Інформаційно-аналітична брошура НГУ by NGU

Я І Д Р А В Г А Н НАЦІОНАЛЬ

УКРАЇНИ

#03

Серія інформаційно-аналітичних брошУр

ЦІНА МИРУ ТА СПОКОЮ стор. 4

ПЕРША ЖІНКА ЗА КЕРМОМ ПАТРУЛЬНОГО АВТОМОБІЛЯ стор. 12

ЗРОБЛЕНО В УКРАЇНІ стор. 26

ОФІЦІЙНО

#03

Національна гвардія України

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 36/2019

Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав (витяг) За вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху, мужність і самовідданість, виявлені під час виконання військового обов’язку, патріотичне виховання молоді та активну громадську діяльність постановляю: Нагородити орденом «За заслуги» ІІІ ступеня КОГУТА Андрія Миколайовича – заступника начальника управління – начальника відділу Головного управління Національної гвардії України, учасника бойових дій в Афганістані, полковника Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня СОМОВА Степана Івановича – ветерана військової служби, учасника бойових дій в Афганістані, генерал-майора у відставці Президент України П. ПОРОШЕНКО 14 лютого 2019 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 71/2019 Про відзначення державними нагородами України (витяг) За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу постановляю: Нагородити орденом «За мужність» III ступеня БАБЧИНІЦЕРА Фелікса Ігоровича – старшого лейтенанта IBAHEHKA Євгенія Анатолійовича – капітана КОНОВАЛОВА Андрія Ігоровича – старшого солдата ЛИМАНЦЯ Сергія Ростиславовича – прапорщика ЛЮБАРА Олександра Миколайовича – старшого лейтенанта ПІТЮРЕНКА Олександра Миколайовича – старшого сержанта

САНДУЛА Олега Григоровича – старшого лейтенанта УЛЕЦЬКОГО Валентина Дмитровича – молодшого сержанта ЧEPHEHKA Ярослава Івановича – старшого лейтенанта Нагородити медаллю «За військову службу Україні» ПАЛАМАРЯ Святослава Ярославовича – лейтенанта ПОТАПЧУКА Олександра Андрійовича – підполковника ХОМЕНКА Олега Сергійовича – старшого лейтенанта Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни» МУМЛАУРІ Шалву – інструктора кафедри Національної академії Національної гвардії України МУШУКІА Зураба – інструктора кафедри Національної академії Національної гвардії України. Президент України П. ПОРОШЕНКО 13 березня 2019 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 88/2019 Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Національної гвардії України За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку та високий професіоналізм постановляю: Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня ДРЕМУХА Юрія Михайловича — полковника САХОНА Олега Олександровича — полковника Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БИРКА Анатолія Віталійовича — старшого лейтенанта Нагородити орденом Данила Галицького ЄВИЧА Олександра Петровича — полковника ЛІСОВСЬКОГО Анатолія Анатолійовича — майора ФІЛІПОВА Олександра Миколайовича — полковника

«НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ» Серія інформаційно-аналітичних брошур ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ВИПУСК: підполковник Валерія АГІБАЛОВА НАД ВИПУСКОМ ПРАЦЮВАЛИ: майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, старший лейтенант Роман ІВАНЮК дизайн та комп’ютерна верстка: Дмитро ГРЕК, літературний редактор: Людмила БУТАКОВА ТИРАЖ: 2200 примірників. Розповсюджується безкоштовно. ДРУК: друкарня Іміджево-видавничого центру Національної гвардії України Зам. 291 від 15.05.2019 р. На першій сторінці обкладинки – фото старшого лейтенанта Романа ІВАНЮКА

Нагородити медаллю «За військову службу Україні» ЛИСАКА Дмитра Костянтиновича — сержанта МІШИНА Володимира Володимировича — полковника юстиції УНІЯТОВА Сергія Миколайовича — полковника Нагородити медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня ДУГАРЯ Олександра Сергійовича — майора ЖУКА Василя Васильовича — полковника ЧЕКАЛДІНА Євгена Валерійовича — підполковника ЧИЖОВА Віталія Вікторовича — підполковника Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни» ТАРАСЕНКА Владислава Валерійовича — майора ХАЛАЦЬКОГО Анатолія Івановича — майора Присвоїти почесні звання: «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України» ЛЕЩЕНІ Сергію Вікторовичу — начальникові відділу фізичної підготовки і спорту Головного управління Національної гвардії України, полковнику «Заслужений юрист України» ЩЕТИНІНУ Дмитру Валентиновичу — начальникові юридичного управління Головного управління Національної гвардії України, полковнику юстиції. Президент України П. ПОРОШЕНКО 25 березня 2019 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 89/2019 Про присвоєння військових звань 1. Присвоїти військове звання генерал-лейтенанта генерал-майору ЛЕБЕДЮ Юрію Анатолійовичу — начальнику Східного територіального управління Національної гвардії України. 2. Присвоїти військове звання генерал-майора полковнику МОРОЗОВУ Олександру Олександровичу — першому заступнику начальника Національної академії Національної гвардії України з навчально-методичної та наукової роботи. Президент України П. ПОРОШЕНКО 25 березня 2019 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 90/2019 Про присвоєння імені Олександра Красіцького 45-му полку Національної гвардії України З метою увічнення пам’яті підполковника Української Галицької Армії Олександра Красіцького та ураховуючи бойові заслуги, мужність, зразкове виконання покладених завдань, високий професіоналізм особового складу 45-го полку Національної гвардії України, постaновляю:

1. Присвоїти ім’я Олександра Красіцького 45 полку Національної гвардії України та надалі іменувати його — 45-й полк імені Олександра Красіцького Національної гвардії України. Президент України П. ПОРОШЕНКО 25 березня 2019 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 146/2019 «Про відзначення державними нагородами України» (витяг) За особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання службового обов’язку, постановляю: Нагородити медаллю «За військову службу Україні» ФЛОРЮ Віталія Валентиновича (посмертно) – солдата Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни» БАЛЧУГОВА Дениса Олександровича – солдата РУДЕНКА Данііла Сергійовича – солдата Президент України П. ПОРОШЕНКО 18 квітня 2019 року УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 188/2019 «Про відзначення державними нагородами України» (витяг) За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм постановляю: Нагородити орденом «За заслуги» ІІ ступеня БОЙКА Богдана Євгеновича – настоятеля Свято-Михайлівського кафедрального собору Православної церкви України, капелана, м. Житомир. Президент України П. ПОРОШЕНКО 4 травня 2019 року УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 206/2019 «Про присвоєння А. Соколенку звання «Герой України» За виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі постановляю: Присвоїти звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» СОКОЛЕНКУ Андрію Аполлінарійовичу – полковнику (посмертно). Президент України П. ПОРОШЕНКО 9 травня 2019 року www.facebook.com/NGUinfo

АКТУАЛЬНО

#03

Національна гвардія України

ЦІНА МИРУ ТА СПОКОЮ

Відповідно до чинного законодавства, першими у переліку основних функцій Національної гвардії України вказані: захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб зміни їх насильницьким шляхом, охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян. Саме на виконання цих надзвичайно важливих завдань наразі спрямовані зусилля всього особового складу НГУ.

ід час розширеного засідання Військової ради Національної гвардії України у грудні 2018 року наголошувалось, що рік нинішній буде складним для нашої держави. Особливо напруженою мала стати весняна пора. Правоохоронне відомство готувалося до викликів, пов’язаних із виборчим процесом, а також низкою свят та річниць, які припадали на початок травня. Усі підрозділи МВС України, і Національна гвардія зокрема, були зобов’язані забезпечити стабільність всередині країни. Нині можна із впевненістю констатувати, що свій обов’язок правоохоронці виконали з честю. На жаль, ціною спокою українців стали не лише недоспані гвардійцями ночі й довгі години патрулювання під холодними весняними дощами. Увечері 30 березня в Одесі під час несення служби з охорони громадського порядку трагічно загинув військовослужбовець місцевої частини НГУ 22-річний солдат Віталій Флоря, його однополчани солдати Денис Балчугов та Данііл Руденко дістали тяжких травм. У складі пішого спільного наряду воїни патрулювали Суворовським районом міста, коли близько 17.20 поблизу зупинки громадського транспорту на перехресті проспекту Добровольського та вулиці Кишинівської зробили зауваження 38-річному громадянину П., що поводився зухвало й порушував громадський порядок. Та хуліган і не думав угамовуватись – більш того, він свідомо пішов на конфлікт із правоохоронцями, вдавшись до образ і погроз. Якби події розвивалися звичайним чином, то через лічені хвилини П. уже перебував би на шляху до найближчого опорного пункту поліції. Проте раптом на тротуар вилетів автомобіль Opel Vectra. Водій цього транспортного засобу спробував проїхати перехрестя на червоний сигнал світлофора, зіткнувся з іншим авто, в результаті чого машину винесло на тротуар. Усього внаслідок ДТП постраждали п’ятеро людей, та основний удар прийняв на себе солдат Віталій Флоря – воїн-строковик загинув на місці. Не менше самої трагедії її свідків обурила поведінка П. У той час, як будь-яка гідна цього слова людина кинулася б на допомогу постраждалим,

Солдат Віталій Флоря посмертно нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

цей нелюд кілька разів ударив військовослужбовців і навіть намагався витягнути їхню табельну зброю, після чого вдався до втечі. Покидька затримали вже наступного дня, нині він – за ґратами. Віталія Флорю, якому залишалося служити всього півроку, провели в останню путь у його рідному селі Новосільському. Як зауважують односельці, Віталій був скромним і працьовитим хлопцем, а ще – істинно віруючим, як і вся його родина: батьки, двоє братів та сестра. До призову юнак мало не щодня відвідував церкву, допомагав священику. Приходив до храму й під час строкової, коли вдавалося завітати додому. Стан здоров’я солдата Данііла Руденка на перших порах вселяв серйозне занепокоєння, адже він

дістав черепно-мозкову травму і певний час був у комі. Наразі хлопець почувається значно краще, хоча й продовжує перебувати у стаціонарі госпіталю. Денису Балчугову успішно пролікували зламану ногу, після реабілітації військовослужбовець повернеться до строю. Усіх трьох гвардійців відзначено державними нагородами. Солдат Віталій Флоря посмертно нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Солдатам Даніілу Руденку і Денису Балчугову вручено медалі «Захиснику Вітчизни». Щодо несення служби особовим складом НГУ в період першого і другого турів виборів Президента України, то зазначимо, що і саме волевиявлення народу, і масові заходи, які йому передували, пройшли мирно. Серйозних сутичок чи провокацій зафіксовано не було, хоча службу правоохоронці несли у посиленому режимі. Не до відпочинку було гвардійцям і на травневі свята – особливо напружений службовий графік мали військовослужбовці, які охороняли громадський порядок в Одесі 2 травня. Близько 2,5 тисяч правоохоронців, серед яких було близько 700 воїнів НГУ, несли службу на Куликовому полі та Соборній площі міста. Саме тут проходили масові акції з нагоди 5-ї річниці трагедії в Одеському будинку профспілок. Очевидно, що в умовах гібридної війни, розв’язаної Росією проти України, подібна подія могла стати приводом для провокацій та підбурень до організації масових безпорядків. Утім, завдяки злагодженій роботі сектора безпеки держави порушень удалося уникнути. Наші правоохоронці вкотре довели, що мир та спокій громадян забезпечують професіонали.

ПАМ’ЯТАТИ ПРО ЗАГИБЛИХ, ДБАТИ ПРО ЖИВИХ

За повідомленнями Національної поліції, в Україні пройшло більше 1400 масових заходів, приурочених 74-й річниці Перемоги над фашизмом. Найбільші з них проходили у Києві, Одесі, Дніпрі, Запоріжжі.

цілому, мітинги та демонстрації пройшли мирно – неабияка заслуга в цьому належить підрозділам Національної гвардії, які пильно стежили за порядком, а подекуди й самі брали участь у пам’ятних заходах. У селі Маяках, що у Слов’янському районі Донецької області, 8 травня відбулась урочиста церемонія перепоховання останків 158 воїнів, які загинули в боях за Україну в Другій світовій війні. Їх на місці запеклих боїв виявили пошуковці Громадського об’єднання «Плацдарм». Захід відбувся за участі представників органів місцевої влади, підрозділів цивільно-військового співробітництва та воїнів, які сьогодні боронять мир на Донбасі – зокрема й військовослужбовців слов’янського полку Національної гвардії. Молитву за загиблими прочитав військовий капелан цієї частини ігумен Діонісій Васильєв. – Для наших бійців велика честь брати участь у подібних заходах. Таким чином ми виховуємо в особового складу повагу до людського життя, до солдата-захисника. Водночас люди можуть самостійно побачити і оцінити, що відбувалось в ті часи насправді, і не піддаваПідполковник тися маніпулятивним технологіям, Валерія АГІБАЛОВА, які використовує країна-агресор. фото з відкритих джерел Важливо також, що перепоховання

відбувається саме в той день, коли набув чинності історичний Акт про капітуляцію фашистської Німеччини, – зауважив заступник командира полку по роботі з особовим складом підполковник Олег Фомін. Символічний захід за участю новообраного Президента України Володимира Зеленського відбувся того ж дня у Запоріжжі. Він завітав у гості до фронтовика, полковника морської піхоти ВМФ СРСР Івана Анікейовича Залужного, дідуся загиблого під Амвросіївкою у 2014 році офіцера запорізького з’єднання НГУ лейтенанта Івана Гутніка-Залужного. І не один, а із гостею. Параскева Василівна Зеленчук-Потяк стала зв’язковою УПА в 13 років. Нині на знак примирення та визнання жертовного подвигу всіх, хто боровся проти нацизму та загинув за Україну в роки Другої світової війни, Параскева Василівна та Іван Анікейович потиснули одне одному руки і сіли за один стіл. До речі, 10 травня Іван Залужний відсвяткував свій 101-й день народження. Привітати ветерана уже традиційно з оркестром прибуло командування 23-ї окремої бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України. Гості щиро побажали винуватцю свята міцного здоров’я та щасливого довголіття. Влас. інф.

www.facebook.com/NGUinfo

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА

#03

Національна гвардія України

ЧЕМПІОНАТ НГУ З ПРИКЛАДНОЇ СТРІЛЬБИ:

ХОЛОДНИЙ РОЗУМ ПРОТИ АДРЕНАЛІНУ

У квітні на базі 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ пройшов другий Чемпіонат Національної гвардії України з прикладної стрільби серед груп спеціального призначення.

часть у змаганнях взяли 18 команд. Окрім бійців підрозділів спецпризначення Нацгвардії у влучності вправлялися представники підрозділів Корпусу оперативно-раптової дії (КОРД) МВС України, Державної прикордонної служби України та Служби зовнішньої розвідки України, тож турнір видався чи не наймасштабнішим в історії подібних заходів. Бійці боролися за звання кращого стрільця в індивідуальному заліку та за першість у складі малих тактичних груп. Слід зазначити, що ґрунтовна підготовка до чемпіонату розпочалася ще у січні поточного року. Було розроблено положення та програму змагань, що визначали порядок і послідовність їх проведення. Також слід було подбати про індивідуальну підготовку інструкторів-суддів і

створення відповідної матеріально-технічної бази. Чемпіонат тривав чотири дні, які для його учасників – а це близько 80 бійців – видалися дуже нелегкими. Їм довелося показати все, на що вони здатні, а інколи навіть вийти за межі своїх можливостей. Під час виконання вправ кожен із спецназівців повинен був продемонструвати свої професійні навики, стрілецьку майстерність, фізичну витривалість. Окрім цього, судді звертали увагу на вміння працювати як самостійно, так і у складі підрозділу. За умовами змагань спецпризначенці були у повній амуніції, як і під час виконання бойових завдань. Заступник начальника навчального центру підготовки до спеціальних дій Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного

центру підготовки підрозділів НГУ підполковник Володимир Лисюк зазначає, що мета змагань – перевірити комплексну підготовку бійців та злагодженість груп, вдосконалити індивідуальні навички та перейняти досвід у інших команд. У перший день на спецпризначенців чекали дев’ять вправ у рамках змагань в особистому заліку: п’ять – із автомата, чотири з пістолета. На цьому етапі судді перевіряли вправність володіння зброєю, швидкість виконання, влучність та уважність. Серед цілей були і мішені, за влучення у які учасникам нараховували штрафні бали. – Щойно конкурсанти з мого підрозділу виконували інтенсивну стрільбу з пістолета. Вправа називається «Bill Drill». Учасник за командою керівника стрільби ро-

бить шість швидкісних пострілів у мішень. Його завдання – якомога більше разів влучити в умовного противника. Навіщо робити аж шість пострілів, запитаєте ви, це ж жорстоко? Насправді, якщо противник у бронежилеті, то однієї кулі замало, щоб знешкодити його – зазначає представник команди спецпідрозділу КОРД з позивним «Койот». Поліцейський додає, що його запросили стати одним із суддів змагань, щоб забезпечити прозорість оцінювання, а це засвідчує професійний рівень їх організації. І хоча всі призові місця у стрільбі з автомата та пістолета в особистому заліку вибороли військовослужбовці НГУ, представник КОРДа задоволений результатами своїх підлеглих. Тепер він знає, на що слід звернути увагу в процесі їх подальших тренувань. Наступного дня 16 бійців, що напередодні показали найкращі результати, змагалися у дуельному турнірі – тобто, два військовослужбовці одночасно виконували одну вправу. Хто справлявся швидше і робив більше влучних пострілів, той і перемагав. Учасники змагань зазначали, що тут головне було

не піддатися азарту, адже намагаючись перевершити свого опонента за часом, можна забути про найголовніше – влучність. Того ж дня на спецпризначенців чекали й випробування під назвою «Hummer Challenge». Це ряд вправ із оригінальними умовами для виконання. Наприклад, ведення вогню з автомата з платформи, що хиталася від найменшого руху. Тому окрім якісного прицілювання, стрільцям доводилося ще й міцно стояти на ногах. В ході цього ж випробування спецназівці демонстрували й роботу малих тактичних груп. Зокрема, бійцям потрібно було рухатися за допомогою двох довгих дерев’яних брусів, прив’язаних до ніг. Це можна було здійснити лише шляхом одночасного підйому лівої чи правої ноги разом із брусом – щось на кшталт ходьби на лижах, ось тільки однією парою «лиж» користувалися аж четверо військовослужбовців. Перетнувши лінію рубежу відкриття вогню, команді, так само стоячи на брусах, потрібно було поцілити у мішень, після чого перейти до нового рубежу. На обличчях військових подекуди можна було побачити розчарування, іноді й

роздратування, адже просту на перший погляд вправу не виходило виконати на «відмінно» через її незвичайність. Третій та четвертий дні були цілком присвячені змаганням серед малих тактичних груп. Випробування складалися із семи етапів. Спершу бійці повинні були поцілити у мішень з вікна будівлі, у той час як решта спецпризначенців з тієї ж команди спускалися по мотузці з 10-метрової висоти, імітуючи безпарашутне десантування з вертольоту, зайняти позицію за бронеавтомобілем «ВАРТА» і вразити близько десяти мішеней. Потім команди перейшли до виконання наступних етапів випробування: ведення вогню з бронеавтомобіля під час руху; ураження мішеней, розташованих на різних дистанціях, з кулемета, автомата та пістолета; надання допомоги пораненим та евакуація їх у безпечне місце, і на завершення – ведення бою у будівлі, що включала чотири кімнати та кілька коридорів. Лише після виконання усіх завдань командам фіксували витрачений час. Швидкість відігравала не останню роль у визначенні переможців. Також команди отримаwww.facebook.com/NGUinfo

#03

ли відповідну кількість балів – їх нараховували за вражені цілі і навпаки, знімали, якщо конкурсанти порушували умови виконання вправ чи заходи безпеки. – Усі випробування підказало саме життя, у них відображені реальні ситуації, які бійці відчули на собі, коли виконували бойові завдання на сході України. Хочу зазначити, що переважна більшість учасників Чемпіонату мають реальний досвід протистояння проросійським бойовикам у зоні проведення АТО та ООС і готові й надалі захищати країну від посягань агресора, – зазначив начальник центру підготовки до спеціальних дій Міжнародного центру НГУ підполковник Костянтин Корніцький. Інтриги боротьбі додавав той факт, що військові не знали, які саме вправи їм доведеться вико-

Національна гвардія України

нувати – це вони дізнавалися безпосередньо перед стартом. – Особисто мені було цікаво змагатися. Звичайно, хвилювання подекуди заважало, та все ж, проявлялося воно значно слабше, ніж в реальній бойовій ситуації. Прикро, припустився кількох помилок при стрільбі, проте нині я розумію, що потрібно доопрацювати, аби не схибити вже на фронті. Найскладніше виявилося долати тунель – таке завдання було на одному з етапів змагань малих тактичних груп. Він був завузький для моєї статури, ще й крізь щільний дим у протигазі не було нічого видно, але в цьому полягає реальність нашої роботи: слід бути готовим до найнеочікуваніших умов бою, – говорить боєць загону спеціально призначення Північного територіального командування з позивним «По-

піл», який, до речі, напередодні посів третє місце у дуельному турнірі. Говорячи про результати змагань, зазначимо, що призові місця в особистому заліку посіли представники окремих загонів спецпризначення Західного, Північного та Південного територіальних управлінь НГУ. У загальнокомандному заліку результати змагань розподілилися наступним чином: перше місце виборола команда окремого загону спеціального призначення Північного територіального управління, друге ОЗСП Західного ТУ, третє – ОЗСП Південного ТУ НГУ. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора та майора Андрія НЕКРАСОВА

ТУРНІР З РУКОПАШНОГО БОЮ НА КУБОК ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ О

13 квітня у столичному Палаці спорту відбувся турнір з рукопашного бою на Кубок Президента України серед військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, співробітників правоохоронних органів та рятувальних служб України.

рганізаторами змагань, до речі, вже четвертих поспіль, виступили Міністерство молоді та спорту України, Управління державної охорони України та Всеукраїнська федерація рукопашного бою. Метою заходу, до якого долучився 101 спортсмен, було не тільки визначення кращих бійців, а й налагодження та укріплення дружніх зв'язків між вітчизняними силовиками. Крім того, учасники змагань висловили свою підтримку полоненим військовослужбовцям

Військово-Морських Сил України, адже турнір проходив під гаслом: «Волю бранцям війни!». Участь у змаганнях взяли і військовослужбовці Національної гвардії України. Найкращий результат серед спортсменів НГУ показав воїн столичної 27-ї окремої бригади НГУ солдат Дмитро Придибайло, який виборов золоту медаль у ваговій категорії до 65 кілограмів. – Цей турнір, ніби Олімпійські ігри для українських силовиків, конкуренція шалена! Особисто

для мене найважчим видався фінальний двобій, адже мій супротивник надзвичайно сильний боєць. Я постійно зустрічався з ним у фіналі різноманітних змагань. Щоразу перемога діставалася то мені, то йому. Просто цього разу мені пощастило більше, – зазначив чемпіон. Окрім золотої, нацгвардійці завоювали ще дві срібні та три бронзові нагороди, здобувши четверте загальнокомандне місце. Старший лейтенант Роман ІВАНЮК, фото автора

www.facebook.com/NGUinfo

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА

В ОДНОМУ СТРОЮ

#03

Національна гвардія України

ДОБРОВОЛЕЦЬ

Попасна, Лисичанськ, Іловайськ, Мар’їнка… Нині назви цих населених пунктів знає кожен українець – на жаль, не через мальовничі краєвиди. Тут точилися найзапекліші бої за цілісність та незалежність нашої держави. Командир відділення снайперів батальйону спеціального призначення «Донбас» сержант Олег Жаріков брав участь у кожному з них. А ще – у сотнях бойових епізодів неоголошеної, проте справжньої війни на Донбасі, адже вперше на передову він потрапив ще у червні 2014 року.

одом Олег із Запоріжжя. У 1985 році закінчив місцеве технічне училище, здобувши фах електрогазозварника, а потім був призваний на строкову службу. Опанував спеціальність військового зв’язківця, служив у складі Групи радянських військ у Німеччині, а у запас звільнився молодшим сержантом. Повернувшись додому, Олег деякий час працював зварювальником на різних підприємствах, зокрема, на одному з флагманів вітчизняної металургійної галузі – комбінаті «Запоріжсталь». У 1990-х роках започаткував власний бізнес – зареєструвався як приватний підприємець та зібрав власну будівельну бригаду. Було у бізнесмена і хобі. Ще зі шкільних років Олег захоплювався кульовою стрільбою, та й дорослим частенько відвідував тир, вважаючи таке дозвілля найкращим відпочинком. Йому й на думку не могло спасти, що одного дня влучна стрільба стане його професією. Проте цей день настав. На початку літа 2014 року 46-річний чоловік став бійцем «Донбасу». Вже у навчальному центрі НГУ «Нові Петрівці», де добровольці проходили бойову підготовку, молодший сержант резерву Жаріков зарекомендував себе вправним стрільцем, тож його призначили на посаду командира відділення снайперського підрозділу, яку він обіймає й нині. Незабаром він разом із

бойовими побратимами обороняв українські землі на Донбасі. Спершу тимчасова база дислокації батальйону була неподалік міста Ізюма, що на Харківщині – звідти бійці виїжджали в зону проведення АТО. Щодо перших воєнних вражень, то снайпер не приховує, що його охоплював страх, особливо, коли на очах гинули товариші. Проте шале-

на інтенсивність боїв ніби «змазувала» це відчуття. Про свою першу снайперську гвинтівку Драгунова Олег Вікторович розповідає з теплотою. Звісно, вона не йде у жодне порівняння із його нинішньою сучасною імпортною зброєю, однак саме з СГДшкою він навчався основам снайперської справи, із нею звільняв Миколаївку. А коли волонтери передали новий оптичний приціл, вправлятися із гвинтівкою стало набагато простіше. На бойові завдання доводилось виходити як

самому, так і разом із підлеглими. Говорячи про специфіку роботи снайпера, «Жора» зауважує, що вона відрізняється від того, що показують у кіно. Так, сучасний снайпер, звичайно, повинен обирати непомітну позицію, але при цьому вона має бути зручною. Тобто, за необхідності треба мати можливість непомітно встати, походити, – каже гвардієць. 6 липня 2014 року бійці батальйону «Донбас» брали участь у звільненні Артемівська (нині – Бахмут), після третього штурму українським військовим вдалося відвоювати Попасну. Потім гвардійці увійшли до Лисичанська, де, на превеликий жаль, загинуло чимало наших побратимів, а вночі 24 липня над містом замайорів український прапор. Наступного ранку «Жора» зателефонував дружині Альоні – повідомити, що живий та неушкоджений. Однак виснажений боями чоловік не пригадав, що у його коханої був день народження. Схаменувся лише згодом, утім швидко зрозумів, як виправити ситуацію. У ті дні поруч із бійцями «Донбасу» працювали кореспонденти телеканалу «Еспресо TV». Вони й записали його привітання, яке того ж дня вийшло на телеканалі. Після звільнення Лисичанська добровольчий батальйон було передислоковано на Донецький напрямок. Дислокувався підрозділ у місті Кураховому, звідти ви-

сувалися звільняти Красногорівку та Мар’їнку. Від згадки про Іловайськ «Жорі» досі моторошно. Тут з 10 серпня по 1 вересня 2014 року загинули 59 бійців «Донбасу». Доброволець перелічує позивні, загинаючи пальці: «Детройт», «Арсенал», «Бейн»… Перша спроба звільнення Іловайська відбулась 6–7 серпня, друга – 10 серпня, проте тоді військовим вдалося лише провести розвідку боєм. Через сім днів мав місце третій наступ, в результаті якого бійцям «Донбасу», інших добробатів та військовослужбовцям ЗСУ вдалося звільнити від окупантів частину міста. Проте наразившись на щільний вогонь ворога, українські воїни не змогли просунутись далі. Близько сотні добровольців батальйону «Донбас» закріпилися у будівлі школи №14, інші військові обладнали позиції у залізничному депо в західній частині міста. Обстрілювали українців нещадно – із «Градів», мінометів, гранатометів. Та найбільше від свавілля окупантів потерпали, звісно, звичайні городяни. Нерідко у підвалах житлових будинків та інших будівель, зокрема, згаданої вище школи, солдати знаходили мирних мешканців, які переховувалися від обстрілів. Зазвичай у них закінчувалися продукти, або й взагалі не було ні води, ні їжі, тож бійці ділилися з людьми всім, що мали, а військові медики надавали допомогу пораненим. Сержант Жаріков говорить, що особливо боляче було дивитися на малечу, якій замість веселого дитинства, окупанти «подарували» жахи війни. – В Іловайську ми витримали 10 днів обстрілів та вуличних боїв. Спершу «відповідали», та коли перестала приїжджати техніка з боєприпасами та харчами, зрозуміли, що сепаратисти оточили місто. Загалом у «котлі» опинились близько півтори тисячі українських військових. Це були дні, коли мати патрони виявлялося важливіше, аніж їжу чи воду. У складі групи я

24.08.2014. Школа №14 м. Іловайська. Боєць батальйону «Донбас» Андрій Шевчук («Орест») приніс їжу для жінки із дитиною, що переховувалися у підвалі будівлі. – Місцеві жителі декілька разів запитували нас, журналістів, чи скоро вже прийдуть в їх місто «карателі-націоналісти», які будуть вбивати всіх місцевих, що розмовляють російською мовою. Вони не могли повірити, що хлопці, з якими вони ділять притулок, і є ті самі «карателі», – розповідав автор цього унікального фото, столичний журналіст Макс Левін. Солдат резерву Шевчук зник безвісти під час виходу з Іловайського котла 29 серпня. 3 вересня його тіло разом з тілами 96 інших загиблих було привезено до дніпропетровського моргу. Був тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невідомий герой. Упізнаний за тестами ДНК, після чого на могилі було встановлено пам’ятник. Як склалася доля жінки та дівчинки, ровесниці доньки «Ореста», ми не знаємо. Сподіваємось, що у них все добре.

часто залишав укриття в надії підшукати більш вдалі позиції, з яких можна було вільно спостерігати за ворогом та вести вогонь, але вдавалося це нам рідко – все навкруги було під прицілом терористів, – пригадує снайпер. Згодом до ворога надійшло підкріплення – на бронетранспортерах, танках та іншій бойовій техніці до міста підступили військовослужбовці російської армії. Тому вибратися з Іловайська було місією нездійсненною. Але 28-го серпня добровольцям через посильного повідомили маршрут безпечного виходу українських військ, про який домовились керівники українського і російського урядів. О 06.00 бійці батальйону «Донбас» вирушили у напрямку села Многопілля, що за 9 кілометрів від Іловайська. Тут формувалися колони, які мали виходити

тим самим «зеленим коридором» на контрольовану українськими військами територію. Олег Віталійович пригадує, що його здивувало затишшя, ніби жодних бойових дій тут ніколи не велося. Близько 08.00 колона рушила, але не пройшло й десяти хвилин, як почався артилерійський обстріл. Навкруги були лише поля, та за якусь мить порох від сухої землі, що розліталася від вибухів сотень снарядів, укрив усе довкола, немов холодний ранішній туман. Навсібіч розліталися уламки автобусів, вантажівок та легковиків, фрагменти людських тіл. Прямим влученням з танка терористи поцілили у «Газель» з бійцями батальйону «Донбас». Загинули троє добровольців – солдати резерву Олексій Затилюк («Бриз»), Сергій Джевага («Серж»), Олексій Бакка («Детройт») – останній, 40-річний батько трьох www.facebook.com/NGUinfo

#03

Національна гвардія України

дітей з Обухова, теж був снайпером... Просто на очах нашого героя гинули десятки його побратимів, сам він залишився живий лише завдяки тому, що йому пощастило їхати всередині броньованої інкасаторської машини. Адже спершу прямо перед автомобілем розірвався снаряд від ворожого ПТУРа, а потім бокове скло врятувало його від прямого влучення кулі у голову. Осколки посікли обличчя військовослужбовця, проте все могло закінчитись набагато трагічніше. Залишки колони зосередились поблизу села Червоносільського. – Ми розуміли, що без бойової техніки, зброї та достатньої кількості боєприпасів вибратися не зможемо. Росіяни запропонували нам здатися, за це вони обіцяли відвезти наших поранених, а їх було близько півсотні, до медичних закладів. У іншому випадку погрожували зрівняти село з землею. Ситуація була патова, – розповідає сержант Олег Жаріков. – Коли нас виводили з Червоносільського, неподалік у полі ми нарахували 29 гаубиць, приведених у бойову готовність. Також чули, як росіяни перемовлялися між собою, ніби все було давно сплановано і вони уже три дні готували цей «зелений коридор». Військовополонених на автобусах привезли у Донецьк. Декого тримали у підвалі приміщення колишнього Управління СБУ в Донецькій області, а когось відвезли до Іловайська на відновлювальні роботи. Годувати, за спогадами сержанта Жарікова, бранців почали лише на третю добу. Кожний отримував ложку перловки та шматочок хліба на сніданок, те ж саме – на вечерю. У темному та холодному підвалі він мав можливість переусвідомити пережите. Це були чи не найтяжчі часи для кожного полоненого, коли страх невідомості, туга за рідними та душевний біль дошкуляли сильніше, аніж рани фізичні. Олег Віталійович провів у полоні близько двох місяців, незабаром після звільнення йому вручили державну нагороду – медаль «За військову службу Україні». А напередодні нового, 2015 року, додому повернулися ще 79 бійців батальйону спеціального призначення «Донбас». Олег Жаріков демобілізувався весною 2015 року, намагався повернутися до мирного життя, багато часу проводити із родиною. Проте швидко зрозумів, що не може бути вдома, коли війна іще триває. Він перебрався до Слов’янська, де у новоствореному полку НГУ формувався взвод спецназу у якому снайпер бажав проходити службу. Та волею долі згодом до складу слов’янського полку НГУ увійшов і батальйон «Донбас». Тож наразі командир відділення снайперів сержант Олег Жаріков проходить службу у рідному батальйоні, і своєю ратною працею день за днем наближає нашу перемогу. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з особистого архіву Олега ЖАРІКОВА

ПЕРША ЖІНКА ЗА КЕРМОМ ПАТРУЛЬНОГО АВТОМОБІЛЯ

Чинне законодавство України передбачає принципи ґендерного рівноправ’я, зокрема, при працевлаштуванні. Проте чимало наших співгромадян, як і досі, поділяють професії на «чоловічі» та «жіночі». Аби нарешті покінчити із цією упередженістю, потрібно, мабуть, частіше розповідати про людей, які власним прикладом розсувають рамки стереотипів. Як-от солдат Карина Приходько – водій патрульного автомобіля слов’янського полку НГУ.

лов’янськ – рідне місто Карини. Тут вона народилася, робила перші кроки і вже у ранньому дитинстві відчула неабиякий потяг до техніки, зокрема, автомобілів. Нині вона із посмішкою зізнається, що ніколи не бавилась із ляльками. Інша справа – іграшкові машинки, автобуси, трактори! Улюбленою грою дівчинки було уявити інтенсивний вуличний рух, скажімо, на кухонному столі. Катаючи машинки, Карина пильно слідкувала, аби жодна «не порушувала» дорожніх правил. Сидячи на задньому сидінні батьківської двадцять першої «Волги», Карина, бувало, «давала професійні поради» і татові Геннадію. А потім у тисячний раз питала, коли вже і їй дозволять водити авто? Через кілька років за кермом тієї ж «Волги» уже сиділа 14-річна дівчина. Батько нарешті піддався на умовляння доньки, і тепер із сумом спостерігав, як мала нещадно знущається над його «ластівочкою» – рве педаль зчеплення, ламає коробку передач. Утім, уже згодом дівчина вправно водила автомобіль і їздила на подарованому батьками моторолері. Пізніше пристрасть до їзди за кермом із Кариною розділив і її майбутній чоловік Олександр. З нареченим дівчина познайомилися під час навчання у Донбаському інституті техніки та менеджменту Міжнародного науково-технічного університету імені академіка Юрія Бугая, що у Краматорську, де здобувала спеціальність «Правознавство». У 2013 році у подружжя народився син Владислав.

ПЛІЧ-О-ПЛІЧ

– Юридичний фах я вибрала недарма. Тато колись хотів стати міліціонером, але не склалося. Тож вирішила втілити його мрію і після вишу працювати в органах внутрішніх справ, – розповідає Карина Приходько. Щастю молодої родини завадила неоголошена війна. На початку літа 2014-го, уже в окупованому Краматорську, Карина отримала диплом про вищу освіту. Після цього родина терміново виїхала до родичів, подалі від гуркоту гармат, комендантських годин та щоденного страху того, що сьогодні під обстріл попаде саме твій будинок. Найбільше, звісно, хвилювалися за дитину, що починала невпинно плакати від звуків чергової канонади. Через місяць, коли українські військові звільнили Слов’янськ та Краматорськ, Приходьки повернулися додому. Олександр довгий час не міг знайти роботу, зрештою, виручило авто: чоловік влаштувався у службу таксі. Проте заробленого вистачало тільки на найнеобхідніше – городяни, що у більшості своїй витрачали заощадження на ремонт та відновлення своїх осель, не надто часто замовляли машину. Ідеальним рішенням виявилось вступити на службу за контрактом до місцевого полку НГУ. Військовим водієм Олександр Приходько став у 2017 році, а через рік аналогічну посаду у тому ж підрозділі обійняла і його дружина. – Звичайно, спершу командування частини дещо здивувалось, що жінка обрала саме такий фах, адже на той час в автороті було 40 водіїв, і всі – чоловіки. Втім, Карина – досвідчений водій, будову автомобіля знає, обов’язки свої виконує гідно,

тож у мене немає жодних нарікань до своєї підлеглої, – каже командир автомобільної роти старший лейтенант Костянтин Світайло. За солдатом Приходько закріплений патрульний автомобіль Renault Duster. Перед кожним виїздом вона, як і годиться, заповнює шляховий лист, проходить медогляд, отримує бронежилет, засоби індивідуального захисту та зброю. І лише після теоретичного та практичного інструктажів можна виїжджати за межі військового містечка. Патрулювати Карині доводиться не лише Слов’янськом, але й нерідко сусідніми населеними пунктами – Дружківкою, Костянтинівкою, Краматорськом. До речі, військовий водій повинен не лише вправно керувати транспортним засобом, але й уміти обслуговувати його. Що-що, а забруднити руки машинним маслом Карина не боїться. На сімейній «Волзі» їй доводилося і міняти пробите колесо, і мудрувати над відкритим капотом. Вона легко могла замінити акумулятор, поставити його на підзарядку чи усунути якусь незначну поломку. Ці навики стають їй у пригоді й нині. У будні подружжя військових водіїв майже не бачиться. Старший солдат Олександр Приходько зранку виїжджає на блокпости чи ВОПи і повертається до військового містечка лише ввечері. Проте Карина щаслива, що її життя склалося саме так. Адже дитяча мрія – охороняти правопорядок у рідному місті – все-таки, здійснилася. У майбутньому жінка-водій планує вступити до Національної академії Національної гвардії України і стати офіцером. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото молодшого лейтенанта Євгена КОНДРАТОВА

www.facebook.com/NGUinfo

Є ТАКА ПРОФЕСІЯ

#03

Національна гвардія України

ЗНАЙТИ ЗА 45 СЕКУНД

…Зона проведення Операції Об’єднаних сил, гвардійський мобільний блокпост неподалік села Миколаївки, що на Донеччині. Військовослужбовці, в числі яких і кінолог капітан Павло Малий, один за одним перевіряють автомобілі. Ось водій позашляховика відчиняє дверцята машини і Павло разом зі своєю підопічною Кенді приступає до роботи. Перевірити авто вони мають за дві-три хвилини – інакше на трасі, де дуже насичений трафік, одразу утворюється черга.

-річна бельгійська вівчарка малінуа Кенді «спеціалізується» на пошуку зброї та боєприпасів. Собака підходить до передніх дверцят з боку пасажира, щось унюхує і сідає, завмерши поряд із машиною. Сигнал виявляється не хибним – серед різного мотлоху в бардачку гвардійці виявляють 26 набоїв до пістолета Макарова. «Кенді, працюєм!» – не зупиняється офіцер і вже біля багажника вівчарка завмирає знову. Тепер військовослужбовці знаходять коробку з 297 набоями калібру 7,62 мм та ствол до кулемета Калашникова. На все, про все у Павла та Кенді пішло 45 секунд. Мине трохи більше двох тижнів, і капітан Малий зі своєю хвостатою напарницею відзначаться знову. На блокпосту поблизу міста Маріуполя при огляді автомобіля «УАЗ» Кенді знайде під пасажирським сидінням два целофанові пакети. В них знаходитимуться п’ять гранат Ф-1 та три РГД-5. Цього разу пошуки смертоносних знахідок, які могли вигулькнути і заподіяти лиха в будь-якому регіоні країни, зайняли трохи більше хвилини. – Так просто співпало, на моєму місці міг опинитися будь-хто із нашої зведеної кінологічної групи. Пропустити такі речі вони не змогли б у жодному разі, адже в зоні ООС працюють найкращі фахівці з різних підрозділів НГУ з відмінно підготовленими собаками, – скаже про свої професійні здобутки Павло. Проте лише збігом обставин, на який скромно посилається офіцер, навряд чи пояснюється така результативність його роботи. Насправді, за нею стоїть високий професіоналізм гвардійця, який є переможцем та призером багатьох кінологічних змагань, як внутрішньовідомчих, так і міжнародних. Два роки тому тоді ще старший лейтенант Малий дебютував на Першому міжнародному відкритому чемпіонаті Національної поліції України з багатоборства кінологів, який проходив в Ужгороді. Конкуренція була шаленою – за першість змагалися 35 найкращих кінологів з усіх куточків країни, які представляли Національну поліцію, Державну прикордонну службу, Державну пенітенціарну службу, були й закордонні учасники. Та відсутність досвіду не завадила Павлові гідно представити Націоналу гвардію на заході тако-

го рівня. Разом зі службовим собакою, бельгійською вівчаркою малінуа на кличку Лорд, він виборов друге місце, поступившись лише набагато досвідченішим кінологам поліції з Краю Височини, що в Чехії. Згодом Павло Малий, уже разом із Кенді, захищав честь Національної гвардії на ІV Міжнародних змаганнях кінологічних команд «Україна-2018», які проходили під егідою Державної фіскальної служби України на базі Регіонального кінологічного навчального центру Всесвітньої митної організації, що в місті Хмельницькому. Окрім вітчизняних митників, прикордонників, поліцейських та співробітників Державного підприємства міжнародних авіаліній «Бориспіль», у заході брали участь кінологи митних служб Австрії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Словаччини, Латвії, Грузії та Молдови. Кращих на змаганнях визначали у трьох групах – з пошуку наркотичних засобів, тютюнових виробів і зброї та набоїв. Саме в останній номінації перемогли кінолог-гвардієць та собака Кенді. Недивно, що коли з кращих кінологів Нацгвардії формувалася зведена кінологічна група, яка мала відправитися в зону ООС, Павла із Кенді також віді-

15 «КІНОЛОГА БЕЗ СОБАКИ НЕ ІСНУЄ…» Два місяці зведена кінологічна група Національної гвардії України виконувала бойові завдання з перевірки транспортних засобів у районі проведення Операції Об’єднаних сил. В результаті за допомогою службових собак з пошуку вибухових речовин, зброї та набоїв було виявлено 2 одиниці вогнепальної зброї, близько 600 набоїв різного калібру, 10 гранат, 2 запали до ручних гранат та ствол до кулемета Калашникова

Сержант Роман Бестранчук – кінолог, що служить у Слобожанській бригаді НГУ і працює в парі з 3-річною німецькою вівчаркою Джукі. Свою професію він почав опановувати ще на строковій службі, пройшов підготовку у Навчальному центрі НГУ, згодом став контрактником. З Джукі він працює вже два з половиною роки. У Романа ми вирішили розпитати про особливості його щоденної праці.

брали до її складу. І як показала практика, недаремно. Вже по поверненню до частини вівчарку було нагороджено медаллю для службових собак «За віддану службу» ІІ ступеня, яка додалася до отриманої раніше аналогічної відзнаки ІІІ ступеня. Таким чином Кенді першою зі службових собак у Національній гвардії удостоїлася двох нагород. Капітан Малий переконаний, що головний секрет успіху в його професії полягає в постійному удосконаленні своїх теоретичних знань і, відповідно, застосуванні їх на практиці. А ще собака відмінно відчуває психоемоційний стан хазяїна, тому важливо контролювати не лише пса, але й власні переживання. Під час дресирування капітан Малий відкидає метод «батога» і віддає перевагу «прянику». – Малінуа відрізняється від інших вівчарок більшою витривалістю і енергійністю, що є визначним фактором у роботі службового собаки. А за розумовими здібностями не поступається німецькій вівчарці, – розповідає офіцер. – Кенді – яскрава представниця своєї породи. Дуже розумна, і разом з тим, жвава і активна, часом навіть занадто. Проте це у вільний від роботи час. Але як справжній професіонал, коли вона працює, зібранішого собаки годі й шукати. А це дуже важливо для такої серйозної небезпечної роботи як пошук зброї та боєприпасів.

Про стереотипи: Стереотип №1 – «Ви там що, кіно знімаєте?» – Перше, про що говорять люди, коли чують що ти кінолог – «То ти кіно знімаєш?». Це дивнуватий стереотип, до якого просто треба звикнути і спокійно пояснювати, що це робота з собаками. Стереотип №2 – Собакам дають наркотики – Це взагалі неправда. Собак навчають за допомогою гри, можна ще стимулювати чимось смачненьким. Але собак не годують наркотиками! І наркотичних ін’єкцій теж не роблять! Стереотип №3 – Усі службові собаки – злі – Службовий собака – це добре вихований собака, який ні на кого не нападе без команди кінолога. Наші пси соціально адаптовані, адже несуть службу у місті, охороняючи громадський порядок. Про особливості професії Наші собаки поділяються на розшукових, вартових, спеціальних, племінних та цуценят. В основному, у службовій кінології використовуються німецькі та бельгійські вівчарки. Вони сміливі, сильні і спритні, ідеально підходять для виконання завдань з конвоювання, пошуку зброї та вибухових предметів, а також затримання правопорушників. Про навчання Опанувати професію кінолога можна як у цивільних, так і у відомчих навчальних центрах. У Навчальному центрі НГУ служать фахові інструктори, які навчили цій професії не один десяток бажаючих. Щоправда, є кілька критеріїв для відбору кандидатів: достатня вмотивованість та фізична витривалість, хист до цієї діяльності, любов до тварин. Від себе додам таку якість, як терплячість. Адже це непроста діяльність і миттєвого результату очікувати не слід. Робота із собакою – це тяжкий і багатоетапний процес, у результаті якого ти виховуєш собі надійного друга та напарника. Кінологічна пара Я і Джукі – це кінологічна пара. Ми повинні бути друзями і дуже добре розуміти одне одного. Ми спеціалізуємося на пошуку зброї, набоїв та вибухових речовин. Кінолога без собаки не існує – без собаки ти просто військовослужбовець. Що подобається у професії? Мені подобається спілкуватися з собакою, я дуже люблю Джукі. Він завжди радіє, коли я приходжу, коли з ним граюсь. Він мій приятель, а з приятелем приємно працювати. Кінологи разом зі своїми службовими собаками день-у-день виконують завдання з охорони громадського порядку, конвоювання заарештованих та засуджених, охорони та оборони важливих державних об’єктів, виконують завдання у зоні проведення ООС. Важливість професії важко переоцінити, адже сьогодні від кінологічного підрозділу певною мірою і залежить безпека на мирній території та у зоні конфлікту.

Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ

Молодший лейтенант Діана Краснікова

www.facebook.com/NGUinfo

СЛУЖБА

#03

Національна гвардія України

БІЙЦІ «АЗОВА» ЗНИЩИЛИ ВОРОЖУ ТЕХНІКУ

ДОНЕцькА обл.

За даними штабу Операції Об’єднаних сил, в середньому бойовики близько двадцяти разів на добу обстрілюють позиції українських військових. У свою чергу наші воїни дають гідну відповідь окупантам та утримують зайняті рубежі. Приміром, цієї весни бійці окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, що виконували бойові завдання разом із воїнами 30 ОМБр ЗСУ на Світлодарській дузі, знищили ворожу БМП-1. Під час рекогносцирування місцевості безпілотними літальними апаратами, у районі населеного пункту Доломітне спецпризначенцями було виявлено ворожу броньовану машину. Після проведення додаткової розвідки ця інформація підтвердилася. Щоб припинити постійні обстріли позицій укра- відували бронетехніку окупаційних військ, що підїнських військ та цивільних об’єктів, які вела згадана твердила аерозйомка. техніка, було прийнято рішення про її знищення. І Прес-служба ОЗСП «Азов» в результаті кількох влучних пострілів гвардійці лік-

У ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІДПУСТКИ ЗАТРИМАВ ГРАБІЖНИКА КРИВИЙ РІГ

Саме так нестандартно розпочався відпочинок заступника командира патрульного батальйону криворізької окремої бригади охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського НГУ майора Станіслава Масича. У офіцера, напевно, як і у багатьох громадян, які протягом року накопичують для вирішення під час відпустки купу нагальних справ, день був розписаний ледь не по хвилинах. Тож чоловіку лише під вечір вдалося потрапити додому. Щойно Станіслав заглушив мотор автомобіля, як почув жіночі крики про допомогу. Майор Масич помітив чоловіка, який накивав п’ятами, та кинувся навздогін. Досвідчений військовий правоохоро-

нець знав, що у таких випадках не можна витрачати ні секунди. Бігти офіцеру довелося недовго, за якихось 200 метрів нацгвардієць наздогнав грабіжника. Згодом підоспів курсант другого курсу Донецького юридичного інституту МВС Тарас Шпак. На прохання нацгвардійця він викликав правоохоронців. Через кілька хвилин прибув наряд поліції, якому і передали грабіжника. Варто зазначити, поведінку 28-річного затриманого громадянина кавказької національності інакше аніж як дивною не назвеш. Наскільки потрібно бути зухвалим, щоб у достатньо людному місці, поблизу інституту МВС України та районного відділення поліції, напасти на людину і спробувати її пограбувати!? Адже як з’ясувалося, молодик зірвав з жінки масивний золотий ланцюжок. Вже через кілька днів начальник Металургійного відділення поліції міста полковник поліції Віталій Романов запросив Станіслава Масича та Тараса Шпака до свого підрозділу. У присутності особового складу відділення полковник Романов подякував офіцерові та курсантові і вручив їм грамоти. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото молодшого лейтенант Тетяни ЯКИМЧУК

45 «АДМІНОК» СКЛАЛИ ТА ОДИН ГРАБІЖ РОЗКРИЛИ ДРУЖКІВКА

Населені пункти, які знаходяться на території зони проведення ООС, недарма перебувають під посиленим контролем правоохоронців. Комплексні оперативні заходи з метою виявлення зброї, боєприпасів, вибухівки, наркотичних засобів, затримання осіб, причетних до незаконних збройних формувань, тут проводяться, як у великих містах,

так і у невеличких селах. Так, протягом лише одного дня подібного відпрацювання, яке проводили бійці Національної гвардії України та працівники Національної поліції України зі складу Об’єднаних сил у місті Дружківці, що на Донеччині, було зареєстровано 45 адміністративних правопорушень та розкрито грабіж. Молодший лейтенант Віктор ПЕТРИЧЕНКО

НЕ ЗАЛИШИЛИ НАОДИНЦІ ІЗ БІДОЮ ІВАНО-ФРАНКІВська обл.

Від негоди, яка на Великодні свята шаленими зливами, рясним градом та потужним вітром накрила Україну, найбільше постраждали західні регіони. Так, в перший день травня на території Калуського району, що на Івано-Франківщині сильні дощі призвели до критичного збільшення рівня води у притоці Дністра – річці Лімниці. Зокрема, значного лиха зазнало село Добровляни, де бурхливий потік зруйнував частину берега та продовжував свою нищівну дію, підбираючись до помешкань. Ситуація була критичною, тож представники місцевої влади звернулися по допомогу до командування івано-франківського полку Національної гвардії України. Гвардійці не залишили людей наодинці з бідою та одразу вирушили рятувати ситуацію. – Голова Калуської районної державної адміністрації Іван Данів попросив допомогти місцевим жителям укріпити берег Лімниці. В цій гірській річці під час злив завжди підіймається рівень води, яка й розмиває береги, – розповів командир підрозділу капітан Василь Пицик. – І коли ми прибули на місце, вона вже підступила до однієї з будівель. Вода підіймалася кожні півгодини щонайменше на півметра. Тож не гаючи часу, військовослуж-

бовці розділилися на дві групи і разом з місцевими приступили до роботи. Одні набивали великі мішки камінням та піском, інші тягали звалені дерева та робили з них основу укріплення берега. Потім на неї всі разом встановлювали наповнені мішки, яких хлопці набрали понад дві сотні, загальною вагою тридцяти тонн. Десять годин гвардійці боролися зі стихією і завдяки їхній оперативній допомозі вдалося укріпити значну частину розмитого берега річки, зупинити подальше вимивання ґрунту та врятувати від знесення в річку будівлю. Майор Володимир ХАВЕРКО, фото старшого солдата Юрія БОЙКА

«ПРОПАЖУ» ПОВЕРНУЛИ БАТЬКАМ ХАРКІВСЬКА ОБЛ.

До Чугуївського відділу поліції звернулася схвильована подружня пара з проханням знайти їхнього восьмирічного сина. За словами батьків, дитина вийшла погуляти і не повернулася. На їхнє щастя, того дня спільно із працівниками поліції службу з охорони громадського порядку несли бійці Слобожанської бригади Національної гвардії України. Уточнивши прикмети дитини, вони негайно

розпочали пошуки. І вже через дві з половиною години наряд у складі працівника поліції, солдата за контрактом Євгена Грищенка та солдата Миколи Бондара знайшов зниклого. Хлопчик перебував у покинутому саду на околиці міста за чотири кілометри від домівки. «Пропажу» правоохоронці повернули батькам. Молодший лейтенант Діана КРАСНІКОВА

www.facebook.com/NGUinfo

ПЛІЧ-О-ПЛІЧ

#03

Національна гвардія України

КРОК УПЕРЕД НА ДОВГОМУ ЖИТТЄВОМУ ШЛЯХУ

Спілкуючись із гвардійцями-строковиками, майже щоразу пересвідчуєшся, що це люди серйозні, виважені і впевнені у власних силах. Часто такі риси характеру хлопцям надає той факт, що до призову вони вже встигли ствердитися як майстри тієї чи іншої справи. Як відомо, наразі призовний вік в Україні становить від 20 до 27 років. Тож якщо раніше на вірність Батьківщині присягали переважно вчорашні школярі або новоспечені випускники інших навчальних закладів, то сьогодні це переважно чоловіки, у яких було кілька років, щоб побудувати кар’єру – професійну, спортивну чи творчу. Для них строкова служба – черговий крок уперед на довгому життєвому шляху.

УЧОРА — ЧЕМПІОН УКРАЇНИ, СЬОГОДНІ — ГВАРДІЄЦЬ

20-річний Матвій Железняк служить у рівненській частині Національної гвардії України. Спортивні таланти хлопець виявляв змалку. Про такий вид спорту як водне поло Матвій дізнався, коли батько повів малого до львівського аквапарку. Побачивши, як тренуються ватерполісти, він умовив тата записати його в секцію. Той не став перечити, адже побачив, що син нарешті дуже зацікавився. І дійсно, початківець тренувався з неабияким ентузіазмом. Реалізовувати себе не як аматор, а як професійний спортсмен, він почав із вступом на навчання до дитячо-юнацької спортивної школи. Незабаром Матвій уже брав участь в регіональних та національних чемпіонатах в складі команди Львівського училища фізичної культури і навіть тричі вигравав чемпіонат України серед юніорів.

Обдарованого спортсмена запросили до складу юнацької збірної команди України. Львів'янин не лише почав грати на вищому рівні, але й побачив світ, адже змагатися доводилось у Німеччині, Нідерландах, Польщі, Болгарії, Італії. А у 2015 році наша команда здобула путівку на І Європейські ігри в Баку. Участь у комплексних спортивних змаганнях, які проходять під патронатом Європейського олімпійського комітету, стала важливим кроком у кар'єрі молодого спортсмена. А ще, маючи в своєму активі такий здобуток, можна було спробувати отримати спортивну стипендію на освіту за кордоном. – Ми із батьками розіслали запити у кілька американських коледжів. Як же я зрадів, коли в одному із них зацікавились моєю кандидатурою! Ми поспілкувалися із тамтешнім тренером он-лайн, і він сказав, що був би радий бачити мене студентом свого навчального закладу. Та на жаль, мені не вдалося скласти іспит з англійської мови, – розповідає Матвій. Невдача, звичайно, засмутила хлопця, але й стала уроком на все життя. Він зрозумів, що здобуваючи спортивні перемоги, занадто мало часу приділяв навчанню. Тож нині до свого майбутнього Матвій ставиться набагато відповідальніше. Він переконаний, що строкова служба це хороша можливість стати більш дисциплінованим та серйозним. Наразі, прослуживши півроку, гвардієць задумується над тим, щоб завершити кар’єру спортсмена і опанувати професію програміста.

У РИТМІ ТАНЦЮ

Старший солдат Борис Новіцький, який нині проходить службу у столичній бригаді охорони громадського порядку НГУ, до призову на строкову був успішним хореографом. Він народився на Тернопільщині, у маленькому селі Висічці. Провчившись дев’ять років в місцевій школі, вирішив поступати у Теребовлянське вище училище мистецтва. Взагалі-то, Борис завжди був творчою особистістю, це помічали і його рідні, й однокласники. Всі вони часто казали, що цей хлопець багато чого досягне на творчій ниві. Танець обрав через те, що хотів навчитися передавати емоції мовою тіла, ось тільки він ніколи не танцював професійно не кажучи вже про відсутність виступів на великій сцені. Звісно, з першого разу поступити не вдалося. Шукати викладача, який би міг навчити танцю, як то кажуть «з нуля», а коли знайшов, тренувався увесь вільний час. Наполег-

лива робота дала результат і через рік він таки почав опановувати спеціальність «Народна хореографія». Хлопець розпочав навчання з переконанням того, що життя нічого не дає без праці. Озираючись на одногрупників, які танцювали роками, він старався, як тільки міг. Відпрацьовував кожен рух і крок. Хотів довести всім, а насамперед собі, що він може танцювати так само добре, а то й краще ніж будь-хто інший. Уже на першому курсі його прийняли до ансамблю «Любисток», що діяв при навчальному закладі, а згодом запросили і в інші колективи району – фольклорний ансамбль «Джерело» та ансамбль сучасно-класичного танцю «Дивертисмент». Разом із цими колективами студент виступав не тільки в Україні, а й за кордоном – у Польщі, Італії та Болгарії. Уже через кілька років Борис виконував головні партії в танцювальних постановках ансамблів. Здобув визнання як серед колег, так і серед викладачів. Закінчивши навчання, став артистом танцювальної шоу-програми вінницької хореографічної студії «Ніка», з якою пропрацював два роки. Згодом відчув, що готовий ділитися своїм досвідом, насамперед, із молоддю та дітьми. Тоді і виникла ідея стати хореографом. Спершу Борис викладав хореографію у школі, згодом обійняв посаду завідувача місцевого центру культури. Через кілька місяців він став викладачем в училищі та керував ансамблем «Любисток», в якому колись починав свою танцювальну кар’єру. Працюючи вже на трьох роботах, Борис наважився взяти й четверту — став хореографом у Теребовлянській гімназії. Щоденний графік хлопця був наповнений заняттями з ранку і до пізнього вечора. Але молодий, завжди енергійний і сповнений сил викладач встигав усюди. Чотири дні працював у райцентрі, а щоп’ятниці добирався за 80 кілометрів у рідне село, щоб навчати школярів танцям. Якраз готуючись до виїзду на гастролі за кордоном із ансамблем «Дивертисмент», Борис Новіцький отримав повістку з військкомату. Передавши справи колегам, пішов захищати Батьківщину. На строковій службі старший стрілець патрульного взводу Борис

Новіцький використовує кожну вільну годину, щоб підтримувати форму. По закінченню служби гвардієць планує продовжувати викладацьку кар'єру. СОЛОДКА СПРАВА

За експортом меду Україна на сьогодні займає четверте місце у світі. А одним із осередків вітчизняного бджільництва є Слобожанщина. Саме там кілька років тому і розпочав свою «солодку» справу в недавньому минулому бізнесмен, а нині 24-річний солдат Слобожанської бригади НГУ Максим Ковальов. Підприємницькі здібності хлопець виявляв ще в школі. До речі, саме тоді й почав займатися реалізацією меду – купляв продукцію у пасічників оптом, а потім продавав у роздріб. Мабуть, багато в чому йому допомагала вроджена комунікабельність, хлопчина напрочуд легко знаходив потенційних клієнтів. У дев’ятому класі Максим уже замислювався про самостійне життя і власну справу. Прагнув здобути фах економіста, тож у п’ятнадцять років вступив до Харківського автомобільно-дорожнього технікуму, на спеціальність «Економіка підприємства». Вже на першому курсі хлопець став застосовувати отримані знання на практиці. Вклав заощаджені гроші у створення власного пасічного господарства, сам склав бізнес-план і став підшукувати пасічників-однодумців, які були згодні підтримати започатковану справу. Спершу купили ділянку землі, десяток вуликів і три бджолосім’ї. Згодом підібралася невелика, але енергійна команда, до якої увійшли і бджолярі, і технологи, і водії.

Попри те що пасіка відбирала багато часу, Максим не пас задніх у навчанні. На освіті, яку впродовж трьох років здобув у технікумі, зупинятися не збирався. Тож згодом вступив до Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, щоправда, на дистанційну форму навчання, аби мати змогу і вчитися, і працювати. Більшу частину прибутку юний бізнесмен вкладав у розширення виробництва – докуповував бджіл, вулики та спеціалізоване обладнання. Разом із партнерами ризикнув вкласти кошти в купівлю фасувального цеху, змішувачі і крематори для переробки меду. Звісно, окупилася ця ініціатива нескоро, проте завдяки їй вдалося значно розширити обсяги виробництва. Продукція, яку виробляло пасічне господарство, налічувало 13 різних видів меду і понад 30 видів крем-меду, а ще реалізовувало товари на кшталт перги, вощини, пилку, воску, прополісу, медовухи і навіть медового мила. – Пасічництво – діяльність, яка приносить прибуток не тільки з продуктів, які виробляють бджоли, а й із продажу самих комах, а точніше маток, бджолопакетів та бджолосімей, – зазначає Максим. Активно займався бізнесом хлопець лише до закінчення університету. Аж тоді у Максима з'явилися нові амбіції, реалізувати які він спробував на державній службі. Успішно пройшовши конкурсні випробування, він став співробітником Департаменту житлового господарства Харківської міської ради. Пропрацювавши там понад рік, молодий фахівець переконався, що допомога населенню – благородна справа. Настільки ж високо оцінює він і службу у війську. До речі, згідно чинного законодавства, держслужбовці звільнені від призову на строкову, тож одягнути гвардійський однострій було ініціативою самого Максима Ковальова. Нині він служить в стрілецькому підрозділі і каже, що армійський досвід обов'язково стане йому у пригоді. У такий непростий час бути на захисті Батьківщини для харківського нацгвардійця дуже важливо. Старший лейтенант Роман ІВАНЮК, фото з особистих архівів героїв матеріалу

www.facebook.com/NGUinfo

ЗГАДАЄМО ГЕРОЇВ ІМЕНА!

#03

Національна гвардія України

ПАМ’ЯТЬ ПРО НЬОГО ЖИВЕ Про військовослужбовця 2-ї окремої Галицької бригади НГУ, кавалера ордена «За мужність» ІІІ ступеня полковника Андрія Соколенка, який загинув на Донбасі у 2015 році, у з’єднанні знає кожен. А відтепер ім’я офіцера-гвардійця, який віддав життя за незалежність держави, відоме на всю країну. Указом Президента України №206 від 9 травня 2019 року полковнику Андрію Соколенку було посмертно присвоєно звання Героя України.

…Н

а передовій не має значення, на якій посаді та в якому званні перебуває військовослужбовець. Там, де пронизливому свисту куль акомпанують вибухи снарядів, розмиваються всі умовності і залишається найголовніше – хоробрий дух воїна, готовність іти на самопожертву заради Батьківщини, своїх рідних. Завдяки їм, полеглим у боях військовослужбовцям, далеко від лінії розмежування засинають під мирними сяйвом зірок і просинаються із променями сонця сотні тисяч українців. Таким мужнім і відданим захисником України був заступник командира Галицького з’єднання з тилу 41-річний полковник Андрій Соколенко. Попри свою «небойову» посаду, у зоні проведення АТО він аж ніяк не відсиджувався у тилу. Офіцер постійно, часто ризикуючи життям, виїздив до найвіддаленіших блокпостів і ВОПів, налагоджував постачання провізії, військового майна та боєприпасів, аби хлопці на передовій ні в чому не нуждалися. Не секрет, що на початку збройного протистояння на сході України держава не могла забезпечити своїх захисників всім необхідним. Багато чим бійцям допомагали волонтери, а кошти для фронту збирав весь український народ. Активно співпрацювали волонтери і з полковником Соколенком, який швидко налагодив зв’язки із благодійниками Львівщини та всієї України. Продовжувач військової династії (його батько, полковник у відставці Аполлінарій Григорович Соколенко, також свого часу проходив службу у частині, де згодом служив і його син), Андрій Соколенко віддав службі Батьківщині 24 роки свого життя. Він був всебічно розвинутою людиною – багато читав, особливо захоплювався історією азіатських воєн, любив класичну музику. Це був справжній фахівець своєї справи, чий професіо-

налізм ще в мирний час був заохочений багатьма відомчими відзнаками. А наприкінці березня 2015 року офіцер був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Не мине і двох місяців, як полковник Соколенко під час свого четвертого бойового відрядження до зони АТО загине смертю хоробрих… 17 травня 2015 року полковник Андрій Соколенко разом із трьома волонтерами поспішали до гвардійських позицій. Але так і не дісталися до місця – неподалік від села Троїцького Попаснянського району Луганської області їхній «уазик» підірвався на протитанковій міні. Цією ж дорогою вони їздили напередодні і без особливих пригод повернулися у свій табір… Внаслідок вибуху разом із полковником Соколенком загинули водій старший солдат за контрактом Іван Попіль та волонтери Володимир Боднар і Геннадій Євдокименко. Вижити вдалося лише волонтеру Андрію Романчаку, який дістав 60% опіків поверхні тіла. Поховали Андрія Соколенка у Львові на Алеї Слави Личаківського кладовища. Без коханого чоловіка та турботливого батька залишились дружина Ірина і донька Аліна… Неподалік його могили знайшов вічний спокій генерал-майор Сергій Кульчицький, теж Герой України. Свого часу Сергій Петрович та Андрій Аполлінарійович служили в одній бригаді, товаришували. Проводили полковника Соколенка в останню путь сотні людей. За чотири роки з моменту загибелі офіцера на службу до його рідного з’єднання прийшло багато нових військовослужбовців. І нехай вони особисто не знали Героя, але пам’ять про нього живе, передаючись кожному новому поколінню воїнів Галицького з’єднання Національної гвардії України… Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ

«ПРИЙМІТЬ НАШІ СПІВЧУТТЯ…»

Стара приказка говорить: «Нема моря без води, а війни – без крові». На жаль, нині це твердження актуально для українців, як ніколи. Війна на Донбасі забрала життя понад 4 тисяч наших захисників, серед яких більше двохсот – гвардійці. А це означає, що десятки тисяч наших співвітчизників втратили синів і доньок, батьків та матерів, чоловіків та дружин, онуків, братів, сестер, наречених, друзів…

НЕПРОСТА МІСІЯ омент, коли в їхні оселі надійшла страшна звістка, ніколи не зітреться з їхньої пам’яті. Причому – правду кажуть, що час лікує – багато хто із цих людей уже навчилися жити, несучи біль втрати, проте їм і досі боляче згадувати, як саме вони довідалися про неї. Зі стрічки новин в інтернеті. З біжучого рядка по телебаченню. Зі слів журналістів. Від абсолютно незнайомих людей, котрі замість сина чи чоловіка відповідали на дзвінок по мобільному. І добре, якщо це були бойові побратими полеглого, а не російські найманці… Найчастіше подібні епізоди мали місце у перші місяці бойових дій на Донбасі, коли чи не кожен день гинули наші військовослужбовці. Звичайно, траплялося таке не з кожною сім’єю, проте рідкісними дані випадки назвати аж ніяк не можна. Річ у тім, що процедура сповіщення родин загиблих військовослужбовців прописана в «Інструкції про організацію поховання військовослужбовців, які загинули (померли) під час проходження військової служби», була затверджена відповідним наказом міністра оборони України ще 2001 року. Відповідно до чинних керівних документів, процес сповіщення рідних загиблих військовослужбовців має виглядати так: у той самий день, коли сталася трагедія, командир військової частини зобов’язаний особисто телефоном і телеграмою повідомити про це відповідного військового комісара та надіслати поштою письмове повідомлення встановленого зразка. Військовий комісар у день отримання телеграми має негай-

но поінформувати представників держадміністрації або органів місцевого самоврядування за місцем проживання сім’ї полеглого воїна із зазначенням причин його загибелі або смерті, а потім особисто (у міру сил у присутності лікаря) сповістити його близьких родичів. А також, узгодити з родичами загиблого військовослужбовця, представниками місцевої держадміністрації або органами місцевого самоврядування місце, час і порядок похорону. Зрозуміло, що такий алгоритм міг бути актуальним двадцять років тому. Адже розрахований він на військо мирного часу, де невідворотні втрати трапляються рідко і є у більшості своїй результатами нещасних випадків. До того ж, якщо в 2001 році найшвидшим способом сповіщення певної посадової особи була телеграма, то нині, у час бурхливого розвитку комунікацій, немає жодної гарантії, що який-небудь «доброзичливець» не зв’яжеть-

ся із рідними загиблого напряму, минаючи «передаточні ланцюги» військкомату та органів місцевої влади. Також слід зазначити, що сучасне українське військо має у своєму розпорядженні кілька нових інституцій на кшталт служби цивільно-військового співробітництва чи служби військових капеланів, які було б доцільно залучати під час такої непростої, але надзвичайно важливої місії. «ВСІ МИ ПЕРЕЖИЛИ ЦІ СТРАШНІ ГОДИНИ…» Чому так важливо, щоби процес сповіщення відбувався саме офіційно? Відповідь на це питання очевидна. По-перше, щоб воно було оперативним і якомога менш травматичним для адресатів. По-друге, саме у такий спосіб держава, на службі якій загинув військовослужбовець, має виражати повагу до його родини. По-третє, лише налагодивши систему офіційного сповіщення і практику притяг-

Раїса Шанська біля вітрини пересувної виставки «Блокпост Пам’яті», присвяченої її синові Андрію www.facebook.com/NGUinfo

ПІД ГОСТРИМ КУТОМ

#03

нення до відповідальності за передчасне поширення інформації про загибель військовослужбовця, що практикується, наприклад, у США, можна говорити про наближення українського війська до стандартів НАТО в гуманітарній сфері. Старший офіцер відділення організації служби з охорони громадського порядку Північного ОТО НГУ капітан Андрій Шанський був продовжувачем військової династії – його батько Микола Миколайович присвятив життя службі у внутрішніх військах, звільнившись на заслужений відпочинок у званні полковника. Андрій загинув 5 вересня 2014 року неподалік селища Тельманового внаслідок обстрілу терористами колони українських військових. Переживши страшне горе, батьки капітана Шанського створили громадську організацію «Єдина родина Чернігівщини». Її діяльність спрямована на підтримку та згуртування сімей загиблих військовослужбовців. – Спілкуючись із рідними наших Героїв, я зрозуміла, що всі ми пережили ці страшні години усвідомлення загибелі наших хлопців, але кожний по-різному. Те, що горе прийшло і в нашу родину, чоловік дізнався від родички, яка, в свою чергу, помітила в соцмережі пост жителів Тельманового – мовляв, тут «наші» колону «укропів» роздовбали… Микола Миколайович не знав, як мені повідомити, адже син навіть не зізнавався нам, що поїхав в АТО! Не сказав і коли я не змогла додзвонитися до Андрія, і коли, з’ясувавши, що він має бути десь під Маріуполем, заходилася обдзвонювати місцеві лікарні та морги… Я довідалася лише наступного ранку, коли вже збиралася сама їхати на Донбас шукати Андрюшу. Тоді вони із сусідкою заздалегідь викликали лікарів і все мені розказали, – так згадує найстрашніший день у своєму житті Раїса Шанська. При цьому жінка зізнається, що декому з її знайомих по «Єдиній родині Чернігівщини» довелося довідатися про смерть рідної людини за набагато гірших обставин. Тож недарма робота під назвою «Скорботне сповіщення» стала випускним проектом Раїси Олексан-

Національна гвардія України дрівни у Школі Юридичної сотні (безкоштовна освітня програма для ветеранських організацій та організацій, які допомагають ветеранам. – Авт.), який вона захистила у лютому поточного року. – Проекти випускників Школи Юридичної сотні розглядали представники численних ґрантодавчих організацій, у більшості своїй, міжнародних. Але я підкреслила, що головною метою вбачаю не реалізацію свого задуму на громадських засадах, адже, зрештою, це просто неможливо, а закріплення процедури вручення скорботного сповіщення про загибель воїна на рівні національного законодавства, – зазначає мати загиблого гвардійця. Проект Раїси Шанської передбачає створення спеціальних груп скорботного сповіщення. За її пропозицією, такі групи мають бути в кожній області, щоб не лише сповіщати родини загиблих, але й надавати їм практичну допомогу, принаймні, до поховання. Вони повинні складатися з представників органів державної влади чи місцевого самоврядування, регіонального військкомату, представника медичної служби, профільного психолога (який має досвід роботи з травмою втрати близької людини, якщо в родині загиблого є діти, то має бути дитячий психолог), представника релігійної громади та, за можливості, військовослужбовця підрозділу, в якому служив воїн. Ці люди – наполягає Раїса Олександрівна – мають періодично проходити підготовку особливого спрямування. «ПОТРІБНО СТВОРИТИ – І КРАПКА!» Думку Раїси Шанської цілком поділяє і голова правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» Павло Нетьосов. Упродовж трьох років з моменту початку бойових дій на Донбасі Павло Олександрович як волонтер гуманітарної місії ЗСУ «Евакуація 200» займався пошуком, упізнанням і поверненням додому полеглих українських воїнів. Нині основним напрямком його роботи є збереження пам’яті про них. Із цією метою він разом із родиною, друзями та

небайдужими громадянами (серед них чимало рідних загиблих військовослужбовців, для яких Павло Нетьосов став по-справжньому близькою людиною) організовує роботу пересувної виставки-меморіалу «Блокпост Пам’яті», активно долучається до проекту «Стіна Пам’яті загиблих за Україну». Серед громадських ініціатив активіста – встановлення на державному рівні 29 серпня, дня Іловайської трагедії, Днем пам’яті полеглих в російсько-українській війні. Проблемою сповіщення сімей військовослужбовців він переймається також уже не перший рік. – На жаль, мені неодноразово доводилося повертати родинам загиблих їх синів та чоловіків. Це дуже важка місія, але її слід виконувати. І не якійсь випадковій посадовій особі, якій, скажімо так, не пощастило стати чорним вісником, а спеціально підготовленим професіоналам, – розмірковує Павло Олександрович. – Вони мають постійно проходити відповідні психологічні тренінги, щоби не лише вміти налагодити контакт із людьми, що переживають горе, але й не вигоряти емоційно самим. Також їм слід бути добре обізнаними у всіх нюансах, пов’язаних із організацією поховання, готовими надати контакти різних соціальних служб тощо. Такі служби, за словами волонтера, функціонують в різних країнах світу, але найцінніший досвід можна запозичити в Ізраїлю. Як відомо, це держава, чиї солдати постійно відстоюють незалежність Батьківщини зі зброєю в руках. Бойові втрати у такому випадку, на жаль, неминучі. Сумну звістку родині військовослужбовця повідомляють протягом лічених годин. В народі це називають «стук у двері». Ізраїльські вісники – а це група з трьох людей плюс бригада «швидкої допомоги», що чергує на вулиці, – ніколи не сповіщають про загибель воїна телефоном і ніколи не дзвонять у двері. Їхній обов’язок – розповісти все якомога більш делікатно, підтримати співвітчизників у цей нелегкий момент. – Говорячи про службу вісників ЦАХАЛу, можна провести аналогію із частинами пожежної охо-

рони. Пожежа може не виникати місяцями чи навіть роками, проте коли треба, вогнеборці чимдуж поспішають на виклик. І якщо хтось говорить, мовляв, навіщо в Україні створювати такі підрозділи, хіба це не буде обтяжливо для нашого багатостраждального бюджету, я зауважую: а пожежних утримувати хіба не дорого? При цьому, ні в кого не виникає думки розпустити їх тільки тому що вони не борються із полум’ям щодня. До того ж, скільки пожежних осередків у кожній області? Десятки! А скільки потрібно вісників у кожній області? Всього три-чотири людини. Гадаю, дискусії тут зайві. Таку службу в Україні на шостому році військового конфлікту просто потрібно створити – і крапка! – впевнений Павло Нетьосов. «БАТЬКІВЩИНА ОДНАКОВО ЦІНУЄ ВСІХ…» Наприкінці минулого року було створено Міністерство у справах ветеранів України – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Завданнями новоствореного відомства є, зокрема, вшанування пам’яті загиблих захисників Батьківщини та соціальний захист ветеранів і членів їх сімей. Як зауважує представник Ради ветеранів України, що функціонує при новоствореному відомстві, підполковник у відставці Андрій Требух, проблема удосконалення системи оповіщення родин полеглих воїнів дійсно актуальна. – На жаль, коли йдеться про сповіщення родин чи, наприклад, про передачу нагород, якими той чи інший військовослужбовець відзначений посмертно, вимоги чинних керівних документів виконуються не завжди. Так, відзнаки слід вручати в урочистій обстановці, щоб родина полеглого воїна відчула гордість за його подвиг і, водночас, пересвідчилась, що держава розділяє їхню втрату. Але особисто мені відомі прикрі інциденти, коли це правило грубо порушувалось. І це було не просто прорахунком певних посадових осіб, але й чуттєвим ударом по іміджу оборонного відомства та й держави загалом. Те саме можна

Військовослужбовців служби сповіщення родин загиблих ЦАХАЛу ізраїльтяни звуть: «Ті, що стукають у двері»

сказати й про систему сповіщення родин військовослужбовців. Дійсно, це дуже гарна ідея – організувати такі підрозділи, які б не були прив’язані до якогось конкретного відомства, а залучались до сповіщення та підтримки родин загиблих

к волонтер-пошуковець та громадський активіст, що перебуває в постійному контакті з рідними загиблих військовослужбовців, Павло Нетьосов переймається питанням створення служби сповіщення сімей полеглих воїнів в Україні. Із власної ініціативи він розробив базові принципи функціонування такої служби і навіть створив її емблему. – Герб вісників являє собою чотирикутний щит сірого кольору з чорною девізною стрічкою по контуру. На стрічці написано: «Solatia vivorum, subsidia mortuorum», що у перекладі з латинської означає – «Допомога мертвим, підтримка живих». З першого погляду може здатися, що це помилка, мовляв, про яку «допомогу мертвим» може йти мова? Але спілкуючись із багатьма солдатами, які ризикують своїм життям, виконуючи бойові завдання, ми питали: якщо ста-

воїнів ЗСУ та НГУ, співробітників СБУ та МВС, прикордонників та рятувальників. Адже Батьківщина однаково цінує всіх, хто загинув при виконанні свого службового обов’язку… Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

неться найгірше і ви загинете, чи є для вас різниця – залишиться ваше тіло на полі бою чи буде повернуто додому? Майже усі відповіли, що хотіли б, аби їх повернули рідним. Це негласне зобов'язання беруть на себе, як правило, бойові побратими. Але трапляються випадки, коли потрібні перемовини з ворогом та робота військових пошуковців. Саме вони допомагають полеглим повернутися до своїх рідних. «Підтримка живих» пояснюється простіше. Адже потрібно підтримати родини загиблих у найтяжчий для них час. Першими, хто може це зробити – люди, які приносять сумну звістку родині, люди які привозять тіло бійця з місця загибелі додому. Це дуже непроста робота, але її потрібно виконувати. І не аби кому, а фахівцям, які усвідомлюють всю важливість і відповідальність своєї місії, – впевнений волонтер. www.facebook.com/NGUinfo

МИЛОСЕРДЯ

#03

Національна гвардія України

«ЦЕЙ МАЛЮНОК ВИГОТОВЛЕНИЙ ІЗ ВЕЛИКОЮ ЛЮБОВ’Ю…»

Дитячі малюнки на фронті… Наївні та зворушливі чи навпаки, майже професійні високохудожні роботи – з весни 2014 року цей культурний феномен, без перебільшення, став справжньою, небаченою у світовій військовій історії ідеологічною зброєю. Згадайте, що вони були невід’ємною частиною народної допомоги захисникам України, яку одразу із початком неоголошеної війни поряд із продовольством та іншими матеріальними засобами почали доставляти на фронт волонтери.

часники бойових дій добре знають, яку особливу цінність посеред воєнного пекла мають ці клаптики паперу. Малюнки незнайомих школярів, що містили короткі привітання та щирі побажання якнайскорішої перемоги, бійці одразу ж почали прикріплювати на стінах наметів, бліндажів, всередині бойових машин і навіть – носити біля серця як своєрідні обереги. Бо кожен такий дитячий «привіт на фронт» був насамперед нагадуванням, за що і за кого довелося воювати українським воїнам. У деяких таких малюнків цікава і навіть зворушлива історія. Одна з них почалася в кінці грудня 2014 року і мала продовження 12 лютого 2015 року. Саме цього дня, у розпал боїв за Дебальцеве і приморське село Широкине, до одного із взводів батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас», терміново перекинутого з донецького напрямку під Маріуполь, завітала група журналістів проекту «Надзвичайні новини» телевізійного каналу ICTV. Під час спілкування гвардійці «Марк» і «Мовчун» продемонстрували кореспондентам лист із дитячим малюнком та новорічним привітанням. Боєць із позивним «Мовчун» – сержант Сергій Белошенко – носив цей малюнок, наче оберіг, під бронежилетом. За словами «Марка» – сержанта

Дмитра Логанчука – найбільше воїнів зворушив напис на звороті, зроблений вже дорослою рукою: «Цей малюнок виготовлений із великою любов’ю дитиною-інвалідом, яка не ходить і погано володіє руховими навичками руками. Круглий сирота, його опікуном є 78-річна бабуся. Толя дуже старався і хоче побачити свій малюнок у воїнів АТО по телевізору…». Журналісти «Надзвичайних новин» на чолі з кореспондентом Тетяною Островщук розшукали юного патріота і передали йому солдатські гостинці та подяку за моральну підтримку, а ще втілили у життя мрію хлопчика – показавши по телебаченню не лише малюнок, а й його самого. Сюжет, який увійшов до телепередачі 21 лютого, як-то кажуть, чіпляв за живе: 13-річний житель смт Лугини, що на Житомирщині,

Толя Жук є інвалідом дитинства, обмеженим у пересуванні та спілкуванні через наслідки ДЦП – дитячого церебрального паралічу. На той час його разом із двома неповнолітніми сестрами доглядала та виховувала бабуся Ольга Іванівна. Хлопчика, прикутого до інвалідного візка, як і його рідних, не залишали байдужим страшні події на сході України, і тому він охоче відгукнувся на пропозицію вчительки Ольги Гаврилюк, що навчала його вдома – взяти участь у акції «Вітання бійцю», яка проходила у місцевій школі напередодні Нового, 2015 року. Малюнок, створений дитиною, яка ледь здатна рухати руками, потрапив за адресою, і вже за місяць опинився у районі бойових дій – гвардієць батальйону «Донбас» проніс його через бої на рідній Луганщині та Донеччині…

Продовження ця історія набула за чотири роки, коли група вже колишніх бійців «Донбасу» зібралася у Чернігові, щоб відвідати могилу побратима з позивним «Олеш» і вшанувати його пам’ять. Житель Донеччини і колишній шахтар Олег Анатолійович Бурлака ще у березні 2014-го пішов до місцевого військового комісаріату, щоб записатися добровольцем, проте подальший розвиток подій призвів до того, що у вересні йому довелося вивозити дружину і двох дітей у Чернігів, а за кілька днів потому він обійняв посаду командира відділення у «Донбасі». 15 лютого 2015 року у бою за Широкине сержант Бурлака героїчно загинув, його посмертно було відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня… Одним із ініціаторів тієї зустрічі побратимів був старшина запасу Сергій Недашківський. Цей житомирянин із фронтовим позивним «Тараскін» у мирному житті повернувся до своєї основної професії головного інженера одного із приватних підприємств міста. Сергій розповідає, що під час спілкування однополчани пригадали і про малюнок Толі Жука та загорілися ідеєю: знов розшукати цього хлопця і провідати його:

– Тоді, чотири роки тому, ми обіцяли одне одному, що ті, хто виживуть, обов’язково знайдуть і провідають юного патріота. Збирались давно, але обставини, брак часу та відсутність адреси ставали на перепоні. Як склалася доля хлопця? Можливо, йому була потрібна наша допомога? Адже часу минуло багато... Сказано – зроблено. Завдяки добрим людям із соціальної служби було знайдено дані про Толю. Саме тоді ветерани дізналися, що, на жаль, його бабуся померла незадовго до свого 80-річчя і нині хлопця та його молодшу сестру виховуює тітка, пані Марина Жук. Хвилюючись і прихопивши із

собою невеличкі подарунки, побратими рвонули у Лугини. – Ми з «Мовчуном» були дуже зворушені неймовірною радістю, яка сяяла в очах у хлопчика-інваліда з дійсно великим серцем, для нас саме це було найголовніше. Дуже вдячні цьому щирому патріоту, який чотири роки тому мав мрію – підтримати хлопців на фронті хоча б своїм малюнком! Сьогодні не всі дорослі та здорові дядьки переживають за Україну так, як він, – продовжує Сергій Недашківський. Додамо також, що заклик ветеранів-гвардійців у соціальних мережах про надання допомоги хлопцю знайшов відгук у небайдужих людей. Зокрема, фахівці цивільно-військового співробітництва Національної гвардії України відправили на адресу Толі Жука посилку з одягом, канцтоварами та засобами особистої гігієни. Не менш важливою стане і допомога благодійної організації, створеної відомим десантником-«кіборгом» підполковником Олегом Кузьміних та його братом Сергієм: Толі гарантовано проходження безкоштовного курсу реабілітації у житомирському Оздоровчому центрі «Всеукраїнського благодійного фонду братів Кузьміних». Підполковник Сергій КОВАЛЕНКО

Для тих, хто має бажання та можливість долучитися до допомогти сироті-інваліду Толі Жуку, публікуємо номер карти «ПриватБанка» його тітки і опікуна Жук Марини Олександрівни 4149 4978 3807 4229. www.facebook.com/NGUinfo

АРСЕНАЛ

#03

Національна гвардія України

ЗРОБЛЕНО В УКРАЇНІ

Безумовно, війна — це великий тягар для будь-якої нації. Вона означає жертви як серед захисників країни, так і серед її мирного населення, втрати в економіці, пошкодження інфраструктури та значні соціальні потрясіння. Втім, коли на тебе напали, є лише два варіанти подальших дій — здатися агресору або нарощувати воєнний потенціал для власної перемоги. Активний розвиток вітчизняного військово-промислового комплексу ми можемо спостерігати просто зараз. Лише поточного року з’явилося кілька зразків новітньої зброї, спроектованої та виробленої в Україні.

ЕЛЕКТРОМАГНІТНА ЗБРОЯ

ак, у березні прес-служба держпідприємства «Спецтехноекспорт», що входить до складу державного концерну «Укроборонпром», повідомила про готовність до випробувань електромагнітної зброї. Реалізація цього масштабного проекту стала можливою завдяки залученню іноземних інвестицій. Враховуючи високу наукоємність та значні фінансові витрати, які були потрібні для створення нового типу зброї, «Спецтехноекспорт» у 20142015 роках провів роботу з пошуку іноземних партнерів, які були готові вкласти гроші в українську розробку, та уклав домовленість з оборонною компанією з Індії. Залучені іноземні кошти були направлені на створення науково-технічної документації та виробництво дослідних зразків. — Завдяки цьому проекту Україна приєдналася до закритого клубу держав, які працюють над створенням високоефективної електромагнітної зброї, – сказав директор ДП «Спецтехноекспорт» Владислав Бельбас. Принцип дії зазначеної зброї полягає у створенні потужного електромагнітного випромінювання, яке призводить до виходу з ладу радіоелектронної апаратури, що є у складі озброєння і військової техніки неприятеля, або спричиняє значні перешкоди її функціонуванню. Такий тип озброєнь використовує лише енергію електромагнітного випромінювання. Його дія не має летального впливу на людей, однак здатна вивести з ладу будь-яку техніку або об’єкти інфраструктури,

що оснащені електронними системами. Електромагнітні боєприпаси можуть бути розміщені як на ракетних, так і на авіаційних носіях, включаючи безпілотні літальні апарати. Таким чином, електромагнітна зброя може ефективно застосовуватись проти стратегічно важливих цілей противника, зокрема командних та адміністративних центрів, вузлів зв'язку, електростанцій, об'єктів протиповітряної оборони тощо без ризику нанесення шкоди цивільному населенню. І нехай про прийняття її на озброєння українських військових найближчим часом поки що не йдеться, підготовка до випробувань електромагнітної зброї свідчить про динамічний розвиток вітчизняного ВПК, а це в свою чергу гарантує, що Україна і надалі посідатиме достойне місце серед лідерів світової військової промисловості.

«НЕПТУН», «БОГДАНА» І «КВІТНИК» 5 квітня 2019 на Державному випробувальному полігоні Збройних Сил України в Одеській області успішно пройшов черго-

вий етап випробувань комплексу крилатих ракет наземного базування для ураження морських та берегових цілей «Нептун». Безпеку стрільб в акваторії Чорного моря забезпечувала група з 11 кораблів Військово-Морських Сил. Ракета Р-360 провела у повітрі 13 хвилин 55 секунд. За цей час вона подолала відстань 225 кілометрів і змінювала висоту польоту з 300 до 5 метрів. Слід зазначити, що основним розробником комплексу є Державне Київське конструкторське бюро «Луч», а всі його складові вироблені на українських оборонних підприємствах (нагадаємо, що на ВПК наразі працюють понад 400 державних та приватних компаній). Щодо основних тактико-технічних характеристик «Нептуна», зауважимо, що довжина ракети із прискорювачем — трохи більше 5 метрів. Стартова маса — близько 700 кілограмів. Бойова частина — осколково-фугасна проникаючого типу, і важить 160 кілограмів. Вона приводиться в дію підривачем при контакті з ціллю

або дистанційно — неконтактними датчиками. Ракета має два двигуни — стартовий і маршовий. Стартовий двигун — це стартовий прискорювач, який був взятий від зенітної ракети С-125, що залишились на військових складах з часів СРСР. Він був модифікований для забезпечення старту крилатої ракети з транспортно-пускового контейнера і надання їй початкового прискорення до швидкостей, де може включитися основний двигун. Це турбореактивний двигун МС-400 виробництва ПАТ «Мотор Січ». Зауважимо, що вперше розробку українських крилатих ракет для берегової охорони, що може використовуватись і Сухопутними силами ЗСУ, було анонсовано три роки тому на виставці «Зброя та безпека-2015», яка традиційно проходить у столичному Міжнародному виставковому центрі. Тоді було продемонстровано зовнішній вигляд нової крилатої ракети як ключового елементу майбутнього ракетного комплексу «Нептун». А вже незабаром, весною 2016 року, було виготовлено перші льотні зразки крилатої ракети. У 2016 році стало відомо й про ймовірну розробку трьох модифікацій ракетного комплексу «Нептун»: корабельного, наземного і повітряного базування. Було названо й призначення ракети — ураження бойових надводних кораблів і транспортних суден зі складу ударних груп (конвоїв) або тих, що рухаються поодиноко, водотоннажністю до 5000 тонн. У такий спосіб Україна заявляє, що зможе захистити свої рубежі на Чорному та Азовському морях. В середині 2017 року було проведено випробування ракети паралельно із випробуваннями ракетного комплексу «Вільха», що був прийнятий на озброєння української армії 2018 року — щоправда, на відміну від «Вільхи», випробування і можливості «Нептуна» не афішували. 30 січня 2018 року відбулися перші льотні випробування зазначеної крилатої ракети, а 17 серпня того ж року на півдні Одеської області відбувся черговий етап випробувань, під час якого було

точно вражено морську ціль на відстані 100 км. В лютому 2019 року ракетний комплекс «Нептун» було представлено на престижному міжнародному оборонному форумі IDEX-2019, що пройшов в столиці Об'єднаних Арабських Еміратів Абу-Дабі. Після успішних квітневих випробувань наземної версії ПКР було заявлено, що комплекс має бути прийнятий на озброєння ЗСУ вже у 2019 році. Наостанок зазначимо, що наразі завершується створення цілої низки нових вітчизняних зразків озброєння, таких як самохідна гаубиця «Богдана» і артилерійські боєприпаси калібру 155 мм до неї, керовані боєприпаси «Квітник», двокаліберний міномет, безпілотний розвідувальний ударний комплекс «Сокіл» та переносний ПЗРК «Колібрі».

«РОЗУМНИЙ» ШОЛОМ До речі, на виставці IDEX-2019 було презентовано й український «розумний» шолом для танкістів, спроектований та виготовлений фахівцями приватної компанії Limpid Armor. Даний проект є чудовим прикладом того, як одна по-справжньому інноваційна ідея може привести своїх творців до світового визнання.

У 2014 бізнес4 році одеський б мен і спеціаліст у галузі комп'ютерних технологій Михайло Гречухін, як і тисячі інших свідомих громадян, одягнув військовий однострій. Тоді Михайло вирішив, що спрямує свою подальшу діяльність на стартапи для військових. Концепція «розумного» шолома з'явилась у Михайла ще в АТО. Тоді він на власні очі переконався у тому, що засоби спостереження важкої бронетехніки не забезпечують досконалого

обзору, через що в умовах міської забудови або на пересіченій місцевості машина стає уразливою для противника. — Якось я побачив танк 93-ї бригади, що підірвався на міні. Він завмер на з'їзді з донецької кільцевої дороги в районі Опитного. Я теж користувався цією дорогою, щоправда пересувався на легковику, а танкісти, на жаль, не мають такої оглядовості. Саме тоді я й почав розмірковувати, як вирішити цю проблему, — згадує Михайло Гречухін. Вже демобілізувавшись, чоловік почув чимало інших розповідей про «сліпоту» танків. Оскільки він та його партнери вже працювали із пристроями доповненої реальності, зокрема, із «розумними» окулярами Microsoft HoloLens, вони вирішили інтегрувати їх у спеціальні шоломи для екіпажів бронетехніки. За кордоном над подібними розробками працюють уже понад 30 років, а ось в Україні про це мало хто чув. Вже в 2016 році перший прототип танкового шолому від заснованої Гречухіним та його колегами компанії Limpid Armor було презентовано на виставці «Зброя та безпека». Розробники отримали багато схвальних відгуків, знайшли іноземнних інвесторів та створили ще три ппрототипи, останній із яких і продемонстрували цьогоріч в Абу-Дабі. м Зауважується, що комплект для модернізації бронетанкової технім кки складається власне із шолома з інтегрованими в нього окулярами ін Microsoft HoloLens, комп’ютерноM го сервера, що встановлюється на борту бронемашини та зовнішніх б ккамер спостереження. Таким чинном, «розумний» шолом дозволяє військовим бачити все, що відбувається за бортом бойових машин, забезпечує круговий огляд в реальному часі, покращує прицілювання та допомагає орієнтуватись в бойовій обстановці. — Нині це вже повноцінна версія продукту, яка готова до тестування на конкретній техніці, — стверджує Михайло Гречухін. Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото з відкритих джерел

www.facebook.com/NGUinfo

СПОРТ

28 В

#03

Національна гвардія України

ПЛАВАННЯ

ійськовослужбовець спортивного клубу Національної гвардії України молодший сержант Михайло Романчук виграв міжнародний турнір з плавання Swim Open Stockholm-2019, що проходив у Швеції. 22-річний спортсмен посів перше місце на дистанції 800 метрів, подолавши її вільним стилем за 7 хвилин 42,49 секунди. Національний олімпійський комітет України підтвердив, що це новий рекорд для вітчизняних плавців. Романчук перевершив свій попередній результат, який встановив на чемпіонаті Європи у Глазго у 2018 році, на 0,47 секунди. До речі, український плавець є минулорічним У січні поточного року Михайло Романчук був чемпіоном Європи, срібним призером чемпіонату світу 2017 року, медалістом юнацьких Олімпій- відзначений державною нагородою – орденом «За ських ігор та чемпіонатів світу і Європи з плавання. заслуги» III ступеня.

ВАЖКА АТЛЕТИКА

а чемпіонаті Європи з важкої атлетики, який проходив у грузинському місті Батумі, національна збірна України завоювала вісім медалей різного ґатунку. Сім із них – здобули спортсмени спортивного клубу Національної гвардії України. Першим медальний рахунок відкрив фахівець спортклубу НГУ Кирило Пирогов. 20-річний спортсмен завоював «малу» бронзову медаль в ривку у ваговій категорії до 96 кг. На жаль, у поштовху українцеві не вдалося розвинути успіх і він підняв 194 кг і з загальною сумою в 365 кг замкнув топ-п'ятірку чемпіонату Європи. До речі, бронзовим призером у цій категорії став наш земляк Антон Плесной, який з минулого року виступає за збірну Грузії. А ось фахівцю Анастасії Лисенко вдалося зібрати повний комплект срібних нагород і стати віце-чемпіонкою Європи-2019. У ваговій категорії понад 87 кг

Настя показала результат 268 кг у сумі двоборства (ривок 120 кг + поштовх 148 кг), здобувши срібні медалі у ривку, поштовху та сумі двоборства. Поступилася наша атлетка лише безперечному фавориту змагань срібній призерці Лондону-2012 і п’ятиразовій чемпіонці світу досвідченій росіянці Тетяні Каширіній, яка встановила на чемпіонаті два світових рекорди. Абсолютним чемпіоном Європи у ваговій категорії до 102 кілограмів став старшина Дмитро Чумак. Срібний призер минулорічного чемпіонату світу здобув всі три золоті медалі. Нацгвардійцю не було рівних ні в ривку, ні в поштовху, а за сумою двоборства Дмитро показав результат 391 кг. Наступною вершиною, яку старшина Чумак збирається підкорити найближчим часом, стане чемпіонат світу з важкої атлетики, котрий відбудеться у вересні поточного року в Таїланді.

СПОРТИВНА ГІМНАСТИКА

ацгвардієць Ігор Радівілов здобув «срібло» на черговому етапі Кубку світу-2019 зі спортивної гімнастики у місті Доха (Катар). Фахівець спортивного клубу НГУ виконав опорний стрибок, який судді оцінили у 14,916 бала, поступившись лише чемпіону Лондонської олімпіади, корейцю Ян Хак Сону, що отримав 15,266 бала. Опорний стрибок – один із видів вправ у спортивній гімнастиці. При його виконанні спортсмен розбігається й відштовхується від спеціального пружного містка та гімнастичного коня. Після чого у повітрі здійснює акробатичні елементи. На Олімпійських іграх 2016 року, що проходили у Ріо-де-Жанейро, Ігор Радівілов вперше виконав унікальний стрибок. Спортсмен зробив три сальто у повітрі обличчям уперед та приземлився на ноги. Нині цей елемент названий на його честь – «The Radivilov». На жаль, у 2016 році Чоловічий технічний комітет Міжнародної федерації гімнастики заборонив виконувати потрійне сальто вперед або назад, до 2020 року, через його складність.

Нагадаємо, що український гімнаст є бронзовим призером Олімпійських ігор-2012, чемпіоном Європи-2013 у вправах на кільцях. На етапі Кубка світу у болгарській Варні у травні 2016 року він здобув дві золоті медалі. Через рік Національний олімпійський комітет України визнав Ігоря найкращим спортсменом України. У 2019 році нацгвардієць також виборов «срібло» в опорному стрибку та «бронзу» у вправах на кільцях на етапі Кубку світу зі спортивної гімнастики, що проходив у Баку.

ВІЛЬНА БОРОТЬБА

ещодавно на чемпіонаті Європи з бороть- Гусяк та Алла Черкасова, які виграли фінальні суби, що проходив у Бухаресті, спортсменки тички у своїх вагових категоріях. збірної України завоювали три золоті медаФахівець спортивного клубу НГУ 29-річна лі. Чемпіонками Європи стали Оксана Лівач, Ірина Алла Черкасова, завоювала нагороду найвищого ґатунку у категорії до 68 кг. Українка перемогла Агнешку Вещек з Польщі, яка є бронзовою призеркою Олімпіади-2008, шведку Йенні Франссон, яка також є бронзовою олімпійською медалісткою (Ріо-де-Жанейро 2016), а слідом – представницю Азербайджану українського походження Ірину Нетребу і чешку Аделу Ганзлічкову. Черкасова вперше перемогла на чемпіонаті Європи, будучи, між іншим, минулорічною чемпіонкою світу. Решта представників нашої жіночої збірної теж показали чудові результати. Оксана Лівач завоювала «золото» у ваговій категорії до 50 кг поборовши у фіналі болгарську спортсменку Міглену Селішку. Ірина Гусяк перемогла в категорії до 55 кг. 28-річна спортсменка у фіналі впевнено здолала болгарку Евеліну Георгієву. Жіноча збірна з вільної боротьби стала першою в загальнокомандному заліку чемпіонату Європи у Бухаресті. Матеріали добірки підготували майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ та старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА

www.facebook.com/NGUinfo

ІНТЕРВ’Ю

#03

Національнаа гвардія України

ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ ДМИТРО ОСКІН:

«У ГЛЯДАЧІВ МАЮТЬ ГОРІТИ ОЧІ ВІД ЗАХВАТУ!»

Один з найвідоміших конферансьє країни, талановитий актор та шоумен, за плечима у якого безліч проведених концертів та понад півсотні ролей у кінофільмах та телесеріалах – все це про заслуженого артиста України Данила Оскіна. Щоправда, широкому загалу він відомий більше як Дмитро. Останні три роки Данило Ерійович працював конферансьє в Академічному ансамблі пісні й танцю Національної гвардії України, а на початку 2019 обійняв посаду режисера-постановника колективу. Ми не могли оминути увагою таку неординарну творчу особистість і запросили його на інтерв’ю.

«КОЛИ БАТЬКІВЩИНА В БІДІ, ДОПОМОГТИ ЇЙ – ОБОВ’ЯЗОК КОЖНОГО»

– Доброго дня і дякуємо вам за зустріч. Одразу, щоб внести ясність, все ж таки – Данило чи Дмитро? – Доброго дня! По паспорту – Данило, але рідні і друзі з дитинства завжди звали мене Дімою, от звідти і пішло. Данилом мене, здається, наразі тільки невістка називає (посміхається). – Зрозуміло. Дмитре, розкажіть, що і коли вас, людину з шоу-бізнесу, привело до творчого колективу Нацгвардії? – Це взагалі дуже дивна і несподівана як для мене історія, котра сталася у червні 2016 року. Якось українські артисти виступали перед нашими хлопцями в зоні АТО, сцена стояла на Краматорському летовищі, а я був ведучим того концерту. Там я познайомився з начальником служби культурно-просвітницької роботи управління по роботі з особовим складом ГУ НГУ полковником Олександром Чорним, який після концерту спитав, чи не бажав би я працювати в Ансамблі НГУ. Мене це здивувало, адже востаннє у державній установі я працював май-

же тридцять років тому, а що таке військовий творчий колектив взагалі не розумів. Щоправда, колись давно був свідком виступу Ансамблю пісні і танцю Чорноморського флоту, який виглядав таким «нафталіном», що страшне! Із чистої цікавості звернувся за порадою до друзів-артистів, які працюють у подібному колективі Збройних Сил, і вони сказали: «Чому б і ні? Спробуй!». – І якими виявилися перші враження? – По-перше, приємно вразила зустріч з Іваном Вікторовичем (начальник Ансамблю полковник Іван Мельник – Авт.), який виявився розумною і зацікавленою в успіху загальної справи людиною. Адже погодьтесь, далеко не кожен керівник на твої пропозиції каже: «Давай роби, я тебе підтримаю!». Другий фактор, який остаточно переконав мене залишитися працювати в Ансамблі, це його колектив. Вже через два дні після працевлаштування я вів концерт, під час якого переконався у його великому потенціалі. Професійний рівень багатьох артистів мене просто вразив. Я «захворів» цією роботою, до того ж, даний вид творчої діяльності був для мене новим і я засвоював його з ентузіазмом. Звісно, одне із основних наших завдань – це створення пози-

тивного іміджу Національної гвардії та патріотичне виховання глядача. Але водночас, наш матеріал має бути сучасним, бо якщо через двадцять хвилин після початку концерту молодь піде геть, а в залі залишаться самі пенсіонери, то навіщо такі заходи взагалі проводити? А наш колектив постійно прагне змін, прагне бути сучасним та цікавим для аудиторії! Знаєте, якщо після концерту людина каже: «Було класно», я по очах можу визначити, чи справді було класно, чи було ніяк. У глядачів очі мають горіти від захвату, і після наших концертів зазвичай буває саме так. – Ще до роботи в Ансамблі НГУ ви виступали в зоні проведення антитерористичної операції ледь не з самого її початку. Що вас до цього спонукало? – Я завжди вважав, що коли Батьківщина в біді, допомогти їй – обов’язок кожного громадянина. Так було завжди – солдати воюють на передовій, а артисти приїжджають аби розважити їх, підтримати бойовий дух. Пам’ятаю червень-липень 2014-го, коли наші війська звільняли ледь не щодня по кілька населених пунктів. Була така величезна віра, що все ось-ось закінчиться... – Пам’ятаєте свою першу поїздку на Донбас?

– Хіба таке забудеш! Я брав участь у концертному турі «Підтримаємо своїх». Виступили ми у Слов’янську, Лисичанську, і ось приїжджаємо в Сєвєродонецьк. В однакових футболках із тризубом на грудях ідемо вулицею, а нам із вікон машин показують середні пальці. Я, зрештою, не чекав особливо теплого прийому, але щоб неприязнь виражали настільки красномовно… А ввечері ж концерт на центральній площі! Організатори чи то жартома, чи то всерйоз підбадьорювали артистів: не переживайте, на дахах будівель снайпери вас прикриватимуть. Зазвичай коли ми виступали перед нашими військовими, я розпочинав концерт словами: «Слава Україні!», а тут як себе вести?! Спочатку площа перед сценою була майже пуста. Проте як тільки з колонок залунала музика, з усіх боків її стали наводнювати люди з українськими прапорами, у футболках з державною символікою, в жовтому та блакитному одязі, діти з намальованими на щоках прапорцями – глядачів зібралося тисячі зо дві з половиною, не менше! У багатьох людей були сльози на очах. І тоді, по поверненню додому, я вперше сказав дружині: «Ми – непереможні!» До речі, оцей тризуб (демонструє металевий кулон – Авт.), який тоді мені подарували бійці «Івано-Франківська», я досі ношу на шиї. – А що було далі? – У серпні ми знову були в АТО. Пам’ятаю дивовижний, справжній фронтовий концерт на летовищі в Краматорську. Уявіть собі – сидять глядачі у формі, співають Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко, Анастасія Приходько, Іларія, а в цей час повз нас виїжджають на передову вантажівки з бійцями… Було це напередодні Дня незалежності – чітких даних про ситуацію на фронті пересічні українці не мали, але чутки ходили погані. Шляхом додому заночували в Харкові. Шокувало мене те, що у місті за якихось 200-250 кілометрів від передової, війни взагалі не відчувалося! Відверто кажучи, я й сам, поки не потрапив на Донбас, не усвідомлював, який жах там твориться. Так, я виступав для поранених у госпіталях, але звуки розривів, стомлені війною обличчя людей з передової, намети і бліндажі, кров, зброя, обстріли – в реальності із усім цим я зітнувся вже у зоні АТО. І от ходять люди по хар-

ківських вулицях. Не поспішають, купують морозиво, сидять у фаст-фудах, а зовсім поруч – інше життя, страшне! Це настільки на мене вплинуло, що по приїзду додому я пішов записуватися добровольцем. Надворі стояв вересень, період Іловайська, боїв на Савур-могилі. Загроза тоді від Росії величезна перла! До військкомату вирішив не звертатися – мене, 56-річного, без строкової служби за плечима, навряд чи взяли б. Направився до одного з добробатів. Скажу відверто, було реально страшно. Але сидіти, склавши руки, здавалося – ще гірше. Розумієте, воно так і має бути… Заради кого ми, чоловіки, живемо? Заради наших жінок і дітей, заради їхнього майбутнього, бо хто, як не ми, їх захистить?! Але комусь Бог дав здатність тримати в руках зброю, а комусь – ні. Тож і в добробат не прийняли, сказали: «Артист, що ти робитимеш на війні, як нічого не вмієш?». І я продовжив робити те, що вмів – виїжджав час від часу з артистами підтримувати захисників на фронті, а згодом доля звела мене з гвардійським ансамблем.

«ЗА СРСР НЕ СУМУЮ!»

– Чи відрізняється військова публіка від цивільної, зокрема, від так званого бомонду? – Безумовно! Вона вдячна, але не скажу, що завжди найкраща. Бо приміром, солдатові, який після служби хоче відпочити, а його разом з усіма ведуть на концерт, ті півтори години особливої радості не принесуть. А щодо вітчизняного бомонду, то я провів багато різних концертів перед різним глядачами, в тому числі і за кордоном, і можу сказати що він кардинально відрізняється, приміром, від західної аудиторії. Там люди приходять на концерт розважитися, у них зазвичай позитивний настрій, посмішка на обличчі. Наш же «бомонд», сидить із виразом на кшталт: «Ну давай, здивуй мене чимсь, бо я вже все бачив!». А військові… Вони справжні, розумієте! Їм якщо подобається, то подобається. Їхні серця не такі спотворені, як у наших багатіїв. – Дмитре, яка у вас реакція на слово «патріотизм»? – (пауза) …Це слово так уже затягали і спаплюжили, що мені часом здається, що я його не розумію. Що

Однокласниками Діми Оскіна були діти та онуки класиків української літератури

таке любов до Батьківщини? Це те ж саме, що запитати: «А за що ти любиш свою дружину?» Можна сказати: «Вона красива і смачно готує», але це все натякає на якусь егоїстичну вигоду. А коли ти кажеш: «Вона в мене така...», а сам не можеш підібрати слова, бо в тебе серце заходиться, то це справжня любов і є. Патріотизм – це як любов до матері, жінки, дітей. Це щирість, радість, сльози, біль. Тут не потрібно гучних слів, бо якщо любиш – не потрібно жодних пояснень. Або тобі байдуже і ти говориш про патріотизм, шукаючи лише вигоду з цього, або в тебе болить душа за свою країну і ти намагаєшся щось зробити для неї. Це не лише «моє», але й «наше». Це коли людина підтримує лад не тільки у своїй оселі, а й намагається робити це на вулиці, в районі, в місті і врешті-решт в усій країні. Патріотом потрібно бути в першу чергу на ділі, а не на словах. І на мою думку, зараз в Україні народжується покоління, яке не буде навіть замислюватись над цим словом, а буде ним жити. – Гаразд, якщо виходити із первинного значення цього слова – ви вважаєте себе патріотом? – Безумовно. – Свого часу ви багато років досить активно працювали в Російській Федерації. Чому припинили? – На початку 1990-х я жив у Москві, працював із дуже популярними на той час виконавцями – Олексієм Глизіним, Олександром Буйновим і Ярославом Євдокимовим, був артиwww.facebook.com/NGUinfo

Національна гвардія України

ІНТЕРВ’Ю

#03

«Солдати воюють на передовій, а артисти підтримують бойовий дух – так було завжди…»

стом в театрі Володимира Винокура. Додому повернувся в 1994 році. Якраз в цей час відбувалося становлення нашої незалежності, активно діяв Народний рух України на чолі з В’ячеславом Чорноволом, чиїми ідеями я дуже захоплювався. Під враженням від цих перетворень на Батьківщині я навіть огорнув свій тоді ще радянський паспорт обкладинкою паспорта громадянина України, а в номері готелю, де мешкав, поставив жовто-блакитний прапорець. І, знаєте, був неприємно здивований відчуттями нерозуміння, а часом навіть огиди, які в оточуючих росіян викликали ці мої невеличкі прояви патріотизму! Цей одвічний сарказм, мовляв, яка Україна, заспокойся, нема такої держави! Здається чи то в 92-му, чи 93-му ми проводили репетицію на головній сцені РФ – концертному залі «Росія». А до мене якраз приїхала дружина з Києва і привезла купоно-карбованці, перші наші гроші. Ви не повірите, яке це було для мене щастя! Підходжу до режисера заходу Анатолія Сіліна, дуже відомого в СРСР і Росії – зокрема, він був головним режисером культурної програми Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві в 1985 році. Показую – мовляв, дивіться, ось наші українські гроші! Він глянув на них, і сказав із таким, знаєте, зверхнім презирством: «Сдохнете без России!». І це сказала людина, яку я вважав інтелігентною! Було дуже неприємно… Мені тоді не раз казали: перебирайся в Москву із кінцями, будуть аншлаги, матимеш усе! Але я так і не зміг цього зробити, і зрештою назавжди залишив її. – Чому? – Знаєте, особистість формується в дитинстві. Я за походженням

«Я щиро радію, що в Україні зростає нове покоління, яке не виховується на російській попсі та масовій культурі»

єврей, народився і виріс у Києві, в моїй родині спілкувалися російською мовою, але батьки вважали, що їхній син має знати й українську. Тож на навчання віддали мене у школу №92 на вулиці Богдана Хмельницького, там нині Національний музей літератури України. Зі мною в класі навчалися діти українських письменників – син Павла Загребельного, Михайла Стельмаха, внук Миколи Зерова, донька Дмитра Павличка… Я товаришував з ними, бував у них вдома. Для мене їхні рідні були зразком інтелігентності і щирості. Я пам’ятаю як разом з однокласниками прийшов додому до Андрія Юрачківського, правнука Франка. Їхня родина жила поряд з театром опери та балету (нині – Національний академічний театр опери та балету імені Т.Г. Шевченка – Авт.). Ще був живий син класика – Тарас Іванович. От він побачив мене, Мішу Епельбаума, ще когось з наших однокласників, зрозумів що ми не зовсім українці (посміхається) і каже: «Хлопці, ми живемо в Україні, як же можна не розмовляти її мовою? Я все розумію, але це ж наша спільна земля!». Такі речі відкладаються на все життя. Я згадую свою вчительку української мови та літератури Мотрону Федосіївну. Приміром, коли ми вивчали творчість Франка, вона не казала «Отже, «Вічний революціонер» – це…», ні вона говорила: «Діти! Заплющте очі…», в класі запановувала тиша і вона починала декламувати «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько колючеє терня…». Як можна це не полюбити?! Так що мій світогляд звідти, з дитинства. Вважаю, що людина попри свою національність, або відчуватиме себе громадянином України, або буде космополітом. Але нам космополітами бути поки що не можна, бо наша

держава тільки стає на ноги, і все що відбувається навколо, стосується й нас. Я не хочу жити ані в Америці, ані в Німеччині, ані деінде. Хочу жити тут, і хочу, щоб тут жили мої діти і онуки! – Дмитре, як ви ставитесь до своїх знайомих з творчого середовища, які кажуть що «Росія не агресор, а друг», у нас в країні «внутрішній конфлікт», «громадянська війна», і «мистецтво – поза політикою»? – Дуже погано ставлюся! І відверто вважаю їх ворогами України. В період, коли країна має вижити, говорити такі речі просто неприпустимо. – Але ж вони живуть в Україні, а повторюють за російською пропагандою. Чому так? – Не знаю, це їхній вибір. Можливо, це все через ностальгію за СРСР, а швидше всього, за молодими роками. Втім, я відверто не розумію таких людей і припиняю з ними будь-яке спілкування, навіть якщо до цього ми були знайомі не один десяток років. Можу зрозуміти неприйняття нинішньої влади, але як можна не любити країну, в якій ти живеш!? Вони говорять: «Російську мову забороняють!» А я запитую – «А ми якою зараз з тобою говоримо?». Так, у житті я переважно спілкуюся російською і ніхто мені ніколи цього не забороняв. В той же час ролі в кіно озвучую українською, веду концерти українською, інтерв’ю даю українською. Не бачу в цьому жодної проблеми. Мені кажуть: «За Союзу була ковбаса по 2.10!». А я пам’ятаю інше. Ми жили в центрі Києва в комунальній квартирі, вікна якої виходили на Володимирський собор. Батько, щоб купити м’яса у гастрономі на розі вулиць Хмельницького і Лисенка, прокидався о четвертій ранку, о п’ятій займав

33 У Академічному ансамблі пісні й танцю НГУ заслужений артист України працює вже три роки

чергу, щоб о восьмій зайти в магазин взяти два кілограми якоїсь жилавої яловичини, замерзлої настільки, що здавалася шматком суцільного льоду! Ви бажаєте це повернути – хочу я запитати своїх однолітків? Зараз скажу для багатьох неприємні слова, але я заборонив би нашим співгромадянам після 60 років голосувати на виборах. Мені зараз 60 років, і готовий пожертвувати своїм правом вибору, бо разом зі мною його позбудуться ті, хто хоче назад, у минуле. Вони не можуть зрозуміти, що це вже не їхня країна. Нехай молоді приходило б на дільниці 40%, але вони не зашорені і не знають, що таке «совок». Вони сучасні, цинічні, жорсткі і ніколи не підуть голосувати за гречку, адже їм в цій країні жити! Вони були в Європі і хочуть жити так, як живуть там. До речі, в Данії право голосу мають лише платники податків, і нічого, це країна з одним із найвищих рівнів соціальної захищеності населення в світі.

«НАСПРАВДІ ДЛЯ ЩАСТЯ МЕНІ ПОТРІБНО ДУЖЕ МАЛО»

– Ви стояли біля витоків зародження українського шоу-бізнесу… – Ну не зовсім так… – Добре, не шоу-бізнесу, а клубного життя, яке в той час доволі тісно перепліталося з шоу-бізнесом. Ви були арт-директором нічного клубу «Голівуд», який з середини 1990-х – початку 2000-х був чи не першим і найпопулярнішим в Україні. Там виступало багато відомих виконавців, ті вечірки висвітлювало телебачення, про них писали в модних журналах… – Насправді, український шоубізнес народжувався не там, а на

Жоден концерт Ансамблю не обходиться без ведучих – Дмитра Оскіна та Поліни Приходько

пісенному фестивалі «Червона рута». Він дав шлях таким талантам, як Сашко Пономарьов, Марічка Бурмака, «Брати Гадюкіни» і багатьом іншим. Їхня творчість ішла від серця, а «Голівуд» – це були гроші. За гроші можна бездарність зробити популярною, щоправда ненадовго, але за такими речами немає майбутнього. Майбутнє за справжньою літературою, кіно. Майбутнє – це Вакарчук, а не пєвічка, якій багатий спонсор купив кілька пісень, зняв на них кліпи і проплатив ротацію на ТБ та радіо. – Дмитро Оскін 15 років тому теж так думав? – Не певний. Багато що змінили останні події в моїй країні і в моєму житті, коли у вічність відійшли батьки і багато близьких людей. Вони змусили мене зрозуміти, що насправді для щастя потрібно дуже мало. Робота, яка годує і дозволяє жити так, як хочу, щоб всі мої близькі були здорові і не хворіли, і щоб в країні не було війни. Все! А дорогі речі, коштовності, круті автомобілі, будинки – насправді все це маячня! – Ваше ставлення до мовних квот на радіо і телебаченні? – Вважаю це правильним рішенням. Чим більше люди спілкуватимуться українською, тим більше буде наша країна незалежною. Це проблемне питання, і його неможливо вирішити одразу, на це потрібен час. У нас в країні є значний прошарок населення, який не знає мови, а найголовніше – і не хоче знати. Пам’ятаєте, скільки було сумнівів, коли українською в обов’язковому порядку почали дублювати всі новинки кінопрокату? Звідусіль лунало: «Навіщо!? Ніхто в кіно не піде!» Але всі пішли! І не через те, що не було вибору, він є завжди. Просто дубляж якісний, він всім подобається і люди

голосують за нього своєю гривнею. Квоти однозначно потрібні для того, щоб відкривати нові імена україномовних виконавців, щоб з’являлося більше якісної музики. Я щиро радію, що в Україні зростає нове покоління, яке не виховується на російській попсі та масовій культурі. Яке не знає хто така, приміром, Аллегрова, яке не цікавить співак Газманов, яке не дивиться «Аншлаг» чи «КВН». У цього покоління навіть минуле пов’язане з Україною, і ті кому зараз 40 років, виросли на гуртах «ТНМК» і «ВВ». Вам цікаво, яке зараз в Росії музичне життя? – Чесно кажучи не дуже… – І моєму синові – так само! А онучки – старшим, близнючкам, буде по 13, а молодшій – 8, тим більше цим не цікавляться. В минулому році мене запросили до молодшої в школу на «батл хорів». Найбільше мене вразило те, що всі класи, з першого по одинадцятий, співали пісні українською! Не було жодних «вмєстє вєсєло шагать». І тут я раптом зрозумів, що дитячих українських пісень насправді дуже багато, але в переважній більшості населення їх не знає. Тож аби виправити ситуацію, теж потрібні квоти. – Цієї весни Національній гвардії України виповнилося п’ять років… – Так, наш Ансамбль відзначив цю дату святковими концертами! – На завершення розмови, що б ви побажали військовослужбовцям НГУ? – Я бажаю щоб вас любила Україна, гордилася вами, а вороги – боялись! – Дякую вам за розмову. Спілкувався майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото з особистого архіву Дмитра ОСКІНА

www.facebook.com/NGUinfo

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

#03

Національна гвардія України аїни

ПАМ’ЯТАТИ І ГОРДИТИСЯ

(ЧАСТИНА АСТИНА ІІ)

Україна тривалий час не мала власної ної державності державності, але постійно праг прагнула її здобути. Десятки поколінь славетних воїнів билися із загарбниками, які повсякчас зовсім не по-сусідськи нападали на нашу землю, палили і грабували села і міста, встановлювали тут свою владу. На жаль, сили часто були нерівними і протистояти ворожій навалі вдавалося не завжди. Проте ми ніколи не складали зброї. Не робимо цього і нині, коли ворог знову намагається зробити нас частиною своєї імперії. У першому випуску нашого видання було розпочато розповідь про десять важливих епізодів історії України. Вони яскраво ілюструють твердження, що як сотні років тому, так і нині, свобода досягається лише у боротьбі. Пропонуємо ознайомитись із другою частиною цього дослідження, і нехай звитяга пращурів надихає сучасних захисників України на ратні подвиги.

КРИМСЬКІ ПОХОДИ І. СІРКА (1670-ТІ РР.)

Передумови. Одними із найдавніших і найжорстокіших ворогів запорожців були турки і їхні васали кримські татари. Одвічний конфлікт подекуди змінювався миром – мусульмани навіть брали участь у запорозьких походах на Москву та битвах проти поляків – проте частіше сторони, все ж таки, воювали. Значне загострення конфлікту припало на 1670-ті рр., коли кошовим отаманом Запорозької Січі беззмінно обирався полковник Іван Сірко.

Кошовий отаман Іван Сірко – одна з центральних фігур знаменитої картини І.Рєпіна «Запорожці» (1891р.). Позував для створення цього образа М.Драгоміров, тодішній командувач військами Київського військового округу, згодом – київський генерал-губернатор

Перебіг. Козаки під проводом Сірка не раз брали Перекоп, Ізмаїл, Арабат, Кілію, Очаків та інші турецькі міста і фортеці. Загалом же, за підрахунками істориків, Іван Сірко здійснив понад півсотні походів проти турків і ніколи не зазнавав поразок. Проте турки із татарами відповідали тією ж монетою. Вони здійснювали набіги на українські міста і села, грабували та нищили їх, а населення та худобу перетворювали на живий товар. Так, султан Магомет IV зрівняв із землею 17 міст, у тому числі Ладижин та Умань. Улітку 1675 р. Сірко здійснив кілька блискучих операцій. Зокрема, розбив у гирлі Дніпра турецьку флотилію, що везла провіант та припаси до війська Ібрагім-паші, яке тримало в облозі Чигирин. Тоді вдалося захопити у полон сотні турецьких вояків та звільнити багато українських невільників, Чигирину ж вдалося вистояти. Славетним був і похід на Кримське ханство, коли під натиском запорожців не встояла ханська столиця Бахчисарай. Наслідки. Запорожці завзято захищали рідну землю від ударів з півдня, не допускаючи розширення турецького впливу у Європі. До речі, знаменитий лист запорожців турецькому султану писали якраз козаки на чолі із Іваном Сірком. Як бачимо, у наших предків все гаразд було не лише із ратною майстерністю, але й з гумором.

КОЛІЇВЩИНА (1768-1769 РР.) Передумови. Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою. Автономна Козацька держава тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви. Серйозних утисків, насамперед, за релігійними мотивами, зазнавало і населення правобережної України, що й досі перебувало під польською владою. Перебіг. Українське населення неабияк потерпало від польських панів. Права православних і навіть греко-католиків були сильно обмежені у порівнянні з римо-католиками. Масла у вогонь підлили росіяни, що вже тоді прагнули «захищати руський мир» на територіях інших держав. Під впливом їхнього посла Репніна Сейм був змушений урівняти в правах представників різних християнських конфесій. Росіяни чудово розуміли масштаб кровопролить, якими закінчиться така ініціатива, але свідомо тиснули на польські еліти, розуміючи, що внутрішні роздори послаблять Річ Посполиту. Реформи дуже розлютили католиків. Озброєні загони шляхтичів нападали на православні й уніатські церкви та монастирі, страчували священиків і монахів, не кажучи вже про розправи над простим населенням. Відповіддю українців стало гайдамацьке повстання, апофеоз якого має назву Коліївщина. Ватажком повстання був козацький отаман

«Коліївщина». Робота сучасного українського художника О.Шупляка (2011р.)

Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став уманський сотник Іван Гонта. Повстання швидко охопило майже всю Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, Галичину. Побоюючись поширення хвилювань на Лівобережжя, Катерина II надала військову допомогу полякам, повстання було придушене. Наслідки. Коліївщина – трагічна сторінка в історії українського народу, адже під час повстання загинули тисячі безневинних людей. Ставлення істориків до неї і досі неоднозначне. Утім, очевидно, що народний підйом став відповіддю на соціальний, релігійний та національний гніт українців з боку Речі Посполитої на Правобережній Україні. А значить, події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам’яті українського народу.

ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ПОДІЛЛІ ПІД ПРОВОДОМ У. КАРМАЛЮКА (1813 – 1835 РР.) Передумови. Кріпаччина сягала своїм корінням ще часів Київської Русі, але найстрашнішого гноблення українські селяни зазнали у ХVII-XIX ст., перебуваючи під окупацією Російської Імперії. Становище основної маси кріпаків було жахливим. Поміщик міг продати людину, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків із дітьми. Звісно, далеко не всі українці були кріпаками, проте жилося їм під владою московських окупантів вкрай нелегко. Після придушення гайдамацьких повстань невдоволення українців акумулювалось кілька десятиліть, поки не з’явився новий лідер, чиє ім’я і досі асоціюється із боротьбою за свободу простого народу. Перебіг. Устим Кармалюк народився в сім’ї кріпаків. У 17-річному віці його забрали до двору поміщика Пігловського. Юнак був норовистий, тож невдовзі господар віддав його у солдати до

Пам’ятник ватажку селянського руху на Поділлі Устиму Кармалюку в смт Летичеві на Хмельниччині www.facebook.com/NGUinfo

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

#03

Національна гвардія України

царської армії, а служили тоді 25 років. З війська Кармалюк утік. Повернувшись у рідні місця, він очолив ватагу таких самих вояків-дезертирів і біглих кріпаків і став нападати на панські маєтки. Так почався легендарний життєпис Кармалюка-борця. Кілька разів його заарештовували, піддавали тортурам, засуджували до каторжних робіт та Сибірських в’язниць, але Кармалюкові завжди вдавалося утекти і продовжити свою справу. В 1830–1835 рр. народне повстання охопило усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та почасти – Київщини. Загалом у селянському русі

брало участь близько 20 тисяч осіб. Мешкав Кармалюк із побратимами у лісах, а все відняте у багатіїв віддавав бідним, чим здобув славу українського Робін Гуда. Наслідки. Розвиток національно-визвольної боротьби під проводом Кармалюка спростовує тезу про відсутність повстанського руху українців після гайдамаччини та інертність українських селян. Приклад кріпака, що став справжнім народним героєм і чиє ім’я наводило жах на гнобителів, є доказом того, що боротьба українців проти іноземних окупантів ніколи не припинялася.

БІЙ НА ГОРІ МАКІВЦІ (1915 Р.) Передумови. На початку ХХ ст. Галичина, Буковина та Закарпаття входили до складу АвстроУгорської Імперії. Слід зауважити, що Габсбурги, на відміну від Романових, під чиїм господарюванням перебували землі Центральної та Східної України, лояльно ставилися до національних осередків та гуртків. Українці Австро-Угорщини мали й власні воєнізовані товариства – «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Українські Січові стрільці» тощо. Саме вони стали основою майбутніх бойових підрозділів (до речі, в багатонаціональній імперії вони формувалися за територіальним принципом), що воювали в роки Першої світової на боці австрійців. Українці билися не за страх, а за совість, адже чудово розуміли: якщо їхні землі опиняться під владою Росії, їхнє соціальне та політичне становище неабияк погіршиться. Перебіг. Бій за гору Маківку – епізод збройного протистояння на Східному фронті між підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дивізії, до

складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських Січових Стрільців (УСС), та бійцями російської 78-ї піхотної дивізії. Противники прагнули оволодіти цією стратегічною висотою з метою контролю над селом Козьовою (нині входить у Сколівський район Львівської області). Позиції на Маківці росіяни штурмували тричі. Австрійці, у тому числі, й січовики, завзято оборонялись. 78-й дивізії було поставлене завдання взяти Маківку 29 квітня, після чого вдарити у фланг і тил противника, проте закріпитися там їй удалося лише 4 травня. Для цього були задіяні всі резерви, а втрати росіян становили близько 3 тисяч людей. Захопивши Маківку, вони опинилися перед наступною укріпленою горою, Плишкою, взяття якої наявними силами закінчилося невдачею і новими втратами. Наслідки. Висота, що дісталася царській армії дорогою ціною, була залишена без єдиного пострілу через 9 днів. Бій за Маківку, в якому, до речі, брала участь і перша у світі жінка-офіцер хорунжий УСС Олена Степанів, став першим воєнним успіхом Січових Стрільців. Втрати УСС у бою становили 42 особи убитими, 76 пораненими й до півсотні полоненими. Австрійське командування високо оцінило заслуги українських підрозділів у відбитті російського наступу. У міжвоєнні роки Маківка стала місцем паломництва для пластунів, членів УВО та ОУН, які вклонялися подвигу полеглих героїв-січовиків. У 1999 р. у цій місцевості відкрили меморіальний військовий Військовий цвинтар та меморіал на горі Маківці цвинтар.

ЗАХОПЛЕННЯ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ АРМІЄЮ УНР (29 КВІТНЯ 1918 Р.)

Передумови. Відповідно до IV Універсалу Центральної Ради від 9 січня 1918 р. Українська Народна Республіка (УНР) ставала «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Тимчасовим законом про флот УНР, прийнятим 14 січня 1918 р., російський Чорноморський флот, як військовий, так і транспортний, оголошувався флотом УНР. Однак на початку 1918 р. практична реалізація цього закону і взагалі діяльність українського політичного руху в містах чорноморського узбережжя була неможливою через захоплення місцевої влади більшовиками. Перебіг. Хоча організований український рух на півдні України перебував у підпіллі, а всі кораблі Чорноморського флоту опинилися під контролем більшовиків, моряки-українці, за виразом тодішнього Морського міністра УНР Д.Антоновича, трималися осібно і поводилися досить незалежно. На кораблях же ще наприкінці лютого почали лунати заклики про визнання влади УНР. Після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами на початку 1918 р. розпочалося визволення України її військами у союзі з військами Німеччини та Австро-Угорщини. Поразки більшовиків у березні-квітні значно послабили їхню владу на Кримському півострові. 22 квітня до Крима з боями прорвалася група полковника Армії УНР П. Болбочана. Тоді ж до Севастополя прибула делегація УНР на чолі з Д.Сотником. Контр-адмірал М.Саблін, який обійняв посаду командувача Чорноморського флоту, офіційно оголосив його флотом УНР. Відтак 29 квітня 1918 р. в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Штабний корабель «Георгій Побідоносець» стояв під сигналом «Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін». ськи сь ким ки м фл ф отом от ом.. Ад ом Адмі мііра р л Са Сабл блін бл ін»..

«Піднесення українського прапора на Чорноморському флоті, 29 квітня 1918 р». Автор – Л. Перфецький, офіцер 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, художник-баталіст

Наслідки. Наявність власного флоту стала справжнім тріумфом українського війська. УНР готова була приєднати Крим на правах автономії, що стало гучною заявою українців про своє право на існування у вигляді окремої держави. Будьмо певні – історія обов’язково повториться, і Крим та Чорноморський флот знову будуть українськими. Підг Пі д от дг отув у ал ув ала а пі підп д ол дп олко ковн ко вн вник ник В а ер ал рія А Г БА ГІ БАЛО ЛО ОВА ВА Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

Різні часи, різні однострої, різна зброя. Незмінним був лише бойовий дух вірних захисників нашої землі www.facebook.com/NGUinfo

ГВАРДІЙСЬКИЙ ПУТІВНИК

#03

Національна гвардія України

ТАМ, ДЕ ОЖИВАЄ ІСТОРІЯ

Наближається пора відпусток, яку варто провести із максимальною користю – не лише відпочити та оздоровитися, але й пізнати щось нове. Наприклад, відкрити для себе непізнані досі сторінки військової історії України. Пропонуємо відвідати мальовничі стародавні фортеці, адже тут як ніде відчувається подих минулого…

БІЛГОРОДДНІСТРОВСЬКА, АБО АККЕРМАНСЬКА ФОРТЕЦЯ

сторико-архітектурна пам’ятка XIII–XV ст. Знаходиться в м. Білгород-Дністровському, що на Одещині. Один із найпопулярніших туристичних об’єктів півдня України. Вважається, що її заснували генуезці. Згодом фортеця перейшла у володіння Великого князя Литовського, після чого її ненадовго відвоювали молдовські володарі, а далі її очікувало понад три століття турецького панування. З ХІХ ст. у фортеці стали квартирувати солдати Російської імперії, а на початку ХХ ст. вона відійшла до Королівства Румунії. У 1944 р. радянська влада заснувала тут музей-заповідник, у статусі якого фортеця перебуває і нині, в незалежній Україні. Ось яка довга і насичена історія Аккермана. Втім, як кажуть, краще один раз побачити, ніж багато разів почути. Завітайте до Білгород-Дністровської фортеці – і незабутні враження вам гарантовані!

ДУБЕНСЬКИЙ ЗАМОК

озташований в місті Дубно, на Рівненщині. Одна із найстаріших фортець на території нашої країни, збудована в ХІІІ ст. на місці давньоруського укріплення князем К.Острозьким. Пізніше замком володіли місцеві дворянські роди литовського і польського походження – Заславські, Сангушки, Любомирські. У замку була власна ливарна майстерня, і уже в XVI ст. він мав на озброєнні 73 гармати. Тож попри численні спроби татар, козаків, шведських та російських військ, захопити цю фортецю не вдавалось нікому. Лише наприкінці XIX ст. замок був проданий військовому відомству, й відтоді тут почергово розташовувалися армійські частини: російські, австрійські, незалежної України, польські, червоноармійські, гітлерівські, радянські… Нині це пам’ятка історії та культури, яку щороку відвідують близько 200 тис. туристів. Приїздіть і ви!

МЕДЖИБІЗЬКИЙ ЗАМОК

важається другою за популярністю фортецею Хмельниччини після Кам’янець-Подільської. Втім, про Кам’янець часто розповідають по телебаченню та в пресі, а ось Меджибіж здається незаслужено забутим. І дарма! Побудований на мисі, утвореному річками Південний Буг та Бужок, замок має форму видовженого трикутника з могутніми стінами і кутовими вежами, які значно виступають за лінію стін. Давні муровані стіни, що висяться понад водою, мають грізний, але напрочуд мальовничий вигляд. Фортеця будувалась і добудовувалась впродовж багатьох століть, починаючи з ХІІ ст. Мала різних господарів – литовців, поляків, українських козаків. Наразі на території фортеці тривають дослідницькі та реставраційні роботи, проте вона радо приймає гостей. Тут працює історичний музей, проводяться видовищні акції та фестивалі.

39 ГУМОР

– Хочу піти звідси якомога швидше. – Я теж хочу, підтримую! – Так пішли?! – Я теж хочу, щоб ти пішов звідси! Як говорила тітка Циля: «Запам’ятай, Сарочко, шо я тобі скажу: прибити поличку можна і сусіда попросити. А ось накричати шо криво прибита, тут таки вже чоловік потрібний!» – Ти готувати хоч що-небудь вмієш? – Так, я дуже смачно ріжу ковбасу. Час від часу я ходжу на збори власників житла, щоб випустити пар. І буду робити це, поки хто-небудь не помітить, що я там не живу. У досвідченого винороба запитують пораду: – Яким має бути льох, щоб вино у ньому добре дозріло? – Міцно замкненим!

Малюнок старшого лейтенанта Романа ІВАНЮКА

– А ти як думаєш, хто перевернув човен? Заїжджаю у нову квартиру і думаю: «Цікаво, а яка тут звукоізоляція?» – Ти де була, щось я тебе дав– Прекрасна! – чую у відповідь но не бачила? сусіда за стіною. – Так по роботі в Італію їздила. – З тобою хоч не зустрічайся. – Мамо, а чого така брудна Вічно настрій зіпсуєш! плита? – Тато яєчню смажив. Дівчина вирішила поговорити – Без сковорідки? про наше майбутнє. Півгодини розпинався перед нею про – У вас можна зняти що-небудь телепортацію, лазери і силові недалеко від моря і недорого? поля! А пізніше з’ясувалося, я з – Звичайно можна! Я вам у чов- самого початку не зовсім зрозуні постелю. мів що малося на увазі…

Йдучи до магазину, дружина попередила чоловіка: – Будеш варити пельмені, кидай їх по одному, щоб не злиплися! Екскурсовод звертається до Запам’ятай! Погано без дівчат, Коли повернулася через 40 хвилин, злий чоловік доварював групи туристів: це ще добре. Ось коли без дівчат – …А якщо шановні пані за- добре – це вже погано… п’ятий пельмень. мовкнуть, то ми всі почуємо шум Жінка завжди знає чого хоче, Ніагарського водоспаду. – Алло! Можеш говорити? але не завжди розуміє навіщо. – Так, звісно. На конкурсі кращих «відмазок» – Тоді слухай! – Алло, чувак! Гоу до нас на перед начальником за запізнення перемогла: «Вибачте, спізнився! дачу! Щороку, 1 вересня тисячі украЗабігав до церкви помолитися – Не хочу! їнських шкіл гостинно відкривають – Та чувак! У нас повно пива, про ваше здоров’я». гаманці батьків учнів. шашликів і п’яні дівки! – Тату, вдруге на цю фішку я не – Виходь за мене заміж! Переписка на сайті знакуплюся – копайте свою карто– Мій майбутній чоловік має йомств: плю самі! бути відважним і кмітливим! – А шо тобі нє інтєрєсно як я – А ти вже забула як я врятувигляжу!? Чому дурнів більше, аніж ро- вав тебе коли ти тонула!? – Та ні, мені вистачає як ти – Ну так, ти відважний, але зумних? Бо поки розумні думають, дурні розмножуються. це не означає, що кмітливий! пишеш… www.facebook.com/NGUinfo

НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

УКРАЇНИ