у бік означення іраномовних сармато-аланськнх союзників германців. У тій германській північній периферії, де єдність із праслов’янами-«ванами» не була актуальною, відбувся поділ на фратрії Хундінгів та Ільвінгів (вони ж Ульвінги та Вольсунги), тобто «собак» і «вовків», через що фратрії виступи ли вже як «чоловічі військові союзи». Про те, що Ільвінги заступають ванів (як Хаддінг — Ньйорда), зауважує А. Гуревич [64]. Ці північні периферійні германці виступали як представники есхатологічної демонічної пари «вовк Фенрір — пес Гарм» для тих германців, для яких поділ на фратрії «Аси — Ва нн» залишався актуальним, Тоді ж виникає поняття «ставани» (зіауапоі) для означення прагерманцями праслов’ян. Під явно «східним» впливом частина венедів (уепесіоа — «білий, світ лий») «переідентифікувалася» у напрямі до фратрії Рос (осетин, огз — «білий»), внаслідок чого праслов’яни-пшеворці стали називати себе «ругії» (пор.: дв.-інд. гикза — «с в і т л и й , білий»; Іран, гаихіпа — «світлий, білий») [38]. Значно пізніше ругії згадуються як частина західно слов’янського племені родаріїв (ротарів), що входить спільно з хижанами, черепнянами та доленчанами до Велетської (Лютичської) держави у межи річчі Лаби, Ельби, Пєнити, Одри та на острові Руян (Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», III, 42). Іншою частиною родаріїв були укри (исЬгі, искгі, \укг 2апіе), що населяли теперішнє польське Помор’я біля лівобережжя Одри, де є притока Вкра, чи Укра. У зв’язку з тим, що германський імператор Оттон назвав київську велику княгиню Ольгу (Єлену) «королевою ругів», можна припустити, що частина укрів-ругїїв-родаріїв переселилася на обезлюдені древлянські землі (Поліс ся). Імовірно, що саме тоді кодифікуються їхні язичницькі уявлення у т. зв. «Влесову книгу», для якої характерні ознаки наступного поліського діалекту української мови. Залучення фратрії Ант (Ут) у готський політичний союз привело до пе реосмислення їх етноніму у зв’язку з новими історичними реаліями (фратрія Ант — союзники готів у їхній боротьбі). Після загибелі черняхівської культури (поч. V ст.), де домінуючу роль грали готи, розцвітає пеньківська культура (VI — поч. VII ст.) як Антське царство (VI — поч. VII ст.) [82]. Після невда лої спроби конкурувати з Аварським каганатом анти були змушені задовільнитися землями Прикарпаття, звільненими внаслідок переселення сербів (дв.ісланд. зогЬ — «бруд, нечисть» у сенсі антитези до уіп/уєп — «світлий, білий, чистий») та хорватів (Іран, «хаурватат» — «здоров’я, вода, чистота») за Дунай, котрі теж входили до фратрії Ут (Ант). Візантійський історик Феофілакт Симокатта розповідає, що у варварів над Дністром існує гора, що зветься золотою (Ьгузов Ьогок), тому що «...на ній у достатку родять плоди, крім того вона багата дикими звірами і в’ючною худобою». Це свідчення можна співставити з легендою про те, що в давньому придністровському Галичі на Крилоській горі знаходився «Золотий Тік» — символ харизми галицького князя (пор.: дв.-інд. 1а§аз — «золото», Іеі^ака — «метал», дв.-ірл. й§Ь, іеасЬ — «дім»). Начебто, коли монголо-татари напали на Русь, цей «Золотий Тік» сховався під землею, але з ’явиться на поверхні одно часно з появою променистого вершника-витязя на білому коні [40]. В цьому контексті цікава саме назва галицької гори Крилос (*Кгу-с11о-8), яку можна етимологізувати від «крити», «заховувати», що з часом зазнало на родної етимологізації в напрямі з назвою архітектурного елемента храму, в якому існував крипторій (від ст.-грец. кгуріо — «приховую, заховую», кгуріе — «підземний хід»). Можливо, функціональне призначення топосів Крилос і «Золотий Тік» з ’ясується, якщо звернемося до фольклору. У білорусів досі іс нує звичай заривати в ями посеред селищ обмолочене зерно. А у росіян відома святочна гра «Хоронити золото і чисте срібло». Відомо також, що в одному з варіантів старофранцузького епосу «Пісня про Роланда» зустрічається вислів «ог йе Саіісе» («золото Галичини») і вважа ється, що золото тут у поєднанні з назвою країни є одним із так званих «загаль них місць» епосу для позначення багатств країни. Про те, що мовиться тут не про іспанську Галісію чи кельтський Уельс (Оаіез), свідчать інші варіанти «Пі сні про Роланда», де слово Оаіісе замінено на Яиз, що дає підстави вважати, що мова йде саме про Галицьку землю. Та ще й зі згаданими поряд у тексті поля нами, бужанами, лютичами, сербами, уличами, «есклавами» тощо. Епітет Гали чини в літопиах як «Червона», «Червенська» («червенські городи») може теж бути належним до того самого епічного кола визначення багатства і священності землі. Топонім Галич, який співвідноситься літописцем із «Галичиною могилою», можна етимологізувати як явищ е ілліро-фракійського суб страту: з албан. £ІаІ1іяе$ — «воскресіння»4 (а'аііе — «живий»; пор.: гот. *ЯІи8 — «живий»; «Київ» як місто готів-росомонів із горою Кия). Саме в Галичі наявне урочищ е Воскресенське із ротондою -квадрифолієм і по 4 Пор. можливі інші сліди цього ілліро-фракійського субстрату: Карпати < албан. кагре «скеля»; Кодри < алб. косіег - «пагорб»; Уж (гідронім) < алб. иіс - «вода»; Лімниця (гідронім) апб. < Іи те - «ріка»; Кути (поселення) < алб. киїі - «вмістилище»; Крак (епонім міста Кра ків) < алб. кгаЬ - «плече; рука»; ліс < алб. 1І8 - «дуб»; мур < алб. т и г - «стіна»; неня < алб. пепе - «матір»; «бояри» < албан. Ьіуаг - «благородний, щедрий», Ьіуагі - «благородство, ще дрість», Ьште - «муж» ~ кельт. Ьоаіге - «власники стад худоби»), Існування якихось «північ них іллірійців» підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли, можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови [Рокоту У. 1/г^еясНісИіе <іег Кеііеп ипсі ІІІугіег [Текст] /7 . Рокоту. - Наїїе, 1938. - 8. 19; Ьа Байте IV. і/г^езскіскіе (Іег О.чі^егтапеп [Текст] / УУ. Ьа Байте. - йапгщ, 1934. - 8. 6]. Пласт найранніших слов’янських гідронімів утворюють давньоєвропейські назви водойм, оформ лені за допомогою слов’янських формантів, суфіксації, аблаутації тощо. За Ю. Удольфом, це гідроніми на північ від Карпат між верхніми течіями Одеру і Дністра і до середньої течії пра вобережного Дніпра. Також власне слов’янськими топонімами Правобережжя України вхо дить у центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп [Гідронімія України в її міжмовних і діалектних з в ’язках [Текст] / відп. ред. О. С. Стрижак. - К. : Наук, думка, 1981. - С. 32].