26 minute read
9° тепла, в горах міс
Advertisement
Пригадуєте, на початку березня в нашій газеті був матеріал про ужгородського мандрівника-біолога
Віктора Ганущина, котрий відвідав 64 країни світу. Він розповідав, що перші подорожі в Чехію, Польщу, Словаччину робив, аби привезти рослини для своєї колекції, і вона в нього більша, ніж у Лаудона. Казав також, що облаштував найбільшу приватну альпійську гірку в Україні.
Так-от, у суботу ми мали нагоду навідатися в Кам’яницю на дачу до пана Віктора й побачити все на власні очі.
Чесно, потрапили в інший вимір. То ти між хвойними гуляєш, то вже десь на луках, а потім опиняєшся в лісі, де вишукуєш первоцвіти. Тут є де розігнатися, бо володіння пана Ганущина – майже 1 га.
Словом, приїхали. Великий двір – і одразу узгірок. Оскільки господар був зайнятий роботою, трохи роздивляємося довкола самі. Найперше кинулися до первоцвітів: знаходимо під кущем кілька декоративних шафранів, які відрізняються розміром від природних – фіолетові з жовтими тичинками, білий, смугасті фіолетово-білі. Фотографуємо. «От ви тут кинули сумку на траву, а там ще повинна зійти квітка, хоча поки ознак і нема», – робить по-доброму зауваження пан Віктор.
Йдемо по стежці в мікросвіт хвойних. Каже, що має близько 100 видів та сортів. От сосна гімалайська. «Бачиш, які в неї шишки довгі, й хвоя теж. Це з Польщі. Якщо не стирчить із вікна машини, то можна провез-
ти, – жартує. – Без ґрунту рослини везти можна, проте хвойні – не дуже, бо не виживуть». Карликову гірську сосну, яка нагадує величенький клубок, так і хочеться обійняти. Вона молода, а стовбур чималий. Має старі шишечки, як підуть нові, то матимуть яскраво-червоний колір. Ще є карликова ялиця корейська, в котрої хвоїнки закручені, як бігуді. «Спробуйте, які гілки, нагадують пластмасу. Це ялиця піренейська», – радить наш гід. І справді, здаються несправжніми. Розповідає, що цю колекцію, переважно, привіз не з дикої природи різних країн, а з розплідників. Ці види знаходять брідери, розмножують їх і продають. Трохи далі є кедр атласький, який, за словами пана Віктора, пройшов природний відбір на морозостійкість. Це одне з основних дерев Марокко та Алжиру, виростає в горах Атласу і Ер-Рифу на висоті від 1300 до 2000 м. Зазвичай сягає до 40 м, має пірамідальну крону й синювато-зелену, ніби зібрану в пучки хвою, циліндричні шишки. А ось ще одне вічнозелене велике шпилькове дерево – криптомерія. Вона має такі великі й густі гілки, що спати на них можна. В. Ганущин пояснює, що їх можна обрізати, як на яблуньці, добре розростається. Неподалік є і плакучий кедр – висячі гілочки з короткою хвоєю, дуже оригінальний.
Помічаємо невеличкі фіолетові квіти з білими тичинками, що туляться при землі. «Це печіночниця. Вона росте на Хустщині, на Марморощині, звідти й привіз. Так називається тому, бо форма листя нагадує печінку куриці», – розповідає. Йдемо вверх. «Тут у попередніх власників було картопляне поле. Я ж відтворив природну луку. Спочатку збирав насіння, потім декоративні рослинки підсаджував. Є айстри, трави густі», – каже пан Віктор.
А далі ти вже в лісі. Не повірите, але тут теж «мали бути крумплі». «Тут росла ожина, але я вирішив це залишити, як є, й почекати. Бо бачив, що вже граб пробивається, дика черешня-самосівка. Дерева потихеньку зробили тінь, і ожина почала висихати, – веде далі. – Тоді й розчистили. Бачите, яке гарне каміння, обросле мохом?!» Враження, що це якийсь магічний ліс із маленькими струмками. Тут ми знайшли велику блідо-фіолетову квітку з плямистим листям – чемерник, а ось ще більші його екземпляри, сортові, всього кілька штук, придбані в розплідниках. Є й карликовий рожевий цикламен, який нагадав метеликів, що сіли на листя. В дикій природі росте в Криму, а декоративні мають газдині в горщиках.
А ось і підсніжники біля струмка, проте не дуже схожі на ті, що в природі зустрічаються: великі за розміром, їх біолог привіз із грецького о. Андрос. «Це підсніжник ікарійський, форма сногерупа. Він росте на трьох островах у Егейському морі. Там багато дощів випадає, вони починають квітнути на Новий рік і зараз відцвіли. А в мене досі тішать око, – радіє. – Сніг навіть перетерпіли. Чемпіони з довготривалого цвітіння, 3-4 місяці». Ще є підсніжники з листям, схожим на тюльпан, вони з Кавказу. А оце – підсніжник плікатус (має сизувате листя й більший за звичайний). «Це той, що росте в Холодному Яру, його колись чумаки завезли, а найближчий його ареал – Кримські гори. До речі, тут колись і в мене буде, як у Холодному Яру, – ділиться. – А ви знаєте, що батьківщина підсніжників – Туреччина, їх там близько 15 видів». А В. Ганущин їх має загалом 10 видів.
А ось біленькі анемони, котрі нерідко знайдеш у наших лісах, і цікавий рожевий еритроніум, який ще називають «собачим кликом» (форму клика має цибулина). Ростуть купкою, нагадують дзвіночки. Такі є й на Рахівщині в Косівській Поляні.
Оце так крокус – раніше такий бачити не доводилося: білий, із фіолетовими вкрапленнями по краях. «Це експериментальний. Збираюся вивести сорт. Як? Ходжу по лісу, передивляюся тисячі крокусів, і один-два таких все ж знайду. Викопую і саджу тут, будуть між собою запилятися, розмножуватися. Якщо збережуть ознаки, то добре, – пояснює. – А тут, бачите, чисто біленький, у природі досить часто зустрічається».
Повертаємося назад, біля сітчатої огорожі розмовляємо про рододендрони. В пана Віктора деякі вже почали квітнути, а тут кущик іще не ожив. «Коли зима не дуже холодна, то зберігає листя, як морозна, то скидає. Це рододендрон Ледебура. За прізвищем німецького ботаніка, котрий здійснив експедицію на Алтай. Коли прийде час, то з’являться рожеві квіти. Ще тут росте жовтий рододендрон (азалія понтійська), який матиме великі квіти, зібрані в зонтикоподібні суцвіття на кінцях пагонів», – ділиться. В. Ганущин має 10 видів і ще 10 сортів рододендронів. Поки чекає сонця й бузок Сенсейшн (Сенсація), що порадує оригінальними бузковими квітами з білим кінчиком. Його ще називають «трубка», «сопілка» – через трубчасту будову квітки. Сенсацію вивів голландський селекціонер Д. Маарс у 1938 році в результаті запилення сорту Гуго де Фріз.
Росте нижче й червонолиста ліщина, яка має листя бордового відтінку, що формою нагадує тулуб ляща. «Що це за жовті квіточки на гілках?», – цікавлюся. «Кизил. Зацвітає перший, зате плоди дозрівають найпізніше», – відповідає наш екскурсовод. Улітку квітнутиме й будлея – кущ із гронами маленьких квіток фіолетового кольору. Вони видають такий аромат, що метелики тут днюють. Біолог каже: влітку їх менше десяти на будлеї бачити не доводилося. Тоді ж постане у всій красі й гортензія метільчаста (багато білих квітів на гроні), це японський сорт Кіушу. Поруч – більш поширена у нас, але зазвичай це рожевий цвіт, а в пана Віктора – великі білі «кулі».
Нарешті досліджуємо альпійську гірку, що розташувалася на 2-х сотках землі. Господар каже, що вона є найбільшою в Україні серед приватних. Із друзямильвів’янами робили спеціально експедицію в Непал у Гімалаї на початку мусона, щоб побачити, як там усе цвіте. Окремі рослини має в себе. Помічаємо тут невеликі засклені рами, ними, виявлється, прикрив примхливі екземпляри. Пробую рукою щось схоже на зелену губку, яку привіз із Тибету. «Це один із видів аренарій, буде мати білі маленькі квіти. Вона боїться підмокання, бо її природний ареал на висоті 4 тис. м, тож узимку замерзла – й чекає весни. А в нас
то дощ, то холод, то відлига», – пояснює пан Віктор. Різні види кактусів теж прикриті, щоб на коріння не потрапляла волога. Є тут і юкка (листя – як ножик, має білі квіти), повзучі галузки – це «куряча сліпота» з Криму.
Я намагаюся вивідати, як мандрівник устигає сам доглядати за всім цим. «Мій сад не потребує багато догляду.
Намагаюся садити те, що точно приживеться та виросте. До прикладу, маю троянди, але я їх не замотую взимку: якщо виживе, то добре, якщо ні – не моє. От сорт канадської троянди, який росте кущиком і витримує -40о С. Траву ж кошу тільки раз на рік. А так – син, діти допомагають», – додає.
Словом, поки володіння пана Ганущина тільки прокидається, все цвістиме через місяць. І тоді він збирається влаштувати День відкритих дверей, але тільки для дорослих. Бо з попереднього досвіду пам’ятає, що нерідко батьки за селфі забувають про малечу, котра бігає, де хоче, і топче рослини. Ми теж навідаємося ще раз, аби показати вам пік цвітіння. Оксана ШТЕФАНЬО, Ужгород – Кам’яниця Фото автора
~ Чемерник декоративний ~ Господар екзотичної дачі Віктор
Ганущин біля «пластмасової» ялиці ~ Підсніжник звичайний (махровий)
~ Печіночниця ~ Еритроніум (собачий клик)
~ Корейська ялиця із «кучерявою» хвоєю
Єсеред нас люди, про яких відають майже у всьому світі, а вони живуть собі в глибинці тихо, скромно, спокійно, займаються своєю улюбленою справою, удосконалюють професійну майстерність, дивують прихильників усе новими й новими витворами. До таких належить і заслужений майстер народної творчості України, член
Асоціації майстрів-художників смичкових інструментів
Сергій Голубокий із Заріччя, що на Іршавщині.
На скрипках і віолончелі, виготовлених його руками, грають у Київській музичній академії, консерваторії й камерному оркестрі столичної опери, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Рівненській, Львівській, Хмельницькій, Сімферопольській, Харківській обласних філармоніях. Водночас його інструменти на повен голос звучать далеко за межами України – у Франції, Польщі, Німеччині, Бельгії, США, Канаді, Мексиці, Англії, Іспанії, Італії, Угорщині, Люксембургу. Ними захоплюються не лише відомі музиканти, а й охочі придбати їх бізнесмени та меценати, котрі у вільний від роботи час люблять пограти, аби заспокоїти серце й душу. Всього на сьогодні Сергій Голубокий зробив власноруч 364 скрипки! Це найкращий показник у нашій державі.
Його ім’я називають серед відомих скрипкових майстрів світу, він уже давно заслуговує на те, щоби бути занесеним у Книгу рекордів України.
Незважаючи на те, що Сергію Григоровичу нещодавно виповнилося шістдесят і за плечима багатющий досвід, здобута міжнародна слава, він неохоче погодився на розмову. Вважає, що якби жив десь у європейській столиці, зробив би набагато більше. В Україні навіть немає жодного навчального закладу, де би можна отримати необхідні знання та навички для цього фаху – з музичної культури, матеріалознавства, музичної акустики, механічної обробки деревини, матеріалу, креслення. Відтак більшість відомих майстрів – ентузіастисамоучки. «У СКРИПКОВОМУ МИСТЕЦТВІ НЕМАЄ ДРІБНИЦЬ»
Народився С. Голубокий 24 лютого 1961 року на Хмельниччині. Початкову музичну освіту здобув у Красилівській музшколі. 1976-го вступив до Вінницького музучилища в клас викладача скрипки Н. Калиновського. Бажання виготовляти цей інструмент проявилося саме під час навчання в училищі, де працював талановитий скрипаль Олександр Сергієнко.
У 1980-му Сергій Григорович став студентом Харківського інституту мистецтв по класу альта в професора С. Кочаряна. Через рік перевівся в Київську консерваторію, де займався у професорів Є. Лобуренка та Л. Цвірко. Ще через один у складі квартету вихованців цього вишу став лауреатом республіканського конкурсу струнних квартетів у Лейпцигу, Галлє, Веймарі (Німеччина). Тоді ж власноруч змайстрував альт і зіграв на ньому.
У 1984 – 1989-му С. Голубокий – артист і скрипковий майстер Київського дитячого музичного театру. Потім його трудова біографія продовжила писатися на Закарпатті. Працював і навчався у скрипкового майстра Олексія Пехенька, відомого віртуоза-реставратора. Згодом два роки стажувався у видатного польського фахівця, лауреата багатьох міжнародних конкурсів скрипкових майстрів імені П. Чайковського в Москві Яна Павліковського. Тут він отримав глибокий рівень пізнання професії, якій присвятив свою подальшу долю.
Його уроки мені запам’яталися на все життя, – розповідає Сергій Григорович. – Він часто любив повторювати: «У скрипковому мистецтві немає дрібниць. Лише справжній музикант може примусити інструмент звучати з душею».
Унікальні скрипки Павліковського звучать по всьому світу. А щодо свого учня С. Голубокого, то він каже просто: «Я тебе навчив, бо ти хотів учитися. І найголовніше – тонко відчуваєш правильність звучання. А це багато значить». ПЕРШУ СКРИПКУ МАЙСТРУВАВ 9 МІСЯЦІВ І… СПАЛИВ
Виготовити власноруч скрипку – справа не з легких. Про це він мріяв із самого дитинства. Сергій Григорович розповів, що перший інструмент створив під час навчання в Київській музичній консерваторії. Деревину взяв зі старого рояля, знайденого на смітнику. Майстрував упродовж майже дев’яти місяців. І вийшло – інструмент, зроблений руками, набагато кращий від фабричного. Він акустично хороший, звучить так, що не поступається виготовленим бувалими майстрами. Напевно, тому й називають С. Голубокого закарпатським Страдіварі.
За рубежем талановиті люди в пошані. А в нас мало кого цікавить твій талант. Співвітчизники замкнені в собі, у власних буденних проблемах чи бізнесі. Сергій Григорович уже давно переконався, що кожен індивідуаліст до неможливості. Хоча він зробив немало. Має свою творчу майстерню, де вже десятки літ займається виготовленням і ремонтом скрипок. Аби мати гроші на прожиття, змушений працювати в Іршавській дитячій школі мистецтв викладачем і керівником камерного скрипкового оркестру. Аякже! Бо є сім’я, яку потрібно забезпечувати. Втім, так чинить не лише він.
Про минуле згадує: «В ті часи в середовищі майстрів існував так званий принцип засекречування. І сподіватися на якусь допомогу не доводилося. Тому перший альт був виготовлений виключно спираючись на знання, отримані з книжок. Оскільки інструмент без досвідченого вчителя зробити неможливо, то він, звісно, виявився недосконалим». Тепер уже секрети не ховає за сімома замками. Охоче розповідає, що майструє свої витвори з місцевої смереки та явора. Деревина заготовлена, розпилена й висушена під його особистим контролем і за спеціальною технологією. Ґрунт і лак – власної рецептури, виготовлені на основі натуральної смоли та ефірної олії.
Першу свою скрипку Сергій Голубокий спалив. Тепер уже, на відстані пройдених років, він із усмішкою каже: «Це був момент очищення». А потім прийшло знайомство з хорошим майстром скрипкових справ, експертом Міністерства культури України Олексієм Пехеньком…
Скріншот з ютуб-каналу Віталія Глаголи
Понад два десятки років Сергій Григорович їздив по світу й по крихтах збирав матеріали про скрипкових майстрів, які народилися, жили та працювали в Україні. І як результат – видання книжки «Скрипкові майстри України», яка стала енциклопедією в музичному світі. Такого довідника в нас іще не було. Відомі майстри і музиканти сприйняли його радо. Але траплялися й такі, що казали: а хто він (С. Голубокий. – Авт.) такий, щоб учив нас? На що автор із усмішкою відповідав: «А кому не до вподоби, хай напише кращий. У сучасному світі для цього є всі можливості». І правду має. Але чомусь дотепер ніхто не поспішає, аби перевершити його.
Незважаючи на те, що мій співрозмовник живе в провінції, по світу поїздив немало, знається з багатьма майстрами скрипкових справ. А ще двічі зустрічався з В. Ющенком. Уперше – коли навчався в Київській філармонії, на концерті до 60-ліття відомого скрипаля Олега Криси. Тоді пообіцяв змайструвати для Віктора Андрійовича скрипку. Слова дотримав лише через три роки, коли тодішній президент України навідався у село Лисичово на свято ковальського мистецтва. Той був дуже задоволений, пообіцяв навчитися грати на інструменті.
У грудні 2016-го в Іршаві побував Леонід Кучма. Він подарував Іршавській дитячій школі мистецтв фортепіано. Сюрпризом для експрезидента стала гітара, яку вручив йому заслужений майстер народної творчості України С. Голубокий. Леонід Данилович награв свою улюблену мелодію й подякував за приємний сюрприз.
Сергію Григоровичу щастило на зустрічі з відомими особистостями. Будучи в Москві, спілкувався з колишнім президентом СРСР Михайлом Горбачовим, котрий теж не проти був пограти на скрипці його авторства, й таку можливість він йому надав.
С. Голубокий свого часу мріяв у Іршаві відкрити школу скрипкових майстрів. Однак дуже скоро переконався, що зробити це малоймовірно. Для цього слід мати підтримку не лише ентузіастів, а й влади. Бо без фінансування тут не обійтися. Необхідні кошти, до того ж чималі. Потрібна спільна воля, але такої, на жаль, у районі роками не спостерігається. ...Сергію Голубокому нудно ніколи не буває. Наодинці, у хвилини відпочинку, бере в руки скрипку і спілкується з музикою Баха, Бетховена, Моцарта, Хачатуряна. Це змінює його світосприйняття, світогляд і характер. Це допомагає повнокровно жити в сучасних умовах. Скрипка – це досконале поєднання форми і звучання, матеріального й духовного. Це ідеал, до якого прагне кожен митець. І слава Богу, що є такі люди, як Сергій Григорович, котрі дбають про музичну культуру. Василь ШКІРЯ
T ЗАРИСОВКА ФАХ БУДІВЕЛЬНИКА І ЗВАННЯ ЗАСЛУЖЕНОГО
ПРАЦІВНИКА КУЛЬТУРИ ПОЄДНАВ ГРИГОРІЙ ГРЕБІНЧЕНКО
Йому аплодували в кращих залах Києва, у рідному селі і країнах Балтії, в Молдові й на Кавказі, в далекій Японії, Франції, Італії, Мальті, Туреччині, В’єтнамі, Болгарії,
Румунії. Його чарівний тенор звучав і в Акрополі. Багато разів співак виїжджав із шефськими концертами в міста і села України.
Йдеться про Григорія Гребінченка. Народився він 26 січня 1942-го в мальовничому селі Гута на Київщині. Чудовий голос успадкував від батька, якому не судилося почути спів сина: загинув у боях за визволення Румунії, коли малому було два роки. Лише нещодавно, перебуваючи з концертами в Румунії, відшукав татову могилу…
Музичні здібності у Григорія Івановича проявилися змалечку. Був солістом шкільного хору, а славу «справжнього артиста» здобув після того, як його голос, записаний на магнітну плівку, транслювали по гучномовцю на весь район. З хвилюванням згадує своє нелегке післявоєнне дитинство, юність. Як довелося в 1958/59 роках разом із п’ятьма ровесниками з Гути закінчувати старші класи у школі-інтернаті в с. Чорноголова на Закарпатті, про невдалу спробу вступу до Закарпатського народного хору, яка заслуговує на окрему розповідь... Він вдячний вчителю співів М. Митровці, педагогам С. Кліванському та Пінцакам, місцевим однокласникам Марії і Василю Комарам, із якими дружить донині.
Після школи були курси кранівників та праця на будовах Києва. З вересня-1961 і до виходу на пенсію 2002-го працював в управлінні механізації фірми «Київінвест». За сумлінну працю неоднорозово нагороджувався почесними грамотами й дипломом «Кращий машиніст крану». Удостоєний найвищої відзнаки київського міського голови – «Знак пошани». Тепер він – ветеран праці, наставник молоді. Має прекрасну сім’ю, з дружиною Катериною Михайлівною (4 травня відзначать шістдесятиліття спільного життя) виховали двох синів, мають двох онучок і 2 правнучки.
Пан Григорій співав під керівництвом багатьох відомих митців України. Останнім часом удосконалює свою вокальну майстерність у студії Палацу культури фірми «Київінвест», співпрацює із заслуженим народним ансамблем пісні і танцю України «Дарничанка». Він – лауреат ІІІ всесоюзного фестивалю народної творчості, переможець республіканського конкурсу вокалістів, присвяченого 175-річчю від дня народження Т. Шевченка, постійний переможець галузевих оглядів-конкурсів художньої самодіяльності. В репертуарі співака – твори найвищої складності: оперні арії зарубіжної та вітчизняної класики, романси, народні пісні. 2000-го він здобув перше місце на міжнародному пісенному фестивалі ім. М. Машкіна в Іршаві. Держава відзначила його високим почесним званням – «Заслужений працівник культури України».
Г. Гребінченко ніколи не розлучається з піснею. Має свої сторінки в інтернеті, занесений до вікіпедії. Найбільше задоволення для нього – виступати перед земляками, в місцях, де пролягали життєві шляхи. Тож пісенного цвіту на многая літа вам, пане Григорію, бажають тисячі шанувальників! Микола РУДАКОВ
Ужгородка Оксана Луцишина цьогоріч отримала Шевченківську премію за роман «Іван і Феба» (про що наша газета писала в середині березня), проте дізналася про це пізніше за друзів та рідних в Україні, позаяк довгий час живе в Америці. Її реакція – це «емоції людини, котра в якомусь значенні повернулася додому», каже письменниця. Поділилася ними в інтерв’ю.
~Пані Оксано, Ви говорили про певний приємний Він дав цю премію якомусь барду, котрий співав російські шок. Можете розказати про той момент, коли
Вам у США повідомили про перемогу? – Ну, власне, ніхто не попереджав, що треба готуватися до приємного. Шок полягав у тому, що є різниця в часі між Америкою й Україною, і я вранці прокидаюся – а мені дзвонять по вайберу люди, вже написали вітання батьки, друзі. Це звалилося трохи несподівано. Адже цьогоріч представили потужний короткий список премії, й було за кого вболівати, мені так здавалося, і без мене.
~А офіційно уже вітали – від оргкомітету премії? Києві, йшлося про Шевченківську пре– Ще ні, я так розумію, це буде перед церемонією. Але через пандемію її перенесли, поки що ніхто не знає, на коли. Утім члени журі зв’язувалися зі мною, вітали у приватних розмовах, через соцмережі.
~Дуже сподобалася Ваша фраза про «емоції люраторів? – У кого як. Я ніколи не мала дини, котра в якомусь значенні повернулася додому». Вказує, що для
Вас ця подія важлива. – Ну, кожному приємно, коли його працю відзначають. Я ж уже довго живу і працюю за кордоном, а в нас досі є стереотип, мовляв, коли людина виїхала, то це назавжди, і країною вона не цікавиться. Повторюються меседжі ще радянської пропаганди: якщо виїхав – ти ворог народу. Генерувався негативний образ, аби тут, в Україні, таких недолюблювали. Але зараз часи змінилися завдяки комунікаціям і тому факту, що по світах працює багато наших заробітчан. Адже все моє життя присвячено Україні, навіть мої університетські студії – це викладання української мови та літератури.
~Чи Ви готові до слави (чи, може, тягаря) Шевченківчи певних ідей...
~Бути Шевченківським ської лауреатки? – Ну, слава Шевченківської лауреатки – це трошки не те, що слава Анджеліни Джолі (Сміється. – Авт.). А загалом, я ще не встигла з цим звикнутися. Справа в тому, що в нас у Техасі був доволі напружений період через снігопад, я 2 тижні сиділа без води й тиждень без електрики, тож поки в Україні відзначали мій роман про 1990-ті, мала нагоду тут відчути «принади» тих часів. Плюс це онлайн-навчання перед весняними канікулами – дуже важко! Я не уявляю, як це, коли вдома на онлайн-навчанні в тебе малі діти! Мої, слава Богу, вже виросли, коти живуть із колишнім чоловіком і, як казала в одному вірші Галя Крук, я «сам-сам, що буває лише в однині». Але й так усі дуже виснажені. І тому ще не відчула це ні як тягар, ні як славу. Таке відчуття потоку наразі.
~Кажете, Шевченківська премія – не «Оскар». бувала, де знайомі бактерії, зустрічаюся із провакцинованими
Хоча є полярні думки про неї: одні вважають її якраз українським
«оскаром у літературі», інші – кон’юнктурним конкурсом. Яка Ваша думка щодо цього? – Бувало і так, і так у різні часи: і кон’юнктура, й серйозна відзнака. Проблема в тому, що багато хто використовує ім’я Шевченка як певний символ – і навіть не те, щоби нації, а влади. Але це не тотожні речі. Янукович мав владу, та чи презентував він дух нації? пісні з матюками. Але, з іншого боку, ту ж премію присуджували письменникам, які загинули в таборах, – як Стус. Її мали чудові поети Герасим’юк і Римарук. Останні роки тим більше надихають – премію давали Оксані Забужко, Тарасові Прохаську, Маріанні Кіяновській... Тому я думаю, що ім’я Шевченка тут як фільтр – полова все одно просіється, і в підсумку залишаться вартісні імена.
~Колись була на літтусівці у мію, і хтось сказав: якщо ти більш-менш видний письменник – пиши, все одно її колись тобі дадуть: якщо не за життя, то посмертно. Чи справді є таке сподівання у літетакої орієнтації. Та й ніхто не пише з думкою про премію, напевно. Зазвичай пишеш, бо пишеться, і взагалі, як радив Стус у листах до сина, якщо можеш не писати – не пиши. Так, був період, коли Шевченківська премія виявилася ніби зарезервованою для аксакалів. Можливо, вони й непогані, але це не найкраща стратегія – відзначати письменників лише з одного покоління. Це з серії перетворення на зомбі-ленд. Свого часу в нас була Академія, яку очолювали науковці, котрим сильно за 80. Добре, що зараз відзначають ті явища, які дають розбудову державі – у різних сферах. Адже суть цієї премії, думаю, не тільки в якомусь естетичному наповненні твору, а й у осмисленні письменником історичних подій лауреатом за рубежем – це додає ваги в очах колег? – Я думала, поза межами України про премію не знають. Проте ситуація така, що вони можуть не знати, хто такий Шевченко, але ознака «національна» робить своє. Тобто коли тобі дають таку премію, це не може не викликати поваги. І як тільки з’явився допис у моєму фейсбуці, виявилося, що про це дізналися всі колеги в університеті. Може, в Google знайшли, що це наша найвища державна відзнака. Якимось шостим чуттям всі збагнули сенс.
~Чи збираєтеся приїхати на вручення премії? – Подивимося на ситуацію з пандемією. Я у групі ризику, й хоч отримала першу дозу вакцини, поводжуся обережно. Пересуваюся містом тими місцями, де вже людьми чи тими, хто перехворів. Ну, і штами вірусу ж різні можуть бути в Україні та США.
~Зараз усі кинуться читати «Івана і Фебу», а наклад у «ВСЛ» закінчився. Видавництво додрукує? – Ми спілкувалися з Мар’яною Савкою, думаю, що так.
~Цікава штука: більшість Ваших героїв – жінки, а премія за книжку, де центр – усе ж чоловік... – Так, дійсно. Але роман спеціально писався, як певне наслідування життя. У рамках того, що називається мімезис. Він полягає в тому, що історія України – це історія чоловіків. Жінки – за кадром. Скільки би не говорилося, що вони – частина цього процесу, але так завжди виглядало, що на першому плані – чоловіки. Тому я хотіла це описати так, як воно було, принаймні цього разу. Може, іншим разом захочеться інакше.
~«Іван і Феба» вийшла 2019-го, яку найцікавішу рецензію Ви отримали? – Я отримала за неї премію Львова – міста літератури ЮНЕСКО у 2020-му, і це у своєму роді один із найкращих відгуків. А щодо читацьких реакцій – вони різні. Казали кілька людей, що все було насправді не так, як у книзі. Ну, я це сприймаю досить спокійно, бо моє завдання – не задокументувати події, а привернути більше уваги до Революції на граніті. Одна книжка не може вичерпно описати її. Більше того, просто сама лише художня література на це не здатна. Тут потрібні різні студії, рефлексії, мемуари, збірники живих голосів, зібрати це в одне видання. Дещо є в мережі, я читала ці інтерв’ю, вони могли би стати основою для документальної книги-розповіді. Хочеться, щоб були якісь конференції про ті події, а вони чомусь проходять у Польщі... А це ж нам потрібно – зрозуміти, яке це мало значення для нашої новітньої історії! Адже, фактично, з цього почалася наша незалежність. І поки ми не збагнемо, що ж там відбулося, нам важко зрозуміти, як сталися наші наступні революції. Тоді були зовсім інші комунікації, можна було організувати таку річ, як інформаційна блокада. І її організували, бо це замовчувалося. В Ужгороді ми, 9-класники, дізналися про страйк від студентів УжНУ. І сказали: о класно, ми тоді втечемо з уроків і підемо їсти морозиво. Отак відзначили той факт, що в Києві голодували студенти. Ми історію знаємо ривками, це як квантовий стрибок, детально висвітлена якась подія, а далі – прогалина. Моя мама прочитала книжку і сказала: так он що тоді відбулося! Але вона така не одна, таких пів України!
~Це до того, що наша Революція на граніті недоописана? – Так. І, мабуть, моє головне завдання з цією книжкою полягало в тому, щоби звернути на це увагу.
~Література жіноча конкурує з чоловічою? Чи кожен проявляє свою творчість, без гендеру? – Знаєте, у нас досі слова «гендер» і «фемінізм» – поняття, якими лякають маленьких дітей. І виповзають якісь протестанти з плакатами на кшталт «Я проти гендеру». Мені тоді хочеться сказати: а може, ти й проти Н2O? І якщо ти протестуватимеш, то вода перестане існувати?
Замість слова «гендер» давайте поставимо «скелет» і спитаємо: чи можна проявити свою творчість без скелета? Якщо перефразувати есей Андруховича: чи можна визволити людину від її скелета? В нашому суспільстві є переконання, що можна все сказати і так, без гендеру, без акцентів. Все, мовляв, і так зрозуміло. Але насправді треба знати, хто ти є, і писати тим голосом, який у тобі звучить, який ти представляєш. Це може бути не тільки гендер, а й соціальне походження, колір шкіри (у нас же повно расових стереотипів, ті ж випади проти ромського населення, наприклад). Тому не думаю, що є якась творчість дистильована, відірвана від реалій. Навпаки, ці реалії роблять літературу цікавою.
~Ви як літераторка колись відчували утиски за гендерними ознаками?
Може, твори чоловіків більше друкуються, чи в них більші гонорари?
– Щодо гонорарів, то в Україні вони ні в кого не є надто високими. Тут радше жанр грає роль. У нас дуже популярна масова література жінок, котрі пишуть під псевдонімами, як Сімона Вілар, Люко Дашвар. Це жанр, який дозволяє досягнути певних фінансових висот за допомогою літератури. А стосовно утисків... Ми живемо в такому епістемному полі, де все жіноче відноситься до розряду девіації, відхилення, не-зовсім-нормальності. І це на всіх рівнях у суспільстві. Література – один із них. А корінь проблеми – на базовому рівні. Це коли в нас, наприклад, дівчаткам на вулиці хто завгодно – батько, бабуся, продавчиня чи водій вантажівки – каже, мовляв, не сиди на холодному, тобі ще дітей народжувати. А дівчинці у 12 років не хочеться про це думати взагалі. От мені не хотілося. Тим більше, що мені в школі на уроці біології про це не надто добре й пояснили: вчитель біології був такий собі сором’язливий дядько, який цю тему дав на домашнє вивчення, бо не міг вимовити у класі слово «менструація». Це як коли б учитель математики не міг би назвати вголос ім’я Піфагора з відомої теореми.
~І все ж Ви тепер – такий собі матріарх на п’єдесталі. В тому сенсі, що Ви – перша закарпатка, яка отримала нацпремію в літературі, досі були лише чоловіки. – Коли повідомили про премію, моя перша думка – о, тепер дорога закарпатським жінкам відкрита (Сміється. – Авт.). Ви мене потішили словом «матріарх»! Це, знаєте, завжди було останнім словом, яке би хотілося до себе застосувати, бо живеш, і тобі здається, що ти ще молода, й попереду стільки вершин. Але правда в тому, що озираєшся і думаєш: так, мені 46, і я справді перша закарпатка, яка отримала Шевченківську премію. Тому, мабуть, у якомусь сенсі почуваюся матріархом.
~Готуєте вже список порад для наступниць? – (Сміється. – Авт.) Ну, в цьому я навряд чи помічна. Бо якби ми знали рецепт ідеального тексту, то всі були б уже в статусі Стівена Кінга. Не можу назвати себе настільки масовим письменником, який міг би роздавати поради. Є люди, чиї твори набагато популярніші в народі за мої, й, думаю, за рецептами успіху насамперед звертатимуться до них.
~В «Івані та Фебі» дві глобальні теми: життя головного героя й Революція на граніті та патріархальні устої у провінційній сім’ї. Як їх удалося об’єднати? – Це саме життя таке. Якщо одне явище потужно проявлене, то й інше проявиться так само потужно. За законами Всесвіту, туди, де вже є напруга, вона тільки додається. Я просто писала так, як усе відбувалося.
~Дехто шукає прототипів у книжці. Чому не називали героїв своїми іменами? – Я радилася з кількома літераторами, істориками, як краще. Ми зійшлися на тому, що чесніше буде людей переназвати, ну, окрім політиків, які згадуються в творі. Тому що це не документальна проза. Це роман про. За мотивами. Але завжди знайдуться ті, які все знають і все бачили – я вже чула, що говорили, мовляв, о, я розгадав, ви там зобразили такого-то. А я собі думаю: та я в нього навіть інтерв’ю не брала!
~Чи презентуєте свої твори в США і чи відрізняється їх сприйняття тут і там? – Я тільки почала, знаєте, презентувати їх у США. У 2019-му завдяки Аскольду Мельничуку в мене вийшла збірка перекладів віршів англійською. Це був ключовий момент, об’єднання двох моїх іпостасей, ідентичностей у одну: Оксана, яка пише, та Оксана, котра живе в англомовному світі й має кар’єру... І тут раптом вони виявилися однією людиною, і ось ця книжка – як доказ того. Навіть факультет, де працюю, запрошував мене почитати для студентів, вірші добре сприйняли.
~А в Україні? – Я приїжджаю раз-двічі на рік, зазвичай. Але через пандемію не була вдома з вересня-2019. Це спільні вечори з друзями, колегами, вони надихають завжди.
~Чи є у Вас мрія як в української письменниці? Може, ставите собі якусь мету, хочете щось змінити своїми творами? – Напевно, моя мета – сказати певну правду. Для цього я мушу її наслухати. Але ця мета не має стосунку ні до суспільних інституцій (Спілки письменників чи оргкомітетів премій), ні навіть до читача. Це правда заради самої правди. Її цінність у тому, що вона є, і в тому, що я її чую. Все інше – якщо воно є (як-от національна премія), – це бонус. Але якби його не було, то, думаю, це би мене не зупинило. Чи написана моя головна книжка? Не знаю... Зараз мені хочеться сподіватися, що вона ще там, попереду. Тетяна КОГУТИЧ
P. S. Повний текст інтерв’ю читайте на «Укрінформ».
