Від себе не втекти ... by K.I.S. Publishing

Роман відзначений Ґонкурівською премією ліцеїстів 2008 року.

Короткі речення — без розпатякувань, без патетики, без словесних кучерів. Коротко і ясно. Як того вимагає сучасне життя з його інтенсивним ритмом. Як того вимагає читач, якого не потрібно повчати. Це як знамените «маленьке чорне плаття від Шанель». Стилістика «Блискучого майбутнього» — саме така. Марина Гримич

Катрін Кюссе

БЛИСКУЧЕ МАЙБУТНЄ

1958 року, всупереч батькам, Елена одружується з Яковом, євреєм. Вона здійснює свою мрію: залишає комуністичну й антисемітську Румунію та емігрує до США в сподіваннях блискучого майбутнього. Вона прибирає нове ім’я, Елен, і рве зі своїм минулим. Але через двадцять років її спіткає нова, непідвладна їй реальність: син, заради якого вона всім пожертвувала, проти волі батьків одружується з француженкою. Невже він поїде від них до Франції? Елен не подобається невістка, яку вона вважає егоїстичною і зухвалою. Марі ж боїться свекрухи, за мовчанням якої ховається дедалі більша ворожість. Усе розділяє двох жінок: походження, цінності, суперечка за одного чоловіка. Проте між ними починає виникати якийсь зв’язок.

Катрін Кюссе

БЛИСКУЧЕ МАЙБУТНЄ

Блискуче майбутнє

Catherine Cusset

UN BRILLANT AVENIR

Катрін Кюссе

БЛИСКУЧЕ МАЙБУТНЄ Переклала з французької Марина Марченко

«К.І.С.» Київ 2017

ББК 84.4 Фр К99

Катрін Кюссе К99 Блискуче майбутнє. — К.: «К.І.С.», 2017. — 328 с. ISBN 978-617-684-168-5 «Блискуче майбутнє» — це романтична мозаїка, де змішались післявоєнна Румунія, Ізраїль 70-х і «американська мрія». Елена народилась у Бессарабії, але рятуючись від Радянського Союзу, її сім’я емігрувала до Румунії. Дівчина закохується в Якова, та він єврей, і батьки забороняють їм зустрічатися. Елена зрештою одружується і здійснює свою мрію — залишає комуністичну антисемітську Румунію. Подружжя емігруює до Ізраїлю, де війна погрожує забрати їхнього єдиного сина. Вони тікають далі, долають чимало перешкод, починають життя з нуля в Нью-Йорку. І коли «блискуче майбутнє» сина, здається, забезпечено, з’являється нова загроза — невістка… ББК 84.4 Фр

Переклала з французької Марина Марченко Cet ouvrage a bénéficié des soutien du Programme d’aide à la publication SKOVORODA de l’Ambassade de France en Ukraine. Це видання було здійснене за підтримки Програми сприяння видавничій справі СКОВОРОДА Посольства Франції в Україні. Фото на обкладинці: Trifari Bird in Flight Brooch.

ISBN 978-617-684-168-5

Пам’яті Джона Дженкінса (уродженого Берковічі) та Рубена Берковіца Жеромові Корнетту, 1969-2008 Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.* Анн, Владові та Клер

«Альбатрос» Шарль Бодлер (1821–1867), переклад Миколи Терещенка.

Мені дедалі більше здається, що часу зовсім немає, натомість є тільки простори, що нашаровуються один на одного [...], що живі та мертві можуть за бажанням переходити один до одного, і що більше я про це розмірковую, то більше мені здається, що ми, ще живі, видаємося мертвим нереальними істотами. В. Ґ. Зебальд, «Аустерліц»

Перша частина

ДОЧКА

Розділ 1 2003 ТІЛЬКИ ТИША

лен розгортає надувний матрац і чує, як Яків зливає воду і відчиняє двері ванної кімнати. Вона зводить погляд і бачить свого чоловіка в цій його сіро-білій смугастій піжамі: він стоїть на вході до вітальні та дивиться на неї. Це її дратує. Не тому, що він не пропонує допомогти — надути матрац неважко, а Яків зробився такий незграбний, що краще обійтися без його допомоги — а тому, що не запитує про те, що його вочевидь муляє: чому дружина вкладається у вітальні? Вона теж мовчатиме. Він іще здатний вимовити три слова. Вона не запитує також, чи випив він ліки, що вона залишила на стійці в кухні зі склянкою води. Якщо раз пропустить, нехай. Не помре. Часом вона вже не може більше думати за двох, говорити, робити. Їй доводиться виймати з оболонки його двадцять чотири щоденні пігулки, і вона мусить нагадувати йому проковтнути їх. Сьогодні він знову забув забрати пошту. Вона терпляче чекала три дні, частіше натякаючи на рахунки до сплати. Марно. Коли поштова скринька сповнилася, вона зрештою сказала йому. Він вибачився, та це нічого не міняє. Це не тільки хвороба і вік. Сімдесят два роки — не такий уже й старий. Та він більше не робить ані найменшого зусилля. І стає дедалі гірше. Вона не хоче про це думати. Це надто сумно. 9

Вона натискає на кнопку, і ліжко повільно надувається під гуготіння мотора. Яків і далі дивиться на неї, з опущеними плечима, обвислими руками, застиглий, наче соляний стовп. Він, мабуть, думає, що вона сердиться через пошту або через те, що він заважав їй спати минулої ночі, десять разів навідавши туалет. Або запитує себе, що ще він міг забути. Невелике хвилювання струсоне його нейрони, від цього гірше не буде. Тим більше, що коли він хоче знати, йому варто тільки спитати: «Лєнуш, чому ти лягаєш сьогодні тут?» Вона йому одразу ж відповість, ласкаво, і він побачить, що це не через нього. Вона не гнівається на нього. Певна річ, це не його провина, що він хворий. Вона тільки хоче, щоб він зробив маленьке зусилля. Малесеньке, хоч найменше. Коли вона підводить очі, Якова вже немає. Він пішов мовчки. Принаймні, вона не чула, щоб він сказав їй добраніч. Двері ванної кімнати знову зачиняються. Злив шумить уже вдруге, менше, ніж за десять хвилин. Вона закінчує надувати матрац, стелить простирадла і ковдру, тоді виходить на терасу. Крізь штору їй видно, що світло у спальні вимкнено. Яків, мабуть, спить. Він легко засинає. Вона спирається на поручні, запалює сигарету і дивиться на чорне дзеркало Гудзона між баштами Трампа. Вереснева ніч ясна і зоряна. Вона робить глибокі затяжки, видихає дим. Тераса — це її королівство, де вона нікому не заважає, і де немає нікого, щоб її засуджувати. Саме за цю терасу і запаморочливий вид на річку, вежі Мідтавна і схили Нью-Джерсі вона вибрала цю квартиру сім років тому, коли вони переїхали на Мангеттен. Вона відступає, сідає на білий пластиковий стілець, гасить сигарету і закурює нову. По телебаченню ввечері казали, що в середу буде сильний вітер. Треба буде завтра вранці занести квіти всередину. Завтра ввечері тут буде Каміла, і вона не матиме часу. Вона відпиває трохи «Пепсі» і підводиться, втискаючи недопалок у запо10

внену попільницю. Перш, ніж вийти з веранди, знаходить у кутку на етажерці рожево-блакитну пластмасову русалку, що вміє пускати бульбашки. Кладе її поруч з попільницею. Каміла обожнює бульбашки. Її малятко. Ба вже й не малятко. Велика чотирирічна дівчинка. За літо вона витяглась, і після повернення з Франції вони більше не користуються дитячим візочком. Вона була така зворушлива в неділю, коли взяла діда за руку і сказала французькою: «І ти теж, Дада: танцюй!» Вона так любить свого дідуся! Мовчанка Якова її не лякає. У неї завжди є, що йому розповісти. Це справді особлива дитина — лагідна, радісна, маленька ельфа. Елен повертається до квартири, одразу йде до кухні та вмикає світло. На робочій поверхні нічого. Ні пігулок, ні сріблястих обгорток. Вона відчиняє шафку під раковиною і перевіряє сміття. Блістери від пігулок там. Він не забув. Вона зітхає з полегшенням, усмішка освітлює її обличчя. Отож є надія. Їй не треба було бути такою суворою ввечері. Похвалить його завтра вранці. Вона чистить зуби, вимикає світло і лягає. Двері до ванної кімнати відчиняються, тоді зачиняються. Знову буде неспокійна ніч. Через мерехтіння телеекрана та світло від Трампових башт темрява не повна. Лежачи з розплющеними очима, вона дивиться на кімнату, уявляючи, як за якийсь місяць-півтора тут будуть нові меблі замість важких коричневих диванів, які чудово пасували у Нью-Джерсі, та більше вона їх терпіти не може. Особливо вона задоволена розкладним кріслом на три позиції. Їй довелося обійти всі магазини в Мангеттені, щоб знайти те, що треба, за прийнятну ціну. Яків нарешті матиме зручне місце, щоб читати, слухати музику і дивитися телевізор. Що ж до канапи, вона має алюмінієву основу і така легка, що пересувається без зусиль. Їй не доведеться нахилятися, щоб підмести під нею. 11

Елен розплющує очі. Мабуть, вона заснула. Телевізор і досі працює, беззвучно. На екрані усміхається блондинка, виставляючи два ряди білих блискучих зубів, і камера наїжджає на її шию, щоб показати невеличкий кулон з діамантами. Чудова імітація, і тільки 29,99 доларів. Це був би хороший різдвяний подарунок для Марі. Елен чує, як шумить злив у туалеті та клацає вимикач, один раз, двічі, тричі. Він не може вимкнути світло у ванній. А вона ж поставила на вимикачі оті флуоресцентні пластикові коробки, червоні та зелені, щоб він знав, куди натискати. Вдень він вимикає без проблем, навіть своїми тремтячими руками. Вночі тремтіння посилюється. Вона знову розплющує очі о четвертій двадцять. У кімнаті панує тиша. Мабуть, щось її розбудило. Можливо, злив. Їй також треба до вбиральні. Вона важко вибирається зі свого надувного ліжка на підлозі та підводиться. Взуває капці. Вийшовши з ванної, вона скрадається до спальні. Білі меблі чітко проступають у сутінках. Температура впала. Яків скинув ковдру і спить невкритий. Наче йому замало хвороб, бракувало ще підхопити застуду. Вона підходить, бере ковдру і накриває його. Він справді нічого не може зробити без неї. Навіть спати. Вона відходить, коли її наздоганяє враження, що в Якова дивно біле обличчя. Вона різко повертається і йде до ліжка. Скрикує. У нього на голові поліетиленовий пакет. Їй здається, що це їй привиділося. Та очі звикають до темряви, і вона чітко бачить білий поліетиленовий пакет з великими зеленими літерами AS, магазин «Associated Supermarket», внизу, в їхньому будинку. Він до шиї вкриває обличчя Якова. Вона робить крок вперед. — Якове! Якове! Той не рухається. Вона простягає руку, хапає пакет у жменю і тягне. Але пакет притиснутий головою. Вона припиняє, панікує. Їй страшно побачити, що під ним. І вона 12

скрізь залишає свої відбитки... Її рука зависає в повітрі. Неможливо тягти далі, неможливо думати. Надто небезпечно, надто жахливо. Вона біжить з кімнати до комп’ютерного стола у вітальні, на якому стоїть телефон. Попри тремтіння, їй вдалося набрати 911. Жінка відповідає після двох гудків. — Мій чоловік! О-о-о! Він.. у нього пакет на голові, пластиковий пакет! — Він при свідомості, пані? — Я не знаю! Він спав, я чула, як він виходив до вбиральні, я спала у вітальні, я прокинулася, було холодно, і я зайшла до спальні... і в нього пакет... — Вона заходиться риданням. — Пані, заспокойтеся. Скажіть мені вашу адресу. Говоріть розбірливо. Вона називає адресу, номер квартири, номер телефону. — Ви зняли пакет? — запитує операторка. — Ні! Я боюся... — Зніміть його зараз же. — Мені треба піти до спальні, я у вітальні зараз, я... — Йдіть. Зніміть пакет, поверніться до телефону і робіть те, що я вам казатиму. Вона кладе слухавку поруч з апаратом і повертається до спальні. Їй забиває дихання. Обійшовши ліжко, вона підходить до Якова. Не дивлячись на нього, простягає руки до пакета на рівні його голови, береться за нього і тягне. Пакет не рухається, притиснутий вагою голови. Їй доводиться вчепитися в нього обома рукам і напружити м’язи. Пакет стягнуто. Яків не розплющує очей. Вона обходить ліжко і з іншого боку знімає слухавку з апарата на тумбочці поруч із ліжком. — Я зняла пакет. — Він дихає? — Я не знаю, я не знаю, аааа... 13

— Пані, тримайте себе в руках, ви мені потрібні. Треба різко відкинути йому голову назад. Ви мене чуєте? Покладіть пальці йому під підборіддя і відкиньте голову назад. Елен повертається на другий бік ліжка. Вона досі не може на нього дивитися. Що робити? Вона повертається до телефону. — Я не знаю, я не розумію, що ви кажете, я не можу це зробити, я не знаю... — Пані, послухайте мене. Не бійтеся. Ви вже проходили навчання з першої допомоги? — Чого? — Першої допомоги. Вам треба відкинути йому голову назад, щоб він не проковтнув язика. Потім ви затискаєте йому носа і робите рот-у-рот. Тоді дуже сильно натискаєте на груди. Ця жінка говорить із нею китайською. — Вибачте, я не знаю, я не можу, о, прошу вас... — Пані, я чую звук сирени в телефоні. Допомога під’їздить. Вони будуть коло ваших дверей за кілька хвилин. Відчиніть їм. Гаразд? Сирена? Елен нічого не чує. Тільки тиша.

Розділ 2 1941 ДІВЧИНКА З БЕССАРАБІЇ

до і після. До. Біг босоніж по траві. Запах вологої землі після дощу. Квітки жовтцю, що вона збирала. Для матері? Вона уявляє обличчя з широкими вилицями, усмішку, хустку на русявому волоссі, зібраному на потилиці, блакитну сукню і білий фартух. «Діти! Йдіть скуштуйте!» Образ матері, який вона, певно, побачила пізніше, у дитячих книжках. Були тварини. Вона точно пам’ятає. Овечки, коло яких вона згорталася клубком, ягнята, що їли листочки в неї з руки. Вона чує їхнє бекання. І корови. Вона бачить, як буніка* доїть їх, сидячи на дерев’яному табуреті. «Тримай, Нунуш. Пий. Це корисно». Молоко їй не подобалося. Вона підкорялася. Пригадує світлу дерев’яну церкву з довгим шпилем дзвіниці. Вона сиділа на лаві поруч із бабусею. «Тсс...», — сварилася буніка. Хто шумів? Двоє хлопчиків? Вона їх не бачить, та вони, мабуть, сиділи поруч з нею на лаві. У буніки була широка спідниця з двома великим кишенями, куди Елена складала свої жовтці, повертаючись зі служби. У неділю їй не дозволяли бігати. На ній Буніка (bunică) — з румунської «бабуся». Тут і далі примітки перекладачки.

була гарна сукня та черевики. У неділю ввечері буніка готувала вареники з сиром. Колцунаші. М’які й солодкі зовні, майже кислі всередині. З жирного домашнього сиру в тісті на локшину. Вона їстиме їх і потім, але завжди вони навіюватимуть їй спогад про траву, вологу землю, білий шпиль церкви, літню сукню, жовтці та бекання ягнят. І про черешні. Недостиглі, але солодкі, соковиті. Заплющивши очі, вона бачить, як день згасає над фермою. Відчуває нудотний запах щойно здоєного молока. Бачить свою бабцю на дерев’яному табуреті, спідниця розкладена довкола неї. Ймовірно, буніка доїла корів на світанку, а не в присмерках. Чому тоді вона пам’ятає цей момент дня, коли небо золотилось, синіло і падала ніч? Був великий двір. Ґрунтовий. Діти гралися там цілий рік. У схованки. У кицьку на сідалі. Уну, дої, трей... І звивиста дорога полями. У кінці дороги — будинок, до якого вона прямувала. Її будинок? Вона до когось ішла? Не пам’ятає. Бачить тільки дорогу, і знає, що в кінці був будинок. Це все, що залишилось. Немає свідчень того, що це справжні спогади. Може ця ферма з її дитячих книжок. Після: великий рожевий будинок у столиці, Кишиневі, де вони опинилися одного дня з бабусею в її дядька й тітки. Городяни, яких вона ніколи не бачила на фермі. Дядько працював у лікарні. Тітка, сестра матері, носила черевики на високих підборах. Буніка каже їй, що з її матір’ю трапилося нещастя і вона тепер на небі, звідки бачить Нунуш завжди, удень і вночі. Щоб не засмучувати матусю, треба бути дуже милою і слухняною дівчинкою. Вона була ввічливою, милою, спокійною, вдячною. Добридень, тітонько, добридень, дядечку, дуже дякую, прошу і будь ласка. Проти кімнати, де вони мешкали разом із бабусею, була величезна вітальня зі стінами, оббитими синім шовком. Вона навчилася не зачіпати торочки перських кили16

мів. Оббивка фотелів Луї XV пасувала до штор. Вона милувалася золотим оздобленням комода та секретера. Стиль ампір, пояснила її тітка, якій лестило, що мала цікавиться її меблями, за умови, що та нічого не пошкодить. Вона нічого не торкалася. Був великий білий собака, Папуша. Він гарчав, гавкав і шкірився, коли вона цілувала перед сном дядька й тітку. Ревнива тварина з власницьким інстинктом. Після школи вона мерщій бігла, щоб встигнути погратися з ним, поки дядько з тіткою не повернулися з лікарні. Вона тридцять разів поспіль кидала м’яч у сад, і собака приносив його, засапавшись. Їй подобалося торкатись його волохатої шерсті долонею. Якось дощового дня, пополудні, вона зайшла в дім, несучи собаку на руках, та Папуша вирвався і кинувся, гавкаючи, до вітальні. Вона поспішила за ним, боячись, що собака залишить на кріслах сліди брудних лап. — Папуша! До мене! — Елена! Вона застигла. Тітка повернулася раніше, ніж зазвичай. Папуша заплигнув їй на коліна. Чорні очі Юлії дивились просто на неї, серйозно, суворо. Вона опустила голову. — Що ти робиш, Елена? Тобі казали ніколи не бігати у вітальні! Ти могла розбити вазу. Це Розенталь! Вони дуже цінні, дуже дорогі! Твій дядько буде розлючений, якщо дізнається! — Не кажи нічого дядькові, тітонько Юліє! Вибач! Я більше не буду, обіцяю! — Йди до своєї кімнати. І не виходь, доки я не скажу. У маленькій кімнаті бабуся складала одяг, вона насупила брови. Елена сіла на єдиний стілець. Її ноги не доставали до підлоги. З вітальні доносилося гавкання Папуші та голос тітки. — Папуша, до мене, песику! Сидіти! Припини гратися. Сидіти! Чекай, хлопчику, поглянь, що я тобі принесла... 17

Папуша мав право бігати, стрибати, сідати скрізь у будинку, навіть на оббивку крісел. Це його будинок, думала Елена. Не мій.