Роман Штігер
«Невірші»
Чернівці, 2015
виношую в лоні ідею і де я тепер після наших вчорашніх істерек? все стерто й каліцтво пророків не зовсім тілесне душевне скоріш поріж розчленуй на кавалки всі дні що пройшли все те що ми втратили все те що стало старим і затертим! давай не дусити загноєні рани з-під наших сердець холодними тінями до сих пір продовжуєш писати нікому не потрібні рядки ти видряпуєш рівно по контурах на cтінах вірші і прокльони безжальні блюзнірство скуйовджених бачень! онімілий кашель... ось що так вабить в усій цій давно завареній каші пробач я залишаюсь знову і знову танцювати словесний стрептиз перед вами всіма? вже набридло ловити ріжучі погляди звідусіль як рани у сіль відбиватись від куль! від курв! вері кул! культурне життя ха-ха просто загрався в поета альфа-бета відсічення антракт! може завершимо зараз виставу?! і ким ми стали міняючи місцями усе?
2
знову і знову різати пальці допоки не буде болю тілесного щоб відчувати хоч щось і кесаревий тут ні при чому не допоможе! виношою в лоні ідею і де я тепер? скажіть хоча б хтось? вишнями переспілими опаду від переспілості так приємно робитись нещасним що часто засинаю на балконі під ранок з недопитим на дні алкоголем і комом у горлі так дусить відсутність тебе що аж хочеться вмерти не дихати й лежати собі руки склавши молитись пошепки щоб ніхто не зміг підслухати хоча б це
ти знаєш інколи трапляються такі миті коли хочеться забути cебе коли хочеться впасти долілиць і не підніматись ніколи іти щоразу по колу ступаючи на ті самі граблі й серця на ті мілкі провалля які ми ховали під сірими снами що саме? ти хочеш хапати руками нестерпне повітря і бачити світло? повір незабаром настане вічна пустка це така пустеля із псевдоземлею яка поглинає усе і всіх коли розмовляю з тобою немов би розмовляю із богом так часто стається особливо посеред п'яної ночі і невідомо нікому як цьому зарадити чи потрібно шукати виходу чи щось кардинально змінювати? тому варто змиритись і злитись із натовпом сірого пороху я дорахую до ста і засну невблаганно і тихо щоб дихалось снами і теплими веснами наші серця такі неохайні вони увесь час мнуться як постіль у нашому ліжку щораз нові підніжки в багнюку лицем і той процент людей які тебе знову не скривдять є нульовим хто б що не казав але час є піском і коли день догорає як останній сірник коли темінь затуляє нам очі своїми руками я ловлю себе на думці що дні це не вічність що можна ще трохи погратись в життя прокидатись коли заманеться щоб сонце світило у очі а потім посеред ночі ти приходитимеш ще раз і щем поміж ребрами буде пекти
3
гріховна любов перебродила переболіла і стала гіркою як осад у склянці гарячої кави ми будемо жити неспішно роками! століттями! ми будемо дихати вічно усім на зло у цих безмістовних рядках! я всотую пилюку і гамір помалу так тупим каменем виколюю прийдешнім світанкам очі і пошепки говорю про ту ніч де я розмовляв із тобою точніше із богом
по закінченню будь-якої історії ми лічимо дні покалічені до народження нової як перелітні птахи завжди хочемо хоч колись полетіти із клітки у вирій і бути вільними знову не зробивши ніякого злочину це добре що хоч віримо в це бо серце то вільне а доступ закритий нажаль шукаємо нових подій і вражень хоч навмисно нас поглядом жалять і словами інколи дражнять але то пусте відпускаємо цей сьогоднішній ранок і ніби ще рани не кровоточать аж надто але всерівно ідемо поважно крізь натовп людей не зронивши зворотнього погляду промовисто кажемо та пішло воно все!
4
стискаємо міцно уламки майбутнього і літери ліпимо разом у купу одягаємо одяг зім'ятий і дутий проводжаючи гвалтуємо дні от перший і другий одним пострілом вбиваємо кожного ми просто дорослішати хочемо майбутнє пророчачи не дивлячись у очі простому прохожому просто проходимо просто вмираємо навмисно довіряємось але вже не кожному втрачаючи ми знову знаходимо! бо серце то вільне а йому ж то жити хочеться
будь ласка не говори зараз нічого будемо дихати тишею будемо пити погляди серпневих світанків будемо ковтати кулі від болю і пігулки від часу нажаль у нас закінчився тютюн скоро світатиме а ти тремтиш як струна невміло обіймаємось із краплями дощу розсікаємо очі слізьми і серпень ще колись перекриє нам доступ до кисню я знаю зачекай ще сьогодні буде воскресіння весни і музика навмисно гратиме вічно от побачиш мені б цінувати тебе понад усе й цілувати навмисно без жодного на це попередження стискати твої плечі але щораз по-іншому щоб завжди було не так як учора отож молися відверто твій бог у тобі а ти його течія
5
апатія роз'їдає нутро а пам'ять не лічить провин не бачить нічого не потрібно думати потрібно відчувати ковтаємо кулі від болю і пігулки від часу відчалюю але не прощаючись
я дуже люблю слово доторкатися саме так а не інакше бо інакше не існує звичайно можна було б придумати ще кілька варіантів із аналогічним значенням але чомусь саме це мені найбільше імпонує вони стояли пліч-о-пліч уже майже самотні уже майже закохані і незграбно доторкалися руками і черепами вони зросталися в один такий великий спільний витвір чиєїсь уяви що існує лиш зараз і більше не буде таких ніколи уже а час як завжди буде невпинно й навмисно губитись між спорожнілими вулицями між вологими спинами між безкінечними просторами тулилися притискалися обнімалися грілися дихали дивилися стояли лежали слухали говорили і мовчали і мовчали і мовчали твої долоні палахкотіли мов розжарений вулкан і він вивертався навиворіт крізь пучки пальців тоді починався наш приватний апокаліпсис океани захлиналися від надміру води і риби небо невпинно витікало крізь наші тіла застиглими хмарами і сонце впліталось у пальці крижаними променями земля народжує нас заново заколисує на своїх тендітних материнських долонях і ти вкотре засинаєш без мене поринаєш за далекі погляди і безкраї мрії і чарівні сни чекаєш весни бо саме тоді львів найчарівніший у мені постійно відлунює пронизливий погляд твій у моїх кишенях ще вібрує струмом тепло твоє у моєму волоссі ще плутаються сповнені ніжності пальці твої і колись ти можливо будеш пригадувати щось не надто важливе із тієї приємної миттєвості переглядатимеш спільні фотографії шукатимеш мої запахи і притискання у інших тілах але не знайдеш нічого подібного забування це невід'ємна здатність нашої пам'яті
6
я б хотів навмисно заблукати на одинці з тобою між довжелезних вулиць не відпускати навіть якщо ти матимеш завчасно приготовлені мапи і квитки на зворотній потяг додому краще збирай речі і переїзди до мого серця так буде найкраще
ми зустрінемо наступний світанок і впустимо його у свої обійми безмежні і голoсно мовчатимемо бо слова тут зайві назавжди бо якщо є початок то існує кінець деякі речі не можна змінити ані частково уникнути їх завтра ми повернемося до власних життів і все буде звичним і трохи незграбним а те що є зараз ніби крижане потойбіччя ніби часткова самотність ми завжди у двох світах тут і там черпати із тебе наснагу без кінця слухати дихання серця пам'ятаєш? у мене до тебе магніти у серці а також остання cтадія любовної залежності ось тут поглянь навіть якщо тебе впіймає самотність просто знай що я завжди думками буду поряд ми мов хвилі морські такі бурхливі такі нестійкі інколи зовсім застиглі я намацував очима ще свіжі сліди у повітрі і пестив губами твої відбитки на вологій шкірі виношував у собі потрібні слова і народжував їх коли час відкривати навстіж все тіло це немов би проституція душі і розуму я вигадав у тобі всесвіт я вигадав його навмисно
7
ці вокзали бачили так багато прощань так багато нерозділеного простору так багато дрібниць що поєднюють вони нагадують нам про нас ти ніби зовсім поряд але не зовсім на жаль
о маріє магдалине о музо моя єдина всевишня я молюся тобі сьогодні бо інколи ти брешеш занадто відверто інколи ти кохаєшся занадто ліниво інколи ти віриш у бога занадто віддано приносиш йому своє жертвоприношення жертвороздвоєння ковтаєш причастя прищастя і знаєш що він обов'язково пробачить тобі що він той самий кого ти шукала усе своє свідоме і не зовсім той пісок що ллється з-під рук твоїх є ніщо іншим як вода океанів я питиму її до дна аби втамувати цю спрагу не ковтаючи повітря соленого те проміння що падає тобі на волосся є ніщо іншим як лінії на моїй руці я буду робити на ній ножем навмисні глибокі рубці аби частково затерти хоча би ці русла підземних річок мабуть час існує для того аби гоїти аби скріпляти ниткою шви намертво днями я кохаю тебе до нестями! я кохаю тебе! a відстань ріже клаптями сповідь творю тебе із вчорашніх спогадів споминів ліплю частину за частиною реставрація пам'яті розумієш?
8
скали то губи твої глина то тіло твоє слова то музика твоя тричі вірую в єдине і неповторне ім'я твоє не потрібно боятись того що неодмінно має прийти не потрібно боятись о маріє магдалине о музо моя єдина всевишня
усі можливі історії всесвіту починаються з тебе бо ти і є його незмінним початком ти колекціонуєш і збираєш їх як обгортки від солодощів річка витікає із горла сонце сходить під вікнами весна зустрічає тебе хтиво і радісно я бачу вкотре твої контури і ти завжди не така як раніше гаряча як африка загадкова як індія сонце не камінь вічність не щастя я забираю тебе на папір щоб ти була на поверхні у слові моїм вкривайся теплом по самі вуха бо ніч може бути підступною або гіркою відсутністю половини тебе торкайся моєї тіні гортай сторінки нового дня не змикай своїх очей ні на мить бо майбутнє заборонено манить і мабуть ти заварюєш собі чай і слухаєш радіо ми заходили у цю тягучу і застиглу ніч беззвучно й беззахисно як війська за мить до зустрічі з ворогом ти казала а може не треба? давай краще повернемося я мовчав і тримався за руки твої як за спасіння усьго живого і сущого бриніло усе до чого ми притулялися твій голос це обрій нашої неокриленості ти це я ти відкриття неосяжного простору
9
ми все глибше пірнали у пустку пустот шукаючи місце де можна було б вкотре втопитись у тілах одне одного але неодмінно вижити бо кінця як такого не існує його ще не придумали
це ти тиша їдка і пекуча як сон це ти море до ре мі як місяць у очі і музика сонця це ти у тобі є світ і світло сьогодні я торкався до тебе і слово тремтіло у тілі і прокидались вітри у горлі о ти моя холодна самотносте а камені лежать між водою що тече собі без упину і тиша тебе затулила мов сон ти сонцем у очі прийдеш я знаю це сон це сон це коли ти мені кажеш що усе буде добре так і стається молитись чекати і вірити молитись і вірити бачу ліс я хочу його нюхати і збирати там ягоди а потім несміло пірнати у небо а потім творити історію із крапки ти цілуватимеш себе у зап'ястки і музика тектиме по шкірі твоїми руками намистами а ми всього лиш паралельні світи світи у очі променем лезом чи жалом
10
шукати у всіх перехожих ту котра живе у мені ми самі усе вигадали прокинься! ти тиша ти сонцем у очі прийдеш я знаю це сон це сон це
любов це все що ми маємо наразі це ніби одна цигарка і один сірник одна мішень і один постріл любов це те що нас зігріває коли нам холодно ти ідеш на перший трамвай що збігає униз по вузьких cуглобах нашого міста мов вода що біжить поміж шпарини бруківки теплим подихом дмеш у вікно і думаєш що час спливає дуже хутко коли поряд не я це мов яд що нічим не виводиться із організму потрібно не боятися відпускати потрібно іти щоби повертатися вірші мають бути ненаписаними музика має бути незіграною любов має бути взаємною ці твої незграбні уста що цілують зап'ястя твій погляд це жало що пронизує наскрізь усе тіло від чого воно терпне і солодшає мов вино що пульсує на спілих виноградних гронах поміж грузинських плантацій де сонце виблискує на шкірі вогнями не тривож моєї тиші якщо ітимеш то іди не розрізаючи тілом німого повітря іди так щоб не було чутно твого поривчастого дихання твого безтурботного оніміння
11
слово це мистецтво звуку і думки воно виходить із середини пересічення площин воно проходить крізь клітини і протікає у венах любов це коли є про що помовчати кохана моя любов це все що ми маємо наразі одна мішень і один постріл кохана моя кохана моя