Меджибіж полікультурний. Путівник by kminfo

Спільна відповідальність за спільну спадщину

путівник

ТОВ «505» 2020

УДК 008:32]+94(477.43/.44)(036) М 42

Довідкове видання

Меджибіж полікультурнийй

Проект реалізовано Хмельницькою обласною громадською організацією «Постійнодіюча археологічна експедиція «Меджибіж-2000» у партнерстві з Державним історико-культурним заповідником «Межибіж» за підтримки проекту ReHERIT та Європейського Союзу. Зміст путівника «Меджибіж полікультурний» є винятковою відповідальністю грантоотримувача і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу. У реалізації проекту брали участь: доктор історичних наук Лев Баженов, кандидат історичних наук Юрій Хоптяр, Олег Погорілець (наук. консультант проекту), Тетяна Вєтрова. Укладач і науковий редактор: Ігор Западенко Автори світлин: Костянтин Жданов, Ігор Западенко, Олег Погорілець, Сергій Толстіхін, Юлія Карбовська, Леонід Западенко, Сергій Аніськов

Меджибіж полікультурний. Путівник / наук. М 42 ред.: І. Западенко. – Житомир: ТОВ «505», 2020. – 96 ст. ISBN 978-617-7892-00-6 УДК 008:32]+94(477.43/.44)(036)

Формат 84x108/20. Ум. друк. арк. 8,06. Зам. № 515. Тираж 1000 прим. Видавець ТОВ «505» м. Житомир, вул. М. Бердичівська, 17A тел.: 063 101 22 33 Свідоцтво серія ДК №5609 від 21.09.2017 р.

ISBN 978-617-7892-00-6 © ХОГО «Меджибіж-2020», зміст, 2020 © ТОВ «505», видання, 2020

Друк та палітурні роботи ТОВ «505» м. Житомир, вул. М. Бердичівська, 17A тел.: 063 101 22 33, e-mail: printinzt@gmail.com

Від авторів проекту побачити розмаїття і велич стародавнього міста «межи Богами». Але давня фортеця на високому мисі і нині височить над водою, в землі причаїлися несподівані знахідки, а п’янке меджибізьке повітря наповнює відгомін різних мов та слова дивовижних історій, які сталися тут. Цей путівник не зовсім звичайний. Як у кожному сучасному путівникові, в ньому є і маршрути, і адреси, і пам’ятки з GPS-координатами. Але, крім інформації, яка допоможе мандрівникові подорожувати у меджибізькому місцевому просторі, путівник містить більше: він дає орієнтири, які допомагають орієнтуватися у цікавому, суперечливому і водночас невідомому широкому загалу розмаїтті етнічних культур, які впродовж століть утворювали особливий локальний колорит міста Меджибожа. Книжка дає своєрідні дороговкази для подорожі до інших культур, які мешкали, або й досі мешкають зовсім поряд, але утворюють свій власний, не завжди зрозумілий нам світ. І вони, і ми, сучасники – меджибіжчани. Адже народ – це не тільки ті, хто є на цій землі зараз, а й ті, хто був перед нами, і ті, хто буде після нас. Культурне різноманіття, взаємний обмін і збагачення крізь кордони і століття є важливими принципами Європейського співтовариства. Місцеві відмінності, локальні пам’ятки матеріальної і нематеріальної культури є цінністю для сучасного суспільства, для європейських громад. Не на тому, що «таке, як скрізь». а на своєму, неповторному та особливому спільноти виховують локальну ідентичність, забезпечують сталий розвиток. Меджибіжчани мають для цього унікальний спадок. Путівник «Меджибіж полікультурний» запрошує усіх ближче пізнати багатство місцевих історій кількох народів, щоб зрозуміти особливість свого міста і зацікавити собою інших.

У межиріччі Буга і Бужка, ніби Месопотамія, посідає Меджибіж, що про саму суть цього міста свідчить

исав у 1585 році Станіслав Сарницький, придворний історик і географ польських монархів. З межиріччям азійських річок Тигру і Євфрату, колискою цивілізацій і батьківщиною міст-титанів порівняв він Меджибіж. Як у біблійному Вавилоні, столиці прадавнього світу, перетнулися між собою в Меджибожі народи і релігії, мови і традиції, інтереси держав і шляхи купців, європейський Захід і азійський Схід. Володіти Меджибожем було мрією, життя в ньому, найдавнішому й величезному (аж 12 тисяч мешканців у той час, коли в Києві проживало 15 тисяч...) місті Поділля обіцяло успіх воїну й ремісникові, панові і жебраку, лихварю і книжнику-чудотворцю. Через півтисячі років після Станіслава Сарницького у, на перший погляд, провінційному Меджибожі непросто

Меджибіж український: XI - XXI століття

Початок Меджибожа: між Руссю Київською і Галицькою. Болохівщина (N 49.436595, E 27.410775; вул. Замкова, 1)

від Орди на північно-західних теренах колись могутньої давньої Русі. Цікаво, що в Українській Народній Республіці навесні 1918 року планували запровадити нові адміністративно-територіальні одиниці - землі, однією з яких мала бути Болохівська земля. Але переворот Павла Скоропадського, чий шлях до гетьманства, за його власними словами, розпочався у Меджибожі, скасував цю реформу. Недовго проіснував Меджибіж в якості форпосту Галицько-Волинського князівства. Чи був дерев’яний замок відбудований після військової операції проти непокірних меджибіжчан-болохівців, невідомо. З 1259 року містаПоділля підпадають під владу Орди, і на ціле століття Меджибіж зникає зі сторінок історії.

Галицький князь Данило, правитель Галицько-Волинського князівства (1238-1264)

очинати історію українського Меджибожа слід набагато раніше, аніж з’явилася назва «Україна» – саме з того 1146 року, коли, як згадується в Іпатіївському літописі, «Ізяслав же, водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибоже, всього п’ять городів». Йдеться тут про прадіда Данила Галицького – Ізяслава Мстиславича, котрий, ставши Великим князем Київським, призначав керувати містами та волостями вірних собі князів. Найдавніші укріплення давньоруського граду були у межиріччі Південного Буга та Бужка – там, де й нині височить Меджибізький замок. Свідченням, що місто Меджибіж не народилося у той час, а вже існувало, є свинцева печатка з зображенням шестикрилого серафима, яку знайдено під час розкопок на місці давньоруських укріплень. Такі печатки з таємничим написом «днѣслово» на звороті були у вжитку у 1090-х роках, тобто ще до першої письмової згадки про Меджибіж. Вони підвішувалися до важливих документів і мали те ж значення, як звичні нам чорнильні печатки, тобто надавали документам офіційного статусу. Зазвичай на них зображували святих – покровителів авторів документу, але на печатці, яку знайшли у Меджибожі, зображено шестикрилого серафима, символ Київської митрополії. Вже тоді, у молодій Русі християнській, Меджибіж мав офіційне листування з митрополичим Києвом. Далі Меджибіж згадується у зв’язку з цікавою, але вкрай заплутаною історію про так звану Болохівську землю напередодні трагічних подій татаро-монгольської навали на Русь. Він входить до міст коаліції, яка «воздвигала крамолу». тобто чинила спротив Данилу Галицькому в його намаганнях створити Галицько-Волинську державу. Князь Данило завдав удару болохівській опозиції, і 1257 року Меджибіж був фактично знищений княжим військом. У такий драматичний спосіб князь домігся автономії

Тут, при впадінні Бужка до Південного Буга, де нині височить кам’яний замок, у часи Русі був дерев’яний замок – «град». з якого починається писемна історія Меджибожа

Учасник історичної реконструкції в обладунках XII-XIII століття

Давньоруська печатка (найвірогідніше, Київської митрополії) з зображенням шестикрилого серафима, 1090-ті роки. Знайдена на місці розташування укріплень «града Межибожа» Стило – інструмент для письма на воскових табличках. На широкому кінці, яким стирали написане, вирізано рунічні символи

Археолог обережно звільняє з-під ґрунту давньоруську дерев’яну миску з залишками зерна. Поряд – залишки обгорілої деревини

Україна – Lietuva: давні зв’язки (N 49.436276, E 27.412763, шосе Т2319)

ас забуття скінчився для Меджибожа після 1362 року, коли внаслідок битви на Синіх водах, (річці Синюсі) Поділля увійшло до складу Великого Князівства Литовського. Великий князь Ольгерд віддав управління краєм своїм племінникам, братам Коріатовичам. Звільнивши край від татар, литовці проголосили «Старих порядків не змінюємо, нових не запроваджуємо» і залучили до управління руську аристократію. Щоб обороняти Поділля від татарських набігів, князі Коріатовичі почали відбудову замків. Тоді, у XIV столітті, будується й перший кам’яний замок у Меджибожі, значно менший за сучасний. У східній частині замку донині височить Кругла вежа – надбрамна вежа литовських часів. Частина ще однієї литовської вежі з стрільницями опинилася всередині будівель південного муру, частково виступаючи назовні. Замкове подвір’я перетинає мур тих часів: він опинився під землею під час наступних перебудов. Мури та бійниці Меджибізького замку XIV століття слугують науковцям України та Литви еталонним зразком кам’яного будівництва Великого Князівства Литовського. Таких зразків збереглося не багато навіть у самій Литві.

Актори народного театру литовського міста Рокишкіс і народного театру «Дзеркало» з міста Хмельницького на гостинах в Меджибізькій фортеці. На стародавньому прапорі Великого Князівства Литовського – герб «Погоня». Фото Сергія Аніськова

Напівкругла литовська вежа у південному мурі Меджибізького замку (у центрі фото) Артур Орльонов, «Битва на Синіх Водах 1362 року». 2012 рік. Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0. Внаслідок поразки татар від об’єднаного литовсько-руського війська Поділля перейшло до Великого Князівства Литовського

Богдан Хмельницький і Меджибіж (N 49.436276, E 27.412763, шосе Т2319)

ультура українського Меджибожа веде родовід від культури народу руського Давньої Русі та Великого Князівства Литовського. Але поняття українства в сучасному розумінні формувалося у XVI-XVII століттях. Потужним рухом, який вплинув на самоусвідомлення українців, була Національно-визвольна війна 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького. Хоч вона й не призвела до створення української національної держави, але пробудила українську націю до становлення. Козацькі повстання, що у XVII столітті піднімалися повсюди на Поділлі, не могли оминути й Меджибожа. Місто із замком опинилося на першій бойовій лінії, до якої висувалися як загони повсталих козаків, так і польські військові загони, тому йому неодноразово доводилося брати на себе удари супротивників. Укріплення Меджибожа багаторазово переходили з рук у руки супротивних сторін. Гетьман Богдан Хмельницький особисто був у Меджибожі двічі: у 1650 та 1653 роках. В архівах збереглися листи, які написано гетьманом під час цього перебування. А ще цікавим фактом є те, що Іллінська церква в Суботові, яку побудовано за наказом Богдана Хмельницького як родову усипальницю, дуже нагадує меджибізьку замкову церкву святого Миколая. Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на купюру 5 гривень Національного банку України. При тому замкова церква у Меджибожі з’явилася на півстоліття раніше.

Артур Орльонов, «Богдан Хмельницький». 2012 рік. Wikimedia Commons, CC BY-SA 3.0

Ільїнська церква в Суботові на банкноті Національного банку України

Сергій Васильківський, «Гармаш»

Сергій Васильківський, «Козацький полковник»

Замкова церква святого Миколая (N 49.4363491, E27.4120235, вул. Замкова, 1)

евід’ємною частиною архітектурного ансамблю Меджибізького замку є храм, розташований у центрі подвір’я. Пам’ятка неодноразово переплановувалася відповідно до потреб різних епох та конфесій. Офіційною датою будівництва вважається 1586 рік. Хоча, за свідченням письмових джерел і археологічних розкопок, ще у ХІV столітті на цьому місті була культова споруда. Коли будівля старого храму постаріла, новий власник Меджибожа Рафаїл Сенявський, каштелян кам’янецький, побудував кам’яну готичну каплицю Святого Станіслава. До 1632 року в ній проводились парафіяльні служби, тому що міський костел Святої Трійці тривалий час будувався на місці давнього дерев’яного. Є свідчення, що під час османського володарювання на Поділлі (1672-1699) замкову каплицю пристосували під мечеть. Коли ж у другій половині XIX століття Меджибіж передали у власність російського імперського військового відомства, храм перейшов до російської православної церкви. Церква діяла до 1919 року. З приходом радянської влади культова споруда була зачинена, а церковне майно і архів безслідно зникли. За період з 1920 по 1950 рік замкова церква була сильно зруйнована. У той час її використовували по-різному, найчастіше як склад. Перша реставрація замкової церкви відбулася у 19701972 роках, але не була завершена, а культова споруда у наступні роки не використовувалась. У 2005 році храм переданий в користування громаді Української Православної Церкви Київського Патріархату. 22 травня 2007 року в день храмового празника відбувся перший вхід та освячення замкової церкви. З того часу тут постійно проводяться богослужіння, здійснюються таїнства вінчання і хрещення. Нині храм перебуває в юрисдикції Української Православної Церкви (ПЦУ). Замкова церква постійно відкрита для вірян і туристів, тому кожен, незважаючи на віросповідання, має можливість тут помолитись.

Іконостас церкви св. Миколая, 2020 рік. Вигляд з хорів

Вівтарна частина замкової церкви, 1930 рік

Замкова церква св. Миколая, 2020 рік

Свято-Успенська церква (N 49.438129, E 27.407665; вул. Шевченка)

исокої дзвіниці церкви Успіння Пресвятої Богородиці сьогодні не видно на панорамі Меджибожа. Залишилося тільки місце, де був головний православний храм міста. Про його важливість говорить те, що саме тут зберігалися книги ремісничих цехів, – детальний літопис міського життя, – і діяло церковне братство. Свято-Успенська церква була побудована, найімовірніше, у XVI столітті, а у 1669 році перебудована наново. Її архітектура була підпорядкована не тільки духовним традиціям, а й потребам оборони міста. Центральна частина храму утворювала потужну вежу, а вікна у товстих мурах по суті

являли собою бійниці. Окремо від церкви стояла ще одна вежа – дзвіниця. Цікавинкою храму був сонячний годинник на південній стіні, під образом Архістратига Михаїла. Такою ми бачимо Свято-Успенську церкву на старих фотографіях. Саме такою меджибізька Свято-Успенська церква згадується на сторінках багатотомного видання «Загальна історія архітектури» 1968 року – як зразок української оборонно-церковної архітектури XVII століття. Але існувала вона на той час вже тільки на сторінках книжок. За наказом місцевої влади на початку 1960-х років церкву було повністю знищено.

Краєвид з передмістя Ставниця на початку XX століття. Справа наліво над містечком: Свято-Успенська церква, синагога Баха, костел Святої Трійці

Образ архангела Михаїла і сонячний годинник

Вигляд з південного боку

Свято-Успенська церква у 1930 році, фото Павла Жолтовського

Іконостас

Меджибізька миска (N 49.438796, E 27.402282; вул. Гончарна)

глиняний посуд, найвідомішою серед якого була майже чорна, із сталевим полиском, кераміка. Нині цей промисел припинився. А нещодавно у Меджибожі було знайдено поливані миски з особливим кольоровим орнаментом та технікою ритування – майже такі, як традиційна косівська кераміка, але вироблені принаймні на півстоліття раніше, аніж такі речі почали робити на Покутті. На вулиці, де колись мешкали і працювали гончарі, було знайдено напівфабрикати таких мисок на різних стадіях виробництва. Це свідчить, що кольорові «меджибізькі миски» не було сюди завезено, вони вироблялися у містечку. У 2016 році міській вулиці, де у давнину мешкали гончарі, було повернуто назву Гончарна.

Самобутня «меджибізька миска» початку XIX століття: перша знахідка та відреставрований вигляд

XVIII-XIX столітті Меджибіж та його околиці були відомі як щедрий аграрний край. Місцевість славилася своїми садками, яблука та груші з яких купцями вивозилися на продаж. За часів Сенявських управитель їхніх меджибізьких маєтків француз Жан Батист Дессьє намагався тут вирощувати навіть помаранчі. Мабуть, саме цей плодовий рай поклав початок колись відомому Меджибізькому плодоконсервному заводу. Також тут вирощували тютюн, який в умовах дефіциту турецького тютюну був досить популярний. У місті в давнину працювали суконна фабрика і фабрика капелюхів, а пізніше – швейна та галантерейна фабрики. Та найбільше славився Меджибіж гончарами. Аж до середини ХХ століття місцеві майстри виробляли

Розкопки гончарної майстерні на вулиці Гончарній. З відеоархіву археологічної експедиції ДІКЗ «Межибіж». 2017 рік

Майстер кераміст Юрій Данилишин (м. Львів) – переможець першого гончарного пленеру з відродження меджибізької миски

(N 49.436517, E 27.411188)

арельєф Тараса Григоровича Шевченка на честь його проїзду через Меджибіж встановлено 1999 року на Лицарській вежі, біля в’їзної брами Меджибізького замку. На завдання Київської археографічної комісії восени 1846 року Шевченко здійснив наукову подорож на Правобережжя. 21 вересня він одержав від комісії програму етнографічних і художніх робіт. Доручення підписав сам генерал-губернатор Бібіков: «Поручаю Вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний… Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить им описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки… Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 руб. серебром при расходной тетради Вы получите из моей канцелярии». Після виконання доручень у Кам’янці-Подільському 3 вересня 1846 р. трактом №18, який проходив через поштові станції Ярмолинці, Проскурів, Меджибіж, Летичів Шевченко виїхав до Житомира. Незабутнє враження на мандрівника справило містечко Меджибіж з його величним замком, який підносився на півострові між річками Бугом і Бужком. Високі стіни, масивні контрфорси, величезні вежі, які зливалися в один огром, надавали замкові могутнього і грізного вигляду. Поштовий тракт пролягав через передмістя Требухівці і, найпевніше, Тарас Шевченко бачив Меджибізьку фортецю саме з того боку Південного Бугу. Якби він мав можливість відвідати містечко на 5 років раніше, у Меджибізькому повітовому училищі він би зустрівся з юним Леонардом Совінським, майбутнім своїм перекладачем.

Посмертна маска Тараса Шевченка, яка експонувалася у Меджибожі

Листівка пам’яті Т. Г. Шевченка. Друк Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи, 1920-ті роки. З колекції ДІКЗ «Межибіж»

Кобзар у Меджибожі

Таким побачив Меджибіж Тарас Шевченко під час подорожі 1846 року

Барельєф на честь Тараса Шевченка на Лицарській вежі

Ярмарок наречених (N 49.436517, E 27.411188)

рмаркували у Меджибожі часто і багато, однак серед місцевих ярмарків був один особливий – дівочий ярмарок. «Чотирі коні ворониї впряжено до воза, Я вдягну свого віночка і піду шукати молоду дівчину аж до Межибожа. Сто та двісті дівчат на ярмарці в Межибожі, але не кохаю ні одної з них, бо там нема моєї суженої...» Так співалося в українській народній пісні, яку наводить професор Хведір Вовк у книжці «Студії з української етнографії і антропології». що вийшла 1928 року у Празі. У дослід-

женні шлюбних звичаїв різних країв він розповідає: «В час шлюбних сезонів, що вимагали замирення та народніх зборів, влаштовували також ярмарки та торги; а тому, що звичай платити викупне за молоду був дуже поширений, ці зібрання часто могли набирати характеру вистави [тобто виставки, – прим. ред.] та продажу дівчат». Іноді парубок знав наперед, кого він там вибере, а дівчина також наперед знала, хто прийде її шукати, але часто траплялося так, що вони на ярмарку бачилися вперше. Після знайомства, яке мало характер традиційно встановленого обряду, парубок обговорював з батьками дівчини питання викупу за молодою, посагу та інші. Таким чином заручини відбувалися, і можна було приступати до вінчання. За свідченням етнографа, подібні дівочі ярмарки існували в різних містечках України аж до початку XIX століття.

Василь Штернберг, «Ярмарка на Україні». перша половина XIX ст. Wikimedia Commons

Весільні фотографії з колекції ДІКЗ «Межибіж»

1920-ті роки Факсимільна копія сторінки з монографії Хв. Вовка, де розповідається про «дівочий ярмарок» у Меджибожі 1970-ті роки весілля в Меджибожі

1930-ті роки

Павло Скоропадський: шлях до гетьманства почався в Меджибожі (N 49.436595, E 27.410775; вул. Замкова, 1)

1917 році, коли Російська імперія невідворотно котилася до поразки у Першій Світовій війні та більшовицького перевороту, в Меджибожі створювався 1-й Український армійський корпус. Україна у тій війні була одним з театрів бойових дій, а полем бою – Галичина і Західне Поділля. Російська армія була вщент розагітована більшовицькими комісарами, відмовлялася виконувати накази та йти у бій. Командування Південно-Західним фронтом дійшло думки, що, лише якщо укомплектувати підрозділи солдатами і офіцерами українцями, вони будуть вмотивовані воювати на рідній землі за її оборону. З цією метою у серпні 1917 року з Галичини у тил до Меджибожа був відведений 34-й армійський корпус, який складався з 8 піхотних та 2 гарматних полків. Його було перейменовано на 1-й Український. Серед генералів, офіцерів, унтер-офіцерів та рядових мали залишитися тільки українці. Командування корпусом було доручено нащадкові козацько-старшинського роду генералу Павлу Скоропадському. Більшість росіян самі залишили новостворене з’єднання. Пізніше Скоропадський писав у мемуарах: «Брак українських офіцерів одразу дався взнаки. Мені усе надсилали з поповненнями самих лише прапорщиків, дуже гостро національно налаштованих, але без жодного поняття про військові справи.» Тому командир корпусу організував у Меджибожі півторамісячну офіцерську школу. Її курсанти, зокрема, направлялися для ознайомлення з передовими на той час озброєннями та армійським порядком до сусіднього Проскурова, де базувалися французькі льотчики. Але краху російської армії та суспільства вже ніщо не могло зупинити. Через Поділля з грабунками та погромами відходили з фронту військові частини, спровоковані агітаторами усіх штибів. Скрізь, у тому числі в Меджибожі, громили маєтки та гуральні. Генерал Скоропадський згадує:

«На мою біду, корпус займав район, де промислове виробництво спирту процвітало. Коли командири частин доповіли мені, що в деяких частинах є бродіння на грунті стремління розгромити таку винокурню, я, бажаючи упередити неподобство, наказав вилити спирт… Від винокурні прокопали канаву до річки. Бажаючи вночі вилити так, щоб це не побачили селяни, команда інженерного полку почала робити отвір у чанах, були поставлені вартові вздовж канави, почався плин спирту. Я спостерігав за вартовими. Стоять струнко, ніхто не ворухнеться. Думаю, добре. Подякував їм. Через деякий час повертаюся, стоять, але якось дико втупилися очима в бік спирту, що протікав. Нічого, думаю, стоять – дисципліна є. Через деякий час повертаюся і бачу: один з вартових стоїть, як загіпнотизований, дивлячись на спирт, раптом, не далі десяти кроків від мене, з криком «будь що буде» підбігає до канави і просто так кидається на неї та починає жадібно пити. Це був сигнал. Вся варта повторила його приклад. Іх відтягнули та віддали під суд. Водночас я переконаний, що це були гарні люди, один з них потім мені казав: «Сам знаю, що недобре, але сил нема дивитися, як пропадає таке золото!» Потім вже я відмовився від виливання спирту, а охороняв його, але ніщо не допомогло. Усе населення та частини були щедро забезпечені спиртом, підсумком чого були грабунки та пожежі поміщицьких садиб. Зазвичай баби нацьковували на садибу солдатів, ті починали, а потім вже усе село грабувало. Подекуди частини не піддавалися на спокуси, але в цілому садиб 15 було розгромлено. На щастя, не було вбивств. Я вважав, що єдиним засобом для спасіння корпусу залишалося якомога швидше його вивести на фронт». Проте, події розвивалися блискавично. Наприкінці жовтня відбувся більшовицький переворот. У Києві на той час вже діяла Українська Центральна Рада. Наприкінці листопада 1917 року корпус залишив Меджибіж. Надалі

він дислокувався в районі Білої Церкви, Бердичева, Фастова і Вінниці. Під час більшовицького повстання в Києві він перекрив шлях червоним частинам 2-го гвардійського корпусу, який прямував на Київ. На початку 1918 року 1-й Український корпус припинив існування, а 29 квітня 1918 року Павло Скоропадський взяв владу в Україні та був проголошений гетьманом. У своїх споминах він написав про Меджибіж: «...Тут почалася моя суто українська робота, яка мене довела до гетьманства».

Гетьман Павло Скоропадський, фото 1918 року

Вересень 1917 року. Військові 1-го Українського армійського корпусу у Меджибожі

Поле бою – Україна. Військово-історична реконструкція подій Першої Світової війни, 2017 рік

Олена Бенцаль-Карп’як (N 49.437187, E 27.403130; вул. Замкова)

Меджибожі у 1901 році народилася майбутня драматична актриса та співачка української оперети Олена Бенцаль-Карп’як (з дому Сівницька). Закінчила гімназію у Проскурові. Акторську майстерність вдосконалювала на сценах Галичини: Нового львівського театру, театру «Української бесіди», у трупі Йосипа Стадника, в театрах ім. І. Тобілевича та ім. Лесі Українки. Після повернення радянської влади до Західної України емігрувала до Німеччини, а згодом до США. Керувала театральними гуртками, була членом правління Об’єднання митців української сцени. Похована в Міннеаполісі.

Рецензія на виставу за участі Олени Бенцаль

Афіша вистави «Мадам Батерфляй» з Оленою Бенцаль у ролі Сузукі. Сайт photo-lviv.in.ua

Меморіальна дошка Олени Бенцаль-Карп’як (1901-1990) на другому корпусі Меджибізької загальноосвітньої школи

Сцена з вистави «Мадам Батерфляй» за участі Олени Бенцаль. З родинного архіву Наталії Миронюк, сайт photo-lviv.in.ua

Рідна школа митрополита Володимира (N 49.437728, E 27.390322)

олись на околиці Меджибожа була школа №1, де навчалися діти не тільки з містечка, а й з навколишніх сіл. У 1954 році останній випускний дзвоник прозвучав для класу, в якому навчався хлопець з села Марківці Віктор Сабодан. Несподіванкою, а для партійних органів справжнім шоком було, коли цей учень-відмінник замість державного університету після школи вступив до духовної семінарії. ...Нині багато мешканців Меджибіжчини, а понад усе однокласники пишаються, що разом з ними навчався майбутній предстоятель Української Православної церкви Блаженніший митрополит Київський та всієї України Володимир (1935-2014). Менш відома лірична поетична творчість Віктора Сабодана. Зокрема, він написав вірш «Ромашка біла». більш відомий як пісня, що досі популярна у старшого покоління. Цікаво, що тривалий час вона вважалася суто народною. У будинку Меджибізької школи №1, де навчався митрополит Володимир, зараз знаходиться інтернат для дітей з особливими потребами.

Митрополит всієї України Володимир (Сабодан), фото 2009 р.

Віктор Сабодан, випускне фото

«Садиба скульптур» Івана Мудрика (N 49.439117, E 27.408729; вул. Банна)

а вулиці Банній, що пролягла вздовж долини Бужка, є дивовижне подвір’я, яке видно здалека. З першого погляду здається, що перед нами острівець казкового або ж інопланетного світу посеред українського містечка. Це – дивовижні композиції, яскраві та химерні, якими прикрасив своє подвір’я місцевий пенсіонер Іван Мудрик. Господар радо зустрічає відвідувачів, які несподівано для себе примандрували тихими меджибізькими вуличками до його подвір’я, й охоче розповідає про свої витвори. «Ось там лелека, а у гнізді його малюки… А це – подвір’я,

квочка з курчатами: лисичка одне вкрала, але собака її наздоганяє. А це – великий тюльпан, він рухається». – каже Іван Євгенович, і палицею підштовхує велетенську квітку, яка починає обертатися у повільному танці. Дружина Івана Євгеновича Валентина каже, що сусіди звикли до такого «парку скульптур» на подвір’ї, а приїжджі довго стоять біля їхньої хати: «Чудуються, що це? Якісь обереги зробив цей дід? І роблять селфі». А завдяки фотографіям у соціальних мережах і телебаченню про незвичайне подвір’я дізналися й за межами Меджибожа. Іван Мудрик працював столяром і завжди мав хист до творчості. Його руками зроблено добротні та красиві хатні меблі, та й саму хату опоряджав власноруч. Ідеєю ство-

рення незвичайних інсталяцій захопився, коли вийшов на пенсію. Виготовляє свої інсталяції буквально «з нічого» – з обрізків металу і пластику, різноманітних побутових речей, які відслужили свій вік. Деякі скульптури мають рухому конструкцію, деякі рухаються силою вітру. Вітряк з лелеками, який дивиться на долину Бужка, за задумом майстра мав бути домашньою вітроелектростанцією – але свого часу не знайшлося підходящого генератора. Зараз Івану Мудрику за 80 років. Працювати складно, тому дідові у творчості тепер допомагає онук, теж Іван. Найновіший їх витвір, – фонтан з різноманітних посудинок, плафонів світильників та інших дрібничок, – має електричний насос і випускає струмені води.

Література до розділу «Меджибіж український: XI – XXI століття» Сецинский Евфимий, 1901. Приходы и церкви Подольской епархии. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. Вып. 9. Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Юхима Сіцинського і Миколи Теодоровича). Поліграфіст-2, 2011. Крикун Микола, Інвентар Меджибізької волості 1717 року. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 2009. Крикун Микола, Подільське воєводство у XV–XVIII століттях: Статті і матеріали. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 2011. Пам’ятки архітектури Подільської губернії. Харківський приватний музей міської садиби, 2013. Вовк Федір, Студії з української етнографії та антропології. Центр навчальної літератури, 2015. Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. Наш формат, 2017. На шляху до гетьманства. Павло Скоропадський і Меджибіж. ФОП Мельник А. А., 2017.

Меджибіж польський

«Нова Сарматія» на берегах Амадоки

XIV-XV століттях до Меджибожа увійшла новітня Сарматія. Кожен народ має легенди про своїх пращурів, а прадавніх сарматів вважали предками польські шляхтичі. Вони настільки вірили у своє походження від войовничого народу, який тисячу років до них кочував землями від Дону до Дніпра та Дунаю, що одягалися у шати, більше схожі на одяг східних вельмож, аніж європейської аристократії, шанували розкіш та показну гостинність і називали цей край «Європейською Сарматією». Польський підданий, італієць за походженням, Олександр Гваньїні у книзі «Хроніка Європейської Сарматії» згадує й про Меджибіж: «Місто і великий дерев’яний замок розташовані між великими болотами. До міста інакше не

можна дістатися, тільки через мости. На нього часто нападають татари». Дерев’яний меджибізький замок в той час був вже легендою, адже за часів литовських князів Гедиміновичів на берегах Буга і Бужка вже був побудований замок кам’яний. А за іншою легендою Меджибіж в ту епоху стояв біля величезного озера. На багатьох стародавніх картах середини XVI століття зображували гігантську водойму довжиною 130 та шириною 30 кілометрів, з якої брали початок річки Збруч, Смотрич, Ушиця, а також Горинь та Південний Буг. Називали її географи озером Амадока. Але вже у 1585 році Станіслав Сарницький, розповідаючи про великі та малі міста, озера та річки тогочасної Польщі, згадуючи про Буг та Бужок, у межиріччі яких розташувався Меджибіж, про

Амадоку не згадує ані словом. Відтоді Амадоцьке озеро назавжди зникає з географічних мап. Лише широкі болотисті долини, що подекуди й досі тягнуться вздовж Південного Бугу, спонукають до суперечок, що це було: помилка давніх географів чи справжнє велетенське озеро, яке зникло внаслідок невідомого природного катаклізму. Через інший катаклізм, – політичний, – Меджибіж перетворився з литовського на польський. У 1393 році наймолодший Коріатович, Федір, який успадкував Поділля по смерті старших братів, зазнав військової поразки від великого князя литовського Вітовта і, залишивши край, з 40 тисячами подолян переселився до Закарпаття. Хоч частина істориків вважає це переселення ще однією легендою, в її основі – реальні давні події. А після смерті Вітовта внаслідок міжусобиці литовських князів Східне Поділля залишилося у Литві, а Західне відійшло до Польщі, і 1434 року тут було утворене Подільське воєводство. Чимало етнічних поляків переселялося на Поділля, особливо з Мазовії – розлогого та густо населеного краю, з якого впродовж століть тисячі людей вирушали у пошуках праці і кращої долі. Українські та польські прізвища Мазур, Мазуренко, Мазурек, народний танок мазурка, а насамперед самоназва «мазури». яку досі зберігають нащадки давніх переселенців, нагадують про землю їхніх прабатьків. Великі переселення з Польщі до України були неодноразовими, вони відбувалися з XV по XVIII століття. Та найбільше люду переселилося на Поділля після закінчення 27-річної окупації краю Османською імперією. У 1672 році на Поділля увійшли війська на чолі з султаном Мехмедом IV. Після низ-

ки поразок уряд Речі Посполитої вимушено відступив Поділля, яке стало османською провінцією. Лише після битви під Віднем 1683 року, в якій османські сили були розбиті об’єднаними військами під проводом Яна III Собеського, інтервенцію османів до Східної Європи було зупинено. Брав у цій битві участь і володар Меджибожа польний гетьман Микола Єронім Сенявський, який у вирішальний момент здійснив рішучу атаку на чолі панцерних гусарських корогв. За умовами Карловицького миру 1698-99 років Поділля повернулося до складу Речі Посполитої. Однак, за час османського володарювання край був пограбований і знелюднений, міста та містечка зруйновані, християнські храми перетворені на мечеті або знищені. Довелося відроджувати Поділля з руїни, це потребувало тисяч нових робочих рук, і припала ця праця на долю нових поселенців. «Після встановлення миру почало Поділля населятися, туди пішло багато селян від Вісли, а особливо від Перемишля і Санока, так що цілі села порожніми залишили у Підгір’ї. Прийшли туди й українці по трохи, а ті наші мазури з плином часу на українців пооберталися, і може там тепер той край називатися польсько-українським». – писав історик Еразм Отвіновський. Поділля залишилося батьківщиною для багатьох поляків й після того, як 1793 року внаслідок другого розділу Речі Посполитої весь краї на схід від Збруча відійшов до Російської імперії. Чимало етнічних поляків (значно більше, аніж у багатьох інших областях України) мешкає тут і досі, зберігаючи разом з українською польську мову, звичаї та культуру своїх прадідів.

Домінік П’єр де ля Фліз. Українські і польські селяни в народних строях

Мартин Альтомонте, «Битва під Віднем». 1683 рік. Серед учасників битви, яка вирішила долю Європи – народжений у Меджибожі воєначальник Микола Єронім Сенявський

«Портрет польського шляхтича» (1637) роботи видатного голландського художника Рембрандта вражає химерною розкішшю «європейської Сарматії”

Замок (N 49.436595, E 27.410775; вул. Замкова, 1)

давнину аристократія володіла не лише земельними маєтками, а цілими містами та селами вкупі з землею. Маєтності найзаможніших магнатів складалися з багатьох міст і сіл, часом розкиданих на сотні кілометрів одне від одного. Їх розбудовували, передавали у спадок, продавали і купляли один у одного. За порівняно недовгий час з кінця XV до середини XVI століття Меджибіж та села Меджибізької волості побували у власності Анни з Олеська, Фридерика Гербурта, Яна Сененського, братів Петра та Мартина Зборовських. А у них Меджибіж у 1530-1540-х роках викупив гетьман польний коронний Микола Сенявсь-

кий. Відомо, що за частину волості, яка належала Мартину Зборовському, він заплатив 3000 золотих флоринів, що становило близько 9 кілограмів золота – отже, весь Меджибіж з належними до нього селами коштував ще дорожче. За Сенявських замок почали розбудовувати до відомих сьогодні розмірів. У південно-східній частині замку з’явився двоповерховий палац у стилі східноєвропейського ренесансу, оздоблений арками і кам’яним різьбленням на кшталт «італійського дворика» на Ринку у Львові. На другому поверсі були покої, а на першому та у величезних підвалах, старших за сам палац – комори, льодовні та замкові служби.

Вигляд меджибізького палацу Сенявських є незвичайним для Поділля. Обидва його крила, які височать ліворуч та праворуч від Круглої вежі, були увінчані високими зубчастими «коронами» – аттиками. Оскільки тоді ж, як Микола Сенявський викупив Меджибіж, він покинув католицьку церкву та перейшов на модний серед шляхетської верхівки кальвінізм, він прикрасив новозбудований палац особливим чином. На кутах палацу височіли величезні чаші, що означали келих для причастя – символ протестантизму, який від часів Яна Гуса дійшов до наших днів. Величезні маєтки Сенявських розташовувалися від Гранова на Вінниччині до Львова і Варшави, «родовим гніздом» вважалися Бережани на сучасному Тернопіллі. Але Меджибіж був вагомою економічною частиною тих володінь. Після смерті батька ним володіли брати Микола і Рафаїл Сенявські. У 1645 році у Меджибожі перебував нащадок гетьмана Адам Єронім Сенявський, коли його дружина народила наступного спадкоємця роду – Миколу Єроніма, саме того, що брав участь у битві під Віднем. З цього приводу професор Яків Кубіткович написав і видав пафосну книжку «Типи щастя Сенявських». в якій доводив вченою латинською мовою, що успіх в тій чи іншій царині належить Сенявським від самого народження. Але не минуло й ста років, як Сенявських за чоловічою лінією вигас, тобто залишився без спадкоємця, і Меджибіж разом із замком перейшов у володіння Чарторийських – іншого, не менш впливового шляхетського роду. Останній власник Меджибізького замку князь Адам Єжи Чарторийський, якого називали «другом наук». віддав замок для заснування у ньому, власним же коштом, училища для Летичівського та Проскурівського повітів, у якому навчалися діти шляхетного походження, а згодом і міщанські. Училище в замку діяло з 1819 по 1841 рік, при ньому було відкрито музей та бібліотеку, для якої князь Чарторийський передав 500 томів з сімейної бібліотеки в Пулавах. З Меджибізьким замком пов’язані імена не тільки можновладців, а й національного героя Польщі Тадеуша Костюшка, громадського діяча Юліана Нємцевича, першого перекладача творчості Тараса Шевченка на польську мову Леонарда Совінського, командира оборони Брест-Литовської фортеці Костянтина Плісовського. А для українців знаними є постаті гетьманів Богдана Хмельницького і Павла Скоропадського, яких у різний час привели до Меджибізького замку бурхливі події, що вирішували долю Європи.

Остання легенда про Меджибізький замок

егенди про привидів, скарби та підземні ходи віддавна тривожать уяву. Немає, напевно, жодного замку ні на Поділлі, ні у світі, про підземний хід з якого би не розповідали у казках від діда до прадіда. Зазвичай ці розповіді подібні одна до одної що в Зінькові, що в Хотині, що в Барі або у Старокостянтинові – але є між ними й унікальні історії. Одну з таких розповідей письменник Леонард Совінський почув ще у 1839 році від свого друга Генрика Яблонського, і записав у мемуарах, називаючи її «останньою легендою про Меджибізький замок». Того дня Леонард і Генрик, учні повітового училища, що знаходилося в замку, під час перерви помандрували підвалами: «Генрик показав мені в кутку залізні дверцята, яких я досі не бачив. – Дивись, – промовив він стишеним голосом, – то вхід до льохів. Кажуть, що тягнуться вони аж до замку Раковецького. Кілька років тому за наказом магістрату ці двері відкрили, але просто на порозі слюсар і найвідважніший з урядників впали неживі. Тут-таки за дверима висіла бочка на прикутих до склепіння ланцюгах. Далі вже ніхто рушити не смів, і двері було замкнено назад. – Що ж було у бочці? – запитав я. – Колись було вино, але за сто, а, може, й більше років воно перемінилося на шар винної гущі на клепках бочки. Коли її звідти дістали і члени магістрату з’їли по малому кавалкові, всі стали п’яні як чіп і три дні спали, як в летаргії». Де саме Совінський і Яблонський знайшли дверцята, оповиті місцевою легендою, на які багатий Меджибіж? Найвірогідніше – у першому наземному ярусі вежі-донжону, до якого ведуть двері з дитинця, і який з’єднаний з внутрішнім приміщенням барбакану, з якого у свою чергу є отвір до внутрішнього простору бастіону. З тими внутрішніми просторами найдавнішої частини Меджибізької фортеці й пов’язані оповіді про її підземелля, зокрема, різні версії переказів про підземний хід до «замчища Ракочі».

З встановленням на Поділлі радянської влади з 1920 року Меджибізький замок використовували для господарських потреб, а певний час навіть як пересильну тюрму. У 1950-х роках почали руйнувати, розбираючи на будівельні матеріали. У 1963 році його було визнано пам’яткою архітектури республіканської категорії обліку. У 1971 році в замку було відкрито першу музейну експозицію як відділ Хмельницького обласного краєзнавчого музею, а у 2001 році Постановою Кабінету Міністрів України замковий ансамбль в Меджибожі оголошено історико-культурним заповідником. У тому ж році селище міського типу Меджибіж визнано історичним населеним місцем та визначено пам’ятки, що пов’язані з містечком.

Меджибізький замок у XIX столітті. Малюнок Наполеона Орди

Оздобою замкового палацу є символічні келихи для причастя, ознака належності гетьмана Миколая Сенявського до протестантизму

Замчище Ракочі (N 49.4316853, E 27.4487407)

а відстані 2 кілометрів від Меджибізького замку у широкій долині Південного Буга розташовані залишки ще одного давнього замку, який називають «замчищем Ракочі». Лише високі земляні вали у формі чотирикутної зірки, ледь помітна лінія зовнішніх укріплень та рештки фундаментів замкових споруд нагадують, що тут колись була потужна твердиня. Не збереглася навіть первісна назва замку, адже ще в XIX столітті, коли над оборонними валами ще височіли рештки стін, його називали Раковець. Цей замок було зведено коронним гетьманом Миколаєм Сенявським. У парі з давнім замком у Меджибожі він мав робити місцевість недоступною для ворожих нападів. Однак, проіснував він недовго, близько 30 років. Під час нашестя орди кримських татар 1566 року, як свідчать літописи, замок Раковець було захоплено і зруйновано. Руїною він височів у долині Південного Бугу два з половиною століття, аж доки керуючий князя Чарторийського не звелів розібрати його на каміння для будівництва господарських споруд. Назву «Ракочі» ця місцевість і залишки замку отримали за співзвучністю з прізвищем трансільванського князя Георгія ІІ Ракоці, який виступив союзником Богдана Хмельницького у війні 1648-1657 років, однак потрапив в облогу під Меджибожем та уклав з Річчю Посполитою мирний договір. За переказами, саме на давньому замчищі розташовувався табір князя Ракоці під час перемовин. Під час археологічних розкопок на замчищі Ракочі знайдено різноманітні предмети. Найцікавішими з них є фрагменти розписного порцелянового посуду, який виробляли у XVI столітті в турецькому місті Ізнік, і фрагменти розкішного керамічного панно з міфологічними сюжетами, яке прикрашало замкову піч або камін. Цікаво, що на цьому панно також є герб із зображенням вужа, який ковтає дитину. Це – герб Бони Сфорци, дружини польсь-

кого короля Зигмунта Старого, яка володіла подільським містом Бар та була у дружніх стосунках з Миколаєм Сенявським. Чому герб Бони Сфорци опинився на замковій печі під Меджибожем – досі таємниця.

Бона Сфорца Арагонська. Малюнок Яна Матейка, 1876

Замчище Ракочі, вигляд з повітря

Фрагмент кахляного панно з гербом Бони Сфорци

Магдебурзьке право – «міщанам прийдешнім і нинішнім на вічні часи” (N 49.436713, E 27.407934; вул. Замкова)

а словами львівського краєзнавця Ілька Лемка, європейськість вглиб Дикого Поля, як називали землі на схід від кордонів Речі Посполитої, сягала туди, куди сягало магдебурзьке право. Отже, й Меджибіж здавна був європейським. По-перше, він був містом, та ще й не абияким, а адміністративним і оборонним центром, осередком торгівлі та ремесел ще з давньоруських часів. З 1444 року містечко було центром округу, а з середини XVI століття центром ключа маєтків Сенявських. А, головне, наприкінці XVII століття меджибіжчани отримали права міського самоврядування за європейським зразком – магдебурзьке право. «Магдебургія» було системою міських законів, яка виникла ще у XII столітті у німецькому місті Магдебурзі і впродовж століть діяла у містах Європи, яким ці права і вольності надавав король або власник. Крім самоврядування, місто отримувало самостійний суд, право власності на землю, торговельні привілеї і право на ярмарки. Замість колишніх феодальних повинностей, міщани сплачували власнику чітко визначений податок – чинш. Виборна міська адміністрація, – магістрат, – збирала податки, стежила за торгівлею, правильністю мір і ваг, визначала організацію ремесел і міського благоустрою. Самоврядні права були надані Меджибожу грамотою 5 травня 1593 року Адамом Ієронімом Сенявським – спадковим володарем Меджибожа, онуком коронного гетьмана Миколи Сенявського. «Оскільки людська пам’ять не тривка і не вічна, люди звикли залишати її своїм нащадкам на письмі. Тож всім разом і кожному зокрема, як теперішнім, так і прийдешнім людям повідомляю…» – проголосив власник Меджибожа «місту і міщанам, теперішнім і прийдешнім, на вічні часи отаку ласку». Самоврядна грамота засвідчила, що робляться вони «вільними з невільних». звільнени-

ми від «стародавніх повинностей, які терпіли від колишніх панів та їх урядників». що повинні обрати з-поміж себе бургомістра, радника і присяжних – «і ніякий урядник не може втручатися в будь-яке судочинство та міську юрисдикцію, окрім випадків, які б стосувалися шкоди мені чи непорядку в обороні». У документі перелічено майнові та господарські права як громади в цілому, так і особисті права мешканців, включно з перевагою користі міщан перед приїжджими купцями і крамарями (те, що у наш час назвали б акцією «Купуй меджибізьке».. Місту призначено

Найдавніший з відомих планів міста Меджибожа, який зберігається в Архіві Міністерства закордонних справ Франції (1677 рік). Літерою E позначено ринкову площу, літерою F – ратушу [La Maison de Ville – франц.]

два ярмарки на рік: на святого Петра (29 червня) та на святого Михайла Архангела (29 вересня), а також щотижневі торги у понеділок і п’ятницю, участь у яких дозволялася також купцям і крамарям з інших міст. Разом із правами, на міщан покладалися й обов’язки гатити ставки, справляти мости, а головне – підтримувати обороноздатність Меджибожа: «Перекопи, кобилиці, вежі, паркани, брами повинні справляти завжди і держати свою варту на воротях, і щоб не було, як перед тим тяганини. Кожен міщанин, який тільки-но має дім, повинен мати в кожному домі рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль. Кожен має бути готовим виступити проти ворога з рушницею будь-коли, а я буду забезпечувати гарматами і гаківницями…». Окремі привілеї отримували цехи гончарів, кушнірів, шевців та інші професійні об’єднання ремісників. В подальшому міські привілеї були підтверджені 4 лютого 1703 р. Адамом Миколою Сенявським, пізніше Марією Софією Сенявською-Денгофф. Про це свідчить документ, оригінал якого зберігається у фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Наступні власники Меджибожа підтвердили міські вольності написами на цьому ж документі. Запис князя Августа Чарторийського засвідчує: «Надане право в усьому підтверджую. Дано в Меджибожі дня 28 серпня, року Божого 1740». Ще нижче: «Те право, надане моїми предками, у всіх пунктах підтверджую. Дано 10 липня в 1783 році в Меджибожі. Адам Кн. Чарторийський». Останній запис, датований 3 липня 1794 р., який засвідчує «права і привілеї, які є у цій справі». зроблено після анексії Поділля Російською імперією. Оскільки діяльність міського самоуправління була пов’язана з організацією торгівлі, то головна адміністративна будівля, – ратуша або магістрат, – найчастіше розташовувалася поряд з ринком. Так було і в Меджибожі: інвентар міста від 1754 року каже: «На ринку є сімдесят шість дерев’яних крамниць, при них ратуша, побудована тільки для суддівства і для ваги [тобто, для контрольної ваги, – прим. ред.], в якій приміщення і передпокій внизу, а вгорі приміщення з ганком, над нею купол». У XIX столітті ратуша і кам’яні торгові ряди були одним цілим: вони займали цілий квартал поряд з ринком. Після Другої

Світової війни генеральним планом розбудови Меджибожа, на той час районного центру, в них планували розташувати різноманітні адміністративні організації. Однак, план не реалізували, і частину стародавніх будівель, у тому числі й ту, де у давнину була ратуша, знесли. У тому ж, що залишилося, розмістили контору споживчого товариства, дорослу і дитячу бібліотеки, шкільні майстерні, кілька крамниць.

Грамота Марії Софії Сенявської-Денгофф, якою підтверджуються самоврядні привілеї міста Меджибожа на магдебурзькому праві. З фондів Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника

Засідання міського уряду XVI ст.

«Ми, магістрат міста Меджибожа, усім разом і кожному зокрема, кого це стосується…» Рішення міського самоврядування у справі «дорожньо-транспортної пригоди». зіткнення міщанських коней, 1727 рік

Меджибізькі Ромео і Джульєтта

ак журналісти назвали незвичайну знахідку, яку зробили археологи у 2000 році на території Меджибізького замку. Тоді, шукаючи залишки давньоруської фортеці, експедиція натрапила на парне поховання чоловіка і жінки. Кістяки лежали поруч, з повернутими одне до одного головами, тримаючись за руки. Зворушливе видовище! Найзагадковішим виявилось те, що супутні знахідки археологічного шару вказували на порівняно пізній час поховання – у XVII столітті. Але ж у християнській традиції немає парних поховань, і, крім того, виходить, що поховали їх всередині замку, тобто потай від міста. Таємниця меджибізьких «Ромео та Джульєтти» залишається донині не розкритою, про обставини їх життя висловлюються версії, а на замковій сцені під час фестивальних подій грається вистава «Двоє з Меджибізької фортеці».

«Меджибізькі Ромео та Джульєтта» на місці знахідки

Сцена з вистави «Двоє з Меджибізької фортеці»

Як Меджибіж від Сенявських перейшов до Чарторийських

ро те, як Меджибізький ключ маєтків із замком перейшов до власності Чарторийських – магнатської родини, за статками та впливовістю рівною королівській, пише польський письменник Юзеф Ген у романі «Мій приятель Станіслав Август». «Так сталося, що красива Марія Софія Денгофф, спадкоємиця значних статків по Сенявському, раптом овдовіла. Купа дукачів сповнилася «сердечної пристрасті» – до неї і її маєтку. Був серед женихів січня Ян Клеменс Гриф-Браніцький, був Франц Салезій Потоцький, було хоч греблю гати Тарлів. Князь Август Олександр Чарторийський, ще парубок, якому

перейшло за тридцять, вирішив і собі постелити містки. Денгофф не хотіла одружуватися. Втім, пани думали про це інакше, дійшло до дуелі: Франц Карл Тарло кинув виклик князеві Августу. Зустрілися вони на світанні в лісі, у Єзьорні під Варшавою, полковник Чарторийський і запальний магнат. Тарло двічі вистрілив – кулі просвистіли мимо. Полковник узяв пістолет – і не вистрілив. «Не хочу вбивати свого брата». Лицарська поведінка вразила Марію Софію. Та, проте, ще три роки вона вагалась, аж згодилася – а вже був час, бо ж їй перейшло за тридцять. Так дядько Август став одним із найбагатших людей у Польщі та Європі».

Портрет Августа Олександра Чарторийського. Автор невідомий

Портрет княжни Марії Софії, останньої з роду Сенявських. Автор невідомий

Костел святої Трійці (N 49.4359844, E 27.4085273; вул. Пушкіна)

еличний в минулому костел святої Трійці, руїна якого височить нині над Меджибожем, був одним з кількох міських храмів. Кам’яний костел було збудовано на початку XVII століття на місці старого дерев’яного, який прийшов до занепаду. Як і інші міські храми та синагоги, могутній костел, що розташовувався на височині, входив до системи оборонних споруд Меджибожа. Через століття, після османської окупації 1672-1699 років, костел було наново відремонтовано. Головний вівтар меджибізького костелу відтоді мав вигляд майже в точності такий, як і величний вівтар головного храму Подільської дієцезії – кафедрального костелу Петра і Павла у Кам’янці-Подільському. У 1812 році коштом власника Меджибожа князя Адама Єжи Чарторийського перед костелом було побудовано дзвінницю. На початку 1960-х років костел, на той час вже закритий радянською владою, майже зруйновано та розібрано на будівельні матеріали. Однак, і у нинішньому вигляді меджибізький костел святої Трійці є об’єктом національного культурного надбання України. Доки костел діяв, він був осередком міського життя. У жовтні 1819 року тут відбувалися пишні урочистості з нагоди відкриття у Меджибожі повітового училища. У 1892 році в ньому охрещено Людвіку Сівіцьку, майбутню білоруську громадську діячку та письменницю, відому під псевдонімом Зоська Верас. А ще недільні меси у костелі святої Трійці відвідували Тадеуш Костюшко та його кохана Текля Журовська зі своєю родиною – тобто, герої романтичної історії разом входили у той костельний портал, який досі зберігся, хоч і у пошкодженому вигляді. Де стояли будинки, які винаймали Костюшко та родина Журовських – нині невідомо, є лише згадка, що були вони один проти одного через вулицю. Однак напевне відомо, що меджибізький костел є тим місцем, яке вони відвідували разом. І, якби Мацей Журовський не відмовив у сватанні майбутнього національного героя Польщі до своєї доньки, у цьому ж костелі Тадеуш Костюшко з Теклею й отримали б шлюб, бо Журовські були його парафіянами.

Чаша для святої води при вході до костелу. Сучасний вигляд. За традицією тут окроплювали пальці Тадеуш Костюшко і Текля Журовська

Костел святої Трійці в Меджибожі. Сучасний вигляд

Інтер’єр костелу у 1930 році Зоська Верас (справжнє ім’я Людвіка Сівіцька), білоруська письменниця, народжена у Меджибожі

З листа Тадеуша Костюшка до Теклі Журовської

іколи, ніколи я про тебе не забуду. Занадто сильно ти закарбована в моєму серці, щоб час або відстань могли це змінити. Швидше твоє почуття переміниться виглядом молодших, гречніших і багатших, як сподівається твій батько. Але то я жартую, я знаю твоє серце, що пахне ароматом прихильності. Ти прагнеш тільки щирості серця і ти маєш її в мені; роздивися, однак, мій характер, щоб поміж плітками про мене не виявилося правди, і дозволяю тобі це зробити у будь-який спосіб, аби лише він був відвертий; знаю, що твоя така добра душа посоромилася б вчинити інакше…” Закохані Тадеуш і Текля багато спілкувалися листуванням, оскільки Костюшко у військових справах багато подорожував. «Листочки». як вони їх називали, до дому Журовських доправляв ад’ютант Костюшка Кароль Князевич. Згодом Князевич сам був генералом, одним з керівників польських легіонів Наполеона Бонапарта.

Карл Готліб Швайкарт, «Тадеуш Костюшко»

Автограф Тадеуша Костюшка

Плебанія (N 49.435701, E 27.4088028; вул. Набережна, 26)

оряд з костелом розташований будинок – плебанія, тобто дім парафіяльного католицького священика. З боку храму він виглядає одноповерховим, а з боку річки та греблі розкривається повністю та привертає увагу потужним фасадом з порівняно маленькими вікнами, характерними для XVII століття. У 1784 році у цьому будинку мешкав знаний польський громадський діяч та письменник Юліан Урсин Нємцевич, якого називають одним з «батьків» конституції 3 травня 1791 року. Річниця її прийняття нині відзначається як національне свято поляків. Саме через прийняття сеймом цієї конституції, яка змінила лад Речі Посполитої на більш демократичний, – зокрема, надала політичних прав міщанам, – почалася російська агресія 1792 року, яку імперія називала «братерською допомогою». а у 1794 році вибухнуло повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Під час повстання Юліан Урсин Нємцевич був його особистим секретарем. Через поразку у війні 1792 року Поділля, а разом з ним і Меджибіж, були анексовані Російською імперією, а внаслідок розгрому Костюшкового повстання Річ Посполиту остаточно розділили між собою Росія, Прусія і Австро-Угорщина. Колись найбільша держава Європи на 123 роки зникла з політичної мапи. Зовнішній вигляд плебанії змінено у радянський час. Зараз в ній розміщується місцеве комунальне підприємство.

Спогади Нємцевича про Меджибіж

ліан Урсин Нємцевич знов повернувся до Меджибожа проїздом, у 1818 році. У подорожніх нотатках він

писав: «Меджибіж лежить над Бугом. Його замок вражає лише зовні; з давніх часів власники в ньому не живуть. Московські офіцери займають давнє помешкання Сенявських і Чарторийських. Місто значною частиною муроване, більш величне, аніж зазвичай в тій стороні. Затримався в Меджибожі, бо хотів оглянути місце, де тридцять чотири роки тому з князем Адамом Чарторийським, генералом земель подільських, жив певний час. Сини княжі були тоді юними дітьми [14-річний Адам Єжи та 10-річний Костянтин Адам, – прим. ред.], ми насипали окопи на кшталт фортеці і, поділившись на дві частини, обороняли і здобували її. Отже, пішов оглядати ті пам’ятки молодості; заледве видно їхні обриси, трохи вище від землі. Пішов до плебанії священика, в той час мого помешкання, до саду, до пасіки. Священик двадцять вісім років тому помер, змінився сад і пасіка. Час як над державами світу, так і над малими подвір’ями рівно свою нищівну силу являє».

Плебанія. Сучасний вигляд від Південного Буга

Плебанія. Вигляд від костелу. Фото Павла Жолтовського, 1930 рік

Юліан Урсин Нємцевич. Портрет роботи Антуана-Жана Гро, 1833 рік

«Турецькі» стовпи – католицькі каплиці (N 49.436975, E 27.399343; Меджибіж, вул. Дачна; N 49.433019, E 27.412357; с. Требухівці; N 49.442473, E 27.429575; с. Ставниця)

Колона-каплиця у Меджибожі на лінії давніх міських укріплень (так званої фосси)

Меджибожі та його передмістях Требухівцях і Ставниці є три мурованих колони (та, що у Ставниці, збереглася лише частково). Місцева легенда називає їх «турецькими стовпами». нібито вони поставлені над могилами воєначальників-турків. які з 1672 по 1699 рік захопили Поділля. Поховали їх, як вважають, у срібних домовинах, які прикрашені золотими сонцями та півмісяцями. Насправді ж ці колони католицькі. Багато таких колон до XX століття ще можна було побачити у багатьох містах колишньої Речі Посполитої – зокрема, у Хмільнику, Шаргороді, містах Галичини, а також у тих, де ніколи не стояли турецькі гарнізони. До колони, що у Требухівцях, дорога з міста виходила через ворота, звані «Барськими й українськими» і йшла через довгий міст-греблю, залишки якого досі є на дні ставу на Південному Бузі. Неподалік самої колони ділилася на дві: «дорогу на Бар». – місто приятельки Миколи Сенявського королеви Бони Сфорци, – і «дорогу на Україну». тобто на схід. Адже у давнину Україна та Поділля були окремими географічними поняттями. У нішах колон-каплиць встановлювалися зображення святих, а на вершині – фігури Діви Марії або святих – покровителів мандрівників, щоб подорожні просили допомоги в дорозі або дякували за вдале повернення.

Колона-каплиця у передмісті Ставниця, фото 1930 р. Нині існує нижня частина

Меджибіж з передмістями та дорогами. Сучасний вигляд від Требухівців

Колона-каплиця у передмісті Требухівці

Леонард Совінський, перший перекладач Кобзаря для поляків, та Генрик Яблонський, консул на Занзібарі

Меджибізькому повітовому училищі, яке розташувалося у мурах замку, з 1839 по 1841 рік навчався перший дослідник та перекладач творчості Шевченка польською мовою, письменник, син польського шляхтича та української селянки Леонард Совінський. Свої дитячі спогади про навчання в Меджибожі, шкільний побут, уроки та пустощі, мандрівки до Ставниці, Требухівців і замчища Раковець він залишив у книжці Wspomnienia szkolne [Шкільні спогади, – польськ.], яку видано у Варшаві 1884 року. Першого ж навчального дня Леонард Совінський потоваришував з учнем Меджибізького училища Генриком Яблонським, про якого згадано у розділі «Остання легенда про Меджибізький замок». Надалі їхні життєві дороги розійшлися. Генрик Яблонський залишив Російську імперію, брав участь в Угорській революції 1848 року, був зісланий на фронт Кримської війни 1853-1856 років, перейшов на сторону Франції. На визнання заслуг був призначений на дипломатичну службу, і до кінця життя служив секретарем французького консульства на Занзібарі.

Леонард Совінський, учень Меджибізького повітового училища і автор «Шкільних спогадів»

З «Шкільних спогадів» Леонарда Совінського

вибіг по високих кам’яних сходах на самий верх вежі, а звідти зіскочив на плоский дах однієї з замкових будівель, яким почав вільно походжати, убезпечений вищим за дах зубчастим карнизом муру. Переді мною відкривався краєвид на Бужок, який впадає до Бугу і на розлогі подільські лани, де не де помережені чорним лісом або черешневими гаями. На кожному кроці зустрічали мене несподіванки. Виявилося, що з даху, на якому я був, можна було вузькими сходами зійти на той балкон, про який я згадував, а звідти вже інші, набагато більші сходи виводили на замковий дитинець. Замок був відділений від міста, а тому я сміливо визирнув за браму. До неї вів кам’яний міст з однією аркадою, під якою пролягала дорога, що єднала дві частини міста. В обох стінах аркади були отвори для дверей, за якими було видно склепінчасті приміщення. Яким було їхнє призначення – не знаю. Одні стверджували, що то були стайні, інші – що тюремні камери. Мені пізніше казали, що тією дорогою можна було спрямувати Бужок до Бугу та оточити таким чином водою весь замок у разі потреби. ...О пів на восьму відгукнувся з замкової вежі голосний дзвоник сигнатурки традиційною, досить кумедною мелодією, до якої місцева спільнота допасувала брутальну, дуже зрозумілу учням пісеньку: «Бельбáси! До кляси! На гарячі ковбаси!” І нахабно вигравала її під самим носом малечі, яка поспішала до замку і розуміла, що ті «ковбаси» означають. Незабаром замковий дитинець завирував дітлахами розмаїтого віку і зросту. Одні були в темно-зелених мундирчиках із високими червоними комірами, інші в довгих, незграбних сюртуках, вочевидь перероблених із старої одежі батьків. Ця відмінність являла собою яблуко розбрату між класистами та проформістами, оскільки останні права носити мундири не мали. Заздрість з одної сторони, презирство з іншої живили взаємну неприязнь. Стоячи у вікні, я бачив, як старий сторож відчинив великі двері палацу, а невдовзі по тому прозвучав другий дзвінок, вже не з вежі, а у шкільному коридорі

Вхід до учнівського помешкання, де з 1839 року квартирував Леонард Совінський

«Думка» Генрика Яблонського W głos serdeczna dumka płynie, Tam moja jedyna, A na tej tam Ukrainie, Matka i rodzina.

Лине серця думка нині, Ця моя єдина, А на тій там Україні Мати і родина.

Matka tęskno patrzy w pole, Łzawemi oczyma, Pusta droga na Podole... Ani wieści nie ma!

Мати очі помарнілі В полі витирає, Шлях порожній на Поділлі... Вісточки немає!

Ach upłynie wody wiele, Miną lata, latka, Zazieleni drogę ziele, Nim go dojrzy matka.

Ах, спливе води чимало, Будуть дні минати, Вкриє шлях трава зухвало – Не діждеться мати.

Ach, upłynie wody wiele, Minie czasu siła, Zazieleni drogę ziele, Nim go ujrzy miła.

Ах, спливе води чимало, Днів промчиться сила, Вкриє шлях трава зухвало – Не діждеться мила.

Czarnobrewko, żal urody! Taka wola Boża!... Nie on jeden w świecie młody, Tyś jak wiosna hoża!

Чорнобривко, жаль уроди! На все воля Божа!.. Не один він в світі ходить, Ти ж як квітка гожа! Переклад з польської Валерія Яковчука

Грамофонна платівка з романсом «Думка» на вірші Генрика Яблонського, музика Казимира Кратцера

Романс «Думка» на вірші Генрика Яблонського – слухати на YouTube

Костянтин Плісовський: від корнета до генерала, від Меджибізької до Брестської фортеці ля тих, хто вчив історію Другої Світової війни за радянськими підручниками, починалася вона з оборони радянським гарнізоном Брестської фортеці, на яку підступно напали нацистські війська. Радянською пропагандою оборону фортеці було зроблено одним з головних символів тієї війни, а у 1965 році її було вшановано званням «фортеця-герой». Однак, тоді замовчувався факт першої героїчної оборони Брестської фортеці польським гарнізоном у вересні 1939 року та ті політичні обставини, які зробили її радянською. Насправді ж перша оборона Брестської фортеці була драматичним актом початку Другої Світової війни. Польський гарнізон кілька днів стримував атаки багаторазово більших сил Вермахту під командуванням Хайнца Гудеріана. Керував обороною фортеці бригадний генерал Костянтин Плісовський. Народився Плісовський на Поділлі, у селі новосілка Балтського повіту. Військову кар’єру почав у Меджибожі, корнетом 12-го Охтирського гусарського полку. Перед Першою Світовою війною мав вже звання ротмістра, командував гусарським ескадроном. Після краху Російської імперії приєднався до створення збройних сил відродженої Польщі. Напад нацистів на Польщу у вересні 1939 року Плісовський зустрів на чолі оборонців Брестської фортеці. В нерівних боях гарнізон відбив багато атак, але мусив відступити. Відтак, 22 вересня у Бресті Литовському відбувся ганебний спільний парад Вермахту та Червоної Армії, під час якого німці урочисто передали місто та фортецю своїм союзникам більшовикам. Після залишення Брестської фортеці після коротких боїв з німецькими та радянськими підрозділами Костянтин Плісовський потрапив до радянського полону і став одним з 3000 польських офіцерів, яких було розстріляно НКВД у Харкові у квітні 1940 року.

Командир оборони Брестської фортеці від нацистів у вересні 1939 року бригадний генерал Костянтин Плісовський, колишній офіцер гусарського полку у Меджибожі

Спільний парад Вермахту і РККА з нагоди передачі Бреста та Брестської фортеці в руки СРСР 22 вересня 1939 року

Література до розділу «Меджибіж польський» Pułaski Kazimierz, 1887. Międzybóż. Kłosy, №382. Sowiński Leonard, Wspomnienia szkolne. Warszawa, 1884. Сецинский Евфимий, 1901. Приходы и церкви Подольской епархии. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. Вып. 9 Bartłomiej Szyndler, Tadeusz Kościuszko, 1746-1817. Bellona, 1991. Бовуа Даніель, Російська влада та польська шляхта в Україні 1793-1830. Кальварія, 2007. Крикун Микола, Інвентар Меджибізької волості 1717 року. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 2009. Мунін Георгій, Видатні поляки в історії України. Кондор, 2013. Палац Сенявських-Чарторийських в Меджибожі. Історико-архітектурні дослідження та реставрація. Видавництво О. О. Євенок, 2018.

Меджибіж єврейський

Баал Шем Тов - центр єврейського світу посеред Меджибожа (N 49.440957, E 27.404362; вул. Баал Шем Това, 24)

Ісаак Аскназій, «Єврейське весілля». 1893 рік

«B

y the rivers of Babylon, there we sat down ye-eah we wept, when we remembered Zion». - без цього танцювального хіта колись не минала жодна дискотека. Кому зараз за 50, з посмішкою згадають, як у 1978 році енергійно витанцьовували під запальний ямайський ритм Boney M, що весело співали слова сумного 137-го псалму: «Над річками Вавилонськими ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіон…» Псалом цей є спільним священним текстом для християн та іудеїв, він розповідає про «галут Бавел» - вигнання єврейського народу з Іудеї до Вавилону у 598-582 роках до нашої ери. А поміж річками «подільського Вавилону». Меджибожа, знайшли євреї новий прихисток у подорожі тривалістю в кілька століть. У 70 році нашої ери римляни знищили Єрусалим, і це поклало початок розсіянню євреїв по всьому світу. Чимала єврейська громада з XVI століття осіла й на Поділлі. Та, хоча майже кожне подільське та волинське містечко було чималим штетлом (а «штетл» мо-

вою ідиш саме «містечко» й означає), але саме Меджибіж вирізняється з-поміж всіх штетлів світу. Для мільйонів релігійних євреїв з усіх п’яти континентів Меджибіж є центром Всесвіту, тому що саме тут жив, навчав, творив чудеса і, зрештою, був похований Ізраель бен Еліезер Баал Шем Тов, «Володар доброго імені». або скорочено Бешт. Він прийшов до Меджибожа у 1740 році, тут помер у 1760-му, тут сказав, що вся Земля наповнена Богом, і що Всевишньому милий не тільки рабин-книжник, який щоденно вчить Тору та ретельно виконує усі 613 заповідей. Бешт навчав, що й бідолаха-ремісник може бути праведником, що служити Всевишньому треба не пригнобленням єства, а радістю, і що світ тримається не тільки на Торі, а ще й на добрих справах. Звідси й походить хасидська традиція прославляти Бога не тільки постом і молитвою, а й веселими, часом нестримними, танцями і співом.

Оґель (від івритського слова «шатро». – будинок над могилою Ізраеля бен Еліезера Баал Шем Това (Бешта) на старому єврейському цвинтарі у Меджибожі

Паломники біля могил Баал Шем Това та інших цадиків, які поховані у Меджибожі

Бешт і порятунок від епідемії

озповідають, що 1752 року у краї лютувала страшна хвороба. До Баал Шем Това прийшли люди просити, щоб він здійснив диво і зупинив її. Бешт відповів: - Я не можу її зупинити. Але моя вам порада: почніть писати новий сувій Тори. Тора, або П’ятикнижжя Мойсеєве, містить 79000 слів, які складаються з 304805 літер, що написані на пергаменті та згортаються у довгий сувій. Її ретельно переписує особливий писар-сойфер впродовж кількох місяців, процес цей тривалий і копіткий... Однак, як каже легенда, сувій ще не був дописаний навіть до половини, коли епідемія раптом припинилася, і всі, хто був хворий на той час, несподівано одужали.

Щороку приїздять хасиди з усіх континентів на старий меджибізький єврейський цвинтар, де з 1760 року спочиває прах їхнього вчителя, щоб молитися тут і просити його про допомогу у найголовніших потребах. Для цього біля могили праведника залишають записку - квітл з проханням. Бо ж вірять, що душа Бешта у іншому світі - поряд з Всевишнім, і він розмовляє з Ним так само, як у земному житті під час подорожей у Карпатах розмовляв з Олексою Довбушем, ватажком опришків, як говорив з кожним, кого навчав чи лікував. Люльку, подаровану Довбушем, кажуть, Бешт курив до кінця життя, і зберігали її разом з іншими речами вчителя у невеликому бейт-мідраші, «будинку вчення». неподалік від замку.

Сувій Тори для особистого читання, друкований на папері. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Межибіж»

Надгробок засновника хасидизму Ізраеля бен Еліезера Баал Шем Това (1698-1760)

Записка-квітл з побажаннями благословень у новому році

Скринька для квітлів – записок з проханнями до Бешта

Огель Баал Шем Това, вигляд зсередини

Хлопчик, що свистів у синагозі

вреї піднесено та шумно молилися й славили Бога у суботній день. Раптом у синагозі пролунав дзвінкий та гучний свист. Всі замовкли і повернулися. Посеред синагоги з виглядом винуватця стояв хлопчик - це свиснув він. Чоловіки накинулися на нього з докорами, але Баал Шем Тов негайно звелів їм замовкнути. - Це ти свиснув? - лагідно спитав він. - Так… - прошепотів хлопчик. - Ти чим у житті займаєшся? - Я вчуся, бо ще маленький… - А що ти вже вмієш найкраще робити? - Я вмію красиво свистіти, - сором’язливо відповів хлопчик. Тоді Бешт звернувся до присутніх: - Цей хлопчик заслуговує не на осуд, а на похвалу. Адже він приніс до Всевишнього своє найкраще уміння!

П’єса Юди Лейба Ландау «Ісраель Баал Шем Тов» у 5 частинах, 1923 рік. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Межибіж»

Хоч Бешта свого часу й проклинали за новаторство ортодокси, хоч світські освічені євреї ганьбили його послідовників за надміру часте вживання а глезеле ле хаїм, тобто «чарочки за життя». але завдяки йому з Меджибожа поширилося вчення хасидизму, тобто праведництва, якому нині слідують мільйони євреїв у всьому світі. На відміну від лідерів-цадиків наступних поколінь, Баал Шем Тов не мав постійної резиденції, не утримував хасидського двору. Він був доступний для кожного, хто приходив до нього зі своїми клопотами і бідами. Багато подорожуючи для поширення нового вчення, Бешт відвідав понад 50 міст і містечок - насамперед, щоб знайти послідовників, які б могли надалі бути керівниками хасидських громад. Однак, крім того, він міг прямувати й до однієї окремої людини, просто з’являвся там, де був цієї хвилини необхідний. Там, де майже зневірена, одинока людина потребувала доброго слова - з’являвся Бешт. Він творив дива для кожного, хто траплявся на його шляху. Старий селянин прихистив його від завірюхи - розбагатів та прожив до ста років. Хлопчик палко розповів йому урок - на нього чекала доля шанованої людини. На своє нещастя зустрів Баал Шем Това злодій - і той викрив його; злодій відповів Бешту: «Якщо ти вмієш бачити все - побач і в мені щось добре». і від того змінився сам. Ці та інші дивовижні історії поклали початок цілому жанру хасидської літератури сіпурей майсес (оповідання про дивовижні діяння).

Традиційний єврейський одяг

вреї-прочани з усього світу, яких можна побачити у Меджибожі, виділяються своїм незвичайним одягом. Хоч серед елементів традиційного єврейського вбрання є безліч відмінностей, основні його принципи залишаються постійними. Найбільш поширений колір одягу - чорний, він символізує обов’язок бути скромним. Чоловічий одяг відрізняється тим, що права пола накриває ліву, а гудзики застібаються ліворуч, а не праворуч, як це поширено в сучасному світі. Одяг підперезується довгим чорним поясом, який називається гартл - він символічно відокремлює верхню частину тіла (світ духовного), від нижньої (світ тілесного). Обов’язковим звичаєм є покриття голови або будь-яким головним убором, або ж невеличкою круглою шапочкою, яка називається кіпа чи ярмулка. Постійне її носіння нагадує, що людина весь час ходить під покровом Всевишнього. Великий головний убір з хутра штраймл одягається дорос-

Чарноцький, «Шляхтич і єврей». малюнок до 1900 року

Євреї-паломники у традиційному одязі, Меджибіж, 2019 рік

лими чоловіками тільки за найбільш урочистої нагоди - наприклад, такої, як відвідання Баал Шем Това. Однією з найголовніших частин одягу є біле молитовне покривало таліт з довгими китицями на кутках. Китиці є нагадуванням про Божі заповіді. Традиційне єврейське взуття нині різноманітне, але від давнини до початку XX століття чимало європейських євреїв у містах та містечках взувалися у пантофлі - на підборах, але без задників. Сьогодні такі майже не побачиш, але з ними пов’язана українська народна байка. Покликав до себе Бог різні народи. Єврей швидко всунув ноги у пантофлі - прийшов перший. Поляк поки

Єврейський народний танець виконують учні Меджибізької дитячої школи мистецтв

Швець, фото С. Юдовіна, 1914 рік (CC BY-SA 3.0)

натягнув чоботи - прийшов другий. Українець поки зав’язав шнурки ходаків - прийшов третій. Тому, нібито, єврейська Пасха, - Песах, - завжди йде першою, католицька Пасха, - Wielkanoc, - буває другою, а православний Великдень йде третім у календарі весняних свят.

Як виглядав Бешт?

остеменно зовнішності Ізраеля бен Еліезера Баал Шем Това нині не знає ніхто. На тому малюнку, який часто помилково вважають потрретом Бешта, зображено іншу людину, лондонського баалшема Хаїма Фалька. Але цілителів-баалшемів було багато, а Баал Шем Тов лише один. Багато історій та книжок описують, як він молився, як навчав, як проповідував. Коли говорять про його істинне обличчя - кажуть, що це був праведник під личиною простої людини. Тобто звертають увагу на його духовні якості, а не на тілесний вигляд. Зрозуміло, що й своїм одягом він не вирізнявся серед подільського єврейства, оскільки був близький до простого люду і навчав, що проста людина може бути ближчою до Бога, аніж вчений книжник. Своєрідним «портретом» Ізраеля бен Еліезера Баал Шем Това є його підпис-автограф на особистому молитовнику:

Стилізоване зображення портрету, який помилково вважають портретом Бешта

Власноручний підпис Бешта на його особистому молитовнику

Бешт і люлька Олекси Довбуша (N 49.4368334, E 27.4084557; вул Замкова, 3)

Олекса Довбуш, ватажок українських народних месників – опришків

український, і єврейський фольклор зберігають згадки про стосунки Баал Шем Това з народними месниками. Знайомство видатного єврейського містика з опришками почалося у Карпатах, де Бешт таємно провів ранній період свого життя перед тим, як виступив у якості духовного лідера і вчителя. Розповідають, як Баал Шем Тов у глибоких роздумах йшов у горах, а на схилі стояли опришки. Вони бачили, як він замислений підходить до урвища, і вже вирішили, що зараз той впаде та розіб’ється - як раптом гора посунулася до його ніг. Він переступив урвище, а гори роз’єдналися, як і раніше. Тоді опришки перейнялися до нього шануванням, прийшли та сказали: «На власні очі ми бачили, що ти Божа людина, тому просимо помолитись за нас, щоб Господь послав нам успіх у справах, в яких ми змагаємося». Є оповідь, що під час свого відлюдництва Ігор Майстерук, модель-копія сиБешт переховував Олексу нагоги Баал Шем Това (соломка, Довбуша і його товаришів авторська техніка, з фондів Деру печері, рятуючи від пежавного історико-культурного реслідувань угорських і польських шляхтичів. заповідника «Меджибіж» Є, кажуть, серед Карпатських гір печера, яка під землею веде аж до святого міста Єрусалима; чи йдеться про неї, чи ні - невідомо, але розповідають, що ватажок опришків та єврейський містик довго спілкувалися там, а після того побратими Довбуша не чіпали простих євреїв. За порятунок Довбуш подарував Ізраелю люльку, з якою той не розлучався до кінця життя. Чому для Бешта була важливою така річ як люлька для паління

тютюну? У хасидській традиції все, що робить цадик, набуває містичного, сакрального сенсу. Коли він палить люльку, тютюн, що має матеріальну форму, перетворюється на дим, який не має форми і сам піднімається вгору. Це символізує, що святий цадик здатен змінювати речі і весь навколишній світ, а думки його прямують до Неба. За переказами, люлька Олекси Довбуша разом з іншими особистими речами Баал Шем Това зберігалася у Меджибожі в синагозі Бешта і зникла, коли її було зруйновано під час нацистської окупації 1941-1944 років. Синагогу Бешта, яку також називають бейт мідраш («будинок навчання»., було відбудовано на початку 2000-х років за фотографіями історико-етнографічної експедиції під керівництвом Стефана Таранушенка і Павла Жолтовського (1930-ті роки).

Глиняна люлька турецького виробництва. Такі люльки були надзвичайно поширені у XVII-XIX століттях серед усіх народів, що мешкали в Україні. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Межибіж»

Три історії про святе джерело Баал Шем Това (N 49.426407, E 27.436386; с. Требухівці, пров. Криничний)

передмісті Меджибожа Требухівцях, біля старої дороги на Летичів, є джерело, воду з якого вважають цілющою. У 2000-х роках біля джерела побудовано микву, тобто басейн для омовіння за єврейською традицією. Легенда розповідає, що це джерело з’явилося дивовижним чином завдяки Баал Шем Тову. У Меджибожі можна почути три різних історії про появу джерела. Перша історія розповідає, як у спекотний літній день Баал Шем Тов з групою євреїв йшов з повітового міста Ле-

тичева. Супутники почали ремствувати, що з собою немає води. Тоді Бешт вдарив палицею об землю, і на тому місці почало бити джерело, з якого змогли вгамувати спрагу і його супутники, і всі наступні подорожні. За другою історією, ця місцина у долині Південного Буга мала багато болотистих місць. Баал Шем Тов, подорожуючи за околицю містечка, потрапив на таку трясовину. Неподалік проходив селянин, який допоміг Бешту вибратися на твердий грунт. Чудотворець сказав, щоб селянин просив у нього будь-якого благословення, якого захоче - той попросив благословення на здоров’я. Тоді Бешт вдарив палицею, містичним чином створив джерело і сказав, що кожен, хто питиме з нього, буде здоровий. Третю історію знаходимо у хасидській літературі. Книги оповідають, що Баал Шем Тов любив виходити на ці простори та молитися. Одного разу напередодні святого суботнього дня, який за єврейською традицією починається ввечері у п’ятницю, він усамітнився тут з своїм улюбленим учнем Яковом Йосефом з Полонного. Бешт так захопився роздумами, що не помітив, як почало сідати сонце. Потрібно було промовити молитву, а перед нею омити руки - а до води було надто далеко. Тоді Баал Шем Тов простягнувся на землі і молився до Всевишнього, щоб Бог або змилостивився і дав їм води для омовіння рук перед молитвою або забрав його життя, але не дозволив порушити закону віри. Коли Бешт закінчив цю щиру молитву, то і він, і учень побачили, як у трьох кроках неподалік з-під землі з’явилося джерело живої води, яка тече на цьому місці до наших днів.

Натла, ерув та дрейдл - дива щодня, щосуботи та щороку

...У

колекціях старовинних речей можна побачити незвичайні мідні кухлі з двома вушками. Чимало таких посудин колись було й у Меджибожі. Іноді їх помилково називають козацькими «квартами-побратимками». однак до козаків вони не мають жодного стосунку. Ці кухлі, що називаються натла, мали бути у кожній єврейській родині для обряду омивання рук. За єврейською традицією руки необхідно омивати кілька разів на день, починаючи від миті, коли людина пробудилася від сну. Таким чином людина не просто змиває бруд з рук, а духовно очищається від усього, що плямує думки і вчинки. Омивання неодмінно здійснюється з посудини, а не, наприклад, з водопровідного крану, кожною рукою посудина по черзі береться за свою ручку. Такі посудини з двома вушками, але з сучасних матеріалів, донині є скрізь, де бувають євреї, які дотримуються традицій. ...Інша не всім зрозуміла річ, яку можна побачити на вулицях Меджибожа, це дроти, які натягнуто на високих стовпах на деяЗустріч суботи. Фото авто- ких вулицях та побра cottonbro: Pexels лизу синагог. Це так

званий ерув, тобто «суботня огорожа». Ерув являє собою символічну огорожу навколо території компактного проживання релігійних євреїв. У межах еруву д о з в ол я ю т ь ся деякі дії (наприклад, перенесення речей), які зазвичай у суботу були б заборонені. Територія еруву повинна бути відповідним Гра в дрейдл. Фото автора чином відгоcottonbro: Pexels роджена від навколишнього світу. Огорожею можуть бути стіни будинку, паркан навколо двору, міський мур. У невеликих містечках подекуди натягували мотузку. Вважається, що точні закони влаштування еруву дав цар Соломон майже 3000 років тому. Через труднощі міжкультурного розуміння колись у Подільській губернії ерув призвів до суперечки священика з єврейською громадою. Новопризначений протоієрей у 1859 р. доповідав Подільській духовній Консисторії: «Евреи при въездах и выездах города, вокруг

Натла – кухоль з двома ручками для омовіння рук

Дрейдл – іграшкова дзига, яка нагадує, що «диво велике сталося там”

Ерув – «суботня огорожа»

оного поставили столбы и протянули по оным железную проволоку. При расправе я узнал, что эти столбы называемые «геревесами», обличают владычество евреев над христианами и что таковые столбы когда-то лет 30 тому назад существовали, но по распоряжению начальства были сломаны и доселе не возобновлялись». Протоієрей скаржився, що міська влада відмовилась стовпи розібрати, і просив у Подільської Духовної Консисторії «содействия сломать». На ці вимоги міська влада пояснила: «Евреи устроили не геревесы, а шлабаумы с давнего времени на основании распоряжения губернского правления последовавших в 1824 и 1836 гг....» і запевнила, що «...существование таких ворот с собою никакого господства не выражает... «. У різних куточках світу, де мешкають релігійні євреї, традиція влаштовувати суботню огорожу зберігається й сьогодні. Меджибізький ерув охоплює частину єврейського цвинтаря з огелем Баал Шем Това вулиці Шевченка і Островського, синагоги Апта і Баал Шем Това. Межа еруву позначена дротом, який протягнуто на висоті кількох метрів на металевих стовпах. Також межу еруву позначено відповідними табличками. Потреба у влаштуванні суботньої огорожі обумовлена прийомом паломників, для якого іноді виникає потреба у справах, які за звичайних умов заборонені в шабат. ...А іноді у Меджибожі можна знайти маленькі чотиригранні дзиґи з чотирма єврейськими літерами на сторонах. Це так звані дрейдли - дзиги для традиційної гри, у яку грали діти під час Хануки, восьмиденного зимового «Свята вогнів». Впродовж восьми днів на підвіконня єврейських будинків ставили світильники на 8 свічок, і кожного дня в них запалювали ще одну свічку, починаючи від однієї. Свято Ханука нагадує, як у 165 році нашої ери Єрусалимський храм був звільнений від загарбників. Однак, щоб засвітити храмовий світильник, бракувало олії, а приготування нової мало тривати вісім днів. Залишалося ж олії на один день горіння. Але сталося диво: коли світильник запалили, він горів рівно вісім днів. На згадку про цю подію літери на сторонах дрейдла є першими літерами слів «Диво Велике Сталося Там».

Бешт і кучер Олексій

озповідають, що був у Баал Шем Това візник-християнин. Одного разу, коли вони проїжджали біля церкви, візник не перехрестився до храму. Бешт надалі відмовився від його послуг, сказавши: «Якщо він не поважає свого Бога, то тим більше не поважатиме мене». Тоді Бешт узяв до себе іншого візника з Меджибожа, на ім’я Олексій. У багатьох хасидських історіях візник

Олексій згадується як учасник та свідок чудес, які творилися Бештом у присутності учнів під час подорожей. Та й самі подорожі відбувалися дивовижним чином. Коли підвода, у якій сиділи хасиди, виїздила за околицю Меджибожа, Бешт велів візникові відпустити віжки, а учням дивитися не на дорогу, не на коней, а на нього. Коні спочатку йшли кроком, а потім зривалися на шалений чвал і неслися, вдаряючи по землі підковами. Колеса гриміли, земля двигтіла, а Бешт спокійно сидів і палив люльку. Раптом наставала тиша, і лише важке дихання коней та похитування підводи свідчили, що подорож триває. Куди вони летіли - ніхто, крім Бешта та візника Олексія, не бачив... Коли минав час, коні переходили на крок, підвода знов починала гриміти усіма колесами, і зупинялась за багато десятків верст від Меджибожа. Це було одним з містичних умінь праведника - чудесне скорочення часу у дорозі. У 1870 році, коли нікого з учасників описаних подій вже не було на світі, через цю місцевість проклали залізницю. Біля найближчої станції, у Деражні, чергували візники-балагули, які перевозили вантажі до Меджибожа та навколишніх сіл. Конкуренція за місця на привокзальній площі була жорстокою, доходило до бійок, однак на одне з місць ніхто не смів претендувати, навіть коли воно було порожнім. Це було місце підводи правнука Бештового «водія». також Олексія, який продовжував справу прадіда. За переказом, Баал Шем Тов дав візникові Олексію два благословення: на довге життя і на те, що його рід ніколи не увірветься. Тому у кожному поколінні його нащадків, навіть якщо народжувалися самі дівчата - обов’язково з’являвся на світ хоча б один хлопчик. Чоловікам з роду візника Олексія судилося вижити під час війн, репресій та інших лих. І навіть зараз, коли сліди візникових нащадків у Меджибожі загубилися десь на світі, без сумніву, живуть його далекі правнуки.

Бешт і пожежа в єврейських кварталах (N 49.436524, 27.406719; вул Замкова)

врейські квартали складали велику частину містечка Меджибожа. В інвентарі 1717 року наведено перелік 141 єврейського будинку і «халуп». розташованих на різних вулицях, з іменами власників. Християнських будинків і «халуп» налічували 151. Аж до Другої Світової війни місце, де зараз міський парк, займали найбідніші єврейські квартали. Вони були густо заселені, і будинки стояли так щільно один до одного, що під’їхати возом до середини кварталу було неможливо. Якщо було потрібно доправити до якогось будинку дрова або, наприклад, меблі - їх переносили та передавали з рук на руки. ...Старі мешканці містечка донині розповідають, що, коли Баал Шем Тов дізнався про наближення смерті, він зібрав своїх учнів і сказав: - Надходить мій час перейти до Небесного світу. Хочу вас попередити: коли це станеться, Меджибіж зазнає великого лиха. Але від вашого слова залежить, яке саме лихо станеться. Якщо оберете пошесть - буде багато хворих, оберете повінь - Буг та Бужок піднімуть води вище пагорбів, оберете пожежу - місто горітиме.

Учні сприйняли слова Бешта за жарт і сказали: «нехай буде пожежа». Однак, коли душа Бешта відійшла, весь Меджибіж побачив, як над єврейськими кварталами загорілося полум’я і палало доти, поки тіло Бешта не поховали у могилі саме на тому місці, до якого зараз їдуть паломники. Чи точно так було у 1760 році? Цілком можливо. Адже великі пожежі у стародавньому Меджибожі траплялися часто і регулярно. Ось як писали газети про одну з них, яка сталася 31 травня 1826 року: «Двох жахливих годин сьогодні вистачило для вогню, аби знищити половину нашого міста. Не уявити собі спустошення, яке у ньому зараз панує. 233 єврейських і 50 міщанських будинків перетворилися на купи руїн. Мурована ратуша, а в ній 50 крамниць, театр, суконна фабрика, - все згоріло. Самих грошей у шинках на 3000 рублів сріблом обернулося на попіл. Шкоди не злічити. У тім нещасті 15 осіб втратили життя…” Опис свідчить, що епіцентр пожежі був у єврейських кварталах, поряд з торговими рядами - там, де у Меджибожі зараз парк.

Меджибізький парк. На цьому місці до Другої Світової війни були будинки єврейських кварталів

Фото автора icon0.com: Pexels

Журнал «Rozmaitości literackie» розповідає про пожежу, в якій згоріла половина міста Меджибожа

Синагога Баха - безгрішного законовчителя (N 49.437389, E 27.409813, вул. Замкова, 3)

оряд з бейт-мідрашем Баал Шем Това є потужний мурований фундамент зруйнованої будівлі. Це все, що залишилося від найстародавнішої синагоги Меджибожа XVII століття. Як і багато подібних синагог в Україні, вона нагадувала невелику фортецю, тому що під час нападу ворогів на місто виконувала функції одного з міських укріплень. Її було знищено за вказівкою радянської влади у 1950-ті роки, а каміння використано для будівництва клубу. На початку XVII століття рабином меджибізької громади був Йоель Сиркес, якого вважають найвидатнішим законовчителем свого часу. Легенда розповідає, що за своє життя Сиркес лише одного разу порушив незначну заповідь, та й то не свідомо, а свій перший коментар до Тори зробив у віці п’яти років. У Меджибожі він писав тлумачення іудейських законів для євреїв усієї Європи, від Праги до Франкфурта. Він написав вельми популярну збірку коментарів під назвою Байт хадаш (Новий дім), в якій запропонував багато поправок до релігійних законів. Зокрема дозволив релігійним євреям читати світську літературу в суботу, жінкам носити чоловічий одяг за суворих погодних умов, єврейським лікарям відвідувати пацієнтів-християн, не боячись порушити святість суботи. В Державному історико-культурному заповіднику «Межибіж» можна побачити книги Орах хаїм та Йоре деа з коментарями Йоеля Сиркеса, які було видано у єврейській друкарні Меджибожа в 1818 та 1819 роках. Наступні покоління називають Сиркеса Бах, за скороченою назвою його книжки. Це правило, - називати автора за назвою його головної праці, - було розповсюджене у традиційній єврейській культурі.

Фото автора cottonbro: Pexels

Фундамент зруйнованої синагоги Баха, сучасний вигляд

Синагога Баха, 1930 рік. Фото Павла Жолтовського

Панорама Меджибожа 1950-х років. У лівій частині – синагога Баха (без даху), яка ще існувала

Паломники оглядають стародруки в музейній експозиції

Книга «Орах хаїм» («Правила життя». з коментарями Йоеля Сиркеса (Баха). Видана у 1818 році в єврейській друкарні Меджибожа. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Меджибіж»

Нахман з Умані і Меджибіж

айчисленніше паломництво хасиди здійснюють щороку під час святкування єврейського нового року Рош-а-шана до Умані, до могили цадика Нахмана. Їхнє паломництво пов’язане з його заповітом: «Коли закінчаться дні мої і я залишу цей світ, я буду клопотатися за кожного, хто прийде до мене на могилу, прочитає 10 псалмів і подасть милостиню. Не важливо, наскільки важкі будуть його помилки, я зроблю усе, щоб врятувати та очистити його.” А народився цадик Нахман у Меджибожі, в будинку, що стояв неподалік синагоги Баха. Він був правнуком засновника хасидизму, його матір Фейга була дочкою дочки Баал Шем Това Аделі. До Умані ж Нахман переселився наприкінці свого короткого 38-річного життя.

Багато своїх повчань Нахман залишив не у вигляді релігійних трактатів, а у складених ним чарівних казках

Графіті брацлавських хасидів на старому цвинтарі в Меджибожі: початок наспіву «Нахман з Умані»

Рабин із Опатова, його синагога та дивовижні історії (N 49.437677, E 27.408496; вул. Успенська, 1) 1814 році до Меджибожа з міста Опатова, що у Польщі, переселився Авраам Єгошуа Гешель, один з найвидатніших проповідників хасидизму свого часу. Його називали Аптер ребе, оскільки Опатов мовою ідиш називається Апта, також «синагогою Апта» називали й його синагогу. Спочатку на цьому місці стояла синагога двоповерхова. Ту ж одноповерхову цегляну будівлю з прикрашеними віконечками, яку бачимо зараз, спорудили наприкінці XIX століття. Про Гешеля, як і про інших хасидських цадиків, розповідають дивовижні історії. Одного разу прийшов до нього єврей-бідак і розповів: - Є у мене донька, дівчина на виданні, і є юнак, який хоче узяти її за дружину. Але я не маю грошей, щоб справити для неї посаг і влаштувати весілля. - А скільки грошей ти маєш? - питає Аптер ребе. - Маю один карбованець… - Тоді піди й купи на цей карбованець перше, що тобі запропонують! Прохач пішов від рабина і по дорозі зайшов до гостинного двору. А там саме зібралися торговці діамантами, які вихвалялися один перед одним своїм товаром. Єврей встав здалеку і теж дивився на коштовності. Його побачив один з купців і з насмішкою запитав: - Що, подобається тобі це все? - Так, подобається. - То, може, ти б хотів щось купити? Скільки грошей маєш? - Маю один карбованець… Купці зареготали, а гучніше всіх багач-злостивець: - Ну, з твоїм капіталом тобі тут нема чого робити… А, втім, є у мене товар для тебе на продаж: за один карбованець я тобі продам своє місце у майбутньому світі! Бідак згадав слова рабина і сказав «згода!». але наполіг, що угода має бути скріплена за всіма правилами,

Фото автора cottonbro: Pexels

тобто з письмовою купчою та при свідках. Однак, щойно багатий жартівник поставив свій підпис під угодою - зрозумів, що зробив дуже погано для себе. Почав казати: «гаразд, пожартували й годі!» - але і бідак, і свідки заперечили: все законно! Багач почав торгуватися, і врешті-решт викупив назад своє місце в майбутньому світі за суму, якої доньці бідного меджибізького єврея вистачило і на посаг, і на гарне весілля. Але й самовпевнений багач не залишився без винагороди: адже, віддавши ці гроші, він мимоволі виконав заповідь - допомогти бідній нареченій вийти заміж. І за це заслужив набагато краще місце у майбутньому світі. ...За легендою, коли Авраам Єгошуа Гешель помер, ангели вночі перенесли його до Святої Землі і поховали на березі біблійного озера Тиверіада. Втім, автентична могила Гешеля знаходиться у Меджибожі, поряд з могилою Баал Шем Това. Гешель та його нащадки продовжили династію меджибізьких цадиків та започаткували зіньківську династію. Останні хасидські цадики з роду Гешелів були у Меджибожі до початку XX століття. У радянські часи синагогу Апта використовували для господарських потреб, зокрема, зробили з неї пожежну частину. У 2010 році синагогу повністю відновлено.

Могила предка останніх меджибізьких та зіньківських цадиків Авраама Єгошуа Хешеля на старому цвинтарі в Меджибожі

«Синагога Апта» побудована наприкінці XIX століття на місці більш давньої, в якій навчав Авраам Єгошуа Гешель, відомий як Аптер ребе та Огев Ісраель

Меджибізькі крамниці (N 49.436892, E 27.408186; вул. Пушкіна, 2)

кільки крамниць у Меджибожі? - У давнину відповідали: стільки, скільки дверей у будинках на головній вулиці. І не тільки міські будинки були пристосовані для торгової справи, а й ратуша, яка аж до XX століття правила за торговий центр. Меджибіж аж до 20-х років минулого століття мав статус містечка, а містечка в Російській імперії виникли саме заради торгівлі. Імператриця Єкатерина II заохочувала містечкову торгівлю, тому надала міщанам право створювати домашні крамниці, склади, споруджувати ятки. Це, зазвичай, були криті торговельні ряди на кшталт аркадних галерей європейських міст, де під спільним дахом торгували найрізноманітнішими товарами. Про меджибізькі торгові ряди так розповідав Камеральний і топографічний опис Летичівського повіту за 1812 рік:

«Гостинний двір мурований - посеред невеликої площі з невеликою вежею, що являє за звичаєм тутешніх місць ратушу. Гостинний двір цей пристойної архітектури, в ньому крамниць мурованих та розділених зовнішніх від внутрішніх - 50. В них тримають євреї місцеві різноманітні закордонні товари». А в деяких, як зазначено, тримали тільки вітчизняний товар. Імперське законодавство позбавило євреїв права володіти землею, тим самим витісняючи єврейство з аграрного сектору у ремісництво, торгівлю та інші сфери діяльності. Чим же торгували у крамничках Меджибожа та інших містечок? Дослідник історії містечок-штетлів Йоханан Петровський-Штерн колоритно пише: «Якби нині хтось узявся торгувати шнурками, ковбасою та комп’ютерами, нам би це видалося неефективним і нерозумним рішенням, а от штетлівські євреї вважали б інакше… Євреї зроби-

Крамниця «Оборот галантерейных товаров» і «Аптекарський косметичний магазин» Гервіца

Набірний «російський фунт». комплект гирьок, з якого можна скласти вагу від 1 золотника до 1 фунта. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Межибіж»

Пляшка пивзаводу Штернграса у Меджибожі, початок XX століття. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Межибіж»

ли ставку на розмаїття найменувань, а не на кількість товару. Наприклад, Летичів славився місцевим смальцем, воском, милом, ладаном, глиняними виробами, дерев’яним начинням і бурштиновим порошком (використовувався як проносний засіб), а також кольоровими вишивками та прикрасами. Це порівняно загумінкове містечко могло дещо запропонувати навіть гурманам, від німецьких вин із Данциґа та Ляйпциґа до англійського пива, французьких коньяків і шампанського. Окрім торгівлі у крамницях, у Меджибожі відбувалося 12 ярмарків на рік та двоє малих торгів щотижня. На ярмарку в Меджибожі - містечку далеко розвиненішому, ніж сусідній Летичів - евреї торгували вже орієнтальними текстильними виробами, особливо фарбованим кашеміром, батистом і тканиною в турецькі візерунки, а також взуттям із Могилева та Немирова, швабськими, пруськими й іванівськими тканинами та позументною вишивкою, на які був великий попит у польської шляхти. Поряд можна було знайти оливкову олію з Провансу, турецький тютюн, а також голандський і швейцарський сири, пармезан, оливки та цигарки». Євреї задовольнялися меншим відсотком прибутку, щоб торгувати швидше і мати зиск з швидкого обороту різноманітних товарів. Тому вони пропонували покупцям просто-таки запаморочливий асортимент. «За рундуком височіли мішки та бочки: у євреїв завжди можна було знайти сіль і рибу, чи не найжаданіші товари. На горішніх полицях складено було шкіряні вироби - чоботи й пояси. Для жінок у неґоціянтів були сережки і шпильки. І, звісно, на велику втіху католиків і православних євреї продавали тютюн, табакерки та люльки». пише Й. Петровський-Штерн. За всіма цими товарами не треба було тягтися аж до Нижнього Новгорода чи Ляйпциґа. Меджибізькі та летичівські неґоціянти могли придбати їх, та й багато іншої всячини, гуртом під час «великих контрактів» для закордонних купців у Бердичеві.

Реклама справжніх швейних машин американської] фірми «Зінгер» з представництвами у Києві на Хрещатику, Старокостянтинові на вулиці Меджибізькій і в Меджибожі на вулиці Замковій, початок XX століття. З фондів Державного історико-культурного заповідника «Межибіж»

Крамниці у центрі Меджибожа на листівці початку XX століття

Панорама Меджибожа початку XX століття. Зліва направо: Свято-Успенська церква, ринкова площа та торгові ряди, костел св. Трійці

Центр Меджибожа сьогодні. Вулиця Замкова

Як Меджибіж поступився Проскурову

о кінця XIX століття Меджибіж був жвавим торговельним, суспільним та військовим центром, який і за чисельністю мешканців, і за товарооборотом значно переважав сусіднє місто Проскурів (те, яке з 1954 року називається Хмельницьким і є центром Хмельницької області). Таким становищем Меджибіж завдячував підприємливій єврейській громаді та військовим частинам, навколо яких оберталося міське життя та торгівля. Однак, з часом Меджибіж втратив свою перевагу, а згодом перетворився на тихе селище міського типу. І в Меджибожі, і в Хмельницькому є міська легенда, що сталося це через ту ж єврейську підприємливість, яка спочатку привела Меджибіж до розквіту. Наприкінці 1860-тих років році через край проклали залізницю від портової Одеси до Волочиська, західного кордону імперії. Як розповідають, за початковим планом вона мала проходити саме через Меджибіж. Єврейські купці, побоюючись, що потік товарів через залізницю зруйнує їхню монополію, дали великого хабаря, щоб залізниця пройшла не через містечко. Тому її побудували в стороні - через Деражню та Проскурів. Купці та візники-балагули й далі заробляли завдяки 20-верстній відстані до найближчої станції, однак невдовзі Меджибіж почав занепадати. А у Проскурові з’явилися фабрики та заводи, розквітла торгівля. Проскурів згодом перетворився на торговельний, промисловий і адміністративний центр, а Меджибіж на селище; втім, селище особливе, відоме своїми пам’ятками.

Меджибіж, Проскурів і залізниця на мапі Подільської губернії 1867 року

Волочиська залізнична гілка. Фото з «Ілюстрованого путівника Південно-Західними казенними залізницями». 1898 рік

Завдяки наявності залізниці населення Проскурова за 50 років зросло у 6 разів

Герш Острополер: анекдоти з вулиць Меджибожа (N 49.441059, E 27.404382; вул. Баал Шем Това, 24)

еподалік від Баал Шем Това та інших праведників є на старому єврейському цвинтарі особлива могила. Від старовинної стели-мацеви залишилась лише нижня половина, тому у 2000-х роках над похованням споруджено невеликий, але ошатний надгробок. На ньому завжди багато камінців, які за східним звичаєм покладають на могили замість квітів, а серед них часом можна побачити записки-квітли. Напис каже, що тут похований Гершеле Острополер - Гершик з Острополя. Гершеле - дотепник і жартівник, герой анекдотів та кумедних історій, у єврейському світі відомий так само, як Тіль Уленшпігель у європейському або Ходжа Насреддін в мусульманському фольклорі. Що ж то за людина Гершеле Острополер? Часто вважають, що це вигаданий фольклорний персонаж, плід народної уяви. Але Гершеле - реальна людина, хоч про його життя відомо небагато. Він жив у другій половині XVIII століття та отримав своє прізвище за назвою рідного містечка Острополя неподалік від Старокостянтинова, за чотири десятки верст від Меджибожа. У дитинстві він був здібний до науки, йому обіцяли майбутнє рабина, але хлопчик рано осиротів і мусив сам піклуватися про життя. У Гершеле була неспокійна натура: він любив вчитися та пізнавати мудрість релігійних книг, але водночас не міг пройти повз чийсь недолік або якусь непорядну ситуацію без того, щоб не втрутитись і гостро не відкоментувати її. Зауваження Гершеле були такі смішні та дошкульні, що люди довго переказували їх від вуст до вуст. Оскільки земляки не полюбляли критику, йому довелося досить довго поневірятися Поділлям, аж доки він не оселився у Меджибожі, у ребе Боруха, онука видатного Бешта. Чимало історій про Гершеле Острополера, які увійшли до сторінок світового фольклору та літератури, відбувалися на меджибізьких вулицях, в місцевих будинках та синагогах.

Вулиці Меджибожа – тут відбулося багато веселих історій за участі невгамовного жартівника Герша Острополера Цю могилу вважають похованням Герша Острополера. Щоправда, є й ті, хто каже, що тут похований не він, і називають це останнім його жартом

Зроблю, як мій батько

дного разу Гершеле зупинився на ніч у корчмі і попросив корчмарку дати йому поїсти. Корчмарка подумала, що у нього обмаль грошей, та й відмовила. Мовляв, їстівного нічого не лишилося. Гершеле сказав: - Не хочете мене нагодувати? Гаразд. Доведеться зробити так, як мій батько у такому разі робив… І почав ходити по хаті, бурмочучи під ніс: «Зроблю, як мій батько… Зроблю, як мій батько робив…» Корчмарка злякалася. Миттю постелила на стіл, поставила їсти, пити, чарку піднесла. Гершеле довго просити не треба: сів, наївся, напився, заспокоївся, подобрішав. Корчмарка й питає: - А скажи-но, що ж таке твій батько у цьому разі робив? - Що робив? Лягав спати голодний!

Ота друга сотня

рийшов Гершеле Острополер до меджибізького багатія й просить: - Ти знаєш, що у моєї доньки з’явився наречений. Але посагу він хоче аж двісті рублів. Щодо однієї сотні я щось вигадаю, а іншу, будь ласкавий, позич мені. Багатій знав Гершеле як боржника надійного, тобто вічного. Тому відповів: - Вільних грошей я зараз не маю, але можу дати тобі гарну пораду. Сто рублів, ти казав, знайдеш сам.. Ось і дай їх до весілля. А інші сто рублів лише пообіцяй, а потім забудь. Гершеле сумно відповів: - Річ в тім, що я саме оту другу сотню й маю...

Малюнок Августа Гераша, кінець XIX століття

На жарти теж треба мати

Інша капота

строполер попросив у ребе Боруха грошей на святкування суботи, той дав. Напередодні наступної суботи Гершеле знов прийшов просити грошей. Ребе розсердився: - Я тебе покликав до Меджибожа жартувати, а не гроші канючити! - Вірно, ребе. Але на жарти, як і на суботу, теж треба гроші мати.

ершу Острополеру дорікали, що він весь час ходить у старій драній капоті: - Ти що, іншої одежі не маєш? - Чому не маю? Тримаю вдома іншу капоту. - Тоді чому її не одягаєш, а весь час в одній ходиш? - Бо вона ще більш драна, аніж ця!

На своїй землі

дного разу ребе Борух розсердився на Острополера: - Щоб ноги твоєї не було на моїй землі! Коли за годину Гершеле знову з’явився до цадика, той розлютився: - Нахабо! Я ж наказав… - Ребе, ви наказали мені не ступати по вашій землі - я й не ступаю. - Як це зрозуміти? Гершеле зняв пантофлі й висипав з них землю. - Бачите? Я пішов додому, накопав землі й насипав собі в пантофлі… Отже, я ступаю не по вашій, а по своїй землі!

Не бути кобелю полковником

Меджибожі квартирував полк. Серед офіцерів був полковник, який дуже не любив євреїв. Навіть своєму собаці, щоб познущатися, дав назвисько Єврей. Одного разу пішов полковник на ярмарку. У великій крамниці, де було багато євреїв, почав він командувати собаці, щоб познущатися: Як же люди змінюються! Єврей - туди! Єврей - сюди! Лежи… Служи… Повзи… Усі мовчки терпіли, аж тут з’явився Гершеле Острополер. Подивився, послухав і де Гершеле Острополер вулицею, підходить до одного чоловіка і каже: - Доброго дня, шановний Петре! Ми так давно не бачилися, ви так тяжко зітхнув. Полковник питає: - Чого зітхаєш? змінилися, що я вас ледь впізнав! - Собаку вашого шкода… - Помиляєтеся, добродію, - відповідає чоловік, - мене звуть Миколою, а не Пе- Це чому? тром. - Такий розумний, але… єврей. Якби не - Овва! - здивувався Гершеле. - Дивись, як час людей змінює! Навіть ім’я поміняце - досягнув би багато, вийшов би у полковлося… ники.

Трагедія Голокосту в Меджибожі (N 49.430554, E 27.381841; вул. Молодіжна)

а західній околиці Меджибожа, на високому березі Південного Бугу, порізаному ярами, під густим покровом дерев є величезні бетонні плити. Це надгробки на братських могилах євреїв з містечка і навколишніх сіл - в’язнів меджибізького гетто. «Через кiлька днiв до Меджибожа прибуло гестапо, і знущання з євреїв посилилося. Всяке спілкування з українським населенням суворо заборонялося… Невдовзі був виданий наказ про конфіскацію єврейських будинків, худоби і взагалі усього майна. На одну з найгірших вулиць, Ракову [після Другої Світової війни вулиця 8-го Березня, - прим. редактора], на околиці містечка неподалік від лазні зігнали усіх євреїв і розмістили по 10-15 чоловік в одній кімнаті. Під час цього переходу стояли на вулицях і грабували… Все, що залишилося в будинках, було розграбоване». - писав у своїх спогадах мешканець Меджибожа і в’язень гетто Мойсей Айнгорн. «У понеділок вдосвіта 21 вересня 1942 року в день Йом Кіппур [«Судний день». - прим. редактора] до воріт гетто під’їхала машина, накрита брезентом. У машині сиділо близько 50 чоловік… Перед світанком стало зовсім темно, і це дозволило нам відсунутися від воріт і повернутися до своїх будинків. Маленькі діти, старики міцно спали. Ніхто тієї ночі не чекав такої біди. Я увійшов до будинку і закричав не своїм голосом: «Рятуйтеся, погром!» Мої ноги підігнулися, і я впав. Коли прийшов до тями, ми вже були у сховку, голова до голови, 48 людей. Цей сховок ми приготували ще торік, коли потрапили до гетто». Більшості ж в’язнів меджибізького гетто вижити не довелося. Понад 3000 євреїв, у тому числі діти, були розстріляні у ярах під Меджибожем. Цілі квартали єврейських будинків за кілька наступних років зрівнялися з землею.

Пам’ятник біля братських могил на місці масового розстрілу євреїв у Меджибожі

Аерофотознімок 1944 року. Ліворуч внизу – залишки зруйнованих єврейських кварталів між вулицями Замковою, Набережною та Ринковою

Література до розділу «Меджибіж єврейський» Подорож із «Українсько-єврейською зустріччю» від давнини до 1914 року. Ukrainian Jewish Encounter, 2018. Визель Эли, Рассыпанные искры. Гешарим, 2015. Лангер Иржи, Девять врат. Таинства хасидов. Текст, 2011. Петровський-Штерн Йоханан, Штетл. Золота доба єврейського містечка. Критика, 2019. Алексберн Александр, Бааль-Шем-Тов. Основатель хасидизма. Co-op Media, 2017. Крикун Микола, Інвентар Меджибізької волості 1717 року. Наукове товариство ім. Шевченка, 2009. Магочій Павло-Роберт, Петровський-Штерн Йоханан, Євреї та українці. Тисячоліття співіснування. Видавництво Валерія Падяка, 2018. Лукин Вениамин, Хаймович Борис. 100 еврейских местечек Украины: Исторический путеводитель. Выпуск 1. Подолия. Иерусалим - Санкт-Петербург, 1998. Анекдоты от Гершеле Острополера: классический еврейский юмор. Гешарим, 2000. Chapin David A., Weinstock Ben, The Road from Letichev : The History and Culture of a Forgotten Jewish Community in Eastern Europe. iUniverse, 2000. Дубнов Симон. Краткая история евреев. Санкт-Петербург, 1911-1912. Вайнер Абрам. Записки о меджибожском гетто. Советиш геймланд, №4, 1981.

Зміст Від авторів проекту . . . . . . . . . . . . . . 3

Меджибіж український XI - XXI століття Початок Меджибожа: між Руссю Київською і Галицькою. Болохівщина . . . . . . . . . . 5 Україна – Lietuva: давні зв’язки . . . . . . . 8 Богдан Хмельницький і Меджибіж . . . . . 10 Замкова церква святого Миколая . . . . . 12 Свято-Успенська церква . . . . . . . . . . 14 Меджибізька миска . . . . . . . . . . . . . 16 Кобзар у Меджибожі . . . . . . . . . . . . 18 Ярмарок наречених . . . . . . . . . . . . . 20 Павло Скоропадський: шлях до гетьманства почався в Меджибожі . . 22 Олена Бенцаль-Карп’як . . . . . . . . . . . 25 Рідна школа митрополита Володимира . 27 «Садиба скульптур» Івана Мудрика . . . . 28 Література до розділу «Меджибіж український: XI – XXI століття» . . . . . . . . 30

Меджибіж польський «Нова Сарматія» на берегах Амадоки . . 32 Замок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Остання легенда про . . . . . . . . . . . . 36 Меджибізький замок . . . . . . . . . . . . . 36 Замчище Ракочі . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Магдебурзьке право – «міщанам прийдешнім . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 і нинішнім на вічні часи».40 Меджибізькі Ромео і Джульєтта . . . . 43 Як Меджибіж від Сенявських перейшов до Чарторийських . . . . . . . . . . . 44 Костел святої Трійці . . . . . . . . . . . . . . 45 З листа Тадеуша Костюшка до Теклі Журовської . . . . . . . . . . . 47

Плебанія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48 Спогади Нємцевича про Меджибіж . 48 «Турецькі» стовпи – католицькі каплиці . . . 50 Леонард Совінський, перший перекладач Кобзаря для поляків, та Генрик Яблонський, консул на Занзібарі . . . . . . . . . . . . . 52 З «Шкільних спогадів» Леонарда Совінського . . . . . . . . 53 «Думка» Генрика Яблонського . . . . 54 Костянтин Плісовський: від корнета до генерала, від Меджибізької до Брестської фортеці . . . . . . . . . . . . 55 Література до розділу «Меджибіж польський» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

Меджибіж єврейський Баал Шем Тов – центр єврейського світу посеред Меджибожа . . . . . . . . . . . . 59 Бешт і порятунок від епідемії . . . . . 61 Хлопчик, що свистів у синагозі . . . . 63 Традиційний єврейський одяг . . . . . . . . 64 Як виглядав Бешт? . . . . . . . . . . . . . . . 66 Бешт і люлька Олекси Довбуша . . . . . . 67 Три історії про святе джерело Баал Шем Това . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Натла, ерув та дрейдл – дива щодня, щосуботи та щороку . . . . . 71 Бешт і кучер Олексій . . . . . . . . . . . . . 73 Бешт і пожежа в єврейських кварталах . . 74 Синагога Баха – безгрішного законовчителя . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Нахман з Умані і Меджибіж . . . . . . . . . 79 Рабин із Опатова, його синагога та дивовижні історії . . . . . . . . . . . . . . 80

Меджибізькі крамниці . . . . . . . . . . . . Як Меджибіж поступився Проскурову . . . Герш Острополер: анекдоти з вулиць Меджибожа . . . . . . . Зроблю, як мій батько . . . . . . . . . Ота друга сотня . . . . . . . . . . . . . На жарти теж треба мати . . . . . . . Інша капота . . . . . . . . . . . . . . . Як же люди змінюються! . . . . . . . . На своїй землі . . . . . . . . . . . . . . Не бути кобелю полковником . . . . Трагедія Голокосту в Меджибожі . . . . . . Література до розділу «Меджибіж єврейський» . . . . . . . . . . .

82 86 88 90 90 90 90 91 91 91 92 94