирающийся на него груз. Переход от колонн к капителям оформлен бронзовым валиком. Из бронзы выполнены также базы колонн [16]. На одной из них, крайней левой, имеется надпись, сделанная в 1702 г. на фарси – языке некоторых народностей, населяющих сегодня Иран и Аф­ ганистан, а ранее входивших в состав Осман­ ской империи. Надпись (рис. 2) состоит из двух строк и переведена сотрудниками института Востоковедения в Москве следующим образом: «Мятеж татар возник от сытой жизни…». Вто­ рая строка переведена с некоторой долей воль­ ности: «… возник в дату от богатства» [17, с.

3]. Как видно, эта надпись передаёт осуждаю­ щее отношение к мятежу татар, от которого по­ страдали жители Измаила. Стены мечети возведены из местного строи­ тельного материала – тёсаного камня­ракушеч­ ника. Такая кладка стен была широко распро­ странена в Турции с древних времён.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Следует сказать ещё об одном существовав­ шем в прошлом важном элементе мечети – ми­ нарете. Некоторое представление о нём можно получить по акварели участника штурма кре­ пости Измаил художника М. М. Иванова «Штурм крепости Измаил 11 декабря 1790 г.»

[18, с. 3] (рис. 3). Минарет примыкал к северо­ западному углу сооружения. Он был довольно стройным по пропорциям, что составляло не­ кий контраст с тяжёлым и несколько приземи­ стым зданием мечети. Основой его являлся квадратный постамент. На нём стоял круглый ствол, имевший в верхней части кольцевой на­ висающий балкончик, завершался он круглой башенкой, конический купол которой увенчи­ вался шпилем с полумесяцем. В 2007 г., в ходе археологических раскопок, был обнаружен фундамент минарета – трёхступенчатое, пря­ моугольное сооружение, характеризующееся фундаментальностью и достаточно высоким уровнем техники строительства [7, с. 259­262]. Стало ясно, что в своей нижней, надземной ча­ сти минарет мог быть связан воедино с приле­ гающим участком западной стены здания мече­ ти. Однако археологические материалы, кото­ рые позволили бы уточнить дату его сооруже­ ния, как и разрушения, найти не удалось. По­ этому, можно лишь предположить, что мина­ рет, скорее всего, был разобран в 1810 г. при переделке мечети в православную церковь [1, с.

59­60; 3, с. 46; 19, с. 91­92].

Акварель М. М. Иванова преподнесла ещё одну загадку. На картине с восточной стороны мечети художник изобразил каменное двух­ этажное здание. Понять, что это за строение помогли известные топографические планы­ штурма крепости Измаил 1790 г. (рис. 4), на ко­ торых оно обозначено как «Хан» (караван­са­ рай) или «Биржа». Скорее всего, караван­сарай вместе с мечетью составляли единый архитек­ турный ансамбль [7, с. 265]. Поэтому в некото­ рых источниках мечеть названа «Ханской» [1, с. 60]. Объектами архитектурного комплекса мече­ ти являлись и разрушенные в 40­е гг. XX в. две мраморные колонны, располагавшиеся с севе­ ро­восточной стороны здания. Они запечатле­ ны на фотографиях 1901, 1909 и 1930­х гг. (рис.

5). О колоннах нам сообщают и действитель­ ный член Императорского Одесского общества истории и древностей П. Т. Коломойцев [3, с.

46], а также­путешественник М. Галкин [1, с.

60], побывавшие в Измаиле в это время. Результатом работы археологической экспе­ диции в 2007 г. стали найденные базисы колонн из мраморизированного известняка. По пред­ положению археологов, скорее всего, колонны были построены одновременно с мечетью и яв­ лялись остатками ещё одной галереи перед вторым входом, которая также была перекрыта куполом, опиравшимся на колонны. В защиту подобной версии выступает существующий

Рис. 5. Здание мечети, освящённое в Кресто­ Воздвиженскую церковь. XIX в.

Рис. 6. Михраб. XVI в.

163

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 7. Фрагменты растительного орнамента.

XVI в. высокий стрельчатый узор над заложенным дверным проёмом и два углубления от желез­ ных стяжек [7, с. 253]. Можно предположить, что восточный вход в мечеть вёл во двор кара­ ван­сарая [7, с. 265]. Что же касается интерьера мечети, то сейчас практически невозможно представить, как пер­ воначально он выглядел. Но, безусловно, глав­ ным его акцентом являлся михраб (рис. 6) – по­ лукруглая ниша в стене, указывающая направ­ ление на Мекку (запад Саудовской Аравии) – город, считающийся священным местом для мусульман, родиной основоположника мусуль­ манской религии пророка Муххамеда. Именно к этому городу во время молитвы должны быть направлены взоры всех верующих [8, с. 17­21]. Обычно михраб – это наиболее украшенный элемент храма. В нашей мечети он выполнен из мрамора, украшает его великолепное «сталак­ титовое» завершение. В здании, на северном фасаде, имеются ещё два небольших михраба, оформленных в отличие от главного достаточ­ но просто. Пол мечети был выполнен из мраморных плит [1, с. 60]. Использование при отделке де­ талей храма ценных материалов и украшение их рельефным орнаментом – характерная черта мусульманских построек, архитектурный декор которых строится на контрасте света и тени, на сопоставлении гладкой плоскости стены и де­ талей, насыщенных орнаментом. Стены здания были оштукатурены первона­ чально, по всей видимости, лишь с внутренней стороны и расписаны мусульманскими орна­

164

ментальными узорами – арабесками. Известно, что изображение живых существ запрещено Кораном, т. к. это напоминает про­ цесс сотворения, доступный лишь Богу. Для того чтобы компенсировать этот недостаток мусульмане развили искусство орнамента. По­ этому он является основным мотивом убран­ ства любой мечети [11, с. 105]. Это может быть геометрический, эпиграфический либо расти­ тельный орнамент. Обычно все три вида тесно сосуществуют. В нашей мечети сохранены до наших дней фрагменты лишь растительного орнамента (рис. 7). Главными его мотивами яв­ ляются лист и гибкий, вьющийся стебель горо­ ха. И, наконец, о судьбе мечети. После штурма крепости Измаил российски­ ми войсками в 1790 г. одна из измаильских ме­ четей была освящена в православную церковь во имя Св. Спиридония, т. к. Измаил был взят в день памяти этого святого. Об этом сообщает А. В. Суворов в письме Г. А. Потёмкину: «…Сегодня у нас будет благодарственный мо­ лебен у нашего нового Спиридония…» [21, с.

340]. Утверждать, что эту участь постигла Хан­ скую мечеть нельзя, но предположить можно.

Рис. 8. Колокол. 1838 г. Принадлежал Кресто­Воздвиженской церкви

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

С 1809 г. история мечети в общих чертах из­ вестна, она подтверждена документами, храня­ щимися в Измаильском архиве [22, с. 6]. После очередного, третьего, взятия Измаила россий­ скими войсками в 1809 г., мечеть была освяще­ на во имя Воздвижения креста Господня в 1810 г., по инициативе коменданта Измаильской кре­ пости генерал­майора С. А. Тучкова. В 1827 г. Кресто­Воздвиженская церковь была передана в военное ведомство и стала крепостной (до 1856 г.). В нач. XIX в., а затем в 1866­1878 гг. церковь неоднократно подверглась частичной пере­ стройке [23, с. 62]. Согласно традициям право­ славной храмовой архитектуры к ней были при­ строены: к восточной стене – апсида, к западной – притвор. Недалеко от здания была устроена деревянная колокольня, сведения о которой на­ ходятся в «Метрике церкви» 1887 г. [7, с. 252, 266]. На колокольне находились три колокола, вылитые из турецких пушек, подаренные церк­ ви императором Николаем I [1, с. 63­64]. Один из колоколов сегодня находится в экспозиции диорамы «Штурм крепости Измаил» (рис. 8). В 1890 г. Кресто­Воздвиженская церковь была причислена к Епископальному дому. Следующая реставрация, в ходе которой церковь была расписана внутри и снаружи, бы­ ла проведена в 1908­1909 гг. Со всех её сторон по карнизам были сделаны евангельские над­ писи славянскими литерами. Стены расписаны библейскими сюжетами. На восточной стороне помещена мраморная доска с начертанными на ней именами светских и духовных лиц, сыграв­ ших определённую роль в истории города [3, с.

46, 48­49].

В 1948 г. здание церкви, как памятника ста­ рины, было передано областному музею им. А. В. Суворова [24]. В последующем оно было освобождено от несвойственных ему культо­ вых деталей христианства и восстановлено в формах мусульманской архитектуры. В 1973 г. в здании мечети была открыта ди­ орама «Штурм крепости Измаил русскими вой­ сками и украинскими казаками 11(22) декабря 1790 г.» (рис. 9). Это уникальное произведение батальной­живописи создано народными ху­ дожниками России из Московской студии во­ енных художников им. М. Б. Грекова, Е. И. Да­ нилевским и В. М. Сибирским и причислено к наиболее интересным и удачным современным художественным произведениям военно­исто­ рического жанра. Художники воспроизвели на полотне размером 8х20 м один из решающих фрагментов штурма крепости Измаил, состояв­ шийся во время Российско­турецкой войны 1787­1791 гг. Диорама – отдел Измаильского историче­ ского музея А. В. Суворова, вместе с которым они являются основными достопримечательно­ стями города и объектами туризма, будущее которого предопределяет наличие поистине уникального сооружения – сохранившейся ту­ рецкой мечети – памятника градостроительства и архитектуры национального значения [25; 26, с. 268]. Архитектурно­художественное и исто­ рическое значение мечети чрезвычайно велико, т. к. сооружение является одним из немногих сохранившихся на территории Украины образ­ цов турецкой архитектуры периода её наивыс­ шего расцвета.

Рис. 9. Диорама «Штурм крепости Измаил». Художники Е.И. Данилевский, В.М. Сибирский. 1973 г.

165

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Список використаних джерел: 1. Галкин М. Измаил и его военно­исторические памятники. – Одесса, 1902. – 93 с. 2. Эвлия Челеби. Книга путешествия (извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века.). – Вып. 1: Земли Молдавии и Украины. – М.: Издательство восточной литературы, 1961. – 338 с. 3. Коломойцев П. Т. Бывшая крепость Измаил и её памятники. Исторический очерк. – Кишинёв: Епархиальная типография, 1914. – 58 с. (Оттиск из Кишиневских Епархиальных ведомостей № 36 ­38 за 1913 г.). 4. Колосок Б. В. Етапи містобудівного розвитку Ізмаїла // Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». – Ч.2. – Київ, 1995. – С. 400­402. 5. Паламарчук С. В. Забытая земля: историческая область Бессарабия. – Одесса: Астропринт, 2008. – 288 с. 6. Rosetti F.C. Monografia Orasului Ismail. – Ismail: Tipografia I. Roitman, 1934. – 86 p. 7. Сапожников И. В. Здание мечети пророка Муххамеда в Измаиле: новые факты и интерпретации // Материалы по археологии Северного Причерноморья. – Вып. 9. – Одесса: Фаворит, 2009. – С. 243­268. 8. Миллер Ю. Искусство Турции. – М.; Л.: Искусство, 1965. – 168 с. 9. Эссад Д. Константинополь. От Византии до Стамбула. – М.: Издание М. и С. Сабашниковых, 1919. – 336 с. 10. Шульпяков Г.Ю. Живот архитектора // Иностранная литература. – 2004. – №3. – С. 260­275. 11. Шуази О. История архитектуры: в 2 т. – Т.2. – М.: Издательство Всесоюзной академии архитектуры, 1937.

– 694 с. 12. Всеобщая история архитектуры: в 12 т. – Т.8. – М.: Издательство литературы по строительству, 1969. – 491 с. 13. Введенский Г. Э. Янычары. История. Символика. Оружие. – СПб.: Атлант, 2003. – 173 с. 14. Фейзуллаев Ф. Таинственный символ Востока [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.baku.ru/blg­list.php?id=96150. 15. Сертап Т. Что значит полумесяц в Исламе [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://islam.com.ua/smisl­ islama/706­chto­znachit­polumesyac­v­islame. 16. Дмитрієнко Ю. М. Мечеть (Хресто­Здвиженська церква) XVII ст. Паспорт пам’ятки архітектури (3, 4) // Управління охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної адміністрації. – №1. 17. Козлова В. Д. Судьба мечети и смысл надписи // Советский Измаил. – 1990. – №11. 18. Панкова О. П. Штурм глазами очевидца // Собеседник Измаила. – 2005. – №148. 19. Халиппа И. Н. Мечети, превращённые в церкви в пределах Бессарабии (1808­1813 гг) // Труды Бессарабской губернской Архивной комиссии. – Т.1. – Кишинёв, 1900. – С. 89­92. 20. Муравьев А. Н. Письма о магометанстве. – СПб.: Типография III отделения Собственной Его Императорского Величества канцелярии, 1848. – 166 с. 21. Письмо А. В Суворова Г. А. Потёмкину после взятия Измаила 13 декабря 1790 г. / А. В. Суворов. Документы: в 4 т. – Т.2. – М.: Воениздат, 1951. – 688 с. 22. Галкина А. В. Кресто­ Воздвиженская церковь // Курьер недели. – 2013. – №4. 23. Труды Бессарабского церковного историко­археологического общества. – Вып.VII. – Кишинёв: Епархиальная типография, 1912. – C. 62­64. 24. Коммунальное учреждение «Измаильский архив». О передаче памятников архитектуры и старины и бывшей крепости Измаильскому областному музею им. Суворова // Решение исполнительного комитета Измаильского городского совета депутатов трудящихся. – Измаил, 1948. – №115. – Ф. 788, д. 45. 25. Державний реєстр національного культурного надбання: пам’ятки містобудування і архітектури // Пам’ятки України. – 1999. – №2 – 3 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.heritage.com.ua/reestry/index.php?id=61. 26. Памятники градостроительства и архитектуры УССР.: в 4 т. – Т.3. – К.: Будівельник, 1985. – 337 с.

Summary. This article is about a unique building preserved in Ismail, Odessa region, Ukraine, a former Turkish mosque (XVI century) protected by the state with architecture of national significance.

Historical and cultural significance of the mosque is very high, because it is one of the last surviving examples of Turkish architecture during the Ottoman golden age on the territory of Ukraine.

The article covers many of the building’s present architectural constructions, as well as those that were lost throughout the building’s history. This work is based on numerous written sources from the 18th to 21st centuries, and on the findings of archaeological excavations near the mosque that were conducted in 2007 by the Institute of Archaeology of the National Academy of Sciences in Ukraine.

The majority of the article discusses the mosque’s history, its dedication within the Orthodox Church (19th century), and the creation of the full­sized battle scene diorama “The Storming of the Izmail Fortress” (20th century), which has become the most popular tourist attraction in Izmail.

166

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Зоряна Мазуранчик м. Збараж М О Н АСТИ Р СВЯ ТО ГО О Н УФРІ Я – Н ЕВІ Д’ЄМ Н А СКЛ АДО ВА Л І ТО П И СН О ГО ЗБАРАЖА

Монастирі завжди відігравали велику роль як в житті церкви, так і всього народу, збагаченні його духовністю, рості культури та освіти. На сьогоднішній час, крім свого духовного значення, монастирі посідають вагоме місце в області туризму. Тому їх історія посідала і посідає вагоме місце в полі зору дослідників.

Місто Збараж, першу писемну згадку про яке знаходимо в Галицько­Волинському літо­ писі 1211 р. є багатим на пам’ятки історії, куль­ тури та релігійні святині [1]. Ще задовго до то­ го він був одним з найбільш укріплених удільних центрів Галицько­Волинського князів­ ства. На вершині так званої Княжої гори в сиву давнину стояв дерев’яний «укріплений град». Град припинив існування у 1241 р. після руйнівного татарського нашестя [2; 3]. Тільки наприкінці XIV ст. Збараж знову з’являється в писемних джерелах у зв’язку із будівництвом на Княжій горі кам’яного замку. Згідно з «Хронікою» польського науковця Мацея Стрей­ ковського, оборонний замок після 1395 р. збуду­ вав Корибут, син великого князя Ольгерда. Однією із найдавніших пам’яток архітекту­ ри яка збереглася до сьогодні є Церква Спаса 1600 р. на вершині Чернечої гори. У цьому чу­ довому місці, неподалік від церкви, знаходився колись монастир Святого Онуфрія. Його історія є маловідомою і опирається в основному на ле­ генди та перекази, оскільки на даний час в нас немає відповідних історичних джерел. Онуфрієвський монастир був невід’ємною ча­ стиною Літописного Збаража, а Святий Онуфрій став покровителем тогочасного міста [3]. Покла­ даючись на дані археологічних розкопок, котрі проводилися в 2003 році можна припустити, що початок існування монастиря сягає ХІІІ ст. [4]. Існує декілька версій щодо походження святині. Одна з яких говорить про те, що заснував цей мо­ настир чернець, котрий втік від навали Батия 1240 р. на східні землі Київської Русі. Знайшовши прихисток на землях Галицько­Волинського князівства, він заснував на горі скит, який знахо­ дився поблизу містечка Збараж [5; 47]. Проте скупі історичні відомості посилають наступні факти про те, що перші ченці оселилися в даній

167

місцині ще у Мефодіївську добу. Вони ж заснува­ ли печерний скит Преподобного Онуфрія Вели­ кого [6; 157]. З часом змінивши своє життя вони виходять із печер і засновують над ними Божу обитель в ім’я Святого Онуфрія [7; 357]. Починаючи з другої половини ХІІІ ст., тут, правдоподібно, починає діяти православний Свято­Онуфріївський монастир, підпорядкова­ ний Луцькій єпархії [3]. Про його тогочасний вигляд історичних відомостей не збереглося. Судячи по тогочасній забудові, можна припу­ стити, що він був не великих розмірів, де­ рев’яний, укріплений ровом і валом з частоко­ лом [8; 6]. У 2002 році, під час проведення земляних робіт з північної сторони церкви було виявлено старі фундаменти близько 7 м в ширину, мож­ ливо це фундаменти дерев’яної Свято­ Онуфрієвської церкви, що примикала до мона­ стирських келій зі східної сторони. В середині церкви, під час встановлення газового опален­ ня, натрапили на поховання, які є несумісними з похованнями у храмі, що наводить на думку, що церква збудована на старому кладовищі. В 2003 році на місці зруйнованого монасти­ ря були проведені археологічні розкопки На­ талією Білас. Об’єктом дослідження стали за­ лишки поверхневих слідів ймовірного давнього монастиря святого Онуфрія поблизу церкви Спаса. Саме там було закладено розкоп пло­ щею 60 м2. У зв’язку із добрим збереженням поверхне­ вих слідів межі розкопу закладені таким чином, що вони, як виявилося в процесі дослідження, практично співпадали із контуром кам’яних стін та фундаментом будівлі. В результаті дослідження на місці поверхне­ вих слідів було виявлено залишки фундаментів та стін ймовірної монастирської будівлі. Збере­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

жені фундаменти та стіни будівлі на до­ слідженій ділянці відповідають контурам їхніх поверхневих слідів. Ширина стін: 1,0 м (східна), 1,1 м (західна), 1,2 м (південна); ши­ рина споруди в цілому становить 8 м. В окре­ мих місцях з внутрішньої сторони виявлено за­ лишки вапнякової штукатурки. Над розвалом південної стіни на глибині 0,1 м від рівня су­ часної поверхні з фрагментами кружального редукованого горщика знайдено мідну монету – литовський солід (1666 р.). Ці знахідки дозво­ ляють висловити припущення, що дана частина будівлі в кінці ХVII ст. вже була зруйнована і не відбудовувалася. В дослідженій частині бу­ ли виявлені приміщення можливо підвального типу Ширина фундаменту східної стіни – 1,3 м. Внутрішня стіна має фундамент 0,95 – 1,0 м. У стінах прослідковано два віконних дверних внутрішніх пройоми. У заповненні приміщень на різних глибинах виявлено рухомий матеріал серед якого переважають: вироби з кераміки, скла (передусім віконне скло), металу. Кераміка представлена уламками і фрагментами тон­ костінного кружального посуду, кахлів, цегли. На даному об’єкті рухомі знахідки є різночасо­ вими. Таким чином, рухомий матеріал з розко­ пу, який був закладений на місці давнього мо­ настиря слід віднести до широкого хроно­ логічного періоду: ХІІ – XVIII ст. [4]. Коли в XIVст., почало стрімко підноситися багатство та вплив церкви, Литовські князі Коріатовичі стали щедрими благодійниками. Правдоподібно тоді ж Онуфрієвський мона­

стир, був перебудований у кам’яний. Оскільки він знаходився неподалік від замку, то був тісно пов'язаний з ним і міг виконувати функцію ду­ ховного центра князів Збаразьких, які на той час ще були православними. Монастир був осередком духовності Збаража та околиць. А оскільки обитель знаходилася біля стін замку, з яким, імовірно, був з’єднаним переходом і вхо­ див в кільце оборони міста, то мусів мати обо­ ронне значення, а отже бути оточеним кам’яним муром з бійницями, кутовими вежа­ ми і в’їзною брамою [9; 141]. Унеможливлюва­ ли доступ до замку і монастиря чотири рови і вали з частоколом [3]. Під час татарського нашестя 1474 р. мона­ стир був частково пошкоджений. Руїни відбу­ дували і обитель діяла ще до 1589 р. [10; 16]. Храм Святого Онуфрія славився численни­ ми прощами вірних зі всієї південної Волині [11; 190]. І хоче монастир припинив своє існу­ вання вже більш як 400 років тому, ще на по­ чатку ХХ ст. місцеві жителі кожного року в день спомину Святого Онуфрія відправляли Служби Божі, а коли за радянської влади церк­ ва була закритою, то приносили до порога хра­ му квіти. На місці знищеного монастиря тодішній власник міста Януш Збаразький зводить обо­ ронну церкву Преображення Господнього. Про колишній монастир сьогодні нагадують рештки фундаментів, кілька хрестів і могильних плит навколо.

Список використаних джерел: 1. ПСРЛ. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – СПб., 1908. – Стлб.

715­736. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat31.htm 2 Михалюньо Б., Сьомочкін І. Містобудівельна історія Збаража. – Галицька брама. – Січень­ березень 2004. – №1­3. – С. 3. 3. Рожко В. Бо земля ця свята // Народне слово. – 02.07.2004.

4. Білас Наталія. Звіт про археологічні розкопки на території Державного історико­ архітектурного заповідника в місті Збаражі Тернопільської області у 2004 році. – Львів, 2004. 5. Федорів Т. Мандрик О. Збараж: Погляд крізь віки. Історико­краєзнавчий нарис. «Рушник». – Збараж, 2011. 6. Храми Української православної церкви Київського патріархату Тернопільщини.

– Тернопіль : ТОВ «Новий колір», 2012. – С. 157. 7. Рожко В. Православні святині історичної Волині. – Луцьк : ВАТ Волинська обласна друкарня, 2009. – С. 357. 8. Малевич А. Літопис землі Збаразької. – Збараж, 1996. – С. 6. 9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України (критика). – Київ, 2006. – С. 141. 10. Збараж. 800. – Тернопіль : ТОВ «Новий колір», 2011 – 16 с. 11. Збаражчина Т. 1 : Збірник споминів статей і матеріалів / ред. В. Жила. – Київ ; Париж ; Сідней ; Торонто, 1980. – С. 190.

168

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Наталія Скоропляс м. Збараж ЗО Л О ТО П О ТО ЦЬКИ Й ЗАМ О К В КО Н ТЕКСТІ І СТО РИ Ч Н О ГО РО ЗВИ ТКУ І П РИ СТО СУВАН Н Я

Розглянуто історію будівництва і функціонування замку в селищі Золотий Потік Тернопільської області, як оборонної і житлової споруди, історію зміни його власників. Визначено перспективи замку як історичного, архітектурного і туристичного об’єкту в складі Національного заповідника «Замки Тернопілля». Особливості, притаманні Західноподільсь­ кому регіону, в якому знаходиться значна ча­ стина Тернопілля, обумовлені його важливим геополітичним розташуванням. Упродовж ти­ сячоліть басейн Середнього та Верхнього Подністер’я був територією, в якій стикалися, змішувалися та формувалися нові культурні явища. Цілком закономірним був процес актив­ ного будівництва у цьому регіоні великої кількості поселень, захисних споруд, особливо замків. На сьогоднішній день вони виявляють себе феноменами культури. Спроба держави зберегти культурну спад­ щину Тернопілля і підтримати вітчизняну ту­ ристичну галузь відобразилась в передачі до складу Національного заповідника «Замки Тер­ нопілля» в жовтні 2008 року ще семи замків, а

серед них і замку в селищі Золотий Потік Буча­ цького району Тернопільської області. Селище Золотий Потік, розташоване непо­ далік впадіння річки Стрипа в Дністер, відоме з ХІV ст. під назвою Загайполе. Втім у гродських і земських актах за 1433 р. воно вже згадується як село Потік (Potok) у га­ лицькому повіті, володарем якого був ко­ ролівський орендатор Миколай Парава з Люби­ ну [1, стор. 144]. У першій половині XVI ст. польський ко­ роль Сигизмунд І подарував надвірному мар­ шалку королевича графу Якубу Потоцькому в нагороду за заслуги волості Загайполе і Со­ колів. В 1570 році власник домігся для села статус містечка і перейменував його на Золотий Потік [2, стор. 17].

Рис. 1. Золотопотоцький замок, поч. ХХ ст.

169

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 2. Золотопотоцький замок, 2013 рік

Рис. 3. Надбрамна вежа, 2013 рік

Великий і розгалужений рід Потоцьких дав Польщі більш як 30 сенаторів, 4 великих ко­ ронних гетьманів, видатних політиків і дипло­ матів. Першим, хто став сенатором, був Якуб – онук засновника роду, який свою долю пов’язав з канцлером і великим коронним гетьманом Яном Замойським. А найбільшу військову славу серед Потоцьких здобув Станіслав на прізвисько Ревера (1579­1667 рр), який дав початок так званій гетьманській лінії роду, і який першим почав використовувати герб «Срібна Пилява». Першим, хто отримав графський титул, був представник бучацької гілки Потоцьких – Домінік (у 1777 р.), а потім Вінцент – підкоморій великий коронний (1784 р.), а усі інші Потоцькі тільки у ХІХ ст. [3, стор. 98]. З історичних джерел відомо, що привілеєм від 1578 р. польський король Стефан Баторій дозволяє братам Яну, Якову, Андрію, Миколі і Стефану Потоцьким, дідичам містечка завести ярмарки на Св. Петра і Павла і на Воздвиження Чесного Хреста, а також торги кожного по­ неділка. У 1601 році містечку надано магде­ бурзьке право і герб «Пилява». Населення от­ римало право обирати органи місцевого самов­ рядування, займатися ремеслом, торгівлею. Одночасно король запровадив у місті додат­ кові ярмарки і торги по суботах. Жителів звільнили на чотири роки від громадських по­ датків (греблевого, мостового і торгового в руських землях). Золотий Потік отримав і най­ важливіший для нього привілей: шлях до найбільших міст Руського воєводства, Волині і Поділля проходив через місто [2, стор. 17]. Цим шляхом часто їздили валки коломийців, які во­ зили сіль. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Золотому Потоці було вже чимало ремісників: ковалів, мулярів, теслярів, кравців, кушнірів, шевців, а також мірошників [4, стор.

185 ].

В цьому ж, 1601 році, король Зигмунд ІІІ наказує ротмістру Стефану Потоцькому (1568­ 1631) укріпити містечко оборонними мурами для захисту мешканців і приїжджих купців від неприятеля. Саме тоді, на лівому березі ріки, у південній частині містечка Золотий Потік брацлавським воєводою і дідичем Бучача Сте­ фаном Потоцьким побудований великий замок. А в 1664 р. Стефан Потоцький спільно з дру­ жиною Марією Могилянкою – донькою госпо­ даря Молдови Єремії Могили, заклав костьол з домініканським кляштором [5, стор. 715] Перша згадка про Золотопотоцький замок ( в переліку з іншими об’єктами) є в історичному документі знайденому в Львівському держав­ ному архіві і датованому 24 січня 1771 р. (Справа 1710 « Центральна адміністрація сто­ лових маєтків греко­католицької метрополії у м. Львові»). До кінця ХVІІІ ст. замок був житловим [6, стор. 45]. Це була улюблена резиденція Стефа­ на Потоцького і його дружини. Потоцький лю­ бив проживати в замку і, одночасно, перехову­ вав в ньому багаті скарби, взяті за дружиною у придане [6, стор. 46]. Після смерті чоловіка Марія Могилянка приклала великих зусиль для того, щоб укріпи­ ти Бучацький замок, який також був власністю Потоцьких на той час. Невдовзі цей замок став однією з найсильніших фортець Поділля. Мож­ ливо, що тоді велися також деякі роботи і на замку в Золотому Потоці. Це припущення підтверджує той факт, що в жовтні 1630 р. до Польщі на запрошення короля Зигмунда ІІІ прибув із Франції інженер Гійом Левассер де Боплан. Він мав будувати фортеці на так зва­ них «східних кресах» Польщі, а також зміцню­ вати і відбудовувати існуючі замки відносно потреб часу. Французький інженер був у Бучачі тоді, коли йшла ґрунтовна перебудова замку, а, отже можна сміливо припустити, що він мав

170

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

відношення до цієї роботи. На карті Подільсь­ кого воєводства, складеної цим інженером, по­ значені Бучацький, Язлівецький і Золотопото­ цький замки. З цього можна зробити висновок, що Боплан без сумніву займався цим укріплен­ ням. Можливо, керував приватними архітекто­ рами і будівничими Потоцьких. Про місто та замок залишив свої враження мандрівник Ульріх Вердум, який проїздив че­ рез нього 9 січня 1672 р.: «Потік – це мале місто, розташоване над Дністром з подільсько­ го боку. Воно має папський костьол, збудова­ ний з каменю. Замок, розташований у півден­ ному кінці, також оточений кам’яним муром і захищений чотирма вежами. Крім того, греки або русини мають церкву на передмісті, а євреї божницю в місті. Весь рід Потоцьких дуже зна­ менитий в Польщі, виводить свій початок з цього місця, яке нині належить Брацлавському воєводі Потоцькому» [3, стор. 102]. Замок був регулярним, в плані подібний на квадрат. Збудований з місцевого сорту піскови­ ка темно­червонуватого, гранітного кольору на невисокому горбі в долині на лівому березі Зо­ лотого потоку – притоки Дністра. Чотири ку­ тові п’ятигранні башти, надворітня башта, па­ лац і південно­східна оборона стіна звернена

до річки. З південно­західного боку знаходить­ ся рів з ескарпом і вал. Товщина фортечних мурів – близько 2 метрів. Наличники вікон прикрашені різбленням рослинного орнаменту, іконниками і масками в стилі ренессансу [7, стор. 101; 6, стор. 40]. На початку 70­х років ХVІІ ст. Поділля спу­ стошили турецькі війни. У 1672 році Магомет ІV підійшов до Бучача і захопив замок. Тоді ж була зайнята фортеця у Золотому Потоці. Згідно укладеного Бучацького договору По­ льща віддавала Поділля Туреччині. Це не спо­ добалося польським магнатам, що втрачали свої маєтки. Польський сейм у квітні 1673 р. відмовився ратифікувати цей договір. Внаслідок цього, у 1675 р. розпочалася дру­ га польсько­турецька війна. В 1676 році туре­ цький паша Ібрагім Шейтан зруйнував містеч­ ко Бучач і його фортецю, захопив і спалив за­ мок у Золотому Потоці [7, стор. 8]. Згодом замок був відбудований, доповнений новими спорудами і проіснував у цілості до початку ХІХ ст. [8, стор. 47]. В кінці ХVІІІ ст. Микола Потоцький, тодішній власник Золотого Потоку, почав про­ давати окремі села, що входили до його маєтку. У 1786 році Золотий Потік разом із замком ку­

Рис. 4. Палацовий корпус, 2013 рік

171

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 5. Північно­східна наріжна вежа

Рис. 6. Південно­східна наріжна вежа

пив голова давнього шляхетського суду у Станіславові, таємний цісарський радник Гнат Скварчинський [9, стор. 34]. До кінця XVIII століття замок був житло­ вим. В західній частині замкового подвір’я розміщувався колодязь, засипаний в ХІХ ст. Починаючи з ХVІІ ст. у містечку Золотий Потік розвивається обробка дерева – дерев’яна скульптура. В 50­60 роках ХІХ ст. у містечку виробляли продукцію два напівкустарні підприємства – фабрика дренажних труб та гіпсу. З 1817 року працювала одна двомовна школа, в якій впродовж багатьох років один вчитель навчав 40­50 дітей. З кінця ХVІІІ ст. власником замку стає маг­ нат Ольшевський, який у 1840 р. побудував біля замку великий палац [10, стор. 18]. За пе­ реказами місцевих жителів він був запроекто­ ваний якимсь італійцем. Він не являв собою однорідну за стилем композицію. Це була пря­ мокутна в плані будівля, одноповерхова, з дуже глибокими пивницями, накрита невисоким чо­ тирисхилим дахом. Головний фасад палацу був збудований у стилі класицизму, а дворовий і бічний лівий – мали неоготичні акценти. В цен­ тральному холі і житловій кімнаті, по сусудству з великим салоном, з правої сторони, стояли вирізблені з тесаного білого каменю ренесан­ сові каміни з замку Стефана Потоцького. Великий парк, який оточував палац, займав площу біля 20 га. Він мав 200­річну липову алею, котра не мала собі рівних в цілій околиці. Цю алею з трьох сторін оточувала частина пар­

172

ку, звана «старим садом». До дуже рідкісних порід належав старий розлогий ясен. Великою оздобою парку було кілька скульптур, перене­ сених зі старого замку. Парк також був закладе­ ний садівником Влохою. Перед 1914 р. його пе­ рекомпонував відомий львівський дендролог Кубів. Герард Ціслек у книзі « Польські парки» повідомляє про два види парку в Золотому По­ тоці. З літературних джерел відомо, що Золото­ потоцький замок сполучався підземним ходом з Язловецьким і Бучацьким , а також з костьо­ лом у Потоці [11, стор. 91]. В 1870 р., коли ко­ пали вапняк біля костельного цвинтаря, випад­ ково відкрили частину цього ходу. Тоді було відкрито залізну браму, що закривала хід з південної сторони і вела до замку і багато ніш зі старим вином, яке пролежало в укритті бага­ то років [13, стор. 182]. Існує легенда, за якою засипаний тепер підземний хід мав вихід до замку в Чернелиці [11, стор. 91]. Кошти, витрачені на побудову нового пала­ цу, були настільки великими, що значно пере­ вищували можливості господаря маєтності, який збанкрутів і продав замок. Наступний власник замку, Ян Стоєвський відпродав його рабину­«чудотворцю» Ізраелю Фрідману. За­ мок починає руйнуватися, у місті Золотий Потік оселяється нужда. В 1875 р. рабин Садогурський, наступний власник замку, продав цю маєтність Владзімєжу Іпполіту Гнєвошу з Олексова

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

(1838­1909). Родина цього австрійського шам­ беляна і посла Державної Ради у Відні володіла замком аж до 1939 р. Гнєвош намагався вряту­ вати старі мури. Тут розміщується суд, в’язни­ ця та податковий уряд, котрий до того знаходи­ вся у Бучачі. В той же час башти замку перебу­ довують під стайні і хліви для коней та худоби. За часів Володимира Гнєвоша в палаці зберігалися родинні портрети, дві акварелі ро­ боти Юліуса Коссака на військову та мисливсь­ ку тематику, портрет Володимира Гнєвоша пензля Юліана Фалята, старе срібло і фарфор, переважно австрійського походження. Бібліоте­ ка складалася з 2000 томів класики і белетри­ стики німецькою, польською, французькою та англійською мовами. Після смерті Володимира Гнєвоша, а пізніше вдови Марії Кжевуно­ вичівни, Золотий Потік одідичив їх син Олек­ сандр. Згодом у замку відкривається ресторан, а при ньому невелика бібліотека і кімната для гри в більярд, шахи, карти та ін. Тут любила збиратися інтелігенція містечка у довгі зимові вечори. Влітку на подвір’ї на спортивному май­ данчику грали в городки, теніс, волейбол. З жи­ телів замку сторожили містечка ще пригадують дивакуватого комісара фінансів Шарковського і тюремного ключника Пилипчука. Цінну бібліотеку та більшу частину худож­ ньої збірки з палацу у 1918 р. було вивезено до Москви. У 1920­х роках замкові мури почина­ ють розбирати на будівельний матеріал для спорудження парового млина. Проте, 8 березня 1926 року староство в Зо­ лотому Потоці звернулося до повітового відділу у Бучачі з повідомленням, що замок збережений до сьогодні відносно добре,

прослідковуються сліди давніх валів і ровів. Ці матеріали з метою реєстрації історико­архітек­ турних пам’яток Східної Галичини зібрав уря­ довий комісар Кухецький [11, стор. 91] (Рис. 1). Пожежа 1935 року знищила палац на тери­ торії замку. Та власники вперто відбудовують споруду у 1938 році. Рештки самої фортеці піддали консервації [13, стор. 76]. У 30­х рр ХХ ст. руїни замку у Золотому Потоці були законсервовані. Архітектор Чеслав Тульє відносить замок у Золотому Потоці до типу чотирикутних фортець. Аналогами таких укріплень можуть бути замки у Жовкві, Свіржі, Микулинцях, Поморянах [14]. Після війни замкові приміщення використовувались для різних господарських потреб. Останнім кори­ стувачем палацового корпусу була швейна фаб­ рика. Після ліквідації фабрики палацовий кор­ пус занепав і стоїть руїною (Рис. 4). У 80­90­х рр ХХ ст. приміщення колишньої в’язниці ви­ користовувалось як столярна майстерня. В північному крилі східного корпусу розташову­ вався заготівельний пункт. На території замку був влаштований склад металобрухту. Протягом 1989­1994 рр, авторський колек­ тив архітекторів Львівського філіалу Українсь­ кого спеціального науково­реставраційного проектного інституту «Укрпроектреставрація» Держбуду УРСР у складі Гайди М. П., Скрен­ товича Я. Ю., Дубика Ю. Я., Бойка О. Г. прово­ див повномасштабне дослідження пам’ятки архітектури (ох. №656) поч. ХVІІ ст. – Замок в Золотому Потоці Бучацького району Тер­ нопільської області. В ході роботи визначено категорію і технічний стан всїх об’єктів пам’ятки. Обчислено фізичні об’єми, зроблено креслення, проекти і фотофіксацію всіх

Рис. 7. Наличники вікон і дверей в замку, 2013 рік

173

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

об’єктів Золотопотоцького замку. Крім того, був затверджений кошторис на першочергові протиаварійні роботи пам’ятки архітектури ХVІІ ст. замку в Золотому Потоці Бучацького району Тернопільської області на суму 37563 крб. 00 коп. В 1994 році, на замовлення Управління архітектури та містобудування Тернопільського облвиконкому, авторським колективом Українського спеціального науково­рестав­ раційного інституту «Укрзахідпроектрестав­ рація» у складі архітекторів Бендина Михайла та Муращенко Наталії проведено додаткові на­ турні наукові дослідження Золотопотоцького замку. Виявлено, що пам’ятка дійшла до нашо­ го часу без істотних змін в перебудові плану­ вальної структури. Було проведено ретельне візуальне обсте­ ження всіх стін і деталей пам’ятки. В резуль­ таті аналізу інформації, виявленої після закла­ дення 9 (дев’яти) шурфів в різних місцях замку та проведенні зондажу встановлено, що півден­ но­східна вежа трьохярусна із слідами від пере­ криття дерев’яними балками. Знайдено рівень низу бійниць першого ярусу та рівень кам’яної підлоги. Проте після проведення величезного об’єму робіт науковцями інституту, практично­ го втілення в життя їх рекомендацій не було здійснено. Лише з 2008 року, коли Золотопотоцький за­ мок увійшов до складу Національного за­ повідника «Замки Тернопілля», були розпочаті роботи, в першу чергу, по консервації і збере­ женню того, що ще залишилося від давньої архітектурної, житлової та оборонної споруди. До нашого часу Золотопотоцький замок пе­ ретворився на справжню руїну. Однак, він є пам'яткою, що належить до найяскравішого періоду оборонної архітектури Поділля, він є зразком регулярної забудови з невеликим приміщенням садибного типу. І замок, і палац вимагають проведення ґрунтовних архео­

логічних досліджень і консерваційних робіт. На думку професора, викладача Львівського національного університету ім. Івана Франка Рутинського М. Й. «Пожвавлення туристичного інтересу до Золотопотоцького замку стане можливим за умови організації в палаці мо­ лодіжної турбази і сільського краєзнавчого му­ зею та об’єднанні зусиль щодо охорони й по­ пуляризації пам’ятки з боку місцевої влади і представників одного з клубів національній Федерації історичного фехтування і рекон­ струкції» [15, стор. 160]. Доктор історичних наук Орест Мацик, кла­ сифікуючи оборонні споруди України за при­ датністю цих пам’яток для розміщення в них закладів відпочинку і туризму відніс Золотопо­ тоцький замок до групи Б – замки і фортеці, придатні для використання під заклади відпо­ чинку і туризму. (тематичні готелі, лицарські ресторани, анімаційні театри­скансени) [15, стор. 58]. Зараз Золотий Потік має вигідне гео­ графічне розміщення, адже через нього прохо­ дить шлях до гірськолижного курорту «Буко­ вель». Тому так важливо створити тут умови для перебування подорожуючих. Крім цього багата історія замку і його власників, особливо роду Потоцьких, дозволяє залучити до співпраці іноземних партнерів, зокрема по­ ляків. Національний заповідник «Замки Тер­ нопілля» розпочав роботу над проектом ство­ рення на базі замку феодального помістя, відтворюватиметься період XVII­XVIII ст. Крім цього, планується повне відтворення побуту селян та феодалів. Але проект пристосування Золотопотоцького замку може бути втілений в життя лише при дер­ жавній фінансовій підтримці, глибокій зацікавле­ ності в його реалізації не тільки Національного заповідника «Замки Тернопілля», але й регіональної та місцевої громади.

Список використаних джерел: 1. Paprocki B. Herbi rycerstwa polskiego. – С.144.

2. Крип’якевич І. Коротка історія Зборова. – Львів, 1929. – С. 17. 3. Вердум Ульріх фон. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672 . . . через королівство Польське. Переклад з німецької І. І. Сварника. Жовтень. – 1983. – № 10. – С. 102. 4. Історія міст і сіл УРСР. Тернопільська область. – К., 1973. – С. 15, 185. 5. Balinski M. Dipinski T. Starozytna Polska. – W, 1876. – T. II. – S. 715. 6. Czolowski A. Dawne zamki i twierdze na Rusi Halickiej. – Lwow, 1892. – S.40. 7. Czolowski A. Janusz B. Przeszlosc i zabytki wojewodztwa Tarnopolskicgo. – Tarnopol, 1926. – S. 100­101, 186. 8. Przewodnik po wojewodrtwie Tarnopolskim. – Tarnopol, 1928. – S. 46­47.

9. Тиндюк М. Некоторые исторические сведения о Космирине, селе Бучацкого повиту в Галичине и многих других окресных селах. – Львів, 1894. – С. 34. 10. Aflanazy K. Materialy do

174

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

dziejow rezydencji. T. VII B. – W., 1990. – S. 98. 11. Львівська державна бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд УК­23. – с. 91. Матеріали у справі реєстрації історико­ архітектурних пам’яток у Східній Галичині, 1921­1929 р. 12. M. Feder. Potok Zloty. “Nasz kraj”, tygodnik ilustrowany, 10.08.1907, z.6, R.. – S. 182­183. 13. H. Stupnicki. Galicya pod wzgledem geograficzno­topograficzno­historycznym. – Lwow, 1849. – S. 76. 14. Cz. Thullie. Pjlskie zamki I miesta warowne. [Wyjatek z pracy R. T. Cechy obronne Zadytkow polskiego budownictwa].

Czasopisma techniczne. – Lwow, 1934 – №7. – R.LII. 15. Рутинський М. Й. Замковий туризм в Україні. – Київ, 2007. – С. 160.

Summary. History of building and functioning of castle in a settlement Zolotoy Potik of the Ternopil area, as defensive and housing building, history of change of his proprietors. The prospects of castle are certain as a historical, architectural and tourist object in composition of National reservation "The castles of Ternopil region".

* * * Ірина Майба м. Збараж ФО РТЕЦЯ У П І ДЗАМ О Ч КУ – ФО РТИ ФІ КАЦІ Й Н Е УКРІ П Л ЕН Н Я П О Ч . ХVІ І СТ. Н А БУЧ АЧ Ч И Н І І Я К П РИ КЛ АД О БО РО Н Н О Ї АРХІ ТЕКТУРИ П РАВО БЕРЕЖН О Ї УКРАЇН И

Виявлено історичні особливості і місце замку в класифікації оборонних споруд Тернопілля та фортець Бучаччини к. 16 – поч. 17 ст.,досліджено особливості гербової композиції та архітектури фортеці як зразка оборонної архітектури Правобережної України. Підзамоцька фортеця – фортифікаційна спо­ руда, пам’ятка архітектури національного зна­ чення. Розташована на плоскогір’ї на стрімко­ му лівому березі р. Стрипа на західній околиці с. Підзамочок Бучацького району, на північ від м. Бучач. Закладений у 1600 р. за сприяння власника навколишніх сіл Яна Кшиштофа Бу­ чацького (Творовського) – сина Миколи Буча­ цького і Анни Магдалени. Замок мав служити сільською панською садибою. Замок в селі Підзамочку, або як його ще на­ зивають Підзамче, належав до Бучацьких маєтків. Він входив, як і неіснуючий тепер домініканський монастир, до оборонних еле­ ментів Бучацької фортеці. Замок простояв цілісно недовго, менше, ніж століття. Під час облоги Бучача п’ятсот тисячним турецьким військом під проводом султана Магомета ІV вже у 1672 р. частково постраждали мури замку у Підзамочку [1, с. 10]. У 1676 р. його знищено турецьким військом під командуванням паші Ібрагіма Шейтана

175

Коли дощенту знищено замок, у джерелах є розбіжності: Кунжек Т., Ортовіч М. фіксують 1672 рік, Чоловський, Бєловський А., Баренч виділяють 1676 рік. По смерті одного з Бучацьких – Івана, його сестра одружується з Андрієм Потоцьким і Бу­ чач зі своїми околицями стає власністю роду Потоцьких. Вся подальша доля села була неро­ зривно пов’язана вже з Потоцькими. З літературних джерел відомо, що приблиз­ но до 1780 р. замок був житловим [2, с. 11]. Тоді фортеця належала до Миколи Потоцького, котрий, цілком можливо, відбудовував його. Про це немає згадок у літературі, але можна висловити таке припущення, бо саме у першій половині ХVІІІ ст. граф Потоцький частково відбудовує Бучацький замок, котрий у середині ХVІІІ ст. мав ще непоганий вигляд. У 1807­ 1869 рр. при споруді діяла паперова мануфак­ тура, що працювала на енергії води. Пізніше замок у Підзамочку поволі занепа­ дає і перетворюється у руїну. Власники втрача­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ють до нього інтерес і на поч. ХІХ ст. Каетан і Павло Потоцькі вирішують розібрати мури замку і продати каміння як будівельний ма­ теріал. Саме так вони поступили і з Бучацьким замком. Тоді дуже постраждали обидві пам’ят­ ки. Мабуть, не варто вірити розповідям, що звідси йдуть підземні ходи до Бучача, а то й далі. Потайні виходи часто застосовувалися на той час в укріпленнях, але вони були незначної протяжності. Використовувались для виходу обложеного війська в тил ворога і контратаки. Тайниками непомітно для ворога доставлялась в укріплення вода. Питання про існування та­ ких виходів у підзамочківських укріпленнях може бути розв’язане тільки після архео­ логічних розкопок. Історія не зберегла нам жодних відомостей про роль, яку довелось відіграти підзамочківським укріпленням в обо­ роні нашого краю від ворога. Можна припусти­ ти, що будучи розташованими під Бучачем, во­ ни до кінця ХVІІІ ст. ділили з ним однакову до­ лю. На початку ХІХ ст. замок було покинуто. У другій половині ХІХ століття, коли утво­ рилося «Коло консерваторів», котре вивчало пам’ятки архітектури Галичини, замок привер­ нув увагу дослідників. Консерватори описува­ ли і фотографували пам’ятки, ставили їх на облік. На жаль, не збереглися матеріали з цього часу про Підзамочок. Є лише згадка у літера­ турі, що у 30­х роках ХХ ст. руїни замку були законсервовані. Очевидно, цьому посприяло «Коло консерваторів». Замок у Підзамочку вже більше року як є одним з об’єктів Національного заповідника «Замки Тернопілля». «Руїни замку свідчать про те, що це було ду­

176

же сильне оборонне спорудження» (путівник по Бучацькому повіті). Збудована фортеця у Підзамочку в період, коли розвиток вогнепальної зброї і прицільний вогонь артилерії змінили методи ведення війни. У першій половині ХV ст. в Італії з’явилась бастіонна система, яка незабаром набула поши­ рення по всій Європі. Взірцем нових віянь у будівництві фортифікаційних споруд є Підза­ мочківські укріплення. Тут же із південної сто­ рони маємо в’їзну браму, що склепінням про­ низує основу чотирикутної вежі. Праворуч – східна стіна з суцільним рядом бійниць на ви­ соті 3 метри для вогнепальної зброї різного калібру. Відповідний висотний рівень для об­ слуговування оборонцями бійниць забезпечу­ вав насип землі з кам’яною долівкою. В одному і в другому кінці розміщені бастіони (укріплен­ ня у вигляді виступу фортечного муру). На бастіонах переважно розташовували ар­ тилерію, яка мала широкі можливості для ве­ дення вогню: прямого, перехресного, фланго­ вого (вздовж стіни). Таким чином, захист був забезпечений добре. Ліворуч від брами­ західний мур мав меншу кількість бійниць, на рогах замість бастіонів були споруджені сторо­ жові п’ятикутні вежі. Про те це не означає, що на сході замок був для ворога доступнішим. Тут, перед стіною, на відстані декількох де­ сятків метрів розгорнулася равелінна система (допоміжні фортифікаційні споруди перед ого­ рожею замку), що складались з валів, ровів, кам’яних ескарпів, можливо і бастіонів. Північний мур глухий, без бійниць і все ж захищатись з цього боку можна з наріжних бастіонів, така безпечність могла бути виправ­ дана лише при наявності глибокого рову, за­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Проект реставрації замку повненого водою. Замок є прикладом оборонної архітектури Правобережної України. Замок – пам’ятка ба­ штового типу з характерним для Поділля рене­ сансним декором. Сама фортеця складається із замку, бастіон­ ної і равелінної систем; валів, які замикали із сходу оборонний пригородок. Замок побудований з ламаного пісковика, кладеного на вапняному розчині, творить в плані прямокутний трикутник, кути якого захи­ щені оборонними вежами та бастіоном, які з’єднуються оборонними мурами з численними бійницями (120х80 см). Джерела та сучасні видання дають нам да­ ють різні підходи щодо архітектурних особли­ востей замку у Підзамочку: Урбанський В.: «Оборонний комплекс нере­ гулярний у плані, чотирикутний (близький до трапеції) зі звуженням до північного боку, при якому збудовано 2­поверховий палац, обмеже­ ний 2­ма п’ятикутними баштами». Чоловський А.: «Є прекрасним зразком му­ рованої форталіції. Його оборонні мури забез­ печені численними бійницями, утворюють чо­ тирикутник, що звужується до півночі, де його замикають двоповерхова житлова споруда з вікнами на зовні, що складається з ряду приміщень і п’ятикутна башта» [3, с. 97].

177

Леськів І.: «Відносно невисокі мури (4­6), замкові стіни товщиною більше метра утворю­ ють в плані розлогий чотирикутник (90­80 м), що звужується до півдня [4, с. 15]. Бойко В., Гаврилюк О.: «Загальна форма споруди нагадує чотирикутник із вежами на його кутах, повернутий найвужчою стіною на північ… Товщина стін не перевищує одного метра. Західний схил укріплений кам’яною стіною заввишки 7­8 м» [5]. «Замки і фортеці»: «За планувальною конфігурацією укріплення наближено до пря­ мокутного трикутника з зрізаними гострими кутами, в яких розмістилися по дві наріжні ба­ шти» [6, с. 234]. Матеріали Укрзахідпроектреставрації: «Ре­ гулярний, в плані творить прямокутний три­ кутник». В’їзд в замок розташований в південному крилі замку. Це складний комплекс, в який входить південна шестигранна вежа, південний п’яти­ кутний бастіон та в’їздова брама. Південна ве­ жа в плані творить неправильний шестикутник, видовжений в напільний бік, збережена до рівня третього ярусу. В’їздова брама прямокутна, в плані збере­ жена на рівень двох ярусів, має 2 бійниці. Проріз воріт з півциркульним завершенням

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

оздоблений білокам’яними рустованими блока­ ми. Висота арки до 4 м. Над в’їзним порталом, що завершується білокам’яним карнизом з маскароном над зам­ ковим комнем, розташований картуш з гербом Пілявітів­Творовських­Бучацьких. В описах польських дослідників Баронча (1881 р.) і Чоловського (1892 р, 1904 р.) фіксу­ ються два картуші. Садок Баронч у своїй статті детально описує головну в’їздову браму з південної сторони. Вона прикрашена двома білокам’яними гербовими картушами, розташо­ ваними над порталом. Картуші розділені двома бійницями з кам’яними лучковими перемичками. На верхньому картуші зображений герб Пілява з ініціалами Яна Бучацького, котрий тримають два ангели. Під гербом латинський напис­девіз: «Підтримка і опора». Нижній картуш поданий у вигляді привілею з трьома стрілами, з двох сторін якого розташовані фігури левів, що задніми лапа­ ми опираються на сирени. Під цією фігурною композицією розміщена прямокутна плита з напівзатертим латинським написом, на основі якого датується побудова замку (серпень 1600 р.)

[7, с. 226]. Отже, існувало два картуші над в’їзним порталом (приблизно до 1920 року). До нашого часу не зберіглася частина стіни, де був верхній картуш. Південний бастіон примикає з правого боку до в’їздової брами, в плані ламаний прямокут­ ник, кладений із ламаного піщанника тесаними білокам’яними наріжниками на кутах. Східний бастіон призначений для оборони замку з найбільш вразливого напільного боку. Прямокутний в плані, кладений із ламаного піщанника з тесаними білокам’яними наріжни­ ками. До нашого часу дійшов значно зруйнова­

ний. Збереглися тільки фрагменти бійниць. У західне крило замку входить п’ятигранна вежа, житловий, прямокутний у плані, корпус і наближений до квадрату, західний бастіон, підсилений на кутах масивними контрфорсами. Цей бастіон на поч. 18 ст., коли відпала потреба в обороні, був реконструйований під житло. З оборонної системи західного бастіону залиши­ лися лише фрагменти бійниць у північній стіні. Західна вежа п’ятикутна в плані, до нашого часу дійшла збережена на рівень двох ярусів. Кладена з ламаного піщанника, потинькована. Перший ярус вежі ніс чисто оборонну функцію, про що свідчать збережені бійниці, другий ярус використовувався як житловий. Висота західної вежі до 8 м. Дахи, перекриття, віконні та дверні заповнення вежі втрачені. Стіни житлового корпусу, що примикає до вежі, збережені на рівень двох ярусів. Характер прорізів і ярусу свідчить про його господарську функцію в минулому. Збережені прорізи вікон ІІ ярусу значних розмірів (4 м х 140 см) зі слідами білокам’яних обрамлень, завершені кам’яними лучковими перемичками. Ширина стін – 140­150 см (станом на 2009 рік), висота – до 10 м. Внутрішня структура будинку, пере­ криття та дахи, цілі фрагменти стін втрачені. Оборонні стіни замку дійшли до нашого ча­ су, зазнавши найбільших втрат. Найбільш збе­ режена південно­західна стіна між західною та південною вежею з численними бійницями та хвірткою на територію парку (висота стін – від 0,5 м до 4 м). Східний оборонний мур з бійницями, що з’єднував східний та південний бастіони, обо­ роняв замок з найбільш вразливішого напільного боку. Північний оборонний мур, що

Рис. 2, 3. Сучасний Підзамочок

178

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

з’єднував східний бастіон та житловий будинок замку не мав бійниць, бо захищався схилом го­ ри. Проте це не означає, то на сході замок був для ворога доступнішим. Тут, перед стіною, на відстані декількох десятків метрів розгорнула­ ся равелінна система (допоміжні фор­ тифікаційні споруди перед огорожею замку), то складались з валів, ровів, кам’яних ескарпів, можливо і бастіонів. Східна та північна обо­ ронні стіни зазнали значно більших втрат, на окремих ділянках знищені до рівня землі. Територія парку обмежена з північного боку крутим схилом та яром; з заходу підпірними стінами колишнього бастіону і схилом, що спа­ дає до долини р. Стрипи; з півдня територія парку відмежовується залишками оборонного рову. Планувальна структура та зелені насад­ ження парку знищені, в даний час на території парку знаходиться фруктовий сад. Всякі інже­ нерні комунікації на території замку відсутні. Так як село Підзамочок розташоване на гор­ бистому лівому березі Стрипи, який з північного та південного боків вкритий березовими й сосно­ вими насадженнями, то вдалим для розвитку за­ недбаного регіону було б впровадження цілком нових заходів для приваблення туристів. Ця тери­ торія має значний потенціал для розвитку екоту­ ризму, сільського туризму, пішохідного, кінного,

екстремального, дельтапланеризму, частково­ спортивного та культурно­історичного туризму. Замок у Підзамочку О. Лесик відносить до групи В, згідно якої це пам’ятка, поруч з якою можна будувати турбази, готелі, бази відпочин­ ку. Історик Рутинський М. пропонує передати пам’ятку національній Федерації історичного фехтування і реконструкції [8, с. 152]. На даний час у фортеці не проводяться ре­ ставраційні роботи. Наведені дослідження не розкривають всіх цікавих та унікальних сторін життя пам’ятки у Підзамочку. Інститутом «Укрзахідпроектреставрація» ведуться науко­ во­дослідні та проектні роботи, пов’язані з опрацюванням проекту реставрації та викори­ стання замку. Дипломант НУ «Львівська політехніка» Андрій Поліщук під керівництвом М. Бевза і М. Гайди розробив у 1955 році проект рестав­ рації замку в с. Підзамочок. Цей проект був на­ городжений на Міжнародному конкурсі ди­ пломних проектів з реставрації ім. Я. Захвато­ вича у Варшаві. У 1995 р. А. Поліщук розробив проект ре­ конструкції та пристосування замку, яким за­ пропоновано відтворити фортифікації, палацо­ вий корпус, надбрамну вежу, південно­західний бастіон, замковий парк.

Список використаних джерел: 1. Центральний державний історичний архів у місті Львові. – Ф. 17. – ОП. 1. – Спр. 153. – Арк. 25­46. 2. Центральний державний історичний архів у місті Львові. – Ф. 178. – ОП. 3. – Спр. 17. – Арк. 79­81. 3. Центральний державний історичний архів у місті Львові. – Ф. 475. – ОП. 1. – Спр. 625. – Арк. 228. 4. Леськів І. Історико­архітектурна спадщина Бучацького повіту ХІІІ­ХІХ ст. – Київ. – 15 с. 5. Бойко В., Гаврилюк О. Замки Тернопілля. – Тернопіль: Новий колір, 2009. 6. Замки та фортеці. – Київ, « Мистецтво», 2007. – С. 234. 7. Гайдуневич Л. М., Зелена І. Я., Лавренюк В. А. Музеї Тернопільщини. – Львів: Каменяр, 1990. – 125 с. 8. Рутинський М. Й. Замковий туризм в Україні. – Київ, 2007. – 152 с.

9. Безсонов С. Архітектура Західної України. – К., 1946. 10. Білецький П. Українське мистецтво другої половини XVІІ­XVІІІ ст. – К., 1988. 11. Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів XІX ст. – К., 1976. – 138 с. 12. Бучач і Бучаччина /Під редакцією Островерха М. – Нью­Йорк­Париж­Сідней­Торонто: Наукове т­во ім. Т. Г. Шевченка, 1972. – 943 с. 13. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с. 14. Всеобщая история архитектуры: в 12 томах. – Москва: Искусство, 1968. – Т.6. – 418 с. 15. Всеобщая история искусств: в 6 томах. – Москва: Искусство, 1963 – 514 с. 16. Гарасимчук Р. Народное искусство Тернопольской области УССР // Советская Этнография, 1957. – №1. 17. Гнатевич М. Бучач // Слово,1854. – №47. – 4 с.; №48. – 4 с. 18. Довідник 4­томний «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР». 19. Дуда І. Бучач. – Львів: Каменяр, 1985.

– 64 с. 20. Єрнст Ф. Українське мистецтво XVII­XVIII cт. – Київ, 1919 – 138 с. 21. Законодавство про пам’ятники історії та культури (Збірник нормативних актів). – Київ, 1970. 22. Замки Тернопілля (Галицька брама). – вид­во «Центр Європи», травень­червень 2007. – №5­6. – С. 27.

23. История искусства народов СССР: в 9 Т. – Москва: Изобразительное искусство, 1976. – Т.4. – 476 с. 24. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 томах: Тернопільська обл. – Київ: Головна редакція УРЕАН УРСР, 1973. – 640 с. 25. Історія Укр. РСР: В 10 томах. – Київ: Наукова думка,

179

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

1985. – Т.3. – 576 с.26. Історія українського мистецтва: в 6 томах. – Київ, 1968. – Т.4 – 513 с.

27. Лесик О. Замки та монастирі України. – Львів: Світ, 1993. – 176 с. 28. Леськів І. Історико­ архітектурна спадщина Бучацького повіту ХІІІ­ХІХ ст. – Київ. – 15 с. 29. Лобановський Б., Говдя П. Українське мистецтво другої половини XІX – початку XX ст. – К.: Мистецтво, 1989. – 206 с.

30. Логвин Г. Н. Бучач. – Київ: Мистецтво, 1966. – 98 с. 31. Логвин Г. Н. По Україні. – Київ: Мистецтво, 1963. – 463 с. 32. Лукашский Г. К. Галиция в ее старине. Очерки по истории архитектуры XII­XVIII вв. и рисунки Г. К. Лукашского. – Петроград, 1915. – 263 с. 33. Марченко М. І., Логвин Г. Н. Історія української культури. – Київ: Радянська школа, 1961. – 286 с. 34. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. – Львів, 1997. – С. 6­10. 35. Мистецтво України: Енциклопедія в 5 Т. / Відп. Ред. Кудрицький А. – К.: українська енциклопедія, 1995. – Т.1. – 400 с. 36. Митці України. Енциклопедичний довідник / Під ред. Кудрицького А. – Київ: Українська енциклопедія, 1992. – 848 с. 37. Мичко С., Мельниченко Т. Майстерня золотих ткачів // Україна молода. – 5.10.2004. 38. Міляєва, Логвин Г. Н. Українське мистецтво XІV – першої половини XVII cт. – Київ: Мистецтво, 1963. – 3 с. 39. Нариси історії архітектури Української РСР /Під ред. Асєєва. – Київ: Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури УРСР, 1957. – 458 с. 40. Овсійчук В. А. Українське мистецтво 2 пол. XVI – перша половина XVII ст. – Київ: Наукова думка, 1985. – 182 с. 41. Поділля: Історико­етнографічне дослідження / Під ред. А. Пономарьова. – К.: Доля, 1994. 42. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. 43. Тези доповідей і повідомлень Міжнародної конференції з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні. – Кам’янець­Подільський, 1993. 44. Тези доповідей і повідомлень І Тернопільської історико­краєзнавчої конференції. – Тернопіль, 1990. – Ч.3. 45. Тернопільський енциклопедичний словник. – Тернопіль, «Збруч», 2005. 46. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

47. Справка о состоянии памятников архітектуры (центральний архів у Тернополі). 48. Справка о работе Украинского общества охрани памятников истории. 49. Список обследований памятников архитектуры. 50. Информация о работе Бучацкой районной организации.

Summary. In the research work it is described the history of the village Pidzamochek, where the castle was built. The historical features of the castle and its place in the classification of defensive structures and fortresses of the end of 16­th beginning of 17­th centuryfrom the whole Ternopil region and Buchach are considered. Buchachchyny.

* * *

Андрій Климчук м. Івано­Франківськ

БУЧ АЦЬКА РАТУШ А – ВИ ЗН АЧ Н А П АМ ’Я ТКА УКРАЇН СЬКО ГО БАРО КО

Європейську архітектуру другої половини XVII – XVIII ст. визначають як архітектуру ба­ роко. Бароковим спорудам притаманні нагро­ мадження розкішних оздоб, підкреслена деко­ ративність, грандіозність. Ці загальні особли­ вості бароко в українських землях втілювалися дуже своєрідно. Останні десятиліття XVII – перша половина XVIII ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що зросла увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою став

180

корпус Київської академії. Кошти на його будівництво надав І. Мазепа. Тоді було зведено перший поверх академії. Упродовж 1732­1740 рр. за проектом архітектора Й. Шеделя було надбудовано другий поверх з церквою. На­ прикінці XVII ст. у Чернігові постали будівля колегіуму та будинок полкової канцелярії. Барокові ратуші в європейській архітек­ турній спадщині належать не до численних пам’яток. Якщо спочатку вони й будувались у цьому стилі, то з часом втрачали свої риси, відтак, набували рис інших рис. Слід сказати, що головним елементом істо­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ричної архітектурно­просторової структури міст була ринкова площа. На ринкових площах містах будувалися зазвичай окрім кам’яниць з магазинами ратуші. На терені України ратуші в XIV – XVI ст. ніколи не ставили в геометрич­ ному центрі ринку, їх трохи зміщували до однієї із сторін площі. Це, на думку П. Ричкова, пояснюється тим, що у ратуш була відсутня можливість стати домінантою в умовах «шахо­ вої розпланувальної системи» [2, с.31]. Вітебська ратуша розділила колишню рин­ кову площу на дві половини, у бік яких були звернуті відповідно передній і тильний фасади будівлі. Барокова ратуша мала два поверхи та вежу. Зведена в стилі, який отримав в архітек­ турі назву «віленське бароко». З боку тильного фасаду наприкінці XVIII – першій половині XIX ст. були добудовані двоповерхові житлові будинки з крамницями на перших поверхах. Ратуша на Великому Ринку в Замості – символ міста, одна з найцінніших пам'яток, має риси маньєристично­барокового стилю. На Головній площі Ландсберґа домінує Стара ратуша. Будівля будувалося в період 1699­1719 рр. під керівниц­ твом Домініка Циммерманна. Фасад і фронтон прикрашені великою кількістю ліпнини; в інте­ р'єрі будинку цікаві фрески бального залу з істо­ ричними сюжетами, ліпні стелі в фойє першого поверху, картини і гобелени XVIII ст. В будівлі за­ раз прослідковуються риси бароко і рококо. В архітектурному плані Нарвська ратуша в Естонії являла собою триповерхову кам’яницю, виконану з плитняка, з високим цокольним по­ верхом, двома поверхами з тосканськими пілястрами і третім напівповерхом над колона­ ми. Спочатку будівля проектувалась як чисто барокова, пізніше в її архітектурне вирішення було внесено елементи класицизму. Ратуша в стилі бароко в чеському місті На­ ход була побудована на місці дерев’яного ґотичної ратуші в 1657­1659 рр. за проектом С. Лураго (будівельні роботи C. Серена). Відновлено ратушу після пожежі в 1663­1665 рр. Барокові ратуші збереглися також в Енкай­ зені (Нідерланди) та в Шаторальяуйхеї і Сам­ батхейї (обидві в Угорщині). В Україні барокові ратуші достеменно існували в Олиці та Бучачі. Вперше Олицька ратуша згадується у 1610 р., а вже у 1647 р. зведено нову будівлю, яка стала справжнім символом міського самоврядування. Репрезентативна споруда міської ратуші і магістрату разом з комплексом колегіати Святої Трійці складали єдиний ансамбль, навколо якого

181

в той час активно формувалося міське середови­ ще. Вона являла собою прямокутну в плані бага­ тоярусну будівлю, витягнуту по осі з півночі на південь. Два верхні яруси вежі були розчленовані арочними декоративними нішами, що надавало монументальній споруді певної «легкості». За­ звичай такі вежі завершувалися високим бароко­ вим шатром із шпилем з гербом міста. Барокови­ ми виглядають також фронтон та інші форми споруди. Порівнюючи цю ратушу з численними аналогами, можна здогадуватися про її внутрішнє планування. Підвальний ярус, як правило, мав коридорне планування і використовувався як в'язниця та склади. Перший складався з тивних та службових приміщень, другий ярус суцільно зай­ мала велика сесійна зала, де проходили місцеві зібрання та інші суспільні заходи. Добре прогля­ даються на зображеннях також елементи оборони у вигляді рядів ключеподібних бійниць. Репре­ зентативна споруда міського магістрату разом з комплексом колегіати Святої Трійці складали єдиний ансамбль, навколо якого в той час актив­ но формувалося міське середовище. Ще й сьо­ годні в центрі Олики можна побачити залишки тогочасної забудови навколо Ринкової площі. Існує висока вірогідність того, що під землею збереглися фундаменти та підвали даної будівлі. Бучацьку ратушу цілком справедливо можна вважати, якщо не найкрасивішою ратушею в Україні, то принаймі однією з найгарніших. Недарма будівля належить до найдосконаліших зразків барокової архітектури. Фундатором будівництва ратуші був Микола Потоцький, який на той час володів Бучачем, і на кошти якого було зведено будівлю у 1751 році. Пожежа 1811 року внесла свої корективи в зовнішній вигляд Бучацької ратуші, спаливши до тла дерев’яний шпиль, що її вінчав – висота споруди зменшилася відразу на п’ятнадцять метрів, а зовнішній вигляд – втратив завер­ шеність, хоча анітрохи й не применшив чудо­ вого барокового оздоблення. Навіть механічний годинник біля самої вершини вежі зберіг свою працездатність, продовжуючи ще більше трид­ цяти п’яти років відмірювати час Бучача аж до демонтажу з причини несправності в 1847 р. А ось півсторіччя потому в запалі другого вели­ кого згарища (29 липня 1865 р.) розчинилася як дим частина унікальних скульптурних прикрас зовнішніх фасадів барокової перлини Галичи­ ни, що б вже не відродиться в первозданному вигляді у зв’язку з втратою колишнього торго­ во­економічного становища міста.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

20­і рр. ХХ ст. привели в стіни архітектурної перлини Бучача нових мешканців – на першо­ му ярусі міцно, на довгі роки влаштовується бог торгівлі Гермес зі своїми підданими (приміщення віддані під магазинчики), а на другому – селяться прості смертні, облаштову­ ючи в колишньому адміністративному серці міста свій життєвий затишок. Звичайно обста­ вини, в які було поставлено будівлю колишньої міської ратуші зовсім не сприяли її процвітан­ ню, і до середини 50­х вона позбулася доброї третини своїх кам’яно­фігурних прикрас. Лише коли в будівлі Бучацької ратуші починає працювати історико­краєзнавчий музей в 1982 р., нарешті гідно була оцінена історико­архітектурна значимість цієї пам’ятки архітектури. І через чо­ тири роки тут починається масштабна рекон­ струкція, яка проте не знайшла гідного завершен­ ня у зв’язку з ускладненням (а вірніше повним припиненням) фінансування будь­яких проектів, пов’язаних з культурою на початку 1990­х рр. Ре­ зультатом же першої реставрації, крім іншого, стало відновлення втраченого більш півторас­ толіття тому купольно­шпильевого завершення будівлі (правда увінчаного червоною зіркою). А в 2002 р. зайняла своє місце ще одна втрачена де­ таль колишньої величі галицької перлини – на самій вершини вежі з’явилися чотири цифербла­ ти годинника, який, як і раніш, відраховують міський час. Друге дихання ратуші в самому серці Бучача відкрила подальша реставрація на рубежі першо­ го десятиліття XXI ст., коли, крім відновлення зовнішньої автентичності будівлі, група співробітників Львівського інституту декоратив­ но­прикладного мистецтва, сформована під керівництвом Дмитра Петровича Крвавича (1926–2005), створила копії скульптурних компо­ зицій комплексу з метою заміни оригіналів, які були передані на музейне зберігання [4, 26­31]. Бучацька ратуша – унікальна пам’ятка тури середини XVIII ст. в м. Бучач. Споруда має яскра­

во виражену вертикально­центричну композицію вежового типу. На двоповерховий кубічний об'єм спирається двоярусна вежа з великими вікнами. На старих малюнках і фото, можливо, зроблених до пожежі в Бучачі 29 липня 1861 р., на місці те­ перішнього купола можна побачити 4­кутний обеліск заввишки приблизно 10 м, який, можли­ во, був зруйнований вогнем. Пластику стін підкреслюють пілястри, крок і кількість яких не­ однакові: на головному фасаді – 6, на задньому – 5, на бічних – по 4; вони закінчуються капітелями коринфського ордеру і значно урізноманітнюють площину фасадів. Архітектурні форми позначені вишуканою, плинною пізньобароковою пласти­ кою. Троє дверей нині – нижче від рівня майдану (культурний шар за 250 років піднявся на 1 м). Головий фасад ратуші повернутий до заходу, на його фронтоні – картуш із родинним гербом «Пи­ лява» фундатора ратуші Миколи Василя Потоць­ кого. На фігурному щиті з перехрещеними війсь­ ковими атрибутами – напис «М. Р. 8[3]. К.» («Ми­ кола Потоцький – староста Канівський»). Внутрішній простір поділений на 12 залів; повер­ хи з'єднані гвинтовими сходами. За скульптурним оздобленням та органічним синтезом мистецтв Бучацька ратуша не має аналогів в архітектурі України XVIII ст. Початково фасад прикрашали 14 фігур; образи взяті з біблії й античної міфології. Скульптури відзначаються експресією пластичної мови та ди­ намізмом композиції; тесані з монолітного каме­ ня­вапняку, подекуди є вставки. Частина з них втрачена під час пожежі 29 липня 1865 р., кілька півфігур­каріатид під балконами на фасадній стіні знищені в середині 1950­х рр. Збереглися 9 скульптур (усі пошкоджені): композиції (висота – 195 см) «Геракл роздирає пащу Немейському ле­ вові», «Геракл убиває Лернейську гідру», мону­ ментальні статуї бога морів Посейдона та юнака Давида – переможця велетня Голіафа й інші [1, 206­207; 3, 55].

Список використаних джерел: 1. Дуда І. Бучацька ратуша [Текст] // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол. : Г. Яворський та ін. – Тернопіль : Видавничо­ поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. – Т. 1 : А­Й. – С. 206­207. 2. Ричков П. А. Ринкові площі [Текст] // Пам’ятки України. – 1996. – № 2. – С. 26­31. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР; (Ил. справ.­каталог). В 4­х т. [Текст] / Гл. Редкол. : Н. Л. Жариков (гл. ред.) и др. – К. : Будівельник, 1983­1986. Т. 4. Сумская область ; Тернопольская область ; Харьковская область; Херсонская область ; Хмельницкая область ; Черкасская область ; Черниговская область ; Черновицкая. – 1986. – 375 с. – ил. 4. Тернопільщина. історія міст і сіл [Текст] : у 3 т. / редкол.: О. Сиротюк, В. Хомінець, Л. Бицюра та ін. – Тернопіль : Терно­граф, 2014. – Т. 1. – 2014. – 668 с.

182

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Наталія Марціяш м. Збараж КО М П Л ЕКС ФО РТИ ФІ КАЦІ Й Н И Х УКРІ П Л ЕН Ь М І СТЕЧ КА ЗАЛ І ЗЦІ : СТВО РЕН Н Я , ЗАН ЕП АД ТА П РИ СТО СУВАН Н Я Н А СУЧ АСН О М У ЕТАП І

У статті йдеться про обороно­фортифікаційні та сакральні споруди, які становлять історичну цінність для селища Залізці Зборівського району. Коротко розкриті історичні події, архітектурні особливості об'єктів, власники та сучасний стан замку. Розглянуто заходи щодо збереження, використання та пристосування цих об’єктів селища для розвитку туризму в регіоні. Актуальність даної теми зумовлюється по­ требою популяризації Залозецького краю з по­ зиції його туристичної привабливості на регіональному та всеукраїнському рівні через призму історичних, архітектурних рис, функці­ онування та аналізу сучасного стану. Новизна даного дослідження полягає у зба­ гаченні, систематизації та примноженні знань з історії сакральних споруд та Залозецького зам­ ку та його власників, а також у поглибленні знань з історії Тернопільського краю, як одного з перспективних напрямків туристичного осво­ єння краю. Виходячи з актуальності теми, визначальної ролі туризму для Західного Поділля і історії За­ ложців в цьому контексті, враховуючи скупі дослідження даної тематики, в процесі дослід­ ження ставилась наступна мета: ­ дослідити історію та архітектурні особли­ вості замку та обороно­фортифікаційних спо­ руд у Заложцях як об’єкти пізнавального туриз­ му Західного Поділля; ­ визначити риси туристичної привабливості та доступності даних туристичних об’єктів; ­ обґрунтувати перспективи розвитку пізна­ вального туризму. Відповідно до поставленої мети, було сфор­ мовано наступні завдання: ­ зібрати якомога повнішу інформацію про обороно­фортифікаційні об'єкти; ­ дослідити історію сакральних споруд та замку (виникнення, функціонування, перебудо­ ви, сучасний стан, використовуючи для цього доступні історичні джерела, зокрема усні, пи­ семні, речові та інші); ­ визначити можливості пристосування та використання пам’яток у Залізцях, з метою пропаганди збереження культурної та історико­ архітектурної спадщини Тернопільщини;

183

­ обґрунтувати важливість та доступність пам’яток для туристичного розвитку містечка та округи загалом; ­ визначити перспективи туристичного освоєння краю з позиції розвитку туризму. Об’єктом дослідження є сакральні та обо­ ронно­фортифікаційні споруди селища як об’єкти замкового і релігійного туризму, ос­ новні історичні події, що мали значення у долі даних споруд, риси їх туристичного освоєння на сучасному етапі. Предметом дослідження виступають істори­ ко­архітектурні особливості обороно­фор­ тифікаційних та сакральних споруд з позиції їх туристичної привабливості. Практична цінність зумовлюється принци­ пово іншим стосовно підходів у дослідженні історії краю та його цінних об'єктів з метою розвитку пізнавального туризму в регіоні. Дослідженню даної теми у фаховій літера­ турі присвячено надзвичайно мало уваги. За винятком декількох ґрунтовних праць (істори­ ко­краєзнавчий збірник Василя Олексюка «За­ лозецький край» [11], монографія Садока Ба­ ронча «Заложці»), решта публікацій розгляда­ ють Заложці серед ряду інших містечок, замків і палаців (В. Мороз «Замки Тернопілля» [10], Г. Раковського «Поділля: туристичний путів­ ник» [13], М. Рутинський «Замковий туризм в Україні» [7], Бойко В., Гаврилюк О. «Замки Тернопілля» [2]. Отже, селище міського типу Залізці знахо­ диться за 33 кілометри від Тернополя. Воно розташоване на берегах річки Серет, яка утворює тут найбільший на Тернопільщині став площею водного дзеркала 686 га. В давнину містечко но­ сило назву Залошче, Залойшче [6, стор. 276]. На території Заложців люди селилися здав­ на, про що свідчать археологічні знахідки –

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

скарб знарядь праці та прикрас доби пізньої бронзи [5, стор. 329]. Край в археологічному плані є дуже цікавим, але разом з тим і мало­ вивченим. Різні історичні епохи тут досліджені нерівномірно. Також тут знаходяться цікаві ту­ ристичні об’єкти: замок ХVІІ ст., церква По­ крови Богородиці, костел Святого Антонія. Вперше Заложці згадано у 1441 році коли були надані Янові Сененському. В другій пол. ХV ст. входили в склад розлогих дібр Олеських [12]. У 1511 році в наслідок поділу спадку після батькової смерті селище дістається Ядвізі, на той час жінці подільського воєводи Марціна Камінецького [13]. Він і заклав фортецю над Серетом. За іншою версією, Залозецький замок збудував якийсь пан Каньовський [9, стор. 30]. Як видно з фрагменту карти, Залозці вже в той час займали вигідне положення на перехресті кількох ключових шляхів, а тому потребували розбудови, а в першу чергу – укріплення. В долині річки було споруджено великий став. Щоб забезпечити приплив населення, Марцін Камінецький звільнив у 1516 році меш­ канців на чотири роки від податків. Того ж ро­ ку Залізці стали містечком. У 1520 році надано їм магдебурзьке право [4, стор. 306]. На поселення часто нападали вороги, тому Мартин Камінецький десь між 1511 і 1516 рр. закладає тут замок [14]. Унікальність оборонного об’єкту полягала в тому, що він був збудований на місці, яке зна­ ходилось серед непрохідних трясовин і плавнів та омивався з трьох боків рікою Серет. На підсилення неприступності замку Камянецький перегородив Серет греблею, утворивши тут ве­ ликий став, який в разі потреби мав захистити замок водою звідусіль. Будівельний матеріал був під руками, бо поруч знаходилась «Гостра гора», «Шведів камінь» із пасма Товтрів з вели­ кими покладами будівельного каменю, а для випалювання цегли воєвода заложив поруч з замком велику цегельню [1, стор. 289]. Для кращої оборони замок був обведений земляним валом і кам’яним муром, навколо замку проходив глибокий рів з водою. Будова була виконана з каменю простої чотирикутної форми з бастіонами на кутах. Нащадки Марціна – Ян і Станіслав Каміне­ цькі, зміцнили замок, який став важливим пунктом оборони перед татарськими наїздами. В 1547 році Ян Камінецький вибудував тут парафіяльний костел [13].

184

В кінці ХVІ ст. Заложці стали власністю воєводи руського князя Костянтина Вишневе­ цького (1564­1641), який розбудував замок і зробив з нього свою головну резиденцію (по­ мешкання) [13]. Він значно поширив і прикра­ сив замок та до своєї смерті зробив тут свою улюблену садибу з великопанським життям і гамірністю. У 1603 році в замку гостював Лжедмитрій І, який за сприяння польського короля Сигизмун­ да ІІІ набирав військо для походу на Москву [6, стор. 276]. В цьому замку Костянтин Вишневецький отримує звістку про смерть останнього свого сина Юрія і через це теж раптово помер від серцевого нападу. В 1641 році їх разом похова­ ли у склепі Залозецького парафіяльного косте­ лу, що знаходився поруч [10, стор. 306]. Перед Костянтином Вишневецьким (25 травня 1641) у Залізцях похоронений коронний кн. Януш Вишневецький. Ще за життя князі Януш і Юрій Вишневецькі, маючи великі стат­ ки, розбудували замок, роблячи його ще більш неприступним. Навколо замку обнесли ще більший рів і поставили перед брамою підйом­ ний міст. Оборонні бастіони звели у три повер­ хи, створивши своєрідні оборонні башти. Та­ кож побудували стайні і жилі приміщення для служби охорони і працівників замку. В замку мали каплицю і капелана. Староста замку слідкував за порядком довкола, а нотаріус вів замкові рахунки. Після смерті Юрія Вишневе­ цького вдова Єфросинія з Тарновецьких, не могла проживати спокійно в замку, бо відомий з часу воєн гетьмана Богдана Хмельницького Михайло Ярема Вишневецький напав на Залізці під претекстом побачення гробу князя Юрія, вигнав її та забрав із замку доро­ гоцінності [4, стор. 307]. У 1655 р. Залозецький замок здобули козаки. Маєток перейшов до внука Костянтина – Дмитра Вишневецького. Він відбудовує замок, який стає надійним місцем оборони перед ча­ стими нападами татарських чамбулів. Оновле­ ний замок являє собою регулярне укріплення. За планувальною конфігурацією оборонні мури утворювали чотирикутник, наближений до квадрата, з наріжними п’ятигранними чотири­ ярусними баштами. В північно­західному мурі було влаштовано в’їзну браму з пізньорене­ сансним рустованим порталом та звідним мо­ стом над ровом. Навпроти, через браму, про­ глядався палац.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

В 1675 році під особистим керівництвом князя (Дмитра) витримав облогу Ібрагіма Шишмана [13]. Після частих нападів населення потрапило в таке скрутне становище, що в 1677 році польський сейм звільнив жителів міста від сплати податків на 12 років. Поступово зусил­ лями трудового люду Заложців відродилися. Наприкінці століття, після п’ятдесятилітньої перерви, тут щороку відбувалося 16 великих ярмарків і торгів, на які з’їжджалися торговці та ремісники з Тернополя, Золочева, Бродів, та інших населених пунктів [5, стор. 329]. Після вимирання роду Вишневецьких у 1743 році Заложці перейшли у власність вели­ кого коронного гетьмана Юзефа Потоцького (1673­1751), який охоче тут проживав разом із своїм двором (слугами) і тут закінчив своє зем­ не життя [12]. Він прикрасив замок, який був його найулюбленішою садибою. Гетьман дожи­ вав тут старість і помер 19 травня 1751 р. Його внук Петро Потоцький продав у 1768 році залозецькі маєтності разом із замком, меб­ лями, прикрасами та італійським городом, ге­ нерал­лейтенантові Михайлові Ронікарові [4, стор. 309]. Уже через чотири роки, у 1772 р. проходить перший поділ Польщі і у замок на­ правляють ескадрон австрійських гусарів у вигляді залоги. Невдовзі Ронікер проголосив банкрутство, наслідком якого в 1790 році шляхом родинної трансакції Залізці перейшли на власність його тестя графа Ігнатія Міочинського. В цей час був проведений інвентарний опис замку, з яко­ го зрозуміло, що залишені руїни являються ли­ ше одною частиною первісного замку. Перед в’їзною брамою існувала ще друга, передня, обведена муром і облита водою, частина замку, до якої в’їжджали через браму під високою ве­ жею з куполом і годинником. З обох сторін вежі на прилеглій до замку території знаходи­ лись зліва – три, а справа – дві муровані стайні, шпихлір та інші двірські будинки, з яких не за­ лишилось ні сліду. Там, де внутрішня брама, що залишилась до сьогодні, в напрямку до ко­ стелу містились пекарня, пральня, спіжарня та інші господарські приміщення. Сходами з пра­ вої сторони від брами виходили спочатку у ко­ ридор, а з нього до різних приміщень обох крил (бібліотеки, скарбниці, та інших). Також трипо­ верхові крила навпроти брами і зліва від неї займали житлові кімнати для власників, кла­ дені з ряду залів, валькирів та комірок з окре­

185

мими входами. Їхні стіни були мальовані різно­ барвними кольорами або покриті паперовими оббиттям на полотні. Привертала до себе увагу кімната з трьома вікнами, викладена саксонсь­ ким оббиттям, з віденською піччю та укладе­ ною до воскування підлогою. Тут біля кімнат: креденсової, більярдової, кав’ярні й кухні містилася також замкова каплиця. Печі були всюди білі кахлеві. Весь замок був покритий дахівкою. Стан замку був тоді цілком добрий, лише дах і багато знищених вікон вимагали ре­ монту [4]. Незабаром граф Міочинський вирішив розмістити в замку фабрику сукна, до якої спровадив з Англії добірні машини і робітників. Наслідком цього змінився вигляд і характер замку. Після банкротства Міочинського, власником замку і залозецьких землеволодінь став граф Володимир Дідушицький. Він взявся за пере­ будову. Зніс передню частину замку разом із вежею та вирубати парк з липовими вуличка­ ми, а в основній його частині заложив бровар­ ню. Тут мешкали також броварські службовці і адміністрація маєтностей. В такому стані замок зберігся до першої світової війни. Починаючи з 1939 р., руїни замку почали розбирати для будівництва колгоспів, доріг [10, стор. 307]. В перші десятиліття ХХ ст. українці з За­ ложців суттєво пожвавили культурно­політич­ ну діяльність. У 1926 відкрито читальню «Про­ світи», філію повітового союзу «Кооператив» [1]. У 1939 році Залізці окупувала Червона армія. В січні 1940 року містечко стало цен­ тром Залозецького району, що називався За­ ложцівським. Відкрили середню школу, лікар­ ню, цегельню, спиртозавод, кам’яний кар’єр.

22 червня 1941 році розпочинається війна між фашистською Німеччиною та СРСР. Вже через два тижні німці були вже в Залізцях. Від 1940 до 1963 року Заложці були район­ ним центром, які пізніше були приєднані до Зборова. В 1961 році отримали статус містечка. Воно складається з двох частин, названих Ста­ рими і Новими Заложцями [13]. Таким чином, на 20­ті роки ХХ ст. замок припинив своє існування і вже не виконував якоїсь значущої ролі, залишившись однією з важливих туристичних пам’яток краю. Але йо­ го аріхектурна оздоба, зв’язок з визначним осо­ бистостями кількох історичних епох безумовно має виключне значення для його сучасної кон­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

сервації та включення в туристичні маршрути Поділлям. Від укріплень залишилися лише стіни, ча­ стина башт, на диво чисті підземелля палацу із південної сторони замку та частина казематів – з північної. Мури густо поросли травою, куща­ ми і деревами [9, стор. 30]. На сьогоднішній день замок зберігся у вигляді фрагментарних руїн, які піднімаються максимум до рівня ¼ висоти первинних будов. Найкраще збереглася невелика частина південно­західних стін на висоту одного ярусу, склепінчасті підвали палацу (у південно­східній частині замку) і північно­західна частина замку (так само на ви­ соту одного ярусу). Збереглася північно­західна частина комплексу представлена казематами нижнього ярусу будівлі (спочатку 2­ярусної) з арочним проїздом головних воріт, а також куто­ вий п'ятигранної вежею (західної), наземна ча­ стина стін якої збереглася до рівня першого ярусу. Зберігся підвальний ярус вежі, перекритий напівциркульним склепінням. На зовнішній стіні північної вежі збереглися два кам’яних різьбле­ них герба власників замку. Замчище не забудова­ не, що дає можливість проводити повноцінні дослідження споруд комплексу. Неоціненим об’єктом містечка є гребля та утворений завдяки їй став. З одної сторони він виконував оборонні функції – завдяки йому За­ лозецький замок став добре укріпленим та не­ приступним з трьох сторін. До сьогодні гребля виконує роль дороги та водозатримувача. Без­ умовно, місцеві мешканці звикаються з такими об’єктами та не оцінюють їх історичної та архітектурної цінності, але на справді це над­ звичайно давня рукотворна споруда міста. Сьо­ годні став має важливе рекреаційне значення, але потребує догляду. Цікавими для огляду в містечку є об’єкти сакрального характеру. Церква Покрова Бого­ родиці відноситься до найцікавіших будівель Залізців. На початках вона слугувала костелом для місцевої римо­католицької громади. Хра­ мова споруда збудована у стилі бароко, а дзвіниця – з рисами рококо. Пізніше, у другій половині ХІХ століття над головним нефом зведена декоративна глава. На окрему увагу в Заложцях заслуговують розташовані на тій же вулиці, що і замок, руїни костелу Святого Антонія (збудований ХVІ ст.) і неодноразово перебудовувався в ХVІІ ст. В йо­ го підземеллях знайшли останній спочинок князі Костянтин та Януш Вишневецькі. Після

186

реставрації 1730 року головний фасад набув вигляду, в якому поєднувалися риси готики, ба­ роко та ренесансу. З багатьох позицій унікальним та неповтор­ ним виступає Залозецький замок. Не зважаючи на свій досить непривабливий на сьогодні з архітектурної позиції стан, замок може послу­ гувати центром туристичної привабливості містечка. Він характеризується багатою історією, з ним пов’язано імена багатьох видат­ них діячів різних епох. Нажаль, переважно архівні матеріали дають уявлення про архітек­ турні риси замку. Відродження інтересу до замку може по­ сприяти деякому відродженню самого містечка, яке є типовим невеликим поселенням Поділля, в якому туризм може стати однією з умов відродження містечка та околиць. В місті ще збереглась історично давня архітектура, яка та­ кож може послугувати об’єктом туристичної привабливості. Подібні тури мають перспективу, так як формують первинне уявлення про край, збуд­ жують його туристичну привабливість. Проте, без постійної роботи над підвищенням ефек­ тивності використання відповідних туристич­ них ресурсів, не може забезпечити високого рівня розвитку замкового туризму в регіоні. Для цього необхідними є формування і вдоско­ налення нормативно­правової бази щодо роз­ витку такого виду туризму на регіональному та місцевому рівнях, проведення моніторингу місцевих туристичних ресурсів, визначення рівня та можливих перспектив їх використання, науково­дослідний супровід та обґрунтування процесу розвитку замкового туризму, створення мережі туристично­інформаційних центрів, стимулювання залучення інвестицій у розвиток туристичної інфраструктури та ряд інших за­ ходів. Розуміння перспективи розвитку замко­ вого туризму, його нормативно­правова та фінансова підтримка стануть сприятливою умовою для економічного процвітання регіону, збереження історико­архітектурної спадщини України для майбутніх поколінь. На сучасному етапі Поділля в туристичному плані асоціює себе з краєм фортець та палацо­ вих комплексів. Певна частина з них стала вже візитівками краю. Залозецький замок наразі потребує розробки серйозного маркетингового плану щодо свого майбутнього. Безумовно, ці пам’ятки потребують консер­ вації або втручання реставраторів для того,

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

щоб їх могли оглянути наступні покоління та щоб вони могли слугувати об’єктами зацікав­ лення туристів. По­перше, сама споруда та прилеглі околиці повинні бути піддані консерваційним заходам. Впорядкування території замку та прилеглих територій, введення тут м’якого охоронного ре­ жиму, пов’язаного з його збереженням. Сьо­ годні варто визнавати, що не лише людська байдужість та бездіяльність впливають на руй­ нування історичних споруд – не варто відкида­ ти і природні впливи, що також негативно по­ значаються на будівлях. По­друге, варто розпочати повноцінні, мас­ штабні наукові дослідження історії Залозецько­ го замку, його власників та тих історичних подій, що пов’язані з ними. Наразі доступна

інформація є досить фрагментарна та супереч­ лива, а це не дозволяє скласти цілісну картину, уявлення про замок та його мешканців. По­третє, для популяризації замку не­ обхідно розпочати активну інформаційну кам­ панію в пресі та інших доступних засобах ма­ сової інформації. З фортифікаційною спорудою пов’язано як історичні, так і напівлегендарні моменти, які допоможуть надати замку своєрідного шарму, овіяного минулою славою. Було б добре прив’язати до замку якийсь еле­ мент подієвого туризму (фестиваль, конкурс тощо), що також могло б збільшити його при­ вабливість. Також варто проводити підготовку відповідного матеріалу щодо екскурсійної про­ грами по Заложцях в цілому та його замку зо­ крема.

Список використаних джерел: 1. Бігус М.Б. Зборівщина: історія і сьогодення. / Микола Богданович Бігус. – Тернопіль : Воля, 2008. 2. Бойко В. Замки Тернопілля. / Бойко В., Гаврилюк О. – Тернопіль : ТОВ Новий колір, 2009. – 80 с. 3. Бурма В. Берегами Серету. / Василь Бурма – Львів : Каменяр, 1979. 4. Гошовський Б. Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. / Гошовський Б., Верига В., Жуковський А. Історично­мемуарний і літературний збірник. – Видання Комітетів Зборівщини, 1985. 5. Ельгорт Б. Тернопільщина. / Ельгорт Б., Нечай С., Приходько М. Путівник. – 1968. 6. Земля Тернопільська. / [упоряд.: І.Дуда, Б.Мельничук]. – Тернопіль : Джура, 2003. – 368 с. 7. Рутинський М. Й. Замковий туризм в Україні. Географія пам’яток фортифікаційного зодчества та перспективи їх туристичного відродження. / Михайло Йосипович Рутинський. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 432 с. 8. Історія міст і сіл УРСР. Тернопільська обл. / [голова редколегії Нечай С. П.]. – Київ : Харківська книжкова фабрика ім. М.В. Фрунзе, 1973, – 639 с. 9. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. / Олександр Мацюк. – Львів : «Центр Європи», 2005 . – 200 с. 10. Мороз В. Замки Тернопілля. / Володимир Мороз. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2009. – 176 с. 11. Олексюк В. Залозецький край. Історико­ краєзнавчий збірник. / Василь Олексюк. – Дрогобич : Коло, 2004. 12. Czolowski A. Dawne zamki i tvierdzie na Rusi Halickiej. / Czolowski Aleksander. – Lwow, 1892. 13. Rakowski G. Podole. / Grzegorz Rakowski. – 2006. 14. Baracz S. Zalozce. / Sadok Baracz . – Poznan, 1889.

Summary. This article is discussed about the defending­fortress full buildings, which are the village of Zalistsy of Zborov region. The historical events, architectural peculiarities subjects, holders, modern position of the castle is shortly opened there. The possibilities about saving, using and developing these subjects village for development tourism in the district were studied in this article.

"... У мене тепер буде своя фортеця, моя твердиня. Мені її так бракувало всі ці роки, я її собі вигадувала... Тут мене ніхто не знав, тут не завдав мені болю, тут я зможу влаштувати власну виставу, що називається романом, і, можливо, то буде не один роман. Вся дія в них підкорятиметься краєвиду, несотвореному і сотвореному". Галина Пагутяк

187

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Оксана Брегін м. Збараж І СТО РІ Я ВИ Н И КН ЕН Н Я ТА ЗАН ЕП АДУ ФО РТЕЦІ «О КО П И СВЯ ТО Ї ТРІ Й ЦІ ». Я БЛ О Н О ВСЬКИ Й Я Н СТАН І СЛ АВ Я К Н АЙ ВАЖЛ И ВІ Ш А П О СТАТЬ У БУДІ ВН И ЦТВІ О БО РО Н Н О Ї ФО РТЕЦІ В С. О КО П И

У даній доповіді представлена історико­краєзнавча характеристика Окопів Святої Трійці як видатної пам’ятки фортифікаційного зодчества України, а також історія будівництва та занепаду фортеці у селі Окопи Борщівського району. «Окопи Святої Трійці» – фортифікаційна споруда, надзвичайна архітектурна пам’ятка, що знаходиться в с. Окопи Борщівського райо­ ну Тернопільської області, яке розташувалось у віддаленому від обласного центру куточку на межі трьох областей (Тернопільської, Хмельни­ цької і Чернівецької). Якщо подивитися на кар­ ту то можна побачити, що село розташоване практично на півострові між річками Дністер та Збруч, поруч з місцем їхнього злиття. Саме географічне місце положення в парі з історич­ ними подіями посприяли появі населення на цьому місці. Фортеця «Окопи Святої Трійці» має важли­ ве значення в історії України, а тому потребує більшої уваги та детального вивчення з боку науковців. Слід зазначити, що вона є прикла­ дом фортифікаційних земляних укріплень гол­ ландського типу. Після підписання Бучацького трактату у 1672 році Річ Посполита була змушена віддати Туреччині практично усе Поділля разом з Кам’янцем, фортецю, що була східним форпо­ стом Речі Посполитої. Відповідно до ганебного для поляків Бучацького миру Поділля перей­ шло під владу Оттоманської Порти. Однак, після цього, від початку окупації, поляків не покидала думка про те, щоб будь­якою ціною відвоювати Кам’янець у турків. Вже наступно­ го року з’являється ідея побувати в найвідда­ ленішому південно­східному краї Речі Поспо­ литої фортецю. Основною ціллю такого рішен­ ня було насамперед не дати туркам відчути се­ бе господарями у Кам’янці, а також повернути назад столицю Поділля. Спочатку на роль фор­ посту у боротьбі за Кам’янець претендував сусіднє місто Жванець. Однак в цьому були свої мінуси: замок знаходився на березі Дністра, що ускладнювало б контроль над го­

188

ловною артерією краю. До того ж, Жванецька фортеця на той час вже була достатньо поруй­ нованою і відновити її оборону здатність вима­ гало стільки ж зусиль як побудувати нове укріплення [1, с. 189]. З ідеєю щодо побудови фортеці на скелясто­ му півострові у міжріччі Дністра і Збруча ви­ ступив коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Ян Яблоновський. Місцевість, самою природою створена для оборони, ще й з найдивовижнішим м’яким кліматом, здавна привертала увагу поселенців. Як свідчать історичні джерела, перший камінь у будівництво фортеці заклав сам гетьман 25 березня 1692 року. Будівництвом ке­ рував генерал коронної артилерії Марциен Контський, а кошти виділив сам Яблоновський, не чикаючи на допомогу сейму. [2, с. 8]. Згідно з польських джерел автором проекту окопської фортеці був Тильман ван Гемерен, голландський інженер, що багато працював в Речі Посполитій. Будівництво йшло шаленими темпами і за 6 тижнів укріплення було вже го­ тове. Щомісячно гетьман направляв королю Яну ІІ Собеському листи про стан будівництва та використання фортеці. Так було до самої смерті короля у 1696 році. В одному з листів, датованому 26 вересня 1692 року, вибравши вдале місце під замок, Яблоновський писав ко­ ролю наступне: «Зараз, Ваша королівська милість, знайшов місце, яке мав давно на приміті і яке подобається у всьому. Знаю, що і Ваша Величність його добре пам’ятає. Є це над Лашківцями шия скеляста, що її стискає з однієї сторони Дністер, а з іншої – Збруч, і тут же нижче впадає Збруч у Дністер від Жванця за чверть милі… Зі сторони Польщі місце захи­ щене двома белюардами, і одним цілим всере­ дині, бо від скали до скали є 470 ліктів. Вода є,

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

бо існує схід до Дністра, добрий і безпечний для коней; є і схід до Збруча для піхоти, також дуже добрий. Брід хороший на Дністрі під са­ мою фортецею і такий же виїзд на волоську сторону і до Городенки. Отож виклав усі виго­ ди, які тут є. Вчора вже значну роботу зробили, бо люди не мало працювали» [11]. Метою будівництва була блокада доріг, що вели до захопленого турками Кам’янця. Форте­ ця стала тим опорним пунктом, де могли базу­ ватися війська, які не дозволяли постачати їжу та боєприпаси туркам в обложеному Кам’янці і нищили турецькі загони, що діяли між форте­ цями Кам’янця і Хотина. З погляду військових стратегій місце було вибрано дуже вдало [4, с.

105]. Праворуч було видно стіни і мінарети Хо­ тинської фортеці, ліворуч Жванець з замком Лянцкоронських, а за Жванцем – карби земель­ них валів. Через Жванець лежав шлях із тодішньої Бессарабії в Кам’янець. Отож з висо­ ти башти відкривався краєвид з двома фортеця­ ми, двома переправами через Дністер та старо­ давній шлях, по якому рухався турецький транспорт. «Окопи. Гора Святої Трійці, або блокада Кам’янця». Саме таку назву отримала зведена 1692 року фортеця. Замок відомий в польській науковій та історичній літературі як Окопи Святої Трійці, збудований на місці давньорусь­ кого городища. На сьогоднішні день, від фортеці лишилося 2 брами (Кам’янецька та Львівська), залишки дозорної вежі над Збручем та система земляних валів бастіонної системи поблизу воріт. Брами збудовані з каменю, це прямокутні 2­ ярусні будівлі. На другому ярусі, де було ко­ лись кілька приміщень, збереглись квадратні бійниці. Довжина Кам’янецької брами – 12,3 м, а ширина – 8,0 м. Відповідно довжина Львівсь­ кої – 10,4 м, ширина – 8,5 м. Висота обох брам становила 7,5 м. Дахи обох башт не збереглися. Відстань між брамами складає 480 м. Досить непогано вони збереглися завдяки проведеній 1905 р. польським товариством шанувальників старовини реставрації (про що нагадує таблиця на Кам’янецьких воротах та завдяки тому, що тут довгий час була прикордонна митниця (а до того реставрація брам відбувалася у 1870­1874 рр). У 1915 р. росіяни, намагаючись провести залізницю до Кам’янця, розрівняли частину валів. Фортеця являла собою нерегулярний прямо­ кутник, що складався з двох ліній бастіонних

189

Рис. 1. Кам’янецька брама

земляних валів, які перетинали півострів від Дністра до Збруча. На валах розмістили брами, збудовані з пісковику та вапняку, відстань між якими складає 480 метрів. Брами отримали на­ зви за напрямами, які вели до них: західна – Львівська, східна – Кам’янецька. Обидві брами збереглися до наших часів. Брами являють со­ бою прямокутні у плані башти. Кам’янецька – більш витягнута, Львівська – майже квадратна. Обидві башти – двоярусні, в першому ярусі – наскрізні арочні проїзди, в другому влаштовані бійниці. Комендантом фортеці було призначено пол­ ковника аркебузирів Міхала Брандта, регимен­ таром гарнізону був Якуб Калиновський. Навіть взимку над укріпленням замкових спо­ руд працювало 4000 піхотинців, продукти для яких доставляли поромами по Дністру. В будь­ яку пору року, вдень і вночі захисники здійс­ нювали напад на турецькі вози з продуктами та зброєю. Про рейди окопської залоги писала навіть французька газета “Gazete deFrance”. Одного разу поляки захопили в турків обоз з екзотичною на той момент для них кавою, а в 1694 році ледве не вкрали турецького паші під стінами Кам’янецької фортеці. Військові дії навколо Окопів продовжували­ ся ще кілька років. Польські загони в будь­якій порі року, вдень і вночі нападали на турецькі транспорт і значна частина османських при­ пасів осідала тут­таки, в Окопах. Турецький гарнізон від того, звичайно, не годував, але на­ чальник Подільського пашалика Галіль­паша, а по його смерті – Кахріман­паша змушені були шукати інших, значно довших шляхів для до­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ставки вантажів – зокрема, через Устя. По смерті Яна ІІІ Собєського новий король Август ІІ пообіцяв відвоювати Кам’янець у яничарів. У 1698 році гарнізон фортеці в Око­ пах додатково були укріплені козаками і німця­ ми, збудований шпиталь на 1500 осіб. Похід на Кам’янець планувався досить серйозно, та тур­ ки самі віддали місто у 1699 році за Карлови­ цьким миром [10, с. 361]. За Карловицьким трактатом турки повинні були повернути Поділля Польщі й покинути Кам’янець до травня 1699 р. Саме у той час до Кам’янця вирушило польське військо на чолі з комісарами, які мали прийняти у турків місто Болеславом Сангушком, С. Потоцьким та М. Контським. Османи, однак, не квапилися вико­ нувати умови договору ні навесні, ні влітку біля замку в Окопах. В 1699 р., коли Кам’янець залишили війська Османської імперії, замок втратив своє оборон­ не значення. Утриманню оборонної споруди у належному стані з часом приділялось все мен­ ше уваги. 4 червня 1700 році Окоп одержує статус містечка: король Август ІІ надає йому Магдебурзьке право і привілей на проведення ярмарків. Та після вигнання турків з Поділля значення форпосту значно підупало, перестало розвиватись і саме населення. Тільки у 1711 році, коли турецька та швецька армії на чолі з Карлом ХІІ загрожували напасти на Польщу з боку Волощини (сучасно Молдови), Кам’янець і Окопи почали спішно готуватись до оборони. Укріплюються мури, гарнізон збільшено було до 1500 чол. і 19 гармат. В інвентарі від 22 ве­ ресня 1712 р. Згадується, що в Окопах на озброєнні було 4 мортири, 39 гармат різного

Рис. 2. Львівська брама

190

калібру, 80 ц пороху, 32 ц куль для мушкетів, більше 4500 ядр до гармат. Тут також працюва­ ла кузня та токарський цех. У центрі твердині була столярня, яка обслуговувала і цивільне на­ селення. Гарнізон розміщувався у 6 казармах, більше схожих на прості селянські хати. Разом із замковими укріпленнями у 1693 році на території фортеці було зведено костьол Святої Трійці у бароковому стилі, який зберігся до наших днів. Надписи на храмі «1693­1789­ 1903» свідчать про його реставрацію у 1789 та 1905 роках. Ще декілька років тому костел сто­ яв у напівзруйнованому стані, дах був відсутній, в інтер’єрі залишилися рештки ге­ ральдичного стінопису, а на підлозі – уламки мозаїк. Біля храму стоїть скромна дзвіниця з двома арковими отворами [6, с. 253]. Протягом 1768­1769 років навколо Окопів розгортаються події, пов’язані з повстанням Барських конфедератів. У ХVІІІ ст. костел став притулком для барських конфедератів. В ли­ стопаді 1768 році загони конфедератів на чолі з братами Францишком, Казимиром і Антонієм Пуласькими перейшли Дністер і зайняли Жва­ нець та Окопи, зробивши їх своїми форпоста­ ми. На допомогу польському королю у приду­ шенні повстання прийшли російські війська, які 8 березня 1769 розпочали штурм Жванець­ кої і Окопської фортець. Обороною Окопів ко­ мандував Казимир Пуласький. Кожна будівля в Окопах перетворилася на бастіон, а останнім оплотом конфедератів став костьол Святої Трійці. Коли бій було програний, частина конфеде­ ратів на чолі з Пулаським у сутінках спустила­ ся до Дністра і переправилася на інший берег. З трьох братів врятуватися зміг лише Казимир, який втік на Захід, а пізніше, в Америку, де за­ гинув в бою з британцями при Саванні, воюю­ чи в лавах американської революційної армії. Двох інших братів росіяни вислали до Сибіру. Неначе пам’ять про ті події, над високим бере­ гом Збруча стоять руїни сторожової башти фортеці, яку називають «баштою Пуласького». Після першого поділу Польщі у 1772 році Окопи переходять до монархії Габсбургів. На­ ступного року фортецю таємно відвідав австрійський цісар Йосиф ІІ, щоб оглянути звідси Хотинську фортецю: тоді у Австрії і Росії були плани на війну з турками. Але війна не відбулася, і у 1795 році австрійський уряд наказує розібрати фортечні мури. А в 1842 році були плани відбудувати фортецю на противагу

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Жванецькому замку, відбудову якого планували росіяни. Але обидві фортеці так і не були відновлені. У 1874 році на кошти, виділені крайовим сеймом, були відреставровані дахи над баштами, а в 1905 році коштом графа Ме­ числава Дуніна­Борковського Польським това­ риством шанувальників старовини здійснено реставрацію Кам’янецької брами, про що зберігся відповідний надпис на її верхньому ярусі. До 1914 р. через Окопи пролягав кордон між Російською імперією й Австро­Угорщиною. Від 1921 р. по р. Збруч пролягав кордон між СРСР і Польщею, по р. Дністер – з Румунією [10, с. 257]. Під час Першої світової війни росіяни, що захопили Поділля, мали намір з’єднати залізницею Кам’янець і Борщів. Її будівництво розпочали у 1915 році, проте війна не дала можливості реалізувати плани. При цьому було розрівняно частину валів, а про плани будівництва залізниці сьогодні нагаду­ ють дві залізничні опори, що збереглися побли­ зу башти Пуласького. В Окопах 27 лютого 1918 року УСС на чолі з комендантом Осипом Микиткою перейшли р. Збруч і вирушили в напрямку м. Камянець (нині Камянець­Подільський Хмельницької об­ ласті) на допомогу військам УНР. В міжвоєнний період в Окопах розміщува­ лася прикордонна застава, а одна з брам слугу­ вала митницею. Місцева легенда зберегла пере­ каз про місцевого мешканця, який напередодні Другою світової спорудив собі крила, задумав­ ши перелетіти Збруч. Стрибок хлопець здійс­ нив з вежі Пуласького. Як не підбадьорювали його радянські прикордонники, до протилеж­ ного берегу він там і не долетів: впав на острівок посеред Збруча і розбився. Що одна легенда розповідає про корчму, яка у давні часи стояла біля впадіння Збруча у Дністер, і «півня, що на три держави піяв». Сьогодні місце злит­ тя Збруча і Дністра є кордоном трьох областей України: Тернопільської, Хмельницької і Чернівецької. А знаменитого півня відновили у 2002 році при в’їзді на Тернопільщину з боку Жванця [7, с. 54]. Розглянемо детальніше біографію польсько­ го магната Яблоновського Станіслава Яна, ад­ же це та особистість, що стала ініціатором у створенні фортеці «Окопів Святої Трійці» та заклала перший камінь в її будівництві. Яблоновський Станіслав Ян – один із най­ більших магнатів Речі Посполитої, відомий

191

польський воєначальник та політичний діяч. Належав до магнатського роду Яблоновських. Народився 3 квітня 1634 року в Яблонові. Батько – Ян Станіслав Яблоновський. Мати – Анна Острозька. Дружиною Яну Станіславу Яблонському була Маріанна Казановська. Діти: Ян Станіслав, Ядвіґа Тереза, Анна, Олександр Ян, Станіслав Кароль. Освіту отримав у Краківському універси­ теті, згодом – у Франції. Після повернення на батьківщину брав активну участь у політично­ му житті Речі Посполитої. Звання Яблоновсь­ кого Станіслава Яна: з 1664 року – Воєвода Руський, з 1676 року – коронний польський гетьман, з 1682 року – Великий коронний гетьман. Брав участь у воєнних діях проти ко­ зацьких військ під час національно­визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, війнах з Московською державою 1655 і Швецією 1656. У 1677 р. підтримав кандидатуру саксонського курфюрста Августа Фридерика на польський престол (з 1697 – король Польщі Август II Сильний). Учасник всіх великих битв, що відбулися на землях Речі Посполитої у другій половині 17 ст. У 1673 р. керував загонами польської кінноти у битві під Хотином. У 1676 Яблоновського призначено гетьманом польсь­ ким коронним, у 1682 – великим коронним гетьманом. У 1683 відзначився у битві під Віднем. У наступних роках брав участь у похо­ дах польського війська на Кам’янець­Подільсь­ кий (1684), Буковину (1685), Волощину (1686). У 1692 році став краківським каштеляном. Після смерті Яна III Собеського Яблоновський намагався здобути польський престол, але зго­ дом підтримав кандидатуру Августа II Фриде­ рика. Яблоновський Станіслав Ян мав саме чет­ верту посаду, коли окрилений такою відзнакою з величезною енергію взявся до побудови укріплень в Окопах. В історичних джерелах описується так: «Фортеця була тим опорним пунктом, де могли базуватися війська, які не дозволяли постачати їжу та боєприпаси туркам в обложеному Кам’янці і нищили турецькі за­ гони, що діяли між фортецями Кам’янця і Хо­ тина. Ця твердиня здіймалась над всією кружи­ ною. Праворуч було видно стіни і мінарети Хо­ тинської фортеці, ліворуч Жванець з замком Лянцкоронських, а за Жванцем – карби земля­ них валів. Через Жванець лежав шлях із тодішньої Бесарабії в Кам’янець. Отож воїнові з висоти башти відкривався краєвид з двома

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

фортецями, двома переправами через Дністер та стародавній шлях, по якому вряди­годи ру­ халися турецькі транспорти». У 1694 році Яблоновський Станіслав Ян ко­ мандував польським військом, погромивши та­ тар в битві під Устечком. Наступного року в битві під Львовом 1695 обороняв Львів від та­ тарського нападу. Був у дружніх стосунках з Яном III Собеським і підтримував його політи­ ку. Після смерті Яна III Собеського Яблоновсь­ кий Станіслав Ян намагався здобути польський престол, але згодом підтримав кандидатуру Ав­ густ II Фрідріх Августа II Фридерика. Ябло­ новський Станіслав Ян відомий як автор літе­ ратурних творів, зокрема, збірки байок, політичних трактатів. Помер у Львові 3 квітня

1702 року, де і похований у сімейному склепі [11]. Слід відмітити такий факт, що 25 березня 2012 році буде день як 320 років тому 1692 ро­ ку розпочалось будівництво фортеці Окопи – Гори Святої Трійці. Сучасні Окопи – це село з населенням 557 чол., підпорядковане Вигодській сільраді. Воно є най східнішим населеним пунктом Тер­ нопільської області. Розташоване на південно­ му сході Борщівського району на межі між Тер­ нопільською, Хмельницькою і Чернівецькою областями. Околиці Окопів – зона відпочинку, що належить до регіонального ландшафтного парку «Дністровський каньйон».

Список використаних джерел: 1. Актуальні питання виявлення і дослідження пам’яток історії та культури // Ред. кол. Тронько П. Т., Горбик В. О., Піскова В. М.; відпов. ред. Горбик В. О., Піскова В. М. – Ч.І. – К.: Ін­т історії НАН України, 1999. – 274 с. 2. Баженов Л. В. Становлення і розвиток історичного краєзнавства Правобережної України (кінець XVIII — перші десятиріччя XX ст.) / Л. В. Баженов // Автореф. дис. доктор, істор. наук: 07.00.01. / Інститут історії України. – Київ, 1996. – 32 с. 3. Вечерський В. В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико­містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – 88 с. 4. Заболотний В. Перспективи реконструкції та розвитку історичного центру Володимира­Волинського / В. Заболотний, Н. Лещенко. – Проблеми містобудування Західної України: тези Міжнар. конф. – Львів: Держ. ун­т «Львівська політехніка», 1994. – С. 105­106. 5. Кифяк В. Ф. Організація турдіяльності в Україні / В. Ф. Кифяк. – Чернівці: Книги­XXI, 2003. – 300 с. 6. Ковальчук М. Теребовлянський замок // Тернопілля 96: районний річник / М. Ковальчук. – Тернопіль: Збруч, 1997. – С. 253­254.

7. Кравців В. С., Гринів Л. С., Копач М. В., Кузик С. П. Науково­методичні засади реформування рекреаційної сфери / Кравців В. С., Гринів Л. С., Копач М. В., Кузик С. П. / Наукове видання. – Львів: НАН України. – ІРД НАН України. – 1999. – 78 с. 8. Лесик О. В. Замки та монастирі України / О. В Лесик. – Львів: Світ, 1993. – 176 с. 9. Полонська­Василенко Н. Історія України: Т. 2: Від середини XVIII століття до 1923 року. / Н. Полонська­Василенко. – К.: Либідь, 1992. – 606 с. 10. Рибалка І. К. Історія України. Частина 2. Від початку XIX ст. до лютого1917 року / І. К. Рибалка – Основа, 1997. – 480 с. 11. Cтаття “Оkopy” у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов’янських. ­ Том VII (Netrebка — Реrеріаt) з 1886 року (пол.).

Summary. In this lecture local history description of Trenches of Saint Trinity is presented as prominent sight of fortification architecture of Ukraine, and also history of building and decline of fortress in a village Trenches of Borshchiv of district.

192

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Ігор Старенький м. Кам’янець­Подільський О ХО РО Н Н І АРХЕО Л О ГІ Ч Н І ДО СЛ І ДЖЕН Н Я 2 01 5 РО КУ В КАМ ’Я Н ЦІ -П О ДІ Л ЬСЬКО М У

У статті розповідається про археологічні дослідження на території Старого міста Кам’янця­Подільського в 2015 році, основні результати проведених робіт, археологічний матеріал, який був виявлений на досліджуваних ділянках.

2015 року роботи проводилися на кількох ділянках. На початку польового сезону (бере­ зень) дослідження проводилися по вулиці За­ рванській, 7/1. Тут було закладено траншею площею 40 м2. У ході проведених робіт зафіксовано, що археологічні нашарування сильно пошкоджені перекопами в радянський період. Водночас вдалося зафіксувати залишки кам’яних фундаментів та нашарування доби Пізнього Середньовіччя та Трипільської куль­ тури. У квітні­травні роботи продовжилися на ділянці за адресою Успенська, 2. На сьогодні це поки що єдина ділянка, камеральну обробку матеріалу з якої повністю завершено. Матеріал зі всіх інших ділянок знаходиться в стадії каме­ рального опрацювання. Досліджувана ділянка за умовною адресою вулиця Успенська, 2/1­3 становила собою в до­ воєнний час міську садибу по вулиці Утьоси­ ста, 3, 5 та 7 (11 вересня 1990 року рішенням виконкому Кам’янець­Подільської міської ради за №35 вулицю Утьосисту перейменовано на Успенську [1, арк. 103; 10, с. 119­120]). Вона являла собою фрагмент забудови вздовж східної лінії вулиці. Ділянка представляє собою прямокутник, більшою стороною витягнутий по осі південь­північ. Із заходу ділянка обме­ жена вулицею Успенською, зі сходу – вулицею Тринітарською, з півночі будинком за адресою Тринітарська, 4, з півдня – подальшою забудо­ вою вулиці Успенської. На Опорному історико­архітектурному плані міста ділянка входить до забудови ХХІ кварталу, у межах її розташування план зобра­ жає 4 споруди. Забудова по Успенській, 2/1 по­ значена як «втрачена в наземній частині, яка підлягає відтворенню за архівними джерела­ ми», Успенська, 2/2 – «втрачена в наземній ча­ стині забудова, що потребує додаткового вив­

193

Рис. 1 чення, пошуку архівних матеріалів, підлягає консервації при наявності підвалів», Успенська, 2/3 – «втрачена в наземній частині забудова, що потребує додаткового вивчення, пошуку архівних матеріалів, підлягає консервації при наявності підвалів» (рис. 1). Описуючи цю частину Старого міста в туре­ цький період (1672­1699 рр.), краєзнавець ХІХ ст. Мойсей Доронович зазначав: «Вірменська церква в ім’я Успіня Божої Матері, що розташовувалася неподалік від сучасного Старого бульвару на

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 2 південний захід від сучасного Тринітарського ко­ стелу в ім’я св. Стефана, як дерев’яна перестала існувати якщо не від пожежі в той час, коли війська Магомета IV в 1672 році штурмом взяли Кам’янецьку фортецю, то невдовзі після того, ко­ ли турки розбирали вірменські дерев’яні будинки на паливо через нестачу дров» [1, с. 266]. Водно­ час варто зазначити, що єдине свідчення про неї, на якому ґрунтуються всі пізніші, датоване 1666 роком і належить місіонеру театину А. Піду [9, с.

212]. До того ж храм не зображений на мідьориті Кипріяна Томашевича. Одне з найдавніших зоб­ ражень міста мідьорит Кипріяна Томашевича 1673­1679 рр. показує в цій частині міста кілька приблизно однакових за розміром і зовнішнім виглядом поодиноких будинків. Власне, у ході археологічних матеріалів не було виявлено речей, які були б характерні для храмових споруд, тому існування в цьому місці храмової споруд можна піддати сумніву. Плани 1684 та 1753 років з огляду на схема­ тичність зображення кварталів не дозволяють чітко визначити забудову ділянки. Опис міста 1789 року вказує на вулицю «від ронделю за тринітар», яка проходила над досліджуваною ділянкою [8, с. 334­335]. Вод­ ночас жоден з відомих нам на сьогодні описів міста XVIII ст. не дає інформацію про забудову ділянки. Чітко забудову видно на плані 1840 року. На ньому позначено прямокутні будинки вздовж червоної лінії вулиці (рис. 2). Забудова зафіксо­ вана також планами 1861 та 1884 років. Архітектурний вигляд ділянки зафіксований також поштовими листівками кінця ХІХ ст., які

194

подають вигляд на місто з південної сторони. Ними зафіксовано чотири будинки, три з яких своїми західними фасадами виходять на вули­ цю Успенську. Документальні свідчення про Успенську, 2/1 ми знаходимо під 1911 роком, коли Феодора Діаконова продала свій маєток міщанину Гершку Гольцу. На цей час ділянка складалася з триповерхового будинку з мезоніном та трипо­ верхового флігеля. 6 червня 1923 року садибу, яка належала синам Гершка Гольца Срулю та Менашу, націоналізували, а наступного року передали в оренду Менашу [3, арк. 9­10, 14].

1925 року було складено «Формуляр неру­ хомого майна», до якого додавався схематич­ ний план будівель. На цей час забудова склада­ лася з двох об’ємів, які мали частково спільну стіну. Триповерховий з мезоніном площею 86,65 квадратних сажнів формував червону лінію забудови вулиці Успенської, а з південно­ го боку триповерховий площею 38,26 квадрат­ них сажнів червону лінію забудови вулиці Тринітарської. Певно в цей же час було складено «План са­ диби Менаші Гершковича Гольц, що знахо­ диться в м. Кам’янці­Подільському по Трині­ тарському завулку №6 і по вул. Утьосистій №3». Фасад першого будинку зображений три­ поверховим з горизонтальними поясками і ру­ стованими кутами. У центрі головний вхід виділений п’ятигранним ганком з наметовим дахом та вікнами напівциркулярної форми. Над ним на рівні другого і третього поверхів балко­ ни з металевою ажурною огорожею. Дах двос­ хилий, покритий залізом. Фасад другого будин­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ку показаний теж триповерховим. Перший і другий поверхи по периметру мали дерев’яну галерею. Дах двосхилий. Червону лінію вулиці формувала огорожа з дерев’яною брамою [11, арк. 8­9].

1935 року стався обвал зовнішньої стіни бу­ динку з мезоніном, внаслідок чого він перестав існувати. Інший триповерховий будинок про­ довжував існувати, проте був пошкоджений у період Другої світової війни. Після чого був розібраний [11, арк. 10]. Водночас план міста 1935 року подає повну відсутність забудови за адресою Утьосиста, 3 (нині Успенська, 2/1). Що стосується домоволодіння по Успенській, 2/2, то на 1878 рік воно належало міщанину Францу Моєвському і того ж року з публічних торгів продано Матвію Домбровсь­ кому [4, арк. 6]. На 1917 рік власницею де­ рев’яного одноповерхового п’ятикімнатного будинку і флігеля була донька Матвія Софія Тихонова. Зберігся кресленик «План домо­ будівні, що знаходиться в м. Кам’янці­ Подільському по вул. Утьосистій №5, що нале­ жить гр­ці Тихоновій Софії Матвіївні». Буди­ нок являв собою прямокутник, витягнутий по осі південь­північ з прибудовою зі східної сто­ рони. Західний його фасад формував червону лінію вулиці Успенської. Під час Другої світової війни будинок був зруйнований і наприкінці 1950­х – на початку 1960­х рр. був розібраний. Ділянка за адресою Успенська, 2/3 з де­ рев’яним будинком площею 42,7 м2 на 1917 рік належала Миколі Піонтковському. З 1923 року власником будинку став Олександр Сас, а на­

Рис. 3

195

ступного року його придбала Броніслава Трже­ сневська. З 1929 року ділянкою після смерті Броніслави володіли її батьки Антон та Міхаліна, брат Йосип і сестра Софія [5, арк. 1­ 13]. 1942 року в житловий відділ міської упра­ ви від Міхаліни Тржесневської надійшла заява: «Мій чоловік Антон Тржесневський і діти Йо­ сип і Софія репресовані в 1937 р. і невідомо де знаходяться. Прошу будинок по вул. Утьо­ систій, 7 зареєструвати за мною та надати до­ звіл на розбірку його, так як він повалений і дерев’яний матеріал розкрадають» [5, арк. 16; 12, арк. 3­4]. На плані міста 1948 року забудова на ділянці вже не показана. Згідно планових археологічних досліджень на території ділянки за адресою вулиця Успенська, 2/1­3, для визначення місцезнаход­ ження фундаментів будинків та визначення культурних шарів та об’єктів у цій частині Ста­ рого міста, було закладено чотири траншеї розміром: траншея №1 – 5×1,5 м, траншея №2 – 4×1,5 м, траншея №3 – 12×1,7 м та траншея №4 – 8×2 м, загальною площею 50 м2. Згідно планів міста траншеї закладено із заходу на схід – впоперек розміщення фундаментів. У верхній частині ділянки дослідження можливо проводити тільки вздовж вулиці Успенської, адже площа, що прилягає до вулиці Тринітарської повністю заболочена і для її дослідження потрібно провести спочатку дре­ наж. Це, власне, не дало змогу в повній мірі дослідити розміщення фундаментів будинків по Успенській, 2/1 (рис. 3) Траншея №1. Закладена у середній частині ділянки розміром 5×1,5 м. Проведення заглиб­ лення здійснювалося відповідно до глибини за­ лягання материкової породи (скельна основа) та виявлення археологічних об’єктів й стано­ вить 1,6­2,0 м. Стратиграфія північного про­фі­ лю траншеї (рис. 4) показала, що верхній шар становить ґрунт з дерном товщиною 0,06­0,1 м. У квадраті №1 на денній поверхні простежена бруківка, яка відноситься до мощення вулиці Успенської. Нижче дерну у квадратах №1 та №2 йшов шар будівельного сміття, який складався з сірого ґрунту впереміш з камінням, битою це­ глою та штукатуркою. У квадраті №1 у цьому шарі виявлено ґудзик від мундира лондонсько­ го виробництва заводу «PONIATOWSKY», який датується 1815­1832 рр. У квадраті №2 під шаром дерну вертикальною смугою до матери­ ка йшла кам’яна забутовка, далі якої у квадра­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 4

Рис. 5

196

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

тах №2 та №3 йшла кам’яна стіна, нижче якої теж йшов шар забутовки, що прилягав до мате­ рикової породи. Знайдена стіна відноситься до будинку по Успенській, 2/1, а саме триповерхо­ вий флігель, який являв південну частину забу­ дови ділянки і формував червону лінію забудо­ ви вулиці Тринітарської. У квадратах №1 та №2 нижче будівельного сміття йшов шар сірого ґрунту з гравієм. Саме в цьому шарі йшли ос­ новні знахідки представлені керамічними люльками (XVIII ст.), кахлями (XVII ст.), улам­ ками керамічного (XVII­ХІХ ст.) та скляного посуду (XVIII­ХІХ ст.). Нижче шару сірого ґрунту залягав викид рамушини з будівельним сміттям, який прилягав до материкової основи. Цікавою нам видається одна люлька коричне­ вого кольору з циліндричною тулійкою. Перед вінцем вона має наліпний валик з орнаментом у вигляді косих рельєфних ліній, між якими рельєфні крапки; між косими рельєфними лініями йдуть горизонтальні рельєфні лінії. З однієї сторони тулійки напис «SATANOW, з іншої – неідентифікований герб. У межах ча­ шечки вона утворює ребро, нижня частина ча­ шечки напівсферична з вертикальними рель­ єфними виступами, між якими йдуть заглиби­ ни; під ними з обох боків чашечки йдуть боро­ зенки з дрібними горизонтальними заглибина­ ми. Вінчик чашечки прямий, циліндричний, ви­ сокий, відокремлений трьома рельєфними ви­ пуклими лініями, вище яких йдуть три заглиб­ лені лінії; над ними йдуть напівкола, обрамлені штамповим орнаментом. Траншея №2. Закладена у верхній частині ділянки розміром 4×1,5 м. Проведення заглиб­ лення здійснювалося відповідно до глибини за­ лягання материкової породи (скельна основа) та виявлення археологічних об’єктів й стано­ вить 1,5­1,7 м. Стратиграфія північного профі­ лю траншеї показала, що верхній шар стано­ вить ґрунт з дерном товщиною 0,1­0,15 м. Ни­ жче нього у квадраті №1 та на початку квадра­ ту №2 залягала бруківка, яка відноситься до ву­ лиці Успенської. У більшій частині квадрату №2 під шаром дерну йшла засипка будівельним сміттям товщиною 0,3­0,35 м, під якою виявле­ на кам’яна кладка, яка належить історичному будинку з мезоніном по вулиці Успенській, 2/1. Кладка врізалася в материкову основу. У квад­ раті №1 під шаром бруківка йшла піщана під­ сипка під неї товщиною 0,15 м. Під засипкою на глибині 0,35­0,7 м знаходився шар перекид­ ної раму шини. Вона в західній частині квадра­

197

ту перерізала шар світло коричневого ґрунту, що залягав на глибині 0,45­0,8 м. Під рамуши­ ною на глибині 0,7­1,0 м йшов шар бурого ґрунту з вуглинками потужністю 0,1­0,3 м. Са­ ме на цьому горизонті було виявлено уламки керамічного посуду XVIII­ХІХ ст. та фрагмент скляної посудини XVIII ст. Нижче на глибині 0,9­1,2 м йшов знову шар перекидної рамуши­ ни потужністю до 0,2 м. Нижче до відмітки 1,2­ 1,3 м знаходився шар бурого ґрунту з вкрап­ леннями вуглинок, під яким знаходився гравій, що прилягав до скельної материкової основи. Стратиграфія східного профілю траншеї (стіни) показала на глибині 0,9­1,3 м вентиляційний канал у стіні, який під кутом 45º входить у підвали будинку. Траншея №3. Закладена в середній частині ділянки розміром 12×1,7 м. Проведення заглиб­ лення здійснювалося відповідно до глибини за­ лягання материкової породи та виявлення ар­ хеологічних об’єктів й становить 0,3­2,0 м. Стратиграфія північного профілю траншеї (рис. 5) показала, що верхній шар становить ґрунт з дерном товщиною 0,06 м. У квадратах №5 та №6 нижче нього залягав шар будівель­ ного сміття товщиною 0,25­0,5 м, який приля­ гав до материкової основи. У квадратах №3 та №4 нижче будівельного сміття на глибині 0,3­ 0,4 м йшов шар пересипної рамушини по­ тужністю до 0,7 м. Нижче залягав шар бурого ґрунту товщиною до 0,5 м, який на глибині 1,2­ 1,5 м прилягав до материкової основи. У цьому шарі було виявлено фрагменти керамічного по­ суду XVIII ст., значну кількість скляного посу­ ду XVII­XVIII ст., який аналогічний знахідкам з Волині [6, с. 240­241; 7, с. 268], Києва [14, с.

46] та ін. Крім того у квадраті №4 йшов шар бурого ґрунту з камінням. У квадраті №2 під шаром дерну йшла кам’яна стіна на глибину до 1,0 м та шириною 0,8 м. Ця стіна, яка йде впо­ перек ділянки, пов’язана з виявленим у тран­ шеї №4 кам’яним ескарпованим кутом фунда­ менту потужністю більше 1,5 м. Таким чином, можна припустити, що, не зважаючи на згадану в джерелах дерев’яну забудову по Успенській, 2/2 та 2/3, у більш ранній період тут стояв му­ рований будинок, зважаючи на потужність ви­ явленого в траншеї №4 кута. У квадратах №1 та №2 під шаром дерну (за винятком стіни) йшла засипка будівельним сміттям товщиною 0,15­0,2 м. Нижче неї на глибині 0,2­0,6 м йшов шар сірого ґрунту з камінням. У ньому в квад­ раті №1 виявлено радянську монету 1937 року

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

номіналом 3 копійки та уламок бомби XVIII ст. Під шаром сірого ґрунту залягав шар бурого ґрунту з камінням товщиною близько 0,2 м, в якому виявлено в квадраті №2 фрагмент келиха ІІ половини XVII­XVIII ст. Нижче залягав шар пересипної рамушини потужністю 0,1­0,15 м. Під рамушиною залягав шар чорнозему з гра­ вієм товщиною до 0,2 м. Він містив уламки ке­ рамічного посуду та кахель XVII­XVIII ст. та скляні вироби ІІ половини XVII­XVIII ст. Під шаром чорнозему йшла перекидна рамушина товщиною до 0,2 м, під якою залягав шар буро­ го ґрунту з гравієм. У бурому ґрунті знайдено точильний камінь, уламки керамічного та скля­ ного посуду XVII­XVIII ст. Нижче залягав шар бурого ґрунту з камінням. На глибині 1,6­2,0 йшов шар бурого ґрунту з вкрапленнями го де­ рева. У ньому зафіксовано точильний камінь, підкову XVIII ст., керамічну люльку XVIII ст. та фрагменти керамічного посуду XVII­XVIII ст. Траншея №4. Закладена в південній частині ділянки розміром 8×2 м. Проведення заглиб­ лення здійснювалося відповідно до глибини за­ лягання материкової породи та виявлення ар­ хеологічних об’єктів й становить 1,5­2,0 м. Стратиграфія південного профілю траншеї (рис. 6) показала, що верхній шар становить ґрунт з дерном товщиною 0,1 м. Нижче заляга­ ла засипка будівельним сміттям, потужність якої у квадратах №1 та №2 становила 0,2­0,3 м, а у квадратах №3 та №4 – 0,1 м. У квадратах №3, №4 та частково №2 під будівельним сміттям йшов шар глини товщиною 0,1 м, під якою залягало мощення бруківки. Нижче бруківки йшла підсипка з піску товщиною 0,15 м. На глибині 0,45­1,7 м у квадраті №3 та част­ ково квадраті №2 та на глибині 0,45­1,5 м у квадраті №4 йшов шар сірого ґрунту з камінням та вкрапленнями горілого дерева. У ньому виявлено металеві вироби XVIII ст., уламки керамічного посуду кінця XVII­XVIII ст., керамічну люльку XVIII ст. Нижче залягав шар бурого ґрунту з вкрапленнями горілого де­ рева потужністю 0,2­0,35 м, що прилягав до материкової основи. Він був насичений пере­ важно матеріалами XVII ст., представлені ке­ рамічними люльками, кахлями, уламками ке­ рамічного та скляного посуду. У квадраті №4 на глибині 1,4 м було виявлено скарб мідних солідів 60­х рр. XVII ст. періоду правління Яна­ Казимира, що становив собою дві зліпки (найімовірніше монети зберігалися в гаманці з тканини). Останні два шари являють собою за­

198

лишки житла другої половини XVII – першої половини XVIII ст. У квадратах №1 та більшій частині квадрату №2 під будівельним сміттям залягав шар чорнозему з гравієм потужністю до 0,9 м. у ньому виявлено керамічну люльку XVIII ст., скляні вироби XVIII – початку ХІХ ст., кахлі XVIII ст., уламки керамічного посуду кінця XVII – початку ХІХ ст. У квадраті №2 крім того зафіксовано шар сірого ґрунту з камінням і вкрапленнями горілого дерева тов­ щиною 0,2­0,3 м. Він містив скляну бусинку XVIII ст., кахлі та уламки керамічного посуду XVII­XVIII ст. Нижче йшов шар пересипної рамушини потужністю 0,25 м, під яким залягав сірий ґрунт з камінням і вкрапленнями горілого дерева товщиною 0,4 м, що прилягав до мате­ рикової породи. Останній шар містив кахлі XVII ст., фрагменти скляного та керамічного посуду XVII – початку XVIII ст. Проведені дослідження на ділянці за адре­ сою вулиця Успенська, 2/1­3 дали змогу вияви­ ти кілька археологічних об’єктів. Так, у межах досліджуваної території виявлено залишки житлової забудови ХІХ – першої половини ХХ ст. У траншеї №2 зафіксовано західну стіну бу­ динку Успенська, 2/1, який формував червону лінію вулиці Успенської. Тут же зафіксовано вентиляційну продуху до підвалів будівлі. Кладка мурована з дрібного та середнього каміння на вапняному розчині. Товщина стіни фундаменту становила 1,3 м, а глибина сягала до 1,5 м. У траншеї №1 виявлено південну стіну фундаменту флігеля ділянки Успенська, 2/1. Мурована вона на вапняному розчині з дрібного та середнього каміння, глибина стано­ вила 1,4 м. У траншеї №3 зафіксовано західну стіну фундаменту будинку Успенська, 2/2. Му­ рована вона на вапняному розчині з дрібного та середнього каміння. Ширина стіни фундаменту становить 0,8 м, а глибина – 0,9 м. У траншеї №4 зафіксовано у квадратах №2 та №3 зафіксо­ вано ескарпований кут будинку, глибина фун­ даменту становить 1,45 м. Далі від нього у східному напрямку йшла забутовка з каменю. У квадратах №3 та №4 траншеї №4 зафіксо­ вано залишки житла. Вивчення стратиграфії показало, що житло найімовірніше було де­ рев’яним. Археологічний матеріал, виявлений в межах житла, дає можливість визначити його хронологічні межі в рамках середини XVII – першої половини XVIII ст. Вдалося зафіксувати червону лінію вулиці Успенської на ХІХ – першу половину ХХ ст.,

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 6

Рис. 7

Рис. 8

яка проходила дещо східніше сучасної лінії. Не з’ясованим залишається питання відсут­ ності в траншеї №3 фундаменту східної стіни будинку при наявності західної. Можливо, що фундаментом для східної стіни будівлі виступа­ ла скельна основа, глибина залягання якої порівняно невелика. У подальшому роботи продовжилися на За­ рванській, 7/1. Автором цієї статті та археоло­ гом, кандидатом історичних наук Павлом Не­

читайлом під час проведення земляних робіт на цій ділянці, було зафіксовано культурні наша­ рування періоду Трипільської культури, ран­ нього заліза, давньоруського часу та Пізнього Середньовіччя. Було прийнято рішення зверну­ тися до генерального директора НІАЗ «Кам’янець» В. В. Фенцура та заступника місь­ кого голови Г. І. Горшунова з пропозицією про­ довження археологічних досліджень на зга­ даній ділянці. Рішення було позитивним і по

199

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Зарванській, 7/1 було продовжено археологічні роботи. Результати перевершили найсміливіші очікування. Під час зачистки стовпової ями в північно­східному куті траншеї №1 вдалося знайти пізньопалеолітичний скребок. На всій території зафіксовано потужний шар Трипіль­ ської культури, який являв собою дегумусова­ ний суглинок потужністю до 0,6­0,8 м, який був насичений поодинокими фрагментами ке­ рамічних виробів та крем’яними знаряддями. Водночас вдалося зібрати велику колекцію трипільської кераміки з будівельного котлова­ ну, яка являла собою фрагменти корчаг, мисок, кубків та ін. Посуд прикрашений монохромним та біхромним розписом. Особливий інтерес для нас становить фрагмент тулуба горщика із зоб­ раженням лука чи півмісяця (рис. 7). Аналогії ми знаходимо на кратерах, біконічному та гру­ шоподібному посуді з Бернашівки етапу СІ петренського локально­хронологічного утво­ рення, де поодинокі та подвійні місяці малюва­ ли на перехватах S­подібних дуг [15, с. 73, 76­78]. Керамічне тісто з добре відмуленої глипни з домішками дрібнофракційного піску та слюди, випал однорідний оксидаційний. Враховуючи кількість знайденої глиняної об­ мазки вздовж південних фундаментів стіни бу­ динку втраченої історичної забудови, можна припустити, що кам’яна забудова перерізала трипільське житло. Попередньо трипільський матеріал можна датувати етапом СІ петренської локальної групи. Зафіксовано також поодинокі знахідки доби раннього заліза – пізнього етапу Чорноліської культури, на що вказують фраг­ менти чорнолощених горщиків. Повністю зруйнований виявився шар Київ­ ської Русі. Поодинокі фрагменти вінчиків гор­ щиків кінця ХІІ­ХІІІ ст. були зафіксовані в на­ шаруваннях більш пізнішого часу. Значний інтерес представляє Кістяний виріб з використанням прийомів циркульного («віч­ кового»), який попередньо можна датувати ХІІІ­XV ст. (рис. 8). Надзвичайно цінним для Кам’янця­Поділь­ ського є виявлення шару 60­80­х рр. XIV ст., який відповідає періоду правління князів Коріатовичів. Шар зафіксований у квадратах №2 та №3 траншеї №2 під пічкою періоду Пізнього Середньовіччя. Поряд з цим виявлено листоподібний наконечник крем’яної стріли, який значно ранішого періоду і потрапив у шар випадково. Потужно представлені нашарування XVI і пізніших століть.

200

Рис. 9

У ході робіт зафіксовано кам’яні різночасові фундаменти та клозет XVIII ст. Сенсаційним стало відкрите другого підземного поверху. Ар­ хеологом Павлом Нечитайлом за участі автора статті складено план другого підвального по­ верху (рис. 9). На сьогодні йде камеральне опрацювання матеріалу і ґрунтовні висновки будуть пізніше. Також цього року розпочато археологічні дослідження ділянки за адресою Татарська, 17/1. Тут було закладено траншею площею 16 м2. У ході робіт зафіксовано сильно пошкодже­ ний шар Трипільської культури, який однак був слабко насичений матеріалом, нашарування XVII­XVIII ст. У траншеї зафіксовано споруду, яка мала стовпову конструкцію, а на страти­ графічному зрізі прочитується шість рядів зітлілих балок. За межами траншеї зафіксовано гончарний горн. Проте археологічні дослідження були зупиненні, а ділянка закон­ сервована на 2016 рік. Кандидат історичних наук Павло Нечитайло влітку здійснював охоронні археологічні дослідження на ділянці за адресою Довга, 2/11. Тут вдалося зафіксувати житловий комплекс XVII ст. з піччю. Серед матеріалів виділяється скляний посуд, кахлі та ін. Цінним було відкриття історичної вулиці Довгої. Окрім власне археологічних досліджень на території Старого міста автором статті прово­ дилося археологічне спостереження за земля­ ними роботами. Так, на площі Польський ри­ нок зафіксовано нашарування Трипільської культури етапу ВІІ­СІ та Пізнього Серед­ ньовіччя. У дворі будинку за адресою Татарсь­ ка, 16 виявлено в ході земляних робіт залишки

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

трипільського житла, які були законсервовані. Така ж ситуація і на Вірменському ринку, де та­ кож зафіксовано залишки трипільського житла. Унікальний комплекс виявлено по вулиці Зан­ туській, де під лінією вулиці залягаються гон­ чарні горни та господарські споруди 40­60­х рр. XV ст. Отже, археологічні дослідження 2015 року на території Старого міста Кам’янця­Подільсь­

кого дали надзвичайно цінний, а почасти й сен­ саційний результат, як то знахідки пізнього па­ леоліту, другий підземний поверх, житлові комплекси, гончарні горни та ін. На сьогодні повністю опрацьований матеріал тільки з роз­ копок на вулиці Успенській, весь інший пере­ буває в стадії камерального опрацювання і по кожному з них зробити публікацію в наукових збірниках.

Список використаних джерел: 1. Держархів Хмельницької області, ф. р­335, оп. 10, спр. 14.

2. Доронович М. З. Армяне в Подолии и их первая церковь в городе, ныне градская церковь православная во имя святителя Николая / М. З. Доронович // Труды Комитета для историко­ статистического описания Подольской епархии. – Каменец­Подольск, 1878­1879. – Вып. 2. – С.

161­296. 3. Інвентарна справа №374 на домоволодіння по Утьосистій вул. 3 // Фонди НІАЗ «Кам’янець». 4. Інвентарна справа №376 на домоволодіння по Утьосистій вул. 5 // Фонди НІАЗ «Кам’янець». 5. Інвентарна справа на домоволодіння по Утьосистій вул. 7 // Фонди НІАЗ «Кам’янець». 6. Курдина Ю. М. Скляні вироби з історико­краєзнавчого музею м. Володимир­ Волинського / Ю. М. Курдина // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Харків, 2013. – Вип. 16. – С. 234­241. 7. Курдина Ю. М. Скляні знахідки з поля битви під Берестечком у питаннях реконструкції гутництва / Ю. М. Курдина // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Держава та армія. – 2013. – №178. – С. 263­270. 8. Петров М. Б. Історична топографія Кам’янця­Подільського кінця XVII­XVIII ст. (Історіографія. Джерела) / М. Б. Петров. – Кам’янець­Подільський: Абетка­НОВА, 2002. – 384 с. 9. Пламеницька О. А. Сакральна архітектура Кам’янця на Поділлі / О. А. Пламеницька. – Кам’янець­Подільський: Абетка, 2005. – 388 с. 10. Прокопчук В. С. Топонімічний словник Кам’янця­Подільського / В. С. Прокопчук, І. О. Старенький. – Кам’янець­Подільський: Зволейко Д. Г., 2014. – 192 с.

11. Садиба №3 по вул. Успенській. – 31 арк. // Фонди НІАЗ «Кам’янець». 12. Садиба №5 по вул. Успенській. – 17 арк. // Фонди НІАЗ «Кам’янець». 13. Садиба №7 по вул. Успенській. – 12 арк. // Фонди НІАЗ «Кам’янець». 14. Сергєєва М. Археологічні дослідження Гостинного двору в Києві / М. Сергєєва, В. Івакін, С. Тараненко // Болховітіновський щорічник 2013/14. – Київ, 2015. – С.

37­50. 15. Ткачук Т. М. Знак неба/верха – місяць на мальованій кераміці культури Трипілля­ Кукутень / Т. М. Ткачук // Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні: зб. Наук. Пр.

– Львів: Ін­т прикладних проблем механіки та математики ім. Я. Підстригача НАНУ, 2014. – С.

70­85.

"Якби архітектори обмежувалися тим, що укріплювали б старовинні пам’ятки, а не переробляли їх, вони б заслужили на вдячність усіх, хто цінує наше минуле і наш історичний спадок". Анатоль Франс

201

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Валерій Саєнко смт. Меджибіж

У П О Ш УКАХ СП О Л І Й ЗО Л О ТО О РДИ Н СЬКО ГО П ЕРІ О ДУ

Не зважаючи на існування у часи Золотої Орди великої кількості культових споруд – мечетей та кешеней, що широко відображено у топоніміці, збереглося їх відносно мало. Вони розбиралися і потім цегла та кам'яний декор використовувалися у якості будівельних матеріалів. Якщо на захід від Дніпра золотоординські пам'ятки кінця ХІІІ – першої половини XІV ст. добре відомі на території Молдови та до середньої течії Південного Бугу, то північніше вони не фіксуються. Однак, можна сподіватися на їх відкриття у майбутньому. Також звертає на себе увагу використання в цьому регіоні в XVІІ­XVІІІ ст. квадратної тонкої цегли золотоординського стандарту, що може бути імітацією більш ранніх зразків. Споруди чисельних золотоординських міст та поховальні мавзолеї того періоду збереглися на сьогодення у відносно невеликій кількості, зараз вони фіксуються головним чином у вигляді археологічних залишків нижніх частин об’єктів або ж відомі через наступне викори­ стання будівельних матеріалів з цих споруд. Частини середньовічних колон можна поміти­ ти, наприклад, у кладках генуезької фортеці у Солдайі (Верхня башта), оброблені камені вму­ ровані у стіни Кафи. Зрештою, така будівля, як «мечеть Узбека» у Старому Криму, не цілком автентична і різьблені елементи теж є, власне кажучи, споліями – використаними деталями іншої зруйнованої мечеті, розташованої десь поруч [1, с. 253]. Хоча, нібито, відновлення споруди слід би було чекати на старому са­ кральному місці. В свою чергу, і в золотоор­ динські міста Поволжя вивозились з Надчорно­ мор’я мармурові деталі колон, античні плити з написами. Слово «сполії» у первинному стародавньо­ му значенні (лат. spolia) підкреслювало сим­ волічну сторону вторинного використання архітектурного декору в якості трофеїв. Але хо­ ча така традиція й зберігалася (під час Східної війни британці вивозили з Криму стародавні плити з написами), акценти часто змінювалися у бік простого утилітаризму, тож каміння та цегла зруйнованих будівель масово потрапляли у кладки стін, до фундаментів та бруківок. Споруди поволжських міст були розібрані; зо­ крема, золотоординські столиці з XVIІ ст. дава­ ли будівельні матеріали для облаштування Аст­ рахані. Така ж доля спіткала і залишки подніпровських міст. На запит російських військово­адміністративних представників, чи

202

можна добувати будівельний матеріал з руїн «татарських» міст в долині Конки, козацька канцелярія відповідала, що ті руїни давно їм відомі і призначені для церкви Святої Покрови. Втім, потім вони широко використовувались для будівництва найближчих фортець Нової Дніпровської лінії. Тобто сполії у сучасному розумінні можливо розподілити на кілька груп за тогочасним при­ значенням: власне «трофеї», матеріали для ре­ конструкції поруйнованого, використання їх як символіки зв’язку часів, декоративні та прості будматеріали. У Надчорномор’ї існування золотоординсь­ ких міст довгий час ігнорувалося та замовчува­ лося. Як саме виникали золотоординські міста, наскільки вони були зобов’язані своєю появою виключно торгівельній ініціативі, як ці події в різні часи спрямовувалися і керувалися хансь­ кою адміністрацією, відомо відносно небагато. Загалом вважають, що міська та кочова цивілізації нібито знаходились у стані гострої конфронтації [2, с. 17]. В радянській історіографії післявоєнного періоду усі головні акценти були переведені на вивчення слов’янської археології та етногенезу руского (resp. россійського) народу, відповідно, різноманітні пам’ятки визначалися як слов’янські [3, с. 111­116]. Наприклад, так ха­ рактеризували результати розкопок поселення XІІI­XІV ст. біля переправи через Дніпро на о. Хортиця. Але і в новітній літературі можна зустріти визначення цих міст на території Молдови та України – з мавзолеями, цегляними банями, тандирами та керамічними водогонами – як «так звані золотоординські міста».

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

На лівобережжі Дніпра першим найбільш дослідженим стало місто в заплавах Великого Лугу на Великих Кучугурах. Його руїни згаду­ вались з кінця XVI ст., а у 1952 р., перед затоп­ ленням водосховища, там були проведені ар­ хеологічні дослідження. Іншим значним лівобережним містом був урбаністичний конгломерат на берегах судно­ плавної в цій частині течії р. Конка. За пись­ мовми джерелами воно відоме з XVIІ ст. вже як покинуте і зруйноване. Чисельні залишки мав­ золеїв та мечетей описував місцевий краєзнаве­ ць Ю. Лутай, а золотординську належність цьо­ го міста визначив у 1960­х рр. В. Г. Фоменко. Проте широко оприлюднити це не було можли­ вим, і його стаття опублікована лише нещодав­ но [4]. Так само, знайдена там архітектурна деталь типового сельджукського стилю – візитної картки золотоординського періоду у Надчорно­ мор’ї – вапнякова плитка трикутної форми, бу­ ла трактована як більш пізня і невиразно визна­ чалася «татарською», судячи з місця її розта­ шування в експозиції Запорізького краєзнавчо­ го музею. В останні роки М. В. Єльніковим досліджувалася цегляна будівля на кам’яному фундаменті, декорована мозаїкою. Я вже вис­ ловлювався з приводу того, що коли експедиція розкопує споруду протягом чотирьох сезонів і не може знайти кут, то та повинна бути круг­ лою (або ж октогональною). Це й підтвердило­ ся під час наступних робіт – будівля виявилася восьмикутною в плані. У с. Юрківка знайдена й інша деталь сельд­ жукського стилю – капітель колони, опубліко­ вана нами [5]. Як зазначалося, вона пізніша за відомі аналогії кримських капітелей першої по­ ловини XІV ст. Зараз я схиляюся до того, щоб датувати її десь в межах XV ст. На користь цьо­ го свідчить те, що вона більш спрощена у порівнянні з попередніми виробами – рослин­ ний фриз вже одноярусний, а не двоярусний, орнамент має нерегулярний характер і демон­ струє впевненість у імпровізаціях, яка повинна б виробитися через довгий шлях тиражування чисельних зразків. У якості аналогії, що має точне датуванням, як на мій погляд, можливо навести плиту 1459 р. феодорійської фортеці Фуна з монограмами (теж сполія – був викори­ станий мусульманський надгробок) – там такий же нерегулярний орнамент. Деякі автори воліють називати цей архітек­ турний стиль пізньовізантійським. Те, що він

203

зветься «сельджукським», є певною мірою ме­ тафорою, але сталою і загальновизнаною. Цей термін свого часу намагався критикувати І. А. Орбєлі, посилаючись на те, що не етнічні тюрки займалися декоративним каменярством, а натомість, як відомо, серед ремісників було багато вірмен. Зазначимо мимохідь, що на По­ низзі вірменська діаспора утворилася ще у XIV ст., будувалися й церкви (у м. Кам’янці – зараз вона Миколаївська православна), але ти­ пових оздоб сельджукського стилю там немає. Характерне забарвлення надали архітектурі, скоріше, передньоазійські мотиви, і те, що пра­ цювали безпосередньо вихідці з Сирії, що вид­ но з підписів майстрів. А. А. Шарибжанова [6, с. 162] пише про ми­ стецтво Конійського султаната як про локаль­ ний варіант сельджукського стилю – нами роз­ глядаються саме його прояви. Малоазійські мотиви характерні для архітектури Криму, Булгару, Буджаку (Старий Орхей), але в містах Поволжя їх нібито немає. В мусульманський Булгар малоазійське ми­ стецтво приходить ще в домонгольський період. У зв’язку з цими процесами цікавими є християнські храми північно­східної Русі – у м. Суздаль собор Різдва Богородиці (датується 1225 р.) та у м. Юр’єв­Польський Георгієвсь­ кий собор (1230­1234 рр.) з деякими типовими елементами оздоблення вже сельджукського типу. Що стосується впливу золотоординського художнього ремесла на західноукраїнські землі, то мотиви сельджукського стилю повто­ рюються у XVI ст. на Поділлі, Волині та у Га­ личині на кахлях і, що цікаво, в іконопису. Початок функціонування обох вище згаду­ ваних міст за Дніпровими порогами традиція пов’язує з діяльністю темника Мамая. Зазначе­ ному періоду нібито не заперечує і нумізматич­ ний та речовий матеріал. Місто на Кучугурах, треба думати, було знищено 1395 р. під час походу еміра Тимура, спрямованого з Середньої Азії у Поволжя, Надчорномор’я і далі на північ – війська дійшли до м. Єлєц. Еріх Ляссота у 1594 р. на­ водив сучасну назву цього міста – Kurzemal, що, як видається, повинно б означати «злости­ ва, проклята земля» [7, с. 227]. Можливо, життя там не відродилося через епідемічну хворобу, виходячи з чисельних знахідок залишених ре­ чей. У степу пандемії чуми відбувалися у 1346­ 1349, 1364, 1374, 1395 рр. Остання з них, разом

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

з руйнацією, могла покласти край квітучому місту. Місто ж на Конці, знаходячись на шляху з Криму на північ, до Москви, за моїми припу­ щеннями, продовжувало існувати у XV ст. На його історії не могли не позначитися різні зовнішні вектори, зокрема, литовсько­руський, великоординський та феодорійський, а потім турецький та ранній козацький. Оскільки «князівство» Феодоро вже у 1320­ х роках досягло успіхів у боротьбі з генуезця­ ми, то своїми фортецями повинно було контро­ лювати дороги з Криму, але відносини Феодоро навіть з найближчим населенням (аланським або алано­готським) північної частини гір та рівнинним передгір’ям є мало дослідженими. Гірська фортеця біля с. Межгір’я Білогорського району відома, здається, лише грабіжникам старожитностей. Я оглянув цю понівечену яма­ ми пам’ятку 2013 р. та сфотографував там відкопану восьмигранну вапнякову колону. Інша цікава місцина – поле на південь від с. Ароматне, – схоже, що використовувалось як велике торжище в передгірській частині, і фео­ дорити не могли не брати участі у цій торгівлі. Але достеменно відомі набагато більше відда­ лені міжнародні зв’язки Феодоро – з Мол­ давією та Московією. Це наводить на думку, що золотоординські міста Подніпров’я або ли­ товсько­руських земель також були їм добре відомі і «потні коні» довозили феодоритів і ту­ ди. Варто пам’ятати, що серед мешканців Фео­ доро були фахівці з фортечного будівництва, і якісь їхні навички та традиції могли розпо­ всюджуватися на правобережжі Дніпра, напри­ клад, в період вітовтового будівництва укріплень або й пізніше. Історія подільської землі під монгольським володарюванням (до другої половини XІV ст.) теж відома досить фрагментарно. В додаток до історіографії теми зауважимо існування не­ опублікованої праці Юхима Сіцінського «По­ низзя та Побужжя за часів Київського та Гали­ цького князівства» – це четвертий том його «Нарисів з історії Поділля», рукопис зберігається у фондах Історико­культуро­ логічного Подільського братства [8, с. 15]. Після битви на Синій Воді 1362 р. Правобе­ режжя Дніпра опинилося під контролем Литви: «Литва з Русью по том звитязстві забрали Тор­ говицю, котрой еще и теперь в полях мури на устю Бугу реки стоят, Белую Церковь, Звиного­

204

род і всі поля аж за Очаков, от Києва, a от Путівля аж до устя Дону от татаров волно учи­ нили и отстрашили аж до Волги, a других в Ка­ фу і ку Азову і Криму загнали, потім до Подоля назад тягнули, где теж татаре в Перекопе меш­ кали». На 1370­ті рр. Поділля перетворилося на за­ селений і економічно розвинений регіон [9, с. 140] – утворювалися нові села; а вже на по­ чатку XV ст. протягом місяця могли збудувати замок. Але можливо, що не набагато гіршим край був і в попередні десятиліття – за мон­ гольського володарювання – і литовська екс­ пансія, навпаки, військовими діями де­ стабілізувала на деякий час ситуацію у Право­ бережжі, зокрема, розграбувавши у 1362 р. адміністративний, торговий та ремісничий центр – Торговицю – згадуване в ярликах місто Йабгу [10, с. 17­19]. Але Поділля певною мірою продовжувало залишатися на довгі роки під золотоординсь­ ким політичним впливом. З грамоти 1375 р. Олександра Коріатовича кляштору м. Смотрич відомо про виплати в Орду: «І те, що коли усі земляни мають давати дань в татари, то сереб­ ро мають також ті люди давати.» [11, с. 220]. Ця формула повторювалася і в наступних відо­ мих грамотах 1388, 1392 та 1401 рр. [12, с. 48]. Князь же Олександр Коріатович воював з ногаєвими татарами; вірогідно, що він міг за­ гинути у сутичках з військами Тохтамиша, який на Правобережжі переслідував сина Ма­ мая [13, с. 202, 204­207]. Нез'ясованим залишається питання щодо географічної межі розповсюдження мечетей і поховальних споруд – кишеней, звідкіля в на­ ступні століття могла б видобуватися цегла, та якою була приблизна кількість поховальних споруд. Потребує пояснення популярність викори­ стання цієї квадратної цегли на Поділлі, зокре­ ма у Меджибожі. Також «унікальні цеглини не­ стандартніх розмірів» виявлені у замку Си­ нявських в Бережанах [14, с. 31] та, мабуть, їх можна знайти також в інших населених пунк­ тах. Звертає на себе увагу, що ця цегла відповідає за розмірами золотоординському стандарту. Випалена тонка квадратна цегла ши­ роко використовувалась у Золотій Орді – від Нижнього Поволжжя та Південного Уралу до Молдови. Розміри граней становили 21­23 см, на деяких пам’ятках 27­30 см, а товщина скла­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

дала 4­5, інколи до 6 см. Для підлоги виробля­ лася цегла розміром 40х40х5 см. Саманна цегла Поволжя мала розміри 23х23х6 см, 40х40х8 см, також вироблялася прямокутна більших розмірів – 25х45х5 см – з певними відхиленнями від стан­ дарту [15], але треба брати до уваги, що після ви­ палу цегли її розміри зменшувалися. Метрологічною одиницею при виробництві був лікоть [16]. Кладку робили головним чином на глині, інколи на вапні, тобто після того, як мавзолеї розбирали на будматеріали, слідів за­ лишалося відносно мало, у переважній кількості цегла була цілою та використовувала­ ся для нового будівництва. Можна припустити, що зразком для вироб­ ництва квадратної цегли у XVI­XVIII ст. (?) ви­ ступали старі цеглини XIV ст. Якщо адміністративним центром на Правобережжі Дніпра вважати Торговицю, то навряд чи це бу­ ла межа золотоординської ойкумени. Мавзолеї знаходились і далі у західному (Буджак, Добруджа) та, можливо, у північному напрямках. Найбільш вірогідна етимологія по­ ходження назви міста Кишинів – від татарсь­ ких мавзолеїв–кешеней; також с. Кишеньки є в Полтавській області. [17; 18]. Поблизу цього села під час досліджень І.А. Зарецького та В.М. Щербаківського також була знайдена квадратна цегла, полив'яні плитки, залишки мозаїки на основі кашину (біла будівельна суміш). На Півдні Херсонщини зустрічаються неве­ личкі мавзолеї з саманної цегли, виготовленої з сіро­зеленкуватої гончарної глини, перекриті курганними насипами – поховання безінвен­ тарні, влаштовані за ісламським каноном. Яки­ ми були поховальні споруди мусульман у По­ бужжі в XІV ст. – відомо мало. Ще 1548 р. «цар Перекопський» Саган Кірей1 писав польському королю Жигимонту­ Августу2: «І що ти, брат наш, … до мене, брата свого через посольство передав та у листі своєму писав, називаючи, які урочища є по річкі Богу та по Синій Воді: Яркгумакли3 і

Янкгілунгу4, називаючи ті поля і землі своїми, аби мої люди теж там не кочували, коні і бидла і овець своїх не пасли. Але на тих землях та урочищах і тепер існують знаки попередників моїх Саін царя, Єзюбека, Чаанбека царя5 – були кочовища, і до наших часів вони поховані в ке­ шенях, і тепер ті кешені стоять. А коли ті уро­ чища і поля ті ви називаєте своїми, намагаєтесь своїми людьми ті урочища заселити, щоб та тих урочищах жили, коні, бидло і вівці свої там пасли; але я скажу, як ті землі є наші і предки мои «пожитки» з тих земель собі мали, і я теж маю, і з них отримую. І ти, брат наш, не дивись на те, бо столицю свою маю в Кіркелі і в Кри­ му6, а з давніх часів, кажуть, то було Христи­ янське, а тепер моє Мусульманське. А про те, ваша милість, брате мій, дай спокій, хто ті землі і урочища до своєї руки буде мати і вжи­ вати, то того земля буде, бо є то земля ні твоя, ні моя, одно Бозская: хто міцніший, той собі одержить, бо ми з давніх часів звикли у вас брати, а ви звикли нам давати, як предки ваші предкам нашим, а ви нам для того даєте, щоб ваші панства од наших людей в покої були». Далі Сахіб­Гірей бідкається, що на «упоминки» йому присилають дуже погані кожухи, а сукна такі лихі, що усі разом не коштують одного доброго та просить унімати черкасців, канівців та киян, щоб не чинили шкоди його людям [19, с. 41­42]. Згадувані у наведеному листі кешені знаходи­ лись на відстані 200­250 км від Меджибожа, але, можливо, що були й розташовані десь ближче. Зараз від них не лишилося сліду, але розібрана цегла пішла у вторинне використання та могла слугувати зразком при відновленні виробництва. Це могло статися і через якийсь відносно вели­ кий проміжок часу, тобто традиція зберігалася, так би мовити, шляхом «забувань та нагадувань». У наступні століття квадратна тонка цегла вико­ ристовувалась для підлог, але не факт, що її одра­ зу почали спеціально для цього виробляти – підлоги та подвір’я часто мостили цеглою вто­ ринного використання.

Сахіб I Герай (1501—1551) — кримський хан у 1532—1551 рр. Сигізмунд II Август (1520 – 1572) — Великий князь Литовський (1544­1572) і король польський (1548­1572) із литовської династії Ягеллонів.

3 Яркгумакли – тюркськ. Argamakli – етимологію пов’язують з назвою породи коней (?); можливо, гідронім використовувався у типовому значені «Кінська Вода». Це сучасна р._Громоклія, притока Інгулу. На правому березі знаходиться золотоординське городище Аргамаклі­Сарай.

4 Янкгілунгу – янгі (тюркськ.) «новий»; лунгу – можливо, від молдавськ.­румунськ. у значені «довгий» (?). Топонім нібито повинен вказувати на якесь поселення, судячи з частки «новий» у назві.

5 Саін (справедливий, добрий) цар – мається на увазі Бату; Єзюбек – Узбек; Чаанбек – Джанібек.

6 Мова про Кирк­Ор та сучасний Старий Крим (Ескі­Кирим).

1 2

205

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

На Торговиці знайдена цегла розміром 22х22х5 см, покладена на вапняковому розчині. У Меджибожі подібна цегла «золотоординсько­ го стандарту» використовувалась для кладки арок у Торгових рядах (XVII – XVIIІ ст. – ?), для цього спеціально вироблялися й клино­ подібні екземпляри. Також такою цеглою вимо­ щувалася підлога в якихось будівлях фортеці. Чи вірогідні знахідки архітектурних деталей сельджукського стилю на «болохівських зем­ лях» – у північній частині Поділля та на півдні Волині? Вважається, що на Правобережжі північною межею золотоординських володінь була середня течія Південного Бугу [20, с. 36]. З Торговиці поки що відома лише одна вапня­ кова різьблена деталь. Напевно, що на такі знахідки слід чекати у нижньому Подністров’ї та Побужжі. У Криму капітелей сельджуксько­ го стилю було виготовлено приблизно десь кілька тисяч, а збереглося кілька десятків. Ни­ ми прикрашалися чисельні мечеті, мавзолеї (дюрбе), а також християнські храми та, мож­ ливо, синагоги. Уявити масштаби нищення можна на при­ кладі наступних епох, коли від багатої оздоби шляхетських палаців, пам’ятників з кладовищ залишилося зовсім небагато. Наприклад, у му­

зеї Меджибізького заповідника зберігаються лише один фрагмент колони з розкопок на те­ риторії замку та кілька екземплярів керамічних прикрас для стелі. Також, для порівняння, по­ казовим є співвідношення вірогідної кількості виготовленої на лівобережжі Дніпра половець­ кої скульптури (десятки тисяч) та відомої на сьогодення (кілька тисяч). Переважна їх більшість була розбита чи розпиляна та потра­ пила до фундаментів хат, або перетворилася на видовбані корита. Меджибіж є одним з центрів мікро­ регіональних досліджень [21]. В історії серед­ ньовічного города є два «темні» періоди – «от­ куда єсть пошла земля Мєжибожская» та роки монгольської державності (кінець ХІІІ – перша половина XІV ст.). За умов обмеженості пись­ мових джерел інформативними можуть вияви­ тися саме археологічні дослідження. Як відомо, Меджибіж віднесений до переліку міст з істо­ ричними ареалами, але межі цих територій не визначені, науково не обґрунтовані та законо­ давчо не закріплені з метою їх охорони. Особ­ ливо перспективними для проведення розкопок є ділянки навколо фортеці та вздовж старовин­ ної дороги (район Торгових рядів).

Список використаних джерел: 1. Кирилко В.П. Портал крымской мечети Узбека. // Stratum plus. – 2015. – № 6. – С. 253­276. 2. Хакимов Р.С., 2008. Золотая Орда как вершина тюрко­ татарской цивилизации. // Золотоордынская цивилизация. – Выпуск 1. – Казань, 2008. – С. 14­ 21. 3. Миллер М.А. Археология в СССР. / Институт по изучению истории и культуры СССР. – Серия 1. – № 12. – Мюнхен, 1954. – 159 с. 4. Фоменко В.Г. Кишени, ошибочно названные мечетями // МВ. – № 10. – Запоріжжя, 2010. – С. 241­246. 5. Саєнко В.М., Дзюба С.Г. Знахідка капітелі колони часів Золотої Орди в Нижньому Подніпров’ї. // «Причорноморье, Крым, Русь в истории и культуре». Материалы III Судакской конф. – К. – Судак, 2006. – Т. II. – С. 284–289.

6. Шарибжанова А.А. Влияние сельджукского стиля на исламскую архитектуру Крыма ХV – ХVІ веков / А.А. Шарибжанова // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архитектура. – 2009. – № 1. – С. 157­162. 7. Саєнко В. Екзерсіси з історії середньовічних міст за Дніпровими порогами. // Фронтири міста. – Дніпропетровськ, 2015. – С. 25­35. 8. Ващук Д., Мошак М. Народження минулого: невідома спадщина Юхима Сіцінського. / Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець­Подільський, 2009. – 160 с. 9. Черкас Б. Поділля і Орда в другій половині XIV ст. // Краєзнавець Хмельничини. – Вип. 2. – Кам’янець­ Подільський, 2011 – С. 140­141. 10. Шабульдо Ф. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації. // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005 – С. 9­27. 11. Молчановский Н.[В.] Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. (Преимущественно по летописям). – [К., 1885]. – 426 с.7 12. Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець­ Подільський, 2009. – 160 с. 13. Черкас Б. Західні володіння улусу Джучи: політична історія, територіально­адміністративний устрій, економіка, міста. (ХІІІ­ХІV ст.) – К., 2014. – 388 с.

7 Д. Ващук та М. Мошак [8, с. 18, 33, 35] помилково пишуть, що Є. Сіцінський посилався на цю працю видання 1887 р. Насправді книга була видана у Києві 1885 р. На відсканованому примірнику монографії (місце зберігання мені не відоме), яка належала вченому (є екслібрис), його рукою на титулі проставлений 1885 р. (див.: http://tovtry.com/ua/history/ secinski/molchanovski/007.gif ). Хоча Н. Молчановський і закінчив університет 1884 р., на обкладинці ще зазначено, що він є студентом.

206

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

14. Заречнюк О., Оприщенко М., Бойко О. Інвентаризація архітектурних деталей та матеріалів замку Синявських у Бережанах. // Землі Опілля в природно­географічному та історико­ культурному розвитку України. / Мат. 4 конф. – Тернопіль, 2012. – С. 28­31. 15. Федоров­ Давыдов Г.А. Золотоордынские города Поволжья. – Москва, 1994. – 232 c. 16. Васильев Д.В. О размерах золотоордынских кирпичей (опыт статистико­метрологического анализа. // Перекрёстки истории. Акутальные проблемы исторической науки. Мат. конф. 22­23 апреля 2004 г. – Астрахань, 2004 – С. 72­79. 17. Фоменко В.Г. Еще о топониме "Кишинев" // Ономастика. М., 1969. – С. 221­224. 18. Руссев Н.Д. Золотоордынские реликты в грамотах средневековой Молдавии: общий эскиз со случаем «Кишинев» // Золотоордынское обозрение. – № 4 (6). 2014. – С. 113­133. 19. Книга посольская Метрики Великого княжества Литовского, содержащая в себе дипломатические сношения Литвы в государствование короля Сигизмунда Августа. – Т. 1 (с 1545 по 1572 год). – М.: Университетская типография, 1843. – 486 с. 20. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ­ХІV вв. – М., 1985. – 245 с.

Summary. Despite the great number of the buildings for public religious worship, which have been acting during the Golden Horse governance period and which former existence is widely reflected in the toponymy of the respective territories, only few of them remained relatively intact in their initial composition and appearance. Mostly they have been disassembled with the adobes (bricks) and stone décor furtherly used as the building materials for new construction. While the monuments of the Golden Horse culture/ architecture (dated from the end of ХІІІ to the 1st half of XІV century) are widely known in the territories to the west from Dnieper, in Moldova and up to the middle course of Southern Bug, there are no facts of their discovering in the areas to the north. Nevertheless, they quite possibly could be found in the future. As well as worthy to pay attention to the usage of square thin adobes (bricks) in the buildings’ construction in the mentioned region in XVІІ­XVІІІ century which are very much like the standard model applied in the Golden Horse period and could be the imitation of the earlier patterns.

«Цеглинка Меджибізької фортеці». Виставка у Хмельницькій обласній бібліотеці для дітей ім. Т. Г. Шевченка

207

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Володимир Парацій м. Бережани

ЗАМ КИ ТЕРН О П І Л Л Я Я К О Б’ЄКТИ М УЗЕЄФІ КАЦІ Ї (З ДО СВІ ДУ ДІ Я Л ЬН О СТІ 1 92 0-1 93 0-Х РР.)

У статті проаналізовано суть та напрямки музеєфікації нерухомих об’єктів історико­ культурної спадщини на прикладі замкових комплексів. За основу сучасних перспективних розробок у цій сфері автор пропонує використати досвід музейного пристосування замків Тернопілля, який визначився на регіональному просторі у 1920­1930­х рр. Вибір фактичного матеріалу по вищеозначеній проблемі та його осмислення – головне завдання авторської публі­ кації. На думку українського архітектора Л. Прибєги, «образ пам’ятки архітектури скла­ дається у свідомості людини через сприйняття матеріальної структури історичної споруди і розуміння її історико­культурного змісту» [20, с.28]. Тому наявність ціннісно­орієнтованих проявів у архітектурній споруді чи комплексі виділяє об’єкт, призводить до розуміння його неповторності, а, через це, – до необхідності повноцінної охорони та раціонального присто­ сування. Адже «Архітектурні витвори минув­ шини, що отримали статус пам’ятки, задоволь­ няли передусім практичні потреби людини, форма їх визначалася переважно утилітарно­ технологічними вимогами… Разом з тим архітектурна форма відповідала й духовним потребам суспільства, тобто естетичним ідеа­ лам епохи» [21, с.34­35]. Таким чином архітек­ турні шедеври найбільш якісно відтворюють цінність, символіку та дух окремих історичних періодів. Одночасно, характерною є думка архітекто­ ра О. Лесика: «Фортифікаційні комплекси України являються єдиною типологічною групою пам’яток, що не мають єдиних стильо­ вих характеристик» [16, с.13]. Таке різно­ маніття перетворює їх на особливі, дуже спе­ цифічні, а, отже, дуже привабливі для спогля­ дання збережені у сьогоденні об’єкти минуло­ го. І з цього переліку особливими характери­ стиками, які об’єднують в єдине гармонійне і логічне ціле принципи житлові та принципи оборонні, виділяються замкові комплекси. Упродовж XVI – XVII ст. через землі Тер­ нопілля прямо чи опосередковано проходили три найкривавіші шляхи турецьких і татарсь­ ких грабіжницьких походів [13, с.115­116], що, ймовірно, і спричинило тут масове оборонне,

208

зокрема – замкове, будівництво. Уже здавна аксіоматично звучить думка: «Замки й замочки Поділля творять наймонументальнішу і найха­ рактернішу групу серед архітектурних пам’яток цього краю» [3, с.59]. Стратегічними орієнтирами для локалізації цих споруд були переважно місцеві гідроумови лівого берега Дністра. Тут замкове будівництво зосереджува­ лося вздовж лінії річок Золота Липа, Гнила Ли­ па, Коропець, Стрипа, Серет, Нічлава, Збруч [52, S. 388]. Таким чином створювалися стратегічні умови для територіально довготривалої та гли­ боко ешелонованої оборони. Тому, в наші дні, замкові комплекси Тернопілля – це і є ті універсальні зразки пізньосередньовічної та ранньомодерної функціонально­імплікованої архітектури, яка здатна захоплювати навіть пе­ ребуваючи у руїнах; чи, навіть, зникаючи з по­ ля зору. Адже за архівними підрахунками та візуальною локалізацією О. Мацюка, в адміністративних межах сучасної області ло­ калізовувалося 134 замки різних форм мисте­ цького та обороноздатного проявів [18, с.23]. Їх важливість та привабливість для краю визнавалася ще в ХІХ ст. як у тогочасних австрійських, так і російських адміністративно­ територіальних контурах. Наприклад: у листі від шефа жандармів Беккендорфа до гр. Олек­ сандра Гур’єва, датованому 14 липня 1836 р., повідомлялося про приїзд російського царя Миколи І на землі Київського, Подільського та Волинського генерал­губернаторства. Тому пропонувалося розробити загальний маршрут цієї поїздки, визначити побутові умови. Перед­ бачалася необхідність загальних описів трьох губерній із вказанням на найцікавіші пам’ятки старовини – об’єкти можливого монаршого

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

огляду [29, арк. 1­1 зв.]. Серед пам’яток архітектури Волинської губернії окремо було виділено Кременецький замок [29, арк. 45­45 зв.]. На думку знаного польського дослідника кін. ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. с.Томко­ вича: «Інтерес до пам’яток давнішої культури чи культур пробуджується в Європі лише з XVIII ст., і то наприкінці його… Епоха роман­ тизму породила культ сентиментальності щодо минулого» [61, S. 4­5]. Вона й породила раціональний (з пам’яткоохоронним змістом) підхід до проблем відтворення старих замків, костьолів. Але сама ідея прикрашати, впоряд­ ковувати й навіть музеєфікувати власне житло (замок, палац) – сягала історичних глибин. Не занурюючись у них, зупинимося на кон­ кретному прикладі. На підставі інвентаря від 10 листопада 1696 р. (як посмертного спадку Яна ІІІ Собеського королевичам Якубу, Олек­ сандру та Констянтину) львівський історик, архівіст і музейник А. Чоловський склав свого роду каталог мистецьких (музейних) цінностей Вілановського замку. Серед цього переліку виділено: ­ коштовності (годинники, ґудзики, пер­ стені, бляхи до поясів, інше оздоблення) – 172 предмети; ­ срібні вироби (чари, чаші, кошики, дзбани, інше) – 122 предмети; ­ золота галантерея – 132 предмети; ­ меблі й меблеве начиння – 529 предметів; ­ живопис – 312 предметів, з них – 93 образи прикрашали бібліотеку [38, S. 31­78]. Усе це було підставою колекціонерства, зацікавлення предметами (зокрема й мистець­ кими). Для с.Томковича: «Знищити, чи дозволити, аби нищили мистецькі пам’ятки… те саме, що відібрати з міста чи краю капітал, зібраний працею поколінь, відіпхнути суспільство вели­ ким кроком назад, до варварства й темноти» [60, S. 4]. Ці фрази стали, зокрема для подаль­ шого польського пам’яткоохоронного соціуму, аксіоматичними й показовими [48, S. 9]. А згаданий львівський дослідник і музейник А. Чоловський, виділяючи «замковість» Тер­ нопільських земель, які нищаться, але все ж за­ лишаються носіями історичного духу, мистець­ кого розвитку та мілітарної слави краю, ство­ рював необхідну підставу для розуміння про­ блем їх збереження й раціонального викори­ стання [37, S. 39­40].

209

Варіантів для цього було багато, але найбільш раціональним виступала ідея му­ зеєфікації подібних пам’яток; музеєфікації в її всеохоплюючому розумінні. Отже, в наш час, «музеєфікація» це: ­ «сукупність науково обґрунтованих заходів щодо приведення об'єктів культурної спадщини у стан, придатний для екскурсійного відвіду­ вання» (положення Законів України «Про охо­ рону культурної спадщини» та «Про музеї та музейну справу»); ­ процес надання об’єкту історичної вар­ тості (польська музеологія); ­ засіб перетворення історико­культурних чи природних пам’яток в об’єкти музейного зна­ чення; як вид практичного музейництва [26; 32, с.274]; її етапи: виявлення, дослідження, кон­ сервація, реставрація, музейна експозиційна інтерпретація і процес «подальшого викори­ стання в якості об’єктів музейного показу» [28, с.55]; ­ спосіб формування окремих музейних екс­ позицій у приміщеннях пам’ятки чи перетво­ рення самої пам’ятки під «музей» (ідея Російської музейної енциклопедії [24]; ­ формування «музеалій» (статусного рівня музейного предмету) – вироблене трактування чеської музеології (З. Странський, І. Ян) [27, с.11]. Згідно твердження російського культуролога Е. Шулепової: «Музейні комплекси, які вклю­ чають і нерухомі пам’ятки, сьогодні розгляда­ ються спеціалістами як найбільш престижні установи культури, як важливий механізм трансляції і збереження попередніх етапів культурного розвитку» [33]. До визначення місця музейних пам’яток в системі історико­культурних цінностей практи­ кувалися два підходи: ­ це рухома історико­культурна цінність, включена до музейного зібрання; ­ це будь­яка історико­культурна цінність (рухома, нерухома, матеріальна, нематеріаль­ на), актуалізована в рамках музейної діяльності [22; 23]. Власне те, що загалом формувало підґрунтя розуміння музеєфікації. Вони ж лягли в основу як історичних традицій, так і сьогодення зокре­ ма й «замкової» музеєфікації. Адже, незважаю­ чи на, переважно сучасне використання змісту поняття «музеєфікації», цей термін походить з поч. ХХ ст., від Ф. Шмідта [24; 26]. А з 1919 р. (тобто, з часу створення Чехословацької рес­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

публіки) Урядовим комісаріатом охорони пам’яток Словаччини проблема збереження історико­культурної спадщини розглядалася у також і в прямому взаємозв’язку із му­ зеєфікацією пам’яток «на природі» [46, S. 182]. Таким чином, принцип музеєфікації об’єктів нерухомої культурної (архітектурної) спадщи­ ни має свою історичну раціональну традицію. Уже з перших десятиліть ХХ ст., під впли­ вом зовнішніх політичних (зокрема мілітарних) факторів, а також через своє функціональне не­ використання, замкові комплекси України по­ чали швидко руйнуватися, втрачаючи свою дієву, естетичну та історичну привабливість. Пощастило лише деяким, які відразу ж присто­ совувалися для потреб музейництва. Загалом, пам’яткоохоронна робота в Україні перших десятиліть ХХ ст., навіть якщо вона мала в основі своїй глибоко національний ха­ рактер, сприймалася швидше як статична дія. Шедеври архітектури, зокрема архітектури оборонної, передбачалося охороняти як засіб морального відношення до минулого, але май­ же не розроблялися шляхи їх хоч­би якого­не­ будь ефективного використання у відповідному сьогоденні. Прикладом цього може слугувати запропонований Миколою Біляшівським Про­ ект Закону «Про охорону пам’яток старовини і мистецтва», який був представлений на обгово­ рення 11 січня 1918 р. [2, с.51]. Хоч, слід зазначити, що ідеї раціонального використання пам’яток оборонного зодчества були запропоновані ще в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. у публікаціях Б. Ебхарба, Е. Віоле ле­Дюка, Д. Десніно, Ш. Больса, К. Гурліто, Г. Джованнолі, А. Рігле, А. Павлінова, П. Покришкіна. Використання пам’яток обо­ ронного зодчества в першій половині ХХ ст. висвітлювалося у дослідженнях британських учених Ш. Кантакюзіно і с.Брандта [14, с.3]. Для замкових комплексів Східної Галичини (зокрема, часто – й особливо – для Тернопілля) події першої світової війни мали трагічні наслідки. Вони знищувалися, руйнувалися, вза­ галі візуально зникали. Так, у 1915 р. російські війська, бажаючи збудувати колію до Кам’ян­ ця­Подільського, частково знівелювали збере­ жені фрагменти валів форту Окопи Св. Трійці. І взагалі, ця воєнна епоха відкрила нову негатив­ ну сторінку в руйнації його фортифікаційних елементів [37, S. 89]. Втрачали свою органічну архітектурно­сти­ льову (й мистецьку) значимість інші замкові

210

комплекси; і не завжди внаслідок тільки бойо­ вих дій. Проявлялася ще й необґрунтована людська самовпевненість. Назвемо один показовий приклад. Ще на­ прикінці ХІХ ст. архіваріус Міського архіву у Львові Франц Ковалишин згадує про Скалатсь­ кий замок як про значиму пам’ятку міста [30, арк.132]. Архітектурний ансамбль стає об’єктом професійних пам’яткоохоронних впливів. Так, у 1892 р. його вперше описує зна­ ний консерватор пам’яток Александр Чоловсь­ кий, зазначаючи при цьому, що замок «до цього часу описаний не був» [36, S. 109]. І в такій ще доволі позитивній іпостасі замок проіснував до першої світової війни, в часи якої він отримав сильні зовнішні пошкодження. Та вже його відбудова після 1918 р., з вико­ ристанням тенденцій так званої «неготичної стильової реконструкції», суттєво змінила за­ гальний вигляд пам’ятки і особливо вцілілих первісних башт. На них було добудовано ще один – четвертий – ярус у формі декоративних «сліпих машикуль». Таким чином було зробле­ но перші негативні кроки в бік порушення ав­ тентичності замкової споруди, в результаті чого втрачалася його планувальна органічність, яка розбавлялася невідповідними стилістичними доповненнями. Це в середині 1920­х рр. чітко відзначив А. Чоловський. Він ясно вказував на сліди необґрунтованих тогочасних рестав­ раційних підходів, описуючи і позитивно оцінюючи збережені елементи декорування стін і в’їзних брам, що походили з кінця XVIII ст. Вони, в розумінні дослідника й консервато­ ра, не дисгармоніювали до загальної мистець­ ко­планувальної архітектоніки замку [37, S. 90­91]. Але позитивної реакції на вказане тоді не було. Кожен замок – це окрема й індивідуальна сторінка розвитку; на жаль – і занепаду. Коли у 1926 р. Александр Чоловський, вдруге (після 1892 р.) описував Завалівський замок, він за­ уважив: «До війни знаходився в цілісності та був заселений, а нині в руїні» [37, S. 123]. До­ повненням вищезазначеному слугують витяги з характеристики статистичного, економічного, суспільно­політичного стану Підгаєцького ста­ роства та географічного місцерозташування повіту, представленого до Тернопільського воєводського управління першого грудня 1929 року; де окремо згадується (як пам’ятка, що за­ слуговує на увагу) Завалівський замок: «...За­ валів, старе поселення, знане з XV ст. як

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

власність Бучацьких. Донедавна тут був пре­ красний замок, збудований в XVII ст., по якому залишилися одні руїни внаслідок світової війни» [12, арк. 6]. Але реальних кроків щодо відродження пам’ятки зроблено не було, що й призвело у подальшому до її повного візуаль­ ного зникнення. Використання замкових приміщень невідпо­ відним чином також не сприяло їх автентично­ му збереженню. Перетворення, з 1817 р., Ягільницького замку на тютюнову фабрику [37, S. 79; 64, S. 442] призвело до того, що, за інформацією на середину 1920­х рр., «тільки частина свідчить про давнє рицарське минуле того місця» [37, S. 79]. Подібні фактори замкових руйнацій та зни­ щень можна було відчути повсюдно; особливо помітно – на Тернопіллі, як у зоні довготрива­ лих бойових дій першої світової війна, а також в одному з «найзамковіших» регіонів «другої Речі Посполитої». Але, з формуванням у 1925 р. Подільського туристично­краєзнавчого това­ риства, проблема збереження та раціонального використання пам’яток регіону (зокрема й особливо – замкових комплексів) отримала но­ ве бачення, нові реальні перспективи. Адже, засновники товариства програмували свою ро­ боту в якнайповноціннішому осмисленні мину­ лого і сьогодення краю через популяризацію усіх його регіональних аксіологічних об’єктів (історичного, природного, пам’яткознавчого, археологічного, народно­декоративного, побу­ тового рівнів). На думку організаторів, діяльність цього ту­ ристико­краєзнавчого об’єднання стає важли­ вою в контексті цілісної воєводської культур­ но­освітньої сфери. Вони передбачали основну (чи первинну) функцію Товариства у пропагу­ ванні подільської землі як терену туристичного та краєзнавчого. Подільська (тут: Тернопільсь­ ка) земля сприймалася як «вдячний терен» для діяльності Товариства. Вивести із забуття ми­ нуле краю, «оточити пієтизмом історичні пам’ятки, особливості та скарби природні, оживити рух туристичний на цих землях» – ось провідна і наскрізна «нитка Аріадни» методо­ логічних й практико­концептуальних засад Подільського туристично­краєзнавчого товари­ ства (ПТКТ). У цьому й проявлялася його функціональна універсальність та всеохоплю­ юча змістовність [19, с.172­173]. У справі охорони пам’яток особливий ак­ цент ПТКТ – на збереження та раціональне ви­

211

користання замків краю [55, S. 34­35]. Зокрема, через їх популяризацію на рівні видання якісної путівникової літератури, а також ство­ рення можливостей для безпосереднього екс­ курсійного відвідування пам’ятки. Уже в 1928 р. співробітниками Подільського туристично­краєзнавчого товариства підготов­ лено перший інформаційно насичений і мето­ дично професійний «Путівник по воєводстві Тернопільському» (Przewodnik po wojewodstwie Tarnopolskiem). Ця невеличка за розміром кни­ жечка кишенькового формату заклала якісне підґрунтя для наступних аналогічних видань загальновоєводського чи повітового (а також різнотематичного) спрямування. Зокрема, за дуже близькою інформаційною та методико­ структурною схемою оформлював свої регі­ ональні «Путівник по воєводстві Тернопільсь­ кому» та «Земля Тернопільська. Опис краєзнавчо­туристичний воєводства Тернопіль­ ського» голова Подільського туристично­ краєзнавчого товариства (і, одночасно, рефе­ рент з туристики Тернопільського воєводського управління) Томаш Кунзек [42; с.43]. Особливої популярності набули путівники по повітових центрах та їх околицях (часто під цим трактувався увесь повіт). Так, станом на поч. 1939 р. побачило світ 11 подібних путівників (із 17 повітів Тернопільського воєводства), не враховуючи інших видавничих проектів тематичного змісту [56, S. 12]. У містах, де були залишки старих замків, такі пам’ятки виділялися особливо, зацікавлюючи краєзнавців і мандрівників. Так, окремо було видруковано путівник по Скалатському повіті з якісною інформацією про місцевий замок [47]. У цей ж період інформаційна довідка про об’єкт була опублікована в часописі­двотижне­ вику Польського краєзнавчого товариства «Ziemia» [39, S. 319­320]. Вирізка цієї статті віднайдена нами підклеєною в альбомі свяще­ ника ЧСВВ, історика релігії та культури, бібліографа й журналіста Романа­Степана Лу­ каня (1907­1943) серед інших краєзнавчих ма­ теріалів [31, арк. 62]. Доволі багато уваги приділяється замковим комплексам регіону в рукописному (недатова­ ному та анонімному, але із штампом місцевої філії туристично­краєзнавчого товариства) путівнику по Золочівському повіту. Окремо – замкам Золочівському, Підгорецькому, Олесь­ кому та у с. Білий Камінь. У цих довідках постійно акцентується увага на стан збереже­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ності комплексів. Зокрема, відзначаються сліди значних пошкоджень в результаті бойових дій періоду першої світової війни [8, арк. 3­5 зв.]. Відмічено результат реставрації декількох залів східної частини Олеського замку, з метою по­ дальшого їх пристосування для потреб земської господарської школи. Загалом, таке викори­ стання замкових приміщень не викликало запе­ речень. Адже замок, таким чином, «жив». Тому й далі автори путівника зазначають, що при на­ лежній охороні та використання Олеський за­ мок ще «переживе віки» [8, арк. 5]. Коротко й чітко акцентовано згадано в путівнику про наявність, ще перед першою світовою війною, музейних збірок у Підгорець­ кому замку [8, арк. 4 зв.]. Це трактувалося як історична та мистецька підстава для його по­ дальшої музеєфікації. Серед рекламаційних та регіонально­попу­ ляризаційних видань Подільського туристично­ краєзнавчого товариства для нас цікава інфор­ мація про репродукування окремих альбомів світлин з серії «Замки Подільські». Навіть ка­ дастри дачних місцевостей, які складали пред­ ставники Подільського туристично­краєзнавчо­ го товариства, також передбачали характери­ стику регіональної архітектурної спадщини. Чинне місце в такій рекреаційній рекламації займали замкові та палацові комплекси [7, арк.

3; 34, S. 415; 42, S. 47; 54, S. 14; 64, S. 418]. Ще на рівні планування Міжнародної ви­ ставки комунікацій і туристики, яка відбулася у Польщі 1930 р., передбачалося оформлення ок­ ремого експозиційного розділу по Тернопільсь­ кому воєводстві, де важливу роль мали б відігравати досягнення в сфері пропаганди історико­архітектурної спадщини (через рекла­ мацію місцевостей та осмислених туристичних маршрутів, видавничі проекти) [5, арк. 4]. З виданням подібних матеріалів туристично­ рекламаційного змісту напряму пов’язана про­ блема практичної організації екскурсійних марш­ рутів. Адже однією з ефективних форм розвитку регіонального туризму є продумана екскурсійна діяльність. Вона дозволяє відкрити пам’ятку для огляду, зробити її доступною для широкого зага­ лу. А, значить, уже на первинному рівні – візуаль­ но «музеєфікувати» її. Тому, розробка екс­ курсійних маршрутів, із масштабним залученням замкових комплексів Тернопілля – була однією з домінуючих сфер ПТКТ. Як зазначено у звіті з діяльності референта з туристики Тернопільського воєводського

212

правління за 1928­1929 рр., складеного 9 квітня 1929 року, в межаx однієї адміністративно­те­ риторіальної одиниці було розроблено загаль­ ний туристичний маршрут по лінії розташуван­ ня найцікавішиx в історико­культурному відно­ шенні населениx пунктів краю: з Львова через Бережани – Підгайці – Монастириськ і далі вздовж басейну лівого берега Дністра до р. Збруч, потім на Збараж, Тернопіль, Золочів. Тривалість маршруту – від 3 днів до тижня в залежності від форм комунікацій та побутових умов (переміщення по території повіту пропо­ нувалося автобусами, залізничним транспор­ том, сплав по воді) [10, арк. 1 зв.]. У Звіті про роботу Заліщицького повітового відділу Подільського туристично­краєзнавчого товариства за 1929 р., відзначено факт прове­ дення його співробітниками у визначений час екскурсій до Окопів, Кривча (зокрема до місце­ вого замку), Червоногороду. Окремо зазначено, що за визначений період до Окопів було ор­ ганізовано 5 екскурсій (73 особи) [6, арк. 2]. У Звіті Бучацького повітового старости до Тернопільського воєводського правління від 14 березня 1929 р. зазначено, що туристично­ краєзнавчий комітет у Бучачі організовує дві екс­ курсії Дністром до Окопів Святої Трійці [11, арк.

1]. У Звіті про діяльність референта з питань ту­ ристики Тернопільського воєводського правління за 1928­1929 рр. підтверджується, що уже роз­ роблено план туристичного маршруту по Дністру на човнах від Коропця до Окопів св. Трійці (як кінцевого маршруту). Перша фаза його: ор­ ганізація переходів на човнах Окопи – Устечко, Устечко – Коропець [10, арк. 1]. А в Програмі про роботу референта на 1929­1930 рр. передбачалася діяльність по завершальному врегулюванню ту­ ристичних маршрутів з використанням брам Окопів св. Трійці, зокрема щодо створення тут туристичного кемпінгу [10, арк. 3]. Як один з найцікавіших напрямків тури­ стичної атракції бачить референт з туристики (та, одночасно, голова Подільського туристич­ но­краєзнавчого товариства) Т. Кунзек у пере­ ході на човнах яром Дністра від Устечка через Заліщики до Окопів [42, S. 32]. Загалом, він пропонує активно включати Окопи в тривалі туристичні маршрути (від 3­4 до 9­10 днів) [42, S. 42]. Тут на 1935 р. вже існує туристичний нічліг, створений на базі шкільного приміщен­ ня [42, S. 38]. Як своєрідний кемпінг використовувалися й окремі фортифікаційні елементи форту Окопи.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Так, упродовж 1938­1939 рр. проведено опис стану Кам’янецької брами Окопів св. Трійці, яка слугувала місцевою туристичною базою [26, арк. 100­209]. У 1934 р. серед найважливіших маршрутів і місцевостей, цікавих для дитячого та юнацького огляду в Тернопільському воєводстві, названо й «Окопи св. Трійці з фортифікаціями XVII ст.» [59, S. 227]. А в історичній довідці про Борщівський повіт, складений членами місцевої філії Подільського туристично­краєзнавчого товари­ ства у 1936 р. окремо визначена історична, про­ сторова та туристично­притягувальна значимість також Окопів св. Трійці [9, арк. 2]. Як наслідок екскурсійної привабливості, розпочинаються окремі види консерваційних робіт у межах оборонних валів форту [64, 439]. Упродовж 1931­1934 проведено підмурування бастіону в Окопах [40, S. 48]. Також серед найважливіших, на думку співробітників туристично­краєзнавчого това­ риства, було названо й маршрут через Тер­ нопіль – Скалат – Гримайлів. А Скалатський замок визнано одним з цікавих історико­ архітектурних об’єктів споглядання [62, S. 232]. Ця екскурсійно­маршрутна розробка по­ трапила, як перспективна, в загальнодержав­ ний туристично­відпочинковий інформатор на 1934 рік [59, S. 227]. Станом на 1930 р. розроблювані проекти ту­ ристичних маршрутів по Поділлю передбачали, серед перспективних об’єктів, й екскурсійне відвідування Бережанського замку [62, S. 231]. Серед двохденних краєзнавчих мандрівок, які були зроблені представниками Львівського краєзнавчого товариства у 1937 р. одна по марш­ руту Львів – Бережани – Тернопіль (приїзд поїздом до Бережан, огляд пам’яток міста, ночівля в шкільному туристичному закладі, на наступний день – поїздка до Тернополя, звідти до Гримайлова на Медобори). При чому, замок і кап­ лиця Сенявських визнаються як найстарші й найцінніші архітектонічні пам’ятки краю [53, S. 46]. Що є відповідним місцевому путівниковому трактуванню [63, S. 29]. Власне, створення позитивного «туристич­ но­екскурсійного іміджу» замкам Тернопілля, органічно підводить до наступного практично­ го кроку – це відновлення історичної та мисте­ цької значимості кожного з них шляхом рестав­ рації замкових приміщень та їх відповідного пристосування. Дослідник і консерватор Зб. Горнунг на початку 1930­х рр. зауважує, що

213

«найважливішою болячкою консерваторською воєводства Тернопільського є негайна справа охорони цих прекрасних руїн замків прикор­ донних…» [40, S. 47]. Це був як акцент щодо зробленого й визначення перспектив на нові результати. І серед перспективної діяльності ПТКТ пи­ тання щодо відбудови та реставрації історич­ них руїн замків займали важливе місце [55, S. 31]. Власне, туристично­екскурсійне підґрунтя подільських замків створювало належну підставу для їх цілісної та професійної му­ зеєфікації. На початку 1920­х рр. в організації музейної справи Польща знаходиться на останньому місці в Європі. Це стверджували самі польські дослідники – сучасники тієї епохи. Варшава була єдиною європейською столицею, яка не мала власного Національного музею. Причина цьому бачилися в негативних політичних об­ ставинах і через брак розуміння історико­куль­ турної значимості музеїв. У Галичині музеї – це, переважно заклади, створені з приватної ініціативи, які в своєму розвитку не доходять до рівня планово організованого музейництва, знову ж таки через «брак кваліфікованих му­ зейно­наукових сил» [35, S. 109]. Особлива місія накладалася на музеї Польського краєзнавчого товариства, які, «розсіяні на терені Речі Посполитої, були ви­ разником пієтизму до минулого, повстали з ідеї збереження минулої суспільної скарбниці пам’яток». Передбачалося: «Чекає їх нині нова роль, вогнищ і ліхтарів культурної праці в провінції» [51, S. 12]. Загалом, станом на 31 грудня 1936 р. на те­ риторії тогочасної Речі Посполитої було зага­ лом 147 музеїв, з них в південних (галиць­ ко­подільських) воєводствах – 53 (в т. ч. у Львові та Кракові – по 13; більше лише у Вар­ шаві – 24). Це був найнасиченіший представ­ ницькими музейними збірками регіон. Майже половини від загалу (67 музеїв) знаходилася у власності громадських товариств. Держава опікувалася 23 музеями, під опікою органів місцевого самоврядування знаходилося 38 му­ зеїв, у володінні церковних дієцезій було вісім музеїв, а приватні особи мали у власності 11 музеологічних збірок. Двадцять один музей відносився до категорії «регіональних», які формувалися переважно шляхом тісної співпраці місцевих громадських, комунально­ владних і самоврядних структур [45, S. 335].

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

З перших років свого організаційного ста­ новлення та дієвого розвитку співробітники ПТКТ підтримували тісні зв’язки з існуючими повітовими музеями та «міським музеєм у Бе­ режанах» [54, S. 16­17]. А серед статутних функцій ПТКT визначалося зокрема й «форму­ вання музейних збірок і створення місцевих музеїв регіональних» [57, S. 4]. Це був один з довготривалих якісно­концептуальних атрак­ ційних проектів ПТКТ [55, S. 5]. Були й реальні досягнення у сфері «замко­ вої» музеєфікації (не лише на рівні удоступнен­ ня до пристосованих для огляду пам’яток, але й через призму формування у замкових приміщеннях музейних експозицій, інших складових туристичної інфраструктури). При­ клади: Старанням Теребовлянського відділу ПТКТ, у першій половині 1930­х рр. забезпечено руїни Теребовлянського замку: проведено окремі реставраційні роботи, здійснено вичист­ ку до первісного рівня, відреставровано башту­ рондель, відкопано криницю [55, S. 12]. У приміщеннях замку та башти пропонується влаштувати музейну експозицію з переважно археологічними артефактами [55, S. 13]. А на середину 1930­х рр. у Теребовлянському замку філія ПТКТ «посідає власні збірки музейні» [41, S. 44]. Яскраво прослідковується процес музеєфікації та визначенню туристичної інфраструктури Чортківського замку. Він, після першої світової війни, знаходиться в руїні, будучи власністю фундації Гієроніма Садовського [37, S. 74]. Але вже у Звіті про діяльність Воєводського (з 1930 р.

– Подільського) туристично­краєзнавчого товари­ ства за час з 26 березня 1927 по 31 березня 1928 р. зафіксовано первиннізаходи по опіці над Чортківським замком [4, арк. 4]. У визначений період робилися й перші кроки у створенні тури­ стичних нічлігів [4, aрк.1­3], під які також пропо­ нувалися й замкові приміщення (і як місце відпо­ чинку, і як місце такого собі емоційного вживання в минуле). Чортківський замок, станом на початок 1930­х рр., знаходиться у власності сс. Мило­ сердя, використовується частково під склади. Але, одночасно, його впорядковано й захищено від «невластивих для мурів використання». До середини 1930­х рр., старанням Чортківського відділу ПТКТ проваджено реставрацію замку, «який нині став захищений від руйнацій». Зага­ лом виконано такі види робіт:

214

­ розчищено територію до первісного рівня; проведено обмурувальні роботи в мурах і брамі; ­ відреставровано башту, реставруються замкові зали; ­ впорядковано територію, її удоступнено для відвідувачів; ­ одна замкова зала пристосовується як бюро місцевої філії ПТКТ; інші – проектуються під музей і нічліг. Особливо зазначено, що роботи провадяться місцевими силами, «дякуючи енергії та праці проф. гімн. Й. Опацького» [55, S.14]. Зали для туристичного нічлігу та музею планується відбудувати з відповідним історич­ но автентичним оснащенням [7, aрк.1­4; 41, S.27­28]. Музейні експонати – в переважній більшості – власність ПТКТ. Бюро місцевої філії Товариства має надавати екскурсійні та туристично­інформаційні послуги [7, арк.1­4; 41, S.28]. Незважаючи на те, що на 1935 р. приміщення туристичного нічлігу та музею уже готові на первинному рівні (вони навіть фотофіксуються у звітних матеріалах [41, S.19, S. 21]) визначаються подальші перспективи Чортківського замку, особливо у напрямку роз­ будови та впорядкування вищезазначених еле­ ментів туристичної інфраструктури [7, арк.1­4; 41, S. 39] А впродовж другої половини 1930­х рр. у Чортківськкому замку відбудовано половину правого крила першого поверху, вибрано для використання 13 приміщень (з пристосуванням під бюро, нічліг, музей) [56, S. 9]. Активне ведення раціональних робіт з при­ стосування замку до туристичних умов, зокре­ ма його музеєфікація, доволі швидко джає свої позитивні результати. У 1934 р. серед тури­ стичних маршрутів окремо виділяється, як цікавий та перспективний, по яру р. Серет до Чортківського замку, серед путівників – по Чорткові та околицях (де значне інформаційне місце присвячено місцевому замковому ком­ плексу) [59, S. 227­228]. Паралельно з формуванням відбувається й популяризація музейних ПТКТ, зокрема й розташованих у замках Чортківському, Тере­ бовлянському, оборонних спорудах Підгірянсь­ кого монастиря [55, S. 29]. У подальшому пла­ нуються форми туристичної пропаганди й за посередництва музеїв ПТКТ [56, S. 14]. А окремі з них – музеї Чортківський, Теребов­ лянський, Заліщицький – були затверджені

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Міністерством релігійних визнань та народної освіти [56, S.14], отримавши, таким чином, офіційний статус. При чому два – яскраве та повноцінне відображення сутності «замкової музеєфікації». Слід зауважити, що подібна діяльність з «музеєфікації» пам’яток, формування окремих музеїв і тематичних музейних збірок, була ти­ повою для всіх регіональних краєзнавчих, пам’яткоохоронних і туристичних організацій «другої» Речі Посполитої. Так, наприклад, вона трактується як одна з домінуючих функцій Во­ линського товариства краєзнавства та опіки над пам’ятками старовини [58, S. 2] – також «зам­ кового», за історико­культурною сутністю, регіону. Замки були й об’єктами відвідувань про­ фесійних музеологів. Так, учасники 13 з’їзду делегатів Об’єднання музеїв Польщі 14 червня 1937 р. відвідали, під керівництвом А. Чоловсь­ кого, замок в Підгірцях. На виїзді з села огля­ нули місцевість, виділену кн. Романом Сан­ гушко під зведення будинку відпочинку для музеологів. Потім, відвідавши Олеський замок, повернулися до Львова [50, S. 15­16]. І це, як на видається, не було виключенням з правил; це – навпаки – було правилом на за­ гальнодержавному рівня. Ще один приклад: учасники дев’ятого з’їзду делегатів Об’єднання музеїв Польщі (Познань, 24­26 вересня 1933 р.), після завершення з’їзду (26 вересня), зро­ били екскурсію до Корніка, де відвідали замок й оглянули збережену тут збірку старовини. Наступним було відвідання палацу в Рогаліні з оглядом палацової галереї графів Рачинських [49, S. 17]. Таким чином, замки та замкові ко­ лекції були цікавими суспільно­притягальними, що сприяло їх гармонійному пристосуванню до нових умов якості туристичних об’єктів Також проблема охорони, збереження та раціонального використання замкових ком­ плексів Тернопілля, особливо тих, що знаходи­ лися в межах історичних міст, з другої полови­ ни 1930­х рр. була регламентована пропо­ зиціями окремого звернення Міністерства релігійних визнань й народної освіти «Про збе­ реження характеру старих міст і староміських дільниць» від 24 жовтня 1936 р. (а не лише по­ ложеннями пам’яткоохоронних нормативних документів 1928 р.). Останні визначали умови формування позитивного взаємозв’язку пам’ят­ ки й навколишнього традиційного урбаністич­ ного середовища [44, S. 25­26], органічно впи­

215

суючи наявний замковий комплекс у цілісний історико­містобудівний ареал, у просторовий культурний ландшафт. Якісна громадська діяльність по збережен­ ню та використанню замкових комплексів Тер­ нопілля сприяла покращенню відносин до подібних пам’яток апріорі. Так, в другій поло­ вині 1930­х рр., за ініціативи коменданта Кор­ пусу прикордонної охорони, проводилася кон­ сервація замкових руїн у с.Кудринці (адже місцеві мешканці самовільно використовували камінь з мурів та замкової гори для особистих потреб) [56, S. 9]. Використовуються уже діючі схеми, зокрема щодо організації в замкових приміщеннях ту­ ристичних нічлігів (кемпінгів). Один такий нічліг на вісім ліжок було створено, наприклад, в Олеському замку [56, S. 9­10]. А створений, ще за ініціативи місцевої філії ПТКТ, кемпінг у Кривченському замку функціонував ще в часи другої світової війни. Цікаво й пізнавально це представлено за інформацією 1943 р.: «Про захист для мандрівника подбали туристичні товариства, які влаштували в селі туристичний приют і примістили його в одній з двох башт, що з останками в’їздової брами є залишками руїн старого замку з XVII ст. Туристичний приют, збудований у башті, творить у двох поверхах шестибічні кімнати з вузькими, загратованими віконцями. Крутими східцями виходиться на поверх. Простора кімната віє старовиною і на­ гадує минуле. Під стінами залізні ліжка з сіткою, коцом і солом’яною подушечкою. Якось таємничо тут, моторошно, але й інтерес­ но для туриста і любителя старовини. Здається, і сни незвичайні навідують тутешніх нічліжан. Башта­готель – це перша атракція мандрівника» [17, с.22]. На замок у Підгірцях, як архітектурний ком­ плекс музейно та туристично­екскурсійно при­ вабливий, наприкінці 1939 р. звернули увагу й представники сфери культури радянської України. Пам’ятці було надано статус Держав­ ного історико­культурного заповідника [1, с.147]. Але, на жаль, тогочасні радянські (сталінські) музейно­експозиційні концепції навряд чи могли б органічно співіснувати з об’єктами подібної значимості. Ідеологічно – через призму відтворення «духу історії» та її мистецьких звершень – усе це було їм чуже. Залишилася тільки традиція – зокрема й тра­ диція «замкової музеєфікації».

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Таким чином зауважимо, що питання цілісної музеєфікації замків Тернопілля не є істиною, що лише розкривається перед нами. Досвід регіональної пам’яткоохоронної діяль­ ності 1920­1930­х рр. показав свою практичну

та раціональну ефективність. Залишається ли­ ше вдало скористуватися з набутків минулого, наситивши їх новими ідеями. Теоретичні про­ позиції та розробки вже є [вибірково: 15; 25]. Тепер справа за їх практичним втіленням.

Список використаних джерел: 1. Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні / В. Акуленко. – К., 1989. 2. Біляшівський М. Справи українського мистецтва / М. Біляшівський // Шлях. – 1918. – № 1. 3. Бойко О., Лонкевич Д. Замки Тернопільської області / О. Бойко, Д. Лонкевич // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». – Львів, 2000. – Ч. 11. 4. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 65. 5. ДАТО. – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр.

152. 6. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 3. 7. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 6. 8. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 7. 9. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 9. 10. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 679. 11. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 693. 12. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 4. – Спр. 1253. 13. Думка М. Татарські шляхи / М. Думка // Жовтень. – 1970. – № 12. 14. Заболотный В. Основные принципы приспособления памятников оборонного зодчества УССР для современных функцій / В. Заболотный /Автореферат диссертации на соискание учёной степени кандидата архитектуры. – К., 1989. 15. Жукова О. Музеєфікація замкових комплексів України як один з засобів їх збереження /О. Жукова //www.myslenedrevo.com.ua 16. Лесик О. Формування закладів відпочинку та туризму в історико­архітектурному середовищі України /О. Лесик / Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня доктора архітектури. – К., 1993. 17. Літопис Борщівщини. – Борщів, 1995. – Вип. 7. 18. Мацюк О. Замки і фортеці Тернопільщини від найдавніших часів до XVIII ст. / О. Мацюк // Тези доповідей і повідомлень 1­ої Тернопільської обласної наукової історико­краєзнавчої конференції. – Тернопіль, 1990. – Ч. 2. 19. Парацій В. Подільське туристично­краєзнавче товариство (1925­1939 рр.): аспекти краєзнавчої та пам’яткоохоронної діяльності / В. Парацій // Історичні пам’ятки Галичини. Матеріали третьої наукової краєзнавчої конференції. – Львів, 2005. 20. Прибєга Л. Кам’яне зодчество України. Охорона та реставрація / Л. Прибєга. – К., 1993. 21. Прибєга Л. До питання морфологічного аналізу пам’ятки архітектури / Л. Прибєга // Праці Центру Пам’яткознавства. – К., 2001. – Вип. 3.

22. Руденко с.Музейна пам’ятка: соціокультурна сутність та місце в системі історико­культурних цінностей /С. Руденко /Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата культурології. – К., 2011. 23. Руденко С. Музейна пам’ятка: соціокультурна сутність та місце в системі історико­культурних цінностей / С. Руденко. – К., 2012. 24. Российская музейная энциклопедия // http://www.museum.ru/rme/mb_musf.asp. 25. Рутинський М. Замковий туризм в Україні / М. Рутинський. – К., 2007. 26. Рутинський М., Стецюк О. Музеєзнавство. Навчальний посібник / М. Рутинський, О. Стецюк. – К., 2008. 27. Сапанжа О. Культурологическое измерение музея: морфология музейности / О. Сапанжа // Вопросы музеологии. – 2011. – Вып. 2. 28. Словарь актуальных музейных терминов. – М., 2009. 29. Центральний державний історичний архів у м. Києві. – Ф. 442. – Оп. 1. – Спр. 2040. 30. Центральний державний історичний архів у м. Львові (ЦДІАЛ). – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 1. 31. ЦДІАЛ. – Ф. 364. – Оп. 1. – Спр. 137. 32. Шевченко В., Ломачинська І. Музеєзнавство / В. Шевченко, І. Ломачинська. – К., 2007. 33. Шулепова Э. Музеефикация памятников как механизм использования культурного наследия в регионе / Э. Шулепова / Автореферат диссертации на соискание учёной степени доктора культурологических наук. – М., 1998. 34. Blicharski Cz. Miscellanea Tarnopolska / Cz. Blicharski. – Biskupince, 1995. – T. 2. 35. Czekanowski J. W sprawach organiyacji muzeow/J. Czekanowski // Wiadomoscie archeologiczne. – Warszawa, 1920. 36. Czolowski А. Dawne zamki i twierdzie na Rusi Galickiej / А.Czolowski // Teka konserwatorska. – Lwow, 1892. 37. Czolowski А., Janusz B. Przeszlosć i zabytki wojewodstwa Tarnopołskiego / А. Czolowski, B. Janusz. – Tarnopoł, 1926. 38.

Czolowski А. Urządzenie palacu Wilanowskiego za Jana III / А. Czolowski. – Lwow, 1937. 39.

Fischer W. Zamek w Skalacie / W. Fischer // Ziemia. – Warszawa, 1929. – T. 14. 40. Hornung Zb. Opieka nad zabytkami sztuki i kultury na obszarze Malopolski Wschodniej w latach 1931­1934 / Zb. Hornung // Przeglad krajoznawczy. – Lwow, 1937. – Padziernik. – Nr. 2. 41. Kunzek T. Dziesięciolecie

216

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

istnienie i dzialalnosci podolskiego towarzystwa turystyczno­krajoznawczego 1925­1935 / T. Kunzek. – Tarnopol, 1935. 42. Kunzek T. Ziemia podolska. Opis krajoznawczo­turystyczny wojewodztwa Tarnopołskiego / T. Kunzek. – Tarnopol, 1935. 43. Kunzek T. Przewodnik po wojewodztwie Tarnopolskiem / T. Kunzek. – Tarnopol, 1936. 44. Kurier konserwatorski. – 2008. – Nr. 1. 45. Maly rocznik statystyczny. 1938. – Warszawa, 1938. 46. Mruškovič S., Darulova J., Kollar S. Muzejnictwo, muzeologia a kulturne dedictvo / S. Mruškovič, J. Darulova, S. Kollar. – Banská Bystrica, 2005. 47.

Opacki J. Przewodnik po powiecie Skalackim / J. Opacki. – Skalat, 1938. 48. Opieka nad zabytkami i ich konserwacja. – Warszawa, 1920. 49. Pamiętnik muzealny. – Krakow, 1934. – Zesz. 3. 50.

Pamiętnik muzealny. – Krakow, 1938. – Zesz. 7. 51. Polskie towarzystwo krajoznawcze. Rok 1928. – Warszawa, 1928. 52. Połskie tradycje wojskowe. – Warszawa, 1990. – T. 1. 53. Przeglad krajoznawcy.

– Lwow, 1938. – Nr. 1­3. 54. Sprawozdanie wydzialu Podołskiego Towarystwa Turystyczno­ krajoznawczego z dzialalnosci za czas od dnia 1 maja 1930 do dnia 30 kwietnia 1931 roku. – Tarnopoł, 1931. 55. Sprawozdanie wydzialu Podolskiego towarzystwa tutystyczno­krajoznawczego w Tarnopolu z dzialalnosci za czas od dnia 1 maja 1931 r. do 31 marca 1934 r. – Tarnopol, 1934. 56. Sprawozdanie wydzialu centralnego Podolskiego towarzystwa tutystyczno­krajoznawczego w Tarnopolu z dzialalnosci za czas od dnia 1 padziernika 1937 r. do 30 kwietnia 1939 r. – Tarnopol, 1939. 57. Statut Podolskiego towarzystwa turystyczno­krajoznawczego. – Tarnopol, 1930. 58. Statut Wolynskiego towarzystwa krajoznawczego i opieki nad zabytkami przeszlosci. – Luck, 1927. 59. Szkolne schroniska wycieczkowe. Informator VIII (Rok 1934). – Warszawa, 1934. 60. Tomkowicz S. Reforma konserwatorska w Galicji / S. Tomkowicz / Odbitka z «Przeglądu powszechnego». – Krakow, 1886. 61.

Tomkowicz S. Znaczienie zabytkow sztuki/S. Tomkowicz. – Krakow, 1928. 62. Ziemia. – Warszawa, 1930. – Nr. 11­12. 63. Wiszniewski S. Przewodnik po Brzezanach i okolicy / S. Wiszniewski. – Brzezany, 1937. 64. Wojewodztwo Tarnopołskie. – Tarnopoł, 1931.

Summary. The article analyzed the nature and direction museumification immovable historical and cultural heritage on the example of the castle complex.The author proposes to use the experience of the museum device in castles of Ternopil of the basis of modern promising developments, who decided at the regional space in 1920­1930's. The choice of the actual material on the above named problem and its interpretation ­ the main task of the author's publications.

* * *

БЕРЕЖАН СЬКИ Й ЗАМ КО ВИ Й

КО М П Л ЕКС

ЕВО Л Ю ЦІ Я П АМ ’Я ТКИ Н А ФО Н І

Володимир Парацій м. Бережани СЕР. – ДР. П О Л . ХХ СТ.:

П РО ФАН АЦІ Й ТА П О ЗИ ТИ ВН И Х

АКЦЕН ТІ В

У статті проаналізовано еволюцію Бережанського замку – як пам’ятки архітектури – упродовж сер.­др. пол. ХХ ст. Проблему пізнано і через призму позитивних відносин до об’єктів подібної значимості (у формі закликів, звернень, рішень та дій), а також і з висвітленням фактів байдужості чи й відкритого нищення таких комплексних (оборонних, житлових, естетичних) архітектурних творінь. Особливо відзначено роль Героя України Бориса Возницького в охороні та раціональному використанні замкових комплексів, зокрема його практична діяльність по збереженню мистецької спадщини Бережанського замку. Після другої світової війни позитивна тра­ диція місцевої (східногалицької) пам’яткоохо­ ронної справи й туристики, зокрема через пов­ ноцінне використання (пізнавальне та інфра­ структурне) замкових комплексів регіону, була втрачена. Пам’ятки оборонного зодчества май­

217

же не використовуються, або використовуються невідповідним чином. Катастрофічна ситуація складалася й навко­ ло умов збереження Бережанського замкового комплексу. Держава тривалий час взагалі не звертає на цей універсальний архітектурно­ми­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

стецький та історико­фортифікаційний шедевр увагу. Він позбавлений будь­яких форм пам’ят­ коохоронного впливу; мало того – усвідомлено формується принцип нерозуміння його істо­ ричної та мистецької цінності. Здійснюється й продумана руйнація пам’ятки. Уже з 1939 р., з приходом радянських військ, фіксуються на по­ бутовому рівні факти осквернення замку: сол­ дати стріляють по стінах, вівтарі, нищать над­ гробки [20, s. 94]. Взагалі, у нових ідеологічних умовах склад­ но було очікувати інших дій. Адже в авангарді окупації йшла військова машина, позбавлена знань про минуле та пієтету до його слідів. На західноукраїнських землях пощастило лише деяким замковим комплексам, які ще у перед­ воєнні роки активно пристосовувалися для по­ треб музейництва. На них і звертали увагу представники сфери культури радянської України. Так, з 1939 р. статус Державного істо­ рико­культурного заповідника було надано зам­ ковому комплексу в с. Підгірці [1, с. 147]. Але, загалом, ситуацію це не змінювало. Пам’ятки архітектури – як найбільш відкрита для руй­ націй категорія – були поза зоною захисту та раціонального пристосування. Зокрема й своєрідні історико­мистецькі візитівки східно­ галицьких земель – замкові комплекси. З початку радянсько­німецької війни їх ни­ щення лише посилюється. Першого липня 1941 р. мури Бережанського замку були сильно пош­ коджені вибухом замкової порохівні, який здійснено відступаючими радянськими части­ нами. Правда, у 1943 р., за ініціативи Комітету прихильників історичних пам’яток та місцево­ го ксьондза Адама Ланцуцького, покрито зам­ ковий костьол бляшаним дахом. Роботу вико­ нав майстер з Тернополя [20, s. 94­95]. Але це був єдиний (а враховуючи ситуацію, можливо – унікальний в своєму роді) випадок позитивних дій по відношенню до конкретної пам’ятки. Уже в 1946 р. відоме дальше нищення замку за свідомої діяльності спецзагонів НКВС; зокре­ ма, нищилися підземелля та підвальні приміщення [20, s. 95]. При цьому, слід зауважити, що пам’яткоохо­ ронна проблема не випадала з­під урядового контролю. Уже протягом 1944­1945 pp. було прийнято низку правових актів по виявленню, науковому опису й постановці пам’яток на дер­ жавний облік. За цей час було обстежено й по­ ставлено на облік понад дві тисячі пам’яток архітектури, на 310 – були складені акти та ко­

218

шториси для проведення ремонтно­відновлю­ вальних робіт, розроблені проекти відбудови та реставрації 93 пам’яток [5, с. 133]. Але чомусь, на справді цінних об’єктах, зокрема – замкових комплексах, це не проявилося. По іншому сприймалися збережені мисте­ цькі артефакти з Бережанського замку в після­ воєнній Польщі; яка у багатьох аспектами пам’яткоохоронної діяльності ще використову­ вала досвід з часів «другої Речі Посполитої». Зокрема, це стосується збереження та рестав­ рації саркофагів Сенявських, які, з причин руй­ нації замку в часи першої світової війни були переміщені, за ініціативи власника Я. Потоць­ кого, до краківського Вавеля. Тут вони перебу­ вають до часів німецької окупації, коли пам’ят­ ки переховували «у якомусь магазині в пе­ редмісті Кракова». Адже нацисти планували перетопити саркофаги на метал. У 1946 р. чо­ тири саркофаги, що символізували собою «пое­ тизм і мистецькість», в пошкодженому вигляді повернуто до Вавеля. [21, s. 140]. У листопаді 1947 р. розпочалася робота по їх реставрації, яку проводив «консерватор технічний» при Державній мистецькій збірці на Вавелю Констянтин Ренковський. При відтво­ ренні пам’ятки підтримується принцип повної автентичності; збережено навіть старі про­ порції металу: 60% цинку та 40% – олова [21, s.

145]. І дуже показовою є наступна думка (свого роду підсумок щодо очікуваного): «Є велика надія, що саркофаги Сенявських , після повер­ нення їм давньої поліхромії, знову стануть визначним свідченням давньої мистецької культури, характерної для часів першої поло­ вини XVII ст. в Польщі» [21, s. 147]. Погляд цивілізований, незалежний від ідеологічних устремлінь. А вчинені у 1946 р. свідомі варварські дії безпосередньо щодо пам’ятки були результа­ том не лише тогочасного пануючого світогляду, але й неналежної освіти представників нової влади на місцях (зокрема у сфері культури та дотичних напрямків), їх ідеологічна закомплек­ сованість, відсутність спеціальних знань, інко­ ли – й звичайної професійної логіки. Хоч нор­ мативного, методичного чи інструктивного ма­ теріалу не бракувало уже в 1940­1950­х рр. [13, с. 20­26]. Так, на поч. 1950­х pp. до державних реєстрів було внесено 47 тис. пам’яток історії, археології, мистецтва. Але 90% з них були пов’язані виключно з подіями Другої світової

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

війни. А, при збільшенні питомої ваги воєнних та історико­революційних об’єктів, помітним було значне скорочення пам’яток дорадянської історії України. Загалом «система охорони пам’яток історії та культури зазнає ідео­ логічного тиску з боку офіційної влади, що не могло не позначитися на концептуальних підходах до визначення критеріїв їх поцінуван­ ня, виявлення й обліку» [5, с. 133] А облік пам’яток архітектури в Україні було розпочато виданням у 1956 р. «Пам’ятни­ ки архітектури УРСР, що перебувають під дер­ жавною охороною: список» (111 с.). Каталог вийшов під грифом «Для службового користу­ вання», тому залишався маловідомим і малодо­ ступним для широкого загалу. Поданий у ньому список затверджено Постановою Ради Міністрів УРСР від 28 березня 1956 р. № 320; тут дано перелік пам’яток архітектури з датами побудови – всього 1513 об’єктів **. Але, при всіх позитивних проявах ви­ щеозначеного каталогу (перелік пам’яток був доволі якісний), на місцях робота по фіксації та описі архітектурних об’єктів часто проводила­ ся дилетантськи, формально. Непрофесійно складалися й історичні описи, хронологічні ототожнення були узагальненими та, інколи, й безпідставними. Для прикладу, звернемо увагу на довідку про історичні та археологічні пам’ятники об­ ласті в розрізі районів, складене у 1956 р. працівниками Тернопільського обласного управління культури. Подаємо витяги (з дотри­ манням оригінальної стилістики). «Тер­ нопіль… Замок. Спалений турками в 1675 р., згодом відновлений. В підвалах замку було ув’язнено полковника Богуна... Старий Збараж. Замок побудований на місці городища 1774 р. (?). Знищений татарами (?)... Теребовля. Замок ХІ (?!) ст… Бучач. Руїни замку від ХІІ (?!) ст… Кременець. Замок Бони. В 1649 р. цей замок здобув Кривоніс і жив у ньому 6 тижнів…». За таким узагальненим й мало що уявлюваним принципом подано довідку про пам’ятки Бере­ жанського району (зокрема й про замок, не виділяючи його ні історичної, ні мистецької, ні емоційної значимості) [7, арк.1­3]. Де тоді го­ ворити про продуману щодо нього пам’ят­ коохоронну концепцію. До того ж, в подальшому цей реєстр коригу­ вався в бік виключення пам’яток. Так, 14 черв­ ня 1961 р. Рада Міністрів УРСР прийняла По­ станову «Про виключення із списків пам’яток

219

архітектури Української РСР об’єктів, що не мають визначної цінності», за якою знімалося з охорони 363 пам’ятки. У наступному році ви­ ключено ще 137 цінних пам’ятки, зокрема за­ мок у с. Білий Камінь на Львівщині [1, с. 186; 12, с. 318]. Загалом, у 1961­1963 pp. було знято з держав­ ного обліку понад 749 витворів старовини й ми­ стецтва, переважно культових споруд. Не­ вирішення питань стосовно відомчої підпорядко­ ваності пам’яток, ліквідація в 1954­1957 pp. інспекцій з охорони пам'яток, що діяли при Міністерстві культури та Держбуді УРСР, залиш­ ковий принцип фінансування культурної сфери позначилися на загальному стані історико­куль­ турної спадщини, кількості пам’яток, що знахо­ дилися на державному обліку [5, с. 133].

24 серпня 1963 р., Постановою (за №970) Ради Міністрів УРСР «Про впорядкування справи обліку та охорони пам’яток на території Української РСР», затверджено новий «Список пам’ятників архітектури УРСР, які перебувають під охороною держав». Він налічував лише 864 об’єкти (пам’ятки республіканського значення), що було новим кроком у довільному зменшенні кількості охоронюваних об’єктів. [1, с. 186; 12, с. 224, 318]. Цей список, а також доповнюючий перелік, затверджений Постановою Ради Міністрів УРСР від 6 вересня 1979 р. № 442, фактично до сьогодення став основою для Реєстру пам’яток архітектури: охоронний но­ мер, офіційний пам’яткоохоронний статус. До вищезгаданих списків (державного реєстру) в тогочасному Бережанському районі (разом із нинішнім Підгаєцьким) було внесено 14 об’єктів архітектури, які отримали статус пам’яток республіканського (нині – національ­ ного) значення. Серед них – і Бережанський замковий комплекс. Та до багатьох оборонних споруд, які потра­ пили в цей список (зокрема й до Бережанського замку), Постанови залишилася формальним нормативним актом. Пам’ятки заносилися до Держаного Реєстру, їм присвоювався пам’ят­ коохоронний номер – а практична діяльність по консервації, реставрації та належному присто­ суванню об’єкта не здійснювалася. Окрім фор­ мального відношення до спадщини, тут була, вважаємо, ще й причина нормативно­методич­ ного характеру. Адже усі пам’ятки, занесені до Державного реєстру, згідно з існуючим «Поло­ женням про охорону пам’ятників культури», класифікувалися по трьох категоріях:

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

а) пам’ятники архітектури, які не можна використовувати для практичних цілей старо­ винні мури, тріумфальні арки, монументи, фонтани, надгробні пам’ятники); б) пам’ятники, які можна використовувати, але виключно під наукові та музейно­показові установи; в) пам’ятники архітектури, які можна ви­ користовувати для культурних або госпо­ дарських цілей і передавати в орендне вико­ ристання установам та організаціям. Усі пам’ятки в межах сучасного Бережансь­ кого та Підгаєцького районів Тернопільщини були віднесені до категорії «в» (навіть, що особливо дивно, дерев’яні церкви). Тому зам­ ковий комплекс тривалий час використовувався утилітарно (склади, «льодівні»), каміння із зруйнованих приміщень вивозилося. Ситуація, загалом, типова. Адже, у 1970­х рр. лише 520 пам’яток архітектури із 1346, що перебували під охороною, отримали належне пристосуван­ ня [1, с. 197] (в пропонованих межах категорії «б»). А Бережанський замок, як і більшість місце­ вих історико­архітектурних об’єктів, поступово перетворюються на візуальний прояв людсько­ го варварства та суспільної стагнації. Це, прав­ да, не було кому демонструвати. Адже психо­ логія суспільства завжди співвідносна з рівнем реальних політико­ідеологічних засад. А ра­ дянські ідеологічні умови не визнавали пам’ят­ ки, наподобі Бережанського замкового ком­ плексу, як такі, що потрібно реально охороня­ ти, постійно зберігати та раціонально осми­ слювати принципи використання. Створювала безвихідна ситуація, яку була спроможна виправити тільки самовіддана і навіть нестандартна діяльність по­справжньому доско­ налої особистості; особистості­знавця і особи­ стості, яка здатна настільки захопитися реальним мистецьким творінням, щоб самовіддано охоро­ няти його, виводячи збережені естетичні витвори з екстремальних умов їх перебування. Такі особи­ стості є самодостатніми й об’єднують навколо себе завжди незначну кількість справжніх одно­ думців. Але власне такі люди творять діяння, які залишаються серед наступників­однодумців своєрідним орієнтиром практичних звершень. Саме такою особистістю є багатолітній директор Львівської галереї мистецтв (колишньої картин­ ної галереї) Борис Возницький. Адже недаремно його називали «ангелом­хранителем» українсь­ ких музеїв і замків [2].

220

Ініційоване ним збирання знищуваних фраг­ ментів мистецьких творінь, які зберігалися в західноукраїнських замках, було розпочато ще в пп. 1960­х рр. У той час Б. Возницький вже був директором Львівської картинної галереї (Львівської національної галереї мистецтв) і зумів акумулювати фінансові та людські про­ фесійні можливості для здійснення роботи по врятуванню мистецьких надбань. Початковим етапом її проведення було вда­ ле перевезення чотирьох великих батальних полотен з Жовквівського замку, авторство яких приписують пензлю визнаного італійського мистця XVII ст. Альтамонте. Та особлива ува­ гу зверталася на збереження і демонтування мистецьких надгробків. Для визначення їх місця локалізації були використані досліджен­ ня польського дослідника ренесансного ми­ стецтва Мечислава Гембаровича, який зумів комплексно вивчити мистецько­стилістичний фон Східної Галичини. Наприкінці 1960­х рр. було здійснено дві експедиції до Бережан. Головним об’єктом пам’яткоохоронного регулювання визначено місцевий замковий комплекс. Надгробки східної каплиці замкового костьолу на той час вже знаходилися в поганому стані, було втра­ чено багато якісних оздоблювальних елементів. У кращому стані знаходилися пам’ятки західної каплиці. Центральний надгробок Ада­ ма­Гієроніма зберігав свою насиченість різно­ манітними скульптурними елементами оздоб­ лення: леви внизу, а зверху, над уявним сарко­ фагом, декоративні картуші. Збережено було й оздоблення верхнього рівня потрійного над­ гробку його синів. Елементи цих комплексних скульптурних пам’яток, які втратили свій зв’язок із головним вмонтованим рельєфом, бу­ ло зібрано і перевезено у Львів. Також для переміщення з Бережан вибира­ лися найзначиміші форми надгробних ком­ плексів – скульптурні зображення (в яких найбільше проявлялася мистецька цінність і стилістичність епох)*. Вони переміщувалися до фондів Львівської галереї мистецтв, а скульптура Анни Сенявської експонується в Олеському замку [16, с. 101­102, 106]. Поїздки до Бережан, як і в інші історичні населені місця, були планованими, з чітко визначеними завданнями по пошуку експонатів для їх переміщення. У цей перелік, окрім кар­ тин і фрагментарних частин надгробків, входи­ ли й елементи декоративної ліпнини інтер’єрів,

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

іконографічного стінопису. У роботі експедиції брали участь професійні дослідники­мистецт­ вознавці, яких Б. Возницький змів об’єднати ідеєю збереження знищуваних мистецьких цінностей. Серед них слід згадати Володимира Овсійчука, Володимира Любченка, Володими­ ра Вуйцика, Юрія Матюхіна, Івана Бучка*. Для людей, які цікавляться мистецькою спадщиною України, ці імена далеко не пустий звук. Власне, пам’яткоохоронні ініціативи Б. Воз­ ницького зародилася не на пустому місці. При часто формальному підході до справи на рівні урядових адміністративно­територіальних структур, з’являлися справжні особистості, пропозиції та звернення яких все ж створювали реальний підтекст в справі охорони історико­ культурної спадщини, зокрема через форми їх культурно­освітнього, музейницького, тури­ стично­екскурсійного, чи комплексного зага­ лом, пристосування. Так, український архітектор Є. Горбенко ще в середині 1950­х рр. серед об’єктів найбільш перспективних в Україні для реставрації (і, зро­ зуміло подальшого використання) називав зам­ кові комплекси та культові споруди визначної мистецької цінності [4, с. 42]. У 1966 р. Михайло Брайчевський звернув увагу, що «господарське використання пам’яток вирішується якось випадково» і не­ раціонально (їх обладнують під об’єкти, які «зовсім не відповідають ані характеру бу­ динків, ані завданням охорони пам’яток куль­ тури»); «приміщення десятки років не ремон­ тують, а якщо й роблять ремонт, то, як правило, спотворюється художній образ споруди» [18, с. 149]. Тому він подав особисті пропозиції що­ до використання пам’яток архітектури, хоч з обумовленням, що в цих питаннях «не може бути універсальних рецептів» [18, с. 150]. Се­ ред них виділимо: ­ використання об’єктів архітектури за їх прямим функціональним призначенням, які ще себе не вичерпали; ­ використання будівель як приміщень для музейних експозицій; ­ використання архітектурних пам’яток як приміщення культурно­просвітницьких за­ кладів (клубів, лекторіїв); ­ використання їх як об’єктів туризму (з ак­ центом на «препогано поставлену рекламу») [18, с. 150­152]. Можливо, пам’яткоохоронні поїздки Б. Воз­ ницького (на фоні інших пам’яткоохоронних

221

звернень) стимулювали деяку зміну у відно­ шенні до місцевого замку. Починають планува­ тися роботи по розчистці його приміщень, здійсненні первинних консерваційних заходів. Але, лише з 1980­х рр. розробляються перші раціональні проекти реставрації та сучасного використання пам’ятки. Зокрема, вже у 1980 р., на замовлення Бере­ жанського райвиконкому, співробітниками ін­ ституту «Укрзахідпроектреставрація» було роз­ роблено проектні пропозиції пристосування замку під культурно­освітній центр [6, с. 32]. І для цього уже була розроблена методична ос­ нова. Знаний український архітектор В. Заболот­ ний, який один з перших (у 1970­1980­х рр.) професійно підійшов до проблем сучасного функціонального використання пам’яток фор­ тифікаційного мистецтва, класифікував їх за трьома критеріями: ­ архітектурна цінність споруди; ­ її історична цінність; ­ сучасна суспільна цінність пам’ятки [11, с.

11­12]. Проект реставрації та використання пам’ят­ ки, на його думку, проходить стадії досліджен­ ня, власне реставраційну та адаптаційну [11, с.

14]. А напрямки використання об’єктів автор класифікує в три раціональні групи: музейну, культурно­освітню та суспільну [10, с. 16­17]. У такому випадку сучасне використання пам’яток дозволить виділити їх історичне, архітектурне, художнє значення, так як перед і під час використання споруда переживає дослідницькі, реставраційні та інші види пам’яткоохоронних робіт [11, с. 17­18]. Музейницька та туристична спеціалізація пам’яток оборонного зодчества підтримувалася архітекторами О. Заваровою та згаданим В. Забо­ лотним ще в пп. 1980­х років [9, с. 28­29]. Тому що, як зауважував останній, «не отримавши но­ вих функцій, не здобувши справжнього господаря і не включившись в активне громадське життя, вони приречені на моральний і фізичний зане­ пад» [10, с. 38]. І знову, в контексті висловленої думки, пропонує власне розуміння форм їх пер­ спективного використання – для музейницької, культурно­освітньої, туристичної (в широкому, зокрема інфраструктурному розумінні цього сло­ ва) діяльності [10, с. 38­39]. У 1972­1974 рр. на загальносоюзному рівні з’являються перші постанови про використання музеїв, пам’яток історії та культури в екс­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

курсійній роботі [15, с. 43­45]. Свій стимул мав прийнятий у 1979 р. Закон Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури». Почали передбачатися проекти щодо раціонального пристосування пам’яток до умов сьогодення, особливо об’єктів архітек­ тури. Зрозуміло, формальність дій залишилася, облік і реєстрація пам’яток часто здійснювала­ ся без їх належного вивчення (тому, з помилко­ вими твердженнями). Але це вже був відхід від стагнації та примітивного невизнання об’єктів історико­культурної спадщини. Зокрема, питання про архітектурну своєрідність історичних міст, і, як результат, його збереження, раптом стало дискусійним й перспективним на XXVII з’їзді КПРС; це ство­ рило підстави для нового поштовху методич­ них визначень, теоретичних пам’яткоохорон­ них звернень, а також прикладів практичної діяльності [19, с. 1­16]. У середині 1980­х рр. визначено основні ознаки пам’яток історії та культури у сучасно­ му середовищі [3, с. 22]. Зокрема: «Було оста­ точно визнане головне достоїнство пам’яток – їх автентичність, тобто факт фізичного існуван­ ня як основного доказу реальності історичної дії, яка відбувалася в минулому. Перш за все, пам’ятки були представлені як одна з форм соціогенезу, що істотно впливає на мораль, соціальний стан та економіку суспільства» [8]. У 1983 – 1986 рр. був опублікований леген­ дарний нині чотиритомний довідник «Памят­ ники градостроительства и архитектуры УССР: иллюстрированный справочник­каталог». Кож­ на стаття його містить історичні дані про спо­ руду, її архітектурну характеристику, креслення плану та фотографію зовнішнього вигляду. Ду­ же багато з цього матеріалу введено в обіг вперше. Довідник містить дані тільки про ті споруди, які існували на той час і віднесені до категорії пам’яток архітектури. Цей довідник є найвищим досягненням української науки в га­ лузі обліку пам’яток; він є незамінимим і за­ раз**. Законом про охорону пам’яток було перед­ бачено амбіційний науково­видавничий проект – багатотомний «Звід пам’яток історії і культу­ ри СРСР». На кожну область було заплановано випуск окремого тому. В Україні політична спрямованість цього проекту повністю визна­ чалась його назвою: «Звід пам’яток історії і культури СРСР по Українській РСР». Це озна­ чало, що ніякої української історії, пам’яток і

222

культури нема й не треба – є тільки пам’ятки СРСР, які за чисто територіальним принципом віднесено до сфери відання УРСР. Цей грандіозний пізньобрежневський проект було повністю виконано тільки в Білорусії; в Україні велася підготовча робота, випускались мето­ дичні матеріали, формувались редколегії. Практичним результатом виконання цього про­ екту став, виданий у 1987 р., каталог «Памят­ ники истории и культуры Украинской ССР: ка­ талог­справочник». Для пам’яток архітектури тут подано тільки адресу, назву й дату**. Ко­ ротко (на рівні офіційної назви, адреси й хро­ нологічного ототожнення) в каталозі представ­ лено й Бережанський замковий комплекс [17, с.

477]. А ідея «Зводу пам’яток…» відродилася та реалізовується уже в незалежній Україні. Прав­ да, як і все позитивне – повільно. Позитивні пам’яткоохоронні тенденції по­ чинають отримувати відповідний резонанс й щодо Бережанського замку. Так, 1988 р. в місцевій пресі декларується думка про не­ обхідність «повернути життя історичній спо­ руді» (Бережанському замку), «поставити її на службу людям». Ідея відродження трактується як відповідна духові часу й співзвучна з рішен­ нями лютневого (1988 р.) Пленуму ЦК КПРС. Територію замку навіть було розподілено між організаціями, які повинні підготовляти виділену частку до майбутніх робіт [14, с. 4]. А в 1989 р. на базі Львівського виробничого об’єднання «Конвейєр» створено акціонерне товариство, на замовлення якого опрацьовано проектні пропозиції пристосування Бережансь­ кого замку під готельно­рекреаційний ком­ плекс. Передбачалося використання частини палацових корпусів для готельних (зокрема з підвищеною комфортністю) номерів, а також пристосовування їх та інших окремих приміщень для конференц­залу, музейних екс­ позицій та фондів, бібліотечних потреб [6, с.

32]. Замковий комплекс, за вищеозначеним проектом, мав бути реставрований як готельно­ рекреаційний заклад з планіграфічним відтво­ ренням, згідно плану 1755 року. А замковий ко­ стьол повинен був отримати свою первинну – духовну – функцію [20, s. 95]. Але наступна «фінансова реформа» зруйну­ вала ці вдалі починання і Бережанський замко­ вий комплекс впродовж 1990­х було покинуто майже напризволяще. Хоч публікації про його відродження продовжували з’являтися з помітною періодичністю.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Ситуація на краще змінилася лише з 2004 року. Сьогодні Бережанський замковий ком­ плекс – пам’ятка архітектури та містобудуван­ ня національного значення – один з найваж­ ливіших шедеврів Державного істори­ ко­архітектурного заповідника та безумовна історико­архітектурна візитка нашого міста. Він отримує нове життя, нові перспективні проекти. Шкода лише, що його збереження – це результат діяльності нечисленної когорти ентузіастів, а не цілеспрямована діяльність чи розуміння широкого суспільного загалу. Тому подальші перспективи замку – це уже зовсім інша історія; історія – особливості, досягнен­ ня та помилки якої розкриватимуть після нас. Також слід зазначити, що співпраця співробітників Заповідника із Борисом Возниць­ ким продовжувалася й надалі. Так, за ініціативи й за погодженням директора галереї мистецтв до Бережан повернуто зразки декоративного оздоб­ лення приміщень й каплиць Бережанського зам­ ку, збережені фрагменти алегоричних скульптур з надгробку Адама­Гієроніма Сенявського. Сьо­ годні вони експонуються в окремих експо­

зиційних залах замкового комплексу. Борис Возницький був нашим гостем 17 ли­ стопада 2011 р. на відзначенні 10­ї річниці від часу створення ДІАЗ у м. Бережани. Планува­ лися перспективи подальшої співпраці. Але – людина планує, а доля визначає.

23 травня 2012 р., переживши власне 86­ ліття, Борис Возницький трагічно загинув. За­ гинув так, як і жив: у постійному русі, в пошу­ ках, досягненнях. В українському музейництві та пам’яткоохоронній справі зійшла з життя особистість епохальна. Що буде після неї – це питання, на яке не відповісти. Але, надіємося, що зерна, посіяні Б. Возницьким, проростуть у нових особистостях, у нових епохальних звер­ шеннях. А в Бережанах ця пам’ять матиме свої кон­ кретно­визначені прояви, про які співробітники Заповідника постійно згадують (і завжди зга­ дуватимуть), зустрічаючи відвідувачів у місце­ вому замковому комплексі – про те, як була збережена частка його мистецького оформлен­ ня (особливо, каплиць замкового костьолу) і хто до цього причетний.

* Інформація отримана безпосередньо від Б. Возницького у 2007 році. ** За інтернет­публікаціями М. Жарких.

Список використаних джерел: 1. Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні / В. Акуленко. – К., 1991. 2. Борковський А. Борис Возницький – майстер часу [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://www.ukrainiansorld.org.ua/ 3. Боярский В. Теоретические основы памятниковедения/ В. Боярский // Памятниковедение. Теория, методология, практика: Сб. науч. тр. – М., 1986. 4. Горбенко Є. Реставрація пам’ятників архітектури в Україні / Є. Горбенко // Вісник Академії архітектури УРСР. – К., 1951. – №2. 5. Горбик В., Денисенко Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні / В. Горбик, Г. Денисенко // Український історичний журнал. – 2004. – № 2. 6. Горницька Л. Замок в Бережанах. Проектні пропозиції реставрації та пристосування/Л. Горницька//Фортифікація України. Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні. Матеріали. – Кам’янець­ Подільський, 1993. 7. Державний архів Тернопільської області. – Ф. р­1788. – Оп.2. – Спр.98. 8. Жукова О. Пам’ятки історії та культури України як специфічний вид культурної цінності / О. Жукова // Культура України. – 2011. – Вип. 33. 9. Заварова Е., Заболотный В. Использование памятников оборонного зодчества / Е. Заварова, В. Заболотный // Строительство и архитектура. – 1983. – № 1. 10. Заболотний В. Фортеці. Замки. Башти. Проблеми охорони та використання старовинних оборонних споруд / В. Заболотний // Пам’ятники України. – 1986. – №4. 11. Заболотный В. Основные принципы приспособления памятников оборонного зодчества УССР для современных функций / В. Заболотный / Автореферат диссертации на соискание учёной степени кандидата архитектуры. – К., 1989. 12. Заремба С. Українське пам’яткознавство: історія, теорія, сучасність / С. Заремба. – К., 1995. 13. Кудерська Н. Становлення та розвиток законодавства про охорону культурної спадщини в Україні / Н. Кудерська // Університетські наукові записки. – 2011. – №3. 14. Нове життя. – 1988. – 21 квітня. 15. Нормативные акты по туристско­экскурсионной работе. – М., 1988. – Т. 2. 16. Овсійчук В. Українське мистецтво др. пол. XVI – XVIІ ст. / В. Овсійчук. – К., 1985. 17. Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог­справочник. – К., 1987. 18. Пам’ятки України. – 1993. – №1­6. 19. Реконструкція

223

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

історичних міст України на сучасному етапі. Методичні рекомендації підготував В. Вечерський.

– К., 1988. 20. Koscioly i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewodstwa ruskiego/Materialy do dziejow sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. – Krakow, 2007. – T.15.

21. T. Mankowski. Sarkofagi Sieniawskich w zbiorach Wawelskich/T. Mankowski//Ochrona zabytkow.

– 1948. – T.1. – Nr. 3­4.

Summary. The evolution of Berezhany Castle is analysed in the article – as architectural monuments – during the middle­end twentieth century. The problem of knowledge and in the light of the positive relationships to objects of similar importance (in the form of appeals, appeals decisions and actions), as well as highlighting facts indifference whether the public destruction of such complex (defensive, residential, aesthetic) architectural works. Especially noted the role of Hero of Ukraine Borys Voznytsky in the protection and rational use of interlocking systems, including its practical activity on preservation of artistic heritage Berezhany Castle.

* * *

Віктор Мороз м. Хмельницький Володимир Мороз м. Дніпро

П АЛ АЦ В С. І ВАШ КІ ВЦЯ Х: ВІ Д РО ЗКВІ ТУ ДО РУЙ Н АЦІ Ї

В статті досліджено віхи історії села Івашківці від його першої згадки до кінця ХІХ ст., відомості про палац і його руйнацію. На вододілі двох безіменних річечок, що впа­ дають у мальовничий ставок, розкинулось село Івашківці Копистинської сільської Ради Хмельни­ цького району. До 1994 р. Івашківці були бригад­ ним селом колись відомого спецгоспу по відгодівлі великої рогатої худоби «Поділля». На його фермах утримувалося на відгодівлі більше 200 голів бичків. З переходом до ринкових відно­ син як і всюди ферми були зруйновані. Зі сходу село оточене лісами, де у 1980­х роках минулого сторіччя були збудовані шахтні ракетні установ­ ки, а на кращих землях біля станції Богданівці – завод по виготовленню залізобетонних кон­ струкцій, де при існуючій у ті часи безгосподар­ ності у військовому будівельному відомстві у землю було зарито десятки тисяч кубічних метрів щебеню, піску, цементу, сотні тисяч тонн метало­ конструкцій; чудовий ставок – колишнє місце відпочинку жителів села був засипаний щебенем та відходами виробництва і перетворений у боло­ то. В 2016 р. німецький підприємець взяв деяку частину бувшого заводу в оренду і накопав більше 10 тисяч кубічних метрів щебеню. Колись рівне поле с. Івашківців нагадує поверхню Міся­ ця з великими ярами та котлованами, що залиши­ ли після себе військові. Станом на 01.01.2016 р. в с. Івашківцях проживало 280 осіб.

224

На землях села та навколишніх землях люди селились ще у сиву давнину. В яру, що на сході села при посадці лісу школярі знаходили кам’яні знаряддя праці доби неоліту. При про­ ведені земляних робіт на будівництві заводу залізобетонних конструкцій знаходили залиш­ ки черняхівських поселень у виглядів слідів від вогнищ та битого глиняного посуду, польські монети Сігізмунда ІІІ (1587­1632), російські монети 1735 р. Після перемоги литовсько­руського війська у битві на річці Сині Води над татарами під проводом Великого князя Литовського Ольгер­ да у 1362 р. Поділля і Побужжя ввійшли у Ве­ лике князівство Литовське і були передані у во­ лодіння братам князям Коріатовичам. По смерті литовського князя Вітовта у 1430 р. Подільське князівство було захоплене По­ льщею і утворене Подільське воєводство з цен­ тром у Кам’янці­Подільському. Для закріплен­ ня загарбаних земель польський король Влади­ слав ІІ Ягайло став роздавати землі та маєтності вірній королю шляхті на правах по­ сесії, записуючи кожному шляхтичу певну су­ му, яку він мав внести як орендну плату у ко­ ролівську скарбницю. Так, пустка Копистино у 1440 р. Домарату була записана на 60 гривен.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Мабуть у ті часи і с. Івашківці було дароване у посесію якомусь шляхтичу. Щодо назви села, то вона скоріш всього пов’язана з іменем пер­ шого власника села. Серед поляків та місцевого руського населення часто зустрічається ім’я (прізвище) Івашко (Iwaszko) [1, 2]. Перша письмова згадка про с. Івашківці припадає на 1530 рік [3, с. 64]. Тоді селу нале­ жало 0,5 плуга орної землі (біля 13 га), на якій проживало 6­8 душ. Плуг – земельна ділянки, яка площею була ідентична 21,6 га. Населення одного плуга становило в середньому 12 осіб. В 1565 р. Івашківці належали Станіславу Стжа­ лковському (Strzalkowski Stanislaw), орендарю із Миткова. Орної землі у маєтку було на 4 плу­ ги, де могло проживати біля 50 душ [4, с. 184; 5, с. 166]. В 1583 р. с. Івашківці (Iwaszkowcze.

Ad aratris 3,5) входило до складу Хмільницько­ го староства, було власністю Іваськовських (Ad Chmlelnyk, ten. Iwaskowskich. De aratris 3,5), мало 3,5 плуга орної землі [4, с. 264]. У серпні 1672 р. Османська імперія при підтримці кримських татар та козаків Петра Дорошенка оволоділи фортецею та містом Кам’янець­По­ дільським. За умовами Бучацького мирного до­ говору Подільське воєводство відійшло до Османської імперії. Були утворені турецькі те­ риторіальні органи влади: єйялет з центром у

225

Кам’янці­Подільському, Меджибізький сан­ джак та Проскурівську нахію. Шляхта за умовами договору могла залиши­ тися у завойованому турками краї та сплачува­ ти усі податки до турецької казни, накладені на підданих її маєтків, була особисто вільною, не могло бути безпідставне позбавлення маєтків, користуватися свободою віросповідання, отри­ мувати від турецького уряду достатні кошти для безбідного життя. Шляхта, яка не бажала залишитися на завойованій турками території, повинна на протязі двох місяців від укладання договору вибути у Польське Королівство. Туре­ цька адміністрація гарантувала безпеку її ви­ буття. Не бажаючи опинитися у принизливому стані польська шляхта масово покинула межі Подільського воєводства. Для відшкодування втрат, які понесла шляхта, були утворені комісарські, які оцінили понесені збитки. Про­ токоли засідань комісарських судів дають до­ стовірну інформацію про власників втрачених маєтків і населених пунктів. В протоколах на­ ходимо таку інформацію про село [6, с. 177, 222, 265, 274]. Івашківці (Iwaszkowce) припи­ сане до міста Шаравки. Дідич Францішек Казімєж Жевуський. 1678­1679 рр. Через неявку зацікавлених осіб відшкодування відкладене на другий 1679 р. В селі було 12 димів. 1679 р.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Івашківці (Iwaszkowce) – дідич – Францішек Ка­ зімєж Жевуський, подільський стольник; дідичі – землевласники, котрі володіли маєтками із землею, одержаними за королівськими привілеями. Дідичі користувалися правом спадкової власності. Столь­ ник – почесний урядник та почесне звання [7, с. 55­ 59]. В селі було 6 димів. Дим відповідає одному господарству, родині із 6­8 душ. Ф. К. Жевуський – великий землевласник, володів біля 20 селами у Подільському воєводстві. В вересні 1699 р. турки залишили Кам’яне­ ць­Подільське воєводство. Край був дуже спу­ стошений і обезлюднений. Як пише дослідник історії Поділля тих часів Микола Крикун уро­ чище Івашківці на початку 1700­х років зали­ шалось незалюдненим [8, с. 440]. Джерелознавцем та відомим дослідником Поділля В. В. Дячком у Хмельницькому облас­ ному державному архіві був виявлений каме­ ральний і топографічний опис с. Івашківці, зроблений у 1812 р. Приводимо цей опис мо­ вою оригіналу [9]. № 87 Деревня Ивашковцы. Положение свое имеет на косогоре по левую сторону речки Волка. Окружена с протчих сторон лесом. Не­ большая корчма. Кряж земли в сем владении черный глини­ стой. Поверхностный слой чернозиома на воз­ вышенной местности не более полуаршина, а на нижной в аршин и более. Под ним следует глина удобная на делание кирпича и сельской посуды. Из посеянного хлеба родится лутше озимая рожь и пшеница, другие [культуры – В. М.] по­ средственно. Подданные состоят на панщине. Вода, употребляемая жителями колодезная, которая чиста и в пищу здоровая. В камеральному та топографічному опису се­ ла, складеному у 1812 р. ще немає згадки про панський палац. Духовне життя селян. В с. Івашківці від їх заснування до 1990 р. не було церкви. Для задоволення духовних треб жителів Івашківський прихід з 1872 р. був приписаний до церкви у с. Свинна аж до 1894 р., а з 1894 р. – до церкви с. Колибань [10, с. 436, 439].

1889 р. Село Івашківці відносилось до Бах­ матівської волості (гміни) Летичівського повіту, приписане до Михалківської парафії. Землі йо­ го розміщені по обидві сторони залізниці Жме­ ринка­Волочиськ між станціями Проскурів і Богданівці. Має 45 будинків, в яких проживає 268 мешканців, 185 десяти селянської землі і 278 десятин дворянської. Земля чорнозем, поля

226

рівні. Давня власність Ціхоцьких (Cichockich) і Аслановичів (Aslanowiczow), які в теперішній час нею володіють [11, с. 323] В 1893 р. в селі за даними В. К. Гульдмана бу­ ло 58 дворів (господарств), в яких проживало 312 душ обох статей [12, с. 176]. Землекористування станом на 1898 р. Власником маєтку був дійсний статський радник Анатолій Аркадійович Де Каррієр (пр.). Власник проживав у Москві. Дво­ рянської землі в маєтку станом на 1898 р. було 270 дес., у тому числі присадибної – 6 десяти, ріллі – 230 десятин, лісу – 3 десятини, вигонів і сінокосів – 11 дес. та непридатної – 20 дес. Маєток знаходився в оренді; орендар дворянин Людвік Осипович Домбровський [13, с. 85].

1903 р. Село Івашківці Бахматівської волості Летичівського повіту. Належало дворянину Миколі Володимировичу Мартсону (право­ славний). Адрес власника – м. Тинна (с. Зелен­ че). Всієї землі в маєтку 277 дес., в тому числі присадибної – 5, ріллі – 250, лісу – 2 і непри­ датної – 20. Маєток знаходився в оренді у дво­ рянина Болеслава Костянтиновича Шнуки. Він же і представляє маєток. Адрес м. Меджибіж [14, с. 190].

1905 р. Село Івашківці належало М. В. Мартсону. Дворів було 65, в яких проживало 383 душі обох статей [15, с. 98]. Отже, ми прослідкували історію села Івашківці від першої писемної згадки про нього до кінця ХІХ ст. і з наявних у нас документів не виявили хто і коли збудував палац. Його будівництво, на нашу думку, слід віднести на середину ХІХ ст. Посередині плоскогір’я між ярами знаходився старий панський маєток­па­ лац, який був двоповерховий, мав розміри 25 м довжини та 15 м ширини. По переказах старо­ жилів палац був оточений парком та фруктовим садом. В парку росли крім місцевих порід де­ рев також екзотичні дерева. Парк був обсадже­ ний старезними липами. Перед палацом виса­ дили клумби з квітів, стрижені посадки кущо­ вих дерев. Через парк до палацу вели алеї, об­ саджені соснами та ялинами. Вечорами у свят­ кові дні на балконі пала грав духовий оркестр. Недалеко від парку був чудовий став, що при­ микав до лісу. За селом стояв вітряний млин. Про все це оповіла своєму внуку Рохову Во­ лодимиру Івановичу його бабуня Вельська (Рохова) Лідія Степанівна (1907­1998). Її батько Вельський Степан служив у власника маєтку Миколи Володимировича Мартсона садівни­ ком. Вельська (Рохова) Лідія Степанівна була

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

довгожителькою. Часто навідувалась у палац до свого батька. В 10 років самотужки навчи­ лась добре читати. При лікнепі допомагала вчителю проводити уроки, бр сама краще чита­ ла за нього. До 85 років любила читати романи Л. М. Толстого. До 90 років сама поралась по господарству та на огороді. Після революції власник маєтку виїхав за кордон. Під час непу в село приїжджала дочка Мартсона. В палаці знесли другий поверх. Па­ лац ще довго служив людям. В ньому розмісти­ лися і працювали радянські органи влади, шко­ ла, будинок культури, бібліотека. Палац пере­ жив лихоліття голодомору та репресій, Велику Вітчизняну війну. Ще по війні в палаці довго працювала Івашківська початкова школа. У цій школі педагогічну кар’єру розпочав корінний житель села Рохов Володимир Іванович, його дружина Рохова Олександра Яківна, допрацьо­ вувала до пенсії Маланчина Ксенія Прокопівна. В цій школі отримав освіту один із захисників Вітчизни та ветеран колгоспної праці Живега Степан Вікторович діти Рохова В. І. Ігор, Олег та Олена, Рохов В. І. зробив кар’єру від вчителя початкових еласів до директора школи. Більше

п’яти поколінь івашківської малечі отримали освіту у палаці. В 1991 р. рішенням сесії Копистинської сільської Ради палац підлягав знесенню. Будівля палацу була цегляною і дуже міцною. Щоб її зламати використовували важку будівельну техніку – кран та військовий танк. Розмір цегли 50х20х7 см. Фундамент являв со­ бою траншею глибиною 1,7 м, викладену з цег­ ли. Із будівельних матеріалів зруйнованого па­ лацу у с. Колибань звели молоко цех. Пройшов час і ні колгоспу, ні молоко цеху у с. Колибань вже немає. Будівля палацу після певного ремонту могла служити ще сотні років, бути архітектурною окрасою села, приміщенням для проведення культурних заходів. Після руйнації палацу до знищення парку та панського саду саду. Біля фундаменту палацу ще ростуть три берізки, свідки цієї трагедії. З руйнацією палацу тісно пов’язане прізвище натхненика та виконавця цього акта вандалізму тодішнього голови кол­ госпу С. А. Степанчука. Ось таку трагедію пережив витвір людських рук – Івашковецький палац та парк.

Список використаних джерел: 1. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. (Преимущественно по летописям). – Киев : 1889. – 389 с. 2. Владимирский­Буданов Население Юго­Западной России от ХІІІ до половины XV века // Архив Юго­Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, составленный при Киевском, Подольском и Волынском генерал­губернаторе – Акты о заселении Юго­Западной России. – К. : тип. Г. Т. Корчак­Новицкого, 1888. – Т. 1 – Ч. 7. 3. Владимирский­Буданов М. Акты о заселении Юго­ Западной России от второй половины XV в до Люблинской унии (1569) – К. : тип. Г. Т. Корчак­ Новицкого, 1890. – Т. 2 – Ч. 7. – 210 с. 4. Zrodla dziejowe. – Tom XIX // Polska XVI wieku pod wzgledem geograficzno­statystucznym. T. VIII : Ziemie ruskie. Wolyn i Podole / Opisane przez A. Jablonowskiego – Warszawa, 1889. – S. 159­307 + XLVI s. 5. Bialkowski Leon Podole w XVI wieku / Rysy spoleczne I gospodarcze. – Warszawa, 1920. – S. 230. 6. Крикун М. Документи комісарського суду 1678­1679 років. – Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2015. – 360 с. 7.Єсюнін С. М. Плоскирів: давня історія. – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2015. – 62 с. 8. Крикун М. Подільське воєводство у XV­XVIII століттях: Статті і матеріали. – Львів : 2011. – 733 с. 9. Камеральное и топографическое опсание с. Ивашковцы // ДАХмО. – Ф. 115. – Оп. 2. – Спр.

109. – Арк. 75. 10. Приходы и церкви Подольской епархии. Под редакцией священника Евфимия Сецинского. – Біла Церква : Вид. О. Пшонківський, 2008. – 996 с. 11. Slownik geograficzny krolestwa Polskego i inych krajow slowianskich. T. ІІІ. – Warszawa, 1889. – 963 s. 12. Гульдман В. К. Населенные места Подольской губернии [Алфавитный перечень населенных пунктов губернии с указанием некоторых справочных о них сведений]. Издание Подольского губернского статистического комитета. – Каменец­Подольский : Типография Подольского губернского Правления – 1893. – 636 с. 13 Гульдман В. К. Поместное землевладение Подольской губернии. – Каменец­Подольск : Типография Подольского губернского Правления, 1898. 14. Гульдман В. К. Настольно­справочная книжка для г. г. землевладельцев и арендаторов. Поместное землевладение в Подольской губернии. Издание 2­е, исправленное и значительно дополненное. – Каменец­Подольский : Типография С. П. Киржацкого, Николаевская площадь, д. №5. – 1903. – 896 с. 15. Крылов А. Населенные места Подольской губернии. – Каменец­Подольск : Типография Подольского Губернского Правления, 1905. – 563 с.

227

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Богдан Тихий м. Бережани З Н О ВИ Х ДО СЛ І ДЖЕН Ь ЕТАП І В РО ЗБУДО ВИ БЕРЕЖАН СЬКО ГО ЗАМ КУ ТА Й О ГО М И СТЕЦЬКО ГО О ФО РМ Л ЕН Н Я

Неоднорідність форм та елементів споруд замку наштовхує на думку, що кам’яна твердиня не була збудована одночасно, а добудовувалася в різні періоди та століття. Простежуються чотири періоди розбудови замку, які доцільно було б прив’язати до поколінь Синявських Дослідженнями фаз архітектурно­містобу­ дівного розвитку міста Бережани та замку у свій час займались професори Краківської політехніки Казімеж Куснєж [11, s. 99­105; 12, s. 67­81] та Львівської політехніки – Микола Бевз [1, с. 24­26]. Подаю і своє дослідження періодів розбудови комплексу Бережанського замку. Неоднорідність форм та елементів споруд замку наштовхує на думку, що кам’яна твердиня не була збудована одночасно, а добудовувалася в різні періоди та століття. Простежуються чотири періоди розбудови замку, які доцільно було б прив’язати до поколінь Синявських (у більшості випадків у проміжку – батько і його син): Перший період – це діяльність Миколи Синявського (+1569) та його синів Героніма (+1582) та Яна (+1583); Другий період пов’язаний з Адамом Геронімом (+1619), та його дружиною Катериною з Костків Синявською, і їх сином Миколою. Третій період співпав з періодом життя Миколи Героніма (+1683) та його сина Адама Миколи (+1726 р.); Четвертий період пов’язаний з володінням замком дочки Адама – Софії Синявської (+1777) та її чоловіка Августа Олександра князя Чарторийського (+1782).

1. Перший період (1534 – 1584 роки). Планування корпусів замку та його будівничі Нема сумніву, що перша й найголовніша фаза будівництва замку відноситься до 1534­ 1554 рр., хоча його добудова Миколою Синявським йшла до 1560 р. і пізніше. Міркую, що спорудження розпочалось з будівництва житла для власника замку – з південно­східної сторони. Спочатку зведено

228

жилі двоповерхові муровані з каменю з грубими стінами помешкання з в’їздовою брамою. Ліворуч воріт – напівкругла оборонна башта­бастея, яка, як і житловий корпус, мала два яруси. За нею ховалось двохповерхове жиле приміщення, ширина якого не перевищувала ширини південного муру (6 метрів). Зі східної сторони теж збудовано невелику двоярусну квадратну вежу. Це будівництво розпочато силами місцевих майстрів. Очевидно, що до його завершення, з метою оборони, не забудовану територію замку було обведено частоколами, земляними валами та ровами. Є відомості, що вже через два роки після зведення замку його перебудовано [16, s. 13]. За основу взято т. зв. італійську оборонну систему. Ймовірно, Микола Синявський запрошує італійця – фахівця з фортифікації Амброджо Гваньїні з Верони (Північна Італія), який походив зі знатного рицарського роду. Напевно, саме він переконав Синявського, що оборонна система замку, яку будують, застаріла і її необхідно кардинально змінити. При цьому збережено його житлову частину. Від круглої південної башти зводиться широкий мур на захід, будується Західна п’ятикутна триярусна вежа. У ній в цей час розміщувався арсенал. З півночі одноярусний кам’яний мур під прямим кутом різко повертає на схід, проходячи оборонну червону лінію східного широкого муру, і виступає за неї, утворюючи гострий кут для обладнання бійниць для обстрілу при наступі на східну бокову браму. Північно­східної вежі тоді в такому виді як зараз, ще не було. Окрім муру замок з півночі мав дерев’яний палац з дерев’яною оглядовою вежею в північно­західному наріжнику.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Із сходу замок замикав грубий оборонний мур, що прострілювався також із квадратної вежі. Нестандартна сторона замкової трапеції зі сходу була зумовлена природніми умовами – зигзагом русла ріки Золота Липа, що майже впритул підходила до мурів замку. Така форма замку із грубими стінами та з високими вежами, обладнаними для ведення ефективного вогню вздовж стін, була на той час досить прогресивною для оборони. У дворику в 1551 році будується прямокутна готична протестантська каплиця [10, s. 86, 119]. Неподалік замку був прекрасний квітник та будівлі обслуги. Доречно нагадати, що, ставши власником замку в Меджибіжі на Поділлю у 1540 році, Микола Синявський, напевно, також доручав його перебудову та зміцнення італійцю Амбродже Гваньїні – Межибіжський замок, перебудований у ренесансному стилі, нагадує собою Бережанський, так само, як і частина перебудованого Язловецького замку. Очевидно, що саме після завершення будівництва Бережанського замку в 1554 році, Гваньїні їде на батьківщину. Зароблені гроші скоро розійшлись, і в 1555­му через нестатки він повертається в Галичину. На той раз назавжди [4, с. 6]. У 1557 році до батька в Галичину приїжджає його син Олександр (1534 р. нар.), майбутній хроніст, що мав добрі знання з військової топографії та інженерної справи [4, с. 6]. Вірогідно, італійці працюють на бережанського володаря і укріплюють його замки. Відомо, що 25 лютого 1561 року великий коронний гетьман, руський воєвода Микола Синявський (мабуть, після завершення робіт) у своєму листі до Сигізмунда Августа рекомендував королю батька й сина Гваньїні

229

для служби в королівському війську, як військових інженерів, фахівців з фортифікації. Король, матір’ю якого була італійка Бона Сфорца, прихильно поставився до прохання, і невдовзі Амброджо Гваньїні розпочав королівську службу в тодішній столиці – Кракові, а Гваньїні­молодший незабаром бере участь у Лівонській війні – у здобутті замку Тарус в Естонії (1561) [4, с. 6­7]. З роками за ревну службу обом італійцям видали індигенат для визнання їх шляхтичами [4, с. 7]. Після смерті М. Синявського, який прожив 80 років і помер 21 лютого 1569 р., власником замку стає його старший 50­літній син – Геронім, який довершив роботи, розпочаті батьком [15, s. 62­63]. Зокрема, добудовує східні двохярусні житлові кам’яні корпуси на північ, до половини довжини широкого муру, та запрошує до Бережан італійського скульптора Германа ван Гутте для виготовлення надгробка померлої при родах його дружини Анни Синявської (1574 р.). Після смерті Героніма у 1582 році його четверта дружина Ядвіга з Тарлова замовила для нього і його батька Миколи подвійний величний надгробок, автором якого був львівський скульптор Генріх Горст [15, s. 63­ 64]. У 1582 році замок перейшов у руки молодшого брата Іоана (Яна), Брат Іоан пережив Героніма лише на один рік [15, s. 64]. Первинна оборонна система нового міста Бережани, збудована в XVI ст., проходила по

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

межі сучасних вулиць Руська, Вірменська, і прямувала аж до Львівської брами, а далі по теперішній вул. Бояна до замку. До речі, перша міська ратуша, ймовірно, була на місці теперішньої церкви Пресв. Тройці, пл. Ринок, 12, або будинку пл. Ринок, 11, друга простягалась з півдня на північ і була на місці сучасного східного крила ратуші [1, c. 24, авт.].

2. Другий період. Надбрамні прикраси головної в’їздової брами та різьба наличників вікон Другий період – це добудова замку і його мистецьке оформлення. Найбільша заслуга в цьому Адама­Героніма Синявського (1576­1619) і його дружини Катерини (1575­1648), дочки Яна Костки та Софії Одровонж, якій з батьковим віном перейшли нові маєтки, зокрема Сатанів та його фортифікації [15, s. 64]. Саме в цей період придворним митцем Синявських стає молодий голландський скульптор Іоан Пфістер, що залишив чималий слід своєї діяльності на Галицькій Русі та в Бережанському замку [3, с. 21; 6, с. 139; 7, с.

89; 14, s. 163]. Чи залишились на сьогодні, окрім каплиці, роботи Іоана Пфістера в корпусах Бережанського замку? Відповідь на це запитання підказала різка відмінність стану збереженості обрамлень віконних прорізів та частин порталу в’їздової парадної брами: верхня частина порталу відрізняється від нижньої не тільки характером різьби і кращою збереженістю, але й кольором, твердістю і сортом каменю.

230

Отже відмінність у «почерку» різьби та збереженості частин порталу і обрамлень вікон над в’їздовою брамою, підштовхнула до подальших досліджень і пошуку робіт І. Пфістера. Знаючи його манеру різьби, міркую, що в різні періоди були виготовлені надбрамний портал і таблиця над брамою з написом латиною: «MAGNIFICUS DOMINUS NICOLAUS A SIENIAVIA PALATINUS TERRARUM RUSSIAE GENERALIS EXERCITUUM ET MILITUM CAMPESTRIS TUM HALICIEN. COLOMIEN ETC. CAPITANEUS EDIFICAVIT ARCEM PRAESENTEM DE LAPIDIBUS SUMPTU ET IMPENSIS SUIS PROPRIIS IN HONOREM DEO OMNIPOTENTI ET AD DEFENSIONEM FIDELIUM CHRISTIANORUM. ANNO D. 1554», що означає: «Ясновельможний пан Миколай з Синяви, воєвода земель руських, гетьман польний, староста галицький, коломийський і т. д., збудував цей замок з тесаного каменю власним накладом і коштом на хвалу всевишнього Бога і для оборони вірних християн, р. Б. 1554» [15, s. 32]. Очевидно, що ця таблиця з’явилась не пізніше 1560 року, коли Микола Синявський ще був польним гетьманом (з 7 березня 1539 по лютий 1561 р., а великим коронним гетьманом став уже 1561 року і був ним до смерті) [15, s.

58]. А фланкували ж таблицю над брамою двома новими консолями з листям аканту вже за часів Пфістера, який уперше з’явився у Бережанах у 1612 році [6, с. 139; 14, s. 163]. На порталі – зображення розкриленого орла в оточені п’яти гербових картушів: посередині – герб фундатора замку, а зліва і справа – по два герби родів, з якими породичались Синявські. Вище над ними арка­лук з сімома великими розетами у вигляді розквітлих троянд. На архітраві брами – дві риби та два раки. Оформлення включає в себе і дві голівки ангелів. Архітрав підпирають дві колони з різьбою, що є такою самою, як на обрамленні вікон. Про те, що Пфістер виконував у замку великий об’єм роботи, свідчить виплачена йому винагорода в 1000 зол. – на той час немала сума грошей [6, с. 139; 14, s. 164]. Обрамлення вікон над брамою і на боковому вікні напівкруглої бастеї та чотирьох вікон другого ярусу Західної вежі – ідентичні взорам різьбленої декорації у західному крилі замкової

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

каплиці, авторство Пфістера яких давно доведено. Виходячи з цього, можна стверджувати, що обрамлення вікон другого поверху над в’їздовою брамою та вікон третього поверху Західної п’ятикутної вежі виготовлені саме в майстерні придворного скульптора Пфістера на поч. XVII ст. Судячи із знайдених фрагментів у руїнах південного корпусу, його робота стосується і обрамлення втрачених вікон другого поверху південного палацу зі сторони дитинця (Див. фото фрагментів вікон). Портал нижнього ярусу в’їздової та пішої брам і вікон першого поверху Західної вежі подібні між собою взором і виконані в XVI ст. майстрами італійської школи, але їх авторства встановити не вдалось. Судячи з розмитості узору та стану вивітрюваності каменю, ці портали виконані ще за часів перших його власників. Зі сторони дворика портал тієї ж південної брами, очевидно, теж був прикрашений гербами (в наш час втрачений). Можна також припустити, що первинний варіант верхньої частини порталу Бережан­ ського замку був замінений (поновлений) в часи Пфістера. До речі, аналогічний в’їздовий портал зберігся в Язловецькому замку, виконаний не пізніше 1595 року. Адже, відомо, що Микола Синявський деякий час був власником Язловецького замку, а пізніше його дочка Анна, вийшовши заміж, проживала у ньому [9, s. 150]. Добудова південного палацового корпусу Другий етап розбудови замку відомий і тим, що в цей період добудовувався третій поверх південного житлового корпусу з перетворенням його на палацовий корпус, відомий в письмових джерелах як «Покої Адама» [8, s.

26; 15, s. 32­33]. З внутрішньої та зовнішньої сторін палацу з’являється ренесансна аркада з пілястрами та стрільницями, мурована з цегли. Від дворика будуються балкони на квадратних кам’яних підпорах, а на них ажурна галерея «палаццо» на подобу кружганків королівського замку у Вавелі. Над кружганками були різьблені герби та трофеї Синявських. На рівні цього ж третього поверху домуровано південну вежу­бастею з трьома додатковими кімнатами, а також приміщення за

нею. Навпроти бастеї, поруч замкової каплиці, в дворі будується триповерховий південний цегляний житловий корпус. В цьому палаці та у добудованих кімнатах вежі­бастеї облашто­ вуються внутрішні вбиральні з відводом каналізації в обвідний канал з водою. Масштабні плани 43­річного Адама Героніма щодо перебудови замку перериває несподівана смерть. Справу продовжила його дружина – Катерина Синявська (1576–1648), яка ініціювала добудову кімнат на широкому мурі та зведення західного крила каплиці. У цей час продовжується будівництво палацових корпусів на вільній частині східного муру та надбудова верхніх ярусів цегляної частини східного палацового корпусу. Перебудовується кардинально і центральна нава замкової каплиці. Добудовується праве крило каплиці. Саме тоді І. Пфістер, працюючи над декорацією новозбудованого фасаду каплиці, винайшов так званий «руський алебастр», технологію виготовлення якого мені вдалось розгадати*. Окрім зовнішніх та внутрішніх прикрас замку і каплиці, Пфістер виконав надгробки

* Білий алебастр І. Пфістер змішував з меленою цеглою, отримуючи алебастр червоного кольору.

231

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Адама Героніма та його синів – Олександра та Прокопа [6, с. 140; 8, s. 38­41; 10, s. 87; 15, s.

50­52; 18, s. 3­4]. А після смерті старшого сина Миколи (1598–1636), з метою створення потрійного надгробку братів Синявських, замурував квадратне вікно, а вище нього пробив кругле, обрамивши його різьбою з червоного мармуру. А ще за життя Микола Синявський займався добудовою каплиці та видовження до переду її центральної нави, будівництвом нових фортифікаційних споруд навколо замку та міста. Зміцнити оборонну систему в цілому змусив стрімкий розвиток міста. Бережани поступово перетворюються на так зване ідеальне місто. Палацова галерея замку По периметру житлових корпусів, як вже зазначалось вище, під час мистецької реконструкції замку в 1612­1629 рр., побудовано аркадові галереї [7, с. 40; 14, s. 165­ 185]. На східному куті стіни триповерхового приміщення, біля каплиці, збереглася консоль, на яку спирались гурти. Крок колон галереї становив чотири метри. Відомо, що у Львові в цей час теж збудували цегельню, почали застосовувати брускову цеглу­ «пальцівку», що спрощувала виконання декоративних деталей та була на той час єдиним видом штучного каменю, яку вміло використав Пфістер для мурування аркадового фризу палацу Адама. Галереї на периметрі замкового дворика нагадували галереї у Краківському Вавелі. Саме тоді, завдячуючи Пфістеру, Бережанський замок отримав назву Східного – «Подільського» – Вавеля [17, s. 11]. Посилення фортифікацій замку У 1619–1626 роках також проводиться ґрунтовна реконструкція фортифікацій. Західна вежа стає п’ятиярусною [5, c. 34­35]. Все ж головним елементом оборони був і залишається природній ландшафт – ріка і болото. Води головного русла річки при потребі в час небезпеки, підсилювали води Лапшин­ ського ставу. З заходу твердиню відділяли широкі і глибокі канали, що заповнювались дощовою та болотною водою. Навпроти п’ятибокої башти канал розділявся на два рамена: один відділяв равелін від міста і знову ділився на дві частини, навпроти пізнішої

232

бічної західної брами – вода з одного каналу пливла на південь, другий канал – оточував замковий мур з півдня. До того ж каналу входив менший канал, що відводив воду із замковий пивниць. На південь від замку знаходилась зброярня, збудована в 17 ст., яку пізніше називали «цекхавсом» [15, s. 28­29, мапа] (тепер приміщення в/ч), а недалеко біля неї велика конюшня, а далі мурована підземна порохівня. З огляду на те, що зі східної сторони замку були розлогі болота долини річки Золота Липа, це місце було найбезпечніше, тому не було тут ніяких валів та мурів. Тільки кам’яні стіни та корпуси палацу нагадували про те, що це не проста кам’яниця, а оборонна споруда. Правдоподібно, що вищеописану фортечну оборону започатковану батьком у 1619 р., продовжував будувати коронний підчаший, Микола Синявський. Однак всі задумані широкомасштабні ро­ боти, в тому числі з розбудови навколо замкової фортеці, припинилися після смерті Миколи та через масові народні повстання українського народу 1648 р., через смерть Катерини Синявської (1648) та її внука Адама Героніма (1650) [15, s. 67­68].

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. План міських і замкових фортифікацій в Бережанах, близько 1720 р.

Контроль над всім майном Синявських і замком бере дід п’ятилітнього Миколи Героніма Станіслав Ревера Потоцький – власник Підгаєць. Напевно, що у його плани не входила подальша розбудова оборонної потуги Бережанського замку, бо в 1655 році він без бою здає замок шведській армії генерала Дугласа [15, s. 89­90].

3. Третій період Удосконалення оборонної системи Роботи зі зміцнення твердині в цей період розпочав молодий шляхтич Микола Геронім Синявський (+ 1683). Він те тільки укріпив замок, але й розширив межі міста, збудувавши нову, т. зв. вторинну оборонну лінію валів міста. У листопаді­грудні 1671 року замок відвідав Ульріх фон Вердум, який залишив відомості про те, що роботи над бастіонними фортифікаціями тривали в 1672 році, а на бастіонах були дерев’яні вежі [13, s. 161­162]. Як пише Вердум, Микола Синявський нака­ зав кожного дня проводити в замку ремонтні роботи і зміцнювати його [13, s. 162]. У 1672­1675 роках стараннями Миколи Героніма Синявського замок отримує пере­ обладнані фортечні укріплення голландської та французької фортифікаційних систем – чотири гострокутні бастіони та вали [15, s. 29], схили яких були обличковані тесаними білока­ м’яними блоками.

233

Бастіони були оточені ровами. Зі сторони міста куртину між двома бастіонами захищав потужній равелін. Спочатку потрібно було потрапити на равелін через міст, частина якого була звідною. Звідти довгим дерев’яним мостом – у браму лінії валів, а далі – через частину нової фортеці – до ще одного звідного мосту через широкий рів з водою, що вів до замкової брами [15, s. 28­29]. Модернізована бастіонова система у західному та північному пряслах мала стандартну форму з двома бастіонами та куртиною між ними. Оборонна ж система південного прясла базувалась на черговості двох бастіонів. Східне прясло нової лінії замку, зі сторони заболоченої долини річки, було практично не захищеним. Натомість рукав річки мав систему із шести дамб для регулювання води у ровах біля кам’яного замку. Ця система оборони виправдала себе, бо не дала можливості захопити замок турецько­ татарській армії Ібрагіма Шишмана в 1675 році та армії Ібрагіма Шайтана в 1676 році [15, s.

92­93]. До розбудови цієї фортифікаційної системи доклався й останній з роду Синявських – Адам Микола (+1726 р.). Після перебудови площа замкового комплексу збільшилася у шість разів. Можна констатувати, що після спорудження нової оборонної лінії, старому замку відводилась роль більше палацової та житлової

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 2. План капітана де Пірха, 1755 р.

споруди, ніж оборонної. У потужних і грубих стінах, пробито дуже великі вікна, що теж наглядно свідчить про перебудову та пере­ творення оборонного замку в замок­палац. Бережанський замковий комплекс стає одним з найпотужніших в оборонному відношенні та одним із найгарніших в краї за архітектурою своїх палаців та впорядкованістю інтер’єрів.

4. Четвертий період Підсилення обороноздатності фортеці за рахунок побудови нової греблі та ставу і штучного рукава річки Останнє зміцнення замку відбувалось у 1729–1740 роках. Його провадив військовий архітектор та інженер Якуб де Логай [2, c. 71­ 74]. Після 1731 року за наказом князя Августа Чарторийського замок обводиться водою – прокопано другий, штучний, рукав русла річки Золота Липа, який назвали Срібна Липа, встановлено систему шлюзів для залиття оборонних ровів водою, а з півночі створено міський став – Бережанський. А з півдня оборонну систему замку підсилював Адамівський став. Досипано оборонні вали, равеліни. Фортеця опинилась на рукотворному острові і стала неприступною. Отож тільки за розпорядженням кн. Августа Олександра Чарторийського (1697 – 1782)

234

дамбу та греблю ставу в XVIII ст. перенесено ближче до міста. Адже на карті 1720 року Бережанського ставу ще немає, а на карті капітана де Пірха 1755 року вже є став і друге русло ріки [15, мапа]. З’явився Бережанський став за князя Чарторийського між 1730­1740 роках. Згідно карти капітана де Пірха, в південній частині замку розміщувалися покої князя Адама Чарторийського. У східній частині – «золоті кімнати» княгині, в північно­західній – резиденція князя Августа Олександра, батька князя Адама, в піденно­західній – «покої гостинні». А на широкому мурі до південної вежі – «нові покої» [15, мапа]. Хоча ці «нові покої» існували ще за сто років до приїзду Пірха, ще за Миколи Героніма Синявського, гетьмана польного коронного, який прикрасив їх малюнками з сюжетами війни хотинської. Покої Віденські зі стелями, що відображали сцени битви під Віднем, виконані за життя його сина Адама Синявського, незадовго після цієї знаменитої перемоги. Кімнат та залів, як описано в інвентарі 1762 року, на двох поверхах було чотирнадцять [15, s. 33­34]. Вершина могутності і розквіту замку припадає на 1775 рік. Але це уже події, які виходять за рамки нашого аналізу.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Бевз М. Вісник. Львівське товариство «Тернопільщина».­ Львів, 2001.­ Вип. 2. 2. Бойко О., Лонкевич Д. Замки Тернопільської області// Вісник. Інститут Укрзахідпроектреставрація. – Львів, 2000. – Число 11. 3. Вуйцик В. Державний історико­ архітектурний заповідник у Львові.­Львів,1991. 4. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії.­К., 2007. 5. Горницька Л. Замок в Бережанах: проектні пропозиції реставрації та пристосування// Міжнародна конференція з питань охорони фортифікаційних споруд України. Матеріали. ­Кам’янець­Подільський, 1993. 6. Любченко В. Львівська скульптура ХVI – ХVII ст. К., 1981. 7. Овсійчук В. Українське мистецтво др. пол. ХVI – пп. ХVII ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї.­К., 1985. 8. Czernecki J. Brzezany. Pamiatki i wspomnienia.­Lwow, 1905. 9. Guerguin B. Zamek Jazłowiecki//Studia i materiały do historii i teorii architektury i urbanistyki. ­Warszawa, 1960. 10.

Koscioly i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewodstwa ruskiego/Materialy do dziejow sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej.­Krakow, 2007.­T.15. 11. K.Kusnierz.

Zarys pozwoju przestrzennego Brzeżan w XVI i XVII wieku//Teka komisji urbanistyki i architektury.­ Krakow, 1983.­T.17. 12. K.Kusnierz. Sieniawa.­Krakow, 2001. 13. Liske X. Cudzoziemcy w Połsce.­ Łwow, 1862. 14. Lozinski W. Sztuka Lwowska XVI i XVII wiekow. Architektura i rzezba.­We Lwowie, 1901. 15. Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej połskiej.­Brody, 1911. 16.

Mirowski R. Brzezani. Zamek// Tydzien polski.­1999.­ 6 listopada. 17. Nicieja S. Twierdze kresowe Rzeczypospolitej. Historia, legendy, biografie.­Warszawa, 2006. 18. Wiszniewski St. O stylach pomnikow w kaplicy Sieniawskich w Brzezanach//Glos Brzezanski.­1934.­№7.

235

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Розді л І I . П АМ ’Я ТКИ В І СТО РИ КО -КУЛ ЬТУРН О М У Л АН ДШ АФТІ : Ч АС, П РО СТІ Р, СО ЦІ УМ , О СО БИ СТО СТІ

Юрій Блажевич м. Хмельницький Н ЕЗАБУТН І ЗУСТРІ Ч І З М И ТРО П О Л И ТО М ВО Л О ДИ М И РО М (САБО ДАН О М ) – П О КРО ВИ ТЕЛ ЕМ ВІ ДРО ДЖЕН Н Я П РАВО СЛ АВН О ГО ЖИ ТТЯ Н А ХМ ЕЛ ЬН И Ч Ч И Н І

В статті на основі документальних матеріалів, публікацій періодичних видань, особистих вражень висвітлено роль уродженця Летичівщини Митрополита Володимира (Сабодана) у відродженні православ’я на Хмельниччині, розбудові храмів, монастирів і церков на теренах краю, вихованню православних краян у правічних християнських морально­етичних цінностях та чеснотах. Актуальність теми та стан її дослід­ ження. Протягом двадцяти двох років (1992­ 2014) Українську Православну Церкву очолю­ вав Блаженнійший митрополит Володимир, наш видатний земляк і великий український патріот. За цей час держава і Церква зазнали багатьох змін. На превеликий жаль, змін не тільки позитивних, але й негативних: в політиці, економіці, соціальній та гуманітарній сферах, в духовно­релігійному житті тощо. До цього додалася путінська агресія і анексія Кри­ му, намагання кремлівських правителів розчле­ нити і знищити незалежну Українську державу, розпаливши неоголошену війну на Сході України та здійснюючи терористичні акти в південних областях нашої батьківщини. Тому, розуміючи місію Православ’я в Україні і світі, владика Володимир прикладав чимало зусиль для підтримки авторитету та вагомого впливу Української Православної Церкви на позитив­ ний розвиток нашого суспільства. Прагнення об’єднати громадян України на основі загаль­ них християнських цінностей, гнучкість дипло­ матії в стосунках між Церквою і державними

236

установами та громадськими організаціями і формуваннями, проведення заходів щодо толе­ рантизації діалогу з іншими релігійними кон­ фесіями, соціальна та добродійна діяльність та багато іншого – все це сприяло визнанню Предстоятеля Української Православної Церк­ ви видатним діячем, релігійним та громадсь­ ким лідером, мудрим політиком і турботливим архіпастирем. В складних умовах різно­ манітних політичних протистоянь та релігійних розколів, завдяки невтомній діяльності свого Предстоятеля, Українська Православна Церква набула авторитету, популярності та гідності визнання не тільки в українському суспільстві, але й в середовищі світової громадськості. Навіть той факт, що митрополит Володимир був почесним головою Оргкомітету ООН щодо відзначення 2000­ліття Різдва Христового, за свою церковну, громадську і миротворчу місію був нагороджений найвищими церковними відзнаками багатьох патріархій Вселенського Православ’я, став Героєм України, а Міжнарод­ ним біографічним центром «Кембрідж Англія» був визнаний видатною людиною XX століття

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

за великий вклад у справі служіння високим християнським ідеалам – все це безперечно свідчить про його праведне служіння Господу Богу і Людям. Завдяки його старанням Українська Православна Церква нині скла­ дається із 53­х єпархій, кількість єпископату – 85 осіб, з них єпархіальних – 53, вікарних – 25, а кількість парафій зросла із 5,5 тисяч (на 1 січня 1992 р.) до 11908 (станом на 1 січня 2015 р.), священнослужителів – 11970 осіб, мона­ стирів – 228, 14 місій, 35 братств, 20 навчаль­ них духовних закладів (4115 студентів), 4232 недільних школи, більше 300 духовних бібліотек, 109 періодичних видань [1]. Життєвий і духовний шлях Блаженнійшого Володимира завжди цікавив і цікавить нау­ ковців, релігієзнавців, богословів, церковних діячів, краєзнавців, журналістів. Його діяння досліджували та описували такі вчені, богосло­ ви та краєзнавці як В. Бондаренко, О. Саган, митрополит Антоній (Фіалко), архімандрит Євлогій (Гутченко), митрополит Агафангел, митрополит Олександр (Драбинко), О. Дацюк, В. Кацаба, Г. Коваленко, А. Колодний, В. Ко­ совський, Т. Івановська, Л. Білий, архімандрит Платон (Ігумнов), Д. Гостинна, І. Олійник, В. Мілюков, автор цієї статті та багато інших. Де­ коли в їхніх дослідженнях звучали й полярні думки щодо багатогранної діяльності митропо­ лита Володимира, однак всі відзначали його глибокий розум, широчінь думок, велику лю­ дяність, чуйність і милосердя до ближніх і да­ леких співвітчизників, толерантність у став­ ленні до інших релігійних конфесій і течій, йо­ го великий авторитет в церковних і світських кругах всього світу. Виклад основного матеріалу. Протягом 1996­2005 рр, перебуваючи на посаді начальни­ ка управління у справах національностей, міграції та релігій Хмельницької обласної дер­ жавної адміністрації, мені неодноразово прихо­ дилось зустрічатися з нашим славетним земля­ ком Блаженнійшим Володимиром (в миру – Віктором Сабоданом), Митрополитом Київсь­ ким і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Ці зустрічі завжди були різними, цікавими і неординарними. Спочатку вони були заочними: я дізнавався про осо­ бистість митрополита з публікацій в пресі, з передач телебачення тощо. Дуже пам’ятним був 1992 рік, коли мені вперше довелось почу­ ти це ім’я в період проведення Харківського собору, на якому митрополита Володимира бу­

237

ло обрано Предстоятелем Української Право­ славної Церкви. В той час я працював головним спеціалістом відділу розвитку соціально­культурної сфери облдержадміністрації. Завідувачем відділу був Іван Чиж (згодом народний депутат України декількох скликань) і нам вдвох довелось зай­ матись питаннями гуманітарної галузі Хмель­ ниччини, зокрема й релігійної сфери. Курато­ ром відділу був перший заступник голови ОДА Микола Дарманський, колишній начальник управління освіти облдержадміністрації, люди­ на високоінтелектуальна, мудра, обдарована організаторським талантом і патріотично нала­ штована. Саме від них я більше дізнався про ситуацію навколо цього собору, неприйняття його рішень збоку очільника держави Л. Крав­ чука і Верховної Ради України, спроби зніве­ лювати результати соборних рішень щодо зміни Статуту Церкви і обрання Митрополита Володимира Митрополитом Київським і всієї України з титулом «Блаженнійший». М. Дарманський та І. Чиж познайомили ме­ не з біографією цієї непересічної постаті у Все­ ленському Православ’ї, з його життєвим і ду­ ховним шляхом. Ось тоді я й взнав, що ново­ обраний Предстоятель УПЦ є нашим земляком, уродженцем села Марківці Летичівського райо­ ну. Вперше мені довелося зустрітися віч­на­віч з Архіпастирем України весною 1995 р., коли він вперше відвідав Хмельницьку єпархію УПЦ і очолив відзначення 200­річчя заснуван­ ня Подільської православної єпархії. Боже­ ственна Літургія у кафедральному Свято­По­ кровському соборі обласного центру, закладен­ ня першого каменя у фундамент майбутнього Свято­Миколаївського храму на площі Героїв Сталінграда, урочиста конференція і прекрас­ ний духовний концерт у обласній філармонії, натхненний виступ на науковому зібранні Бла­ женнійшого Володимира – все це назавжди за­ карбувалося у моїй пам’яті і в душі. Це дало могутній поштовх відродженню православ’я на малій батьківщині нашого знатного земляка. Пізніше, коли розпорядженням голови ОДА я був призначений начальником вищеназваного управління, наші зустрічі почастішали. Керую­ чий Хмельницькою єпархією Антоній (нині митрополит) неодноразово брав мене на різні заходи, які проходили з участю Блаженнійшого Володимира в рамках єпархії. Найбільше таких заходів проводилось у Летичівському районі. Фактично кожного кварталу поточного року

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

митрополит бував у с. Марківці, декілька днів проводив у батьківській хаті, очолював бого­ служіння у Свято­Михайлівській церкві рідно­ го села, а також у церкві Головчинецького жіночого монастиря і біля цілющого джерела Святого Онуфрія, що знаходиться неподалік від чернечої обителі. Під час своїх відвідин Предстоятель УПЦ надав необхідні кошти і освятив більше десятка церков у населених пунктах Летичівщини, зокрема й прекрасного храму в Головчинецькому жіночому монастирі, де немовлям його охрестили батьки [2, стор.

12­15], а на кладовищі свого села за його спри­ яння і фінансової допомоги було споруджено і ним освячено пам’ятний знак у вигляді марму­ рового хреста на братській могилі воїнів, які звільняли Марківці від фашистів, а також на честь земляків, які загинули на фронтах Вели­ кої Вітчизняної війни. Також за його сприяння в селі було споруджено пам’ятний знак жерт­ вам Голодомору 1932­1933 рр. Майже на всіх цих заходах довелось брати участь й мені, спілкуватися з митрополитом Володимиром, відчувати його турботу про все нові й нові па­ ростки відродження православного життя на Хмельниччині. Цьому є свідчення того, що кількість православних парафій УПЦ (а на те­ риторії краю діють три єпархії цієї церкви) нині складає майже тисячу одиниць – це перші місця в Україні і світі. Як бачимо праведні тру­ ди архіпастирів Блаженнійшого Володимира і Високопреосвященнійшого Антонія увінчалися чималим успіхом і все більше і більше душ прилучаються до істинного православ’я. Ще одним важливим моментом стало запо­ чаткування на території Хмельниччини (до речі, вперше в Україні) митрополитами Воло­ димиром і Антонієм спорудження храмів у ви­ правних колоніях краю. Цьому ж активно сприяв тодішній начальник департаменту з виконання покарань у Хмельницькій області Тимофій Якимчук. Протягом десяти років такі храми були споруджені у всіх чотирьох ко­ лоніях області, за ними були закріплені свя­ щеннослужителі, котрі регулярно проводять богослужіння, сповідають і причащають за­ суджених та працівників колоній, проводять повчальні релігійні бесіди. Мені доводилось брати участь в освяченні таких храмів митро­ политом Володимиром і з його благословення отримати орден Нестора­Літописця під час та­ кого дійства в Ізяславському виправному за­ кладі [3, cтор. 5].

238

Цікаві зустрічі з нашим земляком проходили в Хмельницькому інституті МАУП, якому було присвоєння ім’я Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Пред­ стоятеля Української Православної Церкви. Варто зазначити, що перед входом в інститут на високому постаменті височить погруддя Блаженнійшого Володимира, а коли він в одно­ му з весняних днів 2001 р. освячував інсти­ тутську каплицю на честь Великого Володими­ ра князя Київського, то в цей час навколо сонця з’явилося небесне галло­знамення як послання небесних сил. Присутні, і я зокрема, були вра­ жені від такого чудодійного дива. До речі, на базі інституту при повному сприянні славетно­ го земляка була створена і активно діє кафедра українського православ’я і теології, де працю­ ють три священики і очолює кафедру кандидат богословських наук, секретар Хмельницької єпархії УПЦ, митрофорний протоієрей Олек­ сандр Дацюк [2, cтор. 14­15]. Запам’яталася ще одна зустріч з владикою Володимиром. З ініціативи архієпископа Ан­ тонія і з благословення Предстоятеля УПЦ в листопаді 2005 р. в обласному музично­драма­ тичному театрі відбулася міжнародна науково­ практична конференція «Держава і Церква у служінні народові», яку очолив Блаженнійший Володимир і яка була присвячена 70­річчю від дня його народження. Це дійсно було урочисте дійство, в якому взяли участь представники ба­ гатьох єпархій України, вчені­богослови із за­ рубіжжя, очільники державних і місцевих владних структур, представники громадських організацій, ЗМІ, віряни. Ми стоячи привітали Архіпастиря України, йому було вручено ювілейний коровай, спечений з подільської му­ ки і букети прекрасних квітів. У своєму виступі він подякував за таку увагу і наголосив, що по­ переду ще величезна робота по будівництву і реставрації Божих Домів, вихованню право­ славних краян у правічних християнських чес­ нотах і традиціях. Особливу увагу, наголосив владика, необхідно зосередити на роботі з дітьми, підлітками і молоддю, на утвердженні толерантних міжконфесійних стосунків, закла­ данні міцних патріотичних підвалин українсь­ кого православ’я. За матеріалами конференції було видано науковий збірник «Церква і Дер­ жава у служінні народові» [4]. У 2006 р. митрополит Володимир п’ять разів відвідував рідний край: 17 травня побував в рідному селі і очолив урочисту Божественну

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Літургію у храмі Головчинецького монастиря, 23 липня – у Свято­Покровському кафедраль­ ному соборі обласного центру, привітавши з Днем Ангела високо преосвященного Антонія, а 3 жовтня 2006 р. очолив Божественну Літургію в цьому ж кафедральному соборі та привітав владику Антонія з 60­річчям від дня народження, нагородивши ювіляра церковним орденом Преподобного Агапіта Печерського I ступеня [5, стор. 5­7]. 4 жовтня 2006 р. митро­ полит Володимир освятив новий храм в честь Покрова Пресвятої Богородиці в с. Печеськи Красилівського району, а 21 листопада цього ж року очолив святкове богослужіння з нагоди престольного свята у Свято­Михайлівському храмі на своїй малій батьківщині в с. Марківці [3, стор. 5].

12 травня 2009 р. він побував у Летичеві, освятив Свято­Михайлівський храм і нагоро­ див церковними орденами активних учасників реставрації та відбудови цієї православної свя­ тині міста. 25 червня 2009 р. митрополит Київський і всієї України очолив урочисте Бо­ гослужіння на джерелі преподобного Онуфрія Великого, що розташоване поруч з Головчине­ цьким жіночим монастирем. У жовтні 2009 р. Шепетівську єпархію УПЦ з дводенним па­ стирським візитом уперше відвідав Предстоя­ тель УПЦ. У Свято­Михайлівському соборі м. Шепетівки митрополит Володимир відправив молебень, звернувся з натхненною проповіддю до всіх присутніх – представників владних кабінетів, вірян, духовенства, молоді, очільників громадських формувань. В цей день Блаженнійший відвідав Славуту, провів церков­ ну панахиду на міжнародному збірному кладо­ вищі «Поле пам’яті», де поховані останки сол­ датів країн­учасниць Другої світової війни. Після цього очолив святкове богослужіння у Свято­Різдво­Богородичному соборі м. Славу­

ти, відвідав Різдво­Богородичний чоловічий монастир у селищі Городище Шепетівського району. А наступного дня митрополит Володи­ мир освятив новозбудований Свято­Мико­ лаївський храм у с. Чижівка Ізяславського рай­ ону. Цей дерев’яний храм було зведено всього за півроку з ініціативи і коштом уродженки се­ ла Наталії Панько на місці зруйнованого в роки радянського атеїзму храму. В 2010 р. Предстоятель УПЦ в серпні та жо­ втні відправив панахиду по спочилих батьках його Блаженства Маркіянові Арсеновичу і Фе­ одосії Іванівні на цвинтарі с. Марківці та очо­ лив Божественну Літургію в храмі рідного се­ ла, а 6 серпня освятив Свято­Покровський храм, споруджений у с. Івонинці Летичівського району.

2012­2013 роки у долі нашого земляка були нелегкими, загострились хвороби, все менше часу вистачало на відвідування рідних місць, однак і в цей період він знаходив нагоду, щоб приїхати на день­два до батьківської оселі, а в січні 2013 р. Священний Синод УПЦ, викону­ ючи волю митрополита Володимира, ухвалив рішення про передачу вотчини разом із будин­ ком і землею Головчинецькому жіночому мо­ настирю, де було створено Свято­Михайлівсь­ кий жіночий скит [6, стор. 2]. Непоправна втрата прийшла до нас 5 липня 2014 р. Пішов у Вічність наш земляк, Герой України, шанований у всьому православному світі богослов і учений, громадський діяч і по­ ет, істинний патріот України Блаженнійший Володимир (Віктор Сабодан). Однак пам'ять про нього збережеться у віках, а його духовна, наукова і художня спад­ щина буде й надалі слугувати у справі розбудо­ ви православного життя в Україні і на Хмель­ ниччині.

Список використаних джерел: 1. Сайт «Українська Православна Церква». – Доступ до електронного ресурсу: http: // mitropolia. Kiev. ua /zvit – kerujuchogo–spravami–upc–za–2014–rik/.

2. Блажевич Ю. І. Мала Батьківщина в життєвому і духовному контексті митрополита Володимира (Сабодана) / Ю. І. Блажевич // Історія, культуа та освіта: християнський вимір : зб. наук. праць Хмельницького інституту МАУП. – Хмельницький : вид­во ХІ МАУП, 2016 . – С. 9­ 20. 3. Дацюк О. Під Святительським омофором / О. Дацюк // Благовіст Хмельниччини. – квітень­ червень 2012 р. – №№5­6. 4. Матеріали міжнародної науково­практичної конференції «Церква і Держава у служінні народові» (2­4 листопада 2005 р.). – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2005 р. – 460 с. 5. Знаковський В. Цвітуть осінні тихі небеса / В. Знаковський // Благовіст Хмельниччини. – жовтень 2006 р. – №№7­8. 6. Олійник І. Особливий дарунок: в батьківській хаті Миторополита Володимира буде… монастир / І. Олійник // Газета Поділля. – 28 лютого 2013 р. – №9.

239

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Summary. The article is based on documentary material, publications, periodicals, personal experience highlights the role of Metropolitan Volodymyr (Slobodan) in the revival of Orthodoxy in Khmelnytsky, building churches, monasteries and churches on the territory of the region, Orthodox education in Christian­ethical values and virtues.

* * * Юрій Хоптяр м. Кам’янець­Подільський І Н ФРАСТРУКТУРА Ш Л Я ХІ В СП О Л УЧ ЕН Н Я П О ДІ Л ЬСЬКО Ї ГУБЕРН І Ї (ДРУГА П О Л О ВИ Н А ХІ Х – П О Ч АТО К ХХ СТ.)

В статті аналізується стан шляхів сполучення в Подільській губернії в другій половині ХІХ – на початку XX ст. Подається класифікація шляхів, наводиться кошторис на їх утримання, проекти будівництва доріг та їх реалізація, а також описуються різновиди транспортних засобів. В придністровських повітах шляхи мали, переважно, вигляд гірських доріг. Найбільш несприятливим часом для переїзду грунтовими шляхами в губернії були місяці березень­ квітень та жовтень­листопад. Тому будувалися нові шляхи, а каталізатором такого будівництва виступали залізниці, що ставали до ладу. В зв’язку з досить складним станом доріг у губернії в цілому, у скрутному становищі опинилося губернське місто Кам’янець­ Подільський. Відсутність залізниці, про необхідність будівництва якої на початку 1880­х рр йшлося на рівні міської управи, примушувало міську владу та населення повіту обмежуватися експлуатацією виключно грунтових доріг. На початку червня 1887 р. розпочалося будівництво довгоочікуваного шосе між Кам’янцем­Подільським і Проскуровом, загальною протяжністю понад 115 км, що тривало до осені 1891 р. Поруч з традиційними шляхами сполучення, фактором прискореного розвитку капіталізму були залізниці. Вони відчутно впливали на всю інфраструктуру Подільської губернії, сприяли розвитку міст, налагоджували більш тісні економічні зв’язки з іншими економічними районами країни та Західної Європи. Пропонується огляд стану шляхів залізничного сполучення Подільської губернії, переваги і недоліки, а також розглядається будівництво залізниці Кам’янець­Подільський – Проскурів, що тривало з 1897 по 1914 рр. Одне з визначальних місць у функціону­ ванні та розвитку держави відігравали у всі ча­ си шляхи сполучення. Найбільш поширеними у Російській імперії взагалі і Подільській гу­ бернії зокрема, поруч із залізничним і водним шляхами, були дороги. У середині ХІХ ст. до­ роги Подільської губернії не мали твердого по­ криття. І тільки щодо головних міжміських шляхів розроблялися проекти їх реконструкцій. Подільська губернія у другій половині ХІХ ст. мала розгалужену мережу грунтових доріг загальною довжиною 3,5 тис. км [1, стор. 205]. За статутом міністерства шляхів сполучення всі дороги Російської імперії поділялися на п’ять класів: перший клас – дороги головних сполучень; другий клас – дороги великих сполучень; третій клас – дороги поштових сполучень між губерніями;

240

четвертий клас – торгові та поштові гу­ бернські дороги; п'ятий клас – дороги сільські та польові [2, арк. 53]. Згідно з вказаною класифікацією, в Подільській губернії існували дороги лише 3­5 класів і за густиною сітки розподілялися дуже не рівномірно. Найбільш густу сітку доріг мали прикордонні повіти Проскурівський та Кам’янецький, а за ними – два промислових повіти Придністров’я: Могилівський і Ямпільський [1, стор. 206]. Оскільки всі дороги в Подільській губернії на той час мали один недолік – були сезонни­ ми, тому в негоду шляхи сполучення перетво­ рювалися в шляхи роз’єднання, особливо в північно­західній частині губернії [3]. В придністровських повітах шляхи мали, пере­ важно, вигляд гірських доріг. Найбільш не­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

сприятливим часом для переїзду грунтовими шляхами в губернії були місяці березень­ квітень та жовтень­листопад. Взимку прокла­ дався санний шлях, хоча не скрізь одночасно, адже протяжність губернії із заходу на схід більш ніж на 400 км передбачала різні погодні і навіть кліматичні умови. Основними шляхами сполучення губернії, що належали до третього класу, виступали по­ штові дороги. Однак, вони прокладалися по найкоротшій відстані від одного населеного пункту до іншого, тому окремі з них мали не­ безпечні ділянки із крутими підйомами та спусками. Із найбільш важливих поштових трактів в подібних несприятливих гео­ графічних умовах знаходилися шляхи: Кам’янець­Подільський – Проскурів; Могилів­ Подільський – Рахни; Гайсин – Брацлав – Рах­ ни; Брацлав – Тульчин – Вапнярка. Незадовільний стан шляхів пояснювався, перш за все, відсутністю ефективної системи їх будівництва та ремонту. Обов'язки по ремонту всіх грунтових шляхів, а також мостів та гре­ бель покладалися виключно на населення гу­ бернії, що виконувалися у вигляді натуральної повинності під наглядом повітової поліції. До­ рожні ремонтні роботи проводилися протягом травня­ вересня відносно «сухих» місяців. До патріархальної системи ремонту шляхів, що обумовлювало їх вкрай поганий стан, додава­ лося ще й негативне фінансування. Загальна су­ ма, яка виділялася на дорожну повинність, скла­ дала 287942 руб. щорічно, або 26 коп. на душу населення. До того ж при розподілі на дорожну повинність по повітах спостерігається помітна нерівномірність. Так, в Кам’янецькому повіті на душу припадало 90 коп., Вінницькому – 65 коп., Проскурівському – 33 коп, Летичівському – 32 коп., Могилівському – від 30 до 5 коп. Відсутність належного фінансування визна­ чало і дуже повільне розширення сітки доріг губернії. На початку 1870­х рр все ж будували­ ся нові шляхи, а каталізатором такого будівництва виступали нові залізниці, що ста­ вали до ладу. Так, завдяки прокладенню залізничної колії в 1872 р. з'явилися нові по­ штові тракти: від м. Тульчин до залізничної станції Вапнярка довжиною 23,5 км; від м. Ям­ поля до м. Ольгополя – 106 км. Однак, в кінці 1870 – початку 1880­х рр через відсутність ко­ штів шляхове будівництво майже зупинилося. Протягом шести років з 1878 по 1884 рр стали до ладу у всій губернії тільки два під’їзних

241

шляхи до залізничних станцій у м. Вінниці – довжиною 2,4 км та м. Проскурові – 2,3 км. Вартість цих шосейних доріг складала відповідно 20914 і 36555 руб., а будівництво фінансувалося за рахунок кредиту губернського збору та міністерства шляхів сполучення [4, арк. 2­3]. З середини 1880­х рр будівництво шляхів пожвавилося. У 1885 р. м. Балта з’єдналось під’їзним шляхом із залізничною станцією дов­ жиною 7,4 км, у 1886 р. м. Тиврів – із станцією Гнівань (18,1 км), а в 1187 р. м. Кодима – із станцією (4,5 км). В зв’язку з досить складним станом доріг у губернії в цілому, у скрутному становищі опи­ нилося губернське місто Кам’янець­Подільсь­ кий. Відсутність залізниці, про необхідність будівництва якої на початку 1880­х рр йшлося на рівні міської управи [5, стор. 70], примушу­ вало міську владу та населення повіту обмежу­ ватися експлуатацією виключно грунтових доріг. Основною дорогою у напрямку залізниці, яка мала визначальне значення для розвитку був поштовий тракт Кам’янець­Подільський – Проскурів. Однак, до Проскурова було досить складно добиратися, до того ж коштувало неде­ шево. Бажаючим дістатись до Проскурова у відкритому екіпажі потрібно було заплатити 18­20 руб. і їхати мінімум 14 год, а нерідко – більше доби [6, арк. 25]. До «послуг» населення ще були закриті екіпажі – карети, які належали підприємливому Семену Зайдману. Проте той, хто відважувався на поїздку каретою, довго не міг забути цієї по­ дорожі, оскільки карети являли собою «допо­ топні» ридвани із забитими дошками вікнами, які могли розвалитися у будь­який момент. Та­ ка «подорож» коштувала 20 руб. в ясну погоду і 25­30 руб. у негоду, при цьому кошти вносили­ ся наперед, щоб власник каретного сполучення Зайдман не зазнавав збитків, на випадок розва­ лу «транспортного засобу» по дорозі. Дешевше обходилося поштове сполучення – 7­8 руб. за поштовий екіпаж, щоправда таку послугу нада­ вали лише чиновникам, які відряджалися у державних справах [6, арк. 25­27]. Таке становище губернського міста Кам’ян­ ця­Подільського не могло не турбувати місцеву владу і спонукало до дії. Ще у 1871 р. за розпо­ рядженням подільського губернатора губернсь­ ким правлінням розглядалося питання про можливість будівництва шосейної дороги

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Кам’янець­Подільський – Проскурів для сполу­ чення адміністративного центру губернії із залізничною станцією Проскурів, а в перспек­ тиві – із залізничним вузлом Жмеринка [7, арк.

4]. Тоді вирішили підготувати звернення гу­ бернського правління до уряду Російської імперії, вказуючи, що «…відсутність зручних шляхів сполучення між Кам’янцем­Подільсь­ ким і Проскуровом лягає вкрай обтяжливо на населення» [7, арк. 1­4]. Після цього губернсь­ ке правління організувало роботу по підготовці необхідної документації. На 15 листопада 1873 р. інженером Костецьким був підготовлений проект будівництва шосе по зазначеному маршруту, з детальним обгрунтуванням не­ обхідності такого будівництва. Особлива увага зверталася на прикордонне становище Подільської губернії та військово­стратегічне значення шосейного шляху до кордону [8, арк.

1­5]. У напрацьованому проекті будівництва шляху головним завданням було визначення його вартості, що складалася із суми вартості матеріалу і роботи по його укладенню. За попе­ редніми розрахунками шосе довжиною у 96 км і шириною в 5 м коштувало 535 тис. руб. [8, арк. 10]. Проте швидко втілити проект будівництва шляху не вдалося, оскільки маршрут, по­перше, було продовжено від Кам’янця­Подільського до с. Ісаківці (до кордону з Австро­Угорщиною), по­ друге проект повинен був пройти довгими чинов­ ницькими коридорами. Матеріали по будівництву шляху увійшли у звіт подільського губернатора Батюшкова Д. М., що вносився в січні 1878 р. на розгляд міністерства шляхів сполучення за участю царя Олександра ІІ. Проти частини звіту щодо будівництва шосе імператор власноручно помітив: «Сообразить!» (рос.) [9, арк. 1]. Після цього, восени 1879 р. з уряду надійшло розпоряд­ ження до міністерства шляхів сполучення про не­ обхідність виділення необхідних коштів, а міністерство у свою чергу переадресувало його до управління Київського округу шляхів сполу­ чення. На необхідності будівництва шляху напо­ лягало і місцеве населення, звертаючись з чис­ ленними клопотаннями та проханнями. Так, у 1881 р. в міністерство шляхів сполучення надійшло звернення з цього приводу від меш­ канців містечка Жванець [9, арк. 2]. Будівництвом шосе зацікавилося і військове міністерство, яке повідомляло подільського гу­ бернатора 15 квітня 1883 р. про розгляд даного питання на засіданні вказаного міністерства.

242

Однак, Київське окружне правління шляхів сполучення до кінця 1883 р. так і не виконало розпорядження міністерства про підготовку технічної документації та кошторису будівництва шосейної дороги. Робота над про­ ектом дороги тривала аж до кінця 1886 р. Про­ ект передбачав напрям проходження шляху, що не співпадав з існуючими грунтовими дорога­ ми і вимагав відведення значної частини при­ ватних земель під дорогу. Для вилучення такої кількості приватної землі з користування потрібно було прийняти державне рішення із необхідними компенсаційними виплатами. То­ му 24 лютого 1887 р. за підписом Олександра ІІ вийшов відповідний указ, що передбачав ко­ шти на відшкодування вартості земельних ділянок та будівель [10, арк. 2], а також списки власників, яким вони адресувалися. Серед власників знаходилися: поміщики Драгомере­ цький Г., Градський Г., Кулаковський Т.; влас­ ники Нахман І., Соболь Г.; селяни Кот А., Фе­ дорчук Е., Щербатюк А. та багато інших [10, арк. 4­5]. Нарешті, на початку червня 1887 р. розпоча­ лося будівництво довгоочікуваного шосе, за­ гальною протяжністю понад 115 км, від станції Південно­Західної залізниці Проскурів через населені пункти Ярмолинці, яке було відоме, своїм Петропавлівським ярмарком, Солобківці, Маків, Кам'янець­Подільський, Жванець до Ісаковець, де знаходилися митний та прикор­ донний пости на державному кордоні [11]. На­ чальником будівництва призначили інженера Лосського А. Оскільки мостити дорогу доводи­ лося вручну, а підвіз матеріалу за допомогою гужової тяги, тому спочатку будівництво про­ сувалося досить повільно з довгими міжсезон­ ними перервами. І все ж у червні­серпні на першій 30­ти кілометровій ділянці Проскурів – Ярмолинці завершилися усі земляні роботи, зведені містки і проведено заготівлю не­ обхідного кам’яного матеріалу. 10­15 травня 1888 р. будівельно­шляхові роботи відбувалися у передмісті та самих Ярмолинцях [12, арк. 1]. Шляхову ділянку Проскурів – Ярмолинці пла­ нувалося здати в експлуатацію до початку осені 1888 р., однак виконати заплановане в строк не вдалося, через брак коштів. Тому 18 грудня 1888 р. інженер Лосський А. доповідав подільському губернатору про готовність до введення в експлу­ атацію лише шляхової ділянки довжиною у 22 км Проскурів – Татаринці (тепер с. Правдівка Ярмо­ линецького району) [13, арк. 1­2].

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Поруч із суто технічними проблемами будівельникам шляху довелося зіткнутися із проблемами передачі земель від колишніх власників. Хоча їх списки були складені до квітня 1889 р. [14, арк. 436­437], цей процес проходив досить напружено по відношенню до різних категорій власників. Якщо більшість поміщиків та заможних селян передавали землі, як правило, безкоштовно, то незаможні селяни наполягали на компенсаційних випла­ тах із розрахунку покупної ціни на землю, яка сягала в середньому 120 руб. за десятину [15, арк. 56]. Проте міністерство шляхів сполучення не поспішало з виплатою компенсацій, що при­ водило до зубожіння та розорення бідного се­ лянства, особливо хто втрачав не тільки землю, але й будівлі. Таке становище провокувало се­ лянство на самовільні захвати земель, що спо­ стерігалися в ряді місць Кам’янецького повіту [16, арк. 5]. Численні скарги, звернення, клопо­ тання обділені селяни направляли до різних інстанцій, що сприяло обіцяному розрахунку держави з селянством, хоча із великим запізненням [17, арк. 336­337, 415, 533]. Так, якщо землі в Кам’янецькому повіті були пере­ дані під шосейну дорогу до липня 1889 р., то компенсації селяни, зокрема с. Гуменці, місте­ чок Шатава, Маків отримали, в розмірі 11283 руб. 89 коп., лише в травні 1896 р. [17, арк. 602­ 610]. Загалом розрахунки за землю та неру­ хомість, що відійшли під прокладення шляху, тривали аж до серпня 1902 р. [17, арк. 803]. У 1889­1890 рр будівництво шляху Проскурів – Ісаківці пришвидшилося, через покращену координацію фінансування. Це доз­ волило надолужити попереднє відставання від запланованого і в кінці осені 1890 р. шосе до­ котилося до губернського центру Кам’янець­ Подільський. Весь листопад будівельники про­ кладали дорогу в передмісті, а у самому місті уже існуючу дорогу лише підремонтували. До­ рога пройшла через Новопланівський і Турець­ кий мости і 30 листопада в межах Кам’ян­ ця­Подільського дорожні роботи завершилися [18, арк. 29]. В наступному 1891 р. залишалося подолати останніх 25 км шляху Кам’янець­Подільський – Ісаківці, при чому попередні підготовчі робо­ ти на цій ділянці були уже проведені. Будівниц­ тво проходило за планом, без зривів і заверши­ лося до початку осені 1891 р. У зв’язку з вве­ денням в дію нового шляху начальник Кам’янець­Подільської поштово­телеграфної

243

контори повідомляв міську управу, що з 1 ве­ ресня 1891 р. поштовий тракт від Кам’янця­ Подільського до Ярмолинець, через с. Нігин, містечко Тинну закривається і переноситься на нову дорогу через містечко Дунаївці і Со­ лобківці [19, арк. 2­3]. Протягом 1890­1910­х рр шляхове будівниц­ тво в Подільській губернії тривало, однак но­ сило, головним чином, місцевий характер у вигляді спорудження під’їзних шляхів до залізничних станцій. На той час в губернії функціонувала сітка доріг загальною довжи­ ною 4165 км, з них 1202 км – поштових, при чому лише 220 км доріг відносилося до шосей­ них [20, стор. 111­115]. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. основними наземними транспортними засобами залишалися сани та вози, на базі яких виготовлялися вантажні та пасажирські модифікації. Український віз складався з передньої та задньої частини. Пере­ док мав дещо менші в діаметрі колеса, що вклю­ чали деталі: маточини, шпиці, гнуті ободи. На вісь був наглухо насаджений брусок – подушка, або насад, а зверху – ще поворотна подушка. За­ лежно від призначення й запряжки існував ряд варіантів возу. Зокрема на базі возу виготовляли­ ся мажі (чумацькі вози) – міцні та місткі вози для перевезення вантажів на значні віддалі. Не­ обхідним супроводжуючим засобом такого возу була мазниця з дьогтем для змащування осей коліс у далекій дорозі, а також жердина­важіль, що виконувала роль сучасного домкрату. Для транспортування зерна використовували безтарки – вози з дощатим прямокутним ящиком (коро­ бом), що звужувався у нижній частині і розши­ рювався доверху. Для транспортування ке­ рамічного посуду та іншої порцеляни виготовля­ лися вози з високими кошикоподібними кузовами (кошами), що випліталися з лози. Пасажирські модифікації були представлені легкими бричками, колясками, ридванами, та­ рантасами та каретами. Всі вони почали виго­ товлятись на ресорах, ступиці коліс та вісі ку­ валися з металу, обіддя обрамлювалося шина­ ми, що покращувало експлуатаційні показники та комфорт. Заможне населення мало мож­ ливість купувати як місцеві, так і західноєвро­ пейські карети, які мали багате оздоблення інтер’єру та екстер’єру. Вночі для освітлення дороги такі вироби оснащувалися слюдяними ліхтарями із свічками в середині, а під час да­ леких подорожей для відпочинку могли вико­ ристовуватися намети [21, стор. 200­201].

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Незалежно від модифікації транспортного засобу незмінною залишалася гужева тяга. Коні, рідко воли, були постійними помічника­ ми людей. Щоправда у 1885 р. К. Бенцом був сконструйований перший прототип автомобіля, однак пройдуть десятиліття поки автомобілі з'являться на подільських шляхах. Таким чином у другій половині ХІХ ст. в Подільській губернії існувала досить розгалу­ жена сітка шляхів, однак переважна більшість з них не мали твердого покриття, що утруднюва­ ло рух гужового транспорту протягом усього року. В зв’язку з цим на той час розпочалися в губернії будівельні роботи по спорудженню но­ вих шосейних шляхів. Однак, через брак ко­ штів, будувалися переважно під’їзні дороги. Міжміські шосейні шляхи, які вдалося все ж побудувати, значно покращували сполучення, сприяли економічному розвитку губернії, задо­ вольняли потреби населення. Поруч з традиційними шляхами сполучення, каталізатором прискореного розвитку капіта­ лізму були залізниці. Вони відчутно впливали на всю інфраструктуру Подільської губернії, сприяли розвитку міст, налагоджували більш тісні економічні зв'язки з іншими економічни­ ми районами країни та Західної Європи. Першою залізницею в Подільській губернії стала колія довжиною у 257 верст, що з’єднала Балту з Одесою. Її будівництво було закінчено у 1865 р. У 1870 р. вступила в дію залізниця між Балтою і Києвом, загальною протяжністю понад 440 верст і безпосередньо сприяла розвитку Вінниці, Жмеринки, Балти та інших міст. Далі у 1871 р. від станції Жмеринка, яка стала вузловою, через Проскурів залізниця потягнулася до Воло­ чиська і забезпечила з’єднання залізничних шляхів Поділля із магістралями Західної Європи. Із введення в дію у 1873 р. залізниці Київ – Брест до мережі залізниць підключили Полонне, Ше­ петівку, Славуту. У 1880­1890­х рр далі розгорталося залізничне будівництво, хоча існувало чимало проблем, перш за все економічного характеру. На той час до залізничної мережі підключилися міста Мо­ гилів­Подільський, Бар та інші. З прокладенням залізниці економічні показники міст стрімко зростали у десятки разів, що стимулювало роз­ ширення залізничної мережі шляхів сполучення. Одночасно, ряд міст (Кам’янець­Подільський, Нова Ушиця, Хмільник, Літин) в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. залишалися без залізничного спо­ лучення і значно відставали у розвитку.

244

Зрозуміло, що тривалий час центр Подільсь­ кої губернії – Кам’янець­Подільський не міг за­ лишатися без залізничного сполучення. Питан­ ня про будівництво залізниці, що з’єднала б Кам’янець­Подільський з Проскуровом, роз­ глядалось Кам’янецькою міською управою ще у 1883 р., однак реальних кроків у цьому на­ прямку зроблено не було через брак коштів. Наприкінці лютого 1897 р. до цього питання знову повернулися, але цього разу уже за ініціативи подільського губернатора Семе­ някіна М. К. за активної підтримки міської управи [22, арк. 1]. Нарешті 21 березня 1897 р. урядом Російської імперії було прийнято рішення про будівництво залізниці з Проскуро­ ва до Кам’янця­Подільського і далі на Ларгу [22, арк. 69­70]. Кошти на будівництво збирали ще майже два місяці і 2 травня 1897 р. губерна­ тор отримав таємне повідомлення про їх над­ ходження. Одразу з свого боку Семенякін М. К. розпорядився, щоб місцева влада, мирові посе­ редники, Кам’янець­Подільський, Ушицький і Проскурівський повітові справники забезпечи­ ли будівництво людьми і матеріалами та ровели інші організаційні заходи. Мова йшла про ви­ лучення необхідної кількості землі з приватно­ го користування під залізницю. Департамент шляхів сполучення Київського округу зобов’язав управління Південно­ Західних залізниць координувати будівництво залізниці. Тому 19 липня 1897 р. подільському губернатору надійшло повідомлення про те, що спорудження залізниці буде здійснюватися під керівництвом інженера шляхів сполучення Підгурського Станіслава Карловича [22, арк.

16]. 30 вересня він прибув до Кам’янця­ Подільського і очолив роботи по розбивці шля­ ху на місцевості. Ці роботи тривали до кінця року, про що 31 грудня 1897 р. губернатор до­ повідав у Петербург. У доповідній зазначалося, що в результаті виконаного обсягу робіт напря­ мок залізниці Проскурів – Кам’янець­ Подільський (довжина 107 верст) визначено і проходить західніше Ярмолинець і Дунаєвець. Визначався перелік станцій – Росоть, Ярмо­ линці, Нестерівці, Балин, Кам’янець­Подільсь­ кий, а також полустанки і роз’їзди – Шаровеч­ ка, Кадиївці, Фрампіль, Смотрич, Гуменці [22, арк. 21]. Згодом фінансисти підрахували попе­ редній кошторис будівництва – 3 млн. руб., пізніше знизили до 2,4 млн. руб. [22, арк. 27]. Під будівництво залізниці потрібно було виділити 226,5 дес. землі, яка належала 19­ти

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

власникам, у тому числі графу К. О. Орловському з м. Ярмолинець, у якого передбачалось вилучити 23 дес., А. Г. Охотській з с. Гуменець (17 дес.) та інших. Подільський губернатор звернувся до зем­ левласників, володіння яких перетинало будівництво залізниці з проханням передати землі безкоштовно, якщо це неможливо то прода­ ти її за мінімальними цінами. Це стосувалося і будівельних матеріалів [22, арк. 30]. Звернення подіяло і більшість земель, пере­ важно поміщицьких, було передано безкоштовно, оскільки поміщики розуміли значення залізниці, яка в перспективі могла давати немалі прибутки. Однак, на початку 1898 р. будівництво несподіва­ но наштовхнулося на перешкоди, яких ніхто не чекав. Першими запротестували проти нього військові. Так, штаб Київського військового окру­ гу запропонував стратегічно змінити уже розроб­ лений напрямок залізниці з півночі на південь че­ рез близькість кордону і прокласти його із сходу на захід. Економічно така пропозиція не витри­ мувала критики, оскільки була безнадійно збит­ ковою. Згодом компроміс було знайдено – залізниця мала пройти далі від кордону, а прове­ дена експертиза визнала, що перенесення залізниці на кілька десятків верств від кордону на безпеці країни не позначиться [22, арк. 64]. Після цього наступним фактором стриму­ вання будівництва стало саме управління Південно­Західної залізниці. Справа в тому, що на той час завершувалося будівництво залізничного сполучення Ковель – Добровиця, тому кошти виділені для подільської залізниці були передані на Волинь для завершення робіт. Це змусило подільського губернатора зверну­ тися 22 січня 1898 р. до департаменту шляхів сполучення у Києві з проханням «підштовхну­ ти» корисну справу для краю [22, арк. 65­68]. Не стояла осторонь цієї проблеми і Кам’яне­ цька міська дума. З березня по жовтень вона зверталася в різні інстанції за підтримкою, щоб проект залізниці став реальністю. Заручившись підтримкою, в такий спосіб, петербурзьких чи­ новників місцева влада зуміла зрушити справу з мертвої точки. Уже 1 жовтня 1898 р. управління Південно­Західної залізниці коман­ дирувало для уточнення загальної вартості будівництва своїх комерційних агентів Г. Т. Радзевича і В. С. Гогоцького. Після остаточного уточнення кошторису будівництво, нарешті, розпочалося пізньої осені 1898 р. з боку Проскурова [22, арк. 82­89]. Після початку будівництва було вирішено його розширити і

245

18 липня 1899 р. департамент шляхів сполу­ чення Київського округу ухвалив рішення про виділення коштів на спорудження ще й залізниці далі від Кам’янця­Подільського до Ларги, довжиною 60 верст, яке завершилося у 1916 р. [22, арк. 106]. Прискореними темпами проходило будів­ ництво залізниці до Кам’янця­Подільського у передвоєнні роки Першої світової війни. Ро­ зуміючи стратегічне значення цього напрямку, департамент шляхів сполучення посилав кваліфіковані комісії для контролю за ходом робіт у тому випадку, коли темпи будівництва уповільнювалися. Так, 20 червня 1913 р. до Кам’янця прибула експертна група у складі представника управління Подільської залізниці інженера Ємельянова, начальника технічного відділу інженера Бєлого, головного інженера Березіна, старшого державного контролера Шелейховського. Експерти мали з’ясувати при­ чини затримки у будівництві і дати рекомен­ дації по відновленню його швидких темпів. Для цього здійснювалися постійні виїзди на різні ділянки шляху і видавалися відповідні розпорядження [23]. Основною перешкодою в будівництві залізниці стали погодні умови, особливо у першій половині 1914 р. Затяжні дощі, що ряс­ но випадали навесні і влітку, практично розми­ вали не тільки підготовані насипи, але і насипи під встановленими коліями, що засвідчила чер­ гова міністерська комісія наприкінці червня 1914 р. Комісія наголошувала, що роботи про­ водилися прискореними темпами, але погодні умови суттєво перешкоджають завершенню будівництва [24]. Для нарощення темпів будівництва управ­ ління шляхів сполучення своїм розпоряджен­ ням збільшувало штат робітників. В зв’язку з цим до робіт на залізниці залучались арештан­ ти. На початку липня 1914 р. з Кам’янця на бу­ дову до с. Жилинці Проскурівського повіту відправили 150 в’язнів [25]. В липні на Поділлі було оголошено воєнний стан, що позитивно позначилося на завершенні будівництва шляху і останні версти шляху були прокладені максимальними темпами. По всьо­ му маршруту залізниці з’явилися посилені військові патрулі охорони. Нарешті в серпні 1914 р. будівництво залізниці Кам’янець­Подільський – Проскурів технічно завершили, щоправда на окремих станціях та полустанках ще певний час прохо­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

дило будівництво необхідних приміщень для обслуговування та проводилися інші роботи по обладнанню переїздів і інше. Саме з цього часу по залізниці почали випробувальні перевезення вантажів, а в кінці місяця залізницею до Кам’янця прибула службова делегація чинов­ ників губернських установ, що і стало почат­ ком її офіційної експлуатації [26]. Початок Першої світової війни позначився на роботі транспорту взагалі і залізниці зокре­ ма, оскільки залізницею одразу почали переки­ датися військові вантажі до кордону , а у зво­ ротному напрямку возили поранених в тил. З 12 листопада 1914 р. відкрилося постійне паса­ жирське сполучення між Кам’янцем­Подільсь­ ким і Проскуровом. Поїзди формувалися у вигляді пасажирсько­товарного ешелону і кур­

сували через день. В ешелоні були пасажирські вагони ІІ і ІІІ класу, вартість квитків – від 2 руб.

20 коп. до 4 руб. 45 коп. Відстань між кінцеви­ ми станціями потяг долав за 9 год. 30 хв. Рух по залізниці між Кам’янцем­Подільсь­ ким і Проскуровом став значною подією у житті Подільської губернії, оскільки відкрива­ лися перспективи прискореного економічного розвитку, налагодження більш тісних зв’язків з господарськими і культурними центрами країни. Однак на перешкоді цьому стала спо­ чатку Перша світова війна, а пізніше і грома­ дянська, які майже на 10 років занурили край у вир протистояння і розбрату. І все ж залізниця ставши до ладу, розширила сітку­мережу шляхів сполучення, суттєво вплинула на роз­ виток продуктивних сил краю.

Список використаних джерел: 1. Гульдман В. К. Подольская губерния. Опыт географического описания. – Каменец­Подольский, 1889. – С. 205, 206. 2. Держархів Хмельницької області (далі – ДАХО). – ф. 240. – оп. 1. – спр.160. – Арк. 53. 3. Подолия. – 1913. – 15 лютого. 4. ДАХО. – ф. 228. – оп. 1. – спр. 6293. – Арк. 2­3. 5. Хоптяр Ю. А. Залізничне будівництво на Поділлі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету.

– Т. 2. – Кам’янець­Подільський, 1996. – С. 70. 6. ДАХО. – ф. 228. – оп. 2. – спр. 41. – Арк. 25­27.

7. Там само. – оп. 1. – спр. 715. – Арк. 1­4. 8. Там само. – спр. 9449. – Арк. 1­5, 10. 9. Там само. – спр. 715. – Арк. 1­2, 7. 10. Там само. – ф. 227. – оп.1. – спр. 1818. – Арк. 2, 4­5. 11. Подольские губернские ведомости. – 1891. – 14 грудня. 12. ДАХО. – ф. 227. – оп. 2. – спр. 2776. – Арк. 1. 13. Там само. – ф. 249. – оп. 1. – спр. 143. – Арк. 1­2.

Summary. The article focuses on the problem of roads in Podilska province at the second part of the XIXth – beginning of the XXth centuries. The classification of roads, their budget and projects of roads’ construction are presented in the article. Different types of vehicles are also described.

* * * Костянтин Завальнюк, Олександр Вітюк, Тимофій Герасимов м. Вінниця ВІ Н Н И ЦЬКІ «МУРИ » У ДОБУ УКРАЇН СЬКОЇ РЕВОЛ ЮЦІ Ї 1 91 7-1 920 РР.

У статті висвітлюються історичні віхи становлення і розвитку Вінницьких «Мурів» у добу Української революції 1917­1920 рр. Аналізується діяльність архітектурного комплексу «Мури», його завдання і призначення у добу національно­визвольних змагань українського народу. У кожного населеного пункту є своя «візит­ на картка», яка визначає його своєрідність та неповторність серед культурних надбань попе­ редніх епох. Більше того, такі об’єкти немов би акумулюють у собі творчий дух і ауру минулих поколінь, доносячи їх неповторний колорит до

246

нащадків. Саме через це вони не лише милують око наших сучасників, але й доносять гомін століть, розкриваючи їхній потаємний зміст для невтомних дослідників минувшини. Для прадавнього міста Вінниці над ти­ хоплинним Богом – рікою такою своєрідною

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

візитівкою, а також духовним і культурним центром, є архітектурний комплекс під назвою «Мури», історія якого починається з появи у Вінниці єзуїтів (початок XVII ст.). Під «Мура­ ми», – писав свого часу місцевий краєзнавець та музейний діяч М. Кондратенко, – розуміємо терен прямокутної форми між Українським проспектом і вулицями Івана Богуна, Козьмо­ Дем’янівською і до Гімназійної (нині це вулиця Соборна, Монастирська, Мури та Шолом­ Алейхема) з усіма розташованими на ньому будівлями та високими стінами» [30]. Тривалий час, за невеликими винятками, «Мури» слугували могутнім засобом для опо­ лячування та обрусіння населення краю. Ста­ новище змінилося лише з проголошенням неза­ лежності УНР в листопаді 1917 р., коли народ України після довгих років неволі дістав мож­ ливість творити свою власну державність. Свідченням особливої ролі «Мурів» у цей час є той факт, що у них розташовувалися різні державні інституції Директорії УНР (лютий­бе­ резень 1919 р. та травень – червень 1920 р.). Зокрема, є відомості про те, що після переїзду Директорії до Вінниці 2 лютого 1919 р. у приміщенні 2­ї Вінницької міської жіночої гімназії (в «Мурах») розташовувалося Міністерство народної освіти [5]. До речі, за час перебування Директорії у Вінниці було прийнято чимало законів та постанов, спрямо­ ваних на розвиток у країні національної освіти: 8 лютого 1919 р. – закон про зарахування в дер­ жавну службу вчителям середніх шкіл часу пе­ ребування їх на приватній учительській службі, постанова про поліпшення матеріального ста­ новища приват­доцентів та позаштатних про­ фесорів вищих шкіл; 14 лютого 1919 р. – закон про заснування в усіх вищих школах УНР лек­ тури української мови, закон про надання вчи­ телям і вчителькам з бувшої австро­угорської України прав місцевих вчителів; 19 лютого 1919 р. – закон про право Київського та Кам’янець­Подільського Державних Українсь­ ких Університетів проводити іспити на ступені магістра та доктора, закон про право на освіту українських громадян, що скінчили закордонні вищі школи; 24 лютого 1919 р. – закон про управління освітою в УНР [26, арк. 23 зв. – 24]. У фондах навчальних закладів м. Вінниці зазначеного періоду (зокрема, чоловічої та 2­ї жіночої гімназій) зберігся ряд документів, в яких розкривається стан навчально – виховного процесу, а також матеріальне становище викла­

247

дачів та учнів. Так, із протоколу засідання пе­ дагогічної ради Вінницької чоловічої гімназій від 6 лютого 1919 р. помітно її ставлення до наказу № 3 Міністерства народної освіти УНР від 30 січня 1919 р., відповідно до якого було ухвалено, «аби всі навчителі, що володіють українською мовою, почали негайно викладання своїх лєкцій українською мовою; всі инші, що не можут ще викладати українською мовою, по­ винні, згідно наказу, подати до 20­го лютого ц. р. через п. Директора гімназії (цю посаду займав П. О. Адріанов. – Авт.) до Губерніяльного Комісара прохання про дозвіл тимчасово навчати російською мовою» [6, арк. 75]. Все ж, російськомовне населення Вінниці до ідеї «українізації» поставилось досить прохолод­ но. Мовне питання ним активно порушувалося на опікунській раді міських гімназій, в управі, на за­ гальних зборах батьків та учнів, і, насамкінець, на засіданні міської думи 1 листопада 1919 р. «Во всех этих совещаниях, – говорилося на засіданні міської думи, ­ было признано, что введение пре­ подавания во всех классах в настоящем году на украинском языке крайне вредно отзовется на знаниях учеников и высказано пожелание, чтобы преподавание велось во всех классах на русском языке; украинизация же должна производиться постепенно, начиная в этом году с первого и при­ готовительного классов» [11, арк. 37]. Зрештою, така пропозиція була схвалена більшістю голосів думських гласних (за – 10, проти – 3 і 4 утрима­ лись). Щоправда, гласним Гарделю і Дудичу вда­ лося внести у текст ухвали думи суттєву поправ­ ку, яка гласила: «Преподавание на украинском языке по отдельным предметам также ввести и в других классах, если для этого будет соответ­ ственный педагогический персонал, владеющий украинским языком» [11, арк. 37 зв.]. На жаль, такий персонал, який би добре во­ лодів державною мовою, у ті часи у Вінниці зустрічався досить рідко, як, до речі, і через ба­ гато десятиліть після цього. Скажімо, у Вінни­ цькій чоловічій гімназії навіть викладання історії України (викладач М. Д. Добромислов) та географії України (М. Д. Озерський) велося російською мовою, хоча у розпорядженні ви­ кладачів були «Коротка історія України» та «Історія України» М. Грушевського, а також «Географія України» С. Рудницького [6, арк. 73 зв. – 74]. І все ж, навіть у надзвичайно короткий період української державності вдалося досить багато зробити у справі національного вихо­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

вання підростаючого покоління. Так, у березні 1918 р. у Вінницькій чоловічій гімназії було належним чином вшановано пам’ять Т. Г. Шев­ ченка (проведено заупокійне богослужіння, чи­ тання про поета, а також виконання деяких йо­ го творів) [6, арк. 8 зв.]. Крім цього, обговорив­ ши на засіданні педради 26 березня (8 квітня) 1918 р. циркуляр Генерального Секретаріату України від 16 листопада 1917 р. про національне виховання учнів, було вирішено детально його обговорити, а також опрацювати брошуру «Поміч виховання учнів» [6, арк. 9]. Свою нелегку місію і викладачам, і учням доводилося здійснювати в умовах перманент­ ної зміни політичної та військової обстановки, розрухи, дорожнечі, голоду та холоду. «Рекви­ зиция и вздорожание квартир, – читаємо в од­ ному з документів за березень 1919 р., – застав­ ляет многих учеников ютиться в отдаленных от гимназии и крайне плохих квартирах, а отсут­ ствие освещения не дает возможности зани­ маться по вечерам. Все возрастающая дороговизна на предметы самой первой необходимости заставляют уче­ ников обратиться возможно скорее к самостоя­ тельному труду и искать занятий для зарабаты­ вания средств для жизни» [6, арк. 78 зв. – 79]. Інколи через різні несприятливі обставини доводилося навіть відміняти у навчальних за­ кладах заняття. Так, наприклад, через захворю­ вання двох урядовців на плямистий тиф, котрі мешкали на 2­му поверсі гімназії, у цьому за­ кладі було оголошено карантин з 12 по 17 лю­ того 1919 р., а також здійснено дезінфекцію приміщень [6, арк. 77­77 зв.]. Однак, це були лише дрібні епізоди порівняно з майбутніми випробуваннями, що випали на долю учнів та викладачів. Мова йде, зокрема, про досить по­ ширену практику розташування у школах військових частин та про масову епідемію ти­ фу. У цьому зв’язку газета «Шлях» за 14 листо­ пада 1919 р. писала: «Взагалі треба сказати, що розкватировання військ по школах – засіб не­ культурний, який загрожує пошестями невин­ ним малим дітям. Але з огляду на тяжкі умови, постій військ у школах допускається. Так війська стоять у реальній школі, учні котрої, як нас повідомляють, роспущені теж з огляду на пошесть тифу. Вчора під військо заняті помеш­ кання міських гімназій» [41]. Цілком очевидно, що гімназії спіткала така ж доля, як і реальне училище, про що повідомляла та ж газета на­ ступного дня: «Владою зреквізована для війсь­

248

ка хлоп’яча і дівоча гімназії в мурах, через що більш 1500 учнів не будуть вчитись. Коли взяти на увагу, що після кожної стоянки військ не­ обхідно перевести дезінфекцію, то можна ска­ зати, що заняття перервані на досить довгий строк. Директор гимназій звернувся до влади з проханням звільнити хоча би половину помеш­ кання, щоб можна було займатися через день» [42]. На жаль, поки що не вдалося віднайти відо­ мостей про дату відновлення занять у гімназіях в «Мурах». Вірогідно, це сталося наприкінці грудня 1919 р., коли поновили заняття основні навчальні заклади міста (учительський інсти­ тут, 1­а жіноча гімназія, реальне училище то­ що). Досить важливе значення для освітян у за­ значений період мала постанова Вінницької міської думи від 13/16 вересня 1919 р. «Про оплату утримання учителям міських гімназій та про встановлення плати за навчання права». Згідно цієї постанови, дума встановила плату викладачам у 800 крб. за річний урок, а нав­ чання права – 1200 крб. Крім цього, для оплати навчання найбідніших учнів із міської казни виділялося до 72 тис. крб., що на ті часи було суттєвою підмогою [11, арк. 41 зв. – 42]. Необхідно також згадати і про існування в «Мурах» й інших навчальних закладів. Зокре­ ма, у період, що розглядається, там існували Вінницьке однокласне початкове училище (1­а зміна) та Вінницьке початкове центральне учи­ лище (2­а зміна). Станом на січень 1918 р. пе­ дагогічний колектив першого із названих нав­ чальних закладів складався: Євдоким Володи­ мирович Власенко (завідувач), Олександра Іродіонівна Акатнова, Марія Григорівна Лип­ ницька, Євгенія Силівна Пашковська, Павло Васильович Чарнецький і Данило Феодосійо­ вич Кундель (сторож) [8, арк. 1 зв.]. Згодом, в листопаді 1918 р. штат училища поповнюється також законовчителем дияконом К. Терлець­ ким, учителем співів Миколою Олексійовичем Коломійцевим та вчителькою рукоділля Нон­ ною Тимофіївною Полюскевич [8, арк. 40 зв.]. Що стосується другого навчального закладу, то його штат на січень 1918 р. складався: Олексій Йосипович Кривицький (завідувач), Василь Петрович Сорочинський (законовчи­ тель), Нонна Тимофіївна Полюскевич, Клавдія Олександрівна Попова, Катерина Григорівна Чекина та Василина Кудельова (сторож) [7, арк.

1 зв.]. Також із листопада 1918 р. в цьому учи­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

лищі з’являються нові працівники: диякон Во­ лодимир Олексійович Павловський (законовчи­ тель), Микола Олексійович Коломійцев (учи­ тель співів) та Марфа Рябоконь (сторож) [7, арк. 33 зв.]. В період короткочасного перебування більшовиків при владі навесні­влітку 1919 р. гімназії були перетворені у дві школи – І і ІІ ступенів з подвійним складом класів (згодом, після повернення влади УНР у серпні 1919 р. гімназії були відновлені) [25, арк. 61 зв.]. Так, при більшовиках директор чоловічої гімназії П. О. Адріанов став головою педагогічної ради 2­ї Радянської школи 2­го ступеня, а викладач М. П. Кузьмін – 3­ї Радянської школи 1­го сту­ пеня [16, арк. 34]. Чергові зміни у житті освітян настали після утвердження більшовиків при владі у 1920 р. Зокрема, згідно постанови Народного коміса­ ріату освіти України від 4 липня 1920 р. гім­ назії були перетворені у єдині трудові школи. Станом на лютий 1921 р. у «Мурах» розміщувались 3­я єдина трудова школа (голо­ ва педагогічної ради – Павло Олександрович Адріанов), яка була створена на базі чоловічої та 2­ї жіночої гімназій, 4­а (голова педради – Михайло Павлович Кашинський; в документі зазначено, що дана школа не функціонувала) та 5­а школа (голова педради – Михайло Олексан­ дрович Свідерський) [18, арк. 13­13 зв., 20 зв.]. Варто також додати, що на початку 1920/1921 навчального року для нової школи № 3 місця в колишній гімназії не виявилось і вона певний час прилаштувалась на 3­ю зміну у І­е вище початкове училище. Однак, через тісноту та за­ брудненість приміщення була змушена знову перебратись у свою будівлю, 1/6 частина якої залишалась у її розпорядженні (для занять було пристосовано колишню роздягальню та швей­ царську кімнату). Згодом, після об’єднання із 10­ю школою, нова школа отримала назву 9­ї єдиної трудової. Більша же частина приміщень колишніх гімназій, а також бібліотека і нав­ чальні посібники передавались Центральній трудовій школі, яка почала діяти у 1922/1923 навчальному році [25, арк. 61 зв.­62]. Додамо також, що на лютий 1925 р. із вищеназваних шкіл у «Мурах» продовжували функціонувати Центральна та 9­а трудові школи [35]. Отже, впродовж 1918­1920 рр. навчальним закладам, розташованим у «Мурах», довелося пройти довгий і складний шлях розвитку та становлення, позначений як важкими втратами,

249

так і новими здобутками. Саме тому ми по­ винні ретельно вивчати та аналізувати досвід, накопичений кропіткою працею минулих по­ колінь. Важливу роль відігравали «Мури» також у становленні національної музейної справи у Вінниці в період Української революції. Зокре­ ма, на засіданні Вінницької міської думи 14 травня 1918 р. після доповіді голови Подільсь­ кого товариства охорони культурно­історичних пам’яток Ващенка, а також ґрунтовних дебатів, було прийнято постанову про виділення для облаштування майбутнього музею приміщення в «Мурах». За пропозицією міської управи, му­ зею мали передати три квартири в «Мурах», які займали учитель, священик та церковний ста­ роста. У вигляді компенсації за переселення учителю та священику дума виділяла квартирні гроші у розмірі 75 крб. у місяць кожному [10, арк. 97­97 зв.]. Щоправда, постанова думи від 14 травня 1918 р. через порушення процедурних норм була відмінена Кам’янець­Подільським окружним су­ дом 20 жовтня того ж року. У свою чергу, це рішення суду було оскаржене Вінницькою місь­ кою управою у Державному Сенаті. Згодом до справи втрутилась Директорія УНР, яка у своєму листі на адресу міського голови від 18 грудня 1918 р. зазначала: «Справа утворення у Вінниці музею є дуже важна, бо в сей момент багато культурно­історичних пам’яток гине та вивозить­ ся за границю». Тому, Директорія наполягала, щоб «у найближчому засіданню думи в першу чергу поновити ранішу постанову думи про пе­ редачу Мурів зазначеному Товариству під музей, додержавши всі формальності з боку закону», а виписку з протоколу думи негайно надіслати до Міністерства внутрішніх справ [32]. Слідом за цим, 23 січня 1919 р. Вінницька дума приймає нову постанову про музей. За нею, Подільському товариству охорони культурно­історичних пам’яток для організації музею повністю переда­ валось приміщення в Мурах. Для цього думі до­ велося відмінити своє попереднє рішення від 2 травня 1914 р. про передачу кам’яної будівлі колишньої гімназії із службами Вінницькому самостійному єпархіальному управлінню. Від­ тепер зазначена будівля, за винятком при­ міщення Казанської церкви та квартири свяще­ ника, передавалась під музей. Негайній пере­ дачі підлягали всі вільні кімнати верхнього по­ верху, а решта – не пізніше 1 травня 1919 р. Нижній поверх передавався Товариству в міру

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

нагромадження історичного матеріалу та роз­ витку музею [10, арк. 281­281 зв.]. Однак, і такий варіант постанови Вінниць­ кої міської думи не зовсім влаштовував Подільське товариство охорони культурно­істо­ ричних пам’яток. Так, один із його активних діячів Ю. С. Александрович у статті «Деякі до­ кументи та факти до освітлення справи пере­ дачі Мурів під музей», надрукованій у газеті «Шлях», писав: «На жаль, тільки одно­що пе­ редача будинку Мурів під музей думою ухвале­ на без квартирі, котра як раз виходить по сере­ дині будинку, завдяки чому утворюються не­ можливий факт, що в середині музею буде жи­ ти приватна особа, з чим ні в якім разі не мож­ но погодитися з огляду на много причин» [32]. Цікаво, що в той же день, коли з’явилася публікація Ю. Александровича (18 жовтня 1919 р.), дума приймає нову постанову під назвою «Об изменении условий передачи помещения Муров Подольскому О­ву охраны культурно­ исторических памятников». Згідно цієї поста­ нови, центральна будівля в Мурах разом зі всіма належними господарськими спорудами передавалася вищезгаданому Товариству у во­ лодіння та користування на весь час існування музею, не виключаючи квартири священика та приміщення початкової школи. Останнє ж по­ винне було залишитися за школою, доки Това­ риство не знайде для неї іншого приміщення. Що стосується квартири священика, то управа зобов’язувалась знайти йому інше помешкання [11, арк. 48]. Все ж, у бурхливій круговерті тогочасних подій музей вдалося відкрити 5 травня 1919 р. на приватній квартирі художника В. Ф. Ко­ ренєва, яка розміщувалася в особняку лікаря Вілінського [28, арк. 53]. Важливу роль у ство­ ренні музею відіграли члени вже згаданого То­ вариства охорони культурно – історичних пам’яток Поділля Г. В. Брілінг, В. Ф. Коренєв, Ю. С. Александрович, О. А. Бодунген, О. С. Андрєєв, С. І. Слободянюк­Подолян [34, с. 15]. На нашу думку, лише зміна влади в країні завадила уряду Директорії втілити у життя план з переведення краєзнавчого музею в Му­ ри, адже навіть існувала спеціальна комісія в справі передачі «Мурів» під музей. Голова цієї комісії, професор Й. Пеленський, 30 вересня 1919 р. у газеті «Шлях» писав: «На днях части­ на «Мурів», а саме та, що стоїть опостінь з церквою, містом передана буде під музей. Комісія, котра прибула задля цього з Кам’янця

250

за почином Подільського губерніяльного зем­ ства і по наказу пана міністра освіти, покінчить небавком свою працю, а це заповість може но­ ву добу в історії «Мурів». При музею знайде приміщення архів і книжниця хочби з тих ма­ теріялів, котрі скрізь пропадають. Буде то пер­ ший етап» [33]. Варто відзначити, що пророчі слова профе­ сора Й. Пеленського стосовно архіву почали справджуватися вже через рік. Так, 4 вересня 1920 р. в газеті «Вісти» було надруковано наказ Подільського губревкому про створення ського губернського архівного управління, яке мало керувати становленням та розвитком архівної справи в межах губернії. «Для ростошування Под. Губ. Управлення і звезення туди потріб­ них архівних діл, як з Винниці, так і із губернії, ­ зазначалося в наказі, – призначається в м. Вінници центральний будинок в «Мурах» в по­ вному його складі, опричь лишень одної Ка­ занської церкви» [4]. Окрім цього, наказом Подільського губрев­ кому від 23 вересня 1920 р. головний корпус «Мурів» було передано губернському архівно­ му управлінню та Вінницькій філії Всенародної Бібліотеки при УАН із закріпленням усього 1­го поверху з долішнім і всіма господарськими бу­ довами за першим і 2­го поверху за філією [35]. Водночас завідувачем Подільського гу­ бернського архівного управління було призна­ чено відомого громадського та культурного діяча Юрія Семеновича Александровича, яко­ му наказувалося негайно приступити до ор­ ганізації цієї установи у Вінниці, а її філії – у Кам’янці­Подільському [4]. Про Ю. С. Александровича відомо, що він народився 1 (13) квітня 1884 р. в с. Степашки нинішнього Гайсинського району Вінницької області в родині дрібного чиновника [12, арк.

52 зв.]. Після закінчення екстерном гімназії був вільним слухачем університету на історико­ філологічному факультеті. Отримав фах учите­ ля історії та географії повітового училища. У 1904 р. був кореспондентом та членом комітету із організації першої в Російській імперії Української етнографічної виставки у м. Києві. У 1904­1917 рр. – член­кореспондент Київсько­ го товариства старожитностей та мистецтв і ко­ респондент Київського художньо­промислово­ го та наукового товариств, а також Катерино­ славського обласного товариства тощо. В 1912 р. за дорученням Київського губернського зем­ ства досліджував кустарні промисли губернії, а

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

в 1913 р. аналогічну роботу за завданням місцевого земства проводив у Подільській гу­ бернії. У 1913­1914 рр. перебував на посаді охоронця заснованого ним культурно­історич­ ного відділу Музею Подільської губернії (земського музею) в м. Кам’янці­Подільському. З 1915 р. до 1 вересня 1917 р. був інструктором з позашкільної освіти у Вінницькому земстві, а з 1 вересня 1917 р. до 1 січня 1920 р. – членом правління та секретарем заснованого ним же Подільського товариства охорони культурно­ історичних пам’яток. Зібрав та передав для Вінницького музею велику частину колекцій [22, арк. 1­2]. Також Ю. Александрович є авто­ ром детального плану академічного художньо­ промислового музею з майстернями та лабора­ торіями (1921 р.) [21, арк. 195­198 зв.]. На по­ чатку 20­х рр. входив до складу Секції науко­ вих робітників у м. Вінниці. Доклав багато зу­ силь для створення у Вінниці філії Всенародної Бібліотеки України при ВУАН, зібравши для неї основну частину книжкових фондів. Активно співробітничав з Кабінетом виучування Поділля при Вінницькій філії ВБУ. В середині 20­х рр. працював у музеях Києво­Печерської лаври [29, с. 8]. Також, Ю. С. Александрович по праву вва­ жається одним із засновників архівної справи на Поділлі. За словами його товариша, відомо­ го музеєзнавця Г. Г. Брілінга, «…в Виннице он был создателем архива и первым заведующим архивной секцией. Архив разместился в «Му­ рах», где Александрович и жил. Неприхотли­ вость его была просто поразительна. Не имея ни квартиры, ни обстановки, он распорядился изготовить для себя ящик, набил его стружками – и это было его жилье – и постель и стол. А своему любимому делу он мог отдавать 24 часа в сутки, работая с увлечением и энергией, за­ бывая об усталости и еде» [28, арк. 43]. У Вінниці Ю. С. Александрович був заснов­ ником та завідувачем Подільського обласного архіву (з 1 квітня 1920 р.), який складався з архівного, бібліотечного та бібліографічного відділів [17, арк. 278], а після його ліквідації у вересні 1920 р. – завідувачем Подільського гу­ бернського архівного управління (до 28 лютого 1921 р.). Згодом – завідувач архівної секції при Подільському губернському комітеті охорони пам’ятників старовини, природи та мистецтва (Губкопис), яка існувала з лютого 1921 р. до 1 квітня 1922 р. Після ліквідації архівної секції очолив новостворене Подільське губернське

251

архівне управління (з 1 квітня 1922 р.), а не­ вдовзі – Подільський губернський історичний архів. Також був заступником голови Подільсь­ кої губернської архівної комісії (існувала з 15 січня 1921 р. до 1 квітня 1922 р.). У 1920 р., після загибелі княгині М. Г. Щер­ батової, Ю. Александрович був відкомандиро­ ваний у Немирів для вивозу музейного та архівного майна з палацу. Зокрема, ним було вивезено та розміщено на складах «Господар­ союзу» і жіночого монастиря 25 ящиків з кар­ тинами та 124 ящики з книгами, газетами та архівними документами [20, арк. 134­135 зв.]. «Сохранившиеся документы Потоцких, Стро­ гановых, Щербатовых в Винницком областном архиве, – писав Георгій Брілінг, – все это из упомянутой партии, вывезенной Александро­ вичем из Немирова» [28, арк. 44]. Також за ініціативою Ю. Александровича до 1924 р. бу­ ло зареєстровано і взято під охорону 1231 архівів губернії [2, с. 110]. Таким чином, саме в період Української ре­ волюції 1917­1920­х рр. можна говорити про становлення основ сучасного Державного архіву Вінницької області, одного з найбільших в Україні за багатством архівних фондів. Також, у згаданий період «Мури» стають одним із центрів бібліотечної справи в Подільській губернії. Зокрема, є відомості про те, що при Вінницькому робітничому клубові, культурно­просвітницькій організації місцево­ го робітництва, існувала велика бібліотека. Цей клуб був організований ще у січні 1919 р., од­ нак згодом, при більшовиках, він припинив свою діяльність. 26 жовтня 1919 р. він відновив свою працю. Розміщувався тоді клуб у «Му­ рах» в приміщенні біржі праці [39]. Тогочасна газета «Шлях» писала, що «в одчиненій при робітничім клубі бібліотеці переводиться що­ денно видача книг. Бібліотека міститься в «Му­ рах» на 2 поверху, поруч з біржою праці. Книжки видаються від 2­ої до 5­ої години дня. При бібліотеці існує й читальня» [43]. Імовірно, що ця бібліотека згодом увійшла до складу бібліотечного відділу Подільського обласного архіву (існував з 1 квітня 1920 р. до вересня того ж року). На серпень 1920 р. бібліотечний відділ архіву займав 12 великих кімнат і нараховував до 60 тисяч книг [17, арк.

279]. Однак, через велику перевантаженість фондів, відсутність необхідного фінансування та брак кваліфікованих фахівців, завідуючий архівом Ю. С. Александрович був змушений 10

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

серпня 1920 р. звернутися з листом у Міністер­ ство народної освіти з пропозицією про виділення архівного, бібліотечного та бібліографічного відділів архіву в окремі са­ мостійні інституції з підпорядкуванням відпо­ відним главкам у центрі [17, арк. 278­279]. На думку Ю. С. Александровича, майбутня бібліотека повинна була існувати як філія Все­ народної бібліотеки при Українській Академії наук (далі – ВБ при УАН, з червня 1921 р. – ВБ при ВУАН) у складі бібліотечного та бібліографічного відділів обласного архіву. «Тимчасовий комітет для створення ВБ при УАН, ­ пише відомий дослідник бібліотечної справи та книгодрукування на Поділлі Т. Р. Со­ ломонова, ­ визнав організацію філії у Вінниці доречною і 26 серпня 1920 р. звернувся до Вінницької губнаросвіти з проханням дати на це згоду. Передбачалося створити наукову фун­ даментальну бібліотеку губернського масшта­ бу, де було б «згуртовано із всього Поділля усі книжкові багатства» та закладено у відділі україніки окремий підвідділ подоліки. Нова установа мала підпорядковуватись керівництву ВБ і стати осередком наукової роботи ака­ демічного рівня в краї. Де­юре Вінницька філія Всенародної бібліотеки при УАН (ВУАН) (далі – ВФ) поста­ ла 23 вересня 1920 р. За наказом № 806 Подільського губернського військово­рево­ люційного комітету Вінницький архів переда­ вав бібліотеці книжки, газети, відозви, оголо­ шення та іншу друковану продукцію, рукописи, справи, документи, портрети, малюнки, старо­ житності, а також, весь другий поверх помеш­ кання «Мури» (12 кімнат) з меблями. В основу діяльності ВФ було покладено інструкцію Тимчасового комітету для заснування Національної бібліотеки Української держави в м. Києві та статут цієї бібліотеки» [36, с. 164]. Невдовзі, попри різні матеріальні та ор­ ганізаційні труднощі, 7 березня 1921 р. було відкрито читальню при філії у складі 3­х відділів: україніки, історії революції та ми­ стецтва. Нараховувала тоді бібліотека до 200 тисяч книжкових видань (без газетно­графічно­ го відділу) [19, арк. 35]. З діяльністю Вінницької філії ВБ при УАН (ВУАН) нерозривно пов’язане ім’я визначного вченого, корифея подільського краєзнавства В. Д. Отамановського (1893­1964). У Вінницю він приїхав у липні 1920 р. разом з родиною із охопленого голодом Києва. В місті над Бугом

252

В. Д. Отамановський працював до кінця 1920 р. в місцевій філії сільськогосподарського коопе­ ративного союзу «Централ» [1, с. 14]. З грудня 1920 р. В. Д. Отамановський плідно працює у Вінницькій філії Всенародної бібліотеки при УАН (ВУАН), спочатку завідувачем українсько­ го відділу філії, а пізніше – її директором та керівником Кабінету виучування Поділля [36, с.

165]. Однак, це вже тема іншого спеціального дослідження, яке виходить за хронологічні рамки даної роботи. Помітну роль у громадському та духовному житті міста зазначеного періоду відігравали та­ кож релігійні установи, що розміщувались у «Мурах», ­ Свято­Преображенський собор, Свято­Казанська церква та капуцинський ко­ стьол. Зокрема, надзвичайно важливе значення для розвитку національної самосвідомості мала «служба Божа на слов’янській мові з українсь­ кою фонетикою», яка відбулася в лютому 1919 р. у Преображенському соборі [31, с. 71]. За­ значимо, що настоятелем собору тоді був про­ тоієрей Антоній Станіславський [13, арк. 105]. Варто також відзначити, що Преображенсь­ кий собор під час свого одноденного перебу­ вання у Вінниці 5 травня 1920 р. відвідав голо­ ва Директорії та Головний Отаман Армії УНР С. В. Петлюра, який був глибоко віруючою лю­ диною [3, с. 150]. Свідком важливих історичних подій у ці дні був і капуцинський костьол, де 16 травня 1920 р. з нагоди прибуття до Вінниці керівника Польщі маршала Юзефа Пілсудського та його переговорів з українським провідником Симо­ ном Петлюрою ксьондзом Адольфом Яро­ севічем було відслужено короткий молебень. Також високо гостя із сусідньої Польщі біля приміщення костьолу гаряче вітали представ­ ники місцевої польської громади та католиць­ кого духовенства [37]. Серед інших подій того часу варто також відзначити панахиду, яка була проведена 17 (30) листопада 1919 р. в Казанській церкві по розстріляних у Проскурові офіцерах, мешкан­ цях Вінниці, які належали до підпільної анти­ урядової денікінської організації [43]. Серед розстріляних, які були поховані на парафіяль­ ному цвинтарі Воскресенської церкви, зустрічаємо прізвища штабс­капітана ескадри повітряних кораблів Георгія Миколайовича Шнеура, 32 р., дворянина Орловської губернії Бориса Михайловича Оловейникова, 34 р., ба­ рона Миколи Арістовича Маса, 22 р., підпол­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ковника 47­го Українського полку Костянтина Євграфовича Брикова, 43 р., штабс­капітана 76­ го Кубанського полку Аркадія Володимировича Литваковського, 37 р., штабс­капітана 47­го Українського полку Євменія Трифоновича Не­ мировського, 40 р., штабс­ротмістра прикор­ донної служби Євгенія Ліверійовича Федорова, 35 р., штабс­капітана артилерії Михайла Улья­ новича Лопушанського, 24 р., полковника 12­го драгунського Стародубського полку Миколи Венедиктовича Нестеровського, 43 р., гвардій­ ських ротмістрів Бухарта Будберга, 38 р. та Ге­ оргія Будберга, 43 р., а також старшого кандида­ та при Вінницькому окружному суді Рафаїла Ге­ оргійовича Добриніна, 31 р. [14, арк. 99 зв.­100]. Принагідно також зауважимо, що регентом церковного хору при Казанській церкві з 1920 р. був відомий український композитор Гри­ горій Митрофанович Давидовський (1866­ 1952) [15, арк. 15­15 зв.]. До речі, глибоко сим­ волічним виглядає і той факт, що створена ним у Вінниці хорова капела свій перший публічний концерт дала 24 серпня 1919 р., а свої найяскравіші музичні твори (опери «Під звуки рідної пісні», «Перемога пісні» тощо) по­ бачили світ саме у місті над Бугом [3, с. 147]. Також у документах зустрічаємо відомості про те, що у підвалах під Казанською церквою впродовж листопада 1918 р. – березня 1919 р. розміщувався Вінницький військово­аптечний (інакше – базовий санітарно­медичний) склеп, який належав ІІ­му Подільському корпусу. Завідувачем цього корпусного складу був Карл Огінт, котрий замешкав на Замості по Віленській вулиці [9, арк. 23, 29, 45]. Окрім архівного, музейного, шкільного, бібліотечного та релігійного осередків, «Мури» виконували у цей час ще й функцію центру друкарської справи нашого краю. Станом на 2 листопада 1920 р. у Вінниці нараховувалось 7 друкарень, 2 з яких були зайняті військовими частинами. Також усі місцеві друкарні на той час перебували у приватних руках [27, арк.

208]. До речі, працівники друкарень були об’єднані у досить сильну профспілку, яка ак­

тивно захищала права своїх членів. Так, 9 ли­ стопада 1919 р. міська управа була змушена погодитись з вимогами профспілки друкарів, які на своїх зборах 19 жовтня того ж року ви­ магали підвищення зарплати на 100 % до існу­ ючого тарифу [11, арк. 54 зв.­55]. Після розгля­ ду цього питання було одноголосно прийнято відповідне рішення про збільшення зарплати з 1 листопада 1919 р. [40]. Після остаточного встановлення більшови­ цької влади на Поділлі у 1920 р. друкарні пере­ ходили у відання Подільського губраднаргоспу, який своїм наказом №266 по поліграфічному відділу оголосив про націоналізацію усіх дру­ карень м. Вінниці з 8 грудня 1920 р. [23, арк. 5]. Із числа 7 існуючих друкарень 3 невдовзі були закриті, а решта укрупнені за їх рахунок. Таким чином, на початку 1921 р. у Вінниці були 4 державні друкарні: 1­а Радянська (завідувач Леон Гольденберг), 2­а (Пейсах Клейнерман), 3­я (Зельман Лібзон), 4­а (Яків Краснер) [24, арк. 46]. До речі, 1­а і 4­а друкарні розміщува­ лись у «Мурах». Перша з них отримала непога­ не матеріальне підкріплення з колишньої дру­ карні Йосипа Файнгольда (в т. ч. верстат систе­ ми «Американка» та єврейські свинцеві шриф­ ти) [24, арк. 43], а друга – з друкарні Б. Вайс­ берга [24, арк. 4­5]. У той же час, умови праці в друкарнях були досить важкими, оскільки робітники працюва­ ли у низьких затісних приміщеннях в ан­ тигігієнічних умовах [24, арк. 20]. Щодо суто професійної діяльності, то завдя­ ки зусиллям друкарів у «Мурах виходили такі часописи (дані за 1920 р.): «Бюлетень Подоль­ ского Губернского Совпрофа и Отдела Труда», «Вісти», «Юный Пролетарий» тощо [38, с. 95, 97, 107]. Таким чином, за нетривалий час існування Української державності у досліджуваний період «Мури» по праву стали яскравим світо­ чем українського національно­духовного відродження, започаткувавши славні традиції у науковій та культурно­мистецькій сферах для прийдешніх поколінь.

Список використаних джерел: 1. Автобіографія ув’язненого Валентина Отамановського // Подільська старовина. – Вінниця, 1993. – С. 13­20. 2. Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ­ ХХ ст. / Л. В. Баженов. – Кам’янець­Подільський, 1993. – 480 с. 3. Вінниця : Історичний нарис / Гол. ред. проф.А. М. Подолинний. – Вінниця : Книга­Вега, 2007. – 304 с. 4. Вісти. – 1920. – 4 вересня. 5. Вістник Української Народньої Республіки. – 1919. – 7 лютого. 6. Державний архів Вінницької області (далі – Держархів Вінницької обл.). – Ф. Д­14. – Оп. 1. – Спр. 6. 7. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­230. – Оп. 1.

– Спр. 1830. 8. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­230. – Оп. 1. – Спр. 1831. 9. Держархів Вінницької обл. –

253

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Ф. Д­230. – Оп. 4. – Спр. 27. 10. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­262. – Оп. 1. – Спр. 29. 11. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­262. – Оп. 1. – Спр. 30. 12. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­904. – Оп. 13. – Спр.

45. 13. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­905. – Оп. 5. – Спр. 14. 14. Держархів Вінницької обл. – Ф. Д­ 905. – Оп. 5. – Спр. 21. 15. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­196. – Оп. 1. – Спр. 98. 16. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­254. – Оп. 1. – Спр. 1. 17. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­254. – Оп. 1. – Спр. 15.

18. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­254. – Оп. 1. – Спр. 235. 19. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­254. – Оп. 1. – Спр. 500. 20. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­254. – Оп. 1. – Спр. 598. 21. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­254. – Оп. 1. – Спр. 634 а. 22. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­650. – Оп. 1. – Спр. 16. 23. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­992. – Оп. 1. – Спр. 275. 24. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­992. – Оп.

1. – Спр. 283. 25. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­992. – Оп. 1. – Спр. 732. 26. Держархів Вінницької обл.

– Ф. Р­1196. – Оп. 1. – Спр. 29. 27. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­2625. – Оп. 2. – Спр. 40.

28. Держархів Вінницької обл. – Ф. Р­5257. – Оп. 1. – Спр. 2. 29. Кароєва Л. Р. Етнографи Поділля / Л. Р. Кароєва // Етнографія Поділля: Тези доповідей наукової конференції. – Вінниця, 1992. – Ч. 1. – С. 8­9. 30. Кондратенко М. Вінницькі «Мури» / М. Кондратенко // Вінницькі вісті. – 1942. – 29 листопада; 1943. – 14 березня. 31. Одноочко О. До питання перебування С. Петлюри у Вінниці / О. Одноочко // Видатні діячі визвольних змагань українського народу (1917­1921 рр.). Матеріали Всеукраїнської наукової конференції.

– Хмельницький, 2008. – С. 69­74. 32. Олександрович Юр. Деякі документи та факти до освітлення справи передачі Мурів під музей / Юрій Олександрович // Шлях. – 1919. – 18 жовтня. 33. Пеленський Й. «Мури» / Й. Пеленський // Шлях. – 1919. – 30 вересня. 34. Потупчик М. В., Потупчик М. Є. З історії формування археологічної колекції Вінницького краєзнавчого музею / М. В. Потупчик, М. Є. Потупчик // Подільська старовина. – Вінниця, 1998. – С. 15­29. 35. Смеречинський С. Вінницькі «Мури» / С. Смеречинський // Червоний край. – 1925. – 18 лютого. 36. Соломонова Т. Р. Вінницька філія Всенародної бібліотеки при УАН (ВУАН) як науковий центр (1920­1930) / Т. Р. Соломонова // Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації: Матеріали Всеукраїнської науково­практичної конференції. – Вінниця, 2007. – С. 164­ 169. 37. Хвиля. – 1920. – 18 травня. 38. Білінський М., Співачевська Н., Кревецький І. Часописи Поділля / М. Білінський, Н. Співачевська, І. Кревецький. – Вінниця, 1927­28. – 146 с. + 21 с. + ІІІ с. 39. Шлях. – 1919.

– 24 жовтня. 40. Шлях. – 1919. – 1 падолиста. 41. Шлях. – 1919. – 14 падолиста. 42. Шлях. – 1919. – 15 падолиста. 43. Шлях. – 1919. – 17 (30) падолиста.

Summary. The article highlights the historical stages of the formation and the development of Vinnytsa «Mury» per day of the Ukrainian revolution 1917­1920. We analyze the beginning of the launch of the architectural complex «Mury» since the founding, of its task and the appointment from the Day of national liberation struggle of the Ukrainian people.

* * * Віталій Моздір м. Хмельницький ТРАН СФОРМАЦІ Й Н І ОСОБЛ И ВОСТІ ГОСП ОДАРСЬКО-ВИ РОБН И Ч ОЇ КУЛ ЬТУРИ П ОДІ Л ЬСЬКОГО КРАЮ У КІ Н ЦІ XVI I I – У П ЕРШ І Й П ОЛ ОВИ Н І ХІ Х СТ.

У статті на основі багатої джерельної бази розглядаються характерні особливості господарсько­виробничих аспектів культури подолян, які мали місце на зламі XVIII­ХІХ ст. та у першій половині ХІХ ст., зокрема автор приділяє увагу змінам, які відбулись у господарській сфері після ключової події 1793 р. Сьогодні більшість сучасних світил науки розділяють між собою думку, що культура, як поняття, включає в себе сукупність матеріаль­ них і духовних цінностей [1, стор. 8]. Досліджуючи тему: «Етнокультурні трансфор­ мації у Подільській губернії наприкінці XVIII –

254

у 40­х роках ХІХ ст.» ми розділяємо думку су­ часної дослідниці народних ремесел на Поділлі Л. Іваневич, яка стверджує, що культура є до­ свідом людської діяльності, яка передається від покоління до покоління та розвивається і збага­ чується [2, стор. 403]. Проте у даному

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

дослідженні ми розглянемо саме виробничі ас­ пекти, як складової частини народної культури Подільського краю. Варто відзначити, що ця тема не є новою у краєзнавчих дослідженнях. Так, у різний час питання дотично студіювали відомі світочі науки Д. Твертінов, Ф. Левиць­ кий, В. Гульдман, Ф. Вовк, А. Філінюк, Л. Ба­ женов, Д. Решетченко, Ю. Хоптяр, Г. Медвед­ чук, Л. Іваневич, В. Щегельський та інші. Втім, окреслена тема все ж потребує більш глибокого вивчення, для сформування суцільної картини виробничих відносин на основі вже існуючих творчих доробків. На жаль, через обмеженість об’єму нашої статті, ми також лише поверхнево зможемо висвітлити дану проблему. Входження Поділля до Росії і утворення на заході губернії державного кордону з Європою наклало свій відбиток на ведення господарю­ вання у краї.Так економіка краю, у досліджува­ ний період зазнала істотних еволюційних змін. І значною мірою це було пов’язано із вклю­ ченням території до складу Російської імперії. Професор А. Філінюк акцентує нашу увагу на тих фактах, що рубіж ХVІІІ­ХІХ ст. став пере­ ломним для господарського сектору, оскільки його основні галузі були інтегровані в річпосполитську економічну модель. Реінте­ грація в структури Російської імперії була про­ цесом складним і надто болісним [3, стор. 25]. Регіон охопили процеси, пов’язані з розвитком мануфактурного виробництва, появою у краї російських купців і промисловців. Разом з тим, приєднання до Росії створило умови для тісніших економічних зв’язків Поділля з інши­ ми регіонами України, що було передумовою становлення загальноукраїнського ринку і фор­ мування української нації [3, стор. 26]. Ще донедавна в історичній літературі побу­ тувала точка зору про те, що з приєднанням до Росії економіка Правобережної України стала розвиватися більш інтенсивно. Проте най­ новіші дослідження значною мірою спростову­ ють ці твердження [4, стор. 236]. Основною ланкою виробництва сільськогос­ подарської продукції залишалися великі поміщицькі латифундії [3, стор. 26]. Основним багатством Подільської губернії була земля [5, стор. 88]. Землю обробляли 75% жителів гу­ бернії [6, стор. 126]. Подільська губернія була однією з найродючіших губерній південної Росії [5, стор. 2]. Жителі міст і містечок свої зе­ мельні ділянки обробляли за традиційною си­ стемою трипілля [7, стор. 197]. Землю вистача­

255

ло раз добре удобрити, щоб вона протягом 10 років гарно родила. Землеобробні засоби, такі як плуги і борони, робили самі господарі, окрім залізних частин, які виготовляли ковалі в кузні у кожному селі. Для обробітку землі на Поділлі використовувався важкий плуг окований в залізо, так що в нього запрягали 6 волів, або 2 воли і 2 коня. Подоляни вважали, що важкий плуг заглиблювався у землю краще ніж соха, і що земля менше виснажувалась від плуга [5, стор. 94]. Плуг був на двох колесах з однією залізною сохою, що зветься лемешем. До нього прилаштовувалось гостре лезо, що зветься че­ резлом. Воно перпендикулярно прорізало зем­ лю, горизонтально підрізану лемешем, вивер­ тало її з борозни. У цей плуг запрягали три па­ ри волів або коней, а керували ними дві особи: одна плугом, а інша – худобою [8, стор. 205]. Також для обробітку землі в господарстві вико­ ристовували: рало, соху, віз, сани та інші зна­ ряддя [7, стор. 197]. Під озиму землю орали двічі. Вперше в кінці червня, вдруге наприкінці серпня або у вересні. Після оранки засівали жито чи пшеницю. Під яровину, після обсіву озиминою, орали у жовтні місяці, допоки земля не замерзла, а навесні, у березні, як тільки сніг сходив з поля й земля відтане, виорану восени землю вдруге переорювали плугом або прямо і так сіяли жито і пшеницю, овес, ячмінь, чече­ вицю, горох, а всередині квітня – квасолю, молдавську кукурудзу, коноплі [8, стор. 205]. Зібраний хліб складався в снопи, а кукурудза – в корзини. Молотильні машини були дуже до­ рогими, тому були рідкістю, зустрічалися лише в багатих помістях, решта ж молотила з допо­ могою нехитрого засобу – ціпа [5, стор. 94]. Збір урожаю починався вже в червні. Жито йшло на виноробство, а пшениця – продава­ лась. Ярий хліб використовувався для власних потреб [5, стор. 99]. Серед основних сільсько­ господарських культур подоляни вирощували: жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, кукурудзу, льон, коноплі, займалися розведен­ ням городніх культур (тютюн, виноград, овочі, картопля, цибуля, баштанні культури). Особли­ во гарним врожаєм відзначалася картопля. То­ му розміри її посадки з року в рік збільшували­ ся [7, стор. 197]. З настанням весни кожен гос­ подар садив картоплю, кукурудзу, буряк, морк­ ву, квасолю, огірки, петрушку, цибулю, часник, а в південних районах – ще й кавуни і дині [5, стор. 104]. У 1848­1849 рр буряками на Поділлі було засіяно 15,3% від загальної площі посіву в

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Російській імперії [9, стор. 18]. Надзвичайно важливою культурою був тютюн. Дворянство, купецтво, міщанство і селяни, за винятком ста­ рообрядців, курили його, а дехто навіть нюхав. Заможні палили турецький тютюн, бідніші – вирощений вдома [8, стор. 206]. Досить розвинутим було садівництво і го­ родництво [6, стор. 149], бджільництво [6, стор.

153], шовківництво і лісівництво [6, стор. 154]. Найкраще садівництво було розвинуте на півночі губернії [5, стор. 104], особливо на Ле­ тичівщині [10, стор. 123]. Фрукти використову­ вались у їжу, більш за все у часи посту [5, стор.

104]. У садах росли яблуні, груші, дулі, берга­ моти (різновиди груш), вишні, черешні, сливи, аґрус, малина, барбарис, смородина, персики, виноградні лози, морва (шовковиця), листям якої годували шовкопряда [8, стор. 208]. Важливу роль у житті населення відгравало скотарство і заготівля сіна. Здавна подоляни займалися розведенням коней, великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, домашньої птиці [6, стор. 133]. Худоба у господарстві використову­ валась здебільшого для роботи у полі. У степо­ вих місцевостях: Балтському, Ольгопільському, Гайсинському, Ямпільському повітах мала пе­ ревагу худоба великої м’ясної породи, де було багато корму. В інших частинах губернії розво­ дили худобу іноземної породи, менших розмірів. В Летичівському повіті в м. Зіньків була ферма рогатої худоби Тірольської і Швей­ царської порід. В Проскурівському повіті – Тірольської і Голландської порід (1314 голів) [5, стор. 107]. До крайнього мінімуму дійшло і вживання молочних продуктів, через постійні неврожаї, зменшення кількості худоби, збільшення виробництва масла та сиру на про­ даж, наїзди дачників [11, стор. 79]. Молока бу­ ло також мало через особливість самих порід тварин, іншими словами селекція, як наука, тоді ще не була розвинута і самі породи були такими, що давали мало молока, а з іншої сто­ рони, селяни намагались не відбирати у корови телят, які висмоктували усе молоко. Від недо­ статності кормів, на зиму худоба так худла, що доводилось ціле літо її відгодовувати. В Проскурівському і Летичівському повітах ви­ рощували свиней. Кіз розводили переважно євреї, тому що затрати на фураж для цих тва­ рин були мінімальні. Селянські коні були ма­ лоцінними. Поміщики мали дорогих коней польської породи, змішаної з англійською і ту­ рецькою [5, стор. 108].

256

Для населення виробництво й продаж зерно­ вих становили важливу статтю прибутків протя­ гом багатьох сторіч [12, стор. 69]. Торгівля з Одесою, де був введений в експлуатацію порт, проводилася виключно хлібом, вона породила таке явище, як чумакування [5, стор. 88]. Разом з тим, ціна на продовольство і товари сільського господарства були дуже низькими. Цим пояс­ нювалася крайня бідність місцевого населення [5, стор. 89]. На початку ХІХ ст. вивіз хліба зменшився. Причиною цього явища були також неврожаї 1799­1806 рр. Російський уряд, нама­ гаючись тримати під контролем баланс зерново­ го запасу у ті роки, навіть видав у квітні 1800 р. указ про заборону експорту збіжжя за кордон із Литовської, Волинської та Подільської губерній. Звичайно, ця обставина не могла не позначитися на становищі місцевої економіки, яка прямо за­ лежала від торгівлі зерновими культурами [12, стор. 71]. Уряд намагався впроваджувати заходи, які начебто мали сприяти економічному зрос­ танню. Відтак, Комітет Міністрів 1838 р. своїм положенням прийняв рішення про необхідність заохочувати хлібні компанії, покращувати шля­ хи сполучення та піднімати ціну на сільськогос­ подарську продукцію. Проте практичного ефек­ ту від прийняття такого нормативно­правового акту було аж занадто мало, оскільки Поділлю, крім Одеси, збувати своє зерно було нікуди [5, стор. 89]. З Одеси в губернію везли сіль, суху і засолену рибу, рогату худобу і коней з Ново­ росії. З Царства Польського – вироби мануфак­ тури і галантерейні речі. В силу свого прикор­ донного розташування, для губернії була харак­ терна і зовнішня торгівля. Тож торгівлю вели з Галичиною. З закордону сюди везли ліс, шовкові і шерстяні матеріали, паперові товари та батисти (тонка легка бавовняна або лляна тканина для пошиття білизни або плаття), блонди (найк­ ращий сорт шовкових мережив кремового ко­ льору), мереживо, медвежі, єнотові, лисячі шу­ би, угорське вино, каву, кіновар (червона фарба, яку добувають із сірчистої ртуті), коси, серпи. Головними статтями експорту були: худоба, льон, сукно, віск, мед, овеча шерсть, кінські хвости, гриви, невиправлені шкіри, хліб, юфт (виправлена шкіра), м’яка рухлядь (рухоме май­ но), мерлушки (не вичинена шкіра з ягняти гру­ бововняної породи овець) [5, стор. 132]. У першій половині XIX ст. провідне місце у торго­ вельних зносинах краю посів Немирів, його мешканці вели досить жваву торгівлю з Одесою [13, стор. 189].

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

У містах і містечках збільшилась кількість крамниць [9, стор. 19]. Внутрішня торгівля у губернії була в основному у руках євреїв, вірмен і греків [5, стор. 127]. Указом Сенату від червня 1825 р. євреїв, які жили в 50­ти верстній зоні від кордону по р. Збруч, необхідно було віддалити їх від цієї смуги. Проте чимало євреїв, живучи за рахунок контрабандних опе­ рацій, продовжували жити у цій смузі [14, арк.

5]. Аби перебити торгову ініціативу євреїв та їх монопольне становище, прагнучи асимілювати їх з місцевими землеробами, уряд Указом від 24 грудня 1841 р. надавав російським купцям різні пільги і привілеї при переселені їх у Подільський край. Проте користуватись привілеями купці не поспішали [5, стор. 128]. На 1817 рік на Поділля припадало 10,6% усіх ярмарок, які відбувались на Україні. Найбільші ярмарки були у Старокостянтинові і Ярмолинцях [9, стор.19]. ХІХ ст. внесло свої корективи у життя простих людей, яке на своєму вістрі несло технічний прогрес, а з ним розвиток торгівлі. Священнослужителі скаржи­ лись, що у неділю чи свято, замість того аби помолитися, відпочити, порадитися, навчитись чому­небудь, селяни ранньою зорею поспішали на ярмарок, аби продати що­небудь чи навпаки – придбати. Торговище було, як правило, в місті або містечку. А до церкви ходили пере­ важно люди старшого віку [15, стор. 693]. В 1835 р. по розпорядженню вищого на­ чальства, з м. Тинни Ушицького повіту у Ярмо­ линці була перенесена щорічна ярмарка, що починалась 20 червня і закінчувалась 6 липня. Сюди з’їжджалися купці з усіх кінців Росії і навіть з­за кордону. Сучасники бачили тут різний одяг на приїжджих людях, чули різні мови [16, стор. 111]. Цікавою була процедура відкриття ярмарків. У Ярмолинцях, у день відкриття ярмарки, вранці, у соборі відправля­ ли церковну службу, в якій обов’язково були присутніми представники місцевої влади та прихожани. Після закінчення церковної служ­ би, церковна процесія урочистим ходом пряму­ вала до ярмаркової площі, де духовенство її освячувало [17, стор. 38]. На ярмарці стояли тисячі возів. Так, що колеса сусідів стояли лед­ ве не на головах бабів і дітей, що сиділи на во­ зах. Все було заплутане. Порядку не було [10, стор. 43]. Ярмолинецька ярмарка постачала то­ варами майже всі містечка Поділля [10, стор.

102]. Ярмарка була не лише місцем торгівлі, але й одночасно місцем розваг. На ярмарки

257

з’їжджалось чисельне панство. Розгул, гра у карти, вечори, танці, гуляння з кавалькадами, розпуста у заїжджих дворах були супутниками ярмаркування паничів. Також служники посто­ ялих дворів займалися поставкою проституток [18, стор. 241]. Щонеділі невеликі торги бували у Проскурові, а загалом в рік там відбувалось 13 ярмонків (ярмарків) [19, стор.165]. На Поділлі поряд з землеробством неабияке значення мали різні ремесла та промисли [20, cтор. 117]. Для досліджуваного періоду харак­ терною особливістю було і те, що народне ре­ месло стикалося з вищою культурою і капіталізацією, що неминуче вело до його зав­ мирання [11, стор. 70]. Ремісничу й промислову діяльність у Подільській губернії на­ прикінціXVIII – на початку XX ст. регулювали законодавчі і юридичні норми Росії, зокрема «Ремісниче положення» 1785 р., «Статут цехів» 1799 р. та закон «Про проект змін і доповнень до зводу ремісничих постанов» 1852 р. Після втрати цехами законодавчих норм Речі Поспо­ литої, в дію вступили юридичні правила Російської імперії, серед яких першочергову роль відігравало «Ремісниче положення» 1785 р., яке було складовою частиною так званого «Городового Положення», що повинно було надати «містам та їх мешканцям вигоди і привілеї» [21, стор. 177]. У своїй творчій спад­ щині, видатний дослідник Поділля В. Гульдман вперше виділяє відомості про Подільські ку­ старні промисли, які він умовно розділив на чотири групи: 1) заготівля їстівних припасів; 2) виготовлення одягу; 3) виготовлення предметів домогосподарства; 4) цирульники, коновали, перевізники, золотих і срібних справ майстри, налаштувальники музичних інструментів [6, стор. 157]. Найпоширенішими промислами бу­ ли: кушнірний, шкіряний, чоботарський, візний, бондарний, виробництво дерев’яного посуду, теслярський і столярний, ковальський і слюсарний, кравецький, гончарний, обробіток каменю, вичинка сукна і полотна [6, стор. 158­ 159]. У містах і містечках поширеним проми­ слом була проституція [6, стор. 254 ]. Заняття проституцією було досить прибутковим видом комерційної діяльності, водночас навіть за підпільний бізнес не передбачалася криміналь­ на відповідальність. В ряді містечок, особливо там, де відбувалися ярмарки і стояли регулярні війська, «підприємливі» ділки зверталися до місцевих органів влади з обґрунтуванням не­ обхідності відкриття публічних будинків, особ­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ливо у зв’язку з поширенням захворювання на сифіліс, та просили на це дозволу. Місцева вла­ да була зацікавлена у виведенні з тіні всіх неле­ гальних будинків розпусти [22, стор. 321]. Селяни для скорочення часу і грошей, самі виготовляли велику кількість необхідних гос­ подарських речей. Село по сутті було на само­ забезпеченні, що до певної міри гальмувало розвиток міста, не давало інтенсивного по­ штовху для розвитку промисловості. Кожен господар вмів робити для себе сани і віз. Проте речі ці були не зовсім якісні, грубої форми. Ха­ лупники – найбідніші з селян, які нічого не ма­ ли, навіть хати, займались виключно сільськи­ ми ремеслами [5, стор. 119]. Якщо у селі був майстер­ремісник, то розрахунок за його робо­ ту проводився, як правило, натуральними това­ рами [8, стор. 211]. Великі ремісники жили у містах і містечках, де виник розподіл праці. Ремісниками були переважно євреї [5, стор.

119]. Узагалі вправних ремісників було не бага­ то. Для організації будівництва важко було знайти досвідчених теслярів, столярів, ковалів, слюсарів. Від цього всі будови були не надійними [5, стор. 120]. Особливо були розви­ нутими ремесла на Летичівщині, тому що місцева земля була менш плодоносною, чим скажімо у сусідніх повітах, зокрема у Проскурівському [10, стор. 123]. Полотно селяни виготовляли майже ви­ ключно для домашнього вжитку, дуже невелику частину продавали на ярмарках і базарах або віддавали його «матушкам», коли вони об’їжд­ жали парафії своїх чоловіків, щоб зібрати дат­ ки натурою. Це свідчило про певний занепад кустарного полотняного виробництва, який прямо пропорційно посилювався із зростанням фабричного [11, стор. 68]. Проте, з часом, зріс попит на мішки, який був зумовлений розвит­ ком торгівлі зерном, що стало поштовхом до поширення серед селян виготовлення рядовини [9, стор.19]. Важливе значення мали коноплі. Їх сіяли переважно для домашніх потреб. З насіння виготовляли олію і приправи у їжу. Крім того, – мотузки, сітки, лапті, грубе сукно, з якого робили повсякденну одежу. Льон сади­ ли переважно старообрядці, які займались ви­ готовленням сукна [5, стор. 103]. Багато ки­ лимів вироблялось на Поділлі [11, стор. 72]. Тривалий час чинбарство (обробіток шкір) та кушнірство не виходили за межі домашнього ремесла. У 30­40­х рр у селах Летичівського, Проскурівського та Ушицького повітів селяни

258

почали виробляти шкіри на продаж. За межі звичайного ремісництва почало виходити виго­ товлення взуття [9, стор. 19]. Лимарством або римарством називали одержання шкіри­сирцю для виготовлення збруї, постолів; кушнірством називали одержання хутра. Разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також кожухар­ ством та шапкарством, вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел. Вичинкою шкір, головним чином сап’яну, зай­ мались вірмени, що осіли у містах і містечках Поділля. Сап’ян – це тонка м’яка шкіра найрізноманітніших кольорів, виготовлена з козлячих (рідше овечих, телячих) шкір. Вірме­ ни мали виняткове право використовувати для фарбування сап’яну «скомпіпо» – кору, треки, тирсу дерева, що росло вздовж течії Дністра [20, cтор. 117]. Матеріал для чобіт – шкіру (во­ лову, коров’ячу) уволяли з вапном і попелом, потім здирали з неї шерсть, зшкрябували мен­ зуру, вистругуючи уламком коси, та клали у хлібний квас, пересипаючи товщею дубової ко­ ри. Подублені один­п’ять місяців шкури просу­ шували, забарвлювали залізним купоросом, ма­ стили дьогтем. Готова шкіра розрізалась і йшла на виготовлення чобіт [11, стор. 69]. Значного поширення набував деревооброб­ ний промисел [9, стор.19]. Дерево – один з най­ давніших матеріалів, який люди використову­ вали в побуті. На Поділлі, як і всюди в Україні, поряд з хліборобством, тваринництвом, іншими галузями народного господарства здавна неа­ бияку роль відігравали різноманітні способи обробки деревини [24, стор. 200]. На початку XIX ст. на Поділлі були великі площі лісів там, де тепер їх дуже мало або й зовсім немає. Лісові багатства Подільської губернії раніше були зосереджені в Летичівському, Літинсько­ му, Вінницькому, Брацлавському повітах і в західній частині Гайсинського й Ольгопільсь­ кого повітів [23, стор. 201]. В лісах Подільської губернії у переважній більшості росли дуби. Деякі з них мали вік понад 120 років. Деревина з такого дерева використовувалась для різних господарських потреб, для будівництва і навіть для виготовлення посуду. Кора молодих дерев використовувалась для вичинки шкір. На Поділлі росли дуби придатні для кораблебуду­ вання. Тому Подільські дуби заготовлювались для будівництва Чорноморського флоту [5, стор. 111]. Ще у кінці XVIII ст. Поділля було майже повністю покрите лісами, де бродили гайдамаки. Але із збільшенням населення, по­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

чалась неконтрольована вирубка лісу. Ліси дов­ гий час знищувались самими поміщиками для промислового продажу [5, стор. 114]. Техніка об­ робки дерева досить різноманітна: видовбування, вирізування, виточування, випилювання, випалю­ вання, розпис, інкрустація, інтарсія. У Подільській губернії виготовлялось чимало де­ рев’яних виробів [23, стор. 203]. Вози, сани і ча­ стини до них виготовляли у м. Мізяків, с. Будьки (Будки) Вінницького повіту; м. Гайсин, селах Кисляк, Борсуки, Рахнівка, Слободище, Харпачка Гайсинського повіту; с. Грицьків Кам’янецького повіту, с. Лисогірка Летичівського повіту; с. Брус­ линів. Новоселиця Літинського повіту; с. Ка­ нашківці, Перепельчинці, Плебанівка Могилівсь­ кого повіту; с. Вербка Велика Ольгопільського повіту, м. Жванчик, с. Січинці Ушицького повіту. Колеса виготовляли в с. Будьки Вінницького повіту, м. Гайсин, с. Слободище Гайсинського повіту; с. Лисогірка Летичіського повіту, селах Балин, Новоселиця Літинського повіту, селах Пе­ репельчинці, Плебанівка, Берлинці Лісові, Вели­ чин, Кривохижинці Могилівського повіту, с. Ташківці Проскурівського повіту, с. Карижин, м. Жванчик, с. Чаньків Ушицького повіту [23, стор.

201]. Бондарі виготовляли відра, коновки (конов­ сапора), цебри, каді, бочки, відра, обручі, балії, діжки [11, стор. 66]. На ремеслі стельмахів помітно відбився німецький вплив [11, стор. 66]. Вози виготовлялись на Поділлі з дуже глибоким ящиком і менш глибоким. Вози німецького типу – «фургони», були поширені в Балтському повіті і в населених пунктах, що межували з Херсонською губернією [23, стор. 202]. Ткацький станок – вер­ стат або кросна, по всіх місцевостях був більш­ менш однаковий [11, стор. 67]. Цілком можливо, що удосконалений ткацький станок прийшов з Німеччини через Польщу до Західної України, де збереглось багато німецьких професійних термінів [11, стор. 68]. Село Олешин Проскурівського повіту славилось виготовленням ткацьких верстатів [23, стор. 202]. Ложкарі виго­ товляли ложки (мужицькі, циганські) ополоники, миски, тарілки, тобто кухонне начиння [23, стор.

20]. Наприкінці XVIII ст. цілком занепадає вироб­ ництво заліза разом із гутами та іншими ремесла­ ми [11, стор. 62]. Проте обробка заліза ніколи не припинялася. Одним з найстаріших ремесел було ковальство. Втім наприкінці XVIII ст. – у першій половині ХІХ ст. обсяг кустарного ковальського ремісництва зменшується, що пояснюється по­ силенням фабричного виробництва залізних виробів, збільшенням ціни на вугілля [11, стор.

259

63]. Ковалі вважалися чи не найповажнішими людьми на селі. У випадку відсутності священика їх просили дати благословення на шлюб молодя­ там [24, стор. 148 ]. У середині XVIII ст. у вели­ ких містах, у зв’язку з розвитком капіталістичних відносин, цехові організації ковалів занепали, а в невеличких містечках вони існували аж до кінця XIX століття. Інтенсивний розвиток сільського ковальства спостерігається на Поділлі в середині XIX ст. Проте гальмувала цей розвиток відда­ леність від великих промислових і торговельних центрів. Своїм промислом ковалі займалися пе­ реважно взимку. Тільки для незначної частини ковалів їхня діяльність була основним доходом. Більшість же, під час сезонних сільськогоспо­ дарських робіт, ставала до плуга, брала в руки ко­ си. Кузні, як правило, будували край села. Облад­ нання було традиційним: піч з горном, ковальсь­ кий міх, ковадло, дриль, точило, корито з водою для охолодження виробів, молотки, молот, кліщі для захоплення і тримання розпеченого заліза, зубило для рубання металу, пробійники для про­ бивання отворів різних розмірів і форм тощо. До речі, є підстави вважати, що на Поділлі, де досить були розвинені дерево­ і шкірообробні промисли, були майстри, які виготовляли ковальські міхи [24, стор. 151 ]. В цей час, якраз, ковалі почина­ ють використовувати більш удосконалені міхи [11, стор. 63]. Дуже дорогим на той час був шовк. Втім, на Поділлі шовківництво було представлене слабко. Шовкові плантації були у Могильові, Старій Ушиці, в Балті, Меджибожі. У виробництві вико­ ристовували тутові дерева і шовкові гусениці [5, стор. 117]. Шовкопрядів розводили для одержан­ ня шовковистих коконів, з яких потім виробляють натуральний шовк. Шовкопряда годували листям шовковиці. Тутовий шовкопряд проходив чотири стадії розвитку: яйця (грена), гусінь, лялечка і ме­ телик. Гусениця – єдина стадія в циклі розвитку, що живиться, нагромаджує в тілі запас речовин для утворення грени й шовку і забезпечує життя лялечки та метелика.Гусеничний період триває 28­30 діб. За цей час гусениця з’їдає 20­30 г листя шовковиці. В кінці вона перестає їсти і 2­3 дні за­ виває кокон, виділяючи нитку завдовжки 400­ 1400 метрів, тоді перетворюється на лялечку. Ля­ лечка живе 14­18 днів, протягом яких перетво­ рюється на метелика, що живе 10­12 днів. Самка метелика відкладає в середньому 400­600 яєць [25, стор. 209]. Російський уряд сприяв розвит­ ку шовківництва і заохочував його. У 1828 році у м. Могилеві на Поділлі діяв завод по розве­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

денню тутових дерев та шовкопрядів (належав шляхтичу Валеріану Трубному). Перший туто­ вий сад у м. Стара Ушиця завів у 1826 році міщанин Дем’ян Шовківник, за що отримав зо­ лоту медаль. У 1836 році ямпільський купець Сруль Аксельгорн просив надати йому допомо­ гу для виробництва шовку, а за успіхи на цій ниві у 1845 році був нагороджений на Київській виставці медаллю «За полезное». Ще на початку XIX ст. «высочайшим указом» було велено: хто з купецтва у перше літо розсадить не менше 80 дерев, давати медалі для носіння на грудях; міщанам і селянам за тисячу посад­ жених дерев видавати як нагороду по 10 рублів, за 2000 – по 25 рублів, за 4000 – по 50 рублів [25, стор. 211]. У Ямпільському повіті існувало декілька центрів виготовлення кам’яних виробів. Каме­ нетесними центрами Ямпільського повіту були села Русава, Мервинці, Букатинка та Бан­ дишівка. В цих селах є значні природні ресурси для розвитку каменотесного промислу. При­ сутність майстрів італійського чи німецького походження, які на початку XIX ст. почали об­ робіток каменю на основі прогресивних техно­ логій, значно полегшувало і пришвидшувало працю каменотесів [26, стор. 109]. Загалом асортимент кам’яних виробів подільських майстрів включав у себе виготовлення кам’яних надмогильних пам’ятників та хрестів, млинових жорнових каменів та ручних жорен, димарів, цебринь для криниць та речей побуто­ вого господарського начиння селянської роди­ ни (жолобів та жолобків для випоювання тва­ рин та птиці, кам’яних приворітних стовпів, межових каменів, огорож, мурів, укладення кам’яних стежин та порогів. Вироби виготовля­ лись також на замовлення та для продажу на ярмарках [27, стор. 371]. Кустарні центри гончарів забезпечували по­ требу жителів у предметах повсякденного вжитку, зокрема у побутовому посуді, в якому зберігалася, готувалася і подавалася їжа [28, стор. 137]. Значним показником мистецької культури, в першій половині XIX ст., було гон­ чарство. Великими його осередками були: Смотрич Кам'янець­Подільського повіту, виро­ би прикрашалися характерним рослинним роз­ писом – коричневим, зеленим, жовтим по біло­ му; Зіньків, Адамівка, Калинівка і Станіславка Летичівського повіту, орнамент у цих виробах розписувався в один колір, натуральною фар­ бою «червінню», малюнок був чітко геомет­

260

ричним [9, стор. 22]. Містечко Зіньків Ле­ тичівського повіту було знамените своїм гон­ чарством [10, стор. 123]. Для північно­західної частини краю характерний ужитковий гончар­ ний посуд яскравого черепка з геометричним орнаментом, намальованим коричневою фар­ бою [29, стор. 164]. Гончарський промисел прямо залежав від покладів сировини – глини. Райони вироб­ ництва були зосереджені здебільшого по верхній і середній течії приток Дністра і по всій течії Південного Бугу. Самим великим пунктом було м. Зіньків, з навколишніми села­ ми [30, стор. 11]. На Поділлі існували цілі цехи гончарів, зі своїми майстрами і статутами. Роз­ винувшись в місцях багатих на ліс і глину, гон­ чарство процвітало, через дешевизну палива, з вирубкою лісів і здорожчанням палива, проми­ сел почав йти до занепаду. Проте народ був пе­ реконаний, що зварена страва у фабричній мисці не може бути такою смачною, як у глиня­ ному горщику. Народу було важко розірвати вузи зі своєю давньою культурою. Фабрична миска не могла поки конкурувати з глиняною по ціні [30, стор. 20]. Коли гончарство про­ цвітало, гончарі мали учнів і підмайстрів. Але занепад поглибив кустарність цього промислу. Однокамерна хата слугувала і житлом і місцем виробництва [30, стор. 35]. Дбаючи про збільшення випуску своєї продукції, гончарі заздалегідь заготовляли матеріал. Привезену глину вони зсипали звичайно або на подвір’ї у спеціально відгороджене місце (якщо влітку), або у кутку хати і залишали на певний час «до­ зрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою (потрібно зважити на тип побудови оселі, та кількість членів сім’ї). Су­ шили вироби у приміщенні. Для цього влашто­ вувались поздовжні полиці «пльонтри», і попе­ речні «тромки». Підсушений посуд переноси­ вся на горище. Хати гончарів були здебільшого напівкурними. Дим ішов по лежаку («рулі») в сіни, відтак завертав у бовдур, даючи тепло, потрібне взимку для просушування виробів [28, стор. 140]. Разом з тим, варто зазначити, що гончарна справа була шкідлива для здо­ ров’я. У виробництві використовувався свине­ ць, при розплавленні якого виділялись шкідливі гази, які негативно впливали на очі і органи дихання [30, стор. 37]. Повністю прого­ дуватися за рахунок гончарства не було можли­ вості, тому селянські гончарські господарства не порвали зв’язок із землеробством, а беззе­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

мельні міські гончарі, намагались орендувати землю під посіви, і самі вели польове госпо­ дарство. Головним своїм заняттям гончарі вва­ жали землеробство [30, стор. 42]. Летичів і Меджибіж славились чорним «димленим» по­ судом [29, стор. 164]. Поблизу Меджибожа за­ вжди було багато глини. Для містечка харак­ терний простий неприкрашений посуд світлий та темний, в залежності від техніки випалюван­ ня. Виготовлялися горщики, глечики (гладущи­ ки для молока, «баньки» для води), «кухлятка», миски, друшляки, макітри, ринки, сковорідки, горнята­близнята. Темний димлений посуд кри­ цевого кольору не розписувався фарбою, а ор­ наментувався поліруванням. Малюнок робили гладенькою галькою по напіввисохлому череп­ ку до термічної обробки. Після випалювання слід від гальки позначався блискучою смугою на тьмяному тлі. Малюнок – орнамент з про­ стих ліній та петельок. Димлений або чорноло­ щений посуд випалювали у гончарних печах без доступу кисню, і за допомогою такого ви­ палювання досягали різного кольору – від сіро­ го до чорного. Світлий посуд покривався поли­ вою, яку вільно розливали по поверхні, додава­ ли до неї перепалену мідь, що проявлялася зе­ леними плямами на виробах. Виготовлення чорнолощених виробів потребувало більше ча­ су і затрат, але такі вироби набагато міцніші, ніж звичайні червоні [31, стор. 115]. Здавна у краї, особливо у лісах, якими по­ криті Медоборські гори, водились бджоли. На Поділлі було доволі багато цих корисних ко­ мах. Мед і його продукти, у місцевих жителів, були звичайними, повсякденними ласощами [5, стор.79]. Загалом бджільництвом, у губернії, займатись було дуже вигідно [8, стор. 209]. З великою повагою краяни ставились до медо­ носних комах, які, мабуть, своєю невтомною працею нагадували їм селян, що від ранньої зорі до пізньої ночі важко працювали у полі [32, стор. 3]. У цих комахах­трударях селяни бачили самих себе [32, стор. 9]. Вулики для бджіл робились з стовбурів липи. В деяких місцевостях їх робили із соломи і скріплювали прутами. Пасіки ставили в садках і лісах. На зиму пасіки ховали, попередньо викопуючи в землі ями [33, стор. 116]. Зазвичай вулики були невеликих розмірів, однакові завширшки 1,25 аршина, заввишки 1,5 аршина. В урожайне літо з вулика виходило три­чотири рої сильних бджіл. Коли вулики в урожайний рік сильно на­ повнювалися, щоб бджолам стало вільніше, під

261

ними в землі викопували ями. На зиму вулики заносили у спеціально збудовані темники – погріб або льох, для захисту від морозів і вітрів [8, стор. 210]. У ХІХ ст. інтенсивного розвитку набуває фабрично­заводське виробництво. В кінці XVIII ст. в містечку Миньківцях Ушицького повіту виникла перша суконна мануфактура [9, стор.18]. У Дунаївцях фабрика фарбувала сук­ но [5, стор. 124]. З фабрик і заводів в губернії були сконцентровані лише винокурні, пиво­ варні, і звичайно цукрові заводи, що пояснюва­ лось хорошими врожаями цукрових буряків. В губернії почали зароджуватись і функціонувати суконні фабрики, тому паралельно розвивалась і вівчарницька справа. Правда, у порівняні з іншими регіонами промисловість на Поділлі була розвинута вкрай слабко. Тут була відсутня інфраструктура, що сприяла б розвитку проми­ словості. Відсутність шляхів сполучення, зако­ ренілі, консервативні методи господарювання, близькість кордону, все це у сукупності сприя­ ло нелегальному продажу євреями заборонених закордонних товарів, що підривало розвиток фабричної справи тут [5, стор. 88]. Тож фаб­ рична і заводська промисловість у губернії роз­ вивалась в’яло. На 1846 р. всіх фабрик і заводів на Поділлі було 584. З 1845 по 1849 роки кількість фабрик збільшилась на 41. Тут виго­ товляли цукор, мило, цеглу, тютюн, свічки, ху­ стини, вино, пиво, скло, курильні люльки, по­ таш (карбонат калію – сіль) [5, стор. 120]. Це­ гельних заводів було 77. Між тим, існуючих цегляних заводів катастрофічно не вистачало, а розвинутись існуючі не могли, через недо­ статність лісу, який використовувався у вироб­ ничих процесах під час випалювання цегли [5, стор. 124]. 74 винокурні заводи були зосере­ джені у Кам`янецькому і Проскурівському повітах [9, стор. 18]. Таким чином ми розглянули зміни у вироб­ ничій культурі Подільської губернії наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. В цілому господарсько­виробничі відносини на Поділлі зазнали суттєвих змін, що було зумовлено включенням регіону до складу Російської гу­ бернії, а зародження капіталістичних відносин, інтенсифікація розвитку промислової сфери вже у першій половині ХІХ ст., призводить до поступового виродження давніх народних ви­ робничих технологій, що не могло не відобра­ зитись на загальній культурі населення подільського краю.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Список використаних джерел: 1. 1. Злыднев В. И. Формирование национальных культур в странах Центральной и Юго­Восточной Европы (итоги и перспективы исследования) / В. И. Злыднев // Культура и общество в епоху становлення наций (Центральная и Юго­Восточная Европа в конце XVIII – 70­х годах ХІХ ст.). – Москва. : Академия наук СССР. Институт Словяновединия и Балканистики. Изд. «Наука», 1974. – С. 7­19. 2. Іваневич Л. А. Концептуально­методологічні аспекти дослідження народної ноші українців Поділля XIV – початку ХХІ століття / Л.А. Іваневич // Вісник Кам’янець­Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки / [редкол.: А. Г. Філінюк (відп. ред.) та ін.]. – Кам’янець­Подільський : Кам’янець­Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2015. – Вип. 8: До 25­річчя створення кафедри історії України. – С. 402­413. 3. Філінюк, А. Г. Правобережна Україна наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття: інкорпорація до складу Російської імперії [Текст] : автореферат... д­р іст. наук, спец.: 07.00.01 – історія України / А. Г. Філінюк. – К. : НАН Укр. Ін­т історії України, 2013. – 40 с. 4. Філінюк А. Г. Деякі питання політики царизму щодо інкорпорації Поділля до Російської імперії наприкінці XVII – на початку XIX ст. / А. Г.Філінюк // Наукові праці Кам'янець­Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. – Кам'янець­ Подільський : Оіюм, 2002. – Т. 8(10). – С. 230­237. 5. Тверитинов Д. В., Подольская губерния / [по рекогносцировкам и материалам, собранным на месте, составлял Ген. штаба кап. Тверитинов]. – Санкт­ Петербург : в типографии Департамента Генерального Штаба, 1849. – [4], 1590. – 96 с., [16] л. табл.; 24 см.

– (Военно­статистическое обозрение Российской империи / издаваемое по Высочайшему повелению при 1­м отделении Департамента Генерального Штаба ; т. 10, ч. 2). 6. Gul'dman V. Podols'kaia guberniia.

Reprinted on Demand by University Microfilm International. – Michigan, USA – London, England, 1981. – 514 с. разд. паг., 9 л. табл. 7. Філінюк А. Г. Поземельні відносини у містах та містечках Поділля наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. / А. Г. Філінюк, О. М. Кримська // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Третьої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2010. – Ч. 1. – С. 192­199. 8. Топографічний та статистичний опис Подільської губернії, упорядкований 1819 р. Подільським губернським землеміром Вікентієм Рудлицьким // Михайло Якимович Орловський (1807­1887). Вибрані праці. / Упорядники А. М. Трембіцький, С. М. Єсюнін. / Хмельницький­Кам’янець­Подільський : ФОП Сисин О.В., 2007. – Ч. 1. – С.197­212. 9. Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах. Хмельницька область. / Ред. кол. тому: М. І. Медеха (голова редколегії), Ю. О. Гаврик, Д. М. Галай (відповідальний секретар), Т. В. Главак (заступник голови редколегії) та ін. – Київ : інститут історії Академії Наук УРСР, 1971. – 707 с. 10. Левицкий Ф. К. М. Ярмолинцы : Сцены из народ. быта / [Соч.] Ф. Левицкого. – Киев : Унив. тип., 1870. – 144 с. 11. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології / Хведір Вовк. – Прага : Український громадський видавничий фонд, «Легіографія». – 356 с. 12. Решетченко Д. В. Правобережна Україна в міжнародній торгівлі зерном наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. // УІЖ, 2007. – №4. – С. 69­82. 13. Лобко O. A. Поземельні відносини на правобережній Україні наприкінці XVIII – початку XX ст. (за матеріалами маєткових комплексів родини Потоцьких) / O. A. Лобко // Матеріали ХІ Подільської історико­краєзнавчої конференції / Ред. кол.: Завальнюк О. М. (відповідальний редактор), Баженов Л. В., Винокур І. С. та ін. – Кам'янець­Подільський : Оіюм, 2004. – С.196­195. 14. Дело об удалении евреев от 50­ти верстной пограничной полосы // Державний архів Хмельницької області. – Ф. 227. – оп. 1. – спр. 1958. – 1220 арк.

15. Якубович С. О воскресных школах и воскресных ярмарках. / С. Якубович // Подольские епархиальные ведомости, 1869. – №16.– С. 692­695. – не официальная часть. 16. Историко­статистическое описание местечка Ярмолинец Проскуровского уезда Подольской губернии // Михайло Якимович Орловський (1807­1887). Вибрані праці. / Упорядники А. М. Трембіцький, С. М. Єсюнін. / – Хмельницький­Камянець­ Подільський : ФОП Сисин О. В., 2007. – Ч. 1. – С. 110­112. 17. Хоптяр Ю. Економічний та соціальний розвиток Ярмолинецької волості Подільської губернії в кінці XVIII – на початку ХХ ст. / Ю. Хоптяр // Хмельниччина : Дивокрай. Всеукраїнський науково­краєзнавчий збірник. – Кам янець­Подільський : Оіюм, 2004. – №1­2. – С. 37­41. 18. Михальчук К. Поляки Юго­Западного края / К. Михальчук // Труды этнографическо­статистической экспедиции в Западно­Русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским / Изданный под наблюдением П. А.Гильтебрандта. СПб.: 1872, т. 7. Вып. 1: Евреи. Поляки. Племена не малорусского происхождения. Малоруссы (статистика, сельский быт, язык).– С. 215­291. 19. Камеральное и топографическое описание Подольской губернии Проскуровскогоо повета // Михайло Якимович

262

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Орловський (1807­1887). Вибрані праці. / Упорядники А. М. Трембіцький, С. М. Єсюнін. / – Хмельницький­Кам’янець­Подільський : ФОП Сисин О. В., 2007. – Ч. 1. – С. 164­169. 20. Медведчук Г. К. Шевський промисел на Поділлі (ХVI – перша половина ХХ ст.) / Г. Медведчук // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2. – С. 117­125. 21. Задорожнюк А. Б. Ремесла міст і містечок Поділля кінця XVIIІ – початку XX ст. у правовому полі законодавства російської імперії / А. Б. Задорожнюк // Матеріали ХІ Подільської історико­краєзнавчої конференції / Ред. кол.: Завальнюк О. М. (відповідальний редактор), Баженов Л. В., Винокур І. С. та ін. – Кам'янець­Подільський : Оіюм, 2004. – С. 177­186. 22. Сторожук Я. А. Проституція на Поділлі наприкінці XIX століття / Я. А. Сторожук // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2. – С.320­324. 23. Медведчук Г. К. Деревообробництво на Поділлі: минувшина / Г. К. Медведчук // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Шостої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України» / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2012. – Ч. 1. – С. 200­205. 24. Медведчук Г. К. Ковальство на Поділлі / Г. К. Медведчук // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2. – С.

148­156. 25. Медведчук Г. К. З історії шовківництва на Поділлі / Г. К. Медведчук // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Шостої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України» / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2012. – Ч. 1. – С.208­214. 26. Іванчишен В. Р. Кам'яні хрести середини XIX – початку XX ст. у с. Буші на Вінниччині / В. Р. Іванчишен // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Шостої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України» / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2012. – Ч. 1. –С.108­113. 27. Іванчишен В. Р. Особливості традиційної первинної обробки каменю на теренах східного Поділля (на прикладі сіл Могилів­ Подільського району) / В. Р. Іванчишен // П’ята Могилів­Подільська науково­краєзнавча конференція / Матеріли конференції, 16­17 жовтня 2015 р., м. Могилів­Подільський. – Вінниця : ПП Балюк І. Б., 2015. – С. 370­376. 28. Щегельський В. В., Гудима В. В. Гончарний промисел на Поділлі у дослідженнях навчально­наукової лабораторії етнології Кам'янець­Подільського національного університету імені Івана Огієнка / В. В. Щегельський, В. В. Гудима // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Шостої науково­ краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України» і Міжнародного наукового симпозіуму «Євреї Великого Князівства Литовського на теренах Литви й України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2012. – Ч. 2. – С. 137­143. 29. Баженов Л. В. Нариси з історії Поділля: на допомогу вчителю / Л. В. Баженов, І. С. Винокур, С. К. Гуменюк, О. М. Завальнюк та ін. відповід. за випуск І. С. Винокур. – Хмельницький : Облполіграфвидав, 1990. – 328 с. 30. Прусевич, А. Кустарные промыслы Подольской губернии : гончарный промысел / Ал. Прусевич. — Каменец­Подольский : Тип. Подол. губерн. правления, 1916. — С. 10–116, [3] с. : ил., табл., [7] л. табл. 31. Візнюк В. Г. З історії ремесел містечка / В. Г. Візнюк // Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцького та ін. – Меджибіж­Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2. – С. 115­116. 32. Беленький Т. И., Народные заклинания над пчелами: Две рукоп. XVIII в. о пчеловодстве, с примеч. и замеч. Т. Беленького. – Каменец­Подольск : тип. Подол. губ. правл., 1880. – 67 с.

33. Сборник сведений о Подольской губернии. Выпуск І. Издание Подольского Статистическаго Комитета. – Каменец­Подольский : Типография Подольскаго Губернскаго Правления, 1880. – [3], 215 с., 1 карта.

Summary. This article describes the production of Podolsk province on the tailend of XVIII century – the first half of the ХІХ century.

263

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Віктор Мороз м. Хмельницький Володимир Мороз м. Дніпро

БУДІ ВН И ЦТВО, РУЙ Н АЦІ Я ТА П ОСТАН Н Я З РУЇН СВ.-МИ КОЛ АЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ

В статті розглядається перша згадка про існування церкви і священика в середині 16 ст., її руйнація, будівництво нової Свято­Миколаївської церкви у 1784 р., описи церкви за 1811, 1812, 1825, 1838, 1842, 1896, 1901 та 1910 роки, життєписи відомих священиків і їх внесок у розквіт духовного життя села, атеїстичні гоніння на церкву, її закриття і руйнація, побудова нової Свято­Миколаївської церкви у 2004 році, її благоустрій, подальше оновлення та реконструкція. В 10 км на південний схід від м. Хмель­ ницького на правому березі колись широкої, багатої рибою, а нині тихоплинної річки Південний Буг розмістилось приміське село Копистин Хмельницького району. Після пере­ моги русько­литовського війська під проводом Великого князя Литовського Ольгерда в 1362 році на річці Сині Води Поділля увійшло до складу Великого князівства Литовського і було передано у володіння братам Коріатовичам. По смерті Великого князя Литовського Вітовта (┼1430) почалось інтенсивне загарбання Поль­ щею земель Поділля. Уряд Польщі став полоні­ зувати Подільський край, роздавати населені пункти та місцевості польським шляхтичам, щоб вони особисто жили на Поділлі і боронили його всіма способами проти литовсько­руської держави. Польському шляхтичу Домарату зі Шляткова королем Владиславом Ягайлом була записана сума 50 гривень на пустиню, інакше пустку, звану Копистино, що розташована на правому березі р. Південний Буг Летичівського повіту [1, с. 175­176; 2, с. 44­45]. Дослідник Поділля Молчановський Н. в роботі [3, с.385] відмічає, що в 1440 р. Домарату було даровано село Борбурчинці (нині Борбухи Хмельниць­ кого району), а в 1442 р. пустош Копистин. Інший дослідник Владімірський­Буданов в роботі [4, с. 83] стверджує, що перша згадка про Копистин припадає на 1440 рік. Згодом пустка Копистино стала заселятись. В 1530 році серед населених пунктів Меджи­ бізького повіту найбільше орної землі мав Копистин – 10 плугів, стільки ж мав Плоскирів, тоді як Голосків і Пирогівці мали по 9, Масівці – 8 [5, с.165­167; 6, с.64]. Плуг – земельна

264

ділянка, яка площею була ідентична 21,6 га. Населення одного плуга становило в середньому 12 осіб. Намагаючись впорядкувати фінанси Корони Польської згідно рішення Пйотрковського сей­ му 1562­1563 рр. шляхом розмежування при­ ват­них і королівських володінь, були складені поборові реєстри Подільського воєводства – єдине достовірне джерело інформації про тогочасну кількість парафій на території руських земель Королівства Польського [7, с.

130]. В 1889 році А. Яблоновський опублікував низку таких поборових реєстрів [6]. За поборо­ вими реєстрами у 1563­1564 рр. було прове­ дено оподаткування православних храмів. Наступні сейми 1567, 1569 і 1570 рр. скасували податок з руських церков, але їхні піддані мали сплачувати 20 грошей з ріллі. Ситуація з оподаткування не змінилася і в наступні деся­ тиліття. В поборових реєстрах наведені відомості про приватні села, в яких зафіксовані православні храми (Sinagoga), кількість храмів, кількість священиків та власника села. Пере­ важна більшість власників населених пунктів, де існували православні храми, становили християни західного обряду. Власником с. Копистина у 1563­1564 роках була дружина барського старости Бернарда Претвича (початок 16 ст. ­ після 1560) – Претвичова, у володінні якої знаходилось дві церкви. При церкві в с. Копистин (Sinagoga 1) служив один піп (Рор 1). Селяни в 1565 р. обробляли 11 плугів орної землі [6, с. 166, 186; 7, с. 137, 140]. Село Копистин в 1568 р. стало власністю Миколи (1489­1569) та Рафаеля Сенявських і було включене до Меджибіжського ключа [6, с.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

269]. Микола Сенявський став власником Меджибожа і замка в 1540 р. Духовне та культурне життя селян форму­ валося навколо церкви. Як випливає з джерел [6, 7], уже в середині 16 ст. селяни для задоволення своїх духовних потреб в Копис­ тині збудували церкву (Sinagoga 1). Перша церква знаходилась на сучасній вулиці Перемоги в районі обійстя Михайла Бевзи. В ній ніс пастирську службу один священик (Рор 1). В тому ж районі знаходився і перший сільський цвинтар, бо при копанні погребів знаходять багато кістяків. Старожили, предки яких зустрічались з жителями села кінця ХІХ ст. оповідали, що вони ще пам’ятали руїни тої першої церкви (о. Сергій). Ні зовнішній вид, ні розміри цієї сакральної споруди нам невідомі. Першими з іноземців, що відвідали наш край, був посол німецького короля Рудольфа ІІ Еріх Ляссота (1550­1616) [8, с. 56­60; 9, с. 175­176, 216]. Він на початку 1594 р. проїхав північніше Проскурова і Копистина, а тому не залишив про них своїх записів. 21 листопада 1671 року німецький дипломат і мандрівник Ульріх фон Вердум повертаючись із Запоріжжя в 1 милю від Деражні проїхав до села Масівці, яке було оточене частоколом з малим укріпленням з валами, ровом і частоколом. Взимку 1670 року його штурмували 6 тисяч татар, але не здобули. На півдорозі із Масівець до Проскурова проїхали село Копистин, власність Миколая Героніма Сенявського, маршалка надвірного коронного. В ньому було не більше трьох­чотирьох хат. На сході височіли дві могили або гробниці [10; 11, с. 14­15]. Селу дошкуляли постійні напади татар. За даними покійного дослідника краю священика з Голоскова Віктора Магдіна найбільші напади були у 1575, 1615, 1666 роках, коли нападники взяли великий ясир від місцевих жителів. В 1672 р Плоскирів і навколишні села підпав під Османську імперію. Плоскирів став центром окремої нахії, що підпорядковувалась Меджи­ бізькому санджаку Кам’янецького єйяляту. Турки до православного люду проявляли певну віротерпимість. Після звільнення від турків у 1699 р. Проскурів з навколишніми селами переходить до Польщі. Незважаючи на такі обставини, село розви­ валось, зростала чисельність його жителів, підіймалась економіка. Збудована у середині 16 ст. церква з часом стала руйнуватись. А тому постало питання будівництва нової церкви, яка була збудована коштом селян у 1784 році.

265

Перший опис Копистинської Свято­ Миколаївської церкви був виконаний 31 серпня 1811 року в «Ревизских сказках» [12]. Церква дерев’яна. При церкві числилось 102,5 дворів, в яких проживало 409 душ чоловічої статі. Селом на той час володів князь Адам Чарторийський. Церковної землі (ріллі) було в три переміни на 30 днів, сінокосів – на 20 косарів. Дім священика огороджений. Дім і місця для складування збіжжя розміщені на під церковній землі. Село Копистин знаходилось на відстані в 40 верстах від повітового міста Летичева, з навколишніми селами в 7 верстах від Масівець, в 8 верстах від Шумовець та 7 верстах від Колибані. До 1803 року пастирську службу у Свято­Миколаївській церкві ніс Іоаков Григорович Крушинський, помер у 1803 році у віці 42 роки. Він народився у 1759 році і на момент закінчення будівництва Свято­ Миколаївської церкви у 1784 р. мав 25 років від народження, а тому можемо вважати його першим священиком Свято­Миколаївської церкви с. Копистин. Мав двох синів: Іоанна 9 років та Фтому 7 років, які померли у 1800 році. Послух несли: дячка Іаков Павлович Бафталовський, мав 43 роки від народження та сина Григорія, який помер у 1797 року у віці 1 рік; пономара – Симеон Михайлович Лотоць­ кий віком 26 років. На час складання «Ревизских сказок» церковну службу ніс священик Іоанн Григо­ рович Піснячевський, який мав тоді 34 роки від народження (1777 р.). Був навчений російській, польській та латинській мовам, навчався в класі риторики. По останній ревізії знаходився і був записаний при тамтешній церкві села Грабова Балтського повіту. 20 вересня 1803 року рукоположений у священики православним архієпископом Його Високопреосвященством Іоаннікієм у с. Копистин. В 1803 р. по вибору православного духовенства був обраний і затверджений Архієпископом Іоаннікієм благочинним; в 1816 році по хворобі залишив цю посаду. Його діти: Стефан – 4 роки, Ігнатій – 3 роки та Платон – 1 рік. В 1811 році на час складання «Ревизской сказки» при церкві несли послух дячка Гаврило Григорович Александ­ рович у віці 46 років, мав два сина Петра віком 21 рік та Іоанна 17 років; пономарем – Федір Андрійович Ольшевский віком 31 рік. Відомий джерелознавець та дослідник старовини Поділля Дячок В. В. в Державному архіві Хмельницької області виявив

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

топографічний і камеральний опис с. Копи­ стина за 1812 рік. Церква «греко­российская, из унии обращенная деревянная церковь во имя Святителя Николая, иконостас посредствен­ ный. При сей церкви священник один, жительство имеет в церковном доме. Земли к сему приходу принадлежит пахотной на 31 шнуров и сенокосной на 25 косарей. Для священнослужителя есть дом, называемый школа». [13, 35­42; 14]. Примітка. Шнур (нім.

Schnur) – одна із найдавніших земельних мір вимірювання площі (4,55 м2) і довжини земельних наділів (49,7 м), використовувалася на Правобережжі і Речі Посполитій аж до середини ХІХ ст. Клірові відомості про духовенство Летичів­ ського повіту за 1825 рік містять опис Свято­ Миколаївську церкву с. Копистин. Значних змін в описі Свято­Миколаївської церкви за останні 14 років у клірових відомостях майже не відбулося. Свято­Миколаївська церква дерев’яна, побудована у 1784 році, при 102,5 указних дворів, в яких проживало 409 душ чоловічої статті; село Копистин залишалось власністю поміщика князя Адама Чарторий­ ського. Церква володіла землею. Церковної землі було в три переміни на 30 днів, сінокосу на 20 косарів. Дім священика огороджений. Дім і місце для складання збіжжя розміщені на під церковній землі. В 1825 році пастирську службу у Свято­Миколаївській церкві ніс священик Іоанн Григорович Піснячевський, мав 48 років від народження, не був штрафо­ ваний і під слідством, хорошої поведінки і звання священика достойний, по неділях і у високо врочисті свята виголошує проповіді своїм прихожанам. У нього шість синів: Стефан 18, Ігнатій 17, Платон 15, Мартин 8, Антон 6 та Лукіан 3 роки. Степан та Ігнатій навчаються у Подільській духовній семінарії, Антон навчається вдома. В 1825 році при Свято­Миколаївській церкві несли послух дяч­ ка Симеон Михайлович Лотоцький, 64 роки, навчений російської граматики і церковного співу; пономаря – Іван Гаврилович Алексан­ дрович, 24 роки, неписьменний; послушника – Яків Андрійович Лисаківський, 17 років. Церковники визначені на основі указу Летичів­ ського Духовного правління в 1821 році. Штрафовані і під слідством не були, поведінки хорошої, свого звання і посади достойні [15]. Як уже відмічалось, Копистин входив до складу Меджибізького ключа і був власністю

266

одного із найбільших земельних магнатів Поділля і Росії Адама Єжи (Адама Адамовича) Чарторийського (1770­1861). За участь у поль­ ському повстанні 1830­1831 рр. царський уряд позбавив його дворянського і князівських титулів; його маєтки були конфісковані і пере­ дані відомству державного майна. На час конфіскації А. Чарторийський володів 44 села­ ми з 22912 душами чоловічої і жіночої статі, мав багато млинів, ставків, фабрик. Із зміною власника с. Копистин змінює і свій статус. З 1831 по 1840 роки село із навколишніми землями перебувало у відомстві державного майна, а з 1840 р – військовому відомстві як військове поселення. В 1838 році по опису церкви [16] церква була дерев’яною з такою ж дзвіницею. По огляду церкви начальством було рекомендовано замість дерев’яної, яка почала вже руйнуватись, побудувати нову, кам’яну. разом із дзвіницею. Престол у церкви один, церковним начинням церква забезпечена задовільно. Притчу у церкві з давніх часів священик, дячок і пономар. Церква має два морги присадибної землі, 45 моргів ріллі і сінокосів 15 моргів на острові. Дім і госпо­ дарські будівлі священика власні і знаходяться на церковній землі на значній відстані від церкви. На утримання священо і церковно­ служителів жалування та інших постійних окладів немає, а тому утримання їх бідове. Іншими будівлями церква не володіє. При­ писної та домової церков при Свято­ Миколаївській церкві немає. Описи церковного майна та приходно­видаткова книги ведуться справно. Сповідальні відомості зберігаються з 1804 року справно. Оскільки Свято­Микола­ ївська церква із уніатської перейшла у православну, то уніатські церкві Часослов, 2 Псалтирі, Книга акафістів, Служебник, Єванге­ ліє і Тріод Цвітна залишались без вживання. В 1838 році у Свято­Миколаївській церкві церковну службу ніс священик Григорій Івано­ вич Мончинський віком 36 років, син свяще­ ника. Навчався слов’янської, російської і польської грамоти, нотному співу і письму. З 8 листопада 1820 року по 30 квітня 1829 року продовжував штатську, його Імператорського Величества Службу в Летичівськім Духовнім Управлінні. На протязі служби начальство замітило його здібності та благонадійність, за що його командирували на різні комісії для письмоводительства; під час проходження служби був доброї поведінки, про що свідчать

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

нагороди начальства підвищеннями по службі: 8 листопада 1822 року копіїстом, 13 вересня підканцеляристом, 20 червня 1824 року канцеляристом. 3 травня 1831 року Його Високопреосвященством Ксенофонтом Ар­ хієпископом Подільським і Брацлавським, кавалером рукоположений у священики в Свято­Миколаївську церкву с. Копистин, на що отримав грамоту. Працюючи священиком, по різних дорученнях повітового Духовного на­ чальства займався різними слідчими справами. В серпні 1834 року за попечительство про благоустрій церкви був удостоєний об’явлення Архієпископської вдячності Його Високопрео­ священством Кирилом Архієпископом По­ дільським і Брацлавським кавалером різних орденів. На протязі священицької діяльності приєднав 12 осіб римо­католицького віроспо­ відання до греко­російського. Його сім’я: дружина Олена Іванівна, 26 років;їх діти: Кирило – 3 роки, Філіп – 1 рік, Олександр – 5 років. Брат дружини священика Лука Іванович Піснячевський навчався у Вищому відділенні Подільського Кам’янець­ кого повітового училища і був на утриманні свого шваґра священика Григорія Мончинсь­ кого. Місце дячка вільне. Пономар Антон Васи­ льович Монастирський, дячків син, холостяк, малограмотний; в 1835 році призначений до цієї церкви, на що має Указ, виданий із Подільської Духовної Консисторії. По ревізії записаний при церкві м. Хотина. Його мати Анастасія Миронова 49 років, її діти Григорій Васильєв навчається при домі читанню з духовних книг,14 років, дочка Марія Васильєва 22 роки. Заштатні: дячок Симеон Микитович Лотоцький, дяків син; його дружина Катерина Андріївна, дочка. Прихожани Свято­Миколаївської церкви: селяни греко­російського віросповідання дво­ рів 76, в них 305 душ чоловічої та 314 душ жіночої статі. 1 дворянський дім, в якому проживало 2 особи чоловічої та 3 особи жіночої статі. Селяни римо­католицького віросповідання – дворів 15, в них проживало 34 душі чоловічої та 41 душа жіночої статі. На хуторі Калинівка, який приписаний до Свято­ Миколаївської церкви було 7 дворянських дворів, в них проживало 14 душ чоловічої та 12 душ жіночої статі; селянських дворів греко­ російського віросповідання 21, в них прожи­ вало 80 душ чоловічої та 93 душі жіночої статі.

267

Основним джерелом прибутків церкви були поступлення за церковні триби 80,5 руб., продажі вінків – 3,34 руб. та свічок – 17,91 руб. Причт свої обов’язки виконує справно. По запису благочинного читання катехізису свяще­ ник знає добре, молитви прихожанам читав в’яло, читає Святе Письмо та інші духовні книги. В 1841 році села Меджибізького ключа перейшли у Військове відомство. Село Копистин стало військовим поселенням і Свято­Миколаївська церква була віднесена до 4 округа Подільського військового поселення. В опису церкви за 1842 рік [17] відмічається, що церква будовою дерев’яна з такою ж дзвіницею, в дереві міцна, основа (фундамент) прогнила, прогнила і підлога. На місці цієї церкви комісія, що обслідувала церкву, ще у 1835 році пропонувала збудувати нову кам’яну. Але в поточному році, на думку Військового керівництва міцності цієї церкви достатньо, якщо провести її ремонт. Отже, в 1842 році був зроблений ремонт церкви. Фундамент із дубових колод, який значно прогнив за 58 років, замінили на кам’яний та перекрили дах листовим залізом. По опису 1842 року Свято­ Миколаївська церква мала один престол, церковним начинням була забезпечена достат­ ньо. По штатному розпису з давніх часів причт складався із священика, дячка і пономаря. При церкві була одна десятина присадибної ріллі, 30 десятин поля і три десятини сінокосу. Дім і господарські будівлі священика дерев’яні власні, а для церковнослужителів був також дім на церковній землі. На утримання священо і церковнослужителів жалування та інших по­ стійних окладів не виділяється, а тому вони бідують. Будівель, що належали цій церкві, не було. Приписної до цієї церкви та домової церкви також не було. Постійно ведеться облік приходно­витратних сум із свічних та церков­ них поступлень та видатків. Свято­Микола­ ївська церква із уніатської перейшла у православну, а тому церковні книги що є при цій церкві не затребувані. Це: Часослов, Псал­ тир, Книга акафістів, Служебник, Євангеліє, Тріод Цвітна. Сімейство священика: дружина Олена Іва­ нівна 30 років. Кирило – 7 років, Філіп – 5 років; їх діти Єлісей – пів року, Олександр – 9 років. Брат дружини священика Лука Іванович Піснячевський навчався в ницому відділенні

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Семінарії, на утриманні свого шваґра священика Мончинсьеого. Від народження мав 20 років. Двоюрідний брат священика Філіп Михайлович Яновський сирота, знаходився на виховані священика, мав 5 років. Пономар Антон Васильович Монастирський дяківський син в 1835 році був призначений на цю посаду, на що мав Указ, виданий Подільською Духов­ ною Консисторією, а по останній ревізії був записаний до місцевої Свято­Успенської церк­ ви містечка Михампіль Летичівського повіту. Мав 24 роки. Його дружина Ганна Іванівна 25 років, дочка Ірина 2 роки; їх мати Ірина Михай­ лівна вдова, 56 років. Заштатні: дячок Симеон Микитович Лотоцький, син дячка записаний по останній ревізії при Копистинській церкві, мав 79 років; його дружина Катерина Антонівна 58 років і дочка. Прихожани Свято­Миколаївської церкви. В с. Копистин 1­ої Волості 4­го Кавалерійського округу Подільського Військового Поселення поселян греко­російського віросповідання мало дворів 70, в них проживало 285 душ чоловічої та 288 душ жіночої статі; поселяни римо­ католицького віросповідання мали 5 дворів, в них проживало 25 душ чоловічої та 31 душа жіночої статі. Іновірців та інших розкольників не було. Священик Григорій Іванович Мончинський по результатах запису у кліросній відомості благочинного священика спів та катехізис знає, не був судимим, не штрафований, не був під судом та слідством. В 1896 р. був зроблений новий опис Свято­ Миколаївської церкви В 1895 році церква роз­ ширена двома дерев’яними прибудовами, всередині та зовні викрашена олійними фарба­ ми, при ній у 1854 році прибудована нова дерев’яна дзвіниця. Престол у церкві один во ім’я святителя Миколая. Церковним начинням забезпечена достатньо. По височайше затверд­ женому штату 9 лютого 1854 року положено священик і псаломщик. Присадибної землі при церкві в двох місцях 6,23 дес., ріллі 31 дес., сінокосів на трясовині і болотистому місці ріки Буг 8 дес. Всього придатної землі 45,23 дес., а непридатної 17 дес. А всього землі 63,23 дес., в тому числі 3,23 дес. так званої старої садиби біля самої річки Буг, яка підлягала роздачі селянам, але була залишена люстраційною комісією в 1871 р. при церкві для проживання на ній заштатних священо­церковнослужи­ телів, вдів і сиріт духовного звання. Цією

268

землею користується місцевий причт. Якість землі – середньої родючості. Середній дохід від землі 300 руб з 1 десятини. Земля здається для використання селянам. Церква не мала будинку для священика. Священик проживав у власному домі на власній садибі, квартирних грошей ні від церкви, ні від приходу не отримував. У псаломщика дім церковний, старий, госпо­ дарчих будівель немає. Про будівництво причтових будинків 19 листопада 1889 року зроблено звернення до окружного благочин­ ного, як голови місцевого будівельного комітету. На утримання священо­церковно служителів казною відпускається 294 руб священику і псаломщику 49 руб в рік. Через 14 років (1910 рік) був зроблений опис Свято­ Миколаївської церкви с. Копистина [10]. Розмір земельного наділу причту залишився без змін – 63,5 дес., але покращились побутові умови проживання священо і церковнослужителів. Були збудовані нові дерев’яні будинки на присадибній церковній землі за підтримки селян коштом будівельної компанії в 1901 році, які стали власністю церкви. Інші будівлі, що належали церкві – церковно­приходська школа. Всі будівлі у хорошому стані. Зросло жалування у священо і церковнослужителів. Священику від казни належало 300 руб., а псаломщику 50 руб. на рік. Кружечних доходів в 1910 році було отримано 228 руб. 44 коп. До Копистинської Свято­Миколаївської церкви приписаних інших церков і часовень, цвинтарних і молитовних домів немає. В церкві зберігались копії метричних книг, починаючи з 1813 року, а сповідальні розписи – з 1844 року [9, 10]. З 1798 по 1900 роки всіх священиків в Копистинській Свято­Миколаївській церкві було 4. Із них найдовше служив у церкві 47 років (з 1853 року) священик Іаннуарій Пєсня­ чевський [18, с. 437].

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Священик Іаннуарій Миколайович Пєсня­ чевський, син священика, народився 21 квітня 1830 року в с. Літківці Брацлавського повіту. По закінченні повного курсу семінарських наук 15 липня 1853 року звільнений із Подільської Духовної Семінарії з атестатом 2­го розряду. 15 листопада 1853 року Преосвященнійшим Євсе­ вієм Єпископом Подільським і Брацлавським рукоположений у священики до Свято­ Миколаївської церкви в село Копистин, на що отримав грамоту під №107, яку бережливо зберігав. За розпорядженням Єпархіального Начальства обіймав посаду члена благочинець­ кої Ради в 4­й окрузі (Указ Консисторії від 13 квітня 1871 року №441). По вибранні місцевим окружним духовенством видав Документи на училищні і єпархіальні з’їзди за власні кошти. Від 4­9 листопада 1888 року затверджений на посаді окружного Духівника (Подольские Епархиальные Ведомости №49 за 1888 г.). За сумлінне та тривале виконання пастирських обов’язків Преосвященнійшим Леонтієм Єпи­ скопом Подільським і Брацлавським нагород­ жується набедреником (Подольские Епархиаль­ ные Ведомости №15 за 1868 г.). За сумлінну службу за клопотанням Єпархіального Началь­ ства нагороджується Синодальною скуфією (Указ Консисторії від 17 липня 1879 р. №5507). За сумлінну службу за клопотанням Єпархіаль­ ного Начальства нагороджується камилавкою (Свидельства Подольской Духовной Консис­ тории 9 июля 1881 г. за №7136). За сумлінну і відмінну службу за клопотанням Єпархіаль­ ного Начальства нагороджується наперсним хрестом від Святійшого Синоду (Церковные Ведомости №20 за 1893 г). Мав наперсний темно бронзовий хрест на Володимирській стрічці і медаль на Андріївській стрічці пам’яті війни 1853­1856 років. По останньому 10 народному перепису 1858 року записаний при цій церкві. Жонатий. Його жінка Олександра Григорівна. Діти: Михайло на посаді псалом­ щика, Микола при домі. Іаннуарій Пєснячев­ ський ніс послух священика по 23 серпня 1900 року. Потім вийшов за штат. Його змінив Володимир Антонович Доброшинський [19, 20]. Станом на 1896 рік Іаннуарію Пєсня­чев­ ському було 66 років, його дружині Олександрі Григорівні 62 роки, сину Михайлу 30 років і сину Миколі 24 роки. В 1864 році в с. Копистин була відкрита церковно­приходська школа. Її першим вчите­

269

лем був протоієрей Іаннуарій Миколайович Пєснячевський. Помер Пєснячевский в 1913 році. Похований біля церкви Святого Миколая у с. Копистин. Псаломщик Михайло Іаннуарієвич Пєсня­ чевський,син священика, народився 22 травня 1866 року в с. Копистин Летичівського повіту. По закінченні Кам’янецького Духовного Учи­ лища журнальною постановою Єпархіальної Училищної Ради від 16­17 грудня 1882 року визначився вчителем церковної приходської школи в с. Копистин. Для пошуку собі кращих джерел життя резолюцією Преосвященнійшого Димитрія Єпископа Балинського вікарія Подільського 24 листопада 1882 року визна­ чений на псаломницьке місце в село Копистин (Указ Подольской Духовной Консистории. Декабрь 1882 г. за №14560). Не жонатий [19]. Рік його смерті невідомий. На його могилі, що на старому цвинтарі с. Копистин, встановлено металевий хрест, знятий місцевими атеїстами зі старої Свято­Миколаївської церкви (протоієрей Сергій). Сиротствующі: Вдова заштатного пономаря Олександра Діонісіївна Пєснячевська 56 років. На утриманні із окружного попечительства 12 руб в рік. Її дочка Марфа – при домі (15 років). Померлого псаломщика Іоанна Гловацького діти: Дмитрій службовець Поштово­Телеграф­ ного відомства (38 років). Григорій – жонатий на селянці (34 роки). Іоанникій (17 років). Анна (13 років) – при братові. Померлого пономаря Антонія Монастир­ ського діти: Григорій жонатий на селянці (50 років). Андрій жонатий на селянці (47 років). Василій находиться в запасі армії (41 рік). Іоанн служить на залізниці. Жонатий на міщанці (38 років). Феодосій Стефанович Пєснячевський син священика, сліпий (65 років). На утриманні. Із окружного попечительства отримує 14 руб в рік. Холостяк [9]. При церкві церковним старостою служив селянин Олександр Присяжний, який займав цю посаду з 18 травня 1908 року [20]. Священик Володимир Антонович Добро­ шинський народився 24 січня 1870 року. На момент складання опису Копистинської Свято­ Миколаївської церкви у 1910 році мав 40 років від народження [20]. 17 липня 1898 року Преосвященним Христофором нагороджений скуфією. 12 квітня 1906 року Святійшим Синодом нагороджений камилавкою. Від казни

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

отримує 300 руб жалування на рік. Закінчив повний курс навчання в Подільській Духовній семінарії в 1893 році. Визначений, згідно прошення, Преосвященним Миколаєм на посаду псаломщика в с. Махновку Вінницького повіту в 1894 році. 20 травня 1895 року рукоположений Преосвященним Димитрієм на священика Михайлівської церкви села Подо­ прилипа Кам’янецького повіту. 23 серпня 1900 року переміщений, згідно прошенню, Пре­ освя­щенним Христофором в Свято­ Миколаївську церкву села Копистин Летичівського повіту. Був одружений. Жінка Валентина Андріївна на момент складання в 1910 році описку Свято­Миколаївської Копистинської церкви мала 34 роки від народження. Діти: Ігор 12 років навчався в Проскурівському ремісничому училищі, Микола 9 років навчався в тому ж училищі і Тетяна 6 років [20]. Володимир Антонович Доброшинський прожив довге та трагічне життя. Деякі ста­ рожили с. Копистин ще пам’ятають про нього і його трагічну смерть. Він пережив Першу світову війну, Національно­визвольну війну 1917­1921 років, колективізацію, Голодомор, репресії, Велику Вітчизняну війну, післявоєнне лихоліття та розгул атеїстичної пропаганди. Все він переніс і витримав, тільки не витримав наруги атеїстів над церквою. Він проводив службу Божу у Свято­Миколаївській церкві під час німецької окупації села та у після воєнний період. Не мав власного житла. Як відмічає у своїх спогадах старожил села Тютик Василь Трохимович Доброшинський проживав на квартирі нині покійного Пікуса Павла; діти від нього відмовились як від священика. Обстави­ ни склалися так, що під впливом сімейних та політичних обставин В. А. Доброшинський зрікся сану священика, не міг стерпіти наруги над церквою і всередині 50­х років (імовірно в 1956­1958 роки) покінчив життя самогубством. Похоронений на старому цвинтарі с. Копистин. Хоронили Доброшинського колишні прихо­ жани. Могила знаходилась по середні старого цвинтаря. На його могилі жителями села був встановлений великий дерев’яний хрест. При священику Доброшинському в Свято­ Миколаївській церкві псаломщиками працюва­ ли Іван Ступницький по листопад 1910 рік та Олександр Онуфрійович Карашевський, який народився в с. Герлях Ушицького повіту 2 грудня 1856 року. Син псаломщика. Отримував

270

50 руб жалування від казни. Закінчив 4 класи в Приворотському Духовному училищі в 1875 році. Визначений, згідно прошенню, Преосвя­ щенним Веніаміном 1 листопада 1876 року на посаду псаломщика в село Слободу Сутиську Вінницького повіту. Переміщений, згідно прошенню, Преосвященним Донатом на ту ж посаду в село Велика Жмеринка Вінницького повіту 26 листопада 1888 року. Призначений, згідно прошенню, Преосвященним Серафимом на посаду псаломщика в село Копистин Летичівського повіту 2 грудня 1910 року. Залишався без місця роботи з 30 січня 1910 року по 2 грудня 1910 року. Жонатий. В сім‘ї у нього була дружина Аулінія Іванівна. Діти: Єлизавета 27 років, заміжньою не була. Анна 24 роки також заміжньою не була. Євгенія 19 років навчалася в Жмеринській гімназії. Клавдія 16 років навчалася в тій же гімназії. Станом на 1910 рік в приході села Копистин було 226 домів, чисельність душ чоловічої статі 689, жіночої – 692[20]. В 1958­1959 роках священиком Свято­ Миколаївської церкви служив насельник Поча­ ївської Лаври архімандрит Любомир. Йому допомагали дві монашки із закритого Горо­ дищенського монастиря. Архімандрит Любо­ мир помер у 60­х роках минулого століття. Похований на Чернечому цвинтарі Почаївської Лаври. В 50­х роках минулого століття почались атеїстичні гоніння на церкву. Церкву спочатку перетворили на зерновий склад, місцеві атеїсти Мельник Анатолій, а допомагала йому Борушиха, зняли хрести і з церкви і в 1960 році зробили клуб. Коли в 70­х роках збудували новий клуб, то в 1972 році церкву розібрали. Дубові колоди з розібраної церкви були майже живісінькі і були використані у місцевому колгоспі на господарчі потреби. В серпні місяці п’ятого числа 1993 року Бойчук В. Г., 1935 р. народження, організовує ініціативну групу з трьох чоловік: Бойчук В. Г., Стецюк Л. С., Корнієнко М. В. Завдання групи: створення Парафіяльної Ради для вирішення питання будівництва церкви в с. Копистин. 25 серпня 1993 року відбулося засідання Пара­ фіяльної Ради, де було обрано Бойчука В.Г. головою Ради. У вересні 1993 року у Копистині почалось будівництво церкви. Священика ще не було. В будівництво церкви активно включився тодішній голова колгоспу «Поділля»

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Кірияк І. Т. Колгосп допоміг у виготовленні проекту будівництва, надав посильну допомогу технікою та матеріалами. Колгоспом у 1994 році у Роздольських була викуплена садиба і передана церковній громаді на молитовний будинок. За рішенням Єпархії священиком був призначений отець Олександр Хворостюк. Працював на цій посаді до листопада 1996 року. Указом № 101 від 02.12.1996 р. настоятелем Сято­Миколаївського храму с. Ко­ пистин був призначений Причишин Сергій Максимович. Великий внесок у будівництво храму зробив тодішній церковний староста Бойчук Василь Гнатович. Фінансування будівництва майже не було і Бойчук В.Г. вишукував спонсорів, на кошти яких і була збудована церква. Будів­ ництво церкви було завершене у 2004 році, а освячення відбулося 29 травня 2005 р. на Миколая. На освячення храму приїжджав Владика Антоній. Територія церкви огород­ жена, придбано все церковне начиння, посаджено садок, викопано криницю, висипані щебенем доріжки до і навколо церкви За заслуги перед святою церквою Бойчук В. Г. нагороджений більше ніж п’ятна­ дцятьма грамотами, шістьма медалями, двома орденами, нагороджений орденом «Покрови Святої Богородиці» та орденом «Преподобного Нестора Літописця». З освяченням Свято­ Миколаївської церкви та призначенням протоієрея о. Сергія (Причишина Сергія Максимовича) настоятелем почався новий ренесанс духовного життя села. Важливе місце в духовному житті Копистина стала відігравати Свято­Миколаївська церква. О. Сергій сумлін­ но виконує обов’язки священика, проповідує загально людські християнські норми моралі,

271

здійснює таїнства хрещення, одруження, відспівування і проводи в останню путь. О. Сергій високо освічена, ерудована та високо моральна людина. Народився 9 квітня 1969 року в м. Хмельницькому у родині офіцера ВМФ. Після здобуття середньотехнічної освіти був призваний в ряди Радянської Армії. Службу проходив в інженерно­технічних військах у м. Києві. В 1988 р. уперше побував на святковому богослужінні, присвяченому 1000­річчю хрещення Русі, після чого з’явилось полум’яне бажання служити Христу і його Церкві. В 1989 році, працюючи на оборонному підприємстві, ніс кліросний по­слух при Хмельницькому кафедральному соборі Різдва Богородиці.

27.01.1991 р. одружився на Ксенії Майструк, 1972 р. на­родження. В 1994 р. поступив в 2­х класне Хмельницьке духовне училище. Указом єпископа Антонія (Фіалко) 17.12.1994 р. рукоположений у сан диякона, а 25.12.1994 р. їм же був рукоположений у сан пресвітера до Хмельницького Свято­Покровського кафед­ рального собору. Указом №5 від 16.02.1006 р. Преосвященнійшим Антонієм (Фіалко) при­­ значений у якості настоятеля на парафіяльне служіння. З 12.08.1996 р. по 01.11.1996 р., указом №83, Преосвященнійшим Антонієм призначений штатним священиком Свято­Преображенського

о. Сергій з авторами статті. Зліва направо: Віктор, о.Сергій, Володимир Морози

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

жіночого монастиря с. Головчинці Летичівського благочинного округу. Указом №101 від 02.12.1996 р. призначений настоятелем Свято­Миколаївсь­ кого храму с. Копистин Хмельницького благо­ чинного округу Преосвященнійшим Антонієм. Настоятелем цього храму протоієрей Сергій є в плині останніх 18 років. З 01.09.1995 р. по 10.05.2000 р. навчався на заочному відділенні Київської Духовної Семінарії (КДС), а в 2001­ 2007 роках навчався на заочному відділенні Київської Духовної Академії (КДА). З 2002 року голова Хмельницької обласної організації «Шлях Православних».

23 липня 2003 р. возведений у сан протоієрея. 21.05.2005 р. єпископом Хмель­ ницьким і Шепетівським Антонієм (Фіалко) нагороджений Хрестом із прикрасами. З 2006 р. викладач кафедри теології Українського Православ’я в ХІ МАУП. Несе різні послухи при єпархії. Викладав у недільних школах, курирував душпастирську діяльність у місцях позбавлення волі, бере участь у різних наукових конференціях. Автор більше 15­ти наукових публікацій, більше 20 статей у різних церковних і світських періодичних виданнях. З листопада 2009 р. член Національної спілки краєзнавців України. 27 грудня 2010 р. протоієрей Сергій Причишин успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Бого­ словська праця й життєвий подвиг священо сповідника єпископа Амбросія (Полянського) у світлі православного вчення про Церкву». Вченою Радою КДА протоієрею Сергію При­ чишину був присуджений науковий ступінь кандидата богослов’я. З вересня 2011 року протоієрей Сергій Причишин є старшим викладачем ХІ МАУП. У квітні 2012 р. Вченою Радою КДА була затверджена тема майбутньої докторської дисертації «Всеукраїнський церковний собор 1918 р. і його вплив на життя Православної Церкви в Україні в ХХ столітті», над написанням якої в плині ряду років трудиться протоієрей Сергій Причишин. Більше 15 років несе послух і є читцем Святого письма при Свято­Миколаївській церкві Анатолій Миколайович Яковишин – палкий поборник Православ’я. Народився в 1953 році в

інтелігентній сімї в с. Митківці Летичівського району. Мати Надія Ілльївна Сідорова (1930­ 2003) вчителька, батько Микола Сергійович (1928­2008) водій. Закінчивши Митківську семирічну школу в 1967 р., продовжив навчання в Хмельницькому електрмеханічному технікумі, який закінчив в 1971 р. Рік працював за спеціальністю, потім служба в рядах Радянської армії. Після демобілізації в 1974 р. поступив на енергетичний факультет Української сільськогос­ подарської академії (м. Київ), закінчив навчання в 1979 р. з червоним дипломом. Навчаючись в академії, познайомився з чарівною дівчиною з Черкащини майбутнім економістом Ніною Іванівною Колінчак, з якою одружився і виховали сина Тараса та дочекались онука Іванка. Працював енергетиком в м. Умані. В 1989 р. сім’я Яковишиних переїхала в с. Копистин, батьків­ щину матері Надії Ілльївна Сідорової. З тих пір і по сьогодні працює енергетиком в Хмельниць­ кому Обленерго.

16 листопада 2015 р. відбувся схід прихожан Свято­Миколаївської церкви, на якому заслу­ хали звіт церковного старости Бойчука В. Г. Схід вибрав старостою Поповича Петра Максимовича 12.07.1949 року народження та переобрав церковну раду і ревізійну комісію у складі: Грищук Н. С., Носальський В., Стецюк Л. Р., Шляхова Л. М., Лисак Г. Г., Ясінський І. П., Макорта В. П., Кручко О. Ф., Маковський А. С. та Яковишин А. М. Складовою частиною духовного життя є сільський цвинтар. Як ми вже відмічали, перший сільський цвинтар знаходився в районі сучасної вулиці Перемоги недалеко від першої церкви. Другий цвинтар – в районі другої (третьої) церков. Починаючи з 1880­х років почали хоронити на сучасному старому цвин­ тарі до 1978 року, а з 1978 року – на новому. Цвинтар огороджений, прокладені плиткою доріжки. В майбутньому прихожани планують зробити поточний ремонт даху церкви, підлоги, збудувати будинок для трапезної та розмістити в ньому декілька келій для проживання монашок, обзавестись ділянкою землі для вирощування овочів.

Список використаних джерел: 1. Zbor dokumentow malopolskich / Wyd. 1. Sulkowska­Kuras i S. Kuras – Cz.VIII – № 2241. – S.68; № 2362. – S. 175­176. 2. Білецька О. В. Ріки Летичівського повіту XV ст. / Матеріали ІІІ науково­краєзнавчої конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України» / Ред. кол. Баженов Л.В. (голова), Блажевич Ю.І. (співголова), Єсюнін С.М. (співголова, відповід. редактор) та ін. – Хмельницький, 2011. – 646 с., ( с.44­49). 3. Молчановский Н. Очерк известий о

272

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Подольской земле до 1434 года. (Преимущественно по летописям). – Киев: 1889. – 389 с. 4. Владимирский­Буданов Население Юго­Западной России от ХІІІ до половины XV века // Архив Юго­ Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, составленный при Киевском, Подольском и Волынском генерал­губернаторе – Акты о заселении Юго­Западной России. – К.: тип. Г. Т. Корчак­Новицкого, 1888. – т. 1 – ч. 7. 5. Владимирский­Буданов М. Акты о заселении Юго­ Западной России от второй половины XV в до Люблинской унии (1569) – К.: тип. Г. Т. Корчак­ Новицкого, 1890. – т. 2 – ч. 7. – 210 с. 6. Zrodla dziejowe. – Tom XIX.// Polska XVI wieku pod wzgledem geograficzno­statystucznym. T. VIII: Ziemie ruskie. Wolyn i Podole / Opisane przez A Jablonowskiego – Warszawa, 1889. – S. 159 – 307 +XLVI s. 7. Михайловський В. М. Православні парафії Подільського воєводства за матеріалами поборових реєстрів 1560 р. / В. М. Михайловський // Український історичний журнал – 2012 – №6. – с. 130­144. 8 Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева 1588­1594 / Мемуари до історії Південної Русі. Випуск І (XVI ст. ). Михайло Литвин, Б. де Віжер, Л.Горецький, Е.Ляссота За редакцією В.Антоновича / Пер. з рос. Т. С. Завгородньої; Передмова В. С. Мороза; Худож. оформ. А. П. Дерев’янка – Дніпропетровськ, «Січ», 2005.­ 218 с. 9. Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть – Київ: Фірма «Довіра» 1992. – 255 с. 10. Сварник І. Україна XVII ст. очима іноземця.// «Жовтень». – 1983. №9­10. 11. Історія міста Хмельницького: документи і матеріали / Упорядник Єсюнін С. М. – Хмельницький: 2006. – 80 с.

12. Ревизские сказки о духовенстве Летичевского уезда за 1811год. Державний архів Хмельницької області (ДАХмО). – Фонд 315. – Опис 1. – Справа 6942. 13 Дячок В. В. Лісоводи та Копистин в топографічному і камеральному описі Подільської губернії кінця XVIII–початку XIX. / Хмельницькі краєзнавчі студії. Науково­краєзнавчий збірник / [редкол. Баженов Л. В. (голова), Блажевич Ю. І. (співголова), Єсюнін С. М. (відп. секр.), Захар’єв В. А. (упорядник) та ін.]. – Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2015. – Вип. 2. – 188 с. + 6 іл. 14. ДАХмО. – Фонд 115. – Опис 2. – Справа 2.

15. Клировые ведомости о духовенстве Летичевского уезда за 1825 год / ДАХмО. – Фонд 315. – Опис 1.

– Справа 7241. 16. Клировые ведомости о церквах Летичевского уезда за 1838 год / ДАХмО. – Фонд 315. – Опис 1. – Справа 7440. 17. Клировые ведомости о церквах Подольского Военного поселения за 1842 год. / ДАХмО. – Фонд 315. – Опис 1. – Справа 7584. 18. Приходы и церкви Подольской епархии. Под редакцией священника Евфимия Сецинского. – Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2008. – ХІІ + 996 с. 19. Ведомости о церквах и духовенстве Летичевского уезда за 1896 год. – Державний архів Хмельницької області (ДАХмО). – Фонд 315. – Опис 1. – Справа 9184. 20. Ведомости о церквах и духовенстве по Летичевскому уезду за 1910 г. / ДАХмО. – Фонд 315. – Опис 1. – Справа 9221.

* * *

Віктор Мороз м. Хмельницький Володимир Мороз м. Дніпро

ОЛ ЬГА РОМАН ОВА – Ш ЕФ 1 2-ГО ОХТИ РСЬКОГО ГУСАРСЬКОГО П ОЛ КУ

Досліджується життєвий та подвижницький путь Великої Княгині Ольги Олександрівни, її жертовна діяльність як шефа 12­го Охтирського гусарського полку, її праця у військових лазаретах, сімейне щастя та скитання по Криму, Кубані, Сербії, Австрії, Франції, Англії, повернення на батьківщину предків у Данію, піклування про емігрантів­охтирців та радян­ ських військовополонених, невдоволення радянського уряду та переїзд в Канаду, святкування в колі охтирців 300­літнього ювілею полку.

1 березня 1881 року народовольці вбили Олександра ІІ. Його старший син цесаревич Микола помер в 1866 році. Несподівано наслідником престолу став Олександр. Його не готували до цієї ролі: державної діяльності і

273

управління величезною країною. Наречена по­ мерлого дев’ятнадцятирічна принцеса Софія Фредеріка Дагмара, дочка датського короля Христиана ІХ стає нареченою цесаревича. 28 жовтня 1866 року відбулося їх весілля. Дагмара

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

перейшла у православну віру і була наречена Марією Федорівною. Шлюб виявився дуже вдалим, який тривав 28 років до смерті імператора Олександра ІІІ в 1894 році [6, с. 477] Вітте, який близько знав царя, писав про його зразкове сімейне життя, яке для всіх слугувало прикладом. В сім’ї наро­ дилося шестеро дітей: Микола, останній імпе­ ратор із династії Романових (1868­1918), Олек­ сандр (1869­1871), Георгій (1871­1899), Ксенія (1875­1960), Михайло (1878­1918). Наймен­ шою була Ольга (1882­1960), яка народилася 1 червня 1882 року [2, с. 280; 1, с. 8]. Батько дуже пестив молодших дітей, особ­ ливо Ольгу, наче передчуваючи її складне, на­ повнене негодами, скитаннями та поневіряння­ ми майбутнє життя. А поки що вона зростала в палацах, оточена батьківською ласкою та тур­ ботами, розкоші та шанобливому ставленні оточуючих. Першим дитячим потрясінням стала залізнична катастрофа 17 жовтня 1888 року в Борках неподалік Харкова. Поїзд зійшов з рей­ ок. Олександр ІІІ відзначався величезною си­ лою, гнув пальцями срібні рублі, зав’язував ву­ зол із металевого прута, розривав колоду карт [6, c. 479­480]. Вважається, що саме імператор, як билинний герой, зображений в центральній фігурі знаменитих «Трьох богатирів» В. М. Васнецова. Богатирська сила врятувала сім’ю. Цар держав стелю розбитого вагона, поки всі не залишили його і не опинилися в безпеці. Ня­ ня встигла викинути дівчинку у вікно. Із Рома­ нових ніхто не постраждав.

27 липня 1901 р. 19­річна Велика княгиня Ольга Олександрівна вийшла заміж за Його Величність принца Петра Олександровича Ольденбургського. Цей рід належав до Гольш­ тейн­Готторнської лінії Ольденбургського дому. З’явилися в Росії на запрошення імператора Петра ІІІ, який правив в 1761­1762 роках. На російську службу прибув двоюрідний дядько Георг­Людвіг Гольштинський. Його сини зали­ шилися в Росії і виховувалися під наглядом Ка­ терини ІІ. Перебуваючи на службі, обидва принци користувалися великими правами як короновані особи. Вступали в шлюби із вели­ кими княгинями із дому Романових. Служили в елітних полках, особливо в лейб­гвардії Преоб­ раженському, займали високі військові і дер­ жавні посади, сприяли розвитку жіночої освіти. Так, Федір Федорович Ольденбургський (1861­ 1914) – відомий громадський діяч і педагог.

274

Його брат Сергій Федорович (1863­1934) – відомий індіаніст, академік [9, с. 614­615]. Пет­ ро Георгійович був попечителем училища пра­ вознавства, для якого купив будинок і переоб­ ладнав його, потративши на це більше міліонна власних грошей. Він також опікувався Імпера­ торським ліцеєм. Старша донька його Олек­ сандра Петрівна в 1856 році була одружена із великим князем Миколою Миколайовичем Старшим (Романовим). Батько чоловіка Ольги Олександрівни Олек­ сандр Петрович в день народження був зарахо­ ваний прапорщиком в лейб­гвардії Преобра­ женський полк, в якому розпочав військову службу через 20 років в 1864 р. Згодом коман­ дував цим полком і гвардійською бригадою. Учасник російсько­турецької війни 1877­1878 років. Після її закінчення очолив дивізію і кор­ пус. Член Державної ради, генерал від інфан­ терії, генерал­ад’ютант. Син Петро Олександрович народився в 1868 р. в Петербурзі. За сімейною традицією служив в лейб­гвардії Преображенському полку. В 1904 р. він капітан, командир першої роти [7, с. 395]. Сімейне життя не склалося. Дітей не було. Миру і любові теж. Вперше Велика княгиня зустріла Миколу Куликовського, офіцера лейб­ гвардії Кірасирського Його Величності полку на параді військ у Павловску. Це було кохання «з першого погляду» [3, с. 240]. Старший брат Ольги Олександрівни імператор Микола ІІ доз­ волу на розвід не давав. Велика княгиня вся поринає в громадську роботу. Всі члени царсь­ кої сім’ї були шефами елітних полків. Ольга Олександрівна стала опікуватися 12­м Ох­ тирським гусарським полком у 1901 році [7, с.

283], який квартирував у Меджибожі та навко­ лишніх селах. Штаб полку перебував у фортеці. У замковому палаці на час відвідування Меджибожа імператором і членами його сім’ї влаштували царські покої. Для шефа відвели приміщення для проживання в круглій башті із північної сторони стіни [3, с. 240]. Шеф полку близько зійшлася з усіма офіцерами, особливо із трьома братами Панаєвими. Іменем одного із них – Гурія вона назвала молодшого сина. По можливості Ольга Олександрівна навідувалась у Меджибіж. Про такий приїзд Великої Княгині та її чоловіка Принца Петра Ольденбургського 11­12 грудня 1908 року писала губернська газе­ та «Подолія». Високі гості відвідали храми навколишніх сіл Голоскова, Требуховець, Став­ ниці і полкову замкову церкву. В мундирі гуса­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ра верхом на коні Її Величність спостерігала за кінними маневрами гусар, об’їжджала ескадро­ ни і казенні приміщення полку. На другий день було організоване кавалерійське свято в манежі 5­го ескадрону. 12 грудня весь офіцерський склад Охтирського полку з піснярами і труба­ чами супроводжував Їх Величності до станції Деражня [3, с. 240]. Влітку 1914 року в Красному селі відбувся огляд військ. Гусари 12­го Охтирського полку пройшли огляд блискуче. 1.VIII.1914 р. розпо­ чалася Перша світова війна. Німеччина оголо­ сила війну Росії. Прямо з параду, не заходячи в Меджибіж, полк відправився на фронт. В 12 го­ дин ночі Велика Княгиня приїхала на вокзал, щоб попрощатися з офіцерами полку, благосло­ вила їх іконою Охтирської Божої Матері і кож­ ного офіцера поцілувала в лоб. Охтирці воювали на Південно­Західному фронті. Здійснили велику кількість подвигів і вкрили себе славою, хоч і ціною немалих жертв. Вже 14 серпня старший брат Панаєвих Борис на чолі свого ескадрону пішов в атаку, був двічі поранений, але продовжував вести своїх побратимів в бій. Наступні дві кулі в сер­ це і висок обірвали життя героя. Ескадрон своє завдання виконав і відкинув ворога. В Першу світову війну започаткувалось по­ смертне нагородження орденами і підвищення в чині за подвиги на полі бою. Одним із пер­ ших був відзначений геройський командир ескадрону. 7 жовтня 1914 року Б. Панаєва по­ смертно нагородили офіцерським орденом св. Георгія IV ступеня. Через дві неділі – 29 вересня – неподалік місця загибелі брата під час атаки загинув ко­ мандир ескадрону штабс­ротмістр Гурій Па­ наєв. Нагороджений посмертно орденом св. Ге­ оргія IV ступеня. В тому ж бою 29 серпня під Демнею був і командир 5­го ескадрону штабс­ ротмістр Лев Панаєв, відзначений після бою чином ротмістра і золотою Георгіївською зброєю «За храбрость» за те, що «особистим прикладом довів ескадрон до удару холодною зброєю, не зважаючи на зустрічні окопи і вбив­ чий рушничний, кулеметний і артилерійський вогонь противника». Не довго довелось носити почесну Георгієвську шаблю із написом «За храбрость». 19 січня 1916 року під час атаки в Галичині Лев Панаєв був вбитий наповал двома кулями і посмертно став третім в сім’ї кавале­ ром ордена св. Георгія IV ступеня. Йому ще не виповнилося і 33 роки.

275

В указі про нагородження говорилось: «ко­ мандуючи ескадроном, незважаючи на сильний рушничний вогонь противника, проявив визначну мужність і, захопивши своїм прикла­ дом інших, першим кинувся на ворожий окоп, вибив противника і зайняв висоту 673, причому смертю закріпив свій подвиг».

6 січня 1916 року за декілька днів до заги­ белі Лева Панаєва до командуючого 8­ю армією генерала від кавалерії О. О. Брусилова з’явився молодший Панаєв, лейтенант флоту Платон Панаєв. До цього він служив на далеко­ му Амурі і командував канонерським човном «Сибиряк», потім флагманським артилеристом всієї Амурської річної флотилії. З початком Першої світової війни прикомандирували до сухопутної армії. За переказом Брусилов на­ чебто йому сказав: «Панаєви – героїчна сім’я, чим їх більше, тим краще». Коли прийшла звістка про загибель третього брата, бажаючи вберегти четвертого Платона, начальство відкликало його із діючої армії і зарахувало на службу в одне із відомств Морського міністер­ ства в Петрограді. Через деякий час він подав рапорт про відправлення в діючу армію. Мати загиблих трьох синів не тільки не перешкоджа­ ла наміру сина, сповна розділяючи його бажан­ ня, вважаючи, що на тому місці він потрібніший, ніж в Петербурзі.

1 квітня 1916 року Платон відбув в одну із діючих ескадр. Вже 2 квітня 1916 року був підписаний Рескрипт імператора на ім’я війсь­ кового міністра із висловленням співчуття ма­ тері героїв: «Брати Панаєви, з глибокою свідомістю святості даної ними присяги, без­ страшно виконали свій обов’язок до кінця, віддали життя за царя і Батьківщину». Матір братів, вдову полковника Віру Михайлівну Па­ наєву нагородив знаком св. Рівноапостольної Княгині Ольги другого ступеня і щорічною пенсією в три тисячі рублів [5, с. 149­150]. З початком Першої світової війни Велика Княгиня їде на фронт сестрою милосердя [11, с. 83] до своїх підшефних гусар. 6 серпня вона прибула в Рівне, де в той час воював 12­й гу­ сарський Охтирський полк. За свої власні ко­ шти відкриває військовий госпіталь, доглядає і виходжує поранених. Ольга Олександрівна бу­ ла дуже скромною і простою людиною. Відо­ мий такий епізод із її фронтового життя. Одно­ го разу Велика Княгиня відвідала свій полк і, обходячи окопи, попала під австрійський обстріл. За проявлену хоробрість її нагородили

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Георгіївською медаллю. Княгиня вважала, що нічого героїчного вона не зробила і при наго­ роджені заховала медаль у кишеню куртки. Ли­ ше за проханням офіцерів наділа медаль на груди. В 1915 році госпіталь був переведений до Львова. Всі поранені охтирці попадали в ла­ зарет до Ольги Олександрівни. Велика Княгиня власноручно обмивала і перев’язувала їм рани. Пораненим здавалось, що від дотику її рук біль вщухала. Померлим гусарам її руки закривали очі в інший світ. На груди кожного охтирця клала іконку Охтирської Божої Матері з напи­ сом «Від Шефа». Через декілька місяців госпіталь переїжджає у Проскурів, де Ольга Олександрівна зустрічала свій день народжен­ ня 1 червня. На початку осені 1915 року госпіталь, в якому працювала Ольга Олек­ сандрівна, переїхав у Київ. Охтирському полку вже ніколи не судилося повернутись на старі квартири у Меджибіж. Меджибіж був останньою мирною стоянкою охтирських гусар. В травні 1918 року радянсь­ ка влада розформувала стару імператорську армію. В цей час Охтирський полк знаходився в с. Усатове біля Одеси. Після евакуації із Кри­ му в складі армії барона Врангеля охтирські гу­ сари деякий час знаходились на півострові Галліполі, а потім у повному складі поступили на службу в армію Югославії і несли відому їм пограничну стражу. Після часткового розфор­ мування частин російської армії основний кістяк полку залишився в Белграді і Парижі [7, с. 288]. Взаємовідносини із Куликовським все більше поглиблювалися. Микола ІІ дає дозвіл на розірвання шлюбу. Восени 1916 р. Ольга Олександрівна розвелась із чоловіком принцом Петром Ольденбургським і вийшла заміж за простого офіцера лейб­гвардії Кірасирського полку Миколу Куликовського [11, с. 70]. Ця знаменна подія в їх житті відбулася в листопаді в Києві, де вона з травня 1916 року перебувала із матір’ю. В кінці листопада 1917 року, після жовтневого перевороту, вона із матір’ю і дру­ гим чоловіком Куликовським виїхала в Крим в маєток Ай­Тодор (Лівадія), де проживали сім’я сестри княгині Ксенії Олександрівни, її чоловік Великий князь Олександр Михайлович, їхні діти та інші близькі їм люди. Наприкінці 1917 р. в Ольги Олександрівни народився первісток – Тихон. Становище Романових з кожним днем ставало все не безпечнішим. В квітні 1918 року Ялтинська Рада ухвалила рішення розстріляти

276

всіх без винятку Романових, що мешкали в Криму, а Севастопольська чекала вказівок із Москви. В царській сім’ї більшовики провели обшук, у Марії Федорівни вилучили щоденник її сина Миколи ІІ, надісланий із Тобольська. В метушні залишилася непоміченою шкатулка із дорогоцінностями. Ольга Олександрівна пере­ ховала її в тріщині скелі на березі Ай­Тодора. Їх вдалося вивезти в Англію і Данію. Марія Федорівна їх не продавала, зберігаючи в пам’ять минулої величі і час від часу їх одяга­ ла. Вони перейшли у спадок донькам Ксенії і Ользі. Врятував життя Романовим щасливий випадок. Новим комісаром по управлінню лівадійськими палацами було призначено мат­ роса Задорожного, який раніше служив під на­ чальством Великого князя Олександра Михай­ ловича і добре відносився до своїх бранців, пе­ ревів всіх спочатку в маєток Дюльберг, потім в Харакс.

3 березня 1918 року в Брест­Литовську був підписаний мир між Росією та німецьким бло­ ком. Згідно його умов Крим відійшов до Німеч­ чини. Прихід кайзерівських військ змусив відступити червоні війська П. Ю. Дибенка. За­ гроза Романовим пройшла. Ольга Олек­ сандрівна з чоловіком залишилась в окупова­ ному німцями Криму.

14 січня 1919 року вона з чоловіком і сином поїхала на Кубань. В станиці Новомінській працювала в госпіталі сестрою милосердя, де її дуже поважали [11, с. 94]. Героїзм сестер в Добровольчій армії був безмежний. В дні по­ ходів їх самовіддана праця викликала повагу і захоплення. Що змушувало цих юних дівчат залишати свої сім’ї і домівки, виносити пора­ нених з поля бою, терпіти побутові незруч­ ності, розділяти з чоловіками тяготи військових походів. Першими сестрами милосердя Доброволь­ чої армії стали доньки їх вождів: Клавдія Ми­ хайлівна Алексєєва і її сестра Віра Михайлівна. Батько – Верховний Головнокомандуючий. На­ таля Лаврівна Корнілова – донька генерала. Княжна Черкаська нарівні з чоловіками воюва­ ла, була фельдфебелем Юнкерської батареї. За­ гинула в бою. І ось в лави добровольців стала велика княгиня Ольга Олександрівна [4, с. 52­ 53]. Не стояв осторонь і її чоловік, полковник лейб­гвардії Кірасирського полку М. О. Кули­ ковський. В кінці 1918 р. штаб Добровольчої армії ви­ дав наказ про формування в її рядах зведено­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

гвардійського полку. В його ряди вливались офіцери гвардійської кавалерії із самих елітних частин імператорської армії. Із них створили команду кінних розвідників, яку очолив штабс­ ротмістр лейб­гвардії Кірасирського полку князь Ігор Михайлович Черкаський. Команду розгорнули в ескадрон на чолі із полковником кірасирів Михайлом Федоровичем Даниловим [4, с. 151]. Знайшлося в ньому місце і для М. О. Куликовського. Деталі його перебування в Доб­ ровольчій армії нам невідомі. На Кубані в 1919 році в подружжя народи­ вся другий син Гурій [8, с. 466]. Більшовики наближались до станиці. Сім’я з двома малень­ кими дітьми і чоловіком за допомогою датсько­ го посла залишає Росію. Шлях був довгий, важ­ кий і небезпечний: Ростов­на­Дону – Констан­ тинополь – Сербія – Відень і нарешті Париж. Перебування у столиці Франції було нетрива­ лим. Мати імператриця Марія Федорівна вже вкотре зве дочку до себе в Англію. В травні 1920 року Ольга Олександрівна з сім’єю вже в її обіймах в Данії [11, с. 98]. Вона багато ма­ лює. Пізніше це стало засобом до існування. В липні 2005 року в Петербурзі в Академії ми­ стецтв відбулася виставка її робіт, яку зробила вдова Тихона. Ольга Олександрівна до смерті матері в 1928 р. перебувала з нею, спочатку в Англії, потім Данії. І в еміграції залишалась такою ж невтомною у справах милосердя як на

Батьківщині, постійно організовувала благо­ чинні вечори на користь бідних емігрантів – співвітчизників, долучала іноземних пожертву­ вачів, але частіше допомагала із своїх дуже скромних коштів. Вона була однією із самих щедрих дарувальниць в фонд зарубіжного сою­ зу російських інвалідів. За свою благочинність була нагороджена знаком Зарубіжного союзу І ступеня. Велика княгиня Ольга Олександрівна постійно відвідувала будинок інвалідів, особ­ ливо тих, хто знайшов притулок на Шипці. Під час Другої світової війни знову стала сестрою милосердя, доглядала в госпіталях за пораненими росіянами – вже радянськими сол­ датами. І який же був їх подив, коли вони дізналися, що ця турботлива літня медсестра дочка Олександра ІІІ і рідня сестра Миколи ІІ. Енергійно виступала за порятунок російських козаків від видачі сталінському уряду після закінчення війни. Це викликало ноту протесту радянської сторони. В 1948 році Ольга Олександрівна виїхала із Данії в Канаду, проживала в передмісті Торон­ то. В еміграції охтирські гусари неодноразово збирались в домі свого шефа Великої Княгині Ольги Олександрівни, де в 1951 році охтирські гусари відмічали 300­літній ювілей полку. Старі офіцери з’їхались з усіх кінців світу, так як Велика Княгиня до останнього дня залиша­ лась опікуном для старих охтирців. Земне жит­ тя Княгині скінчилось 24 листопада 1960 р. в сім’ї російських емігрантів, які приютили її після смерті М. О. Куликовського [8, с. 466]. На її похорони прибули всі живі на той час ох­ тирці. Як згадував офіцер­охтирець Олексій Гернгросс: «Мені випала честь накрити її прах овіяним бойовою славою Штандартом. Біля гробу стояли чотири сивих охтирці і плакали». Похоронили Ольгу Олександрівну на російсь­ кому кладовищі «Норт Йорк» у Канаді поруч з могилою її коханого чоловіка Миколи Олек­ сандровича Куликовського. Так закінчила своє земне подвижницьке життя шеф 12­го Охтирського гусарського пол­ ку. Ним вона залишилася на довгі в еміграції роки, зберігаючи його традиції, пам’ять і реліквії.

Список використаних джерел: 1. Авчинников А. Г. Российский императорский дом / А. Г. Авчинников // Календарь­ежегодник «Приднепровье». – Екатеринослав: тип. И. С. Копылова, 1910.

2 Витте С. Ю. Император Александр ІІІ / С. Ю. Витте // Избранные воспоминания. – М.: «Мысль», 1991. 3. Гончар О. О. Її величність княгиня Ольга / Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині

277

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

України». / Під. ред. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцьеого та ін. – Меджибіж – Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2 – 360 с. 4. Гончаренко О. Белое движение. Поход от тихого Дона до Тихого океана. – М.: «Вече», 2007. 5. Дуров В. А. Русские награды XVIII – начала ХХ в. / В. А. Дуров. – М.: Просвещение, 1997. 6. Коняев Н. М. Подлинная история дома Романовых. – М.: «Вече», 2007. 7. Михаленко А. П., Крюкова В. Меджибіж – місце останньої стоянки Охтирських гусар / Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». / Під. Ред.. О. Г. Погорільця, Л. В. Баженова, А. М. Трембіцьеого та ін. – Меджибіж – Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 1 – 423 с. 8. Монархи Европы. Судьбы династий. – М.: «Республика», 1996. 9. Ольденбургские // Большая энциклопедия. – СПб, тип. «Просвещение», 1904. 10.Ольденбургские // Энциклопедический словарь. Изд. Ф. А. Брокгауз и И. А. Ефрон.– СПБ, тип. И. А. Ефрон, 1897 – т. ХХIа – кн. 42. 11. Чижова И. Б. Императрица Мария Федоровна, супруга Александра ІІІ / И. Б. Чижова // Давно исчезнувшие звуки. – М.: «Эксмо» – СПБ «Мидгард», 2006.

* * *

Вадим Артюх, Ігор Дутка, Ірина Пущинська м. Львів

ДЕЯ КІ П РИ ЗАБУТІ АРХЕОЛ ОГІ Ч Н І ВІ ДКРИ ТТЯ МИ Н УЛ И Х СТОЛ І ТЬ Н А ТЕРИ ТОРІ Ї ЗАХІ ДН ОГО РЕГІ ОН У УКРАЇН И І П РИ ВАТН Е КОЛ ЕКЦІ ОН УВАН Н Я . П РОБЛ ЕМН І П И ТАН Н Я ЗБЕРЕЖЕН Н Я ОБ’ЄКТІ В КУЛ ЬТУРН ОЇ СП АДЩИ Н И

В статті розглядаються питання археологічних відкриттів минулих століть Карпато­ Дністровського регіону. Це мегалітичні споруди, пам’ятки протописемності, пам’ятки зв’язків давніх племен України з близькосхідними цивілізаціями. Питання сучасного приватного колекціонування, збереження та охорони. Зараз, на початку ХХІ століття доцільно пам’ятати археологічні досягнення, які були зроблені на протязі ХІХ­ХХ століть. Інфор­ мація про них збереглася в деяких наукових ви­ даннях, котрих у наші часи залишилося дуже мало. Багато документації на протязі цих двох століть безслідно зникло, чи було знищено під час різних політичних подій. Невелика кількість наукових видань зберігається нині у фондах наукових бібліотек, частіше у відділах «Рідкісна книга», іноді в архівах музеїв та нау­ кових установ. Зникли, також, деякі пам’ятки, як музейні, так і археологічні. Це стосується скельно­печерних і ме­ галітичних об’єктів, які у стародавні часи мог­ ли використовуватися як культові місця. Це стосується пам’яток протописемності епохи енеоліту­бронзи. Це археологічні об’єкти і окремі знахідки, іноді унікальні. Також заслу­ говують уваги речі давньоєгипетського поход­ ження, які потрапили з долини Нілу до басейну

278

Дністра ще на початку ІІ тис. до н.е. і зв’язки продовжувалися протягом двох тисячоліть. Всі ці відкриття були забуті більш ніж на сто років. Ще у 30­ті роки ХІХ століття І. Вагилевич провів пошукові археологічні дослідження в Карпатах поблизу сіл Розгірче, Уріч, Бубнище, Верхнє Синьовидне. Там у пісковикових скелях до наших часів збереглися гроти, які видовбані штучно невідомо коли. В гротах і на скелях ви­ явлено різні зображення. Серед них – солярні знаки і графічні написи невідомою мовою, які зроблені гострим інструментом у пісковиковій породі. Прорисовки написів були опубліковані. Думки дослідників були різні. Одні вважали, що це кельтські чи германські руни, інші – відносили їх до слов’янських. Однак, прочита­ ти написи ніхто не зміг. Не знайшовся ключ (білінгви) до дешифровки. Крім того, знаки не підходили до жодних відомих письмен. По­ дальшої розробки ці матеріали не отримали. На даний час скелі і гроти вищезгаданих пам’яток

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Глиняна табличка з графічними знаками з пізньотрипільського поселення поблизу с. Лишнівка Волинської області

зіпсовані сучасними написами [11, стор. 151­ 168]. Неординарні пам’ятки минулих часів були виявлені на території Львова більш півтора століття потому. У середині ХІХ століття у Львові на горі Шемберга, біля Львівської по­ шти, почали будувати цитадель для австрійсь­ кого гарнізону. Факт про це засвідчено А. Шнайдером. Під час земляних робіт були вияв­ лені величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а людськими руками. Кілька років раніше тут були плити, які зустрічаються на давніх поганських вівтарях, і разом з ними було викопано рештки перепалених людських кісток та бронзові прикраси у глиняних урнах. Крім того, на південно­західній стороні тераси було знайдено кам’яну брилу на якій була ре­ алістично зображена людська постать, оголена до пояса. Зберігся тільки малюнок Ж. Паулі. Фігура довго залишалася на горі Шемберга, і лише 1860­х роках її було передано до Музею Оссолінських. Однак, за свідоцтвом А. Шнай­ дера 1876 року, скульптура безслідно зникла. Більше ніхто її не бачив. Дослідження на Цита­ делі так й не були проведені. Супутні знахідки не збереглися до наших часів. Тому, відносно датування важко щось казати [3, cтор. 56­57] . Під м. Станіславом (нині Івано­Франківськ) поблизу с. Ямниця на Вовчанецьких горах на

279

правому високому березі р. Бистриці, правої при­ токи Дністра є гіпсові скелі з карстовими печера­ ми. Це урочище називалося «Монастир». На­ прикінці ХІХ ст. місцевим лісником були знай­ дені два кам’яних диска діаметром 30 см і товщи­ ною 12 см. На них були стилізовані графічні зоб­ раження змій­вужів і якісь знаки, які В. Дідуши­ цький вважав слов’янськими рунами. Ці диски зберігалися в церкві с. Ямниця, а після першої світової війни зникли [10, стор. 51­59]. Фото­ графій і малюнків на жаль не збереглося. У пече­ рах «Монастиря» проводили дослідження В. Де­ метрикевич, В. Дідушицький, І. Януш. Були ви­ явлені фрагменти ліпного посуду, крем’яні та кістяні вироби, які дослідники віднесли до неоліту. У 80­ті роки ХХ ст. Б. Василенко зафіксував кераміку пізньотрипільського часу. Подальші дослідження не проводилися. У 1883 році К. Мельник поблизу с. Бакота (Хмельницька область) біля середньовічного скельного монастиря виявила залишки стін циклопічної кладки, кам’яний антропоморфний стовп висотою більш 3 м., вапнякові брили з стилізованими зображеннями людських поста­ тей. Дослідниця віднесла ці знахідки до первісних мегалітичних культур і вважала, що кількість знахідок може бути значно більшою. У тому ж році К. Мельник нижче по Дністру поблизу с. Нагоряни (Вінницька обл.) виявила декілька кам’яних плит з графічними лінійно­ геометричними знаками. Найбільш близькими по типу зображення вона знайшла у піктогра­ мах і ідеограмах мегалітичних культур Ірландії [3, cтор. 123]. У 1886 році в Одесі на VI Архео­ логічному з’їзді була зроблена доповідь. На­ жаль, подальша розробка цієї тематики не мала продовження. Більшість знахідок не зберегли­ ся. Доцільно згадати деякі випадкові неорди­ нарні знахідки. Це стосується предметів дав­ ньоєгипетського імпорту. Ще у 1871 році А. Петрушевич на Тернопільщині в с. Могильни­ ця Теребовлянського староства в приватної ко­ лекції місцевого поміщика (прізвища не вка­ зується) бачив невелику бронзову статуетку Озіріса, яка, за переказами, була знайдена десь поблизу. У 1875 році, також на Тернопільщині в с. Синків Заліщицького староства А. Петрушевич виявів бронзову статуетку Ізіди у будинку од­ ного селянина. Ця скульптура була прибита до дубової дошки і поміщена між іконами святих на стіні. Вважалася іконою Богоматері. За пе­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

реказами також була знайдена поблизу. Пізніше ця фігурка потрапила до Музею Народного до­ му у Львові [8, стор. 3]. У тому ж музеї зберіга­ лася ще одна знахідка давньоєгипетського по­ ходження. Це залишки музичного інструменту з бронзи у вигляді восьмикінцевого хреста. Ця річ, за А. Петрушевичем, була знайдена у нижній частині річки Стріпи, притоки Дністра [8, стор. 4]. Подальша доля знахідок невідома. За останні століття на території України, а також Європи віднайдено багато речей дав­ ньоєгипетського походження. Чимало їх було знайдено на пам’ятках культур епохи бронзи. Виникає питання – яким чином речі з берегів Нілу потрапляли на береги Дніпра і Дністра ще задовго до заснування на чорноморському уз­ бережжі грецьких міст­колоній. Один з варіантів – це торгівля з причорноморськими племенами через посередництво фінікійських морехідців. Відносно появи фінікійських мандрівників на землях Східної Європи, поки що свідоцтв немає. Однак є деякі побічні факти. Тут знову можна звернутися до А. Петрушевича. За його даними, 1873 році на території Могильовської губернії біля села Пієвіще неподалік від потічку Любосвіща, притоки Дніпра під час по­ шуків каміння для будівництва церкви, на ви­ сокому пагорбі було знайдено гранітну брилу вагою близько 500 кг пірамідальної форми зі слідами обробки з написами на двох поверх­ нях. Напис частково дешифрував бібліотекар з Оломоуця (Чехія) Алоізій Мюллер. Текст був такий: «Пам’ятник (чи кордон) Ваалу. Тут ми це вирізали». За А. Петрушевичем, цій напис підтверджує, що фінікійці знали про з’єднання чорноморського басейну з балтійським і кори­ стувалися водами Дніпра для своїх торгових шляхів. Місцевість розташована на відомому шляху «З варягів до греків». Камінь відвіз до свого смоленського маєтку князь А. М. Донду­ ков­Корсаков [8, cтор. 6]. Більше цю знахідку ніхто не бачив. Ця історія була забута і цей був факт зафіксований завдяки статті А. Петрушевича. Однак згадалася. У 2008 році на Шацьких озе­ рах (Волинська область) пошукові роботи про­ водили директор Любомльського краєзнавчого музею О. Остапюк, археолог С. Демедюк і ав­ тори. Неподалік від північного берега озера Лу­ ки поблизу с. Затишшя була обстежена кам’яна брила. Це гранітний валун льодовикового по­ ходження висотою 1,6 м., оброблений з чоти­

280

рьох боків, з пірамідальним верхом. Він орієнтований по бокам горизонту. На східній стороні гострим інструментом видовбано коло. Нижній край його відсічений. Можливо це є символ сонця, що сходить. Матеріал складає дрібні фрагменти посуду епохи бронзи­ранньо­ го заліза. Поки що важко казати щось конкретне, од­ нак скоріш всього обидві пам’ятки були шляхо­ вими знаками на стародавніх торговельних маршрутах між чорноморським і балтійським басейнами. Поки що на території України не знайдено фінікійських пам’яток, однак можна припустити, що в доантичну епоху давньоєги­ петські речі потрапляли на наші землі завдяки фінікійським мореплавцям. Пізньотрипільська епоха пов’язана з вторг­ ненням в середовище цієї культури кочових скотарських племен. У трипільському суспільстві відбуваються суттєві змини, однак піктографічні­ідеографічні пам’ятки не зникли і дійшли до наших часів. У 70­ті роки ХХ ст. один з київських студентів знайшов поблизу с. Лишнівка Маневицького району Волинської області пізньотрипільське поселення. Серед ке­ рамічного матеріалу була знайдена глиняна табличка з знаками­письменами, які проштри­ ховані гострою паличкою по сирій глині. Ця знахідка була передана В. Даниленко, але після смерті дослідника була втрачена. Однак фото­ графія її збереглася [9, cтор. 97]. Можливо ця унікальна річ знаходиться в анонімній при­ ватній колекції. Відносно приватного колекціонування. В останні часи з деяких музеях з’явилися вистав­

Рис. 2. Камінь з графічними знаками з пізньотрипільської памятки поблизу с. Перківці Чернівецької області

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 3. Пластинка бронзова з зображеннями богів І тис до н. е. з городища поблизу смт. Журавно Львівської області ки приватних колекціонерів, наприклад – ко­ лекція М. Платонова. У збірках унікальні речі, які могли прикрасити світові музеї. Однак зовсім невідомо, де і коли вони були знайдені. Більшість речей була придбана у чорних архео­ логів. У наш час це лихо. Автору через третіх осіб були передані дві фотографії . На одній з них – бронзова ситула дуже доброї збереженості гальштатського періоду. На другому фото – бронзова пластина округлої форми, де по колу зображені у фас бо­ родаті обличчя варварських богів. Ці предмети були знайдені на городищі поблизу смт. Журав­ но Львівської області, у верхній частині Дністра. Зараз вони знаходяться в анонімній при­ ватній колекції. Можливо у майбутньому, вони будуть виставлені і опубліковані. Однак інфор­ мація про їх місцезнаходження буде вже забута. З початку 90­х років ХХ ст. почалися перші спроби продовжувати дослідження пам’яток, які були віднайдені у минулі часи. Виявилося, що багато з них не збереглося до наших часів. Винокур І. С. (Камянець­Подільський), який проводив дослідження в районі Бакотського монастиря, в книзі «Бакота» згадує деякі ма­ теріали робіт В. Антоновича і К. Мельник в до­ лині Дністра. Мова йде про мегалітичні спору­ ди і нaскельні зображення. На даний час ця те­ риторія затоплена водами Дністровського водо­ сховища до рівня ІІІ тераси. Пошукові роботи в тому ж регіоні продов­ жив Ридуш Б. (Чернівці) разом з автором. Це дало деякі результати. Навпроти Бакотського

281

монастиря біля с. Комарів були виявлені на краю плато наскальні стилізовані зображення тварин, солярних знаків, залишки стіни з кам’яних брил, на схилах і у прибережній зоні –антропоморфні стовпи і кам’яні плити з графічними знаками. У селі в деяких огорожах спостерігаються оброблені антропоморфні стовпи. Можливо тут був великий культовий центр [1, cтор. 91­93]. Прибережна територія на даний час затоплена водами Дністровського водосховища. Подібні зображення солярних знаків були виявлені Г. Марченко у Карпатах поблизу с. Ба­ гна під Вижницею. У середині 90­х років Бандрівський М. (Львів) згадує відкриття минулих століть у книзі «Сварожі лики» і проводить наукову кон­ ференцію «Скелі і печери в історії України». В галузі польових робіт у ті ж часи Мацке­ вий Л. Г. разом з автором проводить дослідження печер на Дністрі. Були досліджені карстові печери поблизу с. Одаїв, де у печері Затишна була віднайдена багатошарова пам’ят­ ка від епохи енеоліту до ранньозалізного часу. Там були знайдені людські кістяки, кістки тва­ рин, керамічний посуд, бронзовий ніж, крем’яні вироби. У печері Думка були зафіксо­ вані предмети пізньопалеолітичного типу, а у печері Вертикальна – фрагменти посуду трипільської культури. У 1848 році на р. Збруч було знайдено скульптуру відомого Збручанського ідола біля підніжжя гори Богит. У 80­ті­90­ті роки ХХ ст. на вершині гори були проведені археологічні розкопки. Роботами керували Тимощук Б., Ру­ санова І. ( Москва), Ягодинська М. (Тернопіль). Там було виявлено велике слов’янське святи­ лище другої половини І тис. н. е. На даний час роботи припинені. Досліджена невелика части­ на пам’ятки [2, стор. 83­85]. Найбільших успіхів у відродженні досліджень минулих століть досяг Сохацький М. (Борщів Тернопільської області). Він продовжив роботи у печері Вертеба, яку досліджували у ХІХ столітті Г. Оссовський, В. Деметрикевич, А. Кіркор. Ре­ зультати чималі. Печера була населена починаючі з епохи трипільської культури і у наступні тися­ чоліття. Дослідження тривають. У зв’язку з вище викладеним виникають декілька наукових проблем. Дослідження куль­ тових споруд на протязі десятиліть так і не от­ римало фахового продовження. Деякі пам’ятки до наших часів не збереглися. Наступне питан­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ня. Вивчення протописемності стародавнього населення епохи бронзи на території України можна констатувати зупинилось і знаходиться на зародковій стадії. Пам’ятки, що були знай­ дені в минулих століттях практично втрачені. Це стосується кам’яних дисків зі знаками з пе­ чери поблизу села Ямниця (Івано­Франківська обл.), графіті на кам’яних плитах на середньо­ му Дністрі поблизу сіл Бакота і Нагоряни. Невідома доля глиняної таблички з пізньот­ рипільського поселення біля села Лишнівка на Волині. Останній факт. Декілька років тому в наукових публікаціях з’явилась інформація про графічні знаки на камені у гроті поблизу села Перківці Чернівецької області. Після виходу публікації цей камінь було пошкоджений невідомими особами і скинутий в яр. Наступне питання. Торгові зв’язки давніх племен тери­ торії України з близькосхідними народами. В наш час є чималі докази, що існували торгові шляхи між варварськими племенами і серед­ земноморськими і південними цивілізаціями. Знахідка каменю у верхів’ях Дніпра, про який згадує А. Петрушевич, підтверджують, що шлях від варяг до греків існував задовго до періоду слов’ян і Київської Русі. Можливо, що цей шлях був не єдиним, про що свідчить збе­ режений до наших часів оброблений валун на шацьких озерах. Наступне питання. Приватне колекціонуван­ ня. До приватних колекцій починаючи з мину­ лих століть потрапляли і продовжують потрап­ ляти унікальні археологічні предмети. З однієї сторони це позитивно, бо зберігаються. Інша річ, їх походження не відоме. Таких речей до­ статньо багато в музеях України. Це значно по­

Рис. 4. Сітула бронзова з того ж городища

282

нижує їх наукове значення. Можливо, що публікація останніх знахідок чорних археологів з городища поблизу смт. Журавно (Львівська обл.) надасть більшої ясності відносно їх по­ ходження. Наступне питання більш болюче. Велику шкоду науці спричиняють «чорні ар­ хеологи». В руках, яких подекуди опиняються надзвичайно цінні археологічні предмети. Ста­ тус цих осіб є невизначеним. Невідомий їх до­ свід та наявність навиків археологічних досліджень. Часто­густо чорною археологією займаються особи, які володіють певною інформацією, яку отримали працюючи в офіційних експедиціях, але з певних причин були відсторонені від подальших досліджень. Вважаємо, що ці та інші проблемні питання збереження археологічних об’єктів культурної спадщини в т.ч. існування «чорних археологів» подекуди зумовлено недосконалістю та відста­ ванням існуючого охоронного законодавства України вимогам часу. По­перше. На нашу думку потребує децен­ тралізації та реформування дозвільної системи проведення археологічних розкопок. За діючи­ ми законодавством таке право має виключно центральний орган охорони культурної спад­ щини. Як показує практика, існуюча система породжує бюрократію і не сприяє швидкому запобіганню руйнуванню, або заподіянню шко­ ди археологічним об’єктам, особливо новови­ явленим знахідкам. Часто­густо, наприклад, на отримання відкритих листів для археологічних досліджень потрібно до одного року. Це відповідно створює підґрунтя для проведення незаконних археологічних досліджень. Вважаємо за доцільне передати ці функції фондово­закупівельним комісіям музеїв, що перебувають у державній чи комунальній влас­ ності. Це обґрунтовується тим, що остаточним заходом з охорони археологічної знахідки є її музеєфікація (див. ст. 1 Закону України Про охорону культурної спадщини). Окрім цього, відповідно до ст. 14 цього Закону їм поряд з іншими суб’єктами (Інститутом археології Національної академії наук України, відповідним вищим навчальним закладам і т. д.) надано право утворювати археологічні екс­ педиції. Саме до компетенції фондово­за­ купівельної комісії належить функція ор­ ганізації та проведення експертизи культурної цінності, в т. ч. на предмет зарахування знахідки до музейного зібрання (див. ч. 3 п. 8 Положення про Музейний фонд України).

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

По­друге. Сприяє появі несанкціонованих розвідок покладення на виконавців архео­ логічних досліджень обов’язків, які подекуди неможливо виконати. Наприклад, при знахідці габаритних і об’ємних об’єктів на виконавця археологічної розвідки покладається обов’язок забезпечення їх збереження (див. п. 2 ст. 35 За­ кону України про охорону культурної спадщи­ ни). Це відповідно впливає на об’єктивність ре­ зультатів досліджень, їх замовчування та ство­ рює підгрунтя для появи «чорних археологів». По­третє. Практика пам’яткоохоронної діяльності засвідчує, що важливим елементом охорони об’єкта культурної спадщини є фіксація в обліковій документації вартості об’єкта культурної спадщини. Це є необхідною підставою для відшкодування при пошкод­ женні чи викраденні об’єкта культурної спад­ щини. Так, наприклад, документальна фіксація вартості нерухомої пам’ятки національного значення – Готелю ХІХ ст. (корпус №9, охорон­ ний №154­3) надала можливість експертам роз­ рахувати для суду шкоду в грошовому еквіва­ ленті, яка була зумовлена зміною містобудівно­ го оточення пам’ятки в результаті незаконною реконструкцією будівлі в охоронній зоні пам’ятки [5, cтор. 25]. В той же час існує про­ блема оцінки вартості об’єктів культурної

спадщини, що мають статус щойно виявлених. Актуальність даного питання вже піднімалась авторами при оцінці вартості нерухомих об’єктів [6, стор. 597]. З цією метою доцільним для уніфікації ме­ тодології визначення вартості щойно виявленої археологічної знахідки при її музеєфікації встановити доцільним використовувати мето­ дику грошової оцінки археологічної пам’ятки затвердженою ПКМ від 26 вересня 2002 року №1447 Про затвердження Методики грошової оцінки пам’яток. Аргументація такого підходу випливає із норми закону ст. 18 Закону України Про охорону археологічної спадщини, де вка­ зується, що з моменту виявлення і до передачі на зберігання археологічна знахідка підлягає охороні державою нарівні з об’єктами музей­ ного фонду України. Ці та інші проблеми по­ требують нагального розгляду на державному рівні. Таким чином у минулі століття були зроблені цікаві відкриття які могли б стати сенсаційними. Однак в силу якихось обставин, вони не отримали подальшої розробки. Багато пам’яток минулих століть, зникло. З цього слід зробити деякі висновки. Доцільно продовжувати пошукові роботи. У випадку знахідки неординарної пам’ятки необхідно не чинити перешкод для її дослідження.

Список використаних джерел: 1. Артюх В. Язичництво та раннє християнство стародавньої Галичини. – Львів, Сполом, 2006. 2. Артюх В. С., Ідзьо В. С. Дохристиянські святилища слов’янського населення Прикарпаття і Подністров’я. Науковий вісник Українського університету.

– М., 2001, т. II. – с. 83­85. 3. Бандрівський М. Сварожі лики. – Львів, Логос, 1992. – 102 с. 4. Винокур І., Горішній П. Бакота. – Кам’янець­Подільський, 1994. – 123 с. 5. Дєдов В. М., Дутка І. І. Дядушенко Г. А. Досвід дослідження впливу новобудови на пам’ятку сакральної архітектури Свято­Успенської лаври // МЧ 2007. – К., 2008. – С. 25. 6. Дутка І. І., Пущінська І. Б. Проблеми вибору методики оцінки вартості щойно виявлених об’єктів культурної спадщини в сучасних умовах охоронної діяльності в Україні. Національний Києво­Печерський істотко­культурний заповідник. Могилянські читання . Збірник наукових праць – 2011. – С. 597. 7. Марченко Г., Томенчук Б. Скельне календарне сятилище біля с. Багна Чернівецької обл. Зб. доповідей. Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. – Львів, 1995. – С. 54­56. 8. Петрушевич А. С. Бронзовые пам’ятники египетского культа Озириса и Изиды в Галицкой Подоліи. – Слово, 1887. – Ч. 82. – 8 с. 9. Шалагінова О. До питання про писемну ідентифікацію трипільської таблички з с. Лишнівка на Волині. Українознавець, збірник. – Львів : Ліга­Прес, 2007.

– т. V. – С. 97. 10. Demetrikewicz. W. “Groty, wykutе w skałah Galicji Wschodniej pód względem arheologycznym. Materiały antropologiczno­archeologiczne i etnograficzne. 1903. – t.6. – S. 51­59. 11.

Wagilewicz I Berda w Uryczu Bablioteka naukowego zakladu Ossolinskich. – Lwow, 1843. – t 6. – S. 151­168.

Summary. The article deals with the archaeological discoveries of the past century Carpathian­ Dniester region. This megalithic structures, first writing monuments, monuments of ancient tribes Ukraine relations with the Middle East civilizations. The contemporary private collecting, preservation and protection.

283

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Руслан Підставка м. Збараж

БО Л О ХІ ВСЬКА ЗЕМ Л Я І ЗБАРАЖ: І СТО РИ КО -ГЕО ГРАФІ Ч Н І ТА ГЕН ЕАЛ О ГІ Ч Н І АСП ЕКТИ ДО СЛ І ДЖЕН Н Я

В статті розглянуто питання визначення меж Болохівської землі у ХІІІ­ХVІ ст. На основі аналізу історіографічних джерел встановлено гіпотетичну можливість приналежності літописного Збаража до Болохівщини. Здійснено спробу виведення родоводу предка князів Збаразьких ­ князя Федька Несвізького від болохівських князів. Проведено аналіз біограми князя Василя Вінницького (Божського) на предмет династичної спорідненості і територіальної приналежності до кн. Збаразьких. Постановка проблеми та історіографія дослідження. Проблемою дослідження Боло­ хівської землі, яка до цього часу є надзвичайно актуальною, в свій час займалося ряд вітчизня­ них та зарубіжних дослідників. Російський історик М. М. Карамзін проаналізував відомі на той час письмові джерела, що стосуються за­ значеної теми і, що дуже важливо, запропону­ вав ймовірне розташування Болохівської землі між сучасною Волинню та Пониззям, а у дав­ ньоруський час в межах прикордонних тери­ торій Київського та Галицько­Волинського князівства. В подальшому цим питанням зай­ малися Н. В. Молчановський, О. М. Андріяшев, М. Ф. Біляшівський, М. П. Дашкевич, М. С. Грушевський та ін., які систематизували відомості про населені пункти, що за результа­ тами археологічних досліджень та писемних джерел належали до Болохівської землі. Крім історико­географічного положення було окрес­ лено економічні засади, соціальний устрій, ха­ рактерні риси політичної суверенності, роль знаті у боротьбі за автономію з Романовичами. Детальний аналіз історіографії по темі провела Р. Михайлова [1, с. 315]. Ґрунтовні дослідження питання про Бо­ лохівську землю провадив київський учений М. Дашкевич, у яких вивчав можливість та особ­ ливості існування ряду болохівських міст (Божська, Болохова, Губина, Деревича, Кудина, Межибожа) [2, 3]. Ці дослідження були продо­ вжені професором В. Б. Антоновичем, який здійснив археологічні дослідження ряду літо­ писних болохівських міст. Результати його досліджень увійшли до видання «Археологиче­ ская карта Волынской губернии». Подібну пра­ цю в Подільської губернії, провів Ю. Й. Сіцінський [1, с. 316].

284

Значний внесок у археологічні дослідження Болохівської землі вніс В. Якубовський [4]. Ба­ гато уваги Блохівській землі було приділено І. Крип'якевичем у першій фундаментальній мо­ нографії з історії Галицько­Волинського князівства "Галицько­волинське князівство" [5, с. 10­13]. Важливим аспектом у дослідженні даної те­ ми займає проблема встановлення гео­ графічних меж території Болохівської землі та встановлення її порубіжних міст, що окреслю­ вали кордони цього адміністративно­тери­ торіального утворення пізнього середньовіччя. Болохівська земля була наповнена густою сіткою міст: Котельнич (1143 р., на р. Гуйве, при­ тоці Тетерева, теперь с. Котельниця), Меджибіж (1146 р., при впадінні р. Бужка в Південний Буг), Болохів (1150 р., по центру між верхів'ями Південного Бугу, Горині, Случі и Тетерева, тепер м. Любар), Мунарів (1150 р., поблизу Болохова), Божськ (1152 р., у верхів'ях Південного Бугу), … Губин (1241 р., у верхній течії Случі), Кобуд (1241 р.), Городок Болохівський (1241 р.), Дядьків (1241 р.), Деревич (1241 р., у верхній течії Случі, тепер с. Великі Деревичі). Більшість болохівсь­ ких міст було знищено в ході каральної експе­ диції галицьких князів Шварна и Лева Данилови­ ча в 1254­1257 гг., коли король Данило Романо­ вич намагався скинути монгольське іго і віднови­ ти єдину Русь. Болохівські князі, чиї володіння безпосередньо межували з ординським степом, і які, як нащадки Інгіваревичів, витіснених з Во­ лині Романовичами, мали всі підстави "не люби­ ти" останніх, стали васалами ординського еміра Куремси і не бажали підкорюватися королю Да­ нилу [6, с. 101­102]. В останніх дослідженнях нами було означе­ но проблему, щодо дотичності болохівських

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Карта 1. Північно­західна межа Болохівської землі князів до генеалогічної конструкції родоводу князів Несвізьких­Збаразьких [7­9]. Питання походження родоначальника князівських ди­ настій Збаразьких, Вишневецьких, Воронець­ ких і Порицьких – князя Федька Несвізького, до цього часу носить дискусійний характер, а його виведення від Василя Вінницького (Божського) та територіальну близькість Збара­ жа до Болохівської землі поєднує ці два на­ прямки досліджень у цілісну картину. Межі Болохівської землі, за дослідженнями вчених, на заході і південному­заході обмежу­ валися наступними прикордонними містами Теребовлянської землі Галицького князівства: Збараж, Микулин, Теребовль, Моклеков, Зве­ нигород сучасної Тернопільської області. По­ рубіжними містами Волинського князівства бу­ ли Вигошев, Шумськ сучасної Тернопільської області; Тихомль, Гнійниця (с. Поліське), Ізяс­ лавль (м. Ізяслав) ­ сучасної Хмельницької об­ ласті; Острог, Дорогобуж, Сапогинь (с. Сапо­

285

жин) та Корчеськ (м. Корець) ­ Рівненської об­ ласті. Визначаючи локалізацію древнього Болохо­ ва, М. Дашкевич з посиланнями на М. Гру­ шевського наводить ряд цитат з документів ХVІ ст., які вказують на прив'язку поселення до відомих "орієнтирів", а саме: ­ королева Бона у 1537 р. надала війту Яну Хотимовському два селища: одне "у волости Кремянецкой за рекою Горынею селищо пустое на Болохове отъ границы Новоставецкое Ко­ лесъцы", а друге – "селищо въ повете Кремя­ нецкомъ за Горынею на Бологове на шляху Та­ тарскомъ отъ границы Ланевецкое по обу сторонъ реки Белозорки"; ­ скарга 1569 р. Михайла Козинського, на урядників князя Юрія Федоровича Ворониць­ кого за наїзд на маєток Осьмиговичі – "кгвал­ товъне ночнымъ обычаемъ побравъши до име­ ня Ворончина, а оттолъ на Болохов подъ Зба­ раж отпровадили"[2, с. 68].

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Рис. 1. Сфрагістика Несвізьких­Збаразьких Отже, можна припустити, що літописний Збараж, територія якого обмежувалася медо­ борськими горами Княжою, Бабиною та Черне­ чею, знаходився в безпосередній близькості до кордону Болохівської землі (Карта 1). Оскільки, в присяжній грамоті королю Ягайлу і польській короні, виданій в Кременці 7 вересня 1434 р., князь Федько Несвізький, староста кременецький і брацлавський, називає своєю "вотчиною Збаразьку волость і Вінни­ цьку волость, і Хмельницьку волость …"

[10], а Вінниця і Хмільник територіально мог­ ли належати до колишньої Болохівщини, то не виключено, що і Збараж (як порубіжна тери­ торія) теж в певні проміжки часу належав до цієї землі. Василь Вінницький (Божський) во­ лодів цими землями в 1388­1401 роках і теоре­ тично міг бути предком князя Федька. Останній отримав титул Несвізький через володіння його найближчого предка (імовірно, батька) якимось Несвічем (Nyewyecz), що знаходився, за Я.

286

Длугошем, між Смотричем і Кременцем. Якщо в першій третині ХV ст. описані всі населені пункти навколо Збаража (акт поділу князів Зба­ разьких 1463 р.) і серед них Несвіч не фігурує, то логічно припустити, що цей таємничий на­ селений пункт локалізувався на території су­ часної західної Хмельниччини, тобто колиш­ ньої Болохівської замлі [9, с. 76]. Як відомо, так звані, болохівські князі були обезземельненими (ті, що втратили в силу об'єктивних причин свої володіння) князями південної Волині чи Поділля. Літописи наво­ дять факти, що позбавленого права володіння вотчиною у Володимирі князя Давида відпра­ вили у заслання із застереженням: «…пішов­ ши, ти сядь у Божську». Через це представники князівських династій часто не використовували князівського титулу в документах (в яких, до речі, фігурували дуже рідко), які засвідчували. "Немилість" літописців до болохівських князів викликаний їх відносинами з монголо­татарами

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

в період 40­х років ХІІІ ст. Іноді, болохівців на­ зивали "татарськими людьми", які згідно літо­ писів, зобов'язалися «сіяти для них пшеницю і просо». Відомо також, що князі Іван і Григорій Несвізькі в певний період також не вживали князівського титулу, коли перебували в ото­ ченні князя Корибута­Дмитра Ольгердовича у 80­х роках ХІV ст. [9, с. 75] Всі ці історико­географічні і генеалогічні фактори наводять на думку, що предками князя Федька могли бути князь Василь Вінницький (Божський) та болохівські князі. Питання було б вирішене при віднайдені печатного знаку Ва­ силя Вінницького. В тому випадку, коли б на гербі чи печатці зазначеного князя фігурував

перехрещений хрест (“crucis huiusmodi quadruplicatae more Ruthenorum”), який знахо­ диться на печатці Івана Несвізького і, в дещо видозміненому вигляді, у Федька Несвізького, жодних сумнівів в цьому питанні б не виникало [11, с. 79­81 ] (Рис. 1). Вважаємо, що територіальна близькість літописного Збаража до Болохівської землі мо­ же опосередковано підтверджувати історико­ географічні та генеалогічні точки дотику сто­ совно їх спільної історії. Світло на цю пробле­ му, підтвердження чи запереченні цієї гіпотези можуть дати додаткові археологічні, докумен­ тальні чи сфрагістичні матеріали.

Список використаних джерел: 1. Михайлова Р. З політичного, етно­демографічного та культурно­мистецького життя літописної Болохівщини // Художня культура. Актуальні проблеми. Збірник наукових праць. 2008. — Вип. 5. — с. 315. [Електронний ресурс]. Точка доступу: http://mue.etnolog.org.ua/zmist/2010/30.pdf 2. Дашкевич М. Болоховская земля и ее значение в русской истории. Эпизод из истории Южной Руси в XIII и XIV столетиях. М.: Книга по требованию, 2011.

– 68 с. [Електронний ресурс]. Точка доступу: http://elib.nplu.org/view.html?&id=4094 3. Дашкевич М. Еще разыскания и вопросы о Болохове и Болоховцах. И­во: Типография Императорского Университета Cв. Владимира Н. Т. Корчак­ Новицкого, Киев. ­ 1899 г. – 63 с. [Електронний ресурс]. Точка доступу: http://static.my­ shop.ru/product/pdf/88/875057.pdf 4. Якубовський В. Скарби Болохівської землі. В­во Інституту археології НАН України. – Кам'янець­Подільський. – 159 с. [Електронний ресурс]. Точка доступу: http://toloka.to/t61830 5. Крип'якевич І. Галицько­волинське князівство. Київ, 1984. — С.10­13. [Електронний ресурс]. Точка доступу: http://litopys.org.ua/krypgvol/krypgv02.htm 6. Войтович Л. В. Нащадки Чингіз­хана: Вступ до генеалогії Чингізидів­Джучидів. Львів, 2004. С.101­102. 7.

Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieswickiego ­ Genealogia. ­ Tom VIII. ­ Wrocław, 1996. – S. 87­91. 8. Папа І. Загадка походження князя Федька Несвіцького. Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 46. Львів. – 2011 р. – С. 42­64. 9. Келембет С. Походження князів Несвізьких, Збаразьких та Вишневецьких / С. М. Келембет // Культура народов Причерноморья. — 2009. — № 164. — С. 75­77. Електронний ресурс. Точка доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/7097/22­Kelembet.pdf?sequence=1 10. Келембет С. Князі Несвізькі, Збаразькі та Вишневецькі – Гедиміновичі чи ні? / С.М. Келембет // Культура народов Причерноморья. — 2009. — № 162. — С. 111­118. 11. Однороженко О. Князівська геральдика Волині середини ХVІ­ХVІІІ ст. – Харків, 2008. – 180 с. 12. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 715­736. Т.7. ­ [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/ Summary. In the article the question of origin of princely sort of Niesvizki and accordingly of Zbaraski and Vyshnievecki is considered through the prism of history of Bolohov earth. The attempt of leading out of genealogy of prince Fed'ka Niesviz'kogo is carried out from bolohov princes, Vasyla Bozhskogo and Vasyla Vinnytskogo. An analysis is conducted biogramme of the marked princes for the purpose a dynastic cognation and territorial belonging to princes of Zbarazh.

287

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Сергій Шпаковський, Сергій Семенчук, Олександр Григоренко м. Хмельницький Н АУКОВО-АРХЕОЛ ОГІ Ч Н А СП АДЩИ Н А П АМ’Я ТКООХОРОН ЦЯ , ДОСЛ І ДН И КА, КРАЄЗН АВЦЯ І ВАН А РОМАН ОВИ Ч А МИ ХАЛ ЬЧ И Ш И Н А (ДО 75-Л І ТН ЬОГО ЮВІ Л ЕЮ)

В статті розповідається про життєвий і творчий шлях, відомого пам’яткоохоронця, археолога, краєзнавця, уродженця с. Кривачинці Волочиського району Хмельницької області Івана Романовича Михальчишина. Щедра Подільська земля приховує безліч таємниць, лише невтомному досліднику вона відкриває свої секрети. Саме такою людиною є Іван Романович Михальчишин, який значну ча­ стину свого життя присвячує науці та рідній Хмельниччині, де черпає життєдайну енергію для своїх наукових досягнень. Іван Романович народився 5 серпня 1941 р. в с. Кривачинці Волочиського району. Навчаю­ чись в сільській школі, цікавився періодами давньої історії (крім підручників, доступною була лише художня література сільської бібліотеки на історичну тематику періоду Київської Русі та пізнього середньовіччя). Після закінчення навчання у Писарівській се­ редній школі був учнем слюсаря та працював слюсарем в майстерні Війтовецької ремонтно­ технічної станції Волочиського району, ремон­ тував сільськогосподарську техніку. У 1960 р. І. Р. Михальчишин був призваний на службу в прикордонні війська, служив у Му­ качівському прикордонному загоні, а з 1965 р. – у Львівському прикордонному загоні, охороня­ ючи кордон у Закарпатській, Львівській та Во­ линській областях. Протягом більшої частини військової служби займав посаду командира взводу, військове звання старший прапорщик. У службових справах часто їздив вздовж західного кордону від Криму до Прибалтики, відвідуючи у вільний від служби час фортеці, церкви, інші старовинні споруди та музеї. У 1971­1977 рр Іван Романович заочно нав­ чався на історичному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. З друго­ го курсу навчання вибрав спеціалізацію «ар­ хеологія», яка відповідала прагненням допит­ ливого студента вивчати стародавню історію. З 1972 р. почав займатися археологічною практи­ кою, завдяки своєму наставникові, викладачу

288

історії первісного суспільства та археології, професору М. А Пелещишину. Був учасником археологічних експедицій під керівництвом Миколи Андрійовича на території Львівської та Волинської областей, на археологічних дослідженнях поселень від епохи енеоліту до періоду Київської Русі. Разом з наставником проводив польові археологічні розвідки, посту­ пово набирався досвіду археологічних досліджень, саме тоді розпочав публікувати на­ укові статті. Згодом почав самостійно (а також у складі археологічних експедицій Львівського державного університету ім. І. Франка, Інсти­ туту суспільних наук АН УРСР (м. Львів) про­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

водити археологічні розвідки і розкопки у Львівській та Волинській областях, переважно в басейні р. Західний Буг на території України, продовжуючи службу по охороні державного кордону. Переймав досвід методики проведення ар­ хеологічних розкопок і розвідок від відомих ар­ хеологів О. П Черниша, І. К Свєшнікова, В. М. Цигилика, М. А. Филипчука, В. М. Коноплі, Л. Г. Мацкевого та інших співробітників відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР (нині Інститут народознавства, м. Львів), до якого Іван Романович був прикріплений. Ре­ зультати своїх досліджень стародавньої історії Прикарпаття і Волині він популяризує у газет­ них статтях та брошурах. Після закінчення військової служби у 1985 р., І. Р. Михальчишин працює у Львівському історичному музеї на посаді наукового співробітника відділу історії первісного суспільства, маючи змогу вивчати його багаті археологічні колекції, відділу зброї «Арсенал». Пізніше, працюючи на посаді завідувача сектором археології Львівського об­ ласного науково­методичного відділу охорони пам’яток історії та культури, завідувача секто­ ром громадських музеїв Львівського обласного відділу музеєзнавства, продовжує польові ар­ хеологічні дослідження на території Львівської

та Волинської областей, виявив понад 300 ар­ хеологічних пам’яток та об’єктів починаючи епохою мезоліту до періоду Київської Русі. У 1996 р. Іван Романович призначений на посаду завідувача сектором археології Науко­ во­методичного відділу охорони пам’яток історії та культури Міністерства культури України при Музеї історії України в Києві. У 2004 р. разом з відділом був переведений до Науково­дослідного інституту пам’яткоохорон­ них досліджень Міністерства культури України і на посаді старшого наукового співробітника працював в інституті до початку 2015 р. Виконуючи завдання Міністерства культури України та Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень по інвентари­ зації пам’яток археології національного зна­ чення Іван Романович здійснив польові дослідження в 19 областях України, обстежив­ ши 315 пам’яток археології (з внутрішньоком­ плексними – 630 пам’яток), переважно горо­ дищ та курганів. Інвентаризацію дослідник розпочав з Хмельницької області у 2005 р., об­ стеживши пам’ятки археології національного значення – 8 городищ Київської Русі, знамени­ те поселення черняхівської культури у с. Ле­ песівка в Білогірському, Траянів вал у Городо­ цькому районах, Бакотський скельний печер­

І. Р. Михальчишин під час пам’яткоохоронної розвідки у с. Яснозір’я Віньковецького району. Фотосвітлина 2014 р.

289

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ний монастир. Крім того, проводив архео­ логічні розвідки на правому березі р. Збруч у Підволочиському районі Тернопільської об­ ласті та на р. Прип’ять у Мозирському районі Білорусі. З 1976 р. на території Хмельницької області дослідник розпочинає епізодично проводити археологічні розвідки, переважно у Волочись­ кому районі, а у 90­х рр ХХ ст. – систематичні пошуки археологічних об’єктів. Тоді ж і розпо­ чалася співпраця Івана Романовича з Відділом охорони пам’яток історії та культури у Хмель­ ницькій області у сфері досліджень та охорони археологічних пам’яток. Він працював у складі археологічних експедицій відділу по інвента­ ризації пам’яток та об’єктів археології в 14 районах області. В процесі польових досліджень було обстежено більше 200 пам’яток і об’єктів археології (з внутрішньо комплексними понад 350), відмічені місця зруйнованих. Були отримані нові дані про місця розташування, територію, стан збережен­ ня археологічних об’єктів, уточнено їх датуван­ ня, складені схематичні плани, здійснено фо­ тофіксацію. Матеріали інвентаризації були ви­ користані для визначення меж, охоронних зон та паспортизації пам’яток, взяті на облік щойно виявлені об’єкти археології. Крім того, Іван Романович працював над на­ уковими темами «Кам’яна зброя племен Північного Прикарпаття і Західної Волині в період розкладу первіснообщинного ладу», «Проблема індоєвропейської прабатьківщини» та інші, проводив експерименти з виготовлення кам’яних бойових сокир. Під його авторством світ побачили брошури та книга за програмою давньої історії для вчителів та учнів шкіл Львівської області. Також цікавився історією релігії, особливо християнства, викладав історію і теорію релігії в індустріально­педа­ гогічному коледжі (нині інститут) в Києві.

За роки наукових досліджень, у щорічних експедиціях, дослідник пішим ходом обстежив десятки областей та сотні сіл. Іван Романович відкрив більше 500 давніх поселень, городищ, курганів, на території України, увівши їх у нау­ ковий обіг, написав та опублікував понад 220 наукових та науково­популярних статей, бро­ шур, книг, особливо по охороні пам’яток ар­ хеології. Завдяки редактору обласного видав­ ництва професійно­технічної освіти «Основа» І. Гургула у Львові та редактору газети «Зоря» Волочиського району М. М. Черничко дослідник часто друкував свої наукові та нау­ ково­популярні статті в газетах для широкого загалу населення. Велика кількість об’єктів та пам’яток архео­ логії України отримала пам’яткоохоронний статус та увійшла до Державного реєстру неру­ хомих пам’яток України та Переліків щойно виявлених об’єктів археології саме завдяки на­ полегливій та самовідданій праці Івана Рома­ новича, його служінню благородній меті – відродження та збереження історико­культур­ ної спадщини українського народу. Фахові дослідження І. Р. Михальчишина примножили здобутки у справі охорони культурної спадщи­ ни України. Нині Іван Романович пенсіонер, проживає з сім’єю у м. Києві. На досягнутому дослідник не зупиняється та продовжує плідно працювати на пам’яткоохоронній та науковій ниві, зокрема з колегами Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області, реалізовую­ чи спільні творчі задуми, ідеї та плани. Ба­ жаємо Івану Романовичу, славному земляку, Людині доброї, щедрої душі, натхненному Вчителю – міцного здоров’я, життєвих га­ раздів, благополуччя, благословенних подаль­ ших років, талановитих учнів­послідовників, творчих успіхів на науковій ниві. Многая літ Вам, Іване Романовичу!

Прим. ред.: Коли збірник готувався до друку, Івана Романовича Михальчишина не стало. Його пам’яті присвя­ чується проведення П’ятих Археологічних читань, які відбудуться в грудні 2016 р. в Державному історико­куль­ турному заповіднику «Межибіж».

Список використаних джерел: 1. Михальчишин І. Р. Нові пам’ятки черняхівської культури біля витоків Південного Буга / І. Р. Михальчишин // Тези доповідей VІ­ї Подільської історико­ краєзнавчої конференції. – Кам’янець­Подільський, 1985. – С. 38­39. 2. Михальчишин І. Р. Археологічні розвідки в Західному Побужжі / І. Р. Михальчишин //Археологія. – 1986. – №55. – С.

95­98. 3. Михальчишин І. Р. Нові матеріали до археологічної карти лівобережжя Збруча / І. Р. Михальчишин // VІІ Подільська історико­краєзнавча конференція (Тези доповідей). – Кам’янець­

290

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Подільський: Кам’янець­Подільський державний педінститут ім. В. П. Затонського, 1987. – С. 57.

4. Михальчишин І. Р. Археологічні розвідки у верхів’ях Збруча / І. Р. Михальчишин // Тези доповідей і повідомлень 1­ї Тернопільської обласної наукової історико­краєзнавчої конференції. – Ч. І. – Тернопіль: Тернопільський краєзнавчий музей, 1990. – С. 78. 5. Михальчишин І. Р., Смішко Р. М. Археологічні матеріали з території Поділля у Львівському історичному музеї / І. Р. Михальчишин // Музей і Поділля. Тези наукової конференції. – Кам’янець­Подільський: Кам’янець­Подільський державний історичний музей­заповідник, 1990. – С. 44­46. 6. Михальчишин І. Р. Крем’яні наконечники стріл з поселення с. Низи Львівської області і комплекс знарядь та зброї з острова Ітуруп Курільської гряди / І. Р. Михальчишин // Наукові записки. – Вип.

1. –Львів: Львівський історичний музей, 1993. – С. 14­18. 7. Михальчишин І. Р. Кам’яні вироби з Овруцького повіту / І. Р. Михальчишин // Наукові записки. – Вип. 1. – Львів: Львівський історичний музей, 1993. – С. 18­26. 8. Михальчишин І. Р. Поселення трипільської культури на Львівщині / І. Р. Михальчишин // Трипільська культура України (до 100­річчя відкриття). Тези доповідей і повідомлень міжнародної наукової конференції. – Львів: Інститут народознавства НАНУ, 1993. – С.

37­38. 9. Михальчишин І. Р. Розвідки у Волочиському районі Хмельницької області / І. Р. Михальчишин // АВУ 1998­1999 рр. – К.: ІА НАНУ, 1999. – С. 123. 10. Михальчишин І. Р. Нові пам’ятки черняхівської культури у верхів’ях Збруча і Південного Буга / І. Р. Михальчишин // Вікентій В’ячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію (до 150­річчя від дня народження). – К.: ТОВ­С. «ІІІ, Лтд». – 2000. – С. 61­64. 11. Михальчишин І. Р. Традиційне і реальне у вивченні історії запорозького козацтва / І. Р. Михальчишин // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 9. – К., 2000. – с. 200­203. 12. Михальчишин І. Р. Розвідки у Волочиському районі Хмельницької області / І. Р. Михальчишин // АВУ 1999­2000 рр. – К.: ІА НАНУ, 2001. – С. 163­164. 13. Михальчишин І. Р., Семенюк О. В. Розвідки в межиріччі верхів’їв Збруча і південного Буга / І. Р. Михальчишин // АВУ 2000­2001 рр. – К.: ІА НАНУ, 2002. – С. 189.

14. Михальчишин І. Р. Пам’яткоохоронні археологічні розвідки у Волочиському районі / І. Р. Михальчишин // АВУ 2001­2002 рр. – К.: ІА НАНУ, 2003. – С. 186­187. 15. Михальчишин І. Р. Пам’яткоохоронні розвідки у Хмельницькій області / І. Р. Михальчишин // АВУ 2002­2003 рр. – К.: Шлях, 2004. – С. 224­225. 16. Михальчишин І. Р. Пам’яткоохоронні археологічні розвідки у Волочиському районі Хмельницької області / І. Р. Михальчишин //АДУ 2003­2004 рр. – Запоріжжя: Дике Поле, 2005. – С. 222. 17. Михальчишин І. Р. Розвідки в межиріччі верхів’їв р. Південний Буг і р. Збруч у 2005 р. / І. Р. Михальчишин // АДУ 2004­2005 рр. – Запоріжжя: Дике Поле, 2006. – С.

284­285. 18. Михальчишин І. Р. Пам’яткоохоронні археологічні розвідки у межиріччі верхів’їв рік Південний Буг і Збруч / І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. –Вип. 2, ч. 2. – К.: АртЕк, 2007. – С. 30­46. 19. Гаврилюк Н. О. Деякі проблеми пам’яткоохоронної справи в Україні (охорона курганів) Н. О. Гаврилюк, І. Р. Михальчишин // Археологія, 2008. – №1 – С. 82­88. 20. Михальчишин І. Р. Методичні рекомендації по складанню паспортів на пам’ятки археології / І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. – Вип. 4, 2008. – С. 435­444. 21. Гуцал А. Ф. Археологічна спадщина Хмельницької області. Довідник / А. Ф. Гуцал, В. І. Якубовський, І. Р. Михальчишин – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2011. – 176 с. 22. Михальчишин І. Р. Методичні рекомендації по складанню паспортів та облікових карток на об’єкти культурної спадщини за видом «археологічні» (проект) / І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. – Вип. 6. – Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2011. – С. 268­279. 23. Михальчишин І. Р. Городища Північної України (за матеріалами інвентаризації 2006­2010 рр.) / І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. – Вип. 7. – К.: Фенікс, 2012. – С. 413­432. 24. Михальчишин І. Р. Інвентаризація пам’яток та об’єктів археології у Хмельницькій області / І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. – Вип. 8. – К.: Фенікс, 2013. – С.

248­270. 25. Михальчишин І. Р.,. Пам’ятки стжижовської культури на Західній Волині / І. Р. Михальчишин, Г. В. Охріменко, Н. В. Скляренко // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. – Вип. 9. – К.: СПД Павленко, 2014. – С. 142­153. 26. Михальчишин І. Р. Підсумки інвентаризації пам’яток археології національного значення у 2005­ 2013 рр. / І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних

291

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

досліджень. – Вип. 9. – К.: СПД Павленко, 2014. – С. 153­173. 27. Шпаковський С. М. Пам’яткоохоронна робота у Хмельницькій області у 2012­2013 рр. щодо збереження пам’яток та об’єктів археології / С. М. Шпаковський, І. Р. Михальчишин // Праці Науково­дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. – Вип. 9. – К.: СПД Павленко, 2014. – С. 283­300. 28. Шпаковський С. М. Пам’яткоохоронна робота у Хмельницькій області в 2012­2013 рр щодо збереження пам’яток та об’єктів археології / С. М. Шпаковський, І. Р. Михальчишин // Краєзнавець Хмельниччини: науково­краєзнавчий збірник / (гол. ред. Л. В. Баженов). – Кам’янець­Подільський: Кам’янець­ Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2014. – Вип. 6. – С. 12­22. 29. Шамраєва О. О., Лісова М. С. Самовідданість обраній професії. Пам’яткоохоронна діяльність Михальчишина Івана Романовича / О. О. Шамраєва, М. С. Лісова // Археологічні студії «Межибіж»: науковий щорічник 3’2014 / За ред. А. М. Трембіцького, О. Г. Погорільця. – Хмельницький: ІРД, 2014. – С. 244­247. 30. Михальчишин І. Р. Знак свастики на археологічних пам’ятках північної Євразії / І. Р. Михальчишин // Археологічні студії «Межибіж»: науковий щорічник 4’2015 / За ред. А. М. Трембіцького, О. Г. Погорільця. – Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2015. – С. 47­54. 31. Михальчишин І. Р. Підсумки археологічних розвідок в межиріччі верхів’їв Південного Бугу, Случі і Збруча / І. Р. Михальчишин, С. М. Шпаковський // Археологічні студії «Межибіж»: науковий щорічник 4’2015 / За ред. А. М. Трембіцького, О. Г. Погорільця. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2015. – С. 68­83. Архівні матеріали (наукові звіти І. Р. Михальчишина про археологічні розвідки): 1. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Львівської, Волинської, Хмельницької областей в 1983 році. – Львів, 1984. Зберігається в Інституті суспільних наук АН України, в ІА НАНУ.

2. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Волинської, Львівської та Хмельницької областей у 1986 році. – Львів, 1987а. Зберігається в ІА НАНУ.

3. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Тернопільської та Хмельницької областей у 1988 році. – Львів, 1989. – С. 8­9. Зберігається в Інституті Українознавства НАН України.

4. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Волочиського району Хмельницької області у 2001 році. – К., 2002. Зберігається в ІА НАНУ.

5. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Волочиського району Хмельницької області у 2002 році. – К., 2003. Зберігається в ІА НАНУ.

6. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Волочиського, Городоцького, Красилівського, Хмельницького районів Хмельницької області у 2003 році. – К., 2004. Зберігається в ІА НАНУ.

7. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Волочиського району Хмельницької області у 2004 році. – К., 2005. Зберігається в НДІПОД.

8. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні розвідки на території Хмельницької області у 2006 році. – К., 2006а. Зберігається в НДІПОД.

9. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні пам’яткоохоронні розвідки на території Хмельницької області у 2007 році. – К., 2008. Зберігається в НДІПОД.

10. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні дослідження на території Хмельницької області у 2008 році. – К., 2009. Зберігається в НДІ ПОД.

11. Михальчишин І. Р. Звіт про науково­дослідну роботу «Археологічні дослідження у Хмельницькій області в 2009 році». – К.,2010. Зберігається в НДІПОД.

12. Михальчишин І. Р. Звіт про археологічні дослідження в Хмельницькій області у 2010 році.

– К., 2011. Зберігається в НДІПОД.

13. Михальчишин І. Р. Науковий звіт про археологічні розвідки у межиріччі верхів’їв річок Південний Буг, Случ, Збруч в Хмельницькій області у 2011 році. – К., 2011а. – Зберігається в НДІПОД.

14. Михальчишин І. Р. Звіт про науково­дослідну роботу «Проведення інвентаризації об’єктів культурної спадщини». Частина ІІІ. Хмельницька область. – К., 2013. – Зберігається в НДІПОД.

292

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Надія Стеньгач м. Хмельницький

П О ДІ Л Л Я В Ш Л Я ХЕТСЬКІ Й І ДЕО Л О ГІ Ї РЕЧ І П О СП О Л И ТО Ї У ДРУГІ Й П О Л О ВИ Н І ХVI I СТО Л І ТТЯ

У сімнадцятому столітті у шляхетській ідеології Речі Посполитої формується образ Польщі як своєрідного бастіону християнства проти схизматиків та турецької загрози. Претендуючи на роль «передмур’я» Європи, польська влада намагалася таким чином зміцнити своє геополітичне становище і заручитися військовою підтримкою з боку інших європейських держав. Пропаганда Польщі як «антимурали» мала місце в колах польської еліти (адміністрація, дипломатична служба) і не мала широкого поширення серед шляхетського загалу, який не бажав провокувати конфлікт із південним сусідом і ніс на собі усі тяготи військового життя. Велике значення у формуванні передмур’я відіграло Поділля із центром у Кам’янці­Подільському як порубіжний край і твердиня Речі Посполитої. Термін «передмур’я» належить до тих понять, що зіграли істотну роль у розвитку польської політичної свідомості. В ХVІ­ХVІІ ст. він відповідав конкретній історичній ситу­ ації, пов’язаної із геополітичним становищем Речі Посполитої. Хоч в наступних століттях перейшов в категорію міфів, проте не втратив свого світоглядного значення, особливо в часи, коли поляками були позбавлені своєї держав­ ності (1795­1918). Починаючи із ХV ст., велика кількість праць називає Польщу «муром, оплотом, валом, вежею чи фортецею» християнства. Спочатку довгий час вживалась латинська транскрипція, і лише в перекладі Старого Заповіту Якуба Вуйка (1599) з’являється термін «передмур’я». Той термін мав значення у Святому Письмі муру оборонного – твердині іудейського наро­ ду, у якому автори Біблії вбачали Єрусалим. У словнику Григорія Кнапського (1621) термін «передмур’я» носить матеріальний характер: як «мурек малий перед більшим». Дещо пізніше (1649) Самюель Твардовський вживає термін як назву полько­турецького порубіжжя. В його поемі про Владислава ІV Вазу читаємо, що молодий королевич, вирушаючи в 1621 р. проти Високої Порти, остерігається: чи має шукати противника на власній землі, чи: Stąnać obozem z tej od nas strony I ten przedmur jakoby zalec od Korony [1]. Поступово те слово набирає ширшого, метафоричного змісту. Вацлав Потоцький в «Трансакції війни хотинської» (1672) напише:

293

“Skoro się do Polski bisurmanin wrzepi I zniesie to predmurze, bez wzelakicj chyby Będzie ich (chrześcijian) suchą ręką zbieral jako grzyby” [2]. В другій половині ХVІІ ст. Веспазіан Коховський замінить латинське «антимурале» на «антемурал», але включить у це поняття усю Річ Посполиту. Ще в наступному столітті слово «передмур’я» окреслює лише найважливішу порубіжну твердиню – Кам’янець­Подільський, названою «брамою християн» (С. Шеміот). В 1746 р. сейм називає місто «антимурале Польщі нашої». А в тримовному словнику Авраама Тротуа (1764) записано, що Кам’янець – «то брама до Польщі» та «передмур’я християнства» [3]. Аж до кінця ХVІІІ ст. стосовно шляхетської Речі Посполитої у європейських країнах вживається латинська “antemurale christianitatis", що поступово витісняється терміном «передмур’я» в часи Варшавського князівства. Польські історики ХІХ ст. вважали Польщу оплотом християнства не тільки перед мусульманським світом, а й «схизматиками» (Русь) чи поганами (Литва). На початку ХХ ст. з’являються історичні праці Н. Цєшинського «Польща – передмур’я християнства» (1916) і К. Конарського «Польща як передмур’я Європи перед Сходом» (1918), які змальовують боротьбу польського уряду із Кримом і Туреччиною. Із сучасних істориків дану проблематику досліджував в основному, Тазбір у монографіях «Річ Посполита і світ» (1971) та «Польща

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

передмур’ям Європи» (2004), що простежив еволюцію терміну та місце концепції «антемурале­передмур’я» у сарматській ідеології польської шляхти [4]. Вперше образ Польщі як своєрідного бастіону християнства проти північно­східних поганів чи схизматиків відображається у документі, що завірив згоду пани Іоана ХІІ на коронацію Локетка, а також у кореспонції Авіньйону із останніми Пястами (Локетком і Казимиром Великим). В 1343 р. Клемент VІ писав, що польський король мусить боротися із такими супротивниками як татари, литвини і русини. Казимир Великий домагається в 1352 р. згоди свого панства на збір податків на користь Риму, мотивуючи їх розташуванням Польщі на кордонах християнства [5]. Цікаво, що у листуванні Локетка із папою зазначається велика роль Галицько­Волинського князівства у зупиненні монголо­татарських орд на їх шляху вглиб Європи. У ХІV ст. оборонцем християнської віри як стражника Європи було проголошено Візантію. Кіпріотський цар Петро намагався організувати першу антитурецьку лігу, із цією метою в 1364 р. відвідав Прагу і Краків, проте безрезультатно. У цей час Польща ще не виступає як «антемурале». Навпаки, після Грюнвальдської битви, де поляки об’єднались із литовцями, русинами, московитами і, навіть, татарами, завдали остаточної поразки Тевтонському ордену. Хрестоносці писали у всі європейські столиці, що Владислав Ягайло у їх особі хоче згубити усе християнство. Тому, польські юристи, виступаючи на соборі в Констанції (1415), і хроніст Ян Длугош у своїй праці, присвятили багато часу на полеміку із католицькими ієрархами, доказуючи неправомірність посягань хрестоносців на балтійські землі [6]. У ХV ст. на роль оборонця Європи почала претендувати Угорщина. Оскільки саме вона чинила збройний супротив турецькій експансії на Балканському півострові, то у європейських країнах формувалося переконання, що Угорщина і є головним бастіоном християн у війні із невірними. Сприяли тому італійські гуманісти і папська дипломатія, що поєднували надії видворення турків із Європи з особою короля Владислава Ягеллончика, що мав зайняти угорський трон у 1440 р. До нього, перед битвою під Варною, звертався

294

італійський гуманіст Франческо Філельдо: «Тебе світ називає Зіркою королів. Ти є передмур’ям християнської віри. Ти, здобувши Сірію і Єгипет, відкриєш навстіж цілому світу християнському Святу Землю» [7]. Владислав Ягеллончик – перший польський король, якому приписувався титул рицаря в обороні «антимурале». Після його смерті у жорстокій битві під Варною (1440), залишилась Угорщина «щитом всякого християнства в Європі» (Мартин Бельський, 1569). Це твердження підтримували німецькі реформатори і гуманісти, які називали в ХVІ ст. той край «оборонним валом» своєї вітчизни [8]. За «антимурал» християнства вважалася й Австрія, столиця якої двічі (1529, 1683) зазнала турецької облоги, а також і Венеція, що протистояла Порті на морі [9]. Важливе місце в розумінні того терміну займали придунайські держави Молдавія і Валахія. Контролювання цих теренів Стамбулом не перешкоджало їх керівникам стверджувати, що якби не вони, турки вже б давно опанували Угорщиною чи Польщею. В листі воєводи Стефана Великого, направленого в травні 1477 р. до сенату Венеції зазначається, що цілковито очевидно становище «оборонної вежі» Молдавського князівства обох тих королівств. Трохи пізніше (1542), його наступник на господарськім троні Петро Рареш, писав до Сигизмунда І, що його земля є ключем до Угорщини і Польщі, і в цілому «унтом усіх християнських земель» [10]. Починаючи з битви під Мохачем (1444), польська дипломатія поступово починає формувати у Європі образ своєї держави як її захисниці. Цьому сприяли і геройська загибель Владислава Ягайла на полі битви з турками, і боротьба Казимира Ягеллончика з татарами, що в цілому переважали докази пропаганди хрестоносців. В 1460 р. польський посол до Риму Томаш Стрежевський підкреслював заслуги свого короля, що встановив на кордонах держави мур оборони «проти невірних» [11]. Через кілька років про це ж заявляв інший дипломат, Ян Лютек, а в 1456 р.

– і сам Казимир Ягеллончик в листі до Калікста ІІІ [12]. Завдяки цій дипломатичній діяльності папський посол Н. Ландо, який прибув до Кракова у 1462 р. з метою втягнути Польщу у війну з турками, у своїй промові називав Польщу муром і передмур’ям усього

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

християнства. Тому вважаємо, що мав цілковиту рацію історик Маріан Біскуп, який підкреслив, що ніхто інший, як сама польська дипломатія «вплинула на утвердження в курії і західній Європі переконання про роль Польщі як передмур’я християнства» [13]. Посли, розуміючи небезпеку швидкого наближення турецької потуги до кордонів її вітчизни, проголошували погляди, що це становило загрозу для цілої Європи. Нагадування поляками про їх роль стража на південно­східних рубежах континенту було найкращим способом пошуків союзників, або, принаймні, нагадуванням про надіслання військової допомоги. Саме ці доводи приводив і Сігізмунд І у листуванні з Римом, обґрунтовуючи потребу коштів у боротьбі з турками. Одночасно випоминав, що захищаючи хрестоносців, Ватикан шкодить польському антемурале, а тим самим, усій християнській Європі. «О, королівство сарматське, передмур’я християнське, його оборона від ворогів» – писав в 1521 р. Людвик Деціуш, вболіваючи, що коли Польща затримує «атаки неприятелів», не бракує таких, що «через інтриги» ведуть її до згуби [14]. Поляки вважали недостатньою оцінку Західної Європи їх змагань за віру із «схизматичною Московією».

“Za nami jak za murem drudzy pokoj A widy im to niewdziecrno, o maja naszem zlem radzą” – писав публіцист Марцин Бельський, не забуваючи і при тій оказії приписати Польщі роль передмур’я [15]. Подібно як Венеція, Австрія чи Угорщина почували себе ошуканими дружніми стосунками Французького двору із Високою Портою, так і Краківський уряд був обурений міжнародному сприянню Москві Габсбургами. Тому поляки при любій нагоді не забували підкреслити, що вони воюють на сході в інтересах всього світу християнського. Повідомляючи в січні 1515 р. Леона Х про перемогу під Оршею (1514), Сигизмунд І нагадував, що Польща сама веде війни не лише супроти турків і татар, але служить «і щитом проти Дону», проти московського князівства, цього Сарматсько­азіатського тирана. Польський король підкреслював, що не чинить того тільки у власних інтересах, а для добра усього християнського світу [16]. Проте, саме польський посол Еразм Цьолек в Австрії намагався переконати Цезаря Максіміліана в 1518 р. Коли Леон Х виступив в

295

цьому ж році із черговим, конкретним проектом антитурецької коаліції, Сигизмунд І признався, що вже давно виносить плани подібної кампанії на зразок Грюнвальдської. Публіцист Станіслав Оржеховський у поминальній промові на честь Сігізмунда І підкреслював, що померлий король проводив з метою оборони «релігії християнської війни проти татар, турків і Москви». Він один змагався «з цілою Азією не для слави свого королівства, а для його безпеки, не для власної забаганки, а тільки для оборони віри християнської» [17]. Сигизмунд Август, пропонуючи англійській королеві Єлизаветі і антимосковський союз, зважав на спільні інтереси християнських правителів, а Івана Грозного змальовував як «варварського ворога усіх народів», «неприятеля всякої свободи» [18]. Подібними словами зображував війни із Москвою польський дипломат Криштоф Варчевіцький, називаючи її царя тираном, а перемоги Баторія тріумфом цивілізації свободи над деспотизмом та варварством [19]. Дослідник Андре Ангіал звернув увагу, що постійні конфлікти перед напором ісламу зумовили появу ряду порубіжних твердинь, що розтягнулися в ХVІ­ХVІІ ст. від Адріатики до Волги. Їх мешканці у безперервних битвах із турками і татарами, творили культуру бароко, в якій можна знайти багато пережитків середньовічної рицарської культури. В краях цього «ланцюга передмур’я» жив ще «дух виправ хрестоносців і реконкісти» в часи, коли для більшості народів західної і північної Європи була вона лише частиною літературного романтизму. Багато із строф Вацлава Потоцького, Самюела Твардовського чи Мацея Казимира Сарбєвського перегукнуться із поемами південнослов’янських «країн, що оспівували звитяги з турками». І в усіх них зустрічаються переконання, що саме їх – мадяр (поляків чи хорватів) Бог обрав із місією не пустити турків вглиб континенту [20]. У ХVІІ ст. образ Польщі – фортеці християнства отримав подальший розвиток. В 30­х роках професор Краківської Академії Ян Цинерський у брошурі “Pallas armata” називав Річ Посполиту «твердинею правдивої віри, найміцнішою оборонницею, найвідданішою пропагаторкою, передмур’ям християнських народів». Політичний діяч Якуб Собєський в книжці присвяченій битві під Хотином, ставить

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

вимогу перед європейськими державами визнати Річ Посполиту як «королівство, що стоїть на стражі світу християнського, як панцир від поган». Так само і його син, пізніше – Ян ІІІ, в написаній під час навчання промові, у якій простежував еволюцію турецької могутності, називав Польщу «передмур’ям християнства» [21]. Слід зауважити, що іменем «антимурале­ передмур’я» окреслювалося або ціла Річ Посполита, або сама Польща і жодного разу – окремо Велике князівство Литовське. Причинами цього напевне, були молодість католицизму на Литві, а також, що не брала вона безпосередньої участі в змаганнях з Туреччиною. Термін перейшов не тільки на державу, а й на виразника її інтересів – польсько­литовську шляхту. Так, на сеймі 1632 р. посли виступили із петицією, аби заборонити законом набування земських маєтків, оскільки через це «рицарський стан зубожіє, а це ослаблює стан передмур’я християнського». Про шляхту, як антемурале писав і Веспасіан Коховський: Tyś jest szyk wojska, szyk nieustraszony Tyś antemural Polski niezwalcrony, O wieżo mozna I w tej naszej stronie Nowy Syjonie [22]. Вважаємо, що пропаганда Польщі «як антемурале» мала місце в колах польської еліти (адміністрація, дипломатична служба), і не мала широкого поширення серед шляхетського загалу, який не бажав провокувати конфлікт із південним сусідом і ніс на собі усі тяготи військового життя. Про це свідчить ряд публікацій. Зокрема, протестанський полеміст Станіслав Сарніцький в 1575 р. писав, що було б абсурдом зривати довготривалий мир із Туреччиною, який так намагається підтримати Франція. Анонімний автор “Peliberacyjej o spolku I związku Korony Polskiej z pany chreścijańskimi prezeciwko Turkom” (1595) [23] виступав проти вступу Польщі до антиту­ рецької ліги, що може призвести до війни з Портою, а султан «нам ніде образи чи кривди злодної не чинив». Збільшення протурецьких настроїв зумо­ вила активна зовнішня політика Габсбургів, що проводила відкриту експансію в центрально­ південних регіонах Європи привели до зростання. Битва під Хотином 1621 р. привела до зростання популярності Польщі у Європі, до появи ряду легенд, одну з яких приводить

296

Лукаш Ополінський (1648), переказуючи, що після неї Рим надав Польщі офіційний титул «передмур’я християнського». Жодних джерел для підтвердження цих даних не має, проте Ватикан справді підтримав Польщу на міжнародній арені, і, навіть, запровадив на день 10 листопада спеціальне свято в пам’ять про Хотинську битву. Через півстоліття Інокентій ХІ, після укладення Журавненської угоди, писав в 1678 р. До польського сенату, аби не допустив до її ратифікації, оскільки «Польське Королівство завжди було найпотужнішим передмур’ям християнства» [24]. Дослідник Я. Тазбір підкреслює, що лише у ХVІІ тема «антимурале» із елітарних текстів переходить до масових джерел, хоча й створених в основному у шляхетському середовищі [25]. Торкалися її у своїх творах поети і політичні публіцисти, автори описів життя святих, мемуаристи, сеймові оратори, дипломати при різних європейських дворах. Одні називали Річ Посполиту «панциром від поган», «муром правдивої віри» (С. Грохов­ ський), «стражем християнського світу» (Я. Бялоблоцький), «передмур’ям християнства» (В. Коховський). Принагідно слід зауважити, що політичні діячі, публіцисти та поети другої половини ХVІІ ст. не засуджували польсько­татарсько­ турецьких союзів, укладених для боротьби із не приятелями, будь то повстала козацька Україна, союзницькі їй Московія чи Швеція. Для перемоги над схизматиками чи протестантами допускалися усі можливі засоби, в тому числі і коаліції з мусульманами. У війні із Швецією на перший план виходить гасло боротьби із ворогами «Святої Трійці». Як наслідок – у 1658 р. Польська корона видає едикт про банацію аріан, а у 1668 р. Проголошує католицизм офіційною панівною релігією. Протягом усієї другої половини ХVІІ ст. Польща проголошувала себе «християнським передмур’ям» від північної протестантської Швеції, від православної Московії або ж мусульманської Туреччини: в залежності від своїх геополітичних планів. Змінювалися фро­ нти, союзники, а визнана фразеологія «оборон­ ців віри» маскувала політичний та економічний підтекст. Якщо звернути увагу на сеймові постанови чи депутатські інструкції, то бачимо, що насамперед шляхта дбала про свої власні інтереси, а лише тоді – загальнодержавні, а на кінець – загально християнські [26].

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Tazbir J. Od antemurale do peredmuria: drieje terminu // Odrodrenic I Refomacia w Polgce. T.XXIX, 1984. – s. 167. 2. Bobrzyński M.Drzieje Polski w Zarysie.

Warszawa, 1974. – s. 446. 3. Urwanowicz J.Turcja – Polska – przedmurze chrześciaństwa // Mówia Wieki, 1984. – №6. – S. 12­13. 4. Cieszyńskij N. Polska przedmurzem chrześcijahstwa, Poznań, 1916; Konarskij K. Polska jako predmurze Europy wobec Wschodu, Warszawa, 1918; Tazbir J. Rzeczpospolita i Swiat, Shedia z dziejow kultury XVII wieku, Wroclaw, 1971; Tazbir J. Polska przedmurze Europy, Warszawa, 2004. 5. Biskup M. Historia dyplomacji polskiej. T.1. Warszawa, 1980. – S. 474­475. 6.

Potkowski E. Ksiązka rekopiśmilnna u kulturze polski średniowiecznej. Warszawa, 1984. – s. 60. 7.

Tazbir J. Węgry jako symbol I przestroga w literaturestaropolskiej // Odroddzenie, Refopmacja w Polske, T.XXXVI, 1992. – s. 157. 8. Wierzbicki A.Wschód­Zachód w koncepcjach dziejów polski. Warszawa, 1984. – S. 31­32. 9. Там само. – s. 34. 10. Tazbir J. Węgry jako symbol I przestroga w literaturestaropolskiej // Odroddzenie, Refopmacja w Polske, T.XXXVI, 1992. – S. 159­160. 11. Biskup M. Historia dyplomacji polskiej. T.1. Warszawa, 1980. – S. 478­480. 12. Там само. 13. Там само. 14.

Peszczyniska M. Wyobraźenie przedmurza w pismiennictwie schytky polskiego Oswicenia // Przeglad Historyczny.T.XCLL, 2001, zesz.3. – S. 289­291. 15. Там само. 16. Biskup M. Historia dyplomacji polskiej. T.1. Warszawa, 1980. – s. 482. 17. Там само. – s. 483. 18. Там само. – S. 484­485. 19. Tazbir J. Rreczpospolita; swiat. – S. 207. 20. Angyal E. Swiat slowiańskiego baroku. Warszawa, 1972. – S. 108­ 110. 21. Mienicki R. Poglądy polityczne wdziejopisarstwie polskim XVII w. // Przeglad Historyczny.T.XVI, 1913. – S. 121­125. 22. Там само. 23. Peszcŷńska M. Wyobrazenic przedmurza… – S. 293­295. 24. Biskup M. Historia dyplomacji polskiej. T.1. Warszawa, 1980. – s. 490. 25. Tazbir J. Polska przedmurze Europy, Warszawa, 2004. – s. 69. 26. Bogucka M. Szlachta polska wobec wschodu turecko­tatarskiego: między fasynacją a przerażeniem (XVI­XVIII wiek) // Sobótka, 1982. – №3­4. – S. 189­190. 27. Konopczyński W. Dziej Polski nowożytnej. T.II. Warszawa, 1986. – s. 73.

Summary. In the article the question of origin of princely sort of Niesvizki and accordingly of Zbaraski and Vyshnievecki is considered through the prism of history of Bolohov earth. The attempt of leading out of genealogy of prince Fed'ka Niesviz'kogo is carried out from bolohov princes, Vasyla Bozhskogo and Vasyla Vinnytskogo. An analysis is conducted biogramme of the marked princes for the purpose a dynastic cognation and territorial belonging to princes of Zbarazh.

* * *

Марина Філімонова, Максим Перепелиця м. Старокостянтинів

І СТО РІ Я ДО М І Н І КАН СЬКО ГО О РДЕН У В СТАРО КО СТЯ Н ТИ Н О ВІ

У статті розкриваються основні віхи перебування ордену домініканців в м. Старокостянтинові протягом XVIІ – на початку XIX ст. Проводиться аналіз основних напрямків діяльності братів­проповідників, їх внесок у духовне життя місцевого соціуму. Стаття висвітлює маловідомі фактам, які мали місце в історії чернечого осідку; розкриває особливості соціально­культурних і політичних реалій зазначеного періоду. Автори без релігійної заангажованості висвітлюють матеріал та свій об`єктивний погляд на місце і роль ордену в історії рідного міста та українських земель загалом. При в’їзді у Старокостянтинів зі сторони Хмельницького, привертає увагу велична башта з бійницями. Мало хто знає, що ця сторожова вежа, яка протягом тривалого часу використову­ валася в оборонній системі міста, з часом, увійшла до монастирського комплексу, що тоді належав знаменитому ордену домініканців. Місцевих мешканців дивує те, що в такому

297

малому місті, як Старокостянтинів, колись існу­ вав монастир одного із найчисельніших черне­ чих орденів на Волині. Ця тема, через ряд при­ чин, протягом тривалого часу не привертала увагу дослідників­краєзнавців. Тому, у поданій статті висвітлено цю проблему та розкрито історію перебування домініканців у місті, опи­ сано їх духовно­просвітницьку діяльність та

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

простежено перетворення католицького костелу Марії Громничої на православний собор. Історія заснування жебрущого ордену домініканців або братів­проповідників (Ordo fratrum praedicatorum) датується ХІІІ ст. Він був заснований у 1214 р. в Тулузі, іспанським чен­ цем Домініком де Гусманом, для боротьби з ка­ тарами. Св. Домінік вважав, що з єресями потрібно боротися переконанням, а також при­ кладом особистого аскетизму і простоти. У 1216 р. Папою Гонорієм ІІІ був затверджений статут ордену, в якому проголошувалось: «Кожен, хто вступить до ордену, повинен, мов пес, захищати Святу Віру і Господа нашого,… боротися проти ворогів матері нашої, Святої Римської Церкви… і випалювати скверну із заблудлих душ рабів Бо­ жих». Емблемою ордену була собака з палаю­ чим смолоскипом у пащі. Саме через це їх нази­ вали в народі «псами Господніми» (domini canes) [1, с. 448]. На відміну від францисканців, які були пал­ кими благовісниками, що віддавалися містиці та почуттям і навертали людей до Христа особи­ стим прикладом, домініканці були проповідни­ ками розуму і прагнули відвернути людей від єресі, намагаючись апологетично обґрунтувати латинське християнство [1, с. 447]. У зв'язку з цим, члени ордену повинні були дотримуватися обітниці бідності і мати гарну освіту. Всі особ­ ливості статуту домініканського ордену були визначені першим капітулом в 1216 р. і гене­ ральним капітулом в 1220 р. Статут передбачав: фізичну працю, коротке богослужіння, яке відкидало все зайве, щоб наукові заняття братів не зазнавали збитків, і ретельне вивчення свя­ щенної істини. У кожному монастирі мав бути свій викладач. Орден швидко перетворився у добре організовану, дисципліновану ієрархічну структуру, підлеглу Папі [1, с. 448]. Протягом 1220­1228 рр. склалася в головних рисах адміністративна організація домініканців. На чолі ордену стояв генерал, послух якому був обов'язковим для всіх братів. Він обирався довічно. Разом з Генеральною колегією, яка скликалась спочатку щорічно, а потім раз на два роки, генерал керував орденом. Кожен монастир перебував під управлінням настоятеля, а кожна провінція, що складалася з кількох монастирів, була під управлінням провінціала. Законодавча влада належала генеральному капітулу, а вико­ навча – генералу. Конвенти складалися в провінцію, на чолі якої стояв провінційний пріор і чотири дефінітора. Таких провінцій до

298

кінця життя Домініка було вісім: Іспанія, Про­ ванс, Тулуза, Франція, Рим, Ломбардія, Німеч­ чина й Англія [2]. Історія ордену братів­проповідників на українських землях розпочинається у 1223 р., коли до Києва прибуває домініканець Яцек Од­ ровонж. З того часу і розпочинає на руських землях свою діяльність домініканська місія. Пе­ ребування домініканців на Волині можна розділити на 4 етапи: ­ 1223 р. – кінець XIV ст. ­ кінець XIV – до початку XVII ст. ­ перша половина XVII ст. ­ друга половина XVII – середина XVIII ст.

[3, с. 52­62] Варто зупинитись більш детальніше на ха­ рактеристиці третього етапу появи домініканців на території Волині, оскільки саме тоді був зас­ нований комплекс споруд Домініканського кля­ штору у м. Старокостянтинові. Активізація поширення ордену на початку XVII ст. в даному регіоні цілком узгоджується із загальною ситуацією на східних теренах Речі Посполитої, де в І половині XVII ст. різко збільшується кількість фундацій осідків найрізноманітніших орденів [3, с. 59]. На ознай­ омлення волинського суспільства з духовною традицією домініканців і надання їй переваги перед іншими, вплинула та обставина, що орден був єдиним чернечим згромадженням, який діяв на землях Волині до початку XVII ст. Окрім то­ го, говорячи про причини збільшення домініканських фундацій в регіоні, варто взяти до уваги загальну ситуацію в Католицькій Церкві, на чолі якої протягом 1605­1621 рр. сто­ яв Папа Павло V – прихильник домініканського крила Контрреформації [3, с. 67]. Дати заснування монастирів того періоду можна чітко простежити на підставі згадок про акцептацію фундацій в актах провінційних капітул. Так, згідно документів, дозвіл на засну­ вання монастиря в Старокостянтинові був отри­ маний ще у 1611 р. [3, с. 60]. Його фундатором виступив старший син Костянтина­Василя Острозького Януш. З­поміж дітей князя Острозького, він та його сестра Катерина, пер­ шими перейшли до католицизму. Януш отримав спеціальний дозвіл від Папи на володіння пере­ носним вівтарем. Сам князь Костянтин, будучи палким прихильником православ’я, був невдо­ волений відходом від батьківської віри своїх дітей. Але згодом, всупереч усім своїм невдово­ ленням, князь Костянтин прийняв вибір сина. У

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

розподілі маєтків (1603 р.) між його синами, православним Олександром та католиком Яну­ шем, князь зобов’язав їх до взаємного терпіння у своїх маєтках як православ’я так і католициз­ му: «Прихильникам костьолів як римського так і грецького визнання, що здавна їм надано, має бути збережено згідно давніх привілеїв або на­ дання з тою умовою, що в Ранові в Острозі спільне подавання собі і потомкам своїм обумо­ вити і залишити на вічні часи, тобто до католи­ цьких костьолів католицькі капелани, а до цер­ ков грецької релігії духовну зверхність Констан­ тинопольського патріарха, так як Князі Їх Ми­ лості Пан Отець і дід подавали, вони теж пода­ вати будуть, не порушуючи їх давнього надан­ ня» [4, с. 135]. При великій повазі до батька, си­ ни дотрималися його прохання. До прикладу, Януш, ще за життя старого кня­ зя, після смерті молодшого брата Олександра (1603 р.), виступав захисником православ’я на сеймах 1605­1607 рр. Ситуація дещо змінилася після смерті Костянтина Острозького, однак православні і далі розраховували на підтримку князя Януша і, певною мірою, не були розчаро­ вані. Краківський каштелян практично не підт­ римував унії у своїх маєтках. Фактично він за­ лишив православним їх храми та монастирі [4, с. 136]. Звісно, пояснити проведення князем Янушем такої поміркованої релігійної політики у маєтностях Острозьких не можна лише бажан­ ням дотриматись батьківського заповіту. Ми вважаємо, що головною причиною такої по­ ведінки Януша, було бажання отримати підт­ римку у православної більшості населення, на фоні зростаючого соціального та релігійного протистояння, оскільки він розумів, що спроба силою вернути схизматиків до Святої Римської церкви не сприятиме мирному розвитку його во­ лодінь і лише дестабілізує і без того хитке ста­ новище в регіоні. Терпиме ставлення до іновірців особливо добре помітно на прикладі міжрелігійних стосунків у місті Старокостянти­ нові, яке після смерті князя Костянтина Острозького перейшло у спадок до Януша. Згідно історичних даних, в перший період існування міста, в ньому налічувалося 5 право­ славних храмів: Троїцька (Замкова) сімейна церква князів Острозьких, Успенська соборна, Георгіївська (на передмісті Заслуч), Спаська та Воскресенська. Враховуючи той факт, що в місті не було жодного римо­католицького храму, під керів­ ництвом палкого католика­князя, після надання

299

ним у 1611 р. дозволу на заснування фарного ко­ стелу, в 1612 р. розпочинається його будівниц­ тво. В тому ж 1612 р. в Старокостянтинівському замку, Януш Костянтинович видає запис на фун­ душ для костелу – він записує для нього – щорічно 20 злотих з оренди міської, 10 поставок голандського сукна (fein hollandisch), десятину з сульжиненецького фільварку, десятину з села Марківці (на прикостельний шпиталь), три лани орної землі [5, с. 229 ]. Тоді ж він розпочинає будівництво кам’яного кляштору і 18 квітня 1613 р. дарує йому фундуш, який включає в себе володіння «домініканською» юрідікою на За­ случі з підданими та землями, отримання деся­ тини з зерна в снопах з деяких князівських фільварків та різні привілеї. Крім того, фундатор призначив домініканцям села Іршики та Пре­ орівку, десятину з деяких фільварків, відсоток від 2,500 злотих і різні привілеї [5, с. 230]. Вагому роль у процесі вибору домінікансько­ го ордену для здійснення нових фундацій відігравала помітна активізація його діяльності на початку XVII ст. [3, с. 67], а важливим факто­ ром, який впливав на рішення фундаторів засно­ вувати домініканські осідки, було існування персональних контактів між ними та представ­ никами ордену[3, с. 68]. Зокрема, це стосується Руської домініканської провінції. Так, зв’язки із львівськими домініканцями ще до розламу провінції, підтримував батько Януша, Костянтин Острозький. Проживали вони і в самому Ко­ стянтинові. Існують відомості, що домініканці, здійснюючи місіонерську діяльність мешкали в місті ще раніше 1612 р., маючи будинок і при­ леглу землю: «…где тогда жительствовали до­ миникане при вале городском» [6, с. 182]. Тому, ймовірно, білоцерківський староста, з огляду на тогочасну традицію та перебуваючи під впливом місіонерської активності представників ордену віддає новозбудований костел домініканцям. Цей факт викладений у домініканській легенді про заснування старокостянтинівського осідку. Згідно з нею, домініканці отримали фундуш тільки завдяки тому, що Януш Острозький у мо­ мент вагання, кому віддати новозбудований ко­ стел, побачив двох представників Руської кон­ грегації [3, с. 68]. Серед фундацій, які виникли в приватних во­ лодіннях фундаторів та отримали від них доволі значне матеріальне упосадження, найбільш ве­ ликим був фундуш старокостянтинівського кон­ венту. Тому у 1619 р. він виступав позикодавцем у межах провінції [3, с. 71].

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

На жаль, через обмаль джерельних даних щодо Старокостянтинівського осередку доміні­ канців, ми не можемо висвітлити особливості повсякденного життя ченців, їх відносини із місцевим населенням, детально охарактеризува­ ти їх духовно­просвітницьку діяльність в місті. Тому, спираючись на наявний фактичний ма­ теріал, ми висвітлимо ці моменти через парадиг­ му функціонування аналогічних центрів домініканського ордену на Волині загалом. Новозбудований Старокостянтинівський кля­ штор територіально належав до Руської провінції з резиденцією у Львові [5, с. 230], як і всі монастирі Волині, що виникли у першій по­ ловині XVII ст., очевидно внаслідок ди­ намічності її діяльності. У 1622 р. монастир отримує статус пріоріату, і його настоятелем (пріором) стає о. Тома. На відміну від інших волинських осідків, які в більшості були засновані у незначних населених пунктах і не вносили в життя своїх провінцій ва­ гомого вкладу (деякі конвенти не вдалося навіть заселити необхідною кількістю братії, через що вони втрачали статус пріоріату), костянтинівсь­ ке згромадження, володіючи доволі значним фундушем, включало у себе, протягом певного періоду часу, навчальні заклади різного типу, про що вказано нижче, і ніколи не втрачало ста­ тусу пріоріату. Незважаючи на систематичні напади татар, від яких потерпало не лише місто, але й сам мо­ настир (у 1618 р. він був спалений ординцями), соціально­економічний та культурно­освітній розвиток осідку не припинявся. Про чисельність та значущість старокостян­ тинівського кляштору говорить той факт, що за часів діяльності провінціала о. Вікторина з Бус­ ка, на капітулі в 1624 р. для костянтинівського монастиря, було затверджено печатку, а через п’ять років (1629 р.) на генеральній капітулі в Римі, проповіднику із старокостянтинівського монастиря о. Павлу було надано титул генераль­ ного проповідника Костянтинівського [5, с. 230]. Щодо волинських монастирів Руської провінції потрібно відзначити, що починаючи з 1619 р., тільки старокостянтинівський монастир мав право приймати нових членів. Проте, тих, хто хотів прийняти постриг було, вочевидь, не­ багато. Згідно з персональним каталогом Руської провінції, за період 1623­1638 рр. у списках про­ фесій зазначено тільки дев’ять пострижеників: Петро із Чуднова, конверс Гумберт із Буська, Бернард із Ліпна, Гіацинт із Костянтинова, Ан­

300

тоній Каспрович, Петро Попелічка, Беатус Жол­ ковський, Яків, Христофор із Ясла [3, с. 357]. Постанова провінційної капітули 1629 р. скеро­ вує (очевидно – з огляду на значну кількість ва­ кантних місць) трьох новіціїв із Бару: Граціана (Кам’янець­Подільський), Теофіла (Остропіль), Станіслава (Могельнице). Серед вищевказаних пострижеників костянтинівського кляштору, ли­ ше один походить із самого Старокостянтинова, ще троє – з різних міст Волині, один зі Львова, походження інших не зазначено. Шляхтичами, згідно з вказаними в каталозі прізвищами, могли бути лише двоє (ймовірно Жолкевський та Кас­ прович), інші, ймовірно, походили з міщансько­ го середовища [3, с. 116, 357]. З часом, при діяльності провінціала в країні о. Щепана Хмеллера, було накладено окрему оплату на кожен кляштор. Костянтинів тоді по­ винен був сплачувати 10 червоних злотих на рік, що означало відносну заможність приходу: мак­ симально платили 20 злотих, мінімум становив 2 злотих [5, с. 230]. Кадровий склад братії з часу заснування мо­ настиря зазнавав частих змін та був досить чи­ сельним, в порівнянні з іншими осідками ордену того часу на Волині. Повноцінно кляштор функціонував до 1648 р. Це той час, коли підня­ та гетьманом Хмельницьким хвиля національно­ визвольної революції, сприяла руйнуванню та нищенню осередків ордену на Волині. Події, які призвели до знищення монастиря, відбулися влітку 1648 р. у м. Старокостянтинові. Тоді, 26 липня під Костянтинів, до Росоловецької пере­ прави, свої війська підтягнув князь Ярема Виш­ невецький, щоб завадити Кривоносу атакувати місто вночі. Міщани Костянтинова, які симпати­ зували повстанцям у ніч з 26 на 27 липня завез­ ли до козацького табору значну кількість провіанту та пороху, і коли про цей факт довідався князь Ярема Вишневецький, то вину­ ватців, яких було більше сорока, було страчено (на жаль, через брак джерел, ми не можемо ви­ світлити цей факт більш детально). Це погірши­ ло і без того складну міжнаціональну та міжрелігійну ситуацію в Старокостянтинові, то­ му, коли поляки отримали звістку про набли­ ження основних сил козацької армії на чолі з гетьманом Хмельницьким, і відступили у на­ прямку до Збаража через Кульчин, місто зайня­ ли повстанські сили під командуванням Криво­ носа і жорстоко помстилися не лише євреям та шляхті, що було на той час звичайною справою, а, як зазначає Я. М. Гіжицький, і ченцям місько­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

го домініканського кляштору. Окрім руйнувань та грабунків, які зазнав осідок, дослідник подає поіменний список монахів, що були вбиті та за­ мордовані козаками з костянтинівського зібран­ ня (парафії) в 1648 році: о. Симфоріан Чернецький, лектор теології. Помер, отримавши 30 поранень; о. Щепан Покривницький, священик; після страшних катувань йому відрубали голову; диякон Флоріан Вакшиньський; субдиякони (іподиякони): Херонім Гнев­ ковський, Станіслав Срединський, Хризостом Подольський [5, с. 231]. Вакшинський, Гневковський, Срединський та Подольський були студентами матеріального студіуму. Крім вищевказаних ченців, тоді пост­ раждали також конверси Павло та Фортунат, які були вбиті в приміщенні самого костелу. 18 ве­ ресня 1648 року Пенцлавський, командир відділу польських військ, сповіщав з обозу під Костянтиновим надвірному коронному маршал­ кові про знищення та спустошення міста, між іншим зазначаючи про стан костелу: «…ми не знайшли жодної цілої ікони, усі були або пору­ бані або постріляні, найбільше постраждало розп’яття Христа… Люди були ніби з іншого світу, від рук тиранських, опираючись на стіни, від голоду та інтенсивного болю, до нас з пла­ чем підходили» [5, с. 231]. Подібні факти не були винятками в епоху Хмельниччини, в час, коли зіштовхнулись про­ тиріччя соціального, релігійного та політичного характеру. Випадки жорстокої різанини як з однієї, так і з іншої сторони, зустрічаються в історичних документах досить часто, і вимага­ ють об’єктивного аналізу сучасної історичної науки. Щодо повернення награбованого козаками майна із кляштору, то в інструкції послам Київського воєводства, яка була дана на Жито­ мирському сеймі 7 листопада 1650 р., рекомен­ дувалося клопотати на Варшавському сеймі, між іншим, про «…повернення маєтку Домініканам Костянтинівським, що забрали козаки, та про відшкодування понесених ними фінансових втрат» [5, с. 231]. Тодішній провінціал, славний отець Шимон Окольський, усі свої сили спряму­ вав на відшкодування збитків завданих громаді, але потрібно було чимало часу, щоб усе повер­ нулося на свої місця: згідно документів, на 1671 р. монастир був ще не відновлений, хоча па­ рафія розпочала свою діяльність ще у 1658 р. Матеріальні збитки залишилися некомпенсова­

301

ними [5, с. 231]. В знак того, що домініканські осідки Руської провінції найбільше постраждали під час подій, які відбувалися на Хмельниччині, в пам’ять членів ордену, які загинули насильницькою смертю, домініканці цього регіону отримали до­ звіл носити червоні пояси на чернечому хабіті, як символ приналежності до провінції муче­ ників [5, с. 230]. Духовно­місіонерська діяльність братів­про­ повідників. Основним аспектом дослідження духовної діяльності є аналіз релігійного культу, який панував в тому чи іншому осідку, адже культове життя монастиря є одним з найкращих способів залучення пастви до духовного життя спільноти [3, с. 124]. Серед релігійних культів, які набули значного поширення в середовищі ордену домініканців, найбільшу увагу привертає марійний. Активна популяризація його була однією з визначних рис духовності братів­про­ повідників, що з кінця XVI ст. починає доміну­ вати над усіма іншими проявами духовного життя в середовищі ордену [3, с. 130]. Основним виявом шанування Діви Марії в ор­ денській традиції з ІІ половини XVI ст. стає слав­ нозвісний домініканський Розарій. Практика Ро­ зарію швидко увійшла в духовне життя волинсь­ ких осідків ордену, не відставав у цьому і костян­ тинівський осередок. Сам костел був висвячений на честь Марії Громничої (Стрітенської Божої Ма­ тері або Очищення Богородиці), що говорить про панування в осідку марійного культу. Відомо, що в головному вівтарі зберігалась чудотворна ікона Божої Матері Розарію (M. B. Różańcowej), «на якій плаття срібне позолочене» [5, с. 231] та яку вірні прикрашали вотами [3, с. 378]. Тенденція поширення практики Розарію серед ордену проповідників, має насамперед ідеологічне обґрунтування, адже, існує легенда, що св. Домінік, отримав чотки розарію від самої Діви Марії. Цей факт зафіксований у класичному іконо­ графічному сюжеті, де часто поряд із Богоматір’ю та Немовлям зображений цей святий. Молитовна практика Розарію слугувала найактивнішим спо­ собом залучення до духовного життя монастиря світських осіб за допомогою організації так званих братств Розарію, прерогатива створення яких з 1569 р. належала виключно генералові домініканського ордену. Домініканський Статут наголошував на необхідності впровадження братств Розарію одразу після заснування нового осідку, і на початку ХІХ ст. вони існували вже у всіх волинських монастирях. В Старокостянти­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

нові, згідно документів, братство Розарію було утворене в І половині XVIII ст., а перший про­ мотор розарію, який відомий з джерел, Гунди­ слав Коц, другий викладач теології, займав цю посаду вже у 1756 р. [3, с. 359] Поряд з марійним культом в чернечих осе­ редках домініканців, отримували поширення культу святих орденської традиції. Зокрема, най­ популярнішим серед орденських посвят в Речі Посполитій був засновник ордену та головний репрезентатор його проповідницького ідеалу св. Домінік, однак, на Волині немає жодного косте­ лу затитулованого в його честь. Натомість, про шанування святого свідчать тільки вівтарі, які, починаючи з XVIII ст., фіксуються майже в кож­ ному волинському костелі, зокрема, в досліджу­ ваному нами, костянтинівському осередку домініканців. При цьому, цікавим є той факт, що на засуві вівтаря св. Домініка в старокостян­ тинівському монастирі було зображено св. Ми­ колая, це свідчить про те, що між цими двома святими проводили пряму паралель. Таке розміщення зображень, ймовірно, було спричи­ нене прагненням до адаптації культу засновника ордену серед місцевого населення, де св. Мико­ лай був одним із найбільш шанованих святих. Поширення у костянтинівському кляшторі культів святих, які характерні лише для волинсь­ ких осідків – Якова, Михаїла, Іоанна Хрестите­ ля, Тадея, говорить про вплив провінційних тра­ дицій, велику популярність цих святих серед місцевого населення, що зближували орден із духовним життям даного соціуму та сприяли вкоріненню домініканської спільноти у життя довколишнього суспільства шляхом наближення до східнохристиянської духовної традиції. Ще однією священною реліквією, яка знахо­ дилась у власності старокостянтинівського кля­ штору, було різьблене зображення Розп’ятого Христа. Воно розташовувалось в запрестольно­ му великому кіоті на узвишші, за престолом [7, с. 438], навпроти вітражного вікна. Хрест, на якому зображено Розп’яття, був оточений позо­ лоченими променями, без скла. Корона Ісуса і обв’язування навколо корпуса виконані із срібла [5, с. 231]; корону пізніше замінили на метале­ вий (міднопозолочений) вінець. Висота Розп’ят­ тя дорівнювала середньому зросту людини. Зоб­ раження було прикрашене великою кількістю металевих підвісок, різних форм та з різними зображеннями, але відсутня абсолютно будь­яка інформація щодо того, хто, коли і за які послуги їх пожертвував [7, с. 440]. Також відсутні відо­

302

мості щодо походження реліквії: невідомо, яким чином вона з’явилася в осідку (чи була пожерт­ вувана вірянами, чи виготовили її спеціально для монастиря). Лише проаналізувавши спосіб різьблення зробили висновок, що вона могла б бути виготовлена у XVI столітті [7, с. 438]. Невідомо також коли Розп’яття з’явилось в ко­ стелі, скоріш за все, зображення зберігалось там з часу його заснування (1612 р.) і потрапило в документи лише з початком фіксації чудотвор­ них випадків у ІІ половині ХVIII ст., оскільки саме з того часу розпочинається вшанування цієї реліквії. З цим Розп’яттям пов’язана наступна місцева легенда, яку передає пізніша хроніка вже православної парафії: трьом інокам з різних монастирів Заходу, уві сні було видіння, в якому їм було вказано йти на схід до зруйнованого після татарського нападу (1618 р.) храму, який розташовувався при високій башті над рікою, і там у склепіннях храму, під шаром попелу покрівлі, відкрити Хрест із зображенням Ісуса [7, с. 438]. Шанування даної святині було поши­ рене як в середовищі католиків, так і православ­ них. Про це свідчить полеміка, за право во­ лодіння святинею після передачі храму право­ славним – виявилося, що її продовжували шану­ вати православні вірні, і не повернули католи­ кам, а урочисто перенесли в міський собор (Успенська церква – Авт.). На жаль, слід цієї реліквії загубився під час революції та грома­ дянської війни, і на даний час ніяких відомостей про неї немає. Найраніше, серед усіх осідків, до активної місіонерської діяльності ордену домініканців на Волині, приєднався старокостянтинівський кля­ штор. Про це свідчить перебування в його стінах у 1617 р. генерального проповідника Рафаеля з Белза. До нього призначались місіонери з лек­ торів чи генеральних проповідників, а не з кола магістрів чи бакалаврів теології, як до най­ значніших конвентів, оскільки він не належав до перспективних у місіонерському плані осідків. Загалом, за весь період існування кляштору, в ньому діяло 20 місіонерів, 8 з яких носило титул генерального проповідника, 2 ординарного про­ повідника, решта – лектори теології. Місіо­ нерська робота рядових членів братії обмежува­ лася поширеною з часів Середньовіччя квестою – збиранням милостині, яка супроводжувалася проповідями [3, с. 194]. Головним напрямком душипастирської робо­ ти ордену в регіоні у ІІ половині XVII ст. стає активне ангажування в організацію парафіяль­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ної роботи при монастирських храмах. В старо­ костянтинівському кляшторі парафія була утво­ рена у 1658 р. і наприкінці XVIII ст. мала найбільшу кількість вірних серед парафій чор­ ного духовенства на теренах луцько­житомирсь­ кої дієцезії. Освітянська та доброчинна діяльність. Важ­ ливе місце в повсякденному житті кляштору відігравала інтелектуальна підготовка ченця­ домініканця, що базувалася насамперед на роз­ галуженій системі внутрішньоорденського шкільництва. Як уже зазначалось, в староко­ стянтинівському кляшторі вже з 1619 р. функціонували навчальні заклади таких типів: ­ новіціат, де проходили духовну та інтелек­ туальну підготовку особи, що готувались стати монахами; ­ матеріальний студіум, в якому викладалась філософія та теологія для монахів кількох сусідніх монастирів (прийшли на зміну партику­ лярним у XVII ст.) ; Обидві школи реально діяли, про що свідчить наявність у цей час в особовому складі монасти­ ря новіціїв та студентів. У XVIII ст. матеріальний студіум продовжував існувати: в списку монахів 1756 р. зустрічаємо двох викладачів теології (Габрієль Свєховський та Гундислав Коц) і низку кліриків. Серед викладачів цієї школи траплялися і такі відомі домініканські вчені як Антоній Соко­ ловський (викладав у 1750­1760 рр., був одним із основних авторів, які полемізували з єзуїтами на тему людської волі), та Адальберт Слотвінський (викладав філософію 1759 р.) [3, с. 176]. У 1803 р. на загальному з’їзді католицького духовенства в Луцьку, кожен кляштор взяв на себе зобов’язання утримувати певну кількість парафіяльних та повітових шкіл. Так, староко­ стянтинівські домініканці утримували з 1803 р. парафіяльну школу в місті і зобов’язувались утримувати повітове училище. У 1804 р. в ній вже налічувалося 25 учнів. Це були вихідці пе­ реважно із збіднілої шляхти, навчались там і православні. Вчителями були самі домініканці. Окрім основних (катехізис, граматика та ариф­ метика) та природничих наук вивчалась і ла­ тинська мова. В наступному році учнів залиши­ лося 12, в 1808 – 23, в 1820 – 6, адже в цей час вже почала існувати окрема міська школа. За інші роки списки учнів відсутні. З початком XVIII ст. Руську провінцію було поділено на 6 контрат (перед цим було тільки три), й було створено окрему львівську, до якої належав і Старокостянтинів. В 1747 р. пріором в

303

Костянтинові був о. Петро Фонфорович, який приймав участь у виборах провінціала о. Ніце­ фора Хадзевича. В 1762 р. пріором і дефінітором осідку був о. Альберт Слотвіньський, який приймав участь при виборі провінціала Зби­ кальського, а в 1768 р. отець Слотвінський там став провінціалом [5, с. 233]. Після першого поділу краю, в 1780 році, кля­ штори на австрійській території сформували в окрему провінцію за наказом нового уряду, а провінція Руська залишилася в Польщі та скла­ далася з 6 контрат: волинської з 12 кляшторами, мінської (7), пінської (4), подільської (13), біло­ руської (8), київської (4). Старокостянтинівське згромадження належало до волинської контрати [5, с. 233]. Подальша доля костянтинівського конвенту у XVIII ст., на жаль, достатньо не висвітлена. Більше відомостей про життєдіяльність осідку ми маємо за ХІХ ст., наприклад відомо, що на початку століття пріором був о. Емерік Бел­ довський. Відомий польський дослідник Я. М. Гіжиць­ кий подає наступну інформацію щодо кляштору у ХІХ ст.: «З 1820 року маємо наступну інфор­ мацію про костел і кляштор. Костел Стрітенсь­ кої Божої Матері (N. M. P. Gromnicznej), мурова­ ний над річкою Случ, довжиною 40 ліктів (23,84 м), шириною 20 ліктів (11,92 м),покритий гонта­ ми, оточений муром висотою 5 ліктів (2,93 м), на горі костелу купол, а в ньому башточка. Ве­ ликий різьблений вівтар, полакований в зелений колір, місцями позолочений, з колонами з обох сторін вівтаря, серед яких 6 дерев’яних поста­ ментів полакованих в білий колір. Висота вівта­ ря 18 ліктів (10,73 м). За вівтарем монаший хор, в якому 13 лавок. Другий вівтар Святого Домі­ ніка, на полотні намальований з заслінкою, на якій зображено Святого Миколая. Третій вівтар – Святого Антонія, а на заслоні Святий Яків. Четвертий Святого Вікентія Феррера в каплиці. Ще існували три вівтарі на мурі (може ті що при стовпах): Святого Михайла, Іоанна Хрестителя і Яна Непомука. Дерев’яний амвон, а за ним дру­ га каплиця з вівтарем Святого Тадеуша. Підлога кам’яна. Орган з 3 структурами, 2 клавіатурами, 12 голосами і 4 міхами. Кляштор також мурований, двоповерховий, гонтом покритий з склепіннями на верху та зни­ зу. Коридор першого поверху має 120 ліктів дов­ жини (71,52 м) та 4 лікті ширини (2,38 м) в одні лінії, келій на цьому коридорі 6; поруч із ним інший коридор, що провадив до костелу. На 2

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

поверсі келій 20, але з них лише 8 придатних для проживання, решта – зруйновані. Вежа при костелі мурована, 50 ліктів (29,8 м) висоти та 15 ліктів (8,94 м) ширини. Подвір’я перед кляшто­ ром 200 ліктів (119,2 м) довжини та 100 ліктів (59,6 м) ширини, оточене муром висотою в 5 ліктів (2,98 м), в цьому мурі навпроти костелу розташована дзвіниця з 4 дзвонами; там же розташовані стайня, возовня та флігель із 8 кімнатами; поруч із ним розташовані грядки, а поруч із ними шпиталь з двома туалетами, далі розташовані город і сад, посаджений у 1809 році, теж оточений муром: від сторони річки 3 лікті (1,79 м), а від сторони міста 6 ліктів (3,58 м) висоти і 120 ліктів (71,52 м) довжини. Існувала також бібліотека; книжок в ній було 80. Орнатів різних кольорів 90, далматик 30, каппа магній 12, монстранція срібна важила 7 фунтів, 2 такі ж дароносиці, що важили по три фунти, релікварій вагою 2 фунти, келихів 9; в за­ гальному срібні речі важили разом майже 100 фунтів. Шпиталь тоді не мав власного майна та доходів, і жив виключно з милостині. З опису богослужінь у святкові і недільні дні можна робити висновки про те, що вони відбу­ валися дуже розкішно і урочисто, численні пре­ стольні свята також сприяли тому. В кляшторі відбувалися також судові каденції» [5, с. 233­ 234]. В двох юридиках конвенту – заслуцькій і підкляшторній, налічувалося у 1820­х рр. димів 38, підданих чоловічої статі 85, дохід від цього становив 500 рублів. Садиба, на меджибізькому передмісті над Случем, мала: будинок для еко­ нома (диспетчера), господарські будівлі, город; все це займало площу 3 моргів (1,68 га) та 70 прутів (105 га). На фільварку в той час було три­ надцять коней, худоби стільки ж, сорок шість овець, тридцять свиней. З господарського інвен­

тарю: два плуга, п’ять возів, четверо саней, крім того там був розташований млин зі ставком, ор­ ної землі п’ятнадцять волоків (252 га), фондових сум 7300 рублів, що приносило 250 рублів у відсотках. Загальний річний дохід становив тоді 1240 рублів, і майже усі ці кошти розходилися на потреби кляштору і костелу, при якому була парафія. На той час (1820 р.) згадується в Костянти­ нові тільки троє ченців. В наступні роки кадро­ вий склад братії дещо збільшився. Так, перед са­ мим закриттям монастиря, у 1831 р. в ньому налічувалося вже 7 ченців: о. Томаш Дашкевич (настоятель), о. Домінік Подгурскі, о. Діонісій Шембел, о. Кирило Яголковський (про­ повідник), о. Людвік Васюкевич (промотор Ро­ зарію), о. Себастіан Підгурський, клірик Флоріан Грабовський. Прихожан тоді налічува­ лося 2616 чоловік [5, с. 237]. В наступному, 1832 р., після поразки польського повстання у 1831 р, кляштор був ліквідований, парафію перенесено до братів­капуцинів, котрі також мали згромад­ ження в Старому Костянтинові. Костел був при­ писаний до міської соборної церкви Успіня Пре­ святої Богородиці, а в будівлі монастирського корпусу розташовувались спочатку міська в’яз­ ниця, а потім – інвалідна команда. Пізніше там розташовувалися майстерні Прусського полку, що дислокувався в місті. Влітку 1853 р. силами православних вірян та за ініціативи соборного священика Н. Карашевича, костел був відбудо­ ваний, та 13 вересня освячений, на честь Воз­ движення Чесного і Животворящого Хреста Господнього. В радянський період приміщення монастиря використовувались для потреб правоохоронних органів, а зараз, територія колишнього домі­ ніканського кляштору передана у користування монахам Української Православної церкви.

Список використаних джерел: 1. Балух В. О. Історія середніх віків. Високе і пізнє середньовіччя / О. В. Балух, В. П. Коцур // Курс лекцій. Т. 2. – Чернівці : ТОВ «Видавництво «Наші книги», 2010. – 616 с. 2. История возникновения и деятельность монашеских орденов Римо­католической церкви [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mirznanii.com/info/istoriya­vozniknoveniya­i­deyatelnost­monasheskikh­ ordenov­rimo­katolicheskoy­tserkvi_319813 3. Сінкевич Н. О. Laudare, benedicere, praedicare: домініканський орден на Волині в кінці XVI – на початку ХІХ ст.: монографія / Н. Сінкевич. – Серія : Бібліотека «Колегії», №1. – К., 2009. – 408 с. 4. Кемпа Т. Костянтин Василь Острозький (бл. 1524/1525 – 1608) воєвода Київський і маршалок землі Волинської / Т. Кемпа // пер. з польської: Ярмошик І. – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – 342 с. 5. Гіжицький Я.­М. Список домініканських кляшторів Руської провінції / Я.­ М. Гіжицький – Краків : 1923. – 400 с. 6. Байдич О. В. Деякі відомості з історії домініканського монастиря в Старокостянтинові / О. В. Байдич // Болохівщина: осягнення історії. Матеріали Всеукраїнської науково­ практичної конференції. Ч. 1. / ред. О. І. Журко. – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – 241 с. 7. Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю. Й. Сіцінського і М. І. Теодоровича). Навчальний посібник / уп. Тимощук О. – Хмельницький : Поліграфіст­2, 2011. – 560 с.

304

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Сергій Єсюнін м. Хмельницький З І СТО РІ Ї М ЕДЖИ БІ ЗЬКО ГО ГАРН І ЗО Н У КІ Н ЦЯ ХІ Х – П О Ч АТКУ ХХ СТ.: 48-Й П І ХО ТН И Й О ДЕСЬКИ Й П О Л К

У статті розглянуто історію 48­го піхотного Одеського полку, який у 1880–1910 рр. перебував на місці постійної дислокації у містечку Меджибіж та сусідньому селі Требухівці. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. містечко Меджибіж Летичівського повіту Подільської губернії було доволі важливим військово­стратегічним пунктом Київського військового округу. У Меджибожі та навко­ лишніх селах на постійній дислокації перебува­ ли один – два полки, у замку розміщувались штабні установи (рівня дивізії, бригади), на південній околиці було облаштоване місце літніх табірних зборів 12­го армійського корпу­ су [3, с. 239]. Одним із полків, що тривалий час наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. квартиру­ вав у Меджибожі був 48­й піхотний Одеський полк.

48­й піхотний Одеський полк мав славну історію [2, с. 102­103; 4]. Сформований у Москві 6 листопада 1811 р. з Углицького піхот­ ного, Московського, Архангелогородського і Казанського гарнізонних полків, у складі трьох батальйонів, під назвою Одеського піхотного полку. З 1812 р. в складі 27­ї піхотної дивізії брав участь в Наполеонівських війнах. Під Бо­ родіно, героїчно захищаючи Багратіонові флеші, втратив 2/3 свого складу. За Вітчизняну війну 1812 р. Одеському полку був наданий «Поход за военное отличие». У кампанії 1813 р. прийняв участь в боях при Дрездені, Кацбахе, Лейпцигу і при блокаді Майнца. За кампанію 1814 р. отримав Георгіївські прапори з написом «В воздаяние отличных подвигов, оказанных в сражениях при Бриенн­ле­Шато и Ла­Ротьере» і, крім того 3 травня 1814 р. – знаки на ківери з написом «За отличие» . У 1815 р. полк переведений до складу 17­ї піхотної дивізії. Спочатку квартирував у Моги­ левської губернії, а в 1817­1819 рр. у Володи­ мирській губернії. У 1819 р. переведений до складу 22­ї піхотної дивізії з переходом на постій в Київську губернію. У 1820 р. 22­га піхотна дивізія була перейменована на 19­ту з частковою зміною складу. Зокрема в неї увійшли Азовський і Дніпровський полки

305

(склали 1­шу бригаду), Український і Одеський (склали 2­гу бригаду). Відзначимо, що в такому полковому складі дивізія існувала до 1917 р. Зміниться лише її нумерація: у 1833 р. з 19­ї вона стала 15­ою, а з 1835 р. – 12­ою. У 1821 р. Одеський полк з Київської гу­ бернії був переведений в Подільську губернію в містечко Бершадь Ольгопольського повіту, звідки в 1828 р. вступив в російсько­турецьку війну. У 1828­1829 рр. 1­й і 2­й батальйони полку брали участь в облозі і штурмі Браїлова, блокували Шумлу і були висунуті до Варні. За звитягу у боях полк нагороджений 6 квітня 1830 р. «Серебряными трубами». Після війни Одеський полк висунули до західного кордону – у Волинську губернію, де він змінив кілька місць дислокації (Луцьк, Ста­ рокостянтинів, Острог). У 1830­х рр. відбулися штатні зміни полку. 28 січня 1833 р., після приєднання 1­го і 3­го батальйонів 38­го єгерського і 2­го батальйону 40­го єгерського полків Одеський полк був названий єгерським і приведений до складу чотирьох діючих і двох резервних батальйонів. У наступному році ба­ тальйон колишнього 40­го єгерського полку бу­ ло виділено в окремий Кавказький лінійний №10 батальйон. У 1833 р. 19­та піхотна дивізія була перей­ менована на 15­ту, а з 1835 р. на 12­ту з припи­ сом про дислокування у Царстві Польському. Таким чином, в 1836­1839 рр. Одеський полк перебував на території Царства Польського в районі Калиша і Варшави. У 1839­1848 рр. ніс службу в різних прикордонних містах Во­ линської (Кременець, Володимир­Волинський) та Подільської (Кам'янець­Подільський, Мо­ гилів­Подільський) губерній, а також рік прац­ ював на будівництві Київської фортеці. Під час Угорської війни 1849 р. Одеський полк, перебуваючи в загоні генерала Чеодаєва, брав участь в боях біля сіл Геремболі і Зольц і при занятті Токаю і Дебрецена. Після закінчен­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ня бойових дій полк в 1850­1853 рр. перебував у Царстві Польському. Під час Східної війни Одеський полк був призначений до складу загону генерала Ліпранді та відзначився 25 грудня 1853 р. при несподіваному нападі турецької дивізії на с. Четатя біля Дунаю. 10 березня 1854 р. для Одеського полку були сформовані в Росії 7 і 8­ й запасні батальйони. 5 і 6­й батальйони в цей час перебували в Одесі і витримали тут 10 квітня 1854 р. бомбардування англо­французь­ кого флоту. В серпня 1854 р Одеський полк був призначений на посилення військ в Криму та, прибувши 20 жовтня в Севастополь, взяв участь в битві при Балаклаві, під час якого взяв штурмом турецький редут №4. 31 березня 1855 р. Одеський полк увійшов до складу гарнізону Севастополя і брав участь у відбитті штурму 6 червня. 4 серпня 1855 р. полк взяв участь у битві на р. Чорної. Під час цього бою полк втратив свого командира полковника Скюдери, майже всіх офіцерів і 2/3 солдатів. За участь у Східній війні та бої у Криму полк відзначений новими Георгіївськими прапорами – у 1­му і 2­ му батальйонах з додатковим написом: «25 де­ кабря 1853 г. при Четати, 4 августа 1855 г. на р. Черной и за Севастополь 1854 и 1855 гг.», у 3­ му і 4­му батальйонах з написом: «3а особые отличия при Четати 25 декабря 1853 г., на р. Чёрной 4 августа 1855 г. и за Севастополь в 1854 и 1855 гг.».

17 квітня 1856 р., після скасування єгерсь­ ких полків, Одеський полк перейменовано у піхотний і приведений до складу трьох діючих батальйонів з трьома стрілецькими ротами. У 1856­1863 рр. полк квартирував у м. Бірюч Во­ ронезької губернії. У 1863 р. після створення військових округів, Одеський полк у складі 12­ї піхотної дивізії був введений в Київський військовий округ (КВО) і змінив місце дисло­ кації – переведений в місто Кременчук. 25 бе­ резня 1864 р. Одеський полк отримав №48 та розпорядженням командувача КВО переведе­ ний в Подільську губернію, зокрема в гу­ бернське місто Кам'янець­Подільський і найб­ лижчі населені пункти (місто Нова Ушиця, містечка Дунаївці та Гусятин). У 1866­1872 рр. полк перебував на квартируванні в Київській губернії: штаб і два батальйони в повітовому місті Радомишль, один батальйон у Києві. З 1872 р. полк повернувся в Подільську гу­ бернію, де три роки стояв в повітовому місті Могилів­Подільський і навколишніх поселен­

306

нях. З 1875 р. полк перейшов на дислокацію в повітове місто Вінницю. Штаб, стрілецькі і вартова роти розмістилися в Вінниці, а ба­ тальйони в навколишніх містечках: 1­й в Янові, 2­й – Ворошилівці, 3­й – Калинівці. Саме на момент такої дислокації 48­й піхотний Одесь­ кий полк в 1876 р. отримав повідомлення про загрозу початку нової війни з Туреччиною.

1 листопада 1876 р. вийшов наказ про мобілізацію частин Київського, Одеського та Харківського військових округів, а вже наступ­ ного дня 48­й піхотній Одеський полк перевели на воєнний стан. 8­10 листопада 1876 р. згідно мобілізаційного розкладу №6 проведено до­ укомплектування Одеського полку до штатів воєнного часу запасними з Ямпільського, Мо­ гилівського і Сороцького повітів – всього 1439 чоловік. Таким чином, кількість багнетів у пол­ ку було доведено до потрібних 2520 у воєнний час.

12 листопада 1876 р. надійшов указ про формування за штатом військового часу шести армійських корпусів, в тому числі 12­го армійського корпусу. До складу 12­го армійсь­ кого корпусу увійшли: 12­та піхотна 33­тя піхотна і 12­та кавалерійська дивізії, закріплена за ними артилерія – 12­та і 33­тя бригади, 5­а і 19­а кінні батареї. 12­та піхотна дивізія мала в складі чотири полки: 45­й Азовський, 46­й Дніпровський (складали 1­ту бригаду), 47­й Український і 48­й Одеський (складали 2­гу бригаду), а також 12­ту артилерійську бригаду.

21 листопада 1876 р., після проведення мо­ лебна на Вінницькому плацу, командир Одесь­ кого полку полковник А. Домбровський віддав наказ прямувати на залізничну станцію Вінни­ ця. Завантажившись у 5 ешелонів, полк був відправлений ближче до державного кордону – до Бессарабської губернії. На початку квітня 1877 р. Туреччині була оголошена війна, і вже 14 квітня 1877 р. Одеський полк у складі 2­ї бригади 12­ї піхотної дивізії 12­го армійського корпусу перейшов державний кордон по р. Прут і вступив на територію Румунії. 24 червня 1877 р. полк переправився через р. Дунай в районі м. Зімниця. Того ж дня був зачитаний наказ по армії від 22.06.1877 р. про з'єднання 12­го і 13­го армійських корпусів в окремий загін для дій на східному напрямку в районі Рущука [5, III]. Командування Рущуцьким заго­ ном взяв на себе Цесаревич Олександр Олек­ сандрович, командування 12­м армійським кор­ пусом покладено на великого князя Володими­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ра Олександровича. Новий командир був при­ значений і Одеському полку – їм став полков­ ник Санников Микола Іванович, який прибув у розташування полку 28 серпня 1877 р. Полк зіграв вирішальну роль в бойових діях Рущуцького загону, взяв участь в п'яти боях, серед яких відзначимо, перш за все бій у с. Іван­Чифлік під час рекогносцировки 12 жо­ втня, коли завдяки діям Одеського полку вдало­ ся врятувати від розгрому відступав Херсонсь­ кий полк; 2) Бій 14 листопада в районі Мечка – Трестенік, який військовими істориками відне­ сений до числа видатних зразків військового мистецтва і був успішно завершений саме зав­ дяки грамотним і своєчасним діям Одеського полку. Звернемо особливу увагу на сміливі рішення під час бою командира полку М. Сан­ никова. Примітно і те, що втрати його підлег­ лих у ході бою були незначні, тоді як в інших полках досить істотні [1, с. 463]. Додамо, що за весь час бойових дій в Бол­ гарії, загальні втрати полку склали 304 осіб: вбитими – 56, пораненими – 240, зниклими безвісти – 8. Бойові нагороди отримали 191 чо­ ловік особового складу.

17 липня 1878 р. вийшов Найвищий наказ про нагородження 48­го піхотного Одеського полку: «За оказанные подвиги мужества и храбрости 1­м, 2­м и 3­м батальонами 48­пе­ хотного Одесского полка, в Турецкую войну 1877 и 1878 годов, Всемилостивейшее жалуем батальонам сим Георгиевские серебряные тру­ бы с надписью: «За отличие 7­го, 14­го и 30­го ноября 1877 года», с сохранением и прежней надписи: «За Турецкую войну 1828 и 1829 го­ дов», и повелеваем трубы сии употреблять на службу Нам и Отечеству…» [4, прилож.5]. По закінченні війни Одеський полк ще на рік залишився у Болгарії. Лише 27 червня 1879 р. він був відправлений Дунаєм з Сілістри в порт Рені Бессарабської губернії, а далі – на постійне місце дислокації в Подільську гу­ бернію. До середини серпня прибув на станцію Деражня Летичівського повіту, звідки перей­ шов до таборів під містечком Меджибіж того ж повіту. До середини вересня були проведені звільнення в запас і реорганізація штату згідно з наказом по військовому відомству за №75 від 7.04.1879 р про переформування піхотних полків з 3­х батальйонних в 4­х батальйонні. Подальша історія Одеського полку тісно пов'язана з Подільської губернією. 20 вересня 1879 р. полк перейшов з таборів на місце своєї

307

передвоєнної дислокації – у Вінницю. Але, вже навесні 1880 р. отримав розпорядження про пе­ рехід у нове місце постійної дислокації – до містечка Меджибіж Летичівського повіту. Тут Одеський полк перебував майже тридцять років – до 1910 р. (крім 1905­1908 рр., коли тимчасово був розміщений в Києві). По прибуттю до Меджибожа Одеський полк розквартирувався наступним чином: штаб, уч­ бова та музична команди в найманих будівлях у самому містечку, а от роти на приватних квар­ тирах в навколишніх селах: Требухівці, Став­ ниця, Западинці, Шрубків, Паньківці, Голосків, Копачівка та Лисогірка. У історії полку, що була видана у двох томах 1911 р., поданий цікавий опис тодішнього Меджибожа: «Небольшое местечко при слиянии рек Бужок и Южного Буга, населенное исключи­ тельно евреями, ничего хорошего собою не пред­ ставляет. До ближайшей станции железной доро­ ги (Деражня) 18 верст, осенью и весною непро­ лазная грязь, а летом задыхаешься от пыли. До­ браться к станции железной дороги во время рас­ путицы стоило больших трудов, а иногда сооб­ щение возможно только верхом. Впоследствии построили шоссе Меджибож – Деражня, которое строили чуть ли не десять лет и окончили в 1904 году... При м. Меджибоже находится обширное казенное поле и на лагерный сбор при м. Меджи­ боже сосредотачивалось более корпуса войск, а с 1903 года был открыт еще артиллерийский поли­ гон для артиллерии 12­го корпуса. Как в Меджибоже, так и в прилегающих к не­ му селениях Требуховцах и Ставнице ни казен­ ных, ни частных казарм не было. В самом ме­ стечке на мысе, при слиянии рек, находится кра­ сивый старинный замок, бывший князей Чарто­ рийских, эпохи ХVI века. В этом замке помеща­ лись: полковая церковь, офицерское собрание, штаб 12­й пехотной дивизии, почтовая контора и квартиры: начальника дивизии, командира 2­й бригады, начальника дивизии и командира полка. Когда же штаб дивизии перевели в г. Проскуров, а командира бригады в г. Винницу, то освободив­ шиеся помещения были предоставлены 36­му драгунскому Ахтырскому полку, прибывшему в м. Меджибож из г. Литина. К Ахтырскому полку отошла и полковая церковь, а Одессцам при­ шлось пользоваться приходской церковью в Меджибоже...» [4, с. 294­295]. Як бачимо, у перші роки розміщення полку в Меджибожі головною проблемою було пи­ тання розквартирування особового складу. Роти

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

вимушені були розміститись у 8 селах в 5­12 верстах від містечка, не було квартир і для офіцерів – вони також поселялись у звичайних містечкових будинках і селянських хатах. Цю проблему почали вирішувати з 1886 р., ко­ ли було прийнято рішення про компактне зосере­ дження рот у передмісті Меджибожа – у селі Тре­ бухівці. Цього року господарським способом бу­ ли збудовані казарми на один батальйон і 4 офіцерських бараки, доволі зручних для прожи­ вання. У 1892­1893 рр., в районі таборів, полк власним коштом побудував велику будівлю для музичної та учбової команд. У 1895­1896 рр. за сприяння командування полку домовласники Требуховець збудували казарми для 6 рот, а сам полк власним коштом збудував казарму на одну роту і барак для штабу. Також у 1896 р. у полко­ вому таборі (південна околиця с. Требухівці) було закінчене пристосування для житла декілька табірних будівель та будівництво полкової церк­ ви. Іконостас мав вартість 2 тис. рублів, які по­ жертвували офіцери, полкові дами вишили ки­ лим, художник Орлов, що служив у полку за на­ бором, написав ікони. Освятили церкву 6 грудня 1896 р. Ще одне будівництво завершилось 1898 р.

– спорудили приміщення офіцерського зібрання [4, с. 297]. Одночасно було проведено загальний благо­ устрій полкового табору – висипали доріжки, плац, засадили деревами. Поблизу табору обла­ штували стрільбище. За штатом полк мав: штаб­офіцерів – 7, обер­офіцерів – 68, унтер­офіцерів – 181, лікарів – 5, чиновників – 2, єфрейторів і рядо­ вих – 2112, музикантів і барабанщиків – 69, не­ строєвих – 78. Строк служби рядових був 4 ро­ ки, новобранці до полку прибували раз на рік – між 15 листопадом та 1 січнем. Нижчі чини строкової служби комплектувались новобран­ цями із повітів: Кромського, Малоархангельсь­ кого, Таганрозького, Петроковського і Дунайсь­ кого, нижчі чини запасу – із Літинського та Ле­ тичівського повітів. Життя полку наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було побудоване як правило таким чи­ ном: з 15 жовтня починались зимові заняття (військова теорія, статути, муштра, одноденні походи), з 1 травня полк виходив у табір (стрільби, ротні і батальйонні навчання), у червні­липні особовий склад рот виступав на вільні роботи, у серпні – загальні табірні збори та маневри, після яких до 15 жовтня – знову вільні роботи. Тут потрібно пояснити поняття

308

«вільні роботи». Вони полягали в тому, що сол­ дати наймались на сільськогосподарські роботи – переважно жнива та копання буряків, за що отримували платню. Зароблене розподілялось таким чином: дві третини йшло працюючим, а третина – поповнювала т.зв. «артільну суму» полку. Саме на ці кошти полк міг будувати, проводити благоустрій приміщень, покращува­ ти забезпечення. Отже, за роки служби солдати могли заробити доволі пристойні суми. Дода­ мо, що вільні роботи заборонені після подій 1905 р. Згадаємо командирів 48­го піхотного Одесь­ кого полку під час дислокування у Меджибожі. У 1877–1884 рр. полком командував полков­ ник Санников Микола Іванович. Наприкінці 1884 р. він отримав звання генерал­майора та був пе­ реведений у штат командуючого Київського військового округу. 18 січня 1885 р. у команду­ вання полком вступив полковник Авінов Микола Олександрович, але, вже за рік він отримав підвищення та вибув із Меджибожа. Командиром на початку 1886 р. став полковник Мендт Едуард Едуардович, який наступні вісім років очолював полк. Отримавши 1894 р. звання генерал­майора, Е. Мендт був звільнений у відставку, замість ньо­ го 3 березня 1894 р. командиром полку призначи­ ли полковника Подвальнюка Миколу Івановича. Під час його командування полк перейшов на но­ вий зразок вогнепальної зброї – 1895 р. солдати замість гвинтівок Бердана отримали гвинтівку Мосіна, 1898 р. офіцерів озброїли револьверами системи Наган. У лютому 1900 р. М. Подвальнюк отримав звання генерал­майора і посаду бригад­ ного командира 44­ї піхотної дивізії, а вже на­ ступного місяця до Одеського полку прибув но­ вий командир – полковник Коішевський Микола Костянтинович. Служив він до кінця 1904 р., ко­ ли отримавши підвищення, передав 23 січня 1905 р. командування полком полковнику Лошунову Йосипу Семеновичу. Й. Лошунов прийняв Одеський полк в роз­ палі російсько­японської війни. У ній полк участі не брав, проте наказом по округу 31 травня 1905 р. був відправлений на посилення Київського гарнізону. У Меджибожі була зали­ шена лише 2­га рота для охорони полкового майна та несення караульної служби. У Києві полк квартирував три роки та п’ять місяців, і лише 25 січня 1909 р. був повернутий до Меджибожа. Проте, вже наступного року відбулась чер­ гова ротація військ Київського військового

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

округу. За новим розкладом дислокування 48­й піхотний Одеський полк у 1910 р. був переве­ дений із містечка Меджибожа до повітового міста Могилів­Подільський. Проводи Одесько­ го полку були доволі зворушливими – 4 липня, до молебну перед відправленням, прибув у по­ вному складі 12­й гусарський Охтирський полк, що багато років разом з Одеським полком дислокувався у Меджибожі. Після молебну відбувся спільний «сніданок», а потім – прово­

ди: гусари­охтирці супроводжували своїх по­ братимів у марші до станції Деражня. Звідси ешелонами Одеський полк відправився у Мо­ гилів­Подільський [4, с. 330]. Подальша історія 48­го піхотного Одеського полку була схожа з історією інших полків – з початком Першої світової 1914 р. він вирушив на Південно­Західний фронт, діяв там у складі 12­ї піхотної дивізії 12­го армійського корпусу. Розформований полк 1918 р.

Список використаних джерел: 1. Беляев Н. И. Русско­турецкая война 1877­1878 гг. – Москва, 1956. – С. 463. 2. Военная энциклопедия / Под ред. В. Ф. Новицкого : В 18 томах. – СПб., 1914. – Т.

17. 3. Єсюнін С. М. 12­й армійський корпус Київського військового округу в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: до історії формування та становлення військових гарнізонів / С. М. Єсюнін // Воєнна історія Середньої Наддніпрянщини. Збірних наукових праць. Матеріали Всеукраїнської наукової військово­історичної конференції 15 березня 2012 р. м. Київ. – К. : Національний військово­історичний музей України, 2012. – С. 234–240. 4. История 48­пехотного Одесского полка: в 2­х томах / Сост. Ф. Г. Попов. – Москва, 1911. – Т. 2. 5. Сборник материалов по русско­турецкой войне 1877­1878 гг. на Балканском полуострове. – Вып. 16. – СПб, 1900.2. – №3­4. – S. 189­190. 27.

Konopczyński W. Dziej Polski nowożytnej. T.II. Warszawa, 1986. – s. 73.

* * *

Світлана Михайлова, Леонід Западенко м. Хмельницький

ДИ ТЯ Ч И Й БУДИ Н О К № 3

У статті татті розглядається процес формування дитячого будинку № 3 після єврейського погрому 1919 р. в Проскурові. Робиться спроба висвітлити життя дітей дитячого будинку № 3 протягом 1922­1923 рр. Події Української революції 1917–1920 рр., головними завданнями якої було відновлення державності України, супроводжувалися демо­ кратичним розв’язанням національного питан­ ня та виробленням реалістичної моделі захисту прав національних меншин. Незважаючи на не­ сприятливі внутрішні й зовнішні умови, Цен­ тральна Рада чи не вперше у світовій практиці зробила реальну спробу забезпечити права етнічних меншин, заклала правові основи де­ мократичної етнополітики. Серед сучасних науковців, що займаються дослідженням зазначеної теми, слід відмітити таких як А. Гошуляк, Т. Гунчак, Г. Кривоший, Е. Костишин, С. Литвин, М. Лазарович, В. Сергійчук, В. Солдатенко, В. Устименко. Го­ ловним джерелом дослідження стали матеріали ЦДАВО України, ДАХмО, опубліковані доку­ менти.

309

На початку ХХ століття в Україні мешкали майже 2/3 всього єврейського населення Російської імперії, тоді як у Росії лише 1/5, а у Білорусії – 1/7 їх частина. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Жито­ мир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград­Во­ линський, Коростень, Овруч, Бердичів. Єврейські погроми початку ХХ століття у 1919­1920 рр. набули нечуваного розмаху і відбувалися вони переважно на території України. За оцінками істориків, у 1919­1920 рр. у цих погромах загинуло від 35 до 50 тис євреїв. Погромники звинувачували євреїв у спекуляції, недостатності продовольчих та промислових товарів, у їхній дорожнечі. У ли­ стопаді 1918 р. Директорія звернулася з Відоз­ вою до російської, єврейської та польської де­ мократії в Україні про створення єдиного демо­ кратичного фронту для боротьби з реакцією. У

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ній було підтверджено рівність усіх громадян, право використання, крім державної, мов усіх народів, які проживають в Україні. Отже, Ди­ ректорія буквально з перших днів свого існу­ вання почала активно залучати єврейське насе­ лення до участі у політичному житті України. Крім надання привілеїв єврейській громаді, Директорія дала змогу її представникам прац­ ювати в українському уряді. 24 січня 1919 р. Директорія офіційно скасувала закон гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. і відновила чинність схваленого УЦР закону «Про персонально­національну автономію», що передбачав самоуправління національних меншин у сфері культури та захисту прав шля­ хом створення загальнодержавних національ­ них союзів. Тоді ж було прийнято закон, підпи­ саний В. Чеховським, про карну відповідальність за образу національної честі та гідності, за яким особа, винна «в образі сло­ вом, в письмі чи вчинком громадянина УНР, з метою зневажити його національні честь чи до­ стойність, карається тюрмою від трьох до вось­ ми місяців». Тоді ж було засновано урядовий відділ у справах національних меншостей. С. Петлюра розумів, що в цей найвідпові­ дальніший для України час злагода і підтримка єврейського населення, як і інших меншин, ішла на користь взаємних інтересів усіх верств населення та була неодмінною запорукою успіху в боротьбі за незалежність. Тому демо­ кратична влада вжила всіх необхідних заходів, щоб не допустити або спинити погроми, що вже розпочалися. Разом з тим, найбільше єврейських погромів припадає на 1919 рік. 15 лютого 1919 р. відбулося більшовицьке по­ встання проти Директорії у Проскурові. 15­16 лютого українські війська влаштували погром проти євреїв, під час якого загинуло близько 1200 осіб. За цей злочин комендант Проскуро­ ва отаман І.Семесенко був заарештований і поніс покарання [1, с. 116­117]. В одній з праць 1928 р. знаходимо такі відо­ мості: «найстрашніше й найбільше пролиття крови було зроблено в містечках Проскурові, Фельштині й Балті. Організатором цих перших двох погромів був відомий український отаман Семесенко. Зібрав Семесенко своїх козаків і старшин і взяв присягу від всіх присутніх, що вони виріжуть всіх жидів у м. Проскурові. 15 лютого о год. 2­ій по полудні появилися гайда­ маки у строгому військовому порядку з черво­ ними стрічками на грудях і розділилися швид­

310

ко і безшумно по докладно виробленому плану по всьому місті. У кожний жидівський дім вдерлася мала група козаків від 5 до 15 чоловік і почала цілком спокійно і діловито вбивати шаблями присутніх жидів. Не минали ні ста­ рих, ні жінок, ні немовлят. Майже зовсім не стріляли. Такий був наказ Семесенка. Все це тривало в Проскурові тільки 3 години. Тоді за­ трубила труба і козаки залишили будинки, ста­ ли на вулиці у військові лави і відійшли до своїх квартир. Але за ці 3 години вбито 1500 жидів і ранено понад 600. Санітари, які хотіли пізніше подати поміч раненим, оповідали, що кров текла буквально потоками, так що можна було бродити в крові. Трупи наскладало у ве­ ликі купи. По плану Семесенка різня мала ще теж продовжуватися на слідуючий день, але цивільний комісар Таранович викликав по те­ лефону допомогу від головнокомандуючого фронтом Шаповала... і йому вдалося при підт­ римці впливового соціял­демократа учителя Верхоли зупинити Семесенка і примусити його припинити різню» [2, с. 30]. Очевидці так описували ці події: «Вбивці в основному використали холодну зброю: шаш­ ки, списи і ножі, а стрільба з вогнепальної зброї відкривалася тільки у разі, якщо хтось намагався втекти. Це робилося для того, щоб стрільбу не було чутно на інших вулицях. А та­ кож з метою уникнути зайвого шуму в місті, щоб не було ніяких християнських свідків про­ лиття безневинної єврейської крові. Таким чи­ ном, тоді як страшна бійня здійснювалася на одній вулиці, на сусідній вулиці ніхто нічого про це не знав. І так нещасні єврейські чо­ ловіки, жінки і діти були убиті, як вівці. Усі ву­ лиці, де відбувалася різанина, були повні мерт­ вих тіл, а струмочки крові текли з однієї вулиці на іншу. У багатьох сім’ях усі члени сім’ї заги­ нули мученицькою смертю в страшному болі і стражданнях» [3, с. 25]. Після цих подій жертвам погромів місцева влада надавала допомогу, але основну допомо­ гу надавав «Джойнт» (прим. авт.: англ. Ameri­ can Jewish Joint Distribution Committee, скоро­ чено JDC, «Американський єврейський об’єд­ наний розподільчий комітет»; до 1931 року – «Об’єднаний розподільчий комітет американ­ ських фондів допомоги євреям, що постражда­ ли від війни») – найбільша єврейська бла­ годійна організація, створена у 1914 р. Адже одним з основних напрямів його діяльності бу­ ла допомога дітям, постраждалим від голоду і

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 1. Дитячий будинок №3 громадянської війни). З червня 1920 року «Джойнт» почав працювати на території України з Єврейським громадським комітетом. Єврей­ ський громадський комітет за сприяння «Джой­ нту», у 1922 році надавав допомогу 132 тися­ чам дітей в дитячих домах, школах, дитячих са­ дах, лікарнях, поліклініках. В архівних мате­ ріалах є лист завідуючої дитячим будинком № 3 (далі ­ Будинок) Я. Елік до Єврейського гро­ мадського комітету, яка просить при розподілі одягу для дітей від «Джойнту», передати їх Бу­ динку п’ять костюмів для хлопчиків та вісім – для дівчат [4, л. 3]. Кровава різанина в Проскурові залишила жах­ ливу спадщину – 960 дітей­сиріт. Община вияви­ лася виснаженою і знекровленою і з останніх сил заснувала три дитячих будинки, в яких було розміщено 200 сиріт, у яких не виявилося близь­ ких і опікунів. Інші були розподілені між знайо­ мими і родичами. Завідуюча дитячим будинком у Проскурові Басшева Горовиц згадує про його створення після єврейського погрому 1919 р.: «Історія виникнення (дитячого будинку) проста і жахлива. Петлюрівський загін під командуван­ ням отамана Семесенка в зимовий лютневий день (в суботу) протягом трьох годин (від 3 до 6 годин дня) вирізав три тисячі чоловік Проскурівської бідноти. В результаті – три дитячі будинки запов­ нилися дітьми різного віку. У нашому дитячому будинку були і ясла (десять маляток). Наближа­ лася важка весна. Перша весна без батьків. Дні, безрадісні і незрозумілі для незміцнілої дитячої свідомості, серед таких же заляканих і мовчазних мешканців великого, чужого будинку. Весь час здавалося, що цей жах може знову повторитися» [5]. Завідуюча пригадує, що спочатку в дитячо­ му будинку на 70 дітей була одна завідувачка, одна вихователька, завідувач господарством,

311

кухарка, сторож і три няні. Весь персонал цілком віддався роботі, не рахуючись ні з зай­ маною посадою, ні з тим, що ніхто зарплати не отримував. Дітей треба було годувати, одягати, мити, вичісувати, виховувати і вчити. І все це робили тільки завдяки ентузіазму. Будинок № 3 розміщувався у Меджибожі. В книзі «Знищення в Проскурові» знаходимо фо­ то 1919 р. (Рис. 1) та список дітей, що перебу­ вали у дитячому будинку № 3: Сура ­ дочь Нахмана Свердлика. Лея, Израиль­Хаим, Роза, Фейга, Хаим ­ де­ ти Элиезера Вексельмана. Шейндла, Либа, Фейга ­ дочери Элимелеха Гельфонда. Арон ­ сын р. Шломо Гуральника. Янкель (фамилия не известна). Перец ­ сын р. Мойше Пессечинского (?). Ашер ­ сын р. Ашера Гендельмана. Борух ­ сын р. Мойше Розенбойма. Аврум ­ сын Ихиля Шпилькемана. Мейхель ­ сын р. Айзика Вайсера. Элиэзер, Ашер ­ сыновья Ешаягу Нудельмана. Пейсах Калюжный. Аврум Нарабельник (?). Меир ­ сын р. Тевье Бейма. Шломо ­ сын р. Иехуды Меламеда. Ицхок ­ сын р. Иехуды Меламеда. Хайка, Бейла ­ дети Мордко Гельмана. Моли ­ дочь Ионы Робинштейна. Ривка ­ дочь Иосифа Вальдмана. Ихиль ­ сын р. Кальмана Бермана. Ихиль, Сура ­ дети Зиса Шермана. Аврум ­ сын р. Шмуля Каца. Бени, Ешу ­ сыновья Аврума Швайга. Ешаягу, Дувид, Эстер ­ дети Фавеля Буксира. Натан ­ сын р. Мордко Зеленчера. Шмуль ­ сын р. Арона Шмила Когана. Иосиф, Гитл ­ дети Пинкаса Цинкера. Хайка ­ дочь Хаима Злотника. Дувид ­ сын р. Шалома Шакна Фридмана. Дувид, Мошко ­ сыновья Лейбуша Фукса. Сима ­ дочь Ихиля Шпилькеман. Хайка ­ дочь р. Хаима Гоника. Рахиль ­ дочь Шмуля Вайнера. Фейга, Шейндля ­ дочери Мойше Глейзера. Фавель ­ сын р. Иосифа Вайнштока. Израиль, Лейбуш ­ сыновья Мойши Шустермана. Хаим Генфельд (?). Меер ­ сын р. Мойше Каменя. Лея, Хая, Сура, Ривка ­ дочери Аврума Столяра. Символ (?) післе прізвища означає, що прізвище може мати різні варіанти підставлен­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ня голосних через особливості перекладу с ідіша та івриту [3, с. 47]. З листування між завідуючим Будинку та Проскурівським відділом Єврейського гро­ мадського комітету відомо, що Меджибіжський Будинок № 3 з січня 1922 р. знятий з Держпо­ стачання і знаходиться на утриманні місцевого населення. Влітку 1921 р. дитбудинок був на межі голоду. Діти майже не бачили хліба, обхо­ дилися кашами і супами. До дитбудинку посту­ пило ще 20 дітей з голодуючого місцевого на­ селення. Сили здорових раніше єврейських дітей надірвалися від недоїдання оскільки і во­ ни при необхідності обслуговують величезний контингент хворих і малюків (на 50 чоловік дитячого складу припадає 32 малюки). Персо­ нал практично відсутній: в штат будинку була введена куховарка, сторож і прибиральниця­ праля. В цей час дитбудинок пережив період переїзду в нове приміщення, в садибу. Але бо­ ротьба за садибу не була простою справою. Завідуюча зазначає, що сам переїзд і облашту­ вання на новому місці – усе це коштувало Бу­ динку не лише матеріальних, але і величезної витрати фізичних і моральних сил його меш­ канців. Стіни облуплені, дах протікає, колодязь засипаний, вбиральні немає, пральні і ванни теж немає. Будинку потрібні увага і дружня підтримка зацікавлених в дитячих долях ор­ ганізацій. А доки сили дітей і працівників вис­ нажуються у боротьбі за його благо, може закінчитися крахом. Завідуюча просить відря­ дити члена Єврейського обласного комітету в Меджибіж для особистого ознайомлення з по­ ложенням Будинку. Необхідно констатувати

Рис. 2. Садиба в Меджибожі, де перебував Ди­ тячий будинок №3

312

сумний факт: малюки виснажені фізично, старші і фізично, і душевно (неврози) [6, л. 20]. На основі докладної записки уповноважено­ го єврейського громадського комітету по Проскурівському району дізнаємося, що Буди­ нок № 3 займає садибу у Меджибожі (Рис. 2) [6, л. 23], яка була передана для потреб Будин­ ку № 3 і має площу 1 десятина 623 м2 [6, л. 2]. Навесні 1923 р. Дитячій будинок розпочав вести власне сільське господарство в усіх його формах: під сіном 1 десятина, під городом ¼ дес., плодових дерев і кущів 150, є простір для облаштування пасіки, для посадки нових пло­ дових дерев для поліпшення родючості і якості вже наявних плодових дерев і кущів. Крім того, зазначає уповноважений, на території садиби, можливо, широко вести молочне господарство і пташник. Нині Будинок має одну корову, одно­ го коня, п’ять свиней і 35 курей. Сіно скошене і росте новий урожай сіна (сіно залишається на зиму). Город поставляє овочі. Окрім садиби Будинок має ще близько 6 де­ сятини орної землі. Біля 4­х десятин засіяно просом, решта залишаються під паром. Плану­ валось влітку виконати ретельне обрізання де­ рев, оскільки навесні зробити це не встигли, а також зробити щеплення і пересадку у фрукто­ вому садку. До весни 1924 року думаємо вико­ ристати поле так: під картоплю 1 десятину, під капусту ½ десятини, під квасолю 1 дес., а під буряки, огірки ½ десятини. З такого городу Бу­ динок отримає ґрунтовний запас продуктів на зиму 1924 року (огірки і капусту). Завідуюча надає кількість дітей, що перебувають в Будин­ ку: хлопчиків у віці 12­13­14 л. – 4 чол. Дівчат – 8. Решта – 26 у віці 7­8­9­10 років [4, л. 1]. В березні 1923 р. плодових і неплодових де­ рев в Будинку було 200 шт. (наприклад, яблунь різних сортів – 82 шт., груш – 21 шт., слив – 18 шт. та ін.) [4, л.4]. Під овочі відводилась площа 600 кв. сажень [4, л. 6]. Отже, Меджибіжський дитячий будинок прийняв дітей­сиріт, які залишились без батьків внаслідок єврейського погрому 1919 р. При цьому, вже у 1922 р. вихователі та діти змушені були самостійно утримувати себе, так як Буди­ нок був знятий з державного утримання. Діти повинні були виконувати відповідні роботи як по Будинку так і по лінії сільського господар­ ства. З 1926 р. зустрічаємо відомості про існу­ вання в садибі, на місці дитячого будинку, Дру­ гої Меджибіжської Єдиної Трудової Школи.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Макаренко Т.П. Єврейські погроми в добу Української революції // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2013. – Вип. ХХХV. – С. 116­118. 2. Траґедія двох народів. Матеріяли до спору між українською та російською соц.­дем. партіями з приводу убивства Симона Петлюри – Прага, 1928. – 85 с. 3. Уничтожение в Проскурове; В память о святых душах, погиблих во время страшной гайдамацкой резни – Нью­Йорк, 1924. – 112 с. 4. Державний архів Хмельницької області (ДАХмО) – Р­1684 – Оп. 1 – Спр. 23 – Л.3. 5. Грачев М. Возвращенное детство // Журнал детский дом. – № 4.

– 1957. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://prockurov.jimdo.com/oeue_oooioo_ooyo.php 6. ДАХмО – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 28. – Л. 20.

* * * Маріанна Шпак м. Кривий Ріг СИ Н АГО ГА ВЧ О РА І СЬО ГО ДН І : ВІ ДТВО РЕН Н Я КУЛ ЬТУРН О РЕЛ І ГІ Й Н И Х ЄВРЕЙ СЬКИ Х ТРАДИ ЦІ Й Н А КРИ ВО РІ ЖЖІ

На сьогодні радянський період в Україні вчені характеризують як добу замовчаних фактів та переписаної історії у відповідності до ідеології комуністичного режиму. Однин із жестів колишньої влади – знищення архітектурних пам’яток, які були осередками освітнього чи релігійного світу жителів держави. Відродження таких центрів у наш час є явищем повільним, але ефективним. За приклад можна ставити м. Кривий Ріг, де єврейська спільнота відновила свої звичаї і традиції у новозбудованій синагозі Бейс Штерн Шульман. Із набуттям Україною незалежності в країні спостерігаються тенденції до формування но­ вих культурних цінностей, які б органічно поєднувалися із загальносвітовими надбання­ ми. У 30­х рр. XX ст. наша держава пережила найсильніші соціальні і культурно­історичні потрясіння, коли планомірно і масово знищува­ лися безцінні пам’ятки, в тому числі й релігійні осередки духовності та єдності громад, які формувалися на теренах української держави протягом багатьох століть. За 25 років від дня незалежності у суспільстві майже повністю відбувся перехід від радянських постулатів до сучасних демо­ кратичних цінностей. У духовно­культурному житті українців відбувається переосмислення колишніх орієнтирів та відтворення релігійних й національних форм світосприйняття. Цей процес багатовекторний у своєму розвитку і має всі шанси на відтворення історичної прав­ ди минулого в усіх регіонах України. Місто Кривий Ріг у цьому контексті не є ви­ ключенням, і навіть більше – він є унікальним у поєднанні культур етнічних груп, які заселя­ ли край з давніх часів. З 90­х років ХХ ст. у Кривому Розі вдалося відродити існування общин національних мен­

313

шин, серед яких найчисельнішою виявилася єврейська. Те, що євреї жили на Криворіжжі українське населення знало завжди, але за яких обставин вони тут з’явилися мало хто розумів, адже політика радянської влади все робила для того, аби зрівняти радянських громадян до спільної історії та походження. І тому сьогодні на Криворіжжі ще не всі усвідомлюють, що са­ ме єврейське населення зробило великий вклад у розвиток краю, наповнило його функціональ­ не призначення спочатку на імперському, а потім й на міжнародному рівні. Активними євреї були завжди, і доказом цього було існу­ вання у Кривому Розі Хоральної синагоги на­ прикінці ХІХ – початку ХХ ст. Ця будівля ви­ кликає неабиякий інтерес, адже вона дійсно відкриває таємниці духовного і культурного світу іудеїв. Двоповерхова будівля Хоральної синагоги бу­ ла створена у 1899 р. Це було спорудження, збу­ доване в стилі пізнього бароко. Синагога мала дві триповерхові вежі, купол діаметром п’ятнадцять метрів, і вважалася найкрасивішою будівлею в Україні, оскільки на оздоблення її фасаду місцеві євреї витратили 300 тисяч, а на внутрішнє оздоб­ лення – 200 тисяч рублів сріблом. Це були бла­ годійні внески [2, 14].

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Мешканка Кривого Рогу Кіля Матова опису­ вала Хоральну синагогу так: «Синагога мала два поверхи висотою. Будівля була складена із сірих плит. Все свідчило про значимість, непо­ рушність, строгість та хороший архітектурний стиль. Пам’ятаю довгі красиві лави всередині синагоги, солідного рабина на красивій бімі». З моменту появи Хоральної синагоги кри­ воріжці стали називати вулицю Синагогальною «Шігл­гас». З тих пір синагога перетворилася в центр єврейської містечкового життя, і в ній за­ вжди було людно. Жителі приходили в ошатному вбранні: чоловіки в чорних суботніх костюмах, жінки в довгих сукнях з чорними мереживними шарфами. Поруч з батьками перебували й діти у святковому одязі. Всі поводилися чинно, манірно, з усвідомленням значушості того, що відбу­ вається. На зустріч гостям виходив кантор (хазан) і вимовляв: «Шолом Алейхем!». Для заможних євреїв відводилися місця в східній частині приміщення, а бідні не мали постійного місця в синагозі і товпилися біля вхідних дверей. Як тільки жінки сідали у верхній галереї, а чоловіки, накинувши таліти, ставали у великому молитов­ ному залі до столиків, після плесканням руки об стіл служки синагоги, – кантор, повернувшись на схід, починав читання молитви, по завершенню якої люди розходилися по домівках. Також в си­ нагозі єврейських хлопчиків спеціально навчали співу, і хор кантора користувався особливою по­ пулярністю серед жителів Кривого Рогу [2, 15]. Після встановлення на Криворіжжі радянсь­ кої влади почалася боротьба держави з релігією. У 1919 р. будівлю синагоги було пе­ редано комсомольцям, і тільки в одному з приміщень будівлі влада дозволила євреям здійснювати релігійні обряди. За спогадами К.О. Матової, руйнування Хоральної синагоги почалося із спровокованого антисемітами ви­ ступу місцевх мешканців проти євреїв, приво­ дом до якого став нещасний випадок. В одну із башт синагоги забралися українські хлопчаки і знайшли гранату. Граната вибухнула, а діти за­ гинули. На грандіозний похорон прийшли май­ же всі жителі міста. Після цього серед кри­ воріжців стали поширюватися чутки, що в за­ гибелі хлопчиків винні євреї. Чи були слідство і суд – Кіля Йосипівна не пам’ятає, однак іуде­ ям заборонили туди приходити. У звільненому приміщенні відкрили молодіжний аероклуб, який готував льотчиків для військової авіації. Зрозуміло, що епоха Пролеткульту не прагнула до збереження незвичайного внутрішнього і

314

зовнішнього оздоблення синагоги, і скоро вона була по­варварськи знищеною, як «чужий на­ родним масам елемент» [2, 15]. До кінця 30­х років ХХ ст. синагогу зруйну­ вали практично повністю, вулицю Синагогаль­ ну перейменували в Спортивну, а після Другої світової війни – в Каунаську. До 1941 року євреї приходили молитися в Малу синагогу. Після війни Мала синагога вже не діяла, і для молитв євреї ще певний час збиралися в одно­ му з приватних будинків.

13­14 жовтня 1941 р., в період нацистської окупації, на місці напівзруйнованої Хоральної синагоги було створено збірний пункт для євреїв, звідки їх відправили вмирати в шурф Шахти №5 (Шахта ім. Валявко) [2, 15]. Завершення війни не відродило величі будівлі. На місці синагоги був збудований три­ поверховий житловий будинок, біля якого сьо­ годні на бетонному паркані висить меморіальна дошка з написом про те, що будівля стоїть на місці колишнього аероклубу. Потрібно відзначити, що до будівлі Хораль­ ної синагоги в Кривому Розі вже діяло чотири єврейських молитовних будинки, в тому числі і Мала синагога, розташована на вулиці Синаго­ гальній – навпроти Хоральної синагоги. Її час пощадив, хоча і наповнив зовсім іншим змістом. Спочатку Малу синагогу пристосували під житло, потім в ній розмістилися різні не­ значні міські служби. Сьогодні будівля переоб­ ладнана та модернізувана у невеликий затиш­ ний готель «Європейські номери» [2, 16]. Відновлене активне духовне життя єврейсь­ ка община отримала у 2000 р., коли з Ізраїлю до Кривого Рогу приїхав рабин Лірон Едері. Він став ініціатором відкриття першої єврейсь­ кої школи, приміщення якої знаходилося у ко­ лишньому українському дитячому садку. Будівля була стандартною для архітектури міста – радянського типу, і зовсім не відповіда­ ла уявленням ізраїльтян про умови навчання їхніх дітей. Не зважаючи на такі умови, серед членів єврейської общини зароджувалися перші зв’яз­ ки та плідне спілкування між собою. У 2008 р. на кошти меценатів було збудовано окремий навчальний комплекс – єврейську школу «Ор­ Авнер». Саме цей заклад став місцем, де іудеї почали відроджувати забуті на Криворіжжі зустріч шабату, релігійні свята та традиції (на­ приклад, обрізання (Бріт Мілу) чи повноліття (Бар Міцву). Але все ж, в повній мірі виконува­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ти обряди та святкування не вдавалося, бо іноді такі заходи заважали навчальному процесу. То­ му якраз в цей період було розпочато будуван­ ня синагоги Бейс Штерн Шульман, де головний фінансовий вклад зробив Вадим Шульман – ви­ ходець із криворізької єврейської родини, яка в радянський час проживала в місті. Ось такий подарунок В. Шульман вирішив зробити всьо­ му місту, і, зокрема, єврейській спільноті. Релігійну будівлю вирішено було створити у колишньому єврейському районі міста. Архітектурний стиль – пізнє бароко: чотирипо­ верхова будівля із характерними для такого стилю двома баштами. Зовнішній колір оздоб­ лення ще до початку будування визначався у рабинаті. Центральне місце синагоги – молитовний зал. Основою архітектурної організації залу є його центричність, що підкреслюється віссю «схід­захід». По центру західної стіни влашто­ вується притвор, напроти нього на східній стіні – ніша, покрита фіранкою (парохетом), для розміщення Ковчега завіту (Арон Кадеш), що відповідає Ковчегу в Завіті Храму, в якому зберігалися скрижалі з Десятьма Заповідями. Ковчег завіту – це вівтарна шафа для збережен­ ня священних сувоїв Тори. Над Ковчегом звер­ ху розташовується символ корони Тори – Ке­ тер, нижче неї розміщена дошка з вигравіюва­ ними на ній Десятьма Заповідями. На осі «схід­захід» у центральній частині молитовно­ го залу знаходиться піднесення Біми – місця для читання Тори, проповідей й виконання культових обрядів. Біма нагадує поміст, з якого в Храмі читали Тору. Саме ці композиції є го­ ловними змістовними елеменами молитовного залу [3]. Під час молитви чоловіки та жінки мають сидіти окремо. Відокремлене особливе місце для жінок має назву езрат нашим («жіноча по­ ловина») [1]. У синагозі Бейс Штерн Шульман езрат нашим розташовується на балконі друго­ го поверху та в молитовному залі на першому поверсі, за дерев’яною різьбленою перегород­ кою («мехіцею»), яка відділяє жінок від чо­ ловіків. Іудеї, які приходять на молитву сидять на зручних м’яких лавах. Майже кожне місце індивідуально закріплене за вірянами. При відвідуванні залу ніхто не має права сідати на іменне місце крім того, хто його за собою закріпив. Якщо євреї приходять на молитву без власного молитовника, вони завжди можуть

315

взяти релігійну літературу в бібліотеці, яка та­ кож знаходиться у молитовному залі. Поруч із невід’ємними компонентами внутрішнього оздоблення синагоги є ті, які відрізняють інтер’єр синагоги Бейс Штерн Шуль­ ман від інших. Відомо, що будівлі дозволяється прикрашати відповідно до смаків і можливостей громади. Тому молитовний зал криворізької си­ нагоги оздоблений не лише дерев’яним декором, а й шістьма арками із кольорового вітражу, на склі якого зображені символи головних релігійних свят іудаїзму. Східна стіна, де знахо­ диться Арон Кадеш, вкрита ізраїльським вапня­ ком і символізує Стіну Плачу, куди чимало відвідувачів приходять помолитися чи загадати бажання. При виході з молитовного залу на одній із стін є дерево Пам’яті, на якому завжди горять свічки із викарбуваними іменами загиблих жертв в роки Голокосту на Криворіжжі. Крім цього, в синагозі є трапезна, де зби­ рається міньян (зібрання дорослих чоловіків для богослужіння та релігійних церемоній) та проходять уроки Тори. У будівлі також багато адміністративних приміщень, оскільки крім ра­ бинату тут діють Благодійний Фонд «Ор­Ав­ нер», агенство «Сохнут», магазин «Кошер» та ін. Можна з впевненістю сказати, що синагога Бейс Штерн Шульман стала освітньо­культур­ но­релігійним центром Кривого Рогу, що ціка­ вить не лише євреїв та українців, а й іноземців. Криворізька синагога єдина в світі де активно діє Музей культури єврейського народу та історії Голокосту «Музей Михайла Мармера» Громадської організації «КЕТЕР», експозиції якого більшою мірою розраховані на сприйнят­ тя неєвреями єврейської національної культури за допомогою знайомства з раритетними експо­ натами, що відображають побут і релігію іудеїв. Музей вже шість років являється освітнім центром, адже в залах проводяться заняття з то­ лерантності по розвінчуванню міфів анти­ семітизму, лекції із невідомої єврейської історії краю та ознайомчі екскурсії з іудаїки, коли крім залів музею гості відвідують й молитовний зал синагоги. У загальному музей відображає єврейське життя у всіх його проявах (традиціях, громаді, соціальних інститутах, суспільно­ політичній сфері, пресі, корпоративній культурі наративів, мистецтві) [2, 161]. Таким чином, єврейська спільнота на Кри­ воріжжі змогла не просто відродити свою куль­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

турну спадщину, а й стати прикладом для євро­ пейців по збереженню пам’яті та традицій своїх предків. Завдяки синагозі та музею, моло­ де покоління краю вивчає свою історію без за­ ангажованості та ідеологічних надбудов: з по­ зицій суспільної значущості, місця і ролі на те­ перішньому конкретному етапі розвитку

української держави. На сьогодні є важливим, що духовно­релігійна сфера інтересів іудеїв міста має сприятливі умови та демонструє не тільки цивілізований розвиток нашої країни, а й впевнені кроки у формуванні полікультур­ ності та міжнаціонального діалогу України і світу.

Список використаних джерел: 1. Дудка О. М. Типологія будівель і споруд [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://mediku.com.ua/konspekt­lekcij­za­modulem­4­ tipologiya­budivele­i­sporud.html?page=10 2. Мармер М. И. Неизвестное Криворожье: странички еврейской истории / М. И. Мамер, С. И. Поддубная. – Кривой Рог, 2015. – 327 с. 3. Что такое синагога [Электронный ресурс] // Режим доступа к ресурсу: http://sinagoga.jeps.ru/sinagoga/chto­ takoe­sinagoga.html#s4 Summary. The Soviet period in Ukraine is between facts and unsolved mysteries. The history of our country has been rewritten by the communist regime. One of the measures was to destroy the power of religious centers of Ukraine. Today, the revival of such centers is slow but effective. An example is the Kryvyi Rih, where religious tradition restored synagogue Beth Stern Shulman.

* * *

Валентина Петрович м. Луцьк Леся Качковська м. Ківерці

ЗБЕРЕЖЕН Н Я І ВІ ДТВО РЕН Н Я І СТО РИ КО -КУЛ ЬТУРН О Ї СП АДЩИ Н И У ДІ Я Л ЬН О СТІ КИ ЇВСЬКО ГО ТО ВАРИ СТВА О ХО РО Н И П АМ ’Я ТО К СТАРО ВИ Н И І М И СТЕЦТВА

У статті висвітлено пам’яткоохоронна діяльність Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва щодо збереження історико­культурної спадщини. Зроблено висновок про значення музейного аспекту діяльності Товариства для збереження національної культурної спадщини правобережних українських земель. Важливу роль у пам’яткознавчій сфері відіграють музейні заклади як осередки пізнан­ ня культурних традицій і звичаїв нашого наро­ ду. Основним призначенням музеїв є збережен­ ня пам’яток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток музейної справи є найбільш пер­ спективним напрямком для досягнення цієї ме­ ти. У ХІХ – на початку ХХ ст. при розв’язанні питань, пов’язаних з розвитком музейної спра­ ви загалом, зі створенням власних музеїв не стояли осторонь науково­громадські осередки. Одним з них було Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва (КТОПСІМ) – спеціальна пам’яткоохоронна організація,

316

ініціатором утворення якої вважається Історич­ не товариство Нестора­літописця. Створений у 1910 р. науково­громадський осе­ редок ставив за мету займатися пошуком та охоро­ ною різноманітних об’єктів культурної спадщини, збереженням пам’яток у відповідному музейному закладі з усіма необхідними умовами. Згідно Ста­ туту, діяльність КТОПСІМ поширювалася на Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Херсонську, Катеринославську, Люблінську, Бес­ сарабську, Мінську, Гродненську губернії, тобто на чітко окреслені території так званих Західного й Південно­Західного країв Російської імперії та білоруської землі [1, с. 249; 2, с. 3].

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Досить швидко пам’яткознавча робота Това­ риства принесла корисні результати.Було віднайдено, зібрано та взято на облік чимало культурних пам’яток старовини, зокрема, са­ кральних, археологічних знахідок, здобутих на теренах Звіринецьких печер поблизу Києва, цінних старовинних рукописних реліквій. Про­ те, вони потребували подальшого упорядкуван­ ня, систематизації, аналізу, збереження, ознай­ омлення з ними науковців та широкого загалу шанувальників старовини. Тому закономірно постало питання про створення при КТОПСІМ власного музею. Варто зауважити, що ідею запровадження музею подавав ще перший голова Товариства єпископ Чигиринський Павло. Він планував розмістити музей у митрополичому домі або на території Києво­Печерської Лаври. Але смерть єпископа стала на перешкоді здійсненню цих намірів. Члени Товариства неодноразово зверталися до місцевої влади з питанням щодо організації музею. Однак, через пасивну участь владців, відсутність необхідного просторого приміщен­ ня й певні фінансові труднощі, влаштування музею відкладалося. Тоді, при обговоренні на засіданнях Товариства питання організації му­ зею, було звернено увагу на те, що у зв’язку із сирістю і нестачею місця, музеєві Церковно­ історичного товариства, щофункціонував при Київській духовній академії (КДА) і розташо­ вувався в одному з її приміщень, загрожувало закриття. Дійшло до того, що через несприят­ ливі умови зберігання доводилося із колекції музею, подібної якій не було тоді у всій Європі, переносити у більш пристосовані приміщення та згодом відреставровувати окремя цінні куль­ турні пам’ятки, зокрема, ікони. Таким чином, порятунок пам’яток церковної старовини шля­ хом збереження вже існуючого музею Церков­ но­історичного товариства міг послужити доб­ рою нагодою для розширення музейної площі, створення належних умов для зберігання його експонатів, а відтак й організації тут ще одного музейного закладу. Ним і міг стати власний му­ зей КТОПСІМ, чимало збірок якого, особливо церковної старовини, перегукувалися з експо­ натами музею Церковно­історичного товари­ ства. У 1913 р. хранителем музею Київського то­ вариства охорони пам’яток старовини і ми­ стецтва О. Ертелем був підготовлений проект, згідно якогопропонувалося розмістити такий

317

своєрідний музейний комплекс у будівлі ко­ лишньої Київської чоловічої духовної школи (бурси), що знаходилась у власності КДА. У своїй доповідній записці він наголошував, що при Товаристві уже зібрано значну кількість предметів старовини, а колекції музеїв Церков­ но­історичного та археологічного товариств переповнені. Тому є нагальна потреба в приміщенні для музею при КТОПСІМ. О. Ер­ тель зауважував, що споруда бурси цілком підходить для розміщення тут двох і, навіть трьох, музеїв. Однак, на той час, як відзначав археолог, не відомо за чиїм розпорядженням вся садиба бурси, у тому числі й головне приміщення, були здані в оренду М. Рабинови­ чу. Там, де розташувалися навчальні класи і церква, спочатку (до 1912 р.) знаходився хедер (єврейська релігійна початкова школа для хлопчиків), а згодом меблева майстерня та житлова трикімнатна квартира з кухнею. Згідно розслідування термін орендного договору М. Рабиновича закінчувався лише через три роки. О. Ертель також зауважував, що відда­ леність будівель колишньої бурси від центру міста не мала в жодному випадку ніякого зна­ чення ні для Товариства, ні для Київської ду­ ховної академії. О. Ертель вважав, що заплано­ ване на 1915 р. святкування 300­річчя Київської духовної академії тільки виграло б від ор­ ганізації на території колишньої бурси кількох музеїв. Для втілення цієї ідеї не існувало, на думку О. Ертеля, жодних перепон для перед­ часного розірвання договору оренди з М. Раби­ новича. У червні 1913 р. О. Ертель просив Раду Товариства висунути його пропозицію на за­ гальне обговорення. На жаль, місцева влада цей варіант не схва­ лила. Все обмежилося виділенням для зібраних колекцій кількох вітрин у приміщенні Педа­ гогічного музею [3, с. 124; 4, с. 4–5]. Взяті для експонування пам’ятки представляли переваж­ но предмети, знайдені під час археологічних досліджень у с. Віта­Літовська на р. Почайні, в ряді садиб м. Києва. Принагідно варто зазначи­ ти, що у 1914 р. вони й надалі проводились в місті та його околицях. Дослідження в самому Києві проводилося за дорученням Розпорядчо­ го комітету Товариства, поза межами – під керівництвом О. Ертеля. У зв’язку з активною підтримкою цього археолога Товариством за результатами проведення розкопок 1914 р., на­ передодні Першої світової війни, весь віднай­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

дений матеріал був переданий до збірок КТОПСІМ. Під час Першої світової війни діяльність Київського товариства охорони пам’яток старо­ вини і мистецтва було згорнуто: колекції упа­ кували, підготували до евакуації і тимчасово зберігали на квартирі О. Ертеля. Саме Товари­ ство у Києві виконувало лише незначні роботи, що не мали наукового характеру: збирались дані, складалися довідки про пожертви на по­ треби війни предметів старовини, які потребу­ вали охорони чи зняття з них фотокопій [5, с.

178]. Однак навіть, у цей непростий час О. Ертель не полишав спроб організувати власний музей КТОПСІМ. В одній з його доповідних записок, що знаходиться в матеріалах 725­го фонду Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК України), зазна­ чається, що колекції, зібрані на розкопках в районах Китаєва, Проневщини, Брест­Литовсь­ кого, можуть скласти основу хоча й невелико­ го, але досить цікавого музею Товариства. Для розміщення колекцій було навіть замов­ лено вітрини для експонатів. Залишалося лише знайти відповідне приміщення, де можна було б хоча і тимчасово, їх розмістити. У подальшо­ му вони могли б стати базою для розширення експозиції музею. Надати приміщення для музею КТОПСІМ запропонував Київський відділ Імператорсько­ го Російського військово­історичного товари­ ства. Це мало бути приміщення міського музею Києва, де розташовується і сам відділ. Після попередніх переговорів О. Ертеля з одним з членів Ради міського музею було узгоджено, що вітрини з експонатами КТОПСІМ будуть розміщені в приміщенні цього музею як окрема структурна одиниця [6, арк. 108 зв.­109]. На жаль, інформація про позитивну реалізацію проекту створення повноцінного музейного за­ кладу КТОПСІМ не фіксується у протоколах та звітах Товариства, що містяться в ЦДІАК України. Київське товариство охорони пам’яток ста­ ровини і мистецтва доклало зусилля щодо створення не лише власного музею [7]. Це за­ свідчують матеріали 725­го фонду ЦДІАК України: протоколи засідань Ради КТОПСІМ, їх постанови, доповідні записки членів Товари­ ства, листування як з громадськими осередка­ ми, так і місцевими жителями [8; 9]. Вагому інформацію з цього приводу містить

318

постанова засідання Ради Товариства від 21 грудня 1910 р., на якому було заслухано клопо­ тання Ради Братства імені князів Острозьких (м. Остріг, Волинська губернія) за № 111 від 3 грудня 1910 року. До клопотання додано жур­ нал № 3 засідання Ради Братства від 24 жовтня того ж року та його Статут. У клопотанні голо­ ва Братства І. Окойомов інформує про неза­ довільний стан визначних архітектурних пам’яток старовини – веж і замку князів Острозьких в Острозі та просить Товариство посприяти справі асигнування необхідних ко­ штів для надання цим спорудам належного вигляду, а також реставрації другого поверху замку князів Острозьких. Ще раніше тут перед­ бачалося створити міський музей і відкрити його до 300­ліття з дня смерті князя Василя­ Костянтина ІІ Острозького. Музей планувалося організувати як відділення Волинського музею історичних старожитностей. За повідомленням І. Окойомова, основа музею у вигляді експо­ натів вже існує, необхідно лише забезпечити його власним приміщенням. Постанова КТОПСІМ засвідчує, що всі чле­ ни Товариства, у тому числі і його голова Ф. Трепов, активно підтримали звернення Братства імені князів Острозьких. Секретар То­ вариства Б. Стеллецький доповів, що воно вже розглядалося на другому засіданні загальних зборів організації 23 липня 1910 року. Було ухвалено: просити члена Товариства Г. Снєжкова прийняти ці історичні пам’ятки під свою опіку (нагляд) і охорону та оформити клопотання до відповідного відомства щодо надання їм належного вигляду. За заявою сек­ ретаря на грудень 1910 р. членом Товариства М. Дітеріхсом завершено дослідження і опис пам’яток старовини в м. Острозі. Після детального обговорення повторного клопотання Братства імені князів Острозьких було ухвалено: звернутися з клопотанням до голови Імператорської археологічної комісії графа Бобринського щодо виділення не­ обхідних коштів для реставрації та підтриман­ ня у належному стані пам’яток старовини в м. Острозі; просити члена Товариства Г. Снєжкова звернутися до Удільного відомства з метою посприяти у наданні необхідного приміщення для організації в ньому місцевого історичного музею, що згодом було реалізовано [10, арк. 28–32; 11]. Для підвищення ефективності роботи щодо вивчення, збереження та охорони пам’яток ста­

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ровини і мистецтва Товариство ставило за мету утворити власні відділення по всій території України, яка входила до складу Російської імперії. Цей пункт і був прописаний у Статуті – основному документі КТОПСІМ, яким воно ке­ рувалося при організації власної діяльності. Таким відділенням, на жаль єдиним, став Уманський осередок. Він з’явився на підставі клопотання громадськості міста до голови Київського товариства охорони пам’яток старо­ вини і мистецтва, датованого 20 листопадом 1912 року. Згодом КТОПСІМ звернувся з відповідним лопотанням до київського губер­ натора. Основним аргументом, що наводився для створення відділення в Умані, було: багата історія міста. Зазначалося, що на вказаній місцевості доволі часто зустрічаються кургани. Вони датуються періодом перебування на цих землях кіммерійців, скіфів, слов’ян, козаків. Однак розкопки цих мовчазних свідків минув­ шини, що їх тут організовували приватні особи, проводилися без належного наукового керівництва. Тому ця справа не могла заверши­ тися отриманням повноцінної інформації, а не­ кваліфікований характер дослідження наносив шкоду пам’яткам. Констатувалося, що зазвичай археологічні знахідки часто по­варварськи зни­ щувалися. Аргументом щодо можливості організації відділення КТОПСІМ в Умані була також достатня кількість інтелігенції, здатної проводити роботу не тільки щодо збереження та охорони пам’яток ста­ ровини і мистецтва, а й збирання та вивченням до­ кументів краю. 17 жовтня 1913 р., Товариство за­

реєструвало філію під назвою «Уманське відділен­ ня Київського товариства охорони пам’яток старо­ вини і мистецтва» [12, арк. 25]. Завдання відділення були різнопланові. Во­ ни включали дослідження та опис курганів, церков, дзвіниць, старовинних ікон, архітек­ турних будівель. Здійснювалися опис і вивчен­ ня державних і приватних архівів, найдавніших переказів і пісень, всього, що стосувалося історії та археології, побуту, звичаїв і мови. Зу­ силля спрямовувалися на організацію згодом бібліотеки та музею як структурних підрозділів Київського товариства охорони пам’яток старо­ вини і мистецтва. Безпосередньої фінансової допомоги щодо утворення музейного закладу Товариство не надавало, здебільшого це були лише певні консультації та рекомендації [13, арк. 42; 14, арк. 1­1зв]. Отже, в умовах непростого становища су­ часного вітчизняного пам’яткознавства не зай­ вим є врахування кращих традицій, досвіду і наукової спадщини учасників пам’яткознавчого руху минулого. Ознайомлення з їх здобутками, шляхами вирішення насущних питань не втра­ тили значення і сьогодні. Чимало пам’ят­ кознавчих проблем, які потребували вирішенні у ХІХ – на початку ХХ ст., перегукуються з аналогічними проблемами в житті сучасного українського суспільства. Тому звернення до надбань історичного пам’яткознавства, ознай­ омлення з його кращими досягненнями сприя­ тиме розвитку пам’яткознавчої справи, подаль­ шому відновленню призабутих, а то й невідо­ мих сторінок минувшини українських земель.

Список використаних джерел: 1. Гаврилюк С. В. Історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ – початок ХХ ст.) [Текст] : монографія. 2­е вид. доп. / С. В. Гаврилюк.

– Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. нац. ун­ту ім. Лесі Українки, 2008. – 536 с. 2. Устав Киевского общества охраны памятников старины и искусства. – К. : Типография Окружного Штаба, 1910. – 17 с. 3. Дідух Л. Микола Біляшівський і розвиток місцевих музеїв України / Л. Дідух // Краєзнавство. – Вип. 1–4. – 2008. – С. 120–127. 4. Устав Киевского общества охраны памятников старины и искусства. – К. : Типография Окружного Штаба, 1910. – 17 с. 5. Федорова Л. Д. З історії пам’яткоохоронної та музейної справи у Наддніпрянській Україні. 1870– 1910­і рр. [Текст] : монографія / Л. Д. Федорова. – К. : Інститут історії України НАН України, 2013. – 373 с. 6. Центральний державний історичний архів України (ЦДІАК України), ф. 725, оп. 1, спр. 2, 109 арк.

7. Деятельность Киевского общества охраны памятников старины и искусства. – К. : Типография Окружного штаба, 1912. – 11 с. 8. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 2, 109 арк. 9. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 25, 27 арк. 10. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 3, 294 арк. 11. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 6, 160 арк. 12. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 2, 109 арк. 13. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 2, 109 арк. 14. ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 54, 4 арк.

319

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Summary. The article highlights heritage preservation activity of Kyiv society for cultural and art monuments preservation in the context of preservation of historical and cultural heritage. It was concluded on the importance of the museum aspect of the activity of the Society for the preservation of the national cultural heritage of the Ukrainian right bank lands.

* * * Дмитро Казанцев м. Хмельницький

П РО СКУРІ В Н А СТАРИ Х П О Ш ТІ ВКАХ П О Ч АТКУ XX СТО Л І ТТЯ

У статті наведено огляд поштових листівок з краєвидами м. Проскурова (нині м. Хмельни­ цький), які випускалися на початку ХХ ст. Ці листівки розглядаються в контексті іконогра­ фічного джерела для реконструкції як історико­архітектурного ландшафту повітового міста в цілому, так і для відновлення екстер’єру окремих архітектурних пам’яток (в т. ч. без­ поворотно втрачених) Листівка, або, якщо говорити повністю, відкритий лист, не має однієї, точно визначеної дати народження. Процес цей мав чимало на­ прямків розвитку, та й часу пройшло більш ніж достатньо, перш ніж листівка прийняла більш­ менш звичний на сьогодні вигляд. І хоча єдиної дати появи листівки не існує, оскільки в кожній з країн цей шлях був різним, проте вже кінець XIX століття залишив нам чимале число пре­

красних зразків цього жанру, і тому цей час цілком обґрунтовано можна назвати періодом розквіту мистецтва листівки. Одна з перших згадок про вітальних листівках відноситься до 1777 року, коли «Па­ ризький поштовий альманах» помістив пові­ домлення про те, що «поштою пересилаються як вітання і поздоровлення на самі різні випад­ ки; вони пересилаються відкритими для всяко­

Рис. 1. Листівка з краєвидом з греблі на став. На задньому плані село Заріччя, нині мікрорайон міста

320

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 2. Листівка з краєвидом вул. Олександрівської. Нині вул. Проскурівська го». Автором цього винаходу є гравер Демезон. Самі листівки цього періоду до наших днів не дійшли. Малюнки безпосередньо на самих поштових картках вперше з'явилися в Англії, де на почат­ ку XIX століття широко поширився звичай роз­ силати вітальні різдвяні картки, перша з яких була створена в 1794 році художником Добсо­ ном і представляла собою малюнок із зобра­ женням зимового пейзажу і сімейства, що розташувався біля ялинки. Художник послав цю саморобну картку своєму другові, і тому во­

на дуже сподобалася. У 1795 році Добсон над­ рукував кілька десятків таких різдвяних карток і розіслав їх своїм знайомим. Першою листівкою, зробленою на продаж, вважається картка, яку сер Генрі Коул в 1843 р. замовив художнику Джону Хорслі (тому що не встигав написати вітальні листи всім друзям). Листівку надрукували літографським спосо­ бом; на ній була зображена сім'я сера Коула, що сидить за різдвяним столом, і підпис: «Весело­ го Різдва і щасливого Нового року!». Решта листівки були розпродані всім бажаючим, при­

Рис. 3. Реверс листівок з «довгою» та «короткою» адресою

321

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

чому розійшлися вони дуже швидко. До нашо­ го часу збереглося всього 10 таких листівок, в 2005 р. одна з них була продана на аукціоні за 16000 $. З 1860­х виробництво листівок було постав­ лено на потік. У 1862 році великим тиражем була видрукувана перша серія різдвяних листівок, і всі вони миттєво були розкуплені. До 1880 року поштою розсилалися понад 11,5 мільйона карток (листоноші були завантажені і попереджали: «Не відкладайте відправку листівок до самого Різдва»). Продовжувалася історія вже в Австро­Угор­ щині. У січні 1869 року професор економіки Військової Академії у Відні Еммануїл Герман в одній з газет повідомив про винайденої їм «ко­ респондентської картці». Автор цього варіанта пропонував обмежити текст листа двадцятьма словами, включаючи адресу і підпис. Пропо­ зиція професора австро­угорським урядом було прийнято, виключаючи обмеження тексту, оскільки для підрахунку слів необхідно було мати значну кількість поштових службовців. Таким чином, 1 жовтня 1869 року було випу­ щено «кореспондентська картка» з видрукува­

ної маркою номіналом в два крейцера. Це була перша поштова картка. У 1871 році аналогічні картки стали випус­ кати поштові відомства Англії, Швейцарії, Люксембургу, Бельгії, Данії, Нідерландів, в 1872 році сюди приєдналися Швеція, Норвегія, Цейлон, в 1873 – Франція, Іспанія, Румунія, Сербія, Чилі, в 1874 – Італія. До появи повнокольорових листівок, чорно­ білі листівки розфарбовувались вручну спеціально найнятими робітницями, які працю­ вали за шматок хліба. Під час роботи вони ча­ сто змочували пензлика губами. До складу ба­ гатьох фарб входив свинець, тому після того, як кілька рисувальник померли, від ручного роз­ фарбовування листівок відмовилися. Надалі чорно­білі листівки розфарбовували ме­ ханічним способом. Однак з появою кольорової фотографії і цей спосіб канув в лету. У Росії відкриті листи були введені в обіг 1 січня 1872 року. Вони були ілюстрованими. На одній стороні листівки писали адресу і наклею­ валася марка, тут також було надруковано пра­ вило: «На цій стороні, крім адреси не дозво­ ляється нічого іншого писати». Друга сторона

Рис. 4. Будівля міського двокласного училища. Збережена майже без змін

322

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

призначалася для письмового повідомлення, на ній містилася напис: «Поштове управління за зміст листа не відповідає». 19 жовтня 1894 ро­ ку було дозволено випускати «бланки відкри­ тих листів приватного виготовлення». До цього часу монопольне право на випуск відкритих листів належало поштової відомству. Першою ілюстрованою листівкою в Російській Імперії на сьогодні вважається видо­ ва листівка із зображенням визначних пам'яток Одеси, вона пройшла пошту з Одеси до Німеч­ чини 03 березня 1893 року. В кінці XIX – початку ХХ ст. в царській Росії спостерігається бурхливий ріст промисло­ вого виробництва і пов'язаних з ним торгово­ економічних відносин. По темпам економічно­ го розвитку Проскурів займає одне з перших місць в Подільській губерніі. Відкриваються нові друкарні і фотоательє, книжкові магазини. В місті працюють фотографи Брікман М. (Олександрівська вул., будинок Толпіна), Голо­ ванівський Г. Д., Темненко Іоаким Костянтино­ вич, Шамис З. (Старокостянтинів і Проскурів), Шварц Х. (Олександрівська, будинок Сощіна), Шустер С. М., Юргілевіч Матвій Степанович (Олександрівська вул.), І.Гороховській, Розен­ бліт М. А. (Олександрівська вул.), Шлейфер М. У книжкових магазинах і фотоательє Проскурова з'являються новинки – поштові картки з видами міста. Перший відомий випуск листівок із зображенням Проскурова – видав­ ництва магазину Яцимірської по вул. Олек­ сандрівської. Вся серія – чорно­біла на мармуро­ вому фоні. Вона має так звану «довгу поштову адресу» на зворотному боці – за цим показником ми можемо датувати випуск до 1904 року. З 1904 року адресна сторона була розділена на дві части­ ни: одна, забезпечена горизонтальними лінійка­ ми, призначалася власне для адреси, інша – для письмового послання. Зображення містилося на зворотному боці листівки. До цього адресу дозво­ лялося писати лише на звороті листівки, відправ­ ник часто писав повідомлення навіть на тій сто­ роні, де розміщувалося зображення, використову­ ючи будь­який вільний клаптик. Найбільш рання з відомих карток Проскуро­ ва має дату написання 18 серпня 1902 року – «Вид з гребли на пруд». У 1910­1915 рр. мага­ зин Яцимірської налагодив випуск і кольорових листівок, причому на деяких з них були зобра­ ження першого випуску, тільки вже кольорові, розфарбовані аквареллю і трохи відретушовані. Яцимірська співпрацювала з місцевими фото­

323

Рис. 5. Фотолистівка з зображенням костелу св. Анни. Повністю знищений у 1930­х рр. графами, довіряючи їм фотографувати види на поштові картки. Так, на деяких листівках мага­ зину Яцимірської ми бачимо підпис фотографа Голованевського з Проскурова. Цікавий випуск листівок Шпізмана з Кам'янця­Подільського. Видавництво Шпізма­ на друкувало видові поштові картки для всієї Подільської губернії, нумеруя в кожному окре­ мому випуску кожну листівку. Відомі шість по­ штових карток проскурівської серії Шпізмана, причому номери в ній йдуть підряд, так що є підстави припускати, що випуск складався як мінімум з шести листівок. Друкував листівки з видами Проскурова і магазин Макарова. З цього випуску привер­ тають увагу дві поштові картки із зображенням вулиці Олександрівської. Це видання магазину Макарова, але замовлення робилося у Гранбер­ га в Стокгольмі (це був особливий шик на ті часи, а для Проскурова взагалі!). Шведська фірма «Акціонерне Товариство Гранберг в Стокгольмі» до 1917 видавала численні види

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

міст Росії і Европи. Але, мабуть, справа далі разового замовлення у Гранберга не пішла (видно, дорого було замовляти в Швеції!) і ма­ газин Макарова продовжив випуск листівок власними силами. Так само деякі видавці пере­ куповували права на деякі фото із зображення­ ми Проскурова один у одного (тому й маємо багато листівок з однаковими видами міста, тільки видані різними видавництвами). Рекламна листівка польською мовою з ви­ дом ескізу костелу, була, очевидно, надрукова­ на польським товариством з метою збору ко­ штів на будівництво костелу. У 1903 році американська компанія Kodak по­ чала випуск фотокамери No. 3A Folding Pocket Kodak з встановленої в ній плівкою на 100 кадрів. Після того, як всі кадри використовувалися, каме­ ра і плівка поверталася виробникові для друку фотографій або в сепії, або на листівках. Фото­ листівки випускалися на фотопапері розміром із звичайну листівку, де на лицьовій стороні друку­ вали саму фотографію, а на зворотному розміщу­ вався заздалегідь віддрукований бланк поштового відправлення. Із цього випливає, що всі фото­ листівки мали малий тираж, а деякі часто друку­ валися в єдиному екземплярі. У 1917­1920 роках такі листівки появляють­ ся і в Проскурові. Оскільки фотолистівки мало­ тиражні, за ними дуже мало інформації. Відомо близько десятка таких із зображенням Проску­ рова: костел Святої Анни, вокзал, різні види ву­ лиць Кам'янецької та Олександрівської. Видані друкарським способом багатоти­ ражні листівки до революції коштували 1­2 копійки, максимум 10 копійок. Фотолистівки, як і фотографії – набагато дорожче. Похід в фо­ тосалон, наприклад, міг собі дозволити далеко не кожен. Фотографія (в залежності від розміру) обходилася її власнику від 50 копійок до 3 рублів сріблом – великі гроші на ті часи! У 1920­1930 роках Кам'янецька художня шко­ ла ім. Сковороди, очолювана видатним художни­

ком і вченим Гагенмейстера В. М. (розстріляний НКВС в 1938 році в підвалах Жовтневого палацу в Києві), видавала багато альбомів і листівок з видами міст Подільської губерніі. Збереглися ли­ ше лічені екземпляри. Імовірно, виходили листівки і з видами Проскурова. Але в ті буремні часи мало хто дбав про те, щоб зберегти листівки Кам'янецької художньої школи на пам'ять на­ ступним поколінням (самому б вижити), та й ти­ раж усіх відомих видань був 50­100 примірників, тому історія донесла до нас лише усні спогади очевидців про післяреволюційний випуск карток Проскурова. Потім випуск видових листівок надовго припинився – не до того було: колективізація, Голодомор, війна. Знову листівки з видом Проскурова (вже Хмельницького) почали дру­ кувати в в 50­тих роках. Але це вже зовсім інша історія... На даний момент відомі 25 листівок Проскурова, виданих друкарським способом (без урахування різновидів). Частіше за все на них зображена центральна вулиця міста – Олександрівська. Таких листівок 8 штук. По­ штових карток з видами вулиць Кам'янецької – три, Соборній – одна. Храми міста представ­ лені Собором, церквами Дніпровського і 12­го Уланського полків, костелом, навчальні заклади – Олексіївським реальним училищем, жіночою гімназією та міським училищем. Відомі листівки із зображенням казначейства, пошто­ во­телеграфної контори і колаж з видами того ж казначейства, цукрового заводу та парового млина. «Вид з греблі» – маємо дві різні листівки. Опис і систематизація матеріалів даного на­ прямку колекціонування не завершені. Будемо вдячні в наданні сприяння в уточ­ ненні і доповненні даного матеріалу. Висловлюємо щиру подяку за допомогу в зборі матеріалу Ігорю Каленикову і Анатолію Левченку.

Список використаних джерел: 1. Відкритий лист в Росії кінець XIX – початок XX століття [Електронний ресурс] // Російська національна бібліотека.

– Режим доступу: http://www.nlr.ru/exib/openletters/ 2. Рождественська листівка: історія і філокартія століття [Електронний ресурс].­ Режим доступу: http://www.lookatme.ru/flow/all/we­wish­you­a­merry­ christmas­and­a­happy­new­year/81315­rozhdestvenskaya­otkrytka­istoriya­i­filokartiya 3. Єсюнін С. Проскурів на старих поштівках [Електронний ресурс] // Проскурів, Газета Хмельницької міської ради. – Режим доступу: http://www.proskuriv.info/index.php/2010­12­20­09­17­ 17 / 4880­2015­02­12­ 10­09­34 4. Западенко І. Меджибізька фортеця на поштових картках початку XX століття // Хмельницькі краєзнавчі студії. Науково­краєзнавчий збірник. Випуск 4. – Хмельницький, ПП А. А. Мельник, 2015.

324

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Олександр Пирогов м. Радомисль М І СТО РАДО М И СЛ Ь Н А П О Ш ТО ВИ Х Л И СТІ ВКАХ. ВУЛ И ЦЯ П РИ СУТСТВЕН А

Наш непередбачуваний і тяжкий час серед інших нечисленних відрад характерний і споминами про минуле. Певно й тому, що від минулого не позбавитись, які б несамовиті спроби щодо цього не робилися. Одні знаходять у давнині щось собі до душі, інші, навпаки кидаються у крайнощі. Для того ж, щоб орієнтуватися у минувшині, потрібно перед усім вивчати історію своєї країни, рідного міста, вулиці. От узяти хоча б одну з центральних вулиць нашого міста. В 1994 році їй було повернуто історичну назву. Цій вулиці, м’яко кажучи, за радянської влади не надто щастило. В 1952 році безродні комуністи перейменували її на честь ХІХ партз'їзду. Це був останній ко­ муністичний партійний з’їзд, на якому висту­ пав Йосип Сталін. В 1977 році комуністи отямилися і перейме­ нували вулицю на честь 60­річчя СРСР. Неясно лише, що такого загрозливого більшовики вба­ чали в історичній назві вулиці – Присутствена. Скоріше за все – просто не розуміли її суті, чи не хотіли, щоб хтось розумів. Дивує ця назва багатьох і нині. Є назви, які на перший погляд здаються зрозумілими, але насправді несуть більш глибоку інформацію. На початку ХХ століття в місті Радомислі, в друкарні міщанина Еллі Йосиповича Заєзного було випущено серію поштових листівок з ви­ дами міста. Одна з цих листівок з видом на ву­ лицю Присутствену. Чи багато може розповісти поштова листівка? Дивлячись яка. Листівка, що перед вами, справді незвичайна. Бо приховує немало таємниць. Саме в будинку, що ліворуч на фото, друкували поштові листівки з видами міста Ра­ домисля. Листівка з видом вулиці Присутстве­ ної чорно­біла, тонована в зелений колір, хоча є і кольорові. Невідомий фотограф зафіксував на знімку радомислян. Ці місцеві типажі підкреслюють затишність і провінційність міста. Зовні ідилічна картина тих часів. Але не в цьому її головна приваба. На лицевому боці (по всьому видно, що виготовлено її на основі досить чіткого фото) – мальовнича картина міста Радомисля. З кінця ХІХ початку ХХ століть, в місті Ра­ домислі працювало в різний час п’ять фото­ графів. Хто автор цієї фотографії – невідомо.

325

Саме зусиллями фотографа і володаря друкарні Е. Й. Заєзного, сучасні радомишляни і мають можливість побачити старовинне місто Радо­ мисль і порівняти з нинішнім. Ця листівка не­ звичайна тим, що пройшла пошту, була надіслана з Радомисля 07.10.1910 р. (за штем­ пелем), дійшла до адресата в С.­Петербург 10.10.1910 року. Навіть для нашого комп’ютер­ но­космічного віку прогресу і космічних швид­ костей це дивовижна оперативність. Можливо у володаря друкарні Е. Й. Заєзного була своя меркантильна зацікавленість. Тому що листівки з видами міста продавалися тільки в його магазині канцелярських товарів, який знаходився в цьому ж приміщенні. Та все ж на­ щадки повинні бути вдячними цим людям, що змогли зупинити і донести до нас миттєвості історії. Поштових листівок з видами містечок Радомисльського повіту, таких як Брусилів, Ко­ ростишів, Малин, Чоповичі, Чорнобиль, Іванків не існує зовсім. Щоправда, є вид палацу князя Костянтина Олександровича Горчакова у Коростишеві, але та листівка 1919 року, і це зовсім інша історія. В друкарні Є. Й. Заєзного друкували також брошури, зошити і журнали для учнів і вчителів чоловічої і жіночих гімназій, різні рекламні афіші, а також кольо­ рові афіші для спектаклів і вистав, які ставили­ ся у місцевому театрі «Експрес». У друкарні працювало вісім робітників. В кінці квітня 1917 року припинала друку­ ватися повітова газета «Радомыслянинъ» (ре­ дактор Х. М. Федьдман, типографія Пекаря). В червні 1917 року почала виходити «Радо­ мысльська газета», яка друкувалася в друкарні Е. Й. Заєзного (кілька екземплярів цієї газети зберігається в бібліотеці ім. Вернадського, м. Київ). Старожили міста з ностальгією пам’ятають будинок Е. Й. Заєзного під назвою «угловий

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

магазин». В радянський час радомишляни по­ любляли відвідувати цю крамницю, там знахо­ дився магазин продуктових товарів з широким асортиментом. Завідуючим магазином працю­ вав Михайло Юзьков. Будівля була знесена на початку 80­их років ХХ століття невдячними нащадками. На старому єврейському кладо­ вищі якимось дивом збереглася могила і пам’ятник Е. Й. Заєзного. Із автобіографічних споминів радомисляни­ на, Члена Волинської Коллегії захисників Гер­ цештейна Натана Алтеровича: «… В 1890 году по случаю выезда из Радомысля в Америку фо­ тографа Голдынского продавался его дом по Присутсвенной улице № 2, этот дом по настоя­ нию нашего благодетеля Барана, мной куплен за три тысячи рублей». До 1917 року по радо­ мисльським вулицям не велась нумерація приміщень в місті. Можливо Натан помилявся, адже ця адреса вказує на будинок Заєзного. З лівої сторони вулиці Присутственої, після Бу­ динку дитячої творчості, стоять три дорево­ люційні будинки, побудовані в романівському стилі. Це прибуткові будинки, які власники зда­ вали по найму. Із повітової газети «Радомысля­ нинъ» 25 серпня 1913 року № 99 (національ­ но­історична бібліотека С.­Петербург, Росія): «Сдается в найм квартира из больших, светлых комнат под учреждение или контору, без кухни в доме Б. Горенштейна по Присутственной ули­ це. Спросить у Л. Народицкого». Один із цих трьох будинків, можливо, належав брату мільй­ онера Герарія Нафтуловича Горенштейна. Вза­ галі в цій київській купечеській сім’ї було 7 братів і сестер. Брати і сестри в місті Радомислі

володіли чималим капіталом. Праворуч на фото частково закрита високи­ ми деревами визначна місцева пам’ятка міста і вулиці, гордість Радомишля – замок, наповне­ ний легендами, містикою і історією. До 1795 року польське митрополиче містеч­ ко Радомисль належало уніатській митрополії. А замок в центрі міста, (нині школа № 5) слу­ гував резиденцією уніатських митрополитів на правобережній Україні. При будівництві замку в середині XVІІІ століття, робітників, а згодом ченців ховали поруч із замком. Відрізок вулиці Присутственої, за споминами старожилів, від меморіалу Слави до музичної школи є старо­ винним кладовищем. Після приєднання в 1795 році Радомисльських земель до Російської імперії, замок в містечку Радомислі було пода­ ровано генералу Злотницькому. Згодом на по­ чатку ХІХ століття будівлю передали в держав­ ну власність. Протягом ХІХ століття і на початку ХХ в цій будівлі розташовувалися різні урядові уста­ нови. Міська управа (магістрат), земство, каз­ начейство, з’їзд світових суддів, сирітський суд, словесний суд, квартирна міська комісія, Олексопольський полк, міське Депутатське зібрання, поліцейське управління і навіть тюр­ ма та багато інших закладів. До 1918 року дер­ жавні управління називалися присутственими місцями. Присутствене місце – урядова устано­ ва, приміщення, де вона містилась. В історичному відрізку часу вулиця Присут­ ствена молода. Її почали розбудовувати з 80­их років ХІХ століття. А з початку ХХ століття вона стала самою престижною вулицею міста.

Рис. 1. Поштова листівка. Вулиця Присутствена. Ліворуч на передньому плані будинок друкарні Е. Й. Заєзного

Рис. 2. Вулиця Присутствена, сучасний вид. Ліворуч будинок № 4, в якому жив Е. Й. Заєзний з сім’єю. Фото Р. Литвиненка

326

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

З 1874 року в Російській імперії були створені міські органи військового управління, для уч­ бово­військової роботи, називалися вони війсь­ кові присутствія (на кшталт нинішнього воєнкомату), тільки тоді в той час не тільки ви­ кликали на воєнну службу, а й навчали призов­ ників. В місті Радомислі військове присутствіє розташовувалось в колишньому замку митро­ политів. На закритому міському цвинтарі збе­ реглися могили: «Воинский начальник Радо­ мысльского уезда подполковник Аргаревич Ди­ оманти. Скончался 1876 года». «Радомысль­ ский уездный воинский начальник, подполков­ ник Фон Фитингорф­Шиль. Скончался в 1882 году». «Здесь находится прах делопроизводи­ теля Воинского присутствия Павла Полищука. Умер 1900 года». Із статистичних даних за 1914 рік: «Управление Радомысльского Уездного Во­ инского начальника г. Радомысль. Радомысль­ ский Уездный Воинский начальник, полковник Василий Николаевич Богданов. Делопроизво­ дитель Прокопий Николаевич Иванов». По вулиці Малій Житомирській зберігся бу­ динок (нині в цьому будинку розташована рай­ онна прокуратура), в якому мешкав В. Н. Бог­ данов з сім’єю, його дочка Валентина Ва­ силівна Годованюк була начальницею жіночої гімназії. І ще один документ: «Радомысльское Уездное по воинской повинности Присутсвие г. Радомысль. Председатель Присутствия – пред­ воритель Дворянства. Члены Присутствия: Уездный Воинский Начальник Василий Нико­ лаевич Богданов, член Земской Управы П. В. Ульский, делопроизводитель Г. С. Косьма Як. Горбач». Назва вулиці могла з’явитися як від урядових установ, які називались присутстве­ ними місцями, так і від військового при­ сутствія. Ця назва є дивовижним випадком у топоніміці. Є така історична наука – то­ поніміка, яка вивчає різні географічні назви. Завдяки їй зберігаються пам’ятки історії і ста­ ровини, не втрачаються народні традиції. І од­ ним із таких прикладів радомишлянам слугува­ тиме відроджена у назві вулиця Присутствена. Між іншим, вулиця з такою назвою нині чи не єдина в Україні. Певен, що наступні покоління, не виховані на ідеологічних догмах, належно оцінять і шануватимуть минуле. За міськими

327

мірками вулиця Присутствена невелика за відстанню, починається від меморіалу Слави і закінчується біля старого православного кладо­ вища. На початку ХХ століття вулиця перша в місті була забрукована. В кінці 60­х років ХХ століття її повністю покрили асфальтом. По тротуарах росли високі тополі, в тіні яких місцеві жителі ховалися від літнього сонця. На вулиці Присутній розташовувалися: Дво­ рянські збори (нині будинок дитячої творчості, буд. № 6), по вулиці роз’їжджали пишні брич­ ки, фаетони, в якій сиділа заможна еліта міста – дворяни, поміщики, купці, чиновники, які ве­ чорами їхали до свого Дворянського клубу, щоб пограти в карти, більярд, або обмінятися успіхами минулого дня, тижня: які прибутки одержано від експлуатації робочого люду. І що ще треба зробити, щоб ті прибутки примножи­ ти. Жіноча гімназія (нині музична школа), поліцейське управління (нині МРЕВ, районний архів), нотаріальна контора і житловий буди­ нок Олександра Кириловича Меленевського (нині на цьому місці двоповерховий будинок напроти поліклініки), казковий будинок Г. Н. Горенштейна (нині районна поліклініка), Повітова Дума (нині районна лікарня), будинок начальника повітового поліцейського управління М. П. Завадського­Краснопольсько­ го (нині на місці будинку дитяча лікарня), біля православного кладовища земська управа по­ будувала в 1908 році міську електростанцію (нині розташовується РЕМ). В старовину на вулиці Присутственій проживали заможні лю­ ди, представники високих прошарків суспільства, яких в наш час називають креа­ тивним класом. Вулиця Присутствена ще довго зберігала аристократичний вид. На цій вулиці не було міської суєти, царювали тиша і спокій. Магазинів зовсім не було і за кожною дрібнич­ кою заможні володарі посилали прислугу в торгові лавки на Торгівельну площу (нині Со­ борна). Тепер на вулиці Присутственій від бу­ лої величі мало що збереглося. Одноповерхові особняки із залишками колишньої величі і ба­ гатства, з високими вікнами, масивними дубо­ вими дверми з ажурними металевими навісами над входом. Якщо перефразувати класика, тут кожен камінь дихає історією.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Любов Сердунич смт. Стара Синява ДРЕВН І П О СЕЛ ЕН Н Я Н А СТАРО СИ Н Я ВЩИ Н І , ЇХ ТО П О Н І М І КА

Ця стаття – спроба Старосинявського району.

дати

загальну

характеристику

Цією статтею спробую висвітлити питання древніх поселень на Старосинявщині Хмельни­ цької области. Це, передусім, топоніми, фор­ теці, замки, палаци, сакральні споруди, які свідчать про древнє, дохристиянське, поход­ ження і засвідчують приналежність цих посе­ лень до древніх часів, зокрема, Трипільської культури. Аби переконатись у древності української («руської») історії, культури, цивілізації, зовсім не потрібно відправлятися за тридев’ять земель. Достатньо озирнутись нав­ круги, пильніше придивитись до них, уважніше вслýхатись у наші топоніми, спинити погляд на вцілілих рештках колишніх поселень, ще збере­ жених артефактах, дослідити мікротопоніми (урочища, поля, кутки села, замки, долини, ліси…), заглибитись в одвічні народні звичаї, вслухатись у зміст прадавніх пісень, особливо­ стей говірки ріднокраю. Спробуємо і ми чи не вперше торкнутись історії топонімів району, уявою перенестись у час, коли українська нація творилася на рідно­ му світогляді, тісному зв’язку з природою, дослідити духовні й культурно­естетичні тра­ диції місцевого люду. А з цим – сприяти роз­ витку інтересу до непростих питань нашого ет­ ногенезу, бажанню зрозуміти свою націю, не загубитись у круговерті часу, аби не втратити навіки те, на чому витворились ми як нація й аби не втратити добротне майбутнє своїх на­ щадків. Рідний край стає ще ріднішим, якщо знаєш його історію. У Старосинявському районі Хмельницької области, згідно даних управління культури, ту­ ризму і курортів Хмельницької ОДА, перебуває 28 пам'яток історії. Серед них дві пам'ятки – національного значення, пов'язані з перемогою військ гетьмана України Б. Хмельницького над польсько­шляхетською армією. Решта пам'яток увічнюють події радянсько­німецької війни. (Вікіпедія). Однак це аж ніяк не означає, що до того у нашому краї нічого не відбувалось. Навпаки – навіть до часів Болохівської Руси на теренах

328

археологічних

досліджень

сучасної Старосинявщини вирувало життя. І про це свідчать залишки древніх поселень, на яких або біля яких після їх знищення селились люди. Період, коли співіснували вироби з міді й каменю, археологи назвали мідно­кам'яним віком (енеолітом). Саме в той час на території України жили численні племена трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де наприк. XIX ст. археолог В. Хвойка досліджу­ вав їх поселення). Протягом 4–2 тисячоліть до н. е. трипільці розселилися на великій тери­ торії: в басейнах річок Прута, Дністра, Пд. Бу­ гу, Дніпра, на Волині, Поділлі, у Північному Причорномор'ї та в інших місцевостях. Трипільські племена відіграли визначну роль у формуванні первісного суспільства на території України й були найдавнішими предками слов'ян­праукраїнців. Це унікальний історично­ культурний пласт, який дарує дивовижні відкриття і водночас приховує багато таємниць. Трипільці жили 4–6 тисяч років тому. Вчені поділяють трипільську культуру на три етапи: ранній – 4000–3600 роки до н. ери, середній – 3600–2800 роки до н. е., пізній – 2800–2000 ро­ ки до н. е. Є і на Старосинявщині (Хмельниччина) кілька місць поселень трипільської культури. Змалечку на підсвідомому рівні мала нестри­ мне бажання знати більше про рідне село й Україну, ніж дають на уроках історії, літерату­ ри, географії, мови чи співів. Це бажання не зникало, а лише посилювалось. Поступово сама долучалася до вивчення рідної топоніміки, бо загадкові назви того чи іншого урочища лише підсилювали цікавість, манили своєю глиби­ ною і таємничістю, схованою за завісою віків. Чула давні легенди і перекази, прислів’я і пісні. Але в дитинстві, та й до самого зрілого віку все оте добро не фіксувала. А з часом почуте забу­ валося, носії відходили у небуття, набуті знан­ ня втрачалися. Спонукати було нікому, повчи­ тись ні в кого... Усвідомила: треба братися за це самій. І хоча бракує наукових знань, підтримки

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

з боку фахівців, поради, супроводу, перший крок конче потрібен. Жіночі клопоти (буденні, прозаїчні) забирають багато часу. То чоловікам легше: залишив хату й дітей на дружину – і мо­ же податись у мандри хоч на рік. Та все одно треба дошукуватися справжніх витоків, розкри­ вати призабуті сторінки минувшини, наблизити її до краян, аби збудити від летаргійного сну байдужости. Бо один у полі – не… Чи таки воїн?!. Кожне поселення має цілі пласти незвідано­ го, десятки нерозкритих, не вивчених, не пояс­ нених топонімічних назв, сотні загадкових таємниць, безліч недомовленого, перекручено­ го, вкраденого, знищеного. І все це хтось му­ сить підняти із забуття, розкрити, донести до краян. Хто, якщо не журналіст, освітянин, про­ світянин, просвітник? Є на Старосинявщині ознаки давніх поселень у багатьох місцях. Зокр., відомо про п’ять трипільських поселень, 2 поселення черняхівсь­ кої культури [1, с. ]. Чимало населених пунктів знані поціновувачам козацької минувщини. Одна­ че значна кількість невеликих містечок і посе­ лень, заснованих у XVI – XVII ст., зникли у першій пол. ХІХ ст., майже не залишили по собі інших свідчень, крім археологічних матеріалів. Тим паче, що на тодішніх мапах ці населені пунк­ ти не були позначені через свої незначні розміри. У радянські часи «мудре» районне керівниц­ тво перейменовувало осідки на комуністично­ червоно­московинський зразок: Червоний Сте­ пок, Красносілка, Бабино. Багато топонімів із прадавнім походженням радянська суспільно­ політична лексика спотворила, приховавши йо­ го, нерідко, навіки. Тому й вікіпедійні статті повідомляють, що майже всі села району зас­ новані у 15 – 20 сторіччях, лише с. Ожарівка – у 12­ому віці, с. Травневе – у 1930 р.. Втім, навіть скупі вікіпедійні дані про староси­ нявські села дещо цікаве таки містять.

1914 р. село Ожарівка належало до Звя­ гельського повіту Остропільської волости. В Ожарівці знайдено розгалужену печеру, у котрій 1888 року проживали селяни­пустельни­ ки. Скільки віків або й тисячоліть отій печері?.. Село Харківці належало до Звягельського пов. Остропільської волости, за 115 км від Звя­ геля, на кордоні Волині і Поділля. На віддалі 1 км від Харківців був курган. Чиї останки зберігає він? До 1850­их років село Десерівка звалось Во­ лею Бабинською; за більшовиків звалось і

329

Травневим; тепер – Загірне. Дорогою від села до Ст. Синяви були два кургани, яких вважали могилами, і один – якого вважали сторожовим пунктом. За селом Іванківці, на березі Ікви, де залиш­ ки валів, виорювали багато кісток. У селі Нова Синявка, яке колись було й містечком, польський воєвода Сенявський (ви­ токи прізвища – з польського м.Сенява) збуду­ вав замок (на його місці пізніше стояла поміщицька садиба). Замок зруйнували татари. Бували провали землі – отже, були підземні хо­ ди або льохи. Від замку залишились тільки ва­ ли, частково залиті водою. Цікавими є новоси­ нявські урочища Барилова, Забара, Важна, Мо­ чихвіст, Гнилі, Плоский Камінь. [2]. Біля с. Красносілка знаходиться кілька давніх курганів­могил, хоча й засноване, як пи­ ше Вікіпедія, 1684 року. Втім, їх уже важко знайти. Село Пасічна «засноване 1759 р.», що мало ймовірно, позаяк воно – одне з найбільших у районі. «З історичних пам’яток у селі зберігся маєток і парк графа Потоцького» (Вікіпедія). У селі Бабине чекає свого дослідника уро­ чище Берегельська руда. На особливу увагу чекає і с. Пилявка. З таємничістю й захопленням розповідають пи­ лявківці, що є біля їхнього села (від Пиляви) зáмок («замчище», «замчисько»), дуже старий (чи не болохівських часів?). Частина його опу­ стилась під землю. Кажуть, що від замку веде підземний хід, але куди – невідомо. Поставлена тут незвідь­коли плита ще 1998 р. застерігала: «Розкопки проводити заборонено. Охоро­ няється законом». Але закон, на жаль, не оберігає залишки городища від природних сил. Тому земля навколо замку давно осунулась, утворився глибокий рів. «Тож може прийти час, коли досліджувати тут буде нічого», – бідка­ ються пилявківці. Цю табличку автор бачила на власні очі 1998 року. Нині, за 18 років по тому, запитую про те городище – ніхто нічого не знає... [3, с.2]. Є у Пилявці ще одна місцина історичної ва­ ги: древнє городище, яке знаходиться на захід від села, де тепер ліс. Рів, колись глибокий, вал, а ще напис вказують на те, що це пам’ятка ХІІ сторіччя і що вона охороняється законом. Тобто маємо залишки ще одного древнього городища болохівських часів. Село Пилява, ймовірно, теж як поселення засноване не у середньовіччі, а раніше, адже

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

замок існував уже 1501 року [4, с.340]. Тоді се­ ло звалось Пилявцями, з сер. ХІІІ ст. має назву Пилява. 1640 р. король Владислав IV дав село домініканському кляштору, дає право закласти місто, надав магдебурзьке право, а для кращої охорони збудувати новий замок, кам’яний, квадратний, з триповерховими наріжними ба­ штами; стіни мали висоту понад 10 м. Та навіть якщо вірити скупій вікіпедійній інформації, по­ даній старосинявською владою, то Пилявка заснована раніше, ніж Пилява: 1363 року, а с.Пилява – 1420­ого або й 1501 року. Поселення Стара Синява засноване, за Вікіпедією, у 1­ій полов. XVI віку, у що не над­ то віриться, бо мало Магдебурзьке право уже 1543 року. Цікаво: в обох топонімах (Синява, Пилява, та й Пилявка) – спільна частина: ­яв. Довго приховуваний від нас рідний світогляд, який саме відроджується, наче фенікс із попе­ лу, вчуває у них праукраїнське слово Яв (світ явний, справжній). Тож можна осмілитись і за­ зирнути у найдавніші, первісні, часи нашої ми­ нувшини, а в них – у перші поселення, якими, можливо, були (є) Пилява, Пилявка та Синява (Нова Синявка). Не менш цікаве з цього погляду й с. Вишневе. Поверхові версії походження назви від деревця вишня чи від слова «вишній» (верхній), гадаю, не правильні. Ми знаємо, що слово «вишня (ви­ шень, вишній)» дуже давнє. Назва може походи­ ти від слова «вишній», себто верхній. А ось «вишневе» означає колір (у сучасному розумінні). То що ж це? Хіба село має колір? Ні. Тут радше – присвійний прикметник: чиє? Вишневе, тобто се­ ло Вишні (так само, як село Власа, село Теліги, село Івана, Івáнове). Отже, тут Вишня, ймовірно, – імення давнього, ще дохристиянського, Бога на ім’я Вишень. Як відомо, найдавніші поселення отримували назву від ім’я богів, яким поклоня­ лись. А Вишень був одним зі значних сонцепо­ клонницьких божеств. Цього Бога ще називали Мати Слава, Мати­Птиця, Птиця­Вишня. Його уявляли у вигляді вродливої крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, вселяючи у воїнів прагнення до перемоги над ворогами. Саме Мати­Слава передувала хри­ стиянському образові Покрови. Вона укривала їх покровом своїх золотих крил. Божеству ставили святилища (капища) на значних природних підвищеннях, приносили жертви, справляли різні обряди, поклонялися. Мало того, тут проходив кордон землеволодінь, тому ці землі так пильно охороняли. Тож поклонялися саме покровителеві

330

воїнів і перемоги. [5, с.38]. Цілком ймовірно, що так і було. Але… «засноване 1910 р.» (Вікіпедія) і має трьох мешканців. Про Бога Вишеня (Вишня) написано у багатьох давніх документах, згадано його і в «Велесовій книзі». Зокр., на дощечці 15 Б сказано: Се бо Вишень іде по хмарах до нас і каже: «Діти, городіть град ваш і кріпіть його…».

[6]. Наведена цитата з Велескниги підтверджує, що Бог Вишень був об’єктом поклоніння у на­ ших предків у сиву давнину. Саме тому в Україні дуже багато поселень із такою назвою. Вони несуть у собі набагато глибший зміст, ніж пов’язування села з вишнею­деревцем. Мабуть, етимологічно і назва цього праукраїнського де­ ревця теж тісно пов’язана із Богом Вишнем. Бо ж недарма саме вишню брали як гільце на весіллях, а ще – як символ народження нового року (пізніше її замінили на ялинку, символ хо­ лодних північних країн). Отож вишню присвя­ чували Богові Вúшневі. Тому логічно назву вишня вважати прикметником (яка? жін. рід від слова «вишній, всевишній»). А сучасну назву «вишня» треба розуміти як «божественне дере­ во». [7, с.38]. Топонімічних назв із коренем Рос­, Рус­ на теренах України було і є не мало. Давній осідок Русанівка (тепер – с. Уласово­Русанівка Старо­ синявського р­ну) цілком могла бути названа не на честь якогось Руслана (бо куди ділась «л»?). Люди селилися тут досить давно. Як бачимо, прості, звичні, рідні, загальнов­ живані слова носять у собі велику таїну, мають глибокий зміст, багату історію і свої витоки. Всі оті назви прямо чи опосередковано, а вка­ зують на древнє, т. зв. «язичницьке», себто на­ родне, національне, ще дохристиянське, поход­ ження. Характерно, що на Старосинявщині то­ поніми і гідроніми у назвах нагадують т. зв. язичницькі похідні. Їх багато: Дубова, Бабине, Липки, Лисанівці, Сьомаки, Пасічна, Лисогора, інші. Це все прямо вказує, що й тепер, незва­ жаючи на багатовікове знищення всього національного, українського, дохристиянсько­ го, для дослідників відкриваються цікаві захо­ плюючі сторінки минувшини. А скільки подібних назв річок, урочищ, озер, гаїв, крини­ ць!.. Неупереджений підхід до давнього, власне народного творіння, світогляду й вірування дає можливість уявити, відчути живий гомін до­ християнських часів і поступове його згасання

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

з утвердженням нової релігії на цих теренах, а з нею – і численних змін як у житті людей зага­ лом, так і в топоніміці зокрема. Коротко означимо витоки назви Гіпаніс­ріка. Її не випадково наші предки називали Богом. Спершу слово означало «Божа дорога», «священ­ на путь», а пізніше його почали вживати у знач Господь. Отож коротко – про витоки назви цієї важливої водної артерії. Гіпаніс, Вакх, Бахус, Бо­ гус, Багус, Бокг, Бог, Буг, Східний Буг, Півд. Буг – це історичні назви головної річки Старосинявщи­ ни. Гіпаніс­Бог (Пд. Буг) має білі води, тому й був званий Ак­Су: «біла вода». За Геродотом, ця річка витікає з озера, довкола якого паслися білі коні. Озеро називали матір’ю Гіпаніса, а по­українсь­ кому – Мати Бога. Деякі вчені називали цю річку Гіпп, яке походить від грецького Гіппас («кінь»). Різні народи по­своєму вимовляли, видозмінюю­ чи, назву. Найвищим таїнством наших пращурів було занурення у воду священної річки Бог. Тому до неї сходилися зусюди. Це був обряд очищення: поєднання з основами Всесвіту: Світлом і Водою. Не дивно, що на берегах Богу виникла досить гу­ ста мережа осідків, які переросли у поселення і міста. На думку християн, хрещення у воді є за­ лишком стародавнього обряду: занурення у воду з метою очищення через поєднання зі світлом і водою: першопричиною і першоджерелом усього життя. Науковець із Вінниці, проф. Борис Хомен­ ко у статті «Що в назві тій» (г­та «Вінниччина», 5 вересня 1990 р.) вказував, що «справжня назва «Бог» пов’язана з віруванням наших далеких предків, які обожнювали вогонь і воду». Тому ці географічні назви виникли як па­ тронімічні, від назв богів водо­ і сонцепоклонни­ цької віри предків і їхніх тотемів. Прямо чи опо­ середковано, а проте вони вказують на древнє, т. зв. «язичницьке» (дохристиянське) походження. Із примусовою християнізацією України і Поділля первісна, стара, прабатьківська, т. зв. «язичницька», «поганська», релігія зникала, її ви­ дозмінювали, а нерідко – й знищували. Проте у багатьох місцях рідна релігія збереглась у назвах, зокр., у топоніміці, особливо – у гідроніміці. Сло­ во «поганська» походить від латинського «пагус» і означає «сільський округ; село». Від нього утво­ рені інші, похідні: «поганий», «погань», тобто «відсталий, сільський», бо коли у містах уже па­ нувало християнство, у селах продовжували сповідувати рідну, предківську, віру. У дитинстві багато слів здаються містични­ ми. Напр., «кемпа» (у с. Нова Синявка, де була в дитячому таборі) для мене у 8 років було див­

331

ним і аж тепер розтаємничилось у звичайне польське слово «купа». А поміщицький оґру­ док (у Теліжинцях) заполонював такою місти­ кою, що ми навіть розповідали один одному складені нами казки. У долині Коханів між селом Іллятка і Старою Синявою місцевий мешканець на своєму городі наштовхнувся на поховання. Під час подальших розкопок археологи під керуванням В.Захар’єва виявили під кам’яною плитою скелети сімох до­ рослих людей, залишки кулястої амфори та кістяну пряжку завдовжки 15 см. За словами фахівців, це поховання зроблено приблизно 4,5 тисяч років тому 3­є тисячоліття до н. е.). Воно належить до культури кулястих амфор, яка ви­ никла на теренах Польщі, відтак поширилася майже по всій території України. [8, с.21]. Одне з найстаріших – невеличке село Теліжинці. Має значну кількість малих назв (мікротопонімів), вчитуючись у які, вчуваєш саму поезію, а ще – творчість і загадковість. Деякі з них зберігають імена людей, які тут жили і чимось відзначились. У багатьох назвах – історія, яку вже не вдасться встановити за од­ ним словом. Багато їх загубилось у минувшині. У Теліжинцях таких назв немало: Безодня, Грабівське, Віднога, Зарічок, Ольжина Крини­ ця, Могилкú, Далікова долина, Бендарка… Де­ яким з них – багато віків. В інтернетній статті вказано, що роком за­ снування Теліжинців як села є 1590­ий. Мені вдалося знайти свідчення про давнішу першу згадку: 1583 рік. Однак є підстави стверджува­ ти, що життя людське вирувало тут у добу Бо­ лохівської Руси і навіть у трипільські часи. «Прикладом болохівських оборонних укріплень можуть служити вузли оборони м. Городця, яке вчені ототожнюють з городищем навпроти села Теліжинці. Воно являє собою рештки дерев’яної фортеці» [9, с.28]. Мало того! «В селі, вздовж лівого берега р. Іква, – трипільське поселення» [10, с.84]. Знай­ дені черепки древнього керамічного посуду, могильник у центрі села й на полі та припу­ щення істориків дають підстави говорити про древнє трипільське поселення мідного віку (5500–2750 роки до н. е.) або й давніше (VІІ–V ст. до н. е.), сліди якого загубилися в історич­ них джерелах. Але не згубилися вони на землі, в землі і в людській пам’яті, бо тут і далі жили або ж пізніше поселились інші люди, таким чи­ ном на місці древньої стоянки­поселення запо­ чаткувавши село Теліжинці. Про це говорить і

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

історик В. Якубовський: «Городець був розта­ шований на обох берегах Іквú. Зокр., на право­ му, де тепер Вали, була знать, а лівий берег, уз­ довж яру і в центрі, населяв простий ремісни­ чий люд. Якщо оглянути їх, то в місцях, де знайдена кераміка (поле, будівлі), було посе­ лення, назви якого наука не знає. Але це 4­е ти­ сячоліття. На тому місці, де історичний центр (Вали), було місто» [11, с.11]. Самé ж поселення існувало у ще давніші ча­ си, про що свідчать знайдені істориком В.Яку­ бовським за селом керамічні речі, їм – декілька віків. Є 2 версії про його згадку: перша письмова згадка про Теліжинці як церковну власність, за Ю. Сіцинським, – середина XVII сторіччя. Тоб­ то с.Т. виникло, мовляв, під час війни зі шлях­ тою; за вченим Д. Г. Бучком і польськими дже­ релами: село Теліжинці згадується ще раніше, до того ж, майже на ціле сторіччя: у 1583 році. На цей час перша згадка про наші Теліжинці, як і про містечко Ст. Синява, датується XVI сторіччям, хоча с. Т. могло бути навіть давнішим від Ст. Синяви. Мало назву Теліжинці або Теліга (Thelezіncze alias Telіha) [12, с.298]. Отже, Теліжинцям як поселенню – щонайменше 432 роки з часу найдавнішої пи­ семної згадки про самé село з сучасною на­ звою, а за віком могил і знайдених у них речей – близько 6 – 8 тисячоліть (!). Є припущення, що початок Теліжинців іде від д.­руського міста Городець, званого зараз Валами, яке народилося на правому березі річки Іква, котра з’єднується з Пд. Бугом за се­ лом Нова Синявка (Старосинявський р­н). Се­ ред укріплених поселень – і рештки болохівсь­ кого городища, які знаходяться на мисовому виступі правого берега Ікви навпроти села Теліжинці в урочищі Вали. Протягом 1971 – 84 і 1989 експедиційних сезонів городище досліджувала група студентів на чолі з В.І.Яку­ бовським. Проведено 14 експедицій. Дослідже­ но, що пам’ятка являє собою рештки земля­ но­дерев’яної фортеці (3,5 га) та прилеглого до неї з напільного боку неукріпленого селища (23 га). Висота внутрішнього валу сягала 14 м. «Хазяям київських торжищ (хто б вони не бу­ ли: хозари, готи чи ін.), в ті часи важко було скласти конкуренцію успішній торгівлі через шлях Буг – Случ – Прип'ять. На цьому шляху стояли найдавніші древлянські «гради»: біля села Теліжинці (сучасний Старосинявський р­н Хмельницької обл.)...» (Інтернет). Навпроти

332

Валів і живуть сучасні Теліжинці. Існує версія, що після війни з татарами кілька вцілілих людей з городища переправи­ лися через Ікву і продовжили життя на лівому березі, звідки йдуть витоки села аж до наших днів. Уже на новому місці почало відроджува­ тися життя. І хоч, можливо, село як таке наро­ дилось у пізніші або й давніші часи, витоки йо­ го історії йдуть і з тих древніх ХІІ – ХІІІ сторіч, коли на порубіжжі Київської та Галицько­Во­ линської держав існувала самостійна держава: Русь Болохівська. Вперше вона згадана ще в Іпатіївському літописі під 1150 роком. Тож 2016 р. древній і загадковій Болохівській Русі – 866 років щонайменше. А отже, – і теліжинець­ ким Валам, адже до складу Болохівської спільноти входив і городець над Іквою: леген­ дарне місто наших предків, яке, ймовірно, розташовувалось і на її лівобережжі. [13, с. 90 – 95]. Теліжинцями село назвали, мабуть, тому, що слово «телос» у мові давніх греків означає «дале­ кий, віддалений», а «жинць» – «житель, мешка­ нець». Тож сполучення цих двох слів означає «далекий, віддалений мешканець» (віддалений від своєї прабатьківщини: Греції). [14, с.15]. Тож спираючись на факти, можна сміливо припустити, що село засновано набагато раніше, ніж є офіційною версією. Хоча архео­ логічних розкопок у Теліжинцях не велось, але той факт, що після глибоких оранок у селі та за його межами мешканці постійно знаходять ба­ гато артефактів, пов’язаних із поселеннями людей ще з сивої давнини, говорить про те, що люди жили тут уже десяток тисяч років тому і що тут було поселення Трипільської культури, скитських («скіфських») часів, періоду Бо­ лохівської Руси та козацької пори. Тема не узагальнена і майже не вивчена. Відсутні комплексні праці про древні поселення, котрі, крім теліжинецьких валів, не досліджува­ лись. Отже, є над чим працювати всім: і краєзнавцям, й історикам, і громадським ак­ тивістам, – аби встановити достовірну історію наших поселень. Саме з такою метою 2015 року я ініціювала і видала всеукраїнсько­міжнародний альманах про села і міста України, який має про­ світницьке і краєзнавче спрямування. Саме зав­ дяки йому до цієї місії долучилося багато твор­ чих людей (не лише краєзнавців), які вперше зацікавилися своїми населеними пунктами, чим несказанно тішусь. [15]. Ми всі ще можемо до­ класти своїх зусиль до краєзнавчих досліджень.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Заставецький Ю. 80 років тому. // Колос, 2003. с.2. 2. Турій Т. Урочища Нової Синявки // Колос, 2006, 19 серпня. 3. Сердунич Л. Пилявеччина і Пилявківщина // Колос. – 2000. – С. 2. 4. «Журнал Министерства внутренних дел», 1843, т.2, ч.2, с.340. 5. Дорош М. Скарби прабатьківських криниць. – Вінниця: ТОВ «Меркьюрі­Поділля», 2015. – с.38. 6. Велесова Книга. 7. Дорош М. Там само. 8. Захар’єв В. Мегалітичне поховання культури кулястих амфор з околиць с. Ілятка на Хмельниччині. – Хмельницький: Вид­во Цюпак, 2012. – с.21. 9. Рибак І. Наш край в історії України. – Кам’янець­Подільський: ФОП Сисин О. В., 2007. – с.28. 10. Винокур І. С., Гуцал А. Ф., Якубовський В. І. Xмельницька область // Довідник з археології України. – К.: Наукова думка, 1984, с.84. 11. Сердунич Л. Столиця твого родоводу. Історія села Теліжинці Старосинявського району Хмельницької области. (Історично­краєзнавче видання). – Хмельницький: ФОП Крисюк, 2015. – с.11. 12. «Zrodla dzicjowwe» («Історичні джерела»), t. ХІХ, s.

298. 13. Якубовський В. Дослідження Болохівського феодального центру біля с. Теліженці. – С.90 – 95. 14. Білокінь П. Теліжинці: гомін долі (історично­народознавче дослідження), – Тетіїв, 2011. – с.

15. 15. Поетична топоніміка. Поезія та проза про села і міста України. – Редактор­упорядник – Любов Сердунич. – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А.А. – 2015. – 228 с.: іл.

Summary. The article attempts to highlight general description of archaeological examining of Stara Sinyava region.

* * * Ольга Лункіна м. Хмельницький П О ДІ Л ЬСЬКА ЗЕМ Л Я (П О ДІ Л ЬСЬКЕ КН Я ЗІ ВСТВО ) І КН Я ЗІ КО РІ АТО ВИ Ч І У КО Н ТЕКСТІ І СТО РІ Ї ДЕРЖАВН И ЦЬКИ Х ТРАДИ ЦІ Й УКРАЇН И

В статті розглядаються деякі аспекти історії Подільської землі (Подільського князівства) та її місця в історії становлення державницьких структур Південно­Східної Європи другої половини ХІV століття. Формування Подільської землі, як особливої історико­географічної та соціально­економічної реальності не отримала належної оцінки у вітчизняній історіографії та політології, хоча як політична одиниця, вона не поступалася таким феодальним утворенням, як наприклад Нормандія, Бретань, Фландрія, Бургундія або німецькі князівства. В останні роки, одним із пріоритетних зав­ дань для всієї вітчизняної системи освіти є її реальне реформування, яке має знаходити свою відповідність у оновлені стандартів змісту національного та загальноєвропейського ком­ понентів з врахуванням відповідних тенденцій європейського та світового розвитку. В умовах нових суспільно­політичних реалій питання національно­патріотичного виховання знаходить своє закономірне відображення як на відомчому [1,2], так і державному рівні [3, 4, 5]. В даному випадку наголошується на необхідності впровадження нових підходів до виховання партіотизму як почуття, і як базової якості особи­ стості. Серед іншого, в основотворчість системи

333

національно­патріотичного виховання покла­ дається ідея розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації, при цьому, важливу роль у просвітницькій діяльності відводиться відновленню історичної пам`яті про тривалі державницькі традиції України [6]. В зв’язку з цим слід зауважити, що в той час, коли проблематика і виклад досвіду дер­ жавницького життя доби Київської Русі, Війсь­ ка Запорізького, Гетьманщини, Української На­ родної Республіки, Гетьманату, ЗУНР, Кар­ патської України та інших українських виз­ вольних проектів як у шкільних, так і в програ­ мах вищих навчальних закладів відповідає ви­

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

могам сьогодення, фактично білими плямами залишаються процеси формування української політичної культури не лише часів Речі Поспо­ литої та Австро­Угорщини. До прикладу, лише кілька сторінок у підруч­ нику для 7 класу загальноосвітніх навчальних за­ кладів відводиться на розгляд періоду історії українських земель другої половини XIV­XV століття [7, с.152­159], який характеризується як період литовсько­польських впливів. При цьому виклад матеріалу зводиться до усталених форму­ лювань щодо т.з. «Литовського пріоритету», хоча і робиться посилання на те, що «…науковці твер­ дять, що державна організація та соціальний устрій тієї держави були продовженням держав­ ного ладу Київської Русі», а «…до кінця XIV ст. на наших землях зберігалися великі і малі удільні князівства, які і уособлювали сталість державних традицій та існування державних утворень на на­ ших землях» [7, с.156]. Вказуючи на подібні суперечності, навряд чи варто докоряти авторові підручника В.Власову, який на час його написання віддавав перевагу усталеним формулюванням. Однак, за останні півтора десятиріччя в українській історіографії з`явилося чимало досліджень, в яких розставля­ ються дещо інші, відмінні від традиційних, ак­ центи і судження щодо місця і ролі як окремих земель, так і окремих державних діячів другої половини XIV століття в історії становлення української державності. В цьому плані звертає на себе увагу не лише залученням широкого кола вітчизняних та за­ рубіжних джерел, але й певними висновками мо­ нографія О. Білецької «Поділля на зламі ХІV­XVст.: до витоків формування історичної об­ ласті» [8]. У дослідженні встановлюються особ­ ливості історичних умов виникнення Поділля як окремої політичної одиниці, пропонується чітка періодизація розвитку краю, аналізуються окремі аспекти його адміністративного устрою, соціаль­ на стратифікація суспільства, земельних надань в регіоні, господарства, торгівлі та грошового обігу, позначені перспективні напрямки подальших студій середньовічних земель України. Прискіпливий аналіз наративних, актових і картографічних матеріалів дозволив авторці відтворити територіальні метаморфози політич­ ної одиниці, межі якої були дуже нестійкі і мінливі. В роботі докладно вивчаються політичні умови утворення і занепаду Подільського князівства, висунуто цілком оригінальну періоди­ зацію подільської історії.

334

Не менш цікавим, але промовистим, є обереж­ ний, як для молодої на той час дослідниці один з висновків, який варто процитувати з певними скороченнями: «…у період Коріятовичів (1363­ 1393) відбувається консолідація комплексу зе­ мель, за якими закріплюється термін Поділля. […] Коріятовичі вели міжнародну політику, ре­ гламентували зовнішню і внутрішню торгівлю, обирали конфесію, намагалися організувати «хрестові походи» проти татар. Однак протягом доби «Коріятовичів» за подільським населенням зберігалася сплата данини Золотій Орді. Здобута Коріятовичами відносна політична самостійність виявилася досить ефемерною. Вона багато в чому визначалася політичною кон`юнктурою. Свідоме ж відмежування Коріятовичів від могутнього сю­ зерена – сім`ї Гедиміновичів, з якими вони були кревно споріднені, й перехід під владу Польської Корони були спробою відокремлення від нових погано контрольованих Литвою земель. Цим пра­ гненням Коріятовичів повинна була сприяти соціально­економічна й етнічна однорідність Подільської землі. Політика Коріятовичів була одним із інструментів певного політичного вио­ кремлення краю. При цьому, в силу недостат­ ності внутрішніх ресурсів Поділля, їм не вдалося остаточно втілити свій намір. Показником їх політичної слабкості був, очевидно, інститут спільного правління, що використовувався всіма подільськими князями. Коріятовичам не вдалося протистояти могутнім сусідам, у першу чергу Литві і Польщі [там само, с. 122­123]. На проведення Коріатовичами незалежної від великого князя Литовського внутрішньої та зовнішньої політики, налагоджування диплома­ тичних відносин з сусідніми Польщею, Угорщи­ ною та Молдавією звертає увагу у своїй науковій розвідці М. Петров [9, с. 123­124]. Наведені дослідником приклади встановлення диплома­ тичних відносин з польським королем Казимиром Великим, а згодом ­ перехід під політичну «опіку» угорської корони, з точки зору сьогоден­ ня можна кваліфікувати як ведення Коріатовича­ ми своєрідної політично­дипломатичної гри «на виживання», вимушеного пошуку важелів стри­ мування і противаг. Про відповідний «авторитет» і вагу Коріато­ вичів на тогочасній міжнародній арені за­ свідчує факт запрошення на молдавський пре­ стол Юрія Коріатовича [10, с. 6]. Наочною була активність Коріатовичів не тільки на дипломатичній ниві, але й у праг­ ненні налагодження династійних, родинних

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

зв`язків з сусідніми владоможцями. Не зважа­ ючи на продовження дискусій фахівців навколо колізій, які повідомляються у літописній «Повісті про Поділля» («Про Подільську зем­ лю») [11, с. 123] суперечка точиться навколо причин відмови від шлюбу Костянтина Коріатовича з донькою Казимира ІІІ Великого, а не на його можливостях «на рівних» порідни­ тися з королівською родиною. Не менш дискусійною залишається тема щодо особи Дмитра Михайловича Боброк­Во­ линського – боярина і воєводи великого князя Московського Дмитра Івановича Донського. В 60­х роках XIV ст. він вступає на службу до ве­ ликого князя і займає чільне місце серед його найближчого оточення. Дмитро Михайлович виявив себе талановитим полководцем, з іме­ нем якого пов`язуються багато військових успіхів Московського князівства. В 1380 р. під час битви на Куликовому полі він був воєводою засадного полку, який відіграв вирішальну роль у розгромі війська беклярбека Золотої Орди Мамая. Дмитро Михайлович вважається ро­ довідцем дворянських родів Волинських і Во­ роних­Волинських. Другою дружиною Дмитра стала сестра великого князя Московського Дмитра Івановича Донського ­ Анна. Ще в кінці ХІХ ст. П. Петровим і В. Екзем­ плярським [12, с. 135] було висловлено припу­ щення, що Дмитро походив з роду Гедиміно­ вичів, батьком якого був Коріат (при хрещенні Михайло). Ця точка зору згодом була підтрима­ на багатьма істориками, зокрема Г. Вернадсь­ ким [13, с. 287­289], і В. Кучкіним [14, с. 249]. Серед групи дослідників побутує думка що саме через Дмитра Михайловича на герб Мос­ ковського князівства, а згодом і на грошову одиницю ­ «копійку», потрапляє зображення св. Георгія (Юрія) Змієборця. Як показують ма­ теріали сфрагістики цей символ використову­ вався усіма Коріатовичами для удостовірення власних актів і грамот. Коріатовичі становили один із найбільш згуртованих і сильних князівських родів й ти­ тулували себе князями і господарями Подільсь­ кої землі. Зокрема, в грамоті Олександра Коріатовича Смотрицькому монастирю від 1375 р. ­ «Ми, князь литовський…князь і гос­ подарь Подольської землі» [15, с. 49], в Привілеях краківським купцям ­ «Herzog czu Podolien» [16, с. 214], а в грамоті Костянтина і Федора від 1388 р. ­ «Ми, князь… дідичі і гос­ подарі Подольської землі» [17, с. 123].

335

Сюзеренітет Коріатовичів стосовно подільських земель засвідчується документаль­ но. Наприклад, грамотою 1388 р. Костянтином і Федором Коріатовичами пожалувано Немирі Бакоту [18, с. 30], грамотою 1392 р. Федір жа­ лує Бедришку 4 села у Західному Поділлі [19, с. 225­226] і т. п. У Кам`янецькому замку Коріатовичі приймали послів, проводили з`їзди місцевого боярства і зем`янства. В 1374 р. Юрій і Олександр Коріато­ вичі надають Кам`янцю грамоту на самовряду­ вання (магдебурзьке право), яка засвідчувала, що князь здійснював управління «Подільською зем­ лею, а війт – міською общиною», князь мав «су­ дити зем`ян і бояр на замку, а міщани – судитися своїм правом і своїми райцями» [20, с. 2­3]. На­ дання Кам`янцю права на самоврядування стало інтеграційним кроком міста у західноєвропейсь­ кий правовий простір, норми якого знайшли своє віддзеркалення не лише в адміністративно­тери­ торіальному устрої, але й його містобудівних за­ садах, соціальній топографії, економічному, релігійному, культурному житті, а також і в інших напрямках еволюції міста [21, с. 125]. На початку 70­х років пожвавлюється еко­ номічний розвиток Кам`янця як центру Подільсь­ кої землі, що виявився у розвитку ремісничого виробництва і промислів, формуваннi цехових об`єднань, активізації внутрішньої і зовнішньої торгівлі. У 1375 р. князь Олександр надав право краківським купцям вільно торгувати з Кам`ян­ цем і містами Поділля. Підтверджувальну грамо­ ту краківським купцям було пожалувано 17 квітня 1385 р. князем Костянтином. В свою чергу, купці з Кам`янця торгували з Краковом і Льво­ вом. Розвиткові торгівельних стосунків сприяв і той факт, що через Кам`янець з Центральної Європи, через Краків, Львів і далі, на Брацлав і Перекоп до Кафи, пролягав т.з. Татарський шлях – одна із магістральних артерій, яка пов`язувала Захід і Схід. Своєрідною сенсацією для вітчизняної і європейської нумізматики на початку 2000­х стало відкриття і атрибуція монети, що належа­ ла Коріатовичам. Виявлені у м. Дунаївцях дві монети, як виявилось, належали карбуванню Костянтина Коріатовича. На їх аверсі було зафіксовано його титулатуру ­ «+MONETA CONSTA[n]TINI / +D[ucis] H[eres] [et] DOMINI DE SMOTRIC» («Монета Костянтина, князя, дідича (і) господаря Смотрича»). Як з`ясува­ лось, ще дві аналогічні монети знаходились в нумізматичних колекціях Національного музею

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

історії України та Національного музею Угор­ щини [22, с. 109­110]. Кілька років поспіль ще дві монети Костян­ тина було виявлено на Черкащині (частина те­ риторії якої, до речі, також була на той час складовою частиною Подільської землі). На одній з монет було зафіксовано змінену титула­ туру Костянтина «+MO(NETA): CONSTANT[I]NI / +DVCIS (HEREDIS ET): D(OMINI DE): PODOLI[A]» «Монета Костян­ тина / князя, дідича та господаря Поділля» (Подільської землі) [23, с. 24­26]. У 2012 р., власне поблизу самого Смотрича (який певний час був однією із столиць Подільської землі), було виявлено скарб із 916 срібних монет ХІV ст. Серед галицько­руських, празьких, молдавських грошиків, угорських де­ наріїв, джучидських дирхемів, монет київсько­ го наслідування Джанібека та новго­ род­сіверського наслідування Корибута джу­ чидським дирхемам було зафіксовано 35 півгрошів Костянтина Коріатовича [24]. Ще один номінал Костянтина Коріатовича – денарій, було атрибутовано серед монет т.з. Сосницького кладу, виявленого свого часу на Чернігівщині [25, с. 68­71]. Випуском власної монети Коріатовичі пе­ реслідували як репрезентативно­політичні, так і економічні інтереси [26, с. 13]. З іншого боку, виявлення існування декількох номіналів і типів монет засвідчує їх досить таки тривале карбування, а ареал знахідок охоплює досить значну територію. Монети Подільського князівства зафіксовані в джерелах початку ХV ст., де вони виступають під назвою «подольські півгрошки» [27, с. 33]. А виникнення на Поділлі у ХV ст. регіональної лічби на основі так званої «подільської копи» теж є ймовірним наслідком їхнього активного обігу. Навряд чи це все могло би статися при короткочасній емісії подільських монет [28, с.

48­50]. Таким чином, коли йдеться про Подільську землю (Подільське князівство) другої половини XIV ст., маємо розуміти, що мова йде про фео­ дально­державну структуру, що відповідала періодові васально­сеньйориальних монархій, для якого була притаманна організація держав­ ної влади на основі васальних зв`язків, фео­ дальна роздробленість, яка супроводжувалась трансформацією влади, її перебігом від монар­ ха до окремих феодалів і навпаки [29, с. 23]. Для Подільської землі доби Коріатовичів

336

притаманні риси, які були характерними для феодальної державності західноєвропейського типу, а саме: політична і правова автономія міст; поєднання публічно­правових та приват­ но­правових засад в управлінні, делегування низки владних повноважень великим земле­ власникам на місцях; поглиблення зв`язків релігійних конфесій і державних інституцій. При цьому слабкість державницьких засад компенсувалася сільським самоврядуванням, основу якого становила сусідська громада, яка виконувала адміністративні, судові та госпо­ дарські функції. Певною відмінністю від кла­ сично­одноосібної, монархічної форми прав­ ління, для Подільського князівства на певних етапах характерною була сімейно­колегіальна. Знову ж таки, Подільське князівство посіда­ ло значні території, які мали потужний природ­ ний і сировинний ресурс, економічний по­ тенціал, вдале географічне розташування, а Коріатовичі – прагнення вести власну політич­ ну гру і бажання стати домінуючою державно­ політичною силою в регіоні. Інша справа, що їх амбіціям не судилось здійснитись. І хтозна, як склалась би подальша історія України, Польщі, Угорщини, Литви, Молдови, та й власне всієї Південно­Східної Європи, приміром, в разі, ко­ ли б відбулось вже згадане вище, можливе, одруження Костянтина Коріатовича з дочкою польського короля. Але, як відомо «historia modo subiunctivo non patitur» ­ «історія не сприймає умовного відмінку»… …Наведена вище компіляція джерел – лише дрібна частка із величезного масиву досліджень з історії Подільської землі доби Коріатовичів, яка вимагає подальшого осми­ слення і опрацювання. Значний об`єм інфор­ мації, який накопичувався окремими дослідни­ ками і ентузіастами, заслуговує зацікавлення на рівні державних академічних установ та потре­ бує реальної підтримки органів місцевої влади, участі науковців, педагогів, засобів масової інформації. На жаль, на сьогодні подібна зацікавленість відома лише з боку керівництва Державного історико­культурного заповідника «Межибіж», який планує на наступний рік проведення Все­ української наукової конференції з даної тема­ тики. Хотілось би, щоб це був перший, але не останній крок на задекларованому на найви­ щому державному рівні шляху по відновленню історичної пам`яті про тривалі державницькі традиції України.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Список використаних джерел: 1. Наказ Міністерства освіти і науки № 641 від 16.06. 2015 р. «Про затвердження Концепції національно­патріотичного виховання дітей та молоді, заходів щодо реалізації Концепції національно­патріотичного виховання молоді та методичних рекомендацій щодо національно­патріотичного виховання у загальноосвітніх закладах». [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/47154/ 2. Методичні рекомендації щодо національно­ патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах. Додаток до Наказу Міністерства освіти і науки № 642 від 16.06. 2015 р. [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/47154/ 3. Постанова Кабінету Міністрів України №524 від 22 липня 2015 року «Про утворення Міжвідомчої комісії з питань національно­патріотичного виховання». [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/ control/uk/cardnpd?docid=248364983 4. Указ Президента України № 334 від 12.06. 2015 р. «Про заходи щодо поліпшення національно­ патріотичного виховання дітей і молоді». [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/3342015­19131 5. Указ Президента України № 580/2015 від 13.10. 2015 р. «Про Стратегію національно­патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 – 2020 роки». [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/580/2015 6. Концепція національно­патріотичного виховання дітей та молоді. Додаток до Наказу Міністерства освіти і науки України №641 від 16.06. 2015 р. [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/47154/ 7. Власов В.С. Історія України. Підручник для 7­го класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: «Генеза», 2007. – 204с. 8. Білецька О. Поділля на зламі ХІV­XVст.: до витоків формування історичної області. – Одеса: «Астропринт», 2004. – 416с. 9. Петров М. Кам`янець­Подільський – політико­адміністративний, оборонний, містобудівний та економічний центр Подільської землі у складі Великого князівства Литовського (60­90­і роки ХІV ст.). Ukraina Lithuanica. Т.1. Київ, 2009. – С. 121­133. 10. Czolowski A. Ze studyów nad dziejami wołoskiemi. T. 2. Sprawy Wołoskie w Polsze do r. 1412. Lwów. 1891. S 39. 11. Полехов С.В. Летописная «Повесть о Подолье». Древняя Русь. Вопросы медиевистики. Ч.2. 2014. №2 (56). С. 49­62. 12. Экземплярский А.В. Боброков­Волынский Димитрий Михайлович // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. Санкт­Петербург, 1890­1907. Т.4. С. 135. 13. Вернадский Г.В. Монголы и Русь. Тверь: «Леан. Аграф». 1997. 476с. 14. Кучкин А.В. Боброк­Волынский // Отечественная история: История России с древнейших времен до 1917 г. Энциклопедия: в 5 т. / Глав.ред. В.Л.Янин.

– Москва. 1994. – Т.1: А – Д. 15. Грамоти ХІV ст. Київ.: «Наукова думка». 1974. 236с. 16. Молчановский Н.В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. Киев, 1885. 388с. 17. Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku // Teki Krakowskie 5, 1997. 170s. 18. Жалувана грамота князя Костянтина i його брата Федора слузі князя Костянтина Немирі на м. Бакоту.

1388. Кам`янець // Naruszewicz A. Historia narodu polskiego. T.6. Lipsk, 1837. – S.30. 19. Жалувана грамота подільського князя Федора Коріатовича своєму слузі Бедришку на села Сатерминці, Олехівці, Клімінці, Супруньківці. 1 липня 1392 р. Кам`янець // Очерки известий о Подольской земле до 1434 г. Киев, 1885. – С.225­226. 20. Zbior przywilejow miastu Kamińcowi od r. 1374 – XIX w. // Наукова бібліотека АН ім. В. Стефаника у Львові. – Відділ рукописів. – Ф. Чоловського. – 2250/ІІІ. – Арк. 2­3. 21. Котляр М.Ф. Торгівля на Україні в ХІV­XV ст. // Український історичний журнал. №1. – 1975. ­ С.42. 22. Погорелец О.Г., Саввов Р.В. Монеты подольского князя Константина Кориатовича (вторая половина ХІV в). Тринадцатая Всероссийская нумизматическая конференция. Тезисы докладов и сообщений. Москва: «Альфа­принт». 2007. ­ С. 240. 23. Шостопал А. Монети ХІV ст. карбовані на Поділлі. // Нумізматика і фалеристика, №2, 2007. ­ С.24­26. 24. Саввов Р. Скарб монет ХІV ст. з­під Смотрича // Львівські нумізматичні записки, Ч.8. 2013. 25. Громыко А. О подольских денариях Константина Кориатовича // Банкаўскі веснік. Сакавік. 2010. ­ С. 68­71. 26. Погорелец О.Г., Саввов Р.В. К вопросу о просхождении типа монеты Подольского княжества (ІІ пол. ХІV в.).

Ikonografia penazi v sredneij a vychodnei Urópe. Humenne. 2007. ­ S.13­15. 27. Погорілець О.Г., Саввов Р.В. Про нові знахідки монет Подільського князівства // Нумізматика і фалеристика, №4, 2007. – С.

30­38. 28. Погорілець О.Г. Рахункові одиниці Подільської землі і Галицької Русі: «Подільська копа» і «Руська копа» (ІІ пол. XIV – XV ст.). До питання про виникнення та грошове наповнення // Мат­ли ІІІ Міжнар. наук.­практ. конф. Актуальні проблеми нумізматики у системі спеціальних галузей історичної науки – Кіровоград; Київ; Переяслав­Хмельницький, 2015. – С. 48­50. 29. Новосельский А. А. Исследования по истории эпохи феодализма. ­ Москва: «Наука», 1994. ­ 223 С.

337

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Summary. The article discusses some aspects of the history of the Podolsk earth (Podolsk principality) and its place in the history of the formation of state­building structures Southeast Europe second half of the ХІV century. Formation of Podolsk land as a special historical­geographical and socio­economic reality has not been adequately evaluated in the country's history and political science, but as a political power, it is not inferior to such feudal formation, such as Normandy, Brittany, Flanders, Burgundy or German principality.

* * *

Валерій Напиткін м. Хмельницький

П РО ЕКТ СИ М ВО Л І КИ Н АСЕЛ ЕН И Х П УН КТІ В М ЕДЖИ БІ ЗЬКО Ї ТЕРИ ТО РІ АЛ ЬН О Ї ГРО М АДИ

Темою статті є проекти гербів для населених пунктів Меджибізької територіальної громади в контексті загальноукраїнської геральдичної ситуації. Геральдика – традиційна допоміжна істо­ рична дисципліна. Тому, на перший погляд, за­ стосування статистичних обрахунків в ній не­ доцільне. Однак перед тим, як перейти до роз­ гляду власне меджибозької символіки, зупини­ мося на певних художніх і часових зако­ номірностях у створенні гербів в період неза­ лежності. Основою є відомості, зібрані автором сайту «Українська геральдика» [11] протягом 1990­2016 років. Сайт є продовженням мульти­ медійної енциклопедії «Геральдика України» (свідоцтво про авторські права №494), випуще­ ною в 1998 році. Станом на січень 2016р. на сайті зібрано 4100 гербів. З них 160 – герби російського періоду (до 1917 р.), 145 – проекти Б.Кене, 110 – герби періоду Речі Посполитої, 80 – герби українських міст часів Австро­Угорщи­ ни, 40 гербів періоду 1020­1940 р. по Західні Україні, 150 гербів радянського періоду, 1600

сучасних гербів і 1350 прапорів. Зображення уніфіковані в векторному вигляді. На створення гербів впливають чотири фак­ тори: 1. Воля керівництва відповідної території 2. Наявність осередку Українського Гераль­ дичного Товариства або науковців, які знають­ ся на геральдиці 3. Фінансовий фактор 4. Відсутність державної політики в царині геральдики. Розглянемо ці питання окремо. Перший фактор впливу часто є вирішаль­ ним, причому як в негативному, так і позитив­ ному сенсі. Негативний вплив може проявити­ ся як в ігноруванні питання геральдики («зараз не до таких дрібниць»), так і в затвердженні негеральдичних символів лише на тій підставі, що вони сподобалися голові ради відповідної

Рис. 1. Загальна кількість затверджених гербів та прапорів по Україні в період 1991­2016 років

338

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 2. Загальна кількість затверджених гербів по Україні з розподілом на обласні, районні, міські і сільські території або депутатам. Інколи для затвер­ дження проводиться «опитування» серед «представників народу» без врахування того факту, що пересічні громадяни просто не зна­ ють тонкощів геральдики. Найбільш яскравий приклад – герб Хмельницької області, який яв­ ляє собою літеру «Х» з двох колосків. Вибра­ ний рослинно­сільскогосподарський напрямок не враховує навіть того, що прізвище «Хмель­ ницький» походить від рослини хмель; невико­ ристання ж волинського лапчастого хреста в символіці області, де половина території нале­ жить до історичної Волині, пояснюється «не­ сприйняттям хреста деякими маленькими хри­ стиянськими конфесіями» («Подільскі вісті», 18.9.1997) До позитивного впливу можна віднести створення територіальної символіки за підт­ римкою керівництва. Так, повністю охоплені системою територіальної геральдики населені пункти Ємільчинського району Житомирської області, Костопільського району Рівненської області, Броварського і Білоцерківського рай­ онів Київської області, Куп’янського району Харківської області. Близькі до завершення та­ кої роботи Деражнянський та Славутський рай­ они Хмельницької області. Другий фактор – наявність осередку УГТ або фахівців – має великий вплив як на безпе­ рервність процесу створення (тобто охоплення роботою максимальної кількості населених пунктів), так і на якість створених символів, оскільки у разі відсутності фахівців на місцях затвердження часто проводиться «власними си­

339

лами». Системно фахова робота велась і ве­ деться в Львівській області (А.Гречило), Рівненській (Ю.Терлецький), Хмельницькій (В.Напиткін, В.Ільїнський, І.Янушкевич), Ми­ колаївській (І.Янушкевич), Одеській (П.Бонда­ ренко), Київській (О.Кохан), що підтвер­ джується і кількісно, і якісно. Парадоксально, але розвиток інтернету призвів до того, що кількість геральдичної інформації не перехо­ дить в якість, оскільки там, де нема гераль­ дистів, вважають цілком прийнятним обходи­ тися без них, почитавши статті з мережі. Один з прикладів – герб Дубровицького району, фор­ мально виконаний за рекомендаціями УГТ, але з написом назви через весь щит, що є грубим порушенням правил геральдики [11]. Фінансовий фактор також має важливе зна­ чення для створення гербів, хоча з розвитком цифрових технологій його значення зменшило­ ся. В 1990­х роках для друку одного або декількох кольорових проектів і доставки їх звичайною поштою були потрібні значні ко­ шти, а електронного зв’язку практично не існу­ вало; тому робота з віддаленими населеними пунктами вимагала ще й виїзду на місце. Оскільки така робота часто проводилася на ен­ тузіазмі автора безоплатно, це призводило до серйозних фінансових втрат і, відповідно, відмови від розробки символів віддалених те­ риторій. Однак найбільшою проблемою є відсутність державної політики в царині геральдики. Єди­ ний документ ­ Указ N8694/2000 Президента України «Про впорядкування геральдичної

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

справи в Україні» від 18 травня 2000 року – пе­ редбачав створення Комісії державних нагород та геральдики і Державного реєстру України як єдиного зібрання символів. На жаль, ні Комісії, ні реєстру так і не було створено. Це дозволяє будь­яку самодіяльність на місцях і погіршує ситуацію з кожним днем, оскільки у разі ство­ рення такого реєстру в майбутньому перегляда­ ти доведеться значну кількість помилкових символів. Єдиний орган, який проводить екс­ перту оцінку проектів – УГТ; однак така оцінка є консультативною а, отже, не обов’язковою, і рекомендації УГТ є дорадчими і не завжди бе­ руться до уваги. Ще однією проблемою, не пов’язаною на­ пряму з розробкою, є порушення авторського права. Використовуються не лише ідеї гербів, а інформація в цілому. Спіймані на гарячому, плагіатори або не реагують, або вступають в полеміку в тому розумінні, що красти можна і навіть потрібно (http://h.ua/story/100275 ­ харак­ терно, що стаття ілюстрована саме краденими зображеннями.) Особливо це стосується тема­ тичних блоків (інформація по області чи райо­ ну), яка використовується повністю. Так, вида­ на в 2004 році книга «Міста України» містить зображення гербів найбільших міст України, взятих з сайту, без посилань. Зазначимо, що чіткого розуміння авторсько­ го права в геральдиці не визначено. По­перше, авторами можуть бути декілька осіб. По­друге, є ідея герба, а є його художнє оформлення, то­ му інколи автор і художник – різні особи. Окрім цього, є ще комп’ютерний малюнок, зроблений у векторі, і його похідна у форматах jpg, gif, png, які і використовуються на сайтах. І саме з ними найбільше питань – вони часто ви­ користовуються в мережі без посилань на пер­ шоджерело і, тим більше, на автора, художника і автора комп’ютерної графіки. Найбільш чітко це можна побачити у вікіпедії – в статтях не вказуються не лише автори, але і дати затвер­ дження (приклад – Городок Рівненської області uk.wikipedia.org/wiki/Городок_(Рівненсь­ кий_район)), що унеможливлює статистичну обробку інформації про такі герби. Тому в статті використані дані лише по гербам, в яких дата затвердження відома точно і підтверджена джерелами. Для початку розглянемо часовий розподіл кількості затверджених гербів по всій державі. Як бачимо, графік має чітко виражений макси­ мум. Це пояснюється тим, що до розробки

340

підключилися найбільші території – області, райони, міста обласного значення і міста. Після створення символіки для них залишилися лише села, де процес розробки протікає значно повільніше. Провал 2014­го року викликаний загальною ситуацією в державі; невелике збільшення в 2015­му дав Славутський район Хмельницької області, де затверджено 48 гербів для сільських громад. Тепер розглянемо ці дані в розрізі територій – районів, міст, сіл. Малюнок 2 є підтверджен­ ням інформації з малюнку 1 – сумарно в період 2001­2005 років в районах і містах затверджу­ валося гербів набагато більше, аніж в селах. Надалі основний приріст кількості символів відбуватиметься практично за рахунок сіл. Якщо розглянемо аналогічні графіки по двом областям – Рівненській і Хмельницькій, то бачимо, щозакономірність по Рівненській області схожа – районні герби в основному за­ тверджувалися в період 2000­2010 р.р. із тен­ денцією збільшення до 2009 року. Гіпотетично це збільшення можна пояснити підготовкою до друку книги «Україна: герби та прапори» (В.Г. Кисляк, О.А. Нескоромний) [9] і, відповідно, бажанням депутатів районних рад встигнути затвердити символіку, щоб вона потрапила до книги. Зростання кількості затверджених сільських гербів в період 2003­2004 р.р. пояс­ нюється підготовкою до друку книги Ю.Терле­ цького та А.Гречила «Сучасна символіка Ко­ стопільщини» [8]. Серед даних по Хмельницькій області бачи­ мо аналогічний період максимального затвер­ дження районних гербів 2000­2010 р.р.. Велика кількість даних у 2015 році стосується виключ­ но Славутського та Ізяславського районів, де було затверджено 54 герба для сільських гро­ мад. Окремою темою варто розглянути викори­ стання історичної символіки в сучасних гербах. Найбільш чітко це прослідковується по чоти­ рьох областях, що розташовані зараз на тери­ торії історичних Поділля і Волині (герби лап­ частий хрест і усміхнене сонце) – Вінницькій, Хмельницький, Волинській і Рівненській. Хмельницька область Цифри показують, що в районних гербах сонце використовується з величезною перева­ гою – у 70% випадків. В міській геральдиці сонце використовується менше – у 16% ви­ падків; у порівнянні з відповідним показником Вінницької області це менше, що пояснюється,

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Таблиця 1. Використання історичних символів Поділля і Волині в гербах Вінницької, Хмельницької, Волинської і Рівненської областей на мій погляд, значною частиною Волині у складі Хмельниччини, і, можливо, тим фактом, що вінничани вважають себе більшими нащад­ ками Поділля, аніж жителі Хмельницької об­ ласті. У міській та сільській геральдиці найбільшу кількість гербів з сонцем (10 з 17) дали населені пункти Деражнянського району. Волочиський і Теофіпольський районні герби використовують хрест і сонце; а от Білогірсь­ кий, Красилівський, Шепетівський, Ямпільсь­ кий райони – історична Волинь – використову­ ють у гербах лише подільське сонце (при цьо­ му місто Шепетівка використовує лапчастий хрест). Волинський Теофіполь також викори­ стовує сонце. Волочиськ і Кузьмин (історична Волинь) використовують обидва символи – хрест і сонце. Найбільшу кількість лапчастих хрестів (8 з 13) дають символи півночі області (волинська її частина). Логічний ланцюжок прослідковується такий: вся Хмельниччина – це нібито сучасне Поділля, тому варто викори­ стати поділський історичний символ. Але цен­ тром Подільської губернії був Кам’яне­ ць­Подільский (герб ­ сонце), а не Хмельниць­ кий (герб – три стріли), і якщо вже використо­ вувати сучасне тлумачення історичних земель, то мали би використовуватися хмельницькі три стріли. Аналогічна історія сталася і з гербом області, де використане лише сонце (про що йшлося вище). Вінницька область Вінницькі районні герби в більшості (67%) використовують подільське сонце – однак в них присутній і лапчастий хрест Брацлавського воєводства, який є і на гербі області (разом з тим­таки сонцем). На міських і сільських гер­ бах сонце присутнє на чверті символів, що доз­ воляє говорити про сталу тенденцію.

341

Волинська і Рівненська області Області, розташовані в межах історичної Волині, мають ту ж тенденцію, що і дві подільські – використання історичного (і об­ ласного) символу більшою мірою в гербах рай­ онів і меншою (проте також значною) в міських і сільських. А от інша історично волинська територія – Житомирська область – використовує сучасний територіальний поділ. Це підкреслюють рай­ онні герби Житомирської області, де в клейноді зображений сучасний обласний герб (3 з 24) і герб Житомира (1) [7]. Лапчастий волинський хрест використаний лише в 2 районних гербах. В міській і сільській геральдиці герб області не використовується взагалі, лапчастий хрест ви­ користовується в 5 випадках з 66. В геральдиці Львівської області лев при­ сутній фактично лише на гербах Львова і об­ ласті; в міській і сучасній геральдиці він прак­ тично відсутній, зате є в якості щитотримача на 17 з 20 районних гербів. Підсумовуючи, можна зазначити: найбільш вживаними історичними символами в Україні є саме подільске усміхнене сонце і волинський лапчастий хрест. Також варто розглянути питання форми щитів. За рекомендацією УГТ, сучасна тери­ торіальна геральдика має використовувати т.зв. «іспанський» (заокруглений знизу) щит. В цен­ тральних і західних областях переважна більшість символів затверджується саме на та­ ких щитах. Подібна тенденція і на півдні, де почасти використовується французький щит. А от в Донецькій, Луганській областях і Криму випадки використання іспанського щита по­ одинокі – вочевидь демонструвалася прив’язка саме до російської геральдики.

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Таблиця 2. Використання іспанського щита в гербах Донецької і Луганської областей і АР Крим Висновки Період створення гербів для великих тери­ торій – областей, районів – та великих міст практично закінчений. Подальша робота буде вестися лише з новоствореними територіальни­ ми громадами та селами. Нагальною потребою є якнайшвидше за­ твердження на законодавчому рівні загальних вимог до створення гербів, утворення відповідного органу для рецензування і контро­ лю, а також для занесення в Державний Реєстр і публікації. Необхідне створення Державного реєстру геральдичних символів.

Необхідний законодавчий дозвіл викори­ стання місцевих гербів на печатках відповідних орачів державної влади. Необхідний перегляд вже існуючих сим­ волів для приведення їх у відповідність з зако­ нодавчими і геральдичними вимогами і зане­ сення до реєстру. Враховуючи вищенаведене, розглянемо проекти гербів для населених пунктів Меджибізької територіальної громади. Відо­ мості про населені пункти підготували співробітники Державного історико­культурно­ го заповідника "Межибіж”.

МЕДЖИБІЖ

Затверджений в 1996р. рiшенням сесії селищної ради. У горішній частині перетятого щита в червоному полі ­ срібний силует Меджибізької фортеці; долішня зелена розділена вилоподібно золотою смугою на знак злиття двох річок ­ Бужка і Південного Бугу, від чого пішла назва міста ("Межибужжя"). Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний червоною міською короною з трьома вежками.

ГЕРБ ГРОМАДИ На зеленому щиті з лазуровою базою пливе срібний мурований лебідь. У главі справа зо­ лоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними по­ перемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипро­ меневою зіркою. Щит облямований декоратив­ ним картушем і увінчаний срібною терито­

342

ріальною короною. Основна фігура герба нагадує назву фортеці «Білий лебідь»; сонце з «Лелівою» ­ символ Поділля і водночас знак Сенявських. В комплект входить прапор громади і штандарт голови ради. Також може бути розроблена неофіційна печатка для грамот, дипломів та ін. (див на наступній сто­ рінці).

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Рис. 3. Проект гербу та іншої атрибутики Меджибізької об’єднаної територіальної громади

ВОЛОСІВЦІ Відоме з 16 ст. Власники – Сенявські. Свято­Покровський храм. У 19 ст. була старовинна ікона Спасителя з Богоматір’ю. Чарторийські тримали завод породних коней. У зеленому полі повстаючий срібний кінь. У лівій верхній частині золоте сонце без зоб­ раження обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супровод­ жується зверху червоною шестипроменевою зіркою.

343

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

ГОЛОВЧИНЦІ Тут збудовано купальні, вода з джерела («срібна», «жива») зцілює від душевних і тілесних хвороб. В Головинцях працює дитячий оздоровчий заклад «Лісова казка»; добувається граніт. У зеленому щиті з вирізаною ступінчастою срібною мурованою чорним базою срібне на­ скрізне польове укріплення у вигляді чотири­ променевої зірки, супроводжуване в верхніх кутах щита двома срібними фонтанами. Усере­ дині укріплення золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипроменевою зіркою.

Зірка – символ стародавньої фортеці. Фонтани – символ джерельної цілющої води, база – символ гранітного кар’єру.

ГОЛОСКІВ Один із старовинних населених пунктів Поділля. Поблизу села виявлено знаряддя праці доби міді (III тисячоліття до н. е.), в кінці XIX ст. тут було ще кілька стародавніх курганів. В писемних пам’ятках він згадується вже в першій чверті XVI століття. У XVII ст. входило до складу Меджибізького ключа маєтків польських землевласників Сенявських, а з XVIII ст. належало князям Чарторийським. На навколишніх луках випасали коней арабської породи, яких вирощували Чарторийські. У зеленому полі в кутках чотири срібних підкови. В центрі золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене

червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипроменевою зіркою. Герб символізує луки і породистих коней, які паслись на них.

ЗАПАДИНЦІ Тут народився Мико́ла Ма́ркович Роже́нко (1936­2012) — український філософ, доктор філософських наук. У срібному щиті чорне перекинуте вістря, на якому золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’я­ подібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипроменевою зіркою. Герб стилізовано символізує назву села – западина; водночас певною мірою несе філософське значення: чорне­біле, матеріальне­ духовне, тобто натякає на знаменитого уродженця села.

344

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ЛИСОГІРКА Село розташоване на південь від Меджи­ божа, на пагорбі, що в давнину називався «Лисою горою», звідки і отримало свою назву. Село з трьох сторін оточене лісом, багате садами, але немає річки чи ставка, тому тут в XIX ст. було більше 30­ти колодязів. У срібному щиті зеленее укорочене вістря, супроводжуване угорі і по сторонам зеленими дубовими листками. На вістрі золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супровод­ жується зверху червоною шестипроменевою зіркою.

Герб означає історичну назву села і його розташування серед лісів.

МИТКІВЦІ Знаходяться на березі р.Бужок. У лазуровому щиті хвиляста балка у три злами, над якою золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипроменевою зіркою. Балка означає р. Бужок, ламану у формі сигля «М», першої літери назви села.

РУСАНІВЦІ Археологічні пам’ятки – трипільське поселення. У червоному щиті золотий трипільский візерунок із безконечників, над яким золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шести­ променевою зіркою. Герб символізує давнє трипільске поселення.

345

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

СТАВНИЦЯ Село відділяється від Меджибожа річкою Бужок, в цьому місці Бужок впадає в Південний Буг. На відстані більше 2­х км від села знахо­ дилися Оноставський та Ставницький ставки, звідки отримало свою назву. Селяни займалися землеробством, столярним та гончарним ре­ меслом. У золотому, поділеному паркетоподібно, щиті із вигнутими лазуровими бічниками червоний глечик. На червоній трикутній главі золоте сонце без зображення обличчя з золо­ тими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шести­ променевою зіркою.

Герб означає два ставки, тобто назву села, і водночас промисли, якими займалися жителі села.

ТРЕБУХІВЦІ В селі є колона­каплиця XVII ст., право­ славна церква Св. Івана Богослова. У лазуровому щиті золотий озброєний орел з розпростертими крильми, що тримає в черво­ них лапах срібну пір’їну, покладену в балку. Над орлом золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене чер­ воним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипроменевою зіркою. Орел символізує Івана Богослова і його Євангеліє. Водночас є символом волі. ШРУБКІВ Село виникло із хуторів, які називали Кам'янецькі Хутори. Кожний хутір мав крім землеробства ще й ремісничий профіль. На Бондарському хуторі, що на півдні села, виготовляли бочки і вози. Гончарський хутір знаходився в центрі села, а Чумацький на сході в сторону села Пронилова. Крім того, в селі за­ ймались ткацтвом, столярством, чоботарством. У лазуровому щиті понижене золоте колесо від воза, над яким золоте сонце без зображення обличчя з золотими променями, прямими і полум’яподібними поперемінно, обтяжене червоним півмісяцем, що супроводжується зверху червоною шестипроменевою зіркою. По сторонам – золоті діжка і глечик.

346

Герб означає ремісничий профіль хуторів, що колись входили в село.

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ЯРОСЛАВКА

Вирощують зернові, розвинуте тваринниц­ тво, рибоводство, садівництво. У лазуровому щиті срібна риба із золотим хвостом, що складається із двох золотих колосків. Фантастична фігура на гербі означає основні заняття жителів села.

КОЛАР ГОЛОВИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ Колар складений з гербів сіл, що входять до громади.

347

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Список використаних джерел: 1. Гречило А. Б. Герби та прапори міст і сіл України. ­ Львів, 2004. Ч. 1. ­120+ХLIV с. (ISBN 966­02­0994­0). 2. Гречило А., Савчук Ю., Сварник І. Герби міст України (ХІV ­ І пол. ХХ ст.) ­ Київ, 2001. ­ 400 с. (ISBN 966­578­085­9) 3. А.Гречило, Ю.Терлецький. Герби та прапори міст і сіл Рівненської області. – К., Львів, Рівне, 2002. ­ 72 с. ISBN 966­02­0407­8 4. Напиткін В. Геральдика Хмельниччини. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – 48 с. 5. Савчук Ю.К. Міська геральдика Поділля. – Вінниця: Континент­ПРИМ, 1995. ­ 143 с. 6. Символіка сучасної Ємільчинщини. /Упорядники О.В.ВАЩУК, П.В.СКИБА. – Новоград­ Волинський: «НОВОград». – 2014. – 104 стор., іл. 7. Символіка територіальних громад Житомирської області. ­ Житомир, 2008 р. 8. Ю.Терлецький, А.Гречило. Сучасна символіка Костопільщини. ­ Рівне: УГТ, 2006. ­ 32 с. + 8 кол. с. 9. Україна: герби та прапори / авт. проекту та упор. : В.Г. Кисляк, О.А. Нескоромний. – К. : Парламентське вид­во. 2010. – 456 с. : ілюст. – укр., рос., анг. 10. «Знак» (видання УГТ №№1­68) 11. heraldry.com.ua

348

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Розді л І І І . РЕЦЕН ЗІ Ї

Олександр Григоренко м. Хмельницький М ОН ОГРАФІ Я ЄСЮН І Н А С. М . – ҐРУН ТОВН Е ДОСЛ І ДЖЕН Н Я УРБАН І ЗАЦІ Й Н И Х П РОЦЕСІ В ТА І СТОРІ Ї П ОДІ Л ЬСЬКИ Х М І СТ ДРУГОЇ П ОЛ ОВИ Н И ХІ Х – П ОЧ АТКУ ХХ СТ.

В статті проведено оглядовий аналіз монографії «Міста Поділля у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» історика та краєзнавця, провідного наукового співробітника Хмельницького обласного краєзнавчого музею Єсюніна Сергія Миколайовича, що побачила світ 2015 року. Дослідження урбанізаційних процесів є од­ ним із важливих і традиційних напрямків у світовій та вітчизняній історичній науці. До ви­ світлення проблем становлення й розвитку міст у різні історичні періоди зверталося чимало дослідників. Особливої актуальності дана про­ блематика набуває у зв’язку з вивченням пере­ ломних періодів в історії України, зокрема, другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли на її землях, які перебували у складі Російської імперії, відбувалося суспільно­політичне ре­ формування. Окреслити певні особливості цьо­ го процесу в окремих регіонах України, і, зо­ крема, на Поділлі, який призвів до утверджен­ ня капіталістичного способу виробництва, доз­ воляє звернення до проблем, пов’язаних із роз­ витком міст. У 2015 р. побачила світ монографія «Міста Поділля у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» [1]. Ґрунтовну наукову працю створив за результатами власного дисертаційного дослідження Єсюнін Сергій Миколайович – провідний науковий співробітник Хмельниць­ кого обласного краєзнавчого музею, кандидат історичних наук, Заслужений працівник куль­ тури України, дійсний член Центру досліджен­ ня історії Поділля та Південно­Східної Волині Інституту історії України НАН України, член Національної спілки краєзнавців України, член Національної спілки журналістів України [2, с.

555­556]. Проведення дослідження та видання моно­ графії обумовлено важливістю вивчення ур­ банізаційного процесу в Україні як напрямку історичної науки, адже з часів усталення індустріального суспільства і до сьогодні саме

349

міста відіграють визначальну роль у розвитку державотворення, виконуючи при цьому адміністративні, економічні, культурно­освітні та інші функції. Науковці вже мають певні на­ працювання у вивченні загальних рис цього процесу, проте актуальними залишаються його регіональні особливості, що притаманні окре­ мим територіям України. Одним із таких

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

регіонів є історичне Поділля (у межах колиш­ ньої Подільської губернії), на прикладі якого прослідковуються загальні закономірності ур­ банізаційних процесів в Україні другої полови­ ни ХІХ – початку ХХ ст. Дослідження на регіональних зрізах дозволяють виробити нау­ ково­обґрунтований підхід до назрілих струк­ турних і адміністративних реформ, удоскона­ лити соціально­економічну модель сучасних міст України, особливо середніх та малих [3, с.

1­2]. Монографія «Міста Поділля у другій поло­ вині ХІХ – на початку ХХ ст.» побудована за класичною схемою наукового дослідження. Відкриває її вступна частина та розділ, що ви­ світлює історіографію та джерела проблемати­ ки (Розділ 1). Далі йдуть чотири основних розділи: Подільські міста в адміністративно­те­ риторіальній системі Російської імперії (Розділ 2); Військово­стратегічна функція міст Подільської губернії (Розділ 3); Економічний розвиток міст Поділля (Розділ 4); Становлення інфраструктури міст (Розділ 5). Наприкінці по­ дані висновки, а також списки використаних джерел. Вагомим доробком монографії є розділ з додатками та покажчики (іменний та населе­ них пунктів) [3]. Монографія Єсюніна С. М. стала першим в українській історичній науці комплексним дослідженням основних аспектів розвитку міст Подільської губернії в умовах становлення ринкової економіки другої половини ХІХ – по­ чатку ХХ ст. Розглянуто головні містоутворю­ ючі фактори – адміністративний та еко­ номічний, а також з’ясовано розвиток соціаль­ ної інфраструктури. На основі аналізу широко­ го кола архівних джерел та наукової літератури простежено зміни кількості міст, їх адміністра­ тивного та правового статусу, динаміки місько­ го населення та його соціоетнічної і еко­ номічної структури. Акцентується увага на роз­

витку військово­стратегічної функції міст, про­ мислово­ремісничого виробництва, торгівлі, транспортної мережі, формуванні банківсько­ кредитної системи, культурно­освітнього сере­ довища. Подані історичні матеріали про всі 18 міст Подільського губернії, що можуть бути викори­ стані при перевиданні багатотомної «Історії міст і сіл України» у новій редакції. Зазначимо, що у коло дослідження потрапили населенні пункти сучасних Вінницької (Бар, Брацлав, Вербовець, Вінниця, Гайсин, Жмеринка, Літин, Могилів­Подільський, Ольгопіль, Сальниця, Хмільник, Ямпіль), Хмельницької (Кам’янець­ Подільський, Летичів, Нова Ушиця, Проскурів – нині Хмельницький, Стара Ушиця) та Одесь­ кої (Балта) областей. Також подані матеріали з історії містечок Меджибіж, Дунаївці, Немирів, Тульчин, що стосуються спроб надання назва­ ним населеним пунктам міського статусу. Як підсумок проведеного дослідження, за­ пропонована періодизація соціально­еко­ номічного розвитку подільських міст, подана їх класифікація і типологія у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Великим здобутком видання можна назвати значну кількість ілюстративних матеріалів – малюнків, фотографій, планів, схем. Деякі з них публікуються вперше. Зазначимо, що монографію «Міста Поділля у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» ре­ комендовано до друку вченою радою Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України Національної академії наук України (протокол №3 від 15.03.2014). Науковим редак­ тором виступив Лев Васильович Баженов, док­ тор історичних наук, професор, рецензентами: Олександр Петрович Григоренко, доктор істо­ ричних наук, професор та Олександр Михай­ лович Завальнюк. Тираж видання – 500 примірників.

Список використаних джерел: 1. Єсюнін С. М. Міста Подільської губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Монографія / С. М. Єсюнін. – Хмельницький: ФОП Мельник А. А., 2015.

– 336 с., іл. 2. Гальчак С .Д. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: ХІХ – початок ХХІ ст. – Вінниця: Меркьюрі­Поділля, 2013. – С. 555­556. 3. Єсюнін С. М. Міста Подільської губернії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: соціальна інфраструктура, адміністративний та економічний аспекти: автореф. дис. канд. іст. наук: спец. 07.00.01. / Єсюнін Сергій Миколайович. – Кам’янець­Подільський: Кам’янець­Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2011. – 20 с.

350

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

ВІ ДО М О СТІ П РО АВТО РІ В

Артюх Вадим Степанович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського Музею історії релігії (м. Львів) Баженов Лев Васильович, доктор історичних наук, професор, академік УАІН, голова Хмельницької обласної організації НСКУ, керівник Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України при Кам’янець­Подільському національному університеті імені Івана Огієнка (м. Кам’янець­Подільський) Блажевич Юрій Іванович, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри суспільних дисциплін Хмельницької гуманітарно­педагогічної академії, член НСКУ (м. Хмельницький) Брегін Оксана Богданівна, науковий співробітник фондового відділу (м. Збараж) Вєтров Віктор Сергійович, старший науковий співробітник ДІКЗ «Межибіж» (смт. Меджибіж) Візнюк Вероніка Григорівна, провідний науковий співробітник ДІКЗ «Межибіж», член НСКУ, (смт. Меджибіж)

Учасники пленарного засідання XV науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи», 26 червня 2016 р.

351

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Вітюк Олександр Олегович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціальних технологій Вінницького соціально­економічного інституту Вищого навчального закладу Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», дійсний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України (м. Вінниця) Ганусевич Наталія Зигмундівна, молодший науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля» (м. Збараж) Герасимов Тимофій Юрійович, кандидат історичних наук, докторант кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (м. Вінниця) Гончар Олена Олександрівна, головний зберігач фондів ДІКЗ «Межибіж» (смт. Меджибіж) Григоренко Олександр Петрович, доктор історичних наук, професор, член Національної спілки краєзнавців України, дійсний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець­Подільському національному університеті імені Івана Огієнка, академік Міжнародної академії інформатизації (м. Хмельницький) Григоренко Тетяна Олексіївна, старший науковий співробітник Черкаського обласного краєзнавчого музею (м. Черкаси) Гудзій Ольга Василівна, старший науковий співробітник Ржищівського археолого­краєзнавчого музею (м. Ржищів) Джьовенас Гінтарас, старший спеціаліст відділу охорони історико­культурних заповідних територій і культурної спадщини Міністерства культури Литви (Литва) Дзьоник Віктор Васильович, старший науковий співробітник відділу охорони памяток історії та культури у Хмельницькій області (м. Хмельницький) Дуда Наталія Михайлівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри соціології та культурології Національного лісотехнічного університету України (м. Львів) Дутка Ігор Іванович, юрист, сертифікований оцінювач, кандидат технічних наук, керівник відділу приватизації державного житлового фонду (м. Львів) Єсюнін Сергій Миколайович, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею, дійсний член Центру дослідження історії Поділля та Південно­Східної Волині Інституту історії НАН України, член НСКУ (м. Хмельницький) Завальнюк Костянтин Вікторович, почесний краєзнавець України, кандидат історичних наук, головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Вінницької області, член Національної спілки журналістів України, член НСКУ (м. Вінниця) Закусов Микола Борисович, голова громадської організації «Стрийська старовина» (м. Стрий) Западенко Ігор Валентинович, заступник директора ДІКЗ «Межибіж» з наукової роботи, член НСКУ, член Українського добровільного культурно­просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса (смт. Меджибіж) Западенко Леонід Петрович, краєзнавець, волонтер Державного історико­культурного заповідника «Межибіж» (м. Хмельницький) Казанцев Дмитро Юрійович, заступник голови Хмельницької міської спілки колекціонерів «Проскурівський колекціонер» (м. Хмельницький) Качковська Леся Ростиславівна, доцент кафедри документознавства і музейної справи історичного факультету Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (м. Ківерці)

352

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Климчук Андрій Миколайович, краєзнавець, журналіст, редактор інтернет­порталу «Віртуальна Польща» (м. Івано­Франківськ) Коржик Світлана Анатоліївна, завідувач методичного кабінету відділу освіти, молоді та спорту Летичівської селищної ради. Член правління Хмельницької обласної організації НСКУ (смт. Летичів) Крохмальна Тетяна Іванівна, молодший науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля» (м. Збараж) Кукса Надія Василівна, завідувачка відділу «Суботівський історичний музей» Національного історико­культурного заповідника «Чигирин» (м. Чигирин) Кулішова Анна Анатоліївна, завідувач відділу реставрації та реабілітації пам’яток архітектури Національного історико­архітектурного заповідника «Кам’янець» (м. Кам’янець­Подільський) Леськів Ірина Ярославівна, старший науковий співробітник ДІКЗ «Межибіж» (смт. Меджибіж) Лункіна Ольга Миколаївна, старший викладач, викладач­методист циклової комісії соціально­ економічних дисциплін Хмельницького політехнічного коледжу Національного університету «Львівська політехніка» (м. Хмельницький) Мазуранчик Зоряна Федорівна, молодший науковий співробітник Національного заповіднику «Замки Тернопілля» (м. Збараж) Майба Ірина Богданівна, науковий співробітник фондового відділу (м. Збараж) Марціяш Наталія Василівна, молодший науковий співробітник Національний заповідник «Замки Тернопілля» (м. Збараж) Маярчак Сергій Петрович, кандидат історичних наук (м. Хмельницький) Михайлова Світлана Вікторівна, директор музею історії міста Хмельницького (м. Хмельницький) Мицик Юрій Андрійович, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства НАН України (Київ) Моздір Віталій Вікторович, аспірант кафедри історії України Кам’янець­Подільського національного університету ім. Івана Огієнка (м. Кам’янець­Подільський) Мороз Віктор Степанович, кандидат економічних наук, доцент Хмельницького національного університету, член НСКУ (м. Хмельницький) Мороз Володимир Степанович, старший викладач Дніпропетровського національного університету, Заслужений працівник культури України, член НСКУ (м. Дніпро) Напиткін Валерій Михайлович, геральдист, автор понад 100 гербів, автор сайту «Геральдика України» (м. Хмельницький) о. Петро Леськів, протоієрей, настоятель замкової церкви у Меджибізькій фортеці (смт. Меджибіж) Пагор Валентин Віталійович, магістр історії, молодший науковий співробітник Національного історико­архітектурного заповідника «Кам’янець», член НСКУ (м. Кам’янець­ Подільський) Панкова Ольга Петрівна, заступник директора з наукової роботи Ізмаїльського історичного музею А. В. Суворова, (м. Ізмаїл) Парацій Володимир Михайлович, завідувач науково­дослідного відділу Державного історико­ архітектурного заповідника у м. Бережани (м. Бережани)

353

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Перепелиця Максим Володимирович, головний зберігач фондів історико­культурного центру­ музею «Старий Костянтинів» (м. Старокостянтинів) Петраш Ігор Володимирович, начальник редакційно­видавничої групи з підготовки Зводу пам'яток історії та культури Хмельницької області (м. Хмельницький) Петрович Валентина Василівна, доцент кафедри документознавства і музейної справи історичного факультету Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк) Пирогов Олександр Тимофійович, краєзнавець, журналіст (м. Радомишль) Підставка Руслан Володимирович, заступник генерального директора з наукової та культурно­ просвітницької роботи Національного заповідника «Замки Тернопілля» (м. Збараж) Погорілець Олег Григорович, директор Державного історико­культурного заповідника «Межибіж», член Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць ICOMOS UA, член правління Хмельницької обласної організації НСКУ, Хмельницької обласної громадської організації «Постійно діюча археологічна експедиція «Меджибiж­2000» та Центру дослідження історії Поділля та Південно­Східної Волині Інституту історії України НАН України (смт. Меджибіж) Пущінська Ірина Богданівна, економіст, сертифікований оцінювач, бухгалтер відділу приватизації державного житлового фонду (м. Львів) Саєнко Валерій Миколайович, науковий співробітник ДІКЗ «Межибіж» (смт. Меджибіж) Семенчук Сергій Олександрович, історик, здобувач кафедри історії України Кам’янець­ Подільського національного університету імені Івана Огієнка, ст. викладач ПВНЗ «Хмельницький економічний університет», науковий співробітник відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області, член НСКУ (м. Хмельницький) Сергєєв Сергій Михайлович, науковий співробітник Національного архітектурно­історичного заповідника «Чернігів стародавній» (м. Чернігів) Сердунич Любов Андріївна, член НСКУ, НСЖУ, Асоціації дослідників голодоморів в Україні та ВТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка (смт. Стара Сиява) Скоропляс Наталія Іванівна, головний зберігач фондів Національного заповідника «Замки Тернопілля» (м. Збараж) Старенький Ігор Олександрович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник науково­експозиційного відділу Кам’янець­Подільського державного історичного музею­ заповідника (м. Кам’янець­Подільський) Стеньгач Надія Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри теорії та історії держави і права Хмельницького університету управління і права (м. Хмельницький) Стрельбіцька Наталя Іванівна, старший науковий співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею, член НСКУ (м. Хмельницький) Тарасенко Інна Юріївна, кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства НАН України (Київ) Тихий Богдан Ярославович, заступник директора з наукової роботи Державного історико­ архітектурного заповідника у м. Бережани (м. Бережани) Філімонова Марина Миколаївна, науковий співробітник історико­культурного центру­музею «Старий Костянтинів» (м. Старокостянтинів) Халайцан Володимир Петрович, викладач­методист Хмельницької гуманітарно­педагогічної академії, член НСКУ (м. Хмельницький)

354

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Харлан Олександр Вікторович, кандидат архітектури, старший науковий співробітник НДІ пам’яткоохоронних досліджень (м. Київ) Хоптяр Юрій Анатолійович, кандидат історичних наук, професор Кам’янець­Подільського національного університету ім. Івана Огієнка (м. Кам’янець­Подільський) Шамраєва Амелія Маріанівна, старший науковий співробітник Українського державного науково­дослідного та проектного інституту «УкрНДІпроектреставрація» (м. Київ) Шевчик Ірина Сергіївна, молодший науковий співробітник науково­просвітницького відділу Національного архітектурно­історичного заповідника «Чернігів стародавній» (м. Чернігів) Шлемкевич Світлана Любомирівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології та культурології НЛТУ України (м. Львів) Шпак Маріанна Олександрівна, науковий працівник Музею культури єврейського народу та історії Голокосту «Музей Михайла Мармера», заступник Голови ГО «КЕТЕР» (м. Кривий Ріг) Шпаковський Сергій Михайлович, історик, пам’яткоохоронець, завідувач відділу охорони пам'яток історії та культури у Хмельницькій області, член НСКУ та УНК ICOMOS (м. Хмельницький)

Пленарне засідання XV науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України: досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи», 26 червня 2016 р. Доповідає Гінтарас Джьовенас (Литва)

355

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

І Н ФО РМ АЦІ Й Н І Л И СТИ

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: музеї в культурних ландшафтах України і Східної Європи XVI науково­краєзнавча конференція Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» (Хмельницька обл.), 28 жовтня 2016 р. До 45­річчя відкриття музею в Меджибізькій фортеці та 15­річчя створення Державного історико­культурного заповідника «Межибіж» управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержадміністрації та Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» спільно з Хмельницькою обласною організацією Національної спілки краєзнавців України 28 жовтня 2016 року проводять ХVI науково­краєзнавчу конференцію «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: музеї в культурних ландшафтах України і Східної Європи». Робота конференції планується за такими напрямами: ­ Музеї в суспільстві – науці, культурі, освіті: місія та методологія, від класичних засад до сучасного переосмислення. ­ Музеї як центри збереження культурних ландшафтів та локальної культурної спадщини. ­ Музей ззовні і зсередини: теорія і практика сучасного музейництва в Україні і за кордоном. Методи, технології, творче освоєння музейного простору. ­ Музеєфікація Меджибізької фортеці: минуле і перспектива. ­ Вітчизняний і зарубіжний досвід музеєфікації пам’яток архітектури. Проблеми реставрації та пристосування фортифікаційних споруд під музейні експозиції, фондосховища, культурні і туристичні центри. ­ Історія музейної справи. Наукова спадщина подвижників музейної справи в Україні і за кордоном: історіографія, бібліографія, наукові праці. Заявлені тематичні блоки не є вичерпними і можуть доповнюватися. Робочі мови конференції – українська, польська, російська. Оргкомітет науково­краєзнавчої конференції приймає наукові доповіді з обов’язковим дотриманням таких вимог: обсяг до 16 сторінок формату А­4 (стиль «звичайний», формат Word розмір шрифту 14, міжрядковий інтервал – 1,5, абзацний відступ – 1,0, вирівнювання – по ширині. Розміри полів: верхнє і нижнє 20 мм, ліве – 30, праве – 15), наявність анотації і ключових слів (3­10 слів) мовою статті та англійською мовою. Оргкомітет залишає за собою право відхилення статей, поданих з недотриманням визначених вимог. Можливі додатки – ілюстрації у форматі JPEG, роздільна здатність не менше 300 dpi, підписи до них. Посилання на джерела подаються в квадратних дужках [1], [2, с.3], [4, арк.5], [6; 7]. Список використаних джерел подавати в порядку згадування в тексті і відповідно до вимог ДСТУ щодо бібліографічного опису джерел та літератури. Увага! Збірник матеріалів конференції буде видано як у друкованому, так і в електронному вигляді на сайті ДІКЗ “Межибіж” http://mezhibozh.com . У зв’язку з цим для включення доповіді до збірника кожному автору необхідно ознайомитися з умовами Ліцензійного договору про передачу ДІКЗ “Межибіж” невиключної ліцензії, яка дає право на використання твору (опубліковано за посиланням: https://www.facebook.com/notes/державний­ історико­культурний­заповідник­межибіж/ліцензійний­договір/844682458991406). Довідкова інформація за телефонами: моб. тел. 067­774­66­47 (Олег Григорович Погорілець, голова оргкомітету), моб. тел. 067­943­74­04 (Ігор Валентинович Западенко, секретар оргкомітету). Організатори забезпечують проведення культурної програми.

356

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

V Археологічні читання присвячені пам’яті Івана Михальчишина Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» (Хмельницька обл.), 9 грудня 2016 р. Управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержадміністрації та Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» спільно з Хмельницькою обласною організацією Національної спілки краєзнавців України 9 грудня 2016 року проводять V Археологічні читання, присвячені пам’яті знаного археолога і пам’яткоохоронця Івана Романовича Михальчишина. Робота Археологічних читань планується за такими напрямами • Спогади про Івана Романовича Михальчишина.

• Теорія і методика археологічних досліджень.

• Польові дослідження.

• Питання аналізу археологічних матеріалів.

• Інформаційні методи в археології.

• Консервація і реставрація археологічних матеріалів.

• Природничо­наукові методи в археології.

• Проблеми охорони археологічних пам'яток.

• Музеєфікація археологічних пам'яток і артефактів.

• Історіографія археологічних досліджень.

• Археологічні дослідження Поділля і Південно­Східної Волині.

• Предмети археології у фондах музейних закладів та заповідників на теренах Поділля і Південно­Східної Волині.

• Постійно діюча археологічна експедиція “Меджибіж­2000”: історія та сучасність.

• Рецензії, повідомлення. Заявлені тематичні блоки не є вичерпними і можуть доповнюватися. Робочі мови конференції ­ українська, польська, англійська, російська. Оргкомітет приймає наукові доповіді з ОБОВ'ЯЗКОВИМ дотриманням таких вимог: обсяг 6­12 сторінок формату А­4, стиль «звичайний», формат Word розмір шрифту 14, міжрядковий інтервал ­ 1,5, абзацний відступ ­ 1,0, вирівнювання ­ по ширині; розміри полів: верхнє і нижнє 20 мм, ліве ­ 30, праве ­ 15; ОБОВ'ЯЗКОВА наявність анотації і ключових слів (3­8 слів) на українській та англійській мовах. Можливі ілюстрації (від 1 до 4 ілюстрацій) у форматі JPEG або PNG з розміром не менше 1600 пікселів по довгій стороні, підписи до них. Посилання на джерела подаються в квадратних дужках [1], [2, с.З], [4, арк.5], [6; 7]. Список використаних джерел подавати в порядку згадування в тексті і відповідно до вимог бібліографічного опису джерел та літератури. Окремо подати відомості про місце роботи (навчання) автора, посаду, науковий ступінь, вчене звання, Email адресу, номер телефону. Матеріали надсилати до 1 листопада 2016 р. на Email: mezhybizh@gmail.com Увага! Збірник матеріалів конференції буде видано як у друкованому, так і в електронному вигляді на сайті ДІКЗ “Межибіж” http://mezhibozh.com. У зв’язку з цим для включення доповіді до збірника кожному автору необхідно ознайомитися з умовами Ліцензійного договору про передачу ДІКЗ “Межибіж” невиключної ліцензії, яка дає право на використання твору (опубліковано за посиланням: https://www.facebook.com/notes/державний­історико­культурний­заповідник­межибіж/ ліцензійний­договір/844682458991406). Надсиланням своїх матеріалів автори підтверджують згоду з умовами цієї угоди. Довідкова інформація за телефонами: моб. тел. 067­774­66­47 (Олег Григорович Погорілець, голова оргкомітету), моб. тел. 067­943­74­04 (Ігор Валентинович Западенко, секретар оргкомітету), моб. тел. 095­41­38­157 (Віктор Сергійович Вєтров, ст. наук. співробітник). У ході V Археологічних читань учасникам буде презентовано меморіальний науковий збірник пам’яті Івана Романовича Михальчишина.

357

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: туризм як чинник європейської інтеграції, соціального та культурного розвитку XVII науково­краєзнавча конференція Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» (Хмельницька обл.), 9 червня 2017 р.

З метою об`єднання зусиль науковців, краєзнавців, підприємницьких кіл та громадськості, спрямованих на культурний і соціально­економічний розвиток громад через розвиток туризму, управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержадміністрації та Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» спільно з Хмельницькою обласною організацією Національної спілки краєзнавців України 9 червня 2017 року проводять ХVII науково­краєзнавчу конференцію «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: туризм як чинник європейської інтеграції, соціального та культурного розвитку». Робота конференції планується за такими напрямами: I. Культурна спадщина як туристичний продукт: місія, методологія, практична реалізація. Досвід України, Європи, світу.

II. Туризм як євроінтеграційний чинник Меджибожа, Хмельницької області, України.

III. Туризм як інструмент формування загальнонаціонального культурного простору та ідентич­ ності.

IV. Меджибіж на перетині етносів, культур, релігій, внутрішніх і зовнішніх туристичних потоків. Туристичні перспективи Меджибожа, Хмельниччини, України. Заявлені тематичні блоки не є вичерпними і можуть доповнюватися. Робочі мови конференції – українська, польська, російська. Оргкомітет науково­краєзнавчої конференції приймає наукові доповіді з обов’язковим дотриманням таких вимог: обсяг до 16 сторінок формату А­4 (стиль «звичайний», формат Word розмір шрифту 14, міжрядковий інтервал – 1,5, абзацний відступ – 1,0, вирівнювання – по ширині. Розміри полів: верхнє і нижнє 20 мм, ліве – 30, праве – 15), наявність анотації і ключових слів (3­10 слів) мовою статті та англійською мовою. Оргкомітет залишає за собою право відхилення статей, поданих з недотриманням визначених вимог. Можливі додатки – ілюстрації у форматі JPEG, роздільна здатність не менше 300 dpi, підписи до них. Посилання на джерела подаються в квадратних дужках [1], [2, с.3], [4, арк.5], [6; 7]. Список використаних джерел подавати в порядку згадування в тексті і відповідно до вимог ДСТУ щодо бібліографічного опису джерел та літератури. Увага! Збірник матеріалів конференції буде видано як у друкованому, так і в електронному вигляді на сайті ДІКЗ “Межибіж” http://mezhibozh.com . У зв’язку з цим для включення доповіді до збірника кожному автору необхідно ознайомитися з умовами Ліцензійного договору про передачу ДІКЗ “Межибіж” невиключної ліцензії, яка дає право на використання твору (опубліковано за посиланням: https://www.facebook.com/notes/державний­ історико­культурний­заповідник­межибіж/ліцензійний­договір/844682458991406). Довідкова інформація за телефонами: моб. тел. 067­774­66­47 (Олег Григорович Погорілець, голова оргкомітету), моб. тел. 067­943­74­04 (Ігор Валентинович Западенко, секретар оргкомітету). Організатори забезпечують проведення культурної програми.

358

Досягнення та тенденції розвитку охорони, дослідження та реставрації пам’яток історії і архітектури Східної Європи

Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: релігія і церква як чинник історичних та суспільних процесів Східної Європи XVIII науково­краєзнавча конференція Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» (Хмельницька обл.), 20 жовтня 2017 р.

На виконання Указу Президента України №357/2016 «Про відзначення в Україні 500­річчя Реформації» Управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької облдержадміністрації та Державний історико­культурний заповідник «Межибіж» спільно з Хмельницькою обласною організацією Національної спілки краєзнавців України 20 жовтня 2017 року проводять ХVIII науково­краєзнавчу конференцію «Стародавній Меджибіж в історико­ культурній спадщині України: релігія і церква як чинник історичних та суспільних процесів Східної Європи», присвячену 500­річчю Реформації. Робота конференції планується за такими напрямами: I. Історія релігій та церков Поділля та Волині.

II. Реформація на Поділлі та Волині, в в Україні та Східній Європі від Середньовіччя до наших днів.

III. Церква і держава ­ розмаїття взаємодій.Церкви я к чинник державотворчих процесів.

IV. Соціальна місія релігій та церков.

V. Церква у матеріальній культурі людства. Релігійна архітектура, сакральне мистецтво, література, предмети культу і атрибутики. Релігійні предмети у фондах музеїв та архівів, у приватних колекціях. Заявлені тематичні блоки не є вичерпними і можуть доповнюватися. Робочі мови конференції – українська, польська, російська. Оргкомітет науково­краєзнавчої конференції приймає наукові доповіді з обов’язковим дотриманням таких вимог: обсяг до 16 сторінок формату А­4 (стиль «звичайний», формат Word розмір шрифту 14, міжрядковий інтервал – 1,5, абзацний відступ – 1,0, вирівнювання – по ширині. Розміри полів: верхнє і нижнє 20 мм, ліве – 30, праве – 15), наявність анотації і ключових слів (3­10 слів) мовою статті та англійською мовою. Оргкомітет залишає за собою право відхилення статей, поданих з недотриманням визначених вимог. Можливі додатки – ілюстрації у форматі JPEG, роздільна здатність не менше 300 dpi, підписи до них. Посилання на джерела подаються в квадратних дужках [1], [2, с.3], [4, арк.5], [6; 7]. Список використаних джерел подавати в порядку згадування в тексті і відповідно до вимог ДСТУ щодо бібліографічного опису джерел та літератури. Увага! Збірник матеріалів конференції буде видано як у друкованому, так і в електронному вигляді на сайті ДІКЗ “Межибіж” http://mezhibozh.com . У зв’язку з цим для включення доповіді до збірника кожному автору необхідно ознайомитися з умовами Ліцензійного договору про передачу ДІКЗ “Межибіж” невиключної ліцензії, яка дає право на використання твору (опубліковано за посиланням: https://www.facebook.com/notes/державний­ історико­культурний­заповідник­межибіж/ліцензійний­договір/844682458991406). Довідкова інформація за телефонами: моб. тел. 067­774­66­47 (Олег Григорович Погорілець, голова оргкомітету), моб. тел. 067­943­74­04 (Ігор Валентинович Западенко, секретар оргкомітету). Організатори забезпечують проведення культурної програми.

359

Наукове видання СТАРО ДАВН І Й М ЕДЖИ БІ Ж В І СТО РИ КО КУЛ ЬТУРН І Й СП АДЩИ Н І УКРАЇН И :

науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства

МЕЖИБІЖ Н А У К О В И Й

В І С Н И К

1'2016 Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія ХМ № 764/251Р від 29.04.2013 р., видане Державною реєстраційною службою Головного управління юстиції у Хмельницькій області Міністерства юстиції України Видання підготували: В. Візнюк, І. Леськів, С. Щур Відповідальний за випуск та верстка: І. Западенко

Підписано до друку 29.09.2016. Формат 60х84/8 Ум. друк. арк. 41,85. Тираж 100 прим. Надруковано: ПП Мельник А. А. м. Хмельницький, вул. Чорновола, 37. Тел. (0382) 74­32­22 Свідоцтво Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК № 1942 від 15.09.2008 р.