НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ НА 2019 НАВЧАЛЬНИЙ РІК

Київ – 2019

УДК 355.1 ББК 68.4(4Укр) Н 15 Рекомендовано до друку Науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України (протокол № 12 від 28.12.2018 р.).

Автори: Базарний В.Т., Герасименко М.В., Дейко А.Б., Заболотний В.О., Мараєва В.В., Мацагор О.А., Печенюк С.І., Скляр О.Ю., Топальський В.Л., Хруленко І.П.

Навчальний посібник з національно-патріотичної підготовки Н 15 особового складу Збройних Сил України на 2019 навчальний рік / М.В. Герасименко, Дейко А.Б., В.В. Мараєва, О.А. Мацагор та ін. / За заг. ред. Н.А. Агаєва. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2019. – 165 с. У навчальному посібнику матеріали подано відповідно до тематики національно-патріотичної підготовки особового складу Збройних Сил України на 2019 навчальний рік.

УДК 355.1 ББК 68.4 (4Укр)

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2019.

1

Зміст № Назва теми з/п 1. Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберігˮ (до 100-ї річниці проголошення у 1919 році Директорією УНР на Софіївській площі в Києві Акту злуки всіх українських земель (західних і східних) в єдину соборну Українську Державу)….....................................................................................

2. За мирний світ під Крутами стояла країна молода (до Дня пам’яті героїв Крут (1918 р.))………………………………………………………………………...

3. Живим уклін – загиблим слава! (до 5-ї річниці Героїв Небесної Сотні)……

4. Петро Федун (Полтава) – ідеолог українського націоналізму у боротьбі за незалежну Україну (100 років від дня народження Петра Миколайовича Федуна-Полтави (1919-1951 рр.), українського військового та політичного діяча, публіциста, полковника УПА)……………………………...

5. Гетьман Іван Мазепа та його доба (до 380-ї річниці від дня народження І. Мазепи (1639-1709 рр.), українського військового, політичного і державного діяча, гетьмана війська Запорозького)…………………………...

6. В сім’ї вільній – новій (до 205-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 рр.) національного героя і символу України)…………………………………………………………………………………

7. Релігія, як складова духовної культури Українського народу. Співпраця з представниками церков, як важливий фактор духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України……………………………….

8. Історія та сучасність Північноатлантичного альянсу, як системи колективної безпеки. Протидія NАТО сучасним викликам та загрозам (до Дня Створення Північноатлантичного альянсу).………………………….

9. Україна та українці у горнилі Другої світової війни. Внесок українського народу у перемогу над нацизмом (до Дня пам’яті та примирення)………...

10. Великий державник України (до 140-річчя від дня народження Симона Петлюри (1879-1926 рр.), українського державного та політичного діяча, публіциста, організатора українських збройних сил)………………….

11. Злочинна сутність комуністичного режиму: депортація народів колишнього СРСР (до 75-ї річниці депортації кримськотатарського народу)………………………………………………………………………………….

12. Конституція України – символ незалежності держави (до Дня Конституції України)………………………………………………………………..

13. Згадати все. Визволення Північного Донбасу від російсько-окупаційних військ (до 5-ї річниці звільнення міст Слов’янськ та Краматорськ)…...…..

14. Перемога козацького війська у битві під Зборовом – як приклад козацької мужності та звитяги у національно-визвольній війні українського народу (1648-1654 років) (до 370-ї річниці (1649 року) битви козацького війська на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким проти польського війська Яна Казимира під Зборовом)………………………………………………………..

2

Стор.

4 9 14

18

27

34

39

46 52

60

67 72 79

83

№ Назва теми з/п 15. Краса і велич символів державних. Незалежна Україна: шлях до мети (до Дня Державного Прапора України та Дня незалежності України)………..

16. Україна на початку Другої світової війни – історичні наслідки радянської тоталітарної системи………………………………………………………….

17. За Україну! За її волю! За честь! За славу! За народ! Історичний аспект формування бойових традицій Українського війська (до Дня захисника України)…………………………………………………………………………………

18. Депортація та насильницьке переселення українців Західних областей України до Сибіру – як елемент тоталітарної політики радянськокомуністичного режиму (до 72-ї річниці масової депортації українців до Сибіру у 1947 році)……………….......................................................................

19. Боротьба за Українську державу 1917-1921 років. Українська і Західноукраїнська Народні Республіки – історія і уроки державності…….

20. Голодомор в Україні 1932-1933 років, як геноцид проти українського народу (до Дня пам`яті жертв голодоморів)……………………………………

21. Перший Зимовий похід Армії УНР (до 100–річчя першого Зимового походу Армії УНР)…………………………………………………………………….

22. Формування позитивного іміджу Збройних Сил України та привабливості військової служби……………………………………………………………..

23. Міжнародне співробітництво та участь Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях (до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав)………………………………………...

3

Стор.

87 98

109

121 127 134 142 147

152

Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг (до 100-ї річниці проголошення у 1919 році Директорією УНР на Софіївській площі в Києві Акту Злуки всіх українських земель (західних і східних) в єдину соборну Українську Державу)

Історія становлення державності будь-якої країни – доволі складний процес. Кожен народ проходив цей довгий шлях з війнами і втратами. Проте історія українського народу одна з найтяжчих і найболючіших, адже збудована вона була на кістках тих, хто не шкодував себе у боротьбі за створення незалежної, соборної держави.

22 січня 2019 р. визначальна дата для державотворення Незалежної України – 100-річчя Дня Соборності – проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Після появи у 1991 р. незалежної України термін “соборність”, який до цього можна було побачити лише на сторінках діаспорних видань, швидко поширився у науковій і публіцистичній літературі, з’явився в енциклопедіях і словниках. Під соборністю України ми розуміємо об’єднаність, цілісність, неподільність суспільства й держави. Цей термін має кілька вимірів: соборність землі, державності, громадськості, правової, політичної і громадянської культури, духовності тощо. Соборність землі України – це духовне єднання всіх територій, які історично належали нашому народові, єдність і цілісність загальної території України, недоторканність її кордонів. Під соборністю української державності ми розуміємо, що Україна має свою єдину національну державу, яку створює сам народ як вільну, суверенну, демократичну, правову і соціальну. Тільки така держава здатна бути дійсно соборною. Громадянська соборність – це єднання усіх громадян України, незалежно від соціально-класових, етнічних і духовно-культурних відмінностей, активна участь усіх верств населення і політичних сил у розбудові громадянського суспільства. Духовна соборність України означає єднання людей, гармонію індивідуальних і загальних цілей і прагнень, відповідальність особи перед суспільством. Ідея Соборності генетично закладена в українцях з давніх-давен. Від часів феодальної роздробленості Київської Русі вона стала однією із 4

запорук збереження нашої державності та національного самоусвідомлення. У найважчі часи нашої історії кращі сини України-Русі озброювалися нею для боротьби з ворогами. Сама ж ідея соборності немислима без ідеї державності, якої дотримувалися Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Галицький, Богдан Хмельницький та Іван Виговський, Петро Дорошенко й Іван Мазепа. Вони в різні часи й за різних історичних обставин намагались втілювати її в життя. Після ліквідації Гетьманщини (козацької держави) український народ був поділений між кількома країнами. Навіть будучи розділеними, українці завжди вірили і сподівалися на національне об’єднання. У нашого народу ніколи не зникала надія на відновлення державотворчого життя і відчуття належності до єдиної, великої нації. Ідея єдності нашої держави була однією з найзаповітніших мрій українців протягом багатьох століть. Її обґрунтували у своїх працях визначні мислителі та діячі: члени Кирило-Мефодіївського братства (М. Костомаров, Т. Шевченко, Г. Андрузький, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш), “Руської трійці” на чолі з Маркіяном Шашкевичем у Галичині, видатні українські вчені Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський. Саме вони висунули завдання – об’єднати всі етнічні українські землі в єдину державу. Ця ідея почала здійснюватися лише на початку двадцятого століття після розпаду Російської імперії. 22 січня 1918 р. Центральна Рада, уряд якої очолював Володимир Винниченко, проголосила четвертий Універсал, за яким Українська Народна Республіка (УНР) стала самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Восени 1918 р., після розпаду Австро-Угорської імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) з центром у Львові. Від самого початку виникнення ЗУНР прагнула з’єднатися з УНР.

1 грудня 1918 р. у Фастові між ЗУНР і УНР було підписано попередню угоду – Передвступний договір про злуку обох держав. У першу річницю проголошення самостійності УНР, 22 січня 1919 р. о 12-й годині дня, у Києві на Софійському майдані у святковій обстановці під перегук дзвонів Святої Софії у присутності десятків тисяч людей було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. У присутності багатьох тисяч 5

людей було зачитано Універсал Директорії. У виголошеному Універсалі Соборності УНР, зокрема, зазначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Так уперше за декілька століть був зроблений серйозний крок до об’єднання більшості етнічних українських земель в єдину державу. Цей Універсал підписали голова Директорії УНР Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський, а також керуючий справами Директорії Іван Красковський. До складу Директорії було введено очільника ЗУНР і голову УНРади Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно ухвалив Універсал про Злуку. Державним гербом Соборної України став тризуб. Під час урочистих заходів поруч із Директорією УНР і делегацією ЗУНР на Софійській площі був присутній іноземний дипломатичний корпус – посли Австрії, Болгарії і козацького Дону, заступник посла Німеччини, консули Туреччини і Нідерландів, військовий аташе Грузії. Два українські державні утворення створили конфедеративне об’єднання. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними арміями, дії яких, щоправда, певним чином координувалися обома командуваннями і урядами. Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення, що було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР, її уряд і війська, які змушені були під натиском більшовицьких і білогвардійських військ залишити майже всю територію України. Коли ж уряд УНР звернувся по допомогу до Польщі, в обмін на це, обіцяючи віддати їй Східну Галичину, уряд ЗОУНР в односторонньому порядку скасував Акт Злуки. Вперше масштабно свято Соборності України було відзначене на Закарпатті 22 січня 1939 р. Політична еліта Карпатської України розглядала 6

святкування в Хусті, приурочені до 20-ліття Акту Злуки, з метою привернути увагу міжнародної спільноти до загальноукраїнських прагнень мешканців краю. Це була найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тисяч людей, які з’їхалися до столиці Карпатської України з усіх куточків краю. Знаменним етапом боротьби українців СРСР за незалежну, соборну Україну став “живий ланцюг”, що з’єднав Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир і Київ 21 січня 1990 р. (у переддень 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР). Початок ланцюга в Івано-Франківську був зумовлений тим, що саме це місто (тодішній Станиславів) у 1919 р. був столицею ЗУНР. За різними оцінками, участь в акції взяли від 500 тис. до 3 млн. українців. Це був один із наймасштабніших заходів у світовій історії та ще один крок до здобуття суверенітету Україною. Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Ще раз конкретним змістом наповнилося поняття зв’язку поколінь. Менш як за два роки по тому Україна справді стала незалежною. Навіть сьогодні, після здобуття незалежності нашою державою, у День Соборності України – 22 січня – люди в багатьох містах створюють невеликі кількатисячні живі ланцюги, як символ єднання української нації. Офіційно День Соборності відзначається в Україні лише з 1999 р., коли 21 січня 1999 р. Президент України Леонід Кучма своїм указом встановив в Україні свято – День Соборності, “враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави”.

30 грудня 2011 р., указом на той час Президента України Віктора Януковича, День Соборності на офіційному рівні було скасовано і натомість встановлено День Соборності та Свободи України. Проте, 13 листопада 2014 р. Указом Президента України Петра Порошенка День Соборності України було відновлено. День 22-го січня 1919 р. увійшов до національного календаря, як велике державне свято – День Соборності України. Пророчими стали слова Івана Франка, сказані ним ще у березні 1883 р.: Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна, 7

Від Кубані аж до Сяну-річки Одна, нероздільна. Акт Злуки 22 січня 1919 р. став знаменною подією, яка мала велике історичне значення. Він дав змогу заявити перед світом про єдність і неподільність українських земель і українського народу від Донбасу до Закарпаття, став орієнтиром для усіх наступних поколінь борців за волю України. І хоча державі тоді не вдалося зберегти цілісність та незалежність, Акт Злуки став реальним втіленням вікової мрії українців про свою суверенну державу. Відзначення 100-річчя проголошення Соборності України надзвичайно актуальне у нинішніх умовах, коли Росією анексовано Крим, загарбано частину Донецької і Луганської областей. Коли постійно гинуть кращі сини і дочки, віддаючи своє життя за єдність держави, її процвітання. У той же час активізувалися сили, що прагнуть розділити Україну як територіально, так і духовно. Тобто, відбувається пряме зазіхання як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів на цілісність і суверенітет нашої держави. Щоб не дати реалізуватися таким антиукраїнським планам, слід пам’ятати гіркі уроки сторічної давнини і розуміти, що лише коли ми об’єднані – ми непереможні. У цей день, вшановуючи історію національного державотворення, ми засвідчуємо свою повагу до подвигу борців за свободу, незалежність і територіальну цілісність нашої держави та сприяємо єднанню суспільства у справі розбудови України, як високорозвиненої європейської держави.

8

За мирний світ під Крутами стояла країна молода (до Дня пам’яті героїв Крут (1918 р.))

29 січня виповнюється 101 рік з часу бою на залізничній станції Крути (зараз Чернігівська обл., Борзнянський р-н) між військовими підрозділами Української Народної Республіки та російською більшовицькою армією під командуванням М. Муравйова. Цей бій став одним з етапів неоголошеної війни Радянської Росії проти незалежної України 1917–1920 рр., героїчною і водночас трагічною сторінкою воєнної історії нашої держави. На рубежі 1917–1918 рр. розгорнулася інтервенція російськобільшовицьких військ в Україну. На початку січня 1918 р. більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях і розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. Швидке просування більшовицьких військ поставило перед Центральною Радою нагальну проблему оборони Києва. Загалом у Києві нараховувалося до 20 тис. військових, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. Опорою української влади стали окремі загони Вільного козацтва, Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь Січових стрільців Євгена Коновальця, полк ім. К. Гордієнка під командуванням В. Петрова та невеличкі за чисельністю добровольчі формування.

24–27 січня 1918 р. запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Українські війська змушені були залишити м. Бахмач і відступити до ст. Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу імені Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116 осіб) добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців, створеного із студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира, новозаснованого Українського народного університету та учнів двох старших класів 2-ї 9

Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Переважна більшість із них не мала достатньої військової підготовки. На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформі. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва з м. Ніжин. Проти української залоги ст. Крути виступали три більшовицькі групи – П. Єгорова, Р. Берзіна та Кудинського загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3 000 осіб, серед них – 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією. Відтворити події 29 січня 1918 р. у деталях важко. На сьогодні, поки що не знайдено жодного офіційного документа, де б висвітлювалися обставини бою. Ми маємо небагато достовірної інформації про перебіг бою, чисельність задіяного війська, озброєння, командний склад і загальні втрати. Основним джерелом були й залишаються спогади учасників і відомості тогочасної преси. Українські підрозділи зайняли позиції перед ст. Крути. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня “Смерті”, праворуч – юнкери військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях та почали окопуватися. Одна чота, що складалася з осіб молодшого віку та тих, хто взагалі не вмів стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями і станцією. Щоб підсилити студентів, на лівий фланг їхніх позицій були переведені підрозділи куреня “Смерті”. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту здійснював сотник Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50–60 вояків, у резерві – до 30 студентів i гімназистів. На правому фланзі стояла Перша Українська юнацька школа імені Б. Хмельницького. Позицію юнкерів посилювала штучна перешкода – насип залізничної гілки Гребінка-Крути. Безпосередньо на позиції було виведено 1-у, 2-у та 3-ю юнацькі сотні. 4–а юнацька сотня лишилася на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі противника. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію. Наступ більшовиків на станцію розпочався зранку 29 січня. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці та сибіряки з армії Р. Берзіна. Правий фланг штурмували в основному московські червоногвардійці 10

П. Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i помітних втрат, особливо на правому фланзі. Справжнім героєм бою під Крутами став уродженець Луганщини, 25-річний командир сотні 1-го Українського козацького полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, підпоручик Семен Матвійович Лощенко, який ще невдовзі був викладачем математики у київській реальній школі. Під сильним ворожим обстрілом, разом із чотирма іншими артилеристами він влучно і швидко вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу, не даючи змоги російським більшовикам розбити високий залізничний насип і перервати зв’язок між українськими загонами по обидва боки залізниці. Його називали незрівняним артилеристом, людиною великої відваги і “правдивим героєм бою”. Менш вдалою була оборона на лівому фланзі – тут, незважаючи на опір, червоногвардійські частини все ближче просувались до станції. Захисникам Крут не вистачало набоїв. Кулемети, що швидко перегрівалися на морозі, стали псуватися. У своїх спогадах сотник Аверкій Гончаренко відзначав надзвичайну холоднокровність старшин і молодих вояків й уміння опановувати собою, чого іноді бракувало на фронті навіть серед старших за віком, досвідчених і навчених бійців. Михайло Кушнір згадував про останню атаку героїв Крут: “Оточені ворогом з усіх сторін, рештки підрозділів молодих героїв вискочили з окопів і кинулись в рукопашний бій. І оці юнаки, руки яких ще недавно гортали сторінки книжок – несли на своїх штиках смерть ворогові. Бились завзято, не знали пощади ні до ворога, ні від ворога”. На пропозицію більшовиків здатися відповідь була: “Ніколи! Слава Україні!”. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі ст. Крути до своїх ешелонів. Юнаки винесли з поля бою не тільки зброю й амуніцію, але й поранених та убитих товаришів. Уже в Києві курсанти юнацької школи приєдналися до волонтерського загону генерала Прісовського. Після відступу зі столиці та створення Окремого Запорозького загону, вони увійшли до 2-го Республіканського куреня підполковника П. Болбочана, який згодом був розгорнутий у 2-й Запорозький полк. Подальший бойовий шлях більшості героїв Крут був пов’язаний із Запорозьким корпусом армії УНР.

27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу 11

потрапили у полон, і більшість із них після нелюдських тортур були закатовані із звірячою жорстокістю – врятуватися пощастило лише одиницям. Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Від часу відновлення державної незалежності України у 1991 р. щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами 29 січня відбуваються заходи пам’яті. За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них – 37–39 убитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Втрати більшовицьких військ під Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 вояків. Останній учасник бою під Крутами, юнкер 1-ї Київської юнацької школи імені Б. Хмельницького Матвій Данилюк дожив до відновлення незалежності України. Він помер у 1994 р. на 103-му році життя. Через погану поінформованість щодо подій під Крутами, фактично весь героїзм, проявлений молоддю у тому бою, було віднесено на Студентський курінь, хоча головну бойову силу на полі бою складали не студенти, а саме курсанти, вихованці юнацької школи, що мали певну військову підготовку і перебували під командою досвідчених старшин. Подібна плутанина фактів сприяла загальній міфологізації історичної події. Незважаючи на те, що бій під Крутами завершився військовою поразкою для Української Народної Республіки, він на довгі часи став для патріотів України прикладом героїчного подвигу і звитяги в ім’я України та її незалежності. Подвиг Героїв Крут навчає, що свобода і доля України залежать від готовності кожного українського громадянина поважати і захищати інтереси своєї країни. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну. Відзначення Дня пам’яті Героїв Крут має сприяти усвідомленню відповідальності цілого суспільства за долю держави у дні випробувань. Це добра нагода актуалізувати базові цінності українського суспільства, осмислити непростий досвід державотворення, вшанувати героїзм учасників визвольного руху та опрацювати помилки минулого: 1. Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії.

2. Незалежність і суверенність – є запорукою виживання нації. Втрата незалежності у результаті більшовицької окупації у довготерміновій 12

перспективі призвела до мільйонних втрат серед українців від Голодомору, репресій та війн.

3. Вшановуючи героїзм молоді у бою під Крутами, ми маємо розуміти, що їх загибель у нерівному бою стала сумним наслідком недостатньої уваги керівництва УНР до системної розбудови збройних сил – єдиного гаранта незалежності молодої держави.

4. Сьогодні захист територіальної цілісності України є святим обов’язком її громадян, продовженням боротьби попередніх поколінь за соборність. Останнім часом окремими політиками чиняться спроби представити бій під Крутами не як боротьбу українців із загарбниками – московськими більшовиками, а як громадянську війну – бій між українцями й українцями. Так само, як намагаються нав’язати таку точку зору стосовно й сучасних подій на Сході України. Історія повторюється. І музей на залізничній ст. Крути поповнився новою експозицією – виставкою-реквіємом “Герої не вмирають” у пам’ять юнакам, які загинули у віці 18 –19 років на Сході, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Відзначення пам’ятної дати – це ще одна нагода схилити голови перед пам’яттю героїчних борців, які віддали своє життя за мирне майбутнє нашої держави. Разом із тим, це нагода для вшанування тих, хто продовжує нелегку боротьбу з ворогом. Сьогоднішні молоді люди, як і їхні попередники сторіччя тому, зі зброєю в руках мужньо боронять нашу Вітчизну, протидіючи російській воєнній агресії на Сході України.

13

Живим уклін – загиблим слава! (до 5-ї річниці Героїв Небесної Сотні)

День Героїв Небесної Сотні – пам’ятний день для українського народу, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Цей пам’ятний день відзначається щорічно, згідно з Указом Президента України від 11 лютого 2015 р. “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”, з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції Гідності (листопад 2013 р. – лютий 2014 р.), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України. Наприкінці 2013 р., коли український народ чекав прогресивних демократичних, політичних та суспільних змін, тодішнє політичне керівництво країни, очолюване Віктором Януковичем і Партією регіонів, під впливом керівництва Російської Федерації відійшло від курсу на Європейську інтеграцію. Це викликало спротив і обурення українського суспільства і народ України вийшов на масові протести не тільки у Києві, а й у багатьох містах України. Також однією з головних причин протестів мітингувальників стала надмірна концентрація влади в руках В. Януковича та його “сім’ї”, небажання українського народу миритись з перетворенням країни не лише де-юре, але і де-факто на одну з колоній Росії. Через тиждень протестів, стало зрозумілим, що не обійтись без політичних дій. 24 листопада 2013 р. на Європейській площі опозиційні до влади політики організували другий Майдан, а потім зібрали стотисячний мітинг. І це був дійсно масовий мітинг, де люди вимагали повернути країну на шлях до Європейського Союзу. Пізніше ці події отримали назву “Революція Гідності”. З 18 по 21 лютого 2014 р. протистояння між учасниками протестів і силовиками, які виконували вказівки тодішнього режиму, сягнуло свого піку. Згадаємо ці буремні дні: на ранок 18 лютого був запланований “Мирний 14

наступ” – багатотисячна хода учасників Євромайдану до Верховної Ради України з метою донесення вимог, щодо повернення до Конституції 2004 р., обмеження повноважень Президента України. Але шлях мітингувальників перекрили міліцейські автомобілі та бійці спецпідрозділу “Беркут”, проти демонстрантів були застосовані спецзасоби – світлошумові гранати та помпові рушниці, сльозогінний газ, з боку учасників ходи на силовиків полетіло каміння, петарди, були підпалені дві вантажівки, що блокували проїжджу частину. Сутички з силовиками відбулись і в Маріїнському парку, поблизу метро “Арсенальна” з’явились так звані “тітушки”, які від працівників МВС отримали близько 500 автоматів Калашникова з набоями, гумові кийки, інші спецзасоби. У свою чергу, мітингарі розпочали спорудження барикад з бруківки, інших підручних матеріалів. З 16-ої години рух Київського метрополітену був повністю зупинений. Перекриття руху транспорту спричинило великі затори в місті, попри це, громадяни пішки йшли на Майдан, щоб приєднатися до протестувальників. Проти учасників акції протесту силовики розпочали атаку на вулиці Інститутській, а з боку Європейської площі – штурмували з використанням БТР, у якому перебував екіпаж “беркуту”. Оборонці Майдану зустріли бронетехнику “коктейлем молотова”. Близько опівночі “беркутівці”, за іншою інформацією, “тітушки”-провокатори, підпалили Будинок профспілок, де заблокованими пожежею опинилися люди, які з 9 поверху почали вистрибувати з вікон на натягнутий євромайданівцями брезент.

19 лютого ситуація на Майдані лишалася напруженою, вночі відбулись переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, але безуспішно – він вперто вимагав від протестувальників покинути територію Майдану. Готуючись до залучення до конфлікту армії, В. Янукович 19 лютого звільнив з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-полковника Володимира Заману, який виключав можливість залучення особового складу Збройних Сил до конфлікту, і призначив на цю посаду адмірала Юрія Ільїна, який до того обіймав посаду командувача Військово-Морських Сил України. На думку колишнього Міністра оборони Анатолія Гриценка, В. Янукович шукав людину, яка б погодилась на перетворення воїнів-десантників на поліцейських. Але цього не відбулось, керівництво Збройних Сил України, не зважаючи на непрямі вказівки з оточення В. Януковича, на злочин проти свого народу не пішли. Вранці о 7-ій годині мітингувальники пішли у 15

наступ, чим посіяли паніку серед солдат внутрішніх військ і вони разом з “тітушками” кинулись навтьоки через Маріїнський парк і паркову алею. Цим вдалося скористатись оборонцям Майдану і взяти під контроль увесь Майдан і закріпитися по всьому периметру.

20 лютого, при спробі учасників акції звільнити Жовтневий палац, силовики відкрили прицільний вогонь по протестувальникам на ураження зі снайперських гвинтівок та автоматів. Цього дня загинуло найбільше активістів. В Інтернеті з’явились декілька відео, на яких зображено, як силовики стріляють з вогнепальної зброї по неозброєних протестувальниках на вулиці Інститутській. До 14-ї години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17-й годині повідомлялось про 60 загиблих. Близько 18-ї години народні депутати України почали збиратись у Верховній Раді для обговорення ситуації, що склалась, і о 22-й годині Верховна Рада прийняла Постанову “Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України”. Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними. За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, у тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії. Наприкінці дня штаб Майдану з метою недопущення мародерства, видав розпорядження про взяття під контроль урядових установ і центральної частини міста. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції Гідності. Наступного дня, 21 лютого, офіційна влада України юридично визнала жертвами всіх загиблих мітингувальників Майдану. Цього ж дня на Майдані відбулось прощання із загиблими патріотами України, яких у жалобних промовах назвали “Небесною сотнею”, а під час прощання із загиблими лунала жалобна пісня “Плине кача… ”, яка стала українським народним реквіємом. В ніч з 21 на 22 лютого В. Янукович разом з найближчим оточенням таємно біжить до м. Харкова, де намагається організувати зустріч сепаратистів, але акція не вдається, і він втікає до Росії. Пізніше Верховна Рада України констатує, що президент Віктор Янукович зник і Парламент обирає Олександра Турчинова новим спікером і передає йому повноваження глави держави. “Небесна сотня” – прийнята в Україні назва загиблих героїв, які мали безпосереднє відношення до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 – лютому 2014 рр. Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 р., коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі 16

столиці загинули активісти Майдану Сергій Нагоян та Михайло Жизневський. Цього ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло активіста Юрія Вербицького зі слідами тортур. До 18 лютого 2014 р. вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 20 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 78 осіб, після 20 лютого – ще 20. Окрім українців, жертвами режиму В. Януковича стали білоруси, вірмени та грузини. Усі вони увійшли до меморіалу борців за Українську Незалежність – до Небесної Сотні.

24 лютого 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 4213 “Про вшанування учасників збройних конфліктів під час мирних акцій протесту”. Документ доручав наступному Президентові України присвоїти звання “Герой України” полеглим патріотам під час збройних конфліктів упродовж листопада 2013 – лютого 2014 рр. в Україні (право нагороджувати державними нагородами має виключно Президент України, згідно з п. 25 ст. 106 Конституції України). Проект підтримали 342 депутати. Указами Президента України 104-ом Героям Небесної Сотні “За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності” було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). А трьох іноземців – громадянина Білорусі Михайла Жизневського, громадян Грузії Зураба Хурція, Давида Капіані посмертно нагороджено орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила занадто високу ціну за звільнення від диктатури і свій цивілізаційний вибір – бути частиною Європи. Згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України, заплановано утворити державний заклад “Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності”. Місце розташування меморіальномузейного комплексу – безпосередньо на території подій Революції Гідності – на Алеї Героїв Небесної Сотні. На сьогоднішній день у багатьох містах і селах України є вулиці, майдани, площі і провулки, які названі на честь Героїв Небесної Сотні, Героїв Майдану. Водночас, у низці міст і сіл з’явилися вулиці та сквери, які носять імена загиблих активістів-патріотів. Загалом з 2014 р. в Україні з’явилося щонайменше 117 вулиць, назви яких пов’язані з трагічними подіями 2013-2014 рр. Будемо завжди пам’ятати ці події і ми. Живим уклін – загиблим Слава!

17

Петро Федун (Полтава) – ідеолог українського націоналізму у боротьбі за незалежну Україну (100 років від дня народження Петра Миколайовича Федуна – Полтави (1919–1951 рр.), українського військового та політичного діяча, публіциста, полковника УПА)

Визвольна боротьба українського народу 1920–1950-х рр. відзначена багатьма героїчними постатями, серед яких особливе місце займає полковник Української Повстанської Армії (УПА) Петро Федун-“Полтава” – один з провідних ідеологів українського націоналізму, публіцист, керівник Головного осередку пропаганди Проводу ОУН (далі – ГОСП), заступник Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (далі – УГВР), начальник політвиховного відділу Головного військового штабу УПА (далі – ГВШ УПА), редактор та автор багатьох підпільних публікацій. Він був відомий у підпіллі під псевдонімами та криптонімами “Петро Полтава”, “Волянський”, “Вол”, “П. Савчук”, “Север” та ін. Петро Федун народився 23 лютого 1919 р. у селі Шнирів Бродівського повіту (тепер – Бродівський район Львівської області) в сім’ї селян Миколи Федуна та Парасковії Ящун. Після закінчення у 1931 р. народної школи у с. Шнирів навчався у Бродівській гімназії (1931–1939) ім. Юзефа Коженьовського – навчальному закладі гуманітарного типу з посиленим вивченням класичних мов (тоді з польською мовою викладання). Саме в гімназії, під впливом о. Михайла (Євгена Осадця – відомого духовного композитора, диригента хору “Боян”, викладача української філології), відбулося формування його світоглядних позицій та національнопатріотичних переконань. Вищу освіту П. Федун здобував у Львівському університеті ім. Я. Казимира (1939), Львівському медичному інституті (1940). Восени 1940 р. примусово мобілізований до Червоної армії. Проходив службу у м. Павлограді на Дніпропетровщині в артилерійському полку. На початку січня 1941 р. його направили до Одеси на курси командного складу Червоної армії, які він закінчив у травні того ж року, отримавши офіцерське звання. За одними даними, на початку радянсько-німецької війни П. Федун проходив службу на Полтавщині, за іншими – командував взводом берегової артилерії в Одесі. У перші місяці війни він потрапив до 18

німецького полону. Вирвавшись із неволі, в середині жовтня 1941 р. дістався до Львова, а звідти – додому. Пробувши кілька днів у батьків, П. Федун відразу включився в легальну роботу в Бродах. У жовтні 1941 р. обійняв пост теренового працівника при повітовій референтурі культурної праці Допомогового Комітету у Бродах (10.1941–04.1942). Будучи членом ОУН ще з другої половини 1930-х рр. (з часу навчання у Бродівській гімназії), П. Федун, відразу після повернення з полону, восени 1941 р. відновив свої організаційні зв’язки з націоналістичним підпіллям та занурюється у вир підпільної праці. Дізнавшись про розкол ОУН і ознайомившись з політичними платформами обох напрямів, не вагаючись, приєднується до революційної ОУН, очолюваної С. Бандерою, яка ставила собі за мету збройним шляхом, спираючись на сили українського народу, боротися за створення Української Самостійної Соборної Держави. З травня 1942 р. постійно проживав у Львові, де навчався на Вищих державних медико-природничих фахових курсах. П. Федун брав активну участь у діяльності студентських громадських організацій: “Союз українського студентства” (1942 р.), “Об’єднання праці українських студентів” (1943 р.). На 1942 р. припадає початок його праці як співробітника Крайового проводу Юнацтва ОУН Західноукраїнських земель (далі – ЗУЗ), де впродовж 1943–1944 р. він безпосередньо працював з її керівником Я. Скасківим-“Моряком”, редагував друкований орган проводу – журнал “Юнак”. Саме під час праці в крайовому проводі Юнацтва ОУН ЗУЗ П. Федун розпочинає свою публіцистичну творчість, друкується під криптонімом “Вол.”. Зокрема, у 1943 р. у журналі “Юнак” було опубліковано дві його статті: “Про ще один героїзм” та “Чи традиція зобов’язує?”, де наголошувалося на моральному аспекті виховання української молоді як наступного покоління борців за волю України та продовження традицій визвольних змагань початку ХХ ст. Працюючи в референтурі пропаганди Крайового проводу ОУН ЗУЗ П. Федун-“Волянський” паралельно включився в роботу по лінії УПА. Адже саме тоді, відповідно до наказу ГВШ ч. 2/44 від 1.02.1944 р., проводилось формування військових штабів на терені дій УПА. Він був призначений начальником 6-го (політвиховного) відділу КВШ УПА-Захід. Останній з відомих документів, підписаних Петром Федуном, як керівником політвиховного відділу КВШ УПА-Захід, датований 20.08.1946 р.

19

Навесні 1944 р. при Крайовому проводі ОУН ЗУЗ був організований крайовий осередок пропаганди (відомий під криптонімом “Зелений гай”), який розташовувався у трикутнику Ходорів–Бібрка–Дев’ятники на межі Миколаївського та Жидачівського районів Львівської області. Туди був відправлений керівний актив Юнацтва ОУН: П. Федун-“Волянський”, Осип Дяків-“Горновий”, Михайло Федоришин-“Стефаник”. У цей час П. Федун, який перейшов на нелегальне становище, готував листівки, редагував газету “За Українську Державу” та писав до неї короткі статті, входив до редакції журналу “Повстанець”. За спогадами рідних, Петро востаннє побував у рідній домівці 10 березня 1944 р., коли приїхав до Шнирева, щоб попрощатися з родиною перед відходом на підпільну працю до Карпат. У червні 1944 р. у Карпатах, в районі с. Велика Тур’я Долинського району Івано-Франківської області діяли чоловіча та жіноча юнацькі школи кадрів, які мали підготувати кадри для діяльності під більшовицькою окупацією. Комендантом першої був П. Федун, а другої – Ірина Савицька“Бистра”. Політвиховником чоловічої школи кадрів був гімназійний товариш П. Федуна – Кирило Якимець-“Бескид”. У листопаді 1944 р. при Проводі ОУН створено референтуру політичного вишколу, яку очолив Яків Бусел-“Київський”. У його розпорядження із “Зеленого гаю” були передані О. Дяків-“Артем”, П. Федун“Волянський”, Хризанф Гонтар-“Степовий” та секретарка П. Федуна Марія Огоновська-“Віра”. Цей осередок дислокувався в околиці с. Бишки Козівського району Тернопільської області. П. Федун навіть виконував функції заступника референта політичного вишколу. Поряд з діяльністю у підпіллі ОУН він активно працює в рядах УПА, де обіймає пост начальника політвиховного відділу крайового військового штабу УПА-Захід (1944– 1946 рр.), а згодом – начальника політвиховного відділу Головного військового штабу УПА (1946–1949 рр.). Навесні 1945 р. П. Федун був призначений референтом пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН і виконував ці обов’язки до відкликання його в референтуру пропаганди Проводу ОУН на українських землях у середині липня 1945 р. Після загибелі Якова Бусла-“Галини” (вересень 1945 р.) та Дмитра Маївського-“Тараса” (грудень 1945 р.) керівництво всією пропагандистською роботою на українських землях, відповідно до рішення Проводу ОУН в Україні, перебрав на себе П. Федун. На нього покладено обов’язки 20

референта пропаганди та керівника Головного осередку пропаганди та інформації при Проводі ОУН в Україні. Одночасно він очолив політвиховний відділ ГВШ УПА та Бюро Інформації УГВР. Впродовж 1944–1951 рр. П. Федун-“Полтава”, як один із керівників визвольного руху в Україні, постійно перебував у полі зору органів МДБ, які докладали величезних зусиль задля його розшуку та нейтралізації. Загальний контроль над усіма оперативними заходами щодо розшуку П. Полтави здійснював 1 відділ управління 2-Н МДБ УРСР. Оскільки співробітникам МДБ було відомо, що основним місцем дислокації П. Полтави були тодішні Сколівський і Славський райони Дрогобицької області (нині – Сколівський р-н Львівської обл.), Болехівський та Вигодський райони Станіславської області (нині – Долинський р-н ІваноФранківської обл.), тому на його пошуки в першу чергу були спрямовані управління МДБ цих областей. Вже у 1945 р. співробітникам МДБ було добре відомо про те, хто переховується під псевдонімом “Петро Полтава” та вживалися заходи щодо його ліквідації. За роки підпільного життя повстанці навчилися дуже добре будувати та маскувати свої криївки, а тому, як показують документи, виявити їх органам МДБ було досить складно. Найчастіше вони це робили за допомогою свідчень заарештованих підпільників чи їх зв’язкових. Саме тому, впродовж усього періоду розшуку П. Федуна-“Полтави” основні зусилля енкаведисти спрямовували на захоплення осіб, що були близькими до нього, а вже потім, на основі їхніх свідчень – виявлення його місць постою та проведення військово-чекістських операцій задля його захоплення або ліквідації. Наприкінці серпня 1945 р., за даними заарештованої зв’язкової Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” Марії Римик-“Марусі”, управління НКДБ у Дрогобицькій області організувало та провело велику військово-чекістську операцію на Сколівщині в районі розташування повстанського табору. Завдяки повстанській розвідці, підпільникам вдалося заздалегідь дізнатися про облаву та відвести свої основні сили у безпечний район, що дало можливість уникнути великих втрат. Облавникам під час цієї операції вдалося вбити кількох повстанців, що забезпечували діяльність ГОСП та викрити три великих криївки, у яких працювали співробітники редакційної групи. Зиму 1945–1946 рр. Петро Федун-“Полтава” разом із всім своїм апаратом та боївкою, що його прикривала, перебув у районі г. Широкий 21

верх на Сколівщині. Проте, вже в березні 1946 р. через великі облави, що охопили терен його дислокації, був змушений змінити місце постою. У цей період референтура пропаганди проводу ОУН зазнала значних матеріальних та людських втрат. Зокрема, тоді загинув адміністратор ГОСП Михайло Дякунчук-“Волос”, а в руки ворога попала велика кількість редакційних матеріалів ГОСП та типографія, на якій друкувався журнал “Ідея і Чин”. У червні–серпні 1946 р. вся група базувалася у наметовому таборі на г. Бердо. Відтак почали будівництво нового схрону біля підніжжя г. Кичера зі сторони с. Корчин. У цій криївці “Полтава” разом з іншими співробітниками ГОСП та охороною перебував до лютого 1948 р. Восени 1947 р. співробітниками МДБ було заарештовано кількох членів ОУН, які мали безпосереднє відношення до роботи ГОСП, що дало змогу встановити приблизне місце дислокації П. Федуна-“Полтави” та його підлеглих. На основі отриманих даних оперативна група МДБ УРСР у м. Львів та УМДБ у Львівській області ретельно розробили план масштабної військово-чекістської операції під кодовою назвою “Ущелина”. Передбачалося силами військ МДБ одночасно надійно заблокувати села Ямельниця, Корчин, Крушельниця, Орів та Коростів і район г. Парашка, де були розташовані криївки ГОСП, з метою виявити та ліквідувати учасників ОУН. Перед початком операції військові частини були розміщені в містах Дрогобич, Трускавець, Стебник та інших навколишніх населених пунктах з таким розрахунком, щоб уночі вони могли здійснити несподіваний кидок на 10–20 км у район проведення операції. В ніч з 1 на 2 лютого 1948 р. війська МДБ здійснили марш через гори і одночасно заблокували всі села згідно з планом операції. Розшук підпільників розпочався о 8 годині 2 лютого 1948 р. Одна з пошукових груп на схилі г. Парашка виявила капітально обладнаний бункер П. Федуна. Підпільників врятувала спостережливість його підлеглих. Зважаючи на небезпеку, всі мешканці бункера негайно залишили його. Повстанці, вийшовши з криївки через гору Кичера, а потім схилами гори Парашка відступили в ліс за с. Коростів Сколівського району Львівської області, де і перечекали облаву. Заарештована 21 вересня 1947 р. зв’язкова Р. Шухевича Катерина Зарицька-“Монета” протягом тривалого часу відмовлялася назвати місця перебування П. Федуна, і лише на допиті 30 березня 1948 р. розповіла, що його сховище розташовувалось біля підніжжя г. Кичера на Сколівщині.

22

5–6 квітня 1948 р. співробітники Управління МДБ у Дрогобицькій області на схилах г. Кичера провели ще одну чекістсько-військову операцію на підставі свідчень К. Зарицької. Вони виявили бункер П. Федуна, однак він був порожнім – підпільники помітили наближення військ МДБ і перейшли в гори на межі Славського району Дрогобицької та Болехівського району Станіславської областей. Під час переслідування співробітники МДБ вбили охоронців П. Федуна “Чуприну” та “Клименка”. Загалом варто відзначити, що П. Федун-“Полтава” у своїй діяльності відзначався дуже доброю конспірацією, що часто рятувало його від загибелі. Вся діяльність підлеглого йому осередку пропаганди була чітко налагоджена та регламентована. Відтак основною територію базування “Полтави” був лісовий масив на г. Бесарабка, що біля с. Козаківка Болехівської міськради Івано-Франківської області (база діяла до березня 1950 р., коли була виявлена і ліквідована військами МДБ), а запасною територією базування був лісовий масив “Кремінь”, що між селами Тухля, Гребенів, Головецько і Козьова Сколівського району Львівської області (база діяла два роки – до травня 1950 р.). Зиму 1948–1949 рр. Петро Федун разом із співробітниками ГОСП “Ясною”, “Надею” та охоронцями “Василем”, “Юрком” і “Орестом” планував перебути у криївці, що розташовувалася в лісі біля с. Козаківка. Проте, наприкінці грудня 1948 р. війська МДБ у районі сіл Козаківка Болехівської міськради Івано-Франківської області та Либохора Сколівського району Львівської області проводили велику облаву. Стійковим вдалося заздалегідь виявити наближення ворога, криївка була підпалена, а повстанці почали відступати. Енкаведисти їх переслідували, у результаті чого 29 грудня 1948 р. неподалік від с. Либохора загинула Богдана Світлик-“Ясна”, а решті підпільників вдалося відірватися від переслідування. Після втрати основного схрону, П. Федун був змушений разом зі своєю групою перейти на зимування на запасну територію – у криївку біля с. Тухля Сколівського району Львівської області, де на той час вже перебувала частина співробітників та охоронців ГОСП на чолі з адміністратором Ю. Поповичем-“Відважним”. У липні 1949 р. П. Федун у супроводі своїх охоронців ходив у Бібрецькі ліси на Львівщині, де відбулася чергова нарада члені Проводу ОУН. Повернувшись з наради він продовжував діяти на звичній території, а зиму 1949–1950 рр. разом із співробітницею ГОСП Галиною Голояд-“Мартою” та 23

охоронцями “Орестом” і “Остапом” перебув у криївці керівника Долинського надрайонного проводу ОУН Ярослава Зборика-“Орленка”. Після загибелі 5 березня 1950 р. у Білогорщі під Львовом Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” відбулися зміни в керівництві воюючої України. У червні 1950 р. на конференції ОУН керівником Проводу ОУН було обрано Василя Кука-“Леміша”, його ж затверджено на посаді Головного командира УПА та Головою Генерального секретаріату УГВР. Тоді ж рішенням УГВР від 15.07.1950 р. П. Федуна-“П. Савчука” було затверджено заступником Головного Командира УПА, а відтак він обійняв ще й пост заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР. Ще в 1949 р. на П. Федуна каральні органи завели окрему розшукову справу під кодовою назвою “Шакал”. У 1950 р. створено спеціальну міжобласну оперативну групу МДБ (нараховувала 20 співробітників), яка займалася винятково його пошуками. Особливо натиск облавників П. Федун відчув восени 1951 р. З огляду на це, він вирішив перейти зимувати в Жидачівський район Львівської області, де базувався крайовий провідник ОУН Роман Кравчук-“Петро”. 18 листопада 1951 р. “Полтава” разом із своєю охоронною боївкою прибув на місце постою останнього у Вишнівецькому лісі. У грудні 1951 р. співробітники МДБ отримали інформацію, що в районі сіл Вишнів і Новошини переховується хтось із членів Проводу ОУН. Зважаючи на це, управління 2-Н МДБ УРСР спільно з управліннями МДБ в Дрогобицькій та Станіславській областях ретельно розробило план військовочекістської операції. Передбачалося щільно заблокувати лісові масиви та населені пункти, аби не допустити втечі підпільників, а потім провести ґрунтовний пошук криївок. Район пошуку був розділений на 9 секторів. Керівникові кожного сектору було поставлено завдання – уважно оглянути місцевість на предмет наявності підземних сховищ, розшукати підпільників і, в міру можливого, захопити їх живими. До операції було залучено 4 574 офіцерів та солдатів, з них – 75 співробітників УМДБ у Дрогобицькій області та 78 співробітників УМДБ у Станіславській області, 60 інструкторів із 110 службово-розшуковими собаками, 500 курсантів навчального загону МДБ, 230 автомашин. Операція тривала з 21 по 28 грудня. Вранці 21 грудня 1951 р. війська МДБ заблокували згаданий район на межі тодішніх Букачівського району Станіславської області та Журавнівського району Дрогобицької області (тепер – територія на стику 24

Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. та Жидачівського р-ну Львівської обл.) та розпочали пошуки. У перший день операції одна з пошукових груп неподалік с. Вишнів Букачівського району Станіславської області виявила на поверхні біля криївки трьох підпільників. Зав’язався бій, у результаті якого два підпільники були вбиті (крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Роман Кравчук-“Петро” та референт СБ Букачівського районного проводу ОУН Богдан Паньків-“Буря”), а третьому (кур’єру “Петра” Євгенові Якиміву-“Богдану”) вдалося втекти. Проте через день він загинув у цьому ж лісовому масиві.

23 грудня об 11.30 у лісі біля с. Новошини Журавнівського району Дрогобицької області курсанти навчального полку МДБ за струменями пари з вентиляційних отворів виявили підземний бункер з підпільниками всередині. Їм запропонували здатися, але вони відмовились і відкрили вогонь з автоматів. Через деякий час, побачивши, що становище безвихідне, підпільники підпалили бункер і пострілялися. Криївка була розкопана солдатами і з неї витягнуто тіла чотирьох повстанців: члена Проводу ОУН Петра Федуна-“Полтави”, референта пропаганди Журавнівського надрайонного проводу ОУН Богдана Зобніва-“Миронича”, провідника Букачівського районного проводу ОУН Михайла Сенюка“Скритого” та бойовика “Миронича” – Григорія Ярему-“Зенка”. У той же день тіла семи загиблих повстанців вантажівкою були доправлені до Львова. У приміщені Управління МДБ у Львівській області була проведена процедура їхнього фотографування та впізнання заарештованими учасниками підпілля, у ході якої остаточно було встановлено факт загибелі одного із керівників національно-визвольної боротьби в України, провідного її ідеолога Петра Федуна-“Полтави”. Коли ж через кілька днів постало питання, що робити з тілами вбитих, то було вирішено їх таємно поховати. Вночі 28 грудня 1951 р. співробітники МДБ закопали тіла П. Федуна, Р. Кравчука та п’яти інших загиблих повстанців у триметровій ямі з негашеним вапном на території “об’єкту № 39” УМДБ у Львівській області. П. Федун у 1946–1951 рр., як керівник Головного осередку пропаганди, начальник політвиховного відділу ГВШ УПА та керівник Бюро інформації УГВР, задавав тон у розробці напрямків та тематики пропагандистської роботи. Він керував усією роботою ГОСПу, відповідав за підпільні видання, їх друк та поширення, організацію пропагандистської роботи на 25

всьому терені дії ОУН. Редагував, зокрема, періодичні видання збройного підпілля: “Ідея і чин” (1946–1947 рр.), “Самостійність” (1946–1948 рр.), “Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)” (1948– 1951 рр.), “Дискусійна трибуна” (1948–1950 рр.), “Осередок пропаганди та інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів (ОУН)”, а також чотири частини збірника вишкільних матеріалів 1-го ступеня “Шлях до волі”. У його творчому доробку близько сорока праць, більшість із яких дотепер залишаються невідомими широкому колу читачів. За час перебування в УПА та збройному підпіллі ОУН Петра Федуна кілька разів підвищували у військовому званні: старший булавний (1.10.1944), хорунжий-виховник (15.04.1945), поручник-виховник (30.06.1945), сотниквиховник (22.01.1946), майор (25.07.1950), полковник УПА (20.10.1951). У підпіллі відомий під псевдонімами та криптонімами “Петро Полтава” (“П. Полтава”, “П.М. Полтава”, “П. П.”), “Волянський” (“П. Волянський”, “С. Вол.”, “Вол.”), “Зенон”, “П.М. Савчук” (“П. Савчук”), “Север”, “19”, “75”, “81”, “99”, “101”, “123”, “126”, “143”, “173”, “175”, “1000”, “811-С”, “ММ”, “Р17”, “Р-35”, “С-12” та ін. За вагомий внесок у справу українського визвольного руху П. Федун рішенням Української Головної Визвольної Ради та Головної Команди УПА був нагороджений Срібним Хрестом заслуги (22.11.1947), Золотим Хрестом заслуги (1.11.1950), Золотим Хрестом бойової заслуги І-го класу (15.06.1952, посмертно), медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”. Незважаючи на досить високе становище в керівництві ОУН-УПА та інтенсивну (творчу) працю, у приватному житті “Петро Полтава“ – за спогадами сучасників – був надзвичайно скромним, не користуючись жодними особливими побутовими перевагами, особливо щодо харчування, задовольняючись звичайним рівнем рядовика підпілля, і, навпаки, був нещадним до тих, хто зловживав становищем. Завдяки чому мав високий морально-етичний авторитет серед усіх членів підпілля. Твори Петра Федуна-“Полтави” не втратили актуальності і сьогодні. Значна частина висновків та оцінок П. Федуна, зроблених у другій половині 1940-х років, підтверджена ходом суспільного розвитку. Творчість “Полтави” забезпечила йому гідне місце в скарбниці європейської суспільно-політичної думки ХХ ст.

26

Гетьман Іван Мазепа та його доба (до 380-ї річниці від дня народження І. Мазепи (1639–1709 рр.), українського військового, політичного і державного діяча, гетьмана війська Запорозького)

Іван Степанович Мазепа (Мазепа-Колединський) народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці під Білою Церквою, Річ Посполита. І. Мазепа навчався у Києво-Могилянському та Єзуїтському (Варшава) колегіумах. Згодом служив при дворі польського короля Яна II Казимира, неодноразово виконував дипломатичні доручення короля. Доповнював свою освіту у Франції, Німеччині, Італії. У 1669 р. опинився у Чигирині. У гетьмана М. Дорошенка І. Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви – командиром гетьманської гвардії, згодом (близько 1674 р.) виконував обов’язки генерального осавула. Брав участь у війні М. Дорошенка як союзника Османської імперії проти Речі Посполитої (похід до Галичини 1672 р.). Гетьман доручав І. Мазепі важливі дипломатичні місії. У червні 1674 р. під час дипломатичної поїздки до Криму й Османської імперії І. Мазепа потрапив у полон до запорізьких козаків. Кошовий І. Сірко під тиском московського уряду змушений був відіслати І. Мазепу до Батурина – у столицю лівобережного гетьмана І Самойловича. Досвідом у міжнародних справах, бездоганними манерами І. Мазепа офіційно мав ранг генерального осавула, але значення його було значно більшим. У 80-х рр. XVII ст. І. Мазепа був одним із впливових діячів Лівобережжя. Внаслідок чергової антигетьманської змови генеральної старшини (звинувачення гетьмана у зраді), інспірованої фаворитом тодішньої московської правительки Софії князем Василієм Голіциним після невдалого походу на Крим (виступ І. Самойловича проти походу, підозри у підпалі степу) гетьмана Івана Самойловича позбавлено влади та заслано до Сибіру. Було скликано козацьку раду поблизу Коломаку у таборі, щільно оточеному московськими стрільцями та рейтарами, для обрання нового гетьмана. На раді були присутні лише 2 тис. козаків. У старшини, що скинула І. Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати – генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник 27

П. Левенець. Втім, перемогла кандидатура І. Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна окрім старшини, і для царського уряду, адже І. Мазепа мав впливові зв’язки в московських урядових колах, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. 25 липня 1687 року булава гетьмана перейшла до рук Івана Мазепи – його було обрано на гетьмана Лівобережної України. Обрання І. Мазепи супроводжувалося підписанням “Коломацьких статей” – договору з Російською державою, ухваленому козацькою радою. В основу договору було покладено Глухівські статті 1669 р. Д. Многогрішного. Усі нові положення, що були внесені до цієї основи, по суті погіршували, порівняно з основою, правове становище Української козацької держави. Так, були обмежені права гетьмана на пожалування маєтків (ст. 4) та право Війська Запорізького обирати і зміщати гетьмана (ст. 6); встановлювалася заборона зовнішньо-політичних взаємин (ст. 7) з іншими державами; визначалася обов’язковість підтримання вічного миру з Польщею та добросусідських стосунків з Кримом (ст. 20). Підтверджувалися право й обов’язок козацької старшини стежити за гетьманом та чинити на нього доноси до Москви (ст. 10), а також У гетьманській резиденції в Батурині розміщувалася стрілецька залога (ст. 17) для постійного контролю над гетьманським урядом. У договорі (вперше в історії відносин із Московщиною) містився наказ гетьману та козацькій старшині дбати про зміцнення зв’язків між двома народами різними шляхами, зокрема шлюбами; заборонялося вживати для означення державно-правового статусу Гетьманщини визначення “Малоросійський край гетьманського регіменту” (ст. 19), а мали зазначати його належність до єдиної держави з Великоросійським краєм. Усі ці положення вперше заперечували державний характер гетьманської влади та державність Гетьманщини, були безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Військові походи кінця XVII ст. (у 1687-1699 рр. 11 походів) на Азовське та Чорноморське узбережжя через Україну завдали їй значних втрат: використання людей для війська, суднобудівництва, створення інженерних споруд тощо. Гетьманська держава втягувалася у політику Москви, як її власна територія. Зростання військового престижу Москви, завдяки здобуткам на міжнародній арені й укладеним нею та її союзниками вигідних договорів з Туреччиною, не забезпечували позитивних здобутків Україні, навпаки, – І. Мазепу вважали прихильником Москви і “вітчимом” 28

України. Таке становище обумовлювало соціальне й економічне напруження: війни вимагали грошей, що збільшувало податки; не припинялися повстання, які жорстоко придушувалися; існувала гетьманська опозиція серед старшини. Селянами тікали на Запоріжжя, Слобожанщину та Правобережну Україну. Соціальна політика І. Мазепи викликала постійні конфлікти із Запоріжжям, яке увесь час було в опозиції до гетьмана і прагнуло бачити гетьманом Семена Палія. Ця загроза суперництва була цілком реальна. Спільні вдалі походи лівобережних і правобережних козацьких полків проти турків і татар підкреслювали необхідність об’єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули і І. Мазепа, і С. Палій, однак на перешкоді стояли не тільки політика Москви, яка не бажала загострення відносин з Річчю Посполитою, а й ідеологія та тактика боротьби керманичів обох частин України. І. Мазепа прагнув збудувати станову державу, на зразок західноєвропейських країн з абсолютними монархіями, опорою якої мало стати старшинство, як привілейований стан, а не широкі маси населення. С. Палій, навпаки, спирався на народні маси: козацтво, селян, міщан, намагаючись створити державу на демократичних засадах. За умовами Карловецького миру (1699 р.) Польщі з Туреччиною Поділля переходило під владу Речі Посполитої і козаки, які були потрібні Польщі для захисту від турецьких і татарських нападів, тепер ставали силою, що перешкоджала польській шляхті просуватися на Брацлавщину та Київщину. Сейм ухвалив розпустити козаків і оголосив їх поза законом. Почалося повстання, яке охопило все Правобережжя. До козаків приєднувалися селяни, сили із Запоріжжя та Лівобережжя. С. Палій звернувся до І. Мазепи з пропозицією об’єднатися. Однак, Петро І – союзник Польщі – заборонив І. Мазепі допомагати повстанцям і народний рух на Правобережній Україні не знайшов підтримки від Лівобережжя. У 1704 р. за наказом Петра І, І. Мазепа вступає на Волинь і Київщину, допомогаючи польському королю Августові. Гетьман прийшов не як союзник українського народу у його боротьбі за звільнення від польського панування, а для придушення повстання. На Правобережжі утворився політичний вузол, у якому протистояли три сили: Польща, що намагалася придушити повстання; повстанці на чолі з С. Палієм та І. Мазепа, за яким стояв Петро І. Незабаром С. Палій разом із своїм найближчим оточенням був заарештований і висланий до Сибіру. На Правобережжі почалася влада 29

І. Мазепи, який запроваджував той самий суспільно-економічний лад, що був на Гетьманщині. Так на короткий час об’єдналися Правобережна та Лівобережна Україна. Однак, повстання тривало ще протягом трьох років. Важким тягарем на українське населення лягали зобов’язання І. Мазепи на підставі Коломацьких статей виконувати вимоги Москви в її дипломатичних і військових планах: у війні з Кримом і Туреччиною, у “Північній війні” зі Швецією. “Північна війна” обернулася катастрофою для України, хоча її причини були далекими від інтересів України. Ця війна, нічого не даючи Україні, дорого їй коштувала: забезпечення московської армії харчами, фуражем, кіньми, волами тощо; участь українських частин у бойових діях під орудою московських начальників. Фактично Україна опинилася між двох вогнів: перемога будь-кого з противників призводила до втрати державних засад. Перемога Августа ІІ і Петра І беззаперечно призвела б до поділу між ними українських земель, а в разі перемоги Карла ХІІ і його польського союзника Станіслава Лещинського, Україна опинилася б цілковито під владою Польщі. Єдиним шляхом спасіння був вихід з-під московської влади і укладання мирного договору до закінчення війни. Вирішення цього питання обумовило виникнення двох концепцій: перша – створення Великого Князівства Руського на засадах федеративного союзу з Річчю Посполитою, яку підтримувала старшина північних і центральних полків, і друга – союз з Кримом і Туреччиною, що забезпечував незалежність від Польщі й Москви, яку підтримувала старшина південної України та Запоріжжя. Плани самого І. Мазепи були ширшими – він хотів створити незалежне державне утворення. У 1704 р. І. Мазепа розпочав переговори з С. Лещинським, про які знав лише генеральний писар П. Орлик і не було відомо старшині. Відносини зі Швецією активізувалися у 1706 р. після зречення Августа ІІ польського престолу. У ході Північної війни Швеція захопила значну частину території Польщі і шведські війська вторглися в Саксонію. Відповідно умов Альтранштадтського миру Август II окрім зречення польської корони на користь С. Лещинского, розірвав союз з московським царем – Петро І втратив союзника. На початку 1708 р. переговори з С. Ліщинським завершилися підписанням формальної угоди, за якою Україна, як Велике Князівство входила до складу Речі Посполитої за гарантією шведського короля. Втім, договір був лише дипломатичним інструментом – І. Мазепа прагнув прямого союзу зі Швецією, що 30

забезпечував би незалежність від Польщі. Справа ускладнювалася тим, що І. Мазепа змушений був приховувати свої плани і від Польщі, і від старшини. Загальне невдоволення старшини політикою Петра І накладало відбиток недовіри і на гетьмана, крім того старшина була невдоволена прагненням І Мазепи до абсолютизму. Водночас, І. Мазепа намагався забезпечити допомогу Україні з боку Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії та православних патріархів Сходу. Вступ шведських військ на територію України був страшним ударом для І. Мазепи. Він не міг підготувати громадську думку в українському суспільстві щодо союзництва зі Швецією після тривалого протистояння їй, як союзнику Речі Посполитої. Навіть старшини не знали, що шведська армія прийшла не як ворожа сила, а як “визволителі”. 24 жовтня 1708 р. І. Мазепа з генеральною старшиною, 9 полковниками і 4 тис. козаків на сторону Карла ХІІ. До них приєдналися й 8 тис. запорожців на чолі з кошовим К. Гордієнком. Петро І оголосив І. Мазепу зрадником, “боговідступником”, українське духовенство оголосило І. Мазепі анафему. Прихильників І. Мазепи та їх родичів чекали тортури, кари, заслання та конфіскація майна. Шведська армія своїми діями (вимоги продуктів, фуражу, утримання на постої) викликала опір серед населення і, врешті-решт – партизанську війну. Значна частина старшини повернулася до Петра І, козаки залишали військо. Розвиток подій залишав І. Мазепі, який був позбавлений можливості вести воєнні дії, лише шлях дипломатичної діяльності. Її метою було створення антимосковської коаліції з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансильванії, донських козаків та інших народів, що були під управлінням Москви. Але практичні наслідки цієї діяльності були незначними: ані Туреччина, ані Крим – найсильніші з можливих учасників коаліції – активних дій не проводили, обмежуючись обіцянками. Катастрофа Полтавської битви (27.06.1709 р.), у якій І. Мазепа разом із запорожцями виступав на боці Карла ХІІ, поклала межу в історії Московської та Української держав. Поразка у Полтавській битві зруйнувала визвольні плани І. Мазепи, поховала його прагнення створити в Україні незалежну державу європейського типу, з абсолютною владою правителя і забезпечити піднесення країни на високий рівень у європейській спільності. І. Мазепа був носієм монархічного типу державної влади, що виявлялося у прагненні правити без участі Генеральної Ради, які за 31

правління І. Мазепи не скликалися, і встановити спадковість гетьманської влади, навіть не маючи прямих нащадків. У період правління І. Мазепи викристалізовується інститут старшинської ради та старшинські з’їзди, що являли собою аналоги представницьких органів окремих станів, а не народу в цілому. Однак, перебіг подій і брак часу не дали можливості розвинутися цим інститутам до рівня українського парламенту. За І. Мазепи гетьманська столиця Батурин була розбудована за зразками західноєвропейських столиць. Резиденція гетьмана розташовувалася за містом (на зразок Версалю), у ній були бібліотека, музей зброї, палац оточував парк. Не лише столиця, а й інші міста набували певного значення у державному будівництві – І. Мазепа запрошував міські делегації на старшинські з’їзди. Натомість наприкінці XVII ст. погіршилося становище селян, що викликало негативне ставлення до політики І. Мазепи: зростало старшинське землеволодіння, що призводило до втрати вольностей селянами і потрапляння їх у залежність до старшини. У 1701 р. була узаконена панщина – два дні на тиждень – та встановлено різноманітні повинності й податки, від яких старшина і монастирі були звільнені. Згодом селянам заборонялося переходи у інші стани – козацтво, міщан, шлюб між козачкою і селянином позбавляв козачку її прав, хоча раніше – давав право селянинові вступати до козацтва. Невдоволення селян проявлялося у різних формах – втеча, повстання, які придушувалися як царським, так і гетьманським урядом. Втім, не зважаючи на тяжкі політичні умови, за часів правління І. Мазепи економічний стан Гетьманщини значно покращав. Провідне місце, незважаючи на зменшення селянства, посідали галузі сільського господарства: млинарництво, гуральництво, будництво (виробництво поташу та смоли); розвивалося промислове виробництво, зокрема ливарництво гармат та дзвонів, високого рівня досягло виробництво паперу. Значну роль у економіці Гетьманщини відіграють ремесла й селянські промисли. Розвиток економіки обумовив широкі торгівельні зв’язки України із західними країнами через балтійські порти, з чорноморсько-дунайськими країнами та Кримом; набувала розмаху торгівля зі Сходом – Кавказом і Персією. Однак, у 1701 р. Петром І було заборонено і обмежено прямі торгівельні зв’язки Гетьманщини – вимагалося здійснювати продаж товарів за кордон лише через російські порти.

32

Друга половина XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні утворюється своєрідний – пишний, урочистий стиль, що отримав назву українське бароко, і який за часів І. Мазепи переживав кульмінацію розвитку. У період 1690–1705 рр. І. Мазепою збудовано і закладено будівництво 12 храмів, що були завершені по його смерті, а також відреставровано близько 20 храмів. Навіть вороги, зокрема Петро І, визнавав заслуги гетьмана у справі церковного будівництва. Втім, і попередники І. Мазепи та козацька старшина доклали багато зусиль у будівництві храмів і монастирів. Українське бароко поширювалося у Московщині – церкви будували в українському стилі; український вплив панував у московських школах – туди переїздили учені, письменники, ченці, педагоги. З поч. XVII ст. ідеологи української незалежності висловлюють ідею: “Київ – другий Єрусалим”, на противагу ідеї “Москва – третій Рим”, яка поширюється від проповідей духовенства до широких верств населення. З другої половини XVII ст. і у XVIII ст. головним провідником національної боротьби була старшина. Боротьба точилася за здобутки, що називалися одним словом – “вольності”. За часів І. Мазепи ідея національнодержавницької свідомості досягла значного рівня. Протягом майже 60 років йшла Україна шляхом незалежності, який визначив Богдан Хмельницький. Полтавська катастрофа сприяла піднесенню Московського царства і обумовила посилення боротьби Петра І проти України з метою підкорити її політично й економічно. Крок за кроком Україна втрачала свої права, устрій, незалежність, церковну автокефалію, навіть ім’я. Однак, ідея незалежної держави не згасла: її успадкували українські діячі ХІХ ст. та продовжили борці за відродження України у ХХ столітті.

33

В сім’ї вольній новій (до 205-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка (1814 – 1861 рр.) національного героя і символу України)

На початку березня в Україні, й у багатьох країнах зарубіжжя вшановують визначну постать для України й світу – Тараса Григоровича Шевченка – геніального поета, філософа, художника. Ми називаємо його ще апостолом правди і свободи, нескореним борцем за волю України. Тарас Григорович Шевченко – явище унікальне. Саме Т. Г. Шевченко залишив один з найбільших яскравих творчих слідів у світовій культурі. Саме Т. Г. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відобразили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення. Тарас Шевченко – не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, фольклорист, художник (живописець-гравер), який залишив велику образотворчу спадщину – понад тисячу творів. Геній Т. Г. Шевченка надзвичайно широкий і багатогранний. Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині – Черкаська область) ву закріпаченій, бідній селянській родині. Залишившись сиротою він іде наймитувати до дяка, де починає вчитись грамоті, таємно намагається малювати. Не витерпівши знущань від дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра. З 1828 року Т. Г. Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору, пана Енгельгардта, з яким він переїздить до Вільно (нині – місто Вільнюс – столиця Литви), де заповзято читає багато різноманітної літератури у вільні від роботи години, вночі. У 1831 році панська сім’я переїжджає до Петербурга і Т. Г. Шевченка взяли з собою. Енгельгрдт зрозумів, що на таланті Т. Г. Шевченка, як художника, можна заробити, віддає його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва. У цей час молодий Шевченко знайомиться зі своїм земляком – художником Іваном Сошенком, а через нього з поетом Євгеном Гребінкою, мистецтвознавцем Василем Григоровичем, російським художником Олексієм Венеціановим, який високо оцінив мистецький талант Тараса 34

Шевченка і який, в свою чергу, познайомив Т. Г. Шевченка з передовими діячами російської культури і особисто клопотався про звільнення Т. Г. Шевченка з кріпацтва. Згодом Т. Г. Шевченко змалював образ О. Венеціанова у повісті “Художник”. Навесні 1838 року стараннями російських художника Карла Брюлова та поета і письменника Василя Жуковського, Тараса Шевченка викупили з кріпацтва. Цій події молодий Т. Г. Шевченко і радів, і водночас, його пригнічувало все життя, що його викупили, як якусь річ. Незабаром він стає студентом Академії мистецтв у Петербурзі. Першу свою збірку поетичних творів видав у 1840 році під назвою “Кобзар”, який знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури – і це було одкровенням. У 1844 році, після відвідин рідної України, Т. Г. Шевченко написав гостро політичну поему “Сон” (“У всякого своя доля”), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської імперії. У 1845 році Тарас Шевченко знову приїздить в Україну, до Києва, де вступає до Кирило-Мефодіївського братства – першої української таємної організації, яка спиралася на традиції українського визвольного руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи. Членами товариства, які називали себе братчиками, були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш та інші суспільно відомі постаті.

5 квітня 1847 року, за участь у братстві, Тараса Шевченка заарештовують, царський уряд відправляє його у заслання в солдати до Оренбурзького краю, позбавивши його права писати й малювати, згодом запроторивши до Новопетровського берегового форту. Розпинателі України не скорили, не змогли зламати волелюбний дух патріота, який будучи в неволі, писав: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”. Через довгих 10 років, у 1857 році, Тараса Григоровича Шевченка було звільнено. Влітку 1859 року він знову повернувся в Україну, якої не бачив 12 років. До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. 9 березня 1861 року Тарасу Шевченку виповнилося 47 років, а 10 березня Т. Г. Шевченко помер. Творчість Тараса Григоровича Шевченка постає чи найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем. Т. Г. Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно35

демократичного напряму. Найціннішим свідченням його життя та діяльності є збірник творів “Кобзар” – творіння що має планетарне значення; саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець. Він своєю творчістю демократизував європейську та світову культуру. “Кобзар” – скарбниця минулого українського народу і дороговказ для нових поколінь. На творах Великого Кобзаря зростали, морально мужніли, духовно збагачувалися кращі українські письменники, поети, художники, музиканти. Завдяки йому міцніли світоглядні позиції Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, шліфувалася творча майстерність Максима Рильського, Павла Тичини, формувалася музика Миколи Лисенка та інших. Художня цільність поезії Т. Г. Шевченка, від початку до кінця перейнятої вогнем найсильнішого поетового почуття: “Я так люблю Мою Україну, Що проклену святого бога, За неї душу погублю”. Саме з цієї любові виросла правдива, вогнена творчість Т. Г. Шевченка, саме це ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова душа. З її тираноборської суворості, у спалахах грозових її розрядів, в усій величі постає образ поета-борця, поета-революціонера. Поезія Т. Г. Шевченка з’явилася на гребні віку, як бунтівний голос найбільш скривджених соціальних низів, голос тих, що вже почували потребу “громадою обух сталить”. Палке Шевченківське слово лунало на Майдані Незалежності в Києві під час Революції Гідності, з його словом йшли на барикади сини і дочки України. Його слово звучить і кличе до боротьби за свободу і незалежність нашої держави на сході країни. Його мудрий заповіт, як ніколи актуальний і нині: “Свою Україну любіть, Любіть її… вовремя люте, В останню тяжкую мінуту За неї Господа моліть.” Тому що для українця: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…” Вивчивши добре історію України, Т. Г. Шевченко приходить до 36

висновку, що тільки “у своїй хаті – своя правда і сила, і воля”. Він закликає всіх українців вивчати добре історію свого народу: “Та читайте од слова до слова, Не минайте ані титли, ніже тої коми, Все розберіть… та спитайте Тоді себе: що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті? …Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь”. Тарас Шевченко гнівно викриває і засуджує всю сутність російського царизму, його загарбницьку політику. Це він, царизм, пише поет: “неситим оком на край світу заглядає, чи нема країни, щоб загарбать…”. І, як видно, сучасна Росія В. Путіна й сьогодні не відмовилась від політичної експансії, поневолення інших народів: війна на підкорення чеченського народу, взяла під свій контроль Абхазію і Південну Осетію, підтримує маріонеткове Придністров’я, В. Путін не хоче змиритись з існуванням незалежної Української держави, не визнає її права на незалежну закордонну політику, погрожує націлити ракети на нашу територію, якщо ми оберемо собі європейську систему безпеки. Т. Г. Шевченко перестає бути поетом однієї доби – він наш повсякчасний провідник. Він виступав у той час проти поневолювачів, проти ворогів нашого народу серед своїх земляків, українців. Його гнівні слова й сьогодні спрямовані проти брутальних і підступних українофобів на нашій землі, які діють скрізь, в багатьох органах влади, багаточисленних партіях, прикриваючись інтересами народу, ще тоді поет сказав: “Доборолась Україна до самого краю, Гірше ляха свої діти її розпинають…” “Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, 37

Розкуйтеся, братайтеся!” В умовах складних процесів нашого державотворення, політичного протистояння між національно-патріотичними силами, які відстоюють демократичний розвиток нашої держави, її європейський вибір, і силами проросійської орієнтації, які заради корпоративних і партійно-кланових інтересів готові завести Україну у підневільний союз з імперською Росією, актуальними є заповіти Тараса Шевченка. Чи не найважливішим у сьогоденні є його заклик до єднання всіх здорових сил української нації в ім’я утвердження нашої незалежної держави: …“Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України. І світ ясний, невечірній Тихо засіяє… Обніміться, брати мої, Молю вас, благаю! ” Ми всі хотіли б, і хочемо дожити до часу здійснення Шевченковських ідеалів свободи і любові, коли справді нарешті… “На оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…” Ім’я Тараса Григоровича Шевченка відоме в усьому світі, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім’я носять міста, села, вулиці, підприємства та заклади освіти, його пам’ятники стоять майже в кожному місті й біля них завжди лежать свіжі квіти, а визначні дати його життя урочисто святкують щорічно тисячі людей. 1384 пам’ятники Кобзареві 38

встановлено на території багатьох країн світу, більшість монументів розташовано на території України – 1256, і майже півтори сотні розмістились у 35 країнах. Це друге місце за кількістю пам’ятників одній особі, найбільше на Землі, як вважають дослідники, існує монументів тільки Ісусу Христу. Те, що маємо сьогодні, тоді здавалося нездійсненним, але Т. Г. Шевченко вірив, попри все, у краще майбутнє для України. Нам треба вчитися у нього такої віри, тоді те, що здається далеким і нездійсненним зараз, теж стане дійсністю завтра. “В сім’ї вольній, новій” ми маємо більше можливостей для цього. Головне – не втрачати надії, як не втрачав її Тарас Григорович Шевченко.

Релігія, як складова духовної культури Українського народу. Співпраця з представниками церков, як важливий фактор духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України

Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, а не завезена поневолювачем, не нав’язана імперським центром, не імпортована з-за кордону. Взявши за зразок чужу культуру для творення власної, народ виглядатиме нижчевартісним і провінційним. Так було з українцями у так званій “інтернаціональній сім’ї братніх народів”, культура якої зводилася до теорії “злиття всіх націй і народів” із їхньою усередненою духовністю. Цінності духовної культури – це поєднання національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Найбільш істотними формами духовної культури є релігія, мистецтво, філософія та наука. Важко знайти чинник, що відігравав би у духовному 39

житті багатьох людей важливішу роль, ніж релігія. Тому повною мірою не можна зрозуміти ні історію, ні культуру, зокрема нашого народу, якщо не враховувати вплив релігії, релігійної свідомості. Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Релігія дуже складне явище, яке закономірно виникає у суспільстві й існує разом з ним. Воно з’являється в процесі пізнання людиною сил природи. Релігія є не тільки уявленням про Бога. Це й реальне життя, дії людей, богослужіння, церковна організація, форми і принципи організації суспільного життя. Основним елементом релігії є релігійний культ, який базується на вірі у можливість установлення певних взаємовідносин між людиною та предметом її віри. Свобода совісті громадянам нашої держави гарантована Конституцією України. У відповідності до неї кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуали, вести релігійну діяльність. Специфіка сучасної ситуації в Україні полягає у тому, що після десятиліть панування державного атеїзму в радянський період, наш народ прагне вгамувати духовний голод і це приводить його в лоно церкви. Це не лише традиційна православна церква, а й численні інші церкви та конфесії, які отримали можливість вільно функціонувати на теренах Української держави. На сьогодні провідні позиції в Україні продовжують залишатися за православ’ям, яке представлене переважно трьома Церквами: Українською Православною Церквою Київського Патріархату (УПЦ КП), Українською Православною Церквою (Московський Патріархат) (УПЦ МП) та Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ). Згідно соціологічного опитування, проведеного восени 2018 р. Київським міжнародним інститутом соціології, близько 69 % громадян України відносять себе до православних, 9,6 % – вважають себе просто християнами, 8,5 % – греко-католиками, 1,2 % – протестантами, 1 % – римокатоликами і 9 % респондентів не належать до жодного віросповідання. Останніми роками серед православних в Україні значно збільшилася кількість віруючих УПЦ КП при зменшенні чисельності тих, хто відносить 40

себе до УПЦ МП. Це підтверджують результати вказаного раніше соціологічного опитування. В Україні понад 45 % православних християн відносять себе до УПЦ КП, а до УПЦ МП – близько 17 %. Прихильниками УАПЦ є трохи більше 2 %. Просто православними, які не відносять себе до якоїсь конфесії, вважаються 33,9 %. Можна говорити, що для сучасної України є характерним: існування виразних відмінностей між регіонами у щільності релігійних громад; зосередження центру церковно-релігійного життя у Західному та Центральному регіонах (70 % усієї мережі релігійних громад країни); перевага православних релігійних осередків у загальній релігійній мережі країни; перехід ряду православних громад, особливо після агресії Росії проти України, з УПЦ МП до УПЦ КП, мотивуючи тим, що у важкі для країни часи вони мають бути разом з українською церквою, сприяти утворенню єдиної помісної церкви; випереджаюче, порівняно із православ’ям, зростання кількості протестантських і харизматичних релігійних організацій; регіональний характер поширеності основних конфесій. Характерним для релігійної ситуації сьогодні є завершення руху щодо утворення автокефальної помісної православної церкви в Україні, тобто незалежної від Російської Православної Церкви (РПЦ). Власна церква у державі – атрибут незалежності як держави, так і церкви. У відповідності з Конституцією України, церква і релігійні організації відокремлені від держави і жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Тому питання утворення автокефальної помісної православної церкви в Україні – перш за все політичне. Особливо з огляду на те, що УПЦ МП по суті є підрозділом РПЦ. В Україні рух за помісну церкву розпочався на початку ХХ ст. – одночасно зі створенням УНР. У другій половині 1917 р. у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада, що ставила собі за мету створення помісної церкви. Однак втіленню в життя цих задумів завадила політична нестабільність в Україні, більшовицька агресія проти УНР, а також протидія РПЦ. Рух за створення помісної церкви став поширюватися з отриманням незалежності, а особливо актуальним це питання стає в останні роки в умовах російської агресії на сході України. 22 квітня 2018 р. Синод Вселенського Патріархату прийняв до розгляду звернення від Президента та Верховної Ради України до Вселенського Патріарха Варфоломія про 41

надання Томосу (Томос – указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви у деяких важливих питаннях церковного устрою) про автокефалію Православній Церкві в Україні. Синод Вселенського патріархату 11 жовтня 2018 р. відкрив шлях до створення помісної української церкви і підтвердив прагнення надати українській церкві автокефалію, скасувавши тимчасове перепідпорядкування київської митрополії Москві та визнав канонічний статус ієрархів УПЦ КП та УАПЦ. На засіданні синоду Вселенського патріархату у Стамбулі 27-29 листопада було прийнято рішення про створення автокефальної церкви, а текст Томосу затверджено. Як би не намагалися російські пропагандисти очорнити процес утворення у нашій державі своєї помісної церкви, але створення Автокефальної Помісної Церкви в Україні на сьогодні підтримує більшість – 52,8 % громадян, не підтримує лише 19,1 %. Інші не визначилися або не цікавляться цим процесом. Об’єднавчий собор українських православних церков відбувся 15 грудня 2018 р. в соборі Святої Софії в Києві, результатом якого стало створення єдиної православної церкви в Україні та обрання її предстоятеля – митрополита Переяславського і Білоцерківського Епіфанія (Думенко). За його словами, створення єдиної помісної церкви є історичною подією, оскільки об’єднує три гілки православ’я в Україні. Особливістю сучасної релігійної ситуації в Україні є процеси поширення впливу релігії в багатьох сферах суспільства, зокрема у Збройних Силах. Для України в сучасних умовах актуальним є пошук власних шляхів та механізмів взаємодії держави і церкви у встановленні духовної опіки над військовослужбовцями. Співпраця українського війська та релігійних організацій удосконалюється як у кількісному, так і якісному вимірах та виступає важливим фактором духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України. Духовна опіка воїнів своїм корінням пов’язана з сивою давниною людства. Вона формується ще з перших віків поширення християнства на Русі. Співпраця служителів віри та воїнів формується ще з перших віків поширення християнства на Русі. З часом вона міцніла і набирала конкретних форм. Не можна собі уявити війська у давньоруський період без проведення Божої служби, спілкування з представниками церкви, освячення священиками воїнів, воєнних атрибутів, без Божого 42

благословення на ратні подвиги тощо. Всі ці заходи підтримували високий бойовий дух війська. Козацький період історії нашої країни також багатий на факти тісної співпраці церкви і січового та реєстрового війська. Діяльність духовенства не обмежувалася лише релігійними рамками, мова йшла про військовопатріотичне виховання, а релігія розглядалася як важливий важіль такого виховання. Яскравим прикладом ролі козацтва, як оборонця православної віри став вступ у 1620 р. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з усім запорізьким військом до Київського Богоявленського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії – Академії. Під протекцією П. Сагайдачного патріарх Теофан відновив православну ієрархію, висвятивши на митрополита Йова Борецького і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Ці кроки мали показати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних та культурних потреб українців. Практика ефективного співробітництва українського війська і церкви у впровадженні духовної опіки над військовослужбовцями знайшла подальший розвиток у добу боротьби за незалежність України у 1917 – 1921 рр. Саме в добу Директорії УНР в Українській національній армії відбулося становлення інституту душпастирства, незважаючи на воєнний стан і слабке матеріальне забезпечення. Діяльність церкви і польового духовенства відіграли помітну роль у підтримці високого моральнобойового духу особового складу Української Галицької армії та вихованні його в дусі патріотизму й високої дисципліни. Цьому сприяли особисті якості капеланів, висока освіченість, національна свідомість і самопожертва у ході кровопролитних битв за українську державність, вірність церковним ідеалам. Співпраця війська і церкви мала свої позитивні прояви і в роки Другої світової війни. Особливо це стосується морального виховання і духовної підтримки воїнів Української Повстанської армії. З отриманням незалежності процес налагодження військовоцерковних відносин поступово набуває організованих форм. Для налагодження співпраці з релігійними організаціями утворюється Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Вона виступає як міжконфесійний консультативно-дорадчий орган з окресленим колом обов’язків і повноважень. З метою забезпечення права на свободу совісті та віросповідання, 43

вдосконалення механізмів задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України у 2011 р. наказом Міністра оборони України була затверджена Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України. У 2017 р. було затверджене Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України та введено штатні посади капеланів. У відповідності з нормами Положення, рішення про призначення релігійної організації, від якої здійснюватиметься відбір капелана, ухвалює командир військової частини, відповідно до запитів військовослужбовців. На сьогоднішній день капелани підбираються зі священиків головним чином УПЦ КП, греко-католицької церкви і УАПЦ. Хоча є і капелани, що представляють УПЦ МП, але кількість їх обмежена. Це пов’язано з тим, що УПЦ МП єдина серед церков в Україні не підписала звернення, в якому священики всіх конфесій висловлювали підтримку українським військовим у захисті країни від російської агресії. На початок грудня 2018 р. у Збройних Силах України було 123 штатні посади капеланів. Наразі укомплектовано – 81. Переважна більшість з них (понад 70 %) – священики УПЦ КП. Є також представники Української Греко-Католицької Церкви, УАПЦ, УПЦ МП, Української вільної церкви християн євангельської віри, Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів та Української церкви християн віри євангельської. Усі священнослужителі перш, ніж потрапити на посаду військового капелана, проходять перевірку в українських спецслужбах на лояльність до нашої держави і на відсутність судимості. Уповноважені з питань душпастирської опіки військовослужбовців від різних конфесій погоджують свою співпрацю через Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, а військові священнослужителі координують свою діяльність з командуванням військових частин (підрозділів). Задоволення релігійних потреб військовослужбовців передбачає принцип рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом. Однак, для задоволення релігійних потреб особового складу військових частин намагаються не залучати капеланів, які не здійснювали заходи душпастирської опіки військовослужбовців в районі операції об’єднаних сил (ООС). Соціологічні дослідження, які були проведені у Збройних Силах 44

протягом серпня – вересня 2018 р. засвідчили, що понад 73 % військовослужбовців заявили, що вони віруючі, близько 7 % – вагається між вірою та невір’ям; загалом 11 % – вважає себе атеїстами і невіруючими; інші – не визначилися. При цьому рівень релігійності серед жінок-військовослужбовців значно вище, ніж серед чоловіків-військовослужбовців: 90,2 % проти 70 %. Майже 76 % військовослужбовців вважає себе православними, грекокатоликами – 6,3%. Більше 60 % військовослужбовців, які вважають себе православними, заявили про свою належність до УПЦ КП, 5,7 % – до УПЦ МП, 3,7 % – до УАПЦ. Результати опитування свідчать про те, що у Збройних Силах України значно більше військовослужбовців відносять себе до УПЦ КП, ніж загалом по державі – 60 % проти 45 %. До УПЦ МП, навпаки, відносять себе значно менше військовослужбовців, ніж загалом по Україні 5,7 % проти 17,2 %. Ймовірно, на це вплинула позиція УПЦ МП щодо невизнання Росії агресором та підтримка рядом її священників антиукраїнських елементів на території Донецької та Луганської областей. Основні зусилля у своїй діяльності у Збройних Силах України церкви спрямовують на: проведення священнослужителями духовних бесід із військовослужбовцями, використання проповіді для моральної підтримки віруючих воїнів; висвітлення історичної ролі релігії в розвитку культури, мистецтва й моралі, збереження національних традицій при організації і проведенні роботи з особовим складом, його військово-патріотичного виховання; ознайомлення воїнів з основними пам’ятками духовної спадщини України; участь у проведенні урочистих військових ритуалів з включенням елементів культових обрядів; проведення релігійних обрядів, віддаючи останні почесті, освячуючи пам’ятники, меморіали загиблим воїнам. У релігійній роботі з військовослужбовцями велике значення мають сповіді та індивідуальні бесіди духовної особи. Вони не тільки контролюють психічний стан кожного бійця, але й націлюють його на подальше виконання бойових завдань без страху і сумніву. Великий психологічний і виховний потенціал мають також і колективні богослужіння. Слід зазначити, що представники церков беруть активну участь у душпастирському служінні з військовослужбовцями, які виконують свої обов’язки у зоні ООС. При цьому, наражаючись на небезпеку, священики проводять служіння на передньому краї, блокпостах, освячують військову 45

техніку, дають благословення воїнам перед виконанням бойових завдань, відспівують загиблих, духовно підтримують поранених. У місцях постійної дислокації військових частин ведуть постійно роботу з сім’ями військовослужбовців. На початок грудня 2018 р. 26 капеланам надано статус “учасника бойових дій”. Подальша активізація військово-релігійних відносин шляхом найбільш широкого використання у межах чинного законодавства потенціалу українських церков та релігійних організацій без сумніву сприятиме духовному, патріотичному та військовому вихованню особового складу Збройних Сил України.

Історія та сучасність Північноатлантичного альянсу, як системи колективної безпеки. Протидія NАТО сучасним викликам та загрозам (до Дня Створення Північноатлантичного альянсу)

Північноатлантичний альянс або НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organization) виник як відповідь на нездатність ООН забезпечити мир у світі, зокрема і через ветування Радянським Союзом багатьох постанов Ради Безпеки ООН. З метою об’єднання зусиль країн-учасниць для колективної оборони, збереження миру та безпеки в Північноатлантичному регіоні 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні між дванадцятьма країнами Північної Америки та Європи було підписано Північноатлантичний договір. Країнами засновницями Північноатлантичного альянсу стали Бельгія, Велика Британія, Данія, Канада, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США та Франція. Сьогодні цей військово-політичний союз об’єднує 29 країн. Північноатлантичний договір набув чинності з 24 серпня 1949 р. після завершення процесу ратифікації всіма учасниками та депонування відповідних документів у США. Країни-засновниці НАТО не приховували, 46

що одним з головних завдань альянсу є захист від потенційних загроз з боку Радянського Союзу, військова потужність якого тоді стрімко зростала. Радянське керівництво вважало, що НАТО є головним знаряддям агресивної політики правлячих кіл США і Великобританії та відповідає агресивним прагненням до встановлення англо-американського світового панування. У відповідь на створення НАТО Радянський Союз у тому ж році ініціював утворення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), чим остаточно закріпив економічну залежність соціалістичних країн Європи. Після того, як у 1955 р. членом Північноатлантичного альянсу стала Федеративна Республіка Німеччина, керівництво СРСР ініціювало створення військово-політичного блоку соціалістичних країн Європи – Організацію Варшавського Договору (ОВД). У травні 1955 р. у Варшаві представники Албанії, Болгарії, Угорщини, Німецької Демократичної Республіки, Польщі, Румунії, СРСР та Чехословаччини підписали Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Підписанти Договору наголошували на прагненні учасників створити колективну безпеку в Європі, хоч було зрозумілим, що головним чином ОВД буде активно протистояти НАТО. Поступово це протиборство охопило всі найважливіші сфери внутрішньої та зовнішньої політики країн-учасниць Організації Варшавського Договору. Основною сферою протиборства двох військово-політичних блоків стала військова сфера – військові бюджети країн-членів НАТО та ОВД постійно зростали. Із середини 1950-х років збройні сили СРСР та США почали оснащатися великою кількістю ракетно-ядерного озброєння, особливо – ракетами стратегічного призначення – міжконтинентальними балістичними ракетами, стратегічними бомбардувальниками, атомними підводними човнами-ракетоносцями. Після карибської кризи 1962 р. і на Заході, і на Сході почало формуватися розуміння, що глобальна ядерна війна не матиме переможця. Військові стратеги США та НАТО зробили ставку на швидку розбудову космічної зброї, що мала забезпечити перехоплення та знищення балістичних ракет з ядерними боєголовками. Військове протистояння в космосі мало виснажити економіку Радянського Союзу. З початком перебудови в Радянському Союзі розпочався новий етап взаємовідносин між НАТО та СРСР. У грудні 1987 р. Михайло Горбачов і 47

Рональд Рейган підписали у Вашингтоні договір про повну ліквідацію ракет середньої та малої дальності (Договір про РСМД). У 1988 р. розпочалося виведення радянських військ з Афганістану. Протягом 1990–1991 рр. відбулося возз’єднання Німеччини, закінчилася “холодна війна”, розпалися Радянський Союз і Варшавський блок. Трансформація НАТО розпочався з Лондонського саміту Альянсу, що відбувся у липні 1990 р. На саміті була оприлюднена Лондонська декларація про трансформацію Північноатлантичного альянсу. Основними напрямками трансформації було визначено скорочення чисельності об’єднаних збройних сил при одночасному підвищенні рівня їх мобільності та здатності оперативно діяти у надзвичайних ситуаціях, розвиток і поглиблення відносин з новими демократичними державами Східної Європи та міжурядовими європейськими інституціями. У листопаді 1991 р. на Римському саміті, була оприлюднена перша відкрита Стратегічна концепція НАТО. Її основою стала стратегія “управління кризами” або “кризового реагування”, а регіональні конфлікти були включені у список “викликів і ризиків”. У концепції було визначено три основоположні принципи подальшого функціонування Альянсу: колективної оборони; діалогу; співробітництва. Крім стратегічної концепції на Римському саміті було прийнято “Декларацію про мир і співпрацю”, згідно з якою альянс пропонував допомогу країнам Центральної та Східної Європи у здійсненні реформ, подоланні труднощів перехідного періоду, консультації з політичних, військових, економічних і наукових питань. Для сприяння розвиткові такого партнерства була створена Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС). Наприкінці 1996 р. учасницями цього форуму були вже 40 держав Європи й Азії. На Брюссельському саміті 1994 р. Північноатлантичний альянс започаткував програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ) з метою формування нових відносин безпеки між НАТО та його партнерами у справі миру. До участі в ній були запрошені держави-члени РПАС та інші країни Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Північноатлантична рада запропонувала державам-партнерам долучитися до роботи політичних і військових органів у штаб-квартирі НАТО в межах діяльності, пов’язаної з партнерством. Передбачалися також консультації з будь-яким активним учасником програми, якщо він буде відчувати пряму 48

загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Суттєве значення мало і положення про те, що активна участь у ПЗМ буде відігравати важливу роль у процесі розширення НАТО. За три роки учасниками ПЗМ стали 27 держав Європи і Азії, однією з перших була Україна, яка приєдналася до програми вже у лютому 1994 р. Наступним етапом розширення і поглиблення співробітництва між НАТО і державами-учасницями РПАС і ПЗМ стало перетворення в травні 1997 р. Ради північноатлантичного співробітництва на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). До її складу увійшли не тільки члени РПАС, а й ті держави, що мали в ній лише статус спостерігачів. У рамках РЄАП проводяться консультації та здійснюється співпраця у сферах контролю над озброєнням, ядерної безпеки, нерозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї, врегулювання криз, планування оборони і військових бюджетів, боротьби з міжнародним тероризмом тощо. Серйозним випробуванням для НАТО стала війна в Югославії, що створювала помітну загрозу для європейської безпеки. З 1992 р. Північноатлантичний альянс почав надавати допомогу в здійсненні операцій з підтримки миру на Балканах, що проводилися під егідою Ради Безпеки ООН. Дії альянсу сприяли встановленню миру та стабільності у регіоні. Операція сил НАТО “Союзна сила” протягом 24 березня – 10 червня 1999 р. стала завершальнім етапом Косовської війни, що змусив Югославію припинити бойові дії, вивести війська з території краю Косово й Метохія та організувати його перехід під контроль сил НАТО, а пізніше – ООН.

24 квітня 1999 р. на Вашингтонському саміті НАТО була прийнята нова стратегічна концепція. Головна її ідея – вільне розширення НАТО. У концепції наголошувалось на необхідності співробітництва із країнами колишнього Варшавського договору та державами, які утворилися після розпаду СРСР. Поява у першому десятилітті ХХІ ст. нових загроз, таких як міжнародний тероризм, біологічна зброя, кібератаки, фундаментальні екологічні проблеми спонукали Альянс до перегляду стратегії. У листопаді 2010 р. під час саміту НАТО в Лісабоні була представлена нова Стратегічна концепція Альянсу “Активна участь, сучасна оборона”. Концепція отримала розвиток на Чиказькому саміті, де була запропонована ідея “розумної оборони” (Smart Defence). Операції НАТО з врегулювання кризи здійснюються відповідно до 49

ст. 5 Вашингтонського договору або відповідно до мандату ООН. Сьогодні близько 135 тисяч військовослужбовців залучені до виконання завдань НАТО в усьому світі та успішно виконують складні наземні, повітряні та морські операції. Ці війська зараз діють в Афганістані, Косові, Іраку, Лівії, Середземному морі, біля узбережжя Африканського Рогу та у Сомалі. Сформовані в Афганістані відповідно до мандата ООН у 2001 р. Міжнародні сили сприяння безпеці (МССБ) діють під керівництвом НАТО з серпня 2003 р. Вони включають майже 130 тисяч військовослужбовців із 48 різних країн. Їхнє завдання – допомагати центральному уряду Афганістану зміцнювати свою владу в усіх районах країни та утворювати умови для відповідного функціонування демократичних інститутів і встановлення верховенства права.

5,5-тисячний контингент військовослужбовців у складі Сил для Косова (КФОР) продовжує забезпечувати відчутну присутність на усій території та зберігати мир на Балканах. Операція “Активні зусилля” під проводом НАТО має на меті виявлення та стримування терористичної діяльності в Середземному морі. Із квітня 2003 р. сили НАТО систематично здійснюють висадки на підозрілі судна за згодою капітанів кораблів і країн прапора відповідно до міжнародного законодавства. З метою боротьби з піратством на морі біля узбережжя Африканського Рогу 17 серпня 2009 р. Північноатлантична рада ухвалила проведення операції “Океанський щит”. У рамках навчальної місії НАТО в Іраку здійснюється підготовка і наставництво, надаються поради за різних питань. Усі країни-члени НАТО допомагають фінансово або безоплатно, передаючи техніку та обладнання. Крім того, Північноатлантичний альянс продовжує надавати підтримку Африканському союзу (АС) у виконанні його миротворчих завдань на Африканському континенті – далеко за межами євроатлантичного регіону. Агресія Російської Федерації проти України відродила ризик міжнародних зіткнень і показала, що територіальна цілісність будь-якої країни перебуває під загрозою та розпочала від “стратегії страхування” союзників у Європі до “стратегії стримування” агресії Росії. У рамках цих заходів було втричі збільшено чисельність сил швидкого реагування – до 40 тисяч військовослужбовців, створена група надшвидкого реагування 50

чисельністю 5 тисяч військовослужбовців, яка протягом 48 годин може бути розгорнута у будь-якій точці Європи. На саміті НАТО у Варшаві у липні 2016 р. було публічно озвучено готовність Альянсу відповідати на виклик з боку Росії. В оприлюдненому комюніке за результатами Саміту, Росію, вперше після довгого часу, відкрито визнано країною, чиї “агресивні дії, включаючи провокаційні військові дії на кордонах НАТО та бажання досягати політичних цілей шляхом погроз та застосування сили, є джерелом нестабільності в регіоні, головним викликом Альянсу, що завдало шкоди системі Євроатлантичної безпеки”. Після цього було створено нові Об’єднані сили високого ступеню готовності до дій (Very High Readiness Joint Task Force, VJTF), що здатні розгорнутися протягом 2-3 діб, розширено програму навчань НАТО; посилено можливості з розширеного планування та прискореного прийняття рішень з метою забезпечення як військового, так і політичного реагування. Таким чином, створений 70 років тому для протидії Радянському Союзу, Північноатлантичний альянс сьогодні активно долучається до вирішення завдань з підтримання миру та безпеки у багатьох “гарячих точках” світу. За час свого існування стратегічні концепції НАТО трансформувалися у відповідності з вимогами часу, а сьогодні чи не головним викликом для Альянсу є агресивні дії Російської Федерації у Східній Європі. Для збереження стабільності в регіоні, НАТО активно співпрацює з усіма зацікавленими сторонами і продовжує надавати підтримку партнерам для розвитку системи спільного реагування на нові виклики.

51

Україна та українці у горнилі Другої світової війни. Внесок українського народу у перемогу над нацизмом (до Дня пам’яті та примирення)

Однією з найтрагічніших подій в історії людства стала Друга світова війна 1939 – 1945 рр. У вир збройного протистояння було втягнуто 61 державу, понад 80 % населення земної кулі. Кровопролитні битви охопили 40 країн Європи, Азії та Африки, басейни Тихого та Атлантичного океанів. Ця війна завдала найважчих страждань сотням мільйонів людей, незліченних людських жертв і небачених руйнувань матеріальних і культурних цінностей, створених людською працею протягом багатьох століть. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів осіб. За роки Другої світової війни загинуло майже 60 мільйонів осіб, половина втрат припала на цивільне населення. Українці – громадяни СРСР і представники численної зарубіжної української діаспори брали участь у воєнних діях Другої світової війни у складі регулярних і нерегулярних збройних формувань. Доля склалася так, що часто вони стояли по обидва боки фронту. На початку Другої світової війни багато українців, що населяли “південно-східні креси” (Західна Україна) Польської держави, перебували у складі її армії, яка першою зазнала гітлерівської агресії. Українці служили також у румунській армії. Значна кількість українців увійшла до чехословацьких збройних формувань, які створювалися на території СРСР у ході війни. У 1-й окремій Чехословацькій бригаді під командуванням полковника Людвига Свободи з 15 тисяч її особового складу 11 тисяч були закарпатськими українцями. В армії Канади служили близько 40 тисяч етнічних українців, у збройних силах Франції, тільки у складі “Іноземного легіону” – 5 тисяч. Близько 40 тисяч американців українського походження воювали у тихоокеанському регіоні, Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати поставки до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками – бійцями Червоної армії на Ельбі у 1945 р. Вихідці з України брали активну участь у лавах борців європейського руху Опору. Статус окремих підрозділів у таборі французького руху опору 52

одержали три українські відділи – курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т. Шевченка та відділ поручика Круковського. За активну участь у боротьбі з нацистами сотні наших співвітчизників були відзначені високими урядовими нагородами європейських країн. За роки Другої світової війни до лав Червоної армії було мобілізовано понад 7 млн. жителів України. Представники України становили значну частку вищого командного складу Червоної армії – серед генералів та адміралів їх близько 300. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини фронтів, які діяли у період війни Радянського Союзу з Німеччиною 1941–1945 рр. Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу і доблесть. 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців із 389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 особи – двічі Героями, а льотчик Іван Микитович Кожедуб – тричі Героєм. Він став найрезультативнішим повітряним асом серед союзників під час Другої світової війни, маючи на своєму рахунку 62 повітряні перемоги. Першим Героєм Радянського Союзу у війні з німцями 8 липня 1941 року став донеччанин льотчик Петро Харитонов (Ленінградський фронт). 14 липня були названі перші Герої Балтійського флоту – льотчики ВПС Балтійського флоту капітан Олексій Антоненко (українець з Гомельщини) і донеччанин Петро Бринько. Не треба забувати, що у вогненному екіпажі М. Гастелло, який скерував охоплений полум’ям літак “Іл-4” у скупчення німецької техніки, були українці А. Бурденюк і Г. Скоробогатий. У вересні 1941 року у районі Миргорода уродженка Рівненської області лейтенант Катерина Зеленко здійснила на штурмовику “Су-2” єдиний серед жінок повітряний таран. Найрезультативнішою серед жінок-повітряних асів стала уродженка Краматорська Лілія Літвак – на її рахунку 17 знищених німецьких літаків. Одним з перших льотчиків, що таранили німецькі літаки, був уродженець Амвросіївки (Донецька обл.) Сергій Титовка. Першим двічі Героєм Радянського Союзу під час війни (22 липня 1941 р.) став підполковник Степан 53

Супрун із м. Суми.

13 липня 1941 р. першим танкістом – Героєм Радянського Союзу став генерал-майор Кузьма Семенченко. Вже після війни стало відоме ім’я найрезультативнішого радянського танкового аса – Дмитра Лавриненка, на рахунку якого 90 німецьких танків. Він же встановив світовий рекорд за кількістю знищених танків в одному бою – 16 листопада 1941 р. він підбив 17 німецьких танків. Звання Героя Радянського Союзу йому було присвоєне через багато років після закінчення Другої світової війни – 5 травня 1990 року (посмертно). Найзнаменитішим у СРСР підрозділом морських десантників став 1-й десантний загін 384-го батальйону морської піхоти Чорноморського флоту під командуванням харків’янина Костянтина Ольшанського. Цей загін зумів захопити морські порти Маріуполь, Бердянськ і Миколаїв. У 1990 р., через 27 років після смерті, звання Героя Радянського Союзу був удостоєний одесит Олександр Марінеско – у роки війни командир підводного човна “С-13”, який 30 січня 1945 р. знищив океанський лайнер “Вільгельм Густлофф”. На його борту перебували 1300 німецьких підводників, яких перевозили з оточеного радянськими військами Кенігсбергу до Кіля для формування нових екіпажів підводних човнів. А. Гітлер оголосив одесита своїм особистим ворогом, а атака О. Маринеско на “вовків Деніца” одержала назву “атаки століття”. Багато воїнів українського походження здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. Так, 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Всього за мужність та відвагу, проявлені у боях з гітлерівськими загарбниками, українці та вихідці з України отримали 2,5 млн. орденів та медалей (із загальної кількості 7 млн.). У тилу німецьких військ, на території України, воювали понад 50 тис. радянських партизанів, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації. Також у роки Другої світової війни боротьбу з німецькими окупантами вели загони Української Повстанської Армії (УПА). Становлення оунівського партизанського руху почалося з середини 1942 р. Навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а згодом – Українська Повстанська 54

Армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель-Рівне, був убитий начальник штабу СА (нім. Sturmabteilung, – штурмовики, відомі як “коричневорубашечники”) генерал В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння у німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели 5 великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень-вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже 3 тис. солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА. Тільки у липні-листопаді 1943 р. українські повстанці провели 120 боїв, знищивши близько 4,5 тис. гітлерівців, при цьому втратили 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Цілі райони Волині й Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА. Тут створювалась нова адміністрація, селянам наділяли землю. Восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже усі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з’єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т.Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен). Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише німецького, а й радянського командування, оскільки повстанці ставали третьою силою, яка намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію у західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з 55

Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши у протистоянні з повстанцями понад 1,5 тис. осіб, ці формування були змушені відійти. У жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 54 бої проти радянських партизанів і 47 боїв проти німців. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА на момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 – початок 1945 рр.) сягала 100 тис. осіб. Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу, УПА основний удар спрямовує проти радянських партизанів і підрозділів Червоної армії. У роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль третьої сили, що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти – проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися тактики збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару. Не можемо забувати і того факту, що багато українців воювали і на боці Німеччини – як на добровільній основі, так і примусово. Українські вояки у мундирах чужинців-завойовників – явище складне й неоднозначне. Вони воювали на боці ворога з різних причин: одні – з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); інші – з безвиході (німецький полон, страх перед НКВС); деяка частина на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, репресії, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті тощо). Головною і вирішальною подією Другої світової війни стала війна Радянського Союзу 1941 – 1945 рр. проти фашистської Німеччини та її союзників. Протяжність Східного (радянсько-німецького) фронту у різні періоди сягала від 4 до 6 тис. кілометрів – це у чотири рази перевищувало довжину північно-африканського, італійського та західноєвропейського фронтів. 800 км Східного фронту проходили по території України. На українській ділянці у ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту, “окопної війни”. Про це свідчить той факт, що із 56

40 місяців війни на території України (з 22 червня 1941 р. до 28 жовтня 1944 р.)

35 припадають на активні бойові дії і те, що тут відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті. Смерч війни, руйнувань і смерті двічі пронісся над українською землею – під час її оборони та переможного визвольного наступу. У ході оборонних боїв 1941 – 1942 р. бійці та командири Червоної армії виявили масовий героїзм і мужність. На цей період припадає і найбільший відсоток безповоротних військових втрат. Лише у Київській оборонній операції, що тривала понад 70 діб, кількість убитих перевищила 616 тис. осіб (вермахт втратив понад 100 тис. солдатів і офіцерів). Цей період став суворою школою боротьби, найважчим і для народу, і для збройних сил. Ареною запеклих і кровопролитних боїв Україна була і під час вигнання гітлерівських окупантів з її території у 1943 – 1944 р., коли ворог відчайдушно чіплявся за кожен клаптик української землі. У цих боях з обох сторін брали участь понад 6 мільйонів осіб, було задіяно 85 тисяч гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. Протягом січня 1943 – жовтня 1944 рр. були проведені одна оборонна, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операції, у ході яких загинуло й було поранено майже 3,5 млн. воїнів Червоної армії. Під час особливо напружених боїв середньодобові безповоротні втрати становили 68 тисяч осіб. Коли битва за Україну досягла свого апогею, на її фронтах було зосереджено до половини діючої Червоної армії. У цей період німецькі війська та їх союзники втратили один мільйон особового складу, 20 тис. гармат і мінометів, 4 200 танків, 4 200 штурмових гармат, 5 000 літаків. Лише у 1943 р. на Чорному морі було потоплено 123 транспорти і 244 бойових кораблі ворога. Протягом зимових наступів 1944 р. на Правобережній Україні і в Криму радянськими військами були повністю знищені 30 дивізій та одна бригада противника, розгромлені 142 дивізії і 5 бригад (із них у подальшому 14 дивізій і 3 бригади були розформовані). Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки Другої світової війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив. Загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, 57

померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйонів були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом. У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 - на Волині, 32 - у Житомирській області, 21 - у Чернігівській області, 17 у Київській області) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців. На території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис. осіб; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (8 тис. дітей лише за два місяці у Янівському таборі). З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 млн. були вихідцями з України, близько 1 млн. з них загинули. Кількість українців, які загинули будучи бійцями радянських партизанських загонів і учасниками підпільних груп досі залишається невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав. На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, що позбавило притулку 10 млн. мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей. Після визволення України на її території було розміновано 2 813 мінних полів і близько 7 800 населених пунктів, зібрано і знищено близько 21 млн. мін, авіаційних бомб, снарядів та інших вибухонебезпечних засобів. Значною була роль України (її економічний і оборонний потенціал) у створенні матеріально-технічних передумов розгрому нацистської Німеччини. Потужний внесок у зміцнення воєнного потенціалу СРСР зробили підприємства, евакуйовані з України до Сибіру, на Урал, у Середню Азію. Завдяки зусиллям українських робітників з прифронтових районів було демонтовано і перебазовано понад 550 великих підприємств, 58

майно колгоспів, радгоспів, машино-тракторних станцій, евакуйовані 3,5 млн. жителів республіки, які включилися в промислове та сільськогосподарське виробництво у тилових районах СРСР і своєю працею наближали Перемогу. Ще йшла війна, а мешканці визволених районів розпочали відбудову промисловості, сільського господарства, житла тощо. Український народ докладав неймовірних зусиль до того, аби підняти з попелу і згарищ заводи й фабрики. Слід зазначити, що на кінець війни, наприклад, машинобудівної промисловості в Україні майже не існувало. Було зруйновано 599 машинобудівних заводів, на яких до війни працювало понад 600 тис. робітників. Долаючи неймовірні труднощі, на вересень 1945 р. було відбудовано 95 заводів машинобудівної та оборонної промисловості. На кінець року відновили роботу 3 тис. великих промислових підприємств. У народному господарстві республіки було зайнято близько 4 млн. українських трудящих, які своєю працею зробили гідний внесок у розгром ворога. У результаті Другої світової війни істотно змінилася геополітична ситуація, зокрема у Центральній та Східній Європі. Це безпосередньо торкнулося й України. До України відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі. Відбулося приєднання до УРСР Закарпатської України. Україна стала членом – засновником ООН. Таким чином, волелюбні народи світу визнали великі заслуги українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи й світу свободу і незалежність. Україна, також уперше, була включена в систему світової співдружності, набула статусу суб’єкта міжнародного права. Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу його характеру і невмирущу волю до життя. Відзначаючи вагомий внесок України й українців у перемогу в Другій світовій війні, слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань.

59

Великий державник України (до 140-річчя від дня народження Симона Петлюри (1879-1926 рр.), українського державного та політичного діяча, публіциста, організатора українських збройних сил)

У періоди гострих соціальних потрясінь обставини роблять виклик не стільки тим, хто є спеціалістом в якійсь окремій галузі, скільки самодостатнім, до певної міри, харизматичним особистостям. Історія знає безліч прикладів, коли піднімали і вели за собою маси лідери, що мали вплив на них. Симон Петлюра – людина, з ім’ям якої нерозривно пов’язана доба української революції 1917-1921 років, коли в збройній боротьбі український народ відроджував свою державність. Народився Симон Петлюра у Полтаві 10 травня 1879 року. Початком його громадської діяльності слід вважати 1898 р. – час утворення таємної української громади в Полтавській духовній семінарії. У таких гуртках йшло становлення світогляду молодих людей, визначався їх життєвий шлях. У 1900 р. С. Петлюра організував вечір пам’яті Т. Шевченка і, уражений виступом одного з ідеологів українського націоналізму М. Міхновського, вступив до Революційної української партії (РУП). З тієї пори розпочалася активна партійна діяльність С. Петлюри. Разом з друзями він підготував спеціальну петицію (зібрали близько 200 підписів), у якій семінаристи вимагали відмінити систему доносителів, звільнити наглядачів і доповнити програму низкою предметів, що сприятимуть вивченню історії і традицій України. Ректорат відреагував на петицію відрахуванням організаторів з числа студентів семінарії. Симона відрахували в числі перших, без права отримати диплом. С. Петлюра з групою семінаристів у 1902 р. взяли участь у селянських виступах Полтавського повіту. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу. Рятуючись від неминучого арешту, Симон восени 1902 р. виїхав на Кубань, де організував кубанську філію РУП, брав участь у поширенні нелегальних видань, за що був заарештований. Згодом звільнений під заставу і восени 1904 р., виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. На ІІ-му з’їзді РУП було змінено назву партії на Українська соціал60

демократична робітнича партія (УСДРП) і молодого діяча було обрано до її Центрального комітету. Тоді же покладено початок їх конфлікту з Володимиром Винниченком. Із березня по жовтень 1905 р. редагував партійний часопис «Селянин», згодом Симон з колегами у СанктПетербурзі редагує центральний орган партії – місячник “Вільна Україна”. Протягом 1912-1914 рр. у Москві видавав журнал “Украинская Жизнь”. У перші дні І Світової війни по всій Російській імперії піднявся патріотичний рух. Державна Дума урочисто підтримала уряд, заявивши йому про свою лояльність. Українці, що не мали окремої фракції у Думі, видали декларацію, у якій писали, що виконають чесно свій обов’язок перед державою. Декларацію підписав С. Петлюра – редактор часопису “Украинская Жизнь”. На початку 1916 р. С. Петлюра поступив на службу до Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії, де був призначений на посаду голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Не маючи військової освіти, він перебував у військовому середовищі, познайомився з військовими керівниками різних рівнів, а також із життям простих солдат, пізнав військове життя зсередини. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Завдяки енергійним заходам С. Петлюри, на Західному фронті постали українські військові ради – від полкових до фронтової. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором і організатором проведення у Мінську українського з’їзду Західного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду і обрав С. Петлюру її головою. Саме військові делегували його на І Всеукраїнський військовий з’їзд у травні 1917 р. Участь у громадсько-політичному житті, журналістська праця, посада військового урядовця – усе це сформувало його як людину, громадянина й державного діяча. На Першому Всеукраїнському військовому з’їзді для здійснення практичного керівництва українізацією військових формувань Російської армії та будівництва української армії було утворено Український Генеральний військовий комітет (УГВК) при Центральній Раді, який очолив С. Петлюра. Саме цей перший військовий орган управління заклав підвалини створення національних збройних сил та засади збройної боротьби за державність України. Петлюра намагався об’єднати навколо УГВК військових фахівців з колишніх старшин російської армії і поділити 61

між ними функції таким чином, щоб комітет виконував роль вищої інстанції української армії, мав усі найважливіші ланки генерального штабу. Однак, УГВК не мав офіційно у своїх руках ніяких військових установ на фронті й у тилових гарнізонах, не мав структури установ забезпечення й постачання українських військових формувань і, відповідно, не міг виконувати оперативних військових завдань. Саме в обмеженні прав С. Петлюри на рівні лише голови УГВК криється ключ до розуміння його дій. Відсутність в УГВК реальних владних функцій фактично перешкоджали національному військовому будівництву. Територіальний принцип комплектування армії був цілком відкинутий Тимчасовим урядом, залишивши єдину позицію – комплектування окремих частин українцями. С. Петлюра розумів, що без військової сили Україна не забезпечить свого незалежного існування ні внутрішньо, ні зовнішньо. Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 р. видав декларацію, в якій заявив про вступ в управління Україною і детально виклав принципи своєї діяльності. Важливим пунктом декларації було перетворення УГВК у секретаріат з військових справ. 31 жовтня постановою Центральної Ради до складу Генерального Секретаріату було введено Генерального комісара з військових справ. Відтоді С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра. У листопаді 1917 р. Генеральний Секретаріат Військових Справ сформував Український генеральний військовий Штаб. Впродовж короткого півторамісячного відтинку часу – листопада-грудня 1917 р., – незважаючи на спротив, саме завдяки зусиллям С. Петлюри, вдалося створити національні збройні формування. Були створені вищі органи військового управління. Створення Українського фронту і призначення для нього відповідних начальників завершили процес формального підпорядкування частин колишньої російської армії на території України урядові УНР. В особі С. Петлюри була знайдена людина, яка, не дивлячись на своє цілком цивільне минуле, зрозуміла всю вагу військової організації України, як і складний характер підготовних організаційних кроків. С. Петлюра усе ж набагато глибше від інших чільних українських діячів зрозумів, що відродити й захистити державу можуть не революційні резолюції та гасла, а лише боєздатна національна армія. С. Петлюра ясніше від інших розумів і висловлював державницькі принципи будівництва війська і вимоги до 62

нього в революційному процесі, що й зумовило його конфлікт з іншими чільними керівниками УНР. С. Петлюра дедалі частіше наражався на нерозуміння, а 18 грудня 1917 р. С. Петлюра залишає урядовий пост, будучи твердо упевненим у необхідності національних регулярних збройних сил. Відійшовши від урядової посади у Генеральному військовому комітеті, С. Петлюра не відійшов від війська загалом. З власної ініціативи він створив одну з найбоєздатніших частин – Гайдамацький кіш Слобідської України і очолив його у боях проти більшовицьких військ, обороняючи Київ. Після гетьманського перевороту у квітні 1918 р., С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві.

27 липня його було заарештовано, як представника опозиції режиму диктатури, за антигетьманський маніфест, який містив вимогу ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам. С. Петлюру утримували у Лук’янівській в’язниці до 12 листопада 1918 р. Після звільнення С. Петлюра увійшов до складу Директорії, що була створена 13 листопада на таємних зборах опозиційного Українського Національного Союзу за участю Селянської спілки, профспілки залізничників і командирів загону “Січових Стрільців”. До складу Директорії, окрім С. Петлюри увійшли: соціал-демократ В. Винниченко (голова), есер Ф. Швець, соціаліст-самостійник О. Андрієвський та голова профспілки українських залізничників безпартійний А. Макаренко. А вже 16 листопада виступом “Січових Стрільців” у Білій Церкві розпочалося збройне повстання. Протигетьманське повстання у листопаді – грудні 1918 р. знову поставило С. Петлюру до вищого керівництва у складі Директорії УНР та на чолі українського війська. У Директораті С. Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров’я, й очолював армію, як Головний отаман військ УНР. Для С. Петлюри головним завданням стало за будь-яку ціну зберегти національну державність. Від цього часу він став виразником державницького світогляду і всеукраїнської державницької ідеології. Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі. Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ 63

УНР. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд під проводом Сергія Остапенка. Під тиском Антанти С. Петлюра вийшов з лав УСДРП, щоб залишитися у керівництві Директорії УНР. У подальшому внутрішні суперечності між українськими силами, які вели до хаосу в державному управлінні, складність ситуації на фронті та необхідність централізованого управління бойовими діями спонукали С. Петлюру вжити заходів до концентрації влади у своїх руках. Директорія на засіданні 9 травня 1919 р. ухвалила постанову про обрання Головою Директорії Члена Директорії, Головного Отамана Українських Республіканських Військ С. В. Петлюру. З 9 травня 1919 р. по 10 листопада 1920 р. Симон Петлюра – голова Директорії УНР. До честі Петлюри, він не став на шлях тоталітаризму, а перебував у пошуках шляхів і дієвої ідеології для забезпечення законності і демократичності в боротьбі за українську державність. С. Петлюра послідовно відстоював закріплення демократичного ладу. Закон про Тимчасове Верховне Управління та Порядок Законодавства в Українській Народній Республіці та Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки встановлювали розмежування та координування державних функцій між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів. За Директорією залишалися лише функції затвердження законів, договорів, призначень, акти амністії й представництво перед іншими державами. Законодавча влада в УНР належала Державній Народній Раді, що скликалася на один рік – тимчасовому органу народного представництва – до скликання Парламенту УНР, Виконавча влада УНР – Рада Народних Міністрів, яка була відповідальна перед Державною Народною Радою. С. Петлюра відіграв вирішальну роль у найскладніші періоди боротьби 1919 р., проявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції. Він протягом десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу проти більшовиків і денікінців. За умов, які склалися в кінці 1919 – на поч. 1920 p., Петлюра намагався від-найти союзників для подальшої боротьби. Вихід для України був лише у компромісі з польським урядом. Польща залишалася чи не єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Політичні кола Антанти залишалися прихильниками ідеї неподільності Росії, а у протистоянні більшовизму ставку робили на 64

Польщу. Денікінці заявляли, що переговори можливі лише на ґрунті визнання гасла “єдиної і неділимої Росії”. Непримиренним і не мав жодних ілюзій очільник Директорії щодо більшовицької Росії.

2 грудня 1919 р. за погодженням з С. Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А. Левицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. 9 грудня С. Петлюра і Ю. Пілсудський зустрілися в Бельведері й обговорили питання про українопольські стосунки та більшовицьку загрозу. Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. За його ініціативою 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір – міждержавний договір Польщі і УНР, за яким польський уряд Ю. Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. В обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу С. Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип’яті до її гирла. Він пропонував розглядати союз з Польщею “як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби”. Військове співробітництво з Польщею дало можливість створити і озброїти нові військові з’єднання, створити дієві військові управлінські структури, вести успішну збройну боротьбу Після укладення військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С. Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. Але вже у червні довелося об’єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Однак ставка на цей союз не виправдала себе -- польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. С. Петлюра продовжив боротьбу з більшовиками власними силами, але після перемир’я між Польщею і Росією у жовтні 1920 р., Армія УНР у листопаді перейшла р. Збруч, залишивши територію України. Армія УНР не була до кінця переможеною, а відступила за кордон і була інтернована на території Польщі. З листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі, який включав Директорію, уряд УНР, Армію УНР та 65

державні установи. Державний центр УНР, Військове міністерство УНР робили все можливе для збереження боєздатності армії і продовження збройної боротьби за відновлення української державності. Армія залишалася реальною військово-політичною силою й могла стати ядром національного війська на теренах України, куди вона прагнула повернутися. У грудні 1923 р. виїхав до Австрії, в силу вимог уряду радянської України до польських властей щодо видачі С. Петлюри як ворога народу, згодом – до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР. 25 травня 1926 р. у Парижі С. Петлюра був убитий більшовицьким агентом С. Шварцбарда, якого суд згодом виправдав. Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. Еволюції соціалдемократичного діяча революційного плану в діяча національнодержавного є проявом історичної ролі, яку він відіграв, як Голова Директорії та Головний Отаман Війська УНР. Будучи Головою Директорії, С. Петлюра виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність. Він був талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Праці С. Петлюри на військову тематику відрізняються глибоким аналітичним змістом, масштабним, стратегічним мисленням. У них порушено цілу низку концептуальних питань національного військового будівництва, піддано всебічному аналізу набутий історичний досвід: про роль армії в державі, про взаємовідносини держави і війська, про взаємозв’язок військових і політичних чинників, про підготовку нації до оборони своєї батьківщини, визначається питома вага військового чинника в будівництві держави взагалі, й української – зокрема, – по суті, викладено військову доктрину. Квінтесенція його теорії звучить наступним чином: “Нація повинна зрозуміти вагу ідеї оборони Батьківщини, бо від того, чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток, чи занепад і державна загибель”.

66

Злочинна сутність комуністичного режиму: депортація народів колишнього СРСР (до 75-ї річниці депортації кримськотатарського народу)

Україна, як європейська демократична держава, з повагою ставиться до прав та свобод, звичаїв та традицій народів, що історично проживають на її території. Однак, в умовах анексії Криму російська окупаційна влада не лише відверто пропагує політику сталінського режиму по відношенню до кримськотатарського народу, а й знову активно впроваджує дискримінаційну політику стосовно нього. З вуст російських політиків лунають заклики про здійснення повторного переселення кримськотатарського народу до Сибіру та на Далекий Схід. Саме тому вкрай необхідно донести до суспільства правдиву інформацію про злочинні діяння сталінського режиму, що здійснював у радянський час депортації цілих народів з їх історичної батьківщини. Депортація – це примусове, насильницьке переселення народів, національних меншин та осіб з місць їх постійного проживання, визнаних радянською владою соціально небезпечними. Люди, які були депортовані, насильно відправлялися у віддалені місцевості СРСР, де вони розміщувалися у спеціальних поселеннях. Загалом від цих вимушених внутрішніх переселень постраждало близько 6 млн. людей. Унаслідок цього загинуло від 1 до 1,5 млн. осіб. Розпочавшись у 1920-х рр. з виселення терських козаків, депортації досягли апогею у 30-х рр., коли до Сибіру та на Крайню Північ депортували мільйони селян з України, Білорусії, південних областей Росії. Висланих до Сибіру, на Далекий Схід і Північ використовували у якості дешевої робочої сили. Завдяки курсу на колективізацію і “великому терору”, влада в СРСР змогла використати депортації в масштабах цілої держави. До початку німецько-радянської війни під депортацію у 1935 р. потрапили фіни (з прикордонних районів Карелії й Ленінградської області), поляки й німці (з прикордонних областей УРСР); у 1937 р. – корейці й китайці (з прикордонних районів на Далекому Сході), курди (з прикордонних районів на Кавказі); у 1938 р – іранці (з прикордонних районів Азербайджану); у 1940 р – поляки (з новоприєднаних земель УРСР). У цілому, з середини 30-х рр. до початку війни, примусовим 67

переселенням було охоплено близько 580 тис. осіб, більшість з них становили поляки й корейці. Після приєднання у 1939-1940 pр. до СРСР західноукраїнських земель, до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ було вислано, за різними підрахунками близько 10 % населення цих регіонів. Точна чисельність депортованих українців досі не встановлена. Депортація торкнулася і прибалтійських народів. Так, з 14 по 18 червня 1941 р. з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру та Крайньої Півночі близько 34 тис. осіб. З початком німецько-радянської війни почалися депортації німців, угорців, румун, болгар, фінів. Усі представники цих народів на території СРСР з початком війни вважалися шпигунами і підлягали виселенню з давно обжитих місць. У 1943-1944 р. було депортовано близько 69 тис. карачаївців з території Карачаївської автономної області. Це майже всі представники цього народу, які там жили. У цей же час з Калмицької АРСР було вивезено близько 94 тис. калмиків. Близько півмільйона чеченців та інгушів у 1944 р. було депортовано з території Чечено-Інгушської АРСР. Операцією керував особисто глава НКВС Лаврентій Берія. Вражає, що до цієї операції було залучено 100 тис. силовиків. Також у цьому ж році понад 37 тис. балкарців було вивезено з Кабардино-Балкарської АРСР, 116 тис. турків-месхетинців (вся етнічна група повністю) – з їхніх земель на території Грузинської РСР, 38 тис. болгар, вірмен і греків, які мешкали на Кримському півострові. Всіх депортованих вивозили до республік Середньої Азії та Сибіру. Найчастіше людей просто залишали серед порожнього степу. Їм присвоювався статус “спецпоселенців”, тобто вони не мали права змінювати місце проживання, а втеча з місця поселення вважалася кримінальним злочином. Переселеним народам інкримінували співпрацю з німецькою окупаційною владою. Випадки співпраці справді мали місце, але таке явище в період війни було на всій окупованій території, серед всіх народів, які залишилися під нацистською окупацією. Хоча найбільше за чисельністю колабораціоністів було серед росіян. Проте, замість покарання окремих колабораціоністів, були репресовані народи в повному складі. На спеціальні поселення депортували навіть солдатів з фронту, якщо вони мали національність “народів-зрадників”. Війна з Німеччиною та її 68

союзниками ще не закінчилася, і фронт настільки потребував бійців, що там воювали навіть підлітки. Але при цьому Кремль знаходить можливість задіяти сотні тисяч силовиків і дорослих солдатів в тилу для проведення депортацій! Головними об’єктами депортацій на західноукраїнських землях у 1944–1945 рр. були члени ОУН-УПА, їхні сім’ї та особи, які підтримували рух Опору. Після закінчення Другої світової війни на Західній Україні зростали опозиційні настрої, населення вороже ставилося до влади, були сильні позиції українських націоналістів. Адже після завершення німецькорадянської війни більшість збройних акцій Української повстанської армії були направлені проти непопулярних заходів радянської влади. Найбільшу акцію з депортації західноукраїнського населення під назвою операція “Захід” провели восени 1947 р. Однією з її головних цілей було нейтралізувати діяльність Української повстанської армії та тих, хто їй співчував і допомагав. Операція проводилася у Львівській, Станіславській (нині – Івано-Франківська), Тернопільській та Рівненській областях. Для реалізації операції було залучено 30 тис. солдатів і майже 16 тис. особового складу інших силових відомств. Залучалися навіть танки і бронетехніка. Озброєні бійці з Держбезпеки оточували села і за списками, після обшуку, у вантажівках відправляли людей на залізничні станції. Для збору речей надавалося дві години. Лише за три дні, з 19 по 21 жовтня 1947 р., до Сибіру та Казахстану вивезли 150 тис. українців. Більшість депортованих були селянами, частково робітниками і службовцями. Майно виселених розграбували або передали в державну власність. Найбільше – 21 197 сімей (61 066 осіб) було направлено на роботу у вугільну промисловість східних районів СРСР. Масова депортація 1947 р. стала дієвим засобом тиску на західноукраїнське селянство задля утворення колгоспів та оподаткування населення. Навіть станом на 1 січня 1953 р. у спецпоселеннях перебувало понад 175 тис. осіб, переселених лише із західних областей у 1944-1952 рр., як українські “націоналісти”, “куркулі”, “посібники бандитів”. Широка громадськість дізналася про саму масову депортації населення Західної України лише в часи “горбачовської перебудови”. Депортація кримських татар. Звинувачення у співпраці з Третім Рейхом стало підставою для депортації у 1944 р. кримських татар. Операція з примусового переселення почалася рано вранці 18 травня 1944 р. і 69

закінчилася о 16-й годині 20 травня. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з людьми відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху. Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або не ховали взагалі. За даними Відділу спецпоселень Узбецької РСР, лише “за 6 місяців 1944 р., тобто з моменту прибуття в Узбецьку РСР і до кінця року, померло 16 052 осіб (10,6 %)”. Загалом за перші два роки після депортації померли близько 45 тис. кримських татар. Протягом 12 років до 1956 р. кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема, заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення. Вдавшись до депортації, радянське керівництво не зважало на те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної Армії і брали участь у партизанському русі. Так, до складу Червоної Армії напередодні війни були призвані понад 5 тис. кримських татар, а у період 1941–1945 рр. – ще близько 16 тис. осіб. Щонайменше семеро з них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а видатний льотчик-ас АметХан Султан, який збив 30 німецьких літаків (із них 1 бомбардувальник – повітряним тараном), став двічі Героєм Радянського Союзу. За різними даними, від 17 до 25 тис. кримських татар були учасниками партизанського і підпільного рухів. Незважаючи на це, кримських татар, що воювали в частинах Червоної Армії, після демобілізації також було піддано депортації. Так, після перемоги над нацистською Німеччиною, у травні 1945 р. з діючих частин Червоної Армії було депортовано кілька тисяч кримських татар. Усього за 1945–1946 рр. в місця депортації було заслано 8 995 кримських татар-ветеранів війни, зокрема 524 офіцери і 1 392 сержанти. У 1952 р. тільки в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6 057 учасників війни, багато з яких мали високі урядові нагороди.

70

Депортації було піддано навіть тих кримських татар, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ у 1941 р. і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 р. – попри те, що вони не жили в окупації і не могли брати участь в колабораціоністських формуваннях. На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину під час хрущовської “відлиги” кінця 1950-х років, кримських татар було позбавлено цього права надовго. Лише 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла декларацію, в якій засудила депортацію кримських татар, визнала її незаконною і злочинною. Почалося масове повернення кримських татар на Батьківщину. Масова депортація кримськотатарського населення Криму була неправомірною і злочинною акцією, насамперед тому, що покарання за колабораціонізм, співпрацю з окупантами окремих представників народу, було накладено на весь народ, в тому числі дітей, жінок, людей похилого віку і навіть на тих, хто самовіддано боровся з нацизмом у лавах Червоної Армії і зробив свій внесок у Перемогу.

12 листопада 2015 р. Верховна Рада України визнала депортацію з Криму у 1944 р. геноцидом кримськотатарського народу і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. У 2019 р. ми з болем згадуємо 75-річчя жахливого злочину проти кримських татар – їх депортацію сталінським режимом. Цей пам’ятний день у наш час набирає особливої актуальності, адже з 2014 р. Крим перебуває під окупацією Російської Федерації – держави, що на офіційному рівні звеличує Й. Сталіна і його злочинний режим. Російська окупація призвела до різкого зростання національної нетерпимості на півострові. Невипадково один із сучасних лідерів кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв заявив, що у колах російської ФСБ і нині існують думки про потребу нової депортації кримських татар, як потенційно небезпечного для путінського режиму народу. Тож не бажаючи повторення сталінських депортацій, сьогодні кримські татари разом з усім українським народом зі зброєю в руках захищають незалежність і територіальну цілісність України, відстоюють власне право на існування.

71

Конституція України – символ незалежності держави (до Дня Конституції України)

Конституція – це джерело права будь-якої держави. Сьогодні у світі є понад 200 державних і 300 федеральних конституцій.

23 роки тому, 28 червня 1996 р. на 107-му засіданні 5-ї сесії Верховної Ради України 2-го скликання був ухвалений Основний Закон нашої держави – Конституція України, яка стала реальною і дієвою основою розбудови незалежної демократичної держави як повноправної учасниці світового співтовариства. В той же день парламент прийняв Закон України “Про прийняття Конституції України і введення її в дію”. День схвалення Основного Закону є державним святом – Днем Конституції України. Конституція (від лат. – устрій, установлення, упорядкування) – це нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який приймається й змінюється в особливому порядку, є юридичною базою для прийняття інших законів України, регулює суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, а також взаємовідносини держави із суспільством, людиною і громадянином. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р., Україна була визнана більшістю країн світу суверенною державою і повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав й свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування молодої незалежної держави. Спроби прийняти Конституцію в Україні робилися відразу, після проголошення незалежності, але процес впровадження власної Конституції був тривалим і непростим. Після референдуму про незалежність, протягом 1991-1996 р., комісіями, створеними окремо Верховною Радою України та Президентом України, було підготовлено кілька проектів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Тим 72

часом у країні діяла Конституція УРСР 1978 р., до якої були внесені певні зміни: вилучили окремі розділи та доповнили важливі положення. Через численні поправки та зміни її в народі називали “Латана Конституція“. Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Леоніда Юзькова, привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися на міжнародному семінарі у Празі, на симпозіумі “Конституція незалежної України” у Києві, а також на численних “круглих столах”. Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення. Проте, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в державі.

24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради України, чотирьох представників Президента України і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Уже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Леонід Кучма та Олександр Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону України. 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України внесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня розпочався його розгляд. 4 квітня 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції під керівництвом заступника голови Народного Руху України Олександра Лавриновича.

5 травня 1996 р. була створена Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України, в якій головою, на вимогу комуністів і соціалістів, став народний депутат України Михайло Сирота.

73

З 28 травня по 4 червня 1996 р. проходило перше читання проекту, а через два тижні й друге читання. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів – “за”). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акту. Ситуація загострилася 26 червня, коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострювали соціальноекономічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 р. У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову “Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні”, відповідно до положень якої Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх “упереджуючий” розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. Ніч з 27 на 28 червня 1996 р. стала історичною – Верховна Рада, незважаючи на всі суперечності, приступила до обговорення та прийняття Основного закону, розглядаючи одну статтю за іншою. До парламенту особисто приїхав контролювати процес Леонід Кучма. Головний доповідач Михайло Сирота провів на парламентській трибуні 23 години. Зрештою, 28 74

червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України (“за” проголосували 315 народних депутатів). Парламентарії врахували зауваження Президента України Леоніда Кучми, а також підтримали всі спірні статті проекту – про державні символи України, про статус української мови, як єдиної державної, про право приватної власності в Україні, про визнання Криму автономною республікою у складі України, після чого Основний Закон був остаточно ухвалений. Вперше в залі парламенту пролунав затверджений Конституцією гімн. Народні депутати урочисто внесли до зали синьожовтий державний прапор. Україна стала останньою країною колишнього СРСР, яка прийняла власну Конституцію. Процес прийняття Закону згодом став називатись “конституційна ніч”. Конституція України закріпила правові основи незалежної держави, її суверенітет і територіальну цілісність. 3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей України – усе те, що формує політико-економічну систему. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави. Конституція України була загалом позитивно оцінена й міжнародною спільнотою, адже вона декларувала загальнолюдські, загальноєвропейські принципи і за правами і свободами людини вважалася однією з найдемократичніших і найдосконаліших у світі. Конституція 1996 р. була першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій Українського народу. Сучасній Конституції України передували Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), Конституція УНР (29 квітня 1918 р.), Закони про тимчасовий державний устрій України (29 квітня 1918 р.), Мала конституція ЗУНР (13 листопада 1918 р.), Тимчасова Конституція Карпатської України (15 березня 1939 р.). Конституція 1996 р., з деякими змінами і доповненнями, діє в країні і сьогодні. За весь час дії Конституції України зміни вносилися 6 разів. Як правило, ці зміни збігалися з приходом до влади нових президентів. Конституція складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а XV розділ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує Преамбула. 296 разів в Основному Законі згадуються права, 48 разів – похідні від слова “свобода”, 3 рази – від слова “демократія”, 1 раз – від слова “справедливість”.

75

Перша спроба змінити Конституцію була ініційована в 2000 р. за президентства Леоніда Кучми. Зміни до Основного закону пропонували приймати за результатами всенародного референдуму. На голосування винесли питання про введення двопалатного парламенту; про право президента розпускати парламент, якщо протягом місяця він не сформує постійно діючу більшість або протягом 3 місяців не затвердить бюджет; про скорочення депутатів з 450 до 300; а також про позбавлення депутатів недоторканності. Референдум підтримав зміни, проте в Конституцію їх не внесли.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада 402 голосами “за” прийняла Закон України № 2222-IV “Про внесення змін до Конституції України”, перетворивши Україну на парламентсько-президентську державу. Зміни 2004 р. до Конституції значно обмежили повноваження Президента і розширили повноваження Верховної Ради і Кабінету міністрів. За Конституцією в редакції 2004 р. Президент України втратив права призначати і звільняти членів уряду, голів місцевих державних адміністрацій; звільняти Генерального прокурора з посади на свій розсуд; призначати на посади та звільняти за згодою Верховної Ради голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України; призначати на посаду та звільняти голову Служби безпеки України. За президентом при цьому залишилося право вносити на затвердження парламенту кандидатури на посади міністра оборони, міністра закордонних справ, генерального прокурора і голову Служби безпеки України. Внесені зміни збільшили термін повноважень Верховної Ради до 5 років – за Конституцією 1996 р. він становив 4 роки. Таким чином, в результаті конституційної реформи Верховна Рада стала призначати, за поданням Президента України, Прем’єр-міністра, міністра оборони і міністра закордонних справ. За поданням Прем’єр-міністра український парламент став призначати інших членів Кабінету Міністрів України. При цьому Президент міг подати до Верховної Ради кандидатуру Прем’єр-міністра не на свій розсуд, а тільки за пропозицією коаліції депутатських фракцій, які складають конституційну більшість парламенту, тобто 300 нардепів. Крім того, закон, прийнятий парламентом після подолання вето Президента, що не підписаний і не опублікований президентом протягом 10 днів, міг бути негайно опублікований згідно підпису Голови Верховної Ради. У 2007 р. Президент України Віктор Ющенко ініціював створення 76

конституційної ради для проведення референдуму і скасування цих змін, однак спроба виявилася невдалою. Після того, як у 2010 р. Віктор Янукович став Президентом України, від парламенту було направлено запит до Конституційного суду з проханням розглянути конституційність реформи 2004 р. У результаті Конституційний суд припинив дію Конституції в редакції 2004 р. і з 30 вересня 2010 р. знову ввів в дію Конституцію в редакції 1996 р. Рішення Конституційного суду пояснювалося порушенням встановленої в Конституції процедури під час прийняття конституційної реформи в 2004 р. Опозиція щодо внесених змін заявила, що Конституційний суд перевищив свої повноваження, адже вносити зміни до Конституції може тільки парламент. При цьому Верховна Рада за відмову від Конституції в редакції 2004 р. не проголосувала.Таким чином, у 2010 р. Україна знову повернулася до президентсько-парламентської республіки. Зокрема, В. Янукович, як Президент України отримав право на формування уряду. Венеціанська комісія назвала “вкрай незвичайним для європейського конституційного права” той факт, що поправки до Конституції України були визнані Конституційним судом “такими, що суперечать Конституції” після того, як ці поправки діяли шість років. Після трагічних подій на Майдані Незалежності восени 2013-взимку 2014 рр. першим питанням, яке розглянула і в підсумку прийняла Верховна Рада України, стало питання змін до Конституції. Парламент 386 голосами “за” прийняв Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року. Цей закон відновив дію норм Конституції України в редакції Закону України “Про внесення змін до Конституції України” № 2222-IV від 8 грудня 2004 р. Відтак, повноваження Президента України були визначені в редакції цього закону, тобто своїм рішенням Верховна Рада повернула в дію варіант Конституції України у редакції 2004 р. Конституція України в редакції 2004 р. була відновлена в дії на тій підставі, що 30 вересня 2010 р. вона була скасована рішенням Конституційного Суду без відповідного голосування в парламенті, що суперечить положенням Конституції і в редакції 1996 р., і в редакції 2004 р. Таким чином, в політичній системі України головним знову став парламент.

26 червня 2015 р. Президент України Петро Порошенко вніс до парламенту проект змін до Конституції України, який передбачає 77

децентралізацію влади в Україні та є одним із ключових пунктів його мирного плану для Донбасу. Цей проект депутати прийняли тільки в першому читанні. “За” проголосувало 265 народних депутатів. Серед головних нововведень законопроекту – фінансова децентралізація регіонів, введення інституту префектів, надання президенту права розпускати місцеві ради і можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей.

2 червня 2016 р. Верховна Рада підтримала зміни до Конституції України в частині правосуддя з метою перезапуску судової системи і очищення суддівського корпусу від корупціонерів. Головними принципами судової реформи стали повернення до трирівневої судової системи, створення Вищої ради правосуддя, обов’язкова переатестація всіх суддів України, подвійна декларація (своя і членів сімей), а також позбавлення недоторканності суддів. У червні 2018 р. Конституційний суд України визнав конституційним президентський законопроект № 7203 про внесення змін до ст. 80 Основного закону щодо скасування недоторканності народних депутатів. Президентський законопроект передбачає скасування недоторканності народних депутатів з 2020 р. Окрім президентського законопроекту в парламенті зареєстрований і депутатський – № 6773 “Про внесення змін до Конституції України в частині скасування депутатської недоторканності”. Цей проект закону також схвалив Конституційний суд, і тепер обидва документи можуть бути розглянуті парламентом. Черговою конституційною зміною може обернутися ініціатива Президента України П. Порошенка. У лютому 2018 р. він запропонував зафіксувати в преамбулі Конституції України перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції. Сьогодні ми, як і світова громадськість, визнаємо, що маємо Конституцію, яка відповідає європейським вимогам Основного Закону. Проте, нажаль, в Україні її не розглядають як Основний Закон, якого необхідно неухильно дотримуватися. Наприклад в США, де конституція існує понад 200 років, її ні разу не намагалися переписати. В Україні тільки за 23 роки це зробили 6 разів. А як зробити так, щоб конституційні постулати не були просто записами на папері, знає кожен: почати з себе, жити відповідно до їхніх норм і неухильно їх виконувати. Тоді і результати не змусять себе чекати.

78

Згадати все. Визволення Північного Донбасу від російсько-окупаційних військ (до 5-ї річниці звільнення міст Слов’янськ та Краматорськ)

На початку весни 2014 р. у великих містах сходу та півдня України відбулася хвиля проросійських сепаратистських мітингів, що супроводжувалася сутичками між проукраїнськими активістами та проросійськи налаштованими громадянами. Ситуація розпалювалася щодня, мітинги поступово переростали у свавілля натовпу. Так, 7 квітня проросійські сили проголосили так звану “Донецьку народну республіку” й ухвалили “Декларацію про суверенітет ДНР”, звернувшись до президента Російської Федерації з проханням ввести війська на територію Донбасу. Таким же чином 28 квітня була створена так звана “Луганська народна республіка”.

12 квітня 2014 р. у м. Слов’янську озброєні люди захопили будівлю управління внутрішніх справ і призначили комендантом міста “народного мера” В. Пономарьова. У результаті захоплення міського відділу міліції диверсанти отримали доступ до вогнепальної зброї – автоматів та пістолетів, троє правоохоронців зазнали отруєння сльозогінним газом та були госпіталізовані, інші – стали заручниками. Після цього частина бойовиків спорудила перед будівлею барикади, інші вирушили на захоплення місцевого відділу Служби безпеки України (СБУ). З озброєними людьми зустрілася міський голова міста Н. Штепа, після чого заявила, що озброєні люди – це представники Народного ополчення Донбасу, вони на боці народу і таким чином показують свою незгоду з “київською владою”, а городянам нічого не загрожує. Біля будівлі відділу міліції встиг зібратися натовп і представники громадських організацій закликали людей зібратися на мітинг для підтримки проросійських бойовиків. Опівдні “ополченці” почали відпускати із захопленої будівлі правоохоронців. Озброєні люди першими допустили до зайнятої ними будівлі представників російського телеканалу Lifenews, згодом відкрили доступ для всіх представників ЗМІ за пред’явленням відповідного посвідчення. Того ж дня близько тисячі проросійськи налаштованих людей зібралися біля міськвиконкому м. Краматорська з вимогами до міського голови визнати “Донецьку народну республіку”. Не дочекавшись його, “ополченці” зайшли до приміщення та вивісили над будівлею міськвиконкому прапор самопроголошеної республіки. Присутні при цьому міліціонери практично не 79

чинили спротиву. Згодом озброєні люди штурмом захопили міськвідділ міліції та влаштували там свій штаб. Біля будівлі зібралися місцеві мешканці, які обурювалися діями терористів, скандували: “Україна!”. Перед захопленими будівлями терористи почали зводити барикади та встановили блокпост біля військового аеродрому. Згодом з м. Слов’янська прибуло підкріплення і проросійські бойовики взяли місто під свій контроль. У ніч з 12 на 13 квітня 2014 року на засіданні Ради національно безпеки та оборони (РНБО) України було ухвалено рішення про проведення антитерористичної операції (АТО) з метою нормалізації ситуації на сході України.

13 квітня Служба безпеки України перехопила телефонні розмови терористів з їхніми російськими кураторами і встановила особу керівника російської диверсійної терористичної групи у м. Слов’янськ – ним був громадянин Росії, офіцер загону спецпризначення Головного [Розвідувального] Управління Генерального штабу Російської Федерації (ГРУ) І. Стрєлков (справжнє прізвище – Гіркін). Наступного дня розпочалось розгортання українського угруповання у рамках антитерористичної операції. У цей же день під Слов’янськом бійці загону спецпризначення СБУ “Альфа” та десантники 80 аеромобільної бригади були атаковані озброєними бойовиками. У результаті бою загинув офіцер СБУ, ще троє осіб отримали поранення. Станом на ранок 13 квітня диверсанти контролювали усі виїзди із м. Слов’янськ. Близько 11–ї години бійці загону спецпризначення “Омега” знищили два блокпости бойовиків – з боку Краматорська та зі сторони Харкова. Без прикриття бронетехніки українські військові не ризикнули входити до міста. Стало зрозуміло, що швидко вирішити ситуації не вдалося і вона ускладнюється, але на засіданні РНБО України від уведення правового режиму воєнного стану відмовилися. Натомість РНБО України ухвалила рішення про залученням до антитерористичної операції Збройних Сил України (ЗС України).

15 квітня у район м. Слов’янськ відправили 1-й резервний батальйон оперативного призначення Національної Гвардії України (НГУ). У цей же день проросійські бойовики почали штурмувати Краматорський військовий аеродром. Об’єкт мав велике значення, адже тут могли приземлятися транспортні літаки та був вигідною позицією, що прикривала підходи до міст Слов’янськ та Краматорськ. На території аеродрому розташовувалася військова частина з гелікоптерами Мі-24П та Мі-8. У рамках антитерористичних заходів бійці підрозділу спецпризначення ЗС України, після нетривалого штурму, десантувалися з гелікоптерів та звільнили аеродром від бойовиків, кількох терористів узяли в полон. З 16 квітня звезені до Краматорська “цивільні особи”, переважно нетверезі, 80

блокують українських десантників і збирають розвіддані про українські сили. Цього ж дня у м. Краматорськ відбувся мітинг українських патріотів проти сепаратизму. 17 квітня проросійські бойовики захопили телевежу та телерадіопередавальний центр на горі Карачун, неподалік м. Слов’янськ. Українські телеканали були відключені, а замість них на прилеглі території транслювалися російські. На мітингу 18 квітня В. Пономарьов заявив, що не буде вести переговори з українською владою, а люди “стоятимуть, поки не відбудеться референдум”. Друга спроба штурмом звільнити м. Слов’янськ розпочалася 24 квітня. Після розвідки боєм бійці НГУ знищили два блокпости бойовиків, але до середини дня наступ зупинився, українські підрозділи відійшли на попередні позиції, а проросійські сили відновили контроль над деякими втраченими блокпостами. З метою уникнення жертв серед місцевого населення, 25 квітня українська влада оголосила рішення про відмову штурмувати м. Слов’янськ та початок блокади міста, щоб залишити проросійські формування без підкріплення.

2 травня в небі над Слов’янськом проросійськими формуваннями за допомогою переносних зенітно-ракетних комплексів було збито два бойові гелікоптери Мі-24 16-ї бригади армійської авіації ЗС України. У ніч з 2 на 3 травня десантники 95-ї аеромобільної бригади ЗС України спільно з підрозділами НГУ відбили у бойовиків гору Карачун та відновили контроль над телевежею. Терористи неодноразово здійснювали спроби штурму висоти, обстрілювали її з мінометів. Чергова спроба проросійських бойовиків 9 травня штурмувати гору Карачун закінчилася невдачею. У травні довкола м. Слов’янськ та поблизу м. Краматорськ точилися жорстокі бої. 13 травня колона 95-ї аеромобільної бригади у складі двох БТР-80 та трьох вантажівок ГАЗ-66 потрапила у засідку на околиці села Жовтневе. Загинуло шість та було поранено вісім українських військовослужбовців. 19 травня при здійсненні чергової невдалої спроби терористів захопити гору Карачун загинув військовослужбовець 95-ї аеромобільної бригади. У ніч з 20 на 21 травня проросійські бойовики атакували один з блокпостів поблизу м. Слов’янськ та колону українських військовослужбовців поблизу м. Ізюм.

29 травня терористи підбили гелікоптер Мі8-МТ Національної гвардії України. Загинуло 12 осіб, серед них – генерал-майор Сергій Кульчицький.

3 червня сили АТО відновили контроль над Семенівкою під Краматорськом. 13 червня під Слов’янськом бойовики обстріляли українську військову колону, у результаті чого загинули двоє бійців 25-ї повітрянодесантної бригади ЗС України. 24 червня проросійські терористи збили гелікоптер Мі-8 з 81

фахівцями, які встановлювали апаратуру для фіксування порушень перемир’я – загинуло 9 осіб. У ніч на 1 липня, після обстрілу українських позицій, на горі Карачун впала телевежа.

2 липня сили АТО відновили контроль над населеними пунктами Райгородок, Різниківка та Рай-Олександрівка. Наступного дня українські військові заблокували м. Миколаївка, де знищили опорні пункти проросійських бойовиків та їхні склади боєприпасів. 4 липня Миколаївка була звільнена і перейшла під контроль сил АТО. Терористи обстріляли українські блокпости поблизу Слов’янська, аеродром у Краматорську. У ніч з 4 на 5 липня бойовики організовано залишили м. Слов’янськ та основними силами прорвалися у м. Горлівку та м. Донецьк. 5 липня українські війська увійшли до міста та встановили Державний Прапор України над міською радою. Розпочала свою роботу місія з надання гуманітарної допомоги мирному населенню. Того ж дня відновилась українська влада і у м. Краматорськ. Протягом декількох днів українським силам вдалося встановити контроль над містами Артемівськ (з 2016 р. – м. Бахмут), Дружківка та Костянтинівка. Розпочалось відновлення життєдіяльності міст. 28 липня 2014 р. мешканці м. Краматорська провели мітинг та урочисту ходу з нагоди визволення міста. З 13 жовтня 2014 р. Краматорськ став тимчасовим адміністративним центром Донецької області. За даними інформагентства УНІАН, у боях за м. Краматорськ та м. Слов’янськ загинуло 70 українських військовослужбовців. Внаслідок обстрілів у Слов’янську було пошкоджено 34 будівлі, у тому числі 4 школи. Збитки від руйнування будинків оцінили в 1,5 мільярда гривень. У 2016 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про оголошення 5 липня Днем звільнення міст Слов’янська і Краматорська від проросійських терористів. Щорічно у меморіальному комплексі на горі Карачун відзначається День визволення українських міст та відбувається вшанування загиблих на Донбасі українських воїнів.

82

Перемога козацького війська у битві під Зборовом – як приклад козацької мужності та звитяги у національно-визвольній війні українського народу (1648-1654 років) (до 370-ї річниці (1649 року) битви козацького війська на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким проти польського війська Яна Казимира під Зборовом)

У перший рік національно-визвольної війни українського народу (1648-1657 рр.) відбулися переможні битви козацького війська на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким проти польської шляхти під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. Було звільнено велику територію. Це сприяло піднесенню національного духа нашого народу, віри у майбутню перемогу над поневолювачами. 1648-й рік завершився укладанням Замостського перемир’я між українським козацьким військом та Річчю Посполитою, що мало компромісний характер. Його прихильники та противники були і в українському, і в польському таборах. Уклавши перемир’я, Б.Хмельницький уникнув необхідності продовження бойових дій в умовах глибокої осені й пошесті, яка почалася в українському козацькому війську, що могло б мати тяжкі наслідки для повстанців. Водночас, підписавши перемир’я, гетьман змушений був вивести українське військо з більшості західноукраїнських міст. Однак, перемир’я було недовгим. Річ Посполита першою грубо порушила його, спрямувавши коронну армію на українські землі. Польське командування вирішило одночасно напасти на українські війська з фронту і з тилу. З цією метою литовський князь Януш Радзивілл дістав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ. У 1649 році Б.Хмельницькому довелося знову підтверджувати свій талант полководця. Перед цим він, як проникливий стратег, намагався задіяти на свою користь всі чинники, які тільки було можна. Передусім гетьман знову заручився підтримкою кримського хана, а також пробував набути нових союзників – Московію та донських козаків, вів переговори з князем Трансільванії Дьєрдем ІІ Ракоці. Татари виконали обіцянку. А от всі зусилля на московському напрямку завершилися нічим. Цар Олексій Михайлович відмовився під пропозицій і волів вичікувати, 83

поки суперники ослаблять один одного. Богдан Хмельницький організував ефективну розвідувальну службу. Його розвідники були скрізь, повідомляючи про наміри ворога. Розпочала ефективно працювати контррозвідка. Їй вдалося викрити змову проти гетьмана, до якої були причетні навіть дехто зі старшин. З наближенням часу військових дій гетьман розсилав скрізь агітаторів, які закликали до повстання. Споряджалися спеціальні групи для диверсій в тилу противника. Українське козацьке військо у червні 1649 року розпочало висування у двох напрямках: основні сили під проводом Богдана Хмельницького були спрямовані на західноукраїнські землі, а частина козацьких полків на чолі з полковником Кричевським виступила на Полісся, щоб запобігти фланговому удару литовського війська. На допомогу Б.Хмельницькому прибув загін кримських татар на чолі з ханом Іслям ІІІ Гераєм . У червні 1649 року козаки завдали поразки передовим частинам польської армії, які очолював Ярема Вишневецький, і оточили залишки ворожих військ у фортеці Збараж (зараз Тернопільська область). На підмогу обложеним з-під Любліна вирушило 30-тисячне військо, очолюване особисто королем Яном II Казимиром. На початку серпня воно підійшло до містечка Зборова (зараз Тернопільська область). Дізнавшись про це через розвідників, український гетьман залишив біля Збаража певну кількість козаків, які тримали місто в облозі, а сам потайки з більшою частиною війська й татарами здійснив швидкий нічний перехід і 4 серпня (за новим стилем – 14 серпня) опинився під Зборовим. Зроблено все це було настільки майстерно, що обложені під Збаражем не помітили в козацькому таборі ніяких змін. Та й королівські розвідники не зуміли виявити появу козацько-татарських сил під Зборовом, а це було не мале військо – 40 тисяч козаків і 10-20 тисяч татар. Королівське військо мало 30-40 тисяч польських воїнів, найманців і слуг. Нічого не підозрюючи, польське військо на чолі з королем 5 серпня (за новим стилем – 15 серпня) почало переправлятися через річку Стрипу. Коли піхота, артилерія й майже вся кіннота вже були на лівому березі, козаки й татари налетіли на тих, хто ще не встиг переправитися. Атака виявилася для цієї частини королівського війська повною несподіванкою. Почалася паніка. Козаки й татарська кіннота нападали на розрізнені польські загони й знищували їх.

84

Невдовзі Хмельницький наказав розпочати бій з передовими частинами польського війська. Спершу козаки й татари завдали удару по лівому флангу, а потім по правому. Нашвидкуруч організована поляками оборона не витримала. Частина жовнірів почала тікати. Козацько-татарське військо увірвалося до польського табору. Лише залізні воля й витримка короля Яна ІІ Казимира запобігли повній катастрофі. Король згрупував навколо себе частину піхоти й 200 рейтарів (важка кіннота), які розпочали впорядковану стрільбу й стримали наступальний порив козаків і татар. Наслідки бою 5 серпня були для королівського війська фатальними. Загальні втрати склали до 4 тис. чол. Польські історики про це писали так: “Не битва була, а скоріше різня. Цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога”. Наступного дня наступ відновився. Приречена шляхта з відчаю відстрілювалася, як могла. Та козаки все-таки замкнули кільце навколо королівського табору, а Миргородський полк на чолі з полковником Матвієм Гладким оволодів Зборовом. Повний розгром ворога був не за горами. Гинуло найкраще польське військо, віщуючи крах усій Речі Посполитій, на руїнах якої підносилася молода Українська козацька держава. Однак король Ян ІІ Казимир і його шляхта знайшли вихід. Їх задум полягав у тому, щоб роз’єднати татар і козаків. Ще в ніч з 5 на 6 серпня розпочалося листування між королем і ханом Іслям ІІІ Гераєм, а 6 серпня хан наказав татарам припинити наступ. Б.Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти договір з королем Речі Посполитої. Можливість добити ворога й виставити Варшаві куди сприятливіші умови для Української козацької держави була втрачена. Хоча король таки визнав владу Хмельницького над величезною територією, а отже – фактично й утворення нової держави. Всього у битві, за офіційними джерелами, загинуло близько 10 тисяч козаків і татар та приблизно 7 тисяч поляків. Однак, джерела доволі докладно повідомляють втрати серед регулярних військ і шляхти, але практично мовчать про втрати серед челяді, яка активно брала участь у битві й теж мала багато убитих. Тому, можливо, загальні втрати поляків могли перевищували втрати українсько-татарської армії. На жаль, військові успіхи Богдана Хмельницького були зведені практично нанівець зрадою кримського хана Іслям ІІІ Герая, який прагнув зберегти конфлікт між Польщею і Україною з одного боку, а з іншого 85

зовсім не бажав посилення Української козацької держави. Поставлений ханом у складне становище, гетьман був змушений підписати пункти Зборівської угоди, які зовсім не відповідали його планам на початку військової кампанії 1649 року – ідеї повного визволення всього українського народу на його етнічних землях. Сама битва стала яскравим проявом військового таланту Богдана Хмельницького. Швидкий і вчасний маневр з-під Збаража, несподівана атака на польське військо, вміле використання місцевості для ведення бойових дій, вдале поєднання різних родів війська, зокрема, татарської кінноти і козацької піхоти, активна розвідка і контакти з місцевим населенням – все це привело до успіху українського війська і поставило королівську армію на край загибелі. Роль і наслідки Зборівського договору важко переоцінити. Адже він заклав підвалини Української козацької держави – Гетьманщини, яка проіснувала в тій чи іншій формі до 1783 року, коли був скасований полково-сотенний устрій на Лівобережжі. Поразка польської армії, яку очолював Ян ІІ Казимир, під Зборовом і укладення Зборівського мирного договору пройшли відголосом по всій тодішній Західній Європі. Поразка шляхетської Польщі, яка тоді вважалася однією з найсильніших держав Європи, і визнання нею автономії козацької України були сприйняті як своєрідна сенсація. Майже кожна країна в тій чи іншій мірі відреагувала на ці події. Найбільшим був резонанс в Німеччині, чому сприяли близькість країни і присутність німецьких найманців у польському війську, які приносили звістки на батьківщину. Писала про Зборівську битву та договір і французька преса, яка тоді підтримувала тісні контакти з Річчю Посполитою. Особливий інтерес Визвольна війна викликала в Англії, де в цей час теж відбувалася революція. Тому цілий ряд англійських газет регулярно висвітлювали перебіг повстання, опублікувавши матеріали про Зборівську битву та договір. Саме після укладення Зборівського договору про козацьку державу заговорила вся тодішня Європа, з нею встановлюють дипломатичні контакти такі держави, як Венеція, Туреччина, Молдавія, Валахія, навіть далека Англія; активізуються відносини і з Московським царством. Договір юридично визнав Українську козацьку державу – чіткою територією (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства), військом 86

(40-тисячний козацький реєстр) і системою управління. Козаки, які, згідно з тогочасними поглядами, на початку війни виглядали бунтівниками проти законного володаря, стали повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Згідно з договором, скасовувалась унія і визнавалася лише православна церква – культурне життя фактично звільнилося від тиску полонізації, почало бурхливо розвиватися. Зборівський договір змінив сам характер Національно-визвольної війни: з антипольського, антифеодального повстання вона переросла у війну між двома державами – Річчю Посполитою і козацькою Україною.

Краса і велич символів державних. Незалежна Україна: шлях до мети (до Дня Державного Прапору та Дня незалежності України)

24 серпня – День проголошення незалежності нашої держави. 28 років тому в Україні відбулася подія, яка ознаменувала собою початок нової ери в історії держави: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення”. Це зміст історичного документа – “Акта проголошення незалежності України”, який був схвалений 24 серпня 1991 р. і став тією відправною подією, з якою пов’язана новітня історія Української держави, її сучасне і майбутнє. На честь цієї доленосної події встановили національне свято – День 87

Незалежності України, яке щорічно відзначається 24 серпня. Одна з найбільших за територією країна в Європі – Україна відбулася, постала і стверджується в світі як суверенна, соборна європейська держава, бо існує не тільки у зовнішній атрибутиці, а повноцінно й повнокровно, в усіх властивих незалежним державам вимірах і параметрах. Відроджена незалежність і державність України не були щасливим дарунком долі чи наслідком сприятливого збігу політичних обставин. Їхні зерна зріли у глибинах тисячолітньої історії України і проростали навіть у часи бездержавності, національного та соціального гніту. До незалежності і державності Україна йшла довгим, важким і жертовним шляхом і дорого за неї заплатила. Це і драматична боротьба Української Народної Республіки, і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, і героїчна боротьба УПА, і багатостороннє зусилля української еміграції у вільному світі задля утримання політичного ідеалу самостійності. Незалежність – заслуга всього народу і багатьох його поколінь. Адже народ, який пройшов через тернистий шлях випробувань, який зумів вистояти і зберегти себе у вогняному горнилі революцій, спустошливих війн, братовбивчих конфліктів, нещадних голодоморів та репресій, підпільної правди і публічної брехні, народ, який прийняв удар Чорнобиля і затулив собою від глобальної катастрофи людство, виборов право на утвердження себе у світі як нації – такий народ має право на самостійний цивілізований розвиток. Наприкінці лютого 2014 р. Україна опинилася віч-на-віч із низкою загроз, критичних для самого її існування, як держави. Йдеться насамперед про агресію Російської Федерації, місцями – відкриту воєнну, місцями – завуальовану під спробу зміни державного устрою України в напрямі фактичного порушення її територіальної цілісності. За 28 років суверенітету в Україні сформувалося нове покоління людей, які усвідомили і сприйняли сучасні реалії та цінності, що базуються на принципах демократії, відкритого громадянського суспільства, цивілізованих ринкових відносин. Україна має потенційно потужний, не обмежений канонами і стереотипами минулого людський кадровий ресурс, спроможний взяти на себе відповідальність за долю держави й суспільства і здійснити мрію багатьох попередніх поколінь, а також головну мету сучасників – побудувати дійсно незалежну, щасливу і могутню європейську Україну. Важливим кроком на шляху здобуття незалежності стало прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР “Декларації про державний 88

суверенітет України” (за неї голосувала і комуністична більшість – “Група 239”), яка, однак, не набула статусу конституційного акту. У цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації були внесені до чинної тоді Конституції УРСР, як окрема стаття. Указувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканність її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблокового державою, яка дотримуватиметься без’ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

19 листопада 1990 р. голова Верховної Ради Росії Б. Єльцин визнав суверенітет України, однак для нього це рішення було лише тактичним ходом. Маневрувала й Компартія України: у лютому 1991 р. її керівництво запропонувало, наслідуючи приклад Казахстану, обрати президентом республіки С. Гуренка. У Кремлі з березня 1991 р. розпочалася підготовка до можливого введення надзвичайного стану, про що неодноразово згадував і М. Горбачов. Прагнучи зберегти унітарну державу, хай навіть із конфедеративними рисами, М. Горбачов ініціював проведення 17 березня 1991 р. всесоюзного референдуму щодо подальшої долі Радянського Союзу. В Україні паралельно з союзним пройшов республіканський референдум, а в Західній Україні був ще й третій бюлетень з питанням про ставлення до політичної незалежності України. Більшість опитуваних (80,2 %) висловилися за входження республіки до Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет УРСР. Водночас за другими бюлетенями 70,5 % громадян проголосували за збереження СРСР в оновленому вигляді. Однак у Львівській області погодилися з такою ідеєю лише 14,7 % жителів, Івано-Франківській – 16,1 %, Тернопільській – 17,6 %, навіть у Києві – 44,6 %. Референдум виявив відсутність у громадян УРСР чітких уявлень про можливий подальший розвиток подій, бажання перекласти рішення виключно на лідерів республіки.

89

У союзному референдумі не взяли участі, хоча й з різних мотивів, республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія, Тува. В Україні багато говорили про самодостатність її економіки, прибалтійські регіони вимагали від керівництва СРСР компенсації збитків від окупації їх Червоною Армією у 1940 р. До кінця СРСР залишалися лічені дні.

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба державного перевороту в СРСР – намагання повернути хід подій назад. Був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який оголосив про неможливість М. Горбачовим за станом здоров’я виконувати обов’язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г. Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Тим самим ДКНС, до якого увійшли, зокрема, віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та міністр оборони Д. Язов, намагалися зірвати призначене на 20 серпня підписання нового Союзного договору. Вони зробили спробу обмежити “перебудову” й зберегти СРСР. Перед керівництвом УРСР була поставлена вимога про підтримку дій ДКНС. Проти Комітету рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані. Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. Невдача путчу 19 – 21 серпня 1991 р. дискредитувала КПРС, проте різко підвищила шанси прихильників незалежності України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада під тиском опозиції та націонал-комуністів на чолі з Л. Кравчуком, який перехопив рухівські гасла, “виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року”, проголосила незалежність України та створення самостійної української держави – України. Акт проголошення незалежності України визначав, що територія України є неподільною і недоторканною та віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

90

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: фіксація кордонів; визначення громадянства; визнання національної символіки як державної; запровадження власної грошової одиниці. На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Вже 11 жовтня 1991 p. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних Сил України. Оскільки світ не квапився визнавати Україну самостійною державою, деякі політичні сили в республіці запевняли, що народ негативно ставиться до Акту про незалежність. Вирішено було провести 1 грудня 1991 р. референдум з цього питання і водночас вибори президента України. Переважна більшість громадян (90,3 %), які брали участь у референдумі, підтримали Акт про незалежність України. Своїх кандидатів на посаду Президента України висунули 109 партій, рухів та трудових колективів, 100 громадян подали заяви про самовисунення. Центрвиборчком зареєстрував лише сім кандидатів, серед яких найбільше голосів на виборах 1 грудня 1991 р. одержали Голова Верховної Ради України Л. Кравчук і один з керівників Народного Руху України В. Чорновіл. Оскільки рівень соціальної підтримки націонал-демократів не перевищував тоді 24 %, Президентом України було обрано Л. Кравчука (61,6 % голосів виборців). Референдум 1 грудня 1991 p. надав нового імпульсу розбудові армії. Уже 6 грудня побачив світ Закон України “Про Збройні Сили України”, у якому Україна, як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права, офіційно проголошувала створення власних збройних сил. Проголошення незалежності України – подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик “Тайм”: “Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився”. Появу на політичній карті світу нової незалежної держави – України – зумовила низка чинників. Зовнішні чинники: поразка соціалістичного табору в “холодній війні”, порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи; 91

помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; втрата центром контролю за подіями на місцях, синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; поразка ДКНС, тимчасова деморалізація консервативних сил; намагання Росії зберегти домінуючу роль. Внутрішні чинники: існування в Україні системи легітимних органів державного управління; бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил; посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави. Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища “уламка імперії” – до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету. Українська державна символіка формувалась протягом тисячоліть і має свої глибокі історичні корені. Вона є частиною і відображенням традиційної української національної символіки, що закладалася з глибини історичних віків аж до наших днів і є важливим атрибутом сучасної держави та складовою її конституційного ладу. Державні символи – це визначені і закріплені на конституційноправовому рівні офіційні знаки держави, які в лаконічній формі уособлюють її суверенітет та ідеологію, ідентифікують в системі внутрішніх й міжнародних правовідносин і, як правило, мають етнічнонаціональне походження чи певний історичний зміст. Перелік державних символів України визначає стаття 20 Конституції України: Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб 92

України і Державний Гімн України. Український Державний Прапор – стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього (верхня смуга) і жовтого (нижня смуга) кольорів. Затвердження кольорів Державного Прапору України відтворило в собі національну символіку в галузі прапорництва, що має більш як тисячолітню історію та бере початок з Київської Русі, де найпоширенішими державними кольорами були синій, червоний, жовтий, блакитний. Українське синьо-жовте сполучення – одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-Волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з’явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю. Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і мирне ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок – усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстки цикорію, барвінку, волошки. На весні, коли відроджується життя, першими з являються проліски і пшінка – сині і жовті квіти. Жовте – вогонь і синє холод – два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається. Розвиток козацтва мав значний вплив на українське прапорництво. Перший відомий нам із історичних джерел козацький прапор – червоне полотнище з білим хрестом. Традиція йде від родинного герба прославленого запорізького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, бо під його штандартом ходили хортицькі січовики в середині ХІV ст. На козацьких прапорах ХІV – ХVІІІ ст. зображувалися сонце, місяць, зірки, олені, зброя, святі – все, що було на той час характерне для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва. Поряд із своїми вживалися козацтвом корогви володарів, які брали їх на службу. Наприклад, стяг з чорним орлом – від австрійського імператора і білим орлом – від польського короля. З ХVІІІ ст. полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виготовляються з блакитного полотна, на яке жовтою фарбою наносяться хрести, зорі, зброя, постаті святих. Згодом – козак з самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому тлі. Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах 93

козацької старшини. Водночас, необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського. Безумовно, історичні традиції певних територій у використанні тих чи інших кольорів відбиваються і на гербах цих районів. Мабуть, саме з огляду на це загальновживані барви перейшли й на герби українських губерній Російської імперії, які затверджувалися в другій половині ХІХ ст. Так, Катеринославська губернія мала за свій символ блакитний щит, на якому вирізнялося золоте зображення Катерини ІІ, оточене золотими зірками; Подільська – на небесному полі сонце з золотим промінням, над яким золотий хрест; Київська – синьо-жовтий щит із зображенням срібного архистратига Михаїла. Синьо-жовті знамена супроводжують у 1914 р. на західноукраїнських землях святкування ювілею Великого Кобзаря. 1 липня 1917 р. на ділянці фронту Конюхи-Потури, в Галичині, перейшов у наступ під жовтоблакитними прапорами 6-й український корпус російської армії. А 15 вересня 1917 року з Москви було відправлено на фронт першу сотню полку запорожців. Перед вишикуваними на Хотинському полі козаками майоріло жовтими і блакитними стрічками червоне полотнище, на якому з одного боку був намальований козак запорізький, а з другого архистратиг Михаїл. Піднімався тоді такий прапор і на кораблях Чорноморського флоту. У березні 1918 року Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. У 1991 р., після розпаду СРСР, цей прапор де-факто використовувався в якості державного стягу незалежної України. І тільки з 28 січня 1992 року Верховна Рада України юридично закріпила за синьо-жовтим знаменом статус офіційного Прапора держави.

23 серпня 2004 року Указом Президента України “на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України” було встановлено нове свято в нашій державі – День Державного прапора України, який відзначається щорічно. Державний Герб України: історія походження. Український національний символ – тризуб – сягає корінням у сиву давнину. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (ІV – ІІІ тис. до н.е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н.е. – ІV ст. н.е. цей символ охоче карбували на своїх 94

монетах правителі Боспорського царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще у ІV – VІІІ ст. ст., задовго до Рюриковичів. Перша згадка про тризуб, як князівський знак Київської Русі, збереглася в болгарському рукописі, де зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом, і датована Х ст. Згодом цей князівський знак зустрічався на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. У Х – ХІІІ ст. ст. зображення тризуба було поширене на великій території – від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб. Розширення географічних меж його вживання обумовили значні зміни у графічному зображенні тризуба – в ускладненні елементами плетінкової форми, що своєрідно відбивало ускладнення структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні зміни й зумовили своєрідність, оригінальність української геральдики. Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавному символу. Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов’язують з появою козацтва і його військово-політичної організації – Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з’явився у 1576 р., коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі. Спершу цими печатками користувалися старшини реєстрових козаків і колові отамани Запорізької Січі, а після Національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр., тобто коли знову відродилася українська державність, ними завіряли найважливіші гетьманські документи. При цьому варто відзначити, що на відміну від деяких регіональних зображень гербів тих чи інших міст, які несли зображення тризуба, український герб мав практично всеукраїнське значення. Ним користувалися гетьмани як Лівобережжя, так і Правобережної України. В середині ХІХ ст. в ході розвитку національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях Руська рада, звернувшись до історичних традицій Галицько-Волинського князівства ХІІІ – ХІV ст. ст., прийняла як 95

національну емблему (знак українців Галичини) колишній герб князівства: зображення жовтого (золотого) сяйва на блакитному полі. Фактично аж до початку ХХ ст. тризуб використовувався лише у дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставах тощо. Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. ІV Універсалу, яким було визнано за необхідне використання знаку влади київських князів – тризубу, як герба Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. У лютому 1918 р. голова Центральної Ради М. Грушевський виступив із пропозицією визнати зображення тризуба за державний герб УНР. Після повалення Центральної Ради 29 квітня 1918 р. і проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського питання про герб України постало знову. Пропонувалося затвердити у якості герба давній знак гетьманів – зображення козака з рушницею і шаблею (можливо, тому, що на чолі держави знову став гетьман). Однак тризуб було збережено і саме відтоді він став атрибутом військового одягу. 17 травня 1918 року було затверджено кокарду: золотий герб Української держави на блакитному стані із золотим обрамленням. Ця кокарда була поширена і в часи Директорії, після відновлення УНР. Принципово інший підхід до змісту державного герба було застосовано в Українській РСР, в основу якого були покладені не українські національні та історичні символіки, а класові, інтернаціональні – червона зірка, серп і молот, а також заклик “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” – спільні для гербів усіх республік, що входили до складу СРСР. Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій. За рішенням Президії Верховної Ради України затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризуб, як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу. Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1996 року визначено: “Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького” законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу 96

Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (“малий Державний герб України”). Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб і сьогодні не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень. Державний Гімн України. До найбільших святинь будь-якого народу належить гімн держави. Це ті слова і музика, які змушують кожного підійматися при перших же акордах, з трепетом в душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців – це гімн “Ще не вмерла Україна”. Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі, коли її роль виконували бойові заклики та пісні, що створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту, у яких возвеличувалися Божа Матір, Господь, святі. Перед боєм з монголотатарською ордою на Калці 1223 року руські дружинники співали “З нами Бог, розумійте язици”. Як гімн з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 року звучала бойова пісня “Богородзіна дзевіца”, що була у той час спільною для народів Польщі і Литви. У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку “Нуко, хлопці, до зброї”. Пізніше поширилися такі, як “Пісня про Байду”, “Ой, на горі, там женці жнуть”, “Засвистали козаченьки”, які набули великої популярності. Коли у 1848 р. у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича “Мир вам, браття”. У ті ж часи, у другій половині ХІХ ст., точніше у 1862 р., у Києві з являється вірш відомого етнографа, фольклориста та поета Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”. Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний текст не залишився поза увагою і релігійних діячів того часу. Один з них грекокатолицький священик о. Михайло Вербицький, знаний в Галичині композитор, захоплений і вражений віршем П. Чубинського, пише до нього музику. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М. Вербицький. Текст з нотами з’явився друком у 1865 р., також в Галичині. А у 1917 р. українці почали виконувати його як Державний Гімн. Хоча, в роки української революції він так і не був затверджений законодавчо.

97

Вперше твір М. Вербицького і П. Чубинського законодавчо затвердили як державний Гімн у 1939 р. у Карпатській Україні. 15 січня 1992 р. музична редакція Державного Гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції. 6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Державний гімн України” зі словами тільки першого куплету і приспіву пісні (вірша) Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, проте перша строфа гімну звучатиме “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. Отже, формування української державної символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов’язуються з боротьбою за свободу і незалежність. Герб-тризуб, синьожовтий прапор, гімн на музику М. Вербицького – будуть далі кликати до відродження національної самосвідомості, до творення нового життя, бо відродження це виведення невмирущих цінностей од витоків народу на рівень культури світової цивілізації.

Україна на початку Другої світової війни – історичні наслідки радянської тоталітарної системи

Відсутність надійної системи колективної безпеки у світовому і регіональному масштабах, недієвість міжнародних засобів попередження та недопущення агресії, розмитість міжнародно-правових норм та форм її визначення, як і втручання у внутрішні справи, ідеологічне протиборство в політиці і гонка озброєнь – все це загострило протиріччя, залишило підґрунтя для нової спроби перерозподілу світу за допомогою зброї та створило середовище, в якому в 30-х роках ХХ ст. зароджувалася Друга світова війна. Україна виступала на міжнародній арені ні як самостійний фактор, ні як держава з своїм військом та укріпленими державними кордонами. Вона була 98

не суб’єктом, а об’єктом різних тоталітарних систем. Її землі були розчленовані, і в цих розчленованих частинах склалися різні політичні ситуації. Все це сприяло загостренню питання про місце і роль українського фактору у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, про умови і механізм їх возз’єднання та створення власної державності. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальнополітичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Внутрішньополітична обстановка в країнах, де проживали українці на своїх етнічних територіях, не сприяла справедливому і негайному вирішенню українського питання. СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі, – прагнули утримати українські території і по можливості приєднати нові. За таких умов вирішальну роль у визначенні подальшої долі українських земель мали відігравати великі держави. Все залежало від інтересів кожної з них, а також від співвідношення сил у регіоні і на континенті в цілому. Було очевидно, що злам політичної рівноваги, особливо в центрі Європи, може втягнути українське питання у вир міжнародних подій. Українське питання напередодні Другої світової війни стало клубком серйозних суперечностей та серйозним козирем у великій дипломатичній грі. Збройний конфлікт, що невблаганно насувався, перетворював природний процес возз’єднання українців на надзвичайно болючий. Політика колонізації українських земель та асиміляція корінного населення мала на меті поступову ліквідацію українства. Владні структури Польщі, Румунії і Чехословаччини вели цілеспрямований і планомірний наступ на політичні, економічні і соціальні права західноукраїнського населення, який супроводжувався постійним тиском на їх духовне життя і національну культуру. У діяльності представників націонал-патріотичних сил у міжвоєнний період чітко прослідковується мета – Самостійна Держава та формування військових сил майбутньої держави. Активно питаннями військової організації українців займалися Українська Військова Організація (УВО) і Організація українських націоналістів (ОУН). Українська Військова Організація утворилася з числа українських військовиків, що перебували в еміграції на теренах Чехословаччини, Німеччини та інших країн. Ядром цієї потужної таємної організації стали 99

колишні січові стрільці і вояки Армії УНР. Ідеал УВО (лідер – Євген Коновалець) – українська держава, побудована за національним принципом, яка б охоплювала всі етнічні українські землі. Самостійна держава українців мала бути національно-демократичною, капіталістичного типу, за конституцією демократична республіка, в якій сейм та сенат – законодавча, а уряд і президент – виконавча влада. Румунське королівство, приєднавши етнічні українські землі між Прутом і Дністром, об’єднали їх з корінними українськими землями в одну провінцію – Буковину. Хотинська земля та українське західне Причорномор’я були включені до провінції Бессарабія. Румунський уряд оголосив 500 тис. українців Буковини “українізованими румунами”. Становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно складним. Влада здійснювала курс на асиміляцію українців. Деградація економіки, зубожіння селян, утиски української мови й культури стали наслідком румунської окупації цих земель. Головними об’єктами румунізації ставали освітні заклади і церква. Не залишилося жодної української школи, було румунізовано й Чернівецький університет. Румунською мовою проводилося релігійне навчання в школах та богослужіння і виголошення проповідей. Вживання української мови заборонялося в адміністрації і судах. Лише завдяки заступництву Ватикану, українська мова збереглася лише в грекокатолицьких церквах. Уряд Румунії ніяким чином не сприяв промисловому розвитку українських земель. Молодь, яка входила у вир національної визвольної боротьби, створювала під впливом галичанської ОУН свої націоналістичні підпільні групи й перетворилися на ОУН Південно-західних українських земель.

1937 – 1940 pp. визначається в Румунії як період реакції. З встановленням у лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II і приходом до влади військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління: діяльність українських політичних і громадських організацій заборонили і вони були розпущені. Таким чином, політика Румунії на українських землях полягала у форсованій, жорсткій асиміляції, колоніальній експлуатації населення, гальмуванні економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти. Зафіксована конституцією Чехословацької держави автономія українського Закарпаття до певного часу мала суто символічний характер.

100

Уряд Чехословаччини щодо українців вів найбільш сприятливу політику порівняно з урядами інших держав, у складі яких перебували українські землі. Чехословацький уряд сприяв розвитку українського шкільництва. У 1938 р. в Закарпатті працювали 469 народних, 138 фахових і 23 горожанські (неповносередні) школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії. За ініціативою провідних діячів української еміграції у Чехословаччині були створені і діяли за допомогою урядових і громадських кіл різні українські наукові установи, навчальні заклади, організації, об’єднання. У другій половині 1930-х років над Чехословаччиною нависла загроза фашизму і війни. У Чехословаччині розгорнулася боротьба за створення антифашистського Народного фронту, однак успіху в цій справі досягти не вдалося. З жовтня 1938 р. автономна Карпатська Україна стала предметом торгу між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Чехословацький уряд пішов на поступки у питанні української автономії, офіційно надавши 11 жовтня 1938 р. автономію і визнавши автономний уряд Карпатської України. Уряд Праги намагався зберегти єдність республіки після підписання Мюнхенської угоди. У середині жовтня 1938 р. угорський уряд висловив принципову згоду на вступ до антикомінтернівського пакту (союз Німеччини, Італії та Японії проти Радянського Союзу), за що Німеччина й Італія на початку листопада сприяли передачі частини українських земель Карпатської України (Ужгород, Мукачево і Берегове), що належали Чехословаччині, до складу Угорщини. Однак, вона хотіла більшого – отримати контроль над всією Словаччиною і всією Карпатською Україною. Польський уряд докладав зусиль, щоб ліквідувати автономію Карпатської України, виступав за спільний польсько-угорський кордон – за рахунок окупації Закарпаття Угорщиною. Угорський уряд активізував переговори з Польською республікою й одночасно ізолювали Карпатську Україну від зовнішнього світу, обмеживши телефонний, телеграфний і поштовий зв’язок, а також почали економічну блокаду. Угорсько-польські диверсії обумовили створення у листопаді 1938 р. урядом Карпатської України організації народної оборони “Карпатська січ” (ОНОКС). Провідну роль в ОНОКС грали члени ОУН, які прийшли до Закарпаття з інших регіонів України, а також з еміграції. Загалом Січ налічувала близько 2-3 тис. бійців і приблизно стількох же резервістів. У ніч із 13 на 14 березня угорська армія почала просування вглиб 101

території Карпатської України, а увечері цього ж дня чехословацькі війська були евакуйовані з території Підкарпатської України. 15 березня 1939 р. Сейм ухвалив закон, за яким Карпатська Україна проголошувалася незалежною державою, з державною мовою – українська. Оголошувалося, що Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом Карпатської України. 18 березня 1939 р. угорські війська, незважаючи на героїчний опір січовиків, повністю захопили територію Закарпатської України і вийшли на кордон з Польщею. Організований опір “Карпатської січі” припинився, проте окремі її підрозділи продовжували боротьбу ще протягом трьох тижнів, а на території Воловеччини і Рахівщини – до січня 1940 р. Бійців “Карпатської січі”, які відступили до Румунії, роззброювали і видавали угорцям; січовиків-вихідців зі Східної Галичини (на той час складової частини Польської республіки), яких затримували угорські окупанти в Закарпатті, передавали на розправу полякам. Під час окупації Закарпаття угорськими військами політична діяльність українців практично припинилася: угорці заборонили всі політичні організації. Незважаючи на окупацію Чехословаччиною українських земель, проголошення Карпатської України незалежною державою мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави. Упродовж 1920-30-х років Польща здійснила анексію західноукраїнських земель. Одночасно прискореними темпами здійснювалась асиміляція українського населення, в основі якої була ідея будівництва великої унітарної польської держави. Польща претендувала на частку українських земель, аби мати вихід до Чорного моря. Польські правлячі кола розглядали Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної та Східної Європи”, сподіваючись на створення під своїм керівництвом блоку середніх і малих держав між Балтійським і Чорним морями. Провідні українські партії і рухи на західноукраїнських землях висували гасло самовизначення і об’єднання всього українського народу. За таких умов український народ не втратив інстинкту самозбереження, не згасало полум’я національно-визвольної боротьби українського народу, яка набула особливо великого розмаху у Польщі. Доля українських земель, які входили до складу Польщі, була одним із ключових пунктів успішної реалізації нацистських антипольських планів і становила зіткнення інтересів Німеччини і Радянського Союзу.

102

Зростання загрози з боку Німеччини на початку 1930-х років примусила польське керівництво піти на певний компроміс з українцями. Однак політика «нормалізації» польсько-українських відносин не знайшла порозуміння в керівних колах Польщі. Польський сейм не тільки відхилив пропозицію припинити дискримінацію українства, а й визнав дії польських державних органів “обґрунтованими і необхідними”. Суттєвий вплив на суспільне життя в Західній Україні справляла греко-католицька церква. Греко-католицьке духовенство здійснювало благотворний вплив на “Просвіту”, “Рідну школу”, “Союз українок” та інші українські організації, частина українського кліру дотримувалася ідеалів “християнського націоналізму”. Загалом релігійна ситуація в Західній Україні залишалася напруженою. Вона була викликана протистоянням між керівництвом католицької і православної церков. Історично склалося так, що єдиною політичною організацією Західної України у 1930 – х – на початку 1940-х рр., що підтримувала ідею революції як способу визволення нації й створення незалежної національної держави була Організація українських націоналістів. Вона сприяла розгортанню українського повстанського руху й очолила його. ОУН, що визначала себе виразником і провідником нації, засадничо стояла на позиції української державності, тому питання творення українського війська залишалося для Організації завжди актуальним. Багатий досвід, добра фахова військова освіта та творчі здобутки військових діячів ОУН, які відзначалися широким діапазоном, глибиною мислення та високим професіоналізмом, стали цінним внеском в організаційну та вишкільну діяльність ОУН міжвоєнного періоду. Керівники ОУН, серед яких було чимало колишніх вояків, глибоко усвідомлювали необхідність творення власних збройних сил. Ідея створення військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього періоду між двома світовими війнами. Важливого значення ОУН надавала національно-патріотичному вихованню молоді в сокільсько-січових, пластових, спортивних осередках. Військово-патріотичний вишкіл ОУН здійснювався систематично як на базі легальних організацій, так і конспіративно, використовуючи також армії інших держав. Готували членів ОУН до революційної боротьби й безпосередні військові школи та інструкторські курси в Україні та за кордоном: 1930 р. – Подєбради (Чехія), 1933 р. – Данциг, Берлін та ін.

103

Починаючи з 1934 року, ОУН організовувала в різних місцевостях західноукраїнських земель військові вишколи, які мали назву “Зелені кадри”. Український національний рух набув організованих форм у той час, коли над Східною Європою нависла загроза нацизму. Програмні документи військової політики Організації Українських Націоналістів були дієвими до 1939 року. Ефективність діяльності ОУН знизилася через її розкол після убивства Є. Коновальця – ідеолога й організатора ОУН. Відсутність єдності у поглядах членів організації на ставлення до німців, методи і тактику боротьби з ними стала наріжним каменем, що на початку 1940 р. розколов ОУН на дві частини – помірковану на чолі з А. Мельником (ОУН(М)), і радикальну, керовану С. Бандерою (ОУН(Б)). Між двома частинами ОУН виникла ворожнеча, хоча їх розходження мали лише тактичний характер. Стратегічний задум оунівських керівників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна звільнилася від більшовиків “в тіні німецького походу на схід”. Напередодні Другої світової війни Провід ОУН працював над створенням українських військових частин при німецькій армії. Організація українських націоналістів – і фракція під проводом С. Бандери, і фракція під проводом А. Мельника, – як можливість відновлення незалежності Української держави, розглядала співробітництво з фашистською Німеччиною у війні між Німеччиною та СРСР. У лютому 1941 р. за домовленістю між керівництвом ОУН(Б) і німецькими спецслужбами, була досягнута домовленість про створення з оунівців “Дружини українських націоналістів” – українських військових формувань загальною кількістю 800 осіб, що складалися з двох батальйонів – “Нахтіґаль” та “Роланд” – під політичним проводом ОУН(Б). Провід ОУН(Б) намагався використати ці формування для зміцнення української влади, німці – для власних потреб. Навесні 1941 р. оунівці вручили гітлерівцям меморандуми, в яких виклали свої погляди на принципи побудови взаємовідносин між німецькою адміністрацією та місцевими мешканцями. “Українські націоналісти в першу чергу захищають інтереси свого народу, – наголошував С. Бандера. – Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української 104

держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір...”. Поворот у політиці, який здійснило керівництво СРСР на рубежі 2030-х років, вкрай погіршив положення в українському національному житті. Була припинена політика коренізації в Україні, тобто “українізація”, як блідий сурогат незалежності. Примусова суцільна колективізація, голодомор 1932-1933 рр., звинувачення українських комуністів у “націонал-ухильництві”, практичне знищення майже всієї свідомої інтелігенції, масові репресії в республіці яскраво свідчили, що український народ переживав важкі часи. Його фізичні та духовні сили були ослаблені. Радянський Союз через дипломатичні канали намагався повернути українські землі, що свого часу були передані різним європейським державам, та постійно нагадував про це своїм західним сусідам. Забезпеченню міжнародної безпеки й боротьбі з німецькою агресією повинні були служити московські переговори між СРСР, Англією і Францією, які завершилися прийняттям 2 серпня 1939 p. проекту угоди про взаємодопомогу, але проект так і не став реальною угодою, оскільки жодна зі сторін не виявляла зацікавленості, висуваючи явно неприйнятні умови. Ключові моменти процесу збирання українських земель під крило СРСР вирішувались саме на рівні німецько-радянської дипломатії. Одночасно велися таємні переговори про взаємне розмежування зон впливу у Східній Європі. Вони й завершилися підписанням 23 серпня 1939 р. пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років.

1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, а 6 вересня розпочалася часткова мобілізація у семи західних військових округах Союзу РСР. На базі приведеного у бойову готовність Київського округу був створений Український фронт на чолі з командармом 1-го рангу С. Тимошенком. 17 вересня частини Червоної Армії перейшли кордон з Польщею і розпочали наступ – таким чином, СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну. Польща як держава перестала існувати. Політика радянської влади у Західній Україні була суперечливою. З одного боку, створювалися нові народні органи влади, українські школи, ВНЗ. З іншого – насаджувалася система тотального контролю за населенням, розпочалися масові репресії. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів.

105

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”, визначеній Верховною радою Антанти ще у 1919 р. Переважна більшість території Західної України увійшла у межі СРСР, але, бажаючи добитися контролю над Литвою, Й. Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. В результаті ці українські землі опинилися під німецькою окупацією. Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут у стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв’язку, ліквідована поміщицька та церковна власність на землю і забезпечено розподіл її більшої частини серед найбіднішого селянства, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров’я. Водночас, почалося механічне перенесення сюди всього комплексу “казармового соціалізму”, що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Отже, лише механічне з’єднання земель ще не означає остаточного розв’язання національної проблеми. Політична система на західноукраїнських землях, які приєднали до УРСР, була приведена в повну відповідність із тією, що існувала на решті території СРСР. Утвердження автократичного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед, інтелігенції. Спроба якісних перетворень складу населення Західної України шляхом його радянізації не тільки не дала позитивних результатів, але й мала прямо протилежний ефект. Політика, яку проводило радянське керівництво напередодні війни з Німеччиною, викликало масове незадоволення новою владою, спричинило вороже ставлення західноукраїнського населення до радянської влади, значною мірою зміцнило соціальну базу ОУН у регіоні та створило потенційний резерв для майбутньої УПА, обумовила співробітництво певної частини людей з окупаційним режимом, забезпечивши значну кількість добровільних помічників окупантам. На початку протистояння з німецькими загарбниками становище українців обумовлювали певні фактори:  у спогадах старшого покоління німецька влада в Україні 1918 року 106

асоціювалася з масовим пограбуванням, але меншими репресіями, ніж у сталінські роки;  сталінський режим приніс стільки страждань і горя населенню України, що значна його частина не хотіла підтримувати радянську владу в будь-якій формі;  праця в умовах німецького порядку здавалася цікавішою й давала можливість жити краще, ніж у радянські часи;  на настроях українців, безумовно, відбилася відсутність власної держави, що певною мірою визначало їхню пасивність;  стрімкий наступ німецької армії переконував у непереможності Вермахту, тому чинити опір німцям здавалося марним. Дослідження кримінальних справ осіб, які були засуджені за пособництво і співпрацю з окупантами, свідчать, що майже 80 % засуджених радянськими органами за участь у карально-репресивних формуваннях на боці ворога, співпрацювали через певні політичні погляди, через прагнення помститися за утиски у передвоєному СРСР (“вороже ставлення до радянського державного й суспільного ладу” складало мотиви переходу на сторону ворога у 44 % випадків, “незгода з політичним режимом у СРСР” – 13 %, “буржуазно-націоналістичні погляди” – 10 % (у Західних областях України – чверть випадків), “зневіра у перемогу” – 11 %. Репресивні заходи (звільнення з роботи, ув’язнення, депортація, фізичне знищення тощо) найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких огульно були віднесені всі представники колишньої адміністрації, офіцери, діячі політичних партій. Тільки депортованих із західних областей України за 1939 – 1940 рр. було приблизно 10 % населення. Німеччина, яка розширювала свій “життєвий простір”, активно претендувала на українські землі. Після приходу до влади в Німеччині фашистів, її лідери неодноразово заявляли про бажання відірвати від СРСР Україну, розглядаючи її не як етнічну чи національну одиницю, а лише як місце реалізації економічних інтересів нацистів. За допомогою української карти гітлерівці намагалися заспокоїти західні держави та переконати їх, що захопивши Україну, нацисти не лише захистять Європу від більшовизму, але й розв’яжуть всі свої проблеми. Надаючи дозвіл Угорщині на повну окупацію Карпатської України, А. Гітлера досягав принаймні трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше 107

прив’язував до Антикомінтернівського пакту Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою створював передумови для подальшого заспокоєння і зближення з СРСР. А. Гітлер чудово розумів, що в разі війни Німеччини з Польщею, Й. Сталін, який мав власні інтереси в Західній Україні, не допустить зайняття цього стратегічного плацдарму німцями. Тому робилося все, щоб укласти німецько-радянський договір, у якому були б зафіксовані відповідні зобов’язання Радянського Союзу. 28 вересня 1939 р. були підписані таємні додаткові протоколи, які містили положення про розмежування “сфер інтересів” і стосувалися, в тому числі, й українських земель. Отже, більшість західноукраїнських земель мали відійти до Радянського Союзу. Компроміс між двома тоталітарними режимами, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України, вніс істотні зміни в міжнародний характер українського питання. Таким чином, розвиток подій напередодні та на початку Другої світової війни показав усю складність і суперечливість процесів в українському питанні. З одного боку, об’єднання українських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності. Формально і фактично був зроблений крок на шляху об’єднання розчленованих українських земель, що стало одним з головних завдань у розв’язанні українського національного питання. Тому факт об’єднання Наддніпрянської та Наддністрянської України був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Всі ці події, безперечно, мали велике значення для всього українського народу. Вони стали реальним кроком на шляху соборності українських земель, важливою передумовою створення незалежної Української держави. У 20-30-ті роки ХХ ст., в результаті окупації, українці проживали на своїх етнічних територіях у складі інших держав. Однак, у цей період населення України практично не брало участі у вирішенні українського питання – чільні позиції у пріоритеті факторів, які надавали динаміки в українському питанні, на той час належали Німеччині та Радянському Союзові. Об’єктом змови двох диктаторських режимів став український народ, національні інтереси якого служили лише ширмою їхніх політичних розрахунків. За умов чужоземного панування економічний розвиток українських земель був загальмований, українці зазнавали всіляких утисків і перешкод у національному розвитку, перебували на становищі другорядної нації.

108

Відтак, напередодні Другої світової війни місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності залежали не від українського народу, а від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. Загалом українське питання посідало одне з найважливіших місць у внутрішній політиці урядів тих країн, у складі яких перебували українські території. При всіх коливаннях української політики вони тримали курс на увічнення своєї присутності на цих теренах.

За Україну! За її волю! За честь! За славу! За народ! Історичний аспект формування бойових традицій Українського війська (до Дня захисника України)

Природно, що армія не може бути потужною без патріотично налаштованого особового складу, який знає славетні бойової традиції свого народу, війська та готовий їх зберігати і розвивати. Нинішній етап суспільного розвитку в Україні характеризується вкрай складними процесами, що протікають у державі та навколо неї. Неприхована жорстока агресія Російської федерації, розв’язана з метою знищення української державності, захоплення українських земель, призвела до численних жертв серед військовослужбовців і мирного населення та ставить питання про саме існування нашої держави. У таких надзвичайно нелегких умовах з особливою гостротою постає питання подальшого морально-психологічного зміцнення Збройних Сил України. Відповідне ставлення та використання бойових традицій у військовій службі позитивно впливатиме на зміцнення боєготовності нашої армії, покращенню моралі й духовності воїнів та досягненню перемоги над ворогом. Використання потенціалу бойових традицій знаходить своє 109

відображення у відповідних нормативно-правових актах. Зокрема, закон України “Про Збройні Сили України” визначає виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях Українського народу однією із засад діяльності Збройних Сил України. Згідно із законом України “Про оборону України” військово-патріотичне виховання громадян, підготовка молоді до служби в Збройних Силах України віднесені до однієї із складових підготовки держави до оборони. У Військовій присязі, статутах і відповідних нормативно-правових документах визначаються інші аспекти формування в особового складу патріотизму. Військові традиції – це звичаї, правила і норми поведінки військовослужбовців. Вони складалися на підставі бойових подвигів попередніх поколінь. У традиціях втілені найкращі морально-бойові якості воїнів, безмежно відданих своїй Батьківщині, впевненість у своїх силах та перемозі над ворогом, хоробрість і відвага, готовність і вміння долати будьякі труднощі, любов до своєї країни, частини (корабля) та їх прапора. Отже, військові традиції – це передача звичаїв і практичного досвіду їх виконання від старших поколінь нащадкам або від одного покоління іншому. За весь період української історії життєдіяльність військових формувань була пов’язана з дотриманням воїнами певних правил і норм, які несли в собі відповідний моральний і патріотичний зміст і сприяли підвищенню бойового духу війська. Звичайно, що життєдіяльність сучасних Збройних Сил України також тісно пов’язана із військовими традиціями наших попередників. Існує багато визначень поняття “традиції” та “військові традиції”. За енциклопедичним визначенням традиції (від лат. traditio – передача) – це форми діяльності та поведінки, що історично склалися та передаються, а також звичаї, правила, цінності, уяви. У стислому вигляді традицію можна визначити як минуле, яке переходить у майбутнє та таке, що активно розвивається та своєчасно оновлюється. Життєздатність традицій проявляється в їх подальшому розвитку прийдешніми поколіннями, широті прояву в суспільстві, історичній свідомості народу. Військовими традиціями можна вважати правила, звичаї та норми поведінки військовослужбовців у мирний і військовий час, які історично склалися у збройних силах. За іншим визначенням, військові традиції – це стійкі специфічні форми суспільних відносин у збройних силах, що історично склалися та передаються з покоління в покоління у вигляді 110

порядку, правил і норм поведінки військовослужбовців, їх духовних цінностей, моральних настанов і звичаїв, пов’язаних із виконанням навчально-бойових завдань, організацією військової служби та побуту. Важливою складовою військових традицій є бойові традиції. Бойові традиції – це елементи бойового надбання українського війська, які передаються із покоління в покоління та зберігають свою актуальність для потреб військової практики й зразкового виконання військового обов’язку протягом тривалого часу. Зміст військових і бойових традицій включає різні компоненти: історичний, соціальний, виховний, психологічний, культурний, військовопрофесійний та інші, які дозволяють регулювати процес формування й розвитку моральних, патріотичних і військово-професійних якостей особового складу Збройних Сил України. На думку вчених, в основі традицій збройних сил лежать три ключових моральних поняття: “патріотизм”, “військова честь” і “військовий обов’язок”. Армія є живою, доки в її лавах є носії цих понять. Весь комплекс традиційних армійських цінностей, які мають виховне значення, конкретизує їх. Для формування системного уявлення про засади українських бойових традицій необхідно розглянути їх історичні витоки. Ці витоки, зокрема хоробрість і військова майстерність воїнів, простежуються у згадках про давніх слов’ян і український народ. Перші описи слов’ян пов’язуються з військовою справою. Вони зображуються як хоробрі й здібні до військової справи люди. Так, візантійський письменник Прокопій Кесарійський при описі подій 549 р. звертав увагу на високий бойовий дух слов’ян: “...військо... чисельністю не більше, ніж три тисячі, перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору... І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки... хоч ці (слов’яни) сильно поступалися їм у чисельності”. З появою Київської Русі і створенням регулярної армії бойові традиції набувають більшого значення. Носіями традицій, правил і звичаїв були батьки. Патріотична свідомість дітей та молоді формувалась у сім’ї, або ж опосередковано, всією громадою. Це відбувалося через їх ознайомлення з традиціями роду, прикладами його героїзму, розвиток у них моральної свідомості, почуття патріотизму, відповідальності за долю народу. Після виховання у сім’ї, юнаків брали з собою у військові походи. Важливою передумовою формування у воїнів патріотизму стали 111

розвиток лицарства і воєнних звичаїв. Лицарство, як еліта війська, мало свій “...неписаний кодекс принципів, форм і звичаїв...”, якими “ніхто не міг... легковажити під карою сорому й ганьби”. Йому були властиві такі ознаки: хоробрість, що була на першому місці; вірність своєму князеві; особливо святе, шанобливе ставлення до тих, хто загинув у бою, та їх урочисте поховання; вшанування місць, де в бою склали свої голови воїни тощо. У суспільній свідомості формувалися й отримували подальший розвиток наступні бойові традиції й патріотичні почуття: глибока повага до свого війська, котре, як вважалося, добувало державі силу й могутність; готовність у разі необхідності йти на ворога, як писали літописці “всім від малого до великого”. Патріотичний дух тієї доби яскраво ілюструють, наприклад, слова князя Святослава перед боєм: “Не осоромимо землі руської”, і строки Волинського літопису: “Лучче на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути!”. Таким чином, за часів Київської Русі набули розвитку такі традиції – любов до рідної землі, свого народу; готовність їх захищати; шанобливе ставлення населення до свого війська тощо. Чисельні зовнішні навали та внутрішні міжусобиці призвели до занепаду держави в ХІІІ ст., загальмували розвиток військових традицій. Проте згодом майже всі землі Русі-України опинилися під владою Литви, а після об’єднання останньої з Польщею – Речі Посполитої. При цьому формуванню патріотичної свідомості населення та збереженню військових традицій чинила шалений опір польсько-литовська шляхта, а їм допомагала частина української – вони проводили політику ополячення і покатоличення українців. Але і в ті часи існувала реальна сила, яка була здатна чинити духовний опір поневолювачам – українське православне духовенство. Православні церкви та монастирі були осередками культури, національних традицій і патріотичних ідей.

XV-XVIII ст.ст. знаменують собою надзвичайно важливу, багато в чому унікальну добу в історії України, – період козаччини. Поступово у свідомості народу починає формуватися образ нового захисника – козака: лицаря, патріота, людини вільної, рішучої та хороброї. Заснування князем Дмитром Вишневецьким у 1553-1554 рр. на дніпровському острові Мала Хортиця першої Січі стало значним позитивним чинником для становлення Козацької держави. Поступово впроваджувалася спеціальна система військового виховання юнаків – козацька педагогіка. Одними із її завдань були збереження і розвиток 112

бойових традицій та відповідних морально-бойових якостей воїнів, перш за все готовності боротися за волю, честь і славу України. Виховання молоді на духовних і бойових традиціях українського народу розпочиналося в сім’ї з раннього дитинства. Козацька сім’я відзначалася глибоким демократизмом, рівноправністю чоловіка та жінки, духовними традиціями. Усвідомлення матір’ю необхідності захисту України від чужоземних загарбників, виживання в тяжких, почасти екстремальних умовах (під час Визвольної війни, повстання, проживання у прикордонній смузі тощо) обумовлювало виховання у своїх синів мужності, рішучості, твердості характеру й інших вольових якостей. Виховуючи дітей на козацькому фольклорі, вона не лише співала відомі пісні про козаків, їх походи, традиції, але й творила нові. Сімейні виховні традиції, зокрема батьківські, продовжували досвідчені козаки у школі джур. Від своїх наставників джури переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високий рівень військової майстерності, патріотичні почуття і мотиви, які були нерозривно пов’язані з бойовими традиціями. Із століття в століття у козацької молоді формувалися героїчні якості, що складали кодекс лицарської звитяги: готовність боротися “до загину” за волю, честь і славу України; нехтування небезпекою, коли йшлося про життя друзів, побратимів та України в цілому; ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників; героїзм, подвижництво у бою і праці тощо. Крім того, важливі традиції козаків формувались в ході фізичного та психофізичного загартування нових поколінь. Загартовуючи себе і готуючи організм до складних випробувань, козаки влітку спали “просто зоряного неба”. Вони ґрунтовно знали медицину, рецепти, які забезпечували міцне здоров’я, повноцінне довголіття. Існувала ціла система відбору і вишколу молодих людей до військової служби. Досвідчені козаки, козацька старшина уважно і прискіпливо перевіряли загартованість і витривалість новобранців. Тим, хто хотів бути козаком, ставилися вимоги – бути сильною, вольовою і мужньою людиною, володіти українською мовою, присягнути на вірність Україні, сповідувати християнську віру. Є відомості, що новобранців-козаків піддавали певним випробуванням. Всебічно розвинені, козаки блискуче володіли в бою не лише різними 113

видами зброї (рушницею, мушкетом, шаблею, списом, арканом та ін.), а й своїм тілом. Так, вінницький полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехтувальником Європи: він по-лицарські бився двома шаблями в руках, перемагаючи в боях одразу кількох противників. Інші військові традиції, які отримали розвиток у добу козаччини, пов’язані з високим мистецтвом козаків вести наступальні й оборонні бої, створювати неприступні для ворога споруди з дерева і землі, каміння, рити шанці, володіти всіма видами вогнепальної та холодної зброї, опануванням системами єдиноборств (найвідоміша з яких лягла в основу козацького танцю “Гопак”), зокрема таких, як гойдок і спас, вмінням боротися (навкулачки, “на ременях”, “навхрест”, “на палицях” тощо), здібністю козаків спеціальними вправами досягати неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (у такому разі больові удари супротивника не відчувалися) та ін. Отже, бойові традиції за часів козаччини отримали надзвичайно великого розвитку та мали в своїй основі потужну патріотичну складову. Тому не випадково, що до них звертались і звертаються їх наступники, у тому числі військовослужбовці сучасних Збройних Сил України. У XVIII ст., внаслідок політики Катерини ІІ щодо русифікації України, почався період поступового занепаду Козацької держави. Із втратою державності система козацького виховання поступово згорталася, однак тогочасне козацтво не втратило боєздатності, високого морального стану та традицій. Так, німецький мандрівник К. Гаммард, який подорожував Україною у 1783 р., писав, що козаки “…незрівнянні з іншими арміями. Їх відвага, мужність, хоробрість, послух перевищують вояків найкращих армій Європи”. Військові традиції нашого народу розвинулися й розквітли завдяки діяльності західноукраїнських патріотичних організацій: Січ, Січові Стрільці, Сокіл, Пласт, які виховували молодь у дусі патріотизму, готовності до визвольних змагань. Найбільшою заслугою стрілецтва стало збройне повстання 1 листопада 1918 р., створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та її Збройних сил – Галицької Армії (ГА). Організаційним і керівним органом патріотичного виховання особового складу легіону Українських Січових Стрільців (УСС) та ГА була Пресова Квартира, діяльність якої охоплювала військову, ідеологічну, політичну, виховну та культурну сфери. Її основним завданням була пропаганда знань історії народу та його змагання за волю. Потужним чинником 114

патріотичного виховання стало видання журналів: у легіоні УСС – “Новініана”, “Самоохотник”, “Бомба”, “Червона Калина”, в УГА – “Стрілець”, “Козацький голос”, “Стрілецький шлях” та ін. Велике значення в справі формування патріотичних почуттів мало відродження українських військових нагород, прийняття власної військової присяги. Вихованню патріотизму як стрільців, так і населення, сприяла стрілецька пісня. Ефективна військово-патріотична робота у ГА була налагоджена завдяки діяльності бюро пропаганди в корпусах і бригадах, а також старшин освіти та польових духівників. Отже, патріотичне виховання в українських збройних формуваннях ґрунтувалось на кращих традиціях українського народу, що забезпечувало їх боєздатність, високий морально-бойовий дух. За часів визвольних змагань 1917–1921 рр. українські бойові традиції отримали певного розвитку. Позитивним чинником стало створення Центральною Радою спеціального органу – Українського Генерального Військового Комітету на чолі з С. Петлюрою, який взяв на себе функцію організатора процесу формування українізованих частин. Багато уваги проблемі збереження військових традицій приділяв гетьман П. Скоропадський, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. і розпочав якісно новий етап розбудови українських збройних сил. Ним був виданий наказ про відновлення кадетських корпусів і передачу їх до Військового міністерства. У відкритих військових юнацьких школах в основу виховання було покладено почуття любові до Батьківщини, проведена ґрунтовна робота зі створення власної військової форми з урахуванням національної атрибутики, відновлення та розвитку військових традицій. За часів Директорії бойові традиції були покладені в основу військово-патріотичного виховання у Першій козацько-стрілецькій дивізії (сірожупанників) і Українській Галицькій Армії, в якій воно ґрунтувалося на ідеї соборності українських земель та єдності нації. Цікавим є вислів генерала Генштабу Армії Української Народної Республіки М. Капустянського, якій відмітив, що “Галицька Армія витворила… національно вихований, з палкою любов’ю до свого краю елемент…”. Важливими датами для розвитку національно-історичних і військових традицій вітчизняної історії стали 22 січня 1918 р., коли IV Універсалом Україна була проголошена державою незалежною, вільною і суверенною, а також 29 січня цього ж року, коли поблизу Крут під час бою українська молодь виявила взірець героїзму та палкої любові до своєї Батьківщини.

115

Маловідомий факт прояву вищої форми патріотизму узимку 1918 р.: після деякої затримки під Крутами, російські більшовики захопили українських генералів Яківа Гандзюка та Яківа Сафонова. Колишній царський підполковник М. Муравйов запропонував генералам перейти на бік більшовиків, але отримав рішучу відмову. “Ви помилилися – ми українці”, – сказав генерал Я. Гандзюк. Розлючений стійкістю українських командирів М. Муравйов наказав їх розстріляти. Після втрати Україною незалежності та входження до складу СРСР, наші відомі співвітчизники плекали національну ідею, підтримували моральний дух українців, їх патріотичні почуття й традиції. У Радянському Союзі розвиток суто українських військових традицій було згорнуто. У передвоєнні роки в засобах масової інформації, художній літературі переважали заклики, гасла, а в розуміння понять “патріотизм”, “бойові традиції” закладався партійно-класовий зміст. Масовий героїзм і патріотизм проявили українці у лавах Радянської Армії за часів Великої Вітчизняної війни. На всіх її етапах вони складали значну частину військ, що билися з ворогом на терені рідної землі. Серед Героїв Радянського Союзу – вищої відзнаки СРСР – українці становили 18,2 % – 2 072 особи. Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання під час війни – 32 українці та уродженці України, а один – І. М. Кожедуб – тричі Герой Радянського Союзу. Радянське керівництво під час війни стало приділяти більше уваги вихованню у воїнів радянського патріотизму і відновленню військових традицій. Так, з метою піднесення бойового духу в армії Президія Верховної Ради СРСР затвердила нове положення про Бойові прапори, які мали напис “За нашу радянську Батьківщину” і вручалися кожній частині та з’єднанню. Велике значення надавалося запровадженню ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів. Цим кроком не лише підкреслювалася повага до національних почуттів українців, але й необхідність їх спільної боротьби з іншими народами СРСР проти загарбників. За часів Другої світової війни українське військо також існувало у вигляді партизанських формувань, діяльність яких включала елементи військово-патріотичного виховання і військових традицій. Так, у першому значному партизанському формуванні – “Поліській Січі” Української Повстанської Армії – такі елементи містились у так званому “Законі Українського Партизана”. Основним виховним ідеалом вважалася ідея 116

незалежної держави – самостійної України. Природно, що нині Збройні Сили України повертаються до національних військових і бойових традицій, основними з яких можна вважати наступні: вірність Військовій присязі, Бойовому Прапору та Прапору Військово-Морських Сил, захист бойових знамен у бою; прагнення воїнів до безумовного виконання бойових завдань за будьяких умов обстановки; самовідданість і самопожертвування в бою заради досягнення загальної перемоги; масовий героїзм і мужність в періоди, коли вирішується доля Вітчизни; готовність командирів (начальників) приймати обґрунтовані та своєчасні рішення й брати відповідальність на себе; повага підлеглих до командира та його захист у бою; взаємна виручка, бойове братерство і військове товариство; військова доблесть; висока пильність; зневага до боягузів і зрадників, надання переваги гідної смерті полону; своєчасне віддання військових почестей тим, хто загинув у бою; неподільна єдність фронту та тилу, армії й народу; своєчасне нагородження тих, хто відзначився в бою, пропаганда їх передового досвіду; гуманне ставлення до переможеного ворога і полонених тощо. Нові приклади збереження і помноження бойових традицій продемонстровані військовослужбовцями Збройних Сил України. Одним із найбільш яскравих є подвиг молодшого сержанта служби за контрактом 95-ї окремої аеромобільної бригади Північного оперативного командування Василя Мельникова, який 21 листопада 2002 р., під час здійснення чергового стрибка з парашутом, ціною власного життя допоміг відкрити парашут і врятував свого молодшого товариша Павла Солоніцина, якій дезорієнтувався у повітрі і почав хаотичне падіння. Проте самому рятівникові не вистачило висоти. Указом Президента України від 20.02.2003 р. № 145/2003 за здійснення героїчного вчинку молодшому сержанту за контрактом 95-ї окремої аеромобільної бригади Північного оперативного командування Василю Мельникову присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

117

Показовими також є мужні професійні дії льотчика бригади тактичної авіації м. Івано-Франківськ майора І. Лободи під час виконання ним польотного завдання 23 квітня 2003 р. На винищувачі МіГ-29, який він пілотував, відмовив інформаційний комплекс курсовертикалі. Без цього приладу неможливо визначити ані потрібний курс, ані розташування літака у просторі. Здійснити посадку літака вдалося завдяки високому рівню професіоналізму і майстерності льотчика та блискавичним і точним розрахункам офіцерів групи керівництва польотами. За високопрофесійні дії, які дозволили зберегти життя льотчика та авіаційну техніку, майора І. Лободу та офіцерів групи керівництва польотами нагороджено цінними подарунками.

3 липня 2003 р. під час виконання польоту на літаку Л-39, яким керував екіпаж учбової авіаційної бази м. Чугуїв у складі льотчиків капітана В. Степанова та майора О. Касьянова, виникла позаштатна ситуація – було виявлено обтяження важеля управління двигуном. Здійснивши точний розрахунок, екіпаж розпочав виконання заходу на посадку та, діючи грамотно, холоднокровно та високопрофесійно, чітко посадив аварійний літак. У 2010 р. у льотчика бригади тактичної авіації (м. Івано-Франківськ) капітана В. Самуся під час виконання навчального польоту на літаку МіГ29 відмовив двигун. Пілот холоднокровно виконав нештатний розрахунок на посадку та зумів безаварійно посадити літак. Льотчик не тільки запобіг можливій катастрофі, але й врятував для держави дорогу повітряну машину. Офіцера нагороджено відзнакою Міністра оборони України “Доблесть і Честь”. У Збройних Силах України знаходить своє підтвердження традиція мужності та готовності військовослужбовців виконувати поставлені завдання, незважаючи на загрозу смерті. Так, 22 березня 2012 р. під час збройного нападу на вартове приміщення 164-ї радіотехнічної бригади повітряного командування “Центр”, начальник варти старший лейтенант О. Гурін і вартовий солдат І. Шило дали гідну відсіч нападникам. Вони не дозволили бандитам заволодіти зброєю, і, незважаючи на загибель солдата В. Березюка від чисельних ударів ножом та отримані офіцером поранення, застрелили одного із злочинців, а другого знешкодили. Указом Президента України від 30 березня 2012 р. № 220/2012 за мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання військового обов’язку, солдата Березюка В.В. (посмертно), старшого лейтенанта Гуріна О.О. та солдата Шила І.І. нагороджено орденом 118

“За мужність” ІІІ-го ступеню. З особливою силою вірність українських воїнів бойовим традиціям проявилася під час проведення Антитерористичної операції. Так, 2 липня 2014 р. бойовики обстріляли з переносного зенітно-ракетного комплексу літак Су-24 під час його польоту над Донецькою областю. Було здійснено чотири постріли, від трьох ракет льотчик ухилився, а одна – вразила літак, загорівся двигун. Проте пілот, не втрачаючи самовладання, проявляючи мужність і високий професіоналізм, зумів вимкнути двигуни і погасити вогонь. Запустивши вцілілій двигун, льотчик знищив переносний зенітноракетний комплекс, з якого бойовики обстріляли бомбардувальник, і, подолавши близько 300 км на пошкодженій машині, зміг успішно долетіти до пункту призначення. Саме такі приклади є взірцем для виховання українських солдат і української армії. Сповненим героїзмом є подвиг українських танкістів у червні 2014 р. в смт Станиця Луганська. Двоє українських танкістів, потрапивши в оточення, не захотіли здаватися в полон, віддавати російським найманцям танк Т-64БМ і підірвали себе разом з танком гранатами. Танк виявився серед ворогів без прикриття і відстрілювався, поки всі приціли та перископи не були розстріляні. Екіпаж тримався до останнього, продовжуючи вести вогонь. Коли танкісти з усіх боків були оточені бойовиками – командир танку молодший сержант Володимир Крохмаль та механік-водій солдат Іван Ващеня підірвали гранату у середині танку. Яскравим прикладом вірності кращим традиціям є дії учасника боїв під Іловайськом, начальника бронетанкової служби озброєння оперативного командування “Південь” полковника Є. Сидоренка та інших українських військовослужбовців. Захопивши пошкоджений російський танк новітньої модифікації Т-72Б-3, полковник Є. Сидоренко відремонтував й увів його до складу підрозділу. У бою під Іловайськом полковник Є. Сидоренко, виконуючи функції механіка-водія, вивів танк на загрозливий напрямок, де рухалась російська бронеколона. Першим же пострілом була знищена головна бронемашина МТЛБ-6М, яка перебуває на озброєнні тільки російської армії. Незабаром українським екіпажом було підбито дві наступні броньовані машини противника, після чого росіяни, відкривши безладний вогонь, втекли, кинувши своїх убитих і одного тяжкопораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади. Таким чином, українські танкісти проявили героїзм, мужність, високий професіоналізм і прагнення за будь119

яких умов виконати свій військовий обов’язок. Зразки мужності, героїзму та помноження українських бойових традицій проявили захисники у багатьох інших районах проведення Антитерористичної операції. За здійснені подвиги багато захисників України відзначено державними нагородами. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку у лютому 2018 р. нагороджено 108 воїнів. Високих державних нагород удостоєно 105 військовослужбовців Збройних Сил України, з яких 43 посмертно, два співробітники Міністерства внутрішніх справ України, що також представлені до нагороди посмертно, та один поранений військовослужбовець Національної гвардії України. Воїни нагороджені орденами “Богдана Хмельницького” та “За мужність”, медалями “За військову службу Україні” та “Захиснику Вітчизни”. Загалом з початку АТО відзнаками Міністерства оборони України нагороджено 36 320 військовослужбовців і працівників Збройних Сил України. Майже 12 700 захисників України відзначено державними нагородами. Статус учасника бойових дій набуло 193 тисячі 434 учасника АТО. Таким чином, бойові традиції, як сукупність елементів бойової спадщини, передаються від покоління до покоління захисників Батьківщини. Вони уособлюють норми і правила поведінки воїнів у бойових умовах та мобілізують військовослужбовців на самовіддане виконання військового обов’язку. На сучасному складному етапі, в умовах агресії суміжної країни військовослужбовці Збройних Сил України залишаються вірними кращим бойовим традиціям і помножують їх своїми практичними справами. На нинішньому етапі бойові традиції є важливим ціннісним орієнтиром для українських воїнів, який нагадує їм про подвиги попередніх поколінь захисників Вітчизни та мобілізує на сумлінне служіння своєму народу зі зброєю в руках.

120

Депортація та насильницьке переселення українців Західних областей України до Сибіру – як елемент тоталітарної політики радянсько-комуністичного режиму (до 72-ї річниці масової депортації українців до Сибіру у 1947 році)

72 роки тому, 21 жовтня 1947 року з території західних областей України, радянська влада виселила майже 27 тисяч українців, чоловіків і жінок, старих і дітей, як їх називала тодішня влада “активних націоналістів та бандитів”, всіх їх відправляли до Сибіру. Ця акція носила назву операція “Захід”, вона була частиною кількарічної боротьби сталінського режиму з українськими повстанцями, борцями за незалежність України. Взагалі, депортації народів широко застосовувалось радянськокомуністичним режимом, будучи своєрідним інструментом радянської демографічної і національної політики. Насильницькому переселенню (депортації) у віддалені райони СРСР піддавалися як окремі особи, так і цілі народи, визнані офіційною владою соціально небезпечними. Термін “депортація” виник у карному законодавстві Франції в XVIIIXIX століттях для позначення особливих видів заслання. Уперше депортація політично ненадійних була встановлена у Франції Законом про підозрілих у 1791 році. Російська імперія, а потім радянсько-комуністичний режим СРСР користувались таким видом покарання, застосовуючи його проти волелюбних особистостей та інших народів на території країни. Царський уряд відправляв на заслання козацьких гетьманів Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського та багато інших. Цар Петро Перший широко застосовував заслання проти українців, засилав на важкі праці, так звану “каторгу”, на будівництво фортець, портів, місто Петербург збудовано на “запорізьких кістках”. Репресій зазнали багато прогресивних українських діячів: у засланні побували Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Петро Куліш, Олександр Кониський, Павло Чубинський, Павло Грабовський. У 1897 році половину населення Сибіру становили депортовані особи чи їхні нащадки з родинами. У 1920-х роках, розпочавшись з виселення терських козаків, депортації 121

досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайню Північ було депортовано мільйони селян з України, Білорусі, Кубані. З початком Другої світової війни у 1939-1944 роках примусового виселення зазнало населення Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики, у віддалені райони Сибіру були депортовані німці, які здавен проживали на берегах річки Волга, угорці, болгари, фіни. За звинуваченням у колабораціонізмі (співпраця населення держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим – і мав місце практично у кожній окупованій країні) з рідних земель було насильно виселено кримських татар, калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків. Ще гриміли залпи гармат Другої Світової війни, а працівники НКВС (МВС) складали списки майбутніх жертв. Навесні 1947 року вийшов наказ міністерства держбезпеки УРСР із завданням “у найкоротші терміни ліквідувати бандитизм та національне підпілля на території західних областей України”, а 10 вересня Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 3214, яка передбачала виселення із західних областей УРСР до віддалених районів СРСР “членів родин оунівців і активних бандитів”, тобто вояків УПА. Підготовка до операції тривала лише два місяці, організаційні заходи проходили цілком таємно. У Львові було створено штаб на чолі із заступником міністра внутрішніх справ УРСР комісаром міліції 2-го рангу М. Дятловим. Співробітники МДБ та МВС склали списки кандидатів на виселення – під виселення підпадали всі повнолітні і неповнолітні члени сімей повстанців, засуджених, активних націоналістів, а також близькі родичі, які проживали разом з ними. Операція охоплювала території Волинської, Ровенської, Львівської, Тернопільської, Станіславської (нині – Івано-Франківська), Дрогобицької (частина сучасної Львівської) та Чернівецької областей. До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близьким родичами повстанців. За матеріалами справ, заведених на повстанців, “підривна діяльність” їх родичів взагалі не була встановлена. Для запобігання нападів з боку Української повстанської армії війська МДБ патрулювали дороги та залізничні станції. До операції залучили співробітників МДБ, МВС та військовослужбовців. Напередодні їм читали лекції, проводили бесіди про “ворожу сутність 122

українських націоналістів”, успіхи Радянської влади у розвитку народного господарства тощо, на допомогу місцевим чекістам прибули їхні колеги зі східних регіонів. Виселення здійснювали 13 592 працівників каральних органів. До акції з виселення залучили комсомольський та партійногосподарський актив, також було задіяний автотранспорт, гужовий транспорт, засоби зв’язку. У ніч з 20 на 21 жовтня 1947 року в оселі багатьох родин увірвалися солдати МВС та працівники МДБ. Лише протягом однієї доби, як свідчать архіви спецслужб, у семи західних областях України, свої домівки вимушено залишили 77 790 осіб, зокрема 18 866 чоловіків, 35 442 жінки та 22 279 дітей. Депортованим дозволяли брати із собою (якщо встигали) деякі необхідні предмети, з продуктів харчування видавали із розрахунку на кожного: 500 грамів хліба, 60 грамів риби, 10 грамів жирів, 10 грамів цукру. Депортація завершилась 26 жовтня 1947 року. Станом на 1 січня 1948 року їх розселили в різних регіонах СРСР: Омська область – 2 370 сімей, Казахська РСР – 3 133 сім’ї, Молотовська область (нині – Пермська область) – 2 991 сім’ю, Челябінська область – 2 788 сімей, Іркутська область – 1 453 сім’ї, Красноярський край – 536 сімей, Читинська область – 453 сім’ї. Яка кількість не доїхала до місць призначення – невідомо. Депортовані працювали на тяжких роботах, у вугільній промисловості, лісозаготівлі та у сільському господарстві. Життя цих людей було вкрай тяжким. На рідну землю депортовані змогли повернутися лише після смерті Й. Сталіна. Втім, не всі – тисячі з них закінчили свій життєвий шлях далеко від свої домівок. Після того як операція була “успішно завершена”, чекісти доповіли вищому керівництву СРСР, і радянський уряд ухвалив постанову “Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення сімей націоналістів і бандитів”. Наявність цього документа узаконювала пограбування “визволителями” своїх жертв. Після смерті Й. Сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 року. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали “антинаціоналістичне” забарвлення і яскраво виражений етнічний характер. Примусові виселення населення західноукраїнських земель пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону. Загалом із архівних даних відомо, що у повоєнний час – аж до смерті Й. Сталіна – каральні 123

органи СРСР виселили насильницьким шляхом із Західної України понад 200 тисяч осіб, які були “членами родин учасників банднаціоналістичного спрямування”, “бандпоплічників” та “куркулів”. Точна чисельність депортованих українців досі не встановлена. Реабілітація депортованих народів у СРСР розпочалася з 1957-58 років, остаточно ж обмеження були скасовані 14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР. У 1991 році Україна прийняла Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Хронологія депортацій.

10 серпня 1922 року – декрет ВЦВК “Про адміністративне вислання” давав право на вислання всіх запідозрених осіб у віддалені регіони СРСР.

16 жовтня 1922 року – утворено особливу комісію при НКВС СРСР з питань вислання в табори примусової праці.

28 березня 1924 року – затверджено “Положення про права ОДПУ в частині адміністративного виселення, заслання й ув’язнення в концентраційні табори”.

4 квітня 1925 року – ОДПУ отримало право забороняти “соціально шкідливим особам” проживати в певних місцевостях.

12 червня 1929 року – постанова “Про заслання особливо злісних злочинців”.

20 лютого 1930 року – постанова ЦК ВКП(б) “Про необхідність примусового виселення 200-300 тисяч сімей з районів суцільної колективізації в райони Казахстану”. Червень 1931 рік – утворено відділ спецпоселень в системі ГУТАБ.

25 листопада 1935 року – постанова ЦК КП(б)У про виселення із західної прикордонної смуги УРСР.

28 квітня 1936 року – постанова РНК СРСР “Про виселення з УРСР в Карагандинську область Казахської РСР 15 тисяч польських та німецьких господарств”. Вересень 1939 – червень 1941 року – із Західної України було депортовано понад 500 тисяч людей.

1940 – утворено управління виправно-трудових колоній (ВТК) і трудпоселень ГУТАБ. Березень 1943 року – постанова ДКО СРСР “Про спеціальні заходи у західних областях України”, яка зобов’язувала НКВС СРСР виселяти сім’ї “активних учасників ОУН-УПА у віддалені місцевості СРСР”.

124

7 січня 1944 року – розпорядження № 20 з підписом Л. Берії, в якому нарком наказував “усіх виявлених пособників на території України заарештовувати з конфіскацією майна на підставі наказу НКВС СРСР № 001552”. Березень 1944 року – постанова ДКО СРСР “Про спеціальні заходи у західних областях України”, у п. 8 якої зазначалось: “Зобов’язати НКВС СРСР виселяти родини активних учасників ОУН, УПА і УНРА у віддалені місцевості СРСР”.

31 березня 1944 року – директива НКВС № 122 за підписом Л. Берії “Про виселення до віддалених районів Красноярського краю, Іркутської, Омської, Новосибірської областей членів родин оунівців і активних повстанців, як арештованих, так і вбитих у сутичках”.

5 і 15 квітня 1944 року – інструкція “Про порядок заслання членів родин оунівців та активних повстанців у віддалені райони СРСР” та інструкція-вказівка “Про порядок виселення родин активних учасників ОУН і УПА”.

29 жовтня 1944 року – постанова ДКО № 684-с, відповідно до якої місцем заслання для учасників національно-визвольних змагань та членів їхніх родин визначалися Комі АРСР, Архангельська, Кіровська та Молотовська області “для трудового виховання”.

15 травня 1945 року – Львів. На нараді секретарів обкомів КП(б)У та начальників обласних управлінь НКВС та НКДБ Микита Хрущов вимагав вислати родини повстанців у віддалені місцевості СРСР.

19 травня 1945 року – звернення керівництва УРСР “до робітників, селян і інтелігенції західних областей України”, яких попереджали, що в разі неприбуття з повинною (до 20 липня) “до всіх учасників банд будуть застосовані найсуворіші заходи”.

20 квітня 1946 року – директива МВС СРСР № 97 про заслання “колишніх поліцаїв, власовців та інших осіб”.

10 вересня 1947 року – постанови Ради Міністрів (РМ) СРСР № 3214 про виселення на спецпоселення за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР “родин учасників банд ОУН, посібників учасникам ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхніх родин”.

15 жовтня 1947 року – таємна постанова № ПБ-148/142 ЦК КП(б)У та РМ УРСР “Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення родин націоналістів та бандитів”.

125

21 лютого 1948 року – Указ Президії ВР СРСР “Про виселення з УРСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”.

23 лютого 1948 року – Указ Президії ВР СРСР про заслання на поселення засуджених “учасників банд ОУН” після відбуття покарання у виправно-трудових таборах (ВТТ).

26 листопада 1948 року – Указ Президії ВР СРСР “Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового та постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни”.

1950 року – утворено 9-те управління МДБ СРСР, яке відало спецпоселеннями.

15 квітня 1950 року – наказ МВС СРСР № 00248 “Про оголошення виселенцям-оунівцям про залишення їх навічно в спеціальних поселеннях”.

13 лютого 1951 року – постанова РМ СРСР № 377-100 “Про депортацію з України колишніх військовослужбовців армії Андерса та члени їхніх родин”.

1944–1952 роки – з території західних областей України було депортовано 203 662 осіб.

30 жовтня 1954 року – утворено 4-й відділ МВС СРСР для обліку і контролю за спецпоселеннями.

5 липня 1954 року – постанова ЦК КПРС і РМ СРСР “Про зняття деяких обмежень правового становища спецпоселенців”. Не поширювалась на українських націоналістів і членів їх сімей, виселених із західних областей України.

29 березня 1959 року – через зняття з обліку спецпоселенців ліквідовано 4-й відділ МВС СРСР для нагляду за спецпоселеннями.

15 червня 1959 року – Указ Президії ВР СРСР “Про відповідальність колишніх спецпоселенців за самочинне повернення їх в місця, звідки вони були виселені”, порушникам якого загрожував трирічний термін виселення.

14 листопада 1989 року – декларація ВР СРСР скасувала депортаційні обмеження. Реабілітовано всі депортовані народи.

126

Боротьба за Українську державу 1917-1921 років. Українська і Західноукраїнська Народні Республіки – історія і уроки державності

У новітній історії України період з березня 1917 р. по березень 1921 р. посідає особливе місце. Це драматичний, вкрай суперечливий і, водночас, насичений важливими політичними і соціально-економічними подіями, період української національно-демократичної революції, громадянської війни та іноземної збройної інтервенції. Гостра політична та збройна боротьба в 1917-1921 рр. за незалежність України, за її державність, значно підняли національну свідомість українського народу, який зробив вагомий внесок не лише в історію України, а й в історію Європи, світову історію. Зазнавши поразки у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. Не витримав випробувань війною і російський царизм. у березні 1917 р. перервалося правління царської династії Романових, але не перестала існувати сама імперія. Влада у Петербурзі перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і селянських депутатів. До Києва з Петербурга та Москви повернулися десятки видатних українців, щоб разом з новосформованими революційними органами будувати нову Україну. За ініціативою Товариства українських поступовців 4 березня 1917 р. створюється виборний політичний орган – Центральна Рада. До Ради увійшли представники багатьох українських партій, наукових, кооперативних і військових організацій. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського – відомого вченого і політичного діяча. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичного спрямування. І вже 22 березня, вперше у своїй діяльності, Рада видає відозву до українців, закликаючи їх створити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя. Навесні – влітку 1917 р. український національно-визвольний рух досягнув свого апогею. Важливими віхами розвитку національновизвольного руху були: Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917 р.); Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (5-8 травня 1917 р.); Другий Всеукраїнський військовий з’їзд (5-11 червня 1917 р.); Всеукраїнські 127

з’їзди селянських і робітничих депутатів (травень-липень 1917 р.). Усі ці заходи були яскравим свідченням того, що в Україні національновизвольний рух набирав сили, ширилась своя – Українська демократична революція, за своїм характером і змістом як національна, так і соціальноекономічна. Впродовж літа Центральна Рада, яка спочатку була не більше ніж координаційним комітетом, перетворилась на парламент країни. М. Грушевський однією з політичних вимог висуває питання національнотериторіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, на демократичних засадах, із міцним забезпеченням прав національних меншин України. 10 червня 1917 р. було ухвалено Перший Універсал Центральної Ради (так за часів козаччини називались Укази), головною ідеєю якого був автономний статус України. А 15 червня 1917 р. Комітет Центральної Ради на своєму засіданні ухвалив організувати Генеральний секретаріат – виконавчий орган, що складався з восьми генеральних секретарів та генерального писаря. Орган, який мав би “завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної ради, які цих справ торкаються”. Та не все було безхмарно у новоствореній українській автономії. Українська Центральна Рада не спромоглася організувати життєздатний державний апарат, створити надійні збройні сили з сотень тисяч офіцерів і солдатів, які готові були присягнути їй на вірність. Відсутність ефективного діючого уряду та надійної армії стала проблемою восени 1917 р., коли Рада стала втрачати основу під ногами, через нездатність виконати свої попередні обіцянки. Більшовицький переворот у Петрограді (2526 жовтня), що пізніше став відомий під назвою Жовтневої революції, мав значний вплив на події в Україні. Більшовики отримали владу в Росії. Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала у багатьох українських діячів відразу і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою. Почалася конфронтація між урядом України в Києві та більшовицьким урядом у Петрограді. Незважаючи на протидію з боку Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси в 128

Україні. У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва, а згодом у Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд (212 листопада). Виступаючи на ньому, М. Грушевський закликав перейти до створення української держави – Української Народної Республіки. Під тиском розвитку подій, Центральна Рада йде на рішучий крок і 7 листопада 1917 р. видає Третій Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), зберігаючи лише формальний федеративний зв’язок з Росією. Заявлялося, що вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Значне місце в Універсалі займала програма соціально-економічних і політичних реформ. Рада народних комісарів – уряд більшовицької Росії, як і сьогоднішня Росія, почала з погроз, надіславши Центральній Раді ультиматум з вимогою скликати Всеукраїнський з’їзд рад і звинуватила її у підтримці генерала О. Каледіна на Дону. Генеральний Секретаріат УНР відкинув усілякі намагання російських більшовиків. Росія, розпочавши брудну пропаганду, згодом вторглася на територію України. Перші ешелони російських більшовицьких військ прибули до Харкова 9 грудня. Це місто стало їхнім форпостом, де було встановлено жорстокий режим політичного терору. Українська Центральна Рада робить спробу захистити Україну, але більшовики, ламаючи героїчний опір українців, просувалися до Києва. Під загрозою окупації країни більшовиками, Центральна Рада 22 січня 1918 р. проголосила Четвертий Універсал – доленосний документ в історії українського народу. Україна була проголошена незалежною й суверенною республікою. Центральна Рада звернулася до Німеччини й АвстроУгорщини з проханням надати допомогу в боротьбі з більшовицькими військами. Але союзники, вступивши в Україну, також повели себе як завойовники. До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Частина населення не сприймала демократичні перетворення і прагнула утвердження сильної влади. 29 квітня 1918 р., на Всеукраїнському з’їзді хліборобів, скликаному в Києві Лігою землевласників, Павла Скоропадського – нащадка давнього роду козацької старшини – проголосили гетьманом України. У ніч на 30 квітня під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Гетьман П. Скоропадський відразу підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалася його ідеологічна платформа. Грамота 129

скасовувала Центральну Раду, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. Законодавча й виконавча влада належали гетьманові, національне відродження повинно було ґрунтуватися на засадах приватної власності. За якихось кілька місяців в Україні було відновлено дієвий адміністративний апарат. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами. Особливо вражають досягнення уряду у створені системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах, відкрилися два українських університети, засновано національний архів та бібліотеку; указом гетьмана 14 листопада була створена Українська Академія наук, президентом якої став Володимир Вернадський. Статут Академії наук підкреслював її загальноукраїнський характер: її дійсними членами могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що на той час входила до складу АвстроУгорщини). 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський призначив новий уряд, що складався з російських монархістів і проголосив Акт федерації з майбутньою небільшовицькою Росією. Того ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд – Директорію, на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Повстання, підняте Директорією швидко розросталося і вже 14 грудня війська Директорії увійшли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки. Гетьман П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій містилася обіцянка відновити республіканську форму правління, експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх для селян. Давня дилема української інтелігенції – чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи національному визволенню – знову сіяла в її лавах ворожнечу і безладдя. Більшовицька Росія почала другий наступ на Україну. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним шляхом були марними. Нота Української Народної Республіки до більшовицької Росії, викликала здивування у їхнього наркома Чичеріна, який заявив, що “військ Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом 130

Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти Української Народної Республіки, війна за допомогою якої В. Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. (Як це схоже на сьогоднішнього В. Путіна з його “ихтамнет”.) Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією, а 5 лютого більшовицька червона армія заволоділа Києвом. Яскравою сторінкою в державотворчій діяльності Директорії УНР стало проголошення 22 січня 1919 р. в Києві, на Софійській площі акту злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою – об’єднання Східної та Західної частин України в єдину соборну Українську Народну Республіку. Було також проголошено Закон про Українську автокефальну православну церкву. Поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації на Закарпатті – найзахіднішій історичній українській території – стало завершення Першої світової війни та нищівна поразка Австро-Угорської імперії. Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий політичний опір, західні українці опинилися у складному становищі, тому що на цю територію також претендували поляки. Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. у Львові, представники провідних політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький орган українського народу Австрії та Угорщини. Рада оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі в одне ціле, що Галичина, Північно-Західна Буковина та українські землі Угорщини мають стати Українською державою. Вже 1 листопада 1918 р., на міській ратуші м. Львова майорів український національний прапор. У короткий час українці взяли владу у цілій Східній Галичині, а 9 листопада Українська Народна Рада, на чолі з Євгеном Петрушевичем, проголосила нову назву держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 13 листопада Рада прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату (уряду) – голова Кость Левицький, узгоджені герб країни – золотий лев на синьому тлі та державний прапор – блакитно-жовтий стяг. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич (юрист і колишній член 131

парламенту у Відні). Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла низку серйозних випробовувань, одним з яких була війна з поляками. На момент проголошення ЗУНР Польської держави ще не існувало – вона виникла декількома днями пізніше. Перші сутички між поляками й українцями спалахнули у Львові вже 1 листопада 1918 р., участь у протистоянні брали невеликі групи добровольців – більшість польського, українського і єврейського населення міста залишалася пасивною. Не маючи змоги довго утримувати м. Львів, українці залишили його і відступили до м. Станіслава (нині – м. Івано-Франківськ). 1 грудня 1918 р. у м. Фастів делегація ЗУНР разом з Директорією УНР ухвалила попередній договір про злуку двох держав, а 3 січня 1919 р. у Станіславі Українська Національна Рада його затвердила. Але до справжнього об’єднання справа не дійшла – акт злуки мав декларативний, символічний характер. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під натиском наступаючої Червоної армії. Організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія. У середині січня 1919 р. в її лавах було 50 – 60 тис. осіб. Розширення армії стало можливим завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Однак, поляки вважали себе союзниками Антанти, тоді як українцям здавалося, що весь світ повстав проти них. Польські військові організації створювалися практично всюди, де поляки становили компактну меншість серед населення Галичини. Вони брали у свої руки керівництво воєнними діями, не очікуючи команди польського уряду. Слабкість польської сторони полягала в тому, що воєнні операції проводились на українській території. У середині травня польські війська, підкріплені армією Ю. Галлера, перейшли у загальний наступ і до початку червня зайняли майже всю Галичину. Армію, яка була сформована у Франції з польських полонених, чудово озброєна і перебувала під командуванням французьких офіцерів, країни Антанти направляли для боротьби з більшовиками. Втім, поляки зуміли перенаправити її проти українців, твердячи, що всі українці – більшовики. До середини липня поляки окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до р. Збруч. 16 липня 1919 р. Галицька армія й тисячі західних українців під обстрілом польської артилерії переправились через р. Збруч у Східну Україну, щоб 132

об’єднатися з військом С. Петлюри для продовження боротьби за українську державу. Польща окупувала всю Галичину і Західну Волинь, ліквідувавши осередок української державності. Завдяки підтримці Антанти, Польща отримала мандат на Східну Галичину, яка увійшла до складу Польщі, а ЗУНР припинила своє існування. Останній раз армія Української Народної Республіки, вже спільно з поляками воюючи проти більшовицької Росії, зайняла м. Київ у березні 1920 р. Однак стримати наступ червоної 1-ї кінної армії об’єднані сили не змогли. Ініціатива перейшла до рук більшовиків, які витіснили війська УНР та Польщі з України. Ризький мирний договір у березні 1921 р. між радянською Росією і Польщею поклав край добі Директорії й Української Народної Республіки. І хоча втримати незалежність не вдалося, втім українська демократична державність заявила про себе на повний голос. Короткий і глибоко трагічний період існування української державності надав приклади національної солідарності й розуміння державних інтересів. Незважаючи на невдачу, спроба визволення західноукраїнських земель від іноземного поневолення та об’єднання їх із землями Української Народної Республіки окреслила етнічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вміннями. Усе це мов естафету перебрали нові покоління за незалежну Українську державу.

133

Голодомор в Україні 1932-1933 років, як геноцид проти українського народу (до Дня пам’яті жертв голодоморів)

Підігріваючи свої імперські амбіції російські політики підняли істерику про неприпустимість перегляду радянської історії, якою в Росії намагаються провокувати. Керівництво Російської Федерації (РФ) націлено виключно на збереження існуючих міфів, які вигідні кремлівським спадкоємцям радянського минулого. Це ж стосується і теми голоду 1932– 1933 рр. в Україні. Тим часом, українські історики при дослідженні теми Голодомору 1932-1933 р. стикаються з багатьма труднощами. Проблема полягає у повній або частковій відсутності архівних документів міжвоєнного періоду. Є численні, як документальні так і усні свідчення про втрати та знищення, як окремих документів, так і цілих архівних масивів. Зрозумілі втрати архівів в ході війни, але сьогодні є всі підстави стверджувати, що основний масив втрат припадає на період весни 1934 р. і наступні довоєнні роки, коли радянська влада умисно знищувала документи, перш за все 1932-1933 рр. Характерно, що зачистка була найбільшою саме в українських архівах, тоді як у багатьох регіонах Росії вона взагалі не спостерігається. В першу чергу були знищенні метричні книги записів смертей 19321933 рр. Формальним приводом для них стало фальшиве звинувачення реєстраторів у “злочинному” недообліку народжуваності та “перебільшеному” рівні фіксування смертності. Перші прямі документальні докази масштабного знищення в архівах слідів злочину проти українського народу були знайдені в Державному архіві Одеської області кілька років тому. Це директива Одеського виконкому від 13 квітня 1934 р., що була розіслана під грифом “Цілком таємно” всім міським радам, районним виконкомам, райкомам ВКП(б) Одеської області стосовно перевірки “в ряді сільрад всіх областей України” де встановлено, що в багатьох сільських радах “ця робота знаходиться фактично в руках класово-ворожих елементів – куркулів, петлюрівців, адміністративно засланих і т.п.”. Результатом “злочинної діяльності” цих “класово-ворожих елементів” стало “шахрайське перебільшення смертності і заниження народжуваності”. З 134

огляду на це, було наказано: “Видалити книги смертей за 1933 рік у всіх без винятку сільрадах ... Вилучені з сільрад книги передати на зберігання в таємному порядку при райвиконкомах”. Аналогічні директиви, напевно, були розіслані й у інші регіони України. Ще відомі дві: у Харківській і Вінницькій областях. Як тепер можна стверджувати, директива була виконана в повному обсязі. Вилучені та передані до виконкомів небезпечні книги, врешті-решт, були знищені, найімовірніше, влітку 1941 р., напередодні катастрофічного відступу радянських військ. Хочеться звернути увагу на те, що вороги української державності й народу заперечують проведення більшовицькою владою цілеспрямованої політики нищення українства шляхом штучного створення голоду у 20-х, 30х, кінці 40-х рр. ХХ ст. А, нібито, неврожаї в ті роки призвели до голоду в Україні, який призвів до колосальних людських втрат. Більшовики пояснюють “труднощі з продовольством” у голодні роки, посухою, поганим врожаєм, війною тощо, а не злочинними діями радянської влади. Звичайно, фактори, що перераховані, ніяк не сприяють забезпеченню населення продовольством, але для цього існує держава, яка має дбати про своїх громадян. Тому кожна країна завжди, тією чи іншою мірою, намагається використати чинники консолідації суспільства, запустити механізм цілеспрямованого єднання всіх ланок суспільного життя та елементів соціальної структури для подолання проблем, що виникають. Зрозуміло, що врожайність залежить від погодних умов, клімату, кількості опадів, але ж і Україна знаходиться не в пустелі – є річки й озера, та й регіони досить різняться за рівнем опадів. Україна вважається країною, у якій вода є доступним ресурсом. Водні ресурси України забезпечуються із 8 басейнів: Дніпра (41 %), Дністра (18 %), Тиси (13 %), Південного Бугу (7 %), Пруту (6 %), прибережних вод (6 %), Сіверського Дінця (5 %), Північного Бугу (4 %) та інших річок. Найбільше води використовується в регіонах із розвиненим сільським господарством і промисловістю та достатньо сухим кліматом. За даними FAO AQUASTAT, сучасна структура споживання води в Україні значно переорієнтувалася в бік промисловості. Наразі, близько 70 % усієї видобутої води споживається промисловістю, 24 % припадає на комунальні потреби, і лише 6 % – на сільське господарство. Це пов’язано, перш за все, із значним скороченням зрошення: наразі, фактично зрошуються лише 27 % тих земель, що мають обладнання для іригації, а посухи немає, незважаючи на малосніжні зими та незначні опади навесні.

135

Щодо клімату – Україна майже вся розташована в межах помірно континентального поясу, який сприятливий для розвитку сільського господарства і життя населення, а територія України на 95 % – рівнина. Завдяки теплому клімату, гарному рельєфу (близько 60 % сільськогосподарських угідь є рівнинними) та наявності великих площ чорнозему (третина світових запасів), в Україні надзвичайно сприятливі умови для сільськогосподарського виробництва. На сьогодні сільськогосподарські угіддя займають приблизно 60 % території країни. Як і 100 років тому сільське господарство в Україні одна з провідних галузей економіки. Крім стабільного забезпечення населення країни якісним, безпечним, доступним продовольством, сільське господарство України спроможне на вагомий внесок у розв’язання світової проблеми голоду. За даними рейтингового агентства Fitch Ratings, Україна має найвищий потенціал зростання врожайності – в 2,5 рази нарощування сільськогосподарського виробництва. Розглянувши природні фактори виникнення голоду в Україні більш детально розглянемо як радянське керівництво вирішувало продовольче питання на “користь” власних громадян. Почнемо з того, що на початку ХХ ст. намагання українців створити власну суверену державу зазнали краху – Україну захопили більшовики. Населення країни, втомлене війнами, боями та кровопролиттям, бажало миру і спокою. Насаджена Москвою радянська влада мала свої цілі в Україні, а вони зовсім не співпадали з бажаннями українців. Введена більшовиками продрозкладка, яка виконувалася з великим напруженням, мала на меті висмоктати якнайбільше продовольства з України. Така політика Центру викликала спротив і невдоволення селян. Про існування та масштаби Голодомору 1932-1933 рр. історики і демографи сперечаються і до цього часу. Через відсутність достовірних статистичних даних і політику приховування радянською владою масштабу голоду, число його жертв коливається від трьох до семи мільйонів осіб (за іншими даними 5,5-6 млн. людей.). Авторка книги про Голодомор 19321933 рр. “Червоний голод” Енн Епплбаум називає цифру 3,9 млн. померлих від голодомору. Із них 3,5 млн. – з сільської місцевості і лише 400 тис. – міське населення. Ця цифра у багато разів перевищує середньостатистичну величину природної смертності. Визначенню масштабів голоду всіляко перешкоджала радянська влада, яка організувала інформаційну блокаду 136

України в 1932-1933 рр. і приховувала справжні наслідки голоду. Деякі дослідники називають набагато більшу цифру померлих під час Голодомору. Масовий голод в Україні, викликаний свідомими і цілеспрямованими діями партії та уряду, недбалістю і некомпетентністю радянського керівництва, яке виправдовувало тотальну реквізицію зерна й інших продуктів харчування та їхній експорт, необхідністю модернізації країни і потребою у валюті для промислового будівництва з метою придушення націоналістичних і антирадянських поглядів українського селянства. Й. Сталін прагнув за допомогою голоду знищити реальних і потенційних ворогів радянської влади. Параноїдальна манія Й. Сталіна щодо ворожого оточення і тліюча в ньому ще з Громадянської війни неприязнь до України та її народу зіграли ключову роль у виникненні Голодомору. Підтвердження цьому знаходимо в листі Й. Сталіна до Л. Кагановича, якого “вождь народів” призначив очільником Української компартії та кинув на придушення українського опору радянізації, реквізиціям і відкритого грабунку. Й. Сталін писав у серпні 1932 р.: “Найголовніше зараз – Україна. Справи в Україні геть погані (...) Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура в Україні у багато разів сильніша, ніж думає Реденс або Косіор. Майте на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) є чимало (так, чимало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті – прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гіршими, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії і проти партії”. Й. Сталін на пленумі політбюро ЦК партії в листопаді 1932 р. назвав причиною провалу хлібозаготівель і голоду в Україні “проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і шантажу”, тобто звинуватив в організації голоду самих же українських селян. Восени 1932 р. Й. Сталін вирішив використати кризу сільського господарства для розправи з національним рухом в Україні та зміцнення своєї диктатури. Розпочавши тотальну реквізицію продовольства у селян, створив озброєні заслони на кордоні з Україною і навколо її голодних регіонів, щоб запобігти проникненню голодних селян до міст, до більш благополучних регіонів і ускладнити надання допомоги тим, хто голодував. Під час голоду кордони республіки були оточені військами, аби люди не могли врятуватися. Факт голоду приховувався від 137

світового співтовариства, яке могло надати допомогу. Це супроводжувалося жорстокими репресіями не тільки щодо селянства, а й щодо української національної інтелігенції. Всі заходи були спрямовані на винищення в Україні якомога більше людей. Українська компартія прекрасно розуміла цей намір радянського керівництва і робила все, щоб спровокувати голод. Війна Й. Сталіна з Україною 1932-1933 рр. обернулася незліченними безневинними жертвами. Крім Й. Сталіна мають нести відповідальність і його поплічники. Українська компартія та її керівництво завзято виконували злочинні рішення. Ніхто в керівництві України не чинив опір тотальному грабунку селянства – конфіскації у нього не тільки насіннєвого зерна, а й усіх продуктів харчування. Впровадженням злочинних сталінських рішень у життя займалися тисячі людей, тому відповідальність за Голодомор повинні нести і багато українських комуністів. Й. Сталін боявся контрреволюції, і найбільше його турбувала Україна, де були сильні націоналістичні і державницькі настрої. Крім того, саме в Україні був найсильніший, а нерідко й озброєний опір насильницькій колективізації. У самій Україні у Й. Сталіна викликала підозри і національно орієнтована інтелігенція. Він взагалі вважав її “агентами Польщі”. Страх перед контрреволюцією завжди був одним з головних спонукальних мотивів його поведінки, і Голодомор став для нього одним з інструментів боротьби з нею. У Й. Сталіна виникло стійке переконання, що контрреволюція може спалахнути саме в Україні. Й. Сталін вів наступ на селянство взагалі. У лютому 1930 р. з’являється гасло “шаленої” колективізації. Якщо на 1 січня 1930 р. було колективізовано 16,4 % селянських господарств, то на 1 березня – вже 62,8 %. За таких темпів про добровільність об’єднання не могло бути й мови. Селянство почало чинити опір. З січня по червень 1930 р. в Україні було здійснено 1,5 тис. терактів проти представників радянської влади. На Херсонщині, Поділлі, Чернігівщині, Одещині відбулися збройні виступи селян. За підрахунками західних істориків, кількість учасників селянських повстань дорівнювала 40 тисячам. Україна протягом 1931 р. повинна була завершити суцільну колективізацію визначених районів. Керівництво країни обирає нову тактику  економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Підвищення податків, заборона торгівлі хлібом, матеріальна допомога 138

влади колгоспам змушували селян повертатися до колективних господарств. Умови, які створювалися, буквально не залишали селянину іншої дороги, як тільки до колгоспів. Знову влада практикувала силові, адміністративні методи впливу. Продовжилася і ще більше посилилася політика розкуркулення. На 1 червня 1931 р. розкуркулили 90 тис. господарств. Особливостями другої хвилі розкуркулення було те, що, по-перше, вона була більш тривала за першу – репресії проти селянства припинилися тільки в травні 1933 р. Усього за роки колективізації в Україні розкуркулили 200 тис. господарств; по-друге, крім розкуркулення величезних масштабів набули процеси висилки і депортації. Протягом 1930 р. з України було депортовано 75 тис. селянських родин, у 1931 р.  23,5 тис. Загалом кількість депортованих з України селян сягнула позначки 1 млн. осіб. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищено найбільш працьовиту верству населення. А введенням у грудні 1932 р. “внутрішніх паспортів”, що не давали можливості вільного пересування селянам, влада прив’язала селянина до землі, кріпаччина знову повернулася. О. Субтельний влучно назвав процес колективізації “війною режиму проти селянства”. Серед домінуючих причин голодомору виділяють групу соціальноекономічних факторів, особливо насильницьку хлібозаготівлю. Введення плану хлібозаготівель на селі призвела до того, що у селян забирався навіть посівний фонд, хоча у 1932 р. Донецька область була забезпечена посівним фондом на 21 %, Одеська – на 14 %, а Дніпропетровська – на 10 %, план хлібозаготівлі в Україні на рік був зільшений на 44 %. Голод охопив Україну в 1933 р., але його ознаки виявилися вже влітку 1932 р., коли при низькій врожайності на експорт було відправлено 107 млн. пудів хліба. Уже в лютому – першій декаді березня голод охопив 738 населених пунктів, 139 районів України. Померло 2,5 тис. осіб, 17 тис. хворіли, було зафіксовано 28 випадків канібалізму. Найважча ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Вінницькій і Донецькій областях. Навіть у першій декаді лютого 1933 р. продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості на той час вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства. Не можна відкидати й припущення істориків, що у Й. Сталіна на меті був “виховний” момент голодомору: послаблення українського селянства 139

він розглядав як засіб придушення національного опору в Україні. З яких позицій не розглядати голодомор 1932-1933 рр., він є одним з найбільших злочинів сталінського режиму проти українського народу. Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 рр. безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих за межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Й. Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Правда полягає в тому, що в усьому СРСР в 1932-33 рр. тільки в Україні, а також в населених українцями районах Кубані, застосовувалися військові операції для того, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Цілі області України, населені пункти, а також кордон УРСР у 1932-33 рр. були оточені військовими загонами, які не випускали людей до інших регіонів СРСР, а також із сіл і містечок – до великих міст України. Цьому є маса архівних доказів та свідчень. Голод охопив усю територію тодішньої УРСР, але не зачепив сусідніх областей Росії і Білорусі. Сьогодні по всьому периметру кордону України від Житомирщини до Луганщини розташовані численні українські села, в яких від голодної смерті люди вимирали сотнями й тисячами. А в декількох кілометрах, за кордоном України, населення інших республік – Росії та 140

Білорусії – не відчувало погіршення ситуації.

24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. У 2003 р. Український парламент назвав, а 2006 р. – офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. У 2010 р. судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, а саме – генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науководемографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 млн. 941 тис. осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 млн.

122 тис. осіб. Голодомор 1932–1933 рр. – геноцид українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 рр. шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української РСР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу на чолі зі Й. Сталіним й Української РСР, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Наявні історичні дані переконливо свідчать про те, що Голодомор був спрямований саме проти українського народу.

141

Перший Зимовий похід Армії УНР (до 100-річчя першого Зимового походу Армії УНР)

Перший Зимовий похід (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.) – похід Армії Української Народної Республіки (УНР) під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка тилами Червоної та Добровольчої армій. На початок грудня 1919 р. більшість військових частин Дієвої армії УНР зосередились у районі Любар-Шепетівка-Миропіль. А по боках цього трикутника були: зі сходу – Червона армія, із заходу – польські війська, з півдня – Добровольча армія А. Денікіна.

4 грудня у Чорториї відбулася нарада, на якій начальник штабу української армії полковник Генерального штабу Є. Мишківський заявив, що армія повинна вирушити у похід, бо не може триматися у зайнятому районі, а отаман Ю. Тютюнник доповів, що хоче пробитися до р. Дніпро і там продовжувати боротьбу до весни, аж поки обставини дозволять повести її у широкому масштабі. Вранці 6 грудня С. Петлюра терміново виїхав до Варшави для проведення роботи щодо порозуміння з Польщею. Перед від’їздом Головний Отаман запропонував перебрати командування армією генералові М. Омеляновичу-Павленку, оскільки В. Тютюнник і Є. Мишківський були хворі і їх відправили до шпиталю у Рівне. С. Петлюра віддав наказ такого змісту: “Голова Директорії УНР, 5 грудня 1919 року, м. Нова Чортория, Ч. 101, Отаману Омеляновичу-Павленку. У зв’язку з новим завданням, що покладається на Дієву армію, наказую Вам приступити до виконання обов’язків Командуючого Дієвою армією, одночасно продовжуючи керування Запорозькою групою. Подальші вказівки відносно діяльності армії Ви маєте одержувати від мене через уряд УНР. Вашим заступником призначаю отамана Юрка Тютюнника, котрого ви повинні про це повідомити. Головний Отаман військ УНР Петлюра. Начальник штабу Отаман Юнаків”. Того ж дня, на військовій нараді у Новій Чорториї під головуванням прем’єр-міністра І. Мазепи, крім оголошення наказу Головної Команди військ УНР Ч. 101, отаманом Ю. Тютюнником було внесено пропозицію щодо призначення політичних референтів при кожній дивізії та при штабі 142

армії, головним завданням яких було: посередництво між населенням і армією, інформування населення України про політичну ситуацію в Республіці, політична розвідка серед ворогів, дипломатичні відносини і організація повстання. На нараді було остаточно вирішено здійснити армією партизанський рейд по тилах армії А. Денікіна, який згодом дістав назву “Зимовий похід”. У поході взяло участь близько 10 тис. осіб. Проте, бойовий склад частин нараховував лише 2 тис. багнетів, 1 тис. шабель та 14 гармат. 70 % загальної кількості складали штаби частин, немуштрові частини, обози і транспорти хворих. Перед вирушенням у похід українська армія була поділена на чотири збірні групи: 1. Запорозька збірна група або Запорозький корпус з усіма частинами, що до нього раніше входили, за винятком Гайдамацької Бригади Волоха.

2. Київська збірна група, що складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій, полку Морської піхоти, частин Залізної дивізії та Корпусу Січових Стрільців.

3. Волинська збірна група, що складалася: з 1-го збірного полку (до складу якого входили й рештки Північної дивізії), 2-го збірного пішого полку, з решток 2-ї дивізії (“Запорозької Січі”), з 4-го полку сірожупанників, (походженням з 4-ї дивізії сірожупанників), 2-го кінного ім. Залізняка полку, кінного полку ім. Гетьмана Мазепи та Волинської гарматної бригади, що утворилась з решток гарматних частин згаданих вище трьох дивізій.

4. 3-тя Стрілецька дивізія або група, до складу якої входили частини тієї ж 3-ї стрілецької дивізії та Спільна Юнацька школа. Більшість подій на той час відбулось на території Черкаської області. Лінією прориву, відповідно до плану командарма М. ОмеляновичаПавленка, мав стати район розташування Української Галицької армії (УГА) у смузі Козятин-Вінниця-Хмільник. (Нагадаємо, 6 листопада 1919 р. між Українською Галицькою армією і Добровольчою армією А. Денікіна був укладений договір, умовами якого були: 1) УГА зберігає автономію; 2) Уряд ЗУНР переїжджає до Одеси і зберігає повний суверенітет над армією; 3) Галицька армія не буде використовуватись проти військ С. Петлюри; 4) УГА надається кількамісячний відпочинок та медична допомога хворим; 5) Буде надана можливість військовополоненим та інтернованим галичанам із інших країн повернутися до УГА). 7 грудня 1919 р. о 12-й годині ночі, 143

прорвавши фронт ворога між Козятином і Калинівкою, українська армія швидким маршем вирушила на південний схід. Дієва армія УНР попрямувала на Липовець, Жашків, Умань, Тальне, Звенигородку. Наприкінці 1919 р. українська армія розташувалася таким чином: Київська група Юрія Тютюнника, пройшовши через м. Жашків та села Ризине, Багва, Заліське, Кобринове, Гуляйка, Гусакове, спрямувалася на Звенигородку; Волинська група Олександра Загродського, вибивши 42-й денікінський полк із Романівки, рушила на Тальне; Запорозька група, на чолі з М. Омеляновичем-Павленком, зосередилась на Уманщині. 31 грудня командарм перебував у Доброводах, штаб армії – у с. Оксанине, мешканці якого добровільно зголосилися охороняти штаб армії.

26 грудня українська армія втратила 3-ю стрілецьку дивізію, яка була знищена дощенту Київською “Сводною” дивізією князя Голіцина, що змусило командарма прийняти рішення про формування 3-го кінного полку з решток Залізної дивізії. Реорганізацію доручено було провести полковнику Г. Чижевському. Розпочаті ще з 23 грудня переговори між делегацією Уряду УНР і Начальною Командою УГА, не призвели до об’єднання армій. Сталося зовсім небажане – незабаром, у лютому 1920 р. Галицька армія, цілковито втративши боєздатність через жахливі епідемії тифу й інших хвороб, перейшла на бік більшовиків, отримавши назву – Червона Українська Галицька армія. Місцеве населення симпатизувало армії УНР й надавало їй всіляку допомогу. В одному з найтяжчих боїв Зимового походу рідній армії допомагали селяни Білашок та Майданецького під час звільнення від денікінців Волинською групою містечка Тальне. Одночасно з подіями в Тальному, 1 січня 1920 р. запорожці звільнили від денікінців м. Умань. Це місто стало центром боротьби за державність України. Після звільнення Умані, у місті розпочалася активна просвітня, видавнича, агітаційна робота. Редакція часопису “Україна” видала 5 номерів газети загальною кількістю до 20 тис. примірників, було надруковано до 200 тис. відозв – “До інтелігенції України”, “Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчеської армії” і “Селяне”, укладених і підписаних отаманом Юрком Тютюнником. В Умані армія УНР перепочила і реорганізувалася із партизанської у три регулярні дивізії: Запорозьку, Київську і Волинську, які станом на 1 січня 1920 р. розташувалися по лінії Гайсин-Умань-Тальне-Торговиця144

Звенигородка. 21 січня у с. Гусівка на Єлисаветщині відбулася нарада командуючих дивізіями, на якій було вирішено припинити боротьбу проти білогвардійців і розпочати боротьбу проти Червоної армії. Головною підставою для цього рішення було переконання, що Добровольча армія більше нездатна ні на яку серйозну акцію ні проти української Дієвої армії, ні проти червоних. Вже 21 січня 1920 р. червоні частини, що стояли у с. Ступчинь на Звенигородщині, одержали наказ здійснювати наступ на південь у загальному напрямку на Голованівськ-Ольвіопіль для ліквідації загонів Ю. Тютюнника. Дієва армія УНР розділилася і різними напрямками пішла у зазначений район, щоб там знов з’єднатися. Південній групі (Запорожці, 3 дивізії і штаб армії) ще довелось, прориваючись, вести бойові дії з Добровольчою армією. Північна група (Волинська та Київська дивізії) зразу ж розпочала боротьбу проти частин Червоної армії. Захоплення 2–7 лютого Волинською дивізією м. Канів і наступ у напрямку Переяслава та Києва занепокоїли більшовиків. Українці, що жили в Києві, чекали приходу українських військ. Після зайняття м. Черкаси далеко по Лівобережжю ширилися чутки, що “українське військо вже до Дніпра дійшло”. Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська приходили посланці.

11 лютого 1920 р. Північна група військ з’єдналася з Південною групою армії УНР біля с. Медведівки на Чернігівщині. Командиром Запорозької дивізії призначили отамана А. Гулого-Гуленка. 17 лютого була звільнена Золотоноша. Але армія змушена була повернути на правий берег р. Дніпро. Переправившись, військо отаборилося у Холодному Яру. У Мотронинському монастирі відправили молебень за щасливий похід та панахиду по загиблих козаках. Починається пересування Дієвої армії у західному напрямку одночасно різними дивізіями. Армія захоплює міста Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний вузол Христинівка, знищуючи окупаційну владу, оперуючи в степах Херсонщини. 25 березня біля Тального відбувся бій Київської дивізії з більшовиками. Червоноармійці відступили в Майданецьке, але наступного дня, отримавши підкріплення, витіснили тютюнниківців. Незабаром, 7 квітня, отаман С. Заболотний звільнив м. Ананьїв. На допомогу йому Ю. Тютюнник відправив 400 бійців при двох гарматах. Тоді ж на бік тютюнниківців перейшов 3-й кавалерійський полк 145

3-ї Червоної Галицької бригади кількістю в 650 шабель. Після тяжких боїв козаки Київської дивізії захопили Вапнярку і Тульчин. У Тульчині українською армією були полонені штаби 41-ї, 45-ї та 46-ї дивізій 14-ї більшовицької армії.

16 квітня 1920 р. у м. Вознесенськ, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 32 тис. гарматних набоїв, 48 кулеметів, 5 тис. рушниць та 2 млн. набоїв, 4 тис. возів з одягом, взуттям та іншим майном. Виконуючи наказ Головного Отамана, Дієва армія УНР Зимового походу 5 травня 1920 р. була передислокована у напрямку м. Ямпіль для прориву і негайного з’єднання з фронтом Головного Отамана військ УНР. Вислані кінні відділи зустрілися з частинами полковника О. Удовиченка. Учасники Зимового походу 6 травня 1920 р. з’єдналися з іншими українськими частинами, які у союзі з поляками прямували на Київ. Бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 р. налічував: 2100 багнетів та 580 шабель. Українська армія Зимового походу складалась із: Запорозької дивізії отамана А. Гулого-Гуленка, Волинської дивізії отамана Н. Никоніва, Київської дивізії отамана Ю. Тютюнника, Галицької кінної бригади отамана Юл. Шепаровича, Окремого кінного полку полковника Г. Чижевського, кінної сотні Штабу Армії, за загальною кількістю 4319 осіб при 81 кулеметі та 12 гарматах. За оцінками воєнних істориків, Перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольних змагань в Україні 1917 – 1921 рр., під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. Була здійснена головна найважливіша мета – збережена армія Української Народної Республіки. Зимовий похід дав зразки характерної партизанської війни. За весь рейд по запіллю ворога було пройдено 2500 км., проведено понад 50 успішних боїв.

146

Формування позитивного іміджу Збройних Сил України та привабливості військової служби

В умовах окупації Автономної Республіки Крим та частини Донецької та Луганської областей, наявної загрози широкомасштабного вторгнення в Україну на тлі збройної агресії з боку Російської Федерації у районі Керченської протоки проти кораблів ВМС ЗС України, її агресивних дій в Азовському та Чорному морях, небезпеки державному суверенітету та незалежності України, її територіальній цілісності, – виконання завдань подальшого розвитку й ефективного функціонування ЗС України невід’ємно пов’язано із формуванням позитивного іміджу Збройних Сил та привабливості військової служби. За умов організації науково обґрунтованої, системної та комплексної діяльності, сформований імідж армії суттєво сприяє зміцненню Збройних Сил, безпеки країни та її авторитету в світі. Імідж визначає привабливість військової служби для молоді, а також обумовлює формування у населення готовності виступити на захист Батьківщини у разі нападу агресора. Зрештою, привабливий імідж армії і створює привабливий образ військового, сприяючи таким чином зміцненню його сімейних відносин, що, в свою чергу, створює сприятливі умови для концентрації зусиль на виконання обов’язків військової служби. Від належного рівня іміджу залежать бойова готовність, правопорядок, військова дисципліна і моральнопсихологічний стан військових колективів. Про розуміння необхідності поліпшення діяльності, спрямованої на формування позитивного іміджу Збройних Сил України, свідчить “Концепція Державної цільової програми формування позитивного міжнародного іміджу України”, схвалена розпорядженням Президента України від 6 червня 2007 р. № 379-р. З поняттям іміджу пов’язані низка близьких за значенням понять: думка, рейтинг, репутація, образ, популярність, слава, престиж тощо. Імідж є спеціальним терміном і тлумачиться як узагальнене уявлення, що складається у людей про будь-який об’єкт. Позитивний чи негативний імідж залежить від загального ставлення до керівника чи організації, яке формується за рахунок емоційного фону сприйняття організації, системного уявлення про неї та 147

відповідності змісту іміджу очікуванням людей. Імідж може розглядатися як образ суб’єкта, уявлення про нього, що цілеспрямовано й активно формується в масовій свідомості за допомогою різних засобів, щоб зміцнити чи послабити його рівень, авторитет та репутацію, забезпечити довіру чи, навпаки, недовіру до нього. Імідж може мати особа, організація чи державна структура. Таким чином, імідж є багатоаспектною і багатогранною категорією. Виходячи з цього, імідж Збройних Сил України у першому наближенні можна трактувати як емоційно забарвлений символічний образ або узагальнене стереотипне уявлення про них, стихійно чи цілеспрямовано сформоване у масовій свідомості. Професійно створений позитивний образ функціонує як оптимальний інформаційний об’єкт, що формує прихильність і визнання з боку громадськості та забезпечує адекватне сприйняття української армії, як силової державної інституції. Імідж Збройних Сил складається з уявлення військовослужбовців про: ступінь своєї належності та залучення до армійської спільноти; якість функцій, що виконуються, та бойовий потенціал Збройних Сил; призначення, мету та завдання воєнної політики держави; ставлення народу до армії; рівень матеріально-технічного забезпечення діяльності збройних сил; соціальний образ – соціальні очікування військовослужбовців; історико-патріотичний образ – патріотичні настрої, сприйняття військових традицій Українського народу. Виявами позитивного іміджу можуть бути: привабливість військової служби; ставлення військовослужбовців до загальної й військової політики держави; ставлення громадян країни до армії; ставлення іноземних держав та їх громадян до української армії; престижність (рейтинг) професії військового в суспільстві; морально-психологічний стан військовослужбовців; кількість військових династій; соціальна захищеність військовослужбовців, рівень життя військовослужбовців і членів їхніх сімей, цивільного персоналу тощо. У будь-якій державі турбота про імідж військової служби та престиж 148

збройних сил має сприйматися у суспільній свідомості як загальнонаціональне завдання. Постійна увага до цих питань з боку керівництва держави та різних громадських структур свідчить про соціальне здоров’я нації та її єдність. Досягти цієї мети можна шляхом організації на державному рівні науково обґрунтованого і ефективного використання потенціалу військово-патріотичної роботи з особовим складом та населенням країни, у цілому, на основі національно-історичних і військових традицій нашого народу. Слід зазначити, що на тлі процесу європейської інтеграції окремі держави, діячі й політики культивують тезу щодо доцільності кардинальних змін у духовній сфері нашого народу, відсувають на другий план поняття “національні цінності”, витісняючи його терміном “загальнолюдські цінності”, що є невиправданим. Формування у громадян, особливо у військовослужбовців Збройних Сил України, національної свідомості та самосвідомості, патріотизму, почуття відповідальності і вболівання за свою державу та її обороноздатність є пріоритетним шляхом підвищення іміджу армії та престижності військової служби. Важливим кроком формування позитивного ставлення до Збройних Сил України, до військової служби є зміна психології молоді, її світоглядних засад. Без належного рівня свідомості, високого патріотизму громадян будь-яка військова реформа не буде дієвою й ефективною. Одним з пріоритетних шляхів формування іміджу Збройних Сил України є створення позитивного образу захисника Вітчизни у засобах масової інформації (ЗМІ), літературі та мистецтві. До основних засобів формування позитивного іміджу Збройних Сил України можна віднести: цивільні та військові ЗМІ (друковані, електронні), наочну агітацію, рекламу, заходи патріотичного виховання тощо. Формування позитивного іміджу Збройних Сил України здійснюється методами позиціювання, переконання, навіювання тощо. Однією із головних передумов формування позитивного іміджу Збройних Сил України є їх належне фінансування, забезпечення високого рівня бойової та мобілізаційної готовності, оснащення їх сучасними зразками озброєння та військової техніки, високий рівень військовопрофесійної підготовленості особового складу та його морального духу. Матеріальні проблеми професійних військовослужбовців необхідно вирішувати так, щоб у молоді, яка стоїть перед вибором професійного шляху, формувалася мотивація до самовідданого захисту Батьківщини. Під 149

час вирішення цього питання треба враховувати українські традиції щодо заохочення захисників Вітчизни та кращі зразки світового досвіду. Важливо розуміти, що для зміни іміджу Збройних Сил необхідно змінювати імідж професійного військового, перш за все – офіцера. Шлях для вирішення цього питання – ефективні зміни, як військово-патріотично виховання, так і матеріального та морального стимулювання особового складу Збройних Сил України. Формуванню стійкого позитивного іміджу Збройних Сил України сприятиме й ефективне проведення та реалізація воєнно-іміджевої політики держави, що забезпечить більш ефективне вирішення поставлених перед Збройними Силами завдань та функціонування оборонної сфери держави вцілому. Ефективність воєнно-іміджевої політики держави залежить від: чіткого законодавчого визначення її статусу шляхом розроблення доповнень та змін до законів України, нових законодавчих актів; Цільової програми розвитку Збройних Сил України (належне фінансове забезпечення; організація системи підготовки (підвищення кваліфікації) відповідних фахівців; оснащення сучасним озброєнням і технікою) тощо. Основними шляхами покращення сприйняття Збройних Сил України у суспільстві є: популяризація діяльності Збройних Сил, як відкритого і зрозумілого для суспільства інституту, який діє за своїм призначенням і порядком, встановленим Конституцією і законами України; відстоювання інтересів Збройних Сил на державному рівні (перш за все – соціальні питання); гарантування інформаційної безпеки для іміджу Збройних Сил; забезпечення ефективного функціонування системи демократичного цивільного контролю над Збройними Силами, формування нової моделі взаємодії армії з громадськістю, досягнення оптимізації та гармонії цивільно-військових відносин; розроблення рекламної кампанії, спрямованої на формування позитивного іміджу Збройних Сил, яка б ґрунтувалася на науковому підході; здійснення належної військово-патріотичної роботи з потенційними військовослужбовцями за контрактом з метою створення привабливого іміджу Збройних Сил, широке проведення в державі реклами військової служби в усіх її формах; створення і пропагування позитивного іміджу Міністерства оборони 150

України, Генерального штабу України, видів збройних сил і родів військ, оперативних командувань, формування позитивного образу воєначальника, офіцера, солдата, у тому числі й у персоніфікованій формі. Таким чином, імідж сучасних Збройних Сил України залежить від рівня їх бойової та мобілізаційної готовності, оснащеності новим озброєнням і військовою технікою, дисциплінованості та професійної підготовленості особового складу, його мотивації до сумлінного виконання військового обов’язку. На сучасному етапі розвитку українського суспільства, держави та Збройних Сил України, який характеризується постійним зростанням ролі духовного компонента, проблеми патріотичного виховання та формування іміджу армії та військової служби, набуваючи особливого значення, стають пріоритетними державними завданнями. І тільки скоординовані зусилля органів державної влади, місцевого самоврядування та військового керівництва всіх рівнів дозволять кардинально поліпшити ефективність діяльності відповідних державних структур по підвищенню іміджу Збройних Сил України

151

Міжнародне співробітництво та участь Збройних Сил України у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки (до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав)

Міжнародне військове співробітництво є практичним інструментом реалізації національних інтересів України у сфері безпеки і оборони на зовнішній арені. Порушення Російською Федерацією зобов’язань за міжнародними договорами змусили Міністерство оборони України спрямувати співробітництво на підвищення спроможностей Збройних Сил України, головним чином за рахунок отримання консультативної, гуманітарної та матеріально-технічної допомоги від країн-партнерів, а також розширення взаємодії з ООН, ОБСЄ, ЄС та НАТО. Міжнародне співробітництво Збройних Сил України було започатковане у 1992 р. Основою для такого співробітництва став Закон України від 6 грудня 1991 р. “Про оборону України”, а також Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. “Про основні напрями зовнішньої політики України”. Для щойно створених Збройних Сил України міжнародне співробітництво було абсолютно новою сферою діяльності, адже з самого початку його існування головною метою визначалося вивчення досвіду інших держав у розбудові сучасних збройних сил, підготовка високопрофесійних військових кадрів, пошук шляхів для модернізації власних озброєнь, можливостей військовотехнічного співробітництва зі збройними силами інших держав, участь у миротворчих операціях під егідою ООН тощо. Для організації міжнародного військового співробітництва згідно з директивою начальника Головного штабу ЗС України від 12 вересня 1992 р. було створено управління зовнішніх зв’язків Головного, а пізніше Генерального штабу ЗС України. На управління було покладено всю організацію та здійснення співробітництва з іншими державами та їхніми збройними силами у військовій та військово-технічній галузях. Основна мета міжнародного співробітництва Збройних Сил України полягає у: зміцненні воєнної безпеки держави та забезпеченні її національних інтересів у сфері оборони; 152

створенні і поширенні у світі образу України та її Збройних Сил як надійного партнера з прогнозованою політикою; сприяння реалізації стратегії держави щодо входження до Євроатлантичних та Європейських структур безпеки; досягненні відповідності Збройних Сил України сучасним вимогам, забезпеченні їх спроможності виконувати спільно з підрозділами збройних сил інших держав завдання, що відповідають інтересам національної безпеки та міжнародним зобов’язанням України; підвищенні науково-технічного і оборонно-промислового потенціалу України та Збройних Сил України, особливо в умовах воєнної агресії з боку Росії. Двостороннє співробітництво зі Сполученими Штатами Америки характеризувалось високою інтенсивністю контактів на всіх рівнях. Так у 2017 р. за участю керівництва оборонного відомства України було проведено 15 зустрічей. Основними досягненнями співпраці з США слід вважати: поглиблення воєнно-політичного діалогу; отримання матеріально-технічної допомоги (обсяги міжнародної технічної допомоги США Збройним Силам України у 2017 р. становили понад 56,0 млн. дол.); продовження роботи в Україні інструкторів у складі Багатонаціонального об’єднаного координаційного комітету з питань військового співробітництва та оборонного реформування; продовження підготовки механізованих підрозділів, а також підрозділів Десантно-штурмових військ та Сил спеціальних операцій Збройних Сил України в рамках Об’єднаної багатонаціональної групи з підготовки – Україна (JMTG-U) (підготовлено десять батальйонів Зброй них Сил України); цілеспрямовану роботу в Україні стратегічного радника високого рівня в рамках діяльності Комітету реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України, надання консультативно-дорадчої допомоги 36 американськими радниками за різними функціональними напрямами; організацію лікування та реабілітацію поранених у ході антитерористичної операції військовослужбовців Збройних Сил України у лікувальних закладах США; продовження фахової та мовної підготовки військовослужбовців 153

Збройних Сил України у вищих військових навчальних закладах і центрах підготовки США. Триває співпраця з міністерством національної оборони Канади. Основними досягненнями у співробітництві є: розширення нормативно-правової бази співробітництва між Україною та Канадою в оборонній сфері; підписання 3 квітня 2017 р. Домовленості про оборонне співробітництво між Міністерством оборони України та міністерством національної оборони і збройними силами Канади; включення 13 грудня 2017 р. урядом Канади України до Контрольного переліку країн, у які дозволений експорт автоматичної зброї (Automatic Firearms Country Control List), що дає змогу експортерам подавати заявку на отримання дозволу на експорт зброї, зокрема й вогнепальної; продовження мандату канадської військово-тренувальної місії “UNIFIER” на 2018 – 2019 рр., збільшення на 50 осіб кількості канадських інструкторів (до 260 військовослужбовців); продовження надання консультативно-дорадчої допомоги та роботи в Україні стратегічного радника високого рівня в рамках діяльності Комітету реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України; продовження фахової та мовної підготовки військовослужбовців Збройних Сил України у вищих військових навчальних закладах і центрах підготовки Канади. Ефективною є співпраця з міністерством оборони Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Так протягом 2017 р. проведено 37 заходів за участю: Міністра оборони України – 7 (72 зустрічі на рівні керівників оборонних відомств); заступників Міністра оборони України – 2; керівництва Генерального штабу ЗС України – 3; представників структурних підрозділів Міністерства оборони та Генерального штабу ЗС України – 25. Основними досягненнями співробітництва з Великою Британією є: поглиблення воєнно-політичного діалогу; продовження роботи в Україні інструкторів у складі операції “Орбітал”; продовження роботи в Україні стратегічного радника високого рівня в рамках діяльності Комітету реформ Міністерства оборони України та 154

Збройних Сил України, надання консультативно-дорадчої допомоги трьома британськими радниками за різними функціональними напрямами. Триває двостороннє співробітництво з Федеративною Республікою Німеччиною, яке характеризувалось високою інтенсивністю контактів на всіх рівнях. Основними досягненнями співробітництва з ФРН є: поглиблення воєнно-політичного діалогу; продовження роботи в Україні стратегічного радника високого рівня в рамках діяльності Комітету реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України, надання консультативно-дорадчої допомоги німецьким радником за напрямом з управління оборонними ресурсами, продовження роботи інструктора ФНР на базі НАСВ ім. П. Сагайдачного; організація лікування та проведення реабілітації поранених у ході антитерористичної операції військовослужбовців Збройних Сил України у лікувальних закладах Німеччини (у 2017 р. на лікування було прийнято 15 військовослужбовців Збройних Сил України); продовження фахової (зокрема медичної) та мовної підготовки військовослужбовців Збройних Сил України у вищих військових навчальних закладах і центрах підготовки ФРН. У рамках гуманітарної допомоги від Бундесверу для забезпечення військово-музичних установ та підрозділів Збройних Сил України було передано комплект музичних інструментів (21 одиниця на суму 6 800 дол. США). Двостороннє військове та воєнно-політичне співробітництво з країнами Балтії традиційно залишається пріоритетним напрямом міжнародного співробітництва Міністерства оборони України. Продовжується успішна робота за багатьма напрямками, основними з яких є військова, фахова та мовна підготовка військовослужбовців Збройних Сил України, консультативно-дорадча та матеріально-технічна допомога. З початку конфлікту на Сході України Литовська Республіка прийняла на лікування та реабілітацію 180 поранених українських військовослужбовців, що є найвищим показником серед всіх країн, де бійці відновлюють здоров’я. На особливу увагу заслуговує важливий напрям діяльності щодо забезпечення спроможностей спільного литовськопольсько-української бригади (ЛИТПОЛУКРБРИГ). Підписані міністрами оборони України, Литви та Польщі 5 жовтня 2017 р. у м. Люблін зміни до 155

Угоди про ЛИТПОЛУКРБРИГ дали юридичну можливість залучати бригаду до участі в міжнародних операціях, які відповідають принципам та нормам міжнародного права. Значний розвиток співпраці відбувся з країнами Скандинавії. У 2017 р. проведено робочі зустрічі Міністра оборони України з міністрами оборони Швеції, Норвегії та Фінляндії, під час яких окреслено подальші шляхи розвитку взаємовигідного співробітництва. За підтримки Королівства Норвегія в Україні успішно продовжувалися три довгострокові проекти: Проект професійної перепідготовки та соціальної адаптації військовослужбовців та членів їх сімей, Проект щодо розвитку системи дистанційного навчання та Проект щодо зниження рівня корупції в системі управління персоналом Міністерства оборони України. Королівство Швеція продовжувало проводити фахову підготовку військовослужбовців Збройних Сил України у своїх найкращих вищих військових навчальних закладах та центрах військової підготовки. Започатковано двостороннє співробітництво у галузі військової медицини з Фінляндською Республікою, зокрема українські військові медики у 2017 р. отримали можливість ознайомитися з методикою проведення невідкладної медичної допомоги за найкращими світовими стандартами. Стратегічне партнерство між Україною та Грузією обумовлювалося спільними цілями, викликами і загрозами. Так, протягом 2017 р. відбулися офіційний візит міністра оборони Грузії Л. Ізорія в Україну та офіційний візит Міністра оборони України до Грузії. У Військовому реабілітаційному центрі імені Національного Героя Грузії М. Макашвілі міністерства оборони Грузії (с. Церовані) проходили реабілітацію військовослужбовці ЗС України, які зазнали поранень під час участі в Антитерористичній операції на Сході України. Двостороннє співробітництво між оборонними відомствами України та Турецької Республіки характеризувалося позитивною динамікою і високою результативністю, зокрема у 2017 р. було підписано три міжурядові угоди: щодо співробітництва в галузі географічної інформації, про військово-фінансове співробітництво, про втілення фінансової допомоги. Відбулося понад 20 візитів та зустрічей, у тому числі на рівні глав оборонних відомств. Відповідно до підписаних угод турецька сторона у 2017 р. виділила 9,3 млн турецьких лір фінансової допомоги для Збройних Сил України.

156

Продовжується співпраця з Румунією. У 2017 р. відбулася низка двосторонніх зустрічей начальників генеральних штабів збройних сил України та Румунії, тривала участь підрозділів у діяльності багатонаціонального інженерного батальйону “Тиса”, відбулися спільні заходи підготовки військ, у тому числі участь у військових навчаннях. Тривала співпраця з міністерством національної оборони Республіки Польща, продовжувалася робота в Україні стратегічного та військового радників. Польські військові інструктори беруть участь у підготовці підрозділів Збройних Сил України в рамках діяльності Об’єднаної багатонаціональної групи з підготовки та спільних навчань. Тривала підготовка українських військовослужбовців у військових навчальних закладах Республіки Польща. Розвивається стратегічний діалог між оборонними відомствами країн, під час якого наголошувалося, що одним з головних пріоритетів зовнішньої політики Республіки Польща залишається звільнення окупованих Російською Федерацією територій України, подальша підтримка польською стороною стратегічних цілей України з набуття членства в НАТО та ЄС і продовження плідного співробітництва в оборонній сфері, зокрема у військово-технічній. Активізувалася співпраця з Португальською Республікою. Так, у січні 2017 р. Міністр оборони України відвідав країну, а у період з березня по червень 2017 р. два українські військовослужбовці пройшли реабілітацію у військовому шпиталі збройних сил Португальської Республіки. Здійснюється співробітництво з Угорщиною, Чеською та Словацькою Республіками в рамках діяльності багатонаціонального інженерного батальйону “Тиса”, спільній участі у військових навчаннях. Багатостороннє співробітництво та співробітництво Міністерства оборони України в рамках інших організацій та ініціатив з агенціями (інституціями) ЄС в оборонній та військовій сферах здійснюється відповідно до: пріоритетів та завдань, визначених Планом заходів з імплементації Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, (в частині, що стосується Міністерства оборони України); Робочого плану співробітництва Збройних Сил України та Секретаріату Ради ЄС (у сфері Спільної політики безпеки і оборони) на поточний рік; Зведеного плану заходів міжнародного співробітництва Міністерства 157

оборони України та Збройних Сил України на поточний рік. Основні напрями співробітництва: розширення формату військово-політичного діалогу між керівництвом Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України та інституцій (агенцій) Європейського Союзу; залучення Збройних Сил України до формування бойових тактичних груп ЄС; участь Міністерства оборони України в ініціативі ЄС “Східне партнерство”; розвиток співпраці з Європейським оборонним агентством (далі – ЄОА). Основні заходи, проведені на вищому рівні (за останній час): 21.01.2016 (м. Брюссель) – під час участі делегації Збройних Сил України у засіданні Військового комітету НАТО на рівні начальників генеральних штабів відбулась чергова зустріч начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України з Головою Військового комітету ЄС.

15.03.2016 (м. Київ) – у рамках розширення військово-політичного діалогу відбулась зустріч першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України з Головою Представництва ЄС в Україні Послом Яном Томбінські. У рамках участі заступника Міністра оборони України з питань європейської інтеграції у засіданні Спільної робочої групи високого рівня Україна – НАТО з питань воєнної реформи (29-30.09.2016 (м. Брюссель)) відбулись його зустрічі з Генеральним Директором Військового штабу ЄС генерал-лейтенантом Е. Пулкіненом, заступником Генерального секретаря Європейської служби зовнішньої діяльності П. Серрано. Протягом 2016 р. проводилися заходи з підготовки сил та засобів Збройних Сил України до оперативного чергування у складі бойових тактичних груп ЄС (далі – БТГ ЄС) “Хелброк” (І півріччя 2016 р.), держав Вишеградської четвірки (І півріччя 2016 р.) та у складі литовського національного елементу забезпечення БТГ ЄС під проводом Великобританії (ІІ півріччя 2016 р.). У січні 2017 р. начальником Генерального штабу – Головнокомандувачем Збройних Сил України прийнято рішення щодо подальшого залучення Збройних Сил України до формування БТГ ЄС у І півріччі 2018 р. та у І півріччі 2020 р. Міністерство оборони України залучається до проведення заходів у 158

рамках ініціативи ЄС “Східне партнерство”. Завдяки зазначеній ініціативі та за підтримки Європейського безпекового та оборонного коледжу проводиться підготовка військовослужбовців та працівників Збройних Сил України у сфері Спільної політики безпеки та оборони (далі – СПБО) на Орієнтаційному курсі з питань СПБО. Північноатлантичний альянс (НАТО) засвідчує свою відданість Особливому партнерству з Україною та підтримує реформування структур сектору безпеки і оборони України в рамках діяльності Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи високого рівня (СРГВР) і механізму Процесу планування і оцінки сил (ППОС), а також дорадчої місії при Представництві НАТО в Україні. Держави-члени НАТО сприяли трансформації державних органів сектору безпеки і оборони України для забезпечення ними під належним цивільним і демократичним контролем надійного стримування агресії з боку Росії та захисту від воєнних загроз. Одним з найбільш перспективних напрямів практичної взаємодії України з НАТО у 2017 р. є сприяння у досягненні п’яти стратегічних цілей в рамках проведення оборонної реформи відповідно до Стратегічного оборонного бюлетеня України. Для імплементації концептуальних документів у галузі реформування Збройних Сил України на кінець 2017 р. було залучено консультативнодорадчу допомогу 67 іноземних радників при Міністерстві оборони України та Генеральному штабі Збройних Сил України від 13 держав-членів НАТО. Утворено Консультативно-експертну групу іноземних стратегічних радників високого рівня при Комітеті реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України, до складу якої увійшли представники шести держав (Великої Британії, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, США та ФРН), які протягом 2017 р. здійснили вісім візитів в Україну. У 2017 р. Міністр оборони України взяв участь у засіданні Північноатлантичної ради НАТО у Києві під головуванням Генерального секретаря Альянсу Йенса Столтенберга та Президента України у рамках відзначення 20-річчя підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО (липень, м. Київ). Здійснено візит делегації Міністерства оборони України на чолі з Міністром оборони України для участі в засіданні Північноатлантичної ради НАТО на рівні міністрів оборони держав – контрибуторів Місії НАТО 159

в Ісламській Республіці Афганістан “Рішуча підтримка” та проведення низки двосторонніх зустрічей Міністра оборони України з міністрами оборони держав-членів та партнерів НАТО (червень, м. Брюссель, Бельгія). Представники Міністерства оборони України у складі делегації України брали участь у двох засіданнях Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи високого рівня (лютий та квітень, м. Брюссель, Бельгія). Проведено консультації з НАТО з питань виконання планів оборонної реформи під час засідань Військового комітету Україна – НАТО за участю начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України (січень, м. Брюссель, Бельгія). Розроблено та забезпечено виконання Державної програми розвитку Збройних Сил України на період до 2020 р., оптимізовано і впорядковано бюджетні програми Міністерства оборони України відповідно до практики розподілу видатків, яка прийнята в НАТО, та перехід до методу оборонного планування на основі спроможностей, який застосовується державамичленами Альянсу. Забезпечено участь у Процесі планування та оцінки сил міжнародної програми НАТО “Партнерство заради миру”, в рамках якої продовжено виконання 26-ти Цілей партнерства (за результатами засідання Комітету з партнерств та колективної безпеки з Україною у форматі ППОС у березні 2017 р. (м. Брюссель, Бельгія) пакет цілей був доповнений метою партнерства стосовно питань гендерної перспективи). Внесено зміни до Угоди між урядами Литовської Республіки, Республіки Польща та Кабінетом Міністрів України стосовно створення спільної литовсько-польсько-української військової частини бригадного рівня імені Великого Гетьмана Костянтина Острозького. Міністрами оборони Литви, Польщі та України підписано Сертифікаційний лист про набуття зазначеною бригадою повних оперативних спроможностей для участі в операціях з підтримання миру і безпеки під проводом НАТО. Значна частка допомоги надається Україні державами-членами НАТО у рамках Комплексного пакету допомоги НАТО для України (далі – КПД). Практична підтримка Альянсу щодо проведення реформ надається через програми Трастових фондів (далі – ТФ), що увійшли у КПД і зосереджені на 13 галузях співпраці, які містять 40 функціональних напрямів. У 2017 р. Україна приєдналася до трьох проектів Концепції НАТО “Розумна оборона”: 160

1.35 “Обмін інформацією про кібератаки та комп’ютерні віруси” (червень); 1.36 “Багаторівнева підготовка фахівців кібербезпеки” (травень); 1.44 “Гнучкі та взаємосумісні засоби забезпечення майбутніх оперативних вимог для дій в обмежених водах та на мілководді” (липень). Також, забезпечено перехід України на другий рівень участі у системі кодифікації НАТО, підключення до автоматизованої системи обміну даними (NMBS) та обмін даними з Агенцією НАТО з підтримки та постачання і державами-учасницями системи кодифікації НАТО. У вересні 2017 р. набрала чинності Угода між Урядом України та Організацією НАТО з підтримки та постачання про партнерство у питаннях спільного управління предметами постачання. Запроваджено 17 стандартів НАТО, які врегульовують вимоги до форми одягу та складових речового забезпечення. Фахівцями Міністерства оборони України у взаємодії з експертами Центру зі зниження ризиків корупції в оборонному секторі (CIDS) Міністерства оборони Королівства Норвегія розроблено Кодекс доброчесної поведінки та професійної етики військових посадових осіб, державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, в Міністерстві оборони України та Збройних Силах України. Українські військовослужбовці беруть активну участь у двох місіях НАТО: національний контингент (40 осіб) у складі Багатонаціональних сил “КФОР” в Косово, Республіка Сербія та національний персонал (10 осіб) у складі Тренувально-дорадчої Місії НАТО “Рішуча підтримка” в Ісламській Республіці Афганістан. Україна, як держава – учасниця міжнародних процесів у сфері зміцнення системи європейської безпеки, протидії сучасним викликам і загрозам, неухильно виконує безстрокові зобов’язання за міжнародними договорами та угодами у галузі контролю над озброєнням, зміцнення довіри і підвищення відкритості у військовій діяльності. Послідовна політика на цих напрямах забезпечує підтримку України з боку міжнародної спільноти, передусім у питаннях відстоювання незалежності, територіальної цілісності і суверенітету держави. Збройні Сили України забезпечують дотримання міжнародних військово-політичних зобов’язань держави шляхом імплементації Договору про звичайні збройні сили в Європі, Договору з відкритого неба, Віденського 161

документа 2011 р. про заходи зміцнення довіри та безпеки (далі – ВД-2011), а також двосторонніх міжурядових угод про додаткові заходи зміцнення довіри та безпеки із суміжними державами (Словацькою Республікою, Республікою Польща, Республікою Білорусь, Угорщиною та Румунією). Так, упродовж 2017 р. на території України виконано 60 контрольних заходів в рамках реалізації зазначених договорів та угод. Беручи участь у процесі контролю над озброєнням, Україна протягом року провела 59 контрольних заходів на територіях держав-учасниць ОБСЄ, використовуючи механізми ВД-2011, прийняла на своїй території понад установлені квоти шість інспекцій з боку держав-учасниць ОБСЄ. Метою цих заходів було спостереження за військовою діяльністю Збройних Сил та інших військових формувань України і правоохоронних органів у районі проведення антитерористичної операції (операції об’єднаних сил) на території Донецької та Луганської областей, збір фактів щодо незаконної присутності підрозділів та частин збройних сил Російської Федерації на території України, діяльності незаконних збройних формувань ОРДЛО, а також сприяння у пошуку шляхів мирного врегулювання кризової ситуації, що склалася. Результати заходів були офіційно поширені серед держав-учасниць ОБСЄ та обговорювалися під час засідань робочих органів цієї міжнародної організації у м. Відні, Австрія. Сучасні міжнародні відносини характеризуються наявністю багатьох протиріч і конфліктів, у тому числі воєнних. Це обумовило виникнення такої форми світового співробітництва як операції з підтримання миру та безпеки (миротворча діяльність). Під ними розуміються колективні дії політичного й воєнного характеру, які здійснюються після виникнення конфліктної ситуації (конфлікту) й направлені на її припинення. Вони можуть включати посередницьку діяльність, дії з примирення конфліктуючих сторін, переговори, дипломатичну ізоляцію і санкції, підтримання миру. Міжнародні операції з підтримання миру і безпеки (далі – МОПМБ) – міжнародні дії або заходи, спрямовані на виконання миротворчих чи гуманітарних завдань, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, ОБСЄ, інших міжнародних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки. До міжнародних операцій з підтримання миру слід також віднести дії і заходи багатонаціональних сил, багатонаціональних військових формувань високої готовності, які 162

проводяться під загальним контролем Ради Безпеки ООН з метою: запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів; врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може включати, зокрема, спостереження і контроль за додержанням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз’єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їх підрозділів, виконання інженерних та інших робіт; боротьби з міжнародним тероризмом і піратством; евакуації населення із зони конфлікту; ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру; подання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок міждержавних або внутрішніх конфліктів; виконання міліцейських (поліцейських) функцій по забезпеченню безпеки і додержання прав людини; подання допомоги у подоланні наслідків конфліктів та відновлення миру; усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії. Міжнародні операції з підтримання миру і безпеки поділяються на: операції зі встановлення (сприяння) миру; операції з підтримання миру; операції з примушення до миру; операції з відбудови миру. Починаючи з 1992 р. більше 40 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у міжнародних миротворчих операціях. Військовослужбовці Збройних Сил України виконували завдання по підтриманню миру в операціях під егідою як ООН, так і НАТО. За цей час загинув 51 військовослужбовець Збройних Сил України і понад 100 осіб зазнали поранень. Військовослужбовці нашої держави брали участь у операціях з підтримання миру в Сьєрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго, Ефіопії, Еритреї, Анголі, Східному Тиморі, колишній Югославії, Лівані, Таджикистані, Грузії, Афганістані, Молдові, Іраку та ін. Залучення України до участі у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки стало результатом активізації участі України у миротворчій діяльності ООН в цілому, визнанням високого професійного рівня 163

українських миротворців, надійності України, як важливого партнера ООН. На сьогоднішній день близько 1000 військовослужбовців Збройних Сил України у складі трьох національних контингентів та національного персоналу беруть участь у 9 міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки під проводом ООН, НАТО та у складі спільних миротворчих сил на території 7 країн світу та у районі Аб’єй. Результати виконання завдань українськими миротворцями отримали високу оцінку від керівництва міжнародних безпекових організацій. Участь України в діяльності з підтримання миру і безпеки є важливою складовою внеску країни у сферу зміцнення миру і безпеки в усьому світі. Водночас, не зважаючи на існуючу воєнно-політичну та економічну ситуацію в Україні, прогнозування можливих сценаріїв її розвитку, основні зусилля у сфері миротворчої діяльності спрямуються на збереження існуючого рівня представництва у міжнародних місіях та продовження виконання взятих Україною міжнародних зобов’язань із залученням мінімально необхідної кількості матеріальних та фінансових ресурсів. Участь Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки залишається дієвим інструментом нарощування оперативних спроможностей визначених сил та засобів Збройних Сил України, досягнення ними оптимального рівня взаємосумісності з підрозділами провідних країн, а також дозволяє підтримувати активну позицію нашої держави у міжнародних зусиллях із забезпечення миру і стабільності у світі. Багатьох миротворців Збройних Сил України за зразкове виконання завдань було нагороджено урядовими нагородами іноземних держав, Організації Об’єднаних Націй та НАТО (медалями “За виконання завдань з підтримання миру”, “За участь у миротворчій операції в регіоні конфлікту”, “За службу у Боснії та Герцеговині”, “За службу у Косово”). Понад 200 військовослужбовців, що проходили службу у миротворчих підрозділах Збройних Сил України, нагороджено державними нагородами, ще більше – понад 10 000 – відзнаками Міністерства оборони України. Таким чином, послідовно нарощуючи свій внесок у превентивну миротворчу діяльність, Україна зміцнює свій авторитет і підвищує свою роль не лише на Європейському континенті, а й у світі.

164

Список авторів

Базарний В.Т. – старший науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики. Герасименко М.В. – кандидат історичних наук, заступник начальника Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України з наукової роботи. Дейко А.Б. – начальник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики, полковник. Заболотний В.О. – науковий співробітник науково-дослідного відділу супроводження заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення та контрпропаганди. Мараєва В.В. – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник; провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики. Мацагор О.А. – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики. Печенюк С.І. – науковий співробітник науково-дослідного відділу прикладних соціологічних досліджень. Скляр О.Ю. – науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики. Топальський В.Л. – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник; провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу супроводження заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення та контрпропаганди. Хруленко І.П. – науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики.

165

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ НА 2019 НАВЧАЛЬНИЙ РІК

Підписано до друку Формат 60 х 84 1/16. Папір офсетний Гарнітура Times New Roman Ум. друк. арк. 11,3. Наклад 300 прим.

ФОП Маслаков Руслан Олексійович Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 4726 від 29.05.2014 р. Тел.: (095) 699-25-20, (098) 366-48-27 E-mail: osvita2005@gmail.com, www.rambook.com.ua Віддруковано в друкарні ТОВ “7БЦ” 07400, Київська обл., м. Бровари, б-р Незалежності, 2, кв. 148 e-mail: 7bc@ukr.net, тел.: (044) 592-00-80 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №5329 від 11.04.2017

166