Українська версія Дікенсівського сюжету «Повісті про два міста»

Український центр культурних досліджень

Олександр Гриценко

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЕВОГО ВИРОБНИЦТВА Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України

Київ Видавництво «КІС» 2014

УДК 94(477) Г82 Рекомендовано до друку Вченою радою Українського центру культурних досліджень Міністерства культури України, протокол № 5 від 30.04.2014. Рецензенти: доктор культурології Петрова І. В., доктор історичних наук Волошин Ю. В. Гриценко Олександр Г82 Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України / Олександр Гриценко. — К. : К.І.С., 2014. — 352 с.

ISBN 978-617-684-078-7 Міждисциплінарне дослідження процесів пострадянської трансформації символічного простору малих міст України містить, зокрема, аналіз міського простору, історико-культурних пам’яток, меморіальних монументів, топоніміки тощо, з метою з’ясування впливу змін, що відбуваються в міському просторі, на колективну пам’ять, культурну й національну ідентичність городян. У праці запропоновано методологічні засади вивчення символічного простору міст та колективної пам’яті й ідентичностей місцевих спільнот на основі методів семіологічного аналізу міського простору та колективної пам’яті, теорій національної та культурної ідентичностей. Проблематику розкрито на прикладі двох малих міст Центральної України — Звенигородки і Ватутіного. Детально розглянуто практику формування міського простору, основні риси пострадянської трансформації міського простору та «культури пам’яті», формування локальних історичних наративів, локальної культури пам’яті та місцевих ідентичностей. Видання розраховане на культурологів, краєзнавців, урбаністів, а також працівників установ, що опікуються розвитком культури та політикою пам’яті. УДК 94(477)

ISBN 978-617-684-078-7

© О. Гриценко, 2014.

3

Зміст Подяки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Частина 1. З’ясування основних понять і зв’язків між ними . . . . . . . . . . . . . . 19 1.1. Ідентичність: національна, локальна, культурна, історична. . . . . . . . . 19 1.2. Пам’ять спільноти, простір спільноти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 1.3. Історична пам’ять, культура пам’яті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 1.4. Міський простір, символічний простір. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Частина 2. Історичне містечко в пошках ідентичності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 2.1. Як найперша Україна перетворилася на «третю». . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 2.2. Звенигора й Звенигородка — від легенди до бренду. . . . . . . . . . . . . . . 45 2.3. Міський простір Звенигородки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 2.4. Пам’ятники Звенигородки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 2.5. Міські історичні наративи Звенигородки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Частина 3. «Наймолодше місто Черкащини». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158 3.1. Проект Юрбас: спроба реконструкції. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158 3.2. «Шанхай» — «соцмісто» — «П’ятихатки»: формування й трансформація символічного простору Ватутіного . . . . . . . . . . . . . 165 3.3. Система міських топонімів: пам’ятка історії чи тавро тоталітаризму?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198 3.4. Пам’ятники Ватутіного: від «сталінської монументальної пропаганди» — до маркерів локальної ідентичності. . . . . . . . . . . . . . 207 3.5. У полоні офіціозу: ватутінське краєзнавство радянської доби . . . . . 230 3.6. Пострадянська трансформація символічного простору міста. . . . . . 261 3.7. «Одомашнення» минулого: ватутінські наративи доби незалежності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 290 3.8. Ватутінське минуле в Інтернеті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313 3.9. Ватутінська Erinnerungskultur та криза локальної ідентичності. . . . 326 Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 338 Література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 347

4

Пам’ять місцевого виробництва

Подяки Інтерес до проблематики, що лежить в основі цієї книжки, сформувався у мене значною мірою завдяки працям Миколи Рябчука та Ярослава Грицака, а також принагідним, але плідним дискусіям з цими відомими науковцями. Я щиро вдячний їм обом за глибокі й цікаві думки зі згаданої проблематики, хай навіть я не завжди з ними погоджувався. Відправним моментом у створенні книжки стала доповідь про державну політику пам’яті в Україні та її вплив на трансформацію суспільних уявлень про історичне минуле, підготовлена автором під час наукового стажування в Дослідницькому центрі історії і культури Центрально-Східної Європи Лейпцизького Університету в листопаді 2008 року. Я щиро вдячний керівникам Центру — професорам Крістіану Любке та Штефану Требсту за уможливлення цього стажування, а доктору Єнні Альварт — за всебічну допомогу в моїй роботі у Лейпцизі та корисні дискусії на тему історії пам’яті в Україні. Подальша робота над книжкою частково збігалася з участю виконанні дослідження міського простору, пам’яток та краєзнавчих наративів кількох малих міст у різних регіонах України (від Трускавця до Алчевська), що здійснювався групою науковців Українського центру культурних досліджень під керівництвом автора. Я вдячний своїм колегам, виконавцям цього дослідження — Анні Андрес, Надії Гончаренко, Валентині Дем’ян, Марії Кушнарьовій, Едуарду Шевельову — за кількарічну співпрацю у цьому проекті, яка збагатила й розвинула моє дослідження щодо Ватутіного та Звенигородки. Я також глибоко вдячний своїм землякам і давнім друзям — Тамарі й Сергієві Гарастовичам (м. Ватутіне) та Станіславу Лячинському (м. Звенигородка) за постійну діяльну допомогу у збиранні матеріалу та з’ясуванні фактів міської історії. Свою найбільшу вдячність мені б хотілося висловити тій людині, без чиєї щоденної допомоги та підтримки ця книжка взагалі не могла би бути написаною — моїй дружині й колезі Надії Гончаренко.

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям

5

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям Гострі дискусії й навіть конфлікти, пов’язані з різним, інколи — діаметрально протилежним баченням окремих подій українського минулого різними групами в суспільстві, різними політичними силами, а головне — населенням різних регіонів, часто опиняються в центрі суспільного життя сучасної України. Причину цього одні бачать в істотних відмінностях етно-культурного складу населення різних регіонів, інші — в їх різному історичному минулому, давньому й недавньому, ще інші — в навмисній експлуатації згаданих мовно-культурних відмінностей конкуруючими політичними елітами. Прикладом дискусій з цього приводу є заочний діалог між Миколою Рябчуком, автором книжки «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» та Ярославом Грицаком, який на Рябчукову концепцію «двох Україн» відповів текстом під назвою «Двадцять дві України»1. Зокрема, М. Рябчук яскраво описує Львів і Донецьк як свого роду бінарну опозицію культур та ідентичностей: «Кожен, хто коли-небудь бував на «далекому сході» й «далекому заході» України — скажімо, у Донецьку та Львові, — поза сумнівом, визнає, що це різні країни, різні світи, різні цивілізації. Архітектурні відмінності, зрозуміло, найочевидніші. Львів — типове центрально-європейське місто, зі слідами німецької готики, італійського ренесансу, польського барокко і, звісно, віденського модерну. Місто, в якому навіть за совєтських часів церкви незмінно заповнювалися віруючими, а численні кав’ярні залишалися традиційним місцем зустрічей, відпочинку й невимушених розмов»2.

Прикметно, що чи не головним аргументом на користь «європейськості» Львова тут виступає не стільки ідентичність чи спосіб життя львів’ян (поза згадкою про вчащання до церков та кав’ярень), скільки 1

2

Див.: М. Рябчук. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. — К.: Критика, 2003; Я. Грицак. «Двадцять дві України» — у кн.: Страсті за націоналізмом. — Київ, 2004. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни, c. 19.

6

Пам’ять місцевого виробництва

символічний простір міста, до того ж помітно міфологізований, звернений у «європейське» минуле. Відмінності між українським Сходом і Заходом, за М. Рябчуком, — це відмінності між двома типами міського простору, між двома міськими цивілізаціями. І коріння їхнє в минулому. У Галичині міський простір і міська культура в основних своїх рисах сформувалася, як виглядає, ще за Габсбурґів (сецесійні кам’яниці, віденського типу кав’ярні), і їх не вдалося знищити чи типологічно змінити радянському режимові. Натомість у Східній Україні модерний міський простір і міська культура утворилися за часів Російської імперії, та й то не скрізь, але вирішальним чином їх сформувала таки радянська доба. У певному сенсі Микола Рябчук, як передусім письменник, а не скрупульозний дослідник, змальовує нам такий собі дитпих на тему «двох Україн». На західній частині диптиха бачимо галичанина на тлі львівських кам’яниць, задивленого чи то на Європу, чи то на філіжанку з кавою. Натомість на східній частині бачимо мешканця індустріального східноукраїнського міста та тлі «хрущовок» та фабричних димарів, задивленого чи то на путінську Москву, чи то у свій гранчак. Облишимо на хвилю питання, наскільки цей диптих «двох світів» відповідає соціокультурним фактам. Поставимо натомість перед собою інше, дещо ширше і не настільки політизоване питання: як і наскільки потужно впливає міський простір, особливо його символічно наснажені елементи (зокрема — матеріалізовані у цьому просторі колективні уявлення про минуле, тобто так звані «місця пам’яті») на формування ідентичностей, світоглядів і систем вартостей, а також на так звану історичну пам’ять (трохи далі — про зміст цього поняття) сучасних городян в різних регіонах України? Як видається, поки що це питання є менш актуальним для багатьох науковців та політичних аналітиків, аніж є політично й ідеологічно обумовлені відмінності між різними частинами сучасного українського суспільства. Дехто з українських науковців узагальнює відмінності у ставленні різних груп українського суспільства до минулого й пов’язані з ними конфлікти в концепції дуалізму історичної пам’яті. Наприклад, історик І. М. Симоненко у своєму розгляді особливостей історичної пам’яті українців стверджує: «Одним із важливих виявів амбівалентності ідентифікації населення є розбіжності у колективних уявленнях щодо минулого… адже історична

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям

7

пам’ять є одним із важливих чинників консолідації суспільства, поряд із мовою та культурними традиціями. В Україні, в умовах стрімких соціальних зрушень та жорсткого політичного протистояння, історичний метанаратив, замість виконання властивих йому інтегруючих функцій, навпаки, стає чинником дезінтеграції суспільства. Притаманні для будь-якої національної пам’яті локальні, генераційні, етнічні, соціальні та інші відмінності набувають суто конфліктогенних ознак… Такий дуалізм колективних уявлень про минуле ґрунтується не на територіальному, мовному або етнічному поділах, а передусім на ідеологічному протиборстві двох принципово відмінних моделей громадянської ідентичності й, відповідно, різних проекцій минулого: національно-демократичної та постколоніально-радянської»3.

У цитованому фрагменті бачимо, як констатована на початку «амбівалентність ідентифікації» вже через кілька рядків перетворюється на «протиборство двох принципово відмінних моделей», без якихось детальних аргументів на пояснення того, чому це саме «моделі», а не, скажімо, типи ідентичності; чому таких «моделей» лише дві, чи справді вони принципово відмінні, і врешті, чому в протиборстві перебувають «моделі», а не політичні сили, які шукають електоральної підтримки в тих верствах та регіонах, де ці «моделі» (чи то пак ідентичності) домінують? Бачимо, окрім того, не надто обґрунтоване твердження, що постульований «дуалізм колективних уявлень» має не територіальний, мовний чи етнічний характер, а передусім ідеологічний (що очевидно суперечить соціологічним даним, адже в Україні існує помітна кореляція між світоглядними й політичними орієнтаціями, регіоном проживання та мовноетнічними ідентичностями). Нарешті, бачимо переконаність, що в нас мусить бути єдиний «історичний метанаратив», котрий має виконувати «властиві йому інтегруючі функції». Одначе далі І. Симоненко наводить приклади саме регіональних та етнічних чинників утворення різних версій українського минулого, натомість не дає детальних характеристик згаданих «двох принципово відмінних моделей», вочевидь, гадаючи, що тут все й так ясно. Такі маніхейські погляди є доволі поширеними. Скажімо, автори Експертної доповіді «Україна в 2007 році» (розділ 6 «Соціокультурні чинники зміцнення національної єдності»), численними прикладами ілюструють явище, що його називають «існуючим дуалізмом історичної пам’яті», «амбівалентністю історичної пам’яті», чи навіть її «розколотістю» між 3

Симоненко І. М. Особливості структури історичної пам'яті українського народу та шляхи формування національного історичного наративу. // Стратегічні пріоритети. — 2009 — № 1(10), С. 51.

8

Пам’ять місцевого виробництва

«імперсько-радянським наративом» та «національним наративом», а подолання цієї розколотості визначається як стратегічний пріоритет гуманітарної політики держави4. Інші ж науковці, як-от Георгій Касьянов, звертають увагу на суттєву відмінність між амбівалентністю й «розколотістю», висловлюючи припущення, що саме амбівалентність, ситуативна мінливість уявлень наших співгромадян про минуле сприяла не розколу, а навпаки, інтегруванню суспільства в незалежній Україні5. Натомість історик Андрій Портнов висловлював погляд, що: «Наявність кількох регіональних центрів із притаманними їм версіями історії сприяє збереженню плюралізму публічної сфери й не дозволяє жодному з наративів стати панівним на всій території України»6.

Тут варто зауважити, що Портнов плутає, свідомо чи ні, дві різні моделі публічної комунікації щодо минулого: наявність різних позицій (і версій минулого), що обороняються в ході публічних дискусій у єдиному публічному просторі, та наявність кількох майже окремих регіональних публічних просторів, у кожному з яких є своя панівна версія минулого, тісно пов’язана з регіональною ідентичністю. Говорити про плюралізм у другому випадку доволі складно. Втім, на щастя, публічний простір України не цілком набув рис «регіонального плюралізму», хоча така можливість усе ще цілком реальна. Цікавий погляд на причини й характер відмінностей між Сходом і Заходом висловив відомий історик Станіслав Кульчицький: «Замислимось: а в чому, по суті, полягає різниця між західними областями України і Донбасом? Принципова, кардинальна різниця в тому, що абсолютна більшість мешканців Донбасу — це працівники великих, інколи гігантських підприємств державного сектору. Саме тих підприємств, які на початку 90-х опинились «на мілині». Та знайшлися люди, котрі змогли невдовзі зрушити справу. Маю на увазі так званих донецьких, які захопили контроль над економікою Донбасу. В західних областях України нема, на відміну від Донбасу, великих підприємств. Вихід під час економічної кризи там шукали часто у виїзді на заробіток за кордон, в розвитку малого бізнесу. Це той базис, на тлі якого активно йшов процес створення різноманітних партій, здебільшого дрібних. Донецько-Придніпровський економічний регіон політично й економічно розвивався зовсім інакше. Можна скзати, що він в якомусь сенсі (тут не можна не відзначи4

5

6

Україна в 2007 році: внутрішнє й зовнішнє становище та перспективи розвитку. Експертна доповідь. — К.: НІСД — 2007 — С. 234, 237. Див. виступ Г. Касьянова на Круглому столі «Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність» (К.: НІСД, 2008). Портнов А. Упражнения с историей по-украински. // Ab Imperio — 2007 — № 3 — С. 93–138.

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям

9

ти роль тих же фінансово-промислових груп) врятував Україну в найважчий час, у середи­ні 90-х років. Хоча тут певну роль відіграла й сприятлива кон’юнктура цін на світовому ринку, особливо на метал. Ось тоді й виникло роздмухуване політиками протистояння між Заходом і Сходом України. Воно мало певне соціально-економічне підґрунтя»7.

У процитованих висловлюваннях цікавою обставиною є те, що письменники схильні вдаватися до історичних екскурсів для пояснення східно-західних відмінностей, натомість фаховий історик наголошує на соціально-економічних відмінностях, що сформувались у XX столітті. Утім, висновки Кульчицького також містять чималі спрощення. Про домінування етосу великих виробничих колективів можна говорити стосовно шахтарських міст Донбасу чи таких великих індустріальних центрів, як Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Маріуполь. Натомість великі метрополії на кшталт Харкова чи Одеси в цю модель не надто вписуються: хоча там є багато великих промислових підприємств, але є також чимало наукових, освітніх, культурних закладів, тож промислові робітники там не складають більшості. Не знищено й дрібнопідприємницький етос (особливо коли йдеться про Одесу). Тож питання про те, чому в ситуаціях політичного вибору Одеса та Харків здебільшого опиняються на боці Донецька, а не Києва та Львова (а з іншого боку — такі промислові русифіковані міста, як, Вінниця чи Суми, схильні до «прозахідного» вибору) не прояснюються згаданими схемами цивілізаційних поділів. Але в міркуваннях С. Кульчицького є ще один істотний суперечливий момент. Може видатися, що історик, свідомо чи ні, змішав тут дві різні сфери суспільної діяльності — політичну й господарчу, і відповідно — змішав політичну культуру та ділову. Як відомо, один із найбільших авторитетів західної соціології XX ст. Деніел Белл вбачав докорінну причину криз сучасного західного суспільства саме у відмінностях, ба навіть гострих суперечностях між цими сферами, між принципами і цінностями, що ними керуються відповідно в економіці, бізнесі (абсолютизація вигоди, корпоративна культура повного підпорядкування підлеглих «босові», а інтересів усіх найманих працівників — інтересам власника) та в політиці (громадянські свободи, юридична рівність усіх членів суспільства, верховенство закону). До цього Д. Белл додає третю сферу — сучасну художню культуру Заходу, що керу-

7

Кульчицький С. Історичний процес — то зовсім не обов’язково суспільний прогрес, дуже часто це регрес. // «День» — № 154. — 27. 08.2005. — http://www.day.kiev.ua/290619? idsource=147418&mainlang=ukr.

10

Пам’ять місцевого виробництва

ється власними засадами й вартостями (повна свобода самовираження, абсолютизація оригінальності й новизни)8. Критики Беллової теорії вже давно зауважували, що насправді ці три сфери зовсім не окремі, а взаємно-переплетені, як і закони та вартості, що ними керуються ті, хто діє в цих сферах. Художня культура плюс бізнес дає популярну (або ж масову) культуру, де керуються приблизно тими самими законами, що й у бізнесі, але це не заважає мистецькому творові бути головним складником продукту поп-культури. Художня творчість плюс політика дає суспільно заангажоване мистецтво, котре обстоює громадянські свободи та суспільні ідеали часом успішніше, ніж політична діяльність. А для того, аби з’ясувати, що дає поєднання бізнесу з політикою, не треба далеко ходити за прикладами — їх цілком достатньо в Україні. За часів СРСР політична влада намагалася зберігати повний конт­роль (з перемінним успіхом) за всіма трьома сферами: духовною, господарською, політичною. Одержавлена економіка й одержавлена культура керувалися приблизно тими самими законами, що й політика (якщо взагалі можна говорити про політичну діяльність в умовах однопартійної диктатури). Поведінка робітника у виробничому колективі (керована неписаними законами «не висовуйся», «я начальник — ти дурень» та «що охороняємо, те й маємо») не надто відрізнялася від поведінки колгоспника чи інженера в якомусь КБ, чиновника в партійній чи державній установі, врешті — від поведінки пересічного члена «творчої спілки», продуцента виробничих романів, або пісень про щасливе колгоспне життя. Отож незалежна Україна одержала від попереднього ладу специфічну спадщину у сферах ділової (господарчої) та політичної культур — власне, ці дві сфери не були розділені. Для більшості сучасних українців (байдуже, прихильники вони соціалістичних чи націоналістичних поглядів, чи взагалі заявляють про свою далекість від політики) виглядає цілком природним, що держава має право і навіть повинна втручатися у всі сфери суспільного життя — економіку, науку, культуру тощо, позаяк саме держава, в кінцевому рахунку, має відповідати за становище економіки, науки, культури в країні. Логічним наслідком цього є нерозрізнення економічного менеджменту й державного управління, іншими словами, зрощення політичної влади і бізнесу сприймається як цілком природне не лише на рівні персоналій, а й на рівні принципів та методів, за якими здійснюються управління чи то підприємством, чи то державою. Український директор заводу чи власник компанії, опинившись у депутатському, міністерському, чи й президентському кріслі, так само «ганяє» 8

Див.: Bell D. The Cultural Contradictions of Capitalism. — New York, 1976.

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям

11

своїх підлеглих, як робив це вчора в директорському кабінеті. Це здається цілком нормальним і йому самому, і так званому «маленькому українцеві». За такої культурної спадщини після здобуття Україною незалежності набули актуальності два питання: По-перше, як відбуватиметься трансформація кожної зі згаданих культур (художньої, ділової, політичної) внаслідок приходу в Україну аналогічних культур, домінантних у світі? По-друге, чи збереглися в культурній спадщині українського суспільства чи хоча б окремих регіонів істотні елементи (субстрати) інших, альтернативних до радянської політичних, ділових, художніх культур? Теми цієї книжки, а саме — локальних ідентичностей та культур пам’яті — прямо стосується друге з цих питань. І тут не складно спостерегти, що С. Кульчицький, принаймні в загальних рисах, має рацію: хай навіть у багатьох містах Західної України по війні виросли великі промислові підприємства з тисячами робітників, а колгоспне господарювання добряче поруйнувало трудові настанови галицьких і волинських селян, усе ж під шаром радянської індустріальної та колгоспної ділової культури зберігся чималий субстрат культури селянського родинного господарювання, а також дрібноміщанської підприємницької культури. На індустріальному Донбасі цей субстрат, вочевидь, значно тонший. Натомість в Одесі чи в сільських районах Півдня України, а також Харківщини, Дніпропетровщини він зберігся принаймні не гірше, ніж на Київ­щині, чи на Волині. Одначе тут ваги набувають інші відмінності — в етнічній культурі та культурі політичній. Соціологами вже зауважено, що до «помаранчевої» половини України належать усі області, де етнічно українське населення складає понад 80 відсотків. Окремі аспекти політичної культури сучасного українського суспільства (як-от ставлення до державних інституцій та громадянських цінностей, політичні чи, радше, електоральні симпатії тощо) постійно перебувають у полі уваги українських соціологів (найпомітніше з досліджень — монографія Наталі Паніної)9, однак вагомих наукових праць, де б узагальнювалося й синтезувалося усе це соціологічне знання про політичну культуру, в нас небагато (якщо говорити саме про наукові праці, а не політичну публіцистику чи псевдополітологічні конструкції, явно написані на замовлення певних політсил). На такому безриб’ї навіть тенденційна книжка російсько-техаського науковця Міхаіла Молчанова «Політична культура та національна 9

Панина Н. Украинское общество 1994–2005: год перелома. — К., Иститут социологии НАНУ, 2005.

12

Пам’ять місцевого виробництва

ідентичність у російсько-українських стосунках»10 заслуговує на увагу принаймні тому, що в ній зроблено спробу визначити головні риси тієї більш-менш цілісної політичної культури, котра, на погляд автора, сформувалася в Україні. Це — «culture of accommodation» (культура пристосування), що для Молчанова, котрий хоча й пише англійською, але думає, вочевидь, таки російською, є перекладом з російського терміну «культура приспособленчества». Саме як пристосуванці, на погляд Молчанова, традиційно поводяться українські лідери (чи й українські політичні еліти загалом) у моменти прийняття важливих рішень, демонструючи «глибокий дефіцит політичної волі», а причина цьому — «стигма тривалої бездержавності»11, котра привчила їх виходити з того, що насправді всі стратегічні рішення щодо України приймаються де-інде (у Москві, Відні, Берліні, а тепер — ще й у Вашингтоні та Брюселі), тож Києву залишається до них пристовуватися. У цьому висновку — чимало слушності, однак така політична поведінка аж ніяк не є характерно українською, і тим більше не є доказом браку політичної волі. Пристовування до зовнішньо-політичних обставин, на які не маєш впливу, є типовим для політичних еліт невеликих країн, котрі, на відміну від володарів імперій, ніколи не забувають, що політика — то мистецтво можливого, а можливостей у них небагато. Якщо заслуговують на докори ті українські політики, котрі керуються принципом «аби не посваритися з Росією», то як тоді оцінювати аналогічну поведінку лідерів великих європейських держав? Однак у політичній культурі українських еліт, окрім цілком зрозумілої обережності у стосунках із потужним і неспокійним сусідом, є й специфічні, характерно українські риси. Сім десятиліть існування Української РСР як псевдосуверенного державного утворення у складі СРСР і, відповідно, існування псевдодержавних республіканських інституцій, а в них — тисяч чиновників, сформованих цими інституціями, дали той результат, що й посьогодні український високопосадовець поводиться стосовно російського (чи американського) високопосадовця, як підлеглий стосовно начальника. А з начальником не можна сперечатися. Йому треба пообіцяти зробити все, як він каже, а вийшовши за двері — тихенько робити своє. Коли ж приходить час звітувати про обіцяне, треба відбріхуватися і давати нові обіцянки. Так колись «працювали» радянські чиновники, від ЖЕКу до Держплану, так і тепер по10

11

Molchanov, Mikhail. Political culture and national identity in Russian-Ukrainian relations. — University of Texas Publishers, 2002. Там само, С. 170.

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям

13

водяться українські урядовці з представниками МВФ, і не тільки. Ясно, що поняття на кшталт національних інтересів чи національної гідності в цю схему не вписуються. Політична «культура пристосуванства» зручна, зокрема, тим, що її засади та моделі поведінки однакові на всіх щаблях влади, від автобази до уряду; вони засвоюються швидко і надовго сотнями тисяч «керівних працівників» по всій країні. Одначе слід зробити важливе застереження: однотипні моделі поведінки політиків і чиновників — то ще не все, адже різними можуть бути переслідувані цілі й сповідувані цінності. У псевдодержаві «Українська РСР» політична культура пристосуванства мала, як виглядає, принаймні дві течії, відмінні за системами цінностей. Перша (і, гадаю, найчисельніша) — це пристосуванство заради кар’єри, власних або кланових інтере­ сів, супроводжуване відмовою від перспективи окремого політичного і національного існування України. Типовий приклад — Щербицький та підібрана ним команда, всі ці маланчуки, ватченки etc. Умовно назвімо цю політ-культурну традицію «дніпропетровською». Друга течія — пристосування заради збереження певних національних інтересів, хоча б зведених до мовно-культурних питань. Цю орієнтацію Микола Куліш втілив у образі просвітянина Ступай-Степаненка з «Патетичної сонати», який погоджувався на червоний прапор, «аби тільки в куточку дві стрічечки були — жовта і блакитна...» Такими пристосуванцями не для самозбереження, а заради збереження національної справи і національної культури були боротьбісти, ваплітяни, літератори-шістдесятники, а загалом — сотні тисяч національно-свідомих, але політично цілком лояльних щодо радянського режиму українських інтелігентів. Умовно назвімо цю традицію «київською», позаяк саме серед столичної інтелігенції було особливо багато її носіїв. Згадаймо, що саме з цього середовища в роки горбачовської перебудови прийшло найбільше активістів до новостворюваних опозиційних організацій — РУХу, ТУМ ім. Шевченка та інших. Нарешті, цілком поза політичною культурою пристосуванства (але не без зв’язку з нею, бо в позиції антитези) бачимо таку впливову в Західній Україні 1930–1940-х рр. політичну течію, як інтегральний націоналізм, важливим складником якого була культура action directe, тобто збройної боротьби, від терактів до повстанського руху. Для прибічників цієї течії «угодовці» (сиріч представники культури пристосуванства) були не меншим ворогом, аніж «чужинецький окупаційний режим». Ведучи мову про особливості західноукраїнської політичної культури, не варто, гадаю, наголошувати на якихось особливих традиціях мо-

14

Пам’ять місцевого виробництва

дерної політичної демократії в Західній Україні, адже ані імперія Габсбургів, ані Польща Пілсудського-Дмовського демократичними державами в сучасному сенсі не були, хоча й мали виборні представницькі органи влади та обмежену свободу слова й політичної діяльності. Основний елемент західноукраїнської політичної культури XX століття — це, на мій погляд, саме традиція етнонаціоналізму, а також войовничого політичного активізму (теж націоналістичного, ясна річ). Стосовно демократичних вартостей та політичних практик варто пам’ятати, що в міжвоєнній Галичині, як і в СРСР, панувала традиція їх висміювання й обпльовування, у формуванні якої, до речі, чималу роль відіграли «східняки» Донцов, Маланюк, Ольжич, та й про Хвильового з його пеанами ЧК та прокльонами «жидкобородому інтелігентові» не варто забувати. Між носіями політичних культур типу «Слава КПРС!» та типу «Вождеві слава!» насправді чимало спільного: і ті, й інші не бачать різниці між силою влади і владою сили, а дотримання демократичних процедур вважають вимушеними поступками західним кредитодавцям. Тож не варто перебільшувати східно-західних відмінностей як у політичній, так і в діловій культурі. Лише коли хтось переконливо доведе, що є істотна якісна різниця між діловими культурами Хмельницького речового ринку та Харківської «Барабашки», а також що, попри існування таких суддів-колядників, як Зварич, і таких героїв самоврядування, як Черновецький, на Заході та в Центрі України значно менше політичної, чиновницької і судової корупції, аніж на Донбасі чи в Криму, тоді справді доведеться повірити в існування «різних цивілізацій», про які писав М. Рябчук. Отже, питання значних розбіжностей (навіть дуалізму, розколу) у ставленні до минулого обертається питанням про різноманіття регіональних і місцевих ідентичностей при відносній слабкості ідентичності загально-національної. Соціологічні дослідження останніх років констатують значні відмінності між ідентичностями мешканців Сходу, Заходу, Центру й Півдня, що обумовлює складнощі з формуванням спільної модерної національної ідентичності. За наслідками багатолітніх опитувань Інституту соціології НАНУ, протягом 1992–2004 років кількість тих, для кого саме націо­ нальна ідентичність є пріоритетною, коливалася між 34% та 44%, і лише в 2005-му, році «революційного піднесення», перевищила половину населення, склавши понад 54%. В наступні роки вона знову знижувалася, і нині (2009) становить 48,9%. Частка тих, для кого пріоритетною є локальна ідентичність, у 2000–2004 рр. коливалася в межах 30,2–32,3%, а в 2009 році склала 27,4%. Частка громадян, для яких пріоритетною є регі-

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям 15

ональна ідентичність, протягом останніх 5 років зросла від 4,8% до 9,3%. А частка тих, для кого пріоритетною лишається (пост)радянська ідентичність, за 2001–2009 р. впала від 17.8 % до 8.3 %12. За даними опитувань Центру Разумкова, жителі Півдня і Сходу України вважають себе ближчими за характером, звичаями і традиціями до жителів Росії, ніж до західних українців; натомість західні українці вважають себе ближчими до жителів Польщі, аніж Донбасу13. З легкої руки Миколи Рябчука, українські соціологи присвятили не одне наукове дослідження аналізові соціокультурних відмінностей мід Донецьком і Львовом (варіант: Донбасом і Галичиною). Найвідомішим з-поміж таких розвідок став великий соціологічний проект «ЛьвівДонецьк»14. Його результати засвідчили: істотні відмінності між цими «полярними» регіональними ідентичностями таки існують, але їх важко назвати «протиборством», тим паче цивілізаційним розколом, у дусі Гантінгтонового визначення України як cleft country. Натомість набагато менше уваги істориків дістається не таким «полярним» регіонам та місцевостям — зокрема, центральній Україні. Отже, регіональні й локальні ідентичності є вагомими чинниками, котрі значною мірою визначають, по-перше, наскільки інтерналізованою (а тому тривкою) в певному регіоні чи місцевості є радянська версія минулого, а по-друге, наскільки легко відбувається прийняття, апропріація національного історичного наративу локальною спільнотою. Невід’ємними складниками локальної ідентичності є колективні уявлення її носіїв про минуле власного міста, регіону («локальна історична пам’ять»), а також локальна специфіка формування та подальшої трансформації символічного простору міста, що він, як відомо, істотно впливає на світогляд та ідентичність людини. Власне, на цьому впливі наголошував Микола Рябчук, процитований на початку вступного розділу, говорячи про відмінності між міськими цивілізаціями Галичини і Донбасу. Але ж Львовом і Донецьком, вочевидь, не обмежується ані різноманіття регіональних міських цивілізацій в Україні, ані проблематика взаємного впливу між міським простором, 12

13

14

Результати опитувань Інституту соціології НАНУ та фонду «Демократичні ініціативи», викладені у «Висновку щодо матеріалів до Парламентських слухань “Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів”», підготовленому НАНУ (вих. № 121/1965–5 від 8.10.2009). Див.: Формування спільної ідентичності громадян України: перспективи і виклики. Аналітична доповідь Центру Разумкова. // Національна безпека і оборона. — 2007 — № 9(93) — С. 5–7. Україна модерна. Спеціальний випуск «Львів-Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні». // За ред.: Я. Грицака, А. Портнова і В. Сусака. — Київ-Львів, Критика, 2007

16

Пам’ять місцевого виробництва

локальним способом життя, локальними ідентичностями та історичною пам’яттю мешканців певного міста. Питання з міською культурою та ідентичністю в Україні належить до особливо актуальних ще й тому, що, на погляд деяких науковців, саме урбаністичний складник в українській національній культурі та національній ідентичності традиційно вважається надто слабким. Поняття «український» та «міський» дуже довго вважалися антонімічними. Як зауважує Ярослав Грицак: «Цим двоподілом [на «місто» й «село»] пробують пояснити центральну драму новішої української історії. Ця драма, крутиться навколо такого сюжету: все, що модерне (читай: місто) в Україні, неукраїнське, а те, що українське (читай: сільське) — не модерне або маломодернізоване»15.

Далі Грицак аргументовано стверджує, що східноєвропейська урбанізація на одне-два століття відставала від західної, що величезного удару по містах та міській культурі України, хоч би яким було її мовно-етнічне обличчя, завдала Друга світова війна (коли відбулося «руйнування міст і винищення міського населення в небачених раніше розмірах», через що «більшість українських міст втратила своє населення»16). Це до деякої міри є риторичним перебільшенням, адже до рідних міст після «визволення» поверталися багато тисяч киян, одеситів, харків’ян тощо. Натомість сотні невеликих українських містечок майже не зазнали масових руйнувань, а масовому винищенню в них піддано було здебільшого єврейське населення. Іншими словами, тяглість міської традиції парадоксальним чином збереглася більше в малих містечках, а не у великих культурних і промислових центрах, де по війні відбувалося поновне заселення, переважно за рахунок прибульців із села, через що, на погляд Грицака, маємо унікальну цивілізаційну ситуацію: «не місто урбанізує їх, навпаки, вони руралізують місто». Якщо це справді так, то особливо помітними ці «руралізаційні» тенденції мали б бути в «нових» індустріальних містах, де взагалі не було «старого» міського населення, а відповідно й сформованої міської ідентичності, що могла б протиставити власні модерні уявлення про минуле — активній «політиці пам’яті» тоталітарної влади. Грицак наводить низку прикладів «із життя» на доказ того, що саме так і було. Та подібна аргументація, що її на Заході зовуть anecdotal, не завжди звучить переконливо, тим більше, коли супроводжується регулярними твердження15

16

Грицак Я. Місто. — у кн.: Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності. — Київ: Грані-Т, 2008 — С. 140. Там само, с. 149.

Вступ: Україна між роздвоєністю і різноманіттям 17

ми, що з другої половини ХІХ до середини ХХ ст. єдиним справді модерним містом у Східній Європі був рідний Грицакові Львів... Утім, навіть щодо Львова Грицак не заперечує його нинішньої «недомодернізованості», приналежності до грона численних великих і малих українських міст із несформованим (чи надто мінливим) образом свого минулого й сьогодення. Така ситуація є лише культурною гранню глибшої проблеми, породженої тим специфічним для Східної Європи шляхом розвитку, що його угорський історик Андраш Ґерьо називає «модернізацією без модерності» й пояснює так: «Термін “модернізація” має в контексті Центральної і Східної Європи зовсім інше значення й коннотації, аніж узвичаєне на Заході. Сучасна трагедія цього регіону, у своїй значній частині, може послужити уроком того, що відбувається, коли “модернізація” проводиться без паралельного утворення громадянського суспільства, ба навіть за грубого придушення вартостей громадянського суспільства»17.

Суперечності й конфлікти між культивованою «згори», ідеологічнокондиціонованою «культурою пам’яті», з одного боку, та особистим і груповим досвідом минулого, що зберігається завдяки міжособистісній комунікації у вужчих спільнотах (у сфері ассманівської комунікативної пам’яті), а також у локальних і регіональних (суб)культурах пам’яті, з іншого боку, часто виступають то гальмом, то каталізатором масштабних змін в уявленнях суспільства про власне минуле. У грудні 2009 року, на парламентських слуханнях з проблем національнї ідентичності в умовах глобалізації відомий історик В. Верстюк сказав приблизно таке: «Уявіть собі пересічного сучасного українця, який виходить зі школи, де йому викладали історію України за сучасним підручником, іде вулицею, що досі носить імя Володимира Леніна, і минає пам’ятник тому-таки Леніну, що досі стоїть на головній площі міста, де ця людина живе. Як у неї за таких умов складатиметься цілісне бачення національної історії?»18 До цього можна додати, що «пересічний» (середньо-статистичний) українець не вчиться в школі, бо закінчив її ще в радянські часи, коли й предмет такий — історія України — не викладався. Це означає, що у свідомості такої людини конфлікт виникає не між засвоєними замолоду уявленнями про історичне минуле та тим майже незмінним від радянських часів символічним простором (включно з «місцями пам’яті»), що її оточує, а між усім згаданим — і тією версією національної історії, що сьо17 18

Gerő Andras. Modern Hungarian Society in the Making. — CEU Press, Budapest, 1995, p. ix. Слова В. Верстюка автор цитує з пам’яті — за телетрансляцією слухань.

18

Пам’ять місцевого виробництва

годні викладається у школі або оповідається на українських (але не російських!) телеканалах і в газетах. Це, на наш погляд, обумовлює важливість і актуальність аналізу згаданих локальних (суб)культур пам’яті, їхнього впливу на формування «історичної пам’яті» й національної ідентичності членів цих спільнот, у сучасній Україні — особливо. Локальний (регіональинй) символічний простір, як складник культури пам’яті, також має стати об’єктом цього аналізу. Одначе з’ясування впливу символічного простору на формування ідентичності та уявлень про минуле — річ непроста, зокрема тому, що такий вплив, попри постійність і неуникність (чи й завдяки їм) не завжди відчувається й усвідомлюється самою людиною, як не відчувається атмосферний тиск. Але тим важливішою є наукова рефлексія стосовно цього впливу. Книжка, пропонована увазі читача, є спробою з’ясувати проблематику зв’язків і взаємовпливів між локальними ідентичностями міських спільнот, їхніми уявленнями про минуле міста і країни, міським простором (передусім його символічним аспектом) та міською культурою пам’яті (в сенсі Я. Ассмана) — і національною ідентичністю, національною історією (тим, що називається «історичним мейнстрімом»), взаємин між політикою пам’яті національної держави і тим, що можна було б назвати локальною, міською політикою пам’яті. За об’єкт дослідження було обрано два невеликі міста — одне давнє, формально віднесене до історичних, містечко в Центральній Україні (Звенигородка), одне засноване в радянські часи індустріальне місто в тому-таки регіоні (Ватутіне). Формальна просторово-культурна логіка вимагала б, аби молоде індустріальне місто для дослідження було вибране десь на Донеччині чи хоча б Дніпропетровщині, але вирішальним у виборі дослідником об’єкту став чинник обсягу знань про минуле й сьогодення міста Ватутіного, вже накопичених автором, позаяк саме тут він народився і виріс. До того ж історична Звенигородка та «неісторичне» Ватутіне, розташовані за кілька кілометрів одне від одного й тісно пов’язані не лише господарчими, а й родинними зв’язками городян, все ж у багатьох аспектах унаочнюють ту соціо-культурну й урбаністичну дихотомію, що притаманна, як ми далі побачимо, всій сучасній Україні. Вставка в текст: Необхідне ще одне роз’яснення. Ця книжка писалася у 2008–2010 роках, тому в ній не згадано ані праці з політики пам’яті, що вийшли після 2010 року, ані ті зміни у міському просторі аналізованих міст, що сталися у 2011–2014 роках.