Київський Атеней. Поезія (друга частина)

ЛА­ЗАР БА­РА­НО­ВИЧ ­ ТА ЙО­ГО КИ­ЇВ­СЬКІ ВИ­ДАН­НЯ

268

Ла­зар Ба­ра­но­вич без­сум­нів­но од­на з цен­траль­них лі­те­ра­тур­них пос­та­тей XVII ст., міц­но прив’яза­на до Ки­їв­сько­го Ате­нею, хо­ча ор­га­ні­за­цій­но йо­му на­ле­жить честь ут­во­ри­ти ін­ший Ате­ней, до­чір­ній що­до Ки­є­ва, — Чер­ні­гів­ ський і са­ме там про­ва­ди­ти ос­нов­ну свою ді­яль­ність. Од­нак і без зв’яз­ків із Ки­є­вом твор­чість цьо­го виз­нач­но­го куль­тур­но­го ді­я­ча збаг­ну­ти го­ді. Да­та на­род­жен­ня по­е­та — 1600 р. По­хо­див на­пев­не з прос­тої ро­ди­ни, на що є на­тяк в па­не­гі­ри­ку Лав­рен­тія Крщо­но­ви­ча. Ім’я діс­тав при хре­щен­ні Лу­ка, нав­чав­ся в Ки­їв­ській брат­ській шко­лі й був пос­ла­ний П. Мо­ги­лою для про­дов­жен­ня ос­ві­ти у Віль­но і Ка­ліш. Зно­ву з’явивсь у Ки­є­ві як учи­тель ко­ле­гії. Тут по­чав од гра­ма­ти­ки (1642) че­рез по­ет­ и­ку, ри­то­ри­ку й фі­ло­со­фію й дій­шов до ста­но­ви­ща рек­то­ра (1650). Піс­ля вик­ла­да­ння фі­ло­со­фії був у різ­них цер­квах про­по­від­ни­ком. Курс по­е­ти­ки Л. Ба­ра­но­ви­ча до нас, на жаль, не дій­шов, він йо­го чи­тав, ма­буть, у 1646 р., за­те збе­ріг­ся курс ри­то­ри­ ки, поз­на­че­ний 1647 ро­ком. За­га­лом Л. Ба­ра­но­вич був лю­ди­ною поль­ської ос­ві­че­нос­ті, що по­яс­нює й поль­ську мо­ву в йо­го по­е­зі­ях, від­по­від­но й у Ки­їв­ську ака­де­мію вніс те, що здо­був у поль­ських шко­лах. Піс­ля рек­торс­ тва став ігу­ме­ном у різ­них мо­нас­ти­рях: у м. Кри­ло­ві, Куп’ятиць­кім та Дят­ ло­вець­кім (у Бі­ло­ру­сії), по­тім у 1657 р. виб­ра­но йо­го єпис­ко­пом. Та­ким чи­ном, рек­то­ром та ігу­ме­ном Брат­сько­го мо­нас­ти­ря про­був тіль­ки рік, але цей по­чес­ний ти­тул три­мав до 1658 р. 8 бе­рез­ня 1657 ро­ку Л. Ба­ра­но­ви­ча вис­вя­че­но на чер­ні­гів­сько­го та нов­го­род­сько­го ар­хі­є­пис­ко­па, а піс­ля смер­ті мит­ро­по­ли­та С. Ко­со­ва дог­ля­дав у Ки­є­ві мит­ро­по­ли­чо­го прес­то­ла, був ад­мі­ ніс­тра­то­ром мит­ро­по­лії піс­ля Д. Ба­ла­ба­на (з 1663 р.) до зат­вер­джен­ня мит­ ро­по­ли­том Й. Не­лю­бо­ви­ча­­Ту­каль­сько­го (1668). По­лі­тич­не об­лич­чя Л. Ба­ра­но­ви­ча бу­ло не­од­ноз­нач­не. Ми­хай­ло Воз­няк пи­ше про участь цьо­го ді­я­ча у по­лі­тич­но­му жит­ті: «Енер­гій­ний, впер­тий і хит­рий Ба­ра­но­вич мав си­лу зро­би­ти не од­не доб­ро, ві­дог­рав не­ма­ло­важ­ ну ро­лю в по­лі­тич­нім жит­ті, нап­рик­лад, під йо­го впли­вом став Мно­гог­ріш­ ний геть­ма­ном, але для ши­ро­ких мас ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду він не мав сер­ця й не ро­зу­мів со­ці­яль­но­­е­ко­но­міч­них і по­лі­тич­них ці­лей ук­ра­їн­ської ре­во­лю­ ції» (Іс­то­рія ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. — Т. II. — Ч. І. — Львів, 1921. — С. 312). Знач­но точ­ні­ше пи­сав про ньо­го М. Сум­цов: «Він зу­мів від­най­ти при­хиль­ ність Мос­кви і в той­­та­ки час по­силь­но від­сто­ю­вав ав­то­но­мію ма­ло­ро­сій­ сько­го ду­хо­венс­тва — суп­ро­ти Мос­ков­ської пат­рі­яр­хії, ад­мі­ніс­тра­тив­ну сво­ бо­ду Ма­ло­ро­сії — суп­ро­ти мос­ков­ських во­є­вод» (Ен­цик­ло­пе­ди­чес­кий сло­ варь Ф. Брок­га­у­за й Й. Еф­ро­на. — Т. VII. — Пів­том 33. — СПБ. 1896. — С. 250).

Знач­но яск­ра­ві­ше з’явив се­бе Л. Ба­ра­но­вич як куль­тур­ний ді­яч. Він тур­бу­ вав­ся про роз­ви­ток ос­ві­ти в Ук­ра­ї­ні, про по­ліп­шен­ня жит­тя ниж­чо­го ду­хо­ венс­тва, про збіль­шен­ня шкіл та дру­ка­рень, по­бу­до­ву та від­бу­до­ву мо­нас­ти­ рів та цер­ков. Зас­ну­вав у Нов­го­род­­Сі­вер­сько­му дру­кар­ню (1674), яку че­рез п’ять ро­ків пе­ре­ніс до Чер­ні­го­ва. Був лю­би­те­лем цер­ков­но­го спі­ву, мав чу­до­во­го хо­ра. Тур­бу­вав­ся про роз­ви­ток про­по­від­ниц­тва, згру­по­ву­вав дов­ко­ла се­бе та­ла­но­ви­тих гра­ве­рів, по­е­тів, дру­ка­рів, тим са­мим став­ши ду­шею Чер­ні­гів­сько­го осе­ред­ку. Са­ме в Чер­ні­го­ві, за­хо­да­ми та за бла­гос­ло­ венс­твом Л. Ба­ра­но­ви­ча, по­ча­ли ви­хо­ди­ти й ви­хо­ди­ли знач­ний час ці­ка­ві кни­ги, що скла­ли час­ти­ну сво­є­рід­ної ки­є­во­­чер­ні­гів­ської шко­ли по­е­зії. За­га­ лом це був ве­ли­кий тру­дів­ник. Ось як зво­руш­ли­во пи­сав про ньо­го у зга­да­ но­му па­не­гі­ри­ку Л. Крщо­но­вич: Ніч­ні сві­ти­ла не­бом ко­ли хо­дять. А зо­рі ран­ні сон­це як під­во­дять, Свя­тії, спраг­лї, Бо­гом се­бе пов­нять — Тут муд­рі пра­ці сон упер­тий го­нять. Ко­мусь в го­но´­рах цно­та спо­кій зно­сить, То­бі ж по­лег­ші не да­ва­ла до­сі.

Піз­ні­ший у ча­сі С. Ве­лич­ко зве Л. Ба­ра­но­ви­ча «пре­муд­рим і бо­гов­год­ним му­жем» і го­во­рить, що по­мер він «піс­ля чис­лен­них чер­не­чих тру­дів, ба­га­то поп­ра­цю­вав­ши над вик­ла­дом різ­них доб­ро­пот­ріб­них і ду­ше­ко­рис­них русь­ких та поль­ських книг... До то­го ж був ми­лос­ти­вий пас­тир і щед­рот­ли­вий для бід­ них, щед­рий по­да­тель, дба­лий май­стер та нев­си­пу­щий бу­дів­ни­чий» (С. Ве­лич­ ко Лі­то­пис. — Т. II. — К., 1991. — С. 424–425). По­мер Ла­зар Ба­ра­но­вич у Чер­ні­го­ві 3 ве­рес­ня 1693 р. «Чер­ні­гів­ський лі­то­пис» пи­ше, що це ста­ло­ся на 73 ро­ці жит­тя, нас­прав­ді — 93му. Твор­чу спад­щи­ну за­ли­шив ве­ли­чез­ну. Те, що, за Іва­ном Ве­лич­ков­ським, він «сі­яв зер­но — не по­ло­ву», на жаль — па­не­гі­рич­не пе­ре­біль­шен­ня; зреш­ тою, тре­ба зва­жа­ти й на факт, що ба­че­не на­ми, да­ле­ки­ми на­щад­ка­ми по­е­та, як «по­ло­ва», а її в Л. Ба­ра­но­ви­ча не­ма­ло, су­час­ни­ка­ми мог­ло за по­ло­ву не вва­жа­ти­ся. Поп­ри все, ба­га­то тек­стів Л. Ба­ра­но­ви­ча бу­ли ли­шень фор­маль­ ною грою — ба­ро­ко куль­ти­ву­ва­ло та­ку ма­лоз­міс­тов­ну твор­чість і ма­ло в то­му своє за­ми­лу­ван­ня, — без мис­ли­тель­но­го чи емо­цій­но­го на­пов­нен­ня, тоб­то без зв’яз­ку із жи­вим жит­тям, че­рез що не раз вель­ми різ­кий і нес­пра­ вед­ли­вий у сво­їх суд­жен­ням М. Воз­няк наз­вав по­е­зії Л. Ба­ра­но­ви­ча «вір­ши­ ли­ща­ми», а по­е­тич­ну йо­го твор­чість «ма­ні­єю вір­шу­ван­ння», що бу­ло зов­сім не так. З Ки­єв­ ом по­ет був зв’яза­ний зав­жди й ду­же тіс­но: од­не, тут учив­ся, вик­ ла­дав, а дру­ге, мав не­ма­ло дру­зів та зна­йо­мих, зок­ре­ма в Ки­є­во­­Пе­чер­сько­ му мо­нас­ти­рі, де й ви­дав ряд сво­їх книг. У 1666 р. тут вий­шов «Меч ду­хов­ ний». Не зай­ве від­мі­ти­ти, що на ти­ту­лі «Ме­ча ду­хов­но­го» по­да­но ге­не­а­ло­ гіч­не де­ре­во ро­сій­сько­го ца­ря Олек­сія Ми­хай­ло­ви­ча, яке ко­ре­ня­ми сво­ї­ми ся­гає кня­зя Во­ло­ди­ми­ра — ось звід­ки ви­рос­та­ла ро­сій­ська ім­пе­рі­я­ліс­тич­на схе­ма іс­то­рії Ук­ра­ї­ни, зак­ріп­ле­на піз­ні­ше у «Си­ноп­си­сі», ство­ре­нім ки­є­ вопе­чер­ськи­ми чен­ця­ми. Та­ким чи­ном са­мі ук­ра­їн­ці спри­я­ли тво­рен­ню

269

Лазар Баранович. Митрополит Чернігівський і НовгородСіверський Портрет ХVIII cт.

270

ота­ких іс­то­рич­них мі­тів, прив’язу­ю­чи ро­сій­ських ца­рів до дер­жав­ної тра­ди­ ції Ки­їв­ської Ру­си. Са­ма кни­га — це про­по­ві­ді, так са­мо, як і ви­да­ні в Ки­є­ві в 1674 р. «Тру­би сло­вес про­по­від­них». Пе­ред цим, у 1670 р., у Ки­є­ві та­ки з’явив­ся «Апол­ло хрис­ти­ян­ський, що ос­пі­вує свя­тих», а слі­дом за ним «Лют­ня Апол­лоно­ва, кож­ній спра­ві го­то­ва» (1671) — про ці ви­дан­ня тре­ба ска­за­ти тро­хи біль­ше. «Апол­ло хрис­ти­ян­ський» має 404 сто­рін­ки тек­ сту і вір­ша­ми пе­ре­о­по­ві­дає жи­тія свя­тих, тоб­то це вір­ше­ві аґі­ог­ра­фіч­ні опо­ ві­дан­ня, зраз­ки сво­є­рід­ної епіч­ної по­е­зії. Ма­те­рі­ял тут ук­ла­да­єть­ся в ок­ре­ мі схе­ма­тич­ні бло­ки, нап­рик­лад: «Про свя­тих му­че­ни­ків», «Про пус­тель­ни­ ків та чен­ців», «Про пас­ти­рів» то­що. Вво­дить­ся ма­те­рі­ял і про міс­це­вих свя­тих, де­я­кі фа­бу­ли за­вір­шо­ва­но ці­ка­во й май­стер­но. У ва­рі­ян­ті цьо­го тво­ру «Жит­тя свя­тих», що та­кож вий­шов у Ки­є­ ві в 1670 р., особ­ли­ва ува­га від­да­єть­ся ки­їв­ським свя­тим із ча­су Ки­їв­ської дер­жа­ви, не­має тут жи­тія Оль­ги, за­те док­лад­но по­да­но жи­тіє Во­ло­ди­ми­ра. «Апол­ло­но­ва лют­ня» (чи «Лют­ня Апол­ло­но­ва») не­да­рем­но вва­жа­єть­ся най­ви­дат­ні­шою по­е­тич­ною книж­кою Л. Ба­ра­но­ви­ ча. Має во­на 588 сто­рі­нок, на яких роз­мі­ще­но близь­ко ти­ся­чі по­е­зій, роз­кла­де­них на цик­ли, з них близь­ко 500 прис­вя­че­но Бо­гу, ан­ге­лам і свя­тим, у ря­ді цих вір­шів є теп­ле ре­лі­гій­не по­чут­ тя. Ок­ре­мі цик­ли прис­вя­че­но Хрис­то­ві, Бо­го­ро­ди­ці, хрис­ти­ян­ ським му­че­ни­кам, то­що. У дру­гій по­ло­ви­ні тек­стів по­да­но вір­ші про кос­мос, при­ро­ду, цно­ти, прик­ме­ти люд­ської ду­ші; йдеть­ся й про по­дії су­час­но­го жит­тя, зок­ре­ма в цик­лі про вій­ну. Ці­ка­вий цикл «Над­гроб­ки». У Ки­є­ві вий­шли й ін­ші кни­ги Л. Ба­ра­но­ви­ча: «Ве­чір­ній плач і за­ут­ре­ня ра­дість», «Плач на від­хід Олек­сія Ми­хай­ло­ви­ча» (обид­ві 1676 р.), «Роз­мо­ви про ві­ру в жит­ті свя­тих» (1771). Ці­ка­во, що сво­ї­ми кни­га­ми, а не­ма­ло їх він ви­дав і в Чер­ні­го­ві та Нов­го­род­­Сі­вер­сько­му, Ла­зар Ба­ра­но­вич не­раз до­ку­ чав ро­сій­ським ца­рям, прис­вя­чу­ю­чи їм тво­ри й ви­тя­га­ю­чи з них гро­ші на но­ві ви­дан­ня чи на ку­пів­лю го­то­вих. Став­лен­ня ца­ря при цьо­му до Л. Ба­ра­ но­ви­ча бу­ло стри­ма­не. Так, зап­ла­тив­ши за пев­ну кіль­кість «Труб сло­вес­ них», Олек­сій Ми­хай­ло­вич на­пи­сав Л. Ба­ра­но­ви­чу, щоб він не при­си­лав до Мос­кви сво­їх кни­жок, бо «в цар­сько­му ве­ли­ко­му міс­ті Мос­кві влаш­то­ва­но на те пе­чат­ний двір і кни­жок пре­дос­тат­ньо. А бу­де да­лі на про­даж якісь кни­ ги при­си­ла­ти, то ве­ли­кий го­су­дар прий­ма­ти не вка­зав, а ві­діс­ла­ні бу­дуть на­зад» (Ки­ев­ская Ста­ри­на. — 1895. — №12. — С. 369). За­га­лом, як по­ет, Л. Ба­ра­но­вич вис­ту­пив твор­цем но­вих ху­дож­ніх за­со­ бів, пок­лав­ши в ос­но­ву сво­єї по­е­ти­ки прин­ци­па так зва­но­го кон­цеп­ту, яко­ го він зас­во­їв від поль­сько­го те­о­ре­ти­ка М. Сар­бев­сько­го. Дос­лід­ник твор­ чос­ті по­е­та Р. Ра­ди­шев­ський пи­ше про це так: «Свої вір­ші Ба­ра­но­вич бу­дує за прин­ци­па­ми ба­ро­ко­вої поети­ки. Ос­нов­не міс­це зай­має кон­септ з гра­ма­ тич­ною і сти­льо­вою грою про­ти­леж­них за зна­чен­ня­ми слів, з без­ліч­чю їх від­тін­ків, з не­од­на­ко­вим і не­бу­ден­ним наван­та­жен­ням, ди­со­нан­са­ми і кон­ трас­та­ми, наг­ро­мад­жен­ням але­го­рич­них і ме­та­фо­рич­них по­нять і сим­во­

ліч­них об­ра­зів. Най­більш яск­ра­во ре­а­лі­зує він зміс­то­ві кон­трас­ти, які є не зви­чай­ни­ми про­тис­тав­лен­ня­ми, а швид­ше роз’яс­нен­ня­ми, вис­нов­ка­ми, під­сум­ка­ми, вис­лов­ле­ни­ми че­рез про­ти­леж­ні по­нят­тя. Це зроб­ле­но як в рам­ках од­но­го ре­чен­ня, так і масш­та­бах всьо­го тво­ру або яко­їсь йо­го час­ ти­ни. Мо­бі­лі­зу­єть­ся ар­се­нал «зо­ро­вих об­ра­зів», які час­то не­суть сим­во­ліч­ не на­ван­та­жен­ня, вик­ли­ка­ють у чи­та­ча асо­ці­ац ­ ії ін­ди­ві­ду­аль­но­го й уні­вер­ саль­но­го пла­ну, що за­ле­жить від мі­ри йо­го ос­ві­че­нос­ті... Сам Ба­ра­но­вич заз­на­чав, що всі йо­го кон­сеп­ти — це «зіл­ля» рід­но­го по­ля, які він ра­до про­по­нує чи­та­че­ві... Все це роз­ра­хо­ву­ва­ло­ся на ви­ник­нен­ня в чи­та­ча чи слу­ха­ча зди­ву­ван­ня від зас­то­со­ву­ва­ної кан­сеп­тич­ної ме­та­фо­ ри, нез­вич­ної дум­ки» (Ук­ра­їн­ське лі­те­ра­тур­не ба­ро­ко. — К., 1987. — С. 163–164). Щоб зро­зу­мі­ти цей ес­те­тич­ний прин­цип, роз­гля­не­мо кіль­ ка по­ез­ ій Ла­за­ря Ба­ра­но­ви­ча з йо­го «Апол­ло­но­вої лют­ні». Так у вір­ші «Ве­сел­ка в не­бі, вті­ши­тись тре­ба» опи­су­єть­ся ве­сел­ка з її грою барв. Від­по­від­но во­на нез­вич­но при­рів­ню­єть­ся до лу­ка, який не має ані стріл, ані тя­ти­ви. От­же, ро­бить­ся вис­но­ вок, що ве­сел­ка «нам мир про­ві­щає» — ме­та­фо­ра сві­жа й нес­ по­ді­ва­на. Це один кон­цепт. До ньо­го ав­тор док­ла­дає вис­нов­ка про не­дов­гот­ри­ва­лість ці­єї кра­си, а від­так і ми­ру в сві­ті (зга­ дай­мо, що по­ет жив у ча­си Ру­ї­ни й не­нас­тан­них воєн) — це дру­гий кон­цепт. По то­му тво­рить­ся до­теп­ний і вра­жа­ю­чий акорд: «Бо як при­ро­да прек­рас­не з’яв­ляє, кво­ла хво­ро­ба все те вби­ває». От­же, ма­лий зо­ро­вий об­раз ве­сел­ки, всім нам ві­до­ мий, об­рос­тає асо­ці­я­ці­ям ­ и й на­бу­ває гли­бо­ко­го мис­ли­тель­но­го й емо­цій­но­ го на­пов­нен­ня: тут від­би­то й нес­та­лість, і нет­ри­ва­лість здо­бу­то­го ми­ру, не­пос­тій­ність і зник­нен­ня кра­си та сві­ту, че­рез що в чи­та­ча з’яв­ля­єть­ся еле­гій­ний нас­трій. Ін­ко­ли для роз­гля­ду пос­тав­ле­ної те­ми бе­реть­ся па­ра вза­є­мо­за­пе­реч­них по­нять. Нап­рик­лад, кла­деть­ся ві­до­ма єван­гель­ська іс­ти­на: ко­ли сі­ят­ и на ка­мінь, зер­но не про­рос­те. У вір­ші «Мли­нар­ське ка­мін­ня дасть різ­не ме­лін­ня» ста­вить­ся нес­по­ді­ва­на ан­ти­те­за до цьо­го по­дан­ня: ко­ли по­сі­ят­ и зер­но на мли­ нар­сько­го ка­ме­ня, то з того вий­де «ме­лін­ня» — бо­рош­но, з яко­го лю­ди­на мо­же «доб­ре жи­ти». На­віть мед мо­же поп­лив­ти з то­го ка­ме­ня, бо бо­рош­но лег­ко на­мі­ня­ти на мед. От­же, по­сі­я­не на ка­мінь на­сін­ня та­ки дає при­ріст, тоб­ то «збіж­жя». І зно­ву­­та­ки зо­ро­вий об­раз пе­ре­рос­тає че­рез сим­во­ліч­не на­пов­ нен­ня в але­го­рію: без­на­дій­на й мар­на спра­ва (сі­ян­ня на ка­ме­ні) стає по­жи­точ­ ною, ко­ли її муд­ро ви­ко­на­ти, тоб­то знай­ти на­леж­ний ре­гістр її зас­то­су­ван­ня. Ота­ке ху­дож­нє мис­лен­ня че­рез пос­та­нов­ку суп­ро­ти­леж­них пар мо­же ма­ти й емо­цій­ний ефект. Нап­рик­лад, осін­ній дощ нес­по­ді­ва­но ста­вить­ся як ана­ло­гія до пияц­тва й лі­ні (вірш «Як дощ осін­ній, хлоп пи­я­чить з лі­ні»), чи ві­тер, який ла­має ко­миш, асо­ці­я­тив­но ста­вить­ся як ана­ло­гія до го­лов­но­го бо­лю (вірш «Як ві­тер гу­ляє, то ко­миш ла­має»), або схід сон­ця при­рів­ню­єть­ ся до на­род­жен­ня но­вої лю­ди­ни, за­хід — до смер­ті, зать­ма­рен­ня мі­ся­ця — смерть жін­ки, при цьо­му зма­ле­ний мі­сяць на­га­дує по­ет­ о­ві клю­ча, яким та

Освячення порогви. Мініатюра зі «Служебника» Л. Барановича (1665 р.) Зображено Л. Барановича та гетьмана І. Брюховецького з козацькою старшиною.

271

вмер­ла па­ні від­кри­ває не­бо (ди­во­виж­но ви­шу­ка­ний об­раз!). Тому усі не­бес­ ні від­мі­ни — це ні­би від­би­ток жит­тя на зем­лі, а лю­ди­на є зем­ля­ни­ном, тоб­ то під­ля­гає зем­лі (вірш «Що тьмять­ся пла­не­ти — не­щас­тя прик­ме­ти») Тож вит­во­рю­єть­ся тон­ка, ви­гад­ли­ва і сво­є­рід­на по­е­ти­ка, якої, ска­же­мо, до ре­чі, зов­сім не ро­зу­мів М. Воз­няк, бо мі­ряв ту по­е­зію мір­ка­ми сво­го ча­су. За­га­лом же, по­е­ти­ка Л. Ба­ра­но­ви­ча вель­ми ба­га­та, він тво­рить без­ліч гро­тес­ко­вих та смис­ло­вих зіс­тав­лень, ви­шу­ка­но про­ду­ма­них ме­та­фор із але­го­рич­ним на­ван­та­жен­ням, гі­пер­бол, уда­єть­ся до сти­ліс­тич­них оз­доб та фі­гур по­е­тич­ ної дум­ки, вжи­ває тро­пи й ри­то­рич­ні за­со­би, фі­гур­ну гру сло­вом, тво­рить за­гад­ки, як мов­ні іг­раш­ки, ре­бу­си, па­ра­док­си, але­го­рії, ети­мо­ло­гіч­ ну гру слів, зву­ко­ві ана­ло­ги, гру ри­ма­ми. Не за­бу­вай­мо, що по­ет­ ич­ний та­лант у то­му ча­сі вба­чавсь у вмін­ні тво­ри­ти та­кі кон­цеп­ти­ме­та­фо­ри, яких у вір­ші мо­же вкла­да­ти­ся кіль­ка, зв’язок по­нять при цьо­му мо­же бу­ти на­тя­ ко­вий, при­хо­ва­ний. По­ет ко­рис­ту­єть­ся анаг­ра­ма­ми, які ча­сом ма­ють фор­ му за­га­док, вжи­ває зву­ко­ву гру, як нап­рик­лад в од­но­му із вір­шів: Зло­то — зло то, зле то, не ді­ли зло­та: Зло то, не доб­ра, зла бу­де ро­бо­та.

Або ж цей вірш, бу­до­ва­ний на грі слів та мор­фем: Ми­ру без ми­ру так важ­ко про­бу­ти Ми­ру мир хо­че — у сло­ві це чу­ти. Мор у цім сві­ті — не мир бен­ке­тує, В сві­ті лю­ди­на лю­ди­ну мор­дує! Мир тож — не мир вже, як ми­ру не­має, Хо­диш сьо­год­ні, а зав­тра вми­ра­єш, —

от­же, ма­є­мо ви­шу­ка­ну гру сло­ва­ми і скла­да­ми з алі­те­ра­ці­єю «р» та «л». До ре­чі, не­ма­ло анаг­ра­ма­тич­них тво­рів по­да­но в кни­гах «Апол­ло­но­ва лют­ня», «Кни­га смер­ті», «Жи­тія свя­тих», є тут на­віть сво­є­рід­ні анаг­ра­ма­тич­ні цик­ли, зок­ре­ма на ос­но­ві сло­вес­ної гри нав­ко­ло іме­ні Ма­рія — це зус­трі­ча­єть­ся і в уч­ня Л. Ба­ра­но­ви­ча І. Ве­лич­ков­сько­го. Умів по­ет тво­ри­ти й блис­ку­чі але­го­рич­ні вір­ші. Та­ким є зок­ре­ма «Про шпа­ ка», який, до ре­чі, ко­ре­гує ус­та­ле­ну дум­ку про мос­кво­фільс­тво Л. Ба­ра­но­ви­ча. На пер­ший пог­ляд — це ти­по­ва бай­ка про Шпа­ка та Ор­ла, має на­віть мо­раль­ но­го при­пи­са, як це й ви­ма­га­ло мис­тец­тво бай­ки — по­да­но йо­го на по­чат­ ку тво­ру. Під Шпа­ком тут без­сум­нів­но ро­зу­мі­ла­ся Ук­ра­ї­на, під Ор­лом мог­ла ро­зу­мі­ти­ся і Поль­ща, і Мос­ко­вія, але мо­ра­лі­за­тор­ський при­пис на по­чат­ ку вка­зує, що Шпак са­ме те­пер пот­ра­пив у кіг­ті Ор­ла, от­же, йдеть­ся про Мос­ ко­вію. Шпак в Ор­ло­вих па­зу­рях спі­ває — це при­рів­ню­єть­ся з пе­ред­смер­тним спі­вом ле­бе­дів: ма­є­мо гос­тру іро­нію, що час­ти­на ук­ра­їн­ців ра­ді­ла на з’єд­нан­ня з Мос­квою, ад­же це бу­ла ра­дість на влас­ну смерть. При цьо­му Шпак «не зва­ жає, що смерть до­га­няє». І в кін­ці емо­цій­ний, гос­трий і роз­пач­ли­вий ви­гук:

272

Чи ж не діс­тав ти інак­шо­го пта­ха,

Що, лю­тий Ор­ле, пор­вав мо­го Шпа­ка? До­сить є ка­чок, од­на­че мій Шпа­чок,

Втра­пив до сма­ку — зле не­бо­ра­ку!

Не зна­є­мо да­ти на­пи­сан­ня цьо­го вір­ша, але, мож­на га­да­ти, що та са­ма, що й вір­ша «Мо­нас­тир наш Марс дой­має», де опи­су­єть­ся на­пад ро­сі­ян на Спа­ со­Пре­об­ра­жен­ський мо­нас­тир у Нов­го­род­­Сі­вер­сько­му, ко­ли Л. Ба­ра­но­ви­ ча лед­ве бу­ло не вби­то, і він вря­ту­вав­ся вте­чею. «Апол­ло­но­ва лют­ня» Ла­за­ря Ба­ра­но­ви­ча в ос­но­ву сво­єї струк­ту­ри пок­ла­ ла уні­вер­сум. Ін­ші кни­ги ма­ють кож­на свій об­рис, по­бу­до­ва­ний зчас­та на прин­ци­пі кон­цеп­ту. Ча­сом уні­вер­саль­на кар­ти­на сві­ту тво­рить­ся в сис­те­мі хрис­ти­ян­ських сим­во­лів та ре­лі­гій­ної по­е­зії з ви­хо­дом на жи­вот­ре­пет­ні те­ми й проб­ле­ми. І тут, як і всю­ди, по­е­зії Л. Ба­ра­но­ви­ча не зав­жди бу­ва­ють ці­ка­ві, тоб­то з емо­цій­но­­мис­ли­тель­ним на­пов­нен­ням, хо­ча трап­ля­ють­ся по­між них та­ла­но­ви­ті й блис­ку­чі. Ос­кіль­ки книг ви­пус­тив Л. Ба­ра­но­вич ба­га­то, то те­ма про їх­ні струк­ту­ри мог­ла б ста­ти пред­ме­том ок­ре­мо­го роз­ гля­ду. Най­біль­ше ж вис­то­я­них, кла­сич­но оп­ра­цьо­ва­них тво­рів ув «Апол­ло­ но­вій лют­ні». Ок­рім вір­шів із щи­рим ре­лі­гій­ним по­чут­тям, із грою слів чи по­нять, є тут чу­до­ва ме­ди­та­цій­на лі­ри­ка, як нап­рик­лад «На ви­но мо­ло­де, боч­ка но­ва де». Вірш увіч але­го­рич­ний: йдеть­ся про те, що но­ве жит­тя, яке роз­бу­я­ло піс­ля Виз­воль­ної вій­ни Б. Хмель­ниць­ко­го (мо­ло­де ви­но) му­сить ма­ти для се­бе но­ву пи­то­му фор­му. Че­рез це по­ет віс­тить: «Ста­ре в но­во­ му ви­но поп­су­єть­ся», від­так тре­ба дба­ти про но­ву боч­ку, до цьо­го прик­ла­ да­єть­ся і ре­зю­ме: «Про но­ву боч­ку як­що не под­ба­ти, ви­но но­веє у що на­ли­ ва­ти?» — йдеть­ся про бу­дів­ниц­тво но­вої дер­жа­ви. Так од­на із на­суш­них проб­лем су­час­нос­ті абс­тра­гу­єть­ся в нав­чаль­ну прит­чу. Ін­ко­ли роз­мис­ло­вий вірш на­бу­ває фор­ми фа­це­ції, як у «Ли­со­му муд­ре­це­ ві», де з’яв­ля­єть­ся й гу­мор; ча­сом це блис­ку­ча па­раф­ра­за біб­лій­но­го тек­сту, як «Про час для всьо­го — доб­ро­го, зло­го», що роз­роб­ляє те­му Ек­ле­зі­яс­та; ча­сом це мо­ра­лі­за­тор­ське, але вель­ми муд­ре й у ви­шу­ка­ній об­раз­ній оде­жі по­да­не пов­чан­ня («Муд­рий чо­ло­вік, вид­но від­да­лік», «Муд­рий прос­то­му не в смак», «Здо­ров’я від ді­є­ти, знай доб­ре про це ти» то­що). Звер­тає на се­бе ува­гу цикл вір­шів зо­ді­я­каль­ний на те­ми пір ро­ку, з них де­я­кі ма­ють хрес­то­ ма­тій­ну ви­вер­ше­ність («Усім вес­на бу­ва крас­на»). Але най­вра­жа­ю­чі­ший, от­же, й най­силь­ні­ший — цикл вір­шів про ру­ї­ну в Ук­ра­ї­ні, на цю те­му ніх­то не пи­сав так силь­но, як Ла­зар Ба­ра­но­вич. Ви­ще ми го­во­ри­ли про не­виз­на­че­ність та плу­та­ність по­лі­тич­них пог­ля­ дів по­е­та, йо­го мос­кво­фільс­тво чи й не зов­сім прис­той­не для лю­ди­ни ви­со­ ко­го ро­зу­му уля­ган­ня пе­ред ро­сій­ськи­ми ца­ря­ми, чи й жеб­раць­ке праг­нен­ ня ви­дер­ти в них гріш — це все бу­ло й на те го­ді зак­ри­ва­ти очі. За­га­лом мож­на ска­за­ти, що ли­ца­рем на­ці­он ­ аль­ної ідеї й чес­ті Л. Ба­ра­но­вич не був, як при­мі­ром Д. Брат­ков­ський чи Пи­лип Ор­лик, але тре­ба від­да­ти йо­му на­леж­не: в цик­лі по­е­зій на те­ми ру­ї­ни він з’явив стіль­ки га­ря­чої лю­бо­ ві до рід­ної зем­лі, стіль­ки бо­лю на її роз­ру­ху й бі­ди, що не мож­на не виз­на­ ти: ось спраж­нє об­лич­чя ці­єї склад­ної лю­ди­ни, а не ті мас­ки, які му­сив не раз одя­га­ти. Са­ме тут по­ет ство­рює ряд не­пе­ре­вер­ше­них ше­дев­рів («Світ стря­са­ють гро­зи на люд­ськії сльо­зи», «Та оз­на­ка в Ук­ра­ї­ні, що зем­ля її в ру­ї­ ні», «Та­та­рин плюн­друє, як в се­бе но­чує» то­що). Не зай­ве від­мі­ти­ти при цьо­му, що по­ет рі­шу­чий неп­ри­хиль­ник со­ці­яль­

273

ної ре­во­лю­ції (Вірш «Ук­ра­їн­цю ска­жеш: „Хло­пе!”), йо­го сим­ па­тії в со­ці­яль­но­му ми­рі, ко­ли й шлях­та, і хло­пи зна­ють своє виз­на­че­не міс­це, а як та­ка рів­но­ва­га по­ру­ши­ла­ся, то­ді для по­е­та «хво­ріс­тю Ук­ра­їн ­ а хво­ріє важ­кою». До­сяг­ти ж ми­ру, за Ба­ра­но­ви­чем, мож­на тіль­ки в один спо­сіб: з’єд­на­тись у спіл­ ці Мос­ков­щи­ні, Поль­щі та Ук­ра­їн ­ і, щоб з’єд­на­ни­ми си­ла­ми по­би­ти та­тар і тур­ків — це й при­не­се рід­ній зем­лі мир, а що­до пов­стань, то «бун­ти не­хай за­тих­нуть і ви­сяк­нуть бо­лі», від­так по­ет ба­жає, щоб Бог зга­сив «в Ук­ра­їн ­ і во­гонь, що па­лає», бо той мо­же при­нес­ти Ук­ра­ї­ні за­ги­бель. Ма­є­мо тут сво­є­рід­ний па­ра­докс: не за свою во­лю, не­за­леж­ність і дер­жа­ ву зак­ли­кає пос­та­ва­ти по­ет, але тіль­ки «за от­чу ві­ру» — слу­ жи­тель куль­ту тут увіч пе­ре­міг пат­рі­от­ а. Та­ка сис­те­ма по­е­тич­но­го мис­лен­ня най­кра­щих і най­ прис­трас­ні­ших вір­шів Л. Ба­ра­но­ви­ча, на­пи­са­них і справ­ді з га­ря­чим по­чут­тям, про що сам по­ет з’яв­ляє так: Сторінка книги Л. Барановича «Аполлонова лютня», Київ 1671.

Про­бач­те, що ми поп­рос­ту пи­са­ли,

Пе­ро в зви­чай­не чор­ни­ло вмо­ча­ли, Умів би в мо­зок йо­го умо­ча­ти,

Не­люд­ські мав би я тво­ри скла­да­ти...

Ла­зар Ба­ра­но­вич ут­во­рив свій тип, мож­на ска­за­ти, ба­ра­но­ви­чів­ський, вір­ша: як пра­ви­ло, йо­го за­го­ло­вок — епіг­ра­ма­­а­фо­ризм, та­кож вір­шо­ва­ний, нап­рик­лад: «Що­би ко­заць­кий чо­вен на тур­ків пли­нув зно­ву», або «У сві­ті так ве­деть­ся, що ли­хо смі­єть­ся», ін­ко­ли й шир­ше. По­ет ко­рис­ту­єть­ся різ­ним си­ла­біч­ним вір­шем, але улюб­ле­ний йо­го роз­мір 5 + 6, при екс­пре­сив­них по­зи­ці­ях він май­стер­но ви­ко­рис­то­вує прос­тий і под­вій­ний ле­о­нін­ський вірш, ос­тан­ній по­дає не в ря­док, а ла­має. Всі тво­ри гус­то пе­ре­си­па­но мо­раль­ною на­у­кою, тоб­то во­ни, знач­ною мі­рою, учи­тель­ні. До ре­чі, й су­час­ ни­ки сприй­ма­ли йо­го як учи­те­ля, про що ви­раз­но пи­ше по­ет йо­го шко­ли О. Бу­чин­ський­­Яс­кольд: І от­ця прес­вя­то­го свя­тий дух нас бу­дить

Ба­ра­но­ви­ча ймен­ням — ар­хі­є­пис­ко­па, Що на Сі­ве­рі вчу­ли йо­го доб­ру сто­пу.

Він ре­цеп­ти, як лі­кар умі­лий, не зна­чить, Аж до­по­ки хво­ро­бу га­разд не по­ба­чить...

На жаль, у дій­снос­ті ді­яг­но­зи Л. Ба­ра­но­ви­ча не зав­жди бу­ва­ли пра­виль­ні, від­так і ре­цеп­ти, бо не зав­жди бу­див йо­го Свя­тий Дух, а час­то тим­ча­со­ві ре­зо­ни. Од­нак свою зем­лю і свій на­род по­ет по­сво­є­му лю­бив і, як умів, від­ да­вав йо­му ду­шу, ви­лив­ши свої по­чут­тя, дум­ки й нас­трої у га­ря­чо­му сло­ві.

274

ЛАЗАР БАРАНОВИЧ

ІЗ КНИ­ГИ­ «АПОЛ­ЛО­НО­ВА ЛЮТ­НЯ»­ Ки­їв, 1671 р.

ПРО МІ­С ЯЦЬ ТА ЗО­Р І

Мі­сяць уго­ру пос­тій­но спли­ває, Бо­жим слу­гою се­бе на­зи­ває; Фа­кел не­бес­ний — йо­го Бо­жа си­ла Нам се­ред но­чі в піть­мі зас­ві­ти­ла. Сві­ча­ми зо­рі го­рять се­ред не­ба — Твор­че ве­ли­кий, то сла­ва для те­бе! І мо­реп­лав­цям пот­ріб­нії зо­рі, З ни­ми без­печ­но блу­ка­ють у мо­рі. Мі­ся­цем, сон­цем Бог, на­че м’яча­ми, Ки­дає в не­бі — тим грає і з на­ми, Лю­дям до ре­чі та Бо­жа за­ба­ва, Бо­гу за неї хай честь бу­де й сла­ва! Гра ота лю­дям ве­се­лість при­но­сить, Ма­ють із то­го пло­дів во­ни до­сить. Сон­це про­мін­ням нам по­ле всі­ває, Буй­ним ко­лос­сям лю­дей на­ді­ляє. Мі­сяць нам ни­ву су­ху охо­ло­дить, З по­міч­чю тою зем­ля щед­ро ро­дить. НА ВИ­Н О МО­Л О­Д Е­ БОЧ­К А НО­В А ДЕ?

Із во­лі Па­на у сві­ті ве­деть­ся: Ста­ре в но­во­му ви­но поп­су­єть­ся. Із лас­ки Па­на ви­но но­ве ма­єм, Про но­ву ж боч­ку чо­мусь не под­ба­єм. Ста­рі зви­чаї по­ки­ну­ти тре­ба: В ста­рій оде­жі чи пі­деш до не­ба? Ста­ре зло — боч­ка гни­ла, ко­жен знає:

275

Но­ве ви­но в ній за рік за­ки­сає. Ді­ря­ва боч­ка — ви­но ро­зіл­лєть­ся, Нед­ба­лий швид­ко у сві­ті зве­деть­ся. Іу­да — боч­ка ста­ра, бо шну­ра­ми Її крі­пи­ли, а не об­ру­ча­ми. Ви­но про­лив він, так зав­ше бу­ває — Трух­ля­ва боч­ка ви­на не три­має. Про но­ву боч­ку як­що не под­ба­ти, Ви­но но­веє у що на­ли­ва­ти? ПРО СОН­Ц Е

а Яс­ки­ня — пе­че­ра,

міс­це від­люд­нен­ня.

Як сон­це схо­дить, слав тво­рін­ня Бо­же, Ко­ли по но­чі сві­тить день по­го­жий, Отець дня — сон­це, мі­сяць — ма­ти но­чі, А їй у по­міч — зі­рок яс­ні очі. Як сон­це яс­не про­ме­ні роз­ки­не, То геть одс­туп­лять сві­ту цьо­го ті­ні. Жи­ве бе­реть­ся зра­зу до ро­бо­ти: Не­ма без сон­ця пра­цю­вать охо­ти. Не­бес­не сон­це ди­вить­ся усю­ди, Хі­ба в яс­ки­ніа яс­нос­ті не бу­де. Не дас­ться сон­це гля­ну­ти на се­бе, Ос­лі­пить очі, бо є оком не­ба. Зо­риш на сон­це — очі мру­жить ма­єш, А не прим­ру­жиш, то бі­ди заз­на­єш. Яс­не і крас­не над усі ство­рін­ня, Це щи­ре сон­це, гід­не пок­ло­нін­ня. Во­но за зем­лю біль­ше на­ба­га­то, Як тьмить­ся, має го­ре нас узя­ти. З усіх пла­нет, що зна­є­мо їх ли­ше, Во­но уб­ран­ня має най­пиш­ні­ше. Криш­таль не­бес­ний в ка­мінь пе­ре­хо­дить, І прос­ту склян­ку блиск той бла­го­ро­дить, Зір­кам да­рує й мі­ся­це­ві яс­ність. Ко­го ж не вра­зить со­няч­на прек­рас­ність? УСІМ ВЕС­Н А БУ­В А КРАС­Н А

276

До­ки до­ща­ми вес­на зем­лю змиє, Віт­ром ту­жа­вим об­лич­чя об­віє. З теп­лих пта­ша­та кра­їв при­лі­та­ють, Спі­ван­ки сві­ту ве­се­лі спі­ва­ють. Жай­во­рон криль­ми в по­віт­рі трі­по­че, Го­ло­сом по­ле на­пов­ни­ти хо­че. Із зи­мо­вод­дя мчить лас­тів­ка ран­ня,

Пруд­ко лі­тає сво­бо­дою п’яна. Гу­си у не­бі, кач­ки про­лі­та­ють І жу­рав­лі он вже гніз­да зви­ва­ють. Яй­ця нес­ти­муть, пло­ди­ти­муть ді­ти, Щоб по­тім з ни­ми у ви­рій ле­ті­ти. Хоч не­ве­ли­кий на зем­лю дощ плес­не, Сім’я умер­ле вес­ною вос­крес­не. Пус­тить зе­ле­ну тра­ву, де яг­ня­та Пас­ти­ся бу­дуть і жва­ві ло­ша­та. Он­де ху­до­ба жи­рує на во­лі, Зій­дуть жи­та на зво­ло­же­нім по­лі. Кві­тів бар­вис­тих но­ве по­ко­лін­ня Зро­дить, мов ма­ти, про­рос­ле на­сін­ня. Про­ме­ні сон­ця лиш тіль­ки приг­рі­ють, За­раз му­ра­хи й жуч­ки зем­лю кри­ють. А як на рі­ках зій­шла льо­ду ши­ба, Зра­зу заг­ра­ла, про­ки­нув­шись, ри­ба. Жа­би із ба­гон вес­ну вже ві­та­ють І, як умі­ють, про неї спі­ва­ють. Бджо­ли в по­віт­рі, зле­тів­ши, заг­ра­ли. Вес­но, ве­се­лі ча­си нам нас­та­ли! Го­лі де­ре­ва лист ви­пус­тять з се­бе — Рай на зем­лі вже та­кий, як у не­бі! Тіль­ки де­ре­ва у лис­тя вдяг­нуть­ся, То со­ло­вей­ки по­дяч­но оз­вуть­ся. Дроз­дик із шпа­ком, чи­жі і щиг­ля­та Бу­дуть при­ро­ді хва­лу воз­да­ва­ти. Вес­но, ти гар­на, тво­рець твій ще кра­щий, Хай же нам щас­тя пош­ле Всет­во­ря­щий! Тво­рить вес­на все, як Бог їй на­ка­же, Хай Бо­гу ко­жен по­дя­ку по­ка­же. В рі­ках, на су­ші, в га­ях, по­лях, се­лах Зи­му змі­няє вес­на пре­ве­се­ла. Дай, Бо­же, вес­ну щас­ли­во зус­трі­ти І то­бі, Па­не, як слід пос­лу­жи­ти. Дай у цю вес­ну здо­ров’я на сла­ву, Гос­по­ди, ми­лість пош­ли нам лас­ка­ву. Хай же і сер­це пус­кає із се­бе Па­рос­ті цно­ти, щоб бу­ти у не­бі. Як схо­чеш сер­це люд­ське пок­ро­пи­ти, То во­но цно­ти нам бу­де пло­ди­ти. То чи ж бу­ла б нам вес­на та­ка ми­ла, Як­би в нас цно­ти во­на не ро­ди­ла?

277

ЯК Є РА­К И НА ОБІД,­ В МЕ­Д У ПЛА­В А­Т И ЇМ СЛІД

Ма­єш у льо­хах ме­ди ти, Рад­жу їх до ра­ків пи­ти. Плис­ти­муть при тій на­го­ді На­віть швид­ше, ніж по льо­ді. Хай же Бо­га з нас уся­кий За мед хва­лить і за ра­ки. Нас Бог ра­ка­ми вгод­жає І ме­да­ми на­ді­ляє. Він пок­лав і в не­бі Ра­ки — Для лю­ди­ни ті прис­ма­ки! Ой, уп’юсь, бо твоя ха­та Ла­го­ми­на­ми ба­га­та! Про ме­ди і в не­бі дба­ють, Так бла­жен­ним до­год­жа­ють; З ву­ли­ком Амб­рось іде там, Не ску­пий вгос­ти­ти ме­дом. Всіх час­тує, ко­го стрі­не,— Мед, ви­но по не­бі пли­не. Всі ідуть там за спа­си­бі Вбрід ви­на, ме­дів і хлі­ба. Ко­жен там всьо­го діс­та­не, Є усе при гой­нім Па­ні. Хай, жду­чи оту на­го­ду, Всі свя­ті їдять хліб­­во­ду, Бу­де в сві­ті го­лод­ні­ше, В не­бі їс­ти­ме сит­ні­ше. Тож пос­тіть­ся й ви з та­ки­ми, Смач­но по­їс­те з свя­ти­ми. ПРО ШПА­К А Як шпак ор­ло­ві в кіг­ті пот­рап­ляє,­ Неж­да­но світ по­ки­ну­ти він має.

278

Пур­хнув з гніз­деч­ка мій Шпак і спі­ває,

Смер­ті не чує, про неї не дбає. Рап­том Орел, що до кро­ві по­жад­ний,

На мо­го Шпач­ка мет­нув­ся, не­щад­ний. Про ле­бе­дів між лю­дей по­ві­да­ють,

Що пе­ред смер­тю чу­до­во спі­ва­ють. Так пе­ред смер­тю Шпа­чись­ко спі­ває,

І не зва­жає, що смерть до­га­няє. Чи ж не діс­тав ти інак­шо­го пта­ха,

Що, лю­тий Ор­ле, пор­вав мо­го Шпа­ка?! До­сить є ка­чок, од­на­че мій Шпа­чок Втра­пив до сма­ку, зле не­бо­ра­ку!

ЩО ТЬМЯТЬ­С Я ПЛА­Н Е­Т И —­ НЕ­Щ АС­Т Я ПРИК­М Е­Т И

Як сон­це й мі­сяць, бу­ва, в не­бі тьмять­ся, Лю­ди­на вчить­ся: прий­де час про­щать­ся. Не­хай, як сон­це, во­на в ми­рі сві­тить, На неї хма­ра най­де і приг­ні­тить. Як сон­це схо­дить, у сві­ті хтось ро­дить, Пан по­ги­бає, то й сон­це за­хо­дить. Як тьмить­ся мі­сяць — це па­ні вми­рає, Не­на­че не­бо клю­чем од­ми­кає. Ди­вись на різ­ні пла­нет­нії змі­ни, Зва­жай на не­ба од­віч­ні від­мі­ни, Те­бе, зем­ля­нин, зем­ля со­бі має: Зем­лі все плем’я люд­ське під­ля­гає. І ЗО­´ ЛО­ТА Є ГРУ­Д А,­ А ДОБ­Р А НЕ БУ­Д Е!

Гру­день нам груд­дя на­ро­бить з бо­ло­та, Доб­ре і гру­ди, ко­ли б гру­ди зло­та. Зло­то — бо­ло­то, тож гру­ду ту зло­ту Май за бо­лот­ну у се­бе ро­бо­ту. Скіль­ки ков­тну­ло лю­дей те бо­ло­то, Зло­то ко­ха­ли, бо­лот­неє зло­то! МЛИ­Н АР­С ЬКЕ КА­М ІН­Н Я­ ДАСТЬ РІЗ­Н Е МЕ­Л ІН­Н Я

Як мель­ник пус­тить жор­но­ве ка­мін­ня, Ска­за­ти мо­же про своє ме­лін­ня: «Сво­їм ме­лін­ням хліб я за­роб­ляю, Ко­ли ка­мін­ням зер­на роз­ти­раю; З ме­лін­ня то­го бу­ду доб­ре жи­ти, Бо те ка­мін­ня ста­не хліб ро­ди­ти. І мед плив­ти­ме із то­го ка­мін­ня, Бо на­мі­ня­єм ме­ду за на­сін­ня. Хтось на ка­мін­ня сі­яв — не вро­ди­ло, В мли­ні ка­мін­ня нас ще не ду­ри­ло. На цім ка­мін­ні ма­ти­ме­мо збіж­жя, Як гар­но зме­лем, то на­пов­ним ді­жі».

279

ЯК ДОЩ ОСІН­Н ІЙ,­ ХЛОП ПИ­Я ­Ч ИТЬ З ЛІ­Н І

Силь­но ця осінь до­щем за­ря­ди­ла, По­шес­тьпо­віт­ря на світ на­пус­ти­ла. Трун­ка­ми лю­ди се­бе за­ли­ва­ють, Тим до­щі з не­ба на зем­лю спли­ва­ють. То­пи­те, лю­ди, се­бе го­ріл­ка­ми, От вас і не­бо на­по­їть до­ща­ми. Схо­чеш, лю­ди­но, щоб ви­па­ло су­хо, Будь же тве­ре­за, на­хи­лить Пан ву­хо. А бу­деш да­лі ти гор­ло мо­чи­ти, Бу­де нуд­ний дощ із не­ба то­чи­ти. Щоб не сму­ти­тись, як дощ нак­ра­пає, Зай­ві у гор­ло трун­ки ули­ва­єш. Так не діж­деш­ся на зем­лю по­го­ди, А з трун­ку тво­го не бу­де ви­го­ди. Ли­ти по­ки­неш із влас­но­го дзба­на — Бог лить не ста­не від ра­на до ра­на. З Бо­жо­го дзба­на дощ сіє і сіє, А що дзбан люд­ський з п’яни­ця­ми діє? Гей, по­га­муй­те до ви­пив­ки спра­гу, Дасть Бог все­силь­ний яс­ну вам нас­на­гу. Осінь Гос­под­нім пло­дом ба­га­тіє, Всяк оте трун­ком одз­на­чить во­ліє. Лю­дям під­пи­лим вто­рує і не­бо, Хо­чеш прос­віт­ку, тве­ре­зим буть тре­ба! Гні­вом на бра­та бра­то­ве па­ла­ють, То з не­ба за­пал до­щі по­га­ша­ють. ЯК ВІ­Т ЕР ГУ­Л ЯЄ,­ ТО КО­М ИШ ЛА­М АЄ

280

Як ві­тер ко­миш у по­лі хи­тає, Так го­ло­ву біль мою роз­ри­ває. За що не візь­мусь, ні­чо­му не ра­дий, Бо­лить го­ло­ва — не дам со­бі ра­ди. Той, хто на мо­рях віт­ра­ми ке­рує, Не­хай на зем­лі цей ві­тер вга­мує. Ко­миш по­льо­вий не­хай не ла­має, Ме­не хай у гріб цей біль не вга­няє. О Бо­же, ме­ні, щоб ві­ку до­жи­ти, Цей біль на­віс­ний дай си­лу стер­пі­ти. Ко­миш не по­кинь, що зміг із­рос­ти­ти, Од віт­ру то­го ти му­сиш прик­ри­ти. Опер­шись на хрест, ме­не пі­діп­ри ним,

Не дай, аби чорт ме­не брав на кпи­ни. Від ду­ху тво­го не­хай уті­кає, Не­хай і слу­ги тво­го не чі­пає. ВЕ­С ЕЛ­К АВ НЕ­Б І —­ ВТІ­Ш И­Т ИСЬ ТРЕ­Б А!

В не­бі ве­сел­ка пре­гар­но уб­ра­на Від до­ро­го­го й ви­со­ко­го Па­на. Ти­ся­чо­бар­вно, про­мі­ня­чись, грає, Зем­лю тор­кає — чу­до­во сі­яє. На­че на пан­ну, за­хоп­лен­ня гід­ну, Див­лять­ся лю­ди — кра­су її вид­но! Ма­ля­ри так би свої кла­ли фар­би, Не­ба ве­сел­ка хай з’явить їм бар­ви! Стріл отой лук і тя­ти­ви не має — Зна­чить ве­сел­ка нам мир про­ві­щає. Сон­це гап­тує у хма­рах про­мін­ням, Див­не в ве­сел­ки бар­вис­те одін­ня! Що ди­ву­ва­тись: не­віч­ним є гар­не, Тро­хи пок­віт­не і ро­бить­ся мар­не, Бо як при­ро­да прек­рас­не з’яв­ляє, Кво­ла хво­ро­ба усе те вби­ває! АВ­Т ОР ШКО­Д УЄ­ Й ТА­К Е АПЕ­Л ЮЄ

Му­шу приз­на­тись, жаль все­­та­ки маю: Тво­ри скла­даю, честь ін­ші прий­ма­ють. Так це, як бджо­ли: са­мі мед зби­ра­ють, Ін­шії мед той со­бі спо­жи­ва­ють. Так і овеч­ки: хоч вов­на кош­ла­та, Але для ін­ших ця пиш­ная ша­та. Так і пта­ша­та: рос­туть у них ді­ти, Яст­руб зіб­рав­ся у їжу спо­жи­ти. Так пра­цьо­ви­ті во­ли в плу­зі хо­дять, Лю­дям по­жи­ток ро­бо­тою пло­дять. В са­ді так са­мо: хоч яго­ди ро­дять, Теж не для се­бе, а лю­дям ви­го­дять. Сад­жал­ки, рі­ки в со­бі ри­бу ма­ють, Ін­ші ту ри­бу зі сма­ком з’їда­ють. Бо­же, хай честь би то­бі діс­та­ва­лась, То б і у ме­не без­щер­бно ли­ша­лась, Сла­ви то­бі, не со­бі праг­ну, Па­не, Хай же із пра­ці плід доб­рий пос­та­не!

281

В ПО­Л І РО­Б О­Т А,­ ДО НЕЇ ОХО­Т А

Не­мов­би спи­си ко­лос­ся в по­лі, Жа­ти­ся бу­де жен­ця­ми без бо­лю, По­том зі­хо­дять — то рать нек­ри­ва­ва: Клас­ти ко­лос­ся у сніп їх­ня спра­ва. Ко­пи скла­дуть­ся — утіш­ні мо­ги­ли, На­ші з мо­гил тих пок­ріп­лять­ся си­ли. По­тім ті ко­пи зве­зуть у сто­до­ли, — Має гос­по­дар ро­бо­ти до­во­лі: Все змо­ло­ти­ти, змо­ло­че­не по­тім Вез­ти до мли­ну, що­би по­мо­ло­ти. Бо­рош­но їде — є пе­ка­рю ді­ло: В ді­жу за­си­пать, аби за­мі­си­лось. З пе­чі хліб вий­де, щоб нас ізіг­рі­ти, З пра­ці він, як же йо­го не лю­би­ти! В не­бі у се­бе Отець хлі­ба про­сить, Шле він йо­го нам, аби бу­ло до­сить. Тре­ба про хліб нам на­зав­тра под­ба­ти, Що ж бу­де да­лі — нам то­го не зна­ти, Бо як пом­ре­мо, то хлі­ба не тре­ба: Тіль­ки б Гос­подь нас доп­ра­вив до не­ба. ЛИ­С О­М У­­М УД­Р О­М У

Лю­ди­на до­ки слів со­бі на­шу­ка, Шкре­бе у тім’я, муд­ра хай яка! Тож си­ла муд­рих ли­си­ми і ста­ли: Пи­са­ли й зав­ше го­ло­ву шкро­ба­ли. Ли­сіть не хо­чеш, то звер­нись до Бо­га, Що на­у­чає мо­ві і ні­мо­го. ПРО ЧАС ДЛЯ ВСЬО­Г О —­ ДОБ­Р О­Г О, ЗЛО­Г О

282

На все час бу­де, так муд­рий по­ві­дав, Це на со­бі я, приз­на­ю­ся, зві­дав. Ро­ди­тись був час, умер­ти час є нам. Од­не візь­ме Пан, а дру­ге дає нам. Час пла­чу, смі­ху, час ста­вить бу­дин­ки, Мов­ча­ти, пра­вить, ва­лить та­кож стін­ки, Пос­ти­ти; їс­ти, час спа­ти й нес­па­ти: На все не тре­ба го­тов­ність три­ма­ти. І твій час, Па­не, то­бі ма­єм да­ти. Не трать­мо ча­су, що Бо­гу уй­ня­тий! На віч­ність час то, доб­ром йо­го, Бо­же, На­чинь, аж до­ки взять віч­ність не змо­жем!

РУ­С ИН ДО ПО­Л Я­К А,­ ЩО ПО­­П ОЛЬ­С ЬКИ КУД­К У­Д А­К А

Про­шу, про­бач­­но, по­ля­ку, Як не знай­деш в ме­не сма­ку, Нас по­­русь­ко­му ві­тав би, Я, ру­син, лю­біш чи­тав би Ру­си­но­ві то зві­ри­на: І поль­щиз­на, і ла­ти­на, А як має звір той ро­ги? Гей, по­ля­ку, не будь стро­гий! Тож пос­тав­ся ти лас­ка­во, Що чи­ню я у тій спра­ві. Як на­пи­шеш що по­­русь­ки, Прий­ме ру­син те за гус­ку. Воль­ність ма­ють по­е­то­ве, Як у бай­ках, так у мо­ві. Сло­во мо’ яке згру­бив я, Аби суть не за­гу­бив я. В те­бе схиль­нос­ті на­ді­юсь, Ма­єш муд­рість — то пок­ри­юсь. Мо­ва твоя і в ру­си­ні, Уті­шайсь, по­ля­ку, ни­ні! Я би теж отак вті­шав­ся, Як­би русь­ко­му нав­чав­ся! Що­би ті ча­си вер­та­ли, Ко­ли тур­ка роз­би­ва­ли. Гнів свя­тий тож на тур­чи­на Єд­нав ля­ха і ру­си­на, Го­ді сва­рок, по­ми­рі­мось У нез­го­ді не па­лі­мось!

ЯКИ­М И РУСЬ ТА ПО­Л Я­К И БУ­В А­Л И

Пись­мо свя­теє чи­та­ли в кос­тьо­лі, Ки­да­ли вго­ру ля­хи шаб­лі го­лі. Із то­го ру­ху да­ва­ло­ся зна­ти: Жит­тя во­лі­ють за ві­ру від­да­ти. Від ля­ха ру­син та­кож не від­ста­не, За ві­ру от­чу зма­га­ти­ся ста­не. За те Гос­подь хай вас бла­гос­лов­ляє, Дес­ни­ця Бо­жа не­хай під­пи­рає.

283

ПИШ­Н О­М У

Хоч пи­ха ум­ре, в сві­ті бу­деш жи­ти, Як пі­деш у гріб, пи­сі теж зот­лі­ти. ЩАС­Т Я КО­Л О­ МОР­Щ ИТЬ ЧО­Л О

Щас­тя у ко­лі круж­ляє у сві­ті, Взи­мі, вес­ною, на осінь і в лі­ті. Ні, не ра­дій­те, як щас­тя спри­яє, Па­ні нес­тій­на, це ко­жен піз­нає. Зло­то сьо­год­ні, і пер­ла, й ма­нат­тя, — В по­пе­лі зав­тра за­ри­ють вас, брат­тя! МУД­Р ИЙ ЧО­Л О­В ІК —­ ВИД­Н О ЗВІД­Д А­Л ІК

По­жа­да­на дум­ка, як іск­ра та, влас­не, Щось спа­лить зав­жди, ко­ли не за­гас­не. Бу­ває ці­ла тка­ни­на, та іск­ра Спа­ли­ти мо­же тка­ни­ну ту, бис­тра. Ко­ли ж бо іск­ру з тка­ни­ни не ски­нем, У ній ми дір­ку не­ба­жа­ну ки­нем. Так са­мо в ті­лі дум­ки по­жад­ли­ві, Ко­ли три­ма­єш, то бу­дуть шкід­ли­ві. Ски­дай най­швид­ше, щоб твоє ті­ло Від то­го жа­ру не спо­пе­лі­ло. МУД­Р ИЙ ПРОС­Т О­М У НЕВ СМАК,­ ГА­Н ИТЬ МУД­Р О­Г О ПРОС­Т АК

284

Так, муд­рий у дур­ня по­ша­ни не має, Йо­му до­ку­чає, що ніс за­ди­рає, Пос­тій­но заз­дрить, до­сад­жує Бо­гу, А муд­рий пев­ну зна в не­бо до­ро­гу. Так, ду­рень дур­нем, бо глуз­ду не має: Хоч сам не вчив­ся, а муд­ро­го лає. Чи ви­нен муд­рий, що ду­рень у ру­ки Не хтів на­леж­но узя­ти на­ук­ и? Той гід­ний ша­ни, хто че­рез труд­ність — По­тів не­ма­ло — узяв­­та­ки муд­рість! Чи ж має вар­тість дур­но­го глу­пó­та, Здо­бу­ти муд­рість — неп­рос­та ро­бо­та! Що муд­рість біль­шу ці­ну в сві­ті має, Як грім дур­но­го чо­мусь ура­жає. Та є й над муд­рість у сві­ті прос­тó­та, Суп­ро­ти неї і муд­рість — бо­ло­то,

Та­ка прос­то­та Хрис­ту зав­ше ми­ла, Та, в кот­рій муд­ра за­хо­ва­на си­ла. ОДИН БА­Г А­Т ИЙ,­ НА ДРУ­Г О­М У — ЛА­Т И

Один ба­гат­ший дру­го­го бу­ває, Отой ба­га­тий, той у борг впа­дає. Ба­га­чу, ма­єш біль­ше, ніж пот­ріб­но, Роз­дай на ми­лість з лас­ки лю­дям бід­ним! Ко­ли б зай­ви­ни лю­ди роз­да­ва­ли, Го­ло­ти в сві­ті ми б не по­ди­ба­ли. Ба­га­тий — ша­ти роз’їда­ють мо­лі, Стар­ці із рин­ку, як той бу­бон, го­лі. В зем­лі ба­га­тий сріб­ло­зло­то криє, Стар­цю ше­ля´га да­ти по­жа­ліє. В тем­ни­ціа вся­кі трун­ки він хо­ває, Жеб­рак од спра­ги на дво­рі вми­рає. Щу­ри в спі­жар­ніб жи­то по­жи­ра­ють, Стар­ці пос­тій­но го­лод від­чу­ва­ють. Щоб лиш­ки влас­ні ви­нес­ли ба­га­ті, То бід­ні лег­ко б по­ла­та­ли ла­ти. Доб­ро трух­ліє, ви­ки­нуть во­лі­ють, Бі­да­ку — бра­та сво­го — не жа­лі­ють. Прий­ма страж­ду­щих ло­но Ав­ра­мо­ве, Ба­га­тим пек­ло ви­па­де го­то­ве!

а Тем­ни­ця — тут: льох. б Спі­жар­ня — ко­мо­ра

для збе­рі­ган­ня зер­на.

БА­Г А­Ч Е­В І, ЛА­З А­Р Е­В І

По­ли­нув Ла­зар — ян­го­ли заб­ра­ли, Ба­гач — у пек­лі, му­чить­ся не­ма­ло, На ло­ні вклав­ся Ла­зар у Ав­ра­ма, А ба­га­че­ві ви­ко­па­на яма. Ба­га­тий Ла­зар, мо­же­мо ска­за­ти, Бо віч­но царс­тво зміг со­бі узя­ти. Ба­гач — убо­гий, і во­ди не має, Зга­дать про се­бе Ла­за­ря бла­гає. Їв­пив, у ша­тах, пур­пу­рі, а вбо­гий У ньо­го Ла­зар гнав­ся за по­ро­ги. Шма­то­чок хлі­ба, ше­ляг хоч по­дав би, То за­раз, мо­же, сум­но не во­лав би! Ков­тка во­ди він в Ла­за­ря про­хає, Жа­лів по­да­ти, то йо­му не­має. Вже наб­ри­да­ли ви­на ба­га­че­ві, Тут во­ду жеб­ра й жеб­ра­ти іде він. О ви, ба­га­ті, тов­щем оп­ли­ли­ся,

285

А про убо­гих зав­ше не пек­ли­ся! У не­бі, знай­те, вбо­гих Пан по­са­дить, На вас зва­жа­ти й тро­хи не по­ра­дить. За мі­ру мі­ра від­да­єть­ся ва­ша, Від вас убо­гим чи ж діс­та­лась па­ша? Не дасть убо­гий вам ні­чо­го з не­ба. Ба­га­че! Хлі­ба бід­ним да­ти тре­ба! ЗДО­Р ОВ’Я — ВІД ДІ­Є ­Т И,­ ЗНАЙ ДОБ­Р Е І ПРО ЦЕ ТИ­

Не тра­вить шлу­нок — бо­лить го­ло­ва нам; Ба­га­то їс­ти — річ та­кож по­га­на. Бу­ває кра­ще нес­тат­ки тер­пі­ти, Бі­да це мен­ша, ніж над­мі­ру їс­ти. Вік дов­гий в то­го, хто мі­ру три­має: Роз­пус­ту час­то хво­ро­ба ка­рає. Ста­рий чи юний, а хо­чеш буть ду­жий, Три­май­ся мі­ри у всьо­му, мій дру­же! Адам не стри­мавсь, щоб не спо­ку­ша­тись, І всім нес­трим­ність дає се­бе зна­ти. Ідеш у ліж­ко, не вжи­вай на­пою, Що­би зі шлун­ком не три­ма­ти бою. СВІТ СТРЯ­С А­Ю ТЬ ГРО­З И­ НА ЛЮД­С ЬКІЇ СЛЬО­З И

286

По­жаль­ся, Бо­же, що світ за­ку­рив­ся, Це за грі­хи Бог на всіх нас оз­лив­ся! Брат бра­ту — нед­руг, син бать­ку во­ро­жий, Скрізь не­до­ві­ра і всі нас­то­ро­жі. Сво­єї ті­ні жа­ха­ють­ся лю­ди, Грі­хи це чи­нять, па­ну­ю­чи всю­ди! Пря­муй­те, лю­ди, мер­щій до по­ку­ти, Не так бо­я­тись ви бу­де­те скру­ти. Бог лю­бий мир вам поч­не по­си­ла­ти, Од вас не бу­де ли­ця од­вер­та­ти. Не­мов на мо­рі, так хви­лі у сві­ті, У то­му мо­рі не­лег­ко вці­лі­ти. Щоб уці­лі­ти від лю­тої хви­лі, Пот­ріб­но злос­ті по­ки­нуть за­ї­лі.

Бо­же, дай лю­дям свя­ту твою зго­ду, І по не­го­ді по­дай нам по­го­ду. На Ук­ра­ї­ні Не один ги­не, Вкра­ї­на — це мо­ре! Во­но чер­во­не, Хто сам — по­то­не, в гур­ті — пе­ре­бо­ре! Хай Ук­ра­ї­на Бу­де єди­на, та­та­рин хай зги­не, Не­хай на зго­ду Візь­ме уго­ду, хай лю­бить ру­си­на! Бо­же, дай зго­ди свя­тої Вкра­ї­ні, Хай Ук­ра­ї­на у сі­чі не ги­не! Вже Ук­ра­їн­ у в кро­ві по­ку­па­ло, Не­вин­ним лю­дям над мі­ру при­па­ло. Мед­­мо­ло­ко по зем­лі хай поп­ли­нуть, Лю­ди ме­чі хай пок­ру­шать і ки­нуть, Хай пе­реп­лав­лять гар­ма­ти на дзво­ни, Щоб дзво­ном сла­вить те­бе на всі го­ни, Як по­жа­да­ний ти мир по­да­ру­єш, Що зав­ше ді­тям сво­їм офі­ру­єш. Дай, Па­не, ми­ру, дай кон­че спо­кою, Так хо­чем то­го по дов­го­му бою! ТА ОЗ­Н А­К АВ УК­Р А­Ї ­Н І,­ ЩО ЗЕМ­Л Я ЇЇВ РУ­Ї ­Н І

Так як на чо­вен хви­лі на­лі­та­ють, На Ук­ра­ї­ну бі­ди на­па­да­ють. Ні, іще гір­ше! Чо­вен во­ду крає, А Ук­ра­ї­на в кро­ві по­то­пає. Па­не, во­дою пра­виш і віт­ра­ми, Хай же за­тих­не бу­ря ця над на­ми! ЦЯ ВІЙ­Н А­ СВІТ РОЗ­Л АД­Н А

Грі­хи з во­єн нам­но­жúлись, Бо­дай ті нам і не сни­лись! Ця тру­ба зі сну роз­бу­дить, І лю­дей да­рем­но гу­бить. Вже ніх­то не до­по­мо­же, Тож на нас ти зглянь­ся, Бо­же! Дай наш край ути­хо­ми­рить, Бо вій­на нам ли­хо чи­нить.

287

У МИ­Р У НЕ­М А МИ­Р У

Ми­ру без ми­ру так важ­ко про­бу­ти, Ми­ру мир хо­че — у сло­ві це чу­ти! Мор у цім сві­ті — не мир бен­ке­тує, В сві­ті лю­ди­на лю­ди­ну мор­дує! Мир тож — не мир вже, як ми­ру не­має: Хо­диш сьо­год­ні, а зав­тра вми­ра­єш! ТА­Т А­Р ИН ПЛЮН­Д РУЄ,­ ЯКВ СЕ­Б Е, КО­Ч УЄ

а Бах­ма­тий —

та­тар­ський кінь.

Як час наш жаль­но ба­жа­єш спи­са­ти, — Мов ліс, у ньо­му нас звик­ли ру­ба­ти,— Пе­ро пот­ріб­но у кров умо­чи­ти, Та жаль за­пік­ся! Та­ко­го не вжи­ти! Це не для ме­не, бо тре­ба ри­да­ти Най­пе­ред­ні­ше, а по­тім пи­са­ти! Кри­чить кров силь­но, пе­ро заг­лу­шає, Бі­жить, во­лає, чи ж хто зу­пи­няє? Мой­сея тре­ба, щоб він у чер­во­не Уда­рив мо­ре, хай геть со­бі го­не! По­жаль­ся, Бо­же! Ко­ли не по­діє Мой­сея лас­ка, хай хрест за­яс­ніє, Вга­мує крів­цю, вже до­сить прол­ля­лось Тво­єї, Па­не, — щоб не пов­то­ря­лось! Не­хай зір­веть­ся та­тар­ська тя­ти­ва, Що з тур­ком ра­зом на кров на­шу хти­ва, Не­хай роз­дує та­тар­ських бах­ма­ти­ха, Хай в по­ле ди­ке поч­нуть уті­ка­ти, Хай біль­ше гос­тра нас шаб­ля не го­лить, Вже бо­лю до­сить, не­хай не не­во­лить! СВІТ НА ВСІ БО­К И­ ПА­Л АЄ ШИ­Р О­К О

288

Світ за­па­лив­ся — да­рем­но га­да­єм: Хто за­па­лив світ — не­яс­но ми зна­єм. Є са­мо­па­ли (до­реч­но наз­ва­ли), Щоб не па­лив­ся, чи світ за­хи­ща­ли? Го­ре­­го­ріл­ка світ гус­то впо­ї­ла, Слуш­но — го­ріл­ка: вог­нем за­па­ли­ла. Як із ду­ші ми її ви­лить змо­жем, Бог нам по­же­жу по­ча­ту зне­мо­же. Збий во­гонь, Па­не, звер­ни на та­та­ри, Дав­ній то во­рог, доб­ра він не да­рить! Бійсь са­мо­па­лу, що­би не брав жа­ру,

З ньо­го хай во­рог со­бі візь­ме ка­ру! Тож та­тар­ву об­па­ли, са­мо­па­ле, Ста­ли та­та­ри зух­ва­лі не­ма­ло. Паль, са­мо­па­ле, як ка­же це сло­во, Будь на та­та­ри пос­та­ти го­то­ве! Не­хай не фу­ка, Із сво­го лу­ка хай на­ших не ра­нить, Хай не ша­ліє, А ми зу­мі­єм доб­ря­че їх зга­нить. О са­мо­па­ле, Ти нам не­ма­ло до­ка­жеш всім сла­ви, Та­та­рам ди­ким Зла­ма­єш ши­киа — не ви­ка­жуть спра­ви!б Не бу­деш ці­лий, Зла­має стрі­ли, пор­вав­ши тя­ти­ви, Зір­ве бу­ла­ти, Поб’є бах­ма­тих, не ли­шить­ся гри­ви. На­ро­де дав­ній, Мій русь­кий, слав­ний, под­бай про сво­бо­ду, Дбай кра­ще, бо то Цін­ні­ше зло­та, жий без пе­ре­во­ду! Не так пи­са­ли, Як во­ю­ва­ли. Кпить же Русь ні­ко­му Не доз­во­ля­ла, А гос­ті ма­ла — не гна­ла із до­му. Ру­си­не­­му­же, стрі­ла не зду­жа, Во­юй по­га­ни, не хрис­ти­я­ни, В хрис­ти­ян­ и­ні твоя кров ги­не, Бий по­га­ни­на, та­ко­го си­на! Ру­си­не слав­ний, на­род твій дав­ній, Міг тур­ка би­ти, є що хва­ли­ти! Ру­си­не ми­лий, наз­би­руй си­ли, Піз­най, на Бо­га, де є до­ро­га! Бий тур­ка смі­ло, і в цьо­му ді­лі Дай по­міч, Бо­же, і їх зне­мо­жеш!

а Ши­ки — бо­йо­вий стрій. б Не ви­ка­жуть спра­ви — нас не здо­ла­ють.

ЩО­Б И КО­З АЦЬ­К ИЙ ЧО­В ЕН­ НА ТУР­К ІВ ПЛИ­Н УВ ЗНО­В У

О слав­на Русь, руш­ни­ця Хай па­лить тур­кам в ли­ця, Бра­тів звіль­ня до­во­лі, Що стог­нуть у не­во­лі. За­бу­лись лю­бі брат­тя! Брат бра­та лег­ко тра­тить!

289

Про бра­та дбан­ня не­має, Що в тур­ка вал на­си­пає, З кай­да­на­ми но­ги но­сить І хлі­ба жеб­ра­чить, про­сить! Су­во­рі лі­та — тре­ба зна­ти, Як брат за­бу­ває бра­та! Не­гар­но удо­ма ска­че, А брат йо­го в Тур­ках пла­че. Жо­на са­ма со­бі в до­мі, Муж в тур­ка ле­жить на со­ло­мі, І до­ти че­ка зі сльо­за­ми, Аж мир бу­де в тур­ка із на­ми. Не­ма лю­бо­ві на сві­ті, Вми­ра­ють лю­ди і в лі­ті. Доб­ро за­па­лú в нас, Па­не, Хай в лю­дях гнів пе­рес­та­не! По­сій лю­бов — хай за­ро­дить, В кро­ві ніх­то хай не бро­дить! У СВІ­Т І ТАК ВЕ­Д ЕТЬ­С Я,­ ЩО ЛИ­Х О СМІ­Є ТЬ­С Я

290

Все, що у сві­ті по­жад­ли­вість хва­лить, Кож­но­му очі ті­лес­ніс­тю па­лить. Пи­ха єди­на у сві­ті па­нує, Ко­жен су­сі­ді ні­що не да­рує. В світ цей прий­шов­ши, Гос­подь ка­зав вір­ним: «Вчись ко­жен сер­цем, як я, буть по­кір­ним!» Ма­ло з лю­дей хто доз­рів до по­ко­ри, Пи­хою ко­жен хва­ли­ти­ся ско­рий. Ко­жен з ма­лої при­чи­ни гнів має, Кров слаб­ших, глянь­те, кру­гом роз­ли­ває. В гні­ві не будь­те, як сон­це за­хо­дить! Бог да­вав зна­ти, що гнів ду­же шко­дить! Сон­ця про­мін­ня над­ве­чір зга­сає, В гні­ві лю­ди­на лю­ди­ну га­няє. Го­ді жи­ву­чим буть рів­ни­ми в сві­ті, Слаб­шо­го дуж­чий три­має у гні­ті. Жи­ти учи­ли апос­то­ли в ми­рі — Го­лий меч сві­тить в ру­ках у жов­ні­рів. Ми­ру на сві­ті ми зов­сім не ма­єм, Ми­ру із не­ба хі­ба виг­ля­да­єм. Па­не, дай ми­ру, хай бі­йок не ста­не. Зжаль­ся над на­ми, дай жи­ти нам, Па­не! Як бу­де би­ти шаб­лю­ка що­си­ли,

Ста­нуть на сві­ті зрос­та­ти мо­ги­ли. Марс ма­ри ро­бить, не­хай Марс на ма­ри Ля­же, мов зло­дій, який за­жив ка­ри! ЧИ­Т А­Ч У ЛАС­К А­В ИЙ,­ ЗВАЖ НА ОЦІ СПРА­В И

Про­бач­те, що ми поп­рос­ту пи­са­ли, Пе­ро в зви­чай­не чор­ни­ло вмо­ча­ли. Умів би в мо­зок йо­го умо­ча­ти, Над­люд­ські мав би я тво­ри скла­да­ти. А що чор­ни­ла пе­ру дос­та­ва­ло, На­сил­ля моз­ку чи­нить не прис­та­ло. Йшов за людь­ми я, що так учи­ня­ють: Чор­ни­лом пи­шуть, інак­ше не зна­ють. Пе­ро у мо­зок не вмо­чу­вав жо­ден, З шля­ху та­ко­го зій­ти я не го­ден. Май до цих вір­шів, чи­та­чу, охо­ту, Хоч і нез­да­ла, не гань цю ро­бо­ту. Доб­ре, чи­та­чу, що й так на­пи­са­лись, Хай би то­бою при­хиль­но чи­та­лись. А ти за ме­не за­мов сло­во Бо­гу, Хай візь­ме в не­бо мою ду­шу вбо­гу. В то­му за­ра­диш, та­ку дам по­ра­ду: Свій гріб зга­дав я, і ти свій зга­дуй

291

ТЕ­О­ДО­СІЙ СО­ФО­НО­ВИЧ­ ТА ЙО­ГО «ХРО­НІ­КА»

292

«Хро­ні­ці» Т. Со­фо­но­ви­ча не по­щас­ти­ло хоч би тим, що по­ба­чи­ла світ кни­гою тіль­ки 1992 р., у Ки­є­ві зу­сил­ля­ми Ю. Ми­ци­ка та В. Крав­чен­ка, хо­ча вче­ні зна­ли цьо­го ру­ко­пи­са і в ря­ді праць йо­го роз­гля­да­ли; в кон­текст же за­галь­но­лі­те­ра­тур­ний, як лі­то­пис Са­мо­вид­ця, Г. Граб’ян­ки, С. Ве­лич­ка та ін­ших, твір не вхо­див, влас­не, не вво­див­ся, а він звер­тає на се­бе ува­гу пе­ре­ ду­сім тим, що фак­тич­но роз­по­чав (як­що вик­лю­чи­ти «Ді­я­рі­у­ша» Са­мій­ла Зор­ки, кот­рий до нас не дій­шов) тра­ди­цію офі­цій­но­го ко­заць­ко­го лі­то­пи­ сан­ня, про що я пи­сав у «Ко­заць­кій дер­жа­ві»: (К., 1995). «За­га­лом же, го­лов­ ний ін­те­рес хро­ніс­та — це ми­ну­ле рід­но­го на­ро­ду та йо­го ін­те­ре­си, а не то­го, хто над ним па­нує, як це бу­ло в піз­ні­шо­му за ча­сом пос­тан­ня „Си­ноп­ си­сі”. Те, що хро­ні­ка Т. Со­фо­но­ви­ча здо­бу­ла по­ши­рен­ня в спис­ках, свід­чить, що во­на скла­да­ла­ся не з ін­ди­ві­ду­аль­ної спо­ну­ки, а при спри­ян­ні то­діш­ніх ук­ра­їн­ських по­лі­ти­ків, а, мож­ли­во, пи­са­ла­ся й на за­мов­лен­ня» (С. 299). До ре­чі, те, що «Хро­ні­ка» тво­ри­ла­ся в ін­шій тра­ди­ції як «Си­ноп­сис», зас­від­ чив і один із пер­ших її дос­лід­ни­ків А. Ро­го­зин­ський — і йо­го під­три­мав у цьо­му М. Воз­няк, заз­на­чив­ши, що «Хро­ні­ка» Со­фо­но­ви­ча сто­їть нас­тіль­ ки при бо­ці від «Си­ноп­си­са» Гі­зе­ля, що її мож­на вва­жа­ти впов­ні ізо­льо­ва­ ною від ньо­го, бо во­ни на­віть не вка­зу­ють без­по­се­ред­ньо спіль­них дже­рел» (ЗНТШ. — Т. CV. — Л., 1911. — С. 214); щоп­рав­да, ще В. Ікон­ни­ков вка­зу­вав на пев­ний вплив «Хро­ні­ки» Т. Со­фо­но­ви­ча на «Си­ноп­сис» і спіль­ність їх­ніх дже­рел, зок­ре­ма ши­ро­ке ви­ко­рис­тан­ня хро­ні­ки М. Стрий­ков­сько­го. Нам ці­ка­во в цій по­зи­ції (зреш­тою, всі дав­ні лі­то­пи­си по­між со­бою пев­ним чином пов’яза­ні), що хро­ні­ка Т. Со­фо­но­ви­ча тво­ри­ла­ся не в ро­сій­ській, влас­не кола­бо­рант­ській, тра­ди­ції «Си­ноп­си­са», а та­ки в ко­заць­кій, хоч пи­сав її ки­їв­ській чер­нець, який апо­ло­ге­ти­ком ко­зац­тва, зда­єть­ся, і не був, з ви­що­го кла­ну то­діш­ньої ду­хов­ної елі­ти. На­ро­див­ся пись­мен­ник приб­лиз­но в пер­шій чвер­ті XVII ст., а що був од­но­літ­ком Л. Ба­ра­но­ви­ча, ра­зом із ним нав­ча­ю­чись у Ки­їв­сько­му ко­ле­гі­у­ мі, то на­ро­див­ся близь­ко, 1600 р., або ж і в ньо­му, бо це рік на­род­жен­ня Л. Ба­ра­но­ви­ча. Ро­дом був ки­я­нин, оче­вид­но, з мі­щан, бать­ко йо­го звав­ся Соф­ро­ні­єм, від чо­го й ут­во­ре­но пріз­ви­ще лі­то­пис­ця. Йо­го брат Іван слу­жив рай­цею та бур­го­міс­тром ки­їв­ським. Нав­чав­ся Те­о­до­сій у Ки­їв­ській брат­ ській шко­лі, де в 1631 р. грав ра­зом із Л. Ба­ра­но­ви­чем у тра­ге­дії про Йо­си­ па­­пат­рі­яр­ха; з Л. Ба­ра­но­ви­чем у Т. Со­фо­но­ви­ча зго­дом три­ва­ли друж­ні

сто­сун­ки, при­най­мні пер­ший звав дру­го­го «ста­ро­вин­ним і най­ми­лі­шим дру­гом мо­їм і най­щи­рі­шим бра­том» (С. 102). Для нас цей факт має зна­чен­ ня, бо обид­ва ді­я­чі на­пев­не ма­ли спіль­ні по­лі­тич­ні пог­ля­ди. Т. Со­фо­но­вич діс­тав у ко­ле­гі­у­мі доб­ру ос­ві­ту, тут він «одер­жав міц­ні знан­ня ла­тин­ської, грець­кої, поль­ської і цер­ков­нос­лов’янсь­кої мов» (С. 9). У 40х — на по­чат­ ку 50х ро­ків Т. Со­фо­но­вич вик­ла­дав у Ки­є­во­­Мо­ги­лян­сько­му ко­ле­гі­у­мі, вод­но­час був «про­по­від­ни­ком сло­ва Бо­жо­го». У 1649 р. са­ме Те­о­до­сій суп­ ро­вод­жу­вав до Мос­кви, як стар­ший, Є. Сла­ви­нець­ко­го та А. Са­та­нов­сько­ го.В Мос­кві про­го­ло­сив про­мо­ву пе­ред ца­рем Олек­сі­єм, від­так діс­тав ми­лос­ти­ню для Брат­сько­го мо­нас­ти­ря. У Мос­кві ж він зай­мав­ся й про­по­ від­ниц­твом, як пи­ше в лис­ті до В. Ясин­сько­го Г. Чет­вер­тин­ський. У 1653– 1655 рр. Те­о­до­сій був рек­то­ром Ки­єв­ о­­Мо­ги­лян­сько­го ко­ле­гі­ум ­ у.В 1654 р. вдру­ге по­бу­вав у Мос­кві; сприй­ма­ю­чи по­зи­тив­но ук­ра­їн­сько­­ро­сій­ський со­юз, мав змо­гу й при­ди­ви­ти­ся до там­теш­ньо­го жит­тя. На­вес­ні 1655 р. став ігу­ме­ном Ки­є­во­­Ми­хай­лів­сько­го мо­нас­ти­ря. У під­твер­джу­валь­ній гра­мо­ті цьо­го ак­та Б. Хмель­ниць­кий пи­сав, що сам доб­ре знає Т. Со­фо­но­ви­ча, при цьо­му на кош­ти геть­ма­на бу­ло пок­ри­то мід­дю й по­зо­ло­че­но вер­хи Ми­хай­ лів­ської цер­кви. Т. Со­фо­но­вич брав участь у по­хо­ро­ні ве­ли­ко­го геть­ма­на в 1657 р. Зго­дом ви­я­вив се­бе суп­ро­тив­ни­ком мос­ков­сько­го кон­фі­ден­та Ме­то­дія Фи­ли­мо­но­ви­ча, який праг­нув ста­ти ки­їв­ським мит­ро­по­ли­том, а при­хиль­ни­ком І. Ви­гов­сько­го та Я. Сом­ка; за­те з І. Брю­хо­вець­ким мав нап­ ру­же­ні сто­сун­ки, не­да­рем­но один з до­но­си­те­лів у Мос­кву на ньо­го іє­ро­мо­ нах Ана­то­лій наз­вав Те­о­до­сія «пер­шим змін­ни­ком». І справ­ді, Т. Со­фо­но­ вич ви­я­вив се­бе за зав­зя­то­го про­тив­ни­ка під­по­ряд­ку­ван­ня ук­ра­їн­ської цер­кви мос­ков­ській, че­рез що 1660 р. вда­ло­ся від­сто­я­ти віль­ний ви­бір ки­їв­ сько­го мит­ро­по­ли­та. Ко­ли ж міс­цеб­люс­ти­те­лем Ки­їв­ської мит­ро­по­лії став Л. Ба­ра­но­вич, то ці фун­кції прак­тич­но ви­ко­ну­вав Т. Со­фо­но­вич, бо Л. Ба­ра­ но­вич жив у Чер­ні­го­ві, от­же в кін­ці 60х — на по­чат­ку 70х ро­ків Т. Со­фо­ но­вич фак­тич­но пра­вив Ки­їв­ською мит­ро­по­лі­єю, при­най­мні на Лі­во­бе­ реж­жі та в Ки­є­ві, про що пи­сав зго­дом Ки­їв­ський мит­ро­по­лит Й. Не­лю­бо­ вич­­Ту­каль­ський. У 70ті ро­ки, са­ме ко­ли пи­са­ла­ся хро­ні­ка, пись­мен­ник мав ре­пу­та­цію лю­ди­ни ве­ли­кої цно­ти, ста­теч­нос­ті, по­бож­нос­ті, не­по­хит­ ної ві­ри та ста­ран­нос­ті. Ак­тив­но пік­лу­вав­ся спра­вою звіль­нен­ня із Со­лов­ ків ігу­ме­на Мгар­сько­го мо­нас­ти­ря В. За­го­ров­сько­го, при­хиль­ни­ка І. Ви­гов­ сько­го та Ю. Хмель­ниць­ко­го. За­те не­га­тив­но ста­вив­ся до П. До­ро­шен­ка за йо­го со­юз із Ту­реч­чи­ною. З 1673 р. Т. Со­фо­но­вич від­хо­дить од по­лі­тич­ної ді­яль­нос­ті, що, мож­ли­во, бу­ло зу­мов­ле­но па­дін­ням Д. Мно­гог­ріш­но­го, яко­ го під­три­му­вав і пак­ти яко­го з Мос­квою ви­со­ко ста­вив; прав­да, Ю. Ми­цик та В. Крав­чен­ко вва­жа­ють, що це ста­ло­ся че­рез хво­ро­бу. По­мер Те­о­до­сій Со­фо­но­вич 1677 ро­ку. Твор­ча спад­щи­на пись­мен­ни­ка, ок­рім хро­ні­ки, не­ве­ли­ка. Це «Вик­лад про свя­ту цер­кву і про цер­ков­ні ре­чі», вий­шов 1667 р. в Ки­є­ві, який є бо­гос­ лов­ським тво­ром. До ре­чі, кни­га бу­ла за­бо­ро­не­на в Мос­кві в 1690 р., їй бу­ло при­пи­са­но «ла­тин­ські дум­ки». Т. Со­фо­но­вич ре­да­гу­вав і до­пов­нив

293

294

«Пом’яник» Ми­хай­лів­сько­го мо­нас­ти­ря (1667). Ок­рім то­го, на­пи­сав агі­ог­ ра­фіч­не опо­ві­дан­ня «Му­чен­ня свя­тої ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри» і «По­вість про прес­лав­ні чу­да свя­тої ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри». По­вість нам ці­ка­ва тим, що тут зіб­ра­но се­рію ко­рот­ких опо­ві­док, пов’яза­них із мо­ща­ми свя­тої Вар­ва­ри, які збе­рі­га­ли­ся в Ми­хай­лів­сько­му мо­нас­ти­рі, а от­же, зв’яза­них із міс­це­вим жит­тям. Твір по­чи­на­єть­ся пе­ред­мо­вою, де ав­тор, го­во­ря­чи про ме­ту на­пи­сан­ня, заз­на­чає: «Ві­ру тож ко­жен май, що не лож­не пи­шу й про­ по­ві­дую, ві­да­ю­чи, що Гос­подь по­гу­бить усіх, кот­рі го­во­рять лжу», тоб­то опо­ві­дан­ня про чу­да по­дас­ться не як фан­тас­тич­ні, а ціл­ком ре­аль­ні, від­так до­ку­мен­ту­ють­ся — і це так са­мо, як у «Ска­зан­ні про чу­да» Пет­ра Мо­ги­ли. Але са­мі опо­від­ки знач­но бід­ні­ші ху­дож­ньо від Мо­ги­ли­них, ко­рот­кі й су­хо роз­ка­за­ні. Те­ре­ном дії в них є Ки­їв, от­же, ма­є­мо ряд ре­аль­них опи­сів ки­їв­ сько­го жит­тя дру­гої по­ло­ви­ни XVII ст. Пе­ред чу­да­ми піс­ля пе­ред­мо­ви по­да­ но ще «Про мо­щі свя­тої Вар­ва­ри», де опи­су­єть­ся, як ці мо­щі до Ки­є­ва пот­ ра­пи­ли. Є тут ав­то­бі­ог­ра­фіч­ні за­міт­ки, нап­рик­лад, го­во­рить­ся, що Т. Со­фо­ но­вич прий­няв ігу­менс­тво Ми­хай­лів­сько­го мо­нас­ти­ря в 1665 р. (Чу­до 1.), ча­сом опо­відь ве­деть­ся від ав­тор­сько­го «я» (нап­рик­лад Чу­до 8, де опо­ві­да­ єть­ся, як Те­о­до­сій прий­шов у 1659 р. до Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря), опи­су­ють­ ся тут і ро­сі­я­ни, що сто­я­ли вій­ськом у Ки­є­ві. Го­лов­ним же тво­ром Те­о­до­сія Со­фо­но­ви­ча є йо­го «Хро­ні­ка із лі­то­пис­ців ста­ро­дав­ніх, із свя­то­го Нес­то­ра Пе­чер­сько­го, ки­їв­сько­го, а та­кож із хро­нік поль­ських про Русь, звід­кі­ля Русь по­ча­ла­ся, і про пер­ших кня­зів русь­ких і піс­ля них даль­ших, які при­хо­ди­ли, кня­зів, і про їх­ні спра­ви, зіб­ра­на пра­ цею іє­ро­мо­на­ха Те­о­до­сія Со­фо­но­ви­ча, ігу­ме­на мо­нас­ти­ря Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го Ки­їв­сько­го, ро­ку від ство­рен­ня сві­ту 7180, а від Різ­два Хрис­ то­во­го 1672» — тоб­то йдеться про пер­ший і най­біль­ший твір хро­ні­ки. Ко­ли го­во­ри­ти про струк­ту­ру «Хро­ні­ки», мо­жем по­мі­ти­ти ці­ка­ву річ, тут біль­ше за­по­зи­че­но по­е­ти­ку ре­не­сан­сну як ба­ро­ко­ву, зреш­тою, си­лою обс­ та­вин у на­шій тра­ди­ції справ­жнє лі­то­пис­не ба­ро­ко по­чи­на­єть­ся хі­ба з лі­то­ пи­су Г. Граб’ян­ки. Ці­ка­во, що не­має тут і вір­шо­вих вста­вок. Але лі­то­пис чи­та­чам, пев­не, по­до­бав­ся, бо збе­ріг­ся він у ря­ді спис­ків: так «Хро­ні­ка про Русь» ві­до­ма з вось­ми спис­ків, не зай­ве зга­да­ти, що один із них був у пер­ шій по­ло­ви­ні XVI­II ст. пе­рек­ла­де­ний швед­ською мо­вою. Хро­ні­ки про Лит­ ву та Поль­щу збе­рег­лись у п’яти спис­ках, ці­ка­во при цьо­му, що «Хро­ні­ка про зем­лю Поль­ську» бу­ла в лі­то­пис­ця се­ре­ди­ни XVI­II ст. Гри­го­рія По­ка­са, він увів її до сво­го лі­то­пи­су «Дві іс­то­рії про ко­заць­кий ма­ло­ро­сій­ський на­род» (1751). Най­біль­шою ж час­ти­ною тво­ру є «Хро­ні­ка про Русь», пов­ний за­го­ло­вок якої ми по­да­ли ви­ще, яка скла­дає близь­ко 70 від­сот­ків усьо­го тек­сту і тво­ри­ла­ся на ос­но­ві хро­ні­ки М. Стрий­ков­сько­го та «Лі­то­пи­су Русь­ ко­го», при чо­му Т. Со­фо­но­вич ко­рис­ту­вав­ся ко­пі­єю близь­кою до Хлєб­ни­ ків­ської, але з ним не то­тож­ною. Ю. Ми­цик та В. Крав­чен­ко дій­шли вис­нов­ ку, що «у роз­по­ряд­жен­ні Ф. Со­фо­но­ви­ча бу­ла особ­ли­ва ре­дак­ція Пів­ден­но­ русь­ко­го зво­ду, по­ві­дом­лен­ня якої бу­ли ори­гі­наль­ни­ми, або ж роз­хо­ди­лись із Іпа­ті­їв­ським чи Хлєб­ни­ков­ським лі­то­пи­сом». Ви­ко­рис­то­ву­вав лі­то­пи­

сець і «Ки­єв­ о­­Пе­чер­сько­го па­те­ри­ка», хро­ні­ки О. Гваг­ні­ні, Бєль­ських, то­що; за­га­лом ко­ло йо­го дже­рел до­сить ши­ро­ке. Лі­то­пи­сець роз­гля­дав іс­то­рію Ук­ра­ї­ни в пос­лі­дов­нос­ті: пе­ре­діс­то­рія, Ки­їв­ське і Га­лиць­ко­­Во­лин­ське кня­зівс­тва, Ли­тов­ське, Річ Пос­по­ли­та, Виз­воль­на вій­на Б. Хмель­ниць­ ко­го і по­дії піс­ля неї, тоб­то до 1672 р. «Хро­ні­ка русь­ка» до­ве­ де­на до кін­ця XI­II ст., от­же тут роз­гля­да­єть­ся іс­то­рія двох ук­ра­їн­ських дер­жав­них ут­во­рень: Ки­їв­сько­го і Га­лиць­ко­­Во­ лин­сько­го. Ко­ли по­рів­ня­є­мо хро­ні­ку Т. Со­фо­но­ви­ча та по­пе­ ред­ній Гус­тин­ський лі­то­пис, мо­же­мо по­мі­ти­ти ці­ка­ву за­ко­ но­мір­ність: і там, і тут го­лов­ний на­го­лос в опи­сі кла­деть­ся на іс­то­рії дав­ньо­го дер­жав­но­го жит­тя Ук­ра­ї­ни, а ос­кіль­ки ме­та на­пи­сан­ня лі­то­пи­сів бу­ва­ла по­лі­тич­на, про що я док­ лад­но пи­сав у «Ко­заць­кій дер­жа­ві», то не по­ми­ли­мо­ся, ска­ зав­ши, що док­лад­не на­га­ду­ван­ня дер­жав­ної іс­то­рії Ук­ра­ї­ни Ки­їв­сько­го та Га­лиць­ко­­Во­лин­сько­го пе­рі­о­дів ма­ло від­роджу­валь­ниць­кі під­ста­ви; не мож­на не по­мі­ти­ти при цьо­му, що Са­мо­вид­ця та С. Ве­лич­ка дав­ня іс­то­рія вза­га­лі не ці­ка­ви­ла, а Г. Граб’ян­ку в нез­нач­ній мі­рі, як пе­ре­діс­то­рія, бо їх­ня ме­та бу­ла не вста­нов­лю­ва­ти, а ут­вер­джу­ва­ти, а по­тім і ря­ту­ва­ти Ко­заць­ ку дер­жа­ву, че­рез що го­лов­ну ува­гу від­да­ва­ли­­та­ки Бог­да­ну Хмель­ниць­ко­ му. От­же, із Т. Со­фо­но­ви­чем йо­го по­пе­ред­ни­ки та нас­туп­ни­ки не прос­то по­вер­та­ли іс­то­рич­ну пам’ять сво­є­му на­ро­до­ві, але ста­ви­ли пе­ред со­бою зав­дан­ня пуб­лі­цис­тич­ні, як пи­сав Т. Со­фо­но­вич: «Кож­но­му­­бо, знаю, пот­ ріб­на є річ про свою Віт­чиз­ну зна­ти», і це пот­ріб­но бу­ло, щоб до­ка­за­ти на­віть са­мим со­бі свою іс­то­рич­ність, дер­жав­ність, від­так на­дих­ну­ти су­час­ ни­ків опи­сом ге­ро­їч­них по­дій ми­ну­ло­го; зав­дан­ня ста­ви­ло­ся не на­у­ко­ве, а та­ки лі­те­ра­тур­не, і на цій ос­но­ві й бу­ду­ва­ло­ся ук­ра­їн­ське лі­то­пи­сан­ня. Са­ме то­му лі­то­пис­ці не раз вда­ва­лись у ви­бу­до­ву­ван­ня ге­не­а­ло­гіч­но­го де­ре­ва сво­го на­ро­ду, який ве­ли аж від Яфе­та, си­на Но­є­во­го, за тра­ди­ці­єю, ут­вер­дже­ною в «По­віс­ті врем’яних літ», але, слі­дом за М. Стрий­ков­ським, Т. Со­фо­но­вич на­зи­ває вже й Мос­ха, ні­би­то си­на Но­є­во­го, і цим са­мим вво­ дить мос­хів у Русь, то­ді як у М. Стрий­ков­сько­го ця по­зи­ція роз­роб­ле­на не­пос­лі­дов­но — во­на яв­но іде­о­ло­гіч­но­­лі­те­ра­тур­на, а не іс­то­рич­на, яка від­би­ва­ла ро­сій­ську орі­єн­та­цію лі­то­пис­ця, хоч він її ду­же й ду­же ма­ло дек­ ла­рує. При цьо­му ав­тор на­го­ло­шує на ге­ро­їч­ній іс­то­рії дав­ніх слов’ян і, як ге­не­а­ло­ги йо­го ча­су ви­во­ди­ли де­я­кі ро­ди із рим­ських (як від Сце­во­дів рід Мо­гил), так і тут пи­шеть­ся, що «цар ще ве­ли­кий Алек­сандр Ма­ки­дон­ ський дав сла­ве­нам при­ві­леї на пер­га­ме­ні, зо­ло­том пи­са­ні в Алек­сан­дрії, під­твер­джу­ю­чи їм їх­ні слав­ні діль­нос­ті та пра­ці». Біль­ше то­го, на­віть рим­ ський ім­пе­ра­тор Ав­густ ні­би зас­те­рі­гав «Лен­ту­ла, геть­ма­на сво­го, аби не ва­жив­ся драж­ни­ти вій­ною сар­ма­тів або сло­ве­нів, які і ми­ру не зна­ють і в по­туж­нос­ті ри­цар­ській мож­ні є». На­рі­кає лі­то­пи­сець і на не­дос­тат­ню роз­ роб­ле­ність рід­ної іс­то­рії: «Даль­ших кня­зів не опи­су­ють іс­то­рії русь­кі, бо рус шаб­лею, а не пе­ром бав­ля­чись й пи­са­ти не зна­ю­чи по па­пе­рі, тіль­ки по

Титул книги Т. Софоновича «Хроніка з літописців стародавніх» Київ. 1992.

295

296

го­ло­вах, або по хреб­тах, і де ви­па­де шаб­ля­ми пи­шу­чи, не опи­са­ли імен сво­ їх ста­ро­віч­них кня­зів». Піс­ля «Хро­ні­ки про Русь» іде «Хро­ні­ка про по­ча­ток і наз­ву Лит­ви, і про кня­зів ли­тов­ських, і про спра­ви їх­ні, зіб­ра­но із іс­то­ри­ків поль­ських та русь­ ких, че­рез то­го ж іє­ро­мо­на­ха Те­о­до­сія Со­фо­но­ви­ча, ігу­ме­на Ми­хай­лів­сько­ го Зо­ло­то­вер­хо­го ки­їв­сько­го, ро­ку 1673», тоб­то на­пи­са­на в нас­туп­но­му ро­ці піс­ля «Хро­ні­ки про Русь». Лит­ву Т. Со­фо­но­вич та­кож ви­во­дить від Яфе­та, але, во­ни ні­би на­щад­ки Яфе­то­во­го си­на Го­мо­ра — від цьо­го Го­мо­ра чи Го­ме­ра ін­ші лі­то­пис­ці, ба і по­е­ти, ви­во­ди­ли і слов’ян, влас­не, ук­ра­їн­ців, по то­му ні­би пред­ка­ми ли­тов­ців бу­ли кі­ме­ри (в по­е­тич­ній тра­ди­ції то­го ча­су ки­ме­рів та­кож вва­жа­ли пред­ка­ми ук­ра­їн­ців) і від по­лов­ців. Ця хро­ні­ка бу­ду­єть­ся вже інак­ше від по­пе­ред­ньої, зни­ка­ють гла­ви, а роз­пис іде за кня­ зя­ми, тоб­то ве­деть­ся дер­жав­на іс­то­рія, при чо­му до­сить скон­ден­со­ва­но. Особ­ли­віс­тю сти­лю Т. Со­фо­но­ви­ча тут є те, що ав­тор прак­тич­но не ко­мен­ тує по­дій, на від­мі­ну від сво­го по­пе­ред­ни­ка, яко­го нас­лі­дує і в яко­го бе­ре фак­ти — від М. Стрий­ков­сько­го.В су­ху опо­відь про ли­тов­ських кня­зів тут тіль­ки по­де­ку­ди вкли­ню­єть­ся опис по­дій на ук­ра­їн­ських зем­лях, але й во­ни по­да­ні ціл­ком бе­зе­мо­цій­но. За­га­лом «Хро­ні­ка Лит­ви» най­менш ці­ка­ва з ху­дож­ньої точ­ки зо­ру час­ти­на тво­ру, її вит­ри­ма­но у хро­ні­каль­но­му, об’єк­ тив­но­му то­ні. За­кін­чу­єть­ся тут лі­то­пис 1533 ро­ком згад­кою про смерть Кос­ тян­ти­на Іва­но­ви­ча Ост­розь­ко­го. Мож­на ска­за­ти та­кож, що са­ме ця час­ти­на най­біль­ше вит­ри­ма­на в сти­лі ти­по­вих ук­ра­їн­ських хро­нік, на су­хість вик­ ла­ду яких на­рі­кав піз­ні­ше С. Ве­лич­ко, на­зи­ва­ю­чи їх «ку­ци­ми». Та­кий стиль і в нас­туп­ній час­ти­ні трип­ти­ху, яка на­зи­ва­єть­ся «Хро­ні­ка про зем­лю Поль­ську, звід­кіль по­ля­ки ля­ха­ми й по­ля­ка­ми є наз­ва­ні, про пер­ших та піз­ні­ших кня­зів і ко­ро­лів поль­ських, з іс­то­ри­ків поль­ських ко­рот­ко зіб­ра­но і русь­кою мо­вою спи­са­но че­рез іє­ро­мо­на­ха Те­о­до­сія Со­фо­ но­ви­ча, ігу­ме­на мо­нас­ти­ря Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го ки­їв­сько­го, ро­ку від Різ­два Хрис­то­во­го 1673». По­ля­ків лі­то­пи­сець ви­во­дить та­кож від Яфе­та, але дум­ку М. Стрий­ков­сько­го, що й по­ля­ки русь­ке плем’я, оми­нає, а го­во­рить про двох бра­тів Че­ха та Ля­ха, при­пус­ка­ю­чи при цьо­му тре­тьо­го Ру­са — вже в цій обе­реж­ній пре­па­ра­ції звіс­ної ле­ген­ди ба­чи­мо тен­ден­цію не спо­рід­ню­ва­ти Русь із Поль­щею, що в ста­но­ви­щі лі­то­пис­ця річ зро­зу­мі­ла. Вик­лад і тут су­во­ро хро­ні­каль­ний за кня­зя­ми й ко­ро­ля­ми й зрід­ка трап­ля­ ють­ся бе­лет­рис­тич­ні встав­ки. Так під 1548 р. на­ве­де­но фа­це­цію (ко­рот­ке жар­тів­ли­ве опо­ві­дан­ня) про псев­до­ме­сію Яко­ва Мел­стин­сько­го та Пет­ра Зо­тор­сько­го, що вда­вав із се­бе апос­то­ла Пет­ра. Ко­рот­ко по­да­єть­ся тут іс­то­ рія Іва­на Під­ко­ви, С. На­ли­вай­ка, вво­дять­ся в опис і по­дії ро­сій­ські, та­кож ко­рот­ко й без ко­мен­та­рів. Ці­ка­во як свід­чить Т. Со­фо­ко­вич про унію — од­не із най­драз­ли­ві­ших пи­тань то­го­час­но­го жит­тя: зно­ву ж та­ки бе­зе­мо­ цій­но, а з са­мою кон­ста­та­ці­єю фак­тів, при цьо­му до­дає, прав­да, ма­лень­кий ко­мен­тар: «Але ті­єї унії па­но­ве рим­ські і шлях­та, та­кож і ду­хов­ні рим­ські не прий­ня­ли» — фра­за пев­ною мі­рою ба­га­тоз­нач­на, хоч і не­без­сум­нів­на: тут на­тя­ка­єть­ся на те, що ба­жа­ної сво­бо­ди у ві­рі уні­я­ти не до­сяг­ли. Так са­мо

об’єк­тив­но кон­ста­ту­ють­ся й ін­ші фак­ти з ук­ра­їн­ської іс­то­рії: вис­вя­чен­ня пат­рі­яр­хом Те­о­фа­ном Йо­ва Бо­рець­ко­го в мит­ро­по­ли­ти і єпис­ко­пів при цьо­му, про участь ко­за­ків із П. Са­гай­дач­ним у Хо­тин­ській бит­ві, про пов­ стан­ня Та­ра­са Тря­си­ла, про П. Мо­ги­лу, пов­стан­ня П. Пав­лю­ка та К. Ски­да­ на, та­кож Я. Ост­ря­ни­ці; до ре­чі, іме­на про­від­ни­ків не на­зи­ва­ють­ся. Але, з 1621 р. по­дії в Ук­ра­ї­ні в опи­сі по­чи­на­ють до­мі­ну­ва­ти над влас­не поль­ськи­ ми. Виз­воль­ну вій­ну Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го та­кож по­да­но в ко­рот­ко­ му вик­ла­ді, стиль і тут об’єк­тив­но вит­ри­ма­ний і тіль­ки в од­но­му міс­ці лі­то­ пи­сець, опо­ві­да­ю­чи, як піс­ля Збо­рів­ської бит­ви ко­за­ки до­по­ма­га­ли та­та­ рам ви­би­ра­ти ясир із влас­но­го на­ро­ду, не вит­ри­мує і дає во­лю емо­ці­ям. Ось це міс­це: «Там же, за вис­лу­гу та­та­рам, доз­во­лив ко­роль [узя­ти] ба­га­то міст на По­діл­лі, які мог­ли б обо­ро­ни­ти­ся, але ко­за­ки, впе­ред та­тар про­хо­дя­чи до міст, лю­дей упев­ня­ли ми­ром, а ко­ли їх пус­ка­ли в міс­та, за ни­ми та­та­ри вслід вхо­ди­ли і лю­дей з усі­ма скар­ба­ми бра­ли в не­во­лю. Го­ре! Го­ре!». З дру­го­го бо­ку, з’яв­ля­єть­ся тут і осуд по­ля­ків: «Ро­ку 1625го ук­ра­їн­ці, не тер­пля­чи кривд од поль­сько­го вій­ська не­ви­нос­них, по­ча­ли по­ля­ків за­би­ва­ ти». Але най­ці­ка­ві­ше, що жод­них емо­цій лі­то­пи­сець не ви­яв­ляє, опи­су­ю­чи со­юз Ук­ра­ї­ни з Мос­квою в 1654 р., од­нак від­ра­зу ж за опи­сом про цю по­дію по­дає зві­щен­ня, що то­го ж ро­ку, 2 сер­пня, бу­ло страш­не за­тем­нен­ня сон­ця — на­га­да­є­мо, що та­ким яви­щам, як ко­ме­ти, за­тем­нен­ня сон­ця чи мі­ся­ця на­да­ва­ло­ся в ті ча­си сим­во­ліч­но­го зна­чен­ня, як пе­ред­ві­щен­ням бі­ди за Бо­жою во­лею. Го­во­ря­чи ж про по­хід ро­сій­сько­го вій­ська на Віль­но «під­ крес­лю­єть­ся, що мос­ко­ви­тя­ни в Лит­ві «ба­га­то по­пус­то­ши­ли і скар­би ве­ли­ кі, і не­віль­ни­ків без чис­ла з Віль­ня та ін­ших міст ли­тов­ських до Мос­кви впро­ва­ди­ли», тоб­то тут во­ни упо­діб­ню­ють­ся до та­тар. Те, що ці опо­ві­ді по­да­но по­руч, мо­же свід­чи­ти, що Т. Со­фо­но­вич був аж зов­сім не за­хоп­ле­ ний со­ю­зом із Мос­квою, яка ма­ла, за зві­щен­ням не­бес, при­нес­ти бі­ду Ук­ра­ ї­ні, бо во­на гра­бу­ва­ла, по­ло­ни­ла і бра­ла в не­во­лю лю­дей. Од­нак по­даль­ші вик­ла­ди про спіль­ні ро­сій­сько­­ук­ра­їн­ські дії про­ти по­ля­ків по­да­ють­ся об’єк­тив­но, про­мов­чу­єть­ся при цьо­му про нез­го­ди між Б. Хмель­ниць­ким та В. Бу­тур­лі­ним. Ані сло­ва не­ма і про ро­сій­сько­поль­ську зго­ду 1656 р., яка так ура­зи­ла ко­за­ків, а по­хід ук­ра­їн­сько­го вій­ська в Поль­щу з Ан­то­ном Жда­ но­ви­чем по­да­єть­ся як «за­тя­ги», бо Ра­ко­чій обі­цяв ко­за­кам «ба­га­то скар­бу, воль­нос­ті та ма­єт­нос­ті» — са­ме сло­во «воль­нос­ті» тут на­тя­кає на при­чи­ни но­во­го со­ю­зу, при то­му по­лі­тич­ні, а «ма­єт­нос­ті» на те, що ві­діб­ра­ні ко­за­ка­ ми в шлях­ти ма­єт­ки (ко­рінь су­пе­реч­нос­тей із Поль­щею) бу­дуть за ни­ми за­ли­ше­ні. Та­ким чи­ном, ма­є­мо тут ви­раз­но вжи­ту на­тя­ко­ву по­ет­ и­ку: суп­ ро­ти ро­сі­ян ні­чо­го не го­во­рить­ся пря­мо, але стри­ма­на до них не­га­ція все­ ­та­ки в тек­сті про­чу­ва­єть­ся. Го­во­рить­ся та­кож і про те, що Ан­тон Жда­но­вич, по­ки­нув­ши Ра­ко­чія, «при­чи­нив Хмель­ниць­ко­му хво­ро­би». Опис Виз­воль­ної вій­ни Б. Хмель­ниць­ко­го 16481657 ро­ків скла­дає в лі­то­ пи­сі ок­ре­мий опо­від­ний блок. Він за­га­лом не­ве­ли­кий у ви­дан­ні тво­ру, але не за­бу­вай­мо, що це пер­ший опис ці­єї вій­ни в ук­ра­їн­сько­му лі­то­пи­сан­ні (зно­ву­­та­ки як­що не ра­ху­ва­ти ді­я­рі­у­ша С. Зор­ки), при чо­му зроб­ле­ний

297

298

су­час­ни­ком, а по­час­ти й са­мо­вид­цем (по­дії в Ки­є­ві) і хо­ча хро­ні­каль­нолапі­дар­ний, та з пев­ни­ми, увіч зу­мис­ни­ми за­мов­чу­ван­ня­ми, од­нак по­дії пе­ре­да­но точ­но із за­та­мо­ва­ною сим­па­ті­єю до ко­за­ків, але й без апо­ло­гі­за­ ції. Про І. Ви­гов­сько­го» яко­го, як зна­є­мо, лі­то­пи­сець був при­хиль­ни­ком, на­пи­са­но в тво­рі спо­кій­но, нев­да­чу ж зап­ро­вад­жен­ня в жит­тя Га­дяць­ких пак­тів лі­то­пи­сець по­яс­нює тим, що «те від ко­ро­ля не ста­ло­ся ко­за­кам», Ю. Хмель­ниць­кий опи­су­єть­ся та­кож без ви­ди­мої огу­ди. Опо­ві­да­єть­ся тут і про чу­до з та­та­ри­ном, який плив по Дніп­ру на об­ра­зі Бо­го­ро­ди­ці — цей сю­жет у то­му­­та­ки ча­сі був за­вір­шо­ва­ний, як ми вже ка­за­ли, не­ві­до­мим ав­то­ром. От­же, до І. Брю­хо­вець­ко­го опо­відь ве­деть­ся без­прис­трас­но. Але пов­стан­ня про­ти Мос­кви цьо­го геть­ма­на не без емо­цій­них по­дань: І. Брю­ хо­вець­кий зоб­ра­жа­єть­ся тут як та­кий, «кот­рий, не пам’ята­ю­чи на ве­ли­кі цар­ські доб­ро­дійс­тва, за­мис­лив та­тар­сько­му ха­ну під­да­ти­ся», при цьо­ му ні­чо­го не вка­зу­єть­ся, що ті цар­ські «доб­ро­дійс­тва» за­ве­ли в Ук­ра­ї­ну мос­ ков­ських во­є­вод; до ре­чі, й за­ми­сел під­да­ти­ся ха­ну при­ду­ма­ний — от­же, ма­є­мо ви­каз не­га­ції до цьо­го геть­ма­на, але стри­ма­ної. Про П. До­ро­шен­ка роз­по­відь до­сить спо­кій­на, а до Д. Мно­гог­ріш­но­го про­чу­ва­єть­ся при­хиль­ ність, при­най­мні йо­го пак­ти з Мос­квою звуть­ся «ве­ли­кою воль­ніс­тю», хо­ча по­рів­ня­но з Гадяць­ки­ми пак­та­ми воль­ність ця бу­ла аж геть не­ве­ли­ка. За­вер­шу­єть­ся лі­то­пис роз­по­від­дю про взят­тя тур­ка­ми та П. До­ро­шен­ком Кам’ян­ця­­По­діль­сько­го в 1672 р. Та­ким чи­ном по­дії 1657–1672 рр. по­да­но та­кож ні­би ок­ре­мим бло­ком. Але от що вик­ли­кає ін­те­рес. Т. Со­фо­но­вич, по­чи­на­ю­чи з XVI ст. (до то­го опи­су­ вав вик­люч­но поль­ські по­дії), в свою «Хро­ні­ку зем­лі Поль­ської» по­чи­нає вкли­ню­ва­ти по­дії ук­ра­їн­ські. Зго­дом, від 1621 р., опи­сує вик­люч­но ук­ра­їн­ ську іс­то­рію, тіль­ки вкли­ню­ю­чи по­дії поль­ські. Але все це по­да­но під од­ні­ єю шап­кою: «Хро­ні­ка про зем­лю Поль­ську», при цьо­му ціл­ком не­ва­жить­ся той факт, що від 1654 р. Лі­во­бе­реж­на Ук­ра­ї­на та й час­ти­на Пра­во­бе­реж­ної, вже не вхо­ди­ла в Поль­ську дер­жа­ву, а от­же й у зем­лю Поль­ську, а ко­ли б ав­тор був та­кий уже мос­кво­філ, то оче­ви­дяч­ки, за сво­єю ж схе­мою, ви­ді­ляв би по­дії 1654–1672 рр. як по­дії ок­ре­мо­го роз­ді­лу. По­яс­ни­ти цей па­ра­докс мож­на кіль­ко­ма спо­со­ба­ми: всі по­дії Виз­воль­ної вій­ни від 1648 по 1672 р., а во­на всі ці ро­ки не при­пи­ня­ла­ся, ве­ли­ся про­ти Поль­ської дер­жа­ви, от­же, вій­на бу­ла склад­ни­ком та­ки поль­ської іс­то­рії; по­дру­ге, ав­тор пи­сав свою хро­ні­ку не за по­ді­я­ми, а за ко­ро­ля­ми та кня­зя­ми, від­так, ко­ли б твер­до дот­ ри­му­вав­ся сво­го прин­ци­пу, то мав би по­да­ти ок­ре­му хро­ні­ку Мос­ков­ську, ку­ди ввес­ти й по­дії в Ук­ра­їн ­ і, що сто­су­ва­ли­ся б Мос­ков­сько­го царс­тва. Але він то­го чи­ни­ти не за­хо­тів, ад­же жив у міс­ті, оку­по­ва­но­му ро­сій­ським вій­ ськом, не раз їз­див до Мос­кви й до ро­сі­ян доб­ре мав змо­гу при­ди­ви­ти­ся (про що свід­чить і йо­го «По­вість про прес­лав­ні чу­да свя­тої ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри») і не раз ба­чив ро­сій­ські злов­жи­ван­ня. Про од­не із них свід­чить Чу­до 14те, де йдеть­ся про слу­жа­ло­го, який прий­шов до ки­їв­сько­го слю­са­ря Гри­го­рія і «без пла­ти хо­тів узя­ти свою ро­бо­ту, тож, до­був­ши шпа­гу, ма­ло Гри­го­рія не ско­лов».

Усі ці фак­ти ви­раз­но свід­чать, що Т. Со­фо­но­вич, хо­ча й був ро­сій­ської орі­єн­та­ції, але вель­ми по­мір­ко­ва­ної, а мо­же, й не мав її, при­най­мні ні­де її ви­раз­но не дек­ла­рує, а вва­жав, що акт 1654 р. був узур­па­тор­ський, і прав­но не ви­во­див Ук­ра­ї­ни із під­по­ряд­ку­ван­ня Поль­щі. От­же, пе­ред на­ми ти­по­вий ав­то­но­міст, прав­да, він ні­ко­ли не мис­лив Ук­ра­їн ­ и як ок­ре­мо­го дер­жав­но­го ті­ла, але при­най­мні ос­ві­че­но­му ста­но­ві тих ча­сів хо­тів нас­тій­ли­во на­га­да­ти про да­ле­ку дер­жав­ну іс­то­рію Ук­ра­ї­ни, бо са­ме ця роз­по­відь і є ос­но­вою хро­ ні­ки, так як піз­ні­ше ос­но­вою лі­то­пи­сів ста­ва­ла Виз­воль­на вій­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, і зв’язу­вав її од­ні­єю нит­кою з іс­то­рі­єю су­час­ною, че­рез що в лі­то­пис­ця й слі­ду не­ма ті­єї ро­сій­ської мо­нар­хіч­ної іде­о­ло­гії, якою на­си­че­ но «Си­ноп­си­са», що у ко­рот­ко­му ча­сі піс­ля хро­ні­ки Т. Со­фо­но­ви­ча пос­тав. У цьо­му го­лов­ний ін­те­рес пам’ят­ки, зреш­тою, й ав­тор, як лю­ди­на та сус­ піль­ний ді­яч, і як ми­тець, не мо­же не бу­ти нам сим­па­тич­ний.

299

ТЕОДОСІЙ СОФОНОВИЧ

ХРО­НІ­КА ПРО ЗЕМ­ЛЮ ПОЛЬ­СЬКУ,­ ВІД­КО­ЛИ ПО­ЛЯ­КИ ЛЯ­ХА­МИ І ПО­ЛЯ­КА­МИ Є: ­ ПРО ПЕР­ШИХ І ПО­ДАЛЬ­ШИХ ­ КНЯ­ЗІВ ТА КО­РО­ЛІВ ПОЛЬ­СЬКИХ, ­ ІЗ ІС­ТО­РИ­КІВ ПОЛЬ­СЬКИХ КО­РОТ­КО ЗІБ­РА­НО ­ І РУСЬ­КОЮ МО­ВОЮ НА­ПИ­СА­НО ­ ІЄ­РО­МО­НА­ХОМ ТЕ­О­ДО­СІ­ЄМ СО­ФО­НО­ВИ­ЧЕМ, ­ ІГУ­МЕ­НОМ­ МО­НАС­ТИ­РЯ МИ­ХАЙ­ЛІВ­СЬКО­ГО ­ ЗО­ЛО­ТО­ВЕР­ХО­ГО КИ­ЇВ­СЬКО­ГО,­ РО­КУ ВІД РІЗ­ДВА ХРИС­ТО­ВО­ГО 1673.

ВЛА­Д ИС­Л АВ ЧЕТ­В ЕР­Т ИЙ

а Тут і да­лі міс­ця,

ви­ді­ле­ні знач­ком [ ], по­да­є­мо за ін­шим спис­ком лі­то­пи­су Т. Со­фо­но­ви­ча, це ро­бить­ся у тих ви­пад­ках, ко­ли до­пов­ню­єть­ся встав­ка­ми ос­нов­ний текст.

300

По смер­ті ко­ро­ля Жиг­мун­да, ро­ку 1633, син ко­ро­ля Жиг­мун­да Вла­дис­лав Чет­вер­тий був виб­ра­ний ко­ро­лем поль­ським і ко­ро­но­ва­ний на ко­ро­лівс­тво. То­ді ж і Пет­ро Мо­ги­ла, во­є­во­дич во­лось­кий, ар­хі­ман­дрит пе­чер­ ський, пос­вя­че­ний на мит­ро­по­лію Ки­їв­ську, [а на ар­хі­ман­дрію пе­чер­ ську всту­пив ро­ку 1628]а, йо­му ко­роль Влас­дис­лав від­дав цер­кву сто­лич­ ну мит­ро­по­лі­тан­ську Свя­тої Со­фії, мо­нас­тир Ви­ду­бець­кий, Свя­то­го Спа­са цер­кву в Пе­чер­сько­му міс­теч­ку і [цер­кву] Де­ся­тин­ної Бо­го­ро­ди­ці зі сло­бо­дою Со­фій­ською. Оці всі цер­кви уні­я­ти три­ма­ли уп­ро­довж літ [трид­ ця­ти се­ми] й опус­ті­ли во­ни бу­ли до­реш­ти, аж Пет­ро Мо­ги­ла, мит­ро­по­ лит, одер­жав­ши їх од ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва, тії всі цер­кви [ве­ли­ким] кош­том нап­ра­вив і мо­нас­тир один Прес­вя­тої Со­фії, а у Ви­ду­бець­ко­му дру­гий по­бу­ ду­вав, та­кож і мо­нас­тир Брат­ський роз­ши­рив і ко­ле­гі­ум уфун­ду­вав. Ро­ку 1634 ко­роль Вла­дис­лав під Смо­лен­ськом Ше­ї­на з ве­ли­ким мос­ков­ ським вій­ськом, кот­рий Смо­лен­ська здо­бу­вав, зво­ю­вав. Ко­ли ж во­ни пе­ре­ мир’я про­си­ли, учи­нив ко­роль із ни­ми пе­ре­мир’я, а риш­ту­нок увесь вій­сько­ вий заб­рав­ши, без­бо­рон­но­го Ше­ї­на із мос­ков­ським вій­ськом доб­ро­віль­но від­пус­тив. Ро­ку 1637 геть­ман ко­рон­ний По­тоць­кий хо­див із поль­ським вій­ськом на ко­за­ків за їх­ні бун­ти і [мі­ся­ця] груд­ня, 6 дня під Бо­ро­ви­цею їх роз­гро­мив. А по­тім зно­ву на­вес­ні, ро­ку 1638, [мі­ся­ця] трав­ня, 8 дня, той­­та­ки геть­ман По­тоць­кий хо­див із вій­ськом поль­ським на ко­за­ків. І би­ли­ся під Стар­цем з ко­за­ка­ми, учи­ни­ли з ко­за­ка­ми мир. Пан Ки­сіль та ін­шії па­но­ве при­сяг­ли ко­за­кам іме­нем ко­рон­но­го геть­ма­ на, що над ни­ми не [ма­ють] мсти­ти­ся, а ко­за­ки вір­ність при­сяг­ли ко­ро­лю

й Рі­чі Пос­по­ли­тій. А піс­ля ті­єї при­ся­ги, взяв­ши Пав­лю­ка, геть­ма­на ко­заць­ ко­го, у Вар­ша­ві стра­ти­ли, а Ки­зи­ма, ки­їв­сько­го сот­ни­ка, із йо­го си­ном та ін­ши­ми в Ки­є­ві на па­лі поз­би­ва­ли. І пос­та­но­ви­ли по­ля­ки, аби біль­ше шес­ти ти­сяч ре­єс­тро­вих ко­за­ків не бу­ло, і геть­ма­на аби ко­за­ки со­бі не оби­ра­ли, але ко­го їм ко­роль по­дасть, і пол­ков­ни­ка­ми над ко­за­ка­ми аби по­ля­ки бу­ли, а на За­по­рож­жя хо­ди­ти пол­ка­ми на за­ло­гу, пе­рес­те­рі­га­юч­ и, щоб якісь бун­ ти з ко­за­ків не по­чи­на­ли­ся. Ро­ку 1639 геть­ман ко­рон­ний, пан кра­ків­ський, Ко­дак оса­див. Ро­ку 1643 а, січ­ня 1 дня по­мер Пет­ро Мо­ги­ла, мит­ро­по­лит ки­їв­ський, ве­ли­кий обо­ро­нець та прим­но­жу­вач пра­вос­лав’я. По­хо­ва­ний у ве­ли­кій цер­ кві Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря. Піс­ля йо­го смер­ті став мит­ро­по­ли­том Силь­ вестр Ко­сов. Ро­ку 1648 Бог­дан Хмель­ниць­кий пі­шов із Чи­ги­ри­на на За­по­рож­жя і з та­тар­ським мур­зою Ту­гай­­Бе­єм спри­сяг­ся про­ти по­ля­ків. Геть­ма­но­ве ко­рон­нії По­тоць­кий та Ка­ли­нов­ський вис­ла­ли ко­мі­са­ра Шем­бер­ка з ко­за­ ка­ми ре­єс­тро­ви­ми і з час­ткою вій­ська поль­сько­го По­тоць­ко­го, каш­те­ля­на, а са­мі геть­ма­но­ве за ним піш­ли. Ко­ли прий­шли По­тоць­кий і Шем­бер­ко близь­ко За­по­рож­жя, ре­єс­тро­ві ко­за­ки пе­ре­да­ли­ся і ра­зом із Хмель­ниць­ким і з та­та­ра­ми ста­ли суп­ро­ти по­ля­ків. По­ба­чив­ши це, По­тоць­кий і Шем­ бер­ко з поль­ським вій­ськом по­ча­ли від­хо­ди­ти, але Хмель­ниць­кий із ко­за­ка­ ми та з ор­дою, дог­нав­ши їх на Жов­тих Во­дах, бі­ля Кня­жо­го Бай­ра­ку, роз­ би­ли й Шем­бер­ка з ін­ши­ми взя­ли в не­во­лю, а По­тоць­ко­го, по­ра­не­но­го, на За­по­рож­жя ві­діс­ла­ли, там він і по­мер. Ді­я­ло­ся це у Ве­ли­кий піст. Геть­ма­но­ве обид­ва ко­рон­ні, те по­чув­ши, Чи­ги­рин ви­па­ли­ли й від­сту­пи­ ли під Кор­сунь, ста­ли про­ти Стеб­ле­ва за рі­кою Рос­сю, то­ді ж і Кор­сунь спа­ли­ли. Хмель­ниць­кий з ко­за­ка­ми й та­та­ра­ми піш­ли вслід за геть­ма­на­ ми, за ми­лю від Стеб­ле­ва роз­би­ли все поль­ське вій­сько, обох геть­ма­нів ко­рон­них та ін­ших не­ма­ло па­нів та­та­ри в не­во­лю поб­ра­ли піс­ля Воз­не­сін­ ня Гос­под­ньо­го, які по­тім із не­во­лі по­ви­куп­лю­ва­ли­ся. То­ді ж по­тім князь Іє­ре­мі­яш Виш­не­вець­кий із вій­ськом сво­їм зза Дніп­ра відсту­пив і на цьо­му бо­ці Дніп­ра, під При­лу­кою, роз­гро­мив ко­за­ків Уман­ сько­го пол­ку та ін­ших. А Кри­во­ніс, пол­ков­ник Хмель­ниць­ко­го, прий­шов­ши із чо­тир­над­цять­ма ти­ся­ча­ми ко­за­ків до По­лон­но­го, де бу­ло ба­га­то шлях­ ти і лю­ду пос­по­ли­то­го, взяв міс­то По­лон­не, по­бив шлях­ту, яка не мог­ла втек­ти, і жи­дів ве­ли­ку кіль­кість вис­ти­нав. А князь Виш­не­вець­кий пі­шов до поль­ських міст. То­го ж ча­су пол­ков­ник Ґан­джа з не­ма­лим вій­ськом ко­заць­ким пі­шов під Тиль­чин, у то­му міс­ті вся шлях­та Блас­лав­сько­го во­є­водс­тва бу­ла за­чи­ни­ ла­ся, і князь Чет­вер­тин­ський Іван із ни­ми за­чи­нив­ся. Ґан­джа то­ді міц­но Тиль­чи­на здо­бу­вав. Шлях­та з Тиль­чи­на жа­да­ла пе­ре­мир’я. Ґан­джа з ни­ми пе­ре­мир’я учи­нив, пос­та­вив од­нак ви­мо­гу, аби йо­му ви­да­но жи­дів. І так шлях­та ви­да­ла жи­дів усіх з усі­єю їх­ньою ма­єт­ніс­тю. А Ґан­джа жи­дів усіх на­ка­зав вис­ти­на­ти, а ма­єт­нос­ті їх­ні со­бі заб­рав і ві­дій­шов од Тиль­чи­на. Піс­ля ньо­го швид­ко ін­ший пол­ков­ник Хмель­ниць­ко­го, Ос­тап Іван­ський, прий­шов до Тиль­чи­на зі сво­їм пол­ком, до­був зам­ка Тиль­чин­сько­го, шлях­ту,

аВ ін­шо­му спис­ку:

1647, що є пра­виль­но.

301

яка в тім зам­ку бу­ла, ви­бив, де і князь Чет­вер­тин­ський Іван, пра­вос­лав­ ний, був за­би­тий, а кня­ги­ню йо­го до Ума­ні взя­то в не­во­лю; Хмель­ниць­кий по­тім ру­шив із вій­ськом і став на Пап­лин­цях. То­го ж лі­та ко­роль Вла­дис­лав у міс­ті ли­тов­сько­му Віль­ні по­мер. Хмель­ ниць­кий, по­чув­ши про смерть ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва, рев­но пла­кав із ін­ши­ми сво­ї­ми, жа­лу­юч­ и та­ко­го мо­нар­ха, бо ко­роль Вла­дис­лав вель­ми був доб­рот­ ли­вий до Ру­си та зич­ли­вий. По­тім Хмель­ниць­кий, по­тяг­нув­ши із вій­ськом, став на Пи­ляв­цях. Суп­ ро­ти ньо­го бу­ло все вій­сько поль­ське ти­сяч із шіс­тде­сят із геть­ма­ном Фір­ ле­єм. Ту­ди ж зі сво­ї­ми людь­ми піш­ли й кня­зі Виш­не­вець­кий та До­ми­нік, та­кож і ін­ші па­но­ве, і при­тис­ну­ли бу­ли ко­за­ків, міц­но на них на­пи­ра­ю­чи, так, що й уті­ка­ти ін­шії бу­ли по­ча­ли. Але що рей­мен­та­ро­ве поль­сько­го вій­ ська, Фір­лей та кня­зі, та­кож і ін­ші па­но­ве по­між се­бе не по­год­жу­ва­ли­ся, ко­жен своє го­ня­чи, ко­за­ків не пе­ре­мог­ли. До то­го прис­пі­ло шість ти­сяч та­та­рів Хмель­ниць­ко­му на до­по­мо­гу, від яких по­ля­ки, взяв­ши язи­ка, до­ві­ да­ли­ся, що й сам хан іде Хмель­ниць­ко­му в по­міч, обоз весь і скар­би свої по­ки­нув­ши, рей­мен­та­ро­ве та па­но­ве роз­біг­ли­ся, ку­ди хто міг ві­дій­ти, а все вій­сько поль­ське за ни­ми. Там­­та­ки ба­га­то скар­бів та лю­дей ко­за­ки й та­та­ри наб­ра­ли. Звід­тіль Хмель­ниць­кий і хан зі сво­ї­ми вій­ська­ми по­тяг­ли під Львів. Іду­ чи, ба­га­то міст та­та­ро­ве по­пус­то­ши­ли й па­ли­ли і лю­дей у не­во­лю поб­ра­ ли. Під Льво­вом став­ши, ба­га­то вель­ми шко­ди на­чи­ни­ли, а львов’яни са­мі пе­ре­єд­на­ли Хмель­ниць­ко­го, дав­ши йо­му ба­га­то скар­бу. Звід­ті­ля пі­шов Хмель­ниць­кий із ха­ном під За­мос­тя, всю­ди пус­то­ша­чи і в не­во­лю та­тар­ ську лю­дей бе­ру­чи. Ко­ли За­мос­тя до­бу­ва­ли, то й за­мос­тя­ни чис­лен­ним скар­бом од Хмель­ниць­ко­го від­ку­пи­ли­ся. А ча­ти ко­заць­кі тим­ча­сом і та­тар­ ські аж за Віс­лою по­пус­то­ши­ли. За­тим зи­ма на­дій­шла, то­ді Хмель­ниць­кий і хан з ве­ли­кою вель­ми ко­рис­тю скар­бів по­вер­нув­ся до­до­му. а Тре­ба 1648 р.

302

ЯН КА­З И­М ИР

Ро­ку 1649 а Ян Ка­зи­мир, брат рід­ний ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва об­ра­ний на ко­ро­лівс­тво Поль­ське, вий­шов із мо­нас­ти­ря, по­ки­нув­ши чер­не­чий га­бит, і став уко­ро­но­ва­ний ко­ро­лем поль­ським. І від­ра­зу ж по­чав на­вес­ні ви­си­ла­ ти вій­ська поль­ські суп­ро­ти Хмель­ниць­ко­го. А Хмель­ниць­кий, зіб­рав­ши своє вій­сько і та­тар­ське узяв­ши в по­міч, пі­шов до Поль­щі. При­тягши під Зба­раж, спіт­кав там вій­сько поль­ське з ко­рон­ним геть­ма­ном. Там­­та­ки бу­ли кня­зі Виш­не­вець­кий та До­ми­нік із ве­ли­ким вій­ськом. Не дав­ши по­ля ко­за­кам, по­ля­ки за­чи­ни­ли­ся в Зба­ра­жі, ви­па­да­ю­чи ча­та­ми, тут їх Хмель­ ниць­кий проз­довж шес­ти тиж­нів здо­бу­вав і так за­чи­нив, що ніз­від­кі­ля жив­нос­ті не мог­ли ма­ти, де­я­кі їли стер­во і з го­ло­ду ба­га­то вми­ра­ло. За­тим сам ко­роль Ян Ка­зи­мир із пос­по­ли­тим ру­шен­ням при­тяг під Збо­рів. Там та­та­ри від­ра­зу ж обс­ко­чи­ли ко­ро­ля так, що лед­ве у Збо­рів ухо­пив­ся, а обоз ма­ло не весь та­та­ри роз­гро­ми­ли. Че­рез що ко­роль схи­лив че­рез пос­лів Хмель­ниць­ко­го до ми­ру та під­данс­тва, обі­ця­ю­чи все вчи­ни­ти на ба­жан­ня

Хмель­ниць­ко­го. Хмель­ниць­кий, упев­не­ний сло­вом ко­ро­лів­ським, по­кір­но прий­шов до ко­ро­ля, пок­ло­на від­дав і мир пос­та­но­вив; тут йо­му ко­роль сло­вом пан­ським усі­ля­кі воль­нос­ті ко­за­кам і всій Ру­си у бла­го­чес­ті, яка є у віль­нім від­прав­лян­ні це­ри­мо­ній, обі­цяв, та­кож і цер­кви; від уні­я­тів поб­ рав­ши, по­від­да­ва­ти бла­го­чес­ти­вим, а вій­ськам поль­ським не вка­зу­ва­ти ста­но­виськ ані про­бут­тя. Там­­та­ки за вис­лу­гу та­та­рам доз­во­лив ко­роль [узя­ти] ба­га­то міст на По­діл­лі, які мог­ли б обо­ро­ни­ти­ся, але ко­за­ки пе­ред та­та­ра­ми при­хо­ди­ли до міст і лю­дей упев­ня­ли ми­ром, а ко­ли їх пус­ка­ли в міс­та, за ни­ми вслід та­та­ри при­хо­ди­ли і лю­дей з усі­ма скар­ба­ми бра­ли в не­во­лю. Го­ре! Го­ре! То­го ж ро­ку при­ї­хав до Ки­єв­ а світ­лій­ший пат­рі­ярх єру­са­лим­ський Па­ї­ сій, до кот­ро­го в Ки­їв при­їж­джав геть­ман Хмель­ниць­кий. То­ді ж і Адам Ки­сіль на ки­їв­ське во­єв­ одс­тво при­ї­хав до Ки­є­ва. Ро­ку 1650 Хмель­ниць­кий, пос­лав­ши си­на сво­го стар­шо­го Ти­мо­ша Хмель­ниць­ко­го з ко­за­ка­ми і з та­та­ра­ми, Во­лось­ку зем­лю всю пус­то­шив, і узяв у Ва­си­ля, во­є­во­ди во­лось­ко­го, доч­ку за си­на сво­го стар­шо­го Ти­мо­ша у под­руж­жя. То­го ж ро­ку, на­вес­ні, пре­ос­вя­щен­ний мит­ро­по­лит Силь­вестр Ко­сов пос­ вя­тив у Ки­є­ві чо­ти­рьох єпис­ко­пів пра­вос­лав­них: Йо­си­па Чап­ли­ча на єпис­ ко­пію Луць­ку, Йо­си­па Ко­но­но­ви­ча­­Гор­баць­ко­го на єпис­ко­пію Мо­ги­лев­ську, Ди­о­ни­сія Ба­ла­ба­на на єпис­ко­пію Холм­ську — спер­шу в Ми­кіль­сько­ му мо­нас­ти­рі йо­го в чен­ці пос­триг­ли, — і Ан­то­нія Вин­ниць­ко­го на єпис­ ко­пію Пе­ре­мишль­ську — спер­шу в Пе­чер­сько­му мо­нас­ти­рі в чен­ці йо­го пос­триг­ли. Ро­ку 1651 геть­ман ко­рон­ний Ка­ли­нов­ський, вий­шов­ши з не­во­лі та­тар­ ської, пі­шов із вій­ськом під міс­то Крас­не, де за­чи­нив­ся був Не­чай, пол­ков­ ник брас­лав­ський ко­заць­кий, і взяв міс­то Крас­не. Там­­та­ки й Не­чая за­би­ то на мас­ля­но­му тиж­ні. Відтіль пі­шов до Він­ни­ці, там у мо­нас­ти­рі Він­ ниць­ко­му за­чи­нив­ся був Бо­гун, пол­ков­ник ко­заць­кий па­во­лоць­кий, яко­го у Ве­ли­кий піст до­бу­ва­ло вій­сько поль­ське де­сять днів, де і мо­ло­дий Ки­сіль уто­пив­ся в опо­лон­ці. Хмель­ниць­кий прис­лав на ря­ту­нок Дем­ка, оса­ву­ла, із вій­ськом, че­рез що геть­ман ко­рон­ний Ка­ли­нов­ський, міст на Бо­зі за­па­ лив­ши, ві­дій­шов до Ба­ру, а звід­ті­ля да­лі в Поль­щу. То­го ж ро­ку на­вес­ні Хмель­ниць­кий із ха­ном і з вій­ськом ко­заць­ким і та­тар­ським пі­шов на Поль­щу. Під Бе­рес­теч­ком спіт­кав йо­го ко­роль Ка­зи­ мир зі сво­їм поль­ським вій­ськом. Там ста­ли ко­за­ки у пев­но­му міс­ці на бо­ло­ ті, де хан із та­та­ра­ми відсту­пив од Хмель­ниць­ко­го й ко­за­ків, бо по­ля­ки на та­тар біль­ше на­ля­га­ли, як на ко­за­ків. З то­го та­та­ри зро­зу­мі­ли, що по­ля­ки у змо­ві із ко­за­ка­ми, отож, узяв­ши Хмель­ниць­ко­го із со­бою, хан пі­шов на­зад че­рез Ук­ра­ї­ну до­до­му. І то­ді міг би ко­роль ко­за­ків у бо­ло­тах на­то­пи­ти й по­би­ти, але че­рез лас­ку свою ут­ри­мав жов­ні­рів, не ка­зав за ко­за­ка­ми го­ни­ ти. Ко­за­ки ж са­мі, стри­во­жив­шись, утек­ли на Ук­ра­ї­ну, все по­ки­нув­ши і вель­ми ба­га­то їх у бо­ло­тах по­то­ну­ло, аж, уті­ка­ю­чи, ін­ші по їх­ніх тру­пах хо­ди­ли, як по мос­ту. Ту річ­ку бо­лот­ну на­зи­ва­ють Пля­ша­ва, а ін­шу, за ми­лю від ті­єї бо­лот­ну річ­ку, — Іх­ва. І там ко­за­ків без чис­ла по­то­ну­ло.

303

аВ ін­шо­му ва­рі­ян­ті: 25го.

304

Зпід Бе­рес­теч­ка ко­роль із пос­по­ли­тим ру­шен­ням пі­шов до Поль­щі, а геть­ман ко­рон­ний Ка­ли­нов­ський із квар­ця­ним вій­ськом по­тяг на Ук­ра­ї­ ну під Бі­лу Цер­кву. То­ді ж князь Єре­мій Виш­не­вець­кий, зах­во­рів­ши в Па­во­ ло­чі, по­мер. Хмель­ниць­кий же зпід Бе­рес­теч­ка прий­шов до Кор­су­ня, по­чав зно­ву зби­ра­ти вій­сько, пос­лав і по та­тар. А тим­ча­сом сам із дру­гою жін­ кою оже­нив­ся. До них геть­ман Ка­ли­нов­ський із поль­ським вій­ськом до Бі­лої Цер­кви при­тяг­нув. Тим­ча­сом князь Ра­ди­вил, геть­ман ве­ли­кий ли­тов­ський, і Гон­сев­ський, геть­ман поль­ний ли­тов­ський, прий­шли під Ки­їв. Ан­тон, пол­ков­ник ки­їв­ ський, з ко­за­ка­ми по­чав був із Ки­єв­ а бо­ро­ни­ти­ся, але ба­ча­чи, що не в си­лі він, від­сту­пив із Ки­є­ва з ко­за­ка­ми. А князь Ра­ди­вил Зо­ло­ти­ми Во­ро­та­ми в’їхав до Ки­є­ва, сто­яв там бі­ля свя­тої Со­фії. З мо­нас­ти­рів, що йо­му по­до­ба­ ло­ся, брав, то­ді ж і Ки­є­ва не­ма­лу час­ти­ну спа­ли­ли на По­до­лі, і мо­нас­тир Брат­ський увесь, тіль­ки цер­кви і шко­ли за­ли­ши­ли­ся. Тим­ча­сом Ка­ли­нов­ський, геть­ман ко­рон­ний, із вій­ськом під Бі­лу Цер­ кву при­тяг і не здо­бу­вав Бі­лої Цер­кви, [бо вже три пол­ки ко­заць­кі прий­шли від Бо­га і на пе­ред­міс­тю в Бі­лій Цер­кві] від Ки­є­ва око­па­ли­ся. За­раз­­та­ки Хмель­ниць­кий із вій­ськом сво­їм і та­та­ра­ми під Бі­лу Цер­кву прий­шов, де так стис­ли вій­сько поль­ське, що пе­ре­ду­сім жив­нос­ті їм для ко­ней ніз­від­кі­ля не до­пус­ти­ли, а по­тім і во­ду від­ня­ли. Від Спа­со­во­го пос­ту до осе­ні отак змо­ре­ні по­ля­ки учи­ни­ли мир із Хмель­ниць­ким. Доз­во­лив Хмель­ниць­кий вій­ську поль­сько­му на зи­му ста­но­вись­ка на Зад­ніп­рі, та­кож у во­є­водс­тві Брас­лав­ськім від Ти­ки­ча аж до Дніп­ра. По­ля­ки, бу­ду­чи на ста­но­вись­ках, ве­ли­кі крив­ди лю­дям і ко­за­кам та й мор­ду­ван­ня чи­ни­ли. Ро­ку 1652 ук­ра­їн­ці, не тер­пля­чи не­ви­нос­них кривд од вій­ська поль­сько­го, по­ча­ли по­ля­ків спер­шу са­мі за­би­ва­ти по Зад­ніп­рю. Че­рез це по­ля­ки ста­ли від­хо­ди­ти вій­ськом зза Дніп­ра. З них ба­га­тьох, пе­рей­ма­ю­чи, ко­за­ки за­би­ ва­ли. То­го ж ча­су геть­ман ко­рон­ний Ка­ли­нов­ський із вій­ськом ко­рон­ним пі­шов за Бог і став на Ба­то­зі. Пос­лав до пол­ку Уман­сько­го, як до сво­їх під­ да­них, аби до ньо­го суп­ро­ти Хмель­ниць­ко­го обі­ця­ли прий­ти. Тим­ча­сом да­ли Хмель­ниць­ко­му про те зна­ти. Хмель­ниць­кий зі сво­їм вій­ськом і з та­та­ра­ми, прой­шов хо­ва­но по­ля­ми, полк Уман­ський при­го­тов­ле­ний із со­бою взяв і нес­по­ді­ва­но на­пав­ши на поль­ське вій­сько, все роз­бив, там­­ та­ки у геть­ма­на ко­рон­но­го Ка­ли­нов­сько­го один прос­тий та­та­рин, стяв го­ло­ву і в тор­бі до Хмель­ниць­ко­го при­ніс. А син Ка­ли­нов­сько­го, обоз­ний ко­рон­ний, уті­ка­ю­чи, на мос­ту на Буб­нів­ці об­ва­лив­ся й по­то­нув і ба­га­тьох па­нів од­них по­за­би­ва­ли, а ін­ших та­та­ри в не­во­лю поб­ра­ли. Звід­ти Хмель­ ниць­кий да­лі в Поль­щу хо­див, де та­та­ро­ве з ко­за­ка­ми, ба­га­то ко­рис­ті наб­рав­ши і ба­га­то лю­дей у не­во­лю поб­рав­ши, ві­дій­шли до­до­му. То­го ж ро­ку мор ве­ли­кий був по всій Ук­ра­ї­ні від Вшес­тя свя­то­го Ду­ха аж до зи­ми ве­ли­кої. Ро­ку 1653, мі­ся­ця лю­то­го, 18 а дня, по­мер Йо­сип Ко­но­но­вич Гор­баць­кий, єпис­коп бі­ло­русь­кий. То­го ж ро­ку, квіт­ня 22 дня, по­мер Адам Ки­сіль, во­є­во­да ки­їв­ський, у ві­рі пра­вос­лав­ний. То­го ж ро­ку Чар­нець­кий, во­є­во­да русь­кий із поль­ським во­їнс­твом по­пус­то­шив міс­та Він­ни­цю, Бор­ща­гів­ку. Пог­ре­би­

ща і Каль­ник. Бо­гун же, пол­ков­ник, утік до Мо­нас­ти­рищ, ту­ди полк Уман­ ський прий­шов на по­си­лок. А Чер­нець­кий, прий­шов­ши, міс­то Мо­нас­ти­ри­ ще здо­був, пол­ков­ни­ка уман­сько­го Ґроз­ден­ка за­бив, са­ме міс­то спа­лив. Ко­за­ки в за­мок ухо­пи­ли­ся й ін­ші лю­ди, а ін­ші по­го­рі­ли, і сам Чер­нець­кий че­рез ве­ли­ку по­же­жу з міс­та ус­ту­пив. А тим­ча­сом ко­за­ки й лю­ди вно­чі із зам­ку пов­ті­ка­ли, ку­ди хто міг, за­мок по­рож­ній за­ли­шив­ши. То­го ж ро­ку під Жван­цем [ко­роль Ка­зи­мир од Хмель­ниць­ко­го і та­тар] був в об­ло­зі, і доз­во­лив [ко­роль] усе ко­за­кам, що про­си­ли і мир із ни­ми вчи­нив. Ро­ку 1654, січ­ня, 5 дня, Бог­дан Хмель­ниць­кий пра­вос­лав­но­му ца­рю і ве­ли­ ко­му кня­зю Олек­сію Ми­хай­ло­ви­чу, під­дав­шись із усі­єю Ук­ра­ї­ною по обох бо­ках Дніп­ра, ви­ко­нав при­ся­гу з усі­єю сво­єю стар­ши­ною в цер­кві пе­ре­яс­ лав­ській, і ці­єї при­ся­ги слу­хав Ва­си­лей Ва­си­ле­вич Бу­тур­лін, цар­ський бо­я­ рин. Та­кож і по всіх міс­тах ко­за­ки й мі­ща­ни при­ся­га­ли ца­рю на віч­не під­ данс­тво в цер­квах. То­го ж ча­су та­та­ро­ве від Хмель­ниць­ко­го від­сту­пи­ли й з по­ля­ка­ми пе­ре­мир’я учи­ни­ли. То­го ж ро­ку, мі­ся­ця сер­пня, дру­го­го дня, бу­ло страш­не за­тем­нен­ня сон­ ця, пе­ред по­луд­нем по­ча­ло­ся, на го­ди­ни три. Ли­ши­ла­ся сон­ця та­ка час­тка ма­ла, як мі­сяць на но­вий тре­тьо­го дня, і зо­рі на той час опо­луд­ні в яс­ний день бу­ли вид­ні. То­го ж лі­та мос­ков­ські цар­ські вій­ська поб­ра­ли на Бі­лій Ру­сі міс­та По­лоцьк, Ві­тебськ, Не­вель, Мстис­лав, Ор­шу, Мо­ги­лев, Шклов, Ко­пись, Мінськ та ін­ші. Сам цар і ве­ли­кий князь Олек­сій Ми­хай­ло­вич, прий­шов­ши з трьох­ста­ми ти­ся­ча­ми вій­ська, взяв Смо­ленськ, від­тіль іду­чи до Віль­ня, ін­ші поб­рав міс­та. Ко­ли ж прий­шов до Віль­ня князь Ра­ди­вил, ве­ли­кий геть­ ман ли­тов­ський, із вій­ськом сво­їм із Віль­ня від­сту­пив [не мо­жу­чи про­ти си­ли цар­ської ста­ти], а цар Віль­ню опа­ну­вав. Там ба­га­то пус­то­ши­ли і скар­би ве­ли­кі, і не­віль­ни­ків без чис­ла із Віль­ня та ін­ших міст ли­тов­ських до Мос­кви вип­ро­ва­ди­ли. То­го ж ро­ку, во­се­ни, геть­ма­но­ве ко­рон­ні під Брас­лавль прий­шли із вій­ ськом, до них і та­та­ро­ве по­за Бо­гом при­тяг­ли. Суп­ро­ти них пос­лав Хмель­ниць­кий на­каз­но­го сво­го геть­ма­на То­ми­лен­ка з ко­заць­ким вій­ськом. Там, на пер­шо­му бою по­ля­ки Томи­лен­ка за­би­ли, вій­сько ко­заць­ке роз­би­ли, а пол­ков­ни­ки Зе­лен­ський, брас­лав­ський, Бо­гун він­ниць­кий, Го­голь, под­ніс­ трян­ський, та ін­шії з ко­за­ка­ми ві­дій­шли до Ума­ні. Ро­ку 1655 піс­ля Різ­два Хрис­то­во­го йшли геть­ма­но­ве ко­рон­ні з ве­ли­кою си­лою сво­єю на Умань із та­та­ра­ми, до­бу­ва­ли [Умань] уп­ро­довж трьох днів усі­ма си­ла­ми, штур­ма­ми, гар­ма­та­ми, гра­на­та­ми, вог­нис­ти­ми ку­ля­ми, яки­ми не­ма­ло лю­дей у міс­ті за­би­ва­ли. По то­му по­ля­ки діз­на­ли­ся про Хмель­ниць­ко­го, що йде на від­січ [Бо­гу­ну]. За­ли­шив­ши Умань, піш­ли суп­ро­ ти Хмель­ниць­ко­го [впе­ред та­та­ро­ве при­пав­ши, нес­по­ді­ва­но оса­ди­ли Хмель­ниць­ко­го] з ко­за­ка­ми, і Ше­ре­ме­та, і Ро­мо­да­нов­сько­го з вій­ськом мос­ ков­ським не­ма­лим, які прий­шли з Хмель­ниць­ким на по­ля­ків. Між Ста­ви­ ща­ми й між Ох­ма­то­вим, у по­лі, яке по­тім наз­ва­ли Дри­жо­по­лем, бо там ба­га­то від мо­ро­зів ве­ли­ких дри­жа­ло й по­за­мер­за­ло, об­ло­жив­ши Хмель­ ниць­ко­го, не да­ли всьо­му йо­го вій­ську ску­пи­ти­ся, бо в Бу­ках тяг­ло п’ять пол­

305

а Ра­ко­чій (Ра­ко­ций)

ко­ро­лем не був, а кня­зем Се­ми­го­род­ським.

306

ків до Хмель­ниць­ко­го, а в Ох­ма­то­ві пі­хо­ти чо­ти­ри ти­ся­чі. На то­му по­лі по­ля­ки по­туж­но чо­ти­ри дні із Хмель­ниць­ким без­пе­рес­тан­ку би­ли­ся, а Хмель­ниць­кий, ма­ю­чи мос­кву на доб­рім по­сил­ку, по­туж­но да­вав від­січ по­ля­ кам і та­та­рам, та­кож і мос­ква би­ла­ся кріп­ко. По­тім Хмель­ниць­кий із та­бо­ ром сво­їм і з мос­ков­ським ру­шив до Ох­ма­то­ва. Ля­хи міц­но за ним із та­та­ра­ ми нас­ту­па­ли всі­ма си­ла­ми, але Хмель­ниць­кий із мос­квою та­ку дав їм від­січ, що, ні­чо­го не до­сяг­ши, по­ля­ки зму­ше­ні бу­ли від­сту­пи­ти, а Хмель­ниць­кий, при­тя­гши до Ох­ма­то­ва, знай­шов там пі­хо­ти сво­єї чо­ти­ри ти­ся­чі. Від­тіль до Бу­ків прий­шов­ши, знай­шов сво­їх ко­за­ків зад­ніп­рян­ських п’ять пол­ків, на пол­ков­ни­ків яких вель­ми гні­вав­ся, що до ньо­го не про­би­ва­ли­ся. Ту­ди ж і з Ума­ ні при­бу­ло вій­сько. З ти­ми всі­ма Хмель­ниць­кий хо­тів зно­ву йти про­ти по­ля­ків, але, взяв­ши звіс­тку, що вже по­ля­ки на­зад піш­ли, вій­ська свої роз­пус­ тив на ста­но­ви­ща у Ве­ли­кий піст. То­го ж ро­ку, на­вес­ні, Хмель­ниць­кий, зіб­рав­ши ко­заць­ке вій­сько, а з ним бо­яр­ ин цар­ський Ва­си­лей Ва­си­ле­вич Бу­тур­лін із мос­ков­ським вій­ськом, піш­ли під Кам’янець. Сто­я­ли під Кам’ян­цем два тиж­ні, хо­тя­чи йо­го здо­бу­ ти, але, ні­чо­го не учи­нив­ши, піш­ли під Львів. Львов’яни від­ку­пи­ли­ся, ба­га­ то скар­бу дав­ши, і діс­та­ли мир. Від­тіль по­си­лав Хмель­ниць­кий Да­ни­ла Ви­гов­сько­го з ко­за­ка­ми, і мос­ква з ним [бу­ла], до Люб­ли­на, де, діс­тав­ши Люб­ли­на, ве­ли­кі від­тіль поб­ра­ли скар­би. Там­­та­ки мос­ква взя­ла й час­ти­ ну жи­вот­во­ря­що­го де­ре­ва Гос­под­ньо­го. А Хмель­ниць­кий із Бу­тур­лі­ном піш­ли до За­мос­тя і сто­я­ли під За­мос­тям чо­ти­ри тиж­ні, хотя­чи йо­го до­бу­ва­ти, але із За­мос­тя від­ку­пи­ли­ся. Від­тіль ча­ти ко­заць­кі та мос­ков­ські хо­ди­ли аж за Віс­лою, пус­то­ша­чи й ко­рис­ті ве­ли­кі бе­ру­чи. Зпід За­мос­тя во­се­ни по­вер­нув­ся Хмель­ниць­кий на зи­му на Ук­ра­ї­ну з мос­квою і з ве­ли­ки­ ми скар­ба­ми. Під Озір­ною нес­по­ді­ва­но спіт­ка­ли їх та­та­ро­ве й оса­ди­ли бу­ли, але їх ко­за­ки й мос­ква від­би­ли так, що, ні­чо­го не учи­нив­ши, ві­дій­шли геть, од­нак ко­за­ків ба­га­то пос­ти­на­ли й наб­ра­ли в не­во­лю тих, кот­рі, не три­ма­ю­чи­ся вій­ська, нев­по­ряд­ко­ва­но впе­ред спі­ши­ли до­до­му, не чув­ши [ні­чо­го] про та­тар. То­ді ж ба­га­то мос­ков­сько­го вій­ська в до­ро­зі по­мер­зло, сні­гом за­пав­ши, бо вже зи­ма бу­ла. І прий­шли в піст пе­ред Різ­двом Хрис­то­ вим Хмель­ниць­кий до Бі­лої Цер­кви, а Ва­си­лей Ва­си­льо­вич Бу­тур­лін із вій­ ськом цар­ським до Ки­є­ва. За­раз зах­во­рів Бу­тур­лін у Ки­є­ві й по­мер. Ро­ку 1656 Хмель­ниць­кий зно­си­ти­ся по­чав із Ра­ко­цим, ко­ро­лем угор­ ським, та­кож і з ко­ро­лем швед­ським. Че­рез пос­лів Ра­ко­ций за­тя­гав у Поль­ ське ко­ро­лівс­тво, обі­ця­ю­чи ко­за­кам ба­га­то скар­бу, воль­нос­ті й ма­єт­нос­ті. На­вес­ні пос­лав Хмель­ниць­кий Ан­то­на, пол­ков­ни­ка ки­їв­сько­го, на­каз­ним геть­ма­ном із ко­заць­ким військом на по­міч Ра­ко­цо­му, щоб діс­та­ти Поль­ ське ко­ро­лівс­тво. Ко­ли прий­шов Ра­ко­ций зі сво­ї­ми й ко­заць­ки­ми вій­ська­ми, міс­та поль­ські йо­му під­да­ва­ли­ся і са­мі Вар­ша­ву та Кра­ків узя­ли. А ко­роль Ка­зи­мир, не мо­жу­чи суп­ро­ти Ра­ко­цо­го ста­ти, від’їхав до чу­жої зем­лі. Ко­роль же швед­ський то­ді ж, вий­шов­ши із вій­ськом, поб­рав міс­та поль­ські, йо­го ко­ро­лівс­тву під­да­ли­ся Мар­де­борк, Плоцьк, То­рунь та ін­ші — їх сво­ї­ми оса­див жов­ні­ра­ми. Так ко­роль швед­ський і Ра­ко­ций, [ко­роль вен­гер­ський]а, поль­ськи­ми по­ді­ли­ли­ся міс­та­ми. Ра­ко­цо­го ба­га­то па­нів

поль­ських прий­ня­ло за ко­ро­ля і йо­му при­сяг­ли, а ко­роль швед­ський одій­шов до­до­му. Ро­ку 1657 ко­роль поль­ський Ка­зи­мир по­вер­нув­ся з чу­жої зем­лі, за­тяг­ши [військо], та­кож і Чер­нець­кий, во­є­во­да русь­кий, із вій­ськом при­тяг­нув суп­ро­ти Ра­ко­цого. А Ра­ко­ций зі сво­їм вій­ськом, не міг­ши опер­ти­ся, а тим­ біль­ше ще й Ан­тон з ко­за­ка­ми по­ча­ли від­хо­ди­ти до Ук­ра­їн­ и, то й Ра­ко­ ций із ни­ми від­сту­пив із Поль­щі до Ук­ра­ї­ни, бо від Вен­гер поль­ське вій­сько зас­ту­пи­ло йо­му до­ро­гу. І так під Ме­жи­бо­жем поль­ське вій­сько дог­на­ло Ра­ко­цо­го, і та­та­ри прис­пі­ли по­ля­кам на по­міч; коза­ки утек­ли від Ра­ко­цо­ го до­до­му, а Ра­ко­ций по­чав з по­ля­ка­ми сам про мир трак­ту­ва­ти. По­ля­ки ли­бонь уже в ру­ках ма­ли Ра­ко­цо­го, од­нак із люд­ськос­ті сво­єї учи­ ни­ли з ним пе­ре­мир’я і лед­ве са­мо­го Ра­ко­цо­го від­вез­ли до Вен­гер, тож йо­го та­та­ри не ухо­пи­ли, за ним го­ня­чись. Але вій­сько Ра­ко­цо­го із та­бо­ром та геть­ма­на йо­го та­та­ри ро­зіб­ра­ли. Ан­тон, на­каз­ний ко­заць­кий геть­ман, від Ра­ко­цо­го ві­дій­шов­ши, при­ї­хав до Хмель­ниць­ко­го, зас­тав йо­го хво­ро­го, і не­доб­рою но­ви­ною про Ра­ко­цо­го і сво­їм від ньо­го від­хо­дом при­чи­нив Хмель­ниць­ко­му [ще біль­шу] хво­ро­бу. І так Бог­дан Хмель­ниць­кий, то­го ж ро­ку 1657, мі­ся­ця лип­ня по­мер і по­хо­ва­ний у Су­бо­то­ві, мі­ся­ця сер­пня, 22 дня. То­го ж ро­ку, квіт­ня, 27 дняа, по­мер Силь­вестр Ко­сов, мит­ро­по­лит ки­їв­ ський, і по­хо­ва­ний він у цер­кві ка­тед­раль­ній Свя­тої Со­фії в Ки­є­ві. По смер­ті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го за­раз об­ра­ли [ко­за­ки] на геть­манс­ тво си­на йо­го мо­лод­шо­го Юрія Хмель­ниць­ко­го, але він, мо­ло­дим був­ши, від­сту­пив геть­манс­тво пи­са­рю вій­сько­во­му ге­не­раль­но­му Іва­но­ві Ви­гов­ сько­му, і став Іван Ви­гов­ський геть­ма­ном. Ро­ку 1658, мі­ся­ця січ­ня, став мит­ро­по­ли­том ки­їв­ським Ди­о­ни­сій Ба­ла­ бан і то­го ж ро­ку на­вес­ні по­ї­хав із Ки­єв­ а до Чи­ги­ри­на, і до сво­єї смер­ті вже не бу­вав у Ки­є­ві. То­го ж ро­ку на Зшес­тя свя­то­го Ду­ха хо­див Іван Ви­гов­ський до Пол­та­ви на [Мар­ти­на] Пуш­ка­ря, пол­ков­ни­ка пол­тав­сько­го, кот­рий йо­го не хо­тів ма­ти за геть­ма­на, роз­бив Пуш­ка­ре­ве вій­сько і са­мо­го Пуш­ка­ря за­бив. То­го ж ро­ку, [мі­ся­ця] сер­пня, під­ніс Ви­гов­ський ру­ку на ца­ря [йо­го цар­ ську прес­віт­лу ве­лич­ність. Сам геть­ман Іван Ви­гов­ський із ко­заць­ким вій­ ськом і та­тар­ським хо­див під Га­дяч, а зпід Га­дя­ча пі­шов­ши, об­ліг міс­то при­кор­дон­не цар­ське Ка­мєн­ноє — цьо­го міс­та не здо­був­ши, від­сту­пив. А Да­ни­ла Ви­гов­сько­го, бра­та сво­го з час­ти­ною вій­ська ко­заць­ко­го й та­тар­ сько­го при­си­лав під Ки­їв]. При­хо­див Дани­ло Ви­гов­ський із та­та­ра­ми під Ки­їв, став на Ми­кіль­ській го­рі, а Ки­їв­ський козаць­кий полк на Шка­ви­ці. Але йо­го во­єв­ о­да ки­їв­ський цар­ський Ва­си­лей Бо­рисо­вич Ше­ре­ме­тов, князь Бо­ря­тин­ський та Іван Ча­а­да­єв роз­би­ли, сам лед­ве [Да­ни­ло] Ви­гов­ ський утік чов­ном у са­мій сук­ні. Ба­га­то ко­за­ків, уті­ка­ю­чи, у Дніп­рі і в По­чай­ні по­то­пи­ли­ся. То­ді ж і Ки­їв ма­ло не весь спа­ле­но. По­тім [тої ж осе­ні] при­хо­див і сам Ви­гов­ський із сво­ї­ми [ко­заць­ки­ми] пол­ка­ми і з та­та­ра­ми під Ки­їв, але, нічо­го не учи­нив­ши, по­єд­нав­ся з во­єв­ о­да­ми цар­ськи­ми ки­їв­ ськи­ми і ві­дій­шов [од Ки­є­ва то­го ж ча­су. По­єд­нав­ши­ся під Ки­є­вом, Іван

а Тре­ба 13 квіт­ня

(за но­вим сти­лем 23го) (Див. «Гер­би і тре­ни при гро­бі...» Силь­вес­тра Ко­со­ва).

307

а Чис­ло

не прос­тав­ле­но.

б Д. Ви­гов­ський був бра­том геть­ма­на.

308

Ви­гов­ський, геть­ман, прис­лав з мос­ков­ськи­ми людь­ми і з во­є­вод­ськи­ми гра­мо­та­ми Ти­мо­ша Цю­цю­ру, пол­ков­ни­ка пе­ре­яс­лав­сько­го, під Вар­ву до кня­зя Гри­го­рія Ро­мо­да­нов­сько­го, оз­най­мо­ву­ю­чи той мир. Той із вій­ська­ми цар­ськи­ми об­ліг Гри­го­рія Гу­ля­ниць­ко­го у міс­ті Бар­ві із трьо­ма пол­ка­ми: ні­жин­ським, при­луць­ким і чер­ні­гів­ським, три­мав в об­ло­зі три тиж­ні. І як тіль­ки взяв пев­ну ві­до­мість князь Гри­го­рій Ро­мо­да­нов­ський про пе­ре­мир’я, від­сту­пив­ши від Вар­ви, пі­шов із усі­ма вій­ська­ми зи­му­ва­ти до Лох­ви­ці. Ко­ли ж прос­ту­вав, тяг­ну­чись, на­па­ли та­та­ри з ко­за­ка­ми і ма­ло не весь та­бір роз­гро­ми­ли. Ро­ку 1659 Іван Ви­гов­ський, геть­ман, із вій­ськом ко­заць­ким, за­тяг­ши до се­бе ха­на з усі­ма по­ту­га­ми та­тар­ськи­ми, де був і обоз­ний ко­рон­ний По­тоць­кий із час­ти­ною вій­ська поль­сько­го, хо­див під міс­то Зінь­ків. Узим­ ку і у Ве­ли­кий піст сто­яв під Зінь­ко­вим тиж­нів три. А в Зінь­ко­ві за­чи­нив­ ся був Сил­ка, ко­зак за­по­розь­кий, що наз­вав­ся на­каз­ним геть­ма­ном, із цар­ ським лю­дом, дон­ця­ми й різ­ни­ми ко­за­ка­ми. І там, ні­чо­го не до­сяг­ши, від­ сту­пив [Ви­гов­ський] із усім вій­ськом од Зінь­ко­ва. Хан із ор­дою пі­шов до Кри­му, обоз­ний ко­рон­ний По­тоць­кий — до Поль­щі, а ко­заць­ке вій­сько роз­пус­тив по до­мах. Тіль­ки Гри­го­рія Гу­ля­ниць­ко­го, пол­ков­ни­ка ні­жин­сько­ го, геть­ма­на на­каз­но­го сі­вер­сько­го, при­дав­ши йо­му два пол­ки, Чер­ні­гів­ ський та Каль­ниць­кий, і та­тар п’ят­сот, пос­лав до Ко­но­то­пу. Ку­ди при­був­ ши, князь Тру­бець­кой з ве­ли­ким цар­ським мос­ков­ським вій­ськом об­ло­жив йо­го в Ко­но­то­пі й три­ма­ли йо­го в об­ло­зі не­діль (...)а. То­ді Іван Ви­гов­ський зно­ву за­тяг по­та­єм­но ха­на з та­та­ра­ми і прий­шов під Ко­но­топ, там же вій­ська мос­ков­ські, не спо­ді­ва­ю­чись татар, вий­шли кін­но­тою й пі­хо­тою з та­бо­ру суп­ро­ти Ви­гов­сько­го. А та­та­ри, пе­реп­ра­вив­шись [че­рез] Ко­но­ топ у вер­ши­ні за Сос­нів­кою, до­ли­на­ми зай­шли зза­ду, [бо спе­ре­ду до греб­лі сос­нів­ської іш­ло ко­заць­ке вій­сько, ра­зом нес­по­ді­ва­но зо­ба­біч] уда­ри­ли на мос­ков­ське вій­сько, де [вель­ми] ба­га­то мос­кви по­би­ли і в не­во­лю [лю­дей] знач­них поб­ра­ли та­та­ро­ве. А ін­ше мос­ков­ське вій­сько [з кня­зем Тру­бець­ ким] обо­рон­ною ру­кою [від Ко­но­то­пу] ві­дій­шло до Пу­тив­ля. То­го ж ча­су при­їж­джав до Га­дя­чо­го Бе­нев­ський від ко­ро­ля Ка­зи­ми­ра, на­мов­ля­ю­чи геть­ма­на Іва­на Ви­гов­сько­го з ко­за­ка­ми, аби, від­сту­пив­ши від ца­ря, жи­ли під ко­ро­лем. І обі­цяв іме­нем ко­ро­лів­ським усі­ля­кі воль­нос­ті як ду­хов­ним, так і світ­ським, що бу­ли у ві­рі русь­кій, чо­го пот­ре­бу­вав із вій­ ськом Ви­гов­ський. На що все по­тім ко­роль із се­на­том і при­сяг­нув. А Ви­гов­ ський обі­цяв із вій­ськом під ко­ро­лем бу­ти, але по­тім то­го від ко­ро­ля не ста­ло­ся ко­за­кам. То­го ж ро­ку, сер­пня, 7 дня, від­сту­пи­ли­ся від Іва­на Ви­гов­сько­го, геть­ма­на, спер­шу зад­ніп­ров­ські ко­за­ки, не хо­тя­чи з Ви­гов­ським по­ля­кам під­да­ва­ тись, але хо­тя­чи жи­ти під ца­рем мос­ков­ським, як під [па­ном] пра­вос­лав­ ним. По­би­ли ля­хів на ста­но­вись­ках, що бу­ли за Дніп­ром, спер­шу в [міс­ті] Пе­ре­яс­лав­лі, по­тім у Ні­жи­ні і в Чер­ні­го­ві. У той час [і па­на Юрія] Не­ми­ри­ ча за­би­ли. То­ді ж пі­шов Юрій Хмель­ниць­кий із Да­ни­лом Ви­гов­ським, шваг­ ром сво­їмб, у вій­сько до Фас­то­ва. По­чув­ши про те, що пов­ста­ли про­ти ньо­го ко­за­ки, Іван Ви­гов­ський, геть­ман, пі­шов з Чи­ги­ри­на за Хмель­ниць­

ким. І ко­ли зій­шло­ся вій­сько під міс­теч­ком Фас­то­вим, [мі­ся­ця] ве­рес­ня, 10 дня, взя­ли ко­за­ки геть­манс­тво й бу­ла­ву в Іва­на Ви­гов­сько­го і об­ра­ли со­бі за геть­ма­на Юрія Хмель­ниць­ко­го, мо­ло­до­го. Ви­гов­ський Іван ві­дій­шов до ля­хів, за ним пі­шов був і Да­ни­ло Ви­гов­ський, але йо­го в Ли­сян­ці ко­за­ки схо­ пи­ли і мос­кві від­да­ли. Ко­ли про­ва­ди­ли йо­го до ца­ря, по­мер у до­ро­зі. Тим­ча­сом [Іван] Без­па­лий, який наз­вав­ся геть­ма­ном ко­заць­ким, за­ли­ шив­ся [зі сво­їм­ и ко­за­ка­ми] при кня­зі [Олек­сію Ми­ки­ти­чу] Тру­бець­ко­му, який [з ним] під Ко­но­то­пом був — цей над вій­ськом мос­ков­ським геть­ман. Ко­за­ки ж зад­ніп­рян­ські, ко­ли на Зад­ніп­рі по­би­ли ля­хів, пи­са­ли до кня­зя Тру­бець­ко­го, особ­ли­во [Ти­мо­фій] Цю­цю­ра, пол­ков­ник пе­ре­яс­лав­ський, аби ско­рі­ше до них пос­пі­шив і зно­ву їх прий­няв під цар­ську ру­ку. І так князь Олек­сій Ми­ки­тич Тру­бець­кой із цар­ським вій­ськом при­ї­хав до Пе­ре­яс­лав­ ля, [в той же час і ко­за­ки зпід Фас­то­ва із Юрі­єм Хмель­ниць­ким прий­шли до Пе­ре­яс­лав­ля], обі­ця­ю­чи при ца­рю пра­вос­лав­но­му вір­но жи­ти, там­­та­ ки все вій­сько з обох бо­ків Дніп­ра згід­но об­ра­ли й ут­вер­ди­ли геть­ма­ном Юрія Хмель­ниць­ко­го за доз­во­лом кня­зя Тру­бець­ко­го. Ро­ку 1660, мі­ся­ця сер­пня, 7 дня, Ва­си­лей Бо­ри­со­вич Ше­ре­ме­тов, бо­яр­ ин і во­є­во­да ки­їв­ський, із улад­на­ним мос­ков­ським вій­ськом з Ки­єв­ а і Юрій Хмель­ниць­кий із вій­ськом ко­заць­ким із Чи­ги­ри­на піш­ли суп­ро­ти по­ля­ків. Прий­шов Ше­ре­мет під Лю­бар, а Хмель­ниць­кий під Сло­бо­ди­ща. Там не да­ли Хмель­ниць­ко­му й ко­за­кам ля­хи й та­та­ри зій­ти­ся з вій­ськом Ше­ре­ме­то­ вим, об­ло­жи­ли Ше­ре­ме­та під Лю­ба­ром, 35 миль від Ки­єв­ а, а Юрія Хмель­ ниць­ко­го під Сло­бо­ди­ща­ми. До Хмель­ниць­ко­го вло­ми­ли­ся ля­хи до та­бо­ру й гар­ма­ти опа­ну­ва­ли. Ко­за­ки по­ча­ли уті­ка­ти, а ко­ли по­ба­чи­ли, що та­та­ри до­ро­гу їм зас­ту­пи­ли, зу­пи­ни­ли­ся і, поп­ра­вив­шись, ля­хів із та­бо­ру ви­би­ли й гар­ма­ти свої від­ня­ли, а ко­рог­ву гу­сар­ську ко­ро­лів­ську зби­ли. Там був із ля­ха­ми й Іван Ви­гов­ський. За­тим по­ля­ки й Ви­гов­ський по­ча­ли зак­ли­ка­ ти ко­за­ків до при­мир’я із со­бою і до схи­лен­ня ко­ро­лю. Хмель­ниць­кий не хо­тів, але ко­за­ки на Хмель­ниць­ко­го крик­ну­ли, щоб зми­рив­ся, і ко­ро­лю під­ дав­ся. І Ше­ре­мет обо­рон­ною ру­кою зпід Лю­ба­ра на­зад пі­шов під Чуд­нів. Там­­та­ки зно­ву ля­хи, ко­за­ки й та­та­ри об­ляг­ли Ше­ре­ме­та із вій­ськом цар­ ським і з пол­ка­ми зад­ніп­ров­ськи­ми і з Ки­їв­ським [пол­ком]. Там­­та­ки, ко­ли проз­довж трьох тиж­нів бу­ли в об­ло­зі, [Ти­мо­фій] Цю­цю­ра, пол­ков­ник пе­ре­ яс­лав­ський ко­заць­кий, із трьо­ма пол­ка­ми до ля­хів пе­ре­ки­нув­ся. А Ше­ре­ мет не мав уже кор­му й по­чав трак­ту­ва­ти з по­ля­ка­ми [про мир]. Ра­ді по­ля­ки обі­ця­ли Ше­ре­ме­та в ці­лос­ті із вій­ськом на­зад від­про­ва­ди­ти, риш­ тун­ки заб­рав­ши під при­ся­гою. За що та­та­ри на ля­хів роз­гні­ва­ли­ся, і не дот­ри­ма­ли по­ля­ки сло­ва, Ше­ре­ме­та з вій­ськом йо­го ви­да­ли та­та­рам, а ін­ших на­чаль­них по­між се­бе ро­зіб­ра­ли. Ше­ре­ме­та з ін­ши­ми та­та­ри до Кри­му зап­ро­ва­ди­ли. Нас­ту­пи­ла за­тим зи­ма. Хмель­ниць­кий по­да­вав по­ля­кам ста­но­вись­ка по цьо­му бо­ці Дніп­ра аж до Дніс­тра. І хо­ча по­ля­ки не тіль­ки прос­тим лю­дям, але й ко­за­кам чи­ни­ли мор­ду­ван­ня, не дбав про те Хмель­ниць­кий, гні­ва­ю­чись за те, що не хо­ті­ли з по­ля­ка­ми би­ти­ся під Сло­бо­ди­ща­ми, але кри­ча­ли, щоб пе­ре­да­ли­ся, бо ко­ли б Хмель­ниць­кий зій­шов­ся б із Ше­ре­ме­

309

аВ ін­шо­му спис­ку:

«Чер­ні­го­ва».

310

том, то ма­ли б по­ля­ки з та­та­ра­ми на­зад від­сту­па­ти. У той час, ко­ли Юрій Хмель­ниць­кий з ко­за­ка­ми пе­ре­дав­ся ля­хам, ви­дав­ ши Ше­ре­ме­та, Йо­а­ким Сом­ко, дядь­ко Юрія Хмель­ниць­ко­го, йо­го ж геть­ ман на­каз­ним за­ли­шив на Зад­ніп­рю, не впо­до­бав­ши то­го, що ко­за­ки по­ля­ кам пе­ре­да­ли­ся, зат­ри­мав Зад­ніп­рян­ське вій­сько під цар­ською ру­кою. Ро­ку 1661, во­се­ни, Юрій Хмель­ниць­кий зі сво­ї­ми ко­за­ка­ми і з ха­ном крим­ським хо­див на Сом­ка під Пе­ре­яс­лавль. Сто­я­ли до зи­ми й ні­чо­го не вчи­ни­ли, тіль­ки ор­да ба­га­то по­пус­то­ши­ла й у не­во­лю поб­ра­ла, і зно­ ву [мар­но] ві­дій­шли. Ро­ку 1662 Юрій Хмель­ниць­кий з ко­за­ка­ми і з ля­ха­ми пі­шов за Дніп­ро під Пере­яс­лавль, до­бу­вав Пе­ре­яс­лав­ля, а про­чув­ши, що князь Ро­мо­да­нов­ський іде з мос­ков­ським вій­ськом, від­сту­пив од Пе­ре­яс­лав­ля. Став суп­ро­ти Ка­не­ ва князь Ро­мо­да­нов­ський із вій­ськом сво­їм, при­тяг­ши із Сом­ком, геть­ма­ ном зад­ніп­рян­ським, роз­би­ли Хмель­ниць­ко­го, по­би­ли не­ма­ло ко­за­ків, у Дніп­ро наг­на­ли, а ін­ші ко­за­ки чис­лен­ні по­то­ну­ли. А Хмель­ниць­кий із стар­ши­ною чов­на­ми пе­реп­лив­ли, все по­ки­нув­ши, і ля­хи з ни­ми­­та­ки. Ді­я­ло­ся це мі­ся­ця лип­ня, 23 дня, ля­хів у Ка­не­ві й ін­де свої ж ко­за­ки не­ма­ло по­за­би­ва­ли. Мос­ков­ські вій­ська й ко­заць­кі зад­ніп­ров­ські за­раз пе­рей­шли [до Чи­ги­ри­на] на цей бік Дніп­ра, але Хмель­ниць­кий, по­біг­ши до Чор­но­го лі­су і знай­шов­ши там го­то­вих та­тар, з та­та­ра­ми і зі сво­ї­ми ко­за­ка­ми зно­ву мос­кву пе­рес­тра­ши­ли на той бік Дніп­ра. [То­го ж ро­ку], во­се­ни, Юрій Хмель­ниць­кий при­хо­див під Ме­жи­гір­ський мо­нас­тир з та­та­ра­ми. І, Ки­є­ ва не за­чі­па­юч­ и, у Виш­го­ро­ді цер­кву ро­зіб­рав­ши, на де­ре­ві й на об­ра­зах та­та­ри пе­ре­во­зи­ли­ся за Дніп­ро і по Зад­ніп­рю бі­ля Ні­жи­наа та ін­де, по­во­ ю­вав­ши [і ве­ли­ку кіль­кість лю­дей у по­лон наб­рав­ши], по­вер­ну­ли­ся. То­ді ж та­та­рин один прип­лив на об­ра­зі прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці до Ки­є­ва, хоч і не хо­тів, і ба­га­то їх у Дніп­рі по­то­ну­ло. І в Ки­ри­лів­сько­му мо­нас­ти­рі то­го ж ча­су цер­кву спа­ле­но, і ке­лії із тра­пе­зою від та­тар по­па­ле­ні. Ро­ку 1663 Юрій Хмель­ниць­кий, склав­ши із се­бе геть­манс­тво, пос­тригсь у чен­ці в мо­нас­ти­рі Ір­дін­сько­му від Ди­о­ни­сія Ба­ла­ба­на, мит­ро­по­ли­та ки­їв­сько­го. А на йо­го міс­це об­ра­ний став геть­ма­ном ко­заць­ким Пав­ло Те­те­ря. То­го ж ро­ку, [мі­ся­ця] трав­ня, 8, по­мер Ди­о­ни­сій Ба­ла­бан, мит­ро­по­лит ки­їв­ський [в Кор­су­ні. І там йо­го бу­ло пос­та­но­ви­ли [по­хо­ва­ти] у скле­пі, але по­тім Йо­сип Ту­каль­ський, став­ши мит­ро­по­ли­том, пе­ре­ніс йо­го ті­ло до Ка­не­ва і по­хо­вав у мо­нас­ти­рі Ка­нів­сько­му, в цер­кві пре­чис­тої Бо­го­ро­ди­ці]. То­го ж лі­та з’їха­ли­ся єпис­ко­пи до Кор­су­ня на об­ран­ня мит­ро­по­ли­та: Ге­де­он, князь Чет­вер­тин­ський, єпис­коп луць­кий; Ан­то­ній Вин­ниць­кий, єпис­коп пе­ре­мишль­ський; Йо­сип Ту­каль­ський, єпис­коп бі­ло­русь­кий; і Адам Жи­лі­бор­ський, об­ра­ний на єпис­ко­пію Львів­ську, кот­рий там­­та­ки пос­ три­же­ний у чен­ці, Афа­на­сі­єм наз­ва­ний і пос­вя­че­ний був на єпис­ко­пію Львів­ську. На то­му со­бо­рі при виб­ран­ні мит­ро­по­ли­та ста­ла­ся нез­го­да. Єпис­ко­пи об­ра­ли мит­ро­по­ли­том Ан­то­нія Вин­ниць­ко­го, єпис­ко­па пе­ре­ мишль­сько­го, а ін­ші ду­хов­ні й геть­ман за­по­розь­кий із вій­ськом та пос­ пільс­твом виб­ра­ли Йо­си­па Ту­каль­сько­го, єпис­ко­па бі­ло­русь­ко­го. І так

роз’їха­лись у нез­го­ді. Але по­тім єпис­ко­пи приз­во­ли­ли­ся на Йо­си­па Ту­каль­ сько­го і за ньо­го, як за мит­ро­по­ли­та, Бо­га про­си­ли. То­го ж ро­ку, мі­ся­ця чер­вня, Іван Бру­хо­вець­кий, вий­шов із За­по­рож­жя із за­по­розь­ки­ми ко­за­ка­ми до Ні­жи­на; там, за гра­мо­тою цар­ською, учи­ни­ ли ра­ду, щоб об­ра­ти геть­ма­на. Прис­лав цар Олек­сій Ми­хай­ло­вич сво­го околь­ни­чо­го, кня­зя Ве­ли­ко­го­­Га­ги­на. При­був [ту­ди Йо­а­ким Сом­ко, геть­ ман, і всі пол­ки зад­ніп­ров­ські]. На тій ра­ді, особ­ли­во за по­міч­чю єпис­ко­па Ме­то­дія і Ва­си­ля Дво­рець­ко­го, і за ста­ран­ням Іва­на Бру­хо­вець­ко­го, об­ра­ли ко­за­ки на геть­манс­тво Іва­на Бру­хо­вець­ко­го, а ін­ших, кот­рі Сом­ко­во­го бо­ку три­ма­ли, за­би­ва­ли, че­рез що Сом­ко з пол­ков­ни­ка­ми у міс­то мос­ков­ ськеа втік, до Ні­жи­на. Звід­ти по­тім Ва­силь Дво­рець­кий узяв­ся Йо­а­ки­ма Сом­ка і пол­ков­ни­ків йо­го Ва­си­ля Зо­ло­та­рен­ка, пол­ков­ни­ка ні­жин­сько­го, Йо­а­ни­кія Си­ли­ча, пол­ков­ни­ка чер­ні­гів­сько­го, Шем­риць­ко­го, пол­ков­ни­ка лу­бен­сько­го, Пав­ла Кил­дія, оса­ву­ла пол­ку Ні­жин­сько­го, Анан­ка, хо­ру­жо­го пол­ку Ні­жин­сько­го, і Ши­рая, з на­ка­зу Бру­хо­вець­ко­го, но­во­об­ра­но­го геть­ма­ на, на­чеб­то вез­ти до ца­ря, що їм околь­ни­чий доз­во­лив, аби до ца­ря геть­ ман Сом­ко із пол­ков­ни­ка­ми сво­їм­ и їхав ви­во­ди­ти­ся з то­го, що йо­му суп­ро­ тив­ні за­ки­да­ли. А що во­ни не­вин­ні бу­ли, спо­ді­ва­ли­ся, що їх цар не ве­лить гу­би­ти. Від­так, не ве­зу­чи до ца­ря, у Бор­зні Ва­силь Дво­рець­кий, ма­ю­чи на­ка­за від Іва­на Бру­хо­вець­ко­го, геть­ма­на Сом­ка, пол­ков­ни­ків йо­го та ін­ших, ви­ще зга­да­них, на­ка­зав пос­ти­на­ти. То­го ж ро­ку Ян Ка­зи­мир, ко­роль поль­ський, у мі­ся­ці жов­тні, зі сво­ї­ми поль­ськи­ми вій­ська­ми пі­шов за Дніп­ро, в Ір­жи­ще­ві пе­ре­віз­ся, ба­жа­юч­ и зно­ ву від ца­ря все Зад­ніп­ря взя­ти. За Дніп­ром при­був до ко­ро­ля Пав­ло Те­те­ря, геть­ман ко­заць­кий ко­ро­лів­ський, із вій­ськом сво­їм ко­заць­ким і два сал­та­ ни з та­та­ра­ми. Ко­роль з усі­ма ти­ми вій­ська­ми по Зад­ніп­рю хо­див аж до Сев­ська, міс­та мос­ков­сько­го. Але [тіль­ки се­ла й по­сад спус­то­ши­ли], міс­та не взя­ли і по­вер­ну­ли­ся. По­тім прий­шов ко­роль під Глу­хів і чо­ти­ри тиж­ні міц­но здо­бу­вав по­­різ­но­му Глу­хо­ва: гра­на­та­ми, під­ко­па­ми і штур­ма­ми. Але не здо­був­ши і ба­га­то вій­ська втра­тив­ши, по­вер­нув­ся з ве­ли­кою шко­дою у краї Ли­тов­ські, бо­я­чись військ цар­ських, кот­рі, по­туж­ні, близь­ко нас­ту­ па­ли. Міс­та ж зад­ніп­рян­ські, за­ло­ги ко­ро­лів­ські по­ви­би­вав­ши, всі зно­ву під цар­ську під­гор­ну­ли­ся ру­ку. Ро­ку 1664 Су­лим­ка, ко­зак із Тор­го­ви­ці, вий­шов, наз­вав­ся тор­го­виць­ким пол­ков­ни­ком і по­чав уряд­ни­ків і ста­рост пан­ських за­би­ва­ти. Тим­ча­сом пе­ре­вів­ся зза Дніп­ра Ма­хов­ський і Те­те­ря, геть­ман ко­заць­кий, кот­рі з ко­ро­лем хо­ди­ли. За ни­ми за­раз — Чер­нець­кий. Ма­хов­ський з Те­те­рою роз­би­ли Су­лим­ко­ве вій­сько, са­мо­го Су­лим­ку, пій­мав­ши, стра­ти­ли, і ко­за­ків йо­го до п’ят­сот і біль­ше, пій­мав­ши, пе­ред Бі­лою Цер­квою пос­ти­на­ли. То­ді ж Іва­на Ви­гов­сько­го, во­єв­ о­ду ки­їв­сько­го, за вар­ту взяв­ши, той­­та­ки Ма­хов­ ський і Те­те­ря на­ка­за­ли у Віль­хов­цю розс­трі­ля­ти че­рез те, що не йшов за ко­ро­лем на Зад­ніп­ря, але сто­яв у Фас­то­ві і на­чеб­то Су­ли­мі до бун­тів до­по­ ма­гав по­ра­дою й лис­та­ми. А Чер­нець­кий, пе­ре­віз­шись зза Дніп­ра, в Бі­лій Цер­кві, в Чер­ка­сах, і в Кор­су­ні, і бі­ля Бі­лої Цер­кви, і бі­ля Ума­ні, і бі­ля Чер­кас і бі­ля Ста­но­ви­щб, і ін­де ба­га­тьох лю­дей по­гу­бив. Ста­но­вищ, міс­та, міц­но

а Тоб­то в міс­то з мос­ ков­ським гар­ні­зо­ ном.

б В ін­шо­му спис­ку

пра­виль­но: «Ста­вищ».

311

а Коль­ми­ки — кал­ми­ки.

б В ін­шо­му спис­ку: «поб­ра­ли».

в Нас­прав­ді під­няв пов­стан­ня про­ти Мос­ко­вії.

г Брю­хо­вець­ко­го за­би­ли йо­го ж ко­за­ки.

312

здо­бу­вав, там­­та­ки й пос­трі­ле­ний від Ста­но­ви­ща­ми, у Бі­лій Цер­кві по­мер. Ті­ло йо­го до Поль­щі поп­ро­вад­же­но, а на йо­го міс­це Яб­ло­нов­сько­го во­є­во­дою русь­ким і поль­ним геть­ма­ном учи­не­но. То­ді і Йо­си­па Ту­каль­сько­го, мит­ро­ по­ли­та ки­їв­сько­го, та­кож Хмель­ниць­ко­го і [Гри­го­рія] Гу­ля­ниць­ко­го взя­то до Мал­бор­ку, по­тім ви­пу­ще­но. Ко­ли Яб­ло­нов­ський прий­шов до Бі­лої Цер­кви з вій­ськом, Іван Бру­хо­вець­кий, геть­ман зад­ніп­рян­ський, із цар­ськи­ми людь­ ми, і з ко­за­ка­ми, і з коль­ми­ка­миа хо­див суп­ро­ти Яб­ло­нов­сько­го, во­є­во­ди русь­ко­го, з яким, ко­ли вій­ну сто­чив, то від­сту­пив той до Поль­щі. Ро­ку 1665 Іван Бру­хо­вець­кий їз­див [во­се­ни] до [пра­вос­лав­но­го] ца­ря Олек­сія Ми­хай­ло­ви­ча. Цар йо­му ми­лість свою ве­ли­ку ви­ка­зав, дав йо­му за жін­ку [пан­ну ве­ли­ко­род­ну] Да­рію, пле­мін­ни­цю кня­зя Юрія Дол­го­ру­ко­го, із скар­бом ве­ли­ким і учи­нив йо­го бо­я­ри­ном, тоб­то се­на­то­ром. То­го ж ро­ку, ко­ли ві­дій­шов Те­те­ря до Поль­щі, по­ки­нув­ши геть­манс­тво ко­заць­ке, ко­за­ки об­ра­ли со­бі за геть­ма­на Опа­ру, оса­ву­ла. Той не­дов­го був геть­ма­ном. За­тяг­нув­ши на по­ля­ків та­тар, Опа­ра зій­шов­ся з та­та­ра­ми під Ли­сян­кою і, трак­ту­ю­чи з ни­ми про вій­ну на ля­хів, стар­шо­му мур­зі Ка­ман­ба­ту щось прик­ре змо­вив. Той мур­за, роз­гні­вав­шись, від­дав Опа­ ру по­ля­кам, а геть­ма­ном Пет­ра До­ро­шен­ка нас­та­но­вив. Опа­рі ж ко­роль Ка­зи­мир на­ка­зав го­ло­ву від­тя­ти. Ро­ку 1666 Ма­хов­ський із поль­ським вій­ськом вий­шов на Ук­ра­ї­ну. До­ро­шен­ ко, геть­ман ко­заць­кий, зі сво­їм вій­ськом суп­ро­ти ньо­го вий­шов до Ума­ні, та­тар со­бі в по­міч за­тяг­нув­ши. Від­тіль та­та­ри з ко­за­ка­ми, пог­нав­ши, за Він­ни­цею, під Бра­ї­ловим, поль­ське вій­сько роз­гро­ми­ли, са­мо­го Ма­хов­сько­го жив­цем узя­ли й ін­ших ба­га­то пог­ра­би­либ шлях­ти і шлях­тя­нок з ка­ре­та­ми й рид­ва­на­ми, кот­рі їха­ли до косте­лів на свя­то своє Різ­два Хрис­то­во­го, не чу­ю­чи й не спо­ді­ва­юч­ ись та­ко­го пог­ро­му. Те спра­вив­ши [Пет­ро] До­ро­шен­ко роз­пус­ тив вій­ська ко­заць­кі до­до­му, а сам по­вер­нув­ся до Чи­ги­ри­на. А та­та­ри з ве­ли­ ким по­ло­ном і з ко­рис­тю по­вер­ну­ли­ся у свою зем­лю. Ро­ку 1668 Іван Бру­хо­вець­кий, геть­ман зад­ніп­рян­ський ко­заць­кий, ли­ша­ ю­чись під ца­рем пра­вос­лав­ним, не пам’ята­ю­чи про ве­ли­кі цар­ські доб­ро­ дійс­тва, за­мис­лив та­тар­сько­му ха­ну під­да­ти­сяв, цар­ських во­є­вод по міс­ тах зад­ніп­рян­ських по­за­би­вав, а ін­ших у не­во­лю поб­рав, і за­тяг со­бі в по­міч шість ти­сяч та­тар. У той­­та­ки час геть­ман чи­ги­рин­ський Пет­ро До­ро­шен­ко пі­шов зі сво­ї­ми суп­ро­ти Бру­хо­вець­ко­го, з ним і та­та­ри, від Бру­хо­вець­ко­го за­тяг­не­ні, у змо­ву ввій­шли. Бру­хо­вець­кий, пок­ла­да­ю­чись на та­тар, ко­ли із Га­дя­чо­го ви­ї­хав, од сво­їх був ви­да­ний До­ро­шен­ку і за­би­тий бувг. Ті­ло йо­го го­ле на дра­бин­час­то­му во­зі, сі­ном прик­ри­те, при­ве­зе­но у Га­дяч і там по­хо­ва­но. А жо­ну йо­го і скар­би взяв До­ро­шен­ко, геть­ман чи­ги­рин­ський, до Чи­ги­ри­на. То­ді ж єпис­ко­па Ме­то­дія і Ва­си­ля Дво­рець­ко­го до Чи­ги­ри­на в не­во­лю взя­то, які сто­ро­ну Бру­хо­вець­ко­го три­ма­ли. То­го ж ро­ку Пет­ро Су­хо­вій, наз­вав­шись геть­ма­ном, вий­шов із За­по­рож­ жя із за­по­розь­ки­ми ко­за­ка­ми і з та­та­ра­ми на [Пет­ра] До­ро­шен­ка, пус­то­ ша­чи нав­ко­ло Чи­ги­ри­на та ін­де. До­ро­шен­ку од­нак ні­чо­го не вчи­нив­ши, біль­ше та­тар по­ло­ном та ко­рис­тю з лю­дей не­вин­них зба­га­тив­ши, на­зад ві­дій­шов.

То­го ж ро­ку, груд­ня 6, пос­лав До­ро­шен­ко, геть­ман чи­ги­рин­ський, пос­лів сво­їх до це­са­ря ту­рець­ко­го, офі­ру­ю­чи свою зич­ли­вість і про­ся­чи, аби хан по­мо­чі не да­вав за­по­рож­цям на До­ро­шен­ка. Від це­са­ря ту­рець­ко­го ро­ку 1669 [пос­ли] при­ї­ха­ли з ко­заць­ки­ми пос­ла­ми. Тур­ки, лас­ку це­сар­ську До­ро­шен­ ко­ві ос­від­чу­ю­чи, да­ли йо­му від це­са­ря по­да­рун­ки: кап­тан та ін­ше. А До­ро­ шен­ко, прий­няв­ши ті по­да­рун­ки, ціл­ком під­дав­ся сам і весь цей бік Дніп­ра, по­чав­ши від Дніп­ра, аж до Дніс­тра, у віч­не під­данс­твоа це­са­ре­ві ту­рець­ко­ му і від це­са­ря прий­няв сан­джа­ки, або при­ві­леї. То­го ж ро­ку Су­хо­вій зно­ву із та­та­ра­ми і з за­по­рож­ця­ми вий­шов на До­ро­шен­ка і, при­був­ши до Ума­ні, а Ми­хай­ла Ха­нен­ка об­рав­ши геть­ма­ном, по­чав во­ю­ва­ти на До­ро­шен­ка. А та­та­ри, ко­ли по­ба­чи­ли [що до До­ро­шен­ ка прий­шли ін­ші та­та­ри] і тур­ки з па­шею си­ліс­трій­ським у по­міч од це­са­ ря ту­рець­ко­го, за­раз­­та­ки від Ха­нен­ка і Су­хо­вія втек­ли у свою зем­лю. Ха­нен­ко та Су­хо­вій та­кож на За­по­рож­жя по­біг­ли. То­ді ж і Юрія, був­шо­го геть­ма­на, чен­ця Ге­де­о­на Хмель­ниць­ко­го, який з Ума­ні їхав до Ки­є­ва, та­та­ ри в не­во­лю взя­ли. Ро­ку 1670 ко­роль Ка­зи­мир ко­ро­лівс­тво із се­бе склав. То­го ж ро­ку при­мас Праж­мов­ський і Річ Пос­по­ли­та прис­ла­ли До­ро­шен­ко­ві, геть­ма­ну, клей­но­ ти вій­ська Запо­розь­ко­го, що їх Те­те­ря був за­віз до Поль­щі: бу­ла­ву, ко­рог­ву й бун­чук, зак­ли­ка­ю­чи йо­го до під­данс­тва Ко­ро­ні. Але До­ро­шен­ко, прий­няв­ ши клей­но­ти, від це­са­ря ту­рець­ко­го від­сту­пи­ти не за­хо­тів. То­го ж ро­ку вся Річ Пос­по­ли­та об­ра­ла ко­ро­лем Ми­ха­ї­ла Ко­ри­бу­та Виш­ не­вець­ко­го на ко­ро­лівс­тво Поль­ське, і був уко­ро­но­ва­ний на ко­ро­лівс­тво в мі­ся­ці ве­рес­ні. Але при­мас та ін­ші ве­ли­кі се­на­то­ро­ве не хо­ті­ли Ми­хай­ла Виш­не­вець­ко­го за ко­ро­ля ма­ти, че­рез це й у нез­го­ді з ко­ро­лем жи­ли. То­го ж ча­су на там­тім бо­ці Дніп­раб, під ца­рем пра­вос­лав­ним Олек­сі­єм Ми­хай­ло­ви­чем за­ли­ша­ю­чись, ко­за­ки ма­ли со­бі стар­ших од До­ро­шен­ка піс­ ля за­бит­тя Бру­хо­вець­ко­го і во­ю­ва­ли з цар­ськи­ми вій­ська­ми. А ко­ли князь Гри­го­рей Гри­го­ро­вич Ро­мо­да­нов­ський прий­шов під Чер­ні­гів і до­бу­вав йо­го міц­но, то по­ра­див ко­за­кам, аби, не про­ли­ва­юч­ и кро­ві сво­єї, згід­но сво­єї при­ся­ги, три­ма­ли­ся ца­ря пра­вос­лав­но­го, то зво­ли­ли на це ко­за­ки, об­ра­ли со­бі за геть­ма­на Дем’яна Мно­гог­ріш­но­го, яко­го їм цар під­твер­див. І дав ве­ли­кі воль­нос­ті й з усі­єї Ук­ра­їн­ и при­бут­ки геть­ма­ну й ко­за­кам від­сту­пив, тіль­ки аби ца­рю вір­но, як при­сяг­ли, так і слу­жи­ли. Від­то­ді ко­за­ки спо­кій­но [жи­ли] під цар­ською ру­коюв. Із За­по­рож­жя ро­ку 1670 Ми­хай­ло Ха­нен­ко пос­лав сво­їх пос­лів до ко­ро­ля Ми­хай­ла, під­да­ю­чись ко­ро­лю, а не тур­чи­ну. Тії пос­ли, про­ба­вив­шись усе лі­то у Вар­ша­ві, при­вез­ли від ко­ро­ля Ми­хай­ло­ві Ха­нен­ку на За­по­рож­жя бу­ла­ву, бун­чук, ко­рог­ву і при­ві­лей на геть­манс­тво. Ро­ку 1671 вий­шов ко­ро­лів­ський геть­ман Ха­нен­ко із За­по­рож­жя на За­бож­ жя, йо­му Умань і Брас­лав­ське во­є­водс­тво під­да­ли­ся. Прий­шла до ньо­го й поль­сько­го вій­ська час­ти­на на по­міч про­ти До­ро­шен­ка. Ті вій­ська лі­ту­ва­ ли й зи­му­ва­ли у во­є­водс­тві Брас­лав­сько­му. А До­ро­шен­ко тим­ча­сом час­то по­си­лав до це­са­ря ту­рець­ко­го, про­ся­чи про си­ли на по­ля­ків. Це­сар пос­лав До­ро­шен­ку та­тар.

а Нас­прав­ді, всту­пив у до­го­вір­ний со­юз.

б Тоб­то на лі­во­му бо­ці Дніп­ра.

в Піс­ля цьо­го в ори­гі­

на­лі бу­де за­пис з 1672 р., пе­ре­но­си­мо йо­го на своє міс­це.

313

а В ін­шо­му спис­ку

пра­виль­но: «Са­муй­ло­ви­ча».

314

Ро­ку 1672 геть­ма­на Дем’яна [Мно­гог­ріш­но­го] стар­ші, що при бо­ці йо­го за­ли­ша­ли­ся, оку­вав­ши, від­вез­ли у Мос­кву, зра­ду від ньо­го ви­ка­зу­ю­чи суп­ро­ ти цар­сько­го ма­єс­та­ту. І за доз­во­лом цар­ським об­ра­ли со­бі за геть­ма­на Іва­на Са­мус­ла­ви­чаа, був­шо­го суд­дю ге­не­раль­но­го вій­сько­во­го. А по­тім ро­ку 1672 це­сар ту­рець­кий, до­ві­дав­шись про нез­го­ду ба­га­тьох се­на­то­рів із ко­ро­лем поль­ським і про ма­лу си­лу ко­ро­лів­ську, нес­по­ді­ва­но з ве­ли­ки­ми вій­ська­ми ту­рець­ки­ми прис­лав під Кам’янець­­По­діль­ський ві­зи­ра сво­го, з ним і ха­на та­тар­сько­го з усі­єю йо­го по­ту­гою. За ни­ми й сам це­сар прий­шов під Кам’янець. Ха­нен­ко з по­ля­ка­ми від­сту­пив до Поль­щі, а До­ро­шен­ко зі сво­їм вій­ськом прий­шов до це­са­ря. Під Кам’янець прий­шов­ ши, ту­рець­кі й та­тар­ські вій­ська дев’ять днів день і ніч штур­му­ва­ли так, що ті, які бу­ли стар­ші в Кам’ян­ці, зда­ли тур­кам Кам’ян­ця мі­ся­ця сер­пня, 13 дня, бо не бу­ло ко­му бо­ро­ни­ти. До то­го ні­мець стар­ший кам’янець­кий за­па­лив по­ро­хи, від яких му­ри по­па­да­ли, — че­рез те і зда­ли­ся. А ко­ли б у Кам’ян­ці вій­ська бу­ло б на пот­ре­бу і зго­ду [по­між се­бе ма­ли], пев­не то­го міц­но­го і нез­до­бу­тно­го міс­та не здо­бу­ли б, ос­кіль­ки Кам’янець — міс­то ста­ро­віч­не і від Бо­га уґ­рун­то­ва­не; уп­ро­довж усіх ві­ків ані тур­ки, ані Ба­тий, кот­рий був Русь­ку й Поль­ську всю зем­лю до ґрун­ту по­пус­то­шив, Кам’ян­ця не здо­був, ані ін­ший жод­ний ворог, і як є вель­ми обо­рон­не міс­то Кам’янець, так йо­го й Стрий­ков­ський опи­сує, кот­рий сам був у Кам’ян­цю: «За­мок, — мо­вить, — міс­то слав­не Кам’янець од кам’яної ске­лі наз­ва­ ний, ле­жить од Хо­ті­ня, зам­ку во­лось­ко­го при­кор­дон­но­го, і від рі­ки Дніс­тра на дві ми­лі, в чу­до­вій рів­ни­ні. Пра­ва баш­та ко­рон­на ру­кою Бо­жою збу­до­ва­ на, ко­ли б її сте­рег­ти і ма­лим кош­том оп­ра­ви­ти за­хо­ті­ли б. Дов­ко­ла ньо­го є Пе­ре­коп при­род­ний, прик­ро гли­бо­кий, че­рез який Смот­рич, рі­ка, пли­ву­чи, міс­то об­ли­ває зо­ба­біч. Дов­ко­ла ске­лі кам’янис­ті, вель­ми прик­рі, як уте­са­ні, пе­ре­коп, рі­ку й міс­то ото­чу­ють, а від рів­но­го по­ля ши­ро­ким про­тя­гом від­ ти­на­єть­ся, от­же ко­ли з по­ля на пе­ре­коп до рі­ки по­ди­виш­ся, ба­чи­ти мо­жеш, як прір­ва з пе­ре­ко­пу йде до кам’яної ска­ли, на кот­рій по­се­ре­ди­ні міс­то ле­жить. Прис­туп вель­ми важ­кий, прик­рий і для ог­ля­ду нез­руч­ний [для взят­тя], бо ске­лі кам’яні, як дві сті­ни уте­са­ні і зго­ри на діл і з до­лу на­го­ру є ви­нес­лі. Од­на баш­та від зам­ку че­рез міст до міс­та, а дру­га до рі­ки Смот­ри­ ча в пе­ре­коп, там­та­ки в Пе­ре­ко­пі на рі­ці є баш­ти ме­жи ске­ля­ми зму­ро­ва­ні. За­мок та­кож від міс­та від­ді­ле­ний баш­та­ми й му­ра­ми, не най­ви­ще уміц­не­ні, але са­ме міс­то в ліп­шім міс­ці...»

ПО­ВІСТЬ­ ПРО ПРЕС­ЛАВ­НІ ЧУ­ДА­ СВЯ­ТОЇ ВЕ­ЛИ­КО­МУ­ЧЕ­НИ­ЦІ­ ВАР­ВА­РИ ПЕ­Р ЕД­М О­В А

Ве­ли­ку бі­ду й віч­ну му­ку діс­тав раб єван­гель­ський, який узяв у па­на сво­ го та­лант, за те, що не вчи­нив до­ві­ре­ним со­бі та­лан­том ані куп­лі, ані при­по­до­би ні­як­ ої, ко­ли, хус­ти­ною зав’язав­ши, в зем­лі йо­го за­хо­вав. Че­рез те, як він, хус­ткою зв’язав­ши, схо­вав у зем­лю та­лан­та, так пан, зв’язав­ши йо­го, на­ка­зав у кро­міш­ню тьму вки­ну­ти. Ті­єї прит­чі і я зас­тра­шив­шись (ос­кіль­ки ме­ні Гос­подь мій і Бог до­ві­рив з ігу­менс­твом мо­нас­ти­ря Ми­хай­ лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го ба­га­то­цін­ний, ні­би від п’яти та­лан­тів, один не­оп­рав­ле­ний та­лант, від п’яти, ка­жу, муд­рих два — в дог­ля­ді пре­муд­рої ді­ви ве­ли­ко­му­че­ни­ці свя­тої Вар­ва­ри мо­щей, які тут ле­жать, у цер­кві свя­ то­го Ми­ха­ї­ла, від кот­рих чис­лен­ні чу­да ді­ють­ся і зці­лен­ня по­да­ють­ся, як най­до­рож­че ба­гатс­тво), щоб, хо­ва­ю­чи за­мов­чу­ван­ням ба­гатств чуд та зці­лень то­го до­ві­ре­но­го ме­ні та­лан­ту — свя­тих мо­щів свя­тої Вар­ва­ри, не був ві­діс­ла­ний у схов віч­ної тьми, поз­ба­вив­ши то­го ба­гатс­тва та­лан­ то­вих по­куп­ців — бо­го­люб’яз­них і му­че­ни­ко­люб­них, ка­жу, душ, які у дні мо­го ігу­менс­тва ді­я­ли­ся й ді­ють­ся, на­мис­лив роз­ка­за­ти чу­да, щоб слу­ха­чі прий­ма­ли рев­ність до свя­тої Вар­ва­ри й по­міч од неї дістали, при­хо­дя­чи, а я, як тор­жник до­ві­ре­но­го ме­ні та­лан­ту, зміг би прий­ня­ти від та­лан­то­ дав­ця зап­ла­ту з доб­ри­ми п’яти та­лан­тів тор­жни­ка­ми. Ві­ру отож ко­жен май, що пи­шу й про­по­ві­дую не неп­рав­ди­ве, зна­юч­ и, що Гос­подь по­гу­бить усіх, кот­рі тво­рять брех­ні, але прав­ду бе­ру ме­ні й то­бі, чи­та­чу, на ко­ристь. А ос­кіль­ки не­мож­ли­во, щоб усі чу­да свя­тої Вар­ва­ри я зміг по­лі­чи­ ти, по­чи­наю з де­я­ких біль­ших, а пе­ре­ду­сім: ПРО МО­Щ І СВЯ­Т ОЇ ВАР­В А­Р И

Мо­щі свя­тої ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри яко­го ча­су і в який спо­сіб зап­ро­ вад­же­но до Ки­є­ва й до цер­кви свя­то­го ар­хіс­тра­ти­га Ми­ха­ї­ла, в лі­то­пи­сах не на­пи­са­но, а коли б і бу­ли які за­пи­си, то ос­кіль­ки Ки­їв дов­го сто­яв по­рож­ ній з опус­ті­ли­ми мо­нас­ти­ря­ми, то й за­пи­си ті по­ги­ну­ли. Од­нак од ста­рих лю­дей по­віс­ті ма­є­мо, що ве­ли­ко­му кня­зю Ми­хай­лу Свя­то­пол­ку, прав­ну­ ку свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра, ко­ли Ки­єв­ ом во­ло­дів, від грець­ко­го ца­ря у дар бу­ло прис­ла­но тії свя­ті мо­щі свя­тої Вар­ва­ри, а він, зму­ру­вав­ши цер­кву свя­то­го

315

Ми­ха­їл­ а ро­ку від ство­рен­ня сві­ту 6616 (1108), пок­лав у тій цер­кві на ос­вя­ чен­ня мо­щі свя­тої ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри, які тут і до­ни­ні нет­лін­ні ле­жать. А що во­ни прав­ди­во свя­тої му­че­ни­ці Вар­ва­ри, піз­на­вай із са­мих прес­лав­них чуд і без­сум­нів­но ві­руй. До то­го прий­ми свід­чен­ня від кан­цле­ра ко­ро­лівс­тва Поль­сько­го Ос­со­лин­сько­го, який, бу­ду­чи в Ки­є­ві за от­ця мит­ ро­по­ли­та Пет­ра Мо­ги­ли, по­ві­дав, що був, мов­ляв, у Ри­мі, пи­тав­ся всю­ди на За­хо­ді, і ко­ли б ті мо­щі свя­тії бу­ли там, або чу­ти бу­ло десь і на Схо­ді, [так ні].

— Маю ве­ли­ку­­ве­ли­ку [ві­ру], — ска­зав, — до свя­тої Вар­ва­ри, зна­ю­чи те на­пев­не із прик­ла­дів, що хто до­ру­ча­єть­ся свя­тій Вар­ва­рі, без спо­ві­ді й без при­час­тя не по­ми­рає. Але, — мо­вив, — ска­за­но ме­ні за­пев­но, що мо­щів свя­тої Вар­ва­ри не­має, і ті, що на Схо­ді бу­ва­ють, не опо­ві­да­ють [про них], тіль­ки прав­лять, що десь у ва­ших сто­ро­нах ма­ють бу­ти. І я, — мо­вив Ос­со­лин­ський, — ві­рую, що в Ки­є­ві во­ни суть­суть [ті мо­щі] свя­тої Вар­ва­ри. Поп­ро­сив час­тку со­бі від мо­щів свя­тої Вар­ва­ри і че­рез ві­ру йо­го да­но час­тку паль­ця ру­ки свя­тої Вар­ва­ри. Та­кож, ша­ну­ю­чи, прий­ми, чи­та­чу, дру­ге сві­доц­тво, свя­то­го Ма­ка­рія, пат­рі­яр­ха ан­ті­о­хій­сько­го, який за мо­го ігу­менс­тва, був­ши в Ки­є­ві й при­ був­ши до на­шо­го Ми­хай­лів­сько­го мо­нас­ти­ря, кла­няв­ся з ві­рою мо­щам свя­ тої Вар­ва­ри й зі сльо­за­ми мо­вив нам так: — Єлі­о­поль, міс­то, де свя­та Вар­ва­ра за­му­че­на бу­ла, в мо­їй єпар­хії, не­да­ ле­ко від Ан­ти­о­хії. А ко­ли за­пи­ту­ва­ли про мо­щі свя­тої Вар­ва­ри, [від­по­вів]: — Ні­де на Схо­ді не чу­ли; по­ві­да­ють, що ма­ють бу­ти [на Ру­си]. Так, — мо­вить, — ва­ша зем­ля у нас не за­бу­ва­єть­ся, і ві­рую, що це влас­ні, що це є мо­щі свя­тої Вар­ва­ри, і так тре­ба ві­ри­ти. І про­сив нас по­си­ле­но пат­рі­ярх, аби ми час­тку від мо­щів свя­тої йо­му да­ли. І, за бла­гос­ло­вен­ням то­діш­ньо­го на­шо­го от­ця мит­ро­по­ли­та Силь­вес­тра Ко­со­ва, да­ли свя­ту час­тку від мо­щів свя­тої Вар­ва­ри пат­рі­яр­ ху, яку з ве­ли­кою ра­діс­тю і з бла­гос­ло­вен­ням прий­няв, за най­біль­ший скарб со­бі вва­жа­ю­чи. Не тіль­ки отож із по­віс­тей ста­ро­дав­ніх і з тих сві­доцтв ві­руй ко­жен, що тут, у Ми­хай­лів­сько­му Зо­ло­то­вер­хо­му мо­нас­ти­рі, влас­ні є мо­щі ве­ли­ ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри, і з ві­рою до них при­ходь, і по­міч на усі­ля­ку пот­ре­ бу прий­май, але без­су­мів­но ві­руй у чу­да ве­ли­кі, кот­рі ді­ють­ся від тих мо­щів ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­ри. ЧУ­Д О 1

316

Я, іє­ро­мо­нах Те­о­до­сій Со­фо­но­вич, ро­ку 1655, прий­няв ігу­менс­тво мо­нас­ ти­ря Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го, по­да­не ме­ні від бла­жен­ної пам’яті пре­ос­вя­щен­но­го от­ця Силь­вес­тра Ко­со­ва, мит­ро­по­ли­та ки­їв­сько­го. То­го ро­ку прий­шов один чес­ний мі­ща­нин із Луць­ка, при­ніс ру­ку, із сріб­ла зроб­ ле­ну, і дав по­ві­си­ти над мо­ща­ми свя­тої Вар­ва­ри. А ко­ли ми за­пи­та­ли, на який знак при­ніс тую ру­ку свя­тої, ска­зав під сум­лін­ням: — За­бо­лі­ла, — мо­вив, — бу­ла ме­ні ру­ка і скор­чи­ла­ся так, що не міг її

роз­пра­ви­ти. І ту не­у­лі­че­ну хво­рість тер­пля­чи, при­га­дав я свя­ту Вар­ва­ру, що від її мо­щів ді­ють­ся зці­лен­ня. Мо­лив­ся то­ді свя­тій про зці­лен­ня ру­ки мо­єї, про­ся­чи, і дав за­рік до мо­щів її пі­ти, ко­ли ме­не ви­лі­кує, і так, — мо­вив, — мо­лит­ва­ми її, ру­ка моя скор­че­на ви­лі­ку­ва­на ста­ла, і я, свій за­рік ви­ко­ну­ю­чи, прий­шов із по­дя­кою до її мо­щів на пок­лон­нін­ня і ру­ку сріб­ну її мо­щам при­ніс на знак ру­ки мо­єї, ви­лі­ку­ва­ної че­рез свя­ту Вар­ва­ру. ЧУ­Д О 2

Іван Со­фо­но­вич, мі­ща­нин і рай­ця ки­їв­ський, од­но­го ча­су був кріп­ко зах­ во­рів ве­ли­кою хво­ро­бою, а хво­рі­ю­чи не­ма­ло, при­пом’янув со­бі свя­ту Вар­ва­ ру, яка по­дає зці­лен­ня від мо­щів. А що за лю­тою бо­ліс­тю сам не міг іти, пос­лав до мо­нас­ти­ря Ми­хай­лів­сько­го, до мо­щів свя­тої Вар­ва­ри, по во­ду із ру­ки її свя­тої із ві­рою для лі­ків сво­єї важ­кої хво­ро­би. Тим­ча­сом йо­го роз­па­ли­ла ве­ли­ка га­ряч­ка, що аж язик зси­хав. Ра­ди­ли йо­му свої, аби чо­гось на­пив­ся, щоб при­га­си­ти га­ряч­ку, але він від­по­вів: — Хоч би й уми­рав, не бу­ду ні­чо­го пи­ти, до­ки во­ди від руч­ки свя­тої Вар­ва­ри при­не­суть. Та­ку мав ві­ру до свя­тої му­че­ни­ці. По­тім, ко­ли при­не­се­но во­ду від свя­тих мо­щів, мо­ля­чись, із ві­рою на­пив­ ся і за­раз­­та­ки, як піс­ля яко­гось смач­но­го міц­но­го трун­ку, зас­нув твер­до, а пе­ред тим і спа­ти так не міг. На­то­мість яви­ла­ся йо­му свя­та Вар­ва­ра і, взяв­ши йо­го за ру­ку, мо­ви­ла йо­му: — Чо­ло­ві­че, знай, — ска­за­ла, — що я є свя­та му­че­ни­ця Вар­ва­ра. — Ба­га­то, — мо­ви­ла, — не ві­рять, щоб то бу­ли мої прав­ди­ві мо­щі. Отож сам ти знай, що є то мої прав­ди­ві мо­щі, і всім по­ві­дай, аби в те ві­ри­ли. А на знак то­го ти вже здо­ро­вий є. Те про­рік­ши, зник­ла, а Іван, отя­мив­шись, став та­кий же здо­ро­вий, ні­би не­ма­ло не хво­рів і, дя­ку­юч­ и свя­тій Вар­ва­рі, не тіль­ки ме­ні те своє чу­дов­не зці­лен­ня від свя­тої Вар­ва­ри і її впев­нен­ня що­до мо­щів її опо­вів, але й усім і до­сі опо­ві­дає. ЧУ­Д О 3

Ко­ли князь Ра­ди­вил узяв був міс­то це ро­ку 1651, то за йо­го про­хан­ням му­си­ли да­ти йо­му час­тку від реб­ра свя­тої Вар­ва­ри не­ма­лу, яку він ві­діс­лав у дар ві­лен­сько­му біс­ку­пу, кот­рий до кня­зя що­до то­го пи­сав. Ту час­тку мо­щів свя­тої Вар­ва­ри чесно хо­вав у сво­їх па­ла­цах у ге­ба­но­вій скринь­ці. А ко­ли од­но­ го ча­су за­го­рі­ли­ся біс­куп­ські по­кої й не мог­ли їх за­га­си­ти, що тіль­ки не ви­ки­ не­но з по­ко­їв, те все по­го­рі­ло, і по­кої до кін­ця зго­рі­ли. А ко­ли піс­ля спа­лен­ня роз­греб­ли по­піл, — о чу­до! — мо­щі свя­тої Вар­ва­ри у скринь­ці ці­лі знай­шли, не по­ру­ше­ні у вог­ні й усі, ди­ву­юч­ ись, прос­лав­ля­ли Бо­га й чу­дот­вор­ну ве­ли­ко­ му­че­ни­цю Вар­ва­ру. Це чу­до ме­ні оповів чо­ло­вік чес­ний, ве­ли­кої гід­нос­ті, кот­ рий був там са­мо­вид­цем тих чу­дов­них мо­щів, ро­ку 1657.

317

ЧУ­Д О 4

Див­ним ве­ли­ким чу­дам по­діб­не й це прес­лав­не чу­до, яке ста­ло­ся ро­ку 1666. Двоє слу­жа­лих у піст пе­ред Різ­двом Хрис­то­вим, ко­ли піст і праз­ник свя­тої Вар­ва­ри бу­ває, змо­вив­шись, прий­шли бу­ли вкрас­ти зо­ло­ то, і сріб­ло, і всю оз­до­бу, що є при мо­щах свя­тої Вар­ва­ри, іме­на їм Анд­рей і Фе­о­дор. І од­ні­єї но­чі, як їм ди­яв­ ол по­ка­зав, якимсь на­чин­ням ві­дім­кну­ли зам­ка пра­вих две­рей цер­кви свя­то­го Ми­ха­ї­ла і піш­ли прос­то до мо­щів свя­ тої Вар­ва­ри, на об­ра­зах на­міс­них сріб­ла та лан­цю­гів, та ін­шо­го не ру­ша­ ю­чи. А ко­ли по­ча­ли при­хо­ди­ти до две­рей свя­тої Вар­ва­ри, грім на них страш­ний уда­рив, іск­ри вог­нен­ні їх опа­ли­ли, і во­ни від то­го гро­му на зем­ лю по­па­да­ли, від чо­го один ог­лух, а на дру­го­го хво­ро­ба ли­ха на­па­ла і з ро­зу­ му ві­дій­шов. Отя­мив­шись по­тім той, кот­рий ог­лух, по­ба­чив на со­бі Бо­же і свя­тої Вар­ва­ри чу­дов­не ка­ран­ня, ви­вів бе­зум­но­го то­ва­ри­ша з церкви і, цер­кву зно­ву зам­кнув­ши, ні­чо­го не бе­ру­чи, по­біг­ли до­до­му. Те чу­до за тиж­день са­ме той, кот­рий ог­лух, і то­ва­ри­ша сво­го при­вів­ши, опо­вів пе­ред от­цем сво­їм ду­хов­ним у цер­кві, пе­ред іє­ро­мо­на­хом Си­ме­о­ном, і іє­ро­мо­нах Си­ме­он ме­ні виз­нав нес­ко­ро зго­дом пе­ред ол­та­рем, під сум­лін­ ням, іду­чи служ­бу Бо­жу слу­жи­ти. ЧУ­Д О 5

Пре­ос­вя­щен­ний ар­хі­є­пис­коп чер­ні­гів­ський Ла­зар Ба­ра­но­вич і до­сі виз­ нає чу­до свя­тої Вар­ва­ри, яке пе­ред ним ви­ка­за­ла, ко­ли він ве­ли­кою хво­ро­ бою бо­лів і прий­шов до свя­тої Вар­ва­ри. На­то­мість швид­ке від мо­щів свя­ тої Вар­ва­ри діс­тав зці­лен­ня і від­то­ді най­біль­шу по­чав ма­ти до свя­тої Вар­ва­ри ві­ру й, оду­жав­ши, при мо­щах її по­ві­дав ка­зан­ня на праз­ник свя­тої Вар­ва­ри й опо­вів на ка­зан­ні про своє чу­дов­не зці­лен­ня від свя­тої. ЧУ­Д О 6

318

Доб­ро­род­ний бо­ля­рин і во­є­во­да ки­їв­ський Пет­ро Ва­си­льо­вич Ше­ре­ме­ тьєв сам ме­ні по­ві­дав про чу­дов­не ви­лі­ку­ван­ня жо­ни сво­єї, бо­ля­ри­ні Ан­ни Фе­о­до­ров­ни. Коли при­їх­ ав він, бо­ля­рин, із жо­ною до Ки­єв­ а на во­є­водс­тво ро­ку 1666, мі­ся­ця груд­ня, 28 дня, від­то­ді жо­на йо­го, ві­ру ве­ли­ку взяв­ши до свя­тої Вар­ва­ри, так пос­та­но­ви­ла учи­ни­ти свя­тій: най­ня­ла кри­ло­шан мо­нас­ти­ря на­шо­го Ми­хай­лів­сько­го, аби що­не­ді­лі при мо­щах свя­тої Вар­ва­ ри служ­бу Бо­жу слу­жи­ли за них у при­ді­лі, і са­ма зав­ше хо­дить і слу­хає ті­єї служ­би Бо­жої. То­го ж ро­ку, мі­ся­ця лип­ня, зах­во­рі­ла бу­ла вель­ми, бу­ду­чи ва­гіт­ною, і та важ­ка хво­ро­ба прий­шла бо­ля­ри­ні Ан­ні 8 дня, лип­ня, що й мо­ви­ти не мог­ла, і вже не спо­ді­ва­ла­ся жи­вою бу­ти. То­ді бо­ля­рин, важ­ко жа­ліс­ний, не ма­ю­чи ін­шо­го лі­ку, взяв­ши за пев­ну на­дію ви­лі­ку­ван­ня ві­ру сво­єї бо­ля­ри­ні до свя­тої Вар­ва­ри і свою до неї док­лав­ши, пос­лав піз­но сво­го вір­но­го слу­гу Ме­зець­ко­го із гріш­ми до мо­нас­ти­ря, аби за бо­ля­ри­ню при мо­щах свя­тої Вар­ва­ри був від­ прав­ле­ний мо­ле­бен, і за­раз по­ча­ли свя­ще­ни­ки мо­леб­на від­прав­ля­ти. А ко­ли від­спі­ва­ли мо­леб­на, за тим сло­вом за­раз про­мо­ви­ла бо­ля­ри­ня, що лег­ше їй

ста­ло, і на­ро­ди­ла си­на, кот­ро­го наз­ва­ли Во­ло­ди­мир. І, по­дя­ку від­да­ю­чи свя­ тій Вар­ва­рі за те чу­дов­не ви­лі­ку­ван­ня, пос­та­но­ви­ли за­рік: що­не­ді­лі си­на до служ­би Бо­жої, то­го Во­ло­ди­ми­ра, при­ча­ща­ти на служ­бі Бо­жій, від них за­куп­ ле­ній, бі­ля свя­тої Вар­ва­ри, що й чи­нять не­від­мін­но уже два ро­ки від­то­ді. ЧУ­Д О 7

Зно­ву той­­та­ки бо­ля­рин Пет­ро Ва­си­льо­вич Ше­ре­ме­тьєв сла­вив, що син йо­го Ва­си­лій чу­дов­но, за мо­лит­ва­ми свя­тої Вар­ва­ри зці­лив­ся та­ким чи­ном.

— Зах­во­рів, — мо­вив, — син наш Ва­си­лій і бо­лів вель­ми тяж­ко, що вже близь­кий і до смер­ті був, і лі­ки йо­му не до­по­ма­га­ли. Од­ні­єї но­чі уже ми, за­сум­ні­вав­шись, що жи­ти­ме, сві­чу за­па­ли­ли і ла­да­ном на­ка­ди­ли. І то­ді, — мо­вить, — жо­на моя, бо­ля­ри­ня Ан­на, сто­я­чи пе­ред об­ра­за­ми, пе­ред яки­ ми сві­ча го­рі­ла, по­ча­ла пла­ка­ти: «Свя­та ве­ли­ко­му­че­ни­це Вар­ва­ро, по­мо­ли­ ся Спа­су і прес­вя­тій Бо­го­ро­ди­ці, аби мо­є­му си­но­ві, що по­прав­ді вми­рає, да­ру­ва­ли жит­тя і здо­ров’я. А я твоя за­руч­ни­ця бу­ду віч­на!» Ко­ли так мо­ли­ла­ся свя­тій Вар­ва­рі бо­ля­ри­ня, за­раз по­лег­ша­ла хво­рість си­на їх­ньо­го Ва­си­лія і нев­дов­зі оду­жав, а бо­ля­ри­ня, за­рік свій ви­ко­ну­ю­чи, до свя­тої Вар­ва­ри ві­ру ве­ли­ку має. І чу­дов­не виз­до­ров­лен­ня слав­лять. ЧУ­Д О 8

Ро­ку 1659, мі­ся­ця трав­ня, дня на праз­ник свя­то­го Те­о­до­сія, прий­шов я до Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря і по­ба­чив на служ­бі Бо­жій хво­ро­го іє­ро­ди­я­ко­на Ата­на­сія, і спи­тав, що за хво­ро­ба в ньо­го є. Від­по­вів він: — Ко­ли, — мо­вив, нев­дов­зі слу­жив служ­бу Бо­жу, на­па­ла ме­не ве­ли­ка тряс­ця і лед­ве дос­лу­жив, а вже, — мо­вив, — біль­ше тиж­ня, [кож­но­го] тре­тьо­го дня ме­не по­ри­ває і ви­му­чує кріп­ко. Я ска­зав: — Та­кі хво­ро­би зці­лює свя­та Вар­ва­ра. Прий­ди до її мо­щів у вів­то­рок і прос­лу­жи служ­бу Бо­жу в пре­ді­лі свя­тої Вар­ва­ри, оду­жа­єш. Пос­лу­хав ме­не іє­ро­ди­як­ он Ата­на­сій, прий­шов у по­не­ді­лок уве­че­рі до на­шо­го мо­нас­ти­ря, по­куш­ту­вав ве­че­рі і на­зав­тра, у вів­то­рок, ко­ли йо­го ма­ла на­пас­ти хво­ро­ба, прос­лу­жив служ­бу Бо­жу, по­ці­лу­вав мо­щі свя­тої Вар­ ва­ри, і за­раз­­та­ки ві­дій­шла від ньо­го хво­ро­ба, і здо­ро­вий від­то­ді став, і дя­ку­вав сво­їй ці­ли­тель­ці свя­тій, чу­дот­вор­ній Вар­ва­рі. ЧУ­Д О 9

Іє­ро­мо­нах Йо­сип та­кож ве­ли­кою хво­ро­бою хво­рів, не міг­ши лі­ків знай­ ти, тож удав­ся з ві­рою до мо­щів свя­тої Вар­ва­ри, і ко­ли на­пив­ся во­ди із ру­ки її свя­тої, тру­ту сво­єї хво­ро­би за­раз усю виб­лю­вав, і від­то­ді дос­ко­ на­ло став здо­ро­вий, дя­ку­ю­чи свя­тій Вар­ва­рі.

319

ЧУ­Д О 10

Чер­нець Гав­ри­ло тер­пів ве­ли­ку хво­ро­бу тря­со­вич­ну і вог­не­вич­ну, а ко­ли не міг її ви­лі­ку­ва­ти, по­ра­ди­ла йо­му бра­тія, щоб із ві­рою з ру­ки свя­тої Вар­ ва­ри во­ди на­пив­ся, то на­пев­не так би зміг оду­жа­ти, але він, ма­ло­вір­ний, не пос­лу­хав доб­рої ра­ди, не ві­ру­ю­чи, що так ви­лі­ку­єть­ся. І то­ді біль­ша йо­го ще та хво­ро­ба тра­пи­ла, аж я, про те до­ві­дав­шись, до­рік­нув йо­му й ка­зав, аби ві­ру мав до свя­тої Вар­ва­ри без­сум­нів­ну. По то­му він, мо­лит­вою сми­ рив­шись за ма­ло­вір’я, на­пив­ся во­ди з ру­ки свя­тої Вар­ва­ри за­мість пев­них лі­ків. Тож ко­ли він ме­не пос­лу­хав і з ві­рою на­пив­ся з ру­ки свя­тої Вар­ва­ри, за­раз від­то­ді оду­жав і дя­ку­вав ме­ні та свя­тій Вар­ва­рі. ЧУ­Д О 11

а Тоб­то був сно­ви­да.

Один юнак літ ві­сім­над­ця­ти або біль­ше пот­ра­пив був у хво­ро­бу но­во­мі­ сяч­нуа, і кіль­ка мі­ся­ців на но­вий мі­сяць від­хо­див з ро­зу­му й мо­вив та чи­нив, ле­да­що, не зна­ю­чи що ді­яв — ім’я йо­му Євс­та­тій. Пан йо­го, жа­лу­ ю­чи вель­ми, су­му­вав із то­го і, не ві­да­юч­ и, як йо­го хво­ро­бу оту но­во­мі­сяч­ ну ви­лі­ку­ва­ти, до свя­тої Вар­ва­ри [вдав­ся], за пат­рон­ку її со­бі здав­на ма­ю­ чи, за­рік учи­нив свя­тій Вар­ва­рі, її по­мо­чі свя­тій до­ру­ча­ю­чи сво­го слу­ гу Євс­та­тія і мо­ля­чи, аби зці­ли­ла, обі­цяв ві­діс­ла­ти йо­го до свя­тих мо­щів. І за тим за­ро­ком, мо­лит­ва­ми свя­тої Вар­ва­ри, за­раз­­та­ки від­сту­пи­ла від Євс­та­тія, слу­ги йо­го, та но­во­мі­сяч­на тяж­ка хво­ро­ба, і здо­ро­вим від­то­ді став. Те чу­дов­не зці­лен­ня сам пан то­го Євс­та­тія, пре­чес­ний отець ігу­мен ки­ри­лів­ський, ме­ні по­ві­дав і при­во­зив йо­го до мо­щів свя­тої, дя­ку­ю­чи за зці­лен­ня. ЧУ­Д О 12

320

За не­ма­ле чу­до вва­жаю і та­ке моє ви­дін­ня. Зви­чай є дав­ній у мо­нас­ти­рі на­шо­му Ми­хай­лів­сько­му, що бу­ває в пре­ді­лі свя­тої Вар­ва­ри що­тиж­ня у вів­ то­рок служ­ба Бо­жа і мо­ле­бен свя­тій Вар­ва­рі. Од­но­го від­так ча­су, ро­ку 1660, у Ве­ли­кий піст, ко­ли дов­ге бу­ває на­бо­женс­тво, аби бра­тії не важ­ке бу­ло чис­ лен­не спі­ван­ня та чи­тан­ня, на­ка­зав я при­пи­ни­ти, в Ве­ли­кий піст тіль­ки, у вів­то­рок, мо­леб­ня спі­ва­ти бі­ля свя­тої Вар­ва­ри. І тіль­ки це учи­нив, ко­ли тро­хи зас­нув: зда­ло­ся ме­ні, ні­би в цер­кві прий­шов я до мо­щів свя­тої Вар­ва­ри й по­ба­чив, що си­ді­ла во­на в тру­ні. Не зов­сім, по­прав­ді, пок­ло­нив­шись, з ве­ли­ким стра­хом я ска­зав: — Ляж, свя­та Вар­ва­ро, не га­разд так си­ді­ти. Свя­та ляг­ла за­раз­­та­ки, кри­во но­гу й ру­ку з тру­ни ви­ві­сив­ши. Я зі стра­ хом про­шу, аби ляг­ла прос­то, а свя­та ме­ні мо­вить: — Не ля­жу прос­то, хі­ба ме­не поп­ра­виш. Я з бо­яз­ню мов­лю: — Не смію до те­бе до­тор­ка­ти­ся. Зно­ву ме­ні свя­та мо­вить: — Ко­неч­но ме­ні поп­рав, що кри­во [ле­жить]. І ко­ли я ледь тор­кнув­ся мо­щів, за­раз­­та­ки са­мі мо­щі, як на­ле­жить, ляг­ли.

І з жа­хом ще у ви­дін­ні, тлу­ма­чив со­бі, що це я вчи­нив, що кри­во [ле­жа­ ла], бо мо­леб­ня свя­тої у вів­то­рок від­ста­вив і, отя­мив­шись, по­ві­дав бра­тії ви­дін­ня і ска­зав, аби у Ве­ли­кий піст, у вів­то­рок, бу­вав бі­ля свя­тої Вар­ва­ри мо­ле­бень, ос­кіль­ки са­ма не лю­бить і за кри­ве вва­жає те, що ми від­ста­ви­ли мо­леб­ня. Від­так бра­тія охо­че по­ча­ла спі­ва­ти мо­леб­ня. ЧУ­Д О 13

Зно­ву то­го ж ро­ку су­му­вав я під час ці­єї мі­жу­сіб­ної бра­ні що­до бід­нос­ті мо­нас­ти­ря і що­до не­без­пе­ки для здо­ров’я, а ко­ли зас­нув, зда­ло­ся, що я пе­ре­ бу­ваю бі­ля мо­щів свя­тої Вар­ва­ри й ба­чу свя­ту всю, що ле­жить в оли­ві, — пов­на тру­на її. І ре­че до ме­не свя­та, взяв­ши ме­не за ру­ку: — Не су­муй, я ж бо є з ва­ми! Я то­ді тлу­ма­чив, що у Свя­то­му Пись­мі оли­ва зна­чить ми­ло­сер­дя, а ве­ли­ка кіль­кість оли­ви, у якій свя­ту Вар­ва­ру ле­жа­чу по­ба­чив, зна­чить ми­лість свя­тої до нас, що пов­но всьо­го за її мо­лит­ва­ми бу­де. Отож за мо­лит­ва­ми свя­то­го Ми­ха­ї­ла та свя­тої Вар­ва­ри до­сі про­бу­ла ці­ла і не збід­ ні­ла свя­та оби­тель, за що дя­ку­єм­ о свя­тій. ЧУ­Д О 14

Ро­ку 1668, сер­пня в 24 день, Гри­го­рій, слю­сар, ро­бив ро­бо­ту од­но­му слу­ жа­ло­му. Цей слу­жа­лий не з пов­но­го ро­зу­му був­ши, прий­шов до Гри­го­рія й хо­тів без пла­ти взя­ти свою ро­бо­ту, тож, до­був­ши шпа­ду, ма­ло Гри­го­рія не ско­лов. Гри­го­рія ж з то­го пе­ре­по­ло­ху на­па­ла ве­ли­ка хво­рість, так що отя­ми­ти­ся не міг, аж по кіль­кох днях хво­ро­би учи­нив за­рік свя­тій Вар­ва­ рі, з ру­ки якої свя­тої як тіль­ки на­пив­ся во­ди, за­раз­­та­ки оду­жав, і сам ме­ні те чу­дов­не своє зці­лен­ня від свя­тої Вар­ва­ри опо­вів, дя­ку­ю­чи свя­тій ве­ли­ ко­му­че­ни­ці. ЧУ­Д О 15

Іван Кол­це­дан то­го ж ча­су, хво­рий вель­ми, за по­ра­дою зна­ю­чих, чу­дов­ но­го зці­лен­ня від свя­тої Вар­ва­ри [заз­нав], ско­ро з ру­ки свя­тої во­ди на­пив­ ся, за­раз­­та­ки оду­жав, і ме­ні це з’явив. ЧУ­Д О 16

Іван Олек­сі­єв Ме­ще­ри­нов, го­ло­ва стрі­лець­кий, ска­зав ме­ні: — Як тіль­ки, — мо­вив, — або сму­ток і ту­гаа на ме­не на­хо­дить, або ко­ли ве­ли­ка є пот­ре­ба, зав­жди прий­ду до мо­щів свя­тої Вар­ва­ри й тіль­ки, прос­льо­зив­шись, по­мо­лю­ся свя­тій му­че­ни­ці, за­раз­­та­ки по­міч знач­ну від неї та за­до­во­лен­ня в сво­їй пот­ре­бі прий­маю. Че­рез те, — мо­вить, — і мо­їм стріль­цям, ко­ли кот­рий зах­во­ріє, на­ка­зую йти по пев­ні лі­ки до свя­ тої Вар­ва­ри, усі ін­ші лі­ки по­ки­нув­ши. І во­ни, ме­не пос­лу­хав­ши, швид­ке зці­лен­ня прий­ма­ють од мо­щів свя­тої Вар­ва­ри.

аВ ори­гі­на­лі: «ту­то».

321

ЧУ­Д О 17

Афа­на­сій Олек­сі­йо­вич Уша­ков їхав во­дою із стріль­ця­ми, а ко­ли до Ост­ ра наб­ли­жав­ся, на­па­ли на них во­ро­ги, біль­ше, ніж цих бу­ло, і по­ча­ли на них стрі­ля­ти силь­но, і са­мо­му там Афа­на­сію пос­тріл ли­бонь вель­ми за­раз­ли­ вий діс­тав­ся, аж по­чав був що­до се­бе у сум­нів упа­да­ти. При то­му один із стріль­ців ре­че до Афа­на­сія: — Обі­цяй­ся при свя­то­му Ми­ха­ї­лі свя­тій ве­ли­ко­му­че­ни­ці Вар­ва­рі мо­ли­ти­ся, пок­ла­дай­ся й бу­де­мо ці­лі. Афа­на­сій по­чув­ши, з ра­діс­тю учи­нив обіт­ни­цю свя­тій Вар­ва­рі й по­чав мо­ли­ти­ся про по­міч із про­хан­ням. Як тіль­ки те учи­нив, від­ра­зу ж на бе­ре­ зі з’яви­ли­ся їх­ні лю­ди, а во­ро­ги від’їха­ли, і сам Афа­на­сій до сво­їх із чов­на ви­сів, і ці­лий зі сво­їм­ и, що в чов­нах бу­ли, за­ли­шив­ся. І так ці­лий чу­дов­но за мо­лит­ва­ми свя­тої Вар­ва­ри при­ї­хав, мо­ле­бень при мо­щах свя­тої Вар­ва­ ри за­ку­пив, дя­ку­ю­чи свя­тій Вар­ва­рі, і сам ме­ні про ту чу­дов­ну обо­ро­ ну прес­вя­тої Вар­ва­ри опо­вів. Чис­лен­ні й ін­шії чу­да та зці­лен­ня чу­дот­вор­ні від мо­щів свя­тої Вар­ва­ри ді­ють­ся, яких не тіль­ки ця ма­ла кни­жи­ця не вміс­ти­ла б. На­пи­сав для ко­рис­ті та спри­ян­ня ві­ри в свя­ту Вар­ва­ру без­сум­нів­ ну для тих, що слу­ха­ють та чи­та­ють.

322

ПРО КИ­ЇВ­СЬКИЙ «СИ­НОП­СИС» 1674 ро­ку

Май­же від­ра­зу за «Хро­ні­кою» Т. Со­фо­но­ви­ча, яка ста­ла виз­нач­ним ета­ пом у роз­вит­ку ук­ра­їн­сько­го іс­то­рич­но­го мис­лен­ня, в ін­шо­му осе­ред­ ку Ки­їв­сько­го Ате­нею — Ки­є­во­­Пе­чер­ській лав­рі тво­ри­ло­ся особ­ли­ве пи­сан­ня, яко­го пов­на наз­ва зву­чить так: «Си­ноп­сис, або ко­рот­ке зіб­ран­ня від різ­них лі­то­пис­ців про по­ча­ток слов’яно­­ро­сій­сько­го на­ро­ду і пер­шо­на­ чаль­них кня­зів бо­гос­па­сен­но­го гра­да Ки­є­ва, і про жит­тя свя­то­го доб­ро­вір­ но­го ве­ли­ко­го кня­зя ки­їв­сько­го та всі­єї Ро­сії, най­пер­шо­го са­мо­дер­жця Во­ло­ди­ми­ра, і про нас­лід­ни­ків бла­го­чес­ти­вої дер­жа­ви йо­го Ро­сій­ської аж до прес­віт­ло­го і бла­го­чес­ти­во­го го­су­да­ря на­шо­го і ве­ли­ко­го кня­зя Олек­сія Ми­хай­ло­ви­ча, всі­єї Ве­ли­кої, Ма­лої й Бі­лої Ро­сії са­мо­дер­жця». Вже са­ма наз­ва ця свід­чить, що тво­ра по­бу­до­ва­но суп­ро­ти­леж­но до іде­о­ло­гії ук­ра­їн­ ських лі­то­пис­ців, які за­ко­но­мір­но ба­чи­ли Ук­ра­ї­ну спад­ко­є­ми­цею Ки­їв­ської дер­жа­ви, а виз­воль­ні вій­ни як від­нов­лен­ня ті­єї дер­жа­ви на її пи­то­мій те­ри­ то­рії. Від­по­від­но ав­тор (чи ав­то­ри) пра­ці, при фор­маль­но­му бла­гос­ло­вен­ні Іно­кен­тія Гі­зе­ля, ра­зом із дру­ка­рем Іва­ном Ар­ма­шен­ком, ви­ко­нав цьо­го ра­зу зав­дан­ня не ук­ра­їн­сько­го, а ро­сій­сько­го уря­ду («Си­ноп­си­са» й бу­ло ви­да­но на ро­сій­ські гро­ші), ввів­ши ряд пос­ту­ла­тів ро­сій­сько­го мо­нар­хіз­му, впер­ше про­вів фаль­си­фі­ка­цію ук­ра­їн­ської іс­то­рії з ме­тою до­ка­за­ти прав­ ність во­ло­дін­ня ро­сій­ським ца­рем Ук­ра­ї­ною, бо Мос­ков­щи­на тут по­да­єть­ся як спад­ко­є­ми­ця Ки­їв­ської дер­жа­ви, а її ца­рі, хо­ча й не бу­ли вже Рю­ри­ко­ви­ ча­ми, — на­щад­ка­ми Во­ло­ди­ми­ра. Від­по­від­но, вже в за­го­лов­ку князь Во­ло­ ди­мир на­зи­ва­єть­ся ве­ли­ким кня­зем усі­єї Ро­сії (та­ко­го тер­мі­на за Во­ло­ди­ ми­ра не іс­ну­ва­ло), а дер­жа­ва йо­го зветь­ся Ро­сій­ською (так дер­жа­ва Во­ло­ди­ ми­ра ні­ко­ли не на­зи­ва­ла­ся), а нас­лід­ни­ком її по­да­єть­ся вже не Ук­ра­ї­на­­ Русь, а Мос­ков­ська, тобто ро­сій­ські ца­рі, зок­ре­ма Олек­сій Ми­хай­ло­вич, у пер­шо­му ви­дан­ні, чи Фе­о­дор Олек­сі­йо­вич у тре­тьо­му ви­дан­ні 1680 р., ко­ли текст «Си­ноп­си­са» бу­ло ос­та­точ­но сфор­мо­ва­но. При­чи­ну по­яв­ и цьо­го пи­сан­ня зро­зу­мі­ти не важ­ко: ро­сій­ським іде­о­ло­гам праг­ло­ся до­ка­за­ти, що спад­ко­ве пра­во Ки­їв­ської дер­жа­ви бу­ло за ро­сій­ськи­ми ца­ря­ми, тим са­мим ук­ра­їн­ська іс­то­рія вво­ди­лась у ро­сій­ську як час­тко­ва, а князь Во­ло­ди­мир зоб­ра­жав­ся як пер­ший са­мо­дер­жець усі­єї Ро­сії, хо­ча Ро­сії як та­кої то­ді не бу­ло. Важ­ли­во отож ста­ло, щоб та­ку фаль­си­фі­ка­цію про­роб­ле­но бу­ло не в Мос­кві, а та­ки в Ки­є­ві, пе­ре­ду­сім у Ки­є­во­­Пе­чер­сько­му мо­нас­ти­рі, як цен­ трі схід­но­слов’янсь­ко­го пра­вос­лав’я, тоб­то в іс­то­рич­ній сто­ли­ці Ки­їв­ської дер­жа­ви. Та­ким чи­ном ви­дан­ня спла­ну­ва­ло­ся й бу­ло ви­ко­на­не як ко­ла­бо­ рант­ське, че­рез що зго­дом ро­сій­ський уряд ре­тель­но дбав про йо­го по­ши­

323

Титул «Синопсису» Київ. 1680.

324

рен­ня («Си­ноп­сис» ви­да­вав­ся близь­ко 30 ра­зів), нав’язу­ ю­чи че­рез ньо­го ро­сій­ську мо­нар­хіч­ну схе­му іс­то­рії Ру­си. Від­так іс­то­рія Ук­ра­ї­ни тут пос­тає мі­тич­но, що й при­ве­ло до пре­па­ра­ції фак­тів та ви­ко­рис­тан­ня не­пев­ них чи ле­ген­дар­них звіс­ток. Як пи­ше ук­ра­їн­ський іс­то­ рі­ог­раф Ми­хай­ло Мар­чен­ко: «Він (ав­тор. — В. Ш.) ви­ко­нав свій за­дум з ве­ли­ки­ми про­га­ли­на­ми і всу­пе­реч ві­до­мим уже то­ді дже­ре­лам. До “Си­ноп­си­са” пот­ра­пи­ли без­ліч ле­генд і не­дос­то­вір­нос­тей, які пе­рей­шли в іс­то­ рич­ну лі­те­ра­ту­ру XVI­II ст. і від яких до­ве­ло­ся очи­ща­ти­ ся іс­то­рич­ній на­у­ці» (Мар­чен­ко М. Ук­ра­їн­ська іс­то­рі­ог­ ра­фія. — К., 1959. — С. 60). Ко­ли ж по­рів­ня­ти «Си­ноп­ си­са» з йо­го по­пе­ред­ни­цею — «Хро­ні­кою» Т. Со­фо­но­ ви­ча, то на­віть що­до ос­во­єн­ня іс­то­рич­но­го ма­те­рі­я­лу — це був знач­ний крок на­зад, бо в «Си­ноп­си­сі» си­ла іс­то­рич­них по­ми­лок, яких ос­ві­че­ний муж Ки­їв­сько­го Ате­нею у то­му ча­сі до­пус­ти­ти не міг (по­мил­ки «Си­ноп­ си­са» роз­гля­нув А. Лап­по­­Да­ни­лев­ський в «Очер­ке раз­ви­тия рус­ской ис­то­ри­ог­ра­фии» // Рус­ский ис­то­ри­чес­кий жур­нал. — 1920. — №6. — С. 16–23). Уже це вик­лю­чає ав­торс­тво Іно­кен­тія Гі­зе­ля, то­діш­ньо­го ар­хі­ман­дри­та Ки­є­во­­Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря, вче­но­го, фі­ло­со­фа, який це ви­дан­ня бла­ гос­ло­вив на ви­хід, хо­ча в лі­те­ра­ту­рі вже скла­ла­ся пев­на тра­ди­ція вва­жа­ти І. Гі­зе­ля та­ки ав­то­ром тво­ру. Це дос­тат­ньо за­пе­ре­чив той­­та­ки М. Мар­чен­ ко, який пи­сав: «Ми му­си­мо на­га­да­ти, що по­лі­тич­но пог­ля­ди й іде­о­ло­гія ар­хі­ман­дри­та Ки­є­во­­Пе­чер­ської лав­ри не збі­га­ють­ся з ідей­ною спря­мо­ва­ ніс­тю “Си­ноп­си­са” (Ук­ра­їн­ська іс­то­рі­ог­ра­фія. — С. 61). І да­лі на цій­­та­ки сто­рін­ці: «Іно­кен­тій Гі­зель був ви­со­ко­ос­ві­че­ною осо­бою і доб­ре обіз­на­ний з то­го­час­ною іс­то­рич­ною лі­те­ра­ту­рою та дже­ре­ла­ми. Він не міг до­пус­ти­ти фаль­ши­во­го під­хо­ду до дже­ре­ла і з’ясу­ван­ня ря­ду іс­то­рич­них явищ та фак­ тів. У “Си­ноп­си­су” зус­трі­ча­ють­ся та­кі на­віть для то­го ча­су гру­бі по­мил­ки, яких ні­як не міг до­пус­ти­ти ви­со­ко­ос­ві­че­ний книж­ник, ви­хо­ва­нець ві­до­мих Ки­їв­сько­го та Львів­сько­го ко­ле­гі­у­мів і рек­тор Ки­їв­ської ака­де­мії Іно­кен­тій Гі­зель». Не вар­то при цьо­му за­бу­ва­ти, що І. Гі­зель, хо­ча в час ви­хо­ду кни­ги й ви­яв­ляв при­хиль­ність до ро­сій­ської орі­єн­та­ції, од­нак у 1654 р. від­мо­вив­ся при­ся­га­ти ро­сій­сько­му ца­ре­ві, зго­дом був при­біч­ни­ком мит­ро­по­ли­та Йо­си­па Не­лю­бо­ви­ча­­Ту­каль­сько­го (в то­му ча­сі, ко­ли той три­мав­ся ідеї не­за­леж­нос­ті Ук­ра­ї­ни та ук­ра­їн­ської цер­кви); хо­ча в пе­рі­од ство­рен­ня «Си­ноп­си­су» був во­ро­же нас­тро­є­ний до ідеї ту­рець­кої орі­єн­та­ції та її при­ хиль­ни­ків Ю. Хмель­ниць­ко­го та П. До­ро­шен­ка. За­га­лом сьо­год­ні з’ясу­ва­ ти, хто ж був на справ­ді ав­то­ром «Си­ноп­си­са» не мо­же­мо че­рез брак до­ку­ мен­таль­них да­них. По­біч з тим «Си­ноп­сис» опи­сує, ка­жу­чи ро­сій­ським мо­нар­хіч­ним тер­мі­ ном, не «за­галь­но­ро­сій­ську» іс­то­рію, а та­ки ук­ра­їн­ську, зок­ре­ма Ки­їв­сько­го кня­зівс­тва, ве­ли­ке міс­це від­вів­ши Ки­є­ву. Йо­го го­лов­ним дже­ре­лом бу­ла

«Хро­ні­ка» Т. Со­фо­но­ви­ча, хо­ча ко­рис­ту­вав­ся він і пів­ден­ ни­ми, тоб­то ук­ра­їн­ськи­ми ва­рі­ян­та­ми на­шо­го най­дав­ні­ шо­го лі­то­пи­су, про що свід­чить і по­да­ний да­лі опис ки­їв­ сько­го пан­те­о­ну бо­гів. Сам вик­лад ве­деть­ся тут від най­дав­ ні­ших ча­сів до Виз­воль­ної вій­ни Б. Хмель­ниць­ко­го, в ос­тан­ньо­му ва­рі­ян­ті сю­ди до­да­но опи­са вій­ни з тур­ка­ми в 1677–1678 р., при чо­му ціл­ком про­ми­не­но ува­гою Виз­воль­ ну вій­ну, що та­кож бу­ло не­ви­пад­ко­во: про­па­гу­ва­ти бо­роть­ бу Ук­ра­їн ­ и за сво­бо­ду і влас­ну дер­жа­ву не бу­ло в ін­те­ре­сах за­мов­ни­ків «Си­ноп­си­су» — на той час ро­сій­ські іде­о­ло­ги ще не до­ду­ма­ли­ся (чи й не мог­ли че­рез не­дав­ність по­дій) до про­па­ган­ди та­кож псев­до­іс­то­рич­ної ідеї про «воз’єд­нан­ ня» Ук­ра­ї­ни й Ро­сії як двох час­тин од­но­го ці­ло­го, — цю ідею зас­во­є­но тіль­ки в дру­гій по­ло­ви­ні XVI­II ст. Ці­ка­во, що ан­ти­іс­то­рич­ний ві­рус, за­не­се­ний в ук­ра­їн­ ське лі­то­пи­сан­ня «Си­ноп­си­сом», мав свій роз­ви­ток у ру­ко­ пис­ній пра­ці П. Ко­ха­нов­сько­го, ство­ре­ній у то­му­та­ки Ки­є­ во­­Пе­чер­сько­му мо­нас­ти­рі як про­дов­жен­ня роз­гля­ну­тої пам’ят­ки, але, незва­жа­ю­чи на ак­тив­не по­ши­рен­ня й про­па­ган­ду, при­жив­ лю­вав­ся на ук­ра­їн­сько­му ґрун­ті вель­ми ту­го, йо­го слаб­кі від­го­лос­ки ма­є­мо в лі­то­пи­сі Г. Граб’ян­ки, за­те ані в Са­мо­вид­ця, ані в С. Ве­лич­ка їх не­має й слі­ду, хоч ос­тан­ній і ци­тує не раз цю пра­цю, але тіль­ки фак­то­ло­гіч­но. Но­ве при­жив­лен­ня ві­ру­су по­мі­ча­є­мо ли­шень у II по­ло­ви­ні XVI­II ст., він по­міт­ний у лі­то­пи­сі П. Си­мо­нов­сько­го, а ціл­ком уже роз­ріс­ся й запа­ну­вав у лі­то­пис­ но­му опи­сі Олек­сан­дра Рі­гель­ма­на, де мо­нар­хіч­на ро­сій­ська схе­ма ба­чен­ня ук­ра­їн­ської іс­то­рії по­чи­нає зву­ча­ти на пов­ну си­лу. З дру­го­го бо­ку, по­ле­міч­ но­­суп­ро­ти­леж­ною «Си­ноп­си­су» тре­ба наз­ва­ти зна­ме­ни­ту «Іс­то­рію Ру­сів», ано­нім­ний ав­тор якої нап­ри­кін­ці XVI­II ст. ак­тив­но зап­ро­тес­ту­вав про­ти спроб узур­па­ції ук­ра­їн­ської дер­жав­ної тра­ди­ції Ро­сій­ською дер­жа­вою, хо­ча й чи­нив це не так на­у­ко­ви­ми, як пуб­лі­цис­тич­но­­е­мо­цій­ни­ми за­со­ба­ми й зі сво­го бо­ку по­да­ю­чи не так ре­аль­ний іс­то­рич­ний об­раз Ук­ра­їн ­ и, як біль­шою мі­рою мі­то­ло­гіч­ний — у цьо­му він та­кож заз­нав уп­ли­ву «Си­ноп­си­са». Ко­ли ж го­во­ри­ти про міс­це «Си­ноп­си­са» в сис­те­мі пам’яток Ки­їв­сько­го Ате­нею, то цю пра­цю тре­ба наз­ва­ти червивим йо­го пло­дом.

Архімандрит КиєвоПечерської лаври Інокентій Гізель — ректор КиєвоМогилянської академії. Портрет XVIII ст.

325

ІЗ «СИ­НОП­СИ­СА»,­ 1674 ро­ку [ПРО ІДО­Л ІВ]

326

Най­пер­ше пос­та­ви­ли най­го­лов­ні­шо­го ку­ми­ра, іме­нем Пе­ру­на, бо­га гро­ му, блис­кав­ки і хмар до­що­вих, на при­гір­ку ви­со­ко­му над Бу­ри­чо­вим по­то­ ком, по­до­бою люд­ською; ту­луб йо­го був із де­ре­ва май­стер­но ви­сі­че­ний, го­ло­ву мав ви­ли­ту зі сріб­ла, ву­ха зо­ло­ті, но­ги за­ліз­ні, а в ру­ках три­мав ка­мінь, по­діб­ний до блис­кав­ки па­ла­юч­ ої, ру­бі­на­ми і кар­бун­ку­лом прик­ра­ше­ ний; а пе­ред ним огонь зав­жди го­рів. А як­що з нед­бальс­тва жрець­ко­го прик­ лю­ча­ло­ся вог­ню згас­ну­ти, то то­го жре­ця, як во­ро­га бо­га сво­йо­го, смер­тю ка­ра­ли. Дру­гий ідол був Во­лос, бог ско­ту. Тре­тій — Поз­візд; ін­ші ж про­зи­ва­ли йо­го Пох­віс­том, а де­як­ і — Вих­ром, спо­ві­ду­ю­чи як бо­га по­віт­ря, по­го­ди і не­по­го­ди. Чет­вер­тий ідол — Ла­до. Сьо­го ма­ли за бо­га ве­се­ло­щів і всі­ля­ко­го га­раз­ ду; жер­тви йо­му при­но­си­ли ті, які го­ту­ва­ли­ся до шлю­бу, з по­міч­чю Ла­да спо­ді­ва­ю­чись вип­ро­си­ти ра­діс­не жит­тя й зла­го­ду. А ця мер­зо­та од дав­ні­ ших ідо­ло­пок­лон­ни­ків піш­ла, що яки­хось бо­гів Ле­ля і По­ле­ля ша­ну­ва­ли, що їх­нє бо­го­мер­зьке ім’я й до­ни­ні по де­я­ких сто­ро­нах на ба­га­то­люд­них іг­ри­ щах прис­пів «Ле­люм По­ле­люм» го­ло­сять. Та­кож от і ма­тір Ле­ле­ву і По­ле­ле­ ву Ладу, спі­ва­ю­чи: «Ла­до, Ла­до!» І то­го ідо­ла із­дав­на ві­до­му спо­ку­су ди­яв­ оль­ ську на шлюб­них ве­сіл­лях, ру­ка­ми пле­щу­чи й об стіл б’ючи, ос­пі­ву­ють. Од сьо­го бо пра­вос­лав­но­му хрис­ти­я­ни­ну всі­ля­ко сте­рег­ти­ся на­ле­жить, аби ка­ра Бо­жа йо­го не спіт­ка­ла. П’ятий ідол Ку­па­ло, що йо­го за бо­га пло­дів зем­них вва­жа­ли і йо­му, об­лу­ дою бі­сів­ською за­мо­ро­че­ні, по­да­рун­ки і жер­тви на по­чат­ку жнив при­но­си­ ли. То­го ж бо Ку­па­ла­­бо­га, чи іс­тин­ні­ше бі­са — і до­сі по де­як­ их сто­ро­нах русь­ких ще пам’ять дер­жить­ся; най­біль­ше під ве­чір на Різ­дво свя­то­го Іо­ан­ на Хрес­ти­те­ля, зіб­рав­шись увече­рі, мо­лодь чо­ло­ві­чої, ді­во­чої і жі­но­чої ста­ ті, сплі­та­ють со­бі він­ці із зіл­ля всі­ля­ко­го, і вкла­да­ють на го­ло­ви і опо­яс­ у­ ють­ся ни­ми; ще ж на то­му бі­сів­сько­му гри­щі роз­кла­да­ють огонь і нав­ко­ло ньо­го, взяв­шись за ру­ки, не­чес­ти­во хо­дять і ска­чуть і піс­ні спі­ва­ють, брид­ ко­го Ку­па­ла час­то пов­то­ря­юч­ и і че­рез огонь пе­рес­ка­ку­ю­чи, са­мих се­бе то­му ж бі­су Ку­па­лу в жер­тву при­но­сять; і ін­ших дійств ди­я­воль­ських ба­га­ то на мер­зен­них збо­ри­щах тво­рять, що й пи­са­ти про них не го­же. Піс­ля

сьо­го свя­то­го Іо­ан­на Хрес­ти­те­ля праз­ни­ка, ще й на праз­ник свя­тих вер­ хов­них апос­то­лів Пет­ра і Пав­ла свою сіть ди­я­вол на­пи­нає че­рез ко­лис­киа, бо ті, що ко­ли­шуть­ся на них, бу­ває па­да­ють на зем­лю, вби­ва­ють­ся й ти­хі­ ші, гріш­ні без по­ка­ян­ня ду­шу свою ви­пус­ка­ють. А то­му й ко­ли­сок, як сі­ті ди­яв­ оль­ської, хо­ро­ни­ти­ся уся­ко­му хрис­ти­ян­сько­му чо­ло­ві­ко­ві тре­ба, аби не по­пас­ти і не зав’яз­ну­ти у ній. Дех­то із пра­дав­ніх без­за­кон­ни­ків дже­ре­лам і озе­рам, за­ра­ди прим­но­жен­ ня пло­дів зем­них, жер­тви при­но­сив, а ча­сом і лю­дей у во­ді то­пив. По де­я­ ких сто­ро­нах русь­ких, ще й до­сі дав­ньо­го то­го без­чинс­тва од­нов­лю­єть­ся пам’ять, ко­ли в час прес­віт­ло­го дня Вос­кре­сін­ня Хрис­то­во­го, зіб­рав­шись, обох ста­тей мо­ло­ді й ста­рі [лю­ди] од­не од­но­го для яко­їсь уті­хи у во­ду вки­ да­ють, і трап­ля­єть­ся, за нас­лан­ням бі­сів­ським, ввер­гну­то­му у во­ду чи об ка­мінь, чи об де­ре­во роз­би­ти­ся, а чи вто­пи­ти­ся й гріш­ну ви­пус­ти­ти ду­шу свою. Ін­ші, як­що не вки­да­ють у во­ду, то по­ли­ва­ють во­дою, то­му ж бі­су жер­тву дав­ніх за­бо­бо­нів од­нов­лю­ю­чи, а ни­ні як зви­чай утіш­ний, а не як жер­тви ідоль­ські тво­рять, та все ж кра­ще б і то­му не бу­ти. Шос­тий ідол Ко­ля­да, бог праз­нич­ний, що йо­му праз­ник ве­ли­кий мі­ся­ця груд­ня в 24й день одп­рав­ля­ють. Хоч лю­ди русь­кі і свя­тим хре­щен­ням прос­ ві­ти­ли­ся й ідо­лів ви­ко­рі­ни­ли, та де­я­кі пам’ять то­го бі­са Ко­ля­ди й до­сі не пе­рес­та­ють од­нов­ля­ти, по­чав­ши од са­мо­го Різ­два Хрис­то­во­го у всі свя­ті дні, зби­ра­ю­чись на бо­го­мер­зкі гри­ща, піс­ні спі­ва­ють і в них, хоч і про Різ­дво Хрис­то­ве спо­ми­на­ють, та тут же без­за­кон­но й Ко­ля­ду, здав­на ві­до­му спо­ ку­су ди­яв­ оль­ську, ба­га­то [ра­зів] пов­то­рю­ю­чи, до­да­ють. До сьо­го на тих же сво­їх за­ко­ноп­ро­тив­них збо­ри­щах і яко­гось Ту­ра­­са­та­ну та ін­ших бо­го­мер­ зких ска­ред, ви­миш­ля­ю­чи, спо­ми­на­ють. А ті ли­ця свої й усю кра­су люд­ську, за об­ра­зом і по­до­бою Бо­жою сот­во­ре­ну, всі­ля­ки­ми маш­ка­ра­ми, або стра­ши­ ла­ми, на ди­яв­ оль­ський лад приб­ра­ни­ми, зак­ри­ва­ють, стра­ха­юч­ и чи по­ті­ ша­ю­чи лю­дей, а твор­ця і зиж­ди­те­ля сво­йо­го гу­дя­чи, так, ні­би не за­до­воль­ ня­ю­чись і ги­ду­ю­чи тво­рін­ням рук йо­го, що всі­ля­ко б на­ле­жа­ло хрис­ти­ян­ сько­му чо­ло­ві­ко­ві зос­та­ви­ти, а тим ли­ком, яким сот­во­рив [йо­го] Гос­подь, удо­воль­ня­ти­ся. Й ін­ші бо­гоп­ро­тив­ні мер­зо­ти ви­миш­ля­ють­ся, що їх на пись­мі й пе­ре­да­ва­ти не го­дить­ся. Ок­рім тих бі­сів­ських ку­ми­рів, ще й ін­ші ідо­ли чис­лен­ні бу­ли на ім’я: Ус­ляд або Ос­ляд, Кор­ша або Хорс, Да­шу­ба або Дажб, Стри­ба або Стри­бог, Се­ма­ ер­гля або Се­маргл, і Ма­кош або Мо­кош, що тим бі­сам за­мо­ро­че­ні лю­ди, як би бо­гам, жер­тви і пох­ва­ли роз­да­ва­ли. А ся ж мер­зо­та у всьо­му кня­зівс­тві Во­ло­ди­ми­ро­вім за по­ве­лін­ням йо­го ді­я­ла­ся. І пос­лав ве­ли­кий князь русь­кий Во­ло­ди­мир за­мість се­бе у Ве­ли­кий Нов­ го­род ро­ди­ча сво­йо­го на ім’я Доб­ри­ня; і той, до­сяг­ши Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да, так, як у Ки­є­ві ба­чив, що Во­ло­ди­мир тво­рив, так, нас­лі­ду­ю­чи йо­му, чи­нив там, ідо­ли став­ля­чи, бо­га­ми їх на­зи­ва­юч­ и, і лю­дям кла­ня­ти­ся і по­жер­тву­ ван­ня їм при­но­си­ти не­во­лею по­ве­лі­вав.

а Ко­лис­ки — гой­дал­ки.

327

ВАР­ЛА­АМ ЯСИН­СЬКИЙ ЯК ОДИН ІЗ МЕ­ЦЕ­НА­ТІВ ­ КИ­ЇВ­СЬКО­ГО АТЕ­НЕЮ

328

Про цьо­го ді­яч ­ а ма­є­мо ма­ло да­них до то­го, як у 1668–1673 рр. він став рек­ то­ром Ки­їв­ської ака­де­мії. Рік і міс­це на­род­жен­ня йо­го не­ві­до­мі, зна­єм ­ о, що він був ви­хо­ван­цем Ки­їв­ських шкіл, ос­ві­ту за­вер­шив у Кра­ків­ській ака­де­мії, рек­то­ром став у вель­ми склад­ний час піс­ля то­го, як у 1665 р., під час вій­сько­ вих дій, ака­де­мія бу­ла ціл­ком ро­зо­ре­на. В. Ясин­ський і взяв­ся за від­нов­лен­ ня цьо­го знач­но­го куль­тур­но­го осе­ред­ку, пе­ре­ду­сім упо­ряд­ку­вав­ши гос­по­ дарс­тво Брат­сько­го мо­нас­ти­ря, щоб здо­бу­ти для шко­ли ма­те­рі­яль­ну ба­зу. Всі за­хо­ди, од­нак, бу­ло зни­ще­но на­па­дом поль­сько­го пол­ков­ни­ка Пи­ва, який нас­ко­чив на ма­єт­ність мо­нас­ти­ря м. Но­во­сіл­ки, ви­рі­зав тут май­же пів­ то­рас­та лю­дей, пог­ра­бу­вав цер­ков­не май­но і спа­лив усе міс­теч­ко, та­кож мо­нас­тир­сько­го зам­ка та й са­му цер­кву. Бу­ло то­ді вби­то й троє чен­ців, які тут гос­по­да­рю­ва­ли. Вра­же­ний ці­єю по­ді­єю, В. Ясин­ський пи­ше зво­руш­ли­ во­го лис­та Л. Ба­ра­но­ви­чу, зви­ну­ва­чу­ю­чи се­бе в цій ут­ра­ті й про­сить звіль­ ни­ти йо­го з рек­тор­ської по­са­ди: «Сам я, до­ки збе­ру­ся, ко­ли жи­вий при тім смут­ку бу­ду, щоб пок­ло­ни­ти­ся, зус­трів­шись, пре­ос­вя­щенс­тву ва­шо­му (хоч прав­ди­во не­дос­той­ний, наз­ва­ти­ся, як бра­тов­бив­ця, си­ном не смію), ба­жаю поп­ла­ка­ти в ке­лії пе­чер­ській, щоб братс­тво грі­ха­ми сво­ї­ми не при­во­див до по­даль­шої згу­би» (Ве­лич­ков­ський І. Тво­ри. — К., 1972. — С. 154). Вод­но­час В. Ясин­ський звер­нув­ся до всіх, хто на­ле­жить до пра­вос­лав­ної цер­кви, із про­хан­ням­гра­мо­тою що­до ми­лос­ти­ні, го­во­ря­чи тут про «тя­жку й не­ви­ нос­ну скор­бо­ту й упа­док Ки­є­во­Брат­сько­го Бо­го­яв­лен­сько­го мо­нас­ти­ря, який тру­дить­ся бі­ля на­у­ки пра­вос­лав­ної в ос­ві­чен­ні мо­ло­ді русь­кої на під­ по­ру свя­тій цер­кві й на прим­но­жен­ня хва­ли Бо­жої» (Ас­ко­чен­ський В. Ки­ев с древ­ней­шим его учи­ли­щем ака­де­ми­ею. — К., 1856. — Т. I. — С. 202–203). Піс­ля то­го В. Ясин­ський був ігу­ме­ном Ки­є­во­­Ми­хай­лів­сько­го мо­нас­ти­ря, по то­му Ки­їв­сько­го Ми­кіль­сько­го мо­нас­ти­ря і, на цій по­са­ді пе­ре­бу­ва­ю­чи, ви­дав кни­жеч­ку вір­шів «Він­ці» (1680), яка збе­рег­лась у від­пи­сі І. Ве­лич­ков­ сько­го, уч­ня Вар­ла­а­ма. По то­му став нас­то­я­те­лем Ки­є­во­­Пе­чер­ської лав­ри. Як ре­лі­гій­ний ді­яч сто­яв на твер­дих ав­то­но­міч­них по­зи­ці­ях і був во­ро­гом під­по­ряд­ку­ван­ня ук­ра­їн­ської цер­кви Мос­ков­сько­му пат­рі­яр­ха­ту, хо­ча Мос­ ква зап­ро­по­ну­ва­ла Ясин­сько­му міс­це мит­ро­по­ли­та в 1686 р. Вар­ла­ам від­мо­ вив­ся їха­ти до Мос­кви і там пос­вя­чу­ва­ти­ся. То­ді мит­ро­по­ли­том пос­та­ви­ли Г. Свя­то­пол­каЧет­вер­тин­сько­го, про­ти чо­го В. Ясин­ський зап­ро­тес­ту­вав. Але ко­ли ук­ра­їн­ську цер­кву ро­сі­я­на­ми бу­ло куп­ле­но в кон­стан­ти­но­поль­ сько­го пат­рі­яр­ха за ха­ба­рі в 1687 р., В. Ясин­ський зми­рив­ся.В 1690 р. він був

вис­вя­че­ний на ки­їв­сько­го мит­ро­по­ли­та мос­ков­ ським пат­рі­яр­хом Ад­рі­я­ном. Са­ме з цьо­го ча­су мит­ ро­по­лит уда­єть­ся з ря­дом про­хань до геть­ма­на І. Ма­зе­пи в ко­ристь Ки­їв­ської ака­де­мії «для то­го, що в ній нав­чан­ня вся­ко­му з ма­ло­ро­сій­ських ді­тей, що хо­че ви­чи­ти­ся, по­да­єть­ся» (Ас­ко­чен­сь­кий В. — Т. І. — С. 256) і зно­ву праг­не ук­рі­пи­ти ма­те­рі­яль­ ну ба­зу зак­ла­ду, а ко­ле­гі­ян­сько­му на­чальс­тву до­міг­ ся ви­да­чі цар­ської плат­ні. З дру­го­го бо­ку, в цар­ській гра­мо­ті з цьо­го при­во­ду (1693) вже по­да­єть­ся сво­є­ рід­на інс­трук­ція як про­ва­ди­ти нав­чан­ня, тоб­то ба­чи­мо на­ма­ган­ня уря­ду втру­ти­ти­ся в уч­бо­вий про­цес. Ака­де­мія зав­дя­ки тур­бо­там В. Ясин­сько­го по­ча­ла швид­ко роз­рос­та­ти­ся, сю­ди ма­со­во сті­ка­ла­ ся для нав­чан­ня мо­лодь. І. Ма­зе­па по­чав у Брат­ сько­му мо­нас­ти­рі роз­бу­дов­чі ро­бо­ти, че­рез що ко­ле­гія мог­ла вже вміс­ти­ти до ти­ся­чі уч­нів. Вар­ла­ам то­ді звав­ся «те­пе­ріш­нім рев­ниль­ни­ком віль­них на­ук». Са­ме Ясин­ський до­міг­ся від ца­ря пот­вер­ джен­ня ти­ту­лу ака­де­мії та її са­мо­уп­рав­лін­ня. Він ве­де в Ки­єв­ і й не­ма­лу бу­дів­ни­чу ді­яль­ність. У той час, при об’єд­на­них зу­сил­лях І. Ма­зе­пи та В. Ясин­ сько­го, Ки­їв пе­рет­во­рю­єть­ся на блис­ку­чу куль­тур­ну сто­ли­цю, де бу­ду­ють чу­до­ві хра­ми, пи­шуть вір­ші та­ла­но­ви­ті по­е­ти, ви­да­ють кни­ги, ілюс­тро­ва­ні ви­со­ко­мис­тець­кою гра­фі­кою і не тіль­ки цер­ков­ні, але й світ­ські, роз­ви­ва­ єть­ся те­атр, співа­ють пар­тес­ні хо­ри, влаш­то­ву­ють дис­пу­ти, пи­шуть по­ет­ и­ ки, ри­то­ри­ки та фі­ло­соф­ські трак­та­ти, а в ака­де­мії по­чи­на­єть­ся вик­ла­дан­ня ма­те­ма­ти­ки крім гу­ма­ні­тар­них дис­цип­лін. В. Ясин­ський на ос­но­ві сво­єї кни­гоз­бір­ні зак­ла­дає в ака­де­мії знач­ну біб­лі­о­те­ку.В йо­го прав­лін­ня рек­то­ра­ ми бу­ли Ки­ри­ло Фи­ли­мо­но­вич (1690–1693), Йоа­саф Кро­ков­ський (1693– 1697), Про­ко­пій Ко­ла­чин­ський (1697–1702), Ге­де­он Одор­ський (1702–1705). Дос­лід­ник іс­то­рії ака­де­мії В. Ас­ко­чен­ський пи­ше про цей пе­рі­од її роз­цві­ту: «Під­ня­ти­ся в та­кий ко­рот­кий час, зіб­ра­ти роз­сі­я­не ста­до своє, по­ба­чи­ти в че­ре­ді ака­де­міч­но­го слу­жен­ня сво­їх же зна­ме­ни­тих ви­хо­ван­ців­про­фе­со­рів, ви­пус­ти­ти за якісь сім­над­цять ро­ків стіль­ки осо­бис­тос­тей, що прос­ла­ви­ли її пра­ця­ми в ко­ристь цер­кви й бать­ків­щи­ни — це ді­ло ви­ди­мо­го бла­гос­ло­вен­ ня Бо­жо­го, яке по­чи­ло на ній. Пе­рес­та­рі­лий ар­хі­пас­тир Ки­їв­ської єпар­хії з ду­шев­ною ра­діс­тю ба­чив при кін­ці днів сво­їх ви­хо­ван­ців то­го учи­ли­ща, яке кош­ту­ва­ло йо­му стіль­кох пік­лу­вань і тур­бот. Тут і він ко­лись про­вів ліп­ший час сво­го жит­тя» (С. 292–293). Агі­ту­ю­чи П. Ко­ла­чин­сько­го вик­ла­да­ти в ака­ де­мії, В. Ясин­ський у 1695 р. пи­сав до ньо­го: «Отож ра­див би тво­їй пре­ве­леб­ нос­ті, хай би ти слуш­но та щи­ро пос­тав за віт­чиз­ну з ті­єю збро­єю, яка до­ти бу­ла про­ти віт­чиз­ни, і та­кі ви­со­кі на­у­ки не хо­вав під спу­дом нез­нач­них зад­ ніп­ров­ських мо­нас­ти­рів: не­хай так прос­ві­тить­ся світ наш, щоб бу­ло вид­но. Є, хва­ла Бо­гу, на ки­їв­сько­му го­ри­зон­ті та­кі публіч­ні міс­ця на сла­ву Бо­жу, для

Інокентій Щирський. Епітафія на честь Варлаама Ясинського. Гравюра 1707 р.

329

330

роз­ши­рен­ня пра­вос­лав­ної цер­кви, а во­ро­гам на заз­дрість». І да­лі: «Муд­рість, яка сі­дає на Бо­жих кріс­лах і яка при за­нят­тях по­си­лає люд­ське ба­жан­ня та си­лу, са­ма нап­рав­ля­ти­ме сто­пи не ніг, а ро­зу­му тво­єї пре­ве­леб­нос­ті, як най­ муд­рі­шо­го учас­ни­ка фі­ло­соф­сько­го кур­су» (С. Ве­лич­ко. Лі­то­пис, — Т. II. — К., 1991. — С. 507–508). По­мер Вар­ла­ам Ясин­ський 22 сер­пня 1707 р. під за­ві­ су Ма­зе­пин­ської епо­хи. Йо­го твор­ча спад­щи­на за­га­лом не­ве­ли­ка — це вір­ші, лис­ти, гра­мо­ти, пе­ред­мо­ва до «Че­тьї­­Мі­ней» Д. Туп­та­ла, де­що з то­го пот­ра­пи­ло в друк, як і зга­да­на пе­ред­мо­ва (1689). Так у ви­дан­ня І. Га­ля­тов­сько­го «Ме­сія прав­ди­вий» уве­де­но вір­ша В. Ясин­сько­го «На ав­то­ра кни­ги сеї»; крім зга­да­ної по­е­тич­ної кни­жеч­ки «Він­ці» (1680), у 1688 р. у лавр­ській дру­кар­ні ви­дав по­е­тич­ні «Три він­ці мо­ли­тов­ні». В. Ясин­сько­му при­пи­су­ють та­кож «Ві­нець мо­ли­тов сед­мич­ них два­над­ця­ти­зо­ря­ний», що вий­шов у Ки­є­ві в 1697 р.; нез­нач­не чис­ло вір­шів роз­ки­да­но по ру­ко­пи­сах: у книж­ці І. Ве­лич­ков­сько­го, лі­то­пи­сі С. Ве­лич­ка то­що. Став мит­ро­по­лит ге­ро­єм па­не­гі­рич­них ос­пі­ву­вань, в ос­нов­но­му пе­ра С. Явор­сько­го, це «Гер­ку­лес піс­ля Ат­лан­та» (вий­шов у Чер­ні­го­ві в 1684 р.) на честь то­го, що Ясин­ський став ар­хі­ман­дри­том Ки­є­во­­Пе­чер­ської лав­ри по смер­ті І. Гі­зе­ля; «Русь­кий не­бес­ний Арк­тос» (ви­да­ний у Ки­є­ві в 1690 ро­ці), ці­ка­во, що тут на гра­вю­рі Вар­ла­ам зоб­ра­же­ний в об­ра­зі ти­та­на, що три­має на собі зем­ну ку­лю (ма­єть­ся на ува­зі так зва­ні Ки­їв­ські не­ба, чи го­ри­зон­ти, об­раз­на наз­ва Ки­їв­сько­го Ате­нею); «Пов­ня мі­сяч­на в клей­но­ті, який сві­тить із трьох лю­мі­на­рів, Вар­ла­а­мо­вім» — вий­шов у Ки­є­ві в 1691 р. Ми вже го­во­ри­ли в пе­ред­мо­ві до ці­єї кни­ги, що сам В. Ясин­ський був го­ло­ вою сво­є­рід­но­го ко­ла по­е­тів та пись­мен­ни­ків, ку­ди вхо­ди­ли, крім С. Явор­ сько­го, І. Ве­лич­ков­ський, І. Мак­си­мо­вич, Д. Туп­та­ло та І. Ор­нов­ський. Це знай­шло своє від­биття у ру­ко­пис­ній «Кни­жи­ці» Іва­на Ве­лич­ков­сько­го. Від­по­ від­но зна­чен­ня мит­ро­по­ли­та в Ки­їв­сько­му Ате­неї бу­ло не так твор­че (тут він не під­няв­ся над се­ред­нім рів­нем), як ор­га­ні­зу­ю­че — ме­це­нат­ське, що та­кож ма­ло для ста­нов­лен­ня та роз­вит­ку Ки­їв­сько­го Ате­нею не­ма­ле зна­чен­ня. По­е­тич­ну спад­щи­ну В. Ясин­сько­го спро­бу­ва­ли зіб­ра­ти В. Кре­ко­тань та М. Су­ли­ма у ви­дан­ні: «Ук­ра­їн­ська по­ез­ ія. Се­ре­ди­на XVII сто­літ­тя. — К., 1992.

— С. 235–243; прав­да, не ввів­ши ту­ди «Він­ці» 1680 р., з не­ві­до­мих при­чин при­пи­сав­ши їх Д. Туп­та­лу. За­га­лом, по­ет тя­жів до фор­маль­ної гри сло­вом, як це по­люб­ля­ли чи­ни­ти при­хиль­ни­ки ви­со­ко­го ба­ро­ко. Так у «Над­гроб­ку пре­ чес­но­му от­цю Ми­хай­лу Ле­жай­сько­му», вмі­ще­но­му в лі­то­пи­са С. Ве­лич­ка, обіг­ру­єть­ся по­нят­тя «ле­жа­ти» ін­ден­тич­не до вкла­де­но­го в пріз­ви­ще (Ле­жай­ ський). З бі­ог­ра­фіч­них де­та­лей ці­кава тут од­на: М. Ле­жай­ський і В. Ясин­ ський ра­зом бра­ли пос­триг «від Ла­за­ря­­є­рар­ха», тоб­то Л. Ба­ра­но­ви­ча, от­же, це ста­ло­ся десь піс­ля 1657 р., ко­ли Л. Ба­ра­но­вич став єпис­ко­пом. Має зна­чен­ ня, що В. Ясин­ський (до ре­чі, як і Л. Ба­ра­но­вич) на­пи­сав пох­валь­но­го «Епі­ та­фі­о­на» Йо­си­пу Не­лю­бо­ви­чу­­Ту­каль­сько­му, тоб­то са­ме то­му ки­їв­сько­ му мит­ро­по­ли­ту, кот­рий увіч за­пе­ре­чив ро­сій­ську орі­єн­та­цію, як до ре­чі, й поль­ську, че­рез що пот­ра­пив, як під­крес­лю­єть­ся у вір­ші, у поль­ське ув’яз­нен­ ня, бо не мав, як пи­ше по­ет «ту­ка лес­ти» («жи­ру лес­то­щів»), ма­є­мо і тут сло­ вес­ний пе­ре­гук із пріз­ви­щем ге­роя: тук — Ту­каль­ський), тоб­то не хо­тів ні­ко­

му під­ля­га­ти. Не­по­кір­ний мит­ро­по­лит тут зветь­ся «від­ступ­ниц­тва пра­вої ві­ри кріп­кий об­ли­чи­тель» і за­хис­ник гор­ли­вий пра­вос­лав’я. По­ет упев­не­ ний, що по­кій­ний пот­ра­пив у рай, от­же со­лі­да­ри­зу­єть­ся з йо­го сві­тог­ля­дом. Вір­ша на­пи­са­но 1675 р., а вже в 1681 р. Вар­ла­ам сла­вос­ло­вить ро­сій­сько­го ца­ря Фе­о­до­ра Олек­сі­йо­ви­ча у вір­ші «Ми­ко­лаю, побі­ді те­зо­і­ме­ни­тий», від­так у 1688 р. скла­дає па­не­гі­ри­ка ца­рям Іва­ну, Пет­ру і пра­ви­тель­ці Со­фії «Три він­ ці мо­ли­тов­ні», де ро­сій­ський герб дво­го­ло­во­го ор­ла при­рів­ню­єть­ся до дво­єс­ тва Ісу­са Хрис­та, а три він­ці кла­де на трьох ца­рів то­му, що Христос був пе­ре­ мож­цем смер­ті, ди­я­во­ла та грі­ха — ба­ро­ко­ва гра ви­шу­ка­на, але пе­ре­со­ле­на під­хліб­ніс­тю. За­га­лом фор­ма «він­ців» бу­ла улюб­ле­на у В. Ясин­сько­го, ад­же він­ці, як ми го­во­ри­ли, він скла­дав і в 1680 р., але тут ми не ба­чи­мо по­лі­тич­ но­го уго­довс­тва, а тіль­ки чис­то фор­маль­ну тран­сфор­ма­цію мо­лит­ви в сис­те­ му ба­ро­ко­вої об­раз­нос­ті, тоб­то пе­ред на­ми ви­со­кий зра­зок цер­ков­ної ба­ро­ ко­вої по­е­зії. Він­ці отож бу­ду­ють­ся, як мо­лит­ви до Хрис­та, Бо­го­ро­ди­ці, ан­гель­ских сил із пе­ре­чис­лен­ням усіх ан­ге­лів, до свя­тої Вар­ва­ри, що ма­ло міс­це­ве ки­їв­ське зна­чен­ня та й від­би­ва­ло те, що В. Ясин­ський був ігу­ме­ном Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го мо­нас­ти­ря (ад­же са­ме тут збе­рі­га­ли­ся мо­щі ці­єї свя­тої), че­рез що по­ет на­зи­ває міс­то Ки­їв бла­жен­ним, бо бе­ре­же це свя­те ті­ло. Так са­мо ок­ре­ма мо­лит­ва до свя­то­го Ми­ко­ли, особ­ли­во по­пу­ляр­но­го в Ук­ра­ї­ні, який є об­ра­зом за­хис­ни­ка від бід, а во­ни то­ді па­да­ли на Ук­ра­їн ­ у над­ то щед­ро; прав­да, ре­мі­ніс­цен­ції цьо­го у вір­ші не­ма, по­да­єть­ся ін­ди­ві­ду­аль­на мо­лит­ва, при то­му пи­са­на в Ми­кіль­сько­му Ки­їв­сько­му мо­нас­ти­рі — цим, зреш­тою, й по­яс­ню­єть­ся звер­нен­ня до свя­то­го Ми­ко­ли. Та­ким чи­ном, і Вар­ ва­ра й Ми­ко­ла пос­та­ють у ки­їв­сько­му аре­а­лі, в яко­му й тво­ре­но ці мо­лит­ви­ ­вір­ші. По­даль­ша мо­лит­ва Іва­ну Пред­те­чі вже та­кої про­пис­ки не має, во­на ціл­ком абс­трак­тна. Він­ці для свя­тих ви­ко­рис­то­ву­ють агі­ог­ра­фіч­ну по­е­ти­ку в по­єд­нан­ні з по­е­ти­кою вір­ша­­мо­лит­ви. По­даль­ші він­ці прис­вя­че­ні Ісу­ су Хрис­ту й опо­ві­да­ють про його жит­тя: страс­ті, мо­лін­ня в Гет­си­ман­сько­ му са­ду, страж­дан­ня та розп’ят­тя. У «Він­цях» 1688 р. ба­чи­мо точ­ні­сінь­ко ту ж та­ки по­ет­ и­ку, але вже при­мі­не­ но до ца­рів: Іван Пред­те­ча пов’язу­єть­ся з ца­рем Іва­ном і є ні­би йо­го мо­лит­ вою до Гос­по­да і те­зо­і­ме­ни­то­го свя­то­го; апос­тол Пет­ро — до ца­ря Пет­ра, та­кож є йо­го мо­лит­вою, а свя­та Со­фія до ца­рів­ни Со­фії. Ці­ка­во, що в са­мих вір­шах ані ви­хо­дів у жи­ве жит­тя, ані про­пис­ки до яко­гось ре­аль­но­го те­ре­ ну не­ма — ціл­ком фор­маль­ні, а па­не­гі­рич­на час­ти­на оме­жу­єть­ся са­мою про­ зо­вою пе­ред­мо­вою. Та­ким чи­ном у не­ве­лич­кій по­е­тич­ній твор­чос­ті Вар­ла­а­ма Ясин­сько­го по­ сво­є­му від­би­то йо­го жи­тей­ську по­зи­цію, яку ми прос­те­жи­ли при вик­ла­ді йо­го бі­ог­ра­фіч­них да­них: це шлях від ідей, що їх спо­ві­ду­вав Й. Не­лю­бо­вич­ ­Ту­каль­ський, до при­ми­рен­ня, тоб­то прий­нят­тя ро­сій­ської орі­єн­та­ції, яка, од­нак, дек­ла­ру­єть­ся не в са­мих вір­шах, а в спе­ці­яль­но­му апен­дик­сі до них. Особ­ли­віс­тю по­е­зії В. Ясин­сько­го є та­кож усу­нен­ня від проб­лем жит­тя в чис­ тий бо­гос­лов­ський роз­ми­сел при вишу­ка­ній ба­ро­ко­вій грі сло­вом.

331

ВАРЛААМ ЯСИНСЬКИЙ

[ВІН­ЦІ] ВІ­НЕЦЬ­ ГО­ЛО­ВІ ЦЕР­КОВ­НІЙ ІСУ­СУ ХРИС­ТУ­ ОД ДВА­НАД­ЦЯ­ТИ ЗІР, ОД МО­ЛИ­ТОВ­ ЧЕ­РЕЗ ДВА­НАД­ЦЯТЬ ЙО­ГО СВЯТ

1

Для на­шо­го спа­сін­ня ти був уті­лéн­ний, Ісу­се, хай же бу­ду у пло­ті спа­сен­ний.

2

Пре­чис­тої ти пло­ті прий­няв об­рі­зан­ня, Не­чис­ту мою плоть хай об­рі­же страж­дан­ня.

3

Був стрі­ну­тий ти стар­цем, кот­рий че­кав смер­ті, Й ме­ні, хоч не стрі­ча­лись, урад­жуй не вмер­ти, 4

Хрес­тив­шись у Йор­да­ні, явив в Бо­зі Трой­цю, Хре­ще­но­му дай чис­тим яви­ти­ся, Твор­че.

5

Пре­об­ра­жен­ня світ­ло явив на Фа­во­рі, Дай ба­чить те­бе в світ­лі у не­бі, уго­рі.

6

В Єру­са­лим на царс­тво ввій­шов на ос­ля­ті, Сми­ри мою плоть, в ду­шу ввій­ди ца­рю­ва­ти.

7

Ти пос­траж­дав за гріш­них, був від­да­ний смер­ті, Дай бу­ти до прис­трас­тя грі­ха ні­би мер­твий.

8

332

Про­від­но вос­кре­сив­ся із мер­твих три­ден­но, Грі­ха смерть дай здо­ла­ти ме­ні на­що­ден­но.

9

Зі сла­вою у не­бо воз­ніс­ся у ті­лі, Ме­ні дай ту­ди вий­ти від влас­ної си­ли.

10

Отець і Дух пос­ла­ли те­бе в трой­чнім сві­ті, Ду­хов­ну в ме­ні вті­ху зве­ли по­се­ли­ти.

11

Свій об­раз за­ли­шив нам не­ру­кот­во­рен­ний, Ли­цем в ли­це хай пог­ляд по­ба­чу бла­жен­ний.

12

Воз­дви­жен­ням тож хрес­тним те­пер і в суд страш­ний Звіль­ни ме­не від бідс­тва, щоб я не впав страс­тний.

Він­цем оцим [ство­рив­ся], ві­нець всьо­го лі­та Від доб­ро­ти са­мо­го тво­ри­те­ля сві­та.

За цей ві­нок­­мо­лит­ву в жит­ті тим­ча­со­вім Цар не­ба він­ка в не­бі дасть віч­но па­со­мим. ВІ­Н ЕЦЬ БО­Г О­Р О­Д И­Ц І­ ВІД ДВА­Н АД­Ц Я­Т И ЗІР, ВІД МО­Л И­Т ОВ­ ЧЕ­Р ЕЗ ДВА­Н АД­Ц ЯТЬ ЇЇ СВЯТ 1

За­ча­тая без грі­ху, о Бо­жая Ма­ти, Мо­лю: ме­ні без­гріш­но жит­тя дай за­ча­ти.

2

Нут­ро те­бе ро­ди­ло ста­ре і неп­лід­не, Не­хай ду­ша неп­лід­на стає доб­роп­лід­наа.

а Та­ка ри­ма в ори­гі­на­лі: «плід­на» — «плід­на»

3

Уве­де­на у цер­кву в три лі­та, в дар Трóй­ці, Ме­ні дай вхід до цер­кви за вхід у храм Твóр­ці.

4

Ти Спа­са за­ча­ла у день бла­го­віс­тін­ня, Ме­ні бла­гос­ло­ви день по­ча­тий спа­сін­ня.

5

Во­ди­ла Бо­га­­Си­на при дівс­тва пе­ча­ті, Ме­не ж бо про­пе­ча­та хай Син бла­го­да­ті.

333

6

Очи­щен­ня ство­ри­ла за­кон у Стрі­тен­ня, Стрі­тен­но­го очис­ти ме­не у зло­ден­ні.

7

Сто­юч­ и при хрес­ті, ти ду­шею ри­да­ла, Про хрест ме­ні дай дум­ку на сер­це упа­лу.

8

В Ус­пе­нії без­смер­тнім пос­та­ла до Си­на, Від сну грі­хів пос­та­ти ме­ні дай щод­ни­ни.

9

З пок­ла­де­ної ри­зи ша­ніб­цю тво­єї Вдяг­ни ти го­лу ду­шу у світ­ло від неї.

10

З пок­ла­де­но­го па­са ша­ніб­цю тво­йо­го Під­пе­ре­жи не­си­лу ти си­лою з ньо­го.

11

Як вір­них пок­ри­ва­єш чес­ним омо­фо­ром, Прий­ми ме­не в пок­ро­ву тут і в виш­нім двóрі 12

Із пе­ре­мо­ги й сла­ви, взя­тих над ка­га­ном, По­бі­ду дай над бі­сом і над бі­сур­ма­ном.

Цим він­цем бла­гос­ло­вен ві­нець всьо­го лі­та Від ма­те­рі доб­рос­ті нет­во­ре­но­го сві­та, За цей ві­нець в до­час­нім жит­ті мо­лит­вен­ний Ца­ри­ці не­ба по­міч дасть віч­но воз­ца­рен­ний. ВІ­Н ЕЦЬ­ ОД ДВА­Н АД­Ц Я­Т И ЗІР АН­Г ЕЛЬ­С ЬКИМ СИ­Н АМ­ ОД МО­Л И­Т ОВ ДО НИХ ПРО ПО­М ІЧ НАМ­ ДО ДОБ­Р ИХ СПРАВ 1

Ар­хіс­тра­ти­же Бо­жий, свят­че МИ­ХА­Ї­ЛЕ, Що як Бог, дай ме­ні це ро­зу­мі­ти ці­ло.

2

334

ГАВ­РИ­Ї­ЛЕ, дай ра­дість по Бо­зі піз­на­ти, Бо­го­ро­ди­цю твер­до у ро­зум прий­ма­ти.

3

РА­ФА­Ї­ЛЕ, на стеж­ку ме­не став спа­сен­ну, Слі­по­ті дай ду­шев­ній ціль­бу бо­жес­твен­ну.

4

СЕ­РА­ФИ­МИ, вог­нем ви лю­бо­ві па­лі­те, Щоб все­сер­дно я Бо­га лю­бив, по­мо­жі­те.

5

ХЕ­РУ­ВИ­МИ, ви світ­лом ума що­до Бо­га Прос­ві­тіть, щоб по­ба­чив світ гор­ній чер­то­га.

6

Ви, ПРЕС­ТО­ЛИ, нап­рав­те, щоб прав­ди три­ма­тись, Що­би зміг на бік пра­вий у суд страш­ний ста­ти.

7

А ви, теж ПА­НУ­ВАН­НЯ, мою плоть ска­рай­те, Що­би во­лі Гос­под­ній вто­рив, на­хи­ляй­те.

8

СИ­ЛИ, виш­ньо­го си­лу явіть ме­ні чуд­ну, Ожи­ві­те по­мер­шу мою ду­шу блуд­ну.

9

ВЛА­ДИ, ви спо­до­бі­те над бі­сом по­бі­ди, Не ке­ру­ють хай мною сил тем­ря­вих бі­ди.

10

Ви, НА­ЧА­ЛА, чут­тя­ми хай ро­зум ке­рує, Нас­тав­ляй­те, в ме­ні хай гріх мій не ца­рює.

11

Ви, АР­ХАН­ГЕ­ЛИ´, тай­ни спа­сен­ні ві­щай­те, Го­лос, кот­рий на суд зве, у дум­ку вкла­дай­те.

12

АН­ГЕ­ЛИ, що жи­ву­чих на сві­ті цім зрі­те, Від бід бут­ніх ме­не ви, мо­лю, бе­ре­жі­те.

Цей ві­нець хто при­но­сить ян­гó­лам до сла­ви, То ві­нець не­ув’яд­ний візь­ме сам не­ба­вом. З ан­ге­лá­ми щоб зрі­ти зав­жди ли­це Бо­га, Хто в мо­лит­вах, той чи­ну не збу­де й од­но­го.

335

ВІ­Н ЕЦЬ­ ОД ДВА­Н АД­Ц Я­Т И ЗІР СВЯ­Т ІЙ ВАР­В А­Р І,­ ВІД МО­Л И­Т ОВ ДО НЕЇ ПРО КРАЙ­Н ІЙ­ ДОБ­Р ОЇ СМЕР­Т І ДАР 1

Вáр­ва­ром­­бо бать­ком род­же­на ти, ді­во, Тер­ня зло­го цвіт доб­рий, що з’явивсь на ди­во, Вар­вá­ро, чор­на в наз­ві, в ві­рі крас­на й ді­лі Від вар­вар­ських діл стри­муй на ду­ші і ті­лі.

2

В ви­со­кій ві­рі ті­лом бу­ла ти чу­дес­на, Три­ма­ла­ся кра­са та, не­на­че не­бес­на. По­дай ме­ні уго­ру під­нять сер­це влас­не, Від діл дос­той­них не­ба хай ро­бить­ся крас­не.

3

Три вік­на по­ве­лів­ши в ба­ні сот­во­ри­ти, Світ тро­їч­ний ба­жаю сер­цем чис­тим зрі­ти, Пам’ять, ро­зум і во­лю — три ду­шев­ні си­ли Тво­ри, Трой­ці до­гід­ні, мис­лю, сло­вом, ді­лом. О твер­ді­ша за ка­мінь Се­бе, ді­во, схо­ва­ла Ме­не в твер­дій пок­ро­ві За­хо­вай од го­нін­ня

4

бать­ка — те­бе гнав він, у роз­кри­тий ка­мінь, тво­єї мо­лит­ви ли­хої ло­вит­ви.

5

Бать­ко­­вар­вар в не­чес­тя за ко­си втя­гає, Бог­­О­тець же лю­бов’ю він­ця одя­гає. На Гос­под­нім під­ніж­жі я зем­лю вти­раю, Твої ко­си от­руть хай з грі­ха, я ба­жаю.

6

Як єлей, но­сиш кров ти сво­їх ран на ті­лі, Пал вог­нен­ний у ньо­му, не­мов у сві­ти­лі. А ввій­деш, муд­ра ді­во, в Гос­под­ні чер­то­ги, То вве­ди і ме­не там про­хан­ням до Бо­га.

7

336

В тем­ни­ці світ­ло сві­ту, Хрис­тос, був на­ві­дав, Ду­ші і ті­ла лі­кар, зці­лив ра­ни й бі­ди. Бо­га в тем­но­му сві­ті доз­воль ме­ні зрі­ти, Ран­грі­хів і тьми­смер­ті в ду­ші не но­си­ти.

8

Хрис­тос смок­тав був пер­со бла­жен­ної Ді­ви, Ді­во­че твоє пер­со зрі­за­ють гнів­ли­ві, Та бла­го­дать і сла­ву, Сі­он виш­ній ма­ти Да­ли то­бі, ме­ні дай те са­ме діс­та­ти.

9

Ого­ле­ну мер­зен­ні во­ди­ли по гра­ді, Пок­ров ан­гéль­ський ма­ла яс­ний при від­ра­ді, Ду­ші мо­їй теж го­лій, Хрис­то­ва не­віс­то, Три­ма­ти шлюб­ну одіж спри­яй в не­бі чис­то.

10

Від­дав ди­ти­ну бать­ко на смерть, і на­я­ві. Спи­сав це бать­ко­­вар­вар ме­чем був на гла­ві, Не­бес­ний же Отець дав жит­тя без­ко­неч­не, Мо­лись тож і за ме­не, що смерть ма­ла меч­ну.

11

Ос­мі­ливсь плот­ський бать­ко плоть, кров одіб­ра­ти, Хрис­тос же то­бі плоть, кров свою зве­лів да­ти, Без то­го ша­нів­ник твій не змо­же умер­ти, Мо­лю та­ко­го да­ру для влас­ної смер­ті.

12

Бла­жен­ний Ки­їв свя­то твоє має ті­ло, Лі­кує хво­рих, всіх­­бо ут­ри­мує ці­ло. Пок­ла­ли ті­ло в хра­мі вож­дя сил не­бес­них, Із ним від бід ду­шев­них хра­ни і ті­лес­них.

Ко­ли хто бо­го­муд­ру Вар­ва­ру він­чає, По­бі­ду на без­бож­них той вар­ва­рів має, Хво­ро­бам — ціль­би, смер­ті — го­тов­нос­ті да­ра, Спо­до­бить, бо він­цем цим пок­ри­та — Вар­ва­ра. ВІ­Н ЕЦЬ­ ОД ДВА­Н АД­Ц Я­Т И ЗІР АР­Х І­Є ­Р ЕЙ­С ЬКИЙ­ ВІД ДІЛ (ЧЕ­Р ЕЗ НИХ МО­Л ИМ) Є­ ПАС­Т ИР МИР­Р ЕЙ­С ЬКИЙ 1

Од на­род­жен­ня див­ний, в ку­пéлі сто­яв ти — В се­ре­ду, у день п’ятий соч­ків не прий­мав ти, О Ми­ко­ло, ме­ні дай із грі­ху пос­та­ти У повс­трим­нос­ті піс­ній то­бі до­рів­ня­ти.

337

2

Трьох дів, зо­ло­то дав­ши, од скверн убе­ріг ти, Щоб лю­бов’ю до Бо­га та­ки пос­лу­жи­ти. Про­ди­вись в ме­ні ми­лість, мий сквер­ни бо­лю­чі Ближ­нім, Бо­гу й вра­го­ві лю­бов свою шлю­чи.

3

Ман­дру­ю­чи до гро­бу Хрис­то­во­го, дав ти Мир мо­рю і жит­тя теж зміг мер­тво­му да­ти. Вка­жи путь, із Хрис­том хай ра­зом пог­ре­бу­ся, Вбий прис­трасть, не­хай Бо­гу жи­вим я яв­лю­ся.

4

На ут­ре­ню до цер­кви йшов пер­ший, виб­рáн­ний, На пас­тир­ський сан су­дом Гос­под­нім він­чан­ний. Дай по­міч у мо­лит­ві, щоб ут­ре­ню­ва­ти І по­тім у па­ла­ці не­бес­нім він­ча­тись.

5

За ві­ри спо­ві­дан­ня, дог­мат хрис­ти­ян­ських, Страж­дав­ши по тем­ни­цях в ца­рів тих по­ган­ських, По­дай ме­ні со­ю­зом Хрис­то­вим по­ви­тись, Од вуз грі­ха, що всю­ди ца­рює, звіль­ни­тись.

6

Ти, ідо­лів по­бив­ши по­ган­ських з бож­ни­ці, При цá­рі Кон­стан­ти­ні звіль­нивсь із тем­ни­ці, Дай по­міч сок­ру­ши­ти грі­хов­нії нра­ви, В со­бі не­хай зве­ду храм Хрис­ту, ца­рю сла­ви.

7

Арíя, зло­чес­тив­ця, єресь пе­ре­міг­ши, В Ні­кеї Хрис­та­­Бо­га честь під­нять спро­міг­ся, Дай по­міч ту бі­сів­ську зва­бу по­до­ла­ти І ді­лом пра­во­вір­ця Бо­га прос­лав­ля­ти.

8

Неп­ра­вед­но до смер­ті суд­жé­них звіль­нив ти, Ца­ре­ві Кон­стан­ти­ну у сні зміг яви­тись, Від пра­вед­но­го су­ду дос­той­ний я вмер­ти, В злі сплю, явись до ме­не, поз­ба­вив­ши смер­ті.

9

338

У сні явивсь куп­це­ві, зас­та­ву по­дав­ши, Зда­ля пок­ли­кав, жи­том у го­лод спа­сав­ши,

Сить ду­шу отож хар­чем не жи­топ­ро­дав­ця, А то­го, що розп’ятий, він є жи­во­дав­ця.

10

При смер­тно­му ус­пін­ні ан­ге­лів узд­рів ти, Із ни­ми у без­смер­тя ду­хом по­ле­тів ти, Ме­ні дай — у грі­ху сплю — яв­но шлях кін­чи­ти, Под­бай, щоб міг я об­раз ан­гель­ський узд­рі­ти.

11

Ти по ус­пін­ні ми­ро з се­бе ви­пус­ка­єш Від мо­щів та від гро­ба ба­га­тьох зці­ля­єш, Чис­лен­ні ме­ні ра­ни із­ці­ли, мо­лю­ся, Лю­бо­ві тво­їм ми­ром зці­ле­ний спа­су­ся.

12

Від схо­ду ти на за­хід в чес­ті пе­ре­ніс­ся, Хай за­хід те­бе ба­чить: в схід­ній ві­рі звів­ся, Мо­лись свя­тій цій ві­рі, щоб три­ва­ліш жи­ти До за­хо­ду щоб смер­ті по­ря­ту­нок мі­ти.

Ко­ли хто Мир­ли­кій­ця, от­ця, увін­чає, Світ у бла­гос­ло­венс­тві, ра­дів­ши сприй­має, Хто лю­бо­ві він­чан­ня від ньо­го поп­ро­сить У пот­ре­бах жи­тей­ських, від­ра­ду від­но­сить. В ро­ці ти­ся­ча шіс­тсот ві­сім­де­ся­тім, У груд­ні і по дню п’ят­на­де­ся­тім, Пе­ред чет­вер­гом, днем МИ­КО­ЛИ свя­то­го, У ніч зна­мен­ня звід­но­го страш­но­го В мо­нас­ти­рі це Ми­кіль­ськім пи­са­лось, У Пе­чер­ськім Ки­їв­ськім дру­ку­ва­лось.

ВІНЕЦЬ­ ЗІР ДВА­Н АД­Ц Я­Т И ХРИС­Т О­В ОЇ ДЕН­Н И­Ц І­ ПРЕД­Т Е­Ч І СВЯ­Т О­М У ІЗ ДВА­Н АД­Ц Я­Т И­ ПРО­Х АНЬ 1

За­ча­тий од неп­лід­них в кін­ці вет­хо­ті­ні, В по­чат­ку бла­го­да­ті, і від бла­гос­ти­ні, По­дай, Іва­не, го­лос ти до Бо­га­Сло­ва, Щоб змі­ню­вав злі спра­ви в доб­ро я, у но­ве.

2

У че­ре­ві ма­тір­нім ос­вя­че­ний, грав ти, Як якось на­ві­ща­ла твою Бо­жа Ма­ти,

339

Ме­не в грі­хов­них смут­ках з ма­тір­ньо­го чре­ва, Мо­ли, не­хай від­ра­ду ця дру­га дасть Єва.

3

На­ро­див­шись, ти ра­дість дав, нею на­пов­нив Ву­зи мо­ви у бать­ка зір­вав бе­зу­мов­но. Гла­се сло­ва, ро­дивсь од от­ця пе­ред­ві­ки, Зап­ро­си по­ра­ді­ти в не­бес­нії ли­ки.

4

Від­да­ливсь із ди­тинс­тва взя­ти труд в пус­ти­ню, Ріс і ті­лом і ду­хом, тво­ря­чи свя­ти­ню. Не поз­бав до­по­мо­ги зрос­лої тво­єї, Від­пус­ти у плід доб­рих діл ду­ші мо­єї.

5

Ри­зу гос­тру з во­лос­ся вер­блю­да одів ти, Твер­дий по­яс од па­са на чрес­лах но­сив ти. Мов вер­блю­ду, в во­ро­та вузь­кі дай сту­пи­ти, В жит­ті гор­нім, май­бут­нім свою плоть сми­ри­ти. а Ак­ри­ди — ко­ни­ки,

а та­кож рід рос­ли­ни.

б Си­ке­ра — будь­­я­кий

хміль­ний на­пій, ок­рім ви­на.

Їв ак­ри­ди а та зіл­ля

6

і мед ди­кий лíс­ний, Со­бі мав, путь про­хо­див до віч­нос­ті тіс­ний. Я та­кож не їв ла­со, не пив і си­ке­ри б, Дай же піс­ну го­тов­ність яг­нят до ве­че­рі.

7

П­о­ка­ян­ню і ді­лом, і сло­вом учив­ши, Хрис­ту шлях го­ту­вав ти, ще й ін­ших хрес­тив­ши, В по­ка­ян­ні ме­ні дай тут сльо­зи про­ли­ти, Хрис­та путь до мо­єї ду­ші прос­те­ли­ти.

8

У Йор­да­ні Ісу­са хрес­тив ти без­гріш­но І на го­ло­ву ру­ку пок­лав йо­му втіш­но, Дай ме­ні її в по­міч, в грі­ху­­бо вто­пив­ся, Омий ду­шу від зла, бо я ним оск­вер­нив­ся.

9

Із від­кри­то­го не­ба От­ця го­лос чув ти, Си­на в ті­лі, в го­луб­ці зу­мів рух про­чу­ти. І ме­ні не­хай не­бо не бу­де зак­ри­те, Щоб яв­лен­ня тро­їч­не ме­ні дав узд­рі­ти.

10

340

Яг­ня це Бо­же, кот­ре грі­хи взя­ло ми­ру, Цим хре­щен­ням да­ла­ся на спа­сін­ня ві­ра

Хрес­ти­те­лю, усім це по­ка­зав на яві, Звіль­ни з грі­ха, дай бу­ти у яг­ня­чій сла­ві.

11

Усі­чен­ням тво­єї все­чес­ної гла­ви Від­сі­че­ні хай бу­дуть без­чес­нії нра­ви, З Хрис­том, гла­вою цер­кви, жи­веш не­від­січ­но, Отож по­дай з то­бою й ме­ні жи­ти віч­но.

12

Від­най­ден­ням тво­єї гла­ви аж трик­рат­ним, Пе­ред ли­цем тро­їч­ним зро­би ме­не вдат­ним. Гла­во, о триб­ла­жен­на, від Трой­ці він­ча­лась, Бла­женств тво­їх час­ти­на й ме­ні на­ді­ля­лась.

Він­цем та­ким він­ча­єш Іва­но­ву гла­ву, В жит­тя він­ці візь­меш ти: доб­ро да­не й сла­ву, Да­рів сім, п’ять та­лан­тів за зо­рі та­кії В ру­ці Гос­под­ній бу­дуть для те­бе яс­нії. ВІ­Н ЕЦЬ­ ОД ДВА­Н АД­Ц Я­Т И ЗІР МУ­К АМ ХРИС­Т О­В ИМ­ ВІД ПРО­Х АНЬ ДО ТО­Г О, КОТ­Р ИЙ СТРАЖ­Д АВ­ У ВІН­Ц І ТЕР­Н О­В О­М У 1

Ісу­сом, що за трид­цять сріб­них про­да­ва­ли, Світ ви­куп­ле­ний ці­лий, в Трой­ці прот­ри­ва­лий. Дай за­по­ві­дей де­сять в честь Трой­ці три­ма­ти Умом і ді­лом, сло­вом з грі­ха ви­куп­ля­ти.

2

Ісу­се, з те­бе в са­ді кри­ва­вий піт лив­ся, Скор­бот­ний був до смер­ті і три­чі мо­лив­ся. Дай сльо­зи у мо­лит­ві до Трой­ці зли­ва­ти, В скор­бо­ті про­ти грі­ху до кро­ві сто­я­ти.

3

Ісу­се, в ву­зах страд­ний на ру­ках і рам’ї, Ти дав од вуз пе­чаль­них звіль­нен­ня Ада­му. Хай бу­ду із по­ло­ну я грі­хів сво­бід­ний, А не ра­бом грі­ха, щоб став то­бі до­гід­ний.

4

Ісу­се, на су­ди­щі у що­ки був би­тий, За вуст мо­їх сра­мот­ність гань­бою пок­ри­тий. На пра­вед­нім дай су­ді ме­ні не­пос­тид­но Не­від­во­рот­но зрі­ти ли­це сві­то­вид­не.

341

5

Ісу­се, ти із риз був на му­ки роз­ді­тий, Та ни­ми страд­ний гріш­ник бу­ває пок­ри­тий. Дай го­ло­му вдяг­ти­ся в нез­лі ша­ти тії, Спа­сен­ні ри­зи ві­ри, лю­бо­ві, на­дії.

6

Ісу­се, ран ба­га­то при стов­пі стер­пів ти, І тим стов­пом нам не­міч мо­жеш ук­рі­пи­ти. На ти­ся­чу щи­тів той має уміц­ня­ти, По­дай, аби з бід сві­ту був я в не­бо взя­тий.

7

Ісу­се, з тер­ну вíн­ця ти но­сив, вид жас­ний, В нім кров’ю обаг­рив­ся, як цвіт ро­жі крас­ний, Грі­хов­ний хай, мо­лю, терн і ме­не не ко­ле Й на­сін­ня тво­го сло­ва не уб’є ні­ко­ли.

8

Ісу­се, що су­див­ся на смерть лю­ту, хрес­тну, То­ді не­мов без­чес­ну, те­пер вель­ми чес­ну. Ме­ні дай, кот­рий гріш­ний, жа­ло смер­ті стер­ти, Не впас­ти у без­чес­ний суд віч­ної смер­ті.

9

Ісу­се, хрест но­сив ти на го­ру Гол­го­ту, Тя­гар важ­кий ніс Бо­гу по­туг, Са­ва­о­ту, Ме­ні лег­кий тя­гар дай для те­бе по­да­ти, В по­ту­зі хрес­та тво­го в не­бá пі­дій­ма­тись.

10

Ісу­се, що за гріх наш на хрест при­би­вав­ся, На гір­ку смерть ти жов­чно з От­цем по­си­лав­ся, При­бий ме­ні плоть стра­хом, не дай гріх прос­тер­ти, Хай не візь­му я го­ре гір­ке пек­ла смер­ті.

11

Ісу­се, свою ду­шу за нас во­лів клас­ти, З від­хо­дом її нас ти зу­мів по­єд­на­ти, Мо­їй ду­ші по­дай­­бо, від ті­ла від­тну­тій К то­бі на­вік, до Бо­га, при­єд­на­ній бу­ти.

12

342

Ісу­се, п’ять ран біль­ших — в реб­ра, в ру­ку, но­гу — Узяв ти за чут­тів п’ять — це грі­хи в нас Бо­гу, П’ять ран­­бо за та­лан­тів п’ять бу­ло прид­ба­но, Мої чут­тя хай бу­де віч­но то­бі да­но.

Хто лу­ку так він­чає Хрис­та, цер­кви глà­ви, За тер­ня хай прий­має ві­нець чес­ний сла­ви; Прий­ме не терн грі­хов­ний, зем­ни­ми прок­ля­тий, А в не­бі ві­нець віч­ний со­бі мо­же взя­ти. Бать­ко доч­ку, син ма­тір, Свя­тий Дух не­віс­ту Він­цем сла­ви він­ча­ють, Ма­рію пре­чис­ту. ПРО ОПІВ­Н ІЧ­Н И­Ц Ю ТА УТ­Р Е­Н Ю

В[ар­ла­ам] Я[син­ський] м[мит­ро­по­лит] к[ки­їв­ський] Опів­но­чі встаю я й ра­нень­ко ус­та­ну, Щоб зрів ти ме­не, Бо­же і зав­тра, пос­та­ну. На ут­ре­ню про­рок­­бо в цер­кви про­буд­жає, Не вста­не хто, від Бо­га до­зо­ру не має. Ні, в цер­кві Бог на то­го і тро­хи не гля­не, Та­кий, на суд ус­тав­ши, зріть Бо­га не ста­не. Се­мúден­но на­ле­жить йо­го вос­хва­ля­ти, Ніч­не, ут­рен­не в цер­кві мо­лін­ня спі­ва­ти, Час пер­ший, тре­тій, шос­тий дев’ятий чи­та­ти, Ве­чір­ню, по­ве­чір­ню у чи­ні справ­ля­ти. Тож борг се­ми грі­хів так від­пус­тить­ся втрат­ний, Від­так по­дас­ться Ду­ха нам дар се­мик­рат­ний

343

СТЕ­ФАН ЯВОР­СЬКИЙ ТА ЙО­ГО ПО­Е­ЗІЯ

344

Ім’я Сте­фа­на Явор­сько­го вва­жа­єть­ся од­ним із най­блис­ку­чі­ших на Ки­їв­ сько­му Ге­лі­ко­ні. При хре­щен­ні йо­го наз­ва­ли Си­ме­о­ном, на­ро­див­ся він 1658 р. у Га­ли­чи­ні, в ро­ди­ні збід­ні­лих шлях­ти­чів з міс­теч­ка Яво­ро­ва. Ко­ли ще був ди­ти­ною (піс­ля 1663 р.), йо­го бать­ки пе­ре­їх­ а­ли до се­ла Кра­си­лів­ки, не­да­ле­ко від Ні­жи­на. П’ят­над­ця­ти­річ­ним (1673) всту­пив до Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ської ака­де­ мії, де на ньо­го звер­нув ува­гу то­діш­ній рек­тор Вар­ла­ам Ясин­ський, лю­ди­на та­кож виз­нач­на в Ки­їв­сько­му Ате­неї, зав­дя­ки під­трим­ці яко­го з 1684 р. нав­ чав­ся у Льво­ві, Люб­ли­ні, Поз­на­ні, Віль­ні в єзу­їт­ських шко­лах, тут прий­няв ри­мо­­ка­то­ли­цизм під іме­нем Ста­ніс­ла­ва­­Си­мо­на. Пров­чив­шись близь­ко п’яти ро­ків, по­вер­нув­ся до Ки­є­ва (1689), зно­ву прий­няв пра­вос­лав’я й чер­ не­чий га­бит (1689) під іме­нем Сте­фа­на і став про­фе­со­ром ака­де­мії: від 1690 р. вик­ла­дав ри­то­ри­ку, в 1691–1693 — фі­ло­со­фію, в 1693–1698 — те­о­ логію. На по­чат­ку XVI­II ст. на­силь­но заб­ра­ний до Ро­сії і в 1700 р. вис­вя­че­ ний на мит­ро­по­ли­та ря­зан­сько­го та му­ром­сько­го, по то­му став ек­зар­хом та блюс­ти­те­лем все­ро­сій­сько­го пат­рі­яр­шо­го прес­то­лу (1702), вод­но­час був про­рек­то­ром Слов’яно­гре­ко­­ла­тин­ської ака­де­мії в Мос­кві. По­мер 21 лис­то­ па­да 1722 р. Був ав­то­ром чис­лен­них про­по­ві­дей, бо­гос­лов­ських трак­та­тів, зок­ре­ма «Зна­мен­ня при­шес­тя ан­тих­рис­та й кон­чи­ни ві­ку» (Мос­ква,1703), ве­ли­кої пра­ці «Ка­мінь ві­ри пра­вос­лав­ним свя­тої цер­кви си­нам на ут­вер­джен­ня і ду­хов­не бу­дів­ниц­тво тим, що спо­ти­ка­ють­ся об пе­ре­пин­но­го ка­ме­ня та спо­ку­си, на зве­ден­ня та вип­рав­лен­ня» (Мос­ква, 1728), в яко­му вис­ту­пив суп­ ро­ти про­тес­тан­тиз­му, «З’яв­лен­ня бо­гос­лов­ських пи­тань» (упер­ше над­ру­ко­ ва­но 1844 р.); Сте­фан Явор­ський є та­кож ав­то­ром ду­хов­них слів (над­ру­ко­ва­ них упер­ше в «Тру­дах Ки­ев­ской ду­хов­ной ака­де­мии» в 1874–1677 рр.); на­пи­ сав та­кож твір «Ри­то­рич­на ру­ка» (впер­ше ви­да­но в 1878 р.), по­ле­міч­ні трак­ та­ти «De Deo» і «De ecc­le­sia» (Що­до Бо­га», «Що­до цер­кви» — кі­нець XVII ст.). Дій­шли до нас і фі­ло­соф­ські пи­сан­ня Сте­фа­на Явор­сько­го — це трак­та­ти з ло­гі­ки і кон­спек­ти лек­цій йо­го, за­пи­са­ні од­ним із сту­ден­тів Ки­їв­ської ака­де­мії уп­ро­довж 1691–1693 рр. Є це ори­гі­наль­ний курс фі­ло­со­ фії, спря­мо­ва­ний про­ти так зва­ної дру­гої схо­лас­ти­ки (то­міс­тів). Пер­ше міс­ це тут від­ве­де­но ло­гі­ці, яка, за Явор­ським, — ні­би ключ до ро­зу­мін­ня фі­ло­ со­фії («ключ на­ук»). Курс фі­зи­ки — вчен­ня про при­род­не ті­ло, ма­те­рію, фор­му, при­чи­ни, кіль­кість, якість, міс­це, час, рух, не­бо, еле­мен­ти, жи­ве при­род­не ті­ло. У фі­зи­ку вхо­дить та­кож час­ти­ною пси­хо­ло­гія, де йдеть­ся про люд­ські чут­тя, — це най­пов­ні­ший курс пси­хо­ло­гії, про­чи­та­ний у Ки­їв­ській

ака­де­мії, по­бу­до­ва­но йо­го на ін­тер­пре­та­ції тво­рів Аріс­то­те­ля. Пред­ме­том пси­хо­ло­гії є ду­ша, яку ма­ють не тіль­ки лю­ди, але й тва­ри­ни, й рос­ли­ни; в лю­ди­ни вид ду­ші ро­зу­мо­вий, у тва­ри­ни — чут­тє­вий, у рос­ли­ни — ве­ге­та­ тив­ний. С. Явор­ський на­ма­гав­ся в сво­їй пси­хо­ло­гії з’ясу­ва­ти фі­зі­о­ло­гіч­ні ос­но­ви пси­хіч­них про­це­сів. Вхо­ди­ла у курс фі­зи­ки й ме­та­фі­зи­ка. За­га­лом ді­яль­ність Сте­фа­на Явор­сько­го роз­кла­да­єть­ся на два пе­рі­о­ди: в Ук­ра­ї­ні і в Ро­сії, од­на — твор­ча, дру­га — ду­хов­на, цер­ков­на. Все най­цін­ ні­ше він, як і йо­го пос­тій­ний опо­нент Т. Про­ко­по­вич, ство­рив в Ук­ра­ї­ні, в Ки­є­ві, тож пал­ко ба­жав за­ли­ши­ти­ся на Бать­ків­щи­ні й пра­цю­ва­ти тут. Як пи­ше дос­лід­ник йо­го твор­чос­ті Ф. Тер­нов­ський, він утік із пос­вя­чен­ня в мит­ро­по­ли­ти, про­сив не раз і ца­ря, щоб доз­во­лив йо­му по­вер­ну­ти­ся в рід­ ний край (М. Сте­фан Яворс­кий // Тру­ды Ки­ев­ской ду­хов­ной ака­де­мии.

— 1864. — №1. — С. 239, 240). Ро­сія для ньо­го — Ва­ви­лон. «Ось що спо­ну­ ка­ло ме­не, — пи­ше він у лис­ті до сво­го при­я­те­ля Дмит­ра Туп­та­ла від 19 груд­ня 1707 р., — шу­ка­ти ки­їв­ської ка­тед­ри. Не за­ра­ди ка­тед­ри ли­ше... але за­ра­ди від­по­чин­ку, спо­кій­но­го жит­тя, в якім я зміг би ли­ши­ти на­щад­кам який­­не­будь, бо­дай нез­нач­ний твір сво­го нез­нач­но­го ро­зу­му», — і да­лі скар­жить­ся, що в Ро­сії йо­му «жва­вість ро­зу­му те­пер зас­ту­пи­ла су­хість» (Тру­ды Ки­ев­ской ду­хов­ной ака­де­мии. — 1866. — Т. 1. — С. 545–547). Здег­ ра­ду­вав він у Ро­сії та­кож і як по­ет, про що мо­ва пі­де да­лі. Ад­же як по­ет Сте­ фан Явор­ський був не­а­би­я­кою осо­бис­тіс­тю, вір­шу­вав поль­ською, ла­тин­ ською, книж­ною ук­ра­їн­ською мо­ва­ми, в Ки­їв­ській ака­де­мії йо­му на­віть на­да­ли ти­ту­ла po­e­ta la­ur­ e­a­tus. Ві­до­мі та­кі по­е­тич­ні ви­дан­ня Сте­фа­на Явор­сько­го: «Гер­ку­лес піс­ля Ат­лан­та» (Чер­ні­гів, 1685), — до ре­чі, на­пи­са­но твір бу­ло в час нав­чан­ня за кор­до­ном, що свід­чить, що й то­ді він з рід­ним кра­єм сто­сун­ку не пе­ре­ри­вав; «Лу­на го­ло­су, що во­лає в пус­те­лі» (К., 1689), — па­не­гі­рик Іва­ну Ма­зе­пі, на­пи­са­ний від­ра­зу ж піс­ля по­вер­нен­ня до Ки­є­ва; «Арк­тос не­бес­ний русь­ кий», (К., 1990) — на честь пос­та­нов­лен­ня на ки­їв­ську мит­ро­по­лію Вар­ла­а­ ма Ясин­сько­го; «Ви­ног­рад Хрис­то­вий» — шлюб­ний па­не­гі­рик на він­чан­ня чер­ні­гів­сько­го пол­ков­ни­ка Іва­на Обі­дов­сько­го, не­бо­жа І. Ма­зе­пи (1698). Ві­до­мий та­кож ряд йо­го вір­шів, що не ввій­шли до дру­ко­ва­них книг, зок­ре­ма у ві­до­мій Ан­то­ло­гії Іва­на Ве­лич­ков­сько­го, де по­ет пос­тає в то­ва­рис­тві влас­ ни­ка збір­ни­ка, Д. Туп­та­ла, І. Мак­си­мо­ви­ча, І. Ор­нов­сько­го, об’єд­на­нім іме­ нем Вар­ла­а­ма Ясин­сько­го, по­е­тич­ній спад­щи­ні яко­го тут та­кож уді­ле­но міс­це. Таким чи­ном Сте­фан Явор­ський вхо­див не тіль­ки до Ки­їв­сько­го Ате­ нею, але й до Чер­ні­гів­сько­го в пе­рі­од Ла­за­ря Ба­ра­но­ви­ча, що зу­мов­лю­ва­ло­ ся міс­цем про­жи­ван­ня йо­го бать­ків під Ні­жи­ном, че­рез що са­ме в Ні­жин він пе­ред смер­тю за­по­вів свою виз­нач­ну кни­гоз­бір­ню. От­же, про­бу­ва­ю­чи в Ки­є­ві чи на Чер­ні­гів­щи­ні С. Явор­ський чис­лив­ся се­ред най­більш ак­тив­ них і виз­нач­них по­е­тів цих осе­ред­ків. Не по­ми­ли­мо­ся ко­ли ска­же­мо, що він на­ле­жав та­кож до гру­пи по­е­тів, наб­ли­же­них до геть­ма­на Іва­на Ма­зе­пи, яких піз­ні­ше, в се­ре­ди­ні XVI­II ст., по­ет Гнат Мак­си­мо­вич наз­ве: «Ті, кот­рі з Пін­ да­рем зма­га­лись». Цю на­шу дум­ку під­твер­джує те, що він не тіль­ки сла­вив геть­ма­на, але й йо­го ро­ди­ну (зга­да­ний ви­ще шлюб­ний па­не­гі­рик І. Обі­дов­

345

Титул книги С. Яворського «Арктос» Київ. 1690.

346

сько­му). Са­ме С. Явор­ський, ра­зом із П. Ор­ли­ком та І. Ор­нов­ським, і скла­да­ють цю вуж­чу гру­пу, і са­ме во­ни під­нес­ли в сво­є­му ча­сі вірш не тіль­ки на ви­нят­ко­ву тех­ніч­ ну ви­со­ту, але й нез­мір­но уск­лад­ни­ли йо­го ви­гад­ли­ви­ми, як і ви­ма­га­ло ви­со­ке ба­ро­ко, об­ра­за­ми­­ме­та­фо­ри­кою, фі­ло­ соф­ськи­ми реф­лек­сі­я­ми та вель­ми чис­лен­ни­ми ан­тич­ни­ми упо­діб­не­ни­ми, че­рез що ці тво­ри (а ще й пи­са­ні зде­біль­шо­ го поль­ською, ча­сом ла­тин­ською мо­ва­ми і тіль­ки зрід­ка книж­ною ук­ра­їн­ською) для чи­та­ча без від­по­від­но­го рів­ня ос­ві­ти ста­ва­ли важ­ки­ми до сприй­ман­ня, від­так приз­на­ча­ ли­ся для чи­та­ча особ­ли­во­го, елі­тар­но­го, не прос­то ос­ві­че­ но­го, але ви­со­ко­ос­ві­че­но­го. Са­ме ця наб­ли­же­ність до геть­ ма­на й зу­мов­лю­ва­ла по­я­ву в по­ет­ ич­них тво­рах цих ав­то­рів мі­лі­тар­них мо­ти­вів (особ­ли­во в П. Ор­ли­ка та С. Явор­сько­ го). Ос­тан­ні пев­ний час по­ді­ля­ли за­хоп­лен­ня час­ти­ни то­го­час­но­го сус­пільс­тва, особ­ли­во в ви­щих еше­ло­нах вла­ ди, до­го­во­ром із Мос­квою, вва­жа­ю­чи, що він ство­рив пре­ ро­га­ти­ви для ви­ви­щен­ня та мо­гут­нос­ті Ук­ра­ї­ни, бо з’єд­на­ на ро­сій­сько­­ук­ра­їн­ська вій­сько­ва по­ту­га, на їх­ній по­зір, ста­ва­ла ве­ли­кою си­лою. Це і справ­ді бу­ло так, але то­ді ще во­йов­ни­че нас­тро­є­на ук­ра­їн­ська елі­та не ус­ві­дом­лю­ва­ла, що ве­лич прий­де не Ук­ра­ї­ні, а Ро­сії, при чо­му знач­ною мі­рою за ра­ху­нок Ук­ра­ї­ни, а Ук­ра­ї­на нав­па­ки нев­дов­зі, утис­не­на та приг­ні­че­на сво­їм аж зов­сім не чес­ним со­юз­ ни­ком, поч­не швид­ко хи­ли­ти­ся до за­не­па­ду. Про це ви­раз­но на­пи­сав зго­ дом Пи­лип Ор­лик у «Ви­во­ді прав Ук­ра­ї­ни», уже ко­ли прий­шло от­ве­ре­зін­ня, що трак­тат із Ро­сі­єю 1654 р. «по­ви­нен був на­зав­жди вста­но­ви­ти спо­кій, воль­нос­ті й лад на Ук­ра­їн ­ і. Це дій­сно бу­ло б так, ко­ли б цар так сум­лін­но ви­ко­нав би йо­го, як у це ві­ри­ли ко­за­ки». І да­лі: «Во­ни пе­ре­да­ли мос­ков­сько­ му вій­ську свої твер­ди­ні і злу­чи­ли свої вій­ська з цар­ськи­ми зад­ля ус­пі­ ху за­галь­ної спра­ви, але цар­ські ге­не­ра­ли, ско­рис­тав­ши з до­вір’я наз­ва­ної на­ції, хит­ро­ща­ми за­хо­пи­ли ве­ли­ку кіль­кість ін­ших ук­ріп­лень і по­тім по­ча­ ли ко­ман­ду­ва­ти, мов­би гос­по­да­рі, в ці­лій кра­їн ­ і» (Ви­від прав Ук­ра­ї­ни. — Нью­Йорк, 1964. — С. 66–94). Але це бу­де на­пи­са­но уже піс­ля пов­стан­ня Іва­на Ма­зе­пи. У 80–90х ро­ках XVII ст. Сте­фан Явор­ський та Пи­лип Ор­лик ще ві­ри­ли в пер­спек­тив­ність ро­сій­сько­­ук­ра­їн­сько­го мі­лі­тар­но­го со­ю­зу, че­рез що в їх­ніх тво­рах з’яв­ля­ють­ся ан­ти­гу­ма­ніс­тич­ні мо­ти­ви (ці­ка­во, що Іван Ор­нов­ський тут сто­яв на ін­ших по­зи­ці­ях, про що по­го­во­ри­мо в стат­ті про ньо­го): во­ни слав­лять «за­ліз­ні ві­ки» і не мир, а вій­ну. До С. Явор­сько­го од­нак та­кий спо­сіб мис­лен­ня прий­шов не від­ра­зу, про що свід­чить йо­го книж­ка «Гер­ку­лес піс­ля Ат­лан­та», яка вий­шла в Чер­ні­го­ві в 1685 р. Зас­но­вок тво­ру ба­чи­мо в са­мій наз­ві: Ат­лант був ве­лет­нем, яко­го Пер­сей обер­нув на Аф­ри­кан­ську го­ру, що під­пи­рає не­бос­хил — міс­це мис­тецтв та на­ук (да­лі по­ба­чи­мо, що цим іме­нем С. Явор­ський на­зи­вав Пет­ра Мо­ги­лу). Гер­ку­лес же — тво­рець под­ви­гів, во­їн. Твір на­пи­са­но ще за геть­ма­ну­ван­ня Іва­на Са­мой­ло­ви­ча, який від­зна­чав­ся во­йов­ни­чіс­тю, спри­чи­нив­шись до за­ги­бе­лі

Пра­во­бе­реж­ної Ук­ра­ї­ни. По­е­та це тур­бує. Доб­ре ба­чить, «що за­ліз­ні ві­ки нас­ту­пи­ли і за­ліз­неє жни­во з ме­чів впа­лих зрі­ло». Але за­пи­тує по­ет: «Чом ти ґро­та­ми рів­ну до­ро­гу всте­ля­єш?» (ґрот — віс­тря спи­са чи стрі­ли). По тих­­бо ґро­тах «неш­вид­ко прой­дуть люд­ські но­ги». Зреш­тою, са­мої во­єн­ної доб­лес­ті ма­ло, щоб узя­ти ко­ро­ну: Не один­­бо до­гід­ний не сів ще на тро­ні, Ко­ли муд­рість йо­го не оз­доб­лює скро­ні, Тре­ба з мо­рем на­ук­­бо сво­бід­них прис­пі­ти, Ко­ли в го­нор­нім пор­ті ба­жа­єш си­ді­ти.

І хоч ці сло­ва ні­би сто­су­ва­ли­ся Лєш­ка, од­но­го з поль­ських кня­зів, не­ба­ га­то тре­ба, щоб зро­зу­мі­ти, що йдеть­ся­­та­ки про Іва­на Са­мой­ло­ви­ча, пра­ви­ те­ля вель­ми не­муд­ро­го, який, ук­рі­пив­ши Ко­заць­ку дер­жа­ву на Лі­во­бе­реж­ жі, Пра­во­бе­реж­жя пос­при­яв зни­щи­ти, отож зак­ли­ка­єть­ся йо­го не во­ю­ва­ти, а прос­ві­ти­ти влас­ний на­род. Че­рез це по­ет віс­тить, що тіль­ки той «гід­но на тро­нах сі­дає, ко­ли муд­рість при ін­ших зас­лу­гах пле­кає». За­га­лом же, це улюб­ле­на те­ма в дав­ній ук­ра­їн­ській по­е­зії, від­так про­тис­тав­лен­ня Бел­ло­ни, бо­ги­ні вій­ни, і Пал­ла­ди, бо­ги­ні муд­рос­ті, про­хо­дить че­рез не один твір. І справ­ді, віс­тить по­ет, до сла­ви при­хо­дить «зви­тя­жець го­то­вий», йо­го кров до­дає сяй­ва пур­пу­рам (цар­ській оде­жі), йо­го сла­ва муж­ньо цві­те над во­ро­ гом, але без муд­рос­ті він і все те ні­що. Ці­ка­во, що ціл­ком в уні­сон із лис­том Іва­на Сір­ка, на­пи­са­ним у 1678 ро­ці до Іва­на Са­мой­ло­ви­ча (лис­та вмі­ще­но у «Лі­то­пи­сі» С. Ве­лич­ка. — Т. II. — К., 1991. — С. 247), зву­чать та­кі сло­ва Сте­фа­на Явор­сько­го: …Паль­ма в купреса від­мі­нить­ся з сла­ви, Ко­ли Па­лас не бу­де на пла­ці кри­ва­вім, Муд­рість от­же ціль­ні­ша у сві­ті над си­лу, Бо не дасть їй смер­тель­ну роз­ри­ти мо­ги­лу.

Мо­ти­ви вель­ми ак­ту­аль­ні на той час, ад­же нев­дов­зі пе­ред тим бу­ло пос­ та­нов­ле­но (1681) мир із Ту­реч­чи­ною, за якою Пра­во­бе­реж­жя зат­ри­ма­ло­ся за Ос­ман­ською ім­пе­рі­єю, хоч тур­ків ко­за­ки І. Са­мой­ло­ви­ча й пе­ре­ма­га­ли. От­же в «Гер­ку­ле­сі піс­ля Ат­лан­та» ще не­має во­йов­ни­чої ей­фо­рії, яка з’яви­ ла­ся в ук­ра­їн­ських по­е­тів піс­ля пе­ре­мо­ги 1677 р. під Чи­ги­ри­ном, за­те во­на чита­єть­ся ви­раз­но в па­не­гі­ри­ку Іва­ну Ма­зе­пі «Лу­на го­ло­су, що во­лає в пус­ те­лі», що вий­шов у Ки­є­ві 1689 р. Тут уже по­ет жа­дає во­єн­них трі­ум­фів без ог­ля­ду на Пал­ла­ду. З’явив­ся в Ук­ра­ї­ні, віс­тить по­ет, справ­жній вождь Іван Ма­зе­па, він уже блис­кає блис­ка­ми, він зу­міє з’єд­на­ти на­род: «П­о­жи­ток пос­по­ли­ті в ді­лах біль­ших ма­ють, як вуз­лом не­розв’яз­ним в єд­нан­ні бу­ва­ ють» — увіч дер­жав­ниць­ка дум­ка, тож «з то­го єд­нан­ня ді­яль­ної мо­чі траць­ кий мі­сяць (та­та­ри. — В. Ш.) фа­таль­но не вий­де із но­чі». Мос­ко­ви­тя­ни при цьо­му до­рів­ню­ють­ся до ор­лів (з ог­ля­ду на дер­жав­ну сим­во­лі­ку, цей об­раз ба­чи­мо і в О. Бу­чин­сько­го­­Яс­коль­да). От­же, ук­ра­їн­ці б’ють та­тар ра­зом з мос­ко­ви­та­ми, від­так по­ет прос­лав­ляє Мар­са і зак­ли­кає Іва­на Ма­зе­ пу йти на Крим. По то­му йде апо­ло­гія За­ліз­но­го ві­ку, по­ет при цьо­му не

а Куп­рес — мо­ги­ла.

347

Титул книги С. Яворського «Повня місяця, який світить у клейноті» — панегірик на честь В. Ясинського. Гравюра наметалі О. Тарасевича Київ. 1691.

348

пох­ва­ляє зо­ло­то­го Са­тур­но­во­го ві­ку (мир­не жит­тя), а «хва­лю за­ліз­ний чи зі ста­лі ли­тий», і пря­мо го­во­рить: «Хва­лі­те мир ви, я ж кри­ва­ві хви­лі» і «да­ле­ ко біль­ше цін­нос­ті у бою, як у спо­кою». Ос­нов­ні вар­тос­ті виз­на­чає по­ет: «за­ліз­ний мо­лот, про­ти­ва­ги цно­ті — та­кі прик­ме­ти в ча­сі та цін­но­ти». Сла­ ва ле­жить не на м’яко­му ло­жі, а «на кри­ва­вім пла­ці», йде Мар­со­ви­ми пи­ля­ ви­ми шля­ха­ми, і той у сві­ті стає слав­ний, «хто муж­ньо крів­цю роз­ли­ває» і хто за­пи­са­ний у Віч­них кни­гах «за­ліз­ним сти­лем», тому ав­тор від­вер­то зак­ли­кає геть­ма­на Іва­на Ма­зе­пу до вій­ни, бо «пло­до­но­сить ни­ва до­мів тих, кот­рі віч­ну сла­ву дво­ять в шля­хет­них во­ях». От­же, гу­ма­ніс­тич­но­го про­тис­ тав­лен­ня Бел­ло­ни та Пал­ла­ди тут уже не­ма, не­має й зак­ли­ ку їх по­єд­на­ти, ав­тор від­вер­то стає спів­цем Мар­са, при то­му ім­пе­рі­ял ­ іс­тич­но­го, ад­же зак­ли­ка­єть­ся йти і зни­щи­ти су­сід­ній на­род, при то­му йти тре­ба не зі сво­єї во­лі, а з на­ка­ зу чу­жо­зем­но­го ца­ря, від­так і своє пе­ро по­ет від­вер­то де­гу­ ма­ні­зує. Щоп­рав­да, та­кі нас­трої не бу­ли в Сте­фа­на Явор­сько­го пос­ тій­ні й ко­неч­ні; зреш­тою, ми вже пи­са­ли в ог­ля­ді йо­го жит­тя, як до­ля тяж­ко над ним по­кеп­ку­ва­ла, ад­же нев­дов­зі і йо­го за­не­се в пів­ніч­ні краї, де не ві­рять у сльо­зи і де не слу­ха­ють про­хань і де, від­так, уб’ють йо­го та­лант, зроб­ля­чи цей ви­со­ кий ум мер­зен­ним прок­ли­на­чем то­го ж та­ки Іва­на Ма­зе­пи, яко­го він сво­го ча­су, зда­єть­ся, щи­ро сла­вив, — йдеть­ся про вірш «Із­ми м’я, Бо­же» і про «Сло­во пе­ред прок­лят­тям Ма­зе­ пи», у яко­му зок­ре­ма ска­зав: «Кра­що­го то­бі іме­ні не знай­ ду біль­шо­го за це, ко­ли те­бе, змін­ни­ка все­лу­ка­во­го, наз­ ву Іу­дою», і це то­ді, ко­ли цей на­чеб­то Іу­да дер­зно­вен­но пов­ став за сво­бо­ду рід­ної зем­лі. М. Дра­го­ма­нов наз­вав ан­ти­ма­ зе­пин­сько­го вір­ша С. Явор­сько­го «шко­ляр­сько­­по­пів­ською лай­кою». (М. Дра­го­ма­нов. По­лі­тич­ні піс­ні ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду XVI­II–XIX ст. — Же­не­ва, 1880. — С. 49). Інк­ри­мі­на­ції Ма­зе­пі у вір­ші по­дають­ся та­кі: на­ру­га над цер­ква­ми — і це при то­му, що І. Ма­зе­па був бу­дів­ни­ком бага­тьох цер­ков; про­лит­тя не­вин­ної кро­ві — кро­во­жад­ність Ма­зе­пи ні­ким не до­ве­де­на, хоч сво­їх і дер­жав­них во­ро­гів він та­ки, як ко­жен пра­ви­тель, ка­рав; змі­на ві­ри — Ма­зе­па сво­єї ві­ри, як це чи­нив С. Явор­ ський, не змі­ню­вав; ка­ра і смерть Іск­ри та Ко­чу­бея — акт ціл­ком спра­вед­ ли­вий, бо ті бу­ли зрад­ни­ка­ми й до­но­щи­ка­ми; ба­жання від­да­ти Ук­ра­ї­ ну Поль­щі — ціл­ком фаль­ши­ве зви­ну­ва­чен­ня, ін­ша річ, що зно­си­ни з Поль­ щею, та­єм­ні, в геть­ма­на бу­ли. У 1690 р. по­ет ви­дав кни­жеч­ку «Русь­кий не­бес­ний Арк­тос», який є па­не­ гі­ри­ком йо­го вчи­те­лю Вар­ла­а­му Ясин­сько­му, од­но­му з го­лів Ки­їв­сько­го Ате­ нею, про яко­го зга­ду­ва­ли ви­ще. Вір­ші ці пи­са­но поль­ською та ла­тин­ською мо­ва­ми, для нас во­ни по­­о­соб­ли­во­му ці­ка­ві, бо тут С. Явор­ський опи­сує Ки­їв­ську ака­де­мію, а от­же, й Ате­ней. «Русь­кий не­бес­ний Арк­тос» (Арк­тос — су­зір’я Ве­ли­кої Вед­ме­ди­ці) — це пра­вос­лав­на цер­ква в Ук­ра­ї­ні, а в шир­шо­ му зна­чен­ні й са­ма Ук­ра­їн ­ а (в де­як ­ их по­зи­ці­ях), при то­му цей Арк­тос скла­

да­єть­ся з «гер­бо­вих пла­нет», тоб­то йдеть­ся про шля­хет­ський стан в Ук­ра­ї­ні, шлях­ти­ча­ми ж бу­ла, як пра­ви­ло, ви­ща стар­ши­на, пе­ре­ду­сім сам І. Ма­зе­па, та й ви­ще ду­хо­венс­тво (пе­ре­ду­сім В. Ясин­ський). Спер­шу ав­тор в ок­ре­мо­ му дво­вір­ші по­дає ціл­ком оп­ти­міс­тич­ний зас­но­вок, що «наш ко­ра­бель» три­ має до Арк­то­са що­день свій путь, і по­ет спо­ді­ва­єть­ся, що «у порт щас­ли­во, знай­те, він прий­де». Отож цей Арк­тос — «кри­ці став по­діб­ний, а сер­це в ньо­го як Кав­каз кре­мін­ний», він з бу­ла­ту, ку­тий мо­ло­том Брон­та (під­руч­но­ го бо­га­­ко­ва­ля Вул­ка­на), але же­не йо­го, ко­раб­ля, не по­гід­на хви­ля, а Про­зер­ пі­на, бо­ги­ня під­зем­но­го сві­ту, на­ро­ди­ла ж її Ти­зи­фо­на (бо­ги­ня пом­сти) чи Ме­ду­за (стра­хо­ви­ще, пог­ляд якої пе­рет­во­рю­вав лю­ди­ну в ка­мінь) — ось як до­во­дить­ся жи­ти ук­ра­їн­ській цер­кві й Ук­ра­ї­ні, тоб­то нав­ко­ло них ша­ле­ніє пе­кель­не мо­ре, в яко­ му має плив­ти ук­ра­їн­ський ко­ра­бель, ма­ю­чи весь час «мар­нот­ну втра­ту». «Бід­на в нас фор­ту­на!» — ви­гу­кує по­ет, і ця втра­та біль­ше Зо­ло­то­го ру­на з Кол­хі­ди — сим­во­ лу вла­ди. То­му, ба­ча­чи це, го­ді не про­ли­ва­ти сліз. Ша­ліє ві­тер, сі­че віт­ри­ла на ук­ра­їн­сько­му ко­раб­лі, на­хо­дить лю­та хви­ля, щоб «Язо­на оду­ри­ти мар­не» — Язон тут мит­ро­по­ лит, оче­вид­но ще Г. Свя­то­пол­кЧет­вер­тин­ський, «оду­ри­ти мар­не» — під­да­ти у під­лег­лість ук­ра­їн­ську цер­кву Мос­ ков­сько­му пат­рі­яр­ха­ту; хо­че та хви­ля ар­го­нав­тів (кер­ма­ ни­чів ук­ра­їн­ської цер­кви) вто­пи­ти. Від­так по­ет зак­ли­кає бо­га віт­рів Ео­ла зжа­ли­ти­ся і вга­му­ва­ти лю­ті віт­ри, да­ти віт­ро­ві «твер­ді пу­та», щоб нас не здо­ла­ла «злість оця пре­ лю­та». Хай ліп­ше по­ві­ють пів­ден­ні, теп­лі віт­ри (Ак­ві­ло­ ни), щоб з’яви­ла­ся по­го­да, а до по­тер­пі­лих зно­ву по­вер­ неть­ся сво­бо­да. Міс­це вель­ми ба­га­тоз­нач­не: лю­ті віт­ри (пів­ніч­ні) — це ви­раз­ний на­тяк на не­дав­нє (1686 р.) неп­ рав­не при­єд­нан­ня Ки­їв­ської мит­ро­по­лії до Мос­ков­сько­го пат­рі­яр­ха­ту, а спо­ді­ван­ка на теп­лі віт­ри (пів­ден­ні) — спо­ді­ван­ка по­вер­ну­ти­ся під ло­но Кон­стан­ти­но­поль­сько­го пат­рі­ар­ха­ту. «О, чи блис­неш ти нам, Гіп­пе­рі­о­ не?» — за­пи­тує по­ет (Гіп­пе­рі­он — сон­це) і чи осу­шить­ся мо­ре на­ших сліз? Але да­рем­ні спо­ді­ван­ки, бо «злість зав­жди в сві­ті ви­рос­ти го­то­ва», отож «і до­сі хви­ща нес­тер­пу­ча бу­рить», тоб­то й до­сі до­во­дить­ся про­бу­вá­ти у вій­ні (як це су­пе­реч­но до не­дав­но вис­лов­ле­но­го С. Явор­ським мі­лі­тар­но­го ен­ту­зі­ яз­му!). По­пе­ред­ньо­го ду­хов­но­го кер­ма­ни­ча ко­раб­ля заб­ра­ла смерть (йдеть­ ся про Г. Свя­то­пол­ка­­Чет­вер­тин­сько­го, ки­їв­сько­го мит­ро­по­ли­та, який по­мер у квіт­ні 1690 ро­ку, йо­го нас­туп­ни­ком че­рез два мі­ся­ці став Вар­ла­ам Ясин­ ський, з ці­єї на­го­ди й на­пи­са­но па­не­гі­ри­ка), але Язон, яко­го по­ет на­зи­ває «зух­ва­лим», усе ж їде по Зо­ло­те ру­но (тут Язон уже но­вий мит­ро­по­лит). Але «на суд­ні — пас­тка, Бо­же мій, змі­їн ­ а, і вже от­рут­ну па­шу роз­зяв­ляє» — йдеть­ся, оче­вид­но, про при­хиль­ни­ків під­по­ряд­ку­ван­ня ук­ра­їн­ської цер­кви Мос­ков­сько­му пат­рі­яр­ха­ту. Що це міс­це мож­на чи­та­ти са­ме так, свід­чить по­даль­ший ря­док: ота «пас­тка» ба­жає ко­раб­ля про­ков­тну­ти. Але не тре­ба пла­ка­ти, зас­те­рі­гає по­ет, кож­ну бі­ду Бог «ве­се­лим ран­ком вкри­ває», бо не­ма

Гравюра поднесена митрополиту Стефану Яворському в Киівській академії.

349

Стефан Яворський — митрополит рязанський і муромський. Портрет XVIII ст.

350

й тро­ян­ди без ко­лю­чок, а піс­ля не­го­ди яс­ні­ше сві­тить сон­ це. Отож, ко­ли прий­шов на мит­ро­по­ли­чий трон Вар­ла­ам Ясин­ський, спо­ді­ва­єть­ся по­ет, то «го­ді вже бо­я­тись то­ні при тім стер­ни­чім, дба­ло­му Язо­ні» — хай із цим при­хо­дом роз­ві­ють­ся «ли­хо­віс­ні хму­ри». Оп­ти­мізм по­е­та ми­лий, але, на жаль, ви­я­вив­ся без­пер­спек­тив­ний, про що віс­тить до­ля са­мо­го Сте­фа­на Явор­сько­го. Цей вірш, блис­ку­чий, екс­пре­ сив­ний, по­вен внут­ріш­ньо­го вог­ню; зда­єть­ся, єди­на пам’ят­ ка, яка хоч але­го­рич­но, в дру­го­му, внут­ріш­ньо­му чи­тан­ні, від­би­ває од­ну з біль­ших драм ук­ра­їн­ської ду­хов­нос­ті — під­ по­ряд­ку­ван­ня пра­вос­лав­ної цер­кви в Ук­ра­їн ­ і мос­ков­ській. Ці­ка­во тут і те, що до Г. Свя­то­пол­ка­­Чет­вер­тин­сько­го С. Явор­ський не ста­вить­ся не­га­цій­но, оче­вид­но, з мо­раль­ ної за­са­ди, що про не­дав­но по­мер­лих не мож­на го­во­ри­ти зле (по­рів­няй­мо «Епі­та­фі­он» геть­ма­ну І. Брю­хо­вець­ко­му, що йо­го на­пи­сав Ла­зар Ба­ра­но­вич). Да­лі по­ет пе­ре­хо­дить до Ки­їв­ської ака­де­мії, тоб­то ту­ди, де «Ки­їв­ської шко­ли сфе­ра є не­бес­на», спо­ді­ва­ю­чись на її вос­кре­сін­ня — це зас­но­вок, вик­ла­де­ний у пе­ред­ньо­му дво­вір­ші. Тут зно­ву зга­ду­ють­ся «не­щас­ли­ві по­ри» вже для ака­де­мії. Во­на му­си­ла іс­ну­ва­ти у вель­ми важ­ких умо­вах, бо «тут, на сві­ті, чи є ре­чі ці­лі, що­би смер­тель­ні не зби­ва­ли хви­лі», ад­же ми, тоб­то Укра­ї­на, мо­же­мо бу­ти заг­на­ні ли­хою фор­ту­ною в льо­хи, тоб­то за­ги­ну­ти. На «Мо­ги­лян­ські не­ба», тоб­то Ки­їв­ський Ате­ней, не раз спа­да­ли не­щас­ли­ві до­лі. Отож, «ко­ли це не­бо хма­ра чор­на би­ла, пох­му­ра нав­кіл те­мінь ото­чи­ ла», — тоб­то ко­ли ака­де­мія не ви­ко­ну­ва­ла сво­їй фун­кцій, не ви­пус­ка­ла ос­ві­ че­них му­жів, які роз­ганяли те­мінь, то й на­род у тем­ря­ві жив. Смерть Пет­ра Мо­ги­ли бу­ла важ­ким вип­ро­бу­ван­ням для ки­їв­ських шкіл, бо то­ді «мо­ги­лян­ ські ов­до­ві­ли му­зи». Мо­ги­ла тут при­рів­ню­єть­ся до Ат­лан­та (ми вже зга­ду­ ва­ли, що й у кни­зі «Гер­ку­лес піс­ля Ат­лан­та» під Ат­лан­том мож­на ро­зу­мі­ти П. Мо­ги­лу), да­лі по­ет вис­лов­лює спо­ді­ван­ня, що з при­хо­дом Вар­ла­а­ма Ясин­сько­го на мит­ро­по­ли­чий трон, він ви­ко­нає мі­сію са­ме Пет­ра Мо­ги­ли, го­ло­ви Ки­їв­сько­го Ате­нею, Ат­лан­та, і воз­не­се шко­ли на на­леж­ний рі­вень, що, ска­же­мо, й справ­ді збу­ло­ся — зав­дя­ки ста­ран­ням В. Ясин­сько­го та І. Ма­зе­пи Ки­їв­ська ака­де­мія та­ки здо­бу­ла сво­го най­ви­що­го роз­кві­ту. На­за­гал ро­лі цер­кви в жит­ті на­ро­ду (сві­ту) Сте­фан Явор­ський на­дає особ­ли­во­го зна­чен­ня.В нас­туп­но­му Арк­то­сі, кот­рий ба­га­то пла­нет схи­ляє до за­хо­ду, але сам сі­яє зав­жди, по­ет по­дає ти­по­ве для ба­ро­ко ус­ві­дом­лен­ня не­пос­тій­нос­ті та змін­нос­ті усьо­го су­що­го. Хоч про­мін­ня фор­ту­ни, пи­ше він, вель­ми сві­тить, але піс­ля доб­рої по­го­ди має прий­ти у світ пох­му­рість; на­віть світ­ло сон­ця в сві­ті не­на­дій­не — дих­не ве­чір і всіх хма­рин­ня пок­риє; піть­ма та заг­ла­да за­тем­нює й кош­тов­не ка­мін­ня; хоч скіль­ки світ­ла в дні, «ве­чір зве­де день в дур­нич­ку» — од­ним сло­вом усе нет­рив­ке і змін­не, ли­ше Арк­тос «не по­хи­лить до за­хо­ду зло­го» і не «бу­де в смер­тель­нім ніч­лі­гу», тоб­то ав­тор вва­жає тіль­ки цер­кву тим віч­ним, що втри­мує світ, а від­так Ук­ра­ї­ну, і во­на є га­ран­том її ус­тій­нос­ті; тому на­дає та­ко­го ве­ли­ко­го зна­чен­ня па­дін­ню влас­не

ук­ра­їн­ської цер­кви піс­ля при­єд­нан­ня її до Мос­ков­сько­го пат­рі­яр­ха­ту; і, мож­ли­во, мав тут ра­цію, ад­же пра­вос­лав­на єд­ність ста­ла дви­гу­ном на­ці­о­ наль­но­­виз­воль­ній вій­ні Б. Хмель­ниць­ко­го, а тут під­би­ва­ла­ся й роз­хи­ту­ва­ ла­ся са­ма на­ці­о­наль­на ос­нов­на під­по­ра. Від­так у ще од­но­му Арк­то­сі по­ет ви­раз­но го­во­рить про то­го, хто цер­кву очо­лює. За­га­лом Сте­фан Явор­ський вель­ми ви­со­ко ста­вить зна­чен­ня ду­хов­но­го пра­ви­те­ля; ко­ли той дос­той­ний, то й зем­ля їх­ня ос­віт­ле­на, бо «чим для не­ба є сві­ти­ла, тим для сві­ту є при­ма­си». Ко­ли ж ду­хов­ний пра­ви­тель без доб­ро­ чес­нос­ті, то на­хо­дить тьма; ко­ли пра­ви­тель у гні­ві — це ні­би за­су­ха для зем­ лі; ко­ли ж пра­ви­тель став «пля­мою роду» — (чи не на­тяк на Г. Свя­то­пол­ка­ Чет­вер­тин­сько­го?) — сон­це сіє ту­ман на зем­лю; ко­ли пра­ви­тель лю­тує — то це ні­би ві­тер; ко­ли ша­ліє — слі­пить блис­ку­чим сяй­вом; ко­ли лег­ко­важ­ний — це ні­би за­тем­нен­ня сон­ця. Чернь (прос­тий на­род) має йти за ду­хов­ним пра­ви­те­лем, бо «зав­жди не­пос­тій­на чернь мі­ня­єть­ся ра­зом з вер­хо­во­да­ми», але й во­ни, пра­ви­те­лі, «од ті­ні зем­лі за­тем­ню­ють­ся». Цей вірш вель­ми ці­ка­ вий, бо дає змо­гу зро­зу­мі­ти, чо­му су­час­ни­ки Пет­ра Мо­ги­ли, нап­рик­лад, на­зи­ва­ли йо­го вож­дем та геть­ма­ном; від йо­го, ки­їв­сько­го мит­ро­по­ли­та, си­ли, ро­зу­му, по­зи­ції і справ­ді вель­ми ба­га­то за­ле­жа­ло в то­діш­ньо­му жит­ті. «Русь­кий не­бес­ний Арк­тос» ці­ка­вий і з фор­маль­но­го бо­ку. Твір скла­да­ єть­ся з ак­ро­вір­шо­ва­них час­тин, кож­на з яких є са­мос­тій­ним Арк­то­сом, в ак­ро­вір­ші за­пи­са­но ім’я, пріз­ви­ще і сан но­во­го мит­ро­по­ли­та. З ін­ших тво­рів по­е­та вар­то від­зна­чи­ти ма­лень­кий ше­девр — еле­гію «Мит­ро­по­ли­та ря­зан­сько­го та му­ром­сько­го сліз­не з кни­га­ми про­щан­ня», на­пи­са­ний С. Явор­ським в кін­ці жит­тє­во­го шля­ху, в 1721 р., який мож­ли­во, мав спо­ну­ку до на­пи­сан­ня — за­бо­ро­ну Пет­ром I ук­ра­їн­сько­го кни­год­ру­ку­ ван­ня. Це щи­рий, зво­руш­ли­вий гімн ос­ві­ті, кни­гам, біб­лі­о­манс­тву. Ви­ки­ну­ тий із рід­ної зем­лі по­ет та фі­ло­соф, не ма­ю­чи змо­ги бу­ти со­бою, мав од­ну роз­ра­ду — кни­ги, які він «час­то гор­тав і пес­тив», во­ни «вті­ха й ок­ра­са моя!» Про те, що вірш бу­ло на­пи­са­но з при­во­ду цар­сько­го ука­зу, ске­ро­ва­но­ го про­ти ук­ра­їн­сько­го кни­го­ви­дав­ниц­тва, свід­чать та­кі сло­ва: «Ни­ні ж су­ди­лось ме­ні, — о мій сму­ток і біль нес­тер­пу­чий! — в спо­ми­ні тіль­ки пле­ кать ті не­ох­ма­ре­ні дні» — тоб­то час йо­го мо­ло­дос­ті, ко­ли сам ви­да­вав по­е­ тич­ні кни­ги, ко­ли про­бу­вàв в ото­чен­ні ак­тив­них бу­дів­ни­чих Ма­зе­пин­ської до­би, ко­ли був по­е­том та фі­ло­со­фом, жи­ву­чи на бать­ків­щи­ні. Вод­но­час «Сліз­не з кни­га­ми про­щан­ня» — пе­ред­смер­тний вірш, нас­т уп­но­го ро­ку С. Явор­ський справ­ді по­мер. От­же, для ньо­го при­хо­див час, ко­ли має роз­гор­ну­ти ін­шу кни­гу — Віч­нос­ті, че­рез що зі стра­хом прог­ля­дає він своє жит­тя; страх цей був не­без­під­став­ний, ад­же не все доб­ре бу­ло в то­му жит­ті. Тому про­сить, щоб йо­го ім’я («мар­не най­мен­ня») бу­ло­­та­ки за­пи­са­но в кни­ гу жит­тя, Ось ці про­ник­ли­ві ряд­ки: Віч­нос­ті кни­гу від­мін­ну пе­ред мо­ї­ми очи­ма — Ско­ро до ньо­го прий­ду — має від­кри­ти Гос­подь. Ко­жен з су­во­їв її свої вчин­ки й сло­ва від­чи­тає, І по зас­лу­зі у ній знай­де зап­ла­ту со­бі. Кни­го Гос­под­ня страш­на! На су´­ди­щі на­шім ос­тан­нім

351

Кож­не зло­чинс­тво і гріх на­віч по­ка­же во­на! В дум­ці її роз­гор­таю: трем­тін­ня про­ни­зує ті­ло, В бо­ліс­нім сер­ці стри­мить тон­ка і бис­тра стрі­ла!

Твор­чість С. Явор­сько­го ще тре­ба вив­ча­ти й до­но­си­ти йо­го тво­ри до су­час­но­го чи­та­ча. Фі­ло­соф­ська спад­щи­на тіль­ки по­ча­ла ви­хо­ди­ти збір­ним ви­дан­ням, по­е­зії у під­сум­ко­ве ви­дан­ня так і не зби­ра­ли­ся, на те має прий­ти час. Як ми ка­за­ли, бу­ли в йо­го твор­чос­ті світ­лі й тем­ні сто­рін­ки, ви­со­кі зле­ ти й ду­хов­ні за­не­па­ди, отк­ро­вен­нос­ті й ни­ці сто­рін­ки (лай­ки на Іва­на Ма­зе­пу, з яким ко­лись на­пев­не був од­но­дум­цем). Він не мав стіль­ки си­ли, як йо­го без­по­се­ред­ній мо­лод­ший ком­пан, а влас­ти­во учень у по­е­зії Пи­лип Ор­лик, щоб усе жит­тя про­нес­ти честь і дос­той­ність си­на сво­єї зем­лі, але й він був, зде­біль­шо­го, світ­лою осо­бис­тіс­тю, хоч і впав жер­твою ро­сій­сько­го на­сил­ля над на­шою зем­лею та ду­хов­ніс­тю. Ці­ка­во й те, що в час влас­ної не­мо­чі ду­хов­ної, по­лум’яний і нес­хит­ний пат­рі­от Пи­лип Ор­лик, звер­та­єть­ ся з ве­ли­ким лис­том (Ос­но­ва. — №10. — 1862) са­ме до сво­го нав­чи­те­ля — Сте­фа­на Явор­сько­го і, хоч го­ді наз­ва­ти то­го лис­та спо­від­дю, бо ним Ор­лик про­бу­вав за­ча­ти од­ну із чис­лен­них сво­їх по­лі­тич­них ком­бі­на­цій, але звер­ нув­ся він із ці­єю ви­ди­мою спо­від­дю не до ко­го, як до С. Явор­сько­го, бо, мож­ли­во, спо­ді­вав­ся, що під важ­ки­ми ря­са­ми ро­сій­сько­го цер­ков­но­го звер­ хни­ка ще б’єть­ся жи­ве ук­ра­їн­ське сер­це. Ко­ли б на те не спо­ді­вав­ся, на­пев­не б то­го лис­та не пи­сав.

352

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ

ІЗ КНИ­ГИ­ «РУСЬ­КИЙ НЕ­БЕС­НИЙ АРК­ТОС»­ КИ­ЇВ, 1690 р. АРК­Т ОС­ гер­б о­в их пла­н ет, до яко­г о

Наш ко­ра­бель свій путь три­ма що­день, У порт щас­ли­во, знай­те, він прий­де.

Він, бе­зу­мов­но, кри­ці став по­діб­ний, А сер­це в ньо­го як Кав­каз кре­мін­ний. Або з бу­ла­ту із Вул­ка­на гу­ти Ста­лис­тим Брон­та мо­ло­том він ку­тий. Річ пев­на, го­нить хви­ля не­по­гід­на, Але жах­ли­ва зим­на Про­зер­пі­на, Ли­бонь, та, кот­ра із ка­вер­н а Плу­то­на, А на­ро­ди­ла мсти­ва Ти­зи­фо­на Або та, кот­ра Цер­бе­ра при узах Три­має міц­но, ма­ти їй Ме­ду­за. Ах, хто узд­ріє в хви­лі тій бур­хли­вій Ру­син­ське суд­но, взнає жа­ліс­ли­во Мар­нот­ну втра­ту (бід­на в нас фор­ту­на!), До­рож­чу то­го, що з Кол­хі­ди, рý­на. І як тут сльо­зи не про­лить із го­ря, Як ба­чиш хви­лю звих­ре­но­го мо­ря. А ві­тер вир­вавсь, на­че з пек­ла, кля­тий, На Світ мет­нув­ся буй­но по­гу­ля­ти. Сі­че ска­же­но зір­ва­ні віт­ри­ла На русь­кім суд­ні. Зно­ву лю­та хви­ля Іде Язо­на оду­ри­ти мар­не, Вто­пить у то­ні б ар­го­нав­тів праг­не. Не­щас­не суд­но і не­щас­не вéс­ло, Що в рус­ло сліз­не, ро­ся­не за­нес­ло. Стій, Бо­же віт­ру, стій, жах­кий Ео­ле, Над на­ми зжаль­ся (ві­дій­ди не­до­ле!).

а Ка­вер­ни — прір­ви.

б То­ня — міс­це, де то­нуть.

353

а На­ук­лер — гос­по­дар

ко­раб­ля.

б Ем­пір — не­бо, рай, міс­ це пе­ре­бу­ван­ня бо­гів.

354

Ко­ли б ти, став­ши Гіп­по­та­дом дру­гим, Свої на­леж­но ви­ка­зав пос­лу­ги І ві­тер лю­тий зміг би по­до­ла­ти, Кот­рий на Тат­ри мо­же за­лі­та­ти — Мар­пей­ські ж ске­лі, До­до­ней­ське дуб’я Твоє нес­круш­не під­ти­нає зуб’я; Й то­бі пот­ріб­но, Гіп­по­та­де, вста­ти, Твоя зви­тя­га мо­же вря­ту­ва­ти! Твер­ді для віт­ру тре­ба да­ти пу­та, Хай не здо­лає злість оця пре­лю­та! Ру­шай їх прос­то в віч­нії тем­ни­ці, Дай на по­жи­ву хи­жо­му шу­лі­ці. О, хай би зно­ву вста­ли Ак­ві­ло­ни, Страш­ні цер­бер­ські вкри­ли па­віль­йо­ни, По ура­га­нах з’явить­ся по­го­да, До по­тер­пі­лих вер­неть­ся сво­бо­да. О, чи блис­неш ти нам, Гі­пе­рі­о­не, Й ко­ли осу­шиш мо­ре сліз со­ло­не? Ли­бонь, да­рем­на прис­трасть мо­го сло­ва: Злість зав­жди в сві­ті ви­рос­ти го­то­ва. І до­сі хви­ща нес­тер­пу­ча бу­рить, Що в прір­ви хо­че ці­лий світ за­ну­рить. Тво­го вже, Ру­се, на­ук­ле­раа тяг­не, В тюр­му смер­тель­ну по­са­ди­ти праг­не. Але зух­ва­лий той Язон все ж їде, Щоб зо­ло­теє взять ру­но в Кол­хи­ді. Кот­рий у суд­ні, тим суд­ном був пра­вив, В ем­пі­ріб за­раз, дос­ту­пив­ся сла­ви. Йо­му ос­тан­ня ви­би­ла го­ди­на, На суд­ні — пас­тка, Бо­же мій, змі­ї­на, І вже от­рут­ну па­щу роз­зяв­ляє, Йо­го ков­тну­ти, Гос­по­ди, жа­дає! Вти­рай, од­на­че, сльо­зи, русь­ке око, Чом в сліз­ній то­неш ку­пе­лі гли­бо­ко? Ся річ ко­неч­на, зав­жди так бу­ває: Ве­се­лим ран­ком Бог бі­ду вкри­ває! Ка­жу: ні­де ти не по­ба­чиш ро­жі, Щоб там ко­лю­чок не бу­ло — сто­ро­жі. І як до­ща­ми, гро­мом не­бо сіє, Крас­ні­ше по­тім не­бо за­яс­ніє. Й ко­ли зать­мить­ся Фе­ба по­зо­ло­та, То по­тім щас­тя блис­не у во­ро­та. Га­муй же ту­гу, мій рок­со­ла­ни­не, Твоє суд­но вже в га­вань свою пли­не. Аус­три ві­тер справ­ді вже спи­ни­ли,

Уже Зе­фі­ри по­ві­ва­ють ми­лі, Лас­ка­во ди­ше гір­кос­ліз­на то­ня, Віт­ри­ла би­ті до зем­лі вже го­нять, Й для то­го АРК­ТОС бу­де ін­фу­ла­тиа Зо­рис­то на­шу зем­лю ося­ва­ти. Це справ­ді: го­ді вже бо­я­тись то­ні При тім стер­ни­чім, дба­ло­му Язо­ні! Крий Ін­фу­ла­та пас­тир­ська на ді­лі Міц­ну кіт­ви­цюб й вес­ла, що на хви­лі. І хай нам АРК­ТОС, міс­то Ци­но­зу­ри, Роз­віє зно­ву ли­хо­віс­ні хму­рив.

а Ін­фу­ла­та — єпис­коп­ ська шап­ка.

б Кіт­ви­ця — якір. в Xму­ри — тем­ні хма­ри.

АРК­Т ОС­ гер­б о­в их пла­н ет,

Де Ки­їв­ської шко­ли сфе­ра є не­бес­на, З ру­їн во­на всі­ля­ких ско­ро вже вос­крес­не!

В нас, гей, бу­ва­ли не­щас­ли­ві по­ри, Бо­дай за­па­лись у під­зем­ні но­ри! Або Пер­сея хай по­ли­нуть слі­дом Ту­ди, де Га­дес, в жер­тву чор­ним бі­дам. Рвуч­ким по­льо­том хай би не вер­та­ли, Як кру­го­о­біг сві­ту утя­жа­ли. Ле­тять за­ві­си гор­ні сфер арк­тич­них, Що зо­ді­як на осях кру­тить віч­них, А з ним і не­бо, на­ші дні та но­чі, Кот­рі він вер­тить з усі­єї мо­чі. А як не втри­ма він оту ма­хи­ну, Світ обер­ну­ти мо­же у ру­ї­ну. Ма­буть, не­ма­ло бу­де Бо­гу ді­ла, Щоб не ков­тну­ла всіх лю­дей мо­ги­ла. І тут, на сві­ті, чи є ре­чі ці­лі, Що­би смер­тель­ні не зби­ва­ли хви­лі? Ах, хто не знає, що у мить не­го­жу Заг­нать в льо­хи нас злі фор­ту­ни мо­жуть. Сво­їм чов­ном там нас Ха­рон прес­тро­гий Геть за Сти­гій­ські за­ве­зе від­ро­ги, І як же ре­чі в нас три­ва­ти ма­ють — Й не­бес­ні сфе­ри на­віть упа­да­ють. На Мо­ги­лян­ські Не­бе­са до­во­лі Та­кі ж спа­да­ли не­щас­ли­ві до­лі. Свя­тий гер­бо­вий мі­сяць ся­яв з не­баг — Гір­кі лить сльо­зи на ту смерть нам тре­ба. Ко­ли це не­бо хма­ра чор­на би­ла,

г Ідеть­ся про герб П. Мо­ги­ли.

355

Пох­му­ра нав­кіл те­мінь ото­чи­ла. І Ки­їв, шко­ли в смут­но­му мо­мен­ті В тяж­кім то­ну­ли всі бу­ли ля­мéн­ті: Мо­гил (ох жа­лю, як це пе­ре­жи­ти!) Пла­не­ти світ­ло му­си­ли зга­си­ти. Й Ереб із то­го ті­шивсь, і ме­ду­зи, Що Мо­ги­лян­ські ов­до­ві­ли му­зи. То­пи­ло го­ре, сліз ли­ли­ся рі­ки, Важ­кі ста­ва­ли в рок­со­лан по­ві­ки. Роз­би­те сер­це у Мі­нер­ви ста­ло, Но­си­лась з не­ба, пла­ка­ла не­ма­ло. О тяж­кий жа­лю, о страш­ний ти­ра­не, Той час нам сер­це тис­нув го­рем п’яне. Пок­лав Бог шра­ми у бі­ді тій сліз­ній, Не­мов Кав­каз той, ліг тя­гар віт­чиз­ні! О, як жа­лі­ла Ки­їв­ська Пал­ла­да, Сер­ця вра­жа­лись, ах, страш­на заг­ла­да! Лерней­ським з жа­ху со­ком на­пи­ва­лись, Ат­лант зва­лив­ся, хоч і не вби­ва­ли. Й язик ду­біє, і не­має си­ли, Ко­ли зга­да­єш про ту смерть Мо­ги­ли! Твер­діш над Мар­пес, ру­ко Ліб­ит­ини! Сти­гій­ські зна­ти су­тін­ні до­ли­ни, — А ти, по­дав­ши нам хар­чі мі­зер­ні, У тій от­рут­ній по­ки­да­єш Лер­ні, Ко­ли Ат­лан­та пре­мо­гут­ні си­ли Зап­раг­ла склас­ти в тем­ря­ву мо­ги­ли. І чи ж з Ат­лан­том ги­ну­ти вам тре­ба, О шкіл чу­до­ві Ки­їв­ськії Не­ба? Іще ви стій­те, ще не все в за­ги­ні, Фор­ту­на бу­де ще в яс­ній од­мі­ні. Вже вид­но АРК­ТОС із пла­нет прес­віт­лий, Він про­мінь в ті­нях ки­не вам роз­квіт­лий, Сю­ди, о шко­ли Ки­їв­ські, прис­піє Вам щас­тя — блі­дість із об­лич­чя змиє. Кла­діть­ся зно­ву на арк­тич­нім по­лі, На­ук пер­ло­вих лий­те ви Пак­то­лі; І як не ба­чиш цьо­го, заз­дрість очі То­бі за­ли­ла і те­бе мо­ро­чить. І ще ска­жу: як шко­ла щас­тя має — Це Вар­ла­а­мів мі­сяць по­си­лає.

356

АРК­Т ОС­ древ­н іх сві­т ил пре­о с­в я­щ ен­н о­г о ар­х і­п ас­т и­р я,­ нав­к ру­г и яко­г о обер­т а­є ть­с я звід русь­к о­г о не­б а.­ Під­п ис: без­п еч­н ий за ці­є ю зас­л о­н ою

Чим для не­ба є сві­ти­ла, а При­мас — у ка­то Тим для сві­ту при­ма­сиа, лиць­кій цер­кві Ося­ва­ють зем­лю і сві­тять. пер­ший єпис­коп. Пох­му­рий стає мі­сяць, ко­ли не ося­га­ють йо­го про­ме­ні сон­ця, А при­ма­си — без доб­ро­чес­нос­ті. Сон­це заг­ро­жує зем­лі ка­рою, Як­що пе­че її дов­го спе­ка, А при­ма­си — як­що гнів­лять­ся. Мі­сяць, як­що блід­не, ві­щує бу­рю, А ко­ли при­ма­си, то — сльо­зи. Сон­це сіє ту­ман на не­ді­лю, ко­ли пок­ри­ва­єть­ся хма­рою, А при­ма­си, як ста­ли пля­мою ро­ду. Мі­сяць, як­що чер­во­ніє, ві­щує ві­тер, Ко­ли ж при­ма­си, то — лють. Вра­жає люд­ські очі сон­це в зе­ні­ті, А при­ма­си на ви­со­ких по­са­дах; Сон­це — сяй­вом блис­ку­чим, При­ма­си — ша­лом пе­ку­чим, Сльо­зи те­чуть з очей тих, хто на них спог­ля­дає. Жах на­во­дить на зем­лю сон­це, як­що близь­ко бі­ля ньо­го мі­сяць, А при­ма­си, як­що — лег­ко­важ­ність. За сон­цем іде ве­ли­ка тінь, За при­ма­са­ми — тем­на чернь; Зав­жди не­пос­тій­на чернь мі­ня­єть­ся ра­зом з вер­хо­во­да­ми. Сон­це су­шить зем­лю, ко­ли сві­тить у су­зір’ї Ле­ва, А при­ма­си — ко­ли б’є з них жор­сто­кість. Сон­це і мі­сяць ві­щу­ють лю­дям ли­хо сво­їм за­тем­нен­ням, А при­ма­си — сво­ї­ми по­ро­ка­ми. Як при­ма­си, так і сві­ти­ла, — Із за­хо­дом гас­нуть, Як мі­сяць, так і во­ни, — Од ті­ні зем­лі За­тем­ню­ють­ся.

357

ІВАН ОР­НОВ­СЬКИЙ ТА ЙО­ГО ВИ­ДА­НА В КИ­ЄВ ­ І КНИ­ГА­ «БА­ГА­ТИЙ САД»

358

Про Іва­на Ор­нов­сько­го точ­них бі­ог­ра­фіч­них да­них не ма­є­мо. Жив у дру­ гій поло­ви­ні XVII — на по­чат­ку XVI­II ст., був ро­вес­ни­ком І. Ве­лич­ков­сько­го, І. Мак­си­мо­ви­ча та Д. Туп­та­ла, бо вхо­дять до «Кни­жи­ці» І. Ве­лич­ков­сько­го, що міс­ти­ла в со­бі тво­ри близь­ко­го ото­чен­ня по­е­та, от­же на­ро­див­ся близь­ко 1651 р. Оче­вид­но, нав­чав­ся в Ки­їв­ській ака­де­мії. По­мер, оче­ви­дяч­ки, 1705 р. — рік, ко­ли вий­шла ос­тан­ня кни­га по­е­та. Біль­ше зв’яза­ний він із Чер­ ні­гів­ським Ате­не­єм, бо са­ме в Чер­ні­го­ві ви­да­но йо­го по­е­тич­ні кни­ги «Не­бес­ний Мер­ку­рій» (1686), «Му­за Рок­со­лан­ська» (1683) — па­не­гі­рик І. Ма­зе­пі, «Скар­бни­ця до­ро­го­го ка­мін­ня» (1693) — па­не­гі­рик І. Обі­дов­сько­ му, «Апол­ло Сар­мат­ський» (1703) — шлюб­ний па­не­гі­рик на честь Си­ме­о­на Ли­зо­гу­ба та Іри­ни Ско­ро­пад­ської, на сьо­год­ні ще не знай­де­ний. Усі ці кни­ги пи­са­но поль­ською мо­вою, пе­ре­си­па­ною ла­ти­ною, од­нак вір­шу­вав і книж­ ною ук­ра­їн­ською, кіль­ка та­ких вір­шів уміс­тив у зга­да­ну «Кни­жи­цю» І. Ве­лич­ ков­ський. Мож­ли­во та­кож, що був на­бли­же­ний до геть­ма­на І. Ма­зе­пи, бо сла­вив йо­го та йо­го ро­ди­ну. Так «Му­за Рок­со­ланська» пи­ше про «Сла­ ву і фор­ту­ну з гер­бо­вих зна­ків па­на Іва­на Ма­зе­пи», а «Скар­бни­ця до­ро­го­го ка­мін­ня» прис­вя­че­на не­бо­жу геть­ма­на, го­во­рить­ся там і про ньо­го (в Пе­ред­ мо­ві й у тек­сті). Сла­вить­ся І. Ма­зе­па і в ін­ших тво­рах І. Ор­нов­сько­го, зок­ре­ ма у ви­да­но­му в Ки­є­ві в 1705 р. «Ба­га­то­му са­ді», про який і пі­де мо­ва. Пов­на наз­ва ці­єї кни­ги «Ба­га­тий сад, за­сад­же­ний гер­бо­ви­ми тро­ян­да­ми вель­мож­них їх­ніх ми­лос­тей па­нів За­хар­жев­ських, від­да­ний йо­го цар­сько­го на­йяс­ні­шо­го ма­єс­та­ту столь­ни­ко­ві та пол­ков­ни­ко­ві хар­ків­сько­му, йо­го ми­лос­ ті па­ну Те­о­до­ро­ві За­хар­жев­сько­му в па­не­гі­рич­но­му пре­зен­ті». Кни­га вий­шла у «свя­тій чу­дот­вор­ній ве­ли­кій лав­рі Ки­є­во­­Пе­чер­ській, ро­ку 1705» — це од­на із най­біль­ших роз­мір­но ук­ра­їн­ських па­не­гі­ри­ків­­по­ем, має 158 не­ну­ме­ро­ва­ них сто­рі­нок ве­ли­ко­го фор­ма­ту. До тек­сту в де­як ­ ій час­ти­ні ти­ра­жу (трапляють­ ся при­мір­ни­ки ілюс­тро­ва­ні і не ілюс­тро­ва­ні) до­да­но гра­вю­ри на мі­ді Іва­на Щир­сько­го. (Я. За­пас­ко, Я. Іса­є­вич Ка­та­лог ста­род­ру­ків, ви­да­них на Ук­ра­ї­ні. Кн. 2. — Ч. І) фік­сує різ­но­вид цьо­го па­не­гі­ри­ка під наз­вою: «Ба­га­тий в рід­ні, сла­ві та го­но­рах сад, за­сад­же­ний гер­бо­ви­ми тро­ян­да­ми їх­ніх ми­лос­тей па­нів За­хар­жев­ських на по­зір по сво­їх квар­ти­рах», та­кож із грав’юра­ми І. Щир­сько­ го, який має 21 ар­куш, ор­на­мен­то­ва­ний рам­кою, вид­ру­ко­ва­ною зо­ло­том. Роз­гля­не­мо пер­ший ва­рі­янт кни­ги. Во­на роз­па­да­єть­ся за зміс­том на дві час­ти­ни.В пер­шій ідеть­ся про рід За­хар­жев­ських за­га­лом і по­да­єть­ся йо­го ге­не­а­ло­гія. Цей рід на­ле­жав до гер­ба До­ли­ва; свід­чить­ся, що всі з то­го

ро­ду від­зна­ча­ли­ся вій­сько­ви­ми под­ви­га­ми, про них пи­са­ли Пап­роць­кий та Околь­ський. У гер­бі До­ли­ви бу­ли й поль­ ські ко­ро­лі й ли­тов­ські знат­ні ро­ди. Так Мат­вій За­хар­жев­ ський брав учать у бит­ві при Ор­ші 1515 р., йо­го на­щад­ком був Гри­го­рій За­хар­жев­ський, пол­ков­ник хар­ків­ський, влас­ не До­нець Гри­го­рій Єро­фе­йо­вич, який, на­йо­че­вид­ні­ше, зв’язу­вав­ся з поль­ськи­ми За­хар­жев­ськи­ми для до­ка­зу шля­ хет­нос­ті йо­го ро­ду ціл­ком ап­рі­ор­но — так у той і піз­ні­ший час не раз чи­ни­ло­ся. У дру­гій час­ти­ні тво­ру ос­пі­ву­ють­ся под­ви­ги За­хар­жев­ських­­Дон­ців, по­чи­на­ю­чи від Гри­го­рія, особ­ли­во на До­ну, за що Гри­го­рій діс­тав пріз­ви­ще Дон­ця. По­ет свід­чить, що Гри­го­рій спер­шу був ри­мо­­ка­то­ли­ком і звав­ся Ада­мом, по­тім у ди­тя­чо­му ві­ці пе­ре­ве­де­ний у пра­ вос­лав’я і наз­вав­ся Ав­ді­єм, а на До­ну наз­вав­ся Гри­го­рі­єм — ко­ли це й справ­ді бу­ло так, ма­є­мо ці­ка­вий при­чи­нок до іс­то­рії на­дан­ня влас­них імен у той час. Гри­го­рій брав участь у вій­нах із тур­ка­ми в міс­цях, що ле­жать над Чор­ним мо­рем. Во­ю­вав і з та­та­ра­ми. Був­ши хар­ків­ським сот­ником, Г. До­нець брав участь у вій­ні з по­ля­ка­ми на Лі­во­бе­реж­жі з 1663– 1664 рр. По­бу­ду­вав міс­теч­ко Ма­як, де три­чі роз­би­вав та­тар. Піс­ля від­хо­ду зі Сло­бо­жан­щи­ни пол­ков­ни­ка Іва­на Сір­ка Г. До­нець пе­рей­няв йо­го уряд, хоч ко­за­ки зде­біль­шо­го ві­дій­шли із Сір­ком, До­нець по­чав на­но­во на­се­ля­ти сло­бо­ди, бу­ду­ва­ти фор­те­ці та зас­но­вує міс­та. Іде в зи­мо­вий по­хід на ор­ду й роз­би­ває її. Зма­гав­ся з та­та­ра­ми і в 1679 р. і піс­ля цьо­го, на­си­пав ва­ли, влаш­то­ву­вав фор­теч­ні пун­кти — за це діс­тав ти­ту­ла ще й ба­лак­лей­ сько­го пол­ков­ни­ка; зас­ну­вав фор­те­цю Ізюм та ін­ші по­се­лен­ня. Та­ким чи­ном у па­не­гі­ри­ку док­лад­но роз­по­ві­да­єть­ся про цьо­го виз­нач­но­го ко­заць­ко­го пол­ков­ни­ка. Роз­ка­зу­єть­ся та­кож і про йо­го си­нів Кос­тян­ти­на та Те­о­до­ра й також вель­ми док­лад­но. У 1684 р. Гри­го­рій діс­тав від ца­рів Іва­на та Пет­ра чин столь­ни­ка, по­мер у 1691 р., пе­ред цим зас­ну­вав­ши Хар­ків­ський Ку­рязь­ кий мо­нас­тир, збу­ду­вав там дві цер­кви. Кос­тян­тин До­нець по­мер від ра­ни в 1692 р., він та­кож був пол­ков­ни­ком та столь­ни­ком піс­ля бать­ка. Те­о­дор брав участь у Крим­ських по­хо­дах, у зма­ган­нях з та­та­ра­ми, спер­шу був сот­ни­ком, а то­ді пол­ков­ни­ком хар­ків­ським, зго­дом і столь­ни­ком. Опи­су­єть­ся й мо­лод­ ший син Гри­го­рія — Іван. Те­о­дор брав участь у здо­бут­ті Ка­зи­кер­ме­на (1695) і в швед­ських по­хо­дах, про що та­кож док­лад­но опо­ві­да­єть­ся. Іван Ор­нов­ський — один із най­ви­дат­ні­ших по­ло­но­мов­них ук­ра­їн­ських по­е­тів сво­єї до­би. Йо­го па­не­гі­ри­ки ба­га­ті не тіль­ки фак­тог­ра­фіч­ним ма­те­рі­ я­лом до іс­то­рії Ук­ра­ї­ни, але й гли­бо­ки­ми роз­ду­ма­ми про світ, лю­ди­ну у сві­ті та жит­тя вза­га­лі, а по­біч опи­сів ба­таль­них сцен чи вій­сько­вих дій, по­ет не прос­лав­ляє вій­ни, як нап­рик­лад, йо­го су­час­ни­ки: С. Явор­ський, П.Ор­лик, П. Тер­лець­кий та ін­ші, а су­мує з то­го, що бо­ги­ня вій­ни Бел­ло­на «б’є в ли­тав­ ри три­во­гу і мир про­га­няє» («Скар­бни­ця до­ро­го­го ка­мін­ня») і за­яв­ляє: І де сльо­зи з їд­ко­го з’яв­ля­ють­ся ди­му, Чи ж ти бу­деш, як пташ­ка, спі­ва­ти у ри­му?

Титул книги І. Орновського «Багатий сад» Київ. 1705.

359

В па­не­гі­ри­ку «Му­за Рок­со­лан­ська» і «Скар­бни­ця до­ро­го­го ка­мін­ня» по­ет ма­ні­фес­т ує се­бе слу­гою Рок­со­лан­сько­го Пар­на­су. Так, зус­трі­ча­ю­чись із Апол­ло­ном у час ві­зій­но­го сну, він прий­має на­у­ку пат­ро­на мис­тецтв:

...Рось­ко­го Пар­на­су

І сар­маць­ких муз слу­го, чом злот­но­го ча­су

Не ша­ну­єш на­леж­но, прек­рас­ні го­ди­ни

Й Ге­лі­ко­ну не­ва­жиш яс­ні по­ло­ни­ни? Хай ру­ка твоя зав­ше до пра­ці тя­жіє, Цно­та з пра­ці на сла­ву на­дію ле­ліє,

Хай Бел­ло­ни смерч гріз­ний без­віс­но за­ги­не,

А то­бі з вод Пім­плей­ських хай сла­ва поп­ли­не, Бо як бу­деш у вір­шах ко­гось прос­лав­ля­ти, Бу­деш сла­ву не мен­шу й со­бі за­жи­ва­ти...

Вірш Іва­на Ор­нов­сько­го блис­ку­чий, пов­ний ме­та­фор, об­ра­зів, ан­тич­них упо­діб­нень, яки­ми він гус­то, іно­ді аж над­то, на­пов­нює текст, є тут не­ма­ло й ци­ту­вань. Ужи­ває най­різ­но­ма­ніт­ні­ших роз­мі­рів си­ла­біч­но­го вір­ша, з’єд­ну­ ю­чи різ­нос­кла­до­ві стро­фи й ряд­ки, от­же, в твор­чос­ті по­ет­ а ма­є­мо зраз­ки ви­со­ко­го ба­ро­ко. Але та­ка пе­ре­на­си­че­ність тек­сту ство­рює лю­ди­ні не оз­на­ йом­ле­ній із об­ра­за­ми ан­тич­ної мі­то­ло­гії та лі­те­ра­ту­ри, знач­ну ут­руд­не­ність при чи­тан­ні. В І. Ор­нов­сько­го, як і в П. Ор­ли­ка, так зва­ний ба­ро­ко­вий кла­ си­цизм дій­шов апо­гею; в пер­шо­го на­яв­ні й еле­мен­ти гу­ма­ніс­тич­но­го сві­то­ ба­чен­ня (нап­рик­лад, нас­тро­є­ність суп­ро­ти ві­єн), але за­га­лом йо­го сві­тог­ ляд ба­ро­ко­вий, вик­ла­дом яко­го й є вірш «Об­раз» із «Ба­га­то­го са­ду» — один із най­блис­ку­чі­ших тво­рів дав­ньої ук­ра­їн­ської по­е­зії, в яко­му світ по­да­єть­ся як сис­те­ма су­пе­реч­нос­тей: тим­ча­со­во­го й віч­но­го, жит­тя та смер­ті, си­ли й кво­лос­ті, плин­нос­ті й зас­тиг­лос­ті, ве­ли­чі й ма­лос­ті, ши­ро­кос­ті та вузь­кос­ті, ба­гатс­тва та бід­нос­ті. По­ет дек­ла­рує: Все в змін­них фар­бах сві­ту з’єд­на­но чу­дов­но,

На нет­ри­ва­лім ґрун­ті міц­но, уґ­рун­то­ва­но, Ле­тить вог­нис­тим ко­лом в віч­нім мо­рі згу­би...

Усі цін­нос­ті сві­то­ві — сим­вол «осін­ньо­го ча­су», бо «час зни­щує всі ре­чі мо­ло­том ва­жез­ним». По­ет сум­ні­ва­єть­ся, що «люд­ська не­на­дій­ність віч­не щось збу­дує» — все по­руй­нує зуб ча­су (ти­по­во ба­ро­ко­вий сві­тог­ляд), бо «гріб — це гріб», усе тво­ре­не зни­кає й руй­ну­єть­ся, а віч­ність справ­жня є хі­ба що «в пер­ло­вім не­ба по­лі». Че­рез це І. Ор­нов­ський із від­ча­єм ви­гу­кує: На­ві­що ж люд­ська дум­ка з по­пе­лу бу­дує,

Якісь іг­рись­ка ла­дить, ро­бить щось, руй­нує?

360

Цей пе­си­мізм по­е­та зу­мов­ле­ний пе­ре­жи­ти­ми ка­так­ліз­ма­ми й во­єн­ною роз­ру­хою в Ук­ра­ї­ні в дру­гій по­ло­ви­ні XVII ст., а та­кож, оче­вид­но, не­пев­ніс­ тю ста­но­ви­ща Ко­заць­кої дер­жа­ви, ад­же він ос­пі­ву­вав од­но­го з го­лов­них ос­нов­ни­ків її Іва­на Ма­зе­пу. На­га­да­є­мо, що «Ба­га­тий сад» І. Ор­нов­сько­го вий­шов у 1705 р., са­ме в той рік, ко­ли І. Ма­зе­па зне­ві­рив­ся в ро­сій­ській орі­ єн­та­ції і по­чав об­мис­лю­ва­ти, як би зпід Ро­сії Ук­ра­їн ­ у вир­ва­ти, ад­же Ро­сія

втя­гу­ва­ла Ко­заць­ку дер­жа­ву в без­нас­тан­ні ім­пе­рі­я­ліс­тич­ні вій­ни, у яких ги­ну­ла пе­ре­ду­сім Ук­ра­ї­на. Про нед­воз­нач­не став­лен­ня І. Ор­нов­сько­го до ти­ра­нії свід­чать і ок­ре­мі вір­ ші йо­го «Ба­га­то­го са­ду», де він про­тис­тав­ляє лю­ди­ну злос­ ти­во­го сер­ця лю­ди­ні доб­рій, зло і доб­ро й дає нас­та­но­ ву «доб­ром зак­ля­ті злос­ті во­юв­ а­ти»; апо­ло­гі­зує по­­ре­не­ сан­сно­му муд­рість і са­мо­ви­хо­ван­ня че­рез ту ж та­ки муд­ рість, з’яв­ля­ю­чи: Не шту­ка кар­ту сві­ту в лан­цюг за­ку­ва­ти, А спро­буй сво­го сер­ця по­від­дя три­ма­ти...

Він за­суд­жує пра­ви­те­ля, що має «кров Не­ро­на» (на­тяк на Пет­ра I), а сла­вить того пра­ви­те­ля, у яко­го «доб­ро­ти ко­ро­ на» на скро­нях, лю­ди­ну «із плем’я доб­рот­вор­ця Фе­ба», бо «над доб­ро в лю­ди­ні біль­шо­го не тре­ба». Взі­рець во­ло­да­ря для ньо­го — Іван Ма­зе­па, муд­рий пра­ви­тель, який пле­кає на­у­ки й мис­тец­тва. Про це по­ет пря­мо го­во­рить у пе­ред­мо­ ві до «Скар­бни­ці до­ро­го­го ка­мін­ня»: «Що в муд­ро ге­ро­їч­нім до­мі Ма­зе­пів не сам тіль­ки Марс бо­йо­вий зво­дить ши­ки, але вво­дить­ся і бо­ги­ня Пал­ла­да... і в ньо­му (в Ма­зе­пі. — В. Ш.) на віч­ний трі­ умф су­зір’ям муд­рос­ті пок­ла­ла­ся ко­ро­на». Ма­зе­пу І. Ор­нов­ський, як і П. Ор­лик, на­зи­ває «русь­ким Аль­ці­дом», тоб­то Ге­рак­лом. Твор­чість І. Ор­нов­сько­го знач­ною мі­рою ще не вив­че­на. З йо­го па­не­гі­ри­ ків пе­рек­ла­де­но ли­шень три, не всі кни­ги знай­де­но, ні­чо­го з йо­го тес­тів не пе­ре­оп ­ уб­лі­ко­ва­но в ори­гі­на­лі, не ка­жу­чи вже про пов­ний пе­рек­лад ук­ра­їн­ ською мо­вою. За­га­лом із лі­те­ра­ту­роз­нав­ців цим по­е­том ніх­то спе­ці­яль­но не зай­мав­ся, що бу­ло зв’яза­но з обез­слав­лен­ням йо­го без­по­се­ред­ньо­го пат­ро­ на Іва­на Ма­зе­пи та й важ­ко­чи­та­бель­ніс­тю йо­го тво­рів. Але в «Рось­ко­ му Пар­на­сі», са­ме то­му, який гур­ту­вав­ся дов­ко­ла Іва­на Ма­зе­пи, і де проц­ві­ та­ло ви­со­ке ба­ро­ко з усі­ма йо­го сло­вес­ни­ми іг­ра­ми, особ­ли­во склад­ною об­раз­ніс­тю та сис­те­мою вик­ла­ду, то­го, зреш­тою, ба­ро­ко, про­ти яко­го в сво­ їй по­ет­ и­ці піз­ні­ше зап­ро­тес­ту­вав Т. Про­ко­по­вич, ім’я Іва­на Ор­нов­сько­го тре­ба пос­та­ви­ти чи не на пер­шо­му міс­ці, бо, зреш­тою, се­ред ін­ших па­не­гі­ рис­тів то­го ча­су (С. Явор­сько­го, П. Ор­ли­ка, П. Ар­ма­шен­ка, А. Ста­хов­сько­го та ін­ших) він не тіль­ки за­ли­шив най­біль­ше влас­них тво­рів, але й виз­на­чав­ ся особ­ли­вою та­ла­но­ви­тіс­тю, ви­со­ким ро­зу­мом і жанр па­не­гі­ри­ка ви­ко­рис­ то­ву­вав не ли­ше для прос­лав­лен­ня виз­нач­них лю­дей сво­го ча­су, що мог­ло ро­би­ти­ся й на за­мов­лен­ня (нап­рик­лад, цей­­та­ки «Ба­га­тий сад»), але й для вис­ло­ву влас­них ду­мок і влас­но­го сві­то­ба­чен­ня, влас­них, зреш­тою, по­е­тич­ них реф­лек­сій з ме­ти­да­цій­ни­ми па­са­жа­ми й роз­мис­ла­ми про жит­тя та світ.

Титул книги І. Орновського «Муза Роксоланська» Чернігів. 1683.

361

ІВАН ОРНОВСЬКИЙ

ІЗ КНИ­ГИ­ «БА­ГА­ТИЙ САД»­ Ки­їв, 1705 р.

При­ро­да доб­ро­дій­на плід та­кий з’яв­ляє, Що у злос­ти­вім сер­ці він не про­рос­тає. Є доб­рос­ті оз­на­ка: гро­мом з уст не би­ти, І доб­рість змо­же вся­кі злос­ті сок­ру­ши­ти. Най­біль­ше ж те зви­тяжс­тво вар­то ша­ну­ва­ти, Ко­ли доб­ром зак­ля­ті злос­ті во­ю­ва­ти.

а Хло­пець — тут: слу­га.

В ві­ках, у царс­тві люд­ськім той, влас­не, па­нує, Хто муд­ро сам со­бою і сер­цем ке­рує. Не шту­ка — кар­ту сві­ту в лан­цюг за­ку­ва­ти, А спро­буй сво­го сер­ця по­від­дя три­ма­ти, Бо сер­це — то не хло­пе­цьа; тут не на­ка­за­ти, Умій же над со­бою і сер­цем вла­да­ти! Блис­кать зо­ром страш­ли­вим, на­че блис­кав­ка­ми, Пре­раз­ли­ви­ми ди­хать уст сво­їх гро­ма­ми — Хто так чи­нить у сві­ті, має кров Не­ро­на, Та на скро­нях у те­бе Доб­ро­ти ко­ро­на, А то­му ти із плем’я доб­рот­вор­ця Фе­ба, Над доб­ро у лю­ди­ні біль­шо­го не тре­ба!

362

Але час вже прис­та­ти чов­ну, на­мо­рив­ся, Час то­бі від­по­чи­ти, щоб ти приз­во­лив­ся. Фа­е­то­на не зав­жди ві­зець роз­бу­я­лий

В зо­ді­я­ці не­сеть­ся. Не спо­кій три­ва­лий В те­бе є — від­по­чи­нок. Гей, до­сить страш­ни­ми Го­нит­ва­ми, Бел­ло­но, гу­ля­тись. Смут­ни­ми Все пок­ри­то, о му­зо, вій­ни ту­ма­нáми, Кинь кри­ва­ви­ти пе­ра — кров ллєть­ся річ­ка­ми! По зма­ган­нях та вій­нах, по­раз­ках, по бої Лю­бо бу­ти Ці­бел­лі у яс­нім спо­кої! Го­ді вже пе­ром, му­зо, хо­дить по за­то­па­ха Гел­лес­пон­тій­ських, не­хай віт­чиз­ня­на Війн бо­ги­ня, ску­пав­шись в Авер­ни ок­ро­пах, Ска­же про се­бе, як силь­но кри­ця´­на Брань ла­ма­ла муж­ні ши­ки, Як був би­тий ша­ле­ний Во­рог той, ко­ли з Тав­рúки Йшов на русь­кі тре­ниб. Ко­ли з До­ну до­до­му Гри­го­рій вер­нув­ся, Ма­ло ру­кам там спо­чин­ку по­дав­ши, Зно­ву був до ро­бо­ти для Мар­са вдяг­нув­ся, Стан свій од­ра­зу ме­чем впо­я­сав­ши. Сів на ко­ня, кінь кра­си­вий, Сам у пан­цир був оді­тий, Русь­кий Ка­міл­лус прав­ди­вий, На труд вій­ни зіг­рі­тий. Ля­хо­ву то­ді по­вінь, на сталь пе­ре­ли­ту Там, на Зад­піп­рі, ши­ро­ко пі­ни­ло, Де тар­чув Ка­зи­ми­ра, всю зло­том пок­ри­ту, Під Глу­хо­вом в дим бо­йо­вий за­ку­ри­ло. І на нез­до­бут­ні вá­ли Та ви­со­кі пар­ка­ни Сір­ки там ви­ли­ва­ли Із бій­ниць оке­а­ни. Іван Дмит­ро­вич Сір­ко, той во­їн уп­рав­ний, Хар­ків­ським в той час пол­ков­ни­ком звав­ся В ру­ках мав клей­но­ти. А муж доб­рос­лав­ний В ді­лі во­єн­нім, вже сот­ни­ком мав­ся, — Так, це За­хар­жев­ський муж­ній Шля­хет­ний, зна­ме­ни­тий І у ри­царс­тві по­туж­ний, Сла­ви мав квіт роз­ви­тий. А йо­го Гес­пе­рій­ські краї пес­ту­ва­ли. Гас­ло у той час гри­мі­ло Бел­ло­ни, Бо від ван­да­ла вих­ри за­ліз­ні пос­та­ли —

а За­то­пи — за­топ­ле­ні міс­ця.

б Тре­ни — ме­жі, кор­до­ни.

в Тар­ча — щит.

363

а Тоб­то та­та­рин.

Це лях вог­нис­ті роз­пус­тив за­го­ни. Біг у ті гра­дис­ті го­ди, Праг­нув лав­рів за­жи­ти, Щоб слов’янсь­кі гнуть на­ро­ди, Їх­ні бун­ти зга­си­ти. За Дес­но­ю­­рі­кою був бій стра­хо­род­ний, По­том кри­ва­вим по­їв Рож шар­ла­ти, — Ко­рінь це За­хар­жев­ських, а він сла­во­род­ний, Біг­ла тож сла­ва йо­го прос­лав­ля­ти! Вдяч­но тру­би зат­ру­би­ли, Спо­ві­ща­ю­чи сві­ту: Є Гри­го­рій — Гек­тор смі­лий, Кар­пат не­дав­ній жи­тель. А той За­хар­жев­ський не був ще пол­ков­ник, Муж­ньо зма­гав­ся од­нак із ля­ха­ми, Хоч сот­ник він ли­ше, вже сла­вою пов­ний, І Дес­на йо­го то­ді бе­ре­га­ми Гід­ним ша­ни виз­на­ва­ла — Сла­ва зно­си­ла вго­ру, Муж­нє сер­це по­да­ва­ла На від­зна­ку ско­ру. Як Ма­як, зна­не міс­то, узявсь бу­ду­ва­ти, Рив­ши за­лі­зом в зем­лі фун­да­мен­ти, То і там до­ве­ло­ся від­ва­гу з’яв­ля­ти, Три­чі він бив­ся у то­му мо­мен­ті. До ві­ко­пом­ної сла­ви Бо­йо­вий за­во­див та­нець, Тож ти­ли свої ок­ри­ва­вив Тав­ри­тан­ський по­га­не­цьа. Сприт­ніс­тю За­хар­жев­ський Гри­го­рій сво­єю Прик­ра­сив лав­ром кри­ва­вії ро­жі, Го­ло­ву не од­ну із брид­кою ду­шею Збив і на­леж­но ліг на сла­ви ло­жі. Та не лег­ко йшли до то­го, На­шим та­кож діс­та­лось — Так із те­ре­ну рвач­ко­го Ко­ро­на зви­тяг зви­ва­лась!.. ОБ­Р АЗ

364

Жи­ве світ у ру­ї­ні. Ги­ну­чи, ві­кує. Хви­лює, хоч зас­тиг­лий: згу­ба скрізь ча­тує. Упав­ши, під­ні­меть­ся. Встав­ши, упа­дає, Муж­ніє у гі­ган­ти, сил сво­їх не знає. Хоч пли­не, а не­руш­ний, у твер­дім зм’як­ші­лий,

Він бо­я­гуз, хоч смі­лий, в бо­яз­ні він смі­лий. Хоч кру­тить­ся мли­ноч­ком, стать Кав­ка­зом праг­не, Хоч тіс­ний, а прос­то­ри він да­ле­ко тяг­не. Втя­жив йо­го дос­та­ток, а влег­шив нес­та­ток — Це, влас­не, як по­ло­ги зва­гіт­ні­лих ма­ток. Все в змін­них фар­бах сві­ту з’єд­на­но чу­дов­но, На нет­ри­ва­лім ґрун­ті міц­но уґ­рун­то­ва­но. Ле­тить вог­нис­тим ко­лом в віч­нім згу­би мо­рі, Які на схід та за­хід йо­му вий­дуть зо­рі? Ніх­то у ньо­му стат­ку твер­до не зна­хо­дить — Осін­ньо­го лиш ча­су сим­во­лом ви­хо­дить. Ко­ли б три­вав ста­теч­но, пі­ра­мі­ди ста­лі, Що в не­бо го­ло­вою впер­ли­ся зух­ва­лі, І мур Се­ми­ра­мі­ди — чу­до сві­ту всьо­го — Сто­я­ли б пе­ред штур­мом Бо­га віт­ру зло­го. І Кар­та­ген у по­піл та­кож не упав би, Ро­дось­кий ко­лос міц­но до­сі ще сто­яв би І не по­руй­ну­вав­ся б. Таж бо­гів не­ма­ло, Хо­ча бу­ли без­смер­тні, та­кож пов­па­да­ло. Чи ж люд­ська не­на­дій­ність віч­не щось збу­дує, Що зуб ча­су, вку­сив­ши, швид­ко не зруй­нує? Час зни­щує всі ре­чі мо­ло­том ва­жез­но, Чо­го не до­тор­кнеть­ся, те від­ра­зу щез­не, Впа­де у віч­ну прір­ву. І твої упа­ли, Не­ро­не, гар­ні­зо­ни — все це пос­кру­ша­ли Твор­ці ру­їн. Сці­рон­ські ске­лі, хоч не­руш­ні, Зій­дуть на би­тий ка­мінь, бо ві­ки сок­руш­ні У них по­туж­но вда­рять. А Пер­га­му, Трою Зга­дай, де за Ге­ле­ну гре­ки в лю­тім бою Зма­га­лись де­сять ро­ків — все те по­ко­ти­лось У за­бут­тя на­ві­ки, по­ро­хом пок­ри­лось. Те­бе, Тар­пей­ська міц­но скла­де­на до­ро­го, Ча­су во­дою зми­ло із ли­ця зем­но­го. Сто­яв Юпі­тер­ста­то­ра, гро­мо­вер­жець стро­гий, Од­нак, ка­мін­но­­пух­лі по­ла­мав­ши но­ги, З го­ри пог­ри­мо­тів він ка­ме­нем, ко­тис­тий, До тих гор­гон об­луд­них, в Фле­ге­тон ог­нис­тий, Що в злій жа­зі кле­ко­че. Бас­ті­о­ни дум­ніб Ца­рів, ам­фі­те­ат­ри див­ні, гар­ні, шум­ні З вис­та­ва­ми сво­ї­ми теж зій­шли зі сві­та, Бо си­лою та роз­кіш теж бу­ла по­би­та. Так, гріб — це гріб! Ефесь­ка слав­ная бож­ни­ця Ді­я­ни­на вже ста­ла брид­кос­ті скар­бни­ця. Ма­рі­ї­ні цим­ба­ли лиш не за­мов­ка­ють, Ли­хі їх ак­ві­ло­ни, пев­не, не здо­ла­ють,

а Ста­тор

— той, що зу­пи­няє від­сту­па­ю­чих.

б Дум­ні — гор­ді.

365

Тож фу­рій Гіп­по­та­да сте­ре­жу­чись пиль­но, Від зни­щен­ня зем­но­го ві­дій­шли на­дій­но. На всій зем­лі та­кої си­ли не наз­ва­ти, Щоб віч­нос­ті мог­ла би ста­ло до­рів­ня­ти. У ти­ся­чах що ро­ків тво­рить­ся і кріп­не, Зни­кає у миг ока. Ну, а що зак­віт­не В пер­ло­вім не­ба по­лі — віч­ніс­тю кра­сує, Ні­ко­ли, Бог ото­го в ча­сі не ска­сує. Що на зем­лі наз­ве­мо: віч­не і нез­гас­не — Ко­рот­ше від хви­ли­ни, бо во­но до­час­не. Хо­ча би з ді­я­ман­ту світ оцей від­лú­ли, Од­мі­ни і на ньо­го пев­но б нас­ту­пи­ли. На­ві­що ж люд­ська дум­ка з по­пе­лу бу­дує, Якісь іг­рúсь­ка ла­дить, ро­бить щось, руй­нує? Це ви­ви­ше­ним зна­ком Бо­жим не поз­на­чиш — Крізь дах­­бо хма­ри й не­бо та­кож не по­ба­чиш. Що в гор­дій дум­ці люд­ській над­то вже пиш­ніє, При­ва­ле­не сво­їм же тя­га­рем, трух­ніє. Той діл, що звем Ат­лан­том, пиш­но ви­ви­ша­єм — Це ж твань, хоч Ро­до­пей­ським вер­хом на­зи­ва­єм. Зве­мо баг­но — Бал­ка­ни гор­ньо­крем’янис­ті, Із буб­на­ми сво­ї­ми чи ж піз­на­єм віч­ність? Прий­де час, світ схо­ває на­ві­ки ру­ї­на — Міс­та, фор­те­ці, зам­ки й цер­кви — все за­ги­не!..

І. Щирський. Портрет Івана Орновського з книги «Багатий сад» Київ. 1705.

366

ГРИГОРІЙ ВИШ­НЕВ­СЬКИЙ І ЙО­ГО­ «ШЛЯХ, УС­ТЕ­ЛЕ­НИЙ ЛАВ­РА­МИ...»

Про Гри­го­рія Виш­нев­сько­го бі­ог­ра­фіч­них да­них є ма­ло. Не зна­є­мо де й ко­ли він на­ро­див­ся, де й ко­ли по­мер. Ві­до­мо ли­шень, що жив у дру­гій по­ло­ ви­ні XVII ст., нав­чав­ся в Ки­їв­ській ака­де­мії, і що йо­го улюб­ле­ним учи­те­лем тут був Йо­а­саф Кро­ков­ський. Зго­дом став ба­ка­лав­ром віль­них мис­тецтв Ві­лен­ської ака­де­мії. Са­ме сво­є­му вчи­те­ле­ві на­пи­сав па­не­гі­ри­ка, який є ні­би де­монс­тра­ці­єю уч­ня вчи­те­ле­ві, якої вправ­нос­ті до­сяг у вір­шу­ван­ні. Пов­на наз­ва тво­ру та­ка: «Шлях, увін­ча­ний лав­ра­ми, слу­ги Ста­гі­ри піс­ля при­бут­тя за­ра­ди пер­шої на­го­ро­ди за фі­ло­соф­ську гід­ність до вів­та­ря щед­рос­ті із за­по­ ру­кою на­леж­но­го обов’яз­ку, щоб ви­я­ви­ти від­по­від­ну при­хиль­ність, за­ду­ма­ ний і од Ві­лен­сько­го уні­вер­си­те­ту, па­ла­цу на­ук, на­йяс­ні­шо­му і вель­ми­ша­ нов­но­му от­це­ві Йо­а­са­фу Кро­ков­сько­му, ігу­ме­ну мо­нас­ти­ря ве­ли­кої в усьо­ му хрис­ти­ян­сько­му сві­ті пе­ре­мо­ги свя­то­го ана­хо­ре­та Ми­ко­ли і рек­то­ ру Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ської ко­ле­гії, най­дос­той­ні­шо­му вла­ди­ці, пат­ро­ну та особ­ ли­во ша­но­ва­но­му ме­це­на­ту од од­но­го з усіх і най­від­да­ні­шо­го йо­го іме­ні та чес­ті Гри­го­рія Виш­нев­сько­го, ба­ка­лав­ра віль­них мис­тецтв, фі­ло­со­фії, ме­та­ фі­зи­ки, ети­ки й ау­ди­то­ра шкіль­но­го пра­ва з ви­яв­лен­ням гли­бо­кої вір­нос­ті ду­ші на знак вдяч­нос­ті та віч­ної при­хиль­нос­ті прис­вя­че­ний, ро­ку Гос­под­ ньо­го 1696, сер­пня 15». Твір скла­да­єть­ся із вір­ша­прис­вя­ти, або «Про­віс­ни­ці шля­ху, всте­ле­но­го лав­ра­ми» і чо­ти­рьох сто­я­нок, за жан­ром — па­не­гі­рик, тоб­то йо­го ме­та зве­ ли­чи­ти то­го, ко­му твір прис­вя­че­но, і са­ме до то­го, ко­ли він став мит­ро­по­ли­ том, а був рек­то­ром Ки­їв­ської ака­де­мії, тому твір — це ні­би звіт ви­хо­ван­ця цьо­го Ате­нею йо­го кер­ма­ни­чу. З пар­нась­ких муз на­дає сло­во двом: Та­лії та Мель­по­ме­ні, Та­лію по­ет ба­чить, як «жи­ву пам’ять про доб­ро­дійс­тва»; Соф­ ро­ній По­чась­кий у «Ев­ха­рис­ти­рі­он ­ і» ба­чив Та­лію, як «впра­ви в пи­сан­ні ве­се­лих вір­шів», за­га­лом Та­лія — му­за ко­ме­дії. Мель­по­ме­на у Г. Виш­нев­ сько­го — «го­лос­ний від­гук вдяч­нос­ті»; в С. По­чась­ко­го — це «впра­ви в пи­сан­ні вір­шів смут­них і жа­ліб­них», за­га­лом — це му­за тра­ге­дії. От­же у ви­бо­рі муз вже ма­є­мо ціл­ком не­ви­пад­ко­ву ан­ти­тез­ність, у цьому ра­зі ве­се­ ло­го та смут­но­го — од­на із рис по­е­ти­ки ба­ро­ко. Але спер­шу роз­гля­не­мо вір­ша­прис­вя­ту. Ав­тор зак­ли­кає муз до «арк­тич­ них су­зір’їв ці­лю­щих», тоб­то в те міс­це, яке то­ді ж, ін­ший по­ет Сте­фан Явор­ ський наз­вав «Русь­ким не­бес­ним Арк­то­сом» — книж­ка під та­кою наз­вою вий­шла в 1693 р. в Чер­ні­го­ві, але сла­вить­ся тут Ки­їв­ська ака­де­мія. От­же, Арк­тос — це наз­ва Ки­їв­сько­го Ате­нею при йо­го зо­се­ред­же­нос­ті в Ки­їв­ській

367

ака­де­мії. Да­лі йде вель­ми ці­ка­вий ря­док: «Му­зи ма­ють прий­ти до Фе­ті­ди па­лат, що в Бо­рис­те­ні» (це на­га­дує нам «Дніп­ро­ві ка­ме­ни» І. Дом­бров­сько­ го). Фе­ті­да, на­га­да­є­мо, — бо­ги­ня мо­ря (че­рез що її по­се­ле­но в Дніп­рі); але для нас має зна­чен­ня, що во­на ма­ти Ахіл­ла, ге­роя тро­ян­ців, що від­во­дить нас до ві­ко­віч­ної тра­ди­ції куль­ту Ахіл­ла на те­ри­то­рії су­час­ної Ук­ра­ї­ни, що іс­ну­ва­ла ще за ски­тів, а з дру­го­го бо­ку до ін­шої по­е­тич­ної тра­ди­ції, ад­же і С. Кле­но­вич і І. Дом­бров­ський віс­тять, що Ки­їв на­зи­ва­ють Тро­єю (док­ лад­но я цю те­му роз­ро­бив у сво­їй кни­зі «Мис­лен­не де­ре­во». — Ки­їв, 1989. — С. 15–35). Зга­дай­мо при цьо­му спо­ві­щен­ня кни­ги «Glo­rus Po­lo­ni­cus», що вий­шла в Нюр­нбе­зі в 1666 р., у якій ав­тор не тіль­ки ото­тож­нює ан­тич­ ну Трою з Ки­є­вом, але й пи­ше, що в ки­їв­ських пе­че­рах ле­жать ті­ла Гек­то­ра, Прі­я­ма, Ахіл­ла та ін­ших тро­ян­ських ге­ро­їв — спо­ві­щен­ня фан­тас­тич­не, але з­га­да­ні ви­ще сло­ва про Фе­ті­ду в Бо­рис­те­ні во­ни по­яс­ню­ють. Да­лі ав­тор го­во­рить, що Ме­о­ні­єць (Го­мер) ве­лить йо­му пе­рей­ти мо­ре і до­сяг­ти вер­шин Кін­фу, тоб­то го­ри, де на­ро­див­ся Апол­лон, от­же, зно­ву йдеть­ся про Ки­їв­ ський Пар­нас. Від­так па­ла­ти Кро­ков­сько­го, який не міг бу­ти при йо­го ста­ но­ви­щі ба­га­тим, по­да­ють­ся, як по­кої, в яких сяє «кіс­тка сло­но­ва» і де «пли­ ве зо­ло­то» — яс­на річ, що йдеть­ся про вар­тос­ті ду­хов­ні, а не ма­те­рі­яль­ні, це, зреш­тою, да­лі роз­шиф­ро­ву­єть­ся: там «муз ви­ті­ка Та­гу ба­га­та во­да», Таг — це зо­ло­то­нос­на рі­ка в Іс­па­нії. От­же, зно­ву­­та­ки йдеть­ся про Ки­є­во­­Мо­ги­ лян­ський ака­де­міч­ний Пар­нас, ку­ди по­ет про­сить му­зу ске­ру­ва­ти сво­їх ко­ней. Піс­ля цьо­го по­да­єть­ся Сто­ян­ка I, над­зви­чай­но ці­ка­ва сво­ї­ми шиф­ра­ми, які спро­бу­є­мо тут роз­га­да­ти. Спер­шу йдеть­ся про не­наз­ва­но­го во­ло­да­ря, що «но­сить «пиш­но чо­ло своє в різ­них зем­лях» — га­да­є­мо, що мо­ва тут про Пет­ра Пер­шо­го, який піс­ля смер­ті бра­та Іва­на щой­но став са­мо­дер­жцем, він здо­бу­ває па­лац спи­сом, йо­му спри­яє Марс, він прок­ла­дає «ме­чем баг­ря­ним сво­їй сла­ві» шлях. І тут від­ра­зу ж іде зас­те­ре­жен­ня: а Це­ре­а­лії — свя­то

в честь Це­ре­ри.

б Там де зма­га­ли­ся бо­ги з гі­ган­та­ми.

...Знай, це­ре­а­ліїа, Не хва­лять сер­це, що у кро­ві, й по­вір,

Баг­ря­не по­ле Флег­ри сла­виб

Не при­не­се, від грі­ха не звіль­нить, —

не при­не­се і «трі­ум­фів во­но то­бі», їх­бо не хо­тів Аянт (грець­кий ге­рой Тро­ ян­ської вій­ни). І тут го­во­рить­ся ще різ­кі­ше: В кро­ві — тро­ян­ські ді­я­де­ми

І сла­ви ак­тій­ської мо­ну­мен­ти.

368

Що оз­на­чає: тро­ян­ське й ак­тій­ське в по­е­тич­но­му іно­чи­тан­ні, як ми вже го­во­ри­ли, — це Ки­їв, Ук­ра­їн ­ а. Твір бу­ло на­пи­са­но в сер­пні 1696 р., а в трав­ні–лип­ні три­ва­ла об­ло­га, а то­ді й узят­тя (19 лип­ня) ту­рець­кої фор­те­ці Азо­ва — це вчи­ни­ли для Пет­ра І ко­за­ ки. На­йо­че­вид­ні­ше са­ме ці по­дії від­би­то в пам’ят­ці, але що впа­дає в око: во­ни зга­ду­ють­ся зов­сім без мі­лі­тар­но­го за­хоп­лен­ня, що йо­го ба­чи­мо в ін­ших па­не­ гі­рич­них по­е­мах, а нав­па­ки з осуд­ним став­лен­ням до за­гар­бниць­ких во­єн

Ро­сії за ра­ху­нок ко­заць­кої (тро­ян­ської) кро­ві. Ото­му не­наз­ ва­но­му во­йов­ни­ку по­ет про­тис­тав­ляє Йо­а­са­фа Кро­ков­сько­ го, який «без кро­ві Мар­са, мир­ний у сві­ті цім» і зна­ки йо­го всю­ди йдуть «без плям кри­ва­вих». При цьо­му Й. Кро­ков­ сько­го наз­ва­но «пат­ро­ном всіх не­щас­них си­ріт» (це мо­же бу­ти прос­тий вис­лів, а мо­же й під­тек­сто­вий, бо Ук­ра­ї­ ну в той час на­зи­ва­ли кра­їн ­ ою вдів та си­ріт, а си­ріт­ська те­ма бу­ла по­ши­ре­на в по­е­зії та піс­нях) і «от­цем ру­сів», що особ­ ли­во ці­ка­во, ад­же Й. Кро­ков­ський ще мит­ро­по­ли­том не був, прав­да, для цьо­го бу­ла під­ста­ва, про що ска­же­мо да­лі. Вод­ но­час ав­тор го­во­рить, що Й. Кро­ков­сько­го сла­вить «вся Русь», та­кож «си­ре­на Ки­їв­ська сла­ву скла­дає в рит­мах». При то­му сла­ва ця ма­лю­єть­ся біль­ша від зви­тяж­ної «рим­сько­го на­ро­ду», від Сци­пі­о­но­вої, ко­ли той ро­зо­рив Кар­та­ген, від грець­кої, ко­ли зруй­ну­ва­ли бу­ли Трою (тут Троя вжи­ва­єть­ся у пря­мо­му зна­чен­ні). А чо­му? А то­му, що Кро­ков­ський не во­ює, не ллє кров, не руй­нує, не гра­бує тро­фе­їв, а зби­рає сер­ ця «з по­лів кві­ту­чих і крас­но­мов­них нив, бе­ре всю­ди лас­ка­ вим сер­цем він­ки, пло­ди кас­таль­ських ка­мен» (муз). От­же ма­є­мо зов­сім не над­мір­не під­хлібс­тво, хоч на та­ке во­но виг­ ля­дає, а ствер­джен­ня, що пле­кан­ня ос­ві­ти, на­ук ­ и й муз має ви­щу вар­тість од усіх здо­бич­ниць­ких ві­йн. Не здо­був та­кої сла­ви ані Га­ні­бал, ні ба­га­тий зо­ло­том Лік­сон (міс­то в Гре­ції), ні Кар­па­тос­­ос­трів (та­кож у Гре­ ції), кра­са Йо­са­фа біль­ша від ті­єї сла­ви, бо во­на «сяє яс­ні­ше усіх тро­фе­їв». На­ві­що ми зга­ду­є­мо, за­пи­тує по­ет, страш­них дар­дан­ців (тоб­то тро­ян­ців, тут та­кож це сло­во вжи­ва­єть­ся іс­то­рич­но, заз­на­чи­мо, що не скрізь Троя й тро­ян­ ці йдуть як по­е­тич­на наз­ва Ук­ра­ї­ни й ук­ра­їн­ців), Сци­пі­о­нів, Га­ні­ба­ла та інших, їх­ню «про­па­щу си­лу»? Ад­же все те за­ги­ну­ло, во­но «для ду­ші й на­дії муд­рих не дасть під­по­рок» — під­крес­лю­є­мо ці сло­ва, бо во­ни виз­на­ча­ють мо­раль­ні, ду­хов­ні цін­нос­ті, а ті не у вій­нах, не у кро­ві, не у зма­ган­нях (як це су­пе­реч­но ди­ти­рам­бам вій­ні та кро­ві, що зву­ча­ли в тво­рах С. Явор­сько­го, котрі ви­хо­ди­ли в той­­та­ки час?), а в тво­рен­ні муд­рих під­по­рок ду­шам та на­ді­ ям. Мар­нот­на кри­ва­ва сла­ва — це по­рож­ній віз, сла­ва ж го­ло­ви Ки­є­во­­Мо­ги­ лян­сько­го ака­де­міч­но­го Ате­нею там, де Апол­лон (тоб­то «лі­то­росль, цвіт і оз­до­ба всіх на­ук та вмінь», як виз­на­чив ще Соф­ро­ній По­чась­кий) він­чає чо­ло лав­ром і де в’яже пов’яз­ку Пал­ла­да (бо­ги­ня муд­рос­ті), де осід­ла­но ко­ня пиш­ но­го (Пе­га­са), де «слу­жить свя­щен­на зем­ля Фо­кі­ди», тоб­то та, на якій роз­та­ шо­ва­но Ге­лі­кон та Пар­нас. Че­рез це Та­лі­я­­му­за да­рує вер­ши­ни Пін­ду (міс­це пе­ре­бу­ван­ня муз) «ме­до­нос­ні до­ли», тоб­то із со­лод­ким по­жит­ком і «сніж­ні зам­ки Ге­лі­ко­ну». Му­зи ж («жи­тель­ки Пім­пли») зби­ра­ють від­так «усі вес­ни ба­гатс­тва». Тому сла­ву й трі­ум­фи дає Апол­лон і «Мі­нер­ва вче­на», а не Марс. Отож хай рос­те «сад гес­пе­рид і пло­ди не­се», хай До­дон­ська діб­ро­ва (свя­ще­ ний гай у Гре­ції) лавр ле­ліє і пес­тить. Па­фія (Ве­не­ра, бо­ги­ня лю­бо­ві) стри­має «заз­дрість за­ї­лу і стрі­ли Ле­ти» (рі­ка за­бут­тя). Отже по­віз по­е­зії ве­зе Кро­ков­ сько­го як прин­ца. І са­ме та­ку сла­ву, як це ав­тор на­ма­лю­вав, «Фо­кід­ські (тоб­то

І. Щирський. Триумфальне знамено. Теза на честь Прокопа Колачанського із зображенням Київської академії та її студентів. Медьорит. 1698.

369

Київський митрополит Йосаф Кроковський. Портрет XVIII ст.

370

Пар­нас з Ге­лі­ко­ном) зи­чать му­зи». От­же, що ма­є­мо? Ви­со­ким сти­лем на­пи­са­ний гімн Ки­є­во­­Мо­ги­лян­сько­му Ате­нею та йо­го го­ло­ві Йо­а­са­ фу Кро­ков­сько­му. Ан­ти­во­єн­ні мо­ти­ви, ви­ви­щу­ван­ня наук, ро­зу­му, мис­тец­тва над ге­ро­їч­ним чи­ном, який по­ сво­є­му не­ва­жить­ся, на­дає тво­ро­ві гу­ма­ніс­тич­но­го зву­ чан­ня. Йо­го мож­на бу­ло б наз­ва­ти ре­не­сан­со­вим, ко­ли б не шиф­ри, сим­во­ліч­на на­пов­не­ність і под­вій­ні чи­тан­ня — оз­на­ки по­е­ти­ки ба­ро­ко. Не по­ми­ли­мо­ся, ко­ли ска­же­ мо: Сто­ян­ка І «Шля­ху, ус­те­ле­но­го лав­ра­ми» — один із най­блис­ку­чі­ших вір­шів дав­ньої ук­ра­їн­ської по­е­зії. Що ж віс­тить пе­чаль­на му­за Мель­по­ме­на у Сто­ян­ці ІІ? А те ж са­ме, що в Сто­ян­ці І, тіль­ки в інак­шо­му сло­вес­но­ му офор­млен­ні. Щоб збаг­ну­ти цей прин­цип, тре­ба зга­да­ ти прак­ти­ку нав­чан­ня по­ез­ ії в Ки­їв­ській ака­де­мії: уч­ням кла­су по­е­ти­ки да­ва­ли кла­сич­ну те­му, яку тре­ба бу­ло роз­ ро­би­ти у влас­но­му сло­вес­но­му ма­люн­ку. Кла­сич­ним зраз­ком та­ко­го вір­шу­ван­ня є «Опис Ки­є­ва» Те­о­фа­на Про­ ко­по­ви­ча, по­да­ний у цій кни­зі, ко­ли те­ма ста­вить­ся в пер­ ших двох ряд­ках, а реш­та тек­сту — най­різ­но­ма­ніт­ні­ші до неї ва­рі­яц ­ ії. У на­шо­му ви­пад­ку тво­рить­ся щось по­діб­не, але інак­ше: те­ма за­яв­ле­на в Сто­ян­ці І, а реш­та Сто­я­нок є її ва­рі­я­ці­я­ми. Смисл Сто­ян­ки ІІ в то­му, що Мель­по­ме­на за­пе­ре­чує пот­ре­бу роз­роб­ля­ти ан­тич­ні те­ми, бо Апол­лон з му­за­ми по­вер­тає ко­ней із грець­ко­го Ге­лі­ко­ ну в Рим (прос­то­ри Ла­ція), до Кіп­ру (ске­лі Па­фії), в царс­тво мав­ра (в Аф­ри­ ку) — от­же, йдеть­ся про ство­рен­ня так зва­них на­ці­он ­ аль­них Пар­на­сів. Від­ по­від­но вик­ла­да­єть­ся по­ба­жан­ня, щоб Мі­нер­ва взя­ла лют­ню (зга­дай­мо «Апол­ло­но­ву лют­ню» Ла­за­ря Ба­ра­но­ви­ча) і по­ча­ла виг­ра­ва­ти з ра­діс­ним сер­цем «Йо­а­са­фу всі ба­жан­ня», тоб­то зно­ву­­та­ки йдеть­ся про ста­нов­лен­ня Ки­їв­сько­го Ате­нею. Йо­саф від­так пли­не «по ши­ро­кім рус­лі Фе­ті­ди». І по­ки сто­їть Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ський Ате­ней, ав­тор не хо­че шу­ка­ти «ві­ків Са­тур­на» й ан­тич­них тем. Кін­ча­єть­ся сто­ян­ка за­пев­нен­ням, що скрізь, де «на ко­нях сво­їх по­ї­де Феб», тоб­то в яких би куль­тур­них осе­ред­ках не пе­ре­бу­вав ав­тор, він, як слу­га, за­ли­шить­ся вір­ним Й. Кро­ков­сько­му, влас­не Ки­їв­сько­му Ате­ нею, — ав­тор тво­ру, на­га­да­є­мо, жив і пра­цю­вав у Віль­ні. У Сто­ян­ці ІІІ те­ма ста­нов­лен­ня Ки­є­во­­Мо­ги­лян­сько­го Ате­нею про­дов­ жу­єть­ся. Му­зи по­ки­ну­ли «па­горб свій той фо­кід­ський, що два вер­хи має» (тоб­то Пар­нас), з ни­ми й Апол­лон і спі­шать че­рез Кір­ри яри (т. зв. Апол­ ло­но­ві вер­ши­ни, го­ри в Гре­ції), че­рез Кар­пат­ський кряж в Ук­ра­їн ­ у («рід­ ний край»), а з ни­ми По­лі­гім­нія (му­за гім­нів, а в С. По­чась­ко­го — швид­ко­ го за­пам’ято­ву­ван­ня ба­га­тьох ре­чей) — десь так са­мо вів в Ук­ра­ї­ ну муз у XVI ст. Се­бас­ті­ян Кле­но­вич. Зак­ли­ка­єть­ся, щоб пе­га­си­ди й ха­рі­ти (му­зи) при­вез­ли нам сю­ди піс­ню, щоб тут роз­ли­ва­ла­ся во­да, яку п’є Апол­ лон (Ак­тій). З ме­о­ній­ських вер­шин (з ви­со­ти по­е­зії Го­ме­ра) хай прий­дуть до нас «дев’ять свя­щен­них муз».

Ось кас­таль­ська во­да рветь­ся чим­дуж сю­ди, Де Дніп­ра те­чія си­лою хвиль сво­їх Б’єть­ся об бе­ре­ги, на ко­раб­лях ве­зуть Вже дрі­я­ди (бо­ги­ні де­рев. — В. Ш.) ту­ди піс­ні.

Від­так «чис­ті рі­ки Кро­ков­сько­го» з’єд­ну­ють­ся із рі­ка­ми Пін­ду (зо­ло­то­ нос­ни­ми ан­тич­ни­ми), йдеться про об’єд­нан­ня ан­тич­ної по­е­ти­ки, що ут­вер­ ди­ла­ся на Ки­їв­ських го­рах — це оз­на­чає ста­нов­лен­ня ви­со­ко­го ба­ро­ко з йо­го кла­си­циз­мом. Є в цій сто­ян­ці й та­кі крас­но­мов­ні сло­ва: Час­то сту­кає теж сла­ва йо­го до хат Прос­то­люд­дя і на їх­ній хор ди­вить­ся, І лі­рич­ні піс­ні, оп­лес­ків ми­лий звук Суп­ро­вод­жу­ють скрізь її, —

що, на на­шу дум­ку, оз­на­чає злу­ку ви­со­ко­го ба­ро­ко з ни­зо­вим. Кра­са сер­ця й ду­ші отож «рів­на те­пер цар­сько­му ти­ту­лу» і ба­га­тьом слав­ним чи­нам, цим і слав­ний Й. Кро­ков­ський, який зветь­ся «Ру­сі Апол­ло­ном» (тоб­то ке­рів­ни­ ком Ки­їв­сько­го Ате­нею). Наз­ва­но тут Й. Кро­ков­сько­го ар­хі­є­ре­єм: тут від­би­ то: він був наб­ли­же­ний до В. Ясин­сько­го і вва­жа­ло­ся, що са­ме він має за­міс­ ти­ти ста­ро­го мит­ро­по­ли­та, че­рез що ще в 1695 р. В. Ясин­ський про­сив цар­ ський уряд да­ти Й. Кро­ков­сько­му чин пе­ре­яс­лав­сько­го єпис­ко­па. За­га­лом Сто­ян­ка ІІІ, як і дру­га, є но­вим сло­вес­ним ви­ра­зом ду­мок, і тем, про­го­ло­ше­ них у Сто­ян­ці І. Так са­мо й ос­тан­ня він­шу­валь­на Сто­ян­ка ІV. Твір виз­нач­ний ще й тим, що в Сто­ян­ках ав­тор по­дає різ­ні ти­пи гек­за­мет­ рич­но­го вір­ша, які то­ді куль­ти­ву­ва­ли­ся, тво­ря­чи уні­каль­ний зраз­ком ба­ро­ ко­во­го «мис­тец­тва для мис­тец­тва», хоч у Сто­ян­ці 1й ви­хо­дить і в сфе­ри сус­піль­но­­по­лі­тич­ні. З дру­го­го бо­ку він, як сво­го ча­су «Ев­ха­рис­ти­рі­он» С. По­чась­ко­го, є тво­ром ма­ні­фес­тним, зас­від­чує ста­нов­лен­ня Ки­є­во­­Мо­ги­ лян­сько­го ака­де­міч­но­го Ге­лі­ко­ну з Пар­на­сом, тоб­то Ате­нею в но­во­му пе­рі­о­ ді йо­го ста­нов­лен­ня, що ха­рак­те­ри­зу­єть­ся, як ми вже ка­за­ли, ба­ро­ко­вим кла­си­циз­мом: знач­ним, аж до над­мір­но­го, на­пов­нен­ням ан­тич­ни­ми упо­діб­ нен­ня­ми, ви­ко­рис­тан­ням ан­тич­ної по­е­ти­ки, а вод­но­час і ви­раз­ни­ми ри­са­ми ви­со­ко­го ба­ро­ко з йо­го хи­мер­ни­ми струк­ту­ра­ми, уск­лад­не­ною об­раз­ніс­тю і шиф­ро­ря­да­ми, елі­тар­ною ви­шу­ка­ніс­тю й сво­є­рід­ніс­тю вис­ло­ву. «Шлях, ус­те­ле­ний лав­ра­ми» з не­ві­до­мих при­чин до­сі не з’явив­ся дру­ком, а дій­шов до на­шо­го ча­су в ру­ко­пи­сі, що збе­рі­га­єть­ся у від­ді­лі рід­кіс­ної кни­ ги На­ці­он ­ аль­ної біб­лі­от­ е­ки Ук­ра­ї­ни ім. В. Вер­над­сько­го в Ки­є­ві. На­пи­са­но твір ла­тин­ською мо­вою.

371

ГРИГОРІЙ ВИШНЕВСЬКИЙ

ШЛЯХ,­ УС­ТЕ­ЛЕ­НИЙ ЛАВ­РА­МИ ПРО­В ІС­Н И­Ц Я­ шля­х у, всте­л е­н о­г о лав­р а­м и,­ або вірш­­п рис­в я­т а

Му­зо моя, ти при­линь до арк­тич­них су­зір’їв ці­лю­щих, Аж до Фе­ті­ди па­лат, що в Бо­рис­те­ні, прий­ди. Вже Ме­о­ні­єць ве­лить пе­рей­ти синь три­вож­но­го мо­ря, Й Кін­ту вер­шин до­сяг­ти пруд­ко на кри­лах сво­їх. На­ше пе­ро, що йо­го Ме­це­нат і ле­ліє, і пес­тить, Вже нам на­каз по­дає швид­ше по­ча­ти хва­лу. Тож до ви­со­ких па­лат ти пос­ту­кай Кро­ков­сько­го смі­ло, — Всю­ди в по­ко­ях йо­го кіс­тка сло­но­ва сія, Зо­ло­то жов­то­блис­ку­че пли­ве там з без­цін­них по­то­ків — Це ж бо для муз ви­ті­ка Та­гу ба­га­та во­да. Ну ж, по­вер­тай, моя Му­зо, ту­ди свої ко­ні пос­піш­но, Сла­ву, на­леж­ну йо­му, Вдяч­ність, як дар, при­нес­ла. Ти ж, як про­віс­ни­ця во­лі, ска­жи, на­віс­тив­ши вла­ди­ку: «В жер­тву лю­бов при­не­се щи­рі ба­жан­ня ду­ші». СТО­Я Н­К А І,­ де Та­л ія, або жи­в а пам’ять про доб­р о­д ійс­т ва,­ ра­з ом з іно­г о­р од­н ім слу­г ою роз­п о­в і­д ає­ про на­г о­р о­д и Кро­к ов­с ько­м у за йо­г о щед­р ість

372

Ось ти в він­ку лав­ро­вім (над мо­рем зріс Чер­во­ним лавр цей) пиш­не чо­ло своє У різ­них зем­лях но­сиш гор­до Й в Зе­фі­рі­ті­ди краю да­ле­кім; Па­ла­ци спи­сом ти здо­бу­ва­єш скрізь, — Сам Марс то­бі спри­яє і по­міч дасть, І вла­ду силь­ну в слав­нім зам­ку, — Шлях прок­ла­да­єш ме­чем баг­ря­ним Сво­їй ти сла­ві. Знай: це ре­а­лії

Не хва­лять сер­це, що у кро­ві, й по­вір: Баг­ря­не по­ле Флег­ри сла­ви Не при­не­се, від грі­ха не звіль­нить. Не при­не­се трі­ум­фів во­но то­бі, Їх не хо­тів Аянт, Те­ла­мо­нів син, В кро­ві — тро­ян­ські ді­яд­ е­ми Й сла­ви ак­тій­ської мо­ну­мен­ти. А той, ко­му не­су я оцей ві­нок Без кро­ві Мар­са, мир­ний у сві­ті цім, Здо­бу­де сла­ву, й зав­жди бу­дуть Фас­ці­їа в ньо­го без плям кри­ва­вих. Та­кий зби­рає різ­ні від­зна­чен­ня, Що кри­ця їх твер­да роз­ки­дає скрізь, Та­кий в він­ках пан­хей­ських зав­жди Сяє убо­ром лі­ле­єс­ яй­ним. Те­бе, на­щад­ку гід­ний Кро­ков­ських тих, Чиє імен­ня но­сиш, пат­ро­не всіх Не­щас­них си­ріт, от­че ру­сів, Хо­ри кві­ту­чі дрі­яд у гім­нах Пох­валь­них слав­лять, і до не­бес­них зір Злі­тає піс­ня, і ве­ли­чає скрізь Те­бе вся Русь, та­кож си­ре­на Ки­їв­ська сла­ву скла­дає в рит­мах. Та­кої сла­ви піс­ля зви­тяж­них битв Ні­ко­ли на­віть рим­ський на­род не знав, І не да­ла тро­фе­їв стіль­ки Троя, зруй­но­ва­на грець­ким вій­ськом. Ві­до­мий сві­то­ві Сци­пі­он то­ді, Ко­ли з зем­лею Марс Кар­та­ген зрів­няв, Не зміг з ру­їн із тір­ських стіль­ки Со­бі тро­фе­їв во­єн­них взя­ти, Як ти, сер­дець зви­тяж­цю, наз­би­ру­єш З по­лів кві­ту­чих і крас­но­мов­них нив, Він­ки й пло­ди ка­мен кас­таль­ських Сер­цем лас­ка­вим бе­реш усю­ди. Вер­шин та­кої сла­ви, Пу­ній­чеб, ти, Як бив­ся був під Кан­на­ми, не здо­був, І гор­дий ема­тій­ським зло­том Лік­сон не сяє так да­ром рід­ним, І не та­ка, кра­со Сци­пі­я­дів, все ж Твоя судь­ба ве­ли­ка, не сла­вить так Да­най­ців у він­ках лав­ро­вих Кар­па­тос­­ос­трів на влас­них го­рах. Кра­са ж Йо­са­фа сла­ви од сла­ви всіх Ще біль­ша; ста­вить ви­ще трі­ум­фів він

а Фас­ції — тут: зна­ки вла­ди.

б Пу­ні­єць — Га­ні­бал,

кар­та­ген­ський пол­ко­во­дець.

373

а Кун­кта­тор — той, що

зво­лі­кає. Так зва­ли рим­сько­го пол­ко­вод­ця Квін­та Фа­бія Мак­сі­ма, що во­ю­вав з Га­ні­ба­лом.

374

Ту сла­ву, що яск­ра­вим ча­ром Сяє яс­ні­ше усіх тро­фе­їв. Чо­му дар­дан­ців страш­них ми зга­ду­єм Та слав­ні іме­на Сці­пи­он­ ів тих, Чо­му три­во­жи­мо про­па­щу Фа­бія та Га­ні­ба­ла си­лу? Ад­же ж пу­ніч­них лав­рів кра­са те­пер Вже для трі­ум­фів не ожи­ве но­вих, Кун­кта­тора для ду­ші й на­дії Муд­рих (при втра­ті) не дасть під­по­рок. Не у по­рож­нім во­зі те­бе ве­зе, Наш от­че, сла­ва, вже Апол­лон чо­ло Він­чає лав­ром, і Пал­ла­да Ра­до пов’яз­ку лі­ле­є­бар­вну Дає, спі­ва­ють хо­ри дзвін­кі псал­ми, Й, ко­ня всід­лав­ши пиш­но­го, це то­бі Отак лес­ти­во, на­че Фе­бу, Слу­жить свя­щен­на зем­ля Фо­кі­ди. То­бі вер­ши­ни Пін­ду зе­ле­но­го, І ме­до­нос­ні до­ли гіб­лей­ських гір, І сніж­ні зам­ки Ге­лі­ко­ну Та­лі­я­­му­за да­рує щи­ро. І на лу­гах бар­вис­тих Гі­мет­тго­ри В зма­ган­ні спіль­нім жи­те­льок Пім­пли вже То­бі усі вес­нú ба­гатс­тва Ці тру­дів­ни­ці спі­шать зіб­ра­ти. А ти в трі­ум­фах бу­деш жит­тя вес­ти І в сла­ві віч­ній, бо Апол­лон­слу­га То­бі дає їх, і Мі­нер­ва Вче­на сплі­тає він­ки із кві­тів. І тим ось цві­том пам’ять зак­віт­ча­ла У чис­тім сер­ці жи­ти­ме; дов­гий вік У ча­рі пальм зви­тяж­них бу­деш Щас­но про­во­ди­ти, Ме­це­на­те. Хай для Ге­рак­ла сад гес­пе­рид рос­те Й пло­ди не­се, Йо­са­фу ж зе­ле­ний лавр До­до­на хай в гус­тих діб­ро­вах Для на­го­род ле­ліє й пес­тить. Не­хай Пан­хея, слав­на діб­ро­ва­ми, Прик­ра­сить дім твій, на­че бо­гів па­лац, Не­хай го­рис­та вся Пан­гея Яс­но за­сяє пло­мін­ням щед­рим, Ко­ли то­бі вже ви­не­се Па­фія Він­ки лав­ро­ві й по­честь, так стри­має Во­на свя­щен­ним лис­тям лав­ра

Заз­дрість за­ї­лу і стрі­ли Ле­ти. Чи ж по­віз цей По­е­зії не ве­зе Те­бе, мов прин­ца, от­че лю­бий наш, До­рож­чий зло­та? Вже прий­ма­єш Со­бі на по­честь лав­ро­ве лис­тя. А про твої зви­тя­ги спі­ва­ти­муть За сніж­ним кра­єм Пар­фії і в усіх Дов­кіль­них зем­лях, за ске­ляс­тим Ак­ро­ке­рав­ні­єма; та­кож в Ри­мі Піс­ні скла­да­ти­муть, бо то­бі це так Фо­кід­ські зи­чать му­зи; не га­я­чись, В твою дес­ни­цю пе­ре­мож­ну Пе­ре­да­ють ці він­ки лав­ро­ві.

а Ак­ро­ке­рав­ній — мис, не­без­печ­ний для мо­реп­лав­ців.

СТО­Я Н­К А II,­ де Мель­по­ме­на,­ або го­лос­ний від­гук вдяч­нос­ті,­ ра­зом з іно­го­род­нім слу­гою­ сла­вить щед­рість Кро­ков­сько­го

Чом Мі­да­са роз­кіш, Еван­дра жов­ті Зем­лі нас ди­ву­ють? Чо­му до не­ба Ін­ду ймен­ня на зо­ло­тих квад­ри­гах Сла­ва під­но­сить? Зна­ють царс­тва всі пе­ре­мо­ги Дру­за, І хо­ча Тра­я­на ве­ли­ка сла­ва Вже дій­шла аж до ко­ліс­ниць Олім­пу, Що ж їм із то­го? Що ж та­ко­го в тім, що дель­фій­ські сур­ми Про за­ги­бель гре­ків гри­мі­ли всю­ди? У пе­чаль­них ґро­тах ру­ка Ха­ро­на Їх по­хо­ва­ла. Чи ж трі­умф, що в кві­тах бу­яє пиш­но, І от жах­ли­вії люд­ські дер­зан­ня, Що ко­лись міс­там при­нес­ли за­ги­бель, Му­зи зга­да­ють? Гид­ко пил зруй­но­ва­ні ар­ки криє; Грець­кий Марс і хти­вість до­бу­ти здо­бич Вже на­зав­жди у Фле­ге­тон­та во­дах Тем­них пір­ну­ли. От­же, на сур­мі го­лос­ній да­рем­но Всіх зу­силь те­пер док­ла­дає сла­ва, Щоб ім’я і Фа­бія, і Пом­пея Знов вос­кре­си­ти. Вже сю­ди свої по­вер­тає ко­ні Світ­ло­нос­ний вчи­тель пі­сеньб і з шу­мом

б Ідеть­ся про Апол­ло­на.

375

376

Йде за ним те­нед­ська юр­ба, при­чу­лись Оп­лес­ки Фе­бу. Хай за­ли­шить сла­ва бо­гів пе­на­ти І па­ла­ци на Ге­лі­ко­ні світ­лі, І Пе­га­са во­ди, і ти­хий ше­піт, Що йде за нею. За прос­то­ри Ла­ція, ген да­ле­ко, Сон­ця по­віз яс­ний не­хай за­ї­де, Хай до скель Па­фії й царс­тва мав­ра Гім­ни роз­во­зить, Сто­го­ло­су лют­ню не­хай Мі­нер­ва Візь­ме і Йо­са­фу усі ба­жан­ня Мід­ним зву­ком хай виг­рає усю­ди З ра­діс­ним сер­цем. На сур­мі ве­ли­кій заг­ра­ти тре­ба То­му, хто нат­хнен­ня дає пос­тій­но На­шим му­зам, кот­рим вті­ша­тись лю­бо Во­да­ми Ґан­гу. Вже го­дить­ся, щоб од­лу­ни­ла Ехо У Араб­ськім царс­тві, в зем­лі лі­дій­ській, На гор­бах ібер­ських про сер­це всім нам До­ро­го­цін­не. І ко­ли пе­ро зо­ло­те дає нам, Ме­це­на­те, щед­ра твоя дес­ни­ця, То твоє ім’я ве­ли­ча­ють гім­ни, Ра­дість при­хо­дить. Фе­бів по­віз яс­ний ве­ли­ка си­ла Тяг­не в не­бо, тіль­ки по­ки­не спаль­ню Він ро­же­ву; звід­ти, з не­ба, по­ба­чить Мем­но­на реш­тки. А з якою си­лою по угід­дях Ні­лу сім бра­тів про­ті­ка­ють всю­ди, Як блу­ка­ють, всім до­ро­гі, по ни­вах Ла­га ши­ро­ких! По ши­ро­кім пли­неш рус­лі Фе­ті­ди Ти щас­ли­во так на по­гід­них хви­лях І для нас при­во­зиш ві­ки, ба­га­ті Зо­ло­том жов­тим. Ти ба­гат­ший Фрі­гії й та­кож Ган­гу, Роз­ли­ва­єш скрізь зо­ло­ту во­ло­гу, До­лю­­щас­тя всім ти не­сеш, мов дру­гий Крез слав­ноз­віс­ний. Я шу­кать не бу­ду ві­ків Са­тур­на Дав­ніх, ні Кі­ні­ра скар­бів сла­вет­них, Ні па­ла­цу Пе­лоп­са, що в пер­ли­нах

Сяє іск­рис­тих. Не пі­ду я до бе­ре­гів Фа­сі­ди Й до Пак­то­ля хвиль зо­ло­та­во­­жов­тих, І ме­ні не тре­ба скар­бів араб­ських В гор­дій Пер­си­ді, По­ки жов­тим Ган­гом твій дім ба­га­тий Ще не­се нам зо­ло­то, Ме­це­на­те, І сво­їм по­то­ком блис­ку­чим сяє До не­бок­раю. Знай, ці­ну­єм ми­лість твою і щед­рість Біль­ше, ніж на­мис­то оте бен­галь­ське: Пер­ли скрізь во­ни роз­си­па­ють, на­че Зо­ло­то Пе­ги. Я пи­ша­юсь до­лею й рів­но ж щас­тям, До зі­рок прос­лав­лю ім’я пат­ро­на, І про ньо­го сла­ва до­ли­не швид­ко Аж до Ка­но­па. По при­ваб­них Фра­кії і Ро­до­пах, Що сні­га­ми ся­ють да­ле­ко, от­че, Скрізь те­бе там на ко­ліс­ни­ці бу­де Сла­ва во­зи­ти. Там, ку­ди на ко­нях сво­їх по­ї­де Феб, то­бі за­ли­шить­ся зав­ше вір­ним Твій слу­га, а му­за да­ри пос­тій­но Бу­де при­но­сить. СТО­Я Н­К А III,­ де кі­фа­рис­тка, або ра­діс­на Вдяч­ність,­ ра­зом з іно­го­род­нім слу­гою­ нат­хнен­но ос­пі­вує щед­рість Кро­ков­сько­го

Хист Пін­да­ра ко­лись всіх ао­нід заб­рав На Пе­га­сі швид­кім з Кір­ри і їм ве­лів На кіл­ла­ра­ха ли­ше їз­ди­ти по шля­хах, Де Ді­я­на блу­ка вно­чі. І дрі­о­пів по­етб Дір­ки тор­кнув­ся вод, І Пе­га­са­­ко­ня, і дже­ре­ла йо­го, Заб­ри­ні­ла то­ді скрізь на зем­лі стру­на Й піс­ня ра­діс­на між людь­ми. Ни­ні ж му­зи спі­шать, па­горб ли­шив­ши свій Той фо­кід­ський, що два має вер­хи, сю­ди, Ра­зом з ни­ми іде сам Апол­лон із Дельф І по сла­ви мо­рях пли­ве. По­лі­гім­ніє, ти за­раз по­кинь свій сон Та ро­же­вий по­кій, а пос­пі­шай сю­ди Че­рез Кір­ри яри, че­рез Кар­пат­ський кряж

а Кіл­ла­ри — ко­ні.

б Ідеть­ся про Пін­да­ра.

377

а Де­лі­єць — Апол­лон.

378

І на кри­лах чим­дуж ле­ти. Хай не стри­мує вже той Кі­фе­рон те­бе Тем­но­­си­ній і ті хви­лі дір­кей­ських вод, Що у рід­нім краю се­ред кві­ту­чих гір То­чать сяй­во своє яс­не. Хай не ма­нять те­бе бар­ви сі­дон­ських гір Пін­ду, і кас­та­лід бі­лий як сніг па­лац, І па­ху­чий тим’ян, хай не при­ваб­лює Фе­ба жов­то­­баг­ря­ний блиск. Хай з бар­вис­тих лу­гів за­раз сю­ди іде Хор усіх пе­га­сид ра­зом з ха­рі­та­ми, Крізь вер­ши­ни стрім­кі сла­ви тра­кій­ськую Піс­ню нам при­ве­зе сю­ди. От­же, во­ду з дже­рел Дір­ки й Пе­га­са тут Роз­ли­вай­те, яку Ак­тій свя­щен­ний п’є, Хай дзюр­чан­ням сво­їм шум­ним, вла­ди­ко, дасть Кір­ра ра­дос­ті знак то­бі. З ме­о­ній­ських вер­шин, дев’ять свя­щен­них муз, Йдіть до нас, при­не­сіть ар­фи дзвін­кі, вру­чіть Їх віт­чиз­ни віт­цю, і прос­лав­ляй­те скрізь На шля­хах це ім’я «Йо­саф». Ось кас­таль­ська во­да рветь­ся чим­дуж сю­ди, Де Дніп­ра те­чія си­лою хвиль сво­їх Б’єть­ся об бе­ре­ги; на ко­раб­лях ве­зуть Вже дрі­я­ди ту­ди піс­ні. Ві­ща Пім­пла уже ра­зом з нат­хнен­ням муз І ме­не но­си­ла ни­ні сю­ди до вас, Хай по­єд­нує із рі­ка­ми Пін­ду тут Чис­ті рі­ки Кро­ков­сько­го. Ви зі мною ідіть швид­ко, кіл­ла­ри всі, Че­рез си­ній етер не­ба прос­то­ро­го, Хай спі­ває піс­ні Ехо, лу­на хай їх На Олімп і на­зад не­се. Щед­рі ру­ки не­хай же виг­ра­ють те­пер, І на флей­тах хва­ла хай би до­нес­ла­ся Аж до тих гес­пе­рид, де у сво­їм рус­лі Ко­тить во­ди бур­хли­вий Пад. Де Ти­тан по­вер­та ко­ні свої на­зад І ве­се­лим ха­там світ­лий при­но­сить день, Хай ту­ди по­ве­зе на ко­ліс­ни­ці вже Сла­ва знат­не ім’я «Йо­саф». Хай лу­нає дзвін­ка ар­фа де­лій­це­ваа, Хай еле­гії та­кож заз­ву­чать у нас, Хай ха­рі­ти усі, от­че яс­ний, ві­ки Дов­гі сла­ві тво­їй да­дуть.

Честь йо­го не ли­ше в хра­мах ша­ну­єть­ся І па­ла­цах, в яких зо­ло­то скрізь сія, Сла­ва йде не ту­ди лиш, де в до­мах бли­щить Гор­дий з Фрі­гії ок­са­мит; І не тіль­ки во­на Ксер­ксів, Аян­тів всіх Є су­пут­ник з жез­лом, що скрізь за ни­ми йде, І пох­ва­ла йо­го йде не ли­ше в той дім, Де із кіс­тки сло­но­вої трон; Час­то сту­кає теж сла­ва йо­го до хат Прос­то­люд­дя і на їх­ній хор ди­вить­ся, І лі­рич­ні піс­ні, оп­лес­ків ми­лий звук Суп­ро­вод­жу­ють скрізь її. Час­то сла­ва бли­щить жов­то, не­мов віс­со­на, Лав­ро­нос­ним та­кож Пін­дом гор­дить­ся скрізь І при­но­сить во­на для зо­ло­тих ко­рон Цар­ських гір­ське оз­доб­лен­ня. Так рос­те і твоя щед­рість, що в лав­рах вся, Во­на рів­на те­пер цар­сько­му ти­ту­лу; І ба­га­то чи­нів слав­них — кра­са тво­го Сер­ця чис­то­го і ду­ші. Ось До­до­ну са­му, цар­ським ві­до­му скрізь Лис­тям, Іс­мар не­се, і ожи­ва Пар­нас, Пов­ний гра­цій, а Пінд зо­ло­том на­го­род, Мов пер­ли­на яс­на, сія. Фло­ра крас­на, не­мов ки­лим, не­се йо­му Щед­ро вся­кі пло­ди; глянь, роз­си­па­ють вже Кір­ри слав­ні лу­ги, ни­ви бар­вис­ті, степ Ве­ли­ча­ві свої скар­би. Із фі­ял­ ок пле­те му­за йо­му ві­нок, Весь же хор ао­нід з сер­цем схви­льо­ва­ним Тут го­тує йо­му з лав­ра оз­доб­лен­ня, Щоб чо­ло увін­чать йо­го. За­раз сла­ва твоя аж до не­бес ле­тить, До кри­ла­тих отих хо­рів, і ра­зом з тим Тут го­тує во­на гім­ни хва­леб­нії Для ве­лич­них тво­їх пох­вал. Чу­ти оп­лес­ки муз, Фе­ба то­ва­ри­шок, Що по стру­нах во­ни лі­ри б’ють паль­ця­ми. Не заг­лух­не, о ні, звук той, тіль­ки до­дасть Ще хва­ли до тво­їх пох­вал. У со­лод­ких сло­вах сла­ва ба­га­то літ Ар­хі­рею те­пер зи­чить, не­хай же він, Цей Ру­си Апол­лон слав­ний, во­вік жи­ве, Кра­сить лав­ром чо­ло своє. У фо­кід­ській зем­лі чу­ли оті сло­ва

а Віссон — коштовна тканина.

379

а Плектр — кі­та­ра (кі­фа­ра), му­зич­ний інс­тру­мент.

Й ка­за­ли отак, аж роз­рос­лась лу­на: «Хай ве­ли­ка ота щед­рість Кро­ков­сько­го В на­шім сві­ті во­вік жи­ве!» Тож нат­хнен­ні сло­ва ба­чиш про­ро­чії, Ме­це­на­те ха­ріт, пле­ще до­ло­ня­ми За­раз сла­ва то­бі, по­віз свя­щен­них муз До не­бес під­не­се те­бе. З вод Пе­га­са те­че Дір­ка, і шум її, Той су­пут­ник ка­мен, до Тер­мо­дон­та хвиль Про щед­ро­ти от­ця сла­ву по­ши­рює, Всю­ди грає про неї плектра. Зав­жди бу­де йо­го сла­ву роз­но­сить він, До­ки Феб зо­ло­те бу­де роз­во­зи­ти Скрізь про­мін­ня своє по­во­зом, до­ки я На зем­лі за­ли­шусь жи­вий. СТО­Я Н­К А IV,­ де ми­л а при­я знь слу­г и до Ме­ц е­н а­т а­ зас­в ід­ч ує від­д а­н ість ду­ш і,­ вір­н ої щед­р ос­т і Кро­к ов­с ько­г о

б Бар­бі­тон — ба­га­тос­трун­на лі­ра.

380

На­віть як­би Тап­ро­ба­на і хви­лі грай­ли­ві, і над­ра Роз­кри­ла нам те­пер свої, зо­ло­том си­па­ла тут, Чи Оро­му­сія, що від пер­лин баг­ро­віє пур­пур­них, Сю­ди до пор­ту за­од­но б Па­ду скар­би при­нес­ла, То, Ме­це­на­те, усе, що ба­га­те тим зо­ло­том жов­тим, До ніг тво­їх пок­лав би я й ра­зом кра­су гес­пе­рид; В сла­ви тво­єї він­ку за­сі­ял­ а б то­ді, як в на­мис­ті, Пер­ли­на, що ле­жить іще в мо­рі Чер­во­нім на дні. Герм не не­се зо­ло­то­го піс­ку у сво­їх стрім­ких хви­лях, Не бу­де Таг ме­ні бли­щать зо­ло­то­нос­ним піс­ком, Бо ж і то­бі не до сер­ця блис­ку­чі пі­щи­ни від Еос, Ні Тір ба­га­тий, що бли­щить в сяй­ві фрі­гій­ських Кік­лад. Тіль­ки про­мін­ня чес­нот доб­ро­род­них то­бі до впо­до­би, Те­бе по­ло­нить лиш лю­бов чес­них і щи­рих сер­дець. Тим­­то скла­даю то­бі від ду­ші я обі­ти на­бож­ні І вір­не сер­це я кла­ду ра­до, щоб сла­вить те­бе. З ра­діс­тю му­зу, слу­жи­тель­ку віль­них мис­тецтв, по­си­лає То­бі моя дес­ни­ця вже й вір­ні ко­гор­ти ха­ріт. Мет­рів ча­рів­них на ар­фі лес­бій­ській фра­кій­ських по­е­тів То­бі я не спі­ваю, лиш щи­рі обі­ти даю. Тут пі­є­ри­ди зі мною, зі мною ка­ме­на зич­ли­ва, Для те­бе ра­до виг­ра­ють на бар­бі­то­ніб піс­ні. Хай роз­си­пає для те­бе зо­рис­тий звід не­ба про­мін­ня, В па­ла­ці лиш ца­ря не­бес сяй­вом во­но виг­ра­ва. Зло­то­во­ло­сий де­лі­єць ко­ней не­хай го­нить ро­же­вих,

Сво­їм хай світ­лом роз­же­не хма­ри ери­ній страш­них... По­ду­вом ніж­ним ха­рі­ти не­хай на­ди­ха­ють на ми­лість, Дес­ни­ця щед­ра їх по­дасть зо­ло­том пов­ні ві­ки. Пар­ки пря­дуть хай нит­ки зо­ло­ті дов­го­віч­но­го щас­тя, Ба­га­то хай ро­ків то­бі сла­ва ві­щує про­жить. Хай і Юпі­тер лас­ка­вий ско­ро­тить пох­му­рі го­ди­ни, Йде час впе­ред хай і на­зад: дов­гі ро­ки про­жи­ви! Щас­тя хай всте­лить для те­бе до­ро­гу ба­гатс­твом без­мір­ним І во­лі хай тво­їй од­дасть шиї, під­влад­ні то­бі. Все, що та­їть в со­бі Гебр і що Ґан­га пі­сок пос­та­чає Чи Таг­­рі­ка, й що на дні в мо­рі Чер­во­нім сія, Та­кож і зо­ло­то жов­те тар­тесь­ке на во­зі щас­ли­вім Не­хай же не­бо і судь­ба за­раз то­бі при­ве­зуть. Пе­ред то­бою хай шию схи­ляє свою гор­до­ви­ту Вже сла­ва, хай спі­ває скрізь гім­ни хва­леб­ні то­бі. По­честь улес­ли­ва, та ви­хо­ван­ка чес­нот, за то­бою Хай зав­жди й всю­ди, на­че тінь іме­ні цар­сько­го, йде. Хай зо­ло­ті ся­ють зо­рі, не­хай Апол­лон, на­че зір­ка Щас­ли­ва, на шля­ху тво­їм сві­тить до сла­ви вер­шин. От­же, щас­ли­вий на­щад­ку чес­нот, оце по­чес­тей царс­тво Прес­лав­не вже прий­ми, над тим сві­том най­даль­шим па­нуй. А як доз­во­лиш спо­чи­ти, я бі­ля тво­їх стіп зви­тяж­них Від­дам да­ни­ну і пом­ру при пох­ва­лі цій то­бі.

381

ПРО­ МЕ­ЖИ­ГІР­СЬКИЙ ЛІ­ТО­ПИС

382

Ця пам’ят­ка ввій­шла до збір­ни­ка Іл­лі Ко­ща­ків­сько­го «Лі­то­пис­ці Во­ли­ ні та Ук­ра­ї­ни» й оче­вид­но на­ле­жа­ла пе­ру зби­ра­ча. Сам Іл­ля Ко­ща­ків­ ський був ро­дом із Га­ли­чи­ни, із Со­каль­сько­го по­ві­ту, на по­чат­ку XVI­II ст. став чен­цем Ме­жи­гір­сько­го Спа­со­Пре­об­ра­жен­сько­го мо­нас­ти­ря поб­ли­ зу м. Виш­го­ро­да під Ки­є­вом. У 1717–1720 рр. він уже в Під­го­ро­дись­ко­ му мо­нас­ти­рі та­ки в Га­ли­чи­ні, де й по­мер 5 січ­ня 1720 р. Кіль­ка слів про збір­ни­ка І. Ко­ща­ків­сько­го. На­пи­са­но йо­го між 1690– 1707 рр., вклю­чав у се­бе «Ки­їв­сько­го лі­то­пи­са», різ­ні ма­те­рі­ял ­ и до іс­то­рії Лит­ви, Поль­щі та Ро­сії, іс­то­рії ко­зац­тва, Виз­воль­ної вій­ни Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, бо­роть­би про­ти тур­ків і та­тар, та інші. Ук­ла­дач ко­рис­ту­ вав­ся дав­ні­ми ук­ра­їн­ськи­ми, ли­тов­ськи­ми та поль­ськи­ми лі­то­пи­са­ми, з ос­тан­ніх хро­ні­ка­ми Бєль­ських, М. Стрий­ков­сько­го, О. Ґваг­ні­на. На­пи­ са­но збір­ни­ка мо­вою, наб­ли­же­ною до на­род­ної, що на­дає йо­му особ­ли­ во­го ін­те­ре­су; опуб­лі­ко­ва­ний тіль­ки час­тко­во у ви­дан­ні «Сбор­ник ле­то­ пи­сей, от­но­ся­щих­ся к ис­то­рии Юж­ной й За­пад­ной Ро­сии» (К., 1888). Сам «Ме­жи­гірсь­кий лі­то­пис» — це зра­зок ко­рот­кої хро­ніч­ки, тут 41 опо­від­на по­зи­ція, пе­ре­важ­но з іс­то­рії Ук­ра­ї­ни в ча­сі 1608–1700 рр., тоб­то ав­тор пи­сав як про по­дії ко­лиш­ні, так і су­час­ні йо­му, але ці два плас­ти в тво­рі сти­ліс­тич­но не роз­різ­ня­ють­ся. Опи­сано тут ко­заць­кі пов­стан­ня, Виз­воль­ну вій­ну Б. Хмель­ниць­ко­го, сти­хій­ні ли­ха: по­же­жі, нев­ро­жаї, зем­ лет­рус, кіль­ка по­дій пе­ре­яс­лав­ських та ме­жи­гір­ських, але пе­ре­важ­но чис­то ки­їв­ських: про по­же­жу Ки­їв­сько­го зам­ку, ко­пан­ня ко­ло­дя­зя нав­ про­ти во­ріт Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го мо­нас­ти­ря, від­бу­до­ву Со­фії й ко­пан­ня тут ко­ло­дя­зя Пет­ром Мо­ги­лою, йо­го смерть, по­хо­ро­н, взят­тя Ки­є­ва Ра­ди­ви­лом, вве­ден­ня до Ки­є­ва ро­сій­сько­го вій­ська то­що. З ме­жи­ гір­ських по­дій від­зна­че­но тіль­ки смерть ігу­ме­на Вар­на­ви Ле­бе­до­ви­ча та по­же­жу 1665 р., тоб­то лі­то­пи­са наз­ва­но Ме­жи­гір­ським ціл­ком умов­но. Зде­біль­шо­го тут ідеть­ся про по­дії за­галь­но­ук­ра­їн­ські, а особ­ли­ву ува­ гу та­ки від­да­но ко­за­кам. Опо­ві­да­ють­ся дії в Ко­заць­кій дер­жа­ві, йдеть­ся про та­тар­ські на­па­ди, мор, ґвал­тів­ний дощ, на­літ са­ра­ни, зга­ду­ють­ся ок­ре­мі вій­сько­ві зма­ган­ня. Са­ме то­му «Ме­жи­гір­ський лі­то­пис» — ти­по­ва ко­заць­ка хро­ніч­ка з су­хим ре­єс­тро­вим вик­ла­дом по­дій, з яких ви­би­ра­ ють­ся най­важ­ли­ві­ші або ра­зю­чі, причо­му ав­тор сво­го осо­бис­то­го став­ лен­ня не ви­яв­ляє. Найпрос­то­рі­ше по­да­но опи­са по­хо­ван­ня Пет­ра Мо­ги­

ли, са­ме тут ав­то­ра зрад­жує об’єк­тив­ний тон і він осуд­ли­во вис­лов­лю­єть­ ся про уні­я­тів, бо ди­вить­ся на них як на «но­вих єре­ти­ків, тоб­то псев­дох­ рис­ти­ян, мер­зен­них уні­ят­ ів». Вво­дять­ся еле­мен­ти з ро­сій­ської іс­то­рії: зга­ду­єть­ся смерть ца­рів та мос­ков­ських пат­рі­яр­хів Іо­а­ки­ма та Ад­рі­я­на, тоб­то слід­но, що твір пи­ше лю­ди­на, кот­ра жи­ве в Ро­сій­ській ім­пе­рії. За­га­лом пам’ят­ка бід­на на ці­ка­ві де­та­лі, во­на ці­ка­ва хі­ба як при­чи­нок до іс­то­рії ко­рот­ко­го лі­то­пи­сан­ня ти­пу ре­єс­тру­хро­ніч­ки, тво­ре­но­го в Ки­їв­сько­му Ате­неї.

Межигірський монастир. Мал. А. ван Вестерфельда. 1651.

383

МЕ­ЖИ­ГІР­СЬКИЙ­ ЛІ­ТО­ПИС­ (1608–1700)

а Ста­ція — міс­це

пос­тою, ви­бір ут­ри-­ ман­ня на вій­сько.

б Оче­вид­но, йдеть­ся про бит­ву ко­за­ків із по­ля­ка­ми 1630 р.

в Бит­ва під Ку­мей­ка-

­ми бу­ла 1637 р. (повс­ тан­ня Пав­лю­ка).

384

Ро­ку 1608, мі­ся­ця лип­ня, 18 дня, при дер­жа­ві ве­ли­ко­го ко­ро­ля Жи­ги­мон­ та, а при во­є­во­ді ки­їв­сько­му кня­зі Ост­розь­ко­му Ва­си­лю Кос­тян­ти­но­ви­чу, з Бо­жо­го до­пус­ту грім за­па­лив Ки­їв­ський за­мок під час ве­чір­ні й від­ра­зу ж увесь зго­рів і лю­дей щось по­го­рі­ло на день свя­тих му­че­ни­ків Єме­лі­я­на, Якин­та та Пам­ва. Ро­ку 1612, груд­ня 7, взя­ли Пу­тивль. Ро­ку 1619, лис­то­па­да 14 дня бу­ло тру­сін­ня зем­лі вдень у не­ді­лю з по­луд­ня. Ро­ку 1624 бу­ла бит­ва ля­хів із ко­за­ка­ми, яка на­зи­ва­єть­ся Кру­ків­щи­на, за Чер­ка­са­ми; у той час Лащ і Чер­ка­си спа­лив і сплюн­дру­вав. Ро­ку 1626 мі­ся­ця трав­ня отець Бо­рець­кий, ки­їв­ський мит­ро­по­лит, ви­ко­пав ко­ло­дя­зя нав­про­ти во­ріт свя­то­го Ми­хай­ла Зо­ло­то­вер­хо­го. Ро­ку 1627, 7 жов­тня цер­кву Вос­кре­сін­ня Хрис­то­во­го в Пе­ре­яс­лав­лі пос­вя­че­но за пра­вос­лав­но­го мит­ро­по­ли­та ки­їв­сько­го Йо­ва Бо­рець­ко­го. Ро­ку 1628 із Шин­ги­рі­єм, ца­рем та­тар­ським, ко­за­ки при­ми­ри­лись і на За­по­рож­жю но­чу­вав Шин­ги­рій зі сво­їм­ и та­та­ра­ми, а ін­ших та­тар пос­ лав у Виш­не­вед­чи­ну на ле­жу, які ма­ли ле­жу в Луб­нах. у Пи­ря­ти­ні, у Лох­ви­ ці й у Вар­ві, а по ін­ших міс­теч­ках та се­лах бра­ли ста­ціїа як са­мі хо­ті­ли й ві­дій­шли зно­ву ж ту­ди ж, на За­по­рож­жя, в ро­ці 1629му. Ро­ку 1633, лип­ня 28, під Пе­ре­яс­лав­лем у Ка­пі­та­но­вім Гаю був уно­чі ґвал­ тов­ний дощ, що й пта­хів­­га­лиць уто­пи­ло­ся до кіль­ка­сот. То­го ж ро­куб і йо­го ми­лість пан геть­ман Ко­нец­поль­ський був із вій­ ськом під Пе­ре­яс­ла­вом. Ро­ку 1634 отець мит­ро­по­лит ки­їв­ський Пет­ро Мо­ги­ла, за Бо­жою по­міч­чю опа­ну­вав­ши сто­ли­цю, ки­їв­ську мит­ро­по­лію, тоб­то цер­кву свя­ тої Со­фії, і оп­ра­вив її від­по­від­но до мож­ли­вос­ті сво­єї, та ке­лії пос­та­вив, а най­ліп­ше, що ко­ло­дязь для во­ди ви­ко­пав — доб­ре усьо­му на­ро­до­ві ви­го­ див. Ро­ку 1636в бу­ла бит­ва ля­хів з ко­за­ка­ми під Ку­мей­ка­ми бі­ля Сах­но­во­го мос­ту й у Мош­нах; там­­та­ки, ко­за­ки не вит­ри­ма­ли, від­сту­пи­ли і за Чер­ ка­си піш­ли до Бо­ро­ви­ці, а пан геть­ман за ни­ми вслід. Ми­ко­лай По­тоць­ кий, геть­ман поль­ний, там­­та­ки. бі­ля Бо­ро­ви­ці, узяв при­від­ців Пав­лю­ка й То­ми­лен­ка.

У то­му­­та­ки ро­ці був розс­трі­ля­ний за­по­рож­ця­ми геть­ман Са­ва Мос­ каль і пи­сар Опош­ко­вич. Ро­ку 1637а зно­ву вій­ну під­нес­ли ко­за­ки суп­ро­ти Ко­ро­ни Поль­ської на ім’я Яць­ко Ост­ря­нин та Ски­дан, во­ни під Гов­твою учи­ни­ли бит­ву і під Луб­на­ми, а князь Виш­не­вець­кий Єре­мія, прий­шов­ши з вій­ськом, пог­нав за ни­ми вслід, оса­див їх у тіс­но­му міс­ці під Стар­цем, близь­ко Дніп­ра, ниж­че Жов­ни­на, а Яць­ко Ост­ря­нин, узяв­ши кіль­ка сот ко­за­ків, пе­ре­дав­ ся мос­ков­сько­му ца­рю, а цар мос­ков­ський прий­няв­ши йо­го, оса­див ти­ми­­та­ки ко­за­ка­ми сло­бо­ду на рі­ці Дін­ці, яку проз­ва­но Чу­гу­їв, а тих, що за­ли­ши­ли­ся на Стар­ці, геть­ман Ми­ко­лай По­тоць­кий, геть­ман поль­ ний, усіх узяв під свій ре­гі­мент і нас­та­вив над кож­ним пол­ком пол­ков­ни­ ків­­ля­хів. Ро­ку 1640 бу­ли та­та­ри під Пе­ре­яс­ла­вом, прий­шли від Кор­су­ня і бра­ли у Во­рон­ко­ві ста­цію, тоб­то хліб і всі­ля­кий харч. Ро­ку 1645, мі­ся­ця лип­ня, 28 дня ве­ли­ка са­ран­ча йшла ми­мо Пе­ре­яс­ла­ва і оче­рет по­їл­ а, і бе­рез­зя, овес на ни­вах та ін­ших шкод ба­га­то по­чи­ни­ла в по­лі. Ро­ку 1647, мі­ся­ця січ­ня, 1 дня вно­чі по­мер пре­ос­вя­щен­ний ар­хі­єп­ ис­коп ки­їв­ський, га­лиць­кий і всі­єї Ро­сії, ек­зарх свя­то­го апос­толь­сько­го тро­ ну кон­стан­ти­но­поль­сько­го Пет­ро Мо­ги­ла, і про­вад­же­но ті­ло йо­го з Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря до свя­тої Со­фії, до цер­кви ка­тед­раль­ної мит­ро­ по­ли­чої ки­їв­ської че­рез не­без­пе­ку від но­вих єре­ти­ків, тоб­то від псев­дох­ рис­ти­ян, мер­зен­них уні­я­тів, щоб сто­лич­ної цер­кви свя­тої Со­фії не от­ри­ма­ли за на­ка­зом і по­ра­дою яс­но­вель­мож­но­го па­на Ки­се­ля, каш­те­ля­ на і во­є­во­ди ки­їв­сько­го. І сто­ял­ о ті­ло йо­го пре­ос­вя­щен­не у свя­тій Со­фії час не­ма­лий, по то­му єпис­ко­пи, ар­хі­ман­дри­ти та ігу­ме­ни, та­кож і бла­го­ чес­ти­ві свя­ще­ни­ки зіб­ра­ли­ся на той пре­чес­ний пог­ріб, і був той пог­ріб аж на 40 му­че­ни­ків, бе­рез­ня 9 дня, у Ве­ли­кий піст, на дру­го­му тиж­ні свя­то­го пос­ту, у вів­то­рок, і про­вад­же­но ті­ло йо­го із свя­тої Со­фії до мо­нас­ти­ря Пе­чер­сько­го на служ­бу Бо­жу з ве­ли­ким со­бо­ром хрис­ти­ян­сько­го на­ро­ду й, від­пра­вив­ши звич­ну це­ре­мо­нію вель­ми знат­ну над ті­лом, пок­ла­ли у ве­ли­ кій цер­кві Ус­пін­ня Прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці Пе­чер­ської на лі­во­му бо­ці, за лі­вим кри­ло­сом, у скле­пі в зем­лі. Ро­ку 1648 пов­став Бог­дан Хмель­ниць­кий, геть­ман за­по­розь­кий і всі­єї Ук­ра­ї­ни ко­заць­кий, на ля­хів, з’єд­нав­шись із та­та­ра­ми, і виг­нав ля­хів з усі­ єї Ук­ра­ї­ни. То­го ж ро­ку, трав­ня 8, по­бив ля­хів ду­же ба­га­то на Жов­тій Во­ді, ко­мі­са­ра взя­то в ор­ду. То­го ж мі­ся­ця, 17 дня, По­тоць­ко­го геть­ма­на поль­ но­гоб, з Ка­ли­нов­ським під Кор­су­нем і весь обоз ляд­ський Хмель­ниць­кий із ор­дою роз­бив і всіх ля­хів в ор­ду в не­во­лю пог­нав, зво­ю­вав там­­та­ки й ін­ших па­нів та во­є­вод. То­го ж ро­ку зіб­ра­ли­ся ля­хи під Пи­ля­вою і там їх Хмель­ниць­кий роз­бив. Ро­ку 1649 ішов про­ти вій­ська ко­заць­ко­го князь Виш­не­вець­кий, і ко­за­ки, пос­пі­шив­ши­ся, кня­зя об­ляг­ли в Зба­ра­жі й там їх мо­ри­ли го­ло­дом так, що й шап­ки свої з’їда­ли. Зно­ву­­та­ки, ко­за­ки, по­чув­ши, що ко­роль Ян Ка­зи­мир іде з ве­ли­кою по­ту­гою, піш­ли суп­ро­ти ньо­го й там ве­ли­ку бит­ву учи­ни­ли,

а Це бу­ло 1638 р.

б М. По­тоць­кий був

ко­рон­ним геть­ма­ном, поль­ним — Ка­ли­нов­ський.

385

а Це бу­ло 1678 р.

386

і ко­ро­ля Ка­зи­ми­ра ма­ло не взя­ли, аж ми­ру став ко­роль про­ха­ти, і бу­ло то в міс­ті Збо­ро­ві, і вчи­ни­ли мир із ко­ро­лем. Ро­ку 1651 князь Ра­ди­вил до Ки­є­ва прий­шов і міс­то Ки­їв спа­лив, по­тім од стра­ху від ко­за­ків і сам му­сив від­сту­пи­ти і лед­ве умк­нув до Бі­лої Цер­ кви — [бу­ло це] при мит­ро­по­ли­ті Ко­со­ві. Ро­ку 1652 мор був ве­ли­кий по всій Ма­лій Ро­сії, Ук­ра­ї­ні та Поль­щі, та Лит­ві. Ро­ку 1654, мі­ся­ця січ­ня, 6 дня, геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий із За­по­ розь­ким вій­ськом і вся Ук­ра­ї­на під­да­ла­ся мос­ков­сько­му ца­ре­ві Олек­сію Ми­хай­ло­ви­чу. То­го ж ро­ку Мос­ква у Ки­їв увій­шла у Ве­ли­кий піст. То­го ж ро­ку, мі­ся­ця сер­пня, 2 дня, в се­ре­ду опо­луд­ні, сон­це страш­но зать­ми­ло­ся — бу­ло то всім у вель­ми ве­ли­кий по­див. Ро­ку 1657 геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий по­мер у Чи­ги­ри­ні. Ро­ку 1658 Да­нил­ка Ви­гов­сько­го під Ки­є­вом на го­рі Шка­ви­ці мос­ква роз­ би­ла, і во­є­во­да Ше­ре­мет Ки­їв спа­лив. Ро­ку 1660 ля­хи з Ор­дою і Юрась Хмель­ниць­кий з ко­за­ка­ми під Чуд­но­вом Ше­ре­ме­та і весь та­бір мос­ков­ський роз­би­ли і в ор­ду пог­на­ли. Ро­ку 1663, мі­ся­ця лис­то­па­да 14го, по­мер Вар­на­ва Ле­бе­до­вич, ігу­мен ме­жи­гір­ський, лю­ди­на чес­на й по­бож­на, чер­не­чо­го жит­тя не ос­тан­ній рев­ни­тель, був по­хо­ва­ний Іно­кен­ті­єм Гі­зе­лем, ар­хі­ман­дри­том пе­чер­ ським, і всім ду­хо­венс­твом ки­їв­ським у Ме­жи­гір­сько­му мо­нас­ти­рі у ве­ли­ кій цер­кві 30 лис­то­па­да. Ро­ку 1664 ко­роль Ян Ка­зи­мир з ля­ха­ми й з ор­дою хо­див на Зад­ніп­ря, але ні­чо­го не спра­вив. Ро­ку 1665 мо­нас­тир Ме­жи­гір­ський зго­рів, 25 чер­вня. Ро­ку 1668 геть­ман Брю­хо­вець­кий змі­нив мос­ков­сько­му ца­ре­ві й на­ка­ зав би­ти мос­кву по міс­тах. Ро­ку 1671, геть­ман До­ро­шен­ко з усі­єю Ук­ра­ї­ною під­дав­ся ту­рець­ко­ му ца­ре­ві. Ро­ку 1677а тур­чин Чи­ги­рин узяв і Ук­ра­ї­ну спус­то­шив. Ро­ку 1681 по­мер бла­го­чес­ти­вий цар мос­ков­ський Фе­дір Олек­сі­йо­вич, вель­ми ми­лос­ти­вий бла­го­дій­ник ду­хов­но­му чи­но­ві й усім цер­квам та мо­нас­ти­рям, був от­ру­тою смер­тель­ною на­по­єн­ ий. Ро­ку 1687 за цар­ським ука­зом Іван Са­мой­ло­вич, по­по­вич, хо­див із бо­я­ ри­ном Га­ли­ци­ним во­юв­ а­ти та­тар­ський Крим, але, ні­чо­го не спра­вив­ши, по­вер­нув­ся і за те обоє у зас­лан­ня пос­ла­ні. Ро­ку 1690 са­ран­ча ве­ли­ка йшла уп­ро­довж ці­ло­го мі­ся­ця сер­пня більш як на сто миль ушир, а взя­ла­ся, як по­ві­да­ють, зі схо­ду, з мо­ря Хва­лин­сько­го, а ін­ші по­ві­да­ють, що з лі­сів си­бір­ських і від Си­ньої ор­ди, і йшла аж до Поль­щі й до зем­лі Вен­гер­ської, де вже во­се­ни від зим­ніх віт­рів та до­щів лед­ве по­ги­ну­ла, і вель­ми, ба­га­то шко­ди­ла в по­лі, в не­доз­рі­лій паш­ні. Ро­ку 1690 по­мер у Мос­кві світ­лій­ший пат­рі­ярх мос­ков­ський кир Іо­а­ ким, си­дів на прес­то­лі 16 літ. Ро­ку 1696 Іван Ма­зе­па, геть­ман військ їх­ньої цар­ської прес­віт­лої ве­лич­

нос­ті За­по­розь­ких, обох бо­ків Дніп­ра з ко­за­ка­ми і князь та ве­ли­кий бо­я­ рин Бо­рис Пет­ро­вич Ше­ре­ме­тьєв з мос­квою взя­ли й ро­зо­ри­ли Ке­зи­кер­ мен та ін­ші чо­ти­ри ту­рець­кі го­род­ки, а вій­сько своє ко­заць­ке й мос­ков­ ське там, у тих го­ро­дах, по­са­ди­ли. Ро­ку 1696 бла­го­чес­ти­вий цар і ве­ли­кий князь Пет­ро Олек­сі­йо­вич зі сво­ їм мос­ков­ським вій­ськом із ко­за­ка­ми взяв слав­ний ту­рець­кий го­род Озов, там був геть­ман на­каз­ний ко­заць­кий Ли­зо­губ, який те вчи­нив. Ро­ку 1700, жов­тня 16, по­мер у Мос­кві свя­тій­ший кир Ад­рі­ян, ар­хі­єп­ ис­ коп мос­ков­ський і всіх пів­ніч­них кра­їн пат­рі­ярх. На прес­то­лі си­дів 10 ро­ків і 7 мі­ся­ців

387

ДМИТ­РО ТУП­ТА­ЛО В КИ­ЇВ­СЬКО­МУ АТЕ­НЕЇ

388

Дмит­ро Туп­та­ло чи Туп­та­лен­ко, ро­сі­я­ни йо­го звуть Ди­мит­рі­єм Рос­тов­ ським, на­ле­жить до най­плід­ні­ших ук­ра­їн­ських куль­тур­них ді­я­чів, ши­ро­та твор­чос­ті яко­го ди­вог­ляд­на: по­ет, ком­по­зи­тор (пи­сав ме­ло­дії до сво­їх тек­ стів), дра­ма­тург (сам свої п’єси вис­тав­ляв), ав­тор чис­лен­них опо­ві­дань про чу­да, ук­ла­дач ве­ли­ких на чо­ти­ри то­ми «Че­тьї ­Мі­ней» — аґі­ог­ра­фіч­них опо­ ві­дань, фі­ло­соф­­бо­гос­лов, іс­то­рик, ав­тор що­ден­ни­ка, лис­тів — йо­го твор­че жит­тя три­ва­ло трид­цять ро­ків. Ім’я йо­го в хре­щен­ні Да­ни­ло, на­ро­дивсь у груд­ні 1651 р., за од­ни­ми да­ни­ ми в м. Ма­ка­ро­ві на Ки­їв­щи­ні, а за ін­ши­ми, по­да­ни­ми в «Жи­тії свя­то­го от­ця на­шо­го Ди­мит­рія Рос­тов­сько­го, но­во­го чу­дот­вор­ця», на­пи­са­но­му в 1757 р. у Рос­то­ві, на­ро­дивсь у Ки­є­ві, при­най­мні йо­го бать­ко був ки­їв­ським сот­ни­ ком. Учив­ся спер­шу вдо­ма, то­ді в 1662–1665 рр. у Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ській ко­ле­ гії і, нас­лі­ду­ю­чи, як пи­шеть­ся в «Жи­тії», свя­то­го Бе­не­дик­та, ві­сім­над­ця­ти­ річ­ним пос­триг­ся в чен­ці в Ки­ри­лів­сько­му мо­нас­ти­рі, ти­та­рем яко­го був йо­го бать­ко, в ігу­ме­на Ме­ле­тія Дзи­ка, при­хиль­ни­ка Й. Не­лю­бо­ви­ча­­Ту­ каль­сько­го. Піс­ля то­го «від­да­вав­ся кни­гам бо­жес­твен­ним не тіль­ки для сво­ єї ду­шев­ної ко­рис­ті, але й для ін­ших; мав­­бо най­біль­ше ста­ран­ня тру­ди­тись у про­по­ві­ді сло­ва Бо­жо­го й діс­тав для то­го осіб­не Бо­же да­ру­ван­ня, що вид­но з ба­га­тьох йо­го про­по­ві­дей ру­ко­пис­них, які й до­сі ба­гать­ма вель­ми охо­че пе­ре­пи­су­ють­ся» (Де­ре­во пам’яті. Кни­га ук­ра­їн­сько­го іс­то­рич­но­го опо­ві­ дан­ня. — Т. 4.— К., 1995. — С. 101). У 1669 р. мит­ро­по­лит Й. Не­лю­бо­вич­­Ту­каль­ський нас­та­но­вив йо­го ди­я­ ко­ном. У 1675 р. вис­вя­че­ний в іє­ро­мо­на­хи Ла­за­рем Ба­ра­но­ви­чем у Гус­тин­ сько­му мо­нас­ти­рі бі­ля м. При­лук, жив якийсь час там, зго­дом став про­по­ від­ни­ком Ус­пен­сько­го со­бо­ру в Чер­ні­го­ві, де йо­го наб­ли­зив до се­бе Л. Ба­ра­ но­вич і де він увій­шов до Чер­ні­гів­сько­го куль­тур­но­го осе­ред­ку. Але дов­го тут не зат­ри­мав­ся че­рез внут­ріш­ню не­по­год­же­ність із Л. Ба­ра­но­ви­чем. У 1677–1678 рр. жив у Віль­ні та Слуць­ку, по то­му по­вер­нув­ся до Ки­є­ва, про­ бу­ва´в на ігу­менс­твах у Ки­є­во­­Ки­ри­лів­сько­му, Пет­ро­пав­лів­сько­му Глу­хів­ сько­му, Свя­тос­пась­ко­му Мак­са­ків­сько­му мо­нас­ти­рях, піс­ля чо­го ко­заць­кий геть­ман І. Са­мой­ло­вич заб­рав йо­го в свою сто­ли­цю Ба­ту­рин, пос­та­вив­ши ігу­ме­ном Об­мо­чев­сько­го мо­нас­ти­ря; але тут не зат­ри­мав­ся, бо йо­го вик­ли­ кав до Ки­є­ва ки­є­во­­пе­чер­ський ар­хі­ман­дрит Вар­ла­ам Ясин­ський, учи­тель Дмит­ра, який до­ру­чив йо­му пи­сан­ня «Че­тьї ­Мі­ней». Нап­ри­кін­ці 1683 р. по­се­ливсь у Ки­є­во­­Пе­чер­ській лав­рі і по­чав цю пра­цю сво­го жит­тя. Пе­ред цим, у Чер­ні­го­ві, ви­дав у 1680 р. кни­гу «Ру­но оро­ше­не» — це збір­ка опо­ві­

дань про чу­да; в 30–40х ро­ках XVII ст. во­на вий­шла шіс­тьма ви­дан­ня­ми, пе­ред­ру­ко­ву­ва­лась і в 1702 р., от­же, ста­ла вель­ми по­пу­ляр­на. У 1686 р. Д. Туп­та­ло по­вер­нув­ся до Ба­ту­ри­на, де про­був до 1692 р., зго­дом зно­ву пра­цю­вав у Ки­є­ві. У 1689 р. вий­шов пер­ший ве­ли­кий том на три кни­ги, за мі­ся­ця­ми: ве­ре­сень, жов­тень, лис­то­пад, «Че­тьї ­­Мі­ней». У 1694 р. прий­няв ігу­ менс­тво мо­нас­ти­ря Пет­ра й Пав­ла у Глу­хо­ві, де про­жив три ро­ки, тут за­кін­чив дру­гу й по­чав тре­тю кни­гу «Че­тьї ­­Мі­ней». У 1697 р. став ігу­ме­ном ки­ри­лів­ським у Ки­є­ві, а 1699 р. був вис­вя­че­ний на ар­хі­ман­дри­та Спась­ко­го мо­нас­ти­ря у Нов­го­ ро­ді­­Сі­вер­ську.В 1695 р., у Ки­є­ві, вий­шов дру­гий том «Че­тьї ­­Мі­ней» за гру­день, сі­чень та лю­тий, а 1700 р. там­­та­ки — тре­тій: за бе­ре­зень, кві­тень і тра­вень. Але тут нас­та­ла загро­за, що цю ко­ло­саль­ну пра­цю пись­мен­ник не змо­же ви­вер­ши­ти: йо­го бу­ло вик­ли­ка­но до Мос­кви й вис­вя­че­но на мит­ро­по­ли­та то­боль­сько­го та си­бір­сько­го, тоб­то ви­си­ла­ли на по­чес­не зас­лан­ня. Удар був нас­тіль­ки силь­ний, що Д. Туп­та­ло зах­во­рів.

4 січ­ня 1702 р. йо­го бу­ло пос­ла­но до Рос­то­ва за­мість по­мер­ло­го то­ді мит­ ро­по­ли­та рос­тов­сько­го Йо­а­са­фа. При­був пись­мен­ник у Рос­тов у бе­рез­ні 1702 р. — так за­кін­чив­ся ук­ра­їн­ський пе­рі­од жит­тя цьо­го ді­я­ча. До цьо­го встиг ви­да­ти в Чер­ні­го­ві в 1700 р. «Апо­ло­гію на вто­лен­ня пе­ча­лі лю­ди­ні» — бо­гос­лов­сько­­мо­ра­ліс­тич­ний трак­тат. Чет­вер­та кни­га «Че­тьї ­­Мі­ней» вий­ шла­­та­ки в Ки­є­ві в 1705 р. — за чер­вень, ли­пень та сер­пень, а в 1702 р. з’явив­ ся дру­гим ви­дан­ням пер­ший том ці­єї пра­ці. У час всту­пу на рос­тов­ський прес­тол Дмит­ро Туп­та­ло вис­ту­пив з ці­ка­вою про­мо­вою, де з’явив, що він лю­ди­на та­ки Ки­їв­сько­го Ате­нею: «Прий­шов до вас шля­хом тим, яким ко­лись при­хо­див з Ки­є­ва сю­ди свя­тий отець наш Ісая (йдеть­ся про пер­шо­го рос­тов­сько­го єпис­ко­па. — В. Ш.), ту­теш­ній рос­тов­ ський чу­дот­во­рець, той на це міс­то при­ніс бла­гос­ло­вен­ня від бла­го­да­ті, про­ли­тої з ви­ші на но­вий Атон, або ліп­ше ка­жу­чи, на но­вий Єру­са­лим, на Ки­є­во­Пе­чер­ські го­ри. Ти­ми­­то свя­то­го Ісаї слі­да­ми і я, гріш­ний, із Ки­є­ва прий­шов, ка­жу: хай бу­де на міс­ці цім бла­гос­ло­він­ня Бо­же, Бо­го­ро­дич­не, пре­по­доб­них от­ців на­ших Ан­то­нія, та Те­о­до­сія, та ін­ших пе­чер­ських чу­дот­вор­ців, які спо­чи­ва­ють нет­лін­но, а весь усес­віт чу­де­са­ми ос­віт­лю­ють» («Жи­тіє». — С. 105). Тут, у Рос­то­ві, 9 лю­то­го 1705 р. він і за­вер­шив пи­са­ти ос­тан­ню кни­гу жи­тій свя­тих. За­га­лом про­жив у Рос­то­ві всьо­го ві­сім ро­ків без двох мі­ся­ців, роз­ви­нув тут не­ма­лу ді­яль­ність, зреш­тою й по­мер 28 жов­ тня (ст. ст.) 1709 р. Ми­хай­ло Воз­няк не­без­під­став­но заз­на­чав, що Дмит­ро Туп­та­ло, за сис­те­ мою сво­їх по­лі­тич­них пог­ля­дів, був наб­ли­же­ний до тих ду­хов­них ді­я­чів, кот­рі бу­ли суп­ро­тив­ні ідеї з’єд­нан­ня ук­ра­їн­ської та ро­сій­ської церков, тоб­то мав на­ці­о­наль­ну сві­до­мість; зреш­тою, й пос­три­гав йо­го в чен­ці Ме­ле­тій Дзик, при­хиль­ник Й. Не­лю­бо­ви­ча­­Ту­кальсько­го, який спо­ві­ду­вав ідею не­за­леж­нос­ті Ук­ра­ї­ни, він­­та­ки пос­та­вив Дмит­ра ди­я­ко­ном. З Л. Ба­ра­но­ви­

Титул книги Д. Туптала «Четьї Мінеї» Київ. 1689.

389

390

чем, який мав росій­ську орі­єн­та­цію, Д. Туп­та­ло спіль­ної мо­ви не знай­шов, за­те в Бі­ло­ру­сії був наб­ли­же­ний до Т. Ва­си­ле­ви­ча, та­кож суп­ро­тив­ни­ка Мос­ков­щи­ни; ті ж пог­ля­ди спо­ві­ду­вав В. Ясин­ський, до яко­го Д. Туп­та­ло та­кож був близь­кий; не­ма­ло свід­чить і наб­ли­же­ність пись­мен­ни­ка до І. Ма­зе­пи. Зреш­тою, й ци­то­ва­не на­ми міс­це з про­мо­ви Д. Туп­та­ла та­кож це зас­від­чує; з дру­го­го бо­ку, інших ствер­джень са­ме та­ких пог­ля­дів у тво­рах пись­мен­ни­ка не так гус­то (хі­ба в дра­мах, але вель­ми за­ву­а­льо­ва­но), оче­вид­ но, че­рез при­хиль­ність до ор­то­док­саль­но­го пра­вос­лав’я, яке лю­ди­ну­хрис­ ти­ян ­ и­на ста­ви­ло над лю­ди­но­ю­­пат­рі­о­том, що вип­ли­ва­ло з хрис­ти­ян­сько­го мі­зан­тро­піз­му, який ба­чив світ, як тим­ча­со­ве прис­та­но­вись­ко, царс­тво ди­я­ во­ла та зла, з яко­го хрис­ти­я­нин має ві­дій­ти че­рез смерть в іде­аль­не не­бес­не царс­тво, че­рез що всі зем­ні цін­нос­ті ба­чать­ся як мар­нот­ні. І справ­ді, Д. Туп­ та­ло на­ле­жав до ор­то­док­саль­них пра­вос­лав­них і вхо­див у лі­те­ра­тур­ну гру­ пу Вар­ла­а­ма Ясин­сько­го ра­зом з І. Ве­лич­ков­ським, І. Мак­си­мо­ви­чем, свої тво­ри пи­сав вик­люч­но сло­вен­ською мо­вою, су­во­ро оме­жу­ю­чи се­бе ре­лі­гій­ ною те­ма­ти­кою. Ужи­вав уск­лад­не­них ба­ро­ко­вих форм і це вжи­ва­ло­ся по­руч із тен­ден­ці­єю до спро­щен­ня сти­лю. Так в опо­від­ці про Те­о­до­ра Сту­ди­та в «Че­тьях Мі­не­ях» за 11 лис­то­па­да не­га­тив­но опи­са­но іно­ків, кот­рі за­пе­ре­ чу­ва­ли тра­ди­цій­ну ре­лі­гій­ну по­е­зію. Ба­ро­ко­ва об­раз­ність у йо­го тво­рах прос­ту­пає іно­ді біль­ше, іно­ді мен­ше, за­га­лом же йо­го стиль — роз­по­від­ний чи вик­ла­до­вий, що зу­мов­лю­ва­ло­ся по­пу­ляр­ним приз­на­чен­ням «Че­тьї Мі­ней». Не зва­жа­ю­чи на це, пись­мен­ник не раз вно­сить у текст прос­то­рі іс­то­рич­ні вик­ла­ди, до­сить склад­ні ре­лі­гій­ні дис­пу­ти, по­дає роз­мис­ли про світ та лю­ди­ну, вжи­ває чис­лен­ні ци­та­ції та ви­пис­ки, нап­рик­лад опис страж­ дань апос­то­ла Анд­рія, скла­де­ний прес­ви­те­ря­ми ди­я­ко­на­ми ахай­ськи­ми (роз­по­відь від 30 лис­то­па­да) пе­ре­но­сить­ся у твір са­мо­го Д. Туп­та­ла ціл­ком. Але пер­ше ніж пе­рей­ти до роз­гля­ду струк­ту­ри «Че­тьї­­Мі­ней», тре­ба ска­ за­ти кіль­ка слів про цей особ­ли­вий вид лі­те­ра­ту­ри. Збір­ни­ки жи­тій свя­тих на­ле­жа­ли не до елі­тар­ної, а до най­по­пу­ляр­ні­шої s найчи­та­бель­ні­шої лі­те­ра­ту­ри в дав­ньо­му пись­менс­тві. Їх по­ча­ли пе­ре­пи­ су­ва­ти в Ук­ра­ї­ні з XII ст. Ру­ко­пис­ні Збор­ни­ки та Про­ло­ги з жи­ті­я­ми бу­ли склад­ни­ка­ми мо­нас­тир­ських та ін­ших біб­лі­о­тек, не­ма­ло їх збе­рег­ло­ся з XV і XVI ст. Дру­ко­ва­ні Про­ло­ги з’яв­ля­ють­ся пе­ре­важ­но в Мос­кві, при­най­мні в XVII сто­літ­ті бу­ло там їх ви­да­но ці­лий ряд. Ук­ра­їн­ські пе­рек­ла­ди «Че­тьї Мі­ней» з XII–XI­II ст. бу­ли вид­ру­ко­ва­ні впер­ше в Мос­кві в 1645–1646 рр. у два­над­ця­ти то­мах (на ко­жен мі­сяць ро­ку). Ско­ро­че­ни­ми Міне­я­ми бу­ли Ан­то­ло­гі­о­ни, які не раз дру­ку­ва­лись у Ки­є­ві, Льво­ві, Нов­го­род­­Сі­вер­сько­ му, Чер­ні­го­ві, то­що. Ве­ли­кі «Че­тьї Мінеї» бу­ло впер­ше ви­да­но грець­кою мо­вою у Ве­не­ції в 1591–1607 рр. і по­тім час­то пе­ред­ру­ко­ву­ва­ли­ся, в нас же во­ни з’яви­ли­ся са­ме зу­сил­ля­ми Дмит­ра Туп­та­ла в чо­ти­рьох ве­ли­ких томах, які ви­да­ва­ли­ся та­кож не­од­но­ра­зо­во як у Ки­є­ві, так і в По­ча­є­ві, зго­дом і в Мос­кві. У на­ші збір­ни­ки свя­тих до­да­ва­ли­ся жи­тія свя­тих ук­ра­їн­ських і за­га­лом сло­вен­ських. Іс­ну­ва­ли в Ук­ра­ї­ні й влас­ні збір­ни­ки жи­тій свя­тих — це пе­ре­ду­сім «Па­те­рик Пе­чер­ський»; як нас­лі­ду­ван­ня па­те­ри­ку скла­да­ ли­ся збір­ни­ки жи­тій свя­тих міс­це­вих. Ско­ро­че­ні жи­тія по­да­ва­лись у так

зва­них си­нак­са­рах. Близь­кою до ці­єї бу­ла лі­те­ра­ту­ра про чу­да, які час­то по­да­ва­лись у мо­нас­тир­ських лі­то­пи­сах чи скла­да­ли ок­ре­мі збір­ни­ки. Один із пер­ших збір­ни­ків та­ко­го ти­пу склав Пет­ро Мо­ги­ла, ви­ко­рис­тав їх і ство­ рив кни­гу на цій ос­но­ві А. Каль­но­фой­ський, про яку бу­ла мо­ва. Ба­га­то чуд опо­від­же­но в «Пер­лі мно­го­цін­но­му» (1646) К. Тран­кві­лі­о­на­Став­ро­вець­ко­ го, у «Клю­чі ро­зу­мін­ня» І. Га­ля­тов­сько­го, йо­го ж «Не­бі но­вім» (1662) та «Скар­бни­ці» (1677). Не­ма­ло ле­генд цьо­го ти­пу за­пи­сав А. Ра­ди­ви­лов­ський в «Ого­род­ку Ма­рії Бо­го­ро­ди­ці» (1676), за­пи­су­вав чу­да, як уже го­во­ри­ло­ся, Т. Со­фо­но­вич. І. Фран­ко про цю лі­те­ра­ту­ру пи­сав так: «Всі ці тво­ри в біль­ шій або мен­шій мі­рі впли­ва­ли на ос­ві­че­ну та не ос­ві­че­ну сус­піль­ність і по­ли­ша­ли в її фан­та­зії, дум­ках та ці­лім сві­тог­ля­ді знач­ні слі­ди, це до­ка­зу­ ють так са­мо збір­ки тво­рів т. зв. на­род­них, піс­ні, каз­ки, анек­до­ти, по­го­вір­ ки і т. ін., як і тво­ри піз­ні­ших пись­мен­ни­ків, що по во­лі чи не­во­лі чер­па­ли з дав­ні­шої тра­ди­ції» (ЗНТШ. — Т. 113. — Львів, 1913. — С. 20). Ки­їв­сько­ му Ате­нею го­ди­ло­ся ук­лас­ти та­ку кни­гу для збе­ре­жен­ня сво­го ре­но­ме як цен­тра схід­но­го пра­вос­лав’я, че­рез що В. Ясин­ський і на­го­ло­шу­вав особ­ли­ во на пот­ріб­нос­ті та­кої ро­бо­ти. Дмит­ро­ві ж Туп­та­лу су­ди­ло­ся ук­лас­ти цю ве­ли­чез­ну, на два­над­цять книг, збір­ку аґі­ог­ра­фіч­них опо­ві­дань. До­сить ска­за­ти, що пер­ша кни­га за ве­ре­сень має їх 64, дру­га за жов­тень — 66, за лис­то­пад — 61. По­між опо­ві­дань ус­тав­ля­ли­ся «Сло­ва»: «Сло­во на по­ча­ток ін­дик­ту», «При­га­ду­ван­ня со­бо­ру прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці», «Сло­во на різдво прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці», «Сло­во на онов­лен­ня хра­му Вос­кре­сін­ня Хрис­то­во­ го в Єру­са­ли­мі», «Сло­во на воз­дви­жен­ня чес­но­го хрес­та Гос­под­ньо­го» то­що. Са­мі опо­ві­дан­ня роз­мі­ще­но хро­но­ло­гіч­но на ко­жен день мі­ся­ця; в од­но­му дні мо­же бу­ти од­не чи кіль­ка опо­ві­дань, у кін­ці по­да­ють­ся дріб­ні­ шим шриф­том чи іс­то­рії ма­лі, роз­ка­за­ні в кіль­кох ре­чен­нях, чи прос­то згад­ки про свя­тих ,чи за­у­ва­ги ук­ла­да­ча. Жан­ро­во опо­ві­дан­ня, ок­рім «Слів», роз­кла­да­ють­ся на «жи­тія», «страж­дан­ня» чи «под­ви­ги та страж­дан­ня», «пам’ять», «ус­пін­ня», «зга­ду­ван­ня». Міс­це дії тво­рів — по всьо­му прос­то­ру, де жи­ли хрис­ти­ян ­ и: від Іс­па­нії, Риму до Ін­дії та Ро­сії. Пев­ну гру­пу скла­да­ ють жи­тія укра­їн­ських свя­тих, узя­ті, зде­біль­шо­го, з «Ки­є­во­­Пе­чер­сько­го па­те­ри­ка», так у пер­шо­му то­мі по­да­но «Жи­тіє Дем’яна, прес­ви­те­ря і ці­леб­ ни­ка пе­чер­сько­го», «Жи­тіє Єре­мії Про­зор­ли­во­го, пе­чер­сько­го», «Жи­тія Мат­вія Про­зор­ли­во­го, пе­чер­сько­го», «Жи­тіє Ми­ко­ли Свя­то­ші», «Жи­тіє Аре­ти пе­чер­сько­го», «Жи­тіє Нес­то­ра­­лі­то­писця» то­що. Вве­де­но в «Че­тьї ­­Мі­неї» по­віс­ті про Во­ло­ди­ми­ра, Оль­гу, кня­зя Михай­ла Чер­ні­гів­сько­го то­що. Як пра­ви­ло, всі ці опо­ві­ді ком­пі­ля­тив­ні, скла­де­ні з ви­пи­сок з різ­них кни­жок, спи­сок дже­рел ав­тор по­дає на по­чат­ку вик­ла­ду. Пи­ше свої жи­тія свя­тих не так як пись­мен­ник, а як іс­то­рик: про кож­но­го свя­то­го зби­рає книж­ні да­ні з різ­них ви­дань, упо­ряд­ко­вує їх, поп­рав­ляє різ­но­чи­тан­ня, тво­ рить ціль­ну кар­ти­ну жит­тя то­го чи ін­шо­го свя­то­го, вправ­ляє їх у фа­бу­лу, при цьо­му фак­ти до­ку­мен­ту­ють­ся по­си­лан­ня­ми (ґло­са­ми) на по­лях, хоч по­де­ку­ди та­ко­го до­ку­мен­ту­ван­ня не­ма. Про пот­ре­бу по­діб­них ви­дань для чи­та­ча ви­раз­но за­я­вив у сво­їй пе­ред­ мо­ві до «Че­тьї ­­Мі­ней» Вар­ла­ам Ясин­ський. Так зок­ре­ма він пи­ше: «Від спус­

391

Дмитро Туптало — митрополит ростовський Димитрій. Портрет ХVIII ст.

392

то­шень­­бо зем­лі на­шої, за по­пус­том Бо­жим, че­рез грі­хи люд­ські, що ста­ло­ся від не­чес­ти­во­го ца­ря ага­рян­сько­го Ба­тия, бу­ло ро­зо­ре­но ті, що бу­ли, цер­кви свя­ті й оби­те­лі ве­ли­кі, за­ги­ну­ли чис­лен­ні кни­ги, у них же й жи­тія свя­тих Бо­жих бу­ли на­пи­са­ні при­та­ман­ною тут сло­ве­но­­русь­кою мо­вою і поз­бу­ла­ся свя­та цер­ква ве­ли­кої ко­рис­ті, що ма­ла від чи­тан­ня жи­тій свя­тих; ко­ли ж іно­ ді час­тко­во де­ким чи­та­ли­ся від іно­зем­ної мови, нес­прий­нят­ної свя­тій схід­ ній цер­кві, то по­да­ва­ли­ся не без по­ми­лок; і ба­га­то лю­дей від бла­го­чес­ти­вих із зіт­хан­ням ба­жа­ли, щоб ко­ли спо­до­би­ло­ся до­че­ка­ти­ся та­ких книг влас­ти­ вою со­бі сло­ве­но­­рось­кою мо­вою, пра­вос­лав­но й дос­то­вір­но ви­да­них». Да­лі В. Ясин­ський зві­дом­ляє, що за цю ро­бо­ту взяв­ся був П. Мо­ги­ ла, «але швид­ко смерть учи­ни­ла за­мис­ле­но­му доб­ро­му ді­ло­ві пе­ре­по­ну. Хо­тів під­ня­ти цю спра­ву І. Гі­зель, «але лю­ті ча­си час­ти­ми вій­на­ми, пос­тій­ни­ми бі­да­ми та скор­бо­та­ми вчи­ни­ли в то­му пе­ре­по­ну». Від­так узяв­ся за те ді­ло В. Ясин­ський і «Бог на ста­ран­ний йо­го по­шук пос­лав у лав­ру ту спів­жи­ти в ній доб­ро­дум­но­го про­по­від­ни­ка сло­ва Бо­жо­го, бла­го­чес­ти­во­го іє­ро­мо­на­ха Ди­мит­рія, ігу­ме­на мо­нас­ти­ря свя­ти­те­ля Хрис­то­ во­го Ми­ко­ли Кру­пиць­ко­го Ба­ту­рин­сько­го», тоб­то Дмит­ра Туп­та­ла. В. Ясин­ський заз­на­чає, що опо­ві­ді жи­тій свя­тих на­шо­го ав­то­ра «не від яки­хось по­то­ків іс­то­рій, а від са­мих дже­рел є по­чер­па­ні тру­до­любс­твом пись­мен­ни­ка то­го», а пер­ ше дже­ре­ло — агі­ог­ра­фіч­ні пи­сан­ня Си­ме­о­на Ме­таф­рас­та, ко­рис­ту­вав­ся він і «Че­тья­ми Мі­не­я­ми» мос­ков­сько­го мит­ро­ по­ли­та Ма­ка­рія, кот­рий жив у XVI ст., во­ни бу­ли прис­ла­ні до Ки­є­ва ще І. Гі­зе­лю. Ме­то­ду на­пи­сан­ня опо­ві­дань Д. Туп­та­лом В. Ясин­ський виз­на­чає так: «Від та­ких­­о­то дже­рел чер­пав тру­ до­лю­бець ді­ла то­го... чис­лен­ні про те кни­ги про­чи­тав­ши і са­му іс­ти­ну від кож­ної іс­то­рії збе­рі­га­ю­чи, окрім чис­лен­них зай­вих, тем­них і важ­ко зро­зу­мі­лих слів». Про пот­ре­бу прос­то­ти вис­ло­ву віс­тить і В. Ясин­ ський: «Че­рез те тре­ба дог­ля­да­ти, щоб і кни­ги не бу­ли нез­мір­но ве­ли­кі і чи­тач чи слу­хач жи­тія кот­ро­гось із свя­тих хай не зу­пи­нить­ся без до­кін­чен­ ня, і іс­то­рія хай бу­де най­зро­зу­мі­лі­ша; тож зай­ви­ну слів не кон­че пот­ріб­них від­клав, а ко­рот­ки­ми і на­йяс­ні­ши­ми і ціл­ком зро­зу­мі­ли­ми ре­чен­ня­ми всі ті дії святих на­ма­гав­ся опи­са­ти, ні­чо­го но­во­го й неп­ра­вед­но­го від се­бе не док­ ла­да­ю­чи». Сло­ва ва­го­мі, бо віс­тять, що Д. Туп­та­ло ори­гі­наль­ним тут бу­ти не міг у си­лу по­с­тав­ле­но­го пе­ред ним зав­дан­ня. Та­ким чи­ном, в од­них ви­пад­ ках він ста­вав пе­рек­ла­да­чем чу­жих тек­стів, інколи — ре­да­гу­вав їх, а часом — ком­пі­ля­то­ром фак­тів, узя­тих із різ­них кни­жок, от­же, був хі­ба твор­цем пев­ них опо­від­них струк­тур, при цьо­му чіт­ко дот­ри­му­ю­чись ор­то­док­саль­нос­ті вик­ла­ду. Уче­ні тіль­ки спо­ра­дич­но про­во­ди­ли по­рів­няль­ні ана­лі­зи тек­стів, яки­ми ко­рис­ту­вав­ся Д. Туп­та­ло, з тек­ста­ми йо­го влас­ни­ми, але на­віть з ог­ля­ду на сис­те­му йо­го по­си­лань (взя­ти б до прик­ла­ду «Ска­зан­ня про вве­ ден­ня прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці» від 21 лис­то­па­да), мож­на пе­ре­ко­на­ти­ся, що ме­то­да ком­пі­лю­ван­ня тек­сту не раз бу­ва­ла ме­ха­ніс­тич­на, і ав­тор свої опо­ві­ ді тво­рив, як пи­сав про се­бе С. Ве­лич­ко, «ні­би слі­пий, три­ма­ю­чись пло­ту»,

от­же, го­лов­на цін­ність та ори­гі­наль­ність ці­єї ве­ли­чез­ної пра­ці бу­ла в тво­ рен­ні но­вель­них струк­тур, які ав­тор, за ба­ро­ко­вою тра­ди­ці­єю, бу­ду­вав ні­би ар­хі­тек­тур­ні спо­ру­ди, тим са­мим пись­мен­ник уво­див їх у прак­ти­ку як пи­сан­ня, так і чи­тан­ня. Від­так «Че­тьї Мі­неї» Д. Туп­та­ла ста­ли на­йу­люб­ле­ні­ шою лек­ту­рою для ба­га­тьох по­ко­лінь ук­ра­їн­ців у XVI­II і XIX ст. «Че­тьї Мі­неї» по­да­ва­ли пер­ші зраз­ки фан­тас­тич­но­го опо­ві­дан­ня, влас­не над­ре­ аль­но­го, бо за хрис­ти­ян­ською мі­то­ло­гі­єю Бог про­яв­ляв свою при­сут­ність, си­лу та во­лю у над­при­род­них ви­я­вах, про що ви­раз­но зас­від­чив у «Сло­ві пох­валь­но­му» апос­то­лу Анд­рію та­кий стовп цер­кви, як Іван Зо­ло­то­ус­тий: «Во­іс­ти­ну ба­га­то ба­чить люд­ське жит­тя вель­ми чуд­но­го і та­ко­го, що ро­зум пе­ре­ви­щує: ба­чить­­бо кров про­ли­ту, яка во­лає, і вбивс­тво, яке без язи­ка зго­ло­шу­єть­ся, і єст­во, яке че­рез заз­дрість роз­ді­ле­не на час­ти­ни, бра­та єди­но­ут­ роб­но­го, який на­но­сить смерть бра­ту й заз­дріс­тю ви­раз­ ною две­рі смер­ті від­чи­няє... Ба­чить па­ли­цю, що чу­де­са чи­нить, і ку­ща, вог­нем, як ро­сою, об­ли­то­го. Ба­чить за­ко­ но­дав­ця Мой­сея, який сти­хі­я­ми ке­рує. Ба­чить во­ди, що са­мі, на­че ка­мінь, твер­ди­ми учи­не­ні; гли­бо­ке мо­ре ого­ле­ не, яке рап­том прос­ла­ло путь, і стов­па, хмар­но­го вдень, а вог­нен­но­го вно­чі, який без­лі­чі лю­дей вож­дя по­ка­зав» і т. д. — тоб­то та­ко­го ти­пу фан­тас­ти­ка має свою ос­но­ву в біб­лій­них опо­ві­дях. На ній і бу­ду­єть­ся по­е­ти­ка ба­га­тьох опо­ві­дань, має во­на й свої шаб­ло­ни, че­рез що пев­ні си­ту­ а­ції не раз пов­то­рю­ють­ся. Ма­буть, від­чу­ва­ю­чи це, твор­ці аґі­ог­ра­фіч­них опо­ві­дань, а з ни­ми Д. Туп­та­ло, щед­ро за­жи­ва­ють на­ту­ра­ліз­му в опи­сах тор­тур, який бу­ває над­ мір­ний, узя­ти б до прик­ла­ду на­ту­ра­ліс­тич­ну сце­ну роз­ пра­ви над свя­тим Сте­фа­ном; але ін­ко­ли ця по­е­ти­ка по­сво­є­му ес­те­ти­зу­єть­ ся, на­віть на­би­ра­ю­чи форм епіч­ної по­е­зії — яск­ра­вий зра­зок та­кої ес­те­ти­ за­ції тор­тур у роз­по­ві­ді про Яко­ва Пер­сі­я­ни­на, ко­ли му­че­ни­ка роз­дроб­лю­ ють на час­ти­ни й час­тки, а він піс­ля кож­но­го усі­чен­ня про­го­ло­шує від­по­від­ не пов­чан­ня із хрис­ти­ян­сько­го ві­ров­чен­ня. Мо­же­мо ска­за­ти, що в «Че­тьях ­­Мі­не­ях» по сво­є­му куль­ти­ву­єть­ся но­ве­ла жа­ху. Час­то ви­ко­рис­то­ву­єть­ся по­е­ти­ка го­тич­ної про­зи, ко­ли ді­ють при­шель­ці з по­той­біч­чя (нап­рик­лад, в опо­ві­дан­ні про пам’ять свя­то­го Ми­ки­ти, що йо­го по­ба­чив Со­зон­тди­я­кон, опо­від­ка від 9 ве­рес­ня); не раз мо­же­мо зус­трі­ти й роз­роб­ки лю­бов­но­го опо­ ві­дан­ня, яс­на річ, вит­ри­ма­но­го в хрис­ти­ян­сько­му ду­сі — нап­рик­лад, «Жи­ тіє Пе­ла­гї­ї­блуд­ни­ці» чи «Жи­тіє пре­по­доб­ної Та­їс­ ії, ко­лиш­ньої блуд­ни­ці» — опо­від­ка від 8 жов­тня, то­що. Є ці­ка­ві зраз­ки іс­то­рич­них по­дань, ін­ко­ли й вель­ми док­лад­них (нап­рик­лад у «Жи­тії і страж­дан­ні Сте­фа­на Но­во­го», опо­від­ка від 28 лис­то­па­да); но­вель­ні струк­ту­ри мо­жуть бу­ти ко­рот­кі, роз­ло­ гі­ші, а ча­сом і ве­ли­кі, пе­ре­рос­та­ю­чи у фор­му по­віс­ті (як «Жи­тіє Іва­на Зо­ло­ то­ус­то­го», опо­від­ка від 13 лис­то­па­да, чи «Жи­тіє Вар­ла­а­ма та Йо­а­са­фа Ін­дій­ сько­го», від 19 лис­то­па­да), в ос­тан­ньо­му ви­пад­ку ма­є­мо роз­роб­ку по­пу­ляр­ ної се­ред­ньо­віч­ної по­віс­ті. Са­мі опо­ві­ді час­то із силь­ним міс­тич­ним під­

Сотник макарівський, ктитор Кирилівського монастиря Сава Туптало, батько Дмитра Туптала. Портрет. XVII ст.

393

ґрун­тям, ав­то­ри та­ких сю­же­тів на­ма­гали­ся як­най­силь­ні­ше вра­зи­ти чи­та­ча. Не­ма­ло є та­кож но­вел­­ді­я­ло­гів, ча­сом у фор­мі дов­гих дис­пу­тів на те­ми хрис­ти­ян­ських дог­ма­тів, кот­рі по­да­ють­ся у фор­мі сло­вес­них по­є­дин­ків му­чи­те­ля та му­че­ни­ка — та­кий дис­пут свя­то­го Сте­фа­на з іко­но­бор­ця­ми в зга­да­но­му «Жи­тії Сте­фа­на Но­во­го», чи дис­ку­сія свя­то­го Анд­рія з анти­па­ том — опо­від­ка від 30 лис­то­па­да. Поп­ри пев­ну при­мі­тив­ність ху­дож­ньо­го зоб­ра­жен­ня, трап­ля­ють­ся силь­ні плас­тич­ні сце­ни, як у «Жи­тії і страж­дан­ні свя­тої Тек­лі», опо­від­ка від 21 ве­рес­ня; не раз ужи­ва­ють­ся еле­мен­ти аван­ тюр­но­го опо­ві­дан­ня то­що.В де­я­ких зраз­ках пись­мен­ник пі­дій­ма­єть­ся до мис­тец­тва сти­лі­за­ції, час­то йо­го но­вель­ні струк­ту­ри ви­кін­че­ні й струн­кі. Тож мо­же­мо ска­за­ти, що в сво­їй ве­ле­тен­ській збір­ці Д. Туп­та­ло під­ніс ук­ра­ їн­ське аґі­ог­ра­фіч­не опо­ві­дан­ня на не­бу­ва­лу до то­го ви­со­ту. Уміє він тво­ри­ти ці­ка­ві об­ра­зи, хоч ос­но­ва опо­ві­док не жи­тей­ська, а та­ки вик­люч­но лі­те­ра­ тур­на, і всі во­ни бу­ду­ють­ся, ок­рім пря­мих за­по­зи­чень тек­стів, на ре­мі­ніс­ цен­тній ос­но­ві й за за­по­зи­че­ни­ми фа­бу­ла­ми. Не­ма­ло ви­ко­рис­то­вує в сво­їх опо­ві­дях Д. Туп­та­ло не тіль­ки ка­но­ніч­но­­ви­ві­ре­ні по­дан­ня, але й апок­ри­ фіч­ні опо­ві­ді, тоб­то ле­ген­ди на хрис­ти­ян­ські те­ми, їх ви­мі­тив час­тко­во М. Воз­няк (Іс­то­рія ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. — Т. II. — Львів, 1921. — С. 348– 350). Хо­ча ме­та в ав­то­ра бу­ла по­пу­ля­ри­за­тор­ська, не раз послуговується роз­ ло­гим, об­раз­ним ба­ро­ко­вим ре­чен­ням, трап­ля­ють­ся й екс­пре­сив­ні опи­си, плас­тич­ні сце­ни з усі­ма ви­хи­та­ми та в’яз­зю ба­ро­ко­вих син­так­сич­них конс­ трук­цій. За­га­лом це од­на з вер­шин твор­чо­го спад­ку Ки­їв­сько­го Ате­нею.

394

ДМИТРО ТУПТАЛО

[КИ­ЇВ­СЬКІ СВЯ­ТІ] ЖИ­Т ІЄ ВО­Л О­Д И­М И­Р А

Ве­ли­кий Во­ло­ди­мир, князь ки­їв­ський і са­мо­дер­жець усіх Русь­ких кра­їн, був си­ном Свя­тос­ла­ва, вну­ком Іго­ря і свя­тої Оль­ги й прав­ну­ком Рю­ри­ка, яко­го приз­ва­но на кня­зівс­тво русь­ке від ва­ря­гів. Вів рід свій він од Ав­гус­та, ке­са­ря рим­сько­го. Кня­зів­ський прес­тол Рю­рик мав у Ве­ли­ко­му Нов­го­ро­ді. Ігор же Рю­ри­ко­вич по бать­ко­вій смер­ті пе­ре­ніс прес­тол до Ки­єв­ а — тут на­ро­див­ся у ньо­го від свя­тої Оль­ги син Свя­тос­лав. А у Свя­тос­ла­ва Іго­ре­ви­ ча бу­ло три си­ни: Яро­полк, Олег і Во­ло­ди­мир — не від од­ні­єї жін­ки. Роз­ді­ ля­ю­чи ве­ли­ке кня­зівс­тво Русь­ке між трьо­ма сво­ї­ми си­на­ми, Свя­тос­лав дав стар­шо­му си­ну Яро­пол­ку Ки­їв, се­ред­ньо­му Оле­го­ві — древ­лян, а най­мо­лод­ шо­му Во­ло­ди­ми­ро­ві — Ве­ли­кий Нов­го­род. По смер­ті ве­ли­ко­го кня­зя Свя­ тос­ла­ва Яро­полк, кот­рий си­дів на бать­ко­вім прес­то­лі, пі­шов вій­ною на древ­лян­сько­го кня­зя Оле­га, бра­та сво­го, убив йо­го і кня­зівс­тво йо­го со­бі заб­рав. Як взнав про це князь ве­ли­ко­нов­го­род­ський Во­ло­ди­мир, зля­кав­ся Яро­пол­ка, стар­шо­го бра­та сво­го, що той і йо­му та­ке вчи­нить, та й утік за мо­ре до ва­ря­гів. Яро­полк же взяв у своє во­ло­дін­ня і ве­ли­ко­нов­го­род­ське кня­зівс­тво, як і древ­лян­ське. Але в ко­рот­ко­му ча­сі Во­ло­ди­мир ве­ли­ ку си­лу зіб­рав во­їн­ську — тро­хи від ва­ря­гів, тро­хи з ін­ших русь­ких зе­мель — і пі­шов на Яро­пол­ка, кня­зя ки­їв­сько­го, убив йо­го і прий­няв кня­зівс­тво Ки­їв­ське і жо­ну бра­то­ву, ро­дом гре­ки­ню. Учи­нив він се­бе мо­нар­хом усі­єї Русь­кої зем­лі і пос­та­вив ідо­лів у Ки­є­ві на міс­цях ви­со­ких — кла­няв­ся їм із жер­тва­ми й весь на­род до ідо­ло­пок­лонс­тва при­во­див. А тих, що не зво­ ля­ли кла­ня­ти­ся ідо­лам, по­ве­лів ка­ра­ти смер­тю. І був то­ді вби­тий бла­жен­ ний Те­о­дор­хрис­ти­ян­ ин із си­ном сво­їм Іо­ан­ном, який не хо­тів ані бу­ти сам ідо­ло­пок­лон­ни­ком, ані си­на сво­го да­ти на бі­сів­ську жер­тву. Ін­ші ж хрис­ти­ян­ и, які бу­ли від свя­тої Оль­ги нав­чені, їм же і цер­кву бу­ло на Ас­коль­ до­вій мо­ги­лі ство­ре­но; ті, кот­рі в жи­вих за­ли­ша­ли­ся, че­рез страх хо­ва­ли­ ся, ін­ші ж у та­єм­ни­ці бе­рег­ли свя­ту ві­ру, тре­ті зно­ву на по­пе­ред­нє не­чес­ тивс­тво обер­ну­ли­ся, а де ще бу­ла хрис­ти­ян­ська цер­ква, ро­зо­ря­ла­ся ру­кою ідо­лос­лу­жи­тель­ною. Пос­та­вив Во­ло­ди­мир у Ки­є­ві най­кра­щих ідо­лів та­ких: пер­шим го­лов­ ний ідол Пе­рун — ві­ри­ли, що він був бо­гом гро­му, блис­ка­вок і хмар до­що­ вих. Дру­гий — Во­лос, вва­жав­ся бо­гом тва­рин. Тре­тій — Поз­візд чи

395

396

Ви­хор — бог по­віт­ря. Чет­вер­тий — Ла­до, бог ве­се­ло­щів. П’ятий — Ку­па­ло, бог пло­дів зем­них. Шос­тий — Ко­ля­да, бог свят­ку­ван­ня, що взим­ ку бу­ває. Та ін­ші, мен­ші бо­ги бу­ли пос­тав­ле­ні не тіль­ки в Киє­ві, але і по всіх сто­ро­нах Русь­кої зем­лі по­ве­лін­ням ве­ли­ко­го кня­зя і пок­ло­нін­ням не­чес­ти­ вим бу­ли ша­но­ва­ні. Та­ке ж ідо­ло­пок­лонс­тво й у Ве­ли­ко­му Нов­го­ро­ді тво­ри­ ло­ся. Пос­лав­­бо ту­ди на­чальс­тву­ва­ти Во­ло­ди­мир вуя сво­го Доб­ри­ню­­во­є­ во­ду, бра­та ма­те­рі сво­єї. Той, ба­ча­чи, що тво­рить у Ки­єв­ і Во­ло­ди­мир, усе так са­мо і там сот­во­рив, по­діб­них ідо­лів пос­та­вив і ти­ми ж іме­на­ми їх наз­вав. Ще мав Во­ло­ди­мир, крім ідо­ло­пок­лонс­тва, й ін­ше зло — в по­хо­тях плот­ських без стри­му, як у баг­ні ва­ля­ти­ся, бо, мов дав­ній Со­ло­мон, лю­бив жі­нок ду­же і, не­си­тий плот­ською по­хіт­ли­віс­тю, мав ба­га­тьох жі­нок, а ще біль­ше на­лож­ниць. І жив пре­по­га­но, в ідо­ло­пок­лон­сько­му блу­ді бу­ду­чи. Про все жит­тя Во­ло­ди­ми­ро­ве, який не ві­дав Бо­га і жив у не­чес­тивс­тві, про бра­тов­бивс­тво і кро­воп­ро­лит­тя, про хо­роб­рість і чис­лен­ні бит­ви, про бі­сос­лу­жи­тельс­тво і жо­но­не­на­сит­ність йо­го пи­шеть­ся ши­ро­ко в лі­то­пи­ сі свя­то­го Нес­то­ра Пе­чер­сько­го і в ін­ших ба­га­тьох лі­то­пи­сах русь­ких, і в дру­ко­ва­но­му Си­ноп­си­сі Пе­чер­сько­му. Хто за­хо­че — там про­чи­тає. Ми ж жи­тіє йо­го не як то­го, що ко­лись не­чес­ти­вим і гріш­ним був, а як то­го, кот­рий ни­ні є пра­вед­ний і свя­тий, опи­са­ти хо­че­мо, тож не зат­ри­му­ва­ ти­ме­мо­ся дов­го на йо­го злих ді­лах по­чат­ко­вих, що бу­ли до прий­нят­тя свя­тої ві­ри і які ко­рот­ко ми зга­да­ли. Хай же не за­над­то про­дов­жить­ся іс­то­рія, хай же слух не­вин­ний не утя­жить­ся — іді­мо до прос­віт­лен­ня його й до бо­го­у­год­них справ — від них же всьо­му русь­ко­му ро­ду бу­де спа­ си­тель­на ко­ристь. Ко­ли преб­ла­гий Бог, не хо­чу­чи смер­ті гріш­ни­кам, а по­вер­нен­ня їх у жит­тя ба­жав, з пре­ве­ли­ко­го й не­ви­мов­но­го ми­ло­сер­дя сво­го, бла­гос­ло­вив Русь­ким кра­ї­нам, що тьмою ідо­ло­біс­ся за­па­мо­ро­че­ні бу­ли, не до кін­ця за­ги­ ну­ти, а світ­лом свя­тої ві­ри прос­ві­ти­ти­ся і на шлях спа­сін­ня ста­ти — виб­рав їм кер­ма­ни­ча цьо­го ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, так як ра­ні­ше рим­ля­нам і гре­кам ве­ли­ко­го ца­ря Кон­стан­ти­на, а спо­чат­ку всім на­ро­дам — апос­то­ла Пав­ла. Ка­жуть­­бо: із тьми світ­лу воз­сі­я­ти — воз­сі­ял­ а тож у сер­ці Во­ло­ди­ми­ро­вім зо­ря та­єм­ни­чо­го світ­ла і збу­ди­ла в ньо­му ба­жан­ня піз­нан­ня іс­ти­ни, пе­рет­во­рив­ши йо­го з не­чес­ти­во­го ідо­ло­пок­лон­ни­ка в бла­го­чес­ти­во­го хрис­ти­я­ни­на, із го­ни­те­ля (як ко­лись Сав­ла) в но­во­го русь­ко­го апос­то­ла й учи­те­ля, який чис­лен­ні русь­кі на­ро­ди від пе­кель­но­го пог­ли­нен­ня й віч­ної смер­ті ви­хо­пив, по­вер­нув на від­род­жен­ня у жит­тя віч­не свя­тим хре­щен­ням. Не бу­де зай­вим ко­рот­ко зга­да­ти тут про те, що ру­си­чі ще до Во­ло­ди­ми­ра в пев­ні ча­си, хоч і не всі, але час­тко­во, хрес­ти­ли­ ся. Впер­ше хрес­тив­ся слав’яно­русь­кий на­род од свя­то­го апос­то­ла Анд­рія Пер­воз­ван­но­го, який до­сяг Ки­їв­ських гір, бла­гос­ло­вив їх і хрес­та на ви­со­ко­ му па­гор­бі пос­та­вив, про­рік­ши про ство­рен­ня тут міс­та і про бла­го­дать Бо­жу, що ма­ла в цих міс­цях воз­сі­я­ти. І знай­шов там лю­дей і нав­чив їх свя­ тої ві­ри й хрес­тив. Та­кож пі­шов ув ін­ші Русь­кі зем­лі, де за­раз Ве­ли­кий Нов­ го­род і де ін­ші зна­ме­ни­ті міс­та — всю­ди, де до Хрис­та звер­ну­ти­ся міг, прос­ві­щав свя­тим хре­щенням. Ще хрес­ти­ла­ся Русь у царс­тво грець­ко­го

ца­ря Ва­си­ля Ма­ке­до­на, у пат­рі­ярс­тво най­свя­ті­шо­го Фо­тія — прий­ня­ тий був від них ар­хі­є­рей Ми­ха­їл, а в той час кня­зівс­твом ма­ло­го ще ві­ком кня­зя русь­ко­го Іго­ря Рю­ри­ко­ви­ча уп­рав­ляв Олег, кня­зів ро­дич і ви­хо­ва­тель. Од грець­ко­го ар­хі­єр­ ея, що прий­шов із Цар­гра­да в Русь­ку зем­лю, щоб нав­чи­ ти свя­тої ві­ри на­род не­вір­ний, ба­жа­ли лю­ди ба­чи­ти чу­до якесь. І спи­тав ар­хі­є­рей, яко­го чу­да во­ни ви­ма­га­ють. Во­ни ж ска­за­ли: — Кни­га, яка нав­чає ва­шої хрис­ти­ян­ської ві­ри, хай бу­де ки­ну­та у во­гонь і ко­ли не зго­рить, то­ді піз­на­єм­ о ми, що доб­ра й іс­тин­на ва­ша ві­ра і що ве­ли­кий Бог, кот­ро­го ти про­по­ві­ду­єш. Ар­хі­є­рей же, упо­ва­юч­ и на Бо­га, по­ве­лів роз­вес­ти пе­ред усі­ма ве­ли­кий во­гонь і, звів­ши ру­ки до не­ба, по­мо­лив­ся, ка­жу­чи: — Прос­лав ім’я твоє, Хрис­те­­Бо­же! І це ви­рік­ши, пок­лав кни­гу Єван­ге­лія свя­то­го на во­гонь, і не зго­рі­ла кни­ га. Всі дро­ва по­го­рі­ли, і во­гонь по­гас, а Єван­ге­ліє за­ли­ши­ло­ся ці­ле і ніт­ро­хи вог­нем не пош­ко­ди­ло­ся. Ба­ча­чи це чу­до, ба­га­то лю­дей уві­ру­ва­ло в Хрис­та й хрес­ти­ли­ся. А ще хрес­ти­ла­ся Русь у дні ве­ли­кої кня­ги­ні Оль­ги, жо­ни ве­ли­ ко­го кня­зя русь­ко­го Іго­ря Рю­ри­ко­ви­ча, ма­те­рі Свя­тос­ла­ва, Во­ло­ди­ми­ро­вої ба­би. Як це у жи­тії Оль­ги пи­шеть­ся, піш­ла во­на до Цар­гра­да прий­ня­ти свя­ту ві­ру, і наз­ва­но її у свя­то­му хре­щен­ні Єле­ною. По­вер­нув­шись із­від­ти, ба­га­тьох у Ки­єв­ і та ін­ших русь­ких міс­тах до ві­ри й хре­щен­ня свя­то­го при­ве­ла, од­нак усіх прос­ві­ти­ти не змог­ла, та ж бо й си­на сво­го Свя­тос­ла­ ва ні­як не мог­ла умо­ви­ти, щоб прий­няв хрис­ти­янс­тво. Тим хре­щен­ням Ру­си, що до Во­ло­ди­ми­ра бу­ли, не ста­ло мож­ли­вос­ті роз­ши­ри­ти­ся й ут­вер­ ди­ти­ся для свя­тої ві­ри че­рез час­ті вій­ни й кня­зів, кот­рі вда­ли­ся до не­чес­ ти­во­го ідо­ло­пок­лонс­тва. Вреш­ті, вся Русь прос­ві­ти­ла­ся в дні ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, який спер­шу прос­ві­тив­ся сам, піз­нав­ши іс­тин­ний шлях спа­сін­ня, і всіх на ньо­го нас­та­но­вив — чи об­ра­зом сво­го бла­го­чес­тя, чи мо­нар­шим сво­їм по­ве­лін­ням. А по­ча­ло­ся це прос­ві­ти­тельс­тво так. До Во­ло­ди­ми­ра, що всла­вив­ся хо­роб­ріс­тю, са­мо­дер­жавс­твом і ве­лич­ніс­ тю царс­тва сво­го біль­ше від усіх ца­рів та кня­зів на ці­лій зем­лі, по­ча­ли при­хо­ди­ти різ­ні на­ро­ди, вих­ва­ля­ю­чи свою ві­ру. Спер­шу прий­шли ма­го­ме­ та­ни. І спи­тав їх Во­ло­ди­мир: — Яка є ві­ра ва­ша? Во­ни ж мо­ви­ли: — Ві­ру­є­мо в Бо­га на не­бе­сах су­що­го і ма­є­мо Бо­жо­го про­ро­ка Ма­го­ме­та. Він доз­во­ляє нам жі­нок ма­ти, скіль­ки хто хо­че, і ве­ли­ки­ми плот­ськи­ми на­со­ло­да­ми ті­ши­ти­ся, тіль­ки об­рі­за­ти­ся ве­лить, не їс­ти сви­ня­чо­го м’яса і ви­на не пи­ти. Ще й про ін­ші ді­ла у ві­рі сво­їй ма­го­ме­та­ни го­во­ри­ли, не­чес­ні й со­ро­міць­ кі, що не го­же їх і опи­су­ва­ти. Во­ло­ди­мир же про жі­нок із на­со­ло­дою вис­лу­ хав, бо жо­но­люб­ний був, але об­рі­зан­ня і не­пит­тя ви­на не спо­до­ба­ло­ся йо­му. І ка­же їм: — Ми не мо­же­мо без ви­на бу­ти, ос­кіль­ки на Ру­си всі ве­се­ло­щі й при­я­ тельс­тва при під­пит­ті бу­ва­ють. При­хо­ди­ли й від нім­ців, і від рим­сько­го па­пи, і від ке­са­ря за­хід­но­го, і від

397

398

ін­ших кня­зів пос­лан­ці. Ко­жен свою ві­ру доб­рою на­зи­вав, але жод­на з них йо­му не спо­до­ба­ла­ся. Ще й жи­ди прий­шли, на­зи­ва­юч­ и най­кра­щою з усіх вір свою ста­ро­за­кон­ну ві­ру. І спи­тав Во­ло­ди­мир: — Де ж зем­ля і царс­тво ва­ше? Во­ни ж мо­ви­ли: — На­ша зем­ля — Єру­са­лим і Па­лес­ти­на й око­ли­ці їх­ні, але ос­кіль­ки прог­ні­ви­ли ми Бо­га грі­ха­ми на­ши­ми, то ро­зіс­лав нас Бог по ці­ло­му сві­ті, а зем­лю на­шу під­дав хрис­ти­я­нам. І ска­зав їм Во­ло­ди­мир: — Як же ви сво­єї ві­ри ін­ших нав­ча­є­те, а са­мі прок­ля­ті ва­шим Бо­гом? Ко­ли б лю­бив вас Бог, не роз­сі­яв би вас по чу­жих зем­лях. Чи ж і нам ви ба­жа­ є­те та­ко­го роз­сі­ян­ня? Ска­зав так і виг­нав їх зпе­ред очей сво­їх. По ­то­му прий­шов від ца­рів грець­ких Ва­си­ля та Кон­стан­ти­на і від пат­ рі­яр­ха ца­рег­рад­сько­го Ми­ко­лая Хри­со­вер­га по­сол із да­ра­ми, муж дос­той­ ний, крас­но­мов­ний і по­бож­ний Ки­ри­ло Фі­ло­соф (не той це Ки­ри­ло Фі­ло­ соф, що з Ме­то­ді­єм, бра­том сво­їм, спер­шу в Хо­за­рах, а та­кож у Мо­ра­вії Хрис­та про­по­ві­ду­вав і кни­ги з грець­кої мо­ви на слов’янсь­ку пе­рек­ла­дав, а то­го­­та­ки іме­ні). Бо той Ки­ри­ло фі­ло­соф більш, ніж за сто ро­ків до цьо­ го жив, а цей піз­ні­ше і на­зи­ва­ють йо­го де­я­кі іс­то­рі­ог­ра­фи не Ки­ри­лом, а Ки­ром. Цей фі­ло­соф Ки­ри­ло (чи Кир) ба­га­то бе­сі­ду­вав із Во­ло­ди­ми­ром про хрис­ти­ян­ську ві­ру, по­чав­ши від ство­рен­ня сві­ту за всі­ма про­роц­тва­ми на­віть до вті­лен­ня Хрис­то­во­го й до на­ді­ле­но­го во­лею страж­дан­ня і смер­ ті на хрес­ті за­ра­ди спа­сін­ня людс­тва і до три­ден­но­го вос­кре­сін­ня з мер­ твих і воз­не­сен­ня на не­бо, як про це пре­по­доб­ний Нес­тор ши­ро­ко пи­ше. По­тім про­дов­жив мо­ву про дру­гий при­хід Хрис­та, про вос­кре­сін­ня мер­ твих, про страш­ний суд, про без­меж­ну му­ку, уго­то­ва­ну гріш­ни­кам і про від­дя­ку пра­вед­ним у не­бес­но­му царс­тві, дав йо­му від тих, хто йо­го пос­лав, у дар ве­ли­ку зо­ло­тот­кан­ну за­по­ну. На ній хит­ро­муд­рим ткан­ням зоб­ра­ же­но бу­ло страш­ний суд Бо­жий і від­ді­лен­ня гріш­них од пра­вед­них. І сто­я­ ли пра­вед­ні по пра­ву ру­ку суд­ді, з то­го ж пра­во­го бо­ку й рай, і царс­тво не­бес­не зоб­ра­же­ні бу­ли. Гріш­ні ж сто­ял­ и лі­во­руч, де ге­є­на вог­нен­на і страш­ ні ви­ди де­мон­ські й різ­ні у пек­лі му­ки бу­ло зоб­ра­же­но. На все це Во­ло­ди­мир уваж­но ди­вив­ся, пи­та­юч­ и фі­ло­со­фа про кож­ну річ. фі­ло­соф док­лад­но опо­ві­ дав йо­му, ка­жу­чи: — Ко­ли прий­де Хрис­тос­­Бог у сла­ві сво­їй з не­ба на зем­лю су­ди­ти жи­вих і мер­твих і воз­да­ти кож­но­му за ді­ла йо­го, то­ді тих, ко­го знай­де пра­вед­них, пос­та­вить пра­во­руч од се­бе і пош­ле в царс­тво не­бес­не на віч­ні ве­се­ло­щі. Тих же, ко­го знай­де гріш­них, пос­та­вить злі­ва й пош­ле їх у ге­є­ ну вог­нен­ну нев­гас­ну на без­меж­ні му­ки. Во­ло­ди­мир же по­чув, зіт­хнув і ска­зав: — Бла­жен­ні ті, що ста­нуть пра­во­руч, го­ре ж тим, що бу­дуть лі­во­руч. І мо­вить йо­му фі­ло­соф: — А ко­ли й ти, ца­рю, злі ді­ла при­пи­ниш і прий­меш свя­те хре­щен­ня, то бу­деш пра­во­руч сто­я­ти, а ко­ли в не­чес­ти­вос­ті за­ли­шиш­ся, твоє міс­

це злі­ва бу­де. Во­ло­ди­мир пос­лу­хав­ся мо­ви фі­ло­со­фа і, роз­ду­му­ю­чи ска­зав: — За­че­каю ще тро­хи, до­ки пев­ні­ше роз­пи­та­юс­ я за ін­ші ві­ри. І об­да­ру­вав фі­ло­со­фа та всіх, хто з ним при­був, від­пус­тив­ши їх із чес­тю до Цар­гра­да. Піс­ля від­хо­ду грець­ко­го фі­ло­со­фа скли­кав Во­ло­ди­мир усіх сво­їх бо­яр та ста­рій­шин і ка­же їм: — При­хо­ди­ли до ме­не від різ­них на­ро­дів муд­ре­ці: від Ма­го­ме­та, і нім­ ців, і рим­лян, і жи­дів, і від ін­ших на­ро­дів — ко­жен із них хва­лив свою ві­ру. Піс­ля всіх прий­шли гре­ки і ка­за­ли над усіх ба­га­то див­но­го про свою ві­ру, опо­ві­да­ли про під­не­бес­ні ді­ян­ня з по­чат­ку сві­ту й до­те­пер; ка­жуть, що ін­ший бу­де вік та ін­ше жит­тя. І як по смер­ті всі лю­ди вос­крес­нуть, і ще: хто доб­ре в цьо­му ві­ці ро­бив, той у май­бут­ньо­му мо­же ра­ді­ти, жи­ву­чи без­смер­тним жит­тям, а гріш­ні во­ві­ки му­чи­ти­ся бу­дуть. І ска­за­ли йо­му бо­я­ри йо­го та ста­рій­ши­ни: — Сво­го ні­ко­ли ніх­то не гу­дить, а хва­лить. Ти ж, ве­ли­кий кня­же, ко­ли хо­чеш вір­ні­ше іс­ти­ну піз­на­ти, ма­єш ба­га­то муд­рих лю­дей, пош­ли від них най­дос­той­ні­ших по різ­них зем­лях і на­ро­дах — хай по­ба­чать і взна­ють уся­кі ві­ри і як хто слу­жить Бо­го­ві сво­є­му, і по­тім по­вер­нуть­ся і спо­віс­тять то­бі про все док­лад­но й точ­но, як са­мо­вид­ці. Та­кої по­ра­ди Во­ло­ди­мир пос­лу­хав, пос­лав му­жів тя­му­чих і ро­зум­них у різ­ні зем­лі спог­ля­да­ти ві­ри й служ­би кож­но­го на­ро­ду. Во­ни ж, прой­шов­ши ба­га­то кра­їн і царств, діс­та­ли­ся вреш­ті до Цар­гра­да і ска­за­ли ца­рям грець­ким Ва­си­лю й Кон­стан­ти­ну при­чи­ну при­хо­ду сво­го. Ца­рі зра­ді­ли й свя­то­му пат­рі­яр­ху про них звіс­ти­ли. Пат­рі­ярх же по­ве­лів прик­ра­си­ти цер­кву і зро­бив свя­то, одяг­ся в до­ро­гі свя­ще­ни­чі оде­жі з ба­гать­ма єпис­ко­ па­ми й свя­ще­ни­ка­ми й учи­нив бо­жес­твен­ну лі­тур­гію. Прий­шли на лі­тур­ гію ца­рі з пос­лан­ця­ми Во­ло­ди­ми­ра, вве­ли їх у цер­кву й пос­та­ви­ли на та­ко­ му міс­ці, звід­ки їм усе ба­чи­ти й чу­ти зруч­но бу­ло. Во­ни ж, ба­ча­чи нес­ка­зан­ ну кра­су хва­ли Бо­жої, якої ні­ко­ли не ба­чи­ли й не чу­ли, ди­ву­ва­ли­ся ду­же і від­чу­ва­ли се­бе не на зем­лі, а на не­бі. Осі­я­ло їх у цей час світ­ло не­бес­не, і бу­ли во­ни не в со­бі від ра­дос­ті ду­хов­ної, якою їх­ні сер­ця на­пов­ни­ли­ся. По за­вер­шен­ні бо­жествен­ної лі­тур­гії ца­рі й пат­рі­ярх ви­я­ви­ли цим русь­ким пос­лам ве­ли­ку честь і при­го­щен­ня і, на­ді­лив­ши їх да­ра­ми ве­ли­ки­ми, від­пус­ ти­ли. А ко­ли до Во­ло­ди­ми­ра по­вер­ну­ли­ся, скли­кав Во­ло­ди­мир бо­яр сво­їх та ста­рій­шин і по­ве­лів, щоб пос­лан­ці, які по­вер­ну­ли­ся, ска­за­ли пе­ред усі­ма, що де ба­чи­ли й чу­ли. Ті по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти все по по­ряд­ку про ві­ру кож­но­ го на­ро­ду і про служ­би їх­ні, але всім слу­ха­чам не­до­гід­ні бу­ли ті ві­ри. То­ді по­ча­ли роз­по­ві­да­ти, що в гре­ків ба­чи­ли.

— Ко­ли прий­шли, — ка­за­ли, — в Цар­град, уве­ли нас гре­ки в цер­ кву свою, де во­ни Бо­го­ві сво­єм­ у слу­жать, і ба­чи­ли там та­ку кра­су і сла­ву, що її ані сло­ва­ми пе­ре­да­ти. Оде­жі свя­ще­ни­ків у них пре­чу­до­ві й чин служ­би ду­же чес­ний, а сто­ян­ня на мо­лит­ві лю­дей бла­го­го­вій­не. Спі­ви ж ті та­кі со­лод­кі, яких ні­де не чу­ли. І прой­ня­ла нас ра­дість та­ка, що не від­чу­ва­ли се­бе й не ві­да­ли: на зем­лі ми чи на не­бі. Не­має та­кої кра­си й прес­лав­но­го

399

400

бо­гохва­лін­ня на всій зем­лі, як у гре­ків, то­му ми ві­ри­мо, що іс­тин­ною є їх­ня ві­ра і тіль­ки з ти­ми людь­ми жи­ве іс­тин­ний Бог. Ска­за­ли бо­я­ри Во­ло­ди­ми­ро­ві: — Як­би ві­ра грець­ка не бу­ла б доб­ра й іс­тин­на, то ба­ба твоя Оль­га не прий­ня­ла б ті­єї ві­ри, а бу­ла во­на жін­ка вель­ми муд­ра. То­ді Во­ло­ди­мир од бла­го­да­ті Свя­то­го Ду­ха, що ді­я­ла в ньо­му, по­чав по­ма­лу прос­ві­ща­тись у ро­зу­мі сво­єм­ у, і піз­на­ва­ти прав­ди­ву хрис­ти­ян­ ську ві­ру, й ба­жа­ти її. Але ос­кіль­ки не бу­ло при ньо­му ні­ко­го, хто б йо­го до звер­шен­ня на­мі­че­но­го ді­ла ско­ро при­вів, бо всі бо­я­ри й по­рад­ни­ки тьмою не­чес­тивс­тва бу­ли за­ту­ма­не­ні, від­клав він на­вер­нен­ня у ві­ру й хре­щен­ня до пев­но­го ча­су і ви­рі­шив пі­ти на Грець­ку зем­лю вій­ною, за­хо­пи­ти міс­та їх­ні й за­лу­чи­ти хрис­ти­ян­ських учи­те­лів, які б йо­го на ві­ру іс­тин­ну нас­та­ ви­ли. Зіб­рав­ши си­лу во­їн­ську, пі­шов у Тав­рію (що ни­ні зветь­ся Пе­ре­ко­пом) і взяв спер­шу Ка­фу, міс­то грець­ке, — прий­шов під Хер­сон, столь­ний град зем­лі ці­єї при бе­ре­зі Евк­син­сько­го пон­ту, при яко­му бу­ла ве­ли­ка кіль­кість ко­раб­лів. І об­сів міс­то це, здо­бу­ва­ю­чи йо­го си­лою не­ма­лий час, і не міг узя­ ти, бо силь­не бу­ло міс­то, і вій­сько грець­ке муж­ньо бо­ро­ло­ся про­ти во­ро­га. І ска­зав Во­ло­ди­мир хер­со­ня­нам, щоб доб­ро­віль­но по­ко­ри­ли­ся йо­му, ко­ли хо­чуть од ньо­го ми­лос­ті. А як­що ні, то він мо­же під міс­том і до трьох ро­ків сто­я­ти, по­ки не візь­ме, і то­ді не бу­де їм по­ми­лу­ван­ня. Але хер­со­ня­ни зне­ ва­жи­ли сло­ва йо­го, а ще й тіс­но­ту в міс­ті тер­пі­ли, бо вже шість мі­ся­ців бу­ли в об­ло­зі і ма­ли нес­та­чу в пот­ріб­но­му. Бо­жий же дог­ляд, не­до­ві­до­ми­ми до­ля­ми ко­рис­ний не тіль­ки гре­кам, але й усьо­му русь­ко­му ро­ду, влаш­ту­вав так, щоб град Хер­сон по­ко­рив­ся Во­ло­ди­ми­ро­ві — так і ста­ло­ся. Про­то­ поп хер­сон­ський Анас­тас на­пи­сав Во­ло­ди­ми­ру на стрі­лі та­ке: «Ца­рю Во­ло­ди­ми­ре, ко­ли хо­чеш ти взя­ти міс­то, то шу­кай зі схід­но­го бо­ку в зем­лі тру­би, яки­ми со­лод­ка во­да те­че до міс­та. Ко­ли ж їх зни­щиш і від­ні­меш од міс­та во­ду, то по­ко­рять­ся то­бі, спра­гою пе­ре­мо­же­ні». Так про­то­поп на стрі­лі на­пи­сав, на­тяг­нув лу­ка і ви­пус­тив її до шат­ра Во­ло­ди­ми­ра, і впа­ла стрі­ла пе­ред шат­ром. А ко­ли по­ба­чи­ли її, взя­ли й, по­мі­тив­ши на ній пи­сан­ня грець­ке, при­нес­ли до Во­ло­ди­ми­ра. І пок­ли­ка­ний був тлу­мач грець­ кої мо­ви. А як бу­ло про­чи­та­но на­пи­са­не, по­ве­лів Во­ло­ди­мир ста­ран­но шу­ка­ти в зем­лі зі схід­но­го бо­ку тих вод­них труб і, знай­шов­ши, зни­щив їх. Не ста­ло во­ди в міс­ті, і зне­ма­га­ли лю­ди від спра­ги — зне­хо­тя по­ко­ри­ли­ся Во­ло­ди­ми­ро­ві. Взяв Во­ло­ди­мир міс­то Хер­сон, увій­шов до ньо­го уро­чис­то, лю­дям же ні­як­ о­го не вчи­нив зла й об­ра­зи. Піс­ля взят­тя Хер­со­на та всі­єї Тав­рії пос­лав Во­ло­ди­мир до ца­рів грець­ких, ка­жу­чи: — Оце я взяв слав­не міс­то ва­ше Хер­сон і всю зем­лю Тав­рій­ську. Чув же, що ма­є­те сес­тру, дів­чи­ну крас­ну, — дай­те її ме­ні в жо­ни. А як­що не схо­ че­те, зроб­лю ва­шо­му Цар­гра­ду те, що зро­бив Хер­со­ну. Одер­жав­ши та­ке пос­лан­ня від Во­ло­ди­ми­ра, ца­рі грець­кі бу­ли в не­ма­лій пе­ча­лі, бо сес­тра їх­ня, на ймен­ня Ан­на, не хо­ті­ла йти за по­га­ни­на, а си­ли чис­лен­них русь­ких во­ї­нів і хо­роб­рос­ті Во­ло­ди­ми­ро­вої бо­я­ли­ся гре­ки. І на­пи­са­ли йо­му ца­рі та­ке:

«Не дос­той­но нам, хрис­ти­ян­ ам, за не­чес­тив­ця від­да­ти сес­тру на­шу. А ко­ли хо­чеш її ма­ти, від­мов­ся від ідо­лів і уві­руй, як і ми, у Хрис­та, іс­тин­ но­го Бо­га, і прий­ми свя­те хре­щен­ня — то­ді без­бо­рон­но візь­меш со­бі в жо­ни сес­тру на­шу. А з на­ми, як єди­но­ві­рець, у лю­бо­ві жи­ти­меш; ще й не­бес­не зас­лу­жиш царс­тво». Та­ку від­по­відь ца­рів грець­ких Во­ло­ди­мир прий­няв і пос­лав до них, ка­жу­чи: — По­лю­би­ла­ся ме­ні ві­ра ва­ша від­то­ді, як пос­лан­ці мої вип­ро­бо­ву­ва­ли різ­ні ві­ри, а по­був­ши у вас, по­вер­ну­ли­ся до нас і роз­ка­за­ли док­лад­но, що ва­ша ві­ра є най­кра­ща з усіх вір. Хо­чу прий­ня­ти ві­ру ва­шу, пош­літь до ме­не єпис­ко­па, хай ме­не ох­рес­тить, і са­мі з сес­трою ва­шою при­їдь­те, чи сес­ тру приш­літь ме­ні в жо­ни. Я ж по­вер­ну вам Хер­сон з усі­єю Тав­рі­єю. Одер­жав­ши та­ку доб­ру звіс­тку, ца­рі грець­кі силь­но зра­ді­ли й сес­ тру свою умов­ля­ли пі­ти за Во­ло­ди­ми­ра, з мо­лін­ням ка­жу­чи: — Зми­лос­тись над царс­твом хрис­ти­ян­ським, бо ко­ли не пі­деш за ньо­ го, не пе­рес­та­не він за­хоп­лю­ва­ти зем­лі на­ші; бо­ї­мо­ся, що й Цар­гра­ду сот­ во­рить та­ке, як і Хер­со­ну. А ще ж за­ра­ди те­бе Во­ло­ди­мир хрес­тить­ся і че­рез те­бе при­вер­не Гос­подь до се­бе зем­лю Русь­ку і Грець­ку від час­тих, тяж­ких во­єн та на­шесть русь­ких звіль­нить. Віч­ну сла­ву і без­смер­тне від усіх бла­женс­тво ма­ти­меш. Ца­рів­на ж Ан­на, хоч без ба­жан­ня, але ба­ча­чи спа­сін­ня чис­лен­но­го на­ро­ду русь­ко­го, який до Бо­га при­вер­ну­ти­ся хо­тів, та ще й бать­ків­щи­ні сво­їй, Грець­ко­му царс­тву, жа­да­ю­чи ми­ру, пос­лу­ха­ла­ся по­рад і бла­гань бра­ тів сво­їх і про­мо­ви­ла зі сльо­за­ми: — Хай бу­де во­ля Гос­под­ня! І пос­ла­ли її ца­рі мо­рем на ко­раб­лі з ар­хі­єр­ е­єм Ми­хай­лом, свя­ще­ни­ка­ми й чес­ни­ми бо­я­ра­ми. До­сяг­ши Хер­со­на, во­на зус­трі­ну­та бу­ла слав­но і при­ве­де­ на в па­ла­ту цар­ську. Тим ча­сом, за кіль­ка днів до при­їз­ду ца­рів­ни, Во­ло­ди­ мир зах­во­рів очи­ма й ос­ліп. І по­чав сум­ні­ва­тись у свя­тій ві­рі та в хре­щен­ні, а три­во­жа­чись у со­бі, го­во­рив: — Бо­ги русь­кі роз­гні­ва­ли­ся на ме­не, що хо­чу їх за­ли­ши­ти й ін­шу ві­ру прий­ня­ти — за­ра­ди то­го ка­ру слі­по­ти на ме­не пос­ла­ли. Ца­рів­на ж, пос­ла­на до ньо­го, мо­ви­ла: — Ко­ли хо­чеш здо­ро­вий бу­ти й ба­чи­ти очи­ма, прий­ми як­най­швид­ше свя­те хре­щен­ня, інак­ше слі­по­ти сво­єї не поз­ба­виш­ся. Як­що ж пох­рес­тиш­ся, не тіль­ки від слі­по­ти ті­лес­ної, але від­ра­зу й ду­хов­ної звіль­ниш­ся. По­чув­ши та­ке, Во­ло­ди­мир від­по­вів: — Ко­ли прав­ди­ва мо­ва ця, від то­го піз­наю, який ве­ли­кий Бог хрис­ти­ ян­ський. То­ді пок­ли­кав єпис­ко­па, про­ся­чи свя­то­го хре­щен­ня. Єпис­коп спер­ шу ог­ла­сив йо­го й свя­тій ві­рі доб­ре пов­чив, і в цер­кві свя­тої Со­фії, що по­се­ ред міс­та сто­ял­ а, хрес­тив йо­го і на­рік імен­ням Ва­силь. Со­ді­я­ло­ся при хре­щен­ні йо­го чу­до, по­діб­но ін­шо­му, яке бу­ло в Да­мас­ ку із Сав­лом, що га­нив Бо­жу цер­кву і від блис­кав­ки не­бес­но­го світ­ла на до­ро­зі ос­ліп. Ко­ли ос­ліп­ле­ний Во­ло­ди­мир увій­шов у свя­ту ку­піль, єпис­коп, за чи­ном хре­щен­ня, пок­лав на ньо­го ру­ку, щоб від­па­ла від очей йо­го слі­по­та,

401

402

як лус­ка, і той проз­рів, і прос­ла­вив Бо­га, який при­вів йо­го в іс­тин­ну ві­ру, і дя­ку­вав Хрис­ту­­Гос­по­ду, ра­ді­юч­ и й ве­се­ля­чись. Те чу­до ба­ча­чи, бо­я­ри йо­го і во­їнс­тво хрес­ти­ли­ся. І бу­ла ра­дість ве­ли­ка ру­си­чам та гре­кам, а най­біль­ ше свя­тим ан­ге­лам на не­бе­сах, бо ще од­но­му гріш­ни­ку, кот­рий по­ка­яв­ся, во­ни ра­ді­ли, тим біль­ше аж стіль­ком ду­шам, що Бо­га піз­на­ли, воз­ра­ду­ва­ лись і сла­ву все­виш­ньо­му Бо­го­ві від­спі­ва­ли. Звер­ши­ло­ся хре­щен­ня Во­ло­ди­ ми­ра, бо­яр йо­го і во­їн­ ів у Хер­со­ні, в лі­то від ство­рен­ня сві­ту 6496, а від Різ­два Хрис­то­во­го в лі­то 988. По хре­щен­ні при­ве­де­на бу­ла до Во­ло­ди­ми­ра ца­рів­на Ан­на, сес­тра грець­ ких ца­рів, на за­ру­чи­ни. І по не­ба­га­тьох днях об­він­ча­ний був з нею на за­кон­ний шлюб. І по­вер­нув гре­кам Хер­сон з усі­єю Тав­рі­єю і, мир з ни­ми ут­вер­див­ши, по­вер­нувсь у свою зем­лю, заб­рав­ши з со­бою ар­хі­є­рея Ми­хай­ ла, що прий­шов із Цар­го­ро­да з ца­рів­ною. І став той пер­шим мит­ро­по­ли­ том усі­єї Ру­си (не той це був Ми­хай­ло, що про ньо­го ви­ще роз­ка­зу­ва­ло­ся, який Єван­ге­ліє у во­гонь пок­лав і те не зго­рі­ло, від чо­го уві­ру­ва­ло ба­га­то на­ро­ду, але то­го ж іме­ні — від то­го пер­шо­го Ми­хай­ла до цьо­го дру­го­го ми­ну­ло ро­ків сто й біль­ше). Ще з ар­хі­єр­ е­єм заб­рав Во­ло­ди­мир із Хер­со­на й ба­га­тьох свя­ще­ни­ків, кли­ри­ків, чен­ців. Узяв звід­ти й мо­щі свя­то­го му­че­ни­ ка Кли­мен­та, па­пи рим­сько­го, і уч­ня йо­го Фі­ва, свя­ті іко­ни й кни­ги та й уся­ке цер­ков­не на­чин­ня. Заб­рав і то­го Анас­та­са­про­то­по­па, який стрі­лою нав­чив йо­го, як узя­ти Хер­сон­град. І прий­шов Во­ло­ди­мир у Ки­їв з ве­ли­кою ра­діс­тю, слав­ля­чи Хрис­та­Бо­га, — і від­то­ді став прик­ла­да­ти зу­сил­ля до прос­ві­чен­ня сво­го столь­но­го міс­та Ки­єв­ а й усі­єї сво­єї Русь­кої дер­жа­ви. Спер­шу зве­лів Во­ло­ди­мир ох­рес­ти­ти си­нів сво­їх, яких мав два­над­цять од різ­них жі­нок: Ізяс­ла­ва, Мстис­ла­ва, Ярос­ла­ва, Все­во­ло­да від Рог­ні­ди, княж­ни пол­тесь­кої, Свя­то­пол­ка від гре­ки­ні, бра­то­вої жо­ни, Ви­шес­ла­ва від чесь­кої княж­ни, Свя­тос­ла­ва і Ста­ніс­ла­ва від ін­шої че­хи­ні, Бо­ри­са і Глі­ба від бол­гар­ки, Бря­чис­ла­ва і Су­дис­ла­ва від ін­ших яки­хось, і хре­ще­ні во­ни бу­ли мит­ро­по­ли­том Ми­хай­лом в од­но­му дже­ре­лі (не в цер­кві, що бу­ла в Ки­є­ві піс­ля ко­лиш­ніх ро­зо­рів). Дже­ре­ло це в го­рі над Дніп­ром від­то­ді й по­ни­ні зветь­ся Хре­ща­ти­ком. Та­кож пос­лав про­по­від­ни­ків по всьо­му міс­ту, ве­ля­чи, щоб уран­ці зіб­ра­ли­ся всі на річ­ку По­чай­ну, що із Дніп­ра те­че і в Дніп­ро ж та­ки впа­дає — ста­рі й мо­ло­ді, ве­ли­кі й ма­лі, ба­га­ті й убо­гі, чо­ло­ві­ки й жін­ ки. А ко­ли хто не з’явить­ся у цей час на річ­ці, той кня­зе­ві во­ро­гом ста­не. І на ра­нок прий­шов сам князь із бо­яр­ а­ми на річ­ку й ар­хі­є­реї з ним, і всі свя­ще­ни­ки, і зіб­ра­ло­ся все міс­то до річ­ки — вся­ко­го чи­ну й ві­ку, обох ста­ тей, ве­ли­ка си­ла — на то­му міс­ці, де ни­ні цер­ква свя­тих му­че­ни­ків Бо­ри­са та Глі­ба. І зве­ле­но бу­ло їм, оде­жі зняв­ши, ввій­ти у во­ду, стар­шим — чо­ло­ві­кам та жін­кам у глиб­ші міс­ця, ма­лим же — бі­ля бе­ре­га. І сто­я­ли у во­ді хто до шиї, хто до по­яс­ а, роз­ді­лив­шись на пол­ки. Свя­ще­ни­ки в іє­рей­ських ша­тах сто­я­ли при бе­ре­зі на дош­ках, спе­ці­яль­но для цьо­го влаш­то­ва­них, чи­та­ли над на­ро­дом мо­лит­ви, на­леж­ні при хре­щен­ні, й іме­на їм да­ва­ли — кож­но­му пол­ко­ві осіб од­не ім’я, і ве­лі­ли три­чі за­ну­рю­ ва­ти­ся їм у во­ду. Са­мі ж гу­ка­ли над ни­ми ім’я свя­тої Трой­ці, за чи­ном хре­ щен­ня зак­ли­ка­ю­чи. І так хре­ще­но бу­ло весь на­род ки­їв­ський у лі­то від

сві­то­бут­тя 6497, а від уті­лен­ня Бо­га сло­ва в лі­то 989 — дру­ге по Во­ло­ ди­ми­ро­вім хре­щен­ні. Див­ля­чись на хре­щен­ня стіль­кох лю­дей, ра­дів Во­ло­ ди­мир ду­шею і, звів­ши очі до не­ба й ру­ки під­няв­ши, мо­вив: — Гос­по­ди Бо­же, кот­рий ство­рив не­бо й зем­лю, под­бай за но­во­ох­ре­ще­ них лю­дей тво­їх і дай їм іс­тин­но піз­на­ти те­бе, Бо­га іс­тин­но­го, і ут­вер­ди­ ти їх у пра­вос­лав­ній ві­рі, а ме­ні до­по­мо­жи на ви­ди­мих і не­ви­ди­мих во­ро­ гів, і прос­ла­виш у Русь­ких кра­ї­нах ім’я Твоє прес­вя­те. По хре­щен­ні на­ро­ду зве­лів Во­ло­ди­мир тро­щи­ти ідо­лів і хра­ми ідоль­ські до кін­ця ро­зо­ря­ти. Пер­шо­го ідо­ла Пе­ру­на зве­лів прив’яза­ти ко­не­ві до хвос­ та й во­лок­ти з го­ри до Дніп­ра, прис­та­вив­ши два­над­цять му­жів, щоб цьо­ го ідо­ла па­ли­ця­ми би­ли. Це сот­во­рив не то­му, що де­рев’яний не­чут­ли­вий ідол від­чу­вав якийсь біль, але ве­ли­ке цим на­но­сив бі­со­ві без­чес­тя. І при­во­ лік­ши до бе­ре­га, вки­ну­ли йо­го в Дніп­ро, і за­по­ві­ли, щоб ні­де не до­пус­ка­ли то­го ідо­ла до бе­ре­га, по­ки не ми­не він по­ро­гів, що є вни­зу Дніп­ра. Ниж­че по­ро­гів при­бив йо­го ві­тер і хви­лі під од­ну ве­ли­ку го­ру, що й до­ни­ні зветь­ся Пе­ру­но­вою. Опо­ві­да­єть­ся й та­ке в древ­ніх, як яко­гось ін­шо­го ідо­ла вір­ні обв’яза­ли лан­ цю­га­ми й во­лок­ли до Дніп­ра, щоб уто­пи­ти йо­го, — ін­ші при цьо­му не­щад­но би­ли йо­го па­ли­ця­ми, то біс в ідо­лі, кот­рий біль од бит­тя тер­пів, кри­чав силь­но. І ски­ну­тий був він у Дніп­ро, а ко­ли плив до­ни­зу, лю­ди, які бу­ли не­ві­ рою тем­ні, йшли бе­ре­гом за ідо­лом, пла­ка­ли за ним і гу­ка­ли, ка­жу­чи: — Ви­ди­бай, гос­по­да­рю наш, бо­же, ви­ди­бай — вип­ли­ви і на бе­рег вий­ди! Ідол же той, яко­го біс ру­хав, ви­ди­бав на бе­рег, де ни­ні мо­нас­тир Ви­ду­ бець­кий. Але ко­ли не­вір­ні хо­ті­ли взя­ти ідо­ла, вір­ні, що при­біг­ли, прив’яза­ ли до ньо­го ка­меня і, там у річ­ку ски­нув­ши, уто­пи­ли, а міс­це­вість, на яку ви­ди­бав ідол, від­то­ді наз­ва­на бу­ла Ви­ди­би­чі, ни­ні во­на зветь­ся Ви­ду­ би­чі. А ін­ші ідо­ли з по­ве­лін­ня ве­ли­ко­го князя бу­ли звер­гну­ті од­ні у во­ду, ін­ші у во­гонь бу­ли ки­ну­ті. Ки­я­ни ж, бу­ду­чи бе­зум­ни­ми й ба­ча­чи бо­гів древ­ніх звер­гнен­ня та смерть, пла­ка­ли за ни­ми й ри­да­ли. Тям­ко­ви­ті ж ка­за­ли: — Ро­зум­ний князь і бо­яр­ и йо­го — ба­чать, який Бог є кра­щий. Бо ко­ли б доб­рі бу­ли ці бо­ги, то не ве­лі­ли б ски­да­ти їх і не виб­ра­ли б но­вої ві­ри; кра­ще виб­ра­ли — гір­ше від­ки­ну­ли. Піс­ля звер­гнен­ня ідо­лів і ро­зо­рен­ня ідоль­ських хра­мів зве­лів Во­ло­ди­мир на тих міс­цях сот­во­ри­ти свя­ті цер­кви. Спер­шу зве­ли цер­кву свя­то­го Спа­ са на то­му міс­ці, де був ідол Пе­рун, а та­кож цер­кву на честь свя­то­го Ва­си­ля Ве­ли­ко­го, бо й сам князь у свя­то­му хре­щен­ні діс­тав ім’я Ва­силь, та ін­ших цер­ков ба­га­то всю­ди зас­ну­вав. Особ­ли­во дбав бу­ду­ва­ти цер­кву кам’яну в ім’я прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці, яка піз­ні­ше діс­та­ла наз­ву Де­ся­тин­ної. За­раз, піс­ля ро­зо­рен­ня Ба­ти­єм, мож­на по­ба­чи­ти тіль­ки час­ти­ну її, у ній же про­во­дять­ ся що­ден­ні служ­би. Та цер­ква бу­ла біль­ша ін­ших цер­ков, у дні Во­ло­ди­ми­ро­ві ство­ре­них, — ве­ли­ка й гар­на, грець­ки­ми пре­муд­ри­ми майс­тра­ми по­бу­до­ ва­на й усі­ля­ки­ми прик­ра­са­ми оз­доб­ле­на. Ко­ли її бу­ло збу­до­ва­но, ввій­шов ту­ди Во­ло­ди­мир під час ос­вя­чен­ня і, як древ­ній Со­ло­мон в Єру­са­лим­ській, ним ство­ре­ній, цер­кві, по­мо­лив­ся Бо­го­ві, ка­жу­чи: — Гос­по­ди Бо­же, пог­лянь із не­бес і від­ві­дай сад свій і ут­вер­ди; йо­го ж бо

403

404

по­са­ди­ла ру­ка твоя. Пог­лянь на цих но­вих лю­дей сво­їх, їх­ні сер­ця ти на­вер­ нув на ро­зум піз­на­ти те­бе, іс­тин­но­го Бо­га, пог­лянь на цер­кву цю, яку ство­ рив не­дос­той­ний раб твій в ім’я пре­не­по­роч­ної Ма­те­рі, Ді­ви­­Бо­го­ро­ди­ці, що те­бе на­ро­ди­ла. А ко­ли хтось із ві­рою та щи­ріс­тю по­мо­лить­ся в цер­кві цій — вчуй мо­лит­ву йо­го, від­пус­ти вся­кий гріх йо­му, а ко­ли про­сить щось на ко­ристь, по­дай мо­лит­ва­ми прес­вя­тій Бо­го­ма­те­рі. По­мо­лив­ся Во­ло­ди­мир і за­до­во­ле­но ска­зав: — Від усьо­го ма­єт­ку мо­го, від усіх міст мо­їх даю де­ся­ту час­ти­ну на цю цер­кву прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці. Те ска­зав, ут­вер­див пи­сан­ням і клят­ву пок­лав, аби ніх­то не пос­мів від­ ня­ти да­не свя­тій цер­кві. Від­то­ді наз­ва­но бу­ло цер­кву Де­ся­тин­на. І до­ру­ чив оту цер­кву ви­щез­га­да­но­му про­то­по­пу Анас­та­су, яко­го з Хер­со­на при­ вів, і мо­щі свя­то­го Кли­мен­та, па­пи рим­сько­го, вніс у неї й усі­ля­ке цер­ков­не до­ро­го­цін­не на­чин­ня, з Хер­со­на при­не­се­не, ту­ди від­дав. Под­бав він і за нав­чан­ня книж­не: си­нів­­бо сво­їх, а при них і бо­яр­ських ді­тей ба­га­тьох по­ве­лів учи­ти пись­ма грець­ко­го й гла­голь­сько­го (що ни­ні зветь­ся русь­ким), пос­та­вив їм учи­те­лів май­стер­них. Ще й у прос­тих лю­дей зве­лів бра­ти ді­тей у нав­чан­ня книж­не. Ма­те­рі ж бе­зум­ні пла­ка­ли за діть­ми сво­ї­ми, як за мер­тви­ми. Не тіль­ки Ки­їв, а й усю дер­жа­ву свою ба­жав Во­ло­ди­мир прос­ ві­ти­ти світ­лом ві­ри свя­тої, пос­лав у всі міс­та русь­кі хрес­ти­ти лю­дей, на тих же, що не хо­ті­ли хрес­ти­ти­ся, ве­ли­ку дань нак­ла­дав. І жив Во­ло­ди­мир бо­гов­год­но й пра­вед­но, змі­нив­ши дав­ні свої звич­ки, які мав, був­ши у не­чес­ ти­вос­ті, — на вся­ке доб­ро­чинс­тво нас­тав­ля­ла йо­го жо­на й ца­рів­на Ан­на — з нею він вік за за­ко­ном хрис­ти­ян­ським про­жив. Ін­ших же ко­лиш­ ніх сво­їх жі­нок, що бу­ли у ньо­го до хре­щен­ня, дав­ши їм ба­гатс­тво, від­пус­ тив, доз­во­лив­ши кож­ній, як­що за­хо­че, ма­ти со­бі ін­шо­го му­жа. До пер­шої жо­ни сво­єї Рог­ні­ди, Рог­во­ло­до­вої доч­ки, княж­ни пол­тесь­кої, яка бу­ла йо­му ми­лі­ша ін­ших, від­ра­зу ж піс­ля сво­го по­вер­нен­ня із Хер­со­на пос­лав і ска­зав: — Я прий­няв ві­ру й за­кон хрис­ти­ян­ський, і тре­ба ме­ні од­ну жо­ну ма­ти, як ве­деть­ся в хрис­ти­ян. Ти ж ви­бе­ри со­бі із вель­мож ко­го хо­чеш, і од­ру­ жу вас. Во­на ж від­по­ві­ла: — Чи ж то­бі од­но­му тре­ба не­бес­но­го царс­тва — ме­ні не тре­ба? До­сі був­ши кня­ги­нею, як я мо­жу стер­пі­ти бу­ти ра­бою у слу­ги тво­го? Не хо­чу ін­шо­го чо­ло­ві­ка, але, мо­лю те­бе, зро­би ме­не жін­кою Хрис­та тво­го. Ко­ли во­на це го­во­ри­ла, си­дів у цей час при ній син її Ярос­лав, куль­га­вий з на­род­жен­ня. Він, по­чув­ши та­кі сло­ва сво­єї ма­те­рі, по­дя­ку­вав Бо­го­ві за ро­зум і доб­ре ба­жан­ня її і здо­ро­вий став — по­чав хо­ди­ти, хоч до цьо­го не хо­див ні­ко­ли. Во­ло­ди­мир же зра­дів за Рог­ні­ду, яка звер­ну­ла­ся до Хрис­та, і за си­на Ярос­ла­ва, який ви­ду­жав. І піс­ля прий­нят­тя хре­щен­ня Рог­ні­да пос­ три­же­на бу­ла в свя­тий ан­гель­ський чер­не­чий об­раз і бу­ла наз­ва­на Анас­ та­сі­єю. Піс­ля цьо­го пос­лав Во­ло­ди­мир у Цар­град до свя­то­го пат­рі­яр­ха, а ним був на той час Сер­гій, мо­ля­чи йо­го, щоб прис­лав до ньо­го ар­хі­є­рі­їв та іє­ре­

їв, пос­кіль­ки жни­ва бу­ли ве­ли­кі, а ді­я­те­лів ма­ло. Ба­га­то­­бо міст русь­ких ви­ма­га­ло прос­ві­чен­ня, а лю­дей се­ред ру­си­чів, під­хо­жих для ду­хов­но­го чи­ну, ма­ло бу­ло, бо не­дав­но се­ред них книж­не вчен­ня по­ча­ло­ся. Прис­лав свя­тий пат­рі­ярх Сер­гій від гре­ків єпис­ко­па Іо­а­ки­ма Хер­со­ня­ни­на та ін­ших із ним єпис­ко­пів та прес­ви­те­рів не­ма­ло. Прий­няв­ши цих єпис­ко­пів, кот­рі прий­ шли до ньо­го, пі­шов Во­ло­ди­мир із ни­ми у зем­лю Сло­вен­ську, в кра­ї­ну За­лісь­ ку, в об­ласть Рос­тов­ську та Суз­даль­ську і пос­та­вив над рі­кою Клязь­мою міс­то й наз­вав пер­шим сво­їм іме­нем — Вла­ди­мир. І ство­рив у ньо­му цер­ кву прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці й по­ве­лів хрес­ти­ти лю­дей усю­ди й цер­кви бу­ду­ ва­ти, і дав їм єпис­ко­па. Звід­ти пі­шов до Рос­то­ва, по­бу­ду­вав цер­ кву де­рев’яну і дав єпис­ко­па. По­тім у Ве­ли­кий Нов­го­род прий­шов і по­са­див у ньо­му Іо­а­ки­ма Хер­со­ня­ни­на ар­хі­є­пис­ко­пом, кот­рий, зруй­ну­вав­ши там ідо­ла Пе­ру­на, по­діб­но ко­лиш­ньо­му ки­їв­сько­му, по­ве­лів за­ку­ва­ти йо­го лан­ цю­га­ми й во­лок­ти в рі­ку Вол­хов, ін­ших же му­жів прис­та­вив то­го ідо­ла па­ли­ця­ми би­ти на біль­шу де­мо­ну на­ру­гу. Де­мон же, кот­рий в ідо­лі жив, по­чав го­лос­но, бо ду­же бо­лі­ло, во­ла­ти: — Гай­­гай! Го­ре, го­ре, що по­пав­ся в ру­ки цих не­ми­лос­ти­вих лю­дей, які ще вчо­ра ме­не як бо­га ша­ну­ва­ли, а ни­ні стіль­ки зла ме­ні на­нес­ли, гай­­гай! Лю­ди ж при­нес­ли йо­го, б’ючи, на міст, ки­ну­ли в річ­ку Вол­хов, щоб у гли­ би­ні заг­руз. І по­ма­лу він вип­лив, явив­ся з во­ди і про­ти те­чії поп­лив. Один із на­ро­ду ки­нув у ньо­го па­ли­цею. А ідол, ту па­ли­цю заб­рав­ши, ки­нув її на міст і вда­рив де­я­ких, кот­рі в бе­зумс­тві сво­єм­ у жа­лі­ли за ним. І так во­ла­ю­ чи, по­то­нув і за­ги­нув із шу­мом. Свя­тий же Во­ло­ди­мир прой­шов і в ін­ші міс­та сво­єї дер­жа­ви, і всю­ди лю­дей хрес­тив та цер­кви зас­но­ву­вав, єпис­ко­ пів та прес­ви­те­рів жи­ти влаш­то­ву­вав і, ве­ли­ку користь зем­лі Русь­кій учи­ нив­ши, вер­нув­ся у Ки­їв, столь­не міс­то своє, і роз­ді­лив зем­лю Русь­ку на два­над­цять кня­зівств два­над­ця­ти си­нам сво­їм. Спер­шу, стар­шо­го сво­го си­на Ви­шес­ла­ва по­са­див у Ве­ли­ко­му Нов­го­ро­ді, Ізяс­ла­ва в По­лоць­ку, Свя­то­ пол­ка в Ту­ро­ві, Ярос­ла­ва в Рос­то­ві. Ко­ли по­мер Ви­шес­лав у Нов­го­ро­ді, на йо­го місце пе­ре­вів із Рос­то­ва Ярос­ла­ва, а в Рос­тов по­са­див Бо­ри­са, Глі­ба ж у Му­ро­мі, Свя­тос­ла­ва в Древ­ля­нах, Все­во­ло­да у Вла­ди­ми­рі, Мстис­ла­ва в Тму­то­ро­ка­ні, Станіс­ла­ва у Смо­лен­ську, Бря­чис­ла­ва на Во­ли­ні, в Луць­ку, Су­дис­ла­ва у Пско­ві. І за­по­вів їм твер­до, щоб жи­ли в лю­бо­ві та зго­ді й не об­ра­жа­ли один од­но­го, не пе­рес­ту­па­ли меж, кож­но­му виз­на­че­них, а кож­но­ му сво­їм уді­лом за­до­воль­ня­ти­ся. За­по­ві­дав він та­кож, щоб ко­жен на кня­ зівс­тві сво­є­му прим­но­жу­вав сла­ву Хрис­та­­Бо­га й шу­кав спа­сін­ня люд­ських душ: не­вір­них до ві­ри при­во­дя­чи й цер­кви бу­ду­ю­чи, для чо­го кож­но­му дав єпис­ко­па й прес­ви­те­рів. І, так їх улад­нав­ши й на кня­зівс­тва ро­зіс­лав­ши, сам ли­шив­ся в Ки­є­ві, уже ста­рий, зай­ма­ю­чись доб­ри­ми ді­ла­ми: цер­кви й мо­нас­ти­рі бу­ду­юч­ и та прик­ра­ша­ю­чи, ми­лос­ти­ню щед­ру всім по­да­юч­ и й тра­пе­зи роз­кіш­ні у дво­рі сво­їм для жеб­ра­ків час­то влаш­то­ву­ю­чи. А тим, що бу­ли не­ду­жі й не мог­ли дій­ти до дво­ру кня­жо­го, тим на во­зах уся­ ку їжу й пит­тя по­си­лав. Мав же мир і лю­бов з нав­ко­лиш­ні­ми кра­ї­на­ми, з Поль­ською, Угор­ською, Чесь­кою при­пи­нив­ши во­юв­ а­ти; з од­ни­ми тіль­ки пе­че­ні­га­ми у ньо­го бит­ви бу­ва­ли.

405

406

Та­кож був ми­лос­ти­вий свя­тий Во­ло­ди­мир до злих, стра­ти дос­той­них лю­дей, не доз­во­ляв їх гу­би­ти хоч і за ве­ли­ку ви­ну. Зза цьо­го збіль­ши­ло­ся бу­ло роз­бій­ни­ків, зло­ді­їв та ін­ших зло­чин­ців. І ска­зав мит­ро­по­лит зі стар­ ця­ми Во­ло­ди­ми­ро­ві: — Чо­му, кня­же, злих не ка­ра­єш? Він же від­по­вів: — Бо­ю­ся грі­ха. Мит­ро­по­лит же і стар­ці ска­за­ли: — Ти пос­тав­ле­ний від Бо­га во­ло­дар для по­ка­ри злих і для ми­лос­ті доб­ рим. На­ле­жить то­бі ка­ра­ти злих, бо як­що не ка­ра­ти­меш їх, то доб­рим зло вчи­ниш, то­му що із­за тво­го не­роз­важс­тва прим­но­жу­ють­ся злі на шко­ ду доб­рим; по­гу­би злих — бу­дуть доб­рі у сві­ті жи­ти. Це за цьо­го ве­ли­ко­го кня­зя прий­шов упер­ше до Ки­є­ва пре­по­доб­ний отець наш Ан­то­ній зі свя­тої Атон­ської го­ри і все­ливсь у пе­че­ру ва­рязь­ку над Дніп­ ром бі­ля Бе­рес­то­ва уро­чи­ща. По цьо­му збли­зи­ла­ся бла­жен­на кон­чи­на свя­то­ му Во­ло­ди­ми­ро­ві. Але спер­шу жо­на йо­го, ве­ли­ка кня­ги­ня Ан­на, ца­рів­на грець­ ка, якій зав­дя­чує прос­ві­тою вся зем­ля Русь­ка і без­чис­лен­ні ду­ші сво­їм спа­сін­ ням, за три лі­та пе­ред йо­го кон­чи­ною пе­рес­та­ви­ла­ся до Гос­по­да. Не­за­дов­го до сво­го від­хо­ду до Бо­га свя­тий Во­ло­ди­мир прик­ли­кав до се­бе си­на сво­го Бо­ри­са, який був йо­му ми­лий біль­ше за ін­ших. У цей же час лу­чи­ло­ся й Свя­то­ пол­ку при­бу­ти до Ки­є­ва. І опо­ві­ще­но бу­ло Во­ло­ди­ми­ро­ві, що пе­че­ні­ги на Русь ідуть, а ос­кіль­ки Во­ло­ди­мир не міг вий­ти про­ти пе­че­ні­гів, бо хво­рий уже був, то­му вис­лав за­мість се­бе си­на Бо­ри­са з усі­єю во­їнською си­лою. І по­чав день за днем зне­ма­га­ти ті­лом, а Свя­то­полк не від­хо­див із Киє­ва — че­кав чи б пак ба­жав бать­ко­вої кон­чи­ни. І скін­чи­ли­ся дні йо­го — все, що по­до­бає при кон­ чи­ні хрис­ти­ян­ській звер­шив­ши, при доб­ро­му спо­ві­дан­ні пе­ре­дав пра­вед­ ну свою ду­шу в Бо­жі ру­ки мі­ся­ця лип­ня в п’ят­над­ця­тий день, лі­та від сві­то­ бут­тя 6523 (за чис­лен­ням свя­то­го Нес­то­ра, лі­то­пис­ця пе­чер­сько­го), а від уті­лен­ня же Бо­га сло­ва 1015. Так по­мер свя­тий ве­ли­кий князь Во­ло­ди­мир, наз­ва­ний у свя­то­му хре­ щен­ні Ва­си­лем, про­був­ши на ве­ли­ко­му кня­зівс­тві Ки­їв­сько­му (прий­шов­ши із Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да) трид­цять п’ять ро­ків, пе­ред хре­щен­ням — ві­сім ро­ків, а піс­ля хре­щен­ня — двад­цять сім і кіль­ка мі­ся­ців, а на двад­цять вось­ме лі­то по­мер. Зра­дів же владо­лю­бець Свя­то­полк бать­ко­вій смер­ті, хо­тів вик­рас­ти прес­тол ве­ли­ко­го кня­зівс­тва, спер­шу та­їв йо­го смерть, та ута­ї­ти не зміг і пе­ре­ніс йо­го в цер­кву прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці — Де­ся­тин­ну цер­кву. І пос­ті­ ка­ли­ся всі ки­я­ни та жи­те­лі нав­ко­лиш­ні до чес­но­го йо­го ті­ла, ду­хов­ні й мир­ські, пла­чу­чи й ри­да­ю­чи як по бать­ко­ві сво­є­му — про­си­ли спа­сін­ня. І зро­би­ли йо­му по­хо­ван­ня слав­не у тій­­та­ки цер­кві, ним зас­но­ва­ній, пок­ лав­ши в тру­ну мар­му­ро­ву. Так і пам’ять йо­го пос­та­но­ви­ли від­зна­ча­ти як свя­то­го й апос­то­лам рів­но­го; що всю зем­лю Русь­ку прос­ві­тив свя­тим хре­ щен­ням. Бо як хто од­но­го гріш­ни­ка по­вер­не від блу­ду і ві­док­ре­мить чес­не від не­дос­той­но­го — ста­не як ус­та Бо­жі. А ко­ли стіль­кох гріш­ни­ків, на­ро­

ди, що не зна­ли Бо­га, від па­губ­ної зва­би ідоль­ської до Бо­га по­вер­не і з не­дос­ той­них Бо­го­ві дос­той­них ство­рить, то ні­би Бо­жі вус­та від­най­де й зі свя­ ти­ми бу­де в царс­тві Хрис­та, Бо­га на­шо­го. Йо­му ж з От­цем і Свя­тим Ду­хом честь, сла­ва, вдяч­ність і пок­ло­нін­ня те­пер і зав­жди й во­ві­ки ві­ків. Амінь. ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н О­Г О­ ОТ­Ц Я НА­Ш О­Г О НЕС­Т О­Р А,­ ЛІ­Т О­П ИС­Ц Я РУСЬ­К О­Г О

Кож­на річ, ко­ли пи­сан­ням не бу­де ут­вер­дже­на, прий­де в за­бут­тя та не­ві­дан­ня, і не­ві­дан­ня прий­шло б та­кож і про са­ме на­ча­ло й пер­шу бу­до­ ву сві­ту, і про са­мо­го на­шо­го ро­до­на­чаль­ни­ка Ада­маа, ко­ли б не був Мой­сей од Бо­га нав­че­ний і в кни­гах сво­їх не за­ли­шив би нам те — усе б дов­го­та ча­су пок­ри­ла, як тьма, і в не­ві­дан­ня б при­ве­ла. Але Бог, тво­ря­чи пам’ять чу­дес сво­їх, у який за­ба­жає, час спи­су­ва­чів по­дає, щоб мог­ли ко­рис­ту­ва­ти­ся нас­туп­ні ро­ди, про­чи­тав­ши нак­рес­ле­не на­ми. Від­по­від­но до цьо­го і в ос­тан­ ні ції лі­та явив гос­подь у Русь­кій на­шій зем­лі, в Пе­чер­сько­му свя­то­му мо­нас­ ти­рі, зав­жди пам’ят­но­го пись­мен­ни­ка, пре­по­доб­но­го от­ця ва­шо­го Нес­то­ ра, що прос­ві­тив на­ші очі, при­во­дя­чи вас у ко­ристь і по­дя­ку Бо­го­ві, ко­ли на­пи­сав нам про на­ча­ло і пер­шу бу­до­ву Русь­ко­го на­шо­го сві­ту не тіль­ки зов­ніш­ньо­го, а най­біль­ше внут­ріш­ньо­го й ду­хов­но­го: ка­жу про зас­ну­ван­ня й справ­ле­но­го жит­тя іно­чо­го, чин­но­го в Ру­сі, на­сад­же­но­го, як у раю, в Пе­чер­ сько­му свя­то­му мо­нас­ти­рі, і про ду­хов­но­го ро­до­на­чаль­ни­ка на­шо­го вже не зваб­ле­но­го, про пре­по­доб­но­го — Ан­то­нія та ін­ших, що нас­лі­ду­ва­ли йо­му й по­род­же­них ду­хом од ньо­го печер­ських свя­тих; від них­­бо був і дос­тох­валь­ ний цей пись­мен­ник, який їх­ні свя­то­ліп­ні жи­тія не ли­ше трос­ти­ною на хар­тії на­пи­сав, але й рів­но­под­виж­ни­ми ді­ла­ми на не­по­роч­ній сво­їй ду­ші; тим­­бо са­мо­го се­бе впи­сав і в кни­ги жит­тя віч­но­го, як по­чу­ло­ся йо­му: «Ра­дуй­те­ся, що іме­на ва­ші на­пи­са­ні є на не­бе­сах!» Цей­­бо бла­жен­ний отець наш Нес­тор прий­шов до них, без­мов­но­го пре­по­ доб­но­го Ан­то­нія в пе­че­ру й бла­жен­но­го Те­о­до­сія, який бу­ду­вав мо­нас­тир, ба­жа­юч­ и свято­го, ан­гель­сько­го іно­чо­го об­ра­зу — мав як­раз сім­над­цять ро­ків од на­род­жен­ня сво­го й то­ді в су­щих іно­ків на­був усі­ля­кої чер­не­чої доб­ ро­дій­нос­ті й чис­то­ти ті­лес­ної та ду­шев­ної, віль­ної убо­гос­ті, гли­бо­кої сми­ рен­нос­ті, без­пе­реч­но­го пос­лу­шан­ня, міц­но­го по­щен­ня, без­пе­рер­вно­го мо­лін­ ня, нев­си­пу­що­го дбан­ня та й ін­ші рів­но­ан­гель­ські мав тру­ди уся­кі, а нас­лі­ду­ ю­чи жит­тю са­мих пер­во­на­чаль­ни­ків свя­тих пе­чер­ських Ан­то­нія й Те­о­до­ сія, і від ті­єї свя­тої дво­їц­ і прий­няв люб’яз­но в доб­роц­віт­ній сво­їй юнос­ті уся­ку за­по­відь, як от­ро­ча від соч­ків мо­ло­ко й як олень спраг­лий во­ду від двох дже­рел, що те­чуть по­се­ред гір у пе­че­рах. Яв­ля­є­­бо в пи­сан­ні сво­єм­ у, що мав ве­ли­ку лю­бов до тих пре­по­доб­них ос­нов­ни­ків «не сло­вом, ані язи­ком, але ді­лом та прав­дою»б і що вель­ми прос­лав­ляв Бо­га «в ті­лі сво­є­му та в ду­сі сво­ є­му»в, ба­ча­чи доб­рі ді­ла, які сві­тять­ся, тих двох ве­ли­ких сві­тил Русь­ко­го не­ба. Піс­ля ж чес­ної пе­ред Гос­по­дом смер­ті тих пре­по­доб­них от­ців, цей бла­ жен­ний отець наш Нес­тор не тіль­ки ді­ла­ми мир­ськи­ми для сві­ту по­мер, що

а На по­лях при­міт­ка

ав­то­ра: «Від Па­те­ри­ка Пе­чер­сько­го».

б На по­лях при­міт­ка

ав­то­ра: «І Пос­лан­ня Іва­на — 3, 18».

в На по­лях при­міт­ка

ав­то­ра: «I до Ко­рин­тів — 6, 20».

407

а На по­лях при­міт­ка ав­то­ра: «Іо­анн — 4, 24».

б При­міт­ка на по­лі:

«Від Ве­ли­ких Мі­ней і від лі­то­пис­ця пе­чер­сько­го».

в Іван. гл. II, в. 15:

«І зро­бив­ши би­ча з мо­туз­ків, він виг­нав із хра­му всіх».

г Псал­тир, гл. II. в. 9. ґДа­ни­їл. гл. XII, в. 1 д При­міт­ка на по­лі:

«Бог ка­рає гріш­них спер­шу ма­ли­ми по­ка­ра­ми, а то­ді біль­ши­ми».

408

й ра­ні­ше у су­щій ску­сі сот­во­рив, але вже й мир­ським об­ра­зом: прий­няв свя­ тий ан­гель­ський та іно­чий об­раз від пре­по­доб­но­го Сте­фа­на, ігу­ме­на пе­чер­ сько­го, по­тім і на ди­я­кон­ську сту­пінь од ньо­го ви­ве­де­ний був і то­ді, ба­ча­чи на со­бі под­вій­ний ан­гель­ський сан, чер­не­чий і ди­як­ он­ський, день від дня доб­ро­дій­нос­ті под­во­юю ­ ­чи, умерт­вля­ю­чи всі прис­трас­ті плот­ські і тво­ря­ чи вся­ку іс­ти­ну, щоб не бу­ти ні­ко­ли пло­тя­ни­ном, а в усьо­му ду­хов­ним та іс­тин­ним ра­бом і пок­лон­ни­ком Бо­жим, доб­ре знав, що сам Бог ска­зав: «Бог є дух, і ті, що йо­му вкло­ня­ють­ся, по­вин­ні в ду­сі та в прав­ді вкло­ня­ти­ся»а. Од­нак яв­ляє в пи­сан­ні сво­є­му ві­до­мо­му, як пе­ре­ма­га­ти Ду­ха неп­ри­яз­но­го (в ньо­му­­бо іс­ти­ни не­ма), що не пок­ло­ня­єть­ся Гос­по­до­ві, а най­біль­ше — не­ви­мов­ним сми­рен­ням; усю­ди­­бо, сми­ря­ю­чись, на­зи­ває се­бе не­дос­той­ним, гру­бим, не­віг­ла­сом і на­пов­не­ним без­ліч­чю грі­хів. Ко­ли ж Бо­гом ру­ше­на бра­тія сот­во­ри­ла ра­ду: ви­ко­па­ти мо­щі пре­по­доб­ но­го Те­о­до­сія й пе­ре­нес­ти їх з пе­че­ри в Бо­гом ство­ре­ну Пе­чер­ську цер­кву, то­ді на це пос­лу­шан­ня пер­ший був бла­жен­ний цей Нес­тор і, з ве­ли­кою ві­рою та мо­лін­ням у ді­лі, ко­па­ю­чи вно­чі, пот­ру­див­ся, ба­га­то­цін­ний цей бі­сер Пе­чер­сько­го свя­то­го мо­нас­ти­ря, чес­ні, ка­жу, мо­щі пре­по­доб­но­го Те­о­ до­сія ви­ко­пав і пе­ред пе­че­ру ви­ніс — ве­ли­ким то­ді чу­де­сам са­мо­вид­цем був, як сам про теє по­ві­дав. Про­жив літ дос­тат­ньо, тру­дя­чись у ді­лах лі­то­пи­сан­ня і лі­та віч­ні по­ми­на­юч­ и і так доб­ре вго­див твор­цю літ, по то­му по лі­тах дос­тат­ніх врем’яних пе­рей­шов на віч­ність і пок­ла­де­ний був у пе­че­рі, де й до­ни­ні чес­не йо­го ті­ло в чу­дот­вор­нім нет­лін­ні по­чи­ває, свід­ча­чи, що пре­по­доб­ний цей пись­мен­ник жи­тій свя­тих і літ, на­пи­сав со­бі нет­лін­не жит­ло на не­бе­сах і, бла­гос­ло­вен­ний, є нет­лін­ним він­цем лі­та бла­гос­ті Бо­жої, лі­та Гос­под­ньо­ го до­гід­но­го. Мо­лит­ва­ми ж пре­по­доб­но­го цьо­го пись­мен­ни­ка, хай би й ми бу­ли впи­ са­ні в кни­ги бут­тя яг­ня­ти Бо­жо­го, йо­го ж лі­та не змен­шать­ся, йо­му ж з Бо­гом, От­цем та жи­вот­во­ря­щим Ду­хом на­ле­жить від нас усі­ля­ка сла­ва, честь і пок­ло­нін­ня те­пер, і зав­жди, і во ві­ки ві­ків. Амінь. СТРАЖ­Д АН­Н Я СВЯ­Т ИХ НО­В О­Я В­Л Е­Н ИХ МУ­Ч Е­Н И­К ІВ­ МИ­Х АЙ­Л А, КНЯ­З Я ЧЕР­Н І­Г ІВ­С ЬКО­Г О ­ І ТЕ­О ­Д О­Р А, БО­Я ­Р И­Н А ЙО­Г О,­ що від не­ч ес­т и­в о­г о Ба­т ия пос­т раж­д а­л и б

Усі­ля­кі сум’ят­тя та бра­ні чи якісь ін­ші па­гу­би ко­ли узд­риш бу­ва, не га­дай, що прос­ті бу­ва­ють із від­най­ден­ня не­пос­тій­но­го сві­ту чи від яко­гось ви­пад­ ку, але ві­дай, що все це за зво­лен­ням все­мо­гут­ньо­го Бо­га по­пус­ка­єть­ся за грі­хи на­ші, аби тії, кот­рі грі­шать, при­хо­ди­ли до тя­ми й вип­рав­ля­ли­ся. Спер­шу Бог ма­ли­ми по­ка­ра­ми нас, гріш­них, ка­рає; ко­ли ж не вип­рав­ля­є­мо­ся, то­ді й ве­ли­кі на­во­дить, як ко­лись і на із­ра­їль­тян; на тих, що не за­хо­ті­ли від мо­туз­зя Хрис­то­в­го би­ча вип­рав­ля­ти­сяв, що по­пус­тив? «Ти їх пов­би­ва­єш, — ре­че, за­ліз­ним жез­лом!»г. тоб­то рим­ля­на­ми, за про­роц­твом Да­ни­ло­ вимґ. Ма­лі ж по­ка­ри, що спер­шу Гос­подь по­пус­кав, та­кі: сум’ят­тя, го­ло­ди, мар­ні смер­ті, мі­жу­сіб­ні вій­ни й то­му по­діб­нед. Ко­ли ж тим гріш­нії не

уц­нот­лив­лю­ють­ся, на­во­дить не­ми­лос­ти­ве й най­важ­че на­шес­тя ін­шоп­ле­ мін­них, щоб при­най­мні так прий­шли до тя­ми лю­ди й від­вер­ну­ли­ся від до­ріг сво­їх лу­ка­вих, за про­ро­ком: «Як він їх по­би­вав, то ба­жа­ли йо­го»а. Та­ке бу­ло і що­до нас по всій зем­лі Русь­кій. Ко­ли ми доб­ро­ту все­ми­лос­ти­во­го Бо­га ли­хи­ ми ді­я­ми сво­ї­ми прог­ні­ви­ли й доб­ро­ут­роб’я йо­го пре­ба­га­то огір­чи­ли, до тя­ми ж прий­ти і від­хи­ли­ти­ся від зла, а доб­ро тво­ри­ти аж ні­як не за­хо­ті­ли, то­ді вель­ми роз­гні­вав­ся на нас яріс­тю Гос­подь і за­хо­тів най­лю­тій­шою по­ка­ ра­ти на­ші без­за­конс­тва ка­рою. На­пус­тив отож прий­ти на нас без­бож­ним і не­люд­ським вар­ва­рам, що на­зи­ва­ють­ся та­та­ри з не­чес­ти­вим та без­за­ кон­ним ца­рем їх­нім Ба­ти­єм, що в безчис­лен­но­му множс­тві сво­єї по­ган­ської си­ли на Русь­ку зем­лю на­шу най­шли, в лі­то від ство­рен­ня сві­ту 6746, а від уті­лен­ня Бо­га Сло­ва в лі­то 1238, усю си­лу хрис­ти­ян­ських ца­рів та кня­зів по­би­ли й по­топ­та­ли, всі го­ро­ди ро­зо­рив­ши, і всю зем­лю ме­чем та вог­нем по­по­ло­нив­ши й по­рож­ньою ство­рив­ши, і ніх­то не міг суп­ро­ти без­бож­ної тої сили пос­та­ти, їй­бо че­рез грі­хи на­ші від­дав нас Бог, ка­жу­чи у про­роц­тві: «Як за­хо­че­те ви та пос­лу­ха­є­те­ся, то бу­де­те доб­ра зем­лі спо­жи­ва­ти, а ко­ли ви від­мо­ви­те­ся й нес­лух­ня­ни­ми бу­де­те — меч по­же­ре вас»б. У той час хрис­ти­я­ни, що вря­ту­ва­ли­ся од ме­ча й по­ло­ну, хо­ва­ли­ся по го­рах і неп­ро­хід­них пус­те­лях, і мож­на бу­ло по­ба­чи­ти ра­зю­че ви­до­ви­ще: по­се­лен­ня люд­ські, го­ро­дú й се­ла по­рож­ні й де ди­кії зві­рі жи­вуть, там лю­ди по­се­ля­ли­ся, хо­ва­ю­чись од вар­ва­рів. Був то­ді бла­го­чес­ти­вий і заж­ди­пам’ят­ ний ве­ли­кий князь ки­їв­ський та чер­ні­гів­ський Ми­хай­ло, син Все­во­ло­да Чер­ мно­го, внук Оле­го­вий, що змо­ло­ду звик до доб­ро­дій­но­го жит­тя; Хрис­та­­бо по­лю­бив і йо­му від усі­єї ду­ші слу­жив, і сві­ти­ло­ся в ньо­му ду­шев­не без­злоб’я, був­­бо по­кір­ли­вий, і смир­ний, і лю­бов­ний до всіх, а до жеб­ра­ків вель­ми ми­лос­ти­вий, мо­лит­ва­ми ж і го­він­ня­ми зав­жди до­год­жав Бо­го­ві, і всі­ма доб­ ри­ми ді­ла­ми прик­ра­сив свою ду­шу, щоб бу­ти їй крас­ним по­се­лен­ням Бо­га, твор­ця сво­го. Мав же цей бла­го­чес­ти­вий князь улюб­ле­но­го со­бі бо­ля­ри­на, що був йо­му по­діб­ний у всіх доб­ро­дій­нос­тях, на ймен­ня Те­о­дор, з ним­­бо й ду­шу свою за Хрис­та пок­лав, пос­траж­дав­ши від по­га­но­го Ба­тия, як про це явить по­даль­ше сло­во. Ко­ли був той доб­ро­вір­ний і хрис­то­лю­би­вий князь на ве­ли­ко­му кня­жен­ні Ки­їв­сько­му, прис­лав зло­чес­ти­вий Ба­тий та­та­рів сво­їх по­ди­ви­ти­ся Ки­ївв, ті­­бо по­ба­чи­ли ве­лич­ність та кра­су йо­го, зди­ву­ва­ли­ся й по­вер­ну­лись та й роз­по­ві­ли Ба­тию про прес­лав­не міс­то Ки­їв. Зно­ву ж пос­лав Ба­тий до кня­зя Ми­хай­ла в Ки­їв, зваб­лю­юч­ и йо­го, щоб пок­ло­нив­ся йо­му. Ве­ли­кий же князь Ми­хай­ло ро­зу­мів зва­бу їх­ню, що лу­кавс­ твом хо­чуть узя­ти го­род і спус­то­ши­ти йо­го. По­чув­ши ж про без­бож­них тих вар­ва­рів, кот­рі всіх, хто й во­лею під­дав­ся і пок­ло­нив­ся їм, не­ми­ло­сер­ дно по­би­ва­ють, зве­лів пос­лів тих по­гу­би­ти. По то­му до­ві­дав­шись про пе­ре­бу­ван­ня ве­ли­кої та­тар­ської си­ли, що у ве­ли­кій кіль­кос­ті (бу­ло то­ді во­їнс­тва шіс­тсот ти­сяч) як са­ра­на на всю зем­лю Русь­ку най­шла і, взя­ла міц­ні міс­та, та втя­мив­ши, що не­мож­ли­во Ки­є­ву від во­ро­гів, що наб­ли­жа­ ють­ся, бу­ти ці­ло­му, втік із бо­ля­ри­ном Те­о­до­ром в Уг­ри і став при­буль­цем у чу­жій зем­лі, ти­ня­ю­чись і хо­ва­ю­чись од Бо­жо­го гні­ву, слу­хав­­бо то­го, що

а Псал­тир. гл.

LXXVII, в. 34.

б Іса­йя, гл. І. в. 19 і 20.

в Си­ноп­сис Пе­чер­ський, лист 118.

409

а Ісая, гл. XI­II, в. 20.

б Псал­тир, гл. XXVI­II, в. 1–3.

410

ка­же: «Схо­вай­ся тро­хи, ледь­­ледь, до­ки ми­не гнів Гос­под­ній»а. Ко­ли ві­дій­шов він із Ки­є­ва, ін­ші, кня­зі русь­кі, що вхо­ди­ли в Ки­їв­ське кня­жен­ня, не змог­ли за­хис­ти­ти Ки­єв­ а від не­чес­ти­во­го Ба­тия, що прий­шов з усі­єю сво­єю си­лою, взяв Ки­їв, так са­мо й Чер­ні­гів та ін­ші ве­ли­кі й міц­ні русь­кі міс­та та кня­ зівс­тва, і вель­ми спус­то­шив йо­го вог­нем та ме­чем у лі­то від бут­тя сві­ ту 6748, а від уті­лен­ня Бо­га Сло­ва в лі­то 1240. Тоді прес­лав­ний і пре­ве­ли­кий прес­толь­но­го ве­ли­ко­го кня­зівс­тва Русь­ко­го го­род ро­зо­ре­ний був укі­нець ру­кою хрис­то­не­на­вис­них по­ган; упа­ли від ме­ча ага­рян­сько­го силь­ні лю­ди, од­ні по­би­ті, ін­ші в по­лон від­ве­де­ні бу­ли, чу­до­ві Бо­жі цер­кви оск­вер­не­ні й по­па­ле­ні, що спов­ни­ло­ся за сло­вом Да­ви­до­вим: «Бо­же, по­га­ни ввій­шли до спад­ку тво­го, за­не­чис­ти­ли храм твій свя­тий... ра­бів тво­їх тру­пи во­ни від­ да­ли на по­жи­ву до птас­тва не­бес­но­го, ті­ла тво­їх бо­го­бій­них — зві­ри­ні зем­ній. Во­ни роз­ли­ва­ли їх­ню кров, не­мов во­ду... і не бу­ло пог­ре­баль­ни­ків»б. Князь Ми­хай­ло, по­чув­ши про та­ке, що в Русь­кій зем­лі учи­ни­ло­ся, ри­дав нев­ тіш­но за єди­но­вір­ною сво­єю бра­ті­єю і на за­пус­тін­ня зем­лі сво­єї. Та­кож до­ві­дав­ся він, що лю­дям, кот­рі за­ли­ши­ли­ся, а їх не­ба­га­то бу­ло, хто уник­нув ме­ча та по­ло­ну, зве­лів не­чес­ти­вий цар без­бо­яз­но на міс­цях сво­їх жи­ти, да­ни­ни нак­лав­ши на них. І чис­лен­ні русь­кі кня­зі, що втек­ли в да­ле­кі кра­ї­ни й у чу­жі зем­лі, по­чув­ши про те, по­вер­та­лись на Русь і, кла­ня­ю­чись ца­рю не­чес­ти­во­му, прий­ма­ли свої кня­жен­ня, і, да­ни­ну йо­му по­да­ю­чи, жи­ли в ро­зо­ре­них сво­їх го­ро­дах. Отож і бла­го­чес­ти­вий князь Ми­хай­ло з бо­ля­ри­ ном сво­їм Те­о­до­ром і з усі­ма людь­ми сво­ї­ми по­вер­нувсь із блу­кань, зво­ля­ю­чи да­ни­ну по­да­ти ца­рю не­чес­ти­во­му і на бать­ків­щи­ні сво­їй, хоч і спус­то­ше­ ній, жи­ти — це ліп­ше, ніж при­буль­цем бу­ти в чу­жій зем­лі. І при­був спер­ шу до Ки­є­ва, й по­ба­чив міс­та свої спус­то­ше­ні, і до не­бес по­діб­ну цер­ кву Пе­чер­ську на­пів­ро­зо­ре­ну, пла­кав гір­ко, то­ді пі­шов у Чер­ні­гів. І лед­ве тро­хи від­по­чив з до­ро­ги, по­чу­ли та­та­ри про по­вер­нен­ня йо­го, прий­шли від Ба­тия й по­ча­ли кли­ка­ти йо­го, як і ін­ших кня­зів русь­ких, до ца­ря сво­го Ба­тия, ка­жу­чи: «Не­мож­ли­во вам жи­ти на зем­лі Ба­ти­є­вій, не пок­ло­нив­шись йо­му, хо­діть­­бо і від­дай­те йо­му пок­ло­на і дан­ни­ком йо­му будь­те, і так у жит­лах сво­їх про­бу­вай­те». Бу­ло ж та­ке у не­чес­ти­во­го ца­ря улад­жен­ня: ко­ли кот­рий із кня­зів русь­ких прий­де йо­му пок­ло­ня­ти­ся, то вол­хви та жер­ці та­тар­ські їх бра­ли й ве­ли че­рез во­гонь, а ко­ли що нес­ли в дар ца­ре­ві, від усьо­го то­го по ма­лій якійсь час­тці бра­ли й у во­гонь ме­та­ли. Ті ж, що про­хо­ди­ли че­рез во­гонь, ма­ли пок­ло­ня­ти­ся ідо­лам Ка­ну, і Кус­ту, і Сон­цю, і то­ді їх ста­ви­ли пе­ред ца­рем. І ба­га­то кня­зів русь­ких че­рез страх пе­ред ца­рем і щоб узя­ти кня­зівс­тво своє, так чи­ни­ли, че­рез во­гонь про­хо­ди­ли та ідо­лам кла­ня­ли­ся й діс­та­ва­ли від ца­ря, що про­си­ли. По­чув про те бла­го­чес­ти­вий князь Ми­хай­ло, що ба­га­то хто із кня­зів, зва­ бив­шись сла­вою сві­ту цьо­го, пок­ло­ня­ли­ся ідо­лам, по­жа­лів вель­ми й з рев­нос­ті до Гос­по­да, Бо­га сво­го, на­мис­лив іти до ца­ря неп­ра­вед­но­го й най­лу­ка­ві­шо­го від усіх на зем­лі й дер­зно­вен­но пе­ре­дан­ням ви­по­віс­ти Хрис­та, і кров свою за Гос­ по­да про­ли­ти. Та­ке на­мис­лив­ши і за­па­лав­ши ду­хом, зак­ли­кав вір­но­го сво­го рад­ни­ка Те­о­до­ра­­бо­ля­ри­на й опо­вів йо­му дум­ку свою. Той же доб­ро­ро­зум­ний і вір­ний був, пох­ва­лив та­кий на­мір па­на сво­го й обі­цяв не від­сту­пи­ти від ньо­

го до кон­чи­ни, але вку­пі з ним за Хрис­та пок­лас­ти свою ду­шу. І так ра­ди­ли­ся обид­ва, ут­вер­ди­ли сло­во, щоб не­од­мін­но й обов’яз­ко­во іти й по­мер­ти за спо­ ві­дан­ня Ісу­со­ве Хрис­то­ве. Встав­ши [ра­но], піш­ли до от­ця сво­го ду­хов­но­го на ім’я Іван, хо­ті­ли йо­му звіс­ти­ти ра­ду свою. І прий­шли до ньо­го, то­ді ка­же князь: «Хо­чу, от­че, іти до ца­ря як і всі русь­кі кня­зі». Ду­ховник важ­ко це сло­во сприй­няв і з гли­би­ни [ду­ші] зіт­хнув­ши, ре­че: «Ба­га­то там, іду­чи, й ду­ші свої по­гу­би­ли, сот­во­рив­ши во­лю ца­ре­ву і пок­ло­нив­шись вог­ню й сон­це­ві, й ін­шим ідо­лам. І ти, ко­ли хо­чеш, іди з ми­ром, але тіль­ки мо­лю те­бе; щоб не нас­лі­ду­вав їм і не учи­нив то­го, що во­ни сот­во­ри­ли за­ра­ди тим­ча­со­во­го кня­жен­ня, щоб не йшов ти крізь во­гонь не­чес­ти­вих і мер­зьким бо­гам їх­нім щоб не пок­ло­няв­ ся, один є Бог наш Ісус Хрис­тос, і хай ні­що не ввій­де із по­га­ної ідо­ло­жер­твен­ ної їжі до вуст тво­їх, щоб не по­гу­бив ти ду­ші сво­єї». Князь же із бо­ля­ри­ном ка­жуть: «Ми хо­че­мо за Хрис­та про­ли­ти кров свою й пок­лас­ти за ньо­го ду­ші на­ші, хай доб­роп­ри­єм­ною жер­твою йо­му бу­де­мо». Те по­чув­ши, Іван по­ра­дів ду­хом і, ве­се­ли­ми очи­ма на них гля­нув­ши, ре­че: «Ко­ли так учи­не­те, бла­жен­ні бу­де­те і в цьо­му ос­тан­ньо­му ро­ді но­во­яв­ле­ни­ми му­че­ни­ка­ми на­ре­че­те­ся». Пов­чив­ши їх дос­тат­ньо від Єван­ге­лія та від ін­ших книг, при­час­тив їх бо­жес­ твен­них та­їн ті­ла і кро­ві Вла­дич­них і, бла­гос­ло­вив­ши їх, від­пус­тив із ми­ром, ка­жу­чи: «Гос­подь Бог не­хай ук­рі­пить вас і хай пош­ле вам дар Свя­то­го Ду­ха, щоб бу­ти вам міц­ни­ми у ві­рі й дер­зно­вен­ни­ми у спо­ві­дан­ні іме­ні Хрис­то­во­го й муж­ні­ми у страж­дан­ні, і хай при­чис­лить вас цар не­бес­ний до ли­ку пер­ших свя­тих му­че­ни­ків». І по то­му ві­дій­шли в до­ми свої. При­го­ту­вав­шись у до­ро­гу, мир воз­да­ли до­маш­нім сво­їм і ру­ши­ли спіш­но, мо­ля­чись до Бо­га й роз­па­лю­ю­чись сер­деч­но до ньо­го лю­бов’ю, і ба­жа­юч­ и він­ ця му­че­ни­чо­го, як праг­не олень до дже­ре­ла вод­но­го. Ко­ли ж діс­та­ли­ся во­ни до без­бож­но­го царя Ба­тия, спо­ві­ще­но бу­ло то­му про при­шес­тя їх­нє, і прик­ ли­кав цар вол­хвів та жер­ців сво­їх і по­ве­лів їм, хай чер­ні­гів­сько­го кня­зя, за зви­ча­єм, че­рез во­гонь про­ве­дуть і хай при­ну­дять й ідо­лам кла­ня­ти­ся, а по то­му хай пос­тав­лять йо­го пе­ред ним. Піш­ли вол­хви до кня­зя й ка­жуть йо­му: «Кли­че те­бе ве­ли­кий цар!» І взяв­ши йо­го, по­ве­ли, пі­шов за ним, як за па­ном сво­їм, бо­ля­рин йо­го Те­о­дор. Ко­ли ж дій­шли міс­ця, де був во­гонь роз­ па­ле­ний з обох бо­ків, а по­се­ре­ди­ні шлях при­го­то­ва­ний, яким крізь­но хо­ди­ ли чис­лен­ні [кня­зі], то тим­­о­то шля­хом і кня­зя Ми­хай­ла хо­ті­ли вес­ти. То­ді князь ре­че: «Не по­до­бає хрис­ти­я­ни­ну крізь во­гонь іти, йо­го ж бо не­чес­ ти­ві ма­ють за Бо­га, я ж хрис­ти­ян­ ин є: не пі­ду я крізь во­гонь і не пок­ло­ню­ ся тва­ри­нам, а Твор­цю пок­ло­ню­ся, От­цю, і Си­ну, і Свя­то­му Ду­ху, що є єди­ ний у Трой­ці Бог, не­ба й зем­лі тво­ри­тель». Ці сло­ва вол­хви та жер­ці по­чу­ли і на­пов­ни­ли­ся со­ро­му та ярос­ті, по­ли­ши­ли йо­го та й по­біг­ли звіс­ти­ти ца­ре­ві.В той час до свя­то­го кня­зя Ми­хай­ла прис­ту­пи­ли ін­ші русь­кі кня­зі, що з ним прий­шли на пок­ло­нін­ня ца­ре­ві, се­ред них був князь Бо­рис рос­тов­ ський; ті ж бо, жа­лі­ю­чи йо­го й страж­да­юч­ и нут­ром за ньо­го, за­од­но й бо­ю­ чись і на се­бе гні­ву цар­сько­го, ра­ди­ли Ми­хай­ло­ві, щоб сот­во­рив во­лю ца­ре­ ву: «Хай не по­ги­не­мо, — ка­за­ли, — і ми з то­бою, мо­жеш по­зір­но ство­ри­ти зве­ле­не й пок­ло­ни­ти­ся вог­ню та сон­цю, аби тіль­ки зба­ви­ти­ся ца­ре­вої ярос­ті й лю­тої смер­ті. Ко­ли ж ми­ром по­вер­неш­ся до­до­му, чи­ни як хо­чеш,

411

а Мат­вій, гл. X, в. 39. б Мат­вій, гл. XVI, в.

26.

в Мат­вій, гл. X, в. 32 і 33.

г Єре­мія, гл. X, в. 11.

412

не спи­тає Бог і не прог­ні­вить­ся на те­бе за це, ад­же не­во­лею те ство­рив. Ко­ли ж та­ке за гріх від ду­хов­ни­ка бу­де то­бі пос­тав­ле­но, то ми всі твоє по­ка­ян­ня на се­бе візь­ме­мо, тіль­ки пос­лу­хай нас і прой­ди крізь во­гонь та й пок­ло­ни­ся бо­гам та­тар­ським, щоб і се­бе і нас од гні­ву цар­сько­го і від гір­кої смер­ті увіль­нив, ба­га­то ж доб­ра зем­лі сво­їй здо­бу­деш», — це во­ни го­во­ри­ли свя­то­му з ве­ли­ки­ми слізь­ми. Бла­жен­ний­­бо бо­ля­рин Тео­дор, слу­ха­ю­чи їх­ніх слів, був у пе­ча­лі ве­ли­кій, — бо­яв­ся, аби не прис­тав князь йо­го на ра­ду їх­ню і не від­пав од ві­ри. І прис­ту­пив­ши до ньо­го, по­чав зга­ду­ва­ти обіт­ни­ці йо­го й сло­ва ду­хов­ни­ка, ка­жу­чи: «Зга­дай, бла­го­чес­ти­вий кня­же, як обі­цяв­ся ти Хрис­ту пок­лас­ти за ньо­го ду­шу свою. Спом’яни сло­ва єван­гель­ські, яки­ми нас ду­хов­ний отець нав­чав: “Хто ду­шу свою, — ре­че,— збе­рі­гає, той по­гу­ бить її, хто ж за ме­не по­гу­бить ду­шу свою, той знай­де її”а. І зно­ву­­та­ки: “Яка ко­ристь лю­ди­ні, що здо­бу­де весь світ, але ду­шу свою за­на­пас­тить? Або що дасть лю­ди­на вза­мін за ду­шу свою?”б. І зно­ву­­та­ки: “Кож­но­го, хто ме­не виз­нає пе­ред людь­ми, то­го пе­ред Не­бес­ним От­цем мо­їм виз­наю й я. Хто ж ме­не від­цу­ра­єть­ся пе­ред людь­ми, то­го і я від­цу­ра­ю­ся пе­ред Не­бес­ ним От­цем мо­їм”в. Князь же Ми­хай­ло ці сло­ва від бо­ля­ри­на сво­го со­лод­ко вис­лу­хав і за­па­лав рев­ніс­тю до Бо­га, й ве­се­ло че­кав му­чен­ня, го­то­вий по­мер­ти за жит­тє­дав­ця Хрис­та. Князь же Бо­рис, яко­го ра­ні­ше зга­да­ли, з ін­ши­ми мо­лив йо­го ста­ран­но, щоб сот­во­рив він во­лю ца­ре­ву. Він же до них мо­вив: «Не хо­чу сло­вом “хрис­ти­я­нин” іме­ну­ва­ти­ся, а ді­ла по­га­них чи­ни­ти». І від­ки­нув від се­бе ме­ча сво­го, ки­нув йо­го до них, ка­жу­чи: «Прий­ міть сла­ву сві­ту цьо­го, я ж її не хо­чу». По то­му прий­шов від ца­ря прис­ла­ний один вель­мо­жа, чи­ном столь­ник. на ім’я Єл­де­га, той свя­то­му кня­зю Ми­хай­ло­ві цар­ські звіс­тив сло­ва, ка­жу­ чи: «Цар ве­ли­кий ка­же то­бі та­ке: по­що по­ве­лін­ня мо­го не слу­ха­єш і бо­гам мо­їм не пок­ло­ня­єш­ся? Це ни­ні двоє ле­жить пе­ред то­бою: жит­тя і смерть — ви­бе­ри со­бі з двох од­не. Ко­ли по­ве­лін­ня моє со­бі учи­ниш і крізь во­гонь прой­деш, і бо­гам мо­їм пок­ло­ниш­ся, то жи­вий бу­деш і ве­ли­ку від ме­не бла­го­ дать знай­деш і кня­жен­ню сво­є­му па­ном бу­деш. Ко­ли ж не пос­лу­ха­єш­ся ме­не і бо­гам мо­їм не пок­ло­ниш­ся, то ли­хою смер­тю пом­реш». Свя­тий же князь Ми­хай­ло, ті сло­ва, від Єл­де­ги мов­ле­ні, вис­лу­хав­ши, не зас­тра­шив­ся ніт­ро­ хи, але дер­зно­вен­но від­по­вів, ка­жу­чи: «Ска­жи ца­рю, так мо­вить то­бі Ми­хай­ло­князь, раб Хрис­то­вий: ос­кіль­ки то­бі, ца­рю, вру­че­не є від Бо­га царс­тво і сла­ва сві­ту цьо­го і нас за грі­хи на­ші пра­ви­ця Виш­ньо­го по­ко­ри­ла тво­їй вла­ді, то ма­є­мо ми то­бі як ца­ре­ві кла­ня­ти­ся і на­леж­ну честь тво­є­ му царс­тву від­да­ва­ти, а щоб Хрис­та від­ки­ну­ти­ся і бо­гам тво­їм пок­ло­ня­ ти­ся, то­го не бу­де, не є бо во­ни бо­га­ми, а тво­ре­ні [людь­ми], у нас­­бо Пи­сан­ ня про­ро­чі ка­жуть так: «Бо­ги, що не­ба і зем­лі не вчи­ни­ли, по­ги­нуть»г. Що є бе­зум­ні­ше біль­ше то­го, щоб від­ки­ну­ти Твор­ця і пок­ло­ни­ти­ся тво­ре­но­му?» Єл­де­га ж ре­че: «Зваб­лю­єш­ся, Ми­хай­ле, на­зи­вав­ши сон­це тво­ре­ним. Ска­жи­ ­но ме­ні: хто зій­де на без­мір­ну ви­со­ту оту не­бес­ну й ство­рить та­ке ве­ли­ке сві­ти­ло, що ос­віт­лює весь усес­віт?» Свя­тий же від­по­ві­дає: «Ко­ли хо­чеш пос­лу­ха­ти, я від­по­вім то­бі: хто сот­во­рив сон­це і все ви­ди­ме й не­ви­ди­ме? Бог без­на­чаль­ний і не­ви­ди­мий і йо­го єди­но­род­ний син, Гос­подь наш Ісус

Хрис­тос, і той та­кож не ство­ре­ний, ні по­чат­ку, ані кін­ця не має, так са­мо й Дух Свя­тий, — трис­кла­де­не Бо­жес­тво, один же Бог, той ство­рив не­бо й зем­лю, і сон­це, яко­му ви кла­ня­є­те­ся, і мі­сяць, і зо­рі, так са­мо й мо­ре, і су­шу, і най­пер­шу лю­ди­ну Ада­ма і дав йо­му все на служ­бу. За­кон же лю­дям пок­лав: хай не кла­ня­ють­ся ні­чо­му ство­ре­но­му ані на зем­лі до­лі, ані на не­бе­ сах уго­рі, але єди­но­му Бо­гу, що все ство­рив, хай кла­ня­ють­ся. А що обі­цяє ме­ні цар кня­жен­ня та сла­ву сві­ту цьо­го, то про це не дбаю, бо і сам цар тим­ча­со­вий є і тим­ча­со­ве дає ме­ні ца­рю­ван­ня, йо­го ж я не пот­ре­бую — пок­ла­да­ю­ся­­бо на Бо­га мо­го, в ньо­го ж ві­рую, що дасть ме­ні царс­тво віч­не, яке ні­ко­ли не ма­ти­ме кін­ця». Єл­де­га ж ре­че: «Ко­ли в цьо­му сво­є­му не­по­ко­ рен­ні, Ми­хай­ле, про­бу­деш і ца­ре­вої во­лі не вчи­ниш, то­ді пом­реш». Свя­тий же від­по­ві­дає: «Не бо­ю­ся ці­єї смер­ті, ад­же во­на є здо­бут­тям і про­хан­ням віч­но­го з Бо­гом про­бут­тя, і щó ба­га­то го­во­ри­ти: хрис­ти­я­нин я є і Твор­ця не­бес та зем­лі спо­ві­дую, в ньо­го без­сум­нів­но ві­рю й пом­ру за ньо­го, ра­ду­ю­ чи­ся». По­ба­чив­­бо Єл­де­га, що ані лас­кою, ні пог­ро­зою не мо­же йо­го до во­лі цар­ської при­хи­ля­ти, ві­дій­шов до ца­ря по­ві­да­ти все, що по­чув від кня­зя Ми­хай­ла. Вис­лу­хав цар Ми­хай­ло­ві сло­ва, що пе­ре­ка­зав йо­му Єл­де­га, роз­бі­сив­ся від ярос­ті й ди­ха­ю­чи, як по­лум’ям, пог­ро­зою, по­ве­лів тим, що бу­ли бі­ля ньо­го, щоб за­би­ли Ми­хай­ла, кня­зя чер­ні­гів­сько­го. І ки­ну­ли­ся слу­ги му­чи­те­ле­ві, як пси на лов, чи як вов­ки на вів­цю по­біг­ли. Свя­тий же Хрис­то­вий му­че­ник, сто­я­чи на од­но­му міс­ці з Те­о­до­ром, не дбав про смерть, але спі­вав псаль­ми й ста­ран­но мо­лив­ся до Бо­га. Ко­ли ж по­ба­чив убій­ни­ків, що біг­ли до ньо­го, по­чав спі­ва­ти: Му­че­ни­ки твої, Гос­по­ди, чис­лен­ні му­ки пе­ре­тер­пі­ли­ І лю­бов’ю тво­єю ду­ші по­єд­на­ли свя­тії... До­сяг­ли вбій­ни­ки міс­ця то­го, де сто­яв свя­тий, схо­пи­ли йо­го, на­че зві­рі, і роз­тяг­ли по зем­лі за ру­ки й за но­ги, не­ми­лос­ти­во б’ючи по всьо­му ті­лу, що й зем­ля кров’ю обаг­ри­ла­ся, і би­тий був дов­го не­щад­но. Він же, тер­пля­чи доб­лес­но, ні­чо­го не ка­зав, тіль­ки це: «Хрис­ти­я­нин я є!». Один зі слуг ца­ре­ вих, на ім’я До­ман, що спер­шу хрис­ти­я­ни­ном був, а по­тім од­ки­нув­ся Хрис­ та й прий­няв не­чес­тя та­тар­ське, той за­ко­но­пе­рес­туп­ник, ба­ча­чи свя­то­ го, що доб­лес­но тер­пить му­ки, огір­чив­ся на ньо­го і, як во­рог хрис­ти­ян­ ський, ви­тяг но­жа сво­го і прос­тяг ру­ку, схо­пив свя­то­го за го­ло­ву й від­рі­зав її та й від­ки­нув од ті­ла, а во­на ще ма­ла на вус­тах спо­від­не сло­во й ка­за­ла: «Хрис­ти­я­нин я є!» О чу­до пре­див­не! Го­ло­ва від ті­ла на­сил­лям від­тя­та й від­ки­не­на, го­во­ри­ла і Хрис­та вус­та спо­ві­да­ли! По то­му по­ча­ли не­чес­ти­ві го­во­ри­ти до бла­жен­но­го Те­о­до­ра: сот­во­ри при­най­мні ти во­лю ца­ре­ву й пок­ло­ни­ся бо­гам на­шим і не тіль­ки жи­вий бу­деш, але й ве­ли­ку честь од ца­ря прий­меш і кня­жен­ня па­на сво­го нас­лі­ду­ єш. Свя­тий же Те­о­дор від­по­вів: «Кня­жен­ня па­на сво­го не хо­чу, ані чес­ті від ца­ря ва­шо­го не про­шу, але ба­жаю тим­­та­ки шля­хом пі­ти до Хрис­та Гос­по­ да, яким пі­шов свя­тий му­че­ник Ми­хай­ло­князь, пан мій. Бо як він, так і я в єди­но­го Хрис­та, твор­ця не­бес та зем­лі ві­рую й за ньо­го хо­чу пос­траж­да­

413

а Си­ноп­сис, лист 108.

а При­міт­ка на по­лі: «Від Па­те­ри­ка Пе­чер­сько­го».

б При­міт­ка на по­лі:

«Яків, V, в. 14». У Д. Туп­та­ла слів «І над ним хай по­мо­ лять­ся» не­має.

в При­міт­ка на по­лі: «Лис­то­па­да 1го».

414

ти на­віть до кро­ві та смер­ті». Убив­ці ж, ба­ча­чи нес­хит­но­го свя­то­го Те­о­ до­ра, схо­пи­ли йо­го й му­чи­ли не­ми­ло­сер­дно, як і свя­то­го Ми­хай­ла. На­реш­ті й чес­ну йо­му го­ло­ву від­сік­ли, ска­зав­ши: «Хто не хо­че пок­ло­ни­ти­ся прес­віт­ ло­му Сон­цю, ті не дос­той­ні на сон­це ди­ви­ти­ся». Так доб­ре пос­траж­да­ли свя­ті но­во­яв­ле­ні му­че­ни­ки Ми­хай­ло і Те­о­дор, пе­ре­дав­ши ду­ші свої в ру­ки Гос­по­ду, ве­рес­ня в 20 день, в лі­то бут­тя сві­ ту 6753, а від уті­лен­ня Бо­га Сло­ва в лі­то 1245. Свя­ті ж їх­ні ті­ла ки­ну­ті бу­ли на з’їжу псам і проз­довж ба­га­тьох днів ле­жа­ли ці­лі, ніх­то до них не до­тор­ кнув­ся — так за бла­го­дат­тю Хрис­то­вою не­уш­код­же­ні про­бу­ли. Яв­ляв­ сябо стовп вог­нен­ний над ті­ла­ми їх­ні­ми, що ся­яв прес­віт­ли­ми зо­ря­ми і сві­чі за­па­ле­ні в усі но­чі ба­чи­ли. Це узд­рів­ши, вір­ні, що тра­пи­ли­ся там у той час, узя­ли по­тай свя­ті ті­ла їх­ні й по­хо­ва­ли їх чес­но. Піс­ля ж за­бит­тя тих свя­тих му­че­ни­ків без­бож­ний Ба­тий под­виг­нув­ся да­лі й пі­шов зі всі­ма ор­да­ми на пів­ніч­ні й за­хід­ні кра­ї­ни, тоб­то на Поль­щу та Уг­рі­ва. І вби­тий був прок­ля­тий від угор­сько­го ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва та й прий­няв ли­хий кі­нець ли­хо­му жит­тю сво­єм­ у. Той бо нас­лі­ду­вав пек­ло, а свя­ті му­че­ни­ки нас­лі­ду­ ють царс­тво не­бес­не, слав­ля­чи От­ця, і Си­на, і Свя­то­го ду­ха во­ві­ки. Амінь. Мо­щі свя­то­го доб­ро­вір­но­го кня­зя чер­ні­гів­сько­го Ми­хай­ла пе­ре­не­се­но від Ор­ди до Чер­ні­го­ва, то­ді піс­ля ба­га­тьох літ із Чер­ні­го­ва в Мос­кву бу­ли пе­ре­ не­се­ні, лю­то­го в 14 день. У Про­ло­зі кла­деть­ся в цей день пам’ять свя­тих от­ців Іпа­тія та Анд­рія, але про них ди­ви­ся зав­тра. ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н О­Г О ОТ­Ц Я НА­Ш О­Г О ДАМ’ЯНА,­ ПРЕС­В И­Т Е­Р Я І ЦІ­Л ЕБ­Н И­К А ПЕ­Ч ЕР­С ЬКО­Г О а

Ко­ли хво­ріє хто хво­ро­ба­ми ду­шев­ни­ми, куп­но й ті­лес­ни­ми, «хай пок­ли­че прес­ви­те­рів цер­кви [і над ним хай по­мо­лять­ся], на­мас­тив­ши йо­го оли­ вою»б, як го­во­рить­ся в Пи­сан­ні. Так був бо­гов­год­ний Гос­по­ду прес­ви­тер і ці­леб­ник бла­жен­ний Дам’ян, що бо­гов­гід­но про­бу­вав у свя­то­му Пе­чер­сько­ му мо­нас­ти­рі в час ігу­менс­тва пре­по­доб­но­го Те­о­до­сія. Цей­­бо дос­то­чу­дов­ ний інок нас­лі­ду­вав з усію рев­ніс­тю рів­но­ан­гель­сько­му жит­тю пре­по­доб­но­ го от­ця й нас­тав­ни­ка сво­го Те­о­до­сія усі­ля­ки­ми доб­ро­дій­ниц­тва­ми; від­так ба­га­то [лю­дей] свід­чи­ло про доб­ре йо­го жит­тя, сми­рен­не та пос­луш­ли­ве, а що був він усім по­кір­ли­вий, най­біль­ше ж ті, що жи­ли з ним у ке­лії, ба­чи­ли по­кір­ли­вість йо­го, нес­пан­ня проз­довж усі­єї но­чі, чи­тан­ня зі ста­ран­ням свя­тих книг і час­те на мо­лит­ву вста­ван­ня. Во­ни ж та ін­ші чис­лен­ні опо­ ві­да­ли про цьо­го му­жа: був­­бо і піс­тник, і повс­трим­ник та­кий, що ок­рім хлі­ба та во­ди ні­чо­го не їв до дня смер­ті сво­єї, тим­­то і чу­дот­во­рен­ня від Гос­по­да спо­до­бив­ся, най­більш да­но­го те­зо­і­ме­ни­то­му йо­му ко­лиш­ньо­ му Дам’янув ка­жу, да­ру­ван­ня зці­лен­ня, бо ко­ли хто при­но­сив ди­тя, охоп­ле­не якимсь не­ду­гом, чи про­бу­вàв якийсь до­рос­лий чо­ло­вік у пев­ній хво­ро­бі, ко­ли при­хо­див, чи при­ве­зе­ний був у мо­нас­тир до пре­по­доб­но­го Те­о­до­сія, то він по­ве­лі­вав що­до цьо­го бла­жен­но­му Дам’яну тво­ри­ти мо­лит­ву над бо­ля­щим. Цей­­бо зі сми­рен­ням та доб­рою по­кір­ли­віс­тю, не­дос­той­ним се­бе вва­жа­ю­чи да­ра зці­лен­ня, тво­рив над бо­ля­щи­ми мо­лит­ви і єле­єм свя­тим по­ма­зу­вав — то­ді всі, за Бо­жою бла­го­дат­тю, зці­лен­ня прий­ма­ли й здо­ро­ві від­хо­ди­ли.

Ко­ли ж бла­жен­ний цей Да­мі­ян дос­тат­ні лі­та в тру­дах іно­чих бо­гов­гід­но про­жив, ви­я­вив­ши чис­лен­ні справ­лен­ня на ко­ристь ду­шев­ну, став дос­той­ний віч­но­го жит­тя: до кін­ця цьо­го тим­ча­со­во­го жит­тя прой­шов і в хво­ро­бу за­пав а, був­ши близь­ко смер­ті, мо­лив­ся Бо­гу зі слізь­ми, ка­жу­чи: «Гос­по­ди мій Ісу­се Хрис­те, спо­до­би ме­ні бу­ти спіль­ни­ком сла­ви свя­тих тво­їх і з ни­ми при­час­ти­ ти­ся до царс­тва тво­го, не від­лу­чи ме­не, мо­лю­ся то­бі, Вла­ди­ко, від от­ця і нас­ тав­ни­ка мо­го пре­по­доб­но­го Те­о­до­сія, але з ним при­чис­ли ме­не до сві­ту сво­го, який ти уго­ту­вав пра­вед­ни­кам». Так він мо­лив­ся, і рап­то­во з’явив­ся бі­ля ло­жа йо­го ан­гел ув об­ра­зі пре­по­доб­но­го Те­о­до­сія, що при­пав на гру­ди йо­му і, люб’яз­но ці­лу­ю­чи, ска­зав до ньо­го: «Це, о ди­ти­но, той, про яко­го мо­лиш­ся Гос­по­до­ві, те­пер оце пос­лав звіс­ти­ти то­бі, що бу­де як про­сиш і до свя­тих йо­го бу­деш при­чис­ле­ний, і з ни­ми в царс­тві не­бес­но­го Вла­ди­ки по­се­лиш­ся. Ко­ли ж Гос­подь Бог по­ве­лить то­бі від сві­ту цьо­го ві­дій­ти й прий­ти до се­бе, то­ді ми не роз­лу­ чи­мо­ся, але вку­пі бу­де­мо в ін­шо­му сві­ті». І це ска­зав­ши, не­ви­ди­мий став для ньо­го. Бла­жен­ний же Дам’ян збаг­нув, що від Бо­га бу­ло йо­му яв­лен­ня, бо не ба­чив, щоб той, кот­рий до ньо­го го­во­рив, двер­ми зай­шов чи в две­рі вий­шов, але на яко­му міс­ці за­я­вив­ся, на то­му й не­ви­ди­мий став. Тож ско­ро зап­ро­сив служ­ку й пос­лав до пре­по­доб­но­го Те­о­до­сія, мо­ля­чи йо­го прий­ти до се­бе. Ко­ли ж свя­тий прий­шов, ка­же бла­жен­ний Дам’ян із ве­се­лим ли­цем: «От­че, чи бу­де так, як те­пер явив­ся ме­ні ти й обі­цяв». Пре­по­доб­ний же, що не ві­дав то­го, від­ по­вів: «Не знаю, ди­ти­но, що є обі­ця­не мною то­бі». То­ді ви­по­вів йо­му бла­жен­ний Дам’ян, як сам мо­лив­ся і як явив­ся йо­му обі­цяль­ник ув об­ра­зі пре­по­доб­но­го. Це по­чув­ши, бо­го­на­дих­ну­тий Те­о­до­сій пох­ва­лив Бо­га, прос­льо­зив­ся та й ре­че до бла­жен­но­го: «Так, ди­ти­но, бу­де так, як то­бі обі­ця­но бу­ло; ан­гел­­бо Бо­жий з’явив­ся то­бі в мо­є­му об­ра­зі, я ж гріш­ний є, як мо­жу бу­ти обі­цяль­ни­ком та­кої сла­ви, що уго­то­ва­на пра­вед­ним?». Бла­жен­ний же Дам’ян, по­чув­ши та­ке зві­ щен­ня ра­діс­ний і доб­ро­на­дій­ний став, то­ді всю бра­тію, що зіб­ра­ла­ся, ці­лу­вав, і в доб­ро­му спо­ві­дан­ні з ми­ром від­дав ду­шу свою в ру­ки Гос­по­ду, ан­ге­лам, що прий­шли по ньо­го, і прос­віт­лів ли­цем, яв­ля­ю­чи ра­діс­не роз­лу­чен­ня ду­ші з ті­лом. То­ді пре­по­доб­ний Те­о­до­сій по­ве­лів уда­ри­ти в би­ло, щоб зіб­ра­ла­ся й ін­ша бра­тія й так зі спі­ва­ми та ве­ли­кою чес­тю по­хо­ва­ли в пе­че­рі чес­не ті­ло Хрис­то­во­го угод­ни­ка на честь слав­ле­но­го в Трой­ці Бо­га. Тож, мо­лит­ва­ми бла­ жен­но­го цьо­го, ці­леб­ни­ка Дам’яна, хай спо­до­бить і нас, щоб бу­ли по­між спіль­ ни­ка­ми царс­тва йо­го, де не­ма хво­роб, на без­ко­неч­ні ві­ки. Амінь. ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н О­Г О ОТ­Ц Я НА­Ш О­Г О­ ЄРЕ­М ІЇ, ПРО­З ОР­Л И­В О­Г О ПЕ­Ч ЕР­С ЬКО­Г О

Єре­мі­єм­про­ро­ком по­ша­но­ва­на є й Русь­ка зем­ля на­ша, не про ста­ро­дав­ ньо­го ка­же­мо, але во­іс­ти­ну ниж­че опо­ві­мо про мо­лод­шо­го. Цей­­бо бла­жен­ ний отець наш Єре­мія Пе­чер­ський та­кої сяг­нув ста­рос­ті, що пам’ятав ще хре­щен­ня Русь­кої зем­лі, а це бу­ло в дні доб­ро­вір­но­го ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ ми­ра: то­ді­­бо й цей бла­жен­ний був прос­ві­че­ний ку­пан­ням свя­то­го хре­щен­ ня. По не­ма­ло­му ча­сі прий­шов у свя­тий Пе­чер­ський мо­нас­тир до пре­по­ доб­них от­ців на­ших Ан­то­нія й Те­о­до­сія і прий­няв ве­ли­кий ан­гель­ський схим­ниць­кий об­раз, у ньо­му­­бо про­бу­вав бо­гов­гід­но, нас­лі­ду­ю­чи жи­тіє

415

свя­тих от­ців. За чис­лен­ну йо­го доб­ро­дій­ність да­но бу­ло йо­му від Бо­га дар про­по­ві­ду­ва­ти май­бут­нє, ще й по­мис­ли люд­ські про­ви­ді­ти, тож ко­ли в ко­мусь ба­чив лу­ка­вий про­ми­сел, вик­ри­вав то­го на­о­дин­ці й на­ка­зу­вав сте­ рег­ти­ся ра­ди ди­я­во­ла. Най­біль­ше, ко­ли якийсь брат на­мис­лю­вав вий­ти з мо­нас­ти­ря, то він, те проз­рів­ши, при­хо­див до то­го, вик­ри­ва­ю­чи на­мір йо­го й, уті­ша­ю­чи бра­та, пе­ре­ко­ну­вав дов­го тер­пі­ти й міц­но сто­ят ­ и в под­ ви­зі бо­роть­би суп­ро­ти не­на­вис­ни­ка доб­ра і во­ро­га на­шо­го й бу­ти нез­до­ лан­ним, і нас­тіль­ки бра­та ук­ріп­ляв, що той ні­ко­ли біль­ше й не зна­мі­рю­вав­ ся до та­ко­го. Ко­ли ж ко­му цей бла­жен­ний ука­зу­вав, що доб­ре, а що ли­хе, то зав­жди збу­ва­ло­ся стар­це­ве сло­во. І так про­жив чис­лен­ні лі­та, і ба­га­тьом проз­рін­ням сво­їм ко­ристь при­но­сив, у гли­бо­кій же ста­рос­ті по­мер і по­ки­ нув пок­ро­ву ду­ші сво­єї — ті­ло в пе­че­рі, та й ві­дій­шов до ста­ро­дав­ніх про­ ро­ків, щоб ба­чи­ти від­кри­тим ли­цем та­ї­ни са­мо­го вет­хо­го день­ми Бо­га От­ця, йо­му ж сла­ва з єди­но­род­ним йо­го Си­ном і єди­но­сущ­ним Ду­хом те­пер, і зав­жди, і на­ві­ки ві­ків. Амінь. ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н О­Г О ОТ­Ц Я НА­Ш О­Г О­ МАТ­В ІЯ ПРО­З ОР­Л И­В О­Г О

а При­міт­ка на по­лі:

«Біс в об­ра­зі во­ї­на ки­дав на тих, що сто­я­ли в цер­кві, лип­кі кві­ти».

б При­міт­ка на по­лі:

«Біс їз­дить на сви­ні».

416

Не тіль­ки іме­нем нас­лі­ду­вав пер­шо­го з єван­ге­ліс­тів цей бла­жен­ний отець наш Мат­вій Пе­чер­ський, але як то­му да­но бу­ло ба­чи­ти Ефі­оп­ ську кра­їн­ у й тих, що в не­вір’ї, вик­ри­ва­ти, так і цей, був­ши іно­ком у Пе­чер­ сько­му свя­то­му мо­нас­ти­рі, у дні свя­тих пер­шо­на­чаль­ни­ків свя­тої ті­єї оби­те­лі, за пре­ве­ли­кі свої под­ви­ги прий­няв та­ке да­ру­ван­ня від Бо­га, що дав йо­му зрі­ти ли­ця під­зем­них ефі­оп­ ів — бі­сів і їх­ні при­та­є­ні під­сту­пи вик­ри­ ва­ти й з’яв­ля­ти на ве­ли­ку ко­ристь тим, що спа­са­ють­ся. Цей бла­жен­ний ста­рець якось сто­яв у цер­кві на сво­є­му міс­ці, звів очі свої й ди­вив­ся на бра­тію, що сто­ял­ а над­ва­біч, спі­ва­ю­чи. І тут по­ба­чив бі­са в об­ра­зі во­ї­на, що об­хо­див їх, но­ся­чи в роз­крил­лі оде­жі лип­кі кві­тиа, він, кла­ ду­чи якесь зло на квіт­ку, ки­дав її на то­го чи ін­шо­го. І ко­ли до ко­гось із бра­ тії, що спі­ва­ла, при­ліп­лю­ва­ла­ся квіт­ка, той, тро­хи пос­то­яв­ши, роз­слаб­лю­ вав­ся ро­зу­мом і, ви­га­дав­ши со­бі якусь при­чи­ну, ви­хо­див із цер­кви та йшов у ке­лію спа­ти, вже не по­вер­та­ю­чись до цер­кви на спі­ван­ня. Ко­ли ж ки­дав на ко­гось і не при­ліп­лю­ва­ла­ся до то­го квіт­ка, той у спі­ван­ні кріп­ко сто­яв, до­ки не від­спі­ва­ли ут­ре­ню, і то­ді йшов до ке­лії сво­єї. Це ба­ча­чи, ста­рець по­ві­дав бра­тії, і то­ді сте­рег­ли­ся всі ви­хо­ди­ти із цер­кви. Мав зви­чай цей ста­рець, що піс­ля від­сто­ю­ван­ня ут­ре­ні, ко­ли бра­тія ви­хо­ди­ла, він же ос­тан­ній по­ки­дав цер­кву. Якось отак вий­шов, сів під цер­ ков­ним би­лом, ба­жа­юч­ и тро­хи спо­чи­ти, бу­ла­­бо ке­лія йо­го да­ле­ко від цер­ кви, і тут по­ба­чив, як ве­ли­ка юр­ба іш­ла від мо­нас­тир­ських во­ріт, звів очі й узд­рів од­но­го бі­са, кот­рий си­дів на сви­ні й ве­ли­чав­сяб, і йшло без­ліч ін­ших ох­рест ньо­го. І ре­че до них ста­рець: «Ку­ди йде­те?» Від­по­ві­дав біс, що си­дів на сви­ні: «По Ми­хай­ла То­бол­ко­ви­ча». Ста­рець же оз­на­ме­ну­вав­ся хрес­том і пі­шов у ке­лію свою. І ко­ли по­ча­ло сві­та­ти, зро­зу­мів ви­дін­ня і ка­же уч­не­ві сво­є­му: «Хо­ди за­пи­тай­ся, чи є Ми­хай­ло в ке­лії?» Той же пі­шов і по­вів стар­ цю, що той те­пер, піс­ля ут­ре­ні, вий­шов за ого­ро­жу мо­нас­тир­ську. Мат­вій

же роз­по­вів про ви­дін­ня ігу­ме­ну та стар­шій бра­тії. Зак­ли­кав ігу­мен бра­та, по­ка­рав йо­го і ут­вер­див­ши на­каз­ни­ми сло­ва­ми, від­пус­тив у ке­лію свою. Пре­по­доб­ний же Мат­вій цей, про­зор­ли­вий, і ін­шій бра­тії сам люб’яз­но ка­зав, щоб си­ді­ли в ке­лії, по­ми­на­ли зав­жди Бо­га й мо­ли­ли­ся про грі­хи свої. При цьо­му пре­по­доб­но­му Мат­вії по­мер бла­жен­ний ігу­мен Те­о­до­сій і став ігу­ме­ном Сте­фан за­мість ньо­го, а піс­ля Сте­фа­на Ни­кон. При ос­тан­ньо­ му тра­пи­ло­ся бла­жен­но­му Мат­вію та­ке ви­дін­ня: якось сто­яв на ут­ре­ні, звів очі свої, ба­жа­ю­чи ба­чи­ти ігу­ме­на, бла­жен­но­го Ни­ко­на, і тут по­ба­чив ос­ла на ігу­мен­сько­му міс­ціа і збаг­нув, що не прий­шов ігу­мен на ут­ре­ню. По­ві­дав про це ста­рець, ігу­мен же те отк­ро­вен­ня со­бі в по­ка­ру прий­няв, вель­ми ка­яв­ся і від­то­ді, від­га­ня­ю­чи, не ка­жу лі­но­щі, а всі­ля­кі пот­ріб­ні обо­ руд­ки мо­нас­тир­ські, на­ма­гав­ся за зви­ча­єм пе­ре­ду­сім бу­ти в цер­кві, щоб по­ка­рою ті­єю збу­ди­ти се­бе, аби швид­ше дос­пі­ти бла­женс­тва. Та­кож і ін­ші чис­лен­ні ви­дін­ня ба­чив цей бла­жен­ний ста­рець, їх у ко­ристь бра­тії роз­по­ ві­дав, а до доб­рої ста­рос­ті сяг­нув­ши, по­чив у Гос­по­ді в доб­ро­му спо­ві­дан­ні, йо­го­­бо чес­ні мо­щі нет­лін­но ле­жать у пе­че­рі зі свя­ти­ми от­ця­ми, сам же мо­лить­ся про нас, сто­я­чи бі­ля прес­то­ла вла­ди­чо­го, щоб зба­ви­ли­ся на­ві­тів во­ро­жих і жит­тя віч­не діс­та­ли у Хрис­ті Ісу­сі, Гос­по­ді на­шім, йо­му ж бо сла­ ва з От­цем і Свя­тим Ду­хом те­пер, і зав­жди, і на­ві­ки ві­ків. Амінь.

а При­міт­ка на по­лі:

ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н О­Г О ОТ­Ц Я НА­Ш О­Г О­ МИ­К О­Л И СВЯ­Т О­Ш І, КНЯ­З Я ЧЕР­Н І­Г ІВ­С ЬКО­Г О б

б При­міт­ка на по­лі:

«Ми­нає стан сві­ту цьо­го»в. «Царс­тво [йо­го] від на­ро­ду в на­род пе­ре­во­ дить­ся, прес­то­ли кня­зів [ба­га­то ра­зів] ски­дав Гос­подь і са­дить по­кір­ли­вих за­мість них»г. Об­мір­ку­вав цю змін­ність во­ло­дін­ня, що ми­мо те­че на зем­лі, бла­жен­ний і бла­го­вір­ний князь чер­ні­гів­ський, онук Свя­тос­ла­ва Ярос­ла­ви­ча, кня­зя ки­їв­сько­го та чер­ні­гів­сько­го, що зас­ну­вав свя­ту Бо­гом ство­ре­ ну Пе­чер­ську цер­кву. Збаг­нув доб­ре, що в не­бе­сах тіль­ки в царс­тво не ми­мо­ тіч­не, а та­ке, що віч­но про­бу­ває, спов­не­не не­ви­мов­них тих віч­них благ, які уго­ту­вав Бог тим, кот­рі люб­лять йо­го. Отож по­ки­нув сла­ву й ба­гатс­тво, честь і вла­ду, кня­жен­ня зем­но­го ми­мо­тіч­но­го за­ра­ди царс­тва не­бес­но­го віч­но­го (як ко­лись та­кий со­бі ін­дій­ський ца­ре­вич Йо­а­саф) і прий­шов до Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря, одяг­ся у свя­тий іно­чий об­раз та й про­сі­яв світ­ліс­ тю жит­тя аж так, щоб усі по­ба­чи­ли йо­го доб­рі ді­ла і прос­ла­ви­ли вель­ми в ньо­му Бо­га. Пе­ре­ду­сім у пос­лу­шан­ні від­зна­чив­ся, бо спер­шу пра­цю­вав на бра­тію в по­вар­ні, сво­ї­ми ру­ка­ми дро­ва ру­ба­ю­чи і на сво­їх ра­ме­нах з бе­ре­га ба­га­то ра­зів їх но­ся­чи й ін­ше ви­ко­ну­ю­чи без лі­но­щів, що бу­ло на пот­ре­ бу ва­рін­ня. Піс­ля дос­тат­ніх тру­дів зві­да­лись про те бра­ти йо­го Ізяс­лав та Во­ло­ди­мир і лед­ве від­ста­ви­ли йо­го від та­ко­го ді­ла. Але цей іс­тин­ний пос­ луш­ник із слізь­ми вип­ро­сив, щоб ще од­не лі­то там­­та­ки на бра­тію поп­ра­ цю­ва­ти, і так прот­ру­дивсь у по­вар­ні три лі­та зі ста­рат­ли­віс­тю та бла­ го­го­він­ням. По то­му, як уп­рав­ний та дос­ко­на­лий у всьо­му, прис­тав­ле­ний був сте­рег­ти мо­нас­тир­ські во­ро­та, де та­кож про­був три лі­та, не від­хо­дя­ чи ні­ку­ди ок­рім цер­кви. Звід­ті­ля узя­тий був слу­жи­ти при тра­пе­зі, учи­нив і це, все ро­бив доб­ре за доб­роз­во­лен­ням усіх.

«Осел на ігу­мен­сько­ у міс­ці в цер­кві». м

«Від Па­те­ри­ка Пе­чер­сько­го».

в При­міт­ка на по­лі:

«I До ко­рин­тян, VII, в. 31».

ґ При­міт­ка на по­лі: «Си­рах, гла­ва X, в. 8 і 17».

417

а При­міт­ка на по­лі: «II До ко­рин­тян, XII, в. 9».

б При­міт­ка на по­лі: «До рим­лян, VI­II, в. 18».

418

Та­кі ото сту­пе­ні пос­лу­шан­ня доб­ро­чин­но прой­шов і зму­ше­ний був, за по­ра­дою ігу­ме­на та всі­єї бра­тії, про­бу­ва­ти у мов­чан­ні в ке­лії й спа­сін­ня сво­го в ти­ші дос­лу­ха­ти­ся. Він­­бо пос­лу­шан­ня й у то­му учи­нив, на­са­див ру­ка­ми сво­ї­ми при сво­їй ке­лії сад; і в усі лі­та іноц­тва ніх­то йо­го не ба­чив без­діль­ним, але зав­жди в ру­ках сво­їх мав ру­ко­діл­ля, а у вус­тах без­нас­тан­ ну мо­лит­ву Ісу­со­ву та­ку: «Гос­по­ди Ісу­се Хрис­те. Си­ну Бо­жий, по­ми­луй ме­не!» Не їв ні­чо­го ін­шо­го, тіль­ки тро­хи від спіль­но­го хар­чу мо­нас­тир­сько­ го на тра­пе­зі. А ко­ли трап­ля­ло­ся йо­му ма­ти щось і не­віль­но, як кня­зю, від сво­їх, то все роз­да­вав на пот­ре­бу сто­рон­нім та жер­ба­кам і на цер­ков­не улад­нан­ня, щоб бу­ло від то­го в цер­кві ба­га­то книг. Мав цей бла­жен­ний князь, ще во­ло­ді­ю­чи кня­зівс­твом сво­їм, лі­ка­ря вель­ ми вправ­но­го, на ім’я Пет­ра, ро­дом си­рі­я­ни­на, який і прий­шов із ним до мо­нас­ти­ря. По­ба­чив­ши ж па­на сво­го віль­ну убо­гість, цей лі­кар по­ли­шив йо­го і жив у Ки­є­ві, лі­ку­ю­чи ба­га­тьох. Од­на­че ба­га­то ра­зів при­хо­див до бла­ жен­но­го й, ба­ча­чи то­го в чис­лен­но­му злос­траж­дан­ні та в без­мір­но­му пос­ ті, ко­ли слу­жив у по­вар­ні, чи бі­ля во­ріт си­дів, пе­ре­ко­ну­вав йо­го, ка­жу­чи: «О кня­же, на­ле­жить то­бі дба­ти про здо­ров’я своє, бо ко­лись зруй­ну­єш плоть свою ве­ли­кою пра­цею та повс­трим­ніс­тю. А ко­ли ти отак ко­лись за­не­мо­ жеш, то не змо­жеш но­си­ти іга, яке зво­лив ти взя­ти на се­бе Хрис­та ра­ди; не хо­че­­бо Бог над си­лу пос­ту чи тру­ду, але тіль­ки сер­ця чис­то­го й сми­рен­ но­го. Пра­цю­єш чор­но­риз­цем, як куп­ле­ний раб, але не звик ти до та­ких нес­ тат­ків та й не на­ле­жить це то­бі як кня­зю. Доб­ро­род­ні ж бра­ти твої, Ізяс­ лав та Во­ло­ди­мир, ма­ють до­ко­ри й скор­бо­ту що­до тво­єї бід­нос­ті, що від та­кої сла­ви й чес­ті до ос­тан­ньо­го дій­шов ти убозс­тва, що мо­риш ті­ло своє, і че­рез нес­та­чу їжі впа­деш у не­по­доб­ну не­ду­гу. Ди­ву­ю­ся змі­не­ній тво­їй на­ту­рі, ад­же ко­лись зне­ма­гав од со­лод­ких страв, те­пер же тер­пиш, су­во­ре зіл­ля і су­хий хліб вжи­ва­ю­чи. Але сте­ре­жи­ся, бо ко­лись якось, зві­ду­сю­ди куп­но не­ду­га збе­реть­ся і ти, не ма­ю­чи міц­нос­ті, нев­дов­зі жит­тя поз­бу­деш­ся. То­ді й я не змо­жу то­бі до­по­мог­ти, і так за­ли­шиш плач нев­тиш­ний бра­тів сво­їх. Ось бо­я­ри, які слу­жи­ли то­бі, які ве­ли­кі бу­ли й слав­ні зав­дя­ки то­бі; те­пер, поз­бав­ле­ні сво­єї на­дії, жа­лі­ють що­до те­бе й у ве­ли­кій во­ни пе­ча­лі. Од­на­че, со­бі ве­ли­кі до­ми учи­нив­ши, си­дять у них, ти ж не ма­єш де го­ло­ви при­хи­ли­ ти, тіль­ки на сміт­ни­ку си­диш, спер­шу в по­вар­ні, а по­тім при во­ро­тях. Хто ж із кня­зів русь­ких так чи­нив? Чи бла­жен­ний бать­ко твій Да­вид, чи зав­ жди­пам’ят­ний дід твій Свя­тос­лав, чи хто із бо­яр за­хо­тів без­слав­ної пу­ті цьо­го жит­тя, ок­рім єди­но­го Вар­ла­а­ма, ігу­ме­на, який тут був. Отож, ко­ли ра­ди мо­єї не пос­лу­ха­єш, пе­ред­час­но смерть прий­меш». Це і та­ке не раз ка­зав бла­жен­но­му лі­кар, спер­шу в по­вар­ні з ним си­дя­чи, по­тім і бі­ля во­ріт — був на­мов­ле­ний до то­го бра­та­ми Ми­ко­ли­ни­ми. Бла­жен­ний же від­по­вів йо­му, ка­жу­чи: «Бра­те Пет­ре, доб­ре роз­ди­ви­ся що­до здо­ров’я ду­ші мо­єї і роз­су­ди, що не доб­ре є жа­лі­ти плоть, щоб не по­хітьс­тву­ва­ла на ду­ха, і не­хай не під­ні­ме на ме­не бра­ні; повс­трим­ніс­тю лю­ди­на й пра­цею у сми­рен­ня прий­де, але не зне­мо­же. Ко­ли б і зне­мог­ла, «си­ ла моя здій­сню­єть­ся в не­мо­чі»а, — ре­че апос­то­лу Гос­подь. Апос­тол же [ка­ же]: «Бо я ду­маю, що страж­дан­ня те­пе­ріш­ньо­го ча­су ні­чо­го не вар­ті суп­ро­ ти ті­єї сла­ви, що має з’яви­ти­ся в нас»б. Хо­че ж Бог сер­ця чис­то­го й сми­рен­ но­го, але без пос­ту й пра­ці не мо­же та­ко­го бу­ти, ос­кіль­ки піст ма­тір

цнот­ли­вос­ті й чис­то­ти, «І сми­рить­ся в тру­дах сер­це їх­нє»а, — ска­за­но було. Дя­кую Бо­гу, що він звіль­нив ме­не від мир­ської ро­бо­ти й учи­нив ра­ба ра­бом сво­їм, бла­жен­ним цим чор­но­риз­цем, бо хоч кня­зем я є, пра­цюю ца­рю ца­рів у то­му об­ра­зі. Бра­ти мої не­хай ду­ма­ють про се­бе: ко­жен­­бо свій тя­гар по­не­се. На­ле­жить їм моя вла­да, яку я че­рез те за­ли­шив у зем­но­ му кня­жен­ні, щоб нас­лі­ду­ва­ти у Царс­тві не­бес­но­му. Обід­нів я за­ра­ди Хрис­ та, «щоб прид­ба­ти Хрис­та»б. Ти ж чо­му до­ко­ря­єш ме­ні в убо­гос­ті мо­їй, повс­трим­нос­ті та в спра­вах не­пот­ріб­них, смер­тю ме­ні пог­ро­жу­ю­чи? Ад­же й ти, хо­ли лі­ку­єш ті­лес­ну не­ду­гу, хі­ба не ве­лиш хво­ро­му ут­ри­му­ва­ти­ ся і не вжи­ва­ти де­як­ их страв? Ме­ні ж ду­шев­ні не­ду­ги так на­ле­жить лі­ку­ ва­ти. Од­нак, хоч ті­лес­но пом­ру, ме­ні­­бо по­мер­ти (Хрис­та ра­ди) «над­бан­ ня є»в, і ко­ли на сміт­ни­ку сид­жу, чо­му чи­ниш ме­не гір­шим від бо­яр, ад­же з Йо­вом (а він ца­рем на­зи­вав­ся) ца­рю­ва­ти­му я. Ко­ли ж жо­ден із кня­зів русь­ких та­ко­го не чи­нив пе­ре­ді мною, я, нас­лі­ду­ю­чи ца­рю не­бес­но­му, хай бу­ду їм по­пе­ред­ни­ком, щоб по­тім від­те­пер хтось, на­дих­нув­шись цим, нас­ лі­ду­вав ме­ні— все ін­ше візь­ми со­бі й тим, хто нав­чив те­бе». Бу­ло не раз і так, що ко­ли й упа­дав у не­ду­гу цей бла­жен­ний князь, то тру­ див­ся в ро­бо­ті пос­лу­шан­ня. Ко­ли ж до­ві­ду­вав­ся Пет­ро­­лі­кар, то го­ту­вав йо­му зіл­ля для лі­ку­ван­ня, від­по­від­но до пев­но­го не­ду­гу чи за­паль­ної га­ряч­ки і яко­їсь вод­ної шко­ди. Од­на­че зав­жди ще пе­ред тим, як той при­хо­див із зіл­ лям, за Бо­жою по­міч­чю, здо­ро­вий ста­вав князь і аж ні­як не да­вав се­бе лі­ку­ ва­ти. Якось тра­пи­ло­ся роз­бо­лі­ти­ся то­му лі­ка­рю; пос­лав до ньо­го бла­жен­ ний, го­во­ря­чи: «Ко­ли не пи­ти­меш лі­ків, ско­ро зці­лиш­ся. Ко­ли ж ме­не не пос­лу­ха­єш, ма­єш ба­га­то пос­траж­да­ти». Він­­бо, муд­ро­го вда­юч­ и, не пос­лу­ хав, а нас­тої свої ви­пив і, хоч поз­був­ся хво­ро­би, ма­ло жит­тя не поз­був­ся. По то­му ж, за мо­лит­вою свя­то­го, зці­лив­ся. Зно­ву­­та­ки в ін­ший час роз­бо­ лів­ся той лі­кар; бла­жен­ний же пос­лав до ньо­го, обі­ця­ю­чи та­ке: «На тре­тій день, — ка­же, — зці­лиш­ся, ко­ли не лі­ку­ва­ти­меш се­бе». Лі­кар­­бо, по­ка­ра­ ний був­ши не­пос­лу­хом пер­шим, пос­лу­хав бла­жен­но­го і за сло­вом йо­го на тре­тій день ви­ду­жав. Зак­ли­кав­­бо зці­ле­но­го бла­жен­ний (бі­ля во­ріт то­ді пос­лу­шан­ня своє за­вер­шу­вав) і ка­же йо­му: «Пет­ре, на­ле­жить то­бі пос­триг­ти­ся в іно­чий об­раз і тру­ди­ти­ся Гос­по­ду і йо­го прес­вя­тій Ма­те­рі в цьо­му мо­нас­ти­рі за­мість ме­не; я ж бо по трьох міся­цях ві­дій­ду зі сві­ту цьо­го». Пет­ро­­бо лі­кар, це по­чув­ши, впав у но­ги йо­го і з ве­ли­ки­ми слізь­ми зак­ри­чав: «Го­ре ме­ні, гос­по­ди­не мій, доб­ро­дій­ни­ку мій і до­ро­ге жит­тя моє! Хто дог­ля­не ман­дрів­ниц­тво моє, хто жи­ви­ти­ме без­за­хис­них та убо­гих, хто зас­ту­ пить об­ра­же­них, хто по­ми­лує ба­га­тьох, кот­рі по­мо­чі пот­ре­бу­ють? Чи ж не ка­зав то­бі, кня­же, що спи­ни­ти ма­єш бра­там сво­їм плач не­ут ­ иш­ний, чи не ка­зав то­бі, о кня­же, по­жа­лій жит­тя своє, ос­кіль­ки ба­га­тьом мо­жеш бу­ти в ко­ристь, і в тво­є­му жит­ті жит­тя ба­га­тьох? Чи не ти ж бо зці­лив ме­не си­лою Бо­жою і сво­єю мо­лит­вою? Ку­ди ж бо від­хо­диш, пас­ти­рю доб­рий, де сам хво­рі­єш, зці­ли­те­лю мій!? З’яви ме­ні, ра­бу тво­є­му, ра­ну смер­тну, і ко­ли я не ви­лі­кую те­бе, то бу­де го­ло­ва моя за го­ло­ву твою і ду­ша моя за ду­шу твою! Не ві­дій­ди мов­чки від ме­не, але яви ме­ні, гос­по­ди­не мій, звід­кі­ ля то­бі є та­ка звіс­тка: ко­ли від лю­дей, я дам жит­тя своє за те­бе, ко­ли ж сам Гос­подь звіс­тив те­бе про це, мо­ли йо­го: хай я за те­бе пом­ру. Ко­ли ж бо

а При­міт­ка на по­лі:

«Псал­тир, СVI, в. 12» — в ук­ра­їн­сько­му пе­рек­ла­ді Біб­лії: «Та він упо­ко­рив їх­нє сер­це тер­пін­ням».

б При­міт­ка на по­лі; «До фи­лип’ян, III, в. 8».

в При­міт­ка на по­лі:

«До фи­лип’ян, І, в. 21».

419

а При­міт­ка на по­лі:

«Псал­тир, CXVII, в. 9» — в ук­ра­їн­сько­му пе­рек­ла­ді: «На­ді­ят­ и­ся на вельмож­них».

б При­міт­ка на по­лі:

«Ісая, XI­II, в. 14» — в ук­ра­їн­сько­му пе­рек­ла­ді: «По­мер­лі во­ни не ожи­вуть, мер­тві не вста­нуть во­ни».

420

за­ли­шиш ме­не, то де ся­ду й зап­лá­чу за свою втра­ту: чи на сміт­ни­ку цьо­ му при во­ро­тях цих, де про­бу­ва­єш, але ж і тут за­чи­не­но бу­де! Що маю ус­пад­ку­ва­ти від ма­єт­ку тво­го, ко­ли ти сам го­лий є? Чи це зу­жи­те ру­би­ще, що на то­бі, але в ньо­му­­бо, від­хо­дя­чи, пок­ла­де­ний бу­деш! Да­руй отож ме­ні свою мо­лит­ву, як ко­лись Іл­ля Єли­сею ми­лість, не­хай роз­ді­лю гли­би­ну сер­ деч­ну і во­ди жит­тя мо­го й прой­ду в міс­це жит­тя див­но­го аж до до­му Бо­жо­ го; мо­же, ту­ди ти хо­чеш ві­дій­ти? Зна­є­­бо і звір піс­ля схо­ду сон­ця зби­ра­ ти­ся і на ло­жах сво­їх ля­га­ти, але я піс­ля тво­го від­хо­ду не знаю, ку­ди пі­ду! Ад­же і пти­ця зна­хо­дить со­бі хо­ро­ми­ну і гор­ли­ця гніз­до со­бі, де пок­ла­де пта­шат сво­їх; ти ж шість літ жи­веш у мо­нас­ти­рі, і міс­ця со­бі не знай­шов, де ж бо за­ли­шиш ме­не?» Бла­жен­ний же князь звів лі­ка­ря, кот­рий пла­кав, і ка­же йо­му: «Не ту­жи, Пет­ре, “кра­ще вда­ва­ти­ся до Гос­по­да, ніж на­ді­ят ­ и­ся на кня­зів”а, знає Гос­ подь, як збе­рег­ти всю жив­ність, яку сам сот­во­рив, він по­тур­бу­єть­ся на­си­ ти­ти го­лод­них, зас­ту­пи­ти бід­них і спас­ти тих, яких на­пас­ту­ють; бу­де­ ­бо прис­та­ни­ще і то­бі. Бра­ти мої по пло­ті хай не пла­чуть по ме­ні, але за се­бе не­хай пла­чуть у па­до­лі пла­чев­но­му сві­ту цьо­го, хай у май­бут­ньо­ му бла­женс­тві вті­шать­ся. Я ж за­ра­ди жит­тя тим­ча­со­во­го не пот­ре­бую лі­ку­ван­ня, бо дав­но для всьо­го тим­ча­со­во­го по­мер. «Мер­тві­­бо, за при­ро­ дою ка­жу­чи, жит­тя не ма­ють ба­чи­ти і лі­ка­рі не вос­кре­сять»б, — як Ісая ви­гу­кує». Це ска­зав бла­жен­ний, пі­шов із лі­ка­рем до пе­че­ри й при­го­ту­вав со­бі міс­ це на гріб, а до лі­ка­ря ка­же: «Хто з нас біль­ше лю­бить міс­це це?» Лі­кар же з пла­чем від­по­ві­дає: «Знаю, що ко­ли за­хо­чеш, то вмо­лиш Гос­по­да, щоб по­жив ти іще, ме­не ж тут пок­ла­ди». Бла­жен­ний же ре­че до ньо­го: «Бу­де то­бі, як хо­чеш. Ко­ли так Гос­подь за­хо­че: в од­но­му­­бо об­ра­зі чер­не­чо­му хай по­мо­ли­мо­ся йо­му». То­ді лі­кар, за по­ра­дою бла­жен­но­го, пос­триг­ся в іно­чий об­раз і про­був три мі­ся­ці, день і ніч без­спе­рес­тан­но сльо­зи на мо­лит­ві про­ли­ва­ю­чи. Від­так бла­жен­ний, уті­ша­ю­чи йо­го, ка­же: «Бра­те Пет­ре, чи хо­чеш, щоб узяв я те­бе з со­бою?» Він­­бо із пла­чем (як і ра­ні­ше) від­по­ві­дає: «Хо­чу, щоб до­пус­тив ме­не за те­бе по­мер­ти, ти ж тут за­ли­ши­ся й мо­ли за ме­не». Го­во­рить йо­му бла­жен­ний: «Дер­зай, бра­те і го­то­вий будь, на тре­ тій­­бо день, за ба­жан­ням сво­їм, ві­дій­деш від жит­тя цьо­го». І так Пет­ро при­час­тив­ся бо­жес­твен­них і жи­вот­во­ря­чих Хрис­то­вих та­їн, а ко­ли нас­ тав про­ре­че­ний час, ліг на ло­жі й від­дав ду­ха сво­го у ру­ки Гос­по­ду. Піс­ля ж смер­ті лі­ка­ря бла­жен­ний князь Свя­то­ша був у под­ви­зі трид­ цять ро­ків, не ви­хо­дя­чи з мо­нас­ти­ря і, дос­ко­на­ле, свя­те, за ймен­ням, жит­тя про­жи­вши, ві­дій­шов у віч­не жит­тя до всіх свя­тих свя­тій­шо­го кня­зя сми­рен­ня Ісу­са. У день же відхо­ду цьо­го свя­то­го кня­зя лед­ве не все міс­то Ки­їв зій­шло­ся, ос­тан­нє ці­лу­ван­ня від­да­ю­чи і мо­ли­тов йо­го про­ся­чи з ве­ли­ки­ми слізь­ми. Пе­ре­ду­сім бра­ти бла­жен­но­го, Ізяс­лав та Во­ло­ди­мир, до­ві­дав­шись про смерть йо­го, пла­ка­ли за ним нес­по­ві­ди­мим ри­дан­ням. Від них Ізяс­лав прис­ лав із про­хан­ням до ігу­ме­на, мо­ля­чи, щоб дав йо­му на бла­гос­ло­вен­ня та вті­ху хрес­та вмер­ло­го, уз­го­лов­ни­цю й клад­ку, на якій тво­рив ко­лі­нок­ляк­

нен­ня. Ігу­мен­­бо дав йо­му і ска­зав: «За ві­рою сво­єю діс­та­ва­ти­меш по­міч од них у ба­жа­но­му то­бою». Він­­бо узяв, у чес­ті ве­ли­кій три­мав оте і прис­лав до мо­нас­ти­ря ба­га­то зо­ло­та, щоб не дар­ма бра­ти брат­нє зна­мен­ня. Цей Ізяс­лав якось лю­то роз­бо­лів­ся і вже був у від­чаї, що жи­ти­ме. Ба­ча­чи йо­го при смер­ті, при­сі­ли бі­ля ньо­го жін­ка йо­го й ді­ти, і всі бо­я­ри. Він­­бо, тро­хи очу­няв­ши, схи­лив­ся й поп­ро­сив на­пи­ти­ся во­ди з ко­ло­дя­зя пе­чер­сько­ го і, та­ке ска­зав­ши, оні­мів то­ді і до то­го ні­чо­го біль­ше не міг ска­за­ти. Пос­ ла­ли­­бо в Пе­чер­ський мо­нас­тир, узя­ли там во­ди в по­су­ди­ну, нею оми­ли гро­ба пре­по­доб­но­го Те­о­до­сія. Дав ще ігу­мен во­ло­ся­ни­цю пре­по­доб­но­го Свя­ то­ші, щоб одяг­ти бра­та в неї. То­ді, ще ра­ні­ше, по­ки прий­шов пос­ла­ний, кот­рий ніс во­ду та во­ло­ся­ни­цю, за­го­во­рив князь Ізяс­лав: «Вий­діть, — ка­же, — ско­ро пе­ред гóрод на­зус­тріч пре­по­доб­ним от­цям Те­о­до­сію та Ми­ко­лі», — а ко­ли пос­ла­ний увій­шов із во­дою та во­ло­ся­ни­цею, зно­ву зак­ ри­чав князь: — «Ми­ко­ла, Ми­ко­ла Свя­то­ша!» Да­ли­­бо йо­му пи­ти ту во­ду й узя­ли йо­го у во­ло­ся­ни­цю; він­­бо то­ді здо­ро­вий став, і всі прос­ла­ви­ли Бо­га та угод­ни­ків йо­го. Від­то­ді князь Ізяс­лав зав­жди вдя­гав на се­бе ту во­ло­ся­ни­цю, ко­ли хво­рів бу­ва, і то­ді оду­жу­вав, від­так і в усі­ля­кій бра­ні ту во­ло­ся­ни­цю на со­бі мав і так не­уш­код­же­но про­бу­вав. Якось зог­рі­шив­ши, не дер­знув узя­ти її на се­бе, і то­ді вби­тий був у бою, од­на­че спер­шу за­по­вів пок­лас­ти се­бе у ній. Спо­ді­ва­є­мо­ся й ми до цьо­го пре­по­доб­но­го кня­зя мо­ли­ти­ся, зна­є­мо йо­го звіс­тне спа­сін­ня, хай же спо­до­би­мо­ся зці­ли­ти­ся під пок­ро­вою мо­ли­тов йо­го від усі­ля­ких хво­роб та ран тим­ча­со­вих і віч­них бла­го­дат­тю кня­зя сми­рен­ня, куп­но ж і ца­ря сла­ви Гос­по­да Бо­га та Спа­са на­шо­го Ісу­са Хо­рис­ та, йо­му ж сла­ва з Бо­гом От­цем і Свя­тим Ду­хом ни­ні й зав­жди й на­ві­ки ві­ків. Амінь. ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н О­Г О ОТ­Ц Я НА­Ш О­Г О­ АРЕ­Т И ПЕ­Ч ЕР­С ЬКО­Г О а

Во­іс­ти­ну дос­той­но і пра­вед­но зав­ше дя­ку­ва­ти Бо­гу не тіль­ки від доб­рих, але й ли­хо­нос­них; це ж бо не тіль­ки пра­вед­ну прим­но­жує бла­го­дать, як це Йо­ву бу­ло, але й ве­ли­ко­го гріш­ни­ка пе­рет­во­рює в дос­ко­на­ло­го свя­то­го, як на цьо­му пре­по­доб­но­му звіс­тить­ся. Про ньо­го­­бо са­мо­ви­дець цьо­го, бла­жен­ ний єпис­коп, так свід­чить. Був у Пе­чер­сько­му мо­нас­ти­рі один чор­но­ри­зець, на ім’я Аре­та, ро­дом із міс­та По­лоць­ка, кот­рий по­тай три­мав у ке­лії сво­їй ве­ли­ке ба­гатс­тво й нас­тіль­ки був одер­жи­мий ску­піс­тю, що ні­ко­ли не по­да­вав ані жод­ної ця­ти в ми­лос­ти­ню убо­го­му, ані са­мо­му со­бі не тра­тив ні­чо­го в пот­ре­буб. Од­ні­єї но­чі прий­шли зло­дії й пок­ра­ли весь ма­є­ток йо­го, то­ді він від ве­ли­кої ту­ги та скор­бо­ти ма­ло сам се­бе не по­гу­бив і по­чав на­па­да­ти на не­по­вин­них, ба­га­тьох му­ча­чи без прав­ди. Бра­тія ж усе мо­ли­ла йо­го, щоб пе­рес­тав чи­ни­ ти та­кий роз­шук, і вті­ша­ла, ка­жу­чи: «Сво­го тя­га­ря пок­ла­ди ти на Гос­по­да, і те­бе він під­три­має»в. Він­­бо ні­ко­го не слу­хав і жор­ски­ми сло­ва­ми всім на­до­ку­чав. Нев­дов­зі впав у не­ду­гу лю­ту і вже близь­ко смер­ті був, од­нак і то­ді не при­ пи­нив на­рі­кан­ня й огу­ди. Од­на­че лю­ди­но­люб­ний Гос­подь, «що хо­че, щоб усі

а При­міт­ка на по­лі: «Від Па­те­ри­ка Пе­чер­сько­го».

б При­міт­ка на по­лі:

«Ску­по­му зіб­ра­не не бу­ває в ко­ристь».

в При­міт­ка на по­лі:

«Псал­тир, LIV, в. 23».

421

а При­міт­ка на по­лі: «І До Ти­мо­фія, II, в. 4».

б При­міт­ка на по­лі: «До рим­лян. V, в. 20».

в При­міт­ка на по­лі: «Йов. І, в. 21».

г При­міт­ка на по­лі: «Від Па­те­ри­ка Пе­чер­сько­го».

ґ При­міт­ка на по­лі:

«При­по­віс­ті, XI, в. 25»: «Ду­ша. яка бла­гос­лов­ляє, на­си­че­на бу­де».

д При­міт­ка на по­лі: «I До ко­рин­тян, І, в. 27».

422

лю­ди спас­ли­ся»а зди­ву­вав ми­ліс­тю сво­єю на ньо­му. Якось­­бо ле­жав у хво­ро­бі тій, на­че мер­твий, і піс­ля дов­го­го без­мовс­тва сво­го рап­то­во всім на слух по­чав кли­ка­ти з ве­ли­ким кри­ком: «Гос­по­ди по­ми­луй, Гос­по­ди прос­ти, Гос­ по­ди я зог­рі­шив, твоє во­но є, не жа­лію про це!» А по то­му звів­ся з хво­ро­би й роз­ка­зав бра­тії при­чи­ну кри­ку сво­го — та­ке яв­лен­ня. «Ба­чив, — ка­же, — що прий­шли до ме­не ан­ге­ли й бі­сів­ський полк та й по­ча­ли зма­га­ти­ся що­до вкра­де­но­го мо­го ба­гатс­тва. Ка­жуть­­бо бі­си, що не пох­ва­лить Бо­га що­до цьо­го, але огу­дить. „Че­рез це наш є і нам має бу­ти пе­ре­да­ний”. Ан­ге­ли ж ка­жуть до ме­не: „О ока­ян­ний чо­ло­ві­че, ко­ли б ти по­дя­ку­вав Бо­го­ві за вкра­де­не ба­гатс­тво твоє, це то­бі вва­жа­ло­ся б за ми­лос­ ти­ню, як Йо­ву. Ко­ли ж хто тво­рить ми­лос­ти­ню, біль­ше пе­ред Бо­гом є, бо сво­їм доб­рим зво­лен­ня тво­рить. Але ко­ли [не] тер­пить з по­дя­кою за вкра­ де­не на­сил­лям, то за­мість доб­ро­го зво­лен­ня має ску­су ди­я­воль­ську, хо­че­­бо ди­я­вол в огу­ду вки­ну­ти лю­ди­ну, тож тво­рить йо­му те. По­дяч­ли­вий же все Бо­гу від­дав, че­рез що те упо­діб­ню­єть­ся до ми­лос­ти­ні”. Це ан­ге­ли ска­за­ли ме­ні, я ж, — ка­же, — зак­ри­чав: „Гос­по­ди прос­ти, Гос­по­ди зог­рі­шив, твоє во­но є, не жа­лію про це!” І то­ді бі­си звід­ти щез­ли, ан­ге­ли ж по­ра­ді­ли і, пок­ лав­ши ме­ні про­па­ле сріб­ло за ми­лос­ти­ню, ві­дій­шли». Це по­чув­ши, бра­тія прос­ла­ви­ла Бо­га, який нас­тав­ляє на шлях по­ка­ян­ня тих, що зог­рі­ши­ли й звіс­тив їм си­лу та­кої по­дя­ки. Бла­жен­ний же Аре­та, Бо­гом нас­тав­ле­ний, від­то­ді в усьо­му змі­нив­ся на кра­ще ро­зу­мом та но­ро­ вом, аж усі ди­ву­ва­ли­ся й го­во­ри­ли про ньо­го з апос­то­лом: «А де збіль­шив­ся гріх, там за­ряс­ні­ла бла­го­дать»б. І той, ко­го ніх­то ра­ніш не міг від­вер­ну­ти від огу­ди, по то­му ні­ко­ли не від­вер­тав­ся від хва­ли, у всі дні слав­ля­чи й дя­ку­ ю­чи Бо­го­ві Йо­ви­ним го­ло­сом: «Гос­подь дав — і Гос­подь узяв», як Гос­подь зво­лив, так і бу­де, «не­хай бу­де бла­гос­ло­вен­не Гос­под­нє ім’я»в. Та­кож і про ін­ші прог­рі­хи свої ка­яв­ся щи­ро, схи­ля­юч­ ись до не­ли­це­мір­ної убо­гос­ті, до пос­лу­шан­ня не тіль­ки по­зір­но­го, чис­то­ти зов­ніш­ньої та внут­ріш­ньої, под­ виг чи­ня­чи не­нас­тан­ним мо­лін­ням, без­мір­ним пос­том й ін­ши­ми чис­лен­ ни­ми доб­ро­дій­нос­тя­ми ті­лес­ни­ми та ду­шев­ни­ми (до чо­го при­ве­ла йо­го доб­ро­дій­ність по­дяч­нос­ті), біль­ше, аніж у сріб­ло та зо­ло­то ба­га­ті­ю­чи, а з доб­ро­дій­нос­тя­ми в са­мо­го Бо­га, до ньо­го й пі­шов на віч­ний спо­кій піс­ля дос­тат­ніх тру­дів, і пок­ла­де­ний був чес­но в пе­че­рі, де чу­дот­вор­ним нет­лін­ ням мо­щів сво­їх зас­від­чує бла­женс­тво своє, рів­не ми­лос­ти­вим, от­же по­ми­ лу­ва­ний є. Йо­го ж свя­ти­ми мо­лит­ва­ми хай і ми, по­дяч­но по­жив­ши, по­ми­ лу­ва­ні бу­де­мо і з ним куп­но не­хай дя­ку­ва­ти­ме­мо Бо­го­ві в Трой­ці у царс­тві не­бес­но­му в без­ко­неч­них ві­ках. Амінь. ЖИ­Т ІЄ ПРЕ­П О­Д ОБ­Н ИХ ОТ­Ц ІВ НА­Ш ИХ­ СПИ­Р И­Д О­Н А ТА НИ­К О­Д И­М А,­ ПРОС­К УР­Н И­К ІВ ПЕ­Ч ЕР­С ЬКИ­Х г

Уся­ка бла­гос­ло­вен­на ду­ша прос­та єґ, не має в со­бі лу­кавс­тва й улес­ли­вос­ ті, як по­су­ди­на й жит­ло са­мо­го Бо­га, ос­кіль­ки Бог Дух прос­тий є. Про те й апос­тол го­во­рить: «Але Бог виб­рав не­муд­ре сві­ту, щоб за­со­ро­ми­ти муд­ рихд. З та­ких виб­ра­них був пре­по­доб­ний отець наш Спи­ри­дон, про яко­го тут на­ле­жить нам [ска­за­ти] сло­во. Цей­­бо бла­жен­ний ро­дом був не з міс­

та, а від од­но­го се­ла, не нав­че­ний вправ­нос­ті книж­ної й не­віг­лас був у сло­ві, але не ро­зу­мом ду­хов­ним і не ді­ла­ми бо­гов­год­ни­ми, бо страх Бо­жий, кот­ рий є на­ча­ло пре­муд­рос­ті, мав у сво­є­му сер­ці. Прий­шов до Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря і взяв жорс­тке іно­че жит­тя. Не ві­да­юч­ и ж Пи­сан­ня, по­чав учи­ти­ся кни­гам, хо­ча лі­та­ми й не­мо­ло­дий був. І вив­чив увесь Псал­тир із вуст, і так тру­див­ся міц­но для спа­сін­ня ду­ші сво­єї, не­нас­тан­но спі­ва­юч­ и Псал­тир, що й весь кож­но­го дня за­кін­чу­вав. Пи­мен­­Піс­тник, що був то­ді ігу­ме­ном, по­ба­чив, що він чо­ло­вік сми­рен­ний і тру­до­люб­ний, зав­жди ста­ ран­ний у мо­лит­ві та в пос­ті й у всьо­му не­по­роч­ний, до­ру­чив йо­му доб­роп­ ри­єм­не пос­лу­шан­ня: хай пе­че хліб, який при­но­сять до бо­жес­твен­ної лі­тур­ гії на тай­ну ті­ла Хрис­то­во­го, що зветь­ся прос­ку­ри. Бла­жен­ний­­бо Спи­ри­ дон щи­ро до пе­кар­ні пі­шов, не змі­нив­ши сво­го под­ви­га й тру­ду ду­хов­но­го, і до­ру­че­ну со­бі ро­бо­ту чи­нив із уся­ким бла­го­го­він­ням та стра­хом Бо­жим. Вит­во­ри рук йо­го бу­ли при­го­тов­ле­ні чис­то й не­по­роч­но на жер­тви, які при­но­сять­ся від іє­рея; плід же вуст при­но­шен­ня йо­го — жер­тва хва­лен­ня, ске­ро­ва­на до Бо­га. Бо чи дро­ва сік, чи тіс­то мі­сив, без­нас­тан­но в ус­тах сво­їх псал­ми Да­ви­до­ві мав, щоб щод­ня, за зви­ча­єм сво­їм, за­кін­чу­ва­ти весь Псал­тир — так во­но й бу­ло. Якось бла­жен­ний ро­бив звич­ну свою ро­бо­ту: за­па­лив піч, щоб ви­пек­ти прос­ку­ри, і тут від ви­бух­ло­го по­лум’я за­па­ли­ла­ся пок­рів­ля хо­ро­ми­ни. То­ді бла­жен­ний узяв ман­тію свою й за­ту­лив нею па­ще­ку пе­чі, а в сво­єї во­ло­ся­ ни­ці зав’язав­ши ру­ка­ва, до ко­ло­дя­зя з нею по­біг і на­пов­нив її во­дою. І, швид­ ко по­вер­та­ю­чись із во­дою, гу­кав бра­тію, щоб до­по­мог­ли йо­му за­га­си­ти. Бра­тія ж, прий­шов­ши, по­ба­чи­ла див­ну річ: не зго­рі­ла ман­тія, якою за­ту­ лив бла­жен­ний па­ще­ку пе­чі й не ви­тек­ла із во­ло­ся­ни­ці во­да, не­ю­­бо по­га­си­ ли за­па­ле­ну хо­ро­ми­ну і вель­ми прос­ла­ви­ли Бо­га. Був цьо­му бла­жен­но­му Спи­ри­до­ну спів­діль­ник, брат один на ім’я Ни­ко­ дим, що в усьо­му од­но­дум­ний із ним був і од­но­го но­ро­ву в мо­лит­вах та руч­ ній пра­ці. Ці обид­ва доб­ре й бо­гов­год­но пос­лу­жи­ли в пе­чен­ні прос­кур трид­цять літ, чис­то й не­по­роч­но здій­сню­ю­чи своє ді­ло. По то­му в доб­ро­му спо­ві­дан­ ні по­мер­ли і на­си­чу­ють­ся сла­вою Бо­жою, яко­го ба­чать не у виг­ля­ді при­не­ се­но­го для то­го хлі­ба, а ли­цем до ли­ця. Їх­ні­ми ж свя­ти­ми мо­лит­ва­ми не­хай і ми на­си­ти­мо­ся дос­той­но хлі­ба жит­тє­во­го — бла­го­да­ті й сла­ви Хрис­та Ісу­са, йо­му ж із Бо­гом­­От­цем і зі Свя­тим Ду­хом на­ле­жить честь, сла­ва й пок­ло­нін­ня те­пер і зав­жди, і на­ві­ки ві­ків. Амінь.

423

ІЛА­РІ­ОН ЯРО­ШЕ­ВИЦЬ­КИЙ ТА ЙО­ГО ДІЯЛОГ­ МІЖ КУ­ПІ­ДО­НОМ ТА ЙО­АС ­ А­ФОМ

424

Іла­рі­он Яро­ше­виць­кий на­ле­жить до тих уче­них та по­ет­ ів, які ціл­ком прис­вя­ти­ли се­бе Ки­їв­ській ака­де­мії: тут він нав­чав­ся, тут вик­ла­дав і по­мер, був­ши ще в мо­ло­дих лі­тах, у 1704 р. Збе­рег­ли­ся йо­го ру­ко­пис­на по­е­ти­ка й ри­то­ри­ка; ок­рім по­е­зій, тво­рив бай­ки. Ке­ру­вав на­пи­сан­ням ко­лек­тив­но­го скла­дан­ня дек­ла­ма­ції «Про ге­ній свя­тої Ка­те­ри­ни» (від іме­ні 29 сту­ден­тів) — це бу­ла ос­тан­ня пра­ця про­фе­со­ра (1703–1704 рр.). Йо­го ді­я­ло­гіч­на по­е­ма «Ку­пі­дон, або кри­ла­тий Аамур» вхо­ди­ла до кур­су по­е­ти­ки «Апол­ло­но­вий кедр» («Ced­rus Ap­pol­li­nis»), чи­та­ний у Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ській ака­де­мії в 1702 р., яка за­ли­ша­єть­ся й до­сі нед­ру­ко­ва­на — збе­рі­га­єть­ся в На­ці­о­наль­ ній біб­лі­о­те­ці Ук­ра­їн ­ и ім. В. Вер­над­сько­го, у Від­ді­лі ру­ко­пи­су. На­пи­са­но твір ла­тин­ською мо­вою. Жанр тво­ру — ді­я­лог, фор­ма, яка час­то ви­ко­рис­то­ву­ва­ла­ся в ук­ра­їн­ській по­е­зії й ми ко­рот­ко її роз­гля­не­мо. Ді­я­лог — з грець­ко­го зна­чить роз­мо­ва, бе­сі­да. Жанр цей ужи­вав­ся в по­ез­ ії та про­зі в XVI–XVI­II ст., інак­ше звав­ся «Роз­мо­ва», «Роз­ми­сел». Роз­різ­ня­є­мо та­кі ти­пи ді­я­ло­гіч­них тво­рів: 1) З приз­ на­чен­ням для те­ат­ру, як різ­но­вид дра­ми, по­бу­до­ва­ної на сис­те­мі мо­но­ло­гів, тут ді­я­лог наб­ли­жа­єть­ся до дек­ла­ма­ції; 2) Як жанр чис­то лі­те­ра­тур­ний, із те­ат­ром та дек­ла­ма­ці­я­ми не пов’яза­ний; 3) У про­зі фор­ма ді­я­ло­гу зас­то­ со­ву­ва­лась у за­пи­сі дис­пу­тів та у фі­ло­соф­ських тво­рах, зок­ре­ма в Т. Про­ко­ по­ви­ча, а най­біль­ше Г. Ско­во­ро­ди.В дра­ма­тур­гії ді­я­ло­ги бу­ва­ли різдвяні та ве­ли­код­ні на те­ми по­бу­то­ві й ре­лі­гій­ні. Та­ки­ми є «Вір­ші з тра­ге­дії „Хрис­тос Пас­хон” Гри­го­рія Бо­гос­ло­ва» А. Скуль­сько­го (1630), «Роз­ми­сел про му­ку Хрис­та, Спа­си­те­ля на­шо­го» Й. Вол­ко­ви­ча (1631), «Ді­я­лог про страж­ дан­ня Хрис­та» (1670), «Сло­во про збу­рен­ня пек­ла» (кі­нець XVII — по­ча­ток XVI­II ст.), «Вір­ші на Вос­кре­сін­ня Хрис­то­ве, і ін­тер­ме­ді­ум, і Епі­лог» (по­ча­ток XVI­II ст.), «Ді­я­лог, ко­рот­ко зіб­ра­ний на пер­сон сім, на дві час­ти­ни роз­кла­ де­ний» (кі­нець XVII — по­ча­ток XVI­II ст.), «Ді­я­лог Енея з Тур­ном» з «По­е­ти­ ки», скла­де­ної в Чер­ні­го­ві в 1745 р., ді­я­ло­ги Т. Щу­ров­сько­го «Го­лос пох­ва­ли не­ба і зем­лі» (1770), «Вид муд­рос­ті в об­ра­зах, від по­ган вис­мі­я­них» (1774). Ді­ял ­ о­гіч­на фор­ма вжи­ва­ла­ся в ін­тер­ме­ді­ях: «Роз­мо­ва між по­ля­ком та ко­ва­ лем», «Роз­мо­ва між жов­ні­ром та жи­дом» то­що. Знач­но біль­шо­го по­ши­рен­ ня на­був лі­те­ра­тур­ний ді­я­лог, без зв’яз­ку з те­ат­ром, по­бу­до­ва­ний на від­тво­ рен­ні роз­мо­ви ге­ро­їв. Та­ка фор­ма вже куль­ти­ву­ва­ла­ся в XVI ст. («Ек­ло­га» Гри­го­рія Чуя, ру­си­на із Сам­бо­ра, ла­тин­ською мо­вою), яка є роз­мо­вою двох пер­со­на­жів Кас­то­ра і По­лук­са. Ді­я­ло­гіч­ну по­е­зію знач­ною мі­рою куль­ти­ву­

ють по­ет­ и поль­сько­­ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри пер­ шої по­ло­ви­ни XVII ст., зок­ре­ма С. Си­мо­нід («Се­лян­ки», 1614 — «Жен­ці», поль­ською мо­вою); М. Паш­ков­ський («Ук­ра­ї­на, та­та­ра­ми тер­за­на», 1608, «Роз­мо­ва ко­за­ка за­по­розь­ко­го з пер­ським гін­цем», 1617); В. Кіць­кий («Ді­я­лог про обо­ро­ ну Ук­ра­їн ­ и і по­буд­ка з пе­рес­то­ро­гою для за­по­бі­ ган­ня ту­рець­ких на­па­дів», 1615); особ­ли­во ак­тив­ но вжи­вав ді­ял ­ о­гіч­ну по­е­зію Б. Зи­мо­ро­вич («Се­лян­ки но­ві русь­кі, 1663). Чу­до­вий зра­зок та­ко­го жан­ру по­е­зії ство­рив К. Тран­кві­лі­он­ Став­ро­вець­кий — «Лі­ки пус­тель­ни­кам і чес­ним чен­цям на по­мис­ли грі­хов­ні» (1646), що є роз­мо­ вою ду­ші й ті­ла. Ця фор­ма пе­рей­шла в XVI­II ст. Ду­же ці­ка­вий твір цьо­го жан­ру ство­рив С. Ді­во­вич: «Роз­мо­ва Ве­ли­ко­ро­сії з Ма­ло­ро­сі­єю» (1762), у яко­му по­дав ши­ро­ку кар­ти­ну ук­ра­їн­ської іс­то­рії й зма­гань ко­зац­тва за сво­бо­ду сво­єї зем­лі. В. Мо­за­лев­сько­му при­пи­су­ють ство­ ре­ний на ос­но­ві ін­тер­ме­дій­ної по­е­ти­ки (ни­зо­ве ба­ро­ко) «Ді­ял ­ ог, або роз­мо­ ву пас­ту­хів» (дру­га по­ло­ви­на XVI­II ст.) — ук­ра­їн­ською на­род­ною мо­вою, цю ж по­е­ти­ку ви­ко­рис­то­ву­вав Іван Нек­ра­ше­вич («Яр­ма­рок») і як сер­йоз­ний твір: «Спо­відь 1789 ро­ку». До 80х ро­ків XVI­II ст. від­но­сять «Роз­мо­ву свя­ще­ ни­ка з іє­ро­мо­на­хом» на те­му про пок­ра­щен­ня по­бу­ту ду­хо­венс­тва. У 1786 р. інок Яків на­пи­сав ді­я­ло­га «Плач лавр­ських чен­ців», який має виг­ляд са­ти­ри — про ньо­го бу­де док­лад­на мо­ва да­лі. Ця фор­ма пев­ною мі­рою пе­рей­шла і в XIX ст., зга­да­ти б С. Пет­ру­ше­ви­ча — ді­я­лог «Ва­силь, Ки­ри­ло і Федь­ко», за­га­ лом же у XVI­II ст. цей жанр, хоч і має ряд ці­ка­вих, на­віть ви­дат­них роз­ро­бок, по­чи­нає за­не­па­да­ти, най­ви­щий же роз­ви­ток мав у пер­шій по­ло­ви­ні XVII ст. Ін­ко­ли ді­ял ­ ог на­би­рає ка­те­хи­зис­ної фор­ми із за­пи­тань та від­по­ві­дей, влас­не є лі­те­ра­тур­ною фор­мою йо­го по­пу­ля­ри­за­ції, ця фор­ма куль­ти­ву­єть­ся й у XVI­II ст.: «Вір­ші на за­пи­тан­ня за за­пи­тан­ня­ми та від­по­ві­дя­ми скла­де­ні» (1743). Ми­ко­ла Пет­ров на­зи­ває ді­я­ло­гом п’єсу «Про Олек­сія, чо­ло­ві­ка Бо­жо­ го», але це ти­по­ва дра­ма. «Ку­пі­дон, або кри­ла­тий Амур» по­гід­но впи­су­єть­ся в цю кар­ти­ну, ав­тор наз­вав свій ді­я­лог ще й еле­гі­єю; на­га­да­є­мо, що в дав­ніх гре­ків так на­зи­ва­ли піс­ню, яку спі­ва­ли в суп­ро­во­ді флей­ти, піз­ні­ше ці­єю наз­вою по­ча­ли поз­на­ ча­ти лі­рич­ні вір­ші сум­но­го нас­трою. Ге­ро­єм ді­я­ло­гу вис­ту­пає ін­дій­ський ца­ре­вич Йо­а­саф (яко­го від­люд­ник Вар­ла­ам на­вер­нув до хрис­ти­янс­тва), який про­жив у пус­те­лі 25 ро­ків і по­мер у пе­че­рі — пер­со­наж по­ши­ре­но­го в Єв­ро­пі й Ук­ра­ї­ні се­ред­ньо­віч­но­го ро­ма­ну «Вар­ла­ам та Йо­а­саф», іс­то­рію сю­же­тів яко­го док­лад­но опи­сав Іван Фран­ко в од­ной­мен­ній мо­ног­ра­фії; за­га­лом же ро­ман є хрис­ти­ян­ською об­роб­кою ле­генд про Буд­ду, йо­го го­лов­ на те­ма, як і ді­я­ло­гу І. Яро­ше­виць­ко­го: су­пе­реч­ність між світ­ським та ду­хов­ ним, лю­бов’ю до жит­тя та сві­ту з хрис­ти­ян­ським мі­зан­тро­піз­мом — од­на з на­йу­люб­ле­ні­ших се­ред­ньо­віч­них і ба­ро­ко­вих мис­ли­тель­них по­зи­цій. Ку­пі­дон ба­жає стри­ма­ти Йо­а­са­фа не по­ки­да­ти «рід­ну Аме­ру» (Па­лес­ти­ну),

Хронос обеззброює Амура. Невідомий художник другої половини XVI ст.

425

426

ре­зон­но запи­ту­ю­чи: «І чи жи­ві­ший сво­їх змо­жеш ти ста­ти лі­сів?». Він­­та­ки по­пе­ред­жає Йоа­са­фа, що йо­го рі­шен­ня по­ки­ну­ти світ — це все од­но, що бу­ти здо­бич­чю, «яка пот­ра­пи­ла в сі­ті», в сер­ці та­кої лю­ди­ни лю­бов уже не за­па­лає. На по­ну­рі за­пе­ре­чен­ня Йо­а­са­фа Ку­пі­дон за­пи­тує: «Чи ж бо ос­лаб­ не лю­бов, кот­ра па­ла­ла ра­ніш?», — і по­пе­ред­жує, що «го­ре прий­де, як лю­бов в кри­гу за­мер­зне твер­ду», що вте­ча від сві­ту — це все од­но, що за­бу­ ти «світ­ло не­бес­не, по­ва­жа­ю­чи тінь» і про­по­нує ста­ти про­від­ни­ком з ліх­та­ рем по «тем­них лі­сис­тих вер­ши­нах», ад­же лю­бов «роз­сі­ває всю тем­ря­ ву но­чі тво­єї». Лю­бов все­силь­на, віс­тить Ку­пі­дон, і все­о­сяж­на, а ба­чи­ти хрес­та — це ба­чи­ти «че­реп люд­ський», а що в то­му при­єм­но­го? Зас­те­рі­гає Йо­а­са­фа пе­ред мо­рем, ад­же й Ве­не­ра бу­ла «доч­кою мор­ських вод», із мо­ря ви­хо­дить і сон­це на світ. Ве­не­ра ж во­ло­діє лі­са­ми й міс­та­ми (до ре­чі, на цю те­му є ці­ка­вий вірш у Л. Ба­ра­но­ви­ча), во­на ж дає одяг од мо­ро­зу, тоб­то від­ ре­чен­ня від сві­ту. Лю­бов не є лю­бов’ю, ко­ли во­на лю­бо­ві не гід­на, лю­бо­ві не­має кін­ця, а Ку­пі­до­но­вий смо­лос­кип кож­но­му ос­ві­чує жит­тє­вий шлях, і на­віть у вте­чі він обі­цяє Йо­а­са­фа не по­ки­ну­ти, бо «до­ро­гий все­­та­ки ти ме­ні є». Ку­пі­дон на­га­дує про рід­ний край і бать­ків­щи­ну, яку не мож­на по­ки­ да­ти (усіх цих мо­ти­вів ма­є­мо ви­раз­ні ре­ме­ніс­цен­ції в дра­мі «Про Олек­сія, чо­ло­ві­ка Бо­жо­го»), її кра­су й при­на­ду, доб­рі вті­хи, а що є в пус­те­лі? Ад­же там лю­ди­на ди­ча­віє, та й зві­ри­не жит­тя «зві­ра­ми ро­бить лю­дей», а пе­чер со­бі шу­ка­ють хи­жа­ки, міс­це жит­тя лю­дей — міс­то. Че­рез та­ких, як Йо­а­саф, ува­жає Ку­пі­дон, ги­не ві­ра в ста­рих бо­гів, тоб­то ста­ро­дав­ня ци­ві­лі­за­ція. На­ві­що ж упо­доб­ля­ти­ся зві­ро­ві, ад­же й звір жи­ве се­ред спо­кус і «кві­ту­чої по­ри», а Йо­а­саф стає «ка­ме­нем в ске­лях», він «кі­нець свій уже май­же про­ жив». Йо­го, Йо­а­са­фа, в пус­те­лі че­кає удар, а не «стрі­ли жит­тє­ві». На за­пе­ ре­чен­ня Йо­а­са­фа, що Ку­пі­дон слі­пий, той від­по­ві­дає, що хоч очей не­ма в ньо­го, але «в ру­ці сяє во­гонь». У сві­ті Йо­а­саф мав «пур­пу­ру, прик­ра­си і то­гу», тоб­то жив знат­но, за­мож­но і щас­ли­во, був гар­ний, прик­ра­шав се­бе, дог­ля­ну­тий жив, мав кош­тов­нос­ті. Ку­пі­дон не ба­жає ли­хо­го Йо­а­са­фо­ві, але не мо­же зас­те­рег­ти, що ра­ні­ше йо­го па­ру­си бу­ли на­пов­не­ні віт­ром і ко­ра­ бель ішов на­дій­но, Йо­а­саф же вби­ває в со­бі чут­тя. Зреш­тою, Ку­пі­дон за­яв­ ляє, що хоч би що не вчи­няв Йо­а­саф, не змо­же здо­ла­ти «силь­ну у сві­ті лю­бов». Та­кі ре­зо­ни Ку­пі­до­на, влас­не та­ке про­мов­ляє лю­ди­ні епо­хи ба­ро­ко жит­тя. Але ду­ша її роз­ко­ле­на; зреш­тою, весь ді­я­лог — це ні­би зма­ган­ня в ду­ші двох різ­но­по­люс­них на­чал; на цю те­му силь­но пи­сав ще К. Тран­кві­лі­он­Став­ро­ вець­кий у «Лі­ках пус­тель­ни­кам та чес­ним чен­цям на по­мис­ли грі­хов­ні», по­дав­ши в ді­я­ло­зі ре­зо­ни ті­ла й ро­зум­ної ду­ші. Отож за­пе­ре­чен­ня Ку­пі­до­на від Йо­а­са­фа не без сво­єї ра­ції й си­ли, хоч не зав­жди зву­чать пе­ре­кон­ли­во, в де­я­ких ви­пад­ках ін­те­лек­ту­аль­но Ку­пі­до­на пе­ре­ви­щу­ють, а в де­я­ких — ні. Йо­а­саф праг­не спо­кою, а не збу­рень, він ба­жає сер­йоз­но­го став­лен­ня до сві­ту і се­бе са­мо­го, йо­го сер­це вже шу­кає не лю­бов­них ран, а інак­ших, Ку­пі­ до­но­вий во­гонь йо­го стра­шить. Не зат­вер­дів він на кри­гу, йо­го лю­бов не зник­ла, а змі­ни­ла­ся на ін­шу; тем­ря­ва, якою стра­шить йо­го Амур, не жа­хає Йо­а­са­фа, бо зір­ки мож­на узд­рі­ти ли­ше в тем­ря­ві; ко­ли в лю­ди­ни світ­ла

ду­ша, то не­пот­ріб­не про­від­не світ­ло; не вог­ню шу­кає Йо­а­ саф, а сліз, які зас­по­ко­ять, бо «сліз­ка силь­ні­ше од­на діє, ніж ці­лий по­тік», від лю­бов­них стріл Йо­а­саф хо­че за­хо­ва­ ти­ся в ґро­ті, де й за­хис­тить­ся від них; він ски­нув із се­бе кай­да­ни сві­ту, аро­ма­ти й прик­ра­си він змі­нює на «ми­лий Хрис­та аро­мат», він по­ки­нув по­лі­тич­не жит­тя, за­мість ко­хан­ня во­ліє ма­ти об­раз Хрис­та, бо ко­хан­ня ве­де до грі­ха. Смерть йо­му не страш­на, че­ре­па люд­сько­го тре­ба зав­жди ма­ти пе­ред со­бою (те­ма док­лад­но роз­роб­ле­на ще К. Са­ко­ ви­чем), тоб­то ду­ма­ти про смерть і не бо­я­ти­ся її. Жит­тя в пе­че­рі без­печ­не, ті, що лі­та­ти в сві­ті праг­ли, ги­ну­ли як Ікар; справ­жньо­го вог­ню не­має в ті­єї, що ви­ни­ка з во­ди (Ве­не­ри), у во­ду во­на зго­дом і пе­рей­де. Че­рез Ве­не­ру ги­не в сві­ті дівс­тво, раз на­ро­ди­ла­ся лю­ди­на го­ла, го­лою має й жи­ти, охо­лод­же­но­му ж лю­бов не страш­на, го­лов­не в жит­ ті не вби­ти ду­шу в со­бі. І лю­бов при­но­сить шко­ду, не тіль­ ки зло­ба й не­на­висть. Ко­ли лю­бов’ю гні­тять, то та­кі ста­ ють нед­ру­га­ми; кри­ла со­бі Йо­а­саф ви­би­рає не та­кі, як у Ку­пі­до­на, їх ла­дить йо­му не­бес­на лю­бов, отож не хо­че бу­ти жер­твою Ку­пі­ до­но­вих стріл. Ду­ша має бу­ти вір­на Бо­гу, а ві­ра збе­ре­же­на. Ці­ка­во, що са­ме Йо­ас­ аф вис­лов­лює ан­ти­мі­лі­тар­ні й ан­ти­во­єн­ні дум­ки. На­га­да­є­мо, що в ча­сі на­пи­сан­ня вір­ша йшла Пів­ніч­на вій­на, в якій мар­но ги­ну­ло ук­ра­їн­ське ко­заць­ке вій­сько.

Пауль Тротер. Невинність карає Амура. Полотно, олія .

XVIII ст.

О ко­ман­ди­ре убо­гий, не­щас­тя лю­ди­ні від Мар­са, Прий­де ба­га­та ту­ди, бід­на від­хо­дить на­зад...

При цій, ціл­ком гу­ма­ніс­тич­ній, дум­ці Йо­а­саф за­пе­ре­чує і від­чут­тя рід­ної зем­лі та бать­ків­щи­ни, як це сво­го ча­су чи­нив і Іван Ви­шен­ський, бо го­лов­не для ге­роя не сус­піль­ні ін­те­ре­си, а са­мов­дос­ко­на­лен­ня: «Кра­ще те­пер для мо­їх сліз ця під­хо­дить го­ра» — оче­вид­но, тут від­би­то кри­зо­вий для Ук­ра­їн ­и стан, ко­ли в дру­гій по­лов­ні XVII ст. в час­ти­ні ук­ра­їн­ської сус­піль­нос­ті збу­ ди­лась ей­фо­рія від дум­ки, що Ук­ра­ї­на, бе­ру­чи участь у ро­сій­ських за­гар­ бниць­ких вій­нах, здо­бу­де со­бі ста­нов­лен­ня й си­лу; жит­тя ж по­ка­за­ло, що від­бу­ло­ся нав­па­ки: са­ме на по­чат­ку XVI­II ст. по­ча­ло при­хо­ди­ти прот­ве­ре­зін­ ня, в той час по­чи­нає й Іван Ма­зе­па, до­ти вір­ний ро­сій­ський са­те­літ, при­хо­ ди­ти до тя­ми й ро­зу­мін­ня, що Ук­ра­ї­на ста­ла на краю за­ги­бе­лі як дер­жа­ва. Йо­а­са­фа ж уже не ваб­лять мо­ло­де­чі за­ба­ви, бо він при­хо­дить у «вік по­важ­ ні­ший», йо­го не ваб­лять тро­ян­ди, бо за ни­ми ба­чить ко­люч­ки, особ­ли­во, ко­ли кві­ти від­цві­та­ють; го­лов­не ж не при­на­ди сві­то­ві, а доб­рі спра­ви, але вже тіль­ки та­кі, які ра­ні­ше зміг учи­ни­ти; ві­дій­шов­ши від сві­ту, Йо­а­саф тіль­ ки їх і зга­ду­ва­ти­ме. Він не хо­че во­ю­ва­ти: «Ні­як не під­хо­дить лук мо­їм паль­ цям», йо­го ма­нить уса­міт­нен­ня й ди­кі міс­ця; сер­це йо­го стає твер­де, і в ньо­ му «свя­щен­ний во­гонь роз­го­рів­ся»; як зві­рі, що жи­вуть у пу­щах, став жор­ сто­кий, бо зро­зу­мів мар­ність сві­ту, як і те, що пу­ще­на стрі­ла по­вер­та­єть­ся і ра­зить стріль­ця. Він піз­нав: ура­же­ні ко­хан­ням лю­ди біль­ше пла­чуть, ніж

427

428

ра­ді­ють, ко­ли ж по­єд­на­ти свої очі «із не­бес­ним вог­нем», то не страш­но й умер­ти. Жит­тя по­між лю­дей дав­но ста­ло зві­ри­не, отож ні­чо­го бо­я­ти­ся, що уса­міт­не­на лю­ди­на мо­же ста­ти зві­ром (ре­мі­ніс­цен­ція Аріс­то­те­ле­во­го вис­ ло­ву: «Са­мот­ня лю­ди­на або ди­кий звір, або Бог»); не тіль­ки хи­жий звір шу­кає пе­чер, але й без­за­хис­на го­луб­ка, що­би схо­ва­ти­ся від шу­лі­ки, че­рез що Йо­а­са­фа ваб­лять «неп­рог­ляд­ні бо­ри й шум­ні рі­ки». Пе­ре­мо­га над сві­том у Йо­а­са­фа та, що він мо­же втек­ти (ідея вте­чі від ци­ві­лі­за­ції бу­ла влас­ти­ва не тіль­ки мі­зан­тро­піч­но­му хрис­ти­янс­тву, це од­на з ви­рі­шаль­них ідей людс­тва — так зва­ний ес­ка­пізм, і нею про­ни­за­но ба­га­то ху­дож­ніх тво­рів, по­чи­на­ю­чи з ан­тич­нос­ті (ода Го­ра­ція про се­лян­ський спо­кій); особ­ли­во по­пу­ляр­на ста­ ла в XVI­II ст., зга­да­ти б рус­со­їзм чи вте­чу від сві­ту Гри­го­рія Ско­во­ро­ди). Йо­а­саф ті­кає не ши­ро­ки­ми сві­то­ви­ми шля­ха­ми, де ве­ле­люд­но, а ма­нів­ця­ми, щоб йо­го світ не наз­дог­нав, бо тіль­ки в та­кий спо­сіб лю­ди­на мо­же бу­ти віль­на «од зло­чи­нів» і «від кай­да­нів». Він ски­нув із се­бе «від­зна­ки, при­бо­ ри, ві­нок, аму­ле­ти і всі прик­ра­си», що їх но­сять вож­ді, а во­ліє жи­ти при­род­ ним жит­тям: «До­сить рум’ян­цю, ко­ли, чис­тий, прик­ра­сить ли­це». Від­ки­дає лі­ки, бо зов­ніш­ність ги­не в лю­ди­ні, як і дзер­каль­не скло, що її від­би­ває; ша­нує не ті­ло, а Бо­га, і гість йо­го сер­ця — лю­бов, до Бо­га, зви­чай­но. Ко­ли ж ро­зум спо­кій­ний, то й суд­но бу­де не­по­руш­ним, а ко­ли ро­зум сто­їть не­по­хит­ но, то йо­го не схи­бить будь­­я­кий ві­тер, отож і сто­я­ти­ме, мов ске­ля; в пе­че­ ру ж іде плоть, не дух. Ота­ка роз­мо­ва від­бу­ла­ся між Йо­а­са­фом та Ку­пі­до­ном під пе­ром І. Яро­ше­ виць­ко­го. Сим­па­тії ав­то­ра ні­би на бо­ці Йо­а­са­фа; заз­на­чи­мо, од­нак, що під­ жанр по­да­ний ав­то­ром: «Еле­гія» — сум­ний вірш — свід­чить і про ін­ше став­лен­ня до по­діб­но­го зма­ган­ня: сло­вес­на пе­ре­мо­га Йо­а­са­фа має вис­лід пе­чаль­ний, ад­же Йо­а­саф із йо­го пос­та­но­вою по­ки­ну­ти світ ги­не, як ак­тив­ ний чин­ник жит­тя, і йо­го шлях — це шлях до смер­ті, про що ви­раз­но зауважує Ку­пі­дон: від­так іс­то­рія на­би­рає но­во­го чи­тан­ня (кіль­кап­ло­щин­не чи­тан­ня бу­ло влас­ти­ве по­е­ти­ці ба­ро­ко, як ми не раз заз­на­ча­ли): роз­мо­ва Ку­пі­до­на з Йо­а­са­фом — це роз­мо­ва між лег­ко­важ­ною, ве­се­лою, га­ря­чою до жит­тя, слі­пою юніс­тю із муд­рою, охо­лод­же­ною і при­ре­че­ною на не­да­ле­ ку смерть ста­ріс­тю (на­га­да­є­мо, що й сам ав­тор по­мер мо­ло­дим, от­же, від­чу­ вав влас­не при­ре­чен­ня). Тож ав­тор не по­ни­жує ін­те­лек­ту­аль­ної си­ли Ку­пі­ до­но­вих ре­зо­нів зно­ву­­та­ки з ті­єї при­чи­ни, що вся ця бо­роть­ба та зма­галь­на су­пе­реч­ка від­бу­ва­ють­ся в од­ній лю­ди­ні, яка скла­да­єть­ся із вза­є­мо­су­пе­реч­ нос­тей і са­ме та­ку су­пе­реч­ність лі­те­ра­ту­ра ба­ро­ко лю­би­ла з’яв­ля­ти. Звіс­но, це ще не пси­хо­ло­гізм, який з’явить­ся у мо­дер­ніс­тів на по­чат­ку XX ст., ко­ли лю­ди­на роз­гля­да­ла­ся в усій склад­нос­ті її пси­хіч­них про­це­сів; ба­ро­ко ще не зна­ло пси­хо­а­на­лі­зу, але во­но піз­на­ло, що в лю­ди­ні жи­вуть різ­но­тіч­ні на­ча­ла, що в лю­ди­ні, як на­пи­ше піз­ні­ше Гри­го­рій Ско­во­ро­да — рай і пек­ло в єст­ві люд­сько­му, Бог і Ди­я­вол, ли­хі й доб­рі на­ча­ла. Че­рез це в ба­ро­ко­вих п’єсах з’яв­ля­ли­ся пер­со­на­жі абс­трак­тних по­нять: Гнів, Ра­дість, Заз­дрість і так да­лі. Так са­мо й у став­лен­ні до сві­ту, з од­но­го бо­ку, лю­ди­на ба­ро­ко йо­го лю­би­ла, ки­да­лась у прис­трас­ті, здо­бу­ва­ла сла­ву, чи­ни, ба­гатс­тва, а з дру­гого — все те за­пе­ре­чу­ва­ла, ті­ка­ла від ци­ві­лі­за­ції й ду­ма­ла про до­час­ні й ви­щі цін­нос­ті,

які ба­чи­ла в сво­є­му став­лен­ні до Бо­га й у доб­ро­ді­ян­ні. І Гри­го­рій Ско­во­ро­да ті­кав од сві­ту, який йо­го ло­вив, але він­­та­ки зав­жди був у то­му сві­ті вчи­те­ лем і хо­тів зро­би­ти йо­го ліп­шим, нав­ча­ю­чи, як лю­ди­ні ста­ти виб­ра­ною й доб­ро­нос­ною, тоб­то той світ лю­бив. Че­рез це мав свою ра­цію й Ку­пі­дон, а свою Йо­а­саф, і хо­ча ці ра­ції вза­є­мо­за­пе­реч­ні, але й не­роз­діль­ні, як не­роз­ діль­на лю­ди­на, в якій во­ни про­бу­ва­ли; не­да­рем­но й Гри­го­рій Ско­во­ро­да за­го­во­рить про дві лю­ди­ни в од­ній і нав­чить, як тих лю­дей по­між се­бе роз­ різ­ни­ти по­ба­чи­ти й ус­ві­дом­лю­ва­ти. То­му твір І. Яро­ше­виць­ко­го в цьо­ му ря­ді мож­на наз­ва­ти виз­нач­ним, бо він ста­вив кар­ди­наль­ні проб­ле­ми люд­сько­го бут­тя в уні­вер­саль­но­му йо­го ви­мі­рі, по­да­ні в двох пер­со­ні­фі­ка­ці­ ях — Ку­пі­до­на і Йо­а­са­фа, що, зреш­тою, й ста­ва­ли сим­во­ла­ми. На цьо­му й зас­но­ва­но йо­го ін­те­лек­ту­аль­ну нап­ру­гу. Вар­то від­зна­чи­ти ще од­ну ри­су: Йо­ас­ аф за­яв­ляє, що «гість мо­го сер­ця — лю­бов — ось де при­чи­на зіт­хань». Це ж, са­ме го­во­рить і Ку­пі­дон: О не­по­хит­ний, про­си і пог­ро­жуй, не змо­жеш здо­ла­ти Силь­ну у сві­ті лю­бов — все по­до­лає во­на!

429

ІЛАРІОН ЯРОШЕВИЦЬКИЙ

ІЗ РУ­КО­ПИС­НОЇ КНИ­ГИ­ «АПОЛ­ЛО­НІВ КЕДР»­ 1702 р.

КУ­П І­Д ОН, АБО КРИ­Л А­Т ИЙ АМУР е л е ­г і я Ку­п і­д он

На­що ли­ша­єш, Йо­са­фе­вті­ка­чу, ти рід­ну Аме­ру? На­що, о дру­же, ідеш в та­бір мо­їх во­ро­гів? Йо­а ­с аф

На­що ти, хлоп­че, по­ру­шу­єш доб­рі хви­ли­ни спо­кою? Чи ти не мо­жеш ні­як ста­ти по­важ­ним, ска­жи? Ку­п і­д он

Дум­ка мі­няє лю­бов, а чи мож­на змі­нить твою вда­чу? І чи жи­ві­ший сво­їх змо­жеш ти ста­ти лі­сів? Йо­а ­с аф

Ти і лег­кий і бис­трі­ший, ніж кри­ла твої, на­ба­га­то: Лег­кість най­біль­ше лі­там від­по­ві­дає тво­їм. Ку­п і­д он

Здо­бич сла­вет­на пот­ра­пи­ла в сі­ті; га­даю, що біль­ша В ін­шо­му сер­ці лю­бов не за­па­лає уже. Йо­а ­с аф

Ін­шу бе­ри ти мі­шень для стріл, які щас­тя при­но­сять, Ра­ни інак­ші те­пер сер­це об­ра­ло моє. Ку­п і­д он

430

Але по­жи­ву да­єш, що­би нею во­гонь наш жи­вив­ся, Чи ж бо ос­лаб­не лю­бов, кот­ра па­ла­ла ра­ніш?

Йо­а ­с аф

Слід бу­ло харч той заб­ра­ти від тво­го вог­ню вже ра­ні­ше, Щоб цей во­гонь не узяв Стік­са пе­кель­ну жа­рінь. Ку­п і­д он

Так, це ра­ні­ше ша­ле­на у сер­ці лю­бов роз­го­ря­лась. Го­ре прий­де, як лю­бов в кри­гу за­мер­зне твер­ду. Йо­а ­с аф

Ти по­ми­ливсь, що у кри­гу моя тут лю­бов зат­вер­ді­ла, Тіль­ки на кра­ще во­на ни­ні змі­ни­лась, лю­бов. Ку­п і­д он

На­що, як тінь лі­со­ва, ти ті­ка­єш до лі­су гус­то­го? Світ­ло не­бес­не за­був ти, по­ва­жа­ю­чи тінь. Йо­а ­с аф

Тем­ная ніч у діб­ро­ві ме­ні са­ме раз, бо шу­каю Тут я зі­рок, які лиш мож­на узд­рі­ти вно­чі. Ку­п і­д он

Дай же, пі­ду з ліх­та­рем я, щоб ти не блу­кав у діб­ро­ві, По­ки міс­ця про­ми­неш тем­ні лі­сис­тих вер­шин. Йо­а ­с аф

Світ­ла ба­жав я то­ді лиш, ко­ли про шля­хи свої ду­мав, А як зій­шло, то мо­їй яс­но зро­би­лось ду­ші. Ку­п і­д он

Наш смо­лос­кип роз­сі­ває всю тем­ря­ву но­чі тво­єї, Щоб не пок­рив те­бе ліс тем­ний ті­нис­тим гіл­лям. Йо­а ­с аф

Ти смо­лос­кип, не­о­бач­ний, зап­раг­нув яс­ний ожи­ви­ти? Жо­ден во­гонь у сльо­зах жи­ти не мо­же мо­їх. Ку­п і­д он

Страх від­чу­ва­ють ве­ли­кий у во­дах мор­ських не­ре­ї­ди: Їм на­ша лам­па го­рить і у гли­бо­кій во­ді. Йо­а ­с аф

Змо­чим ро­сою усі хви­лю­ван­ня — нас це зас­по­ко­їть; Сліз­ка силь­ні­ше од­на діє, ніж ці­лий по­тік.

431

Ку­п і­д он

Вір, що на­вод­жу я страх свій не ли­ше са­мим смо­лос­ки­пом, Стрі­ли мої до ме­ти, як за­ба­жаю, ле­тять. Йо­а ­с аф

Я за­хо­ва­юсь в та­єм­но­му міс­ці гли­бо­ко­го гро­ту, Щит там ске­ляс­тий ме­ні в схо­ван­ці за­хист по­дасть. Ку­п і­д он

В сві­ті не­ма жод­них гір, не­до­сяж­них для на­шої зброї: Блис­кав­ка ске­лю моя мо­же роз­би­ти ущент. Йо­а ­с аф

Я і кош­тов­не ка­мін­ня змі­нив був для се­бе у ске­лю, Зв’яза­ні ру­ки змог­ли ски­нуть кай­да­ни свої. Ку­п і­д он

Дам по­ро­шок аро­мат­ний, щоб ста­ло во­лос­ся при­ваб­ніш, Але у міс­ці оцім на­що се­бе прик­ра­шать? Йо­а ­с аф

За­пах Ве­не­ри не ми­лий — то й всі кіп­рі­о­ти не ми­лі. До­сить ме­ні, ко­ли йде ми­лий Хрис­та аро­мат. Ку­п і­д он

Пер­ла­ми й зо­ло­том ззов­ні бу­ває пок­ри­та вер­ши­на, Хоч пі­ра­мі­ду са­му скла­ло ка­мін­ня прос­те. Йо­а ­с аф

Всіх ко­ман­ди­рів, три­бу­ни і ве­жі шпи­час­ті я ки­нув, Але ще сер­це бо­лить, що це ра­ні­ше тер­пів. Ку­п і­д он

Жод­на вже ве­жа чу­до­ва не ста­не тут пе­ред то­бою, Ба­чиш один ли­ше хрест, ба­чиш і че­реп люд­ський. Йо­а ­с аф

Об­раз Хрис­та я во­лію охіт­ніш, як му­ки ко­хан­ня, Щоб ти утік, як ка­бан, гід­ний по­ка­ри хрес­та. Ку­п і­д он

а Тоб­то не за­пе­ре­чує сво­їх дій.

432

Ти по­жа­лій на­шу вда­чу і за­ки­ди го­ді ро­би­ти. «Я є учас­ник цьо­го зло­чи­ну», — ка­же на­ро­да.

Йо­а ­с аф

Ли­шень­ко! Лед­ве знай­деть­ся у ці­ло­му сві­ті лю­ди­на, Щоб її кля­та лю­бов не при­ве­ла до грі­ха! Ку­п і­д он

Ба­чить не вель­ми при­єм­но цю го­ло­ву ли­су і мер­тву, На­що пос­тій­но во­на пе­ред то­бою сто­їть? Йо­а ­с аф

Міс­це оце ви­ма­гає по­діб­них ви­до­вищ Гос­под­ніх: Пе­ред очи­ма оцей об­раз за­кон­но сто­їть. Ку­п і­д он

Та як­що є в цьо­му глузд, хай бу­де хоч цар­ський той че­реп; Ліп­ше ж, не­хай би спо­чив він у спо­кій­ній зем­лі. Йо­а ­с аф

Ро­зум ди­тя­чий у то­го, кот­рий од ске­ле­та ті­кає; Мо­же, від цьо­го і ти за­раз зля­ка­єш­ся теж. Ку­п і­д он

Ні, не вте­чу я, хі­ба на Сі­он, і ти пі­деш за мною, Ра­зом хо­ді­мо ту­ди, бу­деш су­пут­ни­ком ти. Йо­а ­с аф

Жод­на, ві­щаю, за­ва­ба не ви­тяг­не з цих пе­чер, жод­на! Вмер­ти без­печ­но отут, та­кож без­печ­но і жить. Ку­п і­д он

Ти, ві­ро­лом­ний, суд­но пус­тив, з віт­ром ук­лав­ши уго­ду, Та уни­ка він те­бе, ві­ри тво­єї й віт­рил. Йо­а ­с аф

Щоб не дог­нав мій су­пут­ник, то ми поп­ли­ве­мо по мо­рю. Він тіль­ки мо­же лі­тать, але не вміє плив­ти. Ку­п і­д он

Дé­дал ле­тів че­рез мо­ре, хоч кри­ла йо­го бу­ли штуч­ні, Тож ку­ди Де­дал діс­тавсь, чом я не мо­жу прой­ти? Йо­а ­с аф

Си­но­ві він роз’яс­нив все як слід, та кі­нець був пе­чаль­ний, Мо­ре то­ді на­рек­ли слав­ним Іка­ра ім’ям.

433

Ку­п і­д он

Цей не­дос­від­че­ний хло­пець за­ги­нув, не вмів­ши лі­та­ти, Але ме­ні од тих вод жод­них не­має заг­роз. Йо­а ­с аф

Ні, як­що бу­деш за мною іти, то на­пев­не по­ба­чу: Зги­неш у мо­рі, мов той, в ко­го роз­бивсь ко­ра­бель. Ку­п і­д он

Знаю я доб­ре мо­ря, ад­же ж ма­ти ко­хан­ня Ве­не­ра, Ка­жуть, доч­кою мор­ських вод кі­те­рій­ських бу­ла. Йо­а ­с аф

Хви­ля со­ло­на ста­тую Ді­он­ и, об­мив­ши, не зни­щить, Та­кож не мо­же заб­рать со­лі всі­єї зем­лі. Ку­п і­д он

Со­лі ба­га­то у неї, ба­га­то у неї при­на­ди, Ча­ру не має ніх­то, скіль­ки Ве­не­ра са­ма. Йо­а ­с аф

Тож, ко­ли в рід­них во­на, як Пе­лід, на­ро­ди­ла­ся во­дах, Як це бу­ва, що во­гонь ви­ник­нуть мо­же з во­ди? Ку­п і­д он

Сон­це вог­нен­не не­се своє світ­ло по на­шо­му не­бу З мо­ря ви­хо­дить во­но зав­жди, як Еос, у світ. Йо­а ­с аф

Але по то­му Ве­не­ру до се­бе візь­муть смут­ні во­ди, Тож і за­ги­не отам, звід­ки, як ка­жуть, прий­шла. Ку­п і­д он

У че­ре­паш­ці знов вип­ли­ве з мо­ря во­на, як ра­ні­ше: Пла­ва­ла ж бі­ля зем­лі, де на­ро­ди­лась ко­лись. Йо­а ­с аф

Дівс­тво не­щас­не (о го­ре!) у сві­ті не ги­ну­ло б час­то, Як­би у во­дах сво­їх зав­жди Кіп­рі­да жи­ла. Ку­п і­д он

Щоб че­ре­паш­ки зіб­ра­ли оці твої сльо­зи до­ку­пи, Тре­ба під­ста­ви­ти їх під твої сльо­зи ряс­ні.

434

Йо­а ­с аф

Ні, хай гид­ка Кі­те­рея со­бі бе­ре­же че­ре­паш­ку: Ця че­ре­паш­ка бу­ла б для мо­їх сліз за­ма­ла. Ку­п і­д он

Ти вже ме­не не ша­ну­єш, чу­жа моя ма­ти для те­бе, Та не чу­жою бу­ла, ти ме­не теж ша­ну­вав. Йо­а ­с аф

Геть за­би­рай­тесь і в ді­ви Ді­я­ни візь­міть гай для се­бе, Хто ж то­бі й Па­фії, хто царс­тво від­сту­пить своє? Ку­п і­д он

Ось Ері­ці­на, яка во­ло­діє лі­са­ми й міс­та­ми, Мо­же й оде­жу ку­пить си­ну, як­би за­хо­тів. Йо­а ­с аф

«З ма­те­рі го­лий, — ска­жи, — на­ро­див­ся і го­лий блу­каю!» Дов­го у тай­ні лю­бов го­ді ут­ри­мать свою. Ку­п і­д он

Ти од­нак, хлоп­че не­чес­ний, ог­ню до­да­єш; щоб мо­ро­зом Не за­мо­ро­зив се­бе, одяг пот­ріб­ний то­бі. Йо­а ­с аф

Я не та­кий, що бо­ю­ся узим­ку мо­ро­зів стра­шен­них, Ра­зом про­жи­ти ні­як хо­лод не мо­же й лю­бов. Зов­сім не шко­дить ме­ні твій огонь, що йо­го по­си­ла­єш. Йди, Ку­пі­до­не, сво­їм шля­хом, іди со­бі геть! Ку­п і­д он

Та від­же­ни­­бо, су­во­рий, той страх, що у сер­ці та­їть­ся; Я ж не ка­бан, що мо­їх тре­ба бо­я­тись зу­бів. Йо­а ­с аф

Знаю, що ти не ка­бан, а ще гір­ший, ніж ди­ки жах­ли­ві; Дик роз­ди­рає ли­ше ті­ло, ти ж ду­шу уб’єш. Ку­п і­д он

Чи ж те­бе, хлоп­ця прос­то­го, зля­ка­ти­ся Ла­мія мо­же? Чи це лю­бов, як не є гід­на лю­бо­ві во­на? Йо­а ­с аф

Ти не зло­бою шкід­ли­вий, ко­хан­цю, а тіль­ки лю­бов’ю; Шко­ду при­но­сить лю­бов, що про не­на­висть ка­зать!

435

Ку­п і­д он

Хай то­бі шко­дить, хто лю­бить, так бу­ду я шко­ди­ти зав­жди, Ад­же у лю­бо­ві кін­ця, зна­єш, ні­ко­ли не­ма. Йо­а ­с аф

Ні, як­що вті­ху не­на­висть не­се, бу­де при­язнь без­глуз­да, Бо як лю­бов’ю гні­тиш, нед­руг ти ми­лий ме­ні. Ку­п і­д он

а Но­там — бо­гам віт­рів.

Кли­чу, вер­ни­ся, Йо­са­фе, на­реш­ті до рід­но­го краю, Швид­ше віт­ри­ла до­вір но­тама, що їх по­не­суть. Йо­а ­с аф

До­сить цих слів! Бо віт­ри­лу мо­є­му не­ма по­во­ро­ту! В мо­ві, я ба­чу, тво­їй жод­но­го глуз­ду не­ма. Ку­п і­д он

По­ки блу­каю, три­вож­ний, по різ­них нез­на­них до­ро­гах, Кож­но­му мій смо­лос­кип бу­де ос­ві­чу­вать шлях. Йо­а ­с аф

По­ки да­ле­ка до­ро­га пош­ко­дить твої ніж­ні но­ги, Ми ще ра­ні­ше те­бе хво­рим по­ба­чим увіч. Ку­п і­д он

Двоє у ме­не є крил, на яких вся­ку від­стань здо­лаю, Но­ги по­ра­ню, то­ді кри­ла міц­ні по­не­суть. Йо­а ­с аф

Кри­ла у ме­не свої, їх не­бес­на лю­бов ме­ні ла­дить, Щоб ти, кри­ла­тий, не зміг сер­це ме­ні по­ло­нить. Ку­п і­д он

Бу­ду з то­бою іти і стрі­лою те­бе під­га­ня­ти, Щоб ти од ме­не і стріл мсти­во, Йо­са­фе, не втік. Йо­а ­с аф

Геть со­бі йди звід­сі­ля і ті стрі­ли по­кинь, які но­сиш, Я не по­жи­ва тво­го вбив­чо­го са­гай­да­ка.

436

Ку­п і­д он

Гей, по­вер­нись у свій та­бір, сол­да­те, вер­нись, ві­ро­лом­ний Зрад­ни­ку, бо до­ро­гий все­­та­ки ти ме­ні є. Йо­а ­с аф

Бу­де ду­ша, ві­ро­лом­на то­бі, зав­жди вір­ною Бо­гу, Ві­ру свою бе­ре­жу, хо­чу її збе­рег­ти. Ку­п і­д он

Ні, по­вер­ни­ся у та­бір, вер­тай­ся, зрад­ли­вий сол­да­те, Так­­бо при­ся­га твоя й чис­те сум­лін­ня ве­лить. Йо­а ­с аф

Ін­шо­го йди по­шу­кай, що під­три­мує вій­ни, Аму­ре; Я не вва­жаю се­бе во­їн­ ом вій­ська тво­го. Ку­п і­д он

Стя­ги чу­до­ві ли­ши­лись, ко­ли ти по­ки­нув наш та­бір! Все ж по­яс­ни ти ме­ні вте­чі при­чи­ну свою. Йо­а ­с аф

О ко­ман­ди­ре убо­гий, не­щас­тя лю­ди­ні від Мар­са: Прий­де ба­га­та ту­ди, бід­на від­хо­дить на­зад. Ку­п і­д он

Чи ж не зво­ру­шу­ють рід­нії ла­ри те­бе, і Аме­ра, І ті міс­ця, де ко­лись роз­ко­ші щас­тя заз­нав? Йо­а ­с аф

Зов­сім ме­не не хви­лю­ють ні ла­ри, ні рід­на Аме­ра, І не три­во­жить ме­не край, що дав­но за­ли­шив. Ку­п і­д он

Чи ж бо те­бе і Сі­он, і Ли­ван, і Кар­мел, Сі­на й Ер­мон, Чи ж оці рід­ні твої го­ри не кли­чуть те­бе? Йо­а ­с аф

Ви­ще свя­щен­них я гір цих пос­тав­лю Си­рій­ськії го­ри. Кра­ще те­пер для мо­їх сліз ця під­хо­дить го­ра. Ку­п і­д он

Прий­де по­ра, і у те­бе, Йо­са­фе, не ста­не вже ча­су Доб­рих за­жи­ти утіх, си­лу за­гу­биш свою.

437

Йо­а ­с аф

За­раз жал­кую, що час у за­ба­вах ра­ні­ше про­во­див; Вік по­важ­ні­ший уже жар­ти ко­лиш­ні заб­рав. Ку­п і­д он

Ніж­ні тро­ян­ди зри­вай, по­ки гар­ним цві­туть во­ни цві­том, Кві­ти­­бо лі­та й вес­ни ско­ро від­хо­дять од нас. Йо­а ­с аф

З лі­том від­хо­дять, по­год­жу­юсь, кві­ти, від­хо­дять з лі­та­ми, Ко­лють ко­люч­ки, од­нак, рож, кот­рі ви­ки­нув ти. Ку­п і­д он

Що ж ти ро­би­ти­меш тут, у пус­те­лі і цій са­мо­ти­ні? Як же, без­люд­ни­ку, сам ду­ма­єш жи­ти отут? Йо­а ­с аф

Тут роз­гля­да­ти я бу­ду по­дії ми­ну­ло­го ча­су, Кра­щі зга­даю ді­ла, що у жит­ті їх зро­бив. Ку­п і­д он

Лук мій візь­ми, щоб з ним га­ять хви­ли­ни спо­кій­но­го ча­су, Й, на­че бо­ги­ня, візь­ми стрі­ли і мій са­гай­дак. Йо­а ­с аф

Зброя в ру­ках но­воб­ран­ця дри­жить, бо ні­як не під­хо­дить Лук мо­їм паль­цям, ли­ше сльо­зи під­хо­дять очам. Ку­п і­д он

От­же, ди­ку­не жор­сто­кий, ти зпо­між лю­дей всіх на­пев­но Мо­жеш ди­кі­ший ще стать від оцих ди­ких вер­шин. Йо­а ­с аф

З пев­но­го ча­су я ди­кі міс­ця по­лю­бив у цім лі­сі, За­раз нав­чи­лось моє сер­це їх ніж­но лю­бить. Ку­п і­д он

Ехо, ота що лу­нає у лі­сі, жи­ве у пе­че­рах, Пла­че, су­мує во­на, тер­пля­чи му­ки свої. Йо­а ­с аф

Та не зво­ру­шу­ють сльо­зи оті й по­ка­ян­ня сер­деч­ні: Виб­равсь на го­ру її й му­чить ту нім­фу Амур.

438

Ку­п і­д он

Це че­рез те­бе, Йо­са­фе, ха­лі­бів уже не бо­ять­ся, Ерікс з Ха­ріб­дою теж ста­ли в жит­ті не страш­ні. Йо­а ­с аф

Сер­це па­лає, в яко­му свя­щен­ний во­гонь роз­го­рів­ся, Сер­ця твер­до­го ні­як взя­ти не мо­же во­гонь. Ку­п і­д он

Все ж по­ка­жи, до­ро­гий мій Йо­са­фе, свій ніж­ний ха­рак­тер, Гнів і у зві­рів ли­хих лють вик­ли­кає страш­ну. Йо­а ­с аф

Жер­твою став, оче­вид­но, сво­їх я со­юз­ни­ків­зві­рів, Тож і жор­сто­ким ме­не бу­ти нав­чи­ли во­ни. Ку­п і­д он

Глянь, і для ди­ко­го зві­ра кві­ту­ча по­ра нас­ту­пи­ла, Скрізь є чи­ма­ло спо­кус, ма­нять і зві­ра во­ни. Йо­а ­с аф

Геть за­би­рай­ся ме­ні із очей, Ку­пі­до­не без­стид­ний, Зник­ни з очей, бо рі­зóк си­лу піз­на­єш мо­їх! Ку­п і­д он

Ка­ме­нем в ске­лях, Йо­са­фе, ста­єш; ко­ли ж ба­чиш гор­го­ну. Що за­мі­няє усіх в ка­мінь, бе­ре те­бе сміх. Йо­а ­с аф

В ске­лю, що ко­тить­ся вниз, ви­пус­кай ти стрі­лу свою кво­лу, Але, вер­нув­шись, стрі­ла го­ло­ву вра­зить то­бі. Ку­п і­д он

Чи є при­чи­на для нас не­ві­до­ма, що сльо­зи з’яв­ляє? Мо­же це ста­тись, як лук ста­не пош­код­же­ний мій. Йо­а ­с аф

Скіль­ки ра­зів на­ма­льо­ва­ні гу­би при­ваб­ли­вим ча­ром Швид­ко зми­ва­ла во­да, що не­се лас­ку для нас. Ку­п і­д он

Час­то і очі люд­ськії, піз­нав­ши лю­бов Ку­пі­до­на, Зов­сім не ся­ють вог­нем, ли­ше мок­рі­ють од сліз.

439

Йо­а ­с аф

Ти ж заг­лу­ши­ти не мо­жеш на­сін­ня ри­дань спра­вед­ли­вих. Час­то оп­ла­ку­єм те, з чо­го смі­я­лись ра­ніш. Ку­п і­д он

В те­бе є двоє очей, що нас­лі­ду­ють двох си­нів Ле­ди. Ти ж сльо­зо­точ­но кі­нець свій уже май­же про­жив. Йо­а ­с аф

Хай, бо як очі мої із не­бес­ним вог­нем поз­ма­га­лись, То у смер­тель­ній во­ді мо­жуть по­гас­нуть во­ни. Ку­п і­д он

З жа­лю зні­му я пов’яз­ку, яка об­ви­ва­ла ці скро­ні, Щоб бі­ла хус­тка моя мок­ре об­тер­ла ли­це. а Про­пуск в ру­ко­пи­сі.

Йо­а ­с аф

Стріч­ку з чо­ла…а Стріч­ка свя­щен­на оця му­сить чо­ло об­ви­вать. Ку­п і­д он

Чом уни­ка­єш бу­дин­ків, де лю­ди в міс­тах про­жи­ва­ють? Ди­ко­му зві­ру ли­ши неп­ро­хід­ні бо­ло­та. Йо­а ­с аф

Звід­ни­ків ду­мав зля­ка­ти, ля­ка­єш­ся го­ло­су ле­ва, Звід­ни­ця шко­дить не­раз більш, ніж ле­ви­ця страш­на. Ку­п і­д он

На­що рів­ня­єш з ле­ви­цею звід­ни­цю, звід­ни­ка з ле­вом? Таж не­по­діб­ні во­ни, від­стань між ни­ми знач­на. Йо­а ­с аф

б Тут гра слів:

ла­тин­ською мо­вою Ie­no — звід­ник, а Ieo — лев. Так са­мо в сло­вах Ie­na — звід­ ни­ця, а Iea — ле­ви­ця.

Звід­ни­ця ста­не ле­ви­цею, в ле­ва за­мі­нить­ся звід­ник — Лі­те­ру тре­ба од­ну з пев­но­го міс­ця заб­ратьб. Ку­п і­д он

Зов­сім не ли­чить, щоб лю­ди жи­ли у гу­ща­ви­нах лі­су, Зав­жди зві­ри­не жит­тя зві­ра­ми ро­бить лю­дей. Йо­а ­с аф

Ду­же хо­тів би, аби між лю­дей про­жи­ва­ли всі зві­рі, На­ше жит­тя між лю­дей ста­ло зві­ри­не дав­но.

440

Ку­п і­д он

Все ж та­ки бар­си й вов­ки со­бі ґро­тів ок­ре­мих шу­ка­ють Зов­сім по­рож­ніх, ту­ди врод­же­на ди­кість же­не. Йо­а ­с аф

Ніж­на го­луб­ка шу­кає без­печ­но­го міс­ця в пе­че­рі, Щоб там од кіг­тів шу­лік пиль­но схо­ва­ти се­бе. Ку­п і­д он

Спра­ви сіль­ські не­хай хва­лить се­ло, а Йо­саф жив у міс­ті; Міс­то — жит­ло для лю­дей так, як для зві­рів — лі­си. Йо­а ­с аф

Ду­шу по­ло­нять мою неп­рог­ляд­ні бо­ри й шум­ні рі­ки; Де Ар­те­мі­да ли­ше ди­ких вби­ває тва­рин. Ку­п і­д он

Знай, що на те­бе че­кає удар, а не стрі­ли жит­тє­ві, За­раз же хо­чу пус­тить в те­бе свою я стрі­лу. Йо­а ­с аф

Знай, що твоя пе­ре­мо­га не бу­де дос­той­на трі­ум­фу, Бо пе­ре­мо­га моя в тім, що я мо­жу втек­ти. Ку­п і­д он

Я за то­бою ус­лід по­ле­чу на швид­ких сво­їх кри­лах; Пі­шу лю­ди­ну дог­нать зов­сім не важ­ко ме­ні. Йо­а ­с аф

Та ко­ли тем­не чо­ло ти за стріч­кою му­сиш хо­ва­ти, То вслід за мною дар­ма йти: я пі­ду ма­нів­цем. Ку­п і­д он

Ки­дає вій­ни га­неб­ні сол­дат збро­є­нос­ця Гра­ди­ва, Зна­юч­ и: мо­же гро­шей в ме­не со­бі за­ро­бить. Йо­а ­с аф

Ти і слі­пий, і діт­вак, бо хто йде на вій­ну доб­ро­віль­но? Де є слі­пий ко­ман­дир? Зброї не знає хлоп­чак! Ку­п і­д он

Хоч я діт­вак і очей не­ма в ме­не на ло­бі слі­по­му, Та в ру­ці сяє во­гонь, що не­се світ­ло яс­не.

441

Йо­а ­с аф

Ва­ду без­стид­но­го ло­ба хо­ва­єш, йо­го обв’язав­ши, Тож і не вид­но чо­ла, а на чо­лі і очей. Ку­п і­д он

Буй­не во­лос­ся моє в’яже міц­но ця стріч­ка ву­зень­ка, Що я но­шý, але ти ба­чиш її на очах. Йо­а ­с аф

Я — за­хис­ник, розв’язав би чо­ло твоє те ви­ну­ва­те, Віль­ний од зло­чи­ну, я і від кай­да­нів звіль­нюсь. Ку­п і­д он

Де ж ота ве­лич, па­ху­ча пур­пу­ра, прик­ра­си і то­га? Чи ж не всмі­ха­лись ко­лись гор­до ус­та і твої? Йо­а ­с аф

Ми поз­ні­ма­ли від­зна­ки, при­бо­ри, ві­нок, аму­ле­ти І всі прик­ра­си, що їх но­сять зви­чай­но вож­ді. Ку­п і­д он

а Сти­гій­ський пе­кель­ний.

—

Чом не ма­лю­єш ли­ця ти, аби, як во­гонь, чер­во­ні­ло? Чом не ма­лю­єш очей в ко­лір сти­гій­ськи­йа як слід? Йо­а ­с аф

Знай же: не лю­бить ли­це на­ше бу­ти рум’яне од фар­би Тіль­ки, як не­міч піз­на, по­чер­во­ніє во­но. Ку­п і­д он

Що­ки твої не раз, втра­тив­ши ко­лір блі­дий, чер­во­ні­ли, Бі­ла лі­лея отак сяє рум’ян­цем од рож. Йо­а ­с аф

На­що ме­ні ужи­ва­ти якісь особ­ли­вії ма­зі; До­сить рум’ян­цю, ко­ли, чис­тий, прик­ра­сить ли­це. Ку­п і­д он

Ма­зі баль­за­мо­ві роб­лять чу­жин­ці, а де на­ші влас­ні? Ти кі­кі­лій­ською теж ма­зав во­лос­ся своє. Йо­а ­с аф

Лі­ки ко­лись ужи­вав ці, кот­рі ша­ну­вав особ­ли­во, Ра­на уже за­жи­ла, лі­ки від­ки­нув отож.

442

Ку­п і­д он

Як за­нед­ба­єш во­лос­ся, сто­їть во­но ди­бом на ло­бі, Хоч і бли­ща­ло ра­ніш кра­ще, ніж дзер­ка­ла скло. Йо­а ­с аф

На­що рів­ня­єш із дзер­ка­лом зов­ніш­ність, хлоп­че шля­хет­ний? Ги­не од­на­ко во­на так, як і скло нет­рив­ке. Ку­п і­д он

Вóро­же сил під­зе­мель­них, од скла від­різ­ня­єш­ся ду­же, Тож у ста­ре­чу візь­ми ру­ку ти стрі­ли слаб­кі. Йо­а ­с аф

До­сить зіт­хан­ня мої ви­пус­ка­ють із гру­дей по­віт­ря; Гість мо­го сер­ця — лю­бов — ось де при­чи­на зіт­хань. Ку­п і­д он

То одяг­ни свою ту­ні­ку, зо­ло­том ши­ту май­стер­но, І, як ра­ні­ше, вша­нуй ті­ло зі сма­ком своє. Йо­а ­с аф

Уша­ну­вав я все­виш­ніх дос­той­но, не ті­ло, бо ша­на Ця не ме­ні, а ли­ше Бо­гу на­ле­жить уся. Ку­п і­д он

В те­бе не вид­но ні ски­пет­рів, ані брас­ле­тів за доб­лесть, І на ра­ме­нах тво­їх з мі­ді ві­ноч­кі­ва не­ма.

а Тоб­то вій­сько­вих від­знак.

Йо­а ­с аф

Ро­зум ко­лись мій під­влад­ний кай­да­нам тво­їм був пос­тій­но, Ще за жит­тя я звіль­нивсь од цих кай­да­нів тяж­ких. Ку­п і­д он

З ка­ме­нем цін­ним се­реж­ка зви­са­ла з про­би­то­го ву­ха, А на ру­ці лан­цю­жок в те­бе за доб­лесть бли­щав. Йо­а ­с аф

В ка­мінь Ме­ду­за який пе­рет­во­рює, го­ді вга­да­ти; Ба­чу, що ка­мінь і ти в звич­ні вкла­да­єш сло­ва. Ку­п і­д он

Як я ут­ра­чу те­бе і да­рем­ний при­хід мій та пра­ця, То не­ве­ли­ка пе­чаль втра­ти­ти чем­ні сло­ва.

443

Йо­а ­с аф

Йди со­бі звід­си, дос­від­че­ний звід­ни­ку, геть за­би­рай­ся, Слів не ки­дай ти сво­їх силь­ним, бур­хли­вим віт­рам. Ку­п і­д он

Хо­чу, щоб но­ти нес­ли па­ру­си й ко­ра­бель твій на­дій­но; Тож но­ти сло­во та­ке і по­ба­жан­ня не­суть. Йо­а ­с аф

Ро­зум спо­кій­ний у ме­не, суд­но бу­де теж не­по­руш­не, Ро­зум при пла­нах сво­їх, на сво­їм міс­ці суд­но. Ку­п і­д он

На­віть де­ре­ва із се­бе ски­да­ють мін­ли­ве уб­ран­ня, Біль­ше чут­тя у де­рев, ніж у тво­їй є ду­ші. Йо­а ­с аф

Ро­зум сто­їть не­по­хит­но, не змі­нить йо­го жо­ден за­дум: Я не та­кий, щоб ме­не будь­­я­кий ві­тер схи­ляв. Ку­п і­д он

О не­по­хит­ний, про­си і пог­ро­жуй, не змо­жеш здо­ла­ти Силь­ну у сві­ті лю­бов — все по­до­лає во­на! Йо­а ­с аф

Бу­ду сто­я­ти я тут, на­че ске­ля під час бу­ре­вію, Чут­ка по мо­рю про це ско­ро ро­зій­деть­ся скрізь. Так я ка­жу, і ті­кає мій ро­зум од те­бе, лю­бо­ві Ніж­ної, хлоп­че; іде плоть у пе­че­ру моя.

444

ТЕ­О­ФАН ПРО­КО­ПО­ВИЧ У КИ­ЇВ­СЬКО­МУ АТЕ­НЕЇ

Т. Про­ко­по­вич упи­сав се­бе в ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру, зок­ре­ма в Ки­їв­ський Ате­ней, як особ­ли­во склад­ну пос­тать. Про­жив усьо­го 56 ро­ків, але в цей час бу­ло вит­ра­че­но без­ліч енер­гії — доб­ро і ли­хо­нос­ної; зпід йо­го енер­гій­но­ го пе­ра вип­ли­ва­ли найс­клад­ні­ші фі­ло­соф­ські роз­мис­ли, ху­дож­ні тво­ри, бо­гос­лов­ські мір­ку­ван­ня, про­ек­ти дер­жав­них ре­форм, чи­ма­ло лис­тів до при­ват­них осіб, тво­ри для нас­та­нов­лен­ня мо­ло­ді. Пе­ред на­ми ви­кін­че­ний, на­віть кла­сич­ний тип мит­ця та мис­ли­те­ля — кар’єрис­та, який не гре­бу­вав за­со­ба­ми для до­сяг­нен­ня влас­них ці­лей, у все вкла­да­ю­чи не так сус­піль­ні, як при­ват­ні ін­те­ре­си, і са­ме це й ста­ло го­лов­ним ру­ші­єм йо­го ді­яль­нос­ті. На­че на до­го­ду цій неод­ноз­нач­нос­ті скла­ло­ся так, що не мо­же­мо ска­за­ти на­пев­не, на­ро­див­ся він 9 чи 17 чер­вня 1681 ро­ку і чи був наз­ва­ний спер­ шу Єли­се­єм чи Єле­а­за­ром. Був ки­я­нин ро­дом, ра­но оси­ро­тів, але го­ді наз­ва­ ти пріз­ви­ще йо­го бать­ка, тоб­то йо­го влас­не, ад­же Про­ко­по­вич — ро­до­ве пріз­ви­ще ма­те­ри­не. Влас­не, Те­о­фа­ном Про­ко­по­ви­чем був дядь­ко мис­ли­те­ля — «по­важ­ний, знач­ний, доб­ре вис­лу­же­ний і со­лод­ко­мов­ний про­по­від­ник», як зха­рак­те­ри­зу­вав йо­го Дмит­ро Туп­та­ло; він, цей дядь­ко, став рек­то­ром Ки­їв­ської ака­де­мії піс­ля С. Го­лов­чи­ча, і са­ме в йо­го час ко­ле­гі­ум пе­рет­во­рив­ ся в ака­де­мію. Цей ді­яч, хоч і по­мер, ко­ли Єли­сею (Єле­а­за­ру) бу­ло тіль­ки ві­сім ро­ків, але пев­не зро­бив на хлоп­ця не­ма­лий вплив, ко­ли зва­жив за не­об­хід­не наз­ва­ти­ся йо­го іме­нем, став­ши Те­о­фа­ном Про­ко­по­ви­чем Дру­гим. Дядь­ко за­ро­нив у юну ду­шу по­тяг до на­у­ки й са­ме це по­тяг­ло юна­ка піз­ ні­ше, піс­ля нав­чан­ня в Ки­їв­ській ака­де­мії, в да­ле­кі сві­ти, щоб здо­бу­ти ос­ві­ ти як­най­біль­ше. Йо­го по­ва­бив шлях, про­то­ре­ний ук­ра­їн­ською мо­лод­дю ще з XV ст. — за кор­дон, в єв­ро­пей­ські уч­бо­ві зак­ла­ди. У 1698 р., за­кін­чив­ши фі­ло­соф­сько­го кур­са Ки­їв­ської ака­де­мії, по­дав­ся спер­шу, зда­єть­ся, на Го­ро­ ден­щи­ну, де всту­пив до ва­си­лі­ян­ської шко­ли в Би­те­ні — тут пе­рей­шов в унію та пос­тригсь у чен­ці, як вва­жа­ють од­ні дослід­ни­ки, під іме­нем Єли­ сей, а ін­ші — Са­му­їл. Але й цей факт, як ба­га­то що в бі­ог­ра­фії Т. Про­ко­по­ ви­ча, не­пев­ний. Ма­є­мо свід­чен­ня, що з Ки­є­ва він по­дав­ся до Льво­ва, по­тім до Кра­ко­ва, а ще ін­ші (М. Ро­ди­шев­ський) свід­чать, що він по­ї­хав до Во­ло­ди­ ми­ра­­Во­лин­сько­го, де пос­тригсь у чен­ці, став ди­я­ко­ном і пре­фек­том во­ло­ ди­мир­ських шкіл. Тут не зат­ри­мав­ся, а опи­нив­ся не­за­ба­ром у Ри­мі, в ко­ле­гії свя­то­го Ата­на­сія, ут­во­ре­ній па­пою Гри­го­рі­єм XI­II для ка­то­ли­ків — гре­ків та слов’ян. Сту­ді­ю­вав, зда­єть­ся, три ро­ки, вив­ча­ю­чи ри­то­ри­ку, фі­ло­со­фію, іс­то­рію хрис­ти­янс­тва й Ста­ро­дав­ньо­го Ри­му, бо­гос­лов’я, чи­тав грець­ких та рим­ських кла­си­ків. Мож­ли­во, наз­вав­ся тут, у Ри­мі, Са­мій­лом Це­рей­ським,

445

446

бо са­ме та­ко­го уч­ня «ве­ли­ких здіб­нос­тей і най­ви­що­го ус­пі­ху» зга­ду­ють до­ку­мен­ти, а мож­ли­во, цей Це­рей­ський бу­ло бать­ків­ським пріз­ви­щем Про­ ко­по­ви­ча? Зго­дом звід­си ті­кає, опи­ня­єть­ся в По­ча­є­ві, де пе­рей­шов знов у пра­вос­лав­ну кон­фе­сію. По то­му по­вер­нув­ся до Ки­є­ва, взяв­ши со­бі (в 1705 р.) ім’я та пріз­ви­ще дядь­ка. У Ки­є­ві Т. Про­ко­по­вич од­ра­зу вхо­дить у ко­ло ки­їв­ських уче­них та по­е­тів, що гру­пу­ва­ли­ся дов­ко­ла Ака­де­мії, і про­жив тут чо­тир­над­цять ро­ків — це був час най­ви­що­го зле­ту йо­го та­лан­ту й най­ви­щої ду­хов­ної від­да­чі.В 1704 р. він уже про­фе­сор Ака­де­мії, де вик­ла­дає по­е­ти­ку, ри­то­ри­ку, фі­ло­со­фію, а в ме­жах ос­тан­ньої — фі­зи­ку, ариф­ме­ти­ку й ге­о­мет­рію, зреш­тою — бо­го­ слов’я, дій­шов­ши тут най­ви­щих від­знак: став пре­фек­том, а по­тім рек­то­ром, а вод­но­час ігу­ме­ном Брат­сько­го мо­нас­ти­ря, до яко­го Ака­де­мія бу­ла при­пи­ са­на. Вик­ла­да­ю­чи по­е­зію в 1704–1705 рр. він склав свою по­е­ти­ку і на­пи­сав дра­му «Во­ло­ди­мир». За­го­ло­вок по­е­ти­ки взя­то у Квін­ті­лі­я­на, а що­до внут­ ріш­ньої бу­до­ви без­по­се­ред­ньо опер­ся на твір Я. Пон­та­на «Po­e­ti­ca­rum Ins­ti­ tu­ti­o­rum Lib­rit­res» (1594). Наш те­о­ре­тик ско­ро­тив кни­гу Я. Пон­та­на, до­дав­ ши влас­ні прик­ла­ди й тлу­ма­чен­ня. Особ­ли­віс­тю тво­ру Т. Про­ко­по­ви­ча бу­ло зок­ре­ма те, що він на­ма­гав­ся очис­ти­ти те­о­рію по­е­зії від над­мір­ної ба­ро­ко­ вої фор­ма­ліс­ти­ки, до­ве­де­ної нап­ри­кін­ці XVII ст. до край­нос­ті, тоб­то Т. Про­ ко­по­вич хо­тів на­вер­ну­ти ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру до кла­си­циз­му. Він ви­во­ дить до іде­а­лу ста­рок­ла­сич­ні тво­ри не тіль­ки ла­тин­ські, але й грець­кі, по­к­ли­ка­єть­ся на Аріс­то­те­ля, Го­ра­ція й Ан­то­нія Со­фіс­та, а та­кож пред­став­ ни­ків за­хід­но­єв­ро­пей­сько­го Ре­не­сан­су (Ж. Ска­лі­гер, Т. Тас­со, Е. Рот­тер­дам­ ський), тво­ри фран­цузь­ко­го ба­ро­ко­во­го кла­си­циз­му («Сід» П. Кор­не­ля), на­ма­га­єть­ся ви­віль­ни­ти по­е­ти­ку Ки­їв­ської ака­де­мії від впли­ву ла­ти­но­­ поль­ських по­е­тич­них зраз­ків, ви­лу­чає з ужит­ку так зва­ні кур­йоз­ні вір­ші, за­суд­жує ри­му в ла­тин­сько­му вір­ші й про­по­нує до­рів­ня­ти «слов’янсь­кий вірш» до ла­тин­ських зраз­ків, тоб­то пи­са­ти на міс­це­вій мо­ві за латин­ським зраз­ком. Цей но­вий нап­ря­мок не здо­був у Ки­їв­ській ака­де­мії од­но­душ­но­го сприй­нят­тя: від­то­ді те­о­ре­ти­ки по­е­зії піш­ли дво­ма шля­ха­ми: од­ні за Т. Про­ ко­по­ви­чем, ін­ші за ста­ри­ми зраз­ка­ми. Т. Про­ко­по­вич не ство­рив сво­го ор­га­ніч­но­го по­е­тич­но­го сві­ту, сво­єї, так би мо­ви­ти, по­е­тич­ної сис­те­ми, як це ство­ри­ли Л. Ба­ра­но­вич, І. Ве­лич­ков­ ський, Кли­мен­тій Зі­но­ві­їв, Д. Брат­ков­ський, Г. Ско­во­ро­да та ін­ші. Йо­го вір­ ші не ви­хо­дять за ме­жі шкіль­ної тра­ди­ції: в ос­но­ву тво­ру мав клас­ти­ся звіс­ ний ан­тич­ний мо­тив, яко­му да­ва­ла­ся від­по­від­на по­е­тич­на об­роб­ка (яви­ще сер­йоз­но­го тра­вес­ту­ван­ня), Про­ко­по­ви­че­ва об­роб­ка зав­жди ці­ка­ва й ори­гі­ наль­на, але це час­то більш по­е­тич­ні впра­ви, хоч по­ет пос­лі­дов­ні­ше від сво­ їх по­пе­ред­ни­ків уво­дить лі­рич­не «я». Ори­гі­наль­ні­ший він у са­ти­рич­них тво­рах, дає зра­зок ін­тим­ної лі­ри­ки.В ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі но­во­го сло­ва в по­е­зії він не ска­зав, бо йо­го по­е­тич­ний мік­рос­віт, хоч і на­яв­ний, але об­ме­ же­ний. Вод­но­час був блис­ку­чим вер­си­фі­ка­то­ром і не один йо­го твір збе­ріг ес­те­тич­не зна­чен­ня й до­те­пер. На­віть при фор­маль­них но­ва­ці­ях у дра­мі, він у зміс­ті ціл­ком тра­ди­цій­ний. Тво­рить але­го­рію, але сво­є­рід­ну. Т. Про­ко­по­ви­ча не­да­рем­но зви­ну­ва­чу­ва­ли в про­тес­тан­тиз­мі: в об­ра­зах

Же­ри­во­ла, Ку­ро­я­да, Пі­я­ра, по­да­них у дра­мі «Во­ло­ди­мир» по­ет кар­тав чер­нец­тво та ду­хо­венс­тво у про­тес­тант­ських­ ­та­ки фор­мах, піз­ні­ше Мар­кел Ро­ди­шев­ський, су­час­ник Т. Про­ко­по­ви­ча й та­кож вик­ла­дач Ки­їв­ської ака­де­мії, на­пи­ше в до­но­сі на мис­ли­те­ля (той до­нос скла­дав­ся з 48 пун­ктів): «Прий­шов­ши в Ки­їв, він, Те­о­фан, з’явив се­бе як ве­ли­кий рев­ниль­ник бла­го­чес­тя, за це по­ча­ли йо­го там лю­би­ти і пос­та­но­ви­ли учи­те­лем. А ко­ли він на то­му вчи­ тельс­тві ут­вер­див­ся, по­чав він ки­їв­ських та ма­ло­ро­сій­ ських жи­те­лів, ді­тей та до­рос­лих, зап­ро­шу­ва­ти до се­бе і вчи­ти сво­є­му єре­тиц­тву, сі­ю­чи в на­род чис­лен­ні єре­сі й без­чис­лен­ні огу­ди на пра­вос­лав­ну цер­кву... ла­яв він і ли­хо­єм­но огуд­жу­вав свя­ще­ни­чий та чер­не­чий чин... і не ли­ше сло­вес­ним учен­ням, але й пи­сан­ня­ми сво­їм ­ и по­чав учи­ти в Ки­є­ві єре­тиц­тву». У двад­ця­то­му пун­кті до­но­ су М. Ро­ди­шев­ський за­я­вив, що Т. Про­ко­по­вич «на­зи­ває русь­ких свя­ще­ни­ків же­ри­во­ла­ми, ли­це­мі­ра­ми, ідоль­ськи­ми жер­ця­ми, а чен­ців — чор­ни­ми му­жи­ка­ми й чор­та­ми, чер­нец­тво са­ме й чер­ниць ба­жає ви­ко­рі­ни­ти». Піз­ні­ше під­няв по­ле­мі­ку суп­ро­ти Т. Про­ко­по­ви­ча та­кий пос­ прав­жньо­му вче­ний муж, як Т. Ло­па­тин­ський, осуд­жу­ю­чи в сво­є­му «Іго­ві Гос­под­ньо­му» (1712) Про­ко­по­ви­че­ву «Кни­жи­цю». Во­ро­га­ми мис­ли­те­ля ста­ ли та­кі уче­ні ав­то­ри­те­ти, як Г. Виш­нев­ський та С. Явор­ський. Щоб зро­зу­мі­ти ко­ре­ні цьо­го кон­флік­ту з час­ти­ною ки­їв­сько­го уче­но­го сві­ту, тре­ба ко­рот­ко ог­ля­ну­ти те ос­нов­не, що вит­во­рив уче­ний у то­му ча­сі — йо­го фі­ло­соф­ські трак­та­ти. Приб­лиз­но 1706–1707 рр. Т. Про­ко­по­вич вик­ла­дав на­у­ку про ора­тор­ське мис­тец­тво.В цій га­лу­зі він знач­но ві­дій­шов від тра­ди­цій­них поль­сько­­ла­ тин­ських ри­то­рик, наб­ли­зив­шись до кла­сич­ної те­о­рії крас­но­мовс­тва. «Ри­то­ри­ка» Т. Про­ко­по­ви­ча бу­ла но­вин­кою в Ки­їв­ській ака­де­мії. Піс­ля ньо­ го, як і те­о­рія по­е­ти­ки, ри­то­ри­ка по­чи­нає тут роз­ви­ва­ти­ся дво­ма нап­рям­ка­ ми — за но­вим та ста­рим, ін­ко­ли во­ни змі­шу­ють­ся, а ча­сом іс­ну­ють по­руч, так С. Ку­ляб­ка в пер­шо­му сво­є­му кур­сі йде за ста­ри­ми зраз­ка­ми ри­то­рик, а в дру­го­му нас­лі­дує Про­ко­по­ви­ча. Піс­ля ри­то­ри­ки про­фе­сор пе­рей­шов у клас фі­ло­со­фії, де вчив приб­лиз­ но в 1707–1710 рр. Це був час най­біль­шо­го зле­т у ду­хов­ної си­ли мис­ли­те­ля. Ос­но­ву фі­ло­соф­сько­го кур­су скла­ли трак­та­ти з на­т ур­фі­ло­со­фії або фі­зи­ ки й ло­гі­ки — ру­ко­пи­си цих праць збе­рег­ли­ся час­тко­во. Від­сут­ній, зок­ре­ ма, трак­тат про ме­та­фі­зи­ку. Чи­тав Т. Про­ко­по­вич в Ака­де­мії ще й курс ма­те­ма­ти­ки й те­о­ло­гії, ос­тан­ній був пе­рек­ла­де­ний на ро­сій­ську з ла­ти­ни ще в XVIII ст. Як і в по­ез­ ії сво­го мік­рос­ві­ту, так у фі­ло­со­фії — сво­єї фі­ло­соф­ської сис­те­ ми Про­ко­по­вич не ство­рив, йо­го тво­ри — зіб­ран­ня ду­мок по­пе­ред­ни­ків, сво­є­рід­но пе­реп­лав­ле­не в гор­ни­лі твор­чої ін­ди­ві­ду­аль­нос­ті мис­ли­те­ля. Бу­ду­чи в ос­но­ві ком­пі­ля­тив­ни­ми, во­ни не поз­бав­ле­ні й ори­гі­наль­них ду­мок. Най­біль­ше зна­чен­ня для з’ясу­ван­ня фі­ло­соф­ських пог­ля­дів Т. Про­

Ректор Київської академії, архієпископ Теофан Прокопович. Портрет ХІХ ст.

447

448

ко­по­ви­ча ма­ють йо­го кур­си на­тур­фі­ло­со­фії та ло­гі­ки. У йо­го тво­рах, знач­ною мі­рою те­о­соф­ських, мо­же­мо від­най­ти ви­раз­ні еле­мен­ти пан­те­їз­му та де­їз­му. У мис­ли­те­ля чи не впер­ше в ук­ра­їн­ській фі­ло­ со­фії з’яв­ля­єть­ся пос­ту­лат, що Бог — це од­не з виз­на­чень при­ро­ди; дум­ка, що знай­шла по­тім ви­раз­не ок­рес­лен­ня у Г. Ско­во­ро­ди (зга­дай­мо при­на­гід­но, що ос­тан­ній учив­ся у Г. Ко­нись­ко­го та М. Ко­за­чин­сько­го, уч­нів Т. Про­ко­по­ ви­ча). Світ, за Про­ко­по­ви­чем, є ма­те­рі­яль­ним спо­лу­чен­ням ре­чей, а всі ті­ла, ре­чі, й пред­ме­ти скла­да­ють­ся з ма­те­рії. Мис­ли­тель по­ру­шує пи­тан­ня про мно­жин­ність сві­тів, з особ­ли­вою сим­па­ті­єю зга­дує про пог­ля­ди М. Ку­зан­ сько­го, Д. Бру­но, Г. Га­лі­лея, вво­дить у свою фі­ло­со­фію по­ши­ре­не в ча­си Від­ род­жен­ня вчен­ня про рух, звер­та­єть­ся (шир­ше, ніж йо­го по­пе­ред­ни­ки) до но­віт­ньо­го при­ро­доз­навс­тва, зок­ре­ма до ідей Ко­пер­ни­ка, Де­кар­та та ін­ших. Ви­су­нув дум­ку, що фі­зич­не ті­ло є без­ко­неч­не, що на­віть атом по­діль­ний. Сфор­му­лю­вав смі­ли­вий для сво­го ча­су пос­ту­лат, який руй­ну­вав не­по­руш­ ну іс­тин­ність Свя­то­го Пись­ма. Ви­мо­га чіт­ко­го обґ­рун­ту­ван­ня іс­ти­ни — ось ос­нов­ний ме­тод фі­ло­соф­ських тво­рів мис­ли­те­ля. Тож у став­лен­ні йо­го до на­у­ко­во­го знан­ня ви­я­ви­ли­ся ті ри­си, що спо­рід­ню­ють йо­го з гу­ма­ніс­та­ми Від­род­жен­ня та Прос­віт­ниц­тва. Звід­си по­чи­на­єть­ся та особ­ли­ва не­щад­ність, з якою ста­вив­ся до за­хис­ни­ків тра­ди­цій­них пог­ля­дів та ду­мок. Дум­ка, зак­ла­ де­на у «Во­ло­ди­ми­рі», пов­то­рю­єть­ся й у ри­то­ри­ці: «Дех­то відс­тра­шує від знань са­мим по­нят­тям по­бож­ної прос­то­ти й схва­лює не­ос­ві­че­ність». Усі ці пог­ля­ди сво­го ча­су бу­ли не тіль­ки смі­ли­ви­ми, але й нес­прий­нят­ни­ ми, і не див­но, що вик­ли­ка­ли не­га­тив­ну оцін­ку й ре­ак­цію. У 1713 р. в Ака­де­ мії на чис­лен­но­му вче­но­му зіб­ран­ні М. Ро­ди­шев­ський та Г. Виш­нев­ський пуб­ліч­но вис­ту­пи­ли про­ти вчен­ня Про­ко­по­ви­ча, виз­нав­ши йо­го каль­ві­ ніст­ським і та­ким, яке су­пе­ре­чить ви­мо­гам пра­вос­лав­ної цер­кви. У жит­ті Про­ко­по­ви­ча мо­же­мо по­мі­ти­ти ці­ка­ву ри­су: в яке б се­ре­до­ви­ще він не пот­рап­ляв, нез­мін­но ста­вав улюб­лен­цем яко­їсь ви­со­ко­пос­тав­ле­ної осо­би, а вод­но­час на­жи­вав со­бі че­рез гос­трий і не­тер­пи­мий ха­рак­тер без­ліч во­ро­гів. Так бу­ло ще в Ри­мі, так скла­да­ло­ся й піз­ні­ше. Всі ці ре­чі кон­че тре­ ба ма­ти на ува­зі, ана­лі­зу­ю­чи йо­го по­е­зію. От­же, ко­ли він пи­ше вір­ша «Пох­ ва­ла Бо­рис­те­ну», то ос­нов­на рі­ка Ук­ра­ї­ни зов­сім не пос­тає тут як її сим­вол, а опи­су­єть­ся у від­сто­ро­не­них, прав­да, то­нах із па­те­тич­ни­ми пе­ре­біль­шен­ ня­ми: Дніп­ро упо­діб­ню­єть­ся до мо­ря, бі­ля ньо­го — ске­лі ве­ли­кі, ярість вод «ша­ле­на» — все це пе­ре­біль­шен­ня. З ре­аль­но­го опи­су: рі­ка час­то мі­няє рус­ ло (чи не через це виникло за­хоп­лен­ня Дніп­ром?), її лу­ки пов­ні трав, во­да — м’яка й про­зо­ра, в дов­ко­лиш­ніх лі­сах бджо­ли від­кла­да­ють мед, по уз­біч­ чях — міс­та й се­ла, а Ки­їв — «ма­ти дер­жа­ви мо­гут­ньої» (ма­єть­ся тут на ува­ зі, оче­вид­но, Ро­сія) і бать­ків­щи­ни оз­до­ба. Дніп­ро — тор­го­вель­на ар­те­рія, слу­жить і для мі­лі­тар­них ці­лей. Оце й усе: хо­лод­но, від­сто­ро­не­но, але доб­ре ви­роб­ле­ним, кла­сич­ним вір­шем на­пи­са­но. Ко­ли ж по­дає по­ет «Опис Ки­є­ ва», то тут уза­га­лі від­сут­ні ре­а­лії, весь твір — ба­ро­ко­ва гра: сло­ва пер­ших двох ряд­ків пе­рес­тав­ля­ють­ся в різ­ний спо­сіб, але від­би­ва­ють зміст по­пе­ ред­ній, і так ва­рі­ю­єть­ся дев’ят­над­цять ра­зів, тоб­то пе­ред на­ми шко­ляр­ська впра­ва. «Бай­ка про сіль­ську та місь­ку ми­шу» — на те­му пе­ре­ваг чес­ної бід­

нос­ті над не­пев­ним ба­гатс­твом. Ло­зунг Про­ко­по­ви­ча: «Хай прос­ві­че­ність хви­лює час» від­би­то у вір­ші «Епіг­ра­ма на па­пу Ур­ба­на VI­II з при­во­ ду су­ду над Га­лі­лео Га­лі­ле­єм»: вар­вар­ська ту­пість мо­же бу­ти в най­ви­що­го ду­хов­но­го са­нов­ни­ка, ко­ли він бе­реть­ся «світ­ле су­ди­ти вчен­ня» (алю­зія з «Во­ло­ди­ми­ра»), від­так упо­діб­ню­єть­ся «огид­ли­во­му кро­ту».В ря­ді епіг­ рам Т. Про­ко­по­вич за­чі­пає те­ми по­бу­то­ві: на лі­ка­ря, крав­ця, вті­ка­ча, чи за­галь­но­­мо­раль­ні: про по­ход­жен­ня і доб­ро­чес­ність. Та­ким чи­ном, на­віть опи­су­ю­чи рід­ну зем­лю, по­ет за­ли­ша­єть­ся її хо­лод­ним спос­те­рі­га­чем і ба­ чить її не жи­ви­ми очи­ма, а в сис­те­мі лі­те­ра­тур­них ре­мі­ніс­цен­цій. Він не пе­рей­ма­єть­ся бо­ля­ми, проб­ле­ма­ми чи й тур­бо­та­ми рід­ної зем­лі, хоч і не ціл­ком од неї ві­дір­вав­ся; те, що пек­ло йо­го су­час­ни­ків, по­пе­ред­ни­ків та нас­туп­ни­ків якось йо­го ні­би не об­хо­дить. Не див­но від­так, що в по­е­та з’яв­ ля­єть­ся ес­ка­піч­на те­ма — вте­чі з рід­но­го краю. Ідеть­ся про най­ви­дат­ні­ший Про­ко­по­ви­чів по­е­тич­ний твір: еле­гію «Про бла­жен­но­го Олек­сія». Йо­го тре­ба роз­гля­ну­ти най­док­лад­ні­ше, щоб збаг­ну­ти емо­цій­ний ком­плекс Про­ ко­по­ви­ча­­по­е­та. Еле­гія вхо­дить у «По­е­ти­ку», че­рез що М. Воз­няк у сво­їй «Іс­то­рії ук­ра­їн­ ської лі­те­ра­ту­ри» (Т. III. — С. 209) вва­жає, що по­ет на­пи­сав її пе­ред 1704 р., тоб­то ще пе­ред «Во­ло­ди­ми­ром». За­га­лом же йо­го, на мою дум­ку, тре­ба роз­ гля­да­ти в ком­плек­сі з «Во­ло­ди­ми­ром», бо са­ме в час на­пи­сан­ня цих тво­рів Те­оф ­ ан вста­нов­лю­вав­ся як люд­ська осо­бис­тість, і цей акт знай­шов своє від­ бит­тя в обох тво­рах. Вірш ці­ка­вий уже фор­маль­но: пе­ред на­ми под­вій­на тра­вес­тія: аґі­ог­ра­фіч­но­го опо­ві­дан­ня про Олек­сія, хрис­ти­ян­сько­го свя­то­го (а мо­же, тра­вес­тія ві­до­мої, п’єси), який жив у V ст. н. е., з дру­го­го бо­ку — це пе­ре­роб­ка Тре­тьої «Скор­бот­ної еле­гії» Ові­дія, тіль­ки там роз­по­відь ве­деть­ ся не від «я» Олек­сія, а від ав­то­ра. Твір мож­на бу­ло б вва­жа­ти зви­чай­ною вер­си­фі­ка­цій­ною впра­вою, ко­ли б не від­би­вав він «я» са­мо­го Про­ко­по­ви­ча, зок­ре­ма йо­го на­ці­о­наль­но­го ні­гі­ліз­му і схиль­нос­ті до зрад. Цін­ність тво­ ру отож у то­му, що з пло­щин сус­піль­них, за­галь­них, фі­ло­со­фіч­них, уні­вер­ саль­них, як цьо­го ви­ма­га­ло ба­ро­ко, по­ет пе­ре­хо­дить у пло­щи­ну «я», тоб­то сис­те­му влас­них пе­ре­жи­вань. Зда­єть­ся, в ньо­му ав­тор ні­би прог­рав у по­е­ тич­ній уя­ві си­ту­а­цію май­бут­ньо­го сво­го від­да­лен­ня (вте­чі) з рід­но­го краю, ад­же в ге­роя тво­ру ме­рех­тить «до вте­чі на­дія слаб­ка», він ще не впев­не­ний, що йо­му вдас­ться при­по­до­би­ти­ся Пет­ру I. Рим же, який по­ки­дає лі­рич­ний ге­рой, вель­ми на­га­дує Ки­їв: Пог­ляд ту­ди по­вер­таю і в сяй­ві йо­го ба­чу хра­ми:

Їх тут ба­га­то дов­кіл на­шо­го до­му бу­ло. Тут я ка­жу: «О свя­ті, вас у хра­мах оцих сла­вос­лов­лять,

Вже не по­вин­на моя в хра­ми сту­па­ти но­га. Та­кож ви, го­ри, що сла­ви­тесь кров’ю свя­тою ге­ро­їв,

Всі про­ща­вай­те на час, що від­ве­де нам Гос­подь. За­хис­том ті­ла мо­го хоч цей щит і не мо­же слу­жи­ти,

Все ж над виг­нан­ням мо­їм пла­кать не дай­те усім...

Вод­но­час ге­рой за­яв­ляє, що «не збо­ров я лю­бо­ві до бать­ка» (чи­тай: бать­ ків­щи­ни). «На­що й ку­ди ти спі­шиш?» — пи­тає се­бе він. Чо­му все­­та­ки

449

не­лег­ко по­ки­да­ти рід­ний по­ріг, і «три­чі по­ро­га діт­нувсь, а тя­гар мо­го ті­ла не­віль­но три­чі зат­ри­мав мої но­ги, го­то­ві у путь»? Поп­ри все «дух бать­ків­ щи­ни ма­нив, міц­но три­мав­ши ме­не». Але пе­ред ним ма­я­чить Си­рія — «край, ку­ди я пря­мую», оче­ви­дяч­ки анаг­ра­ма до сло­ва Ро­сія. Дру­зі, рід­ний дім для ньо­го — «сі­ті», а міс­це вте­чі — «во­ля — ось за­хист для ме­не». Ге­рой прит­лум­лює сло­ва, «які ра­дять ме­ні зво­лі­ка­ти».В до­ро­зі «ра­діс­не сон­це нам сві­тить з ви­со­ко­го не­ба, а для всіх нас во­но сум­но сьо­год­ні зій­шло» — фра­ за ціл­ком мо­же зву­ча­ти але­го­рич­но: Про­ко­по­вич бу­ду­вав свою кар’єру в той час, ко­ли Бать­ків­щи­на йо­го бу­ла в тяж­ко­му ущем­лен­ні, зга­дай­мо, що са­ме в 1705 р. в І. Ма­зе­пи по­ча­ли виз­рі­ва­ти на­ці­о­наль­но­­виз­воль­ні пла­ни. Сам же лі­рич­ний ге­рой щас­ли­вий, бо: Хви­ля зус­тріч­на суд­ном не ко­ли­ше, в кер­мо не вдя­ряє,

Але во­на упе­ред го­нить швид­кеє суд­но, —

суд­но се­ред бур­хли­вих хвиль чи ти­хих з’яв­ля­єть­ся ще в Дем’яна На­ли­вай­ка, тут він як об­раз жит­тя й ча­су («Лі­ки на ос­па­лий уми­сел люд­ський», Ост­рог, 1607), роз­роб­ляв цей об­раз і про­ти­ве­нець Т. Про­ко­по­ви­ча С. Явор­ський. Та­ким чи­ном, пог­ля­да­ю­чи на Пе­тер­бург (чи на Пет­ра І, ад­же приб­лиз­но в цьо­му ча­сі він про­го­ло­сив пе­ред ца­рем пер­шу свою про­мо­ву), по­ет міг і справ­ді вва­жа­ти: «Зов­сім те­пер не страш­на бу­ря ні­я­ка для нас» — оче­вид­ но, вже і в той час у Ки­є­ві мав во­ро­гів і не­да­рем­но Го­лі­цин наз­вав йо­го се­ред ки­їв­ських чен­ців як єди­но­го мос­кво­фі­ла. Спра­ва Ко­заць­кої дер­жа­ви не виг­ ля­да­ла на­дій­но — чи не то­му та­ка спо­кій­на вте­ча в лі­рич­но­го ге­роя. От­же «бе­ре­ги іта­лій­ські» (чи­тай: ук­ра­їн­ські) «ли­ши­лись да­ле­ко по­за­ду» і лі­рич­ ний ге­рой ба­чить «бе­ре­ги ми­лої Си­рії он» — той бе­рег, яко­го ба­жав. Че­рез те ге­рой та­кий ра­діс­ний: Ну ж бо же­ніть і же­ніть ме­не, по­ду­ви си­ньо­го мо­ря,

Бо­жої лас­ки не­хай бу­де це зна­ком яс­ним...

За­кін­чен­ня ж тво­ру ра­зю­че, і са­ме во­но й дає під­ста­ву про­чи­та­ти вір­ша так, як це ми вчи­ни­ли: Ви­са­діть ви ме­не тут, на чу­жий оцей бе­рег, виг­нан­ця,

Тіль­ки як­що чу­жи­на справ­ді є Бо­жа зем­ля, —

450

під­крес­лю­є­мо ос­тан­ньо­го ряд­ка, ад­же й справ­ді, Т. Про­ко­по­вич, зва­жу­ю­чись на ко­ла­бо­ранс­тво і зра­ду рід­ної зем­лі, міг за­ко­но­мір­но по­бо­ю­ва­ти­ся, що цей акт мо­же ви­я­ви­ти­ся не та­кий вже без­хмар­ний та щас­ли­вий, а бе­рег, яко­го праг­не, мо­же ви­я­ви­ти­ся, як це й справ­ді з ним ста­ло­ся, зов­сім не Бо­жою зем­ лею. Зреш­тою, ви­їж­джа­ю­чи в Росію (пе­ред на­ми зов­сім не той ви­па­док, що з С. Явор­ським, тоб­то на­силь­не ви­ве­зен­ня, уте­ча Про­ко­по­ви­ча бу­ла доб­ро­ віль­на), уче­ний і по­ет не мав на­мі­ру ста­ва­ти ро­сій­ським ду­хов­ни­ком, а хо­тів, оче­вид­но, пов­ні­ше роз­гор­ну­ти се­бе на ни­ві на­у­ки й ос­ві­ти. За­га­лом над­мір­на пра­вос­лав­ність Ро­сії в ба­га­тьох іно­зем­ців схід­но­го об­ря­ду в XVI­I—­XVI­II ст. справ­ді ство­рю­ва­ла об­луд­не вра­жен­ня, що Ро­сія таки «Бо­жа зем­ля», на цьо­

му зок­ре­ма пос­та­ло й ук­ра­їн­ське мос­кво­фільс­тво в кон­сер­ва­тив­них пра­вос­ лав­них ко­лах ще в пер­шій по­ло­ви­ні XVII ст., яке три­ма­ло­ся й у піз­ні­ші ча­си. Сум­нів же Про­ко­по­ви­ча та­ки ви­яв­ ив­ся ціл­ком під­став­ний, про що свід­чи­ли йо­го по­даль­ші роз­ча­ру­ван­ня і ба­жан­ня по­вер­ну­ти­ся в Ки­їв, але в 1705 р. він цьо­го ще не міг зна­ти. Є ще од­не міс­це в цьо­му нап­ро­чуд склад­но­му, на­віть ди­во­виж­но­му тво­рі: ве­ли­ка ува­га до дру­жи­ни лі­рич­но­го ге­роя. Ця пар­тія в аґі­ог­ра­фіч­но­му опо­ ві­дан­ні й у дра­мі «Про Олек­сія, чо­ло­ві­ка Бо­жо­го» роз­роб­ля­єть­ся та­кож вель­ми док­лад­но. Але чи не оз­на­чає во­на але­го­рії Ки­їв­ської ака­де­мії, ад­же Про­ко­по­вич при­род­ний те­рен для сво­єї мис­ли­тель­ної ді­яль­нос­ті мав-та­ки тут, від­так у ньо­го са­ме тут з’яви­ли­ся уч­ні й пос­лі­дов­ни­ки. Як би там не бу­ло, але та­ке чи­тан­ня впи­су­єть­ся в на­ма­льо­ва­ну кар­ти­ну. Ко­ли епіг­ра­ми, «Пох­ва­ла Бо­рис­тен» на­пи­са­ні в кла­си­ци­сич­ній по­е­ти­ці, то «Опис Ки­є­ва» і «Про бла­жен­но­го Олек­сія» — тво­ри ціл­ком ба­ро­ко­ві: пер­ ший як сло­вес­на гра, а дру­гий з йо­го склад­ніс­тю тра­вес­ту­ван­ня та з дру­гим чи­тан­ням у ньо­му. Уте­ча з рід­ної зем­лі ста­ла­ся в Т. Про­ко­по­ви­ча за­дов­го до то­го, як він справ­ді її, в 1716 р., по­ки­нув, тоб­то по­ки­нув дру­жи­ну (Ки­їв­ську ака­де­мію), бать­ка (Бать­ків­щи­ну), а з то­го мо­мен­ту, ко­ли дум­ки про вте­чу по­ча­ли гніз­ ди­ти­ся в йо­го го­ло­ві і ко­ли він по­чав ак­тив­но при­по­доб­лю­ва­ти­ся пів­ніч­но­ му дес­по­ту. Од­ним із та­ких при­по­доб­лень був «Епі­ні­кі­он, або ж зви­тяж­на піс­ня», з на­го­ди Пол­тав­ської бит­ви. Твір цей — па­не­гі­рик Пет­ру І, на­пи­са­ ний у бом­бас­тич­них, на­віть іс­те­рич­них то­нах. Пет­ро для по­ет­ а: «Ца­рів сла­ во, о Пет­ре!», пов­ста­лих же ко­за­ків про­ти ро­сій­ської дес­по­тії, за йо­го ви­сло­ вом, «ве­де біс ярос­ний». Іван Ма­зе­па, яко­го він не­дав­но упо­діб­ню­вав до Во­ло­ди­ми­ра, «гань­ба на­шо­го ві­ку, ди­я­воль­ський син», «єхи­дя­че плем’я», «не­люд кля­тий», «мін­ли­вий злий зрад­ник», «не­пос­тій­ний у ві­рі, трем­тли­ вий у бра­ні». Пет­ро для ньо­го — бать­ко, а Віт­чиз­на вже не Ук­ра­їн ­ а, а та­ки Ро­сія, він за­хоп­ле­ний від «сил хо­роб­рих Ро­сії», Пет­ро­ві ж, вва­жає, до­по­ма­ гає Бог, і від­чу­ває він «бла­женс­тво від бою». Шве­дів же, як і Ма­зе­пу, опи­са­ но най­чор­ні­ши­ми фар­ба­ми; не раз по­ет пе­ре­би­рає й мі­ру в сво­є­му прис­луж­ ниц­тві, вва­жа­ю­чи, що не Ро­сія при­нес­ла Ук­ра­ї­ні «оті вар­вар­ські тюр­ми і яр­ма без­мір­ні», про­ти чо­го й пов­став І. Ма­зе­па, і що не шве­ди прий­шли в Ук­ра­ї­ну, щоб «від дов­гих узи­лищ спас­ти на­род вір­ний», а та­ки Пет­ро I і Ро­сія, що зву­чить уже зов­сім ди­вог­ляд­но. Дру­гий ко­ла­бо­рант­ський вірш «За Мо­ги­лою Ря­бою» опо­ві­дає про Прут­ський роз­гром ро­сі­ян тур­ка­ми в 1711 р., оче­вид­цем яко­го був, уже в сви­ті Пет­ра I, Те­оф ­ ан. Тут, до ре­чі, ні сло­вом не го­во­рить­ся, що з тур­ка­ми був Пи­лип Ор­лик, який під­няв­ся на пов­стан­ня про­ти Ро­сії і тур­ки йо­му в цьо­му до­по­ма­га­ли; по­ет ціл­ком на бо­ці «ро­сій­ських сил», а тур­ки тут ли­ше «Марс ди­кий». По­раз­ка ж ро­сій­ сько­го вій­ська по­е­то­ві прик­ра, че­рез що він во­йов­ни­че пох­ва­ля­єть­ся: Ма­го­ме­те, Хрис­тів вра­же, Да что даль­ший час по­ка­же, Хто од чи­їх рук по­ля­же, —

451

тоб­то спо­ді­ва­єть­ся на ро­сій­ську пе­ре­мо­гу. Оце й був пер­ший етап уте­чі з рід­ної зем­лі та­ла­но­ви­то­го, але без­пут­но­го йо­го си­на. Він у свою ом­рі­я­ну «Си­рію» пот­ра­пить, здо­бу­де там по­важ­не міс­ це, ар­хі­є­пис­коп­ський чин, увій­де в кру­тію двір­сько­го жит­тя, бу­де наб­ли­же­ ний до ца­ря, але той дух, який ве­лів йо­му доб­ро­ді­я­ти, у ньо­му май­же ви­чах­ не. Отож тіль­ки в ок­ре­мі уро­чі хви­ли­ни, з ньо­го ви­ри­ва­ти­меть­ся скар­га на роз­ча­ру­ван­ня, і сум­ні нас­трої опо­ви­ва­ти­муть йо­го ду­шу. Пам’ят­ка­ми та­ко­го прос­віт­лен­ня у виг­нан­ні й ста­ли два чу­до­ві вір­ші, які ні­би по­да­ли від­по­відь на сум­нів, зак­ла­де­ний в ос­тан­ньо­му ряд­ку «Про бла­жен­но­го Олек­сія»: чи ж на Бо­жу зем­лю він пот­ра­пив? Пер­ший вірш — це «Кант». Хоч упо­ряд­ни­ки три­том­но­го ви­дан­ня тво­рів Т. Про­ко­по­ви­ча (Т. 3.— К., 1981) М. Ро­го­вич та В. Ні­чик вва­жа­ють, що він на­пи­са­ний у Ки­є­ві (С. 438), біль­ше від­по­ві­дає нас­тро­ям пе­тер­бур­зької до­би (точ­но­го ча­су на­пи­сан­ня не зна­є­мо). Ду­шу по­е­ та, су­шить сум­на дум­ка, і то че­рез те, що «не­ма чим ра­ді­ти» (ні­би від­по­відь на ра­дість уте­чі в еле­гії) і то­му, «що не маю я си­ли, бо світ весь не­ми­лий» Скрізь ома­на. «Що ж сер­це дій­має і що дош­ку­ляє?» — за­пи­тує по­ет. А те, що «світ за­бу­рив­ся: все вго­ру но­га­ми, у діл го­ло­ва­ми» — ко­ли б не на­пи­сав Про­ко­по­вич "Епі­ні­кі­о­ну", мож­на бу­ло б по­ду­ма­ти, що йдеть­ся про пов­стан­ ня І. Ма­зе­пи, то­ді й справ­ді твір міг бу­ти на­пи­са­ний у ки­їв­ський пе­рі­од. Ска­че крив­да, пла­че не­вин­ність. І ось той, хто праг­нув чу­жи­ни, му­сить ви­гук­ну­ти: «що нам із чу­жо­го, яс­но­го чи зло­го?» Скрізь заз­дрість, а ок­рім то­го, «то­му маю бо­лі, що прав­да в не­во­лі». По­ет не знає вже «як жи­ти на лю­дях», єди­не, що вті­шає: все пок­риє смерть — ре­а­лії увіч піз­ньо­го пе­рі­о­ ду жит­тя Про­ко­по­ви­ча, мож­ли­во, й по смер­ті Пет­ра I, сам по­ет по­мер 1736 р. Вірш від­чай­но пе­си­міс­тич­ний. Зно­ву ма­є­мо лі­рич­не «я», че­рез яке йде по­е­ тич­на реф­лек­сія. Дру­го­го вір­ша на­пи­са­но в 1730 р. — це «Пла­че пас­ту­шок у дов­гу не­го­ду». За нас­туп­ни­ків ца­ря­­дес­по­та, до яко­го Про­ко­по­вич так щіль­но при­лі­пив­ся, по­ет жив в ат­мос­фе­рі пос­тій­но­го пе­рес­лі­ду­ван­ня і ду­мав про еміг­ра­цію, тоб­то ще од­ну вте­чу. Вір­ша на­пи­са­но «в день п’ятий», тоб­то на п’ятий рік по смер­ті Пет­ра I, це ні­би ле­бе­ди­на піс­ня Те­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча, йо­го жит­тя — «ли­ха го­ди­на», він одя­гає але­го­рич­но пас­ту­шу оде­жу, тру­сить­ся під але­ го­рич­ним до­щем і пла­че на не­до­лю, бо світ для ньо­го, як ка­зав він у «Кан­ті», «пе­ре­вер­ну­тий із ніг на го­ло­ву». Крім але­го­рич­но­го чи­тан­ня, вірш ці­ка­вий сво­єю нас­тро­є­віс­тю, тоб­то пе­ред на­ми зно­ву — еле­гія. Та­ка бу­ла пом­ста до­лі цьо­му не­пос­тій­но­му, амо­раль­но­му, але ро­зум­но­ му ба на­віть ви­дат­но­му чо­ло­ві­ко­ві, який шу­кав у жит­ті ус­пі­ху та сла­ви, то­го, до чо­го на­мов­ля­ла Зва­ба йо­го ге­роя Во­ло­ди­ми­ра, а знай­шов са­мот­ність і дощ, на яко­му й оп­ла­кав свій по­ні­ве­че­ний оти­ми «ро­сій­ськи­ми си­ла­ми», що їх він прос­лав­ляв, та­лант і ро­зум. Та­ка, зреш­тою, іс­то­рія ду­ші Те­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча, яка про­чи­ту­єть­ся в йо­го по­е­тич­них тво­рах.

452

Т Е ­О ­Ф А Н П Р О ­К О ­П О ­В И Ч

ПОХ­ВА­ЛА­ БО­РИС­ТЕ­НУ

Сла­вен будь, от­че ве­ли­кий, зав­жди пов­но­во­дий, гли­бо­кий! Ти ба­гат­ший за ін­ші річ­ки усі ра­зом, а мо­же, І най­слав­ні­ший. Пруж­на те­чія бе­ре­ги роз’єд­на­ла Так, що й стрі­ла не спро­мож­на здо­ла­ти всю від­стань між ни­ми. З мо­рем са­мим поз­ма­га­ти­ся лю­биш, роз­лив­шись, не­на­че Нім­фа Те­ти­да, що праг­не до бать­ка по­діб­ною ста­ти. Час­то лю­тує швид­ка те­чія, і то­ді у нес­тя­мі На­віть сто­літ­ні ду­би ви­ри­ває уку­пі з ко­рін­ням; З ша­лом кру­ті бе­ре­ги під­ри­ває і ва­лить у во­ду; Гріз­но шу­мить, як зус­трі­не якусь на шля­ху пе­ре­по­ну. Уго­мо­нить­ся то­ді лиш, як збо­ре; і час­то мі­ня­ти Рі­чи­ще лю­бить, пі­сок по­ли­шив­ши усю­ди нед­ба­ло. Го­ді й ка­за­ти про те, що він хви­ля­ми блис­ка, мов сріб­лом; Зро­шує спраг­лі вус­та по­до­рож­ніх, нек­тар мов со­лод­кий; Їжу твер­ду і си­ру вель­ми швид­ко пом’як­шує — на­віть На нез­нач­но­му вог­ні; яс­но­­жов­тий пі­сок про­ме­нить­ся Так у гли­бо­ко­му рус­лі, що зо­ло­том щи­рим зда­єть­ся, Всю­ди роз­си­па­ним. Хто б нав­ті­ша­ти­ся до­сить спро­міг­ся Лю­би­ми сер­цю прос­то­ра­ми цих бе­ре­гів не­о­зо­рих, В со­няч­нім сяй­ві що мрі­ють? Ген­­ген аж до схо­ду Ти­та­на — Сон­ця яс­но­го, на лу­ках роз­ло­гих ху­до­ба па­сеть­ся; Гля­неш на за­хід — здій­ма­ють­ся го­ри усю­ди, по­рос­лі Лі­сом гус­тим, що бджо­ли­ні рої нез­лі­чен­ні го­дує. Доб­ре про річ­ку Дніп­ро­­Бо­рис­тен на­ші пред­ки ска­за­ли. Що мо­ло­ком він і ме­дом на­пов­не­ний, а не во­дою. Го­ді й ка­за­ти про те, скіль­ки сіл, скіль­ки міст і міс­те­чок По бе­ре­гах ма­льов­ни­чих тво­їх роз­рос­ло­ся усю­ди! Біль­ше, ніж ін­ші річ­ки усі ра­зом, да­рун­ків при­ро­ди Ти пе­ре­во­зиш. О сла­во і гор­дос­те на­ша од­ві­ку! Міс­то — дер­жа­ви мо­гут­ньої ма­ти й ок­ра­са віт­чиз­ни — Має, то­бі зав­дя­ки, вель­ми благ усі­ля­ких чи­ма­ло!

453

Сті­ни ши­ро­кі йо­го оми­ва­єш сво­єю во­дою І зве­се­ля­єш око­ли­цю, що прос­тяг­лась до схід сон­ця. Ще ж до сво­їх бе­ре­гів зві­ду­сіль ти зби­ра­єш то­ва­ри: Сто­си ка­мін­ня й ко­лод, із яких мож­на зво­ди­ти хра­ми, А, ок­рім то­го, вап­но, для ве­ли­ких бу­дов не­об­хід­не. Слід при­га­да­ти та­кож, що, в чов­ни во­я­ків по­са­див­ши, Пон­то­ві, Чор­но­му мо­рю, пог­ро­зи ти ки­дав, бу­ва­ло, Й страх на­га­няв там. Але бать­ків­щи­ну свою най­час­ті­ше Кра­ще за му­ри уся­кі бо­ро­ниш, і во­ро­га зло­го, Шлях зас­ту­пив­ши, при­му­шу­єш геть ві­дій­ти до кор­до­нів. а Ран­ко­ва зо­ря.

б Ве­чір­ня зо­ря.

в Бог сон­ця.

454

ОПИС МІС­Ц Я,­ НА ЯКО­М У СТО­Ї ТЬ КИ­Ї В

Шу­мом Дніп­ра на­пов­ня´єть­ся міс­то, де Лю­ци­фе­ра схо­дить; Го­ри здій­ма­ють­ся там, з ніч­чю де бо­реть­ся день. Ма­ків­ки гір ото­чи­ли при­за­хід­ні міс­та час­ти­ни, А суп­ро­тив­ні краї хви­ля Ав­ро­ри ку­пá. Го­ра­ми міс­то ото­че­не, Гéс­перб з’яв­ля­єть­ся звід­ки; Силь­но шу­мить те­чія, звід­ки з’яв­ля­єть­ся день. Хви­ля під­то­чує му­ри, що ба­чать най­пер­ши­ми сон­це; В нап­рям­ку Гес­пе­ра теж в’юнить­ся мур по го­рі. Ву­ли­ці міс­та, що ба­чать схід сон­ця, во­да за­топ­ляє; В за­хід­нім міс­ці яри ду­же гли­бо­кі й стрім­кі. Там, де з’яв­ля­єть­ся пер­ший блиск сон­ця, ме­жує з рі­кою Міс­то, а там, де смер­ка, має ви­со­кі гор­би. Го­мо­ном річ­ки близь­кої на­пов­не­не міс­то зі схо­ду; Гре­бе­ні гір під­ня­лись тáм, де ве­чір­ня зо­ря. З бо­ку схід сон­ця во­да Бо­рис­те­но­ва міс­та ся­гає; За­хід­ні му­ри йо­го бес­кид го­ри сте­ре­же. Міс­то, у хви­лях ку­па­ю­чись, день зус­трі­чає най­пер­шим; Спи­ну го­рис­ту, про­те, ба­чить зга­са­юч­ ий день. Там; звід­ки день по­чи­на­єть­ся, річ­ка те­че по­під міс­том; За­хід­ний бік сте­ре­же тут кру­то­вер­ха го­ра. Хви­ля­ми блис­кає міс­то, що ба­чить схід сон­ця що­ран­ку; А що на го­рах сто­їть, ве­чір зав­жди зус­трі­ча. Во­ду ве­ли­ку у нап­рям­ку схо­ду ро­же­во­го ба­чить Міс­то, на за­хід, про­те, має вер­хів­ки го­рú. Звід­ки при­хо­дить Ти­танв, до осель під­кра­да­єть­ся річ­ка; Го­ри ж під­во­дять­ся там, де він за­хо­дить на ніч. Міс­то на хви­лі ба­га­те, але не менш слав­не го­рою; Звід­си ген­­ген вда­ли­ні вид­но, як сон­це зга­са. Тиль­ні міс­ця кру­то­гір по­вер­тає до за­хо­ду сон­ця Міс­то, а схід­ні краї всі об­ми­ває рі­ка. З шу­мом вда­ря­ють­ся хви­лі об міс­то зі схо­ду Ти­та­на; З за­хо­ду міс­та го­ра пас­мо хреб­тів пі­дій­ма.

Річ­ка до­хо­дить до стін, які ба­чать по­я­ву Ти­та­на; Зас­тує звід­ти го­ра, во­зом звід­кіль їде Ніч. Міс­то до схо­ду чо­ло по­вер­тає, до за­хо­ду спи­ну; Пер­ше — бо­ро­нить рі­ка, дру­ге — вер­ши­на кру­та. Пас­ма­ми гір від су­сід­ніх око­лиць за­хи­ще­не міс­то; Там, звід­ки ра­нок встає, нім­фа Те­ті­да жи­ве. Міс­то на­зус­тріч схід сон­цю су­сід­ню рі­ку вис­тав­ляє Й бо­ре зга­са­юч­ ий день зав­жди гро­мад­дя­ми гір. ДЕ­С ЯТЬ ЕПІГ­Р АМ ІЗ «ПО­Е ­Т И­К И»

­

I На ро­з іп­н у­т о­г о Хрис­т а

До­ки жи­вий ще, ко­наю, не в змо­зі про­ви­ни збаг­ну­ти; Зра­не­ні ру­ки свої ба­чу при­би­ті на хрест. Пог­ляд і стрі­ли цьо­го Гро­мо­вер­жця жах­но­го, мов рáба, Ось ро­зіп’яли ме­не на де­ре­ви­ні оцій... О Хрис­то­бо­же, що сам звик пра­ви­цею ки­дать три­зу­бець! — Ни­ні, при­хиль­ний, ме­не, ба­чу, під за­хист бе­реш... Бу­ду­чи на­віть під­суд­ним, бо­ро­ниш ме­не, і ка­су­єш Ви­рок жах­но­го Суд­ді, — на­віть як­що й за­ви­нив.

II­ На об­р аз бла­ж ен­н ої Ді­в и,­ про­к о­л о­т ої ме­ч ем

Що­ки рум’яні блі­ди­ми ста­ють у цнот­ли­вої Ді­ви, Гас­нуть ро­же­ві ус­та й вид ут­ра­чає кра­су. Ба­чи­те, сльо­зи струм­лять­ся з очей і вже чу­ти як ли­нуть Кво­лі зіт­хан­ня з гру­дей; сто­гін із сер­ця іде. Лед­ве жи­ва вже і ди­хає лед­ве ма­льо­ва­на Ді­ва... Ба, а не­дав­но ж бу­ла си­лі во­ро­жій жах­на! Про­мах мит­ця? — То чо­му то­ді меч за­ли­шив­ся у ті­лі, Мов зці­пе­нів­був?.. Оце й свід­чить, що об­раз свя­тий.

III­ На свя­т о­г о Гі­є ­р о­н і­м а,­ що роз­м ір­к о­в ує про суд­н ий день

У Віт­ле­єм­ській пе­че­рі хо­вав­ся не­рід­ко свя­тен­ник Гі­є­ро­нім, бо га­дав: тут йо­го ма­ниа жи­вуть. Ду­ші по­мер­лих, ка­зав він, уже йо­го кли­чуть, не­на­че, Й ан­гель­ська ні­би тру­ба віс­тку уже по­дає. Важ­ко ска­за­ти, чо­му він бо­яв­ся так Бо­жо­го гні­ву... Звич­ку із ча­сом надбав: би­тись об ске­лю грудь­ми. З бо­ку зда­ва­лось, що про­сить не­на­че стрім­чак кам’янис­тий, Щоб за­хис­тив од пог­роз па­дом ка­мін­ня і брил.

а Мани — боги

домашнього вогнища.

455

IV­ Чо­т и­р и по­р а­д и­ на згад­к у не­д ос­в ід­ч е­н им

Дру­зям мет­ким, як ве­деть­ся, чо­ти­ри да­ють по­ба­жан­ня, (Щоб не­роз­важ­ли­во хтось, ча­сом се­бе не згу­бив): Пер­ше, щоб смерть не стрі­ча­лась йо­му на жит­тє­вій до­ро­зі; Дру­ге, щоб чув су­дії ві­щу тру­бу пов­сяк­день; Тре­тє, щоб ва­жив на вті­хи до­віч­ні не­бес­но­го краю; І про пе­кель­ні жа­хи не за­бу­вав спо­ми­нать. Та хоч і ста­неш зви­тяж­цем в най­біль­ших бо­дай не­без­пе­ках, Жи­ти не ста­неш, од­нак, в біль­шій без­пе­ці, по­вір.

V­ Міс­т о Рим з од­н о­г о бо­к у ото­ч е­н е го­р а­м и,­ а з дру­г о­г о — мо­р ем

Па­гор­би кру­то зве­ли­ся зу­сі­біч ви­со­кі до хмар аж; Кра­се­ні лав­ри в по­лях пан­сько­го міс­та сто­ять. Про­сить як ні­би во­но сер­по­ви­ду за­то­ку блис­ку­чу, Щоб опо­ви­ла на­вік втом­ле­ні му­ри йо­го. Столь­но­го міс­та да­хи до­сяг­ли вже по­лів Ва­ти­кан­ських; Тяг­неть­ся зе­лень су­ціль, ген, до тус­куль­ських аж нив. Па­гор­би й ін­ші усі обс­ту­пає Те­ти­ди­не мо­ре; Хай же ото­чить во­но й гат­ку ще мар­му­ром вод. Прав­ля­чу па­ні чис­лен­них кра­їв ото­чить­­бо не год­на По­о­ди­но­ка зем­ля, на­віть, як­що це і Рим.

VI­ На об­р аз свя­т ої Ді­в и Ма­р ії­ з ма­л им Ісу­с ом на ру­к ах

Не роз­фар­бо­вуй хла­ми­ду на ма­те­рі фар­бою з Ті­ру; То­гу ма­ля­ті дар­ма ро­биш бар­вис­тою теж. І не вда­вай, жи­во­пис­цю, що ся­ють там пер­ли ін­дій­ські, Чи, що лі­вій­ське миг­тить світ­ло на тім по­лот­ні. До­сить то­го, що зоб­ра­же­но їх у вза­єм­них обій­мах: Ма­ти стис­кає ди­тя, — руч­ки й во­но прос­тя­га. Об­раз та­кий нам цін­ні­ший за пур­пур і зо­ло­то щи­ре; За са­моц­ві­ти та­кож він осяй­ні­ший для нас.

VII­ Про свя­т о­г о му­ч е­н и­к а Ма­м а­т а,­ який на­р о­д ив­с я у в’яз­н и­ц і

456

До­ки зна­хо­ди­лась ма­ти твоя се­ред в’яз­нів пох­му­рих Й мо­рок в’яз­ни­ці від­так світ­ло їй дня зак­ри­вав, Ти на­ро­див­ся, — та сон­ця ще дов­го не ба­чив, ди­ти­но. Так на по­ро­зі жит­тя страд­ни­ком не­хо­тя став. Му­сів би спа­ти в ко­лис­ці баг­рян­цем пок­ри­тій, на­то­мість Пов­за­єш, хлоп­че, отут ни­ні в хо­лод­ній піть­мі.

Ти, пев­но, пер­шим гуч­ної за­жив со­бі сла­ви, о Ма­ма! — Пер­шим, зви­чай­но, із тих, що на­ро­ди­лись в тюр­мі.

VI­I I­ Про вті­к а­ч а, що втік зпід вар­т и,­ ли­ш ив­ш и за­м ість се­б е ко­л о­д у

Пиль­ну сто­ро­жу, о Ба­те, ко­ли ти не міг об­ма­ну­ти, Й зіл­ля кол­хід­сько­го теж не уда­ло­ся знай­ти, Ти одяг­нув у свій одяг оцу­пок, що тра­пивсь під ру­ку, І вис­ли­за­єш звід­тіль та уті­ка­єш чим­дуж. Мар­но сто­ро­жа з дрі­мо­тою бо­реть­ся, бо по­до­ла­ти Сон їй не­лег­ко, ко­ли за­по­ло­ни­ла все ніч. Так, по жер­ди­ні спус­тив­шись, ти, вреш­ті, звіль­нив­ся об­ма­ном. Чи не Мер­ку­рій, бу­ва, при­лаш­ту­вав той кі­лок?..

IX­ На то­г о, хто пи­ш а­є ть­с я,­ ко­л и йо­г о над­м і­р у хва­л ять

Чув, що при­хиль­ний до тих, які слав­лять те­бе не­по­мір­но: Як по зас­лу­зі бу­ва, так і за про­ма­хи теж. Скром­ність шля­хет­на то­го ви­ма­гає від те­бе на­пев­не, Щоб не пи­шав­ся, ко­ли хтось вих­ва­ля без під­став... Чом на­бун­дю­чив­ся так від не­щи­рої мо­ви ті­єї? По­бе­ре­жи­ся, ка­жу, — зас­те­рі­гаю, як друг.

X­ До крав­ц я

Ко­мір для ме­не по­шив ти, мій крав­че, за­над­то ши­ро­кий, Ні­би на шию во­ла був роз­ра­хо­ва­ний він. Я про­тес­тую; ти зго­ден і ко­мір вши­ва­єш охо­че. Та від­те­пер він ме­не ду­шить не­на­че пет­ля. Звід­ки у те­бе це пра­во зну­ща­ти­ся з ме­не, нік­че­мо?.. То був при­рік до яр­ма, ни­ні штов­ха­єш в пет­лю. З «ПО­Е ­Т И­К И»­ Зіс­т ав­л ен­н я чер­н е­ч о­г о жит­т я зі світ­с ьким,­ де син роз­п о­в і­д ає бать­к о­в і­ про пе­р е­в а­г и жит­т я в мо­н ас­т и­р і

Чом так три­во­жиш­ся, бать­ку, й упер­то від­мо­ви­ти праг­неш Чи­ном уся­ким ме­не, — щоб у без­пе­ці я жив? Не за­ва­жай, о нез­ря­чий, — до­ро­ги у нас, пре­цінь, різ­ні: Шлях твій жит­тє­вий ве­де тіль­ки до згу­би й блу­кань. Я не ша­ле­нець, ла­ма­ти не ста­ну обіт не­по­руш­ний; Із­за віт­ців­ських вмов­лянь не учи­ню я грі­ха, Не поз­бав­ляй ме­не, зреш­тою, цих най­со­лод­ших кай­да­нів, І до те­не­тів мир­ських, бран­ця не­мов, не тяг­ни! Обо­ро­ни, су­дія, й по­ка­жи всім жит­тя ці два різ­ні:

457

Пер­ше — мов га­вань, чи дім; ін­ше — то мо­ре не­мов. Тут — су­по­кій, що для роз­ду­мів так не­об­хід­ний, Там — роз­хви­льо­ва­не вкрай мо­ре всі­ля­ких тур­бот. Тут — на­ше суд­но лиш ла­гід­ній во­лі Зе­фі­ра під­влад­не; Там — нев­га­мов­ні й хит­кі хви­лі не­суть ко­ра­бель. Шум і су­єт­ність нев­пин­на сто­лич­но­го міс­та вас глу­шить, Не доз­во­ляє ду­ші на са­мо­ти­ні по­буть. Ти­ха без­мов­ність та­єм­ної ке­лії нас рів­но­ва­жить, — Тем­ний це ро­бить ще ліс і зас­по­кій­ли­вий гай. Се­ред уче­них му­жів ми жи­вем і от­ців крас­но­мов­них; Ви ж — се­ред блаз­нів, не­роб і смер­дюч­ких ку­ха­рів. Тряс­ця тря­се бо­яз­ких вас не­рід­ко, як зрад­жує до­ля, Й ва­ші від то­го сер­ця спов­не­ні зав­ше стра­ху. Ми ж не­пос­тій­ної тої бо­ги­ні гор­ду­єм­ о во­лю І смі­є­мо­ся гур­том з лас­ки її і пог­роз. Що при­не­во­лює вас по­тер­па­ти так ду­же, ска­жіть нам; Що зас­тав­ляє і нас ін­шу до­ро­гу об­рать?.. Тлін­не й нік­чем­не все те, чо­го праг­не­те ви нев­си­пу­ще; Ми ж про го­ріш­ню кра­су дба­є­мо чи­ном сво­їм. О скіль­ки раз на­ра­зи­ти­ся му­сиш, не­щас­ний, на ри­зик, До­ки крап­ли­ну хо­ча б сла­ви до­бу­деш ма­лу. А як ве­ли­ке яр­мо слід но­си­ти на шиї тен­діт­ній, Щоб вдо­воль­ни­ти жа­гу, — ста­ти ко­лись над всі­ма? По­тяг та­кий не влас­ти­вий ні нам, ні ца­рям; але до­ки Є він, і скна­ра, й ба­гач ки­да­ють гро­ші на це. Та про скор­бот­ні ви­пад­ки і скар­ги за­кін­чую, до­сить; Вам їх при­но­сить сум­ні сто­си, ма­буть, кож­на мить. Час­то ми пла­че­мо теж, але як все від­мін­не від то­го Ва­шо­го смут­ку, біг­ме, важ­ко йо­го пе­ре­дать! Пла­че­мо ми, у май­бут­нім че­ка­ю­чи ра­до­щів віч­них; Ви ж у сльо­зах, — бо прой­шли ва­ші при­єм­ні вже дні. Хоч і обач­ні ви ду­же, але усе ближ­чі до Ор­ку, — Май­же на вхо­ді уже скор­бно­го сві­ту цьо­го. Ми ж, нав­па­ки, до па­ла­ців не­бес­них го­ту­єм­ ось щи­ро; На­ша на­дія міц­на — най­ми­лос­ти­ві­ший Бог. ПРО ПАП­С ЬКИЙ ВИ­Р ОК ГА­Л І­Л Е­Є ВІ

458

­

Чом ти гань­биш без­со­ром­но ім’я Гі­лі­ле­єв­ е, па­по? Чим він то­бі за­ви­нив, стар­че, ти­ра­не, ска­жи? Мо­же, зло­чин­ний, хо­тів він од­ня­ти у те­бе прес­тол твій, Чи, що тим гірш, на­мов­ляв ві­ри у Бо­га не йнять? Ні, до свя­тих во­ло­дінь йо­му ді­ла не­має так са­мо, Як і до Стік­со­вих вод і до ан­тич­них бо­гів. Справ­жня у ньо­го зем­ля, а твоя від по­чат­ку фаль­ши­ва;

Бог йо­го зо­рі ство­рив, ва­ші ж — лу­ка­во­го плід. Зас­те­рі­га­ти нев­пин­но ве­лить твій обов’язок, ка­жеш, Щоб го­лос­ні іме­на люд не ду­ри­ли прос­тий?! Вар­ва­ра гід­ний за­кон твій про сві­то­бу­до­ву, гар­кав­цю, А Га­лі­ле­їв во­гонь — ни­щить без­жаль­но йо­го. ...Про гос­тро­зо­рість так са­мо не лег­ко то­бі мір­ку­ва­ти — Кріт­­бо не мо­же узд­ріть те, що по­ба­чи­ла рись! ­

ДО ВЧИ­Т Е­Л ІВ ЛУ­К И КО­Н А­Ш Е­В И­Ч А­ ТА ВАР­Л А­А ­М А СКАМ­Н ИЦЬ­К О­Г О

В злид­нях са­мі жи­ве­те, а уч­ням да­ру­є­те гро­ші, Хоч їм свя­тий наш за­кон зо­ло­то брать не ве­лить. Ді­єть­ся шко­да при цьо­му под­вій­на, бо зби­ток ста­єть­ся Вам при від­хо­ді гро­шей, уч­ням — ко­ли їх бе­руть. Фе­бе, нав­чи які лі­ки для тих і для ін­ших пот­ріб­ні. «Гро­ші ті слід по­вер­нуть тим, — ка­же Феб, — хто їх мав!». ДО ЧИ­Т А­Ч А,­ ПРИ­Х ИЛЬ­Н О­Г О­ ДО КНИЖ­К И КВЯТ­К Е­В И­Ч А

Книж­ку прог­ля­нув­ши цю, не змар­ну­єш доз­віл­ля, чи­та­чу, — Схо­жа на квіт­ку во­на з пло­дом, за­хо­ва­ним в ній. Жи­ти не­ве­се­ло ста­не, чи тра­пить­ся бу­ти в до­ро­зі, — Щой­но чи­та­ти поч­неш — час не­по­міт­но спли­ве. Гос­тя роз­ва­жи­ти мож­на так са­мо не тіль­ки обі­дом, — Лю­бим бу­ває та­кож скра­ше­ний чúтан­ням стіл. Ну, а ко­ли ще й са­мо­го Ка­то­на смі­я­ти­ся зму­сиш, — Ста­не при­єм­ним то­бі що­най­пох­му­рі­ший день. От­же ж, ці­ка­во?.. Та кра­ще усе по­чи­на­ти са­мо­му! ...Па­пі не зай­ве бу­ло б кни­жеч­ку теж про­чи­тать. ПРО БЛА­Ж ЕН­Н О­Г О ОЛЕК­С ІЯ е л е ­г і я

Тіль­ки­­но ви­ри­не зно­ву та ніч і щас­ли­ва по­дія, Кот­ра зам­кну­ла ме­ні в міс­ті ос­тан­ній мій день, Тіль­ки зга­даю ту ніч, що кай­да­ни мої ро­зір­ва­ла, Сер­це ще й за­раз моє ра­до­щів пов­не стає. Са­ме був час, як лю­бов моя, Хрис­те, до те­бе без­меж­на, Дім по­ве­лі­ла ме­ні рід­ний за­бу­ти на­вік. Час був для ман­дрів не­доб­рий, за­був про до­рож­ні тур­бо­ти: Я без­на­дій­но сто­яв пе­ред май­бут­нім страш­ним. Зов­сім за­був я і слуг, і су­пут­ни­ків взя­ти в до­ро­гу, Та­кож у гад­ці не мав і про оде­жу со­бі. Я весь трем­тів, на­че той, що за­ду­мав з тюр­ми уті­ка­ти,

459

а Вед­ме­ди­ці — су­зір’я.

460

Як ме­рех­ко­че йо­му вте­чі на­дія слаб­ка. Ско­ро, од­нак, я від­ва­жив­ся й виг­нав з ду­ші оцей сум­нів, Знов від­но­вивсь у ду­ші за­дум і си­ли наб­рав. Дру­зів ні­ко­го в до­ро­гу не бу­ду я бра­ти з со­бою, Тих, що ба­гатс­тво моє, стан мій да­ва­ли ме­ні. Зна­ла б про це мо­ло­да моя жін­ка, ме­не б не пус­ти­ла, Слізь­ми б ряс­ни­ми своє лич­ко сум­не об­ли­ла. Ма­ти ж са­ма десь да­ле­ко у до­мі ви­со­кім си­ді­ла, Зна­ти во­на не мог­ла, що я за­ду­мав зро­бить. Де тіль­ки гля­неш, там пле­щуть ру­ка­ми, кі­фа­ри лу­на­ють: Ра­діс­не світ­ло тво­го свя­та є, о Гі­ме­ней! Всі, мо­ло­ді і ста­рі, ве­се­лять­ся на на­шім ве­сіл­лі, Свя­то і го­мін гос­тей в до­мі лу­нає дзвін­кий. А як­що мож­на зрів­ня­ти трі­ум­фи ве­ли­кі з ма­ли­ми, Гор­дий мій Ри­ме, та­кий виг­ляд у те­бе бу­вав. В ти­ші гли­бо­кій за­тих уже го­лос люд­ський і со­ба­чий, Шля­хом ви­со­ким сво­їм мі­сяць по не­бі пли­ве. Пог­ляд ту­ди по­вер­таю і в сяй­ві йо­го ба­чу хра­ми: Їх тут ба­га­то дов­кіл на­шо­го до­му бу­ло. Тут я ка­жу: «О свя­ті, вас у хра­мах оцих сла­вос­лов­лять, Вже не по­вин­на моя в хра­ми сту­па­ти но­га. Та­кож ви, го­ри, що сла­ви­тесь кров’ю свя­тою ге­ро­їв, Всі про­ща­вай­те на час, що від­ве­де нам Гос­подь. За­хис­том ті­ла мо­го хоч цей щит і не мо­же слу­жи­ти, Все ж над виг­нан­ням мо­їм пла­кать не дай­те усім. Бать­ко­ві, що за­ли­шив­ся, ска­жіть, яка си­ла лю­бо­ві Тяг­не ме­не, щоб і він пла­кать не ду­мав та­кож. Те, що ві­до­ме і вам, не­хай бать­ко усе від­чу­ває: Бо ко­ли гні­вить­ся він, бу­ти не мо­же свя­тим». Так я мо­лив­ся до не­ба, а жін­ка не зна­ла ні­чо­го Й та­кож обі­ти да­ла, бо заз­дрос­ти­ла мо­їм. Слів до во­ро­жих не­бес во­на ви­ли­ла ду­же ба­га­то, Але не бу­де у них си­ли вер­ну­ти ме­не. Вже не­ба­га­то нам ча­су для роз­ду­мів ніч за­ли­ши­ла, Вже Вед­ме­ди­ціа на свій шлях по­вер­та­ють­ся знов. Що мав ро­бить? Приз­на­юсь: не збо­ров я лю­бо­ві до бать­ка, Але щоб ви­ру­шать, ця ніч від­по­від­на бу­ла. Ах, скіль­ки раз ме­ні сер­це люд­ськеє та­ке го­во­ри­ло: «На­що й ку­ди ти спі­шиш? Звід­ки, по­ду­май, ідеш?» Ах, скіль­ки раз во­но скар­жи­лось хиб­но у по­ру не­пев­ну: «Хви­лям нез­на­ним не варт, — ка­же, — віт­ри­ла да­вать!» Три­чі по­ро­га діт­кнувсь, а тя­гар мо­го ті­ла не­віль­но Три­чі зат­ри­мав мої но­ги, го­то­ві у путь. Був пос­пі­ша­ти го­то­вий, та зно­ву ста­вав по­віль­ні­ший: Дух бать­ків­щи­ни ма­нив, міц­но три­мав­ши ме­не.

Час­то обі­цян­ку влас­ну під­си­лю­вав, час­то зрі­кав­ся, Я на свій дім пог­ля­дав, кот­рий по­ки­нуть хо­тів. Що ж зво­лі­каю? Ось Си­рія — край той, ку­ди я пря­мую, Хо­чу я Рим за­ли­шить, вся­ка зат­рим­ка — це зло. Що, за­ли­ша­єть­ся жін­ка? Та во­ля — ось за­хист для ме­не. Дім, мо­же? Сі­ті пор­ву до­му лас­ка­во­го я. Дру­зі, мож­ли­во? Та їх­ній по­га­ний при­ніс зви­чай шко­ду: О, ме­ні тре­ба в стра­ху віч­нім бо­я­тись ут­рат! Ні, я та­ки уте­чу, бо не бу­де вже біль­ше на­го­ди, Ад­же ут­ра­тою є час зво­лі­кан­ня мо­го. Всі при­ду­шу я сло­ва, які ра­дять ме­ні зво­лі­ка­ти, В Си­рію їду суд­ном, швид­ко до ньо­го іду. Їде­мо, ра­діс­не сон­це нам сві­тить з ви­со­ко­го не­ба, А для всіх на­ших во­но сум­но сьо­год­ні зій­шло. З бо­лем страш­ним пе­ре­но­си­ли рід­ні важ­ку цю роз­лу­ку, На­че б, ка­за­ли, у них час­точ­ку ті­ла хтось взяв. Пла­кав Іа­ков отак, як до­ві­давсь, що рід­но­го си­на, Так до­ро­го­го йо­му, зві­рі роз­дер­ли в шмат­ки. Справ­ді, то­ді у пе­чаль­ні пла­чі обер­ну­ли­ся вті­хи: Та, що плес­ка­ла, ру­ка, б’єть­ся об гру­ди те­пер. Справ­ді, то­ді дар­ма кли­ка­ла жін­ка сво­го чо­ло­ві­ка, Йшла за виг­нан­цем во­на, що по­вер­ну­тись не міг: «Ні, не од­ні­муть те­бе, я по хви­лях пі­ду за то­бою, Бу­ду виг­нан­це­ві там жін­кою, виг­на­на теж. Кли­че до­ро­га ме­не, і зем­ля чу­жа кли­че до се­бе, Я тя­га­рем нез­нач­ним бу­ду то­бі на суд­ні. Силь­на лю­бов до Хрис­та пі­ти ра­зом ве­лить у виг­нан­ня, Жи­ти са­міт­ній ме­ні за­бо­ро­няє во­на». Рев­но бла­га­ла ме­не, а дос­той­ні бать­ки не пус­ти­ли, З пе­ре­ко­нан­ням та­ким важ­ко ли­ша­ти­ся їй. Вий­шов я з до­му (вва­жа­ти не слід, що про­пав я на­ві­ки), Ду­же бруд­ний, і ли­це вкри­ла ще­ти­на моє. Дов­го ри­да­ла дру­жи­на моя се­ред тем­ря­ви в ха­ті, Впа­ла, не­мов не­жи­ва, й дов­го ле­жа­ла отак. По­тім, ко­ли під­ня­ла своє ті­ло, ос­лаб­ле­не зов­сім, Вста­ла — був об­раз сум­ний, в по­ро­сі вся го­ло­ва. По­тім оп­ла­ку­вать ста­ла, ка­жуть, се­бе й на­ше ло­же, Що йо­го я за­ли­шив, кли­ка­ла му­жа на­зад. Гір­ше не пла­ка­ла б на­віть, як­би ли­ху до­лю піз­на­ла І як­би ті­ло моє кла­ла б в мо­ги­лу на­вік. Бо­га мо­ли­ла во­на, щоб жит­тя її взяв він для се­бе, Ві­ру три­ма­ла, од­нак не по­вер­ну­ся на­зад. Хай же жи­ве й обер­тає на кра­ще обі­ти й мо­лит­ви, Хай жи­ве й му­жу на­вік вір­ною бу­де во­на. Ніж­но при­пав до си­рій­ських хвиль мо­ря Зе­фір лег­кок­ри­лий,

461

Ла­гід­ним по­ду­вом він ла­щить мор­ськії хвиль­ки. Ми ж спо­кій­ні­сінь­ко по Іо­ній­сько­му мо­рю пли­ве­мо, Зов­сім те­пер не страш­на бу­ря ні­я­ка для нас. О, я щас­ли­вий! Ле­ге­сень­кий ві­тер по­ві­яв по мо­рю, Ска­жеш: Те­ті­да са­ма гра­єть­ся в во­дах мор­ських. Хви­ля зус­тріч­на суд­ном не ко­ли­ше, в кер­мо не вда­ряє, Але во­на упе­ред го­нить швид­кеє суд­но. Пруд­ко сос­но­ве суд­но мчить, і свис­ту ка­на­тів не чу­ти, По­ду­вом ві­тер йо­го го­нить, виг­нан­цю сприя. З ра­до­щів піс­ню свою мо­реп­ла­вець нас­пі­вує ти­хо, Зай­ве стає тут знан­ня — гна­ти суд­но упе­ред. Мов по­во­ди по­пус­тив­ши, ке­рує при­ру­че­ним лег­ко Вер­шник ко­нем, бо нав­чив слу­хать вуз­деч­ку лег­ку. Так і кер­ма­нич то­ді на­пи­нає віт­ри­ла, ку­ди лиш Тре­ба плив­ти, по­вер­та лег­ко до віт­ру він їх. А вже як­би не спри­я­ла віт­рам цим бо­жес­твен­на лас­ка, Хто ж бо по­ду­мав, що я в га­вань оцю зап­ли­ву? Так, бе­ре­ги іта­лій­ські ли­ши­лись да­ле­ко по­за­ду, Ба­чу я вже бе­ре­ги ми­лої Си­рії он. Хай же дасть хви­ля, я про­шу, тор­кну­тись зем­лі, що ба­жаю, Хай же слух­ня­на, як я, Бо­го­ві ста­не во­на. По­ки піз­нав я оце і три­вож­но вдив­ляв­ся на бе­рег, На­ше ве­се­ле суд­но дуж­чий пог­нав ві­те­рець. Ну ж бо, же­ніть і же­ніть ме­не, по­ду­ви си­ньо­го мо­ря, Бо­жої лас­ки не­хай бу­де це зна­ком яс­ним. Ви­са­діть ви ме­не тут, на чу­жий оцей бе­рег, виг­нан­ця, Тіль­ки як­що чу­жи­на справ­ді є Бо­жа зем­ля.

А. ван Вастерфельд. Києво-Печерська лавра.

1651.

462

ПЛА­Ч Е ПАС­Т У­Ш ОК­ У ДОВ­Г У НЕ­Г О­Д У

Ко­ли діж­дусь я по­го­ди й світ­ла, І днів крас­них, Ко­ли нас­та­не лас­ка роз­квіт­ла, Не­бес яс­них? Тут аніз­від­ки світ­ла не вид­но, Все не­го­да, Не­ма на­дії, са­мі лиш бі­ди — Не­ви­го­да! Бу­ло, ма­лень­ка прий­де від­ра­да І по­ма­нить, По­о­бі­цяє по­го­ду ста­ду, Та об­ма­нить. Трем­чу під ду­бом, тер­плю я го­лод — Вів­цям, знаю, Так до­пі­кає во­ло­гий хо­лод, Що про­па­да­ють. Прой­шов день п’ятий, струм­ки до­ще­ві Без од­мі­ни, Я кри­ки чую нав­круг пла­чев­ні В ли­хій го­ди­ні. Под­бай нас, Бо­же, ти увіль­ни­ти Од пе­ча­лі, Так на­ші пред­ки те­бе про­си­ти Нас нав­ча­ли.

463

ВА­СИЛЬ ГРИ­ГО­РО­ВИЧ­БАР­СЬКИЙ­ ТА ЙО­ГО МАН­ДРИ ПО СВЯ­ТИХ МІС­ЦЯХ

464

Па­лом­ниць­ка про­за в Ук­ра­їн ­ і ма­ла свій дов­го­літ­ній роз­ви­ток, по­чи­на­ю­чи від «Хо­дін­ня Да­ни­ла Па­лом­ни­ка», який у 1106–1108 рр. здій­снив по­до­рож до Па­лес­ти­ни, а близь­ко 1113 р. опи­сав її, піс­ля чо­го цей жанр і вста­но­вив­ся в ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі. Але все це бу­ли тво­ри роз­мі­ром не­ве­ли­кі, більш чи менш ці­ка­ві, зреш­тою, са­ме во­ни зробились тим ес­те­тич­ним фун­да­мен­том, на яко­му по­бу­ду­вав Ва­силь Гри­го­ро­вич­Бар­ський влас­ні «Ман­дри», що й ста­ ли, мож­на ска­за­ти до­мі­нан­тою жан­ру. Ва­силь Гри­го­ро­вич на­ро­див­ся 1 січ­ня 1701 р. у Ки­є­ві в ро­ди­ні кра­ма­ря, йо­го пред­ки по­хо­ди­ли з міс­та Ба­ра, від чо­го пись­мен­ник узяв со­бі псев­до­ні­ма Бар­ ський. Ін­ший йо­го псев­до­нім Пла­ка­Аль­бов. У 1715–1723 рр. нав­чав­ся в Ки­їв­ ській ака­де­мії, про що пи­ше в «Ман­драх» так: «Хоч і не силь­ний у на­ук ­ ах був, од­на­че прой­шов ма­лі шко­ли до ри­то­ри­ки і по­чав фі­ло­соф­ські у дні рек­тор­ с­тва в ака­де­мії Ки­їв­ській Те­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча, що був по­тім ар­хі­є­пис­ко­пом Нов­го­род­ським, по ньо­му Силь­вес­тра Пи­ков­сько­го, де­я­кий час і Йо­си­па Вов­ чан­сько­го». 20 лип­ня 1723 р. ви­ру­шив у Львів, щоб ви­лі­ку­ва­ти хво­ру но­гу; на по­чат­ку 1724 р. по­чав нав­ча­ти­ся у Львів­ській єзу­їт­ській ака­де­мії, а в квіт­ні то­го ро­ку ру­шив до Іта­лії, щоб від­ві­да­ти свя­ті міс­ця; ішов ту­ди че­рез Угор­щи­ну та зем­лі Свя­щен­ної Рим­ської ім­пе­рії, був у Від­ні, її сто­ли­ці. 28 лип­ня прий­шов у Бар в Іта­лії, звід­ти ру­шив до Не­а­по­ля та Ри­му, то­ді че­рез Фло­рен­цію до Ве­не­ ції, звід­кі­ля в бе­рез­ні 1725 р. від­плив ко­раб­лем на ост­рів Кор­фу, по­тім че­рез Ка­та­ло­нію на Занд до ост­ро­ва Хіо. Про­був­ши там де­як ­ ий час, поп­лив у Со­лунь (Са­ло­ни­ки), звід­ки хо­див на Атон­ські го­ри. По­вер­нув­шись у Со­лунь, 1 ве­рес­ня від­плив з па­лом­ни­ка­ми до Єру­са­ли­ма й обій­шов знач­ні­ші міс­та в Па­лес­ти­ні. 26 квіт­ня 1727 р. при­був мо­рем на ост­рів Кипр, звід­ті­ля в Ра­хід, по­тім Ні­лом діс­тав­ся в Ка­їр, го­лов­не єги­пет­ське міс­то. 20 бе­рез­ня 1728 р. ру­шив че­рез Су­ез в Ара­вію на Си­най­ську го­ру, звід­ті­ля по­вер­нувсь у Ка­їр, а в 1729 р. зно­ву від­ві­дав Єру­са­лим й обій­шов усю Си­рію, пе­ре­бу­вав тут у Три­ поль­сько­му учи­ли­щі до 1731 р. На по­чат­ку 1734 р. в Да­мас­ку ан­ті­о­хій­ським пат­ рі­яр­хом Силь­вес­тром був пос­три­же­ний у чен­ці, від­так по­ї­хав на ост­рів Пат­ мос. У 1735–1736 рр. об­ди­вив­ся й опи­сав май­же всі мо­нас­ти­рі ост­ро­ва Кип­ру, в 1737 р. зу­пи­нив­ся в Пат­мо­сі й про­був там шість ро­ків, тоб­то до 1743 р., в яко­ му був ві­діз­ва­ний ро­сій­ським ре­зи­ден­том Виш­ня­ко­вим до Кон­стан­ти­но­по­ля, де про­був до се­ре­ди­ни трав­ня 1744 р., звід­си зно­ву ру­шив на Атон, де про­жив до 1745 р., док­лад­но опи­су­ю­чи там­теш­ні мо­нас­ти­рі, — на цьо­му опис йо­го «Ман­дрів» і за­вер­шив­ся. Звід­ті­ля в 1745 ро­ці хо­див у Кипр, Епір та Ли­ва­дію,

роб­ля­чи там за­ма­льов­ки.В се­ре­ди­ні 1746 р. при­був до Кон­ стан­ти­но­по­ля, де пот­ра­пив у не­ми­лість но­во­го ре­зи­ден­та Ро­сії Г. Неп­лю­є­ва, — йо­го бу­ло на­ка­за­но за­а­реш­ту­ва­ти й від­ пра­ви­ти че­рез Чор­не мо­ре на бать­ків­щи­ну. Ман­дрів­ник, од­нак, ру­шив до­до­му піш­ки че­рез Ру­ме­лію, Бол­га­рію, Ва­ла­ хію, Мол­да­вію й прий­шов до Ки­є­ва 2 ве­рес­ня 1747 р. Про­жив тут, ма­ю­чи опух­лі но­ги, 35 днів і 7 жов­тня 1747 р. по­мер. По­хо­ ва­ний у Брат­сько­му мо­нас­ти­рі. Кни­га Ва­си­ля Гри­го­ро´ви­ча­Бар­сько­го, пи­са­на в до­ро­зі із суп­ро­від­ни­ми ма­люн­ка­ми, піс­ля смер­ті за­ли­ши­лась у ма­те­рі, її хоті­ли ви­да­ти С. То­дор­ський та О. Ро­зу­мов­ський, але смерть обох то­му за­ва­ди­ла. Впер­ше вий­шла дру­ком у Санк­тПе­тер­бур­зі кош­том кня­зя Г. По­тьом­кі­на та за дбан­ ням Ва­си­ля Ру­ба­на в 1778 р. з пе­ред­мо­вою то­го­та­ки В. Ру­ба­ на на 796 сто­рін­ках; зго­дом ви­хо­ди­ла в 1785, 1793, 1800, 1819 рр. і в на­у­ко­во­му ви­дан­ні М. Бар­су­ко­ва в чо­ти­рьох час­ ти­нах, упер­ше з ма­люн­ка­ми в 1885–1886 рр. з ве­ли­кою роз­ від­кою ви­дав­ця. Ви­дан­ня XVI­II ст. бу­ли ру­си­фі­ко­ва­ні мов­но, про що пи­ше Ва­силь Ру­бан: «Що сто­су­єть­ся мо­ви, якої вжи­вав тво­рець, во­на за­ли­ша­ла­ся та­ка, яка бу­ла у ав­то­ра, тоб­то сла­ве­не­ро­сій­ська (кур­сив ав­то­ра), вик­лю­ча­ю­чи де­я­кі поль­ські та ма­ло­ро­сій­ські сло­ва, які або змі­ню­ва­ли­ся на вжи­ва­ні (тоб­ то ро­сій­ські. — В. Ш.) чи в дуж­ках по­яс­не­ні бу­ли, що й сам тво­рець без сум­ ні­ву учи­нив би, ко­ли б жит­тя йо­го про­дов­жу­ва­ло­ся, бо він мав на­мір вип­ра­ ви­ти всі «Ман­дри» (ци­ту­є­мо за ви­дан­ням 1800 ро­ку. — С. VI­II), чим бу­ло зни­ще­но ук­ра­їн­ський ха­рак­тер сла­вен­ської мо­ви, яка бу­ла в ав­то­ра не сла­ве­ но­ро­сій­ська, а сла­ве­но­ук­ра­їн­ська. Пов­на наз­ва кни­ги: «Пі­шо­ход­ця Ва­си­ля Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­го­Пла­ киА­лє­бо­ва, урод­жен­ця ки­їв­сько­го, чен­ця ан­ті­о­хій­сько­го Ман­дри по свя­тих міс­цях у Єв­ро­пі, Азії, Аф­ри­ці, які там є, по­ча­ті в 1723 ро­ці і за­кін­че­ні в 1747 ро­ці, ним са­мим пи­са­ні». Твір скла­да­єть­ся з двох час­тин. Пер­ша час­ти­на має в со­бі опис ман­дрів із 1723 по 1735 р., тоб­то за­кін­чу­єть­ся пе­ре­бу­ван­ням на ост­ро­ві Крит. Дру­га час­ти­на опи­сує ман­дри з 1735 по 1747 р.; до то­го до­да­ні ман­дрів­ні сві­доц­тва і пе­ре­лік ма­люн­ків. «Ман­дри» В. Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­го нап­ро­чуд док­лад­ні, з них пос­тає ви­раз­на кар­ти­на різ­них місць та кра­їн За­хо­ду та Схо­ду, які від­ві­дав ман­дрів­ ник, зви­чаї та по­бут різ­них на­ро­дів, за­фік­со­ва­но не­ма­ло да­них про су­час­не й ми­ну­ле дер­жав, міст, по­се­лень, ар­хі­тек­тур­ні пам’ят­ки опи­са­но з без­ліч­чю де­та­лей, що ро­бить пев­ною мі­рою вик­лад мо­но­тон­ним, а по­біч із тим трап­ ля­ють­ся плас­тич­но ви­пи­са­ні кар­ти­ни, спов­не­ні ру­ху та жит­тя, по­да­но без­ліч ха­рак­те­рис­тик лю­дей, із яки­ми ман­дрів­ник зус­трі­чав­ся, вик­ла­да­ють­ся і влас­ ні роз­мис­ли та реф­лек­сії, що на­дає ок­ре­мим міс­цям опи­су ціл­ком ху­дож­ньо­го ха­рак­те­ру. Ці­ка­вий твір і сво­їм ­ и ет­ног­ра­фіч­ни­ми по­дан­ня­ми, док­лад­но опи­ са­но ман­дрів­ки мо­рем. Ось зра­зок пись­ма Ва­си­ля Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­го: «З ран­ку в су­бо­ту, ве­рес­ня 11 дня, ко­ли по­чи­нав­ся день, за­шу­мів ві­тер, хоч і по­міч­ний, але вель­ми шум­ли­вий та силь­ний, до то­го змо­ро­чи­ло­ся світ­ло

Титул книги В. Григоровича Барського у видвнні М. Барсукова (С-Пб., 1886)

465

Вітлеєм. Один із малюнків В. Григоровича Барського

466

хма­ра­ми, і бу­ла тьма ве­ли­ка, аж не ба­чи­ли, ку­ди плив­ти; до то­го ж блис­ко­ти та гро­ми по­ча­ли­ся, і по­лив дощ ве­ли­кий; ві­тер же без мі­ри силь­ний, і но­сив­ся ко­ра­бель, а мо­ре без пот­ре­би пок­ри­ва­єть­ся мор­ськи­ ми хви­ля­ми і лед­ве не ро­зір­веть­ся від ве­ли­ ко­го віт­ря­но­го по­ди­ху, і лед­ве не пе­ре­ки­не ко­раб­ля, і всі бу­ли у ве­ли­ко­му жа­сі, про­ся­чи Бога, щоб зба­вив нас од наг­лої смер­ті, і вже спо­ді­ва­ли­ся за­ги­ну­ти, од­на­че Бог ми­лос­ти­ вий ми­лує тих, хто зак­ли­кає йо­го» (С. 133). Та­ким чи­ном опис знач­ною мі­рою оху­дож­не­но, вод­но­час збе­рі­гає свій до­ку­мен­таль­но­о­пи­су­валь­ний ха­рак­тер і має зна­чен­ня хро­ні­ки­до­ку­мен­та, тво­ре­но­го в по­е­ти­ці ді­я­рі­уш­ної про­зи, тоб­то ввіб­рав у се­бе ху­дож­ні за­со­би так зва­них ді­я­рі­у­шів. До ре­чі, близь­ким до «Ман­дрів» В. Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­го був «Ді­я­рі­уш по­до­рож­ній» Пи­ли­па Ор­ли­ка, пи­са­ний та­кож у 20–30 ро­ках XVIII ст. Отже «Ман­дри» не є чис­то­го ти­пу па­лом­ниць­ким тво­ром, хоч і та­ку ме­ту ав­тор пе­ред со­бою ста­вить і біль­шою мі­рою, як «Ді­я­рі­уш по­до­рож­ ній», бо за­пи­су­вав­ся хро­но­ло­гіч­но, день у день, мі­сяць у мі­сяць, рік у рік, тому здо­бу­ває при цьо­му ха­рак­тер лі­то­пис­но­го дійс­тва, че­рез що ав­тор уда­єть­ся в іс­то­рич­ні алю­зії, пе­ре­бу­ва­ю­чи в то­му чи ін­шо­му міс­ці. Мож­на знай­ти тут і за­чат­ки ро­ма­ну­по­до­ро­жі, в яко­му ав­тор від­дає ува­гу не тіль­ки ог­ля­ду об’єк­ тив­но­го сві­ту, але й за­пи­сує влас­ні пе­ре­жи­ван­ня. У цьо­му пла­ні твір близь­кий до ав­то­бі­ог­ра­фіч­но­го за­пи­су влас­но­го жит­тя Іл­лі Тур­чи­нов­сько­го «Моє жи­тіє і страж­дан­ня», от­же ба­чи­мо в тво­рі, й жи­тій­ний еле­мент. За­га­лом же за роз­ ма­хом, ши­ро­тою, док­лад­ніс­тю кни­га В. Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­го не знає со­бі рів­них у то­діш­ній лі­те­ра­ту­рі, ні в по­пе­ред­ніх епо­хах — пі­ліг­рим­ські ска­зан­ня бу­ли до В. Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­го знач­но убо­гі­ші за зміс­том і ши­ро­тою роз­ по­ві­ді, як і ши­ро­тою зав­дань, які ав­тор пе­ред со­бою ста­вив, — тут із ним мо­же рів­ня­ти­ся хі­ба зга­да­ний твір П. Ор­ли­ка. Са­ме ця ши­ро­та й дає змо­гу вит­во­ри­ ти уні­вер­саль­ну кар­ти­ну сві­ту, що бу­ло влас­ти­ве по­е­ти­ці ба­ро­ко, але це чи­нить­ся не че­рез абс­трак­тне уза­галь­нен­ня, не че­рез від­бит­тя уні­вер­саль­них рис у яко­мусь мік­рос­ві­ті (як це вчи­не­но в «Ман­драх Гу­лі­ве­ра» Д. Свіф­та, а в нас у тво­рах Кли­мен­тія Зі­но­ві­ї­ва чи Да­ни­ла Брат­ков­сько­го), а че­рез до­ку­мен­ таль­ний опис то­го най­шир­шо­го сві­ту: Єв­ро­пи, Азії, Аф­ри­ки, тоб­то в тих трьох йо­го ком­по­нен­тах, які на той час по­нят­тя сві­ту скла­да­ли (оче­ви­дяч­ки, й ман­ дрів­ки свої пись­мен­ник пла­ну­вав, ви­хо­дя­чи з та­кої за­са­ди), причо­му, опи­су­ ю­чи ті три сві­ти, ав­тор по­сво­є­му їх по­рів­нює і про­тис­тав­ляє, на цих зас­нов­ ках бу­ду­ю­чи свою уні­вер­саль­ну кар­ти­ну. Та­ким чи­ном Ва­силь Гри­го­ро­вич­Бар­ський ство­рив без­пре­цен­ден­тний твір, який не мав ана­ло­гії в по­пе­ред­ній та су­час­ній ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі — про «Ді­я­ріу­ша по­до­рож­ньо­го» Пи­ли­па Ор­ли­ка він не міг зна­ти, хоч шля­хи їх­ні мог­ли б і перетну­ти­ся в тих­та­ки Са­ло­ни­ках; цей твір впли­вав на нас­туп­ ни­ків, зга­да­ти б при цьо­му Лу­ку Яцен­ка (1729–1807). У 1764 р. Лу­ка Яцен­ко, іє­ро­мо­нах і на­міс­ник Пол­тав­сько­го Хрис­то­воз­дви­жен­сько­го мо­нас­ти­ря,

та­кож від­був на Схід і про­жив там реш­ту сво­го жит­тя, за­ли­шив­ши опис сво­єї по­до­ро­жі в 13 то­мах, який і до­сі, на жаль, за­ли­ша­єть­ся в ру­ко­пи­сі, від­так уче­ні наз­ва­ли Лу­ку Яцен­ка мо­лод­шим Гри­горо­ви­чем­Бар­ським (По­пов А. Млад­ ший Гри­го­ро­вич. — Тру­ды XV ар­хе­о­ло­ги­чес­ко­го съез­да. — Т. 1. — Мос­ква, 1914. — С. 88–89), хоч пи­тан­ня про вплив «Ман­дрів» В. Гри­го­ро­ви­ча­Бар­сько­ го на твір Л. Яцен­ка за­ли­ша­єть­ся проб­ле­ма­тич­ним, ад­же ви­ї­хав з Ук­ра­їн ­и пе­ред ви­дан­ням «Ман­дрів». Ці­ка­во, що ав­тор, тво­ря­чи влас­ну ман­дрів­ку, а з нею і твір, пе­ре­ко­на­ний, що не зі сво­єї во­лі це чи­нить, а з Бо­жої, бо «нез­баг­нен­ний йо­го про смер­тних про­ ми­сел та наг­ляд». І да­лі: «Ні­ко­ли не га­дав я, що хо­ди­ти­му по стіль­кох да­ле­ких кра­ї­нах, по­не­су й пі­дій­му та­кі ве­ли­кі пра­ці, звіль­ню­ся від без­лі­чі бід та від­ві­ даю чис­лен­ні свя­тіс­тю прос­лав­ле­ні міс­ця, ба­чи­ти­му й опи­шу всі­ля­кі кра­ї­ни та міс­та, чу­до­ві спо­ру­ди і прес­лав­ні мо­нас­ти­рі, пус­ти­ні, ски­ти, цер­ков­ні чи­ни, жи­тія і ді­ян­ня на­ро­дів, яких я ба­чив; зно­ву­та­ки: зна­ме­ни­тих му­жів та ін­ші дос­то­пам’ят­ні та дос­тох­валь­ні ре­чі, од­на­че спо­до­бив та­ке пре­муд­рий Тво­рець всес­ві­ту! Че­рез це і все, що ба­чив, не для влас­но­го мар­но­любс­тва, але в сла­ву і по­дя­ку Бо­гу й на ко­ристь тим, що чи­та­ють чи пос­лу­ха­ють це, пок­ла­даю тут» (С. 1). Ці сло­ва ні­би за­пе­ре­чу­ють вик­ла­де­ну ви­ще дум­ку, що свої ман­дри ав­тор пла­ну­вав, щоб ство­ри­ти уні­вер­саль­ну кар­ти­ну сві­ту, але те, що по­чи­на­ю­чи свою ро­бо­ту, тоб­то за­пи­си, не про се­бе ду­мав, а про чи­та­ча, ве­лить ду­ма­ти, що за­дум ман­дрів був у ньо­го та­ки сві­до­мий, а не сти­хій­ний, а честь Бо­гу від­да­вав за то­діш­ні­ми мо­раль­ни­ми прин­ци­па­ми — так ро­би­ли й ін­ші твор­ці. Су­час­ни­ки ро­зу­мі­ли ви­нят­ко­вість та ве­лич цьо­го тво­ру, че­рез що в май­же не­мож­ли­вих умо­вах для ук­ра­їн­сько­го кни­год­ру­ку­ван­ня у XVI­II ст., прик­ла­ли не­ма­ло ста­рань, щоб ця кни­га та­ки по­ба­чи­ла світ, що й ста­ло­ся при умо­ві, що по­жер­тву­ва­но бу­ло особ­ли­вос­тя­ми ук­ра­їн­ської мо­ви ав­то­ра. Дух же йо­го за­ли­шив­ся, а ще й очі ук­ра­їн­ця, яки­ми ди­вив­ся на то­діш­ній всес­віт: Азію, Аф­ри­ку та Єв­ро­пу. І ще од­ну вар­ту ува­ги річ тре­ба заз­на­чи­ти. Ва­силь Гри­го­ро­вич­Бар­ський вис­ту­пає в «Ман­драх» як один із пер­ших на­ших мис­тец­твоз­нав­ців: по­дає зраз­ко­ві дос­лід­жен­ня й опи­си мис­тець­ких пам’яток різ­них кра­їн та на­ро­дів; на­віть як ху­дож­ник тво­рить ма­люн­ки свої з мис­тец­твоз­нав­чою ме­тою. Не­да­рем­но і йо­го мо­лод­ший брат Іван (1713–1785) став од­ним із най­ви­дат­ні­ ших ук­ра­їн­ських ар­хі­тек­то­рів і збу­ду­вав ба­га­то спо­руд, пе­ре­важ­но в Ки­є­ві, зок­ре­ма дзві­ни­цю Ки­ри­лів­ської цер­кви, цер­кву й дзві­ни­цю Пет­ро­пав­лів­ сько­го мо­нас­ти­ря, цер­кву свя­тої Пок­ро­ви й Ми­ко­ли, бу­дин­ки й дзві­ни­цю в Ко­зель­ці та ба­га­то ін­шо­го. Мож­на з пев­ніс­тю при­пус­ка­ти, що бра­то­ві «Ман­дри» не тіль­ки бу­ли йо­му ві­до­мі, а й спра­ви­ли на ве­ли­ко­го будів­ни­чо­го свій вплив, зок­ре­ма йо­го опи­си та ма­люн­ки ар­хі­тек­тур­них пам’яток. Не­да­ рем­но Іван нап­ри­кін­ці ру­ко­пи­су «Ман­дрів» за­пи­сав і від се­бе сі­мей­но­го лі­то­пис­ця Бар­ських, хоч і скром­но­го й ма­лос­лів­но­го, але ство­рив ці­ка­ ву кар­ти­ну жит­тя цьо­го ви­нят­ко­во об­да­ро­ва­но­го ук­ра­їн­сько­го ро­ду, який за­ли­шив сво­їм на­щад­кам не­мер­кну­чі пам’ят­ки ви­со­ко­го ду­ху.

467

П І ­Ш О ­Х О Д ­Ц Я­

В А ­С И ­Л Я­ Г Р И ­Г О ­Р О ­В И ­Ч А  ­Б А Р ­С Ь К О ­Г О ,­ П Л А ­К И  ­А Л Ь ­Б О ­В А ,­ У Р О Д ­Ж Е Н ­Ц Я К И ­Ї В ­С Ь К О ­Г О ,­ Ч Е Н ­Ц Я А Н ­Т І ­О ­Х І Й ­С Ь К О ­Г О ,

МАН­ДРІВ­КА ДО СВЯ­ТИХ МІСЦЬ, ЩО ЗНА­ХО­ДЯТЬ­СЯВ ЄВ­РО­ПІ, АЗІЇ Й АФ­РИ­ЦІ,­ по­ча­та 1723 ро­ку, а за­кін­че­на 1747 ро­ку,­ ним са­мим опи­са­на­ (Ури­вок)

[ПО УК­Р А­Ї ­Н І]

468

У щас­ли­ве і слав­не в Ро­сії ца­рю­ван­ня го­су­да­ря ім­пе­ра­то­ра Пет­ра Ве­ли­ ко­го, в ті ж та­ки ча­си, ко­ли пра­вив ки­їв­ською пас­твою пре­ос­вя­щен­ний мит­ро­по­лит Іо­а­саф Кро­ков­ський (з 1708 по 1718 рр.), а по ньо­му в 1722 ро­ці всту­пив ар­хі­є­пис­коп Вар­ла­ам Во­на­то­вич, то­ді в ма­лих лі­тах нав­чав­ся я в ла­ти­но­мов­них ки­їв­ських шко­лах. І хоч не силь­ний був у на­уц­ і, од­нак прой­ шов ма­лі шко­ли на­віть до ри­то­ри­ки й по­чат­ків фі­ло­со­фії — бу­ло це за рек­торс­тва в Ки­їв­ській ака­де­мії Те­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча, кот­рий був по­тім нов­го­род­ським ар­хі­є­пис­ко­пом; піс­ля ньо­го був рек­то­ром Силь­вестр Пи­ков­ ський, а де­як­ ий час Іо­сиф Вол­чан­ський, кот­рий став по­тім мос­ков­ським ар­хі­є­пис­ко­пом — му­жі це до­сить ві­до­мі ви­со­тою знань та особ­ли­ви­ми доб­ро­дій­нос­тя­ми. У це нав­чан­ня всту­пив я сам без бать­ків­сько­го зіз­во­лен­ня і без до­по­мо­ги до­маш­ньо­го вчи­те­ля — мій бать­ко був до­сить нав­че­ний русь­ко­го пись­ма й цер­ков­но­го спі­ву, муж хоч і по­бож­ний, але но­ро­вом прос­тий; отож ба­чив у нав­чан­ні зай­ві пе­реч­ки, гор­дість, упер­тість, мар­нос­лавс­тво, заз­дрість та ін­ші зви­чай­ні ва­ди; га­дав він, що це від на­ук бу­ває, а не че­рез са­мо­віль­ ність — на­ма­гав­ся, як міг, зби­ти ме­не з мо­го на­мі­ру, але не зміг, бо спри­ я­ла ме­ні ма­ти. Не раз опіс­ля брав­ся пе­ре­ко­ну­ва­ти мо­вою сво­єю і ра­див за­ли­ши­ти ма­ло пот­ріб­ну оту на­у­ку, а вправ­ля­тись у цер­ков­нім чи­тан­ні та спі­ван­ні, але ба­ча­чи в ме­ні до то­го пев­ну не­пе­ре­бор­ну при­род­ну схиль­ ність і ба­жан­ня, не на­по­ля­гав, а за­ли­шив ме­не в ми­рі. Я ж до­сяг, як ка­зав уже, до фі­ло­соф­ських по­чат­ків, і са­ме то­ді з’яви­ла­ся рап­то­во на лі­вій мо­їй но­зі та­ка ве­ли­ка ра­на, що не мав я си­ли й хо­ди­ти. По­ки­нув­ши шко­ли, я лі­ку­вав­ся у нев­прав­но­го ки­їв­сько­го лі­ка­ря й у чис­лен­них

ман­дрів­них та змін­них — і гро­ші во­ни за те взя­ли не­ма­лі, — але не змог­ ли ме­не зці­ли­ти, і отак ми­нав час без учен­ня, я ж бо зов­сім за­ли­шив на­у­ки, ос­кіль­ки не спо­ді­вав­ся зці­ли­ти­ся, але тра­пив­ся нес­по­ді­ва­ний ви­па­док. Один із ки­їв­ських сту­ден­тів, що звав­ся Іус­тин Ли­ниць­кий, брат був­шо­ го суздаль­сько­го, по­тім ко­ло­мен­сько­го, а та­кож аст­ра­хан­сько­го єпис­ко­па Вар­ла­а­ма Ли­ниць­ко­го, мій­та­ки ко­ле­га з нав­чан­ня й ро­вес­ник, ви­їж­джав то­ді в Поль­щу до міс­та Льво­ва, щоб на­бу­ти ви­щої на­у­ки. Йо­му по­заз­дрив­ ши, по­ба­жав я по­ї­ха­ти ра­зом із ним з то­ї­та­ки при­чи­ни, а най­біль­ше, щоб зці­ли­ти но­гу мою, чув­бо, що там є вправ­ні лі­ка­рі. Я по­чав мо­ли­ти ма­тір мою, щоб од­пус­ти­ла ме­не, во­на ж, пос­та­вив­ши за при­чи­ну від­сут­ність бать­ка, що­би бла­гос­ло­вив ме­не, ні­як не хо­ті­ла спер­шу доз­во­ли­ти, ад­же бать­ко мій зад­ля ку­пець­ко­го про­мис­лу був у да­ле­кій до­ро­зі й при­їз­ду йо­го спо­ді­ва­ти­ся бу­ло го­ді. Я ж мав та­ку пев­ну ока­зію і ба­га­то ра­зів мо­лив ма­тір і схи­ляв бла­гос­ло­ви­ти ме­не хоч би для то­го, щоб ви­лі­ку­ва­ти­ся. Зреш­тою, ма­ти має до ді­тей біль­ше спів­чут­тя, як бать­ко, і біль­ше ма­ла б су­му­ва­ти че­рез роз­лу­ку з си­ном, але на­сам­кі­нець схи­ли­ла­ся до мо­го про­хан­ ня і, дав­ши ме­ні пот­ріб­не для до­ро­ги, від­пус­ти­ла ме­не, поп­ро­щав­шись зі сльо­за­ми. Лед­ве ми від’їха­ли за ки­їв­ські ме­жі, за кіль­ка, влас­ти­во, миль, бать­ко мій, що повер­нув­ся з до­ро­ги то­го­та­ки дня, ско­ро пос­лав за мною на ко­нях слу­ гу; той наздог­нав ме­не, пе­ре­ко­ну­вав і схи­ляв на­по­лег­ли­во до по­во­ро­ту, ос­кіль­ки так йо­му зве­ле­но бу­ло; я ж, ба­ча­чи для се­бе спри­ят­ли­ву на­го­ду, пос­лав бать­ко­ві на­леж­ний си­нів­ський ук­лін, не пос­лу­хав­ся йо­го ра­ди і, за­вер­нув­ши слу­гу, зно­ву про­дов­жу­вав свою путь. Ішов то­ді 1723 рік, ко­ли в 20 день мі­ся­ця лип­ня ви­ї­хав я з Ки­єв­ а. Ві­ку я мав то­ді близь­ко двад­ця­ти двох ро­ків (з 1701 ро­ку, ко­ли я з’явив­ся на світ) і так 26 днів про­був я в до­ро­зі. Не опи­сую сіл та міс­те­чок, що ме­ні трап­ля­ ли­ся, всім­бо во­ни ві­до­мі, ска­жу ли­шень про най­зна­ме­ни­ті­ші з них. А са­ме: ми про­ї­ха­ли че­рез поль­ські міс­та Ост­рог, в яко­му бу­ло над­ру­ко­ва­но пер­ шу Біб­лію на слов’янсь­кій мо­ві, і По­ча­їв, де є уні­ят­ський мо­нас­тир Ус­пен­ня Бо­го­ро­ди­ці й там бу­ває що­ро­ку 15 сер­пня на хра­мо­ве свя­то ве­ли­ке збо­рись­ ко лю­дей та яр­ма­рок — на нім ви­па­ло й ме­ні по­бу­ва­ти. Звід­ті­ля, хоч і не по до­ро­зі, діс­та­ли­ся ми до міс­та, що зветь­ся Бро­ди. Ко­ли ж ми­ну­ли пев­ні міс­ця, вій­сько­ва сто­ро­жа си­лою схо­пи­ла нас і за­ве­ла ту­ди за ка­вер­за­ми жи­дів, кот­рі вель­ми нас оз­ло­би­ли, але від на­чаль­ни­ка бу­ли за це по­ка­ра­ні, а нас бу­ло від­пу­ще­но на во­лю. Бро­ди — міс­то, об­ве­де­не кам’яною сті­ною, сто­їть на міс­ці рів­но­му й низь­ко­му, ок­рест же се­бе має бо­ло­та й міл­ко­вод­ дя, че­рез це й наз­ва­не було Бро­да­ми, бо до міс­та пот­ріб­но пе­ре­хо­ди­ти че­рез во­ду вбрід. Там жи­дів мно­жес­тво і вла­да їх­ня ве­ли­ка. Звід­ти по­ї­ха­ли ми до міс­та Льво­ва, по­ла­тин­сько­му во­но іме­ну­єть­ся Le­o­po­lis, а по­ні­мець­ко­му Lem­berg; тут — ка­мін­ні бу­дин­ки, цер­кви, дзві­ ни­ці й чу­до­ві до­ми, досить ба­га­то та­кож ци­віль­но­го лю­ду. Отож ми з су­пут­ни­ком Іус­ти­ном най­ня­ли в пе­ред­міс­ті дім із про­хар­чу­ван­ням і пла­ ти­ли за мі­сяць, по­го­див­шись за там­теш­нім зви­ча­єм, аж до но­во­го, ви­со­ кос­но­го 1724 ро­ку. Я знай­шов там уп­рав­но­го лі­ка­ря і зці­лив свою но­гу за

469

470

ко­рот­кий час. Там є ба­га­то стран­ньо­люб­них лю­дей­ру­сів, ду­хов­них і мир­ ських, які бу­ли до нас вель­ми при­хиль­ні, най­біль­ше ж ті, кот­рі бу­ли при­си­ лу­ва­ні до унії, а та­єм­но ли­ша­ли­ся пра­вос­лав­ни­ми. Львів — го­лов­не міс­то Львів­сько­го во­єв­ одс­тва і всі­єї поль­ської Чер­во­ної Ру­си, збу­до­ва­ний 1280 ро­ку Ле­вом Да­ни­ло­ви­чем, ве­ли­ким кня­зем русь­ким — за йо­го іме­нем Ле­во­вим міс­том наз­ва­ний. Ле­жить по­між гір, має трьох єпис­ко­пів: ри­мо­ка­то­лиць­ко­го, ру­со­у­ні­ят­сько­го й арм’янсь­ко­го, ос­кіль­ки й на­род оцих вір тут жи­ве. Є у Льво­ві єзу­їт­ська ака­де­мія, в яку ми за­ба­жа­ли впи­са­ти­ся, щоб скуш­ту­ва­ти їх­ньо­го вик­ла­ду на­ук — ба­чи­ли­бо ве­ли­кі ус­пі­хи тих, кот­рі там учать­ся. Од­нак бо­я­ли­ся, що нас там упіз­на­ють, що ми та­ки пра­вос­лав­ні, а там та­ких не прий­ма­ють, особ­ли­во ки­їв­ських. Отож, ба­жа­ю­чи ута­ї­ти­ся, по­жи­ли пев­ний час, щоб вив­чи­ти їх­ню мо­ву та зви­чаї, за­ли­ши­ли свої дав­ні­ші іме­на й наз­ва­ли­ся Бар­ськи­ми — од­ним най­ ме­ну­ван­ням обид­ва (я ж бо в Ки­є­ві на­зи­вав­ся Гри­го­ро­ви­чем); уда­ли, що ми на­чеб­то рід­ні бра­ти й са­мі з Ба­ру, тоб­то з Поль­ської кра­ї­ни на По­діл­лі. Був же Іус­тин, су­пут­ник мій, тро­хи за ме­не стар­ший, отож він став на­чеб­то мій стар­ший брат, а я — мен­ший. Отак по­го­див­шись, яви­ли­ся ми до пре­фек­та, а ко­ли нас за­пи­та­ли, де вчи­ли­ся ра­ні­ше, від­по­ві­ли, що в де­я­ких там­теш­ніх нав­ко­лиш­ніх міс­тах, яких наз­ви зна­ли. Він нам по­ві­ рив, ос­кіль­ки без­по­миль­но й гар­но від­по­ві­да­ли по­ла­тин­сько­му і за на­шим про­хан­ням та знан­ня­ми на­ши­ми увів нас у ри­то­ри­ку в се­ред­ніх чис­лах січ­ня 1724 ро­ку. Хо­ди­ли ми в шко­лу тіль­ки ві­сім чи де­сять днів і не знаю, чи че­рез ха­рак­ тер пись­ма, чи з тво­рів, чи че­рез поль­ську ви­мо­ву, по­ча­ли уч­ні піз­на­ва­ти нас, що ми по­ход­жен­ням не з Поль­ських кра­їн, а най­біль­ше ці­ка­ви­ли­ся тим там­теш­ні ру­си­у­ні­я­ти, але не мог­ли нас яв­но вик­ри­ти, ос­кіль­ки пе­ре­ві­ряв нас сам пре­фект, прий­ня­ті бу­ли чес­но та­кож і їх­нім ри­то­рич­ним про­фе­ со­ром. Але бу­ли во­ни на­пов­не­ні заз­дріс­тю чи не­на­вис­тю і умис­ли­ли та­ку злу під­ступ­ність: якийсь лу­ка­вий зпо­між них склав лис­та чи русь­ке ви­га­да­не пос­лан­ня, на­чеб­то пи­са­не нам із Ки­є­ва від бать­ків з ве­ли­ким на­рі­кан­ням та слізь­ми з при­во­ду не­ви­нос­ної з ни­ми на­шої роз­лу­ки; та­кож бу­ло там нав­чан­ня й пов­чан­ня, щоб ду­же бе­рег­ли ми се­бе від ква­су уні­ят­ сько­го і від от­ру­ти пан­ської й усе та­ке, чо­го мо­же на­уч­ а­ти зло­ба. Це все во­ни за­пе­ча­та­ли і, над­пи­сав­ши на­ші іме­на й проз­ван­ня, вру­чи­ли од­ній ста­рій ба­бі, нав­чив­ши її, щоб хо­ди­ла пе­ред шко­ла­ми й за­пи­ту­ва­ла, ко­му це тре­ба їй уру­чи­ти цьо­го лис­та. Глянь­те, яку зброю ви­най­шла со­бі зне­на­ висть! Та ба­ба учи­ни­ла так, як її нав­че­но, а ми про це ні­чо­гі­сінь­ко не зна­ли, як і при­сут­ні. Во­ни ж схо­пи­ли те пи­сан­ня з ба­би­них рук, по­го­див­шись що­до цьо­го, а ба­ча­чи над­пи­са­ні на­ші прой­ме­ну­ван­ня, роз­пе­ча­та­ли й про­ чи­та­ли по­між се­бе в ко­лі й від­нес­ли до пре­фек­та. Пре­фект же на­пи­сав екс­ клю­зію, тоб­то виг­нан­ня, і приг­воз­див на зов­ніш­ніх во­ро­тах ака­де­мії. Пе­ред кін­цем за­нять, ко­ли на­ле­жа­ло ви­хо­ди­ти з уч­ня­ми зі шко­ли, пре­ фект прий­шов у ри­то­рич­ний клас і при­ві­тав на­шо­го вчи­те­ля по­ла­тин­ сько­му: — Сог­рі­шив я в не­ві­дан­ні й при­єд­нав до овець про­ка­жен­них коз­лів!

Усі­бо згля­да­ли­ся по­між се­бе і ди­ву­ва­ли­ся на те сло­во; то­ді він наз­вав нас по­і­мен­но і на­ка­зав пі­ти геть зі шко­ли. Нам же, ко­ли вий­шли ми в про­сі­нок, ска­зав: — Ті­кай­те звід­си, ли­це­мі­ри, й не по­вер­тай­те­ся сю­ди. Ми на це від­по­ві­ли: — А чим це ми за­ви­ни­ли, пре­чес­ний от­че? Він же нам ка­же, що піз­нав: ми вов­ки з ки­їв­ських лі­сів. Від­по­ві­да­є­мо: — Аж ні­як! То­ді він зно­ву нам ре­че: — Пи­сан­ня бать­ків ва­ших, пос­лан­ня з Ки­є­ва дій­шло до мо­їх рук. То­ді ми піз­на­ли, що тут обій­шло­ся не без хит­рос­ті й поп­ро­си­ли, щоб по­ка­зав нам йо­го. Пре­фект же ще біль­ше роз’ярив­ся й ка­же: — Ко­ли до по­ка­зу дій­де, то зле пос­траж­да­є­те! То­ді ми, щоб не да­ва­ти міс­ця неп­ра­вед­но­му гні­ву, пок­ло­ни­ли­ся й ві­дій­шли, а встиг­нув­ши ра­ні­ше уч­нів зі шко­ли, про­хо­дя­чи во­ро­та ака­де­мії, по­ба­чи­ли при­би­ту, про­ти нас на­пи­са­ну, екс­клю­зію, тоб­то при­чи­ну на­шо­го виг­нан­ня, і про­чи­та­ли її ко­рот­ко. А там сто­я­ло та­ке: «Ос­кіль­ки Іус­тин та Ва­си­лій на прой­ме­ну­ван­ня Бар­ські вик­ри­ті, що во­ни з Ки­їв­ських кра­їв і суп­ро­тив­ні ка­то­лиць­кій цер­кві, тож за ре­гу­ла­ми й пра­ва­ми ака­де­мії на­шої єзу­їт­ської львів­ської не мо­жуть ма­ти в ній міс­ця й увіч про­га­ня­ють­ся». Це про­чи­тав­ши, піш­ли ми швид­ко в дім свій, змі­нив­ши со­ром на від­чай­ душ­ність, пе­чаль на ра­дість; роз­мір­ко­ву­ю­чи, що про­ви­на виг­нан­ня на­шо­го не тіль­ки не є без­чес­на, але й чес­на, ос­кіль­ки яв­но у цьо­му міс­ті прос­ла­ви­ла нас, що є ми пра­вос­лав­ні хрис­ти­ян­ и, си­ни схід­ної апос­толь­ської цер­кви й суп­ро­тив­ні неп­ра­вос­лав­ним і єре­тич­но муд­ру­ю­чим, оцим ос­тан­нім, но­воз’яв­ле­ним ви­мис­лен­ни­кам та ді­тям за­хід­ної рим­ської цер­кви. Прий­шов­ши до­до­му, мір­ку­ва­ли про те й про ін­ше, ні­ко­му про цю по­дію не го­во­ри­ли, а ра­ди­ли­ся по­між се­бе ці­лий тиж­день, що ма­ли б учи­ни­ти. Я ра­див про­жи­ти кіль­ка мі­ся­ців у Льво­ві і, нав­чив­шись поль­ської мо­ви, зно­ ву по­вер­ну­тись до Ки­є­ва, нез­ви­чай­но бри­дя­чись, що тут усі русь­кі цер­кви та мо­нас­ти­рі уш­код­же­ні доб­ро­віль­ною і не­віль­ною уні­єю, і зна­ю­чи свою гро­ шо­ву нес­про­мож­ність, бо ма­ло я мав кош­ту, ос­кіль­ки, як уже пи­сав, нес­по­ді­ ва­но й спіль­но ві­дій­шов з бать­ків­щи­ни у від­сут­ність мо­го бать­ка. Іус­тин же Ли­ниць­кий мав гро­шей ба­га­то й не хо­тів прий­ня­ти мо­єї ра­ди че­рез без­ чес­тя, яке впа­ло на нас, а ра­див прий­ти до яко­їсь зна­ме­ни­тої осо­би, щоб за її про­хан­ням та зас­туп­ниц­твом зно­ву нас прий­ня­ли в учи­ли­ще. Отож ми піш­ли ра­зом у Ка­тед­раль­ний львів­ський мо­нас­тир до русь­ко­го єпис­ко­па­у­ні­я­та, а ним був то­ді Ата­на­сій Шеп­тиць­кий і, з’явив­ши йо­му все док­лад­но, мо­ли­ли, щоб по­тур­бу­вав­ся за нас. Він же до нас уми­ло­ сер­див­ся й по­о­бі­цяв зро­би­ти нам це доб­ро­дій­ниц­тво, ос­кіль­ки вель­ми при­ я­те­лю­вав з ла­ти­ня­на­ми. Тож прик­ли­кав сво­го ар­хі­ди­я­ко­на і ка­же йо­му: — Пі­ди з ци­ми юна­ка­ми до рек­то­ра і пре­фек­та та ска­жи, що я ста­ран­ но про­шу, хай прий­муть цих сту­ден­тів зно­ву в ака­де­мію, бо во­ни з мо­єї єпар­хії і я знаю їх­ню віт­чиз­ну, але че­рез мо­ло­дість свою й ба­жан­ня ба­чи­ти чу­жі кра­ї­ни ві­дій­шли бу­ли, щоб по­ди­ви­ти­ся Ки­їв, і зно­ву вер­ну­ли­ся на свою

471

472

бать­ків­щи­ну. Ми, по­чув­ши це, ду­же йо­му дя­ку­ва­ли. Ар­хі­ди­я­кон по­вів нас до рек­то­ра й пре­фек­та і ска­зав, що ве­лів йо­му єпис­ коп і, хоч не хо­ті­ли нас прий­ма­ти, силь­но­та­ки за­пе­ре­чу­ю­чи, ос­кіль­ки піс­ля екс­клю­зії, тоб­то вик­лю­чен­ня, не­має зви­чаю зно­ву прий­ма­ти, але за­ра­ди ве­ли­ко­го при­я­тельс­тва і з ог­ля­ду на по­важ­не єпис­коп­ське про­хан­ ня, обі­ця­ли прий­ня­ти нас зно­ву й зве­лі­ли нам зав­тра прий­ти до ака­де­мії. Ми ж, по­дя­ку­вав­ши їм і ар­хі­ди­я­ко­ну, ра­діс­но ві­дій­шли до­до­му. Нас­туп­но­го ран­ку прий­шли ми до ака­де­мії, пре­фект нас прий­няв і зно­ ву до­ру­чив нас про­фе­со­ру в ри­то­ри­ку, по­тай опо­вів­ши при­чи­ну на­шо­го по­вер­нен­ня. Хи­ля­ли­ся не­ма­ло й ди­ву­ва­ли­ся од заз­дрос­ті зло­дій­ни­ки на­ші, не ві­да­юч­ и, що вчи­ни­ти, і не ро­зу­мі­ю­чи, як це ско­ї­ло­ся. І отак хо­ди­ли ми віль­но до шко­ли два тиж­ні й біль­ше; то­ді по­ча­ли мір­ку­ва­ти й ра­ди­ти­ся по­між се­бе, що вчи­ни­ти. Я ска­зав: до­сить нам то­го, ад­же нас зно­ву­та­ки прий­ня­ли, а честь по­вер­ну­ли нам на­зад. З ог­ля­ду на те, мож­на са­мо­віль­но ки­ну­ти хо­ди­ти до шко­ли і то з ба­га­тьох при­чин: по­пер­ше, щоб не ви­ко­ па­ли нам на­ші не­на­вис­ни­ки но­вої яко­їсь ями, гір­шої за пер­шу; по­дру­ге, щоб не при­ну­ди­ли нас у ві­рі й не при­хи­ли­ли до сво­го з’єд­нан­ня па­піс­ти й уні­я­ти; по­тре­тє, хо­четь­ся нам пі­ти і в ін­ші міс­та й по­ди­ви­ти­ся зви­чаї ін­ших лю­дей, та й ін­ші чис­лен­ні пок­лав що­до то­го при­чи­ни. Мій су­пут­ник Іус­тин ра­див не по­ки­да­ти шко­ли до свя­та світ­ло­го Вос­кре­сін­ня Хрис­то­ во­го, а був то­ді мі­сяць бе­ре­зень, от­же, не­да­ле­ко був кі­нець Ве­ли­ко­го пос­ту. Так ми й учи­ни­ли. По­різ­но­му ми мір­ку­ва­ли й ра­ди­ли, але рап­том від­кри­ ла­ся нам доб­рос­при­ят­ли­ва ока­зія. У той час один русь­кий піп­ун­ і­ят, ра­но ов­до­вів­ши, муж уче­ний, на ім’я Сте­фан Про­тан­ський, го­ту­вав­ся за вчи­не­ним обі­том іти в Рим. Ми ж з ним при­ят ­ е­лю­ва­ли, отож по­заз­дри­ли йо­му й за­ба­жа­ли пі­ти ра­зом із ним. Він же зра­дів з ог­ля­ду на су­пут­ниць­ку друж­бу, от­же, дав­ши один од­но­му сло­во й обі­цян­ку, по­ча­ли го­ту­ва­тись і ми, хоч гро­шей при со­бі ма­ли ду­же ма­ло. Але, пок­ла­да­ю­чись на хрис­ти­ян­ське ми­ло­сер­дя, не від­сту­пи­ли від сво­го на­мі­ру. Спо­ді­ван­ку ми кла­ли на та­ке: за­мис­ли­ли спер­шу пі­ти у львів­ський Ка­тед­раль­ний єпис­коп­ський мо­нас­тир до сво­їх бла­го­дій­ни­ків, праг­ну­чи їх­ньої ми­лос­ті, ос­кіль­ки й ра­ні­ше бу­ли во­ни на­ши­ми нас­тав­ни­ ка­ми й по­рад­ни­ка­ми — то мо­же, й за­раз да­дуть нам доб­ру по­ра­ду при на­мі­рі на­шо­му ру­ши­ти в до­ро­гу. Але ос­кіль­ки то­ді свят­ку­ва­ли­ся дні світ­ ло­го Ве­ли­код­ня, піш­ли че­рез те на тре­тій день свят, тоб­то 7 квіт­ня, щоб при­ві­та­ти їх. Бу­ли в ар­хі­ди­я­ко­на, ігу­ме­на й на­міс­ни­ка та ін­ших ду­хов­них осіб, піс­ля чо­го від­кри­ли наш на­мір ар­хі­ди­я­ко­ну, в чо­му він не тіль­ки не від­мов­ляв, але й пос­при­яв нам, обі­ця­ю­чи в усьо­му нам до­по­мог­ти. Ду­же зра­дів він цьо­му, то­му зве­лів нам при­го­ту­ва­ти­ся й пі­ти зав­тра вран­ці до єпис­ко­па з ві­таль­ни­ми про­мо­ва­ми. Це ми не­од­мін­но учи­ни­ли і з са­мо­го ран­ку нас­туп­но­го дня, 8 квіт­ня в се­ре­ду, від­ра­зу ж по лі­тур­гії і по тра­пе­зі, піш­ли ра­зом з ар­хі­ди­я­ко­ном і при­ві­та­ли йо­го, а в тій про­мо­ві прик­ла­ли кіль­ка слів і про наш на­мір, на що ар­хі­є­рей ду­же зра­дів і від­ра­зу зве­лів прик­ ли­ка­ти пи­са­ря, щоб на­пи­са­ти нам без зат­рим­ки па­тен­ти чи ос­від­чу­валь­

ні гра­мо­ти. З ни­ми на по­ра­ду йо­го піш­ли ми до рек­то­ра шкіл і до поль­сько­ го ар­ци­біс­ку­па і від них та­кож узя­ли сві­доц­тва, в яких на­пи­са­но бу­ло: ос­кіль­ки ті то й ті N. N., ру­си з Поль­ської об­лас­ті, сту­ден­ти шкіл львів­ ських, ман­дру­ють у Рим... і та­ке ін­ше. Діс­тав­ши отож сві­доц­тва і при­го­ту­вав­ши со­бі пе­рег­рин­ську, тоб­то по­до­рож­ню оде­жу, ос­кіль­ки ще не був го­то­вий піп, що мав ра­зом з на­ми ман­дру­ва­ти, і ма­юч­ и час, за­хо­ті­ли ми се­бе вип­ро­бу­ва­ти, яки­ми нам ви­да­ дуть­ся труд­но­щі ман­дрів. Піш­ли ми за три ми­лі від Льво­ва до міс­теч­ка Жов­ко­ва, де зна­хо­дять­ся мо­щі свя­то­го Іо­ан­ а Со­чав­сько­го. Прий­шли ми до там­теш­ніх іно­ків, що жи­вуть при хра­мі з ти­ми мо­ща­ми. Нас чес­но прий­ няв з ве­чо­ра ігу­мен, на­леж­но при­міс­тив­ши нас і за­до­воль­нив­ши; з ран­ ку нас пок­ли­ка­ли до Бо­жої служ­би і ми зно­ву піш­ли до ігу­ме­на, який зно­ ву при­гос­тив нас доб­рою тра­пе­зою. Міс­теч­ко Жов­ков сла­вить­ся та­кож тим, що тут час­то бу­вав поль­ський ко­роль Іо­ан III (Со­бесь­кий), де й па­лац йо­го є. Звід­ти піш­ли ми до мо­нас­ти­ря, що зветь­ся Кре­хів­ський, і прис­пі­ли ту­ди на ве­чір­ню. Бу­ли в цер­кві й ба­чи­ли, як усе по чи­ну й гар­но пра­вить­ся. Піс­ля то­го ігу­мен і бра­тія пок­ли­ка­ли нас на тра­пе­зу і там та­кож ба­чи­ли ми доб­ро­чин­ність і бу­ли чес­но прий­ня­ті сми­рен­ни­ми, стран­ньо­люб­ни­ми, вель­ми доб­рон­рав­ни­ми іно­ка­ми. Там є все­ре­ди­ні мо­нас­ти­ря чо­ти­ри цер­ кви, а п’ята — зов­ні, в лі­сі, ни­ми спо­руд­же­но й пер­шу в честь Пре­об­ра­жен­ ня Гос­под­ньо­го. Тут ігу­мен ста­вить­ся тіль­ки на один рік і рів­ний він з бра­ ті­єю по вла­ді, тіль­ки вва­жа­єть­ся дос­той­ні­ший за іме­нем і гід­ніс­тю; од­не сло­во, в усьо­му дос­тох­валь­на оби­тель. Там ми пе­ре­но­чу­ва­ли, а зран­ку на на­ше про­хан­ня да­ли нам пись­мо, що ствер­джує на­шу ман­дрів­ку в Рим з при­тис­нен­ням мо­нас­тир­ської пе­чат­ки і з під­пи­сом ігу­мен­ської ру­ки. Піс­ля то­го по тра­пе­зі, по­дя­ку­вав­ши, піш­ли ми на­зад до Льво­ва, але ін­шою до­ро­гою. Од­нак не встиг­ли то­го дня по­вер­ну­ти­ся до міс­та, ос­кіль­ки за­гу­ би­ли до­ро­гу і дов­го блу­ка­ли в по­рож­ньо­му лі­сі. То­му пе­ре­но­чу­ва­ли в од­но­го свя­ще­ни­ка в се­лі Яс­ли­ках. З ран­ку встав­ши, по­вер­ну­ли­ся з доб­рим ус­пі­хом у Львів і зда­ла­ся нам та ман­дрів­ка ра­діс­на й ко­рис­на. Бу­ли ми то­го дня на праз­ни­ку свя­то­го ве­ли­ко­му­че­ни­ка Ге­ор­гія, 23 квіт­ ня в чет­вер, тре­тьо­го тиж­ня по Ве­ли­код­ні, який свят­ку­ють у ка­тед­рі Львів­ської єпис­ко­пії. Піс­ля цьо­го праз­ни­ка на тре­тій день, тоб­то 25 квіт­ ня, в су­бо­ту, під­го­ту­вав­ши до ман­дрів пе­рег­рин­ські оде­жі і все до то­го пот­ ріб­не, піш­ли та­кож до Сусь­ко­го мо­нас­ти­ря Іва­на Бо­гос­ло­ва, що пос­тав­ле­ ний на Львів­сько­му пе­ред­міс­ті в чу­до­во­му й уса­міт­не­но­му міс­ці. Там ігу­ме­ ном був ду­хов­ний наш отець і доб­ро­дій­ник Па­хо­мій Гу­чин­ський, муж стран­ньо­люб­ний, доб­рон­рав­ний і прик­ра­ше­ний чис­лен­ни­ми доб­ро­дій­нос­ тя­ми. При ньо­му я пев­ний час жив і ба­га­то від ньо­го діс­тав доб­ро­дійств. Йо­му отож до­ру­чи­ли ми кни­ги на­ші, сту­дент­ську одіж і всі, які ма­ли, ре­чі; са­мі ж одяг­ли­ся в оде­жі пе­рег­рин­ські чи ман­дрів­ні, як це ве­деть­ся у тих, що йдуть у Рим. А ця оде­жа пе­рег­рин­ська, чи ман­дрів­на, та­ка. Оде­жа чор­на з сук­на чи з по­лот­на без роз­криль, тоб­то не роз­ді­ле­на нав­ піл, але по­ши­та ціль­но на зра­зок ди­я­кон­сько­го сти­ха­ря, та­кож з вузь­ки­ми ру­ка­ва­ми — це пе­рег­ри­ни но­сять по­верх сво­їх зви­чай­них одеж, схо­ва­них

473

474

під нею. А на гру­дях но­сять під­ві­ше­но­го хрес­та, зроб­ле­но­го ок­ре­мо від оде­жі, шку­ра­тя­но­го по­я­са, а при бо­ці тик­ви­цю, щоб но­си­ти во­ду у без­вод­них міс­ цях; міш­ка за пле­чи­ма з пот­ріб­ни­ми ре­ча­ми, ко­рот­ко­го пла­ща, щоб дос­ тат­ньо пок­ри­вав пле­чі од до­щу. Мі­шок по­ши­тий з по­во­ще­но­го по­лот­на, схо­жо­го на чор­ну шкі­ру, на но­гах — міц­но прив’яза­ні сан­да­лі, ка­пе­люх чи шо­лом чор­ний, круг­ло над го­ло­вою роз­прос­тер­тий, а в ру­ках гру­бий жезл, що ви­со­тою ся­гає аж до го­ло­ви, нав­мис­не гар­но ви­то­че­ний і по­чор­не­ний. У та­кі ото ж ми одяг­ли­ся оде­жі, піп же з пос­луш­ни­ком ма­ло чим од нас різ­ни­ли­ся. Піш­ли ми спер­шу в Ка­тед­раль­ний мо­нас­тир, а піс­ля лі­тур­гії й тра­пе­зи від­кла­ня­ли­ся і взя­ли від ігу­ме­на ми­лос­ти­ню; так са­мо при­ві­та­ли ін­ших на­ших доб­ро­дій­ни­ків і ві­дій­шли звід­ті­ля з чис­лен­ни­ми про­во­жа­ти­ ми, зна­йо­ми­ми та су­сі­да­ми, і, по­ці­лу­вав­шись із ни­ми по­за міс­том у по­лі, да­лі роз­лу­чи­ли­ся та й ру­ши­ли в доб­роз­на­мі­ре­ний наш путь. А прой­шов­ши три поль­ські ми­лі, прис­пі­ли вже о дру­гій го­ди­ні но­чі до се­ла, що зветь­ся Кри­ни­ця, тут ми за­но­чу­ва­ли в до­мі бать­ків свя­ще­ни­ка, що з на­ми йшов — прий­ня­ли нас гар­но й доб­ре при­гос­ти­ли. Уран­ці піс­ля лі­тур­гії, в не­ді­лю 26 квіт­ня, пе­ре­бу­ли до по­луд­ня, по­тім, тро­хи від­по­чив­ши, піш­ли з пів­ми­лі до міс­та, що зветь­ся Гру­дек чи Го­ро­док, про­пам’ят­ний смер­тю Вла­дис­ла­ва­Я­гел­ла, поль­сько­го ко­ро­ля, у 1434 ро­ці, і там пе­ре­но­чу­ва­ли в од­но­му домі. Зран­ку ж, у по­не­ді­лок 27 квіт­ня, тро­хи чо­гось пе­ре­їв­ши, піш­ли з чис­лен­ни­ми про­во­жа­ти­ми, зна­йо­ми­ми, ро­ди­ча­ ми й бать­ка­ми ви­ще­наз­ва­но­го на­шо­го су­пут­ни­ка свя­ще­ни­ка і, роз­лу­чив­ шись з ни­ми піс­ля пал­ких по­ці­лун­ків, прой­шли тіль­ки од­ну ми­лю, ми­ну­ли се­ла Гот­виш­ню й Оша­ни, по­тім зно­ву од­ну ми­лю і дос­пі­ли до се­ла, що зветь­ся Руд­ка. Тут пе­ре­но­чу­ва­ли в од­но­го прос­то­го чо­ло­ві­ка на со­ло­мі в жит­ни­ці. Зран­ку 28 квіт­ня, у вів­то­рок, встав­ши, прой­шли се­ла Но­во­сел­ки і Хлоп­ чи­ки, по­тім піш­ли над рі­ка­ми, що звуть­ся Дністр і Стри­важ, кот­ра в Дністр упа­дає, — в пер­шій во­да зе­лен­ку­ва­та, а в дру­гій ру­ду­ва­та, і, ми­нув­ши Пі­ня­не і Ба­би­не, прис­пі­ли на ніч до міс­та, що зветь­ся Сам­бур, кот­ре від Льво­ва від­сто­їть на дев’ять миль, має дов­гі й крас­ні пе­ред­міс­тя з без­ліч­чю верб, чин­но по­сад­же­них; тут­та­ки і шко­ли є ла­тин­ські. Тут ми гос­ти­ли в ду­же доб­рон­рав­них і стран­ньо­люб­них лю­дей з пов­ним за­до­во­ лен­ням та спо­ко­єм проз­довж двох днів, 29 і 30 квіт­ня. Піш­ли ми звід­ти до ста­ро­го міс­та за дві ми­лі, де був Сам­бур ра­ні­ше, там та­кож пе­ре­но­чу­ва­ли в од­но­го стран­ньо­люб­ця. Зран­ку в п’ят­ни­цю, 1 трав­ня, за­ся­я­ло сон­це, ми прой­шли три поп­ри­ща до зна­ме­ни­то­го мо­нас­ти­ря Спась­ко­го, в ньо­му жи­ве пе­ре­мишль­ський єпис­коп­у­ні­ят. Цьо­го мо­нас­ти­ря, хоч і знат­ний він, опи­са­ти я не зміг, бо не тіль­ки кра­си йо­го внут­ріш­ньої не ба­чив, але й зов­ніш­ньої доб­ре не роз­ ди­вив­ся, бо як тіль­ки ми прий­шли під мо­нас­тир­ську ого­ро­жу, сі­ли в ті­ні яко­гось де­ре­ва й по­ча­ли бе­сі­ду­ва­ти про кра­су тої оби­те­лі, ко­ли ж на той час вий­шов з мо­нас­тир­ських во­ріт єпис­коп, що йо­го зва­ли Іє­ро­нім Ушт­ риць­кий. Ми лед­ве мог­ли йо­го піз­на­ти, бо вий­шов не як єпис­коп у по­га­ нень­кій оде­жі, а за ним слі­ду­вав якийсь один ми­ря­нин. Але ми, узд­рів­ши

йо­го, ще не до­мис­лив­шись, хто він є, зіс­ко­чи­ли з місць сво­їх і на­леж­но йо­му пок­ло­ни­ли­ся. Во­ни ж при­ві­та­ли нас та­ки­ми сло­ва­ми: звід­ки, на­ві­що, на­що? Від­по­ві­ли: стран­ні ми є, свя­тий вла­ди­ко. Він же, ви­ря­чив­ши очей сво­їх зі­ни­ці, роз­лю­ту­вав­ся і не як пас­тор до овець, а як хи­жий вовк, ос­ліп­ ле­ний уні­єю, ви­пус­тив на нас страш­ний крик. Ми ж од­ра­зу по­біг­ли від ли­ця йо­го і, вис­ко­чив­ши на до­ро­гу, спіш­но прой­шли з пів­ми­лі і діс­та­ли­ся до ін­шо­го мо­нас­ти­ря, що на­зи­вав­ся Лав­ра. Там нас стран­ньо­люб­но прий­ня­ ли, і ми взя­ли сві­доц­тво від мо­нас­ти­ря, а звід­ти піш­ли пів­то­ри ми­лі над по­то­ка­ми, що тек­ли по ка­мін­ні, кам’янис­тим шля­хом до се­ла, що зветь­ся Стеб­ник, і там пе­ре­но­чу­ва­ли в пан­сько­му дво­рі у при­каж­чи­ка. Зран­ку, 2 трав­ня, в су­бо­ту, встав­ши, прой­шли три ми­лі й прис­пі­ли до се­ла, що зветь­ся Угор­ці, там пе­ре­но­чу­ва­ли в од­но­го свя­ще­ни­ка. Зран­ку, 3 трав­ня, в не­ді­лю, піс­ля лі­тур­гії й по при­го­щен­ню від то­го­та­ки свя­ще­ни­ ка, піш­ли зно­ву го­ра­ми дві ми­лі над рі­кою, що ма­ла ди­вог­ляд­не ка­мін­ня, і прис­пі­ли до Бі­лаг­ра­да, пог­ра­нич­но­го міс­та.В Бі­лаг­ра­ді за­меш­ка­лись на два дні 4 і 5 трав­ня. Там при­хиль­но прий­ня­ли нас жи­ди і по­да­ру­ва­ли нам де­я­ку су­му гро­шей, ми бо ма­ли до всіх уза­га­лі жи­дів од ка­га­лу чи Львів­сько­го іу­дей­сько­го братс­тва про­си­тель­ну гра­мо­ту, яку ви­да­но нам при спри­ян­ні од­но­го єв­рея за од­ну на­шу йо­му доб­ру пос­лу­гу. Там гос­ти­ли ми в од­но­го стран­ньо­люб­но­го чо­ло­ві­ка, ста­рій­ши­ни то­го міс­та; він­та­ки, ко­ли звід­ти ви­хо­ди­ли, дав нам про­від­ни­ка, ос­кіль­ки шлях був тяж­кий для пе­ре­хо­ду, тут ми тіль­ки й ба­чи­ли, що неп­ро­хід­ні ха­щі та вер­те­пиа й кам’яні го­ри, жах­ли­ві ве­ли­чи­ною, ка­мінь на ка­ме­ні, пок­ла­де­ні на­чеб­то ру­ка­ми. Ко­ли ж ми прой­шли од­ну ми­лю, при­ве­ли нас до яко­гось се­ла, а звід­ти да­ли нам ін­шо­го про­від­ни­ка за ве­лін­ням ви­ще­наз­ва­но­го бі­лог­рад­сько­го стар­ши­ни, і з ним ми прий­шли до се­ла, що зветь­ся Во­ля, но­чу­ва­ли в од­но­го свя­ще­ни­ка Са­му­ї­ла, му­жа стран­ньо­люб­но­го. Зран­ку 6 трав­ня при­вів нас про­від­ник на ве­ли­ку і страш­ну го­ру, за­рос­ лу гус­ти­ми лі­са­ми, що зветь­ся Бес­кид, там є роз­бій­ни­ків ско­пи­ще і пе­ре­хо­ жі бід­ні в тій до­ро­зі! Од­нак, що ма­ли ро­би­ти, не зна­ли ін­шої пу­ті, ад­же да­ле­ко тяг­неть­ся ця го­ра і не мож­на її обій­ти. Че­рез це не­пос­піш­но йшли зі зга­да­ним свя­ще­ни­ком і вий­шли на верх тої го­ри, тут кін­ча­єть­ся Поль­ ська, а по­чи­на­єть­ся Вен­гер­ська зем­ля. Там, тро­хи спо­чив­ши, ба­чи­ли хма­ ри, що низь­ко хо­дять, не­мов­би до го­лів на­ших тор­ка­ли­ся; там­та­ки ба­чи­ ли не­по­да­ле­ку ви­со­чен­ну го­ру з ве­ли­ки­ми сні­га­ми, хоч їм не го­ди­ло­ся б бу­ти то­ді в літ­ній час. Але ос­кіль­ки ду­же во­на ви­со­ка, че­рез те зав­жди на ній хо­лод є; опо­ві­дав нам ба­га­то хто, що там хо­ва­ють­ся по вер­те­пах ба­га­ то­річ­ні сні­ги: сніг­бо ста­рий ле­жить до но­во­го і ні­ко­ли до­реш­ти зник­ну­ ти не мо­же. Ми ж бо, ба­ча­чи та­ку різ­ність сти­хій і про­пи­сав­ши це Бо­жо­ му про­мис­лу, піш­ли звід­ти да­лі на дру­гу по­ло­ви­ну го­ри Бес­ки­да і не­уш­код­ же­но зій­шли на Вен­гер­ську зем­лю.

а Вер­те­пи —

пус­ти­ща, ди­кі міс­ця.

475

ДО­М АШ­Н ІЙ ЛІ­Т О­П И­С ЕЦЬ БАР­С ЬКИХ­ За­п ис,­ зроб­л е­н ий у кін­ц і ав­т ен­т ич­н о­г о ру­к о­п и­с у­ «МАН­Д РИ БАР­С ЬКО­Г О» По­м ер раб Бо­ж ий Ва­с иль,­ що на­п и­с ав цю кни­г у,­ 1747 ро­к у, мі­с я­ц я жов­т ня, 7 чис­л а, у се­р е­д у вран­ц і.

КИ­ЇВ­СЬКІ ЛІ­ТО­ПИС­НІ ­ ТА ДО­МАШ­НІ ЗА­ПИС­КИ,­ ПИ­СА­НІ РІЗ­НИ­МИ РУ­КА­МИ ­ ПО 1794 РІК

а Чис­ло

не прис­тав­ле­не.

б Інс­ти­га­тор — про­ку­рор.

в Дой­ни­ця —

кад­ка, дій­ни­ця

г Чис­ло

не прос­тав­ле­но.

476

Тут пок­ла­де­но ті­ло ки­їв­сько­го мі­ща­ни­на, рай­ці Іва­на Гри­го­ро­ви­ча Бар­ сько­го, бра­та рід­но­го Ва­си­ля Гри­го­ро­ви­ча Бар­сько­го, що ман­дру­вав по різ­ них зем­лях та свя­тих міс­цях й опи­сав у кни­гу все ба­че­не. Цей же брат йо­го, що тру­див­ся в різ­них бу­ду­ван­нях, во­ду про­вів у різ­ні міс­ця в цьо­ му міс­ті від різ­них дже­рел зпід гір, а по­тім бу­ду­вав ка­мін­ні цер­кви, дзві­ ни­ці й по­кої. Пер­шу цер­кву зро­бив у Ки­ри­лів­сько­му мо­нас­ти­рі із дзві­ни­ цею та бра­мою й пог­ре­ба­ми; цер­кву Пок­ров­ську і На­бе­реж­но­Ми­кіль­ську, у Ко­зель­ці прик­ра­шав цер­кву шту­ка­ту­рі­єю і тинь­ку­вав, і дзві­ни­цю на­но­во по­бу­ду­вав; у Зо­ло­то­нош­сько­му Крас­но­гор­сько­му мо­нас­ти­рі цер­кву, дзві­ни­ цю у Пет­ро­пав­лів­сько­му мо­нас­ти­рі, у Со­бор­но­Ус­пен­сько­му со­бо­рі з цер­ квою, ще мага­зин місь­кий і гос­тин­ний дім, жи­лі по­кої Го­рець­ко­му мо­нас­ ти­рю та Юрію Дран­че­ву, ре­мон­ту­вав цер­кви Вос­кре­сен­ську та Ус­пен­ську, ке­лії у Ме­жи­гір­сько­му монас­ти­рі. А цьо­го 1785 ро­ку по­мер і тут по­хо­ва­ ний, трав­ня, чис­ла (...)а яко­му хай бу­де віч­не упо­ко­єн­ня.

1749 ро­ку був уряд­ни­ком до пів­ро­ку, а від пів­ро­ку до кін­ця на інс­ти­га­тор­ сько­му зван­ніб, за бур­го­мис­терс­тва Ге­ра­си­ма Хо­ляв­ки і ра­єц­тва Ми­хай­ла Во­рон­ко­ви­ча і па­на Ва­си­ля Жу­ка. То­го ж ро­ку хліб був до­ро­гий, до пів­то­ра руб­лі бу­ла дой­ни­цяв жи­та че­рез су­шу.

1750 ро­ку хліб де­ше­вий по 20 ко­пі­йок дой­ни­ця жи­та, а вів­са по 13 ко­пі­йок.

1751 ро­ку во­да бу­ла пре­ве­ли­ка в Дніп­рі й у рі­ках се­ред лі­та, при­бу­ва­ла до лип­ня 12 чис­ла. То­го ж ро­ку хліб де­ше­вий був, жи­та дой­ни­ця по 18 ко­пі­йок, а вів­са по 12 ко­пі­йок, пшо­на по 50 ко­пі­йок. То­го ж ро­ку по­мер пан війт Пав­ ло Во­нич, жов­тня, чис­ла (…)г 1753 ро­ку хліб по 25 ко­пі­йок жи­то, а по 20 греч­ка, а овес по 15 ко­пі­йок.

1754 ро­ку вель­ми су­хе бу­ло лі­то, і во­да в рі­ках бу­ла вель­ми ма­ла. То­го ж ро­ку жи­то по 55 ко­пі­йок і 60, овес по 32 ко­пій­ки й ви­ще.

1755 ро­ку на по­чат­ку но­во­го ро­ку та­риф і ми­то ве­ли­ко­ро­сій­ські пе­ре­ве­ де­но на ма­ло­ро­сій­ські кор­до­ни.

1756 ро­ку при­ї­хав у Ки­їв вій­том Іван Сте­фа­но­вич Си­чев­ський, лю­то­го 3

чис­ла. То­го ж ро­ку зи­ма бу­ла ма­лос­ніж­на і лег­ка. Жи­то про­да­ва­ло­ся по 32 ко­пій­ки, а овес по 26 ко­пі­йок, пше­ни­ця по 50 ко­пі­йок і ма­ло що ви­ще ки­їв­ ська мі­ра.

1757 ро­ку зи­ма бу­ла вель­ми лю­та мо­ро­за­ми. Жни­во (…)а жи­то по 28 ко­пі­ йок, овес — по 15 і 16 ко­пі­йок, пше­ни­ця — по 55 ко­пі­йок.

1758 ро­ку зи­ма бу­ла та­кож лю­та. Жни­во бу­ло до но­ви­ни до­ро­ге. Жи­то по 1 руб­лю 20 ко­пі­йок чверть, пше­ни­ця 1 рубль 60 ко­пі­йок чверть, овес по 50 ко­пі­йок чверть, а пшо­но до 2 руб­лів. Лі­то бу­ло мок­ре й хо­лод­не, на хліб та ово­чі уро­жай. На по­чат­ку то­го ж ро­ку від­да­но та­риф на від­куп.

No­ta be­ne. На­ро­ди­ла­ся од­на пер­со­наб 1713 ро­ку, в січ­ні. На­ро­ди­ла­ся дру­га пер­со­на 1727 ро­ку, в січ­ні­та­ки. Же­нит­ва 1744 ро­ку в січ­ні­та­ки, 15 чис­ла. Пер­віс­ток Ми­хай­ло на­ро­див­ся 1745 ро­ку, ве­рес­ня 5 чис­ла.

1747 ро­ку на­ро­ди­ла­ся, дру­га на­род­жен­ням, доч­ка пер­ша Іу­лі­я­на, бе­рез­ня, 16 чис­ла.

1749 ро­ку на­ро­див­ся син дру­гий Олек­сандр, на­род­жен­ням тре­тій, трав­ ня, 12 чис­ла. То­го ж 1749 ро­ку, лип­ня 4 чис­ла по­мер­ла доч­ка Іу­лі­я­на.

1751 ро­ку, ве­рес­ня, 10 чис­ла на­ро­див­ся син тре­тій Іо­а­ким, на­род­жен­ням чет­вер­тий, у вів­то­рок, при схо­ді сон­ця.

1753 ро­ку на­ро­див­ся син чет­вер­тий Ва­силь, на­род­жен­ням п’ятий, квіт­ ня 5 чис­ла, в понеділок страстний, після сходу сонця вранці.

1754 року народився син п’ятий Микола, народженням шостий, травня, шостого числа у п’ят­ни­цю ра­но, о сьо­мій го­ди­ні під бі­гом мі­сяч­ним до Ба­ра­на. То­го ж 1754 ро­ку, чер­вня, 28 чис­ла по­мер син Ми­ко­ла.

1755 ро­ку, січ­ня 23 чис­ла, по­мер син Ва­силь, у по­не­ді­лок ра­но.

1737 ро­ку, квіт­ня 18, по­мер раб Бо­жий Гри­го­рій, бать­ко.

1756 ро­ку, жов­тня, 20 чис­ла, у не­ді­лю ра­но, по­мер­ла ра­ба Бо­жа Ма­рія Гри­го­рів­на.

1701 ро­ку на­ро­див­ся, 1723 ро­ку ві­дій­шов у чу­жі краї, 1747 ро­ку по­вер­нув­ся і по­мер жов­тня, 7 чис­ла раб Бо­жий Ва­силь Гри­го­ро­вич, чер­нець. Прий­няв чер­нец­тво у Да­мас­ку 1734 ро­ку від пат­рі­яр­ха ан­ті­о­хій­сько­го Силь­вес­тра, січ­ня, 1 чис­ла.

1748 ро­ку, лис­то­па­да, 21 чис­ла, на Вве­ден­ня Прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці по­мер­ ла сес­тра Па­рас­ко­вія Гри­го­рів­на.

1755 ро­ку, лю­то­го, 4 чис­ла, у п’ят­ни­цю, піс­ля опів­но­чі, о дру­гій го­ди­ні, на­ро­ди­ла­ся доч­ка дру­га, на­род­жен­ням вось­ма, на ім’я Ага­фія під бі­гом мі­сяч­ним Во­до­лія. 1779 ро­ку, сер­пня 3го, в су­бо­ту, о шос­тій го­ди­ні ве­чо­ра по­мер­ла доч­ка Ага­фія ді­ви­цею, ка­лі­ка, жи­ла 22 ро­ки і 5 мі­ся­ців, і 22 дні; по­хо­ ва­на в не­ді­лю 5го сер­пня.

1755 року, вересня 18 числа, о 9 годині вечора під бігом місячним у Бику народився син шостий, народженням сьомий, Іван, із вівторка на середу.

1758 ро­ку, жов­тня, 15 дня, в по­не­ді­лок, об 11 го­ди­ні пе­ред по­луд­нем, на­ро­ ди­ла­ся доч­ка тре­тя, на­род­жен­ням дев’ята, на ім’я Па­рас­ко­вія, під бі­гом мі­сяч­ним Ва­ги. То­го ж ро­ку, груд­ня, 8 дня по­мер­ла доч­ка Па­рас­ко­вія о де­ся­

а Чис­ло

не прис­тав­ле­не.

б Йдеть­ся про Іва­на Гри­го­ро­ви­ча­ Бар­сько­го та йо­го дру­жи­ну.

477

а Чис­ла

не прис­тав­ле­ні.

478

тій го­ди­ні. Жи­ла тіль­ки 50 днів.

1759 ро­ку, груд­ня, 23 дня, у чет­вер, суп­ро­ти п’ят­ни­ці на­ро­див­ся син Сте­ фан, на­род­жен­ням де­ся­тий, о дев’ятій го­ди­ні піз­но, під бі­гом мі­сяч­ним Ра­ка.

1761 ро­ку, бе­рез­ня 3 дня, о вось­мій го­ди­ні ве­чо­ра суп­ро­ти не­ді­лі на­ро­див­ ся син Ге­ра­сим, на­род­жен­ням оди­над­ця­тий, під бі­гом мі­сяч­ним Ра­ка, по­мер 1769 ро­ку.

1762 ро­ку, квіт­ня, 25 дня, вве­че­рі, на по­чат­ку дев’ятої го­ди­ни суп­ро­ти п’ят­ни­ці на­ро­ди­ла­ся доч­ка чет­вер­та, на­род­жен­ням два­над­ця­та, під бі­гом мі­ся­ця у Ва­гах, іме­нем Іри­на.

1765 ро­ку, січ­ня 17 дня, удень, о де­ся­тій го­ди­ні на­ро­ди­ла­ся доч­ка п’ята, на­род­жен­ням три­над­ця­та, під бі­гом мі­ся­ця в Би­ку, на ім’я Те­тя­на.

1766 ро­ку, сер­пня, 5 дня, о тре­тій го­ди­ні по по­луд­ню, в су­бо­ту на­ро­ди­ла­ ся доч­ка шос­та, на­род­жен­ням чо­тир­над­ця­та, під бі­гом мі­ся­ця в Стріль­ці, іме­нем Єв­до­кія.

1770 року, лютого 1 дня, в понеділок супроти вівторка народилася дочка сьома, народженням п’ятнадцята, іменем Анна, на початку дев’ятої години ввечері, під бігом місяця у Вагах. Це й остання.

1773 ро­ку, квіт­ня 20, од­ру­жив­ся Олек­сандр Гри­го­ро­вич на Па­рас­ко­вії Ва­си­лів­ні.

1776 ро­ку, в Трой­цю, од­ру­жив­ся Ми­хай­ло Іва­но­вич на Те­тя­ні. То­го ж 1776 ро­ку, жов­тня 23, од­ру­жив­ся Яким Іва­но­вич на Па­рас­ко­вії Іва­нів­ні.

1781 ро­ку, січ­ня 24, ви­да­но за­між стар­шу доч­ку Іри­ну за гу­берн­сько­го ре­гіс­тра­то­ра Пет­ра Мак­си­мо­ви­ча Ско­ро­ду­мо­ва, яка ов­до­ві­ла, 178(...)а ро­ку вий­шла за дру­го­го за­між, Анд­рія Пет­ро­ви­ча Чи­рев­сько­го.

178(...)а ро­ку ви­да­но за­між Те­тя­ну за від­став­но­го ка­пі­та­на Сте­па­на Єф­ре­мо­ви­ча Гу­щи­на. 1792 ро­ку, бе­рез­ня, 13 дня, по­мер Сте­пан Єф­ре­мо­вич Гу­щин, опів­но­чі, о 12 го­ди­ні.

1787 ро­ку, лип­ня 11 дня, од­ру­жив­ся син Іван на доч­ці ко­лезь­ко­го асе­со­ра Пет­ра Яко­ви­ча Жу­ра­хов­сько­го Яри­ні Пет­рів­ні.

1790 ро­ку, лип­ня, 7 дня, ви­да­но за­між Єв­до­кію за ар­мій­сько­го по­руч­ни­ка Пан­те­лей­мо­на Фе­до­ро­ви­ча, грець­кої на­ції.

1791 ро­ку, ве­рес­ня 10, о шос­тій го­ди­ні піс­ля по­луд­ня по­мер Іван Гри­го­ро­ вич, у се­ре­ду.

1792 ро­ку, лю­то­го, 11 дня, о 8 го­ди­ні, піс­ля пів­но­чі по­мер­ла Те­тя­на Да­ни­ лів­на, сир­ної не­ді­лі, в се­ре­ду вран­ці.

1794 ро­ку, жов­тня 22 дня, по­мер Олек­сандр, піс­ля по­луд­ня, о дру­гій го­ди­ні.

МИТ­РО­ФАН ДОВ­ГА­ЛЕВ­СЬКИЙ­ ЯК ТЕ­О­РЕ­ТИК ПО­Е­ЗІЇ­ ТА ДРА­МА­ТУРГ

Мит­ро­фа­но­ві Дов­га­лев­сько­му су­ди­ло­ся про­вес­ти твор­чі лі­та в 30х ро­ках XVI­II ст.: з од­но­го бо­ку в час геть­манс­тва Да­ни­ла Апос­то­ла, з дру­го­го — дру­ ге без­геть­манс­тво, ко­ли за­па­ну­ва­ла по­лі­тич­на ре­ак­ція в тем­ні ча­си ро­сій­ ської ца­ри­ці Ан­ни Іо­а­нів­ни, з тре­тьо­го — в по­ру ос­тан­ньо­го роз­кві­ту Ки­їв­ ської ака­де­мії, а з нею й Ки­їв­сько­го Ате­нею. На­ро­див­ся у пер­шо­му де­ся­ти­літ­ті XVI­II ст., ім’я мав при хре­щен­ні Ми­хай­ ло, при­най­мні 1718 р. був у кла­сі гра­ма­ти­ки — збе­ріг­ся зо­шит йо­го вправ із ла­тин­ської гра­ма­ти­ки; в 1723 р. він уже в кла­сі фі­ло­со­фії, за­пи­сав то­ді кур­ са з ді­я­лек­ти­ки, ло­гі­ки, фі­зи­ки й ме­та­фі­зи­ки, що йо­го чи­тав Іла­рі­он Ле­виць­кий. У 1724 р. пи­ше ві­тан­ня сво­є­му вчи­те­лю С. Ес­мон­тов­сько­ му з при­во­ду дня йо­го на­род­жен­ня (твір збе­ріг­ся в ру­ко­пи­сі). Вже то­ді по­чи­ нає зби­ра­ти ру­ко­пи­си й кни­ги, зок­ре­ма по­е­ти­ки, ді­я­лек­ти­ку та ін­ші — на них пос­тав­ле­но під­пи­са зби­ра­ча. У ви­щих кла­сах ака­де­мії пос­тригсь у чен­ цї, про­дов­жу­вав зби­ра­ти кни­ги, ці­ка­вив­ся на­у­ка­ми, пра­цю­вав над фі­ло­со­ фі­єю та те­о­ло­гі­єю, зби­рав те­о­ло­гіч­ні трак­та­ти. З 1733 р. — учи­тель син­так­ си­су в Ака­де­мії, а че­рез три ро­ки — ор­ди­нар­ний про­фе­сор по­ез­ ії. Са­ме в цей час він на­пи­сав свою зна­ме­ни­ту по­е­ти­ку «Сад по­е­тич­ний», яку по­бу­ ду­вав на ос­но­ві дав­ні­шої «Лі­ри», при­мір­ни­ка яко­го мав у се­бе. Для зраз­ків пи­ше влас­ні вір­ші та різдвяну дра­му «Ко­міч­не дійс­тво на честь ма­ло­літ­ньо­ го Хрис­та», до­дав­ши п’ять ін­тер­лю­дій, а в 1736–1737 рр. ство­рює ве­ли­код­ню дра­му «Влас­нот­вор­ний об­раз лю­ди­но­любс­тва Бо­жо­го», та­кож із п’ять­ма ін­тер­лю­ді­я­ми. У сво­їй по­е­ти­ці й ок­ре­мо М. Дов­га­лев­ський при­ді­ляє знач­ ну ува­гу мит­ро­по­ли­ту Р. За­бо­ров­сько­му, пи­шу­чи йо­му ряд пане­гі­рич­них тво­рів, зок­ре­ма по­дяч­но­го кан­та «за но­вов­лаш­ту­ван­ня учи­ли­ща в Ки­є­ві» і «Ключ по­дя­ки». По то­му слі­дів ді­яль­нос­ті пись­мен­ни­ка не зна­хо­ди­мо, оче­ вид­но, він по­мер мо­ло­дим піс­ля 1737 р. Ці­лий ряд по­ет­ ич­них тво­рів уве­де­но в «Сад по­е­тич­ний», але не зав­жди мож­на виз­на­чи­ти, чи во­ни ав­торс­тва М. Дов­га­лев­сько­го; хо­ча ті вір­ші, які ма­ють приз­на­ку 30х ро­ків, мог­ли бу­ти на­пи­са­ні са­ме ним, зок­ре­ма па­не­гі­рик ца­ри­ці Ан­ні, який у пе­ред­ній час­ти­ ні має ці­ка­ву пох­ва­лу ро­зу­му — зра­зок фі­ло­соф­ської ме­ди­та­ції, тут ба­чи­мо за­са­ди прос­віт­ниц­тва, які, оче­вид­но, спо­ві­ду­вав М. Дов­га­лев­ський. По­е­ти­ка М. Дов­га­лев­сько­го має та­кий пов­ний за­го­ло­вок: «Сад по­е­тич­ ний, ви­ро­ще­ний зад­ля зби­ран­ня кві­тів і пло­дів вір­шо­ва­но­го і про­зо­во­го сло­ва в Ки­їв­ській Мо­ги­ля­ноЗабо­ров­ській ака­де­мії для біль­шої ко­рис­ті

479

Київські школярі XVIII ст. Фрагмент тези на честь Р. Зиборовського. Медьорит. 1739.

рок­со­лан­сько­му са­дів­ни­ко­ві і йо­го пра­вос­лав­ній бать­ків­щи­ні бі­ля Йор­дан­сько­го і Ма­рій­сько­го мо­рів, у ро­ці, в яко­му особ­ли­во чу­до­ве міс­то да­ло на­каз [здо­бу­ти] збро­єю Озов, 1 ве­рес­ня 1736». І. Іва­ньо в пе­ред­мо­ві до ви­дан­ня, здій­сне­но­го в 1973 р., пи­сав: «“По­е­ти­ка” Дов­га­лев­сько­го пе­ре­ ду­сім є по­е­ти­кою, яка уза­ко­нює ос­нов­ні прин­ци­ пи ба­роч­но­го сти­лю в ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі. Во­на, на на­шу дум­ку, на­йа­дек­ват­ні­ша тій лі­те­ра­ тур­ній те­чії, яка за­ли­ши­ла­ся па­нів­ною на Ук­ра­ї­ні в пер­шій по­ло­ви­ні XVI­II ст. і про­тис­то­я­ла кла­си­ циз­мо­ві» (М. Дов­га­лев­ський. Сад по­е­тич­ний. — К., 1973. — С. 22). І справ­ді, вже са­ма наз­ва по­е­ти­ки ціл­ком ба­ро­ко­ва. Об­раз са­ду ду­хов­но­го, як суб­стан­ції, в на­шій тра­ди­ції траплявся не раз: це і «Ев­ха­рис­ти­рі­он» С. По­чась­ко­го, і «Ба­га­тий сад» І. Ор­нов­ сько­го, так наз­ва­но ряд ри­то­рик, наз­вав са­дом збір­ку сво­їх по­е­зій і Г. Ско­во­ ро­да. По­е­ти тому на­зи­ва­ють­ся «са­дів­ни­ка­ми по­е­зії», вір­шо­ве мис­тец­тво при цьо­му ста­вить­ся на чо­лі мис­тец­тва, в до­каз чо­го ав­тор ци­тує: Час­то піс­ні нам по­лег­шу­ють пра­цю нес­тер­пно мо­золь­ну: Си­ли в по­е­зії більш, ніж в усіх ін­ших мис­тецтв.

480

Кві­ти цьо­го са­ду ав­тор наз­вав «пов­чаль­ни­ми»: «Цей сад, — пи­ше він, — при­не­се вті­ху скор­бот­ним ду­шам, спо­ну­ка­ти­ме бай­ду­жих на прек­рас­ні вчин­ки, а, оці­нив­ши на­леж­но доб­ро­дійс­тва, на­ди­ха­ти­ме на ще біль­ші под­ ви­ги, стри­му­ва­ти­ме жор­сто­ких, вик­ри­ва­ти­ме за­ро­зу­мі­лих, від­да­ва­ти­ме хва­лу чес­ним, за­тав­рує гань­бою не­чес­них, а ок­рім то­го... з на­щад­ків май­бут­ ніх по­ко­лінь зро­бить та під­го­тує пра­цьо­ви­тих са­дів­ни­ків» — тоб­то ма­є­мо вик­ла­де­ні за­са­ди прос­віт­ниц­тва, ад­же прос­віт­ни­ки ру­шій­ною си­лою сус­ піль­но­го роз­вит­ку вва­жа­ли ос­ві­ту та ви­хо­ван­ня. Про це, до ре­чі, віс­тить і зга­да­на «Пох­ва­ла ро­зу­му», ко­ли ро­зум про­го­ло­шу­єть­ся ос­нов­ним у жит­ті. Ад­же ро­зум дос­лід­жує при­ро­ду, ви­во­дить із бе­зо­день іс­ти­ну, ке­рує дер­жа­ва­ ми й ар­мі­я­ми, піз­нає Бо­га, він ви­щий доб­лес­ті, а са­ма при­ро­да муд­рос­ті бо­жес­твен­на. Тож пох­ва­ля­ють­ся мис­тец­тва й на­ук ­ и, при цьо­му заз­на­ча­єть­ ся, що во­рог муд­рос­ті — заз­дрість, але доб­рість і прав­ду, доб­ро й чес­но­ ту го­ді зни­щи­ти. «Прик­ла­діть­ся, — пи­ше М. Дов­га­лев­ський, — до цьо­го ро­дю­чо­го, або рад­ше пов­чаль­но­го са­ду всім сво­їм ті­лом і на­ма­гай­тесь ок­ро­ пи­ти йо­го не во­дою, а влас­ним по­том. Ли­ше то­ді, без сум­ні­ву, ви про­чи­та­є­ те що­най­при­єм­ні­ші по­ем ­ и та збе­ре­те пло­ди. То­му пе­ре­ду­сім, вхо­дя­чи до пов­чаль­но­го са­ду цьо­го мис­тец­тва, будь­те бла­го­чес­ти­ви­ми та уваж­ни­ми са­дів­ни­ка­ми» (С. 28). Ці сло­ва для нас по­о­соб­ли­во­му знач­ні че­рез те, що йдеть­ся про ви­хо­ван­ня не по­е­та, а чи­та­ча, для то­го, щоб збаг­ну­ти, зро­зу­мі­ ти мис­тец­тво по­е­зії, віс­тить те­ор ­ е­тик, тре­ба бу­ти ос­ві­че­но­му пе­ре­ду­сім чи­та­че­ві. Тому по­е­тич­ні кві­ти звуть­ся «най­роз­кіш­ні­ши­ми пло­да­ми». Є два са­ди, за дво­ма ого­ро­жа­ми, тоб­то дві час­ти­ни кни­ги, піс­ля цих роз­мис­лів по­да­єть­ся вір­шзас­пів, влас­не прис­вя­та мит­ро­по­ли­ту Р. За­бо­ров­сько­му,

ак­ро­вір­шо­ва­ний, він на­пев­не на­ле­жить са­мо­му М. Дов­га­ лев­сько­му: тут ука­зу­єть­ся, що цей сад пле­ка­єть­ся не для се­бе, а для уч­нів. У ком­по­зи­цій­ну ос­но­ву кни­ги те­о­ре­тик кла­де ко­ло — ого­ро­жі, бо «роз­та­шу­ван­ня і бу­до­ву всес­ві­ ту від­по­від­но охоп­лює ко­ло» — ціл­ком ба­ро­ко­ва поз­нач­ка уні­вер­саль­ної кар­ти­ни сві­ту» (С. 30). От­же ого­ро­жа пер­ша «обій­має по­е­тич­ний сад, або са­му по­е­зію вза­га­лі», а ого­ро­жа дру­га «міс­тить ду­же ко­рис­ ні пло­ди Тул­лі­вої ева­ди», тоб­то ри­то­ри­ки. Ого­ро­жа пер­ша міс­тить у со­бі кві­ти, їх усьо­го три: «Про вступ­ні по­нят­тя по­е­тич­но­го мис­тец­тва», «Про ро­ди вір­шів», «Про по­ез­ ію зок­ре­ма, або про ви­ди по­е­зії».В кін­ці ого­ро­жі пер­шої «Піс­ ляс­ло­во до ос­ві­че­но­го са­дів­ни­ка пов­чаль­но­го са­ду по­е­тич­ но­го мис­тец­тва». Квіт­ка (роз­ді­ли) роз­кла­да­ють­ся на пло­ ди. Ого­ро­жа дру­га має од­ну квіт­ку на шість пло­дів, всьо­го пло­дів двад­цять шість. На за­вер­шен­ня тво­ру йде ко­рот­ка про­зо­ва піс­ля­мо­ва, що зветь­ся «Ві­нок по­е­зії» і два вір­ші са­мо­го М. Дов­га­лев­сько­го із звер­нен­ням до чи­та­ча та Р. Забо­ров­сько­го. Як ба­чи­мо, струк­ту­ра кни­ги ви­шу­ка­на й ти­по­во ба­ро­ко­ва з чу­до­вою але­ го­рі­єю. Бу­ду­єть­ся по­е­ти­ка тра­ди­цій­но: спер­шу виз­на­чен­ня по­е­зії, роз­дум про її по­ход­жен­ня і зна­чен­ня, про пред­мет, фор­му, приз­на­чен­ня, ко­ристь. Із цьо­го вип­ли­ва­ють роз­мис­ли про поль­ський, слов’янсь­кий, ла­тин­ський вірш, про са­ме мис­тец­тво вір­шу­ван­ня, вза­га­лі про метр і ро­ди вір­шів. По то­му роз­гля­да­ють­ся ви­ди по­е­зії — і по­е­ти­ку то­діш­ньої про­зи, яка вхо­ди­ла в по­нят­тя ри­то­рич­но­го мис­тец­тва. Ці­ка­во ба­чить те­ор ­ е­тик різ­ни­цю між по­е­том та вір­шо­пис­цем: «Вір­шо­пи­сець опи­сує у вір­шо­вій фор­мі го­то­ву річ справ­жню й іс­то­рич­ну, а по­ет у сво­єм ­ у вір­ші зоб­ра­жує річ, яку він сам ви­ду­ мав» (С.34), тоб­то вір­шо­пи­сець тут не осуд­жу­єть­ся, як нез­дар­ний, а має для се­бе ін­ші ес­те­тич­ні зав­дан­ня. Що­до по­ход­жен­ня по­ез­ ії, то ав­тор ве­де йо­го від Бо­га, який пе­ре­дав це мис­тец­тво Ада­му, а від цьо­го пе­ре­дан­ня піш­ло й до ін­ших лю­дей. М. Дов­га­лев­ський за­пе­ре­чує ак­сі­о­му, що по­е­та­ми на­род­жу­ ють­ся, тоб­то, що во­ни «мо­жуть тво­ри­ти і скла­да­ти вір­ші без до­по­мо­ги та спри­ян­ня по­е­тич­но­го мис­тец­тва, а спи­ра­ю­чись тіль­ки на при­род­ні здіб­ нос­ті», а за­яв­ляє: «Без знан­ня мис­тец­тва не до­сить са­мих при­ро­ди їх здіб­ нос­тей», от­же, і тут про­мов­ляє в ньо­му прос­віт­ник. Ці­ка­ві мір­ку­ван­ня те­о­ ре­ти­ка про нас­лі­ду­ван­ня, яке, на йо­го дум­ку, є двох ви­дів: при­ро­ди й тво­ру, тоб­то дій­снос­ті й лі­те­ра­ту­ри, обид­ва ви­ди прий­ма­ють­ся як за­ко­но­мір­ні. По­е­зія має «пов­ча­ти, хви­лю­ва­ти і роз­ва­жа­ти». Що­до ма­те­рі­я­лу те­о­ре­тик роз­різ­няє по­е­зію на по­ка­зо­ву (пох­валь­на, огуд­на, по­дяч­на), до­рад­чу (по­ра­ ди чи роз­рад­жу­ван­ня, за­о­хо­чен­ня, ви­мо­га, про­хан­ня, вті­шан­ня) і су­до­ ву (об­ви­ну­ва­чен­ня, вип­рав­дан­ня, вірш­скар­га, до­кір, пог­ро­за, пі­доз­ра). Вір­ші без по­е­тич­но­го ви­мис­лу звуть­ся не­дос­ко­на­лою по­е­зі­єю, яка є штуч­на й при­род­на, пер­ша бу­ду­єть­ся за пра­ви­ла­ми, дру­га — ко­ли з та­лан­том. Роз­ різ­няє те­о­ре­тик по­е­зію цер­ков­ну і світ­ську, мо­же бу­ти змі­ша­на обох ви­дів. Ок­рім то­го на­зи­ва­єть­ся по­е­зія ето­ло­гіч­на (опи­су­ють­ся зви­чаї та жит­тя),

Титул поетики М. Довгалевського «Сад поетичний».

1736.

481

еко­но­міч­на (гос­по­дар­чі спра­ви), іс­то­рич­на (про ви­дат­них осіб, по­дії ми­ну­ ло­го), аст­ро­но­міч­на (про зір­ки, рух пла­нет, не­бо). Ді­лить­ся на епіч­ну, тра­ гіч­ну, ко­міч­ну, са­ти­рич­ну, бу­ко­ліч­ну, зем­ле­роб­ську, еле­гіч­ну, лі­рич­ну та епіг­ра­ма­тич­ну по­е­зії. Те­о­ре­тич­но ствер­джу­єть­ся ба­га­то­мов­ність ук­ра­їн­ ської лі­те­ра­ту­ри. Звер­тає на се­бе ува­гу роз­ді­лок «Іме­на бо­гів, вжи­ва­ні по­е­ та­ми», — це док­лад­на інс­трук­ція, як тре­ба їх але­го­рич­но ро­зу­мі­ти: для роз­ви­не­но­го ба­ро­ко ма­ні­пу­ля­ція ци­ми іме­на­ми бу­ла од­ною з пи­то­мих її оз­нак. Так са­мо цін­ний для то­діш­ніх по­ет­ ів мав бу­ти слов­ни­чок амп­лі­фі­ка­ цій, тоб­то більш ши­ро­ко­го по­яс­нен­ня сло­ва. Ці­ка­ва до­бір­ка до­те­пів­еп ­ іг­ рам. Ко­ли б до­ка­за­ти (а це ціл­ком мож­ли­во), що во­ни ство­ре­ні М. Дов­га­лев­ ським, то це, по­біч із «Пох­ва­лою ро­зу­му», най­ці­ка­ві­ші йо­го тво­ри, по­бу­до­ ва­ні на ос­но­ві кон­цеп­т у; ці­ка­ва та­кож по­е­тич­на до­бір­ка за­га­док на те­му абет­ки — ти­по­ве по­е­тич­не ба­ро­ко. За­га­лом вір­ші ти­пу пов­чан­ня чи фі­ло­соф­ської реф­лек­сії най­ці­ка­ві­ші се­ред прик­ла­дів М. Дов­га­лев­сько­го. Са­ма збір­ка вір­шів­прик­ла­дів у по­е­ти­ці скла­дає сво­є­рід­ну ан­то­ло­гію, яс­на річ, не всі вір­ші пе­ра ав­то­ра, є тут вка­зів­ки на ін­ших ав­то­рів, де­я­кі тво­ри пе­ре­не­се­но з ін­ших по­е­тик (ано­нім­ні), але знач­на час­ти­на на­пи­са­на ймо­ вір­но са­мим М. Дов­га­лев­ським. Са­дом ба­чить ав­тор не тіль­ки вип­ле­ка­не по­е­тич­не мис­тец­тво, але й увесь всес­віт, зреш­тою й сам Бог — «та­єм­ни­ча квіт­ка, яка по­ши­ре­на че­рез зби­ран­ня ря­тів­но­го ча­ру люд­ської при­ро­ди, при­но­сить спраг­лим жит­тє­дай­ні пло­ди». Дру­га час­ти­на по­е­ти­ки — це влас­ти­во ри­то­ри­ка, йдеть­ся тут про тро­пи, фі­гу­ри слів та ду­мок, пе­рі­о­ди та їх­ні час­ти­ни, про по­діл та бу­до­ву пе­рі­о­ду, про де­я­кі ри­то­рич­ні міс­ця і про хрію — вис­лів чи опис учин­ку яко­їсь осо­би, по­бу­до­ва­ний з пев­них час­тин. За­га­лом ка­жу­чи, «Сад по­е­тич­ний» М. Дов­га­ лев­сько­го — од­на з блис­ку­чих кни­жок ук­ра­їн­сько­го ба­ро­ко XVI­II ст. Дра­ми М. Дов­га­лев­сько­го з фор­маль­ної точ­ки зо­ру ма­ють ін­те­рес у по­год­ же­нос­ті, прав­да, не зав­жди під­тек­сто­вій, ін­ко­ли прос­то те­ма­тич­ній, дій ви­со­ко­го ба­ро­ко й ни­зо­во­го. Але про них док­лад­но ска­за­но у ви­дан­ні «Вос­ кре­сін­ня мер­твих». Ук­ра­їн­ська ба­ро­ко­ва дра­ма. — К., 2007.

482

МИТРОФАН ДОВГАЛЕВСЬКИЙ

ІЗ ЗБІР­КИ­ «СИН­ТАК­СИЧ­НА СИС­ТЕ­МА»­ 1735 р.

Про вед­ме­дя і бджо­лу бай­ка по­ві­дає: Гнів на вла­ду без пут­тя шко­ду при­чи­няє, Як роз’ят­рить­ся вед­мідь, вжа­ле­ний бджо­лою, На­па­дає на бджіль­ник, не дає спо­кою. Бджо­ли ро­єм на­ле­тять і гри­зуть на­ха­бу, І ку­са­ють, і пе­чуть друж­но, без ос­ла­бу. Тож се­бе від лю­тих жал наш вед­мідь звіль­няє Тим, що пруд­ко уті­ка — по­тім роз­ва­жає: Як бджо­ла ку­са те­бе, по­тер­пі­ти тре­ба, Бо ти гні­вом без­ліч жал вик­ли­чеш на се­бе. З РУ­К О­П ИС­Н ОЇ КНИ­Г И­ «САД ПО­Е Т ­ ИЧ­Н ИЙ», ­ 1736–1737 рр.

Ро­зум в жит­ті го­лов­не, а все ін­ше ги­не без­слід­но, Смерть за­би­рає йо­го, а та­лан­ти ве­ли­кі — без­смер­тні. Ро­зум прав­ди­вий і світ­лий дос­лід­жує смі­ло при­ро­ду, Іс­ти­ну з надр не­дос­туп­них Ере­ба на світ він ви­во­дить. Рат­ні пол­ки у бою і по­хо­ді три­має в по­ряд­ку, Без­ліч їх справ роз­гля­дає, ке­рує на­ро­да­ми сві­ту. Різ­них зло­чин­ців дер­жа­ви од зло­чи­нів стри­мує зав­жди, Він оди­но­кий ке­рує дер­жа­ва­ми вмі­ло й по­мір­но. Не­за­до­во­ле­ний тим, що по­ча­ток бе­ре від не­бес­них, В не­бо без­меж­не пря­мує і, кри­ла свої роз­пус­тив­ши, Там десь ви­со­ко лі­тає і ди­вить­ся гор­до на зем­лю. Бо­га піз­нав­ши не­бес­но­го, він від­дає йо­му ша­ну, Бать­ка Олім­пу, що з ті­лом з’єд­нав свій бо­жес­твен­ний ро­зум,

483

Ро­зум без­смер­тний ство­рив той, ка­жу, до сво­йо­го по­діб­ний. Дій­сно ба­га­то та­ких, що їх доб­лесть в вій­ні проц­ві­тає, Тра­тить той си­лу дар­ма, в ко­го ті­ло цін­ні­ше, ніж ро­зум. Справ­ді, нас­кіль­ки кер­ма­нич цін­ні­ший греб­ця ря­до­во­го, А від сол­да­та прос­то­го важ­ли­ві­ший вождь є у вій­ську, Са­ме нас­тіль­ки і ро­зум люд­ський пе­ре­ви­щує доб­лесть. Ось Ар­хі­мед, ви­на­хід­ник ма­шин, про­ти рим­сько­го вій­ська Вис­ту­пив сам, і роз­бив він йо­го, і спа­лив флот до­щен­ту, Ро­зу­мом са­ме сво­їм зу­пи­нив він на­ва­лу во­ро­жу, Цим зас­лу­жив­ши у всіх і лю­бов, і по­ша­ну ве­ли­ку, Бо на­ша муд­рість по­хо­дить від Гос­по­да Бо­га са­мо­го. На­шій при­ро­ді влас­ти­ве мис­тец­тва вив­ча­ти й на­ук­ и, Ди­кі на­ро­ди три­ма­ти в по­ко­рі й за­ко­ни да­ва­ти. Вчи­те­лю муд­рос­ті ра­дість і щас­тя при­но­сить на­у­ка. Є ж і та­кі, що до неї па­ла­ють не­на­вис­тю в сер­ці, І як­би в си­лі бу­ли, то би вир­ва­ли доб­лесть з ко­рін­ням. Зни­щу­ють все во­ни заз­дріс­ним зу­бом, крім пра­ці сво­єї, Лють­бо без­меж­но страш­ну вик­ли­кає ця заз­дріс­ність люд­ська; Хоч би й по­ро­дис­тий кінь чи Кін­фія й зір­ка яск­ра­ва, Та у без­пе­ці хі­ба ж не бо­ять­ся со­бак, які бре­шуть? Доб­лесть і прав­ду, доб­ро і чес­но­ту не зни­щить ні­ко­ли, На­чеб­то ске­лі во­ни, що упа­ли в гли­бінь оке­а­ну, В бу­рю страш­ну бо­роть­бі із віт­ра­ми всю си­лу від­дав­ши, Все ж нас­мі­ха­ють­ся з їх­ніх пог­роз: і мор­ських, і не­бес­них. Ба­чив не­ма­ло та­ких я, які у під­топ­та­ні ро­ки Пла­чуть і стог­нуть, що юність свою змар­ну­ва­ли да­рем­но: «О, щоб Гос­подь по­вер­нув ще ме­ні всі лі­та, що ми­ну­ли!» Та всі зіт­хан­ня да­рем­ні: вер­ну­ти­ся час не в спро­мо­зі!.. ЛАС­К А­В Е СЛО­В О­ ДО ДОБ­Р О­З ИЧ­Л И­В О­Г О ЧИ­Т А­Ч А

Труд оцей взяв­ши до рук і знай­шов­ши у нім десь по­мил­ки, Ви­бач за них ти ме­ні, дру­же чи­та­чу, про­шу. Кни­ги до по­мо­чі взяв­ши, я про­бу­вав вір­ші пи­са­ти, Пра­ця моя уві сні про­зою ста­ла чо­мусь. Без по­ми­лок ще ніх­то на­пи­са­ти не зміг сво­їх вір­шів, Тож і у ме­не знай­деш біль­ші і мен­ші грі­хи.

484

ПРО ПАВ­ЛА КО­НЮС­КЕ­ВИ­ЧА

Пав­ло Ко­нюс­ке­вич, ча­сом йо­го пріз­ви­ще пи­шуть Ко­нюш­ке­вич, не за­ли­шив ве­ли­ко­го слі­ду в Ки­їв­сько­ му Ате­неї, хоч сво­го ча­су це бу­ла пос­тать до­сить по­міт­ на і на­ле­жить до тих на­ших ді­я­чів, яких пе­ре­мо­лов ро­сій­ський мо­лох. На­ро­див­ся 1705 р. у га­лиць­ко­му міс­ті Сам­бо­рі, в мі­щан­ській ро­ди­ні. Ім’я в хре­щен­ні мав Пет­ро. Нав­ чав­ся в Ки­їв­ській ака­де­мії, де, як пи­ше В. Ас­ко­чен­ ський, «звер­нув на се­бе ува­гу на­чальс­тва від­мін­ни­ми ус­пі­ха­ми і чу­до­вою по­кір­ли­віс­тю ро­зу­му» (Ки­ев с древ­ней­шим его учи­ли­щем ака­де­ми­ей. — Т. I. — К., 1856. — С. 59). У 1733 р. прий­няв чер­нец­тво в Ки­є­во­ Пе­чер­ській лав­рі, 5 груд­ня 1734 р. був ру­ко­пок­ла­де­ ний Р. За­бо­ров­ським в іє­ро­ди­я­ко­на, а 1 січ­ня 1740 р. в іє­ро­мо­на­хи.В 1738–1740 рр. вик­ла­дав у Ки­їв­ській ака­ де­мії по­е­ти­ку, склав­ши її кур­са «Сфе­ра ца­ря ду­хов­но­ го Апол­ло­на». Ці­єю по­е­ти­кою П. Ко­нюс­ке­вич і зро­ бив свій вклад до Ки­їв­сько­го Ате­нею, бо від­ра­зу по то­му до­ля ви­ки­ну­ла йо­го з Ки­є­ва та Ук­ра­ї­ни на дов­гі ро­ки.В 1740 р. ар­хі­ман­дрит Ки­є­во­Пе­чер­ ської лав­ри Ти­мо­тей по­ї­хав до Санк­тПе­тер­бур­га для роз­да­чі по­да­рун­ків і взяв із со­бою Пав­ла як ша­фа­ря.В цій до­ро­зі П. Ко­нюс­ке­вич за­пов­нив сво­ї­ми за­пис­ка­ми шну­ро­ву кни­гу. Як свід­чить той­та­ки В. Ас­ко­чен­ський, во­на «вся спи­са­на ру­кою йо­го і має в со­бі без­ліч пре­ці­ка­вих ста­тей, що скла­дає ін­те­рес іс­то­рич­ний» (С. 59). На бать­ків­щи­ну з ті­єї по­їз­дки Пав­ла не від­пус­ти­ли, а за ука­зом Си­но­ду, з 1741 р., виз­на­чи­ли в Мос­кву про­по­ від­ни­ком Мос­ков­ської ака­де­мії. Тут про­був кіль­ка літ і 18 лю­то­го 1744 р. пос­тав­ле­ний ар­хі­ман­дри­том Нов­го­род­сько­го Юр’єво­го мо­нас­ти­ря, де вчи­нив ак­тив­ну роз­бу­до­ву. 23 бе­рез­ня 1753 р. вис­вя­че­ний на то­боль­сько­го та си­бір­сько­го мит­ро­по­ли­та. Тут зай­няв­ся роз­ши­рен­ням міс­це­вої се­мі­на­ рії, ви­пи­сав­ши сю­ди з Ки­є­ва вчи­те­лів. На цій по­са­ді ви­яв­ ив жорс­ткий і твер­дий ха­рак­тер, на ньо­го за це на­дій­шло близь­ко 30 скарг. Як пи­ше К. Хар­лам­по­вич, у них «ді­яль­ність цьо­го іє­рар­ха ма­лю­єть­ся чор­ни­ми бар­ва­ми: су­во­рість йо­го сто­сов­но під­лег­ло­го кли­ру ме­жу­ва­ла з жор­сто­ кіс­тю; тих, що бу­ли під слідс­твом, він три­мав в ар­хі­є­рей­сько­му до­мі у най­важ­чих ро­бо­тах, удо­вих свя­ще­ни­ків та при­чет­ни­ків на­силь­но стриг

Пав­ло Ко­нюс­ке­вич — вик­ла­дач Ки­є­во­ Мо­ги­лян­ської ака­де­мії, піз­ні­ше мит­ро­по­лит то­боль­ський

485

у чер­нец­тво; тих, що в ма­ло­му про­ви­ни­ли­ся, че­рез по­бої жор­сто­ко на­ка­ зу­вав» (Эн­цик­ло­пе­ди­чес­кий сло­варь Ф. Брок­га­у­за, И. Еф­ро­на. — СПБ., 1897. — Т. XXII, пів­том 44. — С. 567). Ок­рім то­го на­силь­но хрес­тив іно­ род­ців і чи­нив ін­ші на­ду­жи­ван­ня. Че­рез це в кін­ці 1767 р. був вик­ли­ка­ний до Мос­кви, йо­го звіль­не­но з по­са­ди і ві­діс­ла­но до Ки­є­во­Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря — це ста­ло­ся 4 чер­вня 1768 р. Тут він і про­був до смер­ті, яка нас­та­ла 4 лис­то­па­да 1770 р. «Епіг­ра­ма», яку тут по­да­є­мо, ці­ка­ва тим, що це вірш про Ки­їв, який ба­чить­ся ав­то­ром як ве­ли­ке міс­то, що «роз­рос­ло­ся дов­круг у ши­ри­ну і дов­ жи­ну», і це міс­то при­ваб­лю­ва­ло до се­бе й іно­зем­ців, зок­ре­ма аван­тю­рис­ тів. Іро­ніч­но опо­ві­да­єть­ся про та­ко­го чу­жин­ця­за­во­ло­ку, який став у Ки­є­ві лі­ка­рем і на­віть здо­був сла­ву, до якої ав­тор ста­вить­ся скеп­тич­но, про що свід­чить ос­тан­ня фра­за вір­шу: «Мо­же й твою (хво­ро­бу. — В. Ш.) про­же­не хтось з па­ці­єн­тів тво­їх».

Титул «Поетики» Павла Конюскевича, від 1739–1740 рр. читаної в Київській академії.

486

ПАВЛО КОНЮСКЕВИЧ

З «ПО­Е­ТИ­КИ»­ 1738–1740 рр.

ЕПІГ­Р А­М А

З дав­ніх­да­вен на­ше древ­нєє міс­то цві­те­проц­ві­тає

І роз­рос­ло­ся дов­круг у ши­ри­ну й дов­жи­ну. Без­ліч бу­ді­вель чу­до­вих — оз­до­ба йо­го ве­ли­ча­ва,

Жи­те­лів скіль­ки у нім, го­ді наз­ва­ти чис­ло. Ти тут з’явив­ся не­дав­но, при­був­ши сю­ди із чу­жи­ни,

Мен­ди­ко­ма всі те­бе звуть, та й справ­ді убо­гий ти є. Хоч ти у на­шо­му міс­ті жи­веш по­між на­ми не­дов­го,

Тро­хи змі­нив­ши ім’я, ме­ди­ком став ти уже. І ко­ли хво­ро­му лю­ду ти лі­ки свої пос­та­ча­єш,

Пла­ту ви­со­ку за них хво­рі при­но­сять то­бі. Кож­ну хво­ро­бу із хво­рих зав­зя­то бе­реш­ся прог­на­ти,

Мо­же, й твою про­же­не хтось з па­ці­єн­тів тво­їх.

а Men­di­cus —

бід­ний (лат.).

487

ГНАТ МАК­СИ­МО­ВИЧ ТА ЙО­ГО­ «ОДА НА ПЕР­ШИЙ ДЕНЬ ­ ТРАВ­НЯ 1761 ро­ку»

488

Пер­ша ру­си­фі­ка­цій­на хви­ля у XVI­II ст. від­бу­ла­ся ще за Пет­ра I, ко­ли за­бо­ ро­не­но ук­ра­їн­ське кни­год­ру­ку­ван­ня. Нас­туп­ни­ки Пет­ра I цей курс пос­лі­ дов­но про­дов­жу­ва­ли: так ука­зом Пет­ра II на­ка­за­но пе­рек­лас­ти з книж­ної ук­ра­їн­ської мо­ви на ро­сій­ську всі дер­жав­ні ак­ти й пос­та­но­ви.В трид­ця­тих ро­ках у зв’яз­ку з цим так са­мо пе­рек­ла­де­но «Звід за­ко­нів, за яки­ми су­дить­ся ма­ло­ро­сій­ський на­род». Від­так пос­ту­по­во у вжит­ку ук­ра­їн­ських книж­ни­ків з’яв­ля­єть­ся мо­ва, яку мож­на наз­ва­ти наб­ли­же­ною до ро­сій­ської, тоб­то ро­сій­ська з біль­шою чи мен­шою на­пов­не­ніс­тю ук­ра­ї­ніз­ма­ми. З по­чат­ ку п’ят­де­ся­тих ро­ків по­чи­на­єть­ся но­ва хви­ля ру­си­фі­ка­ції: у 1751–1752 рр. Д. На­шин­ський по­чи­нає вик­ла­да­ти в Ки­їв­ській ака­де­мії ро­сій­ську мо­ву як пред­мет, а в 1763 р., тоб­то пе­ред ос­та­точ­ним зни­щен­ням геть­манс­тва, Ка­те­ ри­на II ви­дає ука­за про за­бо­ро­ну вик­ла­дан­ня книж­ною ук­ра­їн­ською мо­вою. То­діш­ній рек­тор С. Мис­лав­ський скла­дає інс­трук­цію для ака­де­мії, за якою в клас по­е­ти­ки вво­див­ся ско­ро­че­ний під­курс ро­сій­ської по­ез­ ії. Са­ме в цьо­ му ча­сі Гнат Мак­си­мо­вич і ство­рює один із пер­ших по­ет­ ич­них тво­рів у ме­жах Ки­їв­сько­го Ате­нею, пи­са­них наб­ли­же­ною до ро­сій­ської мо­вою, за­по­чат­ко­ву­ю­чи фак­тич­но ще од­ну лі­те­ра­тур­ну мо­ву в ук­ра­їн­сько­му пись­ менс­тві; по­руч з ним та­ку мо­ву вжи­ва­ють ки­я­нин інок Яків і Се­мен Ді­во­вич із Глу­хо­ва, прав­да в ос­тан­ніх во­на більш ук­ра­ї­ні­зо­ва­на. Ко­ли на­ро­див­ся Гнат Мак­си­мо­вич не зна­є­мо, оче­ви­дяч­ки, десь близь­ко 1730 р., був ви­хо­ван­цем Ки­їв­ської ака­де­мії, вик­ла­дав у ній із 1757 р., по­чав­ши з учи­те­ля гра­ма­ти­ки.В 1765 р. че­рез хво­ро­бу по­ки­нув вик­ла­даць­ку ді­яль­ ність і став чен­цем Ки­є­во­Со­фій­сько­го мо­нас­ти­ря, що оз­на­ча­ло: йо­го го­ту­ ють до по­сі­дан­ня яко­їсь із ду­хов­них по­сад. І справ­ді, 1768 р. він уже ігу­мен Нех­во­ро­щан­сько­го Ус­пен­сько­го мо­нас­ти­ря, про­був тут сім ро­ків, і в 1775 р. йо­го пе­ре­ве­ли до Глу­хів­сько­го Пет­ро­пав­лів­сько­го мо­нас­ти­ря й уве­ли в сан ар­хі­ман­дри­та. Тут він та­кож про­був сім ро­ків, піс­ля чо­го заб­ра­ний до Ро­сії — у 1783 р. він уже в м. Ко­ля­зи­ні в Ма­ка­рів­сько­му Тро­їць­ко­му мо­нас­ти­рі, і тіль­ки піс­ля шес­ти ро­ків зу­мів зно­ву по­вер­ну­ти­ся на бать­ків­щи­ну, став­ши 1789 р. нас­то­я­те­лем Чер­ні­гів­сько­го Єлець­ко­го мо­нас­ти­ря, де й про­був до смер­ті. По­мер 30 лис­то­па­да 179З р. Із йо­го по­е­тич­ної спад­щи­ни дій­шов до нас тіль­ки один твір, а са­ме «Ода на пер­ший день трав­ня 1761 ро­ку» — один із пер­ших си­ла­бо­то­ніч­них, до­ сить рід­кіс­них в ук­ра­їн­ській по­е­зії XVI­II ст., зраз­ків та­ко­го вір­шу­ван­ня (йо­

го куль­ти­ву­вав іще В. Кап­ніст) — чо­ти­рис­топ­ний ямб з де­ся­ти­ряд­ко­вою стро­фою; до ре­чі оду бу­ло ство­ре­но ще до то­го, як у Ки­їв­ській ака­де­мії по­ча­ ла вик­ла­да­ти­ся ро­сій­ська по­е­зія. Вірш особ­ли­вий ще й ін­шим — це уні­каль­ ний опис тра­ди­цій­но­го в ака­де­мії лі­те­ра­тур­но­мис­тець­ко­го свя­та — рек­ре­ а­цій, які, як пра­ви­ло, влаш­то­ву­ва­лись у кін­ці нав­чаль­но­го ро­ку. Са­ме на це свя­то час­то вис­тав­ля­ли дра­ми; зга­дай­мо, що «Вос­кре­сін­ня мер­твих» Г. Ко­нись­ко­го зу­мов­лює дію на від­кри­то­му прос­то­рі. Дек­ла­му­ва­ли­ся вір­ші, спі­ва­ли, тан­цю­ва­ли, гра­ли в різ­ні іг­ри. Мож­на га­да­ти, що «Ода» та­кож дек­ ла­му­ва­ла­ся на рек­ре­а­ці­ях 1761 р., а що вірш роз­би­то на 25 поз­на­че­них циф­ ра­ми строф, мо­же віс­ти­ти: пе­ред на­ми дек­ла­ма­ція, прав­да, що­до цьо­го спе­ ці­яль­ної поз­нач­ки в тес­ті не­ма, але та­ке при­пу­щен­ня не­без­під­став­не. Тре­тя річ, що виз­на­чає пам’ят­ку як особ­ли­ву на Ки­їв­сько­му Пар­на­сі, — її кла­си­ цизм. Як ві­до­мо, кла­си­цизм — лі­те­ра­тур­на те­чія, що пос­та­ла на за­пе­ре­чен­ня склад­но­го й хи­мер­но­го ба­ро­ко, з яс­ним вик­ла­дом, нас­лі­ду­ван­ням ан­тич­них форм (цьо­му зок­ре­ма від­по­ві­дав жанр тво­ру: ода, яка, до ре­чі, знач­но різ­ нить­ся від од ба­ро­ко­вих), пле­кан­ням стро­го ор­га­ні­зо­ва­ної кра­си, що зу­мов­ лю­ва­ло­ся су­во­рим дот­ри­ман­ням пра­вил та­ко­го вір­шос­кла­дан­ня. Еле­мен­ти кла­си­циз­му ба­чи­мо вже в Те­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча, зок­ре­ма у сво­їй «По­ет­ и­ці» він різ­ко за­пе­ре­чив над­мір­нос­ті по­е­тич­но­го ба­ро­ко, хоч сам од цьо­го сти­лю ще не ві­дір­вав­ся: вжи­вав гро­теск, ін­ко­ли сло­вес­ні іг­ри, але рі­шу­че спрос­тив вір­ша. За­га­лом же ук­ра­їн­ська по­е­зія шля­хом кла­си­циз­му не піш­ла, мож­ли­ во, в си­лу за­бо­ро­ни світ­сько­го кни­год­ру­ку­ван­ня, тому сам кла­си­цизм у нас не при­жив­ся. Як пра­виль­но за­мі­тив Дмит­ро Чи­жев­ський: «Це був час на­ці­ о­наль­но­го за­не­па­ду, і де­я­кі ук­ра­їн­ські кла­си­цис­ти пи­са­ли вик­люч­но ро­сій­ ською мо­вою (І. Бог­да­но­вич, В. Кап­ніст, В. На­ріж­ний, В. Ру­бан)» (Ен­цик­ло­ пе­дія ук­ра­ї­ноз­навс­тва. — Т. З. — Па­риж—­Нью­Йорк, 1959. — С. 1047). От­же лі­те­ра­тур­ний кла­си­цизм ішов до нас не без­по­се­ред­ньо че­рез Єв­ро­пу (де він пос­тав у фран­цузь­кій дра­мі XVII ст., як ре­мі­ніс­цен­ція Ре­не­сан­су, че­рез що йо­го ще звуть псев­док­ла­си­циз­мом), а че­рез Ро­сію, і це бу­ла пер­ша хви­ля ро­сій­сько­го куль­тур­но­го впли­ву, яка од­нак глиб­шо­го за­ко­рі­нен­ня в ук­ра­їн­ ській лі­те­ра­ту­рі не діс­та­ла і поз­на­ча­єть­ся тіль­ки по­о­ди­но­ки­ми пам’ят­ка­ми, се­ред яких і «Ода» Г. Мак­си­мо­ви­ча; в лі­те­ра­тур­но­му ж за­га­лі про­дов­жу­ва­ли па­ну­ва­ти інер­цій­но ви­роб­ле­ні фор­ми ба­ро­ко. До по­е­ти­ки кла­си­циз­му від­ но­сять та­кож тра­вес­тії, хоч тра­вес­ті­я­ми (сер­йоз­ни­ми й гу­мо­рис­тич­ни­ми) ко­рис­ту­ва­ло­ся за­люб­ки й ба­ро­ко, прав­да, ба­ро­ко біль­ше лю­би­ло сер­йоз­ні тра­вес­тії. Са­ме то­му, най­ви­дат­ні­ша ук­ра­їн­ська тра­вес­тія «Ене­їд ­ а» Іва­на Кот­ля­рев­сько­го бу­ла з’єд­нан­ням ба­ро­ко з кла­си­циз­мом, їх­нім, так би мо­ви­ ти, му­ту­а­ліз­мом, бо на­пи­са­но по­е­му та­кож си­ла­бо­то­ніч­ним вір­шем (ям­ бом), як і «Ода» Г. Мак­си­мо­ви­ча, і так са­мо має під­текст, а крім то­го сло­вес­ ні іг­ри, ви­гад­ли­ву по­е­тич­ну струк­ту­ру з тай­но­пи­са­ми. Не див­но, що кла­си­ цизм увій­шов в ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру як слаб­ка те­чія, бо це бу­ла ес­те­ти­ка прив­не­се­на че­рез дру­го­ряд­но­го по­се­ред­ни­ка, тож у при­ро­ду ук­ра­їн­сько­го пись­менс­тва XVI­II ст. не врос­ла, а сприй­ма­єть­ся, як еле­мент нас­лі­ду­валь­ ний, зро­зу­мі­ло від­так, чо­му кла­си­цист­ські на­ші тво­ри й ро­сій­ською мо­вою

489

490

пи­са­ні; не ста­ла во­на й епо­халь­ною, хоч в ар­хі­тек­ту­рі цей стиль при­жив­ся ґрун­тов­ні­ше, бо прий­шов до нас без­по­се­ред­ньо з Цен­траль­ної та Пів­ден­ної Єв­ро­пи (в пер­шій по­ло­ви­ні XVI­II ст.) спер­шу в За­хід­ну Ук­ра­їн ­ у, а зго­дом у Цен­траль­ну ти Схід­ну че­рез іта­лій­ських, фран­цузь­ких, анг­лій­ських та ні­мець­ких ар­хі­тек­то­рів. На від­мі­ну від лі­те­ра­ту­ри кла­си­цизм ґрун­тов­но бу­ло зас­во­є­но й у жи­во­пи­сі, причо­му ук­ра­їн­ські кла­си­цис­ти Д. Ле­виць­кий, А. Ло­сен­ко, В.Бо­ро­ви­ков­ський, як ма­ля­ри, знач­ною мі­рою впли­ну­ли й на ро­сій­ський жи­во­пис. Роз­ви­вав­ся кла­си­цизм і в гра­вю­рі (Г. Среб­ниць­кий, М. Коз­лов­ський, І. Щед­ров­ський, П. Бок­лев­ський та ін­ші). За­га­лом в об­ра­ зот­вор­чо­му мис­тец­тві кла­си­цизм ут­ри­мав­ся в Ук­ра­ї­ні до се­ре­ди­ни XIX ст. Нез­нач­не зас­во­єн­ня лі­те­ра­тур­но­го кла­си­циз­му в Ук­ра­ї­ні зу­мов­лю­єть­ся не тільки тим, що Ук­ра­ї­на в дру­гій по­ло­ви­ні XVI­II ст. фак­тич­но ви­па­ла із за­галь­но­єв­ро­пей­сько­го лі­те­ра­тур­но­го про­це­су, а й тим, що твор­чість кла­ си­цис­тів поз­бав­ле­но на­за­гал на­ці­он ­ аль­них рис, от­же, во­на не зв’язу­ва­ла­ся тіс­но з ук­ра­їн­ською мен­таль­ніс­тю, що бу­ло для нас зав­жди важ­ли­во при пот­ре­бі пос­тій­но­го ви­жи­ван­ня, то­му кла­си­цис­та­ми ста­ва­ли лю­ди, які по­чи­на­ли вхо­ди­ти в ро­сій­ський лі­те­ра­тур­ний про­цес (че­рез зас­во­єн­ня ро­сій­ської мо­ви як лі­те­ра­тур­ної) чи в ньо­го пев­ним чи­ном і вхо­ди­ли — К. Кон­да­то­вич, В. Кап­ніст, В. На­ріж­ний та ін­ші, за­чи­на­ю­чи так зва­ну ро­сій­ сько­ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру, як між­на­ці­о­наль­не яви­ще, що здо­бу­ло най­ви­ що­го роз­вит­ку в пер­шій по­ло­ви­ні XIX ст. (влас­ти­во до со­ро­ко­вих ро­ків). Із Гна­том Мак­си­мо­ви­чем спра­ва не та­ка прос­та. Він по­зір­но наб­ли­зив­ся до цьо­го яви­ща (си­ла­бо­то­ніч­ний вірш, ро­сій­ська мо­ва), але внут­ріш­ньо він весь іще в ба­ро­ко, бо тво­рить не один, а два чи­тан­ня сво­го тво­ру. Зреш­тою, пе­ред на­ми не нас­лі­ду­вач ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри, а один із твор­ців Ки­їв­сько­ го Ате­нею, ад­же твір йо­го ос­пі­вує са­ме Ки­їв­ську ака­де­мію, як куль­тур­но­ос­ віт­ній осе­ре­док, і че­рез іно­мов­лен­ня по­дає ви­раз­ний під­текст. Про це віс­тить уже зас­пів. Ав­тор свід­чить, що йо­го дух і дум­ку кли­че не чу­до­вий сад до­чок Но­чі Гес­пе­рид із йо­го зо­ло­ти­ми пло­да­ми (ві­до­мо, що Гес­пе­ри­ди жи­ли на За­хо­ді), а тра­вень і пок­ри­та зе­лен­ню зем­ля (чи­тай: Ук­ра­ї­на, Ки­їв). Му­зі він ра­дить вда­ти­ся до лі­рич­ної по­е­зії (Ев­тер­пи­ні тру­ би) ви­со­ко­го ґа­тун­ку («нас­тро­є­ні во­ни ви­со­ко») і ра­дить му­зі дер­за­ти, хоч її «гу­док заг­руб» (гу­док — му­зич­ний інс­тру­мент ти­пу скрип­ки) — від­вер­ тий на­тяк на за­не­пад ук­ра­їн­ської по­ез­ ії й оп­ро­щен­ня її форм, ад­же й справ­ ді в цей час па­ну­ють по ру­ко­пис­них збір­ни­ках фор­ми зде­біль­ше ни­зо­во­го ба­ро­ко. Да­лі йде тро­хи за­гад­ко­ва фра­за: «З Іка­ром не усі за­па­лись ті, кот­рі з Пін­да­ром зма­га­лись»: — Ікар — лю­ди­на, кот­ра ви­рі­ши­ла зле­ті­ти в не­бо, —на­йо­че­вид­ні­ше, — пер­со­ні­зу­єть­ся тут з Іва­ном Ма­зе­пою, а йо­го лі­те­ра­ тур­ний гур­ток — це й бу­ли ті майс­три ви­со­кої по­е­зії, що зма­га­ли­ся з дав­ ньог­рець­ким по­е­том Пін­да­ром, тоб­то увіч ма­є­мо згад­ку про пе­рі­од най­ви­ що­го роз­вит­ку Ви­со­ко­го ба­ро­ко в кін­ці XVII — по­чат­ку XVI­II ст., інак­ше цю фра­зу го­ді ро­зу­мі­ти. Цей пе­рі­од, як ми вже го­во­ри­ли, від­зна­чав­ся особ­ли­ вим роз­вит­ком так зва­но­го ба­ро­ко­во­го кла­си­циз­му, вір­ші П. Ор­ли­ка, С. Явор­сько­го, Г. Виш­нев­сько­го, І. Ор­нов­сько­го та ін­ших бу­ли гус­то пе­ре­ пов­не­ні ан­тич­ни­ми упо­діб­нен­ня­ми. Отож зро­зу­мі­лою стає фра­за:

А хто в Го­ме­ра на­у­чав­ся, Прий­няв­ши у со­юз Ор­фея, Не слу­хав­ся при тім Му­зея, До рів­ня Пін­да­ра діс­тав­ся.

На­га­да­є­мо, що Му­зей тут вис­ту­пає як син Си­ле­ни — блис­ку­чо­го ока Но­чі, уч­ня Лі­на, що вва­жав­ся уо­соб­лен­ням туж­ли­вої піс­ні на смерть. Да­лі ав­тор зак­ли­кає му­зу не бо­я­ти­ся тих, що хо­чуть ви­ле­ті­ти в не­бо (пос­лі­дов­ни­ ки Іка­ра); ті ж, що хо­чуть в не­бі не лі­та­ти, а по­топ­та­ти­ся, з му­зою зна­тись не бу­дуть. Ко­ли але­го­рія Ікар­Ма­зе­па пра­виль­на, то ті, кот­рі хо­ті­ли в не­бі по­топ­та­ти­ся, — йо­го суп­ро­тив­ни­ки, ро­сій­ський ца­ризм. Да­лі по­ет зак­ли­кає му­зу дру­жи­ти «з на­ми, ми влас­ни­ми жи­вем тру­да­ми», тоб­то з по­е­та­ми Ки­є­ во­Мо­ги­лян­сько­го Ате­нею, що вит­во­рив влас­ну пое­ти­ку. По­даль­ша стро­фа пе­ре­но­сить нас у 1761 р., са­ме той час, ко­ли геть­ман Ки­ри­ло Ро­зу­мов­ський рі­шу­че став на шлях ре­форм і по­чав ро­би­ти кон­крет­ні за­хо­ди, щоб пе­рет­во­ ри­ти Ук­ра­ї­ну в кня­зівс­тво. Так 17 лис­то­па­да 1760 р. геть­ман ви­дав уні­вер­са­ла про ре­ор­га­ні­за­цію Ге­не­раль­но­го вій­сько­во­го су­ду, в 1761 р. про впо­ряд­ку­ван­ ня ви­но­ку­рін­ня. Гнат Мак­си­мо­вич, оче­вид­но, пок­ла­дав на ре­фор­ми К. Ро­зу­ мов­сько­го особ­ли­ві на­дії, че­рез що й на­пи­сав: «Мо­роз жор­сто­кий по­тіс­нив­ ся, у зем­лю ску­ле­ний за­рив­ся», щоб да­ти віль­ний хід пер­шот­рав­ню, «щоб ве­се­лив­ся ці­лий рід», під­крес­лю­є­мо «ці­лий рід», щоб зро­зу­мі­ти ці сло­ва, тре­ба на­га­да­ти, що прав­лін­ня К. Ро­зу­мов­сько­го з 1750 по 1760 рр. бу­ло но­мі­ наль­ним, у той час він фак­тич­но не був пря­мим пра­ви­те­лем Ук­ра­ї­ни, жив пе­ре­важ­но в Пе­тер­бур­зі, де йо­го мі­сія зво­ди­ла­ся до ви­ко­нан­ня обов’яз­ків пов­ноп­рав­но­го пред­став­ни­ка Ук­ра­їн ­ и в Ро­сії, а з кінця 1760 р. він не тіль­ки стає справ­жнім пра­ви­те­лем, а й по­чи­нає ак­тив­но здій­сню­ва­ти свою прог­ра­ му ство­рен­ня кня­зівс­тва за­мість геть­манс­тва з нас­лід­ним гетьма­ном­кня­ зем на чо­лі — ідея, що її про­го­ло­сив ще нап­ри­кін­ці XVI ст. Йо­сип Ве­ре­щин­ ський, а по­чав здій­сню­ва­ти Іван Ви­гов­ський. Ось чо­му з ре­форм Ро­зу­мов­ сько­го мав ве­се­ли­ти­ся «ці­лий рід», тоб­то Ук­ра­ї­на­Геть­ман­щи­на. Нас­туп­на стро­фа ціл­ком під­твер­джує це на­ше чи­тан­ня. Тра­вень (об­раз від­род­жен­ня рід­ної зем­лі) «на зи­му див­ля­чись, лю­тує», тоб­то вра­жа­єть­ся з по­пе­ред­ньо­го омерт­влін­ня Бать­ків­щи­ни, і хоч «го­лі ще вер­хів’я гір» (від­род­жен­ня ще не здій­сне­но), «по­ля й гаї уже зіт­ха­ють і го­лос­но йо­го (тра­вень, як об­раз від­ род­жен­ня) ві­та­ють» — по­ля й гаї — пря­мий об­раз рід­но­го краю, і цей про­ цес є ні­би ро­ди­чан­ням «з от­цем, що їх оде­жею вдя­гає» (Бо­гом). При цьо­ му по­ет спо­ді­ва­єть­ся, що «по­ля й лі­си», тоб­то Ук­ра­ї­на, наді­лять­ся пло­дом, і Отець (Гос­подь) «зні­ме сум­ний із них ярем» — ви­раз­ні­ше ска­за­ти не мож­ на, хоч у по­вер­хо­во­му чи­тан­ні йдеть­ся про зви­чай­ну за­мі­ну зи­ми на вес­ну. Нас­туп­на стро­фа пе­ре­хо­дить до те­ми Ки­їв­сько­го Пар­на­су. Він про­ли­ває сльо­зи, «бо дов­го хо­ло­ди три­мав» — пря­ма ре­мі­ніс­цен­ція на ро­сій­ські утис­ ки що­до ук­ра­їн­сько­го кни­год­ру­ку­ван­ня та й роз­вит­ку ук­ра­їн­сько­го пись­ менс­тва, але ав­тор спо­ді­ва­єть­ся від­те­пер на від­род­жен­ня й ки­дає зак­ли­ка, щоб тра­вень «про­був на­ві­ки», пос­та­вив прес­тол свій са­ме на Ки­їв­сько­ му Пар­на­сі, щоб одяг­нув йо­го «в свою пор­фи­ру», доз­во­лив мис­тец­тва, че­рез що бу­де прос­лав­ле­но «при­хід вес­ни» (від­род­жен­ня), ад­же «че­кає все

491

Л. Тарасевич Краєвид Києва Ілюстрація до «Патерика Печерського», 1702.

492

жи­ве на змі­ну», уже­бо бо­ги­ня вес­ни та кві­тів Фло­ра схо­дить «із гір в до­ли­ ну» і роз­дає «убір зе­ле­ний», при цьо­му по­чи­нає спі­ва­ти без­ліч пта­хів (ці­ка­ во на­га­да­ти, що в «Рок­со­ла­нії» С. Кле­но­ви­ча пта­хи бу­ли уо­соб­лен­ням на­род­ної піс­ні), тут пта­хи та­кож со­лод­ко спі­ва­ють і в’ють гніз­да. Да­лі йде ма­єс­та­тич­на сце­на від­род­жен­ня й щас­ли­во­го жит­тя, зв’яза­но­го з при­хо­дом вес­ни. За­га­лом стро­фи 7–12 — це дру­га час­ти­на тво­ру; пер­ша, від­по­від­но, стро­фи 1–6, яку ми док­лад­но ро­зіб­ра­ли. Дру­га ж час­ти­на ні­би твір у тво­рі — кла­сич­на се­лян­ка (іди­лія), є тут пас­тух, ра­тай, ожи­ван­ня при­ро­ди, вод, кві­тів, бджіл — сво­є­рід­ний гімн про­буд­жен­ню. Вод­но­час по­ет, хоч і по­вен на­дій на онов­лен­ня жит­тя, про­сить Фе­ба (Апол­ло­на), був­ши сам в об­ра­зі пас­туш­ка (бу­ко­ліч­ний мо­тив), щоб той не йшов пріч і «не пок­ри­вав дня тем­но­тою», щоб не роз­лу­ча­ти­ся «з чу­до­вою кра­сою» — та­ке по­бо­ю­ван­ня в то­му ча­сі ма­ло свої під­ста­ви, ад­же не все так іди­ліч­но бу­ло в то­го­час­но­ му сві­ті. З від­род­жен­ням же, вва­жає по­ет, «зам­кнуть­ся две­рі лі­ка­рів» і сла­ бий оду­жає, аби тіль­ки до­жив до щас­ли­вих днів, тоб­то ос­та­точ­но­го від­род­ жен­ня рід­но­го краю. Піс­ля то­го ав­тор пе­ре­хо­дить до влас­них пе­ре­жи­вань, роз­по­відь ве­деть­ся від ав­тор­сько­го «я» — стро­фи 13–14. За­га­лом тре­ба ска­ за­ти, що з тра­ди­ці­єю ума­лен­ня ав­тор­сько­го го­но­ру (хрис­ти­ян­ський еле­ мент) пе­ре­жи­ван­ня від ав­тор­сько­го «я» бу­ли не­час­ті в то­діш­ній по­ез­ ії, зок­ ре­ма ви­со­кій. Во­ни час­ті­ше вжи­ва­лись у по­ез­ ії ни­зо­во­го ба­ро­ко, зде­біль­шо­ го ано­нім­них, у ни­щин­ській по­е­зії та лі­рич­них вір­шах­піс­нях; у ви­со­кій же час­то по­да­ва­ли­ся в пев­ній пер­со­ні­фі­ка­ції (як у вір­ші Т. Про­ко­по­ви­ча «Пла­ че пас­ту­шок у дов­гу не­го­ду», і тіль­ки по­де­ку­ди в чис­то­му виг­ля­ді (в Л. Ба­ра­ но­ви­ча, І. Ор­нов­сько­го та ін­ших). Змі­ни в сус­пільс­тві (при­ро­ді) ваб­лять і хви­лю­ють по­е­та, це «ве­ли­ке щось ме­ні да­рує», дум­ки «ідуть, мов на маг­ ніт». Від­чу­ває при то­му щас­ли­ву ра­дість «дух крізь млу прой­має, щас­ли­во ро­зум нап­рав­ляє» — ав­тор щи­ро ра­діє на змі­ни. Біль­ше то­го, спо­ді­ва­єть­ся, що від­род­жен­ня та­ки прий­де в рід­ний край з пос­тан­ням Олім­пу («пе­ред мо­їм роз­кри­лось зо­ром — Олім­пу ви­со­чить го­ра»), який та­кож прий­няв ша­ту онов­ле­но­го трав­ня, отож у ми­лій про­хо­ло­ді ав­тор іде «ту­ди, де дзюр­ ко­тить стру­мок». Олімп, як ві­до­мо, вва­жав­ся ко­лис­кою грець­ких пле­мен,

міс­цем про­бу­ван­ня бо­гів; Ки­їв та­кож був, зок­ре­ма Ки­їв­ські го­ри, ко­лис­кою ук­ра­їн­ської дер­жав­нос­ті й міс­цем для міс­це­вих бо­гів (ки­їв­ський пан­те­он). Щоб не бу­ло кри­во­чи­тан­ня, по­ет у 15 стро­фі по­дає ти­по­ве для ба­ро­ко­вої по­е­зії оз­на­чен­ня, що не йдеть­ся про Те­са­лію й Гре­цію, не йдеть­ся про Елі­ сей­ські по­ля, чу­дес­ну кра­ї­ну віч­ної вес­ни, рай, а йдеть­ся­та­ки про «кра­ су цих місць», тоб­то Ук­ра­ї­ни, Ки­є­ва і зак­ли­кає Те­са­лію та Елі­зі­ум звес­ти «на на­ше міс­це зір», бо кра­са ту­теш­ня мо­же з ті­єю каз­ко­вою та ле­ген­дар­ною поз­ма­га­ти­ся (цей мо­тив док­лад­но роз­роб­ле­но ще в «Рок­со­ла­нії» С. Кле­но­ ви­ча). Та­ким чи­ном стро­фи 13–15 є ні­би тре­тьою час­ти­ною оди. Піс­ля то­го йде опис ки­їв­ських рек­ре­а­цій, який обій­має стро­фи 16–25. Уч­ні Ки­їв­ської ака­де­мії ви­хо­дять на Ки­їв­ські го­ри, во­ни скла­да­ють Мі­нер­ву, дім муд­рос­ті, ве­дуть із со­бою й весь Пар­нас, тоб­то свої мис­тец­тва й на­ук ­ и, муз при цьо­ му ве­де Апол­лон, що мо­же, з од­но­го бо­ку, від­би­ва­ти зви­чай сту­ден­тів ря­ди­ ти­ся під муз та Апол­ло­на, а з дру­го­го, бу­ти під­крес­лен­ням, що в ака­де­мії ожи­ває Ки­їв­ський Пар­нас. Ко­ли прий­ня­ти ос­тан­нє чи­тан­ня, ма­є­мо ці­ка­ве свід­чен­ня, що ки­їв­ські ін­те­лек­ту­а­ли, зо­се­ред­же­ні в ака­де­мії, спо­ді­ва­ли­ся на її но­ве від­род­жен­ня, чо­го, на жаль, не ста­ло­ся: че­рез три ро­ки лік­ві­ду­ва­ли геть­манс­тво, від­так ака­де­мія й Ки­їв­ський Пар­нас і да­лі хи­ли­ли­ся до упад­ку, при­най­мні бу­ло за­бо­ро­не­но ака­де­міч­ний те­атр, книж­ну ук­ра­їн­ ську мо­ву і пог­либ­ле­но ру­си­фі­ка­цію, чо­му особ­ли­во спри­яв С. Мис­лав­ ський. Але в час на­пи­сан­ня вір­ша, ака­де­мія бу­ла спов­не­на, за Гна­том Мак­ си­мо­ви­чем, на­дій та спо­ді­вань. На рек­ре­а­ції ко­ло­на сту­ден­тів вий­шла на го­ру (для цьо­го час­то ви­би­ра­ла­ся Ще­ка­ви­ця). По то­му бе­ре сло­во Апол­лон, він «по­ка­зує кра­су кра­їв», ві­тає з трав­не­вим днем і з «На­зо­ном ти­ху річ за­вів», тоб­то з Ові­ді­єм, що мо­же зна­чи­ти: по­ча­ли­ся ре­ци­та­ції. Не­яс­но тіль­ ки, чо­му «ти­ху річ за­вів» — чи не є це ре­мі­ніс­цен­ці­єю на «Скор­бот­ні еле­гії» Ові­дія? Але чо­му, ко­ли все тут і нав­ко­ло спов­не­не ра­дос­ті, — вес­ти при­ти­ ше­ну роз­мо­ву? Та ж бо від­ра­зу за цим іде в 19 стро­фі сла­вос­лов’я трав­ню: «О трав­не! Ра­діс­на го­ди­но!» і т. д. — тим­ча­сом Апол­лон ши­кує «Мі­нер­вин полк» — сту­ден­тів, «щоб пер­шот­рав­ню честь од­дать», і вже за тим про­го­ло­ шу­єть­ся апо­ло­гія трав­ню. Пе­ре­мі­ни в жит­ті на­зи­ва­ють­ся вим­рі­я­ни­ми, а час пе­ре­мін зветь­ся «щас­ли­вий, зо­ло­тий», да­лі зно­ву зга­ду­єть­ся «ніч» — час по­пе­ред­ній, «як дов­гу ніч­ку про­вод­жа­ли, у снах ми свя­то виг­ля­да­ли» — йдеть­ся, на­йо­че­вид­ні­ше, про 30–50 ро­ки XVI­II ст., що бу­ли для Ук­ра­ї­ни справ­ді ніч­чю, особ­ли­во 30ті–40ві, не­да­рем­но ніч зветь­ся «дов­гою». Отож час від­род­жен­ня нас­тав, і це не сон, не мрія, а дій­сність, яка «пох­му­ ру ту­гу роз­га­няє, при­єм­но ожив­ля сер­ця» — ска­за­но пря­мо. По то­му опи­су­ ють­ся ве­се­лі сту­ден­ські іг­ри, спу­деї роз­біг­ли­ся на гур­тки, скрізь «ве­се­лий сміх, ве­се­лий рух» і «па­шіє ра­дість на ли­ці». Гур­ти роз­сі­да­ють­ся в тра­ві, па­да­ють у кві­ти; сту­ден­ти, оче­вид­но, ве­дуть та­нок: «Чи зій­дуть­ся, чи роз­бі­ жать­ся, рум’янок дер­жа­чи в ру­ці», за­во­дять іг­ри, зби­ра­ють кві­ти, пле­туть він­ки, пе­ре­да­ю­чи з рук у ру­ки; зче­пив­шись, сі­да­ють у ко­ло, схо­дять­ся в пря­ мий ряд, плес­ка­ють — зно­ву ма­є­мо опис тан­цю. На Олім­пі, віс­тить по­ет, як пра­ви­ло, ті­ши­ли­ся піс­ля зма­гань пе­ре­мож­ці, тут же ті­шать­ся всі. «Нас рів­но до­ля всіх єд­нає» і «всі за­до­во­лен­ня знай­шли», тоб­то ра­дість од пе­ре­мін

493

за­галь­на. Але день не три­ває віч­но, че­рез це по­ет але­го­рич­но бу­дує 24 стро­ фу, зак­ли­ка­ю­чи сон­це не за­хо­ди­ти: Не­хай у нас твій бу­де схід! Тож од­мі­ни своє мі­ри­ло, Кот­рим ти зна­чиш дня від­хід... Об­лий про­мін­ням на­ші го­ри (Ки­їв­ські го­ри, Пар­нас. — В. Ш.) Цей день пом­нож, зо­ло­то­зо­ре, І змо­жеш нам до­по­мог­ти.

494

Із по­зи­ції, з’яв­ле­ної ра­ні­ше, ряд­ки чи­та­ють­ся але­го­рич­но ви­раз­но; з’яв­ле­ но тут і сум­нів, і пев­ну три­во­гу, що ніч прий­де зно­ву. Сту­ден­ти по­вер­та­ють­ ся до­до­му, спі­ва­ю­чи со­лод­ку піс­ню, «як Марс, що го­ру в бит­ві взяв». За­кін­ чен­ня тво­ру зно­ву двоз­нач­не: «І пер­шо­му ба­жа­ють дне­ві, щоб дов­гі ро­ки він три­вав» — пря­ма спо­ді­ван­ка, що онов­лен­ня в сус­пільс­тві ут­вер­дить­ся й три­ва­ти­ме, а не зник­не в но­вій но­чі. Та­ким чи­ном пе­ред на­ми нап­ро­чуд ці­ка­ва але­го­рич­на по­е­ма, вит­ри­ма­на в кла­си­цист­сько­му ду­сі, але з ціл­ком ба­ро­ко­вим под­вій­ним нас­кріз­ним чи­тан­ням, єди­ний, мож­на ска­за­ти, па­не­гі­рик Ки­ри­лу Ро­зу­мов­сько­му, але, що ці­ка­во, об’єкт ос­пі­ву­ван­ня не на­зи­ва­єть­ся. Чо­му? По­пер­ше, су­час­ни­ки, яким про­по­ну­вав­ся твір, чу­до­во ро­зу­мі­ли, про що йдеть­ся, от­же але­го­рія зву­ча­ла для них про­зо­ро, по­дру­ге, три­вож­ні нот­ки нап­ри­кін­ці тво­ру, які ми ви­мі­ти­ли: згад­ка про май­бут­ню ніч, ре­мі­ніс­цен­ція «Скор­бот­них еле­гій» Ові­дія На­зо­на, свід­чать, що, поп­ри ра­дість од змін, су­час­ни­ки за­ко­но­мір­но по­бо­юв­ а­ли­ся; їх­ня ра­дість мо­же бу­ти пе­ред­час­ною, що, ска­же­мо, і ста­ло­ся в жит­ті, ад­же при геть­ман­сько­му прав­лін­ні си­дів по­ну­рий де­мон Гри­го­рій Теп­лов, який ди­вив­ся на ре­фор­ми геть­ма­на вов­чим оком. Ще од­ну річ тре­ба виз­на­чи­ти, щоб глиб­ше зро­зу­мі­ти оду. Гнат Мак­си­мо­ вич, пи­шу­чи твір, був ще мо­ло­дою лю­ди­ною, тіль­ки чо­ти­ри ро­ки проп­ра­ цю­вав в ака­де­мії, от­же мав десь близь­ко 30 ро­ків. Ки­ри­ло Ро­зу­мов­ський при сво­їх ре­фор­мах, був­ши сам приб­лиз­но та­ко­го ж ві­ку, опи­рав­ся на мо­лодь, то бу­ли, як пи­сав іс­то­рик Олек­сандр Ог­лоб­лин, «пред­став­ни­ки мо­лод­шої стар­шин­ської ін­те­лі­ген­ції, що здо­бу­ва­ли час­то ви­со­ку ос­ві­ту в За­хід­ній Ев­ро­пі (бра­ти Ту­ман­ські, зок­ре­ма Ва­силь, май­бут­ній ге­не­раль­ний пи­сар), хо­ті­ла вста­но­ви­ти на Ук­ра­їн ­ і... геть­ман­ську мо­нар­хію, спад­ко­ву в ро­ді Ро­зу­ мов­ських, але з на­дан­ням їй пев­них кон­сти­ту­цій­них форм пар­ла­мент­сько­го ти­пу — (Ге­не­раль­не зіб­ран­ня). Те­чія наб­ра­ла... впли­ву... під кі­нець прав­лін­ ня Ро­зу­мов­сько­го...» (Ен­цик­ло­пе­дія ук­ра­їн ­ оз­навс­тва. — Па­риж—­НьюЙорк, 1973. — Т. 7. — С. 2556) — ось чо­му в оді та­кий яск­ра­вий опис мо­ло­де­чо­го свя­та. Має зна­чен­ня та­кож іще один не­ма­ло­важ­ний факт: у груд­ні 1761 р. по­мер­ла біль­шменш при­хиль­на до Ук­ра­їн ­ и ца­ри­ця Єли­за­ве­та; оче­вид­но, в трав­ні вже хо­ди­ли по­го­лос­ки про її по­га­ний стан здо­ров’я, що й від­би­то у зга­да­ній фра­зі: Апол­лон ве­де ти­ху річ з На­зо­ном. Мож­ли­во, цим фак­том зу­мов­лю­ва­ли­ся й три­вож­ні нот­ки в кін­ці оди. Зда­єть­ся, знав Гнат Мак­си­мо­ вич і про на­ма­ган­ня геть­ма­на по­вер­ну­ти Ки­їв під свою юрис­дик­цію, що й ста­ло­ся, але вже за Пет­ра III, кот­рий всту­пив на прес­тол 25 груд­ня (ст. ст.)

1761 р., але про­ца­рю­вав тіль­ки пів­ро­ку — це увіч від­би­то в оді. Ці­ка­во й те, що на твір Г. Мак­си­мо­ви­ча ма­є­мо ін­ший, конт­рвер­сій­ний — це «Са­ти­рич­ ний вірш 1764 ро­ку» іно­ка Яко­ва, різ­ко нас­та­нов­ле­ний суп­ро­ти ре­форм Ки­ри­ла Ро­зу­мов­сько­го — док­лад­но ми йо­го роз­бе­ре­мо да­лі. Отож, ко­ли Гнат Мак­си­мо­вич від­би­вав пра­ву точ­ку зо­ру пат­рі­от­ ич­но нас­тро­є­но­го ос­ві­ че­но­го ста­ну, прог­ре­сив­но­го в від­но­си­нах ста­нов­лен­ня та роз­вит­ку Ко­заць­ кої дер­жа­ви (по­діб­но до бра­тів Ді­во­ви­чів чи ще точ­ні­ше — Гри­го­рія По­ка­ са), то інок Яків — точ­ку зо­ру лі­ву, кон­сер­ва­тив­но­не­га­цій­ну, по­бу­до­ва­ну на со­ці­яль­ній де­ма­го­гії з уля­ган­ням пе­ред ро­сій­ським ца­риз­мом і суп­ро­ти Ко­заць­кої дер­жа­ви. Отож, як­що пос­та­ви­ти по­руч три най­ви­дат­ні­ші по­ет­ ич­ ні тво­ри цьо­го ча­су — «Оду» Г. Мак­си­мо­ви­ча (1761), «Роз­мо­ву Ве­ли­ко­ро­сії з Ма­ло­ро­сі­єю» (1762) С. Ді­во­ви­ча і «Са­ти­рич­ний вірш 1764 ро­ку» іно­ка Яко­ ва, то ма­ти­ме­мо до­сить точ­ну роз­клад­ку в по­лі­тич­но­му мис­лен­ні то­го­час­ но­го ук­ра­їн­сько­го сус­пільс­тва: пра­ву (Г. Мак­си­мо­вич), центр (С. Ді­во­вич) і лі­ву (інок Яків). Ці­ка­во й те, що всі три тво­ри на­пи­са­но мо­вою, наб­ли­же­ ною до ро­сій­ської, але ще зі знач­ною кіль­кіс­тю ук­ра­ї­ніз­мів — теж сво­є­рід­на оз­на­ка то­го ча­су, ад­же са­ме то­ді ук­ра­їн­ська ос­ві­че­ність у Геть­ман­щи­ні змі­ ню­ва­ла­ся пос­ту­по­во на ро­сій­ську і ко­рис­ту­ван­ня приб­лиз­но од­на­ко­вою мо­вою в пат­рі­о­тич­но на­лад­на­них по­е­тів (Г. Мак­си­мо­вич та С. Ді­во­вич) і ан­ти­пат­рі­о­тич­не (інок Яків) не виз­на­ча­ло їх­ньої по­лі­тич­ної по­зи­ції — мов­но ви­хо­ва­ні бу­ли од­на­ко­во. З дру­го­го бо­ку, ані С. Ді­во­вич, ані інок Яків кла­си­цис­тич­ною по­е­ти­кою не ко­рис­ту­ють­ся, а та­ки по­ет­ и­кою ба­ро­ко. З ці­єї точ­ки зо­ру Г. Мак­си­мо­вич був по­пе­ред­ни­ком В. Кап­ніс­та, та­кож пал­ ко­го ук­ра­їн­сько­го пат­рі­о­та, що ко­рис­ту­вав­ся ро­сій­ською мо­вою, як лі­те­ра­ тур­ною, йо­го зна­ме­ни­та «Ода на рабс­тво» ні­би про­дов­жен­ня тра­ди­ції «Оди» Г. Мак­си­мо­ви­ча. На жаль, не зна­є­мо, чи пи­сав ін­ші по­е­тич­ні тво­ри Г. Мак­си­мо­вич, при­ най­мні во­ни до нас не дій­шли, зреш­тою й «Ода» збе­рег­ла­ся ру­ко­пис­но й бу­ла опуб­лі­ко­ва­на ли­ше 1897 р., але й цей єди­ний твір по­е­та свід­чить про не­ма­лий йо­го по­е­тич­ний та­лант, а в сис­те­мі ви­со­кої по­е­зії XVI­II ст. є од­ні­єю з її вер­шин.

495

ГНАТ МАСИМОВИЧ

ОДА­ НА ПЕР­ШИЙ ДЕНЬ ТРАВ­НЯ­ 1761 ро­ку 1

Не Гес­пе­ри­дів сад чу­до­вий Мій дух і дум­ку мою зве, Де во­дог­рай дзве­нить про­зо­рий І зо­ло­та­вий плід жи­ве. Ні, пог­ляд мій ту­ди пря­мує, Де Трав­ня вро­ди­ни він чує З доб­ром та щас­тям нам усім, По­ля там і гаї кра­сять­ся, Но­вим уб­ран­ням ве­се­лять­ся, І все жи­ве ра­діє тим.

2

По­кинь, о му­зо, тьму гли­бо­ку І спро­буй Ев­тер­пи­них труб, Нас­тро­є­ні во­ни ви­со­ко, Дер­зай, хоч твій гу­док заг­руб. З Іка­ром­бо не всі за­па­лись Ті, кот­рі з Пін­да­ром зма­га­лись. А хто в Го­ме­ра вчи­тись став, Прий­няв­ши у со­юз Ор­фея, Не слу­хав­ся при тім Му­зея, Той рі­вень Пін­да­ра діс­тав.

3

496

Не бій­ся тих, що ви­ще гро­му В зе­ніт на­мі­ри­лись зле­тіть І спо­ді­ва­ють­ся при то­му, Що змо­жуть вит­ри­мать по­літ. З то­бою ті дру­жить сти­дять­ся, Що в не­бі праг­нуть по­топ­тать­ся.

Хай в спо­кої те­бе ли­шать! За­до­воль­ни­ся бу­ти з на­ми, Жи­вем ми влас­ни­ми тру­да­ми, Отож нам гус­лі при­на­ладь.

4

Уже не­бес­неє сві­ти­ло При­єм­ний нам яви­ло вид, Мов двох бра­тів у дім пус­ти­ло, Ве­де з со­бою Фло­ру вслід. Мо­роз жор­сто­кий по­тіс­нив­ся, У зем­лю, ску­ле­ний, за­рив­ся, Щоб пер­шот­рав­ню віль­ний вхід Був ра­зом із йо­го ба­гатс­твом, Ще не пош­код­же­ним уб­ранс­твом, Щоб зве­се­лив­ся увесь рід.

5

На го­ри Тра­вень став, ди­вує, Роз­ки­дує нав­ко­ло зір. На зи­му див­ля­чись, лю­тує, Бо го­лі ще вер­хів’я гір. По­ля й гаї уже зіт­ха­ють І го­лос­но йо­го ві­та­ють, Мов ро­ди­ча­ють­ся з віт­цем, Що їх оде­жею вдя­гає, Май­бут­нім пло­дом оді­ляє, Пе­чаль­ний зні­ме з них ярем.

6

Пар­нас там сльо­зи про­ли­ває, Бо дов­го він мо­роз три­мав, На во­лю ра­діс­но че­кає, Сми­рен­но Трав­ню про­ка­зав: «Гей, Трав­ню, во­ло­дій на­ві­ки, Утіш Кас­таль­ські буй­ні рі­ки, Прес­тол свій на ме­ні пос­тав, Вдяг­ни ме­не в свою пор­фи­ру, Доз­воль спів­цям заг­рать на лі­ру, І тим вес­ни при­хід ус­лав».

7

Че­кає все жи­ве на змі­ну, П’ян­ко­го щас­тя тру­нок п’є, Прос­тує Фло­ра з гір в до­ли­ну, Убір зе­ле­ний роз­дає.

497

Уже чу­до­вих птиць со­бо­ри Ук­ри­ли всі по­ля і го­ри, Со­лод­ку піс­ню ви­да­ють, Шум крил трем­тить над го­ло­ва­ми, Сі­да­ють по­між де­ре­ва­ми І на гіл­ляч­чі гніз­да в’ють.

8

По­ля впи­ва­ють­ся ро­сою, Квіт­ки баг­ря­ні вже цві­туть, Са­ди, пок­рив­шись си­ви­ною, Бен­ке­ту­ва­ти бджіл зо­вуть. Гур­тком ті бджіл­ки при­лі­та­ють, Шум­лять, дзве­нять і сік спи­ва­ють, При­єм­ний дух нав­круг по­тік. Не чваньсь, Амб­ро­сію, со­бою, Твої пле­кан­ці не з то­бою, Трав­не­вий день при­ва­бив їх.

9

Неп­тун з гли­бин сво­їх спо­кій­них На верх зас­ну­лих рік іде, Рух те­чій він лад­нає рвій­них, Ре­ве, шу­мить, в по­хід ве­де. Охо­че рі­ки це сприй­ма­ють, Сво­їх сес­три­чок про­буд­жа­ють, Єд­на­ють те­чії, бур­лять, У вир зби­ва­ють­ся у шу­мі, До се­бе ва­бить дзвін­ко стру­мінь Лю­дей, пер­на­тих і зві­рят.

10

Пас­тух он ста­до ви­га­няє. Спі­шить, і вір­ний з ним Жу­чок, По­між гор­бів со­бі сі­дає, В пас­ту­ший ду­ю­чи рі­жок. При­єм­ний звук у діл спа­дає, Ко­рот­кий день йо­му бу­ває. «Зат­ри­май, — ка­же, — Фе­бе, біг! Не крий сьо­го дня тем­но­тою, Щоб із та­кою кра­со­тою Не роз­ста­ва­тись на ніч­ліг».

11

498

Вул­кан і день і ніч то­мив­ся, Ру­кам спо­кою дать не смів,

Ра­тай з плуж­ком та­кож спі­шив­ся, Щоб встиг­нуть до ве­се­лих днів. Встає з пос­те­лі він з зо­рею, Со­ху бе­ре і йде із нею — Йо­го ся пра­ця ве­се­лить, Плуг зем­лю віль­но роз­рі­зає, М’яку ріл­лю пе­ре­ки­дає, Вже ско­ро оран­ку скін­чить.

12

О Трав­не! Ча­се бла­го­дат­ний, З то­бою ожи­ва зем­ля, З то­бою Це­рес плід сток­рат­ний Що­ро­ку лю­дям на­ді­ля. Від зо­ло­та твій дощ до­рож­чий, Ро­са — нек­тар як­най­со­лод­ший, Зам­кнуть­ся две­рі лі­ка­рів, По­віт­ря ро­бить­ся ці­лю­ще, Сла­бий стає од­ра­зу дуж­чий, Аби до днів тво­їх до­жив.

13

Мій дух се ва­бить і хви­лює І сер­це п’ян­ко ба­дьо­рить, Ве­ли­ке щось ме­ні да­рує, Дум­ки ідуть, мов на маг­ніт. Стою над чис­тою во­дою І очі скроп­люю ру­кою, Щоб біль­ше ра­дос­ті узд­ріть, Яка мій дух крізь млу прой­має, Щас­ли­во ро­зум нас­тав­ляє І на при­єм­ний звук ма­нить.

14

Пе­ред мо­їм від­кри­тим зо­ром Олім­пу ви­со­чить го­ра, Квіт­ка­ми вкри­лась не­о­зо­ро, Бли­щить, як ра­ніш­ня зо­ря. Прос­то­рі ба­чу го­ри й до­ли, Шум­лять зе­фі­ри в них по во­лі, Ко­ли­шуть мо­ло­дий лис­ток Де­рев, що ви­рос­ли при вхо­ді, Ве­дуть ме­не у про­хо­ло­ді Ту­ди, де дзюр­ко­тить стру­мок.

499

15

О ти, Те­са­ліє, з міс­та­ми, Свою кра­су со­бі ли­шай, Еле­зі­ум, і ти з по­ля­ми Кра­су цих місць не зне­ва­жай. Не дав­ні бай­ки час тут пи­ше, Бо сим кра­са вся ва­ша ди­ше, Зве­діть на сі міс­ця свій зір, Кра­су чу­до­ву ог­ля­дай­те І зі сво­єю по­рів­няй­те — Яка з них виг­рає сей спір?

16

Ши­ро­кий шлях ди­мить­ся пи­лом, Че­рез хре­бет сих гір ле­жить, Все по­то­па в ту­ма­ні бі­лім, Від ніг зем­ля уся двиг­тить. Мі­нер­ва дім свій за­ли­шає, Гу­лять в міс­ця сі пос­пі­шає, З со­бою весь Пар­нас ве­де. Так бис­трий тік рі­ки не­сеть­ся, Че­рез ка­мін­ня з шу­мом рветь­ся, Між бе­ре­га­ми аж гу­де.

17

Ко­ли ж всту­пи­ла на вер­ши­ну — Та­ка кра­са вни­зу ле­жить! Гу­ка спи­ни­тись Апол­ли­ну, Ве­лить і Му­зам од­по­чить. Ті ра­до ко­ло них круж­ля­ють І на тра­ві ряд­ком сі­да­ють, В до­ли­ну зір опус­тять свій, За­був­ши вто­му, лиш кра­сою Во­ни за­хоп­лю­ють­ся тою, З’єд­нав­шись у гур­ток тіс­ний.

18

500

Апол­ло пиль­но пог­ля­дає, По­ка­зує кра­су кра­їв, З трав­не­вим днем усіх ві­тає, З На­зо­ном ти­ху річ за­вів. Цар бджіл пра­вує над ро­я­ми, Роз­по­ді­ляє між квіт­ка­ми, Нек­тар на­ка­зу­ю­чи брать,

То­ді Мі­нер­вин полк ши­кує І зас­по­ко­ює, пиль­нує, Щоб Пер­шот­рав­ню честь од­дать.

19

О Трав­ню! Ра­дос­ті го­ди­но! В сей день ра­діє ко­жен з нас! О вим­рі­я­на пе­ре­мі­но, Щас­ли­вий, зо­ло­тий твій час! Як дов­гу ніч ми про­вод­жа­ли, У снах цю дни­ну виг­ля­да­ли, Те­пер же мить нас­та­ла ця: Не сон, не мрія нас лас­кає, Пох­му­ру ту­гу роз­га­няє, Жи­вить при­єм­ніс­тю сер­ця.

20

Гур­тки усі­я­ли прос­то­ри, Роз­си­па­лись усі нав­круг, Кра­сять­ся грою до­ли й го­ри — Ве­се­лий сміх, ве­се­лий рух. Один із од­ним ве­се­лять­ся, Чи йдуть, чи у тра­ві гніз­дять­ся, Од­на всім ра­дість на ли­ці, Впа­дуть у кві­тах по­ва­лять­ся, Чи зій­дуть­ся, чи роз­бі­жать­ся, Рум’янок дер­жа­чи в ру­ці.

21

Що біль­ше ігор во­ни во­дять В міс­цях улюб­ле­них сво­їх, То біль­ше штук по­на­ви­хо­дять, Щоб ве­се­ли­ли біль­ше їх. Чи по­чи­на­ють рвать квіт­ки, Сплі­та­ю­чи із них він­ки, Із рук у ру­ки по­да­ють, Зче­пи­ли­ся, у круг сі­да­ють, Зій­шов­шись, ряд пря­мий лад­на­ють, В до­ло­ні з ви­ляс­ка­ми б’ють.

22

Не ве­ли­чай­ся ду­же грою, Олім­пе слав­ний.В те­бе міг Не ко­жен ті­ши­тись со­бою, А тіль­ки той, що пе­ре­міг.

501

Мій дух зди­во­ва­но то­мить­ся, Не мо­же око на­ди­вить­ся — Тут ін­ші іг­ри за­ве­ли: Нас рів­но до­ля всіх ми­лує, Усім він­ки во­на да­рує, Всі за­до­во­лен­ня знай­шли.

23

а Понт

— мо­ре, гли­би­на (грец.).

Мі­нер­ві Феб до­по­ві­дає: «Це вже ос­тан­ній го­ри­зонт!» Кон­чи­ну дня за­по­ві­дає, Щоб увій­ти в ве­чір­ній Пон­т а. При­мі­ти­ли те зра­зу Му­зи І, об’єд­нав­шись у со­ю­зи, Про­ха­ють сон­це не спі­шить, Щоб з ра­діс­тю не роз­лу­чи­тись І щоб до реш­ти всо­ло­ди­тись, Хай день про­дов­жить хоч на мить.

24

О ти, прек­рас­неє сві­ти­ло, Хай в цих міс­цях твій бу­де схід! Тож од­мі­ни своє мі­ри­ло, Кот­рим зна­чиш ти дням від­хід. Да­вай обій­дем гір вер­ши­ни, В най­даль­ші за­зир­нем до­ли­ни, Сим ра­дість на­шу збіль­шиш ти. Об­лий про­мін­ням на­ші го­ри, Про­довж сей день, зо­ло­то­зо­ре, І змо­жеш нам до­по­мог­ти.

25

Апол­ло сон­це про­вод­жає, По­мі­тив­ши йо­го від­хід, Мі­нер­ви­ні пол­ки скли­кає І ви­ряд­жає у по­хід, Гіл­ля з де­рев во­ни ла­ма­ють, Со­лод­ку піс­ню по­чи­на­ють, Не­на­че Марс піс­ля по­бід — І дя­ку­ють не­бес віт­це­ві, І пер­шо­му ба­жа­ють дне­ві Для се­бе як­най­дов­ших літ!

502

СА­ТИ­РИ ІНО­КА ЯКО­ВА

Са­ти­ра як лі­те­ра­тур­ний жанр з’яв­ля­єть­ся в Ук­ра­ї­ні в XVI ст.: один тип са­ти­ри вис­мі­ює ва­ди сус­піль­ні, ін­ший ок­ре­мої лю­ди­ни, бу­ває й з’єд­ний ва­рі­янт. Най­дав­ні­ша пам’ят­ка цьо­го жан­ру «Пас­квіль із 1575 ро­ку» Іва­на (Яна) Жо­рав­ниць­ко­го свід­чить про по­ши­ре­ність прак­ти­ки пи­сан­ня са­тир: ав­тор ство­рив «пас­квіль» на жін­ку сво­го бра­та Олек­сан­дра, ключ­ни­ка й го­род­ни­чо­го міс­та Луць­ка, ко­ли бра­ти зма­га­ли­ся за ма­єт­нос­ті. Вір­ша бу­ло при­би­то в люд­них міс­цях, що й ста­ло при­во­дом до су­до­вої спра­ви, а з дру­ го­го бо­ку свід­чить про роз­пов­сюд­жен­ня по­діб­них тво­рів. Са­ти­рич­ні еле­ мен­ти вжи­ває Б. Зи­мо­ро­вич, зок­ре­ма опи­су­ю­чи ко­за­ків, Л. Ба­ра­но­вич та Кли­мен­тій Зі­но­ві­їв, але най­ви­дат­ні­шою, май­же су­ціль са­ти­рич­ною є кни­га Да­ни­ла Брат­ков­сько­го «Світ роз­ді­ле­ний на час­ти­ни» (1697), в якій вис­мі­ю­ ють­ся ва­ди сус­піль­ні й ок­ре­мих лю­дей у Рі­чі Пос­по­ли­тій. Ві­до­мі та­кож са­ти­ ри Т. Про­ко­по­ви­ча, са­ти­рою є зна­ме­ни­та, піс­ня 10 «Са­ду бо­жес­твен­них пі­сень» Г. Ско­во­ро­ди «Кож­но­му міс­ту зви­чай і пра­ва», «Спо­відь 1789 ро­ку» І. Нек­ра­ше­ви­ча, са­ти­рич­ні за­со­би час­то вжи­ва­ли­ся в ін­тер­ме­ді­ях. Не раз во­ни бу­ва­ли з тих чи ін­ших при­чин ано­нім­ні, як «Са­ти­ра на Яна Со­бесь­ ко­го», з дру­гої по­ло­ви­ни XVII ст., чи «Ей Іва­не, по­по­ви­чу­геть­ма­не», спря­ мо­ва­на суп­ро­ти І. Са­мой­ло­ви­ча піс­ля йо­го па­дін­ня, ство­ре­на здо­гад­но І. Ма­зе­пою, чи та­ка по­бу­то­ва са­ти­ра, як «Те­ща» (II пол. XVII ст.). Не­ма­ло є са­ти­рич­них вір­шів­пі­сень, роз­си­па­них по ру­ко­пис­них збір­ни­ках XVII– XVIII ст., ни­щин­ська по­е­зія, різ­двя­но­ве­ли­код­ні вір­ші, вір­ші з пев­ної на­го­ ди, вір­шо­ва­ні опо­ві­дан­ня то­що. Та­кою є са­ти­ра на чен­ця (кі­нець XVII ст.), са­ти­ра на Фе­до­ра Лі­сов­сько­го (по­ча­ток XVI­II ст.), нов­го­род­сі­вер­сько­го сот­ ни­ка, «Лі­ки на бо­ля­щих не­міч­чю пи­яц­тва» (се­ре­ди­на XVI­II ст.) «До­да­ток до пла­чу ки­їв­ських чен­ців» (1792, під­пи­са­ний крип­то­ні­мом С.Д.П.К.П.), са­ти­ра на сло­бо­жан (кі­нець XVI­II ст.) са­ти­ра Іва­на Пас­те­лія, «До­ка­зи ха­ма Да­ни­лея Кук­си по­томс­твен­ні» (кі­нець XVI­II ст.) то­що. Са­ти­ра за­га­лом не­без­печ­ний жанр, че­рез що ав­то­ри час­то хо­ва­ли своє ім’я чи за­шиф­ро­ву­ва­ли йо­го, ко­ли ав­тор­ське са­мо­любс­тво не доз­во­ля­ло пус­ка­ти твір ано­нім­но. Са­ти­ра вжи­ва­ла­ ся в дра­ма­тур­гії, крім зга­да­них ін­тер­ме­дій у «Тра­ге­дії русь­кій» (пер­ша чверть XVII ст.), чи об­ра­зи по­ган­ських жер­ців у «Во­ло­ди­ми­рі» Т. Про­ко­по­ви­ча. Та­ким чи­ном са­ти­ри іно­ка Яко­ва з дру­гої по­ло­ви­ни XVI­II ст. ціл­ком упи­су­ва­ ли­ся у за­галь­ний лі­те­ра­тур­ний про­цес дав­ньої на­шої лі­те­ра­ту­ри і є ці­ка­вим йо­го склад­ни­ком; не по­ми­ли­мо­ся, ко­ли ска­же­мо, що по­біч са­тир Д. Брат­ ков­сько­го та Т. Про­ко­по­ви­ча во­ни се­ред ви­дат­ні­ших пам’яток цьо­го жан­ру. Ав­тор во­лів своє ім’я за­хо­ва­ти і дов­гий час во­ни роз­гля­да­ли­ся в лі­те­ра­ту­ роз­навс­тві як ано­нім­ні, або ж при­пи­су­ва­ли­ся не то­му, ко­му на­ле­жать

503

(І. Нек­ра­ше­ви­чу, нап­рик­лад), хоч шиф­ри ав­тор ужив по­рів­ня­но нес­клад­ні. Так у са­ти­рич­но­му вір­ші 1764 р. до­дає до сво­го вір­ша вступ, а в кін­ці оман­но крип­то­нім К.Р., який, оче­вид­но, й роз­шиф­ро­ву­ва­ти не вар­то. Є тут і апен­ дик­сза­кін­чен­ня, де (в ори­гі­на­лі, звіс­но, без ви­ді­лен­ня) чи­та­єть­ся, як склад­ник шиф­ро­пи­су пер­ший ря­док: «Не Кар­тен­зій­фі­ло­соф, не слав­ний Вер­гі­лій», по то­му ак­ро­вір­шем іде: «а інок», і в ряд­ку із за­кін­чен­ням ак­ро­ вір­ша по­да­єть­ся ім’я: «Яків». У «Пла­чі ки­їв­ських чен­ців» шифр тро­хи склад­ ні­ший: в апен­дик­сі, де ма­ли б за ана­ло­гі­єю з пер­шим тво­ром, шу­ка­ти іме­ні ав­то­ра, ав­тор за­яв­ляє, що ду­же хо­че, аби чи­тач ім’я йо­го знав, але це ім’я з’ясує не тут (в апен­дик­сі), вдо­воль­нить він ці­ка­вість да­лі і... роз­кла­ню­єть­ ся. Кін­це­вий вірш (до ре­чі, ви­хід­ні да­ні про кни­гу в то­му ча­сі та­кож по­да­ва­ ли нап­ри­кін­ці), ав­тор тво­рить як рак слов­ний (за виз­на­чен­ням Іва­на Ве­лич­ ков­сько­го), тоб­то чи­та­єть­ся і нав­па­ки: Пре­бу­ду для вас я слу­гою низь­ким. Бу­ду вдо­воль­ня­ти да­лі ці­ка­вість, Не ви­яс­няю тут імен­ня ж сво­го, Жа­даю вже ду­же: знай­те ви ме­не, —

504

і да­лі в тек­сті, що йде пе­ред апен­дик­сом по­да­єть­ся ак­ро­вір­шем зни­зу вго­ру: «Інок», а в ряд­ку, де кін­ча­єть­ся ак­ро­вірш: «Яків». Ми вже не раз го­во­ри­ли при ана­лі­зі пам’яток, що скла­да­ють цю кни­гу: ав­то­ри, ба­жа­ю­чи осу­ди­ти пев­ні сус­піль­ні яви­ща чи осіб, які не під­да­ва­ли­ся без­печ­но від­кри­тій кри­ти­ці (геть­ма­нів, ца­рів), чи хо­ті­ли прос­то прав­ди­во чи зі сво­єї точ­ки зо­ру їх зоб­ра­зи­ти, не­до­гід­но за­галь­ній, здо­бу­ва­ли­ся на езо­пів­ську мо­ву, тоб­то під­тек­сто­ву. Але це не бу­ло са­ти­рич­ним зоб­ра­жен­ ням, а зви­чай­ним, са­ти­ра ж, як пра­ви­ло, під­тек­стів не тво­рить, а вис­лов­лює ре­чі від­кри­то, вжи­ва­ю­чи шар­жу­ван­ня, згу­щен­ня фарб, пуб­лі­цис­тич­но­го за­па­лу то­що. Та­ка по­ез­ ія зло­бо­ден­на, гос­тра й по­ши­рю­ва­ла­ся, як пра­ви­ло, ру­ко­пис­но, би­чу­ю­чи ті чи ін­ші по­ро­ки на­сущ­но­го жит­тя. Але на­ші пам’ят­ки особ­ли­ві, в чо­му спро­бу­є­мо й ро­зіб­ра­ти­ся. Пер­ша час­ти­на «Са­ти­рич­но­го вір­ша 1764 ро­ку» — пря­ма ре­ак­ція на ре­фор­ми К. Ро­зу­мов­сько­го, пе­ре­ду­сім на йо­го уні­вер­сал 1761 р. про впо­ряд­ ку­ван­ня ви­но­ку­рін­ня, ви­да­но­го на ко­ристь стар­ши­ни і за­мож­но­го ко­зац­тва, яке силь­но за­чі­па­ло еко­но­міч­но й мо­нас­ти­рі (ав­тор був чен­цем). Доз­во­ля­ло­ ся ви­но­ку­рін­ня тіль­ки по­мі­щи­кам та ко­за­кам, що ма­ють ґрун­ти та лі­си, а ду­хо­венс­тву, чу­жо­зем­цям, ку­пец­тву та пос­пільс­тву за­бо­ро­ня­ло­ся. Не мож­на бу­ло та­кож най­ма­ти бід­них ко­за­ків, щоб ви­ко­рис­то­ву­ва­ти їх­нє пра­во гна­ти го­ріл­ку. Гос­тро пос­та­ю­чи про­ти цьо­го ука­зу (до ре­чі, мо­нас­ти­рі з про­да­ жу го­ріл­ки ма­ли не­ма­лий при­бу­ток), ав­тор по­дає ці­ка­вий опис, ствер­джу­ю­ чи, що в Ук­ра­ї­ні не­має над­мір­но­го вжи­ван­ня трун­ків, хі­ба в По­га­рі (міс­то близь­ке до Ро­сії й до Бі­ло­ру­сії, вхо­ди­ло то­ді у Ста­ро­дуб­ський полк), і вза­га­лі в цьо­му пол­ку ба­га­то п’ють лит­ви­ни (бі­ло­ру­си). Так са­мо й на За­по­розь­кій Січі, «де тве­ре­зим мо­же буть дех­то на рік дві­чі». Дру­га те­ма, яка йде за ті­єю — реак­ція на су­до­ві ре­фор­ми К. Ро­зу­мов­сько­го 1763 р. й ад­мі­ніс­тра­тив­ні, що ве­ли за собою ви­ви­щу­ван­ня ко­заць­кої стар­ши­ни, в ін­те­ре­сах якої й чи­ни­ли­

ся ре­фор­ми, тоб­то стар­ши­на пе­ре­рос­та­ла у шлях­ту — це був то­ді для неї один із ко­рін­них ін­те­ре­сів і стар­ши­на на­да­ва­ла йо­му ви­нят­ко­вої зна­чи­мос­ті, то­му інок Яків до­сить смі­ли­во пи­ше, що не тих, кот­рі п’ють го­ріл­ку, тре­ба ущем­лю­ва­ти (є під­ста­ви га­да­ти, ви­хо­дя­чи з тек­сту, що й сам ав­тор був при­ хиль­ни­ком трун­ків), а тих, хто хо­дить п’яний «щод­ня од люд­ської кро­ві», ад­же сус­пільс­тво амо­раль­не. То­му, хто «ши­бе­ни­ці год­ний» да­ють «чин бла­ го­род­ний», а суд­дею стає чорт — «он си­дить на ла­ві». Ав­тор оп­ла­кує ко­лиш­ ній муж­ній дух ко­зац­тва й дав­ню су­до­ву сис­те­му, в йо­го ча­си «все зве­ло­ся на­ні­вець», «з’їла міль ір­жа­ва», ба­га­ті й зі зв’яз­ка­ми гра­бу­ють, роз­би­ва­ють і жи­вуть у сва­во­лі (тут ма­є­мо ре­мі­ніс­цен­ції із «Ми­лос­ті Бо­жої» І. Не­ру­но­ви­ ча та «Вос­кре­сін­ня мер­твих» Г. Ко­нись­ко­го, що свід­чить: ав­тор учив­ся в Ки­їв­ській ака­де­мії нап­ри­кін­ці 40х ро­ків; що він там учив­ся, свід­чить і вжи­ ван­ня ра­ку слов­но­го, от­же по­е­ти­ку інок Яків вив­чав і ні­де ін­де як у Ки­їв­ській ака­де­мії). Ро­дом же був, оче­вид­но, із міс­та Зінь­ко­ва, бо прик­ла­ди бе­ре із там­теш­ньо­го жит­тя, був­ши ки­я­ни­ном, на­зи­ває міс­це­ве панс­тво, з’яв­ля­ю­чи їх­ні ра­зю­чі злов­жи­ван­ня, прав­да, го­во­рить він ще й про «Со­ро­чин­ці­го­род» й опи­сує там­теш­ні по­ряд­ки. Із спів­чут­тям при то­му по­да­єть­ся ста­но­ви­ще пос­пільс­тва та бід­них ко­за­ків, оче­вид­но, й сам вий­шов з цьо­го се­ре­до­ви­ща. Тре­тя те­ма ан­тик­ле­ри­каль­на, де би­чу­ють­ся по­пи, які ді­ють влад із ко­заць­ кою стар­ши­ною та суд­дя­ми. Ба­тюш­ка «ка­дить, тво­рить мо­лит­ви, зво­дить зір по­бож­ний, а муд­рує про га­ман, щоб не був по­рож­ній», за­чі­пає він і спра­ви ві­ри. Свя­ще­ни­ку бай­ду­же, чи йо­го пас­тва Бо­га чтить, «чи мо­нас­тир, ін­ший же іко­ни», тоб­то вва­жає на мар­но­вір­ні спо­со­би ві­ри, ко­ли за­мість Бо­га ша­ну­ ють­ся об­ря­ди й ри­ту­а­ли: мо­нас­ти­рі, іко­ни, чер­не­чий стан («Той га­да, що не чен­цем го­ді вже спас­ти­ся»), без ікон лю­ди­на й не мо­лить­ся (тоб­то має язич­ ниць­ке ро­зу­мін­ня Бо­га), а що особ­ли­во ці­ка­во: за­суд­жу­єть­ся прис­трасть до кон­фе­сій­нос­ті («Де твій русь­кий Бог?» — кри­чать), і це в той час, ко­ли кон­ фе­сій­ні зас­то­ро­ги зав­жди бу­ли силь­ні в ук­ра­їн­ській сус­піль­нос­ті («Між чер­ ка­сів (ук­ра­їн­ців. — В. Ш.) ін­шу річ і ка­за­ти стид­но»), вра­жає тут не тіль­ки пев­ний на­ці­о­наль­ний ні­гі­лізм, але й те, що свій на­род ав­тор зве на ро­сій­ ський лад «чер­ка­са­ми»; вис­мі­ю­єть­ся й над­мір­на прис­трасть до пос­то­вих об­ря­дів, ко­ли грі­хом ува­жа­єть­ся те, що в п’ят­ни­цю якась жін­ка «мас­ла лиз­ ну­ла», в той час, ко­ли про ли­хо­чин­ня своє не дба­ла; ос­мі­шу­ють­ся і по­ка­ян­ні пок­ло­ни. Па­саж цей над­зви­чай­но ці­ка­вий, бо ви­ка­зує в іно­ку Яко­ву лю­ди­ ну ос­ві­че­ну, су­пе­реч­ну до на­род­них форм мар­но­вірс­тва і нас­тро­є­ну ні­би й прог­ре­сив­но в ча­сі, десь так, як був нас­тро­є­ний про­ти язич­ниць­ких за­лиш­ ків у цер­кві й Т. Про­ко­по­вич у сво­їй дра­мі «Во­ло­ди­мир»; до ре­чі, це збі­га­ло­ ся з офі­цій­ни­ми нас­та­но­ва­ми в цер­кві, бо са­ме в XVI­II ст. во­на по­ве­ла рі­шу­ чу бо­роть­бу про­ти язич­ниць­ких пе­ре­жит­ків, жор­сто­ко ка­ра­ю­чи за це вик­ри­ тих ви­ну­ват­ців. От­же про прог­ре­сив­ність ав­то­ра не спі­ші­мо по­ки що ка­за­ти. Піс­ля свя­ще­ни­ків, які прак­тич­но не ви­ко­ну­ють сво­єї ду­хов­ної мі­сії, ав­тор пере­хо­дить до чен­ців — те­ма йо­му по­о­соб­ли­во­му близь­ка, че­рез що вді­ляє він їй най­біль­ше ува­ги. Про апо­ло­гію чер­нец­тва в ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі ми вже го­во­ри­ли в стат­тях про П. Мо­ги­лу та Д. Туп­та­ла — то бу­ла офі­цій­на на той час тра­ди­ція, пе­ред ни­ми апо­ло­гію чен­ця ство­рив І. Ви­шен­ський.

505

506

Не­га­тив­но до чер­нец­тва ста­вив­ся Кли­мен­тій Зи­но­ві­їв, сам ман­дрів­ний чер­ нець; зга­ду­ва­ли ми са­ти­ру на чен­ця з кін­ця XVII ст., є са­ти­рич­ні від­гу­ки про че­рнец­тво і в Д. Брат­ков­сько­го. Інок Яків чер­нец­тву при­ді­ляє особ­ли­ву ува­ гу, бо крім «Са­ти­рич­но­го вір­ша 1764 ро­ку» ство­рив ще й «Плач ки­їв­ських чен­ців» у про­дов­жен­ня ці­єї те­ми — йдеть­ся про чен­ців Ки­є­во­Пе­чер­ської лав­ри, де іно­ку­вав, най­пев­ні­ше, й сам Яків. Іро­ніч­но він на­зи­ває їх «тро­хи на­чеб­то чен­ці теж ду­хов­ні лю­ди» й увіч про­тис­тав­ляє сьо­год­ніш­ніх дав­ні­ шим, нес­прав­жніх справ­жнім, тоб­то, він аж ні­як не за­пе­ре­чує апо­ло­гій І. Ви­шен­сько­го, П. Мо­ги­ли чи Д. Туп­та­ла, бо й сам ба­чить у тих апо­ло­гі­ях іде­ал чен­ця, але су­час­не йо­му чер­нец­тво, на йо­го дум­ку, жи­ве су­пе­реч­но до то­го іде­а­лу. Не мож­на ро­би­ти з ав­то­ра, як це чи­ни­ли дос­лід­ни­ки в то­та­лі­тар­ ні ча­си, лед­ве не ате­їс­та — суп­ро­ти ате­їс­тів у ньо­го ви­раз­не за­пе­ре­чен­ня, бо ті, як вва­жає: «чи­нять зло на­ро­ду». Чер­нец­тво, от­же, вис­мі­ює не че­рез те, що за­суд­жує сам стан, а че­рез йо­го пов­не пе­ре­род­жен­ня, чим і зу­мов­лю­ють­ся про­тис­тав­лен­ня дав­ньо­го чер­нец­тва із су­час­ним, по­зір­ним. Пер­ші жи­ли в пе­че­рах, те­пе­ріш­ні бра­ку­ють кам’яний дім, то­нуть у роз­ко­шах, «доб­ро­чин­ ні лиш од­ним — з гор­до­щів не п’яні», во­ни че­ре­ва­ті, п’яни­ці, а свя­ти­ня для них — уб­ра­ти її в зо­ло­то, роз­мис­ли їх­ні по­зір­но ду­хов­ні, мо­нас­ти­рі то­нуть у ба­гатс­тві, а «жеб­ра­ки з го­ло­ду вми­ра­ють». Стар­цям да­ють дріб­ну ми­лос­ти­ ню, а со­бі «більш руб­ля ви­ді­ля­ють душ­ці», зби­ра­ють гро­ші, на­віть хрес­ти­ти­ ся лі­ну­ють­ся і їх пе­рех­ре­щу­ють служ­ки, не чи­та­ють Свя­то­го Пись­ма, на­ві­ду­ ють шин­ки, ве­дуть гос­по­дарс­тва, бід­но­го «роз­дя­га­ють з ко­жу­ха». За­га­лом же ця час­ти­на є ре­ак­ці­єю ав­то­ра на ука­за Ка­те­ри­ни II від 20 лю­то­го 1764 р., за яким мо­нас­ти­рі поз­бав­ле­ні ма­єт­нос­тей, ці ма­єт­нос­ті пе­рей­шли у ві­дан­ня Ко­ле­гії еко­но­мії ду­хов­них ма­єт­ків. І от що ці­ка­во: кон­сер­ва­тив­но на­лад­на­ ний інок Яків ра­діє з цьо­го ука­зу, хоч на Ук­ра­ї­ну той ще то­ді не по­ши­рю­вав­ ся; піз­ні­ше, ко­ли указ та­ки по­ши­рив­ся на ук­ра­їн­ські мо­нас­ти­рі в Геть­ман­щи­ ні, а ста­ло­ся це в 1786 р., він на­пи­ше «Плач ки­їв­ських чен­ців», як злов­ті­ ху з то­го. Це нам по­яс­нює од­ну не­ма­ло­важ­ну річ: чо­му інок Яків, вис­лов­лю­ ю­чись так на­чеб­то смі­ли­во, не вель­ми пиль­но хо­вав своє ав­торс­тво у вір­шах, біль­ше, ба­жав, ще й ду­же, щоб йо­го зна­ли: га­даю, що куль­тур­на лю­ди­на то­го ча­су, яка вчи­лась у Ки­їв­ській ака­де­мії, ті шиф­ри без особ­ли­вих труд­но­щів мог­ла б про­чи­та­ти. Як на мене, ав­тор не бо­яв­ся пе­рес­лі­ду­вань за свої дум­ки. Од­не те, що він ла­яв геть­ман­ське уп­рав­лін­ня, а в 1764 р. во­но бу­ло ска­со­ва­не (указ про зни­щен­ня геть­ман­сько­го уп­рав­лін­ня бу­ло ви­да­но 10 лис­то­па­да 1764 р., нев­дов­зі піс­ля то­го й бу­ло на­пи­са­но вір­ша, про це є в тек­сті вка­зів­ка — це ста­ло­ся пе­ред Різ­двом, твір по­да­єть­ся як ко­ля­да, а в кін­ці ще й да­ту прос­тав­ле­но: 23 груд­ня 1764 р. От­же ма­є­мо той­та­ки ви­па­док, що і в ав­то­ра вір­ша­са­ти­ри «Ей Іва­не, по­по­ви­чу­геть­ма­не!» — осуд­жу­вав геть­ ма­на І. Са­мой­ло­ви­ча, ко­ли той з геть­манс­тва впав; так са­мо й по­е­тич­ні ху­ли­ те­лі І. Ма­зе­пи, пи­шу­чи пас­кві­лі на ньо­го (пас­квіль — різ­но­вид са­ти­ри), та­кож не бо­я­ли­ся то­го чи­ни­ти, а спо­ді­ва­ли­ся пох­ва­ли чи мзди. До ука­зів Ка­те­ри­ни II інок Яків ста­вить­ся під­хліб­но ло­яль­но, пи­шу­чи їм у тон, от­же пе­ред на­ми зов­сім не смі­ли­вий шу­кач прав­ди, не прог­ре­сив­но мис­ля­ча лю­ди­на сво­го ча­су, як до­не­дав­на пи­са­ли, а ти­по­вий під­хліб­ник і мос­кво­філ,

Ченці КиєвоПечерської лаври. Ілюстрація до «Печерського Патерика».

1661.

що во­ро­же ста­вив­ся до Ко­заць­кої дер­жа­ви, під­хліб­но до ца­ри­ці, а йо­го спів­ чут­тя до пок­рив­дже­них ба­зу­єть­ся зно­ву­таки не на де­мок­ра­тиз­мі й «пе­ре­до­ вих пог­ля­дах», а на вжи­ва­ній не раз де­ма­го­гії росій­сько­го уря­ду, ко­ли той бо­ров­ся з Ко­заць­кою дер­жа­вою, ад­же ца­ризм, по­чи­на­ю­чи ще з ча­сів Іва­на Ви­гов­сько­го, на­дя­гав на се­бе ли­чи­ну обо­рон­ця са­ме пок­рив­дже­них ук­ра­їн­ ським панс­твом мас, і це в той час, ко­ли ро­сій­ські па­ни й пра­ви­те­лі в Ук­ра­ї­ ні об­ди­ра­ли ті ма­си ку­ди не­щад­ні­ше й не­ми­лос­ти­ві­ше. З дру­го­го бо­ку, го­ді за­пе­ре­чи­ти й ті фак­ти ре­аль­но­го жит­тя, сва­віл­ля та гні­ту, яких до­пус­ка­ла­ся що­до влас­но­го на­ро­ду ко­заць­ка стар­ши­на — це бу­ла су­пе­реч­ність жи­ва, ра­на ре­аль­на, і ца­ризм не­да­рем­но са­ме ту­ди всо­ву­вав свою бруд­ну ру­ку й на цій стру­ні грав свою му­зи­ку; до ре­чі, са­ме тут ба­чи­мо ко­ре­ні піз­ні­шої біль­шо­ виць­кої де­ма­го­гії, во­на вже бу­ла доб­ре ос­во­є­на. Це ж сто­су­єть­ся й чен­ців. Ко­ли б ав­тор по­дав кар­ти­ну мо­раль­но­го й ду­хов­но­го роз­кла­ду чер­нец­тва (а що він був, го­ді сум­ні­ва­ти­ся) до ука­зів Ка­те­ри­ни II, ми б сприй­ня­ли ав­то­ ро­ві вик­рит­тя, як смі­ли­вий гро­мад­ський учи­нок лю­ди­ни чис­то­го сер­ця й з іде­а­ла­ми; ко­ли ж він це вчи­нив піс­ля ука­зів, як і бу­ло нас­прав­ді, то пе­ред на­ми вір­но­під­да­ний блю­до­лиз, че­рез що і йо­го вик­рит­тя тре­ба прий­ма­ти з ос­то­ро­гою, бо фарб тут нак­ла­да­но тен­ден­цій­но. Оцим мо­раль­ним мо­мен­ том і різ­нять­ся по­між се­бе вик­рит­тя чер­нец­тва, нап­рик­лад, Е. Рот­тер­дам­ сько­го чи на­шо­го Кли­мен­тія Зі­но­ві­їв­ а з вик­рит­тям іно­ка Яко­ва — різ­ни­ця чи­ма­ла. От­же йо­го пи­сан­ня — ре­зуль­тат яко­гось силь­но­го осо­бис­то­го оз­лоб­лен­ня, і це на­га­дує біль­ше зве­ден­ня ра­хун­ків, аніж бо­роть­бу за іде­ал, а по­рів­нян­ня су­час­но­го чер­нец­тва з ко­лиш­нім, ні­би іде­аль­ним, виг­ля­дає біль­ ше на де­ма­го­гію, аніж ас­ке­тич­ну упад­ли­вість та іде­а­лізм. Вод­но­час яск­ра­вий та­лант, яким во­ло­дів ав­тор, дає йо­му змо­гу на­ни­за­ти од­на до од­ної низ­ ку блис­ку­чих ре­аль­них сцен, і во­ни, пев­ною мі­рою, хай і тен­ден­цій­но, та­ки з’яв­ля­ють стан мо­раль­но­го роз­кла­ду то­діш­ньо­го ду­хо­венс­тва. Чен­ці ве­дуть за свої ма­єт­нос­ті су­до­ві спра­ви, зай­ма­ють­ся су­тяж­ниц­твом, доб­ре вдя­га­ють­ ся, їдять і п’ють із прис­ма­ка­ми, ку­пу­ють до­ро­гі тка­ни­ни, рів­ня­ють се­бе до панс­тва, тво­рять ре­зи­ден­ції, ко­жен «бе­ре­же сво­го ін­те­ре­са», мо­жуть учи­ни­ ти на­їзд на чу­жу влас­ність, на­віть убивс­тво, че­рез гро­ші та зв’яз­ки зав­жди,

507

508

як і па­ни, вип­рав­да­ють­ся, ста­ють «внут­ріш­ні­ми п’яв­ка­ми». Зреш­тою, від чен­ців, бо­лю­чої для ньо­го те­ми, ав­тор зно­ву пе­ре­хо­дить до ре­форм К. Ро­зу­мов­сько­го, ви­раз­но їх за­суд­жу­ю­чи. Та­ким чи­ном пе­ред на­ми блис­ку­чий зра­зок на­шо­го ко­ла­бо­ранс­тва у то­му ча­сі, свід­чен­ня за­не­па­ду ук­ра­їн­сько­го по­лі­тич­но­го мис­лен­ня в до­го­ ду за­во­йов­ни­ку рід­ної зем­лі. Твір прис­трас­тно ре­ак­цій­ний у влас­ти­во­ му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва, бо латин­ське сло­во «ре­ак­цій­ний» оз­на­чає: про­ти­ дій­ний, во­ро­жий ре­фор­мам і но­вим по­ряд­кам, але він ре­ак­цій­ний ли­ше до влас­них ре­форм і но­вих по­ряд­ків, а не до ре­форм і по­ряд­ків ца­риз­му. Не­да­ рем­но ав­тор на­ма­га­єть­ся пи­са­ти ро­сій­ською мо­вою, хоч і не вміє, йо­го мо­ва — ро­сій­сько­ук­ра­їн­ський сур­жик, та й на­род зве влас­ний ро­сій­ською наз­ вою (чер­ка­си), що та­кож має своє зна­чен­ня.

1 трав­ня 1786 р. інок Яків пи­ше в Ки­є­ві «Плач ки­їв­ських чен­ців» і знову­ таки у від­по­відь на ука­за Ка­те­ри­ни II, за яким ук­ра­їн­ські мо­нас­ти­рі поз­бав­ ле­ні ма­єт­нос­тей. Но­вий твір по­е­та є фак­тич­но роз­роб­кою всіх зас­нов­ків, які по­да­но в по­пе­ред­ній по­ем­ці, й обид­ва во­ни скла­да­ють сво­є­рід­ний дип­тих. Цьо­го ра­зу об­ра­но фор­му ді­я­ло­га, але не те­ат­раль­но­го, а лі­те­ра­тур­но­го (про ді­я­лог ди­вись у стат­ті «Іла­рі­он Яро­ше­виць­кий та йо­го ді­я­лог Ку­пі­до­на з Йо­а­са­фом»), вод­но­час це так са­мо са­ти­ра, тра­вес­то­ва­но, бо іро­ніч­но, шар­ жов­но вжи­то тут фор­му пла­чу чи ля­мен­ту. Указ ца­ри­ці мав увій­ти в си­лу в лип­ні 1786 р., отож ке­рів­ниц­тво Ки­є­во­Пе­чер­ської лав­ри ра­дить­ся, що ро­би­ ти, аби збе­рег­ти над­ба­не мо­нас­ти­рем. Ар­хі­ман­дри­том лав­ри був Зо­си­ма Валь­ко­вич, прито­му дов­го­літ­нім, із 1762 ро­ку. Під­ста­ви для три­во­ги в Зо­си­ ми бу­ли, бо цьо­го ро­ку йо­го з по­са­ди зміс­тять і її поч­нуть обій­ма­ти ки­їв­ські мит­ро­по­ли­ти. Зо­си­ма вже знає, що йо­го ски­нуть і на про­щан­ня ра­дить чен­ цям за­хо­пи­ти май­на в ке­лії, скіль­ки мож­на. Юри­дич­ний по­ві­ре­ний Орест, спе­ці­я­ліст у су­до­вих спра­вах, який не раз ви­рі­шу­вав їх у Пе­тер­бур­зі, ра­дить пос­ла­ти йо­го в сто­ли­цю і че­рез під­ку­пи вря­ту­ва­ти мо­нас­ти­ря. Пер­ший еко­ ном Єпи­фа­ній, як лю­ди­на прак­тич­но мис­ля­ча, від­ки­дає та­ку мож­ли­вість, ад­же тут має ді­ят­ и цар­ський указ. Він ос­те­рі­га­єть­ся про­да­ва­ти мо­нас­тир­ські ста­да й ко­ні, бо за це мож­на по­нес­ти кар­ну від­по­ві­даль­ність. Не­без­печ­но й гро­ші роз­да­ва­ти, але тре­ба їх збе­рег­ти. Дру­гий еко­ном Вар­со­но­фій зіт­хає за си­тим жит­тям, іде­ал чер­не­чої убо­гос­ті йо­го яв­но не за­до­воль­няє. На­міс­ник Мель­хи­се­дек не за на­по­я­ми й тка­ни­на­ми су­мує, а за сві­жень­кою осет­ри­ною і ли­мон­ни­ми со­ка­ми, а ще тре­ба бу­де від­бу­ва­ти цер­ков­ні служ­би, від яких він від­вик. Ко­лись чи­тав і кни­ги, але дав­но — зай­ня­тий був в еко­но­мі­ях. Але він го­то­вий прис­то­су­ва­ти­ся до но­вих умов. Ек­ле­зі­ярх Мо­дест, який сте­жив за по­ряд­ком бо­гос­лу­жін­ня і ві­дав цер­ков­ни­ми бу­дів­ля­ми, шко­дує за го­ріл­ кою. Клю­чар Гер­ва­сій ра­дить «влес­ти­ти па­нів», від­дав­ши їм ко­ні й ко­ляс­ки, але сум­ні­ва­єть­ся, чи це до­по­мо­же. Фе­ра­понт, на­чаль­ник ближ­ніх пе­чер, ре­зон­но за­у­ва­жує, що па­ни бу­ли друж­ні «на на­ші ту­гі га­ма­ни, а збід­ні­єм, нас хут­ко за­бу­дуть во­ни». На­чаль­ник даль­ніх пе­чер Віс­са­рі­он бо­їть­ся, щоб чен­ ців не по­за­би­ра­ли в сол­да­ти. Скар­бник пе­чер Йо­саф шко­дує за зруч­нос­тя­ми жит­тя, але має на­дію на «свя­тих на­ших», що зав­жди при­но­си­ли при­бут­ки, «тіль­ки б тут, при пе­че­рах з руж­жа­ми не ста­ли», тоб­то щоб не взя­ли їх під

кон­троль. Ус­тав­ник пра­во­го кри­ла­са (ре­гент хо­ру) ра­дить звер­ну­ти­ся до свя­ тої Вар­ва­ри, мо­щі якої бу­ли в Ми­хай­лів­сько­му мо­нас­ти­рі, але во­на не слу­хає мо­ли­тов їх­ніх («мо­лит­ви по­силь­ні на­бік од­ки­дає»), тож ра­дить по­вер­ну­ти­ся до убо­го­го жит­тя і поз­бу­ва­ти «ху­до­бу і се­ла»; то­ді во­на до­по­мо­же, ко­ли ста­ нуть во­ни чен­ця­ми справ­жні­ми, в іде­ал ­ і, тоб­то цей пер­со­наж від­би­ває ав­тор­ську прог­ра­му. Йо­му вто­рить ус­тав­ник лі­во­го кри­ла­са, той ра­дить по­ки­ну­ти тя­га­тись по су­дах, не ха­па­ти чу­жо­го, бо «хоч Хрис­то­вую ві­ру твер­ ду усі ма­єм, та Хрис­то­ву на­у­ку не вель­ми три­ма­єм», тре­ба та­кож не впи­ва­ тись, і «ві­ра мер­тва без ді­ла». За­га­лом ма­є­мо тут ре­мі­ніс­цен­цію на Хо­ри в дра­мах, які ні­би під­су­мо­ву­ють ска­за­не; мож­на на­віть ду­ма­ти, що інок Яків міг бу­ти од­ним із ре­ген­тів хо­ру. За­вер­шує ді­я­ло­га пи­сар Анд­рі­ян (всіх со­бор­ них чен­ців три­над­цять — чор­то­ва дю­жи­на), який вис­лов­лює ба­жан­ня роз­ стриг­ти­ся й оже­ни­ти­ся, бо чер­нец­тво бу­ло ми­ле, ко­ли во­ло­ді­ли май­ном і се­ла­ми. Ра­ні­ше чен­цям прис­тав­ля­ли «по дві прач­ки жва­ві», од­на для су­бо­ ти, а дру­га для не­ді­лі, отож не ма­ли тут проб­лем (ці­ка­ва по­бу­то­ва де­таль), відтак і лі­та´ «по­ма­лень­ку при­єм­но ле­ті­ли». Са­ти­ра їд­ка, влуч­на, на­пи­са­на з пов­ним знан­ням по­бу­ту чен­ців. У за­галь­ но­по­лі­тич­ні пи­тан­ня ав­тор уже не вхо­дить, але увіч зло­ра­діє з ука­зу ца­ри­ці, оче­вид­но, не на­ле­жав до силь­них чер­не­чо­го сві­ту і дос­тат­ньо був суп­ро­ти них нас­тро­є­ний. Вод­но­час хо­че, щоб йо­го вір­но­під­да­ність і до­гід­ність пос­ та­но­вам уря­ду бу­ла по­мі­че­на: «Ме­не ви знай­те, ду­же вже жа­даю», хоч це мо­же бу­ти й ри­то­рич­на фі­гу­ра. Біль­ше тво­рів іно­ка Яко­ва до нас не дій­шло. Дех­то з дос­лід­ни­ків при­пи­сує йо­му ще й «До­да­ток до пла­чу ки­їв­ських чен­ців», але там уже ру­ка ін­ша. Бу­ла це лю­ди­на та­ла­но­ви­та й ос­ві­че­на, але не вель­ми, бо си­ла­біч­ний вірш йо­го неп­ра­виль­ний, нас­тро­є­на ри­го­рис­тич­не, тоб­то пе­ред на­ми не зра­зок ви­со­ко­ го ба­ро­ко, а біль­ше ни­зо­во­го: має в со­бі еле­мен­ти вис­мі­ю­ван­ня, ви­яв­ляє спів­ чут­тя до убо­гих, хоч і ста­вить ча­сом ви­со­кі проб­ле­ми, зок­ре­ма мір­кує про со­ці­яль­но­по­лі­тич­ний ук­лад краю, за­суд­жу­ю­чи їх з по­зи­цій сус­піль­них ни­зів. Але по­зи­ція це не гу­ма­ніс­тич­на, а біль­ше прис­луж­ниць­ка, ад­же йо­го не­на­ висть до сус­піль­них вер­хів — це не­на­висть слу­ги, кот­рий зрад­жує без­по­се­ ред­ньо­го па­на, щоб вис­лу­жи­ти­ся пе­ред па­ном силь­ні­шим та ви­щим. Са­ме то­му го­ді наз­ва­ти цю твор­чу осо­бис­тість світ­лою, її мож­на до­рів­ня­ти, як ми вже ка­за­ли, до чис­лен­них огань­блю­ва­чів та пас­кві­лян­тів Іва­на Ма­зе­пи, що по­ча­ли тво­ри­ти свої вір­ши­ли­ща піс­ля па­дін­ня ве­ли­ко­го геть­ма­на. Різ­нить із ними іно­ка Яко­ва хі­ба те, що має гос­тре око й умін­ня та­ла­но­ви­то й прис­ трас­но бу­ду­ва­ти вірш. Тому йо­го тво­ри є сим­пто­ма­тич­ни­ми для епо­хи па­дін­ ня Ко­заць­кої дер­жа­ви й виз­на­ча­ють знач­ною мі­рою за­не­пад і тих ви­со­ких тра­ди­цій дав­ньої ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, які в суспільстві куль­ти­ву­ва­лися. Виз­на­ча­ють во­ни, отже, пев­ною мі­рою, і кі­нець епо­хи ба­ро­ко, яке та­кож міц­ но пов’яза­но із за­род­жен­ням, ста­нов­лен­ням та роз­кві­том ці­єї дер­жа­ви.

509

ІНОК ЯКІВ

З РУ­КО­ПИС­НО­ГО ЗБІР­НИ­КА­ ДРУ­ГОЇ ПО­ЛО­ВИ­НИ XVI­II ст.

СА­Т И­Р ИЧ­Н ИЙ ВІРШ 1764 РО­К У

Ми­лос­ти­вий па­не мій! Зві­дав­ши в вас до на­у­ки охо­ту, Я по­си­лаю оцю вам ро­бо­ту, Схо­жа не­на­че во­на на са­ти­ру, Та чи дос­той­на яви­ти­ся ми­ру? Як до­ся­гає во­на то­го ви­ду, Про­шу, не став­те ме­ні це у крив­ду, А ко­ли вий­шла дур­на лиш маш­ка­ра, Кинь­те, по­дер­ши, хай щез­не, як па­ра!

510

Не ска­жу, чо­го па­нам бо­ро­нить прис­та­ло, Що­би лю­дям не ро­бить го­рі­лок і ма­ло? Мо­же, пу­зо в них спа­де, чи яко­го ду­ха, Ко­ли б гна­лась у лю­дей нем’яка си­ву­ха? Чи в пос­та­ві б гор­дій їм ума­ли­лось зрос­ту, Як го­ріл­ку поч­не гнать се­ля­нин неп­рос­ту? І дав­ні­ше лю­ди в нас різ­ні трун­ки гна­ли, Од­ні їли со­бі хліб, дру­гі па­ну­ва­ли. Чи га­да­ють, що і в нас так, як у По­га­рі, Дех­то мо­же по­си­діть з кух­лем днів три в па­рі? В Ста­ро­ду­бі не­со­гірш йде у смак лит­ви­ну, Що з пох­міл­ля за ви­но дав би і ди­ти­ну. А со­бор­но­му дяч­ку їх­ньо­му Да­ви­ду, Не пи­та­ю­чи, да­вай — вид­но це по ви­ду! До го­ріл­ки в нас не так ла­сі, як у Сі­чі, Де тве­ре­зим мо­же буть дех­то на рік дві­чі, А кот­рий слаб­кі­ший, той раз знай­де лиш змо­гу,

І то — в п’ят­ни­цю свя­ту, не бре­шу, їй­бо­гу! Доб­рий про­ми­сел, ко­ли б вся­ко­му по во­лі, Про­мис­ле­ни­ків та­ких мо­же стать до­во­лі. А хто во­рог то­му є в ді­лі і у сло­ві, Хо­дить той щод­ня п’янúй од люд­ської кро­ві. А най­гір­ше, як хто є ши­бе­ни­ці год­ний, Вже, ди­вись, йо­му да­ють чин, ще й бла­го­род­ний. А хоч би хто й за­хо­тів по­шу­кать роз­пра­ви, То суд­дею бу­де чорт — он си­дить на ла­ві. Го­ре то­бі, краю мій, до­ро­га Віт­чиз­но! Жи­ти у цей час то­бі гір­ко в нас і сліз­но. Чи бу­ло то­бі ко­ли ота­ке на мис­лі, Щоб не­щас­тя те­бе так без жа­лю при­тис­ли? Де по­дів­ся муж­ній дух? Де швид­ка роз­пра­ва? Все зве­ло­ся на­ні­вець, з’їла міль ір­жа­ва? Як з пат­ро­ном хто те­пер та гро­шей до­во­лі, Хай гра­бує, роз­би­ва і жи­ве в сва­во­лі. Яким хо­че, мо­же він тор­гом про­миш­ля­ти, Обер­та­ти­ся б умів і щоб був ба­га­тий. Як у мо­ві хто мо­їй сум­нів, мо­же, має, Хай Зінь­ків наш хоч од­ним оком ог­ля­дає. Тут най­пер­ший іде пан Ро­гов­ський­Ро­зов­ський, За ним су­не, на­че чорт, Бу­тов­ський­Бур­ков­ський. Що на­си­ти­ли лю­дей доб­ре хлі­бом­сіл­лю, Не од­но­го при­рек­ли з діть­ми в бо­го­діль­ню, Але й там жить не да­ли в спо­кої без ли­ха, Не ли­шив­ши з чо­го зшить на жеб­рац­тво мі­ха. В то­го ру­ки ще гос­тріш, аніж кіг­ті в чор­та, В то­го зу­би ще твер­діш, ніж в яко­го хор­та, А пог­ла­ди­ти б схо­тів чи по­ці­лу­ва­ти, То ко­ло­ти бу­де той, дру­гий бу­де дра­ти. Той, хто у Зінь­ко­ві був дов­гі ро­ки па­ном, Чо­ло­вік зі сто по­їв з ха­тою й пар­ка­ном. Хоч ро­га­тий, та не віл і не вовк зу­ба­тий, Знає чорт хі­ба, як він їв лю­дей і ха­ти! Чи пог­лянь аж по­за Псьол, в Со­ро­чин­ці­го­род, Скіль­ки там в сльо­зах гір­ких тіль­ки си­вих бо­род! Ні од­но­го не знай­деш ти отам ку­точ­ка, Щоб де ли­ха не бу­ла ве­ли­чез­на боч­ка. На та­ких і жаль не жаль так, як на при­ро­ду Чи на ате­їс­тів, що чи­нять зло на­ро­ду, А на тих, хто пра­во все й Бо­га доб­ре зна­ють, А без­бож­не у жит­ті ли­хо учи­ня­ють. Сот­ник ра­дість там піз­нав, ан­гел­ох­ра­ни­тель, Ко­ли зло­дій де з’явивсь чи дівс­твá гу­би­тель.

511

а За тиж­день.

б Си­та — роз­чин ме­ду.

512

За світ сон­ця при­бі­жить ота­ман пос­піш­но, Як ко­го є уло­вить, то йо­му і втіш­но. Доб­ро­дію з то­го хліб, як Ро­ман прок­рав­ся Чи Іван Че­че­ка­ло з дів­кою по­пав­ся. Дру­же, дя­кую то­бі за та­кії віс­ті, Хлоп­че, стіль­чик при­не­си ота­ма­ну сіс­ти. Дай йо­му го­ріл­ки із сріб­но­го ста­ка­ну, Бу­де, бра­те, нам обом з то­го по кап­та­ну, Ко­ли той уже смер­кóм ви­ло­мив кіл з ти­ну, А той Хим­ці, ви­ба­чай, на­ро­див ди­ти­ну. Та за це ще не да­дуть чи­ма­ло­го дат­ку, Хай обид­ва при­не­суть кож­но­му де­сят­ку, По­тім тре­ба до­пи­тать, що вчи­ни­ли гір­ше, Під ту по­ру мож­на взять з них іще і біль­ше. Ой, бу­ло б іще що брать, доб­рі є ко­ро­ви, Хоч обид­ва і пло­хі, а ро­бить здо­ро­ві. А ко­ли б шу­кать взя­лись, по­да­дуть пат­ро­ни — Суд­дя, пи­сар, оса­вул — до­сить обо­ро­ни. Для по­чат­ку мас­та­ків — зло­ді­їв — пус­ка­ють, Що са­мі во­ни втек­ли, лю­дям спо­ві­ща­ють. Не­ма пра­ва ко­за­ку ґрунт свій про­да­ва­ти, Аби одіж стро­йо­ву і ко­ня прид­ба­ти. За зло­дійс­тво ж і бій­кú сот­ни­ку в зап­ла­ту Віль­но і са­му про­дать ра­зом з ґрун­том ха­ту. Го­во­рив би біль­ше я, та не­ма охо­ти, Хай їм ку­лі, по­ро­хи, вій­сько­ві клей­но­ти! І по­пи, як гос­ті, в нас — мов­чки, мов не зна­ють, Тіль­ки й ді­ла, що в цер­квах ака­фист чи­та­ють. Та не­хай би і йо­го з тре­ля­ми чи­та­ли, Аби лиш ха­пуг отих в мо­ві вик­ри­ва­ли! А то ка­жуть ще до свят, на­віть за сед­ми­цюа, Аби лю­ди їм нес­ли для прос­фир пше­ни­цю. Не так ба­тюш­ка ра­дúй се­ред тиж­ня свя­ту, Як то­му, що при­па­де щось от­цю Кін­дра­ту. Ка­дить, тво­рить мо­лит­ви, зво­дить зір по­бож­ний, А муд­рує про га­ман, щоб був не­по­рож­ній. Од­ним оком в па­рак­ліст ніж­но по­зи­рає, Дру­гим в блюд­це із гріш­ми гос­тро пог­ля­дає. Як до сріб­ла у по­па спра­га за­го­рить­ся, Хоч ку­тя є і си­таб, він не вдо­воль­нить­ся. І не ба­чить вже, які в лю­дях за­бо­бо­ни, Той чтить Бо­га, мо­нас­тир, а ін­ший — іко­ни. Той га­да, що не чен­цем го­ді вже спас­ти­ся, А то­му он без ікон ні­ко­му мо­лить­ся. «Де твій русь­кий Бог? — кри­чать, — щось йо­го не вид­но?»

Між чер­ка­сів ін­шу річ і ка­за­ти стид­но. «Бо­дай ли­хо ме­ні все, так як я за­бу­ла, Що в нас п’ятін­ка свя­та й мас­ла я лиз­ну­ла! Піс­ля то­го що со­бі тіль­ки не ро­би­ла, Хоч і сплю­ну­ла усе, рот во­дою ми­ла!» І вже біль­шої ви­ни виз­нать не ба­жа­ють — Ли­хо­чин­ня хай во­ни пиль­но оми­на­ють! Спіш­но до по­па бі­жить, хвиль­ки не за­гає, Спо­ві­да­єть­ся, що гріх на ду­ші три­має. «Це по­га­но, тож гля­ди, вдар пок­лін до по­ту, В п’ят­ни­цю один раз їж, а не у су­бо­ту». «Ой, я по­не­діл­куюа, сто­ро­ню­ся му­жа, В п’ят­ни­цю я не роб­лю, бо то­ді не­ду­жа». Тро­хи на­чеб­то чен­ці теж ду­хов­ні лю­де, Роз­ка­зать, що знаю я, — до­сить із них бу­де. У пе­че­рах все, бу­ло, в дав­ни­ну ко­чу­ють, А те­пер ка­мін­ний дім теж, бу­ва, бра­ку­ють. Во­ни доб­рі лиш од­ним — з гор­до­щів не п’яні, По­то­пи­лись в роз­ко­шах, як мідь в оке­а­ні. Так за­мо­рить­ся, бі­дак, плу­та­ю­чись в чер­ніб, — Че­рез пу­зо лед­ве­ледь су­не до ве­чер­ні. Не мір­ку­ють прос­то так, мис­лять лиш по ду­ху І на скріп­лен­ня со­бі доб­ре п’ють си­ву­ху. Як со­бор­ний ста­не де у на­чаль­ній скваж­нів, То го­ріл­ка зас­мер­дить й редь­ка на три саж­ні. Тіль­ки й ма­ють те со­бі в сві­ті за свя­ти­ню, Щоб у зо­ло­то уб­рать дав­ню ту пус­ти­ню. Став­лять в Кло­ві ча­сов­нí, дзво­ни ви­ли­ва­ють, Ну, а го­лі жеб­ра­ки з го­ло­ду вми­ра­ють. Що­су­бо­ти по­да­ють стар­цям по по­луш­ці, А сво­їй, то більш руб­ля ви­ді­ля­ють душ­ці. Хоч не всю­ди, а де є не­ма­лі ко­рис­ті, Дех­то з них у рік збе­ре, мо­же, руб­лів двіс­ті. Всі во­ни мог­ли б з то­гó щед­ро по­да­ва­ти, Ри­зи ян­голь­ські свої в по­ли­ці ски­да­ти. А чо­му не мо­жу вже я пой­ня­ти ві­ру, — Ка­жуть, хлоп­ціг хрес­тять їх, та не че­рез мі­ру. Хлоп­ці ті чи­та­ють в них та­кож і з псал­ти­рі, Бо в со­бор­но­го їх є два, три і чо­ти­ри. За пус­ти­ню ма­ють ще над Дніп­ром Три­піл­ля, Доб­ре там справ­лять своє вмі­ють бо­го­міл­ля. Як силь­ні­ший хто, іде аж до Ва­силь­ко­ва, Піс­ля то­го в мо­нас­тир по­вер­тає зно­ву, Так, як зза Йор­да­ну йде — з гли­би­ни пус­ти­ні, І пло­дів ду­хов­них він пов­ний, бла­гос­ти­ні.

а По­не­діл­ку­ва­ти —

в по­не­ді­лок жін­ки звіль­ня­ли­ся від ро­дин­них обов’яз­ків.

б Чер­ня — чор­на су­та­на.

в Скваж­ня — пе­че­ра.

г Хлоп­ці — мо­нас­тир­ські служ­ки.

513

а На По­до­лі бу­ло ба­га­то крам­ниць та шин­ків.

б Тоб­то люб­лять

су­до­ву тя­га­ни­ну.

в Су­тя­ги — су­до­ві крюч­ки. г Тоб­то в мо­нас­тир­ських ма­єт­ках.

г Люс­три­на — лис­ку­ча,

шорс­тка шер­стя­на ма­те­рія, з якої ши­ли ря­си.

514

Ін­ші ще ман­дру­ють в Рим — той, що на По­до­ліа, Мов па­піс­тів, їх же­нуть звід­ти по­не­во­лі. Ко­ли бід­но­го чер­нець роз­дя­га з ко­жу­ха, «В ім’я Си­на і От­ця, — він ре­че, — і Ду­ха!». А як їде хто у степ, хоч со­бі в по­ги­бель, Мнить: оби­те­лі він син, тре­ба да­ти при­биль. І Адам не го­ло­сив, як во­ни ри­да­ли, Бо по­чу­ли, з вот­чин їх геть поп­ро­га­ня­ли. Хоч був виг­на­ний Адам, та про­те з жо­ною, Їм би в ке­лі­ях си­діть ли­ше з бо­ро­дою; Той у вла­ді сво­їй мав усі поль­ні зві­рі, Їм ли­ши­ли­ся б не­хай тіль­ки кни­ги сі­рі; Був той виг­на­ний, та мав всі зем­ні прос­то­ри, Їм би в цер­кві ог­ля­дать лиш свя­ті убо­ри. Отож скіль­ки і пла­чу, скіль­ки і ут­ра­ти, Як ху­до­бу з вот­чин їм зве­ле­но про­да­ти. Ту, що вар­та трьох руб­лів за од­ну ско­ти­ну, Ма­ли бра­ти всьо­го руб і од­ну пол­ти­ну. Так дер­жать­ся за по­зовб, як чор­ти за ду­шу, В роз­таль, сніг, мо­роз, сльо­ту йдуть, не­мов у су­шу. Один, знаю, і те­пер лі­чить пра­ву го­лень, Той, що в Глу­хів бі­гав так, як по во­ду олень. Той он но­гу уло­мив, ін­ший ско­сив очі — Над па­пе­ра­ми си­дів у осін­ні но­чі. То не­хай куль­гав би той, ін­ший ба­чив кри­во, А чо­го б то язи­ком плес­ка­ти брех­ли­во? Іє­рей Да­вид є в них, ка­жуть, що по­бож­ний: В трид­ця­ти су­тя­гв га­ман на­би­ва по­рож­ній. Ли­ше­ні в мо­нас­ти­рі вет­хі і ка­лі­ки, Всі — по се­лах та мли­нахг, там, де хліб, за­сі­ки. Чи ж зас­лу­же­на та­ка й ша­нів­нá осо­ба, Що уже си­діть їй там край­ня не­по­до­ба? Той уже в мо­нас­ти­рі мо­лит­ви чи­тає Чи тка­ни­ну в кра­ма­рів або чай куп­ляє. «Чай у ме­не, — мо­вить він,— не знай­ти в Ки­таю, Я два­над­цять вод, бу­ва, за­пар­ки зли­ваю. Трав’янис­тий, глянь, який, а який па­шис­тий, Ну, а цу­кор, по­ди­вись, на­че ка­нар чис­тий! Ще од­ним, що я ку­пив, мо­жу пох­ва­ли­тись, Та чи пор­чі в тім не­ма, тре­ба при­ди­ви­тись. Не ма­те­рія, а квіт, слав­на по­лот­ни­на! Як ви ска­же­те, ме­ні ли­чить ця люс­три­наг!» — «Ку­пу­ва­ли ви по­чім цюю от люс­три­ну?» — «Дав за лі­коть два руб­лі і од­ну пол­ти­ну. Тре­ба бу­ло ку­пу­вать ще до­рож­чу, мо­же,

Але хло­пець твер­дить, що бу­де й це при­го­же. Цю, світ­лі­шу лиш, со­бі виб­рав Іно­кен­тій, Бу­де, ма­буть, по­си­лать він ко­мусь пре­зен­ти; Біль­ше він од ме­не взяв, я — ар­шин п’ят­над­цять, Він для се­бе на­вер­нув із лих­вою двад­цять». У пе­че­рах вже, ма­буть, сер­дять­ся свя­тії, Вам, со­бор­нії чен­ці, мов­лять ре­чі тії: «Хоч і крас­но скрізь бли­щить ва­ше сріб­ло­зло­то, Та пе­чер­неє сія все ж яс­ніш бо­ло­то, На­ші зле­жа­ні дав­но во­ло­ся­ні ря­си Біль­ше вар­ті, аніж всі што­фи і ат­ла­си, На­ші бід­ні і прос­ті струх­ля­ві­лі ру­би Ма­ють міц­ність біль­шу, ніж ок­са­ми­ти гру­бі». Гні­ва­єть­ся мур твер­дий, на­віть прах без­душ­ний, Дзво­ни, ке­лії і храм на убір ваш буч­ний: «Ой, гля­діть, свя­ті от­ці, щоб од риз на ті­лі В се­ре­ди­ні ви сво­їй рап­том не зчор­ні­ли!» Роз­ка­зав би, як зву­чить див­на ще тут мо­ва: Все у них, як у кня­зів, слі­ду­ють до сло­ва! «Ре­зи­ден­ції у нас вряд­же­но ста­теч­но, А най­кра­ще там, де ми жи­ве­мо без­печ­но, Ко­жен справ­но бе­ре­же сво­го ін­те­ре­са, А все ін­ше ро­бить гірш сон­но­го бал­бе­са. Нам важ­ли­во тіль­ки це: пер­ше, та­кож дру­ге, Ін­ше все бай­ду­же нам, як не­ма на­ру­ги. Хай і вбивс­тво чи на­їзд — не­ве­ли­ке ді­ло, Як є гро­ші і пат­рон, спра­ви­мо все смі­ло!» Як юрист в’юн­ким пе­ром по­мог­ти не мо­же, Не­по­рож­нім га­ма­ном всяк со­бі по­мо­же. Хоч да­ле­ку за ви­ну ма­ти­ме Кам­чат­ку, Мен­ше ва­жить це те­пер гро­шо­во­го взят­ку. Знає зло­дій: як збе­ре гро­шей, хоч в роз­бої, То по мо­ді змо­же жить до­ма в су­по­кої. На чу­жин­ців не­ма що нам ме­чі гос­три­ти, Ко­ли внут­ріш­нім п’яв­кам по­пус­ка­єм жи­ти. Кра­ще од­но­го спас­ти у сво­їм на­ро­ді, Ніж по­би­ти во­ро­гів сот­ню у по­хо­ді. Та чим змо­жеш на­ді­лить бід­но­го ка­лі­ку, Як ос­тан­ню від­ні­ма стар­ши­на ко­пій­ку? Вже чу­ва­ти в нас но­ві бу­дуть під­ко­мо­риа, Ко­ли б крас­ти і во­ни не нав­чи­лись ско­ро, А як бу­дуть лиш со­бі праг­ну­ти ко­рис­ті, Хай би за­раз їх со­бі узя­ли не­чис­ті! Кра­ще силь­ним хи­же зло по­ви­ко­ре­ня­ти, Ніж го­ріл­ку не да­вать лю­дям на­шим гна­ти.

а Під­ко­мо­ри — ме­же­ві суд­ді.

515

Та хоч ми­лує нас Бог, він ка­ра на сві­ті, Ні, на­дію мо­жем ми в сер­ці сох­ра­ни­ти! Нам чи­ни­ли без­ліч бід крим­ча­ки­та­та­ри, Та ми­ну­ли­ся для нас смер­тні їх­ні вда­ри. Сон­ця, мі­ся­ця, зі­рок і зем­лі пра­ви­тель Спра­вить все, і бід­ним він бу­де за­хис­ти­тель! Гро­мом пот­ря­се страш­ним не­ба круг ши­ро­кий І по­ку­ти нам за зло нак­ла­де жор­сто­кі. Ка­ра Бо­жа, мо­вить люд, хо­дить на ми­лúцях, А про­те всіх до­же­не в се­лах і сто­ли­цях.

а Тоб­то Різ­дво.

Хоч на го­лос слаб­ка оця ко­ля­да, Не ле­жи у се­лі, іди в го­ро­да, Не ля­кай­ся, ко­ли не знай­деш ти бра­та, Так чи­ни­ти ве­лять нас­туп­нії свя­та а. А як­що хто спи­та, що в го­род пог­на­ло, То ка­жи: у се­лі вже ко­рис­ті ма­ло.

Не Кар­тен­зій­фі­ло­соф, не слав­ний Вер­гі­лій, А тру­див­сь по­се­ля­нин не­ма­ло в цім ді­лі, Ні з ума, ані з хис­ту, ско­рі­ше від ску­ки, За­хо­ті­лось пи­са­ти, пе­ро взяв­ши в ру­ки, КОби знав, ЯКе Ім’я В пис­ця, при­мі­та: Не жи­ву, як чи­нов­ний, не тяг­ну до вій­та.

1764 ро­ку 23 груд­ня К. Р.

Краєвид Києва з лівого берега Дніпра. Гравюра М. Тамзевича кінця XVIII ст.

516

ПЛАЧ КИ­ЇВ­СЬКИХ ЧЕН­ЦІВ­ Ки­їв, 1786 ро­ку, ­ 1 трав­ня

Ми­лос­ти­вий па­не мій! Я доб­ре знаю, ви не зай­ня­ті ді­ла­ми І праг­не­те, щоб я ді­лив но­ви­ни з ва­ми, — Для вас но­ви­ну я од­ну доб­ря­чу маю, Її в пос­лан­ні цьо­му вик­ла­даю. Був у Пе­чер­ськім я учо­ра, мав­ши ді­ло, Чен­ців у зіб­ран­ні зас­тав я ці­лім, Чис­ла хо­ча їх я не знаю, ка­жуть, що два­над­цять, Та я зас­тав їх зіб­ра­них три­над­цять. Хо­ча про їх­ню ще не ві­дав я об­ра­зу, Пе­чаль на ли­цях в них по­мі­тив зра­зу. І що на ра­ді тій со­бі ук­мі­тив, Те до ува­ги ва­шої од­мі­тив. Спо­чат­ку ко­жен з них ли­ше мов­чав, По­ки Зо­си­ма го­во­рить не став, Ро­ти по ньо­му ін­шії по­от­во­ря­ли, Та­кі сльоз­ли­во ре­чі про­мов­ля­ли: 1 ЗО­С И­М А, АР­Х І­М АН­Д РИТ

Брат­тя й от­ці, чи звіс­ні вам змі­ни та­кії: На чен­ців уже вий­шли ус­та­ви но­віїа, На­ші доб­ра і се­ла — все ста­не не на­ше, Це та­ке, що ні­чо­го гір­кі­ше не ска­жеш. Та вже луч­че ра­ні­ше бу­ло б їх не зна­ти, Ніж отак за дур­нич­ку те­пер за­ли­ша­ти. Я і те, лю­бі брат­тя, зві­дом­лю прав­ди­во: Ще до пер­шо­го лип­ня бе­рі­те смі­ли­во. Отож стань­те із ли­хом зма­га­тись спро­мож­ні, Що­би ке­лії на­ші зро­бить не по­рож­ні. Не схо­ваю, бо тре­ба й та­ке зго­ло­си­ти: І ме­ні ра­зом з ва­ми, на­пев­не, не жи­ти. О важ­ке гір­ко­час­ся! По­вин­но це бу­ти! Так ус­тав но­вий ка­же і то­го не збу­ти.

а Тоб­то но­ве за­ко­нопо­ло­жен­ня.

517

По­ки­даю я вас, і звід­сіль від’їжд­жаю, І мо­лит­вам на­леж­но се­бе до­ру­чаю. Мо­же, гріш­ний у чо­му, про­хаю, прос­ті­те, І про ме­не сер­деч­но у Бо­га мо­лі­те!

2 ОРЕСТ, ПО­В І­Р Е­Н ИЙ

Як во­но від­бу­ло­ся, ні­як не збаг­ну­ти, При­ві­леї ж по­вин­ні чер­не­чії бу­ти? Про ті ре­чі ра­ні­ше хо­ча я чу­вав, Та щоб збу­ти­ся ма­ло у дум­ку не клав! Го­во­ри­ли­ря­ди­ли з сво­єї охо­ти — Це язик, мов­ляв, че­шуть лиш не­доб­ро­хо­ти. Я бу­вав в Пе­тер­бур­зі, роз­ві­дав до­ро­гу, До­би­ва­ю­чись ді­ла для нас не од­но­го; Як це ли­хо нас­та­не, бі­да не­од­мож­на, То в сто­ли­цю по­ї­хать ще раз бу­де мож­на. Там я ус­піх нез­мін­ний на­ді­ю­ся ма­ти, Не со­бі лиш уті­ху — чер­нец­тву діс­та­ти! Та ли­бонь тре­ба ма­ти і кош­ту чи­ма­ло, Мо­щі, зна­є­те, в сві­ті дур­нич­кою ста­ли! Бо, да­ру­ю­чи мо­щі, ми ді­ло справ­ля­ли, Ко­ли зо­ло­том доб­ре да­ри під­кріп­ля­ли. Без то­го обій­ти­ся те­пер бу­де го­ді — Хо­чу вам зго­ло­си­ти при цій­от на­го­ді. Ли­ше про­шу, у цьо­му не вар­то всум­ня­тись, А на ме­не пот­ріб­но в ді­лах пок­ла­да­тись. Су­до­ві ме­ні спра­ви від­дав­неч­ки звіс­ні, Ко­жен знає, від то­го су­ди ста­ли тіс­ні. Я ні­де не ми­лив­ся, не ви­пу­щу ко­ми, Наз­би­рав я по­зо­вів ве­ли­кії тó­ми. Чи ж бу­вав не ста­ран­ний, чи мо’, не год­жу­ся, Спро­мо­жу­ся, га­даю, ко­ли пот­руд­жу­ся.

3 ЄПІ­Ф А­Н ІЙ, ­ ЕКО­Н ОМ ПЕР­Ш ИЙ

518

Це вже, от­че Орес­те, по­ки­ну­ти вар­то, Що зві­щає Зо­си­ма — це прав­да, не жар­ти. Про те ли­хо пот­ріб­но те­пер го­во­ри­ти, Чи здо­ла­є­мо ко­ристь со­бі учи­ни­ти. Тре­ба взнать, чи не втра­пим за те на Кам­чат­ку, Ко­ли ста­да про­да­ти свої для по­чат­ку. А ко­ли б про­да­ва­ти взя­ли­ся ми ко­ні,

Чи опи­ни­мось да­лі, аніж у Хер­со­ні? Ще роз­дать мож­на гро­шей на­бу­тії су­ми, Але теж бо­їм­ о­ся: гро­зять за це тюр­ми! Тож від­дай­мось у то­му на Бо­жую во­лю І гро­шей збе­ре­же­мо не дріб­ную до­лю. Ад­же ми на­бу­ва­ли — хі­ба це не на­ше? Я на вас, пре­по­доб­ні, на­ді­юс­ я зав­ше.

4 ВОР­С О­Н О­Ф ІЙ,­ ЕКО­Н ОМ ДРУ­Г ИЙ

Ба­чу, ни­ні за­хо­дить зда­єть­ся, на теє: Од­лі­тає ве­рем’я од нас зо­ло­теє. Тре­ба нам і бук­ви­ціа за­пас по­нов­ля­ти, Бо не бу­де за ві­що чаї ку­пу­ва­ти. А на цу­кор на­пев­не гро­шей вже не бу­де, Та й на мед, як із лас­ки не вді­лять нам лю­ди. До пит­тя ота­ко­го зви­кать бу­де тре­ба, Як осіб­но нам лас­ка не вий­де із не­ба. Ми б ні­чо­го у Бо­га те­пер не про­си­ли, Тіль­ки б се­ла на­віч­но при нас за­ли­ши­ли. Я чу­вав: на­ші лю­ди взя­лись бун­ту­ва­тись І уже з пос­лу­шенс­тва пос­піль од­мов­ля­тись, Нес­лух­ня­ні зро­би­лись, од­ка­зу­ють гру­бо, Тим пе­чаль прим­но­жа­ють ве­ли­ку не­лю­бо. Я див­лю­ся на храм цей: чу­до­ва ро­бо­та, По­мо­лі­мось: мо’, зник­не хоч тро­хи скор­бо­та! Але ні, до­по­мо­ги ніз­від­ки не вид­но, Йде сум­на на нас до­ля і це оче­вид­но! Ко­ли вже із тка­ни­ни нам ря­си не ши­ти, То у тих во­ло­ся­них чи звик­нем хо­ди­ти? По­ки­да­ти тка­ни­ни і сум­но, й нез­руч­но, А ті во­ло­ся­ни­ці но­си­ти до­куч­но. Ко­ли ж пра­ва на­леж­но не бу­де­мо ма­ти, То ніх­то нас не бу­де те­пер по­мі­ча­ти. Час смут­ний, не­ви­нос­ний при­хо­дить на­зав­ше, Ва­го­ту нак­ла­дає не­щас­тя це на­ше.

а Бук­ви­ця — рос­ли­на, вжи­ва­ла­ся на чай.

5 МЕЛЬ­Х І­С Е­Д ЕК,­ НА­М ІС­Н ИК

Без на­по­їв, тка­ни­ни мож­ли­во про­бу­ти, Як, ска­жіть, осет­ри­ну сві­жень­ку за­бу­ти? Луч­че б, пев­но вва­жаю, у гро­бі ле­жа­ти, Ніж кос­тис­ту та­ра­ню щод­ня ужи­ва­ти!

519

Як прий­дуть, бу­ва, в дум­ку ли­мон­нії со­ки, По­те­чуть із очей нам кри­ва­вії то­ки. Та усе це, га­даю, ще вит­ри­ма ко­жен, Як до цер­кви на ста­рість при­вик­ну­ти змо­жем? В еко­но­мії пра­вив ра­зів я з чо­ти­ри, Як чер­нець, не чи­тав я ні ра­зу Псал­ти­рі. Та ко­ли це ро­би­ти? Як тре­ба чи­та­ти, Маю хлоп­ця, що змо­же ме­не за­мі­ня­ти. А про ін­шії кни­ги й ка­за­ти не смію, Бо чи­та­ти ніт­ро­хи тих книг не умію. То­ді доб­ре умі­лось ко­ли жив у ми­рі, Їх у день прог­ля­дав я ра­зів по чо­ти­ри. А в чен­ці пос­вя­тив­ся, то по­за­бу­вав, Бо в оби­те­лі на­шій не­час­то бу­вав. В еко­но­мі­ях зно­сив ве­ли­кі тя­го­ти, До чи­тан­ня не мав­ши ча­су і охо­ти. А те­пер до­ве­деть­ся і в цер­кву хо­ди­ти, Бо вже ні­чо­го бу­де у се­лах ро­би­ти. Як не ста­не ма­єт­ків, не ста­не і ско­ту, То пот­ре­ба при­бу­де й на цю­от ро­бо­ту. Ста­нуть нас на все­нош­ну що­ден­но бу­ди­ти... Тре­ба в ке­лії бу­де Псал­тир прот­вер­ди­ти. а Ек­ле­сі­ярх — чер­нець,

що сте­жив за по­ряд­ком бо­гос­лу­жін­ня і ві­дав охо­ро­ною цер­ков­них бу­ді­вель.

6

МО­Д ЕСТ, ЕК­Л Е­С І­Я РХ а

Так, уся­ке бу­ває, жи­вуть, од­нак, лю­ди; Те бі­да, що го­ріл­ки й си­ву­хи не бу­де. Ще без їжі я сяк­так про­жи­ти спро­мо­жусь, Без го­ріл­ки, хоч день, то на­пев­не зне­мо­жусь, Як не ма­ти­му то­го, к чо­мý звик, в ут­ро­бі, То ме­не ви на­пев­не по­ба­чи­те в гро­бі.

7 ГЕР­В А­С ІЙ, КЛЮ­Ч АР

520

О мій Бо­же! Це що я оту­теч­ки чую, Та від то­го страш­но­го не­мов не іс­ную! Я при­ду­мав! Мо’, бу­де ця ра­да бла­гою? Так чи­ні­те у то­му — го­діть­ся зі мною: Доб­ре ді­ло влес­ти­ти на­леж­но па­нів, Що­би ми­лість діс­та­ти на­да­лі — не гнів. Ко­ні мож­на від­да­ти та­кож і ко­ляс­ки, Піс­ля то­го змог­ли би на­ді­ят ­ ись лас­ки. Не про­си­ли ра­ні­ше, бо ми зав­сіг­дú, Гріш із вот­чин стя­га­ли, а з са­ду пло­ди.

Та, зда­єть­ся, ні­ко­ли то­го вже не бу­де, Ко­ли влес­ти­мо, мо­же, нас пан не за­бу­де?

8 ФЕ­Р А­П ОНТ,­ НА­Ч АЛЬ­Н ИК БЛИЖ­Н ІХ ПЕ­Ч ЕР

Мож­на зго­ди­тись, пев­не, щоб по­да­ру­ва­ти, Та що­би у в’яз­ни­цю за те не сі­да­ти! З на­ми панс­тво бу­ва­ло, як доб­рії лю­ди, Та нав­ряд у не­щас­ті спри­я­ти нам бу­де. Бу­ли друж­ні на на­ші ту­гі га­ма­ни, А збід­ні­єм, нас хут­ко за­бу­дуть во­ни.

9 ВІС­С А­Р І­О Н,­ НА­Ч АЛЬ­Н ИК ДАЛЬ­Н ІХ ПЕ­Ч ЕР

Ми трак­ту­єм про різ­не, не зна­ю­чи тол­ку, Мо­же, схо­чуть з чер­нец­тва наб­ра­ти ще й пол­ку? Але то­го не дай нам до­жи­ти­ся, Бо­же, Бо і це, як пог­ля­нуть, із прав­дою схо­же.

10 ЙО­А ­С АФ,­ СКАР­Б НИК УСІХ ПЕ­Ч ЕР

Всі ці ре­чі да­вай­те, бра­ти, по­ми­ні­мо, Про свя­тих ліп­ше на­ших роз­мо­ву ве­ді­мо. Нас убо­ги­ми, пев­но ні­ко­ли б не зна­ли, Тіль­ки б тут, при пе­че­рах, з руж­жá­ми не ста­ли. А поч­нуть наг­ля­да­ти — усе б по­ле­ті­ло, Буть чен­ця­ми­стар­ця­ми не вель­ми б хо­ті­лось. Хто в оби­те­лі на­шій слу­жи­ти нам бу­де, Як від нас від­бе­руть­ся під­лег­лії лю­ди? Ані дров вже ніх­то, ні во­ди не дос­та­вить, То­ді в чер­гу пот­ріб­но і нас бу­де ста­вить. Та і звід­ки ті дро­ва, ска­жі­те, наб­ра­ти? Тре­ба бу­де що­ро­ку. ма­буть, ку­пу­ва­ти! Хто ж за­хо­че па­ли­ти для нас на­ші гру­би, Хто про­чис­тить кіп­тя­ві ка­мін­нії тру­би? Ко­ли виб’є до то­го пот­ріб­на го­ди­на, Все впа­де не­од­мін­но, як но­ша на спи­ну. Це пе­чаль­но не в мі­ру: бу­ли ми па­на­ми, Те­пер ста­нем на сві­ті пло­хи­ми ра­ба­ми! Так, не­щас­тя наг­ря­не, прий­де час пла­чев­ний. Ой­йой! Ча­се прий­деш­ній! Нез­нос­ний, не­пев­ний!

521

11

а Ус­тав­ник кри­ла­са — ре­гент хо­ру.

ВАР­Л А­А М,­ УС­Т АВ­Н ИК ПРА­В О­Г О КРИ­Л А­С А а

Рев­но ру­ки к ве­ли­кій Вар­ва­рі зне­сі­мо, Хай спо­до­бить од­вес­ти не­щас­тя, мо­лі­мо! Ми б спі­ва­ли сток­рат на що­річ­ну хва­лу, Хай по­дасть нам від­ра­ду хо­ча би ма­лу! Але гей! Лю­те го­ре! Вже не за­хи­щає, І мо­лит­ви по­силь­ні на­бік од­ки­дає. Ні, не мо­же ди­ви­тись на пиш­нії ша­ти, Ка­же: з се­бе, із ті­ла ско­ріш пос­ки­да­ти! Ра­дить ще по сво­є­му хо­ди­ти нам са­ну. «Бо­ро­ни­ти, — го­во­рить, — у всьо­му вас ста­ну. Всі мо­лит­ви од ме­не пі­дуть то­ді к Бо­гу, Він по­ка­же до се­бе най­кра­щу до­ро­гу. Бо від­дав­на мо­лит­ви про вас при­бу­ва­ли, Щоб ху­до­бу і се­ла свої за­бу­ва­ли. І що­би не ро­би­лись та­кі гор­де­ли­ві, А щоб ва­ші до­ро­ги прос­ла­лись прав­ди­ві, Щоб ви Бо­га у сер­ці на­леж­но три­ма­ли, Щоб сер­ця у вас зав­ше, як пло­мінь, па­ла­ли!»

12 ІНО­К ЕН­Т ІЙ,­ УС­Т АВ­Н ИК ЛІ­В О­Г О КРИ­Л А­С А

522

О день пер­шо­го лип­ня для нас про­ре­чéн­ний! Бу­деш, ба­чу, на­пев­не смут­ний та пла­чев­ний! У цей день нас не­на­че усіх оск­вер­ни­ли — За­би­ра­ють ко­рис­ті, щоб ми зу­бо­жі­ли. Мо­же, ми цю по­ка­ру та­ки зас­лу­жи­ли? Справ по­зов­них зіб­ра­ли — су­ди за­ва­ли­ли! Це ві­ща­ють, як ба­чим, но­вії ус­та­ви, Знаю, це не на ко­ристь для на­шої сла­ви. Ко­ли б мен­ше стя­га­лись, в су­ді спра­ву­ва­ли, Мо­же б, се­ла на­віч­но то­ді со­бі ма­ли! Луч­че нам від­сту­пи­ти і влас­не уже, Ніж ха­па­ти в по­сі­лість ві­до­мо чу­же! Хоч Хрис­то­вую ві­ру твер­ду усі ма­єм, Та Хрис­то­ву на­у­ку не вель­ми три­ма­єм. Ві­ра мер­тва без ді­ла, — пи­сан­ня ві­ща, То й бі­да пре­ве­ли­ка те­пер на­ві­ща. Не ве­лить нам апос­тол ви­ном упи­ва­тись, То ці­єї на­у­ки чо­му не три­ма­тись? Із ви­ном ми пос­тій­но із ним пов­сяк­час — Ось чо­му же­ре­бок цей зва­лив­ся на нас!

13 АНД­Р І­Я Н, ­ СО­Б ОР­Н ИЙ ПИ­С АР

Як не бу­де, а тре­ба та­ки оже­ни­тись, Зго­ду дам і сьо­год­ні з чер­нец­тва розс­триг­ тись! Ні, не мо­жу ду­мок тих від се­бе від­ри­нуть, Щоб на пер­шеє лип­ня кло­бу­ка не ски­нуть, Бо кло­бук мо­же бу­ти то­ді ли­ше ми­лий, Ко­ли б се­ла­ми да­лі й май­ном во­ло­ді­ли, А те­пер те без­женс­тво на­пев­не нас­ку­чить, Отим прис­трас­тям на­що да­вать се­бе му­чить? Не­по­га­но три­ма­лись, бу­ли усі бра­ві, Ко­ли нам прис­тав­ля­ли по дві прач­ки жва­ві. Для су­бо­ти од­нень­ка, а та для не­ді­лі, І но­си­ли со­роч­ки ми чис­ті та бі­лі. Тож не ма­ли ні­ко­ли в жі­ноц­тві пот­ре­би, Вже ми дру­зів між панс­тва шу­ка­ли для се­бе. Оці ре­чі, я знаю, усім зро­зу­мі­лі — І лі­та по­ма­лень­ку при­єм­но ле­ті­ли. Од­ру­жу­ся, з діть­ми я ве­се­лість здо­бу­ду, А жит­тя це чер­не­че на­ві­ки за­бу­ду. Ко­жен ЯК Із Вас річ ту змиш­ля, я не знаю, НО я в ми­рі оцьо­му спа­сін­ня ба­жаю. Го­ді вже, нам до ке­лій на­ле­жить сту­па­ти І на пер­шеє лип­ня прий­деш­нє че­ка­ти.

Ми­лос­ти­вий па­не мій! Ме­не ви знай­те, ду­же вже жа­даю, Сво­го ж імен­ня тут не ви­яс­няю, Ці­ка­вість да­лі вдо­воль­ня­ти бу­ду, Низь­ким слу­гою я для вас пре­бу­ду.

523

ІРИ­НЕЙ ФАЛЬ­КІВ­СЬКИЙ — ЗА­ВЕР­ШУ­ВАЧ ­ ПО­Е­ТИЧ­НИХ ТРА­ДИ­ЦІЙ­ КИ­ЇВ­СЬКО­ГО АТЕ­НЕЮ

524

І. Фаль­ків­ський як по­ет вив­че­ний ма­ло, незва­жа­ю­чи на те, що йо­го по­е­ тич­на спад­щи­на збе­рег­ла­ся в ря­ді ру­ко­пис­них збір­ни­ків — до­сі за­ли­ша­ ють­ся не­над­ру­ко­ва­ні. При­чи­ною то­го ста­ло, що в біль­шос­ті сво­їй — це ду­хов­на лі­ри­ка, якою вче­ні ра­ці­о­на­ліс­тич­ної епо­хи XIX — по­чат­ку XX ст. ці­ка­ви­ли­ся ма­ло. Так са­мо, і ще біль­шою мі­рою, та­кою по­е­зі­єю не ці­ка­ви­ лись у то­та­лі­тар­ну до­бу з її ате­їз­мом та не­тер­пи­міс­тю до всьо­го ре­лі­гій­но­го. Отож тіль­ки ос­тан­нім ча­сом бу­ло ви­до­бу­то із за­бут­тя кіль­ка по­ез­ ій, пе­рек­ ла­де­них на су­час­ну мо­ву (по­ет пи­сав наб­ли­же­ною до ро­сій­ської та ла­тин­ ською мо­ва­ми), які ввій­шли в ан­то­ло­гіч­ні збір­ни­ки «Апол­ло­но­ва лют­ня» (К., 1982) та «Мар­со­ве по­ле» (кн. ІІ. — К., 1989).В ос­нов­но­му це ме­ди­та­цій­на лі­ри­ка, тоб­то лі­рич­на по­е­зія, що має ха­рак­тер мір­ку­ван­ня, роз­ду­му­ван­ня, авто­ро­вих ва­гань. У цьо­му роз­рі­зі Іри­ней Фаль­ків­ський за­вер­шує ут­ри­му­ва­ ну де­кіль­ка сто­літь тра­ди­цію по­ет­ ич­ної ме­ди­та­ції. Пер­ші зраз­ки та­ко­го ти­пу вір­шів ма­є­мо ще в твор­чос­ті Пав­ла Ру­си­на з Крос­на (1509), зок­ре­ма й та­кий під­жанр цьо­го ти­пу по­ез­ ії, як епіг­ра­ма, що в дав­ній по­е­зії не ма­ла ха­рак­те­ру ущип­ли­во­го глу­зу­ван­ня з ко­гось — глуз­ ли­ві чи до­теп­ні епіг­ра­ми в нас з’яви­ли­ся хі­ба під пе­ром Те­оф ­ а­на Про­ко­по­ ви­ча та Да­ни­ла Брат­ков­сько­го. Пе­ре­важ­но ж це був ко­рот­кий мис­ли­тель­ ний вірш, ціл­ком сер­йоз­ний, із мис­ли­тель­ни­ми реф­лек­сі­я­ми на світ і жит­ тя. Та­ко­го ти­пу епіг­ра­му зна­є­мо і в Пав­ла Ру­си­на з Крос­на і в Г. Смот­риць­ ко­го («Плю­тар­хус», 1587), а особ­ли­во у Ві­та­лія, який пе­ре­си­пав ни­ми свій пе­рек­лад кни­ги «Ді­оп­тра або дзер­ка­ло» (1612). А Ла­зар Ба­ра­но­вич на­віть за­го­лов­ки до сво­їх ме­ди­та­цій по­да­вав у фор­мі дво­ряд­ко­вої епіг­ра­ми. Тво­ри­ ли їх Д. Брат­ков­ський, І. Ве­лич­ков­ський, І. Мак­си­мо­вич та ін­ші. Вже Дем’ян На­ли­вай­ко на­пи­сав кла­сич­ний ме­ди­та­цій­ний вірш (1607) «Про час» — він дов­ший від епігра­ми, але за­га­лом та­кож ко­рот­кий із роз­вит­ком те­ми, як пра­ви­ло, абс­трак­тно уза­галь­не­ної, і з ефек­тним кін­цем. Ряд ме­ди­та­цій про жит­тя та смерть увів у свої «Вір­ші на жа­ліс­ний пог­ріб... П. Ко­на­ше­ви­ча­Са­ гай­дач­но­го» (1622) К. Са­ко­вич. Та­ко­го ти­пу вір­ші трапляються в С. По­чась­ ко­го, К. Тран­кві­лі­о­на­Став­ро­вець­ко­го, Л. Ба­ра­но­ви­ча, І. Ве­лич­ков­сько­го, К. Зі­но­ві­ї­ва, І. Ор­нов­сько­го, Д. Брат­ков­сько­го, Онуф­рія — цей ряд мож­на знач­но про­дов­жи­ти: все це по­ет­ и XVII ст. У XVI­II ст. тра­ди­ція про­дов­жу­єть­ ся, але із за­бо­ро­ною ук­ра­їн­сько­го світ­сько­го кни­год­ру­ку­ван­ня і з нас­ту­пом про­ти ук­ра­їн­ської куль­ту­ри ро­сій­сько­го ца­риз­му іде за­не­пад форм ви­со­ко­го

ба­ро­ко, а з ним і ме­ди­та­цій­но­го вір­ша. Він ще на пов­ ну си­лу зву­чить у І. Мак­си­мо­ви­ча («Ал­фа­віт», 1705, а особ­ли­во «Те­ат­рон», 1708), у Т. Про­ко­по­ви­ча, Г. Ско­во­ро­ди, В. Кап­ніс­та, але пос­ту­по­во як жанр ви­ми­рає. Іри­нею Фаль­ків­сько­му в низ­ ці блис­ку­чих вер­си­фі­ка­цій уда­ло­ся, пев­ною мі­рою, ре­а­ні­му­ ва­ти жанр, а пев­ною мі­рою то­му, бо йо­го твор­чість сус­піль­но­ го ре­зо­нан­су не здо­бу­ла, от­же, й пуб­ліч­но­го по­ши­рен­ня, тому ре­ан ­ і­ма­ція від­бу­ла­ся на ін­ди­ві­ду­аль­но­му рів­ні — піс­ля І. Фаль­ків­сько­го лі­те­ра­ту­ра піш­ла ін­шим шля­хом, тож і по­е­ тич­на ме­ди­та­ція на­бу­ла ін­ших форм. Світ­ське ім’я по­е­та та вче­но­го — Іван. На­ро­див­ся він 1762 р. в се­лі Бі­ло­цер­ків­ці на Пи­ря­тин­щи­ні в ро­ди­ні свя­ще­ни­ка. Учив­ся у Ки­їв­ській ака­де­мії, а від­так ру­шив за кор­дон, пов­то­ рив­ши у сво­їх ман­драх той­та­ки шлях, що й Г. Ско­во­ро­да. Сту­ ді­ю­вав у Прес­бур­ській гім­на­зії і в Бу­да­пешт­сько­му уні­вер­си­те­ті. По­вер­нув­ ся до Ки­єв­ а в 1783 р. і то­ді ж та­ки зас­ну­вав в ака­де­мії пер­ший фі­зич­ний ка­бі­нет при біб­лі­о­те­ці, зіб­рав­ши сю­ди гло­бу­си, по­віт­ря­ний на­сос, елек­ трич­ну ма­ши­ну, те­лес­коп, ба­ро­мет­ри то­що. І. Фаль­ків­ський зай­ма­єть­ся ге­ог­ра­фі­єю, аст­ро­но­мі­єю, ма­те­ма­ти­кою, іс­то­рі­єю, ар­хі­тек­ту­рою, пи­шу­чи на ці те­ми спе­ці­яль­ні пра­ці, які та­кож збе­рег­лись у ру­ко­пи­сах. Вик­ла­дає ма­те­ ма­ти­ку: ариф­ме­ти­ку, ге­о­мет­рію й ал­геб­ру, ви­щу ма­те­ма­ти­ку й ма­те­ма­ти­ ку змі­ша­ну, ні­мець­ку мо­ву, фі­ло­со­фію, бо­гос­лов’я, скла­дає влас­ні «По­ет­ ич­ні збір­ни­ки». У ві­сім­де­ся­тих ро­ках зас­но­вує так зва­не «Віль­не по­е­тич­не то­ва­ рис­тво», до яко­го вхо­ди­ли, крім ньо­го, М. та Ф. Шуль­гов­ські, Д. Ве­лан­ський, П. Пе­каль­ський, В. Нас­та­се­вич, Я. Сі­ом ­ аш­ко та ін­ші. Бу­ло скла­де­но ста­тут цьо­го то­ва­рис­тва, ма­ло во­но 12 чле­нів­ін ­ і­ці­я­то­рів — у Ки­їв­сько­му Ате­неї це бу­ло, зда­єть­ся, ос­тан­нє уг­ру­по­ван­ня. Ос­нов­ним у ді­яль­нос­ті то­ва­рис­тва ста­ло ство­рен­ня біб­лі­о­те­ки й чи­тан­ня книг, чле­ни гур­тка скла­да­ли вір­ші й об­мі­ню­ва­ли­ся дос­ві­дом пи­сан­ня. Зго­дом Іри­ней Фаль­ків­ський був приз­на­ че­ний ар­хі­ман­дри­том (спер­шу Га­ма­лі­їв­сько­го, а то­ді Ки­є­во­Брат­сько­го мо­нас­ти­ря), у 1807 р. став чи­ги­рин­ським єпис­ко­пом і ко­а­дю­то­ром Ки­їв­ської мит­ро­по­лії. Зго­дом приз­на­че­ний єпис­ко­пом у Смо­ленськ, але че­рез рік по­вер­нув­ся до Ки­є­ва й уп­рав­ляв Ми­хай­лів­ським Зо­ло­то­вер­хим мо­нас­ти­ рем; пи­сав, крім зга­да­но­го, стат­ті з ме­ди­ци­ни, ста­тис­ти­ки, скла­дав ка­лен­ да­рі та під­руч­ни­ки. Йо­го ру­ко­пис­на спад­щи­на на­ра­хо­вує 92 то­ми. За­га­лом це був ос­тан­ній ве­ли­кий уче­ний на те­ре­ні Ки­їв­ської ака­де­мії. По­е­тич­на твор­чість Іри­нея Фаль­ків­сько­го — яви­ще за­піз­ні­ле, незва­жа­ю­ чи на йо­го вер­си­фі­ка­цій­ну вправ­ність; по­ет ко­рис­ту­єть­ся кла­сич­ни­ми роз­ мі­ра­ми в по­е­зії ла­ти­но­мов­ній і си­ла­біч­ним вір­шем (най­час­ті­ше 6 + 7), тоб­ то три­над­ця­тис­кла­до­вик, пе­ре­вер­ну­тий у сво­їх час­ти­нах, бо ти­по­во бу­ло йо­го роз­би­ва­ти 7 + 6, от­же, не ви­хо­дить за фор­маль­ні ме­жі по­ет­ ич­но­го ба­ро­ко. Ін­ко­ли йо­го ме­ди­та­ції прос­ті, ча­сом — із под­вій­ним чи­тан­ням. До ос­тан­ніх на­ле­жить зок­ре­ма «Про­мо­ва Гот­фрі­да до Ко­ло­ма­на», на­пи­са­на в Бу­да­пеш­ті 1779 р. під час нав­чан­ня в там­теш­ньо­му уні­вер­си­те­ті. Те­му ав­то­ ру під­ка­за­ло міс­це йо­го про­бу­ван­ня. Вірш іс­то­рич­ний, ідеть­ся в ньо­му про

Єпископ Іриней Фальківський — ректор КиєвоМогилянської академії

525

Гот­фрі­да Бу­льон­сько­го (бл. 1060–1110), гер­цо­га ниж­ньої Ло­та­рин­гії, од­но­го з ке­рів­ни­ків Пер­шо­го хрес­то­во­го по­хо­ду в 1096–1099 рр. і пра­ви­те­ля Єру­са­ лим­сько­го ко­ро­лівс­тва в 1099 р. Йо­го спів­бе­сід­ни­ком стає угор­ський ко­роль Ко­ло­ман (1095–1114). У тво­рі опо­ві­да­єть­ся про той мо­мент, ко­ли тур­ки за­хо­ пи­ли Єру­са­лим, ко­лис­ку хрис­ти­янс­тва. Гот­фрід іде з вій­ськом «міс­то на­зад по­вер­ну­ти», але до­ро­гою угор­ці рап­том учи­ня­ють хрес­то­нос­цям опір і не пус­ка­ють їх че­рез свою зем­лю. По­сол Гот­фрі­да ди­ву­єть­ся, чо­му це так, ад­же мі­сія хрес­то­нос­ців та­ка свя­ще­на та й во­ни, хрес­то­нос­ці, за­хи­ща­ють і Угор­ щи­ну, три­ма­ю­чи в без­пе­ці ко­ро­лів­сько­го тро­на, тож про­сять доз­во­лу прой­ ти че­рез цю кра­ї­ну без вій­ни, інак­ше їм до­ве­деть­ся по­вер­ну­ти­ся. Угор­ський ко­роль від­по­вів так: він му­сить за­хи­ща­ти влас­ну зем­лю, бо по­пе­ред­ни­ки ва­ші «дер­жа­ву зни­щи­ли на­шу», зруй­ну­ва­ли міс­та й фор­те­ці. Отож ко­роль віс­тить: Про­ти на­сил­ля я си­лу пос­та­вив, пос­лав про­ти вій­ська Вій­сько своє, про­ти зброї блис­ку­чої — зброю блис­ку­чу, В сві­ті ве­деть­ся вже так: про­га­ня­ти слід си­лою си­лу!

Ко­ли ж Гот­фрід не­се угор­цям «олив­ко­ву гіл­ку», що є сим­во­лом ми­ру, він, ко­роль угор­ський, зус­трі­не йо­го з при­хиль­ніс­тю і вій­сько че­рез свої зем­лі пе­ре­пус­тить, ще й до­по­мо­же. Під­текст тут оче­вид­ний, ад­же в XVI­II ст. ве­ли­ся чис­лен­ні вій­ни Ро­сі­єю, зок­ре­ма ту­рець­ко­ро­сій­ські, які спус­то­шу­ва­ли Ук­ра­ї­ну час­то че­рез те, що во­на на­пов­ню­ва­ла­ся ро­сій­ським вій­ськом, які зай­ма­ли­ся без­чинс­твом, гра­ біж­ниц­твом і ґвал­ту­ван­ням, не­щад­но сплюн­дро­ву­ю­чи не так во­ро­жі зем­лі, як зем­лі сво­го ж со­юз­ни­ка — Ук­ра­ї­ни. Ви­па­док із зброй­ним опо­ром мо­же бу­ти алю­зі­єю пов­стан­ня Іва­на Ма­зе­пи, тоб­то твір ні­би є йо­го вип­рав­до­ву­ ван­ням; ці­ка­во тут і те, що сло­ва про по­пе­ред­ніх хрес­то­нос­ців, які «зни­щи­ ли на­шу дер­жа­ву», в ди­во­виж­ний спо­сіб пе­ре­гу­ку­ють­ся зі сло­ва­ми Пи­ли­па Ор­ли­ка в «Ви­во­ді прав Ук­ра­ї­ни», які ми вже ци­ту­ва­ли (в роз­від­ці про С. Явор­сько­го), але які тре­ба в на­шо­му кон­тек­сті пов­то­ри­ти. Ко­за­ки «пе­ре­ да­ли мос­ков­сько­му вій­ську свої твер­ди­ні і злу­чи­ли свої вій­ська з цар­ськи­ми для ус­пі­ху за­галь­ної спра­ви, але цар­ські ге­не­ра­ли, ско­рис­тав­шись із до­вір’я наз­ва­ної на­ції, хит­ро­ща­ми за­гос­по­да­рю­ва­ли в цій кра­їн ­ і». По­рів­няй­мо із вір­шем І. Фаль­ків­сько­го:

...по­пе­ред­ни­ки ва­ші дер­жа­ву Зни­щи­ли на­шу, усю­ди ві­до­мі міс­та зруй­ну­ва­ли, Зам­ки й фор­те­ці, то ж хто з ко­ро­лів та­ке міг би стер­пі­ти?..

526

Не га­даю, щоб по­ет знав «Ви­від прав Ук­ра­їн ­ и» П.Ор­ли­ка, оче­вид­но, схо­ жість цих місць зу­мов­лю­єть­ся тим, що обид­ва ав­то­ри пи­са­ли про од­не й те ж яви­ще. За­га­лом, піс­ля хви­лі пас­кві­лів суп­ро­ти І. Ма­зе­пи в пер­шій чвер­ті XVIII ст., згад­ки про ньо­го з ук­ра­їн­ській по­ез­ ії трап­ля­ють­ся все рід­ше й ста­ють стри­ ма­ні­ші. В дру­гій по­ло­ви­ні XVI­II ст. по­мі­ча­є­мо спро­би ре­а­бі­лі­ту­ва­ти І. Ма­зе­ пу. Про це свід­чить пе­ре­ду­сім «Іс­то­рія Ру­сів», яка ста­вить­ся до геть­ма­на

і пох­валь­но й осуд­но (на­пи­са­на в 90х ро­ках XVI­II ст.), і про­зо­вий твір «Вопль Ма­зе­пи» (по­ча­ток XIX ст.) — бла­ган­ня геть­ма­на до Олек­сан­дра I зня­ти з ньо­го прок­льон, бо лю­дей по­ви­нен су­ди­ти тіль­ки Бог. Са­ме в той час за­ці­кав­лю­ють­ся І. Ма­зе­пою в За­хід­ній Єв­ро­пі (зок­ре­ма Воль­тер), осо­ бу яко­го тлу­ма­чать яв­но не в осуд­но­му то­ні — мож­ли­во, це ста­ло ві­до­мо ук­ра­їн­сько­му сту­ден­ту в Бу­да­пеш­ті, що й спо­ну­ка­ло йо­го на­пи­са­ти цей вірш: він ла­ти­но­мов­ний, іс­то­рія Ма­зе­пи чи­та­єть­ся тут про­об­раз­но, тоб­то дру­гим чи­тан­ням, з еле­мен­та­ми зас­то­ро­ги: зміст не­точ­но нак­ла­да­єть­ся з поз­вер­хов­ним; ав­то­ро­ві бу­ли під­ста­ви ос­те­рі­га­ти­ся, зга­дай­мо, як пиль­но за­хо­ву­ва­ло­ся ім’я ав­то­ра «Іс­то­рії Ру­сів». Що І. Фаль­ків­сько­му не бу­ла бай­ду­жа до­ля рід­ної зем­лі, свід­чить ін­ший йо­го вірш — зов­ні зви­чай­на ме­ди­та­ція, але зно­ву­та­ки, з під­тек­стом, твір уве­де­но в ру­ко­пис­ний збір­ник 1791–1792 рр., він та­кож тво­рив­ся не для пуб­ ліч­но­го ого­ло­шен­ня. Не вар­то зне­ва­жа­ти, пи­ше по­ет, «нез­руч­нос­ті ма­лі» (чи­тай: умо­ви су­час­но­го жит­тя в Ук­ра­ї­ні), інак­ше ви­ник­нуть «не­ма­лі за­ва­ ди». Хто не пе­ре­міг у пер­ших бо­ях на вій­ні, той не пов­ніс­тю збе­ріг свою си­лу, тому у во­ро­га з’яв­ля­єть­ся до по­до­ла­но­го «гор­ди­ня і лю­тий гнів» (чи­ тай: став­лен­ня Ро­сії до Ук­ра­ї­ни, а що це так, свід­чить фра­за, що цей гор­дий і лю­тий во­рог уже «всіх про­тив­ни­ків ба­жає під­ко­ри­ти» — увіч ідеть­ся про за­мах Ро­сії на сві­то­ве па­ну­ван­ня). Отож по­ет ра­дить: «Да­рем­но си­лу тож ти бу­деш вик­ла­дать, щоб з рід­ної зем­лі чу­жі пол­ки прог­нать». (Для Ук­ра­ї­ни це на той час і справ­ді бу­ло без­пер­спек­тив­но, мож­ли­во, І. Фаль­ків­ський знав про мі­сію Ва­си­ля Кап­ніс­та в Бер­лін (1791) і за­ду­ми, які пле­ка­ли­ся в Нов­го­ род­Сі­вер­сько­му пат­рі­о­тич­но­го гур­тку, звід­кі­ля й вий­шла зга­да­на «Іс­то­рія Ру­сів»). От­же єди­не, що за­ли­ша­єть­ся, — це ма­ти для по­ра­ди «тве­ре­зий ро­зум», ли­ше він до­по­мо­же зла­ма­ти всі за­ва­ди. Пок­ла­да­ти­ся тре­ба ще на Бо­жу по­міч і на «муд­ро­го при­мір», тоб­то во­юв­ а­ти за во­лю Ук­ра­їн ­ и не збро­ єю, а ро­зу­мом (Мар­со­ве по­ле. — Кн. II. — С. 321). Цей вірш стає то­му нам та­кий ці­ка­вий, бо Г. Ско­во­ро­да па­ра­лель­но ви­но­шує ідею «Гор­ньої рес­пуб­ лі­ки», тоб­то лю­дей, об’єд­на­них у ду­хов­но­му зв’яз­ку, та й І. Кот­ля­рев­ський приб­лиз­но то­ді опо­вість про Енея — па­руб­ка мо­тор­но­го в ук­ра­їн­ській оде­ жі, пе­ред яким за­ма­я­чить яс­не міс­то сво­єї дер­жа­ви. Тим­то са­ме І. Кот­ля­ рев­ський, ні­би пос­лу­хав­ши І. Фаль­ків­сько­го, не збро­єю, а муд­ріс­тю роз­бу­ див свій на­род, від­так той на­ро­див сво­го апос­то­ла Та­ра­са Шев­чен­ка з йо­го вог­нен­ним сло­вом. Ін­ші вір­ші — чис­та ме­ди­та­цій­на лі­ри­ка з ці­ка­ви­ми, ча­сом гли­бо­ки­ми роз­ду­ма­ми на ту чи ін­шу те­му. Так у по­е­зії «Без жа­лю і нудь­ги...» І. Фаль­ків­ ський го­во­рить про див­ну за­ко­но­мір­ність: «пот­ріб­ні й ко­рис­ні ді­ла» при­ро­ да не да­ла нам здій­сню­ва­ти «без тру­ду», ко­ли ж ді­ла люд­ські за­галь­но­ко­ рис­ні, то лю­ди­на, чи­ня­чи їх, піз­нає світ. Спра­ви для всіх ко­рис­ні мо­жуть зда­ти­ся про­тив­ні нам, але зго­дом при­но­сять див­ні пло­ди, на­пов­ню­ють ду­шу «ве­се­ліс­тю й доб­ром» і скар­бом ба­га­тять, звіс­но ду­хов­ним. Лю­ди­на має бо­ро­ти­ся з влас­ни­ми не­щас­тя­ми, віс­тить по­ет у вір­ші «На­дія гір­ко­ ту хо­ча й не по­би­ває», отож по­ки є в нас си­ла до та­кої бо­роть­би, «до­ти ти близь­кий ще до спа­сін­ня». Або ще та­ке. Лю­ди зла, пи­ше по­ет, у вір­ші

527

«Підступ­них гріш­ни­ків жах­ли­ві уст­рем­лін­ня», во­юю ­ ть суп­ро­ти пра­вед­них і лю­то, зав­зя­то «пра­вим неп­ра­вед­но пом­сти­ти­ся ба­жа­ють», але пра­вед­ний їх пе­ре­мо­же, бо на йо­го бо­ці Бог. Іри­ней Фаль­ків­ський за­ли­шив ав­то­бі­ог­ра­фіч­ні за­пис­ки (та­кож нед­ру­ко­ ва­ні), ав­то­бі­ог­ра­фіч­ні ко­лі­зії пот­рап­ля­ють і в йо­го по­е­зії. Як справ­ді ви­дат­ на осо­бис­тість, він, ще й би­тий хво­ро­ба­ми (під кі­нець жит­тя ще й ал­ко­го­ ліз­мом), від­чу­вав не раз свою й са­мот­ність, і неп­ри­ка­ян­ність у сві­ті. Про це свід­чить вірш «Хво­рію все жит­тя...» Мав по­ет во­ро­гів, від яких тер­пів, але, що ці­ка­во, й сам «су­сі­дам ніс я страх, зна­йо­мим за­мі­шан­ня», від ньо­го всі ті­ка­ли і від­чу­вав се­бе «па­губ­ним со­су­дом». Че­рез це й жив за­бу­тий ближ­ні­ ми — до ре­чі, за­бу­тим за­ли­ша­єть­ся й до­сі, хоч про ньо­го сво­го ча­су й бу­ло на­пи­са­но прос­то­ру стат­тю в «Ки­ев­ской ста­ри­не»; йо­го ру­ко­пи­си спо­кій­но ле­жать у за­пас­ни­ках і до них чо­мусь не до­хо­дять ру­ки дос­лід­ни­ків. Не раз прис­трас­но мо­лив­ся до Бо­га, зок­ре­ма в чис­лен­них по­е­зі­ях і тіль­ки на Гос­под­ній за­хист спо­ді­вав­ся. «Всі же­реб­ки мої ле­жать в ру­ках тво­їх», — пи­сав цей ди­во­виж­ний і по­сво­є­му за­гад­ко­вий чо­ло­вік із світ­лим ро­зу­мом, але із по­ні­ве­че­ною ду­шею, в якій не раз «і си­ла в тіс­но­ті ду­шев­ній зне­мог­ ла». Че­рез це й за­бу­вав­ся час­то, від­ки­да­ю­чись справ і вби­ва­ю­чи се­бе ал­ко­ го­лем, ото­че­ний заз­дро´с­ни­ка­ми й не­доб­ро­зич­лив­ця­ми, а поп­ри те нев­пин­ но пра­цю­вав, ви­ка­зав­ши од­не із чуд на­у­ко­вої й твор­чої пло­до­ви­тос­ті, яке й до­сі за­ли­ша­єть­ся не­по­ці­но­ва­не.

528

ІРИНЕЙ ФАЛЬКІВСЬКИЙ

ІЗ РУ­КО­ПИС­НО­ГО ­ ЗБІР­НИ­КА­ «ПО­Е­ТИЧ­НІ ПРА­ЦІ…»­ 1773 ро­ку ПРО­М О­В А ГОТ­Ф РІ­Д А ДО КО­Л О­М А­Н А,­ ЯКИЙ НЕ ДОЗ­В О­Л ЯВ ЙО­М У ПРОЙ­Т И ЧЕ­Р ЕЗ УГОР­Щ И­Н У­ І ВІД­П О­В ІДЬ КО­Л О­М А­Н А

Тур­ки, вар­вар­ське плем’я, вже Єру­са­лим за­хо­пи­ли, Міс­то прек­рас­не, а Гот­фрід по­бож­ний від за­хо­ду сон­ця З вій­ськом іде, бо він кров’ю й ме­чем сво­їх ри­ца­рів­во­їв, Ду­ші яких це свя­щен­не ім’я бла­го­дій­но хви­лює, Міс­то на­зад по­вер­ну­ти за­ду­мав, і ни­ні, ба­га­то Змі­ряв­ши кро­ком кра­їн, пі­дій­шов до угор­ських кор­до­нів. Тут зу­пи­ни­ли йо­го, тож пос­лів у сто­ли­цю від­пра­вив До ко­ро­ля, а пос­ли лиш зай­шли в ко­ро­лів­ські па­ла­ци, Стар­ший із них і спо­кій­но, і ла­гід­но став про­мов­ля­ти: «Ва­ша ве­лич­нос­те, Бог вам ве­лів ви­да­ва­ти за­ко­ни Цим ко­ро­лівс­твам, су­ди­ти їх, гор­дих три­ма­ти в по­ко­рі. Хрис­ти­я­ни­не! Тур­бує вас ни­ні на­род нес­по­кій­ний В го­рі ве­ли­кім, і ми до Сі­о­ну й до міст тих свя­щен­них За­раз йде­мо, ад­же дов­го під вла­дою вар­ва­рів стог­нуть, Зни­щи­ти зов­сім го­дить­ся це вар­вар­ське плем’я жор­сто­ке. Про­си­мо, стри­май ме­чі смер­то­нос­ні свої від убивс­тва, Зглянь­ся над ро­дом по­бож­ним і за­ду­ми на­ші під­три­май! Ми не прий­шли руй­ну­ва­ти угор­ські міс­та і осе­лі, Ні гра­бу­ва­ти кра­ї­ну і здо­бич узя­ти для се­бе. Зов­сім не­має в нас дум­ки та­кої, не гор­дість нас го­нить, Зем­лю, ку­ди ми йде­мо, на­зи­ва­ють усю­ди свя­тою. Дав­ня кра­ї­на мо­гут­ня й по­ля уро­жай­ні, ро­дю­чі, Там про­бу­ва­ли єв­реї, а ни­ні не­гід­ни­ки хо­чуть Царс­твом отим во­ло­ді­ти: яка ж то не­чу­ва­на жад­ність! Праг­нуть во­ни ту сла­вет­ну кра­ї­ну й міс­та за­хо­пи­ти. Са­ме ту­ди, до свя­тої зем­лі, нас ве­де ця до­ро­га,

529

Ра­зом со­юз­ни­ки з на­ми, по­во­лі пря­му­є­мо да­лі. Рап­том до­нес­ла­ся чут­ка до нас жа­лю­гід­на, що на­ших Во­їв по­би­то; ко­ли ж при­бу­ли ми на міс­це по­дії, Ли­шень­ко, ба­чи­мо: мо­лодь ле­жить не­жи­ва, і всі тру­пи Кров’ю сті­ка­ють, а спи­си й ме­чі ген опо­даль баг­рять­ся. Хто ж це, яке люд­ське плем’я, яка­то кра­ї­на із на­ми Так учи­ни­ла, що нас не пус­кає прой­ти з сво­їм вій­ськом? Вій­ни ідуть, не да­ють нам ли­ши­тись у ва­шій кра­ї­ні. Ви — люд­ський рід, і огид­на для вас смер­то­нос­ная зброя! Ва­ша ве­лич­нос­те! Зем­лю оцю хрис­ти­я­ни бо­ро­нять, На­ші вож­ді за­хи­ща­ють цю ва­шу кра­ї­ну на­дій­но, Вам по­да­ють до­по­мо­гу, в без­пе­ці ваш трон ко­ро­лів­ський, Чи ж не доз­во­ли­те ни­ні прой­ти че­рез ва­шу кра­ї­ну? Мо­лодь вій­ною вто­ми­лась, хай Мар­со­ві стя­ги во­єн­ні Пе­ре­не­се че­рез зем­лю Угор­ську, як­що ва­ша лас­ка. Пі­де­мо ми до свя­тої зем­лі на чо­лі з сво­їм прин­цом З ра­діс­тю в сер­ці та яс­ним об­лич­чям, ска­жу вам від­вер­то. Зно­ву ж, як­що вже не­має на­дії і че­рез кра­ї­ну Ва­шу не мож­на прой­ти, то­ді ми до осель сво­їх рід­них, Звід­ки сю­ди при­бу­ли, по­вер­не­мось у пов­нім здо­ров’ї». Так він ска­зав, і пос­ли од­нос­тай­но схва­ли­ли про­мо­ву. Тут же угор­ський ко­роль, ко­ли принц пі­дій­шов тро­хи ближ­че, З су­мом пе­чаль­ним у сер­ці по­чав свою мо­ву ко­рот­ку: «Прин­це ша­но­вий, свій страх за­ли­ши і жур­бу ви­кинь з сер­ця. Зем­лі свої за­хи­щаю, до то­го жах­ли­ва по­дія Зму­шує за­раз ме­не: по­пе­ред­ни­ки ва­ші дер­жа­ву Зни­щи­ли на­шу, усю­ди ві­до­мі міс­та зруй­ну­ва­ли, Зам­ки й фор­те­ці, тож хто з ко­ро­лів та­ке зміг би стер­пі­ти? Про­ти на­сил­ля я си­лу пос­та­вив, пос­лав про­ти вій­ська Вій­сько своє, про­ти зброї блис­ку­чої — зброю блис­ку­чу; В сві­ті ве­деть­ся вже так: про­га­ня­ти слід си­лою си­лу! Ти ж олив­ко­ву нам гіл­ку не­сеш, що є сим­во­лом ми­ру, Гот­фрі­де, от­же, не бій­ся всту­пи­ти в мої во­ло­дін­ня. Лю­ті не­має у на­ших сер­цях, ні бе­зумс­тва та­ко­го, Щоб не хо­ті­ли ми вас про­пус­тить че­рез на­шу кра­ї­ну. Пі­де­те свід­си без­печ­но, і ще вам по­дам до­по­мо­гу: Чи­то як вас по­не­суть до свя­тої зем­лі ва­ші сто­пи, Чи як до рід­них пе­на­тів вас, мо­же, по­вер­не до­ро­га». Пешт, 1779 р.

530

З РУ­КО­ПИС­НО­ГО­ «ПО­Е­ТИЧ­НО­ГО ЗБІР­НИ­КА»­ 1791–1792 ро­ків

Нез­руч­нос­ті ма­лі не вар­то зне­ва­жа­ти, Бо мо­жуть не­ма­лі за­ва­ди ви­ни­ка­ти. Хто в пер­ший час вій­ни в бою не пе­ре­міг, Той си­лу бо­йо­ву не пов­ніс­тю збе­ріг. Гор­ди­ня й лю­тий гнів у во­ро­га зрос­тає, Він під­ко­ри­ти всіх про­тив­ни­ків ба­жає, Да­рем­но си­лу тож ти бу­деш вик­ла­дать, Щоб з рід­ної зем­лі чу­жі пол­ки прог­нать. Тве­ре­зий ро­зум тут пот­ріб­ний для по­ра­ди, Він до­по­мо­же нам зла­мать усі за­ва­ди, Та кра­щі будь­як­ их що­най­пев­ні­ших мір — Це по­міч бо­жес­тва і муд­ро­го при­мір. Без жа­лю і нудь­ги, а та­кож без до­ку­ки Не мо­же­мо узять дос­той­ну спра­ву в ру­ки, Для всіх пот­ріб­ні тож і ко­рис­ні ді­ла Здій­снять при­ро­да нам без тру­ду не да­ла. Як спіль­ну ко­ристь ти в основі ді­ла ма­єш, Без сум­ні­ву вва­жай: дос­тат­ньо світ піз­на­єш. Ти ма­єш зне­ва­жать ті­лес­ний свій спо­кíй, З мо­лит­ва­ми єд­нать ста­рат­ли­во труд свій. Зда­дуть­ся спер­шу нам ці под­ви­ги про­тив­ні, Та зго­дом при­не­суть пло­ди во­ни нам див­ні, Ве­се­ліс­тю й доб­ром нам ду­шу на­си­тять І скар­бом до­ро­гим на­леж­но зба­га­тять. На­дія гір­ко­ту хо­ча й не по­би­ває, Але бі­ду тер­пку жор­сто­кість утя­жає, Ко­ли з не­щас­тям ти вже вис­ту­пив на бій, Не на­рі­кай на те, що си­лою слаб­кий. Ко­ли в то­бі ще є ба­жан­ня до бо­рін­ня, То знай, що до­тіль ти близь­кий ще до спа­сін­ня.

531

Хво­рію все жит­тя, і круг ро­ків кві­ту­чих В зіт­хан­нях я про­вів, ні­ко­ли не вга­ву­чих, І си­ла в тіс­но­ті ду­шев­ній зне­мог­ла, Кіс­тки пок­ри­ла вже мої скор­бо­ти мгла. Від во­ро­гів тер­пів я кпи­ни і зну­щан­ня, Су­сі­дам ніс я страх, зна­йо­мим за­мі­шан­ня, Ті­кав од ме­не всяк, хто го­ре моє знав, За­бу­тий (хоч не вмер), стог­нав я і ри­дав. Як па­губ­ний со­суд важ­кий я, не­ви­нос­ний, І по­го­лос ме­не ура­жує роз­нос­ний, Всі куп­но на­ля­га­ли на ме­не, на­че рать, І ра­дять, як жит­тя з ду­шею в ме­не взять. Та я на те­бе лиш, о Бо­же, упо­ваю, Ка­жу: ти є мій Бог, від те­бе за­хист маю, Всі же­реб­ки мої ле­жать в ру­ках тво­їх, Тож ви­бав ме­не з рук го­ни­те­лів мо­їх. Під­ступ­них гріш­ни­ків жах­ли­ві уст­рем­лін­ня Ки­да­ють пра­вед­них у на­пас­ті й го­нін­ня, Во­ни, як во­ї­ни роз’ят­ре­ні, свій зів Роз­вер­зши на свя­тих, ба­жа­ють ви­лить гнів. Щоб смерть зав­дать, ме­чі і стрі­ли нап­рав­ля­ють, Пра­вим неп­ра­вед­но пом­сти­ти­ся ба­жа­ють, І ру­ки в них бі­ду, от­ру­ту сип­лють, страх, Та виш­ній обер­не їх під­сту­пи у прах. Ко­ли ро­зум­ний хто світ пиль­но ог­ля­дає І зер­но іс­ти­ни між смер­тни­ми шу­кає, То не щас­тить йо­му знай­ти її слі­дів, Бо не жи­ве во­на по­між люд­ських си­нів. В них мо­ва про од­не: про су­єт ­ у не­гід­ну, І ко­жен за­бу­ва про влас­ну до­лю бід­ну, Що в па­гу­бі та­кий і по­вен мар­но­ти, Не­бес­ної отож не взнає пра­во­ти.

532