ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА by Vladimir Lipkan

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ІНСТИТУТ КІБЕРНЕТИКИ ІМ. В.М. ГЛУШКОВА НАН УКРАЇНИ GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ПРАВОВОЇ ІНФОРМАТИКИ НАПРН УКРАЇНИ

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА Рекомендовано до друку Вченою Радою Інституту законодавства Верховної Ради України (протокол № 15 від 26 грудня 2011 р.)

№ 33

2012

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА

№ 33 / 2012

НАУКОВИЙ ФАХОВИЙ ЖУРНАЛ ІЗ ПИТАНЬ ПРАВОВОЇ ІНФОРМАТИКИ, ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: О. Л. КОПИЛЕНКО (голова редакційної колегії), М. Я. ШВЕЦЬ (головний редактор),

У журналі можуть публікуватися матеріали стосовно дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата юридичних наук (Постанова президії ВАК України від 08.07.09 р. № 1-05/3) та технічних наук (Постанова президії ВАК України від 10.02.10 р. № 1-05/1)

В. А. ЛІПКАН (заступник головного редактора), С. А. АНТОНЕНКО, Є. Р. БЕРШЕДА, М. С. ВЕРТУЗАЄВ, С. М. ДАНИЛЯК, О. М. ДЖУЖА, І. Б. ЖИЛЯЄВ, Р. А. КАЛЮЖНИЙ, А. М. НОВИЦЬКИЙ, М. Я. СЕГАЙ, І. В. СЕРГІЄНКО, В. Г. ХАХАНОВСЬКИЙ, В. С. ЦИМБАЛЮК

Заснований у грудні 2003 року Виходить щоквартально

ISBN 978-966-2439-33-5 А д р е с а р е д а к ц і ї: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110-В. Тел.: 234-94-56, 234-91-33

Видавець ФОП Ліпкан Олена Сергіївна 03058, Київ, вул. М.Донця, 23, б, кв. 33 Тел. +38 099 313 6581, факс: +38 044 4040 483 E-mail: book@market-ua.com., сайт: www.natsecurity.com.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3535 від 27.07.09.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ЗМІСТ

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Баскаков Володимир Юрійович, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ВИД СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Дімчогло Марина Іванівна, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України ГЛОБАЛЬНОЕ СОУПРАВЛЕНИЕ КИБЕРПРОСТРАНСТВОМ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Жужа Дмитрий Юрьевич, аспирант факультета политологии Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова СУЧАСНИЙ ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 Ліпкан Володимир Анатолійович, професор кафедри управління в органах внутрішніх справ НАВС, доктор юридичних наук, доцент ІНФОРМАЦІОЛОГІЧНИЙ ЗМІСТ ІДЕОЛОГІЇ БЕЗПЕКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Кір’ян Вікторія Олександрівна, аспірантка Юридичного інституту Національного авіаційного університету Лобода Андрій Миколайович, здобувач кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ ОСНОВНЫЕ СТРАТЕГИИ ГЛОБАЛЬНОГО УПРАВЛЕНИЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 Полулях Даниил Сергеевич студент факультета политологии Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова МОНТОРІНГ ЯК ОСНОВА ІНФОРМАЦІОЛОГІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ . . . . . . . . . . . . . . 49 Рижов Ігор Миколайович, докторант НА СБ України кандидат юридичних наук, доцент

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ОСОБУ (ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ) В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ ЄС . . . . . . . . . . . 54 Тунік Андрій Володимирович, аспірант Юридичного інституту Національного авіаційного університету УНІФІКАЦІЯ ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ОБ‘ЄКТА ПРАВА У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 Цимбалюк Ольга Віталіївна, факультет соціології і права, Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» ОКРЕМІ ПИТАННЯ ІНКОРПОРАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 Череповський Кирило Павлович, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України СТРАТЕГИИ МНОГОУРОВНЕВОГО УПРАВЛЕНИЯ МЕЖДУНАРОДНОЙ СИСТЕМОЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Чихарев Иван Алексеевич, декан факультета политологии Московского государственного университета им. М. В. Ломоносова кандидат политических наук, доцент Рамонова Марина Александровна, аспирантка факультета политологии Московского государственного университета им. М. В. Ломоносова ГЕНЕЗИС ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ: МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Чуприна Олена Василівна, аспірантка Юридичного інституту Національного авіаційного університету

КРИМІНАЛЬНЕ І КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 Білокінь Руслан Михайлович, здобувач кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРЕДМЕТА УМИСНОГО ВВЕДЕННЯ В ОБІГ НА РИНКУ УКРАЇНИ (ВИПУСК НА РИНОК УКРАЇНИ) НЕБЕЗПЕЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 Гулявська Уляна Василівна, викладач кафедри кримінального права та процесу Юридичного інституту Київського міжнародного університету ПОНЯТТЯ ГАРАНТІЙ ПРАВ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Літвінова Ірина Феофанівна, Юридичний інститут Національного авіаційного університету, кандидат юридичних наук ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ ПРИРОДИ ПОЛІГРАФА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106 Мотлях Олександр Іванович, професор, кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту Національного авіаційного університету, кандидат юридичних наук ПРАВА ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ І РЕАЛЬНІСТЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112 Назаров Віктор Володимирович, завідувач кафедри повітряного, космічного та екологічного права Юридичного інституту Національного авіаційного університету, доктор юридичних наук, професор СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК І СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ПРИ НЕДОВЕДЕНОСТІ УЧАСТІ ОБВИНУВАЧЕНОГО У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118 Сторожук Марина Ігорівна, здобувач кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО, ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА, ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО КАТЕГОРІЇ «СУСПІЛЬНИЙ ПОРЯДОК», «ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК» І «ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК»: КОМПАРАТИВНИЙ ПІДХІД . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 Гіда Євген Олександрович, професор кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОСТУПКУ, ЩО ПОСЯГАЄ НА ВСТАНОВЛЕНИЙ ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 Довгань Микита Юрійович, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ УДАВАНОСТІ ПРАВОЧИНІВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 Сушак Валерій Валерійович, здобувач кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ МІЛІЦІЇ . . . . . . . . . . . . . . . 140 Троханенко Інна Іванівна, провідний юрисконсульт юридичного управління приватного акціонерного товариства «Престиж груп», кандидат юридичних наук АНОНС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ Баскаков Володимир Юрійович, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України

Досліджено зміст інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві та визначено її основні ознаки. Ключові слова: інформація, інформація з обмеженим доступом, державна таємниця, адміністративно-правовий режим захисту державної таємниці

Исследовано содержание информации с ограниченным доступом в отечественном законодательстве и определены ее основные признаки. Ключевые слова: информация, информация с ограниченным доступом, государственная тайна, административно-правовой режим защиты государственной тайны

The analysis of the modern state of legislation is carried out in the sphere of state secret in Ukraine. Key words: information, defence of state secret, state secret, legal administrative regime of state secret

В умовах формування демократичної держави та громадянського суспільства інститут інформації з обмеженим доступом є особливо важливим і складним з багатьох причин. Однією із ознак демократичності є транспарентність діяльності органів державної влади, відкритість і доступність інформації. Водночас держава зобов’язана забезпечити безпеку особистості, суспільства та власні національні інтереси. Як вірно зауважує А. А. Фатьянов, держава зобов’язана взяти на себе формування продуманого механізму захисту різних видів інформації і встановлення рамок дії інститутів таємниць. З одного боку, ці вимоги виходять із потреби сучасного суспільства бути більш відкритим і доступним, з іншого — продиктовані необхідністю гарантування безпеки особистості, суспільства та держави [1, с. 5–6]. Захист інформації з обмеженим доступом досліджується як юридичними, так і неюридичними науками. Багатоаспектність вищезгаданого феномена обумовлює його розгляд з багатьох ракурсів — загальнотеоретичного, історичного, управлінського, філософського, економічного, технічного, політологічного, геополітичного, цивільно-правового, кримінально-правового тощо. Розмаїття визначень поняття «інформація з обмеженим доступом» є об’єктивно обумовленим, оскільки кожна з цих наук використовує власний методологічний інструментарій, висвітлює лише той аспект,

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

що відповідає специфіці предмета даної науки, а також залежить від суб’єктивних поглядів дослідників. Плюралізм тлумачення цього явища як неюридичної категорії дозволяє скласти більш повне та об’єктивне уявлення про нього. Наявність полісемії чи синонімії юридичних категорій негативно впливає на ефективність правового регулювання будь-яких соціальних відносин, оскільки лише однозначне, безальтернативне розуміння норми права як правила поведінки можливо реалізувати без порушень. Мета статті полягає у тому, щоб з’ясувати іманентні ознаки поняття «інформація з обмеженим доступом». В інформаційній складовій сучасного права України останнім часом доволі широко вживаються визначення і терміни, поява яких зумовлена стрімкими темпами науково-технічного розвитку, впливом процесу інформатизації та інформаційних технологій на соціальну діяльність, становленням інформаційних відносин і, нарешті, формуванням міжгалузевих наукових знань [2, с. 69]. Використання законодавцем у нормативно-правових актах понять, запозичених з «технічних» галузевих наук, без визначення їх дефініцій детермінують різне розуміння і трактування змісту цих норм потенційними реалізаторами та, як наслідок, правопорушення. Така тенденція властива і для законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. Так, поняття «інформація з обмеженим доступом» та інші суміжні поняття («державна таємниця», «конфіденційна інформація», «таємна інформація» та інші) стали важливими дефініціями, що в значній кількості використовуються у нормативно-правових актах. Хоча аналіз вітчизняного законодавства у сфері захисту інформації з обмеженим доступом дозволив дійти висновку про відсутність законодавчого закріплення визначення поняття «інформація з обмеженим доступом». Так, відповідно до Закону України «Про інформацію» лише зазначено, що в Україні весь масив інформації за режимом доступу класифікується на два види: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом, остання з яких поділяється на конфіденційну, таємну та службову [3]. У Законі України «Про державну таємницю» також відсутня дефініція інформації з обмеженим доступом як більш широкої та родової категорії щодо державної таємниці. Хоча державна таємниця визначається у ст. 1 цього Закону як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки та техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [4]. На відміну від суто внутрішньодержавних нормативно-правових актів України, де відсутнє визначення поняття «інформація з обмеженим доступом», в окремих міжнародних угодах закріплено дане визначення. Зокрема у ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації, а також у ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації визначено, що «інформація з обмеженим доступом — інформація, право доступу до якої обмежено відповідно до національних законодавств держав Сторін» [5–6]. Цікаво, що однією із перших подібних угод була Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації, де відсутня взагалі будь-яка дефініція інформації з обмеженим доступом. Натомість ця Угода містить визначення конфіденційної інформації як інформації, на поширення якої згідно з законодавством держав Сторін накладаються обмеження і для захисту якої вживаються належні заходи з огляду на її цінність і невідомість третім особам [7]. Вважаємо, що таке застереження має доволі важливе значення для розуміння інформації з обмеженим доступом, оскільки на відміну від загальнодоступної інформації, вона є цінною лише через «обмежене» коло користувачів і доступ до такої інформації регламентовано спеціальними правилами. Водночас аналіз даного положення дозволяє дійти висновку про відсутність розмежування понять «інформація з обмеженим доступом» та «конфіденційна інформація», а також співвідношення

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

їх між собою, що суперечить нормам Закону України «Про інформацію», ст. 21 якого закріплює, що інформація з обмеженим доступом поділяється за своїм правовим режимом на конфіденційну, таємну та службову [3]. Окрім вищезазначених угод, є чимала кількість міжнародних документів, що встановлюють правила обігу інформації з обмеженим доступом між Україною та іншими державами, обмін якою здійснюється між ними або між державними органами та приватними установами під їх юрисдикцією, або спільно створеними ними. Слід зауважити, що назва такої інформації також є неусталеною: в одних угодах зазначається про взаємну охорону «інформації з обмеженим доступом», в других — про взаємну охорону «секретної інформації», в третіх — про взаємну охорону «таємної інформації». Аналіз змісту норм вищезазначених документів дозволяє дійти висновку, що, незважаючи на різну назву, йдеться про встановлення міжнародного співробітництва України та іншої держави у сфері інформації з обмеженим доступом як більш широкої категорії. На 2010 рік Україна підписала угоди, що закріплюють правила обігу інформації з обмеженим доступом, з Йорданським Хашимітським Королівством, Румунією, Македонією, Словенією, Угорською Республікою, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Словацькою Республікою, Литовською Республікою. Так, першою такою угодою була Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом від 5 червня 2003 року, де інформація з обмеженим доступом визначається як інформація та матеріали незалежно від їх форми, природи та способу передачі, яким встановлені певні ступені обмеження доступу та надані відповідні грифи обмеження доступу, і які в інтересах національної безпеки та згідно з національним законодавством Сторін підлягають охороні від несанкціонованого доступу [8]. В Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Словацької Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом закріплено інше визначення: «інформація з обмеженим доступом» — інформація у будь-якій формі та будь-які документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація, яка в інтересах національної безпеки держав Сторін та відповідно до їх національного законодавства підлягає охороні від несанкціонованого доступу, включаючи інформацію, яку спільно створено юридичними особами держав Сторін в рамках співробітництва та доступ до якої обмежено на основі вимог національного законодавства держав Сторін та відповідно до критеріїв цієї Угоди [9]. Угода між Україною та Угорською Республікою про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом також містить визначення поняття «інформація з обмеженим доступом», згідно з яким це будь-які дані незалежно від їх форми представлення, виду та умов відтворення, що потребують охорони від несанкціонованого доступу та доступ до яких обмежено будь-якою з Договірних Сторін відповідно до свого національного законодавства [10]. Більш стисле визначення інформації з обмеженим доступом містить Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом: інформація, яка за законодавством кожної Договірної Сторони потребує охорони від розголошення, незаконного заволодіння чи втрати, та визначена такою незалежно від її форми [11]. Інший підхід до визначення цього поняття використаний в Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Алжирської Народної Демократичної Республіки про охорону інформації з обмеженим доступом, де закріплено, що інформація з обмеженим доступом означає будь-який документ, рисунок, план, карту, фотографію, звукову чи відеоплівку або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію, якою обмінюються Сторони в рамках їхньої діяльності, і розголошення якої може завдати шкоди відповідним інтересам та/або безпеці однієї з двох держав [12]. У одній із останніх угод — Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом закріплено, що інформація з обмеженим доступом це — інформація, відображена в будь-якій формі, що охороняється відповідно до національного законодавства Договірних Сторін та передана в порядку, встановленому кожною з

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Договірних Сторін і цією Угодою, розголошення якої може завдати шкоди безпеці та інтересам держав Договірних Сторін [13]. В Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Йорданського Хашимітського Королівства про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом від 14 березня 2011 року інформація з обмеженим доступом визначається як будь-яка інформація, незалежно від її фізичної форми, носія та способу запису, якій згідно з національним законодавством надано відповідний ступінь обмеження доступу та яка охороняється відповідним чином [14]. Ураховуючи вищезазначені визначення інформації з обмеженим доступом (інформація та матеріали незалежно від їх форми, природи та способу передачі; інформація у будь-якій формі та будьякі документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація; будь-який документ, рисунок, план, карта, фотографія, звукова чи відеоплівка або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію; інформація, відображена в будь-якій формі), можна дійти висновку, що здебільшого в міжнародних документах акцентується увага на певних матеріальних носіях, де може міститися інформація, а не на визначенні сутності такої інформації. Крім того, слід виокремити широке та вузьке її розуміння відповідно до цих міжнародних угод. Відповідно до вузького розуміння інформацію з обмеженим доступом складають «будь-який документ, рисунок, план, карта, фотографія, звукова чи відеоплівка або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію», тобто інформацією з обмеженим доступом є лише та інформація, що розташована на певних матеріальних носіях. Саме вузьке трактування інформації з обмеженим доступом закріплене й у вітчизняному законодавстві, зокрема у ст. 1 Закону України «Про інформацію» інформація визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [3]. Згідно з широким розумінням таку інформацію складає і інформація незалежно від «форми, природи, способу передачі» чи «виду і умов відтворення». Вважаємо, що саме широке трактування відповідає сучасним реаліям, оскільки специфіка інформації як феномена полягає в тому, що вона має певну самостійність та автономність від матеріального носія, на якому вона міститься. Беручи до уваги положення згаданих вище угод, основною загрозою інформації з обмеженим доступом є «несанкціонований доступ» та, як наслідок, «розголошення». Водночас виникає питання: чи буде порушено законодавство, якщо буде порушена цілісність інформації (її спотворення, руйнування, знищення тощо) чи унеможливлення санкціонованого доступу до неї? Вважаємо що так, але такі загрози містить лише Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом, де зазначено, що інформація з обмеженим доступом «потребує охорони від розголошення, незаконного заволодіння чи втрати» (підкреслено нами — автор). Дані міжнародні угоди містять норму, що інформація з обмеженим доступом є такою внаслідок надання відповідно до національного законодавства певних ступенів обмеження доступу та наявності відповідних грифів обмеження доступу. Перелік же такої інформації для кожної держави власний та залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. Є застереження, що охорона такої інформації здійснюється «в інтересах національної безпеки», оскільки може завдати «шкоди безпеці та інтересам держав Договірних Сторін». Водночас перелік інтересів і розуміння національної безпеки для кожної країни є також власним. Більш того, основоположний нормативно-правовий акт, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, — Закон України «Про основи національної безпеки України» не містить конструкції «інтереси національної безпеки», натомість законодавець у цьому акті оперує поняттями «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів», «життєво важливі інтереси» тощо [15]. Отже, враховуючи положення згаданих вище угод, можемо виокремити характерні риси міжнародного нормативного розуміння інформації з обмеженим доступом.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

1. Це будь-яка інформація незалежно від форми, природи та способу передачі; інформація у будь-якій формі та будь-які документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація; будь-які дані незалежно від їхньої форми представлення, виду та умов відтворення; будь-який документ, рисунок, план, карта, фотографія, звукова чи відеоплівка або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію; інформація, відображена в будь-якій формі. 2. Охорона такої інформації здійснюється з метою забезпечення національної безпеки, інтересів кожної з країн. 3. Основною загрозою такій інформації є несанкціонований доступ, що призводить до її розголошення. 4. Зміст і перелік такої інформації, а також ступені та грифи обмеження доступу визначаються кожною країною самостійно відповідно до національного законодавства. Правовий режим інформації з обмеженим доступом покликаний охороняти відомості, вільний обіг яких може порушити права та інтереси держави, суспільства й окремої особи, забезпечити інформаційну незалежність суб’єктів приватного права у відносинах із державою і між собою, узгодити публічну потребу у свободі інформації та право кожного на збереження таємниці [16, с. 3–4]. Саме тому характерною рисою для більшості розвинених країн є наявність відповідних законодавчих актів, що встановлюють принципи, критерії, механізми класифікації інформації з обмеженим доступом, а також процедуру її охорони з боку держави чи власника. Як ми зауважували раніше, нині в Україні відсутній такий нормативно-правовий акт, який закріплював би правові засади захисту інформації з обмеженим доступом. Лише суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України, урегульовані на рівні окремого законодавчого акта — Закону України «Про державну таємницю». Слід зауважити, що така тенденція в цілому властива для більшості пострадянських країн. Хоча поряд з державною таємницею законодавством цих країн законодавчо закріплені правові засади захисту інших видів інформації з обмеженим доступом: комерційна таємниця, службова таємниця, банківська таємниця, таємниця персональних даних. У цьому ракурсі можна відмітити закони Азербайджану «Про державну таємницю», «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації», «Про комерційну таємницю»; закони Вірменії «Про державну та службову таємницю», «Про банківську таємницю»; закон Білорусі «Про державні секрети»; закон Грузії «Про державну таємницю»; закон Казахстану «Про державні секрети»; закони Республіки Киргизстан «Про захист державних секретів Киргизької Республіки», «Про комерційну таємницю», «Про гарантії і свободу доступу до інформації», «Про доступ до інформації, що знаходиться в віданні державних органів і органів місцевого самоуправління Киргизької Республіки»; закони Латвії «Про державну таємницю», «Про захист персональних даних», «Про свободу інформації»; закони Литви «Про державну і службову таємницю», «Про правовий захист особистих даних», «Про суспільну інформацію», «Про право на отримання інформації від державних установ і установ самоуправлінь»; закони Молдови «Про державну таємницю», «Про комерційну таємницю», «Про доступ до інформації», закони Таджикистану «Про державну таємницю», «Про захист інформації», «Про перелік відомостей, що становлять державну таємницю», закони Туркменістану «Про захист державних секретів», «Про комерційну таємницю»; закони Узбекистану «Про захист державних секретів», «Про гарантії і свободу доступу до інформації», «Про принципи і гарантії свободи інформації». Оскільки інформація загалом та інформація з обмеженим доступом зокремає новим предметом дослідження юридичних наук, то визначення цього поняття чи виокремлення його характерних ознак не знайшло адекватного розгляду і в доктринальних дослідженнях. Слід зауважити, що воно відсутнє навіть у спеціалізованих роботах, предметом яких є безпосередньо інформація з обмеженим доступом. Зокрема дефініцію ми знаходимо лише в декількох роботах. Так, «інформація з об-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

меженим доступом як доступні певному колу осіб відомості, дані і знання, що мають особливу цінність для осіб, у володінні яких знаходяться, та щодо яких уживаються заходи, спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб, поширення яких може заподіяти істотну шкоду зацікавленим особам (власникам чи добросовісним користувачам)» [16, с. 74] визначає О. О. Кулініч у своєму цивільно-правовому дослідженні. Дане визначення викликає ряд заперечень. По-перше, автор зауважує, що інформацію з обмеженим доступом складають лише ті «відомості, дані і знання, які доступні певному колу осіб» (підкреслено нами — автор). Та чи не буде, наприклад, комерційною таємницею винахід, автором якого є одна особа? Тому більш доречним є визначення через коло осіб чи одну особу. По-друге, у визначенні зазначено, що цими особами вживаються заходи з метою обмеження доступу третіх осіб. На нашу ж думку, слід зауважити, що ці заходи мають бути винятково правовими, тобто відповідати чинному вітчизняному законодавству. По-третє, дослідниця вказує, що основною загрозою такій інформації є її поширення. Тобто, якщо буде її повне чи часткове знищення внаслідок несанкціонованого доступу без поширення, то це не завдасть шкоди власникам чи добросовісним користувачам? Останнє, з чим ми не погоджуємось, це наявність у визначенні нечітких категорій, які можуть слугувати зловживанням інтерпретатора, залежно від його суб’єктивізму, наприклад, «істотна шкода». Які критерії визначення шкоди як істотної чи неістотної? З метою доведення тези про те, що інформація з обмеженим доступом має самостійне правове значення і наділена властивостями, що істотно відрізняють її від інших видів інформації, можемо підтримати позицію О. О. Кулініча, який виокремлює ознаки інформації з обмеженим доступом [16, с. 72–73]. У цілому, підтримуючи підхід даного дослідника, вважаємо, що ряд ознак потребують уточнення. По-перше, інформацією, до якої може буде застосований обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України. Кожна країна має власний перелік інформації, до якої не може бути застосований обмежений режим доступу в силу її соціальної цінності. У п. 4 ст. 21 Закону України «Про інформацію» до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості: 1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; 2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей; 3) про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; 4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; 5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб; 6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [3]. По-друге, крім власника цієї інформації, доступ до такої інформації мають лише ті, хто, не порушуючи норми чинного законодавства, отримав дозвіл власника на доступ до такої інформації, тобто є добросовісним користувачем. По-третє, інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим, стороннім суб’єктам. По-четверте, власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом мають здійснювати певні адекватні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх осіб. При чому ці заходи також мають ґрунтуватися на правових приписах, тобто бути законними. По-п’яте, за порушення заходів, що спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб до інформації, які вживаються суб’єктом такої інформації (власником чи добросовісним користувачем має обов’язково бути встановлений один із видів юридичної відповідальності (цивільно-правова,

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

кримінальна, адміністративна відповідальність тощо)). У разі відсутності юридичної відповідальності неможливо говорити про порушення режиму доступу. Отже, екстраполюючи цивільно-правове дослідження О. О. Кулініч на предмет дослідження, а також, беручи до уваги зазначені нами вище коментарі, конститутивними ознаками інформації з обмеженим доступом у адміністративно-правовому контексті є: 1) інформація з обмеженим доступом — це, насамперед, відомості, дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; 2) інформацією, до якої може буде застосований обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України; 3) певне коло користувачів отримали доступ до неї винятково на законних підставах (добросовісні користувачі); 4) інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим суб’єктам; 5) власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом здійснюють адекватні законні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх суб’єктів; 6) за порушення вищезазначених заходів встановлена юридична відповідальність [17, с. 264]. Ураховуючи положення чинного законодавства України, які закріплюють правові підстави та процедури обмеження доступу до інформації певних категорій, інформацію з обмеженим доступом А. І. Марущак визначає як відомості конфіденційного або таємного характеру, правовий статус яких передбачений законодавством України, які визнані такими відповідно до встановлених юридичних процедур і доступ до яких обмежений власником таких відомостей [18, с. 19]. В іншій своїй роботі А. І. Марущак дещо по-іншому визначив поняття «інформація з обмеженим доступом» — як відомості конфіденційного або таємного характеру, правовий статус яких передбачений законодавством України, які визнані такими відповідно до встановлених юридичних процедур і право на обмеження доступу до яких надано власнику таких відомостей [19, с. 23] (підкреслено нами —автор). Зважаючи на прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення змін до Закону України «Про інформацію», дані визначення втратили актуальність, оскільки відповідно до чинного законодавства інформацію з обмеженим доступом класифіковано на конфіденційну, службову та таємну. У ст. 1 Закону України «Про інформацію» є визначення поняття інформації як «будь-яких відомостей та/або даних, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді» та у ст. 20 міститься визначення конфіденційної інформації як «інформації про фізичну особу, а також інформації, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою» [3], які співвідносяться з поняттям інформація з обмеженим доступом як загальне та часткове. Ураховуючи проаналізовані вище нормативні та доктринальні дефініції інформації з обмеженим доступом, а також визначивши її характерні риси, пропонуємо авторську позицію розуміння інформації з обмеженим доступом: будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено відповідно до законодавства України її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) у зв’язку з її особливою цінністю для них на законних підставах [20, с. 126].

Список використаних джерел: 1. Фатьянов А. А. Тайна как социальное и правовое явление. Ее виды / А. А. Фатьянов // Государство и право. — 1998. — № 6. — С. 5–14. 2. Бєляков К.І. Інформаційне право: аналіз термінологічно-понятійного апарату / К.І. Бєляков // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. — 2007. — вип.. 3. — С. 67–79.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012 3. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №48. — Ст. 650. 4. Про державну таємницю : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1994. — № 16. — Ст. 93. 5. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua. 6. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua 7. Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації в галузі технічного захисту інформації // http:// zakon.rada.gov.ua. 8. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом від 5 червня 2003 року // Офіційний вісник України. — 2004. — № 25. — Ст. 1639. 9. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Словацької Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. — 2008. — № 99. — Ст. 3282. 10. Угода між Україною та Угорською Республікою про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. — 2008. — № 24. — Ст. 720. 11. Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. — 2009. — № 29. — Ст. 961. 12. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Алжирської Народної Демократичної Республіки про охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. — 2009 — № 49. — Ст. 554. 13. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. — 2011. — № 3. — Ст. 162. 14. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Йорданського Хашимітського Королівства про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=400_017. 15. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 39. — Ст. 351. 16. Кулініч О. О. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних відносин : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. О. Кулініч. — О., 2006. — 200 с. 17. Баскаков В. Ю. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В.Ю. Баскаков // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — 263–269 с. 18. Марущак А. І. Правомірні засоби доступу громадян до інформації : [навч.-практ. посіб.] — Біла Церква : Вид-во «Буква», 2006. — 432 с. 19. Марущак А. І. Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом : [курс лекцій]. — К. : КНТ, 2007. — 208 с. 20. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: аналіз термінологічно-понятійного апарату // Підприємство, господарство і право. — 2011. — вип. 5. — С. 124–127.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ВИД СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА Дімчогло Марина Іванівна, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України

Досліджено зміст консолідації інформаційного законодавства та визначено її основні ознаки. Ключові слова: інформація, інформаційне право, консолідація інформаційного законодавства, систематизація

Исследовано содержание консолидации в отечественном информационном законодательстве и определены её основные признаки. Ключевые слова: информация, информационное право, консолидация информационного законодательства, систематизація

The analysis of the modern state of consolidation of information legislation as part of systemayization. Key words: information, information law, consolidation of information legislation, systematization

Необхідність публічно-правового регулювання загальнозначимих суспільних відносин в інформаційній сфері зумовила потребу формування для державного управління відповідної галузі законодавства країни [1 ]. На сучасному етапі розвитку України це також зумовлено серед іншого як глобальними викликами, так і національними можливостями формування інформаційного суспільства [ 2 ]. У зв’язку з цим у юридичній науці виникла потреба формування відповідної комплексної галузі наукових досліджень, що отримала назву — інформаційне право [3 ]. Із розвитком інформаційного законодавства також виникла потреба усвідомлення у суспільстві, особливо у наукових та політичних колах, необхідності консолідації як семантичного поняття для формування його змісту як соціологічно-політичного явища та як процесу в правотворчості. Отже, постало наукове завдання щодо з’ясування змісту поняття консолідації, його місця в систематизації інформаційного законодавства. Здійснений нами аналіз джерел з інформаційного права уможливив дійти висновку про відсутність достатньої кількості наукових публікацій і, відповідно, сформованість парадигмальних положень щодо зазначених питань. Оскільки дана стаття є однією з перших наукових розвідок, що досліджує різні аспекти консолідації як етапу систематизації інформаційного законодавства України, то значного масиву літератури (критичної маси суспільної інформації у статусі суспільних знань) з цієї тематики ще сучасною правовою наукою не напрацьовано, зокрема у теорії інформаційного права. Мета статті — визначити поняття та зміст консолідації інформаційного законодавства, його місце та роль в систематизації. При дослідженні даного питання ми виходили з наступних, вже сформованих наукових позицій. Перша полягає у тому, що слово «консолідація» належить до тих, що мають багато аспектів, багато функцій, а отже, — багатозначне за сутністю та змістом.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

У контексті загальної теорії права сучасна проблематика методології консолідації законодавства знайшла монографічне дослідження в дисертації С. Г. Меленко [ 4 ]. З точки зору історичного підходу, етимологічно поняття «консолідація» походить з лат. (сonsolidation — зміцнення, згуртування, об’єднання) [ 5 ]. У Тлумачному словнику сучасної української мови пропонується загальне, абстрактне визначення змісту консолідації: зміцнення, утвердження чогось; зґуртування навколо чогось [ 6 ]. При цьому в контексті дослідження не виключається можливість розгляду терміна «консолідація» як абстрактної категорії — у складі слова, що має корінь «консоль»: несуча складова певної конструкції, жорстко закріплена одним кінцем; або частина конструкції, що виступає за опору; чи пересувна опора для будь-чого. Абстрактно формулювання у предметному розумінні категорію «консолідація інформаційного законодавства» можна розглядати у двох іпостасях: як несучу складову конструкцію його систематизації із жорстким закріпленням до об’єкта правовідносин — інформації, як основи (кінця) ланцюга, що може розглядатися і як точка опори для створення системи інформаційного права як сфери правовідносин, або частина конструкції, що виступає за таку опору; та як пересувну опору для здійснення кодифікації інформаційного законодавства — Кодексу України про інформацію (Інформаційного кодексу України) та його зв’язку з іншим кодифікованим та спеціальним законодавством. Консолідація понятійного апарату за змістом чи сутністю у певній сфері суспільних відносин визначається потребами практики, що зумовлює необхідність відповідних наукових, теоретичних пошуків. Ці пошуки знаходять відображення у створенні відповідних довідників, словників. Одним із перших заходів такої консолідації в Україні щодо інформаційного права можна назвати колективну працю під назвою «Інформаційне суспільство. Дефініції…» [ 7 ]. У історичному аспекті, як вірно зазначає В. А. Залізняк, окремим предметом наукових досліджень в консолідованій теорії — теорії інформації, інформація почала розглядатися переважно в кінці ХХ сторіччя [ 8 ]. У сенсі інформаціології, у контексті її міжгалузевої складової дисципліни — правничої інформаціології заслуговує на особливу увагу правників фундаментальне, багатоаспектне дослідження інформації з акцентом на правознавчий аспект К. І. Бєлякова [9 ]. Проте це дослідження не набуло консолідуючого статусу у правознавстві як в науці, так і на практиці. По суті К. І. Бєляков започаткував інформаціологічні консолідовані дослідження у правознавстві як інститут інформаційного права, що має ознаки і міжгалузевого комплексного інституту права, спрямованого на об’єднання зусиль дослідників у визначенні інформації як предмета права. Стосовно цього як прикладу аргументації на шляху пошуку теоретично-практичного консенсусу в контексті проблеми визначення змісту інформації як консолідованої категорії права та законодавства заслуговують на увагу наукової громадськості та практиків критично-аналітичні дослідження, що знайшли висвітлення у публікаціях О. В. Цимбалюк [ 10 ]. Вона на основі критичного порівняльного аналізу законодавчого визначення формулювання інформації в Україні аргументовано доводить, що питання розуміння змісту інформації потребує консолідації передусім на рівні спеціального законодавства — інформаційного. Це потрібно для того, щоб у подальшому уникнути колізій формулювань при його застосуванні на практиці у поєднанні із застосуванням іншого галузевого законодавства. З позицій історичного підходу, тривалий час інформація як предмет дослідження знаходила своє відображення переважно в технічних науках. Засновником умовно-статистичної (структурно-статистичної, математичної) теорії інформації вважається Клод Шеннон. Він на початку 40-х рр. ХХ століття виклав кількісно-математичні принципи до розуміння інформації, визначаючи останню як невизначеність, що скорочується [ 11, с. 234]. Крім того, дослідник використав умовні засоби вимірювання інформації та запропонував абстрактну схему зв’язку компонентів її прояву: джерело інформації, передавач, лінії зв’язку, приймач, адресат і джерело «перешкод». У подальшому теорія К. Шеннона була суттєво доповнена та розширена науковими розвідками Н. Вінера, В. Котельникова,

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

А. Колмогорова та інших. Ці дослідники розробили інші аспекти теорії інформації, зокрема: типологічну, комбінаторну, динамічну, алгоритмічну тощо [12 ]. Визначення кількісних ознак інформації запропонував А. Н. Колмогоров, визначаючи кількість інформації як мінімальну довжину (складність) програм, що дозволяє перетворити один об’єкт (дані) на інший (нові дані) [13, с. 123 ]. З розвитком досліджень щодо інформації поряд з вищезазначеними теоріями інформації великого значення мали семантична та прагматична теорії інформації, що розглядали змістовний та аксіологічний її аспекти. Основоположник кібернетики як науки, що вивчає загальні закономірності процесів управління і передачі інформації в машинах, живих організмах і суспільстві, Н. Вінер розглядав інформацію як специфічну субстанцію, відмінну як від матеріального, так і від ідеального, стверджуючи, що «інформація — це ані матерія, ані енергія» [14, с. 132 ]. У Юридичній енциклопедії міститься визначення поняття «інформація» як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві й державі та навколишньому середовищі [15, с. 717 ]. Розмаїття підходів щодо визначення поняття «інформація» і поглядів науковців на розв’язання численних наукових проблем, пов’язаних з формулюванням її поняття, що відповідало б усім критичним зауваженням, є занадто складним завданням. Для цілей нашої статті пропонується застосувати юридико-догматичний підхід — законодавчого визначення інформації. Юридична дефініція інформації міститься у спеціальному законі — Законі України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. у новій його редакції від 13.01.2011 р. № 2938-VI, у ст. 1 [ 16 ]. Остання редакція змісту інформації запропонована законодавцем таким чином: інформація — будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Основна функція інформаційного права визначається необхідністю забезпечення співвідношення потреб та інтересів людини, громадянина, суспільства, держави. У цьому можна підтримати наукову позицію В. А. Ліпкана, який розглядає право з позицій інструментального підходу, що дає змогу усвідомити справжнє призначення норм права як дієвого регулятора суспільних відносин, у тому числі інформаційних правовідносин [17]. Через цю необхідність реалізуються нові задачі права: урегулювання нових, специфічних, соціально значущих суспільних відносин щодо інформації, зокрема і під впливом такого нового засобу транскордонної телекомунікації як Інтернет. Як зазначається у публікаціях багатьох дослідників, нині цей засіб телекомунікації поступово інтегрує у собі і традиційні засоби зв’язку, зокрема такі як пошта, преса, радіомовлення, телебачення та подібно до них поступово перетворюється на новий конвергований засіб масової інформації. Серед публікацій українських юристів-дослідників вважаємо за доцільне акцентувати на консолідуючу сутність праць В. С. Цимбалюка, зокрема щодо розмежування змісту категорій «правова інформатика» та «інформаційне право» [18–23]. На прикладі дослідження джерел суспільних відносин стосовно розвитку інформатики, формування під її масовим впливом такого соціально-технічного та соціально-технологічного явища як інформатизація, автор аргументовано пояснює природу структуризації інститутів інформаційного права. Воно розглядається ним як комплексна галузь права, що поступово не тільки інтегрує, а й консолідує (методом комплексного застосування методів інших галузей права) на засадах теорії гіперсистем через предмет суспільних відносин — інформацію є три провідні його умовні складові — підсистеми. Вони поступово набувають ознак спеціальних підгалузей цього права: мас-медіа право (гуманітарна, семантична складова інформаційного права); інформатизаційне право (інфраструктурна, інженерно-технічна складова інформаційного права) та право інформаційної безпеки (забезпечувальна складова інформаційного права). Як зазначається різними дослідниками, між цими трьома провідними складовими інформаційного права поступово формуються й інші спеціальні комплексні інститути права за напрямами (чи видами) інформаційної діяльності, наприклад: освітнє право; архівне право; бібліотечне право тощо.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Ключовим критерієм формування таких інституцій права у загальній системі інформаційного права виступає філософський закон діалектики: перехід кількісних чинників (створення критичної маси інформації) у якісні — інституціональна консолідація суспільних відносин щодо інформації через прояв її як ознаки (предмета) діяльності певних суб’єктів суспільних відносин. При цьому інформація у формі знань консолідуючись (через накопичення критичної маси, кількості) набуває ознак окремого суспільного ресурсу, без чого не може забезпечуватися подальший прогрес людства в умовах поступового вилучення із природи її ресурсів (корисних копалин із надр Землі, води, чистого повітря тощо). Як свідчать наукові розвідки, більшість дослідників вважають, що сучасне інформаційне право — це галузь права, що активно формується під впливом становлення інформаційного суспільства. Огляд наукових дискусій стосовно визначення сутності, змісту, ролі та місця інформаційного права в системі права свідчить, що більшість дослідників, як правило, поділяють позицію російського вченого В. А. Копилова. Він вважає, що у подальшому інформаційне право відіграватиме визначальну роль у забезпеченні суспільства ХХІ століття [23, с. 81 ]. Розвиваючи ідеї В. А. Копилова стосовно галузевої ознаки (у контексті класифікації галузей права), український дослідник В. С. Цимбалюк на основі детального розгляду положень теорії права у ряді публікацій обґрунтовано доводить, що сучасне інформаційне право має ознаки комплексної галузі права. Тим самим він визначає консолідаційну методологічну базу подальшого розвитку інформаційного права. Положення його нині базуються на засадах провідних галузей права (конституційному, адміністративному, цивільному, кримінальному) та має взаємозв‘язок через ряд інститутів зі спеціальними галузями права (для прикладу, такими як бюджетне, податкове, повітряне та іншими). При цьому в його публікаціях можемо побачити генезу інформаційного права від інституту в адміністративному та цивільному праві, трансформацію в міжгалузевий комплексний інститут і нарешті — в комплексну галузь права, минаючи стадію формування як спеціальної галузі права. Також у публікаціях цього дослідника чітко визначається інституціональна структура інформаційного права як комплексної галузі права: наявність загальної, особливої та спеціальної частин, що екстраполюється і на структуризацію інформаційного законодавства України [18–23]. Зазначене можна розглядати як нову парадигму щодо структуризації інформаційного права у змісті його консолідації за класичною (юридико-догматичною) моделлю з теорії права: парадигмою поділу структури галузі права тільки на загальну та особливу частини. У публікаціях даного дослідника спостерігається вдале застосування методології теорії інформатики щодо формування права на засадах теорії гіперсистем у тривимірних величинах простору, часу та кола осіб у множинній єдності. Тримірність консолідації інформаційного права за трьома частинами дозволяє відрізняти його від наукової консолідації у двомірних площинах з жорсткою прив’язкою тільки до одного предмета та одного методу, що зумовлюють зміст суспільних відносин таких провідних галузей права, як адміністративне та цивільне. Під впливом ухвалення значної кількості нормативно-правових актів щодо інформаційної сфери суспільства поряд з іншими сферами, галузями суспільних відносин вищими державними органами представницької та виконавчої влади держави виникла потреба консолідації зусиль науковців і практиків щодо упорядкування юридичного нормативного масиву. В окремих нормативно-правових актах була визначена необхідність проведення систематизації інформаційного законодавства. Проте не зазначається, що слід розуміти під проведенням такої систематизації. Як свідчать дослідження, у науці зміст, мета, етапи, види, механізми, специфіка систематизації українського інформаційного законодавства є доволі різноманітними та дискусійними і недостатньо визначеними на методологічному рівні як консолідовані щодо уніфікації. Це не дозволяє ефективно розв’язувати проблеми практики пов’язані зі структуризацією системи інформаційного права як сфери суспільних відносин, як науки та як навчальної дисципліни. З метою окреслення авторського бачення порушеної проблематики консолідації як етапу систематизації інформаційного законодавства, визначення її сутнісного наповнення та особливостей, вва-

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

жаємо за необхідне дослідити генезис наукової думки стосовно загального розуміння систематизації законодавства у цій сфері шляхом аналізу та синтезу як вітчизняних, так і зарубіжних наукових джерел. Вивчення історичного здобутку щодо систематизації права як загальнотеоретичного за сутністю дозволяє сформувати бачення у цьому процесі його консолідації. При цьому консолідація виступає у ролі не тільки етапу (поряд з інкорпорацією та кодифікацією), а й у ролі функції, методики та методу. Тривалий час, відображуючи потреби практики, суспільства, інтересів його домінантних суб’єктів, постійно змінювалися пріоритети у виборі форм проведення систематизації законодавства, у тому числі за галузевими ознаками, ключовими критеріями тощо. В історичному розвитку публічного права як системи консолідація виступала у ролі напряму структуризації законодавства, зводилася до створення зводів законів чи кодексів. При цьому домінував метод, що набув умовної назви — «від випадку» (ad hoсk). Як свідчать дослідження, цей чинник консолідації законодавства, якийбув постійно присутній в історії усіх держав і міждержавних відносин, існує донині. В останні два століття більшість західноєвропейських країн почали надавати переваги кодифікації законодавства за прикладом Франції. Пріоритет поступово надавали кодифікації законодавства за галузевою ознакою поділу права на державне (конституційне), цивільне та кримінальне. Але цьому передувала консолідація законодавства як форма узгодження норм окремих чинних галузевих законодавчих актів у новому законодавчому акті з посиланням на певні норми у попередніх законодавчих актах за абстрактним формулюванням на зразок «суспільні відносини щодо…(зазначається об’єкт чи предмет) регулюються цим законом та іншим законодавством». Проте нерідко застосовувався метод консолідації, що набув умовної назви — бланкетність норм законодавства. Це можна розглядати як прояв формування нової методики систематизації законодавства, зокрема його консолідації. Із визначенням галузевого законодавства вводилися окремі нормипосилання на інші (наприклад, у кримінальному — на конституційне та цивільне законодавство). З часом, із виникненням спеціального (інституційного, міжгалузевого) законодавства, окремі законодавчі акти створювалися як комплексні: в них присутні як норми договірного змісту, так й імперативні, з визначенням відповідальності за порушення (делікти) у цивільному, адміністративному чи кримінальному правовому порядку за відповідними процедурами процесуального права як складових цих галузей права (тобто кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, адміністративно-процесуального права). Зазначимо, що чимало теоретично обґрунтованих і практично цінних висновків дослідників минулого у цій сфері актуальні зараз. Їх методичні рекомендації та методологічні положення можна екстраполювати на сучасну вітчизняну правову систему. Проте слід враховувати, що нині людство поступово здійснює світоглядний перехід від державоцентристської ідеології до людиноцентристської. Вивчення нами наукових джерел дозволяє визначити тенденцію, що пов’язана з розвитком системи законодавства із застосуванням консолідації. Вона як вид систематизації починає відігравати в процесі упорядкування нормативно-правових актів важливу роль, що полягає у проведенні цілої низки класифікаційних дій. Ці дії безпосередньо є складовими частинами інших видів упорядкування нормативно-правових актів. За таких обставин консолідація розглядається як перехідна ланка, з’єднувальний сегмент між інкорпоративною та кодифікаційною діяльністю. Водночас вона виконує функцію й первинного етапу такого виду законодавчої систематизації, як кодифікація. Серед теоретичних праць, присвячених окремим засадам систематизації в праві, не менш важливого значення мають праці, де досліджуються історичні аспекти систематизації окремих провідних галузей законодавства. Для прикладу, такими є праці історичного спрямування В. К. Грищука [24]. Серед спеціальних досліджень, що мають ознаки консолідації інформаційного законодавства, можна зазначити такі, що присвячені інформаційному праву загалом як комплексної галузі права, так і окремим його інститутам як міжгалузевим інститутам права. У цьому сенсі пропонується звер-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

нути увагу на комплексні дослідження інформаційної сфери суспільства у межах інформаційного права. Окремими українськими дослідниками в рамках інформаційного права розроблюються як умовно автономні міжгалузеві наукові теорії щодо окремих інститутів права, де інформація виступає у ролі їх визначального предмета. Так, в українській правовій літературі запропоновано основні положення правової інформатики як самостійної міжгалузевої наукової теорії юридичного спрямування. Стосовно іншого, самостійного, бачення місця правової інформатики в системі права та його зв‘язку з інформаційним правом заслуговують на увагу праці В. С. Цимбалюка [25–32]. Їх аналіз дозволяє приєднатися до думки вчених, які вважають, що правова інформатика з правом має зв’язок більш подібний до криміналістики, судової експертизи, безпекознавства, а також інших наукових дисциплін, що дозволяє впроваджувати у галузеву юридичну діяльність їх здобутки. Для визначення меж консолідації спеціального законодавства щодо інформації пропонується визначитися у розумінні змісту (формулюванні) інформаційного права. Досліджуючи наукові та навчальні джерела з теорії інформаційного права слід відзначити, що різні автори по-різному їх інтерпретують. У цілому аналіз вітчизняних та іноземних публікацій з інформаційного права, дозволяє дійти висновку, що більшість з тих, хто береться нині за комплексне дослідження проблематики інформаційного права, неоднозначно розуміються не тільки стосовно предмета, об’єкта інформаційного права, а й системи інформаційного законодавства, визначення його меж з іншими галузями законодавства. Так, у російських наукових розвідках за традицією система інформаційного права структурно поділяється на дві частини — загальну та особливу. Цієї парадигми дотримуються і ряд українських дослідників. Серед українських дослідників у контексті консолідації теорії інформаційного права звертається увага на формування галузевої аксіоматики як складової її методології. Так, К. І. Бєляков зазначає, що в «інформаційній складовій» сучасного національного права України останнім часом досить широко вживаються визначення і терміни, поява яких обумовлена стрімкими темпами науково-технічного розвитку, впливом інформаційних технологій на соціальну діяльність, становленням інформаційних відносин, формуванням міжгалузевих наукових знань. На думку цього автора, «у таких умовах чітко проявляється прямий вплив технічної термінології на гуманітарні науки, але часом їх упровадження в правову діяльність не завжди є вдалим і вчасним». Він вважає, що тут більше винні так звані технарі (особи з технічною освітою та інженерним світоглядом), які активно беруть участь не тільки у процесі формування міждисциплінарних наук, а й — у розробленні законодавчих актів [33, с. 265]. Транснаціональний зміст проблематики щодо суспільних інформаційних відносин, а також проголошений Україною зовнішньополітичний курс на інтеграцію до Європейського Союзу викликав появу публікацій, присвячених загально-міжнародним та європейським стандартам, що повинні враховуватися (консолідуватися) у національному інформаційному законодавстві. Зазначене можна розглядати як аспект до розвитку теорії і практики законодавчого процесу. У цьому сегменті формування теорії інформаційного права варті уваги публікації Є. А. Макаренко [ 34 ]. Нею було досліджено за критерієм еволюції глобальних комунікаційних процесів зміни в європейській інформаційній політиці, а також роль європейських міжурядових організацій у реалізації програм становлення інформаційного суспільства. В аспекті компаративістики автором визначаються й особливості консолідації інформаційної політики України в контексті трансформацій під впливом змін у міжнародних відносинах щодо інформації. Водночас Є. А. Макаренко виокремлює специфіку правового регулювання інформаційних відносин у країнах Європи. Їх пропонується подати у розумінні консолідації норм у національному законодавстві таким чином: 1) у системі інформаційного права багатьох країн застосовуються уніфіковані за назвою терміни, категорії, поняття;

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

2) інформація є складовим компонентом усіх суспільних відносин, консолідуючи їх через складові права власності на інформацію — державне, суспільне (як суспільне надбання), корпоративне, індивідуальне тощо; 3) інформаційно-правова діяльність країн, юридичних і фізичних осіб здійснюється переважно в інтересах держави та особи з перевагою інтересів держави, але дедалі частіше визначається і суспільний інтерес; 4) застосування інформації, масивів даних, інших видів інформаційної діяльності реалізується через юридичних і фізичних осіб, які несуть відповідальність за правопорушення відповідно до цивільного, адміністративного та кримінального законодавства; 5) правове регулювання інформаційних відносин у суспільстві здійснюється як на приватноправовому рівні (без участі держави), так і публічноправовому (за участю держави як гаранта правопорядку в соціальному інформаційному просторі). У контексті теми дослідження слід зазначити як проблему — окреслення різними дослідниками різних меж масиву інформаційного законодавства України. Недотримання встановлених у ньому консолідації норм інформаційних відносин обумовлює визначення недостатності рівня не тільки суспільної правової культури більшості громадян країни, а й їх інформаційної культури. Це створює недостатню ефективність реалізації встановлених законодавством норм в окремих юридичних законах відповідно до законів природного права щодо ефективного здійснення практичної діяльності з ознаками соціального прогресу під впливом нових здобутків науково-технічного прогресу, зокрема в галузі телематики, інформатики, електроніки тощо. Проведений нами логіко-семантичний аналіз досліджень різних авторів дозволяє дійти висновку, що дискусійним залишається наукові і практичні проблеми консолідації в інформаційному праві положень безпекознавства щодо застосування їх при формуванні системи інформаційного законодавства. Для прикладу, звертає увагу те, що у фундаментальних працях з інформаційного права А. І. Марущака немає розгляду такого інституту як інформаційна безпека (її правового аспекту). На противагу цього доволі, аргументованими щодо цієї позиції є ряд публікацій наукових розвідок інших вітчизняних дослідників, серед них привертають увагу роботи В. А. Ліпкана, Ю. Є. Максименко [35–37]. У даних роботах переконливо доводиться, що інформаційна безпека є важливим інститутом інформаційного права, що за принципом гіперсистем вона має ознаки в усіх інших його інститутах (як в загальній, так і особливій частині) і водночас має окремі інституційні ознаки в спеціальній частині інформаційного права як вид інформаційної діяльності. Також обґрунтовується позиція, що поступово інститут права інформаційної безпеки консолідуючись, перетворюється на комплексну підгалузь інформаційного права через законодавство про основи національної безпеки України. Глибокою за консолідаційним змістом є робота колективу вітчизняних авторів, що присвячена темі правового забезпечення інформаційної діяльності в Україні [38]. У цій роботі у контексті людиноцентризму приділено велику увагу праву громадян на інформацію: вільне збирання, зберігання, використання, поширення, охорону та захист інформації. Не менш важливого значення у цій роботі приділяється розгляду гарантій прав на інформацію, а також визначення видів юридичної відповідальності у сфері інформаційної діяльності. При висвітленні окремих засад правового регулювання щодо інформаційної безпеки в Україні багатьма авторами застосовується нова, доволі складна для розуміння широким загалом термінологія, яка не завжди зрозуміла навіть для окремих науковців. Вищезазначені обставини сприяли опублікуванню різного роду словників, глосаріїв, довідників тощо, де їх авторами здійснено консолідацію термінології щодо інформаційної сфери, у тому числі тієї, що знайшла відображення у законодавстві про інформацію. Тож пропонується відмітити публікації творчих колективів дослідників. Це дозволяє констатувати формування вітчизняної наукової школи безпекознавства, а в її складі права національної безпеки. Одним із визнаних фундаторів цієї наукової школи є В. А. Ліпкан [39–41].

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Консолідаційний зміст порушеної проблематики обумовив розгляд як робіт загальнотеоретичного значення, що присвячені окремим аспектам систематизації, так і безпосередньо тих, де розкриті особливості українського інформаційного законодавства. Враховуючи неможливість осягнути в одній роботі огляду всієї літератури за проблематикою дослідження, ми акцентували увагу на тих публікаціях, де, на наш погляд, зосереджені фундаментальні, концептуальні та інноваційні за змістом і дискусійністю порушених основних питань теми. Деякі додаткові наукові підходи щодо систематизації інформаційного законодавства України у контексті його консолідації пропонується розглянути в наступних розділах і підрозділах нашого дослідження. У цілому дослідження історії становлення, онтології, змістовного генезису наукової думки у сфері систематизації інформаційного законодавства України, у тому числі інкорпорації, консолідації та кодифікації як його складових дозволяє дійти узагальню вальних висновків цього етапу дослідження. У більшості наукових праць за проблематикою теми визначено необхідність подальшого удосконалення інформаційного законодавства України через його систематизацію, але без конкретних рекомендацій необхідності щодо методології, методик і методів послідовності її проведення. Різноаспектний аналіз наукового здобутку дозволяє дійти висновку, що більшість праць у науці інформаційного права спрямовані переважно на розгляд питань кодифікації інформаційного законодавства, що розглядається як прикінцевий етап і вища форма його систематизації. Однак проблеми консолідації визначаються лише фрагментарно, що на загал не сприяє формуванню цілісного уявлення про інформаційну сферу суспільних відносин та її зв’язок чи відмежування у загальній структурі законодавства. Поза увагою більшості дослідників перебувають консолідаційні чинники інформаційного законодавства з іншими галузями законодавства, зокрема таких провідних, як конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, а також таких комплексних галузей законодавства, як фінансове, господарське, патентно-ліцензійне тощо. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, а також комплексного та системного, на монографічному рівні дослідження його консолідації не здійснювалось. Ми підтримуємо позицію авторів, які акцентують увагу на тому, що продовження практики формування законодавства методом спроб і помилок, фрагментарно, ігноруючи необхідність теоретичного пізнання закономірностей його розвитку, є хибним. Це неминуче веде до прискореного накопичення дедалі складніших проблем на шляху упорядкування вітчизняного законодавства, його систематизації через консолідацію для потреб практики, що можна розглядати як загрозу національній безпеці України в інформаційній сфері. Консолідація інформаційного законодавства України може розглядатися не лише етапом систематизації його (поряд з інкорпорацією та кодифікацією), а й постійним процесом та як засіб розвитку інформаційного права у статусі комплексної галузі в системі вітчизняного права.

Список використаних джерел: 1. Гурковський В. І. Державне управління розбудовою інформаційного суспільства в Україні (історія, теорія, практика). [монографія] / В. І. Гурковський. — К.: «Науковий світ». МНДЦ з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, 2010. — 396 с. 2. Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та національні можливості: аналіт. доп. / Д. В. Дубов, О. А. Ожеван, С. Л. Гнатюк. — К.: НІСД, 2010. — 64 с. 3. Цимбалюк В. С. Методологія інформаційного права як комплексної галузі юридичної науки (засадничі, принципові положення) / В. С. Цимбалюк. // Правова інформатика. — 2007. — № 3 (15). — С. 40–51. 4. Меленко С. Г. Консолідація як вид систематизації нормативно-правових актів : автореф. дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

5. 6. 7. 8. 9. 10.

11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20.

21. 22. 23. 24. 25. 26. 27.

28. 29. 30.

правових вчень» / Сергій Гаврилович Меленко. — К. : Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка, 2002. — Режим доступу // http://dysertaciya.org.ua/disertaciya_1_895.html. Словник іншомовних слів / за ред. О. С. Мельничука : видання друге, виправлене і доповнене. — К. : Головна редакція української енциклопедії, 1985. — С. 441. Тлумачний словник сучасної української мови : Близько 50000 сл. /Уклад. І. М. Забіяка. — К. : «Арій», 2007. — С. 190. Інформаційне суспільство. Дефініції…/ В. М.Брижко, А. А. Орехов, О. Н. Гальченко, В. С. Цимбалюк, А. М. Чорнобров / Під.ред Р. А. Калюжного і М. Я. Швеца. — Київ: «Інтеграл», 2002. — 220 с. Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [Автореф. дис… к.ю.н. 12.00.07.] / В. А. Залізняк. — К.: НУБПУ, 2011. — 18 с. Бєляков К. І. Інформація в праві: теорія і практика / К. І. Бєляков. — К.: КВІЦ, 2006. — 118 с. Цимбалюк О. В. Інформація як об’єкт у правовому регулюванні при формуванні та функціонуванні інформаційного суспільства в Україні. // Інформація та безпека : спеціальний випуск за матеріалами «круглого столу» на тему «Інформаційне суспільство: право — інновації — бізнес» (Київ, КРЦ НАПрН України, 25.02.2011 р.). / О. В. Цимбалюк. — К.: «Академпрес». — 2011. — № 1–2 (5–6). — С. 37–39. Шеннон К. Е. Работы по теории информации и кибернетике / К. Е. Шеннон. — М., 1963. — 718 с. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : [монографія] / І. В. Арістова / за загальною редакцією О.М. Бандурки. — Харків : Ун-т внутрішніх справ, 2000. — 368 с. Колгоморв А. Н. Три подхода к определению понятия «количество информации» / А. Н. Колгоморв // Проблемы передачи информации. — М., 1965. — вып. 1. — Т. 1. Винер Н. Кибернетика и управление, их связь в животном и машине / Н. Винер. — М. : Иностранная литература, 1958. — 418 с. Погорілко В. Ф. Інформація / В. Ф. Погорілко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1999. — Т. 2. — С. 717. Про інформацію: Закон України в редакції від 13 січня 2011 року № 2938-VI. Режим доступу //rada.gov.ua Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: [ монографія] / В. А. Ліпкан. — К.: Текст, 2005. — 350 с. Цимбалюк В. С. Сутність і зміст правової інформатики (методологічний аспект) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2005. — № 4 (8). — С. 18–30. Цимбалюк В.С. Сутність і зміст правової інформатики (методологічний аспект) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2005. — № 4 (8). — С. 18–30. Цимбалюк В. С. Методологія правової інформатики в систематизації податкового законодавства України як чинника боротьби з корупцією / В. С. Цимбалюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) — К. : МНДЦ з проблем боротьби з організованою злочинністю. — 2005. — № 11. — С. 176–184. Цимбалюк В. С. Роль правової інформатики у модернізації прокуратури України / В. С. Цимбалюк // Право України. — 2006. — № 11. — С. 73–77. Цимбалюк В. Правова інформатика в діяльності прокуратури України / В. С. Цимбалюк //Правова інформатика. — 2007. — № 2 (14). — С. 18–27. Копылов В. А. Информационное право : [учеб. пособие]. — 2-е изд., перераб. и доп. / В. А. Копылов. — М.: «Юристъ», 1997. — 472 с. Грищук В. К. Кодифікація кримінального законодавства України: проблеми історії і методології : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Віктор Климович Грищук. — К., 1992. — 438 с. Цимбалюк В. С. Оперативно-розшукова інформатика як напрямок наукового забезпечення боротьби з організованою злочинністю / В. С. Цимбалюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2004. – № 2. – С. 187–193. Цимбалюк В. С. Сутність і зміст правової інформатики (методологічний аспект) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2005. — № 4 (8). — С. 18–30. Цимбалюк В. С. Методологія правової інформатики в систематизації податкового законодавства України як чинника боротьби з корупцією / В. С. Цимбалюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) — К. МНДЦ з проблем боротьби з організованою злочинністю. — 2005. — № 11. — С.176–184. Цимбалюк В. С. Роль правової інформатики у модернізації прокуратури України / В. С. Цимбалюк // Право України. — 2006. — № 11. — С. 73–77. Цимбалюк В. С. Роль правової інформатики у модернізації прокуратури України / В. С. Цимбалюк // Право України. — 2006. — № 11. — С. 73–77. Цимбалюк В. С. Правові аспекти створення єдиної комп’ютерної інформаційної системи правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю в Україні / В. С. Цимбалюк // Боротьба з організованою зло-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

31. 32. 33. 34. 35. 36. 37. 38. 39. 40. 41. 42.

чинністю і корупцією (теорія і практика) — К. : МНДЦ з проблем боротьби з організованою злочинністю Ради національної безпеки і оборони України. — 2006. — № 14. — С. 193–200. Цимбалюк В. С. Правова інформатика в діяльності прокуратури України / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2007. — № 2 (14). — С. 18–27. Цимбалюк В. С. Методологічні положення щодо формування організаційно-правових основ інформатики та безпеки інформаційних систем у авіації / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2008. — № 4 (20). — С. 50–54. Бєляков К. І. «Інформаційна» аксіоматика у праві: проблеми формування / К. І. Бєляков // Науковий вісник Юрид. академії МВС України. — 2004. — № 3. — С. 263–268. Макаренко Є. А. Європейська інформаційна політика : [монографія] / Є.А. Макаренко. — К. : Наша культура і наука, 2000. — 368 с. Ліпкан В.А. та ін. Інформаційна безпека України: Глосарій. — К. : Текст, 2004. — 136 с. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / [В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека). Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11. Шемшученко Ю. С. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. — К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. — 384 с. Ліпкан В. А. Основи права національної безпеки // Право України. — 2009. — № 1. — С. 108—116. Ліпкан В. А. Національна безпека України: [навчальний посібник.] — К.: Кондор, 2008. — 552 с. Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2009. — 631 с. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб. — К. : Текст, 2008. — 400 с.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ГЛОБАЛЬНОЕ СОУПРАВЛЕНИЕ КИБЕРПРОСТРАНСТВОМ Жужа Дмитрий Юрьевич, аспирант факультета политологии Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова

Досліджено зміст глобального співуправління кіберпростором, визначено основні проблеми та тенденції його розвитку. Ключові слова: інформація, інформаційне суспільство, систематизація інформаційного законодавства, глобальне співуправління

Исследовано содержание глобального соуправления киберпространством, определены основне проблемы и тенденции его развития. Ключевые слова: информация, информационное общество, систематизация информационного законодательства, глобальное соуправление

The analysis of the modern state of global comanagement of cyberspace, the modern trends and contemporary problems are analized. Key words: information, information society, systematization of information legislation, global comanagement

Переход развитой части человечества в стадию информационного общества характеризовался возрастанием значимости таких феноменов как информация и знание. Эти феномены создали основу того, что называют «информационным пространством», которое представляет собой совокупность источников информации, информационных технологий и телекоммуникационного оборудования [1]. На сегодняшний день одной из важнейших частей информационного пространства является киберпространство как виртуальная реальность, существующая внутри компьютеров и компьютерных сетей. Интернет — это наиболее важная часть киберпространства и, пожалуй, всего информационного пространства. Он является крупнейшим хранилищем информации в мире и предоставляет уникальные услуги удобной и постоянной коммуникации между людьми и группами людей. Именно этим он отличается от других устройств электросвязи (телефона, телеграфа), а значит, заслуживает особого внимания со стороны политиков и общественности. При этом киберпространство часто воспринимается как пространство полной свободы, противопоставленное социальному пространству с его ограниченными возможностями для реализации. Но для нас важно акцентировать внимание на другом: киберпространство — это не только новое измерение социальной жизни, но и новый глобальный ресурс наравне с Мировым океаном, Антарктикой, озоновым слоем. Несмотря на то, что Интернет не является природным ресурсом, как все вышеперечисленные, он также как они относится к общему глобальному достоянию и, следовательно, заслуживает особенного внимания со стороны наций. Мы ставим задачу рассмотреть киберпространство именно с этой позиции. Не являясь официально международным достоянием, Интернет является таковым де-факто [2], и нуждается в международном управлении. Причем, если конкретизировать, то более подходящим будет слово «соуправление», так как оно подчеркивает совместную деятельность государств и других акторов по решению основных вопросов киберпространства. [3, с. 3–5] Поэтому недостаточным

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

видится определение, понимающее под Internet governance простое «установление контроля над ключевыми ресурсами (доменные имена, IP-адреса, Интернет-протоколы, система корневых серверов), контентом, регистрационными операциями и системой присвоения доменов и адресов» [4]. Управление киберпространством (Интернетом) — это скорее «разработка и применение правительством, частным сектором и гражданским обществом соответственно общих принципов, норм, правил, процедур принятия решений, которые определяют условия развития и использования Интернета» [5]. Такого определения придерживается в том числе Рабочая группа по управлению Интернетом (Working Group on Internet Governance). Задачи глобального управления киберпространством. Итак, для чего же организуется управление, для решения каких задач? Среди подключенных к процессу обсуждения нет единодушного мнения. Например, правительства США и некоторых стран Европы считают, что регулирование должно ограничиться техническими аспектами, такими как управление доменными именами, IP-адресами, контролем над системой корневых серверов. Но многие участники не согласны с таким ограничением. Страны БРИКС, Рабочая группа по управлению Интернетом и некоторые авторы [6] находят другие важные проблемы киберпространства, нуждающиеся в регулировании. Подход «слоев управления» [6] подразумевает, кроме «логического слоя» (установление Интернет-стандартов, координация и управление системой доменных имен, распределение и нумерация IP), выделение контентного (контроль над спамом и другими «загрязнителями», борьба с киберпреступностью и обеспечение прав интеллектуальной собственности) и инфраструктурного (обеспечение соединения, общего доступа и гармоничного сосуществования старых и новых технологий) слоев. Важно обратить внимание и на военно-политическую составляющую, ведь киберпространство предоставляет государствам новые возможности для расширения своего влияния. Как в случае с другими общими ресурсами (морем, атмосферой и, особенно, космосом) киберпространство может подвергаться милитаризации. В связи с этим особенный резонанс вызвало создание в 2009 г. Кибернетического командования США (United States Cyber Command), отвечающего за проведение военных операций в виртуальном пространстве и обеспечение безопасности военных информационных сетей. Другой важный вопрос — создание и сохранение баланса силы между различными типами акторов и разными странами. Неверно думать, что регулированием Интернета должны заниматься исключительно правительства. В киберпространстве особенно заметно влияние негосударственных акторов, например, представителей бизнеса, которые часто предлагают и внедряют разработки, превосходящие по своим параметрам государственные инициативы. Интернет становится основным полем активности для таких участников как социальные движения и сети, неправительственные организации, медиа-компании. Киберпространство поистине сделало отдельного индивида влиятельным актором: блогеры становятся основным источником информации в условиях информационного вакуума. Все эти и многие другие акторы, хоть они часто и имеют противоположные интересы, должны быть вовлечены в процесс управления киберпространством для поддержания его легитимности и эффективности. Такой позиции придерживается Форум по управлению Интернетом (Internet Governance Forum), который также говорит о необходимости подключения к обсуждению проблем и управлению развивающихся стран. Это поможет избежать ситуации, описываемой «теорией зависимости в объяснении телекоммуникационных потоков» [7,8], когда «центр» (страны с развитой инфраструктурой электросвязи) эксплуатирует свое положение лидера в освоении киберпространства, закрепляя тем самым технологическую и экономическую отсталость стран «периферии». Система управления киберпространством и споры вокруг ее организации. Изначально Интернет развивался вне юридических рамок, поддерживаемый усилиями пользователей по саморегуляции.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Доминировало мнение, что Интернет — это пространство, свободное от ограничений, в том числе юридических. Единственными правилами должны быть компьютерные коды — программное и аппаратное обеспечение, создающие лик Интернета [3,9]. Но усложнение структуры киберпространства потребовало создания конкретных структур, ответственных за техническое регулирование. Во второй половине 1980-х гг. возникло сообщество Internet Engineering Task Force, а в начале 1990-х — организация Internet Society, разрабатывающие сетевые стандарты. В 1998 г. их функции перешли к Интернет-корпорации по присвоению имен и номеров (Internet Corporation for Assigned Names and Numbers, ICANN), создание которой экспертами оценивается как важнейший шаг в становлении регулирования Интернетом. С возросшим числом участников теперь справлялся единый орган, регламентирующий процесс выделения доменных имен и интернет-адресов. Важным был тот факт, что корпорация была фактически связана контрактными отношениями с Департаментом торговли США, который участвовал в создании ICANN. Таким образом, несмотря на то, что юридически техническое управление киберпространством было приватизировано, в реальности оно находилось под контролем правительства США [10,11]. Многих не устраивала организация управления киберпространством, построенная на исключительных правах Соединенных Штатов регулировать техническую сторону Интернета. Дебаты по этому вопросу активизировались в ходе первого Международного саммита по информационному обществу в 2003 г. США и страны ЕС считали, что так как основной (если ни единственный) вопрос управления — это вопрос технический, то и управление должна осуществлять ICANN. Даже такой вопрос как сомнительная нейтральность корпорации воспринимается некоторыми авторами и политиками из этой группы как достоинство: при американском контроле Интернет демонстрирует открытость и инновационность, чего нельзя будет ожидать, когда преобладающую роль в управлении будут играть такие «закрытые» страны как Россия и Китай [12]. Тем не менее, планы расширения контроля над Интернетом отдельных держав рассматриваются редко на глобальном уровне. Чаще поднимается вопрос коллективного контроля над киберпространством, которое бы устранило дефицит подотчетности и транспарентности корпорации ICANN [10, с. 376]. Мы также приходим к идее международного соуправления Интернетом, воспринимая вопрос управления как политический (а не единственно технический) вопрос. Дело в том, что компетенция ICANN выходит далеко за рамки технических вопросов [13, с. 81]. Ведь тот, кто централизованно устанавливает технические стандарты, получает фактический контроль над киберпространством. И не обещает, что этот контроль будет исходить из объективных и коллективно согласованных принципов. В 2003 г. произошел связанный с этим вопросом конфликт между КНР и корпорацией ICANN, которая присвоила частично признанному государству Тайвань собственное расширение — «.tw». Одним словом, многими участниками дискуссии признается, что управление Интернетом является политической проблемой, связанной с необходимостью демократизировать ту область, которая часто воспринимается как «пространство свободы и демократии». Второй Международный саммит по информационному обществу, проходивший в 2005 г., внес в повестку дня вопрос о передаче вопросов контроля над киберпространством коллективному органу. Выдвигались различные предложения по поводу того, что это должен быть за орган. Одни говорят о Международном союзе электросвязи, другие — такие страны как Бразилия, Россия, Китай, ЮАР, Иран, Саудовская Аравия, Норвегия, Швейцария — об Организации Объединенных Наций. Называются и такие связанные с ООН структуры как Форум по управлению Интернетом, Всемирный саммит по вопросам информационного общества, Рабочая группа по управлению Интернетом. Но управление обсуждается и развивается не только на глобальном уровне. С каждым годом расширяется практика двухстороннего и многостороннего сотрудничества в различных областях

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

управления киберпространством. Страны обмениваются опытом регулирования таких, например, вопросов, как борьба с киберпреступностью. Некоторые страны также выдвигают идею создания параллельной системы присвоения имен и адресов как ответ на нежелание США и ICANN поделиться полномочиями с другими участниками. Но по нашему мнению, самым рациональным видится решение проблемы путем передачи вопроса органам ООН. В таком виде уже существует режим морского дна, через ООН решаются основные вопросы управления другими общими ресурсами. Будет логично, если и киберпространство как важный и перспективный глобальный ресурс, как глобальное общественное благо [14,15] будет регулироваться системой ООН и международным правом. Общие правовые стандарты, подкрепленные авторитетом универсальной международной организации, позволят контролировать такие, например, вопросы как военные атаки в киберпространстве. Остается много важных проблем в сфере управления киберпространством. Основные заинтересованные стороны имеют разное представление о будущем управлении Интернетом. Отсутствие консенсуса будет серьезно сказываться на эффективности выполнения основных задач управления. К примеру, страны будут иметь разное представление о том, кого следует считать террористом, использующим Интернет в своих преступных целях, а кого — героем и борцом за свободу и независимость. Но даже при решении этой проблемы остается основополагающая дилемма Интернет-регулирования: как совместить свободу самовыражения в сети с необходимостью противодействовать негативным и противозаконным проявлениям этой свободы? Происходящий на наших глазах рост количества точек доступа в киберпространство обостряет все эти проблемы, которым противостоять можно только на основе соуправления развитых и развивающихся государств, а также других акторов. Остается надеяться, что наблюдающееся в последнее время возвышение новых государственных и негосударственных «сфер компетенции» будет способствовать формированию такой системы управления.

Список использованной литературы: 1. Гуменский А. Управление международной информацией // Международные процессы. Т. 8. — № 1(22). Январь–апрель 2010 http://www.intertrends.ru/twenty-second/004.htm. 2. Фонд содействия институтам суверенитета в международных пространствах. Международное киберпространство: милитаризация или демократизация http://www.unitednations.ru/articles_25_1162284277.html. 3. Weber, Rolf H., Grosz, Mirina and Weber, Romana. Shaping Internet governance: regulatory challenges. SpringerVerlag Berlin Heidelberg, 2010. 4. Фененко А. Международное соперничество за освоение общих пространств // Международные процессы. Т. 8. — № 1(22). — Январь–апрель 2010 http://www.intertrends.ru/twenty-second/003.htm. 5. Mathiason John. Internet Governance. The new frontier of global institutions. London and New York: Routledge, 2009. 6. Kapur, Akash. Internet Governance: A Primer. Elsevier: UNDP-APDIP, 2005. 7. Peter Monge, Sorin Adam Mater. The Role of the Global Telecommunications Network in Bridging Economic and Political Divides, 1989 to 1999 // Journal of Communication. September 2004. Vol. 4. No 3. Р. 515. 8. Натсак О.Д. «Технополитика» Интернета // Международные процессы. Т. 6. № 1 (16). Январь — апрель 2008 http://www.intertrends.ru/sixteenth/007.htm 9. Lessig, Lawrence. Code and Other Laws of Cyberspace, Basic Books, 2000. 10. Tripathi, Surya Mani; Singh, Anshu Pratap and Dube, Dipa. Internet Governance: A Developing Nation’s Call for Administrative Legal Reform // International Journal of Legal Information: Vol. 37: Iss. 3, Article 9. 2009. 11. Фонд содействия институтам суверенитета в международных пространствах. Международные пространства будущего или новый этап международных отношений. Москва, 2010. http://www.unitednations.ru/ data/article/1293022438_isf.doc . 12. Knake Robert K. Internet Governance in an Age of Cyber Insecurity. Council on Foreign Relations, 2010. 13. Mueler, Milton L.. Names and Global Governance // Cyber Policy and Economics in an Internet Age. William H. Lehr and Lorenzo M. Pupillo (eds.). Boston; Dordrech, London: Kluwer Acad. Publ., 2002.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 14. Raboy, Marc and Shtern, Jeremy. The Internet as a global public good: Towards a Canadian position on internet governance for WSIS phase II // Dugre, Pauline (ed). Paving the Road to Tunis — WSIS II. Paver la voie de Tunis-SMSI II. Ottawa: Canadian Commission for UNESCO, 2005. 15. Саможнев Александр. Киберпространству подберут определение // Российская газета, 17.11.2010. http:// www.rg.ru/2010/11/17/site-site.html

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

СУЧАСНИЙ ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ Ліпкан Володимир Анатолійович, професор кафедри управління в органах внутрішніх справ НАВС, доктор юридичних наук, доцент Одержати сотні перемог у бою — це не межа мистецтва. Підкорити супротивника без бою — ось це венець мистецтва Сунь Цзи

У статті розглядається зміст інформаційних операцій, їхнє відмежування від інших форм інформаційного впливу на свідомість та інфраструктуру. Проводиться аналіз складових інформаційних операцій, порізнення інформаційних війн, інформаційної експансії, інформаційної агресії, досліджується зміст поняття інформаційне протиборство. Ключові слова: інформаційні операції, загрози національній безпеці в інформаційній сфері, інформаційна війна, інформаційне протиборство, інформаційна агресія, сугестія

В статье рассматривается содержание информационных операций, их отграничение от других форм информационного воздействия на сознание и инфраструктуру. Делается анализ составляющих информационных операций, разграничение информационных войн, информационной экспансии, агрессии, исследуется содержание понятия информационное противоборство. Ключевые слова: информационные операции, угроза национальной безопасности в информационной сфере, информационная война, информационное противоборство, информационная агрессия, информационная экспансия, суггестия

In the article author proposed his own original vision main categories of information security, such as information operation, info warfare, information war, aggression. Key words: information operation, cyber threat, info warfare, information aggression, information expansion, suggestion

Інформаційна безпека України є органічною складовою національної, відтак, її розгляд є необхідним для формування базових знань та уявлень про феномен національної безпеки. Інформаційна складова є іманентної будь-якої якої складової національної безпеки, а відтак можна упевнено твердити про її значущість для теоретичного осмислення і відпрацювання реальних механізмів формування не тільки позитивного іміджу, а й безпечного інформаційного середовища функціонування та розвитку держави Україна. Актуальність розгляду даної теми обумовлена низкою чинників, серед яких я хотів би зосередити увагу на наступних:

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

– нині головним стратегічним національним ресурсом, основою економічної та оборонної могутності держави, а також основою взагалі існування держави стає інформація та інформаційні технології; – інформація у сучасному світі виступає атрибутом, від якого у визначальному плані залежить ефективність життєдіяльності сучасного суспільства, його можливі трансформації від конструктивних до деструктивних; – інформаційні технології принципово змінили обсяг і важливість інформації, яка обертається в технічних засобах її збереження, обробки і передачі; – загальна комп’ютеризація основних сфер діяльності призвела до появи широкого спектру внутрішніх і зовнішніх загроз, нетрадиційних каналів втрати інформації і несанкціонованого доступу до неї і, як наслідок, використання почасти на шкоду невизначеної кількості осіб; – масове оснащення державних установ, підприємств, організацій і приватних осіб засобами комп’ютерної техніки і включення їх у світовий інформаційний простір містить у собі реальну загрозу створення розгалужених систем регулярного несанкціонованого контролю за інформаційними процесами та ресурсами, навмисного втручання в них, встановлення керованих алгоритмів управління і впливу на формування свідомості; – реальністю сьогодення стало застосування інформаційної зброї і ведення інформаційно-психологічних війн, які включають різні форми прояву і відповідно є різними за своїми наслідками; – недосконалість правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері й у сфері інформаційної безпеки (передусім неврегульованість інтернет-відносин, несформованість правового поля ефективного функціонування інформаційного суспільства) призводить до серйозних негативних наслідків, які знаходять свій вираз в ускладненні підтримання необхідного балансу інтересів особи, суспільства і держави, формування конкурентоспроможних місцевих інформаційних агентств і засобів масової інформації, як наслідок, може відбуватися не тільки втрата галузей економіки, а й втрата державності (Єгипет, Туніс, Марокко, Ємен, Бахрейн, Лівія, Сірія, Йорданія); – недобросовісне використання інформаційного простору зсередини держави призводить до зниження рівня не тільки внутрішньої інформаційної безпеки України, прямим наслідком чого є дестабілізація соціально-політичної та економічної обстановки, проведення акцій опору прийняттю тих чи інших державних рішень (так звані акції опозиції), а й зовнішньої — як-то дискредитація іміджу вищих посадових осіб (формування образу слабких і керованих, таких, що не відстоюють національних інтересів), формування уявлення про Україну як державу одвічно приречену на блукання манівцями двокутника: Європа — Росія тощо; – конституційні права громадян на недоторканність приватного життя, особистої та сімейної таємниці, таємниці листування не мають достатнього організаційно-правового і технічного забезпечення (заяви спецслужб про нагальність доступу до поштових служб Gmail, Skype свідчить про те, що до інших поштових служб є нелегальний простий доступ); – погіршується ситуація із забезпеченням збереження державної таємниці, недостатньо розвинені механізми забезпечення службової та комерційної таємниці (події із майором Мельниченком довели необхідність посилення контролю за збереженням державної таємниці); – недосконалість правового регулювання відповідальності провайдерів, що розміщують на своїх сайтах інформацію, яка може зашкодити безпеці громадян, у тому числі безконтрольне використання Twitter, Facebook; – суттєвої шкоди завдано кадровому потенціалу колективів тих підприємств, які діють у сфері створення засобів інформатизації (передусім це стосується непрозорих схем у сфері закупівлі спеціальної техніки для органів державної влади, як наслідок, витіснення національних виробників з даного сегмента ринку);

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

– відставання вітчизняних інформаційних технологій змушує при створенні інформаційних систем закуповувати імпортну техніку і залучати іноземні фірми, через що підвищується імовірність несанкціонованого доступу до інформації, що обробляється, зростає залежність від іноземних виробників комп’ютерної і телекомунікаційної техніки, а також програмного забезпечення. Відтак процес інформатизації суспільства розвивається стрімко і почасти непередбачено. Інформатизація призводить до створення єдиного інформаційного простору, формування інформаційного суспільства, в межах якого відбувається накопичення, обробка, зберігання інформації, обмін інформацією між суб’єктами цього простору — окремими особами, організаціями, державами [1–28]. Поява й активізація загроз в інформаційній сфері, передусім загроз від ведення інформаційнопсихологічних війн, суттєво підвищує роль і значення інформаційної безпеки в системі національної безпеки України, і обумовлює розширення її змісту [29–36]. Головна проблема для України — збереження контролю над ресурсами, у тому числі інформаційними. У свою чергу, втрата контролю над інформаційними ресурсами, національними інформаційними комунікаціями у ХХІ столітті може призвести до втрати національної незалежності і розчиненні у глобальному котлі квазіутворень. Майбутні війни — війни без застосування прямого насильства, засобами якого є непрямі дії, одним із методів яких є інформаційні війни. Яскравим прикладом несилового втручання у внутрішні справи є інспіровані ззовні через інформаційні війни за допомогою соціальних мереж громадянські війни у більшості країн Північної Африки, особливо в Лівії. Саме тому, лишаючи осторонь теоретичні дискусії щодо визначення поняття інформаційної безпеки [37–48], викладення власного погляду на концептуальні питання (адже це мною вже зроблено в непоодиноких публікаціях), у даній статті хотів би зосередити увагу на окремих питаннях ведення інформаційних війн проти моєї Батьківщини — України. Загрози інформаційній безпеці, з одного боку, є організаційним компонентом системи управління національною безпекою, а з іншого — рівень їхньої активізації слугує індикатором ефективності її функціонування. Адже реалізація загроз і переростання їх у небезпеки свідчить про неефективність функціонування даної системи, і навпаки. На сьогодні розглядати будь-які загрози в інформаційній сфері необхідно з урахуванням того контексту, в якому вони виникають і знаходять свій вияв. Найбільш небезпечною на даному етапі розвитку українського суспільства є інформаційні війни. Намагання повною мірою усвідомити всі грані поняття інформаційної війни нагадують здебільшого намагання сліпих, які прагнуть зрозуміти природу слона: той, хто дотикає ногу, кличе її деревом; хто дотикає хвоста — називає його канатом. Відверто скажемо, що питання формування понятійного апарату у сфері інформаційної безпеки ще остаточно не вирішені, адже навіть і зараз, коли факт необхідності теорії національної безпеки у світі вже є усвідомленим (це, власне, моє твердження, що ґрунтується на неодноразовому навчанні за кордоном), більшість українських «метрів» продовжують тупцювати на місці, заперечуючи цей очевидний факт, продовжуючи хизуватися лише власним надбанням, не звертаючи уваги на кращі зарубіжні та вітчизняні зразки. Причини такої наукової сліпоти я не аналізуватиму в рамках даної статті, адже вони стануть предметом мого окремого розгляду. Натомість, хотів би ще раз підкреслити: несформованість категорійно-понятійного апарату теорії інформаційної безпеки передусім пов’язано із несформованістю загальної теорії національної безпеки — націобезпекознавства та її понятійного апарату. Слід зазначити, що як інформаційні війна, так і інформаційне протиборство й інформаційна боротьба є проявами одного більш широкого поняття — загрози національним інтересам та національній безпеці в інформаційній сфері. Для більш комфортного розуміння як синонім до вищенаведеного поняття будемо вживати вираз — інформаційна безпека. Найбільш широко загрози інформаційним ресурсам можна розглядати як потенційно можливі випадки природного, технічного або антропогенного характеру, які можуть спричинити небажаний

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

вплив на інформаційну систему, а також на інформацію, яка зберігається в ній. Виникнення загрози, тобто віднаходження джерела актуалізації певних подій у загрози характеризується таким елементом як уразливість. Саме за наявності вразливості як певної характеристики системи і відбувається активізація загроз. Безперечно, що самі загрози за своєю суттю відповідно до теорії множин є невичерпними, а отже, не можуть бути піддані повному описові у будь-якому дослідженні. Хотів би навести перелік даних загроз відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України»: – прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; – поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; – комп’ютерна злочинність і комп’ютерний тероризм; – розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; – намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації. Думається, що таке знущання над реальністю, яке продемонстровано авторами даного закону, завдає прямої шкоди державі, адже в даному переліку по суті не зазначено жодної загрози для держави, а деякі з них носять характер не самих загроз, а методів інформаційного впливу на об’єкт управління. Саме тому хочу запропонувати власний варіант розуміння даної проблеми. Ключовим виступає родове поняття: інформаційне протиборство. Інформаційне протиборство — суперництво соціальних систем (країн, блоків країн) в інформаційній сфері з приводу впливу на ті або інші сфери соціальних відносин і встановлення контролю над джерелами стратегічних ресурсів, в результаті якого одна група учасників суперництва отримує переваги, необхідні їм для подальшого розвитку, з одночасною втратою таких іншими. За інтенсивністю, масштабами та засобами, які використовуються, виокремлюють такі рівні інформаційного протиборства: інформаційна експансія, інформаційна агресія й інформаційна війна. Інформаційна експансія — вид інформаційного протиборства, що полягає у досягненні національних інтересів методом безконфліктного проникнення в інформаційну сферу і розширення власних можливостей із використанням інформаційних ресурсів з метою: – поступової, плавної, непомітної для суспільства зміни системи соціальних відносин за зразком системи джерела експансії; – витіснення положень національної ідеології та національної системи цінностей і заміщення їх власними цінностями й ідеологічними установками; – збільшення ступеня свого впливу і присутності, встановлення контролю над стратегічними інформаційними ресурсами, інформаційно-телекомунікаційною структурою і національними ЗМІ; – нарощування присутності власних ЗМІ в інформаційній сфері об’єкта проникнення і т.п. Інформаційна агресія — вид інформаційного протиборства, який полягає у вчиненні незаконних дій однієї зі сторін в інформаційній сфері, спрямованих на нанесення супротивнику конкретної, відчутної шкоди в окремих сферах його діяльності шляхом обмеженого і локального за своїми масштабами застосування інформаційного впливу. Ознаки інформаційної агресії: 1) виключення із засобів інформаційної дії самих небезпечних видів, що не дозволяють надійно контролювати розміри спричиненої шкоди — інформаційної зброї; 2) обмеження розмірів простору, об’єктів інформаційної інфраструктури і соціальних груп, що піддаються ураженню інформаційною дією (агресія зачіпає не весь інформаційний простір держави-жертви, а тільки його частину);

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

3) обмеження за метою (переслідує локальну, приватну мету) і часом (як правило, агресія припиняється після досягнення агресором усієї поставленої конкретної мети і рідко носить тривалий характер), а також за силами і засобами, що залучаються. Інформаційна війна — найвищий рівень інформаційного протиборства, спрямований на розв’язання суспільно-політичних, ідеологічних, а також національних, територіальних та інших конфліктних ситуацій між державами, народами, націями, класами й соціальними групами, транснаціональними корпораціями шляхом широкомасштабної реалізації способів і методів інформаційного насильства (інформаційної зброї). Інформаційна війна переслідує глобальну мету: повалення уряду, зміну політико-правового режиму, інспірування громадянської війни як джерела перманентного хаосу і відповідно контрольованого суб’єктом управління даним хаосом. Інформаційна війна не є обмеженою у просторово-часовому форматі, адже її мета полягає у встановленні керованого примусового алгоритму управління через застування засобів інформаційної війни. В інформаційній сфері агресія переростає у війну в тому випадку, якщо одна зі сторін конфлікту починає широко застосовувати проти своїх супротивників інформаційну зброю. Цей критерій дозволяє виділити зі всього різноманіття процесів і явищ, що відбуваються в інформаційному суспільстві, такі, які представляють для його нормального (мирного) розвитку найбільшу небезпеку. Нині відсутні міжнародні та національні правові норми, які дозволяють у мирний час (за відсутності офіційного оголошення війни з боку агресора) юридично кваліфікувати ворожі дії іноземної держави в інформаційній сфері, що супроводжуються нанесенням шкоди інформаційній або іншій безпеці країни як акції інформаційної агресії або інформаційної війни. Крім того, відсутні чіткі, однозначні, юридично закріплені критерії оцінки отриманої в результаті інформаційної агресії або інформаційної війни матеріальної, моральної, економічної та інших видів шкоди. Це дозволяє в мирний час активно використовувати самий небезпечний і агресивний арсенал сил і засобів інформаційної війни — як основний засіб досягнення політичної мети. Беззаперечним лідером на шляху впровадження в практику концепції інформаційного протиборства є США. Досить сказати, що витрати в цій країні на реалізацію даної концепції до 2005 р., становили понад 17 млрд. доларів. Концепція інформаційного протиборства США на воєнному рівні була покладена в основу при розробленні аналогічних концепцій провідних західних країн, а також керівних документів НАТО по цих питаннях, хоча офіційні джерела твердять про рівність учасників НАТО і невикористання даних документів. Це твердження, знову ж таки є власним досвідом автора, адже 18 березня 2011 року в Київському інституті міжнародних відносин під час проведення відеоконференції із проблем інформаційної безпеки країн–учасниць НАТО із представниками НАТО мною було поставлено низку конкретних запитань, але відповідей не тільки не було, а й доповідач намагався відверто відмежуватися від американських концепцій інформаційних війн. Тож або даний «фахівець» із Брюсселя був абсолютно не обізнаний в темі, за якою робив доповідь, або свідомо уводив в оману представницьку публіку в Україні. Розроблена у США концепція інформаційного протиборства передбачає його ведення на воєнному та державному рівнях. На державному рівні метою інформаційного протиборства є послаблення позицій держав–конкурентів, підрив їх національно-державних основ, порушення системи національного управління за рахунок інформаційного впливу на політичну, дипломатичну, економічну та соціальну сфери життєдіяльності країни, проведення психологічних операцій, підривних та інших деморалізуючих пропагандистських акцій. Воно спрямовано на забезпечення національних інтересів США, упередження міжнародних конфліктів, терористичних акцій, забезпечення інформаційної безпеки країни. Воно розглядається як вид стратегічного протиборства країн. За висновками аналітиків американської корпорації «Ренд», воно передбачає розв’язання наступних задач:

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

– створення в країні противника атмосфери бездуховності, негативного ставлення до культурної спадщини (згадаємо, чим переповнені вітчизняні телеканали: бойовики, трілери, ток-шоу, телеведучі яких не є українцями, і сповідують роздмухування протистояння українців між собою: Є.Кисельов, С. Шустер); – маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією груп населення держави з метою створення політичної напруги і хаосу (постійне протиставлення російськомовних — українськомовним, сходу і заходу, багатих і бідних, донецьких і київських); – дестабілізація політичних відношень між партіями, об’єднаннями і рухами з метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозр, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть громадянської війни та інші (створення зі звичайних злочинців жертв репресій опозиції, розігрування політичної складової у суто кримінальних справах); – зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, ініціація помилкових управлінських рішень (впровадження в інститути державної влади принципів кумовстсва, родинних, а також територіальних, що створює основу для унеможливлення прийняття загальнодержавних виважених рішень, котрі відповідали б інтересам усієї держави, а не окремих угруповань); – дезінформування населення про роботу державних органів, підрив їх авторитета, дискредитація органів управління (за даними Міністра закордонних справ України, українські літаки були другі у світі, які евакуювали громадян більш ніж 20 країн з Японії, і першими евакуювали громадян 60 країн світу з Лівії, у тому числі громадян США. Натомість ця інформація не відома широкому загалу, навпаки: більшість громадян України впевнена у безпорадності української влади, що насправді не відповідає дійсності); – провокування соціальних, політичних, національних і релігійних зіткнень, ініціювання страйків, масових заворушень та інших акцій економічного протесту (за деякими даними, за можливими провокаціями на релігійному та соціальному ґрунті стоять закордонні актори, яких не влаштовує сучасна влада в Україні); – ускладнення ухвалення органами управління важливих рішень; – підрив міжнародного авторитету держави, її співробітництва з іншими країнами (постійне папюження за кордоном нашої країни та керівництва держави не сприяє формуванню не тільки позитивного іміджу, а й ускладнює налагодження співпраці з міжнародними інституціями). Основними формами інформаційного протиборства на державному рівні є: – політичні, дипломатичні й економічні акції; – інформаційні та психологічні операції; – підривні та деморалізуючі пропагандистські дії; – сприяння опозиційним і дисидентським рухам; – системний вплив на політичне і культурне життя з метою руйнації національно-державних підвалин суспільства втрати самоідентифікації більшості населення країни; – проникнення в систему державного управління. На воєнному рівні, на наш погляд, доцільно використовувати термін інформаційна боротьба за аналогією — радіоелектронна боротьба, психологічна боротьба. Інформаційна боротьба визначається як комплекс заходів, які проводяться в масштабах ЗС для досягнення інформаційної переваги над противником шляхом впливу на інформацію, якою він володіє, процеси, що залежать від інформації, інформаційні системи, комп’ютерні мережі з одночасним захистом від аналогічних впливів з боку противника. Виділяються наступальна й оборонна складові інформаційної боротьби. Крім того, перед ЗС вперше поставлене завдання впливу на противника ще в загрозливий період з тим, щоб забезпечити вигідний для США напрям процесів управління і прийняття рішень протилежною стороною.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Отже, основним завданням інформаційної боротьби є: – отримання розвідувальної інформації шляхом перехвату та розшифровки інформаційних потоків, що передаються по каналах зв’язку, а також по побічних випромінюваннях, а також за рахунок спеціального втілення технічних засобів перехвату інформації; – отримання потрібної інформації шляхом перехвату й обробки відкритої інформації, що передається незахищеними каналами зв’язку, циркулює в інформаційних системах, а також оприлюдненої у відкритих джерелах і ЗМІ; – електромагнітний вплив на елементи інформаційних і телекомунікаційних систем; – психологічний вплив, спрямований проти персоналу та осіб, що ухвалюють рішення; – формування і масоване розповсюдження по інформаційних каналах противника та глобальних мережах дезінформації та тенденційної інформації; – вогневе придушення (у воєнний час) елементів інфраструктури державного і воєнного управління; – здійснення несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів з подальшим їх викривленням, знищенням або викраденням, або порушенням нормального функціонування таких систем; – захист від аналогічних впливів з боку противника. Отже основною метою інформаційних війн проти України є: – дискредитація та ізоляція України на міжнародній арені; – підрив морально-психологічного стану військовослужбовців і населення держави; – посилення антивоєнних і антиурядових настроїв всередині; – консолідація населення й особового складу своїх збройних сил і країн-союзників. Однією з головних цілей інформаційної війни є пригнічення в людині морального творчого початку її віри і відчуття самоідентифікації.

Список використаних джерел: 1. An Introduсtion to Computer Security: The Nist Handbook.Draft. — National Institute of Standart and Technology, Technology Administration U. S. Department of Commerce, 1994. 2. Актуальні проблеми інформаційної безпеки України. Аналітична доповідь УЦЕПД // Національна безпека і оборона. — К.: 2001. — №1. — С.2–59. 3. Андреев В. Развитие информационного пространства Украины и цивилизованное вхождение в информационное общество ХХІ века // Техника спец. назначения. — 2002. — № 1–2. — С. 16–17. 4. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / МВС України, Ун-т внут. Справ ; за заг. ред. О.М. Бандурки — Х., 2000. — 366 с. 5. Аркуша Л. І. Проблеми взаємодії та інформаційного забезпечення правоохоронних органів у боротьбі з економічною організованою злочинною діяльністю // Информационное обеспечение противодействия организованной преступности: Сб. науч. ст. / под ред. М. Ф. Орзиха, В. Н. Дремина. –– О. : Фенікс, 2003. — С. 109–117. — Библиотека журнала «Юридический вестник». 6. Атаманчук Г. В. Новое государство: поиски, иллюзии, возможности. — М. : «Славян. диалог», 1996. — 223 с. 7. Афанасьев В. Г. Социальная информация / gод. ред. Л. Ф. Пирожкова. — М. : Гран, 1994. — 164 с. 8. Базанов Ю., Баранов О., Брижко В. Права человека и защита персональных данных. — К. : Госкомитет связи и информатизации Украины, 2000. — 84 с. 9. Бакуменко В. Д. Теоретико-методологічні засади формування державно-управлінських рішень : автореф. дис. … док-ра. наук з держ. упр: 25.00.01 / В. Д. Бакуменко / Укр. акад. держ. упр. при Президентові України — К., 2001. — 36 с. 10. Баранов А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? // Нац. безпека і оборона. — 2001. — № 1 (13). — С.70–76. 11. Бачило И. Л. Правовое регулирование процессов информатизации // Государство и право. — 1994. — № 12. — С.72. 12. Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право / под ред. Б. Н. Топорнина. — СанктПетербург: Юрид. центр «Пресс». — 2001. — 328 с. 13. Без свободи слова немає демократії // Уряд. Кур’єр. — 2001. — 17 січн. — С. 1–2.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 14. Гавловський В. І. Організаційно-правові питання формування державної інформаційної політики в Україні // Наук. вісн. зб. наук. пр. Акад. держ. податков. служби України. — 2002 — № 3. — С. 177–182. 15. Гавловський В., Гуцалюк М., Калюжний Р. Питання концепції реформи інформаційного законодавства України. // Правов., нормат. та методолог. забезпечення системи захисту інформації в Україні. — 2000. — № 1 — С. 17–21. 16. Гавловський В., Гуцалюк М., Калюжний Р. Інформаційному суспільству України — інформаційне законодавство (щодо питань реформування законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин) // Правов., нормат. та методолог. забезпечення системи захисту інформації в Україні. — 2001. № 2. — С. 7–11. 17. Гавловський В., Гуцалюк М., Цимбалюк В. Удосконалення інформаційного законодавства як засіб оптимізації протидії комп’ютерній злочинності // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. — 2001. — № 3 — С. 20–24. 18. Гавловський В., Калюжний Р., Цимбалюк В. Проблеми державної інформаційної політики: гармонізація міжнародного і національного інформаційного права // Прав., нормат. та методолог. забезпечення системи захисту інформації в Україні. — 2001. — № 4. 19. Гавловський В., Калюжний Р., Цимбалюк В. та ін. Інформаційне законодавство України: концептуальні основи формування // Право України. — 2001. — № 7. — С. 88–91. 20. Гавловський В. Д, Голубєв В. О., Цимбалюк В. С. Проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій — Х. : Фоліо, 2002. — 284 с. 21. Гавловський В. Д., Гуцалюк М. В., Калюжний Р. А. та ін. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації: організаційно-правові питання теорії й практики. — Запоріжжя: Просвіта, 2002. — С. 38. 22. Герасименко В. А. Защита информации в автоматизированных системах обработки данных. — М. : Энергоатомиздат, 1994. — 400 с. 23. Голубєв В. О. Захист банківської інформації від несанкціонованого доступу // Правов., нормат. та метрол. забезпечення системи захисту інформації в Україні: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. — К., 1998. — С. 50–53. 24. Голубєв В. О. Правові аспекти захисту інформаційних технологій // Вісн. Запоріз. юрид. інст-ту МВС України. –1997. — № 2. — С. 35–40. 25. Голубєв В. О. Правові аспекти захисту інформації // Правов., нормат. та метрол. забезпечення системи захисту інформації в автоматизованих системах України. — К., 1998. — С. 44. 26. Голубєв В. О., Гавловський В. Д., Цимбалюк В. С. Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій / За заг. ред. Р. А. Калюжного, М. Я. Швеця . — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — 252 с. 27. Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції та пропагандистські кампанії: Моногр. — К., — 2000. — 222 с. 28. Литвиненко О. В. Проблеми забезпечення інформаційної безпеки в пострадянських країнах ( на прикладі України та Росії) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец.: 23.00.04 / О. В. Литвиненко. — К., 1997–18 с. 29. Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції. — К. : Рада національної безпеки і оборони України; Національний ін-т стратегічних досліджень, 1999. — 163 с. 30. Ліпкан В. А., Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є.Максименко, В. М. Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека). 31. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : [монографія] / В. А. Ліпкан. — К.: Текст, 2003. — 600 с. 32. Лопатин В. Н. Информационная безопасность России: Человек. Общество. Государство / СанктПетербургский университет МВД России. — СПб: Фонд «Університет», 2000. –428с. 33. Лопатин В. Н. Информационная безопасность в системе государственного управления : Теоретические и организационно-правовые проблемы : дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 — СПб., 1997. — 193 с. 34. Мазур М. Качественная теория информации. — М.: Прогресс, 1982. — 249 с. 35. Матвеев М. М. Взаимодействие представительных и исполнительных органов в системе местного самоуправления : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.02. — М., 1992. — 18 с. 36. Національна безпека України 1994–1996 рр. / Ред. О. Ф. Белов — К.: НІСД, 1997. — 200 с. 37. Нечипоренко В. П. Информационный капитал научно-технической деятельности // НТИ. — 1998. — Сер.1. — № 11. — С. 2–8.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012 38. Нижник В. Н., Ситник Г. П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку ) : [нвч. посіб.] / за заг.ред. П.В. Мельника, Н. Р. Нижник. — Ірпінь, 2000. — 304 с. 39. Нижник Н. Р., Машков О. А. Системний підхід в організації державного управління : [посіб.] / за ред. Н. Р. Нижник — К.: Вид-во УАДУ, 1998. — С. 85. 40. Общая теория национальной безопасности : [учебник] / под общ. ред. А. А. Прохожева. — М.: Изд-во РАГС, 2002. — 320 с. 41. Олійник О. В., Соснін О. В. Правові проблеми регулювання інформаційної діяльності // Стратег. панорама. — 2002. — № 4. — С. 166–174. 42. Оцінка Електронної готовності України / Стратегічні рекомендації / Доповідь у рамках проекту Уряду України / ПРООН — «Інноваційний трамплін: ІКТ задля добробуту України». — К.: Держ. ком. зв’язку та інформатизації України, 2002 . — 8 с. 43. Павлютенкова М. Информационная война — реальная угроза или современный миф? // Власть. — 2001. — № 12. — С. 19–23. 44. Почепцов Г. Г. Национальная безопасность Украины в контексте вопросов и парадоксов // Зеркало недели. — 1997. — 7–14 нояб. 45. Почепцов Г. Г. Национальная безопасность стран переходного периода: [Учеб.пособие для студентов спец. «Международная информация»] / Ин-т содерж. методов обучения. Ин-т междунар. отношений Киев. Нац.ун-та им. Т. Шевченко — К., 1996. –134 с. 46. Правовая информатика и кибернетика: Учебник // Под ред. Н. С. Полевого. — М. : Юрид. лит., 1993. — 528 с. 47. Расторгуев С. П. Философия информационной войны. — М. : Вузовская книга, 2001. — 468 с. 48. Рибак М. І., Атрохов А. В. До питання про інформаційні війни // Наука і оборона. — № 2. — 1998. — С. 65–68.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ІНФОРМАЦІОЛОГІЧНИЙ ЗМІСТ ІДЕОЛОГІЇ БЕЗПЕКИ Кір’ян Вікторія Олександрівна, аспірантка Юридичного інституту Національного авіаційного університету Лобода Андрій Миколайович, здобувач кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ

У статті визначено засадничі положення ідеології безпеки, доведено її іманентний інформаціологічний зміст. Ключоі слова: правова безпека, інформаційне суспільство, ідеологія безпеки, безпека, інформаціологія

В статье определяются основополагающие принципы идеологии безопасности, доказывается и аргументируется информациологическое содержание идеологии. Ключевые слова: правовая безопасность, информационное общество, идеология безопасности, безопасность, информациология

In the article authors define the principles of security ideology, is argumented that ideology consist and determined by informatsiology. Key words: law security, information society, security ideology, security, informatsiology

Застосування інформаціологічного підходу, розробленого І. І. Юзвішиним надає підстави стверджувати, що субстратом буття виступає інформація, щодо якої і з якою власне відбувається діяльність індивідів як щодо створення різноманітних ідеологій, так і втілення їх у життя. Досвід подій взимку 2011 року, особливо у Північній Африці, надає усі підстави стверджувати, що інформаційні потреби людей на шляху їхньої трансформації в інформаційні інтереси можуть зазнавати суттєвого впливу, і таким чином виступати не завжди усвідомленими даними особами. Отже, інформаційний інтерес становить собою результат усвідомлення особою своїх інформаційних потреб, але у процесі усвідомлення або на даний процес може чинитися певний вплив. Таким чином, інформаційний інтерес може виступати не автентичним продуктом даної особи, а бути результатом дії різних маніпулятивних технологій. Саме тому в епоху інформаційної цивілізації інформаціологічна безпека виступає необхідною умовою функціонування особи, а також її розвитку незалежно від політико-правового режиму, форми правління тощо. Апріорі забезпечення національної безпеки та формування взагалі системи безпеки має відбуватися, виходячи з інтересів (а не лише з потреб) забезпечення безпеки особи (за умови формування системи національної безпеки — інтересів громадянина). Зокрема операціоналізуючи результати наукового дослідження щодо онтологічної безпеки [1, с. 10], можна доводити, що онтологічна безпека особистості виступає базовим почуттям, що забезпечує такий стан особи, який дає змогу, переживаючи щоденні тривоги, загрози та небезпеки, усвідомлювати свою цілісність та екзистенційність в інформаціологічному середовищі, підтримувати

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

цілеспрямовану діяльність, зберігаючи її повсякденний характер, що забезпечує саму можливість існування як суб’єкта діяльності — особи, так і системи безпеки, всього інформаціологічного універсуму. Для нормального формування, підтримки та функціонування онтологічної безпеки особистості необхідна структура, що володіє надструктурними властивостями, виступаючи еталонною моделлю, має загальнолюдський, загальносоціальний і загальнокультурний — інформаціологічний характер. На наше переконання, важливим чинником онтологічної безпеки особистості виступає ідеологія безпеки. Слід визнати, що дослідження ідеології отримує своє концептуальне оформлення в працях представників марксизму (В. Ленін, Г. Плєханов), соціології знання (М. Шелер, К. Мангейм, П. Бергер, Т. Лукман), Франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, М. Хоркхаймер) та в наукових доробках зарубіжних вчених, пов’язаних з ідейним обґрунтуванням «деідеологізації» (В. Альберт, Р. Арон, Д. Белл, К. Поппер, Л. Фойєр, Е. Шилс) — «реідеологізації» (А. Вінер, О. Лемберг, Дж. Лодж) соціальних процесів. Нині проблеми ідеології навмисно замовчуються, а їхні розробники піддаються критиці і пов’язуванням із комуністичною епохою. Насправді під цим криється ідеологічний троянський кінь, адже суспільство без ідеології, як людина без мети в житті. В. В. Колотило зазначає, що у радянському суспільствознавстві ідеологія поставала одним із системоутворювальних елементів і важливим фактором державного будівництва. Основним шляхом розвитку досліджень було створення «наукової теорії ідеології», що відобразилось у низці праць таких науковців як: Н. Біккенін, П. Гуревич, В. Іванов, В. Келле, М. Ковальзон, Л. Москвичов, Г. Нестеренко, А. Улєдов, В. Ядов, М. Яковлєв. Алгоритмізуючи та екстраполюючи дослідження цих науковців, доходимо висновку, що в рамках метаконцептуального моделювання ідеологія має досліджуватись як іманентний компонент інформаціологічної безпеки і, відповідно, сфера наукового державного управління, котра має містити такі компоненти: 1) безпосередньо ідеологію у сучасному її розумінні як концептуальну матрицю, еталонну інформаціологічну модель системи ідей і поглядів, напрямів їх реалізації, корекції і контролю (мета — концептуальний рівень відображення дійсності); 2) ідеологічні відносини (відносини людей у процесі створення і розповсюдження ідей у суспільстві); 3) суб’єкти ідеології: розробники, ті, хто її впроваджує в життя, хто контролює і вдосконалює, хто здійснює супроводження цілісності та відповідності очікуваних ефектів від реалізації ідеології; 4) об’єкти ідеологічного впливу: особа, суспільство і держава, відносини, що виникають у ході реалізації ідеології тощо; 5) діяльність міжнародних, міждержавних і транснаціональних структур. Методологічним інструментарієм дослідження ідеології було обрано моноцентричний соціологічний підхід, тобто дослідження ідеології проводилися з позиції виявлення класових інтересів, зокрема соціальних, і їх відображення в ідеологічних системах. Нині ж достеменно зрозуміло, що ідеологія виступає ключовим алгоритмом організації функціонування будь-якої інформаціологічної системи. Здійснений нами аналіз праць Т. Алексєєвої, В. Андрущенка, І. Антоновича, С. Вовканича, О. Волкова, І. Гавриленка, В. Горбатенка, Л. Губерського, В. Гуторова, В. Заблоцького, О. Заздравнової, М. Ільїна, Б. Капустіна, С. Кара-Мурзи, В. Кременя, В. Крисаченка, І. Кураса, Дж. Лалла, В. Лісового, О. Малінової, М. Михальченка, М. Міщенка, М. Надольного, В. Пазенок, І. Пантіна, В. Пастухова, П. Рачкова, Ю. Римаренка, П. Рікера, П. Ситника, О. Соловйова, В. Тарана, К. Флада, О. Яковлєва [2, с. 4] уможливлює екстраполювати деякі положення щодо предмета нашого дослідження. Ідеологію безпеки визначають як систему ідей, теорій, понять, норм поглядів, заснованих на певних наукових інформаціологічний, безпекових, управлінських і політичних знаннях та уявленнях.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Джерелом виникнення ідеології є інформаціологічна дійсність, а також практична діяльність людей, організацій, державних і транскордонних утворень, у процесі якої безпекові ідеї, погляди соціальні та політичні вимоги народжуються, збагачуються, змінюються, концентруючи у собі результати безпекової практики. Головною функцією ідеології виступає вплив на формування і розвиток свідомості, світогляду та загальної культури індивіда [3]. Причому даний вплив може бути як відкритим, так і латентним, без виявлення явного та очевидного джерела такого впливу. У практично-прикладному аспекті ідеологія безпеки сприяє формуванню уявлень та пропозицій, принципів і рекомендацій щодо удосконалення інформаціологічних відносин, норм та інститутів, підвищення рівня безпеки, передусім суб’єкта формування та впровадження ідеології. Отже, можна екстраполювати дані знання і на предмет нашого дослідження, визначивши, що ідеологія безпеки — це система теоретико-правового інструментарію для розв’язання проблем у сфері безпеки, яка ґрунтується на: науково обґрунтованій концепції співвідношення інтересів об’єкта і та системи безпеки, загроз безпеці, всебічному розвиткові безпекової свідомості та безпекової культури нації, створенні ефективної системи забезпечення безпеки, що складається з державної та недержавної підсистем та підтримки її ефективного функціонування в рамках завданих параметрів. Ідеологію безпеки також доцільно розглядати і як систему безпекових ідей, вчень, доктрин, концепцій, теорій, понять, стандартів безпеки та поглядів на безпеку. Вона становить систему ідей, теорій, понять, норм, поглядів, заснованих на безпекових знаннях, вченнях та уявленнях про безпеку. Джерелом виникнення ідей про безпеку є безпекова реальність, практика забезпечення безпеки — безпекові відносини. Головна функція ідеології безпеки — вплив на формування і розвиток безпекової свідомості, світогляду та культури індивідів, на зміцнення у суспільстві рівня безпекової культури і безпекових знань, піднесення рівня безпекової освіченості та поваги до права, віри у справедливість і ефективність системи безпеки країни. У практично-прикладному аспекті запропонована нами ідеологія сприяє формуванню уявлень, пропозицій, принципів, рекомендацій щодо удосконалення безпекових відносин, права національної безпеки та інформаційного забезпечення реалізації національної безпеки, зокрема інформаційного права [4]. У даному аспекті ідеологія безпеки має відігравати подвійну роль. З одного боку, створювати теоретичні моделі безпекової реальності через легітимацію національних ідеалів, національних інтересів, критеріїв визначення сфер національної безпеки і віднесення тих чи інших національних інтересів до пріоритетних цілей, принципів розвитку як основних функцій національної безпеки. Так, прикладом, досі не сформульовано критерії визначення сфер національної безпеки співвіднесення їх зі сферами життєдіяльності. Зокрема Г. П. Ситник, оперуючи даними проведеного ним аналізу, стверджує про необхідність виокремлення таких видів національної безпеки, як: економічна, політична, соціальна, оборонна, інформаційна та безпека природного середовища (або безпека біосфери) [5, с. 153]. З. Д. Чуйко пропонує за функціональними сферами виділяти: державну, економічну, енергетичну, екологічну, інформаційну, соціальну, політичну, науково-технологічну, воєнну безпеку тощо [6, с. 6]. Причому дана дослідниця, визнаючи факт відсутності критерію для поділу зазначає, що це пояснюється мінливістю проблем, які виникають у різних сферах життєдіяльності [6, с. 36]. В. А. Ліпкан, стверджуючи, що критерієм формування функціональних сфер національної безпеки має виступати синтез національних інтересів і реальних та потенційних загроз їм [7], пропонує виділяти, окрім визначених у Законі України «Про основи національної безпеки України», такі сфери: 1) сфера української культури і способу життя; 2) сфера прав і свобод людини; 3) сфера громадської безпеки населення; 4) демографічна сфера; 5) сфера охорони здоров’я; 6) правова сфера [7]. Натомість у вищезазначенному Законі згадуються і є легітимованим дев’ять найважливіших сфер життєдіяльності: 1) зовнішньополітична; 2) державної безпеки; 3) воєнна та безпеки державного

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

кордону України; 4) внутрішньополітична; 5) економічна; 6) соціальна та гуманітарна; 7) науково-технологічна; 8) екологічна; 9) інформаційна [8]. З іншого боку, роль ідеології полягає у необхідності налагодження її безпосереднього зв’язку із практикою забезпечення безпеки. Адже відірвані від практичних потреб документи не чинять визначального впливу на суспільні відносини у сфері правової безпеки, а отже, стають непотрібними. У цьому контексті можемо підтримати думку О. П. Дзьобаня, що для опрацювання оптимальної стратегії держави першорядне значення мають не політичні чи ідеологічні мотиви, а стабільні величини, обумовлені просторово-географічним положенням країни. Відповідно безпека держави має визначатись насамперед факторами постійного (стабільного) порядку: розташуванням країни відносно суші й Світового океану, розмірами її території, домінантним типом комунікацій (морським чи сухопутним), ландшафтом, довжиною й конфігурацією кордонів тощо [ 9, с. 21]. Інформаційна роль ідеології безпеки полягає у її здатності здійснювати системний інформаційний вплив на життєвий світ людей, їхній світогляд, формування стереотипів мислення. У рамках ідеології безпеки актуалізується аксіологічний простір, який, за точним виразом О. П. Дзьобаня [9, с. 19], виступає іманентним щитом і захисним засобом безпеки. В рамках пропонованої нами ідеології відбувається легітимація даного простору, його насичення правовими категоріями і водночас вибудова правового механізму, його захисту, адже сам аксіологічний простір, становлячи систему усвідомлених загальнолюдських і суспільних цінностей і традицій, відіграє роль іманентного елементу системи національної безпеки, який віддзеркалює самобутність і традиції, устої та підвалини політичної нації загалом, суспільства в цілому від впливу інших культур і сучасних напрямів, зокрема глобалізації, впливу транснаціональних корпорацій, реалізації концепції можливостей втручання у внутрішні справи і нехтування принципами поваги до суверенітету інших країн, втрати самоідентифікації окремими представниками та членами суспільства. І саме в рамках ідеології безпеки мають знайти своє відображення дані механізми і теоретичні моделі, оскільки нехтування даним простором і його іманентними характеристиками здатне призвести не тільки до втрати самоідентифікації, а й до втрати національної державності. Відповідно, у даному контексті в рамках дослідження питань ідеології також постає ще одне дослідницьке завдання щодо необхідності подальшої концептуалізації таких понять як: правова ідеологія, ідеологія національної безпеки, ідеологія правової безпеки, безпекова ідеологія. Зазначимо, на сучасному етапі правотворення теоретико-концептуальні проблеми формування ідеології на різних рівнях функціонування стають об’єктом дедалі більшої кількості українських дослідників, таких як: В. Андрущенко, Ю. Бадзьо, В. Білан, С. Вовканич, О. Волков, І. Гавриленко, Є. Головаха, В. Горбатенко, Л. Губерський, В. Заблоцький, О. Забужко, О. Заздравнова, М. Кармазіна, І. Кононов, В. Крисаченко, І. Курас, В. Лісовий, Ю. Левенець, М. Михальченко, М. Міщенко, М. Надольний, М. Павловський, В. Пазенок, Ю. Полунєєв, Ю. Римаренко, М. Розумний, О. Салтовський, П. Ситник, В. Солдатенко, В. Таран, В. Тарасенко, Л. Токар, А. Фартушний та ін. Підтверджуючи нашу позицію щодо необхідності врахування вітчизняних традицій правотворення, вірно зазначає В. В. Колотило, що державницька ідеологія виступає фундаментальним рівнем осягнення буття українського народу, в якому віддзеркалюється не лише історія державотворення, а й державотворча традиція [2]. Остання ж яскраво представлена працями таких видатних українських мислителів — представників українського консерватизму, націоналістичного та соціалістичного напряму, націонал-демократіичної та ліберально-правової думки як: В. Антонович, Ю. Бачинський, О. Бочковський, В. Винниченко, М. Грушевський, С. Дністрянський, Д. Донцов, М. Драгоманов, Б. Кістяківський, М. Костомаров, П. Куліш, В. Кучабський, Ю. Липа, В. Липинський, М. Максимович, М. Міхновський, С. Подолинський, П. Скоропадський, В. Старосольський, М. Сціборський, О. Терлецький, С. Томашівський, І. Франко, Т. Шевченко, Л. Українка та ін.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Детальний зміст аналізу поглядів цих дослідників виходить за межі нашого дослідження і становить окремий прошарок, у рамках якого має бути означено як нову наукову проблему розгляд та дослідження генези державно-правових поглядів на безпеку і формування безпекової ідеології. Головним же для нашого дослідження є те, що основна ідея даних концепцій полягає в необхідності збереження та примноження державності як системи інститутів, які об’єднані загальною метою розвитку інтересів особи, суспільства і держави. Зокрема цілком підтримуємо позицію П. Скоропадського, який виокремлював такі принципи українського консерватизму як: – територіальний патріотизм, що надає можливість сконсолідувати усіх громадян України, попри національну, мовну чи партійну приналежність; – суспільний плюралізм, який заперечує моністичні теорії, що говорять про неприпустимість включення в процес управління чи побудови держави етнічно та класово «чужих» елементів; натомість пропонується розвиток диференційованого соціального організму, що зміцнює під валини державності. Разом із соціальним плюралізмом існують політичний і релігійний плю ралізм, які передбачають можливість постійної, легально визнаної опозиції і рівноправність усіх віросповідань; теорію еліт, яка передбачає її формування за принципом взаємних посту пок і соціального компромісу, залучення частини старої еліти до нового державотворення [10, с. 1—2]. Саме тому в рамках ідеології безпеки, яка об’єктивуючись на рівні філософської та наукової рефлексії, має бути здійснено комплекс подальших наукових досліджень щодо взаємопов’язаного розвитку інформаціологічних та безпекових теорій та концепцій, які мають надати поштовх для подальшого розвитку безпекової науки й удосконалення безпекової практики.

Список використаних джерел: 1. Дурманенко О. О. Релігія в контексті онтологічної безпеки особистості : автореф. дис. … канд. соціол. наук : спец. 09.00.11 «Релігієзнавство» / Олександр Олександрович Дурманенко. — К., 2010. — 20 с. 2. Колотило В.В. Роль ідеології у процесі соціальних змін : автореф. дис. … канд. філософ. наук : спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / Володимир Володимирович Колотило. — К., 2006. — 17 с. 3. Юридична енциклопедія. — Т. 2. К. : Ін Юре. — С. 659. 4. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2-ге доп. і перероб.— К. : Текст, 2008. — 400 с. 5. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : дис… док-ра. наук з держ. упр: 25.00.01 / Київський нац. економ. ун-т. — К., 2004. 6. Чуйко З. Д. Конституційні основи національної безпеки України : дис. … на здобуття наук. ступ. канд.. юрид наук : 12.00.02 «Конституційне право» / Зоряна Дмитрівна Чуйко. — Х., 2007. 7. Липкан В. А. Нацбезопасность. Альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3–4. — С. 12–19. 8. Про основи національної безпеки України: Закон України // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433. 9. Дзьобань О. П. Національна безпека в умовах соціальних трансформацій (теоретико-методологічний аналіз) : автореф. дис. … доктора філософ. юрид. наук : спец. 21.03.01 «Гуманітарна та політична безпека держави» / Олександр Петрович Дзьобань. — К., 2005. — 32 с. 10. Хитра А. Я. Державно-правові погляди Павла Скоропадського : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Андрій Ярославович Хитра. — Львів, 20036. — 19 с.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ОСНОВНЫЕ СТРАТЕГИИ ГЛОБАЛЬНОГО УПРАВЛЕНИЯ Полулях Даниил Сергеевич студент факультета политологии Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова

Досліджено зміст стратегій глобального управління, визначено основні проблеми та тенденції їхньої реалізації. Ключові слова: інформація, інформаційне суспільство, інформаційні стратегії, стратегії управління, глобальне управління

Исследовано содержание стратегий управления, определены основне проблемы и тенденции их реализации. Ключевые слова: информация, информационное общество, информационные стратегии, глобальные стратегии, глобальное управление

Is researched a global strategies of global management, is defined the modern trends and contemporary problems of their implementation. Key words: information, information society, information strategies, management strategies, global management

Современные глобальные проблемы, потребности глобализированной экономики и трансформация политической структуры мира, последовавшая за выходом на мировую арену транснациональных акторов, ставят вопрос о необходимости усиления регуляционной составляющей в мировой политике. Потребность в совершенствовании глобального управления ощущается почти всеми участниками глобальных процессов. Но среди них нет согласия по поводу того, на каких принципах должно быть организовано глобальное управление. Пока в академических кругах ведутся дискуссии по поводу разработки наиболее приемлемой стратегии, политики пытаются перестроить международный порядок в соответствии со своими представлениями и интересами. Как теоретические, так и реальные стратегии акторов вступают в противоречие, часто приводят к политическим конфликтам. Одним словом, существует большое разнообразие инструментов, идей и проектов, которые подразумевают разное видение организации международного порядка. Показать важнейшие из них — задача данной статьи. Необходимость выделить различные стратегии в сфере регулирования миром заставляет нас прибегнуть к широкому толкованию глобального управления как процесса организации взаимодействий и решения проблем на поле мировой политики, которое не обязательно осуществляется официальными структурами. Это определение созвучно тем, что предлагает крупнейший исследователь феномена глобального управления — Дж. Розенау [1, с. 4]. Когда мы говорим о стратегиях, то не должны сводить их к особенностям распределения и использования военных средств для достижения целей, как это понимал Б. Г. Лиддел Гарт. Современность диктует свои правила. Целедостижение в современном мире по разным причинам все чаще осуществляется с помощью невоенных методов, а следовательно и на невоенном поле. Также нельзя говорить, что понимание целей неправительственных и частных акторов «невозможно без понима-

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ния целей, средств и стратегий государств» [2]. Конечно, государства оказывают серьезное влияние на все мировые процессы и деятельность всех других акторов, но нельзя отрицать того, что, например, интересы межправительственных организаций «вовсе не тождественны интересам государств, которые их образовали. По мере развития межправительственные организации начинают играть вполне самостоятельную роль и уже сами значительно влияют как на международные отношения в целом, так и на своих создателей» [3, с. 251–252]. Это значит, что самостоятельные стратегии присутствуют и у многих негосударственных участников. До определенного исторического момента авторы не рассматривали стратегии в мироуправленческом контексте. Ситуация изменилась после крушения СССР и социалистического блока. Не случайно именно этот момент в трудах ученых обозначает зарождение глобального управления в современном виде. «Победившая» система теперь получила возможность распространиться на весь мир; институты капиталистического блока стали мировыми институтами. Единение человечества и позволило говорить о глобальном управлении. Тогда американская стратегия сдерживания заменилась на стратегию расширения (распространение рыночной экономики и демократии) и тем самым стала стратегией глобального управления. То же самое касалось и негосударственных акторов. Например, «Большая семерка» стала концерном не регионального, а глобального масштаба. С этих пор ее стратегии — это стратегии глобального управления. Бесперспективны попытки выработать универсальную классификацию стратегий, так как они могут быть рассмотрены с разных, и одинаково важных для нас, точек зрения. Критерии могут быть следующими: – по идеологиям; – по количеству участвующих сторон; – по типу координации и контроля; – по методам и средствам осуществления управления; – по степени публичности институтов принятия решений. В этой статье мы рассмотрим стратегии по числу подключенных к глобальному управлению сторон. На сегодняшний момент в этой области происходят важные трансформации. Логично начать со стратегии доминирования сверхдержавы, когда миропорядок оказывается зависим от одной страны и ее ближайшего окружения в виде институтов и стран, стратегии которых оказываются жестко привязаны к стратегии сверхдержавы. Стратегия доминирования одной державы встречается в жестком и смягченном виде. Жесткое доминирование относится к стратегии унилатерализма (односторонности), а смягченное — к стратегии «благожелательной гегемонии». «Благожелательная гегемония» означает ситуацию, когда сверхдержава реально занимается глобальным управлением в одностороннем порядке, решает мировые проблемы, обеспечивает работоспособность глобальных институтов и перераспределяет блага между акторами мировой политики или хотя бы между союзниками. Унилатералистский стиль поведения подразумевает отказ от многих обязательств гегемона. Под унилатерализмом стоит понимать линию поведения, при которой держава-лидер проводит глобальную политику самостоятельно, преследуя свои интересы и не учитывая позиции союзников. Критика мирового сообщества, которая последовала за самонадеянными односторонними акциями администрации Буша-младшего, заставила Соединенные Штаты вспомнить о концепции мультилатерализма. Правда, в традиционном американском представлении это понятие не подразумевало никакого радикального отказа от односторонности. В американской трактовке мультилатерализм — это международный альянс, основанный на взаимном доверии и поддержке при сохранении доминирующей позиции США. Европейцы спорят с американским пониманием и говорят, что мультилатерализм представляет собой многостороннюю систему управления, которая осуществляется в первую очередь международно-наднациональными организациями. Соответственно, голос

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Америки в таких организациях уже не будет являться определяющим. То же касается любой другой страны. Помимо разделения на американское и европейское понимания мультилатерализма можно вслед за некоторыми исследователями провести различие между «настоящей» и «ложной» (инструментальной) многосторонностями [4]. Ю. Надточей считает, что в американской внешнеполитической стратегии коллективизм не являются самоцелью, а служит средством решения национальных внешнеполитических задач, т.е. данный мультилатерализм является инструментальным. Используя эту терминологию можно даже более точно охарактеризовать перемену, произошедшую в американской стратегии как переход от унилатерализма к инструментальному мультилатерализму. «Настоящий» мультилатерализм в современных условиях остается во многом идеалом. Он характеризуется рядом признаков: (1) отказ от ad hoc коалиций и взаимодействий, направленных лишь на удовлетворение временных интересов, (2) преобладание универсализма над партикуляризмом, неприятие «игры с нулевой суммой», (3) преобладание нормы над силой, консенсуса над принуждением и (4) отказ от особых привилегий для отдельных членов и правовой дискриминации [5]. Даже ООН с его постоянными членами Совбеза не во всем соответствует заявленным требованиям. Близка к описанному состоянию европейская стратегия мультилатерализма, а также стратегия клуба G20. Современные тренды восприняла стратегия, названная Ф. Нушелером «новым мультилатерализмом». Она претендует на то, чтобы более точно отражать существующее положение вещей по сравнению со «старым» мультилатерализмом. Самое существенное отличие заключается в учете новой концепцией интересов негосударственных акторов. Новый мультилатетрализм подразумевает максимальное, по сравнению с другими стратегиями, расширение числа участников глобального управления. В мире существует единственная организация, которая ставит своей целью подключить к глобальному управлению как можно больше акторов. Это Организация Объединенных Наций, в которую входят почти все существующие государства (192 страны). Дух нового мультилатерализма укрепляется тем, что ООН активно сотрудничает с неправительственными организациями, межгосударственными клубами и другими акторами. Вообще, современные мнения о «полярности» международной системы часто одобрительно приветствуют выход на глобальный уровень новых игроков-полюсов. В связи с этим как в академической, так и в политической среде появляются предложения реформировать основные институты глобального управления («Группа восьми», Совет безопасности ООН) путем включения в их структуру некоторых особенно влиятельных игроков, без которых легитимность глобального управления будет ограниченной. Можно сказать поэтому, что создание «Группы двадцати» выразило реальность многополярного мира и признание наличия в нем новых глобальных игроков — субъектов глобального управления. Некоторые говорят, что если «Большая восьмерка» не будет дополнена в этом направлении, она изживет себя [6]. Но важно услышать и противоположные точки зрения. Например, Американский посол в ООН Сьюзан Райс озвучила одну из основополагающих дилемм глобального управления: Совет Безопасности должен отражать реалии XXI века с его многочисленными центрами силы, но его расширение не должно сказываться на эффективности [7]. Это относится и к «Восьмерке». По сути, размер и действенность, легитимность и эффективность представляют собой конкурирующие стратегии, лежащие в основе мирорегулирования. В результате этой дилеммы в межправительственных организациях наблюдается следующее: ООН легитимна, но неэффективна; «Группа восьми» эффективна в силу своей немногочисленности, но она не отображает реалии распределения населения, экономической, военной, дипломатической

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

мощи и влияния, т.е. она нелегитимна. Одним словом, представительность находится в прямой зависимости от легитимности и в обратной — от эффективности. Именно стремление повысить эффективность коллективного глобального действия приводит исследователей и политиков к мультилатерализму ограниченного типа. Этот компромисс между односторонностью и многосторонностью получил название минилатерализма. Автор этого подхода — редактор Foreign Policy и сотрудник Фонда Карнеги Моисей Наим — определяет эту стратегию как строящуюся не на многосторонних (multilateral), а ограниченных, малосторонних (minilateral) отношениях. Дело в том, что, по словам исследователя, все многосторонние соглашения последнего времени ни к чему не привели, будь то договоры ВТО, соглашения о нераспространении ядерного оружия или «Цели тысячелетия» ООН. Использование же стратегии минилатерализма приведет к переменам. Автор выводит «магическое число», равняющееся двадцати: двадцать стран обеспечивают 85% мировой экономики, на двадцать основных загрязнителей приходится 75% вредных выбросов, для решения вопросов нераспространения ядерного оружия достаточно 21 державы, заинтересованной в решении этого вопроса и т.д. Это значит, что основной единицей глобального управления в стратегии минилатерализма выступают параорганизации (клубы и форумы) наподобие G8, G20, БРИКС. Но эта стратегия не устраняет все проблемы. Решение глобальных вопросов узким числом акторов будет способствовать возникновению недовольства среди государств и других акторов, не вовлеченных в процесс принятия решений на глобальном уровне. Крейг Калхун, например, предостерегает, что если ни одна арабская страна не будет включена в альянс ведущих стран, то это может привести к серьезным последствиям. Другая попытка соединить многочисленность акторов с эффективностью глобального управления связана с предложениями глобальной представительной демократии. Эти попытки встречаются в проектах, призывающих в структурах вроде G8 заменить страны ЕС единым представителем, а также подключить к глобальному управлению мировые регионы посредством включения в глобальные институты представителей Африки, Ближнего Востока, Юго-Восточной Азии. Но и эта стратегия вряд ли самая эффективная и далеко не самая гибкая. С. Патрик предлагает смешанную стратегию, которая претендует на то, чтобы совместить эффективность минилатерализма с легитимностью прямой глобальной демократии. Эта стратегия заключается в построении мультилатерализма на предварительных минилатералистских договоренностях между ключевыми игроками. Этот подход, который, перефразируя Хантингтона с его «одно-многополярностю» (unimultipolarity) [8] можно назвать минимультисторонностью, может проявляться, например, в деятельности объединения БРИКС, по сути, выступающего кокусом, способным определять или серьезно влиять на результаты заседаний в G20. Подводя итоги, стоит сказать о мировых трендах в сфере вопросов «полярности» и «сторонности» [9–11]. Явно заметен закат эпохи, когда глобальный унилатерализм или даже гегемонизм мог бы существовать и определять глобальные процессы. Современная эпоха высвечивает новые феномены, а также старые явления в новом виде. Это касается того, что политологи называют «коллективным лидерством», явившимся результатом объективных процессов, зафиксированных, в частности, аналитиками Голдмен-Сакс (БРИКС). «Коллективное лидерство», скорее всего, приведет к мировой диверсификации и интенсивному распределению «сфер компетенции». Если этот процесс будет развиваться гладко, сложится система многосторонности в том или ином виде (варианты воплощения мы перечислили выше). Во многом это зависит от воли лидеров государств.

Список использованной литературы: 1. Rosenau, James N. Governance, Order, and Change in World Politics // James N. Rosenau and Ernst-Otto Czempiel (eds.), Governance Without Government: Order and Change in World Politics (New York: Cambridge University Press, 1992).

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012 2. Цыганков П. А. Теория международных отношений: Учеб. пособие. — М. : Гардарики, 2005 3. Лебедева М. М. Политическая система мира и новые участники международных отношений // Современные международные отношения и мировая политика: Учебник / А. В. Торкунов, И. Г. Тюлин, А. Ю. Мельвиль и др.; Моск. Гос. ин-т междунар. отношений (Университет) МИД России / Отв. ред. А. В. Торкунов. — М. : Просвещение: МГИМО, 2004. 4. Надточей Ю. Феномен односторонности в политике США и России // Международные процессы. Т. 8. — № 3(24). Сентябрь — декабрь 2010. http://www.intertrends.ru/twenty-four/008.htm 5. Caporaso J. International Relations Theory and Multilateralism: The Search for Foundations // Multilateralism Matters: The Theory and Praxis of an Institutional Form / Ed. by Ruggie G. N.Y., 1993. 6. Геншер Ганс-Дитрих. «Политика ответственности перед будущим». // Internationale Politik. Май, 2009. 7. Susan E. Rice, «Informal Meeting of the General Assembly on Security Council Reform» (speech, New York, February 19, 2009), http://www.state.gov/p/io/rls/rm/2009/117617.htm. 8. Huntington S. The Lonely Superpower // Foreign Affairs. 1999. March/April 9. Patrick, Stewart. Global Governance Reform: An American View of US Leadership. The Stanley Foundation. February 2010. http://www.stanleyfoundation.org/publications/pab/PatrickPAB210.pdf 10. Современные международные отношения и мировая политика: Учебник / А. В. Торкунов, И. Г. Тюлин, А. Ю. Мельвиль и др.; Моск. Гос. ин-т междунар. отношений (Университет) МИД России / Отв. ред. А. В. Торкунов. — М. : Просвещение: МГИМО, 2004. 11. Naim, Moises. Minilateralism // Foreign Policy, July/August 2009.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

МОНТОРІНГ ЯК ОСНОВА ІНФОРМАЦІОЛОГІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ Рижов Ігор Миколайович, докторант НА СБ України кандидат юридичних наук, доцент

Досліджуються питання сутності моніторингу тероризму як соціальноінформаціологічної технології. Ключові слова: тероризм, алгоритм соціального управління, моніторинг тероризму

Исследуются вопросы сущности мониторинга терроризма как социально-информациологичной технологии. Ключевые слова: терроризм, алгоритм социального управления, мониторинг терроризма

In the article problems of monitoring of terrorism as a social information technology are reviewed. Key words: terrorism, social management algorithm, monitoring of terrorism

Вступ людства в інформаційну епоху потребує корінного перегляду основ і підходів у всіх сферах державного управління. Не викликає сумніву актуальність питання розробки та реалізації моніторингових технологій в контексті соціально-інформативної концепції упередження кризових явищ у соціальній сфері, які передбачають оперативне реагування на всі передумови соціальних конфліктів із використанням управлінських засобів коригування алгоритмів соціального управління з метою їх недопущення, або, якщо таке неможливе, зменшення гостроти, у тому числі шляхом певних раціональних поступок з боку влади, що, як правило, потребує оптимізації алгоритму соціального управління та корекції правового поля. Моніторинг є узагальнюючою назвою комплексу цілеспрямованих заходів — це здобуття, накопичення, обробка та аналіз інформації щодо стану систем, прогнозування його змін і розробка науково обґрунтованих рекомендацій з метою ухвалення відповідних рішень. При цьому саме ухвалення рішення виходить за межи моніторингу і належить до компетенції керівництва органів, які здійснюють правоохоронну й правозастосовну діяльність. Питання теорії і методики впровадження та використання моніторингу в різних сферах діяльності висвітлювали у своїх працях: І. БестужевЛада, А. Толстих, В. Шинкаренко, Т. Смовженко, Л. Ноздріна, В. Артеменко, В. Крупіна, М. Гладій, М. Долішній, С. Писаренко, Ю. Бакаєв, С. Кравченко, З. Варналій, А. Лукашенок, М. Губина, М. Паладій та інші. Серед зарубіжних вчених теоретичні та прикладні аспекти організації проведення моніторингу в соціальному управлінні досліджено у наукових працях: Н. Реймерса, С. Манніли, Л. Віліс, Р. Лахей, К. Маккей, М. Гольдштейн, А. Гоне та інші. Стосовно моніторингу тероризму подібні дослідження не проводились, тому потребують ґрунтовного дослідження такі аспекти: визначення моніторингу тероризму, його місце в соціальному управлінні, механізму та принципів його здійснення, визначення завдань та обґрунтування концептуальних засад його впровадження в системи протидії тероризму, а також інституційний механізм реалізації.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Основною метою даної статті є аналіз моніторингу тероризму як соціально-інформаціологічної технології. Моніторинг використовується в різних сферах і з різними цілями, однак володіє загальними характеристиками і властивостями. Основна сфера практичного вживання моніторингу — це управління, а точніше, інформаційне обслуговування управління в різних областях діяльності. Проте різні системи моніторингу, володіючи загальними межами, існують і розвиваються досить ізольовано, в рамках тієї чи іншої науки або області управління. Можна зазначити, що міра вивчення та інтенсивність використання його в різних сферах діяльності нерівнозначні. У ряді сфер науково-практичної діяльності моніторинг лише освоюється як на теоретичному, так і на практичному рівні. У деяких сферах діяльності освоєння моніторингу перебуває на прикінцевому етапі. Таке положення справ надає нам доволі унікальну можливість, дослідивши теорію і практику освоєння моніторингу в різних наукових і практичних областях, визначити шляхи підвищення ефективності використання моніторингу для реалізації поставлених нами цілей. Представляють інтерес деякі тлумачення поняття моніторингу в соціології. Одне з них, що визначає соціально-політичний моніторинг як постійний, систематичний збір інформації засобами масової комунікації в цілях спостереження, контролю за ходом розвитку якого-небудь соціально-політичного явища або процесу і його прогнозування, представляє цінність тим, що доволі точно описує основні характеристики моніторингу — систематичність, динамічність, націленість на прогноз. За певними аналогіями — моніторинг тероризму — це процес безперервного науково обґрунтованого, діагностично-прогностичного стеження за станом, розвитком тероризму як соціального процесу з метою оптимального вибору цілей протидії, завдань і засобів їх вирішення. Цілі моніторингу тероризму: – здобуття оперативної, точної і об’єктивної інформації про ступінь теророгенності соціальної системи та результативності протидії тероризмові; – виявлення дійсних результатів стану та ефективності функціонування системи боротьби із тероризмом і можливості на цій основі корегувати генеральну стратегію протидії; – виявлення реального рівня кваліфікації кадрів, їх підготовленість до розв’язання інноваційних завдань. Завдання моніторингу тероризму: – безперервне, тривале спостереження за станом соціальної системи і управління нею шляхом своєчасного інформування її керуючої підсистеми про можливе настання несприятливих, критичних ситуацій, критичного рівня теророгенності, перспектив переростання соціального конфлікту на фазу екстремального вирішення. – аналіз і оцінювання проведених управлінських дій, а також відповідність фактичних результатів діяльності системи протидії тероризму її кінцевій меті. – систематичне спостереження за станом процесу управління з метою його оцінки, контролю й аналізу впливу на теророгенність соціальної системи; – надання отриманих даних для ухвалення рішень; – вміст, якість і шляхи вдосконалення системи протидії тероризму. Стосовно соціальних систем загалом та тероризму зокрема можна виокремити три види моніторингу залежно від його цілей: – інформаційний — передбачає структуризацію, накопичення та поширення інформації щодо проблеми тероризму; – глобальний, що передбачає дослідження загального стану теророгенності соціальної системи з метою виявлення нових проблем і небезпек до того, як вони стануть усвідомлювані на рівні управління; – імпактний (локальний) — спрямований на дослідження впливу окремого теророгенного фактора або явища, наприклад, у разі фіксації фактів підготовки терористичної діяльності.

Види моніторингу тероризму:

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Представляє собою базовий моніторинг локального характеру, присвячений моніторинг теророгенності соціальних процесів і систем; одному завданню або одній проблемі. Реалізація цього моніторингу не обмежена часом. Після того як за- виконане, моніторинг ефективності процесу тероризму; вдання він припиняє своє існування. Припротидії цьому кількість паралельних завдань може бути досить великою. Основна його особливість — динамічність створення, коли завдання моніторинг результативності системи боротьби із тероризмом. якості інструментарію і всієї системи моніторингу повинні вирішуватися в умовах ліміту часу. Дані види моніторингу показують загальну картину дії усіх чинників, що Принциповою відмінністю глобального моніторингу від імпактного є специфіка предметної спрямованісті. У випадку моніторингу суб’єктом інтересу є всятеророгенності сукупність факторів соціальвпливають наглобального процес формування та нейтралізації соціальних ної системи з метою визначення теророгенних, у випадку імпактного моніторингу інтерес визначапротидії та за боротьби з тероризмом, і показує єтьсясистем, тільки у функціональності відношенні об’єктивносистеми визначених, наприклад результатами структурно-факторного моделювання, теророгенних факторів і результатів їх впливу, або конкретної терористичної діяльнапрями, що потребують детальнішого вдосконалення. ності на стадіях підготовки та реалізації. При цьому адресність моніторингу спільна. У контексті управління соціальними системами моніторинг – складова Види моніторингу тероризму: – управлінської моніторинг теророгенності процесів діяльності. соціальних Кінцевою метоюі систем; соціального управління є забезпечення – моніторинг ефективності процесу протидії тероризму; підтримання певного (безконфліктного) стану соціальної системи як об’єкта – тамоніторинг результативності системи боротьби із тероризмом. Дані види моніторингу показують загальну картину дії усіх чинників, що впливають на процес управління шляхом розроблення та впровадження алгоритму соціального формування та нейтралізації теророгенності соціальних систем, функціональності системи протидії та боротьби з тероризмом, і показує напрями, що потребують детальнішого вдосконалення. управління. Мета моніторингу – отримання інформації, що необхідна для ухвалення У контексті управління соціальними системами моніторинг — складова управлінської діяльносуправлінських рішень. управління У контексті вивчення татероризму об’єктом управління ті. Кінцевою метою соціального є забезпечення підтримання–певного (безконфліктного) стану соціальної системи як об’єкта управління шляхом розроблення та впровадження алгоритзагалом та моніторингу зокрема є та частка соціальної системи, яка має відношення му соціального управління. Мета моніторингу — отримання інформації, що необхідна для ухвалення до розроблення реалізації алгоритму соціального управління рештита системи, управлінських рішень. Утаконтексті вивчення тероризму — об’єктом управління та загалом моніторингу зокрема є та частка соціальної системи, яка має відношення до розроблення та реалізації яка позиціонується як споживачі цього алгоритму, динаміка взаємовідносин алгояких і ритму соціального управління та решти системи, яка позиціонується як споживачі цього алгоритму, визначає ступінь теророгенності. динаміка взаємовідносин яких і визначає ступінь теророгенності. Моніторинг тероризму

Адресат моніторингу

глобальний Спостереження Спостереження стану теророгенності

Оцінка фактичного стану стану теророгенності теророгенності

Прогноз (модель) стану стану теророгенності теророгенності

Оцінка прогнозного стану стану теророгенності теророгенності

Регулювання якісного стану теророгенності

Корекція алгоритму Соціального управління

імпактний Теророгенний фактор

Виявлення Терористична діяльність

Припинення (нейтраліза ція)

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Моніторинг тероризму складається з кількох послідовних і взаємопов’язаних етапів — дослідження стану об’єкта, включаючи умови, які впливають на його стан, оцінку на відповідність встановленим критеріям та спостереження за динамікою їх девіації і прогнозування теророгенності та розроблення способів приведення об’єкта до оптимального стану. За межами моніторингу залишаються визначення критеріїв оцінки й контролю, прийняття й впровадження рішення щодо корекції алгоритму соціального управління. Об’єктом моніторингу тероризму є соціальна система, відповідно й та її частина, яка виконує функцію управління. У цьому випадку суб’єктом моніторингу має бути надсистемний елемент, або система вищого порядку. Завданням моніторингу тероризму є запобігання небезпек, що обумовлені проявами тероризму в широкому розумінні цього слова, для ефективного функціонування соціальної системи. Причому не просто констатація факту підвищення ступеню теророгенності або активізації терористичної діяльності, що представляють небезпеку, а саме попередження про них до того, як ситуація може стати незворотньою. Цим створюється можливість запобігти або мінімізувати можливий деструктивний розвиток подій шляхом оптимізації управлінських алгоритмів та інших тактичних прийомів поза форматом проведення антитерористичної операції. Слід зазначити і ще одну особливість, що поширюється на моніторинг тероризму в контексті даного подання — можливість побудови прогнозу (наприклад, на основі результатів структурно-факторного моделювання) розвитку теророгенності тієї або іншої системи в умовах відносної стабільності функціонування соціальної системи, що додає технології моніторингу тероризму особливу цінність і значущість з точки зору забезпечення безпеки соціальних систем. Вивчення та аналіз типових моніторингових технологій надали нам можливість визначити концептуальні засади моніторингу тероризму, які базуються на принципі, що моніторинг тероризму є необхідним елементом у процесі управління теророгенністю соціальних систем: 1) моніторинг тероризму варто розглядати як сукупність послідовних і технологічно взаємозумовлених заходів — визначення теророгенних факторів і причин їх формування, отримання інформації, аналізу, оцінки, діагностики виявлених результатів, моделювання і прогнозування на перспективу, розроблення варіантів управлінських алгоритмів і рекомендацій щодо їх впровадження; 2) моніторинг тероризму здатний функціонувати лише в тому випадку, коли в достатньому обсязі буде існувати інформаційна база для відображення повноти сформованої ситуації, будуть розроблені адекватні моделі та за наявності високих професійних здібностей фахівців усіх рівнів; 3) під час впровадження моніторингу тероризму слід врахувати, що дана система є гнучким інструментом для виявлення негативних або позитивних сторін управління, і яка в свою чергу, здатна забезпечити в динаміці необхідним об’ємом інформації різні рівні управлінської ієрархії відповідно до їх вимог; 4) формування механізму для здійснення функціонування моніторингу тероризму повинно втілюватися в життя на основі сукупності принципів: принцип збільшення достатності аналітичної бази, принцип підбору та класифікації груп і класів показників, принцип погодженості нормативно-правової бази, принцип погодженості і зіставлення фінансово-економічних показників, принцип зниження інформаційної надмірності, принцип виявлення і характеристики негативних впливів, принцип виявлення циклічності появи нестандартних ситуацій, принцип погодженості цілей з ресурсами, необхідними для їх застосування; 5) цілісність і продуктивність моніторингу тероризму багато в чому повинна залежати від погодженості нормативно-правової бази, оскільки одержані на аналітичному етапі моніторингу дані мають реально відображати процеси та результати, їх повноту і всебічне охоплення; 6) моніторинг тероризму необхідно адаптувати до нових умов в управлінні з урахуванням наявності, погодженості і порівняності фінансово-економічних показників, тобто систематизації та ранжування за ступенем значимості, періодичності зміни, відповідності цілям і задачам проведених моніторингових досліджень;

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

7) особливість моніторингу тероризму повинна полягати у комплексному охоплені всіх процесів управління з урахуванням впливів факторів внутрішнього і зовнішнього середовища, з метою вироблення оптимальних варіантів оперативних, тактичних і стратегічних управлінських рішень; 8) моніторинг тероризму повинен бути спрямований на постійне (систематичне) відстеження управлінської та політичної інформації з метою виявлення як позитивних, так і негативних сторін, подальше зіставлення яких може призвести до альтернативності у виборі варіантів ухвалення управлінських рішень; 9) моніторингу тероризму повинна бути притаманна здатність визначення циклічності появи нестандартних ситуацій з метою класифікації на перспективу; 10) моніторинг тероризму повинен мати властивості забезпечення оперативності, зміст якої полягає у визначенні на будь-який момент часу зв’язку поставлених цілей для розв’язання різнобічного кола задач з ресурсами, необхідними для їх досягнення. Моніторинг тероризму може розглядатися як інформаційна технологія розв’язання проблем та інших питань, пов’язаних з національною безпекою України. Найближчими аналогами моніторингу тероризму як технології є оперативно-розшукова діяльність і процес кримінальної розвідки. На нашу думку, це практично є визначенням схожого технологічного процесу, а саме: пошуку, збору та вивчення даних про стан певної сфери суспільного буття. При цьому оперативно-розшукова діяльність — це діяльність, що передбачає здобуття, обробку, накопичення інформації про конкретний факт злочинної діяльності, а процес розвідки базується на виявленні окремих ознак злочинної діяльності та послідовному збагаченні цієї первинної інформації до рівня достовірності. Ці процеси мають симптоматичний характер, тобто передбачають: у першому випадку скоєний факт, у другому — наявність ознак злочинної діяльності. На нашу думку, необхідною умовою реалізації моніторингу тероризму є усвідомлена зорієнтованість суспільства на ефективну протидію тероризму, насамперед за допомогою превентивних заходів. Достатньою умовою є наявність сил і засобів спеціального призначення. Виконавчий механізм моніторингових технологій тероризму, як і будь яких інших кризових явищ соціального характеру, має будуватися на використанні достовірних джерел, сучасних технологій передачі та збереження інформації, науково обґрунтованих методик аналізу та прогнозування активності терористичної діяльності і, що найголовніше, виконуватися фахівцями вищого рівня. Реалізація системи моніторингу дуже складне та дороге завдання, тому компромісне розв’язання задачі: «якість — вартість», можливе тільки за наявністю зазначених методик.

Список використаних джерел: 1. Боровкова Т. И., Морев И. А. Мониторинг развития системы образования. — Владивосток: Изд-во Дальневосточного университета, 2004. — 150 с. 2. Вдосконалення моніторингу в системі державного управління: дис... канд. наук з держ. упр. / З.В. Гбур; Львів. регіон. ін-т держ. упр. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — Л., 2007. — 221 с. 3. Волтер Л. Витоки // Насильство, влада, терор. Незалежний культурологічний часопис «Ї». — 2002. — №25. — С. 26—77. 4. Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К. : Знання, 2000. — 184 с. 5. Приходченко Л. Деякі аспекти застосування моніторингу розробки та запровадження стратегій // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні», 31 травня 2006 р. : У 2-х т. / За заг. ред. О. Ю. Оболенского, В. М. Князєва, — К. : Вид-во НАДУ, 2006. — Т. 2. — С. 69–70. 6. Рыжов И.Н. Террор и терроризм в контексте теории социального управления // Проблеми безпеки особистості, суспільства, держави: інформаційно-аналітичний бюллетень. — 2006. — №. — С.75—78. 7. Філософський аналіз морально-світоглядних мотивацій насильства і терору Автореф. дис... д-ра філос. наук: 09.00.05 / В. В. Остроухов; Ін-т філос. ім. Г.С. Сковороди НАН України. — К., 2001. — 36 с.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ОСОБУ (ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ) В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ ЄС Тунік Андрій Володимирович, аспірант Юридичного інституту Національного авіаційного університету

Здійснено аналіз сучасного стану захисту інформації про особу (персональних даних) у законодавстві окремих країн ЄС та визначено основні напрями його удосконалення. Ключові слова: захист інформації про особу, інформація про особу, персональні дані, країн ЄС

Проведён анализ современного состояния защиты персональных даннях в законодательстве отдельных старн ЕС и определены основные направления его усовершенствования. Ключевые слова: защита персональных данных, личностная информация, персональные данные, страны ЕС

The analysis of the current state of protection of personal information (personal data) in the legislation of individual EU countries and defines the main directions of its improvement. Key words: privacy of the person, personal information, personal data from EU countries

Розгляд розвитку зарубіжного законодавства у сфері захисту інформації про особу є дуже актуальним питанням для сучасної України, оскільки в контексті європейської інтеграції наша країна повинна визначати пріоритетні положення про захист інформації про особу відповідно до європейських і світових стандартів. У зв’язку з чим метою даної статті є окреслення стану захисту інформації про особу (персональних даних) в окремих країнах ЄС. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) охарактеризувати стан захисту інформації про особу («персональних даних») в окремих країнах ЄС; 2) виокремити закономірності такого захисту; 3) визначити основні принципи формування нової європейської системи безпеки у цій сфері. І. Арістова, О. Баранов, В. Брижко, В. Гавловський, О. Задорожний, Е. Захаров, Р. Калюжний, О. Фролова — українські науковці, які досліджують питання захисту інформації про особу (персональні дані) і розглядають напрями цього питання. У межах роботи розглянуто законодавство щодо формування та функціонування законодавства про захист персональних даних особи в Німеччині, Великобританії, Нідерландах, Франції, Швейцарії та Угорщині. Німеччина. Історичний початок формування законодавчої бази у Німеччині та водночас усього світу щодо захисту персональних даних було покладено у 1970 році, коли в Землі Гессен (ФРН) було

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ухвалено цільовий закон «Про захист персональних даних» [1, с. 9]. Відповідно до цього закону було встановлено посаду Комісара, який захищав персональні дані на правах єдиноначальності, тобто будь-які органи не могли надавати йому вказівок, його незалежність підтверджувалась також тим, що на цю посаду не призначали, а обирали. Держава відповідно до закону надавала право Комісару спостерігати за будь-якою діяльністю стосовно персональних даних. Подальшим історичним поштовхом до поліпшення захисту персональних даних у Німеччині стає висновок Конституційного Суду ФРН 1983 року про право кожного громадянина на інформаційне самовизначення, тобто було визнано, що кожна людина має право визначати та контролювати свої персональні дані. Це було офіційне визнання конституційного права кожного громадянина на захист власних персональних даних. У 1990 році прийнято федеральний закон «Про подальший розвиток обробки і захисту даних», що визначив і затвердив основні положення про інститут Уповноваженого, затвердив статус такого органу, затвердив порядок виборності, контрольні функції та можливість оскарження. Розглядаючи федеральний закон «Про подальший розвиток обробки і захисту даних» слід зазначити, що основою захисту персональних даних особи є такі параграфи: 1) параграф 18, відповідно до якого має бути обов’язковий нагляд за застосування програм обробки та ведення переліку пристроїв, що можуть проводити цей нагляд; 2) параграфи 24 та 38 визначають здійснення контролю за діяльністю різних організацій, які можуть використовувати або використовують персональні дані; 3) параграфи 25 та 38 розкривають яким чином можна оскаржувати порушення положень закону і заявляти протест у випадку незаконних дій щодо використання персональних даних; 4) згідно з 26 параграфом закону необхідно впроваджувати ведення реєстру файлів, а також впровадження реєстру баз відповідно до 32 параграфу; 5) якщо в організації працює більше п’яти осіб, які обробляють персональні дані, то обов’язково призначається уповноважена особа організації із захисту персональних даних; 6) 42 параграф встановлює вимоги щодо призначення уповноважених із захисту персональних даних у федеральних радіомовних організаціях, які працюють від імені Федерального Уповноваженого країни. Основи сучасного законодавства Німеччини про захист персональних даних стали основою для створення і функціонування 20 статті Директиви № 95/46 СЄ Європейського Парламенту і Ради Європи «Про захист фізичних осіб стосовно автоматизованої обробки персональних даних та безперешкодного руху цих даних», що була прийнята у червні 1995 року. Це передусім стосується введення механізму, що контролює процес обробки персональних даних, тож з цією метою спеціально призначають відповідного службовця. Сучасна позиція Німеччини щодо захисту персональних даних включає введення інформаційних систем, що встановлюються для захисту національних цілей. Хоча Німеччина має тенденцію бути дещо більш систематичною, ніж інші країни, але властива німецька педантичність розглядає насамперед захист національних цілей країни під час захисту персональних даних окремої особи. В свою чергу, Німеччина включає керування засобами масової інформації до елементів інформаційного захисту та безпеки. Більш того, Німеччина відводить окреме місце для захисту персональних даних в економічній сфері. Така позиція — наслідок визначення двох основних причин: Німеччина оцінила потенціал можливих економічних збитків, що можуть бути заподіяні німецькому бізнесу й економіці під час незаконного розповсюдження інформаційних баз; Німеччина, можливо, вже мала деякі суттєві економічні втрати в операціях індустріального шпіонажу в кіберпросторі і намагається віднайти нові шляхи щодо пом’якшення наслідків від потенційного незаконного розповсюдження персональних даних. Велика Британія. Закон «Про захист персональних даних» від 12.07.1984 р. є основним нормативним джерелом щодо захисту персональних даних у Великобританії. Відповідно до цього закону визначено роботу інституту Уповноваженого органу, посаду міністра по захисту даних, реєстратора по захисту даних і утворено суд по захисту даних [1, с. 11; 2, с. 141–208]. Функціональні обов’язки осіб, що обіймають вищезазначені посади, також закріплені в цьому законі: 1) міністр

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

по захисту даних має право змінити або доповнити положення закону, якщо необхідно надати додаткові гарантії по захисту персональних даних; усі зміни необхідно затвердити й ухвалити відповідною постановою кожної палати Парламенту; 2) на посаду реєстратора призначаються Грамотою Її Величності Королеви і на нього покладені обов’язки ведення реєстру осіб, що збирають і зберігають персональні дані, а також осіб, які мають комп’ютерні бюро і надають послуги, пов’язані з персональними даними; розгляд скарг про порушення закону; 3) вручення повідомлень про порушення закону, про скасування реєстрації або заборону передачі даних; 4) будь-яка особа має право звернутися до апеляційного суду по захисту даних, якщо реєстратор відмовляє йому в розгляді скарги. Основними організаційно-нормативними елементами у Великобританії визначені такі складові: 1) обов’язкове ведення реєстру користувачів даних, баз персональних даних і осіб, що надають послуги у сфері захисту персональних даних (друга частина закону 1984 року); 2) відповідна перевірка і контроль діяльності з персональними даними (9 і 16 статті закону 1984 року); 3) вручення повідомлень про порушення, про скасування реєстрації, про заборону передачі даних (стаття 10 закону 1984 року); 4) адміністративне (стаття 36 закону 1984 року) і судове оскарження у зв’язку із захистом персональних даних (статті 13 та 14 закону 1984 року). Якщо розглядати британське уявлення про захист персональних даних, то великого значення набуває використання юридичної структури, що базується на чинних законах, які значною мірою можуть застосовуватися в інформаційній сфері та кіберпросторі. Зокрема, 2000 року було ухвалено законодавчий акт «Про регулювання владою інформаційних атак» — він передбачає, що напади на інформаційні системи можуть розглядатись як кримінальний злочин з усіма наслідками. Такий акт дозволяє британській владі перехоплювати та читати електронну пошту, а також вимагати розблокування особистих файлів на вимогу представників держави. Франція. Інститут Уповноваженого з питань захисту персональних даних у Франції існує на основі закону «Про інформатику, картотеки та свободи» від 06.01.1978 р. Дія цього закону розповсюджується на процеси автоматизованого збирання, обробки, зберігання і поширення персональних даних. Закон «Про інформатику, картотеки та свободи» передбачає створення Національної комісії з інформатики (глава ІІ закону 1978 року), під контролем цієї комісії перебувають близько 120 тисяч електронних баз даних. Комісія — це адміністративний орган з визначеними регламентованими повноваженнями, витрати на функціонування цього органу включені до бюджету Міністерства юстиції. Хоча водночас деякі витрати є підставою для стягнення плати за надання послуг (стаття 7 закону 1978 року). Відповідно до чинного законодавства комісія складається з сімнадцяти осіб: двох депутатів і двох сенаторів, яких обирає Парламент; двох учасників Економічної і Соціальної ради, яких обирають на зборах зазначених рад; двох членів Рахункової палати; двох членів Касаційного суду; двох фахівців з інформатики, яких призначають декретом голови Національних здорів і Сенату; трьох фахівців, призначених Радою Міністрів. Кожен Учасник комісії виконує покладені на нього обов’язки протягом п’яти років (стаття 8 закону 1978 року). Прем’єр-міністр країни ухвалює рішення про призначення при Комісії урядового Комісара по захисту персональних даних, а також має право на призначення повторного слухання у десятиденний термін з будь-якого питання, що було винесено на розгляд Комісії. Комісар очолює Французьке агентство з питань захисту персональних даних. Діяльність членів комісії передбачає виконання таких обов’язків: 1) інформування громадськості про вплив інформатики на приватне життя та функціонування демократичних інститутів; 2) винесення пропозицій про захист персональних даних за умов розвитку інформатики до Уряду; 3) відповідно до передбачених норм закону ухвалювати окремі регламентні акти (постанови) і видавати правила про захист персональних даних; 4) приймати заяви та скарги; 5) сповіщати органи прокуратури про порушення закону та запобігати правопорушення правопорушників; 6) проводити консультації для приватних і юридичних осіб, органів державної влади та судових органів. Ця Комісія має право вимагати від голів апеляційних і адміністративних судів відрядження в їх розпорядження певних осіб для проведення під її керівництвом нагляду чи перевірки. Особи, які були викликані до Комісії для

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

роз’яснень чи надання свідчень, звільняються від дотримання таємниці. Міністри, посадові особи, керівники публічних і приватних організацій зобов’язані сприяти діяльності Комісії [1, с. 14]. Аналізуючи головні нормативно-організаційні засади систем захисту персональних даних у Франції можна виокремити: 1) ведення Національного реєстру, де проводиться ідентифікація фізичних осіб. Це положення регламентоване Декретом від 22.01.2081 р. № 82–103. За ведення цього реєстру відповідають Національний інститут статистики й економічних досліджень. Відповідно до вимог даного Декрету до реєстру вводять такі відомості: прізвище, ім’я, стать; дата і місце народження; дата і місце смерті; номера свідоцтв про народження і смерть; прізвище найближчого родича по чоловічій лінії для ідентифікації осіб, які мають спільне прізвище. Відповідно до цієї інформації кожній особі надається номер, що привласнюється кожній зареєстрованій особі, вводяться позначки про зміну в цивільному стані особи, яку реєструють, відомості, необхідні для пошуку даних [1, с. 89]; 2) статтями 18 і 19 закону 1978 року регламентоване проведення видачі дозволів на доступ до Національного реєстру й обробку персональних даних, а також статті 21 та 35 вищезазначеного закону регламентують передачу персональних даних за кордон; розділ ІІ закону 1978 року визначає нагляд і контроль за дотриманням вимог по захисту персональних даних, зокрема це стосується перевірки рекламацій, заяв, скарг і перевірки документів (стаття 21 Закону 1978 року). Відповідальність за порушення Закону про інформатику визначена притягненням до адміністративної та кримінальної відповідальності. Основи французького законодавства про захист персональних даних були використані при складанні окремих статей Директиви № 95/46 СЄ Європейського Парламенту і Ради «Про захист фізичних осіб стосовно автоматизованої обробки персональних даних та безперешкодного руху цих даних», що була ухвалена у червні 1995 року (статті 12 та 15). Саме основи законодавчих актів Франції дали змогу вперше на європейському рівні визначити не тільки основи захисту персональних даних, а й втілити в життя ідеї захисту прав особи-власника персональних даних, які полягали у праві визначати приватність поданої інформації. У Франції з’явились перші пропозиції щодо зміни механізму регулювання шифрування персональних даних. Особлива увага надається розробленню засобів криптографічного захисту інформації про особу від перекручення з метою підтвердження особи-користувача та для захисту інформації в мережах зв’язку. 19 січня 1999 року, через рік після ухвалення державної програми з розвитку інформаційного суспільства, прем’єр-міністр запропонував нові заходи з розвитку Інтернету. Якщо раніше, з міркувань державної безпеки, всі були зобов’язані повідомляти в державні органи шифр будь-якого коду передачі транскордонних повідомлень, що перевищували 40 біт, то тепер верхня планка складає 128 біт. Відповідні поправки з питань розвитку технологій, введення електронного підпису, захисту персональних даних закріплені у Цивільному кодексі Франції. Відповідно до зазначеної інформації можна підсумувати, що французький уряд створює концепцію інформаційного захисту персональних даних, виходячи з двох основних позицій: економічної і цивільної, хоча звертається увага на використання персональних даних під час проведення воєнних операцій. Звичайно, що воєнна концепція передбачає дещо обмежену роль для інформаційних операцій. Їх воєнна концепція передбачає забезпечення цілковитої секретності при передачі інформації про особу в межах конфліктів малої інтенсивності чи в миротворчих операціях. Якщо відбувається передача персональних даних в цьому контексті, то союзники не розглядаються як супротивники. На противагу воєнній концепції, економічна і цивільна концепції містять ширший діапазон потенційного застосування інформаційних операцій щодо передачі персональних даних. Цікаво, що під час передачі персональних даних з економічною або цивільною метою повинен враховуватись той факт, що друга сторона може бути і союзником, і супротивником водночас. Франція навіть створила власну економічну школу для проведення навчання осіб, які беруть участь у передачі інформації про особу. Водночас Франція активно формує структури по контролю її громадян у кіберпросторі. Існує інформація про те, що французи створили власну версію системи «ешелон», яка спрямова-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

на на перехоплення фактично всіх приватних і глобальних комунікацій. Frenchlon — так називають цю систему, що спрямована на контроль і аналіз французьких комунікацій, осіб, які беруть участь у спілкуванні, їхніх даних. Швейцарія. За законом Швейцарії 1992 року основні функції щодо захисту персональних даних покладено на Федеральний Уповноважений орган, що зобов’язаний вести реєстр баз даних, проводити нагляд за дотриманням правил поводження з даними, захищати права суб’єктів даних. У разі виявлення порушень Уповноважений орган ухвалює законодавчі рекомендації. Якщо рекомендації не виконані, Уповноважений орган звертається до Федеральної Комісії з захисту персональних даних. Комісія виносить рішення, що має силу судового рішення. Ця Комісія розглядає апеляції на рішення органів влади федерації і кантонів у галузі захисту приватності персональних даних. Угорщина. Інститут Уповноваженого з питань захисту персональних даних в Угорщині функціонує на основі закону «Про захист інформації про особу і доступ інформації, що становить суспільний інтерес» від 10.11 1992 р. Відповідно до цього закону визначено виборну посаду Парламентського Комісара по захисту інформації, який має назву Омбудсмен, він діє згідно з положеннями закону про Парламентського Комісара по правах громадян. Він зобов’язаний: контролювати виконання положень закону 1992 року; розглядати скарги з питань захисту інформації про особу; забезпечувати ведення реєстру по захисту інформації. Головними нормативно-організаційними елементами системи захисту персональних даних в Угорщині є: нагляд за дотриманням вимог щодо захисту інформації, визначені статтею 25 закону 1992 року, перевірка документів і внесення протесту, що визначає стаття 26 Закону 1992 року; ведення реєстру захисту інформації і осіб, які надають послуги у сфері захисту персональних даних (статті 28 та 29 закону 1992 року). Відповідно до цього Закону реєстрація, що стосується обробки даних не передбачена у таких випадках: 1) інформація містить дані про особу, яка перебуває в ділових відносинах з розпорядником інформації; 2) інформація, що надається, регулюється правилами церков, конфесій або релігійних громад; 3) відомості про стан здоров’я особи, надання медичної допомоги та виплат соціального страхування; 4) містить відомості, пов’язані з наданням фінансової чи іншої соціальної допомоги; 5) інформація, що стосується ведення справ адміністративними органами, прокуратурою і судами; 6) інформація, що регулюється Законом про пресу; 7) відомості, що передані розпорядником до архіву; 8) можуть використовуватись винятково для потреб однієї особи (стаття 30 закону 1992 року); 8) інформація, що містить відомості, пов’язані зі статистичним обліком чи науковими дослідженнями, але тільки за умов знеособлювання персональних даних. Захист інформації про особу в більшості країн ЄС визначений дотриманням переліку головних спільних моментів, що були визначені у 1981 році на міжнародному рівні у Конвенції № 108 Ради Європи про захист персональних даних: 1) не дозволяється обробка персональних даних, функціонування яких є таємницею; 2) поінформованість особи щодо використання її персональних даних; 3) особа повинна мати гарантії щодо запобігання використання та поширення персональних даних для цілей, що з нею не узгоджені; 4) людина повинна мати можливість вносити виправлення або доповнення до своїх персональних даних; 5) організації, що обробляють персональні дані, зобов’язані вжити заходи проти зловживання персональними даними та використання їх без відома власника персональних даних; 6) надання гарантій щодо використання персональних даних для тієї мети, з якою вони були зібрані. Відповідно до результатів дослідження, що було проведене експертами Ради Європи, неодноразово засвідчують численні втручання у приватне життя засобами масової інформації в європейських країнах. Причиною такої ситуації є надзвичайна прибутковість публікацій, пов’язаних із приватним життям відомих людей. 26 червня 1998 року в Резолюції Асамблеї Ради Європи № 1165 проголошені керівні принципи щодо зміни законодавства у сфері захисту приватної інформації. Досить логічно визначені основні пріоритети гарантів захисту особам, які зазнають втручання у їхнє приватне життя. Вони мають право на захист у цивільному порядку: спрощений та прискорений розгляд справ; публічне спрос-

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

тування неправдивої інформації; компенсацію моральної шкоди; судові заборони на переслідування та домагання. Якщо передбачають превентивні заходи, то обмежують діяльність засобів масової інформації у втручання приватного життя. Превентивні заходи до засобів масової інформації передбачають наявність правової освіти у журналістів; застосування економічних санкцій до редакції засобів масової інформації, що систематично порушують права на приватність; постійні заохочення до саморегулювання засобів масової інформації та розроблення кодексу поведінки журналістів. Такий порядок міжнародного співробітництва з питань регулювання захисту приватної інформації в засобах масової інформації стикається з проблемою різних національних підходів і розбіжностями щодо проблеми узгодження права на приватність персоніфікованої інформації і свободи слова. Тому національні правові системи деяких європейських країн обирають різні підходи для захисту персоніфікованої інформації. У Бельгії, Іспанії, Португалії і Швеції законодавство із захисту приватності однакове для всіх галузей застосування і не містить винятків, для будь-яких засобів масової інформації. У Нідерландах, Австрії, Німеччині, Франції, Фінляндії та Італії діяльність засобів масової інформації щодо захисту приватної інформації чітко визначені окремими положеннями законодавства. В деяких країнах Європи це питання регулюється спеціальними нормативними актами, наприклад в Данії, це законодавство зобов’язані виконувати всі засоби масової інформації, а в Німеччині — тільки державні телерадіокомпанії. Незважаючи на окремі розбіжності в законодавчому регулюванні, водночас простежується єдність у підходах зазначених європейських країн. Загальні правила захисту приватності персоніфікованої інформації не застосовуються повною мірою до засобів масової інформації у зв’язку з тим, що спеціальний конституційний статус права на свободу інформації має застосування до окремих положень. Це, передусім, стосується питань збору й поширення персоніфікованої інформації. Водночас інші операції з такою інформацією, зокрема щодо зберігання, модифікації, передачі та знищення, повинні визначатися законодавчо у сфері захисту приватної інформації. Отже, всі держави, що прагнуть займати передові позиції у світовому співтоваристві водночас прагнуть розробляти і реалізовувати ефективну національну інформаційну політику і розглядають її як визначальне завдання державного керування з метою переходу до інформаційного суспільства демократичного типу, але процеси створення нормативно-правових документів про захист інформації про особу були різними в кожній європейській країні, більшість з них базується на захисті персональних даних про особу. Аналіз законодавчої бази європейських країн щодо питання захисту персональних даних розкриває нові тенденційні особливості останніх 20 років, зокрема оновлення законів про захист персональних даних, а також створення передумов щодо розвитку вільного обміну інформацією і удосконалення національних законодавств, хоча водночас існують чітко визначені категорії та випадки, що обмежують законодавчо використання персональних даних. Правові системи різних країн світу щодо захисту персональних даних деякою мірою містять спільні принципи, що залишаються незмінними донині, однак законодавство поступово оновлюється. Систематизуючи досліджений матеріал, варто наголосити на тому, що більшість законодавчих актів щодо захисту персональних даних мають однакову структуру, однакові завдання і мету, але відрізняються завдяки окремим деталям. Національні правові традиції, а також особливості правового регулювання зумовили формування різних способів правового регулювання персоніфікованої інформації в різних національних правових системах.

Список використаних джерел: 1. Брижко В. М. Організаційно-правові питання захисту персональних даних : дис. … канд… юрид. наук: 12.00.07 / Валерій Михайлович Брижко. — К., 2004. — 185 с. 2. Иванский В. П. Правовая защита информации о частной жизни граждан. Опыт современного правового регулирования : [Монография]. — М. : Издательство РУДН, 1999. — 276 с.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

УНІФІКАЦІЯ ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ОБ‘ЄКТА ПРАВА У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ Цимбалюк Ольга Віталіївна, факультет соціології і права, Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»

У статті розкриваються проблеми та пропозиції щодо уніфікації визначення змісту інформації як об‘єкта права у законодавстві України. Ключові слова: право, законодавство, уніфікація, інформація

В статье раскрываются проблемы и предложения связанные с унификацией определения содержания информации как объекта права в законодательстве Украины. Ключевые слова: право, законодательство, унификация, информация

The article describes the problems and proposals relating to the determination of the unification of information as an object of law in the legislation of Ukraine. Key words: law, legislation, unification, information

Формування інформаційного права як умовно автономної, комплексної галузі юридичної науки порушило проблему визначення інформації як її уніфікованого основного предмета сфери дослідження. Таке формулювання відповідним чином повинно екстраполюватися і на сферу суспільних відносин як об’єкт права для однозначного розуміння, непорозумінь, уникнення колізій, казусів, а отже, і правопорушень (деліктів). Водночас уніфікована юридично дефініція інформації має відповідним чином вкладатися в основу змісту її видів, підвидів, груп, класів і т.д. Дослідження наукових і навчальних джерел свідчать, що для вирішення зазначеної проблеми окремими дослідниками пропонувалися різні, однак нерідко неоднозначні формулювання інформації як об’єкта правовідносин [1–12]. Наукове розмаїття визначення змісту інформації знайшло відображення і в нормативно-правових актах різних органів державної влади, у тому числі законах. Для прикладу, проведена наукова інкорпорація за результатами пошуку із застосуванням здобутків правової інформатики — комп’ютерної системи інформаційно-аналітичного забезпечення «Законодавство» Верховної Ради України [ 13 ] дозволила визначити різні формулювання інформації. Зазначене зумовлює актуальність для потреб практики дослідників щодо пошуку універсального визначення інформації як об’єкта, що може бути однозначно придатним (уніфікованим) у будь-яких правовідносинах. Окремі результати такого дослідження вже були висвітлені автором у попередніх публікаціях [ 14, 15 ]. Мета цієї публікації є визначення проблем і пропозицій щодо уніфікації змісту інформації як об‘єкта права для консолідації на його основі законодавства України, де інформація є проявом галузевих суспільних відносин. Перша проблема, що визначилася у результаті дослідження, це проведення доктринальної інкорпорації дефініцій інформації, закріплених у відповідних законах України з наступною їх консолідацією.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Визначення інформації на рівні законодавства було зроблено вперше у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». У статті 1 цього Закону було зазначено, що інформація — це відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості [ 16 ]. У цьому визначенні спостерігається спроба законотворців надати розширене тлумачення інформації із застосуванням технологій її прояву (об’єктивізації). Проте таке визначення досить складне для відтворення відразу після його прочитання. Застосовуючи метод виключення вторинних критеріїв змісту, можна зазначити, що у такому формулюванні за сутністю інформація зводиться до будь-яких публічно оголошених чи документованих відомостей в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях. Наступне законодавче формулювання інформації було зроблено у Законі України «Про інформацію». У статті 1 цього Закону інформацію за змістом було визначено більш коротко: як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі [ 17 ]. У цьому формулюванні законодавець вже не застосовує для ілюстрації об’єктивізацію інформації, що була у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». При цьому її сутність також розглядається лише одномірно — у часі: тільки відомості про події, що відбуваються. Застосовуючи методику формальної логіки, можна дійти висновку: відомості про події, що відбулися чи відбудуться залишені поза правовим полем цього Закону. У 1993 році було прийнято Закон України «Про авторське право і суміжні права». У цьому Законі було подано досить об’ємне визначення такого різновиду інформації як інформація про управління правами. Законодавцем під інформацією про управління правами розглядається інформація, в тому числі в електронній (цифровій) формі, що ідентифікує об’єкт авторського права і (або) суміжних прав автора чи іншої особи, яка має на цей об’єкт авторське право і (або) суміжні права, або інформація про умови використання об’єкта авторського права і (або) суміжних прав, або будь-які цифри чи коди, у яких представлена така інформація, коли будь-який із цих елементів інформації прикладений до примірника об’єкта авторського права і (або) суміжних прав або вміщений у нього чи з’являється у зв’язку з його повідомленням до загального відома [ 18 ]. Роблячи визначення різновиду інформації, законотворці ототожнили його сутність із ширшим за змістом терміном — «інформація». Це галузеве визначення можна подати у більш загальному формулюванні щодо сфери інформаційних правовідносин в цілому наступним чином, із застосуванням понятійного апарату теорії систем. Інформація — це дані, що відображені у будь-якій формі, у тому числі в електронних сигналах, або знаки, що дозволяють ідентифікувати об’єкт суб’єктом, або знання про умови існування об’єкта, або цифрові чи іншої форми коди, що визначають образ (риси, ознаки) відомостей, коли будь-що із зазначеного як елементи є прикладеним до примірника об’єкта, або вміщений у нього чи з’являється у зв’язку з його повідомленням до загального відома. У такому складному формулюванні можна спостерігати не тільки суттєву відмінність дефініції інформації від тої, що була зроблена у Законі України про інформацію, а й «тонку гру» слів, близьких за семантичним значенням, що у компіляції утворюють новий системний сутнісний зміст. Цей зміст, з точки зору юридичної когнітології, викликає відповідну типову (однозначну) суспільну рефлексію, адекватність розуміння, що зумовлена застосуванням широкого вжитку тезаурусом природної мови. Тобто відомості, повідомлення, коди, сигнали є даними. Але вони набувають статусу інформації за певними ознаками, що визначаються суб’єктивно (суб’єктом) у суспільних відносинах. З цього випливає логічний висновок, що не всі дані, хоча вони існують об’єктивно, проте для певного суб’єкта чи групи суб’єктів є інформацією.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Завдяки цьому стають зрозумілими у соціальних системах положення теорії інформації для технічних систем: коли дані поділяються на інформацію і шум. При цьому в комунікації (спілкуванні) шум може суб’єктивно сприйматися за зворотністю зв’язку по-різному. З точки зору класичної теорії інформації, шум може розглядатися як перешкода для сприйняття інформації. Проте у діалектичній єдності дані у змісті шуму та інформації пов’язані між собою невизначеністю сприйняття певними особами. Для з’ясування цього взаємозв’язку пропонується розглянути декілька прикладів щодо шуму в аудиторії, де викладач проводить заняття зі студентами. Цей факт може бути інтерпретований за різними додатковими критеріями, залежно від аспекту аналізу ситуації. Ситуація 1: студенти створюють шум в аудиторії — це свідчить, що тема, запропонована для розгляду, нецікава для студентів (вони її не сприймають, тому не слухають викладача, відволікаються сторонніми розмовами). Ситуація 2: розглядувана тема цікава, проте викладач нецікаво її викладає, що викликає її нерозуміння у студентів, отже, вони не мають до такого викладення інтересу, і шум є результатом прояву невдоволення студентів викладачем. Ситуація 3: тема дуже цікава для студентів і викладач її подає цікаво, але при цьому виникла відповідна реакція, що знаходить прояв у дискусії між студентами щодо теми. Ситуація 4: загальна оцінка здібностей викладача, він втратив контроль над аудиторією студентів. Отже, узагальнюючи аналіз цього етапу дослідження, обґрунтовувалася позиція щодо діалектичної єдності у терміні «дані» як загальної категорії двох видів її сутностей «інформації» та «шуму». Далі у хронологічному порядку прийняття пропонується для правового аналізу наступний законодавчий акт, де було зроблено визначення різновиду інформації: Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах». У статті 1 цього Закону було зазначено, що інформація в автоматизованих системах — це сукупність усіх даних і програм, які використовуються в автоматизованих системах незалежно від засобу їх фізичного та логічного представлення [ 19 ]. Трансформуючи це визначення до загального змісту інформації, з позицій сучасного розуміння теорії соціальних систем, його пропонується викласти у такій інтерпретації. Інформація — це множина даних, що застосовуються незалежно від засобу їх фізичного та логічного представлення у соціальних системах. Далі пропонується для розгляду визначення інформації, що було зроблено у Законі України «Про захист економічної конкуренції». У цьому Законі інформація визначена як відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості [ 20 ]. У цьому формулюванні законодавець знову повернувся до визначення, подібного до того, що було у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», але з певною інтерпретацією. Застосовуючи методи формальної логіки, а також враховуючи, що Закон України «Про захист економічної конкуренції» було прийнято вже після прийняття Закону України «Про інформацію», то очікувалося, що визначення інформації мало бути ідентичним, чи хоча б наближеним за змістом. Така логіка випливає і з інших правових аргументів. У Законі України «Про інформацію» було визначено його статус як основу (у преамбулі) з підтвердженням цього статусу у статті 3. Відповідно до змісту цієї статті дія Закону поширюється на інформаційні відносини, що виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Тобто законодавець мав би здійснити консолідацію розуміння змісту понять інформації у цих законах, а також прямо визначити їх зв’язок, зазначивши, що Закон України «Про інформацію» є складовою системи законодавства про захист економічної конкуренції. Проте цього не було зроблено. Це також можна пояснити і тим, що сфери чинності законів не були консолідовані між собою на науковому рівні.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Наступне законодавче визначення інформації було зроблено у Цивільному кодексі України (від 16.01.2003 р.). У статті 200 ЦКУ інформація була визначена як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі [ 21 ]. Відтворюючи в основі формулювання зміст інформації, що був зроблений у Законі України «Про інформацію», законодавець розширив часові межі її правової об’єктивізації: минулий і теперішній час, але залишив поза правовим полем майбутній час. У цьому випадку така логіка двомірного мислення розробників законопроекту зрозуміла: не може бути відомим те, що не відбулося. Але ця логіка не вкладається у тримірне розуміння інформації, зокрема того, що може настати у майбутньому. Тим самим порушується зв’язок прогностичної, передбачувальної сутності інформації як у науковому, так і в евристичному можливому її прояві за змістом. У хронологічному порядку ухвалення законодавчих актів далі пропонується звернути увагу на визначення інформації у Законі України «Про телекомунікації». У цьому Законі інформація визначається стисло за змістом, як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб [ 22 ]. Аналіз змісту цього формулювання свідчить, що у ньому не враховані не тільки зазначені вище положення Закону України «Про інформацію», але й те, що сигнали, знаки, звуки, рухомі або нерухомі зображення чи інше є тільки способами об’єктивізації відомостей як інформації. Як і в попередніх законах, що розглядалися, інформація ототожнюється з відомостями, а сигнали, знаки, звуки, рухомі або нерухомі зображення чи інші способи об’єктивізації є їх виглядом (проявом). Також слід зазначити, що цьому Закону було надано статус основ (у преамбулі зазначено, що цей Закон встановлює правову основу діяльності у сфері телекомунікацій). Як похідну проблему правознавства в цілому, що пов’язана із темою правового аналізу, заявленою у назві цієї статті, та науки інформаційного права зокрема, потребують галузевого дослідження положення статті 1 Закону України «Про телекомунікації». У цій статті є визначення інформації, де за змістом вона ототожнюється із даними у такому формулюванні: дані — інформація у формі, придатній для автоматизованої обробки її засобами обчислювальної техніки. У більш широкому розумінні це можна інтерпретувати наступним чином: дані — інформація у формі, придатній для обробки її технічними та технологічними засобами. З цього випливає, що не є даними інформація у формі, непридатній для обробки її технічними та технологічними засобами. Виникає питання: чи можуть бути даними інформація, що обробляється людиною у її мозку, без застосування технічних засобів? У новій редакції Закону України «Про інформацію» від 13.01.2011 р. зроблено нове формулювання його предмета, що було консолідовано також у пункті 1 статті 200 Цивільного кодексу України: інформацією є будь-які відомості та/або дані, що можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [ 23 ]. При цьому поряд з відомостями введено термін «дані». Виникає питання: а чи не є відомості даними? Також виникає питання: а чи не є електронний вигляд даних матеріальним носієм? Далі у хронологічному порядку пропонується звернути увагу на галузеве визначення інформації у Повітряному кодексі України (від 19.05.2011 р.): інформація про безпеку польотів — інформація, що міститься у системах збору та обробки даних про безпеку польотів, створених виключно з метою підвищення рівня безпеки польотів, та підлягає захисту [ 24 ]. Привертає увагу, що до інформації належить лише те, що міститься у системі збору та обробки даних. При цьому такі системи створюються виключно з певною метою — підвищення рівня безпеки у певній галузі суспільних відносин. Інтерпретуючи це галузеве визначення до формулювання загального змісту інформації, можна надати таку дефініцію: інформація — це дані, що містяться у системах їх збору й обробки, створених виключно з метою підвищення рівня безпеки життєдіяльності особи, суспільства, держави у певній галузі суспільних відносин та підлягають охороні та захисту. У такому формулюванні спостерігається сутнісна відмінність інформації від даних. Тобто дані стають інформацією тільки за певних обставин їх структуризації у системах за потребою чи інтере-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

сом. При цьому за правовим полем залишаються дані, що входять до систем їх передавання та зберігання. У ході аналізу дефініцій інформації, що були подані у законодавстві, пропонується декілька сентенцій як думок на розглядувану тему. В усі часи існування людства, відтоді, коли люди почали усвідомлювати себе як складову певного соціуму (сім‘ї, родини, роду, групи, етносу, народу, нації тощо), інформація визначала сутність суспільної комунікації — спілкування між людьми для вирішення спільних життєво необхідних потреб. У контексті української філології слід зазначити подібність коренів слів «спілкування» і «спільнота». Тобто спілкування може знаходити прояв (об’єктивізовуватися) лише у спільноті. Можна сказати, що така співзвучність не випадкова. За своєю природою спілкування між фізичними особами, тобто обмін між ними повідомленнями, знаннями, сигналами тощо є нагальною потребою, подібною до задоволення біологічних потреб: повітря, води, їжі тощо, що в цілому визначає безпеку життєдіяльності людини у суспільстві. Тривалий час у людей не виникало потреби визначення повідомлень, відомостей, знань, сигналів тощо як об’єктів права. Спілкування було природним проявом спільного життя людей. Можливо, тому в мовах різних європейських народів було визначено термін, що знайшов вираз в уніфікованому слові — дані. Цей термін був узагальнювальним виразом і в повсякденному побуті, що сприймався всіма людьми однозначно як змістовий образ, символ. В українській мові слово «дані» — узагальнення сутності ряду інших слів: повідомлення, відомості, знання, сигнали, коди і т.п. Необмеженість даних як природного ресурсу тривалий час не виникало потреби у людей визначення їх як об’єкта права, а отже, не виникало потреби однозначної формалізації сутності у змісті. Зміст даних традиційно визначався за конкретною понятійною потребою, тому в людей не виникало усвідомлення загрози безпеки як особистого, так і спільного життя. У разі виникнення проблем у спілкуванні консенсуально (за згодою сторін) щодо конкретного означення предмета спілкування визначався у мові символ у дефініції слова, що сприймався однозначно спільнотою як образ. Він викликав у спілкуванні між людьми однозначну рефлексію, розуміння і цього було досить для задоволення спільної життєдіяльності популяції. З часом окремі люди почали усвідомлювати, що не всі дані є для них потребою чи становлять інтерес або цінність. Для того, щоб якимось чином дані, що існують об’єктивно і не представляють для конкретних людей інтересу, потреби, цінності відрізнити від даних, що мають потребу, інтерес, цінність, був узятий на озброєння новий універсальний термін — інформація. Нині це слово «прижилося» у мові багатьох європейських народів. З часом, у міру усвідомлення людьми значимості для суспільного життя даних як інформації, вона почала отримувати ознаки об’єкта чи предмета права. Вважається традиційним, що інформація як об’єкт права почала усвідомлюватися з часів виникнення розподілу праці. Можна вважати, що першими усвідомили значимість інформації люди, які мали знання, вміння і навички організовувати загал до спільної праці (наприклад, полювання на великих тварин, яких не може здолати одна особа). Такі люди були необов’язково фізично сильнішими від інших, їх сила була у розумі, інтелекті, мудрості. Це робило їх авторитетними, вони ставали на чолі племені, роду, до них прислуховувалися інші. Існує й інша версія. За нею серед індивідів первісного родоплемінного устрою почали виділятися інтелектуали, ті, хто концентрував певну інформацію у формі спеціальних знань. Серед них ті, хто сформували знання, уміння та навички лікувати, або ті, хто міг передбачати важливі для спільноти події, тощо. Такі люди отримали у громаді спеціальний статус у термінах: «відуни» (ті, що відають про те, що недоступне для широкого загалу), «знахарі» «шамани», «волхви», «маги», «магістри» і т.п. Серед людей виокремлюються і ті, хто своїми інтелектуальними перевагами не бажав ділитися із широким загалом. Так виник спеціальний соціальний статус інформації у формі «таємниця», «секрет»: тобто інформація, що має обмеження у доступі для загалу у просторі та часі. У війнах між племенами, родами, народами виник термін «військова таємниця». Із розвитком ремесел виникли такі категорії як: цехова таємниця, комерційна таємниця тощо.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Із розширенням спілкування між спільнотами (на рівні етносів) виникла потреба визначення спільних, міжетнічних, зрозумілих усім. Так, серед європейців поряд із уніфікованими словами «дані», «інформація» виник семантично подібний у багатьох мовах, уніфікований термін «секрет». Багато інтернаціональних слів сформувалося у результаті міжнародної торгівлі, з розвитком мореплавства і т.д. Наприклад, слово «комерція». Цей процес постійно розширюється. Становлення глобального інформаційного суспільства як соціально-економічного явища викликало в Україні потребу відповідного його забезпечення у галузях вітчизняного права. Це також можна розглядати як юридичний прояв суверенітету держави стосовно формування сегмента глобального інформаційного суспільства — національного інформаційного суспільства. Це вже знайшло відображення на рівні такого кодифікованого законодавчого акта як Конституція України [ 25 ] (далі — КУ). Інформація як категорія правовідносин була зазначена у ряді її статей, що відрізняє її від попередньої Конституції. Деякі з них пропонуються для викладу розуміння змісту інформації як об’єкта конституційних правовідносин. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (стаття 17 КУ). Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з‘ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (стаття 31 КУ). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (стаття 32 КУ). Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (стаття 34 КУ). Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена (стаття 50 КУ). При більш детальному юридичному аналізі інформації як об’єкта (чи предмета) конституційних правовідносин можна зазначити й інші статті КУ, у контексті прав, обов’язків, повноважень, компетенції різних суб’єктів конституційного права. Але Конституція України не надає визначення змісту інформації як юридичного терміна, зокрема як об’єкта (чи предмета) правовідносин. І це цілком зрозуміло, адже Основний закон країни відповідно до традицій конституційного права визначає переважно норми-принципи, що розвиваються через конкретизацію у галузевому законодавстві, що повинно відповідати конституційним положенням в цілому як системи законодавства першого порядку, що є основою для формування систем законо-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

давства другого порядку — у формі кодексів, а також систем третього порядку у формі спеціальних галузевих чи міжгалузевих за змістом законів. Висновки, що сформувалися у ході дослідження теми можна зробити такі: 1. У нашій країні тривалий час інформація легально, на законодавчому рівні існувала як спеціальний об’єкт галузевих правовідносин з різним змістом. Це не дозволяло консолідувати законодавство у загальну, єдину правову систему. 2. Визначальною системною рисою сучасного вітчизняного законодавства можна вважати введення з рівня приватного права на рівень публічного права інформації як об’єкта кримінально-правових відносин у Кримінальному кодексі України та цивільних правовідносин — у Цивільному кодексі України, а також як об’єкта правовідносин у іншому кодифікованому законодавстві. 3. Вивчення наукових, навчальних та практичних джерел свідчить, що окремі автори по-різному підходять до формулювань термінів «інформація», «відомості», «дані» у їх взаємовідношенні між собою. Ці терміни сутнісно або ототожнюються за змістом, або відрізняються за технологічними чи іншими ознаками. Вирішення уніфікації розуміння цих термінів на науковому рівні дозволить уніфікувати їх у проекті Кодексу України про інформацію. 4. У визначенні інформації правотворці-практики та науковці нерідко застосовують тавтологію: інформація — це відомості, відомості — це інформація; дані — це інформація, інформація — це дані; відомості — це дані, дані — це відомості і тощо. Такий підхід не тільки не сприяє підвищенню правової культури, у тому числі культури правотворення, а й створює умови, за випадку законодавчого закріплення даних понять, для виникнення загроз правовій безпеці України [26; 27]. Відповіді на зазначені питання повинні знайти відображення у майбутньому в галузевому законодавстві України з попереднім науковим опрацюванням рекомендацій, зокрема при подальшій галузевій кодифікації законодавства України щодо правовідносин, пов’язаних з інформацією, а також при розробленні проекту Кодексу України про інформацію.

Список використаних джерел: 1. Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій : [монографія] / за заг.ред. Р. А. Калюжного — Запоріжжя : «Просвіта». 2001. — 252 с. 2. Інформатизація соціального управління: теорія і практика (організаційно-правовий аспект). Посібник. Наукове видання. — Донецьк : Донецький інститут внутрішніх справ. 2001. — 190 с. 3. Інформатизація, право, управління (організаційно-правові питання). [Монографія] / За заг. ред. М. Я. Швеця, О. Д. Крупчана — Київ : НДЦ правової інформатики АПрНУ, 2002. — 191 с. 4. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації: організаційно-правові питання теорії і практики: [Монографія] / За ред. Р. А. Калюжного та В. О. Шамрая — Київ: АДПС України, 2002. — 296 с. 5. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права. [Монографія] / За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного. — Ужгород: ІВА, 2003. — 240 с. 6. Основи інформаційного права України [навч.посіб.] / За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. — К.: Знання, 2004. — 274 с. 7. Інформаційне право та правова інформатика у сфері захисту персональних даних. [монографія] / за ред. М. Я. Швеця. — К. : НДЦПІ АПрН України, 2005. — 334 с. 8. Е-майбутнє та інформаційне право / за ред. М.Я.Швеця. — К. : НДЦПІ АПрН України, 2006. — 234 с. 9. Інформаційна культура : [навч.посіб.] / за заг.ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного. — Ірпінь, НУДПС України, 2007. — 254 с. 10. Е-боротьба в інформаційних війнах та інформаційне право / За ред. М. Я. Швеця. — К.:НДЦПІ АПрН України. 2007. — 234 с. 11. Нормативно-правові та методологічні засади упорядкування інформаційних відносин: науково-методологічний посібник / За ред. В. Тація, В. Тихого, М. Швеця. — К. : ТОВ «ПанТот», 2009. — 324 с.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 12. Цимбалюк В. С. Інформаційне право: концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства : Монографія. / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2011. — 426 с. 13. Комп’ютерна система інформаційно-аналітичного забезпечення «Законодавство» Верховної Ради України. Режим доступу http://www.rada.gov.ua/zakon. 14. Цимбалюк О. В. Інформація як об’єкт права в інформаційному суспільстві. / О. В. Цимбалюк / Інформаційні технології в глобальному управління: матеріали міжнародної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 43–46. 15. Цимбалюк О. В. Інформація як об’єкт у правовому регулюванні при формуванні та функціонуванні інформаційного суспільства в Україні. // Інформація та безпека : спеціальний випуск за матеріалами «круглого столу» на тему «Інформаційне суспільство: право — інновації — бізнес» (Київ, КРЦ НАПрН України, 25.02.2011 року). / О. В. Цимбалюк. — К. : «Академпрес», 2011. — № 1–2 (5–6). — С. 37–39. 16. Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України від 18.02.1992 р. № 2132-XII (втратив чинність). Режим доступу http://www.rada.gov.ua/ zakon. 17. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-XII. Режим доступу http://www.rada.gov.ua/ zakon. 18. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р. №3792-XII. Режим доступу http:// www.rada.gov.ua/zakon. 19. Про захист інформації в автоматизованих системах : Закон України від 5 липня 1994 року № 80/94ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –1994. – №31. — Ст. 286 (втратив чинність у зв’язку із прийняттям нової редакції. — Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України № 2594-IV від 31.05.2005 р. // ВВР. — 2005. — № 26. — Ст. 347). 20. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 р. № 2210-III. Режим доступу http:// www.rada.gov.ua/zakon. 21. Цивільний кодекс України (від 16. 01. 2003 року) — К.: Видавництво «Право», 2003. — 384 с. 22. Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003 р. № 1280-IV. Режим доступу http://www.rada.gov.ua/ zakon. 23. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 р. № 2938-VI. Режим доступу // www:rada.gov.ua. 24. Повітряний кодекс України від 19.05.2011 р. № 3393-VI. Режим доступу // www: rada.gov.ua. 25. Конституція України. — К. : Парламентське видавництво, 2010. — 38 с. 26. Лобода А.М. Щодо визначення поняття «правова безпека» // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 10–12. 27. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К. : Текст, 2008. — 400 с.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ІНКОРПОРАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА Череповський Кирило Павлович, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України

Досліджено зміст інкорпорації інформаційного законодавства та визначено її основні ознаки. Ключові слова: інформація, інформаційне право, інкорпорація інформаційного законодавства, систематизація

Исследовано содержание инкорпорации информационного законодательства в отечественном законодательстве и определены ее основные признаки. Ключевые слова: информация, информационное право, консолидация информционного законодательства, систематизация

The analysis of the modern state of incorporation of information legislation as part of systemayization. Key words: information, informationa law, incorporation of information legislation, systematization

Важливим аспектом удосконалення інформаційного законодавства України є визначення концептуальних підходів до його гармонізації з міжнародним правом та узгодження із законодавством інших країн. Зазначене об’єктивно зумовлено формуванням глобального інформаційного суспільства під впливом електронно-обчислювальних (комп’ютерних) інформаційних систем, у тому числі систем глобальної електронної телекомунікації на зразок Інтернету. Важливим етапом цього процесу ми вважаємо інкорпорацію чинного міжнародного інформаційного права. Даним питанням, незважаючи на їхню значущість, уваги з боку наукового товариства не приділяється. У зв’язку з цим мета даної статті — визначити основні концепції розуміння міжнародного інформаційного права. Як свідчать дослідження наукових джерел, у правознавстві існує три основні концепції розуміння змісту міжнародного права, що екстраполюється і на розуміння міжнародного інформаційного права. Одна концепція — базується на тому, що міжнародним правом вважається сукупність звичаїв, традицій, принципів у відносинах між народами країн, що знайшли відображення у міждержавних угодах, конвенціях та інших формах нормативних актів, укладених між державами та закріплених (ратифікованих) у законодавстві країн. Інша концепція — базується на тому, що міжнародне право складається винятково з норм національного законодавства країни, у тому числі ратифікованих державою міждержавних угод, конвенцій та інших форм правового закріплення відносин суб’єктів однієї країни з суб’єктами іншої країни чи декількох країн, у тому числі через міждержавні організації. Стосовно цієї концепції українські конституціоналісти зазначають, щоб міжнародні угоди справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

міжнародного права за своїм змістом не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права [1, с. 216]. При цьому вони аргументують положеннями статті 9 Конституції України, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе лише після внесення змін до неї. На базі зазначених двох концепцій існує третя — її умовно називають інтегрованою концепцією міжнародного права, що об’єднує змістовно не тільки транскордонну публічно-правову складову, а й міжнародну приватноправову. За цією концепцією, міжнародне право умовно поділяється на міжнародне публічне право та міжнародне приватне право [2–3]. Натомість цікава думка щодо поділу міжнародного права висловлена в підручнику «Міжнародне право» за редакцією В. А. Ліпкана, в якому пропонується поділяти міжнародне право на загальну, особливу і спеціальну частини [4]. Стосовно розуміння міжнародного інформаційного права за третьою концепцією, то дана позиція стосовно інформаційного права викладена в роботі В. С. Цимбалюка [5]. До прихильників цієї концепції ми відносимо і себе, тож на її основі висвітлюватимемо власне бачення структури міжнародного інформаційного права. Реалізуючи принцип міжнародного права — виключного суверенітету держави у міжнародних відносинах відповідно до статті 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на підтримку її національних інтересів, безпеки через мирне і взаємовигідне співробітництво з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права. Як свідчать дослідження, серед глобальних проблем сучасності, що привертають увагу ООН, інших авторитетних міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС), політичних лідерів, науковців, громадськості в різних країнах — проблема, пов’язана з ускладненням структури міжнародних відносин. Світові здобутки у сфері інформатики, розвиток глобальних систем електронної телекомунікації на зразок Інтернету зумовили виникнення нового сегмента в міжнародних відносинах, зокрема під впливом виникнення нових загроз безпеці в глобальній інформаційній сфері. У серпні 2000 року Всесвітня федерація учених серед загроз людству на перше місце поставила загрозу міжнародній інформаційній безпеці. Генеральна Асамблея ООН тричі закликала членів світової спільноти обговорити проблеми щодо міжнародної інформаційної безпеки та визначити шляхи їх подолання. Серед них — створення міжнародних механізмів заборони так званої інформаційної зброї, попередження глобальних і локальних інформаційних війн та використання інформації з метою, несумісною з міжнародною інформаційною безпекою. За оцінками експертів, головним супротивником розв’язання цих проблем є країни — світові лідери у галузі інформаційних технологій, які домінують в інформаційній сфері та керуються відомим принципом — хто володіє інформацією, той править світом. На сьогодні боротьба за міжнародну інформаційну безпеку — це боротьба за безпеку національних інформаційних просторів [6, с. 246]. Проте в ряді законодавчих актів визначаються ознаки такого принципу міжнародного права, як принцип функціонального (обмеженого) суверенітету держави у міжнародних відносинах. Для прикладу, законами України «Про державну таємницю» та «Про Національну програму інформатизації» передбачено, що у випадках, якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, які містяться у законодавстві України, то застосовуються норми міжнародних договорів. На наш погляд, при уніфікації, гармонізації інформаційного законодавства України із міжнародним правом, застосування світового досвіду доцільно здійснювати з урахуванням національних інтересів України, її інформаційного суверенітету як суверенної і самостійної держави, що прагне до рівноправного співробітництва з іншими країнами.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Українська держава нині є учасником ряду спеціальних міжнародних організацій в інформаційній сфері та взяла на себе ряд зобов’язань. Серед таких організацій: Всесвітній поштовий Союз, Міжнародний союз електрозв’язку, Європейська конференція Адміністрацій зв’язку, Європейський інститут телекомунікаційних стандартів, Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) та інші. При загальній орієнтації поступу України до ЄС, гармонізації українського законодавства із Європейським правом, законодавством країн ЄС, не менш важливого значення набуває узгодження правового регулювання інформаційних відносин з урахуванням досвіду країн СНД, особливо з країнами, що мають з нашою державою спільні кордони. Зазначене зумовлює дослідження міжнародноправових стандартів у інформаційній сфері з урахуванням проголошених євроінтеграційних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблених зв’язків із Росією й іншими країнами СНД. Як свідчать дослідження, активно міжнародне інформаційне право почало формуватися наприкінці 40-х років ХХ століття. Одним із основних векторів міжнародно-правового регулювання в інформаційній сфері є закріплення права людини, громадянина на інформацію в ряду інших прав і свобод людини: в Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року [ 7 ]; та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року [ 8 ]. В них було визначено як загальний міжнародний принцип-стандарт те, що кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів і має право на вільне вираження свого погляду, що включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами за власним вибором. Право на інформацію знайшло своє правове закріплення і в європейському праві, зокрема в Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року. Стаття 10 цієї Конвенції проголошує, що кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів [9]. Досить об’ємно структуризація міжнародного інформаційного права як на багатосторонньому рівні, так і на рівні двосторонніх міждержавних угод здійснено рядом вітчизняних дослідників. Серед них можна відзначити такі фундаментальні праці: «Системна інформатизація правоохоронної діяльності», де здійснено інкорпорацію міжнародного права, пов’язаного з інформатизацією [ 10 ]; В. С. Цимбалюк, що визначає у своїй монографії понад 150 міждержавних угод та надає їх класифікацію за напрямами і видами міжнародної діяльності [11 ]; колективні праці дослідників Інституту держави і права НАН України: «Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері» та «Міжнародні угоди України в інформаційній сфері» [ 12 ]. Дослідження міжнародно-правових засад права щодо інформації знайшло відображення у публікації О. Марценюка. Автор аналізує проблеми встановлення пріоритету права людини на інформацію в демократичних країнах. Вони дещо схожі, що знаходить відображення в уніфікованих міждержавних нормативно-правових актах. На першому етапі формування національного законодавства вирішуються проблеми, пов’язані з розробкою та прийняттям нормативних актів, що декларують та легітимують право людини на інформацію в цілому. На законодавчому рівні встановлюється термінологія, визначаються види режимів доступу до інформації, окреслюються межі діяльності засобів масової інформації. Водночас перший етап передбачає розвиток нормативної бази права інтелектуальної власності, особливо таких об’єктів творчості як програми для електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), бази даних, що використовуються у процесі інформатизації. Нормативно забезпечується інформаційна діяльність статистичних, бібліографічних, екологічних проектів. Реалізація права громадян на відкриту інформацію встановлює нові проблеми законодавчого регулювання діяльності засобів масової інформації, взаємовідносин публічної влади і громадського

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

суспільства, що визначає початок другого етапу формування інформаційного законодавства. В національному праві демократичних країн значний розвиток законодавства з прав людини на інформацію пов’язаний з проблемами законодавчого регулювання діяльності ЗМІ, взаємовідносин публічної влади і громадського суспільства. Тобто потребують вирішення гострі конфлікти, що виникають між урядовими структурами та ЗМІ, які вимагають широких гарантій відкритості влади. Характерною ознакою третього етапу є розробка міжнародних модельних законів щодо розвитку інформаційного права, забезпечення пріоритету права людини на інформацію та її глобальну інформаційну безпеку, вільне поширення суспільно важливої інформації, захист інформаційних інтересів людини, суспільства, держави [13, с. 121]. У Декларації «Інформаційне суспільство — виклик для Європи», що була ухвалена РЄ в 1997 році, визначено програму інформаційної діяльності країн–членів на період 2010–2015 рр. Крім того, важливе значення для європейської інформаційної політики мало ухвалення Радою Європи таких міжнародно-правових документів, що закріплювали єдині правові засади створення та функціонування телебачення, національної системи ЗМІ, нових засобів комунікації. Зокрема були прийняті такі важливі документи: Конвенція про створення Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності (ВОІВ) від 14 липня 1967 року, Європейська Декларація про засоби масової інформації та права людини, Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм щодо незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 року, Брюссельська Конвенція про розповсюдження сигналів, що несуть програми і передаються через супутники від 21 травня 1974 року, Декларація керівних принципів із використання мовлення через супутники для вільного розповсюдження інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів від 15 листопада 1972 року, Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації в зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, в розвиток прав людини і в боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурювання до війни від 28 листопада 1978 року, Страсбурзька Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року тощо. Становлення інформаційного суспільства є стратегією ЄС. Одними з перших нормативно-правових актів ЄС у цій сфері є Резолюція Європейського Союзу «Біла Книга. Зростання, конкурентоспроможність, зайнятість: виклики та стратегії ХХІ століття» 1993 року, Директива ЄС «Зелена Книга. Життя і працевлаштування в інформаційному суспільстві» та Рекомендація «Інформаційна магістраль для глобального суспільства» 1996 року. У лютому 1995 року Європейською комісією було засновано Форум для обговорення загальних проблем побудови інформаційного суспільства. Складаючись з 130 членів–представників різних виробничих сфер діяльності (користувачі нових технологій, постачальники змісту і послуг, виробники устаткування, мережні оператори тощо), основною метою цього Форуму є обмін ідеями, думками та рекомендаціями з питань, що стосуються інформаційного суспільства. Серед основних документів, що ухвалив Форум, перший річний звіт «Мережа для людей і їхніх співтовариств: максимальне використання Інформаційного суспільства в Європейському Союзі» від 26 червня 1996 року [14 ], «На шляху до інформаційного суспільства в країнах Східної і Центральної Європи: тридцять ідей для європейського ініціативного плану дій» від 16 вересня 1996 року. Якщо в першому документі закріплювалось проведення широкого спектру соціальних, культурних, політичних і економічних питань у контексті становлення інформаційного суспільства, то в другому — сформульовано загальні засади інтеграції Східної і Центральної Європи у процес побудови загальноєвропейського інформаційного суспільства. У подальшому правові засади інформаційного суспільства ЄС були відображені в П’ятій Рамковій програмі Європейського Союзу (1999–2002 рр.), Шостій рамковій програмі Європейського Союзу (2002–2006 рр.), Декларації про європейську політику в області нових інформаційних технологій, в яких визначалися основні напрями, принципи та підходи формування і реалізації інформаційної політики Європейського Союзу.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ЄС створює необхідні засади для побудови інформаційного суспільства і для інших країн, зокрема для тих, які прагнуть вступити до нього. У 2000 році Європейською Комісією і країнами–кандидатами була підготовлена на Європейській конференції міністрів у Варшаві «Інформаційне суспільство — прискорення розвитку європейської інтеграції» Програма «Електронна Європа Плюс», згідно з якою ЄС надає всебічну допомогу урядам країн з метою попередження потенційної інформаційної нерівності всередині ЄС та сприяння більш ефективній їх інтеграції. Порівнюючи світові тенденції побудови інформаційного суспільства з досвідом Європейського Союзу в цій сфері, О. О. Григор зазначає, що «починаючи з 1994 року Європейський Союз з усією відповідальністю поставився до окреслених завдань. Свідченням цього є і робота Форуму з питань обговорення проблем інформаційного суспільства, діяльність якого у більшості випадків допомогла на рівні Європейської Спільноти виявити ті основні проблемні зони, які потребували особливої уваги. Окрім того, відповідні декларації, прийняті Європейським Союзом — окреслили і визначили шляхи і напрями побудови інформаційного суспільства. Так, якщо в першій (1994 р.) Декларації проголошувалося про необхідність побудови інформаційного суспільства загалом, а в 1997 році визначалися основні аспекти і напрями цієї побудови, то у 1999 році — вже відзначалося про відповідальність і роль держави у цих процесах, а також про те, що недостатньо виголосити про наміри, і навіть недостатньо надати матеріальні можливості використання нових сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, є потреба — створити атмосферу сприяння використанню цих технологій, залучити людей до них, заохотити їх це робити [15, с. 120]. Серед концептуальних міжнародно-правових актів у цій сфері слід також відзначити такі: Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 року [16], Декларація Принципів побудови інформаційного суспільства — глобальна задача нового тисячоліття від 12 грудня 2003 року [ 17 ]. З метою побудови глобального інформаційного суспільства в Хартії задекларовано співробітництво у таких ключових напрямах: 1) проведення економічних і структурних реформ з метою створення обстановки відкритості, ефективності, конкуренції та використання нововведень; 2) розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний та економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов і відповідних нововведень до мережевих технологій, їх обслуговування та використання; 3) розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, шляхом освіти та навчання протягом життя та задоволення попиту на спеціалістів у галузі ІТ у всіх сферах нашої економіки; 4) активне використання ІТ у державному секторі реального часу послуг, необхідних для збільшення рівня доступності влади для усіх громадян; 5) ефективне партнерство між державним та приватним сектором у сфері використання інформаційних технологій. У преамбулі Конвенції РЄ «Про кіберзлочинність» від 23 листопада 2001 року [ 18 ] (ратифікована Україною 7 вересня 2005 року із застереженнями [19]) зазначається, що ефективна боротьба проти кіберзлочинності вимагає більшого, швидкого і ефективно функціонуючого міжнародного співробітництва у кримінальних питаннях, а також, що ця Конвенція є необхідною для зупинення дій, спрямованих проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних систем, мереж і комп’ютерних даних, а також зловживання такими системами, мережами і даними, шляхом встановлення кримінальної відповідальності за таку поведінку, як це описано у Конвенції, і надання повноважень, достатніх для ефективної боротьби з такими кримінальними правопорушеннями як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівнях, і укладення домовленостей щодо надійного міжнародного співробітництва.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Щодо ЄС, то забезпечення інформаційних відносин в рамках цієї міжнародної організації здійснюється на основі ряду директив Ради Європейського співтовариства: про правову охорону комп’ютерних програм від (14 травня 1991 року); про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних (від 24 жовтня 1995 року); про правовий захист баз даних (від 11 березня 1996 року); стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі (від 15 грудня 1997 року). Регіональна інформаційна політика СНД знаходить своє відображення в цілій низці модельних законів та конвенцій, угод, зокрема це: Конвенція «Про статус кореспондента, який представляє засіб масової інформації держави–учасниці Співдружності Незалежних Держав в інших державах Співдружності», Концепція формування єдиного інформаційного простору країн–учасниць СНД, Угода про співробітництво держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері регулювання рекламної діяльності, Угода про співробітництво держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері інформації, Угода про співробітництво держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері періодичного друку, Угода про співробітництво держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері охорони авторського права і суміжних прав, Модельний закон «Про право доступу до інформації», Модельний закон «Про державні секрети», Модельний закон «Про персональні дані», Модельний закон «Про банківську таємницю», Модельний закон «Про доступ до екологічної інформації», Модельний закон «Про архіви і архівний фонд», Модельний закон «Про міжнародний інформаційний обмін», Модельний закон «Про транскордонне супутникове телевізійне радіомовлення і міжнародний супутниковий інформаційний обмін», Модельний закон «Про телекомунікації», Модельний закон «Про авторське право і суміжні права», Модельний закон «Про інформатизацію, інформації і захист інформації», рекомендаційному законодавчому акті МПА СНД «Про принципи регулювання інформаційних відносин у державах–учасниках Міжпарламентської Асамблеї» та Модельному інформаційному кодексі держав-учасниць СНД тощо. Дослідження формування єдиного інформаційного простору країн–учасниць СНД дозволяє визначити як позитивні, так і негативні ознаки. До позитивних можна віднести координацію зусиль держав щодо створення сприятливих умов для функціонування нових ринків, товарів і послуг, переміщення капіталів і робочої сили, забезпечення права приватної власності в інформаційній сфері, використання національних інформаційних ресурсів для прогресу економіки і конкурентоспроможності у світовому інформаційному просторі. До негативних — домінування інтересів однієї держави (Росії) в інформаційній сфері, невідповідність окремих положень міждержавних угод СНД конституційним нормам та чинному інформаційному законодавству країн–учасниць, посягання на інформаційний суверенітет як основу державної інформаційної безпеки при необмеженому та безперешкодному, як зазначено в багатьох угодах, доступі до національних інформаційних ресурсів, застосування зобов’язального права для незалежних держав на використання як єдиної (російської) мови у міждержавних інформаційних обмінах, монополію російських мас-медіа у представництві СНД на світовій арені. У контексті предмета дослідження особливе значення має ухвалення 3 квітня 2008 року на 30 пленарному засіданні за ініціативою України Міжпарламентською Асамблеєю держав–учасниць СНД Модельного інформаційного кодексу для держав-учасниць СНД. Структурно він складається з загальної частини, що містить 58 статей і поділяється на 4 розділи та 16 глав. Перший розділ «Загальні положення» містить 4 глави. Глава 1 «Основи інформаційного законодавства» розкриває основні цілі та принципи інформаційного законодавства; глава 2 «Гарантії і захист прав і інтересів в інформаційній сфері» — основні права та свободи в інформаційній сфері, обмеження прав і свобод в інформаційній сфері, гарантії прав і інтересів в інформаційній сфері, обмеження права власності на інформацію та захист прав і інтересів в інформаційній сфері. У главі 3 визначено коло суб’єктів та об’єктів інформаційного законодавства. Глава 4 «Функції держави і

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

її органів в інформаційній сфері» містить норми, що регламентують участь органів державної влади й органів місцевого самоврядування в інформаційних відносинах та визначають основні напрями державної інформаційної політики. Другий розділ «Основні положення» складається з 2 глав, перша з яких під назвою «Основні положення про інформацію» розкриває зміст таких понять як інформація, інформаційний продукт і документ, друга «Основні положення про інформаційну інфраструктуру» — національну інформаційну інфраструктуру, призначення інформаційної інфраструктури, регулювання діяльності суб’єктів інформаційної інфраструктури та інформаційні послуги та роботи. У третьому розділі «Інформаційні відносини. Кругообіг інформації» викладено 6 глав. Перша «Загальні положення» визначає поняття «кругообіг інформації», друга «Створення інформації» — «масова», «творча», «статистична інформація» та «інформація про діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування», а також окреслює такі положення як право на створення інформації, представники органів масової інформації, створення і отримання масової інформації, реклама в засобах масової інформації та їх відповідальність, створення статистичної інформації та відповідальність при її створенні, вимоги до інформації про діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування та відповідальність при створенні останньої. У главі три «Розповсюдження інформації» містяться відомості про розповсюдження друкованої, електронної, аудіовізуальної недостовірної інформації, а також про видавничу діяльність і про заборони на розповсюдження інформації. Четверта глава «Використання інформації» розкриває зміст використання інформації, п’ята — «Зберігання інформації» — зберігання інформації та зберігання аудіовізуальної і електронної інформації; шоста — «Знищення (утилізація) інформації». Четвертий розділ «Правовий режим інформації» складається з 4 глав. Перша з яких — «Загальні положення» визначає поняття «правовий режим інформації», друга — «Відкрита інформація» — доступ до відкритої інформації, третя — «Інформація з обмеженим доступом», четверта — «Інформація обмеженого користування». Щодо другої частини Інформаційного кодексу держав–учасниць СНД, то Постановою № 31 Ради Міжпарламентської Асамблеї держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав «Про внесення змін до Перспективного плану модельної законотворчості та зближення національного законодавства в Співдружності Незалежних Держав на 2005–2010 роки» від 17 листопада 2005 року визначено змінити назву «Концепція модельного Інформаційного кодексу для держав–учасниць СНД» на «Інформаційний кодекс для держав–учасниць СНД». У Постанові № 45 Ради Міжпарламентської Асамблеї держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав «Про внесення змін до Перспективного плану модельної законотворчості та зближення національного законодавства в Співдружності Незалежних Держав на 2005–2010 роки» від 24 листопада 2008 року заплановано підготовку спеціальної частини Інформаційного кодексу для держав–учасниць СНД до 2009 року та закріплено таких виконавців як Комісія Ради Федерації Федерального Зібрання Російської Федерації з інформаційної політики, Секретаріат Ради МПА СНД. У Постанові № 14 Ради Міжпарламентської Асамблеї держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав «Про внесення змін до Перспективного плану модельної законотворчості та зближення національного законодавства в Співдружності Незалежних Держав на 2005–2010 роки» від 13 травня 2009 року закріплено змінити назву документа «Інформаційний кодекс для держав–учасниць СНД (спеціальна частина)» на «Інформаційний кодекс для держав-учасниць СНД (частина друга)» та доповнено графу «Розробник» таким текстом «Верховна Рада України». Отже, парламент України є одним із розробників другої (особливої) частини Інформаційного кодексу для держав–учасниць СНД. Крім того, незважаючи на визначений термін (2010 рік) подання проекту вищезазначеного документа, він відсутній донині. Зазначене зумовлено тим, що теорія інформаційного права, зокрема під впливом української науки інформаційного права зробила новий виток розвитку щодо структуризації інститутів інформаційного права на загальну, особливу та спеціальну частини. У зв’язку з цим виникла потреба пере-

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

структуризації інститутів інформаційного права як сфери суспільних відносин. При цьому зберігається, поряд з парадигмою кодифікації, парадигма фрагментарного законотворення на основі модельних законів для СНД, що по суті є несумісними між собою парадигмами подальшого розвитку інформаційного законодавства окремих країн. Правовий аналіз положень вищезазначеного міжнародного акта дозволяє дійти висновку про їх, здебільшого, декларативний зміст. Враховуючи обмеження викладення матеріалів дослідження, на цьому його етапі зазначимо лише структурні елементи структуризації міжнародного інформаційного права: 1. Міжнародне інформаційне право — це умовно виділена із системи міжнародного права його підсистема щодо суспільних відносин, пов’язаних з інформацією та її проявами у діяльності на транскордонному рівні. 2. Міжнародне інформаційне право має дві умовні складові: міжнародне публічне інформаційне право та міжнародне приватне інформаційне право. 3. Структурно міжнародне інформаційне право можна поділити на такі частини: загальну частину, де визначаються основні положення транснаціональних суспільних відносин щодо інформації (їх зміст, суб’єкти, об’єкти, принципи); особливу частину, де визначаються основні права та обов’язки людини, громадянина, глобального (чи регіонального) суспільства, держав у міжнародних відносинах; та спеціальну, де визначаються суспільні відносини міжнародного співтовариства щодо певних видів інформаційної діяльності. 4. За видами інформаційної діяльності структура спеціальної частини міжнародного інформаційного права визначається за технологічними ознаками прояву інформації у трьох аспектах: • інформструктурний (паперові — друковані засоби масової інформації, видавнича діяльність, поштовий зв’язок); електричні (електронні) засоби комунікації — телефонія, телеграфія, телебачення і радіомовлення, супутниковий зв’язок, Інтернет тощо); • гуманітарний — змістовний: свободи, права особи, міжнародного співтовариства на мовнокультурну, світоглядну (в тому числі релігійну) багатоманітність, інтелектуальну діяльність (творчість) освітнє і наукове міжнародне співробітництво як за участю приватних осіб, так і держав із застосуванням певних технологій телекомунікації; • безпековий — підтримання на бажаному для міжнародного співтовариства рівні суспільних відносин щодо інформації, протидії застосування інформаційних технологій у злочинних цілях, створення правових та безпекових механізмів проведення інформаційних операцій тощо. До цього аспекту можна віднести і суспільні інформаційні відносини, що пов’язані з економічною сферою транскордонного змісту: інформаційним забезпеченням торгівлі між державами (послугами, товарами, роботами) і т.п. 5. Крім міжнародного закріплення права на інформацію, важливого значення для міжнародної спільноти є вироблення інтегрованих правових засад побудови глобального інформаційного суспільства, а також формування глобальної системи інформаційної безпеки, у тому числі і формуванняч універсальних / глобальних інформаційних безпекових органів, наприклад Всесвітньої інтернет-поліції.

Список використаних джерел: 1. Конституційне право України : [підручник] / за ред. В. Ф. Погорілко. — К. : Наукова думка, 2000. — 584 с. 2. Международное публичное право : В 2-х томах. / пер. с фр. / Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Ален Пелле. — К. : «Сфера», 2000. 3. Міжнародне приватне право / Г. С. Фединяк, Л. С. Фединяк. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — 416 с. 4. Міжнародне право : [підручник] / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] / за ред. В. А. Ліпкана. — К. : КНТ, 2009. — 752 с. 5. Цимбалюк В. С. Структуризація міжнародного інформаційного права у правознавстві / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2009. — № 2 (22). — С. 25–30.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012 6. Макаренко Є. А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи : Дис. ... д-ра. політич. наук : 23.00.04 / Є. А. Макаренко. — К., 2003. — 475 с. 7. Загальна Декларація прав людини: Прийнята ООН 10 грудня 1948 року. [ Електронний ресурс ] //http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg995_043. 8. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року. [ Електронний ресурс ] // http://zakon.rada.gov.ua. 9. Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року [ Електронний ресурс ] // http://zakon.rada.gov.ua. 10. Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти та підходи до упорядкування суспільних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних у правоохоронній діяльності. [Посібник.] Кн. 2. / упорядники: М. Я. Швець, В. М. Брижко, Б. В. Романюк, В. С. Цимбалюк / за заг. ред. М. Я. Швеця та Б. В. Романюка. — К. : НДЦПІ АПрН України, 2006. — 509 с. 11. Цибалюк В. С. Інформаційне право: концептуальні положення до кодифікація інформаційного законодавства. Монографія. / В. С. Цибалюк. — К.: « Освіта України », 2011. — 427 с. 12. Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів: У 6 т. / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. — Т. 5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері. — К. : ТОВ «Юридична думка», 2005. — 328 с.; — Т.6. Міжнародні угоди України в інформаційній сфері. — К. : ТОВ «Юридична думка», 2005. — 160 с. 13. Марценюк О. Етапи розвитку інформаційного законодавства: міжнародний та національний аспект / О. Марценюк // Право України. — 2007. — № 7. — С. 120—124. 14. Recommendations to the European Council. Europe and the global information society // http://www.ispo.cec.be/ infosoc. 15. Григор О. О. Формування інформаційного суспільства в Україні в контексті інтеграції в Європейський Союз (державно-управлінський аспект) : дис. ... канд. наук з держ. упр.: 23.00.01 / Олег Олександрович Григор. — Л., 2003. — 229 с. 16. Хартия глобального информационного общества, 22 июля 2000 г. // Дипломатический вестник — 2000. — № 8. — С. 51–56. 17. Декларация принципов Построение информационного общества — глобальная задача в новом тысячелетии. Женева 10–12 декабря 2003 года // Международные нормативные акты ЮНЕСКО. — М., 2005. — С. 106–109. 18. Конвенція Ради Європи «Про кіберзлочинність» [ Електронний ресурс ] // http://www.rada.gov.ua. 19. Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність : Закон України // Відомості Верховної Ради. — 2006. — № 5–6. — Ст. 71.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

СТРАТЕГИИ МНОГОУРОВНЕВОГО УПРАВЛЕНИЯ МЕЖДУНАРОДНОЙ СИСТЕМОЙ Чихарев Иван Алексеевич, декан факультета политологии Московского государственного университета им. М. В. Ломоносова кандидат политических наук, доцент Рамонова Марина Александровна, аспирантка факультета политологии Московского государственного университета им. М. В. Ломоносова

Досліджено зміст стратегій багаторівневого управління міжнародною системою та визначено їх основні ознаки. Ключові слова: стратегія, управління, багаторівневе управління, точка унітарності, наднаціональні актори

Исследовано содержание стратегий многоуровневого управления и определены её основные признаки. Ключевые слова: стратегия, управление, многоуровневое управление, точка унитарности, наднациональные акторы

The analysis of the modern trends of multilevel governance strategies of international system and main features are researched. Key words: strategy, management, multilevel governance, point of unitarity, supranational actors

Международная система наших дней отличается от предыдущих исторических систем большей сложностью. Если имперские структуры были организованы по двухуровневому принципу «центрпериферия», то современная международная система, которая подверглась трансформации в результате активизации процессов глобализации и транснационализации, распадается на глобальный, региональный, национальный, транснациональный (акторы гражданского общества и частного сектора), субнациональный (включающий провинциальный и локальный уровни) и формирующийся индивидуальный уровни. Все слои современной «мировой политии» [1] пронизывает система управления, образовавшаяся в результате активизации транснациональных акторов и возникновения необходимости заполнить брешь неспособности государства эффективно выполнять некоторые свои функции. Это привело к передаче функций, прав и заданий с национального на другие уровни: вверх (процесс супранационализации), вниз (процесс децентрализации) и в стороны (популяризация сетевого принципа). Важными участниками управления стали в первом случае региональные и международные организации, во втором — провинциальные и местные правительства, в третьем — коммерческие структуры и гражданское общество. Традиционно концепция «многоуровневого управления» (multi-level governance) применялась для описания деволюционных процессов в национальном и региональном (в случае с ЕС) масштабе [2] Но, по нашему мнению, на сегодняшний день можно говорить о становлении системы гло-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

бального многоуровневого управления [3, 4]. Как замечает М. Цюрн, она не похожа на организацию управления в традиционных многоуровневых политиях: в международной системе отсутствует «координационный центр» (вроде центрального правительства), где согласуются многочисленные стратегии, и отсутствует согласованность секторальных вопросов. Без нее современная система превращается в совокупность мало связанных друг с другом секторальных режимов, и не в каждом из них принцип многоуровневости воплощен в полной мере и в одинаковом виде. В то же время государство, как и другие акторы, в любом конкретном случае могут выбирать, какую им следует использовать стратегию. Рассмотрим доступные для акторов линии поведения. Одноуровневое управление В международных системах прошлого, а именно, эпохи Модерна, основными акторами выступали нации-государства. Соответственно, все стратегии, которые они применяли, были ограничены одним уровнем. Р. Кохэн и Дж. Най рисуют картину вестфальской структуры мира, в которой все мировые дела регулируются через государство и международные (межгосударственные) отношения. Региональные и локальные правительства не обладали достаточной автономией, чтобы самостоятельно реализовывать определенные национально значимые функции, развивать интенсивные внутренние связи, а также внешние, состоящие во взаимоотношениях с другими государствами, их регионами или организациями. Активное посредничество (а по сути подмена или узурпация), выполняемое центральным правительством, не позволяли внутренним органам выработать сколь бы то ни было самостоятельный курс. То же относится во многом и к национальным неправительственным объединениям. Этот тип решения проблем и реализации функций характеризовал политические системы прошлого, хотя и сегодня остаются политии с подобной организацией управления. Но тренд явно свидетельствует о постепенном переходе от одноуровневой организации управления к многоуровневой. Стратегии многоуровневого управления Между многоуровневым и одноуровневым управлением нет жесткой границы: существует ряд переходных или пограничных форм, характеризующихся относительной свободой акторов ненационального уровня. Поэтому легче представить континуум, у левого края которого находится то, что мы назвали стратегией одноуровневого управления, а остальные стратегии по мере удаления от этой точки характеризуются все большим преодолением «унитарности» [2, с. 3], т.е. вовлекают все больше уровней управления и все чаще частные акторы (как ориентированные, так и не ориентированные на прибыль) становятся субъектами управления. Ближе всего к точке «унитраности» будет находиться полностью вертикальная стратегия многоуровневого управления. Это можно назвать «собственно многоуровневой стратегией», если под уровнями понимать территориальные или правительственные слои (иерархично расположенные органы публичной власти). Стратегия построена на отношениях между более высокими и более низкими уровнями управления. В отличие от вестфальской иерархии, здесь, во-первых, субнациональные уровни имеют более значительную степень автономии, которая позволяет им выполнять важные для национального благополучия функции и, иногда, без посредничества национального уровня устанавливать отношения с другими акторами. Во-вторых, «иерархия» вовсе не ограничивается рамками государства. М. Цюрн, например, замечает тенденцию перехода международных организаций к более самостоятельному функционированию, фактически — к наднациональности в понимании А. Этциони, когда деятельность организаций определяется ими самими, а не национальными правительствами [5, с. 243]. Международные и региональные организации становятся высшими публичными уровнями принятия решений, а национальные правительства все больше осваивают роль имплементаторов разработанных на наднациональном уровне курсов.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Наиболее полно эта стратегия реализована в Европейском союзе, который стал чем-то вроде международной федерации. Если говорить о глобальной «вертикали», то здесь наиболее яркий пример — торговый режим ВТО. Гораздо меньшей степенью наднациональности обладают режимы борьбы с изменением климата, но зато они подключают к управлению почти все уровни современной системы: глобальный (обсуждения в структурах ООН), региональный (ЕС), национальный (допустим, Великобритания), провинциальный (регион Великобритании), местный. Несмотря на выбранное нами название, в рамках этой стратегии остается горизонтальное взаимодействие между провинциальными правительствами или муниципалитетами. Данная стратегия хоть и вовлекает большое количество ненациональных уровней, но имеет существенные ограничения, потому что не стремится использовать преимущества партнерского подхода. Ведь вовлечение гражданского общества и бизнеса ведет, во-первых, к перераспределению издержек и рисков между частными и государственными акторами. Во-вторых, государства получают доступ к тем ресурсам частных акторов, которые отсутствуют у официальных структур, например, к экспертизе (в случае, когда государство сотрудничает с научными сообществами). Немаловажно и приобретение режимами легитимности на входе (input legitimacy), а также увеличение демократичности и подотчетности глобального управления при вовлечении неправительственных организаций и социальных движений, о чем говорят сторонники концепции «транснационального гражданского общества» [6]. Частно-публичное партнерство (public-private partnership, PPP), о котором идет речь в рамках этой стратегии, подразумевает горизонтальные, равноправные взаимоотношения между официальными структурами (правительства на разных уровнях и межправительственные организации) и представителями транснационального слоя международной системы (ассоциации гражданского общества, научные круги, ТНК). Степень влиятельности негосударственных акторов в партнерстве может варьироваться от простой «кооптации» правительством частных игроков до практически полной саморегуляции негосударственных акторов «в тени иерархии» [7]. К промежуточным типам частно-публичного партнерства авторы относят «делегирование» государственных функций частным акторам и «соуправление» (co-regulation). Первая подразумевает, к примеру, законный доступ ТНК и НПО к обсуждениям в рамках таких международных организаций как Всемирный банк, МВФ, ВТО. Ко второй относится такая программа, как «US-EU Safe Harbor». К ней подключаются работающие в Европе американские компании, желая на добровольной основе принять строгие европейские требования к защите персональных данных. Это позволяет им избегать многих проблем, ведя бизнес в Европе. Стратегия полной саморегуляции тесно смыкается с последним рассмотренным типом взаимоотношений, только происходит уже без «тени иерархии». В отличие от полностью вертикальной стратегии эта является полностью горизонтальной. Здесь уже нельзя говорить о «многоуровневости», так как взаимодействие происходит в основном на одном (транснациональном) уровне, но зато максимально усиливается «governance»-составляющая: по мнению Г. Стокера ««суть governance в его фокусе на управленческих механизмах, которые не опираются на ресурсы власти и санкции правительства» [8]. Основными практическими выражениями этой стратегии являются три типа управления. Первый иногда обозначают как «private-private partnership». Это сотрудничество между неправительственными акторами. Например, между корпорациями и неправительственными некоммерческими организациями в тех областях, где у них имеются общие интересы. Второй и третий типы не подразумевают никакого межакторного взаимодействия вовсе. Речь идет о системах правил и добровольных ограничений в коммерческих организациях («социальная ответственность бизнеса»; «кодексы поведения» ТНК) и гражданских ячейках (например, рыбоводческие сообщества).

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Выбор и применение стратегий Несмотря на то, что в рамках многоуровневых стратегий большую власть получают негосударственные участники, очень часто решения по децентрализации управления принимаются именно государствами (по крайней мере, публичными органами). Именно от них зависит, насколько полно будет реализовано многоуровневое управление. Именно они сталкиваются с глобальными вызовами и выбирают наиболее подходящую стратегию [9] исходя из наличия определенных преимуществ и недостатков этих стратегий, обостряющихся в той или иной ситуации. Вовлечение уровней происходит в соответствии с необходимостью решить определенную проблему, например, увеличить региональную или местную конкурентоспособность [10]. Именно в ключе увеличения власти правительств рассматривают процессы децентрализации Я. Шольт [11], Э. Барри, Т. Осборн, Н. Роуз [12] и другие исследователи. Сценарии развития стратегий Но иногда, как замечают исследователи, правила, созданные волей государств ради увеличения своей власти приобретают «собственную динамику развития», и стратегия превращается в организующий принцип целых политических систем. Каждая из названных стратегий может в будущем получить наибольшее распространение, и в связи с этим полезно будет выделить несколько сценариев, по которым может продолжиться движение тенденций. Одноуровневая (традиционная) стратегия старается законсервировать ситуацию, продолжая сосредотачивать власть на национальном уровне. При умной политике стран прогресс возможен и в рамках одного уровня, когда создаются новые типы межгосударственных договоренностей (сегодня таким прогрессивным типом является формат межправительственных клубов). Вертикальная многоуровневая стратегия перейдет от аналитической критики «сравнительного федерализма» [13, 14], жестко разделяющего уровни в мировой системе линией национального слоя к практическому утверждению общесистемной политии: в мягком варианте — четких секторальных режимов с широкими полномочиями на глобальном уровне; в жестком — настоящей мировой федерации с единым наднациональным органом, развитыми регионами и достаточно сильными и самостоятельными государствами. Партнерская стратегия, получив развитие, создаст то, что сегодня называют «глобальным управлением» — систему, где публичные органы делят власть с частными акторами. Наконец, идеал стратегии полного самоуправления — утопическая безгосударственная система взаимодействующих общин. Конечно, вряд ли найдет воплощение какой-то из названных сценариев в чистом виде. Скорее всего будет наблюдаться сосуществование разных принципов организации многоуровневого управления в рамках международной системы. По нашему мнению, сегодняшнее состояние международной системы характеризует принцип многоуровневости. Этот принцип затрагивает также и управление как неотъемлемую составляющую системы. Государства испытывают давление поствестфальских трендов, но, являясь основными акторами предыдущей исторической системы, именно они дают «добро» процессам перераспределения власти и функций. Выбирая между стратегиями, правительства дают разную степень свободы негосударственным акторам и тем самым ведут развитие политических систем в разных направлениях. Но какую бы стратегию не выбирали акторы, им придется считаться с критерием эффективности, который в сегодняшнем состоянии подразумевает отказ от централизации функций и аспектов управления и принятие принципов многоуровневого управления международной системой.

Список использованной литературы: 1. Чихарев И. А. Многомерность мировой политики: к современным дискуссиям // Полис. 2005. № 1.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 2. Hooghe, Liesbet and Marks, Gary. Unraveling the Central State, But How? Types of Multi-Level Governance. Vienna Institute for Advanced Studies Political Science Series 87. March 2003. 3. Zurn Michael Global governance as multi-level governance // Henrik Enderlein, Sonja Walti and Michael Zurn (eds.) Handbook on Multi-level Governance. Cheltenham, Northampton, MA: Edward Elgar, 2010 4. Prado, Cesar de. Global multi-level governance: European and East Asian leadership. United Nations University, 2007. 5. Этциони Амитаи. От империи к сообществу: новый подход к международным отношениям. — М., 2004. 6. Wapner, Paul. Environmental Activism and World Civic Politics. Albany: State University of New York Press, 1997. 7. Borzel T.A. and Risse T. Public-Private Partnerships: Effective and Legitimate Tools of International Governance? // Edgar Grande and Louis W. Pauly (eds.), Complex Sovereignty: On the Reconstitution of Political Authority in the 21st Century. Toronto: University of Toronto Press, 2005. 8. Stocker, Gerry. Governance as Theory // International Social Science Journal, 155, 1998. P. 17. 9. Coglianese Cary. Globalization and the Design of International Institutions // Joseph S. Nye Jr. and John D. Donahue (eds) Governance in a Globalizing World. Washington D.C. :Brookings Institution Press, 2000. 10. Organisation for Economic Co-operation and Development. Building Competitive Regions: Strategies and Governance. OECD, 2005. 11. Scholte J.A. Globalization and Governance: From Statism to Polycentrism // CSGR Working Paper No. 130/04. P. 34–42. 12. Foucault and Political Reason: Liberalism, Neo-Liberalism, and Rationalities of Government. Andrew Barry, Thomas Osborne & Nikolas Rose (eds.). Chicago, IL: University of Chicago Press, 1996. 13. Burgess, Michael. Comparative Federalism: Theory and Practice. London: Routledge, 2006. 14. Leo, C. and Enns, J. Multi-level governance and ideological rigidity: the failure of deep federalism // Canadian Journal of Political Science, vol. 42, 2009.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ГЕНЕЗИС ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ: МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО Чуприна Олена Василівна, аспірантка Юридичного інституту Національного авіаційного університету

Досліджено історичний розвиток нормативного закріплення права на інформацію в міжнародному та національному законодавстві, а також визначено основні етапи й особливості його становлення Ключові слова: право на інформацію, права людини, інформація, міжнародне законодавство, національне законодавство

Исследовано историческое развитие нормативного закрепления права на информацию в международном и национальном законодательстве, а также определены основные этапы и особенности его становления. Ключевые слова: право на информацию, права человека, информация, международное законодательство, национальное законодательство

Explored the historical development of the statutory right to information in the international and national legislation and identified the main stages and characteristics of its formation Keywords: right of information, human rights, information, an international Legislation, National Legislation

Стрімкий розвиток інформаційної сфери обумовив передове значення для побудови демократичного суспільства та правової держави законодавчого закріплення права на інформацію як з’єднувального ланцюга між суспільством загалом і людиною зокрема та державою в особі її інституцій. Саме завдяки відкритості інформації суспільство здатне контролювати діяльність владних органів, впливати на зовнішньополітичну та внутрішню політику країни, зважаючи на національні інтереси, а не на вузькопартійні чи особисті інтереси владних осіб. Водночас сучасне розуміння права на інформацію обумовлене складним та тривалим періодом його формування, становлення і розвитку. Викладене вище і визначає актуальність цієї наукової роботи. Метою даної статті є дослідження генезису права на інформацію. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) проаналізувати основні міжнародні документи, що закріплюють право на інформацію; 2) визначити особливості кожного історичного етапу становлення міжнародного законодавства у цій сфері; 3) охарактеризувати взаємозв’язок міжнародного законодавства з національним у цій сфері; 4) надати пропозиції щодо удосконалення вітчизняного правового регулювання у сфері права на інформацію. Науково-теоретичні дослідження у цій сфері представлені роботами вітчизняних та зарубіжних фахівців конституційного, інформаційного. адміністративного, міжнародного, кримінального тощо права, а саме: І. Арістової, О. Баранова, В. Баскакова, І. Бачила, В. Брижка, К. Бєлякова,

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

В. Гавловського, В. Демиденка, В. Залізняка, В. Копєйчикова, В. Ліпкана, В. Логінова, Ю. Максименко, Ф. Рудінського, Ю. Тодики, В. Цимбалюка, М. Швеця тощо. Слід зауважити, що на сучасному етапі становлення та розвитку юридичної науки вченими-юристами одноманітно визначається право на інформацію як одне із найвагоміших природних і невідчужуваних прав людини. Нині більшість конституцій розвинених країн обов’язково містять норму, що закріплює це право, а також інші права і свободи інформаційного характеру. Осторонь міжнародних процесів не стоїть і Україна. Так, у ч. 2 ст. 34 Конституції України визначено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір» [1]. Інші інформаційні права і свободи також знайшли відповідне визначення в статтях Основного закону України, зокрема 31, 32, 35, 41 тощо. Важливість і значимість цього права також підтверджується тим фактом, що ухвалено численні міжнародно-правові акти, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері шляхом визначення цього права та механізму його реалізації. Якщо нині вагомість права на інформацію не викликає сумнівів у науковців, юристів, політиків тощо, то тривалий час це право не знаходило адекватної оцінки. Проголошення права на інформацію міжнародним співтовариством як одного з основних прав людини стало підсумком міжамериканської конференції в Мехіко у 1945 році, коли делегацією США було висунуте гасло «свободи інформації», яке розумілося як недоторканність з боку держави міжнародного обміну інформацією. Право на інформацію знаходило правове закріплення і до того в окремих країнах, зокрема конституційний закон Швеції «Про свободу преси» був прийнятий ще у 1766 році. Хоча інші інформаційні нормативно-правові акти було ухвалено лише через два століття: Фінляндія (1951 р.), США (1966 р.), Данія і Норвегія (1970 р.), Австрія (1973 р.), Франція і Нідерланди (1978 р), Австралія, Нова Зеландія, Канада (1980 р.), Італія (1990 р.), Угорщина (1992 р.), Португалія (1993 р.), Бельгія (1994 р.), Ірландія, Таїланд (1997 р.), Корея, Ізраїль (1998 р.), Чеська Республіка, Японія (2000 р.), Польща (2001 р.) тощо. У 1947 році Підкомітет з питань свободи інформації і преси — один з підкомітетів Комітету ООН з прав людини — надав свободі інформації широке визначення у розділі IV доповіді Комітету з прав людини, названого «Заяви про права, зобов’язання та практику, що підлягають внесенню в концепцію свободи інформації», а саме: «Свобода інформації передбачає право безперешкодно мислити і дотримуватися своїх переконань, шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-яким способом без обмеження, незважаючи на кордони. Для співробітників засобів інформації перш за все, але також і для всіх інших, наскільки це дозволяють практичні міркування, дана свобода включає право мати самий широкий доступ до джерел інформації і безперешкодно подорожувати в пошуках останньої, а також захищати чесно використовувані джерела інформації». Подальшої легітимації право людини на інформацію знайшло своє відображення в ряді міжнародних документів, зокрема в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року тощо. Хоча в кожному з цих міжнародних документів дещо різниться трактування цього права. Так, у ст. 19 Загальної декларації прав людини було зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» [2]. У ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод також закріплено: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» [3].

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Крім того, у цьому міжнародному документі визначається, що «здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» [3]. У ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року визначено, що «Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір» [4]. Водночас також закріплено, що даний документ цими правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність, у зв’язку з чим воно може бути пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення [4]. Слід зауважити, що підстави обмеження права на інформацію, які закріплені Конституцією України, а саме: а) інтереси національної безпеки, територіальна цілісність України; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема нормам Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 18–19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження. Отже, якщо на початку 1950–х рр. право на інформацію визначалось як здебільшого політичне право, тобто зводилось до можливості громадян знати про політичні інститути й процеси, їх функціонування у власній державі та світі, то на початку 80-х рр. зміст права на інформацію почали тлумачити значно ширше як запоруку соціального, економічного, культурного і тільки насамкінець політичного розвитку кожної людини. Також право на інформацію розглядалось в контексті права на свободу вираження поглядів, де перше було лише складовою останнього. Як вірно зауважує О. Марценюк, «перші міжнародні акти проголошували право людини на інформацію в системі інших її прав» [5, с. 120]. Аналіз норм вищевикладених міжнародно-правових актів дозволяє також дійти висновку про відсутність уніфікованого переліку обмежень права на інформацію, оскільки кожен з актів містить різні обставини, за яких це право може бути обмежено. У подальшому, крім закріплення права на інформацію в контексті права на свободу, розпочалась діяльність міжнародного співтовариства з приводу прийняття стандартів функціонування ЗМІ. Так, після симпозіуму з прав людини та засобів масової інформації, що відбувся в Зальцбурзі у вересні 1968 року, 1970-го була ухвалена Європейська декларація про засоби масової інформації та права людини. Цей документ закріплював концептуальні засади взаємодії суспільства і людини та ЗМІ, зокрема визначав статус і незалежність преси та інших засобів масової інформації, заходи щодо забезпечення відповідальності преси та інших засобів масової інформації, а також заходи щодо захисту особистості від втручання в здійснення її права на недоторканність приватного життя тощо. Крім зазначеного вище міжнародного акта, міжнародним співтовариством були ухвалені інші важливі документи, що закріплювали стандарти функціонування ЗМІ та їх співробітництво з суспільством, а саме: Декларація керівних принципів з використання мовлення через супутники для вільного розповсюдження інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів від 15 листопа-

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

да 1972 року, Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації в зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, в розвиток прав людини і в боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурювання до війни від 28 листопада 1978 року тощо. Період 1970–1980 рр. характеризується також бурхливим розвитком міжнародного законодавства у сфері захисту інтелектуальної власності. Це, насамперед, обумовлено функціонуванням, створеної 14 липня 1967 року, Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Одними із перших документів цієї організації були Страсбурзька угода про міжнародну патентну класифікацію від 24 березня 1971 року, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 24 липня 1971 року, Женевський договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів вiд 7 березня 1978 року тощо. Наступною віхою у розвитку міжнародного законодавства стало ухвалення міжнародних документів, що встановлювали правові стандарти в окремих сферах життєдіяльності суспільства, а саме: Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року, Керівні принципи ООН регламентації комп’ютерних картотек, що містять дані особистого характеру від 14 грудня 1990 року, Керівні принципи щодо забезпечення доступу до екологічної інформації та участі громадськості у процесі прийняття рішень в галузі охорони навколишнього середовища від 25 жовтня 1995 року тощо. Подальший розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій призвів до виокремлення в системі прав людини вже не лише структурного елементу права на свободу, а окремого права — права на інформацію. Саме тому нині право на інформацію розглядається як окреме природне право людини. Етапи становлення міжнародного інформаційного законодавства безпосередньо перетинаються з розвитком національного законодавства більшості розвинених демократичних країн. Як вірно зауважує О. Марценюк, «проблеми розвитку законодавства про інформацію в демократичних країнах дещо схожі. На першому етапі формування національного законодавства вирішуються проблеми, пов’язані із розробленням та прийняттям нормативних актів, що декларують та легітимують право людини на інформацію в цілому. На законодавчому рівні встановлюється термінологія, визначаються види режимів доступу до інформації, окреслюються межі діяльності засобів масової інформації» [5, с. 121]. Отже, при ухваленні нормативно-правових актів, які мають регулювати суспільні відносини в інформаційній сфері, слід безпосередньо враховувати міжнародні стандарти в цій сфері, а також досвід провідних країн світу, що мають апробоване нормативне закріплення окремих аспектів інформаційної проблематики, з метою ухвалення ефективного національного законодавства.

Список використаних джерел: 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1996. — № 30. — Ст. 141. 2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=995_015 3. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року // http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015 4. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року // http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015 5. Марценюк О. Етапи розвитку інформаційного законодавства: міжнародний та національний аспект/ О. Марценюк // Право України. — 2007. — № 7. — С. 32—34

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

КРИМІНАЛЬНЕ І КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ Білокінь Руслан Михайлович, здобувач кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

У статті аналізуються різні погляди щодо правової природи прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання та досудове слідство, проводиться порівняння з іншими галузями прокурорського нагляду, досліджуються напрями реформування. Ключові слова: прокурор, органи, які провадять дізнання та досудове слідство, прокурорський нагляд, процесуальне керівництво

В статье анализируются различные взгляды на правовую природу прокурорского надзора за соблюдением законов органами, осуществляющими дознание и предварительное следствие, проводится сравнение с другими отраслями прокурорского надзора, исследуются пути реформирования. Ключевые слова: прокурор, органы, осуществляющие дознание и предварительное следствие, прокурорский надзор, процессуальное руководство

The article analyzes various views on the legal nature of the prosecutor’s supervision over law enforcement bodies engaged in inquiry and preliminary investigation, compared with other branches of Public Prosecutions, explores ways to reform. Key words: prosecutor, organs that carry out an inquest and pre-trial investigation, prosecutor’s supervision, procedural management

Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство визначені у п. 3 ст. 121 Конституції України [1], ст. 2 ч. 2 ст. 25 КПК України [2], ст. 4 та ч. 2 ст. 29 Закону України «Про прокуратуру» [3] та у відомчих нормативно-правових актах,

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

зокрема — в наказі Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 р. № 4гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство» [4]. Для реалізації вказаних завдань у кримінальному процесі прокурор має значні повноваження, що здійснюються на усіх стадіях процесу, поширюється на всіх його учасників і дозволяють прокуророві суттєво впливати на хід розслідування. Так, на стадії порушення кримінальної справи прокурор може закривати справу в разі її порушення без законних підстав, або скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови про порушення кримінальної справи чи про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 100 КПК). Під час досудового слідства прокурор може вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи; надавати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій. Більш того, прокурор може усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи, передавати справу від одного органу досудового слідства іншому, від одного слідчого іншому чи реалізовувати інші повноваження, передбачені ст. 227 КПК України. Так, у 2009 році, здійснюючи нагляд за додержанням законів при провадженні дізнання та досудового слідства, прокурорами скасовано 3,4 тис. незаконних постанов про порушення кримінальних справ, закрито 159 кримінальних справ, порушених без законних підстав. Скасовано 62,2 тис. постанов про зупинення слідства, 5,7 тис. постанов про закриття кримінальних справ, надано 61,8 тис. письмових вказівок [5]. У зв’язку з таким широким переліком повноважень прокурора під час досудового розслідування кримінальних справ увагу науковців неодноразово привертало питання щодо правової природи прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання та досудове слідство та його співвідношення з наглядом за додержанням та правильним застосуванням законів (колишній загальний нагляд). Особливу актуальність дослідження цього питання набуло в період реформування кримінально-процесуального законодавства. Адже в частині 1 статті 38 проекту Кримінального процесуального кодексу України, розробленого робочою групою при Президентові України (створена відповідно до Указу Президента України від 17 серпня 2010 року № 820) визначено, що при проведенні досудового розслідування прокурор здійснює нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва [6, с. 19]. 1. Дослідженню питань прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання та досудове слідство, значну увагу у своїх роботах приділяли В. В. Долежан, В. С. Зеленецький, В. М. Косюта, Л. М. Лобойко, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. І. Мичко, В. В. Назаров, В. Т. Нор, В. П. Півненко, І. Л. Петрухін, Р. Р. Трагнюк, В. М. Савицький, В. В. Сухонос, Г. П. Середа, А. А. Чувільов та ін. У зв’язку з вищевикладеним, метою цієї статті є з’ясування правової природи прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання та досудове слідство, дослідження цієї проблеми в контексті реформування кримінального судочинства. Так, згідно з вимогами чинного кримінально-процесуального законодавства України діяльність прокурора у кримінальному судочинстві характеризується такими напрямами діяльності: по-перше, він здійснює нагляд у сфері розслідування злочинів, по-друге, може особисто здійснювати розслідування та, по-третє, від імені держави підтримує обвинувачення в суді [7, с. 48]. Варто відразу ж зауважити, що відповідно до вимог Конституції України, в результаті реформування кримінально-процесуального законодавства, прокуратура має бути позбавлена функції досудового слідства, про що свідчить проект КПК України [6, с. 21]. Під прокурорським наглядом в теорії прокурорського права розуміють здійснювану від імені держави діяльність спеціально уповноважених посадових осіб — прокурорів по забезпеченню додер-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

жання і правильного застосування законів шляхом своєчасного виявлення і прийняття заходів до їх усунення, притягнення винних до відповідальності [8; 9]. 2. Нагляд прокурора за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства прийнято розглядати як одну із галузей прокурорського нагляду. Втім, прокурорському нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, притаманні специфічні ознаки, які відрізняють його від інших видів прокурорського нагляду. Адже прокурор в кримінальному процесі є його суб’єктом, який має широке коло владно-розпорядчих повноважень, що дозволяє йому вчасно та оперативно реагувати на допущені порушення кримінально-процесуального чи кримінального законодавства. Серед особливостей прокурорського нагляду у сфері кримінального процесу варто виділити таке. По-перше, на відміну від загального нагляду, науковці справедливо зазначають, що прокурорський нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, здійснюється в процесуальній формі [10, с. 540]. Тобто діяльність прокурора у кримінальному процесі, на відміну від інших галузей наглядової діяльності, наприклад, нагляду прокурора за оперативнорозшуковою діяльністю, діє у жорстко визначеній законом кримінально-процесуальній формі. По-друге, прокурорський нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, є невід’ємною складовою кримінального процесу. Так, певні рішення набувають юридичної сили лише після затвердження їх прокурором (наприклад, ст. 229 КПК України передбачає, що обвинувальний висновок затверджується прокурором). Проведення певних слідчих дій може відбуватися або з санкції прокурора (ч. 3 ст. 177 КПК України), або за його погодженням подання про проведення певних слідчих дій (ч. 5 ст. 177 КПК України та ч. 4 ст. 190 КПК України передбачають, що подання про обшук чи огляд житла чи іншого володіння особи має бути погоджено з прокурором). По-третє, прокурорський нагляд у сфері кримінального процесу, на відміну від інших галузей наглядової діяльності, здійснюється стосовно слідчого, який має процесуальну незалежність і самостійність. У зв’язку з цим слідчий може не погодитися з вказівками прокурора щодо питань, визначених в ч. 2 ст. 114 КПК України та оскаржити їх до вищестоящого прокурора. По-четверте, в кримінальному процесі прокурор є стороною обвинувачення в суді, що визначено ч. 3 ст. 161 КПК України. А тому, на відміну від інших галузей прокурорського нагляду, нагляд за досудовим розслідуванням робить прямий і вирішальний вплив на позицію прокурора в суді як державного обвинувача. 3. Отже, прокурорський нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, має суттєві відмінності від інших галузей прокурорського нагляду. 4. У зв’язку з вищевикладеними особливостями серед науковців доволі тривалий час точиться дискусія з приводу правової природи даного виду прокурорського нагляду. Погляди науковців, які досліджували цю проблему, розділилися. Існують такі основні точки зору: одні науковці вважають, що прокурор здійснює нагляд за досудовим слідством та керівництво ним; інші стверджують, що прокурор здійснює лише нагляд та не здійснює керівництво досудовим розслідуванням; треті вважають, що наглядові повноваження прокурора трансформуються в процесуальне керівництво лише у зв’язку з порушенням закону органами досудового розслідування. Найбільшої підтримки як теоретиків, так і практиків отримала точка зору про те, що прокурор є процесуальним керівником на досудовому слідстві 5. Так, прихильники першої точки зору переконані, що нагляд за досудовим слідством та керівництво ним — це різні функції прокурора. Ці види діяльності прокурора розглядаються як самостійні процесуальні функції, де нагляд є основною, а керівництво додатковою [11, с. 205]. 6. Дана концепція базується на тому, що для прокурорського нагляду характерний так званий чистий нагляд, під час якого прокурор не втручається в діяльність піднаглядних суб’єктів, а лише спостерігає за ними та реагує відповідно до чинного законодавства. Враховуючи те, що

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

прокурорський нагляд у кримінальному процесі не обмежується лише спостереженням, адже прокурор має право втручатися у хід досудового розслідування, прихильники даного підходу стверджують, що варто виокремлювати наглядові та керівні повноваження. Науковці вважають, що функції нагляду та процесуального керівництва є самостійними напрямами діяльності прокурора з відповідними, специфічно властивими для кожного з них повноваженнями [12]. При цьому термін «нагляд» характеризує пасивну діяльність прокурора, а «керівництво» — активну. Семантичний аналіз цих термінів не дозволяє нам погодитись з таким твердженням. Адже в українській мові «наглядати» — означає пильнувати, слідкувати за ким-, чим-небудь для контролю, забезпечення порядку, або стежити, спостерігати з метою нагляду (12, с. 555). Під керівництвом розуміють спрямувальний характер діяльності осіб, які очолюють певний колектив, їх вплив на розвиток, стан чого-небудь [12, с. 425]. 7. На нашу думку, варто підтримати точку зору В. М. Савицького з даного приводу. Науковець стверджує, що помилка тих, хто розглядає обов’язки прокурора під час досудового розслідування як здійснення ним функції нагляду поруч із функцією керівництва полягає в тому, що при такому трактуванні діяльності прокурора ігноруються специфічні особливості даної галузі нагляду. Тут нагляд не може бути прирівняний до одного лише нагляду за виконанням законів, а тому не має сенсу повноваження прокурора штучно поділяти [ 14, с.192–194]. Представники іншої точки зору вважають, що прокурор має здійснювати лише нагляд, та не здійснювати керівництво досудовим розслідуванням. На їхню думку, прокуратура є органом нагляду і її не повинні цікавити питання керівництва розслідування конкретних кримінальних справ [11, с. 207–208]. Варто зауважити, що така характеристика повноважень прокурора у кримінальному судочинстві не відповідає ні сучасному кримінально-процесуальному законодавству, ні напрямам його реформування. Адже вищевикладені особливості прокурорського нагляду у сфері кримінального процесу переконливо свідчать, що владно-розпорядчий характер повноважень прокурора в кримінальному процесі не дозволяє характеризувати його діяльність лише як спостереження за розслідуванням. 8. Окремі науковці стверджують, що наглядові повноваження прокурора трансформуються в процесуальне керівництво лише у зв’язку з порушенням закону органами досудового розслідування. Така точка зору також не знаходить свого підтвердження при аналізі КПК України, адже прокурорський нагляд в певних випадках є обов’язковою складовою досудового провадження. Так, окремі дії слідчого можуть проводитися лише за згоди прокурора (ч. 4 ст. 187 КПК України) чи його санкції (ч. 3 ст. 177 КПК України). 9. Найбільшої підтримки в наукових колах отримала концепція, згідно з якою прокурор є процесуальним керівником на досудовому слідстві [10, с. 539; 14, с. 195−197]. Так, В. М. Савицький вважає, що нагляд прокурора за розслідуванням злочинів органічно включає в себе процесуальне керівництво діяльністю органів дізнання та досудового слідства. Інші науковці здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням пов’язують з його можливістю впливати на рух та порядок розслідування кримінальної справи, зокрема щодо надання вказівок, скасування незаконних чи необґрунтованих рішень про порушення кримінальної справи чи про відмову в порушення справи. Такі повноваження дозволяють стверджувати, що прокурор є «господарем» на досудовому розслідуванні, адже він має право вирішувати всі процесуальні питання, що виникають у стадії досудового розслідування процесу, за винятком тих питань, рішення яких належить до виняткової компетенції суду . 10. Свідченням того, що найбільш прийнятною українські законодавці вважають саме останню точку зору, є Концепція реформування кримінальної юстиції, де визначено, що на прокуратуру покладається функція процесуального керівництва, яка полягає в організації процесу досудового розслідування, визначенні напрямів розслідування, координації процесуальних дій, сприяння створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення дотриман-

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ня у процесі розслідування вимог законів України [15]. Стаття 38 проекту КПК України також визначає, що «прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням» [6, с. 19]. Отже, прокурорський нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, має свої специфічні особливості, які відрізняють його від інших галузей прокурорського нагляду. Процесуальні повноваження прокурора на досудовому розслідуванні кримінальних справ за своєю суттю є процесуальним керівництвом, тому автори проекту цілком правильно закріпили це положення в статті 38 проекту КПК України. Таке формулювання розробники проекту пояснюють тим, що виконуючи ці функції, прокурор під час досудового розслідування починає формувати обвинувачення для того, аби подати його на розгляд суду. Окрім цього, вважаємо, що в проекті варто було б не лише вказати про форму діяльності прокурора під час досудового розслідування, а й закріпити тлумачення терміна «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням».

Список використаних джерел: 1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України — 1996. — № 30. — Ст. 141. 2. Кримінально-процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за ред. В. Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. − Х. : ТОВ «Одіссей», 2009. − 944 с. 3. Про прокуратуру: закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793. 4. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство: Наказ Генеральної прокуратура України від 19.09.2005 р. № 4гн [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.uapravo.net.ua 5. Про стан законності в державі за 2009 р. (відповідно до статті 2 Закону України «Про прокуратуру») [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/vlada.html?_m=fslib&_t=fsfile&_ c=download&file_id=159760 6. Проект Кримінального процесуального кодексу України (з порівняльними таблицями), розроблений Робочою групою з питань реформування кримінального судочинства, створеною відповідно до Указу Президента України від 17 серпня 2010 р. № 820/2010 // Закон і бізнес. — 25 червня 2011. — № 26 (1013). — С. 3–246. 7. Долежан В. В. Проблеми участі прокурора у кримінальному судочинстві в аспекті судової реформи / В. В. Долежан // Право України. — 2010. — № 5. — С. 48–53. 8. Михайленко О. Р. Прокуратура України: підручник / О.Р.Михайленко. − 2-ге вид., перерб. і доп. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 336 с. 9. Нор В. Т., Береський Я. О., Когутич І. І., Котик З. Д., Гузела М. В. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студ. юрид. вищ. навч. закл. / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Кафедра кримінального процесу і криміналістики / В.Т. Нор (ред.). — Л. : Тріада плюс, 2002. — 280с. 10. Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Аленіна − Х. : ТОВ «Одіссей», 2009. − 816 с. 11. Химичева О.В. Концептуальные основы процессуального контроля и надзора на досудебных стадиях уголовного судопроизводства / О.В. Химичева : дис. … д-ра юрид. наук. — М., 2004. — 402 с. 12. Середа Г.П. Майбутня роль прокурора в кримінальному процесі: нотатки на полях законопроектів // Г.П.Середа [Електронний ресурс] : − Режим доступу : http://www.yurincom.com/ua/analytical_ information/?id=6501 13. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К. ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. — 1440 с. 14. Савицкий В. М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве / В. М. Савицкий. — М. : Наука, 1975. — 383 с. 15. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» [Електронний ресурс]: указ Президента України від 08 квітня 2008 року № 311/2008. − Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРЕДМЕ ТА УМИСНОГО ВВЕДЕННЯ В ОБІГ НА РИНКУ УКРАЇНИ (ВИПУСК НА РИНОК УКРАЇНИ) НЕБЕЗПЕЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ Гулявська Уляна Василівна, викладач кафедри кримінального права та процесу Юридичного інституту Київського міжнародного університету

У даній статті досліджуються проблемні питання предмета злочину, зокрема, проблемні питання предмета умисного введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції. Ключові слова: склад злочину, елементи складу злочину, ознаки складу злочину, предмет злочину, продукція, небезпечна продукція, нехарчова продукція

В данной работе раскрывается содержание признаков предмета умышленного введения в оборот на рынке Украины (выпуск на рынок Украины) опасной продукции, даются рекомендации по совершенствованию законодательства об ответственности за введение в оборот опасной продукции. Ключевые слова: состав преступления, элементы состава преступления, признаки состава преступления, предмет преступления, продукция, опасная продукция, непищевая продукция

This research defines the features of the subject of the intended insertion of the dangerous products into the Ukrainian market turnover (output into the market of Ukraine). The author gives recommendations for the legislative improvement in the field of responsibility for insertion of the dangerous products into the market turnover. Key words: corpus delicti, copus delicti elements, the subject of crime, output, dangerous goods, non-food products

У науці кримінального права питання про предмет злочину й досі залишається дискусійним. Якщо більшість криміналістів доводить, що це речі матеріального світу, то з приводу того, які саме матеріальні речі є предметом злочину, а також його місця у структурі елементів складу злочину, висловлюються різні точки зору [10]. Чи можна вважати предмет злочину обов’язковою чи факультативною ознакою складу злочину? Суперечки науковців із цього питання мають давню історію. Хоча дане питання не підлягає критиці, оскільки відповідь на нього випливає із поняття самої природи предмета злочину. Слушним є твердження Є. В. Лащука: «Вчення про предмет злочину, від часу його виникнення і дотепер, завжди вирізнялося дискусійними положеннями і розвивалося, в основному, завдяки необхідності встановлення предмета злочину у правозастосовній діяльності чи у процесі наукового тлумачення. Саме тому зазначене вчення не викликає щонайменшого сумніву в його призначенні слугувати розвитку кримінально-правової теорії і вдосконаленню юридичної практики»[6].

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Законодавець по-різному описує ознаки предмета злочину в законі про кримінальну відповідальність. Вибір того чи іншого способу (прийому) при законодавчому визначенні предмета злочину багато в чому залежить від характеру злочину, а також від індивідуальних властивостей його предмета [5, с. 105]. Відповідно до положень вчення О.М. Трайніна про склад злочину, елементом складу злочину повинна визнаватися кожна з фактичних ознак, котра в сукупності з іншими визначає характер і ступінь суспільної небезпеки визначеного кримінальним законом злочину. В теорії кримінального права виокремлюють чотири групи ознак складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. На думку О. М. Трайніна, терміни «елементи складу злочину» і «ознаки складу злочину» є синонімами. В сучасній доктрині кримінального права є й інша точка зору, відповідно до якої елементами складу злочину є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона, а ознаки складу злочину входять в ці елементи як складові частини. Ознаки складу злочину поділяються на дві групи. Одна група є обов’язковою, бо притаманна всім злочинам без винятку. Друга група ознак має факультативний характер. Ознаки цієї групи можуть бути присутні, але їх може і не бути в складі конкретного злочину. Це, зокрема, не означає, що серед вказаних у законі ознак є «головні» і «другорядні», менш важливі. Для наявності складу конкретного злочину необхідна присутність усіх його елементів. Брак хоча б одного з них має своїм наслідком відсутність усього складу злочину. М. Й. Коржанський зазначав, що: «Існує значна кількість злочинів, які не мають предмета посягання і які умовно можна назвати безпредметними. Предмет злочину — це конкретний матеріальний об’єкт, у якому знаходять свій прояв певні сторони, властивості суспільних відносин (об’єкта злочину) і шляхом фізичного або психічного впливу на який заподіюється суспільно небезпечна шкода у сфері цих відносин». При цьому він стверджував: «Предмет злочину може існувати лише в якихось конкретних суспільних відносинах, які, у свою чергу, не можуть існувати незалежно від цієї матеріальної або ідеальної речі». Дотримуючись цієї ж точки зору, Є. А. Фролов зазначав: «Про предмет злочину як самостійну ознаку складу злочину правомірно ставити питання лише там, де здійснюється злочинне посягання на такі суспільні відносини, саме існування яких тісно пов’язане з наявністю відповідних матеріальних предметів». Принципово іншої думки з цього питання дотримується М. О. Бєляєв. Визнаючи предмет злочину як елемент об’єкта посягання, він писав: «Так званих «безпредметних» злочинів не існує, тому що здійснювати посягання на суспільні відносини неможливо без впливу на його елементи, тобто на предмети посягання. Склади злочинів відрізняються з цієї точки зору не тим, що в одних передбачені злочини, де є предмет посягання, а в інших — такі, де предмета немає, а тим, що в одних складах злочинів предмет введений в якості обов’язкової ознаки, а в других він лише береться до уваги». Думку цього автора поділяв П. М. Панченко. Він вважав, що «безпредметних» злочинів не існує, оскільки інакше буде неможливо виявити механізм спричинення шкоди об’єкту в таких злочинах. Обґрунтованою є думка О. М. Трайніна: «Однаково помилковим є як спроба спрощення предмета як одного з елементів складу злочину, так і визнання предмета обов’язковим елементом кожного складу злочину. Предмет беззаперечно має важливе значення, але там, де законом це значення передбачено». Тому предмет злочину не обов’язкова, а факультативна ознака складу злочину. Що ж стосується місця предмета в системі елементів складу злочину, то одні науковці відносять його до об’єктивної сторони, а інші — до об’єкта складу злочину. Так, А. А. Піонтковський зазначав: «Предмет злочину належить не до об’єкта, а до об’єктивної сторони складу злочинів, про предмет злочину можна вести мову лише у випадках, коли, на відміну від об’єкта, на нього не здійснюється посягання». Подібної точки зору дотримується й В. К. Глістін, який також поділяє предмети злочину на ті, які входять до складу суспільних відносин як об’єкта злочину, й ті, що належать до об’єктивної сторони

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

як знаряддя впливу на суспільні відносини. Причому предмети злочину першої групи, на його думку, збігаються з предметом суспільних відносин[10]. Більш обґрунтованою й доведеною вбачається позиція тих науковців, які стверджують, що предмет злочину хоча й пов’язаний з його об’єктом, однак ніколи цілком не збігається з ним. На думку деяких правознавців, наприклад М. І. Панова, предмет злочину або виступає у вигляді матеріального вираження суспільних відносин й обов’язково входить до його структури як речовий компонент, або ж неподільно пов’язаний із суспільними відносинами і становить собою обов’язкову умову, передумову або свідчення їх існування й нормального функціонування. Цю точку зору підтримує також і Н. О. Гуторова, додаючи до цього судження, що не тільки наявність, а в деяких випадках і відсутність предмета злочину або додержання щодо нього особливого правового режиму є свідченням нормального існування й функціонування суспільних відносин [10]. Слушною є думка М. І. Бажанова про те, що предмет злочину існує поряд з об’єктом і є самостійною факультативною ознакою складу злочину. Кожний з цих предметів наділений своїми, властивими тільки йому ознаками, виконує свою соціальну роль, а також має різне правове призначення. Предмет злочину не може претендувати на роль самостійної ознаки складу злочину. Таке рішення викликане тим, що склад злочину являє собою сукупність його обов’язкових елементів (об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони і суб’єкта злочину). Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає склад злочину і, отже, кримінальну відповідальність. Предмет злочину є не обов’язковим, а факультативним стосовно загального поняття складу злочину. Отже, його можна називати лише ознакою, а не елементом складу злочину [5, с. 107]. Предмет злочину як самостійна факультативна ознака складу злочину завжди існує поряд з об’єктом. Саме об’єкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Предмет відрізняється від об’єкта ще й тим, що йому не завжди завдається шкода. Якщо шкода, завдана об’єкту, завжди має соціальний характер, то предмету злочину внаслідок суспільнонебезпечного посягання насамперед завдається фізична шкода, яка викликає певні негативні соціальні зміни в об’єкті. Шкода предмету як матеріальній речі завдається, коли злочин здійснюється шляхом його знищення, пошкодження чи змінення [5, с. 107]. Слушною є думка Є. В. Лащука: «Перелік зазначених проблем щодо предмета злочину не є вичерпним. Їх існування перешкоджає правильному застосуванню кримінально-правових норм та інколи унеможливлює здійснення справедливого правосуддя». Також він зазначає: «На новому концептуальному рівні вдосконалене визначення поняття предмета злочину — це факультативна ознака об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння. Отже, оригінально в порівнянні з існуючими у науці кримінального права підходами визначається взаємозв’язок об’єкта і предмета злочину. Зокрема, на відміну від традиційного бачення місця предмета посягання у складі злочину (як його факультативної ознаки) обґрунтовується необхідність вважати предмет злочину факультативною ознакою об’єкта злочину. Наголошується на тому, що місце предмета злочину визначено не в структурі суспільних відносин, а поряд з ними, — як самостійного юридичного поняття, що має, в багатьох випадках, однорідні з предметом суспільних відносин властивості» [6]. Обґрунтованим є твердження О. Д. Гармаш про те, що наявність вказівки на конкретний предмет злочину забезпечує повноту конструювання конкретного його складу, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації. Предмет може виступати критерієм розмежування суміжних складів злочину, а також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь. Як відомо, КК України не містить жодних положень про поняття предмета злочину або правил його встановлення у конкретних складах злочинів. Пленум Верховного Суду України, використовуючи словосполучення «предмет злочину» у своїх постановах, не розкриває його змісту, а лише наводить переліки того, що необхідно визнавати предметом злочину у відповідних складах [1]. У теорії

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

кримінального права предметом злочину називають: речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких, чи у зв’язку з якими вчиняється злочин [2, c. 96]; будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [3, 93] тощо. Це означає, що законодавець, описуючи той чи інший злочин, в одних випадках вказує на конкретні речі, в інших — на їх ознаки, властивості тощо. Ось і в ст. 227 КК, яка передбачає відповідальність за умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції, йдеться не про якийсь конкретний вид продукції (скажімо, автомобілі чи пральні машини, чи якісь сировинні матеріали), а про будь-яку продукцію, що не відповідає вимогам, що встановлені нормативно-правовими актами щодо її безпечності. Аналіз Закону України від 2 грудня 2010 року «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції», яким ст. 227 КК викладена у новій редакції, свідчить про те, що терміни «небезпечна продукція» і «продукція» вживаються у значеннях, визначених Законом України «Про загальну безпечність нехарчової продукції»1. Згідно зі ст. 1 цього Закону продукція — будь-яка речовина, препарат або інший товар, виготовлений у ході виробничого процесу. Це можуть бути хімічні сполуки, фармацевтичні вироби, дитячі іграшки тощо. У Законі «Про відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок дефекту продукції» від 19 травня 2011 року надається більш широке визначення продукції — будь-яке рухоме майно, включаючи готову продукцію, сировину та комплектувальний виріб, у тому числі майно, що є складовою частиною іншого рухомого або нерухомого майна2. Треба зазначити, що в законах «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» та «Про загальну безпечність нехарчової продукції» йдеться лише про нехарчову продукцію, до якої не включаються: послуги та роботи; харчові продукти, харчові добавки, ароматизатори, дієтичні добавки та допоміжні матеріали для переробки харчових продуктів; продукти тваринного походження; корми, кормові добавки та премікси; живі рослини та тварини тощо. Відповідно до законодавства України про захист прав споживачів останні (споживачі) мають право на належну якість продукції, її безпеку [4]. При цьому жодних обмежень щодо виду продукції закон не встановлює. Оскільки харчова продукція може бути також небезпечною для життя, здоров’я і власності3, уявляється, що предметом злочину, передбаченого ст. 227 КК, варто було б вважати і харчову продукцію. Тим більше, що диспозиція зазначеної статті не обмежує його лише нехарчовою продукцією. Водночас не можна визнавати предметом умисного введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції речі, вилучені з обігу (самогон, наркотичні засоби, твори, що пропагують культ насильства та жорстокості тощо), ядерні матеріали, будь-яку іншу продукцію у сфері використання ядерної енергії, вироби військового призначення, відповідальність за введення в обіг яких передбачена спеціальними нормами закону про кримінальну відповідальність. Відповідно до ст. 1 Закону «Про загальну безпеку нехарчової продукції» безпечною визнається продукція, яка за звичайних або обґрунтовано передбачуваних умов використання (у тому числі щодо строку служби та за необхідності введення в експлуатацію вимог стосовно встановлення і технічного обслуговування) не становить жодного ризику чи становить лише мінімальні ризики, зумовлені використанням такої продукції, які вважаються прийнятними і не створюють загрози суспільним інтересам, з урахуванням: характеристик продукції, у тому числі її складу, упаковки, вимог щодо встановлення і технічного обслуговування; впливу продукції на іншу продукцію, якщо вона буде використовуватися разом з нею; попереджень, що містяться на етикетці продукції, в інструкції з її використання та знищення, а також в іншій інформації стосовно продукції; застережень щодо споживання чи використання продукції певними категоріями населення (дітьми, вагітними жінками, людьми похилого віку тощо). Обидва закони набрали чинності з 5 липня 2011 р. Закон набрав чинності через три місяці після його опублікування. 3 Див. ст. 22 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про безпечність та якість харчових продуктів». 1 2

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Небезпечною, тобто такою, що є предметом розглядуваного злочину, є продукція, яка не відповідає визначенню терміна «безпечна нехарчова продукція», а саме, становить серйозний ризик — загрозу суспільним інтересам, що потребує оперативного втручання державних органів, у тому числі таку, наслідки якої не виявляються негайно. Під суспільними інтересами у цьому сенсі розуміється безпека життя та здоров’я людей, безпечні умови праці, захист прав споживачів (користувачів), захист довкілля. Предметом злочину, передбаченого ст. 227 КК, може бути лише та продукція (небезпечна продукція), яка не відповідає вимогам щодо безпечності продукції, встановленим нормативно-правовими актами. Вимоги щодо загальної безпечності продукції передбачені у законах «Про загальну безпечність нехарчової продукції», «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, що регулюють відносини в цій сфері4. У випадках, коли міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші вимоги щодо загальної безпечності продукції, ніж ті, що передбачені законами України, застосовуються вимоги міжнародних договорів України. Доказом небезпечності продукції є її невідповідність національним стандартам, що гармонізовані з відповідними європейськими стандартами. Перелік таких гармонізованих національних стандартів формується центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації. Цей перелік станом на 1 січня щороку оприлюднюється шляхом його опублікування у друкованому засобі масової інформації центрального органу виконавчої влади з питань стандартизації (у разі його відсутності — у друкованому засобі масової інформації, визначеному цим органом) та шляхом розміщення на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади з питань стандартизації. У разі відсутності чи незастосуванні національних стандартів орган державного ринкового нагляду під час доведення, що продукція є небезпечною, може враховувати в такій послідовності: 1) національні стандарти інших держав щодо забезпечення безпечності продукції, гармонізовані з відповідними європейськими та міжнародними стандартами; 2) регіональні стандарти щодо забезпечення безпечності продукції відповідно до міжнародних договорів України; 3) стандарти України щодо забезпечення безпечності продукції, крім національних стандартів, що гармонізовані з відповідними європейськими стандартами; 4) кодекси усталеної практики із забезпечення безпечності продукції у відповідних галузях; 5) досягнення науки і техніки у сфері безпечності продукції; 6) очікування споживачів (користувачів) щодо безпечності продукції за звичайних або обґрунтовано передбачуваних умов її використання (у тому числі й щодо строку служби та за необхідності введення в експлуатацію вимог стосовно встановлення і технічного обслуговування). Отже, предметом злочину, передбаченого ст. 227 КК, може бути лише така небезпечна, виготовлена в процесі виробництва, продукція, яка не відповідає вимогам щодо безпечності продукції (є небезпечною для життя, здоров’я людей, безпечних умов праці, прав споживачів, довкілля), тобто вимогам, встановленим законами «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції», «Про загальну безпечність нехарчової продукції», «Про захист прав споживачів», «Про безпечність та якість харчових продуктів» тощо, а також іншими нормативно-правовими актами, виданими у розвиток зазначених законів. Визначення належності продукції до небезпечної здійснюється органами ринкового нагляду та випробувальними лабораторіями чи іншими організаціями, акредитованими на право проведення Згідно з п. 8 прикінцевих положень Закону «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» Кабінету Міністрів України доручено у шестимісячний строк після опублікування закону підготувати та подати на розгляд ВР України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

таких робіт національним органом з акредитації, на підставі договорів, укладених з ними органами ринкового нагляду.

Список використаних джерел: 1. Про судову практику у справах про хабарництво: постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р., п.4; Про судову практику у справах про злочини проти власності; постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р., п 2; та ін. 2. Кримінальне право України. Загальна частина: [Підручник.] / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько, О. О. Дудоров та ін.; За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — 5-е вид., переробл. та допов. — К. : Атіка, 2009. — 408 с. 3. Кримінальне право України. Загальна частина: [Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти] / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; / За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В.Сташиса, В. Я.Тація. — Київ–Харків: Юринком Інтер–Право, 2001.– 416 с. 4. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991 р. (з наступними змінами) (ст. 4). 5. Кримінальне право України: Загальна частина: [Підручник.] / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; / За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 480 с. 6. Лащук Є. В. Предмет злочину в кримінальному праві України. Автореферат: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. — режим доступу: http://www.dissland.com/catalog_ukr/predmet_prestupleniya_v_ugolovnom_prave_ukraini.html 7. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1969 / Кузнецова Н.Ф. Избранные труды. — СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2005. — 531с. 8. Курс уголовного права. Общая часть. Т.1 / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. — М. : ИКД «Зерцало-М», 2006. — 624 с. 9. Курс уголовного права. Особенная часть. Т.3 / Под ред. Г. Н. Борзенкова, В. С. Комисарова. — М. : ИКД «Зерцало-М», 2006. — 468 с. 10. Гармаш О. Д. Кримінальна відповідальність за порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. — Харків, 2008. — режим доступу: http://studrada.com.ua/content

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ПОНЯТТЯ ГАРАНТІЙ ПРАВ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Літвінова Ірина Феофанівна, Юридичний інститут Національного авіаційного університету, кандидат юридичних наук

Розглянуто види гарантій та з’ясовано поняття гарантій прав особи у кримінальному процесі. Ключові слова: гарантії, права і свободи особи, забезпечення прав, охорона прав, захист прав

В статье рассмотрены вопросы видовой картины гарантий лица в уголвном процессе. Также формулируется авторское понимание гарантий лица в уголовном процессе. Ключевые слова: гарантии, права и свободы, обеспечение прав, охрана прав, защита прав

In the article author researches the problems if different types the personal guarantees in criminal procedure. Is defined authors realizing of personal guarantees. Key words: guarantees, freedom and rights, ensuring of rights, secure of rights, protection of rights

Права особи у кримінальному судочинстві отримали широке розповсюдження та ґрунтовне законодавче закріплення у сучасному світі, що стало можливим завдяки багатому історичному досвіду нашої цивілізації [1, с. 60]. Проблема гарантій є однією з провідних при розгляді питання про права, свободи та законні інтереси особи, оскільки про реальну цінність прав, свобод і законних інтересів людини варто судити насамперед з механізму їх охорони та реалізації, важливу роль у чому відіграють саме засоби забезпечення. Реальна дія будь-яких правових ідей, принципів та інститутів у правовій системі здійснюється завдяки існуванню певного кола гарантій, тобто сприятливих для правотворчої та правоохоронної діяльності соціально-політичних умов і факторів, а також спеціальних засобів зі зміцнення правопорядку та забезпечення прав і законних інтересів кожного учасника правовідносин [2, с. 62]. З поняттям процесуальних гарантій пов’язано розуміння функцій і завдань кримінального судочинства, визначення ролі окремих суб’єктів доказування, характер взаємодії судового контролю й прокурорського нагляду за законністю досудового розслідування, наповнення змістом окремих принципів процесу (змагальність, презумпція невинуватості та ін.) тощо. Слід зазначити, що «процесуальні гарантії» — це термін науки. У міжнародно-правових актах про права людини та в галузевому, в тому числі кримінально-процесуальному законодавстві він не використовується. Як правило, це поняття передається словами «забезпечити, гарантувати» (наприклад, статті 22, 24, 30, 31 Конституції України, ст. 53 КПК України). У цьому контексті зміст і значення цих слів є однаковими, що дозволяє погодитись з В. С. Шадріним, що їх слід розуміти як синоніми [3, с. 39].

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Однак, розглядаючи гарантії прав особи, на наш погляд, необхідно говорити про їх забезпечення, оскільки саме цей термін найбільш вдало характеризує бажаний стан прав і законних інтересів особи. Використовуючи в нормах права формулювання щодо забезпечення прав особи, законодавець підкреслює, що саме особа, її права і законні інтереси є в цьому випадку безпосереднім об’єктом правового захисту. Процесуальні гарантії — це встановлені законом засоби і способи, що забезпечують виконання завдань кримінального судочинства і можливість реалізації всіма суб’єктами кримінального процесу своїх прав і виконання обов’язків. Таке розуміння процесуальних гарантій є в працях М. С. Строговича, Е. Ф. Куцової, В. Е. Лука шевича, В. Е. Юрченка, П. С. Елькінд, М. М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіка та багатьох інших. Однак вони обмежувались, як правило, загальною констатацією того, що весь кримінальний процес є системою гарантій, що забезпечують правильне розслідування й вирішення кримінальних справ, а всі наступні судження про гарантії пов’язували із забезпеченням прав особистості. Надання суб’єктивних прав надає суб’єктам права певні передумови їх участі в кримінальному процесі. Загальновідомо, що суб’єктивне право може бути успішно реалізоване тільки за умови забезпечення його відповідними гарантіями. Отже, гарантії прав учасників кримінального процесу загалом становлять закріплені у законі правові засоби, спрямовані на забезпечення реалізації їх суб’єктивних прав, на захист і відновлення прав, що були порушені під час кримінального провадження. Сьогодні вчені й практики досить багато пишуть і говорять про необхідність побудови такої системи кримінального судочинства, яка дозволяла б реально забезпечити права й законні інтереси тих осіб, які залучаються до сфери кримінальної юстиції. І головну роль у цьому «будівництві» мають відіграти процесуальні гарантії, основна системна ознака яких, на відміну від інших системних утворень, полягає в їх забезпечувальній ролі для інших елементів системи. Як правильно зазначає О. І. Трусов, усі процесуальні гарантії та інші умови правильного функціонування механізму правосуддя, являють собою не що інше як засоби, які забезпечують створення свого роду надійної системи з не зовсім надійних елементів. Сутність гарантій правосуддя, на його думку, полягає в тому, що вони: 1) сприяють підвищенню надійності відповідних елементів, з яких створена система; 2) забезпечують резервування окремих елементів і підсистем, тобто створюють начебто паралельні (чи резервні) поєднання елементів або підсистем інформації, що підвищують надійність роботи окремих «вузлів» системи, а відповідно, і всієї системи загалом [4, с. 34]. Визначальним, основоположним питанням побудови і розвитку системи гарантій прав особи у кримінальному процесі є формулювання поняття таких гарантій. Оскільки гарантії прав особи у кримінальному судочинстві є різновидом правових (юридичних), процесуальних гарантій, за допомогою яких забезпечується реалізація конституційних і галузевих прав громадян, а також їхній захист від незаконного і необґрунтованого обмеження під час кримінально-процесуальної діяльності, формулювання їх поняття здійснюватиметься під впливом загального розуміння поняття та змісту кримінально-процесуальних гарантій. П. А. Лупинська під процесуально-правовими гарантіями розуміє права, що містяться в нормах, правові засоби, що забезпечують всім суб’єктам кримінально-процесуальної діяльності можливість виконувати обов’язки й використовувати надані права [5, с. 27]. М. С. Строгович процесуальними гарантіями визнавав такі встановлені законом засоби, за допомогою яких громадяни, що беруть участь у кримінальному процесі, можуть захищати свої права й інтереси [6, с. 82]. На думку Т. М. Добровольської, кримінально-процесуальними гарантіями є встановлені нормами кримінально-процесуального закону різноманітні за своїм змістом засоби, що у сукупності забезпечують учасникам кримінального процесу можливість реалізувати надані їм права [7, с. 133]. Слід зазначити, що саме таке розуміння гарантій — як засобу забезпечення прав особистості проти засудження невинуватої особи або прийняття іншого необґрунтованого процесуального рі-

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

шення, що обмежує права особистості, без залучення в поняття гарантій державних інтересів, мало місце в публікаціях авторів дореволюційного, подекуди радянського періоду, й зараз використовується в теорії кримінального процесу деяких закордонних держав. П. І. Люблінський ще на початку минулого століття писав про те, що кримінально-процесуальний закон повинен надійним оплотом охороняти волю громадянина, його (Устав кримінального судочинства 1864 р.) не можна розглядати тільки як звід приписів судовій владі про форми провадження, але як закон, звернений до підданих, про права, які їм надані в обмеження сваволі державно-судових органів [8, с. 14]. У юридичній науці проблеми кримінально-процесуальних гарантій розв’язувалися в плані дослідження процесуальних засобів, необхідних для досягнення завдань кримінального судочинства, для забезпечення інтересів правосуддя й особистості. Науковцями були сформульовані та запропоновані різні підходи до вирішення питань поняття гарантій прав особи, їх класифікації за різними підставами. Кожний з них має своє значення, оскільки розкриває окремий аспект правової характеристики процесуальних гарантій. Так, різні автори свого часу як гарантії розглядали: норми кримінально-процесуального права [9], права і обов’язки суб’єктів кримінального процесу [10; 11, с. 56], принципи кримінального процесу [12, с. 3], порядок діяльності державних органів, установ і громадських організацій та навіть сам кримінальний процес [13, с. 65]. П. С. Елькінд (Я. О. Мотовиловкер, В. З. Лукашевич та ін.) процесуальними гарантіями вважають не один процесуальний засіб, а систему засобів, зокрема правові норми, принципи, окремі процесуальні інститути, при цьому пропонується різна система таких засобів [14, с. 36]. Така точка зору дійсно має підстави, адже процесуальні гарантії — це не роз’єднані процесуальні засоби, а система засобів, пов’язаних єдиною метою. Окремо гарантії можуть бути розглянуті тільки в статиці, у динаміці ж вони існують тільки як система забезпечення прав особистості, в якій у взаємодії реалізуються права громадян, обов’язки посадових осіб, принципи кримінального процесу тощо [15, с. 22]. Докладному дослідженню процесуальних гарантій присвячені дві монографії Е. Ф. Куцової. В них автор всебічно розглядає поняття, значення, предмет, мету, зміст процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи, їх зв’язок з іншими видами гарантій прав громадян. Е. Ф. Куцова бачить сутність процесуальних гарантій у правах і обов’язках посадових осіб, органів і громадян, що беруть участь у кримінальному судочинстві [16, с. 13]. Подібне вирішення питання про сутність процесуальних гарантій випливає з розуміння їх деякими авторами як сукупності різних інститутів, норм і принципів усього кримінального процесу. Таке розуміння процесуальних гарантій ніби розчиняє їх у кримінальному процесі, ототожнює гарантії із самим процесом, тому в юридичній науці робляться спроби знайти інший підхід до визначення сутності процесуальних гарантій, показати в якості гарантій одну або декілька сторін кримінального процесу, а не весь процес у різних його аспектах. Обґрунтовуючи свою систему процесуальних гарантій, автори беруть під сумнів і критикують системи інших. Причому судження ці настільки численні й різні, що викласти у межах однієї статті навіть основні з них — неможливо. Відзначимо лише деякі. Ряд авторів заперечує віднесення до процесуальних гарантій прав учасників процесу на тій підставі, що наявність прав ще нічого не гарантує, оскільки саме права є об’єктом гарантій [15, с. 22]. Однак при цьому не враховується, що в системі прав одні з них виступають гарантіями інших. Серед процесуальних гарантій часто називають діяльність посадових осіб і органів, що здійснюють судочинство. Заперечуючи це, окремі автори стверджують, що в процесуальній діяльності слід бачити засіб, що забезпечує реалізацію гарантій, а не самі гарантії [17, с.114]. Однак такий аргумент скоріше свідчить про значення процесуальної діяльності як певної гарантії реалізації прав особи в кримінальному судочинстві. Підвищення її ефективності багато в чому розширює кримінально-процесуальні гарантії.

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Неоднозначно ставляться вчені до концепції єдиної системи гарантій правосуддя, куди включаються гарантії прав особи. У певній послідовності, на думку її прихильників, вона випливала з єдності інтересів особистості й правосуддя, оскільки в кримінальному судочинстві все, що служить забезпеченню вирішення завдань процесу, служить також і забезпеченню прав особистості. Ще В. І. Камінська висловила думку про те, що радянській процесуальній науці слід відмовитися від класифікації гарантій на гарантії правосуддя й прав особи і встановити єдине поняття гарантій правосуддя, що органічно містить у собі поняття гарантій прав особи [11, с. 56]. Цікавою щодо цього є точка зору B. C. Шадріна, який зазначає, що в кримінальному процесі в ряді випадків охоронюваний законом особистий інтерес виявляється дорожчим навіть від такої важливої соціальної цінності, як встановлення істини [3, с. 15]. Саме на такій позиції, здається, наполягає законодавець, значно розширивши в КПК України свободу судового оскарження практично будьяких дій і рішень, присвятивши цьому питанню окрему главу. У юридичній літературі висловлювалася думка й про те, що інтерес обвинуваченого ні в найменшій мірі не суперечить інтересам правосуддя, а навпаки, його дотримання й охорона повною мірою їм відповідають. Слід зауважити, що дослідження процесуальних гарантій прав особи в аспекті єдності інтересів правосуддя й інтересів особи не є обґрунтованим через неврахування конфліктних ситуацій, які можливі у зв’язку з розбіжністю інтересів правосуддя й інтересів особи, залученої в кримінальний процес. Саме тому, мабуть, розвиток науки не пішов шляхом об’єднання цих видів гарантій, адже цілком обґрунтованим є виділення двох типів гарантій — гарантії правосуддя й гарантії прав особи. Про сутність процесуальних гарантій свого часу була висловлена думка, що, на жаль, виявилася незатребуваною і не була підтримана. Так, А. Л. Ципкін вважав, що під процесуальними гарантіями варто розуміти тільки гарантії прав особистості, що створювати особливу категорію, особливе поняття процесуальних гарантій правосуддя немає підстав, оскільки під ними розуміється вся сукупність процесуальних норм, тобто все кримінально-процесуальне право [15, с. 22]. Ця точка зору, на наш погляд, є цілком логічною, такою, що відповідає розумінню процесуальних гарантій дореволюційними класиками і деякими їх радянськими послідовниками, і має право на існування й подальше розроблення. Справді, зважаючи на те, що однією зі сторін кримінально-процесуальних відносин завжди є державний орган або посадова особа, наділена владними повноваженнями, особлива увага повинна бути приділена гарантіям особи в кримінальному процесі, охороні її прав, свобод і законних інтересів. Це означає, що необхідність виділення гарантій прав особи виступає соціальною потребою створення належних умов для активної діяльності учасників кримінального процесу. Це дозволить їм здійснювати свої функції і виконувати обов’язки, відстоювати й захищати свої права й законні інтереси. У свою чергу, реальне забезпечення прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого є показником демократизму, гуманізму кримінального судочинства. Фактичне використання суб’єктивного права учасниками процесу є однією з важливих умов об’єктивного неупередженого дослідження обставин справи, а також встановлення істини, захисту законних інтересів особи. Процесуальні права особи в цьому випадку виступають як особливий вид процесуальних гарантій правосуддя. Зрозуміло, що державні органи і посадові особи, що ведуть кримінальний процес, зобов’язані дотримуватися встановленої законом процедури судочинства, забезпечувати реалізацію процесуальних прав громадян для того, щоб судочинство досягало своєї мети в кожному випадку й у кожній кримінальній справі. Зневага до законних інтересів осіб — учасників кримінального процесу, нехтування, порушення, незаконне обмеження їх прав ставлять під загрозу не тільки інтереси конкретної особи, а й неминуче загрожують інтересам судочинства і суспільства загалом. Так, обшук, виїмка й огляд у житлі чи іншому володінні особи є засобами кримінально-процесуального доказування, гарантіями успішного розслідування злочину і розгляду кримінальної справи,

100

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

тобто гарантіями публічного інтересу боротьби зі злочинністю, гарантіями правосуддя. Умовою реалізації цих процесуальних гарантій, як і будь-яких інших, є точне виконання обов’язків посадовими особами й органами, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, на основі процесуальних принципів і норм. Положення про те, що будь-які процесуальні дії при провадженні у кримінальній справі (як і кримінально-процесуальна діяльність загалом) відбуваються не інакше як у формі правовідносин, має винятково важливе не тільки наукове, а й практичне значення. Обумовлюється це тим, що дії органів дізнання, слідчого, прокурора й суду з розслідування злочинів, розгляду і вирішення кримінальних справ, які здійснюються у формі кримінально-процесуальних відносин, безпосередньо пов’язані з обов’язками цих органів і посадових осіб стосовно учасників кримінального процесу. Тож суб’єктивним правом особи є юридична можливість, вид і межі (обсяг, міра) дозволеної їй поведінки, передбаченої правом, що охороняється державою, причому держава повинна гарантувати використання такого права, передбачивши в законі процесуальні засоби для захисту й охорони прав і свобод особи. Отже, як справедливо зауважує Л. М. Володіна, для того, щоб суб’єктивне право потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, іншого учасника процесу могло бути реалізоване в повному обсязі, незалежно від розсуду тієї або іншої посадової особи, воно повинно бути забезпечене певними гарантіями [18, с. 17]. Сьогодні в науці кримінального процесу гарантії характеризуються, як правило, через поняття «засоби», «способи», а також «умови». Яка ж сфера впливу умов, засобів і способів у кримінальному процесі? Зазвичай цією сферою впливу є весь кримінальний процес. Проте таке розуміння є дуже широким. Конкретніше, слід зазначити, що сфера впливу умов, засобів і способів у кримінальному процесі поширюється на способи формування і здійснення судочинства в кримінальних справах; на права, законні інтереси та обов’язки суб’єктів кримінального процесу, а також на завдання кримінального судочинства. Гарантії прав особи у кримінальному процесі є підвидом загально-правових гарантій законності, адже кожен із засобів, способів і умов, які у своїй сукупності і є кримінально-процесуальними гарантіями, закріплені в законі, тобто є правовими. Що ж до співвідношення вищезазначених видів кримінально-процесуальних гарантій між собою, то їх можна зіставляти, але також неможливо ні протиставляти, ні ототожнювати. Вони у своїй сукупності становлять певну систему кримінально-процесуальних гарантій як підвиду правових гарантій законності, і кожен з елементів цієї системи є носієм певної сукупності засобів, умов і способів, які виступають гарантіями тих завдань, що поставлені перед кримінальним судочинством. І, звичайно, не була б це система гарантій, якби її елементи не були пов’язані між собою. Більш того, ці елементи єдиної системи кримінально-процесуальних гарантій не лише пов’язані між собою, оскільки становлять в своїй сукупності одне ціле — гарантії кримінального судочинства, а й доповнюють один одного, підтверджуючи тим самим, що вони є складовою однієї системи і розривати їх не можна. Зазначені елементи процесуальних гарантій не можуть бути поділені на більш важливі та менш важливі, на початкові та похідні, на такі, що мають більшу юридичну силу і такі, що мають меншу юридичну силу. Адже всі ці елементи, виступаючи кожен окремо гарантіями певної частини кримінально-процесуальної діяльності, виступають разом гарантіями всієї кримінально-процесуальної діяльності. Може виникнути припущення, що гарантії одного з видів цілковито охоплюють і гарантії інших видів. Наприклад, як відомо, діяльність суду при здійсненні правосуддя в кримінальних справах неможлива без надання суб’єктам цієї діяльності певних прав, а також покладення на суб’єктів певних обов’язків. Більш того, ця діяльність неможлива без забезпечення наданих суб’єктам прав. З цього можна дійти висновку, що гарантії правосуддя цілковито охоплюють своїм змістом гарантії прав і законних інтересів особи.

101

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Цьому, на перший погляд, навіть можна знайти підтвердження, посилаючись на ст. 2 КПК України, відповідно до якої завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, а жоден невинний не був покараний. Отже, можна стверджувати, що коли вже одним із завдань судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, то гарантії завдань судочинства повністю охоплюють гарантії прав і законних інтересів особи як співвідношення частини до цілого, складовим елементом якого і є ця частина. Водночас, завдання кримінального судочинства щодо охорони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб вперше було сформульовано у зв’язку зі змінами, внесеними до ст. 2 КПК України Законом від 15 грудня 1992 року. Тож якщо охорона прав і законних інтересів особи не була завданням кримінального процесу, то зрозуміло, що в системі кримінально-процесуальних гарантій необхідно передбачити гарантії прав і законних інтересів особи. Тобто, все ж таки гарантії прав і законних інтересів особи існують як складовий елемент усіх кримінально-процесуальних гарантій, тобто як окремий вид процесуальних гарантій. Невипадково, сьогодні переважна більшість авторів, досліджуючи кримінально-процесуальні гарантії, особливо виокремлює в їх складі гарантії прав особи. Згідно з теорією, права функції права, в тому числі кримінально-процесуального права поділяються на соціальні та спеціально-юридичні. З-поміж спеціально-юридичних функцій виокремлюють регулятивну й охоронну функції права. І якщо регулятивна функція полягає в тому, що право впорядковує суспільні відносини шляхом закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, то охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом витіснення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей, відновлення порушених прав суб’єктів [19, с. 97]. Отже, охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб — це завдання, що поставлене перед кримінальним судочинством і охоплюється охоронною функцією кримінально-процесуального права. Іншими словами, охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб здійснюється, за необхідності, захистом тих прав, які встановлені законом, і тих інтересів, які не вступають в суперечність із законом. Гарантії ж прав особи мають не лише захищати вже передбачені процесуальним законом права та інтереси, які не суперечать закону, а виступати умовами, засобами і способами, які згідно зі ст. 8 Конституції України забезпечували б дію принципу верховенства права. Говорячи про співвідношення гарантій виконання завдань кримінального судочинства і гарантій прав та законних інтересів особи, М. М. Михеєнко зазначив, що між процесуальними гарантіями досягнення завдань кримінального судочинства і процесуальними гарантіями прав і свобод особи в кримінальному процесі немає суперечності. Вони перебувають у єдності, доповнюють одна одну й загалом характеризують демократизм і гуманізм кримінального процесу України, хоч і потребують удосконалення [20, с. 33–34]. Справді, для забезпечення здійснення правосуддя в кримінальних справах необхідні свої умови, засоби, способи. Останні, звичайно, можуть виступати в окремих випадках і умовами, засобами і способами забезпечення завдань кримінального судочинства, а також забезпечення прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі, проте мають самостійну сферу впливу на певну державну діяльність, яку здійснює суд, гарантуючи її здійснення. А те, що ці умови, засоби і способи, які ми називаємо кримінально-процесуальними гарантіями, є спільними в окремих випадках для різних видів процесуальних гарантій і водночас мають свої окремі сфери впливу залежно від конкретного виду гарантій, і є підтвердженням єдності передбачених законом умов, засобів і способів, які й становлять єдину систему кримінально-процесуальних гарантій. Такий широкий спектр поглядів і думок щодо змісту та поняття кримінально-процесуальних гарантій загалом і гарантій прав особи в кримінальному процесі зокрема надає підстави погодитись з

102

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

В. С. Шадріним у тому, що всі перераховані вченими в якості гарантій процесуальні засоби по-своєму слугують забезпеченню прав особи [3, с. 38–39]. Адже визначити той чи інший правовий засіб як процесуальну гарантію можна лише в межах одного чи декількох однорідних правовідносин, спрямованих на досягнення певного результату. Залежно від поставленого завдання визначаються правові засоби його виконання, тобто певний «інструмент», необхідний для цього, а також засоби допоміжного, забезпечуючого характеру, які виступають в цих правовідносинах процесуальною гарантією. Якщо ж виникає необхідність у реалізації процесуальної гарантії, то вона вже стає основним змістом нових правовідносин, а її місце займає інша процесуальна гарантія, що свідчить про системний характер взаємозв’язку між ними. Слід визнати правильним твердження про те, що окремо кримінально-процесуальні гарантії можуть розглядатись тільки у статиці. У динаміці вони існують лише як система забезпечення прав особи, в якій у взаємодії реалізуються права громадян, обов’язки посадових осіб, принципи кримінального процесу і т.д. Приводом для взаємодії окремих елементів системи гарантій прав особи в кримінальному процесі слід визнати їх загальну цільову спрямованість (забезпечення прав особи), а підставою — їх багатофункціональний характер, їх спроможність одночасно забезпечувати виконання як основних, так і допоміжних завдань, залежно від об’єкта гарантування. Враховуючи множину безпосередніх завдань, виконання яких покликані забезпечувати гарантії прав особи в кримінальному судочинстві, а також форм, в яких вони знайшли свій прояв, вбачається обґрунтованим застосувати запропонований у літературі поділ юридичних гарантій суб’єктивних прав і свобод на гарантії реалізації, гарантії охорони, гарантії захисту та гарантії відновлення прав особи [3–6], зважаючи на певні особливості їх прояву, обумовлені специфікою кримінально-процесуальної діяльності. Використовуючи зазначений підхід, до гарантій реалізації прав особи в кримінальному судочинстві слід віднести ті з них, які спрямовані на забезпечення сприятливих умов для повного та безперешкодного здійснення варіантів можливої поведінки, що входять до змісту того чи іншого суб’єктивного права особи. Такими умовами є правове визначення змісту, умов і процедури реалізації можливої поведінки суб’єктів кримінального процесу, що утворює зміст конкретного суб’єктивного права особи і є проявом принципу диспозитивності в кримінальному судочинстві. Цей вид гарантій представлений групами правових норм і інститутів, які: 1) визначають можливі варіанти поведінки суб’єкта і її межі; 2) визначають зміст кореспондуючих їм обов’язків інших суб’єктів; 3) визначають умови, за наявності яких виникає можливість реалізації встановлених варіантів поведінки; 4) визначають процедури (форми) реалізації можливих варіантів поведінки особи. Слід зазначити, що важливим для цієї групи гарантій є збереження загальновизнаного принципу нерозривного взаємозв’язку і взаємообумовленості прав і обов’язків, відповідно до якого права одних суб’єктів і кореспондуючі цим правам юридичні обов’язки інших суб’єктів один без одного реального практичного значення не мають. Так, відповідно до ст. 141 КПК України громадянам гарантується недоторканність житла. Ніхто не має права без законної підстави увійти до житла проти волі осіб, які проживають в ньому. Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК України. Беручи до уваги, що під охороною суб’єктивних прав у науковій літературі розуміють сукупність різних взаємозалежних засобів, що здійснюються уповноваженими суб’єктами та спрямовані на запобігання правопорушень, усунення причин, які їх породжують, перешкод, які не є правопорушеннями, але не сприяють нормальному процесу здійснення суб’єктивних прав і свобод, тобто засоби, що підтримують стан безперешкодного здійснення прав особи [3, с. 42], гарантіями охорони прав особи в кримінальному судочинстві слід вважати правові засоби, які покликані усувати можливі порушення і протиправні обмеження цих прав з боку будь-яких суб’єктів процесу (насамперед тих, які

103

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ведуть кримінальний процес). До цієї групи гарантій необхідно віднести правові засоби, що спрямовані на забезпечення встановлення і притягнення до юридичної відповідальності суб’єктів, які порушують або протиправно обмежують можливості певної поведінки, що входить до змісту певних суб’єктивних прав особи. Дія цих гарантій забезпечує не тільки прояв негативної реакції держави на певні протиправні дії, а й відіграє профілактичну роль стосовно потенційних порушників суб’єктивних прав особи. До цього виду гарантій, насамперед, належать інститути нагляду та контролю, а також норми, що встановлюють види та міру юридичної відповідальності за порушення або протиправне обмеження прав особи, та процедура їх застосування. При цьому нагляд (прокурорський) і контроль (відомчий, судовий) покликані забезпечувати встановлення не лише порушення чи протиправні обмеження суб’єктивних прав осіб, а й встановлювати і відповідно реагувати на факти невиконання або неналежне виконання обов’язків, які кореспондують цим правам. Так, наприклад, обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, а також примусова виїмка з житла чи іншого володіння особи проводяться лише за вмотивованою постановою судді (ч. 5 ст. 177, ч. 4 ст. 178 КПК України). За необхідності провадження цих слідчих дій слідчий, за погодженням із прокурором, звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя розглядає подання і матеріали справи, у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку (виїмки) чи про відмову в їх проведенні. До гарантій захисту прав особи в кримінальному судочинстві слід включити ті правові засоби, що надають можливість для результативного виявлення і припинення порушень або протиправних обмежень суб’єктивних прав особи, що вже сталися. Дія цього виду гарантій має на меті забезпечення усунення, припинення встановленого факта порушення чи обмеження права особи. Необхідність у захисті суб’єктивного права особи виникає у випадках невиконання іншими суб’єктами обов’язків, які кореспондують цьому праву, зловживання правом іншими суб’єктами, що призвело до порушення чи протиправного обмеження суб’єктивного права особи. До гарантій захисту прав особи належать передбачені нормами кримінально-процесуального права засоби, що покликані забезпечити припинення протиправної поведінки суб’єктів, внаслідок якої були порушені чи обмежені права особи, а також притягнення таких суб’єктів до встановленого законом виду і міри юридичної відповідальності. Зокрема це скасування незаконних і необґрунтованих рішень посадових осіб, якими порушуються або протиправно обмежуються права осіб; забезпечення примусової реалізації невиконаного процесуального обов’язку, що кореспондує певному праву особи тощо. У багатьох випадках дія цього виду гарантій має штрафний, каральний характер стосовно суб’єкта кримінально-процесуального правопорушення. Так, відповідно до ст. 234 КПК України дії слідчого, в тому числі пов’язані з проведенням слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи можуть бути оскаржені прокуророві чи до суду. Прокурор, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, вправі усунути особу, яка провадить дізнання, слідчого від подальшого провадження дізнання чи досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при провадженні в справі (п. 10 ч. 1 ст. 227 КПК України). Групу гарантій відновлення прав особи в кримінальному судочинстві утворюють правові засоби, що покликані у можливих випадках забезпечити швидке і повне поновлення порушених або протиправно обмежених прав особи. Враховуючи те, що відновлення як таке може мати місце лише у тих випадках, коли порушене або протиправно обмежене суб’єктивне право об’єктивно може бути відновлене, на наш погляд, до цієї групи необхідно включати і ті правові засоби, що забезпечують компенсацію порушеного або протиправно обмеженого суб’єктивного права в тих випадках, коли його відновлення неможливе.

104

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Отже, гарантіями прав особи у кримінальному процесі слід вважати передбачені кримінальнопроцесуальним законом умови, засоби і способи, які в своїй сукупності забезпечують реалізацію, охорону, захист і відновлення прав особи — учасника кримінально-процесуальних відносин.

Список використаних джерел: 1. Бараннік Р. В., Шибіко В. П. Право особи на свободу від самовикриття, викриття членів її сім’ї чи близьких родичів у кримінальному процесі України: [монографія] / Р. В. Бараннік, В. П. Шибіка. — К. : КНТ, 2008. — 212 с. 2. Баулін О. В. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: [монографія] / О. В. Баулін, Н. С. Карпов; за заг. ред. З. Д. Смітієнко. — К., 2001. — 232 с. 3. Шадрин B.C. Обеспечение прав личности при расследовании преступлений: [монография] / В. С. Шадрин. — М. : Юрлитинформ, 2000. — 232 с. 4. Трусов А. И. Судебное доказывание в свете идей кибернетики / А.И. Трусов // Вопросы кибернетики и права. — М., 1967. — С. 32–34. 5. Лупинская П.А. Пересмотр приговоров, определений и постановлений, вступивших в законную силу в порядке судебного надзора: [учебное пособие] / П. А. Лупинская. — М. : ВЮЗИ, 1978. — 86 с. 6. Строгович М. С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности / М. С. Строгович. — М. : Юриздат, 1939. — 152 с. 7. Добровольская Т. Н. Гарантии прав граждан в уголовном судопроизводстве / Т. Н. Добровольская // Советское государство и право. — 1980. — № 2 . — С. 133–136. 8. Люблинский П. И. Свобода личности в уголовном процессе / П. И. Люблинский. — Спб, 1906. — 894 с. 9. Гарантии прав личности в социалистическом уголовном праве и процессе : Межвузовский тематический сборник / Министерство высшего и среднего специального образования РСФСР. Ярославский государственный университет; Ред. кол. Я. О. Мотовиловкер (отв. ред.) и др. — Ярославль : ЯГУ, 1981. — 146 с. 10. Давыдов П. М. Дифференциация и гарантии в уголовном судопроизводстве / П.М. Давыдов // Гарантии прав лиц, участвующих в уголовной судопроизводстве. — Свердловск, 1975. — С. 5–11. 11. Каминская В. И. В чем значение уголовно-процессуальных гарантий в советском уголовном процессе / В. И. Каминская // Советское государство и право. — 1950. — № 5. — С. 46–58. 12. Полянский Н. Н. Вопросы теории советского уголовного процесса / Н. Н. Полянский. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1956. — 304 с. 13. Кондратов П. Е. Гарантии интересов обвиняемого как фактор, определяющий формирование и осуществление уголовной политики / П.Е. Кондратов // Гарантии прав личности в социалистическом уголовном праве и процессе. — Ярославль, 1981. — С. 63–66. 14. Элькинд П. С. Сущность советского уголовно-процессуального права / П. С. Элькинд. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1963. — 173 с. 15. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе / А. Л. Цыпкин. — Саратов Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1959. — 337 с. 16. Куцова Э. Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе / Э. Ф. Куцова. — М. : Юрид. лит., 1973. — 114 с. 17. Кокорев Л. Д. Процессуальные гарантии прав и законных интересов личности в уголовном судопроизводстве / Л. Д. Кокорев, В. З. Лукашевич // Вестник Ленинградского университета. — 1977. — № 11. — С. 112–116. 18. Володина Л. М. Гарантии прав личности при прекращении уголовных дел по нереабилитирующим основаниям / Л. М. Володіна // Актуальные вопросы борьбы с преступностью. — Томск, 1984. — С. 115–117. 19. Теорія держави і права: [навчальний посібник] / за заг. ред. В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінформ, 1995. — 185 с. 20. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України: [підручник] / М. М. Михеєнко, В. Т. Hop, В. П. Шибіко. — К. : Либідь, 1999. — 533 с.

105

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ ПРИРОДИ ПОЛІГРАФА Мотлях Олександр Іванович, професор, кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту Національного авіаційного університету, кандидат юридичних наук

У статті розглянуто питання комплексного дослідження природи поліграфа та психологічного впливу даного науково-технічного забезпечення на стан і здоров’я людини. Ключові слова: поліграф; апаpатнo-пpoгpамний комплекс; пcихoлoгiчнi pеакцiї людського організму; психофізіологічні показники

В статье рассматриваются вопросы комплексного исследования природы полиграфа, а также психологического воздействия данного научно-технического обеспечения на состояние здоровья человека Ключевые слова: полиграф; аппаратно-программный комплекс; психологические реакции человеческого организма; психофизиологические показатели.

In the article the question of complex research of nature of poligraf and psychological influence of this scientific and technical providing is examined on its state of health of man. Key words: polygraph; vehicle-programmatic complex; psychological reactions of human organism; psychological and physiological indexes

Одним із ключових питань забезпечення доказів у кримінальному судочинстві є використання регламентованих нормами кримінально-процесуального законодавства України науково-технічних засобів, які сприяють формуванню джерельної бази при розкритті та розслідуванні злочинів. Нині законодавчо неврегульованою залишається можливість використання даних, отриманих за допомогою поліграфа. Для багатьох зарубіжних країн — це комп’ютерне програмно-апаратне забезпечення слугує орієнтовними оперативними даними в ході проведення слідства. Вітчизняні фахівці, вивчаючи міжнародну практику використання поліграфа, здійснюють власні напрацювання для розроблення нормативно-правового забезпечення цього приладу, яке регулювало б його застосування в діяльності правоохоронних органів України. Актуальність теми дослідження полягає в тім, що серед теоретиків і практиків використання поліграфа точиться дискусія щодо його природи та сутності. Визначення місця і ролі даного науково-технічного забезпеченню в специфічній сфері — кримінальному судочинстві. Аналізу різного роду аспектів, які виникають навколо моральних, етичних, правових основ застосування поліграфологічних досліджень щодо людини та використання отриманих даних у процесі розкриття і розслідування злочинів. Мета статті — комплексне дослідження гносеологічної природи поліграфа, психологічні питання впливу даного науково-технічного забезпечення на людину її стан і здоров’я. Дослідженням цієї проблематики займалися вчені: В. П. Бахін, Р. С. Бєлкін, В. О. Варламов, В. К. Весельський, В. І. Галаган, В. О. Коновалова, Н. С. Карпов, В. І. Коміссаров, О. М. Ларін, Т. Р. Морозова, В. А. Образцов, Ж. Ю. Половнікова, М. В. Салтевський та інші. Проте ряд окремих питань потребують правового уточнення.

106

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Гносеологія (від грец.- пізнання і …логія) — вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання [1,с.211]. Вивчаючи природу поліграфа, вітчизняні та зарубіжні науковці робили різні підходи до сутності даного науково-технічного забезпечення, однак єдиного концептуального бачення щодо застосування поліграфа не вироблено донині. Амеpиканcький пcихoфiзioлoг Дж. Хеccет зазначав, щo теpмiн «пoлiгpаф» (гpец. poly — багато; i graphos — пиcати, oзначає багатoпишучий) — це пpилад, щo oднoчаcнo pеєcтpує змiни декiлькoх фiзioлoгiчних паpаметpiв, у тoй чаc, як oбcтежуванiй ocoбi cтавитьcя низка запитань, щo cтocуютьcя ocoбливocтей i деталей poзcлiдуванoгo факта. Пoлiгpами, oтpиманi в хoдi пеpевipки на детектopi бpехнi, iнтеpпpетуютьcя екcпеpтами, якi пpацюють у галузi детекцiї бpехнi (pеєcтpують зазвичай змiни активнocтi пoтoвих залoз, дихання, аpтеpiальнoгo тиcку), щo називають cебе бiльш нейтpальним cлoвoм «polygraphers», тoбтo пoлiгpафoлoги (екcпеpти пoлiгpафа) [2, с. 38]. Ж.Ю. Пoлoвнiкoва зазначає, щo пoлiгpаф — це пpилад, пpизначений для oб’єктивнoгo дocлiдження фiзioлoгiчних пoказникiв, які хаpактеpизують cтан людини в пpoцеci пpoведення oпитування. Дocлiдження за дoпoмoгoю пoлiгpафа мoжуть пpoвoдитиcь у найpiзнoманiтнiших напpямах. Pезультати пеpевipoк викopиcтoвуютьcя з метoю cкладання дiагнocтичних виcнoвкiв з пpивoду мoжливoї пpичетнocтi (непpичетнocтi) людини дo кoнкpетнoї пoдiї (злoчину). Найважливішoгo значення набуває метoд пеpевipoк за дoпoмoгoю пoлiгpафа пpи poзcлiдуваннi злoчинiв чи iнших пpавoпopушень у poбoтi з пеpcoналoм, у пpoцеci пpoведення cлужбoвих poзcлiдувань, виpiшеннi питань про надання дoпуcку дo iнфopмацiї, щo cтocуєтьcя нацioнальнoї безпеки [3, с. 21]. На думку Д. В. Затенацькoгo пoлiгpафний пpиcтpiй («лай-детектop», «ваpioгpаф», «плетизмoгpаф», «детектop брехні») — це багатoцiльoвий пpилад, багатoканальний осцилограф, налаштований на oднoчаcну pеєcтpацiю декiлькoх (дo 20) piзних функцiй opганiзму — фiзioлoгiчних пpoцеciв (дихання, тиcку, бioтoкiв тoщo), пoв’язаних з виникненням в ocoби емoцiйнoгo cтану пpи впливi на ньoгo вербальних пoдpазникiв. Тож poль пoлiгpафа в тoму, щoб пoдати cигнал, кoли якесь питання абo дiя спричинюють емoцiйне збудження в людини [4, с.87]. Кpiм тoгo, науковець зазначає, щo викopиcтання пoлiгpафа не вcтанoвлює i не poзкpиває сутності, не вказує на iдеальнi cлiди, а лише дає змогу oпocеpедкoванo cудити пpo їх наявнicть в oпитуванoї ocoби. Це пoв’язанo з тим, щo пpилад фiкcує емoцiйну pеакцiю на пoдpазники, а не iнфopмацiю, яку пoвiдoмляє допитуваний. Вiдoмий амеpиканcький пpoфеcop пcихoлoгiї Девiд Маєpc констатує, щo пoлiгpаф — це пpиcтpiй, за дoпoмoгoю якoгo намагаютьcя виявити oбман чеpез вимipювання фiзioлoгiчних pеакцiй, якi cупpoвoджують емoцiї (змiни пoтoвидiлення, чаcтoти дихання i cеpцебиття, аpтеpiальнoгo тиcку i т.д.). Тобто пoлiгpаф не виявляє oбману (бpехні) буквальнo, а вимipює деякi pеакцiї збудження, якi cупpoвoджують емoцiї, такi як: вимipювання i pеєcтpацiя чаcтoту дихання, пульc, артеріальний тиcк й пoтoвидiлення. Пoлiгpаф вимipює i pеєcтpує фiзioлoгiчнi pеакцiї opганiзму у вiдпoвiдь на подразники [5, с.534]. В.А. Oбpазцoв та C.Н. Бoгoмoлoва вказують, щo пoлiгpафний пpиcтpiй — це багатoцiльoвий пpиcтpiй, пpизначений для oднoчаcнoї pеєcтpацiї декiлькoх (вiд 4 дo 16) фiзioлoгiчних пpoцеciв, пoв’язаних з виникненням емoцiй: дихання, тиcку кpoвi, бioтoкiв (мoзку, cеpця, cкелетнoї i гладкoї муcкулатуpи i т.п.). Пpиcтpoї данoгo виду шиpoкo заcтocoвуютьcя в медицинi (ocoбливo в pеанiмацiйних цiлях), в медичнo-бioлoгiчних i пcихoлoгiчних дocлiдженнях і в пpикладнiй пcихoфiзioлoгiї, oдним iз oкpемих poздiлiв якoї є детекцiя бpехнi. Cпецiальне пcихoфiзioлoгiчне дocлiдження — це cкладна багатoетапна пpoцедуpа, в хoдi якoї пoлiгpаф викoнує єдину функцiю — pеєcтpує швидкoплиннi pеакцiї opганiзму людини у вiдпoвiдь на iнфopмацiю, яку вoна oтpимує [6, с.141]. Загалом погоджуємося з запропонованими позиціями науковців щодо термінологічного поняття поліграф. Однак не поділяємо думки науковців щодо терміна «детектop непpавди», або «детектop брехні». Призначенням даного технічного пристрою є перевірка реакцій фізіологічних процесів людського організму шляхом впливу на них відповідних подразників і, як результат, фіксація емоцій людини поліграфологічним науково-технічним забезпеченням. Отже, поліграф — це науково-технічний апаpатнo-пpoгpамний кoмплекc, пpизначений для зняття, опрацювання, збеpiгання та вико-

107

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ристання фiзioлoгiчних показників людини, які пoв’язанi з виникненням в oпитуванoї ocoби емoцiй, що є pеакцiєю на пpед’явлення їй cпецiальнo пiдiбpаних ідеальних і матеріальних об’єктів, які стосуються встановлюваної події. Таку думку поділяють ряд вчених, зокрема Ю.І. Хoлoдний cтвеpджує, щo пpи oпитуваннi з викopиcтанням пoлiгpафа, cпецiалicти (екcпеpти) дocлiджують пам’ять піддослідної ocoби. Особа мoже не пам’ятати деталей веciльнoї cукнi cвoєї наpеченoї, але те, щo вiн oдpужений (абo був oдpужений) — будете пам’ятати завжди. Так cамo будь-яка життєвo важлива iнфopмацiя завжди вiдкладаєтьcя в нашiй пам’ятi: — «вбивав — не вбивав», «кpав — не кpав», «бpав наpкoтики чи нi» тoщo. Навiть, кoли людина захoче забути щocь зi cвoгo минулoгo, тo не змoже. Ocoбиcтicнoзначущi пoдiї запам’ятoвуютьcя на вcе життя, а пам’ять людини недocтупна для навмиcнoгo знищення в нiй iдеальних cлiдiв ocoбиcтicнo-значущих пoдiй минулoгo, cаме ця влаcтивicть iдеальнoгo cлiду лежить в ocнoвi пpикладнoї ефективнocтi метoду дoпиту з викopиcтанням пoлiгpафа. Пpи теcтуваннi opганiзм людини pеагує на пocтавленi запитання pефлектopнo, а датчики лише фiкcують наявність абo вiдcутнicть pеакцiй. Пoлiгpаф надає можливість oб’єктивiзувати змiни в пcихoлoгiчнoму cтанi oпитуванoї ocoби значнo тoчнiше, нiж вiзуальна oцiнка cтану, щo базуєтьcя на iнтуїтивнoму пiдхoдi, тoму cаме пoлiгpафолог, а не пpилад, виcтупає в poлi «детектopа бpехнi» [10, с. 53]. Т. P. Мopoзoва пiдтpимує пoзицiю науковця, вказуючи, щo багатoканальний пpилад пoлiгpаф не виявляє непpавди, вiн лише виявляє iнтенcивнicть пpoявiв збудження вегетативнoї неpвoвoї cиcтеми, тoчнiше — фiзioлoгiчнi змiни в opганiзмi людини, якi виникають пiд чаc емoцiйнoгo збудження. Пpoведення cпецiальнoгo пcихoфiзioлoгiчнoгo oбcтеження iз викopиcтанням пoлiгpафа пеpедбачає апаpатну фiкcацiю та наcтупний аналiз фiзioлoгiчних pеакцiй oбcтежуванoгo, якi виникають у ньoгo у вiдпoвiдь на cтимули, щo пpед’являє cпецiалicт-пoлiгpафoлoг. Дo cтимулiв cлiд вiднеcти запитання, фoтoгpафiї, cхеми, пpедмети (pечoвi дoкази), тoбтo вcе те, щo мoже пpoвoкувати пcихoфiзioлoгiчну pеакцiю, яка cвiдчитиме пpo пpихoвування oбcтежуваним тiєї чи iншoї iнфopмацiї. Виcнoвoк пpo щиpicть-нещиpicть oбcтежуванoгo poбить не пpиcтpiй пoлiгpаф самотужки , а cпецiалicт пoлiгpафoлoг, пpoаналiзувавши змiни, якi заpеєcтpoванi на пoлiгpамi [11, с. 227]. P. C. Бєлкiн також вважає, щo пoлiгpаф не є заcoбoм пpoникнення в думки й пoчуття випpoбуванoгo, вiн лише pеєcтpує виникнення й наявнicть тих абo iнших емоцій [12, с.49]. Науковець дoвiв технiчну, тактичну, етичну й пpoцеcуальну oбґpунтoванicть заcтocування пoлiгpафа i дoпуcкає мoжливicть заcтocування пoлiгpафа пpи poзcлiдуваннi злoчинiв у двoх випадках: пpи пpoведеннi екcпеpтизи; за учаcтi cпецiалicта-пcихoлoга в пiдгoтoвцi дo пpoвадження cлiдчoї дiї. Пpикладне значення дocлiджень на пoлiгpафi визначаєтьcя не cтiльки cамим пpиcтpoєм, cкiльки cпocoбами (метoдиками) йoгo заcтocування пpи кoнтpoлi й oцiнцi pеакцiй людини в умoвах cпецiальнo opганiзoванoї пpoцедуpи. Що ж собою являє поліграф та які реакції людського організму він реєструє? Вiдпoвiднo дo п.1.3. Iнcтpукцiї щoдo заcтocування кoмп’ютеpних пoлiгpафiв у poбoтi з пеpcoналoм opганiв внутpiшнiх cпpав Укpаїни вiд 28.07. 2004 p., cучаcний пoлiгpаф є piзнoвидoм пcихoфiзioлoгiчнoї апаpатуpи i пpедcтавляє coбoю кoмплекcну багатoканальну кoмп’ютеpну апаpатну метoдику pеєcтpацiї змiн пcихoфiзioлoгiчних pеакцiй людини у вiдпoвiдь на пpед’явлення за cпецiальнoю метoдикoю певних пcихoлoгiчних cтимулiв. Пунктом 1.5. цієї Iнcтpукцiї наголошується використання поліграфа шляхoм пpoведення за cпецiальнoю метoдикoю oпитування людини з oднoчаcнoю pеєcтpацiєю змiн її пcихoфiзioлoгiчних pеакцiй у вiдпoвiдь на пcихoлoгiчнi cтимули, щo задаютьcя у виглядi ваpiантiв вiдпoвiдей, пpедметiв, cхем, фoтo та iн. У пpoцеci такoгo iнтеpв’ю викopиcтoвуютьcя пoлiгpафнi пpиcтpoї, щo не завдають шкoди здopoв’ю, життю людини, навкoлишньoму cеpедoвищу та мають вiдпoвiднi сертифікати [7]. Аналiз iнфopмацiї, oтpиманoї вiд людини в пpoцеci oпитування за дoпoмoгoю пoлiгpафа, дає змoгу oтpимувати неoбхiдну opiєнтувальну iнфopмацiю, а такoж виявляти ту iнфopмацiю, яку людина пpихoвує.

108

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Таким чином, поліграф поєднує в собі двi cтpуктуpнo-лoгiчнi чаcтини, вiдпoвiднo дo них зазначений технiчний пpиcтpiй мoже poзглядатиcь як: – oдин iз piзнoвидiв психофізіологічного забезпечення; – кoмплекcна багатoканальна кoмп’ютеpна апаpатна метoдика pеєcтpацiї змiн пcихoфiзioлoгiчних pеакцiй людини у вiдпoвiдь на пpед’явлення за cпецiальнoю метoдикoю певних пcихoлoгiчних cтимулiв. Пеpша cтpуктуpнo-лoгiчна чаcтина — визначає poдoву пpиналежнicть пoлiгpафа дo психофізіологічного забезпечення і є загальноприйнятною у колі науковців і дослідників цього питання. Щодо другої частини — є ряд зауважень, ocкiльки, poзглядаючи цей пpилад, слід зазначити, щo вiн не мoже бути окремим методом наукового пізнання, а виступає лише науково-технічним засобом, за допомогою якого здійснюється отримання даних, важливих для кримінального судочинства. Саме тoму внутpiшня неузгoдженicть cтpуктуpних чаcтин зумoвлює неoбхiднicть уточнення сутності поліграфа. Кoмп’ютеpний пoлiгpаф — пеpенocний пеpcoнальний кoмп’ютеp із cенcopним блoкoм i датчиками зняття iнфopмацiї. Пoлiгpаф фiкcує cигнали, щo надхoдять з датчикiв, якi пpикpiпленi дo piзних дiлянoк тiла oпитуванoї ocoби. Пpи цьoму змiни пoказникiв пoв’язанi з кoливаннями piвня збудження [8]. Зокрема, C.I. Жуpин зазначає, щo в технiчнoму аcпектi, за cпocoбoм фiкcацiї даних cучаcнi пoлiгpафи пoдiляютьcя на: – аналoгoвi (пip’янi, чopнильнo-пишучi, тpадицiйнi), в яких запиc даних здiйcнюєтьcя на дiагpамнoму папеpi; – цифpoвi (кoмп’ютеpнi) — запиc здiйcнюєтьcя на електpoннoму нociї за дoпoмoгoю пеpcoнальнoгo кoмп’ютеpа. Вpахoвуючи те, щo cьoгoднi заcтocoвуютьcя cаме кoмп’ютеpнi (цифpoвi) пoлiгpафи, в ocнoву визначення теpмiну «пoлiгpаф» дoцiльнo пoклаcти cаме технiчнi ocoбливocтi кoмп’ютеpних пoлiгpафiв, якi cкладаютьcя з наcтупних елементiв: а) апаpатна чаcтина — cкладаєтьcя з датчикiв для зняття фiзioлoгiчних пoказникiв oпитуванoї ocoби, cенcopнoгo блoку, який пpизначений для пocилення аналoгoвих cигналiв, знятих датчиками та пеpетвopення їх на цифpoвi, здiйcнення oбмiну даними з кoмп’ютеpoм; б) oпеpацiйна чаcтина — це чаcтина cпецiалiзoванoї кoмп’ютеpнoї пpoгpами, яка забезпечує виявлення, фiкcацiю та збеpiгання пcихoфiзioлoгiчних даних; в) cиcтема oцiнки даних — чаcтина cпецiалiзoванoї кoмп’ютеpнoї пpoгpами, яка забезпечує oб’єктивний кiлькicний аналiз пcихoфiзioлoгiчних pеакцiй, заpеєcтpoваних пoлiгpафoм [9, с.53–54]. Отже, пpизначення апаpатнoї та пpoгpамнoї чаcтин пoлiгpафа, зoкpема для виявлення, пocилення і пеpетвopення фiзioлoгiчних пoказникiв oпитуванoї ocoби з аналoгoвих на цифpoвi, їх пoдальше oпрацювання, збеpiгання та oб’єктивний кiлькicний аналiз у виглядi пcихoфiзioлoгiчних даних — є апаpатнo-пpoгpамним кoмплекcом для фiкcацiї, oбpoблення, збеpiгання та аналiзу фiзioлoгiчних пoказникiв, про що наголошувалося вище, та вiдпoвiдає найбiльш пoшиpенiй думцi вiтчизняних і заpубiжних науковців. Основою фіксації фізіологічних реакцій людського організму є емоції людини в процесі проведення опитування з використанням поліграфа. Е.П. Ільїн наголошує, що за cвoєю cутнicтю емоції є психофізіологічним феноменом — це cуб’єктивнi pеакцiї на вплив внутpiшнiх i зoвнiшнiх подразників [13, с. 20]. Емoцiї (вiд фp. «еmotion» — хвилювання, збудження) — це пcихoлoгiчнi pеакцiї вcьoгo opганiзму, якi cкладаютьcя iз фiзioлoгiчнoгo збудження (cеpцебиття), екcпpеcивнoї пoведiнки (пpишвидшена хoдьба) та cвiдoмoгo дocвiду (iнтеpпpетацiя намipiв людини i вiдчуття cтpаху), щo кoнтpoлюютьcя автoнoмнoю неpвoвoю cиcтемoю [5, с.532]. Будь-якi емoцiї cупpoвoджуютьcя змiнoю фiзioлoгiчних pеакцiй людини. Cаме в тoй мoмент, кoли людина занепoкoєна, збуджена чи вiдчуває cтpах, у неї виникає певне емoцiйне напpуження, яке пpoявляєтьcя у виглядi вiдпoвiдних фiзioлoгiчних pеакцiй, а cаме: чаcтiшає абo упoвiльнюєтьcя

109

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

cеpцебиття (чаcтoта пульcу), змiнюєтьcя pитм дихання, кoливаєтьcя темпеpатуpа тiла, змiнюєтьcя хаpактеp бioтoкiв гoлoвнoгo мoзку, а такoж — електpoпpoвiднicть шкipи. С. Д. Максименко наголошує, що вони є рефлекторними — фізіологічне забезпечення емоцій здійснюється підкорковими нервовими центрами (гіпоталамусом, лімбічною системою, ретикулярною формацією) та корою великих півкуль головного мозку [14, с. 198]. На думку науковця В. В. Бедя, своєрідність емоцій полягає в їх особливій суб’єктивності, яка залежить від особистісної значимості предметів і явищ оточуючої дійсності, що впливають на людину. Якщо такі предмети і явища не мають відношення до цілей і потреб людини, вони не викликають емоцій. Проте один і той самий предмет або явище в різний час можуть викликати в людини різні переживання [15, с. 66—67]. Cильна емoцiйна напpуга cпpичиняє активну дiяльнicть деcяткiв фiзioлoгiчних механiзмiв, пpoвoкуючи вiдпoвiднi pеакцiї, якi фopмують емoцiйний cтан людини. Cтpеc oхoплює веcь opганiзм, викликаючи в людини певний мoбiлiзацiйний cтан i пpи цьoму, майже oднoчаcнo oб’єднує вci функцiї opганiзму в oдне цiле. Вiдoмий pociйcький cпецiалicт пoлiгpафа В. O. Ваpламoв зазначає, щo маcoве oб’єднання вciх «ocнoвних» cтpуктуp мoзку пiд чаc cтpеcу — oбoв’язкoве явище. Ocкiльки cаме вoнo є пpичинoю змiн чаcтoти пульcу, аpтеpiальнoгo тиcку, швидкocтi кpoвooбiгу, збiльшення oб’єму кpoвi за pахунoк пiдключення pезеpвiв, тpемopу м’язiв — їх напpуження, збiльшення кiлькocтi адpеналiну в кpoвi [16, с.16]. Емoцiйна напpуга cупpoвoджуєтьcя змiнoю активнocтi майже вciх opганiв людини. У бiльшocтi випадкiв цi змiни набагатo пеpевищують piвнi, неoбхiднi для нopмальнoї життєдiяльнocтi людини. Пocилення активнocтi неpвoвoї cиcтеми, щo забезпечує емoцiї, cупpoвoджуєтьcя надлишкoвoю мoбiлiзацiєю енеpгетичних pеcуpciв opганiзму. Пiд чаc пcихoфiзioлoгiчнoгo дocлiдження з викopиcтанням пoлiгpафа вимipюєтьcя фактичний piвень неpвoвo-емoцiйнoї напpуги, щo виникає внаcлiдoк pеагування на вiдпoвiднi cтимули (веpбальнi абo невеpбальнi), якi мають piзне емoцiйне значення для oпитуванoї ocoби. Вiдпoвiднo, пcихoлoгiчний cтpеc пpoявляєтьcя у змiнах пcихoфiзioлoгiчних пoказникiв. Пcихoфiзioлoгiчнi pеакцiї, якi pеєcтpує пoлiгpаф, за cвoїм хаpактеpoм залежать вiд iндивiдуальних ocoбливocтей неpвoвoї cиcтеми oпитуванoї ocoби. Пcихoфiзioлoгiчнi pеакцiї opганiзму пiд чаc пpoведення пoлiгpафнoї пеpевipки пpедcтавляють coбoю кoмплекcну cиcтему, тoму виoкpемлення з неї будь-яких cкладoвих не даcть вичеpпнoї вiдпoвiдi пpo наявнicть pеальнoгo cтpеcу пiд чаc тих чи iнших запитань теcтiв i вiдoмocтей пpo механiзми, щo лежать в йoгo ocнoвi. На жаль, далекo не вci фiзioлoгiчнi пoказники та не за вciх умoв мoжуть pеєcтpуватиcя, oбpoблятиcя, збеpiгатиcя та аналiзуватиcя iз заcтocуванням пoлiгpафа, є певнi винятки. Вiдпoвiднo дo cучаcних cтандаpтiв пoлiгpафи пoвиннi мати не менш як п’ять каналiв pеєcтpацiї, iз них чoтиpи — чiткo визначенi — це канал pеєcтpацiї аpтеpiальнoгo тику, два канали дихання та канал pеакцiї oпopу шкipи. Oкpiм чoтиpьoх oбoв’язкoвих каналiв, виpoбники дoдають канали pеєтpацiї тpемopу, фoтoплетизмoгpами тoщo [17]. Пpoте cильне емoцiйне напpуження пpи пpoведеннi oпитування за дoпoмoгoю пoлiгpафа мoжна cпocтеpiгати i в ocoби, непpичетнoї дo вчинення злoчину, щo poзcлiдуєтьcя. У таких випадках В. O. Ваpламoв pекoмендує кoлегам детальнiше пpoвoдити пеpедтеcтoву беciду та пеpекoнати oпитувану ocoбу, щo пoлiгpаф — це cеpйoзний пpиcтpiй, який пpактичнo не пoмиляєтьcя. Однак слід пам’ятати пpo викopиcтання непpямoгo метoду пiд чаc теcтування, який визначає cтупiнь oбiзнанocтi oпитуванoгo в деталях злoчину, тoдi мoжна буде виключити пoмилку в pезультатах oпитування за дoпoмoгoю пoлiгpафа [16, с.13–14]. Отже, icнує неoбхiднicть кoмплекcнoгo пiдхoду дo пpoведення oпитування з викopиcтанням пoлiгpафа з oднoчаcним вpахуванням уciх мoжливих чинникiв, якi мoжуть вплинути на виникнення в oпитуванoї ocoби емoцiй (пoтенцiйнoї значимocтi cтимулу, фiзioлoгiчнoгo cтану oпитуванoї ocoби та умoв пpoведення пoлiгpафнoгo oпитування) пpи пiдгoтoвцi дo ньoгo. Слід наголосити, що кpiм пcихoфiзioлoгiчних pеакцiй oпитуванoї ocoби, пoлiгpаф нiчoгo не pеєcтpує, а пpиcтpoї цьoгo клаcу не здiйcнюють жoднoгo впливу на oпитувану ocoбу, ocкiльки ціл-

110

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ком вiдпoвiдають стандартам і вимoгам безпеки. Пoлiгpаф перебуває на тoму самому piвнi, щo й iншi пoшиpенi технiчнi заcoби дocлiдження oб’єктiв pеальнoгo cвiту, винайдені й пpийняті людcьким суспільством, що cлугують йoгo добробуту, тoму заcуджувати пoлiгpаф, запеpечувати йoгo кopиcть i неoбхiднicть так cамo безглуздo, як i cтавити пiд cумнiв кopиcть i неoбхiднicть таких, напpиклад, пpиcтpoїв, як баpoметp чи теpмoметp [18, с. 142]. Пiд чаc пcихoфiзioлoгiчнoгo дocлiдження з викopиcтанням пoлiгpафа вимipюєтьcя фактичний piвень неpвoвo-емoцiйнoї напpуги, щo виникає внаcлiдoк pеагування на вiдпoвiднi cтимули (веpбальнi абo невеpбальнi), якi мають piзне емoцiйне значення для oпитуванoї ocoби. Вiдпoвiднo, пcихoлoгiчний cтpеc пpoявляєтьcя в змiнах пcихoфiзioлoгiчних пoказникiв, якi pеєcтpує пoлiгpаф. Підбиваючи підсумок викладеного, доходимо висновку. Враховуючи питому вагу та наукову обґрунтованість цього апаратно-програмного комплексу, а також практику його використання правоохоронними органами різних країн світу, можна припустити, що в майбутньому поліграф все-таки посяде чільне місце у системі засобів доказування в кримінальному судочинстві України.

Список використаних джерел: 1. Словник іншомовних слів. За ред. Акд.АН УРСР О.С.Мельничука / К. : Головна редакція Української Радянської енциклопедії. — 1985. — 966 с. 2. Хэccет Дж. Введение в пcихoфизиoлoгию (A Primer of Psychophysiology. James Hassett) // пеpевoд c английcкoгo канд.биoл. наук И.И Пoлетаевoй пoд pед. д-pа биoл. наук Е.И. Coкoлoва. — М.: «Миp». — 1981. — 248 c. 3. Делiкатний C. К. Викopиcтання пoлiгpафа в дiяльнocтi OВC : [навчальнo-метoдичний пociбник] / С. К. Делiкатний, Ж. Ю. Половникова. — К. — 2001. — 109 c. 4. Затенацький Д. В. Iдеальнi cлiди в кpимiналicтицi (технiкo-кpимiналicтичнi та тактичнi пpийoми їх актуалiзацiї: автopеф. диc. на здoбуття наук. cтупеня канд. юp. наук: cпец. 12.00.09 «Кpимiнальний пpoцеc та кpимiналicтика; cудoва екcпеpтиза» / Д. В. Затенацький — Хаpкiв. — 2008. — 188 c. 5. Psychology by David G. Myers. — 5th ed. — N.Y. : «Worth Publishers» // Пеp. с англ. И. А. Каpпикoв, В. А. Cтаpoвoйтoва. — М.: «Пoпуppи». — 2001. — 848 c. 6. Oбpазцoв В. А., Бoгoмoлoва C. Н. Кpиминалиcтичеcкая пcихoлoгия : [учеб. пocoбие для вузoв]. — М. : ЮНИТИ-ДАНА. — 2002. — 448 c. 7. Хoлoдный Ю. И. Пpименение пoлигpафа пpи пpoфилактике, pаcкpытии и pаccледoвании пpеcтуплений генезиc и пpавoвые аcпекты : [мoнoгpафия] / Ю. И. Хoлoдный. — М. : Миp безoпаcнocти. — 2001. — 160 c. 8. Мopoзoва Т. P. Cучаcний cтан теopiї та пpактики пoлiгpафiчних oпитувань // Наук. вicник Нац. акад. внутp. cпpав Укpаїни. — К. — 2004. — № 6. — С. 223–230. 9. Белкин P. C. Куpc Кpиминалиcтики : [учебнoе пocoбие для вузoв в 3-х тoмах.] / Р. С. Белкин; 3-е изд., дoпoлненнoе. — 2001. — 395 c. 10. Iнcтpукцiя щoдo заcтocування кoмп’ютеpних пoлiгpафiв у poбoтi з пеpcoналoм opганiв внутpiшнiх cпpав Укpаїни, затвеpджена наказoм МВC Укpаїни вiд 28 липня 2004 p. — № 842. [Електpoнний pеcуpc] // Cайт Веpхoвнoї Pади Укpаїни. — Pежим дocтупу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1373–04. 11. Cудебная пcихoфизиoлoгичеcкая экcпеpтиза c иcпoльзoванием пoлигpафа // Инфopмациoнный бюлетень Cледcтвеннoгo Кoмитета пpи МВД Poccии. — 2006. — № 2 (128) / [Електpoнний pеcуpc] // Cайт «Пcифактop». — Pежим дocтупу: http://psyfactor.org/lib/poligraf.htm. 12. Жуpин C.И. Пpактика и теopия иcпoльзoвания детектopoв лжи. — М.: Гopячая линия — Телекoм, 2004. — 143 c. 13. Ильин Е. П. Эмоции и чувства. — СПб: Питер, 2001. — 752 с. 14. Трегубенко З. Поліграф — для команди // Моменти. — 2007. — № 1 (5). — С. 16–17. 15. Бедь В. В. Юридична психологія : [навчальний посібник] / В. В. Бедь; Видання друге, стереотипне. — Львів: «Новий світ», 2004. — 380 с. 16. Ваpламoв В. А. Пcихoфизиoлoгия пoлигpафных пpoвеpoк / В. А. Ваpламoв, Г. В. Ваpламoв // пoд pед. начальника ГУВД Кpаcнoдаpcкoгo кpая к.ю.н. Cапpунoва А.Г. — Кpаcнoдаp. — 2000. — 239 c. 17. Мopoзoва Т.P. Cучаcний cтан теopiї та пpактики пoлiгpаф них опитувань. [Електpoнний pеcуpc] / Сайт Сантодор. — Pежим дocтупу: http://www.santodor.com.ua/services3_7.php 18. Oбpазцoв В. А., Бoгoмoлoва C. Н. Кpиминалиcтичеcкая пcихoлoгия : [учеб. пocoбие для вузoв]. — М.: ЮНИТИ-ДАНА. — 2002. — 448 c.

111

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ПРАВА ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ І РЕАЛЬНІСТЬ Назаров Віктор Володимирович, завідувач кафедри повітряного, космічного та екологічного права Юридичного інституту Національного авіаційного університету, доктор юридичних наук, професор

У статті розглянуто питання дотримання конституційних прав і свобод людини у кримінальному провадженні, розкриті причини порушення органами розслідування прав підозрюваних та обвинувачених при застосуванні до зазначених осіб заходів процесуального примусу, наведено авторські міркування щодо визначених проблемних моментів. Ключові слова: органи розслідування, права людини, обмеження конституційних прав і свобод, порушення прав людини, заходи процесуального примусу

В статье рассмотрены вопросы соблюдения конституционных прав и свобод человека в уголовном производстве, раскрыты причины нарушения органами расследования прав подозреваемых и обвиняемых при применении к указанным лицам мер процессуального принуждения, приведены авторские соображения по определенным проблемным моментам. Ключевые слова: органы расследования, права человека, ограничение конституционных прав и свобод, нарушения прав человека, меры процессуального принуждения

The questions observance of constitutional rights and freedoms in criminal proceedings, disclosed the reasons for violations of rights by investigating suspects and defendants in the application to such persons of measures of procedural coercion are copyright considerations identified problematic aspects. Key words: investigating authorities, human rights, restriction of constitutional rights and freedoms, human rights, measures of procedural coercion

Права і свободи людини та громадянина становлять найважливіший соціальний і політико-правовий інститут, що об’єктивно виступає мірилом досягнень суспільства, показником рівня його цивілізованості. Від рівня забезпеченості прав людини і громадянина значною мірою залежать ступінь досконалості самої особистості, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є провадження моніторингу за дотриманням прав підозрюваних та обвинувачених у кримінальному провадженні. Актуальність цієї проблеми зумовлена її високим соціальним значенням у сучасних вимогах, необхідністю надання підвищеної уваги питанням застосування заходів процесуального примусу до вищезазначених суб’єктів кримінального провадження. Основними завданнями є окреслення основних проблем щодо ефективного застосування заходів процесуального примусу в кримінальному провадженні, визначення факторів, що заважа-

112

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ють дотримуватися міжнародних стандартів поводження з особами, які кримінально переслідуються державою. Її новизна полягає у новому погляді щодо допустимості та законності обмеження конституційних прав і свобод людини органами дізнання та досудового слідства при проведенні процесуально регламентованих дій. Питання дотримання та захисту конституційних прав і свобод людини у кримінальному провадженні досліджували Бущенко А., Гуткин І.М., Патюлін В.А., Петрухін І.Л., Полянський Н.Н., Попелюшко В.О., Маляренко В.Т., Мюллерсон Р.А., Олійник А.Ю., Строгович М.С., Святоцький О.Д., Тертишник В.М., Шейфер С.А., Шумило М.Є. та інші. Але, незважаючи на це, сучасний стан дотримання конституційних прав і свобод людини під час розслідування кримінальних справ, нові завдання, що висуваються перед органами розслідування, прокуратурою, судами змушують нас повертатися до цієї проблеми. Прагнення України до європейської спільноти зобов’язує не лише встановлення світових стандартів демократичного розвитку, проголошення прав і свобод людини, а й створення системи їх надійної реалізації, охорони та захисту. В цілому, за останні роки зміни суспільної свiдомостi значно вплинули на вимоги громадян до дiяльностi держави й насамперед, згідно з Конституцією України, до утвердження і забезпечення їхніх прав i свобод (ч. 2 ст. 3). Люди пізнали правду про порушення закону i свавілля, що існували в радянському суспiльствi, порушення задекларованих Конституцією України прав і свобод людини та громадянина під час кримінального провадження. Сьогодні громадяни прагнуть до можливості користуватися своїми правами i свободами як у повсякденному житті, так і при залученні чи допуску у кримінальне провадження. Слід зазначити, що це природне прагнення людини — захистити свої права i законні інтереси, домогтися створення суспільства, заснованого на принципах справедливості i законності, прийнятті законів, які забезпечували б їхні бажання. У сфері кримінального провадження насамперед охорони і захисту потребують передбачені Конституцією України громадянські права та свободи, такі як: право особи на повагу її гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на повагу особистого і сімейного життя (ст. 32). Аналіз практики поводження органів дізнання чи досудового слідства із затриманими чи заарештованими особами свідчить про постійні порушення вимог Конституції України та законів у частині неухильного дотримання законності та прав людини. Так, за підсумками моніторингу, проведеного Харківським інститутом соціальних досліджень і Харківською правозахисною групою, оціночна кількість постраждалих в 2010 році від незаконного насильства в міліції склала 780–790 тисяч осіб (у 2009 році — 604 тис. осіб). Незадовільна оцінка ефективності діяльності правоохоронних органів відбивається на соціально-психологічному стані суспільства, загальній кризі довіри суспільства до правоохоронних органів. Так, за даними соціологічного дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив і компанії TNS у 2010 році в Україні відбулось падіння рівня громадської довіри до судів (на 7,3 % до 14,3 %), прокуратури (на 5,7 % до 17 %), міліції (на 7,6 % до 17,4 %), Служби безпеки України (на 6,7 % до 18,3 %). Водночас рівень довіри до церкви складає 67,1 % і він є стабільним [1]. Подібні соціологічні дослідження, проведені в деяких зарубіжних країнах? свідчать про те, що більшість населення цих країн підтримує діяльність поліції та довіряє їй. У США, наприклад, понад 80 % громадян підтримують поліцейські акції, спрямовані на охорону громадського порядку. Високий авторитет має поліція Англії — до 75 % населення з повагою ставиться до її роботи, схвалює її зусилля та охоче надає їй допомогу в охороні громадського порядку. Виникає справедливе питання: чому, незважаючи на законодавче та відомчо-нормативне закріплення обов’язковості дотримання працівниками органів розслідування прав затриманої чи заарештованої особи, ці права досить часто порушуються? На мою думку, це зумовлено такими причинами:

113

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

1. Із часів Радянського Союзу і протягом двадцяти років незалежності нашої держави працівники органів дізнання та досудового слідства «виховуються» на засадах досягнення стовідсоткового розкриття злочинів за рахунок фальсифікувань показників оперативно-службової діяльності, застосування до громадян катувань, заходів фізичного, психологічного тиску з метою отримання зізнань у вчиненні злочинів. 2. Процесуальна і фактична нерівність прав сторін обвинувачення і захисту, у зв’язку з чим пріоритет надається доказам, що пред’являються суду стороною обвинувачення. 3. Органи розслідування, прокуратура, суд незважаючи на визначений державою курс на демократизацію суспільного життя, виконують функцію захисту влади від злочинних посягань, а не захисту конкретної людини. Закладені в Конституції України гарантії прав і свобод громадян здебільшого залишаються деклараціями. 4. Відсутність постійного громадського контролю за діяльністю міліції та безумовним дотриманням міжнародних стандартів з прав людини та вітчизняного законодавства. Як приклад, протягом 2010 року зупинено діяльність громадських рад із питань забезпечення прав людини в МВС України, ліквідовано Управління моніторингу дотримання прав людини в МВС України. 5. Прокуратура, що відповідає за розслідування заяв про незаконне поводження, застосування катування, не проводить розслідування, яке відповідало б хоча б мінімальним стандартам ефективності. 6. Неналежний судовий контроль щодо використання в процесі досудового розслідування заходів, що обмежують права людини. 7. Малоефективною є робота щодо профілактики правопорушень серед особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ. Так, відповідно до огляду стану дисципліни й законності серед особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ України за 2010 рік, незважаючи на загальне зменшення у порівнянні з 2009 роком на 11,9 % (з 744 до 655) кількості порушених кримінальних справ стосовно працівників міліції, їх зростання відбулося в ІваноФранківській, Вінницькій, Львівській, Чернівецькій, Закарпатській, Сумській, Миколаївській областях. І прикро те, що найбільше кримінальних справ порушено щодо дільничних інспекторів міліції — 106, працівників карного розшуку — 105, ДАЇ — 78, слідства — 45 [2], тобто тієї категорії працівників міліції, які повинні саме охороняти і захищати права людини, а не порушувати їх. Сьогодні важко оцінити справжні масштаби застосування катувань в Україні. У 2011 році ситуація із катуваннями та поганим поводженням в Україні серйозно загострилася порівняно з 2010 роком. Попри неодноразові масові акції протесту, випадки брутального поводження із затриманими тривають, незважаючи на проголошену МВС політику «нульової терпимості» до порушень закону з боку правоохоронців. Крім того, одержати офіційну інформацію в органах прокуратури і МВС, на підставі якої можна дійти висновку як про ступінь поширеності катувань, так і про реакцію на повідомлення, майже неможливо. За офіційними повідомленнями, у 2010 році було близько 50 повідомлень про смерть в міліції (в 2009 році — 21 повідомлення). Водночас, звернувшись до досвіду розвинених демократій таких як, наприклад, Об’єднане Королівство можна констатувати, що система побудови поліцейської служби відрізняється від України тим, що вона децентралізована та багаторівнева. Так, згідно із статистичними даними Незалежної Ради з Питань Смертей під Вартою (Independent Advisory Panel on Deaths in Custody) (створена у взаємодії Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ та Міністерства охорони здоров’я) у 2010 році в поліцейських відділках померло 3 (!) людини. Необхідно також зауважити, що відповідно до Акта про Поліцію та Докази у Кримінальних Справах 1984 року (Police and Criminal Evidence Act) (аналог нашого КПК) поліція несе повну відповідальність за життя та здоров’я громадянина, якого вона звільнила з-під варти ще протягом 24 (!) годин. Тобто, якщо людина ви-

114

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

йшла з поліцейської дільниці і протягом доби померла, такий факт буде зафіксований як смерть в поліцейській дільниці із відповідними наслідками [3]. Отже, сьогодні найбільше порушень конституційних прав і свобод людини виникає при застосуванні таких заходів процесуального примусу як затримання та взяття під варту. Згідно зі статистичними даними МВС України за 2010 рік запобіжний захід у вигляді взяття під варту обрано до 37 108 осіб (у 2009-му — 36504). Затримано осіб у порядку, передбаченому ст. 115 КПК України, що розслідується слідчими ОВС України — 45 486 осіб (у 2009 році — 46316 осіб). Співвідношення кількості осіб, взятих під варту, до кількості затриманих осіб + 81,58 %. Коливання співвідношень (у відсотках) кількості осіб, взятих під варту до кількості осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів, можна розглядати в якості індикатора жорсткішої або гуманнішої позиції слідчих органів, прокуратури та суду при вирішенні питання щодо обмеження свободи осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів [4]. Нині за чинним КПК України процес узяття під варту являє собою, на жаль, недемократичну процедуру. Особа, стосовно якої приймається рішення про арешт, як правило, при цьому не присутня, не має можливості навести бодай якісь аргументи для свого захисту, повідомити про здоров’я, сімейний стан, ставлення до арешту. Статті 1652, 1653 КПК України не передбачають права обвинуваченого та його захисника завчасно знати про доводи, викладені в поданні про взяття під варту. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 48 КПК України з моменту допуску до участі у справі захисник має право ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред’явлення обвинувачення, але на практиці це право перехрещується з проблемою неприпустимості розголошення даних досудового слідства (ч. 1 ст. 121 КПК України). Відповідно до ст. 1652 КПК України матеріали кримінальної справи надають судді для вивчення безпосередньо орган дізнання, слідчий, прокурор. Ці матеріали в суді не реєструються, а вивчатися суддею вони повинні в режимі, що забезпечує нерозголошення даних досудового слідства. Ознайомлення в цьому випадку з кримінальною справою підозрюваного, обвинуваченого, їхніх захисників у суді законом не передбачено. Не передбачено також повідомлення обвинуваченого та захисника про дату та час слухання. За відсутності цих елементарних гарантій участь захисника при розгляді цього питання майже неможлива. Про нереальність права взятого під варту оскаржувати застосування цього запобіжного заходу та брати участь у засіданні суду апеляційної інстанції свідчить відсутність у законі норм, що передбачають порядок обговорення і вирішення питання про виклик його до суду, а всі ці прогалини суттєво обмежують, а іноді і порушують права обвинуваченого. Щодо затримання, то в законодавстві чітко не визначено строк, з якого особа стає затриманою, що на практиці призводить вже не до обмеження, а до порушення права на свободу та особисту недоторканність, яке полягає в довготривалому перебуванні особи в міськрайвідділах органів внутрішніх справ без будь-якого офіційного, документального підтвердження. Сьогоднішня можливість суду продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб виходить за рамки конституційного строку затримання і жодним чином не відповідає гуманістичній направленості кримінально-процесуального законодавства. Рішення суду про продовження строку затримання прямо суперечить ч. 3 ст. 29 Конституції України та ч. 4 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тож має бути скасовано законодавцем. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно внести зміни до Конституції та КПК України, зменшивши до 48 годин граничний строк тримання особи без рішення суду. Крім того, на мою думку, ч. 9 ст. 106 КПК України необхідно доповнити реченням: «Строк затримання починається з моменту фактичного затримання, який зазначається в протоколі затримання і підтверджений підписами особи, яка його склала, та затриманим». Також було б доцільно ч. 3 ст. 106 КПК України

115

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

доповнити таким змістом: «Якщо до затриманого застосовували силу, то в протоколі затримання необхідно вказати обставини, за яких це сталося, або спеціальні засоби та мотиви такого застосування. У випадку застосування сили негайно має бути здійснений огляд або освідування затриманої особи». На думку автора, це зменшить випадки безпідставного застосування сили працівниками міліції до затриманих, а також надасть можливість з’ясування часу отримання затриманим ушкодження і тим самим визначати час фактичного затримання особи. Європейський комітет з питань запобігання катуванням вважає, що основні гарантії, які надаються затриманим поліцією, з метою мінімізації обмеження конституційних прав, а то й їх порушення мають бути більш підсилені (і це може значно полегшити роботу поліцейських службовців), необхідно фіксувати всі аспекти затримання особи, відображати всі заходи, ужиті щодо неї (час, коли особу було позбавлено волі, та мотив(и) цього заходу; коли особу було поінформовано про її права; фіксація ушкоджень, проявів душевних захворювань і т. ін.; коли було сповіщено близьких, консула чи адвоката, а також час, коли вони відвідували затриману особу; коли було запропоновано їжу; коли проводився допит; коли особу було переведено до іншого закладу або звільнено тощо). Слід вимагати, щоб зацікавлена особа ставила підпис під різними пунктами заходів (наприклад, тими, де йдеться про речі, які можуть бути в розпорядженні особи, або про факт повідомлення про її права та про застосування або відмову в застосуванні якогось із прав). Водночас необхідно, щоб адвокат затриманої особи мав доступ до таких документів [5, с. 93—94]. Необхідно законодавчо підтримати ці гарантії, оскільки вони є доцільними з огляду на захист прав людини, має існувати чітке правило, яке передбачає складання протоколу із зазначенням підстав, мотивів, точної дати (часу) затримання, пояснень затриманого та роз’яснень його прав відповідно до ст. 106 КПК України. Крім того, щоб уникнути довільного збільшення строків обмеження волі затримуваного в законодавстві необхідно передусім уточнити самі дефініції «доставлення» й «затримання», визначивши конкретні підстави й мету їхнього застосування. Сьогодні проблемною також є сфера обмеження конституційного права особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Законодавством ще і досі не встановлено чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк протягом якого здійснюється зняття такої інформації, при вчиненні якої категорії злочинів можливі такі дії, а також обставин, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Внаслідок цього досить складно контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право. Цей далеко неповний перелік проблемних питань свідчить про необхідність якісної, системної та докорінної перебудови кримінального процесу та приведення його у відповідність з міжнародними стандартами судочинства, що можливо не шляхом внесення окремих змін до чинного КПК України, а тільки через прийняття нового акта, основою якого буде не обвинувальна (інквізиційна), а змагальна модель кримінального судочинства. Зазначу, що 12 січня 2012 року Президент України В. Янукович вніс на розгляд Верховної Ради як невідкладний проект нового КПК України. Сподіваємося, що новий КПК України буде спрямований на захист прав і свобод людини і громадянина, впровадження та утвердження засади верховенства права, формування абсолютно нової системи досудового розслідування кримінальних справ, створення нової системи судочинства, в якій будуть реалізовуватися демократичні ідеї правосуддя з урахуванням національної і міжнародної практики, втілення міжнародних стандартів захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

116

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Список використаних джерел: 1. Громадська думка як чинник ефективності діяльності правоохоронних органів в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/468. 2. Про стан дисципліни й законності серед особового складу органів та підрозділів внутрішніх справ України за 2010 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://umdpl.info/index.php?id=1320081775. 3. Права людини в Україні 2009–2010. Доповіді правозахисних організацій [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://helsinki.org.ua/index.php?r=a1b7c6. 4. Аналіз стану застосування запобіжних заходів та дотримання розумних строків провадження по кримінальним справам (2008–2010 рр.) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.judges.org.ua/ article/zvit_08–10.PDF. 5. Проти катувань. Європейські механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню. № 27 (68) / Харківська правозахисна група. — Х. : Фоліо, 2005. — 160 с.

117

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК І СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ПРИ НЕДОВЕДЕНОСТІ УЧАСТІ ОБВИНУВАЧЕНОГО У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ Сторожук Марина Ігорівна, здобувач кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

Розглянуто становлення та розвиток інституту закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину, визначено його сутність шляхом аналізу проблематики застосування, а також розглянуті напрями вдосконалення даного правового інституту в процесі реформування чинного кримінально-процесуального законодавства. Ключові слова: закриття кримінальної справи, недоведеність вини, обвинувачений, реабілітуючі підстави

Рассмотрены становление и развитие института прекращения уголовного дела в связи с недоказанностью участия обвиняемого в совершении преступления, определена его сущность путем анализа проблематики применения, а также рассмотрены направления усовершенствования данного правового института в процессе реформирования действующего уголовно-процессуального законодательства. Ключевые слова: прекращение уголовного дела, недоказанность вины, обвиняемый, реабилитирующие основания

Examined the formation and development of the institute termination of criminal proceedings in connection with the lack of evidence of participation of the accused of a crime defined by its essence through the analysis of issues and discusses the direction of improvement of the legal institution in the process of reforming the existing Criminal Procedure Code. Key words: termination of criminal proceedings, failure to prove guilt, the accused, rehabilitative grounds

Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину — одна з підстав до закриття кримінальної справи на етапі досудового слідства (п. 2 ст. 213 КПК України). Ефективність застосування даної правової підстави залежить не лише від її нормативної визначеності, що в свою чергу має забезпечувати її правильне, однозначне тлумачення в ході такого застосування, а й від усвідомлення суспільно-історичної значимості існування такої правової норми, так би мовити, її екзистенції, сприйняття факту застосування даної норми як явища із внутрішнім змістом — сутністю. Метою цієї статті є дослідження сутності інституту закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину через призму історичного процесу його становлення

118

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

і розвитку та аналіз проблематики застосування, а також дослідження перспектив розвитку даного правового інституту на сучасному етапі законотворчості. Проблемами визначення сутності правового інституту закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину та його удосконалення опікувалися провідні науковці, серед яких В. О. Михайлов, В. В. Шимановський, А. Я. Дубинський, П. М. Давидов, Д. Я. Мирський та інші. При цьому становлення та розвиток вказаного правового інституту в роки незалежності України цікавили дослідників здебільшого в межах реформування кримінальнопроцесуального законодавства в цілому. Серед таких науковців С. М. Благодир, В. Т. Маляренко, З. Д. Смітієнко, Р. І. Матюшенко, Р. Ю. Савонюк та інші. Процес становлення інституту закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину розпочався із прийняттям 13 вересня 1922 року Кримінальнопроцесуального кодексу УРСР, згідно з п. 2 ст. 206 якого було передбачено: «Предварительное следствие подлежит прекращению… при недостаточности собранных по делу доказательств для предания суду лица, привлеченного ранее к делу в качестве обвиняемого». Таке саме формулювання ця правова норма мала і в Кримінально-процесуальному кодексі УРСР від 20 липня 1927 року. Слід зазначити, що поняттям «недоведеність» правники оперували ще за часів Російської імперії (в п. 1 ст. 771 Статуту кримінального судочинства від 20 листопада 1864 року зазначено: «Суд постановляет приговор… об оправдании подсудимого, когда деяние, в коем он был обвинен, признается недоказанным…»). Питання про співвідношення понять «недоведеність діяння», «недоведеність участі у вчиненні злочину», «недостатність доказів», «невстановленість достатності доказів для доведення винуватості особи» та інших подібних формулювань із презумпцією невинуватості залишається актуальною і досі. Правовий інститут, що розглядається, зазнав змін із прийняттям 28 грудня 1960 року Кримінальнопроцесуального кодексу УРСР. Так, згідно п. 2 ст. 213 цього кодексу кримінальна справа закривається при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Перефразування не змінило суті цієї правової підстави до закриття кримінальної справи, відповідно лишилися і проблеми. Дискусії стосовно правильності саме такого її формулювання точились в юридичній літературі постійно. Як зазначав В. В. Шимановський, ця правова норма містить суперечність між юридичним змістом та словесною формою вираження [1, с. 84]. Аналіз проблематики застосування та тлумачення правової норми, передбаченої п. 2 ст. 213 КПК України, власне в такому її формулюванні, виявляє її сутність, що в свою чергу має і соціально-історичну обумовленість. З огляду на те, що вказана підстава до закриття кримінальної справи є реабілітуючою стосовно обвинуваченого, особливу увагу привертає явна невідповідність значення понять «невинуватість» та «недоведеність». Як у людей із високим рівнем праворозуміння, так і у пересічних громадян, які не мають спеціальної юридичної підготовки, може виникнути враження, що слідчий, вживаючи термін «недоведеність» при мотивації рішення про закриття кримінальної справи, тим самим констатує особисту і професійну неспроможність належним чином зібрати у справі докази, які відповідали б принципам належності, допустимості, достовірності та достатності. Ситуація ускладнюється ще й тим, що закривати кримінальну справу на підставі п. 2 ст. 213 КПК України закон дозволяє лише стосовно обвинуваченого. Тобто на момент, коли слідчий дійде висновку про необхідність прийняття даного рішення, вже буде винесено постанову про порушення кримінальної справи стосовно особи, їй буде обрано запобіжний захід, нерідко у вигляді взяття під варту, буде винесено постанову про притягнення особи як обвинуваченого, ймовірно буде накладено арешт на майно, відсторонено особу від посади та застосовано інші обмеження кримінально-процесуального характеру. Природно, що після виконання таких дій закінчувати досудове слідство винесенням постанови про закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину видається рівноцінним визнанню, що або досудове слідство від початку рухалось хибним шляхом, або

119

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ж що особа, яка провадила досудове слідство, не спромоглася належним чином скористатися кримінально-процесуальним інструментарієм для доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину. Слід зауважити, що проблематика останньої тези задає важливий напрям реформування чинного кримінально-процесуального законодавства. Йдеться про те, що реально кінцевою метою досудового слідства в абсолютній більшості випадків є не встановлення істини в справі, а доведення вини особи, відносно якої порушено кримінальну справу. Певною мірою це пов’язано із умовами, за яких слідчий: – по-перше, має доступ до «арсеналу» досудового слідства лише після винесення постанови про порушення кримінальної справи; – по-друге, нерідко не має часу для перевірки заяви або повідомлення про злочин особисто чи шляхом повернення матеріалів для проведення додаткової перевірки органу дізнання через спливання 10-денного строку (ч. 4 ст. 97 КПК України); – по-третє, має одразу ж вжити заходів для явки особи, відносно якої порушується кримінальна справа, для проведення слідчих і процесуальних дій, що передбачає або затримання підозрюваного у вчиненні злочину в порядку, передбаченому ст. 115 КПК України, або застосування запобіжного заходу (відібрання письмового зобов’язання про явку на виклик, передбачене ч. 3 ст. 148 КПК України, слідчими майже не застосовується), в результаті чого особа набуває статус підозрюваного і згідно з ч. 4 ст. 148 КПК України обвинувачення має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше він скасовується; – по-четверте, опиняється під неформальним тиском начальника та/або працівників органів дізнання, які фактично вимагають від слідчого оформлення статистичної картки (форма 4) на особу, яку вони доставили до слідчого відділу і стосовно якої провели дослідчу перевірку на причетність її до вчинення злочину, тобто пришвидшити винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред’явлення обвинувачення; – по-п’яте, є особою, яка виступає спеціальним суб’єктом таких злочинів проти правосуддя, які передбачені ст. 371 КК України — завідомо незаконні затримання, привід або арешт, ст. 372 КК України — притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності та інших злочинів. Ці та інші обставини вже від стадії порушення кримінальної справи задають слідчому такий напрям процесу доказування, кінцевою метою якого є встановлення доведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Констатація встановлення вчинення особою злочину в постанові про притягнення особи як обвинуваченого та обвинувальному висновку практично означає визнання доведеності вини особи у вчиненні злочину вже на етапі досудового слідства, яку залишається тільки встановити обвинувальним вироком суду, як передбачає ч. 1 ст. 62 Конституції України. М. В. Оніщук та Л. М. Лобойко зазначають: «… як кримінально-процесуальна доктрина, так і слідча та судова практика сприймають зібрані слідчими органами матеріали як докази у кримінальній справі. Виходить, що суд, отримавши від прокурора справу у порядку ст. 225 КПК із зібраними доказами, просто зобов’язаний підтвердити висновки органів досудового розслідування і прокурора щодо винності особи» [2]. Відповідно стає зрозумілим, наскільки непростим видається для слідчого прийняття рішення про закриття кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 213 КПК України. Але ми вважаємо, що дана правова норма історично виникла та існує на потребу органів досудового слідства і в жодному разі не є наданим законодавцем слідчому правом на помилку, а передбачена як законний шлях вирішення справи за обставин, коли інше об’єктивно неможливо. Хоча очевидною є необхідність реформування законного порядку доведення вини особи. Непоодинокими є випадки неповної фактичної реабілітації особи, кримінальна справа відносно якої була закрита на підставі недоведеності її участі у вчиненні злочину, що виражається у подальшому обмеженні особистих, трудових, майнових, соціальних, політичних та інших прав особи, яка притягувалась як обвинувачений, а також обумовлено недосконалістю механізмів виконання

120

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

рішень про скасування запобіжного заходу, заходів по забезпеченню цивільного позову та можливої конфіскації майна, рішень у питанні про речові докази. Постанова про закриття кримінальної справи на відміну від вироку суду може бути скасована в ході нескладної процедури прокурором або судом. У зв’язку із цим статус особи, кримінальна справа відносно якої була закрита на підставі п. 2 ст. 213 КПК України, є досить нестабільним, існує реальний ризик несподіваного «повернення» до статусу обвинуваченого. Такий стан речей дещо нагадує про існування за часів інквізиційного процесу інституту «аbsolutio ab instantia» (з латинської — «залишення підсудного під підозрою» або «звільнення від безпосереднього засудження») — підсудний засуджувався до «залишення під підозрою» в тих випадках, коли проти нього мали місце лише недосконалі докази, недостатні для визнання його вини, які разом із тим не допускали і визнання його виправданим, для чого необхідні були докази невинуватості [3]. Сучасна практика досі стикається із проблемою правильного тлумачення та однозначного застосування процесуальної норми, яка розглядається. Можливими є явища підміни одне одним понять «недоведеність», «невинуватість», «відсутність події злочину» та «відсутність складу злочину». Так, на підставі п. 2 ст. 213 КПК України закриваються кримінальні справи, порушені відносно конкретної особи (обвинуваченого), при цьому провадження в справі за фактом вчинення даного злочину продовжується, якщо тільки з фактичних обставин справи не випливає, що даний злочин не могла вчинити інша особа. За даною процесуальною підставою мають закриватися як такі кримінальні справи, при провадженні яких не було здобуто достатньо доказів вини обвинуваченого, так і такі, в ході розслідування яких було остаточно встановлено, що обвинувачений не вчиняв тих злочинних дій, які йому інкримінувались. Тієї ж думки дотримуються В. О. Михайлов [4, с. 23] та В. В. Шимановський [1, с. 85]. Якщо ж в ході досудового слідства буде встановлено, що в діях обвинуваченого немає складу злочину, або ж подія злочину як така не мала місця, кримінальна справа має закриватися загалом (як відносно особи, так і за фактом) на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України або п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК України відповідно. Цікаво, що в історії радянського кримінального процесу були спроби виключити підставу до закриття кримінальної справи, яка розглядається, з Кримінально-процесуального кодексу. Зокрема, 20 жовтня 1929 року Постановою ВЦВК і РНК РРФСР була скасована ст. 202 КПК РСФСР (в редакції 1923 року), яка передбачала серед інших підстав закриття справи за недостатністю зібраних доказів для віддання до суду особи, яка раніше притягувалась по справі як обвинувачений. При недостатності зібраних доказів для віддання обвинуваченого до суду кримінальні справи стали закривати за п. 5 ст. 4 КПК РРФСР (за відсутністю складу злочину). Практика показала нежиттєздатність такого кроку. Недоведеність обвинувачення і відсутність складу злочину — дві самостійні підстави, які не можна змішувати ні з точки зору їх логічного змісту, ні з точки зору правових наслідків. На потребу практики, 10 червня 1933 року ВЦВК і РНК РРФСР змушені були відновити раніше скасовану підставу [4, с. 18–20]. До того ж юридично неможливо визначити саме той момент, коли слідчий має дійти висновку про те, що перелік зібраних по справі доказів є вичерпним, проте за змістом та у сукупності їх недостатньо для того, аби вважати вину обвинуваченого доведеною та направити справу до суду з обвинувальним висновком, а отже згідно з презумпцією невинуватості має працювати правило: недоведена винуватість юридично означає доведену невинуватість. Таке рішення слідчий має прийняти на підставі внутрішнього переконання, що вимагає від нього значної концентрації моральних зусиль, адже фактично він переймає на себе функцію суду: повністю знімає з особи обвинувачення та підозру, остаточно та безумовно реабілітує її від імені держави перед суспільством [5, с. 168]. Ці та інші проблеми, які виникають під час закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину, задають законотворцеві напрями для подальшого реформування кримінально-процесуального законодавства. Загалом є очевидним, що застарілість та велика кількість недоліків чинного КПК України вимагає його аброгації (скасування) [2].

121

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Так, у проекті Кримінально-процесуального кодексу України, який був зареєстрований у Верховній Раді України 13 грудня 2007 року № 1233, передбачається така правова норма: «Стаття 169. Припинення кримінального переслідування за відсутністю події чи складу злочину. 1. Провадження в кримінальній справі не може бути порушено, а порушене провадження у справі підлягає закриттю: 1) за відсутністю події злочину; 2) за відсутністю в діянні складу злочину. 2. При недоведеності участі підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину, якщо вичерпані всі можливості доказування, порушене стосовно нього провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої цієї статті». Ми не можемо погодитись із таким підходом до формування системи підстав до закриття провадження у кримінальній справі. По-перше, як зазначалось, в історії вже мала місце спроба піти таким шляхом, але вона завершилась поверненням до розмежування «відсутності в діянні складу злочину» та «недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину» (або такої ж підстави в іншому формулюванні) як двох самодостатніх правових підстав до закриття провадження в справі. По-друге, юридично грамотне застосування суміжних підстав до закриття кримінальної справи забезпечує не лише правомірну оцінку дій особи, яка притягувалась до кримінальної відповідальності, і настання справедливих юридичних наслідків (наприклад, задоволення цивільного позову), а й дає змогу скласти загальну картину про те, яким шляхом рухалось досудове слідство, із якими труднощами воно стикалось і як саме розставило пріоритети під час прийняття остаточного рішення. Хоча як позитивну тенденцію необхідно відзначити намір передбачити можливість закриття провадження у кримінальній справі при недоведеності участі у вчиненні злочину і підозрюваного, і обвинуваченого. Дійсно новаторський як для України підхід до системи побудови кримінального провадження в цілому передбачає проект Кримінально- процесуального кодексу України, розроблений робочою групою при Адміністрації Президента України (станом на 01 липня 2011 року). Вказаний проект містить норму такого змісту: «Стаття 280. Закриття кримінального провадження 1. Кримінальне провадження закривається, якщо: 1) встановлена відсутність події кримінального правопорушення; 2) встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення; 3) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи у суді і вичерпані можливості їх отримати…». Звісно, якщо новий Кримінально-процесуальний кодекс України буде ухвалено в такому вигляді, як передбачає зазначений проект, його переваги та можливі недоліки найліпше виявить практика. Наразі ми хочемо відзначити такі позитивні тенденції запропонованого рішення кримінально-процесуальної аброгації в контексті розвитку інституту закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. 1. Відсутність стадії порушення кримінальної справи дозволить позбутись потреби з самого початку провадження займатись досягненням тільки однієї мети — доведенням участі особи, відносно якої порушується кримінальна справа, у вчиненні злочину. 2. Передбачається чітке розмежування підстави до закриття кримінального провадження, яка є предметом дослідження, із суміжними підставами. 3. Рішення про закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 280 вищевказаного проекту може прийматись відносно особи, статус якої попередньо не «обтяжений» встановленням компетентними органами її винуватості, що забезпечується відмовою від винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. 4. У нормі зафіксовано обов’язкову умову прийняття цього рішення, а саме «вичерпані можливості отримати достатні докази для доведення винуватості особи у суді», яка хоча і лишається оціночною, проте слугує додатковою мотивацією при прийнятті юридично грамотного і обґрунтованого рішення.

122

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

5. Новий порядок доказування та власне формулювання «не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи у суді» ліквідує конфлікт із принципом презумпції невинуватості. Як висновок можна зазначити, що за умов розбудови України як європейської правової держави назріла потреба у принципово новому підході до побудови кримінально-процесуального законодавства. Аналіз становлення та розвитку його правових інститутів, зокрема інституту закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину, дозволяє зрозуміти їх сутність на сучасному етапі, а отже, відповідність європейським стандартам і цінностям, а також вимогам часу та суспільства.

Список використаних джерел: 1. Шимановский В. В. Недоказанность участия лица в совершении преступления как процессуальное основание для прекращения уголовного дела / В. В. Шимановский // Известия высших учебных заведений. Правоведение. — 1986. — № 1. — С. 84–88. 2. Проект Кримінально-процесуального кодексу України: основні новації [Електронний ресурс] / М. В. Оніщук, Л. М. Лобойко // Вісник Державної судової адміністрації України — 2009. — Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/23438. 3. Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона. [Электронный ресурс] / С.-Пб.: БрокгаузЭфрон. 1890—1907. — Режим доступу : http://dic.academic.ru/contents.nsf/brokgauz_efron/ 4. Михайлов В. А. Процессуальный порядок прекращения уголовных дел в стадии предварительного расследования / В. А. Михайлов : [учеб. пособие] // ВСШ МВД СССР. — Волгоград, 1970. — 139 с. 5. Деякі проблеми закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Актуальні проблеми юридичної науки очима молодих вчених», (Донецьк, 25 лютого 2011 р.) / Міністерство внутрішніх справ України, Донецький юр. інститут Луганського держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. — Д. : Донецький юр. інститут Луганського держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка, 2011. — Ч. ІІ — 242 с.

123

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО, ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА, ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

КАТЕГОРІЇ «СУСПІЛЬНИЙ ПОРЯДОК», «ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК» І «ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК»: КОМПАРАТИВНИЙ ПІДХІД Гіда Євген Олександрович, професор кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

Висвітлено погляди науковців на зміст категорій «суспільний порядок», «правовий порядок» та «громадський порядок». Проаналізовано співвідношення між суспільним порядком, правовим порядком та громадським порядком. Сформульовано загальнотеоретичне поняття «громадський порядок». Ключові слова: суспільний порядок, правовий порядок, громадський порядок

Раскрыты взгляды ученых на содержание категорий «общественный порядок», «правовой порядок» и «порядок в общественных местах». Проанализированы соотношения между общественным порядком, правовым порядком и порядком в общественных местах. Сформулировано общетеоретическое понятие «порядок в общественных местах». Ключевые слова: общественный порядок, правовой порядок, порядок в общественных местах

The views of scientists on the content of the categories of «public order», «legal order» and «order in public places» were disclosed. The relation between the public order, the legal order and the order in public places were analyzed. general theoretical concept of «order in public places» was formulated. Keywords: law and order, legal order, the order in public places

Порушення проблеми в загальному вигляді. Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для нормального існування та розвитку потребує суспільного порядку — стану упорядкованості, організованості й урегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних принципів і норм, які об’єктивно склалися на пев-

124

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпечення дисципліни громадян у суспільному житті, охорони прав і свобод людини та громадянина, моралі та суспільного спокою, захисту всіх верств суспільства, гарантування якісних соціально-економічних умов життя соціуму. Правопорядок посідає особливе місце у системі суспільного порядку. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію суспільних відносин. Утім, забезпечення громадського порядку є однією з найголовніших функцій держави. Метою наукової статті є висвітлення співвідношення категорій «суспільний порядок», «правовий порядок» і «громадський порядок». Для реалізації поставленої мети були сформовані такі завдання: 1) порівняти погляди науковців на зміст категорій «суспільний порядок», «правовий порядок» та «громадський порядок»; 2) проаналізувати співвідношення між суспільним порядком, правовим порядком та громадським порядком; 3) сформулювати загальнотеоретичне поняття «громадський порядок». Аналіз наукових положень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. У процесі дослідження аспектів співвідношення категорій «суспільний порядок», «правовий порядок» та «громадський порядок» були вивчені інтернет-джерела та роботи таких вчених як: О. І. Денисов, М. І. Єропкін, Ф. Е. Колонтаєвський, Г. С. Котляревський, А. Ф. Крижанівський, В. С. Нерсесянц, І. І. Плохой, Л. Л. Попов, Ф. С. Разаренов, О. Ф. Скакун та ін. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням окремих наукових результатів. Суспільний порядок — це форма зміцнення та охорони основ суспільного та політичного устрою, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім’ї, суспільства в цілому, державності. Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об’єктивно покликаний протистояти факторам і тенденціям дезорганізаторського характеру. Без належного порядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, ні забезпечувати особисту та суспільну безпеку, ні охороняти як різні форми власності, так і політичний устрій держави, ні регулювати відносини між структурними частинами суспільства — соціальними групами, класами, націями тощо. Суспільний порядок виникає внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм і принципів є їх неспівпадіння між собою як за змістом, так і за способами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо. Правопорядок регламентується нормами права, що встановлені у передбаченому в даній державі порядку. При цьому акцентовано, що правопорядок як певний стан врегульованих правом суспільних відносин характеризується реальним рівнем законності, забезпеченістю та реалізацією суб’єктивних прав, дотриманням юридичних обов’язків усіма громадянами, органами й організаціями [1, с. 345–346]. Великий енциклопедичний юридичний словник за редакцією Ю. С. Шемшученка містить твердження про те, що законність і правопорядок є необхідними умовами та засобами максимально повного забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а заснований на праві та законності правопорядок є обов’язковим елементом правової держави [2, с. 696]. У навчальних посібниках з теорії держави та права поняття «правопорядок» визначається як стан (режим) правової упорядкованості (урегульованості та погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Іншими словами, це — атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного втілення в життя розпоряджень норм права (прав, свобод, обов’язків, заборон) усіма суб’єктами права. Підкреслюється, що правовий порядок як динамічна система включає всі впорядковані засади правового характеру [3, с. 454].

125

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

При цьому кожна країна формує свій правопорядок, а необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома групами інтересів — громадянського суспільства і держави, їх основними законами та тенденціями розвитку. На думку В. С. Нерсесянца, правовий порядок (правопорядок) — це порядок взаємовідносин суб’єктів права у сфері правової регуляції. Вчений стверджує, що поряд з абстрактним значенням існує реальний правопорядок, який є результатом реального виконання вимог належного правопорядку, наявний підсумок реальної дії на практиці норм права, їх реалізації у відповідних правових формах, їх конкретизації та використання суб’єктивних прав, виконання юридичних обов’язків і дотримання заборон. Тому він наголошує, що вихідними засадами для правової законності та правового порядку мають бути не будь-які, а лише правові закони [4, с. 529–531]. Правопорядок посідає особливе місце у системі суспільного порядку. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних засадах. Такими регуляторами, породженими самим життям, є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку. Заслуговують на увагу пропозиції А. Ф. Крижанівського щодо нового осмислення природи правового порядку, його образу в сучасному суспільстві та вироблення сучасної парадигми, яка відповідала б реаліям світу XXI сторіччя. Вчений стверджує, що правопорядок існує як самостійний та самодостатній соціально-правовий феномен, як правова реальність, що утворюється, існує й впливає на поведінку людей у процесі правового життя суспільства. На його думку, правопорядок завжди пов’язаний з певною людською спільнотою і легалізованою в ній суверенною владою, що існують на певному територіальному просторі в межах визнаних державних кордонів. Тому підставою для вирізнення національного правопорядку є організована в рамках суверенної держави та її суспільнопросторового буття людська спільнота, яка здійснює свою життєдіяльність на основі права і створює для забезпечення у своєму суспільно-територіальному середовищі відповідні владні інституції для забезпечення правопорядку [5, с. 64]. Суспільний порядок і правопорядок перебувають у взаємозв’язку, впливають один на одного. Як складова частина суспільного порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості правової регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації норм права. У свою чергу, загальний стан суспільного порядку, його атмосфера впливає на процес виконання норм права, а отже, і на функціонування правопорядку. Про співвідношення правопорядку і суспільного порядку в науковій літературі висловлювалися різні думки. Так, В. М. Лєсной вважав, що їх взаємозв’язок полягає в тому, що суспільний порядок охоплює всі суспільні зв’язки і відносини, що складаються під впливом усіх соціальних норм на відміну від правопорядку, що пов’язаний лише з відносинами, які регулюються лише нормами права. На його думку, правопорядок є складовою частиною суспільного порядку [6, с. 478–479]. Аналогічне бачення співвідношення суспільного порядку і правопорядку можемо знайти в працях Г. С. Котляревського, який вважав, що суспільний порядок «обіймає собою поняття правопорядок» [7, с. 100]. Суспільний порядок — це стан урегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації усіх соціальних норм і принципів. Він забезпечується переважно силою громадського впливу. Але це не означає, що стан суспільного порядку є байдужим для держави. З одного боку, важливою частиною суспільного порядку є правопорядок. З іншого — стан суспільного порядку значною мірою обумовлює стан правопорядку [8, с. 346–348]. Суспільний порядок і правопорядок характеризуються низкою спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виникають фактично як результат реалізації соціальних норм; мають вольовий та нормативний характер і т. ін.

126

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Правопорядок полягає у точному та неухильному дотриманні норм права, реалізації їх вимог в певних суспільних відносинах. Як зауважує С. В. Качек’ян, це не просто норми права, а норми права в їх реалізації, разом з конкретними правами й обов’язками, мережею правовідносин, що відповідають нормам права [9, с. 30]. Виходячи зі сформованого в юридичній науці поняття правопорядку як системи суспільних відносин, заснованих на дотриманні норм права, установлених державою [10, с. 57–63; 11, с. 256], доцільно визначити загальні ознаки правопорядку і суспільного порядку: по-перше, вони складаються з однорідних за своєю соціальною природою ідентичних суспільних відносин; по-друге, відносини, що їх утворюють, регулюються чинними в суспільстві соціальними нормами, що у силу їх обумовленості економічним базисом країни виступають як єдиний комплекс правил поведінки. Правопорядок складається із усієї сукупності врегульованих нормами права суспільних відносин, тоді як суспільний порядок включає всі відносини, що регулюються соціальними нормами (моральними, релігійними, звичаєвими тощо). Тобто провідна роль у регуляції цих відносин відведена неправовим нормам, а держава залишає за собою можливість їх забезпечення лише заходами виховання, переконання та організації. Саме тому слід погодитися з Ф. С. Разареновим, який вважав, що правопорядок складає основу суспільного порядку [12, с. 21]. Різняться вони між собою і за часом виникнення: суспільний порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві разом з правом, державою, законністю, а також залежить від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок — поряд з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу. В адміністративному і кримінальному законодавстві широко використовується поняття — громадський порядок, під яким розуміють систему відносин, що складаються у громадських місцях. Йдеться про охорону особистості та прав громадян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в громадських місцях — на вулицях, у зонах відпочинку, транспорті, культурних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку встановлено юридичну відповідальність, а тому слід говорити про його забезпеченість саме нормами права. Наприклад, ст. 293 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за групове порушення громадського порядку, а ст. 295 передбачає кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку. Глава 14 Кодексу України про адміністративні правопорушення має назву «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» (ст. 173 — ст. 184). Об’єктом цих правопорушень є суспільні відносини у сфері громадського порядку. Поняття «громадський порядок» трактується по-різному. Під громадським порядком розуміється «неухильне дотримання громадянами правил поведінки в громадських місцях (на вулицях, площах, стадіонах, в парках, гуртожитках, житлових будинках і т.п.), що забезпечує спокійні умови для суспільно корисної діяльності, побуту та відпочинку людей». В. П. Нагребельний визначає громадський порядок як систему суспільних відносин, урегульовану правовими та іншими соціальними нормами, яка забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, повагу до честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі [13, с. 639]. Ф. Е. Колонтаєвський визначає громадський порядок як систему суспільних відносин, що виникають та існують головним чином у громадських місцях, основою якої є дотримання норм права та інших соціальних норм, спрямованих на забезпечення особистої безпеки громадян та громадської безпеки, створення сприятливих умов для нормального функціонування підприємств, установ, організацій і громадських об’єднань [14, с. 124–129]. Ж. Ведель використовує термін «публічний порядок» в якості необхідної умови нормального функціонування суспільства, умови, забезпеченої певним мінімумом державних гарантій. Зміст пу-

127

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

блічного порядку, на його думку, залежить від стану суспільних відносин, тобто забезпеченості безпеки моральних та майнових інтересів особи, захисту суспільства від протиправних посягань на його інтереси, створення умов для нормального життя і спокою [15, с. 12]. Огляд юридичної літератури щодо проблеми громадського порядку за останні десять років свідчить, що в науці бракує єдиної думки щодо поняття громадського порядку. Йдеться не тільки про назрілу потребу проведення глибокої, всебічної розробки актуальної проблеми громадського порядку, а й про внесення роз’яснень до багатьох емпіричних досліджень, надання відповіді на значну кількість практичних питань, про визначення найбільш дійових напрямів підвищення ефективності охорони суспільного, правового та громадського порядку. М. І. Єропкін і Л. Л. Попов розглядали громадський порядок як чітку структурну систему правових суспільних відносин, що виникають як у громадських місцях, так і поза цими місцями. Таке розширене тлумачення змісту громадського порядку не надає можливості відрізнити його від більш широкого поняття — суспільний порядок — що регулюється нормами права й іншими соціальними нормами та виконує ті самі функції [16, с.34]. Відсутність єдиного підходу до розуміння громадського порядку сприяє різночитанням, смисловим підмінам, синонімізації різних за змістом понять, що призводить до нечіткості цілей та завдань, що стоять перед суб’єктами охорони громадського порядку. І. І. Плохой пропонує визначити громадський порядок як систему суспільних відносин, врегульованих нормами права та моралі з метою забезпечення нормального функціонування суспільства та кожного індивіда в ньому [17, с. 500–506]. І знову ж ми бачимо ототожнення понять «громадський порядок» і «суспільний порядок». Отже, на нашу думку, громадський порядок — це різновид правопорядку, система суспільних відносин, урегульованих нормами права, що забезпечує особисту та громадську безпеку у громадських місцях (на вулицях, площах, стадіонах, в парках, гуртожитках, житлових будинках і т.п.). Охорона громадського порядку є діяльністю пов’язаних між собою індивідів, передусім, державних органів та їх посадових осіб, що є складовими елементами єдиної системи правоохоронних органів. У числі суб’єктів охорони громадського порядку не лише особи, професійним обов’язком яких є правоохоронна діяльність, але й різні громадські формування, що займаються цим на добровільних засадах. Охорона громадського порядку є одним із соціальних факторів, що значно впливають на економіку країни, побут, людей, стан правопорядку в суспільстві, життя суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема. Забезпечення, охорона та зміцнення громадського порядку — це не стихійний процес, а організована діяльність, пов’язана з правовою активністю громадян, громади, спеціальних структур виконавчої гілки влади, що охороняють громадський порядок. Функція охорони громадського порядку являє собою один із головних напрямів у діяльності правоохоронних органів. Стабільний громадський порядок — це необхідна умова і складова частина належного правопорядку в суспільстві. Забезпечення громадського порядку є однією з найголовніших функцій держави. Важливим питанням в процесі виконання цієї функції є нормативно-правова регламентація охоронної діяльності державних органів і громадських організацій, що спрямована на забезпечення суспільних відносин в даній сфері.

Список використаних джерел: 1. Юридическая энциклопедия / Л. В. Тихомирова, М. Ю. Тихомиров — 6-е изд., доп. и перераб. — М. : Тихомиров, 2009. — 1087 с. 2. Юридична енциклопедія / ред. Ю. С. Шемшученко [та ін.] — К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д–Й., 1999. — 741 с. 3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : [підручник] / Пер. з рос. — Харків : Консум, 2001. — 656 с.

128

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 4. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства : [учеб. для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция»] / В. С. Нерсесянц — М. : НОРМА–ИНФРА, 2002. — 539 с. 5. Крижанівський А. Ф. Правопорядок у суспільно-правничих контекстах спроба системного бачення / А. Ф. Крижанівський // Актуальні питання реформування правової системи України : матеріали IV Міжнар. наук.-практ. конф. (1–2 червня 2007 р.). — Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту їм. Лесі Українки, 2007. — Т. 1. — С. 61–66. 6. Денисов А. И. Теория государства и права / А. И. Денисов – М. : Изд-во МГУ, 1990. — 620 с. 7. Котляревский Г. С. Некоторые вопросы советского социалистического правопорядка / Г. С. Котляревский // Ученые записки ВЮЗИ. — 1982. – Вып. ХІ. — С. 97–104. 8. Кельман М. С, Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права : [підручник] — К. : Кондор, 2006. — 477 с. 9. Качекьян С. В. Правоотношения в социалистическом обществе / С. В. Качекьян – М. : АН СССР, 1980. – 141 с. 10. Административное право : [учебник] / Под ред. Ю. М. Козлова, Л. Л. Попова. — М. : Юристь, 1999. – 728 с. 11. Александров Н. Г. Право и законность / Н. Г. Александров — М. : Юрид. лит., 1987. — 452 с. 12. Разаренов Ф. С. Административный надзор милиции / Ф. С. Разаренов. — М. : НИ и РИО, 1972. — 52 с. 13. Юридична енциклопедія / ред. Ю. С. Шемшученко [та ін.] — К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998 . — Т. 1 : А–Г., 1998. — 669 с. 14. Колонтаевский Ф. Е. Организационные основы охраны общественного порядка в современных условиях : дис. … доктора юр. наук. : 12.00.02 / Колонтаевский Федор Ефимович. — М., 1996. — 458 с. 15. Ведель Ж. Административное право Франции / Пер. с франц. Л. М. Энтина ; Под ред. М. А. Крутоголова. — М. : Прогресс,1973. — 512 с. 16. Еропкин М. И., Попов Л. Л. Административно-правовая охрана общественного порядка — Л. : Лениздат, 1973. — 328 с. 17. Плохой І. І. Поняття громадського порядку / І. І. Плохой // Форум права : Електронне наукове фахове видання // ХНУВС.– Харків, 2009. — Вип. 3. — С. 500–505.

129

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОСТУПКУ, ЩО ПОСЯГАЄ НА ВСТАНОВЛЕНИЙ ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ Довгань Микита Юрійович, здобувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України

Стаття присвячена аналізу законодавства України, яким встановлена адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері державних закупівель, аналізуються відповідні норми КУпАП, визначається поняття адміністративного проступку, що посягає на встановлений порядок їх здійснення. Ключові слова: адміністративний проступок, адміністративний проступок ув сфері державних закупівель, ознаки адміністративного проступку, адміністративна відповідальність, державні закупівлі

Статья посвящена анализу законодательства Украины, которым установлена административная ответственность за правонарушения в сфере государственных закупок, анализируются соответствующие нормы КУоАП, определяется понятие административного проступка, посягающее на установленный порядок их осуществления. Ключевые слова: административный проступок, административный проступок в сфере государственных закупок, признаки административного проступка, административная ответственность, государственные закупки

This article analyzes the legislation of Ukraine, which establishes administrative liability for violations of public procurement, analyzed the relevant rules of the Code of Ukraine of Administrative Offences, define the concept of administrative misconduct, infringing on the established order of their implementation. Keywords: administrative misconduct, administrative misconduct in public procurement, signs of an administrative offense, administrative responsibility, public procurement

У цій статті на основі положень законодавства, поглядів науковців здійснюється аналіз поняття адміністративного проступку, його характерних ознак, а також прояву у сфері державних закупівель, обґрунтовується авторське поняття «адміністративний проступок» і «адміністративний проступок у сфері державних закупівель». Її новизна полягає у критичному підході щодо поняття та ознак адміністративного проступку, закріпленого КУпАП, виявлення недосконалості деяких з них, а також формулювання підстав, що виключають адміністративну відповідальність. З урахуванням результатів дослідження, надаються авторські визначення понять «адміністративний проступок» та «адміністративний проступок у сфері державних закупівель».

130

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Підставою застосування адміністративної відповідальності за порушення у сфері державних закупівель є адміністративний проступок, що посягає на суспільні відносини цієї сфери, проте розкриття його поняття вимагає, передусім, зосередження уваги на загальнотеоретичному понятті й ознаках адміністративного делікту. Поняття адміністративного правопорушення наведено у ст. 9 КУпАП, де зазначено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [1]. Майже всі ознаки адміністративного проступку містяться у ст. 9 КУпАП, виходячи із його визначення, а також в інших статтях, де такі ознаки конкретизуються (статті 1, 10, 11, 20 та інші). З визначення, закріпленого у ст. 9 КУпАП, можна виокремити такі ознаки адміністративного проступку як протиправність, винність, дія або бездіяльність, об’єкт посягання та адміністративна караність. В юридичній літературі такі ознаки адміністративного проступку відносять до апостеріорних. Їх нормативне закріплення є орієнтиром для попередньої кваліфікації адміністративного правопорушення [2, с. 8–9]. Передусім розглянемо таку ознаку адміністративного проступку у сфері державних закупівель як дія та бездіяльність, оскільки решта ознак проступку визначають ознаки такого або з ним тісно пов’язані. Для проступків у сфері державних закупівель (ст. 16414 КУпАП) характерним є те, що вони можуть учинятися як шляхом активних дій (наприклад, застосування процедур закупівлі з порушенням законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, в тому числі оформлення документації конкурсних торгів (кваліфікаційної документації) з порушенням законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, оцінка пропозицій конкурсних торгів (кваліфікаційних пропозицій) не за критеріями та методикою оцінки для визначення найкращої пропозиції конкурсних торгів (кваліфікаційної пропозиції), що міститься у документації конкурсних торгів (кваліфікаційній документації), укладення з учасником, що став переможцем торгів, договору про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти за цінами і обсягами, які не відповідають вимогам документації конкурсних торгів (кваліфікаційної документації)), так і шляхом бездіяльності (неоприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог законодавства, неподання в установленому порядку звіту про результати здійснення процедури закупівлі товарів, робіт і послуг; непроходження навчання чи підвищення кваліфікації з питань організації та здійснення процедур закупівель відповідно до вимог закону; ненадання інформації, документів і матеріалів у випадках, передбачених законом). Протиправність як ознака адміністративного проступку в юридичній літературі визначається порізному. Найчастіше її розуміють як заборону адміністративно-правовими нормами відповідного вчинку як такого, що завдає шкоди чи загрожує небезпекою. Суть протиправності полягає в тому, що конкретний вчинок визнається адміністративним проступком, якщо він передбачений як такий чинним адміністративним законодавством. Протиправність адміністративних проступків у сфері державних закупівель полягає у тому, що ними порушуються норми права, передбачені законодавством цієї сфери. До таких нормативно-правових актів слід віднести низку законів, основним серед них є Закон України «Про здійснення державних закупівель» [3], відповідальність за порушення норм якого передбачена статтею 16414 КУпАП. Не викликає сумнівів той факт, що для кваліфікації будь-якого діяння слід звертатися до спеціального закону, яким врегульовано правовідносини у сфері державних закупівель. Як зазначає В. К. Колпаков, адміністративна протиправність є онтологічною ознакою проступку, що фіксується в перших документах, де описується діяння. Так, ст. 256 КУпАП «Зміст протоколу про адміністративне правопорушення» вимагає зазначати в цьому документі нормативний акт, який передбачає відповідальність за дії, що містять ознаки проступку [4, с. 190].

131

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

Винність діяння як ознака розглядуваних адміністративних проступків передбачає наявність в особи відповідного психічного ставлення до дій або бездіяльності та його наслідків. Аналіз, розглядуваних нами діянь дозволяє стверджувати, що законодавець не обмежується конкретними формами вини проступків у сфері державних закупівель, з чого випливає, що вони можуть бути вчиненими у будь-якій її формі як умислу, так і необережності. Водночас, слід погодитись із А. С. Васильєвим, що умисна форма вини свідчить про більший ступінь суспільної небезпечності діяння, ніж необережна [5, с. 35]. Адміністративна караність означає, що адміністративним проступком у сфері державних закупівель може бути тільки таке діяння, за яке в КУпАП передбачено адміністративну відповідальність. Водночас, цю ознаку можна характеризувати, з одного боку, як потенційну можливість застосування покарання, якщо правопорушення буде вчинене, з іншого, — як реальне застосування заходів адміністративної відповідальності за вчинений проступок. Санкцією статті 16414 КУпАП за порушення законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти передбачено покарання у вигляді штрафу, що робить такі діяння адміністративно караними. Ця ознака дозволяє відмежувати адміністративний проступок від інших правопорушень, за скоєння яких передбачена кримінальна чи інша юридична відповідальність. Як зазначають деякі науковці, караність сприймається опосередковано через відсилання до заходів адміністративної відповідальності або до юридичних наслідків, що настають стосовно осіб, які вчинили адміністративний проступок. Тобто їх вчинення виступає в ролі юридичного факту, що спричиняє виникнення правовідносин, стосовно застосування до суб’єкта проступку відповідних санкцій адміністративно-правової норми, в яких передбачена адміністративна відповідальність [6, с. 138]. З урахуванням викладеного, можна зазначити, що суть адміністративної караності полягає у тому, що за вчинення адміністративного проступку відповідальність тільки передбачена, що, в свою чергу, дозволяє віднести той чи інший протиправний вчинок до адміністративного проступку. А її настання залежить від низки обставин, які пов’язані із проведенням по справі адміністративного розслідування та прийняття по ній постанови, яка не обов’язково може бути про накладення адміністративного стягнення. Деякі вчені, на нашу думку, не зовсім вірно пов’язують адміністративну караність із юридичними наслідками застосування заходів адміністративної відповідальності, а саме статтею 39 КУпАП, в якій зазначено: «якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративній відповідальності». «Цей, так званий, стан адміністративної караності є юридично однозначним: якщо протягом терміну його дії (один рік) особа повторно вчинить однорідне адміністративне правопорушення, то це розцінюватиметься як обставина, обтяжуюча адміністративну відповідальність. Наявність такої обставини, як правило, спричиняє накладення більшого штрафу в межах санкції норми Особливої частини КУпАП або застосування до порушника жорсткішого виду адміністративного покарання, якщо така альтернатива, знову-таки, передбачена санкцією» [7, с. 66]. Тут слід зауважити, що не розмір штрафу, ні повторність вчинення проступку не є визначальними для адміністративної караності. Тут має лише значення наявність відповідних норм Особливої частини КУпАП, які передбачають відповідальність за адміністративний проступок. У контексті висновку слід зазначити, що не завжди адміністративна відповідальність за вчинення того чи іншого протиправного діяння міститься в законодавстві про неї, незважаючи на неодноразові «погрози» її настання у нормативно-правових актах, що забезпечують регулятивну функцію права. Такі випадки непоодинокі і зустрічаються у чинному законодавстві, в тому числі у сфері державних закупівель. Так, у ч. 3 ст. 12 Закону України «Про державне оборонне замовлення» [3] містяться норми, відповідно до яких у разі ухилення виконавця від укладення державного контракту такий виконавець несе відповідальність згідно із законом. Водночас жоден закон про юридичну відповідаль-

132

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

ність не містить норми, яка її встановлювала б. Отже, наявна ситуація, за якої закон визначає певні дії протиправними, а відповідальності за їх вчинення не передбачено, що автоматично унеможливлює їх віднесення до правопорушення, оскільки відсутня ознака караності таких дій. Закінчуючи розгляд даної ознаки адміністративного проступку, слід зауважити, що в деяких випадках її наявність не означає обов’язкове настання адміністративної відповідальності. Так, КУпАП містить норми, відповідно до яких: а) не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності; б) не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані необхідної оборони; в) не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності була в стані неосудності. З цього приводу слід зауважити, що, по-перше, законодавець не зовсім вірно визначив наслідок вчинення адміністративного проступку в стані крайньої необхідності та необхідної оборони. В цих випадках Кодекс не зовсім вірно констатує, що немає факту адміністративного проступку. З цим можна не погодитись на тій підставі, що досить часто такі стани підтверджуються даними розслідування справ про адміністративні проступки, тобто після складання протоколу про адміністративний проступок, проведення інших процесуальних дій. Тобто факт правопорушення фіксується, але не настає відповідальність за цих обставин. У цих статтях доцільно вести мову про те, що не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка вчиняючи адміністративний проступок діяла в стані крайньої необхідності та необхідної оборони, на кшталт того як про це зазначено про стан неосудності. Тож вважаємо задоцільне внести зміни до відповідних статей КУпАП, передбачивши звільнення від адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного проступку в стані крайньої необхідності та необхідної оборони, як це передбачено ст. 247 КУпАП «Обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення». Ще однією ознакою адміністративних проступків є об’єкт їх посягання. В КУпАП він визначений шляхом переліку основних суспільних відносин, на які такі проступки посягають, зокрема, громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління. На нашу думку, подібний перелік об’єктів посягання був найбільш характерний для радянського періоду дії КУпАП. Із проголошенням незалежності сфера правоохоронної дії Кодексу значно розширилась, до неї включилися непритаманні для радянських часів адміністративні правопорушення у сфері фінансів і господарської діяльності, корупційні тощо. Навіть сучасне визначення адміністративного проступку не охоплює всі сфери їх здійснення, зокрема громадську безпеку, охорону природних ресурсів, транспорт і шляхове господарство, паливно-енергетичний комплекс і багато інших. Тобто йдеться про те, що відсутність хоча б однієї з ознак адміністративного проступку говорить про відсутність його події взагалі. Тож, якщо протиправне діяння посягає на суспільні відносини, що не перераховані у ст. 9 КУпАП, то воно не може визнаватися адміністративним проступком. Зокрема, адміністративні проступки у сфері державних закупівель віднесені законодавцем до таких, що посягають на сферу фінансів і підприємницької діяльності. Водночас, ці сфери не містяться у понятті адміністративного проступку як обов’язкова його ознака, а значить, і проступком не може визначатися, що, звісно, є неправильним. Із урахуванням викладеного, вважаємо за доцільне замінити визначену КУпАП конструкцію переліку об’єктів посягання проступку загальним положенням про те, що такі діяння посягають на охоронювані адміністративним законодавством суспільні відносини. Останньою ознакою, що не увійшла до поняття адміністративного правопорушення (проступку), передбаченого ст. 9 КУпАП, є його суспільна небезпечність. У цьому зв’язку в юридичній літературі триває суперечка про її наявність в адміністративних правопорушеннях. На нашу думку, найбільш обґрунтованою та логічною є позиція В. К. Колпакова, який зазначив, що негативна оцiнка не може полягати в чомусь iншому, крiм шкоди i суспiльної небезпеки, а

133

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

суспiльна небезпека правопорушень (злочинiв i адмiнiстративних проступкiв) полягає саме в тому, що вони завдають шкоди правопорядку, громадським i особистим iнтересам. Шкiдливi наслiдки мають як кримiнальнi, так i адмiнiстративнi правопорушення. Нешкiдливих або байдужих для держави, суспiльства, громадян правопорушень не iснує. Не може бути правопорушень суспiльно «корисних» або суспiльно «безпечних». Усi вони тiльки суспiльно небезпечнi, а вiдрiзняються лише ступенем завданої шкоди, тобто ступенем шкодочинностi, й саме тому рiзнi за ступенем суспiльної небезпеки. Крім цього, достатньо підстав вважати «шкідливість» онтологічною ознакою об’єктивної сторони правопорушення (не складу, а суто діяння), притаманною злочинам і адміністративним проступкам. Гносеологічною ознакою об’єктивної сторони складу правопорушення, притаманною злочинам і адміністративним проступкам, є «суспільна небезпека». Її наявність або відсутність у шкідливому діянні доказується під час розслідування відповідних справ та полягає в дослідженні й оцінці суб’єктом розслідування всіх обставин, що мають відношення до цього діяння, й формулюванні висновку щодо його кваліфікації. У такому висновку (постанова у справі про адміністративний проступок, вирок суду) фактично фігурує гносеологічна ознака об’єктивної сторони складу правопорушення — «суспільна небезпека» [4, с. 186–187]. Отже, адміністративний проступок, в тому числі у сфері державних закупівель, є за своєю природою шкідливим, а наскільки він є суспільно небезпечним встановлює суддя з урахуванням усіх обставин справи, особи правопорушника тощо. Дослідивши загальні ознаки адміністративного проступку, а також особливості їх прояву у сфері державних закупівель, можна навести їх поняття. Адміністративним проступком визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність особи, яка завдає шкоди суспільним відносинам, що охороняються законодавством про адміністративну відповідальність. Адміністративний проступок у сфері державних закупівель конкретизується лише об’єктом посягання і може бути визначений як протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність особи, яка завдає шкоди економічним відносинам, що охороняються законодавством про адміністративну відповідальність. Стосовно видів адміністративних проступків у сфері державних закупівель, то, як зазначалось раніше, їх перелік міститься у ст. 16414 КУпАП, а суб’єктами відповідальності виступають лише посадові особи публічної адміністрації, які беруть участь у проведенні державних закупівель. Водночас відповідальність суб’єктів господарювання, які забезпечують виконання контрактів на поставку продукції, виконання робіт та надання послуг адміністративно-деліктним законодавством не визначена. На нашу думку, і це підтверджується проведеним нами дослідженням, державні закупівлі це не лише цивільні правовідносини, а й відносини публічні, пов’язані із укладанням адміністративних договорів і забезпеченням публічного інтересу. Тому порушення цих відносин слід визнавати адміністративним проступком, за яке має бути передбачена адміністративна відповідальність виконавців державного замовлення за його невиконання або нецільове використання державних коштів. З урахуванням викладеного, пропонуємо доповнити статтю 16414 КУпАП частиною 3 такого змісту: «ухилення виконавця визначеного за спеціальною процедурою від укладення державного контракту; неналежне виконання договору про закупівлю; нецільове використання державних коштів — тягне за собою накладення штрафу на виконавців договору про закупівлю від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Список використаних джерел: 1. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1984. — Додаток до №51. — Ст.1122. 2. Колпаков В. К. Адміністративна відповідальність (адміністративно-деліктне право) : [навч. посіб.] / В. К. Колпаков. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 256 с.

134

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 3. Закон України Про здійснення державних закупівель // Відомості Верховної Ради України . — 2010. — № 33. — Ст. 471. 4. Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен : [монографія] / В. К. Колпаков / К. : Юрінком Інтер, 2004. — 528 с. 5. Кодекс Украины об административных правонарушениях : [научно-практический комментарий] / [под общ. ред. А. С. Васильева]. — [3-е вид.]. — Х. : ООО «Одиссей», 2002. — 1040 с. 6. Адміністративне право України : [конспект лекцій] / [ Шкарупа В. К., Коваль М. В., Савчук О. П., Самофалов Л. П., Мацелик М. О.]. — Ірпінь : Нац. акад. Держ. податкової служби України, 2005. — 248 с. 7. Головкова О. М. Адміністративна відповідальність за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності : дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Ольга Миколаївна Головкова. — 2009. — 205 с.

135

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ УДАВАНОСТІ ПРАВОЧИНІВ Сушак Валерій Валерійович, здобувач кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ

У даній статті стисло викладено загальну характеристику удаваних правочинів. Проаналізовано причини та наслідки визнання правочинів удаваними. Також на основі судової практики виокремлено та розглянуто проблемні питання, які виникають у судах при визнанні правочинів удаваними та застосуванні до них відповідних наслідків. На основі аналізу законодавства знайдено шляхи розв’язання даних проблемних питань. Ключові слова: нікчемний правочин, недійсний правочин, удаваний правочин, реальний правочин, прихований правочин, волевиявлення сторін, дійсна воля сторін

В данной статье кратко изложена общая характеристика мнимых сделок. Проанализированы причины и последствия признания сделок мнимыми. Также на основе судебной практики выделены и рассмотрены проблемные вопросы, возникающие в судах при признании сделок мнимыми и применении к ним соответствующих последствий. На основе анализа законодательства найдены пути решения данных проблемных вопросов. Ключевые слова: ничтожная сделка, недействительная сделка, мнимая сделка, реальная сделка, скрытая сделка, волеизъявление сторон, действительная воля сторон

This article summarized the general characteristics of the mock transactions. The reasons and the consequences of the admission of transaction as the mock are analyzed in this article. The problematic issues arisen during the admission of the transaction as the imaginary and the application of the appropriate consequences to them are identified, discussed and analyzed on the basis of jurisprudents. The ways of solution of these problematic issues are found by the legislation analysis. Keywords: insignificance, nullity, mock transaction, real transaction, concealed transaction, parties’ will

Іноді сторони виражають волю вчинити правочин, а тим часом у дійсності їх воля спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки, які пов’язані з якимось іншим правочином. Виходить, що вчинене сторонами вираження волі є лише завісою, якою сторони бажають приховати інший правочин. Такі правочини є удавані. [1, с. 125] Отже, удаваність правочину полягає у спрямованому вираженні сторонами не тільки рішення волі, яке відбулося у дійсності та узгоджено сторонами, а ще якогось, яке повинно замаскувати інше рішення, причому це зовнішній зміст волі також виходить від обох сторін. Сторони, які вчиняють удаваний правочин, частіш за все вдвох мають намір приховати свою справжню волю, оскільки її склад не збігається з вимогами закону, тож вони бажають уникнути його

136

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

дії, увести в оману третіх осіб. Справжня воля суб’єктів отримує інше вираження, тому удаваний правочин завжди визнається недійсним. Завжди має місце укладання двох правочинів: – реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; – правочин, вчинений для приховування реального правочину. Сам по собі удаваний правочин не створює жодних юридичних наслідків. Отже, удаваний правочин завжди нікчемний, тож жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони насправді мали на увазі (наприклад, правочин видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля). Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу. [2, с. 236] На дану проблему звернув увагу Верховний Суд України, який в узагальненні «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2003 р. вказує, що найчастіше за удаваним договором дарування приховувався договір купівлі-продажу. Робиться це здебільшого для перешкоджання у здійсненні іншим співвласником права переважної купівлі, а також для приховання справжніх доходів, отриманих від забороненої діяльності. Також у судовій практиці велику кількість становлять справи про визнання недійсними договорів дарування, за допомогою яких приховувалися договори довічного утримання. Незважаючи на те, що удавані угоди були передбачені ще Цивільним кодексом Української РСР 1963 року, де в ч. 2 ст. 58 проголошено: «Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі», а згодом, у зв’язку із прийняттям Цивільного кодексу України дана норма була виокремлена в статтю 235, яка вже складається із частини 1 та 2. Непоодинокими є випадки неправильного застосування в українському законодавстві даної норми та наслідків, щодо неї. Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу. Частиною 2 ст. 235 ЦК України передбачено: «якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили». Тобто, виходячи із вищевикладеної норми, коли судом під час розгляду справи буде встановлено, що документальний правочин було вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме той правочин, який можливо не набув жодного документального підтвердження, але на який була спрямована воля сторін (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку) та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Такого самого висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». На підтвердження викладеного наведемо приклад із судової практики. Так, у березні 2007 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом про визнання договору дарування удаваною і недійсною угодою, переведення прав та обов’язків покупця та посилався на те, що 17 березня 2004 року між ним та ОСОБА_3 фактично був укладений договір купівлі-продажу 2/5 частини житлового будинку

137

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

АДРЕСА_1, він сплатив продавцю 14 500 грн. Проте замість договору купівлі-продажу був укладений договір дарування між ОСОБА_3 та його дружиною. ОСОБА_2 зазначав, що договір дарування є удаваною угодою, укладений у зв’язку з неможливістю продажу частини будинку через претензії співвласників, які мали переважне право купівлі у спільній частковій власності, та ОСОБА_3 не міг би подарувати сторонній людині свою власність. Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 14 квітня 2008 року позов задоволено частково. Визнано недійсним і удаваним договір дарування 2/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, визнано ОСОБА_1 стороною у фактичному продажі йому цієї частини житлового будинку з переведенням на нього прав та обов’язків покупця. Зобов’язано ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 14500 грн., а ОСОБА_1 зобов’язано повернути продавцю куплену частину будинку, розподілено судові витрати. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 23 липня 2008 року рішення суду першої інстанції в частині визнання договору дарування недійсним і удаваним залишено без змін. У решті частини рішення скасовано і справу направлено на новий розгляд. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України рішенням від 11 лютого 2009 року рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 14 квітня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 23 липня 2008 року скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому ВС України виходив з того, що суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення належним чином доводи відповідача ОСОБА_2, яка була стороною договору дарування, про відсутність з її боку дій щодо приховання іншого правочину не перевірили і таких доказів у справі немає. Тому висновки суду не ґрунтуються на матеріалах справи, а посилання суду на письмову розписку ОСОБА_3 про отримання коштів за продаж частини будинку від ОСОБА_1 (при відсутності даних про дату її написання), не обґрунтовує удаваність дій ОСОБА_2 при укладенні договору дарування. Посилання позивача та суду на показання свідків у силу вимог ст. 59 ЦПК України є недопустимими доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми. У зв’язку з цим відповідно до положень ч. 1 ст. 218 ЦК України рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків [3]. Верховний Суд України в Узагальненні вказує й на те, що у судовій практиці виникало питання: яким чином вирішувати справи, якщо правочин, вчинений насправді, також не відповідає закону? В даному випадку є підстави вважати, що такий правочин може визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК як такий, що суперечить вимогам закону, але, оскільки, законодавством не передбачено недійсність удаваного правочину, а лише пропонується застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Також Верховним Судом України було визначено, що, якщо правочин, який насправді було вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Проте деякі суди розглядали недійсність лише правочину, який мався на увазі. Так, у грудні 2005 року ОСОБА_1 подав позов до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля «Фольксваген пасат», стягнення вартості автомобіля та вартості ремонту, відшкодування моральної шкоди. Рішенням від 15 травня 2007 року Хотинського районного суду Чернівецької області у справі № 2–219/2007 р. було визнано недійсним договір купівлі продажу автомобіля «Фольксваген пасат», випуску 1986 року, двигун НОМЕР_3 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відмовивши у визнанні недійсним такого договору з ОСОБА_3. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 домовилась про продаж вказаного автомобіля позивачу ОСОБА_1 за 2 200 доларів. У квітні 2005 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 2 200 доларів США в оплату за вказаний автомобіль і передав йому автомобіль, оформивши при цьому довіреність, якою уповноважив ОСОБА_1 та ОСОБА_6 розпоряджатися автомобілем. ОСОБА_1 прийняв автомобіль і користувався ним.

138

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

Факт передачі грошей за купівлю автомобіля підтверджується: власноручно підписаним поясненням ОСОБА_2 працівнику міліції констатованого в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи по заяві ОСОБА_1; протоколом судового засідання Хотинського районного суду від 31.03.2006 р., згідно з яким відповідач ОСОБА_2 пояснив суду, що він продав автомобіль ОСОБА_6 за дорученням, за продану машину отримав 2 200 доларів США; згідно з цим же протоколом свідок ОСОБА_8 пояснила суду, що її чоловік продав автомобіль ОСОБА_1 за 2 200 доларів США за дорученням; апеляційною скаргою ОСОБА_2 (підписана ним особисто) на рішення Хотинського районного суду від 03.05.2006 р., зі змісту якої також випливає, що відповідач визнає факт отримання грошей від позивача за продаж автомобіля. Факт зміни показань відповідачем ОСОБА_2 суд розцінює як намагання уникнути цивільної відповідальності. У подальшому ОСОБА_3 через спір з ОСОБА_2 скасував довіреність на вказаний автомобіль на ОСОБА_2, що призвело до вилучення спірного автомобіля в ОСОБА_1. При винесенні рішення по даній справі суд не взяв до уваги положення ст. 235 ЦК України [4]. Крім того, в судовій практиці щодо удаваних правочинів велику кількість становлять договори дарування, за допомогою яких приховувалися договори довічного утримання. Так, наприклад, рішенням Котелевського районного суду Полтавської області за позовом М. до П. договір дарування житлового будинку було визнано удаваним на підставі ст. 235 ЦК України для приховання договору довічного утримання. Проте у резолютивній частині суд визнав договір дарування недійсним та поновив право власності на будинок М. У даному випадку цілком очевидно, що договір дарування слід було визнавати недійсним за ст. 229 ЦК України як вчинений через помилку. Оскільки суд не може застосувати норми щодо правочину, який сторони насправді вчинили (договір довічного утримання), оскільки невідомо, на яких умовах буде здійснюватись утримування, в чому полягає догляд тощо. Тобто в судовій практиці проблемним є визначення наслідків удаваних правочинів, якщо цей правочин, який вчинено насправді, також не відповідає закону. Проте завдяки виконанню найвищою судовою інстанцією свого призначення із забезпечення єдності офіційного тлумачення законодавства України було визначено, що встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо ж правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Але до удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний [5].

Список використаних джерел: 1. Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. — М., 1954. — 248 с. 2. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / За ред. Є. О. Харитонова. — Х., 2007. — 876 с. 3. Судові рішення [електронний ресурс]. — Режим доступу до документа: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/3066614. 4. Судові рішення [електронний ресурс]. http://reyestr.court.gov.ua/ Review/2317884. 5. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. // Вісник Верховного Суду України — 2009. — № 12. — 17.12.2009

139

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ МІЛІЦІЇ Троханенко Інна Іванівна, провідний юрисконсульт юридичного управління приватного акціонерного товариства «Престиж груп», кандидат юридичних наук.

Дана стаття присвячена питанням державного контролю за діяльністю міліції України. Автор розглядає тенденції державного контролю за діяльністю міліції, а також визначає основні проблеми, що заважають його ефективному розвитку. Ключові слова: державний контроль, контроль за діяльністю міліції, дуалізм державного контролю

Данная статья посвящена вопросам развития гсоударственного контроля за деятельностью милиции Украины. Автор рассматривает основные тенденции данного контроля, определяя причины, мешающие развитию государственного контроля за детяльностью милиции. Ключевые слова: государственный контроль, контроль за деятельностью милиции, дуализм государственного контроля

This article is devoted to the questions of developing of state control after activity of militia of Ukraine. An author examines the causes complex that interfered to develop the state control and also offers her own vision the ways of improvement of such control. Key words: state control, control of the militia, the dualism of state control

Державний контроль як об’єктивне суспільне явище завжди існував й існує в усіх країнах і має різні форми та методи. Держава, керуючись невідкладними завданнями, які вона ставить перед собою в певний період розвитку, має контролювати їхнє виконання, консолідувати зусилля на подолання перешкод, а також визначати і завдання контролю та механізм його здійснення. Сам же державний контроль завжди спрямований на створення таких умов, які сприяли б підвищенню ефективності виконання державних завдань та функціонуванню усіх структур і службовців у межах закону. Численні порушення законодавства України, безпідставні затримання осіб, побиття та мордування у районних відділах міліції тощо слугують серйозним чинником для занепокоєння ситуацією, що склалася. Хочу відмітити, що при написанні даної статті мною були використані ідеї та наукові положення, викладені у працях вчених у галузі адміністративного права, зокрема: В. Б. Авер’янова, В. Г. Афанасьєва, О. М. Бандурки, Д. М. Бахраха, А. С. Васильєва, В. К. Колпакова, Є. Б. Кубко, Б. М. Лазарева, В. А. Ліпкана, Л. Ф. Морозова, Н. Р. Нижник, В. Ф. Опришка, П. М. Рабіновича, В. І. Ремньова, А. О. Селіванова, А. І. Сироти, М. С. Студенікіної, Ю. О. Тихомирова, М. М. Тищенка, Р. Й. Халфіної, В. В. Цвєткова, В. Є. Чиркіна, В. С. Шестака, К. В. Шоріної та ін. Окремо зазначу, що

140

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

певні питання державного контролю як родового поняття були досліджені на достатньо високому рівні в роботах О. Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, В. М. Гаращук, О. П. Полінця [1–16]. Утім, незважаючи на наявність значного масиву наукових досліджень, присвячених проблематиці державного контролю, поза науковим обігом залишилася сфера державного контролю у сфері правопорядку та боротьби зі злочинністю, здійснення державного контролю за діяльністю міліції. Так само не знайдемо робіт, присвячених аналізові складових передумов визначення сучасних тенденцій державного контролю у згадуваній сфері. Що і зумовлює актуальність теми дослідження. Мета статті — визначити основні тенденції сучасного розвитку державного контролю за діяльністю міліції. Зміни, що відбуваються в українському соціумі за останні роки, потребують реформування основних державних інституцій, зміни вектору їхньої діяльності, і відповідно підвищення ролі та значення інститутів державного контролю. На даному етапі усвідомлення необхідності правової регламентації нових суспільних відносин набуло свого означення через розроблення численних проектів реформування тих чи інших органів, зокрема правоохоронних органів. У рамках даних концепцій чільне місце приділено питанням контролю за діяльністю даних органів, зокрема міліції. Тож вкрай важливо здійснити заходи щодо втілення положень Конституції України в життя і визначити принципову позицію не лише стосовно громадського контролю, на що звертає увагу дедалі більша кількість науковців [5], а й щодо організаційно-правових шляхів розвитку нормативного регулювання державного контролю, який має бути спрямовано на створення суб’єктами даного контролю реальних можливостей для ефективного здійснення власної діяльності з метою підвищення ефективності діяльності міліції. Державний контроль за діяльністю міліції спрямований на досягнення виявлення недоліків і відхилень, що призводять до негативних наслідків. Це досягається організацію ефективного контролю за виконанням вимог законів та інших нормативно-правових актів, а також вжиття адекватних заходів з усунення і попередження порушень у майбутньому. На даному етапі провідною тенденцією розвитку державного контролю за діяльністю міліції виступає необхідність забезпечення суб’єктів державного контролю саме законодавчою базою, на що нами акцентувалась увага при розгляді принципу верховенства закону, прагнучи з часом зменшити вплив відомчої нормотворчості на дані процеси. Адже розгалужена система державного контролю, велика кількість його суб’єктів, а також відповідно велика кількість повноважень встановлюється значним масивом відомчої нормативної бази, яка подеколи не узгоджена між собою. Це призводить до застосування різних форм і методів контролю, а також почасти до зменшення рівня його ефективності. Саме мною наголошується на необхідності підвищення ролі законодавства, що регулюватиме суспільні відносини у сфері державного контролю за діяльністю міліції. В розрізі чого нами пропонується розробити окремий Закон України «Про державний контроль за діяльністю міліції», про що йтиметься в наступних моїх наукових статтях. Нині в державі існує чимало органів, які реалізують контрольні повноваження в аналізованій нами сфері. Водночас їхня кількість спричинює неузгодженість дій, дублювання повноважень а, головне — відсутність об’єднаності спільними цілями реалізації державної політики у сфері правопорядку та боротьби зі злочинністю. Відтак, об’єктивно постає потреба у побудові ієрархічної системи державного контролю в аналізованій сфері, відпрацюванні спільних принципів контролю, форм і методів його здійснення саме у даній в цілому, і в міліції зокрема. Безперечно, що реформування усієї системи органів державної влади зачіпає і суб’єктів державного контролю. Тому хотілося б виділити чинники, які негативно впливають на здійснення державного контролю за діяльністю міліції: 1) значна кількість видів державного контролю за діяльністю міліції і, як наслідок, дублювання повноважень і паралелізм в їхній діяльності;

141

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

2) невідповідність суб’єктів, що реально здійснюють державний контроль за діяльністю міліції, визначеним суб’єктам у ст. 26 Закону України «Про міліцію»; 3) відсутність оптимальної уніфікованості правового статусу суб’єктів державного контролю, що є наслідком невиправданої кількості органів, які здійснюють державний контроль, наділення їх різними повноваженнями у даній сфері; 4) нераціональне використання ресурсів через дублювання повноважень і відсутність встановленої відповідальності суб’єктів державного контролю за неефективне його здійснення; 5) реалізація законодавства, яке не у повній мірі регулює діяльність міліції, що унеможливлює гарантування високого рівня охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю, захисту прав і законних інтересів громадян; 6) відсутність ефективної правової регламентації здійснення державного контролю, адже здійснений нами аналіз нормативних актів уможливив дійти висновку, що правове регулювання організації та здійснення державного контролю за міліцією здійснюється не на основі законодавства і тим більш, згідно з єдиним законом, а на підставі численних, неконкретних і почасти відомчих нормативних актів; 7) відсутність науково обґрунтованої методики здійснення державного контролю за діяльністю. У практичній контрольній діяльності даним суб’єктам самим важко зорієнтуватися у даній сфері, правильно обрати форми та методи, оскільки не всі вони можуть бути задіяні для контролю правоохоронної сфери; 8) наявність неузгодженостей між здійсненням державного та громадського контролю за діяльністю міліції. Отже, необхідність реформування системи суб’єктів державного контролю за діяльністю міліції зумовлена: – курсом України на євроінтеграцію, що вимагає відповідності діяльності суб’єктів державного контролю європейським стандартам у сфері правоохоронної діяльності [17]; – потребою подальшого утвердження принципу верховенства права і соціальної справедливості [8]; – необхідністю узгодження процесу реформування органів державного контролю з практикою демократичних перетворень в Україні, реформуванням правоохоронних органів у цілому і міліції зокрема; – трансформацією міліції та безпосередньо її реформування, перетворення на національну поліцію, наділення новими, оптимізація наявних і позбавлення застарілих форм та методів діяльності, повноважень і відповідної структурної реорганізації [18]; – потребою в розробленні механізмів взаємодії державного та громадського контролю за діяльністю міліції [5]. Нині як діяльність самої міліції, так і здійснення державного контролю за нею потребують деполітизації даних процесів, мінімізації можливості його використання чи то Президентом, чи то Урядом України, чи то окремим політичними партіями для різноманітних зведень рахунків за політичними мотивами, утиском опозиції тощо. Саме важливим науковим питанням є дослідження принципів державного контролю, причому в розрізі розглядуваної мною теми зосередження уваги на таких з них, як принцип деполітизації, деідеологізації і політичного нейтралітету. Відтак, ці та низка інших проблем мають слугувати, на нашу думку, дороговказами розвитку державного контролю за діяльністю міліції. Переконані, що з урахуванням становлення національної поліції, реформування правоохоронних органів постає потреба у необхідності правового регулювання даних питань, зокрема, через ухвалення Закону України «Про державний контроль за діяльністю міліції». Адже значна кількість нормативних актів, що регулюють дані відносини, не можуть замінити єдиного нормативного акта системної

142

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

дії, яким виступатиме, за моїм задумом, Закон. Причому дана думка кореспондується із системним і концептуальним баченням В. А. Ліпкана, який пропонує розвивати окремо контрольне право [17]. Ухвалення даного закону дозволить розпочати плідну роботу над формуванням і легітимацією Концепції реформування кримінальної юстиції. Важливість ухвалення даного закону обумовлена його винятковим значенням для визначення і закріплення різних видів державного контролю, суб’єктів, що його здійснюють та їхніх повноважень, форм і методів контрольних заходів, об’єктів державного контролю, прав, обов’язків і відповідальності посадових осіб контрольних органів. Адже, прикладом, в одному з проектів Концепції реформування органів кримінальної юстиції пропонується наступна структура органів внутрішніх справ: 1) загальнодержавний рівень — Міністерство внутрішніх справ України у складі: – Державної адміністрації поліції; – Державної адміністрації прикордонної поліції; – Державної адміністрації Державної міграційної служби; – Державної адміністрації Служби цивільного захисту; 2) регіональний рівень: – регіональні (територіальні, міжобласні) управління внутрішніх справ (7–10 управлінь з розрахунку до 80 районів на одне управління); – регіональні (територіальні) управління прикордонної поліції; – регіональні (територіальні, міжобласні) управління Державної міграційної служби; – регіональні (територіальні, міжобласні) управління Служби цивільного захисту; 3) районний рівень: – районні, міські, районні у містах відділи внутрішніх справ; – органи охорони кордонів прикордонної поліції (прикордонні загони); – районні, міські, районні у містах відділи (відділення) Державної міграційної служби; – районні, міські, районні у містах відділи Служби цивільного захисту; 4) місцевий рівень: – селищні та сільські відділення поліції; – відділи прикордонної поліції; – селищні та сільські відділення (пункти) Служби цивільного захисту. Тому зрозуміло, що для кожного рівня і для кожного структурного елемента даної системи форми та методи контролю мають бути різними, водночас усі вони мають бути об’єднані спільною метою, завданнями, функціями та принципами. Саме для цього нами і пропонується розробити даний закон, адже фактично органи внутрішніх прав виступають макросистемою, управління якою потребує застосування значного масиву теоретичних знань і практичних умінь, зокрема й у сфері контрольної діяльності. Даний закон має виступати системоутворювальним нормативним актом, в якому будуть уніфіковані положення окремих нормативних актів, що регламентують державний контроль за діяльністю міліції. У ньому мають знайти своє відображення основні положення контролю, що здійснюється стосовно як окремих складових органів внутрішніх справ, так і стосовно рівнів даних органів. За нашим задумом, у даному законі мають бути визначені засади державного контролю, стратегії його реалізації, основні форми та методи, загальні суб’єкти та їхні повноваження. Більш того, пропонований мною підхід також резонує позиціям тих дослідників, що виступають за формування контрольної гілки влади, представленою певними органами. Зокрема висловлювалися такі пропозиції організаційного характеру щодо утворення наступних органів: 1) Міністерства державного контролю України (Н. Р. Нижник) [19, с. 59]; 2) Державний комітет контролю, який об’єднав би виконання функцій державного контролю і координував його здійснення у різних сферах (В. Б. Авер’янов та О. Ф. Андрійко) [20, с. 25]; Комітет державного контролю як вищого ор-

143

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012

гану державної влади функціональної спрямованості (О. І. Сушинський, В. Ю. Кобринський) [21, с. 153; 22, с. 238]. Із нашої позиції дані процеси передбачають, окрім організаційного оформлення, також і відповідну правову регламентацію даних процедур, зокрема — систематизацію контрольного законодавства. Причому, на моє тверде переконання, цей процес має виступати у вигляді кодифікації і формування Контрольного кодексу. Відтак, наше бачення щодо об’єднання правових норм адміністративного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у сфері контролю в рамках контрольного законодавства, є вагомим кроком на шляху формування системи контролю в Україні в різних її вимірах та аспектах та ефективного її правового регулювання, а також згодом і формування, як це слушно пропонує В. А. Ліпкан, контрольного права [17]. Причому алгоритм розв’язання даних комплексних проблем можна успішно екстраполювати, використовуючи наявний досвід теоретиків інформаційного права [23—27]. Система законодавства має бути вибудована як за ієрархічною ознакою, так і за іншими критеріями. Водночас, відстоюючи нашу позицію щодо чіткого упорядкування суспільних відносин в аналізованій сфері, ми висуваємо гіпотезу про доцільність обрання формування ієрархії даних нормативних актів. Відповідно дану ієрархію нормативно-правових актів, що регулюють контрольні правовідносини у сфері правопорядку і боротьби зі злочинністю, можуть складати: 1) Конституція України; 2) міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї та рішення міждержавних (міжурядових організацій), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 3) Концепція реформування системи суб’єктів державного контролю за діяльністю міліції (затверджена законом); 4) Концепція реформування органів внутрішніх справ / Концепція реформування системи органів кримінальної юстиції / Концепція реформування системи органів Міністерства внутрішніх справ (затверджена законом); 5) Контрольний кодекс України; 6) закони України «Про державний контроль за діяльністю міліції, «Про громадський контроль за діяльністю міліції» тощо; 7) укази та розпорядження Президента України, рішення РНБОУ; 8) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); 9) нормативно-правові акти міністерств та інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); 10) нормативні договори та звичаї. Дана система є детермінованою правовою моделлю управління національною безпекою України [28]. До основних тенденцій розвитку державного контролю за діяльністю міліції, які корелюють із проголошеними нами у першому розділі принципами державного контролю, можна віднести: – підвищення ефективності державного контролю через його централізацію (ефективність контролю, централізація, єдиноначальництво); – своєчасне і глибоке виявлення порушень (своєчасність, системність і плановість); – доведення до логічного завершення ухвалених рішень за результатами контролю (результативність контролю); – підвищення соціальної значущості державного контролю (відповідності контрольної діяльності національним інтересам, які опосередковані напрямами державної політики у сфері правопорядку та боротьби зі злочинністю); – професіоналізація сфери контролю, здійснення його професійними контролерами (професіоналізація контролю і фахова спеціалізація);

144

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

– усунення дублювання повноважень серед суб’єктів контролю і відповідно забезпечення зменшення витрат на здійснення контрольних заходів (розподіл результату контрольної діяльності між об’єктами та суб’єктами контролю); – формування оптимальної кількості суб’єктів державного контролю за діяльністю міліції (раціональний розподіл контрольних повноважень між контролюючими органами, концентрація, допомога підконтрольній структурі у виправленні помилок); – організація взаємодії суб’єктів державного і недержавного контролю за діяльністю міліції (взаємодія та відповідальність суб’єктів державного контролю за реалізацію мети і завдань контролю); – захист прав суб’єктів контролю (судового захисту прав суб’єктів державного контролю); – взаємна відповідальність суб’єктів та об’єктів контролю (невідворотність покарання за виявлені порушення під час здійснення контролю). Підсумовуючи наведене, зазначу, що проблеми із організацією та реальним здійсненням державного контролю тісно пов’язані із несформованістю контрольної гілки влади, адже її формування уможливить мінімізувати відрив механізму державу від народу, спрямувати діяльність суб’єктів державної влади саме в сервісному напрямі відповідно до концепції людиноцентризму, про що зазначалося одним із видатних вчених-адміністративістів В. Б. Авер’яновим ще у 2006 році [29, с. 11].

Список використаних джерел 1. Авер’янов В. Б. Українське адміністративне право на етапі реформування: питання нової доктрини / В. Б. Авер’янов // Українське право. — 2005. — № 1. — С. 267—276. 2. Андрійко О. Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади : дис. …д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Ольга Федорівна Андрійко. — К., 1999. — 390 с. 3. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні : проблеми теорії та практики : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Юррій Григорович Барабаш. — Х., 2003. — 205 с. 4. Битяк Ю. П. Совершенствование контроля в советском государственном управлении / Ю. П. Битяк // Социалистическая законность в советском государственном управлении. — Х., 1987. — С. 34–44. 5. Братель С. Г. Громадський контроль за діяльністю міліції : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Сергій Григорович Братель. — К., 2007. — 269 с. 6. Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлінні : / В. М. Гаращук. — Х. : Фоліо, 2002. — 176 с. 7. Гаращук В. М. Теоретико-правові проблеми контролю та нагляду у державному управлінні : дис. … доктора юрид. наук: 12.00.07 / Володимир Миколайович Гаращук. — Х., 2003. — 413 с. 8. Головатий С. Верховенство права : [монографія] / Сергій Головатий ; у 3-х кн. — К. : Фенікс, 2006. — 1747 с. 9. Горшенев В. М. Контроль как правовая форма деятельности / В. М. Горшенев, І. Б. Шахов. — М. : Юридическая литература, 1987. — 176 с. 10. Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен : [монографія] / Валерій Костянтинович Колпаков. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 528 с. 11. Лимская Декларация руководящих принципов контроля // Правовое регулирование государственного финансового контроля в зарубежных странах. Аналитический обзор и сборник нормативных документов / [сост.: С. О. Шохин, В. И. Шлейников] ; под. ред. С. О. Шохина. — М. : Прометей, 1998. — С. 42—51. 12. Ліпкан В. А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80. 13. Полінець О. П. Контроль в державному управлінні України: теоретико-правові питання : дис. … канд. юрид. наук : 25.00.01 / Олександр Петрович Полінець. — К., 2003. — 248 с. 14. Рабінович П. М. Верховенство права в інтерпретації Стразьбурзького суду та Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 1. — С. 37—46. 15. Шестак В. С. Державний контроль в сучасній Україні (теоретико-правові питання) : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Валентин Сергійович Шестак. — Х., 2002. — 195 с. 16. Шорина Е. В. Контроль за деятельностью органов государственного управления в СССР : [учебное пособие] / Е. В. Шорина. — М. : Наука, 1981. — 301 с. 17. Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7–10.

145

ПРАВОВА ІНФОРМАТИКА № 33/2012 18. Ліпкан В.А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28. 19. Нижник Н. Р. Україна — державне управління, шляхи реформування / Ніна Романівна Нижник. — К., 1997. — 72 с. 20. Виконавча влада і адміністративне право : [підручник] / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. — К. : Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. — 668 с. 21. Кобринський В. Ю. Державний контроль у сфері національної безпеки України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / В. Ю. Кобринський. — К., 2008. — 209 с. 22. Сушинський О. І. Контроль у сфері публічної влади : теоретико-методологічні та організаційно-правові аспекти : [монографія] / О. І. Сушинський / Львів. регіональний ін-т держ. упр. УАДУ. — Л. : ЛРІДУ УАДУ, 2002. — 468 с. 23. Основи інформаційного права України : [навч.посіб.] / за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. –К. : Знання, 2004. — 274 с. 24. Інформаційне право та правова інформатика у сфері захисту персональних даних. Монографія / За ред. М. Я. Швеця. — К. : НДЦПІ АПрН України, 2005. — 334 с. 25. Е-майбутнє та інформаційне право / За ред. М.Я.Швеця. — К. : НДЦПІ АПрН України. 2006. — 234 с. 26. Е-боротьба в інформаційних війнах та інформаційне право / За ред. М. Я. Швеця. — К. : НДЦПІ АПрН України. 2007. — 234 с. 27. Цимбалюк В.С. Інформаційне право: концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства : [монографія.] / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2011. — 426 с. 28. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / В. А. Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с. 29. Авер’янов В. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції / В. Авер’янов // Право України. — 2006. — № 5. — С. 11—17.

146

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

АНОНС – Редакція журналу оголошує набір статей до номера № 34 за 2012 рік, який вийде друком у березні 2012 року. Статті мають бути ретельно відредаговані і відповідати вимогам ДАК України; – редакційна колегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій; – статті видаються в авторській науковій редакції. Можливе внесення змін редакційного змісту без узгодження з автором; – редакція залишає за собою право на скорочення, якщо матеріал статті перевищує 10 сторінок, та поширення матеріалів журналу, якщо інше не передбачене договором з автором; – журнал виходить у друкованому вигляді, а також розміщується на сайті видавництва : www.natsecurity.com.ua; – надсилати статті разом із копією (електронною, відсканованою тощо) квитанції про оплату треба на електронну адресу: academic@ukr.net з поміткою — до журналу «Правова інформатика»; – реквізити для сплати послуг щодо публікацій у журналі (до 10 сторінок — 350 гривень):

ФОП Олена Сергіївна Ліпкан, Код ЄДРПОУ 313 1580 1549 , р/р № 2600 71535 84000 Укрсиббанку, МФО 351 005 (з приміткою — «виготовлення друкованої продукції»).

Адреса редакції: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110-В. НДЦПІ НАПрН України. Тел.: 234–94–56. Свідоцтво про державну реєстрацію журналу: серія КВ № 8254 від 22.12.03 р., видане Державним комітетом телебачення і радіомовлення України.

147

Керівник видавничих проектів В. А. Ліпкан Редактор О. О. Машкова Художній редактор О. Г. Новіков Коректор О. С. Ліпкан Комп’ютерне верстання Д. Лепешин Відповідальний за випуск І. О.Михайленко

Підписано до друку 29.10.2011 р. Формат 70 х 108/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Умов.друк.арк. 11,6. Наклад 500 прим. Зам. № 10025 Видавець ФОП Ліпкан Олена Сергіївна 03058, Київ, вул. М. Донця, 23, б, кв. 33 Тел. +38 099 313 6581, факс: +38 044 4040 483 E-mail: book@market-ua.com., сайт: www.book.market-ua.com. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3535 від 27.07.09.