... вигнаний з дитинства by K.I.S. Publishing

Ґаель Фай Хлопчик Ґабі живе в раю — у чудовій зеленій Бурунді, країні «тисячі пагорбів», поблизу озера Танганьїка, одного з найглибших і найдовших на Землі. Його дитинство сповнене вибухами кольорів розкішних бугенвілій, ніжним ароматом лимонника, солодким смаком манго… Улітку 1993 року сім’я гучно, на весь квартал, святкує одинадцятиріччя Ґабі, влаштувавши пікнік, де пригощають запеченим на грилі м’ясом крокодила. А вже восени в Бурунді вибухає громадянська війна… «Іноді вечорами шум пострілів змішувався зі співом птахів або з закликом муедзина, і часом я зовсім забувався, і цей дивний звуковий всесвіт захоплював мене». А ще через кілька місяців у сусідній Руанді, на батьківщині його матері, починається геноцид: за 100 днів у країні вбито мало не мільйон мешканців, поміж них і родину матері. «Є речі, які ти не повинен бачити, ніколи в житті». Але Ґабі доводиться побачити. Дитинство скінчилося. «Я думав, що був вигнаний з моєї країни. Повернувшись по слідах свого минулого, я зрозумів, що був вигнаний з дитинства. Що здається мені навіть жорстокішим».

Ґаель Фай

Маленька країна

МАЛЕНЬКА КРАЇНА

Ґаель Фай

МАЛЕНЬКА КРАЇНА Переклала з французької Марина Марченко

К.І.С. Київ 2017

ББК 84.4 Фр Ф17

Ґаель Фай Ф17 Маленька країна — К.: «К.І.С.», 2017. — 168 с. Перша книжка Ґаеля Фая (н. 1982), французького репера, напівфранцуза-напівруандійця, ґрунтується на особистій історії і тому щира й переконлива. Щасливе дитинство головного героя руйнує громадянська війна. Та попри жахи братовбивчої різанини автор закликає «не сумніватися в красі речей, навіть під жорстоким небом». Роман відзначений численними преміями, зокрема, Гонкурівською премією ліцеїстів 2016 року та «Кращий роман 2016» національної книготоргівельної мережі FNAC. Лише за рік після виходу перекладений десятком мов. Переклала з французької Марина Марченко Редактор Мирослава Прихода Фото на обкладинці 316pixel / Shutterstock.com

Cet ouvrage a bénéficié des soutiens des Programmes d’aide à la publication de l’Institut français, ainsi que du Programme d’aide à la publication SKOVORODA de l’Ambassade de France en Ukraine Це видання було здійснене за підтримки видавничих програм Французького інституту, а також Програми сприяння видавничій справі СКОВОРОДА Посольства Франції в Україні

ISBN 978-617-684-194-4

Жаклін

Передмова

точно не знаю, як почалася ця історія. Утім, татко нам усе пояснив якось у пікапі. — Бачте, в Бурунді, це як у Руанді. Є три різні групи, їх називають народності. Хуту найчисленніші, вони невисокі, з широкими носами. — Як Донасьєн? — запитав я. — Ні, він заїрець, то інше. Як Проте, наприклад, наш кухар. Є ще батва — пігмеї. Але їх проминемо, їх тільки жменька, вважаймо, що вони не рахуються. І є тутсі, як ваша мати. Їх значно менше, ніж хуту, вони високі, худі, з тонкими носами і ніколи не знаєш, що у них у голові. Ти, Ґабріелю, — сказав він, вказуючи на мене пальцем, — справжній тутсі, ніколи не знаєш, що ти думаєш. Ну, я теж не знав, що я думаю. Зрештою, що можна про все це думати? Тоді я спитав: — Війна між тутсі та хуту тому, що в них різні території? — Ні, не тому, в них одна країна. — Тоді... у них різні мови? — Ні, вони розмовляють однією мовою. — То в них різні боги? — У них той самий бог. — Тоді ... чому ж вони воюють? — Бо в них різні носи. На цьому обговорення закінчилось. Але все це було дивно. Я гадаю, тато також не дуже розумів. Відтоді на вулиці я почав дивитися на носи і на зріст людей. Коли ми 5

з моєю молодшою сестричкою Аною ходили в середмістя скуплятися, то потай намагалися вгадати, хто хуту, а хто — тутсі. Ми шушукалися: — Отой у білих штанах, це хуту, він маленький з товстим носом. — Ага, а отам, у капелюсі, величезний, худючий із зовсім тонким носом, це тутсі. — А отой, у смугастій сорочці, хуту. — Та ні, поглянь, він високий і худий. — Так, але в нього здоровий ніс! Отут ми й почали сумніватися в цій історії з народностями. До того ж тато не хотів, щоб ми про це говорили. Він вважав, що діти не повинні вплутуватися в політику. Та ми не могли інакше. Ця дивна атмосфера розжарювалась щодня. Навіть у школі пацани почали раз у раз гризтися, обзиваючи один одного хуту чи тутсі. А коли показували «Сірано де Бержерака», один учень навіть сказав: «Диви, це тутсі зі своїм носом». Повітря змінилося. Це відчувалося будь-яким носом.

Я одержимий цим поверненням. Дня не минає, щоб країна не нагадала мені про себе. Один перебіжний шум, ледь відчутний запах, пообіднє світло, єдиний жест, часом, мовчання — цього досить, щоб розбудити в мене спогади про дитинство. «Ти не знайдеш там нічого, крім привидів і румовища», — неперестанно повторює мені Ана, яка не хоче більше ніколи чути про цю «прокляту країну». Я її слухаю. Я їй вірю. Вона завжди мала більше за мене здорового глузду. І я викидаю цю думку з голови. І я доконечно вирішую більше туди не повертатися. Моє життя тут. У Франції. Я більше ніде не живу. Жити десь — означає зливатися тілесно з топографією місця, рельєфом довкілля. Тут нічого такого. Я тільки проходжу. Я квартирую. Я мешкаю. Я сквотер. Мій район спальний і функціональний. Моя квартира пахне свіжою фарбою і новим лінолеумом. Мої сусіди — бездоганні незнайомці, ми сердечно обминаємо одне одного на сходовому майданчику. Я живу і працюю в Паризькому регіоні. Сен-Кентенан-Івлін. Приміська електричка, лінія С. Нове місто — як життя без минулого. У мене пішли роки на те, щоб, як кажуть, інтегруватися. Мати постійну роботу, квартиру, дозвілля, дружні взаємини. Я люблю знайомитися в інтернеті. Стосунки на вечір чи на кілька тижнів. Дівчата, з якими я зустрічаюсь, усі різні, одна від одної гарніша. Я впиваюся їхніми розповідями про себе, запахом їхнього волосся, а тоді остаточно віддаюся теплу їхніх рук, їхніх ніг, їхніх тіл. Жодна з них не забуває поставити мені те саме пекуче запитання, завжди на першому побаченні, до речі. «Ти хто з походження?» Банальне запитання. Звичайне. Майже обов’язковий етап, щоб іти далі в стосунках. Моя карамельна шкіра часто мусить виказувати лояльність, виклавши свій родовід. «Я — людина». Моя відповідь їм не подобається. Утім, я не намагаюся їх провокувати. Ні навіть удавати з себе 7

педанта чи філософа. Я ще був не вищий за три манго, коли вирішив ніколи більше себе не визначати. Вечір триває. Техніка в мене відпрацьована. Вони говорять. Їм подобається, що я слухаю. Я напиваюся. Я наповнююся. Я заливаюся міцним алкоголем і позбуваюся своєї щирості. Я роблюся небезпечним мисливцем. Я їх смішу. Я їх спокушаю. Щоб розважитись, я повертаюся до питання про походження. Я охоче додаю таємничості. Ми граємо в кота-мишки. Я відповідаю з холодним цинізмом, що моє походження тисне вагою трупів. Вони не заглиблюються. Вони хочуть легкості. Вони дивляться на мене підведеними очима. Я їх хочу. Іноді вони віддаються мені. Я здаюся їм оригіналом. Їхня цікавість триває недовго. Я одержимий цим поверненням, я відкладаю його безкінечно, завжди на потім. Страх віднайти поховану правду, жахи, залишені на порозі рідної країни. Вже двадцять років я повертаюся; вночі — у снах, удень — думками; у свій квартал, у той куток, де я щасливо жив із рідними та друзями. Дитинство залишило мені позначки, з якими я не знаю, що робити. У хороші дні я кажу собі, що там я черпаю свою силу і чутливість. А коли сягаю дна порожньої пляшки, то бачу в ньому причину своєї непристосованості до світу. Моє життя скидається на довге блукання. Мене все цікавить. Мене нічого не захоплює. Мені бракує азарту. Я з породи лежнів, середньої м’якості. Часом, я щипаю себе. Я споглядаю себе в товаристві, на роботі, з колегами в офісі. Це справді я, отой тип у дзеркалі ліфта? Цей хлопчина перед кавоваркою, який силувано сміється? Я не впізнаю себе. Я прийшов так іздалека, що мені досі дивно бути тут. Мої колеги розмовляють про погоду і телепередачі. Я більше їх не чую. Мені важко дихати. Я розстібую комір сорочки. Моє тіло скуте. Я споглядаю свої наваксовані черевики, вони блищать і відбивають мій сумний образ. Що сталося з моїми ногами? Вони ховаються. Я більше ні8

коли не бачу, як вони гуляють на свіжому повітрі. Я наближаюся до вікна. Небо низьке. Сіється сіра липка мжичка, у невеличкому скверику, затиснутому поміж торговим центром і залізницею, немає жодного мангового дерева. Цього вечора, вийшовши з роботи, я біжу сховатися у найближчий бар, навпроти станції. Я всідаюся перед настільним футболом і замовляю віскі, щоб відсвяткувати свій тридцять третій день народження. Намагаюсь телефонувати Ані на мобільний, та вона не відповідає. Я не відступаю. Набираю її номер багато разів. Зрештою згадую, що вона у відрядженні в Лондоні. Я хочу розповісти їй, сказати про дзвінок сьогодні вранці. Це мабуть знак долі. Я повинен туди повернутися. Хоча б для того, щоб зрозуміти. Підбити риску під цією історією, що не дає мені спокою. Зачинити за собою двері, назавжди. Я замовляю ще віскі. Шум телевізора над баром на мить перекриває хід моїх думок. Інформаційний канал постійно транслює картинки людей, які втікають від війни. Я дивлюся, як їхні саморобні човники причалюють до європейського берега. Діти, що виходять з них, трусяться від холоду, голодні, зневоднені. У божевільній світовій грі вони ставлять на карту своє життя. Я дивлюсь на них, сидячи тут комфортно, мов у президентській ложі, з віскі в руках. Люди думатимуть, що вони втекли з пекла у пошуках Ельдорадо. Дурниці! А хто розповість про країну, яку вони привезли з собою всередині? Поезія не інформація. А втім, це єдина річ, яку людська істота запам’ятає зі свого перебування на землі. Я відвертаю погляд від цих сцен, у них дійсність, але не правда. Ці діти, можливо, напишуть її колись. Я сумний, як спорожнілий узимку пляж. Щоразу одне й те саме в день мого народження, важка меланхолія обсідає мене, мов тропічна злива, коли я згадую тата, маму, товаришів, і те свято вічності довкола патраного крокодила в глибині саду... 9

ніколи не дізнаюся, чому, насправді, мої батьки розлучилися. Проте, мало бути якесь глибоке непорозуміння від самого початку. Якась виробнича вада в їхній зустрічі, якесь застереження, зірочка, якої ніхто не побачив, або не хотів бачити. У ті часи мої батьки були молодими та красивими. Із серцями, сповненими надії, мов сонця незалежностей*. Було бачити! У день весілля татко не міг оговтатися, що вдяг таки їй на пальця обручку. Звісно, він мав свій шарм, мій старий, зі своїми пронизливо-зеленими очима, світло-русявим волоссям із білими пасмами і статурою вікінга. Але до матінки йому було, як до неба, він їй і до кісточок не сягав. А це було щось, матінчині кісточки! Від них починалися дві довгі стрункі ноги, на які кресали очима жінки і потай зиркали чоловіки. Тато — простий француз із Жури, що випадково потрапив до Африки проходити цивільну службу. Він походив з гірської місцини, де пейзажі дуже скидалися на Бурунді, та в них не було таких жінок, як матінка, гнучких очеретин, красунь, струнких, мов хмарочос, із ебеновою шкірою, та з очима, мов у корів ватуссі. Було чути! У день їхнього весілля гітари трохи безладно вигравали безтурботну румбу, щастя насвистувало ритми ча-ча-ча під зоряним небом. Там було все! Лишалося тільки одне! Люби «Сонця незалежностей» (1968) — роман відомого африканського письменника Ахмеда Куруми. Тут і далі примітки перекладачки, крім спеціально позначених.

ти. Жити. Сміятися. Бути. Завжди вперед, без зупинки, до кінця дистанції, і навіть трохи далі. От тільки мої батьки були розгубленими підлітками, від яких зненацька вимагали стати відповідальними дорослими. Вони ледь досягли статевої зрілості, зі своїми гормонами, з нічними гулянками, як уже довелося вигрібати порожні пляшки, вичищати попільнички від косяків, вкладати назад у конверти платівки з психоделічним роком, прибирати в шафу брюки-кльоші та кислотні сорочки. Дзвінок продзвенів. Діти, податки, зобов’язання; турботи прийшли надто рано, надто швидко, а з ними підозра, перекриті дороги, диктатори, державні заколоти, програми стабілізації, зречення ідеалів, ранки, що не мають сил піднятися, сонце, яке щодня трохи довше затримується в ліжку. Реальність постала. Гола. Жорстока. Початкова безтурботність обернулась на тиранічний темп, як безжальне цокання годинника. Природа уявила себе бумерангом, і мої батьки дістали удар в обличчя, розуміючи, що сплутали бажання з любов’ю, і що кожен вигадав своє уявлення про іншого. Вони не поділяли мрії одне одного, тільки ілюзії. Мрія в кожного була своя, егоїстична, і вони були не готові задовольнити очікування другого. Але раніше, перед усім цим, до того, що я розповідатиму і всього іншого, було щастя, життя без потреби його пояснювати. Буття було таким, яким було. Спокійний, мирний сон, без комарів, що танцюють коло вуха, без цієї зливи запитань, які забарабанили врешті по моєму «даху». У щасливі часи, якщо мене запитували: «Як справи?», я завжди відповідав: «Добре!» Не замислюючись. Щастя, це коли не замислюєшся. Згодом я почав обмірковувати запитання. Зважувати «за» і «проти». Ухилятися, туманно приставати на думку інших. До речі, вся країна почала. Люди відповідали тепер тільки: «Так-сяк». Тому що життя не могло йти зовсім добре після всього того, що з нами сталося. 11

адаю, початок кінця нашого щасливого життя бере відлік від того дня Святого Миколая в Букаву, в Заїрі*, на великій терасі в Жака. Раз на місяць ми його навідували, старого Жака, це стало звичкою. Того дня матінка була з нами, хоч вона вже кілька тижнів була не надто балакучою з татом. Перш ніж їхати, ми зайшли до банку, щоб поміняти валюту. Вийшовши, тато сказав: «Ми мільйонери!» За Мабуту** гроші в Заїрі так знецінювались, що за склянку питної води платили купюрами по п’ять мільйонів. За пропускним пунктом ми потрапляли в інший світ. Бурундійська стриманість поступалася місцем заїрському розгардіяшу. У цьому невгамовному натовпі люди перегукувалися, браталися, лихословили, мов на ярмарку худоби. Галасливі замурзані дітлахи ласилися на дзеркала заднього виду, двірники та задрипані в брудних калюжах ковпаки. За кілька візків грошей пропонували козлятину на рожнах; жінки з дітьми за спиною, лавіруючи між рядами мініавтобусів і вантажівок з товарами, припаркованих бампер до бампера, продавали з рук круті яйця, що їх умочують у дрібчасту сіль, і пряний арахіс у пакетиках; жебраки з покрученими поліомієлітом ногами просили кілька мільйонів, щоб пережити жахливі наслідки падіння Бер Республіка Заїр — назва Демократичної Республіки Конго в 1971–1997 рр. ** Мабуту — диктатор Заїру. *

лінського муру, а один пастор, стоячи на капоті перехнябленого мерседеса на всю горлянку проголошував кінець світу, тримаючи в руці Біблію мовою суахілі, оправлену в шкіру королівського пітона. Сонний солдат в іржавій будці мляво помахував мухобійкою. Випари соляру, змішані з гарячим повітрям, висушили горло служаці, який уже й забув, коли отримував платню. Автомобілі на дорозі потерпали від гігантських кратерів, утворених на місцях вибоїн, але все це не заважало митникові ретельно доглядати кожну, перевіряючи зношеність шин, рівень води в радіаторі, справність сигналів повороту. Якщо в машині не виявлялося жодного зі сподіваних дефектів, митник вимагав свідоцтво про хрещення або про перше причастя, щоб в’їхати в країну. Того дня по обіді, втомлений опором, тато зрештою дав хабара, на який були розраховані всі ці вигадливі маневри. Шлагбаум нарешті піднявся і ми продовжили свій шлях у випарах гарячих джерел по боках дороги. Між містечками Увіра та Букаву ми зупинилися в забігайлівці купити пончиків з бананами і пакетиків смажених термітів. У вітрині висіли різноманітні химерні таблички: «У Фуке на Єлисейських полях», «Снек-бар Жискар д’Естен», «Ресторан як удома». Коли татко витяг «Полароїд», щоб увіковічнити ці вивіски і вшанувати місцеву вигадливість, матінка зробила «тс-тс»* і дорікнула йому захопленням екзотикою для білих. Дивом не розчавивши численних півнів, качок і дітей, ми прибули до Букаву — такого собі Едемського саду на берегах озера Ківу з рештками арт-деко колись модерного міста. Стіл у Жака вже був накритий і готовий прийма «Тс-тс» — звуконаслідування, що передає характерний для африканців несхвальний звук (називається «чип»), схожий на всмоктування.

ти нас. Він замовив тигрових креветок, щойно з Момбасси. Тато просяяв: — Це звісно, не замінить тарілки свіжих устриць, та все ж приємно час до часу смачно поїсти! — На що ти скаржишся, Мішелю? Тебе вдома погано годують? — запитала матінка без ніжності. — Так! Цей дурень Проте щоразу змушує мене запихатися на обід цими африканськими крохмалями. Хоч би він умів як слід засмажити антрекота! — І не кажи, Мішелю! — підхопив Жак, — моя макака на кухні все пересмажує бо це, бач, убиває паразитів. Я вже забув, що таке справжній стейк із кров’ю. Одразу ж, як повернуся до Брюсселя, пройду курс лікування амебами! Загальний вибух сміху. Тільки ми з Аною мовчки сиділи край столу. Мені було десять років, їй сім. Мабуть тому ми не розуміли Жакового гумору. Хоч там як, нам категорично забороняли говорити, поки до нас не звертаються. Це було непорушне правило, коли ми йшли в гості. Тато не терпів, щоб діти втручалися в розмову дорослих. Особливо в Жака, який був для нього наче другим батьком, взірцем. Він несвідомо переймав навіть його вислови, його міміку, аж до модуляції голосу. «Це він відкрив мені Африку!» — часто повторював він матінці. Жак, схилившись над столом, щоб затулитись од вітру, запалив сигарету срібною запальничкою «Зіппо» з двома вигравійованими оленями. Потім випростався, випустив з ніздрів кілька завитків диму, і якусь мить споглядав озеро Ківу. З його тераси видно низку острівців, яка губиться вдалині. А ще далі, на тому боці озера, місто Чьянґуґу в Руанді. Матінка не відривала погляду від того ще далі. Щоразу, як ми обідали в Жака, її мабуть обсідали важкі думки. Руанда, її країна, залишена 1963 року в ніч різанини, у світлі смолоскипів, які підпалили її рідний дім, країна, куди вона ніколи не поверталась з чоти14

рьох років, була тут, у кількох кілометрах, майже на відстані простягнутої руки. Трава в Жаковому саду скошена бездоганно — робота старого садівника. Широкі рівномірні рухи його мачете нагадували свінги в гольфі. Зелені з металевим відлиском колібрі метушилися перед нами в дивовижному танці, збираючи нектар з квітів червоного гібіскусу. Пара вінценосних журавлів походжала в затінку лимонних дерев і гуав. Жаків садок кишів життям, вибухав кольорами, віддавав ніжний аромат лимонника. Його будинок з рідкісної деревини з лісу Ньянґве та чорного пористого каменю з вулкана Ньїраґонґо, скидався на швейцарське шалє. Жак подзеленчав дзвіночком на столі й одразу ж з’явився кухар. Його одяг, шапочка і білий фартух, конт раст ували з босими ногами з потрісканими п’ятами. — Принеси нам іще три пляшки пива і прибери тут трохи! — наказав Жак. — Як справи, Еваристе? — запитала матінка в кухаря. — Дякувати Богові, помалу, пані! — Дай Богові спокій, будь ласка! — втрутився Жак. — Дякувати, що в Заїрі є ще кілька білих, щоб не дати зовсім прикрити лавочку. Без мене ти жебракував би, як усі твої! — Коли я кажу «Бог», я розумію тебе, патроне! — хитро відповів кухар. — Глузуєш з мене, макако! Вони зареготали обидва, і Жак повів далі: — І тільки подумати — я ніколи довше трьох днів не міг утримати хорошої жінки, а вже тридцять п’ять років тягаю за собою це шимпанзе! — Було тобі зі мною одружитися, патроне! — Funga kinwa*! І йди принеси нам пиво замість верзти дурниці! — сказав Жак з новим вибухом реготу і на Funga kinwa! — Стули пельку! — Суахілі.

ступним відкашлюванням, через яке я мало не віддав назад з’їдені креветки. Кухар пішов, мугикаючи релігійний мотив. Жак енергійно висякався в носовичок з його вишитими ініціалами, знову взявся за сигарету, струсив трохи попелу на лакований паркет і звернувся до тата: — Коли я востаннє був у Бельгії, лікарі казали мені кинути курити, а як ні, то відкину ратиці. Я тут усе пережив: війни, пограбування, нестатки, Боба Денара* і Колвезі**, тридцять років дурнуватої «заїризації», і от тепер сигарета зажене мене в могилу! Чорт забирай! Старечі плями всівали його руки і голий череп. Я вперше бачив його в шортах. Безволосі молочно-білі ноги контрастували з обгорілою шкірою на передпліччях і спеченому сонцем обличчі; здавалося, що його тіло зібрано з різнорідних деталей. — Лікарі, мабуть, мають рацію, тобі треба пригальмувати, — зауважила матінка стурбовано. — Три пачки на день, це забагато, Жаку. — Не починай ще й ти, — сказав Жак, звертаючись і далі до тата, наче матінки там не було. — Мій батько курив, як пожежник, і дожив до дев’яноста п’яти років. І з тим життям, що він мав. То була зовсім інша країна, Конґо доби Леопольда ІІ***! Мій батько був моцак! Це він збудував залізницю Кабало — Калеміє****. Яка, до речі, вже дав Боб Денар, справжнє ім’я Жільбер Боржо — французький найманець, учасник численних переворотів в африканських країнах. ** Колвезі — місто в Демократичній Республіці Конґо, де у травні 1978 року загинуло багато європейських заручників під час звільнення міста від повстанців. *** Леопольд ІІ —король Бельгії (1865–1909), відомий жорстокою колоніальною політикою. **** Кабало і Каламіє — міста в Демократичній Республіці Конґо. *

но не працює, як і все решта в цій пропащій країні. Боже, який бордель! — Чому б тобі не продати все? Оселився б у Бужумбу* рі , там комфортно жити — запропонував тато з ентузіазмом, який він завжди випромінював, коли спонтанно видавав якусь ідею. У мене багато будівництв і купа запрошень до тендерів. Тепер там водяться гроші! — Усе продати? Не кажи дурниць! Сестра мені постійно телефонує, щоб я їхав до неї в Бельгію. Вона мені каже: «Жаку, повертайся, це погано скінчиться для тебе. У заїрців завжди закінчується пограбуваннями і лінчуванням білих». Ти мене бачиш — мене! — десь у квартирі в Ікселі**? Я ніколи там не жив, що я там забув, у моєму віці? Я вперше поткнувся до Брюсселя у двадцять п’ять років, коли дістав дві кулі в черево, полюючи на комуніста в Катанзі. Мене розрізали, зашили, і я притьмом повернувся. Я більший заїрець, ніж негри. Я тут народився і тут помру! В Бужумбурі в мене тільки й справ, що на кілька тижнів — підписати дві-три угоди, потиснути руку кільком цабе, обійти забігайлівки, давніх друзів і додому. Бурундійці не для мене. Заїрців принаймні неважко зрозуміти. Хабар-бакшиш, і все зрушило! А бурундійці? Що за люди! Вони чухають ліве вухо правою рукою… — Це те, що я тобі весь час повторюю Мішелю, — сказала матінка. — Я теж більше не можу в цій країні. — У тебе зовсім інше, Івон, — заперечив тато досадливо. — Ти мрієш жити в Парижі, це в тебе нав’язлива ідея. — Так, це було б ліпше для тебе, для мене, для дітей. Яке в нас майбутнє в Бужумбурі? Ти можеш сказати? Що, поза цим злиденним життям? Бужумбура — столиця Бурунді. Іксéль, або Елсене — центральна комуна Брюссельського столичного регіону.

— Не починай, Івон! Ти говориш про свою країну. — Ні-ні-ні-ні… Моя країна — це Руанда! Отам, перед тобою. Руанда. Я біженка, Мішелю. Ось ким я завжди була в очах бурундійців. Вони завжди мені це нагадували своїми образами, натяками, квотами для іноземців та numerus clausus* у школі! То ж дозволь мені думати про Бурунді те, що я хочу! — Послухай, люба, — сказав тато, намагаючись бути заспокійливим. — Поглянь довкола. Ці гори, озера, ця природа. Тут ми живемо в гарних будинках, у нас є слуги, є простір для дітей, гарний клімат, справи в нас ідуть непогано. Що тобі ще треба? Ти ніколи не матимеш такої розкоші в Європі. Повір мені. Це дуже далеко від того раю, який ти собі уявляєш. Чому, як ти думаєш, я двадцять років будую своє життя тут? Чому, ти думаєш, Жак воліє залишитись у цьому регіоні, замість повернутися до Бельгії? Тут ми привілейовані. Там ми будемо ніким. Чому ти мене не чуєш? — Ти товчеш і товчеш своє, та я знаю, що ховається за цими декораціями. Там, де ти бачиш красу пагорбів, я бачу злиденність тих, хто їх населяє. Коли ти милуєшся красою озер, я вже вдихаю метан, який спить під водою**. Ти втік до Африки від французького спокою в пошуках пригод. Щасти! А я шукаю безпеки, якої ніколи не мала, я хочу спокійно ростити дітей в країні, де ти не боїшся померти, бо тут… — Припини, Івон, з твоїми тривогами і манією переслідування. Ти завжди все драматизуєш. Тепер у тебе фран Numerus clausus — обмеження, на національному, расовому чи релігійному ґрунті, частки представників якоїсь групи населення в загальній кількості студентів навчальних закладів. ** Метан, який спить під водою — під озером Ківу залягають великі поклади метану. *

цузький паспорт, тобі нема чого боятися. Ти живеш у Бужумбурі на віллі, а не в таборі для біженців, не треба цих ефектних промов, будь ласка! — Мені плювати на твій паспорт, він нічого не міняє в цій загрозі, вона скрізь. Тебе не цікавить історія, яку я тобі розповідаю, Мішель, вона тебе ніколи не цікавила. Ти приїхав сюди в пошуках ігрового майданчика, щоб продовжити свої мрії зіпсованої західної дитини… — Що ти верзеш? З мене вже годі, справді, годі. Багато африканців мріяли б бути на твоєму місці… Матінка втупила в тата такий погляд, що він не наважився закінчити фразу. А вона дуже спокійно сказала: — Ти навіть не уявляєш, про що говориш, мій бідний Мішелю. Одна порада: не лізь у расизм, ти, колишній гіппі, пацифіст-колективіст, тобі це зовсім не личить. Залиш це Жакові та іншим справжнім колоністам. Жак удавився сигаретним димом. Матінка на нього не зважала, вона підвелася, кинула свою серветку татові в обличчя і пішла. Водночас з’явився кухар із нахабною посмішкою на губах, несучи пиво на пластиковій таці. — Івон! Повернися негайно! Зараз же вибачся перед Жаком! — крикнув батько, злегка піднявши сідниці над стільцем і упершись кулаками в стіл. — Облиш, Мішелю, — сказав Жак. — Жінки…