Що нам пропогує світ...

У цьому номері: m a g a z i n e . l d s . l v i v. u a

Слово до читача . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2

Тема

№1(84) січень−квітень 2008 Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво

Читайте, спілкуйтесь, пишіть на сайті “Пізнай Правду”:

ЛВ 300 від 1996 р. Б.

Що керує світом? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Мода – дає чи відбирає у тебе життя?.. . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Кар’єра – мета мого життя. Зростання – мета мого серця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Сучасність спонукає до байдужости, Христос – до святости . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Новий погляд на побачення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Куди зникає наш час? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Життя занадто коротке, щоб його марнувати . . . . . . . . . 12

Виходить з березня 1996 р. Б.

Простір спілкування

Редактор: Олег Овсяник

Четверта гілка влади... Або мас;медія у нашому житті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 «Так» чи «ні» дошлюбним статевим відносинам . . . . . . . 15

Заступник редактора: Володимир Чабан Літературний редактор: О л ь г а Б а р а б а ш Ре в а к Комп’ютерна верстка: Максим Білий

Дорога спасіння Актуальність біблійної мудрости . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Його світло на наших дорогах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Набір тексту: Ігор Яким’як

Полеміка

Дизайн обкладинки та фотографія: М и х а й л о Гу ц у л я к

Літургійне богослов’я

Відповідальний за друк та розповсюдження: Михайло Семчишин Цензор: о. Володимир Крушельницький Адреса: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа, вул. Хуторівка, 35, м. Львів, Україна, 79070 тел./факс: (032) 244;93;59 e;mail: piznay_pravdu@ukr.net h t t p : / / m a g a z i n e . l d s . l v i v. u a / Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються.

Алкоголь і ми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Сутність обряду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

Сторінками історії Україна й українці без кордонів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 «Собор Святої Софії – знак і символ незнищенности Божого храму на землі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

Це цікаво Форми хреста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

Нам пишуть «Слава Ісусу Христу!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Поезія Гетсиманський сад . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

Часопис спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

© «Пізнай Правду», 2008.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

1

Дорогі читачі! «Слово твоє я передав їм, тож зненавидів їх світ, – не від світу бо вони, так само, як і я не від світу» (Ів. 17,14). Маючи на увазі своїх послідовників, цими словами Спаситель у своїй архиєрейській молитві звертається до Небесного Отця незадовго перед своїми страстями. «Вони не від світу цього…» – такий вислів у наші дні може набирати різноманітних відтінків, однак Христос так називає тих, які прийняли Його слово і згідно з ним провадять своє життя. Про людину, яка веде богопосвячене життя ще кажуть, що вона зреклася світу. У східних монаших спільнотах і в більшости західних існує традиція прийняття нового імени тією особою, яка сюди вступає. І це є символом того, що така людина залишає все, що її пов’язувало з попереднім грішним життям, тобто зі «світом» і з тими всіма приманками, які він пропонує – блискучими зовні, та згубними для того, хто впіймається. Коли говорять про їхнє минуле, то, щоб окреслити цей попередній період, вживають зазвичай вислів «в миру?», тобто: «у світі». Якщо вдуматися у ці слова, то можна зауважити і парадокс – бо ці люди й надалі тут залишаються. Христос також не був відлюдником, як і Його учні, та й будь яка людина є покликана жити у спільноті, проте як тоді, так і зараз – кожен, хто провадить життя за Божим прикладом (незалежно від його стану – монашого чи подружнього), є не від світу цього. Залишаючись у світі така особа є від нього вільною у тому значенні, що не є залежна від його пропозицій. Вона живе якісно кращим життям, оскільки має «пропозиції» Бога, Ним же і відкриті, осягнення яких дозволяє брати участь у житті Божому – частково на землі, та потім, вповні, у вічності. Саме такі роздуми і спонукали нас у часі Великого посту поділитися з Вами, дорогі читачі, на сторінках нашого часопису думками на тему: «Що нам пропонує світ…». Що він пропонує нам, блудним синам та дочкам, які, покинувши одного дня дім свого люблячого Отця, блукаємо манівцями, шукаючи нібито звичайного щастя, забувши, що без Бога воно є неможливе? Хоча часом нам здається, що для його осягнення потрібно ще зовсім небагато, що варто зробити всього лиш один єдиний крок – і воно буде поруч. Хтось його просто робить, хтось ним переступає через иншого, у когось це – шалений стрибок, бо він боїться, щоб хтось його не випередив. Та в будь якому випадку – спіймане «щастя» приносить задоволення лише короткочасне, на якийсь невеликий період і штовхає знову кидатися у пошуки, знову йти в погоню за задоволенням, свободою, успіхом, любов’ю… Це може тривати роками, продовжуватись до безконечности і, незалежно від того, якою мірою є нами здобуте, так і не принести очікуваного щастя …бо його тут просто немає. Святий Великий піст називають благодатним часом. Він і справді є благодатним з огляду на те, що дозволяє це щастя віднайти. Через задуму над своїм теперішнім життям та ціллю, до якої воно прямує (і до якої має прямувати), через покаяння, очищення свого серця дозволяє подивитися на світ иншими, вже новими очима, можливо – очима Божими, і таким чином віднайти правдиве, істинне щастя, яке вже нам один раз було дане – при народженні, тільки світ… запропонував свою альтернативу.

Олег Овсяник та колектив редакції

2

Що керує світом?

У

погоні за щастям і накопиченням багатств люди часто не помічають, як гублять власну гідність і стають заручниками світу, котрий, щодня більше мінливий, утрачає свою ідентичність. Одним натиском клавіші на комп’ютері у швейцарському банку можна закрити всі рахунки усіх бізнесменів Європи, одним натиском кнопки у військовому відомстві США можна зруйнувати половину всього світу чи одним поворотом важеля в Москві залишити без тепла всю Європу. Тобто гроші, влада, сила нині керують світом? На таке запитання пересічний житель вибере як відповідь один із цих трьох варіянтів, керуючись принципом, що той сильніший, у кого більше грошей. Але чи ці людські вартості мають сенс без Бога? Де Він, котрий це все створив і дав у руки своєму найдорожчому створінню? Невже Господь втратив контроль над світом, бо навіть без Його волі людина може вирішувати свою долю чи навіть брати на себе відповідальність за життя чи смерть инших? Виглядає, що Бог для більшости з нас не є авторитетом. Він відійшов на марґінес суспільства, розчинившись серед вартостей сучасного світу. Проте навіть без багатств Бог залишиться з нами і подарує найдорожче – свою любов і спокій в серці, навіть без тепла Бог нас зігріє і дасть нам правдиве багатство, котре жоден воїн чи зброя не зможуть від нас відібрати – вічну насолоду перебування у Його царстві. Там влади вже не мають ані гроші, ні зброя, ні сила, а добрі діла на землі. Господь не буде рахувати наші достатки, котрі ми накопичили на землі (нехай смертні їх рахують), навіть не запитає, скільки ми віддали свого багатства бідним (Христос же сказав: «Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права, щоб твоя милостиня була таємна, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду» (Мт. 6,2;4), ані чи чесно ми їх заробили. Господь і без нас знає кожне серце і є справедливим Батьком, котрого неможливо підкупити чи дати Йому хабаря. Він запитає нас: «Чи напоїли ви Мене, коли я був спраглий, чи одягнули Мене, коли я був нагий, чи відвідали Мене, коли я був недужий?» Тому в цій погоні за багатством чи славою спробуймо зупинитися і на хвильку задуматися, чи, бува, я не став полоненим власного збагачення і гордости? Невже багатство чи влада заволоділи мною настільки, що вже не маю можливости прислухатися до краси цього дивовижного світу і віддати частинку себе ближньому? Ні, не поділитися мільйоном, чи одним магазином, а просто віддати свою любов, щиру і довготерпеливу. Зрештою, про те, що багатство є гріхом, у Біблії ніде не сказано, однак йдеться про тих, хто вміло це багатство використовує і не є залежним від нього, а от грошолюбство належить до гріхів!

Тема Але грошей не потрібно боятися, бо це не зло, а навпаки – у вмілих руках гроші є добром – знаряддям, яке будує прекрасні речі і людські цінності: милостиню, пожертву тощо. Ці речі за гроші не купиш і силою не здобудеш, але без них неможливе існування цього світу. «Без любови все – ніщо; обов’язок без любови робить людину без; церемонною; справедливість без любови робить людину жорстокою; правда без любови робить людину критичною; розум без любови робить людину хитрою; привітність без любови робить людину лицемірною; компетентність без любови робить людину непоступливою; влада без любови робить людину насильником; честь без любови робить людину зверхньою; багатство без любови робить людину жадібною».

Корінь любови є у пережитті Бога. Я не можу не любити иншого, коли мене любить Бог. Я є Божою дитиною, і Господь подарував мені цей світ, кожен новий ранок, кожне розчарування чи радість, але лише приймаючи це все з любов’ю, як Божий дар, намагаймося зберегти цей дар не себе, а для того, хто поруч зі мною: «Хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу ради мене та Євангелія, той її врятує». (Мр.8,35). Любов – це найбільший дар, який Бог дав людині. Любов – основа людства і всього живого. Любов робить людину вільною, доброю, визволяє її від страху і земних пристрастей, скеровує до самовдосконалення. Любити – найбільший дар людини, що відрізняє її від усіх инших істот. Ми можемо прожити без рук і ніг, без язика чи слуху, але без любови – ні. Каже св. апостол Павло: «Якби я віддав своє тіло на спалення, але не мав би любови, то не мав би жодної користи» (І Кор. 13,3). Світ створений з любови, кожен із нас живе й народжується з любови, тому очевидно, що світом керує любов, і неможливо жодною силою її подолати. Вона вічна, як вічний Бог. Світом керує любов через Отця, який подарував її кожному з нас, щоб ми берегли і ділилися нею з ближнім. Любов – це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають. Роман Соколенко

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

3

Ìîäà - äຠ÷è â³äáèðຠó òåáå æèòòÿ?.. Любов. . . Гроші. . . Влада. . . Слава. . . Насолода. . . Свобода. . . Спокій. . . Впевненість. . . Само; утвердження... Довіра... Повага... Коли тобі небайдужі ці слова, тоді ці погляди саме для тебе. Ти можеш починати читати і, можливо, знайдеш відповідність із своїм життям, а тоді замислишся: «Для чого існують ті блага у світі?» Можливо тобі або твоїм близьким є зараз самотньо і не знаєте, як вийти із цієї проблеми. Тоді тобі, дорогий читачу, варто зупинитися на кілька хвилин і пережити ці промовлені слова до тебе у спокої або допомогти це зробити иншим. Кожен із нас погодиться, що ми прагнемо до щастя, до пошуку чогось невідомого. Ми хочемо уникати проблем, відчувати насолоду від життя, дізнатися багато незнаного. Також ми шукаємо свободи, довіри. Ми потребуємо, щоб нас любили і поважали, ставилися до нас добре. І взагалі, ми ростемо до досконалости. Нам здається, що для цього потрібно зробити один єдиний крок – це заповнити наше життя різноманітністю. Так, на перший погляд немає в тому нічого поганого. Але запитаймо себе, чи ми багато знаємо про ці речі: любов, свободу? Переважно відповідаємо стандартними визначеннями: «Любов – це бажання добра», «Свобода – це можливість робити те, що хочеться». Иншими словами можна сказати, що у наше життя увійшли такі поняття, як «вибирай по; модному», «твори свій стиль задоволення, бо життя коротке», «ти маєш мати гарний імідж». У сучасному світі довкола нас є багато реклами з телебачення, газет, журналів, інтернету, рекламних щитів, книжок і розмов, що дають готові відповіді на найголовніші питання життя. А ми виступаємо у ролі споживачів, бо потрібно вибрати те, що є найбільш привабливим, огорнутим у приємність. У рекламі людина ніби є найвищою цінністю з правом вибору, а насправді за неї підсвідомо вирішують все, від найелементарніших потреб до найглибших духовних благ: як одягатися, як жити і як уникати проблем. Збоку можна побачити цю підміну понять: як можна вибрати те, що мені благо, коли за нас вже все вирішує мода? А що це таке, та мода, про яку багато говорять? Мода (фр. mode, від лат. modus — міра, образ, спосіб, правило, розпорядження) — нетривале панування певного смаку в якійсь сфері життя чи культури. На відміну від поняття стилю, мода характеризує короткочасні і поверхневі зміни зовнішніх форм побутових предметів та мистецьких творів. У вужчому сенсі модою називають зміну форм і зразків одягу, що відбувається протягом порівняно коротких

4

проміжків часу. Вживання словосполучення «вдягатися за модою» походить із XVII століття, коли французька придворна мода стала зразком для всіх європейських країн. Слово «мода» вживається також для позначення нетривкої популярности, яка швидко минає1. Чому молода людина, слухаючи сучасну моду, як найбільшу цінність у світі вибирає дошлюбний секс, цигарки, наркотики, алкоголь? Чому молода людина шукає досконалого захисту у житті і чому вибирає як подарунок собі – розвагу? Відповіді на ці питання бувають різні: «Такі умови життя заставляють якось виживати», «Страх, що тебе не відкинуть», «Всі так роблять», «Життя є коротке, хочеться спробувати всього і багато», «Я хочу відчути насолоду», «Я хочу задовольнити свою цікавість», «Це допомагає уникати проблем»... Але насправді існує лише одна причина, яка штовхає молодих хлопців і дівчат до такого пошуку – це порожнеча в душі душі. Людина ХХІ століття завжди кудись поспішає, а турботу про власні блага, погляди, уподобання дає вирішувати комусь иншому і навіть не аналізує, які наслідки з того можуть бути. Реклама не дозволяє людині вільно мислити і не може дати того, що пропонує мода: легкого життя, домашнього затишку, любови від близьких людей, самоповаги, впевнености, добробуту, допомоги в кризових ситуаціях, полегшення в стражданнях. За її допомогою ніколи не подолаємо власних обмежень, не зробимо життя цікавішим і веселішим, не зробимо життя безпечним, не зникнуть труднощі і клопоти, докори сумління, не зреалізуємо себе у професії і не будемо собою собою. Нам здається на початку, що ми отримуємо те, що хочемо. Але ця ілюзія триває короткий час. А у власному покликанні до Царства Небесного, найпотаємнішому прагненні нашої душі, ми творимо пекло. Наше тіло стає рабом узалежнення. Тоді ми кажемо, що втратили все. Та не все. Бо хоч шукаємо за одним, та знаходимо зовсім инше – і це не є кінцем життя, але, можливо, початком життя иншого. Так, до цього часу ми жили, щоб бути щасливими. Душевну порожнечу зовні якось старалися прикрасити модою, та сховатися від неї не вдавалося. Тому причиною заповнення душі різним сміттям була порожнеча, яка утворилася від гріха. Колись ми образили Господа Бога, втратили освячуючу ласку, в якій відчували себе наповненими любов’ю, життєрадісністю і йшли дорогою життя для инших. Колись ми були дітьми своїх батьків. Та одного разу цей зв’язок невидимий закінчився для кожного з нас підміною того, що називається любов, і ми віддалилися від Бога. Ми не змогли осмислити тих речей, які є довкола нас. Ми засумнівалася в тому, що може існувати ідея вища від нашої земної реальности, радість більша від тілесної насолоди, життя істинне, щасливе, невидиме, але реально присутнє у нашій душі. Про це говорять слова Христа:

„Царство Небесне є всередині вас” (Лк. 17,21). Якби ми знали, що існує єдиний шлях зцілення порожнечі душі, чи ми би не скористалися? А цей вихід є від того, Хто є Любов’ю, – від Христа. Подивімося реально на картину нашого серця. Ми звикли перекладати відпо; відальність на всіх, тільки не на себе. Ми спихаємо відповідальність на рек; ламу, обставини життя, людей за те, що наше життя стає нестерпним і суціль; ною пустелею. Нам легко сказати погане слово, нарікати на всіх, не слухати думки людей, завдати болю ближньому, не виконувати своїх обов’язків, вказувати иншим на їхні помилки, занапастити своє життя і життя близьких людей зробити пеклом. Натомість важко докласти зусиль для добра дорогих нам людей, важко пробачити, стерпіти біль і нелюбов, прийняти себе такими, як ми є, думати про инших. Можливо, ми не вибираємо того, що відповідає нашому життю, поведінці, ставленню до людей. Потрібно вибрати свій стиль життя, який відповідає тому, що є в моїй душі. Стиль, який не перешкодить моєму спілкуванню з Богом, ставленню до моїх ближніх. Мої думки, бажання і вчинки тоді не завдаватимуть моєму серцю темряви і самотности. Єдиний лік є примиритися з Христом і поєднатися з Ним у Євхаристії, щоб почати творити у своїй душі мир. Знайдімо час нарешті для себе і у спокійному місці просімо і навчімося говорити до Ісуса словами, що лежать на серці. Не живімо для себе, а віддаймося Христові і живім для инших. А живучи для ближніх – віднайдемо своє життя і зможемо вже не лякатися, коли нас стрінуть якісь страждання, терпіння, болі… Не сприймаймо страждання як щось неприємне. Може, коли ми навчимося жити з собою, то відчуємо справжній сенс життя, який божественний Спаситель у своїй любові запланував саме для нас. Подивися на Христа. .. Його стиль життя... розп’яття на хресті... відкрий... Тобі вибирати: чи жити по;модному, чи творити свій стиль життя, який притаманний тобі?

Тарас ГГолота олота Примітки: 1

www.uk.wikipedia.org/wiki/Мода_(культура)

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

Кар’єра – мета мого життя. Зростання – мета мого серця

Б

агато з нас у дитинстві мали мрію стати астронавтом, знаменитим футболістом чи просто відомою людиною. Цю мрію ми плекали і хотіли реалізувати якнайшвидше. Ми робили собі літаки, ракети, щоб показати, найперше своїм батькам, що наше бажання не є дитячою фантазією. Батьки, бачачи нашу завзятість, сприяли нам. Коли почали ходити до школи – всі заохочували нас до кращих оцінок. «Ти мусиш бути найкращим, першим, розумним, непомильним», – часто говорили. Саме в такий спосіб в дитячому віці нам закладали перші цеглини майбутньої кар’єри. Як подає Словник української мови, кар’єра – це швидке, успішне просування у службовій, суспільній, науковій та иншій діяльності. Коли читаєш це слово, то перші враження, які складаються є негативними, бо з ним асоціюються люди, які прокладають собі шлях у житті не дуже моральним способом, про яких кажуть: «По головах инших йдуть до своєї мети». Ми характеризуємо їх як таких, що не мають справжніх друзів, а якщо й мають, то заради вигоди; що прагнуть здобути все, дійти до вершини слави; наполегливо працюють, не зауважуючи нікого навколо себе; не мають любови… Нехай ці здогадки спонукають нас задуматися, чи моє «християнське» життя не є до цього подібним? За що я змагаюся у своєму, подарованому Богом житті – за славу, вплив, матеріяльні блага, місце у суспільстві чи… за справжнє щастя, місце у Небесному Царстві…? Ми, будучи християнами і живучи у цьому світі, також часто забуваємо слова Ісуса: «Любіть один одного, як я вас полюбив». А чи усвідомлюємо значення цих слів? Господь із любови до нас віддав своє життя, щоб ми його здобули… Якщо ми є християнами, то повинні усвідомлювати, бо бути християнином – означає жити правдивим життям, жити в Христі. Це нелегко. На такій дорозі зустрічається багато перешкод, які є часто оманливими. Видаються «солодкими» для нас, та в той самий час – шкодять нашому ближньому. Проте ми часто робимо своє. Кожен із нас має свої обов’язки, які прагне виконувати якнайкраще. Так, учень чи студент повинен вчитися, вчитель – навчати, батьки – виховувати і т. д. Щоб такі обов’язки правильно виконати, потрібно жити в Христі. Але в більшості випадків ми не хочемо жити Істинним Життям. Кажемо: «Ще не час», «це не про мене», – і гірко помиляємося. Пригадаймо, скільки разів не «вдалося» піти до церкви у неділю через втому від навчання, праці або ще чогось; скільки разів шкодували збудити 5

вранці своє чадо, бо «ще за життя встигне». Так, навчання і виховання є важливе, але не важливіше від Літургії. Таких прикладів можна наводити багато, але результат буде один – ми вчимося бути ідеальними учнями, студентами, працівниками чи

батьками, але не вчимося жити в Бозі. Наше прагнення бути найкращими у всьому земному так засліплює нас, що забуваємо про все духовне. Потрібно пам’ятати, що тіло без духа – ніщо, як і дух без тіла – ніщо, вони єдині. Якщо тіло хворе, то й дух хворий і навпаки. Тому й буває час, що наша світська кар’єра перешкоджає зростати у духовній «кар’єрі». А причиною є те, що ми не хочемо допустити Бога до наших обов’язків, нашого життя. Ми воліємо розділити те, що неможливо розділити. Часто кажемо: це місце для мене, моїх проблем, а те – для Бога. Забуваємо, що Господь – всемогутній і може допомогти нам у всіх проблемах. Однак ми не хочемо Його допомоги, прагнемо зробити все 6

самі. Тому й наші проблеми завжди вирішуються негативно. А коли б ми пожертвували Господу наше життя, то віднайшли б його ціль, воно стало б радісним, без негараздів. А якщо вони й траплятимуться, то вже не будуть такими страшними, бо з нами буде Бог. Господь завжди робить крок назустріч, а чи зробимо цей крок ми – залежить від нас. Він не хоче багатьох молитов, які ми часто говоримо як скоромовку, а хоче простого слова «ТАК». Так, Господи, дій в мені, щоб я міг жити в Тобі. Тоді наші діла будуть Йому угодні. Але чому ми так не робимо?! Про Нього згадуємо тільки тоді, коли наступають серйозні проблеми. Ми хочемо спочатку забез; печитися матеріяльно, а вже тоді, можливо, і про Бога згадати. Утім ніколи не задумаємося, що те «колись» може і не настати. Так, як проведемо сьогодніш; ній день, так і проведемо цілу вічність. Якщо проведемо його з Богом, то й продовжимо це перебування у небі, але якщо – в погоні за скарбами світу, то й за це буде відповідна заслуга. Зараз ми перебуваємо в часі, який називається Великим постом. Свята Церква заохочує нас роздумати над собою і своїми ділами. Подивитися, чи справді я живу Правдивим Життям? Чи мої діла є гідні християнського життя? Чи обов’язки не замикають мого серця перед Богом? Чи живу і зростаю у Ньому? І якщо відповідь буде негативна, то маємо можливість вже відтепер змінитися і провести цей піст як істинне зростання («кар’єру») у Господі.

Миколай Добруцький

Сучасність спонукає до байдужости, Христос – до святости

С

лово „байдужість” викликає у нас засудження. У наш час у байдужості можна звинуватити будь;кого. Будь;які проблеми, що стосуються нашого побуту, можна підвести під один спільний знаменник: „Комусь до цього байдуже”. Наприклад, байдуже, що у час пік транспорт у нашому місті переповнений, що дороги у незадовільному стані, що людина з особливими потребами (інвалід руху) взагалі не може скористатись з транспортних послуг, оскільки вони у нашому місті непристосовані для таких людей. Хоча вони такі самі громадяни, як і ми, а виходить, що теж комусь до них байдуже … Цей перелік ще можна довго продовжувати, а це лише ті проблеми, що стосуються транспорту. А якщо згадати наші під’їзди, коридори, ліфти, подвір’я… Виникає закономірне питання: якщо нам від цього погано, то чому нам до цього байдуже? Відповідь просто парадоксальна: тому що байдужість допомагає нам у цьому новочасному суспільному гармидері зберегти нерви, дожити до наступного ранку і розпочати знову новий день, переповнений проблемами. Уявіть свою нервову систему у кінці робочого тижня, якщо протягом кожного дня ви переймалися б тим, що впихаєтесь у переповнену маршрутку, кожен

переповненої маршрутки через „перепрошую”, а не через „відійдіть” буде кроком до поцінування Образу Божого, а не до байдужости до нього.

раз робите зауваження, коли вас штовхають і т.п. Найпростіший спосіб уникнути зайвих нервувань, викидів злости – стати до цього байдужим, не зауважувати, не звертати уваги. Не так давно у нашому місті трапився випадок, котрий шокував усіх, і був висвітлений у мас;медія. В одному з магазинів помер чоловік і пролежав цілий день на підлозі того ж магазину. Що саме могло виховати у серцях усіх тих людей, котрі там були, таку кам’яну байдужість, майже жорстокість? Відповідь знову ж таки парадоксальна: байдужість виховує байдужість. Мабуть, серед нас немає такої людини, що не бачила б п’яницю, який би безпорадно лежав на тротуарі чи газоні… Чи в когось виникає справжнє співчуття при спогляданні такої картини? Мабуть, що ні, як пише і Святе Письмо: „Хто виправдає того, хто грішить сам проти себе?” (Сирах 10:29). Найпростіший спосіб допомогти такій людині у такій ситуації – це покласти її у зручніше місце, де б вона не змокла, не змерзла, просто виспалась, протверезіла. У випадку, наведеному вище, ймовірний „п’яниця” не потребував такої допомоги – він лежав у теплому магазині під накриттям. Із цього можемо зробити висновок, що коренем, джерелом зараження навколишнього середовища байдужістю є байдужість до самого себе себе. Саме вона дозволяє перейти заборонені межі і, здавалось би, не завдати нікому шкоди, окрім себе самого. Однак це спричинює байдужість родини, яка починає сприймати те, що один із її членів зловживає алкоголем (чи ще чимось иншим), і байдужість суспільства, яке починає сприймати як норму речі ненормальні. Наступне питання: як викоренити цей корінь байдужости, як зарадити людині, що байдуже ставиться сама до себе? Єдиний спосіб – звернути її увагу до себе самої, тому що ні наші старання, ні молитви святих, ні навіть Бог не допоможуть такій людині, доки вона сама не почне собі допомагати. Слово „байдужість” містить у собі дуже важливу частину – „дужість”, тобто це слово окреслює не немічність людини, але її „дужість”, силу, потужність, яку вона не реалізує. Відповідно, допомога такій людині буде виглядати дещо смішною – це так, як запрягти коня до мерседеса, який сам має сто кінських сил. Те, що ми можемо зробити – побачити, що мерседес – це потужна машина, а не бричка, а в стосунку до людини – побачити образ Божий. У притчах про заблукану вівцю, про блудного сина Господь навчає прийняти, не відвернутися, але звернути увагу любови;прощення. Саме через звертання своєї уваги і розривається коло байдужости. Якщо б у тому випадку з мертвим чоловіком у магазині хоч хтось один звернув свою увагу – через мить біля нього був би вже натовп людей. Через увагу та прийняття ближнього можемо зменшити байдужість цього світу. Навіть вийти з

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

Найважчою ж є байдужість до особистого духовного життя. У притчі про сіяча Господь говорить про слово, що потрапляє у серця людські, і про перешкоди, які заважають йому там прорости. Найпоши; ренішою перешкодою слову Божому у наш час є скеля байдужости – або цілком гола, або ж з тонким родючим шаром. Зовні ситуація виглядає так, що віра християнська шириться, до церков приходять тисячі людей. Внутрішньо ж виглядає так, що є безліч тих, кого задовільняє поверхнева віра, хто готовий із цікавістю зробити кілька кроків у прекрасний світ християнства, однак мало є тих, хто годиться йти шляхом вузьким і тернистим, залишаючи позаду попередній спосіб життя, відкинувши його принади, повстаючи проти своєї волі, своїх страстей. Правдою є й те, що сучасній людині здобувати святість є значно важче, аніж колись. Сьогодні необхідно значно більше праці, боротьби, мужности і мудрости, щоб виростити і зберегти плід віри. Саме тому багатьох полонить спокуса байдужости у формі питання: „А навіщо воно мені?” Християни сучасности стають байдужими до того, що є об’явлене Господом – забувають про вічність, про те, що Бог став людиною для того, щоб людина стала богом і була вічно з Ним у Небі. Вся увага переходить виключно у земну площину життя. Саме тут розбудовується і вирує „життя”, звернене до упалої природи, для задоволення всім пошкодженим і викривленим, тому таке „життя” не є тим Життям, яке дарує Бог. Такий напрямок „розвитку” є фактичним відходом, полишенням християнства. Живучи у такому світі байдужости, нас може підстерігати ще одна спокуса – з погордою і засудом ставитись до людей збайдужілих, від чого нас застерігає святий Єфрем Сирійський, говорячи: „Коли недбалими побачиш людей, навіть які постаріли у монашестві, тоді мусиш бути дуже обережним, аби, по;перше, не піти їхнім шляхом і, по;друге, набувши стриманости, не виноситися перед ними, бо це значило б поступитися зарозумілості у перемозі над собою. Послухай, що сказано: Будь уважним до себе, ретельно оберігай свою душу”1. Можливо, у світлі саме нашої святости хтось покине свою байдужість до Бога і до ближнього… Ігор Явний Примітки: 1

Духовна спадщина святих Отців. Св.Єфрем Сирійський, „Місіонер”, т.2, Львів 2001, с.186.

7

Í Î Â È É ÏÎÃËßÄ ÍÀ ÏÎÁÀ×ÅÍÍß

Р

озгортаючи тему оманливих пропозицій постмодерного суспільства, особливої уваги заслуговує гостра і болюча, але притрушена пухнастим снігом, проблема побачень. Побачення, які за своєю природою мали би означати дещо глибший вимір стосунків між хлопцями та дівчатами, у сучасному розумінні більше схожі на несерйозну гру. Вони стали наче невід’ємною частиною життя підлітків. Зустрічі та розлучення відбуваються із шаленою швидкістю. А згодом звичайних побачень стає замало, ось і розпочинаються експерименти з фізичним аспектом стосунків. Властиво саме це щоденно пропагують сучасні мас;медія, постійно намагаючись пе; рекрутити наше світо; сприйняття. Варто відзначити, ці намагання не були і не є марними, вони реально досягли і продовжують досягати поставленої мети. І це буде відбуватися, допоки ми не заборонимо комусь мані; пулювати нами. Маю підозру, що більшість підлітків на запитання «для чого вам побачення?» гордо відповіла би: «Щоб краще пізнати свого партнера, перевірити, чи ми підходимо одне одному». Але якщо реально проаналізувати стосунки таких людей, то відповідь була б иншою: «Для того, щоб заспокоїти свій нестримний егоїзм і вгамувати ненаситний апетит пристрастей, який невпинно пробуджує і пропагує сучасне суспільство». Такі стосунки і такі побачення приносять лише тимчасовий і оманливий спокій, несвідоме взаємне задовольняння егоїзму і пристрастей. А вже незабаром настає розлучення, яке приносить зневіру і розчарування, почуття сорому та відчуття, наче нас використали і викинули. Тут хочу зауважити ще один вагомий нюанс. Сам Бог, коли створив людину, дав їй абсолютну свободу. У нас же, людей, чомусь розвивається погана звичка – привласнювати всіх і все. «Я маю книжку», – звучить цілком нормально. Жодних проблем. Якщо ми придбали чи нам подарували книжку, ми є її власником. Однак, «я маю дівчину (хлопця)», це 8

звучить «нормально» лише в контексті сучасного суспільства, яке кожному на вухо шепче свою заповідь: «живи так, щоб тобі було добре, про инше – не турбуйся». Важливо бачити відмінність між «я маю дівчину (хлопця)» і «в мене є дівчина (хлопець)». Відмінність ця полягає у змісті. Адже те, що «в мене є дівчина (хлопець)», абсолютно не означає, що вона мені належить і я можу використовувати її у власних цілях так, як мені заманеться. Правдива любов не хоче «мати когось» і не хоче «бути з кимось», а хоче «бути для когось». Зазіхання на посідання чийогось буття є неприпустимим для любови. Ще одна серйозна проблема, яку, на жаль, багато людей прак; тикують на своїй «шкірі» – це зведення всієї любови до банальних почуттів. Не забуваймо, що почуття – це один маленький вимір лю; бови. Але самі по собі вони нічого не варті. Для прикладу, якщо людина «відчуває» любов до бідних, але ніколи не допомагає їм і не виявляє милосердя, то чого варті такі почуття? Иншими словами, якщо ми відчу; ваємо якісь почуття до людини, але насправді намагаємося лише зро; бити її інструментом для задоволення власних цілей, то такі почуття не можуть називатися одним із вимірів любо; ви. З иншого боку, почуття вводять нас у сферу романтичних стосунків, де «все дуже гарно і гладко, немає ніяких проблем, випробувань»… Однак насправді романтичні стосунки поза подружжям приносять самі проблеми. Вони ведуть до близькости, але не обов’язково до шлюбу. Є дуже небезпечно дозволяти інтимність, не визначивши, наскільки ми є відданими одне одному. Розпочинаючи романтичні стосунки, ми даруємо себе иншій людині. Тож потрібно бути пильним і зберегти себе саме для тієї людини, яку для нас приготував Бог. Наступна проблема полягає в тому, що через побачення люди оминають стадію дружби в стосунках, а основою тих романтичних стосунків, які починаються з побачень, найчастіше є зовнішня привабливість. Відтак прокидаються і фізичні бажання, які зазвичай трактуються як любов. Романтичні стосунки ізолюють пару від взаємин з иншими людьми, весь світ відходить на задній план. Побачення відвертають молодих людей від їхнього найважливішого обов’язку – підготовки до

майбутнього. Молодь занедбує розвиток здібностей та обдарувань, «запускає» навчання… весь вільний час затрачається на беззмістовне фліртування. Дивно, але багато молодих людей завжди знайдуть час на те, щоб годину поговорити по телефону «ні про що», однак виділити п’ять хвилин «свого» часу для Бога – значно важче! Як надходить неділя, час для відпочинку і духовного збагачення, нагода для участи у Святій Літургії, то ми згадуємо, що «потрібно підготуватися до екзамену», а ось коли друзі запрошують нас на дискотеку, то «скільки можна вчитися?! Та ж колись потрібно відпочити!», – кажемо ми. Побачення створюють неприродне середовище для спостереження за характером иншої людини. Практично кожен, хто іде на побачення, намагається якнайкраще відрекомендуватися перед своїм обранцем. Інстинктивно ми намагаємося приховати свої недоліки, а це означає, що побачення створюють у нашій уяві обманливі враження про иншу людину. Виходить, що ми зустрічаємося і «любимо» людину, яку не знаємо! Однак слід визнати, що проблема не у самих побаченнях, а у тому, як світ їх трактує – як гру. Загалом, мабуть цілком справедливо ствердити: якщо ми не маємо серйозного наміру одружитися, то немає змісту починати побачення. Це не означає, що хлопець і дівчина, які вирішили зустрічатися, обов’язково повинні одружитися. Але це означає, що хлопець і дівчина можуть дати згоду одне одному на побачення лише тоді, коли цілком серйозно і свідомо бажають посвятити себе одне одному на все життя. Инакше, запитаймо себе, для чого ці побачення? Якщо ми не маємо наміру одружитися з цією людиною, то навіщо ж бавитися?! … Думаю, багато хто хотів би зараз сказати мені: «а як же тоді пізнавати один одного? Як перевірити, чи ми пара?». У відповідь дозволю собі припустити, що навіть старенькі люди, які по 60;80 років прожили разом у шлюбі, не знають до кінця одне одного. Кожна людина має своє буття, створене Богом, і кожне буття є зовсім иншим. Як би ми не старались, ми ніколи не зможемо до кінця пізнати чиєсь буття. Було би непогано спочатку пізнати і зрозуміти самого себе. Та справа не у тому, як ми знаємо один одного, а в тому, як ми готові прийняти себе такими, якими ми є і дарувати свою любов, незважаючи ні на що. Було би неправильно сказати, що пізнавати одне одного непотрібно. Це потрібно, але в розумний спосіб, який нікому не завдасть шкоди, нікого не зранить, який не примушує і не зобов’язує – через дружбу! Насправді багато людей просто не розуміють, який це великий скарб – дружба… але це инша тема.

сценарієм, і кожен актор просто грає свою роль. Але, на жаль, саме це часто заводить нас у блудні мрії, створює нам обманливий «шаблон любови», під який ми потім хочемо прирівняти реальне життя. Шкода, але чимало молодих наївних людей дивляться на шлюб як на прекрасне та романтичне відео. Такі люди думають, що шлюб – це одна чудова захоплююча мить, яка змінює иншу. А щоденні труднощі та непорозуміння назавжди вирізані з нього. Гірша проблема народжується при перегляді непристойного відео, що формує фіктивну модель стосунків, яку людина згодом зіставляє із сімейним життям. Відтак чоловік сприймає дружину так, як це робили «герої» порнофільму. На противагу цьому обману вчені довели: якщо б люди вели таке сексуальне життя, як це змальовують порнофільми, то в кращому випадку залишились би каліками… Коментарі тут зайві, варто просто кожному добре задуматись над цим… Мас;медія багато говорить про задоволення, яке приносять статеві стосунки, але нічого не говорить про ті страшні проблеми, які вони неодмінно ведуть за собою. Чому світ мовчить? Бо знання правди – неприбуткова справа: виробники контрацептивів та порнофільмів, які тісно співпрацюють, втратять ринки збуту; абортивні клініки та лікарні, що спеціалізуються з венеричних захворювань, втратять своїх клієнтів… Тут ніхто не думає про добробут суспільства і кожної людини зокрема. Щодо самих побачень, то, мабуть, неможливо накреслити якийсь шаблон, за яким усі мали би будувати свої стосунки, оскільки кожні стосунки, кожна любов будуть особливими. Єдине, що слід запам’ятати – це те, що не потрібно боятись ставити перед собою високі стандарти. Побачення – це не гра, а людина – не іграшка, життя у нас лише одне. Свідома людина ніколи не буде думати, що її любов є ідеальна, досконала, а буде завжди вчитися любити доти, доки буде жити. Мудра любов дочекається того часу, коли ми будемо готові присвятити своє життя иншому, а не бездумно розпочинатимемо романтичні стосунки… «Любов довготерпить, любов

Вернімось до пропозицій світу. Важко знайти таку молоду людину, яка б не бачила по телевізору романтичного фільму, де все іде гладко, де буднів немає, де кохання кінця;краю не знає, а суперечок просто не буває… ну звісно ж, які суперечки можуть бути, коли все іде за

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

9

свої апетити. Ревнощі перекреслюють любов. Ревнощі – це своєрідна клітка, в якій ми хочемо закритися з людиною, яку любимо, абсолютно обмежитися від всіх і всього. Щодо фізичної чистоти, про яку світ дуже багато говорить неправдиво, обмовляючи її… тут не можна «опускати планку» ані на сантиметр. Фізична чистота має дуже велике значення, однак пам’ятаймо, Бог хоче, щоб ми були чисті і незаплямовані найперше в своїх мотивах, думках та почуттях. «Ви чули, що було сказано: Не чини перелюбу. Я ж кажу вам, що кожний, хто погляне на жінку, аби пожадати її, той вже вчинив перелюб з нею у своїм серці» (Мт. 5,27;28).

милосердна, не заздрить, любов не величається, не гордиться, ані вередує, не шукає свого власного, не злоститься, не приписує зла, не радіє з несправедливости, а радіє з правди; все зносить, в усе вірить, усього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає…»

(1 Кор.,4;8) Та хоч як би людина не старалась, проблем уникнути, мабуть, не вдасться. Будуть незгоди і непорозуміння, закрадуться ревнощі, нагрянуть пристрасті і бажання… Але проблема – це ще не біда. Біда – це тоді, коли людина перестає боротися. Иншими словами, любов – це неначе ходьба по канату. Завжди потрібно бути пильним і балансувати, щоб не впасти. Коли хтось будує собі дім, то, безперечно, починає від фундаменту, а не від даху. Так і у стосунках важливо закласти добрий і міцний фундамент, а не починати з романтики. Ревнощі – це один із найп; отужніших руйнівників стосунків. Світ трактує ревнощі як зло, вчинене проти нас. Ми ж повинні розуміти, що ревнощі – це велике зло, яке ми чинимо иншому. Чому? Бо коли когось ревнуємо, то тим самим показуємо тій особі, що ми вважаємо її своєю власністю, річчю, якою ми задовольняємо 10

Завжди потрібно слідкувати, щоб мета і мотивація наших вчинків збігалися, инакше, будьмо певними, ми прямуємо у прірву. Не будемо мати заслуги перед Богом, якщо даємо жебраку милостиню, бажаючи тим самим показати иншим наше «добре серце». Один лише замисел може цілком змінити вартість вчинку. В той момент, коли людина починає думати тільки про себе – вона втрачає усе. Безумовно, що цих кілька абзаців не можуть до кінця розкрити всю глибину проблеми. Але вірю, що ці слова підштовхнули до роздумів. Головне – це бути тверезим у житті. Пам’ятаймо, диявол тільки й чекає моменту, коли ми розслабимось і перестанемо боротись, коли перестанемо «фільтрувати» усе те, що подає нам світ. Якщо змусити людину їсти все підряд: шоколад і м’ясо, недоварений суп і лушпиння… мабуть, ця людина матиме серйозні проблеми із здоров’ям. Якщо ми дозволимо світові «годувати» нас усім, чим завгодно, то залишитись здоровим буде практично неможливо… а нарікати тоді на Бога, який кожній людині дав розум і волю, ми не маємо жодного права. Володимир Чабан

Куди зникає наш час?

П

еред каміном, посередині кімнати, в інвалідному візку сиділа 75;річна бабуся. Жінка уважно дивилась на дрова, які догоряли – вона згадувала своє життя. Думками поринула у минуле. Крок за кроком, наскільки дозволяла пам’ять, вона переживала події із молодости. Раділа успіхам, які були в її житті, сумувала за тим, чого не вдалося зробити… Це була побожна жінка, добра матір, розумна і милосердна до ближніх християнка. Можливо, бабця була надто прискіпливою до себе, але після кожної події, яку згадувала, вона промовляла: «Якщо б я мала більше часу, я би зробила…», – і мріяла про те, скільки хорошого вона ще могла б зробити. «Якщо б я мав більше часу, то…» Знайомі слова, правда? Постмодерна доба, в якій ми живемо, кидає людству виклик. Зазіхає вона не на багато, але і не на мало – на наш час. Час – це життя, і не знаємо, скільки років нам призначено відбути на землі. Проте людина сама є господарем життя і може вільно розпо; ряджатись своїм часом.

Сучасне суспільство каже, що в кожного є свої цінності, які не можна ставити під сумнів, і що у кожного – власне розуміння важливости речей. Чому молодь має инші погляди на життя, ніж їх батьки? Сучасне покоління іде в ногу з часом, тому ідеї, якими керувались ще мама з татом, вже застарілі, це вже «не модно». А що

«модно»? Невже не модно добре вчитись, щоб стати кваліфікованим працівником? Не модно приділяти увагу рідним? Робити добрі вчинки, не чекаючи подяки? Справа в тому, що на це немає часу. Світ кольорових думок і різноманітних розваг не дає можливости об’єктивно оцінювати важливість речей і створює ілюзію, що найважливішим є те, що нам вигідно робити. Є речі, які ми робимо автоматично, не особливо задумуючись: їмо, спимо, дихаємо – це, так би мовити, природні процеси. Але деколи ми так само вмикаємо телевізор, слухаємо музику чи просто лежимо на канапі, нічого не роблячи, бо ця звичка у нас на рівні автоматизму. Зараз існує ціла індустрія розваг, яка з успіхом затягує людину будь;якого віку. Комп’ютерні технології дають можливість підліткові «реалізуватися» у віртуальній реальності. Противагою до нудних уроків стає приємно проведений час із друзями у комп’ютерному клубі. Так молода особистість віддаляється від науки.

побавлюсь…». Цей приклад показує, як нові модернізовані речі можуть відвернути нашу увагу, вкрасти наш час…

Дорослі люди, здавалось би, не хворіють на «віртуальні хвороби», однак настільки заклопотані роботою і буденними справами, що забувають про власних дітей, часто зводячи свої обов’язки до матеріяльного забезпечення сім’ї і… занедбують найголовніше – любов, яку діти так потребують! Усі знають гасло: «Діти – наше майбутнє». Цікаво… Спочатку більшість свого часу ми вкладаємо у навчання, бо знаємо, що це наше майбутнє, наша професія. Далі – життя, сірі будні. Будні, за якими часто забуваємо про наше «майбутнє». Чому не дбаємо про нього? Адже найбільше, чого дітям потрібно – це уваги і любови. Вони, як банк, який ніколи не збанкрутує. На старості літ батько і мати захочуть уваги і любови від своїх дітей. Чому ж дивуватися, якщо цього не буде? А хто їх мав навчити, якщо не самі батьки? Сніданок – робота – вечеря – сон. Якщо графік робочого дня відкоригуєте так, що з’явиться година для дітей – станете ідеальними для них. Їм багато не потрібно, лише відчувати батьківську турботу і тепло. …та у нас немає часу.

А скільки разів ми згадуємо про Бога упродовж дня? Молимось зранку, увечері? Чи хоч зробимо знак хреста, проїжджаючи повз церкву? Не знаю… Знаходимо час на все, що приносить нам радість і задоволення для тіла в життєвих буднях, але часу для того, що приносить заспокоєння і радість для душі – не маємо. Инколи можна почути таку фразу: «Я ще молодий, у мене багато справ, а молитись і ходити до церкви буду, коли вийду на пенсію». Але ж ми не на базарі, а Бог не продавець, який торгує раєм. Щоб заробити на вічне щастя, яке ніколи не минає, потрібно немало зусиль і… все;таки – часу. Хто може сказати, скільки йому відраховано?

Утім проблема не так у часі, бо з часом ми не можемо нічого зробити – він постійно «пливе», незважаючи ні на що. Проблема лише у нас і у тому, наскільки збалансовано і якісно ми його використовуємо. Слід розуміти, що з одного боку є добре, коли людина цілком посвячує себе якійсь справі, але з иншого – дуже погано, якщо через це вона жертвує чимось значно важливішим. Тому в таких питаннях завжди мусимо бути делікатними і розважливими. Немає часу навіть на Бога, бо ми наповнюємо його чимось непотрібним. «…Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай… а;а;а, – глибоко позіхає, прикриваючи рукою уста, молодий студент, – …але визволи нас від лукавого. Амінь». Хлопець піднімає ліву руку і дивиться на годинник, який показує 00 год. 15 хв. А в думках юнака проноситься: «Добре, відмучив цю молитву. Тепер «падаю» на телевізор… але ні, краще за комп’ютером

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

На жаль, потрібно погодитись, що це ще не найгірший варіянт молитви. Хлопець таки згадав про Бога, чи не єдиний раз за увесь день.

… «От халепа! Всі магазини зачинені, – думав чоловік, повертаючись з роботи, – дружині 30 років, а я без подарунка». Нічого, не трагедія, розумна жінка не розсердиться через подарунок, але важливо инше, – чоловік забув. Тиждень тому він чітко пам’ятав про цю дату, але тоді йому не хотілося іти в магазин, у нього був ще час. Можливо, хтось у цьому прикладі побачив невиконану обіцянку, незроблену вчасно роботу чи невиправдані сподівання… насправді тут можна прогледіти безліч учинків, які відкладалися на невизначений термін, навіть і наше спасіння. А причина – до безмежности проста: наше лінивство. Звичайно, приємніше провести час із друзями чи подивитись телевізор, ніж займатись роботою, яка вимагає зусиль. Якщо в когось життєве кредо «не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра», – такій людині можна лише поспівчувати і порадити: «поспішай жити…». Кожен повинен поспішати жити. Не знаємо ні дня, ні години, коли бо доведеться відповідати за власні вчинки. На Страшному суді нас запитають не лише про те, що ми зробили доброго за життя, а й про те, що ми мали можливість зробити доброго, а не зробили… Роман ГГаранджа аранджа 11

Життя занадто коротке, щоб його марнувати…

Н

ародилось дитятко. . . Дитинство, юність, молодість, навчання, сім’я, праця, а там вже і старість заглядає в очі, і мимоволі приходить до нас думка, що наближається той день, коли на останній сторінці життя буде написано: «Відійшов у вічність». У житті кожного є схід, народження, і захід – відхід до вічності. А як виглядає проміжок часу між першим і останнім, залежить: у дитинстві – від наших батьків і частково тих обставин, в яких ми ростемо і розвиваємось. Коли ж починаємо дорослішати і хочемо приймати рішення самостійно, тоді виникає бажання звільнитися з;під владного батьківського авторитету, ми готові всім навколо розповідати, що „я вже достатньо дорослий щоб мене пильнувати”. Принаймні тоді, коли у нас все гаразд. Але як легко в юності помилитися і зійти на манівці! Більшість сучасної молоді собі цього навіть не уявляє, бо у сучасному суспільстві існує переконання, що потрібно бути таким «як усі», щоб тебе приймало оточення. І як часто, живучи за таким принципом, молода особа відмовляється від тих моральних цінностей, прищеплених у дитинстві, і починає плисти за течією, радіючи з того, що тепер не відрізняється від инших. І тут виникає запитання: які цінності нам пропонує життя „на плаву”? Адже усім відомо, що коли позбудемось якоїсь речі – завжди на порожнє місце ставимо щось нове. Наше суперсучасне суспільство яке так заманює молодих людей в свої тенета, можна назвати ерою ігрових автоматів, комп’ютерних розваг, наркотиків, догоджання собі. І цей список симптомів хворобливости суспільства можна було би ще продовжувати. А що з перерахованого вище претендує на роль цінности? Замість любови – егоїзм, замість допомоги иншим – надзвичайна зайнятість, місце щирости і відданости зайняла корисливість. І це ще не все. Найбільшою проблемою є те, що більша частина людей уважає, що такий стиль життя є цілком нормальний. Аргументи? Якщо будеш слабким і надміру чуйним до инших, то не виживеш в цьому світі. І тому такі люди не звертають особливої уваги на методи, з допомогою яких прокладають собі шлях до кращого майбутнього. Часто навіть не помічають того, що йдуть до своєї мети по головах своїх ближніх, які так само хочуть бути щасливими, проте обрали инший шлях. Дуже часто такий стиль життя люди починають провадити ще в молодості. І так день за днем вона минає, у житті з’являється якась відносна стабільність, але нас далі несе за течією. . . Мабуть, кожен погодиться, що в житті не раз є такі хвилини, а то й великі періоди, коли життєві труднощі і проблеми так нас знесилюють, що опускаються руки, нічого не хочеться змінювати, боротися, а просто піддаєшся тій хвилі, яка тебе несе невідомо куди. Але ж однаково усім відомий і вислів, що безвихідних ситуацій не буває. Так само і всім тим, хто потрапив у пастку „князя світу цього” не потрібно себе жаліти, 12

кажучи, що «це понад мої сили». Ні, в жодному разі. Бог не дає таких труднощів!. Просто завжди слід пам’ятати, що без Бога в цьому житті ми нічого доброго зробити не можемо. Надійшов Великий піст – час, коли Господь в особливий спосіб лікує рани кожного, хто до Нього приходить. У євангелії від Матея Христос усіх закликає: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11,28). Тому, почувши цей заклик Ісуса, не зволікаймо з примиренням, почерпнімо від Нього сили, щоб уже не жити за принципом „так роблять усі”, але відважно крокувати дорогою святости. У цій дорозі в подіях щоденного життя, в труднощах, ми завжди зустрінемо Ісуса, який іде поруч з нами і завжди готовий допомогти, потрібно лише попросити. Звісно, буде нелегко відразу змінити старі звички на нові, почати по;иншому думати, відноситись до тих, хто поруч. . . І тут потрібно згадати, як ми в житті досягли того, що маємо зараз. Довго думати не доведеться – все здобувається наполегливістю… Тому хай кожен, незалежно від віку, освіти чи посади, перегляне історію свого життя і запитає себе: куди ж веде дорога, якою я йду зараз? Серед нас є багато і таких людей, які протягом року не звертають особливої уваги на те в якому стані знаходиться їхня душа. І лише коли приходить час посту, стараються трішки пригальмувати: стримуються від шкідливих звичок, частіше ідуть до церкви, приступають до Святих Таїн Покаяння і Євхаристії, роблять ще якісь постанови. Та, на жаль, із приходом радости свята Воскресіння Христового багато хто повертається до звиклого способу життя. І стається так, що дуже часто всі ті чесноти, які людина здобула з Божою допомогою під час Посту, тратить на протязі Світлого тижня. Можливо, читаючи цю статтю, хтось скаже – це написано про мене. Не знеохочуймося. Тільки завжди перед тим, як захочеться щось зробити, запитаймо себе: Чи я б це зробив (;ла), якби отут біля мене стояв і дивився Ісус?.. Народилось дитятко. . . Дитин; ство, юність, молодість, навчання, сім’я, праця, а там вже і старість заглядає в очі, і мимоволі приходить до нас думка, що наближається той день, коли на останній сторінці історії нашого життя буде написано: «Відійшов у віч; ність»… Якою ця вічність буде для кожного з нас – вирішувати нам, але робімо це вже сьогодні, бо життя занадто коротке, щоб його марнувати… Ярослав Кавка

Простір спілкування Четверта гілка влади... Або мас медія у нашому житті Засновник соціології Огюст Конт (1798 – 1857), досліджуючи питання, який чинник впливає на соціяльну динаміку (тобто що загалом робить суспільство таким, яким воно є), виділив три періоди в історії людства. На його думку, від первісних часів і до початку XIV ст. роль такого чинника виконувала релігія. До цього часу «світське» і «церковне» не було розділеним, а єдиним і неподільним. Тому релігія й визначала процеси, які відбувалися в суспільстві – лежала в основі культури, закону, зумовлювала моральні норми, згідно з нею формувалися погляди людей на світ. Наступний етап, який тривав до ХІХ століття, Конт називає метафізичним, віддаючи провідну роль філософії, мистецтву. Це було бажання розвивати нібито вільну думку, вільне мистецтво, проте водночас стало пошуком щастя, сенсу життя, втілення свого творчого начала вже поза вірою в Бога. Останній щабель – позитивізм, який бере початок від ХІХ ст., належить науці, зважаючи на значний науково технічний прогрес, внаслідок якого людина почала вірити у власну всемогутність, у можливість змінювати світ, вповні ним розпоряджатися. Далі цей визначний соціолог не прожив, та сучасні науковці, його послідовники, виділяють сьогодні вже четвертий чинник, який найбільше впливає на формування постмодерного суспільства, у якому ми з Вами живемо. Можливо, це когось здивує, та цю функцію тепер виконують засоби масової інформації. І саме про це ми розмовляли з п. Павлом Сковронським, директором мультимедійної студії «Свічадо». Пане Павле, якою є роль та місце мас медія у житті сучасної людини? Роль і місце ЗМІ у житті сучасної людини велике, адже за їхньою допомогою суспільство стає інформативним, обізнаним з багатьма новинами поточного дня та анонсами наступного. Говорити ж про те, що засоби масової інформації є корисними для людини чи не корисними – важко. Усі нові технології, які розвиваються, є лише засобами. Кожен з таких засобів дарований Богом і Ним допущений для нашого ужитку. На мою думку, залежить від людини, від її моральності як і в якому напрямку вона їх буде використовувати – чи для добра, чи для зла. Людина, зважаючи на свою природу

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

покликання до суспільного життя, завжди прагне отримувати якомога повнішу інформацію про соціяльний світ, у якому вона живе. Такий інформативний чинник дає можливість аналізу і змоги виявляти своє ставлення до тієї чи иншої події. Остаточно особа отримує перспективу впливати на події.

Якщо говорити про зло вживання цими засобами (використання їх у власних цілях як засоби маніпуляції людською свідомістю), то як це відбувається: спрямовано чи цей процес є всього навсього спонтанний?

Коли говоримо про вплив ЗМІ на наше життя, перше місце тут займає якість інформації, її правдивість і моральність. Важливим є звертати увагу на джерело походження, на автори чи компанію, яка стоїть за певною статтею чи репортажем. Ми повинні докладати всіх зусиль для навчання людей правильно сприймати і аналізувати згідно з моральними та етичними нормами все побачене, почуте чи прочитане.

Візьмімо, наприклад, зброю. У руках доброї людини вона стає захистом для багатьох, натомість в руках ворога несе зі собою смерть. Така ж ситуація зі ЗМІ. Політики використовують їх для здобуття електорату, бізнесмени – для проштовхування своїх продуктів на ринку, самі видання чи канали – для підняття свого рейтингу. Кожен із них, звичайно, маніпулює такими засобами, щоб досягти якнайкращого успіху. Не завжди така маніпуляція є 13

Павло Сковронський, випускник Тернопільської духовної семінарії. Закінчив Університет оо. Салезіян у Римі, факультет соціяльних комунікацій. Працював у прес&секретаріяті Тернопільської єпархії, згодом у Патріяршій катехитичній комісії з медіяпроектами. З кінця 2005 року є директором мультимедійної студії «Свічадо». На сьогодні, з розвитком каналів, з розвитком кількості медія, з можливістю придбати інформацію говорити про негативність ЗМІ дуже важко. Якщо є негативні чи неморальні програми, ми мусимо зробити все для того, щоби робити добрі програми, докладати зусиль до виготовлення християнських програм, виховних, публіцистичних. Ми маємо безліч прикладів людського життя, які засвідчують присутність Господа в нашому житті. А змогти ці свідчення перенести в русло медіяпростору – це наше завдання. правдивою і відкритою, не завжди несе відповідну мораль. Проте тут ми повертаємося до попереднього питання, а саме: до відповіді на нього. Багато чого залежить від самого суспільства, які настрої панують в суспільному світі, від людини, як вона сприймає інформацію, як реагує на неї. Існують цілі інститути, завданням яких є вивчення зворотної реакції людини на отриманий інформативний пакет. Ті ж інститути працюють і над вивченням потреб людини, за допомогою яких маніпулюється інформативним сектором. Кожен із них достеменно використовує всю зібрану інформацію. Ось чому тут варто розглядати два аспекти: самопливний розвиток, тобто своїми потребами суспільство витягає для себе інформацію і, з иншого боку, досить великий відсоток є впливу певних людей на маси, що відбувається цілеспрямовано. Сьогодні можна спостерегти тенденцію, що у процесі виховання майбутнього покоління – дітей, підлітків – важливе значення мають телебачення та комп’ютер. Який це має на молодь вплив? Звичайно, має вплив, тому що людина покликана бути суспільною істотою. Це означає, що для повноцінного розвитку вона повинна комунікувати з иншими людьми. Комп’ютеризація світу – Інтернет, телебачення – замикає людину в певні рамки, замикає саму в собі, обмежує від спілкування.

14

Також потрібно працювати над тим, щоб виховувати людей, починаючи з дитячого віку, як користуватися цими засобами; бо якщо цього не зробимо, то не досягнемо ніколи певного успіху. Це стосується моральної частини людини: подібно, як ми вчимо дитину розрізняти добро і зло, так само людина повинна собі усвідомити, що ця програма є погана, а ця – добра… Бо не можна стверджувати відсутність вибору, напр., супутникове телебачення, на якому можна переглядати сотні каналів. Між тими каналами є все: там дійно людина має вибір – від неморальних до релігійних каналів. Важливо працювати над тим, щоби вчити людей, як правильно використовувати ці засоби. Лише говорити про те, що сьогодні телебачення, радіо, комп’ютерні ігри мають великий негативний вплив – означає не шукати кореня того впливу, який знаходиться у самій людині, що у своїх вчинках є вільною. Вона обирає, як чинити – може піти до бару, але може піти і в театр; так само і з засобами масової інформації. Важливим елементом є навчити суспільство правил користування. Подібно з комп’ютерними іграми: якщо навчити дитину, що це повинно бути відпочинком, то, думаю, ігри не будуть шкідливими, але вони не можуть займати її основного часу. Якщо дитина знає, що повинна координувати свій час, тобто робити план на день, і має згідно з ним жити – ігри не стануть загрозою. Звичайно, йдеться вже про тематику ігор. Є серед них багато і добрих, які розвивають логічне мислення, певною мірою допомагаючи в розвитку. Але знову ж постає питання про навчання правил користування…

Ми розмовляли про вибір між добрим і гіршим. Відомо, що УГКЦ також робить свій вклад у розвиток цього «доброго» – кілька років тому був створений медіяценттр, який Ви зараз очолюєте… Наприкінці 2005 р. при видавництві «Свічадо» була створена ще одна структура «Мультимедійна студія «Свічадо». Це структура, яка займається виготовленням і випуском мультимедійної продукції, а саме: авдіо, відео, мультимедійних дисків та касет. Також стараємося закумулювати напрацювання, які вже раніше були видані окремими групами чи парохіяльними громадами, проте великого поширення не набули. Ми отримали всі ліцензії на право тиражування і поширення мультимедійної продукції, отож маємо можливість легально продукувати як музику, так і фільми. Студія офіційно зареєстрована у Львові, але весь виробничий відділ знаходиться у Тернополі, дякуючи преосвященному владиці Василю Семенюку, який люб’язно надав нам приміщення в новій будівлі Тернопільсько;Зборівської єпархії. Що вже вдалося зробити сьогодні та які плани ставите перед собою на майбутнє? Зараз ми маємо вже близько тридцяти різних видань. Дещо є повністю нашим напрацюванням, тобто проєкти, які ми робили від початку, від написання сценарію

до продукції диску. Одним із досить таких гарних проектів, які ми цього року зробили, був диск «Я чекаю тебе, Миколаю». Це музична авдіоказка для дітей, куди увійшли пісні про Миколая (можливо й такі, що їх ще ніхто не чув, бо були спеціально для цього написані) та різні зібрані легенди – найвідоміші і зовсім невідомі, але цікаві. Також – дитяча хресна дорога для дитини з мамою. Вона поділена на стації, де йдеться про страсті Христові та проблематику сучасного суспільства. Тут є і книжечка зі сценарієм, звідки можна почерпнути весь матеріал для катехитів, які б хотіли таку хресну дорогу, наприклад, з дітьми зробити в церкві. З авдіоматеріалів – зроблені монахами;студитами Літургія, акафісти, Вечірня, Утреня. Маємо і свої проєкти: «Про Твою любов» у виконанні гарного дівочого дуету, гурт «Благовіст» і инші. Видаємо серію науково;пізнавальних фільмів «Слідами Христа», «Павло – з Тарсу до світу». Видаємо фільм «Лавра», який робили монахи; студити. Купуємо в італійського видавництва «Пауліни» офіційні ліцензійні права на фільми і дублюємо їх українською мовою. Сьогодні вже закінчуємо третій фільм «Авраам». Фільми документальні, але досить цікаві. Є дитячі мультфільми – «10 Запо; відей Божих», «Притчі», «Життя Франциска», теж дубльовані українською мовою. Зі своїх фільмів – це «Тайни Втаємни; чення», які незабаром мають вийти. Маємо в планах диск, своєрідний відеопосібник для приготування до подружнього життя. Робимо Літургію для глухонімих, яка березні вже вийде у продаж. Спільно з комісією здоров’я працюємо над дидактичним матеріалом для праці з анонімними алкоголіками. Планів багато, на кожний з яких просимо Божого благословення і поступово втілюємо в життя.

Підготував Олег Овсяник

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

«Так» чи «ні» дошлюбним статевим відносинам Інтерв’ю з п. Ростисла вом Шимечком – докто ром богослов’я, викла дачем Українського като лицького університету, співпрацівником катехи тично педагогічного інституту УКУ.

С

ьогодні хочемо говорити про статеве життя до подружжя і, на противагу цьому, про дошлюбну чистоту. Як пояснює молодь свої вчинки у сфері статевости? Якщо запитати сьогодні молодих людей про їхнє бачення дошлюбних статевих відносин, то одне з найбільш поширених тверджень, яке серед них побутує є: «Всі це роблять!» Велика кількість молодих людей вдається до дошлюбних статевих відносин під впливом культури, пропагованої засобами масової інформації, котрі представляють це як норму поведінки. Инші ж під впливом лібералізму, секуляризму та постмодерної культури схильні думати: «Це моє тіло і моє життя, тому я роблю те, що хочу». Ще иншим є сором залишатись цнотливими, бо це вважається немодним серед ровесників. Якщо ж подивитись на проблематику глибше, то потрібно звернути увагу на деякі особливості. Кожна людина, а особливо молода, найбільше боїться однієї речі: того, що вона ніколи не буде люблена і не зможе любити. Ці страхи випливають з потреби 15

любови. Саме шукаючи любови, молоді люди часто звертаються до сексу, не розуміючи, що це не зовсім те, чого насправді прагнуть. Особливо це стосується дітей з невдалих сімей, котрі не відчували себе любленими у сім’ї і будуть шукати цього деінде. Важливо для них буде зрозуміти, що любов не дорівнює статевому співжиттю. Необхідно також згадати про инший механізм, котрий не стосується нашої теми. Кожний з нас потребує тривалих зв’язків, і молоді люди часто думають, що саме статеві зносини будуть гарантією їхніх тривалих зв’язків з іншою людиною. Однак, як показує статистика, на зміну такій думці часто приходить прикре розчарування. Яку поставу повинні зайняти старші стосовно цієї проблеми? Старше покоління часто говорить про розбещеність і неморальну поведінку молоді, нехтуючи при цьому питання статевого виховання. Не забуваймо, що молодь сьогодення живе у складних обставинах, у котрих їй часто важко зорієнтуватись і зробити правильне рішення. Легко є критикувати, натомість тяжко зробити щось, щоб виправити ситуацію. У нашому випадку – це виховувати молодь, підказувати їй правильний напрямок, бути поруч із готовністю підтримати на дорозі зросту до зрілости. Саме статеве виховання стає ключовим моментом у плеканні дошлюбної чистоти серед молоді. Проблемою є те, що батьки часто не знають, як говорити з дітьми про ці теми, не знають, про що говорити і як пояснити правильність тої чи иншої моральної постави. Деколи вони думають, що хтось инший повинен займатись вихованням їхній дітей у цій сфері. Як наслідок, діти залишаються один на один з важливими питаннями.

16

Цікавість штовхає їх до пошуку. Відповіді на актуальні питання вони часто отримують або «на вулиці», або з деморалізуючих друкованих видань, або з фільмів сумнівного морального змісту. Деколи допомога для молоді з боку держави у сфері статевого виховання проявляється у пропагуванні «безпечного сексу» і роздаванні протизаплідних засобів. Це є найпростіше, але чи дієве? Чи в такий спосіб ми насправді допомагаємо молоді, чи, можливо, навпаки штовхаємо їх на ці вчинки? Адже справа є набагато глибшою і серйознішою. Вартіснішим було б формувати молоду людину, допомогти їй зрозуміти значення і наслідки її вчинків, допомогти побачити у ближньому перш за все людину, з її гідністю, мріями і труднощами, а не партнера чи засіб для задоволення власних бажань. Наша молодь заслуговує, щоб ми трактували її серйозно, щоб бачили у ній людей, здатних до відповідальних рішень, а не дітей, яким для святого спокою треба дозволити бавитися улюбленими забавками, навіть якщо вони можуть бути вкрай небезпечними. Що, на вашу думку, можуть зробити саме батьки? Звичайно, що основна відповідальність лежить на батьках, хоча, без сумніву, з ними повинна співпрацювати і школа, і молодіжні організації, і Церква. Необхідним у цій сфері є допомогти дітям пізнати не частину правди, але цілу правду про людину, про її долю і призначення. Інформувати потрібно не тільки про явище, але доходити до його джерел. Саме батьки повинні пояснити дітям, що стать – це не лише джерело задоволення, але і покликання людини, дане самим Богом, і що його потрібно прийняти як дар та завдання. Відмінність статей вказує на відмінність завдань, даних Творцем, а отже і на відмінність стилів виховання. Виховання хлопця має бути скероване до

формування зрілого і відповідального чоловіка, опори і допомоги для жінки, авторитетного батька. Виховання дівчинки повинно відкрити їй таємницю великого призначення материнства. У цій перспективі важливо зрозуміти, що статеве дозрівання – це процес, котрий об’єднує різні аспекти життя: біологічний, фізіологічний, чуттєвий, духовний. Суттю статевого виховання є інтеграція статевої енергії з усією особистістю людини, зі світом почуттів, з її релігійним та духовним досвідом. Чому це важливо? Тому що ця енергія, котра не буде опанована і не служитиме любові і життю, повернеться проти людини, стаючи джерелом гніву, страху, почуття вини. Тому завданням молодої людини є опанувати власну статеву сферу і інтегрувати її з досвідом любови та відповідальности. Наслідком правильного статевого виховання буде гармонія, оскільки те, що було суперечливе і породжувало неспокій, займе своє місце. Необхідним є забезпечити молодь відповідною літературою про християнське бачення статевости, як також джерелами про біологічні і анатомічні знання. Важливо, щоб молода людина мала можливість розмовляти про різні питання, пов’язані зі статевістю, із кимось, хто є компетентний і кому може довіряти. Любови важко навчитись, лише слухаючи лекції і розповіді про досвід старших. Тому найбільше, що батьки можуть зробити у цій сфері для своїх дітей, це показати своїм прикладом, як вони люблять один одного. Чому молодь часто нехтує порадами старших про дошлюбну чистоту? Застерігаючи молодь щодо статевого співжиття до подружжя, батьки і на загал дорослі часто отримують поразку з огляду на те, що ставлять дітям негативні

моральні норми – заборони. Однак є загальновідомим, що заборона викликає у молоді опір, а навіть спротив. У такій ситуації молоді люди починають домагатися саме того, що їм забороняється, оскільки сприймають це як позбавлення себе якогось добра. Саме це почуття кривди потрібно усунути. Як це зробити? Заборона є складністю до того часу, доки молода людина не зрозуміє її цілі і значення. Тому потрібно показати молоді позитивну вартість статевої чистоти. Завданням батьків, вихователів, священиків є допомогти молоді зрозуміти, що кожна заборона стоїть на сторожі якоїсь вартости. Саме у цій перспективі потрібно пояснювати молоді Заповідь Божу «Не чужолож», котра стоїть на сторожі цнотливости. Цікавим відкриттям для молодої людини може буде пояснення того, що Бог, даючи цю заповідь, хотів захистити її від великих небезпек, пов’язаних з надужиттям і незрілим використанням статевої сфери, або перед гріхами проти чистоти: від безлічі венеричних захворювань, від ранньої і небажаної вагітности, від небезпеки і жахливих наслідків аборту, від почуття бути використаним, від різних психічних і душевних травм. . . Иншими словами, треба молоді навчитись бачити у Заповіді Божій дороговказ і засторогу перед небезпекою. Виконання Заповіді перестане бути важким у момент, коли людина зрозуміє, що переступаючи її – тратить якесь добро. Таке пояснення повинне бути зичливим і сповненим поваги. Тому приязнь і порозуміння, довіра і любов до дітей є найкращими середниками виховання у цій сфері. Не наказувати, а пояснювати, не страшити, а переконувати. Лише тоді, коли молода людина зрозуміє вартість і позитив дошлюбної чистоти і сама прийме рішення дотримуватись Заповіді, батьки можуть очікувати позитивних результатів.

Важливо, щоб молодь знала правду. Так, хлопець повинен почути, що справжній чоловік – це не той, котрий б’є рекорди з кількости статевих партнерок і веде вкрай розпусне життя, але особистість, котра вміє панувати над своїм тілом і брати відповідальність за свої вчинки. Так само дівчина повинна бути свідомою великого дару материнства, який є її покликанням, готуватись до того, щоб розділити цей дар з тим єдиним і вибраним, найкращим і найгіднішим – зі своїм чоловіком, з котрим приведе на світ дітей і виховає їх. Хлопець і дівчина, які заховують чистоту до подружжя, не є відсталими чи немодними. Вони є людьми, котрі свідомо роблять цей вибір, розуміючи, що властивим місцем для обдарування один одного радістю статевого співжиття є тільки подружжя. Звідки черпати сили молодій людині для збереження чистоти? Силу для цнотливого життя молода людина може черпати з віри. Віра у те, що Бог любить мене і саме з любови дав мені ці дороговкази, стане джерелом сили на шляху зросту і перемагання труднощів. Від кожного особисто залежить, чи він повірить Богові і трактуватиме свою статевість серйозно, пов’язуючи її з відповідальністю, з любов’ю і створенням сім’ї, з народженням і вихованням дітей чи, можливо, захоче шукати инших шляхів, вбачаючи у статевості вседозволеність і пошук задоволення бажань, «випробовуючи долю» та наражаючи себе і своїх ближніх на небезпеки, біль і терпіння, котрі є прямим наслідком гріха і віддаленням від дороги, вказаної Богом. Вибір кожен повинен зробити сам!!! Розмовляв Олександр ГГораль ораль

«Будьте святими, як Я святий» У Лазареву суботу (19 квітня) молодь Львівської архиєпархії матиме змогу відвідати монаші спільноти на наших теренах. Організаторами заходу «Будьте святими, як Я святий» є Молодіжна комісія та Комісія в справах монашества. Упродовж всього дня молоді люди матимуть екскурсії львівськими монастирями, де зможуть краще ознайомитись із богопосвяченим життям та харизмами монаших спільнот. Акція відбуватиметься в рамках святкування Дня молоді в єпархії та Року християнського покликання. Охочі взяти участь можуть зголоситися до 28 березня 2008 р. до секретаря Молодіжної комісії Мар’яни Яртим за тел.: 80966807294 або до офісу Молодіжної комісії за тел.: 261; 07;78. Молодіжна комісія Львівської архиєпархії

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

17

Дорога спасіння

АКТУАЛЬНІСТЬ БІБЛІЙНОЇ МУДРОСТИ «Тоді ти зрозумієш правду й справедливість, прямодушність і всяку путь добру, бо мудрість увійде в твоє серце, знання буде відрадою душі твоєї» (Прип. 2:9 10).

С

вяте Письмо – путівник до Бога для кожного практикуючого християнина. Ця книга завжди й усюди була в пошані з огляду на те, що насамперед є книгою спасіння, яка через натхненного автора доносить до людини Боже слово, слово Сотворителя й Управителя всього сущого. Нас оточує величезна кількість найрізноманітнішої інформації, тому ХХІ століття називають «інформаційним». З одного боку, це інформація корисна, здатна допомогти нам у повсякденному житті, а з иншого – дуже часто можемо натрапити на зайвий, хоча й привабливий витвір людської фантазії. Людина у ХХІ ст. стає наче кошиком, до якого часто потрапляє сміття, що здатне навіть докорінно змінити світогляд. Дуже важливо, щоб попри всі негаразди й шкідливі впливи «постмодерну» людина все ж таки реалізувала своє істинне покликання, і в цьому, без будь;яких заперечень, їй допоможе біблійна мудрість. Її застосування є надзвичайно потрібним у формуванні здорової, як духом, так і тілом, християнської цивілізації. Але чомусь стається так, що все важче й важче буває нести на своїх плечах хрест Спасителя, подібно як Симон з Киринеї. Багато скажуть, що зовсім непотрібно себе обтяжувати наукою якогось чоловіка з Палестини, який давно вже помер, дехто у своїй філософії буде вчити, що Бога немає, а вигадали Його слабкі, беззахисні люди, які не могли вижити під впливом могутньої влади, і тим самим шукали для себе певного сталого захисту. Часто забуваємо слова нашого Відкупителя, котрий говорив: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями

моїми» (Ів. 8:31;32). Більше, у ХІХ ст. популярним стає гасло: «Небо залишаємо ангелам, а ми хочемо раю на землі» (Ніцше), тобто, щоб спокусу повернути в закон, гріх;злочин у чесноту, занепад в успіх, фальш у правду… Усі ці помилки і привели до фатальних наслідків, якими заповнений сучасний світ: гомосексуальні шлюби, венеричні хвороби, вільні стосунки, аборти, психічні розлади… Іноді складається таке враження, що світ не розвивається, а навпаки деградує, принаймні з огляду на моральний аспект. Постає питання: що робити, де знайти вихід? Біблія закликає нас словами, щоб ми покірно приймали пересторогу Господнього мудреця, не тому, що це суха теорія, як може декому видатись, а тому, що це пережитий життєвий досвід. «Бо той, хто легковажить мудрістю і повчанням, – нещасний, і марна його надія, і труди безкорисні, та й діла без пожитку» (Мудр. 3:11). То чому ми так часто нехтуємо словами Бога? Стриманість, поміркованість, доброта. Ці чесноти чомусь все рідше прослідковуються у сучасному світі, а Святе Писання каже: «Хто живе чесно, той спасеться; а хто дорогами кривими ходить, той впаде в яму» (Прип. 28:18). Із цього стає зрозумілим, чому в наш час стільки зла, терпінь, несправедливости і жорстокої, лицемірної брехні. Ці життєві правди Господнього мудреця повинні стати нерозлучним провідником на життєвому шляху сучасної людини. Господь цінує вірність, володіння собою, самовиховання, послух (це для того, щоб виховувати в своєму серці царицю всіх чеснот – покору) і мужній характер. Людська воля слабка, особливо в наш час, коли з усіх боків чуємо безліч голосів, які пропонують свої «оригінальні» шляхи та способи для осягнення щастя. Проте ми так і не можемо вибрати того шляху, який вповні би влаштовував наші не менш «оригінальні» смаки, вподобання. Тут знову на допомогу спішить Господній мудрець: «Горе серцям боязливим і рукам охлялим, та й грішникові, який двома стежками ходить... Киньмося в Господні руки, а не в руки людськії. Бо яка Його велич, таке й Його милосердя» (Сир. 2:12,18). Цей 12 стишок є найбільш вдалим відображенням стану оманливих навчань сьогодення, проте, як зазначається у 18 стишку, лише Господня наука є правдивою і гідною до наслідування. Але якщо ти захитався на Божій дорозі і зійшов з неї, то мерщій встань і піди до небесного Батька, і проси в нього прощення, бо лише Він може це тобі дати. Зрозуміло, що кожен із нас не виховає характеру однаковим способом, бо не у всіх однакова вдача. Одні, наприклад, запальні, рухливі, веселі, инші ж вирізняються своєю сором’язливістю, вони спокійніші. Та для всіх найуспішнішим засобом у вихованні власного характеру корисним буде стримувати та опановувати набуті нахили – свої звички. Також важливо привчати свою волю до витривалости й терпеливости, що дозволить володіти

18

власною думкою, своїм словом і ділом – внутрішніми спонуками, пристрастями, пожаданнями, які досить часто – не від Господа. Без внутрішньої боротьби зі собою, зі своїми хибами й нахилами, ніхто не сформує характеру, що є дуже важливою умовою, яку ставить сучасний світ. Святе Письмо приходить до молодої людини з такою порадою: «Слухай, сину мій, і будь мудрий, справляй серце твоє на путь праву». (Прип. 23:19). Оці «повчання, – каже Господній мудрець, – приймай уже замолоду, то й знаходитимеш мудрість аж до сивини. Мов той орач або сіяч, приступай до неї і плодів її добрих очікуй» (Сир. 6:18;19). Як бачимо, характер й поведінку ізраїльського народу також гартує біблійна мудрість. Вагоме місце у літературі біблійної мудрости займають повчання і про доброту. У книзі Приповідок знаходимо такі слова: «Нехай доброта і вірність тебе не покидають, прив’яжи їх собі на шию, напиши їх на таблиці серця. Тим знайдеш ласку й доброзичливість в Божих очах і в людських» (Прип. 3:3;4). Дорога, що веде до Господа, це дорога невпинної боротьби проти нашої природи, схильної до зла. Доброта – одна з головних християнських засад, що ідентифікує людську особистість. Отже, відсутність доброти рівнозначне відсутності людини. Часто можна зауважити, що людина старається бути доброю. Підкреслюючи це, вона наче виставляє себе на показ, але чи ця вдаваність служитиме їй для вічного спасіння – важко сказати. Біблійна мудрість передбачила й такий розвиток подій, тому подає до роздумів цитату: «Хто чесно ходить, той ходить безпечно; хто крутить дорогою, той упіймається» (Прип. 10:9). Доброта в нас асоціюється насамперед із милосердям. Це, мабуть, пов’язано з тим, що того, хто дає милостиню, називають добрим. Святе Писання тісно пов’язує доброту з милосердям, воно вчить і подає приклад для наслідування наступним поколінням, коли

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

Його світло на наших дорогах …Роздуми після прочи тання книжки Івана Павла ІІ «Переступити поріг надії» у третю річницю відходу до вічности Понтифіка…

говорить: «Отож, сину мій, слухай мене, не відступай від слова уст моїх» (Прип. 5:7). Біблійна мудрість заохочує чинити добро, насамперед ділами милосердя: «Не кажи ближньому: „Йди геть, потім прийдеш, дам узавтра”, – коли є у тебе щось» (Прип. 3:28). Також Святе Письмо чітко нам окреслює Бога як справедливого суддю, що згідне з церковним вченням: «Прокляття Господа в домі злого, а житло праведника він благо; словляє» (Прип. 3:33). Зі сторінок Святого Письма можемо побачити, що кожна книга просякнута турботою Бога про людський рід. В книзі Ісуса Навина знаходимо уривок, де Господь до нього промовляє словами: «Нехай книга цього закону ніколи від твоїх уст не віддалиться, і розважатимеш над нею день і ніч, щоб пильно виконати все, що в ній написано; тоді бо матимеш успіх у твоїх справах і тоді буде тобі щастити» (Іс.Нав. 1:8). Без сумніву, ці слова стосуються і кожного з нас, кожного, кого відкупив своєю смертю на хресті Ісус, кожного, кому через Воскресіння Богочо; ловіка обіцяно вічне життя. Тож хай надія і сподівання Божих ласк завжди живуть у нашому серці, щоб ми могли із щирою вдячністю черпати Божу мудрість з невичерпного і життєдайного джерела – Святого Писання, яке допоможе нам розкрити Божий план спасіння людства. Ярослав Заричанський

Я

кщо поглянути на історію людства, то можна побачити, що люди, отримуючи все більший контроль над світом, щоразу більше віддаляються від Бога. Підтвердженням цього може служити наш час. Сьогодні, коли місце Бога займають все новіші винаходи, технології та науки, дуже бракує правильного трактування Божого Слова. Тому авторитет і постать Івана Павла ІІ набуває нового сприйняття і значення у ХХІ столітті. Є люди, які мають день народження, але вони не мають дня смерти, бо пам’ять про них живе в наших серцях, їхній дух живе серед нас. Одним із таких людей є Іван Павло ІІ, який привернув світ простотою, а тепло Його серця зібрало біля себе мільйони самотніх і тих які замерзли від самотности, і яким просто бракує тепла і розуміння. Це також була постать, яка зуміла привернути увагу мільйонів молодих сердець і стати їхнім провідником у цьому важкому світі. Чи молодь – справді на дія?. надія?. дія?... Найбільше варто звернути уваги на молодь, бо саме вона є тією, яку чимало людей вважають зіпсутою, але все ж покладають на неї багато надії. Молодь сьогодні… Яка вона і чого шукає? Якщо говорити коротко, то вона така, як завжди. Адже у людині є щось, що не підлягає змінам. Це може найбільше проявлятися замолоду. Проте вона є й иншою, бо у минулому її формували болісні переживання, війни. Говорячи про

19

молодість, слід завва; жити, що це не тільки певний період людського життя, якому відповідає визначена кількість років. Це даний кожній людині час і водночас завдання, яке вона повинна виконати за цей відтинок життя. Для прикладу – юнак з Євангелія. Він саме в цьому часі шукає відповіди на головні питання: молода людина шукає не тільки сенсу життя, але і його конкретного проєкту, за яким вона має будувати своє життя. Тому кожна людина, яка працює з молоддю, повинна ввійти у їхній світогляд та ідентифікувати себе щодо кожного хлопця чи дівчини, навіть більше, мусить побачити те, що істотне для молодости. Однак для впливу на молодь важливо, щоб наші слова мали вагу, яка з’явиться тоді, коли вказати молоді такий скарб, що ані міль не їсть його, ані хробак не точить. Помилковими є деякі твердження, що молодь не хоче, щоб її виправляли. Вона хоче, щоб говорили їй «так» чи «ні». Їй потрібні провідники. Бо зауваження з любов’ю подібне до сонячного промінчика, який освітлює життєву дорогу. Молодь потребує таких авторитетів, які б ходили всіма дорогами, якими вона простує. Важлива проблема молодости надзвичайно персоналістична. Це період поглиблення персоналізації людського життя. Це також той період, коли хлопці і дівчата усвідомлюють, що створені в житті одне для одного, з иншими і для инших. Тобто життя лише тоді має сенс, коли стає безкорисливим добром для когось. Саме з такого розуміння власне і походять усі покликання: священичі, монаші, покликання до життя у шлюбі. Звернімо наш духовний погляд на покликання до любови, адже воно є головним елементом контакту з молоддю. Вона як ніхто шукає розуміння і любови. Молодь треба готувати до шлюбу, треба їх учити любови. Святіший Отець казав, що будучи молодим священиком, він навчався любити людську любов, бо з неї народжується жива потреба для «прекрасної любови». Молодь завжди шукає у любові краси, хоче, щоб її любов була прекрасна. Навіть якщо молоді люди ідуть за спокусами сучасного світу, то всеодно в глибині серця прагнуть прекрасної і чистої любови. Зрештою, молодь знає, що такої любови їй ніхто не може дати, тільки Господь Бог. І тому теж готові піти за Христом, незважаючи на жертви, які можуть бути з цим пов’язані. Єпископ Рима всюди шукає молодь, і молодь шукає його. Та, власне, це не його шукають, а Христа, який знає, що у людині було (Ів. 2,25) і дає істинні відповіді. Коли це бувають вимогливі відповіді, молодь зовсім їх не сторониться, а навіть більше чекає на них.

Не боятися. боятися... . Святіший Отець почав свій понтифікат закликом, який і надалі звучить у світі широким відлунням: «Не бійтеся!». І заклик цей був скріплений тисячами візитів у найрізноманітніші куточки нашої землі, яку він зробив ніби трішки меншою і родинною, бо скрізь, де вимальовувалась ця постать, на людських обличчях з’являлась посмішка, а в серцях надія. Чи Святіший Отець не вважав, що серед різних інтерпретацій могла бути і така: багато людей потребують сьогодні почуття безпеки, прагнуть заохочення, щоб не боятись Євангелія? Для них Євангеліє є важким тому, що бачать в ньому не так визволення, як тягар вимог. Заклик не боятися ми повинні розуміти у дуже широкому вимірі. Адже це був заклик не тільки до людей, які стояли тоді на площі, але і до всіх людей – заклик до перемагання страху у сучасному світі. Понтифік вчить нас не боятися винаходів, які ми самі створили, які щоразу частіше стають для людини загрозою. Ми, врешті, не повинні боятися самих себе! Наша впевненість мусить бути пов’язана з правдою про Відкуплення. Адже у цій правді є найбільше утвердження цього «не бійтеся». Бог так полюбив світ, що і Сина свого Однородного дав, і цей Син залишився в історії людства як Відкупитель. Також євангелист Іван каже: «У темряві світло світить, і жодна темрява не в силі Його огорнути» (Ів. 1,5). Ми, як християни, повинні усвідомити для себе, що сила Ісусового хреста і воскресіння завжди більша від зла, якого людина може боятись. Дивлячись через призму часу, ми усвідомлюємо, що слова воскреслого Христа «Не бійтеся!» потрібні вкінці другого тисячоліття більше, ніж будь;коли! Ці слова потрібні народам після занепаду комуністичної імперії. Ці слова потрібні усім людям і народам світу. До їхньої свідомости має повернутися впевненість того, що існує Хтось, який тримає долі всього минаючого світу. Христос ніколи не зваблював своїх учнів і слухачів, але досить рішуче готував їх до всіляких труднощів. Коли той самий Христос говорить «Не бійтеся!», тими словами підтверджує усю правду Євангелія і всі вимоги, які тут поставлені. Також показує, що ці вимоги не є понад міру можливостей людини, тому якщо приймати їх у дусі віри, знаходяться таємничі сили для перемоги. Отож, прийняти вимоги Євангелія – значить побачити красу, задуману самим Богом. І з нашого серця ніколи не пропаде віра в те, що ми можемо бути щасливими від закону, бо він не як тягар, але як те, що допомагає прожити життя щасливо. Як каже ап. Павло: «Все мені можна, та не все корисно» (І Кр. 10,23). Відтак закон є не тим, що забороняє, але таким, який запобігає нещастю. У світлі всього сказаного нам Святішим Отцем треба зробити висновок, що у ситуації сучасної людини справді є менше приводів, щоб боятися Бога. Чи справді кожному християнинові не вартувало б увійти в «простір надії» і відкрити для себе, що Він нас любить?.. Іван Микитюк

20

Полеміка

АЛКОГОЛЬ І МИ В

іками лунають мудрі батьківські застереження проти вживання алкоголю – то голос Бога, який иноді достукується до свідомости залежного, то молитва, яка виходить із серця матері або дружини, які плачуть, випрошуючи навернення дорогої людини. У кожної людини, яка відчула потяг до алкоголю, є певні причини, які на неї впливають з різних боків, проте алкоголь залишає неприємні сліди на її репутації і веде до неминучої загибели. Розбита душа, болі тіла, передчасна старість і смерть, різні злочини із вбивством і самогубствами – це все жахливі супутники алкоголізму. Недаремно святий Григорій Богослов пише: «П’янство, тілесна любов, ревність і біс – рівні між собою. До кого вони прийшли, у того знищать розум». Так, опис цієї хвороби можна зустріти будь;де: у кожній газеті, по телебаченню, але більшість людей це все сприймає як нормальне явище. «Шейканемо, бейбі!», «Лонгер – шалений драйв!» та инші рекламні заклики суспільство чує кожного дня, але реакція на почуте – сміх! Проте у більшости сімей є особа, яка зловживала би алкоголем! Можливо знайдуться пояснення кожної ситуації, коли наша дитина приходить додому п’яна, але батьки не в силі щось їй сказати, тому що й самі випивають. Більше того, чи кожен із батьків пояснив синові чи доньці, що алкоголізм – це хвороба? Або чи доцільно батькам узагалі говорити на таку тему – адже постійно себе переконують: «Моя дитина не така, як всі инші, тому я можу спати спокійно!» Але каже Святе Письмо: «Все таємне колись стає явним». І коли;небудь батько чи мати будуть картати себе у глибині серця: «Я йому (їй) давала забагато свободи!» Роздумуючи над цією проблемою, дуже важко зрозуміти що стало причиною того, що українська нація займає перше місце в рейтингу инших країн світу за поширенням алкоголізму серед дітей і молоді. Те, що в Україні формується «пропите» і «прокурене» покоління, підтвердили результати опитувань, проведених громадською організацією «Батьківський клуб». Нове покоління вже не вибирає Pepsi. Неповнолітні українці вже давно вживають міцніші напої. Те, що Україна перетворюється в країну дітей, які швидкими темпами стають алкоголіками, свідчать численні опитування та дослідження.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

Коли у 112 підлітків із різних районів Києва попросили відповісти на питання, чи вживають вони алкогольні напої, 36% відповіли на нього позитивно. Не менш страшними були відповіді молодих людей на запитання, як часто вони беруть участь у «розпиванні пляшки». Виявилося, що серед тих дітей, котрі вживають алкоголь, 14% роблять це щоденно, 42% – не більше трьох разів на тиждень, 43% – не більше двох разів на місяць і 1% – «тільки під час великих свят». Що ж змушує українських дітей до зловживання алкоголем? Як виявилось, більшість підлітків ( 64%) п’ють «для хорошого настрою», 28% – «щоб підтримати компанію», 8% – «як можливість виділитися». Алкогольними напоями, які найчастіше вживають українські діти, являються: вино (37%), міцні алкогольні напої та пиво (по 29%) і слабоалкогольні напої (6%). Найчастіше підлітки п’ють в компаніях друзів – 84%, а також із дорослими ; 9%, і навіть із батьками – 7%1. Виходячи із таких цифр, майбутнє українців виглядає не дуже світлим. Якщо ситуацію не покращити найближчим часом, наша нація ризикує перетворитись із найбільш ліричної та душевної в націю сонних п’яниць і курців. Як це не важко читати, але дані опитувань говорять за себе! І найбільше, що дивує, це те, що не відбувається жодних кардинальних змін, оскільки алкоголь – один з найкращих видів бізнесу, який дає найбільші прибутки. У сучасному світі ті люди, які вибрали «кращу частку», тобто вирішили жити тверезо, досить часто зустрічаються із осудженням друзів, які вважають, що вживання алкогольних напоїв у компаніях є нешкідливою розвагою та відпочинком. Оскільки більшість людей у алкоголі бачить засіб для піднесення настрою та задоволення, то в наш час жодна вечірка, дискотека, випускний вечір та инші свята не обходяться без нього. Незрозумілою також є позиція батьків, які не приділяють достатньо уваги своїм дітям, оскільки повністю посвятилися накопиченню матеріяльних благ, і відсутність уваги компенсують грошима. Саме цим пояснюється відчуження у майбутньому дітей від своїх батьків. Ті стають спонсорами, а не виконують досконало свого батьківського обов’язку. Сьогодення переповнене різними подіями, які в тому чи иншому значенні примушують людей не тільки змінювати свою думку щодо певної речі, але й змінюють людину загалом. Моментами наше життя здається катастрофічним, і людина не знає, чого їй чекати наступної хвилини, не знає, до чого прикласти свої руки. А ще важче залишитись наодинці із собою, із своїми думками. Світ став настільки динамічним, що людина, попри те, щоб знайти собі хороше місце працевлаштування із високою зарплатнею, а також бути матеріяльно забезпеченою, ніколи не задумується про існування Бога. Тому однозначно можна стверджувати, що алкоголізм – це не лише діягноз, хвороба, але й 21

Літургійне богослов’я

спустошення душі, тому що люди свої проблеми намагаються розчинити в алкогольному напої. Про шкідливість алкогольних напоїв знає кожен, але можна стверджувати однозначно, що людина ніколи не покине пити, доки сама цього не захоче! Навіть якщо жінка перестане спілкуватись із своїм чоловіком, коли діти будуть вороже налаштовані проти свого батька – проблема не закінчиться! Навпаки, це лише викличе частіші походеньки до «друзів», щоб «напитися з горя». Якими б жахливими не були наслідки цього гріха – п’янства, не слід нікому насміхатися із проблем тієї людини, яка через це страждає, оскільки хто може запевнити себе в тому, що у майбутньому його чи когось із його близьких не спіткає подібна доля? Людей, які опинилися під впливом алкоголю, потрібно підтримувати, навіть якщо це діти, тому що погрозами і заборонами ще ніхто не досягав бажаної мети, а от любов’ю, співчуттям та милосердям потрібно зігрівати таку людину, і з певним часом вона відчує, що комусь потрібна, і цю хворобу сама залишить в минулому. Також батьки, які піклуватимуться своїми дітьми, ніколи не будуть мучити себе думками: «чим зараз займається моя дитина?», коли її не буде поряд. Найкращий засіб подолання будь;якої хвороби і зла загалом – це любов!!! Якщо в людському роді не буде хоча б трішки любови, тоді жодні инші чинники не зможуть допомогти близькій нам людині. Бог створив людину не для того, щоб вона шукала самозадоволення, але для того, щоб приносила радість ближнім, любила їх і любила Господа Бога. Якщо кожен із нас буде свідомий свого покликання на землі, його життя буде протікати у руслі любови до Бога і людей, то про чинники, які руйнують життя людини, ми не будемо говорити!!! Іван ГГлова лова Примітки: 1

http://rus.4post.com.ua/capital/66312.html

1

22

http://rus.4post.com.ua/capital/ 66312.html

Коли вживаємо слово «обряд», то маємо на увазі знаки богоспілкування, які містять в собі символіку, зміст та форму. Повне значення обряду присутнє лише тоді, коли у ньому усі ці три компоненти будуть тісно пов’язані з вірою. Слід наголосити, що не існує єдиного обрядового чинонаслідування. У багатьох виникає питання – чому? Колорит обряду існує завдяки різноманітності народів та їх ментальности. Тому існують різні обряди на абсолютно різних територіях. Для прикладу, існує гама з семи нот, проте їхня комбінація є настільки різноманітна, що можемо отримати будь;яку мелодію. Обряд як вияв зовнішнього богопочитання1 та його форма диктується, насамперед, нашою природою. Тому, що наші думки та відчуття виражаються природнім способом у нашій поведінці і, навпаки, наша поведінка і навколишнє середовище впливають на внутрішній світ.2 Все це є важливе тоді, коли буде присутнє найваж; ливіше в обряді, – віра, яка представляє світ нашого «буття» у вигляді форми та її символіки. Наприклад випадок, про який описує авва Доротей. Він говорить про символіку монашого одягу, про мантію без рукавів як нагадування про те, що ми «без рук», без самовільних дій: «…перед тим, як згрішити – вдарити чи вкрасти – подивись на свою одіж, […] щоб у цей момент вона нагадала тобі про обіти, які ти склав».3 Сутність обряду не у формі та не в символіці, хоча вони є дуже важливі, і про це мова буде йти далі. Справа в тім, що обряд у християн завжди творився навколо якоїсь практики, заснованої земною діяльністю Христа. Протягом років апостольська традиція не фіксує церемоніялу навколо конкретної практики. Перші християни намагались передати і зберегти все те, що робив Христос: ламання хліба (євхаристійна трапеза)4, проповідницька діяльність,

СУТНІСТЬ ОБРЯДУ

Ш

лях християнина – це постійний пошук, який проявляє себе двояко – чи то у зовнішньому волевиявленні, чи ж у внутрішньому діялозі раціонального мислення та чуттєвого сприйняття. Сам акт такого пошуку допомагає християнину пізнавати невідоме та непізнане і перейти від світу матеріяльного до світу ірраціонального. Цей факт допомагає сконцентрувати увагу на собі, на Богові та на посередникові – на обряді.

хрещення тощо. Усе це чітко відображає безцеремоніяльне життя перших християнських спільнот. Лише з ІV ст. починає розвиватись, досягнувши свого апогею у V ст., – т. зв. катедральний тип богослуження. Саме такий тип богослуження, з його пишнотою та церемоніями, витворив той обряд, який ми сьогодні, в приблизній формі можемо спостерігати на богослужіннях. Причиною виникнення такого стилю богослужень був розвиток богословської думки як захисту від єресей. Також вагомою причиною, яка стала поштовхом до розвитку подібного типу богослуження, є історичні та політичні події того часу. У богослужіннях неодноразово брав участь імператор Візантії. Його особу сприйми на рівні помазаника Господнього. Подібно, як старозавітні царі були помазаниками Бога, у Новому Завіті Христос – Син Божий і помазаник. В цьому ж руслі розвивалась думка про те, що імператор також є помазаником, якщо він охрещений. Це все спонукало до створення нових церемоніяльних чинонаслідувань, які повинні були мати форму та символ, оскільки імператор урочисто входив до храму як помазаник. Такий невеликий історичний екскурс допомагає краще зрозуміти важливість обряду, що підкреслював культову важливість особи Христа, яку на богослужінні часто втілював імператор. Водночас обряд з його формою було створено не для атеїстів, які через пишноту богослужінь мали би навертатись, але для віруючих, які мали би утверджуватись у своїй вірі та молитовній практиці5. Адже обряд несе в собі глибоку віру тих, які його чинять і, більше того, допомагають сіяти цю віру в инших. Проте існує вагома небезпека. Існує занадто тонка лінія між здоровим обрядом та фанатичним його виконуванням. Важливо їх розрізнити найперше у самому собі. Оскільки фанатичне сповідування обряду є пусте та

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

ганебне, не приносить жодної користи, а радше – руйнацію віри християнина. В тако; му випадку людина стає немовби фари; сеєм, яка сповідує закон, але його не розуміє, не відрізняє форми від змісту. Сутність обряду поля; гає у змісті, який ми вкладаємо своєю ві; рою. Від нього вже буде залежати форма, а від форми – символ. Це подібне до процесу малювання картини. На початку художникові потрібне натхнення та ідея, яку би він міг втілити в реальність. Тоді він малює ескіз і переносить цей ескіз на приготоване полотно. У кінцевому результаті є гарна картина, про яку художник готовий поділитись своїми переживаннями, говорити про те, що він у ній бачить. Подібно є з обрядом, який є своєрідним мистецтвом, що поєднує світ Бога та світ людини. Проте таке поєднання залежить від людського фактора, від того, наскільки вона (людина) прагне цього поєднання. Символ є не лише додатком до обряду чи поясненням його форми. Проте символіка в богослужіннях та у літургійному богослов’ї є однією з найваж; ливіших складових будь;якого чинонаслідування. Оскільки Христос вознісся, апостоли залишились лише з усним переданням, яке не мало в собі нічого, окрім сильної віри та символів. Ці символи проявлялись лише у заснованих Христом Таїнствах. Наприклад, у Хрещенні апостоли вбачали символ очищення від гріхів та нового народження у Святому Дусі6. Як у Таїнствах, так і в богослужбовій практиці символ завжди є присутній, оскільки він ніколи не описує, а завжди вказує на предмет7. Якщо обряд поєднує світ Бога і людини, то символ безпосередньо поєднує людину з Богом. Це своєрідне таїнство віри, яке постійно відбувається на богослужіннях, проте є часто

нерозпізнане через хворобу – гріх.

духовну

Обряд, який творився, видозмі; нювався та удосконалювався, існує для людини, яка ступила на дорогу боговгодного життя, для її життєвого шляху до святости. І він не є театральним дійством, що часто закидають сектанти чи атеїстичні науковці, але це Таїнство, яке зближує та спонукає двох осіб – людину та Бога – до діялогу. Так уможливлюється комунікація та пізнання. Розуміючи обряд, його сутність, завдання, тоді лише можливо зрозуміти та пізнати Бога, Його волю та роль у житті кожного. Тарас Сиділо, голова Літургійного відділу ПЦ «Еклезія»

Примітки 1

о. Ю. Катрій. Наша християнська традиція. Львів 2007, с. 14.

2

о. д;н А. Кураєв. Традиция. Догмат. Обряд, с. 85.

3

Авва Дорофей. Душеполезные научения и послания. Троице;Сергиева Лавра 1900, с. 33.

4

Ді. 2,46.

5

о. д;н А. Кураєв. Традиция. Догмат. Обряд, с. 89.

6

Пор. Ді. 2,38; Ів. 3,5.

7

о. д;н А. Кураєв. Традиция. Догмат. Обряд, с. 89.

23

Сторінками історії

Україна й українці без кордонів

Рамон Гнатишин

(Продовження) Важливим етапом становлення української громади у Канаді було бажання мати міцну спілку, яка би виступала важливим органом захисту та стала осередком культури і патріотизму. Поряд із Церквою – першим духовним центром іммігрантів, визрівала потреба у будівництві ширшої мережі організацій, спільнот, зборів. Причиною була необхідність об’єднання розсіяної української громади Канади на основі етнокультурних, духовних та патріотичних цінностей. Воднораз українці старались брати активну участь у полі; тичному житті країни. Принагідно можна згадати активність укра; їнців у канадському політичному житті, які були урядовими керів; никами окремих провін; цій. Зокрема Роман Романів, який був прем’єром Саскачевану протягом 1991;2001 рр., Рамон Гнатишин – член федерального Кабінету міністрів з 1979;1988 рр. і генерал;губернатор Канади в 1990;1995 рр. Канада – це мультикультурна країна, і важливо було для української громади зайняти свою нішу у формуванні загального курсу її розвитку, оскільки існувала певна прихована конкуренція між різними етнічними групами. Частими були конфлікти українців із англійськими та французькими етногрупами, які не сприймали наших земляків через те, що вони чужинці на їхній території. Такі реалії існували як на побутовому рівні, так і на рівні урядовому. Зі спогадів українців;старожилів довідуємось, що часом урядова політика була скерована на нехтування прав та свобод наших земляків. Але пізніші спроби українців довести свою важливість та актуальність у формуванні та розвитку Канади були позитивно сприйняті політичною елітою, оскільки вона побачила, що наш народ активний та досить швидко призвичаюється до законів та загального політичного вектора. Окрім того через діяльність патріотичних організацій наші земляки представили багатокультурній Канаді особливість та багатство української культури. Саме 24

цю «особливість» плекало одне з найбільших об’єднань – Конгрес Українців Канади (КУК). Консолідація великої кількости українських організацій дозволила виробити максимально чітку стратегію на витворення керівного органу, який би всебічно сприяв підтримці та розвитку українства у Канаді, чим власне і займався Конгрес. Перед створенням цього потужного органу був Комітет українців Канади (1940), який створено на спільній нараді найбільших тогочасних організацій: Братства українців; католиків, Союзу українців;самостійників, Українського національного об’єднання, Союзу гетьманців;державників та Союзу українських організацій. Світ того часу переживав Другу світову війну, яка зіткнула дві ідеології – диктатуру та демократію. Власне створення Конгресу стало важливим моментом у боротьбі проти загарбників. Такі почини уряд Канади вітав радо, оскільки він потребував єдности всього населення у спільній обороні внутрішніх справ Канади проти зовнішнього агресора. Подібно до визвольних змагань на території України у Канаді українці ставали на оборону інтересів своєї другої батьківщини проти гітлерівської Німеччини. Першими кроками Конгресу була активізація у висвітленні української проблеми в Канаді та в Європі з погляду українців;громадян Канади. Як вже згадувалось у попередній статті, такого типу об’єднання виношувало ідею життя України поза її межами, оскільки окупаційні режими Другої світової війни будь;яким чином намагалися стерти з світової мапи згадку про українців та їхню рідну територію. Особливо активною була діяльність у видавництві літератури та преси. Те, що було заборонено на Україні, у Канаді видавалось великими тиражами. І власне така діяльність стала важливим чинником у життєвості нашої культури, духовности та ідейности незалежної та соборної української держави. Висока інтелектуальність та культура формувалась у видатних навчальних закладах Канади. При університетах Канади створювались катедри, які вивчали історію, культуру слов’ян, побут та традиції українського народу. Українознавчі студії відкривались у Йоркському, Торонтському, Манітобському університетах та багатьох инших закладах, заснованих за ініціятивою самих українців. На перших порах це були вечірні та недільні школи, але згодом розрослись вони до ширшого академічного формату. Особливою увагою слід відзначити Інститут східнохристиянських студій імені Митрополита Андрея Шептицького в Оттаві, який став джерелом духовної формації, з якого виходили видатні теологи, котрі доклали багатьох зусиль до розвитку богословської думки Київської

Церкви. На такому ґрунті проростали паростки висококультурної еліти, багатої на національні скарби, яка в особливий спосіб в майбутньому спричинилась до будівництва незалежности української держави.

головний корпус Манітобського університету

Активною була діяльність Конгресу в урядовому крилі Канади, оскільки одним із важливих завдань було стати рупором проблем українців. Такий підхід, безперечно, був високо оцінений урядовцями Канади, оскільки позитивом вважалась наявність єдиної організованої етнічної одиниці у багатонаціональному середовищі. Поряд із цим існували соціяльні та культурні ініціятиви для українців Канади, програми на розвиток та підтримку української мови, зацікавленість у позитивній міжнародній дипломатії між Канадою та Україною. Із діяльности Конгресу було видно, що він став координатором суспільно;культурного побуту українців у Канаді, розвитку та підтримки громадських і державних установ. Це не означає, що така активність перекреслила роль Церкви як першоджерела активізації, навпаки діяльність Церкви та Конгресу гармонійно поєднувалась для загальнонаціонального розвитку молодого покоління на основі християнських цінностей та високої культури. Плідною була співпраця Конгресу з подібними організаціями инших національних меншин, які спільно виступали за права та свободи людини.

Отож, вектор українства у Канаді народився у церковних спільнотах та продовжився у моноліті Конгресу, який відігравав першу скрипку у становленні національних питань та культури на території Північної Америки. Тарас Семенюк (далі буде)

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

«Собор Святої Софії знак і символ незнищенности Божого храму на землі» Патріярх Йосиф Сліпий «Саме щось сумне завжди передує веселому. Завдяки «великому подвигу» Гітлера і радян ської влади реставратори можуть заробити сьогодні «на хліб». За XX ст. вороги зруйнували стільки цінностей, що тим самим заклали фундамент створення великої школи рестав раторів. І саме завдяки радянській владі ми можемо сьогодні провести реставрацію срібних Царських воріт іконостасу Софій ського собору в Києві. Вони були розрізані, розбиті для того, щоб переплавити, продати на Захід і купити свинець для виготовлення набоїв. Та не повинна була закінчитись на цьому історія такого шедевру мистецтва. Якраз зараз настав час, коли деякі люди захотіли повернути їх до життя». Такими роздумами на презентації фотовиставки «Реставрація срібних воріт іконостасу Софії Київської і польська школа реставрації пам’яток» поділився архітектор, керівник краківського відділу польської реставра торської фірми – Ян Павліцький, який також є координатором проєкту реставрації воріт з польського боку.

З

історії відомо, що від середини XVIII ст. до 1922 року головний іконостас Софійського собору в Києві прикрашали срібні Царські врата, які можна віднести до найкращих зразків українського ювелірного мистецтва XVIII ст. Вони були виготовлені впродовж 1747 ;1750 років на замовлення київських митрополитів Рафаїла Заборовського та Тимофія Щербицького відомими київськими золотарями Петром Волохом та Іваном Завадським за мідною моделлю Семена Тарана. Судячи з архівних джерел, Петру Волоху вже було 48 років, коли намісник Києво;Софійського катедрального собору Веніямин запропонував йому підписати контракт на 25

виготовлення Царських врат. На той час це був достатньо зрілий вік для золотарів. Золотарі, працюючи в несприятливих умовах зі шкідливими для здоров’я хімікатами, після 50 років припиняли займатися ремеслом. Історичні документи підтверджують той факт, що літні майстри иноді вписували в контракти прізвища своїх колег, які у разі їх смерти мали завершити роботу або відшкодувати замовникам збитки. Стає зрозумілим, чому відомий досвідчений Петро Волох, оформляючи на декілька років контракт з Софійським собором, вирішив залучити до роботи над Царськими вратами молодшого за віком майстра – Івана Завадовського. Срібні врата важили 6,5 пудів, а на позолоту було витрачено 120 золотих червінців. У 1922 році під час конфіскації церковних цінностей срібні врата вагою 104 кг вилучили з іконостасу, розрізали на частини для подальшого обміну на кулі. І так їх одвічне призначення – бути між людьми і Богом – повинно було перетворитись на зовсім протилежне: бути між людьми і злом. Їхня місія повинна була змінитись: замість створення миру – сприяти війні, замість створення нового духовного життя – нести смерть. Але, на щастя, цього не сталось. У 1940 році 11 фрагментів, які залишились від пам’ятки, передали з державного резервного валютного фонду до Києво;Печерського історико; культурного заповідника. До 70;х років про існування фрагментів Царських врат знали лише окремі музейні фахівці міста Києва. 10 січня 1984 року з фондів Києво;Печерського історико;культурного заповідника предмети повернулися до Державного архітектурно; історичного заповідника «Софія Київська». На жаль, вони були у дуже незадовільному стані, і тому одразу ж постало питання про їх реставрацію. Але перед цим потрібно було зробити великий обсяг робіт, пов’язаних з вивченням хімічного складу воріт, технологічними та конструктивними особливостями, характером ушкоджень тощо. Було створено схему; реконструкцію первісного вигляду Царських воріт. Виконавців реставраційних робіт обирали шляхом проведення конкурсу, повідомлення про який надіслали до реставраційних центрів Росії, Польщі, Німеччини. За його результатами створили проєкт реставрації та реконструкції Царських воріт Софійського собору, запропонований найстаршою 26

польською реставраторською фірмою ; Польські майстерні реставрації пам’яток старовини (ПМРПС А.Т.) з Варшави, на рахунку якої безліч відновлених культурних цінностей в багатьох країнах світу. З українського боку свій вклад до цієї благородної справи роблять працівники Львівського філіялу Національного науково;дослідного реставраційного центру України, а також громадська організація «Мистецький фонд імені короля Данила», основою діяльности яких є підтримка та реалізація важливих для України мистецьких проєктів, видання альбомів, каталогів та иншої літератури, популяризація духовних та творчих цінностей.

29 листопада 2007 року відбулася фотовиставка «Реставрація срібних воріт іконостасу Софії Київської і польська школа реставрації пам’яток», на якій було представлено фотографії пошкоджених плиток срібних врат перед реставрацією та фотографії тих самих плиток після першого етапу реставраторських робіт – очищення, вирівнювання і доповнення знищених місць. Як зазначив згадуваний Ян Павліцький: «Реставрація є надзвичайно цікавою, адже польські майстри зуміли відтворити цей процес максимально наближеним до оригінального: усі роботи проводяться з використанням технологій XVIII ст. та із застосуванням оригінальних знарядь – чеканів, котрі передавали з покоління в покоління польські золотарі. Одиноким відступом від

Це цікаво

ФОРМИ ХРЕСТА „Поза хрестом немає иншої драбини, щоб піднятися до неба” св. Роза Лімська

традиційної техніки були роботи, пов’язані з позолоченням, котрі колись виконувались вогневим методом і наражали ремісників на небезпечний вплив випарів ртуті. Процес реставрації триває півтора року, і уже в наступному році ми плануємо повернути ворота на їх історичне місце – до Софійського собору». «Узагалі, – зазначає співрозмовник, – польська школа реставраторів є дуже специфічною, бо «добрі люди» з усього на своєму шляху залишали пусте місце, в инших країнах це сприймали як благословення нового, будуючи нове. Поляки багато відновлювали, відбудовували втрачені міста. На сьогоднішній день в Польщі відбувся процес відбудови цілих міст, тоді, як в инших країнах деякі міста досі не відбудовані. І є надія, що до кінця світу цього завдяки таким «добрим людям» завжди буде робота для реставраторів». Указаній фотовиставці передувала четверта Міжнародна науково;практична конференція «Софійські читання ; 2007», під час якої науковці з України, Росії, Польщі і США заявили про нові відкриття у процесі реставрації, які змінюють погляд на історію собору. Наприклад, було знайдено світлину центральної бані Софійського собору 1930;х років, де прочитувався зроблений на арці ктиторський напис митрополита Петра Могили про початок будівництва собору в 1011 році. Ця знахідка стала вагомим підтвердженням концепції про виникнення собору в 1011 ; 1018 роках. Також нові дослідження фрески княжого портрета у центральній наві собору довели, що на ньому представлено сім’ю Володимира Хрестителя, а не Ярослава Мудрого, що свідчить про початок створення Софійського собору ще за часів саме Володимира Хрестителя. Нещодавно виявлені на стінах Софії графіті, які містять прямі дати 1022, 1033, 1036 рр., стали своєрідними «кам’яними аргументами» на користь запропонованого раннього датування собору. Можливо, саме ця реставрація Царських воріт і собору в цілому є справдженням частини слів зі заповіту Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого: «Цей Собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих. Нехай же оцей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження і побудови нових храмів на Рідній землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування!»

С

вятий Великий піст, який зветься також Чотиридесятниця, це одна з найдавніших і священних установ християнської релігії. Його називають Великим не стільки через тривалість, скільки через важливість і значення у житті Церкви й кожного християнина. В часі Великого посту віруючі християни намагаються більше розважати над страстями Господа нашого Ісуса Христа, бити покаянні поклони, приступати до Святого Таїнства Сповіді, постити, частіше відвідувати храм та більше молитись. Це час, коли людина пробує переосмислити своє життя, допомогти собі, побачивши помилки минулого. Це своєрідна зупинка для нового руху вперед, до воскресіння нового життя. Водночас, це час праці над собою в боротьбі з пристрастями через практику молитви та розважань, практику чеснотливого життя та добрих діл. У часі посту людина підсвідомо думає про смерть, водночас надіючись на життя вічне через святе воскресіння. Такий парадокс є властивий Великому посту і недарма, адже увесь піст нам говорить про муки та смерть нашого Спасителя через розп’яття на хресті. Так, саме особа Ісуса Христа та хрест, на якому Він був розп’ятий, є домінантними поняттями у пості. Для християн знак хреста є чимось страшним і водночас радісним. Сам хрест – це унікальна жертва Христа1, який є “…посередником між Богом та людьми”2. Через особу Ісуса Христа він став втіленням віри, надії та любови. Кожен розуміє, що хрест – це символ перемоги розп’ятого Сина Божого, воплоченого Слова, над смертю, а також, що це жахливе знаряддя тортур над людиною, який мав практичне застосування в римській імперії. Проте для християнської релігії хрест став символом перемоги, знаряддям знищення зла. Протягом усієї історії християни завжди йшли в бій під його знаменом, перемагали разом з ним. Такий охристиянізований погляд на хрест був і є пов’язаний із тим, що Месія, який висів на хресті, не був простою людиною, а Богом і чоловіком, себто в одному тілі, нероздільно та незлитно поєднались дві природи Христа3, які не змішуються між собою, але взаємодоповнюють одна одну. Навіть диявол, як про це згадує св. Йоан Дамаскин, помилився, вважаючи, що розп’ятий на хресті Христос – це лише людина. Як наслідок Христос своєю Божою природою обожествив хрест, знаряддя смерти, перетворивши його у символ перемоги, спасіння та надії на життя вічне.

Андріана Лучко

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

27

Хрест, як ми знаємо, це дві, збиті впоперек, балки. Проте, прогулюючись містом, можемо побачити храми із розмаїтими формами хреста. Слова про пошану святого хреста знаходимо, найперше, у 73;ому правилі VІ Вселенського Собору4. Саме це правило давало змогу християнам використовувати хрест у сакральному мистецтві. Однак цей Собор нічого не говорить нам про форму хреста. Виникає дискусійне питання, яка ж була і повинна бути форма хреста? Водночас, якщо існує розмаїття форм, то котра з них є правильна? Про хрест знаємо вже із перших віків християнства, у зв’язку з переслідуванням послідовників розп’ятого Спасителя, коли християни змушені були переховуватись, а також приховувати свої обряди. Відповідно, все це відобразилось на розвитку богослужбової практики та символіки. Крізь призму усіх цих переслідувань символіка перших християн стала відображенням догматики, Таїнств та словесних формул священною мовою, яка повинна була захистити ранньохристиянське вчення від різноманітних профанацій з боку агресії імперської влади5 . Отож, конкретно про рідкісні форми хреста та їх символічне значення: Найперше слід розглянути Т;подібний хрест. Отож, на південних та східних територіях римської імперії смертною карою для розбійників було знаряддя, яке застосовувалось ще за часів Мойсея і яке називали «єгипетським» хрестом. У європейських мовах він нагадував літеру «Т»6. «Якщо в християнських монограмах знаходиться літера „Т”, то ця буква розташована в такий спосіб, що була найбільш помітна з усіх літер, оскільки „Т” вважалася не тільки символом, але й самим зображенням хреста»7. Згідно з церковним переданням, такий хрест («Т») носив св. Антоній Великий, тому його ще називають «антонієвим»8. Ісус Христос – Переможець смерти! Христос – це Той, який постійно дарує життя! Подібно ми будемо повторювати ці слова в часі світлого воскресіння. Проте ще за життя цар Соломон своїми устами воздав хвалу Богу такими словами: «…хто Мене знайшов, той віднайшов життя«9. Вже з перших віків християнства для символічного зображення хреста використовувався знак, який би нагадував своєю формою хрест. Таким знаком був єгипетський єрогліф „анх”, який означав „життя”.10 Це дозволяло лише імпліцитно (приховано) говорити про Христа;Спасителя. Цей символ помітили археологи на Солунському написі ІІІ ст., у Римі в 230 р., а в Галлії – у 474 році11. Цікаво, що в печерах Претекстата були знайдені плити, які не мали жодного 28

напису, проте мали лише єдине зображення «якоря»12. Цей вид хреста має однакове значення із поданим вище, але певним чином є закодованим. Апостол Павло у своєму Посланні навчає, що християни мають можливість «…прийняти надію, що є перед нами [тобто хрест], яка для душі є немов якір безпечний і міцний».13 Цей «якір», за словами ап. Павла, символічно прикриває хрест від невірних, а вірним відкриває правдивий сенс як визволення від наслідку гріха14 . На цьому рисунку зображено знамениту монограму візантійського імператора Костянтина, що побачив такий знак на небі, ідучи до битви у Рим, і почув слова: «Із цим переможеш». Ця подія спричинилася до прийняття Костянтином християнства, а монограму він зробив своєю емблемою, що описує історик Євсевій Памфіл у своєму творі «Книга перша про життя блаженного царя Костянтина». Після перемоги імператор видав едикт, яким зупинив переслідування християн, а ця монограма стала і для християн символом перемоги та спасіння. Вона складається з двох перших літер слова Христос у грецькій мові – «Х» і «Р», зустрічається на монетах не тільки Костянтина, але й инших імператорів; її різьбили на надгробних плитах протягом п’яти століть, і також вона була зображена на фресках у печерах св. Сикста15. Ця монограма, за словами св. Юстина, служила знаменом Христа і мала велике значення в Римі. Грецька літера «Ро» відповідає першій літері латинського слова «Rех» (Цар) і знаходиться над літерою «Тау», що в свою чергу означає хрест. Разом ці літери символізують Царя;Христа. Тризубчаста монограма Христа віддавна означає сопричастя людини з Богом у Таїнстві Хрещення. Таким чином ми стаємо рибками Христовими16, потрапляємо до сітей Царства Небесного. Для прикладу можна навести древній пам’ятник скульптора Ентропія, на якому був висічений напис про прийняття ним хрещення, який закінчувався монограмою;тризубцем.17 За стародавнім звичаєм, як свідчать Горацій і Марціял, християни хрестовидно надрізали випечений хліб для його легшого ламання. Такий звичай існував на Сході ще задовго до Ісуса Христа.

Нам пишуть Учитель Церкви Климентій Александрійський влучно пояснює значення цього символу як знаку Божества: «Син Божий є нескінченним колом, в якому усі сили сходяться»18. (далі буде) Тарас Сиділо, голова літургійного відділу ПЦ „Еклезія” Примітки: 1

Катехизм Католицької Церкви, § 618.

2

І Тм. 2, 5.

3

о. П. Ґаладза. Літургійний образ Ісуса Христа у Східних та Західних церковних традиціях. // The Kyivan Church 2;3 (13;14) 2001, с. 82.

4

«Оскільки Животворящий Хрест явив нам спасіння, то належить нам […] вживати, якщо буде віддаватись, належним чином, ; честь Тому, через Якого ми спасенні від древнього гріхопадіння». Каноны, или книга правил, святых апостолов, святых Соборов, Вселенских и Поместных, и святых Отцов. Санкт;Петербург 2000, с. 92.

5 История развития формы креста. // «Жизнь вечная» 1997, с. 4.

6

А. С. Уваров. Христианская символика. Москва 1908, с. 76.

7

Там само, с. 81.

8

История развития формы креста, с. 5.

9

Прип. 8,35.

10

История развития формы креста, с. 5.

11

Там само, с. 6.

12

А. С. Уваров. Христианская символика, с. 114.

13

Євр. 6,18;19.

14

История развития формы креста, с. 6.

15

А. С. Уваров. Христианская символика, с. 85.

16

www.krotov.info/library/t/tertull/baptism.html#1;3.

17

А. С. Уваров. Христианская символика, с. 99.

18

История развития формы креста, с. 12.

Місійна секція Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці» Львівської духовної семінарії Святого Духа висловлює щиру подяку видавництвам «Свічадо» та «Місіонар», які надали щедру пожертву релігійної літератури для духовної поживи віруючих центральної та східної України.

ПІЗНАЙ ПІЗНАЙПРАВДУ ПРАВДУ№4 2007 №1(82) (84)вересень−жовтень січень−квітень 2008

Ñëàâà ²ñóñó Õðèñòó!!! Написати листа (статтю, чи роздуми — не знаю як назвати вірно) спонукав мене мій брат (він навчається у духовніій семінарії). Та й сам я хочу поділитися своєю радістю, розповісти про пережиття, але найперше – подякувати Богу за Його безконечне милосердя. Хоч, щиро кажучи, взявся за це діло з певним острахом, бо свідомий своєї нікчемності і гріховності... та все ж: хай Бог благословить! Мій батько Йосафат (4 роки, як упокоївся у Бозі), мама Ганна і я, Роман, — звичайнісінька християнська сім’я, що жила в умовах розвинутого... сатанізму. Тобто: в Бога ми вірили, до церкву ходили, хоч і рідко, і всі свята «святкували». Навіть під час служби в армії (м. Воронеж, 1978 р.) на запитання майора: «Может ты и в Бога веруешь?», — не завагався сказати: «Так, вірую». Як наслідок, через місяць вже служив в Хабаровську... але ж Господь охоронив від Афганістану!. Але наскільки при цьому всьому виконувалась заповідь: «Любитимеш Бога всім серцем своїм, всією душею своєю...» зараз судити не берусь. Тільки тепер поволеньки починаю розуміти: віра без любови – жалю гідна (хто вірить у Христа, але не любить Його – як паралітик: хіба ж це справжнє життя?). Любити Бога не вірячи в Нього – абсурд, але повірити і не зростати в любові – безум. У такій ситуації людина тяжко грішить, блудить і попадає в страшні єресі. Сатана міг би зловтішно сказати такій людині: «Мені смішно бачити тебе щонеділі в церкві. Годину часу ти «крижуючись» («хрестячись» прим. редактора) «служиш» Богові, а цілий тиждень, не покладаючи рук, працюєш на моїй ниві. Ти любиш горілку, куриш, матюкаєшся, лихословиш, крадеш, брешеш, лицеміриш... бо так само, як я, не любиш Бога». Проте є люди, яким не смакує горілка і тютюн, які не вміють брехати і красти, але, не полюбивши Ісуса, йдуть у різні секти. Все це виповнилось на моїй сім’ї. Сімнадцять років тому мама пішла в секту Свідків Єгови. Тато, як ревний християнин, силою намагався пояснити мамі «основні правди віри», для більшої ефективности вживши трохи алкоголю. У двокімнатній квартирі упродовж десяти років велася щоденна жахлива війна. Батько категорично не хотів мати нічого спільного з «сатаною», а мама втішалася «мучеництвом» за ім’я Бога і була переконана, що всіх нас приведе до Єгови. На той час я був одружений і мав трирічного сина. Хтозна, чи збереглась би моя сім’я в мирі і любові, якщо б Провидіння Боже і милосердя сестри монахині Модести (тітки моєї дружини) не дали нам окремої квартири (мама з татом залишились на 29

«фронтовій»). Щоб описати в деталях усе, що відбувалося між нами, не вистачило б і десяти журналів, але бачу своє завдання в иншому. Спробую відповісти на питання: чи можна наступати на голову змія сатани, чи потрібно це робити і в який спосіб? Організація «Свідки Єгови» досить потужна і впливова. У ній панує строга дисципліна. Рядові члени зобов’язані виконувати всі вказівки керівництва, а керівники все жорстко контролюють. Усі свідки постійно навчаються: читають Святе Письмо, багато цитат вивчають напам’ять, вправляються в театральному мистецтві, щоб таким чином впевнено і переконливо вербувати людей в свою організацію. Завжди охайні і «люб’язні», підходять у «овечих шкурах» і зводять багатьох. І все це робиться не з любови до Бога, а для здобуття результатів (кількості зведених душ). При цьому вони щиро переконані, що служать Богові. Сперечатися з ними або щось доводити – марна трата часу і здоров’я. Хоч багато людей вступають з ними в дискусії, намагаючись їх «навернути», та всі ці спроби – «як до стіни горохом». Що ж тоді, залишати їх сатані на поталу? Ні, і ще раз ні! Але людина, яка хоче навернути «свідка», повинна спочатку навернутися сама. Необхідно зректися свого «я» і цілковито віддатися Ісусові. Тільки Божа ласка, тільки Дух Святий здатний вчинити чудо і визволити душу «свідка» від лжесвідчення. Але про це ми повинні просити, просити постійно і наполегливо, терпеливо і з вірою, а головне – з великою любов’ю. Кілька років я молився приблизно так: «Боже, я – ніщо, а Ти всемогутній. Дай світла моїй мамі, хай прозріє в Твоїй істині. Я не знаю, як це станеться – Ти знаєш. Я не знаю, коли, не знаю, де – це відомо тільки Тобі. Зрештою, мені байдуже, де, коли і як це станеться, але я вірю, що Ти це зробиш!». «Я – цілковите ніщо» у цій справі, тому просив багатьох людей молитися за маму, за її прозріння. Молилася за це велика спільнота праведних душ на прощах в Зарваниці і Почаєві, Уневі і Маняві, на Хресних Дорогах Страдча, Крехова і Високого Замку. Просив про молитву отців василіян, студитів і редемптористів, просив падре Піо і преподобного Шарбеля... (легше сказати, кого не просив). Чудо не забарилося... Вже більше року ходимо з мамою до храму Божого, приймаючи Ісуса в Найсвятіших Тайнах. Благослови, Боже, всіх і кожного, хто долучився до цих молитов! Але повернімося до любови: «Хто не любить Господа Ісуса, хай буде проклятий» (1Кор.16,22). Ці слова апостола звернені до християн, тобто до людей, які визнають Христа. Але коли людина без лукавства може сказати: «Я люблю Ісуса»? Коли думки про Нього домінують над усіма иншими думками, коли розмови про Нього не втомлюють, а, навпаки, приносять радість, коли з нетерпінням очікують Його, якщо немає можливости самому побігти до Нього. Иншими словами – це безперестанна молитва і часте святе 30

Причастя. А про яку любов можна говорити, коли християнин сповідається причащається один раз на рік (чи навіть аж 5 разів!)? Щоб краще це зрозуміти, наведу кілька аналогій. Хтось дуже любить футбол, але дивиться його раз на рік, инший дуже любить гроші, але по зарплату йде один раз на рік, мама до безтями любить свою дитину, але хоче спілкуватися з нею... і. т. п. Ці міркування – чисто по людськи, але Боже надмилосердя приймає навіть таку крихту людської любови. Сатані про це відомо. Тому, створивши секту «свідків», він позбавив сотні тисяч християн спасіння. В організації святкують «спомин», що календарно збігається зі Страсною П’ятницею. На «спомині» ( як розповідала мама) люди передають одне одному (з рук у руки, не споживаючи – бо недостойні) хліб і вино, роздумуючи при цьому над страстями Ісуса Христа. Я часто запитував маму: «Хто і як освячував ці хліб і вино, і куди в кінцевому результаті все зникало, чи хто споживав?» Коли мама, набравшись відваги, запитала про це старійшину, то почула лаконічну відповідь: «Це, Ганю, не твоя справа». [...] Висновки робіть самі, а я принагідно хочу порекомендувати людям, які мають бажання «навернути» свідка: ніколи не ведіть дискусій з ним, не прийнявши Ісуса в Євхаристії, не починайте з ним розмови без благословення священика. А щоб було зрозуміліше, знову аналогія: на змію краще не наступати, а якщо наступати, то тільки у міцних чоботах, не босому. Ні, сам по собі «свідок» не кусючий, але дух, яким він промовляє до Вас – отруйний. Багато бо християн (а свого часу і я) вважають, що «вони нічого поганого не кажуть і не роблять». Але хіба може бути щось жахливішого для християнина, якщо він не приймає Ісуса?! Адже Ісус сказав так виразно: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є – той в Мені перебуває, а Я в ньому!» А тепер про молитву. На похорон до мого тата зібралася родина. Досить довго і терпляче я вислуховував різні міркування на зразок: «Якби Ганя не пішла в секту, Йосиф ще би жив. То все через нерви» і т. п. Врешті я вклякнув біля тата і почав молитву, сподіваючись на підтримку «всіх нас, православних християн». Приблизно за 3 години я «змовив» до десяти різних вервичок. А ще за якийсь час почув гіркі зітхання: «Ганя пішла в одну секту, а Ромко – в другу!» Розповідаю про це без тіні докору чи образ. Швидше як «юродивий» Христа ради волаю: «Людоньки, любіть молитву. Любіть святі і пресолодкі імена Ісуса, Марії! Не розлучайтеся з ними ніколи!!!» До науки одного священика «День, прожитий без Бога, є мертвим днем» я б додав: «Будь яка розмова чи праця є пустою, безвартісною, (мертвою!), якщо вона не наповнена Богом». І це стосується всіх і кожного, починаючи від президента держави до прибиральниці. «Без Бога – ні до порога!»

– це дуже добре знали наші прадіди, хоч були неграмотні. Дай, Боже, і нам, таким освіченим,

Поезія дипломованим, збагнути цю мудрість! Ще один красномовний приклад. Майже до всіх людей я звертаюся з привітанням «Слава Ісусу Христу!» І инколи чую: «Отче, а з якої ви парафії?». А почувши, що я звичайнісінький слюсар, знизують плечима. Дивна річ: ми здатні годинами «теревенити» про відомих політиків, спортсменів, артистів, до безконечности дивитися телесеріали і т. п., але соромимося прославляти нашого Творця і Спасителя, вважаючи, що достатньо раз на тиждень (це в кращому випадку) «сходити» до церкви. І тут нам слід повчитися в «свідків». Що таке молитва? Навіть атеїст скаже: «це розмова Богом». І це правильно, але з иншого боку – якщо християнин зі задоволенням подивився бойовик або порнографічний фільм – він відслужив «літургію» сатані (духу вбивства, ненависти і розпусти). А якщо людина і дня не може обійтись без телевізора, то це звичайнісіньке ідолопоклонство. Кажуть, що по телевізору показують і корисні речі. Можливо, але я так не думаю. Одного разу мене спокусила дружина, кажучи: «Подивись, яка гарна передача». Подививсь. Показували, як одна американка мала чудову роботу в дельфінарії, як щасливо вона вийшла заміж, але найголовніше, – як готувалася стати матір’ю, і врешті стала нею. Розповідалося про те, з якою турботою і любов’ю ставились до неї співробітники, лікарі, друзі, чоловік і... дельфіни. Кажучи по простому, були створені «райські» умови і ідеальні стосунки: чоловік жінка дитина оточуючі (не знаю що первинне). Багато могли б сказати: «Побільше би таких фільмів». А я, як юродивий, кажу: «Бісівське те кіно!». Там цілковито не було місця для Бога. Абсолютно все вирішували люди, навіть дельфіни, але не Ісус! (Якщо ж я чогось не розчув чи пропустив, скажімо, обряд вінчання або хрещення (може про це в другій серії), то прошу пробачення за дезінформацію). Розумієте, подивившись десяток таких «зразкових» фільмів, можна дійти висновку, що рай можна створити без Бога, що дитина – всього лише плід любови чоловіка і жінки, але не найцінніший дар Божий, що щасливі пологи – це професіоналізм медиків, а не Боже благовоління і т. д. Не буду більше втомлювати Вас своєю писаниною, хоча думок в голові роїться ще на п’ять таких листів. А друкувати цей чи ні – воля Божа і Ваша. Простіть за помилки в письмі і думках: «Хай праведний по доброму б’є мене і виправляє...». А Ви зробити це можете за тел. 293 52 48. Хай Бог благословить Вас і Вашу працю, а Матінка Божа хай провадить. З братньою любов’ю Роман Коцур

ГЕТСИМАНСЬКИЙ САД «...Він (Христос) припав до землі й почав молитися» (Мр. 14,35). Останню вечерю із учнями їв, Останню в душевному, дружньому колі, І взяв їх з собою за місто, в гаї, Щоб там помолитись на волі;роздоллі. Пройшли кришталевий потічок Кедрон, Де сад Гетсиманський шепоче дрімучий, Отінює вітами й кличе у сон Усіх, хто в дорозі, в тривозі, хто в муці. Сказав їм Христос: «Аж до смерті, до сліз, Сумує у Мене душа моя дуже, Ви ж, браття, моліться, щоб ворог ваш, біс, В спокусу не вверг ваше серце недуже... Не спіть, хоч душа в вас — гранітова синь, Та тіло у вас неміцне та смертельне...» Й подавсь Він на відстань, як каменем кинь, Від друзів своїх, що тривожились вельми. І став Він молитись, жахався в журбі, Страждав, як Людина, благаючи Бога: «Мій Отче, коли це можливо Тобі, Хай мимо проходить ця чаша;тривога, Хай чаші;отрути тієї не п’ю, Та хай не моя, а Твоя буде воля!...» І впав Він на землю, неначе в бою, Молився до сьомого поту, до болю. І краплі черлені на землю спливли, Кривавого поту з чола на стежину. За світ весь молився, за гріх весь моливсь Й за тих, що за віру горюють і гинуть... Та ось зашуміли з;під неба вітри, І ангел з висот прилетів, наче птиця, Христу він потіхи слова говорив І крилами втер закривавлені лиця. Покріплений ангелом, став із колін, Відважно на смерть Він розкрилював груди: Йому йде настрічу і зрада, і тлін, Ворожа мчить тінь нечестивого Юди... Та вранці, як світ вкриє мряка густа, Повіситься Юда в розпуці безсилій – А Бог наш, Христос наш, воскресне з хреста, За три дні із мертвих у славі та в силі!

Слава Ісусу Христу! Слава навіки Богу!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №1 (84) січень−квітень 2008

о. Роман Дурбак (1914 1995)

31

Радіо «Воскресіння» У щоденних випусках: інтерв’ю з єпископами, священиками різних конфесій, відомими релігійними та суспільними діячами; репортажі з непересічних подій життя Церкви; духовні повчання, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, Святі Тайни, радіоверсії сучасних богословських праць; знайомство з літургічним роком; розповіді про мистецтво іконопису, сакральну архітектуру, церковний спів та музику СЛУХАЙТЕ РАДІО «ВОСКРЕСІННЯ» Перша програма У країнського ра діо Радіо «Еко;FM» Українського радіо Понеділок 23.10 год. Пн;Пт 7.00 год.; Сб, Нд ;7.00, 17,00 Радіо «Західна Столиця» Вівторок 21.30 год. Четвер 22.30 год. Середа 14.40 год. Субота 15.40 год. Неділя 8.40 год. У мережі інтернет: http//www.rr.lviv.ua Наша аадреса: дреса: вул. Євгена Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна Тел.: (0322) 74;23;03, факс: 297;08;75

Актуально – Пізнавально – Весело і завше з 8 до 9 години ранку на радіо «Львівська Хвиля», щонеділі ви маєте нагоду провести свої духовні мандри у релігійній передачі «Духовна мандрівка». Найгарячіші новини з релігійного світу світу,, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в духовній мандрівці разом із студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Ґері Чепмен П’ять мов любови у подружжі Буває, ми запитуємо себе: «Чому він (вона) мене не розуміє, невже я розмовляю іншою мовою?» Психолог Ґері Чепмен вважає, що так воно і є. Користуючись власним тридцятилітнім досвідом родинного порадництва та напрацюваннями інших видатних психологів, він виділив п’ять головних способів вираження своїх почуттів, які є ключем до щастя й розуміння у подружжі. «Свічадо» також пропонує інші книги цього автора: · Ґері Чепмен «П’ять мов любови у підлітків» · Ґері Чепмен і Рос Кемпбел «П’ять мов любови до дітей»

Ціна книги: 19.90 грн. Придбати книгу можна: 1) скориставшись послугою “Книга поштою”, надіславши замовлення на адресу: а/с 808, м. Львів, 79008, 2) за допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com, 3) телефоном (032)297 16 33, 4) У крамниці “Свічадо”: * м. Львів, вул. Лисенка, 2 * м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. “Контрактова площа”.

При замовленні книг на суму 50 грн. і більше поштові витрати оплачує видавництво. Вартість пересилання коштів оплачує покупець.

32