МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО
Його поезія пахне бензином, київськими акаціями, в ній вчувається гамір Хрещатику, дзеленькіт трамваїв, гуркіт автомобільних двигунів
День народження: 31 грудня 1892 рік, с. Кибинці Миргородського повіту, Полтавщина Сім’я: Батько – писар земської управи. Мати – письменниця, автор народницьких оповідань і повістей (псевдонім – Марія Проскурівна). Брат Василь – художник-футурист. Брат Олександр і сестра Олександра – поети; померли в молодому віці від туберкульозу. Освіта: Хорольське реальне училище, три курси Петербурзького психоневрологічного інституту імені В. Бехтерєва Покликання: поет-футурист, урбаніст Новаторство: засновник і теоретик українського футуризму Експеримент: ввів в український поетичний обіг міську лексику і науково-технічну термінологію Захоплення: музика, скрипка 1916-1917 – телеграфіст у Владивостоці, член підпільної РСДРП 1918-1920 – засновник футуристичної організації «Фламінго» та альманаху «Повстання», Київ 1922 – голова Аспанфуту (Асоціації панфутуристів) 1924-1927 – головний редактор Одеської кіностудії і ВУФКУ 1927 – засновник футуристичної організації «Нова генерація», Харків 1929 – заступник голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно 1934 – учасник 1-го з’їзду Спілки письменників України Арешт: 27 квітня 1937 Звинувачення: «активна контрреволюційна діяльність» День страти: 24 жовтня 1937
МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО: У РИТМІ МІСТА Портретний ескіз Збірки: «Prelude» (1913), «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) «П’єро задається», «П’єро кохає» і «Дев’ять поем» (1918); «П'єро мертвопетлює» «Bloc-notes» і «В садах безрозних», поема «Ліліт», «ревфутпоема» «Тов. Сонце» «Дві поезофільми» (1919), «Проміння погроз» (1921); «Кобзар» (1924) «Малий кобзар і нові вірші» (1928); «Європа й ми» (1929), «Сучасні вірші» (1931) «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933)
Урбаніст і революціонер Небезпечно лояльний Зламуючи, зламаний Опалений містом Ув’язнений страхом Знищений устроєм Воскреслий у ритмі епохи Поет-футурист – Михайль Семенко
ПОЕТ. ДИВАК До кожного поета без винятку, до кожного з них, незалежно від їх помилок, хитань, пересторог, політичних уподобань, соціальних рефлексій, мусимо мати повагу – до їх приреченості. Бо запевне Цвєтаєва мала рацію, коли писала, що всі поети живуть без шкіри, і кожен доторк – доторк до живого. Хто б вони не були, для них, а, може, часом і всупереч ним, маємо любити і дослухатися. Якби кожен народ кожної своєї землі чув свого поета, то були б живі і маяковські, і семенки, і єсеніни, і зерови. І не вмерли б заживо ані тичини, ані рильські, ані свєтлови. Поет кожної хвилини буває на тій щаблині болю, звідки всі наші житейські страждання – суцільна марнота. Вже тільки за це вони мають за все житейське абсолютне прощення. І перед нами не мусять виправдовуватися. Михайль Семенко був з тих унікальних поетів, хто все життя, маючи власну стежину, блукав чужими дорогами. А може, ця непевність чи то нерівність шляху і був його шлях? Ексцентрик ззамолоду, байдужий до моралі, критичний до богів, хто б вони не були, навіть якщо це боги українців – найнедосяжніші у своїй сакральності. Із запалом знищував, а потім з не меншим запалом служив... тільки іншим. Спочатку виборював свободу поезії, а виборовши, поставив її вартувати комуністичний ритм і дух. Дивак, «біла ворона», яка за нагоди пофарбувалася в червоне, а зробивши це, все думала – чи достатньо? Хто він, якщо не птах, який забув, сидячи у клітці, як воно – літати... І як йому велося – поету, приреченому на політ, що власноруч ув’язнив себе? Зрештою, всі закиди йому від його сучасників сьогодні виглядають принизливо, скоріш, для них самих. Поета ж достатньо покарано принизливим страхом і передчасною смертю. Поезію нема за що карати – вона над політичною чи особистісною дискусі-
«...Обличчя його вмiщало в собi риси всiх нацiй та рас, його волосся було чорне, як вугiлля шахт, а очi блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпiтерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що вiн з Патагонiї» Микола Бажан «Михайло Семенко був основоположником футуризму, пересадженого на український ґрунт. Він був далеко більшою мірою доктринером, ніж письменником... Він мавпував совєтську політичну дійсність, де так само деструкції, абстракціям доктрини і принципу групової виключности надавалася перевага перед творчою працею. Як і багато іншим, йому здавалося, що підкреслена льояльність може його врятувати. В цей час він з такою ж підкресленою навмисністю демонстрував свою льояльність, як 17 років тому свої черевики з перламутровими ґудзиками. Це було в грудні 1935 року. В день оголошення конституції, коли Михайло Семенко зустрівся в ресторані з поетом Рильським, Семенко настирливо тягнув Рильського іти слухати по радіо промову Сталіна... Рильський волів, замість слухати промову, випити ще чарку... І не пішов. Семенко нервувався і не ховав свого обурення. Зрештою кинув Рильському: “Ну, то я йду сам!” – і розлютований пішов. Він не хотів – боронь Боже! – бути запідозреним у відсутності “ентузіязму”! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути льояльним не є ясним доказом нельояльности?...Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?Істини доктрини, які довелося пізнати Семенкові, опинившись за ґратами в’язниці, сидячи за столиком перед слідчим» Віктор Петров
Блимно і крапно блиск лініями тремтіння фігурами сунуть лізуть повзуть пересовуються симетричність німих пересовувань обганяннями міняться в рухах безшумними серіями міняться силуетами таємничими вогниками вирізують окреслами вигнутими тінями засліплюються рисами диференційована геометрія химерних кутів і будов.
Голос поета:
Як гарно почувати, що я – сильний, і що мені належить світ. Як гарно бачити, що мій шлях – вільний, і що всі біографії – шаржний звіт.
єю, назавжди лишається у чистій зоні мистецтва, на недосяжній висоті естетичної насолоди.
Футурист. Лірик Є, вочевидь, найбільше душевного тремтіння у тих, хто притлумлює чи стримує свої душевні злети: найбільші циніки є найбільшими ліриками. І здоровий глузд, і критичність, і жорсткість, і прагматизм, і гострота сприйняття, і боротьба із сентиментальністю та сльозливістю, і уривчастий пульс міської свідомості – все це поезія Михайля Семенка. Але разом із тим, чи то пак, а саме в тому, і в жорсткості, і в глумливості, – відчайдушний крик любові до найменших дрібниць навколишнього життя. Його звинувачували у мавпуванні російського футуризму, у заграванні, у плагіаті, у технічній грі з формою, у провінційності – навіть у цьому.
Але всі ці закиди, написані, до речі, і аргументовано, і витончено, всі вони переконливі лише доти, доки не читаєш самого Семенка. А коли читаєш – обпалює рухливий, музичний, ірраціональний тремкіт справжньої лірики, потаємного. І тут неможливо погодитися ані зі М. Сріблянським, ані з С. Єфремовим: якщо поет є особистістю, його поезія лишиться жити, навіть якщо хибним виявиться поетичний напрямок. Футуризм є вичерпним напрямком, а поет Семенко – далеко невичерпною особистістю. Він феноменальний поет: народився у невеличкому селі, писав про місто і про любов до нього. Його поетичний футуристичний шлях чимось подібний до шляху Ігоря Севєряніна. Гіркий присмак іронії, абсолютизована чесність зображуваних почуттів, урбаністичний дух – і разом із тим чуттєвість і емоційність. Його біографічний шлях
«Семенко – лiрик; органiчний автобiографiзм його поезiй не викликає сумнiвiв, за кожною з них виразно вiдчувається реальнiсть безпосередньо пережитого. I разом з тим людина, яка, читаючи вiршi Семенка, захоче вiдтворити його бiографiю, опиниться в нелегкому становищi. У вiршах, незважаючи на їхнiй автобiографiзм, нелегко вирiзнити безпосереднi подiї поетової бiографiї, вони швидше тiльки вгадуються. Якi вiдомостi маємо ми про життя Семенка? Їх небагато. В бiографiї письменника чимало “бiлих плям”, якi, можливо, ще будуть заповненi людьми, близькими йому, чи тими, хто його добре знав. Певну допомогу можуть подати тут i самi вiршi поета, коли пощастить хоча б частково “розшифрувати” їхнiй бiографiчний “тайнопис”, скористатися деталями i постiйними посиланнями на мiсця, де вiршi було написано, – Київ, Хорол, Петербург, Владивосток, Сучан, Рига, Москва, Харкiв, Берлiн, Дарниця, Гамбург i т. д.» Євген Адельгейм «Перехід до претенсій політичних в дусі офіційної ідеології знаменував мистецьку невдачу Семенкового футуризму, який при більшій незалежності від Москви української культури і швидших темпах позитивного модерного розвитку України міг би був відіграти куди більшу і справді модернізаторську роль. Роздратований тим, що ця історична роль припала фактично таким групам, як ВАПЛІТЕ, неоклясики чи група “Ланка”, – Семенко скерував свою енергію на політичну дискредитацію тих груп в очах Москви. Од Семенка відходять такі видатні письменники, як Слісаренко, Бажан, а фактично і Олекса Влизько – всі вони переходять до ВАПЛІТЕ чи, як Влизько, друкуються в її органах. Сам Семенко падає жертвою (одної із найцікавіших в історії літератури) містифікації Едварда Стріхи (Костя Буревія), який зумів роками друкувати в Семенковій Новій Генерації зухвалі і вбивчі пародії на Семенка й футуризм» Юрій Лавріненко «Футуризм не до історії письменства належить. Про нього треба писати деінде – в історії патологічних форм життя: там і можуть знайти собі оцінку всі щирі й нещирі витівки цих у кращому разі жертв громадської патології, крикливі, саморекламні, перейняті глибокою зневагою саме до історичних підвалин письменства... Але за всім тим Семенко – плоть од плоті тієї самої середньої юрби, яку ніби так зневажає й страхає своїм виміряним на ефект дивацтвом, над якою позіхає чи глумиться. Од “геніального Михайля” часто глибокою провінцією тхне, хоч і як спинається він на котурни космічності, хоч у які запинається Чайльд-Гарольдові плащі, хоч як по-печоринському позіхає. Це надлюдина з Кибинець, як бували ото й Гамлети з Щигрівського повіту. Кибинецьке ж хуторське дивацтво, далебі, так само не багато важить у космічному ладі чи безладі, як і повітове гамлетизування. І те й друге – продукт невисокої культурності. Обох забиває роблена поза, силувана усмішка, прибраний жест, удавана манірність. А в цілому враження нещирості: це не письменник, а “навмисне”, і його писанина – не поезія, а простісіньке собі й досить ординарне штукарство. Здебільшого і переважно» Сергій Єфремов
Голос поета Я іду по шляху незнакомому, Перегортаю вічності сторінки. Бо і сам не відомий нікому я, Бо не чекаю й сам я на свідки.
подібний до шляху Маяковського. Обидва служили не стільки режимові, скільки ідеї. Обидва, вочевидь, відчули, що футуризм є творчим тупиком. Обидва зрозуміли, що й ідеологія, і політичний шлях багато в чому облудні. Тільки от Маяковський, усвідомивши це, сам зробив свій вибір, а Семенко чекав, поки вибір зроблять за нього інші.
Урбаніст. Новатор Шлях Михайля Семенка – це шлях одинака, характерний для традиції української культури, культури окремих персоналій, що повсякчас самі ставили собі завдання, самі їх виконували, самі несли тягар критики, слави і знеслав’я і, зрештою, самі помирали, так і не почуті. Поет Семенко взяв на себе відповідальність за розвій усієї авангардної поетичної гілки, завдання цілого напрямку, в якому в Європі і в Росії працювали літературні групи. Даремно його звинувачували у позерстві, саморекламі та епатажі – хоч всі ці риси і невід’ємні від футуризму та надиктованого ним стилю життя, де поза була нормою, – але крім того, у всіх тих спаленнях класики було більше філософської, естетичної і етичної місії, ніж могло здатися. Семенко – насправді один із тих митців, хто час від часу народжується в Україні для того, аби чинити спротив нашій національній ментальній сльозливості, вайлуватості, покірності, якоїсь достеменно не окресленої, але відчутної провінційності. Його внесок у поезію неоціненний. Зрештою, поезія його голосом заговорила про місто, міською мовою, вийшла з прекрасної, але тривіальної тіні черешневих садків, городів, тинів і тому подібної краси. Голос Семенка був голосом впевненої, енергійної особистості, що крокує в ногу з часом, епохою, іншими країнами, іншими людьми. Оновилася не тільки поезія, збагачена міською лексикою, образами, символами, оновилося відчуття поетичного, сенс і дух прекрасного. Семенко розпочав шлях не тільки нового поетичного напрямку, але літературної естетики, за ним у літературу увійшла урбаністика, її тривога, інтелектуальність та європейськість.
Спека Давить горло асфальт о Все те ж стареньке лих т аль Охрим мій І я заг убив упевненість Я заг убив грунт ність Омагазинив свою зверне нт. фу іків фін ав І попрох 19. III. 1914. Київ
АСФнеАмоЛжнЬТ а дихать
ЕТЮД морок ліхтар
Вулиця мокра Відблиски світла випадок кут Ковнір піднявши рухається цар Ходить ходою бризкає жмут Зрідка візник торохтить нудливо Зник знову тихо краплить Мариться ліжко знемога злива Серце мовчить Автомобіль в нім заснулий сідок Парасолька повія вітер проник ує Зроблю ще крок Скрикує.
«В 1913 вже вийшла перша збірка його поезій “Прелюд”, а 1914 – дві наступні його книжки “Дерзання” та “Кверофутуризм”. В цих збірках він раз і назавше родиться й оформлюється футуристом, що заповзявся зруйнувати дотеперішню лінію розвитку української лірики й мистецтва, вводячи замість традиційних сільських – урбаністичні мотиви, замість замріяної особистої лірики – голосну маніфестацію нервової душі, що демонструє себе голосно і публічно в шумі каварень і вулиць, відкидаючи мелос та розмірений такт і оперуючи дисонансами та верлібром, зводячи в царину поетичного всю прозу щоденности» Юрій Лавріненко «Навiть противники Семенка не заперечували того, що, звернувшись до життя великого мiста, вiн надзвичайно розсунув звичнi обрiї української поезiї. Звiсно, дивно було б не помiчати дедалi зростаючого значення мiських мотивiв у вiршах поетiв кiнця XIX i початку XX столiть, але саме Семенко вперше переступив межу: мiсто стало не однiєю з рис його творчостi, а центром усiх образiв i – самого внутрiшнього життя письменника... Атрибути мiста (а потiм мiста в революцiї) глибоко проникли в образ, метафору; урбанiстична лексика стає асоцiативною основою їхнього розвитку i складного ланцюга взаємоперетворень. Асфальт, скло, електричне свiтло, трамваї та автомобiлi, вокзали, бетоннi мости, заводськi труби, поїзди, рейки, шум вулиць, лiтак у небi, задимленi майстернi, катери й портовi крани, запах бензину – все це не лише новi поняття, а й нове лексичне середовище, в якому живе й рухається поетова думка. Та водночас вона живе й рухається в оточеннi слiв iз пристрас-но заперечуваного лексикону своїх попередників» Євген Адельгейм «На зламі культурної парадигми авангард підхоплює сміливі проекти, неординарних людей, виносячи на гребні змін культурні революції. Символісти, імпресіоністи… – напрями розростаються... Серед «техногеністів» досить симпатично виглядали М. Семенко, Гео Шкурупій і М. Бажан. Вони – «свідомі руйнівники», як самі себе називали, стали рупором мистецького комунізму... Всі разом вони плекали завітні мрії знайти ту універсальну мову, бажано писемну, яка була б зрозумілою всім народам світу. Не тому, щоб донести істини, в ім’я спілкування... Семенко пропагує замінити культ Шевченка на вшанування кола різновеликих творчих індивідуальностей (чинить епатаж, спалює «Кобзаря», а з часом до себе: Не думай, що ти великий // Це комічно без пояснення причин: // На тобі в домовину гвоздику. // Спочинь. – 1921, Рига)» Ірина Щербань
Голос поета: Місто стихне погасаючим сном, – Я звертаюсь до незнаних – вас, Останній трамвай продзвенить за вікном, Тоді надходе передзначений час.
Улиці залюднені, трамваї стрійні, З очей таємних шовкові нитки Снуються в душу, де плями мрійні, Де тепло гріють зустрічні думки. Лоскоче груди пропелер шумний, У серці свято, мов смілий скарб Злетів самотно-близький, безстумний, Розцвівсь довкола у безліч фарб. Не розімкну я прозорий ланцюг, Не одділю я фатальних думок — Бо так багато на сонці вранці Зустрічно-злотних таємних ниток.