Максим Кідрук Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії
Є одна цікава штука про життя: коли ви відмовляєтесь приймати ніщо інше, тільки найкраще, дуже часто саме його і отримуєте. Вільям Сомерсет Моем Великими ми зростаємо в мріях. Усі великі люди - мрійники. Вони бачать речі крізь імлистий серпанок весняного дня або ж у червоних відблисках вогню довгого зимового вечора. Хтось із нас дозволяє цим мріям загинути, однак інші плекають та захищають їх, викохують у найтяжчі часи, допоки вони не приведуть до сонця та світла, котре завше осяює тих, хто щиро вірить: мрії збуваються. Вудро Вільсон, 28-й президент США …якщо не мрієш, то час стоїть на місці. Орхан Памук
Передмова Чіапас. Джунглі. Загублені серед покручених ліан та віковічних дерев руїни майя. Покришені стіни високих пірамід, на підніжжя яких видряпуються зелені нетрі. Неглибокі, але швидкі потічки, що сердито бурлять і клекочуть, заступаючи дорогу в найбільш невідповідний момент. Повсюди таємничі написи та знаки. А ще - спека. З кожним подихом вона палючими клубнями вривається в легені, з кожним кроком вичавлює з тіла останні краплинки вологи… Попереду між обвислим ліанами та вогким листям бовваніє спина невисокого провідника-індіанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубує дорогу в хащах, вправно орудуючи величезним мачете. Він не розуміє
англійської і, мабуть, не вельми знає іспанську. Мабуть - бо про те важко сказати достеменно. Кароокий індіанець увесь час похмуро мовчить, він просто веде за собою трьох нахабних ґрінго, які наважилися кинути виклик його джунглям. Мимоволі мозок обплітають моторошні думки: а що буде, коли провідник раптом зникне? Адже ота худа спина попереду та гострий мачете, який зі свистом розсікає тягуче глизяве повітря, раз за разом врізаючись в малахітове тіло джунглів, - оце й усе, що може повернути нас до нормального світу, до нашого зв’язку з цивілізацією. Хоча на той момент здавалося, що того світу взагалі не існує, а ХХІ століття нам усім примарилось уві сні. Над головою захлинаються оглушливим ревом невгомонні мавпи-ревуни, ховаючись від наших поглядів у густих кронах тропічних дерев; розмаїті папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, ліниво погойдують головами. Першим йде індіанець, за ним дріботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далі чеберяє Френк, чорноволосий кремезний Френк із Нью-Йорка, який невідомо чим керувався, коли потягнув за собою в це смарагдове пекло Крістіну. Крістіна, його дівчина, крокує слідом, відстаючи від свого бойфренда метрів на десять. Я замикаю процесію. І більше нікого, абсолютно нікого на десятки кілометрів довкола… Хто я такий? Ніхто. Такий собі шкет з України… Ви спитаєте: що молодий шкет з України робить у мексиканських джунглях? Я… я навіть не знаю. У той момент я сам не раз питав себе, що в дідька я там роблю? Учора ввечері ми залишили Яхчілан (Yaxchilan), що означає «зелені камені» мовою майя, хоча наш провідник вперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидів там на вершечку однієї з пірамід, звідки проглядався клаптик брудних вод річки Усумансінти (Usumacinta), і дивився крізь той просвіт на інший берег - там починалась Гватемала. По спині та руках струмочками збігав солоний піт, а над головою ненаситною хмарою гули москіти. І то був лише початок. Десь там, внизу, ще були люди. Там навіть можна було купити холодної води. А зараз я навіть гадки не маю, в якій частині Юкатану ми знаходимось… *** Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен.
Однак я хочу, щоб ви відразу зрозуміли, що це не звичайна книга про Мексику, не туристичний довідник, не збірка порад для самотніх мандрівців і навіть не життєпис. Це не розповідь про те, як якийсь хлоп з України, йдучи за безумним покликом серця, одного спекотного літа рвонув на інший континент за дванадцять тисяч кілометрів від дому і перетнув Estados Unidos Mexicanos[1] від західного до східного узбережжя. Зовсім ні… Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя. *** Попри те, що вирушав я у Мексику сам один, здійснити таку подорож було б неможливо без великої чи маленької підтримки багатьох інших людей по обидва боки Атлантичного океану. Завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі. Ви ще зустрінетесь з усіма цими людьми на сторінках моєї книги, однак я хочу виокремити їх ось тут, на самому початку, засвідчивши тим мою особливу пошану. Отож, перерахованим нижче товаришам і товаришкам (громадянство й прописка вказані в дужках) оголошується подяка: Франциску (Венесуела, проживає десь у Штатах), подружжю Тіму та Інге Мусше (Бельгія), Роджеру Ауреліо (Мексика, Сан-Крістобаль, штат Чіапас), Хосе Луїсу Ісласу (Мексика, Мехіко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стівену де Трейєру та його худорлявій подружці (Бельгія), Френку та Крістіні (США, Нью Йорк), а також Хав’єру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) та його дружині з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахаці (Мексика), найкращого хостелу у світі. Окремо хочеться віддячити бравим хлопцям з death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією, і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, жару якого вистачило аж до самого кінця подорожі. А ще спасибі Володимиру Кличку, який 12 липня 2008-го року успішно натовк нахабну чорну морду Тоні Томпсона, якраз тоді, коли я киснув цілу ніч у Лінате, міланському міжнародному аеропорту, і не мав змогу дивитися поєдинок. А ще подяка його тренеру, Емануелю Стюарту, який люб’язно розказав мені про усі перипетії бою наступного ранку в аеропорту Парижа.
Хочеться згадати також і тих, хто відіграв певну роль у моїх поневіряннях, не надто велику, чиї імена я просто позабував. Це - дві британки (одна вчиться у Флориді, а інша… хм… ну, просто британка), руде дівча з Барселони, яке слідкувало за тим, щоб я не вивалився з вікна автобуса під час спуску до Паленке, наш провідник-майя у джунглях Чіапасу, і безіменне американське подружжя, яке відпочивало в «La Villada Inn Hostal» і щоночі вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всіх горах Оахаки. Проте особлива вдячність або, як то кажуть, подяка найвищого ступеня, оголошується тим, хто, як сказав один із власників цього особливого найвищого ступеня, «зробив і без того чудову подорож ще кращою»: Томові «Retired Traveler[2]» О’Коннелу з Австралії, подружній парочці Кенові та Рейчел Валерді з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me[3]…) і парочці Петеру Лампе та Марії Ван дер Маат з Голландії. І зрештою, усьому сімейству Гонзалес: Мігелю Алонсо Гонзалесу, моєму славному друзяці, який відіграв чи не набільшу роль у тому, що ця авантюра втілилась в життя, його сестрі Алехандрі, матері Ані Марії Пенагос, а також Мігелевим дідові та бабці - Аврааму Пенагосу та Ані Марії Камерас, - які всі вкупі влаштували мені просто царський прийом у далекому й дикуватому Сан-Крістобалі. Ви всі доклали руку до того, щоб місяць у Мексиці став одним з найкращих місяців мого життя. Незважаючи на те, що ми, можливо, більше ніколи не побачимось, а ви, можливо, навіть не прочитаєте цих рядків, я є перед вами в боргу, і я вас ніколи не забуду… М. К. 1 січня 2009 року Рівне, Україна Пропедевтика Усім привіт! Ласкаво прошу до читання! Я довго думав над тим, як почати свою розповідь. Ви ж, либонь, розумієте, що перші слова налаштовують на певний настрій, з яким потім сприймається написане. Згадайте хоча б не раз почуте чи прочитане у дитинстві «жили собі дід та баба…». Одразу після такої коротенької прелюдії ви розумієте, що перед вами ніщо інше як дитяча казка. Коли ж до рук потрапляє щось вельми масивне у строгій чорній палітурці, а у першому абзаці очі натикаються на «витоки трансценденталізму заховані глибоко в трансцендентальному ідеалізмі Іммануїла Канта» і так далі у такому ж дусі, то вам безумовно пофортунило, бо ви нади-
бали чийсь філософський доробок. Не треба мати велику кебету, аби зрозуміти, що від такої книженції живота од сміху точно не надірвеш, тому я геть не здивуюсь, якщо тієї ж миті ви почали позіхати та крутити навсібіч головою у пошуках подушки, на якій можна було б мирно подрімати, притуливши до пуза премудрий філософський трактат. А іноді, розкривши перші сторінки, можна вичитати щось на кшталт «Чак Норріс мав кепську звичку кожного суботнього ранку бавитись у російську рулетку, заряджаючи набоями увесь барабан…». Це, як то кажуть, справжня лірика - для душі. Така вишукана літературна увертюра переконливо свідчить про те, що вам до рук потрапила сучасна проза найвищого ґатунку, а це відразу спонукає зручніше вмоститися у кріслі перед батареєю і з задоволенням заглибитись у високоінтелектуальне чтиво. Отже, гадаю, головну ідею ви схопили. Чимало часу мізкував я над отією першою фразою, прокручуючи в голові найрізноманітніші варіанти, але так і не вигадав нічого путнього. Один за одним в макітру прилітали кривулясті звороти, пістряві, наче папуги у джунглях, але вже за хвилину я їх немилосердно відбраковував. Я не збирався писати пригодницький роман чи філософський трактат. Так само не хотів, аби ця книга скидалась на мою автобіографію. Кортіло чогось більшого. Хотілось від самого початку налаштувати читача на щось інше, глибше та серйозніше за те, що він може почерпнути зі сторінок захопливого роману чи зиґзаґуватого детективу, і водночас - цікавіше та жвавіше, аніж прісні філософські роздуми про життя, що зазвичай виходять з-під пера невдах-писарчуків, які на практиці жодного разу не вистромили носа далі власної вітальні. Зрештою, я вирішив, що поганий вступ набагато кращий, аніж ніякого, і почав з того, з чого уся ця історія зав’язалася в реальності. I. Загублена Мрія У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі. Як і більшість благопристойних мрій, моя тягнулася корінням з ранньої юності, коли мозок ще не був покритий шкаралупкою цинізму, а очі дивились на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких з роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.
Подекуди для Мрії наступали важкі часи. Були екзамени з попсованими нервами, почервонілими від безсоння баньками та купою непотрібного мотлоху в довбешці. Був період дикого захоплення важкою музикою - з довгими патлами і одним-єдиним «I wanna be a rock-star[4]» у голові. Було перше кохання, яке, як то завше буває, роздовбало на друзки усі інші мрії, майже так само як Виговський - війська Трубецького під Конотопом. Проте Мрія лишалась. Хай навіть у вигляді розмитого, ледь вловного марева на задвірках свідомості, що наче легкий запах лісового вогнища і хвої вчувається від футболки після повернення з кількаденного походу в гори. Мені пощастило - я не став одним з тих невдах, котрі занапастили і розгубили більшість своїх мрій, продираючись хащами життя, тому я завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне ім’я своєї Мрії. А звалась вона - Мексика. Але давайте про все по-порядку, як кажуть, без вереску і штовханини. *** Я прийшов у цей світ, нічого не відаючи про його прозаїчність. Щойно наловчившись ходити без допомоги старших, ще зовсім малим курдупелем, я натягнув кашкета на вуха і з головою поринув у процес емпіричного пізнання навколишньої дійсності. Чесно кажучи, кашкет той був лайновий (не те щоб він мені не подобався, просто колір у нього такий був), і це, схоже, немало позначилося на моєму світобаченні. Тож розгулюючи повсюди у лайновому кашкеті, я сприймав багатогранне життя, яке кипіло і бурхало навкруг, достоту так, як його сприймали люди за століття до мене, у ті часи, коли планету ще не обтяжували дари цивілізації, коли саме існування людини було викликом кипучим силам природи, коли безкраїй світ здавався загадковим, сповненим таємниць та небезпек. Я не знаю, у чому насправді була справа: може, кашкет трохи голову муляв, а може, просто кортіло подіставати дорослих тупими запитаннями, але мені, як і багатьом іншим дітлахам, було напрочуд цікаво пізнавати всесвіт. Я п’явся на найвищі деревини, звідкіль поривався дострибнути до неба, пхав у осині гнізда підпалені ялинові гілки (до сьогодні не можу пригадати мету того експерименту, хоча результат вкарбувався у мою свідомість багряними літерами), пробував надувати котів насосом для велосипеда і дивився, що з того вийде (хто б міг подумати, що все це через отой невдало пофарбований кашкет). Світ мені видавався безмежним, карколомним, подекуди грізним, а значить - запаморочливо привабливим.
Перша неув’язка між моїм тогочасним світоглядом та суворою дійсністю вигулькнула тоді, коли я, споряджений синім портфеликом ще радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школі мені розкрили очі на жахливу істину: наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати формулами. Причому все, що до цього часу могли побачити, виміряти та пояснити, уже побачили, виміряли та пояснили. Під час чергової спроби зафіксувати вуличного кота для чергового надування велосипедним насосом мене осінило болюче розуміння того, що індіанці Північної Америки ніколи не відвоюють Північну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетіти, навіть якщо скинемось усією планетою, а Котигорошко зроду не бив писок зубастому драконові, бо драконів не існує. Трохи пізніше мені вдалося пронюхати секретну реляцію про те, що бісовий атракціон, на який я зопалу згодився, спираючись на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас - це тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я відразу пожалкував про своє скороспішне рішення податися до школи і навіть наважився донести своє справедливе обурення до громадськості. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я настільки глибоко покаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітні знання про те, що світ - то банальна і вельми неінтересна штука. Школа добряче прополола мій спраглий до знань дитячий мозок, повисмикувавши з нього доблесні фрагменти про королів, лицарів та драконів. Натомість на спорожнілі місця вчителі з воістину ослячою одержимістю втовкмачували інформацію про атоми, молекули, протони, електрони, кварки та всяку іншу муру. Виграшу від того не було жодного. За своє життя я не бачив ні драконів, ні атомів чи електронів, але мусив вірити, що останні існують. Думайте що хочете, але я волів би не знати того всього і вірити у вогнедишних зміїв. І це - незважаючи на те, що лайновий кашкет перестав налазити мені на голову. Втім, школа не затоптала мого потягу до мрій. З жагою спраглого я одну за одною ковтав книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала та інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом з Христофором Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, перебирався через ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував набитий золотом іспанський
галіон пліч-о-пліч з Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно пересвідчився: нинішній світ глибоко погруз у бруді буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалось на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі усі сцени та вибрики акторів, а вам випадає лише покірно догравати нав’язану суспільством роль. Здавалося, ще трохи - і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти… *** Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаггарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може й тринадцять, зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і не відходити від істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку прославленого роману, пробився її перший в’ялий пуп’янок. У той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не в манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, це опис навіженого й зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі зі сміливим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала перцю багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора. Хаггард був неперевершеним романістом. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків з поневолювачами, начинивши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли діло дійшло до підступного забиття Монтесуми, мене трусило від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того кілька днів навіть перехотілось дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, усі оті амурні фіглі-міглі і любовні шури-мури перейшли для мене на другий план. Зрештою, роман я таки дочитав, хоча
потому ще довго ходив набурмосений і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років. Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи бува не вигадкою є усе написане про Монтесуму, імперію ацтеків та Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де у тому місиві пригод пролягає межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка. Так воно все і закрутилося. З прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів та цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем посмикані уривки та епізоди конкісти - однієї з найбільш огидних та кривавих сторінок в історії людства - виструнчувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували дедалі чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків та майя, а слідом за ними - десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих. Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака поїхати у Мексику скидалось на тимчасове потьмарення глузду, викликане небувалої сили розладом шлунку. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися до Мексики, прикинувши, що вони приблизно на 0,5% більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (і припускаючи, що по всьому маршруту слонові поталанить з погодою і вітром). Але то вже не мало значення. Мрія жила і давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неосяжні простори долини Анауак[5], попри те, що сама думка про можливість дістатися туди навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував на губах солоний присмак від бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля[6]. Іноді по дорозі до школи порив сирого вітру, який виплигував на мене з проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь[7] униз, у тропічні ліси, і далі - до океану. На усіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, надила, не-
мов кароока східна красуня спокушала своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я її - Мексика. А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, усі мрії поволі розчинилися під тиском того, що ми, уже дорослі, звикли називати дорослим життям. Скоро я впевнився: школа - то ніщо, порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя… *** Вирвавшись з-за шкільної парти, мені не довелось відразу потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному, акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго оббігали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тож у ті часи моя велика Мрія ні на мить мене не полишала. На останніх курсах мене почала гнітити убивча визначеність усього наперед, яка іноді межувала з приреченістю. Запопадливі викладачі хутко розкреслили моє життя років на десять наперед, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тому, що я, будучи затятим активістом та ще й надміру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому уся викладацька ватага, починаючи з лаборантів і закінчуючи деканом, спала і бачила мене у своїх хвацьких рядах. Мене коробило не так від того, що доведеться стати викладачемпровінціалом, як через те, що мені цю роль нав’язали. Зі скрипом я закінчив університет, відгуляв випускний і наступного ж дня драпонув до Києва. Не стільки заради грошей чи якоїсь вигоди, скільки через те, аби вчинити наперекір усьому, до чого мене підхльостували, а заодно усім довести, який я крутий та модний. Якийсь час працював інженером, програмістом, менеджером. Вступив до аспірантури, але іншого університету. Хотілось усього і одразу, причому я сліпо вірив, що обов’язково це отримаю. Довго ще смикався туди-сюди із задертим носом, поки врешті моя броня з оптимізму не подалася під безперервною канонадою реального життя, і мені відкрилась істина про те, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь білий та пухнастий, у цьому реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.
Приблизно у цей же час життя взялось підкладати у голову порожні речі. Гарні машини, гарні жінки - все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шепотіло над вухом скрадливим голосом: - Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Як так без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, чесне слово! І цейво, тіки іномарку! І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти «бабки» на авто, уявляючи, як гасатиму Києвом на найкрутішій тачці. Крім того, ще був потрібен дім, або для початку хоч би квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для всього треба гроші, багато-багато грошей. Я не розумів тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які незабаром мали остаточно поховати під собою справжні мрії. Словом, я гарував як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, що дні стали безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, і… жодного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей, а я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Старі друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, - це перегляд якого-небудь фільму на комп’ютері. Я перестав читати художню літературу, натомість бездумно набивав макітру сухими та обмеженими знаннями про програмування, 3D-графіку та CAD-системи[8]. Отак-от тихо і спокійно, набивши довбешку усіляким сміттям, розгубивши по дорозі увесь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза та зветься існуванням. Так довго не могло тривати. Слід було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував закінчити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз врятував чергову галактику, вимахавши при цьому усіх блондинок, які потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитись. Я перестав мріяти. Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам. Я загубив себе. Я вже не усвідомлював, як щодень більшою мірою життя ставало клейким, нестерпним, непомітно переходило у добре відомий усім нам стан -
буденність - стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття. Якби це гепнулось на мене якось відразу, зненацька, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би вниз головою з висотного будинку або розрахувався б із життям ще якимось вишуканим прийомом. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обволікає поволі, неспішно. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а тому геть непомітний. Ти наче входиш неквапом у холодні води гірського потічка, поволі звикаючи до крижаної води. Доходиш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, аж поки почнеш пускати бульки носом. Але вже пізно - ріка життя збиває і несе тебе туди, куди їй заманеться. Чесно кажучи, на цьому все могло скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна подія, яка добряче струснула мій звичний світ, не давши йому остаточно випасти в осад житейського коловороту. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета і не ридав над ним три години поспіль, молячись за упокій душі усіх надутих помпою котів. Насправді то був знак. І хоч я не вірю у доленосні знаки, однак саме цей епізод спонукав мене, замість скніти і чекати від долі жалюгідних підношень, підірвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку і рішуче витрусити з неї усе, на що, як я вважав, я заслуговував. Сталося усе одного безбарвного осіннього дня. Сіра днина зачиналась у Києві як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор та брудні допотопні поїзди, що з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці. До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих для ранкового штурму київської підземки. Їхати мені було одну станцію від Лук’янівської до Золотих Воріт, далі мусив пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, біля самих дверей. Після того, як стулки дверей ледь не прищемили мого носа, мене так капітально притисли до них, що я ледь не випорснув свій сніданок через вуха. Довелось докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят саме у тому місці, де вони сходяться між собою.
Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, стелі, навіть на дверцятах. Зусібіч мені пропонували реферати, курсові, дипломні, «сєкрєти абальщєнія і ератічєскую йогу», ремонт комп’ютерів та комплектуючі, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, аж зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло: КОЛИ ТИ ЗАБУВ СВОЮ МРІЮ? Спочатку я не повірив власним очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, та однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за фігня? Я тіпнув головою, аби витрусити залишки сну, і роззяпив якнайширше очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, несамовито орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся того папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво наклеєний на дверцята вагону. Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на вебсайт, де вчать заробляти мільйони за сорок хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Але нічого з того не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?». Щось у мені заворушилось. Якісь давно закляклі та заржавілі коліщатка зчепилися і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних як свинцеве вранішнє небо, людей покірних та зневірених, з похнюпленими виразами на обличчях, з бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск у очах, людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились в запиленому офісі, після чого такі ж пониклі вертались додому, аби набити черево дешевою їжею і забутись у мертвецькому сні без сновидінь. А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, з невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у те чортове метро! Я задихався, хоча причиною того не була духота вагону. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі беручкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови і щосили душили. Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, проте намарно. Я вискочив з метро на вулицю і довго стояв, задер-
ши голову, дивлячись просто у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене заклопотані кияни поспішали у своїх справах, а я глядів у небесну твердь і силкувався згадати, про що колись мріяв, хоча нічого не міг воскресити, а те, що насилу пригадував, здавалося настільки безглуздим та несусвітним, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожня, порожнім було моє життя, і я, хай як це банально звучить, страшенно через те злився. Я шукав відповіді у попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким же байдужим, як увесь світ довкола. Стояв і дивився вгору доки не заболіла шия. А потім почався сніг… На роботі цілий день ходив з таким почуттям, ніби зараз видудлив п’ять чашок кави. У горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом дивився через вікно свого офісу на сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, дивився на машини, що мчали проспектом Перемоги, намотуючи багнюку на колеса. Я старався зібрати воєдино недобитки юнацьких мрій, які лишились після моєї першої війни зі світом. Війни, яку я програв. Десь за кулісами свідомості, глибоко в закапелках мозку міцно засіло і гупало у такт ударам серця оте ядуче «коли ти забув свою мрію?»… - Ти бува не закохався? - поцікавився хтось із співробітників, вивівши мене з задуми. Трудяга сидів навпроти і цілий день з цікавістю спостерігав за тим, як мене викручувало на всі лади. Я довго думав що відповісти, після чого холодно відказав, навіть не зиркнувши у його бік: - Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно. Збитий з пантелику моєю туманною відповіддю, він більше не зачіпав мене. Увечері я прийшов додому сповнений безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти тупих обмежень та умовностей власного життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, у якому існував, і не заспокоїтись поки від нього не лишиться ні сліду, ні згадки, чого б це мені не вартувало. А потім почати усе з нуля. І я таки зруйнував його. Дотла. Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, одначе тут не місце для неї. Єдине, чого я хочу, аби ви зрозуміли: світ воліє
нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитися на це - і ви приречені. …Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце. *** Хтось бачить речі такими, якими вони є, і переймається питанням «чому?». Інші мріють про те, чого ще ніколи не було, запитуючи «а чому ні?». Бернард Шоу Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку у Мексику, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Проте той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто перевернути своє життя замість того, аби колодою пливти за течією. По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу по прильоті у Стокгольм. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими за час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного ґранту. Почав стукатись до Європи. Чимось мені таки вдалось переконати серйозних дядьків з єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися на Заході. За півроку я отримав той ґрант і на цілий рік подався у столицю Швеції, в один з найпрестижніших вузів Європи - Kungliga Tekniska Hцgskolan, KTH [9]. *** Київ проводжав мене золотистими променями і пестливим вітерцем бабиного літа, Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо і холодно. Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі. Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з кимось студентську квартиру. Попервах знімати хату самотужки видалось надто дорогим задоволенням, тому я згодився на сусіда. Щоправда, у тому модному університеті існувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому, логіку служби розселення не
можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «З італійцем, то з італійцем, - подумав собі, - то не найгірший варіант». Коли я увійшов, в квартирі нікого не було, мій «італієць», напевно, десь вештався. Одначе, не встиг я до кінця розібрати свого чемодана, аж зачув, що за спиною клацає замок і відкриваються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худий і майже на голову нижчий за мене хлопчина з чорним-пречорним волоссям, чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий явно не по погоді, через що я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, мов дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду. За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми засмутила моя поява. - Hello[10]! - нарешті сухо сказав хлоп. - Hello! How are you[11]? - якомога поштивніше вимовив я. На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще стриманіше, ледь не сердито: - Fine, thanks[12]. Я продовжив розтягати речі по шафах. Покрутившись трохи по квартирі, усім своїм виглядом демонструючи своє невдоволення тим фактом, що йому когось підселили, мій непривітний сусід по кімнаті нарешті буркнув: - Ти звідкіля? - Я з України, - передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я. - А ти? Момент, коли чорнявий відповів тим же стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії: - А я з Мексики. Я аж щелепою клацнув, ледве не відгризши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаггарда, і конкісту, і усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо отой клапоть паперу з безжалісним «коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити свою долю. «Чорт забирай, це знак! Вдруге! - шугнуло у моїй голові. - Така зустріч не може бути банальним збігом!» Це був той знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.
- А мені казали, що я житиму з італійцем, - бовкнув я, не зметикнувши далебі нічого кращого. - А мені про тебе взагалі нічого не сказали, - сердито огризнувся чорнявий. Звали мексиканця Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, вчився у KTH, тільки на іншому департаменті. …Перші два дні ми ходили по квартирі, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруга між нами лишень зростала, наче між двома магнітами, яких намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилось, що у перший день нашого співжиття ми, абсолютно незалежно один від одного, не змовляючись, навідались у Students accommodation office[13], гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті як KTH, завжди існувала проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили. *** Одного вечора Мігель, кивнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно примітив на його столі, лаконічно спитав: - Граєш? Я ствердно кивнув. - Я привіз її з Туреччини, - неквапом проказав мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. - Хочеш я покажу тобі майстерклас? - Майстер-клас показуватимеш своїй дружині в ліжку, - гордовито парирував я, - а зі мною ти згоратимеш від сорому після першої ж партії! Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку і швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласу і покажу йому, як грають в шахи справжні чоловіки», - думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному уже, мабуть, з рік, мене ніскілечки не насторожив. Ми розставили фігури і розпочали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це я поводив себе не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як умудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що попервах я просто не зміг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому раунді, наче якогось сопляка. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло у залі.
Мігель лише самовдоволено стенув плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу усмішку, усім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров вдарила мені у голову, і я, не соромлячись виразів, почав доводити мексиканцеві, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями і сказав: - Давай. - Що давай? - сказав я. - Другу партію. Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці - жадоба реваншу переважила усі інші поривання. Мігель приготував міцний чай і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані непродуктивні, тому погамував емоції і цього разу грав надзвичайно обережно, ретельно обдумуючи кожен хід та пильно стежачи за діями опонента. Мігель - чудовий гравець, але я на «відмінно» засвоїв перший урок того вечора, тому діяв супер-зосереджено. Грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги супротивника. Гра затяглась, Мігель втомився, і я потроху почав набирати перевагу. Кілька разів я навмисне пропускав непогані нагоди для атаки, вичікуючи нагоду для вирішального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мігель допустився грубої помилки, і я миттю прокрутив блискучу комбінацію, позбавивши опонента головних ударних фігур. Після того мені нічого не лишалось, хіба як старанно віддухопелити рештки мексиканської армії, покинувши у полі самого короля. Українська сторона при цьому зберегла цілу армаду: ферзя, одну туру, трійко бравих пішаків і лошака на додачу. Я чекав, що в такій ситуації Мігель викине білого прапора, однак затятий мексиканець мовчав і продовжував свою безнадійну партію. Лиш міцно стиснуті губи видавали його внутрішню напругу. І тут я вдруге втратив пильність. Я ліниво пересував фігури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабі мата, а між тим повчально патякав про те, що і де під час матчу він зробив неправильно. Зненацька завжди стриманий і серйозний Мігель підхопився з місця, задер руки угору і з криком «yea-a-ah!» почав стрибати по кімнаті. Я глянув на шахівницю: після мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахований! У роті розплився гіркий присмак смертельної образи. - Пат! Пат! Нічия! Ха-ха-ха! - волав над моїм вухом Мігель.
Я ніколи не бив мексиканців. Я навіть не думав про те, що їх треба бити. Але тої ночі мені, як ніколи до того, кортіло натовкти той смаглявий писок. З великим зусиллям переборовши бажання роздути міжнародний конфлікт і напакувати стусанами морду першому мексиканцю, з яким мене звела доля, я згріб фігури з дошки і завалився на ліжко, відразу повернувшись обличчям до стіни. Наостанок замість «на добраніч» я тихо просичав: - Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole[14]. Годинник показував п’яту ранку… Наступного дня я не міг думати ні про що окрім шахів. Сновидою я снував по департаменту і, здавалося, від злості міг очима спопеляти речі. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, чим перша наївна поразка. Я відчував, що я сильніший, і вирішив сьогодні будь-якою ціною це довести. Повернувшись увечері з департаменту, я ще з порога прогарчав: - Готуйся! Зараз я оскальпую тебе! - Оскальпуй свою прабабцю! - відрубав Мігель і театральним жестом запросив мене до столу. Шахівниця з розставленими фігурами уже стояла готова. Ми нашвидкуруч повечеряли і приступили до смертельного поєдинку. У квартирі кипіло як у жерлі вулкану. Повітря кресало іскрами, простір плавився від емоцій, кімнату переповняв дим і запах попалених нервів. Ми зіграли дві партії, знову просидівши аж до четвертої ранку. Я стримав свою обіцянку, я оскальпував його, якимись нелюдськими зусиллями довівши рахунок у нашому протиборстві до 2,5:1,5. Мігель рвав на собі волосся, тупотів ногами і поливав мене добірною іспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно ніякої уваги. Це була перша ніч, коли я хропів зі спокійною душею. Реакція Мігеля нічим не відрізнялась від моєї. Наступного дня уже він не міг ні про що інше окрім шахів думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним: - I wanna revenge[15]! І таки взяв той реванш, паршивець… Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, поперемінно вириваючись вперед у загальному заліку. За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивились футбол, пили пиво і обговорювали дівчат.
*** Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилось бачити фотографій, причому стільки відразу. Я дивився на масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив набитий соняшниковим насінням мішок. - Я б усе віддав, аби туди потрапити, - втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я. - Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, - просто сказав Мігель. Я ледь не беркицьнувся на п’яту точку. - Що?!! - волаю. А він мені: - Кажу, що ти можеш полетіти зі мною і провести Новий рік у Мексиці. При цих словах моє серце затріпотіло у грудях, а десь в районі живота капітально забулькало від рясної дози викинутого адреналіну. Я уже вимальовував у голові картини: як лечу через Атлантику, затим підіймаюсь у гори по слідах Кортеса і його різношерстої ватаги, розказуючи усім зустрічним, що я з далекої України, а всі вони слухають, наставивши вуха, і не можуть надивуватися, якого дідька мене занесло в таку далечінь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося… Коли Мрія сама прийшла мені в руки, я виявився не готовим прийняти її. По-перше, Новий рік був не за горами, а чим ближче до дати відльоту замовляєш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зібрати необхідну суму лишень на один переліт видавалося вкрай нелегкою задачею, а увесь бюджет на поїздку, варто було про нього задуматись, тріщав по швах, наче штани на Шакірі. По-друге, і це було значно гірше, я міг просто не встигнути отримати візу, тож сидів би потім злий, як покусаний бджолами ведмідь, з дорожезними квитками на інший континент, але без дозволу на в’їзд. Тож Мрія тільки подражнила мене, підкинувши дров у вогнище давноминулої юнацької одержимості і зоставшись далекою від здійснення. - Ти можеш поїхати наступного літа, - заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.
Я лише скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після першої світової війни. Справа в тому, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм і збирався на інтернатуру в Кадіс[16], а це автоматично мало покласти край нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню. Кілька тижнів, що лишались до Нового року, спливли немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощались, урочисто пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно довгими, а квартирка, яку раніше трясло і розпирало від надлишку енергії, видавалась тепер безрадісною і понурою. Холодний Борей розгулював темними порожніми вулицями Стокгольма і боляче кусав усіх, хто відважувався мріяти про теплу Мексику. Мігель - далеко, Мексика - ще далі, а я - лише звичайний самітник у заледенілій столиці Півночі, укритій неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, усі проти мене. Одначе, сам того не розуміючи, мексиканець примусив мене знов і знов повертатись у думках до моєї великої Мрії, щораз більше розпалюючи вогнище призабутої пристрасті. Саме він, низькорослий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижні нашого знайомства, став тою іскрою, від якої одержимість Мексикою розгорілась у моєму мозку з небувалою дотепер силою і не згасала більше ні на мить. Відтоді я почав думати про Мексику аж так сильно і часто, що, здавалося, скоро подужаю перенести себе на американський континент самою лише силою думки. І Бернард був правий, чорт забирай! Мексика? А чому ні?! Хто йде вперед, озброєний великими мріями, завжди сильніший від тих, у кого на руках самі лише факти. II. Ілюзії Воля - це те, що примушує тебе перемагати, коли розум твердить, що ти повержений. Карлос Кастанеда Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.
Швеція взимку - справжнє королівство темряви, що для мене, закоханого у сонце і літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма таїлась у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала незабутній слід сірості й журби на людських обличчях. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під покривала горизонту, тишком-нишком прокрадалось над дахами будинків, зрідка визираючи над покрівлями, ніби фашист із засідки, а затим, ніби соромлячись чогось, хутко ховалося назад. Після від’їзду Мігеля я завів собі трьох нових приятелів, з якими за кілька зимових місяців устиг добряче зблизитись. Звали їх Діма, Сергій та Семен (по-простому Дімон, Сєрьога і Сьома), усі були з колишніх радянських республік і навчалися разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав з Білорусі і вже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D [17]. Його безкровне, постійно втомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, наче два сапфіра на білій тарілці. При спробі в них заглянути у груди напливало нерозбірливе моторошне почуття, наче відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі тинявся майже рік, і на вигляд був типовим росіянином: худющим, світлоголовим, світлооким, зі стабільно кумедним, наче після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома - безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох - теж був росіянином, однак уже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немиловидною назвою По. Суботніми вечорами наше славне товариство мало за звичку збиратись в одному чепурному барі в самому серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають - Gamla stan[18]. Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, і вдавати, що за вікном тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лиш зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву. Отак ми відбували один із типових для Швеції темних і сирих вечорів, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барі. Дімон щойно здійснив невдалу спробу пришвартуватись до барменші, шикарної брюнетки з надутою попою, запропонувавши їй разом сфотографуватися на тлі барної стійки. Взагалі-то, це я хотів до неї причалити, і я перший закинув ідею, але у Дімона був фотоапарат, і взагалі він підірваний на такі штуки. Од-
нак смаглява дівуля, кокетливо стуливши нафарбовані губки, хльостко відшила його, навіть не повівши оком. Деморалізований поразкою Дімон почовгав назад до нашого утлого столика, і, щойно він примостився на стільці, я відчув, що мені щось замуляло справа під лопаткою, а потім різко засвербіло під лівим коліном. Я вже говорив, що не вірю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тієї ж миті з моїх вуст мимохіть зірвалось: - Які у кого плани на літо, пацани? В Європі мандрівки - то звичне діло, і за два місяці наша ватага встигла пошвендяти по Швеції і навіть на тиждень вирядитися в Італію. На носі чекала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на північ Норвегії. Так от, розбурхані моїм питанням, хлопці заходились жваво обговорювати можливі варіанти, де можна було б влітку пошукати пригод на власні голови. Думки розійшлися: Сєрьога підмовляв три місяці нічого не їсти, на зекономлені гроші орендувати джип і влаштувати сафарі по Ісландії. Сьома хотів ще раз рвонути в Норвегію, але вже на південь, а Дімон, який недолюблював метушню, біганину і лазіння по скелях, пропонував не їсти лишень два місяці, ратуючи за спокійний відпочинок десь на південному узбережжі Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки. Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження і мізкуючи над тим, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осінило: ось воно, рішення моєї проблеми! Можна рвонути у Мексику і без Мігеля, але удвох з кимось іншим! Не дарма ж розумні люди кажуть: одна голова добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені! Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, і, аби сильно не полохати їх, почав підступно і здалека: - Колись у мене була Мрія, пацани… Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч з Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалось полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив: - Тому влітку я хочу поїхати в Мексику! Помандрувати автостопом…
На хвильку всі ущухли і витріщились на мене, наче я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу. - Ти ж не знаєш іспанської, - нарешті прошепотів Сьома. - Це в ту Мексику? - перепитав Сєрьога так, наче Мексик на нашій планеті було дві. - Це ж до біса далеко! - Ну далеко, то й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, - збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула співрозмовців подібно до маленького землетрусу. - Ну то як, пацани? Що, духу забракло? Хто зі мною? Га?! - я ледь не проверещав ці слова, стараючись надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою. Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, з Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим захитав головою, низько опустивши погляд: - У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди й назад… Я міг би довго його уламувати, доводячи, що гроші - це не головне, і що це насправді навіть не проблема, що головне - це захотіти, а нашкребти необхідну суму уже якось вдасться. (Хоча я сам не знав навіть приблизно у скільки обійдеться такий вояж, а тому змовчав. Я точно знав тільки те, що у Мексику ми, хоч лусни, дешевих квитків уже не знайдемо.) Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру і проказав: - Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза… Я спохмурнів і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелося чухатись. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній хто лишився - Дімон - був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивця, а про мандрівку на інший континент годі було й думати - легше було змусити зразкового совєцького піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ої річниці Вєлікого Октября. Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи з довгастого фіала, гучно прицмокнув, тоді вперся у мене поглядом Кашпіровського і спитав: - Коли ти збираєшся їхати? У той момент я ще не збирався нікуди їхати, а проте з останніх сил напнувши груди гордо прорік:
- У липні-серпні. - На скільки? - На місяць. На менше туди нема чого їхати. Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви стосовно своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопець гордовито глипнув на Семена і Сєрьогу, тоді почухав себе правицею під підборіддям і незворушно огласив: - Я їду з тобою. Пиво застрягло у мене в горлянці і я ледь не зросив ним стола, наче якийсь слоняра, що поливає себе водою з хобота. - Що ти сказав?! - Я кажу, я їду з тобою в Мексику, - спокійно повторив Дімон. Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, забилося ще сильніше ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі - то ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого теща загриміла в колодязь, - моя життєва енергія з такою силою струменіла з усіх пор, що хотілось трощити посуд у барі і з нестримним оптимізмом колошматити пики флегматичних шведів. Того вечора я особливо любив життя і ладен був волати про це на увесь Gamla stan. Під ранок у мене, щоправда, зародились сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє чисто слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав у Швецію, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами - я. Не міг же я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора довозили додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно ним осушений того вечора. Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що в принципі особливо не розраховуючи, я передзвонив Дімону і перепитав, чи він бува не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяж-
ний) вплив алкоголю не підтвердилась, відповідь білоруса звучала так само твердо й непохитно, як і минулого вечора. - Я їду, - сказав Дімон. - Ми їдемо! - сказав я. Потім, потеревенивши ще трохи, ми домовились про наступну зустріч, аби узгодити дату великої подорожі, підбити її бюджет та утрясти різні дрібниці; я зобов’язався вичепити Мігеля в Іспанії та дізнатися, що там і як з візами, після чого поклав трубку зі стовідсотковою певністю, що моя Мрія починає збуватися. *** Усі наступні дні я не ходив, а бігав, навіть не бігав, а літав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнів я винюхав, які документи необхідні для візи, видзвонив Мігеля і випитав, як краще (найдешевше) летіти, і зробив ще цілу купу усіляких дрібниць, які були пов’язані з великою подорожжю і які незмінно підтримували мій настрій у піднесеному стані. Мігель, як я й передбачав, вирішив лишитися після захисту диплому в Європі (ну й прапор йому в зуби - для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв з мене урочисту обіцянку відвідати його сім’ю у Сан-Крістобалі й зупинитися у них хоч на кілька днів, а в іншому випадку погрожуючи більше взагалі зі мною не розмовляти. Я спочатку пробував віднікуватись, пояснивши, що їду не сам і не хочу нікому нав’язуватись, однак мексиканець був незворушним. Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я уклав коротенький прожект-план з п’яти пунктів, який мав наблизити нас з Дімоном до грандіозної мандрівки: 1. Купити квитки на літак з Європи до Мексики і назад (без цього не отримати візи). 2. Отримати візу. 3. Скласти детальний план подорожі. 4. Купити/забронювати квитки на літаки чи автобуси для пересування по Мексиці; забронювати хостели відповідно до складеного плану. 5. Роздрукувати карти, рекомендації etc., підготувати необхідне спорядження. За першої ж нагоди я підсунув цю програму дій (в стилі фанатичного американського манагеризму) Дімонові на затвердження. Щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і
строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, лишень поцікавився своїм астральним голосом хіроманта: - Слухай, а твій Мігель поїде з нами? «От, йолки-палки», - подумав я. - Нє, - вичавлюю напруженим голосом, - хіба я тобі не казав? - Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко? - Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії лишається, - зовсім тихо промовив я. - Тобто, ми шуруємо в Мексику без мексиканця? Я ковтнув слину і кивнув. - У нас є запасний мексиканець? - Нема, - уже майже пошепки говорив я. - Почекай, я тебе правильно зрозумів? - не вгамовувався Дімон. - Ми валимо в Мексику на цілий місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на цілому материку? - Не правильно, - поправив я, - ми валимо в Мексику на двадцять сім днів. Дімон різонув мене своїм втомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не казав, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік: - Ну, гаразд. У мене відлягло від серця. - Прорвемось, синку! На фіг нам ті мексиканці! Треба буде - на місці наберемо, там того добра повно. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, - патетично патякав я. Залишилось найлегше: почати втілювати прожект у життя… *** Мрія була близька як ніколи. Я досі пам’ятаю, як, чекаючи потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил утримувати задурливе хвилювання, що переповнювало мене наче золотиста піна пивний келих, тремтливими руками набирав номер Дімона. На календарі значився четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки у Мексику, тим самим спаливши усі мости і не залишивши жодного шляху для відступу. Після кількох гудків Дімон підняв трубку і буркнув: - Ну що вже там?
Я не звернув уваги на приховану роздратованість і якусь млявість його голосу. - Є-е-е! Є-е-е! - заволав я на всю станцію. - Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки! - Ну добре, - кисло промимрив мобільний, однак у той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі. - Я зайду до тебе близько сьомої! - бадьоро лопотів я. - Ага, чекаю, - булькнув Дімон. - Ага, чекай, - сказав я, але Дімон уже поклав трубку. Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, аби він спустився і впустив мене. За кілька хвилин з вестибюлю долинув тупіт кроків металевими сходами, а незабаром з’явився Дімон. Ми потисли один одному руки і я залепетав не спиняючись, бо мене аж розпирало зсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій: - Значить так, гроші я отримав, все пучком, прикинь, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» - дешеві перекази, я уже прикидав квитки, найдешевші на даний момент через Мілан з пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю дорого, але є й по 5000, авіакомпанія називається «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра уже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек… І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника. - З тобою все гаразд? - Так, все добре, - ледь чутно відказав він. - Мені треба з тобою поговорити. Пішли. І Дімон потяг мене за собою. Тої ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прослизнула у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюлю і напомповувало нічим непояснюване, ледь вловне відчуття дискомфорту. - Якого дідька ми йдемо в кафетерій? - грубувато спитав я. - Ти збираєшся кілька годин сидіти і бронювати білети в харчевні? - Нам треба поговорити, - не обертаючись повторив білорус. Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились як у знавіснілого Чебурашки, проте продовжував іти за Дімо-
ном. Була досить пізня година, через що в кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків, його часті кроки лунким дробом прокотились до стелі височенного залу, а потім він повернувся до мене і сказав: - Присядь. Затамувавши подих, неначе лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на крісло просто навпроти мене. Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши руки перед собою з розпрямленими, але водночас напруженими долонями, тоді як Дімон йорзав наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато совав руки під стіл і блукав очима по пустих полицях буфету. - Мені вчора дзвонила моя мати… - нарешті почав він. - Не розумію, до чого тут твоя мати, - ледь не прогарчав я. - Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, - Дімон намагався говорити рівно та спокійно, хоча уникав зазирати мені в очі. - Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь. Я мовчав. - Моя мати досить часто спілкується зі знахарками-ворожками, і вона дзвонила мені вчора, - це не було новиною. Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі усілякою хіромантією, причому він мав звичку по кілька разів на день дзвонити їй і консультуватися з будь-якого приводу. - Так от, вона сказала, що напередодні їй дзвонила одна дуже відома ворожка і питала, чи Діма бува не збирається в далеку дорогу, а потім сказала, щоби я нікуди не їхав, бо… не повернусь звідтіля. Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи реакції. Я мовчав. - Причому, цій бабці ніхто не казав про те, що я збираюсь у Мексику, містичним голосом продовжив він. - Чесно, Максе, вона сама подзвонила матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось. Я мовчав. Усе сказане скидалось на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчазністю, Дімон зібрався на силі й промимрив: - Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… - я уже знав, що він скаже далі. - Але ти розумієш… я мабуть… хм… не поїду з тобою… Від невимовної образи на жорстоку витівку, викинуту долею, я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я по-
чув його слова. І тоді зненацька до мене дійшло: Дімон насправді ніколи не збирався їхати у Мексику. Коли я розказував усім про те, що я туди їду, то цілком свідомо робив це для того, аби у випадку непередбачуваних перешкод не відступати від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я говорив «я їду в Мексику», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати «я не їду в Мексику» - які б не були прибули причини такої відмови. Я не врахував, що існують інші люди, котрі кидаються словами лише для того, аби козирнути перед ким-небудь і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто сказати «їду у Мексику» на публіці цілком достатньо, і після того їхати у Мексику вже зовсім необов’язково. Я все це розумів, однак це не вирішувало проблеми, а тому продовжував сидіти, неначе Сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвецьку мовчанку, якій сам Сфінкс міг би позаздрити. - Якби Мігель поїхав з нами, а так… - То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель? Коли я заговорив до нього, Дімон, здавалося, аж зрадів, що перед ним не мертвяк. - Не тільки, Максе. Мексика - це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться… - Коли щось трапиться, ми будемо разом! - Я розумію, але… - Що але?! - Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо… Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе. У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово. Людям властиво все відкладати на пізніше, мотивуючи це тим, що на носі чигає купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно піклуватися про кар’єру, бігти тудито, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. При цьому ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, у кожного в запасі є ціле сонмище чудових задумів стосовно того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити,
але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б докінчити проект, або заробити більше грошей, або дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся діловим і націленим на майбутнє, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало і - опа! - виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що увесь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», і що за всі ці роки вам так і не стало снаги зазирнути за ширму і спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя. Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене. - Чому ти не сказав раніше? - Мені шкода, що я підвів тебе, - Дімону справді було ніяково. - Слухай, Дімон, - почав я, намагаючись надати голосові якомога більш доброзичливого відтінку, хоча як не намагався, однаково скидався на охриплого після грандіозної пиятики тигра. - Ніхто не казав, що це буде легка поїздка з першокласними гідами і п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика - це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати в Мексику? Отож-бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним і ексцентричним, це нагода виділитись, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна нічого більше не бачила в тій Білорусі! Врештірешт ти думаєш, мені не лячно пертись в таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово! - Я подумаю, - сухо сказав Дімон, опустивши голову так, що ледве не вперся підборіддям собі у груди. - Я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я передзвоню тобі сьогодні ввечері.
- Даю тобі час до півночі, - холодно просичав я, після чого підвівся і, ледве стримуючи оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував з ненависного кафетерію геть. По дорозі додому від сильного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя попастись мені на вулиці, але двоє своєчасно дали драпака, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло. Удома я ледь не гарчав з розпуки, колошматив кулаками стіни і ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку і, здавалося, самим лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів - я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, у якій від мене уже нічого не залежить. Дімон подзвонив за чверть до одинадцятої. Я з останніх сил погамував себе, ховаючи зрадливо-люте джерґотіння в голосі, і підніс телефон до вуха. Я знав, що він скаже. Говорити такі речі по телефону завжди легше - не треба дивитися прямо у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим вкотре розписавши усі небезпеки, які можуть трапитись на нашому шляху, і вперто притримуючись своєї історії про ворожку та її пророцтво, через що здавалось, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою. Я більше не переконував його. Мрія усього життя, яка, здавалося, була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула як тремке марево посеред пустелі. Я задихався від люті і безсилої злості. Але мовчав. Дімон, очевидячки, теж почував себе незручно. Думаю, не стільки переді мною, скільки перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався, а намірився й мене відрадити від поїздки, аби це виглядало, ніби я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали: - Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись у ту Мексику? - він трохи помовчав, а після того додав: - Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це… То стало останньою краплею: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang[19].
Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарився розум, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. А втім я розумів, що нічого - абсолютно нічого - не можу вдіяти, адже Дімон, врешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його пертися кудись проти його волі. Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями у густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився на ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій та сподівань. III. Люди вогню Світ не створено для розумних. Його створено для впертих та твердолобих, які не можуть втримати в голові більше однієї думки заразом. Мері Робертс Райнхарт Я сидів на самоті в маленькій квартирці на північній околиці Стокгольма. Моя оселя містилася на нижньому поверсі студентського будиночка з восьми квартир, через що у прочинене вікно безцеремонно вдирались кущі, які розкошували на газоні попід стіною. Я відчував, як з їхніх в’юнких гілок та молодих ніжно-зелених листочків акурат мені на ліжко капав колючий холод. Весняні ночі у Швеції бувають страх якими холодними. Услід за холодом крізь шибу неквапом вповзало двадцять третє травня. Я не спав. Мене сіпало чи то від холоду, чи то від розпачу, а може, від того і від іншого водночас, з голови не спливало одне єдине в’їдливе запитання: що мені тепер робити? Я пригадував усе, що сталося після пам’ятного вечора в Gamla stan’і, затим ліз іще глибше, заново проходячи увесь шлях - від самого зародження Мрії аж до теперішнього моменту, і ніяк не міг збагнути, де все пішло наперекіс. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитись до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко з цим змиритися, як, певне, важко змирятися з програшем на самому фініші. Проте факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і лишилась Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в той момент, коли я, як гадалося, намертво скував її в своїх обіймах.
Думаю, ніхто на моєму місці не вагався б, і навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для відступу, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більш ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на цілий місяць у Мексику, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на цілому материку, яка б переймалася твоєю долею, і що найголовніше - зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo Sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби догодити власній забаганці. Однак на щастя (чи може лихо), на нашій зморщеній планеті ще лишилась зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» пасує алігатору. І тої холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави. Річ у тім, що на самому початку я випустив один, на перший погляд, нікчемний нюанс моєї куцої біографії. Я - Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то по високосних роках. Вам воно може й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосереднє відношення до нашої історії, тому доведеться його розтлумачити паралельно з грядущими оповідками про Мексику. Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось при цьому відразу опускає руки, розпускає соплі і відступає, або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як рухнули Єрихонські мури. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, яким чином перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, послідовно і планомірно намагається впоратися з перешкодою. Але є й такі, хто на всі без розбору бар’єри кидається лобовою атакою, вважаючи здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не включили в хіт-парад гріхів у Біблії, і хто на жодній з мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це - Овни, люди вогню, чиї неспокійні душі служать цитаделлю для палаючого Марса, а мізки - вмістилищем навіжених ідей. Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo Sapiens. Бігме, вони такі ж як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні і щиросердні, а часом криводушні й каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни перестають бути Homo Sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries[20]. У такому стані вони можуть
похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю чи тверезим розумом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власного безрозсудства та гарячковості! Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступний раз обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше! Але… ще жодного разу не дотримував обіцянки. Отже, сидів я самотою у своїй квартирці на півночі Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нічним повітрям і тремтячи чи то від безсилого шалу та розчарування, чи то від холоду. Якась глизява маса, наче тісто, масною хвилею напливла мені у голову і перемішала там усе сумбурним варивом. Вовкуваті думки аж через вуха випирали. Я думав про те, що відмова від поїздки у Мексику, як не крути, була би правильним вибором, єдиним можливим правильним рішенням. І чим більше я над усім мізкував, тим більше переконувався, що саме в цьому і полягала проблема, бо це був найлегший вибір, простий і очевидний варіант, своєрідний пакт про капітуляцію, який доля поквапилася підсунути мені після підлого удару. І тоді я скуйовдив волосся на голові, спересердя смачно сплюнув у кущі за вікном і прийняв доленосне рішення. Прийняв зопалу, згаряча, нічого не зважуючи, не задумуючись про наслідки, в принципі так, як приймав їх усе своє життя. Я підхопився з ліжка, набрав повні легені задубілого шведського повітря і твердо вголос проказав: - Я їду в Мексику. Крапка. Колись давно я надибав мудровану писанину якогось зарозумілого психолога стосовно того, що Овнам слід щоразу рахувати до десяти перед тим як ухвалювати рішення. Чи не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наївний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати діяти? Це однаково що примусити волохатого грізлі присилати письмове повідомлення за добу до того, як він збирається когось загризти. Варто було визначитися з рішенням - і я вмить заспокоївся. Замість бентежного тремтіння тілом прокотилась приємна і тепла дрож, розносячи по кінцівках флюїди впевненості та рішучості. Незважаючи на пізній час, я зручніше всівся на ліжку, сперся спиною об холодну стіну, вмостив на коліна ноутбук і з якимось екзальтованим задоволенням почав підшуковувати квитки за океан. ***
За відправну точку для подорожі я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зі шведської столиці прямого рейсу до Мехіко не було споконвіків, тому розпочав я з того, що окреслив європейські міста, звідкіля здійснюються дальні трансатлантичні перельоти. Таких виявилось усього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») та Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон відпав одразу, тому що для транзиту через Велику Британію мені потрібна була спеціальна транзитна віза, а це зайва трата часу, грошей та нервів. Ситуація ускладнювалась також і тим, що чимало рейсів мали stopover[21] у Сполучених Штатах, і це мені не підходило по тій же причині, що й Велика Британія: потрібна була віза. Серед тих чотирьох міст, які лишилися, жоден варіант і близько не годився мені за ціною. Мігель, котрий міг похвалитися у цьому питанні чималим досвідом, радив вишукувати авіарейси з інших європейських міст, тих, що далі від океану, і не такими крупними авіакомпаніями. Зазвичай «маленькі» компанії разом з білетом до Мексики продають квиток на свій внутрішній рейс від, скажімо, Берліну і до отого великого міста, звідки уже «велика» авіакомпанія везе вас далі за океан. Перевага у тому, що такі квитки зі stopover’ами, придбані через «маленькі» авіакомпанії, набагато дешевші. Убухавши майже дві години, я зрештою знайшов найдешевший варіант, який пропонувала італійська «Alitalia»: Мілан (аеропорт Лінате) - Париж (аеропорт Шарля де Голля) - Мехіко (аеропорт ім. Беніто Хуареса), і так само назад з Мехіко через Париж з прибуттям у Мілан (аеропорт Мальпенза). Перельоти між Міланом та Парижем забезпечувала «Alitalia», а між Парижем та Мехіко - «Air France» вкупі з мексиканською «AeroMexico». Хвилювання знов налягло на мене, коли я взявся заповнювати вебсторінку з інформацією про пасажира та даними моєї кредитки. Внутрішня напруга розпухала, наче дріжджі, наповнюючи кожну клітинку мого тіла хмільними іскорками, проте, чим ближчим ставав завітний момент, коли я мав здійснити платіж, тим самим підтвердивши купівлю білетів, тим важче мені вірилось, що після усіх осічок і перепон Мрія нарешті віддасться мені, а не поскаче знову світ за очі, наче та навіжена кобила. Несамохіть я очікував чергового вибрику шельмуватої фортуни, який останньої миті вкотре перекреслить мої плани. Варіанти були: настане кінець світу; запустять Великий адронний колайдер (далі див. перший пункт); я відкину копита;
відкине копита мій ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далі див. перший пункт); пропаде Інтернет (наступного ранку я повішу свого провайдера в його ж серверній). На щастя, нічого з цього списку не скоїлось, всесвіт і провайдер були врятовані, лиш за вікном так само тихо шаруділи кущі та мляво блимали смарагдові зорі. Заповнивши усі необхідні поля і опинившись, як кажуть американці, one click away[22] від того, аби купити квитки, я затамував подих і… закляк. Замість клацати мишею, тремтячими рухами виволік зпід шафи телефон і попри пізню годину набрав Мігеля. - Ало, чувак, я їду в Мексику! - І що? - протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом. - Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам. - Хм… І що? «Ну й, блін, тубілець!», - подумав я. - Чорт! Ти не розумієш! - кажу. - Мені лишилось один раз клікнути мишею і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно і безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка. Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув. - Ти, блін, тубільцю! - вигукнув Мігель. - Ти, як і всі, думаєш, що Мексика - то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях з пальмового листя і щороку трапляється нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи і засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч з п’ятниці на суботу. Я подумав, що той ризик не такий уже й малий, пригадавши темні шведські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років впивалися до напівпритомності. Але я припустив, що то така особлива мексиканська метафора. - Тобто ти радиш?… - Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати. Я відкинув убік телефон, потім зажмурився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order[23]». Секунд з тридцять вікно браузера підозріло блискало і змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, я, мабуть, там і околів би від задухи. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатися наді мною, браузер нарешті видав:
Your order is confirmed Your reference number: 2FRY6T Passenger name: Mr. Maksym Kidruk[24]. І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту. Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола у сезон парування, розбудивши добру половину інтернаціонального студмістечка: - Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду в Мексику-у-у! Більше шляху назад не було. До світання лишалось менше трьох годин. Я закутався в ковдру і спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном крутився, завертаючись у ковдру, мов у кокон, а іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця. Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла та армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики. Звісно, якщо бути достатньо навіженим… *** Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того цілий день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку і сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх та притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої. А ввечері подзвонив Дімон. - Я чув, ти… ти… купив квитки? - Так. - І ти… ти… їдеш у Мексику? - Саме так. - Сам?! Я з легким нальотом зневаги пхикнув: - Сам. Я помовчав, вслухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і поклав трубку. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав у Мексику.
*** Вряди-годи часи просвітління приходять навіть у голови найзатятіших Homo Aries, хоча вони про це ніколи не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врештірешт спала, я остаточно і повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалась елементарно проста. Така, бляха, проста, що хоч сідай та плач. Я їду в Мексику. За дванадцять тисяч кілометрів від України. На цілий місяць. Сам. Можна було дописати «і хочу подорожувати автостопом», але це вже скидалось на смертний вирок самому собі. Не дуже мене втішали мої видатні успіхи у вивченні іспанської. На той час я знав по-іспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що значить «будь ласка», і «cabron», цебто «козел». Справедливості ради слід зауважити: обидва вищезгадані вирази дуже придались у Мексиці. Я вільно володію англійською, але це не мало жодного значення. Ще до від’їзду, пригадую, я спитав у Мігеля, як там у Мексиці з англійською, на що хлоп кисло зашкірився, наче надкусив неспілу абрикосу, й скрушно захитав головою: - Вчи іспанську, інакше тобі гаплик. Мігель, безперечно, прибріхував (точніше, мені хотілось думати, що він прибріхує, бо сподіватись на те, що за півтора місяці я подужаю визубрити іспанську мову, не доводилося), однак саме по собі незнання іспанської було, як не крути, найбільшою перепоною у моїй подорожі. Компенсувати цей ґандж я збирався за рахунок старанного опрацювання усього маршруту, адже чим краще підготовлена і продумана мандрівка, тим легше і дешевше вона проходить. Зазвичай під час поневіряння країнами Європи я щоразу готував собі пухкеньку папку - детальний план подорожі, так званий itinerary[25], - куди вкладав копії усіх квитків, підтвердження про бронювання хостелів, роздруковані карти, а також різноманітні, витягнуті з Інтернету рекомендації, поради та примітки, куди можна йти, а куди краще не потикатись. Однак… Мексика - не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту. Першим про це відкрито заговорив Сьома.
- Backup[26]? - спитав одного вечора Сьома. - П’ять тисяч, - відповів я. Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах раптом гетьчисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертати назад. Зазвичай, backup - це недоторканна сума грошей, необхідна для того, аби будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що при бронюванні квитків завчасно, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їх ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а значить, у мене не було backup’у. - Не подумай, що я панікую, ніби Дімон, - обачно почав Сьома, - але… раптом щось… ну, щось піде не так?… - Нічого не піде не так. Все піде по плану! - строго відрубав я. - А якщо раптом щось… ну то… - я мотнув головою. - Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів! Сьома жував бутерброд. - У тебе нема backup’у, - сказав він. - І це погано. - Я знаю, - сказав я. - Дай шматок бутерброда… І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив про це забути. І забув. *** Перша редакція мого маршруту включала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко - Пуебла (штат Пуебла) - Оахака (штат Оахака) - СанКрістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) - Паленке (штат Чіапас) - Мерида (штат Юкатан) - Канкун (штат Кінтана-Роо). Несучи всю оту ахінею про Овенів, я забув вказати на одну дрібничку: усі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно. Так от, коли я сидів у своїй квартирці і розмічав дорогу, схилившись з олівцем в зубах над детальною картою Мексики, я примітив одну штуко-
вину. Штуковина та вимальовувалась неосяжною синьою плямою ліворуч на карті і звалась вона… Тихим океаном. Моя подорож закінчувалась (тобто, мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) у відомому курорті Канкуні, на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де відповіно до плану, я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася мандрівка від Мехіко, котре розташовувалось усього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отої здоровенної синьої латки. Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубнів собі під ніс, наче закляття: - Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… - а потім: Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… - ось так я собі казав. Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько. Витративши ще півдня, я підібрав квитки на літак з Мехіко до відомого тихоокеанського курорту і назад. Наостанок, враховуючи той факт, що у кінці подорожі я залишав Мексику не з Канкуна, а з Мехіко, мені довелось докупити ще один квиток на літак мексиканської авіакомпанії «Mexicana» з Канкуна до мексиканської столиці, після чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехіко - Акапулько - Мехіко - Пуебла - Оахака - СанКрістобаль - Паленке - Мерида - Канкун - Мехіко. Єдиною слабкою ланкою у всій експедиції був Мілан, де через нестиковку рейсів мені доведеться ніч перебути в аеропорту. Все гаразд, думав я. Сидячи у зручному фотелі у себе в офісі, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стіл і безтурботно копирсаючись огризком олівця у вусі, я зовсім не сприймав свій план як щось тяжке і нездійсненне. То був найприємніший етап поїздки, на папері все складалося просто блискуче: з легкістю пір’їни і швидкістю світла долалися величезні відстані, легко і просто відшуковувалися хостели та туристичні офіси, не заважала погода, не докучали москіти, а головне - не виникало жодних проблем у спілкуванні з місцевим населенням. Якби ж то там, у Мексиці, усе було так само просто, як воно виглядало на екрані ноутбука… *** Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутинніше - кропітка робота над кожним окремим пунктом подорожі. Я прикидав, скільки днів потрібно провести у конкретному місті, аби мати дос-
татньо часу облазити усі цікавинки, потім визначав, скільки днів я можу на це місто виділити, виходячи з мого розкладу, затим підшуковував через Інтернет більш-менш пристойний хостел і бронював його. Розібравшись із хостелом, я дізнавався, де у даному місті автостанція, аеропорт, туристичний офіс, вишукував усі ці об’єкти на картах «Google maps» і роздрукував разом з приписками, як туди найкраще добратися. За тиждень я вже наловчився віртуозно виголошувати довгі мексиканські назви, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу і починають боліти зуби. Без жодної заминки я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб». Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли в Оахаку, і зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, - відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, та й дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає). Зазирнувши на сайт, де можна було довідатись про розклад руху та ціну за проїзд, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами і всюди ціна квитка коливалась у межах 200-600$. Я аж побілів. «Це що за фігня така? думаю. - Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якомусь задрипаному автобусі?!» Ситуація наближалася до критичної, адже я уже мав візу, мав на руках квитки на всі літаки, а втім, при таких цінах на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати в Швеції пальму, аби перевірити чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися цілий місяць одним повітрям добропорядному християнинові якось зовсім не до лиця. Разом з тим мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах - Мексика скидалась на країну для мільярдерів. Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голову стрільнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було б дізнатись про її курс стосовно долара. У дію вступив електронний всезнайко Wikipedia, повідомивши, що у Мексиці ходять мексиканські песо, а також, цитую: «…the symbol used for the peso is «$», basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency[27]»…
*** Майже два тижні пішло на те, аби привести мій план до вигляду, який вдовольнив би навіть найприскіпливішого педанта. Утім, врешті-решт, з генеральним планом було покінчено. Останньою фазою підготовки став підбір мандрівного спорядження. Давно відома істина, що для «бекпекера» головне - це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення і остраху бути висміяним скажу, що дане питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, у що перетвориться подорож: у милу прогулянку чи у шпарке пекло. При цьому шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», яка нібито покликана розв’язати дилему, ні біса не розв’язує, оскільки поняття «найнеобхідніше» може коливатися в об’ємі від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів. Добряче помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, охарактеризує як «the smallest backpack ever»[28]. Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались взяти таксі і рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалося, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені врешті-решт вдалось переконати її, що це увесь мій вантаж, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-качалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін». Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пожаліти її психіку і сказав, що мій рюкзак - це результат останніх досягнень українських вчених у галузі нанотехнологій, тож туди можна запхати речі завбільшки з рояль. Усе необхідне я купив в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі. Ось перелік усіх тих речей, які я збирався взяти за океан, включаючи ті, які вдягав на себе: три пари майок; троє шортів; три пари шкарпеток;
три комплекти спідньої білизни і одні купальні плавки; одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання); друга, тобто додаткова, пара кросівок (в першій я збирався їхати); гігієнічні причандали (зубна щітка, паста, маленький шампунь); аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля і ще три-чотири мініатюрних упаковки з таблетками, призначення яких я не знав, бо мені їх силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів у Швецію); цифровий фотоапарат з комплектом акумуляторів; іспансько-український та україно-іспанський словник на 40000 слів; п’ять українських прапорців 9х15 см (роздавати на місці аборигенам); мобільний телефон та mp3-плеєр; паспорт, кредитки, трохи готівки; і нарешті, крутий ковбойський капелюх з крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного. Разом це заважило менше п’яти кілограм (найважчими снарядами виявились кросівки та словник), і то було усе, чим мені доведеться обходитись цілий місяць за океаном. Мені жаль шанованих читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою у Мексику ще лишалась слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, і яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав необхідним, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад у Стокгольм, готовий підняти вітрила і спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії. IV. Вперед, на Мексику! Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять що завгодно. Данте «Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам один. Лишилось менше двох годин до початку Мрії. Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про усі місця, так звані a must see[29]. Вчора у Стокгольмі весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюсь погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко - дощ і навіть грози… Але то таке, не цукровий, не розтану.
Вирішив брати з собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті. Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, радше зібраний і зосереджений. Попереду 29 годин дороги і 12-годинний переліт через Атлантику. Закінчую пакувати наплічника і вперед, на Мексику! Ciao!» *** Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольму. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою і взяв курс на T-Centralen - ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходились докупи усі гілки метро, маршрути автобусів та лінії приміських потягів. До Мілану я мав дістатися на крилах ірландського low-cost[30] «Ryanair», такої собі темної і непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників. Одного разу я уже літав з «Ryanair». У Венецію. Пригадую, тоді протягом перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопору. Усі інші, включаючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана і бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто блискуче. Це був перший раз, коли на моїх очах весь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки бив у долоні зі сльозами на очах, наче в театрі після виступу Паваротті. Я не плескав. Мені чомусь кортіло піти і набити пілотові морду. Тож на T-Centralen я запакував себе в сірий слимак-автобус, що курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт таївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nykцping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки як «Ryanair». Ось які особливості у всіх low-cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки, як правило, ще достобіса добиратися, аби втрапити до дійсного пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма і зовсім не в Мілан, а з хирлявого Нічопіня в Бергамо. Бергамо - це ще одне місто-сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.
Видно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я добрався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче сів у масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар. Попри пізній час у столиці Ломбардії парувало і муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до терміналу, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоби встигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось сильно нагадала мені рідну Україну; обидві країни жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тому, що автобуси між утлим аеропортом у Бергамо та Milano Centrale[31] ходять від 7-ої ранку до 2-ої ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7-ій ранку наступного дня я летів до Парижа, лише від 9-ої ранку до 9-ої вечора. Якби я затримався хвилин на п’ять, то уже не поспів би на останній автобус до Мілана, котрим я ще міг встигнути на центральну станцію до відправки звідти останнього автобуса в Лінате. Але я встиг. Захеканий, змоклий і липкий прискакав на посадкову площадку і увірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor»[32]. Якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось з них у схожій ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти у багажне відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилось, що сумки просто зникли. Крім ноутбука, у моєму рюкзаку нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічник і запхати його у багажний відсік внизу автобуса. «Якось буде, - майнуло в голові. - Кому той ноутбук треба?» Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає і грубшає, ніби погрожуючи задушити усе живе своїми липкими щупальцями. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки. Поки ми хутко котились сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе і страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але скоро мені це наскучило, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи краєвиди за вікном. Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив на кріслі, а ззаду в салоні розревілося немовля.
Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі. Хмари над головою сунули такі, що страшно було дивитися, фіолетові блискавки скакали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То не був звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і зрештою «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом вдав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації усіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин нахаба перейшов у нову безіменну фазу, характерною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф. Стихія розійшлася не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу постала настільки щільною, що водій змушений був спинитись просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття було таке, наче сидиш в картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мов на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили. Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко котяться до нуля… Дощ-почвара вщух так само раптово як і почався, вода зійшла, блискавки стихли, заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілану. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, аби помахати рукою моєму автобусу в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншої сторони вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе що думав, про італійську транспортну систему, показавши услід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Саме в цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення… Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (хоча ні, насправді - друге, бо те, що я сказав першим, не пропустив на ці сторінки редактор): - …Краще б його украли. Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши усі інші важчі сумки по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав
мій наплічник - багажне відділення виявилось на дві третини залитим водою. «Нє, точно, краще б його украли, було б не так образливо», - подумав я. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою і правдою служив мені ось уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник. У той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за водяним потоком просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, плескаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчої урни викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя з собою по всій Латинській Америці? Тим часом надворі швидко згущувались сутінки. Поспішати мені було нікуди, адже все одно добиратися в аеропорт доведеться на таксі, однак напередодні я начитався безліч зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати і забратися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив всередину руку, і - ото чуднота! - усі речі виявилися цілком сухими! Тоді я врешті перестав лаятися, розчулено шмигнув носом і подумки подякував усім святим укупі з сумлінними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову піднявся, а втім, як скоро виявиться, зовсім ненадовго. *** Дощ остаточно припинився, небо почало трохи вияснюватись, оголяючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксистові, що мені треба до Лінате, сів і поїхав. Таксист виявися молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною. Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли приїхали, сказав: - Фіфті євро, пліз! - Йоманарот, скільки-скільки?! - Фіфті… файв зеро, - повторила та італійська скотина. - Скотина! - кажу йому. Так і сказав. Щоправда, українською.
- Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро[33]! - Скот! Нелюд! Бляха муха! - кричав я, розраховуючись (а що було робити?). Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один з терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній всередині. Зазвичай, розсувні двері аеропортів обладнані фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом - шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, - що могло значити лише одне: аеропорт закритий на ніч. Я насупився. «От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, - пронеслось у голові. - Непоганий початок мандрів, нічого казати». Утім я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до терміналу. Всередині було порожньо, настільки порожньо, що у мене аж мороз по шкірі прокотився. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики - усе пустувало; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче відчуття, бо складалось враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, усі люди кудись подівались. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк всі звуки моторошною луною прокочувались мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись. Першою живою істотою, що я стрів у Лінате, став темнолиций прибиральник із товстенними чорними дредами на голові і гігантськими навушниками на вухах, який гасав по терміналу на своїй машині для прибирання, зі знанням справи розтираючи грязюку по підлозі. Я очікував, що він зараз випхає мене на вулицю, однак волохатий телепень навіть не звернув на мене уваги. Він кілька разів проїхав повз мене на своїй машинерії, наче я був ще одним стовпом у холі, після чого забрався геть, а я потрюхикав далі, вишукуючи місце, де можна було б подрімати. Все, що я виявив, - кілька квадратних пластикових сидінь зі сталевими підлокітниками, загублені в одній із крайніх зал терміналу. Я обнишпорив цілий поверх, поки не впевнився, що ці стільці презентували усі наявні засоби для сидіння у міжнародному (хай йому грець!) італійському аеропорту. Не маючи іншого вибору, я запхав наплічника під одне з тих крісел, почепив свого ковбойського капелюха на сусіднє, після чого змарнував
добрих п’ять хвилин, пробуючи підшукати більш-менш зручну позу. Однак скидалось на те, що ті стільці проектувались виключно для тортур, але аж ніяк не для спання чи комфортного сидіння. То були лише квіточки… Тієї ночі боги, схоже, побились об заклад, чи здатні вони довести мене до істерики. Поряд зі стільцями для катування знаходився ще один апарат, який лише дивом за наступні сім годин не зробив з мене дебіла. То був звичайний дитячий атракціон: маленький літачок із сидінням поміж крилами і фотокамерою над фюзеляжем. Це з тої опери, де ви кидаєте монетку, садовите малого і - клац! - маєте готову фотографію. Усе б нічого, але та клята машинерія чи то через технічні негаразди, чи то через підступний задум інженера, щохвилини гиркала один і той самий ідіотський бойовий клич: - Vieni a fare belle foto[34]! Навкружна пустельна тиша робила кожну наступну фразу подібною до пострілу мортири; повірте, там легше було вмерти, чим заснути. За всю ту незабутню ніч бісовий автомат запросив мене зробити «кумедні фото» 405 разів, не даючи ні на хвилину склепити очей! Я з останніх сил стримував себе, аби не рознести його на друзки. Забігаючи наперед скажу: то був найкритичніший момент за всю подорож. Я був голодний, спати не міг, бо, заснувши, ризикував потрощити собі ребра об сталеві поручні на стільцях, а отой сатанинський апарат терзав мій мозок, як упир висмоктуючи відтіля залишки розсудливості. Коли пекельний гаспид всімдесяте прогудів «vieni a fare belle foto», мій настрій остаточно перейшов із зосередженого і зібраного у роздратований і злющий, а після 150-го повтору придуркуватий вислів незабутнім штампом відкарбувався у моїх генах, і тепер я достеменно знаю, що усі мої сини та онуки смикатимуться в страшних конвульсіях, щойно зачують поряд себе щебетливу італійську говірку. Затим у голову полізли усілякі дурнуваті думки. «Якого дідька ти тут сидиш? - думав я про себе. - Міг би зараз спокійно спати вдома у м’якому ліжку, кретин!» - Vieni a fare belle foto! «Що я взагалі тут роблю? Яка в біса Мексика? Що за дурнувата ідея пертися самому в таку далеч? Ненормальний!» - Vieni a fare belle foto! «Дванадцять тисяч кілометрів! Місяць! Цілий місяць! О, боги, де був мій розум, коли я приймав таке рішення?» - і далі в такому ж стилі…
Невідомість гнітила мене. Геройство і пафос, якими я так хвацько козиряв перед Дімоном та компанією, купуючи квитки і готуючи подорож, вивітрились, наче і не було їх ніколи, а той історичний момент, коли я мав ступити на мексиканську землю, відкрився для мене у зовсім іншому світлі. До мене нарешті у повній мірі дійшло, що я вступлю у країну, де жоден з сотні мільйона мешканців і пальцем об палець не вдарить задля мене, де всім буде байдуже, чи мене з’їдять крокодили чи порубають на шматки бандити в горах Оахаки, де не буде абсолютно нікого, кому можна буде хоча б подзвонити у випадку халепи. *** Я не зумів заснути. Так і сидів, скоцюблений і самотній у залитому яскравим неоновим світлом аеропорту Лінате, ні разу за довгу ніч не склепивши очей. Нарешті, коли моя попа стала пласка як ковадло, на сході зайнявся світанок, і я, з опухлим мозком та обвислими вухами, пішов реєструватись на рейс до Парижа. Після спаскуджених нічних думок на душі осів гіркий осад. Але життя - то цікава штука: сьогодні - на дні, завтра на гребені. Я навіть не підозрював, що за якусь годину нагодиться трафунок, який стане моєю щасливою зіркою на всю мандрівку, і після котрого усе піде як по маслу. …Сонце, мовби гігантський золотий перископ, спроквола підіймалось над обрієм. Вітру майже не було. Над міланським летовищем сонно кужелилися клубні рідкого туману, готові розчинитися у перших вранішніх променях. Пройшовши останню перевірку, я спустився в автобус, який мав доправити мене до літака. Водій позіхав за кермом і терпляче вичікував поки в салон запхається весь люд, що летить до Парижа, я теж позіхав, тупцяв біля вікна й отупіло кліпав почервонілими очиськами, встромивши у вуха навушники. У плеєрі завзято виспівували «In Flames»[35]. Пригадую, я саме готувався вимкнути музику (з електронікою в літак не можна), коли побачив, як в автобус заскочив невисокий рудий хлоп’яга з колоритною зачіскою і став до мене спиною. Я знічев’я глипнув на нього і байдуже зметикнув про себе: «Опа, а коси закручені ну геть як у Андерсa Фрідена[36]». І тут же про нього забув. За якусь мить з терміналу вигулькнув інший пасажир, поїжився від ранкової прохолоди і хутко заліз у автобус. Так само відчужено я обдивився і
цього. «Хм… - крутнулась в голові думка. - А у цього татуювання на передпліччі геть як у Джеспера Стрьомблада[37]». А ще, думаю, це ж треба, блін, такий збіг: двоє людей схожі на музикантів з «In Flames»… І знову апатично втупився у вікно. Аж тут слідом за тими двома заскакує ще один, і що ви собі думаєте? Звичайно, з борідкою, як у Бьйорна Джелотта[38]! Отут мою дрімоту знесло, наче гірською лавиною, від несподіванки я так роззявив рота, що нижня щелепа ледь не загриміла по підлозі автобуса. Я сильно-пресильно протер очі, аби пересвідчитися, що не марю. У цей час до салону протиснулись ще двійко, і я чітко розпізнав шведську говірку. «О май ґад! Це ж «In Flames»! Йо-ма-йо! Це «In Flames» власними персонами!!! - навушники від напруги зі свистом повилітали з вух, а я все ще не вірив своїм очам. - І вони летітимуть зі мною в одному літаку!» Сонливість мов рукою зняло. Поки я хапав ротом повітря, автобус рушив, і за хвилину-півтори підкотив до літака - підстаркуватого McDonnell Douglas MD-82 з характерними для «Alitalia» зеленими смужками на мокрих від ранкової роси боках фюзеляжу. Реактивник сонно сопів, прогріваючи закіптявілі турбіни. Зізнаюсь, від такої неочікуваної зустрічі я оторопів, і все, на що мене вистачило, - це почати розсилати з мобільного текстові повідомлення друзякам про те, що я летітиму в одному літаку з «In Flames». Телепень! Зі мною була фотокамера, але підійти до музикантів в автобусі мені не стало духу, а у літаку - не випало нагоди. Спершу зліт, затим стюардеси розносили напої та закуски, потім чортяча турбулентність змусила сидіти, тугіше затягнувши ремені безпеки, коротше, щойно я набрався мужності, пілот, потвора, оголосив, що уже заходимо на посадку. До Парижа летіти всього годину з хвостиком. У мене по спині затупотіли мурашки, а ще пробило холодним потом від думки, що я оце так просто залишу і дозволю їм піти. Я вже навіть вималював собі, як згодом ніяково виправдовуватимусь перед приятелями за те, що стовбичив на відстані одного метра від славетних «In Flames» і не спромігся склепати жодного знімка. Якби до літака в Парижі подали рукав, так воно, мабуть, і сталося б, навіки замурзавши безчестям увесь мій рід, але крутихвістка фортуна вирішила нарешті показати мені свою усмішку: в аеропорту Шарля де Голля під пузо нашого MD-82 знову підігнали автобус. Підбадьорений такою удачею, я опустив забрало і кинувся в атаку. Просто на вулиці під трапом настиг бас-гітариста Петера Іверса, вдалим маневром обійшов йо-
го справа, і пальнув йому в писок найтупішим з усіх запитань, які колинебудь злітали з моїх уст: - Hey, man, are you from «In Flames»[39]? Кремезний бас-гітарист приязно усміхнувся: - Ага! - Вау! Приємно познайомитись!!! Ми зайшли в автобус, за нами підтягнулись інші хлопці з групи, і я почерзі перезнайомився з кожним, розказав, що сам з України, але зараз живу в Швеції, і взагалі, що я їхній великий фан. Термосячи долоню Андерса Фрідена, я уп’явся йому в самі зіниці і нарешті безапеляційно випалив: - А можна я зроблю фотку з вами усіма? - It’s a pleasure for us[40]! - відказав рудий бородань без жодних ознак пихи чи зіркової хвороби. Мені навіть видалося, що фронтмен гурту злегка зашарівся. Попискуючи від старання і задоволення, я безцеремонно розштовхав усіх інших пасажирів, розставив п’ятьох учасників групи півколом у автобусі, потім сам протиснувся поміж ними і дав комусь фотоапарат, аби нас сфотографували. Клацання камери, спалах - і заповітне фото у мене в кишені! Чи то пак, на картці пам’яті. Отак все сталося. Не встиг ущухнути виблиск камери, і крісло для тортур, безсонна ніч, дурнуваті думи і навіть чортовий автомат-папуга вмить забулися. За ті п’ять хвилин, поки ми їхали від MD-82 до воріт паризького аеропорту, жага до авантюр знову затопила моє серце. Я усміхався свіжому сонцю і бадьористо насвистував якийсь невибагливий мотив. А ще я дякував «In Flames». Вони врятували перший день моєї подорожі. *** На тому несподівані та цікаві зустрічі не закінчилися. Мені належало переметнутися з терміналу 2F аеропорту ім. Шарля де Голля в термінал 2E, звідки літали усі дальні міжнародні рейси. Але це тільки на словах так просто, і тільки на папері поміщається в одне речення. Насправді про те, як я блукав головним французьким аеропортом, можна написати окрему книгу. Одначе, кружляючи лабіринтами переходів і чіпляючись за вказівники в галереях, як Тезей чіплявся за нитку Аріадни, я врешті-решт добрався до потрібних воріт.
Перед входом до терміналу 2Е отаборилися кілька здоровенних черг, там гугоніло як у розбурканому вулику: щоб потрапити всередину треба було минути паспортний контроль. У чергах стовбичили чорні, наче шахтарі, що вилазять із забою, африканці, приземисті й веселі китайці, круглолиці та бліді японці, кремезні та світлоокі нащадки норманів, засмаглі й експресивні італійці, флегматичні британці, французи усіх мастей і, звичайно, всюдисущі діти дядьки Сема, які казали [ж:] замість [a:] і куди лишень могли підкидали у свою говірку паразитичні «you know[41]» та «I mean[42]». Приміщення терміналу скидалось на здоровенну, трохи приплющену згори трубу, більше кілометра довжиною та метрів сорок у діаметрі. Підлогу застеляв широкий червоний килим з поперечними бордовими смужками; ліворуч від осі «труби» шикувались рядами пухкі червоні крісла, неначе солдати в римському легіоні, а праворуч діамантовим блиском вигравало відполіроване скло вітрин duty-free магазинів. По всій довжині терміналу зяяли велетенські вікна, витягуючись практично під саму стелю, запускаючи всередину немислиму кількість денного світла; між ними там і сям проривались надвір лисніючі металеві хоботи - наче щупальця вони тягнулись до клаповухих і тлустих гігантів-літаків. Зненацька мою увагу привернув темношкірий чолов’яга. Як і я, він ліниво походжав залою для очікування. Був дещо нижчим за мене, але більш цупким, на собі мав темно-синю, майже чорну спортивну футболку та сині шорти. На його голові куйовдилося коротко стрижене кучеряве волосся, що чимось нагадувало чорну дротяну губку для відмивання сковорідок. Більше я нічого не роздивився, бо він увесь час тримався до мене спиною. А втім саме його спина прикувала мій погляд, позаяк на темному тлі футболки, яка щільно обтягувала дебелий торс, красувався напис великими білими літерами: «Team Klitschko». Цього разу я не став чекати, поки мене заклинить, як тоді у автобусі з «In Flames». Натомість я хутко обскакав темношкірого з лівого флангу, прокрутився навкруг себе і… опинився він-на-віч з Емануелем Стюартом - колишнім тренером Леннокса Льюїса і теперішнім тренером Володимира Кличка. - Хей! Хей! - гаркнув я і ледь не застрибав від радощів. Я розкумекав, що доля сьогодні просто сипле подарунками, і що треба хапати все і одразу. - Хе-е-ей! - я підскочив впритул до чорношкірого. - Ви Емануель Стюарт? Правда ж? Темношкірий тренер спочатку отетеріло втупився в мене, а потім усміхнувся:
- Ну, це я. На що я випалив: - А я з України! - я так собі прикинув, що це, либонь, мало все пояснити. - А-а-а. Розумію, розумію. Ну що, тоді давай знайомитись. - Максим! Можна просто Макс. Чолов’яга простягнув мені накачане ручисько, я вчепився в нього і сильно потряс. - Чого тут вештаєшся? - спитав Стюарт. - Та я так, - кажу, - лечу в Мексику. - А я лечу додому, - прогудів тренер. І тут мене наче ціпком по голові хрьопнули. - То це ж… це ж учора, - кажу, - було 12 липня, день, коли Володимир мав захищати титул у бою з Тоні Томпсоном! А я, знаєте, ночував в міланському аеропорту… І прискіпливо глипаю на тренера. - То ти геть нічого не бачив? - питає він. - Звісно ні, - кажу. - Де ж я міг його бачити? Я дійсно не відав нічого про поєдинок, через що навіть трохи побоювався питати про результат (а раптом вчора під завісу дня та мавпа натовкла Володимиру писок?), однак наступна фраза мого співрозмовника миттю розвіяла усі мої страхи. - Ми задоволені, знаєш, ми дуже задоволені. Тренер Кличка мав особливу манеру порскати словами крізь приглушену посмішку, так наче розказував потішний анекдот і от-от мав заллятися сміхом. - Там був нокаут, - продовжив він, не зводячи посмішки з лиця, - знаєш, в одинадцятому раунді. Бій видався важким, але я дуже задоволений. Володя таки всипав йому, знаєш, такого доброго українського прочухана. *** …Неповороткий «jumbo jet[43]» вирулював на злітну смугу. Я сидів, притулившись лобом до вікна, і переводив погляд з будівель паризького аеропорту на тонке покривало хмар у вишині, готуючись до першого у своєму житті трансатлантичного перельоту. Нарешті за ілюмінатором на сірому бетоні майнули широкі повздовжні смуги, що позначали стартову лінію для розгону. Авіалайнер затих, ніби збираючись на силах, а потім різко заревів і понісся уперед. Здавалося,
пройшла ціла вічність, поки він, грюкаючи і трясучись як у лихоманці, спрямував носа у височінь. Минуло ще кілька секунд, і двісті тонн алюмінію та сталі, набитих ще двомастами тоннами людей і усілякого дрантя, востаннє здригнулись, відірвались від землі і ледачо подерлися в небо на захід, навздогін сонцю, що не знало хмар. *** Я займав місце біля самісінького вікна ближче до задньої частини літака, саме там, звідки виднів крайній двигун. Біля мене сидів молодий відгодований мексиканець, який за дванадцять годин польоту не зронив ні слова. За ним, як я зрозумів, сиділа його подруга, теж мексиканка. Політ був звичайний: трохи погицав на кріслі під акомпанемент турбулентності, двічі добренько поїв, випив трохи вина (давали на халяву!), подивився три комедії, і все на тому. На дев’ятій годині ми перетнули Флориду, якраз над мисом Канаверал (з іншого боку кабіни хтось навіть верещав, що йому видно космодром) і полетіли далі над Мексиканською затокою. Ще через дві години на заході з бірюзових вод затоки виступило узбережжя, прикрите рідкими мазками блідих хмар і по всій довжині облямоване тонкими смужками піщаних пляжів. Так я вперше в житті побачив Мексику… Літак знижався, поринаючи вглиб континенту, гори росли, земля дедалі чіткіше проступала за ілюмінатором. Скоро останній відблиск атлантичних вод побляк в імлі за хвостом, сталевий птах перевалив жилавий гірський кряж і завис над високогірним плато - Valle de Mйxico[44]. Затим почались передмістя одного з найбільших на планеті мегаполісів. Навкруги, скільки можна було бачити з вікна, до самих гір, які сковували кільцем долину Мехіко, простягались нескінченні квартали невеликих, переважно дво- і триповерхових будиночків. 747-ий розчепірив закрилки на повну, розпрямив шасі і полетів прямо над ними, так низько, що, здавалося, при поворотах міг позривати покрівлі краєчком крила - аеропорт ім. Беніто Хуареса лежав просто в межах міста, в південно-східній частині Мехіко. Я прикипів до ілюмінатора. Знизу вирувало сумбурне переплетіння доріг та видніли нескінченні кубики убогих будівель, які щораз ближчали і ближчали. Я вже міг розрізняти автомобілі, деревини на тротуарах, чорні колійні нитки приміських поїздів. Там внизу була Мексика! Моя Мексика!
У ту мить я міг відмінити закон тяжіння і здійнятися до небес. Я міг наблизити Місяць до Землі, а потім пожбурити його ген до орбіти Нептуна, на задвірки Сонячної системи. Я міг зсувати гори, спиняти ріки, збивати зорі з небес. Міг сяяти сильніше за Сонце, бо я зрозумів - мрії матеріальні, мрії створені для реальності, без цього природа просто не дозволила б нам мріяти. Авіалайнер-гігант м’яко торкнувся землі і прокотився бетонною доріжкою до приземистого приміщення аеропорту. Двері відкрились, потомлене стовписько пасажирів неквапливо вальнуло до виходу. Я посунув одним з перших. Нарешті, стримуючи райдужне хвилювання, я вийшов з салону і зробив свій перший крок у простір Мексики, країни мрій, уперше ковтнув пахучого повітря з-над обширів далекої землі, про яку стільки читав у дитинстві. Десь із залу очікування в кінці погнутого рукава долинало «It’s My Life» Бон Джові. Звідкись знадвору тягло відпрацьованими газами в суміші з запахом м’ясних пиріжків (і звідки вони взялись на літовищі?). Пахло ядучим пластиком, старими замшевими кріслами, трохи солоним потом і… і більше нічим. Свобода не має запаху. Я був у Мексиці. V. Теотіуакан: тут народжувалися боги Од звичайного погляду скрите відкривається лиш дивакам. Прочитай золоті манускрипти, подивися у вічі вікам. Л. Костенко Мехіко… Смог, галас, такос[45], маріачос[46], пальми. А ще - строкаті вивіски, невичерпні затори, ультрасучасні хмарочоси, бідацькі халупи, барокові церкви, і звичайно, гарні жінки. ХАОС! Перші враження зухвало просотувались у свідомість. Я почувався зануреним у наскрізь інший світ, світ безперебійної гуркотняви і ґелґання. Практично все у Мексиці - не таке, як у нас, і навіть не таке, як у Західній Європі. Не те щоб краще чи гірше, просто інакше. Зовсім інші, незнані дерева та рослини, інші машини на вулицях (особливо яскраві вантажівки та автобуси з довгими носами-капотами - таких ніколи не ба-
чив), по-іншому сплановані будови, незвичайні дорожні знаки та розмітка. Навіть небо над головою, вічно засотане олов’яною плівкою смогу, і те здавалось чужим і незнайомим. На що воно схоже? На Мексику. І крапка. Все достоту нагадує кіно: водії, котрі неспинно сурмлять з приводу і без, несуться на захмарній швидкості вулицями, широкими як Ніл, встигаючи при цьому лопотіти з пасажиром і лаятись з сусідніми шоферами. Опришкувата та імпульсивна мексиканська музика ненастанно долинає невідь звідки: то з вікна суміжного авто, то з ресторану, повз який проїжджаєш. Кострубаті будинки, що ліпляться один до одного, графіті на кожному вільному шматку бетону, пістрявий люд, чорноволосий і засмаглий, який безперестанку щось вигукує і затято жестикулює; на перехрестях - голосисті полісмени-регулювальники, котрі замість твердих і розмірених рухів недбало розмахують кистю, наче дами на гульках, іншою рукою ще й тримаючи часом запалену цигарку. Коротше, бедлам у найколоритнішому його прояві. *** Однак після прильоту я не дуже звертав на те увагу. День 13-го липня завдяки тому, що летів я навздогін за сонцем, з дванадцяти годин розтягся аж до вісімнадцяти. Додайте до цього фешенебельні умови, в яких я скоротав пройдешню ніч у Мілані, і ви зможете чудово уявити мій стан, коли купно з усіма іншими пасажирами я виборсався з упрілого «jumbo jet». Продершись крізь митний, паспортний і ще бозна-який контроль, я вийшов на вулицю і свиснув таксі. Притьмом до мене над'їхав накачаний «Dodge», чимось схожий на африканського носорога - увесь жовтенький у фіолетову смужку. Водій, ще навіть не спинившись, загорлопанив з вікна: - A dуnde va, seсor[47]? Замість відповіді я відвісив рівно половину того, що знав іспанською: - Por favor, - і тикнув пальцем у роздруковану мапу Мехіко. Другу половину іспаномовного запасу я притримав на той випадок, коли цей чорнявий товстун завезе мене не туди, куди я показав. Хоча непокоїтися не було причин - мій хостел містився прямо на Зокало. Щоб ви знали, Зокало (El Zуcalo) - це головна площа, історичний і культурний центр будь-якого мексиканського міста. Як правило, кожне пристойне Зокало, окрім простонародного El Zуcalo, має ще якесь специфічне ім’я. У Мехіко El Zуcalo офіційно іменується La Plaza de la Constituciуn, цебто площа Конституції, в пам’ять про прийняття першої
іспанської конституції у 1812 році. Все, що я знав про цю площу перед прибуттям до Мехіко, - це те що вона квадратна, входить у двадцятку найбільших плац-парадів світу і десь поряд з нею розташований мій хостел. Усю дорогу я не відліплював свого п’ятака від замурзаного скла таксі, роздивляючись і запам’ятовуючи кожну дрібничку Мехіко, доки слова таксиста не спонукали мене відклеїтись від вікна. - Estб aqui[48], - хвацько ляпнув він. Таксі спинилось просто на Зокало. Я подякував, розрахувався і виліз з машини. Площа справила на мене капітальний ефект. Високо над головою майталачив на вітрі здоровенний, наче аеродром, мексиканський прапор, підчеплений на височенному патику в самому центрі еспланади, пооддалік розбухали барокові колони і пілястри кафедрального собору, повну назву якого - Catedral Metropolitana de la Ciudad de Mйxico - я ще довго не міг запам’ятати, а за ними проступала ціла купа інших імпозантних будівель, які гармонійно поєднували в собі риси Ренесансу, бароко та неокласичної архітектури. Майданом повсюдно гасали брунатні продавці з усіляким дріб’язком, а по периметру через кожні сто-двісті метрів товклися чистильники взуття, галасливо пропонуючи натерти ваші шкарбуни чорною ваксою усього за десять песо. Собор Metropolitana укупі з юрмиськом запопадливих чистильників додавали Зокало виняткового шарму, наповнюючи його фарбами давно минулих часів, коли Мексика була ще зовсім юною, але вже неслухняною іспанською колонією. На хвильку мені навіть здалось, що з-за рогу от-от вигулькне на вороному коні іспанський гідальго з ґнотовою аркебузою на колінах, закутий у сталеву броню. Крім того, було ще дещо, розчинене в повітрі, закуте у стінах будівель. Щось тремке, приховане і… грізне. Це «щось» не гнітило, як бува пригнічує духота перед грозою, а лише зрідка мелькало, мерехтіло перед очима розпливчастими цятками. Проте, щойно я пробував сконцентруватись на химері, видіння вмить розчинялось у порожнечі над площею, згасало, наче іскра, що холоне на вітрі. Подумалось: це через втому та безсонну ніч. Я не став чекати на гідальго з-за рогу, бо зрозумів, що зараз звалюсь і засну просто під вимпелом посеред еспланади, якщо продовжуватиму отак стовбичити на площі. Хтось показав мені на мій хостел, що виявився відразу за кафедральним собором. Хостел «Mundo Joven Catedral», моя домівка на три майбутні ночі, займав п’ять поверхів старої помпезної будівлі, акурат за рогом Catedral Met-
ropolitana. Збудований він у характерному іспано-мавританському стилі: відкрите патіо посередині (воно побіжно слугувало за ресторанчик для постояльців), приймальня на протилежній від входу стороні та безліч спалень на вищих поверхах, вікна яких виходили на патіо. Перед подорожжю я трохи побоювався мексиканських хостелів, бо навіть у Європі, яку усі вважають взірцем світової чистоти і порядку, хостели бувають, м’яко кажучи, не надто чепурними. Однак чистотою та охайністю «Mundo Joven Catedral» міг переплюнути усі разом узяті європейські хостели, які я бачив до цього. Сходи, двері і навіть стіни вилискували стерильною чистотою, під кожним вікном теліпались вазони з живими квітами, а персонал виявився напрочуд привітним і завжди готовим стати на поміч. За приймальною стійкою мене зустріла пишна мексиканка з пишними чорнявими косами, пишними мексиканськими грудьми, але зі звичайним слов’янським ім’ям Таня. - Hуla! Я можу говорити англійською? - поцікавився я у неї, несамохіть цілячись очима на… ні, вас це не стосується. Таня лукаво глипнула на мене: - Що, зовсім ні бум-бум іспанською? - Знаю два слова… - Тоді справді краще англійською, - засміялась дівчина. - Я бронював у вас кімнату на три доби, - кажу. - Ваше ім’я? Я розім’яв язика і гонорово відрекомендувався: - Максим Кідрук. Мексиканська Таня ні бельмеса не розібрала, усміхнулась і зашарілася. Я повторив ще раз, ретельно пережовуючи кожну букву. Не помогло. - Ма… Мадрук Кісим? - перепитало дівча і ще більше зашарілось. Я тут же вималював собі в голові бородатого моджахеда, підперезаного в’язкою динаміту, який шкварить верхи до американського посольства, розмахуючи над головою оберемком гранат. Затим прикро махнув рукою і, поки мене бува ще якось не спаплюжили, поспішив сунути їй свій паспорт. Дівчина довго глипала на тризуб, наче вгадувала, з якої планети я приперся, потім подлубалась у паперах і зрештою прощебетала: - О, так. Є такий! Хіхі! З… з Ука… Укаранії! - Таня ображено скривила губки. - Ох, але й назви у вас, amigo! Будь ласка, ось ваші ключі. «Ага, - думаю, - а Укаранія - це, отже, таке славне центральноафриканське королівство». Попервах я схотів тріснути її головою об стійку. А
що? Най би знала, як уроки географії прогулювати. Але потім похопився. Надто вже смаковиті у неї були… Гм, вас це знову не стосується. *** Близився вечір. До ресторанчика помалу стягалися «бекпекери», знайомились, обмінювались враженнями. Хтось приволік стару пошарпану гітару, і в одному з кутків патіо зачалась пронизлива пісня про якогось самотнього пілігрима і дорогу. Скоро її підхопили в іншому кутку. Мені дуже кортіло приєднатися до яскравого гурту, але втома брала своє. Я обмежився стислим «hello to everyone[49]», кілька разів заперечно тіпнув головою на заклик прилучитись до компанії і, прошмигнувши крізь патіо, задріботів нагору у свою кімнату. Загальна кімнатка або «dormitory[50]», як її прийнято називати серед «бекпекерів», виявилась не дуже просторою, зате чистою і обставленою навіть з деяким смаком. Під стінами стояло трійко двоповерхових ліжок, ліворуч від входу притулилась душова і вікно на внутрішній скверик, патіо. З-за стулених ставень продирався веселий шум і галас. Прямо навпроти входу глибочіло ще одне вікно, крізь яке проступав шмат собору і залітав запах вогкого асфальту, долинало скигління машин та бджолиний гул велелюдної площі. Кімната стояла порожня. Я хотів спати, як ведмідь глупої осені, і вже ладнався влягтися, аж двері розчахнулись і в кімнату ввалився добродушний товстун років тридцяти. На вигляд він був як усі добросердні товстуни: посмикана колюча стрижка, глибоко посаджені карі очі, і набрякле двопалубне підборіддя. - Хелло, чувак! - пальнув він з порогу, відсапуючись, ніби морж. - Привіт! - відсалютував я, однією ногою вже стоячи на ліжку. - Я - Франциско, - товстун усміхнувся, - це як Сан-Франциско, тільки без Сан. - А я Макс. Це як Максиміліано, тільки без усього отого сміття укінці. Ми потисли один одному руки. Рука у Франциско була непропорційно маленькою порівняно з пухким тулубом. - Ти звідки? - питаю. - Я народився у Венесуелі, але вже одинадцять років живу в Штатах, у Далласі. А ти? - А я причвалав з України. Мовчанка. Франциско обережно помацав моє плече, чи бува не мара перед ним, а потім бурхливо відреагував: - Holy shit[51]! Це ти аж звідти приперся?!
- Ага! - гордо пхикнув я. - Тридцять годин дороги! - Мати Божа! І на лихо воно тобі здалося? - Це моя Мрія! - Тю! - і Франциско розреготався. Важко було переконувати венесуельця в тому, що можна всеньке життя мріяти про подорож до Мексики. - Що збираєшся робити? - зрештою спитав товстун, кумедно гойднувши пузом. - Знаєш, - сонливо просопів я, - я щойно прилетів, втомлений, хочу… Він не дав мені договорити. - Тю, чувак! Ти хіба не знаєш, що нагорі у хостелі роздають два пива за ціною одного? - Та я чув про цю промоцію, - відказую. - Але зрозумій, я ж тількитільки приїхав, тому… - Чого сидиш, недотепо? У нас чудова компанія! Чи ти думаєш, що у цій халупі того пива цілий вагон? Я зняв ногу з койки і трохи повагався, бо після від’їзду зі Стокгольму не спав майже сорок годин. Але переді мною стримів добрий центнер венесуельського сміху і веселощів, який дружньо ляскав по плечу, термосив черевом і вже збирався силоміць волокти мене нагору. Тому я розсудив, що таки, мабуть, краще не опиратись і пристати на пропозицію. - Якби ти знав, як я хочу спати, - бурчав я поки шнурував кросівки. - Оце ти летів з іншого кінця планети, щоб влягтись і хропти? Не патякай зайвого і взувайся хутчій, - бурчав у відповідь Франциско. Удвох ми піднялись нагору. Шостого поверху як такого не існувало. П’ятий поверх кінчався похилими неоковирними дверима, за якими простирався звичайнісінький плаский дах, перероблений під кав’ярню. Над столиками і плетеними кріслами полоскався натягнутий тент, місцями з його країв звисали листи непрозорого целофану, не даючи дощовій воді з імпровізованого даху скапувати на голови відвідувачам. Щойно я просунувся на відкриту веранду, останні мої сумніви розвіялись: попри страшенну знемогу я не пожалкував, що пристав на пропозицію Франциско. З тераси постав чарівливий вид на Зокало та елітні райони мексиканської столиці. Хмари розповзлись, денний смог відтягло за місто, і Мехіко (принаймні та частина, яку можна споглядати з висоти шостого поверху) відкрилось мені як на долоні. На даху було не так людно як унизу, в патіо, і набагато тихше. Під натягнутою стріхою купчилися невеликі гурти мандрівників, які неквапом сьорбали пиво і щось сонно бубніли поміж себе. Венесуелець притяг мене
до бару, ми взяли чотири бутля «Corona»[52] і потюпали до одного зі столиків, де вже сиділа компанія з шести чоловік. Франциско лунко задекларував мене як новака з їхньої палати, після чого по черзі представив кожному. Як виявилось, у моїй кімнатчині, окрім венесуельського американця, знайшли притулок швейцарець Андре, високий хлоп приблизно мого віку, худющий як швабра і ще зовсім юний мексиканець з півдня на ймення Хорхе, присмаглий та лисий італієць років сорока (я не закарбував його імені, бо наступного ж дня він поїхав), а також Том О’Коннел, уже зовсім літній австралієць з проникливими очима та посивілим до самих коренів волоссям. Андре гарував на фармацевтичному заводі у Гельвеції[53], лисий італієць тривалий час трудився викладачем економіки, поки не накопичив трохи грошенят, смачно плюнув на все і майнув світом, а Том мав власний бізнес в Австралії. Ким був Хорхе, я так і не допитався. Жовторотий niсo[54] весь час сидів тихо і, хай не сприйме за образу, не вельми відрізнявся від табуретки під ним. Окрім моїх безпосередніх сусідів, за столом сиділи бельгієць Тім Мусше з дружиною Інге. Тіму на вигляд можна було дати років двадцять п’ять. Низенький і випещений, він мав одухотворене, мов у поета обличчя, строго зачесане назад чорне волосся і кострубату борідку. Його любка була ще нижчою, зате втричі ширшою за чоловіка. - …і я кажу їй, що то не мої проблеми, - щось затято переповідав Андре, - бо я заплатив за квиток з Тукстепека у Веракрус, і мене ніхто не попередив, що я мушу робити пересадку на півдорозі в якомусь задрипаному селі між горами! А вона мені: вас мусили попередити. А я їй: але автобус прибув у те aldea[55] на півгодини пізніше за відправлення мого рейсу у Веракрус, і що, по-вашому, я мав наздоганяти його верхи, ніби ломова кобила? А вона мені… Я неуважно дослухався до балачки, позираючи з даху униз, на Мехіко, де на покручених calles y avenidas[56] займались вуличні вогні і мурашками копошились невисокі мексиканці. Розмова тим часом непомітно перескочила на вищі матерії. - Ватикан і досі усім заправляє, - правив лисий італієць. - Це ніде не афішується, але це правда. Я п’ятнадцять років викладав у коледжі, а потім від церкви прислали якогось сопливого служаку, чванькуватого павіана, ну щоб наглядати за нами, контролювати навчальну програму, тесе… І назначили йому платню більшу ніж у мене! На зборах ніхто не мав права і слова мовити усупереч тому недотепі! Уявляєте? - А ще у вас там теє… мафія, - встряв Андре.
- О, це взагалі окрема історія. Їм Берлусконі особисто капці щоранку носить. Без дозволу тих харцизяк на півдні Італії ніхто не може навіть газет на вулиці продавати. - Ай, та що там ваша італійська мафія! От у нас в Австралії кролики оце мафія! - перебив італійця Том. І з уст австралійця пролунала трагічна оповідка про нерівне борюкання людей з клаповухими, про перманентні нищівні поразки, і нарешті про те, як було ухвалено поділити континент демаркаційною лінією у вигляді тисячокілометрового паркану: захід і центр - ненаситній кролячій ораві, а східне узбережжя - прямостоячим приматам та їхнім вівцям. Але й це не дало бажаного результату. В багатьох місцях вухате воїнство з гнівом пошматувало загорожу й рушило видирати останню травинку в нещасних овечок. - Кроляче народонаселення Австралії на сьогодні в 75 разів перевищує людське, - правив далі Том. - Мені вже страшно виходити самому з дому. Ви уявляєте, як вас можуть віддубасити 75 розлючених кроликів? Це ще добре, коли ти їх вчасно примітиш і встигнеш втекти, а не дай Бог, повалять на землю, і все, вважай, тобі гаплик! - Гаплик! - підтакнув Франциско тоном ветерана, який, схоже, пережив не один напад озвірілих кроликів. Я знову перевів погляд на поцятковане вогнями місто і задумався про те, наскільки ця купка несхожих один на одного пройдисвітів різниться від шаблонів далекого рутинного світу, де кожен женеться за зовнішніми проявами, і ніхто не зважає на суть. Поміж «бекпекерів» не мають жодного значення вік, зовнішність, посади. Тут нікого не цікавить ким ти є у тому прилизаному світі за тисячі миль звідціля, ніхто ніколи не випитує, скільки ти заробляєш, усім абсолютно байдуже, чи ти топ-менеджер чи, може, звичайнісінький сміттяр. Важливо одне: яка ти людина, звідки прийшов і куди направляєшся. Тім Мусше, наприклад, щойно відійшов зі своєю дорідною любкою до парапету і щось лагідно воркотав їй на вушко. Йому ледве ставало рук, щоб обійняти її. У тому далекому світі ви, безсумнівно, почули б на його адресу щось на кшталт: «Він же симпатичний хлоп’яга, міг би надибати собі кращу». Але тут усі захоплювалися молодою парою. Навпроти мене, спершись ліктями на стіл, сидів Том О’Коннел. Том, який мав власний бізнес у Австралії, достатньо великий бізнес, аби відпочивати нині в люксовому номері п’ятизіркового готелю, бути оточеним армією медоточивих покоївок та камердинерів, роз’їжджати довкруги на розкішному авто. Натомість він сидів на даху дешевого хостелу в допо-
топній картатій сорочці, вигорілому до жовтизни на сонці смішному кепі, і з цікавістю слухав мої теревені про становлення української державності після розпаду СРСР. Австралієць міг поринути у готельне вариво бундючності та пишноти, однак віддав перевагу затурканому мандрівному гуртожитку, промінявши розкоші на безпосередність і щирість - те, чого нізащо не купити за папірці, і чого ніколи не зустріти в готелях з кількістю зірочок більшою чи рівною трьом. - Днів десять блукав по Чіапасу, - розказував Том про свої походеньки Мексикою. - Сан-Крістобаль, Туксла, Паленке. Думаю, ти ще дістанешся туди, пізнаєш Паленке… Так, Паленке тобі сподобається. Щоправда, там непролазні хащі, а комарні більше, ніж кролів у Австралії. Але тобі сподобається. - А до того? - Трохи митарствував по Гватемалі, перед тим поневірявся Південною Америкою. Ось уже вісім місяців я без передиху блукаю світом. Його слова не викликали у мене подиву, радше повагу і, може, трохи завидків. Але так, по-доброму. Ми підсіли ближче один до одного і наче з гнізда зиркали на сліпучі вогні мегаполісу. Над головами мерехтіли умиті зорі, внизу, у світлих латках під ліхтарями, сірів асфальт. Зненацька тент над нашими головами затріпотів, а столи захитались, брязкаючи посудом. Здалося, що навіть підлога заходила ходуном від потужного пориву вітру. І тут знов нахлинуло оте приголомшливе відчуття, яке охопило мене тоді, коли я тільки зіскочив з таксі на площу. Щось непевне і лячне затопило простір. Тривкий порив, влетівши з-над площі, полишив над верандою шлейф чогось загадкового, древнього і водночас страхітливого. У голові забурували клапті незбагненних образів, але розум відмовлявся чіпляти і осмислювати їх. Я відчув це настільки ясно, що готовий був закричати, а втім за мить усе пройшло, і ще до того, як синій брезент, що правив веранді за покрив, перестав ляскати на вітрі, я вже думав, чи не примарилось мені усе. Загалом я вельми далекий від містицизму, однак того вечора мене відчутно огортала непоясненна нервозність. Я крадькома глипнув на Тома. Старий австралієць ніскільки не перемінився на лиці і не виказував занепокоєння, принаймні ззовні. Схоже, люди, які пробули у Мехіко хоча б кілька днів, уже не відчували того, що оце допіру насунуло на мене. «Дурня. Я просто невиспаний, - я труснув головою. - До всього ще й зміна звичного клімату, місцевості». Я вже збирався йти, коли Том озвався до мене:
- Чув, ти збираєшся на піраміди Теотіуакану. (Я якось згадував про це у розмові.) - Угу, - кажу, - усі шляхи ведуть до пірамід, - і усміхаюсь. - Не всі. Більшість понаїжджала сюди просто позабавлятись у нічних клубах і гарно поїсти у фешенебельних ресторанах, - Том на хвильку примовк, а тоді продовжив: - Назавтра на ранок я та ще кілька «бекпекерів» з цього хостелу рушаємо до Теотіуакану. Приєднуйся, якщо хочеш. Я кивнув: - Залюбки. О котрій відбуваємо? - Виїжджаємо о дев’ятій ранку від воріт хостелу. - Я буду там. Відтак я побажав усім доброї ночі і скотився вниз до своїх покоїв. Плутаючись та оступаючись на кожному кроці, позіхаючи як бегемот, я ледве доповз до ліжка, щоб почити мертвецьким сном. Засинаючи, я втретє узрів, як перед самим носом метнулось невиразне привиддя, наче якесь уособлення ацтецького Аколмістлі[57], вічного мороку. Хтось мовби шамотів над вухом: я чужий, сторонній на цій землі. Здригнувся, розклепив повіки, але намацав очима лиш стіну навпроти, голу і пусту. Комірчина стояла порожньою. Я почувався надто стомленим для того, щоб дивуватись і роздумувати про відчуття, тому за хвилину вже спав, ніби добре висповіданий мертвяк. Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядові партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більше, ніж тапчан піді мною. *** Я маю особливий хист притягувати чудову погоду. Доведено практикою. Якось ранньою весною я вибрався на північ Норвегії кілька днів поблукати горами. А весна в Норвегії самі знаєте яка… Хто не знає, тому скажу, що замість палаток і спорядження бувальці радили мені тягти із собою надувні човни і GPS-навігатори. Останні - щоб не заблудити, плаваючи в дощових хмарах. До останнього дня веб-камери, встановлені на Лофотенських островах, показували дощ, навіть моря не було видно. Але щойно я наїхав, засяяло сонце, на зло усім скептикам нагло висвічуючи до того самого дня, поки я не зібрався назад. За день до повернення додому, я навіть скупався в Атлантичному океані.
Так само сталось і в Мексиці. Тиждень до мого прибуття у Мехіко стіною цідив дощ, на вулицю і носа було не поткнути. Деякі «бекпекери» три дні поспіль пронудились у хостелі. Недільного вечора, коли я прилетів, над Мехіко подекуди ще висіли дзбани сірих хмар, але перед самим заходом сонця, десь на півночі над долиною востаннє попукав грім і непогода почвалала геть. На зорі нового тижня, коли наша новосформована компанія намірилась п’ястися на піраміди, небо було чисте, мов сльоза, а земля аж дзвеніла свіжістю. Будильник послужливо вирвав мене зі сну рівно о 8:00. За ніч Морфей здушив мене в своїх обіймах так сильно, що я геть-чисто забув де перебуваю. Роззяпивши очі, я добрих дві хвилини отетеріло періщився в стелю і розтумкував, де я і як сюди потрапив. А потім мене неначе батогом стьобнули: - Мексика! А-а-а, чорт! Я в Мексиці!!! - і забувши про те, що ліжко двоярусне, беркицьнувся з лежака вниз головою. На гуркіт моїх кісток прокинулось, певне, півхостелу, а з ванни висунувся Том із зубною щіткою за щокою і в самих трусах. - Що таке? - Morning! - я привітався і криво усміхнувся старому, потираючи пришиблені ребра. - Нічого… Трохи політав уві сні… - Morning, morning, - пробубнів австралієць. - Зуби хоч цілі, літуне? - Цілі. - То не волай і одягайся. Притримай силу на піраміди. Я швидко умився, одягнувся, натяг на вуха свого ковбойського «каптура» і спустився вниз. У ресторанчику заправився яєчнею з чотирьох яєць, чашкою молока та апельсином, після чого разом з Томом вибрався на вулицю. На площі стояло чотири вантажівки кольору хакі, набиті солдафонами в брудно-зеленій уніформі. Вояки спритно виплигували з кузовів на плац і хутко шикувалися по відділеннях. Мексиканське знамено мляво теліпалось, приспущене ледь не до землі. - Що, нова революція? - спитав я Тома, низько опустивши криси ковбойського капелюха і по-ковбойському тримаючи в зубах дерев’яну зубочистку. Том заклав руки за спину. Сонце, зараза, все одно пролазило під криси і лупило мені точно в око. - Ні. Тут так щодня, на підняття прапора зганяють заледве не батальйон.
Щойно солдафони підняли прапор, з-за рогу хостела викотився білий мінівен «Toyota». Наш гурт, до якого крім мене і Тома входили Тім з Інгою та ще троє «бекпекерів», з котрими я ще не мав можливості познайомитись, забрався всередину мікроавтобуса, і ми поїхали. Зокало, блискучі хмарочоси з аквамаринового скла, химерні палаци, парки, сквери та фонтани за півгодини щезли - від центру столиці лишились тільки суєта й галас. Натомість розпочалися низенькі халупки, зведені де заманеться і абияк. Вони пхалися, напирали на дорогу, вилазили одна на одну. Чим далі ми їхали, тим меншими ставали будиночки, однак кінця краю їм не виділось, і я зрозумів, що городяни недарма називають Мехіко «містом, яке ніколи не закінчується». Вражаюча більшість усіх отих куцих халабуд стояли недобудованими. Кожна мала незакінченою веранду, півповерха, а то й ціле крило. Часом траплялись навіть досить шикарні вілли, що світили голими самановими стінами. - Це щоб не платити податок на житло, - пояснював Гектор, наш водій. Недобудована хата - не хата, значить і платити нема за що, - при цьому він поблажливо усміхався до нас, білошкірих прибульців, а про себе, мабуть, думав: ну й тупаки, це ж елементарно, можна самому розкумекати. По дорозі я кілька разів заглядався на храми ще іспанської доби, які проступали цинамоновими родимками на тілі модернового бетонного Мехіко. Католицькі святині, здавалося, аж стогнали від старості. Їхні стіни, змуровані з якогось темно-коричневого каменю, більше походили на стіни тюрем, аніж на божниці. Лиш золоті хрести на банях та вітражі на вікнах свідчили про справжнє призначення похмурих будівель. Проїжджаючи повз одну з таких церков, я встиг роздивитись кілька каменів на фронтальній стіні. То були не прості камені - на них проступали невиразні знаки. Один я розгледів дуже добре, він був вмурований прямо посеред стіни на висоті метрів десять над землею. На гладкій бурій поверхні красувались закручені символи, обплетені змією, а під ними - чудовисько з роззявленою пащею… Я подумав, що то могло бути що завгодно, але тільки не християнський знак… *** Останні будинки нескінченного мегаполісу розтанули у дзеркальці заднього огляду півгодини тому. Ми просувались розбитим ґрунтовим манівцем, лавіруючи між кактусами та колючою купиною.
Мене добряче розтрясло, і я вже почав куняти, коли нараз над дорогою зринув височенний дерев’яний стовп з гігантським плакатом «The Teotihuacбn Archeological Site» і ще якоюсь дрібнішою писаниною. Серце затокотіло частіше. Я прикипів до вікна, але поки не бачив ніяких пірамід чи навіть сліду якихось древніх цивілізацій: навкруг стелилася незмінна рівнина, обрамлена горами і поцяткована кавалками чагарів. Дорога плавно вигиналась дугою, наш мінівен видряпався на невисокий пригірок, і тут мені мов хто жару за комір насипав. Буквально нізвідки, наче з неба впала, велична і таємнича піраміда Місяця. Мікроавтобус загальмував. Я вискочив назовні, ледь не виламавши відкидні дверцята, й помчав до руїн, висолопивши язика. Том заледве поспівав за мною. З розгону я вилетів на невелику височину прямо навпроти квадратної площі біля підніжжя другої по величині піраміди Теотіуакану. Колосальна чотириступінчата будова вимальовувалась ліворуч від мене. Площу під нею зі сходу та заходу обступили два ряди трохи менших пірамід, по п’ять у кожному ряді. Акурат посередині того майдану стримів прямокутний кам’яний приміст для обрядів та церемоніалів, а трохи далі справа від нього розпочиналась Дорога мертвих. Її затерте полотно, зціплене з обох боків рівними рядами добротних, зовсім крихітних пірамід, пролягало на п’ять кілометрів на південь. Звідтіля, де я стояв, кінця її не було видно. Але найголовнішою за Дорогою мертвих, сперечаючись у величі з піком Сьєрро-Ґордо, що темно-мареновим громаддям бовванів на обрії, була найбільша культова споруда Мезоамерики - п’ятирівнева піраміда Сонця. Навіть з такої відстані вона розчавлювала мене, дробила і перемелювала на шматки своєю величчю. У грудях під враженням її величавості, наче маятник, розхитувалась давно забута жага свободи і простору. Пристрасть, яка, скоцюрблена і приглушена, роками не давала спокою за партами університету, за засаленим монітором у запиленому офісі, в дискобарах, заповнених вщерть сірою масою, раптом прорвалася нагору з силою дикого вільного звіра. Ви навіть не уявляєте, що воно таке, - стояти віч-на-віч з пірамідами і розуміти, що це саме ті монументальні споруди, які безліч разів передивлявся на світлинах в Інтернеті у такій далекій тепер Україні чи Швеції, навіть не сміючи тоді помислити про те, щоб побачити все на власні очі. Я торжествував! Хотілось кричати і плакати воднораз, а простір навколо мене кришився від надміру небувалого могуття та величі. - Пішли, - захекано пролепетав Том з-за моєї спини. А я стояв і дивився на піраміди.
- Пішли, заберемось на одну з тих красунь! А то ти так попер, що я боявся ще з розбігу залетиш на одну з вершин. І ми подерлись на піраміду Місяця, з головою занурюючись в таїни Теотіуакану. Про людей, які звели ці піраміди, ніхто нічого не знає. Майя в тутешніх місцях зроду-віку не було, а ацтеки прийшли за століття після того, як з долини Мехіко зник останній теотіуаканець. Нам невідомо практично нічого про те, як зародилась цивілізація Теотіуакану, яких богів ушановувала, з ким воювала, а з ким вела торгівлю, хто і для чого навчив їх будувати такі грандіозні споруди. А головне - ніхто не відає, куди і чому вони зникли. Та й навіть сама назва Теотіуакан - несправжня. Коли ацтеки спустилися з півночі в долину Мехіко, вони, либонь, отетеріли від побачених колосальних пірамід та храмів, а ще більше сторопіли від того, що не застали нікого з їх творців. Ацтецька ватага здавна славилась чванькуватістю та пихою в усьому, що стосувалося їхніх власних, ацтецьких здобутків та звершень. Одначе таке вихваляння не мало під собою підґрунтя, бо майже все, чого ацтеки досягли в науці та мистецтві, вони поцупили у сусідніх племен, яким (певне, щоб не скиглили про авторські права) завбачливо перед тим всипали добрячого прочухана. Протягом усієї історії основним ремеслом ацтеків була військова справа, а головною наукою - тактика і стратегія війни. Попри це, ще до того, як поселитись в долині Мехіко, цей хвацький задерикуватий народ вважав, що саме їхні архітектори зводили найвеличніші в світі піраміди та найбундючніші храми. Хто був не згоден, тих били та відправляли на побачення з праотцями. А тут - от халепа! - ацтецькі розбишаки надибали посеред плато таке-от неподобство, що сягало ледь не до небес і яке ніхто з них не міг не те що побудувати, а навіть вигадати в довбешці, неважливо - чи то насправді, чи уві сні, чи після порядної порції пульке. І як на зло, бити не було кого. Піраміди стояли покинуті. Проте слід віддати їм належне: ацтеки не розгубились. Імперська пропаганда запрацювала на повну силу, і ще зовсім маленьким ацтеняткам у підготовчих класах почали втовкмачувати, що, коли ті піраміди є справою не ацтецьких рук, то значить більше нічиїх. Мовляв, жодне людське плем’я не могло такого витворити. З чого робили справедливий висновок про те, що піраміди звели боги. А якщо піраміди звели боги, то нема чого там лазити без діла, гнівити вельмишановних богів і накликувати неприємності на цілу націю. Для більшого ефекту місцину так і назвали: «Місце, де народжуються боги», що мовою науатль[58] звучить як «тіо-тіу’вакан».
Піраміда Сонця, піраміда Місяця, Дорога мертвих - це також ацтецькі назви. Як нарікали ці місця їхні творці, ми вже ніколи не дізнаємось. Я видерся на вершечок піраміди Місяця і обдивився навкруги. З усіх боків до Дороги мертвих тягнулись сліди давно поруйнованих вулиць, прямих і ретельно розпланованих, що чітко розмежовували квартали древнього міста. Колись тут проживало щонайменше 150 тисяч жителів. Історики твердять, що за часів найбільшого розквіту кількість мешканців сягала аж 250 тисяч. Якщо це правда, то Теотіуакан - найбільше на планеті місто своєї епохи. …Хоч би як там було, але приблизно у 750 році н. е. теотіуаканці безслідно зникли. Ні з того ні з сього якогось дня зруйнували храми на вершинах пірамід, засипали гробниці і подалися геть, поклавши край одній з найчільніших цивілізацій древнього світу. Все, що від них лишилось, - це нез’ясовні таємниці та загадки, а ще ось цей приголомшливий і неймовірний привид колись могутнього та квітучого міста. *** Зненацька шкаралупа неба тріснула, і простір потік рожевою плазмою перед моїми очима. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом під шкірою. Легені пульсували, наче після затяжного кросу. Я ще раз глянув униз і з подивом побачив натовп, який, скільки сягало око, затопив Дорогу мертвих. Там стояло тисяч п’ятдесят-шістдесят розмаїтого люду, і всі звели вогники очей на вершину піраміди Місяця - чекали, що проголосить імператор. По краях, ближче до маленьких пірамід, тулились прості землероби в скромному білому одязі. Поперед них товпилися заможні землевласники в полотняних ризах, підперезані широкими поясами з густою бахромою і гарною вишивкою. Де-не-де серед юрби видніли жінки з розпущеним чорно-воронячим волоссям. У центрі Дороги мертвих перед самим підніжжям піраміди Місяця стояла знать у платах, прикрашених пір’ям і хутром, легких, теплих і надзвичайно витончених; кожного оточувало зборисько рабів та прислужників, дехто тримав на руках крихітних домашніх собачок. На найвищій сходині піраміди, благоговійно простягши руки над натовпом, застигли чотири жерці у чорних мантіях. Вітер ліниво ворушив довгі темні порфіри на їхніх кістлявих фігурах. Вище за них знаходився тільки імператор. Люд згуртувався, аби дізнатися звістку, яку принесли гінці, і довідатися про рішення жерців. У зборищі ширились недобрий поголос і водянисті
плітки, і хоч ніхто нічого певного не відав, кожен розумів, що усталеним порядкам прийшов кінець, що життя ніколи уже не буде таким як раніше. Хтось, не криючись, жалівся і бідкався, дехто стиха скімлив і негучно ремствував, але ніхто не знав, що діяти і як бути. Затамувавши подих, я впирався поглядом перед себе, туди, де над чотирма кощавими постатями зяяв похмурий отвір храмового входу. Я знав і водночас не розумів: звідки я можу знати про те, що відтіль от-от мав з’явитися імператор. Хвилина збігала за хвилиною, та повелитель не показувався. Натовп роз’ятрено гудів, де-не-де зароджувалось і тріпотіло, шмигаючи луною поміж гранями пірамід, тихе скигління і голосіння. Смертоносні бацили страху та відчаю зі швидкістю вітру розпливалися юрбою, примушуючи серця щемко стискатися, а кров - застигати в судинах. Аж ось, вимагаючи тиші, жерці здійняли руки вгору, підперши долонями заклеєне вагітними хмарами небо, а в проході між колонами святилища зринула кремезна фігура в шикарній шкіряній мантії, рясно обшитій бісером та хутром. Високий статний імператор, гордо склавши руки на грудях, повагом підійшов до краю сходини і завмер. На його лиці скам’янів вираз людини, яка, все зваживши, ухвалила доконечне та безповоротне рішення і заповзялася твердо виконувати його до кінця, однак… не була певна в правильності задуманого. Він надовго застиг, промацуючи безкрайній натовп всевидячими очима, відчуваючи присмак неминучості забуття в атмосфері над Дорогою мертвих. А я не відводив очей і чекав, поки він збереться з духом і його голос зрине над принишклим стовписьком… Аж тут імператор обернувся, вп’явся в мої зіниці і проказав відмінною англійською: - …А хай мене собака покусає! У мене сіла батарея в камері. Я розплющив очі. Переді мною стояв Том О’Коннел і ображено тряс фотоапарат. - Чорт! Це ж треба, щоб саме в Теотіуакані… А я ще думав, чи заряджати його перед тим?… Піраміда стояла порожня. Тільки я з Томом на маківці. Трохи нижче, де манячили жерці у темних опанчинах, сидів Тім Мусше. Внизу товклися кілька людисьок. Туристи. Я зітхнув: - Не переживай. Я зніматиму тебе на свою камеру, а потім у хостелі скопіюю знімки тобі на флешку.
Я ще раз подивився нагору. Імператора не було, не було жерців, а замість набубнявілих хмар над головою леліло лазурове небо. Імператор так і недоговорив, і тепер ці камені мовчатимуть вічно… Відтоді минуло майже три години, протягом яких я заганяв Тома ледь не до смерті. Я облазив усі піраміди, посидів на кожному камені, тричі вздовж і впоперек пройшов Дорогу мертвих. Мене далі мучило те невідоме почуття, що напосіло звечора у веранді, але у ньому вже не було нічого лихого чи грізного. Грізного для мене. Я став частинкою пірамід. - Ми запізнюємось, Максе, - зіпрілий і захеканий Том норовив віддерти мене від Теотіуакану, бо їхати треба було ще півгодини тому. - Вони, певно, давно вже чекають на нас у мінівені. Я не реагував і ладнався втретє дертися на піраміду Сонця. Але тут австралієць не втерпів і силоміць потяг мене за руку в сторону мікроавтобуса: - Нам пора! Решта нашої компанії і справді зачекалась. Вони стріли мене та Тома настовбурченою мовчанкою, то недвозначно глипаючи на свої годинники, то гнівно поколюючи нас розсердженими поглядами. Ми мовчки всілись, а брудно-білий мінівен повіз нас назад у Мехіко. А втім якась частина мене залишилась у Теотіуакані. Навіки. *** - Ти чуєш це? Відчуваєш? - спитав Том. Ми стояли пліч-о-пліч з австралійцем і дивились у невідомість, у прозорий розложистий обшир над La Plaza de la Constituciуn. Небокрай не тьмарила жодна вульгарна хмаринка, сонячне сяйво хвилями накочувалось на гладеньку брущатку, пружно відбивалось і обліплювало золотом довколишні стіни, дерева, пішоходів і авто. Я подумав, що можна не відказувати, Том і так усе розуміє. Позад нас поодаль тупцяв шофер, який щойно привіз нас із пірамід. Він втупився туди ж, куди й ми. - Ця площа була центром давньої столиці, Теночтитлану. Усі навколишні іспанські церкви побудовано з руїн ацтецьких храмів і пірамід, знічев’я озвався він. Я пригадав загадкові знаки на стінах іспанських храмів. - Європейці у ті часи мали особливий погляд на власну роль у світовій історії, вважали себе єдиною по-справжньому цивілізованою расою, расою з особливим привілеєм розповсюджувати свою «цивілізованість» по
всіх закутках планети, тому й нищили усе, що бачили, - неспішно продовжив Гектор. - Майже п’ять сотень років тому, 1521 року, вояки Кортеса ущент зруйнували Теночтитлан, вирізавши двісті тисяч жителів міста, мексиканець помовчав, - вони усі лежать десь тут… Якоїсь миті мені видалося, що я знав про це давно. Може… ще задовго до свого народження. Я відчував, як під холодною бруківкою майдану жевріло щось стародавнє і маркітне; десь там, на дні, вкриті тонкою плівкою бруку, слоїлись хтозна-скільки шарів, просякнутих багряною кров’ю, духом повержених ідолів і забутими знаннями сотень поколінь. Під самою гладінню латентно скніла ще практично свіжа кров зачинателів та жертв десятків мексиканських революцій, під ними - останки переможених захисників Теночтитлану, вирізаних конкістадорами, замордованих інквізицією, скошених «цивілізованими» хворобами, ще глибше - тисячі і тисячі принесених у жертву ацтецьких полонених з підкорених земель; а під усім цим, щось пливке і розмарене, могутніше за самих ацтеків, що таїло у собі таємницю миттєвого зникнення цілої цивілізації. І так аж до найглибших бездонних товщ - свідків народження богів… Усе це пульсувало і дихало під моїми ногами, однак уже не виявляло ворожості. Я відчував, що віднині маю повне право казати: «Моя Мексика, мої піраміди». Гектор безшумно ретирувався, розтанувши в аритмічному натовпі площі. Я і Том зостались самі. День теліжився до повечір’я. - Ходімо, нас чекає пиво, - зронив Том. Ми розвернулись і пліч-о-пліч почвалали до хостелу, по-діловому заклавши руки в кишені коротеньких шортів: двадцятичотирьохрічний український аспірант і шістдесятилітній австралійський підприємець. VI. Lucha libre Life is but a dream, a grotesque and foolish dream[59]. Mark Twain За все своє життя до самого візиту в Мехіко я жодного разу не чув і не бачив двійко простих іспанських слів: Lucha libre. Ці слівця ніяк не пов’язані з прадавніми цивілізаціями, загубленими містами, пірамідами чи джунглями, і я геть не збирався приплутувати їх у свій дорожній план. А втім, вони самі вписались у нього чіткими карбованими літерами, залишивши по собі чи не найяскравіші за цілу подорож (хоч і дещо моторошні) враження. Уже потім я збагнув, що Lucha libre - як невідворотний
фатум. Неможливо приїхати в Мексику і розминутись із цією феєрією. Ви просто не зумієте проґавити те, що практично в усіх іспаномовних країнах Американського континенту сприймається чи не синонімом самої Мексики. Аби ви не дуже нудились в очікуванні, я трохи підтягну завісу таємничості над цим загадковим явищем і повідаю вам, що Lucha libre (з іспанської - «вільна боротьба») є особливим різновидом професійної боротьби, для якої характерні усілякі швидкісні та вельми болючі захвати і прийоми, нарівні з так званими «летючими» прийомами (high-flying moves). Lucha libre - виключно мексиканське дітище, попри те, що правила борні та сама суть змагань значною мірою були пізніше перейняті американцями. У Мексиці Lucha libre - це справжній культ. Між тим, прокинувшись ранком свого другого дня у Мехіко, я ще цього всього не знав. Після поранньої тризни ми з Томом збили нову компанію та чкурнули на південь столиці, до місцини під назвою Ксочімілько (Xochimilco), де ще вціліли рештки ацтецьких іригаційних каналів, які за часів Кортеса рясною сіткою застилали всю долину Мехіко. Нині в Ксочімілько можна найняти велику розцяцьковану плоскодонку, спокійно поплавати каналами у тіні розлогих дерев, що спадають пагіллям з облізлих берегів, послухати маріачос, які ширяють туди-сюди на своїх благеньких суденцях, та прикупити різного мотлоху прямо з пропливаючих поряд човнів. Ми повернулись у хостел далеко пополудні; Том одразу втік нагору тюкувати речі перед відльотом до Флориди, куди він сунувся з візитом до давнього товариша, а я лишився унизу, в ресторанчику, подудлити пивка та побазікати з ким-небудь. За чверть після сьомої до патіо знадвору вступив дебелий засмаглий мексиканець. Він мав довге, нижче плечей аспідне як ніч кучеристе волосся, жилаву волячу шию, а спиною, здавалося, міг затулити сонце. - Бажаючі поїхати сьогодні? - грубувато проказав чорнявий велет ламаною англійською. - Двадцять баксів. Текіла і пиво як завше, за мій кошт. У патіо за столиками згуртувалось щось зо два десятка різномастих «бекпекерів», за звичкою радо обмінюючись новинами пройдешнього дня. Того вечора більшість серед нас були американцями. Після короткої промови мексиканця вгору піднісся цілий ліс рук. І тільки я сидів мовчки та кліпав очима, неначе блондинка, яка вперше вмостилася за кермо автомобіля з механічною коробкою передач і ніяк не може розкумекати, на біса ота палка з цифрами праворуч від її коліна. - Поїхати куди? - тихо перепитав я.
- Подивитись на Lucha libre, - по-змовницьки відповів громило з графітовими кучерями. - What’s that[60]? Пауза. Усі вилупились на мене, наче я спитав, хто ниньки за президента в Сполучених Штатах. Мені аж совісно зробилось через те, що я не тямлю, що воно таке, оте Lucha libre. - Тебе як звати? - нарешті порушив мовчанку чорнокосий. - М-м-макс… - обережно кажу я. - І звідки ти будеш? - Ну з України… - Ого, я ще ніколи не бачив українця, - поблажливо прогудів мексиканець, а затим гукнув кудись в сторону: - Принесіть йому текіли, - і поплескав мене по плечу. - Максе з України, сьогодні ти їдеш з нами… *** - No foto, por favor[61]! - басував кремезний богатир з нотками відчайдушного прохання в голосі, намагаючись видерти у мене з рук мою камеру. - Хей! Я заплатив двадцять баксів! - я верещав і розмахував лапами, ховаючи за спиною фотоапарат. - Я хочу мати фото, інакше як я потім засвідчу, що справді бачив той ваш національний мордобій? Але м’язистий велетень був непохитним. - No foto, mi amigo[62]! - повторив він. Оскільки випита текіла вже розповзлась тарганами по моєму мозку, я не хотів слухати жодних аргументів, лементував і відбивався, ніби бурий ведмідь середньої ваги. До моїх ремствувань приєдналися кілька americanos, котрі, як і я, вперше їхали на Lucha libre. - Ти не розумієш, - ображено сопів мексиканець, не полишаючи надії схопити камеру. - На вході вас усіх однаково обшукають, камери відберуть, а в мене через вас будуть великі проблеми. Ти навіть уявити не можеш, що то за набрід - організатори боїв. - Чого ти раніше не попередив? - фальцетом горлав я. - Коли я гроші платив? Зрештою, після тривалих перемовин, ми зійшлися на тому, що візьмемо з собою лиш мобільні і при нагоді спробуємо відзняти кілька фото, а всі інші камери, професійні та цифрові, залишимо у хостелі.
- Це все на ваш страх і ризик, - приречено бубнів велетень. - Якщо вас спіймають за фотографуванням - я вас не знаю. Будете відбріхуватись самі! Відтак ми завантажились у два мікроавтобуси й упірнули в повечірнє Мехіко. Саме того вечора я, пригадую, вперше зіткнувся з пробками у мексиканській столиці. На щастя, мені випала приємність спостерігати їх лише здалеку. Проїжджаючи по одній з естакад, я побачив, як унизу дохлими жуками на сірому полотні асфальту виблискували абсолютно нерухомі автомобілі. Затор був такий, що навіть бувалі київські водії могли просльозитися: вісім смуг в обидва боки і аж до самого виднокраю. Нам пощастило. Пошарпані автобуси обминули страхітливу пробку, вправно петляючи спіральними розв’язками, і помчали на південь Мехіко. Хоча відсутність заторів на нашому шляху геть не означала відсутність авто: дорогу запруджував гуркітливий транспорт в обох напрямках, хоча в цілому водії поводили себе досить виховано. Єдина проблема на мексиканських дорогах - це пузаті міські автобуси, які, користуючись своїми великими розмірами, поводили себе вкрай нахабно. Усі водії їх не любили. Їхали ми нескінченно довго, а коли прибули на місце, шиби мікроавтобусів геть потемніли від налиплої на них повечірньої темряви. Мінівени заглушили мотори на темному й засміченому дворищі, оточеному щільним кільцем облуплених білих стін без вікон. Обстановка нагадувала мені давно покинуте фабричне подвір’я. Коли я виходив з мікроавтобуса, два кремезних громили з пошерхлими мордами старанно і спішно, наче жуки скарабеї, які тягнуть до нірок свої кульки із слонячого лайна, зачиняли за нами браму. Бійців Lucha libre іменують лучадорами (luchadores). Наш чорноволосий качок-проводир, як виявилося, у минулому був чільним лучадором, поки згодом під час однієї з сутичок не зазнав важкої травми, через що змушений був покинути цей жорстокий спорт. Я довго допитувався його ім’я, однак він щоразу виводив розмову на інше, вперто не називаючи ні свого справжнього імені, ні прізвиська, під яким був знаний у плеяді борців Lucha libre[63]. Пізніше, маленька опецькувата американка, котра сиділа на сусідньому кріслі у мінівені і, схоже, не вперше чухала дивитися на те, як здоровенні засмаглі дядьки щосили товчуть один одному писки, шепотом повідала мені, що наш патлатий гід у молодості носив заплутане прізвисько «Mad Dog of Evil[64]». Висковзнувши з кабіни мінівена, той Скажений Собака Зла пробрався до грузьких металевих дверей, по суті, єдиних дверей в оточуючому нас кільці стін, наполегливо грюкнув кілька
разів і щось стиха шепнув іспанською. Полохливою нашорошеною отарою наше інтернаціональне юрмисько збилося докупи за його спиною. За мить двері розчахнулися. У пожухлому червонястому світлі, яке викочувалося звідкись із коридору, зринула немислимо огрядна персона. Чоловік у проході тягнув на добрих півтора центнери, а то й, мабуть, більше. На його одутлих руках відсвічували мертвецькою синню страхітливі татуювання, а вуха, ніс та брови були рясно заліплені сережками та кульчиками. На роздутому череві напиналась подерта засмальцьована майка, не вкриваючи і третини розпливчатого волосяного торсу; на поясі під черевом виснули зіжмакані світло-сині джинси, заправлені у високі шкіряні військові бутси. - Охо-хо! - гукнув черевань, узрівши перед себе нашого провідника. Здавалося, говорити полюдськи він уже не може, а лиш видобуває з надр своєї колосальної утроби нечленороздільні звуки і булькання. - Hуla, Аркадіо! - наче крізь слонячий хобот прогуло у відповідь наше довгокосе одоробало. Вони тепло обійнялись, точніше той, що привів нас, влігся на живіт того, який відкрив двері, і спробував дотягтися до того місця, де під трирівневими складками жиру крилася шия, а потім ще кількадесят секунд обоє розв’язно плескали язиками. Нарешті необ’ємний Аркадіо відставив убік кудлатого Пса і протиснув своє набрезкле тіло на невисокий ґанок. Обдивившись принишклу юрбу, він чванькувато звернувся до нас: - Ласкаво прошу, сеньйори та сеньйорити, на наше славне дійство! товстун відразливо збризкував слиною і шматками їжі з масного рота. Гарантую, ви не розчаруєтесь, але мушу застерегти, - його голос враз забринів холодно і жорстко, тепер він чимось нагадував мені нещадного інквізиторського ката перед стратою. - Жодних камер, фото, спиртних напоїв, холодної чи вогнепальної зброї. Ви на моїй території… - похмуро закінчив він, навішавши павутиння слини на передні ряди. - Пійло зможете купити всередині, - додав товстун, коли ми прошмигували в сутінковий коридор з шершавими бетонними стінами. У невеличкій кімнатці без вікон в кінці галереї, залитій приглушеним кармінним світлом, яке, здавалося, стікало рафінованою плівкою просто зі стін, кожного з нас ретельно обшукали, випотрошивши вщент усі рюкзаки та сумки. Після того ті, хто ще тримав у руках банки недопитого пива, за командою поскладали їх в одному з кутків, і всі разом протупали далі тьмяним переходом.
За якусь мить наш гурт уперся в другі масивні залізні ворота, які вели до непомірних обширів холодної зали. Зсередини приміщення, в якому я опинився, справді змахувало на величезний заводський ангар, центральна частина якого була щільно загорнута в підвішені колом довготелесі цупкі куліси. Попід стінами з брудної гранатової цегли щирились іржею металеві риштування, переплетені подірявленими трубами та гвинтовими драбинами. Десь ген-ген в олов’яному мороці під стелею вимальовувались закляклі та побурілі від старості лебідки і блоки для транспортування вантажів. З-за тугих, бруднозелених лаштунків, виламувались галас, вереск та посвист юрми, крізь які місцями пробивались звуки глухих ударів, хрускіт кісток та страхітливі зойки. Атмосфера пригнічувала і, якщо бути відвертим, наганяла добрячого страху, бо навіть ті, хто, як я збагнув, потрапили сюди не вперше, боязко принишкли. Шалений Собака поманив нас за собою і відгорнув рукою одну з важезних куліс. Миттєво крізь прозір прорвалось розсіяне, але виразне світло, а оглушливий шум стократ посилився і накотився на нас пінистою лячною хвилею. Цієї миті я мимоволі подумав, що, може, краще було б лишитися у хостелі та спокійно теревенити з Томом О’Коннелом у відкритій веранді на даху. Однак відступати було нікуди. Один за одним ми пірнали під полотно і занурювалися в кипучий нурт емоційного мексиканського Lucha libre. Дійство уже клекотало на повну, наче масний борщ на сильному вогні. Тривав четвертий раунд одного з двобоїв, призначених для розігріву публіки. Навмисно для компанії, яку привів волохатий Скажений Пес, себто для нас, організатори притримали два ряди стільців під самими лаштунками. Примостившись на третьому від проходу кріслі, я нарешті спромігся оговтатись і краєм ока роздивився навколо. Високо над головами, по периметру над довжелезними кулісами, були прикріплені сліпучі прожектори, які встромляли свої промені просто у центр ангару, де на півметровому квадратному примості здіймався ринг. Ліхтарі били світлом так потужно, що без особливих зусиль можна було розгледіти кілька перших рядів з глядачами. Окрім звичайного мексиканського наброду, я видивився кільканадцять гламурних дженджиків у дорогих темних костюмах з діамантовими каблучками на пальцях. Вони розмахували над акуратно підстриженими головами пачками зібганих національних купюр, певне, робили ставки. Щонайдивніше, серед розшалілого збориська біля канатів я роздивився не тільки зрілих чоловіків, а й ще зовсім сопливих дітей десяти-дванадцяти років, які або стояли в по-
вен зріст на лавах, або ж сиділи на плечах батьків, звісивши ноги круг шиї, причому той доморощений дріб’язок волав не гірше за дорослих. «Культ… Справжній культ», - подумалось мені. Увесь простір, від грубих лаштунків до канатів рингу, розпливався від густих клубнів сизого сигаретного диму. На ринзі осатаніло гамселили один одного два буйних титани: один у синій глянсуватій масці з продовгуватими проймами для очей, синіх спортивних плавках, шкіряних браслетах на руках та чорних лискучих бутсах з масивними підметками і шнурівками аж до колін, інший - у темно-зеленому цирковому трико і чомусь без маски на перекошеній від люті пиці. Той другий, що у зеленому, на вигляд був не такий жилавий, а до всього мав чималеньке пузо. Схоже, йому лишалося не довго скакати рингом: він ледве тримався на ногах, надсадно дихав, важко здимаючи тремкий живіт, і переважно захищався, приліпившись до линв. Нарешті велети зчепилися востаннє. Душогуб у масці звалив череваня додолу і почав озвіріло душити його. Коли писок поверженого став таким самим зеленим, як і його трико, суддя надумався, що цього, либонь, достатньо для визначення переможця, і зупинив борюкання. Глядачі з ближніх рядів присунулися ледве не до самого рингу й одуріло ґелґотіли, впиваючись перемогою свого улюбленця, а гігант у синій масці гордовито фланірував по рингу, час від часу переможно здіймаючи угору руки. Я в’яло аплодував, не помічаючи, як мене накриває загальна істерія натовпу… Незабаром розпочався main event of the evening[65], у якому брали участь відразу шість учасників: дві команди, що називаються «tag team», три лучадори в кожній. Такий формат поєдинків, де сходяться на герць шість бійців, зветься trios-матчами. Ці матчі - справжнісінькі баталії, де мають значення не тільки сила і вмілість лучадорів, а й тактика ведення боротьби та злагоджені командні дії. Trios-побоїщу передували театралізовані патетичні виходи до рингу кожного з учасників. Хтось кутався у плащ і, наче причинний, перед тим, як вишкрябатись на ринг, літав залою, хтось картинно демонстрував, як відрубує голови своїм суперникам, а хтось просто індичився, пихато викрикуючи своє ім’я впереміж з різноманітними геройськими епітетами. Американець обруч мене, який, схоже, більше тямив у тому, що відбувається, заходився пояснювати мені що і до чого. Традиційно лучадори поділяються на дві групи: rudos[66] або «п’яти» - такі собі погані хлопці, котрі зазвичай ведуть брудну боротьбу, використовують заборонені прийоми, порушують правила тощо; інша група - tйcnicos[67] або «обличчя» -
добрі хлопці, які строго дотримуються правил, застосовуючи при цьому значно складніші та видовищніші прийоми й удари. Саме тепер тривало з’ясування стосунків між добрими та поганими, тобто між tйcnicos та rudos, - чергова екранізація заяложеної теми одвічної боротьби добра і зла, розіграна на лискучому від поту та крові рингу посеред покинутого заводського ангару на задвірках нічного Мехіко. Я й незчувся, як мене повністю розвезло від пива, текіли, сигаретного диму та хмільного запаху парів адреналіну, що бурував у жилах натовпу. Непомітно загальний екзальтований шал бордовою магмою влився мені у кров, заглушивши в серці інстинктивний страх, і я при кожній нагоді разом з мексиканцями підхоплювався з місця, свистів та плескав у долоні. Одначе у якусь мить у мене виникло відчуття, що переді мною - лише гарно розіграний фарс. Змокрілі бійці, які з нелюдськими криками кидаються на суперника з канатів рингу, викручують руки, тулять один одному розмашисті стусани та безжалісно копають ногами, видалися мені оманливими і бездушними маріонетками, ляльками з ганчір’я, натягнутими на пальці захованого за ширмою маестро. Я саме збирався натякнути про це моєму сусідові-американцю, але один із tйcnicos провів потужний удар, від якого його суперник rudo, випустивши рясну цівку крові з рота, бездиханною колодою гепнувся на ринг. Натовп, наче стиснута пружина, розпрямився, підхопився з місць і радо загорланив… *** Наступного ранку я кілька разів перетинався у хостелі з волохатим Собакою Зла. Він тинявся туди-сюди у якихось своїх справах. Щоразу, зустрічаючись зі мною поглядом, велетень привітно мені кивав. Під час сніданку ресторанчик у патіо залюднився вщерть. Я наклав на тацю купу наїдків, взяв чашку гарячої кави й почав роззирятися, куди б з усім тим примоститись. За дивним збігом, єдине вільне місце лишилося навпроти здорованя, який возив нас учора на Lucha libre. Якийсь час ми жували мовчки. - Мені жаль, що ти не зміг зробити фото, - скрушно почав Шалений Пес, - але я справді не міг нічим зарадити. - Не переймайся, - кажу, - я все чудово розумію. Головне, що мені сподобалося. - А що найбільше запам’яталось? - пожвавився здоровань.
- Ну-у-у… Те, як я забув на сидінні в залі свого ковбойського капелюха, - віджартувався я. - А якщо серйозно, то найбільш видовищним видався останній поєдинок. Велет туманно посміхнувся і сховав погляд у тарілці з кукурудзяними пластівцями. - Чому ти покинув Lucha libre? - після паузи поцікавився я. - Мені не сподобались умови контракту. Точніше, мене не зовсім влаштовувало те, що я мав робити відповідно до мого договору. - Я думав, то через травму. Ну, так у хостелі подейкують. На обличчі мексиканця перебігла тінь кислої посмішки. Бувають такі усмішки, які, замість промінців веселощів чи відради, цідять затаєне розчарування і глуху прикрість від неприємних спогадів. - У Lucha libre не буває травм, - ледь чутно хмикнув чорнокосий. - Хіба якийсь недоумок вивихне руку на репетиції. - Не зрозумів… - Взагалі-то я не мушу цього казати, але… ти мені подобаєшся, українцю, гадаю, великого лиха з того не буде, - бурмило зазирнув мені у вічі, - так ми зазвичай робимо, коли збираємося сказати щось важливе. Той бій, що так припав тобі вчора до душі, був насправді лише зграбною грою атлетів. Там усе було підробне. - Що?! - Усе, кажу, розплановано наперед: кому на котрій хвилині впасти, в якому раунді, ба навіть де і як звалитися. - А кров? Я бачив кров! - обурився я. - Кров також несправжня. - То якого дідька ти повів нас на те побоїще, якщо воно липове? - я спалахнув. - Damn![68] Виходить, я виклав двадцять зелених, аби витріщатися на договірний поєдинок? - Ти не зрозумів. То не був договірний бій, так само як і всі решта. Увесь Lucha libre - химера. Це лише спектакль: люди платять гроші, за які ми, розкачані силачі в масках і з чудними прізвиськами, артистично розігруємо те, що вони хочуть побачити. Жодних нудних поєдинків, постійна інтрига, завше багато жорстокості та крові. Уся таємничість з фіктивним приховуванням від поліції - лише для того, щоб додати реалістичності добре поставленій ілюзії… Я зціпив зуби і мовчав, обдумуючи почуте. На столі холонули кава та грінки. Якось не вірилось (радше, не хотілося вірити), що всесвітньовідомий кривавий мексиканський wrestling[69] - це лишень різновид театрального мистецтва. Алогічно, безглуздо і… по-дитячому образливо.
Мексиканець не відчув моєї зневіри та розчарування, він замислено втупився у вікно на площу, а згодом розсіяно доказав: - Мені не сподобалось, що за контрактом «Mad Dog of Evil» повинен був надто часто програвати. Я відіграв свій прощальний «переможний» бій, зімітував жахливу травму наприкінці і назавжди розпрощався з комедією під назвою Lucha libre… VII. Слідами Нуньєса де Бальбоа Васко Нуньєс де Бальбоа - перший з європейців, хто побачив Тихий океан. На превеликий жаль, він був іспанцем. Звичайно, було б краще, якби він був українцем, бо тоді я зміг би назвати цей розділ «Слідами Васі Нуньо де Бульби, мого великого предка». Але саме у той час, коли Бульба, пардон, де Бальбоа, прохолоджувався на панамському узбережжі, ненав’язливо доводячи тубільцям переваги цивілізованого способу життя, ми, українці, займалися важливішими справами. В українців тоді вималювалися незначні розходження з поляками стосовно географії тогочасної східної Європи, завдяки чому нам довелося вступити з ляхами в запальну наукову дискусію. Дискусія вдалася на славу, аж пір’я летіло. Крім того, дихав у спину «вєлікій і могучій» північний брат, щоб і собі подискутувати з приводу картографічних питань. Словом, нам якось було не до заморських походів. Насправді цей розділ не зовсім заслуговує на таку назву. Нуньєс де Бальбоа перетнув американський континент і вийшов до Тихого океану на широті Панамського перешийка, тобто на добрих тисячу кілометрів південніше від сучасного Акапулько, де до океану мав вийти я. Тобто, якщо я і тупав, образно кажучи, чиїмись слідами, то напевне не слідами Нуньєса де Бальбоа. Якщо так міркувати, то що з того, що якийсь європеєць у сталевому шоломі, закусаний до напівпритомності москітами, на змореній коняці, з крупа якої, либонь, стирчав обрубок не однієї індіанської стріли, колись побачив Тихий океан? Китайці, японці, чукчі, індіанці Північної Америки, ацтеки, майя, інки, патагонці бачили той океан по три рази на день. Хіба щось змінилося після того, як на нього витріщився один-єдиний європеєць? Не думаю… Якщо розібратись, то яке діло сімсот десяти мільйонам тонн води, посічених штилями і ураганами, до тих комашок, котрі з дня на день боязко витріщаються на них із мінливого берега? Однак, що не кажіть, є щось у цій незліченній масі води, цій величезній синій латці, яка на всіх картах значиться жирними індиговими літерами
«ТИХИЙ ОКЕАН» або «the PACIFIC OCEAN», і яка примушує різних людей, європейців, американців, індіанців, раз-по-раз линути до неї, упиватись колосальною силою, завуальованою ілюзорно невинними хвилями, вдихати наповнений солоними брижами вітер, перебирати і собі частинку глибини та могуття найбільшого світового океану. Це єдине, що посправжньому об’єднувало мене та Нуньєса де Бальбоа. Ми бачили Тихий океан, і для нас обох, для нашої власноруч створеної реальності, та зустріч мала неабияке значення. Але я назвав цей розділ саме так, оскільки інша назва, на яку він заслуговував, видалась мені вельми бляклою та відразливою, хоч може, і більш точною. Бо насправді я не раз метикував над тим, аби охрестити цей розділ «Кошмари Акапулько»… *** Акапулько… Скільки романтики вкладено в цю назву! Один лишень звук такого смаковитого назвиська, знічев’я проказаний вголос, примушує мрійливо зітхати та поринати в солодкі мріяння. Чи не так? Акапулько… Мексиканський рай, перлина Тихого океану, вогненний водоспад з екстазу та пишноти, де сонце світить триста шістдесят днів на рік. Акапулько… З чого почати? Може, з крислатих пальм чи піднебесних готелів, а може, з білосніжних лебедів-яхт чи золотих полотен пляжів, чи з першокласних ресторацій у північній частині міста, залитих сонцем голубих лагун? Однак почну з того, що маю чудову шкіру. Не варто перечитувати двічі: ви все правильно зрозуміли. Усі частини мого тіла обтягнуті добротним епідермісом найвищого ґатунку. Так було не завжди, але в дитинстві я полюбляв робити все, що тільки можна, підставляючи торс під сонячні промені на балконі своєї квартири. Я читав там книжки, робив домашні завдання, слухав музику. Починаючи з ранньої весни, коли сонечко тільки починає підкидати тепла з небозводу, я стягав футболку і всідався на балконі. І так до пізньої осені, аж поки, сидячи на балконі, я не починав торохкотіти зубами від холоду. Прогулюючись навіть у розпал найспекотнішого літа, я завше обирав сонячний бік вулиці, а в приміщеннях завжди сідав під вікном, де більше сонця. Словом, моя шкура вельми полюбляє тепло, сонце і засмагу. ***
Три дні у Мехіко промайнули, наче їх і не було. Теотіуакан, Зокало, Ксочімілько, Lucha libre - все змішалось в одну барвисту ікебану, незабутнім візерунком відкарбувавшись у моїй пам’яті. Утім, на вечір третього дня настав час вибиратися в Акапулько. Ви пам’ятаєте, на самому початку я геть не планував пертися до Акапулько. Там немає древніх міст, пірамід чи будь-яких інших руїн, словом, ацтеками навіть не пахне. Зате там був, є і буде, навіть тоді, коли не буде самого Акапулько, Тихий океан. Перспектива побувати на узбережжі найбільшого у світі океану, а ще більше - можливість заявляти у майбутньому, що я пройшов усю Мексику від західного до східного узбережжя, зрештою зробили своє діло, значно витягнувши мій маршрут на південний захід. Не останню роль відіграв той факт, що під час планування мандрівки я випадково надибав дешевий квиток на літак з мексиканської столиці до Акапулько. Підозріла дешевизна не спинила мене (я чомусь наївно гадав, що мексиканські low-cost авіакомпанії виявляться кращими за європейські), і ось так у розклад поїздки втиснулись два дні славнозвісного курорту. Тож я розпрощався зі столичним хостелом «Mundo Joven Catedral» та його постояльцями (за столиком реєстрацій зі смутком в смолянистих очах мене проводжала пишна Таня) і взяв курс на аеропорт. Авіакомпанія, що мала доправити мене до Акапулько, називається «Aviacsa». Навряд чи ви щось знаєте про неї, бо до мого візиту в Мексику я особисто навіть не чув про таку. Якщо чесно, навіть не пригадую, де і як відшукав її веб-сайт, він начебто сам по собі зринув якраз тоді, коли на мене напосіла божевільна ідея побувати коло Тихого океану. Пам’ятаю, я ще тоді подумав, що, судячи з Інтернет-сторінки, «Aviacsa» видається доволі солідною й гідною довіри компанією. Після бронювання цей респектабельний авіаперевізник видав мені електронного квитка, де значилось, що я летітиму до Акапулько на літаку «Boeing-737». Цифри 737 - то маркування цілої серії середньомагістральних машин, які в абсолютно різний час проектувались корпорацією «Boeing» протягом добрих тридцяти років, починаючи від середини сімдесятих і аж до сьогодні. Нині в Європі здебільшого літають модифікації 737-400, 737-500 і 737-600, котрі відрізняються між собою максимальною дальністю польоту, потужністю двигунів та кількістю пасажирських місць. Найновіші, 737-700 та 737-800, з цілою купою усіляких новацій, як-от подовжений фюзеляж, загнутий краєчок крила тощо. Однак я чомусь не думав про це, коли купував квиток на сайті «Aviacsa». Це вже
потім я почав чухати потилицю спітнілою від недобрих передчуттів рукою, коли мій лайнер підкотили до рукава і я з жахом виявив, що це ніщо інше, як допотопний 737-200! «Двісті! Двісті!!! - панікував я. - Його, певне, ще динозаври застали!» Рукав, котрим пакси[70] потрапляють в салон, зазвичай не дуже щільно притискається до поверхні фюзеляжу, через що пасажири можуть бачити чималий шмат обшивки свого авіалайнера. Плентаючись за вервечкою брунастих мексиканців, я пройшов розхитаною кишкою до овальних дверей літака і на хвильку замлів, сполохано глитнувши слину: у багатьох місцях фарба на обшивці навкруг дверей полущилась, відкривши голу обвідку і запрацьовану сталь, поцятковану сірими заклепками. Чари Тихого океану мигцем розсіялися, поступившись місцем остраху… А втім, розчарую усіх, хто очікує кошмарної історії про мій переліт до Акапулько, бо попри побоювання та переживання «Aviacs»-івська літаюча грабарка добулась до тихоокеанського узбережжя без проблем. Щоправда, летіти там усього сорок хвилин, тим паче, погода видалась лепською. Панорама славетного мексиканського курорту остаточно затерла шокові враження від анахронічного літака. Ми зробили чимале коло над містом, заходячи до аеропорту з півночі, саме під час якого крізь холодний побляклий ілюмінатор старезного аероплана я уперше побачив Тихий океан. Безкрайній, абсолютний, необмежений. Безконечна синя гладінь, розпластана до небокраю і обрамлена пінистою бахромою бурунів уздовж піщаного берега, ліниво поблискувала у навскісних променях. За кілька кілометрів від берега на хвилях мирно покачувалася двомачтова бригантина з косими білосніжними вітрилами. М-м-м, романтика, подумав я. Затим бригантина зникла, літак легко опустився на залитий сонячним світлом шовк посадкової смуги, і за якусь хвилину я з гордо піднятою головою спускався у душну залу аеропорту. Акапулько для мене - місто рекордів. На той час воно стало моїм найпівденнішим та найзахіднішим (хіба є таке слово?) містом планети; я чекав від нього щирого літнього сонця, файних пестливих дівок, пікантних курортних походеньок, але дочекався, як це не сумно, самих лише жахів. Якщо відкинути переліт (бо це ж було ще до Акапулько), то перший кошмар настиг мене в аеропорту. Справа в тому, що за три дні у Мехіко я встиг відвикнути від європейських цін і цілком адаптуватися до мексиканських. Я звик до копійчаних хостелів, недорогих, але ситних ленчів, а головне - до дешевих таксі.
Кожен другий «бекпекер» на форумі «TripAdvisor» радив віддавати перевагу ліцензованим таксі - так менше шансів, що деякі заповзятливі мексиканці полегшать ваш гаманець, або, чого доброго, відіб’ють вам тельбухи. Прямо в холі аеропорту, де зміїлись конвеєри з багажем, стримів невеличкий кіоск, який пропонував послуги гарантовано чесних і добропорядних таксистів. Я з привітною усмішкою підкотив до стійки, за якою тупцяла життєрадісна розкішна дівуля, і подав їй листочок із завчасно надряпаною адресою. Дівчина роздивилася папірець, щиро-щиро усміхнулась, і мовила, коза недоношена: - Це четверта зона Акапулько, - мій хостел знаходився просто на березі океану. - Чотириста п’ятдесят песо… або сорок п’ять доларів, будь ласка! - Скільки?! - вирячив я очі. - Сорок п’ять доларів, - упевнено прострочила мексиканка. За такі гроші у Мехіко можна спокійнісінько жити добрих два дні! Я почав матюкатися (я завжди матюкаюсь, коли гарні дівчата вимагають у мене гроші), однак мусив платити, бо просто не тямив, як інакше дістатися до міста. Прийнявши банкноти, дівка всунула мені в руки коричневий посадочний талончик і показала як пройти на стоянку. Другий кошмар - це власне таксі. Невідомого походження і року випуску; зелене (ненавиджу цей колір) з білими латками і, як сколіозний африканський верблюд, горбате; заввишки менше метра, з вибалушеними жаб’ячими фарами, з крихітними колесами, які я міг легко накрити долонею, усього з трьома сидіннями в мініатюрному, наче іграшковому салоні. Таксі більше скидалось на інвалідний візок з рульовим керуванням, ніж на машину. На його фоні навіть наша рідна бляшанка «Таврія» виглядала б як новеньке «Lamborghini» - справжнім елітним суперкаром. Сидіння ми розподілили таким чином: єдине переднє - для водія, праве заднє - мені, і ліве заднє - моєму рюкзаку, причому з нас трьох найкраще почувався, схоже, саме рюкзак. Найперше і найяскравіше враження, що наперло на мене, щойно я в’їхав на тій таратайці в Акапулько, можна описати одним простим словом: пальми. Пальми на тротуарах, пальми прямо на дорогах, пальми у подвір’ях будинків. Хмарочоси зростають між пальмами, скляні хідники п’ятизіркових готелів ховаються за гірчичними стовбурами пальм, дискобари сидять в пальмових гаях, мов у засаді, поліцейські патрулі гасають на кумедних присадкуватих квадроциклах серед пальм, автобуси, ніби дитячі розмальовки, рябіють зображеннями зелено-жовтих пальмових шапок. А ще, звичайно, океан… А тепер, кошмар третій - таксисти…
Коли таксі вибралося на тракт, що звивався понад побережжям Bahia de Acapulco[71], точно копіюючи в’юнку берегову лінію, таксист заходився оповідати мені кепською англійською впереміж з іспанськими словами і в чисто мексиканський спосіб (більшою мірою розмахуючи руками, аніж тримаючись за кермо) про визначні місцини курорту. Нараз - у пуховику екзотичної зелені - перед нами постала велика лисніюча будівля з чорного скла, яка, спираючись на довгі темні палі, нависала зі скелі прямо над водою: - Дискобар, сеньйор, - почав підморгувати шофер. - Увечері багато-багато… як його… ґьорлз. Там будуть seсoritas! Muchas seсoritas muy buenas[72]! Я взяв будинок на замітку. - А це дім Сильвестра Сталонне, - гордо погойдуючи головою, проказав він, тицьнувши пальцем на недолугий роздутий особняк, що пропливав за шибою. Кілька разів таксист пригальмовував поруч спеціальних майданчиків при дорозі, звідки відкривались звабні пейзажі аквамаринової затоки, затиснуті з обох боків скелястими мисами, що подавалися глибоко в океан, а також вид на щільно забудований downtown. Ми виходили з машини, водій робив кільканадцять фото зі мною у різних позах на тлі усієї отої ляпоти. То була шоферова ініціатива, я жодного разу не просив його спинитися, а втім розумів, що робить він це не за просто так, розраховуючи на щедрі чайові. Зрештою зеленкувате авто-черепашка підкотило до десятиповерхового готелю і я ледь не навкарачки вибрався на тротуар, витягши за лямку свого наплічника. Таксист опинився тут як тут. - Tips, seсor! Tips[73]! - хтиво торочив він, усміхаючись і простягаючи до мене засмаглу долоню. Я вдав, що раптово перестав розуміти англійську, й розвернувся до нього спиною. - No tips, amigo? Mi amigo, deme propina! Seсor[74]?! - таксист розгнівано вирячився, а я рішуче задріботів до входу в готель, думаючи, що за сорок п’ять доларів нехай собі шукає інших amigos, обійдеться і без tips, козел. Проте мексиканець не відчепився від мене: - Espere, seсor[75]! Я відчував себе мішком з грошима, котрий усі намагаються якомога швидше випорожнити. Перед самими дверима він затято перетнув мені путь і вкляк з простягнутою на рівні живота обкиданою перснями долонею. - Давай чайові! - стиснувши зуби, ультимативно заявив таксист.
Я зметикнув, що у мене два варіанти: дати чайові або дати йому в морду. Повагавшись, я вибрав перший, головним чином через те, що помітив невисокого лисого готельного охоронця в сірому однострої з автоматом на череві, який уже почав підозріло поглядати у наш бік. (Де б іще, як не у Мексиці, я зміг зустріти у фойє готелю консьєржа з американською автоматичною гвинтівкою на плечі?). Як на зло, в гаманці не знайшлося купюр менших від сотні песо. Довелося тицькати тому нахабі стопесовий папірець, цебто, за півгодини в Акапулько я примудрився витратити цілих 55 доларів. Якщо так далі піде, думав я, то до східного узбережжя доведеться тюпачити пішака і на голодний шлунок. Замість подяки чорнопикий зухвалець, неначе справжній рекетир, пригрозив мені кулаком із затиснутою бордовою соткою і поскакав назад до свого каліцького транспортного засобу. Я розкланявся з озброєним до зубів метрдотелем і пішов поселятися. Вже за півгодини я трюхикав назад. - Ви куди? - з проволоком спитала жіночка-реєстратор. - До океану, - з пафосом відказав я. - А-а-а… Так-так, зараз там просто чудово, хвилі зовсім маленькі. Можливо, я не вловив у її голосі іронії, а можливо, то й справді були маленькі тихоокеанські хвилі. Двічі я заходив у воду, обережно ступаючи по розпливчастому піщаному дну, і двічі сторчголов летів назад, брьохаючись, перекидаючись через голову, обурено волаючи і нестримно матюкаючись, під тиском потужного струменя солоної води та піску, обрамленого комірцем кучерявої піни. За третім разом я з розгону таки перелетів через чергову гороподібну хвилю, яка неслась до узбережжя, глибоко пірнув і розмашисто погріб від берега. Я пробув на пляжі аж до вечора. Цілий день по пекучому піску босоніж снували бармени, пропонуючи усілякі наїдки та напої з льодом, розлиті у звичайні целофанові кульки з трубочками. Не треба було ні про що думати чи що-небудь вигадувати - клацнув пальцями, і запопадлива обслуга тут як тут. Щоправда, як і всюди в тутешньому царстві ефемерної розкоші, при цьому вартувало не економити на чайових, інакше наступного разу замість свіжого баранячого шашличка вам гарантовано подадуть відбірну притухлу собачатину. …Над тремтливо дихаючою гладдю смеркалося. Хвилі вляглись. Я розкинувся на шезлонгу, жував гарячого чебурека, запивав його манговим соком, сьорбаючи крізь соломинку студену суміш, яка переливалась і хлюпала у прозорому пакеті на моїй долоні, а коло ніг негучно плескався і теркотів іскристими брижами Тихий океан. Був один з тих моментів, які
запам’ятовуються на все життя, раз-по-раз спливаючи в уяві протягом майбутніх, поки що таких далеких і нереальних довгих зимових вечорів: воля, вітер, перші зорі над головою, тремтіння безкрайого океану в кожній молекулі теплого повітря, віддзеркалення далеких вогнів у відблисках вечірніх матових хвиль. Я розкошував і блаженствував. Маленький українець на краю великого океану. *** Наступного дня я плюнув на все, нікуди не ходив і півдня вилежувався на пляжі, лиш ближче до вечора примусивши себе поблукати по Акапулько. Дивно якось, але таке уславлене місто не здалося мені набагато ліпшим за котрийсь з курортних грандів нашого Криму, хіба що трохи більше люксових яхт на причалах, вищі хмарочоси в центрі та більше бруду на вулицях. Увечері я знову надумався вийти на пляж: помилуватись заходом розпеченого сонця над примерхлим плесом океану і… зустріти свій наступний кошмар. Незмінний опецьок-охоронець з грізним чорним автоматом доброзичливо кивнув мені, коли я виходив із готелю. Прибережне авеню порожніло. Люди відпочивали по домівках та номерах готелів після денного купання, набираючись сил на вечірні розваги. Пригадую, на департаменті у Швеції, де працював Дімон (так-так, саме той, який останньої миті відмовився їхати зі мною), якийсь час стажувалася Ісіта, мексиканка з міста Веракрус. Кілька разів ми з нею перестрівалися, і я розказував про те, що саме планую навідати у Мексиці. Вислухавши мене, Ісіта казала: - Сан-Крістобаль дійсно суперовий, ти просто мусиш там побувати, то справжня Мексика! Чіапас взагалі мій улюблений штат. А от Акапулько… я б не радила. Від його колишньої слави не лишилося нічого, саме ім’я - та й то лиш пустопорожній звук, - а тоді доказувала: - Акапулько нині - брудний мексиканський курорт виключно для мексиканців. Я не дуже зважав на її слова, бо збирався до Акапулько не стільки задля нього самого, скільки заради Тихого океану, однак мушу зазначити, що за півтора дні я так і не зустрів жодного білошкірого туриста, усюди виключно мексиканці. Тож я перекинувся на другий бік дороги і потрюхикав порожньою набережною до океану. Перебираючись через проїжджу частину, я краєчком
ока угледів, що за мною ув’язався якийсь вельми непевний тип з виразною злодійкуватою зовнішністю. Якби вулиця не була такою безлюдною, я, може, й не звернув би на нього уваги. Про всяк випадок я закрокував швидше. Невдовзі вискочив на пляж, скинув кросівки і далі почвалав босяка, відчуваючи, як іще теплий пісок приємно набивається між пальці. Тим часом підозрілий харцизяка наблизився впритул і закрокував у такт зі мною. - Сеньйор не бажає сеньйорит? - не криючись, спитав він у мене. - Ні, - сухо відказав я і пришвидшив ходу. У цю мить з пальмового гаю, який втулився між пляжем та широким береговим авеню, вигулькнув інший хапкий башибузук з плескатою головою, яка, здавалося, виростала з плеч. Невдовзі він настиг мене, пробуючи заступити дорогу. Я обминув його, стараючись не дивитися в смолянисті очі, тоді він схопив мене за руку й обізвався: - Звідки ти приїхав? Quieres estupefacientes[76]? - говорив він фамільярно та грубо. Я відмахнувся від обох і пошкандибав уздовж пінявого прибою ще швидше. Затим невідь звідки зринув третій. Цей мовчав, але також присунувся ледь не впритул до мене й безупинно звивався слідом, дихаючи мені в потилицю. Тоді я поклав ліву руку на сумку з грішми та документами, причеплену на поясі, і не знімав її звідти до самого кінця цієї неприємної оказії. Коли намалювався четвертий, товстий і бритоголовий, я раптом з жахом усвідомив, що стою сам-один посеред примерклого пляжу, оточений зграєю шахраїв та бандюг, які безсоромно шарпають мене й норовлять кудись затягти. Вони були точно такі, як показують у голлівудських фільмах, от тільки це був не голлівудський фільм, а реальне життя… Вдалині, в розпливчастих вечірніх тінях від великих пляжних парасоль, виднілось кілька мексиканців, які відпочивали коло принишклого океану. Та чи стануть вони мені допомагати? Я в тому сильно сумнівався. Тоді я щосили відпихнув одного з них вільною рукою і кинувся бігти до обставленої ліхтарями дороги, плутаючи між пальмами. Бандитський квартет мерщій метнувся за мною. Вискочивши на тротуар, я пригальмував, бо помітив пристойно вдягнутих людей, котрі неспішно крокували мені назустріч, прямуючи до центру міста. Скоро ми розминулись, я крокував далі яскраво освітленим тротуаром уздовж набережного шосе, одначе не почувався у безпеці. Четвірка мексиканських розбишак, забачивши людей, теж стишила ходу, але не переставала нахабно йти за мною. Отак
ми петляли вздовж берега, аж поки з-за рогу не показався знайомий готельний коротун з автоматом наперевіс, який зі своєю сірою полинялою уніформою геть розчинився у пастельних вечірніх тонах. Тоді я обернувся і вже не побачив нікого. Переслідувачі блискавично розтанули у м’яких тінях вузьких вуличок, котрі то тут то там вибивалися з безладних кварталів і втикались у набережну. Я поквапно прошмигнув у готель і весь наступний вечір скнів та нудився біля розчиненого вікна, зі смутком дослухаючись, як десь далеко в центрі Акапулько, в блискучих барах та миготливих дискоклубах, зароджувалось, вирувало і пульсувало нічне життя. Без мене… «Muchas seсoritas muy buenas» так і не дочекалися того вечора свого синьоокого русявого українця… *** Кошмар п’ятий і останній. Я незчувся як заснув, заколисаний гамором downtown’у та шовковистим вітерцем, наповненим запахами океану. Користуючись цим, повернімось трохи назад, до мого епідермісу. Внаслідок виплеканої з дитинства непомірної пристрасті до сонця моя шкіра стала практично нечутливою до такого явища як сонячний опік. Я міг годинами поспіль вилежуватися під прямовисними променями і навіть не почервоніти. За кілька годин мої груди та плечі набували брунатного відтінку, а через пару-трійку днів моїй засмазі заздрив увесь пляж. Зрідка, майже ніколи, у мене міг полущитися ніс. Але тільки ніс, ні міліметром далі. Таки-так, я міг валятися по десять годин під сонцем і смажитись, наче куряче стегенце. От тільки не врахував я одного, що, чорт забирай, було це в Україні, у Рівному, на 50° північної широти, тобто рівно на 3774 кілометри північніше від Акапулько зі скромною відміткою паралелі - 16° північної широти. Коли я прокинувся, то з переляку ледь не вистрибнув у вікно, побачивши власне відображення у дзеркалі. Перша думка розривною кулею прострілила мозок: «О, мамо! Йопересете! Хто тут?!!» Нарешті, коли я розпізнав, що віддзеркалення все-таки є моїм тілом, хоч і червоним мовби піонерський галстук, спливла друга мисль: «Куди поділась моя голова?! Зараза, хто посмів прикрутити на її місце задницю павіана?!»
Мої вогненно-червоні щічки, які точнісінько відтворювали дві половинки кормового відсіку гвінейського гамадрила, трохи недоречно розділених не менш вогняно-червоним носом, палали не гірше від червоного сигналу світлофора. Причому не того, що для машин, а того, що для поїздів, котрий навіть у тумані прострілює променем на п’ять кілометрів уперед. Над тим світлофорним табло стовбурчилась випалена до білого шевелюра: зачіска нагадувала налакований до меблевого блиску прикид у сопливого піжона, якому щойно в перукарні зробили меліровку. Та що там казати! На плечах можна було підкурювати цигарку чи смажити сардельки. Я не на жарт переполошився: такого в мене ще ніколи не було. Я не міг надягти на себе майку, бо шкіра під нею пекла та свербіла, наче її поливали розпеченим маслом. Я не міг чухатись, бо мені здавалося, що з мене шматками здирають мій файний добротний епідерміс. Навіть струмені води у душі дряпали мене гострими пазурами. Увесь той день я пересувався по Акапулько короткими перебіжками між тінистими овалами прибережних пальмам, замотаний до самих вух у всіляке дрантя, наче моджахед, який почервонів від натуги, вигадуючи нове дошкульне антиамериканське гасло. Пройде ще немало часу, поки Акапулько перестане асоціюватися у мене з безжальним південним сонцем і болісними сонячними опіками. *** Насправді опік став не останнім моїм кошмаром у Акапулько. Хоча завершальний кошмар виявився не зовсім кошмаром, а радше своєрідним прозрінням. Шоковою терапією, чорти б її… Так ось, вечором другого дня я відлітав назад у Мехіко, все тою ж «Aviacsa» та тим самим допотопним «Боїнгом». До аеропорту мені знов треба було добуватися на таксі, однак цього разу я не мав можливості скористатися «ліцензованими» кебами. Відтак просто вийшов на авеню Costera Miguel Alemбn і спинив перше ліпше авто із жовто-чорними шашками. Очікуючи, що водій зараз загне щось із п’ять сотень песо, я боязко спитав: - Скільки до аеропорту? «Неліцензійний» таксист оцінююче оглянув мене й апатично пробурмотів: - Сто п’ятдесят. - Сто п’ятдесят чого?! - Песо.
Спочатку я аж присів, а потім ледь не потріскався від злоби й образи. Удруге я заледве не луснув від люті, коли, поторгувавшись із водієм, збив ціну до ста тридцяти. Причому усю дорогу, поки ми їхали розімлілим від спеки Акапулько в напрямі аеропорту, мене не полишало гризуче відчуття, що коли б не перший шок, я цілком міг би доїхати й за сто десять… Я не дуже плакав, прощаючись з Акапулько. VIII. Мексиканський волоцюга My heart is like an open highway[77]… Bon Jovi Увага! В жодному разі не використовуйте попутки та не подорожуйте автостопом у Мексиці! Застереження на форумі «TripAdvisor» Того літа цілу Мексику охопила дорожньо-ремонтна лихоманка. На всіх більш-менш великих магістралях через кожні п’ять сотень метрів відгороджували чималий клапоть шосе, здирали старе покриття і клали на його місце нове. Всюди, куди не зирни, стовбичили котки й паруючі казани зі смолою. Від Мехіко лишилась одна дорога - 150-а мексиканська магістраль, Вона вела до Пуебли, і водії там не ризикували в’їхати у гарячий асфальт чи закатати в асфальт асфальтоукладчика. Саме туди я й подався. Місце, де я мусив, як то кажуть, вшкварити по дорогах і почати звитяжницькі мандри автостопом, знаходилось за межею Мехіко. Я не знав до пуття, як туди добратися, тому вчинив за добре напрацьованою схемою: свиснув таксі й тицьнув пальцем у роздруковану карту. Після того, як я навмання вказав точку на голій трасі далеченько на південь від столиці, шофер довго і підозріло роздивлявся мене, але так нічого й не сказав, тож зрештою ми поїхали. Таксист благополучно відвіз мене за місто. Всю дорогу він недовірливо позирав у мій бік, певно, гадаючи: що, в дідька, може знадобитися самотньому синьоокому неіспаномовному ґрінго на пустельній трасі за містом. Нарешті я розсудив, що ми від’їхали достатньо далеко, аби нікому не мозолити очей, торкнув водія за плече і тихо мовив: - Спиніться тут. Шофер пригальмував.
Вечоріло. З-під капоту таксі рівненьке попелясте шосе гадючилося вдаль, у долину Мехіко. Позаду щойно зникли останні будинки найбідніших кварталів нескінченного мегаполіса, праворуч зривався униз порослий буйною зеленню схил, а десь далеко-далеко на горизонті, на тлі безхмарного неба, бовваніло двійко засніжених піків. На дорозі аритмічно пульсувало два зустрічних потоки машин, які вже почали вмикати фари. - Ви точно впевнені, що це тут? - ламаною англійською перепитав таксист. - Так, упевнений, - сухо відказав я. Потому я розрахувався, виліз із машини і витяг за собою наплічника. Таксист ніяк не наважувався рушати, адже, якщо не рахувати водіїв, які на захмарній швидкості проносилися повз нас магістраллю, я стояв на тій дорозі сам. Нарешті водій знічено стенув плечима і поїхав. Там, де я наказав йому зупинитися, повороту не було, тому він помчав далі в напрямі низькодолу, шукаючи місце для розвороту. За хвилину чи дві жовте авто випливло на стрічній смузі, що вела назад у Мехіко. Таксист навіть сповільнив швидкість, проїжджаючи повз мене, - все чекав, а раптом я роздумаю. Він глипав на мене, наче на біснуватого, який лаштується скочити з моста з наміром вчинити самогубство. Я помахав йому рукою й стримано усміхнувся, мовляв, їдь собі, чортяко, та не бери дурного в голову. І він поїхав. А я залишився стояти на узбіччі. Стрімкий потік сріблястих машин обдавав мене теплим вітром, пилюкою та шерхотом шин. За спиною у димний смог, який сповзав із міста, осідало криваво-червоне сонце. Я закинув наплічник на одне плече і підійшов до краю дороги; спинився обличчям до лави машин і кілька хвилин вдихав тремке марево, яке ворушилось на сірому асфальті. А потім я утнув те, чого до мене, певне, не робив ще ніхто з українців на мексиканській землі. Я вистромив убік праву руку з міцно стиснутим кулаком і підняв догори великий палець… *** У цьому місці мені б дуже хотілось наладити патетично-епічну історію про те, як я стрів, скажімо, американського водія-дальнобійника або простого мексиканця, який вільно володіє англійською мовою, або ще казнакого, і як ми їхали курною дорогою, і говорили про життя, і про свободу і т. д. і т. п. Я б дуже хотів розповісти щось подібне і показати, як роман-
тично подорожувати автостопом у Мексиці, і який я молодець, що насмілився на таке, попри усі застороги та невтішні передбачення. Однак я змушений ниньки констатувати невтішний факт, що у стихійних подорожах автостопом по мексиканських дорогах романтики не більше, ніж у недоварених пельменях. Я довго стояв з вистромленим догори великим пальцем на розпашілій від денної спеки 150-ій мексиканській магістралі. Повз мене один за одним прошмигували різні автомобілі, від задрипаних хетчбеків до обважнілих трейлерів, але в кращому випадку водії просто не звертали на мене уваги. В гіршому - зиркали як на ідіота. Один раз поряд мене таки загальмував рожевий пікап, по самі вікна забризканий грязюкою. Але варто мені було заговорити англійською, як водій перелякано натиснув на газ та помчав уперед, ніби побачив за моєю спиною страхітливу примару. Коли сонце сплило за горизонт, я був змушений визнати, що мій геніальний дорожній план тріщить по всіх швах. Звідтіля, де я стовбичив, не можна повернутися назад до Мехіко, оскільки не було звідки викликати таксі. Та навіть якби й знав, вертатись не було куди: згідно з тим же геніальним дорожнім планом тієї ночі я мусив ночувати у Пуеблі. Час для ночівлі неухильно насувався, чого не можна було сказати про Пуеблу, яка лишалась за двісті кілометрів від мене. «Навіщо ото було кокошитися, дундук? Взяв би й поїхав автобусом, як нормальна людина, - сердито думав я про себе. - Вже давно був би на місці». А тепер облишмо мене на деякий час і послухаймо пізнавальну історію про мексиканські автобуси у стилі «National Geographic»… Мексика славна достойним автобусним сполученням. Як на мене, мексиканські пасажирські перевізники найкращі в світі. Автобуси (переважно «Volvo» або «Mercedes») сучасні, нафаршировані кондиціонерами, туалетами, кавовими автоматами і усілякими іншими дурощами. На автостанції перед посадкою багаж віддають працівникам вокзалу, які самостійно прилаштовують його в автобус, а після прибуття забирають строго по квитанції. Перед входом у салон станційні працівники служби безпеки перевіряють пасажирів металошукачем (точно як перед посадкою у літак), а в салоні стюардеси пропонують безкоштовні напої та легкі закуски. Щоправда, тут слід вклепати одну ваговиту ремарку: вищесказане стосується виключно автобусів першого класу. У Мексиці є також автобуси другого класу - для тих, хто не може собі дозволити нормальний сервіс у люксових конторах. Другосортні омнібуси старі, пошарпані, принципово невимиті, ходять як завгодно, але тільки не за розкладом, і як правило, переповнені настільки, що під час поїздки з
вентиляційних люків стирчать голови окремих пасажирів. Такі-от купи металобрухту на колесах навіть відправляються з окремих стоянок, бо на нормальні автобусні вокзали їх ніхто не пускає. Так от, я б дуже хотів повідати вам щось романтичне про мої зухвалі та навіжені мандри автостопом. Але того вечора, коли я манячив, як недоумок з піднятим вгору пальцем чортзна-де на трасі під Мехіко, моя жага до романтичного авантюризму чахла на очах. Саме тоді поряд мене спинився розмальований усіма кольорами веселки, ветхий і розбитий рейсовий автобус другого класу. Що я мав робити? Надворі примеркло, кляті мексиканські водії вперто не помічали мене, я ризикував лишитись ночувати просто неба. Я чесно хотів розказати вам, шановні читачі, про романтику на мексиканських дорогах, але у мої романтичні плани геть не входила неромантична ніч у придорожному кюветі за дві сотні кілометрів від Пуебли. - Puebla? - розгублено спитав я, зазирнувши в автобус. - Sн, gringo, Puebla! - байдуже промимрив замурзаний водій. І я заскочив всередину. Коли очі призвичаїлися до липкої темряви (бо навіть вікна автобуса були замальовані рекламою), я остаточно зрозумів, що романтика на сьогодні відміняється. Салон був битком набитий чорними від засмаги і блискучими від поту мексиканцями, котрі, як і сам автобус, були далеко не першого сорту. Страшенно смерділо кислим потом, мокрою видубленою шкірою і якогось дідька прілою соломою. Я протиснувся в кінець зношеної колимаги, де нагледів вільне крісло, і тихенько всівся, стараючись не привертати до себе уваги. Ще б пак!… Увесь автобус, включаючи водія через спрямоване у салон дзеркальце, безпардонно витріщався на мене. Я відвернувся, аби не дивитися на них, і встромив носа у брудне, обмащене рекламою вікно. Але це не подіяло. Нахабні латинос продовжували витріщатися і навіть уже підсміювалися наді мною. Поперед мене сиділи жіночки зі зморшкуватими лицями й натрудженими руками. Усі огрядні, загорілі до чорноти і аж лискучі від жиру та поту. Вони раз-по-раз безсоромно тицяли пальцем на моє почервоніле обличчя. Позаду розпливлось по кріслах кільканадцять мексиканських роботяг із ще більш зашкарублими ніж у жінок ручиськами, почервонілими очима і потужним алкогольним духом. Ці теж без церемоній непристойно приглядались до мене, однак переважно мовчали, хоч і поглядали з неприхованою зневагою. Лиш зрідка хтось із них розтуляв рота і бундючно проказу-
вав якийсь плаский дотеп (б’юсь об заклад, що про мене), після чого уся ватага аж захлиналася від несамовитого реготу. Нарешті якийсь підозрілий вовкуватий тип з тієї пашисто-брунастої компанії, накренившись усім тулубом уперед, продзявкав щось чітко і голосно, і я зрозумів, що він звертається до мене. Я обернувся, вхопивши з півдесятка навісних поглядів, націлених просто на мене, під кожним з яких висіла погано прихована єхидна усмішка, і стенув плечима. - Но еспаньйол, сеньйор, - приглушено відказав, намагаючись не дивитись селюкові в очі. - Га-га-га! - розреготався він і плеснув долонею по спинці мого крісла, а тоді щось швидко-швидко залопотів до інших. Після його слів автобус ледь не розірвало на шматки від ґелґотіння. Реготав навіть водій, а м’ясисті жіночки на передніх сидіннях аж ляскали себе по стегнах, заливаючись істеричним іржанням. Один я, наче епіцентр тропічного тайфуну, зберігав зловісне мовчання. Жаль, як жаль, що я не знав тоді іспанської… За півгодини надворі геть стемніло, лиш два віддалених гірських піки на заході зберігали на своїх шапках останні відблиски дня. Усю дорогу шофер тримав передні дверцята автобуса відчиненими. До затхлого салону з темряви понад дорогою вривалась пилюка, покремсаний рев туберкульозного двигуна та струмені свіжого повітря, які хоч трохи розбавляли нестримну смердоту. Це те, що називається кондиціонуванням на мексиканський взірець. Кільканадцять разів ми спинялись, підбираючи нових пасажирів з-над прилеглих до траси сіл, і незабаром в кузов набилось стільки люду, що не допомагали навіть розчахнуті двері. Я весь зіпрів і ледь не зомлівав від розмаїття терпких запахів. Одначе я не нарікав, адже зарані відав на що йду. Я чудово усвідомлював, що використання попуток - це легковажність і невиправданий ризик, особливо коли ти сам, і особливо коли ти сам у Мексиці. Тому я зовсім не ремствував, хоча… був дещо розчарований, бо попри все вбачав у автостопі щось більше за просто ризиковий різновид пересування. Я шукав необмеженої свободи і можливість завести нових друзів, а натомість отримав божевільну трясовицю мексиканською 150-ю магістраллю в покошланому копійчаному автобусі серед замурзаних селюків, які нахабно промацували мене очима і, не криючись, глузували з мене. Отак я доїхав до Пуебли. ***
Вулиці Пуебли не мають спеціальних імен. Ті, що тягнуться зі сходу на захід, називаються «Poniente[78]» плюс номер вулиці, а ті, що пролягають з півночі на південь, - «Norte[79]» - і також номер вулиці. Просто і невигадливо, зате неймовірно практично. Щоб схарактеризувати розташування якогось кварталу, достатньо сказати приблизно таке: «На розі 4-ої Poniente і 5-ої Norte» - і всім одразу зрозуміло, про яке місце йдеться. Перетин 4-ої Poniente і 5-ої Norte - це саме те місце, де знаходився мій хостел. У мене на руках була детальна карта Пуебли, припасена ще в Стокгольмі, тому, враховуючи таке лубочне планування міста, я міг без проблем дочалапати до хостелу своїм ходом. Однак, коли замурзана чортопхайка, що підібрала мене в полях під Мехіко, прибула на вокзал Пуебли, надворі стояла глибока ніч. Я прикинув і вирішив, що на сьогодні геройства достатньо, і взагалі я хочу спати, відтак не став фанаберитися і гукнув таксі. Таксист підвіз мене до вицвілої від сонця та пониклої од вітру вивіски «Hostal[80] Santo Domingo», що мляво теліпалась, однією петлею тримаючись на сталевому прутку над обдертими дерев’яними дверима. Я постав посеред вулиці, гадаючи, що мене чекає за тими дверима. Справа в тому, що зовнішні фасади суто мексиканських будівель на вигляд майже однакові. Ці одноманітні фронти щільно прилягають один до одного і оточують суцільний блок будівель (те, що мексиканці називають cuadra[81]) непроникним муром з невеликою кількістю вікон та поодинокими грубими дверима. Справжнє обличчя помешкань ховається всередині cuadra і завжди сховане від надміру цікавих поглядів з вулиці. Тож я обережно прочинив скрипучі двері й шаснув усередину. Переді мною знову постало відкрите патіо, трохи просторіше ніж у «Mundo Joven Catedral»; праворуч від входу починалась стійка реєстрації, зліва здіймались догори сталеві закручені сходи, що вели на горішній поверх, а навпроти проступав невеликий бар. Посеред патіо тиснулися кілька ресторанних столиків зі стільцями. Як на перший погляд, будиночок виглядав нічогенько, хоча все у ньому, і стіни, і вікна, і меблі були наче з чорно-білого кінофільму про далекі шестидесяті. На скрип старезних дверей з-під стійки випірнула чорнява голова. - Hуla! - гукнув приземистий і злегка кучеристий мексиканець. - Привіт! - кажу йому. - Я бронював у вас кімнату. Адміністратор видався навдивовижу тямовитим хлопцем, відмінно справлявся з англійською, знав, де знаходиться Україна, навіть правильно назвав столицю, а до того - проказав кілька слів, щоправда, російською.
Як виявилось, він якийсь час жив у Штатах, де мав одного знайомого програміста родом із Росії. - Пріффєт! Пока! Да-а-а, карашо! - радо галдикав мексиканець. Узрівши, що я чудово розбираюсь в його овечому беканні, він напужився і видав ще кілька слів, яких усіх іноземців росіяни вчать насамперед. Метикуватий читач, гадаю, здогадається сам, що то були за слова, а я обмежусь розпливчастою згадкою і не осквернятиму ними сторінок цієї книги. Полаявшись російською досхочу, адміністратор показав, де моя кімната. Попри пізній час, я лиш стягнув наплічника і залишив помешкання. У фойє на мене чекала нова інтернаціональна компанія, готова знайомитися, обмінюватися враженнями й вислуховувати мої історії. Саме тут я здибав ще одного бельгійця - кумедного і простакуватого Стівена де Трейєра, який переслідуватиме мене до самого кінця подорожі. Як поведінкою, так і зовнішнім виглядом він страшенно нагадував роззяву Жака Паганеля з роману «Діти капітана Гранта». Поряд з ним, підклавши ноги під себе, клювала носом щуплява русявка, його дівчина. Парочка з Бенілюксу завтра відбувала до Оахаки лиш на пару годин раніше від мене, при цьому не маючи ще ні квитків на автобус, ні кімнати у хостелі. Отак їхали, аби лиш кудись їхати. Вони саме мляво дискутували, в якому хостелі Оахаки краще спинитися, тому я не полінувався і притяг свій itinerary на добрих півсотні сторінок - з картами, маршрутами, директивами і бронюваннями: нате, мовляв, дивіться, буржуї, як треба готуватися до подорожі. Візаві, закинувши ноги на журнальний столик, простягся ще один «бекпекер» - Джеймс Кадлецек, статечний і блідий, не в міру дивакуватий фрілансер з Далласу, який писав статті для різних Інтернет-видань, безперестану кочуючи світом. Біля нього приткнувся столичний мексиканець Хосе Луїс Іслас, товариш техасця, який супроводжував його у поневіряннях південними мексиканськими штатами. Завтра вони мали лізти на вулкан El Malinche недалеко від Пуебли. Ми потопали в надутих еластичних кріслах, абияк розставлених на особливій площадці, що нависала прямо над входом до патіо. Стіни cuadra надійно захищали нас від шуму машин та вуличного гамору, який не зникав навіть уночі. Було надзвичайно приємно після тригодинної трясовиці в паршивому автобусі напівлежати у м’якому шкіряному фотелі, потягуючи звичайнісіньку «колу» і повагом розмовляючи ні про що з незнайомими, але близькими по духу людьми.
*** На все про все у Пуеблі я мав один день, тому наступного ранку підхопився рано, проспавши усього три години, і подався досліджувати місто та його околиці. Пуебла виявилась славним містом. Людним і гамірним, точно як Мехіко, але більш безпосереднім та натуральним. Якщо центральна частина Мехіко мало чим відрізняється від європейських столиць - такі ж величні будови, пафосна архітектура, засилля мармуру та граніту, всюдисущі арки та колони, - то Пуебла є типовим мексиканським містом без жодного відбитка європейської прилизаності, плюгавості й модерної пишноти, при цьому ніскільки не втрачаючи у своїй красі. В центр міста вклепалось типове Зокало: квадратна площа, собор на одній зі сторін майдану, педантично вирівняний парк із водограями посередині. Звідусіль на нього напирали абсолютно однакові за розмірами cuadras, зате перед самим Зокало невисокі, не вище двох поверхів будинки, що немовби розкривались, вилазили з-під непримітних крицевих квартальних мурів, виставляючи напоказ багато оздоблені фасади, які й до сьогодні зберігали невитравні сліди архітектури іспанської доби. Надходила обідня пора, я мирно прогулювався вуличками Пуебли, аж раптом мій шлунок надсадно булькнув, а потім ображено забурчав, нагадуючи, що одна чашка кави з солодким млинцем не підмінить нормального сніданку. Я сховав фотоапарат в кишеню і взявся видивлятися пристойний ресторанчик, де можна було б набити черево чимось їстівним. А зараз - увага. Лапідарна преамбула до наступних подій. Я не пригадую, коли востаннє плакав. Чесно кажу: не пам’ятаю. Може, то було років у чотири, може п’ять. Словом, давно. Це поки ніяк не стосується оповіді, але… просто треба, аби ви знали. Так от, Пуебла аж кишіла вайлуватими торговцями різноманітними мексиканськими наїдками. Вони приторговували просто на вулицях під палючим сонцем; їхні ларьки, тельбухаті й неоковирні, стояли на кожному кроці, часом повністю запруджуючи тротуар. А втім, я добре пам’ятав, що мені наказував Мігель ще перед поїздкою: - Якщо не хочеш, щоб твоя подорож перетворилась на короткі перебіжки між гальюнами, - перестерігав друзяка, - не здумай їсти страви, які продаються в кіосках або на вулиці. Разом з тим Мігель велів, щоб я їв такос скрізь, де тільки бачитиму, бо такос, а особливо соуси до нього, - то репрезентант істинно мексиканської душі та вдачі. Отак він казав мені, барбос немитий.
Під час теоретичної підготовки мандрівки я ґрунтовно проштудіював на форумі «TripAdvisor» усю наявну інформацію про такос. Там подейкували, що у великих містах більшість страв національної мексиканської кухні спеціально адаптовано під розніжених туристів і не становлять жодної загрози для неадаптованих заокеанських шлунків. У той же час сайт застерігав, що в глухих автентичних районах Мексиканських Сполучених Штатів дещо недорозвинене поняття слова «адаптація», через те там-таки можна натрапити на справдешній такос, а з ним, справдешнім, слід поводитися якнайобачніше. Це була коротенька передмова, що мала на меті підготувати вас до нижчевикладених фактів і подій. А отеперечки сама історія. Кепське бурчання в животі підхльостувало мене, тому я квапливо мігрував на другий бік вулиці і вишукав охайний ресторанчик, над входом котрого висіла мальовнича вивіска «El mejor tacos en Puebla[82]». Пафосний напис не вельми відповідав зовнішньому вигляду кухмістерської, але від запаху, який долітав з кухні, мій шлунок ґвалтовно зарепетував і сам потяг мене всередину. - Que quiere, seсor[83]? - офіціант був тут як тут. - Такос, звичайно, що ж іще, - впевнено кажу до нього англійською, так, наче гризу той такос щоранку. - І… ем-м-м… одне пиво, «Negra modelo», por favor. - Слухаюсь, пане. Зараз усе буде. Тут слід сказати, що такос (або тако) - це не стільки якась специфічна страва, скільки питомо мексиканський спосіб споживання усілякої всячини. Коли ви замовляєте такос, вам зазвичай приносять пачку тонких пісних млинців, що звуться тортильями, таріль з їстівним начинням і різні підливки. Ви самі накидаєте начинку на тортилью, зрошуєте зверху підливкою, і закручуєте оте все ріжком або конвертиком. На тому й усе такос готовий до споживання. Хвилин за п’ять офіціант обставив стіл і приволік моє замовлення. Я наклав на тортилью тушкованого м’яса, кілька шматочків гострої ковбаски чорісо, притрусив зверху цибульки і зеленого салату, навіть пару грудочок подрібненого кактуса поклав, а потім на хвильку завмер у сум’ятті. На столі переді мною красувалися три глиняні кандійки з різними підливами. У першій ринці бовтався криваво-порфіровий, полум’яний як Марс соус чилі, в другій кучугурилася м’ясиста гвакамоле - густа, але безневинна паста з м’якоті авокадо, а в останній відсвічувала зеленню невідома мені, абсолютно миролюбна й сумирна на вигляд підливка.
«Гвакамоле - це для дівах, - відразу розсудив я, оскільки знав, що пюре з авокадо зовсім не гостре. - Соус чилі навряд чи внесе щось нове у мої гастрономічні знання. Спробую, мабуть, отой зелененький, гляну, що воно таке на смак…» Тож я бадьоро вхопився за черпачок і розмашисто накидав поверх м’яса та овочів зо три повних ложки ріденької зеленкуватої маси. Якби тоді я хоч на мить звів очі від тарілки, то нагледів би, що навіть кухарі повистромлювали свої довбешки з-над дверей кухні й очманіло витріщалися на мої рухи. Однак мій шлунок настирливо гарчав, а під язиком аж хлюпало від слини, через що всю мою увагу поглинула миска з такосом. Покінчивши з тим невинним соусом, я акуратно згорнув тортилью трубочкою і запхав її у пащеку. Я був настільки голодним, що одним махом відкусив добру половину скрученого сандвіча, і тільки після того помітив, що офіціанти і бармен уп’ялися в мене ошалілими поглядами, наче я не обід справляв, а збирався робити собі харакірі. «Тю, - жую і думаю. - Ви наче перший раз узріли як ґрінго трапезують». І усміхнувся до них набитим ковбаскою, м’ясцем та городиною ротом. Я добре зафіксував у пам’яті цю мить, позаяк то була остання моя усмішка на найближчі чотири години. Ще поки жував, було нічого. Та глитнувши, зрозумів усе. Я відразу докумекав, чому вони витріщалися на мене як на самогубця, добрав, що то значило «неадаптований такос», а ще я докумекав, що термоядерний процес, який оце допіру розпочався у моїй горлянці, вже ніяк не повернути назад. Нестерпний жар ширився моїми клітинами. Перші кілька хвилин я думав, що просто вріжу дуба: серце шалено токотало, все тіло обросло краплинами поту, з вух валив дим. І тоді я сказав: - У-у-у… Я хотів ще щось проказати, та не подужав. Я не міг навіть дихати. Щойно норовився втягнути повітря ротом чи носом, піднебіння спалахувало, мовби политий керосином сухий хмиз, і гострі язики полум’я блискавками проймали аж до вух і потилиці. А потім палюче вогнисько полізло униз до шлунка. Таке враження, наче хтось увіпхав мені до стравоходу йоржик для унітазу і почав старанно вертіти ним туди-сюди. Потому почалась найгірша частина: потекли сльози. Я схлипував, скімлив, пхикав і ридав, але нічого не міг з собою вдіяти. Крізь рясні патьоки сліз я угледів, як з протилежного кутка зали дріботить офіціант і несе на таці чималу миску зі сметаною.
- Це за кошт закладу, - тихо сказав він, ставлячи полумисок поряд мене і хватькома ретирувався. Його колеги насилу стримувались, щоб не зайтися реготом. Вони вдавали, ніби не помічають, що я от-от займусь полум’ям, мов стіг сіна у бездощів’я, однак цікавість пересилювала норми пристойності, і вони раз-пораз стріляли в мій бік глузливими позирками. Але… тієї миті в мені знов прокинувся Овен, і я навіть не торкнувся до рятівної сметани. Більше того, як кажуть, на зло ворогам на радість мамі, я показав тим тюхтіям, що не ликом шитий, і запхав всю до останнього шматочка тортилью до рота, зачавши театрально розжовувати. Я, без сумніву, виглядав би вельми доблесно і героїчно, коли б не дрімучі рівчаки сліз: я їв і рюмсав, мов дитя. Уперше за п’ятнадцять чи двадцять років. Нарешті я дожував і тихо-тихо пікнув: - А… Офіціант швидко усе розкумекав і мигцем приніс на таці рахунок. Ридаючи, я розрахувався за палений ленч і забрався геть. Я йшов, не розбираючи дороги, кудись якнайдалі від Зокало. Я палав, наче ялиновий смолоскип, а сльози безупину дзюрили по щоках і скапували з підборіддя. Затуманеними очима я дивився на дітлашню, що бавилась на укритій зеленню та квітами площадці в центрі Зокало, і плакав. Я зиркав на банківського клерка, який знемагав від спеки під панцером свого жакета і поспішав на роботу після короткого обіду, і ридав як немовля під час закрепу. Я глипав на брудненькі таксі, аритмічну бруківку, розлогі дерева понад кам’янкою, і заливався сльозами, наче сентиментальна дівуля. Я літрами пив холодну воду, але нічого не помагало: у горлі пекло, а трикляті сльози нестримними фонтанами цвигали з очей. Я дещо затямив того дня. Розкрив для себе нову вселенську істину, яка навічно вкарбувалась у моїх звивинах не згірше другого закону Ньютона, Шевченківського «Заповіту» чи першої строфи нетлінних «Каменярів». Я раджу й вам запам’ятати її і ніколи не забувати, якщо вам раптом випаде нагода помандрувати автентичною Мексикою. Усе має смак. Усе, крім такоса. Такос має вогонь. IX. Дім удалині від дому Того ж вечора, трохи оклигавши після полум’янистого ленчу, я пошурував в Оахаку. Оахака (або повністю Оахака-де-Хуарес) - це столиця і найбільше місто однойменного федерального штату. Цей штат, по суті, є найпівденнішою
мексиканською губернією, лиш трішки поступаючись своєму східному сусідові Чіапасу, котрий випирає у Тихий океан на якихось кілька морських ліг далі за Оахаку. Оахака беззаперечно вважається істинно мексиканським штатом, як за стилем життя, так і зовнішнім виглядом. На сьогодні у цій провінції вціліло більше носіїв мов корінних народів, ніж у будь якому іншому штаті; саме тут розкидані по горах найкрупніші общини нащадків славетних сапотеків та міцтеків. Щоправда, за Оахакою закріпилась характеристика вельми сумнівної добротності - як найбільш бідного та злиденного мексиканського штату. Найголовніше, що я вишукував і заради чого подався в Оахаку, - одні з найдавніших руїн Мезоамерики, древнє сапотецьке місто, воістину гідне самих богів, відоме нині під назвою Монте Албан (Monte Alban). Там я знайшов справжніх друзів. Цього разу я вирішив не викаблучуватися і не їхати автостопом. Як порядне людисько, купив собі квитка на першокласний мексиканський автобус компанії «ОСС», що розшифровувалось як «Omnibuses Cristobal Colon» або українською - «Омнібуси Христофора Колумба». Я виїжджав з Капе, люксової автобусної станції у Пуеблі, близько сьомої пополудні. Чухрати до Оахаки - майже чотири сотні кілометрів, причому чималий уривок шляху крученим серпантином на взгір’ях, тому фірмовий колумбовий омнібус приплентався у столицю найбіднішого мексиканського штату заледве не опівночі. Щойно вискочивши з лискучого і м’якенького автобуса, я миттю розібрав, що втрапив до справжньої дикої Мексики, ще не обтягнутої павутиною цивілізації і не загидженої всепроникаючою цвіллю прогресу. Автобусна станція ветха, будинки прості, місцями скособочені, машини старі, аж дивитися боляче, а до станційного ліхтаря стовбичила припнута до нього чорна коза. Повсюдно буйніли дивакуваті кущі, кактуси та незнайомі деревини. А проте, як то завжди трапляється, була серед тої бідноти якась своєрідна невимушеність і задушевність, яка давно перевелась у бетонних джунглях мільйонних мегаполісів, осяяних ювелірними вогнями вітрин і блиском облудних посмішок. Словом, навіть прикрита м’ясистою пітьмою Оахака припала мені до душі. А втім, роззяплювати рота на нічне місто не було часу. Мій хостел, що мав мелодійне ймення «La Villada Inn Hostal», відповідно до опису на вебсайті, ліпився ген-ген на окраїнах міста, замалим не в самих горах. Коли я нарешті розшукав покошланий кеб з жовтими шашками таксі на даху, над містом прокотилось бомкання дзвонів, які сповіщали про народження нової доби.
Таксист вельми зрадів мені (видно, не густо у них з пасажирами) і радо погодився підвезти, попри те, що гадки не мав куди треба їхати. Не допомогла навіть роздрукована карта, бо в тій точці, де відповідно до адреси мав знаходитися мій хостел, картографічний сервіс «Google maps» показував: вулиць там не було взагалі. Тобто вулиці, може, й були, але на мапі їх не намазюкали, тому стандартна схема «тицьнув пальцем в карту і поїхав» зазнала фіаско. Водій спитав у когось по радіо, як воно краще доїхати до «La Villada», радіо щось скриготнуло у відповідь, і ми посунули в напрямку сплячих бескидів, що пливкою громадою вимальовувалися на тлі зоряного неба. Хвилин за двадцять таксист спинив свою пом’яту колимагу і вишкірився до мене: - Тут! Я вистромився з вікна. Перед носом машини відкривався завалений сміттям пустир, справа проступали обриси якогось будинку з повибиваними шибами, десь внизу ледь вловимими цятками вогнів мріла Оахака. І більше нічого. Я засунувся назад: - Не тут, - кажу. - Це що завгодно, але не хостел «Ла Війяда». Водій розгубився, знову викликав когось по радіо, кілька хвилин уважно вислухував переривчасте бурчання на тому боці, потім довго і голосно лаявся, нарешті розвернувся і ми помчали назад. Хвилин за десять він знов завернув у гори і небавом спинився, дурнувато усміхаючись. - Оце точно тут! У непроглядній темряві я силкувався видивитися вивіску з назвою хостелу. Безрезультатно: якісь ангари, склади, перекошені навіси, але нічого схожого на хостел. - Сеньйоре, - кажу. - При всій до вас повазі, це не тут. Таксист насупився, але радіо більше не чіпав, натомість подзвонив комусь по мобільному. Він кілька разів прогорлав у трубку назву моєї нічліжки, по черзі перекидаючи наголос зі складу на склад і переставляючи місцями слова. Укінці радо замахав головою, завів двигуна, і ми вкотре чкурнули вниз запиленим манівцем. Я вже починав хвилюватися, чи втраплю до ранку в хостел, а якщо й втраплю, то скільки таксист здере з мене за таку екскурсію. Ми вже майже годину гасали околицями міста, щораз більше забираючись в гори, і ніяк не могли відшукати той клятий гуртожиток. Зненацька водій різко пригальмував, ледь не припечатавшись бампером до залізних воріт, і радо йойкнув: - Ось! Тут!
Зізнаюся, мені геть не сподобалось те, що я побачив крізь лобове скло, але мусив визнати, таксист був правий: у розпливчатих від фар конусах світла чітко виднілась назва мого хостелу… виведена простою крейдою на ржавому металевому листі. Я висунувся з машини і протер очі - упевнитися, що мені не приверзлось. Хоча в той момент я, певне, більше хотів, щоб воно таки привиділось. Потому повернувся до таксиста. - Скільки? - питаю, стукаючи пальцем по гаманцю. - Sesenta pesos, seсor[84], - сором’язливо промимрив мексиканець, а потім додав, ніби просячи вибачення: - Рor favor… Я зразу не повірив і перепитав. Таксист двома руками показав шість пальців, що мало означати шість по десять песо. Поки він не передумав, я відрахував йому купюри. «Шістдесят песо! Лише якихось нещасних шість доларів за те, щоб опівночі згасати заледве не всю Оахаку!» - крутилось у голові. Я як ненормальний, кричав шоферу «gracias[85]!», а наостанок чуйно потиснув йому руку і навіть промимрив щось на кшталт: «Україна вас не забуде, дядьку». Нарешті старезний кеб, виючи двигуном, зник за рогом, і я лишився сам. Було темно. Я стирчав на брудній неширокій вулиці високо в горах перед залізними, наскрізь проржавілими воротами, на яких крейдою було написано «La Villada Inn Hostal». Вгору по вулиці стояло ще кілька будинків, далі за ними ґрунтовий путівець вишкрябувався на прямовисний схил гори і зникав. Насподі, біля підніжжя скель, тихо спала Оахака. Ліхтарів не було. «Ну, все, - скрушно подумав я. - Хороші хостели закінчились». Я спробував налапати кнопку дзвінка або металевий язичок на брамі, але мої пошуки закінчились нічим. Відтак я легенько торкнув проіржавілі двері, і вони на диво гладко подались. Подвір’я куталось у непроникну темряву, я не бачив далі свого носа. Навпомацки скрадаючись вздовж стіни, дійшов до якихось дверей і тихенько постукав. Мені довелось двічі повторити стукання, поки зсередини щось зашаруділо, і крізь двері просунулась заспана кудлата голова. Я не встиг і рота розтулити, коли голова пробубніла відмінною, хоч і сонною англійською: - О, чувак, ти таки приїхав. Я читав твого листа, що ти будеш пізно. Але заснув, - він позіхнув так, що ледь не звихнув щелепу, - і не дочекався. Ходи, покажу твою кімнату. Як пізніше виявиться, то був Чей - молодший з двох синів хазяїв хостелу. Він відвів мене в напівпідвальне приміщення і впустив до середніх
розмірів кімнати з кам’яною підлогою та побіленими стінами з саману. Годинник показував далеко за першу, я був надто втомлений, аби роздивлятись навкруг і філософствувати з приводу побаченого, тому завалився на ліжко і миттю впав у непробудний сон. *** Наступного ранку я за інерцією підхопився ще вдосвіта. Треба ж було дізнаватися як потрапити на Монте Албан, і взагалі - провести скрупульозну рекогносцировку, бо минулої ночі я нічого до пуття не роздивився. Тому я хутко, ніби ховрах, видряпався зі своєї нори. Вийшовши на відкритий простір, я потягнувся, роззирнувся, але так і вкляк із задертими догори руками, намагаючись переконати себе в тому, що я не сплю. «La Villada» об’єднувала кілька розрізнених, але дуже ошатних будиночків, поряд з якими тулилися пальмові навіси з пляжними шезлонгами і гамаками. Переходи між світлицями були дбайливо замощені плиткою і оточені акуратно підстриженими газонами, а в самому центрі височіла двоповерхова цегляна будівля з очеретяною стріхою. На першому поверсі у ній містився ресторанчик, а на другому - більярдний стіл, настільний футбол, телевізор і купа іншої всячини для дозвілля. А тепер, панове, тримайтесь, аби не впасти: просто посеред хостелу мляво поблискувала у вранішньому світлі ультрамаринова гладінь плавального басейну. Басейн! А-а-а! У хостелі! Ні, я просто марю!!! До всієї цієї краси додайте гірський кряж темно-бронзового кольору, місцями розбавлений латками зелені, який пнувся у височінь від протилежного кінця долини. Мені здалось, що поки я хропів, мене перетягли в якесь інше місце. Це не могло бути хостелом, це не могло бути Мексикою! Я пригледівся назад на заїзд, через який напередодні у безпросвітній пітьмі увійшов до «La Villada», і тільки тоді збагнув, що не сплю: я впізнав учорашню браму брудну, скрипучу та рудувату від іржі, - єдине, що псувало довколишню ідилію. Відтоді я називав її не інакше як «пекельними ворітьми до раю». Нарешті я спромігся закрити рота, опустив руки, і чкурнув униз за фотоапаратом. У цей час у їдальні схилились над сніданком дві доладні й милі парочки. Вони приголомшливо різнилися одна від другої. У першій парі хлопець і дівчина - височенні та худі, як штахетини, зі сніжно-кремовою шкірою і волоссям кольору пухнастого курчати, а в другій - низькорослі й огрядні, наче кадовби з-під меду, чоловік із жінкою з круглими лицями, темними очима і коричневим волоссям. Знайомтесь: перед вами Пітер
Лампе та Марія Ван дер Маат з Голландії, а навпроти них - подружжя Кен та Рейчел Валерді з недалекого Техасу. Вони саме впівголоса гомоніли поміж себе і, певне, лаштувались сумирно та слухняно провести черговий день свого відпочинку. Вони ще нічого не знали про мене, вони до того не бачили жодного живого українця, окрім хіба як по ящику, а головне навіть гадки не мали про те, що за наступні чотири дні разом зі мною перевернуть цілу Оахаку з ніг на голову. Тож усе було мирно, супокійно та ідилічно, поки не з’явився я, і з криком «афігєть, оце-то у вас хостел!», наче ракета увірвався в їдальню. Коло дверей стояв Хав’єр, старший хазяїнів син, а трохи далі Естер, його мати, поралась біля печі. - Buenos dнas[86]! - пробемкав молодий мексиканець. - Радий, що тобі подобається. Сідай до столу, зараз подадуть сніданок. Смачнющий запах смажених яєць залоскотав мої ніздрі, я всівся на один з табуретів і почав безпардонно цюкати долонею по столу. - Що сеньйор бажає? - на моє настирливе ляскання примчала старенька, але усміхнена та святково, хоч і старомодно вдягнута служниця. - Несіть усе, що є, - кричу. - Я вчора не вечеряв! Давайте яєчню, картоплю, грінки і… і навіть такос давайте! Тільки не здумайте накидати туди отої зеленої гидоти, від якої мізки починають куріти, а сам боїшся пукнути, щоб не пропалити дірку в шортах. За якусь хвилину наїдки опинились на столі, і я заходився сумлінно плямкати, наминаючи їдло. І лише тоді звернув увагу на чотири пари очей, що мовчазно витріщалися на мене. - Ти хто такий? - нарешті недовірливо озвався Кен. Для них я наче з неба звалився, бо ніхто ж не бачив, як я нишком пришкандибав до хостелу в розпал ночі. - Я Макс, - чавкаю йому набитим ротом. - Сьогодні їду в Монте Албан. - А… е-е-е… а звідки ти взявся, Максе? - голос у нього був шовковистий зі звичною американською хрипотою на денці. Я подумав, що він, либонь, має на думці в глобальному розумінні, тому й одказав: - З України, - і махнув рукою, мовляв, ген відтіля, з-за океану. Вони перезирнулись між собою. - Телепорт? - перепитав Пітер. - Ні, мабуть уплав, - заперечила Марія. - Бачиш, який голодний. Я підняв замурзану соусом будку від тарелі. Таке, знаєте, іноді трапляється: варто лиш кинути оком, і ти відразу відчуваєш симпатію до людей. Тому я відповів їм з усією можливою серйозністю:
- Ви прості як граблі, панове. Усе безмежно банальніше: «Air France» Boeing-747, три години автостопом до Пуебли, п’ять годин вечірнім «OCC» до Оахаки. Звісно, я їм теж заімпонував. Тобто, думаю, сподобався, бо вони мерщій заходилися відрекомендовуватись і здоровкатися. Поки я жував, парочки по черзі встигли розбовкати усі чільні факти їхнього життя, навзамін витягши крізь мої зуби та набиту їдлом пащеку добру половину біографії, а також цілий оберемок фактів про клімат та рельєф України. Під кінець Марія мовила: - Ми ще не були в тій Маунт Албанії, чи як ти там казав. Ти ж знаєш, де вона, правда? Поїхали разом? Я кивнув, бо рот усе ще був зайнятий важливішою справою. Насправді я поняття не мав, де той Монте Албан, - на той момент його місцезнаходження асоціювалось у мене з куцою невелемовною галочкою, проставленою вручну кульковою ручкою на роздрукованій карті, десь на південному заході від Оахаки. Зате я подумав, що тепер, навіть якщо й заблукаємо (а ми б заблукали, це як двічі два - чотири), то гуртом, принаймні, буде не так сумно. Але мені поталанило, і сліпий випадок уберіг мене від участі Івана Йосиповича Сусаніна (нагадаю, поляки в лісах під Костромою відірвали йому… хоча давайте не будемо про погане у такій хорошій книзі). Так ось, якраз тоді, коли Марія гуторила про Монте Албан, до їдальні зайшов Чейстарший, власник хостелу, - доладно скроєний літній чолов’яга з копою баламутного вицвілого волосся та незгасною посмішкою на устах. Його дружина щось проказала йому з-за стійки, що перегороджувала ресторанчик надвоє, киваючи в наш бік, після чого хазяїн «La Villad’и» розвернувся й басисто прорік: - Я можу відвезти вас до Монте Албана. За хвилину, надувши вітрилами животи і покректуючи після добротного снідання, наш квінтет у повному складі тупцяв під пошарпаним мінівеном, готовий рушати до уславленого культового центру. Ґаздиня пройшла перед нами до залізної брами і заходилася відпирати її, щоб випустити бокатого «Доджа» на вулицю. Затамувавши подих, з якимось заціпенілим захопленням я спостерігав, як уміло та невимушено Естер справляється з важенними стулками воріт. А там було чим захоплюватися: господиня «La Villad’и» не мала однієї руки… Ту історію пізніше переказав мені Кен, і хоч вона геть не стосується моєї оповіді, я стисло наведу її на цих сторінках.
Чей надибав Естер зовсім молодим, але відразу вклепався, як кажуть, по самі помідори. Юна мексиканка відповіла взаємністю, тож скоро вони вирішили побратися, навіть не відаючи про те, що їх чекає попереду. У ту пору Мексика ще була здичілою та навіженою, і стосувалося це усіх сфер, включаючи дороги. Так сталось, що котрогось дня закохані втрапили у страхітливу аварію на шосе під Оахакою. Чей-старший якимось дивом відбувся синцями та подряпинами, а от його коханій перепало дужче. Якийсь час вона пролежала в лікарні, після чого медики змушені були ампутувати їй правицю до самого плеча, інакше молода жінка ризикувала життям. Попри це Чей не полишив наречену, за кілька місяців вони побрались і живуть разом ось майже три десятки років, причому не просто живуть, а здрастують у щасті. Чей-старший займається усією важкою роботою по хостелу, а Естер прибирає і вичепурює світлиці, веде бухгалтерський облік, а ще обіди готує, смачніших від яких ви не відшукаєте до самого північного кордону з Штатами. Окрім синів, Чея-молодшого та Хав’єра, господині допомагають три служниці-індіанки. Тож Естер розчахнула ворота, «Додж» протиснувся на путівець, відчалив від мальовничого хостелу, який чіплявся за крутий схил гори, і помчав на південь до мальовничої Оахаки. Кен та Рейчел сиділи попереду, а голландська парочка і я розкинулись на задньому сидінні восьмимісного мікроавтобуса. З метою вентилювання салону обоє бокових відсувних дверцят трималися розчахнутими, через що їзда походила на політ у відкритому гелікоптері. Ми неспішно базікали поміж себе, а техасець час від часу щось настирно нашіптував своїй дружині, аж поки не повернувся назад і шельмувато вп’явся у мене. - Слухай, Максе, - по-котячому захурчав техаський капосник. - Ану скажи «Hasta la vista, baby[87]». Я вмить насторожився. - Нащо? - питаю. - Ну скажи. Просто так. Я нутром вчув підлотну американську каверзу. - А що мені за це буде? - почав ухилятися. - Та не пиндючся, кажи вже, - напосідав пузань Кен. - Як не хочеш «Hasta la vista, baby», то давай хоч… м-м-м… ну, от хоч «I’ll be back[88]». Я далі не розумів, куди він хилить. Марія з Пітером теж нашорошились і підхльоскували мене, по черзі підморгуючи Кену, тож уже й мені самому стало цікаво, якого дідька вони домагаються. Словом, я подумав, погадав трошки, а тоді обережно, ніби школяр на першому екзамені, промимрив:
- Ай’лл бі бек… Аж тут почалось. - Ой-ой-ой! Аха-ха-ха! Тримайте мене! - огузкуватий техасець реготав так, що ледь не вивалився з машини. - Ну що, ви бачили? Я ж вам казав! Ха-ха-ха! - А хай йому, точно! - гукає Пітер, і собі давай реготати. - Ще раз! Ще раз! Давай, кажи знов! - пищали Марія з Рейчел. Звісно, я нічого не сказав. Задля пристойності я навіть набундючився і демонстративно втупився у вікно, а інтернаціональне товариство продовжило бурхливо реагувати. - У тебе голос, як у Шварценеггера, - зрештою, заспокоївшись, пояснив опасистий техасець. - А у тебе голова, мов качан капусти, - сердито кажу йому. Після того Кен та компанія цілими днями не відставали від мене з отим клятим «Hasta la vista, baby», повсякчас виставляючи мене напоказ кожному зустрічному, чи то був мексиканець, чи європеєць, наче якусь хвостату мавпочку в зоопарку. За півтора дні пів-Оахаки знало, що я можу патякати голосом самого Термінатора. І справа навіть не в тому, що я був схожий на Шварценеггера чи тужився копіювати його голос. Я просто говорив з точно таким акцентом, як і нинішній губернатор Каліфорнії у молодості. Кілька разів я таки піддавався на умовляння і бурмотів ті сакраментальні фрази, аби скараскатися причіпливого техасця. Однак проказані мною слова лиш вганяли Кена у щораз більший екстаз. - Ти можеш цим заробляти гроші! Ха-ха-ха! - глузував він з мене. - Я тобі серйозно кажу, причому непогані гроші, - а потім ще й кривлявся, нікчема, огидно гіперболізуючи мій акцент: - Ай’ль пі ба-а-ак! Ха-ха-ха! Ми незчулись як проминули Оахаку, і розпочали підніматися вгору закрученим манівцем. Монте Албан - одне з найбільш унікальних доколумбових поселень у Мексиці. Стародавнє місто розкинулось на пласкому, наче зрізаному ножем верхів’ї гірського хребта, що випинається акурат по центру долини за вісім кілометрів на південний захід від столиці штату. Культурний центр знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря, що майже на чотириста метрів вище дна долини. Окрім руїн пірамід, вівтарів та майданчиків для гри у м’яч на маківці хребта, археологи відрили кільканадцять терас та оточених насипами споруд на довколишніх пагорбах, які також вважають частиною старовинного міста.
Усі піраміди та жертовники споруджені надзвичайно давно пращурами сапотеків. Їхні нащадки ще й досі заселяють чималу частину мексиканських штатів Оахака та Чіапас, однак більшість з них розгубили у віках свою етнічну самосвідомість. До слова, відомий мексиканський президент-реформатор Беніте Хуарес, якому в Мехіко понаставляли цілу купу монументів і чиїм ім’ям охрестили столичний аеропорт, за походженням був саме сапотеком. Власне, Монте Албан є найстарішим містом Мезоамерики, древнішим навіть за Теотіуакан; за п’ятсот років до різдва Христового він уже став центром сильної держави, що розкинулась по всьому Оахакському нагір’ю й успішно суперничала з могутнім північним сусідом - Теотіуаканом. Однак за тисячу років Теотіуакан щез, а сапотеки впали під натиском войовничих ацтеків, покинувши місто. «Додж» видряпався на взгір’я, Чей-старший висадив нас біля воріт археологічного сайту, після чого вирулив на стоянку ставити машину. Під вхідною брамою окрім нечисленних туристів товклось кільканадцять приземкуватих і опецькуватих гідів, вочевидь сапотецьких потомків, які крикливо рекламували свої екскурсії. Оскільки нас було п’ятеро, ми вирішили найняти когось - нехай ходить і бемкає про своїх прапрадідів, - і спинили свій вибір на сутулому старигані в білому капелюсі та шкіряній жилетці, з довгим покрученим посохом. Сказати, що він вельми змахував на екскурсовода, навряд чи можна, проте інші його колеги нагадували радше башибузуків, котрі спустилися з гір аби обчистити ваші кишені, тож наш дідок на їх фоні видавався не таким страшним харцизякою. Крім того, дідуньо володів непоганим, як на латиноса, запасом англійських слів, хоч і говорив з таким убивчим акцентом, що моя шкільна вчителька з англійської, певне, миттю околіла б, якби тільки його зачула. Ми пройшли до древнього міста. З нагір’я можна було бачити всю Оахаку з горами круг неї. Покремсаний рубцями буремних епох, скособочений і похнюплений, Монте Аблан разюче різниться від дебелого і міцнющого Теотіуакану. На вершині хребта вздовж сторін уявного витягнутого прямокутника здіймається кілька невисоких пірамід. Вони обцарковують розрівняну площадку, посередині якої мостяться кілька спресованих одна до одної, напіврозвалених споруд. Стиль будівництва тут зовсім інший, менш пафосний і не такий монументальний, піраміди розлогі й невисокі. Крім того, усі будови страшенно погризені часом: плінфи замшілі та розхитані, а усюди на стиках прорізується трава. Дрімуча старість і забуття - ось що скочило в голову, щойно я ввійшов до Монте Албана.
Вшістьох ми протупали до однієї з терас, де старий сапотек взявся за розповідь. - Сапотеки, на відміну від інших племен Мезоамерики, не воювали і не скоювали людських жертвоприношень, - файно карбував дід. - Займалися вони переважно торгівлею, науками, мистецтвом, а найбільших звершень досягли в астрономії та медицині. Ми неспішно просувались між пірамідами. Час від часу я з Пітером видирався на котрусь і робив знімки згори. - Писемності вони не мали, дряпали усе на скелях та каменях, - продовжував гід. - Зате мова вікує по сей день. Онде підписи до табличок під пірамідами: спочатку іспанською, потім англійською, а праворуч - якась писанина, схожа на французьку. Але то не французька, то мова сапотеків. У ХХ столітті якісь місцеві лінгвісти-активісти взяли за основу французький алфавіт, підігнавши його під сапотецьку фонетику. Ниньки в Оахаці таке навіть в школах викладають. - А ось тут, зверніть увагу, наскельне змалювання кесаревого розтину, дідок тицьнув палицею на продовгуватий шмат скелі, де справді вимальовувалось щось подібне до ілюстрації згаданого способу пологів. Цій брилі дві з половиною тисячі літ, - веде дід далі. - Це означає, що саме сапотеки були першими, хто здійснив таку операцію, і ваш славетний римський імператор мусить поступитись правом називати її своїм ім’ям[89]. Далі він по черзі показував нам інші камені, де вимальовувались зображення тіл з вибалушеними нутрощами, окресленою будовою кісток, а також відтворювалось кілька лікувальних хірургічних операцій (лікувальними ті операції називав дідок, я ж, судячи з малюнка на каменях, не позаздрив би тому, хто опинився під ножем того доісторичного ескулапа). - Ану зирніть сюди, - раптом запропонував сапотек. І ми перейшли до наступної брили. - Ви, мабуть, знаєте, що в усіх аборигенів Американського континенту, починаючи від індіанців Північної Америки і закінчуючи інками в Перу, від природи не росте борода. Ось, переконайтесь, я геть не маю волосся на щоках та підборідді, - дідок почухав пальцями гладку щелепу. - І мені не доводиться голитися щоранку як оце вам… - а потім недвозначно глипнув на мене. - Ну, це якщо голитесь… Я потупився, сховавши долонею тижневу, як у кабана, щетину, що огидно стирчала на всі боки, і вдав, що не почув його останнього зауваження. - А тепер роздивіться зображення на цьому камені.
Я вп’явся в шерехату поверхню сірої брили висотою з півметра. На ній побачив висіченого скоцюбленого чоловічка з майстерно і виразно вирубаною бородою. - Якщо ні в кого не росла борода, звідки вони знали про бороди? - зачудовано поцікавився Пітер. - Тут хтось був з Європи, ну або зі Сходу, задовго до Колумба, спокійно пояснюю я, а потім, прикинувши вік каменюки, додаю: - І мабуть, задовго до норманів на Ньюфаундленді. - Правильно, але це ще не все, - хитро цідить сапотецький стариган. Огляньте його кирпу, - і штрикає ціпком прямісінько в ніс наскельного бороданя. Я ще раз окинув оком каменюку. Ніс чоловічка був коротким, різко загнутим униз, з добре вираженою горбинкою. - Історики сходяться на думці, що це єврей! - випереджаючи мої здогадки, випалив безбородий гід. Дідок посміхався, переможно блимав на нас, а наша інтернаціональна ватага приголомшено мовчала, обмізковуючи почуте. - Я нічого не маю проти євреїв, - нарешті обережно почав я, на ходу вигадуючи, як би то його краще сформувати думку й не переступити меж політкоректності. - Але… як же хлоп’яга Колумб, як же вікінги?! - Цій масі дві тисячі років, і на ній - бородатий єврей, - безапеляційно вторував старий. - Тоді не було не те що Колумба, не було навіть Іспанії, а вікінги тільки вчились стругати свої галери. - Не галери, а дракари, - поправив я. - Та яка різниця?! Каменю дві тисячі років! Я зробив кілька не зовсім політкоректних фото валуна з бородатим іудеєм, аби пізніше показувати усім в Україні, після чого ми пішли тинятися закутками змертвілого міста. Коли Чей-старший віз нас назад в Оахаку, Кен блимнув на мене зі свого сидіння й запитав: - Як тобі руїни? Я задумався і пригадав невловний, але приголомшливий і величний дух над Теотіуаканом. - Ти був у Теотіуакані? - перепитав я. - Ні. Я лиш раз приїздив у Мехіко, і то на один день. - Якби ти побував там, ти б відчув різницю. Ми мчали вниз вузьким манівцем, хутко скочуючись з узгір’я в долину. Я трохи помовчав, а тоді повернувся до техасця і доказав: - Монте Албан мертвий, Кене. Я не знаю, чому так, але він неживий…
*** По дорозі назад біля якогось присілка ми надибали стару й напіврозвалену барокову церкву іспанської епохи. Чей-старший пригальмував і дав нам півгодини полазити коло того витіюватого чуда колоніального зодчества та вдосталь наробити фото. Барилкуваті Кен та Рейчел відмовились і вирішили за краще лишитись у мінівені - потомилися після Монте Албану. Я з голландцями потюпав плавитись під спекою. Божниця виглядала доволі пошарпаною. Чорні сліди вогню на колонах, грубі прим’ятини на абаках та глибокі рубці на покришених стінах могли б, певно, немало розповісти про історію цієї землі. Одначе ми з Пітером ніяк не могли втрапити всередину церкви: усі лази і входи стояли зачиненими або ж ховались за похмурими ґратами. Розділившись, ми почали обнишпорювати кожен вигин храмини, навіть на еркери пробували дряпатись, хоч безуспішно. Аж ось звідкілясь з-за рогу донісся приглушений голос голландця: - Агов, Маріє, Максе, її розкрили! Хутчій сюди, зазирнемо всередину! Ми з Марією радо поскакали на заклик, але не встигли увійти, аж умент зрозуміли, чому церкву відкрили: зразу за нами шестеро мексиканців у простих селянських одежинах внесли на плечах відкриту труну. - Йолопе, - крізь зуби процідив я до Пітера. - Її відкрили на похорон! Треба валити звідси. - Звідки я знав? Я ж їх не бачив, - пошепки виправдовувався довгов’язий голландець. Але валити не було куди, бо за труною товстим удавом тягнулась похоронна процесія, яка швидко заповнювала простір між нами і виходом. Наша трійця спершу спробувала загубитись серед натовпу (еге ж, як божі корівки серед тарганів), а потім непомітно вислизнути зі святилища. Проте нічого не вийшло: мексиканці обступили нас тісною юрмою, змусивши несамохіть витріщатися на покійника. Я аж зіпрів від ненависних поглядів, котрі гостролезими шпагами кололи під ребра звідусіль. За іншої ситуації селюки у цій глухій місцині вже давно розшарпали б нас на шматки, схоже, їх стримувала лише повага до небіжчика та усвідомлення того, що якось не гоже зчиняти колотнечу на похороні. Але так довго тривати не могло. - Дуймо звідціля, - рішуче шепочу Пітерові, розуміючи, що ще трохи і ситуація вийде з-під контролю. - Бо вони зараз вкладуть нас поряд з мерт-
вяком, а коли почнуть співати погребальних пісень, ми уже нічого не будемо чути. Перевалюючись черепашачими кроками крізь стовписько, просякнуте парами справедливого гніву, наше тріо почвалало до виходу. Я, наче криголам в льодових припаях, прокладав шлях, а Марія та Пітер, втиснувши біляві голови в плечі, сунулись за мною. Та щойно діставшись дверей, голландці вшкварили так, що я ледве за ними поспівав. Відхекатися ми спинились лиш тоді, коли опинились на безпечній віддалі від святилища. - Як церква? - спитав Кен, покурюючи цигарку, притулившись спиною до «Доджа». - Так собі… - Пітер опустив очі. - Ненароком натрапили на похорон. - Ага! - бурчу я. - Ще трохи, і це був би не похорон, а ритуальне жертвоприношення трьох світлоголових ґрінго… Коли ми повернулися до «La Villada», в ресторанчику нас чекала смачнюча вечеря, приготована Естер. Зсередини кухмістерська в «La Villad’а» була повністю збудована з дерева; вздовж однієї стіни ліворуч від входу зяяв рядок продовгуватих вікон, що виходили на басейн, а навпроти починались сходи на другий поверх. Майже усі стіни, стеля, дерев’яні балки та колони в ресторанчику були обписані вдячними постояльцями, які по-всякому розхвалювали хостел і залишали коротеньку інформацію про себе та власні автографи. Я уважно передивився написи. Там були підписи з Британії, Іспанії, Франції, Бразилії, Японії, Індії, Китаю і навіть Таїланду. Найбільше панегіриків залишили мандрівники з США, Бельгії та Голландії. З України не було нікого. Перечитуючи оті дифірамби, я натрапив на одній з балок на напис, який надзвичайно влучно схарактеризував небувалий затишок і красу цього хостелу. Якийсь блукач з Туманного Альбіону оригінально нашкрябав непевною рукою: «Дякуємо за те, що створили нам дім вдалині від дому»… А потім я знайшов маркер у холодильнику. Пропустимо полеміку довкола питання стосовно того, що синій маркер робив у рефрижераторі з харчами, бо це не так важливо. Важливо, що я знайшов його першим, а проте мені довелося ще добру годину тузитися з Кеном та Пітером, відстоюючи право першому увіковічнити себе на стелі «La Villada» (нагорі було не так багато вільного місця, а писати про себе в якомусь темному кутку під сходами ніхто не хотів). Втративши надії відбити у боях мій маркер, ті два песиголовця почали ховати табуретки, щоб я не зміг дістатися стелі. Але я наловчився і, балансуючи на одній нозі на поруччі східців, одною рукою, наче мавпа тримаючись за балку, таки нашкрябав
на стелі просто над одним із столів двома мовами - українською і англійською: «Максим Кідрук. Україна, Рівне - Київ. Липень 2008», а потім скраю ще прималював тризуба, ну, щоб Кену та Пітеру менше місця лишилося. Пам’ятаю, першого вечора у «La Villada», десь ближче до півночі, ми стали свідками небувалого… м-м-м… як би то краще сказати… вокального концерту. Мешкала у хостелі ще одна парочка, теж з Америки, аж із Чикаго. Рік тому вони побралися, а оце лише зараз віднайшли час поїхати у весільну подорож (америкоси, що там ще казати…). Вони, як «real Americans», тримались осторонь від нашої галасливої ватаги. Протягом дня усе, що ми від них чули, зазвичай поміщалось на чайній ложечці: на світанні скупе «Good morning», а трохи пізніше -ще скупіше «Bon appetite!» за столом. Зате вночі парочка брала абсолютний реванш за свою бутафорську мовчазність, здіймаючи такий безпардонний гамір, що всі стіни і стелі у хостелі ходили ходором. Не зайвим, мабуть, буде зауважити, що гамір той носив вельми пікантний характер. Показові виступи, влаштовані американською парою, не можна було ні з чим порівняти. У мене особисто складалось враження, що в сусідньому будиночку німецькі емігранти знімали найбільш брутальний і безсоромний фільм за всю історію порно-кінематографа. Під час найбільш гарячих дублів навіть хазяйський собака переставав вити і, нашорошивши вуха, зацікавлено дослуховувався до охкань, вересків, плескання і пухкання. І так, хай їм грець, кожної ночі - аж земля двигтіла. Увесь «La Villada Inn Hostal» терпляче очікував останнього «а-ах!» (а воно могло настати ой як не скоро), і лише після того засинав неспокійним і невдоволеним сном. А на ранок тим двом - як з гуски вода, тільки собі й знали, що «ранок добрий» та «смачного». …За два наступні дні наш квінтет, ніби справжнє торнадо, обгасав замалим не цілий штат. Ми то влаштовували феєрверк із петард, то шукали «чарівні гриби»[90], чіпляючись з тупими запитаннями до кожного стрічного - від затурканого волоцюги до офіціанток у пивничках, - то обнишпорювали усі ринки у пошуках автентичних сапотецьких реліквій і, як завжди, накуповували купу підробленого спеціально для клаповухих туристів мотлоху. Ми відвідали Мнтлу, руїни древнього поселення міцтеків у вісімдесяти кілометрах від Оахаки, їздили дивитися на Тэле, одне з найдревніших дерев на планеті, вік якого оцінюють у дві тисячі років, забиралися до Hierve el Agua, невеликих озерець талої води, схова-
них високо в горах. І всюди за нами невідступно слідували гамір, безлад і спустошення. Саме тут я познайомився зі справжньою Мексикою, такою, якою вона була сотню, а може й дві сотні років тому, де люди й досі вирощують боби, щоб прогодувати себе, вручну обробляють землю, самі тчуть собі тканини, фарбують їх та шиють одежину, словом, де усе просте, примітивне і натуральне, а мексиканці - відверті, щирі та усміхнені. Я бачив величезні отари кіз у горах, яких пасли замурзані дітлахи, чорноокі й смагляві. Я блукав серед поодиноких глинобитних хатинок, густо обплетених зеленню, що з останніх сил чіплялися за кряжистий крутосхил. Я милувався кондорами, які звільна зривалися ввись з неприступних бескидів і годинами ширяли, наче ковзали спекотливою чашею неба, вишукуючи здобич. Ті дні я пригадую як найкращі дні моєї подорожі. Я встиг помандрувати автостопом, ридати від вогненного мексиканського такосу, побачити Монте Албан, завести собі справжніх друзів, уздріти істинну Мексику. І все за неповних три дні! Хоча головні пригоди ще чигали на мене попереду. А під завісу напханого пригодами дня нашу невгомонну банду гостинно приймав найкращий у світі мандрівний притулок - «La Villada Inn Hostal» - справжній дім вдалині від дому. Мені на все життя запам’ятається той тихий вечір, коли під умитим серпиком місяця, потомлені після клекітливого дня, я з Кеном та Пітером неквапом потягували «Negra modelo», говорили про майбутні американські вибори і по черзі грали в більярд у шикарному залі десь високо в горах Оахаки. А в сусідньому будиночку, де, схоже, мало переймались результатом президентських перегонів, зачинався черговий дубль добротного німецького кіно у виконанні скромних американських громадян з Іллінойсу. X. Ґелаґетса і мескаль Як бачите, у цій книзі дуже багато нових слів, особливо у назвах розділів. Щоразу мені доводиться їх пояснювати. Хоча вам воно, думаю, не зашкодить. Ну, хоча б для загального розвитку. Отож, Ґелаґетса (ісп. Guelagetza) - це щорічний фестиваль народних мексиканських танців, який проводиться наприкінці липня в Оахаці і на який збираються танцювальні колективи замалим не з усіх штатів південної Мексики. Сучасна Ґелаґетса - грандіозне цілоденне шоу, яке супроводжується народними гуляннями, ігрищами тощо. Кількома словами,
Ґелаґетса - це справжня мексиканська краса, витончена грація, пристрасть, динамічність, запальність і т. д. і т. п. Мескаль (ісп. mezcal) - це міцний алкогольний напій, який приготовляють із забродженого соку голубої агави. Мескаль виготовляють лише в Оахаці. Його величають старшим братом текіли. Інакше кажучи, мескаль це… Та стривайте, самі все побачите. *** Податися на Ґелаґетсу - то була ідея Кена та Рейчел. Відверто кажучи, до нашої з техасцями зустрічі я навіть не здогадувався про існування якоїсь там Ґелаґетси. Але за цілий день в Монте Албані і за два дні в Оахаці вони буквально виїли мені мозок своїми захопленими розповідями про танцювальний фестиваль. Врешті-решт і я, і голландці зрозуміли, що коли ми не потрапимо на це дійство, то просто ґиґнемося з горя, а оскільки ніхто з нас помирати не збирався, ми вирішили таки піти туди укупі з Кеном та Рейчел. Проблема полягала в тому, що Ґелаґетса починалась завтра і зайвих квитків, зрозуміло, більше не було. - Мексика - не Європа, - спокійно роздумував я. - Я не вірю, що завтра біля входу не буде жодного перекупника з притриманими білетами. Якщо той фестиваль справді такий класний, як ви оце кажете, я згоден переплатити і піти. - Ми теж! - закивали головами Пітер з Марією. На тому й порішили: з самого ранку почвалати до фестивального майданчика і спробувати розжитися там на квитки. Виявилося, я мав рацію. Тільки-но ми припленталися до відкритої круглої сцени, оточеної амфітеатром простих бетонних лав, між якими майоріли на слабому вітрі мексиканські прапорці, не встигли надати своїм лицям опецькуватого вигляду (мовляв, отакі-от ми йолопи, не купили зарані білетів), як до нас надбігло відразу кілька жіночок шельмуваторозбійницької зовнішності. - Квитки? Які квитки? Немає у нас ніяких квитків! - лементували вони, бризкаючи слиною, а потім проказували тихше і крізь міцно стиснуті зуби: - Шістдесят баксів… Поторгувавшись, ми зійшлися на ціні сорок доларів за квиток і купили три штуки, а хапкі жіночки подріботіли далі, на все горло гарикаючи: - Та ви що? Які квитки? Та нема у нас ніяких квитків! Отак ми пробралися на Ґелаґетсу.
Сонце пражило нещадно. При вході до амфітеатру милолиці дівчатка роздавали простецькі солом’яні брилі з емблемою фестивалю. Оскільки Пітер та Марія головних уборів не мали, а я свій фасонистий ковбойський капелюх загубів у Мехіко на згадку про себе та Україну, ми прихопили собі по фестивальному головному убору: фасад кожного бриля прикрашав напис «Guelagetza 2008», а позаду тріпалися скромні зав’язки, щоб можна було легко зорієнтуватися, де зад, а де перед. Коли ми ступили на майданчик, люду набилось уже чимало, однак нам пощастило всістись недалеко від танцювального майданчика. За нами валом валив розбурханий та веселий натовп мексиканців, потроху розтікаючись і всідаючись на лавах. Останнім з якогось бокового входу, оточений тісним табунцем жилавих охоронців, випірнув губернатор Оахаки і пройшов до спеціально влаштованої ложі. Незабаром почалось саме дійство. Простір тріщав і розколювався від оглушливої музики, сцена пашіла багатством убранства, вишукані танцівниці гицали, стрибали, вихилялись і стріляли гарпунними позирками зі сцени. Перед кожним номером танцівники піднесено і патетично переказували, звідки вони приїхали, яка там у них гарна земля, врожаї та люди, а потім підносили губернаторові кошики з дарами. Навіть під час номерів окремі танцівники чи танцівниці викрикували зі сцени всілякі дотепи. Нам з голландцями неймовірно поталанило. Поряд з нами вмостився хлопчина років дванадцяти, який на диво гарно володів англійською. Я навіть гадки не мав, звідки такий міг узятися в країні, де люди не розуміли навіть англійських матюків, хіба… може, відвідував яку-небудь спецшколу? Хлоп’яга першим обізвався до нас, певне, зачувши, що наша брава компанія варнякає між собою тільки англійською, і запропонував себе в ролі безкоштовного тлумача. Він охоче перекладав для нас жарти, які долітали зі сцени, а у перервах навіть переповідав історії походження окремих танків. Звали малого Енріке. Мексиканські звичаї вимагають, щоб танцюристи не лише розважали публіку своїми хитромудрими па, а й частували її після кожного номера. Щоразу після завершення чергового хороводу, його учасники хапали до рук чималі кошелі й подавалися вздовж краю сцени, кидаючи у натовп різноманітні дарунки. За презенти правили маленькі мішечки з кавою, крихітні, всього два пальці завтовшки, пляшечки мескалю, консервовані сливки в пакетиках, а ще тістечка, цукерки, плоди ківі, манго, а іноді навіть банани.
Мені той звичай вельми припав до душі. Та й кому, скажіть, він не сподобався б? По-перше, це було весело. Після кожного танцю люди підхоплювалися з місць, горлали, пристрибували, вимахували капелюхами, коротше, чого тільки не виробляли, випрошуючи дармові бакшиші. По-друге, це не дозволяло публіці засиджуватися й куняти під тропічним сонцем. Кожен новий гурт метав юрбі нові подачки, і ніхто не знав, яким буде наступний дарунок. По-третє, будь-хто з глядачів мав можливість відхопити собі подарунок, хай навіть якийсь дріб’язок, а потім вихвалятися ним перед менш удачливими сусідами по лаві. Чомусь так склалося, що отими «менш удачливими сусідами» стали я, Пітер та Марія. Ми всі, включно з нею, були щонайменше на півголови вищими за найвищого на Ґелаґетсі мексиканця, ми однозначно мали найдовші руки і найсвітліші шевелюри в усьому натовпі, одначе стирчали там, мов зачакловані, і не могли нічого вхопити до рук. Хоч як ми скакали, як не махали солом’яними капелюхами, привертаючи увагу розкидачів подарунків, - нічого не допомагало. Фортуна не хотіла залітати в наші брилі. Щоразу, всідаючись на лавку з порожніми руками, Марія примовляла: - Значить, впіймаємо щось наступного разу. І що ви думаєте? Таки впіймали… Передостанній танець виглядав як ефектний хоровод у виконанні сорока добірних мексиканських красунь. Вони усі були вдягнуті в однотипного покрою одяг, проте кожен костюм відрізнявся кольором та візерунком. Танок вирізнявся ще й тим, що дівчата танцювали з ананасами: кожна дівуля всадовила шкарубкий плід собі на плече і акуратно притримувала його рукою. Отож, сорок файних дівчат - сорок штук хороших пузатих ананасів. Для того, щоб краще орієнтуватися в майбутніх подіях, ви мусите знати дислокацію кожного з нас у глядацькій ніші. Отже, розсілись ми на лаві в такому порядку: скраю біля проходу батько Енріке, ліворуч від нього сам хлопчина, потім в самому центрі я, за мною Пітер, і нарешті - Марія. Кен та Рейчел, позаяк вони пройшли на фестиваль раніше від нашого тріо, сиділи на іншій лаві двома рядами ближче до майданчика. А тепер, увага знову на сцену. Дівулі були, як то кажуть, кров з молоком, очей не відведеш. Уже добрих п’ять хвилин вони запекло та імпульсивно гицали на майданчику. Кілька разів танцівниці знімали ананаси з плеч, підіймали їх над головами на витягнутих руках і енергійно махали в повітрі. По-моєму, саме це невигадливе па навіяло перші нехороші здогадки. Першою занервувала Марія (не дарма, мабуть, кажуть, що
у жінок краще від чоловіків розвинута інтуїція). Пильно слідкуючи за сценою, голландка гарячково смикнула Пітера за руку: - Слухай, Піте, сподіваюсь, вони не кидатимуться ананасами після закінчення танцю? - прошепотіла білявка. - Звичайно ні, люба! Ти що, це ж небезпечно! - переконано заперечив Пітер. Хвилинна пауза. - Максе… Чуєш, Максе… - Пітер штрикнув мене ліктем під бік. - Ти ж не думаєш, що вони кидатимуть нам ті ананаси? - голландець не спускав очей з танцівниць. - Не думаю, - авторитетно відказав я, так само дивлячись на сцену. - Це було б божевіллям. Знову пауза. - Енріке… - тихенько гукнув я, не повертаючись до хлопця. - Га? - Правда, вони не жбурлятимуть ананаси в глядачів? Енріке зберігав крижаний спокій, гідний самого Будди. - Чому ні? - хлопчина незворушно чвакав жуйкою. - Звичайно кидатимуть. - Що-о-о?! Цього не може бути! - Вони кидатимуть, от побачиш. Ми з Пітером перезирнулись і одночасно загорланили: - Ooh, shit! Тієї ж миті танець припинився. Розпашілі після виступу дівулі познімали ананаси з пліч і підбігли до краю сцени. На цей раз у натовпі ніхто не волав і не мотав руками. І тоді почалось… Одна за одною чортові вродливиці приймали пози олімпійських метальниць ядра і запускали - я не побоюсь цього слова - смертоносні гостинці акурат на голови добропорядним мексиканським громадянам і гостям фестивалю. Ананасні бомби шугали над публікою, зі свистом розсікаючи повітря, врізаючись в нашорошене стовпище. Люди верещали, ухилялись, пригинались, затаювалися під лавами, відбивали ананаси крислатими капелюхами - хто на що був здатен. За хвилину-дві у симпатичних артилеристок майже скінчились боєприпаси, аж раптом одна з останніх, недвозначно покачуючи ананасом на міцненьких руках, заглянула просто мені у вічі, даючи зрозуміти, що наступний шерехатий монстр призначається спеціально для мене. «За що?» - тільки й встиг я подумати, а хвос-
татий плід уже нісся на мене, жваво обертаючись навколо власної осі, наче м’яч для гри в американський футбол. Скажу чесно, я не розгубився. Вчасно засік старт летючого снаряда, вирахував його траєкторію, передбачив точку перехоплення. Я встиг звести руки, правильно наставити долоні (точно як гравці в американський футбол при прийомі м’яча) і навіть щось підбадьорливо дзявкав сам собі. Але в мене не було того досвіду, яким могли пишатися корінні жителі Оахаки. Звідкіля я, простий хлоп’яга з України, міг знати, що п’ятикілограмовий ананас, який несеться згори по параболічній траєкторії з постійно наростаючою швидкістю, потрібно не ловити, а відбивати? Куца мисль про допущену в розрахунках похибку зринула тоді, коли замість того, щоб ухопити важенний плід за шкарубку кору, я лиш легенько черкнув пальцями по цупких листках в його задній частині. Але тоді вже було запізно. То була моя «точка неповернення». Від цього моменту я вже ніяк не міг вплинути на ситуацію та відвернути катастрофу. Я хватонув руками повітря, а далі - бум-м-м! - в очах померкнуло, а з вух посипались іскри. Як потім розказував Пітер, котрий під час інциденту стояв ближче за інших до мене, ще за мить до того ніщо не віщувало трагедії. Я собі стояв, бадьоро вистромивши руки вперед, і оптимістично погукував: «Я ловлю! Я ловлю його!». А потім усі події втиснулись у нікчемні долі секунди: замість хапати снаряд, я плескаю долонями в повітрі, затим ананас ледь не розносить на друзки мою довбешку (за словами Пітера, звук у момент контакту був такий, що навіть губернатор Оахаки піднявся зі свого ложа), після чого в стилі «Кіану-Рівз-а-ля-Матриця» гепаюсь додолу, широко розкинувши руки вбік і задерши ходулі до неба. А ананас, курва, пружно відбившись від моєї макітри, безжурно поскакав кудись у натовп. Я не пам’ятаю, що я там горлав, поки ота п’ятикілограмова біда висаджувалася на мене з небес. Останнє, що пригадую, - це власні ноги, що прямовисно закидаються вгору, чийсь переляканий зойк і злорадний вигук: «Bingo[91]!» …Коли я розплющив очі, наді мною було лише небо. «Невже це все? Так тупо, Господи, - подумав я. - І що тепер напишуть на моєму надгробку? «Убитий ананасом під час танцюльок на Ґелаґетсі за тисячу миль від рідної домівки»? Ото вже сміху буде на похороні! Потім наплила тінь і я побачив над собою перелякане обличчя Пітера. - Чувак, ти живий? Тінь зникла, під капелюхом Пітера випірнула білява голівка Марії.
- Чому ти не втримав його? - з чисто голландським прагматизмом причепилась дівчина. - Ми б зараз мали цілий ананас! Її, схоже, геть не бентежило, що мені ледь голову не знесло. Я глянув на неї, вип’яв нижню щелепу вперед і… Пам’ятаєте бородатий анекдот, у якому вчителька питає у Вовочки: - Вовочко, а що твій тато сказав, коли упав з яблуні? - Матюки не переказувати? - Нє. - Ну, тоді нічого. …От і я тоді нічого не сказав. Я нічого не сказав про Оахаку, Ґелаґетсу, ананаси і двічі нічого не сказав про ідіотський звичай шпурляти різні штуковини зі сцени у мирних глядачів. Одразу після того, як я нічого не сказав, Пітер справедливо розсудив, що я живий, і зраділо оповістив про це на увесь майданчик: - Він живий! - Йl estб vive[92]! - гучно повторив Енріке іспанською. З натовпу донеслись ріденькі оплески й полегшені зітхання. Голландець з хлопчиком допомогли мені підвестись і всістися на місце. Я з подивом узрів, що чарівна мексиканка, яка так влучно поцілила в мене фруктом, ще стоїть на сцені. Забачивши, що я прийшов до тями, вона привітно всміхнулась, зробила реверанс і послала мені повітряний поцілунок. Я не тримав на неї зла. Аніскілечки. - Щоб ти здохла, кобило! - кинув я їй услід українською, віддираючи від щік і носа шматки ананасової кори. - Що ти їй сказав? - спитав мене Пітер. - Нічого особливого. То таке древнє слов’янське благословення. Мушу визнати, кидок у дівулі вийшов на славу: удар прийшовся мені точно в дзьобик. Мій ніс розпух і почервонів, а болів так, що з очей чвіркали сльози, варто було лишень торкнутись до нього. А ще мене дратували погляди сусідів-мексиканців, які замість того, щоб поспівчувати моїй біді, наче промовляли: «Це тобі не Європа, біломордий ґрінго, тут ґав не лови». Останній номер я додивився сяк-так. Після нього сердито напнув кукурудзяну шляпу на вуха і, несамовито штовхаючись у натовпі присадкуватих mexicanos, посунув до виходу. Треба сказати, люди звертали на нас увагу. Маю на увазі себе, Піта та Марію, бо Кен та Рейчел, коротконогі, опасисті та засмаглі, косили під місцевих. По-перше, ми були вищими за всіх. Наші три голови в брилях з широкими крисами стриміли над затертою навалою мексиканців, наче три
вітрильника посеред чорних хвиль. По-друге, ми всі мали те, чого не було і ніколи не могло бути в жодного мексиканця, - світлі очі. По-третє, ми були європейцями, а я ще й із такої далекої та загадкової для мексиканців України, що у Мексиці, особливо серед дівок, спричиняло справжній істеричний захват. Знаєте, коли в Європі кажеш «я з України», нерідко чуєш зневажливе «пхе» у відповідь і ловиш на собі зверхні, іноді презирливі погляди. Зате варто комусь спесиво пробуркати «I’m from US[93]», усі миттю розстеляються перед ним і готові з рідного батька шкуру здерти, аби догодити чужоземцю. У Мексиці все навпаки: люди втомились від американців. - Ти звідки? - Я з Огайо. - А ти? - А я з Техасу. - Ah, whatever[94]… Зате, якщо ти європеєць, - ти уже величина. Причому, чим з дальшої Європи ти приїхав, тим більш принадний для мексиканських seсoritas. Інший раз не встигали принишкнути останні виляски мого розкотистого «soy de Ucrania[95]», як чоловіки зачинали шанобливо кивати головами, приговорюючи «oh, seсor, esta bueno[96]», а яскраве жіноцтво томно зітхало і зачинало пришвидшено дихати. Так що знайте всі: українець у Мексиці - то велика сила! Зрештою ми вибрались від сцени на вільний простір. Марія та Пітер попрохали мене трохи почекати поки вони збігають в Інтернет-клуб та перевірять пошту. Я погодився і, поки вони шпорталися у світовій павутині, мляво походжав туди-сюди головною вулицею Оахаки. Несподівано я вчув, як хтось негучно кахикає за моєю спиною і легенько смикає за краєчок майки. Я крутнувся навкруг і узрів перед собою пару молодих пишних мексиканок, здорово розпашілих від спеки. Вони безсоромно підсунулися впритул і прикипіли до мене своїми карими очиськами. Я, коли зазирнув у ті очі, подумав, що вони, либонь, напідпитку і зараз ще, чого доброго, повалять мене та почнуть перчити прямо на дорозі. - De dуnde es usted[97]? - облизуючи губки спитала одна, та, що ледь не вперлась у мене грудьми. - Я не розмовляю іспанською. На славному личку смаглявки відбився відчайдушний процес пошуку належних слів, після чого вона повторила питання вельми поламаною англійською:
- А звідки ви приїжджають? - З України. Тут обидві мадемуазелі мов по команді порозкривали роти, затим синхронно прикрили їх долоньками, а тоді по черзі заохали й заахали: - Ах! Ох! Я лише стенув плечима. Мене вже втомлювали ці одноманітні діалоги, які я мав повторювати кожному стрічному. Мексиканки ще ближче притислись до мене. (Якби я тут же не зробив крок назад, вони б уже точно звалили мене на бруківку.) - І що, ви приїхать тут зовсім один-один? - Так, я приїхав сам. - О, Боже! Ох! Ах! Вони прискіпливо обмацували мене голодними непроглядними очима, кокетливо тріпочучи довжелезними віями. У нас дівчата так дивляться тільки на Брюса Уілліса по телевізору. І то лише під час прем’єри. (Безкоштовна порада самотнім: якщо у вас світле волосся, сині очі і проблема з пошуком коханої, не скупіться на квиток до Мексики. Даю голову на відсіч, ви не пожалкуєте.) - У вас… Ах! Ох! У вас такий синє око! - не відставали seсoritas. - Я знаю, - кажу, і роблю ще один крок назад. - Ох! Ах! Вони щось знову запитували у мене, всього й не пригадати. Однак я був геть не налаштований їх клеїти. Більше переймався своїм розкваслим носом і головним болем, який з’явився чи то від того, що мене хрьопнули ананасом, чи то від наростаючої спеки. Отак-от перемовляючись, дівахи притисли мене до стіни будинку. Я вже готувався відбиватися і кричати «ґвалт!», коли з-за рогу вигулькнули біляві голови моїх голландських друзів. - Ну як ти, не нудьгуєш? - гукнула здалека Марія. - Ні. Ви саме вчасно, - полегшено видихнув я. Мексиканки розчаровано відступили. Я чемно розкланявся з тими німфоманками й поквапно ретирувався, пославшись на негайні справи з товаришами. - Вони тебе клеїли? - гигочучи спитав Пітер. - Нє, ми лишень погомоніли. - Отак просто стали посеред вулиці й почали базікати? - глузував той далі. Я лиш відмахнувся. - Пішли, я куплю собі води, - кажу. - Треба щось прикласти до носа.
Ми спинилися біля рундука на колесах, аби купити банку «Coca-Cola». І що ви гадаєте? У цей момент дівулі наздогнали мене і стали переді мною, висолопивши язики, як два пуделя на собачій виставці. - Ми дуже приносить багато пробачення, сеньйор, але… тойво… можна з вами робить фото? Я стовбенів перед ними, приклавши холодну баночку до напухлого нюхала, але не скажу, щоб мені було неприємно від їхнього прохання. - Я ж казав, вони тебе клеїли, - ледь чутно шепнув Пітер. Я непомітно штрикнув його під бік, мовляв, не патякай зайвого, а вголос відказав: - Ну, добре, давайте, - тихо шмигнувши аморфним дзьобом. Дівулі, схоже, не дуже переймалися тлом майбутнього фотознімка. На радощах вони просто на дорозі мерщій схопили мене під боки і підперли упрілими цицьками. Я акуратно, не втрачаючи гідності і не переходячи меж пристойності, обійняв їх за стани. Пітер кілька разів клацнув камерою. Дівок аж розпирало від захвату. - Піте, будь ласка, зроби фото і на мій фотоапарат, - попрохав я, думаючи собі, хай буде на згадку, онукам показувати. Зроблений знімок я роздивився значно пізніше і… ледь не заплакав. Композиція виявилась безнадійно зіпсутою. У центрі - я з синіми очима, засмаглий і сухоребрий, по боках - дві пишногруді мексиканки з розкритими ротами, позаду Оахака і розжарене небо. Це ж треба, щоб я примудрився спаскудити таку ліпоту тим ідіотським головним убором! Я уявив собі, як через кілька років одна з мексиканок з гордістю показуватиме вицвілу світлину своїм круглолицим чадам: - Оце, синочку, подивись: справжній, живий українець, якого твоя мама колись зловила на вулиці в Оахаці. А я там стою, як пришелепуватий, з червоним розквашеним носом і солом’яним капелюхом, напнутим задом наперед. *** На тому наші пригоди не завершились. Попереду нас (читай: в першу чергу мене) чекало ще більше випробування. Я і голландці знову возз’єднались із сімейством Валерді, і ми всі разом потюпали вечеряти. По дорозі на вулиці я неждано-негадано спіткав Стівена де Трейєра, з яким познайомився в Пуеблі, та його худеньку подружку. - Не може бути, Стіве! - заволав я.
- Неймовірно, Максе, це ти! - крикнув бельгієць. - Де б ми ще побачились? То справді було неймовірно: стрітися отак удруге у зовсім іншому місті. Ми з розмаху гучно ляснули правицями й душевно обнялись, хоч до цього були знайомими лише одну ніч. Я розказав про Ґелаґетсу, Стів коротко повідав про свої з дівчиною походеньки. Бельгійська парочка довго не затримувалась в Оахаці, того ж вечора вони їхали далі в Сан-Крістобаль, а звідти у Паленке. Я не відав, чи ще коли побачу їх, але було напрочуд приємно думати, що навіть у незнайомому місті Мексики я зустрічаю своїх знайомих. Після вечері наша брава ватага тримала раду, чим далі зайнятись. Вечір тільки починався, додому ніхто й не думав їхати. - Давайте підемо однією з вулиць, які простягаються від Зокало, - запропонував я. - А там подивимось, може, щось надибаємо цікавеньке. І хто мене ото за язика смикав?… Забув сказати, Зокало в Оахаці таке ж, як і всі інші Зокало. Квадрат площі, собор, парк, і далі по тексту. Оахакське Зокало обтинали чотири вулиці: дві тяглися паралельно одна одній з півночі на південь, а дві інші з заходу на схід. От тоді-то лихий мене й поплутав вибрати саме ту вулицю. Вулиця, на яку подався наш квінтет, називається Manuel Garcia Vigil. Вона пробігає повз міський кафедральний собор - може, саме тому вона так впала мені в око. Тож ми повільно шпацирували в щільному натовпі мексиканців, а з гір поміж чіткими квадратами приміських кварталів уже сповзали щупальці нічної прохолоди. Народу надворі було достобіса, і всі чомусь тюпали в одному з нами напрямі. Наш гурт пройшов якихось метрів двісті, коли Кен вигукнув: - О, гляньте! - і тицьнув пальцем уперед. Вулиця впиралась у височеньку арку, вздовж якої простими, але великими неоновими буквами палало: «Mezcal festival» - непримітна і незагрозлива на вигляд вивіска, хоча саме під неї один за одним стікалися з усіх боків мексиканці. - Що то таке? - спитав я. - Зараз побачимо, - відказав Кен. І ми влились у гурт, передні ряди якого швидко зникали під аркою. Соромно зізнатися: тоді я ще не знав до пуття, що воно таке, отой мексаль. Чув, що якийсь напій заморський, як ото київський злидар бува чує, що десь існує «Бордо» 1976 року, але нічого конкретного сказати не міг.
Ми повільно підібралися до арки; Кен попереду, за ним по боках, як охоронці, я з Пітером, за нами дівчата. Арка перегороджувала цілу вулицю, крізь неї пускали тільки тих, хто мав квиток на мескалевий фестиваль. - Що там у вас? - поцікавився Кен іспанською у двох охоронців, які скніли при вході. - Виробники мескалю з цілого штату презентують свої продукти, - прогудів один з вартових. - Можна вільно дегустувати, платите тільки за вхід. Як сподобається, можете придбати собі кілька пляшок. - Cuбnto cuesta[98]? - П’ятнадцять песо. - Тільки й усього? П’ятнадцять нещасних песо? - гукнув я, коли Кен переказав нам розмову. Не роздумуючи, ми заплатили і пропхались всередину. Для стендів з агавовим пійлом організатори відгородили цілу вулицю між двома кварталами. З одного боку загорожею служила вхідна арка, з іншого поставили звичайний паркан зі сталевих прутків. Уздовж вулиці розсташували два паралельних ряди яток, на кожному з яких котрийсь мескалевий завод чи фабрика рекламували свою продукцію. Між ятками снували спітнілі мексиканці, звідусіль просотувалась гучна музика і заклики покуштувати різні сорти тривкого пійла. Навколо конторок з найбільш відомими марками мескалю гуртувалося стільки народу, що до них було не протовпитись. Наскільки я зрозумів, фестиваль був влаштований з освітньою метою саме для таких як я. Там можна було дізнатись усе: від секретів виготовлення найкращого мескалю до найтонших відтінків у смаках різних сортів того питва. У кожному кіоску стояло щонайменше зо два десятки усіляких пляшок з різним вмістом алкоголю, смаком та ароматом. За кілька хвилин я вже добре засвоїв, що існує безліч видів мескалю. Є мескаль звичайний - міцний і тривкий, як на смак, так і на запах, є з черв’яками або іншою замореною гидотою всередині - цей має специфічний смак, а ще усілякі кремові - з шоколадним, кавовим, банановим смаком, і навіть зі смаком полуниці. Там був навіть знаменитий мексиканський коктейль piсa colada з ананасовим трунком, настояний на мескалю замість рому. І уявіть собі, все це розмаїття можна було куштувати в необмежених кількостях! Біля одного зі столиків мені розтовкмачили, що всі види мескалю, і кремові, й не кремові, об’єднують лише дві речі. Перше - готуються вони з соку виключно голубої агави і ніякої іншої, і друге - за місце виготовлення може служити тільки Оахака та її околиці. Тому, якщо раптом котрий-
сь офіціант під час замовлення ляпне: «Хочу запропонувати вам відмінний техаський мескаль по тридцять доларів пляшка», - можете сміливо бити йому пику. Запропоноване пійло буде чим завгодно, але не мескалем. Як бачите, я не гаяв часу і не нехтував нагодою збагатити свою ерудицію, спрагло всотуючи знання про мескаль. Пхав його, те знання, і кремове, і не кремове, просто в горлянку маленькими келишками з обох рук. Де ж іще можна отримати такий чудовий урок менш ніж за один євро? Щоправда, я нічим не закусював. Заїдати там справді не було чим. Між собою я, Кен та Пітер перемовлялися англійською, чим відразу привертали до себе увагу. Мабуть, саме тому нам повсюдно з більшою охотою, аніж іншим, наливали келишки і припрошували пригубити. Таким чином нам вдавалося без особливих зусиль пролізати навіть до найбільш велелюдних столів з мескалем. Але згодом Кен вигадав ще кращий (на його, плюгавця, думку) спосіб пробиватися крізь натовп мексиканців до завітних ларьків. - Гей, дівчата! - щодуху репетував огрядний техасець. - А налийте-но цьому парубійкові! - і тицяв, паскуда, прямо на мене. - Тоді він щось скаже вам голосом Арнольда Шварценеггера! Притьмом нас підпускали до столу і наливали по вінця пластикові келишки, оскільки усім хотілося почути як цей чахлик цвірінькатиме голосом самого Шварценеггера. Ми виціджували усе, нам пропонували на вибір ще, затим знову наливали, а ми знову жлуктили. Звичайно, потім наставала моя черга щось варнякати, причому голосом Арнольда, але я… соромився і м’явся. І мовчав. - Ну, чого ти, - благально лопотів на вухо Кен. - Ну, скажи «Hasta la vista, baby», тобі ж то нічого не вартує. Ну або хоча б оте «I’ll be back». У тебе класно виходить. - Давай, Максе, давай, не соромся! Вони чекають на тебе, - вторував йому Пітер, метеляючи баламутним язиком, який ніяк не хотів слухняно влягатися за зубами і вперто висковзав з рота. - Давай, це ж так просто! Мексиканки за столом і мексиканці навколо стола стійко вичікували, та надаремно. Я німував, ніби хлоп’я, яке забуло свій віршик на новорічному ранку, і тихцем длубався носаком кеда в землі, опустивши очі додолу. Підпите юрмисько починало невдоволено гудіти, після чого Кен витягав мене з натовпу і гукав: - Спокійно, панове! Спокійно! По дорозі назад ми до вас ще завітаємо і, от побачите, він буде говорити!
Тоді ми переходили до наступної ятки, де все повторювалось з точністю до дрібниць: пробивались без черги до стійки, хлиськали все, що нам наливали, тоді я по-партизанськи мовчав, а Кен своїм красномовством гамував обмануту публіку й розчищав шляхи для відступу. Біля одного з кіосків Кен вигадав нову каверзу, аби позбиткуватися наді мною. Ми якраз надибали своєрідний відділ, де у всіх пляшках з мескалем бовталась якась гидота: то черв’як, то оса, а в одному з бутлів - ціла змія. Біля цього столу навіть було чим закусювати: спеціально поряд з пластиковими наперстками для дегустування тулилися дві пласкі тарелі; в одній розляглися сушені черв’яки, в другій - сарана чи інша, подібна на неї потолоч. Теж, зрозуміло, сушена. З першого позирку я визначився із власним ставленням до такої закуски: нічого, окрім осоруги та відрази до тих заїдків, я не відчував. Але Кен, невгомовний песиголовець, разом зі своєю бокастою дружиною не відчепилися від мене, доки не примусили з’їсти одного хробака. - Лише одного, - сердито бурчав я. - Лише один черв’як, а потім ви від мене відлипнете! І більше жодних черв’яків на вечерю! І я запхав ту коричневу гидоту до рота й заходився жувати. О, якби ви знали, як то було огидно! Таке відчуття, наче тобі слимаків за спину накидали. Але то тільки спочатку. А потім, як розібратись, на смак засушена тваринка видалася не такою вже й бридкою, і славно хрумтіла на зубах. Головне не думати, що у тебе в роті черв’як. Роздавали і рекламували напої переважно дівчата. На самому початку я якось не звертав на них уваги: дівчата як дівчата, такі ж, як і всі мексиканки, - чорняві, в міру пухкенькі, з лискучою атласною шкірою на відкритих плечах та щічках. Одначе після п’ятого столика з мескалем у голові зародилась підозра, що ятки, певно, спеціально розставили так, аби краса дівчат, які за ними топталися, йшла по наростаючій. Після десятої ятки підозра переросла у впевненість, і я вже просто не міг відірвати очей від мексиканських краль. Я зовсім не збирався наспиртовуватися там мескалем і обпиватися вусмерть, ми просто швендяли туди-сюди, дегустуючи усе підряд. Але ж, либонь, правду люди кажуть: коли хочеш сп’яніти швидко, пий алкоголь наперстками… Через деякий час я почав підозрювати, що щось тут в дідька не те. Поперше, я взявся, плямкаючи і прицмокуючи, жувати з насолодою сухих черв’яків, ретельно розмелюючи їх язиком і приговорюючи «zis is real good[99]», а потім ще й просив добавки. А по-друге, за кожним столиком я чіплявся з усілякими непристойностями до неперевершених (так мені тоді
здавалося) мексиканок і залюбки харамаркав «Hasta la vista, baby», навмисне з диким акцентом, щоб більше бути схожим на Шварценеггера. Після моїх слів Кен та мексиканочки аж пищали від задоволення і плескали в долоні. - Нє, ну він точно звучить як Арнольд! - О, так, так! - Хочеш ще черв’ячка? - Давай! Ням-ням! Hasta la vista, baby! Я не марнував часу, ліз обніматись, мацав талії мексиканок і безугавно волав Кенові, щоб той зробив ще одне фото. Пітер, який теж добряче нарізався, дерся і собі робити такі ж кадри, але Марія сердито вишкрябувала хлопця назад. І так біля кожного столика, навіть біля тих, які ми пропустили на початку. Мені зробилось так хороше, що я забув про біль в натовченому ананасом нюхалі. Обнишпоривши усі два ряди, ми спинились перед виходом, але я тільки-тільки розгулявся і відчував небувалий приплив сил, тому запропонував друзяками зайти на друге коло. Жіноцтво виступило проти, Кен змовчав (щоправда, промовчав задля годиться, певне, щоби потім не схопити прочухана від своєї мадам, але я по очах бачив, що техасець геть не проти лишитись на вечірці), відтак я сердито тупнув ногою, схопив за плечі Пітера і з криком «Hasta la vista, baby!» понісся на найближчий столик… Коли Кен та Рейчел витягували мене за барки з мескалевої вулиці, надворі зависала глупа ніч. Марія волочила Пітера, техасці волочили мене, а я впирався і на всю горлянку волав: - I’ll be back, motherfuckers! - Ми не забудемо тебе, Термінаторе! - кричали і реготали мексиканці. А ще вони плескали мені, певно, як ще ніхто й ніколи мені не аплодував. І Кен теж плескав… коли Рейчел не бачила. А я аплодував мексиканцям - дякував. У якій ще країні я зміг би налигатися до очманіння найкращим павільйонним пійлом всього за півтора долари та ще й серед такої славної компанії? Тому я теж плескав. Кричав і плескав. О люди, того вечора я полюбив Мексику не менш за рідну Україну. А мексиканських дівчат (вибачайте, панове, горіти мені на пекельному вогні) навіть трошечки більше… ***
На тому ліричний мескалевий вечір не завершився. Перед тим як ретируватися з алкогольної вакханалії, ми з Пітером прикупили в одному з кіосків два бутля хорошого мескалю і взяли їх з собою у хостел. Врешті-решт лишились тільки ми вдвох. Голландець відправив свою подружку спати, а Рейчел, погрожуючи здійняти торнадо скандалу, відбила від нас Кена. Ми відкоркували пляшку і залізли в басейн. Над нами ряхтіли шафранові зорі, десь далеко у темряві на півночі тихо бриніли гори. В дрімотній безмовності було чути навіть те, як б’ється серце землі. А ми лежали в теплій воді басейну, потроху цмулили пекельне пійло і дивились на цитринові розсипи сузір’їв, які віддзеркалювались у зморшках гірської води, в самому серці Оахаки - найбіднішого і найчарівнішого мексиканського штату. - That’s how the real life should be[100]… - тихо проказав Пітер. Я двічі гикнув і ляснув долонею по воді. І більше ні звуку. У мене не знайшлось жодного аргументу для заперечення. *** Коли я пробуркався, в моїх вухах дуділо так, наче в кімнаті під стелею шугала зграйка буйних джмелів, причому на надзвукових винищувачах. Вестибулярний апарат збунтувався і навідріз відмовився передавати у мозок вичерпну інформацію про моє розташування в просторі. А ще ломило ноги, трохи судомило живота і крутило в потилиці. Я рвучко всівся на ліжку (голова ледь не лопнула від болю) і скрушно зітхнув. Той день і без гидотного похмілля мав бути сумним. Кен та Рейчел ближче до повечір’я готувались повертатися в Техас, а Марія з Пітером ще до обіду вирушали далі по Мексиці. Пізно ввечері нічним автобусом я сам від’їжджав до Сан-Крістобаля. Борсаючись як неоковирний ведмідь після зимової сплячки, я сяк-так спромігся одягтись і піднявся нагору. Виявилось, що вночі у сусідню кімнату підселили двох симпатичних британок. Коли, крекчучи та кахкаючи, зі скуйовдженою шевелюрою, одутлим писком та запухлими очиськами я вивалився в коридор, дівчата аж відсахнулися від мене, а потім ледь чутно і перелякано привітались. Я розсудив, що зараз, певне, перебуваю не в найкращому стані для знайомств, тому лише кивнув їм, проскрипівши «hello», наче стара шарманка, і вибрався до сонця.
Так вийшло, що я прокинувся першим, і ще довго сидів самотою в ресторанчику і чекав, поки хтось складе мені компанію за сніданком. Я коротав час, переглядаючи учорашні фото на своїй камері… Хвилин за двадцять в їдальню спустились обидві парочки. Ми сонно привітались. - Кене, - кажу я, - якого дідька ти поробив такі фото? Кен з неприхованим подивом зиркнув на мене з протилежного боку стола. - Які такі фото? - Ну ті… з дівками вчора… вони ж страшні! Тут Кен ще ширше очиці вилупив: - Хто страшний? - Дівки! Хто ж іще?! - Йолопе, ти ж сам просив! Тепер настала моя черга корчити здивовану міну. - Що?!! Я просив? Я не просив! - Просив! - Що, точно?… - обережно перепитав я. Кен, Пітер та Рейчел одночасно закивали головами. Я примовк і уткнув носа в тарілку. Спливло кілька хвилин. - От, чорт… - я мляво жував тортильї з яєчнею й помідорами, силкуючись воскресити у пам’яті ті з учорашніх подій, котрі не втрапили на камеру. - А тепер давайте по-порядку, - кажу. - Як в дідька сталося, що ми надибали той фестиваль? Кен ледь не вдавився помідором, навіть Піт зачудовано хмикнув, а потому обидві парочки проштрикнули мене осудливими поглядами. - Ясно… - тихо мугикнув я і вирішив за краще сконцентрувати свою увагу на таці з тортильями, які парували перед моїм носом. Після сніданку до нас підсів Чей-молодший. - Сьогодні, якщо бажаєте, я можу звозити вас на екскурсію до мого друга. У нього завод, де… де виготовляють… - тут Чей прискіпливо подивився на мене і обережно доказав: - Мескаль. Я застогнав і з’їхав униз на стільці, а Кен зареготав як ненормальний. *** Я таки поїхав на ту чортову екскурсію, щоправда, без Марії, Пітера, Рейчел та Кена. Зате з двома британками.
Перед тим я провів голландців до автостанції, звідки вони продовжили свої мандри Мексикою, тримаючи курс на далеку Мериду, - адміністративний центр найбільшого мексиканського штату Юкатан, а техасці лишилися в хостелі - пакувати пожитки перед відльотом до Мехіко, де пересідали на літак у Даллас. Така вже доля всіх «бекпекерів»: ти приїжджаєш у місто, заводиш нових друзів, прекрасно проводиш час, але на третій чи четвертий день заново вкладаєш свій наплічник і подаєшся геть - перебираєшся в інше місце, де все починається спочатку. Тож ні голландці, ні техасці не могли супроводжувати мене в черговому хрестовому поході до землі мескалевої. Жаль, вони стільки всього проґавили. На мескалевому заводі мені детально розжували технологію виготовлення мескалю, розказали про історію розвитку мескалевої індустрії, а також дали добрячу порцію дармового пійла усіх смаків і відтінків. (От знову! Ну не можна ж так!) Я гарненько нализався, після чого хазяїв син люб’язно відвіз мене на вокзал і проконтролював, щоб я завантажився у потрібний мені автобус до Сан-Крістобаля, а не до Туксли чи Санто-Домінго-Теуантепека. Я зумисне взяв квитки на нічний автобус, щоб таким чином зекономити гроші за одну ночівлю і не марнувати цілий день на дорогу, яка займала аж дванадцять годин. Прочунявся я в темному омнібусі посеред безпросвітної ночі, геть розкучманий і розбитий після двох вечорів, протягом яких по саме горло накачувався мескалем. У горлянці дерло, з пащеки тхнуло перегаром, і тільки в животі заспокійливо булькало. Я заліз у гаманець і порахував свої валютні запаси. За чотири дні у Оахаці, за проживання, харчування, питво та екскурсії - за все абсолютно, я заплатив лише 1600 песо! Це менше ніж 25 євро на день! За найкращий хостел, найкращу їжу і за… справжніх друзів. А в Європі за такі гроші вас навіть не пустять переночувати в десятимісній «dormitory». Я піднявся над сидінням, повернувся в той бік, де за моїми розрахунками мала бути Оахака, і тихо проказав: - I’ll be back… XI. Таїна Паленке …Ще будучи у Мехіко, ми з Томом О’Коннелом багато годин провели, бесідуючи про Паленке. Точніше, Том говорив, а я переважно слухав. Старий змальовував загублене місто настільки виразно, що скоро мені почало ввижатися, ніби я вже побував там і бачив усе на власні очі.
- Побачиш, це місце тобі запам’ятається, - любив повторювати Том. Люди кажуть, від нього струменить особлива енергія. Раз за разом Том оповідав, що серед руїн часто можна надибати людей, які лежать на траві, заплющивши очі й розкинувши руки врізнобіч, - набираються сили від тої енергії. Одного разу Том навіть натрапив на якусь таємничу секту в одному з древніх напівзруйнованих храмів Паленке. За словами австралійця, їх було чоловік з тридцять, усі в фіолетових одежинах. Вони стояли посеред руїн і справляли свої таємничі обряди. Серед тих людей не було жодного білого, самі нащадки майя. Том, якому було далеко за п’ятдесят, який обійшов півсвіту, який останні вісім з половиною місяців мандрував не зупиняючись, який як ніхто розумів і бачив наскрізь цей світ, з непередаваним благоговінням говорив про ту таємничу енергію. Під час однієї з наших розмов я прискіпливо глянув на австралійця і запитав: - А ти сам, Томе, ти справді віриш у ту енергію? Що ти відчув у Паленке? Том помовчав, а потім тихо-тихо проказав, зовсім не дивлячись на мене: - Не знаю… Це зовсім різні речі, коли стоїш там і відчуваєш, і коли потім переказуєш те, що відчував. Я переповідаю тобі, що люди кажуть і що сам бачив. Ти приїдеш туди і сам усе збагнеш. Єдине, що можу сказати напевне, то це те, що мені зовсім не хотілось звідти йти. Я міг годинами сидіти на руїнах Храму Хреста, не відчуваючи ні спраги, ні голоду. Мені чомусь страшенно кортіло там залишитись… *** Сан-Крістобаль - виняткове місто на моєму шляху. По-перше, усі туристи включно з самими мексиканцями в один голос вторують, що СанКрістобаль де лас Касас - це найбільш мексиканське місто серед усіх інших мексиканських міст гарячого півдня, своєрідне серце сущої Мексики, а штат Чіапас - найчарівніша, хоч може, трохи дикувата мексиканська губернія. По-друге, Сан-Крістобаль - то батьківщина Мігеля, мого бравого друзяки, який нині ніжився десь на середземноморському узбережжі Іспанії. У цьому місті мене чекала уся його рідня, відмінний прийом, можливість відіспатись, відлежатись і відмитись, а також феєричний (за словами мексиканця) тур по джунглях та руїнах майя, про який мала подбати сестра Мігеля.
Тож під час останньої екскурсії до мескалевого заводу я прикупив дубове барильце найкращого мескалю (не йти ж до людей з порожніми руками), чуйно розпрощався з Оахакою (чомусь слабко пригадую цей момент…) і чкурнув на Мігелеву батьківщину. До Сан-Крістобаля я добувся без пригод. Навіть якщо якісь і підвернулися на зміїстому серпантину серед зелених хащ, я однаково їх проспав, згорнувшись калачиком на вузенькому кріслі. Пом’ятий, голодний і заспаний я вивалився з автобуса на перон перед зовсім крихітною, трохи більшою від приватного будиночка автостанцією. Годинникова стрілка щойно встромилась у сріблясту сімку на циферблаті; простір над головою обліплював цупкий ранковий туман. Якщо ви пам’ятаєте, то з «теплих» речей я брав лише тонюсіньку сорочку з короткими рукавами, оскільки розраховував, що у Мексиці, та ще й на півдні, та ще й у розпал літа усюди буде надміру спекотно. А проте у СанКрістобалі, який розкинувся на нагір’ях Чіапасу на висоті цілих 2100 метрів над рівнем моря, мене чекало гірке і кусюче розчарування. Не встиг я висковзнути з автобусного черева, як крижаний проймаючий вітер погнав мене копняками до автостанції. Термометр, який так доречно приклепали до одного зі стовпів, у розпал літа, на самому півдні Мексики, показував, зараза, аж 9C. Цокочучи зубами, я забрав багаж і мерщій заховався у приміщенні станції. Я почувався справжнім волоцюгою, коли в станційному туалеті ретельно начищав собі зуби, обмивав мармизу і натирав милом залежалий торс, - щоправда, інших варіантів у мене не було, позаяк з’являтися перед очі Мігелевого сімейства у такій покошланій і напіврозібраній конфігурації, в якій я прибув з Оахаки після чергової (дай, Боже, щоб останньої!) мескалевої пиятики, мені зовсім не кортіло. Крім того, я розсудив, що приплентатися до них додому з самого рання було б кричущим свинством і варварською невихованістю, а я найменше хотів, щоби після мене славна сімейка мого друзяки почала думати, ніби Україну заселяють нетесані троглодити. Тому причепурившись, наскільки це було можливо у тісній вбиральні, я всівся мов той формений волоцюга, заклавши під себе ноги, на одній із лавок автостанції. І став чекати. Тим часом сонце, мовби зітканою зі своїх променів мітлою порозшарпувало молочні клубні імли й позаганяло їх далеко в гори. Температура прудко полізла угору. Рівно о дев’ятій я розім’яв задублі кінцівки і неквапом почвалав до помешкання Ани Марії Камерас, бабці Мігеля (хлоп’яга казав мені, що це місце, де протягом дня збирається уся родина). Сан-Крістобаль - зовсім
невелике містечко, тому я без зусиль зумів розшукати потрібну мені вулицю на карті і пробрався на неї поміж одноповерховими приземистими cuadras. Звідусіль мене оточували куці вулички зі строго одностороннім рухом, бруковані та неширокі, вздовж яких височіли нерозривні полотнища різноколірних стін, на яких то тут то там вигулькували ворота до патіо або заґратовані вітрини простеньких крамниць. Нарешті я віднайшов потрібну браму, праворуч від якої теліпалась замурзана табличка з назвою вулиці - Calle Flavio A. Paniagua, а зліва виднівся надряпаний номер будинку - 12. Я зібрався з духом і постукав. Мені відчинила немолода, але усміхнена прислужниця характерної індіанської зовнішності, обтягнута ошатним білим фартушком. - Buenos dнas, seсor! Que quiere[101]? - Буенос, буенос, - відказую, після чого ніби пароль бурмочу давно заготовану іспанську фразу, щоб якось себе ідентифікувати: - Сой ун аміґо де Міґель[102], - і дивлюсь, чи розібрала. - А-а-а, - протягнула наймичка, після чого, не перестаючи посміхатись, впустила мене всередину і провела до вітальні. - Espere un momentito, seсor [103]! Господа у Мігелевих баби та діда виявилась чималенькою, хоч і дуже старою. Я всівся до крісла за розлогим дубовим столом і став чекати. За хвилину до мене спустилась бабуся Мігеля - на вигляд владна і строга жіночка з дуже коротким кучеристим волоссям, геть посріблена сивиною. Забачивши мене, вона скинула показну личину строгості і радо-радо обкотила мене цілим водоспадом слів, з яких я зрозумів лише три: «Miguel», «amigo» і «encantada[104]». Нарешті я трохи остудив її ораторський запал, пробурмотівши: - Но еспаньйол, сеньйора… Ана Марія Камерас ошаліло, аж перелякано витріщилася на мене. «От лихо, Мігель, схоже, не попередив», - хутко зметикнув я. Відтак стара сеньйора залопотіла ще швидше і експресивніше, щоправда, звертаючись уже більше до стін і зображень святих, що висіли на них, обурено розмахуючи зморшкуватими руками. Мігель казав мені, що його сестра чудово справляється з англійською, одначе поки що ніякої сестри я не бачив і почувався трохи ні в сих ні в тих… Але хай там як, мушу віддати бабусі належне: прийняла вона мене, мовби заморського принца. Спочатку за її наказом служниця провела мене у ванну і дала два неосяжних махрових рушники та різні миючі причандали, щоб я побанився з дороги. Після купання стара сеньйора припросила до столу і нагодувала смачнючим сніданком, який лиш трохи поступався
вечерям у «La Villada Inn Hostal». А потім з’явився Мігелів дідуньо - Авраам Пенагос. Уже в літах і весь зіщулений, однак ще вельми бойовий та затятий, він браво причовгав на кухню і вмостився напроти мене. Вигляд він мав такий, наче не боявся нічого і нікого на світі, окрім своєї Ани Марії. Замшілий дідок упирався і до останнього не хотів визнавати, що я не розумію іспанської. Весь час, поки я жував, Авраам Пенагос невідь-що торочив та розказував мені, раз-по-раз перериваючись і щось співчутливо перепитуючи. Скоро я остаточно впевнився, що дідуньо навіть не припускає думки, що хтось з іншої частини планети може не знати castellano[105], тож просто кивав у відповідь, на що дідуган зраділо стрясав старечою головою і знову брався за нескінченну оповідку. Мабуть, таки щось вельми цікаве подейкував… Принаймні, я так припускаю. Після сніданку Ана Марія Камерас спромоглася на мигах втовкмачити мені, що мама та сестра Мігеля з’являться не раніше другої, і що до цього часу я можу поблукати містом. Я подякував їй, справедливо зметикнувши, що це таки краще, ніж сидіти і слухати безкінечні Авраамові історії. Тож я покинув наплічника, надяг на плечі сорочку, яка зігрівала хіба що мою душу, сховав у кишеню клапоть карти і подався досліджувати чергове мексиканське Зокало. Центральна площа Сан-Крістобалю розташовувалась усього за два квартали від будинку Мігелевої бабусі. Не буду навіть ту площу описувати - перегорніть кілька сторінок назад і почитайте опис першого-ліпшого Зокало. Спочатку я надумав потинятися околицями, але щойно наткнувшись на Зокало, відчув, що кілька фінальних склянок вчорашнього мескалю були зайвими, і що проведена у напівлежачому стані ніч далася взнаки. Гидотна млявість розтеклася м’язами, тож я хіба спромігся дочалапати до найближчої лави на еспланаді й простертися у тіні дерев. До другої пополудні зоставалося більше трьох годин. Кришталеве гірське повітря швидко прогрівалось практично прямовисними променями. Температура різко зросла, мене непомітно розморило. Я кволо розлігся на лаві, ліниво проводжаючи очима незнайомих людей, котрі белькотіли поміж себе невідомою, геть не схожою на іспанську говіркою, і мізкував про те, у яку все-таки бісівську далечінь мене, українця, занесло. Десь із годину я отак медитував, клюкаючи носом, поки раптом на протилежний кінець моєї лави примостилися два молодих мексиканця. Вони
щось ліниво варнякали, вряди-годи з цікавістю зиркаючи у мій бік. Нарешті один з них присунувся ближче до мене і обізвався: - Кхе… кхе… Привіт! Ти звідкіля будеш? Я настільки різнився від місцевих жителів, що мексиканець сходу заговорив до мене англійською. Зачувши його, я блискавично змахнув з себе дрімоту, досить вражений тим, що чую англійську в такому глухому куточку, і всівся зручніше. - Я з України. А ти, схоже, непогано знаєш англійську. Нечасто таке стрінеш тут, у Мексиці. - Так, - хлопчина усміхнувся, - я знаю. Я навчався у спеціалізованій мовній гімназії. Тому й заговорив до тебе, бо втямив, що ти чужоземець, і захотів попрактикуватися. Серед моїх друзів, - мексиканець недвозначно хитнув опришкуватою головою у бік свого товариша, який кисло нидів обруч нього, вивчаючи будинки навкруг Зокало, - ніхто не шурупає в англійській, то навіть і поговорити нема з ким. Я з розумінням кивнув. - Роджер Ауреліо, - випростав правицю мексиканець. - А я Макс, - я потиснув його руку, - будемо знайомі. Отак ми сиділи й чесали язиками в тіні крислатого дерева посеред Зокало у Сан-Крістобалі, в серцевині мексиканської землі. За дві години я встиг дізнатися, що Роджер має цілу купу братів та сестер, що цього літа він вступив до університету в Тукслі[106], що йому геть не подобається тамтешній спекотливий тропічний клімат (попри те, що від Сан-Крістобаля до Туксли-Гутієррес усього вісімдесят кілометрів, різниця у висоті між двома містами сягає двох тисяч метрів), а також, що йому дуже хочеться мати ось такого друга як я, з ким він міг би досхочу патякати англійською. У свою чергу я порозказував йому про Україну, про Швецію, про європейські порядки і про те, як таке сталося, що звичайнісінький українець опинився посеред мексиканської глушини. Час прудко промайнув, розкотисте бемкання процідилось із дзвіниць собору Санто-Домінго і сповістило про настання другої години пополудні. Я тепло розпрощався з Роджером і почалапав назад до будинку старої сеньйори, де мене вже виглядало все сімейство, включаючи Ану Марію Пенагос, матір Мігеля, та його чарівну мініатюрну сестричку Алехандру. Ми офіційно зазнайомилися, я розхвалив Мігеля як найліпшого у світі парубійка, подякував сімейству за притулок і урочисто вручив їм барильце з мескалем. Услід ми всілись до столу обідати. Після трапезування Ана Марія Пенагос одразу заспішила назад на роботу, а Алехандра взяла мене під свою опіку. Разом з дівчиною на обіді був
присутній її хлопець, який тепер мав повсюдно возити мене по СанКрістобалю. Утрьох ми вийшли на вулицю і завернули за ріг, бо la calle Flavio A. Paniagua виявилася надто вузькою, щоб на ній могли паркуватися машини. Я доклав чимало зусиль, аби не викрити свого подиву, коли узрів авто Алехандри - переді мною, сяючи яскравіше від сонця, грізно полискуючи орлиними фарами, стояв сліпучо білий «Nissan Altima». На фоні старовинних cuadras та заїждженої грудкуватої бруківки, білосніжний автомобіль скидався на лебедя в драглистому болоті. Тож до оселі Мігеля я їхав як президент, розкинувшись на шкіряному сидінні шикарного седана. По дорозі ми зазирнули до туристичного офісу, де Алехандра підсобила мені домовитися про поїздку до Паленке і далі - в Яхчілан та Бонампак[107]. Просторий котедж, де жила сім’я Мігеля, знаходився на окраїні СанКрістобаля. Оселя мала пристойний, цілком європейський вигляд і ховалася серед таких самих модернових бокатих особнячків, оточених височенними частоколами (значно пізніше я дізнався, що матір мого друзяки займає далеко не останнє місце в адміністрації Сан-Крістобаля). Щоправда, коли ми підкотили ближче, я узрів дещо, що справляло не вельми приємне враження: вершечки усіх парканів зловісно шкірились безліччю шматків побитого скла, залитих цементом, - такий у мексиканських можновладців самобутній захисток від непроханих візитерів. Але зсередини будинок нічим не поступався найкращим американським чи європейським котеджам. Увечері Алехандра зазирнула до мене в світлицю. - Я з моїм хлопцем збираємося на танго. Поїдеш з нами? - Танго? - не розторопав я. - Так. Це звичайні приватні уроки. Ми подумали, що тобі буде цікаво з’їздити подивитися, як ми вчимося і тренуємося. Ти навіть зможеш спробувати сам, якщо схочеш, - лукаво підморгнуло дівча. Звідкіля їй було знати, що добрих шістнадцять років свого життя я присвятив хореографії, з котрих певно не менше десяти років провів у професійному колективі - рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка», а інші шість - гицав джаз-модерн та «латину» в самодіяльних гуртках рідного університету. Звісно, я був геть не проти «спробувати» потанцювати танго. - П’ять хвилин на збори, - кажу. - І я їду з вами. За чверть години ми вже котилися в безгучному мармуровому «Ніссані» вечірніми вулицями до центру Сан-Крістобаля.
Танцювальний клас розтаборувався на другому ярусі над ресторанчиком національної кухні в одній з нечисленних двоповерхових будівель, десь неподалік від Зокало. Крім мене, Алехандри та її хлопця, у залі розминалося кілька дівчат, а в кутку поралась біля CD-програвача низенька і смаглявощока жіночка-хореограф. Попервах, коли урок тільки розпочався, я скромно сидів і стежив, що вони витанцьовували. Однак небавом Алехандра, а услід і її подругитанцівниці заходилися в один голос кликати мене стати на лаковану підлогу і спробувати разом з ними кілька запальних аргентинських па. Спочатку, задля годиться, я удавано віднікувався, та незабаром, усім своїм виглядом картинно показуючи «як ви мене задовбали», зняв важкі кросівки і в самих шкарпетках вийшов на середину зали. І тут, як кажуть, Остапа понесло… Я встругнув їм там таке хвацьке танго, що тільки ноги мелькотіли. Я носився з кутка в куток, шкварив, чесав, викаблучувався і витинав усякі викрутаси, поки, нарешті настрибавшись і накрутившись досхочу, не спинився і відійшов убік, відсапуючись. - Я сьогодні трохи не в формі, - незворушно пролепетав я, відповідаючи на їхні приголомшені погляди. - Зазвичай я можу краще. А тепер ваша черга, шановне товариство! - і крученим театральним жестом припросив отетерілих мексиканок на площадку. - Де ти його відкопала? - шепотілись дівулі до Алехандри. - Ніде, - розводила та руками. - Він сам прийшов… з України. Затим наспіла пора ставати парами. Життя все-таки цікава штука, думав я. Хто б міг помислити, що колинебудь у мексиканській глушині, чортзна-де у високогір’ях Чіапасу, я витанцьовуватиму аргентинське танго з чарівливою сестрою мого мексиканського друзяки Мігеля… *** Усе хороше має паскудну властивість раніше чи пізніше закінчуватися. Ранком наступного дня, ще до сходу сонця, розпочинався мій похід до Паленке[108] - найчільнішого культового центру славетних майя і чи не найголовнішої мети (нарівні з Теотіуаканом) усієї моєї великої подорожі. Я піднявся дуже рано і почав тихенько споряджатися, щоб не побудити сплячих матір та сестрицю Мігеля. За п’ятнадцять по п’ятій я накинув на плече наплічник, крадькома вислизнув з котеджу й подався до перехрестя, де мене мав підібрати автобус з мандрівниками. Я не прощався, оскільки за три дні мав повернутися назад.
Як то не дивно, за два з лишком сторіччя після повного підкорення Мексики ні вчені, ні авантюристи не надавали особливого значення південній частині країни. Тривалий час ключову увагу ловкачів і пройдисвітів притягували північні райони, а південь, переважно через жаркий та нездоровий клімат, відсутність золота і брак мінеральних ресурсів, ще дуже довго залишався тільки індіанським. Я вже писав, що Чіапас значною мірою й досі зберігає віковічні традиції, серед яких - сепаратистські настрої та тенденції. Останній заколот струснув найпівденнішу мексиканську провінцію порівняно недавно - у 1994-му, причому саме СанКрістобаль де лас Касас став епіцентром кипучих подій. Місто тоді повністю опинилось в руках «запатистів» - повстанців, котрі нарікали себе за іменем Еміліана Запати, знаменитого мексиканського борця за свободу, і виступали проти політики мексиканського уряду. Багато крамольних голів запропало та полягло тоді в боях, і лише за допомогою армії влада відновила контроль над штатом. Люди, які організували збройний бунт, були безпосередніми нащадками майя, творителів найвеличнішої з доколумбових цивілізацій Америки. Цікаво, що до XVIII століття про них практично ніхто не знав, аж поки у 1773 році отець Рамон Ордоньєс (Ramуn Ordусez), священик з містечка Сіудад Реаль у штаті Чіапас, пронюхав, що десь у джунглях таїться величезне покинуте місто. Тоді він звелів аборигенам відвести його туди, де, за їхніми словами, знаходилися грандіозні руїни. Так було організовано першу експедицію до залишків надзвичайно впливового і розвинутого у минулому центру майя, відомого нині як Паленке. Індіанці не обманули Ордоньєса. Гуртом вони продирались сімдесят миль суцільними нетрищами, коли нараз перед священиком постала мовчазна, але грізна панорама покинутого міста просто серед джунглів. Палаци, башти, храми, піраміди лежали перед ним, укриті пухкою і кошлатою периною зелені; усі будинки були багато прикрашені різьбленнями та барельєфами. Вражений побаченим, Рамон Ордоньєс ще не раз повертався до руїн, після чого написав про свої подорожі книгу «Історія створення неба і землі». Він величав покинутий культовий центр цілком у дусі тієї епохи «Великим містом змій». Більше того, у його книзі зринає всюдисуще сказання, котре в тій чи іншій формі пронизує міфологію усіх цивілізацій і культур Мезоамерики, від ацтеків та сапотеків до майя, - легенда про бородатого білошкірого чоловіка, який з’явився з-за океану, і навчив тоді ще дикі племена обробляти землі, слідкувати за зорями та будувати піраміди. Згідно зі словами священика, аборигени вірили, ніби Па-
ленке заснували люди, котрі колись давно припливли океаном, а їх вождем був білий бородань на ім’я Волан, чиїм символом була змія… Автобус запізнився майже на сорок хвилин, через що я вже почав думати, що про мене забули. Оскільки оселя Мігеля тулилася на самісінькій околиці Сан-Крістобаля, мене підібрали останнім, і в затхлому «MercedesBenz Sprinter» лишилось єдине місце в кінці салону, там, де чотири крісла зліплені в один ряд. Я зашпурнув рюкзак на полицю і всівся, налаштувавшись на нелегку дорогу. Тракт від Сан-Крістобалю до Паленке займає якихось нещасних 250 кілометрів, проте пролягає він високо в підхмарних горах серед непролазних хащ, і сказати про цей шлях як про звивистий, означає не сказати нічого. У цих двісті п’ятдесят кілометрів втиснулися близько двох тисяч поворотів та дві сотні reductor de velocidad[109]. Не думайте, я і не помишляв їх рахувати, то мені потім водій так сказав, хоча, судячи з власних відчуттів наприкінці того пекельного спуску, скажу, що навіть відкинувши вигини дороги менш ніж на тридцять градусів, вам однаково здаватиметься, що поворотів там не менше двохсот тисяч. Пригадую, ще під час підготовки подорожі у Стокгольмі я читав на сайті «TripAdvisor» про цю дорогу. Якась експресивна американка аж напухала від натуги і, не шкодуючи слів, виразисто описувала поїздку від нагір’я Сан-Крістобалю до низинного Паленке. Панянка поганила та каляла ні в чому не винний гірський серпантин, звідусіль ліплячи до нього незавидні епітети, як от «проклятущий», «окаянний», «осоружний» і т. д. Мені чомусь запам’яталась одна її недолуга думка, де жіночка виводила: «Мого чоловіка, якого ніколи в житті не закачувало в машинах, і то закачало ледь не до смерті на тій клятій дорозі». Ото я тоді насміявся і досхочу покепкував з полохливих американців, про себе думаючи: «Та ні! Ви що, люди? Це не про мене! Куди тим америкосам до мене? Бач, позвикали, сопляки розбещені, до своїх магістралей та автобанів, а вже як трохи потрусило на гірській дорозі, то готові копита відкинути». Ех… Водій нахилився у салон, щось пробурмотів до пасажирів, затим, намотуючи туман на колеса, ми залишили Сан-Крістобаль. Обруч мене сиділа руденька іспанка з Барселони (на жаль, у світлі трагічних подій, до яких неухильно ніс мене набитий, спертий повітрям і мексиканцями мікроавтобус, я забув її ім’я). Дівча сяк-так перекладало мені на англійську все те, що муркав шофер. А говорив він щиро, невигадливо та інтелігентно: - Їхати п’ять годин. Через дві години зупинимося поснідати. Багато не їсти! В салоні не блювати! Якщо когось прикрутило, кричіть завчасно!
Після цих слів люд у фургоні, наче по команді, дістав з кишень, сумок чи гаманців якісь таблетки і дружно запхав собі в пащеки. Усі, крім мене. - Що за пілюлі? - поцікавився у руденької. - Це щоб не робилось нудотно по дорозі… ну, щоб не закачувало. «Слабаки!» - думаю. Однак, не минуло й півгодини, як я круто відхрестився від своїх нерозважних і хвалькуватих суджень. У задній частині автобуса мене підкидало й торсало, неначе запраний кросівок у центрифузі пральної машини. Ми то летіли гінко вверх, аж у животі метелики пурхали, то зривались сторчголов донизу, так стрімко, що аж дух перехоплювало. На поворотах вправо я всім тілом навалювався на руденьку іспанку, а на вигинах вліво смачно хряскав носом об брудне віконне скло. Проте найбільше дошкуляли оті кляті reductor de velocidad, які кучугурились через кожні кілька сотень метрів. Не встигаємо розігнатися, уже гальмуємо, затим - бух! підлітає перша пара коліс, далі - бах! - підскакує друга (іноді ще - клац! прикушую зубами язика), а потім знову розганяємось, знову пригальмовуємо, і так до безкінечності… Якийсь час я відволікався на довколишню природу. Ми безустанно котились по обривистому гірському схилу: з одного боку від мікроавтобуса здіймався увисочінь гористий кряж, порослий справжніми тропічними джунглями, а з іншого спадало прямовисне провалля. Іноді нагірний тракт вигинався так, що над головами можна було бачити автомобілі та вантажівки, які поволі плелись слідом за нами викрученим серпантином. Хоча найбільше враження справляли посріблені вранішнім сонцем хмари - вони клуботіли і закручувалися зовсім не там, де їм належало бути, не вгорі, над головою, а внизу, десь ген-ген попід стінами урвища, через що увесь кришталевий нагірний простір видавався перевернутим догори дном. За дві години водій спинився біля бамбукового розвалища, яке правило за придорожнє кафе. Погойдуючись наче п’яний, на напівзігнутих ногах, я вивалився з автобуса і почвалав до найближчої лави. Звідусіль непролазними клубнями нависав виткий, покручений праліс, однак сонце ще не випнулось вгору, тому на такій висоті не відчувалося спеки. У животі негарно й підозріло хлюпало, а десь під горлянкою зароджувались перші пагони огидного кисло-нудотного відчуття, одначе я знав, що сніданок був включений в оплату за поїздку, тому вирішив не переводити харчі й відважно всівся до столу. Я не вельми налягав на їдло, та однаково спромігся добряче набити черевце.
«Ет! Блювати, то блювати!» - подумки заспокоював себе, пхаючи за щоку смачненький жирний пончик. За півгодини ми продовжили путь. Тепер пошарпаний «Sprinter» переважно спускався донизу. Якоїсь миті ми в’їхали в розпливчасті хмари і так продовжували чухрати кілька хвилин, через що здавалося, ніби летиш у літаку, який заходить на посадку. Мені навіть вуха заклало. Чим нижче ми спускалися, тим жаркішим робилося желейне повітря, і тим більше загусало над вузьким асфальтовим путівцем темно-зелене вариво джунглів. Щойно мікроавтобус прошмигнув крізь імлисту пелену, і небо стало на своє місце, я розкумекав, що ядуча писанина американки на форумі «TripAdvisor» виявилась сущою правдою. На кожному наступному повороті я увесь стискався і зіпрівав, відчуваючи, як до рота підпирають слизькі щупальці нудоти; щодалі ми їхали, то гірше мені ставало. По дорозі наш гурт ще раз затримався, аби оглянути багаторівневий каскад водоспадів Agua Azul, затаєних в джунглях за сімдесят кілометрів від Паленке. Це мене порятувало на якийсь час, однак, коли ми знову рушили далі, я остаточно втямив: справа може скінчитися малоприємним катаклізмом. У паніці я поліз до свого рюкзака по дорожню аптечку. Тут слід, мабуть, трохи звернути вбік з уторованої стезі нашої оповіді й відзначити, що з ліками я на «ви» від самого дитинства: вживаю вкрай рідко і то лише після постанови громадського суду або ж під загрозою неминучої смерті. Тому завжди, коли в дитинстві мама хотіла впхнути мені в горлянку якусь пілюлю, їй доводилось переконувати мене, що від цього залежить моє життя. А оскільки хлопчиком я був вельми кмітливим, то з кожним роком переконувати мене було щораз важче і важче. Пригадується, якось мене малого шпигали аспірином за допомогою ременя: мама вливала до рота розтерту таблетку, а тато стояв за спиною і тримав добротного флотського ремінця в руках, контролюючи лікувальний процес. Інакше я просто відмовлявся відкривати рота, або відкривши, радісно випльовував назад влиту в мене гидоту. (Та й то, навіть у такій, здавалося б, безвихідній ситуації, зціпивши зуби, я все ще роздумував про себе: чи то ковтнути ту мерзоту, чи то харкнути назад і хай луплять до дідька.) Так ось, мої знання в галузі домашньої медицини станом на двадцять чотири з лишком роки не пішли далі аспірину та активованого вугілля, тому мою дорожню аптечку, зрозуміло, готувала мама. Знаючи, що я і при доброму здоров’ї не відрізню анальгін від пургену, вона рівним академічним почерком люб’язно попідписувала кожну упаковку з пігулками.
Наприклад, «головний біль» (це значить, треба пити, коли голова болить), «температура» (застосовувати при гарячці), «болі в животі» (при всяких негараздах з черевом) і т. д. Були серед моїх лікувальних припасів навіть таблетки з заповітним словом «пронос». А от зі словом «блювати», як на зло, не було нічого! Я ретельно передивився ще раз цілу сумку, та дарма. Ситуація набирала загрозливих обрисів. Зробивши морду ісламського терориста (мовляв, не дасте чого хочу, заблюю до біса весь салон і не подивлюсь, що серед вас є діти), я на весь автобус спитав, чи нема ні в кого пігулок від «nausea[110]», бо я «really got carsick[111]». Це була моя остання надія, але ні мій грізний голос, ні насуплена й зелена як недоспіла диня пика не справили ані найменшого враження на сувору мексиканську публіку. Тож момент істини не забарився. За іронією долі останні акти цієї трагічної драми розігрались на спуску перед самим Паленке - нашою кінцевою станцією. Мікроавтобус виїхав на пологу рівнину, хащі трохи порідшали, і тут події почали розвиватись з космічною швидкістю: я гарненько пам’ятав, що наказував шофер перед початком вояжу, беріг буквально кожне його слово, а потім… ну, не те щоб забув, просто зрозумів, що кричати, вимагаючи екстреної зупинки, запізно. Порятунок знайшовся сам собою: половинка останнього вікна, якраз того, біля якого я сидів, могла зсуватися, відкриваючи доступ до огрійливого тропічного повітря за бортом мікроавтобуса. Я швидко смикнув куцу чорну ручку вбік і вистромив якомога ширше роззявлений писок назустріч теплому вітру. І саме вчасно, я вам скажу, бо шлунок у ту ж мить зібрався з останніми потугами і вишпурнув перші шматки їжі… Ет, щоб ви там не казали, ото було видовище! Ні словом сказати, ні пером описати. Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів-пасажирів та водіїв зустрічних авто. Руде дівча з Барселони запопадливо піддержувало мене ззаду за шорти, аби в своєму інтелігентному пориві не заблювати боки автобуса я надміру не перегнувся з вікна. При цьому я ще й встигав милуватись запаморочливими тропічними ландшафтами - бурхливо зеленими схилами гір північного Чіапасу. Довго, ох і довго мене там вивертало! Я виплюнув сьогоднішній сніданок, затим вивергнув усю учорашню вечерю, услід полетів ситний обід Ани Марії Камерас. По-моєму, я навіть роздивився на дорозі послідки того такосу, що наїв ще у Пуеблі. Зрештою, виснажившись вкрай, змокрілий
та позеленілий, з надутою вітром зачіскою, як у найкращі роки Елвіса Преслі, я впав на своє місце і прикрив вікно. - Оце ти утнув, аж дух перехопило, - шанобливо вимовила іспанка. - Я ще такого не бачила… Я нічого не відказав, але подумки затято пообіцяв собі після повернення додому написати на форумі «TripAdvisor» такий відгук про цю трикляту дорогу з Сан-Крістобаля до Паленке, на фоні якого сварливі розумування заїдливої американки здаватимуться милими різдвяними колядками. Я приїхав у Паленке втомлений, голодний і розбитий. Мене ще досі нудило після жахливої гірської дороги і, хоч я й вивергнув з черева усі поживні шматки, але їсти все ще не міг. Надворі стояла справжнісінька тропічна спека. Те, заради чого я приперся в таку далечінь, - одне з найвідоміших стародавніх міст майя - цікавило мене в той момент менше всього. Хотілось впасти на асфальт, заснути, і борони Боже, щоб приснились автобуси… Проте я незчувся як усі погані відчуття минули, наче їх водою змило, варто мені було наблизитись до руїн. Майже дві години я безперестану дряпався на піраміди, продирався крізь стіни напівзруйнованих храмів, спускався до могил майя, зовсім не відчуваючи спеки, втоми чи голоду. «Храм Сонця», «Храм Хреста», «Храм написів», а ще палаци, гробниці, барельєфи змусили забути про нещодавно пережиті на шляху до загубленого міста потрясіння. Коли в усьому Паленке не лишилося жодного квадратного метра, куди можна було б зазирнути, я всівся в тіні розлогого тропічного дерева в одному з глухих закутків археологічної зони. Переді мною простягся рівненький, акуратно підстрижений газон, а поодаль покоїлись залиті сонцем величні руїни. Поряд проходили люди, неспішно, повагом. Склавши ноги лотосом, спершись спиною на прохолодну кору старого дерева, просидів так до самого закриття розкопок. Я був за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, серед чужих і незнайомих мені людей, у самому серці суворої загадкової землі, сини якої віками молились чужим мені богам. Але я чомусь теж захотів там залишитись. XII. Rembo stuff[112] Хоробрість не завжди гарчить. Іноді хоробрість - це той тихий голос в кінці довгого дня, який промовляє: «Завтра я спробую знову».
Анна Ханнінґейк Справжніх шукачів пригод завжди було обмаль. Людство знало немало ризикових та авантюрних людисьок, яким ніколи не сиділося на місці, але вони зроду не стали б шукати неприємностей на свою голову просто так, заради гострих відчуттів. Для того, щоб встромити свою макітру в коловорот пригод, потрібен гарний стимул. У всі віки для різношерстих джентльменів удачі такими стимулами були слава, багатство і всякі інші, супутні їм товари. А за відсутності вищезгаданого навіть найвідважніші пройдисвіти вважали за краще дати драла перед небезпекою, особливо якщо були впевнені, що ніхто не застукає їх за таким безславним діянням. Ви вже, мабуть, встигли подумати, що зараз я почну чергову хвалебну оду жменьці людей, навсправжки відданих її величності Пригоді, котрі тільки те й роблять, що по три рази на день стрибають на линві з мосту, дряпаються без страховки на найкрутіші бескиди і лізуть обніматися з левами. А потім, вдаривши себе кулаком у груди, розказуватиму, як з високо задертим носом я помарширував підкорювати тропічні ліси на півдні Мексики. Нічого подібного, панове, бо насправді не все так елементарно в цьому житті. Не тільки ті, хто полював за багатством і славою, опинялися втягнутими в справдешні пригоди: чимала частка найзапекліших авантурників надибувала свої пригоди не за власним бажанням. Комусь щось недоказали перед дорогою, хтось переплутав рейс, інший повернув не туди на роздоріжжі, а дехто просто-на-просто не відав, на що йде. Останнє - це про мене. Оплачуючи триденний тур по руїнах майя в Сан-Крістобалі, я ненароком помітив у журналі реєстрації те, що інші мандрівники платили лише за одноденний вояж до руїн Паленке. Ніхто, абсолютно ніхто не їхав далі. - А що після Паленке? - спитав я в огрядної жіночки-оператора. - Після Паленке… кгм… е-е-е… там екотур… екотур по джунглях. Бонампак, Яхчілан, ночівля у готелі в джунглях, а потім… ну, трохи погуляєте по тропічному ліску. - І все? - І все. - Давайте. Отак просто і легітно я підписався на одну з найбільших авантюр свого життя, завуальовану милим palabra[113] «екотур». - Вас підберуть у Паленке, - кинула жіночка мені навздогін після того, як я розрахувався і вийшов з контори.
Якби ж то знаття, що насправді ховалося за цим, на перший погляд невинним словечком. Але тоді я нічого не знав про давній мексиканський звичай називати кепські штукенції хорошими словами. *** Я визирнув надвір крізь пожовкле і потріскане скло мікроавтобуса. Ми щойно в’їхали на круглу галявину, вирубану в хащах. По периметру її оточувала непрохідна стіна, сплетена із зелених ліан, сірого чагарнику, коричневого пагілля та коренів. Причому, то була стіна в прямому розумінні слова: без мачете людині крізь неї нізащо не продертися. На прогалину можна було втрапити лише через прорубану стежку, яка вела від основної дороги і через яку щойно протиснувся наш замизганий карапузавтобус. На чистині стояло півдюжини крихітних бунгало з москітними сітками замість стін, стягнутими нагорі на кшталт балдахіна, і покрівлею з висушеного пальмового листя та очерету. В кожному бунгало тулилось одне ліжко й табурет. Більш вишуканих номерів мені не довелось стрічати за все життя. Між бунгало ліниво проходжувались свійські індички, подзьобуючи траву. Неподалік видніли дві більші будівлі з глиняної цегли, вимазані вапном. Одна з них, як виявилось, правила за їдальню, а в іншій містились душові, туалет і спільний умивальник. Таким було наше останнє пристанище перед походом у джунглі, останній форпост цивілізації перед лицем незвіданого, який у буклеті безсоромно величали «готелем у джунглях». Коли ми в’їхали на галявину, просто у її центрі, куди не сягала тінь від окружної стіни дерев, сиділо п’ятеро мандрівців, понуро схиливши голови. Нагадували вони котів, яких насильно викупали у ванній з шампунем, - такий самий мокрий, заліплений і максималістсько-ображений. Навкруг них валялись, недбало розкладені під сонцем, усі їхні речі, починаючи від капелюхів і закінчуючи шкарпетками та носовими хустинками. Речі були такими ж мокрими й потріпаними, як самі мандрівники. Їх було п’ятеро - попередня групка сміливців, котрі погодилися спуститись в нетрі. Зараз наш автобус мав підібрати їх і одвезти назад у Паленке, в місцини, де слово «цивілізація» ще зберігає якесь значення, а на зміну їм полишити нас трьох. Хтось з того похнюпленого гурту першим помітив наш мікроавтобус. Одразу за тим він видав з горлянки такий приголомшливий і дикий звук, що з їдальні в другому кінці галявини посипалась штукатурка, а кілька
мавп з довколишніх бавовняних дерев[114] перелякано кинулись навтьоки. Потім вони всі разом зірвались на ноги і побігли, спотикаючись і лементуючи, до нашого автобуса. Нещасні приборкувачі нетрів неслися з простягнутими вперед руками, роззявленими ротами і розчепіреними пальцями, ледь не плачучи від щастя. Здавалося, вони ладні цілувати наш мінівен (повірте, я ніскільки не гіперболізую). Я дивився на те все з подивом. Нарешті повернувся до Френка, штрикнув його ліктем під бік і мовив: - Глянь, ну й дурні! Вони щойно побували у феєричному екотурі по джунглях, а біжать за автобусом, наче за ними женуться всі демони пекла. - Еге, - тільки й сказав Френк. За якихось п’ять хвилин ми помінялись місцями. Групка пожмаканих подорожніх набилась в автобусик, а ми втрьох - я, Френк та Крістіна опинились на відкритій галявинці під палючим сонцем Чіапасу, поскидавши на купу наші наплічники. Водій відсалютував нам, побажавши удачі, зношений мінівен захарчав двигуном, розвернувся і крізь отвір у зеленій стіні посунув назад. Допоки зелень не заковтнула мікроавтобус, я дивився йому услід і встиг розгледіти русявого хлопа, який прикипів обличчям до заднього вікна. Помоєму, це він першим забачив, як ми в’їжджали на галявину. Молодик оглядав наше тріо потухлими впалими очима з таким переляком і розпачем, наче лишав нас ночувати в середньовічному замку з привидами, при цьому ще й скрушно хитаючи головою з боку в бік. - Диваки, їй-бо! - ще раз сказав я Френку. - Ага… - сказав Френк. Хащі спочатку глитнули автобус, затим розчавили шум його двигуна, немовби джунглі квапилися витравити зі своєї плоті вульгарні нагадування про цивілізацію, що так безцеремонно вдерлась до віковічного царства незайманої природи. Незвично було усвідомлювати, що тут немає Інтернету, телевізорів, свіжих газет і холодного пива, а єдиний привілей цивілізації - електричне освітлення - забезпечує маленький і смердючий дизель-генератор. Я обернувся і ледь не зойкнув. На галявині акурат за нашими спинами стояв старий низенький індіанець. На ньому була зелена футболка з коротким рукавом, аж посіріла від бруду, коричневі полотняні штани і гумові чоботи. Ніхто не чув і не бачив, як він підійшов до нас. Старий майя скидався на лісового демона, який щойно вигулькнув з-під землі. Індіанець помітив, що я витріщаюсь на нього, й ошкірився кривою усмішкою, оголивши криві жовті зуби. Я пересилив себе, щоб не скриви-
тися. Його зморшкувате обличчя було б потворним, якби не виразисті та колючі очі кольору темного граніту. (Потворним як на європейські мірки, але серед мавп він був би, без сумніву, першим хлопцем на селі.) Майя щось сказав до мене своєю гортанною говіркою. Ага, так я й зрозумів. У відповідь я пальнув у нього кілька слів англійською, ну так, про всяк випадок, а раптом зрозуміє. Але мої слова відскочили від його плаского лоба і загубились у шумі цикад. Після невдалої спроби навести вербальний контакт з прибульцями, індіанець взявся щось показувати на мигах. Довгий час безрезультатно, поки зрештою Френк не пробубнів: - Я зрозумів. Він хоче показати нам, де ми спатимемо. *** З Френком та Крістіною я познайомився по дорозі до цього відлюдькуватого пристанища в хащах (називати його готелем язик не повертається). За годину до нашої зустрічі мене просто викинули при дорозі за кілька кілометрів від Паленке, і наказали чекати поки за мною не приїдуть. Пам’ятаю, водій розчулено подякував мені за те, що я примудрився не заблювати автобус, руденьке дівча помахало на прощання хустиною, і компанія, з якою я приїхав до Паленке, успішно відбула в Сан-Крістобаль - назад у цивілізацію. Я прочекав майже годину в заростях біля траси і вже почав добряче хвилюватися, коли на дорозі нарешті заторохкотів автобус. Хоча, щоб назвати оте залізяччя автобусом, треба або бути сильно п’яним, або до цього моменту жодного разу в житті не бачити автобусів. Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: - Kнdruk? - смішно ставлячи наголос на перший склад. - Кідрэк, Кідрэк, - поправив його я. - No, no, Kнdruk, - розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався: - Добре, я - Кндрук. - Ну то залазь всередину! Я забрався у ту бляшанку на колесах, де й здибався з Френком та Крістіною.
Френк був на рік старшим від мене, на голову вищим і значно кремезнішим у плечах. Крістіна, тиха і спокійна дівчина, порівняно з її дебелим бойфрендом виглядала зовсім крихітною, але це тільки додавало їй шарму та привабливості. Я так і не зміг зрозуміти, що таке тендітне створіння робить у цій глухомані. І хлопець, і його подружка мали вугільне волосся, смаглу шкіру й темні очі. Я спочатку навіть подумав, що ця парочка - мексиканці, або принаймні з іспаномовної країни. Але вони виявились жителями Нью-Йорка, через що, як і я, ні бельмеса не тямили іспанською. Ми одразу заприятелювали. Ми просто не мали іншого вибору: попереду нас чекали два непростих дні у самому серці мексиканського тропічного пралісу. *** Старий майя показав нам, хто де спатиме. Моє бунгало ховалось під самою стіною в дальньому кінці просіки. Я притяг до нього наплічника і розлігся під москітною сіткою. Робити не було чого. Просто лежав і дивився на очеретяну стріху. Над сіткою гули москіти, під дахом повзали різнокольорові гребінчасті ящірки, завдовжки з мою долоню, а ще мурахи і маленькі павучки. Знадвору долинав хрускіт гілляччя і вереск мавпочок. Я прикинув, скільки ще різноманітної живності вибереться зі схованок з настанням темряви. І серед усього тутешнього звіринцю мені доведеться ночувати. Зненацька відтіля, де знаходився будиночок з душовими, долинув істеричний заливистий вереск. Верещала Крістіна, аж захлиналась, бідненька. Я чомусь не здивувався. Ще раз повільно обдивився свою стелю, де якраз запекло лупились дві бокасті ящірки, порахував павуків і ліниво підвівся пішов з’ясовувати, що там скоїлось. Біля мазаної халабуди уже стояв Френк і заспокоював закутану в рушники мокру Крістіну. Дівчина так швидко белькотіла англійською, що я ледве добирав, про що вона торочить. У її надривній розповіді раз-по-раз проскакувало «damned wasps[115]». Я став поряд, діловито заклавши руки в кишені. - Що, надибала павука? - спитав я таким тоном, яким чоловіки зазвичай промовляють «ох уже ці дівки». - Зайди всередину і подивись, - грубувато відрубав Френк. Я зайшов і тут-таки кулею вилетів назад. Причому вилетів, мабуть, втричі швидше, аніж заходив. Під стелею хатинки, над жіночою душовою
кабінкою висіло чимале осине гніздо. Але не так наганяло страху те гніздо, як його господарі. Оси були завдовжки з мій вказівний палець і зовсім не поступались йому товщиною. - Ну як? - спитав Френк. Навіть знадвору було чути, як смугасті монстри зловісно гудуть над гніздом. Я спочатку трохи помовчав, аби показати, що аніскільки не переполохався, тоді заклав руки назад до кишень і діловим тоном (мовляв, та що мені ті оси) мугикнув: - Я помиюсь у Сан-Крістобалі… Зранку за нами приїхала древня бура халабуда, у якій насилу вгадувався черговий «Dodge», випущений ще десь у кудлатих 1950-их. За кермом сидів огрядний індіанець з масивними золотими перснями на пальцях. Бонампак і Яхчілан знаходяться на індіанській території, ніхто, окрім індіанців, не має права туди в’їжджати; катаючи рідких туристів на своїх допотопних фургонах до руїн і назад, багато нащадків майя непогано заробляє собі на життя. Власне, машина виявилась не в надто поганому стані. Мені особливо сподобались старомодні диски на колесах, гладенькі і блискучі, які до цього бачив лише в старих фільмах. Всередині нас чекали м’які шкіряні крісла старого фасону, між яких витав приємний запах лаванди і звуки мексиканської музики. Перед від’їздом старий індіанець, який вчора зустрів нас, мигами показав нам, щоб ми взяли з собою репелент та воду. Я махнув, що усе в порядку, і ми рушили. До Бонампаку втрапили швидко і без пригод. Водій висадив наше товариство там, де закінчувалась розбита ґрунтова дорога, після чого ми ще мусили пройти кілометр чи два, аби дістатися до руїн. Щойно ми вискочили з фургона, як серед місцевої комарні рознеслась радісна звістка про те, що підвезли свіжу українську кров. Ненажерні кровопивці накинулись на мене, наче їх до цього спеціально тиждень не годували, я ледве встигав відбиватися та намащувати відкриті частини тіла репелентом. Бонампак порівняно з іншими виявився скромним древнім містом. Увесь археологічний сайт складається з розчищеної галявини, посеред якої стримлять кілька високих стел з майянським різьбленням, укритих від дощу розлогими навісами. На одному з кінців галявини здіймається вгору розчищена від зелені чималенька піраміда. З боку галявини до її вершини веде круте полотнище сходів, тоді як протилежна сторона піраміди ховається в хащах. На плескатій вершині масивної кам’яної бу-
дови ліпляться один до одного чотири напівзруйновані храми, кожен не більший за звичайну кімнату; дещо нижче від них піраміду підпирають два святилища, до яких тягнуться окремі сходи. Ліворуч і праворуч проглядались останки ще якихось споруд, але джунглі встигли добряче попрацювати над ними, залишивши нечисленним відвідувачам лиш покриті мохом фундаменти. Це був найменший археологічний сайт із тих, що мені довелось побачити. Попри це, Бонампак вельми відомий, головним чином завдяки тому, що в одному з храмів збереглися стародавні фрески майя. Древні малюнки покривають стіни трьох кімнат, майстерно відображаючи священиків і знать під час парадних святкувань, воїнів та полонених у бою, а також танцівників у масках богів та розкішно вдягненого Чаан Муана, властителя Бонампака, який потопає в оздобах на пишному троні. Я спочатку роздивився фрески, зробив пару знімків, а потім видерся на вершечок прим’ятої часом піраміди. Роззирнувся. Довкола, скільки сягав зір, стелилися здичавілі непролазні тропічні ліси. Жодного просвіту чи хоча б якогось натяку на людське житло. Один лиш набухлий матрац зелені під яскравим тропічним сонцем. І так до самого виднокраю. - Оце то в глушину ми забралися, еге? - бовкнув Френк, який і собі видерся нагору. Я мотнув головою на знак згоди. Внизу під нами - жодних місць для паркування, кіосків із сувенірами, асфальтованих доріжок. Жодних розбещених туристів. Лише вузька галява, румовище, віковічний ліс. - Real stuff, no bullshit[116]! - мовив Френк. Побувши десь із годину в Бонампаку, наша компанія повернулась до фургону і продовжила шлях на південь. За годину чи півтори водій привіз нас у невелике селище. Кілька глинобитних мазанок, одна комора і тісний ресторанчик сором’язливо купчилися на березі річки, що носила ймення Усумансінти і служила кордоном між Мексикою та Гватемалою. Трохи далі за будівлями маячів замшілий причал з припнутими кільканадцятьма плоскодонками. Наш водій довго перемовлявся з одним із човнярів. Ми з Френком терпляче чекали його під палючим сонцем. За кілька хвилин мексиканець повернувся і роздав нам рятувальні жилети. - Беріть з собою побільше води, там її не буде, - проказав він останнє напуття, - он там вас чекає човняр. Хай щастить! Ми кивнули йому та спустились до причалу. Через спеку говорити не хотілося. Цинамонові води мляво хлюпали вздовж плескуватих берегів, полискуючи брунастими спалахами. Плоскодонки ліниво погойдувались
на хвилях. Кожен човен був метрів десять завдовжки і не більше метра шириною, а посередині мав навіс з пальмового листя для захисту від сонця. Френк підстрахував Крістіну, а за дівчиною на хистку палубу заплигнув я. Останнім до човна зайшов стерновий, гарно збудований юнак у чорних штанях та чистій, хоч і запраній білій сорочці. На розхристаній шиї у нього теліпались дерев’яні вервиці з хрестиком, а до сплющеного носа приліпились модні спортивні окуляри. Усе разом надавало йому доволі екстравагантного вигляду. - Estбmos listos[117]? - голосно спитав він і, не дожидаючись відповіді, завів моторчик. Човновий двигун трохи попручався, але перегодя таки загарчав, випустивши над собою грибок сірого диму. В повітрі добряче засмерділо соляркою. Човняр побожно перехрестився і спрямував плоскодонку вниз за течією. Розмаїта зелень з покотистих берегів заповзала в грязьку воду, повністю скриваючи надбережжя. Деякі дерева підхоплювалися буквально з води. Ми славно шкварили між ними розплавленою каштановою течією, затиснуті з обох боків пухнастими малахітовими заростями й прикриті згори блакитним полумиском неба. За нами метляв іскристий шлейф бризок і сизий димок двигуна. За одним із вигинів річки я уздрів військовий пост на правому березі. І то, знаєте, геть такий як у фільмах показують: купа навалених один на одного мішків з піском, між ними кілька кулеметів та міномет, а поодаль командна будка під навісом з пальмового листя. Між кулеметами проходжувались засмаглі військові в кепі з коротким козирком та сорочках із закачаними рукавами. Вони проводжали нас поглядами, а ми проводжали їх, поки наш човен не зник за наступним вигином Усумансінти. - Там Гватемала? - спитав я човняра, тицьнувши пальцем на протилежний берег, туди, де щойно зник прикордонний пост. - Sн, seсor. Я не знаю, що він там собі надумав, але за хвилину після мого питання наш опецькуватий шкіпер круто повернув плоскодонку в напрямку зелених заростей на гватемальському березі. Через кілька секунд ми проскочили центр річки і запливли в територіальні води Гватемали. - Estбmos ya en Guatemala, seсor [118]. Я кивнув. За два з половиною тижні я більш-менш освоївся з іспанською, аби розуміти, що мені кажуть. Я, звісно, не зрозумів, нащо той піжон таке виробив, але, подумалось тоді, нехай дитя побавиться. В разі потреби, припускав я, ми поспіємо втекти на мексиканську тери-
торію, якщо, звичайно, гватемальським прикордонникам не пощастить накрити нас першим мінометним залпом. Так що формально за цю поїздку я побував у двох країнах Нового Світу: Мексиці та Гватемалі. Яхчілан порівняно з Бонампаком виявився величезним культовим центром. Древнє місто складалося з кількох різних частин - Gran Plaza (Головна Площа), Gran Acrуpolis (Великий Акрополь), Pequeсa Acrуpolis (Малий Акрополь) та Templos del Sur (Храми Півдня), розкиданих на узвишшях над брунастою Усумансінтою. Різниця у рівнях між Gran Plaza та Храмами Півдня складала майже триста футів. Нині між їх руїнами зовсім не зосталось проходів, тому нам доводилось дряпатися просто у джунглях під акомпанемент тигрячого рику, який створювали нікчемні мавпи-ревуни. Це була найбільш дика і неприступна місцина з усіх, які мені довелось навідати в Мексиці. Мені лестило, що я, простий пересічний українець, дійшов до такої чортової глушини, де навіть туристів зі Штатів чи Британії не часто можна побачити, а що вже казати про співвітчизників з України. До Яхчілана не було жодної дороги по суші, асфальтової, кам’яної чи ґрунтової, біля нього не було поселень ні зі сторони Мексики, ні Гватемали. Дістатися туди можна лише водою - на човнах по Усумансінті. Усе навкруг стояло заросле, запущене, вщерть обвите в’юнкими ліанами; у Яхчілані ніколи не велись розкопки. Мабуть, саме через це Яхчілан найбільше припав мені до душі. Зовсім не через сувору велич, витонченість чи екстравагантність архітектури. Просто… Яхчілан - справжній. Яхчілан має те, чого не має жоден інший археологічний сайт: атмосферу первозданної дикості, не підпертий бетонними дорогами, не звульгаризований всюдисущими продавцями непотребу, язикатими гідами та полчищами роззявкуватих туристів. Він зберіг дух великих майя - дух своїх творців. Там усе по-справжньому: справжні джунглі, справжні індіанці, справжня спека, що розтопленим плавом ллється з розжареного неба. І піраміди там справжні. Таких більше нема ніде… Тої ночі ми знову ночували в «готелі», на який звідусіль насувались первозданні нетрища: він був ще більш дикий ніж той, у якому провели ніч напередодні. Я довго не міг склепити очей, дослухаючись, як за сіткою, за якихось кілька метрів від мене, копошаться і перегукуються невідомі тварюки. ***
Другого ранку ми знов піднялись на зорі. Молодий худорлявий провідник з очима, як у ящірки, чекав надворі. Ще один типовий майя. Він мало чим відрізнявся від древніх, намальованих на стінах храмів у Бонампаці: такий самий високий лоб, довгий приплюснутий ніс, витягнута вперед нижня щелепа. Я дивувався, як за стільки століть його предкам вдалось уберегти власну кров від іспанських домішок. Інцест? Чи може їх, нащадків майя, значно більше в цих диких пущах, аніж показують офіційні дані? Після сніданку ми вишикувались перед ним з готовими наплічниками. Він навіть не оглянув нас. Не спитав, чи є у нас вода і репелент. Взагалі нічого не спитав, лише коротко буркнув: - Vamos[119]! Потім розвернувся і почимчикував до похмурого тропічного бору, заклавши півметрового мачете на плече. Він мені одразу не сподобався. Голос у нього був, знаєте, як котлета в шкільній їдальні: твердий і несмачний. За провідником, цявкаючи наліво і направо, теліпалась його дворняга, а за нею чеберяло наше тріо, поки що радо перемовляючись і крутячи головами навсібіч. Пройшовши кілометрів зо два, ми повернули з обходженої дороги і вступили в душний праліс. Нас миттю накрило спекою. До останнього моменту я ще вірив, що «екотур» - це «екотур», тобто така собі мила прогулянка протоптаними стежками тропічного лісу, адаптована під розніжених туристів. Але чим далі ми йшли, тим щільнішими ставали довколишні зарості, загущуючи ядучі випари. Духота напосідала, вливалась крізь вуха, ніздрі і рот, плавила очі. З кожним вдихом шматки блювотно теплого повітря липкими кавалками скочувались у легені. Скоро крони тропічних дерев зімкнулись над нашими головами непроникним панциром, а ми продовжували йти, прокладаючи дорогу в монолітних сутінках. Останні сумніви стосовного того, що чигає на нас попереду, розвіялись, коли наш маленький загін опинився перед мілким, хоча доволі широким потічком. Ширина струмка сягала метрів чотирьох-п’яти, хоча в найглибшому місці діставала ненабагато вище колін. Вода була чистою. На дні в піску проглядались великі круглі камені. Молодий майя, не задумуючись, перетнув прудку течію вбрід і вичікувально спинився на тому боці. Його ящіркові очі загадково полискували з того берега.
- Ми що, маємо йти за ним?! - вирячився на індіанця Френк. Я не був надто шокованим, але мені це теж не сподобалось. - У тебе є інші варіанти? - кажу. - Нам… нам ніхто не казав про таке, - по-дитячому ображено прогудів Френк. Провідник нетерпляче махнув нам з того берега, мовляв, давайте ворушіться, і знову з незворушним виглядом втупився у простір над нашими головами. На якусь секунду я намацав його погляд і схопив лукавий полиск крихітних очей. Присягаюся, він знущався з нас. Я так і сказав Френкові: - Цей макака з ножем з нас збиткується. Я наче чув, як макака глумливо промовляє: «Що, не сиділось удома? Захотіли джунглів, ґрінго? Так ось вони, ваші джунглі! Насолоджуйтесь!» Френк, Крістіна і я так і стовбичили на місці, збараніло переминаючись з ноги на ногу. Молодий майя нарешті розтулив рота і вперше з якимось гортанним акцентом проказав більше одного слова заразом: - Mбs rбpido, por favor[120]! Я опустив очі на свої кросівки. Славні шкіряні кросівки, куплені під час різдвяного розпродажу в Kista Galleria в Стокгольмі. «Ех… файні були патинки, - подумав я і зайшов у воду. - На, мавпо, наїжся…» Струмина накотила холодом і трохи остудила розпашілі кінцівки. За мить, чвакаючи розбухлим від води взуттям, я видряпався на протилежний берег. За мною у воду обережно вступив Френк, після нього, ошаліло кліпаючи очима, пішла Крістіна. Подолавши переправу, ми продовжували йти вперед, насилу встигаючи за індіанцем. Хащі вурдилися і густішали. Здавалось, зелень росла з самого повітря. Звідусіль капало за виворіт, лізло в очі, штрикало під бік, чіплялося до рюкзака. Денне світло непомітно зникало з простору, вивітрювалось, наче якась невідома сила висмоктувала його з-під дерев, заміщаючи слизьким малахітовим гасом. Крістіна постійно відлипала від гурту, тому зрештою ми змінили порядок процесії, бо ще, чого доброго, загубимо її в цьому смарагдовому пеклі. Тепер уже я замикав групу. Усе було якесь гіпертрофоване. Траплялись листки папороті завбільшки з креслярський стіл, дерева ховали чубаті шапки так високо, що й не розгледіти, жуки могли накрити півдолоні. Миршава стежина, якою нас вів індіанець, щодалі ставала миршавішою, а небавом зачахла, геть принишкла серед чагарів та густого шару зогнилого опалого листя. Саме тоді я напрочуд ясно усвідомив: коли
щось трапиться з індіанцем або коли він покине нас, ми ніколи не виберемося з цього смарагдового тартару. Я сказав про це Френкові, але молодий американець байдуже знизав плечима - джунглі почали сповивати його клейкою апатією. Під час одної з нечастих передишок я спитав про це у похмурого майя, енергійно помагаючи собі жестами: - Тут десь є дороги, стежки? Чим ти керуєшся, коли ведеш нас? - Це і є дорога, - провідник ткнув мачете перед собою. Там, куди він тицьнув, проглядалось таке ж плетиво з галузин, шипів та ліан, як і праворуч та ліворуч від мене. Крутніть мене кілька разів навколо себе, і я не зможу показати звідки щойно вийшов. Я втратив відчуття часу й напрямку, я вже не знав, де схід, а де захід, де верх і де низ. Навкруги тільки одноманітний простір, по самі вінця заповнений дикими джунглями. Я байдуже стенув плечима. Індіанець кілька разів майстерно махнув мачете, обрубавши ліани і гілля, а тоді повторив: - Ось це і є дорога. Він уникав мого погляду, спритно ховаючи відполіровані камені своїх очей. За хвилину він підняв нас на ноги і примусив продовжити путь. Я мав слабку надію, що сюрпризів більше не буде, але через півгодини стрівся новий струмок, який уже сягав майже до пояса. Довелося мочити шорти. Вода вдруге приємною прохолодою огорнула тіло, однак змила з ніг увесь репелент. Поки шкіра не обсохне, бризкати нову порцію було марною тратою часу і дорогоцінної протимоскітної рідини. А де ж воно висохне у такій вологості? І от, не встиг я висунутися з води, як на мене з радісним верещанням налетіла ціла хмара голодних москітів. До спеки і мокрого взуття додалась тепер ненаситна комарина зграя. Індіанець не збавляв темпу. Я починав ненавидіти його. Він просто убивав нас. Більше морально, ніж фізично. Ми задихались, наковтавшись глевкого повітря, ми обливались потом, ми стогнали від комарні, а він собі знай бадьоро чимчикував, розмахуючи мачете. Його погляд, постава, усі його рухи наче промовляли до нас: «Це мої джунглі». Кілька разів я гукав йому, щоб він трохи пригальмував або й узагалі спинився. Він не реагував. Нарешті я гарикнув на нього так, що його дворняга аж підскочив на місці. Лиш тоді провідник обернувся і щось сердито відказав мені, затято жестикулюючи. - Що він лепече? - роздратовано спитав я.
- По-моєму, - невпевнено відповіла Крістіна, - він каже, що якщо ми хочемо сьогодні повернутись до людей, то повинні йти так само швидко як і він, інакше ночуватимемо в джунглях. Не знаю, чи правильно вона його зрозуміла, але після того я припнув язика і тихо трюхикав назирці за індіанцем. Години тягнулись повільно, ніби торішній мед, а ми йшли та йшли вперед. Дворняга, провідник, Френк, Крістіна і я. Ніхто вже не дивився ні навсібіч, ні перед собою, ніхто не клацав камерою. Ми крокували мовчки, схиливши голови, втупившись під ноги. Швидкі потічки і далі траплялись на кожному кроці, скоро я перестав звертати на них увагу. Однак, коли ми спинились перед справжньою бурхливою рікою, я не стримався і вилаявся як слід. Річка була не така вже й широка, зате в глибину сягала добрих півтора метри. Що означало: замочити доведеться все. Але іншого вибору не було. Мовчки я відщепнув від пояса сумку з документами, підняв її над головою на витягнутій руці і слідом за Френком та Крістіною сунувся в струмовиння. Через брід хтось завбачливо перекинув мотузку, за яку доводилось триматися, аби не шугонути вниз за течією. Ми повільно брели, обережно ступаючи по слизьких каменях, борючись з напором води, апатією та мокрими рюкзаками. Подекуди вода сягала горлянки. У таких місцях Крістіна безпомічно теліпалася на вірьовці, не дістаючи ногами дна. Тоді я на якусь мить випускав з рук мотузку і підпихав дівчину уперед, де її ловив Френк і підтягував за собою. Якось не задумувався тоді, що трапиться, коли я раптом не втримаюсь на ногах і бурхливий потік поволочить мене донизу. Якимось дивом нам вдалося переправитися без втрат. Якщо не рахувати того, що Френк таки примудрився замочити пакет з власними документами. Відсапуючись, ми лежали на протилежному березі прямо на корінні дерев і вогкому листі. Індіанець стояв поряд і ліниво длубався мачете у корі якогось дерева. Москіти цілими тоннами напосідали на наші мокрі тіла. Важко дихаючи, захлинаючись від власного поту, закусюючи піт москітами, обкусаний, подряпаний, мокрий і вимучений я пригадав ту чорнопику корову в Сан-Крістобалі разом з її словами: «…Трохи погуляєте тропічним ліском». Після тої ріки я перестав рахувати переправи. Який сенс? Я і так був мокрий як квач. Наскрізь промокли усі мої речі. Ціною нелюдських зусиль вдалося зберегти сухим лише паспорт. Пополудні я вже не усвідомлював що роблю і куди йду. Спека напхала мозок ватою. Піді мною - чавкання мокрого взуття, наді мною - гул
москітів, попереду - скрипіння цикад і власне уривчасте дихання. Потім чергова водна перешкода. Підіймаєш пояс з паспортом, перебираєшся на протилежний берег, принагідно за щось тримаючись, аби не звалитись у воду, чіпляєш пояс на місце, і знову: чавкання мокрого взуття, москітний гул, скрипіння цикад… Все тіло свербіло, кортіло чухатись в усіх місцях і відразу. Через кожні дві хвилини хотілось пити, та варто було зробити кілька ковтків, тіло миттю покривалося краплинками поту, а після наступних двох хвилин, скільки б не випив, хотілось знову. Протягом одного того дня я скинув п’ять кіло чистої ваги. Джунглі миттєво забирали з організму все зайве. Під час однієї з нових переправ, вилазячи зі струмка, я простягнув уперед руку, щоб вчепитися за грубу гілляку і допомогти собі вибратись із води. Лише якимось дивом я підняв очі перш ніж схопитися за гілку. Прямо на тому місці, куди я тягнувся долонею, сидів величезний волохатий павук. Дрож від неймовірної відрази пройняв мене до кісток. Я голосно зойкнув і відсмикнув руку, ледь не поточившись у воду. На мій зойк підійшов індіанець і узрів огидну ворсисту потвору. Він кілька разів легенько штрикнув кошлате павучище кінцем мачете. Одначе павук, схоже, зовсім не боявся і навіть не рушив з місця, загрозливо піднявши передні лапи. Волохатий монстр наче показував, що саме він є господарем джунглів, а ми - лише чужаки. Індіанець, не довго думаючи, підчепив зухвальця мачете і скинув у воду. - Він отруйний? - спитав я провідника. Той лиш мигцем зиркнув на мене агатовими очиськами і холодно проказав: - Vamos! Ми потюпали далі. Час перестав для мене існувати. Вже не існувало реальності, лиш безконечна удушлива зелень і дивний шум в голові. Відчуття таке, наче торкнувся до вічності… …Надвечір, зробивши величезне коло, нагодувавши донесхочу кров’ю добру половину усього чіапаського виводка москітів, ставши схожими на привидів, зморені і охлялі, ми повернулись до «готелю», звідки почали свій похід у диявольську глушінь десь на півдні мексиканського штату Чіапас. *** - От, чорт… - буркнув я собі під ніс і всоте подивився на циферблат годинника.
Від того, що я так часто зиркав на свій масивний «Tommy Hilfiger», час, здавалося, спинився зовсім. Мій наручний хронометр з лискучим синім циферблатом та елегантними сріблястими стрілками ось уже майже рік служив мені вірою та правдою. Я надибав його в duty-free магазині на поромі між Стокгольмом та Хельсінкі і майже відразу, не вагаючись, придбав. Добротний, практичний годинник, у якого на циферблаті виведено: «Водонепроникний. 50 метрів». Я приймав з ним душ, плавав у фіордах Норвегії, купався в Акапулько, киснув у басейні Оахаки, не маючи ні найменшого приводу, щоб нарікати на його роботу. І лише в джунглях Чіапасу, після трьох днів у атмосфері зі стовідсотковою вологістю, під скельцем з’явились краплинки вологи… Я знову, мов зачарований, глипнув на спітнілі стрілки. За три хвилини шоста. - Чорти б їх забрали, - глянув на Френка. - Мабуть щось сталося. Френк мовчав. Лежав і не рухався, тільки тяжко дихав, роздуваючи груди і живота, мов ковальський міх. Час від часу він силувано піднімав обгризену москітами руку і ломакою поправляв свої кросівки, перекладаючи їх іншою стороною до сонця, наче смажив на вертелі якусь дичину. Поруч з Френком напівлежала Крістіна. Теж нерухомо. У мене одного ще зберігались бажання і сили відбиватися від обридливої комарні. Я всівся на пеньку посеред галявини поодаль від американців, вперши лікті в коліна, похнюплено опустивши голову на схудлі руки. Поруч валялись безладно розкидані усі мої речі: мокрі шкарпетки, мокрі майки, мокрі шорти і шкіряні кеди, які увібрали в себе стільки вологи, що тепер сохнутимуть, певне, цілий тиждень. За спиною гілками та колючками щетинився непрохідний зелений мур. Індіанець, вивівши нас із нетрів, одразу кудись зник, полишив нас напризволяще в цьому маленькому світі. В мініатюрному безіменному світі, загубленому всередині безіменної країни, позначеної на картах великою зеленою плямою. - Коли вони мали приїхати? - кволим голосом проскиглила дівчина. Френк німував. Втома наповнила його тіло свинцем, а джунглі роз’юшили мозок. - О п’ятій, - відказав я замість нього. І знову нестерпна мовчанка… Раптом з-за стіни пробився ледь вловний підозрілий звук. Я весь підібрався, наче пантера, що готується до стрибка. Невже їдуть? А може… може мені почулося? Напружився і уважно дослухався до кожного шереху, який влітав на розчищену в хащах галявину крізь невидимі щіли-
ни в зеленому кільці стін. Але хрускіт цикад, шарудіння вітру серед крон та віддалене погукування мавп затирали усі інші звуки. - Та де ж вони? Де? - безутішно повторював я сам до себе. Примарилось… Я зітхнув і опустив голову. Френк вкотре з відсутнім виразом на обличчі перевернув свій черевик. В цю мить я знову виразно почув той звук і уже не міг ні з чим його сплутати: з-за живого частоколу доносилось скреготливе диркання автомобільного двигуна! Присягаюсь, у той момент це був найприємніший звук у всесвіті! - Ye-e-a-a-a-ah!!! - я ніколи не думав, що можу так кричати. Від стіни їдальні відколовся черговий шмат штукатурки, а кілька мавп попадали з частоколу й кинулися навтікача, подумавши, що за ними женеться кугуар. За якусь хвилину, безтурботно гуркочучи мотором та розтинаючи низькоросле галуззя, на галявину увірвався сріблястий мікроавтобус. То був зовсім інший фургон, ще старіший від того, що привіз нас сюди, і зовсім інший індіанець-водій, але я готовий був зацілувати їх обох до смерті, так наче вони були мені рідні. - Автобус, Френку! Автобус! Вони приїхали за нами! - заволав я нелюдським гласом і чимдуж понісся до фургона. Френк, кремезний і дужий Френк із Нью-Йорка, розмахуючи палкою для перевертання кросівок і задираючи покарлючені ноги ледь не до вух, щодуху кинувся за мною. Я гицав там як дурний, верещав як мавпа, і час від часу любовно обіймав теплий капот старенького «Форда», а з салону на мене витріщались чотири пари здивованих очей. «Нехай витріщаються, недоумки!» думав я. Мені не було жодного діла до того, що про мене подумають четверо нових сопливих ґрінго, котрі завтра затягнуть на собі зашморг «екотуру» і підуть по наших слідах штурмувати зелені нетрища. А Френк… Френкові, схоже, було не зовсім байдуже. Американець розчахнув дверцята «Форда», просунув у салон змарнілу чорняву голову і зловтішно просичав: - Ласкаво прошу до пекла, dummies[121]! XIII. Тут були майя Після бравурного марш-кидка бісівськими чіапаськими нетрищами я спочатку повернувся в Санто-Домінго де Паленке, де знову, уже втретє, перестрів Стівена де Трейєра. Ми провели разом дві години під дахом крихітної автостанції у тому маленькому мексиканському селищі. Стівен вирушав нічним автобусом до Мериди, а я завертав назад у Сан-Крісто-
баль, щоб уже на ранок поїхати в каньйон Сумідеро (Caсуn del Sumidero) поблизу Туксли, милуватися розмаїттям чіапаської флори та фауни. Наплававшись досхочу попід кілометровими обривистими стінами знаменитого каньйону, надивившись на кондорів, а також на зубастих крокодилів, які нерухомими лускатими дровиняками валялися на тісних смужках мулу біля підніжжя урвища, я востаннє навідав гостинний барліг Мігеля, та й то лиш для того, щоб сердечно розпрощатися з Аною Марією Пенагос та її донькою Алехандрою. Відразу після того нічним рейсом ще одного першорядного мексиканського перевізника «ADO GL» я залишив гостинний Сан-Крістобаль і чкурнув до Мериди, столиці найбільшого мексиканського штату. У Мериді на мене чатувала чергова несподівана зустріч. Уявіть собі, Піт та Марія, славна нідерландська парочка, не змовляючись, забронювали кімнату в тому ж хостелі що і я, «Nomadas Youth Hostel[122]», в самому центрі міста, за два квартали від Зокало. Спросоння я не міг повірити у те, що бачу, коли, після 13-годинної їзди нічним автобусом, прихилившись до стійки реєстрації у хостелі, уздрів поряд себе Пітера, а трохи далі за голландцем - його світловолосу подружку, яка поралась коло наплічників. (Пригадую, я тоді ще подумав, що того літа Мексикою, схоже, вештається зовсім нечисленна, може всього кільканадцять душ зграйка відчайдушних «бекпекерів», як от я, Стів чи Піт із Марією, і які, паляндруючи одними й тими ж шляхами, просто приречені безнастанно перетинатися та наступати один одному на п’яти.) Пітер і Марія, рум’яні та відпочилі, саме здавали ключі від кімнати й збиралися їхати на автовокзал. - Хей-хей! Які люди і без охорони! - рявкнув я. - О-о-о! Термінаторе! Якими вітрами тебе сюди занесло? Ми душевно обійнялись, а потім хлопець та дівчина довго й прискіпливо зиркали на мене, так наче ми не бачились чотири роки, а не чотири дні. - Ти якийсь такий… хм… - зрештою почала Марія, обводячи очима мої охлялі руки, змарніле обличчя, запалий живіт і сотні слідів від москітних укусів, - трохи пожмаканий. - Ага! Тепер я тропікостійкий, панове, - мені аж самому сподобалось вигадане слово. - Я пройшов капітальне бойове хрещення джунглями! Відтак найяскравішими барвами я розписав їм мою тропічну епопею. Дівчина-реєстратор слухала з роззявленим ротом, ухопившись руками за лаковану стійку та забувши про всіх інших постояльців хостелу, що терпляче переминалися в черзі з ноги на ногу.
- Яхчілан - найкраще з того, що я бачив, жаль, що ви його оминули, врешті-решт підсумував я. - А ви тут чого і як? Оттоді голландець й підкинув мені фразу, яка пізніше прописалась в заголовку попереднього розділу. - Та нічого особливого, - відказав Пітер, сміючись. - З’їздили на екскурсію в Ушмаль, побродили по ресторанах, магазинах, відвідали ярмарок, коротше, поводили себе як повноцінні європейські недотепи-туристи. Ніякого rembo stuff, як оце у тебе. Я усміхнувся. Затим ми ще трохи погомоніли, тупцяючи коло стійки, а на прощання, міцно стискаючи руку Пітерові, я повчально проказав: - Бережіть себе. І добре подумайте, якщо раптом якийсь туристичний агент приміриться впарити вам феєричний «екотур» мексиканськими джунглями. *** Мерида - хоч і велике місто, але для туристів зовсім невелика атракція. Розташоване воно на півночі плескатого півострова Юкатан, приблизно посередині між Кампече на узбережжі Мексиканської затоки та Канкуном на березі Карибського моря. Від Мериди далекувато до моря, в самому місті немає нічого надто цікавого (тобто цікаве може й знайдеться, от тільки нема геть нічого, що могло б вирізнити Мериду з-поміж інших мексиканських міст). Попри це столиця найбільшого мексиканського штату протягом року пропускає крізь себе цілі стовписька ненаситних сіромах «бекпекерів». Одна з причин криється у тому, що Мерида виступає у ролі перевалочного пункту для всіх, хто добирається з центру та півдня Мексики до курорту-гіганта Канкуна. Інша - і головна - це та, що з Мериди можна легко дістатися до Майяпану, Ушмаля, Ісамаля, Ецни, ЧиченІци та багатьох інших археологічних сайтів, які рясною сіткою вкривають весь Юкатан. Ще у Стокгольмі під час розмітки юкатанської ділянки маршруту, я вибрав для візиту два найбільших та найвпливовіших у минулому центри майя: Ушмаль (Uxmal) та Чичен-Іца (Chichen-Itza). Ушмаль (з юкатекського діалекту майя - «збудований тричі») захований серед лісів Юкатану за сімдесят вісім кілометрів на південь від Мериди, тому я розсудив, що найпростіше пробратися туди, сівши на хвіст якій-небудь туристичній екскурсії. Того ж дня я роздобув квитка і о першій пополудні виїжджав у напрямі Ушмаля.
Перед тим як залишити Мериду, ми об’їхали кілька інших хостелів, повсюди підбираючи «бекпекерів», а насамкінець підкотили до подвір’я пишної будівлі зі скляними дверима та позолоченим поруччям на гранітному ґанку. Вгорі на фасаді під пломенистою назвою готелю виблискували золотом п’ять великих зірочок. «Цього ще не вистачало», - пронеслось у голові. Біля мене сиділа чорнява й блакитноока німкеня, яка, забачивши компанію пристаркуватих товстосумів, що випливали з-за вітрини того фешенебельного пансіону, презирливо прошепотіла: - I can bet, Americans[123]. Першим чимчикував білявий мужичок з округлим черевцем, у тропічному корковому шоломі на голові, в білосніжних шортах та гольфах аж до колін. За ним тюпав розніжений коротун зі свіжим манікюром на пухких пальцях і з масивним золотим годинником на зап’ястку, а трохи далі усі в золоті дріботіли дві огрядні жіночки, прикриті крислатими капелюхами, певно, більшими за слонячі вуха. Молода німкеня помилилася, то були канадійці. З нами, зрозуміло, їхав мексиканець-гід. Обличчям він трохи змахував на індіанців майя, яких я мав нагоду спізнати в лісах Чіапасу. Однак на цьому його схожість з аборигенами закінчувалась. На ньому сиділи ідеально випрасувані білосніжні штани, тулуб прикрашала білосніжна футболка з коротким рукавом від «Armani», а ще він безугаву лопотів масним скрадливо-медоточивим голосом, від якого мене млоїло, геть як на під’їзді до Паленке. Ось так-от, під акомпанемент улесливої патяканини, ми викотились за місто. Увесь Юкатан можна дуже влучно означити одним єдиним словом плаский. Це, мабуть, найрівніша рівнина серед усіх інших рівнин планети. Жодних пагорбів, пригірків, курганів чи будь-чого, що могло б захистити цей широченний шмат землі від океанських вітрів, які, не зустрічаючи перешкоди, турляють над півостровом туди-сюди кавалки череватих хмар та просовують аж до нагір’їв Чіапасу та Гватемали шершаві язики безжалісної тропічної спеки. На одному з нечисленних приземистих пагорків пащекуватий гід попрохав водія пригальмувати, а тоді підвівся й напиндючено прорік: - Ось подивіться - це наші юкатанські джунглі! Я скептично озирнув малоцікавий монотонний ландшафт - абсолютно пласку поверхню, вкриту зачуханими, але цупко переплетеними, наче во-
лосся на голові негра, кущиками, які боязко стелились по землі ген до самого обрію, - а потому видав лише один звук: - Пхе! Гід гнівно глипнув у мій бік і вже ладнався пролепетати щось хльостке у відповідь, але, узрівши запалі щоки, незліченні цятки комариних укусів та специфічний застиглий глянець в очах, який, схоже, притаманний лише тим людям, які щойно видерлись з джунглів, знітився і потупив погляд. Він, либонь, враз розкумекав, що впарити оте, на що він тицьнув пальцем, за справжні джунглі сьогодні не вдасться… Через півтори години їзди прямою, наче стріла дорогою, ми підкотили до воріт археологічної зони. На небі - жодної хмаринки, на землі - застояне, як акваріумна вода, перегріте повітря. Перед брамою простяглась старанно розмічена та дбайливо вичищена стоянка, де, причавлені спекою, мліли кілька лискучих туристичних автобусів, а трохи далі, праворуч від воріт, тягнулись ряди критого ринку з сувенірами та холодними напоями. Я знов пихато хмикнув. На противагу тому, про що Френк у Бонампаці казав «real stuff, no bullshit», Ушмаль виявився «pretty tourist’s stuff[124]». Попри це древнє місто швидко причарувало мене, не набагато поступившись враженнями Теотіуакану, Паленке чи Яхчілану. Відразу за входом до археологічного сайту підносилася вгору Піраміда Чарівника або, як її ще називають, Піраміда Карлика - візитна картка древнього Ушмаля. За легендою її звів чародій-карлик за одну ніч, він потім став правителем міста. Насправді, якщо чітко слідувати за постулатами геометрії, то Піраміда Карлика - зовсім не піраміда, а триступінчатий зрізаний конус, стиснутий спереду та ззаду стрімкими сходами з гарно обтесаного білого каменю. На вершечку її третьої частини вцілів витіюватий храм, прикрашений висіченими з піщаника довгоносими масками Ча’ака, бога дощу, якому поклонялися усі майя від Юкатану до Гондурасу. Далі за храмом розпочинаються розлогі квадратні площі, оточені класичними будівлями майя. Саме в Ушмалі я зіткнувся з найбільш загадковою, непоясненною, ба навіть містичною штуковиною з усього, що спізнав у Мексиці. Стежка, яка тягнеться від входу в археологічну зону, впиралася в задню частину Піраміди Чарівника. Я поривався мерщій обійти піраміду з флангу, аби обстежити фасад, проте запопадливий гід остудив мій запал, гидотно-солодкавим голосом попрохавши усіх зібратися біля її тильної сторони. Чесно кажучи, пейзаж «Піраміда Чарівника: вид ззаду» не вражав ефектною перспективою - два бокатих кам’яних схили та біле полотно
майже вертикальних уривчастих східців круто п’ялись до вершини, де безслідно зникали під полупленою задньою стіною горішнього храму Casa del Adivino[125]. І все. А втім, була одна особливість, яка, мовби одурманююча прірва декольте на вечірньому платті статної жінки, невмолимо притягувала погляд. На висоті тридцяти метрів, там, де закінчувалася нижня, найбільша ступінь піраміди, в полотнищі східців зяяв продовгуватий двометровий отвір, нагадуючи обрисами фігуру людини. Якщо не дуже вдивлятись або телющитися здалеку, здавалося, що то й не шпарина зовсім, а загорнутий у зашкарублу чорну накидку з трикутним капюшоном старець, який піднімається сходами до вершини. Так ось, провідник спинив нас навпроти тої щілини і попрохав: - Плесніть у долоні. Кілька чоловік, які ще не наковтались снодійної спеки, я в тому числі, зігнули руки в ліктях і незлагоджено заплескали. У ту ж мить, замість звука луни від нікудишніх аплодисментів, од стін піраміди виразно долинув крик якоїсь птиці. Як за наказом ми завмерли, а потім добру хвилину стовбичили, по вуха окутані тишею; потому я вийшов уперед і ще раз добряче ляснув долонями. І знову замість виляску зі сходів надлетів протяжний пташиний крик. - Так кричить кетцаль[126], священний птах усіх племен майя, - гордо повідав екскурсовод. У голові поскубаними клаптями металися здогадки, але попри усі потуги розум так і не віднайшов вірогідного й раціонального пояснення. - Як? - тільки й зміг вичавити я. - Не знаю, - звичною запопадливою манерою обізвався гід. - Можливо, уже в ті часи майя знали, що таке звукові хвилі. - Але це не пояснює як вони зімітували спів кетцаля! Те, що я знаю властивості звукових хвиль, аж ніяк не означає, що я тямлю, як перетворити відлуння звичайного ляскоту на крик цілком конкретного птаха! Провідник картинно пересмикнув плечима і розвів руками: - Майя знали про світ більше, ніж ми думаємо. Хтозна, можливо, вони володіли чимось таким, що й досі лишається невідомим для нас. «…Володіли чимось таким, що й досі лишається невідомим для нас», відгомін його слів видряпався східцями на маківку піраміди та розсмоктався в оплавлених гарячих небесах. Я мовчав і міркував, скільки ще навіки втрачених таємниць заковтнули й приховують ці стіни… Затим приголомшена публіка розбрелась древнім містом. Я самотужки облазив усі закутки: Палац вельмож, Храм Черепах, Жіночий монастир
(Candrangulo de las Monjas - так назвали ці будівлі іспанські монахи, які першими побачили Ушмаль, прийнявши їх за чернечі келії), майданчик для гри в м’яч, але щоразу повертався назад до Піраміди Карлика. Раз за разом я сплескував долонями; звук котився до шпарини і щоразу шугав назад розкотистим криком волелюбного кетцаля. Однак варто було зробити три кроки вбік від щілини і плеснути знову, як згори долітало звичайне ляскання. Незабаром з-за піраміди донеслась негучна балачка, а за мить зринули канадські буржуї. Біля них невідступно дріботів екскурсовод, старанно вищебечуючи якісь факти з історії майя; хлоп, очевидно, розраховував ввечері напхати свої кишені солідними чайовими. Коли вони пройшли повз мене, краєм вуха я розчув уривок їхньої розмови. - Що сталося з майя? Ну, з тими, хто будував оце все? - індиферентно цікавився білобрисий буржуй в гольфах. Гід загадково подивився на пристаркуватого канадця, провів пересохлим язиком по зубах і заговорив. От тільки голос його нараз перемінився, зазвучав зовсім інакше, твердо й натягнуто, наче гітарна струна: - Майя нікуди не зникли. Майя досі тут… *** Чичен-Іца - колосальне доколумбове місто на півночі Юкатанського півострова, фокальний центр усіх рівнинних майя протягом більш як чотирьохсот років, а на сьогодні - найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану. Можливо, ви про нього й не чули, однак не кажіть, що ви його не бачили. Ключова будова Чичен-Іци - дев’ятиступенева піраміда на ймення Храм Кукулкана[127], часто згадувана як El Castillo[128], - прикрашає собою кожен другий веб-сайт про Мексику, усі без винятку вивіски й проспекти туристичних агенцій, а також сотні книжок про древні і не дуже цивілізації, навіть якщо там немає і слова про древніх майя. Ця піраміда за результатами Інтернет-голосування увійшла до сімки новітніх чудес світу, тож тепер у доброї половини людства асоціюється з Мексикою. Загалом Чичені має все, аби бути найбільш культовим, найвеличнішим та найпривабливішим місцем для відвідин. Окрім піраміди El Castillo тут ви знайдете найбільший (166Ч68 метрів) майданчик для гри в м’яч, химерний El Caracol[129] - чи не найперша у світі обсерваторія, Храм тисячі воїнів, перед яким, наче справжні вояки, вишикувались кілька сотень двометрових колон, і ще багато чого.
Так ось, оцей культовий, найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану виявився моїм найбільшим розчаруванням. По-перше, від джунглів, якщо вони й були колись, не лишилося й сліду - все вичищене, вирубане, витоптане. По-друге, повсюдно, наче стада обкурених слонів, які не знають куди вони снують і навіщо, товклися сотні, тисячі, десятки тисяч туристів. Більшість приперлися з Канкуна, несамовито смітили грішми, згвинчуючи ціни до небес, відсвічували нестямними очима й золотими каблучками, скажено мастили один одного кремом від сонячних опіків і затоплювали атмосферу невгамовним базарним лементом. По-третє, торговці безликим, нікому не потрібним мотлохом, запруджуючи проходи барикадами розносок, манячили просто під палатами та святилищами, скрізь в межах археологічної зони. По-четверте, в стінах деяких храмів і на багатьох колонах вульгарно рябіли відреставровані та наново вмуровані камені, обліплені мазками сучасного цементу. «Варвари, - думав я. - Ну навіщо?! Це однаково, що домалювати Джоконді навушники від плеєра або статуї Венери Мілоської у Луврі приліпити гіпсову руку, загнути її до вуха, а в долоню вставити висічений з граніту мобільний телефон». А ще дратували просторі чорні парасолі, котрими деякі мажори прикривали свою ніжно-рожеву поросячу шкіру від нещадних тропічних променів, затуляючи огляд іншим візитерам. А ще… Хоча досить. Ви зрозуміли. Спробував я відзняти той майданчик для ігрищ м’ячем. Клацнув кілька разів камерою і давай відразу роздивлятися фото. На крихітному засмальцьованому екранчику фотоапарата вимальовувалося щось із тисячу туристів, в лівому куті крупним планом випирала брунаста пика торговця незугарними глиняними статуетками, і лиш у верхньому протилежному кутку проступала латка древньої стіни з масивним кам’яним кільцем, куди гравцям треба було забивати гумовий м’яч. Фото більше нагадувало пейзаж турецького ринку в розпал базарного дня… Довелося видаляти все. Затим я видерся на один з пристінків і зробив ще один знімок, уже з двометрової висоти. Тепер на світлину влізло щонайменше півтори тисячі. Оточений стотисячним натовпом, я почувався цілком самотнім, і мені зробилось страшенно нудно. Тоді я забився геть на окраїну Чичен-Іци, щоб не бачити тої отари, яка налітала на Храм Кукулкана, наче надокуч-
ливі безмозкі мухи, і примостився в тіні невисокого дерева навпроти руїн обсерваторії. Це була крайова точка археологічної зони, де екскурсоводи тримали завершальне слово і розпускали свої групи на всі чотири боки. Я провів очима щось із п’ять чи шість таких груп, аж один з гідів, молодий ставний хлоп з чималою домішкою індіанської крові в жилах, забрався до мене в затінок перепочити. Я не звертав на нього уваги і дуже скоро забув про його присутність, однак молодик несподівано нагадав про себе, вивівши мене з заціпеніння: - Ти чого такий кислий? Я окинув його млявим поглядом і, ледь розтуливши губи, буркнув: - Нудно… - Тобі нудно в Чичен-Іці?! - Так. Позавчора я був у Яхчілані. Екскурсовод з розумінням зітхнув і стягнув з обличчя дурнуватодогідливу маску, з якою ще хвилину тому виступав перед своєю групою, мабуть збагнувши, що вона є зайвою перед людиною, котра знає такі слова як «Яхчілан». А я жував губами соломинку, закинувши ноги на запилений рюкзак. - Мені теж нудно, - раптом озвався молодик, змахуючи росинки поту з лиця. - Он щойно якийсь тюлень запитував, чи були майя добрими наїзниками[130], - хлоп сердито сплюнув у пилюку. - Теж мені ковбой недоношений! І що ти йому поясниш, коли він до історії має таке ж відношення, як я до папуасів? А таких добра половина, навіть не знають до пуття як це місце називається. Ото їдуть, аби їхати, а потім перед друзями вихвалятися. Мексиканець закурив сигарету і кілька разів астматично затягнувся. Я мовчав, думав, як можна курити в такому пеклі, і обмацував пересохлими очима циліндричну будівлю обсерваторії, розташовану на велетенському квадратному примості. Завдяки незвичайній круглій формі (усі інші будівлі майя виключно прямокутні), а також особливому розміщенню дверей та вікон, які точно позначають певні астрономічні явища (зокрема, шлях Венери небосхилом), дослідники вірять, що El Caracol слугував за обсерваторію. Однак останні прибудови, зведені у XIV ст., виконано абияк. Превалює думка, що в цей період майя регресували, втрачаючи набуті упродовж віків знання, і просто не знали, що вони будують. - А трапляється й навпаки - приходять вельми язикаті розумники. Ондечки El Caracol, - екскурсовод ткнув недопалком у бік скособоченої будівлі обсерваторії. - Учора якийсь «професор» доводив мені, що ще у
XII столітті всі майя пішли звідси, а обсерваторію добудовували якісь варвари, бо бачте, в неї не по зорях вікна та двері вирівняно. Хлопець ще раз глибоко затягнувся і з непередаваною насолодою, яка ледь видимими зморшками розтеклась по обличчю, випустив ротом дим. Я пересунувся глибше в тінь, ховаючись від сонця. - Не рівняли, бо почали човптися між собою, - вже спокійніше закінчив гід. - Не до зірок тоді було, не до астрономії… Кілька хвилин ми мовчали. Я силкувався розібрати, відчути, вловити, який він, дух Чичен-Іци. Дух Теотіуакану - це міць та велич, у Яхчілані дух справжній, сповнений непідробної дикості, дух Паленке зітканий із таємниць, навіть у Монте Албану є свій дух, хоч він і мертвий. А тут… я не відчував нічого. Дух Чичен-Іци навіть не мертвий, його просто немає… - Я так і не переконав його, - знову озвався мій сусіда. - Кого? - Того «професора». Важко щось доводити про майя тут, в Чичені, зненацька гід опустився навприсядки біля мене, розчавив недопалок у піску, а тоді стиха запитав: - Ти ж бачив їх? Ну тих, справжніх, там у Яхчілані… - Так, - коротко відказав я. - Так, - луною повторив мексиканець. І тоді він договорив, від чого я вмить стрепенувся, упізнавши слова, які один день назад почув від провідника в руїнах Ушмаля: - Вони ж нікуди не йшли. Вони й досі тут. Відтак він знову начепив на лице усміхнену улесливу маску, поправив полиняле на сонці посвідчення екскурсовода, яке недбало теліпалось навколо шиї на ремінці, і рвучко підвівшись, попростував до виходу - ловити нову групу ненависних туристів. *** В мені тліли вуглинки прикрих спогадів та нехороших вражень від Акапулько, тому я не вельми втішався, коли в’їжджав у ще один, другий за рахунком курорт на моєму шляху. Канкун вітав мене палкою горластою музикою та нещадною спекою, за якої навіть у приміщеннях з кондиціонером температура не падала нижче 26°C. Сучасний Канкун - унікальне місто. Його стара частина, яку зараз називають El Centro, на вигляд є типовим мексиканським містечком: невисокі білосніжні будинки, затінені вікна, скверики з тропічними деревами. Істо-
ричний El Centro, як і всі інші мексиканські міста, також складається з окремих кварталів, тільки тут вони називаються не cuadras, а supermanzanas, що означає «суперквартали». Ці «супермансанас» утворюються променями бульварів та кільцевими транспортними дорогами, які їх перетинають. Тут багато парків, магазинчиків, іноді можна відносно дешево поїсти, є навіть трохи мексиканців. Весь інший Канкун, отой, сучасний, як я уже сказав, просто унікальний. Він складається з майже двохсот готелів найвищої зірковості і навіть діамантності (саме в Канкуні я вперше почув про готель з п’ятьма діамантами, а не зірками, навіть страшно подумати, що там за ціни), битком набитий американськими доларами, «Кока-колою» і самими американцями. Армію хмарочосів-готелів доповнюють кількасот ресторанів найвищого ґатунку, де вам подадуть все, чого ви забажаєте. Треба, то навіть пінгвінів з Арктики доставлять. Що, у Арктиці нема пінгвінів? Значить, завезуть спочатку в Арктику, а потім доправлять вам на стіл. Усі ці готелі-ресторани простяглися вузькою вервечкою на південь від El Centro, тиснучись до моря як голодні поросята до свиноматки. Через це сучасний Канкун, мабуть, разів у тридцять більший в довжину, ніж у ширину. Причому продовжує рости, чи то пак, витягуватись. Отож, сучасна частина денного Канкуна - це білосніжні карибські пляжі, наче навмисне створені для голлівудських романтичних фільмів, блакитні, аж до різі в очах лагуни, готелі і… і все. Там все із золота, вилискується, страшенно дороге. Щоб дістатися до першого безкоштовного пляжу, треба проїхати кілометрів з двадцять центральним проспектом Тулум, який простягається з півночі на південь аж на тридцять кілометрів. Утім, ви все ще перебуватимете в межах міста. Вночі Канкун різко змінюється і стає схожим на якийсь космопорт з міріадами іскристих вогнів найрізноманітніших кольорів та відтінків. Переливчасте скло, неон, миготливі ліхтарі та прожектори, галасливі дискотеки, оголені тіла, ріки текіли й пива… Чорт, у мене аж в очах мерехтіло. Гарно, але якось не по-мексиканському. Щоправда, мої побоювання щодо курортних кошмарів не справдились; до мене, схоже, нікому не було діла. У Канкуні я не вирізнявся з натовпу, як то було в Акапулько. Практично всі тут говорили англійською, долари ходили на рівні з мексиканськими песо, а білих людей хоч відбавляй. Це було саме те, що мені потрібно: тихо-мирно відпочити кілька днів - без крутіїв, без мескалю, без комарні. Я спинився в дешевому хостелі (аж надто дешевому, як для Канкуна) на відстані одного «супермансаса» від El Centro. Я завжди старався вибирати
нічліжку ближче до центру, однак у Канкуні це було помилкою. Тепер мені, щоб добратися до пляжу, треба було витратити замалим не годину. А в центрі Канкуна посеред дня робити нічого. Хіба що помирати від спеки… Тому я не втримався - наступного дня змотався в Тулум, древній майянський порт, залишки якого спочивають на піщаному узбережжі Карибського моря за сотню кілометрів на південь від Канкуна. І геть за тим не жалкую. Краєвиди в Тулумі виявились саме такими, як ті, про які колись читав у піратських романах Рафаеля Сабатіні та Густава Емара: бірюзові бухти, захищені скелястими мисами від вітрів, білий як сніг пісок, на який наповзають розніжені прозорі хвилі, а також погризені морем портові причали з сірого каменю, що мовчазно чекають на завантажені товарами суденця майя, що мають приплисти з Белізу, але… уже ніколи не припливуть. Я з задоволенням поблукав там, коли-не-коли зганяючи з насидженого місця величезних, завбільшки з доброго собацюру ігуан. З ігуанами то взагалі окрема історія… Останній з тих чотирьох днів, що мені довелося пробути на Атлантичному узбережжі, я провів у місцині під назвою Кшел-Ха (Xel-Ha), якраз посередині між Канкуном і Тулумом. З індіанської мови ця назва перекладається як «місце, де змішуються води». Подейкують, що в давнину тут теж існувало поселення майя, від якого до наших часів нічого не лишилось, а нині на його місці стоїть модерновий відпочинковий комплекс, люксусовий resort place[131], збудований навколо гирла прісноводної ріки, і в якому все, як то кажуть, all-inclusive[132]. В Кшел-Ха можна попірнати з маскою і трубкою, подивитися на різнобарвних рибок і навіть поплавати з дельфінами. Ігуан у тих місцях тьма тьмуща, однак на відміну від диких ящірок Тулума, ігуани в Кшел-Ха геть-чисто не бояться людей. Щобільше: призвичаївшись до подачок у вигляді шматків фруктів, печива чи цукерок, вони як цуценята бігають за вами по пляжу і, жалібно роззяпивши ротики, випрошують поїсти. А ви уявляєте ігуан? Пласкі драконячі голови, смолянисті намистинки непроникних очей, роздуті сіро-коричневі лускаті тіла, увінчані зловісним зубастим гребенем, який тягнеться від потилиці аж до кінчика слоїстого хвоста, і чорніпречорні мускулисті лапи з довгими, часом до десяти сантиметрів загнутими пазурами. Словом, стегозаври в мініатюрі - кошмарні ікласті динозаврики.
Так ось, мексиканські сеньйорити, американські міси, французькі мадемуазелі та німецькі фройляйни були, м’яко кажучи, не в захваті, коли така славна потворка, розтуливши зубасту пащу та задерши шерехатого хвоста, на повній швидкості неслася за ними по пляжу. Дівки тоді істерично верещали, вистрибували на столи, видряпувались на пальми чи просто драпали навмання, однак ігуани не відставали. Вони ж (тобто ігуани) не розуміли, думали, мабуть, що то гра: чим більше побігаєш, тим більше дадуть поїсти, тож вони шмигали по пляжу за кожною спідницею, чи то пак, бікіні. - О, Боже, він біжить на мене! А-а-а! Що робити?! - лементувала одна. - Викликай міліцію! - кричала друга, визираючи з-під пальмової крони. - А може віником його? - радила третя, забарикадувавшись в душовій. - Накрий його тазиком! Тазиком його! Стій, скотина! А-а-а! Рятуйте!!! Інші ігуани, зачувши здалеку гармидер і справедливо розсудивши, що там, певно, роздають смачненьке, перлися й собі відхопити ласий шматок. Інший раз можна було спостерігати якусь дівулю, що навколішки стояла на обідньому столі з набожно складеними коло грудей руками і, звівши очі в лазурове небо, зі слізьми на тремтячих від страху віях благала Всевишнього позбавити її від ненаситних демонів пекла. А внизу, круг стола, тісною ватагою з роззявленими ротиками і з не меншим благанням в сумовитих чорних очах товклися «ненаситні демони пекла», вимолюючи кілька нещасних шматків фруктів. Якось я надумав пройтися до гирла Кшел-Ха, де солоні води збурюються з водами ріки, і виліз на один з тих хистких та слизьких дерев’яних примостів, звідки пірнальники з прозорими дихальними трубками і масками-присосками зісковзували під воду помилуватися рифом та поганятися за тлустими рибинами. Я присів скраєчку і, повернувшись обличчям на схід, опустив ноги в теплу прозору воду. Переді мною простягалась заляпана зеленими лисинами рифів, ледь збрижена гладь Карибського моря. Лазурове дзеркальне плесо переливалось на сонці усіма барвами веселки, відсвічуючи спокоєм та умиротворінням. Отак я сидів і хлюпав воду на стомлене, але загартоване тритижневим вояжем тіло, думаючи про те, що я таки зробив це: я перетнув усю Мексику із заходу на схід, від Акапулько до Канкуна, від Тихого до Атлантичного океану. Три тижні - і ціла країна за спиною. А ще тюк квітучих споминів та пачка автобусних квитанцій. Зненацька мою увагу привернув засмаглий кремезний рятувальник, що неквапом походжав понтонним помостом, який відгороджував від океану зону для пірнання. Цей чоловік міг за одну мить порушити загороджу-
вальну сітку, випустивши в океан сотні дбайливо вирощених та виплеканих спеціально для туристів невинних рибин, натомість запустивши акул, отруйних скатів та електричних вугрів. Але я не думав про це, інше прикувало мою увагу. Я спостерігав, як жилавий чолов’яга з високим лобом, плескуватим носом та випнутою вперед щелепою, незворушно склавши руки на грудях, обводив очима гирло ріки, з якого то тут то там вистромлювались і бризкали фонтанами дихальні трубки. Він не був мексиканцем. Він був майя. І тоді я остаточно зрозумів: вони й досі тут. Чекають свого часу. XIV. Двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар The best things in life aren’t things[133]… Четвертого серпня 2008 року Канун з самого ранку пломенів звичною спекою. Сонячний вар розжареним металом вливався на нічим не прикриті вулиці й сочився в будівлі крізь щілини віконних рам та пройми вентиляційних каналів. Настав час замикати коло і повертатися до Мехіко. Рівно об 11:25 літак авіакомпанії «Mexicana» зі мною на борту здійнявся в розпаленіле марево над шлейками злітних смуг міжнародного аеропорту Канкуна. Новенький глянсуватий реактивник загнув чималу дугу над океаном, після чого націлив носа в напрямку Мексиканської затоки, продовжуючи неухильно набирати висоту. Я приклався щокою до холодного ілюмінатора, глипав униз і мрійно проводжав очима бірюзові лагуни Карибського моря… Панове, а ви знаєте, що таке вакуумний унітаз? Ні? Не знаєте? І я не знав. А то, виявляється, така премудра штуковина, в якій використовується принцип ежектора. А ежектор - це спеціальна, вельми хитрюща машинерія, що функціонує як насос, висмоктуючи певне середовище (скажімо, газ чи рідину) за рахунок тяги іншого середовища, яке рухається з великою швидкістю. Для прикладу, якщо ви вставите дві труби різного діаметру одна в одну, тоді в якомусь місці внутрішньої труби проробите отвір, щоб газ чи рідина з неї могли вільно перетікати в порожнину труби зовнішньої, а по зовнішній трубі почнете гнати з великою швидкістю струмінь рідини, пари чи газу, то отримаєте найпростіший ежектор. Усе, що втраплятиме до внутрішньої ринви, за рахунок створеного швидкісним потоком розрідження миттю висмоктуватиметься з неї крізь отой прорубаний отвір.
Вам, мабуть, цікаво навіщо тут затесалася нудотна лекція з гідрогазодинаміки та інженерії? Не гарячкуйте, зараз усе розтовкмачу. Справа в тому, що той клятий ежектор насправді дуже простий і дешевий апарат, тому інженери скрізь його тулять. У більшості літаків ежекторна система встановлена в туалетах. Воно й не дивно, адже повітря, що обтікає фюзеляж авіалайнера під час польоту, - то просто ідеальна швидкісна струмина. Вона присутня завжди, не вимагає додаткових затрат енергії і надзвичайно потужна. Хоча «потужна» - то дуже хирлява характеристика як для струменя повітря зі швидкістю 950 км/год. З таким потоком можна висмоктати слона через отвір розміром з віконну кватирку. Звісно, у літаках встановлені усілякі редуктори і запобіжники, та все ж… Отож увага, добродії! Заклинаю вас, ніколи - я підкреслюю, ніколи! - не натискайте кнопку зливу води, сидячи на унітазі в літаку. Після двадцятичотирьохденного поневіряння Мексикою та поїдання всього, що траплялось під руку, мій шлунок надумав виявити ознаки непокори. Не те щоб він дав повний збій чи почав баламутитися, як Пугачов під Москвою, просто я різко забажав відправитися на побачення з чашею для роздумів і хвацьким залпом скинути увесь той місячний баласт з кишечника. І сталося це саме в літаку - симпатичному біленькому «Airbus A320» під час польоту до Мехіко. Не буду мучити вас нудними і не вельми естетичними подробицями, скажу хіба, що я успішно добувся до гальюна в хвостовій частині салону, зняв штанці і всівся. Потім зробив усе що треба, і, сидячи на місці та не очікуючи ніякої витівки, спокійнісінько гахнув по кнопці «Toilet flush[134]»… Наступні кілька хвилин я відчайдушно боровся за своє життя… Панове, мені ніколи в житті не робили клізми, але я нутром зрозумів, що клізма - то лише безбарвна тінь порівняно з тим, що я тоді відчув у себе під п’ятою точкою… О, боги, у мене навіть зараз усе внизу зіщулюється при згадці про тодішні відчуття. Мене засмоктало так, що з-над унітазу, певне, стриміли самі ноги та вуха. Я вкрився холодним потом, до неможливого напружив прес і вперся руками в стінки туалету, намагаючись врятувати себе, а піді мною, гучніше за авіаційні двигуни, стугоніла ненаситна ежекторна вирва. Якоїсь миті я був певен, що коли розслаблюсь хоч на півсекунди, то все, що нижче легенів, висмокче до чортів. Нарешті я напнувся, піднатужився, підперся ногами об стіни туалету, підіпхнув себе ззаду руками і з гучним «ч-ш-ш-шпок!» відірвав свою попу від обідка філософської чаші.
При цьому за інерцією подався вперед, ледь не виваливши головою хисткі двері. Блідий і переляканий до смерті повернувся на своє місце, пристебнувся, і більше не смикався з місця до самого приземлення. *** Мексиканська столиця зустріла мене мирною теплінню та одвічним смогом. Після м’якої посадки, петляючи заплутаними гілками метро, я доїхав від аеропорту до хостелу, а потім до пізнього вечора безцільно тинявся околицями столичного Зокало. …Я люблю аеропорти (міланський Лінате не беремо до уваги). Щось у них є виняткового і знадливого, чого не спізнати в жодних інших будівлях. Люди, які потрапляють всередину, відразу відчувають себе трішечки вищими, наче більш значущими від тих, хто залишається ззовні стін аеропорту, адже за кількадесят хвилин вони з колосальною стрімкістю піднесуться високо в повітря, набагато вище хмар, а за кілька годин - питимуть каву за тисячі кілометрів звідсіля. Ніхто з тих, хто знаходиться за межами кришталевих акваріумів-терміналів, не сміє навіть помріяти про таке. Я полюбляю приходити завчасно до свого вильоту, сидіти в залі очікування, роздивлятися білосніжні сигари-літаки, розглядати людей, які вовтузяться біля величезних саквояжів, чекають на прибуття своїх кревних чи просто поспішають пересісти на інший рейс. За чверть по п’ятій я вигулькнув з приміщення станції метро «Terminal Aerea» і відразу потрапив до схожого на величезний напівпрозорий шатер міжнародного терміналу аеропорту ім. Беніто Хуареса. Саме тут, пригадую, вперше відчув, що моя мексиканська казка наближається до кінця. Увиваючись за вказівниками з великими жовтими стрілками та багатомовними підписами, я притупав до павільйону, де проходила реєстрація пасажирів на рейси авіакомпанії «Air France». Зала видалась неосяжною, у периметрі певне, не менш як 100Ч100 метрів. У правому крайньому від входу кутку проступали стійки реєстрації «Air France», зліва, навпроти них, височіли столики компаній «KLM», «Copa Airlines» та «NovaAir». Кілька масивних колон підпирали високу стелю по центру павільйону. Ну і зрозуміло, у цілком мексиканському стилі, жодного стільця навкруги, через що посеред зали складалось враження, ніби стоїш в центрі футбольного майданчика. Люди, що товпилися в чергах, зморено спирались
на стіни, на невисокі стовпчики, до яких кріпились шлейки загорож, навіть один на одного, не припиняючи бідкатись через відсутність такого незамінного атрибуту цивілізації як стілець. Черг, як завше, було дві: ближче до мене стояли ті, хто летять першим класом (про себе я називаю їх «першокласниками»), а за ними - усі інші пасажири. Ретельно обдивившись круг себе, я переконався, що ні стільців, ні лав немає і, мабуть, ніколи й не було, тому без зайвих роздумувань всівся на холодну лискучу підлогу, недбало поскидавши мій нечисленний багаж поряд однією з колон. Акурат за мною до павільйону запхалась чимала компанія світлоголових молодиків та дівуль, які зовнішнім виглядом скидалися на дикуватих бродячих панків, і, схоже, теж летіли до Європи разом з «Air France». Обмацавши очима колони, реєстраційні столики та стрічки багажних конвеєрів, вони хутко пересвідчилися, що цивілізовано тут присісти не вдасться. Однак уже наступної миті галаслива ватага запримітила мене у незворушній позі Будди посеред напівпорожньої зали, відтак веселе товариство прудко наслідувало мій приклад, всівшись на підлогу і накидавши поряд себе цілу кучугуру рюкзаків та сумок. Люди довкола, на вигляд сановиті та респектабельні, стомлено переминались з ноги на ногу, нудились у черзі і з латентними завидками, а дехто навіть з осудом зиркали на нас, але ніхто не ворухнувся і не приєднався до нашої сієсти. Порозсідавшись кружком, «панки» привітно кивнули мені. Я махнув головою їм у відповідь, й ми перекинулись кількома трафаретними фразами англійською. Судячи з вимови вони були чи то голландцями, чи то бельгійцями, а може швейцарцями. Затим мою увагу відволікла куца черга «першокласників», від вершечка якої долітали звуки безладного вовтузіння та нестримні гнівні покрики. Біля самісінької стійки, під пильним поглядом чорнявої фігурної мексиканки, працівниці аеропорту, над огрядною купиною поклажі схилилась вкрай роздратована, всипана золотом і неприродною засмагою жіночка, яка ще кілька років тому була, певне, неабиякою вродливицею, а біля неї огузкуватий голомозий чоловік. Я порахував їхні сумки і чемодани усього одинадцять штук. Одинадцять! Причому найменша з тих торб була чи не вдвічі більшою від мого наплічника, з яким я протинявся Мексикою майже місяць. Я думав про ту прірву, яка тепер розділяла мене від когорти тих, котрі стояли за шлейкою обори, усього за три метри від мене, про ту зіркову плеяду розніжених, удавано імпозантних, але без міри пихатих та… гнилих, у середовище яких колись, ще в Києві, мріяв потрапити. Ці люди,
щойно привезені в шикарних седанах зі стерильних п’ятизіркових готелів, ніколи не дряпались, замучені москітами, крізь непролазні джунглі, ніколи не напивались до напівпритомності у чудовій компанії на запальній гулянці в самому серці Мексики, ніколи не заводили собі справжніх друзів під час відпочинку… Все, що вони спізнавали, - лише холодні вітрини коштовитих готелів, наповнених несправжнім повітрям з кондиціонерів і улесливими офіціантами з несправжніми посмішками на лицях. Наступного року їх чекали такі ж люксові пансіони та вичищені пляжі в Єгипті, Таїланді чи Арабських Еміратах - увесь світ на один кшталт. Так ось, ці люди були зовсім близько - я міг підвестись і торкнутись будь-кого з них, але разом з тим нас розділяла колосальна відстань. І річ навіть не в грошах… Я сидів долі й посміхався, бо щойно в магазинчику одного з терміналів прикупив чудову модель літачка, точну копію «Boeing-737» з атрибутикою мексиканської авіакомпанії «AeroMexico». Я був щасливий, бо уявляв, як він стоятиме у мене в кімнаті на столі, і кожен бачитиме його і знатиме, що я привіз його з Мексики. Цього було достатньо: я радів і посміхався. Підсміювалися «панки» (чи то голландці, чи то швейцарці), зморено порозкидавшись на своїх наплічниках поряд зі мною. Усмішка не сходила з їхніх облич. Часом, згадавши якусь вкрай веселу пригоду - з тих, через яку натерпілись у Мексиці, вони гучно реготали і ляскали долонями. Цілком ймовірно, що у кожного з них на той момент у кишені не було й сотні євро. А може, не було навіть сотні євро на всіх, і наступної ночі вони ночуватимуть гуртом у тісній кімнаті найдешевшого європейського хостелу. Але вони посміхались, бо навіть з сотнею євро в кишені смакували життя на повну. У той же час салонна парочка з одинадцятьма сумками, гарикаючи і бризкаючи слиною, наче тупорилі ротвейлери шалено гризлась між собою. П’ять з одинадцяти лантухів вони вирішили брати з собою як hand luggage[135] (з ними було ще двоє дітей), однак інші шість не вкладалися в ліміт ваги. Тож блаженне зоряне подружжя хвацько повзало навкарачки, гарячково перекладаючи багаж з більших сумок у менші. Чоловік злостиво покрикував на дружину, жінка істерично огризалась до нього, а в повітрі між ними мигтіла нескінченна кількість пар взуття, глянцеві журнали і вишуканий святковий одяг, який миттєво жмакався й абияк пхався у найближчий рюкзак. Дивлячись на них, я не міг стримати посмішки. Перехопивши мій погляд, тихенько реготнули «панки». За колоритною парочкою спостерігали
й «першокласники», стійко тупцяючи у своїй осібній черзі, однак їм було не до сміху: за хвилину чи дві вони мали зайняти місце тих клоунів. «Вони зовсім інші, - знову й знову думав я. - Їхній світ - наче стерильна безмовна пустеля, і що найгірше, ні в кого з них не вистачить духу зізнатися собі у цьому». А ще вони ніколи не дізнаються, як це класно, сидіти в самих шортах на прохолодній підлозі зали реєстрацій з одним рюкзаком, меншим від подушки, чекаючи на свій літак, коли всі інші годинами нудяться в черзі… *** І помер він, як і належить справжньому мужику, з гордо піднятою головою, зі спокійним поглядом. Не те що ті сто п’ятдесят шмаркачів, які горлали від страху в салоні за його спиною. «Чорні» жарти у льотчиків Об одинадцятій над літовищем Мехіко виникла сильна злива, а небавом знялася гроза. Із зали очікування було добре видно, як у темряві за вікнами одна за одною шибали і коцюрбилися світло-бузкові блискавиці. За сорок хвилин до вильоту пасажирів почали запускати в салон. Цього разу я летів на велетенському «Boeing-777» - білосніжному красені, найдовшому літаку в світі, найновішому і найбільш технологічному з усіх «Боїнгів», на якому, до того ж, встановлено найпотужніші турбіни за всю історію авіації. Склом ілюмінатора збігала сила-силенна дощових крапель. Я сидів над широченним, немов швидкісне шосе крилом 777-го, і бачив, як по вигнутій глянсуватій поверхні стікають рясні потоки дощової води. З темряви над летовищем раз-по-раз вистромлювались страхітливі кістляві блискавки, за якими навздогін неслись сухі розкати грому. Літак довго не рухався. Спливла чверть години, за нею ще одна, але нічого не мінялось: на вулиці бешкетувала злюща гроза, а сталевий гігант нерухомо ціпенів біля залитого вогнями мокрого термінала. Нарешті над головами захурчало радіо і салоном розтікся терпкий голос капітана. Він перепросив за затримку і пояснив, що зараз над Мехіко бушує буревій (а то ми, бляха, самі не бачимо…) і диспетчер польотів не дає дозволу на зліт. Він замовк, після чого ми простояли ще з півгодини у повній невідомості того, що на нас чигає попереду. На вулиці не переставав періщити дощ.
Блискавки усе ще миготіли, освітлюючи погризені клапті страхітливих хмар на далекому горизонті, коли радіо увімкнулося знов, а перший пілот рішуче проказав: - Панове, говорить ваш капітан. Непогода дещо стишилася. Ми простояли більше години, через що багато пасажирів у Парижі можуть спізнитися на внутрішні рейси… Поки ситуація дозволяє, ми вирішили злітати. Прошу усіх зайняти свої місця, застебнути пояси безпеки і приготуватись до зльоту… Говорив він спокійно та впевнено, хоча мене він не дуже заспокоів. За якусь хвилину турбіни гладко застугоніли, 777-ий взявся вирулювати на злітну смугу. Зайнявши позицію для розгону, капітан погасив у салоні світло, дав останній звуковий сигнал, нагадуючи, що ремені мусять бути застебнуті, і вшкварив повний газ. Моє серце тьохкало так, що ледь не розривало легені, було дійсно лячно, та я не міг примусити себе відірвати погляд від пластикового овалу ілюмінатора. Коли струмені дощу за вікном стали горизонтальними, літак відірвався від землі. Унизу сире і вогке Мехіко мляво блимало міріадами вогнів. З усіх боків із тьми на нього насувались набубнявілі чорні хмарища, в яких подекуди спалахували громовиці. Видовище причаровувало похмурою моторошністю та грізною силою, але, скажу я вам, таку красу я волів би спостерігати через вікно якогось сучасного будиночка з потрійними шибами і добротним громовідводом, а не з ілюмінатора пасажирського авіалайнера, що з останніх сил пнеться в небо. Затим ми влетіли в грозу. Вогні двадцятимільйонного мегаполіса зблякли, а потім звелись нанівець, мовби втонули у грузькому болоті. Гостроносий літак оповила непроникна в’язка темрява, нашпигована електричними розрядами і м’язистими моцаками турбулентності. Двічі нас добряче струснуло, двічі я починав подумки прощатися з рідними і прощати усім свої борги. І саме тоді, після другого наскоку шпаркої турбулентності, я зміг повною мірою відчути, що воно таке, оті «найпотужніші турбіни за всю історію авіації». Двигуни заревли з колосальною силою, ще гучніше ніж під час зльоту, моє тіло занурилося в крісло, а літак з неймовірною стрімкістю почав набирати висоту. На невеличкому екрані перед кріслами (такі є на всіх далекомагістральних лайнерах) можна було бачити поточну висоту та швидкість польоту. За три хвилини 777-ий видерся на шість тисяч метрів і розігнався до 650 км/год. Від такого підйому мої мізки ледь не вилетіли через задній прохід, зате гроза лишилась безсило бурувати десь далекодалеко під літаком…
*** У Європі була вже майже п’ята вечора. Ми підлітали до Парижа. Мене сповивали дивні почуття. Я мовчки стежив, як 777-ий акуратно знижується над аеропортом ім. Шарля де Голля, і роздивлявся літаки, котрі висіли в повітрі навпроти мого ілюмінатору, заходячи на посадку до паралельної смуги. З одного боку з’явилося щемке і мульке розуміння того, що світ раптом наче поменшав, зіщулився, зсохся. Прилетів у Францію - і вже наче вдома. Що б не сталося, тепер я якось зможу доволокти ноги до України чи Швеції. Віднині політ у будь-яку частину світу вже не здаватиметься казна-яким геройством. А шкода… З іншого боку, в грудях розплився ледь помітний порожнистий смуток, коли я остаточно усвідомив, що моя велика Мрія відгриміла сповна, благополучно втілившись у життя. Таки-так, Мрія завершилася, ставши реальністю… Мрії більше не було… Залишились самі спогади. *** Літак трохи нагнав над Атлантикою згаяний у Мехіко час, однак все одно запізнився майже на годину. Для того, щоб пересісти на рейс «Alitalia», який мав доправити мене в міланський аеропорт Мальпенза, у мене лишалось всього-на-всього сорок п’ять хвилин. Зі швидкістю світла я пронісся крізь редути паспортного контролю. У «зеленому» митному коридорі ледь не розреготався, коли низенький і кучерявий працівник митниці суворо проказав до мене: - Якщо ви провозите з собою більше ніж десять тисяч євро, ви мусите їх задекларувати! Я відмахнувся від нього, мовляв, стільки грошей ще в житті не бачив, і почухав далі зиґзаґуватими галереями аеропорту. На той момент у моєму схудлому гаманці мирно покоїлись двісті шведських крон, півтори сотні мексиканських песо різними купюрами, та дві блідо-рожеві банкноти по десять євро кожна. От з таким бюджетом я повертався назад у Європу. Була, правда, ще кредитна картка з достатнім балансом, але… Прокладаючи дорогу серед обурених пасажирів, я галопом прошмигнув останній контрольний рубіж - перевірку служб безпеки аеропорту - і вскочив до однієї із зал терміналу 2F. Мені треба було дістатися до воріт №
21F, де за п’ятнадцять хвилин завершувалася посадка на рейс до Мілана. Я пригальмував біля входу і почав зліва направо обдивлятися виходи до літаків: 24F, 25F, 26F, і так далі аж до 32F. Двадцять першого не було і близько. Я похолов: «Приїхали… Я втрапив не до тієї зали». Враховуючи будову і масштаби головного французького аеропорту, це означало, що про Мілан цього вечора можна забути. З ледь жевріючим сподіванням я поскакав назад, до загорож security check-in’у і напустився на одного зі службовців: - Чорт би вас забрав! - кажу. - Мій літак здіймається через п’ятнадцять хвилин, де той бісовий гейт під номером 21F?! Працівник аеропорту усміхнувся: - Ви уже не перший, - і хутко потяг мене за собою. Ми спустились сходами вниз від терміналу, трохи поплутали вузькими білими коридорами, потім проїхались на довжелезному горизонтальному ескалаторі, після чого чемний функціонер підштовхнув мене вперед і показав рукою перед себе: - Будь ласка, ось ваш вихід. Переді мною відкрилась крихітна зала очікування з нечисленними пластмасовими стільцями попід стінами. Павільйон стояв порожнім, лиш біля виходу в протилежному кутку тупцяв ще один працівник аеропорту, який неквапом перераховував корінці від посадочних талонів. На табло акурат над його головою блимав ядучо червоний надпис: «Last call. Go to the gate[136]». Я чкурнув з місця аж курява знялась. Навіть забув подякувати. - Ей! Ей! Ще я! Мене візьміть! Я хочу летіти! Я встиг! - Звідки прилетіли? - чванькувато і без поспіху промимрив реєстратор коло проходу. - Мехіко! - випалив я. - Ясно, - працівник жвакав жуйку, непорядно плямкаючи на цілу залу. Значить ще один лишився. Не треба так волати, ми вас чекали. За хвилину чи дві після мене до зали увірвався отой «ще один», захеканий і упрілий пасажир з вибалушеними від переляку очима, як виявилось, з того самого рейсу із Мехіко. Він зраділо відсапувався, поки контролер звіряв його посадочний талон та документи, а за якусь мить нас гуртом везли до літака. Ось тут, пригадую, я нарешті розслабився, зметикувавши, що у моїй авантюрній епопеї настала пора тулити жирну крапку. Я ще мусив заночувати одну ніч в Мілані, а тоді летіти до Стокгольма, однак готельчик я
забронював загодя, тим паче, думав собі, це ж Європа, що тут може статися?… Таки сталося. Причому, чи не найгірше за всю подорож. Прилетівши в міланську Мальпензу, я несподівано виявив, що у мене перестала працювати кредитна картка. Як так, спитаєте ви? Не знаю, скажу я. Ось так-от просто, після успішного користування протягом цілого місяця у Мексиці, на самому фініші такого довгого шляху, я раптом опинився без засобів до існування. З надією я тицяв пластикову кредитку в усі банкомати, які тільки зміг знайти в аеропорту, але результат усюди вигулькував один і той самий: «Transaction declined by your bank[137]». Я побілів як крейда, і відчував себе гравцем у дурнуватий квест, якому перед самим завершенням ігрища підсунули свиню у вигляді нездійсненної задачки. От тільки задачку цю, хоч лусни, а треба було вирішувати. Для початку я заспокоївся, а потім спробував тверезо обмірковувати, як мені далі обертатися. Присівши на ослін перед виходом з аеропорту, я видобув з кишені шортів заношений гаманець і витрусив з нього на лаву усе до останньої крихти. На одну купку згріб візитки, залежані квитанції та інший мотлох, а на іншу - гроші, а також те, що можна було використати як гроші. Окрім уже згаданого вище солідного капіталу з двохсот крон, ста п’ятдесяти песо та двадцяти євро, я винишпорив у портмонетці пом’ятий та затертий однодоларовий папірець, монету номіналом в п’ятдесят євроцентів, дві купюри номіналом по дві гривні кожна та двадцять п’ять українських копійок. Ото й увесь мій золотовалютний резерв. Перед тим, як рахувати видатки та можливий дефіцит своєї мізерної казни, я ще раз обгасав Мальпензу, передивившись усі валютні обмінні пункти. Результат перевершив мої найясніші сподівання: я раптом второпав, що мій бюджет зовсім не скромний і плюгавий, він просто дохлий, такий дохлий, як пацюк, якого два рази переїхали котком на свіжому асфальті. Крони, песо та гривні можна було сміливо пересунути до купки з візитками та мотлохом. Отже, двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар. З цим я мушу: доїхати від Мальпензи до Мілану; переночувати в Мілані; хоча б раз за добу поїсти у Мілані; наступного вечора дістатися від Milano Centrale до Orio al Serio, аеропорту в Бергамо.
Добрі новини - це те, що квитки на літак у мене на руках, іншими словами, головне зараз - дотягти до аеропорту в Бергамо, а в Швеції я вже зможу використати крони - якраз стане, щоб доїхати від Нічопіня до Стокгольма. Попри це, я підрахував, що на втілення у життя усіх пунктів вищенаведеного плану потрібно щонайменше 67 євро… Надворі помалу темніло, Мальпенза вбиралася у вечірні шати з неонових вогнів, а я сидів під одними з розсувних прозорих дверей і замислено чухав потилицю. Помислив, що щось подібне, либонь, відчуває наш сіромаха прем’єр-міністр, який за пару тижнів до Нового року, схлипуючи і чортихаючись, шматує щорічний бюджет України. Щоб доїхати до центральної міланської станції від Мальпензи мені слід було викласти 7,50 євро, далі, аби дістатися від Мілану до аеропорту в Бергамо, - ще 8 євро. Після цього лишалося 5 євро… Цього ніби мало вистачити на найпаскудніше меню в McDonalds чи Burger King. Вихід напрошувався сам собою - відмовитись від заброньованого готелю і знову ночувати в аеропорту, тільки цього разу в Бергамо. Сказано - зроблено. Я доїхав до Milano Centrale, де, замість того щоб податись до готелю, відразу взявся шукати McDonalds. У тій харчевні мені якраз стачило грошенят прикупити кілька чізбургерів та маленький стаканчик «Coca Cola». Заправившись, я пересів на автобус до Orio al Serio, а за півгодини вже сходив на круглий асфальтовий майданчик біля головного порталу куцого бергамського летовища. Я почувався безжурно і радісно, хоча добряче втомився, а на руках не лишилося жодного євро. *** Сподіваюсь, ви читали чи чули про роман Мітча Албома «П’ять людей, яких ти стрінеш на небесах»[138]. Або хоча б знали голлівудську екранізацію. Там йдеться про шанованого і самотнього старого на ймення Едді, який працює технічним наглядачем на дитячих атракціонах в парку і спокійно доживає віку. Одного дня, рятуючи дівчинку, що заледве не потрапила під карусель, Едді гине сам. Після того він потрапляє на небеса, де перед тим як потрапити в рай, зустрічає п’ятьох людей, котрі свого часу значно вплинули на його життя (попри те, що у більшості випадків він того навіть не спостеріг). Кожен розповідає Едді свою історію, щораз глибше розкриваючи значення тих чи інших, раніше залишених без уваги людей і подій у житті старого.
П’ятеро людей, до яких по черзі навідується Едді, уже перебувають в раю. Причому у кожного з них свій власний рай. Для молодого вояки, колишнього напарника Едді, котрий загинув під час другої світової війни на Філіппінах, так нічого до пуття і не спізнавши у житті, рай - це поле бою, заграва пожеж, палаючі румовища, свист осколків у п’яному повітрі, далекий гуркіт канонади та рев винищувачів над головою. З дня на день він повертається у джунглі і веде свою нескінченну війну з неіснуючим ворогом. Для молодої жіночки Рубі рай виявляється у щоденних походах в притрушене снігом кафе, де вона замолоду працювала офіціанткою і де одного дня зустріла чоловіка свого життя. Рай для «ходячого атракціону» Джозефа Корвельчика - це помости цирку, в якому він сам може усім заправляти, і т. д. Чомусь я згадав цю книгу, сидячи пізно увечері навпроти широченного вікна у аеропорту Orio al Serio, звідки відкривався гарний по обидва боки вид на злітну смугу. Я вовтузився на незугарному, високому і без спинки пластиковому стільці, по-дитячому метеляв ногами, проводжаючи поглядом літаки, які то важко зривались угору, надсадно гуркочучи турбінами, то спускались з розріджених небес, здіймаючи хмари куряви над цятками вогнів посадкового тракту. В животі неприємного буркало і воркотало після заковтнутих резинових гамбургерів і теплої «Coca Cola» без бульбашок. За спиною, у тінях пройдешнього, зумкотіла пишнобарвними спогадами Мексика, а в кишені бадьоро бряжчало аж 85 євроцентів. Але я був щасливий. Щасливий як ніколи до цього. Нараз подумалось, що мій рай на небесах буде саме таким: пластиковий салон аеропорту з блискучими гостроносими літаками, що кутаються в пастельні вечірні тони на злітній смузі, з монохромним притуманеним небом, на якому де-не-де викльовуються перші краплі олов’яних зір, з незручним стільцем на довгих ніжках і з бурчанням несвіжого сандвіча у животі… XV. Останні штрихи: прощання з Мрією Якщо ви дочитали аж до цього місця, значить, вам справді сподобалось. А може й не сподобалось, але ви однаково дочитали. Так чи так вам вистачить сил подужати і цей розділ, бо він останній і найменший. Я більше не мучитиму вас кусючими москітами, диявольською спекою, літрами випитого мескалю, ананасами, які летять в голову, пишногрудими мексиканками, великими волохатими павуками та іншою мерзотою. Я всього-на-
всього підведу деякі підсумки і, певне, розкажу, чому я взявся за написання Хронік. Моя кредитна картка дивним чином відновила свої кондиції і запрацювала, щойно я вступив на терени Швеції. Після плюгавого приземлення у не менш плюгавому Нічопіні, під час якого в літака ледь не підкосилися шасі і замалим не повідпадали крила («Ryanair» - у кращих традиціях жанру), я без пригод доїхав до Стокгольма. Добігала кінця перша година доби 8-го серпня… На той час я змінив прописку, залишивши студмістечко KTH, - його знесли, щоб побудувати на його місці дорогу, бо існуюча чомусь і комусь перестала подобатися (шведи - в кращих традиціях жанру). Перед канікулами я підшукав нове житло і тепер на пару з Сьомою орендував цілий поверх шикарної дерев’яної вілли в містечку Spеnga, одному з західних передмість Стокгольма. Господарем ошатного особнячка був Бенгт Етцлер, симпатичний статечний старий, шанований столичний архітектор. Незважаючи на пізню годину, Сьома та Бенгт чекали мене. - Та-дам-да-да-дам! Вітайте, останній романтик ХХІ століття! - театрально проспівав Сьома, коли я після тридцяти п’яти годин дороги, більше схожий на чорно-білу копію самого себе, ввалився у вітальню. - Іди в дупу! Я жерти хочу! - Та я ж у хорошому сенсі слова! Не знаю, до чого він те сказав, але я таки скинув кросівки і побіг нагору наводити рейвах у холодильнику. За хвилину ми вже сиділи разом за столом. Годинник щойно відстукав другу ранку, за вікном теліпалася половинка брудно-білого місяця, в Мексиці саме поспів час сніданків, я не хотів спати і з набитим ротом розказував Сьомі та Бенгту про радощі та прикрощі моєї неймовірної dreamtrip[139]… Місяць тому скептики на всі заставки розписували мені Мексику як країну загроз та небезпек, котрі кидатимуться на мене з-за кожного кутка і підстерігатимуть за кожним кущем, мене лякали незнанням мови і тим, що ніхто не буде зі мною панькатись, якщо раптом скоїться щось лихе або я встряну в якусь малоприємну історію. І що, шановні маловіри й песимісти? Натомість усюди я зустрічав славних та приязних людей, завжди усміхнених, завжди готових прийти на допомогу; я ніде не мав проблем зі спілкуванням, адже досить швидко порозумівся з іспанською (у мене просто не було вибору), а там, де моїх куцих мовних знань усе ж не вистачало, в хід йшли миги, символи та знаки, - адже всі ми люди і завжди
знайдемо спосіб порозумітися, особливо, коли нам є що сказати одне одному. Найважчим за усю подорож було прийняти рішення їхати самому. (Звісно, якщо не зважати на отой апарат «зроби-фото-або-я-зроблю-тебедебілом» у міланському аеропорту.) Чесно кажучи, перед від’їздом, привалений тягарем власних сумнівів та чужих пересторог, я почував себе трохи скуто й напружено, налаштовуючись на серйозні випробування, морально готуючись до неочікуваних інцидентів, прикрих казусів та іншої подібної чортівні. Але тої ночі, коли я сидів навпроти Сьоми та Бенгта, набивав черево молоком з грінками, проводжаючи велику Мрію в небуття, я просто не міг повірити, наскільки легко й невимушено пройшла мандрівка. Хостели були саме там, де їм належало бути, таксисти завжди довозили мене за вказаною адресою, ніде не виникало проблем з документами, квитками чи бронюваннями; карти були точні, рекомендації вичерпні. За місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав дев’ять археологічних сайтів - стільки не втулиться в десяток туристичних поїздок. При цьому витратив на все вчетверо менше, ніж коштує звичайний семиденний туристичний вояж по Мексиці. А тепер, найголовніше, що спонукало мене взятися за перо… Я засів за написання цієї книги з трьох причин. По-перше, я дуже хотів її написати. Повернувшись до Стокгольма, я замислився над тим, що, либонь, зробив щось небуденне, хай не визначне, але справді незвичне. По-моєму, то не зовсім проста штука - рвонути наодинці на інший материк і, мабуть-таки, не кожного дня студенти з України вирушають мандрувати Мексикою. Ідею увіковічнити мої мандри підкинув Ед, мій товариш і побратим, з яким ми знайомі ще з дитинства, причому підкинув ще до поїздки в Мексику. Сталося це тоді, коли я щойно отримав візу і на радощах дивився на світ та своє бурлацько-мексиканське майбутнє крізь лупаті скельця великих рожевих окулярів. - Я їду в Мексику, чувак! Чуєш, мрії збуваються! Я - в Мексику! Сунусь сам, на цілих чотири тижні, байдуже, що не знаю іспанської! Я їду в Мексику, чувак, чуєш, мрії збуваються, я… - писав я до Еда в ICQ, натхненно вистукуючи клавішами у весняно-мокрому Стокгольмі. Ед сидів у сухому Рівному, про щось там довго-довго думав, а може й не думав, а просто був зайнятий роботою, але зрештою відписав: - Круто, чувак! Про це можна було б написати книгу. Саме тоді я вперше задумався про Хроніки.
Я почав писати окремі розділи ще в Мексиці: ночами під час відпочинку в хостелах, гірськими дорогами в автобусах під час тривалих поїздок південними штатами, в аеропортах, коли мав вільну годину перед вильотами. Назва «Мексиканські хроніки» прийшла раптово з нізвідки. Викристалізувалась із повітря у просторій залі аеропорту ім. Беніто Хуареса, коли я сидів на лискучій підлозі, глузував з «першокласників», писав про «першокласників» і чекав на свій літак… По-друге, я хотів розказати про свою велику Мрію. Я хотів розповісти про всі принади далекої і таємничої Мексики, які днями й ночами не залишали у спокої й надили мене: про долину Анауак, Теночтитлан (чи по-нинішньому Мехіко), величні руїни Теотіуакану, про кошмари Акапулько, про старезний Монте Албан і привілля гір Оахаки, про таємниче Паленке, справжні джунглі, заїдливих москітів, верескливих мавп і гордих майя, про нескінченні перельоти, переїзди, втому і радість, про Ґелаґетсу і мескаль, про Кена, Пітера, Марію та Рейчел, про старого Тома О’Коннела та роззявкуватого Стівена де Трейєра, словом, про все, що ви тут прочитали. Але це моя і тільки моя Мрія. Тому я не закликаю вас кидати все і чимдуж мчати в Мексику, дряпатись на скелі, штурмувати джунглі. Там, де я знаходив втіху та поринав у екстаз, хтось, можливо, позіхатиме від нудьги. У кожного своя Мексика… Тому й написав цю книгу. Я хочу, щоб кожен, хто прочитає її, на якусь мить повернувся в дитинство чи юність і згадав свої дитячі - глевкі, наївні, простакуваті мріяння. Я хочу, щоб, прочитавши Хроніки, ви не загубили свою Мексику… І, по-третє… Колись, тільки-но вступивши до університету, нас, сопливо-зелених первачків, зібрали в актовій залі привітати зі вступом. Зі сцени від представників деканату посипались стандартні вітання: - Ви зробили правильний вибір, це найкращий університет на цілу галактику, бла-бла-бла… Потім нам закрутили самодіяльний концерт і влаштували показове нагородження активістів та найбільш розумних на факультеті. Без сумніву, нагородження мало стратегічну мету показати молодим салабонам, до чого слід прагнути в цьому житті, розбудити в них бойовий дух і потяг до звитяжних звершень (на ниві науки, зрозуміло).
Пригадую, був там один хлопчина, третьокурсник, якого нагороджували почесною грамотою за третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з нарисної геометрії. Я дивився на нього із заздрістю. З чорною, як лице негра, і кипучою як деревна смола заздрістю. Якби ви знали, як мені хотілось бути на його місці, чути, як оголошують моє ім’я, повільно підійматися з крісла, йти до подіуму, стояти на сцені і ловити на собі захопливі чи навіть заздрісні погляди… Але для цього потрібно було щонайменше вибороти призове третє місце на Всеукраїнській студентській олімпіаді. І перше, що я подумав тоді, кусаючи губи і дивлячись, як тому хлопові вручають простеньку грамоту: «Я ніколи таким не буду. Я не зможу так. Це ж Всеукраїнська олімпіада!» Пройшло п’ять років. Я «випускався» з того університету, приволікши за час навчання стільки перших і других місць із всеукраїнських і міжнародних олімпіад з математики, фізики, основ конструювання, деталей машин, комп’ютерного моделювання, скільки ще ніхто не притягав до мене. За цим стояла колосальна робота, недоспані ночі, тонни спалених нервів. Але я зробив те, що хотів. Згадайте початок цієї історії, коли доля полишила мене наодинці з тонучою Мрією, примушуючи вибирати: або їхати самому, або не їхати взагалі. Я тоді був ображений на цілий світ, включаючи Дімона, шведського короля, Джорджа Буша, і навіть Папу Римського. Як думаєте, що першим прийшло мені тоді у голову?… Звичайно, я подумав: «Це мені не під силу. Це просто божевілля. Мексика - надто небезпечно, я не зможу поїхати сам». Але я поїхав. Саме тому я написав цю книгу. Бо хочу, щоб коли під впливом обставин ви наважитеся кинути життю виклик, - скажімо, коли задумаєте відкривати власний бізнес, або коли захочете освідчитись у коханні найчарівнішій у цілому світі дівчині, або надумаєте стати чемпіоном світу з боксу, або забажаєте отримати міжнародний грант і поїхати вчитися в Гарвард, або намрієте переплисти Тихий океан на байдарці, або схочете стати зіркою голлівудського кіно, або затієте написання роману-бестселера, або замислите заробити мільярд доларів, - я хочу, щоб першим, що ви подумаєте, стало: «Я зможу. Я вчиню, що задумав. І я зроблю це краще, ніж будь-хто робив до мене». А потім, незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах.
Післямова Пітер Лампе та Марія Ван дер Маат написали, що після повернення почувають себе добре. «Добре» означає, що (цитую): «Ми більше не сидимо цілими днями на туалеті». За кілька днів потому Марія розіслала усім нам фотографії мескалевого безчинства, зроблені її фотоапаратом. Вона підписала електронний лист «Поросята», натякаючи, певне, на мене й Пітера. Я спочатку хотів відписати їй щось не менш в’їдливе та саркастичне, на кшталт «велике спасибі голландській свиноматці», але, коли подивився фото, передумав. Таки-так - поросята, що там казати… І треба ж було так налигатися… Власні знімки з того пам’ятного фестивалю я давно почистив - видалив найбільш компрометуючі. У Марії, проте, поняття «компрометуючі» було дещо відмінне від мого, тому, якщо ви раптом наткнетесь на Маріїні фотографії в Інтернеті, знайте: я нічого не визнаю, то все колаж, підстава, і взагалі, я нічого такого не робив! Кен та Рейчел також успішно добулись додому і довго розказували своїм дітлахам про двох навіжених голландців і одного безумного українця, який може патякати голосом самого Термінатора. Їхніх фотографій з мескалевої вечірки я не бачив, мабуть, теж почистили. Зазвичай дітям таке не показують. Дімон, надивившись моїх мексиканських фотографій і наслухавшись мексиканських історій, клятвено пообіцяв, що поїде мандрувати у Мексику. Звісно, потім, десь так під Новий рік чи трохи пізніше. Звісно, нікуди не поїхав. (Певно, після інциденту на початку Хронік у читача склалося враження, що між мною та білорусом вельми натягнуті стосунки. Однак я хочу сказати, що той один-єдиний епізод і моя роз’ятрена реакція на нього не є показовими. У тій ситуації, панове, слід робити поправку на мій імпульсивний характер Овна та на те значення, яке мала для мене велика Мрія. Дімон - непоганий хлопчина, я й досі підтримую з ним добрі товариські стосунки). Про Тома О’Коннела я більше нічого не чув. Сподіваюсь, він без пригод долетів до Флориди, а потім до Австралії. Зараз, певне, знову мандрує крізь усі без розбору кордони на якомусь континенті. У мене є його e-mail, треба буде йому якось написати. Роджер Ауреліо нашкрябав мені листа на електронну пошту ще поки я був у Мексиці. Хлопчина, схоже, усім задоволений, уже перебрався в Тукслу, бідкався лиш про одне: що ми так мало з ним поговорили. Він на-
писав ще раз, відразу після мого повернення; я й досі підтримую з ним тісний зв’язок попри те, що нас розділяє цілий океан. Ми стали справжніми друзями усього за якихось дві години… З Мігелем я також постійно листуюся; ми ділимося власними досягненнями й проблемами, обговорюємо останні матчі NFL[140], а головне продовжуємо нескінченні шахові баталії, щоправда, в online-режимі через Інтернет. Влітку мексиканець захистив магістерську роботу, отримавши відразу три дипломи: Каталонського технічного університету, Міланської політехніки та нашого рідного королівсько-шведського КТН. Півроку він працював менеджером у «Навантії» в Кадісі, компанії, яка займається випуском бойових катерів, однак в останньому листі до мене нашкрябав, що його усе дістало, він багато в чому розчарований і збирається на місяць додому, в Сан-Крістобаль. «Хочу на якийсь час зникнути для світу, - писав Мігель, - треба набратись сил для нових звершень. Багато всього відбулося, хотілося б поговорити з тобою». На той час мене також усе дістало, і я відписав, що теж дуже хотів би побачитись. *** …30 жовтня «In Flames» давали концерт у стокгольмській Globen Arena. Перед тим група влаштувала автограф-сесію в одному з музикальних магазинчиків на Gamla Stan’і. Я роздрукував на аркуші А4 два фото, зробленого в автобусі коло паризького аеропорту, і приперся, щоб і собі відхопити автограф. За іронією долі першим мені знов трапився Петер Іверс, басист. - О, чувак! Oh, yeah, fuck a duck![141] Це ж ти! Це ж ми! - казав вражений бас-гітарист, роздивляючись фотографію. - Ага! - казав я. До нас, зацікавлені, підсовувались інші учасники групи. - О, це ж ми! Глянь! І це було… це було… гм… - Влітку, в аеропорту Парижа, після перельоту з Мілану, - підказую я. - Так-так! Точно, - закивали «In Flames» головами, але я сумнівався, що вони пригадали час і місце, адже у них тих перельотів, мабуть, не менш як по три на тиждень. Затим хлопці охоче втулили автографи на знімку, кожен під власною мармизою, потім потиснули мені руку, а я залишив їм одну фотографію на пам’ять і пішов, побажавши гарного виступу. За годину я вже скакав, верещав і горлав, припертий навалою шведів до сцени в Globen Arena, де
п’ятірка волохатих «In Flames» завзято дубасила невмирущу «Only for the Weak»… Що ж до Мрії… Якийсь час я тинявся Стокгольмом, наче спорожнілий дзбан, якого, знаєте, цюкнеш палкою, і він незадоволено гуде. Я не знав про що думати, про що мріяти, чим заповнити довбешку в моменти нечастого відпочинку. Мрія пішла, залишивши по собі абсолютний вакуум. Щоразу, вткнувшись носом у подушку, я подовгу не міг заснути, ганяючи спорожнілою головою, від вуха до вуха, нічого не варті думки. Я почувався скелелазом, котрий видерся на жадану і манливу вершину, на той, здавалося, недосяжний і неприступний пік, на який стільки раз дивився і про котрий стільки мріяв з низини, коли перед очі раптово постало безліч інших шпилів - ціле сонмище нових олімпів, ще вищих і ще більш недоступних, яких раніше не було видно з роздолу. - Тобі потрібно закохатися, - зі знанням справи казав Сьома. - І всьо прайдьот. І я закохався. Хоча, мабуть, не так як того хотів Сьома. Тепер, продираючись заліпленими імлистими ранками крізь бруковано-бетонні хащі Стокгольма, я вже мав про що думати, життя знов набуло сенсу - народилась нова велика Мрія. І зветься вона… Проте давайте не будемо поспішати - усьому свій час. Нехай воно йде своїм плином, як кажуть, без вереску і штурханини. 20 липня 2008 - 5 січня 2009 Мексика (Оахака, Мехіко, аеропорт ім. Беніто Хуареса) - уривки розділів I, VII, XI, XII, XIV Швеція (Стокгольм) - розділи I-V, VIII-XII Україна (Рівне, Київ) - розділи VI, VII, XIІI-XV
[1]Мексиканські Сполучені Штати, Мексика. [2]Мандрівник-пенсіонер (англ.). [3]Кене, одного дня я повернусь, повір мені… (англ.). [4]Я хочу бути рок-зіркою (англ.). [5]Долина Мехіко. [6]Острів у Карибському морі біля східного узбережжя Мексики. [7]Гірський масив на сході Мексики. [8]CAD (Computer-aided design) - САПР (Системи автоматизованого проектування). [9]Королівський технологічний університет (швед.).
[10]Привіт! (англ.). [11]Привіт! Як справи? (англ.). [12]Чудово, дякую (англ.). [13]Служба розселення студентів (англ.). [14]Варіант шанобливого звертання в англомовних країнах… Щось на зразок «мій любий друже». [15]Я прагну реваншу! (англ.). [16]Місто на півдні Іспанії. [17]Звання доктора наук в англомовних країнах. [18]Старе місто (швед.). [19]Великий вибух (англ.). [20]Людина Овен (лат.). [21]Зупинка в дорозі з правом використання того ж білету (англ.). [22]На відстані одного клацання мишею (англ.). [23]Підтвердити замовлення (англ.). [24]Ваше замовлення підтверджене Код замовлення: 2FRY6T Пасажир: містер Максим Кідрук (англ.). [25]Маршрут, путівник, дорожні замітки (англ.). [26]Запасний варіант, зворотній хід (англ.). [27]Символ «$», який використовується для песо, є по суті, той самий, що і для американського долара, оскільки долар перейняв свій логотип від іспано-мексиканської валюти (англ.). [28] Найменший з коли-небудь бачених наплічників (англ.). [29]Те, що слід обов’язково побачити (англ.). [30]У буквальному перекладі - дешевий (англ.), бюджетна авіакомпанія. [31]Центральна станція у Мілані. [32]Веб-сайт, на якому «бекпекери» з усього світу діляться своїми враженнями після відвідин тих чи інших країн, а також дають поради тим, хто збирається ті країни відвідати. [33]No, man, you no understand, time is money, money is good, so fifty euro! - Ні, чувак, ти не розуміть, час - це гроші, гроші - це добре, тому п’ятдесят євро! (ламана англ.). [34]Підходьте і робіть кумедні фото! (італ.). [35]Відома шведська death-metal група. [36]Anders Friden - вокаліст «In Flames». [37]Jesper Strцmblad - гітарист «In Flames». [38]Bjцrn Gelotte - гітарист «In Flames». [39]Слухай, чувак, ти з «In Flames»?
[40]Це приємність для нас! (англ.). [41]Ти знаєш (англ.). [42]Я маю на увазі (англ.). [43]Жаргонна назва далекомагістрального літака «Boeing-747». [44]Долина Мехіко (ісп.). [45]Страва мексиканської національної кухні. У Мехіко продається на кожному кроці. [46]Маріачос (маріачіс, маріячіс, ісп. - mariachis) - мексиканські менестрелі, колоритний вуличний оркестр. [47]Куди їдемо, сеньйоре? (ісп.). [48]Це тут (ісп.). [49]Привіт усім (англ.). [50]Спільна спальня, дортуар (англ.). [51]Неперекладний зворот староанглійською мовою. [52]Марка мексиканського пива. [53]Інша назва Швейцарії, від лат. Confederatio Helvetica. [54]Хлопчик (ісп.). [55]Село (ісп.). [56]Вулицях та авеню (ісп.). [57]У ацтеків бог Міктлану, підземного світу. [58]Основна мова ацтецьких племен, якою досі користуються 1,5 млн чоловік у Мексиці. [59]Життя - всього лиш сон, гротескний та дурнуватий сон (англ.). [60]Що то таке? (англ.). [61]Робити фото заборонено, (ісп.). [62]Ніяких фото, мій друже! (ісп.). [63]Жоден з бійців Lucha libre не виступає під своїм справжнім іменем. Для публіки вони завше використовують сценічні псевдоніми, як от Mephisto, Mistico, Blue Demon, Black Shadow та ін. Більше того, переважна більшість борців ховають свої обличчя за шкіряними масками різноманітних фасонів та кольорів. [64]Шалений Пес Зла (англ.). [65]«Гвіздок» вечора; головний поєдинок (англ.). [66]Грубі (ісп.). [67]Технарі (ісп.). [68]Прокляття! (англ.). [69]Боротьба (англ.).
[70]Сленгова назва пасажирів авіалайнера, яка вживається поміж пілотів; походить від англійського PAX, що є офіційною спрощеною формою passengers - пасажири. [71]Затока Акапулько (ісп.). [72]…сеньйорити! Багато дуже гарних сеньйорит! (ісп.). [73]Чайові, сеньйор! Чайові! (англ.). [74]Нема чайових, друже? Мій друже, дай чайових! Пане?! (англ. та ісп.). [75]Заждіть, пане! (ісп). [76]Хочеш наркотиків? (ісп.). [77]Моє серце немовби відкрите шосе (англ.). [78]Захід (ісп.). [79]Північ (ісп.). [80]Хостел (ісп). [81]Квартал (ісп.). [82]Найкращий такос у Пуеблі (ісп.). [83]Що бажаєте, пане? (ісп.). [84]Шістдесят песо, пане (ісп.). [85]Дякую! (ісп.). [86]Добрий ранок! (ісп). [87]До зустрічі, крихітко (ісп. та англ.) - відома фраза Арнольда Шварценеггера з фільму «Термінатор-2». [88]Я повернусь (англ.) - ще одна знаменита фраза Шварценеггера з «Термінатора-2». [89]Пліній-старший стверджував, що першим за допомогою кесаревого розтину з’явився на світ хтось із предків Юлія Цезаря (за іншими джерелами - сам Цезар). Звідціля й походить назва операції (від лат. Caesar). [90]У 1955 році банкір Роберт Гордон Уоссон (Robert Gordon Wasson) на пару з фотографом Алленом Річардсоном (Allen Richardson) знайшли в горах Оахаки у віддаленому селищі Міксетеко (Mixeteco) гриб Psilocybe mexicana, який при вживанні викликає сильні галюцинації. Місцеві індіанці вважають, що гриб наближує їх до бога, що сам бог говорить через нього, допомагаючи підшукати відповіді на серйозні проблеми і втішаючи під час важких часів. Обряд споживання гриба є урочистою релігійною процедурою. Гриби дуже популярні, але офіційно їх заборонено вживати, через що дуже важко знайти. [91]Бінго - різновид лото; вигук «бінго!» означає, що гравець зібрав усі номери і виграв головний приз. [92]Він живий! (ісп.).
[93]Я зі Штатів (англ.). [94]А, яка різниця (англ.). [95]Я з України (ісп.). [96]О, сеньйор, це круто (ісп.). [97]Звідкіля ви? (ісп.). [98]Скільки це коштує? (ісп.). [99]То є дуже добре (калька з англ.). [100]Ось яким має бути справжнє життя (англ.). [101]Доброго ранку, пане! Що вам потрібно? [102]Soy un amigo de Miguel - я друг Мігеля (ісп.). [103]Зачекайте хвилинку, пане (ісп.). [104]Рада познайомитись (ісп.). [105]Найпоширеніший діалект іспанської, іспанська мова (ісп.). [106]Tuxtla Gutierrez - столиця штату Чіапас. [107]Яхчілан, Бонампак - стародавні культові центри цивілізації майя на території сучасного мексиканського штату Чіапас. [108]Назва Palenque (з ісп. «загорожа») походить від назви сусіднього селища Санто-Домінго де Паленке. Точна назва цього древнього міста майя невідома (окремі дослідники стверджують, що вона звучала як Начан). [109]Сповільнювач швидкості, «лежачий поліцейський» (ісп.). Така густа сітка «лежачих поліцейських» спричинена тим, що у джунглях більшість поселень туляться коло доріг. Для мексиканців це єдиний можливий спосіб контролювати швидкість транспортних засобів у горах і хащах. [110]Нудота (англ.). [111]Буквально - схопив автомобільну хворобу, мене закачало (англ.). [112]У стилі Рембо (англ.) - так влучно охарактеризував мої походеньки у джунглях Пітер Лампе, коли ми випадково стрілись з ним через два дні після мого повернення в лоно цивілізації. [113]Слово (ісп.). [114]Тропічне дерево Ceiba pentandra. [115]Бісові оси (англ.). [116]Оце реальна річ, ніякої дурні! (англ.). [117]Ви готові? (ісп). [118]Ми уже в Гватемалі, пане (ісп.). [119]Ходімо (ісп.). [120]Швидше, будь ласка! (ісп.). [121]Dummy (англ.) - бовдур, «чайник».
[122]Молодіжний хостел «Волоцюги» (ісп. та англ.). [123]Б’юсь об заклад, американці (англ.). [124]…досить туристичним місцем (англ.). [125]Будинок Чарівника (ісп.). [126]Кетцаль або квезал (лат. Pharomachrus mocinno) - священний птах у майя та ацтеків, один з найгарніших представників пернатих на Американському континенті. Населяє холодні гірські ліси від південної Мексики до Панами. Перебуває на межі повного зникнення. Вважається, що позбавлений свободи квезал помирає від розриву серця. [127]Майянське ім’я для ацтецького бога Кетцалькоатля. [128]Башта (ісп.). [129]Равлик, спіраль (ісп.) - так називається будівля ймовірної обсерваторії в Чичен-Іці, всередині якої розташовані закручені спіраллю сходи. [130]До появи європейців у Центральній Америці не було ні коней, ні великої рогатої худоби. [131]Курортне місце (англ.). [132]Комплексний (англ.). [133]Найкращі речі в житті - це не речі… (англ.). [134]Змив туалету (англ.). [135]Ручна поклажа (англ.). [136]Останній заклик. Поспішіть до воріт (англ.). [137]Ваш банк відмовив у транзакції (англ.). [138]В оригіналі - Mitch Albom «The Five People You Meet in Heaven» (2003) - цей роман залишався у списку бестселерів «The New York Times» дев’яность п’ять тижнів поспіль. [139]Подорож-мрія (англ.). [140]National Football League - Національна футбольна ліга - йдеться про американський футбол, цей вид спорту дуже популярний і в Мексиці. [141]Оу є, це ж треба! (англ.).