New gaz 56

№ 3 (56) 2013

1

№3 (56) 2013 рік

2

№ 3 (56) 2013

Розуміємо Євангеліє

Від Різдва до Богоявлення: головні питання ............................ 4 Тема к размышлению

Назидание из глубины ....................... 7 Виховна година

Батьки і діти. Обов’язки членів християнської родини. ............................. 8 Притчі

Притчі для дітей ......... 10 Освіта * виховання

Остання електричка в Простоквашино ........ 11 Поспішайте спілкуватися! ................ 12 Читая святых отцов

Протоиерей Артемий Владимиров: как шутили святые ...... 14 Перлини світової культури

На крилі храму ............ 16 Особи та особистості

10 фактів з життя Ігоря Сікорського ....... 18 Святі нашої землі

Преподобний Ілля Муромський. Богатир під рентгеном............... 20 Православні свята

Календар постів ........... 23 Православний календар (вкладиш) Дитяча сторінка

Вкрадене свято ............. 24

На розі вулиць Великої Перспективної та Маланюка зростає чудовий храм на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. 21 вересня 2013 року з благословення правлячого архієрея Кіровоградської єпархії Архієпископа Іоасафа у фундамент храму була закладена пам’ятна капсула. Не зважаючи на те, що храм іще тільки будується, біля нього зібралося чимало городян. Після святкового богослужіння у кафедральному соборі на честь Різдва Пресвятої Богородиці на свято завітали священики храмів міста. Представники парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці та товариства «Православна просвіта» зустріли почесних гостей – Голову Облдержадміністрації Андрія Ніколаєнка, міського голову Олександра Саінсуса та інших відомих людей міста. Архієпископа Іоасафа біля самих воріт люб’язно зустрів ктитор храму, Голова наглядової ради «Радія», голова товариства «Православна просвіта» Євгеній Бахмач. Від парафії та «Православної просвіти» владиці були вручені квіти та духмяний коровай. Правлячий Архієрей Кіровоградської та Новомиргородської єпархії очолив урочистості з нагоди закладання пам’ятної капсули у фундамент храму. Він звернувся до присутніх з вітальним словом і подякував Євгенію Бахмачу за турботу про православних жителів міста. Потім владика надав слово Голові облдержадміністрації Андрію Ніколаєнку. Андрій Ніколаєнко висловив сподівання, що поява православного храму у цьому районі міста сприятиме підвищенню культури населення. Потім до слова запросили міського Голову Олександра Саінсуса. Він подякував Євгенію Бахмачу за оригінальну архітектурну споруду, яка прикрасила місто. Євгеній Бахмач відзначив, що храм Благовіщення Пресвятої Богородиці зводиться для людей. Адже він стоїть у густонаселеному районі, де проживає багато людей похилого віку і сімей з маленькими дітьми. Цим людям складно відвідувати храми, які знаходяться у інших районах міста. До того ж при храмі планується організувати недільну школу, яка буде слугувати для дітей місцем проведення дозвілля. Після офіційної частини був відслужений молебень. Особливу красу святу надала участь хору кліриків храмів міста під керівництвом протоієрея Володимира Кашлюка. Після молебна у

фундамент храму була вмурована пам’ятна капсула, в якій говорилося, коли, ким і при якому Архієреєві, Голові облдержадміністрації та міському Голові це відбулося. Урочистості закінчилися, і на будівельному майданчику відновилися роботи. І ось 9 грудня відбулася ще одна знаменна подія, яка ввійде в історію храму. На ньому був встановлений купол. Сподіваємось, що з Божою допомогою храм скоро буде діючим, і ми матимемо можливість відвідувати богослужіння, які будуть проходити в ньому. Антоніна КРИКУНЕНКО

3

№ 3 (56) 2013

Дорогі мої отці, браття і сестри! Ми стоїмо на порозі свята Різдва Христового. З великою радістю і великим подивом поклоняємося ми знову втіленню Слова Божого. Тріумфують і трепетно горять серця, які чують Ангельське благовістя: «Сповіщаю вам велику радість, яка буде всім людям: нині народився вам Спаситель, Який є Христос Господь.» Станемо подумки біля печери, де колись народився Христос, і поклонимося Йому разом з чистосердними пастухами, мудрими волхвами, праведним Іосифом, Пречистою Дівою Богоматір’ю, з Ангелами і з усім врятованим творінням. Вклонимося Йому, як Самому Богові, Який з’явився плоттю. Вклонимося Йому із сльозами вдячності і любові, радості і скорботи, тому що Різдво Христове для нас початок порятунку, спалахуюча зоря надії, дар вічного життя; але для Христа Спасителя Різдво – це початок хресної Його дороги, і ця печера, де серед тихої морозної ночі став людиною Предвічний Бог, провіщає про іншу печеру, куди після Розп’яття і болісної смерті пречисте Його тіло покладуть Іосиф з Никодимом. Праведний Іов у великому своєму стражданні і терпінні волав: «О, горе! Немає між Богом і мною посередника, який поклав би руку свою на нас обох.» (Іов 9, 31). І світ, що давно втратив райську свою радість, довго чекав і дозрівав; і «Бог багато разів і багатоОбразно говорив в пророках», закликаючи і готуючи Своїх дітей, які заблукали, до повернення в Отчий дім. А «в останні дні», коли настала повнота часів, Він Сам прийшов, став людиною достеменною і досконалою, залишаючись Богом незбагненним, недовідомим, аби привести до Отця всіх, хто зуміє полюбити Його і повірити в Божу любов: «Прийдіть до Мене, всі тружденні і обтяжені, і Я упокою вас; візьміть іго Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я покірливий і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим: іго Моє благо, і тягар Мій легкий.» «... Серце рветься сказати, розум знемагає сказати, сльози не дають сказати, як нас безмежно любить Господь...» – говорив один із с уч а сних на м п од вижникі в Афонських. Вдумайтеся в цю любов Божу, яка була явлена у Втіленні:

Батько посилає Сина Свого у світ – не судити світ, а врятувати світ; для того, щоб нерадісний, гіркий, осиротілий світ пізнав любов і увірував у любов, Батько посилає Сина в світ, знаючи, що Він загине жорстокою смертю від руки тих, кого Він прийшов врятувати. Страшно буває йти на смерть; але хто виміряє любов Батька, Який посилає на вірну смерть Єдину любов Свою? І ось, Син стає людиною, народжується в смерть – слухняно, з любов’ю, вільно. Він вдягається в плоть і покладає на Себе всю скорботу, весь холод і всю тугу самотнього життя людини. Він приймає без залишку всю долю занепалого – залишаючись Сам непорочним. Він стає людиною скорбот. Пророк Ісаїя говорить про Нього: «Він укритий виразками був за гріхи наші, і покарання світу нашого на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Але страждав Він добровільно, був принижений і применшений перед людьми, людина скорбот, Яка пізнала страждання.» (Іс, 53, 5). «...І за друга, – пише апостол Павло, – навряд чи хто погодиться померти, хіба що за добродійника...» А Христос життя Своє віддає за тих, хто ненавидить Його: «...Ніхто, – говорить Він, – життя Мого не віднімає у Мене: але Я Сам його віддаю...», тому що за словом Його: «. ..Ніхто більшої любові не має, ніж той, хто душу свою покладе за друзів своїх...» – і всіх обійме любов Хрістова: «...Пробач їм, Отче, – молився Він на хресті за Своїх мучителів, – вони не знають, що творять...» І Він, Життя вічне, вмирає на Хресті; глибока, непояснена і страшна ця таємниця смерті Безсмертного, таємниця Розп’яття і Гробу – і всепрощення, і непорушною заповіддю звучать для нас слова Спасителя: «...Я вам приклад дав: слідуйте йому, любіть один одного так, як Я полюбив вас...» І недаремно прозвучала ця проповідь любові. З тих часів тисячами, тьмами віруючі в Христа пішли за Ним, з радістю повторюючи за апостолом Павлом: «...Нам дано не лише вірувати, але і страждати за Христа...», і сонми мучеників, преподобних, сповідників древніх і сучасних кров’ю позначили віру свою. І ми дивуємося і благоговіємо перед їх подвигами, – але їх подвиг належить їм.

СЛОВО ПАСТИРЯ Чим же ми з вами відгукнемося на любов Божу? Принесемо Йому ту чистоту серця, за яку пастухи перші удостоїлися вклонитися Спасителеві, бо «блаженні чисті серцем, тому що вони Бога узрять», принесемо Йому з мудрими волхвами «виблискуючу славу, дзвінку повнозвучність, неіржавіючу чистоту золота» – красу, приховану в надрах душ наших: постійним подвигом, наполегливим, неослабним терпінням крупицю за крупицею витягуватимемо її з таємничих глибин; принесемо Христу і чисту молитву від правдивого серця і небрехливих вуст; і мужню праведність, і сміливу, безстрашну віру; довіримося Йому кожен в міру сил своїх, але з усіх сил своїх, без залишку, не оглядаючись, серцем нероздвоєним і цнотливим. Але перш за все принесемо Йому дар любові нашої. Станемо з Ним єдиними через любов і в любові, – і любов’ю Христовою, яку ніщо не могло зламати, полюбимо той світ, за який Він життя віддав Своє, – полюбимо кожного, як Він навчив нас любити. Воїнами Христовими ввійдемо в життя з новою надією і з новою силою, принесемо в холодний світ вогненну, звитяжну радість нашу, аби зраділа всяка душа, щоб у всіх розсіявся страх, щоб світло Христове осяяло всіх, щоб єдиними вустами і єдиним серцем всім, всім разом вигукнути: «Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління.» Амінь. Митр. Антоній СУРОЗЬКИЙ

4

№ 3 (56) 2013

Дві тисячі років тому народилося Немовля. Про Його Різдво спочатку знали лише Матір, названий батько, та ще декілька осіб, яким дано було про це знати. І все. Більше ніхто. Хіба що царманіяк Ірод, який побачив в Хлопчикові, Який народився, конкурента і ворога. З тієї миті пройшло тридцять довгих років, і лише після обмивання у водах Іордана від рук Іоана Хрестителя і голосу з Небес: «Сей є Син Мій Улюблений» світ дізнався ім'я цієї Людини – Ісус. Власне, це не лише Людина, але одночасно і Бог. Творець, Який побажав прийти до Свого творіння, аби врятувати його. Що було далі, після того обмивання – відомо з Євангелія. Далі була проповідь, захоплення одних і заздрість інших, любов меншості і ненависть більшості. Далі була наруга, страждання, смерть і перемога над смертю. Далі було все, про що знає майже кожен. Але що було до того, як Христос вийшов на проповідь? Що було між ангельським голосом на околиці Віфлеєма і голосом Бога Отця на Іордані? Євангеліє мовчить про ці тридцять років, і нам би теж варто було помовчати. Та все ж є багато питань, що виникають при вивченні ранніх років життя Спасителя. ГЕНЕАЛОГІЯ ХРИСТА Уважний читач Євангелія помітить, що списки предків Ісуса, які наводять в своїх книгах апостоли Матвій і Лука, значною мірою різняться. Наприклад, Лука починає родовід Спасителя від самого Бога Отця, а Матвій – від Авраама, опускаючи всі ті покоління, які були до нього. Ще одне непорозуміння – випадання імен. Навіть в рамках однієї епохи генеалогії у Матвія і у Луки містять різне число родів, що теж викликає подив. Але найцікавішим є те, що від Соломона і до самого Христа в родоводи вписані абсолютно різні імена. Таке враження, ніби Матвій і Лука говорять про двох різних Осіб. Насправді у перших християн ці протиріччя сумнівів не викликали. З самого початку своєї історії Церква знала багато смути, але довкола генеалогій Христа суперечок не було ніколи. Це означає, що і Луку, і Матвія однаково вважали достовірними джерелами. Але чому? Адже розбіжності між двома родоводами в наявності. Пояснення цієї дилеми лежить в декількох площинах. На думку, яка затвердилася в Церкві, Матвій наводить генеалогію Христа юридичну, а Лука – біологічну. Юридично Ісус був сином Іосифа – чоловіка Марії, а біологічно мав відношення лише до своєї Матері, Яка народила Його непорочно, – без участі чоловіка. По суті, Матвій викладає родовід Іосифа, а Лука – Пречистої Діви. Природно, це пояснює наявність і різних предків, і різні часові відрізки. Такий крок євангелістів пояснюється дуже просто. Матвій був іудеєм до найостаннішої клітинки, і його завдання як учня Христова полягало в тому, аби показати іудеям месіанську гідність Спасителя, а це передбачало, що Ісус повинен походити від Авраама, Іуди, Давида і народитися в законній сім'ї. Родовід першого Євангелія саме це і робить, кожним словом показуючи, що Ісус і є Спадкоємець-Месія. Лука теж був євреєм, але освіту і виховання він здобув вже елліністичне, і на старовинних переданнях особливо не акцентував свою увагу. Йому, як найближчому учневі апостола Павла, була особливо важлива думка, що Христос прийшов не до окремо взятого народу, а до всього світу. І тому розповідь Луки про предків Ісуса починається не Авраамом, а самим Адамом. Більше того, на чолі всього цього ланцюжка стоїть Сам Бог Отець – безначальний Отець безначального Слова. Того Слова, яке, врешті-решт, стало плоттю заради порятунку людства. Також існує передання, що Лука нарівні з Іоанном Богословом був в числі тих, хто піклувався про Богородицю в роки її старості, і Вона йому часто розповідала про Своє минуле. Ось чому євангеліст і визнав потрібним привести не юридичну, а реальну генеалогію Спасителя – він пам'ятав про те, що розповідала Свята Діва.

ПРИЙШЛИ ВОЛХВИ ЗІ СХОДУ Інше не менш важливе питання пов'язане з епізодом, який стосується безпосередньо моменту Різдва. Якщо Лука пише про зворушливу історію поклоніння пастухів, то Матвій відводить роль «паломників» досить дивним персонажам – чужоземцям, язичникам, та ще і чаклунам. Адже саме так переводиться всім відоме слово «волхв». Але не все так просто, і ось чому. «Чаклунами» волхви були, перш за все, в свідомості наших предків-слов'ян, які через свій світогляд не робили розрізнення між магічними діями і природничонауковими знаннями. Та що там слов'яни – в католицькому Римі і православній Москві за старих часів існували посади придворних астрологів, а лікарі аж до епохи Просвітництва вважали пристойним користуватися різними заклинаннями і амулетами. У оригінальному тексті Євангелія на місці слова «волхв» стоїть слово «маг», а воно позначало щось інше, ніж звичного зараз екстрасенса з газетного оголошення. Маг – це вчена людина, яка в своїх дослідженнях осягала глибини мудрості і вникала в суть речей. Звичайно, діяльність будь-якого ученого в давнину так або інакше була пов'язана з окультизмом. Адже самі знання носили сакральний характер, а природа обожнювалася. Але все ж для проведення справжніх магічних маніпуляцій існували інші люди – жерці, чаклуни, чародії. Вони могли і духів викликати, і з демонами безпосередньо поспілкуватися, і жертви принести. Учені ж цим, як правило, не займалися – вони досліджували світ. Саме такими дослідниками природи і були євангельські волхви. В їх участі в різдвяній історії можна виділити два принципово важливих моменти. Перш за все, вони, самі того не підозрюючи, підтвердили диво Різдва. Адже звичайних людей було легко здивувати дивом, а мага – ні. І якби Різдво було рядовою подією, три учених мужа не пройшли б настільки небез-

№ 3 (56) 2013

5

РОЗУМІЄМО ЄВАНГЕЛІЄ печний шлях від Межиріччя (сучасний Ірак) до Палестини. Але в тому-то і справа, що все йшло абсолютно інакше. Зірка була незвичайна – вона сяяла і рухалася, вказуючи дорогу до Божественного Дитятка. І це явище, що не відповідало ніяким уявленням про астрономію, вже само по собі немов би підказувало волхвам, що вони прийдуть і побачать диво. А коли вони прийшли і побачили Спасителя, Його Матір і названого батька, то зрозуміли, що саме до Нього їх манила яскрава зірка на небосхилі. Диво було в наявності. По-друге, волхви були чужоземцями. За одним з переданнів вони походили з роду пророка Данила, тобто мали єврейське коріння. Але, ясна річ, це вже були не євреї, а язичники, що сповна склалися, які лише смутно пам'ятали про свого далекого предка. І тут знову з'явився промисел Божий. У Євангелії від Іоанна є дуже суворі слова: «Він прийшов до своїх, але свої не прийняли Його». І це неприйняття почалося вже в мить, коли Марія шукала місце для пологів, – жодна господарка не прийняла породіллю, і їм з Іосифом довелося тулитися в сарайчику на околиці міста. Древні іудеї не помітили Різдва, і на тлі цієї байдужості прихід волхвів став символом того, що саме язичників свого часу Бог оберне до себе і відтворить з цих людей Свою нову Церкву. ХРОНОЛОГІЯ РІЗДВА З волхвами пов'язано ще одне питання: як пов'язати події, які описуються в Євангеліях? Матвій розповідає про мудреців, про звірство Ірода, про втечу до Єгипту, про повернення святого сімейства після смерті Ірода. Лука оповідає про пастухів, про обрізання Христа, про Його Стрітення зі старцем Сімеоном і пророчицею Анною, про перебування 12-річного Ісуса в Храмі. Тобто, як видно, події сповна конкретні, але погано погоджуються одна з одною, оскільки євангелісти не вказують чітких часових рамок. Виникає і ще одна проблема – Церква в літургійному циклі поєднує більшість цих подій в єдину лінію – Різдво, пастухи, волхви, побиття немовлят, Обрізання, Хрещення, Стрітення. Стоп! Але ж Хрещення – подія дорослого життя Христа. Як воно затесалося в цей ряд? Відправною крапкою у відновленні хронології Різдва є наступний факт: переважна більшість тлумачів вважають, що зірка Віфлеємськая не була небесним тілом. Це був або Ангел, або інше дивне знамення. Але якщо воно з'явилося у момент Різдва, то необхідно було багато часу, аби здолати дорогу від Іраку до Палестини. Піднімаємо атлас світу. За допомогою простої лінійки виявляємо, що мандрівники повинні здолати мінімум 1500 кілометрів. З врахуванням швидкості верблюда, на дорогу пішло близько місяця, якщо не більше, оскільки в дорозі всяке буває. Вже ясно, що милі картинки, де волхви разом з пастухами товпляться біля входу в печеру, – явно прикрашені. Гості зі сходу навряд чи могли з'явитися до Віфлеєм безпосередньо в ніч Різдва. А якщо врахувати, що спочатку вони пішли до Ірода, переполохавши своєю звісткою всю столичну еліту, то до Спасителя чужоземці, ймовірно, прийшли лише через декілька місяців після Різдва. Є ще одне важливе «але». Христос був хлопчиком, причому, не просто хлопчиком, а первістком. Окрім обрізання над старшими синами в сім'ї проводився додатковий обряд – присвячення Богові: малятко приносили в Храм, і за нього давалася особлива жертва. Природно, дуже незручно було з маленьким дитям на руках двічі здійснювати дорогу з Галілєї до Єрусалиму – спочатку на обрізання, потім на обряд сорокаденного очищення. І святе сімейство вирішило послідувати прикладу

багатьох інших сімей з віддалених куточків Палестини – люди залишалися жити в передмістях столиці, аби, виконавши весь Закон, вже потім, після сорока днів, повернутися додому. За переказами, Іосиф мав досить значну рідню, і місяць-другий міг побути в гостях в одному з найближчих селищ. Професія у нього була такою, що він міг знайти собі заробіток всюди, і необхідності терміново вирушати до Назарета в святого сімейства не було. Є доволі вагомі аргументи вважати, що деякий час після Різдва Спаситель, Його Мати і Іосиф жили поблизу Єрусалиму, де їх і знайшли згодом волхви. Сучасні дослідники в такій послідовності розміщують всі події, які описані в Євангелії до Хрещення: – Різдво – Поклоніння пастухів – Обрізання – Стрітення – Поклоніння волхвів – Побиття немовлят і втеча до Єгипту – Смерть Ірода і повернення в Галілею – Промова 12-річного Ісуса – Богоявлення на Іордані Про те, що втеча до Єгипту сталася вже після Стрітення, говорить короткий термін часу, який пройшов з моменту Різдва до того, як Сімеон узяв на руки Христа. Нереально було прийти з Єгипту, не потрапивши на очі гвардії Ірода, відвідати Храм і потім непомітно втекти назад. Швидше за все, події відбувалися якраз навпаки – волхви, які прийшли після Стрітення, наробили багато шуму, і люди почали згадувати про того Хлопчика, Якого благословив Сімеон. Тоді і почав досадувати Ірод, що проґавив Богонемовля, і дав страшний наказ убити ні в чому неповинних маляток. Але виникає питання: чому в літургійному циклі Православної Церкви ці події перемішані? Відповідь дуже проста – свята Різдва, Хрещення і Стрітення з'явилися в різні епохи і наповнилися різним смисловим вмістом. Першим, як не дивно, виникло свято Богоявлення, яке об'єднувало собою два моменти – Різдво і Хрещення. У Різдві Бог з'явився в плоті, став Людиною – зримою, відчутною, в усьому подібною до нас. У Хрещенні ж Бог з'явився у всій Трійцевій повноті – в Христі, в Отці, Який виголошував з Небес, і в Святому Дусі, Який ...зійшов на Нього в тілесному вигляді, як голуб (Лк 3:22). Явлення Творця творінню – загальна ідея обох цих подій. З часом з Богоявленського блоку виділили Різдво, перенісши його на день народження Сонця – 25 грудня. Це було зроблено в IV столітті, заради язичників, які прийшли в Церкву. Аби вони, відзначаючи звичну для себе дату, покланялися вже не небесному світилу, а Сонцю Правди – Христу. Минули століття. Різдво встигло обрости власним циклом свят, через що тепер зв'язок Хрещення і Різдва практично непомітний. Вони стали відособленими, неначе відпочатку були різними днями церковного календаря.

6

№ 3 (56) 2013

Особлива розмова про Стрітення. Це відпочатку богородичне свято, і до цього часу в його статуті є елементи шанування Пречистої Діви – наприклад, небесно-синій колір вбрання священиків, як і на Успіння Богородиці або на Введення. Стрітення в розумінні Церкви перетворилося не просто в день пам'яті історичної зустрічі Христа і Сімеона, а в день, коли християни згадують саму ідею зустрічі Бога і Людини. Лейтмотивом свята стало те, що Сімеон не лише узяв на руки Богонемовля, але і дочекався виконання давньої обіцянки про пришестя в світ Спасителя Всесвіту. Взагалі в літургіці багато незрозумілого, але це лише в тому випадку, якщо за звичкою підганяти дати під календарний графік. Насправді Церква об'єднує святкові дні не за хронологічним, а за логічним принципом, поєднуючи свята споріднені за своїм значенням. НЕЗВИЧАЙНА ДИТИНА І, нарешті, сповна закономірне питання: чим займався Христос до Богоявлення? Євангеліє наводить лише один епізод з цього часового відрізку – паломництво 12-річного Ісуса разом з Матір'ю і названим батьком до єрусалимського Храму. Це була перша Пасха Христа, адже саме в 12 років хлопчиків починали привчати до повноцінного літургійного життя, коли вони могли вже на рівних брати участь в богослужінні разом з дорослими. І ось дорогою назад Іосиф і Марія виявили, що Ісус зник. Серед галасливого східного міста хлопчикові з провінції загубитися було дуже легко. А там підлітка, який зазівався, могли схопити работорговці. Уявивши все це, батьки почали пошуки. І лише на третій день, зневірившись і майже втративши надію, вони знайшли Христа в Храмі, цілого і неушкодженого, розмовляючого з рабинами, які були приголомшені ерудованістю Хлопчика. Ісус підкорився волі батьків, які знайшли Його, і повернувся разом з ними додому. Після цієї розповіді євангеліст Лука вже нічого не говорить про дитинство Ісуса, додаючи лише одну фразу: «Хлопчик зростав і зміцнювався Духом до часу свого явлення Ізраїлю». З давніх часів знаходилися люди, які прагнули цей пропуск заповнити і вигадували різні версії того, чим нібито займався «маленький Ісусик» в дитинстві. Пояснити це прагнення можна. Зрозуміти – теж. Адже це так природно – цікавитися чужими таємницями. Наприклад, в багатьох апокрифах наводяться розповіді про те, як «Ісусик»

зціляв людей, які у Нього були золоті руки, як Він карав своїх однолітків-шибеників. Але, не дивлячись на такі зворушливі подробиці, Церква відкинула всі ці історії. Постає питання – чому? За радянських часів відповідь атеїстичної пропаганди була проста – щоб не розвінчувати ореол божественності довкола Спасителя. Проте такий підхід чужий християнству. Євангеліє знає десятки епізодів, коли Христос діє суто по-людськи, немов забуваючи про Свою божественну гідність. Значить, проблема в іншому. Але в чому ж? А в тому, що життя Христа, починаючи від Різдва і кінчаючи голгофою, є не що інше, як кенозис – применшення Самого Себе. Бог в утробі простої земної Дівчини надає Собі людську природу, народжується в звичайному сарайчику, піддається переслідуванням, нарузі, кепкуванням, улюлюканням. І зрештою – смерті, найганебнішій і найстрашнішій. Чи міг такий Бог в дитинстві творити ті «Гераклови подвиги», які приписують Йому апокрифи? Відповідь очевидна. Церква категорично заперечує можливість постановки знаку рівності між «дивним дитинчам Ісусом» і Христом Страждаючим. Господь прийшов постраждати за людей. Дива ж Він творив не ради примхи, але для того, щоб укріпити віру тих, хто був слабкий. Не міг Христос, Який в зрілому віці здійснював диво лише у виняткових випадках, наліво і направо творити дива в дитинстві. А яким було Його дитинство? Про це знає лише Він і Його Мати. По розповідях Богородиці, які потім через Луку та інших перших християн передавалися з покоління в покоління, дитинство Ісуса було звичайним. Його сім'я знала нужду. На життя заробляв Іосиф. Богородиця займалася рукоділлям. Ісус з раннього віку допомагав названому батькові, а після його смерті Сам узяв молоток і тесак і став годувальником Своєї Матері. Деяку допомогу надавали діти Іосифа від першого шлюбу. Христа вони спочатку чужалися, і лише потім, після голгофи, Воскресіння і Вознесіння вони увірували в Нього і стали на дорогу апостольства. Ось таке дитинство – жодних надприродних подій, чудес і демонстрації сили. Спаситель приховував Своє божество, приховував абсолютно усвідомлено. І відкрив його людям лише в Іордані, коли голос з Неба засвідчив, що у воді стоїть не просто людина, а довгоочікуваний Месія. Олександр МОІСЕЄНКОВ (ж-л "Фома")

7

№ 3 (56) 2013

Всякое Писание, говорит апостол Павел, полезно для обличения, научения, наставления в праведности. Под Писанием он понимает Ветхозаветные святые словеса, знание которых и обращение к которым многое обещает проповеднику. Давайте и мы сегодня обратимся за назиданием к одному из эпизодов Ветхого Писания. Он проиллюстрирует нам ту нравственную правду, что грех «сулит злато, а дарит блато». То есть, что грех обещает неземное счастье, а дает в результате только стыд. Что «содеянный грех рождает смерть» (Иак. 1:15). Наконец, что «когда вы были рабами греха, тогда были свободны от праведности. Какой же плод вы имели тогда? Такие дела, каких ныне сами стыдитесь, потому что конец их – смерть» (Рим.

6:20-21). Вот для того, чтобы всю эту роскошь назиданий подкрепить примерами, откроем вторую книгу Царств, главу 13-ю. Там рассказывается о детях Давида. Имея одного отца, они имели разных матерей (вот они – плоды многоженства). Сын Давида от Ахиноамы – Амнон, загорелся страстью к дочери Давида от другой женщины – Махи. Имя дочери – Фамарь (Тамара, по-нашему). «Полюбил ее Амнон, сын Давида. И скорбел Амнон до того, что заболел из-за Фамари, сестры своей; ибо она была девица, и Амнону казалось трудным что-нибудь сделать с нею» (2 Цар. 13:1-2). Узнаем себя, вглядываемся в написанное. Есть желание, похоть, которая, зачавшись, рождает грех. И жизнь не мила, и деться некуда, ибо огонь – внутри. И болеет человек, страдает. Оттого и состояние называется «страстью». И вот находится двоюродный брат Амнона, исполняющий службу дьявольскую. Это «Ионадав, сын Самая, брата Давидова». Он советует Амнону, как принудить Фамарь лечь с ним. «И сказал ему Ионадав: ложись в постель твою, и притворись больным; и когда отец твой придет навестить тебя: скажи ему: пусть придет Фамарь, сестра моя, и подкрепит меня пищею, приготовив кушанье при моих глазах, чтоб я видел, и ел из рук ее» (Там же 1:5)

Тема к размышлению

Так и случилось. Не знаю, не отсюда ли Шарль Перро взял сюжет о волке, переодевшемся бабушкой, чтобы проглотить внучку. Но было все именно так. «Взяла Фамарь лепешки, которые приготовила, и отнесла Амнону, брату своему, во внутреннюю комнату. И когда она поставила пред ним, чтоб он ел, то он схватил ее, и сказал ей: иди, ложись со мною, сестра моя» (Там же 1:10-11) Была борьба, было сопротивление, были сказаны многие слова с целью образумить Амнона. Но куда там? Образумьте похотливого сына царя! Вы прочтете все это, когда откроете Библию на указанных страницах. А потом все же «он не хотел слушать слов ее, и преодолел ее, и изнасиловал ее, и лежал с нею». Но это еще не все. Это вообще ничто по сравнению с тем, что будет после. А после «возненавидел ее Амнон величайшею ненавистью, так что ненависть, какою он возненавидел ее, была сильнее любви, какую имел к ней; и сказал ей Амнон: встань, уйди». Узнаете? Наверняка узнаете. Себя самих вы (и мы) узнаете, братья и сестры, в этих кратких словах, потому что самого себя стыдится человек после того, как добьется своего в области греховной. Мерз-

ко тогда человеку. Мерзко и стыдно. Тогда ненавидит он и себя, и тех, кто согласился с ним согрешить. Иногда даже и убийства совершаются на этой почве – от невыносимого презрения к тем, кого недавно так жадно вожделел человек. Это – правда о человеке. Это скупая и жестокая истина о нашем греховном быте. Прочтите эти строки, катехизаторы и учители. Всем юношам, у кого уже есть пух над верхней губой. Прочтите эти слова тем девочкам, которые уже не всякий раз ходят на физкультуру по причине болей внизу живота. Вы прочтете, а они поймут. Не смогут не понять, потому что это – общий наш портрет. Дальше – слезы. «Фамарь сказала ему: нет, прогнать меня - это зло больше первого, которое ты сделал со мною. Но он не хотел слушать ее. И позвал отрока своего, который служил ему, и сказал: прогони эту от меня вон и запри дверь за нею». Плачь, небо, ибо и до того, и после того подобное совершается постоянно. «Я люблю тебя», – говорит он ей. А потом: «Уйди отсюда». Впрочем, тяжесть увеличивается оттого, что раньше только мужчины так ранили женщин. А сегодня и женщины так же мстят мужчинам, и если это так, то скоро всему конец. «И посыпала Фамарь пеплом голову свою, и разодрала разноцветную одежду, которую имела на себе, и положила руки свои на голову свою, и так шла и вопила» Далее идет история мести и долгих братоубийств. Так расшатывалось царство Давида. Так грех детей колебал то, что создал молящийся дух отца. Прочтите это в школах. В старших классах школ, дорогие катехизаторы и проповедники, увещеватели и благовестники. Ибо «все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (« Тим. 3: 16-17). Прот. Андрей ТКАЧЕВ

8

№ 3 (56) 2013

БАТЬКИ І ДІТИ. ОБОВ’ЯЗКИ ЧЛЕНІВ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ. Тема: Батьки і діти. Обов’язки членів християнської родини. Мета: виховувати любов і пошану до членів сім’ї, батька та матері, розвивати вміння погоджувати свої інтереси з інтересами родини. Обладнання: Оповідання В.О. Сухомлинського, вірші Т.Г. Шевченка, картини. Хід виховної години І. Організаційний момент, привітання. ІІ. Оголошення теми й мети виховної години.

1. Вступне слово вчителя Сім’я, родина вчить основних істин життя, пошани до старших, опіки над слабшими. Родина здатна подолати всілякі труднощі, вона є основою народу, держави. Яка родина, така і громада, народ, світ. Сім'я – це спадкоємиця моральних і духовних звичаїв та цінностей, створених дідами, прадідами та пращурами. Про це нам постійно нагадують оповідання Біблії про старозавітних патріархів. Дуже важко, та, мабуть, і неможливо створити справжній християнський життєвий уклад, нехтуючи традиціями. Сім'я покликана не тільки сприймати, підтримувати, але і передавати з покоління в покоління духовно-релігійну, національну і вітчизняну традицію. З сімейної традиції і завдяки їй на основі особливого шанування предків і батьківських могил, сімейного вогнища і національних звичаїв створювалася культура національного почуття і патріотичної вірності. Сім'я є для дитини перше рідне місце на землі – джерело не тільки тепла і харчування, а ще й усвідомленої любові й духовного розуміння. Сама ідея "Батьківщини" – лона мого народження, і "Вітчизни", земного гнізда моїх батьків і предків, виникла з надр сім'ї.

2. Бесіда з учнями 1. Чи маємо ми взірець християнської сім’ї?

2. Які цінності родини можна відзначити? Навести приклади.

3. Робота в групах Групи отримують короткі оповідання В. Сухомлинського про відносини батьків і дітей і коментують їх. І група. «Образливе слово» Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить – мучить його совість: адже він образив Матір. Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Вклонився Син Матері низько до землі й говорить: – Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

– Прощаю, – сказала Мати й зітхнула.

– Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово. Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові: – Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається. ІІ група. «А серце тобі нічого не наказало?» Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.

– А тата відвезли в лікарню, – каже мати. – Занедужав батько. Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний. Мати великими очима дивилась на Андрійка.

– А нам завтра до лісу йти, – каже Андрійко. – Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

– То куди ж ти підеш завтра? – запитала мати.

– До лісу... Як наказала вчителька.

– А серце тобі нічого не наказало? – спитала мати й заплакала. ІІІ група. «Іменинний обід» У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся. Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка тремтить, крапельки падають на стіл. Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг. Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Ніна тихенько сказала мамі: – Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

– Чому? – здивувалась мама.

– В неї руки тремтять. Крапає на стіл. Мама зблідла. Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу. Довго сиділа мовчки, потім сказала: – У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

4. Обговорення оповідання В. Сухомлинського «Наказ дітям» «Батько і мати дали тобі життя і живуть для твого щастя. Не завдавай їм болю, образи, прикрощів, страждань. Все, що тобі дають батько й мати, – це

ВИХОВНА ГОДИНА ДЛЯ 6-7 КЛАСУ їхня праця, піт, утома. Вмій поважати працю батьків. Найбільше щастя для матері й батька – твоє життя, працьовитість, любов до науки, повага до старших. Якщо люди вважають тебе недоброю людиною – це велике горе для твоєї матері й батька. По-справжньому любити їх – означає приносити в дім мир і спокій. Твоя сім'я – це не тільки батько й мати. Це й ви, діти. Це твоя поведінка, твої вчинки. Запитуй у батька й матері дозволу на те, що без них вам робити не можна, або ж не тактично. Справжня свобода сина й дочки – бути слухняними дітьми. Підкорення волі батьків – перша школа громадського виховання, перша дисципліна твоєї совісті. Якщо не навчишся підкорятися волі батьків, то не зможеш стати стійким, мужнім громадянином, дисциплінованим трудівником, вірним батьком своїх дітей. Три нещастя є в людини: старість, смерть і лихі діти – говорить українська народна мудрість. Старість – невідворотна, смерть – невмолима, перед цими нещастями ніхто не зможе зачинити двері свого дому. А від лихих дітей дім можна зберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків ваших, а й від вас самих. Бути хорошими дітьми – означає не допустити, щоб старість батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками. Вмій відчути найважчі душевні муки матері й батька. Їхня хвороба – твоє горе. їхні невдачі і неприємності на роботі – твоя біда. Вмій бути добрим у думках і почуттях. Бережи здоров'я батьків. Пам'ятай, що ранню старість і хвороби батькам приносить не тільки праця, втома, а й сердечні хвилювання, переживання, тривоги, прикрощі. Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байдужість сина чи доньки. Будьте гідними своїх батьків!» Завдання 1. Скласти перелік дитячих обов’язків у сім’ї.( Відповіді учнів) Учитель: У Т.Г. Шевченка є такі рядки: Сім’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає, Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.

– Які родинні цінності змальовує поет у цьому вірші? Учитель: Обов’язок батьків – навчити дітей жити. Замало дати дітям їжу, житло, силу фізичну, але найважливіше – дати силу духа, красу душі, яку здобуваємо передусім молитвою. Навчити дітей рівночасно любити все, що рідне, і молитися за хліб, за родину, за державу, за народ.

– Що означає шанувати батьків? (Відповіді учнів)

9

№ 3 (56) 2013 Учитель: Наша пошана до наших батьків проявляється трьома способами: – зовнішньою почестю; – любов’ю; – послухом. А зараз послухайте оповідання про дівчинку, вашу ровесницю, яка принесла своїм батькам найкращий подарунок – свою вдячність і любов. Подарунок для батьків Одного разу діти вирішили зробити святковий Різдвяний вечір для батьків. У цей вечір кожна дитина мала принести якийсь подарунок для своїх мами і тата. Діти збиралися групами і обговорювали, що хто купить для своїх батьків. У призначений день одна група дітей зібралася й пішла від крамниці до крамниці, вибираючи різні речі, які можна було б придбати в подарунок. Між ними була й семирічна Юля. Вона з дитячою заздрістю дивилася, як кожна дівчинка щось купувала. Як їй хотілося купити таку хустку, яку Наталочка купила для своєї мами, чи краватку для тата. Юлині очі розбігалися, серце щеміло. Вона ходила від крамниці до крамниці, захоплювалася і тут же розчаровувалася. Коли дівчатка закінчили свої покупки і йшли додому, кожна з них хвалилася подарунками.

– Юлю, а що ти купила? Чому нічого не несеш? – хтось запитав її. Юля знизала плечима і, намагаючись не видати свого душевного болю, сказала: «Я нічого не купила, бо не маю ні копійки грошей». Дівчатка з жалем поглянули на неї.

– Усі батьки отримають подарунки від своїх дітей, а твої батьки не матимуть нічого, – зауважила Оля. Юля знову знизала плечима і мовчки похилила голову. У неї були добрі батьки. Вона їх дуже любила. Але що ж зробити, коли вони були дуже бідні й заощаджували кожну копійку. Прийшов довгожданий вечір. Усі діти були гарно одягнені. Вони весело бігали, розмовляли і нетерпляче чекали того моменту, коли будуть вручати подарунки. Нарешті прийшов цей час. Радісні вигуки захоплення і похвали, оплески і сміх наповняли залу. Дівчатка одна за одною йшли з гарно упакованими подарунками. Прийшла черга також і Юлі. Вона вийшла на середину зали з порожніми руками. Настала тиша, бо всі знали, якою бідною була її родина. І тепер, побачивши Юлю з порожніми руками, всі з співчуттям і жалем дивилися на неї. Юля тихенько йшла. Її ясні, сяючі очі з любов’ю дивилися на батьків. Коли Юля наблизилася до них, вона обняла однією рукою за шию маму, а другою тата, притиснула їх до себе і голосно сказала: «Мамо і тату, за вашу любов і турботу про мене я хочу подарувати вам подарунок, – моє покірливе, любляче серце». Вся зала вибухнула оплесками і радісним сміхом. А Юліни батьки, витираючи сльози ра-

дості, чули, як з усіх боків доносилися слова: «Це найкращий подарунок!» За Христиною Приходько Учитель: Чим хотіли діти порадувати своїх батьків на святі? Чому Юля не могла вибрати подарунка для батьків у крамниці? Як відреагували подружки на те, що Юля йшла додому з порожніми руками? Який подарунок приготувала Юля своїм батькам? А які подарунки до свята можете ви підготувати своїм батькам? Завдання 2. Як ви розумієте слова Шевченка: Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. (Відповіді учнів) Учитель: Ось послухайте, у цьому зв’язку, повчальну і цікаву історію, яку нам розповідає життєпис блаженного Василія, Московського чудотворця, який своїм прикладом навертав людей до праведного життя, показуючи взірець любові до Бога й до ближнього. Неповернутий борг Один багатий купець розпочав будівництво кам’яного храму. Проте тричі, із незрозумілих причин, стеля храму обвалювалася. Що тільки купець не робив, як не старалися будівельники, та роботу ніяк не можна було закінчити. Врешті-решт купець, знаючи про святість і прозорливість блаженного Василія, звернувся до нього за порадою, як закінчити храм. Знав блаженний про причину невдачі купця, але не вказав прямо на неї, а відправив до Києва: – Поїдь до Києва і знайди там убогого Іоанна. Він тобі допоможе добудувати церкву. Довгою та важкою була в той час дорога від Москви до Києва. Що тільки не передумав купець, але ніяк не міг зрозуміти, чому обвалюється стеля. У Києві він відшукав убогого Іоанна, який сидів за дивною роботою. Він гойдав порожню колиску. З подивом купець запитав: – Кого ти колишеш?

– Рідну матусю, – почув у відповідь.

– Віддаю їй неповернутий борг за своє народження і виховання. Тільки тоді купець згадав про свою матір, яку вигнав з дому, і зрозумів, чому не може закінчити будівництво храму. (За збіркою «Заповіді Божі в оповіданнях») А як ви гадаєте, чому купець не міг довести до кінця розпочату роботу по будівництву храму? Які поради можна дати купцю? (Відповіді дітей.) Учитель: Бачите, діти, як Бог допомагає людям усвідомити свої помилки і дає їм час на виправлення. Ще є в Нього аркуші в календарі, щоб попросити пробачення і повернути матері борг.

Учитель: Для кожної людини найважливіше у світі – її родина. Тут нас завжди зрозуміють і підтримають, вислухають і дадуть добру пораду. До своїх близьких ми повертаємось знову і знову, ділимося радістю і турботами, розповідаємо цікаві новини, спілкуємося і відчуваємо від цього радість. Як говорив В. Сухомлинський: «Кожен твій крок, кожний твій вчинок – і хороший, і поганий – відгукується в материнському і батьківському серці радістю або болем, щастям або стражданням.» Завдання 3. Які чинники становлять основу християнської родини? (Відповіді учнів) Основу християнської родини становлять: – відповідальність всіх її членів; – взаємна пошана; – правильне визначення свого місця в сім’ї; – спільна молитва, спільна праця і відпочинок. Учитель: Чи завжди спостерігаються саме такі відносини у родині? (Відповіді учнів) Учитель: «Батько і мати – два сонця гарячих.» Вони – найближчі і найрідніші люди – обдаровують нас своєю ласкою, любов'ю і турботою, завжди допомагають лагідним словом, ніжним поглядом, доброю порадою. Але батькам дуже потрібна і наша допомога. Хтось скаже: «Як ми, маленькі, можемо допомогти нашим дорослим і розумним батькам? Ну, хіба що прибрати в хаті, помити посуд, витерти пил – це, напевно, буде для них допомогою.» А чи достатньо цього? Давайте подумаємо. Учитель: А зараз послухаємо невеличке оповідання про хлопчика, який хотів допомогти таткові.

1. Тарасиків тато з роботи приходить дуже втомлений. Він – хірург. Кожного дня рятує життя важкохворих людей. Тарасикові шкода тата, а тому він старається хоч якось йому допомогти: приносить капці, подає чай, не галасує у квартирі, коли тато відпочиває. Але хлопчикові завжди хотілося зробити щось більше. Одного разу тато запитав Тарасика: – Чи хотів би ти, сину, допомогти мені в роботі?

– А як? – здивувався Тарасик. – Я не вмію робити операції.

– Я хочу, щоб ти за мене помолився. Маю сьогодні дуже складну операцію. Попроси Бога, щоб дав мені сили і вміння. Це буде для мене великою допомогою. Відтоді Тарасик часто молиться за тата. І не тільки він. Є багато інших дітей, які моляться за своїх батьків.

2. Оля молиться, щоб її мама була здоровою і народила для неї маленьку сестричку.

3. Наталя щовечора просить Бога, щоб її батьки щасливо повернулися до-

10 дому. Вони вже три роки працюють далеко за кордоном. Але дівчинка знає і вірить, що для молитви жодна відстань не є перешкодою.

4. А Сашко живе з бабусею. Його батьки загинули, коли хлопчикові було лише два рочки. Якось на уроці вчителька запитала учнів, як вони допомагають своїм батькам.

– Я не можу допомагати мамі й татові, – сумно сказав Сашко, – бо вони померли. Вчителька на хвильку задумалася, а потім відповіла: – Але ти можеш допомагати їм своєю молитвою. Вони обов'язково це відчують. Молитва за батьків є дуже важлива. Щоденно дякуймо за них Богові, просімо, щоби Він благословив наших рідних, охоронив їх від усього злого. Щоб дарував їм щастя і здоров'я на довгі роки. Учитель: Ми маємо бути вдячними родині за допомогу і підтримку, за любов і турботу, за молитву, яка оберігає нас весь цей час. Ми маємо бути вдячними Богові за свою родину. Тож давайте разом помолимося за своїх батьків. Молитва дітей за батьків: Всемилостивий Боже! Дякуємо Тобі за наших батьків та за все добре, що Ти нам подав через них. Вони виховують нас, навчають виконувати Твої святі заповіді, не грішити. Ми любимо їх і хочемо завжди шанувати й бути слухняними. А Ти, Господи, поможи нам у цьому Твоєю ласкою. Благослови їх, Господи, добром, здоров'ям та довгим і щасливим життям, хорони від злого, дай їм силу перемогти всі труднощі і діждатися втіхи від своїх дітей. Амінь. Учитель: Дорогі учні, скажіть, якими повинні бути батьки, щоб вам, дітям, з ними було добре, щоб ви були щасливі? (Відповіді учнів). Завдання 4. Учитель: Закінчіть речення: Варто слухатися батьків, тому що… Господь дав мені батьків, щоб… Можу висловити подяку батькам за те, що… Я можу показати шану до батьків тим…

V. Підсумок 1. Чим є для вас родина?

2. Яку родину беремо собі за взірець?

3. З чим можна порівняти людину без родини?

4. Що означає шанувати своїх батьків?

5. Чи існують проблеми у відносинах батьків і дітей? Які саме? (Звучить пісня «Батьки мої».) Батьки мої Серце, що біль відчуває, Що завжди научає мене, Серце, яке зігріває, Що за руку в світі веде. Ви найбільше, що маю в цьому житті. Я люблю Вас батьки, рідні мої!

№ 3 (56) 2013 Ви завжди біля мене, вдень і вночі, Ви ночей не доспали, батьки мої! Приспів: Нехай усмішка тепла не зникає, Вона дарує радість і тепло, Нехай Господь завжди Вам помагає За ваше щире батьківське добро, Батьки мої! Низько я Вам уклонюся, Ви мене на світ привели. Богу за Вас помолюся, Бо я з Вами не знаю біди. Ви найбільше, що маю в цьому житті. Я люблю Вас батьки, рідні мої! Ви завжди біля мене, вдень і вночі, Ви ночей не доспали, батьки мої! Приспів. Ірина Федишин Учитель: Що ж це значить – шанувати батьків? Це, перш за все, щиро любити їх. А любити – значить слухатися у всьому; не засмучувати ні вчинками, ні словами; втішати, коли їм важко; піклуватися про них, коли вони хворі; завжди молитися за них – це також наш обов’язок перед Богом. Як не любити того, хто добрий до тебе щодня, щохвилини, хто розповідає тобі казки і втирає сльози, хто годує і одягає тебе, хто вчить бути справедливим і радісним, чемним і веселим, вчить не жаліти себе, а інших, вчить розуміти людей – не судити, а жаліти і допомагати їм. За це Господь обіцяє довге щасливе життя на землі і вічне блаженство на небі. Слово Боже говорить і про покарання тих, хто жорстокий і грубий з батьками. Тож ми повинні поважати, шанувати наших батьків, рідних, вчителів, вихователів, священиків і всіх, хто піклується про нас, вчить нас добру – до цього нас закликає Господь. Учитель: Шануйте батьків, любі діти, Щоб потім не пожаліти. Допоки є батько і мати, Старайтесь їм шану віддати. Наталя Муран Використана література: 1. Е.Уайт. / Християнська родина: Пер. з англ. – Київ, «Джерело життя»,1998. – 448 стр.

2. Сухомлинський В.О. Вибр. тв.: У 5-ти т. -К., 1976.

3. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка / В.О.Сухомлинський – К. : Рад. шк., 1978. – 263 с.

4. Тарас Шевченко. Кобзар. – К.: Дніпро, 1999.

5. Бруно Ферреро. Десять Божих заповідей. Оповідання для дітей. – Львів: Свічадо, 2011.

6. http://ditky.in.ua/kazkysuhomlynskogo.html 7. http://www.traducionalist.info/blog/ molitvi_za_batkiv/2012-01-25-2513 Н.Г. ПАТРІМАН, вчитель гімназії № 9 Кіровоградської міської Ради Кіровоградської області

Жив собі один дуже запальний і невгамовний юнак. І ось одного дня його батько дав йому мішечок з цвяхами і наказав кожного разу, коли він не стримає свого гніву, вбити один цвях в стовп паркану. У перший день в стовпі було декілька десятків цвяхів. На іншому тижні він навчився стримувати свій гнів, і з кожним днем число забитих у стовп цвяхів стало зменшуватися. Хлопець зрозумів, що легше контролювати свій темперамент, ніж забивати цвяхи. Нарешті прийшов день, коли він жодного разу не втратив самоконтролю. Він розповів про це своєму батьку, і той сказав, що цього разу щодня, коли синові удасться стриматися, він може витягнути із стовпа по одному цвяху. Йшов час, і прийшов день, коли він міг повідомити батька про те, що в стовпі не залишилося жодного цвяха. Тоді батько узяв сина за руку і підвів до паркану: – Ти непогано впорався, але ти бачиш, скільки в стовпі дірок? Він вже ніколи не буде таким, як раніше. Коли говориш людині щось зле, у неї в душі залишається такий же шрам, як і ці дірки. І неважливо, скільки разів після цього ти вибачишся – шрам залишиться.

***

Один шукач прийшов до старця і сказав: – Я хочу знайти дорогу до Бога. Допоможи мені! Той уважно поглянув на нього і запитав: – Скажи мені спочатку, чи любив ти кого-небудь? Гість відповів: – Я не цікавлюся мирськими справами, любов’ю і таким іншим. Я хочу прийти до Бога!

– Подумай ще раз, будь ласка, чи любив ти в своєму житті жінку, дитину або хоч кого-небудь?

– Адже я вже сказав тобі, що я не звичайний мирянин. Я – людина, яка бажає пізнати Бога. Все інше мене не цікавить. Очі старця наповнилися глибоким смутком, і він відповів шукачеві: – Тоді це неможливо. Спочатку тобі слід пізнати, як це дійсно, по-справжньому любити кого-небудь. Це і буде перша сходинка до Бога. Ти запитуєш мене про останню сходинку, а сам ще навіть не ступив на першу.

11

№ 3 (56) 2013

В сім’ї мого колеги проблема. Вони купили, нарешті, будиночок в селі. Прекрасний будиночок в неймовірно красивому селі. Воно, правда, давно померло, місцевих жителів нуль, проте наїхали дачники, деякі навіть на ПМЖ. Але проблема не з селом і навіть не з будиночком. Проблема з сином. Він не хоче їхати в село. Йому не подобається цей будиночок. Йому тут взагалі нічого не подобається. Навіть природа. І вже нічого не зробиш. Вже пізно. Ні, хлопчик – не дитина мегаполісу. Він багато де бував, багато чого бачив. Пустелі Єгипту, джунглі Камбоджі, гейзери Ісландії. Любить екстремальні види спорту, серйозно захоплюється сноубордом, активний, товариський. Батьки вклали в нього багато сил, грошей, уваги і навіть любові. Але якось не встигли показати йому країну. Свою власну. І вже нічого не зробиш.

– Це приголомшливо, я не знав, що так буває! – глава сім’ї кидається між захопленням дослідника природи і засмученням батька. – Я йому кажу: синку, поглянь, яка чудова вечірня зоря! Ну, то хіба не краса? Знизує плечима. Нуль емоцій. Одна суцільна біологія. Щодо біології тато абсолютно правий. Те, що сталося з нашим хлопчиком, на мові цієї науки називається імпринтінг. Або «феномен територіального закріплення». Людина взагалі істота дуже проста, не складніше голуба або змія. І всі її проблеми від того, що вона з маніакальною завзятістю намагається наколупати в собі яких-небудь складнощів. Територіальне закріплення – страшна сила. Одного дня мені довелося спостерігати її в Лондоні. Лондон – це не столиця Великобританії, а п’ятиповерхова будівля в нашому шахтарському селищі Піраміда, архіпелаг Шпіцберген, Норвегія. Жодної плутанини тут немає – так, країна Норвегія, а селище наше. Згідно міжнародним угодам ця територія була передана Осло за умови, що будь-яка країна-підписант має право вести тут господарську діяльність. Але фактично скористався цим правом лише Радянський Союз: ми тут добували і добуваємо вугілля. Раніше з економічних міркувань, тепер – з політичних. Це такий наш маячок в Арктиці, на всякий геополітичний випадок. Чому Лондон? Тому що в цьому корпусі жили чоловіки. Жінки жили в «Парижі», а сімейні – в «Дурдомі». У дев’яностих вуглевидобування припинили, а селище законсервували, і майже десять років воно стояло позбавлене людської уваги. За цей час Лондон з підвітряного боку встигли уподобати чайки. Вони ви-

* ВИХОВАН ОСВІТА НЯ рішили, що це така дуже зручна скеля – рівна, цупка, багато печер. За цей час в Лондоні народилися і виросли тисячі птахів. Щороку нове покоління чайок прилітало сюди займатися дітородінням. Тепер Лондон голосно кричить і погано пахне. А головне – немає жодної можливості позбавитися від птахів. З рушниць палили, отруту підсипали, електричний дріт на підвіконні натягували – марно. У них вже стався імпринтінг. Люди теж ті ще пташки. Це лише в паспорті написано, що наша батьківщина знаходиться за місцем знаходження пологового будинку, в якому ми з’явилися на світ. Насправді, для будь-якої живої істоти батьківщина – це та місцевість, в якій вона провела свій «період критичної дитячої Покинуте селище «Піраміда», Шпіцберген вразливості». У людини цей період припадає на вік з 6 до 12 років. все ж це не покоління. Остання електЯкщо вона провела цей час на смітнику, ричка в Простоквашино ще не пішла. Ще не пізно возити своїх дітей по країні. значить, її все життя, що залишилося, Просто возити своїх дітей по країні. тягнутиме на смітник. Якщо на заморПротягом ось вже восьми років найських морях, значить, комфортним популярніший пост в моєму блозі – не місцем існування для неї будуть запро котиків, не про наркотиків і навіть не морські моря. А якщо за цей час вона так про «кривавий режим». і не встигла допуття побувати у власній Найпопулярніший пост – про те, який країні, то вже нічого не зробиш. Вже пізно. смішний і убогий вигляд має людина без Користуючись нагодою, тато нашого імпринтінгу: хлопчика хоче звернутися до аудиторії: «Зателефонувала одна моя давня возіть своїх дітей по країні. Просто возіть знайома, кінопродюсер, розповіла істосвоїх дітей по країні. На машинах, потярію. Вона їхала з Пітера потягом “Хельгах, велосипедах, а ще краще – ходіть синки-Москва” цілу добу. Потрапила в пішки. Хай вони дивляться, чують, нюхазалізничну пробку у зв’язку з аварією ють, мацають, пробують. Хай отруюють в Новгородській області. Потяг пустисобі душі і мозок звичкою до власної землі. ли через Псковську область. У сусідЯкщо запізнитеся, потім стану патріотичньому купе дівчина років 20, багато ного афекту не можна буде досягти жододягнена і обвішана, яка, мабуть, за ною ціною. Потім ваші діти судитимуть межами Москви бувала лише на літанавколишній світ об’єктивно. А об’єктивку, впала в паніку. Вона важко дихала, но – захід сонця на Адріатичному морі з жахом дивилася у вікно і постійно дійсно красивіше, ніж захід сонця над дзвонила мамі. річкою Протвою. Особливо якщо це та –Та яке таксі! Куди таксі?! Я не знаю, сама природа, яку ти бачив, чув і нюхав в де ми, мамо! Тут якісь паркани! Корівперіод критичної дитячої вразливості. ники! Мамо, ми в пеклі! Ми в пеклі, мамо!» Страх як хочеться тепер розігнатися Остання електричка у Простокваі заспівати похоронний гімн про «покошино вирушає. Тих, хто проводжає, проління тих, що проскочили повз рідну країсимо вийти з вагонів. ну». Але істина дорожча. Немає жодного такого покоління. Ті, що проскочили Дмитро СОКОЛОВ-МІТРІЧ є: їх багато, їх більше, ніж хотілося б, але (рravoslavie.ru)

12

№ 3 (56) 2013

ЯК НЕ ВТРАТИТИ КОНТАКТ З ДИТИНОЮ? ПОРАДИ СВЯЩЕНИКА На запитання відповідає священик Павло Гумеров — Отче Павле, чому втрачається зв’язок з дитиною, адже вона плоть від плоті наша, рідна, буквально пов’язана з нами пуповиною?

— Іван Олександрович Ільїн, чудовий російський філософ, говорив, що «найвитонченніше, благородне і відповідальне мистецтво на землі — мистецтво виховання дітей». І це дійсно так, виховати дитину — справа непроста: народження її не означає, що все само собою, автоматично, складеться в її вихованні. Наприклад, в нашій країні покоління людей, які народилися або виросли на початку 90-х років, в основному виросло як трава — маю на увазі тих, кому зараз років по двадцять — двадцять п’ять і кому саме час створювати сім’ї і народжувати дітей. На жаль, багато хто з них інфантильний, не хочуть створювати сім’ю, не розуміють, навіщо це потрібно. На прикладі сімей батьків вони не зрозуміли, в чому цінність сім’ї. Чому це сталося? Тому, що батьки виховували їх дуже мало, то був час, коли у батьків не було часом фізичної можливості займатися дітьми: всі працювали, і навіть на декількох роботах, було багато матерів-одиначок, саме на цей час, за статистикою, припадає пік розлучень і самогубств. У тій великій трагедії втрати держави, яка хоч якось захищала людину, давала якусь мету в житті і стабільність, багато хто покИдав своїх дітей біля телевізорів з розважальними програмами, телеканалами 2Х2 — і побігли заробляти гроші, виживати. Їх, звичайно, можна зрозуміти, виправдати, але без спілкування у цих дітей був втрачений контакт з батьками, в результаті в них не було вкладено найкраще, найголовніше — вийшло те, що вийшло. Зараз ця проблема батьків і дітей стоїть дуже гостро — покоління живуть самі по собі.

— Як же не втратити контакт з дитиною?

— Коли в певній групі людей – на підприємстві, у фірмі, команді або в якомусь іншому співтоваристві – у співробітників встановилися теплі, дружні стосунки, вони переймаються загальною справою, неформально спілкуються, підтримують один одного, ми зазвичай говоримо: вони живуть як одна сім’я. А в сучасній сім’ї ми, на превеликий жаль, рідко спостерігаємо такі взаємини. Швидше навпаки, рідні живуть якимось окремим життям. Що ми бачимо в сім’ях, інколи навіть багатодітних? Люди в них живуть своїми інтересами: дружина — подружками, знайомими, мамою, чоловік —

найчастіше комп’ютером і телевізором, діти — тим же горезвісним комп’ютером, Інтернетом, приятелями, друзями. Навіть дорогоцінний час відпустки і вихідних, який можна було б відвести на спілкування, в сучасній сім’ї прагнуть провести нарізно. Батькам хочеться відпочивати окремо один від одного і від дітей — так їм комфортніше. В результаті втрачається і без того слабкий контакт з дитиною — адже спільність народжується лише в спілкуванні. Якщо ти з кимось довго не спілкуєшся — втрачаються і душевні, і духовні зв’язки. Як сказав Екзюпері: «Найбільша розкіш на світі — це розкіш людського спілкування». Аби не втратити родинні зв’язки, потрібно завжди пам’ятати: як тільки ми вступили в родинне життя, ми вже не можемо сприймати себе окремо від нашої сім’ї, від близьких нам людей. Їх радощі і проблеми, інтереси — спільні з нами. З дітьми необхідно спілкуватися з малого віку: без спілкування, без постійної турботи про облаштування спільного дозвілля, спільних з дитиною справ ми не будемо цікаві власним дітям. Вони «вирушають» від нас до друзів, вирушають з будинку тому, що їм нецікаво в нашій сім’ї, де всі живуть своїми інтересами, всі зайняті своїми справами. Більшість сучасних батьків, на жаль, вважають, що їх основна турбота — це заробляння грошей, вони забувають, що першорядна турбота про дітей — це турбота не про матеріальний достаток, а про спільність з дитиною! До священиків часто приходять з проблемою підліткового віку: дитина грубить, не слухається, сидить біля комп’ютера, іде до друзів. Ясно, що це лише верхівка айсберга, що збій стався набагато раніше: ще в дитинстві були втрачені важливі моменти налагодження стосунків з нею. Багато хто думає, що раз дитина маленька, то нічого не розуміє, нехай підросте, ось тоді почну з нею спілкуватися — але надолужити прогаяне дуже важко. Поки дитина маленька, і батьку, і матері — обом потрібно в цьому дуже попрацювати. Підліткові проблеми, як правило, пов’язані з тим, що в ранньому дитинстві були упущені якісь важливі моменти виховання. Перед батьками стоїть подвійне завдання: з одного боку, вони — педаго-

ги, а це в перекладі з грецької мови означає «дітоводителі», і повинні дитину вести за собою, створювати правильні зразки її поведінки, виховати її смак, музичний і художній, давати потрібні книги, учити необхідним навикам, прагнути вкласти в неї потрібніше, аби вона зуміла нормально увійти до дорослого життя. Друга їх функція — бути для дитини найкращими в світі друзями, такими, яким вона довіряє, на яких може покластися, які знають її, не відкидають і не відмітають її інтересів! При цьому, звичайно, важливо дотримати субординацію — бути старшими і авторитетнішими товаришами, але і не потурати дитині у всьому, аби вона не сіла нам на шию. Потрібно цікавитися тим, що хвилює дитину, які у неї друзі, запрошувати їх до себе додому. Заборони, які не роз’яснені дитині, не лише даремні, але і шкідливі для наших хороших стосунків. До речі, про заборони. Дуже важливо не лише роз’яснювати і забороняти щось, але і пропонувати щось на заміну. Наприклад, бич нашого часу — захоплення підлітків комп’ютерами. Одна мама, помітивши, що син цілими днями просиджує біля «компу», забила на сполох. Але вона не лише поставила спілкування з комп’ютером в суворі рамки: не більше години в день, після того, як зробиш уроки, а інший час ховала шнур. Вона купила синові гітару, віддала його вчитися грати на ній, а також попросила знайомого дизайнера займатися з сином раз на тиждень на комп’ютері тривимірною графікою, тобто учити його працювати, а не грати на машині. В результаті синок зайняв 2-е місце по місту на музичному конкурсі і тепер заробляє гроші як дизайнер. Частенько дитина вирушає у віртуальний світ через відсутність нормальних, реальних захоплень. І нам треба направити дітей в потрібне русло. Гуртки, спортивні секції, рибалка, туризм, просто поїздки за місто — все це може відвернути дітей від непотрібних пристрастей.

13

№ 3 (56) 2013 Звичайно, найкраще, коли вони займаються всім цим разом з нами. Наприклад, ми з дітьми на дачі часто щось будуємо, катаємося на велосипедах, ходимо в ліс, їм також дуже подобається готувати. Мама в дитинстві учила мене шити, тато — щось робити руками, дядько — водити автомобіль. Мені і зараз цікаво спілкуватися з батьками саме тому, що вони з дитинства задавали мені тон. Ми читали одні і ті ж книги, слухали музику, дивилися фільми. Батьки завжди ненав’язливо йшли попереду нас і показували, що читати, слухати, дивитися, чим захоплюватися. Тепер я прагну передати все це вже своїм дітям. І взагалі виховання дітей — величезна стимул-реакція для нашого власного духовного, етичного і інтелектуального зростання, ми постійно чомусь вчимося, зростаємо. Пам’ятаєте, у фільмі «Іронія долі, або З легкою парою» головна героїня, по професії вчитель, говорить, що вона учить дітей, а вони учать її. Виховуючи чад, ми самі постійно чомусь вчимося, аби йти на два кроки попереду них. Адже учити і виховувати можна лише особистим прикладом. А щоб дитину зацікавити питаннями духовними, потрібно також особливо постаратися: організувати, наприклад, з нею цікаву поїздку, паломництво, з врахуванням її сил і можливостей. Слава богу, у нас стільки місць, де можна і відпочивати, і милуватися природою, і паломничати. Візьміть хоч Переславль-Залісський — тут 11 храмів, 5 монастирів, незвичайно красиве озеро, в якому можна викупатися, музеї чудові, наприклад, окрім художнього музею, музеї паровозів, чайників, прасок. Обов’язково потрібно шукати підходи до дитини, створити умови для пробудження її духовної допитливості, інтересу. Істинно сказано, виховання — це мистецтво! Звичайно, спілкуючись з дитиною, потрібно тримати певну дистанцію, уникати панібратства і загравання, адже ми повинні не лише встановити з дітьми тісні стосунки, але і прищепити їм пошану до старших, яка, до речі, буде необхідна їм у житті, і не лише у спілкуванні з батьками, але і з вчителями, начальством, старшими людьми.

— Що робити батькам, у яких дитина охолоняє до духовного життя?

— Потрібно розуміти, що всі люди, у тому числі і діти, — дуже різні, і в кожного свій духовний досвід, те, що дано нам, дорослим, може бути ще їм недоступно. Навіть у дітей з однієї сім’ї цей досвід різний. Одну дитину можуть серйозно цікавити питання церковні, а іншу — ні. Свого часу у мене самого колись були найзвичайніші підліткові інтереси (техніка, авіамоделі, мотоцикли, рок-музика), тобто дуже далекі від духовних — і тільки потім чомусь Господь привів мене до того, що я став цікавитися духовним жит-

тям, поступив в семінарію і зараз не уявляю життю без свого служіння, я цим живу. Це я говорю до того, що життя дитини може скластися по різному, що всі діти — різні, не можна в спілкуванні з ними виходити лише зі свого досвіду, зі своїх лише інтересів: скажімо, окрім Авви Дорофія і Іоанна Ліствичника нічого не хочу читати, тож і ти повинен цим цікавитися. Нічого подібного, дитині це може виявитися не під силу — буде нецікаво, нудно. Тому розповідати про віру, про духовні предмети потрібно так, щоб це було цікаво. Їздити по святих місцях, ходити по музеях, знаходити цікаву літературу, фільми, показувати, розповідати, пояснювати.

— Але для того, щоб всі ці тонкощі врахувати, потрібний якийсь незвичайний розум і досвід.

— Справжня любов і щирий інтерес до дитини — ось з чого треба починати! Дитина повинна відчувати в сім’ї щиру любов. І йдеться не про природне вико-

нання батьківських обов’язків, не про захоплення малям, яке є продовженням мене: батька або матері, — саме слово «виховання», на відміну від звичайного живлення, має дуже широке коло дій. Дитину не обдуриш: вона, як правило, на тонкому, досить духовному, рівні відчуває нещирість і фальш. Але любов — відчуття не сліпе, а вкрай розумне, необхідно завжди думати, як дитину не перегодувати надлишковою увагою, не розпестити, не «заїсти» повчаннями і настановами. Сказано в Священному Писанні: «Батьки, не дратуйте чад своїх» (Еф.

6,1). Дуже часто діти біжать від батьків саме через гіпер­піклування про дитину. Якщо ми з кимось дружимо, то передбачаємо, що маємо внутрішню свободу, і що інший — це особистість, яку треба поважати, що він — образ Божий. І наша дитина, якою б вона не була маленькою, — це особистість: вона має вільну душу і вільну волю, душа її створена Богом, і ми її повинні поважати. Дитина це ставлення пронесе через все своє життя, які б з нею неприємності, труднощі і навіть падіння не відбувалися в житті. При цьому, звичайно, при всій пошані, не можна забувати про велику відповідальність за

своїх чад: «Діти не випадкове придбання, ми відповімо за їх порятунок», — говорить Святитель Іоанн Златоуст.

— Що ж робити, якщо все ж контакт втрачений, — тепер уже нічого не повернеш?

— Перше і найголовніше, що можна сказати таким людям: «Настав час посиленої молитви!» Взагалі я рекомендую тим, у кого проблеми, і зокрема тим, у кого важкі підлітки, взяти на себе сугубе молитовне правило. Звичайно, молитися за дітей потрібно завжди, але в підлітковому віці особливо. Яке правило взяти? Наприклад, читати канон Пресвятій Богородиці, Ангелу-хранителю. Цей вік називається важким тому, що він важкий не лише і не стільки для батьків, скільки для самої дитини: вона активно зростає, тому інколи погано почувається, в її організмі відбувається гормональна перебудова, деколи вона не розуміє, що з нею відбувається, стає ранимою, уразливою, у неї часто трапляються перепади настрою і тому подібне. Вона переходить з отроцтва в доросле життя, батькам потрібно розуміти, що дитині непросто. Всі наші різкі слова: «ненавиджу», «не люблю», «можеш йти» — можуть боляче ранити дитину і навіть довести до самогубства. У цьому віці людина ще не цінує життя, не має страху, а бунтарський дух — це спроба самоствердження. Підліток ще не розуміє, як виробляти характер, дорослішати правильно, і робить це через неадекватні вчинки і протистояння дорослим, йому хочеться самостійності, але він ще не знає, як її реалізувати. Сварячи підлітка, роблячи йому зауваження, ми лише ще більше настроюємо його проти себе. Йому зараз непросто, і він має потребу не в нотаціях, а в співчутті і розумінні. Батьківський авторитет і владу потрібно в цьому віці використовувати лише тоді, коли душі або здоров’ю дитини загрожує реальна небезпека.

— Отче Павле, ваші побажання сучасним батькам.

— Треба розуміти, що діти даються нам на якийсь час, і на спілкуванні з дитиною ні в якому разі економити не можна! Ми не повинні упустити момент: до вступу до школи ми бачимо їх цілими днями, потім все рідше, а потім вони вступають в самостійне життя. І вже інші люди мають на них дуже сильний і не завжди сприятливий вплив. Якщо ти не цікавишся життям дитини, коли їй років десять, а ти не знаєш, з ким вона дружить, то, коли їй виповниться п’ятнадцять, тобі не буде про що з нею говорити, а років в двадцять вона взагалі з тобою спілкуватися не буде, хіба що у свята! Потрібно квапитися: поспішайте робити добро, поспішайте вкладати сили, поспішайте спілкуватися з дитиною! САВЕЛЬЄВА Ф. Н. (ж-л "Виноград")

14

№ 3 (56) 2013

Ибо Библия сообщает – Существует ли нам, что все последующие православный юмор – столетия своей жизни «неотмирный»? Адам сидел напротив Рая – Для того, чтобы праи оплакивал свое согрешевильно ответить на ваш ние. Так что хотя по форвопрос, прежде нужно дать ме здесь как будто есть определение юмора. намек на человеческую Обычно мы называем юмоиронию, но, думаю, что ром такое устроение и нанужно, исследуя Божестроение души, обнаружиЧитая святых отцов ственный глагол, смотреть ваемое в слове и через на самый корень – на наслово, когда говорящий чемерение Господа Бога ловек из благих побуждеспасти человека, избавить ний, желая ободрить, утеего от ожесточения и пришить ближнего или смягвести к покаянию. чить ту или иную конфликтА теперь обратимся к ную ситуацию, прибегает к святым отцам. Это люди, особым языковым средподобные нам, сотканные ствам выражения своей из плоти и крови, но при мысли. этом осененные обильным Юмор мы отличаем от действием Духа Святого. иронии и сатиры. Ирония Их обыкновенные реакции, не предполагает человекомотивы поведения, осолюбия в говорящем, но мобенности общения с ближжет быть названа вышучиними были вычищены и ванием человеческих недовысветлены Божественной статков, их осмеянием. Не Благодатью. Очевидно, случайно существует слочто благодать не подавлявосочетание «убийственет угодника Божиего и соная ирония», то есть, слохраняет уникальность его весный удар, направленличности со всей совокупный на поражение, нанесеностью свойств этой личние морального ущерба ности. Найдем ли мы у свячеловеку. Сатирой мы натых отцов, живших «неотзываем ироническую речь мирно», иронию, юмор и общественного звучания, сатиру? Безусловно, найнацеленную на высмеивадем. Достаточно обратитьние общественных недоНад чем шутили святые Григорий Богослов, ся к письмам свт.Григория статков, критику политичесАмвросий Оптинский, Феофан Затворник, и где Богослова, которого Церкой системы или нравов, грань, за которой шутить нельзя, рассказывает ковь называет «небесным обличение людских пороков в шутливой форме. протоиерей Артемий ВЛАДИМИРОВ, настоятель умом» и почитает его «тайнозрителем Божественной После такого краткого храма Всех святых в Красном селе Троицы». Авторитет размышления об этих слосвт.Григория безупречен и весных явлениях давайте никогда не подвергался никакому совозвратимся к существу вопроса. Бог Адам стал, как один из Нас, зная добмнению во все последующие века сущеесть Любовь. Иными словами Он обнаро и зло; и теперь, как бы не проствования Церкви. Раскроем его письруживает Свои совершенные, безупречстер он руки своей, и не взял также ма, в которых он упоминает о Максиме ные, Божественные действия по отноот дерева жизни, и не вкусил, и не Кинике, изрядном цинике, человеке с шению к человеку в самых разных форстал жить вечно» (Быт.3:22). авантюрным прошлым, вкрадшимся в мах, образах, явлениях, но их источниНекоторые из современных коммендоверие святителя и знаменитого своиком и движущей силой является любовь таторов Библии, мелко плавающих в ми разрушительными действиями в оти человеколюбие. духовном отношении, видят в словах ношении христианской Церкви. Подчас Господь желает спасти человека, «вот, Адам стал как один из Нас, зная берет удивление, к каким резким словам привести его в разум, (то есть, в познадобро и зло» Божественную иронию. прибегает свт. Григорий! ние истины), обратить его на стезю поНо православные толкователи откаОбыгрывая слово «киник», называкаяния. Бог превыше человеческих зываются видеть в этих словах иронию, ет несчастного Максима, человека, листрастей, и ничего греховного, огранине приличествующую Божеству. Данное шенного какой бы то ни было стыдличенного, свойственного падшей человеречение Господа Бога соотносимо со вости и деликатности, едва ли не собаческой природе, в Нем быть не может. словами змея, который, искушая первокой. Так по-гречески осмысляется слоВот почему велик соблазн, толкуя те или зданную чету и клевеща на Создателя, во киник. Свт.Григорий удивительно тоиные места из Священного Писания, говорил: «Вкусите от плода и будете как нок в своих филологических истолковаособенно Ветхого Завета, приписать боги, знающие добро и зло». ниях греческих корней, он возвышается Божьему голосу, непосредственно обраТаким образом, голос Отца Небесдо небесного богословия, но не избегащающемуся к человеку, что-либо неного имеет свои интенции, намерения ет и острой, иногда беспощадно звучасвойственное Божеству. привести Адама в еще большее сокрущей иронии в отношении недостойных Раскроем первые главы книги Бытия. шение души. Он дает возможность сослужителей Церкви. Адам вкусил запретный плод. Над ним грешившему человеку осмыслить свое Совершенно очевидно, что здесь в произнесено грозное Божие определепреступление. И очевидно, эти слова не благоуханных словах свт. Григория нет ни ние: «И сказал Господь Бог: вот, пропали даром.

ПРОТОИЕРЕЙ АРТЕМИЙ ВЛАДИМИРОВ: КАК ШУТИЛИ СВЯТЫЕ

15

№ 3 (56) 2013 малейшей примеси той желчи, того греховного умонастроения, которое свойственно мирским писателям. Например, Салтыкову-Щедрину с его обличением нравов и порядков Вятской губернии. Однако личность свт.Григория парадоксальна: мы видим остроумного и блистательного в характеристиках окружающих людей, возвышающегося до славословия Пресвятой Троицы, а иногда до глубокого трагизма в осмыслении собственной жизни и обильно прибегающего к упомянутым нами риторическим словесным приемам, которые делают чтение его творений самым увлекательным занятием. Я настаиваю, что свт.Григорий, будучи чужд греха, свят и преподобен, – потому его не оставляет та любовь, которая свойственна Божиим людям, плачущим о грехах человечества. Обратимся и к прп. Амвросию Оптинскому. «Неотмирный» отшельник, всероссийский старец, утешитель тысяч людей – кто, как не он, владеет юморо– пастырским средством утешения душ! Юмор в устах преподобного Амвросия – это замечательное благоуханное лекарство, которое вышучивает порок, взятый сам по себе, врачует близкие к отчаянию души, настраивает христианина на спокойный, мирный лад, удаляет из наших сердец страхи, тревоги, ту нервность, те беспорядочные эмоции, которые так часто мешают современному церковному человеку обрести правильное устроение души. То же самое можно сказать и в отношении свт. Феофана Затворника, главная особенность писаний которого —это неотъемлемый мир, удивительное равновесие ума и сердца, поистине «олимпийское спокойствие», если подобное словосочетание уместно в отношении писаний святого мужа. Между прочим, в его отзывах о жизни Запада, политической жизни Англии, Франции, в его размышлениях о еретичествующих писателях найдем и тонкую иронию, и то особенное русское, меткое слово, которое, по свидетельству Николая Васильевича Гоголя, припечатывает, приклеивается так, что этот ярлык уже невозможно отодрать.

– В церковном обществе можно услышать «семинарские» шутки на сакральные для верующего человека темы. Грех ли это?

– Честно говоря, у меня существуют определенные беспокойство и тревога. Воцерковленные люди не изъяты из мирской среды, но вращаются в обыденной жизни, и я часто наблюдаю, что тон наших конференций, дух докладов, лекций, размышлений, всевозможных круглых столов (сейчас я не имею в виду интернет, а только то, что совершается на поверхности земли) едва ли допустимы с точки зрения подлинной церковности.

Вы помните, дорогие читатели, что Церковь называет преисподнюю «всесмехливым адом». И, конечно же, знаете, как сурово св.Иоанн Лествичник, носитель Духа Божиего, вместе с сонмом святых отцов обличал, вслед за Господом, «смеющихся ныне», тех, кто превращает юдоль покаяния – краткую земную жизнь, данную нам для подвига спасения, – в какой-то вечный фестиваль, буффонаду, ярмарку тщеславия и шуток... А ведь в этом повинны все современные средства массовой дезинформации. Все ток-шоу, сборища и ристалища, где у барьеров скрещиваются человеческие мнения и расцветают пышно, как ряска на болоте, страсти тщеславия, гордости, гнева, злобы, похоти и прочее, и прочее. Так вот, для себя я поставил правилом быть очень осторожным в отношении такой «запанибратской» шутливой интонации. Мы, священники, поставлены на амвон, если не вселенской, то всероссийской проповеди и должны быть крайне внимательны к лексическим средствам, которые привлекаем для украшения или особой выразительности нашей речи. Нам, проповедникам, равно как и всем миссионерам, священно– и церковнослужителям, втянутым в общественную и публичную жизнь, должно всегда предугадывать «как наше слово отзовется». А отзывается оно в сердцах не только благожелательной публики, но и всех тех, кто всячески подкапывается под наше слово, желая извратить его смысл или воспользоваться словесными огрехами церковных трибунов, и обратить эти ошибки к вредным для церковного дела последствиям. Мне вспоминается, в связи с нашим разговором, свт.Иннокентий (Борисов) Одесский, он же Херсонский, герой Севастопольской войны, знаменитый автор «Последних дней земной жизни Господа Иисуса Христа», книги, написанной для семинаристов. Свт.Иннокентий, современник свт.Филарета (Дроздова), может по праву после свт. Димитрия Ростовского, жившего столетием раньше, быть назван гением отечественной словесности. Он является представителем редкого дара проповеди, произнесенной экспромтом по вдохновению, конечно, с предварительным обдумыванием композиции своей речи. Будучи ректором Киевской духовной академии, свт. Иннокентий очень резко высказывался против семинарского обыкновения сакральные реалии церковной жизни (то есть, слова и выражения, взятые из Священного Писания или из ткани богослужения) переиначивать в мирском, низком и, не приведи Бог, пошлом смысле. Он называет это «заразной болезнью», с чем я не могу не согласиться. Человек, усвоивший себе обыкновение

в извращенном контексте, применительно к земной суетной жизни, вращать сакральные словосочетания и выражения, сам получает величайший вред от этой порочной привычки. Отцы древности сказали бы, что такой «юмор» есть враг умиления, уничтожитель страха Божиего. Последствия этого словесного греха – помрачение ума, пустота сердца, неспособность стяжать внимательную молитву; окамененное нечувствие. По существу, такой человек неприметно впускает в свою душу «подселенцев» – «мелких бесов» по Федору Сологубу – разрушает то, что Бог собирает.

– Где та грань, до которой можно шутить, а после которой уже нет?

– Эта грань невидимая, но совершенно осязаемая. Она захватывает не только уровень слова, но и вообще поступков, движений, всего поведения христианина. Это та грань, которая отличает козлищ от овец. Человек, ходящий пред Лицем Господа Бога, человек, стяжавший начаток Божиего страха, то есть, молящийся в тайне своего сердца, даже если он окружен людьми, никогда не произнесет имени Господа Бога «всуе». В устах человека, молящегося Иисусовой молитвой, вы никогда не услышите выражений, наподобие: «Ой, Господи Ты Боже мой», «Господь с ней, с сумочкой моей», «Бог его знает» и прочее. Потому что четвертая заповедь гласит: «Не приемли имени Господа Бога твоего всуе, ибо не оставит Бог без наказания творящих сие». А какое наказание бывает за божбу и суесловие в области божественного? Омрачение ума и сердца, забвение Господа Бога. Духовная смерть неприметна, как сумерки, она незаметно окутывает душу. Итак, возвращаясь к вопросу о том, где грань, скажем: – это либо присутствие, либо отсутствие молитвенного духа. Человек молящийся бывает осторожен в словах. Человек, не расстающийся с молитвой и в мирской жизни, всегда шестым чувством ощущает, приносит он пользу или урон, приращение или ущерб душе собеседника. Человек молящийся исполняет по наитию совет апостола Павла: «Каждое слово ваше да служит к назиданию братии, да будет приправлено солью благодати» (см. Кол.4:6). Человек молящийся имеет вкус благого, правдивого чистого и прекрасного слова. А тот, чье сердце превратилось в помойку, тот, кто забавляется смешными словами, ничего подобного не чувствует, но по тщеславию хочет быть центром всеобщего внимания, «душой» общества. Таковой приносит устроение человеческого сердца в жертву собственной популярности и популизму. И это бывает в области церковного служения.

16

№ 3 (56) 2013

15 листопада 1949 року в протестантській общині Бріджпорта (США, штат Коннектікут) відбулася велика громадська лекція під назвою «Еволюція душі». Перед початком вийшов один з організаторів: «Пані та панове, я хочу представити вам містера Ігоря Сікорського. Він народився шістдесят років тому в Росії, в Києві, в сім’ї відомого психіатра. У студентські роки він почав експериментувати з вертольотами і аеропланами, а в 1913-му вже побудував перший в історії чотиримоторний літак, який вельми вдало брав участь в битвах Першої Світової. Після революції пан Сікорський перебрався до Америки, де він провів чимало важких років, перш ніж добився успіху і зміг заснувати в нашому місті фабрику, яка стала невід’ємною частиною авіабудування Сполучених Штатів. Сьогодні це один з найвідоміших світових конструкторів. Його літаки-амфібії літають по всьому світу. Створені ним гелікоптери рятують людей, допомагають їм будувати, перевозити, досліджувати важкодоступні місця. Його повітряні машини зробили серйозний внесок до перемоги в Другій Світовій війні. Коло захоплень містера Сікорського включає астрономію, альпінізм, вулканологію, музику і філософію. До нас же він прийшов як автор чудових богословських книг: «Послання молитви Господньої» і «Невидима боротьба». Ігор Сікорський: Я пам’ятаю заяву одного нацистського лідера, яка розділялася і комуністами... Він сказав: «Ми дуже вдячні Гітлеру за те, що він звільнив нас від свободи!» Те ж саме стосується комунізму, те ж саме, на превеликий жаль, стосується і багатьох людей, які живуть тут, в Сполуче- Тоді Ісус зведений був Духом в пустелю для спокуси від диявола і, них Штатах. Тих, хто хочуть і сподівапостившись сорок днів і сорок ночей, наостанок зголоднів. І пристуються, що хтось звільнить їх від свопив до Нього спокусник, і сказав: якщо Ти Син Божий, скажи, аби боди. Тому що свобода для них – це жахкамені ці зробилися хлібами. Він же сказав йому у відповідь: написалива річ. Вона показує, що той парубок но: не хлібом одним житиме людина, але всяким словом, витікаючим може бути розумніше за вас, краще праз вуст Божих. Потім бере Його диявол в святе місто і поставляє Його на цює... і, взагалі, з нею пов’язана купа некрилі храму, і говорить Йому: якщо Ти Син Божий, кинься вниз, бо приємностей. написано: Ангелам Своїм заповідає про Тебе, і на руках понесуть Ми живемо в один з найбільш похмуТебе, щоб не перечепився об камінь ногою Твоєю. Ісус сказав йому: рих періодів історії людства, – почав Сікорський. – Не дивлячись на науково- написано також: не спокушай Господа Бога твого. Євангеліє від Матвія технічний прогрес, значення духовних цінностей падає з великою швидкістю. Внаслідок цього сучасна цивілізація встановила страхітливий рекорд. За короткий період часу між 1914 і 1945 роками дві світові війни і Червона революція забрали, мабуть, більше ста мільйонів людських життів. Зважаючи на ці тривожні факти, здається правильним поставити запитання: чи можна вважати цей трагічний процес прелюдією до нової, світлої ери світу і процвітання, чи це ознака глибокого духовного краху, який викличе сильну бурю і, якщо не змінити докорінним чином ідеологічні тенденції і керівництво, може привести цивілізацію білої людини до краху, не дивлячись на всі її досягнення? Я думаю, що нацизм і комунізм – лише перші квіточки радикального матеріалізму у дії, справжні ягідки все ще попереду. У трьох Євангеліях є описи загадкової і таємничої події – спокуси Ісуса Христа. Свідків цьому не було, тому інформація повинна була виходити з вуст самого Христа, і це підтверджує її величезну значущість. Ймовірно і те, що ті найважливіші рішення, які Христос прийняв тоді, не лише вплинули на Його земне життя, але і на всю історичну дорогу людства. Христу були запропоновані корона Царя-месії і загальне визнання. Але Він відмовився прийняти їх. Проте запропонував всій єврейській нації Своє духовне лідерство, яке було знехтувано (Ігор Сікорський). На самому початку XX століття, коли Сікорському було одинадцять, йому наснився незвичайний сон: “Я бачу, як я

№ 3 (56) 2013 йду вузьким, пишним коридором. По обидві його сторони оброблені горіхом двері, схожі на двері кают пароплава. Підлога покрита красивим килимом. Круглі електричні лампи на стелі світяться приємним голубуватим світлом. Відчуваю під ногами слабку вібрацію і не дивуюся з того, що це відчуття відрізняється від знайомої мені вібрації на пароплаві або у вагоні поїзда. Я приймаю це як щось само собою зрозуміле, тому що в своєму сні знаю, що знаходжуся в повітрі на борту великого летючого корабля. Тільки-но я дійшов до кінця коридору і відчинив двері, аби увійти до прикрашеної кімнати відпочинку, я прокинувся”. Коли газети мимохідь повідомили про політ братів Райт, доля Ігоря Івановича була вирішена. Тільки-но з’явилася можливість, він тут же відправився вчитися до Франції, де став конструктором і пілотом. Там, в столиці славних завойовників неба, всі вважали, що ідеї Леонардо да Вінчі ніколи не судиться втілитися в життя. Тому, повернувшись, юний Сікорський відразу приступив до створення вертольота. Аероплан уже винайшли; а по-друге... дід його був священиком, батьколікарем, він теж покликаний рятувати людей, і гелікоптер – ідеальна машина для цієї мети. Ігор Сікорський: Для мене це було деяким романтичним потягом і навіть філософською ідеєю – дізнатись, яке пристосування, машина, транспортний засіб і таке інше може дати вам безмежну свободу пересування. Керований гелікоптер міг би літати будь-куди і у будь-який час, скрізь, де є повітря. Навіть якщо немає де приземлитися (а ця обставина була повністю обдумана мною до початку роботи), він міг би зависнути і тросом з’єднатися з людиною, яка потрапила в біду, – будь то на землі, на даху, на воді, на верхівці дерева – абсолютно в будь-якому місці. Але аби створити таку річ, потрібна вся увага, я б сказав, любов, я б сказав, вся енергія, знання і зусилля, які людина в змозі в неї вкласти. Перші апарати були зібрані ним із залученням таких засобів, як частини віконних рам, струни від піаніно і мало не корсети сестер. Другий з них в 1910 році зміг підняти в повітря власну вагу, що само по собі було видатним досягненням конструктора, але не пілота. Світова техніка все ще не могла надати йому двигун потрібної потужності, і Сікорський був вимушений тимчасово переключитися на літаки. Чи то перші невдачі, чи, ще раніше, перші думки про політ поставили перед ним богословську проблему: а чи не спокуса це Господа Бога? Відповідь знайшлася у військово-морській академії: «Одного дня літній, всіма шанований викладач, – пише Ігор Іванович, – поставив мені запитання, чи читав я книги, написані моїм батьком, і додав при цьому, що син повинен цікавитися творіннями свого батька. Я вважаю, що цей мудрий вислів стосується віруючої людини, яка вважає Творця Всесвіту своїм Небесним Отцем». Крім того, на крилі храму Господь відмовився від дива – як від духовного насильства над людьми, не готовими Його прийняти. Перед друзями ж Він ходитиме по водах... І диявол говорив Йому так: Чом би Тобі не зібрати великий натовп людей в Єрусалимському храмі, піднятися на покрівлю, а потім зійти з неї і, поки Ангели, видимі або невидимі, утримуватимуть Тебе в повітрі над святим місцем, оголоси себе Месією, Сином Давида. Адже все так просто. Всього за годину весь Єрусалим збожеволіє від радості і щастя. Чоловіки і жінки, люди похилого віку і діти, які співають “Осанна” і які славлять Бога, обіймалися б на вулицях. Священики і старійшини шанобливо підійшли б до Тебе, кажучи, “Господи, пробач нам, тому що ми не знали, що робили; ми з повагою просимо Тебе, накажи нам, і віднині ми знатимемо, як учити синів Ізраїлю”. Цей день – найбільший день в історії Ізраїлю – був би проведений в атмосфері нескінченної і найщирішої радості, яку будь-коли бачили на землі (Ігор Сікорський, “Невидима битва”).

17 Він ступив на американський берег 30 березня 1919 року з рекомендаційним листом від командувача ВПС експедиційного корпусу США в Європі. «Як підтверджують документи, – говорилося в ньому, – багатомоторні літаки Сікорського прекрасно служили Російській армії. Вони зробили близько 400 бойових вильотів над територією, зайнятою ворогом, подолавши при цьому відстань в 120 тисяч кілометрів. Лише один літак був збитий вогнем ворога і не зміг повернутися на базу. Ці аероплани долали великі простори, не дивлячись на пошкодження, і не раз поверталися з одним або двома пошкодженими двигунами». Ця казкова характеристика дозволила йому зробити для військових пару нарисів, але контракт з ними продовжився два місяці, після чого витрати на авіацію були урізані, і йому подякували за співпрацю. Наступні чотири роки Ігор Іванович працював вчителем математики в школі для російських емігрантів і читав лекції з повітроплавання. Платили за них по три, максимум – по десять доларів, проте йому вдалося запалити ентузіазмом декількох настільки ж відчайдушних романтиків, які (коли прогорали крупні авіакомпанії) наважилися побудувати свій власний літак. У березні 23-го вони заснували акціонерну компанію, яка розмістилася в будівлі колишнього курника на околиці поля Рузвельта в Нью-Йорку під багатообіцяючою вивіскою: «Sikorsky Aero Engineering Corporation». І диявол говорив Йому так: Як я і чекав, Ти відкинув мою пропозицію; Ти все ще хочеш, аби люди отримали шанс на самостійне і вільне вирішення найважливіших моральних і духовних питань; Ти не хочеш отримати послідовників, нагодувавши цих людей; але я попереджаю Тебе, що, відкидаючи хліб, Ти знищуєш основу для сеоїх праць. Минуть століття, і людство висуне нового лідера, який відкине Тебе і Твоє вчення. Люди бігтимуть за ним і прославлятимуть його, кажучи: “Нарешті, ось він — дійсний спаситель, який дасть нам хліб і процвітання”. Але він, звичайно, ніколи не нагодує їх. Результатом всього цього буде ще більша кількість страждань і ненависті, голоду і вбивств, тому що люди завжди голодуватимуть і матимуть потребу, навіть якщо багатства лежать у них під ногами. Але все ж їх не можна винити в цьому, тому що Бог створив їх одночасно бунтарями і рабами (Ігор Сікорський, “Невидима битва”). «Цікаво, – пише Ігор Іванович, – що коли Христос фактично використовував свою силу для насичення безлічі народу в пустелі, тисячі людей негайно проголосили Його Месією і спробували “ненароком узяти Його і зробити царем”. Багато євреїв тоді мріяли про прихід Месії, який не лише звільнить їх націю, але і приведе до панування над всім світом. Ті ж самі ідеї використовує диявол, що спокушає Христа в пустелі: “Тобі дам владу над всіма цими царствами і славу їх, бо вона віддана мені, і я, кому хочу, даю її. Автор переконаний в тому, що байдужість Ісуса Христа до цього конфлікту, пов’язаного з ідеологією, була головною причиною народного гніву проти Нього, який завершився криками: “Буде ж розіпнутийі” Подібні причини мали й інші жахливі події в історії людства. Найбезсоромніші випадки брехні і жахливих масових вбивств викликані порочною ідеологією більше, ніж гріхом або злочином якоїсь людини (Ігор Сікорськи). Лонг Айленд був популярним місцем для проведення уікенда, у міру того, як літак набував зримі контури, майстерню Сікорського оточувало все більша і більша кількість роззяв, серед яких інколи щастило вербувати акціонерів. На деталі і на їжу вистачало. Тим більше, що запчастини відшукували головним чином на розпродажі армійського мотлоху або на місцевому звалищі – куточки старих ліжок перетворювалися на дивне кріплення, а із старого бампера, купленого за 50 центів, – прекрасні ножиці для різання металу.

18 Про заробітну платню ж і зовсім не було жодної мови. Але настала осінь. У курнику стало холодно і вогко, а зняти теплий ангар вони не могли. Настрій падав. Та раптом одного недільного дня до майстерні під’їхав лімузин, з якого на подив присутніх вийшов Сергій Рахманінов. «Я вірю у ваш літак, – сказав він, посміхаючись Ігорю Івановичу, який остовпів від несподіванки, – і хочу вкласти в підприємство п’ять тисяч доларів». Тоді це була майже астрономічна сума. І це, безумовно, була не інвестиція, а дуже і дуже широкий жест, у вдячність за який Сікорський попросив Сергія Васильовича зайняти почесне місце першого віце-президента компанії. Через декілька днів, за сприяння поліції, яка прониклася глибокою пошаною до цих самовідданих росіян, Корпорація перебралася у відповідне приміщення. До весни аероплан був побудований і 3 травня 1924 року... розбитий. У нас були два уживані малопотужні двигуни часів І світової війни. Я хотів узяти лише трьох пасажирів, але в аероплан набилося осіб сім-вісім. Це була помилка. Я знав це, але не знайшов в собі мужності відмовити людям, які двадцять останніх тижнів працювали по 12-14 годин на добу, не отримуючи жодного цента – помилковий настрій для того, хто зайнятий важкою і небезпечною роботою... Ніхто, на щастя, не загинув. Короткий огляд показав, що літак отримав дуже серйозні пошкодження. Наша ситуація здавалася безнадійною. Один з моїх найближчих помічників сказав: «Це кінець» (Ігор Сікорський). «І в наші дні, – пише Ігор Іванович, – знайдуться люди по своїй натурі мирні, ідеалісти, які часто здіймають руки до небес і волають у фізичній або етичній агонії: “Боже, для чого ти залишив нас?” їх крик і молитви адресовані Силам Небесним, які, якщо судити по довколишній дійсності, уявляються байдужими до їх страждань, також як і до тих декількох пригнічених чоловіків і жінок з Царством Божим в своїх розбитих серцях, які дивилися, як життя повільно покидає змучене тіло Ісуса Христа.” Зовні вони були безпорадні; і вся ця величезна трагедія була символом Царства Божого, як воно існує на землі. Темні сили, які підбурювали нетямущий натовп вимагати смерті Христа, в наші дні настільки ж злі, активні і агресивні, як і дві тисячі років тому. Під ненадійним і безсилим зовнішнім блиском цивілізації живе все те ж порочне чудовисько, яке прагне власті й готове затопити світ потоками сліз і безневинної крові, аби панувати над

№ 3 (56) 2013 багатством і людьми (Ігор Сікорський, “Послання молитви Господньої”’). Свобода тому і ненависна багатьом, що це невидима війна – хрест, який потрібно нести за Христом, аби здолати, перш за все, самого себе. Ігор Іванович сідає на мотоцикл і їде світ за очі. Після довгих сліз, молитов, внутрішньої боротьби повертається майже вночі і говорить: «Вся наша праця не може пропасти даремно». І декілька колишніх морських офіцерів, навіть повеселішавши – немов вони боялися почути від капітана щось інше, – на ранок дружно почали латати постраждале судно. Для купівлі нового двигуна було потрібно дві з половиною тисячі. Сікорський зібрав акціонерів, їх було вже осіб п’ятдесят, замкнув кімнату і поклав ключ в кишеню: «Поки не нашкрябаємо потрібну суму, – сказав він, – двері залишаться закритими». Коли буря обурення уляглася, Ігор Іванович почав переконувати пайовиків в тому, що вони просто зобов’язані витратити ці гроші, якщо не хочуть втратити все.

25 вересня S-29А піднявся на 300 метрів і, описавши коло, плавно сів на Рузвельтфілд. Це була їх перша перемога. А незабаром повітряний автобус заробив і перші п’ятсот доларів – за перевезення двох великих піаніно до Вашингтона; для універмагу і для дружини президента США. У 1929 році Сікорський зміг послати Рахманінову чек на п’ять тисяч з відсотками і побудувати на узбережжі Атлантики власний конвеєрний завод – кращий в Америці. Тут народився його вертоліт. Тут же з’явився знаменитий «Літаючий кліпер», на борту якого восени 31-го сталося наступне: “Сонце було вже майже за горизонтом, і доки корабель спускався, стало зовсім темно. Я був у той час в передній кабіні і вирішив поглянути, що робиться в інших приміщеннях. Поки йшов, стюард ввімкнув світло, і я зупинився в здивуванні. Я побачив горіхову обробку і елегантний вхід в курильню. У ту ж мить я зрозумів, що все це я вже бачив багато років тому – коридор, голубуваті лампи і відчуття плавного руху. Я прагнув зрозуміти, коли і де, і нарешті пригадав деталі мого сну 30-річної давності”. Історія спокуси дещо нагадує конференцію, на якій обговорювалося майбутнє людства, і яка не привела до будь-якої угоди. У останній пропозиції диявол стверджував, що йому належать всі царства земні, їх сила і слава. Христос не став цього спростовувати, а велів нам після закінчення читання Молитви Господньої говорити на адресу Небесного Отця наступне: “Бо Твоє є Царство, і Сила, і Слава у віки віків...” (Ігор Сікорський). (neofit.ru)

1. Дід Дідусь Ігоря Сікорського був українським православним священиком. Протоієрей Олексій Сікорський служив в селі Антонівці біля міста Сквири Київської губернії, де у нього народився син Іван. Згодом отець Олексій був настоятелем одного з київських храмів.

2. Батько Іван Олексійович Сікорський до вступу до університету вчився в Київській семінарії. Але став не священиком, а видатним ученим-медиком. Доктор медицини, професор Університету ім. Св. Володимира Іван Сікорський здобув світову популярність завдяки численним роботам з психіатрії, загальної психології і нервово-психіатричної гігієни. Він написав більше сотні праць, у тому числі підручник для студентів про виховання дітей, що неодноразово перевидавався. Закінченням наукової к ар'єри Івана Сікорського стала участь як експерта в «справі Бейліса». Саме він передбачив ритуальний характер вбивства Андрюши Ющинського. Після скандального процесу професор захворів і більше вже не повернувся до університету.

3. Дебют Ігор Сікорський очолив конструкторське бюро зі створення літаків у 23річному віці, будучи студентом Київського політехнічного інституту, у якому недовчився. Навесні 1912 року він привіз на Московську повітроплавну виставку власноруч розроблений і побудований літак. Машина виграла змагання, які проводилися в рамках виставки літальних апаратів, і була нагороджена золотою медаллю. Переможця помітив і запросив на вечерю голова правління акціонерного товариства «Російсько-балтійський вагонний завод» Михайло Шидловський, один з найбагатших людей Російської Імперії. «Руссо-Балт» якраз тільки-но організував в П етер бурз і літако будівне підприємство. За вечерею хлопець поділився з інвестором своїми технічними ідеями. Фінансист вирішив ризикнути – запропонував Ігорю посаду головного конструктора. І не помилився. Так і не отримавши диплом, Сікорський переїхав в столицю, де за рік створив літак-гігант «Російський витязь», перший багатомоторний літак в історії. Імператор Микола II, який оглянув машину, у вдячність подарував Сікорському золотий годинник.

4. «Іялл Муромець» Після того, як «Російський витязь» випадково серйозно пошкодили на

19

№ 3 (56) 2013

ОСОБИ ТА ОСОБИСТОСТI

Сергій Рахманінов та Ігор Сікорський аеродромі, Сікорський не став його відновлювати, а перейшов до створення досконалішої моделі. Літак-гігант «Ілля Муромець» став легендарним і одним з найвідоміших його творінь. В середині червня 1914 року екіпаж Сікорського зробив на ньому безпрецедентний для свого часу переліт з Петербургу до Києва і назад. Рекордний переліт надихнув уряд ініціювати питання про організацію першої в історії пасажирської авіалінії Петербург – Москва. Правда, через війну, що почалася, реалізувати тоді цю ідею не пощастило. А «Ілля Муромець» став прообразом не лише всіх сучасних пасажирських і транспортних літаків, але і бомбардувальників. На фронті «Муромці» відрізнялися винятковою надійністю, їх не садили навіть з моторами, що горіли, а гасили вогонь прямо у польоті.

5. Втеча Після більшовицького перевороту Ігор Сікорсь кий був на волосок від смерті – чекісти внесли його до розстрільних списків як переконаного монархіста. Один із знайомих, який служив у ЧК, дізнався про це і попередив авіаконструктора, що його прийдуть заарештовувати. При цьому повідомив: дружину і дочку чіпати не пов инні. Уз яв ши пас по рт і г ро ші, Сікорський відразу ж попрямував на вокзал і незабаром дістався до Мурманська, де знаходилися англійські війська. А звідти виїхав до Франції.

6. Композиторінвестор Переїхавши в США і не маючи ні гроша, в 1923 році Сікорський заснував авіаційну фірму «Sikorsky Aero Engineering Corporation», де обійняв посаду президента. А віцепрезидентом і інвестором став геніальний композитор і піаніст Сергій Рахманінов. Він виділив Ігорю Івановичу величезну на ті часи суму – п'ять тисяч доларів. Пізніше, коли фінансовий стан фірми покращав, Сікорський повернув ці гроші Рахманінову з відсотками.

7. Амфібія Ще в Росії авіаконструктор займався літаками-амфібіями, здатними злітати з водної поверхні. У США такі літаки виявилися дуже затребуваними. Десятимісна амфібія S-38, яку Сікорський створив з однодумцями, стала неймовірно популярною. А наступна, сорокамісна S-42 уразила самого конструктора. Коли Сікорський вперше побачив салон зібраного літака, то пригадав, що саме такий салон наснився йому ще у віці 11 років. Амфібії Сікорського в США купував СРСР. Одна з них потрапила в знамениту кінокомедію «Волга, Волга».

пелюхом закріпилася репутація речі, що приносить успіх. Зараз цей капелюх зберігається під прозорим ковпаком в робочому кабінеті Сікорського, перетвореному на музей. Пілоти фірми перед першим польотом приходять в музей, аби доторкнутися до капелюха — на щастя. Подібна традиція існує і в Київському політехі, на території якого стоїть пам'ятник Сікорському з капелюхом в руках. Перед іспитами студенти приходять до пам'ятника, аби доторкнутися до легендарного капелюха.

9. VІР – вертольоти Всі президенти США вибирають вертольоти фірми Сікорського. Вірніше, вибирає група експертів – від інженерів і льотчиків до агентів ФБР. їх незмінний вибір – краще свідчення надійності вертольотів. У 1959 році в Америці гостював Микита Хрущов. Президент Ейзенхауер запропонував генсекові покататися на президентському вертольоті, а коли Микита Сергійович зацікавився новинкою, то і пообіцяв подарувати пару машин. Вертольоти були доставлені в СРСР, їх відправили до відповідних конструкторських бюро. Незабаром з'явився дуже схожий на вертоліт Сікорського радянський вертоліт Мі-4. На ньому Хрущов і літав.

8. Капелюх

10. Будинок

Як відомо, свої машини Сікорський випробовував сам. За штурвал він сідав в сорочці з галстуком і в капелюсі, який називав жіночим ім'ям Федора. Після декількох аварій, в яких Ігор Іванович залишився цілий і неушкоджений, за ка-

Київський особняк на Ярославовому Валу, в якому Ігор Іванович народився, виріс і конструював свої перші машини, зберігся. Він належить Міністерству оборони України, і довгі роки він знаходиться в украй занедбаному стані. У 1989 році, коли до СРСР приїжджали сини Сікорського Сергій і Ігор, будинок в терміновому порядку відремонтували і встановили пам'ятну дошку. Хто і коли вкрав її – невідомо. Будинок, який уподобали бомжі, рушиться на очах. У 2000 році будівля була передана на 49 років в оренду Міжнародному фонду «Музей авіації і повітроплавання імені Сікорського». Фонд обіцяв зробити в особняку музей, але досі так і не зробив.

20

№ 3 (56) 2013

ПРЕПОДОБНИЙ ІЛЛЯ МУРОМСЬКИЙ. У нинішньому столітті суперменів і людей-павуків старовинні богатирі іноді здаються такими ж міфічними персонажами, як і породження фантазії голлівудських сценаристів. Усі ми знаємо, що в Київській Русі жив Ілля Муромець, який захищав співвітчизників від розбійників і боровся із зовнішніми ворогами. Церковна традиція називає Іллю святим; більш того, у Києві спочивають його останки. Але чи існувала така людина в дійсності? А якщо так, то чи саме його останки знаходяться у Києві? А може, це черговий спосіб церковників привернути до себе увагу за рахунок канонізації самого популярного прадавнього русича? Із цими запитаннями ми звернулися до істориків і медиків, які брали участь в унікальному науковому дослідженні мощів у Києво-Печерській лаврі. В XIX столітті історики вважали Іллю Муромця міфічним героєм. Причини були вагомими: його ім'я не згадується в давньоруських літописах, а в деяких билинах він називається "козаком", іноді навіть "донським козаком", що робить такі билини справжніми казками – адже билинний Ілля жив на Київщині (!) в XII (!) столітті. Але в минулому столітті образ Іллі виявився більше затребуваним: в одній з билин богатир свариться з київським князем, і тому радянські історики побачили в цьому доказ споконвічної боротьби гнобленого класу проти панів. У результаті з'явився фільм "Ілля Муромець", який від реального портрета прадавнього русича далекий так само, як і "Іван Грозний" Эйзенштейна від історичного Іоанна IV.

ЯК БОГАТИРЮ РОБИЛИ РЕНТГЕН Дискусії про те, чи існував Ілля насправді, могли б тривати ще дуже довго, якби не наукові дослідження, проведені в 1989-1992 роках у Києво-Печерській лаврі. Справа в тому, що в Ближніх печерах лаври серед більш ніж сотень мощів давніх святих спочивають і останки “Іллі із града Мурома”. Саме ці останки, разом з десятками інших, були досліджені групою вчених. “Дослідження проводилися три роки, і вони були комплексними. У них брали участь учені різних спеціальностей. Були співробітники Київського медичного інституту з кафедр судової медицини, анатомії, рентгенології, біохімії, гігієни. Зрозуміло, брали участь і співробітники Інституту геології Академії наук, і саме в цьому інституті проводилося дослідження з датування останків”, – розповідає професор Борис Михайличенко, активний учасник наукового дослідження мощів лаврських святих, нині завідувач кафедри судової медицини Національного медичного університету імені А.А. Богомольця. Однією з головних наукових сенсацій стали підсумки дослідження останків Іллі Муромця. Надамо слово Борису Валентиновичу: “Давайте згадаємо билини. Там він описується як людина богатирської статури. Перевіряємо. Довжина тіла, тобто зріст, – 177 см. Для того періоду часу це була людина високого зросту, адже основна маса населення була нижчою. Наприклад, зріст інших святих з лаври – 160-165 см. Далі – на кістках у мумії дуже добре розвинені так звані бугристості. А ми знаємо, що чим краще в людини при житті розвинені м’язи, тим більшими в неї будуть ці бугристості. Тобто в нього була добре розвинена м’язова систе-

ма. Крім того, при рентгенологічному дослідженні в черепі були виявлені зміни у відділі мозку, так званому “турецькому сідлі”. Ці зміни, характерні для акромегалії, акро-мегалоїдного акценту. Люди в стані акромегалії мають непропорційно великі частини тіла. За всіх часів є люди з такою симптоматикою, про них кажуть – ”косий сажень у плечах”, українською їх називають “кремезні”. У них більші кінцівки, більша голова, тобто богатирський вигляд. Збігається зовнішній вигляд з описом з билин? Звичайно! Дивимося далі. Згідно з билинами, він 33 роки лежав на печі, потім прийшли якісь каліки перехожі, які його зцілили, і він пішов захищати землю Руську. Згідно з рентгенологічними дослідженнями, у нього було специфічне захворювання – спонділоартроз. В описі рентгенологів зазначено: “уплотнення тіла п’ятого поперекового хребця, наявність остеофітів на грудних і поперекових хребцях, а також дугоподібні з’єднання відростків п’ятого й четвертого поперекових хребців дозволяють стверджувати, що при житті ця людина страждала спонділоартрозом”. За симптоматикою ця хвороба схожа на радикуліт, і в такому стані люди мають обмежену рухливість. Протягом якогось проміжку часу людина не рухається або частково не рухається. 33 роки, про які говориться в билинах, – швидше за все, гіпербола. Але те, що він якийсь час не рухався, – це точно. А потім прийшли ці діди, зважаючи на все – костоправи. І тоді він піднявся. У наш час такі захворювання лікують масажами, розслаблюючими процедурами, але

прекрасний костоправ може вправити хребці й навіть вилікувати людину. І ще один аргумент – це вік поховання, що датується XI або XII століттям. З урахуванням усіх цих параметрів ми цілком можемо вважати, що ці мощі дійсно належать Іллі Муромцю”. Професор Михайличенко згадує, що сам процес дослідження справив на нього тоді незабутнє враження: “Це був унікальний науковий матеріал, нікому не доводилося працювати з подібним. Крім того, завжди вважалося, що ці мощі фальсифікація, але виявилося, що билини мали за основу реальні події”. Іншою важливою особливістю досліджень він називає злагоджену роботу колективу вчених: “Ми приходили в лавру два рази на тиждень. Працювалося дуже легко і з наснагою, можна навіть сказати із задоволенням”, – згадує він.

21

№ 3 (56) 2013

БОГАТИР ПІД РЕНТГЕНОМ

Святі нашої землі

Але навіть якщо науково доведено, що дані останки з лаври належать стародавньому руському воїну, звідки ми знаємо, що це саме билинний Ілля Муромець? І навіть якщо це він, то, можливо, Церква просто використала популярність цього народного героя, щоб збільшити власний авторитет? З точки зору науки головним аргументом перш за все являються історичні згадування про те, що в Печерському мо-

І тому що поспіхом він не міг схопити ніякої іншої зброї, то почав захищатися іншим чоботом, якого ще не надяг, і ним здолав усіх, від чого й отримав таке прізвисько”. Цікаво, що “справжнього велетня” бачив у тій же печері десятьма роками раніше Лясоти купець Мартін Груневег... Причину, з якої, на відміну від Лясоти, чернець Панас заперечує тотожність Іллі й Чобітка, історики бачать або в плутанині в самого Лясоти, або в можливому перенесенні мощів богатиря із Софійського собору в Печерський монастир. “Велика кількість прадавніх рукописів втрачена, а XVII століття, коли в Україні почало бурхливо розвиватися друкарство, – це своєрідний рубіж. Деякі історичні епізоди, які не дійшли до нас у руко-

Однак якщо спробувати скласти повну картину життя богатиря по билинах, то іноді важко відрізнити правду від вимислу. “У билинах про Іллю, – відзначає Дятлов, – дві історичні особи злилися в одну – це київський князь Володимир Червоне Сонечко та князь, який жив через сторіччя після нього, Володимир Мономах. Все ж билини – це народний епос, де реальні епізоди із часом обростають вимислом”. Те ж саме говорить і архімандрит Нестор (Соменок), професор Київської духовної академії й семінарії, голова Церковно-історичного товариства імені преподобного Нестора Літописця: “Спочатку була традиція шанування, потім народні билини й літературний вимисел. Народ завжди прагне мати героїв”.

настирі зберігаються мощі Іллі Муромця. Перші такі свідчення належать до рубежу ХVI-Х\/ІІ століть. Так, у виданій в 1638 році книзі ченця Панаса Кальнофойського “Тератургіма” серед святих Печерської обителі згадується “святий чернець Ілля, якого дарма люд простий Чобітком зве”. А в дорожньому щоденнику німецького дипломата Еріха Лясоти, який в 1594 році відвідував Київ, зустрічаємо два інших цікавих зауваження. Одне – про Софійський собор: “Із зовнішньої сторони церкви була гробниця Іллі Моровлина. Він був знатний герой, або, як говорять, богатир. Розповідають про нього багато байок. Гробниця ця нині зруйнована”. Інше – про мощі в підземеллях Печерського монастиря: “Є також один велетень або богатир, якого називали Чобітком. Говорять, що на нього напало одного разу багато ворогів у той час, коли він одягав чобіт.

писах, вважаються достовірними, хоча відомі із друкованих книг XVII століття”, – говорить історик Владислав Дятлов, автор декількох книг про православні святині України, завідувач відділу “Київ підземний” Музею історії Києва. На його думку, книги цього періоду є особливо цінними для дослідження історії Печерського монастиря, де під час пожежі 1718 року була втрачена величенна бібліотека. У більш пізні часи згадки про мощі богатиря Іллі в київських печерах зустрічаються все частіше. І одне з них – широко відоме свідчення московського священика-старообрядника Іоанна Лук’янова, залишене в 1701 році, яке часто цитується в церковно-історичній літературі: “Зразу бачимо хороброго воїна Іллю Муромця нетлінного під покривом золотим, зростом як нинішні великі люди. Рука в нього ліва пробита копієм, язва вся знать на руці”.

Історик XIX століття В.Ф. Міллер, наприклад, припускав, що СоловейРозбійник був звичайним бандитом, я ки й отр имав св о є пр ізв ис ь ко з а вміння добре свистіти, і тільки народний епос привласнює його свисту силу урагану. Той же історик приводить пояснення дивному епізоду в деяких билинах про богатиря: коли Ілля, розгнівавшись на князя, нібито стріляє по церковних куполах. Міллер звертає увагу на те, що під час облоги Новгород а в XII стол ітті один із княз ів, стріляючи в обложене місто, влучив в ікону. Той, що стріляв, названий у літописі “Муромцем”, тобто родом з міста Мурома. Із цього вчений припускає, що однакове прізвисько перейшло з літописів у народні сказання про прадавнього богатиря. Сучасні ж історики вважають, що саме цей епізод, як і б ез ліч інш и х ви мис лів , по с лужи в

– Думаю, що лаврські ченці сказали б, що Печерські святі допомагають вам у цьому дослідженні своїми молитвами, – зауважую я Борису Михайловичу.

– Можливо, – відповідає він.

ЩО ПРАВДА, А ЩО НЕПРАВДА?

22 вагомою перешкодою для складання канонічного житія Іллі. “Судячи з того, що до XIX століття збереглася дерев’яна дошка для внесення гравірованого зображення святого Іллі в друкований “Києво-Печерський патерик”, лаврські ченці ще в XVII столітті мали скласти житіє подвижника. Але гравюра так і не ввійшла в книгу: імовірно, зіткнувшись із убогістю надійних звісток, ченці відклали складання житія до майбутніх часів”, – вважає Владислав Дятлов. Інакше кажучи, шанування Іллі як святого почалося в пізнє Середньовіччя, коли Церква мала величенний вплив на населення й не потребувала народних героїв у числі своїх святих. Тому нічого було підсилювати свій вплив, якщо він і так великий.

ЗВІДКИ РОДОМ МУРОМЕЦЬ? У давніх книгах Ілля називається порізному: то Муромцем, то Муравленином, то Муровлином. Кандидат географічних наук Сергій Хведченя, який написав книгу про Іллю Муромця, пояснює різницю в прізвиськах святого богатиря тим, що Ілля насправді родом не з Мурома, а із Чернігівського князівства – з міста Моровійська (який вперше згадується в літописах в 1139 році). До речі, у Козелецькому районі нинішньої Чернігівської області й сьогодні існує село Моровськ. Сергій Хведченя нагадує, що в деяких билинах Ілля слухає заутреню в церкві рідного міста, а вечірню – у стольному граді Києві. Відстань від ни-нішнього Моровська до Києва – приблизно 90 кілометрів, тоді як від Мурома – близько 1 500 кілометрів. За цією логікою, Ілля, швидше за все, народився на території сучасної Чернігівської області. Однак така гіпотеза про батьківщину Іллі розділяється далеко не всіма істориками. Хведченя із цього приводу зауважує: честь бути батьківщиною нашого Геракла оскаржується різними містами, як і у випадку із самим грецьким героєм.

НАУКОВЕ ДАТУВАННЯ ВІКУ ІЛЛІ МУРОМЦЯ За словами професора Михайличенка, датування останків було здійснено за допомогою амінокислотного аналізу: “У живих людей амінокислоти перебувають в L-Формі, а як тільки наступає смерть, L-Форма переходить в D-Фор-

№ 3 (56) 2013 му – це явище називається амінокислотною рацимизацією. Чим більше часу пройшло після настання смерті, тим більше в об’єкті буде D-Форм і менше L-Форм. За коефіцієнтом співвідношення порівнюють зазначені форми амінокислот і за спеціальною таблицею визначається давнина об’єкта. Цей загальновизнаний метод широко використовується в усьому світі. Радіовуглеводний метод у даній ситуації не підходить. Для нього потрібно кілька сот грамів кісток, які потрібно озолити, тобто спочатку спалити. А потім уже із золи виділяють радіоактивний вуглець, визначають його кількість і давнину об’єкту. У нашій ситуації ми не могли об’єкти озолити, адже їх потрібно зберегти, а не спалювати. А для амінокислотного методу потрібно 50 міліграмів матерії. Датування мощів Іллі Муромця показало, що ця людина жила в XI або XII столітті”.

СМЕРТЬ ГЕРОЯ Багато чого в житті Іллі Муромця дотепер залишається загадкою. Приміром, дуже важко визначити точні

роки життя давнь орусь кого героя. Згідно зі свідченням Панаса Кальнофойського, Муромець помер за 450 років до того, як Панас в 1638 році видав свою книгу. Тому історики просто відняли від 1638 року 450 років і отримали 1188 рік. Якщо ця дата правдива, то про якого тоді князя Володимира згадують билини, адже Володимир Хреститель помер в 1015 році, а Володимир Мономах – в 1125 році? Залишаються відкритими й багато інших питань. Більш точно можна говорити не про життя богатиря, а про його смерть. Професор Михайличенко вважає, що Ілля помер під час бою. “У нього рана в області проекції серця, що проникає в грудну порожнину. Швидше за все, він помер від цієї рани. Крім того, у нього була переламана права ключиця. Зламані також були друге й третє

ребро, рентгенологи знайшли кісткові мозолі. Тобто ці переломи були отримані ще при житті, у якихось боях, а потім зажили. Саме в таких випадках утворюються кісткові мозолі. Добре видно рану на долоні, зважаючи на все, теж від якоїсь холодної зброї – плоскоколючого предмета”. Убогість достовірних відомостей ніколи не була основою скептицизму Церкви щодо того або іншого святого. “Буває, що про святого подвижника до нас доходять скупі відомості. Але разом з ними ми успадковуємо з минулого традицію шанування даного угодника Божого, відбиту в пам’ятниках писемності. При цьому ми усвідомлюємо, що сучасники народження традиції мали більш докладні дані про подвижника й не сумнівалися в обґрунтованості шанування”, – пояснює Владислав Дятлов. Так і відбулося з Іллею Муромцем – традиція з’явилася раніше наукового пояснення. Але наука в результаті лише довела традицію. Цю думку розділяє й архімандрит Нестор (Соменок): “У стародавності була традиція шанування святого Іллі Муромця. А житій не було в багатьох давніх святих, зокрема, і в митрополита Іларіона, автора “Слова про закон і благодать””. Крім того, серйозним аргументом на користь святості є й сам факт того, що мощі Іллі спочивали в лаврських печерах, де звичайно не ховали воїнів, якими б видатними не були їх заслуги перед батьківщиною. “Те, що він пішов у монастир, говорить про те, що Іллю вже не зв’язувало його героїчне минуле. Його душа виявилася сильнішою його богатирського тіла”, – говорить архімандрит Нестор. Але найголовнішим підсумком проведених досліджень історики вважають розвінчання міфу про те, що Церква нібито використовує авторитет народного героя. “Довго вважалося, що ці мощі – результат свідомої або несвідомої помилки, а тут саме наука доводить правдивість давньої традиції”, – згадує Владислав Дятлов перші враження вчених після роботи в лаврських печерах, їхній подив викликали не тільки наукові дані про мощі Іллі Муромця, але й хімічний аналіз миру, що витікає із глав святих мучеників, які зберігаються в Дальніх печерах. Але це вже зовсім інша історія... Влад ГОЛОВІН (ж-л “Фома”)

23

№ 3 (56) 2013

2014

січ.

лют. бер.

квіт. трав. черв. лип. серп. вер. жовт. лист. груд.

1

Cр.

Сб.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

2

Чт.

Нд.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

3

Пт.

Пн.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

4

Сб.

Вт.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

5

Нд.

Ср.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

6

Пн.

Чт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

7

Вт.

Пт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

8

Ср.

Сб.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

9

Чт.

Нд.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

10

Пт.

Пн.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

11

Сб.

Вт.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

12

Нд.

Ср.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

13

Пн.

Чт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

14

Вт.

Пт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

15

Ср.

Сб.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

16

Чт.

Нд.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

17

Пт.

Пн.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

18

Сб.

Вт.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

19

Нд.

Ср.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

20

Пн.

Чт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

21

Вт.

Пт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

22

Ср.

Сб.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

23

Чт.

Нд.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

24

Пт.

Пн.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

25

Сб.

Вт.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Чт.

26

Нд.

Ср.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Пт.

27

Пн.

Чт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Сб.

28

Вт.

Пт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Нд.

29

Ср.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Пн.

30

Чт.

Нд

Ср.

Пт.

Пн.

Ср.

Сб.

Вт.

Чт.

Нд.

Вт.

31

Пт.

Пн.

Чт.

Нд.

Дозволяється їсти все Світле Христове Воскресінння Двунадесяті свята Дні поминання померлих

Сб.

Пт.

Ср.

Дні суцільного тижня

Дозволяється вино

Дозволяється їжа з молочними продуктами Дозволяється їжа з рибою

Дозволяється їжа з олією

Дозволяється вживання ікри Дозволяється гаряча їжа без олії

Дні посту, їжа без тваринних продуктів та олії. Сухоядіння. Не їсти до першої зірки

24

№ 3 (56) 2013

У вітальні стоїть ошатна ялинка і блимає безліччю лампочок. Під ялинкою лежать подарунки, загорнуті в різнокольоровий папір. Пахне апельсинами і імбирними пряниками...Б'є годинник. А свята немає. Немає і все тут. Настя піджимає губи – їй хочеться плакати з розпачу. Всі ходять по будинку з щасливим виглядом – всі чекають свята. Навіть у Вітька – Настіного молодшого брата – з обличчя не сходить посмішка. «Ськоло Лождество!» – гаркавить він. А у Насті свята немає.

– Ти що така надута? – запитує її тато. – адже сьогодні Святвечір! А значить – завтра свято Різдва Христового!

– Ну і що! – Настя знизує плечима і відвертає від тата своє розчервоніле обличчя. – Для когось, може, і свято, а для мене ні. Тато уважно дивиться на доньку.

– А-а-а – здогадується він. – У тебе вкрали свято...

– А то хіба свято можна вкрасти? – Настя із здивуванням обертається.

– Звичайно, можна... – підморгує тато. Коли тато йде відпочити перед нічною службою, Настя починає роздумувати. Звичайно, тато правий. У неї вкрали свято. Але хто? Дівчинка згадує. +++

Напевно, це Вітько. Ще вранці у Насті був святковий настрій. За сніданком вона нетерпляче розпитувала всіх про Різдво Христове. А потім прийшла у вітальню і стала з цікавістю поглядати на ялинку і на подарунки. Вона якраз примітила одну особливу коробочку і потягнулася до неї, як прибіг Вітька і прошепки повідомив: – А мені Дід Молоз подаліт констлуктол.

– Теж мені подарунок! – пирснула Настя, засмучена приходом брата. – І взагалі – звідки ти знаєш? Ти он який неслухняний був весь рік. Напевно, тобі подарунку і зовсім не буде.

– Я слухняний! – заплакав Вітько. – Я був холосий. Я мамі допомагав...

– Ага, допомагав. Як же!

Вітько з плачем кинувся на кухню до матері, а Настя сховалася в своїй кімнаті. Здається, саме тоді відчуття свята почало покидати дівчинку. +++

Чи це сталося пізніше...Коли вони з бабусею пекли печиво? Може, свято вкрав не Вітько, а бабуся? Настя задумалася. Вдень вона допомагала бабусі пекти різдвяне печиво. Як же смачно воно пахло. Медом, корицею і ще чимось солодким. Так і хотілося його тут же з'їсти, але бабуся сказала: – Настуню, це печиво здобне, а ми сьогодні постимо. Давай почекаємо до Різдва! Настя, звичайно, кивнула бабусі, але про себе подумала: «Дурниці! Ще чого – чекати цілий день, коли можна поласувати прямо зараз!..» І як тільки бабуся відвернулася, дівчинка засунула собі в рот найбільше і найкрасивіше печиво. Ось тільки чогось воно виявилося зовсім не солодким, а ніби навіть гірким. І у Насті стало ще менше свята усередині. +++

Стоп!.. – пригадала дівчинка – а що, коли свято вкрала мама! Після обіду мама попросила Настю допомогти їй з посудом. Зазвичай мама мила тарілки, ложки і миски, а донька їх насухо витирала. Разом вони швидко справлялися. Але сьогодні дівчинка чинила опір: – Але, мамо, – запищала вона капризним тоном,–Я вже допомагала вдень бабусі... і взагалі сьогодні Святвечір! Хай тобі Вітько допоможе, він якраз... Але Настя не закінчила свою фразу – мама так виразно поглянула на доньку, що їй нічого не залишалося робити, як зітхнути, надіти фартух і йти витирати тарілки. Чи треба говорити, що відчуття свята у Насті і зовсім випарувалося. +++

У храм дівчинка прийшла похмура, і не дочекавшись своєї черги на сповідь, перша підійшла до батюшки зі скаргою – у неї Вітько, мама і бабуся вкрали свято! Батюшка її вислухав і промовив: – Так, свято у тебе вкрали – це вірно. Але не мама, і не бабуся, і навіть не твій братик.

м. Кіровоград /Єлисаветград/

Засновник і видавець – РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ регіональне громадсько просвітницьке товариство      

“

голова товариства –

”

Євгеній Бахмач

Свідоцтво про державну реєстрацію серії КГ № 0211– У від 14.12.1998       

– А хто ж? – здивовано запитала Настя.

– А ти подумай... Ось йди в кінець черги сповідників, постій і поміркуй. А як прийде твоя черга – і скажеш. А я тобі дам підказку – свято приходить в душу лише такої людини, яка нікого не ображає, слухається і всім допомагає. Настя стоїть в куточку і думає. Обличчя її то хмурніє, то прояснюється. А в храмі свічки горять, хор радісно співає різдвяні піснеспіви. Всі посміхаються, один одного поздоровляють. Он Вітько з червоними щоками на руках у тата цілує ікону, он мама – хрестить лоб. А поряд з нею – бабуся у в'язаній сукні. Такі рідні, хороші...

– Ну що, зрозуміла, хто свято вкрав?

– звернувся батюшка до Насті, коли вона, нарешті, підійшла до нього.

– Зрозуміла... – тихо прошепотіла дівчинка. – Я сама його вкрала у себе, коли Вітька образила, бабусю не послухала, мамі не допомогла...

– Ну, молодець! Бог тебе пробачить. Батюшка накрив голову Насті єпитрахиллю. І стало дівчинці легко-легко і дуже радісно. Свято знов повернулося в її душу. +++

З Різдвом Христовим, мій друже! Давай же і ми з тобою ніколи не втрачати свята у своєму серці. Інна САПЕГА

Поштова адреса: 25006, м. Кіровоград-06, а/с 1/20

    



Відповідальний за випуск – Антоніна Павловська Листування з читачами – лише на сторінках газети. Погляди авторів не завжди збігаються з поглядами редакції. При використанні матеріалів газети в інших виданнях просимо посилатися на неї.

E-mail: prosvitap@homenet.kr.ua Шановний читачу! Просимо не використовувати наш часопис для побутових потреб. Якщо Ви вже його прочитали, передайте, будь ласка, його вашим родичам або сусідам. Заздалегідь вдячні Вам!