Червона Земля

ЧЕРВОНА ЗЕМЛЯ

Австралія. Червона пустеля. Найфантастичніше місце, де мені довелося побувати. Цю подорож я вимріяла. В літо, коли мені було п’ятнадцять, багато ночей поспіль мені снилася жінка, що жила на червоній горі посеред іржавої рівнини. Я приходила до неї вчитися чарувати — і досі згадую ті сни. Через роки я дізналася, що це місце існує насправді, і зветься воно — Улуру (англійська назва — Айєрс-Рок). Опалена часом та кислотними дощами, багряна скеля височіє посеред неозорої рівнини. Компанію їй складають лише червоні брили Ката Тьюти, Ольгасів, розташовані за 36 км звідси

Австралійські тубільці вірять, що на верхівці Улуру живуть боги. 40 років тому дядько Ієн піднімався на гору — раніше в скелю були вбиті скоби, аби зручно було то робити. Богів, звісно, не знайшов, і навіть не був особливо вражений краєвидом. Тепер Улуру знову передана тубільцям і на гору не пускають. Богів ніхто не тривожить, тож вони сміливо можуть там гуляти, невидимі людям.

Ми йшли вздовж підніжжя до крихітних джерельних озер, оточених прямовисними червоними скелями, на тлі яких фантастичними візерунками виокремлюється сріблисто-зелене листя евкаліптів. У місце, де, за легендою, билися колись життєдайні дощові змії, і один із них, переможений, так і лишився навіки лежати каменем.

В Улуру становлять цікавість інформаційні таблички, розділені на дві частини: в одній — “за віруваннями тубільців”, в іншій — “науковці вважають”. Версії істотно різняться. Ми маємо їхати на коротку екскурсію до общини аборигенів і я чекаю цього з нетерпінням. На місці зустрічі виявилося, що австралійські аборигени не надто охоче йдуть на контакт із білими. І, загалом, мають на те причини. З понад мільйона

тубільців, що мешкали на материку до приїзду білих, у 1930-х роках залишилося близько 50 тисяч, переважно через хвороби.

Ще однією смугою болю між колоністами й аборигенами лежить історія «вкраденого покоління». Білі, які приїхали до Австралії, — каторжники, вислані сюди з Англії за дрібні провини на кшталт крадіжки курки чи шматка тканини, — ставилися до місцевих зверхньо, вважаючи їх за худобу. Так тривало до 1967 року. Однак це не заважало їм мати з тубілками спільних дітей, долею котрих переймалися уряд і місіонери. Дітей почали красти, забираючи від люблячих матерів до католицьких інтернатів, де їм давали “належну освіту” і долю прислуги та робітників у майбутньому. Дітей крали майже півстоліття — з 1905 по 1967 роки. Десь забирали кожну десяту дитину, десь — кожну третю. Можете уявити собі масштаб трагедії?! Наразі білих не люблять і від них стороняться.

Водночас культура австралійських тубільців заворожує мене. Це цивілізація, що мала 65 тисяч років сталого розвитку і пам’ятає події, котрі сталися 14 тисяч років тому! Історія тубільців, які живуть біля Великого Бар’єрного рифу,

розповідає про те, як на їхню землю наступало море і спочатку перетворило гори на острови, а згодом і ті зникли під водою. Вчені нещодавно довели, що велике переселення дійсно відбулося, коли рівень моря піднявся і попередні коралові рифи пішли глибоко під воду. Люди перебралися на материк, а корали — на свіжозатонулі острови.

Австралія. Червона Земля

Пам’ять аборигенів — у ритуальних піснях, у драмах, які розігрують знову і знову, щороку й тисячоліттями. Я дивуюсь: як це можливо, не маючи писемності? «А на чому писати? — відповідає мені онука аборигенів, дочка вкрадених, яка працює наразі рейнджером у заповіднику в австралійській пустелі. — На камені? І що, носити кочівникам ті важенні каменюки із собою? Чи не легше просто вивчити текст?» Це здається логічним. Історії — не розваги, а концентрований безцінний досвід, абсолютно практичний. Щоб пропливти певний відтинок узбережжя, треба знати про це пісню. В ній — історія тих, котрі тут пливли, орієнтири, на які вони звертали увагу, небезпеки, які треба оминути, і навіть сам ритм пісні сприятиме веслуванню в цих місцях. Аби пройти через пустелю, знову ж таки, треба знати про це пісню: вона розкаже, в якому напрямку йти, на які зорі орієнтуватися, що їстівне можна знайти в дорозі, які небезпеки чигають і як їх оминути.

Про все на світі тубільці мають відповідні пісні. Одні — відкриті, інші — таємні, що передаються при посвятах. Старійшини знають їх найбільше, — і тому вони найшанованіші. Але досвід розділений. Є історії чоловічі — про те, як зберігати і розпалювати вогонь, про полювання, та жіночі — про збиральництво і лікарську справу. Кожен займається своїм. Але є багато спільного.

Австралійські тубільці вірять, що кожна людина має дві матері. Перша — це матір-Земля, Природа. І друга — матір, що дала тобі життя. Першу матір шанують більше. Тисячоліттями аборигени вміли глядіти землю і жили на ній щасливо. Перші місіонери згадували, що аборигени були гладкими й лінивими, часто вилежувалися під деревами і їли природний білок — наприклад, гладку білу гусінь, 15 см завдовжки і 5-7 завширшки, яка, кажуть, на смак нагадує курку. В 60-х роках 90% того, що їли тубільці, походило з бушів (кухня австралійських аборигенів. — Ред.), і вони були здоровими та витривалими. Зараз, коли білі побудували їм будиночки і виплачують грошову допомогу за все заподіяне, 100% їжі йде з магазинів. І аборигени пізнали хвороби цивілізації — ожиріння та пияцтво. Це сумно.

В Еліс Спрігнс — найбільшому місті в центрі Австралії — я врешті бачу тубільців на вулицях,

і чимало. Загалом вони схожі не на відкритих і радісних австралійців, а на похмурих безхатченків. Їм не прийнято дивитись у вічі. Час від часу вони чіпляються до перехожих і пропонують купити aboriginal art — картини чи дерев’яні вироби в традиційному стилі. Кращі доволі дорого продаються у крамницях.

Принципово інших тубільців я зустрічаю на півночі, в національному парку Какаду, Архемленд, де досі зберіглося чимало громад, вхід до яких білим заборонено. Тубільська країна посеред Австралії з чималою площею та скрутними умовами. Тут дощі, які піднімають рівень води в окремих місцях на 18 метрів, змінюються пожежами; у річках живуть крокодили, а на узбережжі плавають акули і водяться молюски, що випалюють нервову систему, якщо раптом на них наступити. Непривітна земля. Але двоє хлопців-тубільців, що проводили нас по національному парку, вразили. Стрункі та веселі, вони розповідали, як живуть тут, як роблять човни з кори і на тих човнах полюють на крокодилів; у стовбурах яких дерев беруть питну воду, коли повінь робить ріки каламутними; а ще дозволяли покидати списи. Спокійні, вдоволені, щасливі — ці люди на своєму місці, закорінені у власну культуру. Якщо вам буде цікаво дізнатися про таких більше, рекомендую фільм “Десять каное” (2006) — перший

фільм, знятий тубільцями своєю мовою і на основі своєї культури. Отримав відзнаку Канського фестивалю.

Білих довго дивували місцеві традиції, як от періодичне влаштовування пожеж. Австралійські буші, порослі маслянистими евкаліптами, звикли до вогнів. Більш того, пожежі тут — життєва необхідність: є рослини, насіннєві коробочки яких відкриваються лише під дією вогню, і коли немає пожеж — вимирає рослинність. Коли це усвідомили, аборигенам дозволили керувати національними парками і глядіти землю, як вони звикли це робити здавна. Мене це тішить.

Пізніше, в готелі, за бербекю, знайомий дядечко Ієна оповідає, що у 2007 році він був в експедиції і зустрів плем’я, яке вперше побачило білих людей. Для тубільців то було недобре — багато загинули від незвичних хвороб. А я сиділа, дивилася на всіяне зорями небо південної півкулі (їх тут так багато, що тубільці визначають сузір’я за темними проміжками в скупченнях зір, а не за білими цятками, як ми) і мріяла про те, щоб невідомі племена і далі мандрували собі стежками пісень, несучи незруйнованою і недоторканною найдавнішу цивілізацію на землі, яка до того ж найбільш людяна та дружня до природи із відомих мені.

Автор: Ірина Завірюхіна

Прослухати статтю:

bit.ly/aeroplanecocentic