Перша світова війна: події та факти. До 100-річчя завершення Першої світової війни by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА: ПОДІЇ ТА ФАКТИ

Київ – 2018

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА: ПОДІЇ ТА ФАКТИ До 100-річчя завершення Першої світової війни

Київ − 2018

УДК 355.02 П 57

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України (протокол № 9 від 28 вересня 2018 року)

П 57

Перша світова війна: події та факти. До 100-річчя завершення Першої світової війни: Збірник інформаційноаналітичних матеріалів / Агаєв Н.А., Топальський В.Л., Мараєв В.Р. та ін. – К.: ФОП Маслаков, 2018. – 142 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, присвячені найвизначнішим подіям та фактам Першої світової війни, що мали місце на всіх театрах воєнних дій. Їх мета – надати стислу та інформативну довідку задля формування комплексного уявлення про причини, перебіг та результати Першої світової війни. УДК 355.02

ЗМІСТ Вступ………………………………………………………………………..

Причини і характер Першої світової війни………………………………

Періодизація війни…………………………………………………………

Армії Антанти та Центральних держав…………………………………..

Основні театри бойових дій………………………………………………..

Провал “плану Шліффена” та битва на Марні (1914 рік)………………..

Східно-Прусська операція і Галицька битва (1914 рік)………………….

Німецько-австрійський наступ на Східному фронті (1915 рік)…………

Дарданелльська операція (1915 рік)……………………………………….

“Верденська м’ясорубка” і битва на Соммі (1916 рік)…………………...

Брусиловський прорив (1916 рік)………………………………………….

Мирні ініціативи під час війни…………………………………………….

Дванадцять битв на Ізонцо (1915-1917 роки)……………………………..

Брест-Литовські договори і завершення війни на Східному фронті…….

Останній наступ держав Четверного союзу на Західному фронті (1918 рік)…………………………………………………………………….

Розпад Четверного союзу і завершення війни…………………………….

Українці та Україна у Першій світовій війні……………………………...

Бойові дії на морі……………………..……………………………….…….

Авіація і повітроплавання у Першій світовій війні……………...………..

Розвиток озброєння і військової техніки………………………………….. 103 Вдосконалення воєнного мистецтва………………………………………. 113 Пропаганда під час війни…………………………………………………... 118 Людські і матеріальні втрати у Першій світовій війні………………….... 123 Система Версальсько-Вашингтонських мирних договорів…………….... 127 Висновок…………………………………………………………………….. 137 Література…………………………………………………………………… 138

ВСТУП Переломною подією світової історії, що визначила подальший розвиток людської цивілізації у першій половині ХХ століття, стала Перша світова війна. За своїми масштабами і наслідками вона не мала собі рівних у всій попередній історії людства та була закономірним результатом гострих суперечностей між великими світовими державами. Війна, що почалася за переділ світу, зачіпала інтереси більшості країн. Збройна боротьба велася на фронтах протяжністю 3-4 тис. км, на території трьох континентів – Європи, Азії та Африки. Бойові дії велися на суші, на морі та в повітрі. Фактично, у війну були втягнуті всі людські ресурси найбільших держав світу. Війна тривала 4 роки, 3 місяці і 4 дні (з 28 липня 1914 року до 11 листопада 1918 року), охопивши 38 держав, де проживало три чверті населення земної кулі. У військових діях брали участь багатомільйонні армії, оснащені новітніми на той час технічними засобами боротьби. Трагізм війни особливо проявився у тотальному характері, якого вона набула, та стрімкому знеціненні людського життя. За своїми масштабами й демографічними втратами вона значно перевершила все, що відбувалося до неї під час найбільших міжнародних воєнних конфліктів в історії людства. Перша світова війна стала потужним каталізатором соціальних і національних революцій. Їхні результати вплинули й на історичні процеси на українських землях. Вивчення уроків Першої світової війни не втратило своєї актуальності і в наші дні, бо воно безпосередньо пов’язане з вирішенням одних із найбільш нагальних проблем сучасності – переділом світу та проблемою війни і миру. Покоління людей, що живе у ХХІ столітті, звертається до минулого, аби не допустити помилок початку ХХ століття, а також щоб краще зрозуміти сьогодення. У збірнику містяться інформаційно-аналітичні матеріали, присвячені найзначнішим подіям Першої світової війни, що мали місце на всіх театрах воєнних дій.

ПРИЧИНИ І ХАРАКТЕР ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ На рубежі ХІХ – ХХ століть світ виявився майже повністю поділеним між найбільшими державами. Посилилася нерівномірність економічного й політичного розвитку країн. Держави, які пізніше від інших вступили на шлях капіталістичного розвитку (Німеччина, Японія), а також США, швидко просувалися вперед і тіснили зі світових ринків старі капіталістичні країни – Велику Британію й Францію, наполегливо домагаючись переділу колоній. Найбільш гострі протиріччя виникли між Німеччиною й Великою Британією, інтереси яких зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі, але особливо в Африці, Східній Азії й на Близькому Сході, куди головним чином направляв свою торговельну й колоніальну експансію німецький імперіалізм. Німеччина, яка перемогла Францію у війні 1870 – 1871 років, претендувала на провідну роль у світі. Велика Британія прагнула, в першу чергу, зберегти, а за можливістю й розширити свої колонії. Активну зовнішню політику проводили Франція, США, Японія, Росія, кожна з яких хотіла забезпечити свої економічні, політичні і військово-стратегічні інтереси за рахунок сусідніх держав. Як наслідок, на міжнародній арені склалися два військово-політичні союзи, що вступили в боротьбу за зміну співвідношення сил у світі. У 1882 році завершилося створення військово-політичного блоку трьох держав – Німецької, Австро-Угорської імперій та Королівства Італія, що отримав назву Троїстого союзу. Він був спрямований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії. Хоча Італія цей альянс з початком війни залишила, переорієнтувавшись на Антанту, 1914 року до нього приєдналася Османська імперія, а 1915 року – Болгарія, які перетворили його на Четверний союз (за кількістю членів). Як відповідь, у 1904-1907 роках була створена Антанта – військовополітичне об’єднання, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Російська імперія. Союзниками вже у ході війни стали США, Італія, Румунія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші держави. Створення військово-політичних угруповань у Європі й гонка озброєнь ще більше загострювали протиріччя, підсилювали напруженість у міжнародних відносинах. Саме між країнами Антанти та Центральними державами (Німеччина і Австро-Угорщина) і розпочалася Перша світова війна. Готуючись до світової війни, панівні кола імперіалістичних держав створили потужну воєнну промисловість, основу якої становили великі 5

Європа до Першої світової війни державні заводи – збройові, порохові, снарядні, патронні, суднобудівні та інші. До виробництва військової продукції залучалися і приватні підприємства: у Німеччині – заводи Круппа, в Австро-Угорщині – Шкода, у Франції – Шнайдер-Крезо й Сен-Шамон, у Великій Британії – Віккерс і Армстронг-Уїтуорт, у Росії – Путилівський завод та інші. Великого розмаху набула ідеологічна підготовка війни. Панівні кола намагалися вселити народам думку про неминучість збройних зіткнень, усіляко насаджували мілітаризм, розпалювали шовінізм. Ось чому початок Першої світової війни був не випадковим, адже вона стала закономірним результатом гострих суперечностей між великими світовими державами. Приводом до початку Першої світової війни стала австрійськосербська (Липнева) криза, що виникла в результаті вбивства 28 червня 1914 року у місті Сараєво спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда 19-річним сербським студентом Гаврилом Принципом, членом таємної націонал-патріотичної організації “Млада Босна”. Однак, лише 23 липня 1914 року Австро-Угорщина, звинувативши Сербію у вбивстві ерцгерцога, вручила їй ультиматум з 10 вимог. На виконання умов ультиматуму надавалося 48 годин. 25 липня Сербія надала відповідь-ноту на австрійський ультиматум, в якому погодилися виконати дев’ять пунктів з десяти, відмовившись лише від виконання пункту, що стосувався участі австро-угорських чиновників в розслідуванні питання про співучасть сербських урядових кіл в сараєвському злочині. Також Сербія 6

пропонувала питання про розслідування вбивства Франца Фердинанда передати на обговорення міжнародного трибуналу в Гаазі, обіцяючи скоритися його рішенню. Проте Австро-Угорщина не була зацікавлена у вирішенні конфлікту мирним шляхом і 28 липня оголосила Сербії війну, негайно розпочавши військові дії обстрілами сербської столиці Белграду.

Вбивство Франца Фердинанда сербським студентом Гаврилом Принципом 30 липня Росія оголосила загальну мобілізацію У відповідь на це Німеччина також почала загальну мобілізацію, вимагаючи, щоб Росія протягом 12 годин скасувала військові приготування. Отримавши рішучу відмову, Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії. Німеччина напередодні повідомила про свій намір Францію, наполягаючи на дотриманні нею нейтралітету. Проте французи, пов’язані з Росією договором, також оголосили мобілізацію. Тоді 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції. Реалізуючи раніше розроблений план, Німеччина порушила бельгійський нейтралітет і вдерлася на територію Бельгії. Велика Британія вимагала негайного виведення німецьких військ з Бельгії, але відповіді не одержала. Порушення бельгійського нейтралітету стало приводом для Великої Британії, щоб оголосити 4 серпня війну Німеччині. Так розпочалася Перша світова війна, в яку впродовж 28 липня – 4 серпня 1914 року були втягнуті Центральні держави і країни Антанти. 7

Країни Антанти, їхні колонії, домініони, залежні та окуповані території Центральні держави, їхні колонії, залежні та окуповані території Нейтральні країни Геополітичні та економічні цілі сторін. Німеччина прагнула до світового панування. В її плани входило загарбати великі території в Європі, позбавити морської могутності Велику Британію та розділити її багаті колонії; розбити Францію, захопити її залізорудні прикордонні райони; переділити французькі, бельгійські та португальські колонії, утвердитися в багатих аравійських провінціях Османської імперії; послабити Росію, відірвати від неї польські губернії, Україну та Прибалтику, позбавити її виходу до Балтійського моря. Австро-Угорщина сподівалася підкорити Сербію, Болгарію й Чорногорію, встановивши свою гегемонію на Балканах; заволодіти нафтовими родовищами Румунії; панувати на Чорному, Адріатичному та Егейському морях; відібрати у Росії частину польських губерній, Поділля й Волинь. Туреччина, яку в разі перемоги збиралися поділити країни Антанти, звертала свої погляди на Балканський півострів, Крим, Закавказзя та Персію (Іран). Болгарія прагнула задовольнити свої територіальні претензії за рахунок Сербії (Вардарську Македонію та Поморав’я), а у разі вступу у війну Румунії і Греції на боці Антанти Болгарія розраховувала на Південну Добружу та Південну Македонію. 8

Велика Британія прагнула зберегти свою морську і колоніальну могутність; розгромити Німеччину як конкурента на світовому ринку, підірвати її економічну могутність, зростаючу роль у світовій торгівлі; покласти край претензіям на переділ колоній. Крім того, Велика Британія претендувала на багаті нафтою турецькі володіння в Месопотамії (нинішній Ірак) і Палестину, домагалася посилення впливу на Близькому Сході та в Середземномор’ї. Франція хотіла взяти реванш за поразку у франко-прусській війні 1870–1871 років, повернути Ельзас і Лотарингію, захопити у Німеччини Рейнську промислову зону, багатий вугіллям Саарський басейн і частину колоній. Росія домагалася контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Цар Микола II навіть наполягав на включенні до складу Росії Константинополя (зараз Стамбул) і західного узбережжя Мармурового моря. Росія також сподівалася покінчити з німецьким та австрійським впливом у Туреччині й на Балканах, встановити контроль над Східною Пруссією. Сілезією, Галичиною і Буковиною, територією вздовж нижньої течії Німану. Найбільше вагалась у визначенні власних інтересів Італія. Як союзник Німеччини й Австро-Угорщини, вона все-таки прораховувала, де на неї чекає більша вигода. З початком війни Італія вела тривалі переговори з обома протиборчими сторонами; врешті-решт, країни Антанти пообіцяли їй більші територіальні надбання. Велика Британія готова була надати велику позику. Це схилило Італію до переходу на бік противників Німеччини. Японія сподівалася захопити всі тихоокеанські німецькі колонії та встановити свою гегемонію в Китаї. Військово-стратегічні плани сторін. Генеральні штаби всіх країн розробляли стратегічні плани війни задовго до її початку. Однак, автори стратегічних планів не врахували досвід останніх воєн і тому не помітили, що умови ведення війни докорінно змінилися. Зокрема, недооцінювалася роль економічних і моральнопсихологічних чинників. В усіх генеральних штабах панувала думка, що війна буде швидкою, а перемогу можна здобути однією чи декількома генеральними битвами. Стійкість армій, обумовлена наявністю численних резервів і масовим виробництвом озброєння, залишалася не врахованою. Плани кожної з країн висловлювали її імперіалістичні прагнення та загарбницькі цілі. Стратегічний план Німеччини щодо майбутньої війни був розроблений начальником генерального штабу генералом-фельдмаршалом Адольфом фон Шліффеном задовго до її початку. Основна ідея плану – розгромити послідовно і швидко армії Франції та Росії й тим самим уникнути 9

тривалої війни на два фронти. Розгромити Францію і Росію планувалося за три-чотири місяці. Однак, розробники плану прорахувалися щодо можливості розгрому армії Франції в одній генеральній битві. Були недооцінені також і сили противника. Водночас, план мав і сильні сторони. Він спонукав до рішучих наступальних дій, здійснення флангових обходів військ противника, зосередження основних сил на головних напрямках удару. Австро-Угорщина планувала рішучі дії одночасно проти Росії і Сербії. Австро-угорський план, що розроблявся під впливом Німеччини, не брав до уваги реального співвідношення сил, обмеженості економічних ресурсів і низького морального духу значної частини власних військ. Французький стратегічний план (“план № 17”) мав нерішучий і двоїстий характер. Французи намітили розгорнути: 1-шу та 2-гу армії в районі фортець Бельфор, Епіналь, Нансі із завданням наступу на Ельзас і Лотарингію; 3-ю армію – на північ, в районі Вердена, і 5-у армію – на кордоні з бельгійським Люксембургом. У другій лінії, за суміжними флангами 2-ї і 3-ї армій, розгорталася 4-та армія. Дії 3, 4 і 5-ї армій згідно з планом цілком залежали від характеру дій противника, тобто від того, де він завдасть головного удару. Тим самим стратегічна ініціатива надавалася противнику, а свої війська були приречені на пасивні оборонні дії. Зокрема, 4-а армія призначалася не для збільшення сил під час наступу, а для протидії противнику на напрямку його головного удару. Стратегічний план Росії розроблявся під сильним впливом політичної та економічної залежності від західних союзників. Росія взяла на себе зобов’язання почати наступ на Східну Пруссію через 15 днів після оголошення мобілізації і тим самим створити загрозу центральним районам Німеччини. Для вирішення цього завдання Росія розгортала на річках Німан і Нарев дві потужні армії (1-шу та 2-гу). За цим стратегічним планом також передбачалося розгорнути проти Австро-Угорщини чотири армії (3, 4, 5 і 8му), на 19-й день мобілізації почати наступ, оточити і знищити австроугорські війська. Російська армія повинна була наступати одночасно на двох стратегічних напрямках, що абсолютно не відповідало економічним і військовим можливостям країни. Велика Британія планувала зберегти і зміцнити своє панування на морі. Для дій на суші передбачалося надіслати до Франції тільки одну невелику експедиційну армію в складі шести піхотних і однієї кавалерійської дивізій. Таким чином, Велика Британія мала намір перекласти основний тягар війни на союзників і їхніми руками розбити свого головного суперника і конкурента – Німеччину. 10

Зміст стратегічних планів великих держав свідчить, що всі вони були хибні, адже розроблялися з розрахунку на нетривалу війну, в якій потреби фронту забезпечувалися б за рахунок накопичених мобілізаційних запасів і роботи військових підприємств. Ставку “на блискавичну війну” також підтверджувала система розгортання сил. Всі країни розміщували війська в один стратегічний ешелон. Розгортання стратегічних резервів не передбачалося, оскільки кожна країна планувала здобути перемогу в стислі терміни, шляхом розгрому противника в одній або декількох генеральних битвах. Незважаючи на наявність військових союзів і коаліційний характер війни, жодна з військових коаліцій не спромоглася створити спільного стратегічного плану і об’єднаного командування (оперативного штабу). Плани союзних держав були дуже слабо узгоджені. До того ж, держави всіляко ухилялися від виконання союзницьких зобов’язань, побоюючись великих успіхів і зміцнення позицій своїх союзників. Реальний перебіг подій на фронтах суперечив планам генералів. Вище командування Антанти та Четверного союзу планували короткочасну наступальну війну. Проте сплановані удари обох сторін були зведені нанівець. Після відчутних людських втрат противники втягнулися в окопну війну. Унаслідок того, що у квітні 1917 року в Першу світову війну вступили Сполучені Штати Америки, котрі, як і Велика Британія, остерігалися панування Німеччини на Європейському континенті, у Німеччини зник будьякий стратегічний шанс виграти війну. Незабаром вона вичерпала свої сили й була переможена. Хоча ініціаторами початку війни виступили панівні кола Німеччини та Австро-Угорщини, інші країни також мали конкретні загарбницькі цілі. Це засвідчив подальший перебіг війни. За своїм характером війна була загарбницької й несправедливою з обох боків; лише у Сербії, Чорногорії та Бельгії вона містила елементи національно-визвольної війни.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ВІЙНИ Існує декілька підходів до періодизації Першої світової війни. Проте більшість істориків виходять з того, що хід війни слід поділяти на п’ять окремих військових кампаній. Початком першої кампанії (1914 рік) у хронології Першої світової війни можна вважати 28 липня 1914 року, коли Австро-Угорська імперія оголосила війну Королівству Сербія. 1 серпня Німеччина оголосила війну 11

Росії, а 3 серпня – Франції. Німецькі війська вторглися до Люксембургу, а згодом і до Бельгії. Найважливіші події війни у 1914 році на Західному фронті відбулися на території Франції і отримали назву “біг до моря”, коли німецькі і французькі війська, прагнучи розгромити один одного, рухалися у бік морського узбережжя, де в результаті і замкнулася лінія фронту. Розрахунок німецького командування на швидке захоплення Франції не виправдався. Франція зберегла контроль над портовими містами. Поступово лінія фронту стабілізувалася. Оскільки сили обох сторін були виснажені, війна набула позиційного характеру. Бойові дії для російської армії спочатку виявилися доволі успішними. Перемога у Галицькій битві (серпень-вересень) була прийнята більшою частиною населення Російської імперії з радістю. Після цієї битви війська Австро-Угорщини вже не вступали в серйозні бої з Росією у 1914 році. Зате у Східній Пруссії російські війська були розгромлені німцями.

Російські полонені у Східно-Прусській операції. 1914 рік Не дуже вдало розвивалися події на Балканах. Захоплений Австрією Белград був відбитий сербами. Активних боїв у Сербії в цьому році не було. У тому ж 1914 році проти Німеччини виступила і Японія, що дозволило Росії убезпечити свої азіатські кордони. Японія розпочала захоплення острівних колоній Німеччини. Однак, Османська імперія вступила у війну на боці Німеччини, відкривши Кавказький фронт і позбавила Росію зручного сполучення з союзними країнами. За підсумками, на кінець 1914 року жодна з країн учасниць конфлікту не змогла домогтися поставлених цілей.

Японські артилеристи під час обстрілу Циндао. Китай, 1914 рік Друга кампанія в хронології Першої світової війни датується 1915 роком. Найжорстокіші бойові зіткнення відбувалися на Західному фронті.

Священик проводить службу для французьких солдат І Франція, і Німеччина робили відчайдушні спроби переламати ситуацію на свою користь. Однак, зусилля обох сторін не призвели до серйозних результатів. Фактично, лінія фронту до кінця 1915 року не змінилася. Ні весняний наступ французів в Артуа, ні операції, що проводилися в Шампані і Артуа восени, ситуації не змінили. Серйозно змінилася ситуація на російському фронті. Зимовий наступ погано підготовленої російської армії скоро перетворився на серпневий контрнаступ німців. У результаті Горлицького прориву кайзерівських військ Росія втратила Галичину, а згодом і Польщу. Фронт стабілізувався лише до 13

осені. Німецькі війська зайняли захід Волинської губернії. Розташування військ так само, як і у Франції, сприяло початку позиційної війни.

Наступ німецької піхоти На півдні Європи 1915 рік ознаменувався вступом у війну Італії (23 травня). Незважаючи на те, що країна була учасницею Троїстого союзу, вона оголосила про початок війни проти Австро-Угорщини. За це країни Антанти надали Італії фінансову і матеріальну допомогу та обіцяли певні території Австро-Угорщини після перемоги у війні. 14 жовтня Антанті оголосила війну Болгарія, що призвело до ускладнення ситуації у Сербії і швидкого її завоювання.

Відступ сербської армії до Албанії. 1915 рік Під час третьої військової кампанії (1916 рік) відбулася одна з найбільш відомих битв Першої світової війни – Верденська. Прагнучи придушити опір Франції, німецьке командування зосередило в районі Верденського виступу величезні сили, сподіваючись подолати британськофранцузьку оборону. В ході цієї операції з 21 лютого по 18 грудня загинуло 542 тисячі французів і 434 тисячі німців. Для надання допомоги союзникам, російською армією була проведена наступальна операція, названа згодом Брусиловським проривом. Це змусило Німеччину перекинути серйозні сили на російський фронт і дещо полегшило 14

становище союзників. Румунія, яка протягом перших двох років не брала участь у воєнних діях, з серпня 1916 року вступила у війну на боці Антанти. Необхідно відзначити, що військові дії розвивалися не тільки на суші. Між блоками найсильніших світових держав йшло жорстоке протистояння і на морі. Саме навесні 1916 року відбулася одна з основних битв Першої світової війни на морі – Ютландська. В цілому, наприкінці року домінуючою силою поступово стає Антанта. Пропозицію Четверного союзу про мир було відхилено. У ході четвертої військової кампанії (1917 рік) перевага Антанти ще більше зросла і до очевидних переможців приєдналися США. Але ослаблення економік всіх країн-учасниць конфлікту, а також зростання революційної напруженості призвело до зменшення військової активності. Німецьке командування приймає рішення про перехід до стратегічної оборони на сухопутних фронтах, водночас, зосереджуючи увагу на спробах вивести з війни Велику Британію, використовуючи підводний флот.

Німецький підводний човен Ситуація в Російській імперії загострилася. Після жовтневого перевороту і приходу до влади більшовиків, країна вийшла з війни. Під час п’ятої військової кампанії (1918 рік) відбулися найважливіші перемоги країн Антанти, що призвело до закінчення Першої світової війни. Після виходу з війни Росії, Німеччині вдалося ліквідувати Східний фронт. Було укладено мир з Українською Народною Республікою, Румунією, Радянською Росією. Надалі Німеччина окупувала землі Прибалтики, Польщі і частково Білорусі, після чого всі свої сили кинула на Західний фронт. Проте, завдяки чисельній і технічній перевазі Антанти, німецькі війська зазнали поразки. Після того, як Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарія уклали мир з країнами Антанти, Німеччина опинилася на межі катастрофи. Внаслідок революційних подій імператор Вільгельм ІІ покидає 15

Братання на німецько-російському фронті свою країну. 11 листопада 1918 року Німеччина підписала Комп’єнське перемир’я.

АРМІЇ АНТАНТИ ТА ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВ Військова міць будь-якої країни напередодні Першої світової війни складалася з низки факторів, серед яких одна лише чисельність людських ресурсів не дає повного уявлення про могутність держави та її армії. Насправді ж для характеристики військової могутності сторін потрібно оцінити всю сукупність засобів, які мали в своєму розпорядженні держави на момент початку війни. Співвідношення людських ресурсів у 1914 році Чисельність військовозобов’язаних (тис.чол.) кадрова після пройшли всього у армія завершен- військоу мобізагальна метропо(штат ня ву колоніях лізовалії мирного мобіліза- підготовно часу) ції ку Країни Антанти Чисельність населення (тис.чол.)

Країни

Велика Британія Франція

440000 95100

393500 55500

46500 39600 16

172 811

658 3781

1203 5067

9496 8195

Росія РАЗОМ

169400 704500

33200 482200

136200 222300

1360 2343

5338 9777

5650 11920

19000 36691

Центральні держави Німеччина Австро-Угорщина РАЗОМ

77200 52800 130000

12300 – 12300

64900 52800 117700

788 410 11980

3840 2500 6340

4900 3000 7900

13250 9000 22250

Різниця на 574500 користь Антанти Співвідношення мобілізованих до чисельності населення

469900

104600

1145

3437

4020

14441

від 10 до 20 %

Як видно з таблиці, за людськими ресурсами і чисельністю кадрової армії перевага була на боці країн Антанти. В ході війни сили протиборчих коаліцій різко зросли. Однак, Антанта продовжувала зберігати свою перевагу. Армії Росії, Франції, Німеччини та Австро-Угорщини комплектувалися на основі загальної військової повинності, що дозволяла мати величезні кадрову армію і резерви особового складу. Призов в армію у цих країнах починався у віці 20-21 року. Армія Великої Британії комплектувалася на основі найму добровольців. Сухопутні сили всіх держав напередодні Першої світової війни складалися з піхоти, кавалерії й артилерії, які вважалися основними родами військ. Інженерні війська (саперні, залізничні, понтонні, зв’язку, телеграфні і радіотелеграфні), авіаційні й повітроплавні вважалися допоміжними. Головним родом військ залишалася піхота. Вона становила в сухопутних військах від 70%. На артилерію припадало до 15%, на кінноту – до 8% і на інші війська – від 7%. Організація сухопутних військ обох блоків багато в чому була схожою. Війська були зведені до частин і з’єднань. Вищим об’єднанням, що призначалося для вирішення стратегічних і оперативних завдань під час війни, в усіх країнах була армія. Вона включала до свого складу 3-6 армійських корпусів, кавалерійські частини (з’єднання), інженерні частини (в Німеччині також і армійську артилерію). Армійський корпус складався з двох піхотних дивізій, корпусної артилерії (дивізіон, полк), авіазагону з трьох – семи літаків, кавалерійського полку, підрозділів інженерних військ і зв’язку.

Російська піхота Піхотна дивізія складалася з двох бригад по два полки (полк – з трьох або чотирьох батальйонів, піхотний батальйон – з чотирьох рот), артилерійської бригади, дивізійної кавалерії, саперних і санітарних підрозділів. Піхотні з’єднання, частини і підрозділи нараховували: корпус – від 43 до 48 тис. чол., дивізія – від 16 до 21 тис. Батальйон, як основна розрахункова одиниця, складався: в російській армії – з 1000 осіб, в німецькій і французькій арміях – з 1040-1050. Роти мали по 200-250 чоловік, за винятком британської, яка налічувала 100 осіб. Склад армійського корпусу військового часу у 1914 році Корпус Російський Французький Німецький

Піхотні Саперні Всього Ескадрони Кулемети Батареї Гармати Коні Вози батальйони роти людей 32

14(1*)

108

48700 13500 3770

28(2*)

56(3*)

30(4*)

120

44200 12600 2240

6-8

28(5*)

160

45600 16800 2880

(1*) - 2 батареї по 8 гармат, 2 батареї по 4 гармати; (2*) - в тому числі 4 батальйонна резервна бригади; (3*) - в тому числі кулемети резервної бригади; (4*) - всі батареї 4гарматні.

У Великій Британії і США в мирний час великих військових з’єднань не існувало. У воєнний час з окремих полків і батальйонів формувалися бригади, дивізії, корпуси. Вогнева міць піхотної дивізії (1914 рік) Піхотна дивізія

Кількість особового складу

Кількість кулеметів

Кількість гармат

Кількість гаубиць

Французька

16 тис. чол., 12 батальйонів

36 (75-мм)

–

Російська

21 тис. чол., 16 батальйонів

48 (76-мм)

–

Німецька

16,6 тис. чол., 12 батальйонів

54 (77-мм)

18 (105-мм)

Кавалерія в усіх арміях поділялася на військову і стратегічну. У мирний час кавалерійські дивізії організаційно входили до складу армійських корпусів, а під час війни разом із двома кавалерійськими корпусами складали армійську кінноту.

Французька кавалерія переправляється через річку У піхотних дивізіях залишалися невеликі кавалерійські підрозділи, які становили дивізійну кінноту. Вищим з’єднанням кавалерії у всіх арміях (крім британської) був кавалерійський корпус. У складі дивізії були полки різних видів кавалерії – уланські, гусарські, кірасирські, драгунські (в Росії і 19

козацькі). Кожна кавалерійська дивізія мала в своєму складі дивізіон кінної артилерії з 2-3 батарей, кулеметні та саперні підрозділи і підрозділи зв’язку. Кавалерійська дивізія нараховувала 3500-4200 чол., 12 гармат і від 6 до 12 кулеметів (британська кавалерійська дивізія – 9 тис. чол., і 24 кулемети). Кавалерійський полк у всіх арміях складався з 4-6 ескадронів (у британському кавалерійському полку було 3 ескадрони). Основною зброєю кавалерії до війни вважалися шашка, піка, карабін (укорочена гвинтівка), револьвер. Стрілецька зброя. На озброєнні піхоти були гвинтівки калібром від 7,62 до 8 мм з прицільною дальністю до 2000 м, із магазинним заряджанням і станкові кулемети з прицільною дальністю стрільби від 1400 до 2400 м та скорострільністю до 250 пострілів/хв. Кулемети були у військах спочатку в дуже незначній кількості. Перед війною в арміях найбільших держав на піхотну дивізію припадало 24-28 важких станкових кулемети. Артилерія була головним дивізійним засобом і перебувала в розпорядженні командирів дивізій. У корпусному підпорядкуванні артилерії було мало (один гаубичний дивізіон в російській і німецькій армії, корпус і полк легкої артилерії у французькій армії). Артилерія ділилася на бригади, полки, дивізіони і батареї (4-, 6- і 8-гарматні). Дивізійна артилерія протиборчих країн складалася з 75-77-мм скорострільних гармат; тільки німецька та австро-угорська піхотні дивізії мали 104-105-мм польові легкі гаубиці. Корпусна артилерія у французькій армії складалася винятково з легких 75-мм гармат, в російській армії – з 122-мм легких гаубиць, в німецькій та австро-угорській арміях – з важких 150-мм гаубиць. Загальний стан польової артилерії до початку війни можуть характеризувати такі дані: артилерія російської армії налічувала 7030 гармат, в тому числі 6790 польових легких (з них 76-мм – 5826) і 240 польових важких гармат і гаубиць. Франція мала 4800 гармат, з них 300 важких. Німеччина мала у своєму розпорядженні 9388 гармат, у тому числі було 6894 польових легких, 900 легких гаубиць, 198 кінних, 400 польових важких і 996 важких облогових, виготовлених для боротьби з прикордонними фортецями. У Австро-Угорщини було 4088 гармат, зокрема легких гаубиць – 792, польових важких – 168 і важких облогових – 338. Також за необхідності із врахуванням обстановки на театрах воєнних дій (ТВД) арміям для підкріплення надавалися окремі батальйони важкої артилерії. Однак важка польова артилерія все ж була розвинена дуже слабо. Краще за інших забезпечувалася гаубичною і важкою артилерією німецька армія, оскільки її вище командування надавало артилерії великого значення. 20

Кожна німецька піхотна дивізія мала в своєму складі дивізіон 105-мм гаубиць (18 гармат), а до складу корпусу входив дивізіон 150-мм гаубиць (16 гармат). Арміям також могли надаватися окремі дивізіони важкої артилерії, які складалися з 210-мм мортир, 150-мм гаубиць і 130-мм гармат. За кількістю артилерії німецька армія напередодні війни стояла на першому місці. Найменшу кількість артилерії з-поміж воюючих країн мала австроугорська армія. Польові гаубиці, з якими австрійці вступили у війну, були застарілими. Крім польової важкої артилерії існувала ще облогова артилерія великих калібрів, що призначалася для облоги фортець або для дій проти сильних польових укріплень противника. Значна кількість артилерії різних калібрів була у фортецях. В роки війни її використовували в польових військах. Перед війною почали з’являтися експериментальні зразки гармат спеціального призначення – протиповітряні (в Росії 76-мм зенітна гармата зразка 1914 року встановлювалась на автомобілі). Але протиповітряних гармат у військах налічувалося дуже мало; до кінця війни в частинах російської армії були лише 72 зенітні 76-мм гармати. Для ведення вогню по повітряним цілям пристосовувалися легкі польові гармати. Міномети до початку війни були тільки в німецькій армії. У 1914 році вона мала: 112 середніх, зразка 1913 року (дальність стрільби 800-900 м) і 64 важких (250-мм) системи Ерхарда, зразка 1910 року (міна вагою 97 кг летіла з цього міномета на 560-1077 м). У 1914 році в німецьких військах з’явився легкий міномет з дальністю стрільби до 1000 м. Військово-повітряний флот. Авіація перед війною була ще недосконалою і розглядалася головним чином як засіб ведення розвідки і входила до складу допоміжних військ та не була озброєна. Роботи з її озброєння хоча і велися, але до початку війни не завершилися. Під час війни авіація організаційно входила до складу армійських корпусів. Чисельність літаків в складі військової авіації була невеликою. Росія мала 263 літаки, з яких в авіаційних загонах було 224. Франція налічувала 156 літаків в строю, Німеччина – 232, Австро-Угорщина – 65; в розпорядженні Великої Британії було 258 літаків з яких 30 машин британці направили до Франції разом зі своїм експедиційним корпусом. На початку Першої світової війни вже широко використовувалося повітроплавання. В статутах були закріплені вказівки про застосування аеростатів для розвідки. Німеччина мала 15 дирижаблів, Франція – 5 і Росія – 14. Військово-морський флот. Держави, готуючись до війни, форсували будівництво військово-морських флотів. Велике суперництво йшло між Великою Британією, яка мала наймогутніший військово-морський флот, і Німеччиною, що мала високий рівень кораблебудування і будувала судна в 21

більш короткі терміни, ніж Велика Британія. Росія, яка втратила в російськояпонській війні 1904-1905 років Тихоокеанський і значну частину Балтійського флотів, створювала флот майже з нуля, і відповідно до нових військово-технічних вимог. Порівнюючи морські сили обох блоків, можна відзначити, що сили однієї Великої Британії перевершували сили всього флоту Центральних держав. Більшість морських сил було зосереджено в європейських морях. Вирішальна роль у війні на морі надавалася лінійним кораблям надводного флоту. Дії підводних човнів проти надводних кораблів недооцінювалися. Однак уже в той час йшла мова про те, що підводні човни здійснять переворот у війні на морі. Морська авіація до початку війни була розвинена дуже слабо. Вона, власне, перебувала в процесі створення. Порівняння обох сторін. Порівнюючи збройні сили воюючих держав, можна зробити такий висновок. Відносно чисельного складу армії і людських ресурсів Антанта перебувала в більш вигідному становищі, ніж Центральні держави. Проте до початку війни жодна з держав не змогла передбачити тривалості і запеклості бойових дій. Французька армія понад сорок років перебувала під враженням від розгрому у французько-прусській війні. Тому вона, безсумнівно, готувалася до протистояння з Німеччиною. Не лише армію, але й все суспільство пронизала ідея реваншизму. Все це змусило Францію з особливою дбайливістю ставитися до розвитку збройних сил, щоб поставити, за можливістю, їх на рівень армії Німеччини. Військовий бюджет країни суттєво зростав. Проте французькі армійські корпуси були гірше забезпечені артилерією, ніж німецькі. Особливо це стосувалося гармат великого калібру. На навчання командного складу зверталася велика увага. Підготовка солдат також перебувала на високому рівні. Вони були індивідуально розвинені й цілком підготовлені до війни, особливо позиційної. Під час підготовки військовослужбовців значну увагу приділяли практиці пересування великих мас війська. Свій метод забезпечення маневрування масових армій із глибини французи гарантували потужною мережею залізниць і розумінням значної ролі на ТВД автотранспорту, ставши першими на шляху його застосування. Недаремно німецьке командування вважало французьку армію найбільш підготовленою до війни, хоча головний недолік її полягав у нерішучому веденні бойових дій на початковому етапі війни. Армія Великої Британії значно відрізнялася від армій інших учасників війни. 22

Британські війська готуються до атаки. Африка. Камерун Оскільки вона призначалася головним чином для служби у колоніях, то й комплектувалася солдатами із великим терміном служби. Велика Британія хоча і втратила свою колишню промислову першість, але продовжувала залишатися потужною індустріальною державою, що володіла найбільшим і найкращим військово-морським і торговельним флотом. Безпосередньо ж підготовку до війни Велика Британія зосереджувала на створенні порівняно невеликої експедиційної армії, участю якої сподівалася обмежити свою роль союзника Франції і Росії. Сподіваючись перекласти весь тягар війни на материку на плечі своїх союзників, британці не готували країну до сухопутної війни. Острівне розташування і залежність Великої Британії від ввезення продовольства і сировини з колоній ставили її в дуже скрутне становище. Індивідуальній підготовці окремого солдата, здійсненню походів і навчанню стрільби приділялася значна увага. Озброєння та забезпечення армії були на достатньо високому рівні. Німецьке командування вважало британську армію за противника з якісною підготовкою у колоніях, але не пристосованою до ведення великої європейської війни. Командному складу британської армії не вистачало необхідного досвіду ведення сучасної війни з гідним противником. До того ж, командуванню не вдалося зжити бюрократизму, що панував у штабах і завдавав непотрібних ускладнень. Недоліки британської армії виявилися вже 23

у перших боях із німцями. Її спіткали невдачі і вона зазнала суттєвих втрат, тому надалі діям британської армії були притаманні зайва обережність і нерішучість. За десять років до початку війни з великих держав лише російська армія мала бойовий досвід (хоч і невдалий) у війні з Японією. Це вплинуло на подальший розвиток збройних сил. Росія змогла до 1914 року зробити значний крок у підвищенні обороноздатності. В армії під впливом війни з Японією покращилося навчання особового складу, вдосконалювалися бойові порядки, зверталася увага на значення вогню, роль кулеметів, зв’язок артилерії з піхотою, індивідуальну підготовку окремого солдата. Значно покращилося навчання молодшого командного і особливо офіцерського складу та виховання військовослужбовців у дусі рішучих дій. Проте було залишене без уваги значення важкої артилерії у польовому бою та не враховано достатньою мірою значення сучасної техніки у майбутній війні. У військово-промисловому відношенні Росія виявилася недостатньо підготовленою до війни. Слабка металургійна, металообробна і військова промисловість не в змозі були під час війни забезпечувати фронт багатьма видами озброєння та боєприпасами. Бельгія не готувала армію до війни, вважаючи, що забезпечена від воєн своїм нейтралітетом. Відсутність необхідного бойового досвіду і навченості війська далися взнаки вже у перших боях з німецькою армією. Хоча у солдат і був високий бойовий дух, але Бельгія у перші тижні війни втратила переважну частину своїх територій, які окупували німці. Сербія під час війни зазнала найважчу долю першого удару противника і втрату своїх територій. Її армія мала великий і вдалий бойовий досвід Балканських воєн 1912-1913 років, являючи собою значну силу, цілком здатну відволікти на себе чималу кількість військ противника. Солдати вирізнялися високими бойовими якостями, були морально готові відстояти свою державу. Однак значно чисельніший, краще підготовлений і озброєний противник, яким була Австро-Угорщина, діючи спільно з німецькими і болгарськими військами, розгромив сербську армію. Найбільш підготовленою до війни виявилася німецька армія. Цьому сприяла переможна війна Пруссії з Францією у 1870-1871 роках, що допомогла створенню Німецької імперії. У 1871 році була постала імперська армія. З того часу вона мала репутацію кращої армії Європи, ставши зразком для збройних сил інших держав, які навіть копіювали її устрій та статути. Німецьке військове відомство займалося не лише збільшенням чисельності війська, але і якісною підготовкою кадрів, що дало змогу вже з початком війни максимально задіяти чоловіче населення. Під час навчання солдатам і офіцерам прищеплювалися принципи активності дій та взаємної 24

допомоги. Не можна сказати, що центром уваги під час підготовки був індивідуальний солдат, однак кайзерівська армія відзначалася надзвичайною дисциплінованістю, що часто переходила у муштру. Німецькі солдати дуже добре були навчені йти в атаку густими ланцюгами, що вдало застосовувалося вже з початком війни.

Огляд німецьких військ Оскільки у німецькій армії основним видом бою вважався зустрічний бій, саме принципам ведення його і навчалося військо. Підготовленість армії до війни робила її найбільш здатною до маневрування. Моральний дух кайзерівських солдатів був на дуже високому рівні. Німецька військова думка викристалізувалася у чітку доктрину, котру довели до особового складу. У технічному відношенні німецька армія була у значно вигіднішому становищі за армії противників. Особливо це проявлялося у кількості та якісних характеристиках артилерії, не лише легкої, але й важкої, значення якої німецьке командування зрозуміло краще за інших. Однак Німеччина була підготовлена до короткочасної, швидкоплинної війни. Тривала війна і економічна мобілізація для її забезпечення не передбачалися. Австро-угорська армія була гірше підготовлена до війни, ніж інші учасники. Наявний склад військових частин виявився доволі слабким. Для ведення війни не вистачало запасу навчених людей. Хоча підготовка військ і відповідала вимогам часу, але навчання бажало бути кращим.

Розрахунок гаубиці на позиціях австро-угорської армії Характерною рисою австро-угорської армії був її багатонаціональний склад. У її лавах проходили службу німці, угорці, чехи, поляки, українці, серби, хорвати, словаки, румуни, італійці. Лише завдяки офіцерському складу вдавалося керувати цією багатонаціональною армією. Виховане в дусі старих традицій офіцерство мало достатній досвід маневрів, але не бойових дій. Багатонаціональний склад армії так само досить ускладнював підтримання її боєздатності. За швидкістю проведення мобілізації австро-угорська армія перевершувала російську, проти якої їй довелося воювати. Технічне забезпечення армії перебувало на відносно достатньому рівні: гірше ніж у Німеччині, але краще ніж у Росії, Сербії. За кількістю важкої артилерії при корпусах австро-угорська армія поступалася лише німецькій. Підготовка армії до війни та військово-стратегічні розрахунки були тісно пов’язані з Німеччиною. Військова промисловість Австрії і чеських земель змогла налагодити добре постачання діючих військ навіть в умовах непередбаченого масштабу війни. Однак всі переваги, що мала Австро-Угорщина, зводилися нанівець у разі затяжного характеру бойових дій. У технічному відношенні німецька армія перевершувала всі інші армії. Однак під час війни загальна військово-технічна перевага перейшла до французьких і британських військ.

ОСНОВНІ ТЕАТРИ БОЙОВИХ ДІЙ Бойові дії у період Першої світової війни велися у багатьох регіонах земної кулі на континентальних, океанських і морських театрах воєнних дій. На той час під театром воєнних дій розуміли певний регіон, частину континенту з водами навколишнього океану, внутрішніми морями, повітряним простором або акваторію одного океану, що охоплювала ближні острови, моря, в межах яких відбувалися воєнні дії. Просторовий розмах, кількість військ, що брали участь у бойових діях та напруженість збройної боротьби на ТВД різнилася. На сьогодні існують різні підходи щодо визначення ТВД під час Першої світової війни. Однак, найбільш узагальнено можна виокремити такі: Західноєвропейський, Східноєвропейський, Балканський, Італійський, Близькосхідний, Африканський, Азійсько-Тихоокеанський. Західноєвропейський та Східноєвропейський театри воєнних дій були найважливішими протягом усієї війни. Хоча дії на інших ТВД також впливали на перебіг та результати війни, однак вони мали другорядне значення. Західноєвропейський театр воєнних дій. Більш відомий під назвами “Західний фронт” або “Французький фронт”. За своїм військово-політичним значенням, безумовно, був головним ТВД. Саме тут німецьким командуванням у серпні - вересні 1914 року була зроблена вирішальна ставка на перемогу, а її провал зумовив кінцеву поразку кайзерівської Німеччини, що не змогла витримати затяжну війну на виснаження проти об’єднаного потенціалу держав Антанти. Простягнувся на 700 км від Північного моря до Швейцарії. Географічно ТВД охоплював Бельгію, Люксембург, німецькі Ельзас, Лотарингію та рейнські провінції, а також північний схід Франції. Максимальна глибина ТВД досягала 500 км. Західна частина ТВД представляла собою рівнину з розгалуженою дорожньою мережею, зручною для дій великих військових об’єднань. Східна ж частина – переважно гірська, обмежувала свободу маневру військ. Особливістю ТВД було його промислове значення (вугільні та залізорудні копальні, розвинена промисловість). Іншою характерною особливістю ТВД було те, що вздовж французько-німецького та бельгійськонімецького кордонів перебувала система фортець, які мали велике стратегічне значення.

Укріплення траншей на Західному фронті Бойові дії на цьому ТВД велися спочатку між французькими, бельгійськими, британськими, а згодом російськими, американськими, португальськими та іншими військами проти німецької армії. Вони тривали з 1914 по 1918 роки і відбувалися переважно на території Бельгії та північносхідної Франції. Незважаючи на позиційний характер проведених боїв, Західноєвропейський ТВД мав найважливіше значення для закінчення війни.

Німецький наступ у Бельгії. 1914 рік 28

Східноєвропейський театр воєнних дій. Більш відомий під назвами “Східний фронт” або “Російський фронт”. Охоплював величезні території Східної та Центральної Європи. На першому етапі війни він включав усю смугу місцевості вздовж західних кордонів Російської імперії (межувала з Німеччиною та Австро-Угорщиною) від Балтійського моря на півночі до Карпатських гір і кордону з Румунією на півдні. Протяжність театру воєнних дій становила близько 850-900 км (по лінії Кьоніґсберґ – Чернівці). Максимальна глибина ТВД становила близько 500 км. Бойові дії велися переважно на території західної прикордонної смуги Російської імперії і суміжних провінцій Східної Пруссії, Західної і Східної Галичини.

Російська важка позиційна артилерія на Східному фронті. 1915 рік За загальним географічним виглядом ТВД був переважно рівнинний та цілком придатний для широких маневрених операцій і зручний для розгортання та застосування великої кількості військ. На Східноєвропейському театрі воєнних дій російська армія утворила Північний, Північно-Східний, Західний та Південно-Західний фронти. У серпні 1916 році у війну на боці Антанти вступила Румунія. Однак вона була швидко розгромлена німецькою, австро-угорською та болгарськими арміями, а до грудня майже вся її територія окупована. Це 29

значно погіршило стан російського Південно-Західного фронту, тому з російських корпусів нашвидкуруч був утворений Румунський фронт. Протяжність Східноєвропейського ТВД стала більшою на 500 км. З кінця 1916 року він простягався від Балтійського до Чорного морів. Бойові дії на Східноєвропейському театрі воєнних дій велися між російськими, а з 1916 року і румунськими військами, проти німецьких, австро-угорських та болгарських військ і тривали з 1914 до початку 1918 року. Балканський театр воєнних дій. Охоплював великі території Балканського півострова. Бойові дії велися на території Сербії, Чорногорії, Греції, Албанії, Болгарії. Війна на Балканах продовжувалася з 1914 по 1918 роки. У межах ТВД можна виокремити Сербський та Салонікський фронти. Бойові дії на Балканах в основному відбувалися під час таких основних кампаній, як Сербська (липень 1914 – листопад 1915) та Салонікська (листопад 1915 – вересень 1918). На Балканському ТВД сербські, чорногорські, грецькі, французькі, британські, італійські і російські війська вели бойові дії проти австроугорських, німецьких, турецьких і болгарських військ.

Представники країн Антанти та їхні союзники на Салонікському фронті Італійський театр воєнних дій. Після вступу 24 травня 1915 року Італії у війну утворився новий фронт – Італійський.

Ареною бойових дій стали австрійсько-італійські прикордонні райони. За розмірами ТВД був значно меншим за інші, а за загальним географічним виглядом – переважно гірським та малопридатним для маневрених операцій. Гірські умови фронту диктували нові умови тактики. Так, звичайне стратегічне завдання – обхід і атака флангів противника вирішувалась незвичайними способами. У гірських умовах війська перевозились та постачались за допомогою системи фунікулерів і канатних доріг, у товщі скельних порід пробивались штучні печери-укріплення. Для ведення Плакат, присвячений вступу Італії бойових дій у горах створювались спеціалізовані елітні підрозділи. у війну На даному ТВД бойові дії вели війська Італії і союзних їй країн (британські, французькі, американські) проти військ Австро-Угорщини і Німеччини. Бойові дії на Італійському фронті тривали в період з 1915 по 1918 роки. Італійський фронт упирався в Адріатичне море, яке також стало ареною суперництва італійського та австро-угорського флотів, котрі активно застосовували морську авіацію і так званий “москітний флот”. Близькосхідний театр воєнних дій. Протиборчими сторонами у ході війни були Османська імперія (за деякою допомогою з боку Центральних держав) і Британська, Російська імперії та їх союзники. За площею ТВД був найбільшим у період війни, однак мав другорядний характер. За загальним географічним виглядом ТВД мав гірські, пустельнорівнинні, рівнинні ділянки місцевості, часом малопридатні для ведення бойових дій. На цьому театрі воєнних дій тривало п’ять основних військових кампаній: Синайсько-Палестинська, Месопотамська, Кавказька, Перська та Галліполійська, а також ряд менш значних: Північно-африканська, Південноаравійська і Аравійська кампанії. Найбільш активні бойові дії велися між російськими і турецькими військами на Кавказькому фронті.

Військовослужбовці Імперської верблюжої бригади (англ. Imperial Camel Corps Brigade) армії Великої Британії часів Першої світової війни Крім регулярних військ обидві сторони використовували іррегулярні військові формування в регіоні. Бойові дії на ТВД велися з 1914 по 1918 роки. Африканський театр воєнних дій. Бойові дії з 1914 по 1918 роки велися між військами Німеччини та Антанти.

Африканські солдати в німецькій армії. Південно-Західна Африка ТВД характеризувався значною площею та різноманітністю клімату. На цій території траплялися тропічні та екваторіальні ліси, пустелі, плоскогір’я, часом великі водні перешкоди. Тому ведення бойових дій на 32

даному ТВД мало свої складнощі. Через їхню низьку інтенсивність та невелику кількість задіяних військ, цей театр воєнних дій відігравав допоміжну роль.

Солдати французьких колоніальних військ в Африці В якості одного з головних завдань у війні на цьому ТВД країни Антанти ставили захоплення африканських колоній Німеччини – Того, Камеруну, Східної та Південно-Західної Африки. Всі вони були придбані Німеччиною незадовго до війни і слабо захищені. Зважаючи на повне панування британського флоту на морі, з початком війни німецькі колонії опинилися відрізаними від метрополії і не могли отримувати звідти підкріплення і боєприпаси. Крім того, вони були з усіх боків оточені колоніями, що належали їхнім противникам – країнам Антанти. Маленька колонія Того була завойована британськими та французькими військами вже у серпні 1914 року, а в липні 1915 року здалися німецькі війська у Південно-Західній Африці. У 1916 році припинив опір Камерун і лише у Східній Африці німцям вдалося чинити серйозний опір союзникам. Тут бої тривали протягом всієї війни. Азійсько-Тихоокеанський театр воєнних дій. Бойові дії на ТВД велися з метою завоювання Британською та Японською імперіями німецьких колоніальних володінь в Китаї і Тихому океані. Даний театр воєнних дій 33

характеризувався великою кількістю островів із вологим (мусонним, субекваторіальним та екваторіальним) кліматом. Для ведення бойових дій застосовувався флот. Якщо не брати до уваги японської атаки на Циндао (німецький порт, отриманий в концесію) за підтримки британського флоту, то більшість захоплень відбулися відносно безкровно – архіпелаг Бісмарка, Німецька Нова Гвінея, Науру, Німецьке Самоа, Каролінські, Маршалові та Маріанські острови. До листопада 1914 року Велика Британія, її домініони та Японська імперія захопили всі володіння Німеччини на даному ТВД. Після цього всі військові дії в цьому регіоні звелися до боротьби з німецькими кораблямирейдерами.

Німецький крейсер “Емден”, що входив до Східно-Азійської крейсерської ескадри, і займався рейдерством на шляхах міжнародних торговельних комунікацій Бойові дії у період Першої світової війни, крім сухопутних, велися також на морських (океанських) просторах. Найбільш інтенсивні – у Північному морі, північній частині Атлантичного океану, на Середземному, Балтійському, Чорному, Баренцовому і Білому морях. Епізодичні воєнні дії відбувалися в центральній і південних частинах Атлантичного океану, а також в Тихому та Індійському океанах і поблизу атлантичного узбережжя Північної Америки.

ПРОВАЛ “ПЛАНУ ШЛІФФЕНА” ТА БИТВА НА МАРНІ Підготовка до майбутньої війни між найбільшими державами Європи розпочалася задовго до 1914 року. Найбільшого успіху у стратегічному плануванні можливих бойових дій досягла Німеччина. Ще у 1905 році її Генеральний штаб представив можливий варіант воєнних дій, що отримав назву “план Шліффена”. Генерал-фельдмаршал Альфред фон Шліффен, який з 1891 по 1906 роки очолював німецький Генеральний штаб, вважався одним із видатних воєнних теоретиків та ідеологів німецького мілітаризму. Його діяльність впродовж тривалого терміну на посаді начальника Генштабу німецької армії сприяла створенню добре підготовленої, маневреної, першокласної західноєвропейської армії. Він вважав, що у майбутній війні Німеччині доведеться мати справу з двома противниками – Францією і Росією. Однак війну на два фронти генерал Шліффен вважав згубною для Німеччини, тому що обмежені фінансові ресурси і велика залежність німецької економіки від сировинного експорту не дозволять їй вести затяжну війну. Через це Генеральний штаб зосередив свої зусилля на виробленні стратегії почергового розгрому противників. Враховуючи великі простори Росії та слабо розвинену мережу залізниць, повна мобілізація російської армії повинна була зайняти, як вважав німецький Генштаб, від 40 до 50 днів. Тому на першому етапі війни можна було не відволікатися на російський фронт, а кинути всі ударні сили проти Франції. Проте остання, пам’ятаючи протистояння та війни ХІХ століття, готувалася до німецького нападу, перетворивши свій східний кордон у суцільний ланцюг неприступних фортець. Фронтальний прорив крізь них генерал А. Шліффен вважав марною тратою часу і сил. Щоб здобути перемогу, французьку армію потрібно було знищити одним могутнім ударом. Для цього слід було здійснити її флангове охоплення на всю глибину розташування. Охоплення планувалося зробити правим флангом німецької армії за допомогою потужного прориву. Для цього генерал А. Шліффен максимально послаблював лінію своїх військ на лівому фланзі, що простягнувся вздовж німецько-французького кордону, на охорону якої виділялося всього 8 дивізій, і зосереджував ударний кулак з 53 дивізії проти Бельгії та Люксембургу. На кордоні з цими державами Франція не мала значних укріплень. Єдиним стримуючим чинником був нейтралітет Бельгії, гарантований у 1839 році Великою Британією, Францією, Росією, Австро-Угорщиною та Німеччиною (тоді ще Пруссією). Генерал Шліффен дивився на справу з чисто військової точки зору, не беручи до уваги політичних наслідків. Нейтральний статус Бельгії не мав в 35

його очах жодної сили. Згідно з його планом, на початку війни головним силам німецької армії належало відразу ж вторгнутися в Люксембург і Бельгію, пройти крізь них, а потім, здійснивши по широкій дузі оточуючий маневр, охопити Париж з південного заходу і притиснути французькі війська до лівого флангу німецької армії. Вся операція проти Франції була розрахована з чисто німецькою пунктуальністю, буквально по годинах. На оточення і розгром французької армії відводилося рівно шість тижнів. Після цього слід було перекинути німецькі корпуси на схід проти Росії. Альфред фон Шліффен свідомо жертвував на початковому етапі війни Східною Пруссією, розуміючи, що розташовані там 10 німецьких дивізій не зможуть витримати натиску російської армії, яка, ймовірніше за все, почала б наступати через чотири-п’ять тижнів після початку мобілізації.

Напрямки дій німецьких військ у відповідності до “плану Шліффена” на Західному фронті Основний тягар протистояння з російською армією довелося б взяти на себе австрійським дивізіям, що були розгорнуті в Галичині та на півдні території Польщі. Проте вже через тиждень після перемоги над Францією півмільйона німецьких солдатів, які прибули б із Західного фронту, повинні 36

були б знищити російську армію. Згідно плану, через вісім-десять тижнів після її початку, війна повинна була б закінчитися. Однак військовий план не враховував значні політичні моменти. Перш за все, це – нехтування нейтралітетом Бельгії, що штовхало Велику Британію у стан противників Німеччини, а також недооцінка важливості її участі в сухопутній війні. Не беручи до уваги деякі моменти, “план Шліффена” зробив могутній психологічний вплив на ціле покоління німецьких політиків і військових, що принесло їм звільнення від страху перед війною на два фронти. Вільгельм II і правляча верхівка Німеччини твердо засвоїли: десять тижнів енергійних зусиль – і вороги будуть переможені. Започаткований А. Шліффеном план був допрацьований у подальшому генералом Гельмутом фон Мольтке, черговим начальником німецького Генерального штабу. Проте, план “швидкої війни” провалився, тільки-но Німеччина почала його виконувати. Причиною виявилися прорахунки, допущені Шліффеном і Мольтке при його розробці. Італія, яка повинна була вступити у війну як союзник Німеччини, раптово відмовилася це робити. У Бельгії невелика за чисельністю національна армія змогла героїчно оборонятися протягом довгого часу, що дало Франції час для проведення мобілізації і підготовки до війни. Напад на Бельгію змусив інші нейтральні країни переглянути свої погляди стосовно участі у війні. До того ж, мобілізація російської армії відбувалася набагато швидше, ніж на те розраховували німці. Тому на Східний фронт довелося перекинути значну частину німецьких військ, що призвело до послаблення Західного фронту. Французька армія виявилася значно мобільнішою, ніж розраховував німецький Генштаб, що також зашкодило німецьким планам. Свій внесок у провал “плану Шліффена” внесла битва на річці Марна, що за 50 кілометрів від столиці Франції – Парижа. Битва відбулася 512 вересня 1914 року між німецькими та французько-британськими військами. Здобувши перемогу у прикордонній битві над французькими військами, німецька армія, змітаючи оборону противника, стрімко просувалася вперед, маючи намір обійти Париж із заходу і взяти французьку армію у “котел”. Французький уряд залишив столицю і переїхав у Бордо. Все це надавало впевненості німецьким військам, для яких відкривався шлях на Париж. Стратегічний задум німецького командування здавався ніби-то виконаним. Тому два німецькі армійські корпуси і кавалерійську дивізію було перекинуто на схід, де вже наступали російські армії під командуванням генералів П. Ренненкампфа і О. Самсонова. Протягом перших трьох днів битва точилася на ділянці фронту довжиною 160 кілометрів. Під натиском німців французька 6-а армія 37

відступила до Парижа настільки близько, що поповнення для неї підвозили 600 паризьких таксі. Згодом об’єднані британсько-французькі війська під командуванням генерала Жозефа Жоффра змогли завдати потужного удару наступаючим німецьким військам і здійснити вдалу контратаку.

Німецькі війська під час битви на Марні Однак використати сприятливі можливості для подальшого розвитку подій, що виникли після перемоги на Марні, союзники не змогли. Німецькі війська зуміли відірватися від французьких та британських військ на 60 кілометрів, облаштувати траншеї для оборони та здійснити перегрупування. Подальші контратаки з обох боків практично не змінили розстановку сил і позиційна війна, до якої перейшли обидві ворогуючі сторони, тривала зі змінним успіхом ще довгий час. Перемога на річці Марні французьким і британським військам далася дорогою ціною. Їхні втрати становили близько 250-265 тисяч осіб. Німеччина втратила загиблими і пораненими близько 250 тисяч солдат. 38

Загалом битва виявилася вдалою для союзних військ, що змогли не лише відстояти Париж, але й не допустити розгрому і капітуляції Франції. Вона завершила провал німецького плану “блискавичної війни” і перекреслила надії на швидке закінчення війни.

Французький генералітет оглядає свої війська на Марні

СХІДНО-ПРУССЬКА ОПЕРАЦІЯ І ГАЛИЦЬКА БИТВА (1914 РІК) Напередодні війни австро-угорське командування планувало спільно з німецькими військами оточити і розгромити російські війська на території Польщі. Однак розгортання австро-угорських військ відбувалося із затримкою через початок бойових дій на Балканському фронті проти Сербії і Чорногорії. Російський план на війну проходив під кодовою назвою “А”. За цим стратегічним задумом, основний удар мав бути завданий Австро-Угорщині. Проти неї зосереджували чотири армії, які концентричним наступом на Львів – Перемишль повинні були оточити і знищити противника. Прикриттям операції з боку Німеччини слугував допоміжний наступ у Східній Пруссії, де діяли ще дві армії. Таким чином, Російська імперія планувала ще до зосередження всіх сил розгромити війська противника і вийти на лінію Вісла – Сян. Далі залежно від обстановки наступ мав би розгортатися на Будапешт або на Берлін. 39

Російські війська під час маневрів. 1914 рік Одразу після початку війни імператор Микола ІІ призначив Верховним головнокомандувачем російської армії свого двоюрідного дядька, великого князя Миколу Миколайовича (Молодшого). На першому етапі російські війська були об’єднані лише у два фронти – Північно-Західний і ПівденноЗахідний. Вже 17 серпня 1914 року почалося російське вторгнення до Східної Пруссії. Східно-Прусську наступальну операцію здійснювали війська російського Північно-Західного фронту під командуванням генерала від кавалерії і Варшавського генерал-губернатора Якова Жилінського. Вони складалися з двох армій загальною чисельністю від 250 до 420 тис. солдат і 1200–1400 гармат. Їм протистояла 8-ма німецька армія генерал-полковника фон Пріттвіца, яка нараховувала від 173 до 220 тис. солдат і від 800 до 1200 гармат. Спочатку наступ розгортався досить успішно для росіян. За підсумками боїв 17–20 серпня під Шталлупьоненом і Гумбінненом (нині Нестеров і Гусєв Калінінградської області РФ) обидві сторони зазнали тяжких втрат, але вони були більш відчутними для німців з огляду на їхню меншу чисельність. Генерал М. фон Пріттвіц вирішив відступати за Віслу. Але він одразу ж був відправлений у відставку і замінений на генерала від піхоти фон Гінденбурга. Начальником штабу німецької 8-ї армії призначили генерал-майора Еріха Людендорфа, який щойно відзначився під час штурму фортеці Льєж у Бельгії. Німецька Ставка почала перекидати із Західного фронту у Східну Пруссію два корпуси і кавалерійську дивізію. Проте навіть не дочекавшись їхнього підходу, нове командування 8-ї німецької армії завдало раптових флангових ударів по 2-ій російській армії генерала від кавалерії Самсонова. 40

26-30 серпня відбулася битва під Танненбергом (в районі сучасного міста Ольштин у Польщі). 2-а російська армія була оточена і розгромлена, втративши понад 150 тис. солдат і близько 300 гармат, а її командувач О. Самсонов застрелився.

Бій у Східній Пруссії Розгром російських військ справив величезне враження на Німеччину. Офіційна німецька пропаганда називала битву під Танненбергом помстою слов’янам за поразку в Грюнвальдській битві (вона відбулася 1410 року приблизно у тій самій місцевості). Вже у 1920-х роках було споруджено величний Танненберзький меморіал, де пізніше поховали П. фон Гінденбурга. Насправді ж, значення Танненберзької перемоги не було таким вже й великим. Адже на Західному фронті німецькі війська не змогли здолати противника у битві на Марні, тож план Шліффена зазнав краху. Водночас, вони не змогли надати суттєвої допомоги Австро-Угорщині у Галицькій битві. Німецька імперія виявилася приреченою на затяжну війну на два фронти. З іншого боку, довіру країн Антанти до Росії, як до союзника, було суттєво підірвано, хоча дії російської армії допомогли Франції вистояти перед 41

німецькою навалою. Внаслідок подальших бойових дій восени 1914 року російські війська були витіснені зі Східної Пруссії та частини Польщі. Південніше, у Галичині, події розвивалися за іншим сценарієм. Тут чотири австро-угорські армії під загальним командуванням ерцгерцога Фрідріха (від 800 тис. до 1 млн. солдат, близько 1500 гармат) протистояли російському Південно-Західному фронту генерала від артилерії і генералад’ютанта Миколи Іванова (від 1 до 1,2 млн. солдат, 1770 гармат). 8 серпня у наступ перейшли австро-угорські війська. На короткий період їм вдалося заволодіти низкою територій на російському боці кордону, зокрема містом Кам’янець-Подільський. Але, користуючись загальною чисельною перевагою, з 18 серпня російські війська самі перейшли у наступ. Наприкінці серпня на річках Золота Липа і Гнила Липа вони розбили австрійців і зайняли Львів, Галич, Чернівці. 17 вересня в облогу потрапила потужна фортеця Перемишль. Попри всі спроби австро-угорських військ переломити ситуацію, до кінця осені росіяни окупували майже всю Східну Галичину і Північну Буковину, вийшовши до Карпат. Загальні втрати австроугорських військ становили близько 400 тис. солдат, із них 100 тис. полоненими. Росіяни втратили близько 230 тис. Через півроку, 22 березня 1915 року, капітулював гарнізон Перемишля. У полон здалися ще 120 тис. солдатів і офіцерів. Росіяни захопили близько 1000 гармат. Перемога в Галицькій битві спричинила небувале піднесення в Російській імперії та надмірну переоцінку власних сил. Цар Микола II нагородив великого князя Миколу Миколайовича (Молодшого) – насправді досить посереднього воєначальника – орденом Святого Георгія 3-го і 2-го ступеня та Георгіївською шаблею, прикрашеною діамантами. Російська пропаганда трактувала окупацію Галичини й Буковини як “завершення справи князя Івана Калити”, тобто “об’єднання усіх руських земель”. На окупованих територіях було створено Галицько-Буковинське генералгубернаторство у складі чотирьох губерній – Львівської, Тернопільської, Чернівецької і Перемиської. На чолі генерал-губернаторства став генераллейтенант Георгій Бобринський, відомий вкрай консервативними і шовіністичними поглядами. Своїм головним завданням він вважав “запровадження російської мови, законів і ладу” та “викорінення мазепинства”. За його розпорядженнями закривалися українські школи, газети, друкарні, відбувалися масові арешти і депортації української інтелігенції та духовних осіб у глиб Росії. Зокрема, предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея (Шептицького) вислали до Новгорода, потім до Курська і зрештою до Суздалі. 42

Російські війська на вулицях Львова, вересень 1914 року Діяльність Г. Бобринського спричинила занепокоєння навіть серед деяких російських політиків. Наприклад, лідер партії кадетів Павло Мілюков охарактеризував її як “європейський скандал”. В результаті, значна кількість мешканців Галичини й Буковини, які влітку-восени 1914 року зустрічали російські війська як визволителів від австрійського панування, наступного року вітали повернення австро-угорських військ як “меншого зла”.

НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКИЙ НАСТУП НА СХІДНОМУ ФРОНТІ (1915 РІК) Невтішні для Німеччини підсумки кампанії першого року війни змусили її шукати нових шляхів для розв’язання стратегічних завдань. Дійшовши висновку, що війною на два фронти домогтися вирішального успіху неможливо, німецьке командування прийняло рішення перейти на Західному фронті до оборони, а основні воєнні операції проводити на сході. За пропозицією німецького командувача Східного фронту генерала фон Гінденбурга головний удар Німеччини у 1915 році було спрямовано проти Росії, з метою розгрому та виведення її з війни. У 1914 – на початку 1915 років російські війська проводили наступальні операції не лише для досягнення стратегічної переваги, а, в першу чергу, з метою полегшення становища союзників на заході. Внаслідок постійної передислокації з’єднань і розрізнених дій бойова міць російських 43

армій залишалася невисокою. Техніко-економічна відсталість Росії зумовила тяжке становище на фронті. Не вистачало найнеобхіднішого – зброї, боєприпасів, обмундирування, медикаментів. У Німеччині добре знали про наміри російського командування, про сильні та вразливі місця противника. Німецькі та австрійські шпигуни були в російських штабах, навіть у військовому міністерстві та царському оточенні. Росію вважали найслабшою ланкою Антанти. Саме тому Німеччина за допомогою зброї мала намір змусити її вийти з війни. Однак, на початку 1915 року російські війська ще вели наступальні дії.

Російські козаки в Карпатах. 1915 рік У результаті весняного наступу вони завдали нових поразок АвстроУгорщині в Карпатах, заволоділи карпатськими перевалами і здобули фортецю Перемишль. Щоб виконати заплановані на 1915 рік заходи проти Росії, німецьке командування зосередило на Східному фронті великі військові сили, готуючись розгромити російську армію. У лютому – березні 1915 року німецьким військам в боях біля Мазурських озер вдалося витіснити росіян зі Східної Пруссії. Після цього проти угруповання російських військ у Галичині та Польщі з західноєвропейських фронтів було перекинуто кращі корпуси, на базі яких сформувалася нова німецька 11-та армія, якою командував генерал Август фон Макензен. Разом із нею діяла 4-та австрійська армія. Німецьке і австрійське командування підготували велику наступальну операцію на 44

стику німецько-австрійського кордону у Польщі. На початку травня генерал А. Макензен мав завдати флангового удару в Західній Галичині та розгромити росіян, які, незважаючи на втрати, вели наступ у Карпатах. Тобто, головний удар намічалося завдати в Галичині. У районі прориву на 35-кілометровій ділянці фронту між містами Горлиця і Громнік – генерал А. Макензен створив подвійну перевагу в живій силі (126 тис. проти 60 тис.), а перевагу в артилерії – в 6 разів, у тому числі у важкій – у 40 разів (159 важких гармат проти 4). Зібравши в ударний кулак великі сили, німецька артилерія почала масований обстріл позицій російських військ. По противнику вівся небаченої сили і щільності вогонь, що тривав добу. За цей час німецька артилерія випустила 700 тис. снарядів. За годину до наступу почали вести вогонь міномети, про які російські солдати ще не знали. 2 травня 1915 року, після завершення артилерійської підготовки, німецькі та австрійські війська перейшли у наступ і прорвали російську оборону в районі міста Горлиця. Відчуваючи гостру нестачу артилерії, снарядів, гвинтівок і патронів, 3-тя російська армія, якою командував генерал Р.Д. Радко-Дмитрієв, змушена була відступити спочатку до р. Сян, а згодом і за неї. Почали відступ й інші російські армії Південно-Західного фронту – 8ма, яка залишила Перемишль, 11-та і 9-та, що перейшли за Дністер. Не зважаючи на супротив, у липні російські війська здали Львів, у серпні – Варшаву. Виходячи з боями з-під удару, російська армія залишила значні території. Лише восени вдалося стабілізувати фронт. Німецькі війська окупували Галичину, Польщу, частково Прибалтику та Білорусь. Наступ німецьких і австро-угорських військ зупинила негода та поганий стан доріг. У ході німецько-австрійського наступу половину російської армії було виведено з ладу (150 тис убитих, близько 700 тис. поранених, 900 тис. полонених). Наприкінці 1915 року від Балтійського моря до румунського кордону встановився суцільний позиційний фронт. Східний фронт став проходити по лінії від Чернівців до Риги через Тернопіль – Дубно – Пінськ – Барановичі – Свенцяни – Двінськ. Непідготовленість російських позицій, нелюдське ставлення до своєї армії з боку командування, яке замість швидкого відведення частин знекровлювало їх у безрезультатних боях з переважаючими силами противника, зумовили поразки російської армії у 1915 році з вражаючими втратами. Поразка мала не лише військово-політичні, а й економічні, соціальні та інші наслідки. Вона розкрила вади військової організації та економічної 45

відсталості Російської імперії, за які довелося сповна розплачуватися життям одягнутому в шинелі народові.

Жителі Львова зустрічають австрійських солдатів. 1915 рік Невдачі на фронті викликали критику дій російського уряду і командування. Від своєї посади був звільнений верховний головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович, а його функції поклав на себе імператор Микола II, який не володів здібностями до стратегічного мислення і не користувався авторитетом в армії. Начальником генштабу був призначений талановитий штабіст М.В. Алексєєв. Важливим результатом перемог Німеччини восени 1915 року стало також те, що у війну вступила Болгарія. Утворився Четверний союз Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. Через болгарську територію Туреччина тепер вільно могла взаємодіяти зі своїми союзниками. Проти невеликої сербської армії у жовтні 1915 року рушили німецькі, австроугорські й болгарські війська. Росія не могла надати Сербії допомогу, а французькі й британські війська прибули запізно: сербську армію вже було розгромлено.

Карта відступу російської армії. 1915 рік

Захоплені в полоні під Ковелем російські солдати. 1915 рік Незважаючи на те, що на Східному фронті у 1915 році зосереджувалося більше половини німецько-австрійських військ, вивести Росію з війни їм не вдалося. Хоча німецьке командування й вважало, що російська армія вже не здатна на серйозні наступальні дії. Концентрація німецьких військ на Східному фронті відкривала союзникам на заході можливість для перепочинку і перегрупування сил.

ДАРДАНЕЛЛЬСЬКА ОПЕРАЦІЯ (1915 РІК) У рамках підготовки до весняно-літньої кампанії 1915 року, британсько-французьке командування звернулося до Російської імперії з проханням про посилення натиску російських військ на противника задля відтягнення німецьких дивізій із Західного фронту. Російське командування дало згоду за умови, що союзники проведуть операцію біля протоки Дарданелли, яка сполучає Егейське море з Мармуровим. Це у свою чергу дало б змогу відтягнути значні сили турків із Кавказького фронту. Британське і французьке командування погодилися на такий план. Серед тих, хто найбільш активно виступав за проведення Дарданелльської операції, був перший лорд Адміралтейства (фактичний очільник військово-морського флоту) Великої Британії Вінстон Черчилль. 48

Союзники планували, що британсько-французький флот має форсувати Дарданелли і здійснити прорив до Стамбула. Кораблі під командуванням британського адмірала Секвілла Кардена мали зруйнувати османські берегові форти вогнем своєї артилерії. Командування Антанти розраховувало, що після цього основні сили противника відступлять до Стамбула, тому використання власних сухопутних сил на першому етапі операції не планувалося.

Англійський лінкор “Альбіон” бере участь в обстрілі турецьких оборонних споруд в Дарданеллах Для проведення операції адмірал С. Карден міг розраховувати на 80 кораблів, з-поміж яких було 16 броненосців, 1 лінкор і 1 лінійний крейсер. Кораблі були розподілені на три загони: два британські й один французький. Турецьке командування через шпигунів дізналося про підготовку операції та суттєво зміцнило берегові укріплення. Сили турків у зоні Дарданелл на той час сягали 200 тис. солдат. Загальне командування обороною здійснював німецький генерал Отто Ліман фон Сандерс. Операція почалася 19 лютого 1915 року. Попри те, що обстріл тривав увесь день, ніяких результатів союзникам він не приніс. Завдати істотних втрат оборонним спорудам турків не вдалося. Операцію відновили 25 лютого, коли британсько-французький флот зміг подавити велику кількість берегових батарей османських військ. Після цього союзні кораблі почали тралення мін у протоці. За тральщиками почали рух три лінійних крейсери з метою обстрілу проміжних фортів османських військ, але по ним було відкрито вогонь важких гармат османських батарей. Внаслідок цього кораблям довелось відійти. 49

Турецькі кулеметники у боях за Дарданелли. 1915 рік Через невдачу С. Кардена замінили на іншого британського адмірала, Джона де Робека. 18 березня 1915 року почалася генеральна атака на Дарданелли. Проте її долю вирішив турецький мінний загороджувач “Нусрет”, який напередодні вночі виставив у протоці 26 мін. На цих мінах підірвалися чотири кораблі союзників. Кілька інших кораблів зазнали ушкоджень від вогню турецької берегової артилерії. В результаті адмірал Дж. де Робек наказав відступати. Того ж таки дня країни Антанти підписали договір, за умовами якого Стамбул із протоками Босфор і Дарданелли після війни мали відійти до Російської імперії. Платою за це слугувала російська десантна операція на Босфор. Вона активно готувалася навесні 1915 року, але не була здійснена через Горлицький прорив і початок великого наступу німецьких і австроугорських військ. Російській імперії довелося кинути всі сили на те, аби рятувати свою армію від розгрому. Вдруге проведення такої операції планувалася на весну 1917 року. Проте й цього разу її не реалізували через відкриття Румунського фронту і Лютневу революцію в Росії. Відсутність російської допомоги суттєво ускладнила становище британців і французів. За новим планом британсько-французького 50

командування, на півострів Галліполі необхідно було висадити десант, щоб піхотні підрозділи захопили турецькі берегові батареї, і флот зміг здійснити прорив до Стамбула. Для висадки на Галліполі залучили британські, австралійські, новозеландські, індійські, французькі війська. Крім того, в операції брали участь невелика російська десантна команда й добровольці з числа грецького і єврейського населення. Загальна чисельність десанту становила близько 81 тис. солдат та 178 гармат. Командування здійснював британський генерал Ян Гамільтон. Захищала Галліполійський півострів 5-та турецька армія під командуванням німецького генерала Л. фон Сандерса.

Австралійські та новозеландські солдати під час боїв за Дарданелли Висадка союзників почалася 25 квітня 1915 року. Їм вдалося захопити кілька плацдармів, але подальше просування наштовхнулося на запеклий опір і контратаки турецьких військ. Не допомогло й прибуття нових військ у серпні. Відтоді з боку союзників в операції брали участь понад 400 тис. бійців. Оборону тримали близько 315 тис. турецьких солдатів і офіцерів, яким допомагали лише 700 німецьких військовослужбовців. Після кількох місяців жорстоких боїв, 7 грудня 1915 року британський уряд прийняв рішення про початок евакуації військ. До 9 січня 1916 року всі війська країн Антанти були виведені з Галліполійського півострова. Операція зазнала краху. Вона коштувала країнам Антанти (насамперед Великій Британії та її домініонам) від 250 до 300 тис. загиблих, поранених і померлих від хвороб. Втрати турків і німців також були великими – до 250 тис. Перемога Османської імперії мала велике політичне і моральне значення. Вона розвіяла міф про відсталість турецької армії та безумовну перевагу британських і французьких військ. Було покладено край сподіванням швидко вивести з війни Туреччину і відновити зв’язок із Російською імперією через протоки Босфор і Дарданелли. Провал 51

Дарданелльської операції вплинув на позицію Болгарії: 14 жовтня 1915 року вона вступила у війну на боці Центральних держав. Під час Дарданелльської операції особливо відзначився турецький полковник Мустафа Кемаль – найближчий помічник німецького командувача Л. фон Сандерса. Цей успіх заклав підвалини його популярності, яка сприяла сходженню М. Кемаля на політичний Олімп: з 1923 року він став першим Президентом Турецької Республіки, відомим в усьому світі як Ататюрк. З іншого боку, провал операції позначився на політичній кар’єрі В. Черчилля. Він був змушений піти у відставку і протягом півтора року залишався поза складом британського уряду. Справжній “зоряний час” В. Черчилля як політика настане лише в період Другої світової війни.

“ВЕРДЕНСЬКА М’ЯСОРУБКА” І БИТВА НА РІЧЦІ СОММІ (1915) Після активних боїв на Східному фронті у 1915 році проти російської армії керівництво Німеччини вирішило, що Росія вже нездатна на значні наступальні дії. Тому у 1916 році основний удар знову був спрямований проти Франції. Проте керівництво німецької армії не врахувало, що наступ їхньої армії на Східному фронті у 1915 році дав Франції та Великій Британії можливість для перепочинку і перегрупування сил. Вони налагодили військове виробництво і нарощували стратегічну перевагу. Напередодні кампаній 1916 року ці країни порівняно з Німеччиною мали чисельнішу армію, глибоко ешелоновану оборону, потужну артилерію. Водночас, війська німецьких союзників виявилися розпорошеними по різних фронтах і не горіли бажанням вести активні наступальні операції.

Верденська фортеця 52

Як французьке командування на чолі з генералом Жозефом Жоффром, так і німецьке під керівництвом генерала Еріха фон Фалькенгайна планували на 1916 рік наступальні бойові дії з метою зміни обстановки на Західному фронті. Однак Німеччина випередила своїх противників. До початку 1916 року німецьке командування прийняло новий план по розгрому французько-британських військ на Західному фронті. Його основна суть полягала в тому, щоб прорвати так звану Верденську дугу – оплот французького фронту, і тим самим викликати суттєву стратегічну зміну в розстановці сил на всьому Західному фронті. Потім, вийшовши безпосередньо до Парижа, примусити керівництво Франції до капітуляції. Тобто, німецьке командування вирішило поставити на карту все для того, щоб завершити війну на Західному фронті вже у 1916 році. Напередодні операції у Верденському укріпленому районі оборонялися три армійських корпуси французів. Це 11 дивізій і 632 гармати (388 легких і 244 важкі). Німецьке командування розраховувало взяти Верден, знищивши польові і довготривалі укріплення противника за допомогою артилерії великого калібру. Перед початком наступу німецька авіація повністю захопила ініціативу в повітрі. Всі літаки противника, що з’являлися поблизу Вердена, знищувалися або витіснялися з району майбутнього наступу. Для цього на даній ділянці фронту було зосереджено доволі значну кількість німецької авіації. Понад 150 німецьких літаків здійснювали блокування району Вердена з повітря, щоб не допустити з боку противника бомбардувань німецьких наземних сил. Активні бойові дії під Верденом розпочалися 21 лютого 1916 року. Саме в цей день німецька армія почала одну з найкровопролитніших битв, в яких брала участь Німеччина за всю історію свого існування. Близько 1200 гармат, з яких майже половина великого калібру, відкрили масований вогонь по французьким позиціям, хоча ділянка, призначена для прориву фронту, становила близько 13 кілометрів. Небаченої сили удар спрямовувався проти фортеці Верден. Добре укріплена, вона становила осердя оборони французів. Німецьке командування вважало, що страх втрати цієї ключової позиції змусить французів кинути сюди всі свої сили, які німецька армія “перемеле, як у м’ясорубці”. Німецька артилерія зрівнювала з землею польові укріплення, знищуючи все живе на французьких позиціях. Хоча район Вердена був обладнаний в інженерному відношенні доволі непогано, особового складу французької армії явно не вистачало для надійної оборони. Після 8-9годинної артилерійської атаки у наступ пішли війська 5-ї німецької армії під командуванням кронпринца Вільгельма. 53

Німецькі штурмові війська на передовій

Попереду військ разом із розвідниками рухалися невеликі штурмові групи з гранатами і холодною зброєю для активної боротьби у траншеях та фортах. Їх супроводжували кулеметники, які зачищали захоплену стрільцями територію. Слідом за авангардом наступала основна маса кайзерівської піхоти, яка йшла щільними ланцюгами, на відстані 100 метрів один від одного. Батальйон за батальйоном, полк за полком. У перший день німецька армія зайняла першу оборонну позицію французів, просунувшись на 2 кілометри. У наступні дні наступ проводився за тією ж схемою:

спочатку артилерія руйнувала чергову позицію, а потім піхота займала її. До 25 лютого французькі війська залишили майже всі свої форти навколо Вердена. В початковий період наступу німців супроводжувала удача. У перший же день вони застосували гази, у другий – тодішню новинку – дев’яносто шість вогнеметів. Це було страшне видовище: навколо все горіло і вибухало, гарнізони французьких фортів спалювалися за допомогою вогнеметів буквально живцем. Не зважаючи на наступальний порив німецької армії, французький генерал Жоффр зумів зупинити відступ своїх військ і наказав будь-що утримувати Верден, зробивши цю фортецю символом французької рішучості. Щоб не допустити оточення Верденського укріпленого району до нього були спрямовані резерви, а командування обороною передано генералу Ф. Петену. Коли всі основні шляхи сполучення з фортецею були перерізані противником, залишилася лише одна другорядна дорога на Бар-ле-Дюк протяжністю 65 км. Не зважаючи на постійні обстріли, цією дорогою за нетривалий час на автомобілях були перекинуті декілька сотень тисяч французьких солдатів. За допомогою численних ескадрилій французьких 54

винищувачів “Ньюпор” вдалося очистити небо над Верденом від німецьких літаків і дирижаблів.

Переправа французьких військ через річку Маас під час Верденської битви Завдяки проведеним заходам, а також наступу російських військ у березні (Нарочанська операція) та червні (Брусилівський прорив) 1916 року на Східному фронті вдалося відтягнути частину німецьких сил і полегшити становище французьких військ під Верденом. Остання і, мабуть, найвідчайдушніша спроба німців захопити Верден відбулася у червні 1916 року. Однак і вона закінчилася із незначними успіхами. За кілька місяців кровопролитних боїв німецькі війська спромоглися заглибитись в оборону французів лише на 7 км. Прорвати фронт чи заволодіти Верденом вони не зуміли. Контрудари французьких військ у серпні змусили німецьке командування повністю перейти під Верденом до оборони. У жовтні-грудні французи зробили низку контратак і відкинули противника до рубежів, які займали обидві армії до початку німецького наступу. 18 грудня битва закінчилася. Під Верденом зазнав фіаско німецький стратегічний план щодо виведення з війни Франції. Крізь так звану “Верденську м’ясорубку” пройшли 70 французьких і 50 німецьких дивізій.

Незважаючи на величезну кількість військовослужбовців, що брали участь в операції, її просторовий розмах був невеликий: до 30 км по фронту і до 10 км в глибину. На цій невеликій ділянці місцевості воювали понад мільйон солдатів. Жертвами боїв під Верденом стали 542 тисячі французів і 434 тисячі німців (загиблі та поранені). Ця битва тривала 303 дні і стала найдовшою в історії. У боях під Верденом брали участь такі відомі особистості, як майбутній лідер Франції, тоді капітан де Голль і майбутній німецький фельдмаршал Паулюс. Ще до початку німецького Французька медаль за наступу на Верденський укріплений район і британських участь у Верденській командування французьких військ розпочало планування вирішальної операції битві у північній Франції поблизу річки Сомма. Її початковий план передбачав проведення наступу силами трьох французьких і двох британських армій (всього 64 дивізії) з проривом німецької оборони на фронті шириною до 70 км. Для цього планувалося залучити близько 50% важкої артилерії і до 40% авіації, що були у союзників на той час на Західному фронті. Однак величезні втрати в боях за Верден змусили французьке командування внести істотні зміни у планування операції. В остаточному варіанті прорив німецького фронту передбачалося здійснити силами двох армій (4-ї британської та 6-ї французької), які до початку операції мали у своєму складі 32 піхотних і 6 кавалерійських дивізій, 2189 гармат, 1160 мінометів і 350 літаків. Ділянка прориву зменшилася до 40 км, а головний удар мала завдавати 4-а британська армія генерала Г. Роулінсона. Наступальну операцію союзники готували близько п’яти місяців із небаченим до цього розмахом. На ділянці наступу від тилу до фронту було прокладено 500 км вузькоколійної залізниці, до 250 км доріг, обладнано 6 аеродромів, споруджено 150 бетонованих майданчиків для артилерії надвеликої потужності, побудована водопровідна мережа, розгорнуто 13 евакошпиталів. Французи заготовили до 6 млн 75-мм снарядів і 2 млн снарядів для важкої артилерії. Задум операції ґрунтувався на досвіді кампаній 1915 року і полягав у прямолінійному і методичному прориві оборони противника шляхом 56

послідовного захоплення рубежів оборони з подальшим виходом військ, що наступали, на оперативний простір. Артилерія мала прокладати шлях піхоті, яка повинна була просуватися строго за розробленим графіком із зупинками на “рубежах вирівнювання”. Однак проведення операції утруднялося складністю організації взаємодії військ, які мали діяти за розбіжними напрямами (французи – схід, британці – північ), а також несприятливими для наступу умовами місцевості – велика кількість лісів, ярів, пагорбів, болотиста р. Сомма. Все це обмежувало маневр і заважало управлінню військами, що наступали. У зоні, наміченій союзниками для прориву, оборонялася 2-га німецька армія генерала Карла фон Бюлова, яка за два роки зуміла створити сильну оборону, вміло пристосувавши для цього місцевість із болотистою р. Соммою. Вона складалася з трьох позицій, ліній суцільних траншей, системи опорних пунктів із круговою обороною, розвинутими ходами сполучень, сховищами з бетону тощо.

Британські солдати в протигазах у перший день битви на Соммі Загалом на ділянці наступу британських і французьких військ до початку операції знаходилося вісім німецьких дивізій, 672 гармати, 300 мінометів і 114 літаків. Якщо порівнювати співвідношення сил на момент початку наступу, то союзники переважали противника у піхоті більш ніж в 4,6; в артилерії – в 2,7; в авіації майже в 3 рази. Німецький генеральний штаб знав про підготовку операції, проте применшував можливості союзників щодо її проведення. Артилерійська підготовка операції розпочалася 24 червня і тривала 7 днів. Вона була надзвичайно потужною і мала характер послідовного 57

руйнування німецької оборони на всю глибину впливу артилерійського вогню. Було випущено 2,5 млн снарядів, які вщент зруйнували дротяну загорожу і більшу частину окопів, траншей, ходів сполучень. Наступ британської і французької піхоти розпочався 1 липня 1916 року. Однак зразу ж стало зрозуміло, що німці не лише вціліли, але і дали гідну відсіч противнику, що наступав. Французька армія діяла загалом вдаліше і професійніше, ніж британська. Це було викликано, насамперед, кращою підготовленістю солдат та наявністю бойового досвіду. До того ж, у французів більш грамотно застосовувалася артилерія. Французька піхота просувалася впритул за вогневим валом своєї артилерії, в результаті німці просто не могли дати належну вогневу відсіч.

Група Королівських ірландських стрільців у траншеї. Битва на Соммі Союзним військам в цілому вдалося захопити частину німецьких рубежів, однак вони не змогли прорвати оборону противника і вийти на оперативний простір. У той же час німецькі сили поступово нарощувалися за рахунок резервів. До 8-9 липня склад 2-ї німецької армії зріс ще на 11 дивізій і 42 батареї, зокрема 27 важких. Перевага союзників у силах скоротилася, і опір німців зріс. Операція набула затяжного характеру, боротьба пішла на виснаження. Союзники проводили численні розрізнені атаки з метою поліпшення становища своїх армій і розширення прориву в бік флангів і в 58

глибину. Німці, нарощуючи опір, потужними контратаками резервів ліквідували або локалізували успіхи противника. 15 вересня британська армія вперше застосувала танкову атаку при прориві оборони противника. Хоча танки були ще недосконалі, повільні й громіздкі, а їхні екіпажі слабо підготовлені (з 47 машин, що були доставлені на фронт, лише 11 взяли участь у бою), але і цього виявилося достатньо, щоб вплинути на перебіг бою. За допомогою танків британці на фронті у 10 км за п’ять годин просунулися вперед на 4-5 км. Невідомі раніше броньовані машини вплинули на німців психологічно, але атака з їхнім використанням мала лише тактичний успіх.

Британський танк Mk. І на полі бою Остаточно прорвати оборону німців і перейти до маневреної війни французьким і британським військам так і не вдалося. Контратаками своїх дивізій німці стримували наступ союзників і нарощували систему оборони швидше, ніж вони встигали її прорвати. Через виснаження ресурсів і погану погоду 13 листопада активні бойові дії на р. Соммі припинилися. Протягом чотирьох з половиною місяців у битві брали участь 51 британська, 32 французьких, 67 німецьких дивізій, до десяти тисяч гармат, близько тисячі літаків. Під час битви на р. Соммі проводилися найінтенсивніші повітряні операції за весь час війни. Союзникам не вдалося здобути перемогу над німецькими військами, прорвати їхній фронт. Вони лише проривали німецьку оборону на фронті протяжністю 35 км і в глибину до 10 км. Ціною величезних втрат була відвойована французька територія у 240 км², що до цього була захоплена німцями. У ході цієї операції було вбито і поранено понад 1 000 000 осіб з обох боків, що робить її однією з найбільш кровопролитних битв в історії людства. Вона виявилася передвісником остаточної поразки кайзерівської Німеччини 59

у війні. Німецькі втрати на р. Соммі та під Верденом позначилися на моральному дусі та боєздатності німецької армії і мали несприятливі для уряду Німеччини політичні наслідки. Союзницькі війська вирвали стратегічну ініціативу з рук противника.

БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ (1916 РІК) У 1916 році російське військове командування планувало здійснити спробу переломити хід бойових дій на Східному фронті на свою користь. Проте бойові дії Західного і Північного фронтів російської армії (бої поблизу озера Нароч, під Барановичами та Мітавою) успіху не мали. Єдиним суттєвим досягненням російської армії став наступ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова на ділянці фронту від Луцька до Чернівців. Навесні 1916 року російська армія виявилася краще підготовленою до наступальних операцій, ніж у 1914-1915 роках. Моральний дух російських солдатів і офіцерів також підвищився. За словами генерала О. Брусилова, війська перебували “…в блискучому стані і мали повне право сподіватися зломити ворога і викинути його геть за межі Російської імперії”.

Генерал О.Брусилов Південно-Західний фронт мав у своєму розпорядженні чотири армії: 8а армія (командувач генерал О. Каледін); 11-а армія (командувач генерал В. Сахаров); 7-а армія (командувач генерал Д. Щербачов); 9-а армія (командувач генерал П. Лечицький). Генерал О. Брусилов довів до своїх 60

командувачів армій основні вимоги підготовки до наступу: жорстка військова дисципліна та максимальна таємність. Особовий склад фронту активно почав навчатися діям у наступі, постійно здійснювалася детальна розвідка позицій противника, його оборонного потенціалу. Обладнані інженерні плацдарми були максимально наближені до австрійських позицій, лінія замаскованих окопів була просунута вперед, на дистанцію 50 – 300 метрів від траншей противника. Війська та артилерія розташовувалися в тилу й були замасковані. На передньому краї перебували командири, які заздалегідь вивчили призначені для атаки ділянки фронту, а з кращих і кмітливих солдат були підготовлені спеціальні штурмові групи. Великим досягненням стало налагодження якісної взаємодії між артилерією та піхотою. Атаки ретельно планувалися, артилерія повинна була супроводжувати атакуючі сили “вогневим валом”, пересуваючись перед підрозділами піхоти. Артилерійські спостерігачі мали знаходились у бойових порядках атакуючих. У військах Південно-Західного фронту налічувалося 633 тисячі солдат і офіцерів, 1770 легких і 168 важких гармат. Російські війська переважали противника в живій силі і легкій артилерії малого калібру в 1,3 рази; у важкій артилерії великого калібру поступалися в 3,2 рази. Війська ПівденноЗахідного фронту відчували нестачу облогової артилерії, необхідної в наступальних операціях. Дуже мало було літаків і сучасного озброєння. Австро-угорська та німецька оборона на цій ділянці фронту будувалася протягом дев’яти місяців. Вона була глибоко ешелонованою, добре підготовленою і складалась з двох - трьох смуг позицій, кожна з яких мала дві-три лінії окопів. Опорні пункти обладнувалися бетонними бліндажами і захищалися смугами дротяних загороджень, підходи до яких були заміновані. Чотирьом російським арміям протистояла одна німецька і чотири австроугорські армії, загальна чисельність яких становила 486 тисяч солдат і офіцерів. На озброєні австро-угорських та німецьких військ були вогнемети, а також 1301 легка і 545 важких гармат. У таких умовах воєнно-стратегічної обстановки військові керівники обох ворогуючих коаліцій приступили до планування бойових дій. Головним завданням штабів було – знайти стратегічне рішення, що забезпечувало б досягнення швидкої перемоги над противником. Наступальна операція Південно-Західного фронту російської армії – “Луцький прорив” (лише згодом отримала назву “Брусиловський прорив”) проти австро-угорських і німецьких військ на території України розпочалася 4 червня 1916 року. Прорив російськими військами проводився одночасно на багатьох ділянках фронту, де була досягнута значна щільність вогню. Артилерійська підготовка тривала впродовж 6 годин, що призвело до 61

сильного руйнування першої смуги і часткової нейтралізації артилерії противника. Завдяки проведенню атакуючих дій практично по всій довжині фронту противник не мав можливості здогадатись про місця головних ударів і вчасно ліквідувати прориви своєї оборони, перекинувши резерви. Прорив був здійснений відразу на 13 ділянках з подальшим просуванням у бік флангів і в глибину. Замість допоміжних, атакуючі дії армій ПівденноЗахідного фронту несподівано перетворилися на головні й відібрали стратегічну ініціативу у противника. Російська піхота йшла в атаку хвилями (3–4 стрілецькі ланцюги у кожній), що набігали одна за одною через кожні 150-200 кроків, причому, перші хвилі відразу атакували наступні лінії оборони (цей метод отримав назву “атака перекатами” й був використаний пізніше на Західноєвропейському театрі воєнних дій). Всі дивізії Південно-Західного фронту мали успіх і заглибилися в розташування противника на значну відстань. На п’ятий день наступу російська армія, за даними самого генерала О. Брусилова, захопила в полон 1240 офіцерів, 71000 солдатів, 94 гармати, 167 кулеметів, 53 бомбомети і міномети та багато інших трофеїв противника.

Атака російської кінноти. 1916 рік Для відбиття російського наступу Австро-Угорщина і Німеччина перекинули із Західного, Італійського й Салонікського фронтів понад 400 тисяч солдат, що полегшило становище союзників у битві на р. Соммі і врятувало італійську армію від розгрому. Наприкінці червня 1916 року на фронті встановилася відносна тиша, а новий наступ Південно-Західного фронту вже не мав такого успіху. Втрати російських військ зростали, а невеликі підкріплення не допомогли здолати 62

нові лінії оборони австро-угорських і німецьких військ. Противнику вдалося стабілізувати фронт, а місцями навіть провести вдалі контратакуючі дії. В червні – липні 1916 року армії країн Четверного союзу втратили дуже велику кількість особового складу вбитими та пораненими. У полон російськими військами було взято близько 9 тисяч офіцерів і 450 тисяч солдатів, захоплено 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів та мінометів. Проте російська армія також зменшила свої наступальні можливості, але, що найгірше, зневірилася у швидку перемогу. Її втрати були величезними і ведення подальших бойових дій потребувало додаткових призовів новобранців – близько 1 мільйона 900 тисяч чоловік. Це призвело до значного невдоволення населення всієї Російської імперії. Трагічним є той факт, що українці воювали з обох боків фронту – як в австро-угорській армії, так і в російській, вбиваючи одне одного за інтереси чужих імперій.

Австро-угорська піхота на позиціях поблизу Велицька. 1916 Наступальна операція Південно-Західного фронту влітку 1916 року мала велике військово-політичне значення. Під час неї австро-угорська та німецька армії зазнали відчутних втрат, а Росія знову окупувала частину Галичини та всю Буковину. Для країн Антанти вдала російська операція принесла значне полегшення на власних фронтах, відтягнувши значні сили Центральних держав. Однак блискавична операція не отримала того завершення, на яке можна було сподіватися. 63

У серпні 1916 року під впливом вдалого російського наступу Румунія прийняла рішення про вступ у війну на боці Антанти. Проте у швидкоплинній кампанії румунська армія була розбита німецькими, австроугорськими та болгарськими військами. Лише допомога Росії врятувала Румунію від нищівного розгрому, однак Східний фронт став довше на декілька сотень кілометрів і розтягнувся аж до Чорного моря. Російська армія перекинула сюди сотні тисяч солдат і вимушена була захищати нову ділянку фронту.

МИРНІ ІНІЦІАТИВИ ПІД ЧАС ВІЙНИ Понад два роки безупинних воєнних дій, з серпня 1914 до грудня 1916 років, не принесли остаточної перемоги ані Антанті, ані Центральним державам. Здавалося б, країни Антанти здобули стратегічну перевагу: німецький наступ під Верденом зазнав невдачі, німецький флот не зумів перехопити ініціативу у британського і прорвати морську блокаду, на Східному фронті Росія здійснила досить успішний Брусиловський прорив, а на Кавказькому – розбила турецьку армію під Ерзурумом і Трабзоном. Проте з іншого боку, Румунія була розгромлена, Сербія і Чорногорія – окуповані, Російська імперія опинилася на порозі революції, італійські війська зазнали тяжкої поразки в Трентіно. Війна забрала вже понад 6 млн. життів, ще понад 10 млн. осіб дістали поранення. В усіх країнах відчувалося виснаження ресурсів, дедалі більша втома суспільства від війни, зниження морального духу населення. В грудні 1916 року німецькі і болгарські війська окупували Бухарест. Німеччина вирішила використати цей сприятливий момент і спробувати укласти мир на вигідних умовах. 12 грудня німецький уряд звернувся до урядів нейтральних держав із нотою, в якій висловлював готовність негайно розпочати мирні переговори. Звернення підписали і всі союзники Німеччини. Проте країни Антанти відкинули цю пропозицію, назвавши її “воєнною хитрістю”. Мирні переговори на той час були неможливі, оскільки обидві сторони світового конфлікту не могли відмовитися від своїх програм завоювань і анексій. Навесні 1917 року новий імператор Австро-Угорщини Карл І Габсбург через свого родича принца Сикста Бурбон-Парма, який служив офіцером у бельгійській армії, почав переговори із Францією. Карл І погоджувався на повернення Ельзасу і Лотарингії до Франції, відновлення незалежності Бельгії і Сербії. Для Австро-Угорщини, враховуючи її тяжке становище, він просив лише відновлення довоєнних кордонів. Але переговори зазнали 64

невдачі через активну протидію з боку Італії, яка прагнула забрати в АвстроУгорщини Тіроль, Трієст і Далмацію. 1 серпня 1917 року Папа Римський Бенедикт XV виступив зі своїм мирним планом. Він закликав протиборчі сторони сісти за стіл переговорів, відмовитися від контрибуцій, звільнити всі окуповані території, скоротити кількість озброєнь, створити механізм міжнародного арбітражу. Проте цей план було відкинуто, оскільки кожна країна-учасниця війни вважала, що Папа діє в інтересах її противників. Попри це, Бенедикт XV під час війни багато зробив для покращення становища військовополонених, направлення хворих і поранених на лікування до нейтральної Швейцарії.

Папа римський Бенедикт XV

Президент США Вудро Вільсон

Особливе значення для спроб укласти мир мала позиція Сполучених Штатів Америки. Президент США Вудро Вільсон давно готував власну програму мирних переговорів. 8 січня 1918 року в промові перед Конгресом він оприлюднив так звані “14 пунктів”. Сутність їх полягала в тому, що вони закладали найважливіші, фундаментальні основи післявоєнного миру. Зміст програми був такий: 1. Скасування таємних міжнародних угод, мирні договори та їхнє обговорення мають бути відкритими. 2. Гарантування вільного і безпечного мореплавства поза територіальними водами. 3. Усунення економічних бар’єрів і встановлення рівних умов для торгівлі. 65

4. Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть скорочені до граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою. 5. Абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних суперечок. 6. Звільнення всіх російських територій і таке розв’язання питань, в яких зацікавлена Росія, яке гарантує їй найбільш повне й вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та її національної політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй при тому образі правління, який вона сама для себе обере. 7. Бельгія повинна бути звільнена і відновлена. 8. Вся французька територія повинна бути звільнена, окуповані частини повернуті. 9. Виправлення кордонів Італії має бути зроблено на основі ясно помітних національних кордонів. 10. Повинно бути створено незалежну Польську державу. 11. Турецькі частини Османської імперії повинні отримати забезпечений і міцний суверенітет, але інші національності, що перебувають під владою турків, мають отримати недвозначну гарантію існування і абсолютно непорушні умови автономного розвитку. Дарданелли повинні бути постійно відкриті для вільного проходу суден і торгівлі всіх націй під міжнародними гарантіями. 12. Румунія, Сербія і Чорногорія мають бути звільнені. Зайняті території слід повернути Сербії. 13. Повинно бути утворено загальне об’єднання націй на основі особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілісності як великих, так і малих держав. 14. Народи Австро-Угорщини повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку. Чотирнадцять пунктів стали ключовою програмою дій американської делегації на Паризькій мирній конференції, вони лягли в основу Версальського мирного договору з Німеччиною. За свої миротворчі зусилля Вудро Вільсон був у 1919 році удостоєний Нобелівської премії миру.

ДВАНАДЦЯТЬ БИТВ НА ІЗОНЦО (1915–1917 РОКИ) Одним із важливих фронтів Першої світової війни був Італійський, де основними противниками були Італія та Австро-Угорщина. Вийшовши зі складу Троїстого союзу і підтримавши Антанту, італійський уряд сподівався 66

на великі територіальні надбання за рахунок імперії Габсбургів (Трентіно, Трієст, Південний Тіроль, Істрія, Далмація). Італійське командування розраховувало на те, що основні сили австроугорської армії вже залучені до війни проти Російської імперії, Сербії та Чорногорії. Тому на 1915 рік було заплановано потужний наступ у долину річки Ізонцо (словенська назва – Соча), із подальшим просуванням углиб території Австрії, на Відень. Загальна чисельність італійської армії під командуванням генерала Луїджі Кадорна становила близько 875 тис. солдат, проте їй бракувало артилерії (особливо важкої), кулеметів, боєприпасів і транспорту. Відчувався і недостатній рівень бойової підготовки. Австро-Угорщина тримала на італійському кордоні 20 дивізій і 155 артилерійських батарей. З початком бойових дій чисельність дивізій було доведено до 25 за рахунок військ зі Східного і Балканського фронтів. Німеччина виділила для свого союзника Альпійський корпус (складався з однієї дивізії) та важку артилерію. Загальне командування здійснював ерцгерцог Євгеній Австрійський. Згодом його замінив талановитий воєначальник хорватського походження – генерал Світозар Бороєвич фон Бойна. Ареною бойових дій стало австрійсько-італійське прикордоння в Альпійських горах. Гірські умови фронту диктували нові умови тактики. У гірських умовах війська подекуди перевозились та постачались за допомогою системи фунікулерів і канатних доріг, у товщі скельних порід пробивались штучні печери-укріплення. Для ведення бойових дій у горах створювались спеціалізовані елітні підрозділи (бойові скелелази й штурмові загони для прориву ворожої оборони). Із початком бойових дій плани італійського командування зазнали краху. Вдалося захопити лише незначні території, але панівні висоти на кордоні залишилися під контролем австро-угорців. Протягом 1915 року відбулося чотири битви на річці Ізонцо. В жодній з них італійцям не вдалося прорвати оборону противника. Бойові дії набули характеру позиційних, подібно до Західного фронту. За одну кампанію італійська армія втратила найбільш підготовлених солдат і офіцерів, загальні втрати становили 280 тис. вбитими, пораненими й полоненими. Певну користь від вступу Італії у війну відчули хіба що Російська імперія і Сербія, бо Австро-Угорщина перекинула частину військ на новий фронт. Додаткова мобілізація в Італії дозволила до квітня 1916 року сформувати чотири нових корпуси, а також велику кількість підрозділів територіальної міліції, робочих батальйонів тощо. Велику увагу італійське командування приділило й забезпеченню армії, особливо це стосувалося озброєння. До війська надійшла значна кількість кулеметів й артилерії. 67

Протягом 1916 року відбулося ще п’ять битв у долині річки Ізонцо. Результат їх був аналогічний першим чотирьом. Хоча австро-угорське командування перекинуло частину військ на російський фронт, де розгортався Брусиловський прорив, італійці не змогли цим скористатися. Всі спроби наступу розбивалися через потужну оборону противника. Не змогли італійці й полегшити становище французів, які знемагали у важких оборонних боях під Верденом. Водночас, австро-угорські війська у травнілипні 1916 року провели наступ в області Трентіно, намагаючись відрізати й оточити всю італійську армію на Ізонцо. Саме там вони вперше на Італійському фронті застосували хімічну зброю. Хоча відрізати італійців від баз постачання не вдалося, та все ж вони втратили частину своєї території. Це негативно позначилося на суспільних настроях у країні, призвело до політичної кризи та відставки уряду під керівництвом Антоніо Саландра.

Італійські солдати йдуть в атаку під час дев’ятої битви на Ізонцо (осінь 1916 року) Загалом бойові дії 1916 року на Італійському фронті коштували АвстроУгорщині втрати 260 тис. солдатів і офіцерів, Італії – понад 480 тис. У травні 1917 року італійські війська вдесяте спробували організувати прорив на річці Ізонцо. У цьому наступі через нестачу артилерії та набоїв до гармат вони активно застосовували військову авіацію. Близько 130 літаків бомбили та обстрілювали австро-угорські позиції. Італійцям вдалося просунутися вперед на 4 – 7 км, після чого наступ припинився. Під час одинадцятої битви на Ізонцо (серпень-жовтень 1917 року) італійці знову намагалися заволодіти ключовими гірськими рубежами на прикордонні. Цього разу вони просунулися вперед на 10 км, захопивши 68

20 тис. полонених і 125 гармат. Наступ поставив австро-угорську армію в скрутне становище. Вона потребувала негайної допомоги від німців.

Італійські військовополонені після розгрому при Капоретто. 1917 рік Щоб врятувати свого союзника, німецьке командування направило на Італійський фронт 7 дивізій і 776 гармат. Це стало можливим завдяки тому, що російська армія під впливом революції розвалювалася і вже не була серйозним противником для Німеччини. 24 жовтня 1917 року австро-угорські й німецькі війська перейшли в рішучий контрнаступ. Розпочалася остання, дванадцята битва на Ізонцо, також відома як битва при Капоретто. Італійські війська в паніці відступали, за ними йшли багатотисячні колони біженців. Австро-угорці й німці просунулися вперед на 70 – 110 км, захопивши частину Італії площею 14 тис. км² та вийшовши на підступи до Венеції. Лише запросивши на допомогу французькі й британські війська, а також скоротивши на 200 км лінію фронту, італійцям вдалося зупинити наступ ворога. У відставку подали прем’єр-міністр Паоло Боселлі та командувач Луїджі Кадорна (його змінив генерал Армандо Діаз). Італійська армія зазнала колосальних втрат: 10 тис. убитими, 30 тис. пораненими, 265 тис. полоненими, 300 тис. військовослужбовців відстали від своїх частин чи просто дезертирували. Було втрачено 3152 гармати, що становило практично половину усієї артилерії, 1732 міномети, 3000 кулеметів, 22 авіаційних парки, величезну кількість військового майна та запасів усіх видів. Втрати Центральних держав становили від 20 до 70 тис. убитими й пораненими. 69

Битва при Капоретто стала наймасштабнішою гірською битвою часів Першої світової війни та найбільшою катастрофою в історії італійської армії. Подальші бойові дії вона могла вести лише за активної підтримки своїх союзників. Спільними зусиллями країни Антанти все ж таки домоглися перемоги на Італійському фронті у 1918 році. Але цього вдалося досягти тільки в умовах розпаду Четверного союзу і стрімкого зниження боєздатності австро-угорської армії.

БРЕСТ-ЛИТОВСЬКІ ДОГОВОРИ І ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ НА СХІДНОМУ ФРОНТІ У березні 1917 року в Російській імперії відбулася революція. Цар Микола ІІ зрікся престолу, влада перейшла до Тимчасового уряду. Новий режим заявив про вірність союзницьким зобов’язанням і продовження “війни до переможного кінця”. Але з розвитком революційної ситуації російська армія дедалі більше втрачала боєздатність. Солдати відмовлялися воювати, почастішали випадки самосудів над офіцерами, масового дезертирства. 7-8 листопада 1917 року у Петрограді відбувся більшовицький переворот. Тимчасовий уряд було повалено, до влади прийшла Рада народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним (Ульяновим). Вже наступного дня Другий всеросійський з’їзд рад прийняв Декрет про мир, в якому всім країнам, які перебували у стані війни, запропонували негайно укласти перемир’я і почати переговори про “мир без анексій і контрибуцій”. Країни Антанти відкинули цю пропозицію. Тоді більшовицьке керівництво розпочало мирні переговори із Центральними державами, знехтувавши домовленостями між Росією і країнами Антанти, які забороняли будь-кому укладати сепаратний мир із противником. Проте для більшовиків це не мало особливого значення. Адже вони відверто виступали за “перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську”, за злам наявного світового порядку і за світову комуністичну революцію. 3 грудня 1917 року у Брест-Литовську (нині Брест, Білорусь) розпочалися мирні переговори між делегацією Радянської Росії та Центральними державами. 15 грудня було укладено перемир’я терміном на 28 днів, починаючи з 17 грудня. Водночас, у Брест-Литовську розпочалися переговори між делегацією Української Народної Республіки і Центральними державами. Уряд УНР – на той момент автономної держави у складі Росії – не підтримав більшовицький переворот і заперечив право більшовиків виступати від імені усієї Росії. Починаючи з середини грудня 1917 року, між УНР і більшовицькою Росією 70

спалахнув збройний конфлікт. У розпал цього протистояння і мирних переговорів у Брест-Литовську, 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила УНР самостійною суверенною державою. Це відкрило шлях до укладення миру з Центральними державами.

Німці зустрічають делегацію більшовицької Росії у Брест-Литовську 9 лютого 1918 року делегація Української Народної Республіки підписала у Брест-Литовську мирний договір з Німецькою, АвстроУгорською, Османською імперіями і Болгарським царством. Документ зафіксував вихід УНР з Першої світової війни. Країни Четверного союзу визнали УНР незалежною державою. Території Холмщини і Підляшшя, заселені переважно українцями, включалися до складу УНР. Таємним протоколом передбачалося приєднання української частини Східної Галичини до Буковини і створення Коронного краю, що мав отримати автономію у складі Австро-Угорщини (ця умова не була реалізована). Договір фактично рятував УНР від більшовицької навали, оскільки одразу після його підписання український уряд звернувся до Німеччини і АвстроУгорщини із закликом про військову допомогу. За це УНР повинна була постачати до цих країн сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Тим часом делегація Радянської Росії користувалася формулою “ні миру, ні війни” і затягувала переговори. Щоб змусити більшовиків також підписати договір, Німеччина висунула їм ультиматум про прийняття умов миру з відмовою від прибалтійських областей до лінії Нарва – Псков – Двінськ (нині Даугавпілс, Латвія). Оскільки радянська делегація відкинула ультиматум і демонстративно залишила переговори, німецькі і австро71

угорські війська 18 лютого розпочали операцію “Фаустшлаг” (“удар кулаком”) – наступ на всіх ділянках Східного фронту від Балтійського до Чорного моря.

Представники УНР підписують мирний договір у Брест-Литовську, 9 лютого 1918 року Війська Центральних держав практично не зустрічали опору з боку противника. Швидкість просування подекуди становила 50 км на добу. Червоної Армії як серйозної сили тоді ще не існувало. Хоча її створення розпочалося відповідно до декрету Раднаркому ще від 28 січня 1918 року, протягом перших тижнів відчайдушні заклики більшовиків “до зброї на захист революції” майже не знаходили відгуку у мирного населення і солдатів, які поспішали додому з фронтів. Навпаки, багато хто з нетерпінням очікував приходу “німців”, які мали скинути більшовицьку диктатуру і “навести лад”. Про ситуацію тих днів німецький генерал Макс Гофман писав у щоденнику: “Це найкомічніша з війн, які я бачив. Ми завантажуємо в потяг жменю піхотинців з кулеметами й женемо їх до наступної залізничної станції; вони швиденько захоплюють її, беруть у полон більшовиків, декілька вояків й продовжують свій рух далі. Принаймні, така процедура додає певного шарму новому способу ведення війни”. 23 лютого 1918 року на засіданні ЦК РСДРП(б) у Петрограді В. Ленін переконав своїх колег прийняти німецькі умови миру, погрожуючи в іншому випадку піти у відставку і розколоти партію. Як наслідок, 3 березня 72

більшовицька делегація підписала у Брест-Литовську мирний договір з Центральними державами на вкрай тяжких і невигідних для себе умовах. Радянська Росія втрачала будь-які права на Польщу, Україну, Білорусь, країни Балтії, Фінляндію, частину Закавказзя – загалом до 800 тисяч км² територій, які до революції належали Російській імперії. Більшовики були зобов’язані припинити війну проти Української Народної Республіки, визнати її незалежність та підписати з нею мирний договір. Армія і флот мали бути демобілізовані. Радянська Росія зобов’язувалася припинити революційну агітацію і пропаганду в країнах Четверного союзу і сплатити величезні репарації – 6 мільярдів німецьких марок і 500 мільйонів російських золотих рублів. Підписання двох Брест-Литовських договорів стало найбільшим тріумфом Четверного союзу, і насамперед Німецької імперії, під час Першої світової війни. Росія зазнала тяжкої поразки, Східний фронт припинив існування. Величезні території були окуповані німецькими і австроугорськими військами. Для контролю над ними було залишено 40 піхотних і 3 кавалерійські дивізії – половину від того, що Німеччина і Австро-Угорщина мали на початку 1918 року на Східному фронті. Решту перекинули на Західний, Італійський, Салонікський фронти. Поставки продовольства і сировини з контрольованих територій врятували населення Центральних держав від голоду. Все це дало їм змогу протриматися до осені 1918 року і востаннє спробувати досягти вирішальної перемоги над своїми противниками.

ОСТАННІЙ НАСТУП ДЕРЖАВ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ (1918 РІК) Військова кампанія 1918 року повинна була стати останньою кампанією Першої світової війни. Більшість держав, що починали війну, підійшли до межі своїх можливостей. Хоча вступ Сполучених Штатів Америки у війну на боці країн Антанти призвів до певного балансу сил ворогуючих блоків, однак наприкінці 1917 року в Росії встановилася влада, вороже налаштована і проти країн Антанти, і проти Центральних держав. Практично, Східний фронт припинив існування. Це дало певну перевагу Німеччині на європейському театрі бойових дій. Зважаючи на розстановку сил союзні держави вирішили перейти до стратегічної оборони. Протистояння між протиборчими сторонами дійшло до кульмінаційної межі. На думку німецького командування, єдиним шансом виграти війну була рішуча перемога на Західному фронті, перш ніж основні 73

сили американської армії вступлять у бойові дії. Перекинувши зі Східного фронту більшість військ, німецьке командування розпочало їхню підготовку. Час для наступу був вибраний на весну 1918 року. При плануванні операції основна увага зверталася на розбіжностях армій союзників щодо прикриття стратегічних напрямків. У Франції основні інтереси були спрямовані на захист Парижа, а у Великій Британії на захисті комунікацій з портами на ЛаМанші, через які надходило все необхідне для її армії. План німецького командування полягав у тому, що змінюючи удари проти французьких і британських військ на різних ділянках Західного фронту, слід примусити противника неефективно витрачати свої резерви, реагуючи на наступ кайзерівських військ. До середини березня 1918 року німецькі війська на Західному фронті налічували 194, а війська Антанти – 186 дивізій. Єдиний раз за всю війну німцям вдалося досягти тут невеликої чисельної переваги за рахунок вивільнення сил після краху Російської імперії. Березневий наступ був першим із низки запланованих наступів кайзерівських військ на 1918 рік. Для військ союзників він був найбільш небезпечним, оскільки німці Карта останніх німецьких зосередили на напрямку наступу 62 наступів на Західному фронті. дивізії та 6 тисяч гармат проти 37 Зверху надпис: “Останній наступ дивізій та 3 тисяч гармат противника. німецьких військ”. 1918 рік Німецький наступ в Пікардії розпочався 21 березня. Спочатку була успішно проведена нетривала артилерійська підготовка, а на кінець другого дня кайзерівські війська прорвали фронт противника. Середній темп просування військ в операції становив 6 км на добу. Для позиційної війни це був відмінний результат.

Німецькі солдати надають допомогу пораненому британському кулеметнику за сприяння іншого британського полоненого. 21 березня 1918 року – перший день німецького наступу За 5 днів боїв німецькі війська прорвали фронт на стику 5-ї британської армії, що відступала до моря, і 6-ї французької, яка відходила на Париж. Між ними утворився 15-кілометровий розрив. Німцям була відкрита дорога на Ам’єн, до якого залишилося всього 35 км. У зв’язку з такою ситуацією 26 березня всі британські і французькі війська були підпорядковані французькому генералу Ф. Фошу. Налагоджена, врешті-решт, координація дій союзних армій дала змогу зосередити резерви поблизу Ам’єна і зупинити просування противника. Від 21 березня до 7 серпня 1918 року тривали артилерійські обстріли Парижа. Німецька далекобійна гармата з відстані 125 км здійснювала нерегулярні обстріли столиці Франції. Ця технічна новинка німецької конструкторської думки хоча не завдала суттєвої шкоди французькій армії, однак суттєво підірвала настрої парижан. Максимальна дальність стрільби “паризької гармати” сягала 130 км, при калібрі 210 мм. Точність стрільби у неї була невисока, вона вела вогонь по площам. Так, для прикладу, 29 березня снаряд з гармати влучив у церкву Сен-Жерве, в якій відбувалося богослужіння, вбивши близько 90 осіб. Загалом у ході обстрілів загинуло 876 парижан. Після того, як союзникам вдалося підтягнути резерви і кайзерівська армія не змогла далі просуватися, німецьке командування віддало наказ про 75

призупинення наступу. До 5 квітня бойові дії в Пікардії припинилися. Німцям вдалося просунутися до 65 км в глибину на фронті в 70 км, відвоювавши територію, залишену під час відступу в 1917 році. Сукупні втрати союзників сягнули майже 240 тисяч чоловік (163 тисячі британців і 77 тисяч французів, зокрема 70 тисяч полонених). Але і німецькі втрати були приблизно такими ж. Причому, більше всього постраждали спеціально навчені ударні дивізії. Дозволити собі таке співвідношення втрат німецькі війська не могли, оскільки значно поступалися своїм противникам у людських ресурсах.

Канадські і французькі офіцери ховаються за німецьким візком для патронів під час Битви при Ам’єні. 1918 рік Наступний удар німці завдали 9 квітня у Фландрії, де 29 їхнім дивізіям і 2208 гарматам протистояли 17 британських з 749 гарматами. Операція отримала назву “наступ на річці Ліс”. Після 4-5 годинної артилерійської підготовки німецькі війська вдарили по двом португальським дивізіям, які розташовувалися поряд із британськими, однак не мали бойового досвіду. Дивізії були розбиті і німці просунулися на 8 км. Наступного дня масштаб наступу був розширений. У результаті, за день союзні війська віддали противнику всі позиції, які вони відвоювали у 1917 році. Через складність ситуації на допомогу британським дивізіям почалося перекидання чотирьох дивізій французької армії. 12 квітня 1918 року вийшов наказ британського фельдмаршала Дугласа Хейга, що отримав назву “Ні кроку назад!” і категорично заборонив будь-який відступ військ. Наказ сприяв стійкості британської оборони. 76

Бої тривали до 29 квітня. Кайзерівській армії вдалося вклинитися на 18 км в глибину позицій противника, але від плану притиснути до моря і знищити британців довелося відмовитися. Втрати союзників досягли 112 тисяч, німців – 86 тисяч чоловік. Вже під час боїв у Фландрії та Пікардії були випадки, коли окремі французькі і німецькі полки відмовлялися йти в бій і вимагали укладення миру. Розкладання не зачепило лише британську армію, сформовану навколо міцного ядра добровольців-професіоналів.

Полонені британські солдати 27 травня німецькі війська розпочали наступ в районі річки Ена. Для операції німці зосередили 34 дивізії, 5263 гармати, з них 1631 важку. Союзники мали близько 19 дивізій, 1400 гармат. Місцевість для операції була доволі складною, французи укріплювали її з 1914 року. Після артпідготовки німцями був вистроєний подвійний вогневий вал: перший – хімічні снаряди, а другий – осколкові. До кінця дня німці форсували річки Ену та Вель, пройшовши близько 20 км. До ранку 28 травня всі намічені цілі операції були досягнуті. В результаті, німецькі війська знову вийшли до р. Марни. Загальні втрати союзників становили 127 тисяч, а німецькі – 98 тисяч чоловік. У результаті наступу 27 травня – 5 червня німецькі війська зламали оборону французів на 80-кілометровій ділянці фронту і просунулися на 60 км. До Парижа зоставалося менше 70 кілометрів. Мета операції – відтягнути з британського фронту резерви була досягнута, хоча загальний 77

замисел верховного командування – розгромити британців наступом – здійснити не вдалося.

Кулемет на мотоциклі. Британська армія. Червень 1918 року Завдяки чіткій організації артилерійської підготовки і добрій тактичній виучці, німецькі війська показали небачений для Західного фронту темп наступу: 20 км в перший день і 10-12 км – на другий день. Проте високі темпи наступу зберігалися лише до 1 червня. Зі вступом у бій резервів союзників натиск німецьких військ слабшав. Цьому сприяло також відставання тилів і проблеми із забезпеченням. 9-13 червня відбувся четвертий наступ німецьких військ у районі Нуайон – Мондідьє. Однак попереджені німецькими дезертирами командувачі союзних військ були готові до цього. Французькі оборонні позиції були ешелоновані, а зустрічна вогнева підготовка зірвала штурм німецької 18-ї армії. Деяких успіхів німецьким військам все ж таки вдалося 78

досягти, але французько-американська атака 11 червня зупинила наступ. До цього часу у Францію прибуло вже 25 американських дивізій, а 7 з них були вже на фронті.

Картина “Наступ Людендорфа”. 1918 рік Останній наступ німецьких військ на Західному фронті почався 15 липня 1918 року. Друга битва на Марні (названа німецьким генералом Е. Людендорфом “битвою за мир”) мала за мету відволікти увагу союзників від Фландрії. Німці змогли зосередити значні сили: 48 дивізій і 6353 гармати проти 33 піхотних і 3 кавалерійських дивізій при 3080 гарматах. Французи практично повністю відвели війська з першої лінії оборони, надавши німецькій артилерії можливість обстрілювати майже порожні окопи. За 40 хвилин до німецького артилерійського удару французи провели свій контрудар. Німці пішли в наступ о 5 ранку. Піхота легко просунулася на 3-4 км, але на другій лінії була зупинена кулеметним і артилерійським вогнем. Попри це, німці змогли форсувати Марну і захопити великий плацдарм в районі Дормана. Проте вони були зупинені 9-ю французькою армією за підтримки британських, італійських та американських дивізій. Після цього союзна артилерія і авіація почали планомірно знищувати німецькі частини. Забезпечення кайзерівських військ було перерване, і 17 липня наступ повністю зупинився. На цьому успіхи німецької армії закінчилися. Оточити реймське угрупування противника їй не вдалося. Людські ресурси Німеччини вичерпалися. Зневірені в усьому солдати неохоче корилися наказам командирів. 79

У тактичному відношенні всі наступальні операції німецької армії на Західному фронті у 1918 році велися приблизно за одним зразком. Їхніми характерними рисами були: прагнення до раптовості, потужна і короткочасна артилерійська підготовка, розгортання переважаючих сил у найостанніший момент, швидкість просування піхоти, використання при наступі головним чином ударних дивізій, масове застосування авіації, зокрема, штурмової.

Армія США в наступі проти німців в Аргонському лісі (на межі Франції та Бельгії). 1918 рік На хід бойових дій на Західному фронті вплив справляло прибуття американських військ. Якщо на початку 1918 року їх було всього 200 тисяч чоловік, то до кінця червня американська армія в Європі налічувала 900 тисяч людей, а в липні перевищила 1 мільйон. 18 липня союзники рушили в контрнаступ, відкинули німців від р. Марни і вже не втрачали ініціативи. Визнавши поразку, німецьке командування стало готуватися до генерального відступу, щоб зменшити протяжність фронту, який поки ще втримували поріділі війська. За 5 місяців німецька армія втратила більше 500 тис. чоловік. Втрати союзників були дещо більшими.

РОЗПАД ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ І ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ На початку 1918 року становище країн Четверного союзу було вкрай тяжким. Населення голодувало, продуктивність праці падала, бракувало важливих видів сировини. Обтяжені війною людські маси виступали проти її продовження. Під час останніх наступів німецьких військ і кровопролитних боїв на Західному фронті у 1918 році танули останні людські резерви кайзерівської армії, було підірвано фізичний і моральний стан солдат. Німецька армія втрачала свій бойовий потенціал та боєздатність. Ще гіршою була ситуація в арміях Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини. Економічне становище Великої Британії, Франції та Італії також було не легким, але не критичним. Зі Сполучених Штатів Америки та своїх колоній ці країни отримували зброю, техніку, продовольство та сировину. Країни Антанти на цей період вже перевершували Центральні держави за кількістю особового складу, озброєння та військової техніки.

Колоніальні війська з Французького Індокитаю висаджуються в Кемп-Сен-Рафаель (Франція) У липні-серпні 1918 року союзні війська здійснили ряд контрнаступів на Західному фронті та звільнили значну територію, захоплену кайзерівською армією. Лише 8 серпня упродовж дня було розгромлено 16 81

ворожих дивізій. Цей день вважався “найчорніший днем” в історії німецької армії.

Британські солдати на танку Значні втрати, відсутність резервів, відступ військ по всьому фронту остаточно переконали німецьке військове командування, що війну програно. Тому необхідно домагатися її закінчення дипломатичними методами, поки німецькі війська ще знаходяться на території противника. У вересні війська Антанти перейшли в наступ по всьому фронту, завдаючи відчутних втрат німецькій армії, яка хоч і відступала, однак не залишала в паніці свої рубежі. Тим часом становище Четверного союзу на інших фронтах стало ще критичнішим. 15 вересня 1918 року союзні війська перейшли в наступ на Салонікському фронті. Оборона болгар була прорвана і армія почала хаотично відступати. Наприкінці вересня здалася 1-а болгарська армія. У полон потрапило 77 тисяч солдатів і офіцерів. 24 вересня у відступаючих болгарських військах спалахнуло повстання. Далі продовжувати війну Болгарія не могла. 29 вересня її уряд підписав умови перемир’я, рівнозначні капітуляції. Болгари повинні були негайно звільнити територію Сербії, Греції, Румунії та демобілізувати армію. Розгром Болгарії став першим серйозним провалом у коаліції Центральних держав. Після виходу Болгарії з війни Туреччина виявилася відрізана від Центральних держав, що вкрай негативно вплинуло на її становище. У 82

жовтні країни Антанти завдали поразки Туреччині, розгромивши її війська в Сирії і Палестині. Османська імперія фактично розвалилася. Туреччина була змушена підписати 30 жовтня перемир’я з Антантою на кабальних умовах: залишити Аравію, Месопотамію, Сирію, відкрити вільний прохід військовим кораблям у Чорне море, здійснити демобілізацію армії, а флот передати союзникам, які також отримали контроль над турецькими залізницями. Ще після вересневих поразок німецьких військ Австро-Угорщина офіційно повідомила про намір терміново укласти мир. 28 жовтня австроугорська армія почала відведення військ на Італійському фронті. В полон до італійців потрапило 387 тисяч солдат і офіцерів Австро-Угорщини. 30 дивізій, що в основному складалися з чехів, словаків і хорватів, відмовилися йти в бій. 29 жовтня австрійський уряд погодився на мир на будь-яких умовах. У столиці Австро-Угорщини – Відні, 31 жовтня 1918 року відбулися революційні події – спалахнули масові виступи городян, був сформований тимчасовий уряд Австрії. 3 листопада було укладено перемир’я. До того моменту Австро-угорська армія фактично перестала існувати. Розпалася і сама двоєдина монархія. В кінці жовтня і на початку листопада від неї відпали Угорщина, Чехословаччина, південнослов’янські, українські та польські землі. 12 листопада Австрія проголосила себе республікою. Після капітуляції всіх своїх союзників становище Німеччини стало зовсім безнадійним, хоча німецький уряд всіляко намагався уникнути остаточного розгрому і розпаду армії. Зважаючи на загрозу перенесення військових дій на територію Німеччини, охопленої глибокою соціальноекономічною та політичною кризою, німецьке верховне командування на чолі з Паулем фон Гінденбургом та Еріхом Людендорфом поставило вимогу кайзеру Вільгельму ІІ припинити війну, підписати перемир’я з Антантою та запобігти вибуху революції в країні. 3 жовтня 1918 року німецький уряд очолив ліберал принц Максиміліан Баденський, який почав шукати шляхи досягнення перемир’я із союзниками на основі пропозицій американського президента Вудро Вільсона. Однак, 4 листопада 1918 року у Німеччині спалахнула революція, внаслідок якої 9 листопада кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу. У країні було проголошено республіку, а влада перейшла до соціал-демократичного уряду на чолі з Ф. Ебертом. За таких умов німецька делегація, очолювана генерал-майором Детлофом фон Вінтерфельдом, о п’ятій годині ранку 11 листопада 1918 року в залізничному вагоні командувача військами Антанти маршала Фердинанда Фоша у Комп’єнському лісі підписала угоду про перемир’я з державами Антанти. 83

У 34 статтях цього документу було окреслено умови й термін перемир’я. Німеччина повинна була вивести свої війська зі всіх окупованих нею територій інших держав. Було обумовлено, що виведення військ з території колишньої Російської імперії буде відбуватися поступово у спеціально встановлений термін, аби не допустити їх негайного зайняття більшовицькими військами. Збройні сили Німеччини евакуювалися з Ельзасу та Лотарингії, а також із територій по лівому березі Рейну. По правому березі річки встановлювалася демілітаризована зона. Німеччина звільняла усіх військовополонених союзних держав і передавала державам Антанти військове спорядження, підводні човни, літаки, важку артилерію та авіацію, російське та румунське золото. Також союзникам передавали захоплену німцями бельгійську скарбницю. Всі угоди, укладені раніше Німеччиною з іншими державами (в т. ч. Брест-Литовський договір 3 березня 1918 року з радянською Росією), оголошувалися недійсними. Більшість положень Комп’єнського перемир’я було розвинуто у Версальському мирному договорі.

Комп’єнське перемир’я. Ранок 11 листопада у штабному вагоні маршала Фоша З нагоди підписання перемир’я було здійснено 101 гарматний залп, як символ останніх звуків війни. Перша світова війна, що принесла мільйонам людей небачені втрати, розруху та страждання, закінчилась поразкою блоку Центральних держав. 84

УКРАЇНЦІ ТА УКРАЇНА У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ На долю українського народу випало важке випробування – не лише бути учасником Першої світової війни, а й перебувати в епіцентрі збройної боротьби між країнами Антанти і Центральних держав. Етнічні українські землі, розділені між Росією та Австро-Угорщиною, на чотири роки перетворилися на театр бойових дій, а українці змушені були воювати один проти одного в арміях обох імперій, які ігнорували їхні національні інтереси. В Галичині, Буковині та Волині відбулися одні з найбільших і найкривавіших за історію війни наступальних операцій: Галицька битва (18 серпня – 21 вересня 1914 року) і Брусиловський прорив (4 червня – 20 вересня 1916 року), успішні для російської сторони; та стратегічний розвиток Горлицько-Тарнувського прориву (2 травня – 22 червня 1915 року), успішного для армій Центральних держав. Для українських земель усі ці грандіозні битви принесли чималі біди. Велика кількість населення була мобілізована до російської та австроугорської армій. З Наддніпрянщини було призвано до російського війська близько 3,5 млн солдатів, а із західноукраїнських земель до австрійського – 250 тис. людей. Держави-учасниці війни мали далекосяжні імперські плани стосовно українських земель. Наддніпрянська Україна, а це дев’ять губерній з 23,5 млн населення, цікавила керівництво Німеччини не тільки як дестабілізуючий фактор внутрішньополітичного життя Російської імперії, засіб послаблення її в геополітичному відношенні, а й як потенційне джерело отримання дешевої продовольчої та мінеральної сировини. Вважаючи Україну економічним серцем Росії, німецьке керівництво намагалося захопити промислові райони, завдавши, таким чином, нищівного удару економіці противника. До того ж, планувалося використати територію України як плацдарм для просування до нафтоносних районів Кавказу і, таким чином, капітуляції Російської імперії у війні. Уряд Австро-Угорщини планував не лише зберегти у своєму складі західноукраїнські землі, отримані в результаті трьох поділів Польщі, а й плекав надії щодо розширення території за рахунок Волині й Поділля. Керівництво Росії також мало свої інтереси в Галичині, Буковині й Закарпатті. Вони вписувалися в доктрину необхідності “возз’єднати” з Росією давні “руські землі”. На українські землі претендували й інші держави Європи. Так, Румунія прагнула включити Бессарабію і частину Буковини до складу “Великої Румунії”. Поляки претендували на приєднання до майбутньої незалежної Польської держави усієї Галичини як землі “історично польської”. 85

З початком війни більшість українського населення і політичних партій були захоплені патріотичними настроями, але виявлялися вони в Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях по-різному. Українська громадськість Наддніпрянщини підтримувала у війні російський царський уряд, а переважна частина українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – уряд Австро-Угорщини.

Патріотичний молебень на Софійській площі Києва. 13 вересня 1914 року В обох імперіях українська політична еліта змушена була заявити про свою відданість монархічним режимам, закликати до цього пересічних громадян, виховувати у них патріотизм австрійський або російський та сподіватися від владних структур проголошення державності, можливості самим розпоряджатися своєю долею. Реакція українців Галичини на початок війни і вторгнення на їхню територію російських військ була позначена гострим проявом політичної активності і згуртуванням навколо національної ідеї. Галичан упродовж декількох років готували до неминучого зіткнення династій Романових і Габсбургів. Тому війну вони зустріли і як трагічну неминучість, і як шанс власними зусиллями змінити свою долю на краще. 86

З початком війни через невдачі на фронті військова влада АвстроУгорщини розпочала терор проти українців, а крім того, польська адміністрація у Східній Галичині почала налаштовувати віденський уряд проти “мазепинців”, звинувачуючи їх у зраді. Розпочалися репресії проти мирного населення. Тисячі ні в чому не винних українців були відправлені у концтабори. Найжахливішим був концтабір у Таллергофі. За приблизними підрахунками, у концтаборах на території Австрії (їх було 8) померло 12 тис. цивільних осіб із Західної України. Кілька десятків тисяч українців були розстріляні і повішені жандармами та військовими під час відступу австроугорської армії зі Східної Галичини. Російський царський уряд уже в перші дні війни розпочав на Наддніпрянщині широкомасштабні антиукраїнські акції з метою придушення національно-визвольного руху, вважаючи його “сепаратизмом” і “мазепинством”. У Києві було припинено випуск більшості українських газет. Багато українських політичних і культурних діячів опинилося на засланні, як, наприклад, Михайло Грушевський. Після того, як російська армія оволоділа у вересні 1914 року всією Східною Галичиною і частиною Північної Буковини, почався процес приєднання цих територій до Росії. Вони отримали адміністративний статус воєнного генерал-губернаторства Галичини, на чолі якого стояв Георгій Бобринський. Він одразу ж взявся запроваджувати на цих землях російську мову, закони та устрій. До Сибіру вислали тисячі українців, підозрюваних у нелояльності до нової влади. Репресій зазнала греко-католицька церква. 19 вересня 1914 року був заарештований і депортований до Суздалі митрополит Андрей Шептицький. У Галичину прибуло православне духовенство з Росії, з метою навернення місцевого населення у православ’я. Загалом, у 1914–1916 роках майже 200 греко-католицьких парафій були перетворені на православні. Однак недовго протрималася російська влада. На кінець червня 1915 року російські війська залишили більшу частину Східної Галичини і Північної Буковини. Трагедією обернувся для українців відступ росіян. Вони нещадно руйнували і спустошували західноукраїнські землі, масово виганяли й вивозили населення у віддалені райони імперії. Було пограбовано багато українських закладів культури, вивезено унікальні речі з бібліотек та музеїв, заарештовано багато українських діячів, взято велику кількість заручників. У липні 1915 року вся Галичина і значна частина Волині опинилися в руках австрійців і німців. Повернення австрійської влади в Галичину і Буковину не забезпечило нормального життя місцевому населенню. Українців звинувачували, як і на початку воєнних операцій, у шпигунстві на користь російської армії, розстрілювали й вішали ні в чому не повинних 87

людей. 100 тис. жителів, що перейшли у православ’я, вимушені були разом із російськими військами евакуюватися з Галичини і Буковини у Наддніпрянську Україну, де на них чекало нелегке життя біженців.

Біженці. Волинь. 1915 рік У травні 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова завдали австрійській армії тяжких ударів і знову зайняли частину Галичини та Буковини, а в середині серпня того ж року підійшли до карпатських перевалів. На зайнятій території було відновлено генерал-губернаторство, яке мало виконувати ті ж функції, що й попередня російська адміністрація.Упродовж 1914–1916 років за умов Першої світової війни українське питання залишалося невирішеним. Навпаки, Російська і Австро-Угорська імперії своєю антиукраїнською політикою у Східній Галичині й Буковині продемонстрували небажання його вирішення. Австро-Угорщина разом із Німеччиною у листопаді 1916 року дозволила полякам утворити у майбутньому державу, складовою якої мала стати Східна Галичина, тобто частина українських земель. Такі події спричинили злам у ставленні українців як до російського, так і до австро-угорського урядів – зник патріотичний порив, зростало усвідомлення, що перемога будь-якої із ворогуючих сторін принесе Україні лише нові кайдани. Українські Січові Стрільці. У серпні 1914 року уряд АвстроУгорщини дозволив сформувати легіон Українських Січових Стрільців (УСС). 88

Для його формування призначили 16 офіцерів-українців, серед яких були Дмитро Вітовський, Михайло Баран, Григорій Коссак та ін. Вступити до УСС зголосилися тисячі добровольців. Проте створення великого військового українського з’єднання не відповідало намірам австрійської влади, тому було вирішено обмежити чисельність легіону 2 тисячами осіб.

Спадкоємець австрійського престолу Карл Габсбург на перегляді сотні Р.Дудинського 23 серпня 1915 року Вже 3 вересня 1914 року у Стрию січові стрільці прийняли присягу й залізницею вирушили на вишкіл у закарпатські села неподалік Мукачева. Ядро легіону становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху. Восени того ж року на Закарпатті було проведено військовоорганізаційне впорядкування легіону УСС, створено десять сотень (по 220 осіб у кожній), поділених між двома куренями під командуванням Г. Коссака (1-й курінь) і М. Волошина (2-й курінь) та півкуренем під командою С. Шухевича. Наприкінці вересня 1914 року легіон вступив в оборонні бої з російськими військами у районі Верецького та Ужоцького перевалів Карпат. Ще запеклішими виявилися бої у листопаді проти корпусів генерала О. Брусилова, які намагалися пробитися в Карпати. На початку квітня 1915 року стрілецькі сотні куреня В. Дідушка зосереджувались у районі гори Маківки, яка стала природною перешкодою на шляху до Угорської низовини, куди проривалися російські війська. Російський цар Микола ІІ у той час здійснював поїздку по Галичині, знайомлячись з новою російською провінцією. Командування ПівденноЗахідного фронту вирішило ознаменувати “височайший” візит вагомою перемогою. Тому одній з найкращих російських дивізій під командуванням генерала В. Альфтана було наказано захопити Маківку. Російські війська 29 квітня розпочали артилерійським вогнем бої за гору Маківку. Перші два штурми російських військ були відбиті. Лише в результаті третього штурму, 89

3–4 травня ціною тяжких втрат росіянам вдалося оволодіти Маківкою. У боях на Маківці загинули 42 стрільці, 76 були поранені, 35 потрапили в полон. Серед січовиків-оборонців Маківки траплялися й жінки, наприклад, хорунжі Олена Степанів і Софія Галечко, удостоєні срібних “Медалей за хоробрість”.

Українські Січові стрільці в амуніції австро-угорської армії У травні – червні 1915 року австрійські та німецькі війська прорвали оборону росіян і змусили їх залишити майже всю Східну Галичину. Наприкінці серпня курені УСС знову брали участь у запеклих боях на Тернопільщині, між річками Серетом і Стрипою; 2 листопада 1915 року стрільці ліквідували прорив росіян на Бережани. У боях на схилах гори Лисоня полк УСС втратив убитими, полоненими й пораненими понад тисячу старшин і стрільців. Після цього полк УСС аж до травня 1916 року перебував у тилу на відновленні. У червні 1916 року розпочався наступ російських військ. Разом з усім фронтом від Стрипи відступив і стрілецький полк, закріпившись під Бережанами в районі Лисоні. Два місяці – серпень і вересень – на цьому рубежі безперервно точилися запеклі бої. Коли ж було розгромлено сусідні частини, полк УСС опинився в оточенні. Півтори сотні старшин і стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили у полон. Решту полку було виведено в тил. Незважаючи на великі втрати, січові стрільці виявили мужність і героїзм, уславилися як “залізний” підрозділ.

Січові стрільці обстрілюють літак. 1916 рік Сам факт існування УСС, їхня героїчна боротьба мали велике національно-пропагандистське значення, оскільки сприяли відродженню історичної свідомості і традицій козацької слави, поширенню ідеї визволення і возз’єднання України. УСС були першим українським військовим формуванням новітнього часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Економічні та соціально-політичні наслідки війни для України Війна лягла важким тягарем на плечі українців як Російської, так і Австро-Угорської імперій. В українських губерніях Росії відчувався брак робочих рук. На шахтах кам’яновугільної промисловості Донбасу на початку війни було мобілізовано 30–40 % робітників. Втрата Домбровицького 91

вугільного басейну (південна Польща) і збільшення використання вугілля на транспорті призвели до того, що в Росії почалася паливна криза, а це стало однією з причин зменшення виплавки металу. Наприкінці 1916 року припинили роботу 36 доменних печей. Навіть оборонна промисловість одержувала лише половину металу від її потреб. Нестача палива й металу призвела до зменшення виробництва машин, навіть для потреб армії. Транспорт, передусім залізничний, був на межі краху. Не вистачало паровозів, вагонів. На багатьох підприємствах, насамперед тих, які забезпечували потреби армії, тривалість робочого дня збільшувалася до 15–16 годин. У результаті мобілізації на війну працездатних чоловіків українське село втратило 30 % чоловічих робочих рук. У Волинській губернії було мобілізовано 49,4 % чоловіків із сіл, Катеринославській – 34,2 %, Київській – 51,8 %, Полтавській – 49,4 %, Харківській – 49,1 %, Чернігівській – 50,6 %. Через це зменшилися посівні площі і врожайність зернових. Вказані фактори призвели до скорочення виробництва зерна на 800 тис. тонн, цукру на 565 тис. тонн. Забій худоби за перші місяці війни досяг 40 %. Майже на 1 млн. зменшилося поголів’я коней. На селі не вистачало робочої сили, коней, реманенту. З продажу зникли сокири, лопати, серпи, коси, пилки. Замість сірників у селах були кресала, замість мануфактури – домоткане полотно. Підвищення податків і запровадження розверстки викликало невдоволення селян, яке посилювалося експлуатацією поміщиків. Усього з серпня 1914 до кінця 1916 року в Україні відбулося понад 160 селянських заворушень. У тяжкому становищі опинилося і населення західноукраїнських земель. І російська, і австрійська військові адміністрації зобов’язували українців виконувати у примусовому порядку різноманітні роботи. Це було риття окопів, впорядкування шляхів, надання послуг армії підводами тощо. Звичним явищем стали реквізиції коней і худоби у населення. Через зменшення посівних площ стала відчутною нестача хліба, тому 3 червня 1915 року австро-угорська влада запровадила монополію на цей продукт. На сім’ю з 5 осіб залишалося 2 кг збіжжя на день, тобто 730 кг на рік. У Закарпатті взагалі був голод. Там у 1917 році голодували 48,5 тис. осіб, з них 3 тис. осіб померли. Зменшення заробітної плати в умовах продовольчої кризи призводило до зростання цін на харчові продукти. Світова війна активізувала процес формування української нації. Через те, що жодна з двох ворогуючих держав, до складу яких перед початком війни входили українські землі, за наслідками війни не опинилася серед країнпереможниць, полегшувалася практична реалізація завдання національнодержавного будівництва українського народу. Українці збагатилися досвідом існування Української Народної Республіки часів Центральної Ради, 92

Української гетьманської держави, Української Народної Республіки часів Директорії, Західно-Української Народної Республіки.

БОЙОВІ ДІЇ НА МОРІ Напередодні Першої світової війни провідні країни світу приділяли значну увагу розвиткові військово-морських сил. Особливо запекле суперництво (“гонитва озброєнь”) відбувалося між Великою Британією та Німеччиною. Британці намагалися за будь-яку ціну зберегти перевагу на морі і статус країни – “володарки морів”. Франція, Російська імперія, Італія, Австро-Угорщина також нарощували військово-морські сили, але не мали таких фінансових ресурсів, як дві країни-лідерки.

Лінкори британського Військово-морського флоту Основними завданнями флотів у Першій світовій війні були: захист узбережжя, портів, важливих міст; боротьба з ворожим флотом і підтримка своїх сухопутних сил з моря; охорона морських комунікацій, що мало особливе значення для колоніальних імперій (Велика Британія, Франція, Німеччина). На той час потужність військово-морських сил також свідчила про статус держави на міжнародній арені. В основі тодішньої морської стратегії і тактики був лінійний бій між флотами (артилерійська дуель). Тому головною ударною силою флотів були лінкори, дредноути, ескадрені броненосці й броненосні крейсери. Інші бойові кораблі – лінійні крейсери, есмінці, мінні загороджувачі, тральщики – 93

виконували допоміжну роль. Дії підводних човнів проти надводних кораблів сильно недооцінювалися аж до самого початку війни. Попри всі зусилля наздогнати Велику Британію, Німеччина до початку війни не змогла створити рівнозначний за силою військово-морський флот. Станом на 1914 рік британці мали 20 дредноутів, 45 старих лінкорів, 9 лінійних, 25 броненосних і 83 легких крейсери, 289 есмінців і міноносців, 76 підводних човнів. Німці – 15 дредноутів, 22 старі лінкори, 4 лінійні, 7 броненосних і 43 легкі крейсери, 219 есмінців і міноносців, 28 підводних човнів. Французи – 3 дредноути, 20 старих лінкорів, 18 броненосних і 6 легких крейсерів, 98 міноносців, 38 підводних човнів. Інші країни значно поступалися Великій Британії, Німеччині і Франції, тому обрали переважно оборонну стратегію. Так, австро-угорський флот всю війну діяв лише у межах Адріатичного моря, російський – в акваторії Балтійського і Чорного морів. Вже в перші тижні війни відбулася подія, яка справила значний вплив на її подальший перебіг. 26 серпня 1914 року російські кораблі захопили поблизу узбережжя Естонії німецький легкий крейсер “Магдебург”. До рук росіян потрапили сигнальні книги, одну з яких передали британському Адміралтейству. Так було розкрито військово-морський шифр Німеччини, і країни Антанти змогли завчасно дізнаватися про плани німецького флотського командування. Із самого початку Першої світової війни британський флот, дислокований на своїх базах у Скапа-Флоу (Оркнейські острови) і Росайт (Шотландія), не дозволяв німецькому флотові виходити з-під захисту потужних берегових укріплень бази у Вільгельмсгафені (Північна Німеччина). Деякі німецькі крейсери були розосереджені по всьому світу і базувалися у віддалених колоніальних портах. Вони вели агресивну блискавичну війну на комунікаціях, поки не потрапляли в оточення більших сил британського флоту. 1 листопада 1914 року німецькі крейсери розгромили британську ескадру поблизу чилійського порту Коронель. Загинули 2 броненосні крейсери і близько 1600 британських моряків. Та вже 8 грудня 1914 року в бою поблизу Фолклендських островів у Південній Атлантиці німецькі крейсерські сили зазнали від британців тяжкої поразки. На дно пішли 2 броненосні і 2 легкі крейсери, а з ними близько 2 тисяч німецьких моряків разом із віце-адміралом Максиміліаном фон Шпеє. До початку 1915 року Німеччина фактично опинилася у лещатах морської блокади, тоді як морські комунікації Великої Британії та Франції не були порушені. За таких умов єдиною ефективною зброєю в руках німецького вищого військово-морського командування залишалися підводні човни. Саме на них і було зроблено ставку. Те, наскільки небезпечними 94

можуть бути підводні човни, продемонстрував бій 22 вересня 1914 року у Північному морі. Протягом однієї години німецький човен U-9 з екіпажем всього у 25 підводників знищив три броненосні крейсери – “Абукір”, “Хог” і “Крессі”. Загинули 1459 британських моряків.

Німецький флот у поході 4 лютого 1915 року Німецька імперія оголосила про початок підводної війни проти торговельних кораблів, які перебували у прибережних водах Великої Британії. Негайно розпочалася програма масового будівництва підводних човнів. Лише протягом 1915 року у стрій вступило 62 одиниці. Час-від-часу під удар потрапляли і судна нейтральних держав. А 7 травня 1915 року німецька субмарина U-20 поблизу узбережжя Ірландії торпедувала британський пасажирський пароплав “Лузітанія”. Загинули 1198 із 1959 пасажирів і членів екіпажу. Серед жертв були 128 громадян США. Атаку на “Лузітанію” засудили не тільки члени Антанти і нейтральні країни, але навіть і союзники Німеччини. Для уряду США ця трагічна подія створила пропагандистський привід для подальшого вступу у війну на боці Антанти. Для протидії німецьким підводним човнам країни Антанти почали застосовувати конвоювання цивільних суден військовими кораблями, плавання зигзагоподібними курсами, озброювали торговельні судна гарматами, використовували міни та кораблі-пастки (маючи потужне артилерійське озброєння, вони були замасковані під торговельне судно). Необхідно враховувати, що вступ у війну Туреччини на боці Центральних держав наприкінці 1914 року мав величезне стратегічне значення: Російська імперія виявилася ізольованою від британсько95

французьких військових ресурсів, а її Чорноморський флот заблокований у Чорному морі. Він так ніколи і не спромігся здійснити десант на Босфор і прорватися на оперативний простір у Середземне море. Цей чинник прискорив наростання кризових явищ в Російській імперії та початок революції вже у березні 1917 року. Найбільша морська битва Першої світової війни (і одна з найбільших у світовій історії) відбулася 31 травня – 1 червня 1916 року поблизу півострова Ютландія, переважна частина якого належить Данії. Це було єдине за всю війну зіткнення головних сил британського та німецького флотів. У грандіозній морській баталії взяли участь 151 британський корабель (з них 28 лінкорів) під загальним командуванням адмірала Джона Джелліко. Їм протистояли 99 німецьких кораблів (із них 16 лінкорів) віце-адмірала Райнгарда Шеєра. Обидві сторони покладали на битву великі сподівання. Вважалося, що вона зможе вирішити перебіг війни на морі. Однак результат виявився невизначеним. Британці втратили більше: 3 лінійні і 3 броненосні крейсери, 8 есмінців, майже 7 тисяч моряків (серед загиблих був віце-адмірал Горас Худ). Німці втратили 1 броненосець, 1 лінійний і 4 легких крейсери, 5 есмінців, понад 3 тисячі моряків. Обидві сторони заявили про свою перемогу. Тактична перевага в Ютландській битві була на боці Німеччини; проте стратегічно перемогли британці. Співвідношення сил на морі не змінилося, німцям не вдалося розгромити противника і прорвати морську блокаду своєї країни, а значить, з кожним місяцем економічне становище Німеччини ставало дедалі складнішим. Для тривалої війни на цілковите виснаження це мало велике значення. Ютландська битва виявилася останньою в історії великою флотською операцією, під час якої противники візуально спостерігали одне одного. Її вважають “лебединою піснею” лінкорів. У Другій світовій війні на провідні ролі вийдуть кораблі-авіаносці. Результат вирішальних битв на морі вирішуватиме не артилерійська дуель, а палубна авіація. Відстань між флотами при цьому становитиме від кількох десятків до кількох сотень кілометрів. На завершальному етапі Першої світової війни, у 1917–1918 роках, німецьке флотське командування всю увагу зосередило на діях підводних човнів, а їхні противники – на боротьбі з ними. Лише протягом 1917 року німці потопили кораблі Антанти сумарним тоннажем від 6 до 8 млн. т. Найрезультативнішим німецьким асом-підводником став Лотар фон Арно де ла Пер’єр. Командуючи підводними човнами U-35 і U-139, він відправив на дно 194 кораблі загальним тоннажем 453 716 т. Але суднобудівельні програми союзників дозволяли компенсувати будь-які втрати, особливо після того, як США вступили у війну. Водночас, зростали і втрати німецьких 96

підводних човнів. Протягом 1917 року їх побудували 103, а втратили 72, з них 61 човен загинув у Північному морі й Атлантиці.

Німецькі підводні човни U-35 і U-52 у Середземному морі. 1916 рік На Середземному морі протягом усієї війни велися обмежені бойові дії. Тут головними противниками були, з одного боку, італійський, французький і британський флоти, а з іншого – австро-угорський, німецький і турецький. Найбільш помітними подіями стала Дарданелльська операція 1915– 1916 років і знищення 10 червня 1918 року невеликим італійським торпедним катером (тоннажністю 30 т) новітнього австро-угорського лінкора “Святий Стефан” (22000 т). Це був перший в історії випадок успішної атаки торпедним катером великого військового корабля на ходу. На честь події щороку 10 червня в Італії відзначається свято Військово-морського флоту. Слід зазначити, що в останні дні війни, 1 листопада 1918 року, італійські бойові плавці-диверсанти з допомогою керованих торпед змогли підірвати флагман австро-угорського флоту лінкор “Вірібус Унітіс” безпосередньо в хорватському порту Пула. Хоча на той момент корабель уже був переданий новоствореній державі Королівство сербів, хорватів і словенців, яка виникла внаслідок розпаду Австро-Угорщини.

Загибель австро-угорського лінкора “Святий Стефан” 10 червня 1918 року Бойові дії на морі завершилися на початку листопада 1918 р. Повстання матросів на кораблях німецького флоту стало початком Листопадової революції, яка призвела до краху монархії в Німеччині. За умовами Комп’єнського перемир’я, весь німецький флот було виведено на головну британську базу Скапа-Флоу. Але щоб не віддавати кораблі Антанті, контрадмірал Людвіг фон Ройтер вирішив їх затопити. Напередодні підписання Версальського мирного договору, 21 червня 1919 року німецькі моряки затопили у Скапа-Флоу 10 лінкорів, 5 лінійних і 5 легких крейсерів, 32 есмінці. Британці намагалися протидіяти цьому, однак практично нічого не могли вдіяти. У сутичках тоді загинули 9 німецьких моряків, яких інколи називають останніми жертвами Першої світової війни.

АВІАЦІЯ І ПОВІТРОПЛАВАННЯ У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ Перша світова війна стала конфліктом, в якому вперше масово застосовувалася бойова авіація. На той час це був зовсім новий рід військ, оскільки перший успішний політ на літаку було здійснено незадовго до початку Першої світової – 17 грудня 1903 року. Цей аероплан побудували американські конструктори, брати Вілбер і Орвілл Райт. Перший досвід застосування літаків у бойових умовах було здобуто під час італійсько-турецької війни 1911–1912 років та Балканських війн 1912– 1913 років. У цих конфліктах, як і в Першій світовій війні, головним 98

завданням авіації вважалася повітряна розвідка. З часом, літаки почали застосовувати і для бомбардувань, штурмування наземних цілей та знищення повітряних цілей противника. Напередодні Першої світової війни найбільший військово-повітряний флот мала Російська імперія – понад 260 літаків. Майже всі вони були іноземного, здебільшого французького, виробництва. Власних зразків авіатехніки Росія мала дуже небагато. Проте серед них був унікальний на той час апарат – чотирьохмоторний повітряний корабель “Ілля Муромець”, розроблений київським авіаконструктором Ігорем Сікорським. Під час війни він використовувався як дальній бомбардувальник і розвідник, міг підняти у повітря до 500 кг бомб. Саме в Російській імперії 23 грудня 1914 року було створено перше у світі з’єднання літаків-бомбардувальників – Ескадру повітряних кораблів. Проте вже невдовзі після того Російська імперія почала безнадійно відставати за рівнем розвитку військово-повітряного флоту від Німеччини, Франції, Великої Британії, а згодом і від Італії та Австро-Угорщини. Основною причиною відставання став поганий стан справ з виробництвом авіаційних двигунів і брак спеціальних промислових потужностей. До самого кінця війни імперія не змогла налагодити серійне виробництво винищувача власної моделі, а вимушена була виготовляти за ліцензією іноземні зразки.

Бомбардувальник “Ілля Муромець” заходить на посадку. 1914 рік Станом на 1914 рік літаки ще не мали озброєння. Винятком була особиста зброя пілотів – револьвери, пістолети, карабіни, гвинтівки. Та дуже швидко з’ясувалося, що вогонь з ручної зброї в повітряному бою практично 99

даремний. В деяких випадках це змушувало льотчиків іти на таран ворожого аероплана. Достовірно відомо про два випадки повітряних таранів під час Першої світової війни, обидва сталися на Східному фронті. 8 вересня 1914 року російський авіатор Петро Нестеров в околицях Жовкви на Львівщині здійснив перший у світовій історії повітряний таран. Йому вдалося збити австрійський літак-розвідник, однак сам П. М. Нестеров при цьому загинув. 31 березня 1915 року інший російський пілот (уродженець Херсонської губернії) Олександр Козаков у небі над Польщею таранив німецький аероплан, після чого зумів здійснити вдалу посадку. На початку 1915 року британці й французи почали першими ставити кулеметне озброєння на літаки. Оскільки повітряний гвинт заважав обстрілу, спочатку кулемети ставили на машини зі штовхаючим гвинтом, розташованим позаду, який не перешкоджав веденню вогню у передній півсфері. Проте особливості конструкції літаків зі штовхаючим гвинтом не дозволяли розвивати високих швидкостей, і перехоплення розвідників противника було складною справою. Через деякий час французи запропонували вирішення проблеми стрільби через гвинт: металеві накладки на нижні частини лопатей. Кулі, що влучали в накладки, відбивалися не пошкоджуючи дерев’яного пропелера. Це рішення виявилося тимчасовим: частина боєприпасів витрачалася даремно, а удари куль поступово деформували пропелер.

Французький аероплан “Вуазен” зі штовхаючим гвинтом 1 квітня 1915 року французький пілот Ролан Гаррос на винищувачі Morane-Saulnier L вперше збив літак за допомогою кулемета, що стріляв через гвинт літака. Не пошкодити при цьому гвинт дозволили металеві 100

відбивачі. Та вже до травня 1915 року німецька фірма нідерландського авіаконструктора Антона Фоккера розробила синхронізатор. Цей пристрій дозволяв вести вогонь через гвинт літака тоді, коли перед дулом не було лопаті. Синхронізатор вперше встановили на винищувач Fokker E. I. Поява ескадрилій німецьких винищувачів влітку 1915 року дала перевагу в повітрі Центральним державам. Попри це, вже влітку 1916 року французькі та британські винищувачі на Західному фронті змогли гідно протистояти противнику. Головною перевагою країн Антанти став кращий стан двигунобудування. Крім того, з 1917 року Німеччина почала відчувати жорсткий дефіцит ресурсів. Тож до кінця війни авіація Антанти домоглася якісної та кількісної переваги на Західному фронті. У спробі зламати ситуацію, німці намагалися розробити нові тактичні прийоми (наприклад, під час весняно-літнього наступу 1918 року вперше застосували масовані удари по аеродромах базування), але подібні заходи вже не змогли змінити загальної несприятливої для них ситуації. У повітряних боях Першої світової війни сотні льотчиків стали асами –

Винищувач-триплан “Фоккер Драйдеккер” німецького аса Манфреда фон Ріхтгофена тобто збили 5 і більше літаків противника. Найкращим асом війни виявився німецький барон Манфред фон Ріхтгофен, який знищив 80 ворожих аеропланів. Друге місце посів француз Рене Фонк (75 повітряних перемог), третє – канадієць Біллі Бішоп (72). Далі йшли німець Ернст Удет (62), британець Едвард Меннок (61), канадієць Реймонд Коллішоу (60). Повітряна війна на інших фронтах, окрім Західного, мала значно нижчу інтенсивність. Тому аси решти країн не мали шансів досягти таких вражаючих успіхів. Найкращим австро-угорським асом став поляк Годвін 101

Брумовський (35 повітряних перемог на Східному та Італійському фронтах), італійським – Франческо Баракка (34), російським – вищезгаданий Олександр Козаков (17). Новим явищем у Першій світовій війні стала спеціалізація аеропланів. З’явилися літаки-винищувачі, бомбардувальники, розвідники, а на завершальному етапі війни навіть штурмовики. Поширення набули гідролітаки, нічні, висотні аероплани. Та все ж, через свою технічну недосконалість (ненадійність, швидке зношування двигунів і конструкцій, слабке озброєння, низькі швидкості – до 200 км/год), авіація того часу залишалася допоміжним родом військ. В окремий вид збройних сил вона ще не була виокремлена, залишаючись у підпорядкуванні сухопутних або морських сил. Велике сподівання військові покладали на повітроплавання. Під час Першої світової війни активно використовувалися некеровані прив’язні аеростати для спостереження за противником та коригування артилерійського вогню, а також керовані дирижаблі – наповнені газом апарати, які мали двигуни і могли рухатися незалежно від напряму повітряних потоків, зокрема й на великі відстані.

Підйом аеростата спостереження Напередодні війни ставку на дирижаблі зробила Німеччина, оскільки досягла значних успіхів у їхньому будівництві. Величезні дирижаблі системи 102

графа Фердинанда фон Цеппеліна застосовувалися для розвідки та бомбардування глибокого тилу противника. З початку 1915 року здійснювалися систематичні нальоти на територію Великої Британії та Франції, зокрема на Лондон і Париж. Проте невдовзі з’ясувалося, що дирижаблі – досить повільні й дуже помітні цілі для враження зенітною артилерією або атаки винищувачами, а шкода від їхніх бомбових ударів була невеликою, справляючи переважно психологічний ефект. Загалом, досвід Першої світової війни продемонстрував, що часи повітроплавання поступово відходять у минуле. Майбутнє – за військовою авіацією, яка стрімко розвивалася.

Німецький дирижабль “Цеппелін”

РОЗВИТОК ОЗБРОЄННЯ І ВІЙСЬКОВОЇ ТЕХНІКИ Війна стимулює науково-технічний прогрес, а країни, що ведуть її, намагаються якнайбільше знищити солдатів противника, і, водночас, вберегти своїх солдатів від ураження. Мабуть, найплодовитішою на винаходи була Перша світова війна. Частина з того, що знищувало противника у цій війні або захищало свої війська, виявилося неефективним і тому від нього відмовилися. Інші види озброєнь, навпаки, під час бойових дій здобули подальший розвиток. Ця війна увійшла в історію цілим переліком нових видів зброї, вперше застосованих саме під час неї. Вперше було застосовано танки та гази, 103

грізною зброєю стали підводні човни, вдосконалювалася артилерія, бурхливо розвивалася авіація. Частина озброєння і військової техніки, що з’явилася під час війни, зміцніла і навіть сформувалася настільки, що принципово не змінилася досі. Перша світова війна була переважно позиційною. Солдати перебували у траншеях, попереду яких були інженерні загородження – переважно дротяні. Це змушувало використовувати військову техніку, що була б захищена від вогню противника і могла брати участь в наступі, руйнуючи при цьому дротяні загородження та долаючи окопи. Хоча танк був створений у Великій Британії ще до війни, однак саме під час світової війни він був вперше застосований на полі бою. Перший танк Mark І, що був прийнятий на озброєння британською армією, був застосований 15 вересня 1916 року. В залежності від модифікації він озброювався гарматами чи кулеметами, що розміщувалися у бічних напівбаштах. Важкі британські танки Mark постійно модернізувалися у ході війни, явивши світу цілих 9 поколінь. Французька армія спочатку мала на озброєні важкі танки Сен-Шамон і CA-1 Шнейдер, однак у ході війни стало зрозуміло, що не вистачає легких броньованих машин. Тому ближче до кінця війни автомобільна компанія Renault розробила легкий танк – Renault FT-17, компоновку якого згодом стали називати класичною (башта з основним озброєнням нагорі, моторнотрансмісійне відділення позаду, бойове відділення попереду). Схожа компоновка зберігається у більшості танків і сьогодні.

Колона французьких танків FT-17 Renault. 1917 рік 104

Німецька промисловість значно відставала у будівництві важких броньованих машин. За час Першої світової війни було випущено лише 20 танків A7V. Зате в німецькій армії було чимало трофейних машин, захоплених в боях з того часу, як британці почали застосовувати їх на Західному фронті. На кінець війни французи і британці мали на озброєні близько 700 танків, а німці – лише 70, з яких більшість були трофейними.

Перший німецький танк A7V. 1918 рік Росія за роки війни так і не спромоглася поставити на озброєння свій танк. У ході війни було розроблено ряд бронеавтомобілів та набули поширення мобільні фортеці на залізничному ходу, що згодом отримали назву бронепоїздів. Для протидії танкам протиборчі сторони почали використовувати спеціальні гармати з бронебійними снарядами. Згодом на озброєння почали надходити протитанкові рушниці. Першою з них була німецька протитанкова рушниця “Танкгевер-18”. Проти танків почали використовувати протитанкові рови, а також спеціальні загородження з рейок. 105

Німецька протитанкова рушниця “Танкгевер-18” У ході війни значно удосконалювалася артилерія. Особливо зросла кількість і потужність далекобійної артилерії. Великого значення набули гаубиці, більш ефективні при руйнуванні оборонних споруд. У Німеччині було створено спеціальну гармату з дальністю стрільби понад 100 кілометрів. Наприкінці війни її 120-кілограмові снаряди долітали до Парижа. Проте надійність таких гармат була низька – після 50 пострілів доводилося міняти ствол. На початку Першої світової війни на всіх фронтах було близько 24 тисяч артилерійських гармат, а до 1918 року їхня кількість вже перевищувала 72 тисячі одиниць.

Німецька далекобійна гармата, що використовувалася для обстрілу Парижа Лише у німців на початку війни була невелика кількість мінометів. Проте вже на кінець війни їхня кількість сягнула 16 тисяч. Міномети використовували для ураження піхоти, руйнування дротяних загороджень і укріплень, а також для залпової стрільби мінами з отруйними речовинами. Зброя, здатна стріляти чергами, з’явилася задовго до Першої світової – ще у середині XIX століття. Однак масоване застосування кулеметів усіма протиборчими сторонами відноситься саме до Першої світової війни. Широко використовувався винахід британського конструктора американського походження Гайрема Максима. У Великій Британії цей кулемет більше відомий, як кулемет “Вікерс” – за назвою фірми, яка його виготовляла. Зброя виявилася настільки ефективною, що її випускали за 106

ліцензією навіть в інших країнах. Розвивалися й інші типи автоматичної зброї, як великокаліберної так і легкої. Під час Першої світової були удосконалені ручні кулемети, з якими можна було навіть йти в атаку. Загальна кількість кулеметів, що надійшли на фронт, за роки війни зросла з 23 тисяч до 500 тисяч одиниць. Саме у цей час у багатьох країнах були створені автоматичні гвинтівки. З масованим застосуванням кулеметів і скорострільної артилерії виникла потреба у створенні спеціальних Важкий кулемет з лафетом. обладунків для захисту Німеччина 1914 рік від куль та осколків. Найвдалішим варіантом став німецький Sappenpanzer. Німецька броня могла зупинити кулю, пущену з відстані 500 метрів. Цей захисний обладунок, що отримав назву “черепашачий панцир”, виготовлявся зі сталі з додаванням сплаву кремнію з нікелем. Для захисту голови солдата до складу спорядження кожного бійця на передовій додали захисну сталеву каску. Перша світова війна була певною мірою першою “війною моторів”. Для забезпечення фронту починає широко використовуватися автомобільний транспорт. На автомобілі ставили гармати, Німецький захисний обладунок Sappenpanzer 107

кулемети. Одним із символів цієї війни стала хімічна зброя, а саме отруйні гази, хоча після війни вони були заборонені за згодою всіх цивілізованих країн. Вперше масово їх застосували німці у січні 1915 року проти росіян на території Польщі. Тоді німецька артилерія випустила близько 18 тисяч осколково-фугасних снарядів, проте через низьку температуру повітря і недостатнє масування стрільби російські війська значних втрат не зазнали. Значно ефективніше отруйні гази застосували німці у квітні 1915 року проти французів. Це була масштабна операція – протягом п’яти хвилин на фронті завширшки 6 кілометрів із 6 тисяч балонів було випущено 180 тонн хлору. Отруйна хмара під дією вітру рушила на французькі позиції і спричинила паніку. Всього постраждало 15 тисяч чоловік, третина з яких відразу загинули.

Британські окопи після німецької газової атаки на Фромелесс 19 липня 1916 року Після хлору стали використовувати і більш отруйні гази – фосген, хлорпікрин, іприт. Для доставки отруйних газів виготовлялися хімічні артилерійські снаряди, міни та спеціальні апарати – газомети. Саме тому виникла необхідність у винаході протигаза. Першою країною, що прийняла на оснащення своєї армії засоби індивідуального хімічного захисту, також стала Німеччина. Протигаз GM-15 з’явився в німецьких військах вже у 1915 році. Крім засобів індивідуального хімічного захисту були розроблені спеціальні медичні препарати, що знижували ефект від хімічної зброї. 108

З початком війни країни Антанти і Центральні держави використовували літальні апарати легші за повітря (прив’язні аеростати та дирижаблі,), а також літальні апарати важчі за повітря (аероплани). Спочатку прив’язні аеростати і літаки використовувалися переважно для спостереження, ведення розвідки, а також для коригування вогню артилерії. З’явилися літаки, що спеціалізувалися на нанесені ударів по військам і об’єктам противника – бомбардувальники. Часто нальоти виконувалися великими групами. Наприклад, наприкінці війни 485 німецьких літаків намагалися бомбити Париж.

Розвідувальний літак Aviatik B.II австро-угорського повітряного флоту. 1916 рік Для завдання ударів з повітря по позиціям та об’єктам противника застосовувалися авіаційні боєприпаси. У ході Першої світової війни найбільш активно використовувалися бомби вагою від 10 до 100 кг. Хоча вже під час бойових дій були створені значно важчі авіаційні бомби. Для завдання ударів по противнику у 1917 році в США була створена безпілотна “повітряна торпеда”, як один із перших проектів попередників сучасних крилатих ракет. Призначалася вона для обстрілу з дистанції до 120 км міст, великих промислових центрів і місць зосередження військ противника. Хоча апарат порівняно успішно пройшов випробування, однак через закінчення війни його застосування у бойових умовах не відбулося. 109

Значний крок вперед зробили двигуни внутрішнього згорання, що застосовувалися на літаках. Швидкими темпами почала розвиватися морська авіація. Досить активно використовували гідролітаки, які з’явилися на той час. Їх перевозили на спеціальних кораблях і з допомогою кранів спускали на воду та піднімали на борт після посадки. Тобто, з’явилися прообрази Літак злітає з палуби корабля “USS North сучасних авіаносців. Carolina”, 12 липня 1916 року Загалом, на кінець війни в арміях, що вели бойові дії, налічувалося близько 11 тисяч літаків – винищувачів, бомбардувальників, розвідників і штурмовиків. Їхня швидкість із 80 кілометрів на годину на початку війни, зросла до 200, а дальність дії стала сягати 500 км. Особливого розвитку та широкого застосування в роки Першої світової війни набули німецькі дирижаблі, зокрема конструкції Ф. Цеппеліна. На відміну від аероплана, що складався з рейок, обтягнутих тканиною і перетягнутих тросами, цеппелін мав справжній металевий каркас, навколо якого знаходилася спеціальна оболонка. Особливо нечуваною досі була їхня дальність польоту, що набагато Підготовка “Цеппеліна” до вильоту перевершувала дальність кращих аеропланів. Німці з допомогою цеппелінів бомбили Лондон і Париж. Зі збільшенням висоти, на яку піднімалися цеппеліни, для членів екіпажів дирижаблів почали розроблятися перші кисневі маски і супутнє обладнання. 110

З початком використання літаків та аеростатів з’являється зенітна артилерія. Для протиповітряної оборони спочатку використовували гірські гармати зі збільшеним кутом піднесення ствола, а згодом були розроблені спеціальні зенітні гармати, здатні стріляти на значну висоту. З’явилися як стаціонарні батареї, так і рухливі, на автомобільній або кавалерійській базі. Для нічних зенітних стрільб активно застосовувалися Італійська 75-мм зенітна гармата на зенітні прожектори. вантажівці До початку Першої світової війни жодна з держав до кінця ще не усвідомила значення і потенційні можливості підводних сил. Домагатися панування на морі планувалося за допомогою лінійного флоту, основою якого були лінійні кораблі (дредноути) і лінійні крейсери, які повинні були вести ескадрений бій за підтримки міноносців (есмінців).

Британський підводний човен “A5” Передбачалося, що підводні човни будуть використовуватися, насемперед, для дозорної служби і розвідки. Перша світова війна стала першим глобальним конфліктом, коли свою реальну силу показали підводні човни, технічні характеристики і способи застосування яких розвивалися дуже швидкими темпами. За роки війни вони потопили у 30 разів більше транспортів і торговельних суден, ніж надводні кораблі. 111

Німецький вогнемет у дії

Бойове хрещення у роки війни отримав вогнемет. Палаюча рідина, яку він використовував, легко протікала туди, куди не залітали осколки і кулі. Вогнемети використовувалися проти шеренг ворога, що наступав, перетворюючи його на живі факели. І навіть тодішні танки, що наступали, легко

могли стати жертвою вогнеметників, що засіли у траншеї.

Екіпаж російської радіостанції. 1915 рік Досить значного поширення, особливо на флоті, набув радіотелеграф. Розвивався радіозв’язок із літаками та цеппелінами. 112

Тобто, розквіт військової техніки був незаперечним. Однак, на жаль, це все застосовувалося не для мирних цілей, а для знищення живої сили, населення і об’єктів противника.

ВДОСКОНАЛЕННЯ ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА Війна 1914-1918 років стала важливим етапом у розвитку воєнного мистецтва. Це була перша індустріалізована і машинізована війна, в якій поєднувалися масові армії, гігантські фронти та небувалий розвиток техніки, що використовувалася для знищення військ противника. Вже перший, маневрений період війни засвідчив, що старі засоби ведення стратегічного наступу окремими арміями не приносять успіху. Операції, проведені з метою розгрому оперативно-стратегічного угруповання противника, потребували об’єднання зусиль кількох армій під єдиним командуванням. Створення суцільного фронту бойового зіткнення витягнутих у лінію армій логічно завершило процес розвитку лінійної стратегії. Утворення суцільних фронтів і пов’язана з цим відсутність у противника відкритих флангів змушували розпочинати наступальні дії фронтальним ударом, який мав на меті зламати оборону. Створення пролому в обороні противника і розвиток наступу в глибину дозволяли надалі перейти до маневрених дій. Досвід війни засвідчив, що позиційна оборона може бути подолана лише за умови створення значної переваги над противником на напрямку головного удару, вогневого ураження його основних сил, досягнення оперативної раптовості, потужного початкового удару, безперервного нарощування зусиль із глибини. Кількісно-якісне зростання засобів ураження і пов’язане з цим зростання вогневої підтримки військ спричинили зміни і в тактиці, насамперед у формах бойових порядків. На зміну густим стрілецьким ланцюгам і хвилям ланцюгів, під час дій в яких піхота зазнавала значних і невиправданих втрат, прийшов груповий бойовий порядок, що складався з невеличких груп піхотинців, які наступали за підтримки танку, гармати супроводу чи кулемету. Однією з найважливіших проблем, яку потрібно було вирішувати у ході бойових дій, стала необхідність тісної взаємодії всіх сил, засобів родів військ і спеціальних військ, які брали участь у бою. У наступі основна увага приділялася вогневому ураженню оборони противника та руйнуванню позицій артилерійським вогнем. Паралельно з розвитком тактики наступального бою вдосконалювалася й оборона. Від 113

осередкової вона перейшла до суцільних траншей, обладнаних укриттями і ходами сполучення, що прикривалися з фронту дротяними загородженнями.

Обплетені хмизом траншеї австро-угорської армії Масове застосування ефективних засобів боротьби, які дозволяли створювати відносно високу щільність вогню при одночасному зниженні щільності живої сили, призвело до того, що бойові порядки військ стали ешелонуватися вглиб і розосереджуватися по фронту. Основу системи вогню почав становити вогонь кулеметів, що доповнювався артилерійським і мінометним вогнем. На загрозливих напрямках обладнувалися вузли опору, залізобетонні та металеві оборонні споруди. Досвід Першої світової війни зробив вирішальний вплив на організацію і будівництво збройних сил. У роки війни піхота продовжувала залишатися основним родом військ, хоча її відсоток у загальній чисельності армій Антанти і Центральних держав помітно скоротився. Так, наприклад, в Росії питома вага піхоти зменшилася з 75% у 1914 році до 60% у 1917 році. Ще більш значна динаміка в скороченні частки піхотних частин спостерігалася у німецькій і французькій арміях. Крім того, приблизно на 30% скоротився склад самих піхотних частин. У піхотних батальйонах були прийняті на озброєння малокаліберні гармати і міномети, а в німецькій армії, крім того, і протитанкові рушниці. Піхотинець під час війни отримав сталевий шолом, протигаз, ручні та рушничні гранати. З 1916 року на озброєння надходять 114

легкі кулемети. На кінець війни у французькому батальйоні було 36, а в німецькому до – 32 легких кулеметів. Із удосконаленням озброєння піхота домоглася значної самостійності і стала здатна власними силами здійснювати складні завдання в бою. У ході війни удосконалювалися способи бойового застосування родів військ. Покращилася підтримка піхоти вогнем артилерії. З переходом до позиційних форм війни артилерія своїм вогнем проробляла проходи в дротяних загородженнях, руйнувала окопи і ходи сполучення, а також придушувала вогонь противника. З метою відбиття атаки противника з’явився загороджувальний вогонь, а для супроводу наступу своїх військ – масований вогонь артилерії у вигляді послідовного зосередження вогню і артилерійського вогневого валу. Для маневрування великими масами артилерії та її масованого використання створюються артилерійські резерви головного командування. Наприкінці війни розпочався перехід від багатоденної артпідготовки до коротких, але потужних вогневих ударів, що дозволяло добиватися раптовості при переході в наступ. Значно збільшилася далекобійність артилерії. Для прискореної передислокації важких та далекобійних гармат використовувалися трактори та залізничні платформи.

Німецька гармата великого калібру У ході Першої світової війни артилерія заслужено стала іменуватися “царицею битв”. Для боротьби з літаками противника з’являється зенітна артилерія. Битви Першої світової війни показали, що кавалерія як рід військ себе черпала. Її чисельність в збройних силах зменшилася у 2-3 рази. Наприклад, німці у 1918 році на Західному фронті не мали жодної кавалерійської дивізії. Бойове застосування кавалерії обмежувалося лише веденням розвідки. В 115

Французькі кавалеристи-кірасири допомагають пораненому товаришу

окремих випадках вона використовувалася для переслідування противника, але тільки винятково в тактичному масштабі. Одним з основних засобів боротьби, що з’явилися в ході війни, були танки. До кінця війни в арміях Антанти їх налічувалося близько 5 тис. одиниць. При появі на полі бою танків з’явилася можливість починати атаку без артилерійської підготовки, тому що вони успішно робили проходи в штучних перешкодах та успішно забезпечували підтримку піхоті. Через вразливість перших танків стало зрозуміло, що танкова атака повинна супроводжуватись піхотою. Значного розвитку в роки Першої світової війни набули підрозділи зв’язку. Розвиток технічних видів зв’язку (телеграф, телефон і радіо)

Спалений вогнеметом британський танк позитивно вплинув на управління військами. Збільшений розмах операції 116

зажадав здійснення швидкого і чіткого маневру людськими, матеріальними резервами. Через це різко підвищилося значення залізничного та автомобільного транспорту. За роки війни автомобільний парк армій головних учасників війни зріс з 15 тис. до 300 тис. автомашин. У роки війни значно зросла роль авіації. Різноманітність завдань, які вона виконувала, обумовили створення спеціальних родів авіації: розвідувальної, винищувальної та бомбардувальної.

Дії авіації над полем бою Зі збільшенням масштабів бойових дій за участю авіації зростали роль і значення панування в повітрі, головними способами завоювання якого стали повітряні бої та удари по аеродромах. Авіація стає невід’ємною частиною сухопутних і морських операцій. Збільшення дальності польоту літаків та їх бомбового навантаження створювало можливість ударів по об’єктах у глибокому тилу противника та впливу на його економіку. Тобто, під час війни повітряні сили із тактичного стали також і оперативним засобом ураження противника. З накопиченням досвіду організації та ведення бойових дій складалися основні принципи бойового застосування авіації. До них належали: зосередження зусиль на головному напрямку; масоване застосування авіації при вирішенні бойових завдань; раптовість її дій; безперервність впливу на противника; взаємодія авіації з сухопутними військами, силами флоту і між її родами; надійне і ефективне управління силами авіації; всебічне забезпечення її дій.

117

Хоча доля Першої світової війни вирішувалася на сухопутних театрах воєнних дій, збройна боротьба на морі певним чином впливала на перебіг операцій та кампаній на суші. Це виявилося насамперед у результатах дій німецьких підводних човнів на морських комунікаціях Великої Британії та блокади британським флотом узбережжя Німеччини. Знаменитий Ютландський бій 1916 року між головними силами німецького та британського флотів ознаменував крах ідеї завоювання переваги на морі в ході генерального бою. Війна засвідчила, що досягнення стратегічних цілей на морі потребує проведення кількох великих операцій і постійної бойової діяльності флоту для вирішення оперативних завдань. Зміна умов і характеру ведення збройної боротьби зумовили подальший розвиток засобів і способів ведення військових дій на морі. Основними засобами ураження ворожих кораблів стали міни та торпеди. З’явилися авіаносці, торпедні катери, десантні і сторожові кораблі, мисливці за підводними човнами, підводні мінні загороджувачі. В ході війни з’явився новий рід воєнно-морських сил – морська авіація.

ПРОПАГАНДА ПІД ЧАС ВІЙНИ В умовах Першої світової війни поряд із застосуванням військової сили та економічним тиском, пропаганда стала третьою головною зброєю у протистоянні з противником. Саме цю війну можна вважати початком нового типу воєн, під час яких всі види інформації, відомі на той час, були задіяні для досягнення перемоги над ворогом. Пропаганда у різних країнах-учасницях війни перебувала у безпосередній залежності від їхніх можливостей ще у мирний час. Тому обробка громадської думки напередодні та протягом Першої світової війни зробили неминучим використання у військових цілях досвіду, набутого ще за часів мирного життя. Під час Першої світової війни пропаганда мала два основні напрямки: 1) вплив на громадськість іноземних держав, що був пов’язаний зі створенням необхідного інформаційного простору в нейтральних країнах, державах-союзниках і здійсненням інформаційного впливу на свідомість противника (як цивільного населення, так і військовослужбовців); 2) вплив на населення власної країни, що був спрямований на роботу з фронтом та інформування тилових територій. Фронтова пропаганда під час війни мала як довготривалу, так і короткочасну мету. Короткочасна вимагала жертовності від солдат, примушувала їх іти в бій у даний момент. Довготривала полягала у тому, що 118

солдат мав усвідомити необхідність воювати до цілковитої перемоги, бути лояльним до влади.

Німецький солдат перемагає росіянина, француза та британця. Сатиричний плакат Важливим завданням пропаганди під час війни стало роз’яснення населенню справедливого для власної країни характеру конфлікту та мобілізація військовослужбовців на безумовне виконання поставлених завдань. Самого доведення факту, що ворог почав війну, для мобілізації країни було недостатньо, тому формувалася мотивація. Пропагандисти намагалися дати відповідь на запитання: заради чого варто воювати? Для французів і бельгійців, на яких напали, основним мотивом стає визволення своїх країн від ворога. Для Росії – допомога братньому сербському народу, який належить до слов’янської групи народів, і до того ж є православним. А ось британцям, яких війна торкнулася значно менше, намагалися довести, що у випадку простого очікування, після захоплення Німеччиною Франції виникне реальна загроза для Великої Британії. Німецькі пропагандисти доводили – обов’язково слід приєднати частину Франції та Росії, тому що це вкрай необхідно для існування і розвитку Німеччини.

119

Пропагандистам Великої Британії та Франції блискуче вдалося прищепити власному населенню і світовій громадськості думку про те, що сенс цієї війни полягає у боротьбі цивілізації проти варварства, під яким малася на увазі Німеччина. Війна у Росії була проголошена боротьбою за свободу “слов’янства” від “німецького рабства”, актуалізуючи історичний мотив “вікової” боротьби російського народу з “тевтонами”. Саме пропаганда забезпечила сприйняття німецьких військ як варвара-агресора. Поширення прикладів мужності, взаємодопомоги, подвигів та героїчних вчинків на полях битв стало завданням пропаганди вже у ході війни. Інформація про них зміцнювала дух армії. Маючи зразки для наслідування, кожен солдат

Британський агітаційний плакат епохи Першої світової війни, що закликає вступати в королівську армію починав поводитися хоробріше. Яскравим прикладом цього можна назвати прославлення подвигу російського донського козака Кузьми Крючкова, який нібито знищив у бою 11 солдат противника (хоча на справді було інакше). Його фотографії розміщувалися у газетах і журналах. Про нього складали вірші, малювали карикатури про те, як він знищує противника. Зображення цього солдата розміщувалося скрізь, наскільки вистачало уяви не лише у пропагандистів, але і простих людей – на малюнках, календарях, плакатах і навіть цигарках та цукерках під назвою “Козьма Крючков”. До завдань пропаганди належало також розвінчування міфів ворожої пропаганди, протидія їй. Так, після повідомлення британців про те, що нібито німецькі військовослужбовці здійснюють геноцид проти католиків, Папа Римський висловив протест. Тому, щоб розвінчати британський міф, німці випустили спеціальну книгу для його спростування.

120

Перший Георгіївський кавалер у Першу світову війну – Козьма Крючков. Пропагандистський плакат Актуальними завданнями пропаганди стало формування в особового складу впевненості у своїй зброї та бойовій техніці, зміцнення віри у перемогу над противником; роз’яснення неприпустимості здачі у полон; підтримання дисциплінованості та здорового способу життя серед військовослужбовців, недопущення негативних явищ, зокрема, пияцтва серед солдат та офіцерів тощо. Особлива роль при вирішені цих завдань надавалася пресі. Для підготовки агітаційно-пропагандистської продукції залучалися кращі фахівці, відомі особи, авторитети того часу. Так, до роботи британського Бюро військової пропаганди були залучені такі відомі всьому світу майстри слова як Ред’ярд Кіплінг, Герберт Уеллс, Артур Конан Дойль та ін. Пропагандою широко використовувались ідеалізовані образи загиблих геройською і мученицькою смертю, хоча вони зазвичай не в усьому збігалися з реальністю. Переконливу силу мала легенда про “розп’яття канадця” німецькими солдатами. Сильно вплинула на почуття католиків інформація

121

про насильства німців над черницями, хоча згодом виявилося, що це неправда. Всі держави протягом війни здійснювали пропаганду “жахів”. Так, німці поширювали в Європі та серед своїх жителів чутки про навалу азіатів, котрі творять у Пруссії нечувані звірства після захоплення цієї території російською армією. Берлінські Американська кінозірка Дуглас Фербенкс газети розповідали на весь світ, під час патріотичної пропаганди та що в межі “непорочної Пруссії збору коштів на військові потреби. вторглися косоокі орди 1918 рік дикунів, які з легкістю здатні розпороти животи поважним бюргершам або розбити череп немовляти прикладом гвинтівки”. Ймовірно, найефективнішим “жахом-брехнею” періоду Першої світової війни, виявилося повідомлення британців про те, що німці переробляють трупи солдатів, своїх і чужих, на стеарин та на їжу для свиней. Це повідомлення спричинило у всьому світі хвилю обурення і стало приводом для вступу Китаю у війну на боці Антанти. Лише після війни ця неправда була викрита. Безумовним лідером щодо впливу на населення і війська під час Першої світової війни була пропаганда за допомогою друкованої Одним із Звірства німецької армії очима британської продукції. преси: німці використовують жінок і дітей наймасовіших її зразків були листівки і короткі брошури, в якості живого щита під час атаки 122

що випускалися величезними накладами. З огляду на технічну легкість створення листівок та їхню дешевизну, всі країни активно використовували цей спосіб поширення інформації. На другому місці за своєю значущістю і чисельністю в інформаційному протистоянні Першої світової війни були газети. Цей потужний важіль впливу на свідомість читача був добре відомий в Європі з XIX ст. і грошей на це не шкодувала жодна з воюючих країн. Усна агітаційно-пропагандистська діяльність здійснювалася за допомогою зачитування указів, послань (імператора, царя, прем’єр-міністра), наказів командирів (командувачів) та їхніх виступів перед особовим складом, колективного читання газетних та журнальних статей, інших матеріалів, доведення героїчних подвигів солдат (офіцерів), складання пісень, віршів, гуморесок, анекдотів. Поширенню цього виду діяльності, крім командирів, сприяли творчі колективи, театри, що виступали перед солдатами. Відносно новим (особливо для армій Російської та Османської імперій, Болгарського царства) видом був пропагандистський вплив за допомогою кіно-, фото-, фономатеріалів. Емоційність цих засобів на населення і військовослужбовців була доволі сильною. Під час війни активно використовувалися різноманітні плакати із зображенням керівників держави, історичних та героїчних постатей, стенди, гасла, щити із закликами тощо. Особливого значення наочній агітації і пропаганді надавалося під час проведення мобілізаційних заходів. Досвід війни довів, що для цілковитого успіху агітаційнопропагандистська діяльність має бути всеосяжною у своїх гаслах. Прямо або опосередковано вона повинна звертатися до всього особового складу: незалежно від національності, релігійних уподобань, військового звання, віку.

ЛЮДСЬКІ І МАТЕРІАЛЬНІ ВТРАТИ У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ Перша світова війна мала винятково руйнівний характер, особливо на європейському театрі воєнних дій. Вона дуже дорого коштувала людству, яке зазнало колосальних людських і матеріальних втрат. Війна спричинила небувале напруження людських ресурсів воюючих країн, які мобілізували до своїх збройних сил понад 70 мільйонів осіб, у тому числі країни Антанти – більше 45 мільйонів, коаліція Центральних держав – 25 мільйонів осіб. Ще ніколи протиборчі сторони не виставляли таких колосальних армій для взаємного знищення. 123

Перша світова війна перевершила всі попередні війни за чисельністю людських жертв. У ній полягло понад 10 млн. осіб. Серед них загиблими вважаються: у Німеччині – 1,8 млн.; у Російській імперії – 1,7 млн.; у Франції – 1,4 млн.; у Австро-Угорщині – 1,2 млн.; у Великій Британії – 950 тис.; у Італії – 460 тис; у Туреччині – 325 тис.; у США – 115 тис.; у Болгарії – 75,8 тис.; у Канаді – 60 тис.; у Австралії – 60 тис. осіб. Для порівняння: це у два рази більше людей, ніж за всі попередні війни протягом 300 років.

Рештки сербів, убитих болгарськими солдатами у місті Сурдуліце З матеріального виробництва було вилучено найпродуктивнішу за фізичним станом і віком частину чоловічого населення. Відсоток мобілізованих щодо працездатного чоловічого населення був надзвичайно високим і в усіх воюючих країнах сягав у середньому 50 %, а в деяких із них, зокрема у Франції, ще вище. Збройні сили були укомплектовані вчорашніми робітниками, селянами та представниками інших соціальних прошарків населення. Ця обставина істотною мірою визначила великі військові втрати. Щохвилини під час Першої світової війни помирали 4 солдати. Крім того, понад 20 мільйонів людей дістали поранення, з яких 3,5 мільйона стали інвалідами на все життя, а частина згодом від отриманих ран померла. Внаслідок бойових дій на фронтах, що відбувалися в густонаселених районах, артобстрілів та застосування ще однієї військово-технічної новинки цієї війни – бомбардування з літаків промислових об’єктів у тилу противника – значними були і втрати серед цивільного населення. Вони, на жаль, повністю не узагальнені дослідниками. Крім того, голод та інші нещастя, спричинені війною, призвели до зростання смертності та зниження народжуваності населення. 124

Жінки-робітниці на заводі з виготовлення снарядів Під час та після війни надзвичайного поширення набули психічні захворювання, що були безпосередньо пов’язані з воєнними діями. Покоління молодих людей, які пройшли “чистилище” Першої світової війни, у повоєнний час дістало назву “втраченого покоління”, тому що після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто наклав на себе руки, а дехто збожеволів. Готуючись до воєнного протистояння, найбільші країни ще в умовах мирного часу заздалегідь накопичили у своїх мобілізаційних запасах 24652 кулемети, 24857 артилерійських гармат та 26,6 мільйонів снарядів, більше 16,2 мільйонів гвинтівок. Однак цієї кількості зброї та боєприпасів вистачило лише на кілька перших місяців війни. Крім того, протягом війни виготовлялися військові літаки, кораблі різних класів, підводні човни, танки, автомобілі. Вся промисловість працювала у посиленому режимі на армію та флот. Швидке зростання військового виробництва в усіх воюючих країнах за рахунок мирних галузей промисловості та перенапруження народного господарства призвело, в кінцевому результаті, до розладу і розвалу економіки. Війна спустошила багато країн Європи. Було знищено чимало матеріальних і культурних цінностей, що створювалися людством протягом століть. Тисячі фабрик, заводів, шахт, копалень, міст і сіл перетворилися на руїни. Промислове виробництво в окремих країнах Європи скоротилося на 20-50 %. Небаченого занепаду в усіх воюючих країнах зазнало сільське господарство. Вирощування зернових культур, як важливої бази для 125

виробництва хліба, в середньому знизилося на 30-40%. Це призвело до масового недоїдання та голоду серед населення. Різко скоротилося поголів’я худоби, особливо коней, потрібних як для кавалерії, так і для сільськогосподарського виробництва в ролі основної тяглової сили. Під час окупації захоплені землі та населення нещадно грабувалися.

Зруйнований кафедральний собор в Реймсі. Франція. 1917 рік Біль зазнаних втрат, тривалий робочий тиждень і виснажлива праця за трудовими повинностями, нестача необхідних товарів і черги за ними, “чорний ринок” і високі податки – все це визначило щоденний побут більшості країн наприкінці війни та після її завершення. Водночас, різким соціально-політичним контрастом у загальній картині народного зубожіння є дані про збагачення в роки Першої світової війни певних, донедавна “патріотичних” сил і політичних груп, які палко виступали за війну як спосіб захисту “національних інтересів” своїх країн. Так, прибутки від військових поставок німецьких монополій становили на початок 1918 року 10 мільярдів марок, а чисті прибутки “гарматного короля” Круппа збільшилися в 6 разів. Доходи американських промислових корпорацій впродовж 1914-1918 років становили 35 мільярдів доларів. Це дозволило США не лише ліквідували свій борг, а й одержати більше 10 млрд доларів боргових зобов’язань країн Антанти. 126

За оцінкою американського фінансиста Харві Фіска, прямі воєнні витрати за 52 місяці боїв 1914-1918 років становили 83,3 мільярди довоєнних доларів. У сучасних цінах – це більше 5 трильйонів доларів. Тобто, прямі витрати Першої світової війни виявились у 100 разів більше вартості війни між Францією і Пруссією 1870-1871 років і у 60 разів більше вартості витрат російсько-японської війни 1904-1905 років, або дорівнюють всьому національному доходу Російської імперії за чверть століття. Але це тільки прямі витрати на війну. За мінімальною загальною оцінкою, непрямі збитки від світового конфлікту (пов’язані з втратою людей, падінням економіки тощо) становлять понад 360 мільярдів золотих доларів початку двадцятого століття, або 23 трильйони сучасних доларів. Всього за одну добу Першої світової війни всі воюючі країни витрачали близько 250 мільйонів золотих доларів початку минулого століття, або більше 15 мільярдів у сучасних цінах. Тобто, людських і матеріальних втрат зазнали майже всі воюючі країни, а найбільших – європейські.

СИСТЕМА ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКИХ МИРНИХ ДОГОВОРІВ Комп’єнське перемир’я, що було підписане 11 листопада 1918 року, ознаменувало закінчення кривавого протистояння під назвою Перша світова війна. Постало питання підбиття підсумків світового конфлікту й відновлення архітектури міжнародних відносин, із перспективою уникнення подібних війн у майбутньому. Для цього провідні держави світу скликали Паризьку конференцію, яка тривала з перервами з 18 січня 1919 року до 21 січня 1920 року. Участь у конференції взяли делегати від 27 держав світу (США, Великої Британії, Індії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Болівії, Бразилії, Гаїті, Гватемали, Хіджазу, Гондурасу, Греції, Еквадору, Китаю, Куби, Ліберії, Нікарагуа, Панами, Перу, Польщі, Португалії, Румунії, Сербо-ХорватоСловенського Королівства, Сіаму, Уругваю, Чехословацької республіки) та 5 домініонів Британської імперії (Канади, Австралії, Південно-Африканського Союзу, Нової Зеландії, Ньюфаундленду). Делегація Німеччини не була допущена до пленарних засідань і до роботи над текстом договору, її тільки поставили перед фактом підписання Версальського мирного договору. Не запросили також делегації державних утворень, які виникли на місці колишньої Російської імперії (крім Польщі).

127

Розробка мирного договору з Німеччиною закінчилася в квітні 1919 року. Спроби її представників внести зміни до нього успіху не мали. 28 червня 1919 року у Версальському палаці відбулося підписання цього договору.

Початок роботи Паризької мирної конференції. 18 січня 1919 року Версальський мирний договір набув чинності 10 січня 1920 року після того, як його ратифікували Велика Британія, Франція, Італія, Японія і Німеччина. США, Еквадор і королівство Хіджаз договір підписали, але відмовилися його ратифікувати, керуючись власними політичними інтересами. Згодом США уклали окремий договір із Німеччиною. Датований він був 21 липня 1921 року. Цей документ майже повністю відповідав Версальській угоді, але з нього були виключені статті про Лігу Націй. Історичний документ, що юридично поставив Німеччину на коліна, складався з 440 статей і 1 протоколу. Статті були об’єднані в 15 частин, кожна з яких жорстко регламентувала правила і умови, які були обов’язковими для Німеччини. За умовами договору: Франції поверталися Ельзас і Лотарингія, Данії – Північний ШлезвігГольштейн, Бельгії – округи Ейпен, Мальмеді та Морене. Утворювалась Рейнська демілітаризована зона, куди увійшли землі на лівому березі річки Рейн та смуга завширшки 50 км на правому березі. В межах цієї зони заборонялося утримувати збройні сили, проводити маневри, будувати укріплення. 128

Ліга Націй встановила своє управління Саарською областю на 15 років, після чого його державну належність мав вирішити плебісцит. Франція отримувала у власність вугільні копальні Саарської області з правом їхнього викупу, якщо ця область буде приєднана до Німеччини за результатами плебісциту. Визнавши незалежність Польщі, Німеччина передавала їй частину споконвічно польських земель: Познань, частину Померанії (Помор’я), Західної Пруссії та Верхньої Сілезії. Водночас, значна частина стародавніх польських земель, загарбаних німцями (понад 100 тисяч км²), залишалися в межах Німеччини. Вихід Німеччини до Балтійського моря мав забезпечити вузький “Польський коридор”. Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Німеччина відмовлялася від прав на Мемель (Клайпеду), возз’єднаний у 1923 році з Литвою. Договір передбачав визнання незалежності Чехословаччини і безумовну повагу незалежності Австрії. Німеччина втрачала усі свої колонії, які були поділені між головними державами-переможницями на основі затверджуваних Лігою Націй мандатів. Вона також відмовлялася від усіх своїх прав і привілеїв у Китаї. Військові постанови встановлювали межу чисельності армії, що мала комплектуватися на основі добровільного найму, у 100 тисяч осіб. Німеччині заборонялося мати танки, важку артилерію, військову авіацію та підводні човни, їй дозволялося мати тільки обмежений військово-морський флот. Німеччина та її союзники оголошувалися відповідальними за початок світової війни і завдані нею збитки. Вона зобов’язувалася відшкодовувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і громадянам країн Антанти (визначення розмірів репарацій покладалося на спеціальну Репараційну комісію). Виплати припинилися після приходу до влади Гітлера, і були відновлені після Лондонської угоди 1953 року. Тільки 3 жовтня 2010 року Німеччина останнім траншем у 70 мільйонів євро завершила виплату репарацій, накладених на неї Версальським мирним договором. Українське питання на Паризькій конференції. На Паризькій мирній конференції також розглядалися питання щодо поділу українських земель. У дебатах брали участь представники 32 офіційно запрошених країн (включно з домініонами). Але держави-переможниці трималися осторонь численних делегацій від новоутворених держав на теренах колишньої Російської та, частково, Австро-Угорської імперій (Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Білоруської Народної Республіки, Всевеликого Війська Донського, Республіки горців Північного Кавказу, Естонії, Литви, Латвії, Грузії, Вірменії, Азербайджану тощо). Не запрошували на конференцію і 129

більшовицький уряд. Однак ті, хто приїхав до Парижа без запрошення, отримали можливість висловити свої пропозиції. “Російське питання” стало одним із головних на конференції. Однак сподівання Директорії УНР та керівників ЗУНР на підтримку Антантою ідеї незалежності України виявилися марними. Рішення конференції були згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Країни Антанти виступили з ініціативою скликати конференцію всіх урядів державних утворень колишньої Російської імперії на Принцевих островах у Мармуровому морі, але потім від цього відмовилися. Нічого позитивного не принесли Україні й направлені до неї Вудро Вільсоном у лютому-квітні 1919 року місії Нуланса, Бартелемі, Боти, Булліта. Результати переговорів Булліта з представниками ЗУНР і Директорії навіть не були оприлюднені.

Мапа України, представлена на Паризькій мирній конференції. 1919 рік Зазнав краху і висунутий у квітні 1919 року план Ф. Нансена, який мав на меті певну підтримку втягнутих у війну народів Росії. У червні Паризька конференція фактично визнала білогвардійський Російський уряд адмірала О. Колчака в Омську, проте відмовилася зробити те саме щодо України та Білорусі. Вона підтримувала Польщу, Фінляндію, Румунію, визнала автономію Естонії, Литви, Латвії, дозволила Денікіну закупівлю зброї у Німеччині, всіляко заохочувала Юденича в його наступі на Петроград, врешті-решт, де-факто визнала уряди Азербайджану, Грузії і Вірменії, а від Директорії вимагала підпорядкування російським білогвардійцям. 130

Антанта відверто знехтувала законними правами українців. Це стало однією з головних причин того, що збройна боротьба за незалежність України в ті роки завершилася поразкою, а територія нашої країни була розподілена між СРСР, Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Версальський договір не був єдиним актом, що завершив Першу світову війну. З формальної точки зору, Версальський мир був заснований на широкій договірно-правовій базі. В Європі основу цієї бази становили тісно пов’язані з Версальською ще чотири мирні угоди. Німеччина після Версальського договору Серед них Сен-Жерменська з Австрією (1919), Нейїська з Болгарією (1919), Тріанонська з Угорщиною (1920) та Севрська з Туреччиною (1920). Останню з них у 1923 році замінила Лозаннська угода. Сен-Жерменська мирна угода від 10 вересня 1919 року констатувала розпад Австро-Угорської імперії, встановлювала нові державні кордони і проголошувала створення на її території низки самостійних держав – Австрійської республіки, Угорщини, Чехословаччини та Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (від жовтня 1929 року – Югославія). За умовами угоди: колишні австрійські провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини (згодом частину Тешинського району Сілезії було передано Польщі). Румунії передавалась Трансільванія і частина Банату. Від Угорщини до Австрії переходив Бургенланд; південнослов’янські землі, що належали раніше до складу АвстроУгорщини, були згодом поділені між Італією та Королівством Сербів, Хорватів і Словенців. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, 131

майже всю Істрію крім міста Фіуме (Рієка). Королівство Сербів, Хорватів і Словенців отримало Боснію і Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію; держави-переможниці також санкціонували загарбання Польщею Східної Галичини і Західної Волині, анексію Чехословаччиною Закарпатської України, Румунією – Північної Буковини та Бессарабії.

Розпад Австро-Угорської імперії Угода зобов’язувала Австрію в тримісячний термін демобілізувати армію, передати весь австро-угорський морський і річковий військові флоти державам-переможницям; їй заборонялося мати військову авіацію; Австрія могла мати армію чисельністю 30 тисяч осіб; заборонявся аншлюс (приєднання) до Німеччини; Австрія позбавлялася преференцій в Африці й Азії; встановлювалися репарації, суму яких не було визначено. Згодом їх виплату відтермінували, що практично означало звільнення Австрії від платежів. Нейїська мирна угода була підписана 27 листопада 1919 року в передмісті Парижа Нейї-сюр-Сен. Набрала чинності 9 серпня 1920 року. Згідно з угодою, Болгарія втратила вихід до Егейського моря, а також Західну Фракію, що передавалася Греції. Підтверджувався кордон із Королівством Румунія, встановлений Бухарестським мирним договором 1913 року, за яким Південна Добруджа залишилася за Румунією. До Королівства Сербів, Хорватів і Словенців відійшли чотири райони загальною площею 2566 км² з містами Цариброд, Босилеград і Струмиця. Болгарії заборонялося мати армію, яка б 132

перевищувала 20 тисяч осіб. Болгарське царство зобов’язалося виплатити репарації обсягом 2,25 млрд золотих франків. Його господарство та фінанси були поставлені під контроль Міжсоюзної комісії з представників Великої Британії, Франції та Італії.

Території, що відійшли від Болгарії Тріанонська мирна угода з Угорщиною підписана 4 липня 1920 року. Набула чинності 26 липня 1921 року. За угодою, Угорщина відмовлялася від усіх прав на території колишньої Австро-Угорської монархії. Її територія скорочувалась на 77%, а населення на 59%. Угорщина визнавала нові кордони держав у Центральній Європі, визнавала незалежність Чехословацької республіки та Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, зобов’язувалася визнати скасування Брест-Литовського миру 1918 року, втрачала вихід до Адріатичного моря, відмовлялася від будь-яких прав на порт Рієку (Фіуме). Згідно угоди, Румунія отримала Трансільванію та Східний Банат, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців – Воєводину, Хорватію і Західний 133

Банат. Словаччина і Закарпатська Україна переходили до складу Чехословаччини. Австрійській республіці передавалася провінція Бургенланд.

Підписання угоди 4 червня 1920 року у Великому Тріанонському палаці (Версаль) Королівству Угорщина заборонялося мати на озброєнні авіацію, танки, важку артилерію. Максимальна чисельність угорської армії, що могла формуватися лише з добровольців, мала не перевищувати 35 тисяч осіб. Військово-морський флот, зокрема кораблі Дунайської флотилії, передавалися союзникам. Севрська мирна угода підписана 10 серпня 1920 року в місті Севр поблизу Парижа. Згідно з угодою, Туреччина вимушена була відмовитися від арабських володінь, визнавала протекторат Великої Британії над Єгиптом, а Франції – над Марокко і Тунісом. Туреччина позбавлялася прав на Судан, визнавала британську анексію Кіпру, втрачала свої володіння. Низку важливих турецьких володінь, острови Егейського моря та місто Ізмір передано Греції. Анатолію розділили на французьку та італійську сфери впливу. Безпосередньо Туреччині виділили позбавлений ресурсів район у межах Анатолії з центром в Анкарі. 134

Зона чорноморських проток підлягала роззброєнню і переданню під контроль міжнародної комісії. Туреччину позбавили флоту, а чисельність її армії не мала перевищувати 50 тисяч осіб. На території всієї країни зберігався режим капітуляцій (привілейоване становище іноземців), що фактично закріпило напівколоніальний статус Туреччини. Севрська угода чинності так і не набула. Туреччина завдяки національно-визвольному рухові зуміла зберегти свій суверенітет та відвоювати частину території. Фактично, стан війни між Туреччиною і країнами-переможницями був припинений лише Лозаннською угодою. 20 листопада 1922 року в місті Лозанна скликали міжнародну конференцію з метою вирішення проблеми навколо Туреччини та чорноморських проток. Переговори тривали до 24 липня 1923 року. У конференції брали участь делегації Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, Туреччини, Болгарії, а також радянських республік (Росії, України, Грузії). Під час конференції було прийнято конвенцію про режим чорноморських проток, яка базувалася на принципі вільного проходу кораблів, воєнних і цивільних, під будь-яким прапором у мирні та воєнні часи. Ця угода юридично оформила розпад Османської імперії і зафіксувала нові турецькі кордони. Режим капітуляцій скасували. До Туреччини поверталися території, які були раніше передані Греції. Згодом Франція поступилася частиною Сирії на користь Туреччини. Угода означала міжнародне визнання Туреччини як незалежної самостійної держави. Другу частину системи Версальсько-Вашингтонських мирних угод становили договори, підписані на Вашингтонській конференції. Вона тривала з 11 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року і була присвячена питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в АзійськоТихоокеанському регіоні. В роботі конференції брали участь США, Велика Британія (були також представлені її домініони та Індія), Японія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Китай. Радянська Росія не отримала запрошення до Вашингтону, внаслідок чого заявила про невизнання будь-яких рішень конференції. Підсумком роботи Вашингтонської конференції стало підписання трьох договорів, які визначили нову конфігурацію міжнародних відносин і новий баланс сил в Тихоокеанському регіоні. Угода чотирьох держав від 13 грудня 1921 року між США, Великою Британією, Францією і Японією, що стала відома як “Четверний тихоокеанський трактат” або “Далекосхідна Антанта”. Згідно з угодою, 135

сторони зобов’язувалися взаємно поважати права на острови і острівні володіння в Тихому океані. Угода також передбачала скасування британськояпонського союзу 1902 року, спрямованого в той період проти планів США і Росії на Далекому Сході і в басейні Тихого океану. Таким чином, угодою юридично закріплювався статус-кво і тимчасова рівновага чотирьох держав в Тихоокеанському регіоні. Угода п’яти держав, більш відома як “Вашингтонська морська угода“, підписана 6 лютого 1922 року між США, Великою Британією, Японією, Францією та Італією про обмеження морських озброєнь. Угода встановлювала співвідношення тоннажу лінійних суден і авіаносців у пропорції: 5: 5: 3: 1,75: 1,75 (США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія відповідно). Було також прийнято пропозицію США про заборону будівництва лінкорів тоннажністю понад 35 тисяч т. Угода була укладена на термін до 31 грудня 1936 року. Угода дев’яти держав від 6 лютого 1922 року була підписана всіма учасниками конференції. Вона стосувалася забезпечення гарантій територіальної цілісності Республіки Китай, поваги до її суверенітету, а також проголошувала принцип “відкритих дверей і рівних можливостей” стосовно Китаю в галузі торгової і підприємницької діяльності. Зобов’язувала не вдаватися до використання внутрішньої ситуації в країні з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам і інтересам інших держав-учасниць договору. Китай розглядався учасниками договору як спільний об’єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти претензій Японії на монопольне панування в Китаї.

136

ВИСНОВОК “Велика і забута” – так навіть через століття після завершення називають наші сучасники Першу світову війну. Незважаючи на велику кількість історичних праць, безліч творів художньої літератури, живопису, драматургії та кінематографу, більшість населення у сучасному світі, зокрема в Україні, мало обізнані про причини, головні події та наслідки Першої світової війни. Однак, із початком нового переділу світу, що почався після захоплення Росією частини української території – Криму та частини Донбасу – суспільний інтерес до історії світових війн і післявоєнного облаштування світу істотно зріс. Під час війни з усією очевидністю постала вирішальна роль економіки і техніки, залежність перебігу і результату війни від тилу країни. Війна змусила мілітаризувати підприємства основних галузей промисловості, підпорядкувати науку і сільське господарство потребам армій і флотів. Зростання і вдосконалення військового виробництва, залізничного та автомобільного транспорту, засобів зв’язку, розвиток озброєнь змінили матеріально-технічну базу війни. Під час неї масово застосовувалися як удосконалені, так і цілком нові бойові засоби: літаки, танки, підводні човни, зенітні та протитанкові гармати, міномети, хімічні й димові снаряди, запалювальні засоби, випуск яких постійно зростав. Перші військові фільми, пропагандистські плакати, військові газети і навіть інформаційні агентства, не кажучи про численні хитрощі та відверту брехню, – багато чого з того, що сьогодні відомо як пропаганда – вперше масово було застосовано під час війни. Протиборчі країни активно використовували у своїй геополітичній стратегії “українське питання”. На захоплених воюючими сторонами українських землях були створені окупаційні режими, занадто далекі у реальній політиці від публічно проголошуваних ними поміркованих гасел. Українські етнічні землі, розділені між Російською імперією та АвстроУгорщиною, як об’єкт геополітичних зазіхань ворогуючих сторін на чотири роки перетворилися на театр запеклих бойових дій, а їхнє населення опинилося по різні боки лінії фронту. Галичиною, Буковиною і Волинню неодноразово прокотився страшний смерч бойових дій. На українських землях відбулися одні з найбільших і найкривавіших за історію війни битв. 100 років тому, 11 листопада 1918 року, було підписане перемир’я між Антантою і переможеною Німеччиною, а 28 червня 1919 року Німеччина була змушена підписати Версальський договір, який офіційно завершив війну. 137

ЛІТЕРАТУРА Ардашев А.Н. Великая Окопная война. Позиционная бойня Первой мировой. – М.: Яуза : Эксмо, 2009. – 480 с. Бахтурина А.Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – М: АЙРО-ХХ, 2000. – 264 с. Белаш Е.Ю. Мифы Первой мировой. – М.: Вече, 2012. – 416 с. Берти Ф. За кулисами Антанты. Дневник Британского посла в Париже. 1914-1919 / Пер. с примеч. Е.С. Берловича. – М.-Л.: Госиздат, 1927. – 230 с. Бетман-Гольвег Т. Мысли о войне / Пер. с нем. В.Н. Дьякова; с предисловием В. Гурко-Кряжина. – М.-Л.: Госиздат, 1925. – 120 с. Больных А.Г. Дарданеллы 1915: Самое кровавое поражение Черчилля. – М.: Яуза : ЭКСМО, 2014. – 160 с. Брусилов А.А. Мои воспоминания. М.: Воениздат, 1983. – 256 с. Брюханов В.А. Заговор против мира. Кто развязал Первую мировую войну. – М.: ACT: Астрель, 2005. – 653, [3] с. Бьюкенен Дж. Мемуары дипломата: Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Международные отношения, 1991. – 344 с. Велика війна 1914–1918 рр. і Україна: Історичні нариси / Упорядн. О. Реєнт; Ред. кол.: В.А. Смолій (голова), Г.В. Боряк, В.С. Великочий, В.Ф. Верстюк, О.І. Гуржій, С.В. Кульчицький та ін. / НАН України. Інститут історії України. – К.: ТОВ “Видавництво “КЛІО”, 2014-2015. – Кн. 1-2. Ветошников Л.В. Брусиловский прорыв. Оперативно-стратегический очерк / Полк. Л.В. Ветошников. – М.: Воениздат, 1940. – 184 с. Вильгельм II. Мемуары. События и люди. 1878-1918 / Перевод Д. Триуса. – М.-П.: Издательство Л.Д. Френкель, 1923. – 178 с. Вильсон Х. Линкоры в бою. 1914-1918 гг. – М.: Изографус, ЭКСМО, 2002. – 432 с. Вудхолл Э. Разведчики мировой войны. – М.: Воениздат НКО СССР, 1938. – 142 с. Галактионов М. Париж, 1914 (Темпы операций). – М.: ООО “Издательство ACT”; СПб.: Terra Fantastica, 2001. – 704 с. Головченко В.І. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія / В.І. Головченко, В.Ф. Солдатенко. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – 448 с. Готлиб В.В. Тайная дипломатия во время первой мировой войны / Перевод с английского В.А. Альтшулера и В.П. Готовицкой. – М.: Соцэкгиз, 1960. – 604 с. Грей Э. Немецкие подводные лодки в Первой мировой войне. 19141918 гг. / Перевод Л. Игоревского. – М.: Центрполиграф, 2003. – 288 с. Де-Лазари А.Н. Химическое оружие на фронтах Первой мировой войны 1914-1918 гг. – М.: Воениздат, 1935. – 143 с. Джонсон Т.М. Американская разведка во время мировой войны. – М.: Воениздат НКО СССР, 1938. – 248 с. Дневники и документы из личного архива Николая II: Воспоминания. Мемуары. – Минск: Харвест, 2003. – 368 с. 138

Дюпюи Р., Дюпюи Т. Всемирная история войн. – Кн. 3: 1800 – 1925. – М.; СПб.: АСТ; Полигон, 1997. – 1015 с. Жванко Л.М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914– 1918 рр.): монографія / Л.М. Жванко. – Х.: Віровець А. П. “Апостроф”, 2012. – 568 с. Жоффр Ж. 1914-1915. Подготовка войны и ведение операций / Пер. с фр. М. Брагинского. – М.: Высший военный редакционный совет, 1923. – 66 с. Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. – М.: ACT; Астрель, 2003. – 894 с. Зайончковский А.М. Первая мировая война – СПб.: ООО “Издательство “Полигон”, 2002. – 878, [2] с. Зильбер И. Тайные средства борьбы / Сокращенный перевод с французского. – М.: Воениздат, 1948. – 104 с. Каширин В.Б. Взятие горы Маковка: Неизвестная победа русских войск весной 1915 года. – М.: Регнум, 2010. – 388 с. Кемп П.К. Подводные лодки Его Величества / П.К. Кемп; Пер. с англ. А. Больных. – М.: ООО “Издательство ACT”; OOO “Транзиткнига”, 2003. – 444 с. Коляда І.А. Міжнародні відносини напередодні й у період Першої світової війни 1914–1918 рр. (у документах і спогадах сучасників): хрестоматія / Авт.-уклад.: О.І. Овчаренко, О.В. Сухушина. – Черкаси: Вертикаль, 2016. – 708 c. Конкэ. Сражение под Капоретто (1917 г.). – М.: Воениздат НКО СССР, 1940. – 178 с. Кооп Г. На линейном крейсере “Гебен”. – СПб.: Корабли и сражения, 2002. – 104 c. Корбетт Дж. Операции английского флота в первую мировую войну. – Мн.: ООО “Харвест”, 2003. – 480 с. Корсун Н. Балканский фронт мировой войны 1914–1918 гг. – М.: Воениздат НКО СССР, 1939. – 124 с. Кураєв О.О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світовій війні: український напрямок : монографія / Відп. ред. П.С. Сохань. – К.: Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2009. – 456 с. Лазарович М.В. Легіон Українських січових стрільців: Формування, ідея, боротьба. – Тернопіль: Джура, 2005. – 592 с. Леттов-Форбек, П.Э. Мои воспоминания о Восточной Африке / Пер. с нем. Ф.П. Шафаловича. – М.: Воен. вестник, 1927. – 323 с. Лиддел Гарт Б. Правда о Первой мировой. – М.: Эксмо, 2009. – 480 с. Лихарев Д.В. Адмирал Дэвид Битти и британский флот в первой половине ХХ века. – СПб.: “Корабли и сражения”, 1997. – 240 с. Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914 - 1918 гг. – Минск: Харвест, 2005. – 800 с. 139

Масловский Е.В. Мировая война на Кавказском фронте 1914-1917 г. : Стратегический очерк. – Париж: Возрождение, 1933. – 504 с. Мировая война в цифрах. – М.-Л.: Государственное военное издательство, 1934. – 128 с. Мировые войны XX века. – Кн. 1: Первая мировая война: Ист. Очерк / Отв. ред. Г.Д. Шкундин. – М.: Наука, 2002. – 686 с. Митчель Ф. Танки на войне. История развития танков в мировой войне 1914-1918 гг. / Сокр. перевод с английского С. Бравермана. Под ред. и с пред. К. Степного. – М.: Госвоениздат, 1935. – 100 c. Монолатій І. Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців. 1914-1918. – К.: Темпора, 2008. – 88 с. Никольсон Г. Как делался мир в 1919 г. – М.: Госполитиздат, 1945 (1-я образцовая типография треста “Полиграфкнига”). – 298 с. Оськин М.В. Крах конного блицкрига. Кавалерия в Первой мировой войне. – М.: Яуза : Эксмо, 2009. – 448 с. Палеолог М. Царская Россия во время мировой войны: Пер. с фр. – 2-е изд. – М.: Междунар. отношения, 1991. – 240 с. Первая мировая война на море / Редактор-составитель А.Е. Тарас. – Мн.: Харвест; М.: ACT, 2001. – 592 с. Первая мировая война: Энциклопедический словарь. – М.: Издательство “Весь Мир”, 2014. – 481 с. Перша та друга світові війни в історії людства (до 100-річчя початку Першої і 75-річчя початку Другої світових воєн): Монографія / Наукова редакція С.С. Трояна. – К.: ДП “НВЦ “Пріоритети”, 2014. – 316 с. Перша світова війна і революції: вектори соціокультурних трансформацій: Колективна монографія / Наукова редакція С.С. Трояна. – К.: Кондор-Видавництво, 2017. – 280 с. Перша світова війна: історичні долі держав і народів (до 100-річчя від початку Першої світової війни): збірник наукових праць / Ред. кол.: Кудряченко А.І. (заг. ред.), Солошенко В.В. (відп. ред., упорядн.), Врадій О.С. (ред.), Ілюк Т.В. (ред.). Державна установа “Інститут всесвітньої історії HAH України” НАН України. ‒ К.: ДУ “Інститут всесвітньої історії HAH України”, 2015. ‒ 352 с. Петен А.Ф. Оборона Вердена / Перевод с французского. – М.: Воениздат, 1937. – 88 с. Полная энциклопедия. Русская Армия в Первой мировой войне (1914– 1918) / В.Н. Шунков, А.Г. Мерников, А.А. Спектор. – М.: ACT, 2014. – 240 с. Строков А.А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. – М.: Воениздат, 1974. – 616 с. Такман Б. Первый блицкриг. Август 1914. – М.: 000 “Фирма “Издательство ACT”; СПб.: Terra Fantastica, 1999. – 640 с. Томази А. Морская война на Адриатическом море. [1914-1918] / Пер. с фр. В.Я. Новицкого; Воен.-мор. акад. им. Ворошилова. – М.-Л.: Военмориздат, 1940. – 164 с. Українські січові стрільці 1914-1920. – Львів: Слово, 1991. – 160 с. 140

Уткин А.И. Первая Мировая война – М.: Алгоритм, 2001. – 592 с. Федосеев С.Л. “Пушечное мясо” Первой мировой. Пехота в бою. – М.: Яуза, Эксмо, 2009. – 576 с. Федосеев С.Л. Танки Первой Мировой. – М.: Яуза: Эксмо, 2010. – 640 с. Финне К.Н. Русские воздушные богатыри И.И. Сикорского. – Минск: Харвест, 2005. – 91 с. Хасхаген Э. На подводной лодке у берегов Англии (1914-1918). – М.: Государственное военное издательство Наркомата обороны Союза ССР, 1937. – 280 с. Хауз Э. Архив полковника Хауза. [Дневники и переписка с президентом Вильсоном и др. полит. деятелями] / Подгот. к печати проф. истории Иэйлского ун-та Чарлзом Сеймуром. – М.: Соцэкгиз,1937-1939. – Т. 1-3. Хѐпнер Э. Война Германии в воздухе. – Минск: Харвест, 2005. – 240 с. Хэнбери-Уильямс Дж. Николай II как я его знал, в кн.: Государь на фронте. Воспоминания / Сост.: С. Лизунов. – М.: Русский Хронографъ, 2012. – 272 с. Хорошева А.О. Внешняя политика Бельгии накануне и во время Первой мировой войны / А.О. Хорошева; Рос. Акад. Наук, Ин-т всеобщей истории. – М.: ИВИ РАН, 2007. – 295 с. Шацилло В. К. Первая мировая война 1914–1918. Факты. Документы. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. – 480 с. Шеер Р. Германский флот в Мировую войну. – М.: Эксмо, Изографус; СПб.: terra fantastica, 2002. – 672 с. Шигалин Г.И. Военная экономика в первую мировую войну. (19141918 гг.). – М.: Воениздат, 1956. – 332 с. Шпис И. Шесть лет под водой / Пер.с нем. Е. Р. Траяновской. – Л.: Брокгауз-Ефрон, 1929. – 184 с. Шталь А. Развитие методов операций подводных лодок в войну 1914– 1918 гг. на основных морских театрах. – М.: Воениздат НКО СССР, 1936. – 216 с. Эрр Ф.-Ж. Артиллерия в прошлом, настоящем и будущем. – М.: Воениздат НКО СССР, 1941. – 348 с.

141

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА: ПОДІЇ ТА ФАКТИ. До 100-річчя завершення Першої світової війни

Агаєв Назім Асафович Топальський Віктор Леонідович Мараєв Владлен Ростиславович Зозуля Олексій Сергійович Заболотний Володимир Олексійович

Підписано до друку 03.10.2018 р. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Ум. друк. арк. 8,1. Наклад 300 прим. ФОП Маслаков Руслан Олексійович Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 4726 від 29.05.2014 р. Тел.: (095) 699-25-20, (098) 366-48-27 E-mail: osvita2005@gmail.com, www.rambook.com.ua Віддруковано в друкарні ТОВ “7БЦ” 07400, Київська обл., м. Бровари, б-р Незалежності, 2, кв. 148 e-mail: 7bc@ukr.net, тел.: (044) 592-00-80 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №5329 від 11.04.2017