ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ І МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ І МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (27 квітня 2007 року)

КИЇВ — 2007

2 УДК ББК РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Ліпкан В.А. — начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент (голова); Користін О.Є. — начальник кафедри економічної безпеки КНУВС, кандидат економічних наук, доцент; Пригунов П.Я. — член-кореспондент АПСН РФ, кандидат психологічних наук, доцент.

Проблеми національної і міжнародної безпеки / Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київський нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2007. — 112 с. Учасники міжнародної науково-практичної конференції, що відбулася 27 квітня 2007 року в Києві, обговорили актуальні проблеми забезпечення національної і міжнародної безпеки, приділивши особливу увагу методологічним проблемам національної безпеки, інформаційної безпеки та безпеки освіти. Чільне місце посіли питання забезпечення економічної безпеки як важливої складової національної і міжнародної безпеки. Окремо розглядалися найбільш серйозні загрози національній безпеці на сучасному етапі її розвитку. У роботі науково-практичної конференції взяли участь науковці Антитерористичного центру СБ України, Генерального Штабу ЗС України, Київського національного університету внутрішніх справ, Академії управління МВС України, Національної академії оборони України, Національної академії Служби безпеки України, Інституту безпеки РФ, експерти державних установ та неурядових організацій.

Відповідальний за випуск: В.А.Ліпкан, Користін О.Є. ІSBN © В.А.Ліпкан, Користін О.Є., 2007.

3 ЗМІСТ ЗМІСТ .......................................................................................................................................................................................... 3 РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ .............................................. 4 ПРАВОВИЙ ВИМІР СТРАТЕГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ................................................................4 СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФЕНОМЕНУ „ВІДМИВАННЯ КОШТІВ” ........................................................6 РОЗДІЛ 2 НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ ......................................................................... 10 ПРОТИДІЯ ЗАГРОЗАМ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ У СФЕРІ ДОСТУПУ ГРОМАДЯН ДО ІНФОРМАЦІЇ.........10 ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА, ЯК ІНСТИТУТ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ .12 РОЗДІЛ 3 ОСВІТА І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ............................................................................................................ 16 БЕЗОПАСНОСТЬ ОБРАЗОВАНИЯ В СИСТЕМЕ БЕЗОПАСНОСТИ ОБЩЕСТВА..........................................16 ПРО СТАН ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ, ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ....................................................................................26 РОЗДІЛ 4 КОНТРОЛЬ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ.................................................................................... 32 ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ КОНТРОЛЮ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ.32 ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВЗАЄМОЗВІРОК, ЯК ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ МІЛІЦІЇ ТА ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ ................................................................................................................33 ПОДАТКОВИЙ КОНТРОЛЬ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ................................................................................................................................................................36 РОЗДІЛ 5 ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ................................................................................................................................. 39 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ВІДМИВАННЯ КОШТІВ .............................................................................................................39 СВІТОВИЙ ДОСВІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ...................................................................42 ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ..............................................................45 РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА..............................................48 ПОНЯТТЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЇЇ ЗАКОНОДАВЧЕ ТА НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ .........50 ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПЕРВИННОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОТИДІЇ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЗЛОЧИННИХ ДОХОДІВ ..................53 ЧИННИКИ ПОШИРЕННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ.................................................................................................56 ХАРАКТЕР І СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ НТЕРЕСІВ УКРАЇНИ ТА ЇХ ПРОЯВ У МІЖНАРОДНІЙ СФЕРІ .........................................................................................................................................59 УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ ЗА УЧАСТЮ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ ....62 ОСНОВНІ ЗАГРОЗИ ЕКОНОМІЧНІЙ БЕЗПЕЦІ ДЕРЖАВИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ..........................................................................................................................................64 ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПОЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ ЯК СКЛАДОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ............................................................................................................70 ПРАВО ВЛАСНОСТІ У СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ............................72 ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ, ПІДРОЗДІЛІВ, ЯКІ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ВНУТРІШНЮ БЕЗПЕКУ ПІДПРИЄМСТВА..........76 ОТРИМАННЯ ДОКАЗОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ШАХРАЙСТВА З ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ.........................................................................................................................................................78 ПРИНЦИПИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ .......................81 РОЗДІЛ 6 СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ І МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ ......... 84 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ, ЯКІ ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ......................................................................................................................................................84 БОРОТЬБА З ТЕРОРИЗМОМ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ .............................................................88 УДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ..................................................................................................................90 РОДОВИЙ ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ..................................................95 УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ МВС УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ...................................................................................................................................................101 ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ НАРКОГЕННОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЯК СЕГМЕНТА ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ВІД ЗАГРОЗ ОРГАНІЗОВАНОГО НАРКОБІЗНЕСУ..................................................................................................................................................104 ПІДСУМКОВИЙ ДОКУМЕНТ........................................................................................................................................... 107

4

РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ПРАВОВИЙ ВИМІР СТРАТЕГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Ліпкан Володимир Анатолійович — начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

Бурхливий розвиток подій в Україні, нестабільна політична ситуація, а також невизначеність адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення національної безпеки України визначили необхідність у подальшому формуванні правового поля національної безпеки. 19 червня 2003 року було прийнято Закон України „Про основи національної безпеки України” в якому, зокрема у ст. 2 зазначено, що Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України. Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки. Водночас відповідно до пункту 17 статті 92 Конституції України зазначено, що основи національної безпеки мають визначатися виключно законом України. Отже, положення, закладені в Законі України „Про основи національної безпеки України”, зокрема у ст. 2, суперечать Конституції України. Адже слід чітко розмежовувати закон як юридичну форму вираження волі пануючої політичної партії, а також закон як об’єктивну категорію, що відбиває важливі процеси принципи та пізнані людиною закономірності об’єктивних явищ дійсності. За даного випадку, слід керуватися правилами логіки, адже будова ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки, своїм критерієм має не юридичну силу даних документів, а їх значення для сфери національної безпеки. Відтак, у наших працях і робився наголос на те, що ключовим центральним і визначальним документом має виступати Концепція національної безпеки України. На її основі мають ухвалюватися доктрині відповідно до визначених у даній концепції сфер політик безпеки. Стосовно ж законів, то вони у даному ракурсі розглядаються лише в якості юридичної форми закріплення важливих положень. За таких умов, зведення на пальму першості закону України „Про основи національної безпеки України” і фактичне розташування Стратегії після закону є логічно

5 невірним. Адже у стратегії і ніде більше визначаються національні інтереси, загрози національній безпеці і національним інтересам тощо. Більше того, динаміка процесів у безпековому середовищі зумовлює і динамічність положень Стратегії. Адже як пріоритети державної політики, так і загрози безпеці і відповідно напрями політики національної безпеки і діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки загроз мають також змінюватися. Це початково нівелює значення Закону України „Про основи національної безпеки України” і Стратегії національної безпеки України у сучасних редакціях і одночасному функціонуванні. Ухвалення Президентом Стратегії національної безпеки України є більше ходом політичним ніж безпековим, адже у практичному сенсі наявність даної Стратегії нічого не дає як безпековій науці, так і безпековій практиці. Стосовно ж змісту даного документу, то, як це прийнято в Україні, текст документу, що було затверджено, і текст документу, який опрацьовувався чисельним фахівцями з різних академічних закладів і практичних безпекових інституцій, а також окремими фахівцями, значно різниться. Структурно Стратегія складається з 4 розділів: 1) загальні положення; 2) принципи забезпечення національної єдності та захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз; 3) стратегічні цілі, пріоритети та завдання політики національної безпеки; 4) механізми реалізації державної політики національної безпеки. Аналіз положень Стратегії свідчить передусім про декларативність даного документу, в якому визначені лише завдання суб’єктам забезпечення з реалізації політики національної безпеки, Утім не зазначено дійсних механізмів досягнення певного рівня безпеки, не визначені засоби і можливий рівень їхнього застосування. Особливу увагу, як на наш погляд, доцільно звернути на те, що в Стратегії у розділі 4 визначено компетенцію суб’єктів забезпечення національної безпеки, яка суперечить положенням ст. 9 Закону України „Про основи національної безпеки України”. Про ведення мною компаративного аналізу положень даних двох документів уможливило стверджувати, про заполітизований, передусім з боку Президента України, характер даного документу, в кожному положенні якого простежується бажання залишити за собою останнє право на прийняття рішень у сфері національної безпеки. При чому дане прагнення поєднане із зменшенням Ролі як Верховної Ради України, так і Кабінету Міністрів України у даному процесі. Отже можна дійти висновку, що прийняття Стратегії національної безпеки України не стало поворотним моментом у сформуванні правового безпекового простору нашої країни, а також не сприяло підвищенню ефективності функціонування системи національної безпеки, а також окремих її складових. Допоки такі важливі документи прийматимуться керуючись власними амбіціями та уподобаннями, намаганнями зберегти владу, а не інтересами народу, процвітання і нарощування могутності держави, наша країна і надалі блукатиме манівцями так званої демократії, яка насправді за змістом такою не є і в українському варіанті її розуміння і тлумачення унеможливлює прогресивний розвиток держави.

6 СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФЕНОМЕНУ „ВІДМИВАННЯ КОШТІВ” Користін Олександр Євгенович — начальник кафедри економічної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат економічних наук, доцент

Для того, щоб визначити якими шляхами і засобами необхідно вирішувати проблему попередження та протидії легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, необхідно, насамперед, звернутися до сутності та місця даного соціального негативного явища. Виникнення будь-якого соціального явища обумовлене історичним розвитком конкретного суспільства. Деякі соціальні явища, наприклад, протиправне посягання на життя людини, завжди сприймались суспільством негативно, тому що вони посягають на основи існування людства, хоча їх юридична оцінка змінювалась у залежності від розвитку суспільних відносин. При розгляді феномену „відмивання грошей”, з точки зору його соціальної обумовленості, необхідно зважувати на те, що дане явище набувало якісно нового поширення в різних країнах у періоди проведення соціально-економічних реформ та пов’язаних з цим періодів економічної нестабільності. Його суспільну небезпеку варто оцінювати у співпідпорядкованості з іншими небезпечними проявам і з’ясування того, якою мірою легалізація сприяє існуванню і розвиткові специфічних форм і видів організованої злочинності, тіньової економіки, корупції тощо. На нашу думку, саме в цьому полягає технологічність відмивання грошей, так як здійснюючи заходи впливу на цей протиправний процес, об’єктивно створюватиметься можливість впливу на ті суспільно небезпечні явища, з якими даний феномен тісно пов’язаний. Проблема протидії легалізації злочинних доходів виникає там і тоді, де і коли сформоване розуміння високої суспільної небезпеки наслідків організованої злочинності, що активно вторгається в систему низки соціальних відносин, дезорганізуючи їх, дестабілізуючи нормальні взаємозв’язки і взаємодію практично у всіх значимих сферах, модифікуючи, пристосовуючи їх до своїх інтересів. Організована злочинність виникає і розвивається за законами ринку, де головною метою є прибуток. „Кодекс честі” злочинної організації може встановлювати певні межі поведінки своїх членів. Але ці обмеження не стосуються способів одержання прибутку. Схвалюється одержання прибутку будь-яким шляхом, незважаючи на засоби. Більш того, історично і генетично об’єднання організованої злочинності мафіозного типу орієнтовано на реалізацію заборонених законом товарів і послуг. Саме дана обставина виділяється у визначенні організованої злочинності, сформульованому у Комплексному законі США про контроль над злочинністю і безпекою на вулицях (Omnibus Crime Control and Safe Street Act of 1968) [1, с.38]. Таке виділення є закономірним. Будь-який дослідник організованої злочинності підтвердить, що „стартовий капітал”, необхідний для перетворення вуличної банди у високоприбуткове підприємство, створюється в процесі торгівлі наркотиками, сексуальними послугами, у результаті організації азартних ігор, а також рекету та надання інших незаконних послуг.

7 У матеріалах Секретаріату ООН до VIII Конгресу ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками (Гавана, 1990 р.) зазначено, що організована злочинність є діяльністю злочинних організацій, націленою на одержання фінансового прибутку і набуття влади шляхом створення й експлуатації ринків незаконних товарів і послуг [2, с. 18]. Але вже в 1993 р. у доповіді Генерального секретаря ООН зазначається, що організована злочинність не обмежується лише здійсненням свідомо незаконної діяльності або наданням незаконних послуг. Вона включає також такі витончені види діяльності як відмивання грошей через законні економічні структури та маніпуляції, що здійснюються за допомогою електронних засобів. Злочинні угруповання проникають у різноманітні прибуткові законні види діяльності [3., с. 10]. Важливе зауваження зроблене також у Довідковому документі до Міжнародної конференції на рівні міністрів внутрішніх справ „Про організовану транснаціональну злочинність” (Неаполь, 1994 р.). У ньому зазначено, що організована злочинна діяльність є майже завжди продовженням законних ринкових операцій у сферах заборонених законом [3, с. 11]. Отже, можна констатувати, що організована злочинність має іманентну якість: тенденцію до диверсифікованості – розвитку від незаконних до законних видів і форм діяльності. Легалізація злочинних доходів є не що інше, як вираження цієї властивості. У процесі своєї незаконної діяльності злочинні організації та співтовариства здобувають величезні кошти. Так, торгівля наркотичними засобами приносить її організаторам прибуток у розмірі 300-800 млрд. доларів США щорічно [4, с. 53]. Але ж існують й інші види кримінального промислу: торгівля викраденими автомобілями, викрадення і реалізація антикваріату, вимагання, контрабанда, фальшивомонетництво, викрадення людей з метою одержання викупу, нелегальна торгівля предметами флори і фауни – це далеко не повний перелік тих видів діяльності, що у значній мірі монополізовані організованою злочинністю. Усі вони є високоприбутковою справою. Зрозуміло, що величезний потік економічних надбань, отриманих у результаті кримінальної діяльності, вимагає їхнього подальшого розміщення з метою легального використання. Тут, власне кажучи, генетично і виникає проблема легалізації злочинних доходів. Варто підкреслити, що організована злочинність усвідомлює необхідність легалізації злочинних доходів саме в сучасних, економічних умовах, що буквально нав’язують будь-якому суб’єктові економічних відносин (навіть кримінального характеру) визначені стереотипи поведінки. Проблема відмивання коштів стала актуальною в Україні разом з розвитком організованої злочинності. Усупереч поширеній думці, організована злочинність в Україні виникла в період здійснення демократичних і політичних реформ, починаючи із середини 80-х рр. минулого сторіччя. Не вдаючись у дискусію з цього питання зазначимо, що прояви (риси) організованості та професіоналізму властиві злочинності завжди (вони іманентні їй), але характер організованої вона набуває тоді, коли стає альтернативою державі. Іншими словами, злочинність стає організованою, коли починає виконувати ті функції, що зазвичай адресуються

8 державі (наприклад, стягування податків, забезпечення безпеки, справедливого вирішення конфліктів тощо). Тому не випадково організовану злочинність називають „державою в державі”. Саме на підставі цього, спроби ототожнити організовану злочинність з явищами професійної кримінальної діяльності, тіньової економіки, корумпованої бюрократії не можна визнати вдалими [5, с.51]. Справедливо відзначає Я. Гилинський, що про організовану злочинність як соціальний феномен (а не сукупність злочинних організацій, що існують не одне сторіччя, а може і тисячоріччя) можна говорити лише тоді, коли вона починає серйозно впливати на економіку та політику країни. Це властиво, наприклад, сучасній Україні. Не дивно, що однією з тенденцій організованої злочинності є прагнення до легалізації своєї діяльності, зокрема, шляхом створення легальних підприємств, інвестуючи в них кошти, одержані злочинним шляхом через механізми легалізації [6, с. 209]. Поява можливостей трансформації злочинця в бізнесмена різко змінює ситуацію, пов’язану з легалізацією злочинних доходів. Зокрема, такі можливості стали ймовірними і завдяки існуючій у той час державній політиці: економічній, законодавчій, правозастосовчій тощо. Принциповим (переломним) моментом, з погляду легалізації злочинних доходів, став етап приватизації. Прошарок нових власників формувався головним чином із учорашніх ділків тіньової економіки, високопоставлених державних чиновників і господарників, які використовували владу і посадовий стан для придбання власності, щасливих спекулянтів, кримінально-мафіозних елементів, представників іноземних компаній. Наприклад, у РФ за оцінками експертів, близько 30 % загального стартового капіталу в приватному секторі економіки має кримінальну природу, пропускаючи вперед лише капітал, нажитий у торгово-посередницьких операціях (51 %). Близько 20 % капіталу складає частка, отримана від приватизації з використанням посадового стану [7, с. 12]. Враховуючи, що форми, методи та механізми приватизації суттєво не відрізнялись в Україні від російських, є підстави констатувати про аналогічну ситуацію щодо якісної характеристики реальних власників та їх капіталів, що залучались до приватизації в країні. Звертає на себе увагу ще одна функціональна властивість - легалізація злочинних доходів виступає симптомом внутрішніх закономірностей еволюції організованої злочинності й, насамперед, економічної організованої злочинності. Цей симптом указує на обґрунтованість концепції інтрузивно-системної злочинності, висунутої А.С. Овчинським [8, с.195-200]. А.С. Овчинський виділяє „екструзивно-системну” та „інтрузивно-системну” злочинність. Екструзивно-системна злочинність – це той вид організованої злочинності, що чітко ідентифікується в якості суспільно небезпечного та протиправного явища (загальнокримінальна організована злочинність). Виділення, з прийнятих у суспільстві соціальних, економічних і політичних відносин, цієї частини злочинності створює особливі суспільні відносини, у яких така злочинність виступає окремою стороною відносин, здобуває при цьому визначену структуру, формує свої організовані співтовариства, розвиває власні традиції, створює субкультуру.

9 За інтрузивною моделлю в структурований базис (існуючі політичні, правові, економічні й інші відносини) проникає, вбудовується і починає відігравати істотну роль інтрузований матеріал („білокомірцева” організована злочинність). Як результат, виникає специфічний феномен, що не має прямих аналогів у попередній кримінологічній практиці. Провівши паралелі та порівняння інтрузивної та екструзивної складових організованої злочинності, зазначимо, що в той час як друга здобуває за допомогою організації кримінальні доходи з цілеспрямованої злочинної діяльності, проникаючи в найрізноманітніші сфери суспільного життя, перша отримує доходи на основі формування вигідних їй соціально-економічних, правових і політичних відносин. У той час як екструзивно-системна злочинність є паразитом на тілі суспільства й у визначеній мірі зацікавлена у функціонуванні та зміцненні суспільного організму, інтрузивно-системна злочинність є раковою пухлиною суспільства, що здобуває кримінальні доходи на основі його руйнування. Інтрузивно-системну злочинність виділяє та обставина, що, як правило, вона сама створює ситуації, які сприяють масштабній злочинній діяльності з перерозподілу коштів і ресурсів. Виходячи із зазначеного можемо констатувати, що відмивання коштів є технологічною стороною існування сучасної організованої злочинності, а з соціально-економічної точки зору є об’єктивно існуючим феноменом, що формується на тлі поширення інших соціально-небезпечних суспільних явищ. Література

1. Blakesley C.L. The Criminal Justice System Facing The Challenge of Organised Crime. Section II: The Special Part // RIDP., 1998.

2. Горячнов К.К., Исиченко А.П., Кондратюк Л.В. Транснациональная преступность: проблемы и пути их решения – М.: ВНИИ МВД России, 1997.

3. Основы борьбы с организованной преступностью / Под ред. В.С. Овчинского и В.Е. Эминова. – М.: ИНФРА, 1996.

4. Противодействие незаконному обороту наркотических средств и психотропных веществ: Учебное пособие – М.: УБНОН МВД России, 2000.

5. Никифоров А.С. Об организованной преступности на Западе и в СССР // Советское государство и право. – 1991. – №4. – С. 48 – 57.

6. Гилинский Я.И. Криминология: Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002.

7. Рогов В. Портрет приватизации // Социально-политический журнал. – 1995. – № 1 – С. 12-14.

8. Овчинский А.С. Интрузивно-системная преступность как один из основных факторов финансовоэкономических кризисов и социально-политической нестабильности в России // Организованная преступность в России: Материалы науч.-практ. конф., 27–28 мая 1999 г. – М.: Московский институт МВД России, 1999. – С.

195–200.

10

РОЗДІЛ 2 НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ ПРОТИДІЯ ЗАГРОЗАМ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ У СФЕРІ ДОСТУПУ ГРОМАДЯН ДО ІНФОРМАЦІЇ Марущак Анатолій Іванович — докторант Інституту захисту інформації з обмеженим доступом Національної академії Служби безпеки України

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві в інформаційній сфері є, окрім іншого, прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації. Доступ до інформації у суб’єктивному розумінні — це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. У об’єктивному розумінні доступ до інформації — це сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій [5, с. 39]. Проблематика доступу громадян до інформації про діяльність органів державної влади є об’єктом досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Так, російський науковець Г.С. Мельник зазначає, що «відкритість — основний принцип доступу до офіційної інформації. Інформація про діяльність органів влади всіх рівнів повинна бути відкритою й загальнодоступною. Значення гарантованого доступу до офіційної інформації полягає: ⎯ у відкритості і ясності політичного володарювання; ⎯ зниженні можливостей для корупції; ⎯ утвердженні традиції звіту перед громадськістю» [6]. На сьогодні у законодавстві України основоположні засади доступу до інформації визначає Закон України «Про інформацію» [2]. Доступ до окремих видів інформації різними суб’єктами регламентується Законами України «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про телекомунікації», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про охорону праці», «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону дитинства», «Про

11 Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та іншими законами. Стаття 57 Конституції України передбачає, що «кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативноправові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними» [1, ст. 57]. Як бачимо, конституційне положення зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування (адже саме їх нормативно-правові акти визначають права і обов’язки громадян) доводити до відома населення зміст норм права. Чинне законодавство про боротьбу з корупцією забороняє державним службовцям та іншим суб’єктам корупційних діянь відмовляти у наданні інформації фізичним та юридичним особам, надання якої передбачено правовими актами. У подібних випадках відмова у наданні інформації (затримання її, надання недостовірної чи неповної інформації) передбачає наявність інформаційного запиту громадян на відповідні відомості, у тому числі на офіційні документи. Так, Закон України «Про боротьбу з корупцією» передбачає, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права «відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію» [3, п. «г» ст. 5]. Зазначена норма не визнає правопорушенням неоприлюднення державними службовцями та іншим суб’єктами корупційних діянь відомостей, необхідність оприлюднення яких передбачено правовими актами. Недосконалість чинного законодавства виявляється і у положеннях Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), які застосовуються до порушників – не суб’єктів корупційних діянь. Стаття 212-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення права на інформацію: неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян» та «Про доступ до судових рішень», тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [4, ст. 212-3]. Не передбачено жодних санкцій за порушення обов’язку органів державної влади, місцевого самоврядування тощо оприлюднювати певні відомості. Слід зазначити, що обов’язок відповідних суб’єктів, насамперед, органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб оприлюднювати певну інформацію є не менш важливим, ніж задоволення інформаційних запитів громадян. Безумовно, існує необхідність закріплення відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, за

12 неналежне здійснення передбачених законодавством України обов’язків щодо оприлюднення інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування тощо. Адже нерідко неоприлюднення інформації, оприлюднення неповної, необ’єктивної інформації стає передумовою для зловживань посадовців. Учасники правовідносин, які не інформовані належним чином, змушені шукати необхідну інформацію «нетрадиційними» (а, можливо, у окремих сферах діяльності і «традиційними») шляхами, що породжує негативні для держави і суспільства явища та наслідки. На думку автора, необхідно доповнити п. «г» ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» та статтю 212-3 КУпАП положеннями, відповідно до яких адміністративна відповідальність наступає і внаслідок неоприлюднення посадовою особою інформації, яка має бути оприлюднена відповідно до чинного законодавства України. Такий захід сприятиме викоріненню негативних корупційних явищ у сфері інформаційних відносин. Зазначимо також, що встановленню відповідальності за неоприлюднення інформації має передувати ґрунтовна науково-аналітична робота щодо визначення виключного переліку відомостей, що мають бути обов’язково оприлюднені, з чітким відмежуванням їх від інформації, доступ до якої обмежується на встановлених законодавством підставах. Зазначене дослідження уже проводиться автором на підставі аналізу численних прикладів реалізації громадянами права на доступ до інформації та випадків порушення такого права [8]. Література 1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради, 1996. — №30. —ст. 141.

2. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України, 1992. — №48 від 01.12.1992.

3. Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року // Відомості Верховної Ради, 1995. — № 34. — ст. 266.

4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 8376/1999.

5. Марущак А.І. Доступ до інформації: питання правового регулювання // Бюлетень Мін’юсту України. — К., 2006. — №1. — с. 35-41.

6. Мельник Г.С. Доступ к информации: ситуация в России // http://www.jf.pu.ru/plus/seminar/melnik.html.

7. Брижко В.М., Гавловський В.Д., Калюжний Р.А., Попович В.М., Цимбалюк В.С. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права / Академія правових наук України; Науково-дослідний центр правової інформатики / М.Я.Швець (заг.ред.), Р.А.Калюжний (заг.ред.). — Ужгород: ІВА, 2003. — 240с.

8. www.krai.org.ua – сайт «Доступ до інформації».

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА, ЯК ІНСТИТУТ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Цимбалюк Віталій Степанович — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник.

В Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 2015 роки (затверджені Законом України від 9 січня 2007 року N 537-V ) визначено, що одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на

13 інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство. Формування інформаційного суспільства у нашій країні викликало потребу виділення у системі права України нової комплексної галузі - інформаційного права. Мета цього права - упорядкувати суспільні відносини щодо інформації, інформаційної діяльності, у тому числі суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки людини, суспільства, держави, міжнародного порядку. Нині головне завдання інформаційного права як науки на сучасному етапі формування інформаційного суспільства – це напрацювання наукових положень кодифікації інформаційного законодавства. У цьому контексті основна ідея, яка пропонується для обговорення науковій громадськості, полягає у тому, що правове регулювання у сфері національної інформаційної безпеки є провідним інститутом загальної частини інформаційного права. При цьому не виключається формування інформаційної безпеки як міжгалузевого комплексного інституту права, який розвивається на межу конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права, деяких комплексних галузей права (господарського, трудового та інших), політології, інших суспільних та технічних наук. У контексті правового упорядкування суспільних відносин у сфері національної інформаційної безпеки слід відмітити, що її сутність у нашій країні має конституційний статус. Так, у частині 1 статті 17 Конституції України прямо визначено, що підтримка інформаційної безпеки (поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України, економічної безпеки) є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу. Одним із провідних питань інформаційної безпеки, як інституту загальної частини інформаційного права України, є визначення її формулювання як категорії. Розкриття поглядів на формулювання цієї категорії пропонується почати з методологічних положень безпекології у аспекті інформаційного права, образно. У народі, зокрема серед моряків, існує крилатий вислів: «більшість катастроф кораблів у морі виникають через непорозуміння членів екіпажу». Можливо воно так і є!? Ф.Бекону приписують вислів, що «визначившись у поняттях людство вирішить половину своїх проблем» Можливо воно так і є!? Як свідчать дослідження одним із актуальних питань сьогодення є вибір узгодженого на законодавчому рівні формулювання категорії «інформаційна безпека». Слід зазначити, що у наукових, навчальних та практичних джерелах пропонуються різні формулювання цієї категорії. Кожен автор, з різних аспектів та за різними критеріями розкриває багатофункціональну сутність інформаційної безпеки. У вітчизняному законодавстві також існує декілька формулювань (що можна вважати однією із загроз національній безпеці: безпеки людини, суспільства держави у інформаційній сфері). Так, пункт 13. (Інформаційна безпека в інформаційному суспільстві) Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 роки визначає у організаційно-управлінському (статистичному) змісті, що інформаційна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність

14 та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації. Пункт 3. Концепції Національної програми інформатизації (затверджена Законом України від 04.02.1998 N 75/98-ВР) формулює більш адекватно, сутність у правовому аспекті за структурним критерієм, зміст інформаційної безпеки як невід'ємної частини політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. Закон України "Про телекомунікації" (від 18.11.2003 N 1280-IV) визначає технократично інформаційну безпека (телекомунікаційних мереж) - як здатність телекомунікаційних мереж забезпечувати захист від знищення, перекручення, блокування інформації, її несанкціонованого витоку або від порушення встановленого порядку її маршрутизації. Слід зазначити, що право, особливо на законодавчому рівні не регулює ніяких станів, воно регулює суспільні відносини. До того ж, у широкому змісті (юридикокогнітивному, лінгвістичному, семантичному, праксеологічному) вживання формулювань «забезпечення безпеки» є вадою, некоректним. Це нагадує тавтологічні категорії на зразок «масляне масло», «тракторний трактор» і т.п. Безпека може підтримуватися, охоронятися, захищатися, відновлюватися. Враховуючи, що інститут права про національну безпеку, відповідно до Конституції нашої країни має вже свої Основи (Закон України «Про основи національної безпеки України», від 19.06.2003р., №964-ІV) де є універсальне визначення національної безпеки (ст. 1), а також де є основні засади стосовно інформаційної безпеки (ст.7,8) пропонується на його базі наступне формулювання змісту інформаційної безпеки як сфери правовідносин. Інформаційна безпека (національна інформаційна безпека) – це складова національної безпеки, суспільні відносини щодо: усвідомлених життєво важливих інтересів людини, громадянина, суспільства і держави у сфері інформаційної діяльності; які підтримуються, охороняються та захищаються правомірними методами, способами, заходами від реальних та потенційних загроз; своєчасного виявлення, запобігання, нейтралізації та усунення наслідків реалізації окремих загроз у інформаційному просторі. Враховуючи об’єктивні обмеження щодо висвітлення багаторічних результатів дослідження проблематики інформаційної безпеки у контексті правовідносин щодо інформації, більш детальні розгляд і аргументація її зроблено (в різних аспектах інформаційного права України та правової інформатики) у наукових публікаціях, деякі з них пропонуються нижче: 1. Цимбалюк В.С., Іванова Т.С. Захист електронних засобів від несанкціонованого доступу. Навчально-методичний посібник. Ірпінь. УФЕІ. 1998.

2. Цимбалюк В.С., Гавловський В.Д. Інформаційне право. Навчально-методичний комплекс. - Київ: ІЕУГП «Крок». 1999.

3. Організована злочинність в Україні. - Київ: НАВСУ. 1999.

4. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються з використанням комп’ютерних технологій. – К. НАВСУ. 2000.

5. Інформаційне право та інформаційна безпека. – Київ – Донецьк. 2001.

15 6. Голубєв В.О., Гавловський В.Д., Цимбалюк В.С. Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій. –Запоріжжя: “Просвіта”. 2001.

7. Цимбалюк В.С. Інфоромаційна безпека, як нова парадигма нового кримінального кодексу України //Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. – Київ: НТУУ “КПІ”. - 2001. №3- С. 214-216.

8. Голубєв В.О., Гавловський В.Д, Цимбалюк В.С. Проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій. –Запоріжжя. 2002.

9. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації: організаційноправові питання теорії і практики. – Київ. 2002.

10. Комп’ютерна злочинність. – Київ: “Атіка”, 2002.

11. Цимбалюк В.С. Організація та координація боротьби з організованою транскордонною кіберзлочинністю //Право України. - 2003. -№2. - С. 26 – 30.

12. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права. –Ужгород. 2003.

13. Цимбалюк В.С. Проблеми визначення категорії “інформаційна безпека підприємницької діяльності в праві України за умов формування інформаційного суспільства. //Малий і середній бізнес. - 2003. №1-2 –С. 43-54.

14. Цимбалюк В. Інформаційна безпека підприємницької діяльності: визначення сутності та змісту поняття за умов входження України до інформаційного суспільства (глобальної кіберцивілізації) //Підприємництво, господарство, право 2004. - № 3. – С. 88-91.

15. Основи інформаційного права України. –К.: Знання, 2004. – 274с.

16. Цимбалюк В. Сутність інформаційної безпеки в умовах входження України до глобальної кіберцивілізації. //Науковий вісник Національної академії державної податкової служби України - 2004. - №4 (26). – С. 135-141.

17. Інформаційне право та правова інформатика у сфері захисту персональних даних. – К.: НДЦПІ АПрН України. – 2005.

18. В.М. Брижко, М.Я. Швець, В.С. Цимбалюк. Е-боротьба в інформаційних війнах та інформаційне право. – К.: НДЦПІ АПрН України. 2007.

16

РОЗДІЛ 3 ОСВІТА І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА БЕЗОПАСНОСТЬ ОБРАЗОВАНИЯ В СИСТЕМЕ БЕЗОПАСНОСТИ ОБЩЕСТВА Минаев Георгий Александрович − ректор Института проблем безопасности, доктор технических наук, профессор (г.Москва, Россия)

управления

и

Постановка проблемы На современном этапе понятие «безопасность», как явление в нашем обществе вызывает повышенный интерес. О ней сегодня говорят ученые и политики, журналисты и предприниматели, проблемы, связанные с ней, освещаются в специальных изданиях, средствах массовой информации, в школах введен учебный предмет «Основы безопасности жизнедеятельности», однако есть еще немало вопросов, требующих углубленной теоретической проработки. Среди них − проблемы концептуального подхода к безопасности и образованию, как взаимосвязанных объектов, проблемы взаимозависимости и взаимообусловленности безопасности социально-экономических систем и человека как социального существа с безопасностью образования, определяемого его содержанием и сложившимся мировоззрением. Уместно заметить, что постановка проблемы возникла одновременно с зарождением общества и государства. Стремление к безопасности - одна из главных причин объединения людей. Русские ученые еще в XIX в., понимая исключительную важность безопасности, подчеркивали: «безопасность личная и имущественная является залогом человеческого развития». Без обеспечения безопасности всякая человеческая деятельность, в том числе и образование, оказывается бесцельной. Изучение безопасности социальных проблем в большей степени по сравнению с другими направлениями познания соответствует и способствует пониманию общества как единого, неразрывного целостного организма. Рассмотрение объекта как единого целого объясняет сложность познания проблем обеспечения безопасности и слабую разработанность многих ее теоретических и практических аспектов. Высокая значимость изучения функции обеспечения безопасности объясняется также и тем, что она активно влияет на формирование направлений и возможные уровни развития в той или иной сфере жизнедеятельности. Безопасность в содержании образования Роль образования в обществе может состоять не только в передаче знаний из поколения в поколение, но и в том, чтобы готовить человека управлять развитием сложных систем в настоящем и будущем, помогать научиться выживать в условиях непредсказуемых вызовов окружающей среды. Преодолеть эти вызовы и кризисы возможно не устаревшими (что люди уже знают), а лишь новыми опережающими знаниями и действиями (чего люди еще не ведают).

17 В изложении основных образовательных курсов сложившаяся традиция образования апеллирует к наиболее несомненным достижениям науки. Проблемы современного человечества, в том числе и последующие, рассматривается в циклах ряда учебных курсов как проблемы искусственного мира цивилизации. В системе образования уже приходится учитывать актуальные затруднения современного знания о человеке, экологии, безопасности, терроризме. Наметившийся кризис науки и образования в этих и других областях есть последствия невоплощенности замысла целостного понимания естественного окружающего мира. Проблемы безопасности вообще и проблемы получения достаточно ясной научной концепции безопасности в частности требуют от человечества смены научного мировоззрения, что конкретизируется в практическую задачу пересмотра определенных установок познания мира (гносеологические проблемы) и содержания образования (безопасность образования). Вопросы гносеологии, казавшиеся решенными, приобретают новый смысл в безопасном контексте. Многое из того, что кажется знанием об окружающем и называется научным мировоззрением, перестает укладываться в массовом сознании после того, как из этого сознания уходить всего лишь чувство личной безопасности. Обострение глобальных проблем вынуждает человечество искать новые способы взаимодействия с миром, изменения путей развития цивилизации. Преодоление глобальных проблем, в том числе и экологической, связано с трансформацией ценностных установок, поиском новых мировоззренческих ориентиров, формированием иного типа массового сознания. Экологическим проблемам предшествуют гносеологические. Идеология познания (познания природы и человека, как части природы) неизбежно должна вовлекаться в содержание преподавания большинства гуманитарных, естественно-научных и управленческих дисциплин. Дисциплинарная разрозненность имеющегося знания и систем обучения находится в неустранимом противоречии с комплексным характером задач безопасности. Будучи поставленными не наукой, а жизнью (в ее исходной нерасчлененности), задачи безопасности не могут быть выделены в отдельный предмет исследования привычными способами «дисциплинарного усечения реальности». И тем более, не допустимо виды безопасности (информационная, экономическая и др.) рассматривать как специальности в образовании или умалять и предавать забвению в образовательных стандартах гуманитарных, естественнонаучных и управленческих специальностей родовое понятие безопасности (функции безопасности), как одной из важнейшей функций жизнедеятельности общества и любых систем (живых, неживых), имплицитно встроенной в функцию развития. Включение в содержание образования категории безопасности, реализующей наряду с передачей знаний функции «развивающего опережения и антикризисного поведения», в принципе изменяет сами функции и само понимание всего образования в обществе. С этой точки зрения оно призвано не только передавать знания, ценности и культуру от прошлых и нынешних поколений к будущим поколениям, но и осуществлять опережающую подготовку человека к разрешению конфликтно-кризисных ситуаций и переходу на путь научного управления безопасным развитием.

18 Именно в ориентации общества на превентивные гуманитарные действия по осознанному управлению собственным развитием и состоит новая функция образовательной системы и ее содержания, отсутствующая в современном образовании. Силой обеспечить безопасность и победить терроризм не возможно. Проблема оборачивается к истокам мироздания, гносеологии познания мира, познания природы и человека, как части природы, воспитания новых ценностей жизни, ценностей, больших чем жизнь. Развитие и безопасность Определяющим признаком устойчивости жизни в мире является достаточность и сбалансированность двух важнейших функций - развития и безопасности, носящих сложный диалектический характер. Это две стороны общего процесса жизни социальных систем и раздельно они осуществляться не могут. Однако содержание процесса развития любой системы принципиально не может являться содержательной областью категории безопасности. Категория безопасности выступает одновременно и методологической основой изучения и анализа социальных систем. Такой подход к пониманию категории безопасности как инструмента познания состояния социальноэкономических систем раньше никогда не использовался и являет собой прорыв в теории познания мира. В системе образования такой прорыв неизбежно должен вовлекать категорию безопасности как в содержание, так и в методологию преподавания большинства гуманитарных, естественно-научных и управленческих дисциплин. Речь должна вестись о новых стандартах подготовки кадров, предусматривающих повышение общего гуманитарного образования в важнейшей области научного знания, как безопасность, теория безопасности систем, экологии как источников новой гносеологии. Изначально комплексный характер категории безопасности определил ее важную роль в углублении гуманитарного образования. Именно в этом состоит главный вызов образованию со стороны набирающего темпы процесса снижения уровня безопасности в мире. Управление безопасностью По большому счету перед обществом стоит огромная по важности задача понять механизм управления безопасностью материального мира и человеческого общества. Он лежит в основе специфической системы управления состоянием защищенности функции развития мироздания, системы естественного «менеджмента» безопасности. С философской и функциональной точки зрения - это система обеспечения безопасности любого развития. Безопасность – это естественный «институт природы», специфические функции которого связаны с реализацией механизма управления безопасностью материального мира и человеческого общества, обеспечения эффективности (безопасности) развития всей совокупности сложных систем. И этим он отличается от различных искусственных институтов типа «security management», связанных в основном не с безопасностью сложных систем (организаций) как таковой, а со специфическими задачами в области безопасности (охрана и защита объектов, детективные услуги и т.п.). Управление функцией безопасности сложных систем выступает как базовая

19 (гносеологическая и защитная) функция природного механизма безопасности, определяющая ее предназначение и сущность. Необходимо сближение искусственных институтов типа «security management» с естественным институтом «менеджмента» безопасности. Уровень решения этой задачи тесно связывается как с моделью развития человечества, так и с требованиями, предъявляемыми к модели образования. Есть базовые явления биосоциального, экологического и технического порядка, от которых зависит уровень безопасности сложных систем (общество, организация, субъект экономики и т.п.). Теория сложных систем априори должна имплицитно включать в себя безопасность всей совокупности взаимосвязанных систем, методы достижения которых выходят за рамки методов менеджмента всех его классических разновидностей, в том числе и современного антикризисного управления. Методом общего анализа в естественном «менеджменте» безопасности выступает природный мониторинг уровня защищенности функции развития системы, как живой так и не живой природы от всех видов угроз. Он применим к совокупности всех биогеоценозов в биосфере, к любым формациям общества. Экстраполяция этого подхода на социально-экономические системы приводит к методу их анализа, в котором система в целом, ее структура, ее генезис и гомеостаз рассматриваются и оцениваются через «призму безопасности». Такой профиль системы позволяет определять конкретную концепцию обеспечения ее безопасности на обозримую перспективу. На смену силового понимания (охраны) приходит гуманитарное замещение определения безопасности как родового понятия, в котором физическая охрана и другие специальные виды обеспечения безопасности являются более узкими видовыми понятиями. Квалиметрия в безопасности Область оценки уровня безопасности социальных систем слабо разработана, а реально применимых прямых методов его измерения не существует. Различают три основных направления решения этой задачи: • определения пороговых значений некоторого набора социальноэкономических показателей (индикаторный подход); • оценка степени опасности угроз безопасности; • определения уровня защищенности жизненно важных интересов от угроз. Наиболее обоснованным с методологической точки зрения подходом к оценке уровня безопасности социальных систем, всех ее типов и видов следует признать метод определения уровня защищенности жизненно важных интересов социальной системы от угроз. Однако решение этой задачи, вытекающей из понимания безопасности как защищенности интересов, представляет собой весьма сложный процесс, требующий разработки прежде всего системы количественнокачественных показателей, отражающих содержание конкретного жизненно важного интереса. Подобной системы показателей экономики мира еще не имеет и чаще используется индикаторный подход определения пороговых значений показателей безопасности. Общее в определении показателей безопасности социальных систем,

20 независимо от подхода, состоит в знании наиболее актуальных источников опасности объекту. Подобные сведения до сих пор остаются достаточно фрагментарными, несмотря на определенные продвижения в этом направлении. Информационные системы по этим данным отсутствуют, современная квалиметрия уровней безопасности только зарождается. Данные государственной статистики не ориентированы на показатели безопасности, поэтому структура государственной статистической отчетности, не позволяющей в ее настоящем виде выводить из массива представленной информации критерии и уровни безопасности социальных систем, нуждается в радикальной корректировке. Может потребовать изменения и сама классификация данных, применяемая при заполнении стандартных карт статистики и учетов статистики по всему спектру отраслей, каким либо образом связанных с безопасностью (экономическая, хозяйственная, медицинская, уголовная и др.). Упреждающее управление безопасностью социальных систем сводится к вопросу: «Что брать за основу – показатели развития или показатели безопасности?». Показатели безопасности характеризуют будущее системы, и ответ на поставленный вопрос оказывается не в пользу традиционной системы с опорой на показатели развития, характеризующие настоящее. «Безопасность – менеджмент» социальной системы В идеологии современного менеджмента приоритетно учитывается, что рыночная экономика и жесткая конкуренция в ней должна осуществляться в сочетании с безопасной жизнедеятельностью общества в условиях демократических свобод. Становится обычным, когда многие организации создают у себя новую структуру – службу безопасности с новыми функциями управления безопасным развитием. Их уже не совсем устраивают традиционные услуги по охране и защите. Организации стремятся обезопасить свою жизнедеятельность на системном уровне. Такой подход в корне меняет сущность и задачи обеспечения безопасности организации. Меняется и название этого вида деятельности, и название профессии. Это деятельность не охранника и не милиционера и, конечно, не органов ФСБ. Это деятельность не вписывается в рамки их профессиональной принадлежности, как не вписывается, а скорее выходит за рамки и классического менеджмента все его типов и видов. Это специфическая деятельность и новое дело страны с рыночной экономикой, которое должны решать совсем другие специалисты, имеющие другое базовое образование в области управления безопасным развитием общества как сложной системы, области безопасности цивилизации в ее глобальном масштабе. В литературе все больше укрепляется пока не очень престижное (по социальному статусу) и не очень ясное (где работать?) название этой важнейшей деятельности – «безопасность – менеджмент» и профессии – «менеджер по безопасности». В массовом сознании она пока ассоциируется в лучшем случае с профессией охранника с высшим образованием, что совершенно не верно. Безопасность - это скорее состояние системы и его априори нельзя обеспечить силой, приказом, страхом. Безопасность, как здоровье, можно только поддерживать в системе. И совсем неправильно толковать безопасность как охрану. Охранять можно объект, каким не может быть безопасность по определению. Нельзя охранять

21 то, чего нет. Безопасности, как таковой, без привязки к объекту, не существует. Безопасность – это одна из характеристик состояния объекта. Механизм «безопасность – менеджмента» организации «Безопасность – менеджмент» организации представляет собой специфическую систему управления состоянием защищенности функции развития, путем воздействия на отношения интересов и угроз. С функциональной точки зрения - это система обеспечения безопасности хозяйствующего субъекта и подсистема его стратегического менеджмента. Управление функцией безопасности организации выступает как основная функция «безопасность-менеджмента» организации, определяющая его предназначение, сущность и механизм действия. «Безопасность – менеджмент» организации в настоящее время заявляет о себе как о новой учебной и научной дисциплине менеджмента. Новое состоит в том, что обеспечение безопасности организации понимается не как техническая функция, реализуемая каким-то подразделением, а как процесс, пронизывающий всю организационную структуру предприятия. Защищенность функции развития отслеживается и поддерживается на всем жизненном цикле предприятия, производства продукции, проведения сделки, совершения операции и т.п. Подход, отмеченный выше и связанный с мониторингом условий реализации функции безопасности, открывает новые возможности в конструировании и анализе систем обеспечения (поддержания) безопасности организации. Системы не жизнеспособны и умирают, когда реализация функции безопасности в них ограничена какими-либо явлениями или факторами. При этом доминантное значение для выживания системы имеет родовая функция безопасности. Все видовые функции безопасности, будучи реализованы в системе, не добавляют ей безопасности (эффективности), а лишь продлевают сроки того или иного состояния системы. Стратегия развития организации не несущая в себе элементы и факторы, обеспечивающие условия для реализации функции безопасности, не жизненна. Сущностью «безопасность–менеджмента» как системы, ее методологической основой является категория безопасности, как инструмент анализа развития социально-экономических систем и, одновременно, как одна из обобщенных характеристик их состояния и эффективности управления. Методология безопасности определяет содержание нового подхода к управлению развитием социально-экономических систем. Объектом управления (управляемая подсистема) в «безопасность – менеджменте» организации является функция безопасности, источники ресурсов безопасности и отношения интересов и угроз, возникающие как между хозяйствующим субъектом и другими экономическими субъектами, так и внутри хозяйствующего субъекта. Менеджеры по безопасности социальных систем (безопасности организации) должны прежде всего уметь анализировать и прогнозировать развитие социальноэкономических процессов и обстановки на предприятии. Целостное и системное понимание, видение и представление путей стратегического развития и устранения опасностей, которые грозят или могут грозить социально-экономическим системам и их интересам изнутри (угрозы внутриорганизационных процессов) и извне (угрозы внешней и деловой среды), политика и стратегия безопасного развития и

22 защиты интересов от угроз составляют сущность их квалификационной характеристики. Область профессиональной деятельности менеджера по безопасности – обеспечение эффективного управления социально-экономическими системами (организациями, предприятиями, фирмами и т.п.), организация и совершенствования систем управления и безопасности. Наряду с работой в различных структурах управления предприятий, банков, организаций и учреждений, муниципальных образований, управления регионов и страны, менеджер по безопасности может быть востребован для разработки систем безопасности любого иерархического уровня. Его основная ценность как специалиста – это владение важнейшим инструментарием управления и анализа социально-экономических систем, методологией безопасности. До последнего времени, как в России, так и в других странах СНГ, работа по подготовке таких специалистов не велась. Функции обеспечения безопасности, чаще понимаемые как специальные и силовые, рассредоточивались по стандартам других специальностей. Функции «безопасность – менеджмента» организации Управление безопасностью и управления организацией это две стороны общего процесса развития организации, как сложной системы. Они в отдельности в принципе не существуют. Однако «безопасность-менеджменту» организации кроме общих функций менеджмента присущи и конкретные специфические функции. Это и выделяет «безопасность- менеджмент» организации в особый вид (разновидность) менеджмента, и особый вид деятельности. Общие функции «безопасность-менеджмента» организации имеют ту особенность, что часть из них реализуется штатно в режиме сопряжения с функциями управления организацией. Имеет место суперпозиция (наложение) функций управления безопасностью и функций управления организацией, поскольку между безопасностью и управлением как областями науки существует естественная связь. Обе разрозненные человеком области знаний, связаны с прогнозированием и улучшением характеристик (показателей) социальноэкономических систем, но действуют они в исходной своей нерасчлененности разными способами и средствами. Эту непосредственно не осязаемую работу по управлению безопасностью можно сравнить с подводной частью айсберга, которая значительно больше по размерам видимой надводной части. Конкретные специфические функции разрабатываются организацией исходя из уровня развитости и вида деятельности. На практике выделяется несколько видов «безопасность-менеджмента». Это «безопасность-менеджмент» в экономике и информации, сфере деловой разведки и компьютерных технологий, кадровой, экологической и техногенной областях, в физической защите объектов, организации личной охраны и безопасности, борьбы с терроризмом и других сферах. Понятие «ведомственной охраны, службы безопасности», образ которых складывался годами, все еще довлеет над образом «безопасность-менеджмента» и стереотипно подразумевает нетворческий физический труд, стесненный рамками функциональной ограниченности в принятии жизненно важных для предприятия решений. «Безопасность- менеджмент» организации, как новый вид деятельности в рыночных условиях, выдвигается на первые позиции в организации, на роль

23 междисциплинарной «кафедры» организации, способной объективно и с разных сторон оценивать состояние компании и выдвигать интегрирующие идеи, работающие на опережение. Применение системного подхода к управлению организацией позволило руководителям увидеть всю организацию в единстве и взаимосвязи составляющих ее частей (элементов) - людей, структур, задач и технологий. Применение принципов менеджмента безопасности позволило увидеть место системы обеспечения безопасности («безопасность-менеджмента») в стройном ряду структуры организации. Этим преодолевается недостаток всех предшествующих теорий научных школ менеджмента, сосредоточивших внимание только на отдельных элементах управления, и эффективность управления (безопасность), естественно, не рассматривалась в них как результирующая всех его составляющих. Новое здесь состоит в том, что логика безопасного развития социальной системы выводится из познания ее как цельного организма, чего, в сущности, никогда не делалось. Традиционно это знание синтезировалось (выводилось) на основе изучения отдельных сфер деятельности – подсистем социальной системы, что с определенностью не представляется совсем корректным методом. Безопасность и модель образования Проблемы безопасности общества оборачиваются именно проблемами безопасности образования и воспитания, взывают к необходимости качественного изменения образовательной системы, повышения уровня и расширения масштабов образованности и культуры людей. Именно социально-культурный и гуманитарнообразовательный механизм безопасности и выживания должен придти на смену бюрократическому и идеолагизированному механизму, с его концепцией опоры на силу и страх. Отсюда возникает проблема «опережающего» изменения сознания общества, решение которой прямо связано с образованием и воспитанием. И для современной системы образования в ее мировом измерении это совершенно новая цель. Образование сегодня представляет собой одну из глобальных проблем цивилизации. Выживание человеческого общества существенно зависит от развития, распространения и уровня образования. Идея разработка новой модели образовательной системы с ее ориентацией на проблемы безопасности и выживание, захватывает все большее число людей и одобрена международной комиссией ЮНЕСКО по образованию для XXI века. Новая образовательная система, как часть цивилизации, выступает как один из механизмов безопасности. Тесная взаимосвязь образовательной системы и модели безопасности цивилизации (общества) обусловлено тем, что образование должно удовлетворяет потребностей социальной жизни настоящего и будущих поколений. Передавая в будущее в основном только знания о прошлом, система образования сама терпит кризис, не удовлетворяя потребности современного общества, и одновременно не способствует безопасности общества в будущем. Поиск новой модели безопасности развития человечества оборачивается именно определением опережающих действий по созданию модели образовательной системы будущего, модели, «которая могла бы удовлетворять соответствующие (неисчезающие) потребности нынешних и будущих поколений землян».

24 Мировая система образования, в том числе и российская, находится на этапе своего реформирования. Однако ее реформы пока еще далеки от модели образования, которая необходима для национальной безопасности стран мира. Проблемы безопасности общества, проблемы образования в области безопасности социально-экономических систем, привлекают все больший интерес. Это видно пока не по числу законопроектов, а по числу участившихся конференций, форумов и программ. Будущее справедливо связывается с новой системой безопасности мира, с переходом на траекторию безопасного развития всей совокупности систем мироздания. Главной движущей силой этого перехода будет по определению выступать образование и эта приоритетность, как следствие благотворного влияния уровня образования на решение проблемы безопасности, распространяется на все образование в целом. Образование выдвигают на приоритетное место в предстоящих реформах не только вопросы безопасности и глобальные проблемы. Наблюдаемые ошибки и просчеты в реализации радикальных экономических и социальных реформ, просчеты во внутренней, национальной, региональной, культурной политике результат некомпетентности лиц, принимающих и подготавливающих соответствующие решения. В связи с этим перед обществом в целом стоит задача подготовки специалистов, обладающих высокой профессиональной компетентностью, способных аккумулировать достижения мировой науки и культуры и передать их новому поколению. Все это, конечно, можно осуществить в каждой стране на основе государственной поддержки принципиально новых методов образования, в первую очередь высшего, призванного создать новую интеллектуальную элиту, способную управлять безопасным развитием общества и мира. Безопасность в новых образовательных стандартах Подготовка управленцев в области безопасности социальных систем выдвигается в важную и новую для любой страны задачу, ставящей своей целью обеспечить приток высококвалифицированных специалистов, профессионаловменеджеров в актуальную сферу человеческой деятельности – обеспечение безопасности личности, общества, государства, обеспечение безопасности нации. Как новая учебная и научная дисциплина «безопасность – менеджмент» организации в качестве предмета своего исследования определяет социальноэкономические системы, имплицитно содержащие в себе безопасность, как характеристику своей эффективности и устойчивости. Развитие любой системы с необходимостью требует наличие в ней условий и факторов, обеспечивающих реализацию (воспроизводство) родовой функции безопасности. Эти условия и факторы могут быть как внутренними, присущими системе, так и внешними, привнесенными в систему. В том и другом случае, их культивирование и активизация в системе является необходимым и достаточным условием воспроизводства родовой функции безопасности и, как следствие, самого процесса развития системы. Для постановки и решения сформулированных выше задач требуются специалисты, владеющие мировоззрением безопасности как специфическим подходом к изучению различных сторон состояния и развития социальноэкономических систем. Стержнем инновационного процесса в данном вопросе, по

25 нашему мнению, должны стать новые стандарты подготовки кадров, предусматривающие повышение образования в такой важнейшей области научного знания как безопасность социальных систем. Создавая и реализуя новые стандарты образования в области безопасности личности и предпринимательства, важно подчеркнуть, что на передний план здесь выдвигается не традиционная фигура «человека с ружьем», а менеджер с его способностью решать задачи обеспечения безопасности организации (социальной системы) с опорой на интеллектуальные технологии, а не на страх и силу. Большим научным вкладом в развитие такого подхода является учебник под редакцией профессора А.А.Прохожева «Общая теория национальной безопасности», где впервые с единых методологических позиций обобщен материал, раскрывающий суть проблемы национальной безопасности. Методологической основой обучения, превращающей механический набор «нужных дисциплин» в монолит учебного стандарта, формирующего профиль специальности «безопасность – менеджмент» организации, выступает безопасность, как социальная категория и методология познания единого целого. Стержневым учебным курсом, консолидирующим вокруг себя весь блок общепрофессиональных и специальных дисциплин стандарта специальности, является общая теория безопасности организации, с ключевыми понятиями – интереса личности, организации, государства, системы корпоративных интересов, угрозы интересам - в качестве объекта исследования. Основные положения общей теории безопасности организации и общей теории национальной безопасности выступают ядром формирования и становления новой учебной и научной дисциплины и специальности - менеджмента безопасности общества, как родовой специальности в сфере безопасности, где остальные, в том числе и ведомственные, выступают как более узкие (видовые) специальности в этой сфере деятельности. Безопасность как профессия Осознание управления безопасностью развития социальных систем как профессии, опирающейся на разнообразные достижения междисциплинарной, пока еще молодой, быстро развивающейся области научного и практического знаний, занимает все более прочное место в современной цивилизации. По разным причинам многие страны долгие годы стояли в стороне от научных теорий безопасности социальных систем. Поэтому отсутствовали до некоторого времени и соответствующие учебники, и учебные пособия, раскрывающих с единых методологических позиций весь комплекс проблем безопасности организации. В кадастре учебных специальностей, например России, лишь сравнительно недавно появилась специализация 061132 «Управление безопасностью», которая не решает главного – создания стандарта специальности в сфере безопасности, ориентированной на безопасность человеческого общества. Сегодня во всем мире идет процесс сокращения числа специальностей. Очень важно, чтобы стратегия реформирования образовательных программ, не стала модернизационно-догоняющей схемой очередных изменений, не сулящих повышения эффективности образования. Отсутствие общесистемной концепции и стратегии образования (модели развития образования для XXI в. просто пока не су-

26 ществует) может сказаться и на концепциях его различных направлений, в частности на безопасности образования. Отправной точкой процесса реформирования в отдельно взятой стране может стать идея обеспечения безопасности нации, как дерева целей. Тогда, по определению, кадастр специальностей возглавит специальность по безопасности общества (нации), как родовая специальность новой модели образовательной системы. В свою очередь, введение в образовательный процесс категории безопасности придаст необходимую системность, и даже устойчивость образовательному процессу, будет способствовать приближению системы образования к запросам времени. Актуальной задачей современности становится строгий отбор всего положительного для института менеджмента безопасности из национальных управленческих культур. Следующей задачей будет постепенная выработка на этой основе практики работы института менеджмента безопасности на различных иерархических уровнях социально-экономических систем – от организации до государства. Сделать это будет очень непросто, потому что элементы культуры (в том числе и управленческой) невозможно ввести, используя законы, декреты, приказы. Необходим относительно длительный период утверждения нового сначала в умах управленцев, а затем в их каждодневных действиях. Литература 1. Концепция национальной безопасности Российской Федерации. М.: 2000.

2. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под ред. А.А.Прохожева. М.: Изд-во РАГС, 2002.

3. Минаев Г.А, Прохожев А.А. Менеджмент безопасности организации / Теоретические основы. М.: Русаки, 2003.

4. Минаев Г.А, Прохожев А.А. Теория безопасности организации. М.: Изд-во РАГС, 2004.

5. Куракин А.Л. Наука, техника, культура в контексте субъективной реальности / Междисциплинарное обозрение. М.: ИНИОН РАН, 2003.

6. Урсул А.Д., Демичев Ф.Д. Образование для устойчивого развития: научные основы. М.: Изд-во РАГС, 2004.

7. Энциклопедический словарь И.А.Брокгауза и И.А.Ефрона: т. 5.

ПРО СТАН ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ, ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Пригунов Павло Якович — кандидат психологічних наук, доцент, член.кореспондент АПСН РФ, заступник директора Інституту стандартів безпеки, доцент університету економіки та права «КРОК»

Розв’язання проблеми забезпечення безпеки підприємств в нашої державі відповідно сучасних вимог та міжнародних стандартів потребує вирішення не тільки організаційно-правових засад на всіх рівнях (прийняття відповідних законів Верховною Радою України, Указів Президента України, постанов Кабінету

27 Міністрів України, тощо), а й забезпечення підприємств висококваліфікованими спеціалістами у цій галузі. Це питання є актуальним в умовах сьогодення і не тільки для, окремих підприємств та їх об’єднань, а й для всієї країни. Нас повинно турбувати хто буде захищати комерційну таємницю на підприємстві, його інтелектуальну власність, фінансово-економічну стабільність, здійснювати профілактичні заходи безпеки, створювати безпечні умови розвитку наших підприємств, захищати підприємства при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Кожне підприємство вирішує самостійно яких фахівців залучати для забезпечення своєї безпеки. Як правило у 90% це ветерани правоохоронних органів та спецслужб, які мають достатній життєвий та професійний досвід забезпечення національної безпеки. Але всі ми розуміємо що забезпечення національної безпеки і безпеки підприємств це різні напрями роботи і потребують різних систем знань, вмінь та навичок. В умовах сьогодення безпека підприємств полягає пре ж за все у площині фінансово-економічних відносин та інтересів і вимагає від фахівців певної суми знань з економіки, фінансів, права. Знання з оперативно-розшукової діяльності є додатковими і не відігрівають головну роль в забезпеченні безпеки підприємств. Тобто фахівець з безпеки підприємств повинен мати спеціальну фінансово – економічну та правову освіту у цій галузі, а ветерани правоохоронних органів та спецслужб повинні мати можливість пройти перепідготовку та підвищувати свою кваліфікацію. В Україні, починаючи з 2000 року робились спроби готувати фахівців з безпеки підприємств на базі вищих навчальних закладах. Першим був Європейський університет, який у 2000 році відкрив факультет з безпеки підприємств. На базі напряму менеджмент, за спеціальністю менеджмент організацій вони почали готувати фахівців з безпеки за спеціалізацією менеджмент безпеки підприємств. У 2003 році Інститут захисту інформації, який є структурним підрозділом Національної академії Служби безпеки України відкрив в напрямі «національна безпека» спеціальність «організація захисту інформації з обмеженим доступом» і протягом трьох років готує фахівців на контрактних умовах. На кінець 2006 року вісім столичних вищих навчальних закладів всіх форм власності готують фахівців з безпеки підприємств використовуючи наступні спеціальності та спеціалізації: - Європейський університет – спеціальність менеджмент організацій, спеціалізація «менеджмент безпеки підприємств»; - Київський славістичний університет – менеджмент організацій, спеціалізація «менеджмент безпеки бізнесу»; - МАУП – менеджмент організацій, спеціалізації: «менеджмент безпеки», «менеджмент охоронної діяльності»; - Міжнародний технічний університет ім. Ю.Бугая – менеджмент організацій, спеціалізація «менеджмент безпеки бізнесу»; - Київський національний торговельно-економічний університет – спеціальність правознавство, спеціалізація «правове забезпечення безпеки підприємницької діяльності»; - Київський бізнес – інститут при НТУУ «КПІ» - економіка підприємства, спеціалізація «економічна безпека підприємств»;

28 - Національна Академія СБ України – національна безпека, спеціальність «Організація захисту інформації з обмеженим доступом»; - Університет економіки та права «КРОК» - перепідготовка та підвищення кваліфікації фахівців з безпеки за фахом «Менеджер з безпеки підприємств», «Керівник служби безпеки на підприємствах України», «Керівник охоронного підприємства». Як ми бачимо спеціальності за якої могли готуватись фахівці з безпеки підприємств і на базі якої могла б формуватися система підготовки фахівців з вищою освітою з цього напряму не існує. Спеціалізації містять від 3-х до 6 дисциплін і не дозволяють здійснювати підготовку фахівців з безпеки у повному об’ємі сучасних вимог. Крім того відповідно постанови КМУ від 13.12. 2006р. за №1719 «Про перелік напрямів за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладів за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра» не передбачено напряму підготовки з національної безпеки, крім того у сучасному бакалавраті не передбачено спеціалізацій. З 2007 року абітурієнти поступатимуть не на спеціальності, а на напрями підготовки, які визначені цією постановою. Тобто готувати фахівців за спеціалізаціями, які визначає вищий навчальний заклад стає практично не можливо. Стає зрозумілим, що сьогодні не існує державних освітніх стандартів в галузі підготовки спеціалістів з безпеки підприємств, не існує і системи підготовки фахівців з цього важливого напряму. Кожен вищий навчальний заклад самостійно обирає набір дисциплін з безпеки, для викладання яких він може залучити викладачів. Не існує системи замовлень від підприємств на підготовку фахівців з безпеки. Тобто підготовка таких фахівців здійснюється без відповідних стандартів, без залучення представників Міністерства освіти і науки України до цієї проблеми і як слідство ми не маємо відповідної спеціальності, я не говорю вже про групу спеціальностей. Разом з тим, якщо ми звернемося до Класифікатор професій (ДК 0003:2005), який набув чинності з 01.04.2006 і був розроблений Міністерством труда та соціальної політики України, то побачимо, що у 2 розділі «Професіонали»: Введена група професій за №2414 – Професіонали з питань безпеки підприємств, установ, організацій. Де за №№ 2414.1. – Наукові співробітники (безпека підприємств, установ, організацій); 2414.2. – Професіонали з фінансово-економічної безпеки. Щоб займати ці посади відповідно вимогам Класифікатора необхідно мати: - диплом про вищу освіту, що відповідає рівню спеціаліста, магістра; - диплом про присудження наукового ступеня: кандидата наук; доктора наук; - атестат про затвердження вченого звання: старшого наукового співробітника; доцента; професора. У 3 –му розділі Класифікатора, який називається «Фахівці»: передбачена група професій за №345 – Інспектори воєнізованої охорони, приватні детективи, де за №№ - 3450 - Інспектори воєнізованої охорони, приватні детективи; 3411 – Фахівець з фінансово - економічної безпеки; 3450 – Фахівець з організації майнової та особистої безпеки;

29 3450 – Приватний детектив; Щоб займати ці посади відповідно вимогам Класифікатора необхідно мати: - диплом: молодшого спеціаліста; бакалавра; спеціаліста, що проходить післядипломну підготовку. Таким чином ми бачимо, що професії та посади з безпеки підприємств, на яких працюватимуть відповідні фахівці і які повинні мати відповідну фаху освіту за освітньо – кваліфікаційними рівнями від молодшого спеціаліста до магістра існують, а спеціальності за якої б їх потрібно готувати нема. Вивчивши досвід розвинутих країн світу і пре ж за все країн, які входять до європейської спільноти в вирішенні питань підготовки фахівців з безпеки підприємств ми побачили що в цих країнах існує спеціальність «секюрити менеджмент» (менеджмент безпеки) і на базі цієї спеціальності розгорнута система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з безпеки. У цих країнах фахівці з секюрити менеджменту мають різні спеціалізації від приватного детектива до фахівця з конкурентної розвідки, від менеджера з забезпечення безпеки персоналу до менеджера з забезпечення технічної безпеки (в залежності від спеціалізації навчального закладу) Так у США понад 30 вищих навчальних закладів готують таких фахівців за освітньо - кваліфікаційним рівнем «магістр», у Великобританії 10 вищих навчальних закладів готує фахівців з секюрити менеджменту за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр», «магістр». Німеччина 7 вищих навчальних закладів, Франція – 9 вузів, Латвія – 3 вищі навчальні заклади готують фахівців за цією спеціальністю. Наш сусід Росія готує таких фахівців у 25 вищих навчальних закладах, однак у РФ офіційно затверджена Міністерством освіти спеціалізація «управління безпекою на підприємствах» і вимоги для здійснення підготовки фахівців за неї. Усі вищі навчальні заклади, які здійснюють підготовку фахівців з секюрити менеджменту мають відповідні ліцензії на перепідготовку та підвищення кваліфікації цих фахівців. Разом з тим жоден вищий навчальний заклад не має ліцензій на перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з безпеки, якщо він не здійснює підготовку таких фахівців. Інструкціями відповідних міністерств цих країн введено заборону на займання посад з безпеки на підприємствах, якщо кандидат не має спеціальної освіти з цього напряму, або не пройшов відповідну перепідготовку. Вимоги для підвищення кваліфікації для фахівців з безпеки різні у проводяться як правило раз у 3 роки (Англія, Франція, Німеччина) і раз у 5-ть років (США, Латвія тощо). З урахуванням ситуації що склалася в галузі освітянської діяльності в Україні та виходячи з перспектив розвитку нашої країни, входження до європейської спільноти, подальшого розвитку демократичних перетворень ми б вважали за можливим звернутися до Міністерства освіти і науки України, щодо введення до Переліку напрямів за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладів за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра напряму «Національна безпека», у якому передбачити підготовку фахівців з організації фінансовоекономічної безпеки підприємств, установ, організацій (аналог міжнародному

30

-

-

-

-

-

-

секюрити менеджменту). Така спеціальність відповідає Класифікатору професій України і дає змогу готувати фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем від молодшого спеціаліста до магістра. Для розробки освітньо-кваліфікаційної характеристики, програми та навчальних планів підготовки за даною спеціальністю пропонується утворити міжвузівську робочу групу до якої залучити представників Національної академії Служби безпеки України, Університету економіки і права «КРОК», керівництво УСПП та представників підприємств УССП. Клопотати перед Міністерством освіти і науки України про признання базовими вищими навчальними закладами з підготовки фахівців з безпеки підприємств, установ, організацій: Національну академія Служби безпеки України; Університет економіки та права «КРОК». Ми можемо визначити основні категорії фахівців, які повинні мати знання з безпеки підприємств і шляхи забезпечення цими знаннями.

1. категорія: фахівці підприємств з знанням основ забезпечення фінансово-економічної безпеки (економісти, фінансисти, юристи). Здійснюється у рамках введення відповідних спеціалізацій при підготовці спеціалістів з економіки підприємств, фінансистів тощо. Як приклад введення спеціалізації “Фінансово-економічна безпека підприємств” у напрям “Економіка” до спеціальності “Економіка підприємств” або у напрям “Менеджмент” спеціалізацію “Менеджмент безпеки підприємств” тощо.

2. категорія: фахівці з організації та управління фінансово-економічної, майнової та особистої безпеки. Готуються керівники підрозділів безпеки на підприємствах. Підготовка здійснюється на базі введення до специфічних категорій спеціальності “Управління фінансово-економічною безпекою підприємств” за освітньокваліфікаційнем рівнем “магістр”. Готуються керівники підрозділів безпеки на базі отриманої освіти за освітньо-кваліфікаційнем рівнем “бакалавр” за напрямами підготовки “Економіка”, “Менеджмент”, “Право”, “Національна безпека”.

3. категорія: керівники підприємств з знанням основ організації систем безпеки на підприємствах. Здійснюється шляхом введення до специфічних категорій у магістерську підготовку за напрямом “Адміністративний менеджмент” спеціалізації “Управління безпекою соціальних систем”.

4. категорія: фахівці з фінансово-економічної безпеки підприємств, установ, організацій. Здійснюється підготовка фахівців, які безпосередньо виконують функції по забезпеченню безпеки підприємств України. Пропонується відкриття спеціальності “Організація фінансово-економічної безпеки підприємств, установ, організацій” у напрямі “Військові науки, національна безпека, безпека державного кордону”.

5. категорія: перепідготовка, підвищення кваліфікації в галузі безпеки підприємств. Здійснюється шляхом введення курсової підготовки за спеціальностями “Керівник

31 служби безпеки на підприємствах України”, “Керівник охоронного підприємства”, “Менеджер з фінансово-економічної безпеки”, “Фахівець з організації майнової та особистої безпеки” тощо. Тільки втілення системи підготовки кадрів, своєчасне вирішення проблем з організаційно-правовим забезпеченням дозволить утворити систему безпеки наших підприємств на сучасному рівні, забезпечити розвиток індустрії безпеки в Україні.

32

РОЗДІЛ 4 КОНТРОЛЬ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ КОНТРОЛЮ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Кобринський Віталій Юрійович — ад’юнкт кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ.

Останнім часом в Україні в законодавчому плану стосовно сфери національної безпеки відбулося визначні події: 19 червня 2003 року Верховною Радою України було прийнято Закон України „Про основи національної безпеки України”, а 12 лютого 2007 року Указом Президента України № 105/2007 ухвалено Стратегію національної безпеки України. І якщо основна мета закону полягає утому, щоб визначити основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, то основне призначення Стратегії — визначити принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Проведення нами порівняльно-правового дослідження тексту даних документів уможливило дійти висновку, що одночасне функціонування цих документів у даній редакції позбавлено юридичного сенсу. Адже фактично поняття державної політики національної безпеки включає в себе принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення національної безпеки (життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави), що здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства. Річ у тім, що у Стратегії згадується про три групи принципів, причому окремо виділені принципи контролю, що і є основним фокусом нашої уваги. Якщо співставити змістовний бік згадуваних вище принципів, то можна чітко побачити, що принципи забезпечення національної безпеки у законі України „Про основи національної безпеки України” і принципи політики національної безпеки у Стратегії є повністю ідентичними, за винятком того, що у законі згадується та додатково уточнюється у ч. 3 ст. 5 принцип адекватності і зазначається на адекватність вжиття заходів характеру масштабам загроз національним інтересам. У той же час у Стратегії з’являється новий принцип: залучення громадянського суспільства до процесу вироблення та реалізації політики національної безпеки. Решта є повністю ідентичним, а відтак можна впевнено стверджувати про помилкове ототожнення законодавцем таких різних за суттю напрямів як політика національної безпеки і забезпечення національної безпеки. Адже перша поглинає другу, і є набагато ширшою за своїм змістом аніж забезпечення, оскільки система забезпечення національної безпеки — це

33 організована державою сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України А відтак забезпечення національної безпеки — узгоджена діяльність організованих державою суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів. У свою чергу родовим щодо даних понять є державна політика національно безпеки — діяльність уповноважених органів державної влади і управління, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, яка визначає цілі, функції, принципи, пріоритети національної безпеки, методи і засоби їх забезпечення. Таким чином, законодавець ототожнив принципи забезпечення і принципи політики національної безпеки. Стосовно принципів забезпечення національної єдності та захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз, то на них лише наголошується, втім конкретного зміст не розкрито. Отже важливої наукової уваги має бути приділено не лише самій проблематиці державного контролю у сфері національної безпеки, а й принципам як висхідним, основоположним началам. Адже без їх визначення і чіткої класифікації подальше створення і форування даної системи значно ускладнюється.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВЗАЄМОЗВІРОК, ЯК ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ МІЛІЦІЇ ТА ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ Пивовар Юрій Ігорович — старший викладач кафедри економіко-правових дисциплін Київського національного університету внутрішніх справ

Розробка правових механізмів взаємодії правоохоронних і контрольних інститутів є важливим фактором зміцнення такої складової національної безпеки держави як фінансова безпеки. В системі забезпечення фінансової безпеки найбільш вагомими елементами є правоохоронні і контрольні інститути державного управління. Згідно теорії систем, одним із пріоритетних принципів системи є наявність дієвого механізму взаємодії її елементів, і кожного її елемента окремо. В контексті поставленої проблеми, особливої уваги заслуговує розгляд питання форм взаємодії органів міліції з таким ключовим державним органом влади, що здійснює фінансовий контроль, як Державна контрольно-ревізійна служба. Досить важливим елементом системи взаємодії органів міліції і органів ДКРС є наявність двостороннього (зворотного) зв’язку. Серед форм взаємодії органів міліції та державної контрольно-ревізійної служби (далі – ДКРС), що

34 називають науковці та практики окремої уваги заслуговує проведення взаємозвірок. На необхідність використання даної форми взаємодії вказується у постанові Кабінету Міністрів України від 29.11.2006 № 1673 “Про стан фінансово-бюджетної дисципліни, заходи щодо посилення боротьби з корупцією та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів”. В ній вимагається від Міністерства внутрішніх справ “здійснити аналіз за надісланими органами державної контрольно-ревізійної служби у 2005-2006 роках матеріалами ревізій на предмет визначення ефективності заходів, вжитих для докорінного виправлення становища, та повідомити Головному контрольно-ревізійному управлінню про прийняті рішення для проведення аналізу та інформування Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів”. Звісно, таке нормативно-правове доручення не є звіркою, проте воно є досить ефективним способом для посилення уваги при проведенні взаємозвірок у майбутньому. Основною метою проведення звірок є отримання своєчасної інформації про стан розгляду правоохоронними органами ревізійних матеріалів та можливості притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. У той же час, за зауваженнями співробітників органів ДКРС, органи міліції не завжди своєчасно надсилають інформацію про стан розгляду матеріалів та акти звірок, що створює суттєві перешкоди у застосуванні органами ДКРС передбачених чинним законодавством заходів впливу, в тому числі адміністративного характеру. Однією з причин зазначеної проблеми практичні працівники органів ДКРС називають відсутність законодавчої норми, яка передбачала б обов’язковість повідомлення органом міліції органу ДКРС про прийняте рішення за результатами розгляду направлення останніми ревізійних матеріалів (в Законі України “Про ДКРС в Україні”). Певна спроба налагодити таке зворотне інформування зроблена Кабінетом Міністрів України (далі – КМУ) за ініціативою ГоловКРУ шляхом включення відповідної норми в Порядок проведення інспектування (абзац 2 п. 48 постанови КМУ від 20.04.2006 № 550 “Про затвердження Порядку проведення інспектування державною контрольно-ревізійною службою в Україні”), згідно з якою правоохоронні органи та органи міліції, зокрема повідомляють органу ДКРС про результати розгляду матеріалів ревізії протягом 10 робочих днів після прийняття відповідного рішення. Крім того, спільним Порядком взаємодії (п.п. 5.8, 5.10 наказу ГоловКРУ, МВС України, Служби безпеки України, Генеральної прокуратури України від 19.10.2006 №346/1025/685/53 “Про затвердження Порядку взаємодії органів державної контрольно-ревізійної служби, органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України”) регламентовано порядок проведення звірок результатів розгляду переданих органами ДКРС до органів міліції у звітному кварталі матеріалів ревізій, у яких зафіксовано факти порушень, та про які у органів ДКРС немає інформації. Такі звірки передбачено проводити щоквартально та у межах звітного року. Виключеннями є матеріали ревізій,

35 які проводились у рамках розслідування порушених кримінальних справ. Таке обмеження, на нашу думку, є доречним, оскільки інтерес за такими перевірками становить лише для самих правоохоронних органів, які організовували, або ж самі проводили перевірки. Для проведення звірки орган ДКРС, як ініціатор її проведення складає акт звірки за підписом керівника, два примірники якого до 10 числа місяця, наступного за звітним кварталом, направляються до правоохоронного органу. Структурно акт звірки складається з двох розділів: перший – заповнюється органом ДКРС при його підготовці та направленні до органу міліції, другий – заповнюється правоохоронцями про прийняте рішення за результатами розгляду матеріалів ревізії. Згідно з Інструкцією, орган міліції після отримання акту звірки, заповнює його і протягом 10 календарних днів з дня надходження один з примірників повертає відповідному органу ДКРС. Також в Порядку передбачено, що не проводиться звірка між органами ДКРС та органами міліції у разі, якщо за матеріалами ревізії, переданими у звітному році, триває вивчення правоохоронним органом та не прийнято рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи, її закриття чи направлення до суду тощо. Органи ДКРС у таких випадках до 25 січня року, наступного за звітним, подають до правоохоронних органів узагальнений перелік (реєстр) таких матеріалів. В подальшому, коли інформація буде надходити від органів міліції про результати розгляду ними таких матеріалів, узагальнюється органами ДКРС у робочому порядку. Разом з тим, навіть після підписання вказаного міжвідомчого наказу на практиці, залишається така ситуація, за якої зворотне інформування органів ДКРС органами міліції здійснюється не системно і не постійно. Пояснити це можна відсутністю спеціальної норми, по-перше, в кримінальнопроцесуальному кодексі, а по-друге, в будь-якому іншому законодавчому акті (наприклад, в Законі України “Про ДКРС в Україні”). Крім того, за результатами проведеного анкетування близько 95% опитаних працівників органів ДКРС вказують на необхідність такого інформування органами міліції, тоді як серед респондентів з числа співробітників органів міліції за обов’язковість повідомлення органів ДКРС результатів розгляду ревізійних матеріалів висловились лише 32 % слідчих і дізнавачів та 25 % оперативних працівників підрозділів ДСБЕЗ. Серед зауважень працівників міліції, що вказують на недоцільність введення обов’язкового інформування ініціатора (орган ДКРС) про результати розгляду ревізійних матеріалів (повідомлення про злочин), можна назвати основні з них: - додаткова завантаженість працівників відповідних підрозділів (служб) органу міліції (значний час відводиться на заповнення відповідних форм статистичної звітності та “картки-повідомлення”); - відволікання слідчих, дізнавачів, оперативних працівників від безпосереднього процесу розслідування та розкриття злочинів;

36 - виникнення запитання: чому лише органи ДКРС необхідно інформувати? адже так само про обов’язковість інформування зможе заявити будь-який і інший заявник (як державна так і недержавна установа, організація, об’єднання, формування тощо). У такому разі задоволення усіх вимог “інформаторів” про злочин, може виникнути необхідність створення для таких цілей спеціальних додаткових підрозділів, служб, посад в органах міліції. Одним із варіантів вирішення даного питання може бути створення та ведення єдиної міжвідомчої інформаційної бази даних, в якій би формувалася, зберігалася і накопичувалася зазначена інформація. Безумовно, на етапі створення такої бази витрати часу і матеріально-фінансових ресурсів займуть левову частку, проте, у подальшому, її існування і використання надасть змогу зекономити набагато більше та підвищить ефективність механізму взаємодії правоохоронних та контролюючих органів у забезпеченні фінансової безпеки держави. Таким чином, розглянута у статті форма взаємодії органів міліції і ДКРС – взаємозвірки – є актуальною та потребує унормування на законодавчому рівні, а також розробки механізму її ефективного застосування. ПОДАТКОВИЙ КОНТРОЛЬ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Яковенко Олександр Олександрович — перший заступник начальника управління податкової міліції ДПА в Київській області — начальник управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, полковник міліції

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства актуалізується проблема формування дієвої системи державного контролю у сфері національної безпеки. Одним із складових елементів даної системи виступає податковий контроль. З урахуванням висловлених міркувань а наших наукових статтях, а також зважаючи на наукові розвідки у даному напрямі, пропонуємо на розгляд власні принципи контролю, які мають бути опосередковані метою контролю та його основними завданнями. На наш погляд, метою громадського податкового контролю є створення ефективного механізму участі громадянського суспільства у забезпеченні національної безпеки у сфері оподаткування. За даного випадку на громадський податковий контроль може бути покладено наступні завдання: • запобігання і припинення порушень податкового законодавства, підзаконних нормативно-правових актів, міжнародних догорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, що регламентують діяльність суб’єктів оподаткування;

37

•

забезпечення органів державної влади і громадськості повною, достовірною і оперативною інформацією про відповідність податкової системи Конституції країни, законам та нормам міжнародного права; • захист прав та законних інтересів персоналу податкової системи. Відповідно до викладеного, до основних принципів податкового контролю, зважаючи на те, що він має бути не лише громадський, а й обов’язково державний, а також синтезуючи положення наукових розвідок з даної та спорідненої тематик, можна віднести наступні: • верховенства права, неухильного додержання вимог законодавства, яким регулюється діяльність суб'єктів оподаткування; • підзвітність уповноважених посадових осіб податкових органів громадянському суспільству; • чіткого розмежування функцій і повноважень податкових органів та місцевого самоврядування у сфері оподаткування; • деполітизації та деідеологізації контролю. Службові (посадові) особи, здійснюючи функції податкового контролю, не можуть бути пов’язані рішеннями політичних партій чи громадських організацій, виконувати податкові перевірки з метою розправи з політичними, бізнесовими та іншими опонентами; • взаємодії та відповідальності податкових суб'єктів за реалізацію податкової політики, її належне ресурсне забезпечення; • прозорості основних напрямів спрямування отриманих коштів; • здійснення діяльності податкових суб’єктів на принципах єдиноначальництва; • відкритості інформації про діяльність податвоких суб'єктів, що не становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю з урахуванням визначеної законами специфіки діяльності податкових органів; • відповідальність компетентних посадових осіб, за ефективність функціонування податкових суб’єктів і виконання ними поставлених завдань у сфері оподаткування; • професіоналізація податковоъ сфери; • чітке розмежування контрольних функцій між податковими органами; • відповідальності посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за належне реагування на звернення громадян, громадських організацій, виступи у засобах масової інформації; • відповідності правотворчого процесу у сфері оподаткування національним інтересам; • судового захисту прав суб’єктів державного та громадського контролю; • поваги українського суспільства до податкових суб’єктів забезпечення національної безпеки. У цілому, хотів би наголосити, що принципи податкового контролю — основоположні начала, на яких базуються дії контролюючих суб’єктів, щодо

38 підконтрольних об’єктів для досягнення цілей контролю з метою створення сприятливих умов для ефективного функціонування системи податкового контролю. Принципи податкового контролю є опосередкованими метою, і слугують основою для реалізації державної податкової політики. Утім, успіх податкового контролю все більше узалежнюється від ефективності демократичного громадського контролю і на пряму пов’язаний із формуванням громадянського суспільства. Відтак, принципи контролю мають містити положення, що стосуються контролю з боку як державних, так і громадських інституцій. Саме такий комплексний підхід уможливлює стверджувати про відповідність податкового контролю як системи дій, діяльності із реалізації державної податкової політики.

39

РОЗДІЛ 5 ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ВІДМИВАННЯ КОШТІВ Користін Олександр Євгенович — начальник кафедри економічної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат економічних наук, доцент

Емпіричні дані свідчать про те, що переважна більшість операцій по легалізації злочинних доходів носить глобальний характер. У Канаді 80%, виявлених поліцією операцій містять „зовнішній елемент”[1], а в такій маленькій країні, як Бельгія ця цифра зростає до 90% [2]. Глобалізація характеризується різними факторами. Більшість видів протиправного обігу здійснюється на міжнародному рівні, тому що покупець і продавець, як правило, знаходяться в різних юрисдикціях. Певним чином глобалізація відмивання коштів базується на більш широкому явищі - глобалізації легальної економіки в цілому. Можливо навіть розглядати глобалізацію злочинності, як один з наслідків глобалізації легальної економіки. Хоча в загальному організована злочинність безсумнівно має тенденцію до поглиблення інтернаціоналізації, розміри даного процесу не слід перебільшувати: всі організовані злочинні групи дотепер мають глибокі корені на своїй території, де вони найчастіше домінують у декількох видах злочинної діяльності і мають значний економічний і суспільний вплив [3]. У той же час, вони, безсумнівно, одержують доходи від підприємств глобальної економіки, іноді на основі співробітництва з іншими кримінальними групами, але також і шляхом легалізації своїх кримінальних доходів на міжнародній арені. На глобалізацію відмивання коштів впливає ряд специфічних обставин. Логічним буде припущення, що деякі країни менш зацікавлені в розслідуванні легалізації злочинних доходів, здобутих на території інших юрисдикцій, ніж країни, у яких скоюється предикатний злочин. Важливим також фактором є те, що доходи від злочинної діяльності не рівномірно розподіляються між країнами. Що стосується „відмивання” наркодоходів, слід зазначити, що економіки країн - виробників наркотиків, особливо країн Латинської Америки часто не в змозі поглинути величезні прибутки, одержувані у міжнародному обігу наркотиків [4]. У багатьох країнах, де здійснюється незаконне виробництво наркотиків, як правило, економіка не стабільна, і неконтрольоване надходження величезної кількості грошових доходів із-за кордону від злочинної реалізації наркотиків, ускладнює контроль над зростанням інфляції, в цих країнах. На противагу тому, що іноді стверджується [5], у цілому обіг наркотиків не створює прибутки для економіки країн - виробників наркотиків. Приймаючи до уваги дані фактори не дивно, те, що багато з наркобаронів найчастіше діверсифікують, інвестиції своїх прибутків від обігу наркотиків.

40 Глобалізація легалізації (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом, характеризується певними факторами: перший фактор - економічний. Це те, що наприкінці двадцятого століття в світовій економіці виникли елементи і умови, що породили постійний попит на іноземний фінансовий капітал і умови, що характеризуються анонімністю інвестування даного капіталу. Серед цих факторів можна виділити: зростання числа фондових бірж у країнах, що розвиваються, широкомасштабну приватизацію у багатьох країнах і диверсифікованість фінансових інструментів. Деякі фактори заслуговують на особливу увагу. Одним з найбільш важливих факторів, що сприяє міжнародному відмиванню коштів є глобалізація світової економіки, що іноді називається „спекулятивна глобальна економіка” [6]. Глобалізація світової економіки частково викликана технологічною еволюцією, що створила засоби міжнародного спілкування і транспорту, раніше не відомі. Одним з результатів даної еволюції є створення дистанційної системи платежів, яка відкрила широкі можливості для „відмивання” злочинних доходів. Ще одним важливим фактором, що у значній мірі вплинув на глобалізацію світової економіки (і світових ринків зокрема ) є лібералізація системи контролю обмінних операцій. Зрозумілим є те, що дана еволюція, будучи безперечно вигідною для зростання світової економіки, створює значні труднощі для правоохоронних органів, зокрема, наявні транснаціональні фінансові потоки. Проте, це ні в якому разі не повинно узагальнюватись висновками, що дані економічні і фінансові реформи варто повернути назад, що необхідно обмежити свободу обігу капіталу. Логічним у даному випадку повинно бути – формулювання та здійснення заходів проти легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом. Необхідно зазначити, що головною ознакою порушення контролю над обмінними операціями у сфері управління фінансами є не відсутність інформації (у будь-якому випадку, інформація надана органами контролю над обмінними операціями не має в основному важливого значення для даних цілей), а те, що як і у випадку із зростанням економіки: збільшення загального обсягу міжнародних трансакцій створює більше можливостей для приховання злочинних доходів. Лібералізуючий ефект технологічного розвитку підсилюється ідеологічними змінами, що відбулися в 80-90 р.р. XX століття. У результаті розвалу комуністичної ідеології економічна модель на основі конкуренції приватних капіталів була прийнята більшістю постсоціалістичних держав, в наслідок чого почали розвиватися нові фінансові сектори на їх територіях. Це не тільки сприяє процвітанню легального бізнесу, але і створює нові можливості для „відмивання” злочинних доходів. Такі країни привабливі для злочинців через відсутність регулювання системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, і тому іноді носять назву „регулятивного сховища” [7] . Окрім цього, ряд країн настільки зацікавлені у надходженні іноземного капіталу, що їх внутрішня політика не забезпечує достатнього вивчення характеру походження інвестицій. Це особливо стосується певного переліку офшорних юрисдикцій. Деякі з них навіть рекламують свою готовність прийняти доходи, отримані кримінальним шляхом. Так тільки під серйозним дипломатичним тиском Сейшельські острови відмовились від свого Акта економічного розвитку (Economic Development Act (EDA)), що гарантував імунітет від кримінального переслідування

41 для іноземних інвесторів, у випадку розміщення більше 10 млн. доларів (якщо інвестор не скоїв насильницьких дій чи операцій з наркотиками на самих Сейшельських островах) [8]. Такі юрисдикції нерідко на законодавчому рівні формують свою репутацію щодо суворої таємності, пов'язаної з розкриттям банківської інформації, що в свою чергу, ускладнює відстеження офіційною владою походження, або навіть місця перебування коштів, розміщених у даних „таємних” юрисдикціях. Окрім того, привабливість таких місць підсилюється за рахунок м'яких податкових правил, що дозволяють нерезидентам уникати оподатковування своїх капіталів. Як „таємні” і податкові сховища часто згадуються юрисдикції Карибського басейну. Таку характеристику, виходячи із загальних ознак можливо застосовувати і до Нормандських островів, Ліхтенштейну, Князівства Монако, Андорри, Мальти, Мадери, Гибралтару, Швейцарії і Люксембурга. На підставі цього їх нерідко називають офшорними фінансовими центрами. Глобалізація легалізації (відмивання) злочинного походження доходів вкрай негативно впливає на ефективність заходів протидії цьому явищу. Такі заходи, застосовані тільки на національному рівні, як правило, ведуть лише до зміни географічної зони явища. У зв'язку з поглибленням глобалізації фінансового світу злочинні доходи, розміщені в межах юрисдикції, де правила по попередженню відмивання коштів є менш суворими, можуть проникнути у фінансову систему інших країн, тому що вони також є частиною світової платіжної системи без якихнебудь обмежень. І поки така можливість існує, готівка від злочинної діяльності надходитиме в дані країни для інтеграції в фінансову систему з наступним поверненням через електронні платіжні системи. Виходячи із зазначеного необхідно зробити декілька висновків. На законодавчому рівні міжнародна гармонізація законодавства проти легалізації злочинних доходів є абсолютно необхідною умовою для досягнення успіху в боротьбі з цим явищем. Це стосується не тільки кримінального законодавства, але і превентивного законодавства, де ефективність підкріплюється економічним фактором, а саме, бажання введення типових заходів проти відмивання коштів для фінансових інститутів у різних країнах, з урахуванням міжнародного характеру арени боротьби. На оперативному рівні глобалізація легалізації злочинних доходів вимагає створення ефективних міжнародних механізмів співробітництва, що роблять можливим співробітництво національних органів у сфері запобігання і судового переслідування відмивання коштів. Література 1. Bassiouni, M. C., Gualtieri, D. S., International and National Responses to the Globalization of Money Laundering. Responding to Money Laundering. International Perspectives // Amsterdam: Harwood Academic Publishers, 1997., Р. 109.

2. Centrale Dienst ter bestrijding van de georganiseerde economische en flnanciele delinquentie // Brussels., 1997., Р. 49.

3. Savona E. and De Feo M. A., International Money Laundering Trends and Prevention/Control Policies.

Responding to Money Laundering. International Perspectives // Amsterdam: Harwood Academic Publishers., 1997., Р. 52.

4. Smith, G. W. Competition in the European Financial Services Industry: The Free Movement of Capital versus the Regulation of Money Laundering // ICLQ., 1992., Р. 123.

5. Sauloy M. and Y. Le Bonniec, A qui profile la cocaine // Paris: Caiman-Levy., 1992., Р. 408.

42 6. Dini L. The Problem and its Diverse Dimensions. Responding to Money Laundering. International Perspectives // Amsterdam: Harwood Academic Publishers, 1997., Р.5.

7. Second Commission Report to the European Parliament and the Council on the implementation of the Money Laundering Directive. Strasbourg, 1990. European Parliament, Resolution of 9 March 1999., Р. 4.

8. Там само. – Р.7.

СВІТОВИЙ ДОСВІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ КАЛЮК О.М. — начальник факультету ННІПККМ Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

Як свідчить світовий досвід, забезпечення економічної безпеки є гарантом самостійності (незалежності), умовою сталості та ефективного функціонування суспільства. Це можна пояснити тим, що економіка є однією з найважливіших життєвих сторін діяльності держави, підприємств (організацій, установ) і людини, а тому поняття національної безпеки пов’язано з оцінкою життєздатності економіки, її стійкості до впливу можливих внутрішніх і зовнішніх загроз. Тому забезпечення економічної безпеки належить до головних пріоритетів. І саме економічна безпека здатна надати державі всі можливості для всебічного розвитку. Узагальнений аналіз досвіду щодо розв’язання проблем економічної безпеки США, країн Центральної та Східної Європи, а також держав СНД свідчить, що найбільш розвинені держави світу будують власну стратегію забезпечення економічної безпеки на основі отримання економічних переваг шляхом значного впливу на інші країни. Для забезпечення глобального лідерства використовується весь комплекс політичних, військових, економічних і політичних важелів. Глобальні держави-лідери приділяють більшу увагу зовнішнім аспектам економічної безпеки. Досвід країн Центральної і Східної Європи базується на орієнтації процесу забезпечення економічної безпеки через проведення радикальних економічних реформ, тісну інтеграцію у світові та європейські системи безпеки, приєднання до економічних і політичних союзів та організацій. Для країн-членів СНД характерне відокремлення економічної складової серед сфер національної безпеки, підвищена увага приділяється внутрішнім чинникам економічних небезпек та чіткій систематизації за сферами національної безпеки. Світовий досвід розв'язання проблем економічної безпеки переконливо свідчить про необхідність удосконалення концептуального забезпечення економічної безпеки у зовнішньоекономічній сфері України, використання позитивних ознак глобалізації для цілей суспільного розвитку держави та пріоритетності забезпечення національних економічних інтересів при формуванні зовнішньої та внутрішньої політики [1, c.37]. На нашу думку, доцільним є показати міжнародний досвід у правовій сфері забезпечення економічної безпеки на прикладі США та Росії. Правове забезпечення економічної безпеки США було пов’язано з потребою подолання наслідків громадянської війни, коли Конгрес США

43 прийняв відомі на увесь світ закони щодо митного протекціонізму та державного захисту підприємців. Економічна криза 1923-1933 рр. вимагала розробки та впровадження ефективних заходів щодо зміцнення економічної безпеки держави, сталості її економічної системи та соціалізації економічної політики. Вона знайшла впровадження у “новому курсі” економічної політики, запропонованої президентом Франкліном Рузвельтом, і характеризувалася підтримкою грошово-фінансової та банківської системи, стимулюванням приватних інвестицій, стабілізацією цін, регулюванням інфляції та конкурентної боротьби[1, c.38]. Багаторічний процес пошуку ефективних шляхів щодо надійного захисту національних економічних інтересів у США, дозволив створити ефективне та дієве нормативно-правове забезпечення економічної безпеки. Економічна безпека США як окрема та цілісна проблематика у цій країні не формулюється як у концептуальних і стратегічних документах, так і у законодавчих та нормативноправових актах. Вона розглядається лише як невід’ємна і найважливіша зі структурних складових національної безпеки Сполучених Штатів у Стратегії національної безпеки та подається у виді окремих аспектів щодо її забезпечення у законах. Основні напрями державної політики національної безпеки США подаються у Стратегії національної безпеки за трьома основними напрямами: формування безпечного міжнародного оточення Америки, забезпечення адекватного реагування на загрози і кризи, належна підготовленість американського суспільства до непередбачуваних тенденцій і явищ у майбутньому. Практично кожний напрям передбачає заходи розв’язання проблем економічної безпеки. Законодавче забезпечення економічної безпеки США має високий рівень. Проблеми протидії економічному шпіонажу розглядаються у Законі “Про економічну безпеку 1996 р.” (The Economic Security Act of 1996 [2]); підвищення ефективності національної освіти і науки – у Законі “Про освіту для економічної безпеки” (The Education for Economic Security Act [3]); питання податкового регулювання, пріоритетів економічного розвитку, митного протекціонізму – у Законі “Про економічну безпеку та відтворення 2001 р.” (The Economic Security & Recovery Act of 2001 [4]); питання ринку праці, боротьби з безробіттям, економічного захисту населення – у Законі “Про створення робочих місць і економічну безпеку 2002 р.” (Job Creation and Economic Security Act of 2002 [5]) та ін. Більшість стратегій національної безпеки держав орієнтована на забезпечення національної та економічної безпеки через проведення радикальних економічних реформ, тісну інтеграцію у світові та європейські системи безпеки, приєднання до економічних і політичних союзів та організацій. У цьому контексті показовим є досвід формування стратегій національної безпеки, накопичений країнами Східної і Центральної Європи, зокрема держав-колишніх членів, сприяли підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції, виробництва та економічного зростання.

44 Державна стратегія економічної безпеки Російської Федерації є складовою частиною законодавства Росії з національної безпеки. У Російській Федерації до правових документів, які містять положення з економічної безпеки, відносяться: Концепція національної безпеки Російської Федерації [6, с.5909]; Державна стратегія економічної безпеки Російської Федерації [7, с.2117]; Закон Російської Федерації “Про безпеку” [8, с.762]. Важливою відмінною рисою російського законодавства з економічної безпеки поряд із законодавством інших держав є наявність у ньому регіонального аспекту та положень з формування критеріїв і показників оцінки стану економічної безпеки, які використовуються в практиці державного управління. Національні інтереси Росії у сфері економіки визначаються Концепцією національної безпеки Російської Федерації ключовими, а вирішення комплексу проблем щодо їх реалізації згідно Концепції можливе на основі стійкого функціонування багатогалузевого високотехнологічного виробництва. Серед найважливіших умов реалізації національних інтересів в економіці визначаються: функціонування економіки в режимі розширеного відтворювання; захист інтересів вітчизняних виробників; підвищення інноваційної активності; постійний контроль за стратегічними ресурсами країни; підтримка наукового потенціалу, здатного утвердити незалежність країни на стратегічно важливих напрямках науково-технічного прогресу; перехід економіки до моделі стійкого розвитку; збереження єдиного економічного середовища, розвиток внутрішнього ринку згідно виробничій спеціалізації регіонів; налагодження російськими виробниками економічних зв‘язків, які б забезпечували реалізацію інтересів російських підприємств економічних реформ на найближчу перспективу [1, с.41]. Стратегія розвиває та конкретизує відповідні положення Концепції національної безпеки Російської Федерації. Головною метою цього стратегічно важливого документу для Росії є досягнення такого розвитку економіки, при якому би забезпечувались достатні умови життя та розвитку особи, соціальноекономічної та воєнно-політичної стабільності суспільства та збереження цілісності держави, успішної протидії впливу внутрішніх та зовнішніх загроз. У Державній стратегії економічної безпеки Російської Федерації підтверджується, що “без забезпечення економічної безпеки практично неможливо вирішити ні одну з задач, яка стоїть перед державою, як у внутрідержавному так і у міжнародному плані” [7, с.2117]. Важливим елементом Державної стратегії економічної безпеки Росії є розділ з визначення моніторингу факторів, що підривають сталість соціальноекономічної системи держави. В ньому містяться як загальні положення з моніторингу факторів, які визначають загрози економічної безпеки Російської Федерації, так і положення з розробки критеріїв та параметрів економічної безпеки, тобто визначення порогових значень економічної безпеки держави [1, c.46]. Ґрунтуючись на зазначеному, Україні слід враховувати досвід більш розвинених і потужніших країн у цій галузі, щоб наблизитись до їхнього рівня, розробивши якісно нову і ефективну законодавчу базу.

45 Література 1. Покотиленко Р. Механізм формування і забезпечення економічної безпеки. - Донецьк, 2002. – 249 с.

1. Economic security act of 1996. – Washington, February 1996.

2. The education for economic security act. – Washington, July 1999.

3. The economic security & recovery act of 2001. – Washington, October 2001.

4. Job creation & economic security act of 2002. – Washington, 2002.

5. Концепция национальной безопасности Российской Федерации: утв. указом Президента Российской Федерации от 17 декабря 1997 г. // Собрание законодательства РФ. – 1997. - №52.

6. Государственная стратегия экономической безопасности Российской федерации: основные положения: Утв. Указом Президента Российской Федерации от 29 апреля 1996 г. // Собрание законодательства РФ. – 1996. - №18.

7. Закон Российской Федерации “О безопасности” от 25 марта 1992 г. №2446 //Ведомости Верховного Совета РСФСР. – 1992. - №15 .

ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Любченко Д.І. — начальник УДСБЕЗ УМВС України в Полтавській області, кандидат юридичних наук

Досить актуальним і майже невирішеним на рівні нашої держави залишається питання регулювання економічної безпеки як невід’ємної складової національної безпеки. В той же час слід зазначити, що проблема економічної безпеки України має кардинальне значення не тільки в рамках національної безпеки, але й у контексті загального рівня розвитку країни. Адже відомо, що завдяки високому рівню власної економічної безпеки країна має можливість виступати на світовій арені в якості самостійного суб’єкта, створювати умови для вільного розвитку особистості і процвітання суспільства. Центральною ланкою системи національної безпеки виступає поняття економічної безпеки, яке формується під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища, системи загроз та інтересів держави, а її дотримання є основною метою реалізації державної політики по забезпеченню економічної безпеки. Як зазначає Сенчагов В.К., поняття “економічна безпека” не має кон’юнктурного характеру. Воно міцно увійшло у життя сучасного суспільства і держави в багатьох країнах світу, стало невід’ємною частиною реалізації їх політики. Оскільки економіка являє собою одну із важливих сторін життя суспільства, держави і особистості, то поняття національної безпеки буде нереалістичним, відірваним від практичного життя без можливості оцінки життєздатності економіки, її стійкості при можливих проявах системи загроз [1, c.21]. Сутність економічної безпеки полягає в спроможності держави створювати необхідні матеріальні передумови для всебічного розвитку суспільства, виступати самостійним і рівноправним суб'єктом системи господарських зв'язків. Однак, необхідно відзначити, що за роки становлення системи вивчення економічної безпеки в нашій країні не сформовано єдиного обєктивного визначення терміна “економічна безпека”, що також ускладнює можливість

46 ефективної реалізації даної діяльності, так як чітко невизначені рамки її можливостей. Так, наприклад, В. Савін вважає, що “економічна безпека – це система захисту життєво важливих інтересів країни”[2,c. 14]. Л. Абалкін вважає, що економічна безпека – це сукупність умов та факторів, які забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до постійного поновлення та самовдосконалення [3, с.5]. В.І. Мунтіян констатує, що економічна безпека – це загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам [1, с.24]. Визначення економічної безпеки Г.А. Пастернак-Таранушенка значно відрізняється від інших. Він в останньому підручнику наводить декілька визначень, але соціальна спрямованість економічної безпеки простежується у кожному з них. Так, він вважає, що “економічна безпека – це стан держави, за яким вона забезпечена можливістю створення і розвитку умов для плідного життя її населення, перспективного розвитку її економіки в майбутньому та в зростанні добробуту її мешканців” [4, с.29]. У свою чергу, В.А.Предборський вважає, що для розуміння сутності економічної безпеки важливо усвідомити її зв'язок з поняттями “розвиток” і “стійкість”. Розвиток - один з компонентів економічної безпеки. Якщо економіка не розвивається, то в неї різко скорочуються можливість виживання, опірність і пристосовність до внутрішніх і зовнішніх погроз. Стійкість і безпека - найважливіші характеристики економіки як єдиної системи. Їх не слід протиставляти, кожна посвоєму характеризує стан економіки. Стійкість економіки відбиває міцність і надійність її елементів, вертикальних, горизонтальних і інших зв'язків усередині системи, здатність витримувати внутрішні і зовнішні “навантаження”[5, с.24]. І це справді так, адже, якщо певна система ( уданому випадку економічна безпека) не розвивається або ж коливається, не має стійкості, то така система не здатна захистити ні себе, ні ті суспільні відносини, які від неї залежать та які регулюються саме даними інститутами. Отже, узагальнивши вище сказане, можна погодитись з В.Т.Шлемко та І.Ф.Бінько, що економічна безпека - це такий стан національної економіки, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз і здатний задовольнити потреби особи, сім’ї, суспільства, держави [6, с.8]. Слід зазначити, що найбільшою проблемою у розв’язанні даного питання є правове визначення економічної безпеки. Законодавець не передбачив визначення цього поняття, через що виникають колізії як у теорії, так і на практиці. Адже немає жодного нормативно-правового акта, у якому містилося б визначення сутності економічної безпеки як складової національної. При аналізі економічної безпеки В.Т.Шлемко та І.Ф.Бінько виділяють передусім таких три важливих складові: - економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спроможність використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі у міжнародній торгівлі;

47 - стійкість і стабільність національної економіки, що передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування дестабілізуючих факторів; - здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно реалізовувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни. Але у даному аспекті ми не зовсім погоджуємося із цими твердженнями. Адже, економічна безпека – це об’ємна сфера людської життєдіяльності, і виділяти у ній лише три складові зовсім недоцільно і некоректно, так як вони не у повному обсязі розкривають сутність економічної безпеки. На нашу думку, не враховано наступне: - змістовна нормативно-правова база, яка у повному обсязі регулює всі процеси і відносини, що виникають під час реалізації економічної безпеки. Ми вважаємо, що це досить важливий елемент, адже саме правова система здатна забезпечити захист держави у сфері економічної безпеки від зовнішніх і внутрішніх загроз; - ефективна і прогресивна політика економічної безпеки, що визначає її пріоритетні напрямки і сфери, а у подальшому сприятиме їх реалізації. Сутність економічної безпеки виявляється і конкретизується через систему часткових видів, які в більшій та меншій мірі мають економічну складову. До них слід віднести і демографічну, екологічну, військову, політичну, соціальну, кримінальну, фінансово-грошову, кредитну, бюджетну, енергетичну, ресурсну, цінову тощо. Тобто, для будь-якого окремого взятого виду національної безпеки інші його види виступають як забезпечуючі фактори. Таким чином, фактори забезпечення власне економічної безпеки знаходяться не лише “всередині” економічної сфери, включаючи внутрішньо економічні і зовнішньоекономічні її підсистеми [5, с.27]. Проблема розробки концептуальних засад системи економічної безпеки як елемент програми соціально-економічного розвитку найважливіших макроекономічних і фінансових процесів є складною та багатогранною. Її розробка відбувається, по-перше, в умовах значної невизначеності, по-друге, не є у достатній мірі методологічно та методично забезпеченим. Саме тому сьогодні перед наукою стоїть проблема розробки нового курсу, важливим елементом якого є стратегія економічної безпеки. Це потребує послідовної цільової практичної роботи, направленої на оздоровлення економіки та відтворення її росту. Таким чином, створення системи економічної безпеки передбачає не тільки ефективне функціонування самої фінансової системи, але і забезпечення безпечного функціонування усіх елементів економічного механізму країни [5, c.31]. Література

1. Покотиленко Р. Механізм формування і забезпечення економічної безпеки: Дис. на здобуття наукового ступеня канд. екон. наук. - Донецьк, 2002. – 249 с.

2. Савин В. Некоторые аспекты экономической безопасности России // Международный бизнес России. – 1995. - №9. – С.14-16.

48 3. Абалкин А. Экономическая безопасность России: угрозы и их отражение // Вопросы экономики. – 1994. №12. – С.4-13.

4. Пастернак-Таранушенко Г.А. Економічна безпека держави. Статика процесу забезпечення / За ред. проф. Б. Кравченка. – К.: Кондор, 2002. – 302 с.

5. Предборський В.А. Економічна безпека держави. – К.: Кондор, 2005. – 722с.

6. Шлемко В.Т., Бінько І.Ф. Національна безпека України: сутність і напрямки забезпечення: Монографія. – К.: СД, 1997.

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА Томма Р.П. — викладач кафедри економічної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ

Дослідження особливостей відповідальності за порушення авторського права і суміжних прав слід починати із з'ясування особливостей цих прав, як предмета правового регулювання, конструкцій законодавства та сутності самої відповідальності. Такий методологічний підхід є виправданим з теоретичної та практичної значущості подальшого дослідження [1]. Це пояснюється, по-перше, неоднозначністю конструкцій цих відносно нових для нашого законодавства інститутів права інтелектуальної власності. З переходом до ринкових відносин авторське право докорінно змінилося, а суміжні права, як об'єкт правової охорони з'явилися тільки наприкінці 1993 року. По-друге, масовими порушеннями цих прав і неналежним станом цивільно-правового механізму їх захисту, що спричинило значну шкоду економіці України. По-третє - новим типом економіки, що базується на інтелектуальній власності та потребами інтегруватися у світову економіку. Так, за підрахунками, інтелектуальна власність становить від 50 до 70 відсотків загальної вартості власності і по суті стала інтелектуальним капіталом. Отже посягання на інтелектуальну власність - посягання на власність взагалі [7]. Це особливо гостро проявляється у міжнародній торгівлі і є напрямом торгівельної політики світу. Угода про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності саме і складає захист цих прав. Ефективність останньої є складовою частиною інвестиційного клімату (інвестиційної політики) на макро- і мікрорівнях. Наявність у державі сучасної, визнаної на міжнародному рівні, системи охорони інтелектуальної власності є необхідним елементом зрілої державності. Створення саме такої системи має особливе значення для України - країни зі значним науково-технічним та інтелектуальним потенціалом. Це пояснюється також і тим, що одним із пріоритетних напрямів інвестиційної політики є утвердження протягом 2002 - 2005 рр. сучасних правових та організаційних механізмів захисту прав на інтелектуальну власність. У привітанні читачам журналу "Інтелектуальний капітал" Президент Національної Академії наук академік НАН України Б. Є. Патон відзначив: "В умовах переходу до ринкових відносин питання охорони та використання інтелектуальної власності починають відігравати важливу роль в економічному зростанні нашої молодої держави", а Президент Академії правових наук України, академік НАН України В.Я. Тацій наголосив саме на дієвості системи охорони інтелектуальної власності і необхідності її застосовування. Якщо ХХІ

49 століття визнано "віком інтелектуальної власності", то необхідно сприяти її комерціалізації, забезпечувати захист інтелектуальної діяльності від недобросовісної конкуренції, незаконного відчуження, підробок та обмеження інших прав у виробничій, науковій, літературній та художніх сферах". При цьому слід використовувати усі можливості права і особливо його управлінськоорганізуючу складову [4]. Це пояснюється наступним.

1. Інтелектуальна власність є економічною цінністю суспільства. Суспільство сьогодні повинно активно вишукувати та нарощувати свій інтелектуальний потенціал, стимулювати творчі особистості і створювати належні умови для реалізації та охорони їх прав, у тому числі і права інтелектуальної власності.

2. Якщо основний зміст діяльності державних органів складає охорона та захист прав фізичних осіб, то охорона прав інтелектуальної власності адміністративно-правовими та кримінально-правовими засобами є складовою частиною механізму охорони прав людини взагалі. Вважаємо, що активна позиція держави і спеціальна діяльність її уповноважених органів щодо виявлення, попередження правопорушень у цій сфері і покарання винних осіб на даному етапі розвитку суспільства є важливим напрямом діяльності держави взагалі.

3. Зростанню інтелектуального потенціалу держави повинне максимально сприяти його законодавство. Таким чином, відносини у сфері авторського права та суміжних прав стосуються в більшій мірі не гуманітарного законодавства, а саме економічних відносин: зростання чи зменшення економічного потенціалу країни в цілому; збагачення чи бідності окремих власників і держави у цілому. Держава не повинна допускати зменшення її потенціалу. Так, у США на другому місці за кількістю завершених справ у всіх окружних федеральних судах саме справи, що витікають з авторського права. Третина з них - адміністративно-правові переслідування порушників. На жаль в Україні при масових порушеннях авторських і суміжних прав такі справи ще поодинокі [3]. .

4. Необхідно концептуально визначитися у тому, що є об'єктом охорони і захисту у сфері інтелектуальної власності. Необхідно з'ясувати від кого захищати; якими правовими засобами та коли; як різні засоби такого захисту повинні співвідноситися між собою? Не менш важливо найти відповідь і на питання: чому ми маємо захищати інтелектуальну власність, чию і за чий рахунок? Така кількість питань потребує теоретико-функціонального підходу до з'ясування природи права інтелектуальної власності та загального спрямування його розвитку.

5. З огляду на спрямування та специфіку нашого дослідження слід встановити роль та значення публічного механізму в управлінні і зокрема захисті авторського права та суміжних прав адміністративно-правовими та кримінально-правовими методами; 6. Інститут відповідальності за порушення цих прав в Україні є відносно новим і ще недостатньо відпрацьованим, що викликає складнощі в практиці її використання, відображається на ефективності застосування заходів примусу стосовно порушників, що забезпечувало застосування державою у відносинах з громадянами різноманітних засобів адміністративної відповідальності". Вважаємо нелоречним звужувати адміністративне право до рамок "поліцейського права", але вдаватися до крайнощів і недооцінювати можливостей адміністративної

50 відповідальності у стабілізації відносин теж було б не розумно. Між тим, захист інтелектуальної власності за адміністративною процедурою набуває поширення. Це проявляється у діяльності Апеляційної ради Держдепартаменту України де за 9 років розглянуто понад 400 справ, Антимонопольного комітету України при розгляді справ про недобросовісну конкуренцію.

7. Відсутність кваліфікованих спеціалістів, що можуть виявити правопорушення, кваліфіковано його зафіксувати і оформити, провести попередній розгляд матеріалів справи, довести її до логічного завершення. Значна частина цих справ безнадійно затягується на стадіях провадження, що не дає бажаного ефекту, або "розвалюються" здебільшого із суб'єктивних причин, в основі яких лежить відсутність достатньої кваліфікації або зацікавленості.

8. Надія на саморегуляцію цих відносин засобами приватного і зокрема цивільного права не виправдалася, що спричинено низкою причин об'єктивного і суб'єктивного характеру [2]. Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -1996. - № 30. - Ст.141.

2. Цивільний кодекс України. Проект за станом на 14 травня 2002р. // Верховна Рада України. Комітет з питань правової політики. № 06-1/3-4-181 3. Митний кодекс України // Урядовий кур'єр 2002. № 168.

4. Дмитришин В.С., Березанська В.І. Інтелектуальна власність на програмне забезпечення в Україні.-К.: Вірлен, 2005. -304с; 5. Д'яченко О.В. Деякі питання застосування строків накладання адміністративного стягнення // Правова держава Україна: Проблеми, перспективи розвитку: Короткі тези доповідей та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції 9-11 листопада 1995р. - Х., 1995. - С.116-118; 6. Тропін В.В. Захист авторського права і суміжних прав практичний посібник для працівників правоохоронних органів К.,2005.- С.47-55; 7. Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності // Право України -1999. - №3. - С.46; 8. Зинов В., Шамшин С. Сравнение различных методов оценки стоимости интеллектуальной собственности // Інтелектуальна власність. - 2002. - № 4. - С.18;

ПОНЯТТЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЇЇ ЗАКОНОДАВЧЕ ТА НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТОММА Р.П. — викладач кафедри економічної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ ЖОРДЕЦЬКИЙ С.О. — слухач магістратури Київського національного університету внутрішніх справ

Згідно зі ст. 54 Конституції України "Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчості; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди за винятком, встановленим законом". Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист їх авторських, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Також Конституція встановлює, що "кожен має

51 право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності". Належний захист права власності є однією з основних передумов розвинутого демократичного суспільства. Тому питанням захисту прав інтелектуальної власності приділяється значна увага з боку керівництва держави [3]. У сфері захисту прав інтелектуальної власності основними завданнями правоохоронних органів є: попередження та викриття правопорушень на ринку інтелектуальної власності, насамперед злочинів, пов'язаних з незаконним виробництвом, розповсюдженням та використанням об'єктів авторського права і суміжних прав; відслідковування та здійснення аналізу криміногенних процесів у сфері виробництва та розповсюдження товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності. Як відомо, інтелектуальна власність - це результат творчої діяльності, втілений у певну об'єктивну форму і який може бути використаний для задоволення духовних та матеріальних потреб. Тому інтелектуальна власність як поняття включає дві сфери права: авторське право і суміжні права; промислова власність. Об'єктами авторського права і суміжних прав є: літературні письмові твори, комп'ютерні програми, бази даних, аудіовізуальні твори, виконання будь-яких творів, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення. Об'єктами промислової власності є: винаходи, знаки для товарів і послуг, промислові зразки, корисні моделі, фірмові найменування, кваліфіковане зазначення походження товару тощо [3]. Питанням захисту прав інтелектуальної власності приділяється в Україні значна увага. Всього за декілька років як прийнято низку законів у сфері інтелектуальної власності: “Про авторське право та суміжні права” від 23.12.1993р. № 3792-ХП, зі змінами 11.06.2001 р. № 2627-ІН; “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм” від 23.03.2000 р. № 1587-ІП; “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (від 15.12.1993р. №3689-ХІІ; “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16.06.1999 p. № 752-XIV; “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР; “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993р. № 3688-ХІІ; “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р., “Про племінне тваринництво” від 15 грудня 1993 р., “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності” від 04.07.2002 p. № 34-V1.

Одним з важливих кроків на шляху забезпечення дієвого механізму захисту прав інтелектуальної власності став Указ Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності” від 27.04.2001 р., №285/2001.

52 Закон України "Про авторське право та суміжні права" (зі змінами Закон України від 11.06.2001р. № 2627-НІ). Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності" (04.07.2002 р. № 34-VI). Першим Законом охороняються особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права. У цьому Законі визначені терміни, які вживаються у сфері авторського права та суміжних прав. Також визначено що об'єктами авторського права є, в тому числі, літературні письмові твори, комп'ютерні програми, бази даних, аудіовізуальні твори. Об'єктами суміжного права є виконання будь-яких творів, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення [6]. Крім цього вводяться нові терміни: Відеограма - відеозапис на відповідному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Відтворення - виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер. Розповсюдження об'єктів авторського права і (або) суміжних прав - будь-яка дія, за допомогою якої об'єкти авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо чи опосередковано пропонується публіці, в тому числі доведення цих об'єктів до відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до цих об'єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Контрафактний примірник твору, фонограми, відеограми - примірник твору, фонограми чи відеограми, відтворений опублікований і (або) розповсюджуваний з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі примірники захищених в Україні творів, фонограм і відеограм, що ввозяться на митну територію України без згоди автора чи іншого суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав, зокрема з країн, в яких ці твори, фонограми і відеограми, ніколи не охоронялися або перестали охоронятися [2]. Зазначені закони та нормативні акти діють ще не довгий час і тому практика їх застосування ще не значна і вона ще ніким не узагальнювалася і наукових висновків щодо практики їх застосування фактично не зроблено. Незважаючи на таке досконале законодавче врегулювання правовідносин в цієї сфері, останнім часом значно збільшилась кількість порушення різних форм інтелектуальної власності, які завдають суттєві матеріальні збитки її власникам та державі. Слід зазначити, що питання криміналістичного забезпечення права інтелектуальної власності фактично не піддавалася науковому узагальненню і дослідженню. Законодавець лише в 2001 р. встановив кримінальну відповідальність за протиправне використання результатів інтелектуальної діяльності особи та до Кримінального кодексу України внесено декілька статей, що врегульовують ці

53 питання. Причиною цього слід назвати: відсутність належного теоретичного розроблення проблеми розслідування злочинів проти інтелектуальної власності, незначний перелік протиправних дій щодо яких встановлено кримінальну відповідальність; відсутність досвіду розслідування зазначених злочинів тощо. Між тим норми Кримінального кодексу, що встановлюють кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності та Кримінально-процесуального кодексу України, що встановлюють засоби і методи розслідування злочинів у сфері інтелектуальної власності, містять немало прогалин, прорахунків та істотних недоліків. Література 1. Збірник методичних рекомендацій з питань розкриття та розслідування злочинів слідчими та оперативними працівниками органів внутрішніх справ. К., ДП “Друканя МВС України”, 2002. – 544 с.

2. Коноваленко Д.А. особенносты доказывания преступного нарушения авторских и смежных прав. М., “Юрлитформ”. 2004. – 176 с.

3. Підопригора О.О. Законодавство про інтелектуальну власність. Харьків, Консул. 1997. – 188 с.

4. Підопригора О.О. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право, № 1 (6), 1997. С. 61-70.

5. Мироненко М.М., Карпенко О.Д. Товарне знаки: практика правовой охраны. – Реферативный обзор действующего законодательства и практики его применения. – К., 1996.

6. Колюжный Р.А. Научно-технический прогресс в деятельности правоохранительных органов.- К.

1990.

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПЕРВИННОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОТИДІЇ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЗЛОЧИННИХ ДОХОДІВ Клименко А.О — викладач кафедри економічної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Окушко А.В. — слухач магістратури Київського національного університету внутрішніх справ

Однією з найбільш важливих гарантій дотримання законності є інститут юридичної відповідальності. За його допомогою вирішуються завдання забезпечення соціальної стабільності, охорони суспільства від злочинних посягань та інших правопорушень, захисту прав і свобод громадян, розвитку і забезпечення незалежності і демократії. Юридична відповідальність виступає і гарантією дотримання фінансової дисципліни. Особливого значення юридична відповідальність набуває у сфері діяльності щодо виявлення фінансових операцій, пов’язаних з легалізацією доходів, здобутих злочинним шляхом. Це зумовлено тим, що на юридичних осіб, суб’єктів первинного фінансового моніторингу, покладено непритаманні їм обов’язки − контроль фінансових операцій з метою виявлення злочинів. Тому для забезпечення належного виконання зазначеними суб’єктами покладених на них завдань, передбачена юридична відповідальність за порушення вимог законодавства з питань протидії легалізації злочинних доходів.

54 Однак, незважаючи на значну кількість праць, присвячених питанням юридичної відповідальності, проблемні питання притягнення до юридичної відповідальності суб’єктів первинного фінансового моніторингу вітчизняними вченими-юристами не досліджувалися. Тому ми ставимо перед собою за мету визначити правові підстави і вид юридичної відповідальності суб’єктів первинного фінансового моніторингу за порушення законодавства з питань протидії легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом, а також визначити недоліки і внести пропозиції до законодавчих актів, норми яких регулюють зазначені відносини. Являючи собою різновид державного примусу, юридична відповідальність суб’єктів первинного фінансового моніторингу знаходить свій вираз у формі грошових стягнень та обмежень діяльності, які є змістом ретроспективної фінансової відповідальності. Юридична відповідальність суб’єктів первинного фінансового моніторингу за порушення законодавства з питань протидії легалізації злочинних доходів, має ряд ознак, які відрізняють її від інших видів юридичної відповідальності, а саме: 1) настає за вчинення правопорушення у сфері управління фінансами, оскільки мова йде про здійснення банками фінансового контролю у формі фінансового моніторингу; 2) до відповідальності притягаються не лише фізичні, а і юридичні особи, які є суб’єктами правопорушення; 3) стягнення мають для правопорушника негативні наслідки лише майнового характеру. Можливість притягнення до юридичної відповідальності зазначених суб’єктів передбачена Постановою Правління Національного банку України від 17 березня 2004 р. № 108 “Про порядок накладення Національним банком України штрафів за порушення банками вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” [1] та Порядком застосування Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України штрафів за невиконання (неналежне виконання) вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” затвердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13 листопада 2003 р. № 120 [2]. За невиконання (неналежне виконання) банком вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” [3] щодо ідентифікації клієнтів, надання інформації Державному комітету фінансового моніторингу України, здійснення фінансового моніторингу, тощо, Національний банк України може накласти на банк штраф у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Аналогічний штраф може накласти Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України на фінансові установи. Таким чином, на суб’єктів первинного фінансового моніторингу, за вчинення фінансового правопорушення, пов’язаного з невиконанням (неналежим виконанням) банком вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”, може бути накладено фінансове стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 тис. гривень. Окрім того, у разі неодноразового порушення банком вимог Закону Національний банк (відповідне територіальне

55 управління Національного банку) звертається до суду з позовною заявою про обмеження, тимчасове припинення дії або позбавлення ліцензії (дозволу) на здійснення банком-порушником банківської діяльності чи проведення окремих операцій [1]. В даному випадку фінансове стягнення накладає суд. Рішення приймається судом за позовом Національного банку України або його територіального управління. Для порівняння, звернемося до досвіду інших держав щодо застосування адміністративних стягнень за порушення законодавства з питань протидії легалізації злочинних доходів. Так, за порушення законодавства, яке забороняє відмивання грошей, Законом “Про банківську таємницю” (Bank Secrecy Act) передбачено можливість накладення на банки штрафу у розмірі від 500 тис. доларів США або подвійний розмір фінансової операції, навіть, якщо відсутні будь-які докази про зв’язок операції з відмиванням грошей. Причому банківська установа, в якій вчинено таке порушення, може бути позбавлена ліцензії про право здійснення банківської діяльності, а особа, яка вчинила порушення − позбавлена права працювати в банківських установах [5]. Тому відомі випадки, коли на банк було накладено штраф у розмірі 600 млн. доларів США. Закон Аннунціо-Уайлі “Про боротьбу з відмиванням грошей” (ANNUNZIOWYLIE ANTI-MONEY LAUNDERING ACT, title XV of H. R. 5334) містить положення, які надають деяким державним відомствам − Управлінню Контролера грошового обігу, Управлінню казначейських цінних паперів і Національному управлінню кредитних союзів − право анулювати федеральний статут будь-якої організації, яка звинувачена у відмиванні грошей. Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД) може припинити федеральне страхування інститутів, які отримали грамоту від влади штату, що звинувачуються в тих же зловживаннях. Іноземні відділення фірм та агентства можуть втратити дозвіл на діяльність в США. ФКСД може законсервувати страхування інститутів, які звинувачуються у відмиванні грошей. Регулятори можуть зміщувати адміністраторів, директорів та інших осіб, пов’язаних с фінансовими інститутами, якщо вони навмисно порушують правила по звітності за валютні операції або вчиняють інші кримінальні дії. За окремі злочини зняття з посади обов’язкове. Інститути повинні зберігати документацію по переводам внутрішніх та міжнародних коштів за оптову торгівлю та надавати інформацію по клієнтам, які не являються банківськими фінансовими інститутами [6]. З огляду на викладене, пропонуємо: 1) передбачити в Кодексі України про адміністративні правопорушення відповідальність юридичних осіб-суб’єктів первинного фінансового моніторингу за порушення вимог законодавства у сфері протидії легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом; 2) визначити строки давності притягнення до адміністративної відповідальності за вищевказані проступки; 3) посилити відповідальність за порушення законодавства, що регулює діяльність в сфері протидії легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом.

56 Викладені вище заходи, на нашу думку сприятимуть систематизації вітчизняного законодавства та створять можливості для захисту своїх прав суб’єктами правовідносин, на яких накладаються “фінансові санкції”. Література

1. Про порядок накладення Національним банком України штрафів за порушення банками вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”: Постанова Правління Національного банку України від 17 березня 2004 р. № 108 // Офіційний вісник України. − 2004. − № 14. − Ст. 978.

2. Порядок застосування Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України штрафів за невиконання (неналежне виконання) вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”: затверджено Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13 листопада 2003 р. № 120 // Офіційний вісник України. − 2003. − № 49. − Ст. 2572.

3. Закон України про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: Прийн. 28 листопада 2002 р. № 249-IV // Відомості Верховної Ради України. − 2003. − № 1. − Ст. 2.

4. Інструкція про порядок застосування штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 № 110 // Офіційний вісник України. − 2001. − № 13. − Ст. 578.

5.

Loundering of money instruments // Federal criminal code and rules. − Los Angeles: West publishing company, 1997. − § 1956 − P. 790-793.

6.

Richard Parlour, United Kingdom, Butterworths International Guide To Money Laundering: Law And Practice (Richard Parlour ed., 1995). − 196 p.

ЧИННИКИ ПОШИРЕННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ Федорчук В.О. — старший викладач кафедри економічної безпеки національного Університету внутрішніх справ

Київського

Економіка – найбільш дієвий інструмент аналізу корупції, причин і умов її розповсюдження. Мораль, культура, політика, ментальність, безумовно, вносять свої нюанси в це явище, проте для розуміння того, де спокуса корупції найбільш відчутна і де вона чинить найбільший вплив на суспільне життя – визначальним є економічний підхід. З іншого боку аналізуючи причини криз і збоїв в економічному розвитку держави, неможливо не дійти висновку, що вони значною мірою обумовлені корумпованістю структур влади. Корупція знижує ефективність промислової політики, спонукає приватний бізнес діяти у тіньовому секторі, що призводить до порушення податкового та іншого законодавства. Ці негативні явища реально загрожують державному і суспільному ладу, вони стали серйозною перепоною інтеграції України до європейських економічних і політичних структур, сприяють соціальній пасивності населення і його недовіри до влади. Інституційною особливістю економічної злочинності є тенденція, щодо поширення її на державний апарат без підтримки певних державних структур вчинення низки економічних злочинів є просто неможливим. Можна дійти висновку, що найбільш небезпечною для України на сьогодні є не

57 загальнокримінальна злочинність, навіть організована злочинна діяльність мафіозних кланів на чолі із “засвідченими” багаторазово судимими авторитетами, а корупційна мережа, яка складається із самодостатніх ланок. У порівнянні із загальнокримінальними злочинами. Економічна злочинність є небагато складнішою, оскільки вона формується перш за все на певних економічних соціальних, політичних чинниках. Зростає зміцнення корумпованих зв’язків працівників влади, правоохоронців з керівниками бізнесових структур, що стало однією з визначальних умов життєздатності корупції та інших умов злочинності в Україні [1, с.191]. Для розробки механізмів протидії таким зв’язкам важливе значення має визначення сфер економіки, у яких найбільш поширена корупція. Найбільш корумпована, безумовно, сфера приватизації державної власності. В Україні ця обставина посилювалася масштабністю приватизації і слабкістю контролю за її ходом. До цієї ж низки відноситься і сфера виконання бюджету та розподіл бюджетних коштів. Це також благодатна сфера для корупціонерів. У числі основних причин – слабка дисципліна виконання бюджету при майже повній відсутності реакції на результати контрольних перевірок Рахункової палати України. Найчастіше порушення, що наносять збиток державному бюджету і нерідко поєднані з корупцією, пов’язані з [2, ст.112]: а) ухиленням від сплати податків; б) отриманням і використанням іноземних кредитів; в) залученням кредитів під гарантії Кабінету Міністрів України; г) нецільовим і неефективним використанням коштів державного бюджету. За свідченням експертів, хабаром супроводжується майже половина актів щодо видачі державних кредитів чи розподілу бюджетних коштів. Цьому сприяє недосконала податкова політика, згідно якої грошові кошти, що надходять з регіонів, потрапляють спочатку до державного бюджету, а потім знову повертаються в регіон у вигляді трансферів, а розмір їх залежить від чиновника. Розподіл бюджетних коштів відбувається також через державні замовлення та закупку, де також царюють закритість та безконтрольність, що породжує невтримну корупцію. До числа найбільш корумпованих сфер слід віднести і банківську систему України. На рубежі 80 – 90-х років фактично відбувалася ненормативна приватизація істотної частини державного банківського сектора [1, ст.192]. Створення системи комерційних банків, яким передавалися в управління бюджетні кошти, за умов високої інфляції, супроводжувалось зосередженням колосальних доходів у середовищі комерційного банківського сектору. Звичайно, що і тут корупція пустила глибоке коріння. Співробітництво чиновників з комерційними банками дозволило “цивілізувати” форми отримання хабарів, перейти від традиційних конвертів з готівкою, до пільгових кредитів і до інших, більш витончених форм подяки. Новим явищем для України став протизаконний лобізм у законодавчих органах [3, ст.133]. Він найважче піддається контролю і кримінальному переслідуванню, насамперед, через гіпертрофовану депутатську недоторканість.

58 Саме тому з загального числа посадових осіб, притягнутих до відповідальності за діяння, котрі можна кваліфікувати як корупція (цей термін відсутній у кримінальному кодексі України), законодавців немає, як не має і депутатів обласних рад. Сприяло корупції і зрощування правоохоронних органів з бізнесом, що також стало істотною перепоною для боротьби з корупцією. Схеми одні і ті ж: розвал кримінальних справ; організація тиску правоохоронних органів на конкурентів у комерційній сфері; немало фактів входження працівників правоохоронних органів (“за сумісництвом”) у комерційні структури і створення таких структур під патронажем стражів порядку. Сприяє корупції і економічний занепад. Зубожіння населення, нездатність влади забезпечити державним службовцям відповідне утримання підштовхують до масової низової корупції. Це підкріплюється старими радянськими традиціями „блату”. За умов економічної кризи держава часто намагається посилити податковий прес. Це розширює зону тіньової економіки, а одночасно і сферу корупції. Наприклад, комерсант, що ухилився від сплати податку, уже посадив себе на гачок податкового інспектора і став гарною мішенню для вимагання хабара під обіцянку звільнити від покарання. Цікавою особливістю корупції є ступінь її “прогнозованості” а саме: якщо обсяг хабарів, який потрібно сплачувати, завідомо відомий, корупцію можна сприймати, як своєрідне оподаткування. Якщо ж корупція не “прогнозована” тобто, не відомо, чи потрібно сплачувати, скільки сплачувати і чи буде виконано те, за що надано хабар, то інвестори переважно не вкладатимуть коштів у такій мало прогнозованій ситуації. Вражена корупцією і сфера зовнішньоекономічної діяльності. Вона стала причиною перешкод у торгівлі і призводить до значного зростання і різноманіття тарифних ставок на імпортні товари. Велике різноманіття імпортних мит збільшує можливість митних чиновників отримувати корупційні прибутки, маніпулювати класифікацією товарів. Відправним моментом у справі протидії корупції є правильне розуміння соціальної та правової сутності цього явища. Розуміння корупції, як соціального явища дозволяє не обмежувати протидію корупції примусовим впливом, переважно у формі юридичної відповідальності за конкретні корупційні правопорушення, у тому числі корупційні злочини, а з урахуванням всіх важливих аспектів корупції, як соціального явища розробити і застосовувати у такій протидії комплекс економічних, політичних, організаційних, правових, ідеологічних, виховних та інших заходів. Це є важливим також для визначення стратегічних підходів криміналізації корупційних діянь та встановлення за них юридичної відповідальності, вибору правових засобів реагування на такого роду діяння, розробки основ правоохоронної діяльності у цій сфері. Виходячи з того, що корупція є системним соціальним явищем, успішна протидія не можлива на основі здійснення одноразових антикорупційних компаній, чи вибіркового застосування тих чи інших правових та організаційних засобів. Така діяльність

59 потребує наукового обґрунтовування, поєднання профілактичних, правоохоронних та репресивних заходів. Література 1. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”. // Голос України. 6 серпня 1993 р. № 148.

2. Андрущенко І.Г. Боротьба з легалізацією (відмиванням) грошових коштів, здобутих злочинним шляхом // Вісник прокуратури. – Вісник прокуратури. – 2002. – № 3.

3. Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії). Монографія. – К.: Юридична думка, 2004.

ХАРАКТЕР І СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ НТЕРЕСІВ УКРАЇНИ ТА ЇХ ПРОЯВ У МІЖНАРОДНІЙ СФЕРІ Герасименко Л.В. — канд. юрид. наук, старший викладач кафедри економічної безпеки Київського національного Університету внутрішніх справ

Саме сьогодні, коли Україна утверджується в якості суверенного суб’єкта міжнародних відносин через активну участь в діяльності міжнародних організацій, світових політичних процесах, інтенсифікацію міжнародного економічного співробітництва, включення в глобальний ринок праці тощо, надзвичайної актуальності набуває проблема формулювання, структуризації, субординування, захисту та реалізації її національних інтересів [1]. Разом з тим, дотепер ще у свідомості українського народу остаточно не сформовані національні ідея та інтереси, і як наслідок – на державному рівні відсутні чіткі визначення самої субстанції та кола національних інтересів України, не окреслено відповідні загрози їм, чітко не визначено геополітичні пріоритети та стратегічні партнери нашої держави. Виходячи з методологічного посилання, що корінними інтересами суспільства є економічні інтереси, котрі обумовлюють зміст і характер інших інтересів – політичних, ідеологічних, морально-етичних, духовних та інших – варто, чітко визначити коло національних економічних інтересів України і розробити ефективні механізми їх реалізації у міжнародній сфері. Така необхідність продиктована тією обставиною, що за умов центральнокерованого господарства і тоталітарної держави схема субординації економічних інтересів нашої країни була чітко окреслена і мала такий вигляд: «загальнонародні інтереси» – «колективні інтереси» – «особисті інтереси» [ 3, с.79 ]. Останні завжди вважалися вторинними та похідними відносно загальнонародних та колективних інтересів та повинні були «поєднуватися», узгоджуватися і, навіть, підкорятися їм. Процес переходу до засад ринкової економіки і демократизації суспільства, поступовий рух до загально цивілізаційних засад суспільного і економічного життя, формування мети побудови правової держави не лише докорінно змінили уявлення про самостійність кожної складової цієї тріади, але й субординацію між ними [ 4 ]. В основі сучасної системи економічних інтересів тепер знаходиться особистий (приватний) інтерес, як головний чинник поведінки господарюючого суб’єкта, і це

60 чітко визначено і політично, і економічно в нашій державі. Разом з тим, методологічний принцип верховенства прав людини, економічного індивідуалізму і раціональної поведінки не суперечить ідеї об’єднання приватних інтересів в колективні і формування на цій основі національних інтересів, оскільки, в кінцевому підсумку, вони об’єднують і економічні інтереси кожного представника нації, кожної сім’ї, і інтереси різних соціально-економічних груп населення, регіонів, держави в цілому. Відтак – в самому загальному, концентрованому виразі вони зводяться до намагання кожної країни забезпечити життєвий рівень нації, стійке економічне зростання, якість життя, що відповідає стандартам високо розвинутих країн. Таким чином, поняття «національні економічні інтереси» є достатньо складним, неоднорідним і суперечливим. Його структура включає, насамперед, інтереси нації, як громадянського суспільства, що охоплює всіх без виключення громадян країни незалежно від їх етнічної приналежності (тобто особисті інтереси). Реалізація інтересів особистості, як правило, здійснюється через механізм об’єднання громадян країни в групові та корпоративні колективи на галузевому та регіональному рівнях. Поза таких колективів залишається лише певна категорія громадян, котрі займаються індивідуальною трудовою діяльністю або знаходяться на утриманні держави (інваліди, пенсіонери та ін.). Особисті інтереси таких верств населення уже первинно імплантовані в систему державних. Сукупність особистих та колективних інтересів формує каркас «державних інтересів», уособленням яких є держава як суспільний інститут, який, з одного боку, через правові та економічні важелі узгоджує інтереси своїх громадян, а з другого, представляє ці інтереси на міжнародній арені. Держава, виступаючи в ролі суб’єкта міжнародних економічних відносин, формує договірно-правову базу дво- і багатостороннього співробітництва з іншими країнами, міжнародними організаціями та інтеграційними союзами. Такі інтереси і складають глобальну систему інтересів, серед яких основним елементом є інтереси економічні [2]. Що стосується України, то її сучасні національні економічні інтереси пов’язані з об’єктивною необхідністю задоволення не тільки базових соціально-економічних потреб її громадян, але й забезпеченням європейських стандартів життя, за рахунок поєднання власних ресурсів та раціональних зовнішньоекономічних зв’язків; з економічною безпекою та розширеним відтворенням людського ресурсу. На економічному просторі СНД з роками незалежності сформувався самопідтримуючий механізм, який почав блокувати економічну інтеграцію країнучасниць[5, с.76]. В Україні становлення національної самопідтримуючої моделі суспільного відтворення було поставлено в жорстку залежність від зовнішніх чинників через «безпечну» відкритість зовнішньому світу, в той час, як світовий досвід свідчить про те, що національні економічні інтереси суверенної держави можуть ефективно реалізовуватися лише за умов поступового, регульованого включення її національних суб’єктів господарювання в міжнародну співпрацю, а не через «обвальну» лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків та необмежену відкритість внутрішнього ринку, як це було в Україні.

61 Аналіз національних економічних інтересів країни у міжнародній сфері неможливий без розгляду зовнішньоекономічної сфери національного економічного зростання [6]. Слід, насамперед, відмітити її дуалістичну природу: з одного боку, відособлення національної економіки від світового господарства, може зумовити негативні наслідки для народногосподарського комплексу, пов’язані з обмеженими можливостями у використанні переваг міжнародного поділу праці, залученні в країну іноземних інвестицій, включенні держави до науково-технічного та інноваційного співробітництва тощо; з другого боку, - воно може зіграти позитивну роль у випадках, коли зовнішні зв’язки стримують розвиток внутрішнього ринку, обмежують потенційні можливості розвитку імпортозамінного виробництва, сприяють відпливу з країни національного прибутку, погіршують екологічний стан та ін. Таким чином, в перехідному періоді ефективність зовнішньоекономічної діяльності повинна розглядатися в контексті того, наскільки вона сприяє становлення цілісного народногосподарського комплексу країни. І лише після того, як встановляться основні макроекономічні параметри, у сферу міжнародної економічної діяльності можуть підключатися конкретні ланки національного виробництва. Резюмуючи вищесказане, можна констатувати, що національні економічні інтереси потребують спочатку визначення, а потім - ефективного механізму своєї реалізації і захисту. Визначення національних економічних інтересів має ґрунтуватись на: по-перше, сукупності цілей економічного і соціального розвитку країни на конкретному його етапі, по-друге, врахуванні існуючого стану економічної сфери і переліку та змісту виявлених загроз щодо неї, по-третє, системі визначених якісних і кількісних критеріїв стану економічної сфери, який відповідатиме вимогам сучасної ринкової економіки. Тобто сукупність економічних інтересів на кожному етапі соціально-економічного розвитку країни не буде незмінною, а залежатиме від наведених вище чинників. Національні економічні інтереси як поточні, так і довгострокові, мають визначатись і затверджуватись на державному рівні у складі Стратегії забезпечення економічної безпеки України. Слід також підкреслити, що за нинішніх умов нерозвиненості і нестабільності економічної сфери одноразова реалізація національних економічних інтересів неможлива. Їх реалізація має бути послідовною, а її тривалість обумовлюється темпами розвитку економічної сфери, а також наявністю всіх потрібних для функціонування економіки ресурсів. А це, в свою чергу, вимагає визначення пріоритетних національних економічних інтересів, реалізація яких має стати першочерговою. Література

1. Національно-державні економічні інтереси: історія, методологія і теорія досягнення, механізм реалізації: респ. науково-практична конференція /КНУ/ В.П. Нестеренко (ред. кол.) -К. –1997.

2. Пастернак-Таранушенко Г. Економічна безпека держави Підручник для службовців державного управління /Під ред. професора Б.Кравченка. - К.: Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України, 1994. - 140 с.

3. Порох А. Національні економічні інтереси: необхідність і проблеми реалізації // Проблеми регулювання зовнішньоекономічної діяльності України в сучасних умовах. Збірник матеріалів IV міжнародної науково-практичної конференції УАЗТ (25 травня 2001р., м. Київ). – Київ, 2001. – С. 76-81.

62 4. Шлемко В.Т., Бінько І.Ф. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення. - К.: НІСД, 1997. - 144 с.

5. Щетинин В.Д. Экономическая дипломатия – М. Международный отношения, 2001.- 280 с.

6. Єрмошенко М.М. Національні економічні інтереси: реалізація і захист// // Актуальні проблеми економіки. – К.: НАУ - №1-2, 2001.

7. 13 лет СНГ: некоторые итоги экономической интеграции // Панорама содружества. – 2004. - №12.

УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ ЗА УЧАСТЮ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ Бондаренко Л.О. — здобувач кафедри цивільного права Київського національного університету імені Т. Шевченка

Як відомо, останнім часом загострилися корпоративні конфлікти на ряді стратегічних підприємств з державною часткою. З метою їх вирішення держава провела ротацію досвідчених кадрів та планує проводити чітку цілеспрямовану політику в межах своїх корпоративних прав, здійснювати інвентаризацію та упорядкування державного майна. На сьогоднішній день одним із основних завдань держави у сфері забезпечення економічної безпеки та управлінні корпоративними правами є відновлення її прав як акціонера стратегічно важливих підприємств, втрачених у зв’язку з передачею функцій корпоративного управління комерційним структурам, і ефективне управління господарською діяльністю тих об’єктів, які ще перебувають у державній власності. Все це потребує детального вивчення корпоративних прав держави як таких. Розгляду питання стосовно проблем управління державними корпоративними правами, та участю в цьому процесі юридичних осіб публічного права, приділяють увагу досить багато вчених та науковців, серед яких можна виділити наступних: Ю. Атаманова, Ю. Андрєєв, С. Братусь, О. Воловик, В. Дозорцев, І. Жадан, О. Загнітко, О. Крупчан, В. Малига, О. Мендрул, С. Пергамент, П. Порошенко, І. Спасибо-Фатєєва, І. Саракун, М. Чечетов, Н. Яковлева та інші. Потрібно зазначити, що основні підходи корпоративного управління державною власністю спрямовані на забезпечення економічної безпеки держави, контролю за функціонуванням соціально значущих галузей та підвищенням ефективності фінансово-господарської діяльності господарських товариств, у статутних фондах яких є державна частка. Згідно зі статтею 167 Господарського кодексу України корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно

63 до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Крім цього, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом, а законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення [1, 3]. Стан управління корпоративними правами держави (суб’єктами господарювання з державною часткою у статутному фонді) Об’єкти управління Акціонерні товариства Товариства з обмеженою відповідальністю Національні та державні холдингові компанії Загальна кількість

2004 р.

1 236 88 35 1 359

2005 р.

1 266 96 36 1 398

2006 р.

1 178 86 32 1 296

Таким чином з кожним роком спостерігається тенденція щодо зменьшення кількості суб’єктів господарювання з державною часткою. Проте трансформація державної власності у приватну втратила динаміку. Водночас фактично сформувалася законодавча база приватизації, проте інші канали роздержавлення залишалися без правового забезпечення. Саме на цьому етапі з’явилися тіньові канали приватизації, через практику передачі в управління державних пакетів акцій, процедуру банкрутства, додаткову емісію акцій, що становить загрозу економічній безпеці держави. Динаміка кількості підприємств-банкрутів Стадії банкрутства Стадія розпорядження майном Стадія санації В процесі ліквідації Загальна кількість підприємств

2004 р.

154

2005 р.

131

2006 р.

129

84 107 345 (23%)

69 90 290 (22%)

71 93 293 (22%)

Тобто, як ми бачимо, з кожним роком ситуація суттєво не змінюється. У 1998 році відповідно до Указу Президента України було утворено спеціальний орган виконавчої влади – Національне агентство України з управління державними корпоративними правами, якому було надано відповідні повноваження, в тому числі право здійснювати управління державними корпоративними правами самому або передавати їх в управління іншим суб’єктам. Проте, як показала практика, утворення Агентства призвело до погіршення стану управління державними корпоративними правами, в наслідок чого указом Президента України від 15.12.1999 року №1573 Агентство було ліквідовано а функції з управління державними корпоративними правами в основному було повернуто до ФДМУ [1, 4]. Однак на теперішній час, деякі вченні (О. Дзера, А. Федоренко та інші), з метою “розвантаження” ФДМУ, пропонують передати деякі функції, у тому числі, в сфері управління державними корпоративними правами, спеціальному новоствореному органу на зразок згаданого Агентства з управління корпоративними правами держави [2, 9-11].

64 Для подолання зазначених проблем, дехто (Є. Григоренко, М. Чєчєтов) пропонував ввести інститут так званої “золотої акції”, тобто це спеціальне право держави щодо управління корпоративними правами держави в акціонерних товариствах, яке дозволяє забезпечити участь органів виконавчої влади на відповідний період часу в управління акціонерними товариствами, створеними в процесі приватизації (корпоратизації) на окремих підприємствах, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. З цією метою ФДМУ було ініційовано внесення змін до таких законодавчих актів як: Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України, Закон України від 19.09.1991 року “Про господарські товариства”, Закон України від 04.03.1992 року “Про приватизацію державного майна” тощо [3, 2]. Залишається недосконалою й чинна нормативно-правова база. Зокрема на рівень корпоративного управління державними правами негативно впливає та обставина, що до теперішнього часу не прийнято Закони України “Про фонд державного майна України” та “Про акціонерні товариства”, відсутність яких, зокрема спричиняє “ручне” управління корпоративними правами в інтересах впливових політико-бізнесових об’єднань. [4, 5-7]. Ураховуючи вище викладене можна дійти висновку що окреслене питання є досить актуальним, оскільки в його основі лежать не тільки економічні, юридичні а й політичні аспекти. З цього приводу було проаналізовано думки відповідних вчених, науковців та представників державних органів стосовно особливостей участі в управління державними корпоративними правами відповідних структур (юридичних осіб). На нашу думку першочерговим завданням в забезпеченні економічної безпеки держави у сфері регулюванні корпоративних правовідносин є прийняття Законів України “Про фонд державного майна” та “Про акціонерні товариства”, які мають сприяти динамічному розвитку процесів управління корпоративними правами, а також, вирішення питання стосовно координації корпоративного управління на законодавчому рівні. Література 1. Фонд державного майна України //Довідково-аналітичні матеріали про стан управління корпоративними правами держави. – К., 2005.

2. Фонд державного майна України - юридична фірма “САЛКОМ” //Матеріали круглого столу “Проблеми управління державними корпоративними правами”. – К., 2006.

3. http://www.zavtra.com.ua/news/1/2411 // Мигньюз - К., 2004.

4. Салтицький С. – “Корпоративні права держави: суть, значення, перспективи //Юридична газета.

ОСНОВНІ ЗАГРОЗИ ЕКОНОМІЧНІЙ БЕЗПЕЦІ ДЕРЖАВИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

65 ПИВОВАР Ірина Вікторівна — викладач кафедри економіко-правових дисциплін Київського національного університету внутрішніх справ

Загроза у широкому розумінні – це будь-який намір, можливість здійснити фізичну, моральну, матеріальну чи іншу шкоду суспільним чи власним інтересам. Згідно з Законом РФ “Про безпеку”, загроза безпеці – сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави. 1 Чинне ж українське законодавство дає визначення загрозам національної безпеки. Так, відповідно до Закону України “Про Основи національної безпеки в Україні” під загрозами національній безпеці розуміються “наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України”. 2 Варто зауважити, що єдиного поняття загроз економічній безпеці до сьогодні не вироблено, хоча, воно в усіх без винятку дослідників даної проблематики є центральним. Економічна безпека, як складова національної безпеки і об’єкт управління, в науці розглядається у поєднанні з економічними інтересами. Визначення національних економічних інтересів, має першочергове значення при створенні системи економічної безпеки. Крім того, на це наголошує і Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007. Не важко зрозуміти, що національні економічні інтереси були і залишаються сьогодні головними рушійними силами як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Змінюються, перевтілюються в більш цивілізовані форми і методи їх захисту і втілення в життя. Тому дії влади її стратегічні рішення, різного роду програми повинні оцінюватися не на основі емоцій і суб’єктивних вподобань, а суворо вивірятися з точки зору їх відповідності національним економічним інтересам. Важливо підкреслити, що національні економічні інтереси невіддільні від історії даної країни, від культури, традицій, системи цінностей і духовного складу її населення, що сформувалися протягом століть. Це в повній мірі стосується і національних економічних інтересів країни, які виникають не з моменту проголошення її незалежності, а їх розгляд вимагає їхнього дослідження в поєднанні з усією історією і самобутністю культури, геополітичним положенням і цивілізаційними особливостями. Національні економічні інтереси завжди виступали в найбільш явній і очевидній формі. Тому завжди головною ідеєю у внутрішній і зовнішній політиці держави, з моменту її створення, виступало прагнення до забезпечення нормальних умов виробництва, а потім – до укріплення економічної могутності і процвітання. Підтримка і захист вітчизняного підприємництва землеробства, промисловості і торгівлі, незалежно від форм і типів господарювання, а також класових чи інших групових інтересів завжди 1 2

Закон Российской Федерации “О безопасности” от 5 марта 1992 года № 2446-1. Про основи національної безпеки в Україні. Закон України від 19 червня 2003 року № 964-IV // www.rada.gov.ua.

66 були головними національними економічними інтересами. Пізніше до них додалися розвиток вітчизняної науки і освіти як вирішальних факторів економічного успіху. Послаблення країни і відсутність у її керівників чітко сформованих стратегічних орієнтирів визвали зовнішній тиск на неї. Але в цьому не має нічого несподіваного. Тиск виступає як логічний результат суворого дотримання політичними лідерами інших країн своїх національних економічних інтересів, направлений на захист і підтримку власних вітчизняних підприємницьких і фінансових структур. Крім цього, необхідно згадати і про загрозу національним економічним інтересам, яка виникає зсередини. Мова йде про пріоритетність у багатьох випадках вузько групових і егоїстичних інтересів: монополістичних груп і окремих регіонів торгово-посередницьких, а в деякій мірі мафіозних структур, управлінського апарату тощо. Таким чином, необхідно підкреслити що позбутися від подібного роду загроз як внутрішнього так і зовнішнього характеру можна лише опираючись на чітко визначені національні економічні інтереси. Проте в Україні досі відсутні чітко визначені національні економічні інтереси, не сформовано їх цілісну систему. 3 Для того, щоб повною мірою реалізувати національні економічні інтереси, слід своєчасно виявляти загрози їх здійсненню або безпеці економічної сфери. Таке виявлення загроз (негативних чинників) надасть можливість опрацьовувати і здійснювати відповідні заходи щодо повної їх ліквідації чи зниження рівня їх негативного впливу на можливість реалізації інтересів. У науковій літературі загрози економічній безпеці дослідниками проблем економічної безпеки розглядаються або як загрози для стабільності економічної системи, або як загрози національної безпеки в цілому, які носять економічний характер, або як поєднання цих двох. На нашу думку, розмежування цих груп необхідне, оскільки мова йде про загрози, які пересікаються але не співпадають. Тому що не всі загрози для економічної системи є загрозами національної безпеки. З іншого боку не є загрозами для економічної системи деякі економічні загрози що мають критичне значення з точки зору національної безпеки. Очевидно, що поєднання цих двох проблем, зокрема, шляхом включення всіх загроз для економічної системи поняття загроз національній безпеці не є раціональним. В свою чергу визначення загроз економічній безпеці на перетинанні цих груп, зокрема, включення тільки тих загроз економічній системі, які є одночасно загрозами і національній безпеці, відповідало б простому переходу до розгляду економічних аспектів національної безпеки. На нашу думку, найбільш адекватним є розгляд всіх факторів, що загрожують стабільності економічної системи. Враховуючи, що під факторами, що сприяють порушенню економічної

3

Мунтіян В.І. Економічна безпека України. - К.: КРІЦ, 1999. – С. 21.

67 стабільності необхідно розуміти внутрішні і зовнішні виклики. Таким чином, загрози економічної безпеки являють собою внутрішні і зовнішні фактори економічного чи політичного походження, які здатні викликати дестабілізацію національної чи міжнародної економічної системи. До внутрішніх економічних загроз відносяться кризові явища, які зароджуються в середині господарчої системи в зв’язку з дефектами її економічної і інституціональної структури. До даної категорії потрапляють більшість загроз що пов’язані з нарощенням кризових тенденцій у виробничій, інвестиційній і фінансовій сферах. Дані загрози можна об’єднати, на нашу думку, в окремі групи проблем, до яких необхідно віднести: - кризові явища, обумовлені обмеженою можливістю адаптації економіки до мінливості умов, в зв’язку з “перехідним” етапом економічної системи: - протиріччя між новими ринковими відносинами, які починають формуватися на основі економічних механізмів регулювання господарчої системи, і залишками значної наявності елементів адміністративного управління економікою; - протиріччя, пов’язані зі швидкими, непродуманими процесами роздержавлення і приватизації;

- зростання “тіньової” економіки, посилення її криміналізації; - невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн; - деформована структура виробництва (домінування видобувних і базових галузей з низьким ступенем переробки сировини), застарілі технології у більшості галузей виробництва; - неефективність пошуку власних інвестиційних ресурсів. Зовнішні економічні загрози пов’язані зі статусом країни у міжнародній економічній системі, її геополітичним становищем і розглядаються у рівнях технологічного і інституціонального розвитку, структури національної економіки і зовнішньоторгових потоків, стану фінансових ринків і зовнішньої заборгованості. На статус України в міжнародній економічній системі впливають наступні зовнішні економічні загрози: - належність країни до “периферії” європейської господарської системи; - технологічна залежність від країн-конкурентів: відсутність галузей “локомотивів” світового розвитку, відсутність України на ринках передової продукції; - наявність зовнішнього боргу; - відсутність здатності України генерувати з позитивними наслідками технологічні і інституціональні інновації що виникли в інших країнах; - витіснення України з частини зовнішніх ринків збуту продукції, зокрема, з країн СНД та Східної Європи. Розглядаючи вплив внутрішніх політичних загроз на дестабілізацію національної економічної системи, їх можна пов’язати перш за все з таким фактором як неадекватність економічної політики часу, цілям і засобам її проведення тощо. В даному випадку можна розглядати такі типи проблем, коли: 1) наслідки провадження економічної політики продиктовані ненавмисними помилками;

68 2) проведення економічної політики орієнтується на задоволення інтересів конкретних кіл суспільства і наносить шкоду більшості господарюючих суб’єктів; 3) поєднуються два вище названих випадки. Ситуація тим паче ускладнюється. Основною причиною першого типу загроз є низька якість експертного забезпечення розробки прийняття політичних рішень. До причин загроз другого типу відносяться задоволення особистих інтересів суб’єктами політичних рішень або інтересів суб’єктів груп “тиску”, якими можуть виступати як вітчизняні так і іноземні представники. Українській ситуації характерний третій вище названий тип. З одного боку, перші роки економічних реформ характеризувалися використанням методів економічної політики і застосуванням економічних інститутів, запозичених з світового досвіду або які спиралися на рекомендації із “авторитетних” джерел. Проте, дані методи та інститути не відповідали реаліям та стану української економіки і проблемам того часу (як приклад, можна назвати монетарні методи боротьби з інфляцією в умовах фактичної відсутності фінансових інститутів, наявність яких і виступає умовою ефективності таких методів). Така тенденція до некритичного використання зарубіжного досвіду і рекомендацій стандартних економічних текстів багато в чому відповідальна за низьку ефективність економічної політики, особливо на протязі періоду 1992-1998 років. З іншого боку, структура політичних інститутів, яка склалася в України на протязі 1990-х рр., в найбільшому ступені відповідає моделі “корупційного капіталізму”, яка асоціюється з країнами Латинської Америки. Даній моделі характерне зрощування політики і бізнесу. Звичайно дана модель не заперечує можливість розвитку (що підтверджує досвід як Росії, так і України в 19992002 роках), але помітно підвищує ризик прийняття рішень в сфері економічної політики, які дестабілізують господарчу систему. Так, до внутрішніх політичних загроз економічній системі безпеки можна віднести: - невідповідність нормативно-правової бази регулювання “перехідних” відносин змісту і характеру останніх; - протиріччя в рамках системи управління між проголошеними цілями економічних реформ і методами їх досягнення;

- протиріччя між офіційно проголошеним курсом соціально орієнтованих ринкових реформ і реальним положенням широких прошарків населення; - непослідовність і безсистемність при здійсненні економічних реформ, відсутність власної моделі реформ та їх ідеологічного забезпечення. Можна виділити ще одну групу внутрішніх загроз політичного характеру, яка пов’язана з політичною дестабілізацією. Причинами її в Україні виступають: напруга в суспільстві, недосконалість національного законодавства, пов’язаного з регулюванням економічних процесів, наявність опозиційних сил на політичній арені, корупції в державно-управлінській сфері, економічна криза, надмірна відкритість економіки, невиважена лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, збільшення майнової диференціації; а наслідки можуть істотно посилити перетік кризи.

69 Перебіг названих внутрішніх загроз політичного характеру відбувається на фоні “мовчазної більшості” країни, відсутності єдиної ідеологічної бази, яка особливо необхідна у випадках “перехідного стану” системи, що так уповільнює сьогодні її економічне і соціальне відродження, особливостями економічного менталітету української людини. Відсутність “ідеологічної єдності” пояснюється відсутністю консенсусу між різними політичними силами України, які сьогодні намагаються самотужки розробити і втілити власні ідеологічні ідеї, які нерідко діаметрально протилежні. Культивування державницької ідеології повинно уникнути даної ідеологічної конфронтації, яка на сьогодні наявна: де прибічники класового підходу (в першу чергу сьогодні реформатори), які начебто відмовилися від нього, але в той же час, цей підхід пронизує всієї їхні дії, та й дії їхніх супротивників - різниця лише в тому, хто є “реакційною соціальною силою”; представники націоналізму не шукають розумних рішень, загальної вигоди, а лише ворогів усередині нації; прихильники “загальнолюдського” менталітету послужливо забирають всі огорожі, двері і запори, запрошуючи в’їжджати в національний будинок будь-кого, кому заманеться, і господарювати в ньому; і, на кінець, ті, кому до вподоби горезвісний етатизм, державність, не тільки не здатні захистити інтереси нації, але і здатні обміняти їх на інтереси армії чиновників і їхніх клієнтур. Все це породжує кризу довіри народу України до влади та проводжуваних нею реформ, в тому числі економічних, політичної апатії. Проте існують і інші фактори, що підтримують наявність внутрішніх політичних загроз, до яких можна віднести особливості українського економічного менталітету. Особливо це стосується такої риси українського характеру – як терплячість, яка поряд з позитивним значенням проявляє себе і в негативному аспекті. 4 Це стосується умов, коли владні структури або нездатні вивести країну із кризового стану через свою некомпетентність, або в своїй діяльності прагнуть досягти власних цілей, надто далеких від інтересів народу і держави. Безконфліктність в Україні, яка базується в основному на свідомому чи інстинктивному самоусуненні від вирішення суперечностей, що існують в суспільстві, як свідчить досвід останніх років, залишається одним із факторів, що не впливають на політику економічного реформування. Орієнтація пересічного українця на свої власні сили, вміння пристосуватися до змін середовища при бажанні забезпечити сімейний та особистий добробут дають, вже вкотре, шанс правлячій еліті впроваджувати свої модернізаційні проекти. Досліджуючи зовнішні загрози національній економічній безпеці політичного характеру, їх можна пов’язати з втратою країною суверенітету в сфері економічної політики. Ми не будемо розглядати вплив глобалізації господарчих зв’язків на дану проблему, тому що це той випадок коли національні уряди зменшують суверенітет в сфері економічної політики на користь міжнародних організацій (СОТ) або економічних союзів (ЄС). В даному випадку країни за власним бажанням обмежують свій суверенітет в сфері економічної політики в обмін на переваги, які

4

Ментальні характеристики політичної свідомості українців // Людина і політика. – 2001. – №1. – С. 98-99.

70 вони отримують від вступу в регіональні економічні і політичні об’єднання. Проблемами суверенітету економічної політики можуть виступати такі групи: 1) економічні санкції, що вводяться урядами зарубіжних країн; 2) заходи економічної політики зарубіжних держав, спрямовані на створення бар’єрів зокрема, щодо доступу до зовнішніх ринків; 3) суперечність “наднаціональних” інтересів з інтересами національної економіки. Таким чином, чітке визначення як внутрішніх так і зовнішніх загроз економічній безпеці України надасть можливість розробки найбільш ефективних заходів по її забезпеченню. ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПОЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ ЯК СКЛАДОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Остапенко Г. Г. — науковий співробітник Інституту стандартів безпеки

В умовах ринкових відносин, коли між приватними підприємствами та іншими суб’єктами господарювання постійно проявляються протиріччя інтересів, встановлюються відносини конкуренції, виникають багатопланові загрози бізнесу, головною проблемою стає забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Ця діяльність є сферою підвищеної небезпеки та багатьох ризиків. Громадяни, які бажають мати своє діло, заробляти гроші, повинні розраховувати не лише на покращення свого матеріального стану, але й усвідомлювати всі прямі та приховані (латентні) загрози. Тим більше, що державна система національної безпеки в нашій країні до цього часу не приділяє питанням безпеки суб’єктів господарювання усіх форм власності відповідної уваги. Крім того, дуже часто сама держава в обличчі різних органів виконавчої влади та адміністрацій всіх рівнів виказує бажання щодо втручання в бізнес, оказує неправомірний тиск на підприємців, що примушує відводити в тінь частину прибутку, тощо. Крім того, підприємець перебуває під пресом кримінальних угрупувань та тіньових відносин. Економіка в країні криміналізована. Протягом останніх років випадки неправомірного поглинання підприємств (рейдерство) сформувались в системне явище. Масштаб захватів приватної власності стає загрозливим не лише для конкретних галузей бізнесу, але й для держави в цілому, так як призводить до погіршення інвестиційного клімату та розпаду окремих секторів бізнесу. Так за даними Українського союзу промисловців і підприємців в Україні на квітень 2007 року захоплено через рейдерські напади понад 3000 підприємств. На сьогодні, безпека підприємств та бізнесу не має потрібної законодавчої бази, яка б регламентувала цю діяльність. Існують лише наступні нормативноправові акти, у вигляді низки Законів, що тим чи іншим чином регулюють суспільні відносини у сфері безпеки підприємництва: - «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;

71 - «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців»; - «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»; - «Про інформацію»; - «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»; - «Про державну підтримку малого підприємництва»; - Постанова КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційну таємницю. Чинні в цій сфері нормативно–правові акти є недостатніми, оскільки вони не охоплюють значної частини важливих напрямів, форм та механізмів забезпечення безпеки підприємств та підприємництва, особливо суб’єктами господарювання. Потрібно запровадження саме на рівні Законів положень, які б установили правові норми в галузі забезпечення безпеки у діяльності суб’єктів господарювання не залежно від форм власності, а саме: — «Про охоронну діяльність» Діяльність з охорони майна та фізичних осіб з часу незалежності України віднесено законодавцем до ліцензованих видів, бо саме її здійснення може нанести шкоду безпеці підприємства. Закон спрямований на встановлення правових, організаційних та економічних засад провадження охоронної діяльності суб’єктами господарювання усіх форм власності, визначення повноважень суб’єктів охоронної діяльності, гарантії правового та соціального захисту персоналу охорони, прав фізичних та юридичних осіб під час здійснення охоронної діяльності, порядку контролю за її здійсненням, а також взаємодії суб’єктів охоронної діяльності з державними органами в галузі охорони правопорядку та боротьби із злочинністю; — «Про служби безпеки суб’єктів господарювання та інших юридичних осіб» Прийняття Закону обумовлено необхідністю забезпечення економічної, фінансової, фізичної та іншої безпеки та законної діяльності суб’єктів господарювання власними силами, забезпечення захищеності їх прав, створення сприятливих умов для подальшого розвитку підприємництва. Закон повинен бути спрямовано на встановлення законодавчих засад для функціонування служби безпеки суб’єктів господарювання та інших юридичних осіб, визначення їх правового статусу, правового регулювання їх створення, організації і діяльності, а також розмежування із суб’єктами господарювання, які здійснюють ліцензійну охоронну діяльність на користь третіх осіб. Об’єктом дії цього закону повинні бути суб’єкти господарювання всіх форм власності та інші юридичні особи; — «Про зброю» Закон дозволив би створити законодавчу основу обігу на території України військової, службово-штатної, цивільної, а також холодної зброї, а також передбачити на законодавчому рівні врегулювання та державний контроль за обігом усіх видів зброї. Потрібно встановити її класифікацію, повноваження різних суб’єктів права на придбання та використання зброї, правила застосування, збереження, а також обмеження при застосуванні. Залишається необхідність встановлення правового режиму обігу зброї у суспільстві; — «Про детективну діяльність».

72 Забезпечення безпеки громадян України і країни в цілому є першочерговим завданням держави. Наявність Закону, який спеціально регулює правовідносини у сфері детективної діяльності, буде сприяти забезпеченню єдиної державної політики у детективній діяльності, що дозволить здійснювати дієвий державний контроль за правомірним використанням вогнепальної зброї і спеціальних засобів співробітниками детективних організацій, створювати умови для розвитку цивілізованого ринку послуг, які будуть надаватися суб’єктами зазначеної діяльності, захисту прав і законних інтересів громадян. Закон повинен визначити поняття детектива, детективної організації та увібрати у себе усі позитивні положення низки подібних законодавчих актів країн ближнього та дальнього зарубіжжя, встановити принципи детективної діяльності, визначити права та зобов’язання суб’єктів детективної діяльності, порядок взаємодії з органами місцевого самоврядування, правоохоронними органами. Потребує відокремленого правового врегулювання положення про захист комерційної таємниці в Україні. Сьогодні ми маємо низку Кодексів та Законів України, які дають можливість здійснювати заходи по захисту комерційної таємниці на підприємствах. Разом з тим закону прямої дії ще немає. На наш погляд необхідно прийняти Закон «Про комерційну таємницю», який би регулював відносини, пов’язані з віднесенням інформації до комерційної таємниці, передачею такої інформації, забезпеченням її конфіденційності з метою забезпечення балансу інтересів власників інформації, яке є комерційною таємницею. Положення Закону повинні поширюватись на інформацію, яка є комерційною таємницею, незалежно від носія, на якому вона зафіксована. Україна потребує негайної розробки та прийняття низки Законів, які б регламентували законодавчі відносини у сфері забезпечення безпеки підприємництва та підприємств, що стане міцним підґрунтям для наближення країни до європейських стандартів та розвитку цивілізованої індустрії безпеки в нашої державі. Наявність законодавчої бази, яка регламентує забезпечення безпеки підприємств, дозволить сформувати відповідні механізми щодо взаємодії суб’єктів забезпечення безпеки підприємств з органами державної влади. Це також дозволить на правовому рівні закріпити сформовану недержавну систему безпеки підприємництва як складову частину національної безпеки України. ПРАВО ВЛАСНОСТІ У СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Погорецький М. А. – доктор юридичних наук, головний науковий співробітник; Шеломенцев В. П. – старший науковий співробітник (Міжвідомчий науководослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України)

Забезпечення права власності у системі економічних і суспільно-політичних пріоритетів України набирає ваги одного з домінуючих факторів, що сприяє зміцненню економічної, а, зрештою, – й національної безпеки України. Від ефективності його забезпечення державними інституціями залежить ставлення

73 наших співвітчизників та іноземців до державних інституцій, до впроваджуваних в Україні ринкових реформ. Від якості та динаміки вирішення цієї комплексної проблеми, значною мірою, залежатиме також імідж нашої країни перед європейською і світовою демократичною спільнотою, що закономірно впливає на інвестиційну політику щодо України, на економічний розвиток держави, і, насамкінець, – й на добробут кожного її громадянина. Серед викликів та загроз, які негативно впливають на стан економічної безпеки України, як зазначено у Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України №105/2007 від 12 лютого 2007 р., залишаються неефективність захисту права власності, відсутність умов для формування необхідного інвестиційного потенціалу в національній економіці, зокрема: розвинених фінансового та фондового ринків, несприятливий макроекономічний та політико-правовий клімат для залучення іноземних інвестицій та розвитку внутрішнього інвестиційного процесу. Такий негативний стан економічної безпеки України обумовлений низькою корпоративною культурою вітчизняного бізнесу, який перебуває на стадії становлення, недосконалою системою корпоративного управління й корпоративного законодавства, основним завданням якої є забезпечення умов для сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності економіки, що є одним з основних факторів економічного росту, який повинен стати одним з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки в економічній сфері. Жорстка конкуренція, що проходить в період становлення ринкової економіки за низької корпоративної культури вітчизняного бізнесу, недосконалої системи корпоративного управління й корпоративного законодавства, призводить до корпоративних конфліктів й незаконного набуття права власності та незаконного перерозподілу об’єктів власності, що часом має кримінально-правовий характер. Запобігання корпоративним конфліктам та їх цивілізоване вирішення необхідне як для окремо взятого суб’єкта господарювання, так і для економіки країни в цілому. Проте, протягом декількох років все сильніше збурюють економіку України “корпоративні війни”, і, в першу чергу, – так звані агресивні поглинання з поширенням нових схем перерозподілу власності та протиправного заволодіння чужим майном; захоплення контролю над суб’єктами господарювання з використанням незаконних методів, що супроводжуються масовими порушеннями прав і законних інтересів акціонерів. Часом корпоративні конфлікти набувають крайніх форм: силове захоплення підприємств, особисті погрози акціонерам і менеджерам тощо. Це явище постало відчутним негативним чинником дійсності й отримало назву “рейдерство”, яке, за оцінками Українського союзу промисловців та підприємців, набуло ознак системності і на сьогодні загрожує не лише розвитку української економіки, а й безпеці країни в цілому. За висновками експертів інвестиційних компаній, щорічний обсяг ринку поглинань і злиття підприємств в Україні складає близько $ 3 млрд. Дві третини поглинань мають „недружній характер” ─ „рейдерських” захоплень. Проблема набула системного характеру, оскільки у 2005-2006 роках до схем протиправного поглинання чи захоплення підприємств почали широко залучатися державні органи,

74 суди, державна виконавча служба, правоохоронні органи. Громадська організація “Антирейдерський союз підприємців України”, до складу якої входить понад 50 підприємств, зазначає, що протягом 4,5 років в Україні було організовано 2,5 тис. „рейдерських” нападів. Лише у 2006 році, у середньому, щотижня в Україні відбувався „рейдерський” напад у тій чи іншій формі, й раз на п’ять днів українські суди виносили рішення, що порушували законні права власників на замовлення „рейдерів”. Аналіз ситуації щодо „рейдерства” в Україні свідчить про зростання кількості фірм, які займаються „захопленням” об’єктів власності на професійній основі. Зважаючи на небезпеку, яку становить „рейдерство” для економіки України та на необхідність більш дієвого захисту прав усіх суб’єктів власності, запобігання зловживанням у сфері управління об’єктами державної власності, Президент України видав Указ №103/2007 від 12.02.2007 “Про заходи посилення захисту прав власності”, яким доручив Кабінету Міністрів України за участю Верховного Суду України та Генеральної прокуратури України проаналізувати факти вчинення „рейдерства” та за результатами аналізу з урахуванням міжнародного досвіду вирішення подібних питань внести в установленому порядку на розгляд до Верховної Ради України законопроект, що стосується встановлення кримінальної відповідальності за „рейдерство”. Аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових розробок в галузі цивільного, господарського, кримінального права, кримінології, а також публікацій практичних працівників судових, правоохоронних органів, правозахисних організацій, вказує на відсутність комплексного дослідження вищезазначеної проблеми, однозначного її розуміння та підходів до її вирішення. Виходячи з цього аналізу можна зробити висновок, що поняття “рейдерство” в одних випадках можна розглядати як процес економічного розвитку ринкових відносин, що не мають протиправного характеру, в інших – як злиття і поглинання низки підприємств, що має протиправний, у тому числі кримінально-правовий характер. Для вирішення питання щодо забезпечення права власності в Україні як основного чинника, що сприяє зміцненню економічної, а, зрештою, – й національної безпеки України, на нашу думку, необхідно, в першу чергу здійснити нижченаведені організаційно-правові заходи.

1. Удосконалити врегулювання відносин, пов’язаних із розглядом корпоративних спорів, прийнявши Закон України “Про акціонерні товариства”, нову редакцію Господарського процесуального кодексу; врегулювати розбіжності між Цивільним, Господарським кодексами та низкою інших законів (“Про виконавче провадження”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, “Про господарські товариства”, “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” тощо).

2. Системними кроками у протидії “рейдерству” є створення дієвого механізму вирішення проблемних питань у цьому напрямі діяльності, у зв’язку з чим потребують підтримки пропозиції фахівців щодо необхідності додатково законодавчо передбачити наступні положення:

75 - уточнити перелік категорій корпоративних спорів, що належать до підсудності господарського суду, зокрема, доповнити даний перелік вказівкою на спори, пов’язані з призначенням (обранням), відкликанням, припиненням повноважень і відповідальністю осіб, що входять до складу органів управління і контролю юридичної особи, а також осіб, що входять до складу колегіальних виконавчих органів або здійснюють функції одноособового виконавчого органу юридичної особи, включаючи справи за позовами до реєстраторів власників іменних цінних паперів акціонерних товариств; - встановити норму про обов’язкове об’єднання в одне провадження пов’язаних між собою вимог, які випливають з одного корпоративного спору, що повинно вирішити проблему інших судових розглядів, спрямованих на зміну корпоративного контролю, одночасно в декількох процесах у межах одного суду, що, у свою чергу, допускає можливість ухвалення суперечливих судових актів щодо тієї ж юридичної особи одним і тим же судом; - передбачити норму про застосування заходів забезпечення позовів на вказані вимоги виключно господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи, обмежити можливість застосування забезпечувальних заходів, встановити обов’язковість зустрічного забезпечення на вимоги немайнового характеру); - забезпечити розкриття інформації про ініційований судовий розгляд, пов’язаний з корпоративним спором, з метою недопущення приховування від іншої сторони факту свого звернення до суду, що часто використовується недобросовісними учасниками корпоративних відносин задля захоплення контролю над юридичною особою. У результаті зацікавлені особи, навіть ті, щодо яких виник корпоративний спір, позбавляються можливості взяти участь у розгляді справи і дізнаються про наявність судового спору лише після того, як судом вже було прийнято відповідне рішення.

3. Задля недопущення аналогічних ситуацій необхідно передбачити закріплення в Господарському процесуальному кодексі норми про обов’язкове оперативне повідомлення юридичної особи, у зв’язку з діяльністю або участю в якій виник корпоративний спір, про прийняття позовної заяви до розгляду господарським судом, а також про вступ до провадження нових осіб, про зміну підстави або предмета позову, відмову від позову, визнання позову, ухвалення рішення суду тощо.

4. Крім того, необхідно встановити обов’язок юридичних осіб забезпечити своїм акціонерам (учасникам) доступ до позовних заяв і судових рішень, направлених юридичній особі судом, що розглядає справу, яка випливає з корпоративного спору, щодо даної юридичної особи.

5. З метою недопущення затягування справ, що витікають з корпоративних конфліктів, необхідно запровадити спеціальний порядок оскарження ухвал господарського суду в процесі розгляду справи за корпоративним спором у скорочені терміни тощо.

6. Щодо кримінальної відповідальності за „рейдерство”, то слід зазначити, що незаконне захоплення об’єктів власності в Україні в ході „рейдерських” нападів на об’єкти власності, яке має кримінальний характер, можна кваліфікувати за низкою статей чинного КК України.

76 У цьому аспекті потребує певних зауважень і законопроект “Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за захоплення підприємств (“рейдерство”)” (реєстр. № 3300 від 13.03.2007).

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ, ПІДРОЗДІЛІВ, ЯКІ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ВНУТРІШНЮ БЕЗПЕКУ ПІДПРИЄМСТВА

Танасогло Г.Д. — науковий співробітник Інституту стандартів безпеки

У своїй статті ми розглядатимемо основні функції підрозділів, які забезпечують внутрішню безпеку підприємств з точки зору управління. Згідно з міжнародним досвідом, існують два основних напрями діяльності служби безпеки: внутрішня безпека; зовнішня безпека; Разом з тим, ще недостатньо визначені та обґрунтовані функції у сфері управління підрозділами, що забезпечують безпеку підприємств, що свідчить про необхідність здійснення науково-практичних досліджень з цієї проблеми. Можна виділити наступні напрями забезпечення безпеки підприємств: інформаційна безпека; економічна безпека; фізична безпека; технічна безпека; Виходячи з цих напрямів, можна зробити висновок і щодо методів, які застосовують для забезпечення безпеки підприємств на даному етапі їхнього розвитку. Існують такі функції безпеки підприємств: інформаційна-аналітична, планування, організація, оперативні підрозділи, підрозділи режиму та охорони, координація, регулювання, контроль та керівництво. Інформаційна-аналітична функція – становить собою накопичення, обробку, аналіз та оцінку інформації в цілях підвищення ефективності діяльності у сфері безпеки, включає у себе всі дії з оперативною інформацією. Дана функція випливає з природи управління: організувати вплив неможливо без відповідної інформації та оціночних суджень про неї. Планування – цілеспрямоване функціонування кожної складної системи неможливо без планування. Планування здійснюється на основі інформаційноаналітичної функції та притаманне кожному суб’єкту управління. Організація — виражається у формуванні та пристосуванні суб’єкта та об’єкта управління до виконання поставлених задач. У ході організації створюється сіть таких відношень у системі, які забезпечують її цілісність та цілеспрямованість. Оперативні підрозділи: забезпечення безпеки керівництва, головних спеціалістів та інших співробітників банку, фірми; забезпечення безпеки об’єктів, території, обладнання та продукції фірми; контроль за дотримуванням діючих у банку, на фірмі режимів;

77 виявлення фактів підготовки різних акцій у відношенні банку, фірми, їх співробітників і клієнтів з боку кримінальних елементів та конкурентів; протидія цим акціям; контроль за обстановкою у колективах підрозділу банку, фірми; зв’язок із засобами масової інформації (ЗМІ); Основні функції підрозділу добувати комерційну інформацію:

добування інформації про кримінальні елементи у містах і районах місцезнаходження банку, фірми та проживання їх керівництва і персоналу;

добування інформації про конкурентів банку, фірми;

добування інформації про потенційних клієнтів банку, фірми;

постійне вивчення партнерів та клієнтів, з якими заключні кредитні та інші договори на крупні суми;

добування інформації про конкурентів ринку у відповідних регіонів і держав;

добування інформації про обстановку в тих регіонах та держав, в яких банк, фірма планують вийти на ринок; Підрозділ режиму та охорони: розробка та реалізація наступних видів режиму: фізичної охорони керівництва банку, фірми та деяких головних спеціалістів; фізичної охорони персоналу і клієнтів; фізичної охорони об’єктів, території, обладнання, продукції; фізичної охорони перевезень матеріальних цінностей (сировини, продукції, коштів); контроль за виконуванням робітниками установлених у банці, на фірмі режимів; взаємодія з державними правоохоронними органами з питань забезпечення фізичної безпеці банка, фірми; Інформаційно-аналітичний підрозділ: збір інформації з питань забезпечення безпеки банка, фірми від підрозділів служби безпеки; оброблення цієї інформації згідно з розробленою та закладеною у інформаційну систему структурою; захист бази даних від умисного чи не умисного знищення та витоку накопиченої в ній інформації до кримінальних елементів та конкурентів. Підрозділ захисту електронно-обчислювальної техніки і каналів зв’язку: виявлення технічних каналів витоку конфіденційної інформації; виявлення можливих факторів ведення кримінальними елементами і конкурентами технічної розвідки проти банку, фірми; запобігання витоку конфіденційної інформації за допомогою технічних засобів і каналів. Координація – забезпечує необхідну узгодженість дій для успішного досягнення цілі. Будь-який суспільний труд потребує узгодженості. У ході координації насамперед установлюється і підтримується пропорційність у діяльності різних елементів системи.

78 Регулювання – спрямовано на підтримку динамічної рівноваги системи у ході здійснення діяльності у сфері безпеки, на забезпечення життєдіяльності системи. Контроль – становить собою систему спостереження і перевірки в процесі діяльності із забезпечення безпеки для виявлення відхилень від планів, що заважають досягненню поставленої мети. Функція контролю здійснюється на основі інформації про функціонування об’єкта управління: про конкретні ситуації, про виникаючі ускладнення, про відхилення від заданих дій і т.п. Керівництво – це та складова управління, яка відображає відношення між суб’єктами та об’єктами управління як індивідами. В управлінні проявляється людський фактор; тому можна казати, що соціально-психологічний аспект управління на практиці інколи зводиться до керівництву а на пряму пов’язаний з їхніми професійними якостями. ОТРИМАННЯ ДОКАЗОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ШАХРАЙСТВА З ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ Паламар Д.С., Паламар Л.В. — фахівці у сфері кримінально-процесуального забезпечення національної безпеки

Кримінально-правова регламентація шахрайства з фінансовими ресурсами визначає необхідною ознакою об’єктивної сторони злочину надання громадяниномпідприємцем або засновником чи власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. Надання завідомо неправдивої інформації супроводжується використанням підроблених або іншим чином сфальсифікованих документів. І хоча КК України прямо не визначає обов’язковість письмової форми надання завідомо неправдивої інформації, законодавчо регламентований процес надання (одержання) субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків передбачає фіксування інформації у документах. У разі виявлення ознак шахрайства з фінансовими ресурсами необхідно встановити: 1) обставини створення фірми-позичальника (законність заснування, справжність установчо-реєстраційних документів); 2) дійсність фінансовогосподарських документів; 3) достовірність наданих гарантійних документів; 4) обґрунтованість кредитного проекту (техніко-економічного обґрунтування); 5) законність одержання кредиту або надання пільг з оподаткування; 6) відсутність чи наявність пільг у позичальника; 7) цілі витрат одержаних коштів, обставини обернення їх на готівку та фактичні витрати, долю одержаних на кредитні кошти матеріальних цінностей; 8) спосіб незаконного одержання кредиту чи пільг щодо оподаткування; 9) осіб, причетних до вчинення злочину; 10) наявність причинного зв'язку між діями винних осіб та їхніми наслідками; 11) наявність чи відсутність

79 змови між позичальником і співробітниками кредитної установи; 12) наявність чи відсутність змови між позичальником і службовими особами державних органів влади, що розпоряджаються розподіленням кредитних коштів; 13) характер і розмір збитків, заподіяних кредиторові; 14) майно, грошові кошти, необхідні для відшкодування заподіяних збитків, заходи для їх збереження [1, с. 315]. Проведені Контактною групою Базельського комітету дослідження показали, що в Європейській економічній зоні банківські негаразди, як правило, пов’язані з кредитуванням [2, с.125]. Тому, на нашу думку, доцільним є розгляд незаконного отримання кредитів як одного з елементів шахрайства з фінансовими ресурсами. Цій проблемі приділяли увагу такі науковці як Белкин Р.С., Волобуєв А. Ф., Єрахтіна Є. О., Шепітько В.Ю. та інші. Але суттєве підвищення вимог до ефективності діяльності правоохоронних органів на сучасному етапі розвитку нашої держави обумовлює більш ретельне дослідження цієї проблеми. У спеціальній літературі рекомендується наступний перелік обставин, на з’ясування яких мають бути спрямовані дії при розслідуванні злочинів, пов’язаних з незаконним отриманням кредиту: вид та умови кредитування; спосіб скоєння злочину; обставини надання кредиту; інформація про господарчий та фінансовий стан позичальника [3, с.96]. Стан кримінального законодавства України та його аналіз, показує, що цей перелік не є повним. Враховуючи особливості розслідування злочинів, поєднаних з незаконним отриманням кредиту та спираючись на чинне законодавство України, необхідно з’ясовувати також наступні обставини: - обставини, які характеризують банк-кредитор; - обставини, які характеризують фізичну або юридичну особу - одержувача кредиту; - обставини, які стосуються події злочину; - обставини, що сприяли незаконному отриманню кредиту. Для з’ясування обставин, які характеризують банк-кредитор, рекомендують вивчати також наступну інформацію: - репутація банку та його фінансовий стан; - яким є загальний порядок надання кредитів в цьому банку, хто приймає рішення про надання кредиту, хто перевіряє достовірність наданих документів; - відомості про працівників, які мають вплив на процедуру кредитування; - чи траплялись раніше в цьому банку випадки незаконного отримання кредитів [4, с.49]. З’ясуванню цих обставин необхідно приділити особливу увагу, якщо є підстави вважати незаконне отримання кредиту результатом співучасті працівників банку та позичальника. При з'ясуванні обставин, що характеризують одержувача кредиту, важливою є співпраця з банком-кредитором. У практиці роботи закордонних банків аналізу кредитного ризику й керуванню їм приділяється велика увага. Відповідно, банки намагаються отримати та зафіксувати максимальну кількість інформації про позичальника. Закордонні банки для оцінки кредитного ризику застосовують спеціальні методики кредитного

80 рейтингу. Здебільшого ці методики являють собою сукупність оцінюючих параметрів кредитоспроможності й мають комплексний характер. Багато в чому вони схожі, тому що охоплюють приблизно однакове коло показників і відомостей та дозволяють зіставити безліч факторів кредитного ризику. Банк навіть прагне одержати психологічний портрет позичальника, використовуючи для цього бесіду з ним, досьє з архіву, консультації з іншими банками й фірмами та іншою доступною інформацією, щоб з'ясувати, як позичальник (фірма або приватна особа) ставився до своїх зобов'язань у минулому, чи були в нього затримки в погашенні позик, який його статус у діловому світі. У разі отримання такої інформації правоохоронними органами має прискорити та полегшити розслідування злочинів. Досвід роботи закордонних банків розвинених країн, заснований на детальному опрацюванню всіх кредитних процедур, багатофакторному аналізі кредитоспроможності потенційних позичальників, дозволяє значно знизити кредитний ризик [2, с.125-129], виконуючи при цьому профілактичну функцію відносно злочинів, пов’язаних з незаконним отриманням кредитів. Необхідно враховувати також, що вищенаведена інформація може містити банківську таємницю. Ст. 60 Закону України „Про банки і банківську діяльність” визначає банківську таємницю як інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Ст. 62. Закону України „Про банки і банківську діяльність” регламентує порядок розкриття банківської таємниці [5]. Однією з головних проблем отримання інформації від банку є його незацікавленість у порушенні кримінальних справ проти осіб, які, хоч й незаконно отримали кредит, але сумлінно його сплачують. Це викликане тим, що кредитний ризик, який створюю загрозу для банка, містить не незаконне отримання кредиту, а неповернення грошей, які були отриманні в кредит. При з'ясуванні обставин, які стосуються події злочину, необхідно встановлювати: 1. Умови незаконного отримання кредиту: - хто вів попередні переговори з працівниками банківських установ про надання кредиту та на яких умовах була досягнута угода (чи обумовлювалось надання кредиту дачею хабара або будь-якими іншими діями одержувача); - які відхилення від загальноприйнятого порядку були допущені під час укладання конкретних договорів, в наслідок яких мало місце незаконне отримання кредиту; - коли та з чиєї ініціативи укладались угоди про кредитування, хто підписав договори та інші документи; - хто та яким чином перевіряв достовірність поданих позичальником документів та його платоспроможність; - хто та як контролював виконання договору кредитування та чи вживались заходи реагування щодо порушення умов договору [4, с.49].

2. Спосіб незаконного отримання кредиту.

81 Існування наведеного порядку документообігу та правил у кредитуванні не виключає вчинення злочину у цій сфері. Особи, які скоюють злочини у кредитнобанківській сфері, „опрацювали” цілий ряд способів шахрайства з фінансовими ресурсами, застосування яких у кожному конкретному випадку визначається кількістю втягнених до злочинної діяльності осіб, ступенем їх організованості та наявними у них можливостями. Ці способи використовуються як на території України, так і в інших країнах СНД [6, с.88-97]. Створюються схеми незаконного отримання кредиту, а також його подальшого незаконного використовування. А.Ф. Волобуєв у своїй роботі наводить приклад створення схеми вчинення таких злочинів [7, с.84]. Взаємодія правоохоронних органів з банківськими установами є необхідною умовою ефективного розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами. Література.

1. Розслідування злочичинів у сфері господарської діяльності: окремі криміналістичні методики: Монографія / Кол. авторів: В. Ю. Шепітько, В. О. Коновалова, В. А. Журавель та ін.; За ред. В. Ю. Шепітька. - X.: Право, 2006. - 624 с.

2. Беляк А.В. Банковские риски: проблемы учета, управления и регулирования. – М.: Издательская группа „БДЦ-пресс”, 2004. – 256 с.

3. Ерахтина Е. А. Предварительная проверка и оценка первичных материалов о незаконном получении кредита // Вестник криминалистики. – 2004. - №3. – С.93-98 4. Волобуєв А. Особливості порушення кримінальних справ про злочини у кредитній сфері та їх розслідування // Вісник прокуратури. – 2001. - №3. – С.44-50 5. Закон України “Про банки і банківську діяльність”: Прийнятий 07 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №№ 5, 6. – Ст. 62.

6. Пискарева Н.В., Хмель Н.П. Характеристика преступных деяний, совершаемых организованными формированиями в финансовой среде/ Проблемы борьбы с организованной преступностью и коррупцией: Сб. научных трудов.- М., 1995.- С. 88-97 7. Волобуєв А. Криміналістична характеристика злочинів у сфері кредитних відносин // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - №7. – С.82-85

ПРИНЦИПИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Зелінська Ольга — ад’юнкт кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ

Механізми і процеси самоорганізації «включаються» тоді, коли у соціумі відпрацьована єдина або близька система цінностей, цілей та інтересів. Сьогодні саме руйнування цієї системи призвело до безладу у кримінальній сфері, втраті орієнтирів для державних та суспільних інтересів. Необхідно визнати, що суспільство не може досягнути цілісного стану лише насильницькими, силовими методами. Такий стан нестійкий і у кінцевому висновку може призвести до соціального сплеску або соціального переродження. Сучасна політика повинна виходити на нові механізми досягнення соціальної гармонії, поєднання всіх політичних, економічних та духовних процесів. Нова політика забезпечення економічної безпеки повинна надати стійкого характеру зв’язку економічних груп і сил між собою та інститутами влади. Іншими словами,

82 повинні бути підняті на якісно новий рівень економічні відносини як важливий елемент політики у сфері економічної безпеки. Поряд з цим слід зробити акцент на формуванні економічного світогляду громадян. І, врешті решт, такий важливий елемент, як політичні та економічні інститути, які формують політику у сфері економічної безпеки. Вони повинні стати ефективними, дебюрократизованими і декорумпованими. Слід зазначити, що політика забезпечення економічної безпеки країни, яка включає стратегічну ціль - нейтралізацію економічної злочинності, може бути заснована лише на діалектичній єдності «м’яких» та «жорстких» підходів і стратегій. Запропонуємо системи принципів забезпечення економічної безпеки: 1. Принципи «м’якого» впливу на забезпечення економічної безпеки: «інтелектуальне лідерство» у ключових напрямках економічного розвитку; поступовість і еволюційний розвиток всіх економічних процесів в країні; ініціативність у сфері нововведень в області економіки, культури, науки, техніки, мистецтва; збереження життєво важливих економічних процесів і здатності розвитку економіки в умовах раптовостей, змін, загроз і небезпек; зацікавленість всіх громадян в економічній безпеці країни (суспільства, держави, нації, народності, особи ); робота на економічну безпеку країни – найпочесніша робота; наявність ефективної системи стимулювання усього того, що сприяє виживанню, процвітанню в області економічного розвитку, перетворення загроз і небезпек у стимули до вдосконалення економічного організму; постійне оновлення системи цінностей у сфері економічного росту; розвиток системи накопичення знань про цілісний світовий економічний простір і систем «випереджаючого відображення» загроз (точні прогнози, уявлення, відпрацювання стратегій (засад) економічного розвитку).

2. Принципи «жорсткого» впливу: - здатність отримувати зиск із економічних конфліктів своїх супротивників; - швидке реагування на економічні загрози та небезпеки; - розширення сфери економічного впливу; - концентрація зусиль всієї економіки, якщо цього вимагають інтереси економічної безпеки, на декількох виділених взаємо узгоджених напрямках; - підтримання готовності і якісного рівня економічного потенціалу відображення будь-яких раптових загроз і небезпек; - твердість, серйозність, енергійність у відстоюванні економічних інтересів країни; - централізоване планомірне формування здатності суспільства до змін і самовідновлення у сфері економіки; - цілеспрямований розвиток головного економічного потенціалу країни (люди, їх здоров’я, рівень освіти, здатність до сприйняття нового, солідарність з загальними цінностями);

83 - ефективне і своєчасне реагування на загрози, пов’язані з економічною злочинністю та протидія їм. Таким чином, ми вважаємо, що сьогодні забезпечення економічної безпеки, вирішення проблем нейтралізації організованої, в тому числі економічної, злочинності лежить у сфері формування нової політики забезпечення безпеки країни. Головним елементом цієї політики повинно бути формування системи цінностей, цілей, інтересів, які мають бути єдиними для всіх соціальних рівнів і груп суспільства і служать інтересам підвищення рівня самоорганізації політичних, економічних, духовних, екологічних процесів.

84

РОЗДІЛ 6 СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ І МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ, ЯКІ ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ Майоров Володимир Володимирович — ад’юнкт кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ

Відповідно до ст. 4 Закону України „Про боротьбу з тероризмом” до числа суб’єктів, які залучаються у разі необхідності належать: 1) Служба зовнішньої розвідки; 2) Міністерство закордонних справ України; 3) Міністерство охорони здоров’я України; 4) Міністерство палива та енергетики України; 5) Міністерство промислової політики України; 6) Міністерство транспорту України; 7) Міністерство фінансів України; 8) Міністерство екології та природних ресурсів України; 9) Міністерство аграрної політики України; 10) Державна митна служба України; 11) Державна податкова адміністрація України. У межах своєї компетенції вони здійснюють: 1) заходи із запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості; 2) розробляють і реалізують попереджувальні, режимні, організаційні, виховні та інші заходи; 3) забезпечують умови проведення антитерористичних операцій на об'єктах, що належать до сфери їх управління; 4) надають відповідним підрозділам під час проведення таких операцій матеріально-технічні та фінансові засоби, засоби транспорту і зв'язку, медичне обладнання і медикаменти, інші засоби, а також інформацію, необхідну для виконання завдань щодо боротьби з тероризмом. Система заходів, що їх здійснюють суб’єкти даного рівня. Проаналізуємо більш детально дані заходи.

1. Заходи із запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості. Зміст даних заходів нами було розглянуто вище, при аналізові діяльності МВС, тому з метою уникнення повторів перейдемо до розгляду іншої групи заходів.

2. Розробка і реалізація попереджувальних, режимних, організаційних, виховних та інших заходів. До профілактичних заходів боротьби з тероризмом в науці та практиці прийнято включати засоби антитерористичної пропаганди, зокрема висвітлення в допустимих межах ходу проведення антитерористичних операцій, результатів розслідування у справах про терористичні злочини, судових процесів. До попереджувальних заходів, зважаючи на наукові підходи щодо попередження злочинності взагалі, з урахуванням специфіку антитерористичної діяльності, можна віднести наступні:

85 − здійснення комплексу оперативно-розшукових і охоронних заходів, спрямованих на виявлення і припинення діяльності терористських груп, зокрема що мають міжнародні зв'язки, на запобігання проникненню на територію України членів зарубіжних терористичних центрів, їх незаконного переміщення через територію нашої держави, незаконної міграції іноземних громадян; − виявлення організованих злочинних груп і співтовариств, що утворені на етнічній та релігійній основі і займаються торгівлею зброєю, боєприпасами і вибуховими речовинами; − вжиття заходів з недопущення незаконного надходження фінансових коштів, зброї (передусім хімічної, бактеріологічної та ядерної, а також засобів їхньої доставки), боєприпасів і засобів зв’язку, зокрема з іноземних держав; − постійно вживати заходи з посилення охорони і забезпечення безпеки об’єктів атомного комплексу і енергетики, підприємств, що використовують при здійсненні свого виробничого циклу радіаційні, вибухо- і пожежонебезпечні матеріали і сильнодіючі отруйливі і отруйні речовини, інших об'єктів підвищеної небезпеки, а також критичних об’єктів життєдіяльності, органів державної влади України. У науці прийнято вважати, що режимні заходи передбачають посилення охорони режимних об’єктів (перш за все, військового призначення), в прикордонних територіях — контролю за особами, що прибувають з інших регіонів, а також за вантажами, що перевозяться. Режимні заходи також можуть здійснюватися через: − вжиття заходів із запобігання проникненню на територію України членів зарубіжних терористських організацій; − недопущення ввезення зброї і засобів диверсій у встановлених пунктах пропуску через Державний кордон України; − організація посиленого контроль за в'їздом і перебуванням іноземних громадян і осіб без громадянства на територіях прикордонних областей; − посилення правил огляду вантажів, що прибувають в дані регіони. Організаційні заходи запобігання, виявлення і припинення терористичної діяльності передбачають, в першу чергу, розробку Комплексної цільової програми протидії тероризму, яка у свою чергу має ґрунтуватися на Законі України „Про боротьбу з тероризмом” і Державну антитерористичну стратегію України. Крім того, комплекс цих заходів має бути пов’язаний з координацією діяльності різних відомств, задіяних в боротьбі з тероризмом.

21 червня 2000 року затверджена Програма держав — учасників СНД по боротьбі з міжнародним тероризмом і іншими проявами екстремізму на період до 2003 року 5 . Вона розроблена у виконання рішення Ради глав держав СНД від 25 січня 2000 року «Про протидію міжнародному тероризму у світлі підсумків Стамбульського саміту ОБСЄ» в цілях здійснення співпраці в питаннях попередження, виявлення, припинення і розслідування актів тероризму і інших проявів екстремізму в державах — учасниках СНД. У системі організаційнопрактичних заходів в програмі передбачено створення Антитерористичного центру 5

Офіційний сайт Виконавчого комітету СНД // www.cis.minsk.by.

86 держав — учасників СНД, проведення командно-штабних і оперативно-тактичних антитерористичних учень, а також заходів щодо вдосконалення захисту об'єктів, що представляють підвищену техногенну і екологічну небезпеку, у тому числі і для інших держав. До виховних заходів слід віднести запобігання пропаганді тероризму і екстремізму, протидії виготовленню і розповсюдженню матеріалів, що пропагують культ насильства і жорстокості в засобах масової інформації, на ринку кіновідеопродукції та інформаційної мережі Інтернет. У зв'язку з реалізацією Програми держав — учасників СНД по боротьбі з міжнародним тероризмом і іншими проявами екстремізму на період до 2003 року правоохоронними органами держав — учасників СНД проведені узгоджені на двосторонній і багатобічній основі оперативно-профілактичні і спеціальні операції «Арсенал», «Рубіж», «Вихор-Антитерор», «Пасажир», «Трафік», «Канал», «Іноземець», «Караван авто», «Межа-заслін-2000», «Мігрант», «Нелегал» та інші. Ці операції були направлені на вживання превентивних заходів і припинення актів тероризму і діяльності транснаціональних угрупувань, що займаються незаконним оборотом зброї, наркотиків, культурних цінностей, кольорових металів, підакцизної продукції, нелегальною міграцією, що скоює злочини на трасах міжнародних повідомлень, у сфері автомобільного бізнесу. Одержало розвиток проведення сумісних заходів щодо протидії злочинності в прикордонних областях на рівні регіональних і місцевих правоохоронних органів. У березні-квітні 2000 року Штабом по координації військової співпраці держав — учасників СНД проведено сумісне командно-штабне учення «Південний щит Співдружності — 2000» по темі: «Підготовка і ведення операції по знищенню бандформувань в Центральноазіатському регіоні» 6 .

3. Забезпечення умов проведення антитерористичних операцій на об'єктах, що належать до сфери їх управління. Для проведення антитерористичних операцій залучаються спеціальні підрозділи правоохоронних, відтак важливим є створення необхідних і достатніх для успішного виконання поставлених завдань умов на відповідних об’єктах. Зокрема, надається необхідна матеріально-технічна база, формуються режимні і інші правила, що забезпечують виявлення і попередження терористичної діяльності на об’єктах, що належать до сфери їх управління. Прикладом, Указом Президента РФ від 10 січня 2002 року № 6 „Про заходи з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1373 від 28 вересня 2001 року” органу, що бере участь в боротьбі з тероризмом, наказано: − здійснювати відповідно до міжнародного права і законодавства РФ обмін інформацією з компетентними органами зацікавлених держав і співробітничати з цими органами з адміністративних і судових питань; Доповідь про хід виконання в 2000 році Міждержавної програми сумісних заходів боротьби із злочинністю на період з 2000 до 2003 року і Програми Держави — учасники СНД по боротьбі з міжнародним тероризмом і іншими проявами екстремізму на період до 2003 года // Официальный сайт Виконавського комітету СНД. http// www.cis.minsk.by.

6

87 − активізувати і прискорити обмін оперативною інформацією, особливо про дії або пересування терористів або терористських груп (мереж); про підроблені або фальсифіковані проїзні документи; про торгівлю зброєю, вибуховими речовинами або матеріалами подвійного призначення; про використання терористичними групами комунікаційних технологій, а також про загрозу, яку представляє володіння терористичними групами зброєю масового знищення. У рамках правової співпраці країн СНД 7 жовтня 2002 року затверджено Положення про порядок організації і проведення спільних антитерористичних заходів на територіях держав-учасниць СНД. Воно передбачає створення спеціальних антитерористичних формувань, що проходять додаткову підготовку за програмами, розробленими за участю Антитерористичного центру держав-учасниць СНД.

4. Надання відповідним підрозділам під час проведення таких операцій матеріально-технічні та фінансові засоби, засоби транспорту і зв'язку, медичне обладнання і медикаменти, інші засоби, а також інформацію, необхідну для виконання завдань щодо боротьби з тероризмом. Усвідомлення витрат на боротьбу з тероризмом знаходить своє безпосереднє виявлення при затвердженні Державного бюджет України, зокрема врахуванні потреб суб’єктів протидії тероризму і ефективному здійсненні цієї діяльності. Нині фінансування даної системи в Україні оптимальним назвати навряд чи можна На наш погляд, доцільно у згаданому аспекті враховувати позитивний досвід вирішення даного питання, передусім, у США, де на дані цілі офіційно можуть залучатися й гроші неурядових організацій. З часом доцільно враховувати також і досвід Росії, де окрім виділення загальних коштів на потреби конкретних відомств виділяються кошти безпосередньо для боротьби з тероризмом. Так, прикладом, ухвалі Ради Федерації від 15 січня 1996 року № 783-1 РФ „Про витрати, що направляються з федерального бюджету на 1996 рік для боротьби з тероризмом і незаконними збройними формуваннями” пропонувалося збільшити витрати: 1) на утримання прикордонних військ, органів прикордонної охорони і оснащення їх озброєнням і технікою — додатково на суму до 1,7 трлн рублів (неденомінованих); 2) на забезпечення діяльності Антитерористичного центру Федеральної служби безпеки Російської Федерації і його регіональних підрозділів, що забезпечують боротьбу з тероризмом і незаконними озброєними формуваннями, — до 540 млрд. рублів; 3) на виплати грошового постачання військовослужбовцям і співробітникам органів внутрішніх справ по розділу «Правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави» — до 3 трлн рублів. Гострота проблеми тероризму в Україні має чітко усвідомлюватися вищим керівництвом держави, а його відсутність сьогодні не дає жодних підстав для ствердження про його відсутність завтра. Виділення коштів на формування та ефективне функціонування антитерористичної системи і слугуватиме головним превентивним заходом протидії тероризму, оскільки активізація останнього в Україні питання лише часу. У цілому ж, згідно з чинним законодавством, відповідно до Закону України „Про Кабінет Міністрів України” порядок надання матеріально-технічних і

88 фінансових коштів, інформації, транспортних засобів і засобів зв’язку, медичного устаткування і медикаментів встановлюється Кабінетом Міністрів України. Окремо, можна розглядати інші форми, виходячи з потреб у сфері боротьби з тероризмом. До ним можна віднести, наприклад, вироблення методичної основи антитерористичної діяльності. Пункт 3.5 Програми держав-учасниць СНД з боротьби з міжнародним тероризмом і іншими проявами екстремізму на період до 2003 року передбачав підготовку методичної допомоги для співробітників правоохоронних органів і спецслужб держав-учасниць СНД з попередження, виявлення, припинення і розкриттю злочинів терористичного характеру. Крім того, програма містила положення про навчання фахівців та інструкторів підрозділів, які беруть участь в боротьбі з тероризмом (пункт 4.1). Як наголошувалося в Доповіді про хід виконання цієї програми, в цілях обміну інформацією і досвідом роботи в боротьбі зі злочинністю міжнародним тероризмом органами СНД видаються журнали „Прокурорська і слідча практика”, „Прикордонник Співдружності”, „Інформаційний бюлетень органів безпеки”. Розвивається співпраця з питань підготовки кадрів в учбових закладах і учбових центрах держав-учасників СНД. Так, в Академії ФСБ РФ навчається на безвідплатній основі 258 співробітників органів безпеки держав-учасників СНД. Представники Республіки Таджикистан проходять підготовку в учбових закладах органів безпеки Республіки Білорусь і Республіки Казахстан. У учбових закладах прикордонних військ Республіки Казахстан, Російської Федерації і України навчаються 410 представників інших держав-учасників СНД. У законодавчих актах про боротьбу з тероризмом, прийнятих в країнах Співдружності, функції суб'єктів, що ведуть антитерористичну діяльність, розкриті аналогічно закону України (наприклад, стаття 8 закону Молдови). Цікаві положення про взаємодію правоохоронних органів передбачені в законах Казахстану і Киргизстана. Так, правоохоронні органи: − взаємодіють між собою, використовуючи можливості державних органів і організацій, а також сприяння громадян; − інформують про факти і ознаки підготовки діянь, що підпадають під визначення терористичної діяльності і відносяться до компетенції цих державних органів, і надають взаємну необхідну допомогу; − проводять спільні антитерористичні операції. Взаємодія з антитерористичними органами і службами іноземних держав заснована на двосторонніх (багатобічних) міжнародних угодах, у тому числі і міжвідомчого характеру, що знаходить свій вираз у закріпленні у якості одного з принципів боротьби з тероризмом: міжнародне співробітництво у даній сфері. БОРОТЬБА З ТЕРОРИЗМОМ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ Білюга А. — слухач магістратури Київського національного університету внутрішніх справ

Слід визнати, що у західній літературі існує більш 100 визначень “тероризму”. Також можна відзначити, що фокус наукової уваги до тероризму в Україні також

89 прикуто здебільшого до кримінально-правових та кримінологічних проблем. На думку фахівців, тероризм являє собою специфічну форму збройного насильства. Автор монографій з міжнародного тероризму британський учений П.Уілкінсон до тероризму відносить систематичне застосування насильства в його найбільш руйнівних формах, створення загальної атмосфери страху, непевності і примусу більш широкої соціальної групи ніж жертви, до задоволення вимог, підкріплених насильством. Відповідно до точки зору Н.О'Салливана тероризм має місце тоді, коли яканебудь група, в незалежності від того, чи знаходиться в її руках правляча влада чи ні, вирішує добиватися визначених ідеологічних цілей такими методами, що не тільки підривають і суперечать вимогам внутрішнього і міжнародного права, але і покладаються для свого успіху в першу чергу на погрозу і застосування насильства. Британський учений Р.Клаттербак звертає увагу на найважливішу ознаку тероризму - застосування насильства або погрози насильства проти небагатьох для того, щоб залякати більшість. У російській мові існують поняття “терор”, “тероризм”, “терористичний акт”, порівняно недавно з'явилися поняття “міжнародний тероризм”, “повітряний тероризм”. С.І. Ожегов у своєму словнику зазначає, що терор - фізичне насильство, аж до фізичного знищення, стосовно політичних супротивників. Цю позицію підтримує М.П.Кіреєв, говорячи про те, що тероризм - це використання сили в політичних цілях. На нашу думку, така точка зору не відповідає реаліям сьогоднішнього дня, і відображає тільки частину того, що ми розуміємо тероризмом. У дійсності зараз існує і націоналістичний тероризм, і інформаційний, і етнорелігійний, що не переслідують політичних цілей. Таким чином, аналіз існуючих наукових позицій серед вітчизняних і закордонних вчених дозволяє дійти висновку, що однієї з характерних рис тероризму є те, що в результаті здійснення або погрози здійснення загальнонебезпечних дій породжується загальна небезпека. Деякі автори, не вдаючись у зміст слова “тероризм” відносять до нього і бандитизм, і хуліганство, і масові заворушення, і замовлені убивства, а також заподіяння тілесних ушкоджень. Більшість авторів, що дають визначення поняттю “тероризм”, наголошують на тому, що терористичний акт, крім заподіяння безпосередньої шкоди жертві, розрахований на визначений ефект — посіяти страх, створити погрозу широкому колу осіб, тобто саме тероризувати. Викликати суспільний резонанс, що у свою чергу, створює в суспільстві відчуття всемогутності терористів, беззахисності кожної людини і безсилля влади перед ними, домогтися широкої самореклами через засоби масової інформації - усе це знаходиться в числі головних цілей терористів. Деякі, як наприклад, І.І.Карпец не вказують у визначенні, що вони дають поняттю “тероризм” на мету, що переслідують терористи - викликати в жертви почуття страху. Але за таких умов може виникнути питання: чим тоді тероризм відрізняється від навмисного убивства, бандитизму, навмисного знищення майна? Вважається, що ще одною важливою відмінною рисою тероризму є те, що

90 однієї з головних цілей тероризму є створення обстановки страху, напруженості, залякування. Варто не погодитися з В.П. Ємельяновим, що вважає, що створення обстановки страху виступає не як ціль, а як засіб досягнення мети. Здається, що при здійсненні тероризму можливі випадки, коли залякування є засобом досягнення поставленої терористами мети. Більш кращою виглядає точка зору Т.С.БоярСозоновича, відповідно до якої якщо і розглядати залякування як одну з цілей тероризму, то винятково як опосередковану, проміжну. Діюче кримінальне законодавство не містить визначення поняття тероризму. Натомість воно міститься у законі України „Про боротьбу з тероризмом”, де, зокрема, зазначено, що тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. Але в кримінальному кодексі є кілька статей, що передбачають відповідальність за дії, що у конкретному випадку можуть бути проявами тероризму. До них ми можемо включити і захоплення заручників (ст. 147 КК), і угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278 КК), напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення (ст. 261 КК) бандитизм (ст. 257 КК) та інші. Крім того, у кримінальному кодексі існує ще цілий ряд норм, що передбачають відповідальність за дії, так чи інакше пов'язані з тероризмом (розкрадання вогнепальної зброї, розкрадання радіоактивних матеріалів). Як ми бачимо, норми права, що передбачають відповідальність за дії, що підпадають під ознаки тероризму перебувають у різних главах Особливої частини КК України. Це підкреслює системність тероризму, його загальну небезпеку не лише окремому одному об’єкту і усім суспільним відносинам, що виникають у сфері національної безпеки. Звідси можна дійти висновку: тероризму — загроз національній безпеці України. Виходячи з вищевикладеного, автор пропонує визначати тероризм як здійснення або погроза здійснення загальнонебезпечних дій, які спрямовані на створення обстановки страху, хвилювання з метою залякування населення, впливу на прийняття рішень або відмову від них в інтересах терористів.

УДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Черков В. О. – старший викладач кафедри оперативно-розшукової діяльності та спеціальної техніки Луганського державного університету внутрішніх справ

На сучасному етапі розбудови правової держави в Україні особливої актуальності набуває завдання забезпечення прав людини і громадянина, закріплених в Конституції України, вирішення якого пов’язане не тільки з удосконаленням законодавства, забезпеченням законності в діяльності державних

91 органів та їх посадових осіб, але й зі зниженням рівня злочинності, яка на сучасному етапі розвитку держави становить одну з основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України. У цьому сенсі потребується висока професійність, достатня правова грамотність посадових осіб, що діють у сфері правоохоронної діяльності. Зазначене в повному обсязі стосується й особи працівника оперативного підрозділу, оскільки його діяльність пов’язана з великою відповідальністю за власні рішення та дії, принципи і методи, якими він користується при здійсненні службових обов’язків. Саме тому правовідносини, в яких працівник оперативного підрозділу реалізує коло своїх посадових обов’язків та прав, завжди були та залишаються окремою темою дослідження. Слід зазначити, що, перш за все, потребує вирішення проблема законодавчого визначення статусу працівника оперативного підрозділу, оскільки Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» працівника оперативного підрозділу не вважає суб’єктом оперативно-розшукової діяльності [3]. Згідно зі статтею 5 зазначеного Закону оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони, органів Державної податкової служби, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань, розвідувального органу Міністерства оборони України. Всі зазначені підрозділи при здійсненні оперативно-розшукової діяльності вступають в певні правовідносини, а, отже, є суб’єктами правовідносин. Але слід зауважити, що будь-який підрозділ – це певна сукупність осіб, наділених відповідними повноваженнями та обов’язками. Саме окремі особи і вступають у правовідносини. Доречно згадати з цього приводу твердження Ю.І. Гревцова стосовно того, що суспільні відносини, а, отже, й правовідносини – це людська арена, де зустрічаються тільки живі люди. Тільки завдяки діяльності людей можуть бути встановлені ті чи інші правовідносини, хоча в процесі формування правовідносин люди, звичайно, орієнтуються на певні нормативи, інші фактори, які сприяють виникненню зазначених відносин. Однак, вирішальною умовою появи правовідносин залишаються люди, які враховують у тій чи іншій мірі дію зовнішніх чинників [2, с. 24]. На підтвердження висунутої нами тези про те, що суб’єктом оперативнорозшукових правовідносин є працівник оперативного підрозділу, слід проаналізувати ті правовідносини, які виникають в процесі здійснення оперативнорозшукової діяльності (далі – ОРД). Оперативно-розшуковим правовідносинам притаманні ті самі загальні ознаки, як й правовій категорії «правовідносини» в цілому: вони можуть існувати не інакше як в формі правових; в процесі їхньої реалізації застосовуються норми права; для всіх правовідносин у сукупності існує загальний об’єкт, для кожного конкретного правовідношення – спеціальний об’єкт; характеризуються системністю та множинністю; правовідносини – багатосуб’єктні [6, с. 4]. Саме остання ознака є відправним пунктом наших міркувань щодо суб’єкта оперативно-розшукових правовідносин.

92 Суб’єкт правовідносин – це завжди носій передбачених правовою нормою суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Специфікою оперативно-розшукових правовідносин є те, що при здійсненні більшості оперативно-розшукових заходів (далі – ОРЗ), передбачених законом, особи, які їх здійснюють, мають неоднакові права та обов’язки. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність» негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. А, отже, в самому загальному вигляді, за умови достатніх підстав для проведення кожного зі зазначених ОРЗ працівник оперативного підрозділу має право звернутися до керівника свого підрозділу щодо дозволу на проведення оперативно-розшукового заходу, а за отримання такого дозволу – на безпосереднє проведення ОРЗ. У свою чергу керівник оперативного підрозділу з тією ж самою метою має право звернутися з поданням до суду, та за своїм розсудом бути присутнім при його проведенні, або відмовити в дозволі на проведення ОРЗ. Як ми бачимо, право на здійснення ОРЗ присутнє в обох зазначених осіб, але за законом тільки керівникові (та його заступникові) дозволяється звернутися з поданням до суду, дозволити чи заборонити проведення заходу, дати певні вказівки тощо, тобто коло прав керівника підрозділу є більш широким за рахунок наявності відносин підлеглості. Інший приклад – правовідносини, що виникають між працівниками оперативного підрозділу та іншими громадянами або гласними і негласними штатними та позаштатними працівниками. Це правовідносини, суб’єктами яких завжди є громадянин (гласний і негласний працівник) та певний працівник оперативного підрозділу, або керівник оперативного підрозділу, або заступник керівника оперативного підрозділу, і дуже рідко – всі одночасно. Розглянемо також ситуацію, коли рівноправні працівники оперативного підрозділу залучені для проведення одного оперативно-розшукового заходу. В даному разі всі вони мають рівні права, але на кожного з них покладається виконання певної частини операції, а, отже, відбувається диференціація їхніх обов’язків та відповідальності. Таким чином, нам представляється вірним стверджувати, що суб’єктом оперативно-розшукових правовідносин завжди є працівник оперативного підрозділу, але саме певний працівник, той чи інший, який в даний момент наділений конкретними правами та має конкретні обов’язки. В оперативнорозшуковій діяльності немає двох однакових суб’єктів. У той самий час, незважаючи на різницю статусу учасників оперативнорозшукових правовідносин є підстави для їх поділу на певні групи: 1) представники органів державної влади (оперуповноважений, керівник оперативного підрозділу, прокурор, суд); 2) особи, які мають у справі власний інтерес (постраждалий від злочину; особа, яка скоїла злочин; особа, яка зазнала матеріальних збитків тощо); 3) законні представники осіб другої групи; 4) особи, участь яких обумовлена тим, що в їх показаннях міститься оперативна інформація,

93 яка має значення для розкриття злочину; 5) особи, які виконують допоміжні функції (спеціалісти, експерти та ін.); 6) громадяни, керівники установ та організацій, громадські організації та їх представники, які беруть участь в проведенні або у зв’язку з проведенням окремих оперативно-розшукових заходів; 7) представники місць позбавлення волі. Зазначені суб’єкти, коли беруть участь в оперативно-розшукових правовідносинах, реалізують свої права та обов’язки, які різняться. Неоднаковою є їх роль в здійсненні оперативно-розшукових заходів, різним є ступінь їхнього впливу на хід та результати ОРД, відповідно до цього – різним є обсяг їх повноважень. Вирішальна роль у здійсненні ОРЗ належить представникам органів державної влади, які наділені правом застосовувати норми законів, приймати рішення у справі. Від цих осіб значно залежить процес розкриття та розслідування злочину, можливість реалізації прав іншими учасниками ОРД. Зазначені суб’єкти взаємодіють між собою та з іншими учасниками ОРД. Вони взаємодіють суворо в рамках правовідносин, врегульованих нормами закону. Один і той самий суб’єкт може бути учасником одного або декількох оперативно-розшукових правовідносин. Зважаючи на викладене, представляється визначення в Законі «Про оперативнорозшукову діяльність» оперативного підрозділу як суб’єкта ОРД, що не розкриває сутності та специфіки правовідносин в сфері ОРД, досить різноманітних за своїм змістом. Аналіз статей 5, 7 та 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» («Підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність», «Обов’язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність», «Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність» відповідно) дозволяє дійти висновку, що критерієм визначення суб’єкту ОРД виступає об’єкт даної діяльності, її цілі та методи, тобто за такою схемою «з метою виявлення та попередження злочину необхідно здійснити певний оперативно-розшуковий захід, а для цього оперативний підрозділ наділений правом …. та зобов’язаний при його здійсненні…». Як слушно з цього приводу зазначає Ю.А. Лапутіна, згідно із Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативним підрозділам, вичерпний перелік яких подається у ст. 5 цього Закону, за наявності відповідних підстав для проведення ОРД, фактично надаються однакові права. З одним зауваженням – вони можуть їх використовувати за наявності певної мети. У розвідувальних органів мета – отримання розвідувальної інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства, держави; у контррозвідувальних органів – запобігання і припинення розвідувальнопідривних посягань спецслужб іноземних держав, окремих організацій, осіб на національну та державну безпеку України. Виникають досить прості питання: а за якої іншої мети розвідка чи контррозвідка може використовувати зазначені права, якщо Служба безпеки України, до якої входить Головне управління розвідки та Департамент контррозвідки, саме створена для реалізації цієї мети? Чи є припинення правопорушень у сфері податкового законодавства завданням виключно оперативно-розшукової діяльності? Хто, окрім податкової міліції, взагалі може забажати застосувати зазначені у ст. 8 права під час припинення

94 правопорушень у податковій сфері, якщо це є пряма компетенція саме податкової міліції? Та багато інших [4, с. 11]. Тож очевидним є той факт, що хоча ст.ст. 7, 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» визначають обов’язки та права оперативних підрозділів, вони стосуються того або іншого оперативно-розшукового заходу, підстав його проведення і не розкривають зміст статусу суб’єкта ОРД. Подальший аналіз Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» дозволяє виявити й інші його недосконалості та значні невідповідності вимогам та закономірностям формальної логіки. Так, називаючи суб’єктами ОРД оперативні підрозділи відповідних служб та органів, законодавець включив ст. 12 «Соціальний і правовий захист працівників оперативних підрозділів» та ст. 13 «Соціальний і правовий захист особи, яка залучається до виконання завдань оперативнорозшукової діяльності», в яких йдеться про пільги, гарантії, трудовий стаж, відповідальність персоніфіковано працівників оперативних підрозділів. З урахуванням викладеного є підстави вважати, що сьогодні існує гостра проблема вдосконалення чинного оперативно-розшукового законодавства. Зокрема, ця проблема полягає в наповненні понятійного апарату юридичним змістом, зокрема стосовно суб’єкту оперативно-розшукової діяльності. У зв’язку з цим слід погодитися з думкою М.А. Погорецького про те, що саме діяльність суб’єктів з фактичного здійснення їх прав і обов’язків наповнює конкретні правовідносини реальним змістом, дозволяє побачити їх у розвитку, відрізнити від теоретичних моделей «праобразів», відстежити і проаналізувати характер зв’язків їхніх суб’єктів [5, с. 344]. Слід зазначити, що певні кроки в цьому напрямі вже реалізовано. Так, у Проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність», розробленому робочою групою народних депутатів України № 7452 від 6 травня 2005 р., було запропоновано зміни до ч. 6 ст. 9 Закону, яка регламентує відповідальність керівника оперативного підрозділу за дозвіл на проведення ОРЗ. Зокрема, було запропоновано доповнити текст статті терміном «персональну» стосовно до відповідальності. Але ця спроба персоніфікувати статус суб’єкту ОРД була відхилена та Проект не пройшов у першому читанні з тих мотивів, що зазначена пропозиція «носить формальний характер, змісту Закону не покращує та «згідно з визначеним у ст. 61 Конституції принципом індивідуального характеру юридичної відповідальності, чинне законодавство України у всіх випадках, які виникають із службових правовідносин, передбачає саме персональну відповідальність…» [1]. Так само можна аргументувати стосовно суб’єктів правовідносин в ОРД: немов би зрозуміло, що підрозділ складається з окремих осіб, а тому уточнювати це в законі немає сенсу. Але, на наш погляд, саме деталізована регламентація оперативно-розшукових правовідносин та їх складових елементів має бути вирішальним кроком з удосконалення законодавства, запорукою правильного та ефективного застосування Закону в практичній діяльності правоохоронних органів. Як приклад можна навести відповідний Закон Російської Федерації, який суб’єктами ОРД також називає відповідні підрозділи, однак надалі в тексті міститься уточнення «органи (посадові особи), які здійснюють оперативно-

95 розшукову діяльність…». У статтях, які регламентують права при здійсненні ОРД, взагалі міститься формулювання «посадові особи органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність…» [7]. Таким чином, підсумовуючи викладене, з метою вдосконалення оперативнорозшукового законодавства в частині врегулювання правовідносин, що виникають в ході здійснення ОРД, вважаємо за необхідне внести зміни до ст.ст. 5, 7, 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», замінивши термін «оперативні підрозділи» терміном «працівники оперативних підрозділів». Крім того, доцільно, на наш погляд, текст Закону доповнити статтями, які б регулювали права та обов’язки працівника оперативного підрозділу, якими він наділений не тільки у зв’язку із здійсненням ОРЗ, що дозволить конкретизувати поняття суб’єкта оперативно-розшукових правовідносин та чітко визначити його правовий статус. Література 1. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність»: До № 7452 від 6 травня 2005 р. <www. rada.gov.ua>.

2. Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права: Учеб. пособие. – Л., 1987.

3. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року № 2135-XII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 22. – Ст. 303.

4. Лапутіна Ю.А. Законодавче забезпечення правоохоронної функції держави: методологічні аспекти вдосконалення // Стратегічна панорама. – 2003. – № 1.

5. Погорецький М.А. Вдосконалення правового регулювання конфіденційних відносин у контексті проекту Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»: основні напрямки // Наук. вісник Дніпропетровського державного ун-ту внутрішніх справ. – 2006. – № 2 (27).

6. Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М, 1991.

7. Федеральный Закон от 12.08.95г. № 144-ФЗ «Об оперативно-розыскной деятельности» // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российск. Федерации. – 1995. – № 17. – Ст. 892.

РОДОВИЙ ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Діордіца Ігор — аспірант Київського міжнародного університету.

Проблема об’єкту злочину являється однією із основних в кримінальноправовій науці. Важливо зазначити, що радянська теорія кримінального права з початку її існування постійно дотримувалася того положення, що об’єктом злочину являються соціалістичні суспільні відносини. У теорії кримінального права колишнього СРСР і кримінального права України протягом тривалого часу загальноприйнятим було положення про те, що об’єктом будь-якого злочину є тільки суспільні відносини (охоронювані кримінальним законом від злочинних посягань). Так, ще в 1925 році А. А. Піонтковський дійшов висновку, що об’єктом будьякого злочинного діяння виступають суспільні відносини. Пізніше він писав, що суспільні відносини виступають загальним об’єктом, на який посягає будь-який злочин, за який кримінальним законодавством передбачена відповідальність. Слід погодитися з В. Я. Тацієм, який зазначав, що широке визнання суспільних відносин як об’єкта злочинного посягання ще не дає підстав вважати цю проблему до кінця вирішеною. І далі його зауваження є слушним про те, що навпаки, з цього

96 визначення тільки починаються нові проблеми і питання, які викликають суперечності в науці і потребують подальшого дослідження. Актуальними є висновки І. Я. Козаченка про те, що автори орієнтуються на достатньо різноманітну інтерпретацію самих суспільних відносин, і зазначається, що якої б позиції не дотримувався той чи інший автор в трактуванні суспільних відносин в якості об’єкта злочину, вона рідко знаходить підтвердження при аналізі конкретних складів злочинів, оскільки виявляється, що їх об’єктом виступають: “суспільний чи державний лад”, “зовнішня безпека”, “особа”, “життя і здоров’я людини”, “права і свободи громадянина”, “діяльність державного апарату”, “інтереси правосуддя” і ін., тобто те, що саме по собі не можна назвати суспільними відносинами. І. Я. Козаченко ставить цілком слушне запитання: чому саме суспільні відносини повинні бути визнані як об’єкт будь-якого злочину? Незавершеність теоретичних досліджень проблеми об’єкта злочинів, складність, спірність і виникаючі протиріччя з рекомендацій вчених в певній мірі вплинули на зниження ролі об’єкта в процесі кваліфікації злочинних діянь суб’єктами правозастосування. На думку професора Є. Фесенко, спроби вирішення цього питання в рамках концепції, яка визнає суспільні відносини єдиним і універсальним показником змісту об’єкту злочину, не призвели до бажаного результату. Таким чином, суспільні відносини не являються єдиною і універсальною характеристикою об’єкта злочину. Заслуговує на увагу аналіз позицій представників класичної та соціологічної школи, проведений Є. Фесенко, які визнавали об’єктом злочину правові блага, життєві інтереси і т.п. Наприклад, Н. С. Таганцев, дискутуючи по цій проблемі з В. Спасовичем, який вважав об’єктом злочину суб’єктивні права, зазначав, що життєвим проявом норми може бути тільки те, що викликає її виникнення, придає її зміст, служить для неї виправданням, — це інтереси життя, інтереси людського співжиття в широкому узагальненому розумінні всього, що обумовлює буття і досягнення окремої особи, суспільства, держави і всього людства в їх фізичній, розумовій та моральній сферах. І далі, посягання на норму права в її реальному бутті являється посяганням на інтерес життя, правове благо, що охороняються правом. Подібну позицію займав Ф. Ліст. Він визначав злочин як осудне, протиправне діяння, яке внаслідок своєї особливої небезпечності для юридичних благ підлягає покаранню. Комплексно проблема об’єкта злочину була вперше розроблена Б. С. Никифоровим в праці “Об’єкт злочину за радянським кримінальним правом”. В ній автор обрав вірний методологічний підхід, який полягав у дослідженні об’єкта злочину через його структурні елементи. Дослідження структури конкретних суспільних відносин дозволило Б. С. Никифорову виділити в них структурні елементи, показати їх взаємозв’язок і взаємозалежність, вивчити механізм заподіяння шкоди цим суспільним відносинам і на цій підставі вирішити питання щодо безпосереднього об’єкта злочину, визначити види об’єктів та їх співвідношення між собою, а також вирішити ряд інших питань відносно об’єкту злочину.

97 Проведені в наступні роки дослідження підтвердили правильність запропонованого Б. С. Никифоровим підходу до вивчення об’єкта злочину через з’ясування і аналіз його структурних елементів. Слід зазначити, що серед науковців немає єдиного підходу у поглядах щодо структури суспільних відносин як об’єкта злочину. Аналізуючи сказане, В. Я. Тацій зазначав, що, наприклад, А. А. Піонтковський, як і Б. С. Никифоров, виходить з того, що в суспільних відносинах як складі злочину слід виділяти три структурних елементи: учасники відносин; певного роду взаємозв’язок між ними; ті або інші предмети матеріального світу, речі, які є матеріальним відображенням, передумовою і формою прояву відповідних відносин між людьми. Деякі науковці окрім зазначених елементів в структуру суспільних відносин включають і інші елементи. Так, Є. А. Фролов додатково до їх числа відносить умови існування відносин, а В. М. Кудрявцев поряд з зазначеними виділяє як своєрідний “зовнішній елемент”, “правову форму”, “правову оболонку”, тобто правові відносини, які встановлені для забезпечення реалізації фактичних суспільних відносин. А. В Кузнєцов вважає, що в структуру суспільних відносин необхідно включити інтерес як елемент, в якому міститься сама його суть. Е. Каіржанов в своєму дисертаційному дослідженні як одну із суттєвих сторін соціалістичних суспільних відносин виділяв соціальний інтерес. Він зазначав, що об’єктом кримінально-правової охорони за радянським кримінальним правом можуть бути тільки такі соціалістичні суспільні відносини, основу яких складають визначені інтереси суспільства, держави, особи. Ці інтереси входять до складу суспільних відносин, оскільки вони самі, тобто суспільні відносини виникають і існує для задоволення певних інтересів. У дисертаційному дослідженні В. Глістіна висловлена думка про те, що інтереси не можна ототожнювати з суспільними відносинами. Далі він говорить, що аналіз їх структури і соціальних функцій дозволив прийти до висновку, що інтереси і суспільні відносини — самостійні категорії, причому перша не може розглядатися як елемент другої. Цікаво, що ще в 1964 році Г. З. Анашкін зазначав, що об’єкт злочину — той суспільний інтерес, що захищається кримінальним правом, проти якого спрямований злочин… і далі, традиційно для радянських часів додається, що це суспільні відносини, встановлені в інтересах всього радянського народу. Як вже зазначалося, існують погляди, відповідно до яких об’єктом злочину слід визнавати ті блага, цінності чи інтереси, на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом. Так, в підручнику з кримінального права зазначається, що об’єктом злочину завжди виступає благо, якому злочином заподіюється реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. На думку П. С. Матишевського, діє формула “об’єкт — цінності”. Він зазначає, що об’єкт як елемент складу злочину — це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти чи заподіює шкоду. А. В. Пашковська визначає об’єкт злочину як охоронювані кримінальним законом соціально значущі цінності, інтереси, блага, на які посягає особа, що

98 вчиняє злочин, і яким в результаті вчинення злочинного діяння завдається чи може завдатися суттєва шкода. Б. С. Гавриш вказує, що визнання об’єктом злочину суспільних відносин є лише визначеною формою наукової абстракції. При цьому він вважає суспільні відносини штучною конструкцією, прагненням до “соціальної натуралізації” злочину, наслідком ідеологізації кримінального права, відірваними від реалій. Формуючи концепцію об’єкту екологічних злочинів, він віддає перевагу формулі “об’єкт — правове благо”, як цінність, що охороняється законом. Зокрема, таким він визнав природні об’єкти, саму природу як правове благо, що охороняється кримінальним законом і має велику цінність для існування людського суспільства. На наше переконання слід більш детально проаналізувати проблему інтересу в науці кримінального права, особливо з огляду на те, що в останні роки зросла увага з боку науковців до цієї проблеми, а саме щодо об’єкта злочину. Однак в теорії кримінального права інтерес визначається вельми суперечливо, мають місце і значні розбіжності у тлумаченні його співвідношення з суспільними відносинами як об’єктом злочину. Зустрічаються також і заперечення проти використання інтересу для визначення об’єкта злочину. Незважаючи на різноманітність висловлюваних думок, В. Я. Тацій визначає три основних напрямки: 1. Інтерес є одним із основних структурних елементів суспільних відносин і разом з тим виступає як об’єкт злочину; 2. Інтерес і суспільні відносини — це різні поняття, а тому категорія “інтерес” не може бути використана для визначення об’єкта злочину; 3. Інтерес — не тільки елемент суспільних відносин, який відображає його сутність, але й фактично самі суспільні відносини. У радянській науці вперше термін “інтерес” для визначення об’єкта злочину був використаний Б. С. Никифоровим. Він зазначав, що об’єкт злочину — це той суспільний інтерес, проти якого спрямований злочин і який береться під захист кримінальним правом. Я. М. Брайнін писав, що в склад поняття суспільної відносини як об’єкта злочину входить ряд елементів: суб’єкти або учасники цих відносин; їх дії або стан по відношенню один до одного; інтереси суб’єктів суспільної відносини і їх матеріальний вираз у вигляді предметів, речей чи інших матеріальних цінностей, що охороняються законом. І таких прикладів різних підходів і такої різної за своїм характером аргументації можна продовжувати. Ми підтримуємо погляди В. Я. Тація, викладені в монографії “Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України” про те, що є невірними позиції науковців, які чи то ототожнюють інтерес і суспільні відносини (наприклад, Б. С. Никифоров), чи відносять інтерес до структури суспільних відносин (наприклад, Є. А. Фролов), чи відмовляються від суспільних відносин, замінюючи їх інтересом (наприклад, Е. Каіржанов). На думку В. Я. Тація, саме інтерес знаходиться в найбільш тісному зв’язку з самими суспільними відносинами, проникає у всі глибинні зв’язки, що утворюють ці відносини на всіх рівнях їх функціонування. Саме тому можна зазначити про те,

99 що інтерес несе на собі відбиток відповідних суспільних відносин, він є найбільш точним виразником не тільки зовнішніх ознак самих суспільних відносин, але й найбільш повно передає їх внутрішню сторону; інтерес наділений певною особливістю, яка полягає у тому, що він, як правило, доступний для безпосереднього сприйняття і вивчення, “лежить на поверхні”. На нашу думку вивчення даної особливості, якою наділений інтерес, дозволяє встановити і визначити сутність і зміст суспільних відносин, що йому відповідають, тобто таких, що “в більшості випадків не “лежать на поверхні”, а сховані від безпосереднього сприйняття”. Ми солідаризуємося із поглядами В. Я. Тація, що необхідність використання інтересу для визначення об’єкта конкретного злочину виникає не в усіх випадках, а тільки коли як об’єкт визначені законодавцем ті суспільні відносини, які за своєю природою сховані від безпосереднього сприйняття. І далі вчений узагальнює, що вказівка на такі суспільні відносини, як на об’єкт того чи іншого злочину, ускладнює його використання, оскільки пізнати такий об’єкт без попереднього дослідження відповідного інтересу просто неможливо; тільки з’ясувавши в цих випадках сам інтерес, його зміст, ми пізнаємо і ті суспільні відносини, які немов би стоять за ними і в інтересі одержують найбільш точний відбиток. Саме у випадку визначення об’єкту злочинів проти основ національної безпеки України, на наш погляд буде доцільно визначати об’єкт злочину через встановлення і вказівки на інтереси та відповідні їм суспільні відносини. Важливість за допомогою визначення і вказівки на інтерес встановлювати об’єкт злочину, також полягає у тому, що ми можемо визначити правильний шлях до пізнання самих суспільних відносин, які стоять за інтересами. Визначення об’єкта таких злочинів через інтерес є і найбільш правильним і точним за суттю, бо тільки інтерес наділений можливістю так повно і всеосяжно відображати зовні відповідні суспільні відносини. Водночас, як зазначає В. Я. Тацій, коли ми визначаємо об’єкт за допомогою вказівки на відповідний інтерес, то тим самим не підміняємо суспільні відносини як об’єкт злочину його інтересом… , а одночасно маємо на увазі і ті поставлені під охорону кримінального закону “невидимые” суспільні відносини, які стоять за відповідними інтересами. Загальним, родовим чи безпосереднім об’єктом будьякого злочину є тільки суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Спробуємо з’ясувати родовий об’єкт злочинів проти основ національної безпеки. Родовий об’єкт — це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Родовим об’єктом Розділу I “Злочини проти основ національної безпеки України” Особливої частини ККУ є основи національної безпеки України. Зміст поняття національної безпеки України нами наводився у попередньому розділі. За даного випадку для нас є головним з’ясувати, що розуміється під основами національної безпеки України.

100 Основи національної безпеки України — це вихідні начала, основоположні принципи забезпечення та функціонування національної безпеки України. Оскільки такі суспільні відносини, як основи національної безпеки України є прихованими від безпосереднього сприйняття 7 , то, на наше переконання, виникає необхідність у з’ясуванні феномену такого родового об’єкта через вказівку на відповідний інтерес. В Законі України “Про основи національної безпеки України” зазначається, що національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток (ст. 1). Проаналізувавши дане визначення, можна дійти висновку, що законодавець наголошує на значущості національних інтересів, а саме, на їх життєвій важливості. Проте в законі не зазначається, що розуміється під життєво важливими національними інтересами. Ми вважаємо, що доцільніше розкрити поняття основ національної безпеки України через окреслення пріоритетних національних інтересів, до яких можна віднести: — гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; — розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; — захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; — зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; — забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин; — створення конкурентноспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; — збереження та зміцнення науково-технічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; — забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; — розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; — інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України. Причому хотіли б зауважити, що зазначення у вищезгаданому законі на пріоритети інтересів, є некоректним, оскільки має йтися не про перевагу інтересів

У Законі України “Про основи національної безпеки України” поняття основ національної безпеки України не наводиться.

7

101 над чимось, тобто це і є буквальний зміст законодавчого новотвору „пріоритети національних інтересів” (ст. 6), а про перевагу або першість, вищість, первородство в реалізації тих чи інших інтересів. Відтак наукового обґрунтованим вважається вживати термін „пріоритетні національні інтереси”. З цього приводу, досить слушно зазначає В. А. Ліпкан про те, що пріоритетні національні інтереси — такі національні інтереси, які мають перевагу, первородство щодо їх реалізації на тому чи іншому етапі історичного розвитку країни, зумовлені об’єктивними потребами соціуму у його прогресивному розвитку і вимагають першочергових заходів щодо їх реалізації. Аналізуючи зміст поняття пріоритетності, як ознаки національних інтересів, ми дійшли висновку, що дана ознака не віддзеркалює міру тієї важливості, на захист якої спрямовані злочини проти основ національної безпеки України. Ми пояснюємо це головним чином тим, що пріоритетні національні інтереси — досить динамічне поняття, яке весь час піддається змінам. Життєво важливі національні інтереси також динамічні у своєму розвитку, проте в даному випадку можна виділити такі інтереси, без нормального функціонування яких неможливе “життя” держави, як суверенного та незалежного суб’єкта взагалі. Такі життєво важливі національні інтереси як правило є сталими. Отже, враховуючи положення, закріплені в ЗУ “Про основи національної безпеки України” та виходячи з загального розуміння життєво важливих національних інтересів, під родовим об’єктом злочинів проти основ національної безпеки слід розуміти наступне. По-перше, це суспільні відносини в сфері державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. По-друге, дані національні інтереси є життєво важливими і як родовий об’єкт даної групи злочинів становлять: — внутрішню стабільність, яка характеризується стійкістю державних інститутів і збалансованістю інтересів усіх соціальних груп населення; — захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; — захист конституційного ладу України; — забезпечення збереження української цивілізації, традицій і самобутності українського народу; — ефективно діюча економічна система України; — підтримання екологічно здорового середовища; — збереження та зміцнення науково-технічного потенціалу; — гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина та ін. УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ МВС УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

102 Цуцкірідзе М.С. – слухач магістратури Київського національного університету внутрішніх справ

Сучасний етап формування державності, демократичного суспільства в Україні супроводжується низкою негативних явищ соціального характеру. Одними з таких явищ є поширення злочинності, в тому числі й її організованих форм, яка на сьогодні, як зазначається в ст. 7 Закону України „Про основи національної безпеки України”, становить одну з основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві. Важливу роль у протидії організованим злочинам відіграють органи досудового провадження, результативній діяльності яких перешкоджають непристосовані до потреб сьогодення правові та організаційні засади їх функціонування, інші негативні фактори. Здійснюючи протидію злочинності, слідчі підрозділи забезпечують реалізацію не лише прав громадян, а й національні інтереси нашої держави. Одним із внутрішніх резервів успішного виконання завдань кримінального судочинства і підвищення ефективності діяльності з розкриття та розслідування злочинів є подальше вдосконалення діяльності слідчого з оперативними підрозділами. Необхідність такої взаємодії обумовлена, по-перше, сукупністю поставленого завдання з рішучого посилення боротьби зі злочинністю; по-друге, – тим, що слідчий, оперативний працівник, експерт, дільничний інспектор міліції, представники інших підрозділів внутрішніх справ мають різні засоби і методи діяльності, використання яких в єдиному комплексі доповнюючих одне одного цілеспрямованих заходів дозволяє забезпечити більш ефективний і високий рівень розкриття злочинів. Як і в будь-якій взаємодії, в спільній діяльності, спрямованій на розкриття злочинів, між слідчими та оперативними працівниками також виникають деякі непорозуміння. Зокрема, не регламентоване законом питання про форми передачі інформації на практиці отримує різне вирішення, що нерідко призводить до спірних ситуацій та порушення закону. В одних випадках працівники оперативних підрозділів повністю знайомлять слідчого безпосередньо з усіма даними, зібраними по справі оперативним шляхом, а в інших, слідчому надається довідка або зведення, в яких оперативний працівник викладає зібрані дані. Така „обробка” значно знижує цінність інформації. На наш погляд, знаючи краще матеріали розслідування, слідчий може звернути свою увагу на обставини, які оперативний співробітник рахуватиме як такі, що не заслуговують на увагу. Тому взаємодія слідчого з оперативними працівниками – це, насамперед, налагоджені особисті контакти, безпосереднє спілкування тощо [1, с. 15–16]. Практика останніх років показала, що найкращою формою взаємодії слідчих з оперативними підрозділами є виділення певного співробітника відповідної оперативної служби для постійної допомоги слідчому протягом всієї роботи по справі. Така форма взаємодії звільняє слідчого від необхідності писати безліч доручень, дозволяє оптимально використовувати методи і засоби, що є на озброєнні оперативно-розшукових підрозділів і, тим самим, уможливило більш ефективно

103 проводити роботу по розкриттю злочинів і викриттю осіб, що їх скоїли. На нашу думку, така форма потребує подальшого розвитку та правового закріплення. Ефективність розкриття та розслідування злочинів значно залежить також від реалізації слідчим свого процесуального права на самостійність у кримінальному процесі. Найчастіше під процесуальною самостійністю слідчого розуміють його право самостійно приймати всі рішення про спрямування слідства у кримінальній справі і про провадження слідчих дій при повній відповідальності за їх законність та своєчасність [3, с. 167 ]. Нами також поділяється цей підхід до визначення процесуальної самостійності слідчого. Важливим чинником підвищення ефективності діяльності слідчих МВС України є розширення їх процесуальних засобів, серед яких важливе місце відведено слідчим діям. Слід зазначити, що у сучасній кримінально-процесуальній та криміналістичній науці відсутня навіть єдність думок щодо визначення їх поняття та сутності. Поняття „слідча дія” розуміється в широкому значенні. В основу цього підходу покладено належність дій до суб’єкта виконання – слідчого. Відповідно до цього підходу слідчими діями вважаються способи реалізації норм кримінальнопроцесуального права, тобто всі передбачені кримінально-процесуальним законом дії слідчого, що здійснюються в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні. З урахуванням кримінально-процесуальних завдань ці дії класифікують на такі, що: 1) визначають виникнення та направлення кримінальної справи (винесення постанов про порушення кримінальної справи, про передачу справи за підслідністю, про виділення, об’єднання чи припинення справи, про направлення справи до суду з обвинувальним висновком чи з метою припинення примусових заходів медичного характеру тощо); 2) встановлюють процесуальне положення учасників розслідування (про притягнення особи як обвинуваченого, про визнання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, вирішення заяв і клопотань про відводи); 3) спрямовані на збирання та перевірку доказів (допити, огляди, обшуки, виїмки тощо); 4) є запобіжними заходами та іншими заходами процесуального примусу; 5) утворюють гарантії прав осіб, що беруть участь у процесі (роз’яснення суб’єктам процесу їх прав, обов’язків, заходи піклування про дітей та охорони майна ув’язненого, пред’явлення обвинувачення, ознайомлення учасників процесу з матеріалами кримінальної справи тощо); 6) спрямовані на усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочину [2, с. 147– 148.]. Такий підхід, на нашу думку, є недостатньо обґрунтованим, оскільки він не відображає сутності цих дій і дає підстави ці ж самі дії, якщо виходити із суб’єктів їх провадження, вважати прокурорськими, судовими чи такими, що здійснюються органами дізнання. Ми поділяємо підхід, заснований на вузькому розумінні терміна „слідчі дії”, що пов’язаний з термінами „слід”, „дослідження”, відповідно до якого слідчі дії визначаються як самостійний елемент регламентованої кримінально-процесуальним законом діяльності слідчого із збирання, дослідження й оцінки доказів. Виходячи з визначеного нами поняття слідчих дій, такими за чинним КПК України ми вважаємо: 1) допит (підозрюваного, обвинуваченого, свідка,

104 потерпілого, експерта); 2) очну ставку; 3) освідування; 4) огляд (місця події, місцевості, приміщення, предметів, документів, трупа, житла чи іншого володіння особи, кореспонденції); 5) обшук (особистий, у приміщенні, на місцевості); 6) виїмку (звичайну, документів, що містять державну таємницю, поштово-телеграфної кореспонденції); 7) пред’явлення для впізнання (осіб, предметів); 8) відтворення обстановки та обставин події; 9) накладення арешту на кореспонденцію; 10) зняття інформації з каналів зв’язку; 11) одержання зразків для експертного дослідження; 12) експертизу. Всі інші дії слідчого у кримінальній справі не мають статусу слідчих дій, хоча вони є процесуальними, оскільки здійснюються уповноваженим суб’єктом процесу у визначеній КПК формі й спрямовані на досягнення мети та вирішення завдань кримінального судочинства. У контексті підвищення ефективності слідчої роботи нагальною є потреба у новому КПК України розширити перелік слідчих дій з урахуванням досвіду зарубіжних країн. Література 1. Ларин А. М. Расследование по уголовному делу, планирование, организация, М., 1970.

2. Погорецький М. А. Матеріали оперативно-розшукової діяльності як привід до проведення слідчих дій // Криміналістичні та процесуальні проблеми, що виникають під час проведення слідчих дій: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Донецьк, 24 листопада 2006 р.

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ НАРКОГЕННОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЯК СЕГМЕНТА ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ВІД ЗАГРОЗ ОРГАНІЗОВАНОГО НАРКОБІЗНЕСУ Смирнова Ірина Валентинівна – старший науковий співробітник Міжвідомчого науково-дослідного Центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України

На сьогодні – в умовах протікання у світі активних глобалізаційних політичних, торгово-економічних та культурно-освітянських процесів повсюдно визнається той факт, що окрім позитиву від об’єднання держав у макроекономічні та політичні системи, почав проявлятися і відвертий негативний чинник цього процесу, яким вкрай еластично і вміло послугується сучасна організована злочинність в її різноманітних проявах – від торгівлі людьми і біологічними трансплантатами, зброєю і отруйними, сильнодіючими речовинами і, нарешті, – до радіоактивних речовин та організації збутових мереж по всьому світові торгівлі забороненими наркотичними засобами і психотропними речовинами. Ми невипадково зупиняємося саме на протиправній організованій наркобізнесовій діяльності як внутрідержавного (локально активного характеру, коли наркобізнес має регіональний та міжрегіональний обхват на території якоїсь країни – організація наркотичного виробництва і збуту, наприклад у Запорізькій обл.), так і міжнародного (формально проміжно-глобально активного, або трансграничного, саме у цьому разі наркобізнес триває на території 2 – 3 різних

105 держав, наприклад, налагодження виробництва стимуляторів амфетаминного ряду у Польщі та контрабандне транспортування психотропних речовин через Республіку Білорусь до України з метою остаточного організованого збуту вже тут), і нарешті, транснаціональний наркобізнес (глобально активний), який розглядається як високоорганізована, структурована, мережена злочинна діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, полем діяльності якої виступає міжнародна арена, коли об’єднуються між собою – створюють злочинний синдикат – міжнародні злочинні наркоугруповання, і, що є особливо небезпечним, – ця синдикалізована (картельянського типу) протиправна діяльність вже злилася з іншими видами організованої злочинності і використовує можливості терористичних організацій, способи реалізації і канали нелегальної міграції для контрабандного постачання наркотичних засобів. Ми відчули на собі вкрай загрозливий прояв транснаціонального наркобізнесу – викриття і ліквідацію, мабуть, першої в Україні підпільної нарколабораторії у Херсонській області, яка встигла виготовити з контрабандного афганського морфіну 125 кг героїну на суму 12 млн. євро. Скільки наркозасобу не дійшло до наркоспоживачів, скільки життів було врятовано і яка сума "брудних" грошей не потрапила до легальної економіки! На думку фахівців Адміністрації США з питань боротьби з незаконним обігом наркотиків (DЕA), коли організований наркобізнес згрупувався у світовому масштабі, а організована злочинність у сфері незаконного обігу наркотичних засобів не визнає жодної поваги до національних кордонів, вимагається консолідація на абсолютно новому рівні діяльності потужних державних і політичних лідерів і включення сучасних глобальних безпекових стратегій, які виходили б за межі національного законодавства і обмеженого територіального обхвату. Сьогодні конче потрібне термінове запровадження планової та поміркованої національної (регіональної – СНД) антинаркотичної політики, позитивні сторони якої можна було б взяти на озброєння в Російській Федерації і Австрії. Згідно із концепціями національної безпеки в цих країнах наркозагроза відноситься до основних внутрішніх загроз. В Україні згідно із Законом України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 року № 964-ІV (ст. 7) навіть саму можливість незаконного ввезення в країну наркотичних засобів віднесено, разом із поширенням наркоманії, до загроз національним інтересам і національній безпеці держави. Але ми вважаємо, що розглядати загрозу проявів наркобізнесу лише у контексті внутрішньої безпеки якоїсь окремо взятої країни, або декількох країн неможливо і помилково, оскільки ми живемо в об’єднаному світі, об'єднаній Європі, тяжіємо до вступу у Європейський Союз. Організований наркобізнес сам використовує переваги і привілеї сучасного етапу розвитку світу у своїх злочинних цілях, тому переконані, що доречно і фахово говорити про створення національної (регіональної) системи наркогенної безпеки України як сегмента загальноєвропейської системи забезпечення безпеки від загроз поширення незаконного наркообігу і його організованого і структурованого сегмента – наркобізнесу.

106 Наркогенна безпека, у свою чергу, на наш погляд, представляє собою конституційне право для всіх соціальних прошарків суспільства на гарантований державою захист від шкідливих і небезпечних проявів незаконного наркообігу; адекватну рівню захворюваності й поширеності наркоманії систему первинної, вторинної і третинної профілактики і лікування зловживання як медичними, так і нелегальними (забороненими) наркозасобами; на захист здоров’я і життя населення країни/країн від агресії організованого наркобізнесу і пов’язаних з ним – у формі його ускладнень – різних видів наркоманії, смертей від передозування, суїцидальних випадків, та інфекційних і соціально небезпечних хвороб, спричинених ін’єкційним наркоспоживанням – гепатитів, ВІЛ-інфекції – СНІДУ, сепсису наркоманів і т. ін.; на державну систему протидії злочинам у сфері організованого наркобізнесу внутрідержавної, міжнародної і транснаціональної спрямованості; на захист легального сектору економіки від використання у ньому грошових активів від торгівлі забороненими наркозасобами. Вже були спроби визначити сутність, так званої наркологічної безпеки суспільства, через представлення, на наш погляд, лише її деяких оціночних (описових) характеристик, а саме: під наркологічною безпекою слід розуміти стан захищеності фізичного і психічного здоров’я особистості/осіб/населення від медичного та немедичного використання речовин з наркогенним потенціалом і його негативного (руйнуючого) впливу та захищеності суспільства від небезпечних наслідків поширення даних засобів і речовин у законному та незаконному обігу. Вважаємо, що у такому визначенні описується лише медичний (медикалізований) бік проблеми та частково – соціальний. Наркологія як розділ медицини по суті вивчає наслідки вживання наркотиків та розробляє методи лікування від різних форм психічних і поведінських розладів людей внаслідок цього. Абсолютно відсутня юридична компонента, що проявляє себе як раз у кваліфікації діянь, вчинюваних наркозалежними і наркоманами, пов’язаних зі зловживаннями наркогенними речовинами, а також – у кримінальноправовій характеристиці деліктів у сфері незаконного наркообігу, скоєних наркобізнесменами, в оцінці тенденцій розвитку наркоситуації і загроз, що потенційно створює організований наркобізнес, утверджуючи ринки попиту і пропозиції одночасно. Справа в тім, що наркобізнес не обминув жодної країни світу, навіть, як не дивно, таку стабільну в економічному і політичному сенсі, як Австрія, яка – згідно з даними ООН – вважається однією з безпечніших країн світу. Склад загроз внутрішній безпеці країн Європи відчутно змінився, і нині до них у країнах Євросоюзу відносять тероризм і генетично пов’язаний з ним незаконний обіг наркотиків. Тому невипадково серед пріоритетних напрямів діяльності по лінії виконання Ялтинської Хартії ГУАМ (підписана 7 червня 2001 р.) виділено – поруч із розвитком інфраструктури транспортних коридорів, уніфікацією митних і тарифних норм, забезпеченням енергетичної безпеки – боротьбу з організованою злочинністю і незаконним обігом наркотиків.

107 ПІДСУМКОВИЙ ДОКУМЕНТ Міжнародної науково-практичної конференції „Проблеми національної і міжнародної безпеки” (Київ, 27 квітня 2007 року) На початку ХХІ століття світове співтовариство у вирішенні складних транснаціональних проблем дедалі більше покладається на міжнародні організації з їх розгалуженими виконавчими апаратами. Подібні міжнародні інституції, створені для реалізації конкретних завдань, стають нині важливим інструментом розвитку міжнародних відносин, у тому числі у сфері безпеки. Становлення України в якості регіонального лідера, її євроатлантична інтеграція вимагають перегляду не лише стратегії розвитку країни, а й співвідношення політики безпеки держави, із національними інтересами, які є визначальними для неї. Відтак, проблеми забезпечення національної безпеки України виступають складовим елементом забезпечення міжнародної безпеки. Учасники науково-практичної конференції вважають за доцільне: надалі продовжувати роботу щодо поглиблення міжнародно-правових засад участі України в міжнародних системах безпеки; сприяти становленню безпекової науки, сфокусувавши увагу на підготовці фахівців в галузі національної безпеки; всебічно сприяти профільним комітетам Верховної Ради України у формуванні правового поля в сфері національної безпеки; вийти з ініціативою до профільних комітетів ВРУ щодо розгляду уже розроблених учасниками науково-практичної конференції законопроектів: „Про служби безпеки суб’єктів господарювання”, „Про Доктрину недержавного забезпечення національної безпеки України”, „Про боротьбу з екстремізмом”, „Про Національну Гвардію України”, „Про кримінальну розвідку”, „Про Департамент інформаційного моніторингу”, „Про охоронну діяльність”, „Про детективну діяльність”; створити робочу групу на базі РНБОУ, яка б складалася з викладачів державних і недержавних вузів, працівників МОН України стосовно рівня безпеки освіти в Україні; провести консультації з РНБОУ щодо реформування правоохоронних органів, яке має відбуватись на максимально виважених, науково обґрунтованих концептуальних засадах за участі як наукових кіл, так і усього суспільства; виступити з обґрунтованою ініціативою до компетентних органів державної влади щодо формування сил спеціального призначення; всебічно сприяти впровадженню в життя механізмів контролю за системою національної безпеки, спираючись на необхідність реалізації національних інтересів; сприяти становленню сталих зв’язків із безпековими структурами і навчальними закладами іноземних держав, що здійснюють підготовку фахівців у галузі безпеки; надати консультації Секретаріату Президента щодо механізму усунення дублювання повноважень у сфері національної безпеки. м. Київ (Україна) 27 квітня 2007 року

Прийнято учасниками міжнародної науково-практичної конференції „Проблеми національної і міжнародної безпеки”