Relentless Courage by paigetate

RELENTLESS COURAGE

UKRAINE AND THE WORLD AT WAR

T H E W O R L D ’ S P H O TO J O U R N A L I S T S D O C U M E N T T H E R U S S I A N I N VA S I O N

Photo by METIN AKTAS Anadolu Agency / via GETTY Images

APRIL 04, 2022

Ukrainian President Volodymyr Zelenskyy, accompanied by Ukrainian soldiers, speaks to the press during his visit to Bucha after its liberation from the Russian army.

Photojournalist Maksim Levin, 1981-2022 Photo by MAKSIM LEVIN Reuters

MARCH 09, 2022

Carrying their pets and possessions, residents of Irpin flee during the Russian invasion. Four days later, Maksim Levin, the photographer who captured this image, was killed during fighting 30 miles north of Huta-Mezhyhirska.

P H O TO G R A P H I N G H E L L DAVID HUME KENNERLY

WHEN I SAW the graphic images of bodies splayed across the landscape in Bucha, a suburb a few miles west of Kyiv, I thought of the 1978 massacre in Jonestown. In November 1978, TIME Magazine dispatched me to a remote town in Guyana to check reports that Congressman Leo Ryan, a California Democrat, had been killed there while investigating allegations that a group, a cult really, called the People’s Temple was holding people against their will. I was one of the first photographers on the scene. Congressman Ryan had been assassinated, as had three of my colleagues: San Francisco Examiner photographer Greg Robinson, NBC cameraman Bob Brown, and NBC correspondent Don Harris. That was only the beginning. The bodies of more than 900 other people were strewn around a compound in a jungle clearing, victims and perpetrators of a mass murder-suicide under the instruction of their maniacal leader, Jim Jones. One of the worst parts of that grisly scene were the children and babies who had been slain by their parents. I photographed a nightmare. Photos of Jonestown show the depths of the violence that people can visit on themselves and each other. When susceptible minds fall under the sway of a powerful leader, disaster is sure to follow. Which brings me back to Bucha. As the advance on Kyiv stalled in late March of 2022, Russian forces began to torture, rape, and kill civilians in Bucha. Hundreds of civilians were killed; some were left in mass graves, others in the street or in their yards. Many were executed, their hands tied behind them. The images of these atrocities were taken by some of the best and most trusted photographers in the world. Their work is the truth, and a straightforward record of the savagery of the Russian military. As accusations of war crimes mount, those photos are the documentation the world needs to finally understand what is really happening in Ukraine. Many journalists have died trying to tell that story, including photog-

rapher Maksim Levin, one of many reporters killed in Ukraine. This Russian-made horror is on the record, thanks to their pictures of murdered and tortured civilians whose bodies littered the landscape of suburban neighborhoods. The images provoked visceral outrage and led to calls for war crimes investigations. They are underway. As new photographs come in from other parts of Ukraine, it is clear that the Russian army’s barbarism wasn’t limited to Bucha. In the manner of history’s worst aggressors, the Russian Defense Ministry tried to deceive the world by saying that any photographs and videos released by Ukraine that showed crimes committed by Russian servicemen in Bucha were “just another provocation,” and that “not a single local resident has suffered from any violent action” from the Russian army. That message is what is being sold in Russia, because there is no counterpoint. Where people are free to see the images and understand their context, it is no sale. Photographs don’t have a nationality. For the most part, the professionals who take them didn’t set out to change the world, but to document what’s in front of them. Sometimes, however, photographers do change the world. Their images often affect policy and spur action. Their pictures are a direct line to the people, and they fly over the heads of the great global disinformation machine. As journalist Nicholas Kristof told me, “Photos move people the way prose never does.” There’s no better example of that than what we see from Ukraine. The line-up of international and local photographers working in Ukraine—most of whom have experienced multiple tours covering hot conflicts—are among the best in the business. Among this elite group are four-time Pulitzer winner Carol Guzy, whose images stop you in your tracks; and Lynsey Addario, who barely escaped death as she took one of the most wrenching photos imaginable of a family moments after they were killed trying to escape Russian shelling in Irpin. Others photographers documenting the war in Ukraine include Heidi

Levine, Ron Haviv, Marcus Yam, James Nachtwey, Luc Delahaye, David and Peter Turnley, John Stanmeyer, Alfred Yaghobzadeh, Paula Bronstein, Svet Jacqueline, Justyna Mielnikiewicz, Daniel Berehulak, Chris McGrath, Emilio Morenatti, Erin Trieb, Jérôme Sessini, Lorenzo Meloni, William Keo, Emin Özmen, Wolfgang Schwan, and so many more. A number of these photographers paid their own way to get there. The senior photo statesman of the group, French photographer Patrick Chauvel, 72, told writer Laura Haim of the online magazine Air Mail, “I’m not going to be gardening while all of this is happening.” Chauvel, a veteran of over thirty conflicts, got his start as a war photographer in Southeast Asia at the age of nineteen. Tyler Hicks’s photo of a dead Russian soldier in the snow outside Kharkiv, Ukraine immediately reminded me of an image by the great Russian photographer Dmitri Baltermants on the Smolensk front, 250 miles from Moscow, in 1941. The irony, of course, is that Baltermants’s soldier was fighting real Nazis, and the combatant in Hicks’s photo only thought he was. Hicks took that photo the day after Vladimir Putin launched his “special military operation” to “demilitarize and denazify” Ukraine. His picture was among the first photos—if not the first photo—taken of many dead Russian soldiers who met the same fate. Vietnam was my generation’s war. As a young combat photographer, I was determined to see what was killing my classmates. Things were never the same for me after that. What really stuck with me from that time was discovering the power of photography and how it affects your heart and soul. Once you have seen an epic photograph, it stays with you forever. Two examples of this are from the Vietnam War: Eddie Adams’s “Saigon Execution” and Nick Ut’s “Napalm Girl.” Both are forever photos. Both shaped public opinion about the war. Photographs from Ukraine are doing that too. Ukraine isn’t the only war zone where journalists and photographers face danger in pursuit of facts. Afghanistan, Ethiopia, South Sudan, Syria,

and Yemen top the list of conflict zones, but I would also add the United States, Mexico, China, Iran, Russia, and many other countries to that list. Being a newsperson now can be hazardous to your health, no matter where you are. Rick Hutzell was the editor of the Capital Gazette in Annapolis when a gunman with a grudge killed five employees in his newsroom in 2018. “Today, anyone with a cellphone can play at journalism,” Hutzell says. “That’s why reporters, photographers, and editors committed to ethics and standards matter more than ever. Truth matters. Accountability matters. Courage matters.” The Capital Gazette shooting led former Congressman David Dreier, chairman of the Tribune Publishing Company which owns the Gazette, to launch an initiative honoring those practitioners of a free and fair press who have been killed in the line of duty. Legislation authorizing the establishment of a Fallen Journalists Memorial on public land in Washington, D.C. was enacted by Congress in 2020 and signed into law by the president. It demonstrates the country’s commitment to the First Amendment. The memorial will honor and commemorate journalists who sacrificed their lives in service to that ideal. This, of course, will include honoring the memory of those who fell telling and showing Ukraine’s heroic story. The images from Ukraine are brutal, and yes, tough to see. However, I tire of those endless disclaimers about them that say, “Warning: Graphic Material.” The best and strongest images of war might make us want to look away. But we must not. DAVID HUME KENNERLY won a Pulitzer Prize in Journalism for Feature Photography for his pictures of the Vietnam War. He was President Gerald R. Ford’s chief White House photographer and is a Presidential Scholar at the University of Arizona. Kennerly is on the board of advisors of the Fallen Journalists Memorial Foundation.

ФОТОГРАФУЮЧИ ПЕКЛО ДЕВІД ЮМ КЕННЕРЛІ

КОЛИ Я ПОБАЧИВ зображення тіл, скрізь розкиданих на землі в Бучі - передмісті на захід від Києва, я згадав про різанину 1978 року в Джонстауні. У листопаді 1978 року журнал Time відрядив мене до віддаленого містечка в Гайані, щоб перевірити повідомлення про вбивство там конгресмена Лео Раяна, демократа від штату Каліфорнія, який перебував на місці для розслідування звинувачень проти певної групи (насправді секти) під назвою Народний храм в утриманні людей проти їхньої волі. Я був одним із перших фотографів на місці подій. Конгресмена Раяна було вбито, як і трьох моїх колег: фотографа San Francisco Examiner ГрегаРобінсона, оператора NBC Боба Брауна та кореспондента NBC Дона Гарріса. То був лише початок. Тіла понад 900 інших людей були розкидані навколо поселення на галявині джунглів - і жертви, і виконавці масового вбивства-самогубства, вчиненого за вказівкою їхнього маніакального лідера Джима Джонса. Однією з найважчих частин тієї жахливої картини були діти та немовлята, вбиті своїми ж батьками. Я фотографував те нічне жахіття. Світлини з Джонстауна демонструють всю глибину насильства, на яке люди здатні по відношенню до себе та один до одного. Коли слабкі уми потрапляють під владу могутнього лідера, біда не забариться. Що повертає мене до Бучі . Коди наприкінці березня 2022 року наступ на Київ зупинився, російські війська почали катувати, ґвалтувати та вбивати мирних жителів Бучі. Сотні мирних жителів були вбиті; частину знайшли в братських могилах, інших залишили на вулицях чи у дворах. Багатьох стратили зі зв’язаними за спиною руками. Документування цих звірств було зроблене одними з найкращих і найнадійніших фотографів у світі. Їхня робота є правдивими і незавуальованими записами дикості російських військових. По мірі збільшення кількості звинувачень у вчиненні військових злочинів, ці світлини стали документами, необхідними для світу, щоб нарешті зрозуміти, що насправді відбувається в Україні. Багато журналістів загинули, намагаючись розповісти цю

історію, у тому числі і фотограф Максим Левін, один із багатьох репортерів, убитих в Україні. Цей жах, спричинений Росією, був задокументований завдяки фото убитих і закатованих мирних жителів, якими були всіяні околиці передмістя. Ті зображення викликали глибоке обурення та заклики розслідувати військові злочини. Які тривають. Оскільки з інших куточків України надходять нові світлини, стає зрозуміло, що варварство російської армії не обмежилося Бучею. У манері найлютіших агресорів історії, Міноборони РФ намагалося ввести світ в оману, заявивши, що будь-які оприлюднені Україною фотографії та відео, які демонструють злочини російських військовослужбовців у Бучі , є «просто черговою провокацією», і що «жоден місцевий житель не постраждав від будь-яких насильницьких дій» з боку російської армії. Саме цей меседж нав’язується в Росії, а альтернативи йому там немає. Там же, де люди можуть вільно бачити ці зображення та розуміти їхній контекст, на такий меседж не купляться. Фотографії не мають національності. Здебільшого професіонали, які їх знімають, прагнуть не змінити світ, а зафіксувати те, що бачать перед собою. Однак іноді фотографи все ж змінюють світ. Їх світлини часто впливають на політику та спонукають до дій. Їхні знімки – це прямий зв’язок з людьми, вони ширяють над головою великої глобальної машини дезінформації. Як сказав мені журналіст Ніколас Крістоф, «фотографії розчулюють людей так, як це ніколи не зробить проза». Для цього немає кращого прикладу, ніж те, що ми бачимо з України. Група міжнародних і місцевих фотографів, які працюють в Україні, більшість з яких неодноразово відвідували гарячі точки і конфлікти, є однією з найкращих у своїй галузі. До складу цієї елітної групи входить чотириразова лауреатка Пулітцерівської премії Керол Газі, чиї образи змушують вас зупинитися; і Лінсі Аддаріо, яка ледь уникла смерті, коли відразу після вбивства робила одне з найжахливіших фото, які тільки можна собі уявити, -- знімок сім’ї, що намагалась втекти від російського обстрілу в Ірпіні, і яку розстріляли. Серед інших фотографів, що документують війну в

Україні, Хайді Левін, Рон Хавів, Маркус Ям, Джеймс Начтві, Люк Делахайє, Девід та Пітер Тернлі , Джон Стенмаєр, Альфред Яґобзаде , Паула Бронштейн, Свет Жаклін, Юстина Мельнікевич, Даніель Берегулак, Кріс МакГрат, Еміліо Моренатті, Ерін Трієб, Джером Сессіні, Лорецо Мелоні, Уільям Кіо, Емін Узман, Вольфганг Шван та багато інших. Ряд цих фотографів самостійно оплатили свою дорогу туди. Найстарший представник групи, французький фотограф Патрік Шовель, 72 роки, сказав письменниці Лаурі Хайм з онлайн-журналу AirMail: «Я не збираюся займатися садівництвом, поки таке відбувається». Шовель, ветеран понад тридцяти конфліктів, почав працювати військовим фотографом у Південно-Східній Азії, коли йому було дев’ятнадцять. Світлина мертвого російського солдата в снігу біля Харкова авторства Тайлера Хікса відразу нагадала мені фото великого російського фотографа Дмитра Балтерманца 1941 року на Смоленському фронті, за 250 миль від Москви. Іронія, звичайно, полягає в тому, що солдат у Балтерманца бився зі справжніми нацистами, а комбатант на фото Хікса лише так вважав. Хікс зробив цю фотографію наступного дня після того, як Володимир Путін розпочав «спеціальну військову операцію» з «демілітаризації та денацифікації » України. Його світлина була одним із перших — якщо не першим —знімком багатьох загиблих російських солдатів, яких спіткала така ж доля. Війною мого покоління був В’єтнам. Як молодий воєнний фотограф, я мав намір побачити, чому гинуть мої однокласники. Після цього світ для мене вже ніколи не був таким, як раніше. Що справді зачепило мене відтоді, так це відкриття сили фотографії та того, як вона впливає на твоє серце та душу. Раз побачивши епічне фото, воно залишиться з тобою назавжди. Два приклади цього – з війни у В’єтнамі: «Страта в Сайгоні» Едді Адамса та «Дівчинка й напалм» Ніка Ута. Обидві ці світлини – вічні. Обидві сформували громадську думку про війну. Це роблять і фото з України. Україна — не єдина зона бойових дій, де журналісти та фотографи

наражаються на небезпеку, намагаючись задокументувати факти. Афганістан, Ефіопія, Південний Судан, Сирія та Ємен очолюють список зон конфлікту, але я б також додав до цього списку Сполучені Штати, Мексику, Китай, Іран, Росію та багато інших країн. Бути журналістом зараз може бути небезпечним для здоров’я й життя, незалежно від того, де ви знаходитесь. Рік Хатзелл був редактором Capital Gazette в Аннаполісі, коли оскаженілий озброєний чоловік вбив п’ятьох співробітників його редакції в 2018 році. «Сьогодні кожен, хто має мобільний телефон, може грати в журналістику», — каже Хатзелл . «Ось чому репортери, фотографи та редактори, які дотримуються етики та стандартів, є важливими як ніколи. Правда має значення. Підзвітність має значення. Мужність має значення». Стрілянина в Capital Gazette спонукала колишнього конгресмена Девіда Драєра, голову видавничої компанії Tribune - власника тієї газети, започаткувати ініціативу вшанування тих діячів вільної та чесної преси, які були вбиті під час виконання службових обов’язків. У 2020 році Конгрес ухвалив закон, що дозволив встановити Меморіал загиблим журналістам у Вашингтоні, і Президент його підписав. Це демонструє повагу країни до дотримання Першої поправки. Меморіал вшановуватиме імена та пам’ять журналістів, які пожертвували своїм життям на службі цьому ідеалу. У ньому, звісно, будуть вшановані і ті, хто полягли, розповідаючи та показуючи героїчну історію України. Зображення з України брутальні, і так, виглядають жорстоко. І все ж, я втомився від тих нескінченних застережень: «Попередження: графічний матеріал». Найкращі та найсильніші зображення війни можуть змусити нас відвести погляд. Але ми не повинні цього робити. ДЕВІД Х’ЮМ КЕННЕРЛІ отримав Пулітцерівську премію в галузі Журналістика - Художня Фотографія за свої світлини війни у В’єтнамі. Він був головним фотографом Білого дому за Президента Джеральда Р. Форда та є президентським стипендіатом Університету Арізони. Кеннерлі входить до складу радників Меморіального фонду загиблих журналістів.

“Chronicled by photojournalists on the front lines of history, this stunning collection of images reverberates with the devastation and suffering wrought by war. This book reminds us of humankind’s capacity for intolerable cruelty and infinite compassion. It speaks to our shared humanity—and what’s at stake when free people come under attack.” —K E N T KO B E R S T E E N Former DIRECTOR OF PHOTOGR APHY, NATIONAL GEOGRAPHIC MAGAZINE

FOREWORD by

A M B A S S A D O R O K S A N A M A R KA R O VA A n E S S AY b y

A N D R E Y K U R KO V INTRODUCTION by

D AV I D H U M E K E N N E R LY P H O T O G R A P H I C E S S AY S b y

LY N S E Y A D DA R I O PA U L A B R O N ST E I N CAROL GUZY SVET JACQUELINE J U ST Y N A M I E L N I K I E W I C Z CONTRIBUTING PHOTO GR APHER S

METIN AKTAS DANIEL BEREHULAK KEN CEDENO SERGEI CHUZAVKOV MAXIMILIAN CLARKE DAVID GUTTENFELDER TYLER HICKS ALEX KENT DMYTRO KOZATSKY MAKSIM LEVIN VYACHESLAV MADIYEVSKYY EVGENIY MALOLETKA RICK MAVE CHRIS McGRATH ARIS MESSINIS FINNBAR O’REILLY VIACHESLAV RATYNSKYI WOLFGANG SCHWAN FADEL SENNA ERIN TRIEB COVER PHOTO by

Dmytro Kozatsky Azov Regiment, Ukraine

$49.95 USD / $64.95 CAD ISBN 9781950968947

54995 >

MARCUS YAM ALEX CHAN TSZ YUK 9 781950 968947