Прапор над Києвом

Олександр Мосіюк

В найкритичніші періоди сучасної історії Києва, коли відходила в минуле радянська імперія зла і народжувалася незалежна Україна, коли соціально-політичні напруження в столиці досягали небезпечної межі, доля розпорядилася так, що Олександр Мосіюк очолював першу демократично обрану Київраду. Опираючись на підтримку команди нових політиків та демократичних сил міста, ухвалював сміливі рішення, завдяки яким Київ перебував в авангарді демократичних процесів. Саме про ці непрості і багатьом маловідомі подіі розповідає ця книжка – перша із серії «Народження країни. Київський горизонт».

Максим Стріха, депутат Київради в 1990–94 роках

Олександр Мосіюк

«...талановито написана панорама того неповторного часу»

ДЕНЬ ПРАПОРА

ДЕНЬ ПРАПОРА

ДЕНЬ ПРАПОРА

Народження країни. Київський горизонт

В найкритичніші періоди сучасної історії Києва, коли відходила в минуле радянська імперія зла і народжувалася незалежна Україна, коли соціально-політичні напруження в столиці досягали небезпечної межі, доля розпорядилася так, що Олександр Мосіюк очолював першу демократично обрану Київраду. Опираючись на підтримку команди нових політиків та демократичних сил міста, ухвалював сміливі рішення, завдяки яким Київ перебував в авангарді демократичних процесів. Саме про ці непрості і багатьом маловідомі подіі розповідає ця книжка – перша із серії «Народження країни. Київський горизонт».

Серія «Народження країни. Київський горизонт» Книжка перша

Олександр Мосіюк

ДЕНЬ ПРАПОРА

Київ 2018

УДК 323.2(477) М81

Мосіюк О.М. М81 День прапора. – Київ : «К.І.С.», 2018. – 192 с. : іл.

ISBN 978-617-684-212-5 Книжка Олександра Мосіюка – це розповідь про драматичні епізоди сучасної історії Києва, які передували проголошенню незалежності України. На долю автора випало спочатку стати керівником демократичного блоку, а потім – в найскладніші кризові моменти – очолювати і Київраду. Ця книжка про те, як політикам нової генерації вдавалося розрубувати найскладніші вузли соціально-політичних протиріч, коли протистояння досягало навіть межі кровопролиття. Підняття прапора над столицею 24 липня 1990 року – серед найяскравіших подій того періоду.

На обкладинці: Олександр Мосіюк, Христина Стебельська, Микола Кагарлицький, отець Валерій Шкарубський, Сергій Набока.

ISBN 978-617-684-212-5

© Олександр Мосіюк, 2018 © ТОВ «К.І.С.», дизайн, 2018

Зміст Київ–1990: час надії та тривоги (Максим Стріха) . . 6 Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 І. Моя історія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 ІІ. Нова Рада стала, яка не бувала. . . . . . . . . . . . . . . 55 ІІІ. Національний стяг над столицею . . . . . . . . . . . . 85 IV. Остання радянська осінь: київські буревії. . . 139 Післямова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Іменний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181

Київ–1990: час надії та тривоги Час неминуче призводить до аберацій у спогадах навіть безпосередніх учасників подій, – а надто тоді, коли ці події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю, а їх сприйняття було позначене великим драматизмом. Тому особливої цінності набувають сьогодні системні свідчення тих, хто не лише перебував в епіцентрі вироблення й ухвалення рішень, але й спирається на дбайливо збережені документи. Відтак спогади Олександра Мосіюка про події, які розгорталися в Києві 28 років тому, будуть не лише цікаві для широкого кола читачів, але й стануть у пригоді майбутнім фаховим історикам. Адже деталізованого дослідження політичних процесів у столиці, які уможливили в кінцевому підсумкові епохальну подію – проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року – ще досі не створено. Про події, що передували історичному голосуванню в Верховній Раді, вже чимало розповіли ті, хто перебував під куполом будинку на вулиці, яка тоді щойно стала носити ім’я проскрибованого в СРСР історика, голови Центральної Ради Михайла Грушевського, – хоч іще до квітня 1991-го увічнювала більшовицького ватажка Сергія Кірова. Але поза –6–

Київ–1990: час надії та тривоги

цими розповідями лишилося багато чорнової роботи, виконаної іншими. Врешті-решт, саме перейменування вулиці, на якій містився парламент ще Української радянської соціалістичної республіки, на честь людини, яка символізувала боротьбу України за незалежність, вже було одним із «малих кроків», які спонукали цю незалежність проголосити. А за цим та іншими «малими» (а часом – і зовсім не малими) кроками стояла історична Київрада першого демократичного скликання (1990–1994), яку на найдраматичніших відтинках її роботи випало очолювати саме молодому фізикові Олександрові Мосіюку. Перша частина його спогадів охоплює події 1990-го. Очевидно, молодшій людині, яка народилася вже в незалежній Україні, той Київ важко уявити навіть візуально. Сам архітектурний профіль столиці був інший. У ній ще не було відбудованих Михайлівського й Успенського соборів – але не було ще й потворних хмарочосів, які замикають нині знамениту київську перспективу (згадаймо зеровське: «а вулиці круті виводять зір в повітря чисте, в запашний простір…» – цього відчуття простору сьогодні вже майже не залишилося). В Києві не було розкішних ресторанів і бутіків – а радянська торгівля агонізувала, і влада намагалася адміністративними (здебільшого недолугими) заходами протидіяти вимітанню зі столиці всіх учора ще звичайних товарів, які нині стрімко перетворилися на «дефіцити». На вулицях було помітно менше автівок, і зовсім не було всюдисутніх нині «маршруток». Трамваєм ще можна було переїхати з лівого на правий берег –7–

День прапора

Дніпра. Не було численних «мафів», але скрізь стояли кіоски «союздруку», які пропонували переважно україномовну пресу. Зате в україномовних школах у Києві навчалися тоді несповна чверть дітей (наслідок десятиліть системної політики русифікації) – і літературна українська на вустах інтелігентного з вигляду містянина була чітким маркуванням політичних поглядів, за які ще нещодавно відправляли в мордовські концтабори… Саме в такому місті в березні 1990-го було обрано Київраду, якій судилося стати вагомим чинником, через який став можливим день 24 серпня 1991 року. Всі (чи майже всі) чули про синьо-жовтий прапор, піднятий над столицею рівно за рік і місяць перед тим. Значно менше сьогодні знають, які драматичні події цьому передували в будинку Київради і навколо нього. Всі чули про «революцію на граніті» (що стала першою в черзі трьох революцій на Майдані), але мало хто знає, що її було б брутально придушено вже «в зародку», якби Президія Київради під тиском депутатів демблоку й вулиці не спромоглася б на рішення, що буквально в останній момент легалізувало студентську акцію протесту. Ще менше людей здогадуються, що Київ дивом уникнув великого кровопролиття в день 7 листопада 1990-го, – його планували радянська вояччина й компартійні «яструби», аби страхом відвернути українців від самої думки про незалежність. І знов саме Київрада спромоглася тоді на рішення, яке в кін–8–

Київ–1990: час надії та тривоги

цевому підсумкові зірвало ці маніакальні, смертельно небезпечні для нашої народжуваної державності плани. А найголовнішим підсумком року 1990-го, року надії й тривоги, стало те, що ідея незалежності України оволоділа суспільством (принаймні, політично активною його частиною). Адже ще перший з’їзд Народного руху України (тоді ще «за перебудову») у вересні 1989-го відбувся під гаслом вдосконалення радянської федерації, наповнення реальним змістом номінального доти республіканського суверенітету. Більшість делегатів ще з побоюванням слухала виступи відкритих «незалежників» на кшталт Левка Лук’яненка. А вже через рік мінімально прийнятною для цієї більшості стала вимога трансформації СРСР на конфедерацію незалежних держав. І тодішня Київрада своїми діями вельми прислужилася тому, аби ця зміна в умах відбулася. Саме про це – спогади Олександра Мосіюка. Відразу скажу: мені, як безпосередньому учасникові усіх названих вище подій, було страшенно цікаво їх читати. Адже через згадані особливості людської пам’яті деякі обставини відійшли на другий план – але й про них важливо пам’ятати в ім’я повноти картини. А найголовніше: переді мною знов постала талановито написана панорама того неповторного часу. Читачеві цих спогадів варто пам’ятати: ми, тодішні депутати з демблоку Київради, були здебільшого страшенно наївні. Ми не мали необхідного управлінського досвіду. Але ми йшли у владу не для того, –9–

День прапора

щоб «відбити» гроші, витрачені на кампанію (сама думка про це здалася б тоді дикунською), а щоб боротися за Україну. Нам довелося страшенно складно – значно складніше, аніж ми очікували. Ми всього навчалися «на ходу». А нам же доводилося не лише розплутувати складні політичні конфлікти чи стояти тонким ланцюжком між багатотисячними юрмами демонстрацій і міліцією в жовтні 1990-го, але й забезпечувати життєдіяльність тримільйонного міста неймовірно складної зими 1991–92 років, коли парткомів уже, а держадміністрацій ще не було, коли старі адміністративні важелі вже майже не працювали, і коли Київ отримував на добу 3 тони масла – по граму на кожного киянина… Мені дуже цікаво, як Олександр Мосіюк у другій книзі опише ці та інші події 1991-го та подальших років. А поки бажаю читачам яскравих вражень від знайомства із цим по-справжньому непересічним документом про наше недалеке минуле, на підґрунті якого сьогодні ми будуємо в муках і помилках наше майбутнє. Максим Стріха, фізик, письменник, депутат Київради в 1990–94 роках

Передмова Волею долі мені пощастило бути в епіцентрі драматичних подій недавньої української історії, про які з різних причин досить мало знають мої сучасники. Роль Києва як столиці завжди була унікальною в контексті розвитку українських історичних драм. Вчергове це проявилось в 1990–1991 роках, коли українці виборювали державну незалежність. Київраді першого демократичного скликання випало на долю ухвалювати багато рішень далеко не місцевого значення. Читачам пропонується розповідь-дослідження з елементами публіцистики та емоційних вражень, узагальнень, порівнянь та оцінок через призму майже трьох десятиліть української історії про події, які відбувались в Києві за участі депутатів першої в історії міста демократично обраної Київради. Робота над матеріалом тривала понад два роки. Мною було опрацьовано багато архівних документів, публікацій в тогочасних виданнях, фото, кіно та відеоматеріалів. Проведено велику кількість розмов з учасниками та свідками подій, які надавали іноді унікальну інформацію, якою я не завжди міг володіти, перебуваючи в стінах Київради. Оцінки описаних подій є суб’єктивними і відображають моє особисте бачення. При цьому я намагався максимально врахувати і проаналізувати – 11 –

День прапора

весь доволі широкий спектр думок та вражень як учасників подій так і сучасників, іноді контраверсійних. Вважаю своїм приємним обов’язком висловити подяку багатьом людям за різноманітну допомогу, надану мені при написанні цієї книги. Насамперед креативному літературному редактору тексту, відомому українському журналісту Миколі Черненку, який був не лише свідком, але і як журналіст активним учасником цілого ряду описаних в книзі історій. Завдяки Миколі в тексті з’явились публіцистичні родзинки. Значна частина тексту четвертої глави написана ним з моїх слів. Найбільше дискусій з приводу змісту та трактування подій я мав з Іваном Зайцем, легендарним вже нині багаторазовим депутатом парламенту, який в 80–90-і роки був одним із засновників Руху та нашої незалежної Держави. Дуже корисні поради я врахував після спілкування з львів’янином, колишнім заступником голови Львівської міськради, народним депутатом України Павлом Качуром. Надзвичайно унікальні відеоматеріали, використані як джерела інформації, були люб’язно надані мені одним з патріархів нашої незалежності, також львів’янином членом історичної Народної Ради, народним депутатом Ярославом Кендзьором. Багато цінних порад я взяв до уваги після спілкування з істориком та підприємцем Григорієм Афанасьєвим.

– 12 –

Передмова

Особливу подяку, на жаль вже посмертно, я висловлюю своєму політичному побратиму, секретарю демократичного блоку Київради першого демократичного скликання Анатолію Шибіку. З ним ми багато разів зустрічались в процесі роботи над книгою і детально обговорювали епізоди, про які йде мова в цьому дослідженні. Частина поданих в книзі документів передані Анатолієм з його архіву. Дуже корисними для з’ясування багатьох обставин подій були бесіди з Богданом Тернопільським, його дружиною Світланою Лі – головою однієї з найактивніших депутатських комісій. Кілька бесід із депутатами Київради Олександром Куликом, автором одного з історичних документів Київради допомогли точніше представити деякі епізоди. Вважаю також своїм обов’язком висловити подяку депутатам Київради Василю Мірошниченку, Миколі Нестеренку і Михайлу Чуфаріну за цікаве та інформативне спілкування. Олександр Ковтуненко, голова відділу агітації та пропаганди Руху 1990-х років, в подальшому народний депутат України надав мені унікальні свідчення та дуже цікаві і корисні оцінки події піднесення національного стягу над Києвом. Особливу подяку також висловлюю своєму політичному побратиму, депутату нашої історичної Київради, нині заступнику міністра освіти і науки, доктору фізико-математичних наук, письменнику і – 13 –

День прапора

перекладачу Максиму Стрісі за надані унікальні свідчення про події осені 1990 року, в яких він відіграв дуже важливу роль. Завдяки Максиму, я уточнив подану в книзі інформацію про цілий ряд подій та епізодів, покращив якість тексту книги. Дякую також за оцінку моєї праці, висловлену Максимом в його передмові до цієї книги. Ярославу Солтису я висловлюю подяку за різноманітну підтримку при написанні книги, зокрема при роботі з документами архівів. Роману Ціхановському я вдячний за професійно виконану роботу з фото- та відеоматеріалами. Костянтину Івановичу Масику моя подяка за цікаве та корисне інтерв’ю щодо діяльності Уряду та його особисто в тривожні дні осені 1990 року. Книга «День прапора» є першою частиною моєї розповіді-дослідження. Глава перша «Моя історія» – це короткий опис життєвого шляху, обставин життя, подій та людей, які в тій чи іншій мірі впливали на формування моєї особистості та світобачення. Друга глава «Нова Рада стала, яка не бувала» – це історія першої після довгих років тоталітаризму спроби формування в Києві реального самоврядування в умовах неоднозначних результатів перших демократичних виборів. Третя глава, найбільша за розміром тексту і представлених в ній документів, присвячена неперевершеній, але поки що належно не оціненій, на мою думку, події – підняттю над Києвом 24 липня 1990 – 14 –

Передмова

року синьо-жовтого прапора. Саме завдяки цій події керівники Київради всіх каденцій запрошують щороку 24 липня депутатів першої демократично обраної історичної Київради для вшанування та відзначення цього знаменного для Києва і, на мою думку, всієї України дня. Глава четверта «Остання радянська осінь: київські буревії» – це глава-трилер про події в Києві останньої осені перебування України в складі СРСР, які завдяки Київраді не стали трагічними, і на моє глибоке переконання, не дозволили імперії зупинити процес здобуття Україною незалежності. Отже, запрошую Вас прочитати цю книгу, яка може Вам допомогти дізнатись і можливо краще і глибше зрозуміти ті непрості часи через призму подій в Києві, коли виборювалась наша українська самостійна Держава.

І. Моя історія Про мою духовну фортецю, як гартувався мій характер і формувались погляди, як я прийшов в політику і чому опинився в епіцентрі «синьо–жовтого майдану».

День прапора

Біль в горлі, відчуття руху на автопілоті, переключення в режим «вольового керування» і рішення попри відсутність фізичних сил обійти ще двох суперників на дистанції вдалось здійснити… в результаті я в групі лідерів забігу передаю естафетну паличку партнеру … Легкоатлетична команда СШ №1 – серед кращих шкільних команд міста. Моя дистанція 1000 метрів – найдовша серед етапів забігу. Відчуття свого вкладу в командний успіх незабутнє. Це частина моєї історії і характеру. *** «Звідки в тебе юначе такі мозолі на руках?», … «В мене на цьому тижні рекордний тонаж за підсумками чотирьох тренувань. … Скоро мої перші офіційні змагання». «Ти ж знущаєшся над собою». «Ні. Я тренуюсь. Я хочу перемагати... Справжній результат – тільки завдяки надзусиллям. Він найчастіше за уявною межею доступного і можливого». Секція важкої атлетики спортклубу «Колос» також частина моєї історії. *** Може вже годі? Тобі ж вранці на заняття. Ні, я дочитаю главу. Я не можу відірватися. Українська історія дуже захоплива. Така інтрига, такі неймовірні пристрасті! ...Любов, війна, мудрість і звитяга одночасно... Мені завжди імпонували особистості які вміють перемагати за складних обставин.

– 18 –

І. Моя історія

*** Абстрагування від зовнішніх подразників, мобілізація вольових зусиль... зосередження на проблемі... концентрація, і ще раз концентрація… Приблизно тридцять хвилин надзусиль і я нарешті змоделював в пам’яті теорему, яку не знав через пропущену лекцію, і не встиг переглянути в останню ніч перед екзаменом під час гортання конспекту та підручника. Це друге питання в екзаменаційному білеті з вищої алгебри… І нарешті твердження і доведення теореми вже виписані на аркуші…В пригоді стали мої постійні тренінги ще з шкільного віку вирішувати складні задачі з фізики і математики при максимальній концентрації в темній кімнаті... *** Оповиті духом таємничих легенд і сивої історії, вікові мури Луцького замку Любарта – резиденції Великого князя Литовського і Великого князя Руського Вітовта – частина мого дитинства і ранньої юності. Тут в 1429-му році проходив з’їзд європейських монархів. 15 тисяч гостей, що перевершувало в кілька раз населення Луцька, прибули на цей самміт на чолі з представниками Священної Римської імперії, Візантійської імперії, очільниками Королівства Польського, Данського, Лівонського та Тевтонського Орденів. До учасників з’їзду також долучились декілька Татарських ханів і багато інших впливових осіб тогочасної Європи. Окрім сотень бочок вина, цілих стад лосів, зубрів, диких кабанів, величезної кількості золотого та срібного столового приладдя на гостей очікували складні політичні диску– 19 –

День прапора

сії та торги про майбутнє середньовічної Європи. Це сакральне місце я часто відвідував, і воно надихало на багато роздумів, допомагало відчути глибину справжньої великої історії наших предків. Коли шкільні будні надто вже видавалися сірими і нудними, хоч на пару годин, я поринав у цей інший, цікавий і захопливий світ. Похмурі підземелля, зубчасті високі мури твердині із загадковими написами на латині, залишки старого кахелю – усе це сильно збуджувало уяву. Замок – це символ нашої руської, а відтак і української державності! А сам Луцьк – давнє європейське місто, яке почало користуватися привілеями від Магдебурзького права за 60 років раніше Києва. Найулюбленішим місцем у замку став оглядовий майданчик на самому вершечку В’їзної вежі, куди я стрімко, без зупинки збирався гвинтовими сходами. Подих перехоплювало від краєвидів, що відкривалися на всі чотири сторони. Рукою було ніби подати до білих хмаринок, що летять угорі. А десь внизу – саме місто з його метушнею, з чітко окресленими кварталами будівель, з блискучими банями собору святої Трійці. На північ розкинулося безкрайнє волинське полісся, що квітучим килимом сягало голубого плеса Світязя. На захід і південь від Луцька, по той бік річки Стир, куди бачить око – жовті поля стиглої пшениці. Десь далеко цей колір ніби зливався з синіми фарбами неба. Я довго вдивлявся у це гармонійне поєднання кольорів природи – синього та жовтого і бачив у далекому серпанку на лінії обрію дивні знаки, що віщували майбутнє…

– 20 –

І. Моя історія

*** Середня школа №1 – моя перша альма-матер. Улюблені предмети та заняття, стиль мого шкільного життя визначали та формували особливості характеру, закладали фундамент світобачення. Перемоги на олімпіадах з точних наук, системні заняття спортом утверджували моє его, призвичаїли мене самостійно ставити перед собою завдання та добиватися їх розв’язання. Напрочуд легко давались точні науки. Пам’ятаю, як багато клопотів я завдавав вчительці математики Неонілі Антонівні: заледве вона закінчувала пояснення умови задачі для класу, а я вже тягнув руку догори і показував аркуш з її розв’язанням. Часто вона не знала, як дати мені раду: наперед списком ставила завдання, однак і їх я швидко розв’язував і до кінця уроку відверто нудьгував. Так, це був певний виклик шкільній системі, в рамках якої мені було затісно і нецікаво. Такою ж була моя поведінка і на уроках фізики. Задачі домашнього завдання розв’язував часто в зошиті свого товариша, а не у власному. Але вчитель фізики Лілія Григорівна не переймалась моїми витівками, цінувала мої здібності і постійно делегувала захищати честь школи на міській олімпіаді з фізики. А там я посідав тільки призові місця. Справжнім успіхом стала перемога на обласній олімпіаді восьмикласників з фізики. За балами я значно перевершив результати інших учасників. Згодом став призером об– 21 –

День прапора

ласних олімпіад ще й з математики та хімії і був делегований від області для участі в трьох республіканських олімпіадах з усіх точних наук. Бажання вдосконалювати свої знання в галузі, насамперед, фізики усе більше охоплювало мене. Із завзяттям взявся за розв’язування складних креативних завдань, що пропонувалися, зокрема, авторитетним науково-популярним журналом «Квант». Робив це у дещо незвичний спосіб. Улюбленим заняттям було вивчити умову задачі, лягти на диван, вимкнути в кімнаті світло і в цілковитій тиші та темряві розв’язувати її. Заплющивши очі, уявляв собі процес руху, взаємодії фізичних об’єктів, здійснюючи усно математичні розрахунки. У такий спосіб я тренував здатність зосереджуватись, образне мислення і пам’ять. Тоді-то фізик у мені переміг лірика: я остаточно вирішив зайнятися цією природничою наукою. Однак, захоплення літературою та історією нікуди не поділось. Воно допомогло, як з’ясувалось пізніше, сформувати мій духовний світ, мої світоглядні принципи. Поряд з точними науками найбільшу пристрасть викликав спорт. Стало звичкою по закінченню уроків по декілька годин грати у футбол на шкільному спортмайданчику. А ще займався самбо, карате, легкою атлетикою. Дуже наполегливо, з повною самовіддачею міг працювати над улюбленою справою. Це стосувалось як фізики, так і спорту. Я вбачав між ними багато спільного – обов’язковість досягнення конкретного результату. У складі шкільної команди кілька разів брав участь в міській легкоатлетичній – 22 –

І. Моя історія

естафеті серед школярів на етапі довжиною в тисячу метрів. Це була важка дистанція, бо вимагала окрім спортивної витривалості ще й належної сили волі. Я завжди відчував драйв від застосування надзусиль, чого б це не стосувалось. Мені подобалось перемагати як конкурентів, так і серйозні труднощі. Усе рутинне ненавидів і намагався ігнорувати. Саме з цієї причини не склалося в мене з навчанням у музичній школі: було надто скучно і нецікаво. Батькам і викладачам музики так і не вдалось переконати мене в необхідності музичної освіти. Однак, школу я все ж закінчив, але достроково і формально. Музикантом не став. Проте користь музична освіта дала. Це далося взнаки набагато пізніше, коли я вже жив у Києві і мав змогу відвідувати серйозні концерти класичної музики та джазу. Я не тільки отримував сам від цього естетичну насолоду, а й зі знанням справи на прохання моїх друзів оцінював рівень майстерності популярних виконавців. Моя сім’я з глибоким українським корінням. Тому у моєму випадку не йдеться про якісь особливі нотації патріотизму з боку батьків. У цьому просто не було потреби. Український дух наповнював будні нашої родини. Для нас було звично жити за національними традиціями і звичаями. Виглядало це настільки природно, що не спонукало до особливих роздумів над цим. Мій батько, Микола Маркович Мосіюк, історик за освітою, працював в органах внутрішніх справ – 23 –

День прапора

на керівній посаді, мав звання полковника міліції. Запам’ятався досить-таки промовистий епізод: приніс він якось додому книжку Петра Юхимовича Шелеста, першого секретаря ЦК Компартії республіки, «Україно наша Радянська», видану у 1970 році. Як історика, його увагу відразу привернули розділи з літопису та самобутності українського народу. Тоді саме з батькових вуст я почув про трактування історії України комуністичним керівником. Позицію Шелеста мій батько повністю поділяв. Але, як відомо, згодом найвище партійне керівництво у Москві визнало Петра Шелеста відступником від лінії партії, звинуватило в підіграванні українському буржуазному націоналізму та ідеологічних помилках і усунуло з посади. А тираж його книги, де, на думку московських вождів, автор «ідеалізував» минуле України і обстоював її самобутність, було майже повністю знищено. Однак, свій примірник книги Шелеста батько не викинув. Він обгорнув її палітурку у цупкий сірий папір, з якого у гастрономах продавчині зазвичай крутили пакетики для різних сипучих товарів, та поставив у задній ряд стелажу домашньої бібліотеки. Там же, у такий спосіб замасковані зберігалися твори, що офіційно тоді не видавалися і не поширювалися. Серед них, пригадую, і нариси з історії Михайла Грушевського, і повне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка із забороненою у радянські часи поемою «Розрита могила», і «Историю запорожских козаков» Дмитра Яворницького. Останньому влада почепила ярлик «буржуазного націоналіста» та звинуватила у співпраці з «контрреволюційною» Спілкою визво– 24 –

І. Моя історія

лення України… Ці книги були надруковані або за кордоном, або ще за часів до більшовицького перевороту в Росії. Батько ніколи не розповідав, як вони потрапили у домашню бібліотеку. Та я і не розпитував про це. Батько любив порозмовляти зі мною на історичні теми, але переважно це стосувалось Київської Русі та періоду Козаччини. Однак, завжди уникав будь-яких паралелей з радянською дійсністю. Ретельно підібрана, з історичним ухилом наша книгозбірня приваблювала мене. Читати я любив. Особливо класиків. Під абажуром світильника з книгою в руках дуже часто засиджувався аж до пізньої ночі. Особливо захоплювався історичними романами «Святослав» і «Володимир» Семена Скляренка та «Кармалюк» Михайла Старицького. Залюбки читав і європейських класиків в прекрасних перекладах Миколи Лукаша. Особливе враження оригінальністю викладу сюжету справила книга «Декамерон» Джованні Боккаччо. А збірник новел Стефана Цвейга «Зоряні години людства» здійснив, по-суті, перелом у моєму юнацькому світогляді. Оповіді про «зоряні часи» окремих історичних особистостей зміцнили мою віру у те, що в житті кожної людини може бути своя зоряна година. Тільки треба вірити у це! Тільки треба плекати силу духу задля цієї місії! І це мене окрилювало. Прагнення досягти своєї найвищої вершини мобілізувало всі мої внутрішні сили, спонукало до майже фанатичної праці над собою. Батько, пам’ятаю, любив приказку: у який ґрунт дерево посадиш, таким воно і виросте. Звичайно, маючи тут на увазі людину. У душі я не зовсім погоджувався з ним. Так, зовнішнє оточення і – 25 –

День прапора

обставини впливають на нас, але водночас прийшло розуміння, що людина – не пасивна істота, завжди має шанс для самовиховання, бо обирає і друзів і до певної межі може формувати зовнішні обставини в яких живе. І я цим постійно займався, особливо у юнацькі роки. Зрештою, можу сказати: я – селфмейдмен (selfmademan), тобто людина, яка сама себе зробила. Коли оцінюю своє життя за радянських часів, то щоразу у свідомості виринає символ двох паралельних світів. Перший – реальний, але не комфортний для мого світосприйняття, і другий – мій особистий світ, створений в моїй уяві. Так от, у цьому своєму світі свої «зірки» я запалював сам. І сам накреслював зоряні шляхи до своїх «космічних» вершин. Розумів, що час паралельного співіснування цих «всесвітів» може закінчитися і рано чи пізно вони зіштовхнуться між собою. Чи боявся я цієї «галактичної» катастрофи? Швидше переймався, а що виникне натомість? За законами фізики, це мало бути щось нове. І воно, ця нова якість мала бути кращою за попередню… Окрім розмов про радянську реальність, ще одне батьківське табу стосувалося мене. Часто увечері через прочинені двері спальні доносився до моїх вух характерний свист та шипіння радіоефіру. Це батько налаштовував свій транзисторний приймач «Океан», прикриваючи його ковдрою аби не заважати спати сім’ї, на хвилі зарубіжних радіостанцій. Ці «ворожі голоси», як відомо, тоді спеціально забивалися в ефірі технічними глушниками. Мої ж спроби і собі долучитися до прослуховування іноземного радіо батько відразу зупиняв: іди краще книжку почитай!

– 26 –

І. Моя історія

Проте, ці «радіоуроки» усе-таки не минули даремно. Вже у студентську пору я чудово знав, яку закордонну станцію і на якому діапазоні хвиль слухати. Разом з друзями-однокурсниками у гуртожитку на модних тоді транзисторних радіоприймачах «ловили» «Німецьку хвилю», Бі-Бі-СІ, «Свободу», «Голос Америки»… Ці передачі транслювалися на коротких хвилях, зокрема й українською мовою, і доносили правду громадянам СРСР про радянську дійсність. Тоді антирадянські зарубіжні радіоголоси слухали переважно інтелігенція і студенти, які досить саркастично сприймали офіційну пропаганду і прагнули почути альтернативний погляд на своє життя. Зазвичай, почута важлива новина, що замовчувалася радянськими ЗМІ, уже через так зване «сарафанне радіо» передавалась з вуст у вуста багатьом співвітчизникам. Моя мама, Тамара Миронівна, як і всі мами на світі, прагнула передати нам із сестрою Галиною все найкраще, чим володіла сама. У спадок від неї мені дісталась схильність до точних наук. Понад півжиття мама пропрацювала вчителем математики, тривалий час – заступником директора середньої школи з навчальної частини. Вона безмежно любила не тільки своїх дітей, а й своїх учнів. Надзвичайно працелюбна, наша мама зуміла і мені прищепити цю якість. Східнячка за походженням – народилась в Дніпропетровській області – вона мала щиру українську душу. А про політику з мамою ми говорили тільки тоді, коли політиком я став сам…

– 27 –

День прапора

Інколи виникає думка: а коли, власне, почалось формування мого політичного світогляду? Коли почав займатися реальною політикою? Безперечно, що це припадає на роки вже мого київського життя, коли мені виповнилось 25 років і я став аспірантом Інституту фізики АН України. Але мої переконання, витоки мого українського патріотизму, звісно, виникли не на порожньому місці. Чимало «цеглин» у підмурівок моєї громадянської фортеці, як я вже згадував, було закладено у дитинстві. Тому я безмежно вдячний своїм батькам за їхню непоказну мудрість, за той дух, що зберігався у нашому рідному домі. Безперечний вплив на мене мала й атмосфера мого рідного, цілком україномовного міста Луцька, де, зазвичай, російськомовність була ознакою або повернення із зони людини, засудженої за кримінальні злочини, або належності до сім’ї військових чи партійних чиновників, присланих до нас з інших регіонів. За політичною атмосферою фізико-математичний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки, в якому я навчався впродовж п’яти років, не вирізнявся ідеологічною цнотливістю щодо радянського устрою та комуністичних міфів. Більше того, студентство відверто глузувало над офіційними ідеологічними догмами. Добре запам’ятався епізод як молодь глумилась над викладачем історії КПРС Григорієм Полікарповичем – любителем задарма хильнути горілочки. З цією метою вечорами він частенько блукав коридорами студентського гуртожитку. В одній з кімнат ми влаштували йому – 28 –

І. Моя історія

частування: дістали пляшку горілки з нарочитою і промовистою етикеткою – «Московская», нарізали сала, цибулі, хліба, вареної ковбаси. Однак, висунули вимогу – наллємо горілочки тоді, коли він погодиться приєднатись до тосту: «За вільну соборну Україну!». Уже після третьої чарки розпашілий і розкутий Григорій Полікарпович гучно, так щоб усім було чути, з допомогою «міцних виразів» оповідав про те, який великий негідник цей секретар парткому інституту: «Погрожує відібрати в мене партквиток, що його я отримав на Курській дузі. А де цей говнюк його отримав, я не знаю!» У студентські роки трапилась зі мною зовсім неординарна, на моє переконання, знакова подія. Я нікому не розповідав про неї. Вважав, що це було небесне провидіння і стосувалося воно тільки мене особисто. Зовсім не випадково цей спомин з далекої юності дуже яскраво сплив у моїй пам’яті у ніч на 24 липня 1990 року, коли я обдумував деталі сценарію з підняття над Хрещатиком національного синьо-жовтого прапора… Дві різні події через десятиліття поєднав цей прапор. Це був наче мій місток з однієї історичної епохи в іншу. І мені судилося цим містком пройти. Одного разу я з кількома колегами вирушив на екскурсію до Львова. Її програма передбачала відвідування відомого Личаківського цвинтаря. Поклавши квіти до могили Івана Франка, ми розбрелися, щоб самостійно оглянути пам’ятники. Я відійшов – 29 –

День прапора

убік на значну відстань і хотів вже повертатися на центральну алею. Аж раптом мою увагу привернув чоловік похилого віку, що узяв руку під козирок, віддаючи честь непримітній могилці. Підійшов ближче і запитав: кому це ви салютуєте? «А ти, хлопче, добре історію України знаєш?» – пильно подивився на мене незнайомець. «Трохи знаю,» – відповів я. «Тоді маєш знати і про січових стрільців. У цій могилі один з них похований» – продовжував чоловік. Раптом повернувся до мене, розстібнув ґудзики свого плаща і показав мені синьо-жовту тканину, що обгортала груди: «Вони під цим українським прапором боролися, вмирали під ним… Прийде час і наші прапори знову піднімуться над Україною. Ти, юначе, станеш цьому свідком. Ось побачиш! Слава героям!» – твердо, але тихо промовив він і його постать швидко загубилася посеред надгробків і дерев цвинтаря. Розгублений, я намагався отямитися й усвідомити почуте. Хіба міг тоді я повірити у пророцтво незнайомця? Думаю, що мій ангел з небес спостерігав за цим епізодом. Навчання в інституті тільки посилило мою пристрасть до науки. Улюблений викладач загальної фізики Георгій Євлампійович Давидюк, людина-енциклопедист, не лише залучив мене до наукових досліджень властивостей напівпровідникових кристалів, а й після закінчення навчання запропонував роботу в дослідницькій лабораторії. Попрацювавши з півроку вчителем фізики в Луцькій СШ №9, я прийняв його пропозицію і погодився зайнятися наукою. Так розпочалась нова сторінка мого життя.

– 30 –

І. Моя історія

Опановуючи навики фізика-експериментатора, я мав можливість спілкуватись з багатьма освіченими і мудрими людьми. Це і Микола Богданюк, в подальшому мій колега по аспірантурі, і Василь Доскач, завдяки якому я прийняв остаточне рішення здобути професію фізика. Саме він познайомив мене з моїм майбутнім керівником дисертаційної роботи, відомим фізиком-теоретиком в галузі напівпровідникової і газової плазми, професором Вадимом Владіміровим. Завдання поставив перед собою досить амбітне – стати фізиком-теоретиком. Відчував у собі потяг до аналітичних досліджень та математики. Однак для здійснення мрії необхідно було проявити велику наполегливість. Інститутських знань явно бракувало. Думаю, що не останню роль у моєму виборі на користь теоретичної фізики зіграла прочитана на одному подиху популярна книга лауреата Нобелівської премії, американського фізика Роберта Юнга «Яскравіше за тисячу сонць». Це була історія Манхеттенського проекту зі створення в США ядерної зброї. Саме завдяки фізикам-теоретикам цей проект був успішно реалізований, і тому їх вважали суперменами епохи. Фізики-теоретики стали «зірками» на моєму життєвому обрії. Ще під час навчання в інституті теоретична фізика стала моїм улюбленим предметом. Але біда була у тому, що на той час у виші не знайшлося фахівця, який міг би викладати цей предмет на належному рівні. Це спричинило системний кон– 31 –

День прапора

флікт з викладачкою. Їй не подобалося, що замість конспектів її лекцій я користувався книжками з курсу Ландау-Ліфшиця та Фейнманівськими лекціями – найавторитетнішими світовими виданнями в галузі теоретичної фізики. Іноді доводилося під час лекцій з теоретичної фізики затуляти ватою вуха, щоб ніщо не заважало займатись самоосвітою. Отже, це був ще один виклик який я долав у своєму житті. Бажання бути серед інтелектуально найсильніших доповнювалося прагненням бути сильним фізично. Захоплення важкою атлетикою цілком відповідало цій меті. Кілька важких тренувань на тиждень стали нормою. Результати зростали дуже швидко. За рахунок м’язів менш ніж за рік вага зросла із 75 до 82 кг. Поштовх – 140 кг, ривок – 115 кг, станова тяга – 220 кг. До справжніх рекордів було, звичайно, дуже далеко. Для цього необхідно було ставати професіоналом і вживати, як тоді робили всі важкоатлети, анаболіки та інші препарати. Це зовсім не входило в мої плани, бо суперечило бажанню займатись наукою. Тому спорт залишився на все життя як щось більше за хобі, але не частиною моєї кар’єри. Тим часом на моєму життєвому горизонті вималювалась інша домінанта – стати аспірантом одного з провідних українських академічних закладів – Інституту фізики Академії наук УРСР. Усі свої зусилля і час сфокусував на досягненні чергової вершини. Щодня по 4–5 годин працював над вивченням курсу теоретичної фізики за програмою, яка далеко – 32 –

І. Моя історія

виходила за межі програми педагогічного інституту. Майбутній вступний іспит передбачав дуже ґрунтовну підготовку. Кожне з питань, на які слід було відповісти перед авторитетною екзаменаційною комісією у складі переважно з докторів наук, було обсягом до 100 книжних сторінок. У середньому приблизно половина кожної сторінки, або й більше, містила формули та математичні викладки. Крім того, необхідно було відповісти експромтом ще на 10 додаткових запитань. Тому жодна халтура не проходила. Це було нормою. Серед науковців ніхто ніколи не чув, що іспит з теоретичної фізики в академічному інституті можна скласти якось по блату чи за гроші. І ось вона, бажана зоряна година! Я здобув найзначнішу на той час перемогу в своєму житті! Коли голова екзаменаційної комісії оголосив мою відмінну оцінку зі вступного іспиту з теоретичної фізики, мене ніби ангели піднесли до небес. Довго не вірилося в те, що сталось. Вдруге я подібне пережив 24 липня 1990 року, коли підняв над Києвом синьо-жовтий прапор. Образно кажучи, на той час це був мій перший, особистий день прапора – прапора перемоги над собою та обставинами життя. Інші вступні іспити я також склав на відмінно. Проте, вони не потребували таких надзусиль і тому не викликали особливих емоцій. Вершина підкорена! Я став аспірантом одного з найпрестижніших українських академічних закладів – Інституту фізики Академії наук УРСР.

– 33 –

День прапора

Перше враження від столичної установи було таке, ніби я потрапив на іншу планету. Найперше, це багато нових і цікавих людей, про знайомство з якими тільки мріялося. Далі, це відчуття цілковитої свободи. Нікого не цікавило, коли ти прийшов на роботу, коли пішов з неї, де ти є, як і в який спосіб працюєш. Важливо було за розумний термін представити науковому керівнику конкретний результат – оформити статтю, зробити доповідь на семінарі відділу тощо. Атмосфера спілкування – надзвичайно приязна. Навіть до найвищого наукового авторитету можна було звернутися із запитанням. Особливо впадало в око те, що київські фізики-вчені виявились дуже розкутими в своїх судженнях і поглядах. Та й чи могло бути інакше? Адже фізика, на відміну від гуманітарних і економічних наук, – абсолютно політично незаангажована і на її результати не впливають суспільна кон’юнктура чи рішення партійних з’їздів. Це спонукало завжди бути справжнім, чітко формулювати думки, аналітично оцінювати життя, намагатись зрозуміти співвідношення ролі різних факторів. Фізика завжди оперує моделями реальності, які її відображають з тим чи іншим степенем точності. Важливо завжди зрозуміти, чим можна знехтувати, що має більше значення, а що – менше. Розв’язати задачу означає, насамперед, знайти таке наближення реальності, таку математичну модель, з якої можна отримати наочний якісний результат. Абсурдно, звичайно, намагатись безпосередньо застосо– 34 –

І. Моя історія

вувати закони фізики до суспільних процесів. Але пошук подібності і загальна логіка фізики як науки може бути дуже корисною для аналізу суспільно-політичних явищ. Особливістю мого наукового керівника, відомого київського вченого професора Вадима Владімірова, була підкреслена здатність відрізняти досягнутий в науковій праці реальний результат від словоблуддя і тривіальних тверджень. Саме на таких принципах базувалась моя наукова робота. Наукове дослідження – це, як правило, зусилля команди. Тому я завжди буду вдячний моїм старшим колегам в Інституті фізики Анатолію Щедріну та Марату Мухтарову, у співпраці з якими я виконав декілька перших досліджень. Хочу розповісти про мою наукову працю детальніше, хоча, звісно, не всім читачам це може бути зрозумілим. Але з цим була пов’язана моя чергова і дуже вагома перемога уже як науковця. Головний результат моєї роботи полягав у виявленні та дослідженні нової коливальної нестійкості обмеженого компенсованого електронного пучка. Зокрема, умов її виникнення та розвитку в поздовжньому магнітному полі, що могло мати практичне значення для НВЧ генерації великої потужності. Це був принципово новий погляд на класичну задачу дуже відомого американського фізика Джона Пірса, який відкрив в обмеженому електронному пучку аперіодичну нестійкість ще в 1944 році. Вирішення задачі в найцікавішій версії – поведінці коливальної нестійкості Пірса в поздовжньому магнітному полі вимагало розв’язання інтегро-диференціального рівняння.

– 35 –

День прапора

Мені вдалось це зробити – знайти розв’язок – під час поїздки в київському метро, де я призвичаївся абстрагуватись від людської метушні. Заплющував очі і під розмірені коливання поїзда подумки поринав у суть якоїсь актуальної проблеми. Безперечно, що тут стала корисною звичка шкільних і студентських років – відсікати від себе усе зайве заради головного. Приїхавши на роботу, я тут же сів за робочий стіл, зробив на папері математичні викладки і отримав аналітичне розв’язання задачі. Подальші розрахунки це підтвердили: існує така область параметрів, коли порогу коливальної нестійкості можна досягнути раніше, ніж наступить аперіодична. Це була моя власна «евріка» і я знову відчув, що вкотре підняв переможний прапор. Незабаром відбулось абсолютно неочікуване визнання мого успіху. На телефон мого шефа в Інституті фізики подзвонив академік Рухадзе з Москви, з Інституту атомної енергії імені Курчатова. Він попросив мене до телефону і запросив виступити у нього на семінарі зі своєю роботою, яка потрапила йому на рецензію перед публікацією в журналі «Физика плазмы». Рухадзе вважався корифеєм плазмової науки. Тому це було максимальне визнання, про яке тільки міг мріяти молодий аспірант. При цьому хочу наголосити: я був єдиним автором статті. Мій науковий керівник вчинив дуже шляхетно і тому відмовився від запропонованого співавторства, оскільки вважав, що дослідження я виконав самостійно. Для радянського – 36 –

І. Моя історія

наукового загалу це було досить незвично, бо, як правило, керівники не пропускали можливості ставати співавторами робіт своїх аспірантів. Незабаром прийшла пора захищати свою дисертацію. Називалась вона: «Коливальні нестійкості в обмежених пучково-плазмових системах». Вона налічувала 79 сторінок машинописного тексту і базувалась на 11 публікаціях у провідних всесоюзних та міжнародних виданнях. Усі мої основні статті із всесоюзних журналів були передруковані і видані у США англійською мовою. Цікаво, що гонорари мені видавали не валютою, а чеками Зовнішторгбанку СРСР. Сам захист відбувся, добре запам’ятав цю дату, 7 травня 1987 року на засіданні «докторської» спеціалізованої ради при Інституті теоретичної фізики АН УРСР (шифр Д-016.34.01). Головував на засіданні академік АН УРСР Анатолій Ситенко – високоавторитетний вчений, засновник відомої міжнародної Конференції з фізики плазми, яка отримала назву «київської» незалежно від місця її проведення. Опонентами дисертаційної роботи були два відомих науковці – доктори фізико-математичних наук професор М.В. Незлін із Інституту атомної енергії АН СРСР та заступник директора харківського Інституту радіофізики та електроніки АН УРСР професор В.М. Яковенко Провідною організацією був визначений Інститут загальної фізики АН СРСР. Зауважу, що доповідав я перед Вченою радою свою роботу українською мовою. На той час, коли всюди директивно насаджувалась російська, це було досить незвично і могло сприйматися навіть як виклик. Але всі – 37 –

День прапора

23 присутні члени ради – доктори фізико-математичних наук одностайно проголосували за присудження мені вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук із спеціальності теоретична і математична фізика. Через сім місяців я отримав відповідний диплом ФМ 03008, датований 2 грудня 1987 року. Однак, не фізикою єдиною я жив в цей буремний, переломний час. В Європі та Україні почали відбуватись події, які докорінно змінювали політичну мапу навіть не континенту, а всього світу. Епіцентром цього політичного торнадо став Радянський Союз. Цей вир аж ніяк не міг залишити осторонь активну та вдумливу частину тодішнього радянського суспільства: у політику масово пішли письменники, студенти, журналісти, військовики, найширші кола інтелігенції, серед них і науковці. У Кремлі генсек партії комуністів Михайло Горбачов проголосив політику перебудови, одним з елементів якої стала гласність. Таким чином відкрились шлюзи, через які у суспільство бурхливим потоками поринули шквали викривальної інформації, що її дуже старанно приховувала від громадян владна верхівка. Як швидко з’ясувалось, злочини сталінізму, інформація про які стала надбанням суспільства, напряму стосувалися загалом комуно-радянського режиму за всіх його очільників. З таборів, з місць заслань і тюрем в Україну почали повертатися багатолітні політв’язні та дисиденти Апофеозом суспільного буревію стала Чорнобильська катастрофа, суть і наслідки якої фізикам пояснювати не було потреби. Через лічені дні після аварії все вичерпно пояснював дозиметр на прохід– 38 –

І. Моя історія

ній Інституту ядерних досліджень на проспекті Науки в Києві, розташований якраз через вулицю навпроти нашого Інституту фізики. У середовищі вчених-фізиків і без того завжди панували досить саркастичні настрої щодо політики компартії та її ідеологічних фейків. У будь-якому випадку владі марно було розраховувати на толерантність з боку науковців. Пригадую, серед співробітників нашого відділу теоретичної фізики майже не було членів компартії. Безпартійним був навіть керівник відділу професор Петро Томчук. Тому парткому інституту ніяк не вдавалося створити у відділі партосередок – не набиралося необхідних для цього трьох комуністів. Щоправда, у якийсь момент деякі працівники змушені були отримати партквиток. Формальне членство у партії відкривало їм дорогу до спілкування із зарубіжними колегами на закордонних міжнародних форумах та конференціях. А без таких контактів повноцінне заняття наукою стає дуже сумнівною справою. Цинічна брехня радянського керівництва щодо наслідків аварії на Чорнобильській АЕС переповнила чашу терпіння суспільства. Проведена в Києві 1 травня 1986 року під радіоактивними хмарами святкова демонстрація та наступна велогонка, брехлива кампанія у засобах масової інформації створювали загрозу радіоактивного опромінення багатьох тисяч громадян. Безсумнівно, мова йшла про важкий злочин. Це був нарив, який прорвало, і він отруїв усю державну систему, яка вже здригалась у передсмертних конвульсіях.

– 39 –

День прапора

Політичні перипетії завжди жваво обговорювалися в гуртожитку для аспірантів. Найпалкішими після футбольних суперечок щодо гри київського «Динамо» були культурно-історичні дискусії. Молоді аспіранти з різних академічних інститутів столиці активно обмінювались своїми оригінальними ідеями. І це спілкування часто було дуже креативним і плідним. У кожної науки – свої закони. Але нерідко видатні і проривні відкриття робляться на стику наук. Закони, відкриті в одній галузі знань, часто мають аналоги в системах вищого рівня організації. Саме тому люди з різних сфер діяльності та знань можуть дуже активно комунікувати і об’єднуватись в різні цікаві соціуми. Таке мікросередовище і народилося у гуртожитку, де я перебував достатньо багато часу. Воно включало людей дуже різних за професіями, науками, які вони «гризли», темпераментом, хобі та історією власного життя. Першою людиною, з якою я познайомився в гуртожитку, був аспірант Інституту економіки Іван Заєць, в майбутньому – депутат Верховної Ради України п’ятьох скликань, міністр екології, а нині – аксакал української політики. Найбільше нас зближували тоді футбольні пристрасті та не менш палкі дискусії щодо необхідності запровадження у всі сфери життя української мови. На перших порах просто цікавими співрозмовниками, а потім і активними членами нашого перманентного «круглого столу» стали біолог Леонід Дмитренко, геологи Володимир Черпак та В’ячеслав Бушак, літературознавець Анатолій Шпиталь, філософ Іван Бойко, інтелектуалка Михайлина – 40 –

І. Моя історія

Бородай, мій колега по роботі в Луцьку фізик Микола Богданюк та багато інших. Згодом традиційними стали спільні вечори, присвячені творчості Тараса Шевченка, з обговорення спірних сторінок української історії, іноді почутих та, навіть, записаних на магнітофон з «ворожих» радіоголосів Іваном Бойком. Зрозуміло, що багато дискусій точилось на теми мистецтва та української культури. На якийсь час я настільки глибоко пройнявся гуманітарним духом, що навіть фізика гармонійно поєдналась з лірикою і я вивчив на пам’ять десятки віршів різних українських поетів. Найбільше до душі припала творчість Василя Симоненка. У дискусіях з культурологічних та історичних проблем загалом я почувався легко. Давався взнаки мій попередній досвід. До того ж, і тут я продовжував зберігати свою дитячу звичку постійно тренувати пам'ять. Вектор еволюції наших комунікацій усе більше тяжів у бік політики. Як результат, я став активним учасником створення громадських об’єднань та організацій. Вони зростали як предтечі Народного Руху, що став наймогутнішою силою національно-визвольних змагань кінця 80-х і початку 90-х років двадцятого століття, коли Україна здобувала свою незалежність. Першим об’єднанням, до діяльності якого я долучився, був клуб шанувальників Молодіжного театру, заснований відомим українським режисером, письменником та театральним критиком, Народним артистом України, майбутнім депутатом Верховної Ради Лесем Танюком. Навколо клубу гуртувалось – 41 –

День прапора

багато і обдарованої молоді, і досвідчених творчих людей, які, переважно, переслідувались радянським режимом. Засідання клубу, які увійшли в історію як «Київські театральні вечори», щоразу проходили у велелюдній залі театру перед виставою. Це дарувало багатьом унікальну можливість почути особистості, про які дізнавалися або з чуток, або з передач західних радіостанцій. Дуже цікавим був сам репертуар театру. Одним із напрямків його діяльності стало відродження на сцені театральних шедеврів класика українського театру Леся Курбаса, які у вишуканій мистецькій формі впливали на свідомість людей більше за террабайти ідеологічних наративів. Ніщо не могло мотивувати на діяльність із законодавчого захисту української мови так, як трагікомічна тьотя Мотя із п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка вважала: «что лучше быть изнасилованной, чем украинизированной». Поставлена у Києві Лесем Танюком вистава-мітинг «Диктатура совісті» Михайла Шатрова через сповіді визначних історичних діячів викривала антигуманну суть тоталітарних режимів, серед них і комунізм, і вчення Леніна зокрема. На той час це було досить сміливо. Незабутні враження залишив організований клубом уперше за багато років фестиваль українських бардів, який відбувся на Контрактовій площі Києва з небаченим тоді аншлагом. Другим проектом, до якого я не тільки долучився, а й взяв активну участь в його створенні, став українознавчий клуб «Спадщина» при Будинку вчених Академії наук. Об’єднання розпочало діяльність восени 1987 року. Його засновниками стали Іван – 42 –

І. Моя історія

Заєць, Віктор Кулінич, Павло Загороднюк, Леонід Дмитренко, Микола Жарких, вчений секретар Інституту геології Леонід Добрянський, інші науковці та працівники академічних інститутів. Клуб проводив публічні лекції, диспути, виступав із різноманітними зверненнями до влади, випускав власні видання, вводив в широкий суспільний дискурс теми, які тривалий час були під забороною. Значний резонанс у пресі та серед мистецтвознавців викликала оригінальна дискусія про українську культуру як цілісність, приводом для якої стала відома стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». У той час громадські об’єднання множились і зростали, як гриби після дощу. Деякі організації, що були створені раніше та із-за переслідувань владою працювали фактично нелегально, виходили на відкритий простір публічної політики. Насамперед, це Українська Гельсінська група, яка розширилась чисельно і стала Українською Гельсінською спілкою. Значним громадсько-політичним явищем в Києві стала з’ява Українського культурологічного клубу (УКК), організованого дисидентами, які вийшли з в’язниць на волю. Чорнобильська аварія спонукала до народження масового екологічного руху. Одна з головних вимог екологів – закриття АЕС. Хочу відзначити, можливо, всупереч багатьом дослідникам тогочасного суспільно-політичного виру: жодна локальна група чи певна категорія осіб, як-то колишні дисиденти чи студенти, науковці чи письменники, не керували поступом загалом, а ініціювали й очолювали певні проекти та об’єднання.

– 43 –

День прапора

Процес мав багатоджерельну природу і відбувався одночасно по всій Україні. Месією нікого не вважали. Не було тоді єдиного загальновизнаного лідера. Це як пелетон велогонщиків, в якому можна бути номінально на чолі якийсь час, а потім уперед виходить інший... Безперечно, що у кожного прориву були свої герої. Некоректно і антиісторично говорити про явища та події, опускаючи імена їх сподвижників і творців. Тяглість історії, історична пам’ять, перемоги і поразки українців не абстрактні поняття. Персоналії та їхні вчинки складають сутнісну частину цього процесу. З кінця 1987-го – початку 1988 року розпочинається наступний етап структуризації суспільної турбулентності – зародження всеукраїнських громадських організацій. Однією з перших в грудні 1987 року постає екологічна асоціація «Зелений світ» на чолі з письменником Юрієм Щербаком. Українські письменники та громадські діячі Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Сергій Плачинда, Іван Ющук, Юрій Огульчанський та інші 11–12 лютого 1989 року в Києві провели установчу конференцію «Товариства української мови імені Тараса Шевченка» (ТУМ), однією з основних предтеч якого був клуб шанувальників української мови, започаткований за рік перед тим при Спілці письменників України з ініціативи київського інженера Юрія Огульчанського. Під дахом ТУМу об’єднались численні регіональні групи та об’єднання шанувальників україн– 44 –

І. Моя історія

ської мови. Головою нового утворення обрали поета Дмитра Павличка. До лав організації стали десятки тисяч небайдужих громадян з усіх куточків України. Значною мірою завдяки цій громадській, а по суті квазіполітичній організації в Україні розгорнувся масовий рух за надання українській мові належного статусу, який би забезпечив повернення її у всі сфери суспільного життя. Я особисто і разом зі своїми колегами брав активну участь в цій кампанії – надіслали незліченну кількість листів в різні органи влади УРСР та СРСР, засоби масової інформації, проводили різноманітні просвітницькі, та наукові заходи. Тема рідної мови стала однією з головних на кожному публічному зібранні. Як засвідчила подальша історія України, повноцінна українська культура, деколонізація і суверенітет України, надійна національна безпека без всебічного і комплексного відродження української мови у всіх сферах життя – неможливі. Вважаю знаковим і дуже точним висловлювання письменника Василя Шкляра в контексті українсько-російської війни на Донбасі : «…окупант не пішов на північну Луганщину … тому, що там україномовні села. І звідси висновок: наймогутніша зброя українців – це їхня мова. Мова – це щит, це той найвищий кордонний мур, якого в сучасному світі не зможе здолати жоден агресор». Під системним тиском громадськості 28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про мови в УРСР», яким українській мові надала статус державної. Це був один з перших серйозних успіхів національно-демократичних сил у той період.

– 45 –

День прапора

4 березня 1989 року творчі спілки та окремі громадські діячі засновують Товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, яке ставить за мету громадські розслідування політичних репресій, увічнення пам’яті їх жертв, правозахисну діяльність. Одним із найактивніших промоутерів організації був Лесь Танюк, з яким мені пощастило багато спілкуватись не лише в рамках клубу глядачів Молодіжного театру, а й в контексті інших громадсько-політичних проектів. Українське національне пробудження відбувалося в тісному контексті демократичного доміно європейського континенту. Розпочались активні дискусії про створення в Україні масової політичної організації на зразок народних фронтів у балтійських республіках СРСР – Литві, Латвії та Естонії. Справжнім відкриттям для мене – інтелектуальним і духовним – стала особиста присутність 22–23 жовтня 1988 року як запрошеного гостя на установчому з’їзді литовського «Саюдісу», що проходив в заповненому вщерть палаці спорту Вільнюса. Неймовірне враження від форуму національної єдності литовців, вулкан емоцій, новизна і чіткість політичної програми литовського руху за незалежність стали безцінним прикладом і дороговказом для українців і мене особисто. Користуючись нагодою, я познайомився з людьми, які потім тривалий час допомагали в різний спосіб нам будувати демократичний процес. Василь Капкан, і особливо секретар Української громади у Литві Людмила Жильцова тривалий час забезпечували комунікації з литовськими лідерами – – 46 –

І. Моя історія

майбутніми керівниками незалежної Литви. Завдяки величезній подвижницькій діяльності Людмили були створені можливості для існування багатьох українських самвидавних газет, налагоджено їх випуск в друкарнях Вільнюса за символічними цінами. Моя з Катериною Зеленською та Галиною Антонюк газета «Вільне Слово», макет якої ми створювали в квартирі пані Галини, друкувалась на перехресті вулиць Святого Ігнотаса та Домінікону поблизу історичного центра литовської столиці. Десять поїздок до чарівного своєю старовинною архітектурою та приязного до українців Вільнюса стали важливою частиною моєї політичної біографії і не тільки. Вільнюс був на той час першою і найактивнішою зарубіжною столицею, де українці черпали незалежницьке демократичне натхнення і отримували дуже конкретну підтримку. І, мабуть, символічно, що відмова підписати в 2013 році саме у Вільнюсі Віктором Януковичем Угоду про асоціацію між Україною та ЄС породила потужний протест – Майдан Гідності у Києві. У черговий раз, як і наприкінці 80-х і початку 90-х, щоб допомогти українцям, прокинувся дух Великого литовського князя Ольгерда, військо якого в 1362 році у битві на Синіх Водах розбило татаро-монгольську орду, чим створило вирішальні передумови для звільнення Києва від ординського поневолення. Саме Литва сьогодні є найнадійнішим партнером в підтримці євроатлантичної та європейської інтеграції України. Вона першою із західних країн відважилась надавати Україні летальну зброю для протидії російській агресії.

– 47 –

День прапора

Золотої осені 1988 року в Україні настає час вуличної демократії. Близько 8 тисяч громадян 13 листопада зібрались на площі перед республіканським стадіоном в Києві на екологічний мітинг. Мітинг де-факто став політичним. Дмитро Павличко запропонував назвати українську версію народного фронту «РУХ». У результаті компромісу письменників з тогочасним компартійними керівництвом організація отримала назву «Народний рух України за перебудову». 16 лютого 1989 року газета «Літературна Україна» опублікувала першу версію програми нового об’єднання. Стрімко починають виникати і множитись осередки та локальні рухівські організації. Я разом з однодумцями ініціюю створення такого осередку в Інституті фізики. Очолив його мій колега, молодий вчений-фізик Іван Бровченко – в майбутньому депутат Київради. Політична структуризація суспільства набуває чітко орієнтованого на державну незалежність тренду. Важливим фактором, що сприяє наростанню політичної активності, стають перші альтернативні вибори народних депутатів СРСР, які відповідно до ініційованої М. Горбачовим політреформи, повинні були утворити найвищий владний орган – з’їзд народних депутатів СРСР. Вибори відбулись 26 березня 1989 року. Їх результати стали першим серйозним ударом по монополії компартії на владу. У Києві по національно-територіальному округу, який охоплював усю територію міста, зазнав – 48 –

І. Моя історія

нищівної поразки перший секретар міськкому партії Костянтин Масик. Також не став депутатом від територіального округу інший знаковий апаратник – член КПРС, Голова виконкому Київради Валентин Згурський. Обидва завдяки маніпулятивному інструменту – зборам представників трудових колективів міста, йшли на вибори як безальтернативні кандидати. Жоден з них не спромігся набрати 50% + 1 голос виборців, які взяли участь в голосуванні. На повторних виборах в травні по національно-територіальному округу в змаганні із кількома десятками претендентів переміг безпартійний доктор економічних наук Володимир Черняк. Я активно працював як член його групи підтримки. Це стало першою вагомою поразкою компартії в столиці. Від України було обрано багато яскравих особистостей, які представляли національно-визвольний рух. Значна частина з них в подальшому стали активними провідниками демократичного поступу.

1 липня 1989 року в приміщенні Будинку кіно відбулась установча конференція Київської регіональної організації Руху. Цікава деталь, що в результаті доволі напруженої суперечки в Спілці письменників між членами оргкомітету, до якого я належав, щодо використання національної символіки, київське зібрання пройшло під синьо-жовтими знаменами. У подальшому як член оргкомітету Всеукраїнського установчого з’їзду, я увійшов до програмного комітету і взяв активну участь у створенні пер– 49 –

День прапора

шої політичної некомуністичної програми розвитку України – програми Руху. Цей без перебільшення історичний форум відбувся 8–10 вересня 1989 року в Палаці культури Київського політехнічного інституту. На з’їзді мене обрали членом Великої Ради Руху та заступником голови Ради представників Руху, яку очолив народний депутат СРСР, письменник Володимир Яворівський. Головою Руху обрали письменника Івана Драча. Першою потужною масовою акцією, організованою і проведеною Рухом 21 січня 1990 року на честь дня Соборності України, стала «Українська хвиля». Три дні і три ночі чарував над секретною топографічною картою місцевості вздовж траси Київ-Львів професіонал-картограф Анатолій Шибіко, у майбутньому депутат Київради і непохитний член моєї політичної команди. Він отримав доручення ретельно спланувати розташування рухівських осередків на цьому маршруті. Молода українська патріотка, в майбутньому депутат і член Президії Київради, кореянка Світлана Лі роздала тільки за останню ніч представникам учасників акції понад три тисячі прапорів, пошитих членами жіночих громад із зібраної з усіх можливих засіків синьої та жовтої тканини. На живий ланцюг від Києва до Львова вийшло понад півмільйона людей з національними прапорами. Безпрецедентна подія мала дуже великий резонанс і продемонструвала магію національної символіки як об’єднавчої потуги. Виявлена небачена до того часу національна єдність своєю морально-політичною силою значно пробудила свідомість не лише україн– 50 –

І. Моя історія

ського люду, а й вплинула на частину партноменклатури. Перший Президент України Леонід Кравчук, який був тоді секретарем ЦК компартії, згадував, що проїхав на авто від Києва до Житомира і не вірив своїм очам. Стверджував, що в його свідомості тоді відбувся корінний перелом щодо оцінки майбутнього України. Перша в історії Української РСР демократично-виборча весна вже мала міцне підґрунтя для створення на теренах України нової політичної реальності. 4 березня (1-й тур) – 18 березня (2-й тур) 1990 року в УРСР відбулись перші справжні альтернативні парламентські та місцеві вибори. Здобутим політичним досвідом вдалось ефективно скористатись під час власної виборчої кампанії. Номінувався водночас до Верховної Ради УРСР та Київради. Право висування кандидатів згідно з чинним на той час законом належало трудовим колективам, зборам мешканців за місцем проживання, громадським організаціям та військовим частинам. Достатньо непростим був процес номінування у кандидати в депутати Верховної Ради. Усе здійснювалось на конкурсній основі. Я виграв висування як в Iнституті фізики, так і в Інституті фізики напівпровідників. Вважаю, що перемогти в своєму колективі, де тебе добре знають, і ти не займаєш керівну посаду, зовсім непросто. Але ще складнішим було змагання в Інституті фізики напівпровідників. Вчені, перед якими я виступав, дуже прискіпливо оцінювали програму, особистість кожного кандидата, його здатність – 51 –

День прапора

відповідати на запитання. Ці перемоги додали мені впевненості і стали ще одним важливим активом мого політичного досвіду, який я невпинно здобував в ті роки ще до каденції в Київраді. Додатково також я став номінантом і від асоціації «Зелений світ». Отже, я був зареєстрований кандидатом в депутати до Верховної Ради УРСР по Голосіївському виборчому округу № 5 і кандидатом в депутати Київради по округу № 123, який включав район Новобіличі, де я на той час проживав. Оцінюючи минуле, розумію, що участь у виборах спонукала осмислити і чітко сформулювати своє розуміння і свої політичні рецепти щодо необхідних дій, які призведуть до демонтажу комуністичного устрою та створять передумови розвитку України як вільної демократичної держави. Я був глибоко одержимий ідеями нової модерної України, якою вона безперечно, на мою думку, має стати в короткий термін, як тільки успадкує досвід найбільш розвинених країн і врахує всі помилки, що були допущені її провідниками до нас. Депутатський мандат в моєму розумінні не був самоціллю і не мав такої значної цінності, заради якої допустимо ігнорувати історичні уроки і розмінювати моральні принципи. В цьому сенсі я, мабуть, був романтиком. І тому під впливом історичних прикладів, коли власні амбіції лідерів переважали загальнонаціональні інтереси, наслідком чого була втрата держави і волі, вважав що, створюючи демократичний блок, нові політики повинні чітко домо– 52 –

І. Моя історія

витись щодо правил виборчих змагань і визначити єдиних кандидатів в кожному виборчому окрузі, які мають найбільше шансів здобути перемогу над комуністами. У зв’язку з тим, що в моєму окрузі з виборів до Верховної Ради була зареєстрована ціла низка відомих особистостей з демократичними програмами і славною біографією боротьби за вільну Україну, і щоб унеможливити перемогу працівника прокуратури з розпіареної радянською пресою групи Гдляна, я зняв свою кандидатуру на користь голови київської Гельсінської спілки Олеся Шевченка. На жаль, незабаром виявилось, що я був єдиним, хто так вчинив, принаймні, в Києві. Загалом для мене стало великим розчаруванням те, що навіть люди, які зазнали політичних репресій, до яких я ставився з великим пієтетом, і, очевидно, значно краще за мене знали українську історію, не знімали своїх кандидатур на користь колег з більшими шансами на перемогу. Пізніше з’ясувалось, що цей вчинок посилив мої позиції на виборах до Київради та відіграв не останню роль, коли мене обирали лідером демократичного блоку Київради. Мій виборчий округ № 123 охоплював масив Новобіличі і налічував 5489 зареєстрованих виборців. Основна технологія, яку я використовував під час виборів, – обхід виборців від дверей до дверей. Насамперед, обходив будинки, де проживали працівники академічних інститутів. Реакція була переважно доброзичливою. Для людей це було щось абсолют– 53 –

День прапора

но нове. Компанію вів спільно з Іваном Зайцем, який балотувався до українського парламенту. Відсутність серйозних коштів для проведення кампанії (в еквіваленті було витрачено приблизно 200 доларів США), не завадила легко вийти з першого місця в другий тур. А вже 18 березня 1990 року в другому турі я переконливо переміг з результатом в 64 відсотки. Здобуту перемогу сприйняв спокійно, без емоцій, бо вірив у неї. Я вважав це прогнозованим і логічним результатом моєї політичної діяльності. Справжня драма, сповнена емоційних штормів та адреналінових вибухів, лише розпочиналась…

Післямова Іноді виникає запитання, чому рішення Київради та її Президії, ухвалені на межі фолу чи навіть поза цією межею, все ж виконувались. Моє пояснення фізика: суспільно-політична система в тогочасних кризових ситуаціях потрапляла в точки біфуркації, коли подальша еволюція системи неоднозначна і залежить від флуктуації. На практиці це означало різке ослаблення існуючої влади і долю кризи вирішували рішучі дії тих, хто на них спромігся. Таким суб'єктом в столиці був демократичний блок Київради. В силу особливих обставин ми тоді більше жили в геополітичному вимірі, ніж суто місцевому. На карті Європи народжувалась нова велика країна. Україна відроджувала свою втрачену державність. Київрада ж успішно і рішуче розширювала горизонт можливостей і свободи для українців. З цієї книги Ви довідались лише про декілька історичних епізодів того періоду Зараз я готую наступне видання з не менш цікавими та важливими історіями про те, як демократичному блоку Київради нарешті вдалось взяти під контроль і виконавчу владу, цілком усунути від влади в Києві компартію і зробити важливі кроки з декомунізації нашої столиці та активно здійснювати, хоч, на жаль, і недовго, «агресивну» в доброму сенсі політику повернення – 179 –

День прапора

в систему освіти в Києві української мови. Початок відбудови Михайлівського золотоверхого Собору, повернення багатьом центральним вулицям історичних назв. Вулиця Грушевського замість вулиці Кірова, Майдан Незалежності замість Площі Жовтневої Революції та демонтаж стотонного комуністичного монстра – ці рішення першої Київради змінювали історію, але багато з них знайшли своє продовження лише після Революції гідності. Початок малої приватизації, захист прав мешканців приватного сектору і безліч інших рішень, спрямованих, на зміну системи для перетворення Києва в цивілізоване європейське місто. Довелось Київраді і наполегливо боротись зі старорежимними «товаришами» і значною мірою без належної підтримки центральної влади за високі «міжнародні орбіти столиці». Поріднення з Вільнюсом під час перебування на його вулицях радянських танків – частина славної історії Київради, про яку ви також дізнаєтесь з другої книги. Особлива глава буде присвячена розповідям про депутатів першої демократично обраної Київради – «особистостей, які змінили Київ».

Іменний покажчик Андрусів Мефодій, 116 Антонюк Галина, 47 Афанасьєв Григорій, 12 Бакатін Вадим, 170 Богданюк Микола, 31, 41 Бойко Іван, 40, 41 Бойко Юрій, 116 Боккаччо Джованні, 25 Бородай Михайлина, 41 Бровченко Іван, 48 Будніков Володимир, 164 Бушак В’ячеслав, 40 Владіміров Вадим, 31, 35 Влох Орест, 87, 131 Головатий Сергій, 87, 114, 131, 133 Горинь Михайло, 86, 99, 119, 131, 133, 159 Грабар Микола, 87, 99, 128, 164 Грушевський Михайло, 6, 24 Давидюк Георгій, 30 Дзюба Іван, 43 Дмитренко Леонід, 40, 43 Добрянський Леонід, 43 Доскач Василь, 31 Драч Іван, 50, 99 Жарких Микола, 43

Жильцова Людмила, 46 Загороднюк Павло, 43 Заєць Іван, 40, 43, 99, 114, 131, 133, 159 Згурський Валентин, 49 Зеленська Катерина, 47 Івасюк Валерій, 114 Калинець Ірина, 87, 130 Капкан Василь, 46 Качур Павло, 12 Кендзьор Ярослав, 12 Кізіма В., 67 Ковтуненко Олександр, 13, 121, 122 Кононов В., 67 Конфедератенко Володимир, 99 Костенко Юрій, 159 Кравчук Леонід, 51, 156, 159 Кулик Олександр, 13, 98, 107 Кулінич Віктор, 43 Куліш Микола, 42 Курбас Лесь, 42 Лаврухін Микола, 124, 153, 176 Лагода Володимир, 122 Лі Світлана, 13, 50, 98

– 181 –

День прапора

Лукаш Микола, 25 Малишевський Георгій, 61 Марченко Валерій, 130 Масик Костянтин, 14, 49, 103, 104, 157, 158, 163, 168, 169, 170, 171, 173, 174, 175 Мірошніченко Василь, 145 Мовчан Павло, 44, 159 Мосіюк Микола, 23 Мосіюк Тамара, 27 Мухтаров Марат, 35 Назарчук Арнольд, 67, 68, 103, 113, 116, 124, 145, 154, 155, 157, 158 Незлін В., 37 Нестеренко Василь, 60, 66, 99, 126 Нестеренко Микола, 13, 99, 134 Огульчанський Юрій, 44 Павличко Дмитро, 44, 45, 48, 85, 99, 114, 131, 133 Пірс Джон, 35 Плачинда Сергій, 44 Плющ Іван, 158, 159, 161, 175 Романюк Володимир, 116, 117 Рухадзе Анрі, 36 Савчук Василь, 164 Салій Іван, 168 Сергійчук Володимир, 107, 114, 126

Симоненко Василь, 41 Ситенко Анатолій, 37 Скляренко Семен, 25 Скорик Лариса, 87, 99, 130, 159 Солдатенко Борис, 69, 70 Солтис Ярослав, 14 Стріха Максим, 5, 10, 165, 167, 175 Стус Василь, 46, 130 Танюк Лесь, 41, 42, 46, 99, 132 Тарасенко Анатолій, 120, 167 Тернопільський Богдан, 13, 107, 108, 127 Томчук Петро, 39 Український Іван, 99 Ціхановський Роман, 14 Черненко Микола, 12 Черпак Володимир, 40 Чорновіл Вячеслав, 132 Чуфарін Михайло, 13 Шапошник Володимир, 86, 109, 115, 127, 128, 145, 147 Швайка Михайло, 99 Шевченко Олесь, 53, 132 Шевченко Тарас, 24, 41, 44, 89 Шелест Петро, 24 Шибіко Анатолій, 13, 50, 60, 107, 127 Шкарубський Валерій, 4, 116, 117

– 182 –

Іменний покажчик

Шкляр Василь, 45 Шпиталь Анатолій, 40 Щедрін Анатолій, 35 Щербак Юрій, 44 Юнг Роберт, 31

Ющук Іван, 44 Яворівський Володимир, 50, 159 Яковенко В., 37 Янукович Віктор, 47

– 183 –

Публіцистичне видання

Мосіюк Олександр Миколайович

ДЕНЬ ПРАПОРА

Підписано до друку 25.07.2018. Формат 84х108/32. Умов. друк. арк. 10,08. Папір офсетний.

Видавництво «К.І.С.» Київ–80, а/с 1, тел. (044) 462 5269 http://kis.kiev.ua Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК №677 від 19.11.2001 р. Надруковано ПП “ФІРМА “ГРАНМНА” м.Київ, просп. Повітрофлотський, 94-А. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої діяльності у Державний реєстр ДК №4135

Олександр Мосіюк

В найкритичніші періоди сучасної історії Києва, коли відходила в минуле радянська імперія зла і народжувалася незалежна Україна, коли соціально-політичні напруження в столиці досягали небезпечної межі, доля розпорядилася так, що Олександр Мосіюк очолював першу демократично обрану Київраду. Опираючись на підтримку команди нових політиків та демократичних сил міста, ухвалював сміливі рішення, завдяки яким Київ перебував в авангарді демократичних процесів. Саме про ці непрості і багатьом маловідомі подіі розповідає ця книжка – перша із серії «Народження країни. Київський горизонт».

Максим Стріха, депутат Київради в 1990–94 роках

Олександр Мосіюк

«...талановито написана панорама того неповторного часу»

ДЕНЬ ПРАПОРА

ДЕНЬ ПРАПОРА