Разом проти спільного ворога by K.I.S. Publishing

МАРК ДЖ. КОНВЕРСІНО — майор Військово-повітряних сил США, професор історії та теорії військової авіації Школи перспективних авіаційних досліджень, авіабаза «Максвелл», Алабама, США.

ISBN 978–617–684–107–4

786176

841074

Провал операції «Френтік»

СПІЛЬНА ВІЙНА

«Спільна війна» — це перша спроба всебічного аналізу операції «Френтік» — надзвичайно амбітного, але зрештою безуспішного проєкту союзників, результатом якого стало єдина протягом Другої світової війни дійсно масштабна радянсько-американська військова взаємодія, яка ще раз продемонструвала складність та вимогливість коаліційної війни. Використовуючи військово-повітряні бази в Україні, ініціатори операції «Френтік» планували завдати нищівного удару по гітлерівській воєнній машині, водночас мінімізуючи важкі втрати, що їх зазнавала авіація союзників у ході денних бомбардувальних операцій у небі над Німеччиною. Теоретично це дозволило б американським бомбардувальникам вражати цілі в глибокому німецькому тилу, відволікати Люфтваффе від висадки десанту в Нормандії та забезпечувати додаткове повітряне прикриття для Червоної армії, що з боями просувалася на захід. Американські стратеги також сподівалися, що ця операція зміцнить стосунки з СРСР та переконає вічно настороженого Сталіна дозволити американцям використовувати радянські авіабази в Сибіру для війни проти Японії. Проте все сталося не так, як гадалося. Дослідження Конверсіно яскраво описує одну з найбільших «втрачених можливостей» тієї війни та показує, як навіть найкращі плани зазнають краху через політику, швидкі воєнні перемоги та суперечливі національні світогляди.

СПІЛЬНА ВІЙНА Провал операції «Френтік» 1944–1945 Марк Дж. Конверсіно

Переклад з англійської

Київ Видавництво «К.І.С.» 2015

УДК 94(100):355.48((47+57):73)]"1944/1945" ББК 63.3(0)622.13 К64 Перекладено українською мовою за згодою Видавництва Канзаського університету за виданням «Conversino, Mark J. Fighting with the soviets: the failure of operation FRANTIC, 1944–1945» Книжку видано за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні Перекладач Сергій Кокізюк Науковий редактор та автор передмови Бажан Олег Григорович, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Редактор Олександер Телемко Конверсіно М. Дж. К64 Спільна війна. Провал операції «Френтік», 1944–1945 / Марк Дж. Конверсіно ; пер. з англ. С. Кокізюк. — Київ : К.І.С., 2015. — 318 с. ISBN 978–617–684–107–4 Книжка присвячена маловідомим сторінкам Другої світової війни — радянсько-американській операції, в ході якої базовані на полтавських аеродромах американські бомбардувальники проводили масовані напади на об’єкти Німеччини та її союзників. Ініціатори операції «Френтік» планували завдати нищівного удару по гітлерівській воєнній машині, вражаючи цілі в глибокому німецькому тилу, відволікаючи Люфтваффе від висадки десанту в Нормандії та забезпечуючи додаткове повітряне прикриття для Червоної армії, що з боями просувалася на захід. Американські стратеги також сподівалися, що ця операція зміцнить стосунки з СРСР і переконає вічно настороженого Сталіна дозволити американцям використовувати радянські авіабази в Сибіру для війни проти Японії. Проте все сталося не так, як гадалося. Дослідження яскраво описує одну з найбільших «втрачених можливостей» тієї війни та показує, як навіть найкращі плани зазнають краху через політику, швидкоплинність подій та суперечливі національні світогляди. УДК 94(100):355.48((47+57):73)]"1944/1945" ББК 63.3(0)622.13 ISBN 978–617–684–107–4

Зміст

ЗМІСТ

Передмова до українського видання Передмова Подяки

7 9

Розділ перший Витоки операції «Френтік» Розділ другий Америка прибуває до України Розділ третій Літнє божевілля 78 Розділ четвертий Літній розбрат 120 Розділ п’ятий Варшавська місія 157 Розділ шостий Зимові квартири 191 Розділ сьомий Весняна евакуація

216

Розділ восьмий Завершення 246 Додатки Примітки Бібліографія Покажчик

259 262 297 308

11 47

Передмова до українського видання

ПЕРЕДМОВА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ Навіть через 70 років відтоді, як відлунали постріли наймасштабнішого в історії людства збройного конфлікту, перед істориками постає низка складних, маловивчених питань Другої світової війни, які потребують вичерпного об’єктивного опису. Внаслідок глобальної геополітичної, економічної та ідеологічної конфронтації між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та Західною Європою і їхніми союзниками — з іншого у 1940–1980-х роках чимало епізодів, історичних подій, фактів Другої світової війни радянські дослідники замовчували. Залежно від кон’юнктурних міркувань розглядали проблему становлення та розвитку міжсоюзницьких відносин країн антинацистської коаліції, форми співробітництва держав (програму ленд-лізу, матеріальну допомогу тощо), які під час Другої світової воювали проти Німеччини та її сателітів. Водночас не дістали широкого висвітлення сторінки бойової співдружності військово-повітряних сил СРСР та США, а також цивільного населення України в ході проведення бомбардувань військових об’єктів нацистської Німеччини та її сателітів в роки Другої світової війни. Досить скупі відомості про розроблення спільної радянсько-американської військової операції з човниковим рухом американських бомбардувальників по трикутнику Англія — Італія —СРСР пересічний читач міг почерпнути лише з документів дипломатичного характеру, розміщених на сторінках спеціалізованих видань, які побачили світ у Радянському Союзі в 1970–1980-ті роки*. Завдяки «потеплінню в холодній війні», розрядці між Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. В 2-х т. — М., 1976; Советско-американские отношения во

Передмова до українського видання

народної напруженості в середині 1970-х років вдалося припідняти щільну завісу суцільного мовчання над темою про човникові операції під кодовою назвою «Френтік»*. Проте більша частина друкованих праць про використання радянських авіабаз для наскрізних польотів американської авіації влітку-восени 1944 року мали ідеологічний присмак. Чергова хвиля публікацій про історію створення та функціонування 169-ої авіаційної бази особливого призначення, що в роки Другої світової війни обслуговувала базу стратегічної авіації США, з’явилися в Російській Федерації та Україні після розвалу Радянського Союзу. Позбавлені ідеологічних нашарувань доби «холодної війни» автори статей, заміток, брошур прагнули об’єктивно висвітлити досвід і значення бойової взаємодії радянських та американських військовослужбовців на аеродромах Полтавщини**. Упорядникам збірника документів та матеріалів, що побачив світ з нагоди 50-річчя операції «Френтік», вдалося ввести в науковий обіг документи радянських органів державної безпеки (доповідні записки підрозділів «СМЕРШу»), в яких йшло про перебування американських авіаторів на авіабазі особливого призначення, наведено списки постійного складу ВПС США, залученого до наскрізних польотів, технічного обслуговування літаків на аеродромах Полтави, Миргорода, Пирятина***. Хоч у сучасній українській та російській історіографії існує цілий пласт науково-популярної літератури, який є цінним інформаційним ресурсом для усвідомлення масштабів політичної та військової співпраці СРСР та время Великой Отечественной войны. 1941–1945. Документы и материалы в двух томах. — М., 1984. * Никитин А. «Челночные» операции // Военно-исторический журнал. — 1975. — №11. — С.41–46; A. Orlov, N. Komarov “Flying Fortresses” over the Third Reich // Soviet Military Review (July 1975). — P.51–52; Кожевников М. Н. Командование и штаб ВВС Советской Армии в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг. — М.: Наука, 1977. ** Див., наприклад: Котельников В. Р., Лейко О. Ю. «Челночные операции бомбардировщиков США с советских аэродромов» // Вопросы истории. — 1993. — № 2. — С. 164–167; Орлов А. С. На аэродромах Украины // Вторая мировая война. Актуальные проблемы. М., 1995. — С. 214–230; Печатнов В. О. Московское посольство Аверелла Гарримана (1943–1946 гг.) // Новая и новейшая история. — 2002. — №3. — С. 180–204; Грибов В. С. 1944. Авиабаза особого назначения. Союзническая акция СССР — США. — М.: Новый ключ, 2003. — 120 с. *** Операція «Френтік». З історії бойової співдружності Військово-Повітряних Сил СРСР і США, цивільного населення України в роки Другої світової війни: Збірник документів та матеріалів. — К.: Рідний край, 1998. — 484 с.

Передмова до українського видання

США, проблема комплексного аналізу радянсько-американської військової операції під кодовою назвою «Френтік» всебічно і ґрунтовно не висвітлена. Без перебільшення можна стверджувати, що книга майора Військовоповітряних сил США, професора історії та теорії військової авіації Школи перспективних авіаційних досліджень (авіабаза «Максвелл», штат Алабама) Марка Дж. Конверсіно заповнила прогалину у дослідженні військово-політичного складника операції «Френтік». Читачеві буде цікаво дізнатися про систему концептуальних ідей і поглядів на сутність, характер і роль стратегічних бомбардувань в англо-американській воєнній політиці. До важливих позитивів праці Марка Дж. Конверсіно варто віднести відтворення дипломатичної передісторії створення169-ої авіаційної бази особливого призначення, детальне висвітлення організації наземного забезпечення бойової діяльності американської стратегічної авіації (обладнання аеродромів, побудова побутових, медичних комплексів). Книжка містить чимало цікавих подробиць, що стосуються змісту та характеру взаємодії американських і радянських військовослужбовців під час виконання важливих завдань, сфери міжособових стосунків, контактів із цивільним населенням, специфіки побуту та дозвілля. Не менш вартісні роздуми та висновки автора про ефективність чи непродуктивність налагодження «мостів» військово-політичної взаємодії між країнами відмінними за своїми суспільно-політичними устроями, міркування та аргументи дослідника щодо успіху чи невдачі операції «Френтік» з погляду далекоглядних інтересів США у Другій світовій війні. Олег Бажан, науковий редактор, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України

Передмова

ПЕРЕДМОВА

Про велику повітряну кампанію антигітлерівської коаліції проти нацистської Німеччини та про грандіозні битви Вермахту з Червоною армією на Східному фронті написано чимало. Натомість існує відносно небагато свідчень, які б дозволили докладно описати спільне радянсько-американське починання, що поєднувало обидва аспекти воєнних зусиль союзників: йдеться про операцію «Френтік*». Зумовлена загальним розчаруванням американців в ефективності денних бомбардувань німецьких об’єктів, операція «Френтік» стала уособленням бажання Сполучених Штатів налагодити тісніші зв’язки з Радянським Союзом та дістати доступ до авіабаз в Сибіру з метою розміщення своїх важких бомбардувальників для повітряної війни проти Японії. Хоча операція «Френтік» не виправдала сподівань американців ні як воєнна операція, ні як політична хитрість, вона стала чи не найяскравішим прикладом прямого радянсько-американського військового співробітництва в історії. Ця публікація покликана допомогти як пересічному читачеві, так і серйозному дослідникові Другої світової війни краще зрозуміти політичні, дипломатичні та військові аспекти операції «Френтік». Проте моє головне завдання — розповісти про досвід американських військових — солдатів та авіаторів, вищих офіцерів та рядових, які мали забезпечувати «дієвість» цієї операції. Я також спробував дослідити роль, що її відіграло Східне авіаційне командування США у постачанні припасів учасникам некомуністичного повстання у Варшаві в ході останньої, вкрай напруженої у політичному сенсі місії «Френтік». Кілька розділів присвячено діяльності Східного командування після завершення останньої місії «Френтік» у вересні 1944 року, зокрема * Від англ. «Frantic» — шалений, несамовитий. — Прим. перекл.

Передмова

пошуку збитих літаків та їхніх екіпажів і згодом репатріації звільнених американських військовополонених. Саме в ці місяці напруга у стосунках між Сполученими Штатами та Радянським Союзом досягла апогею, та належним чином задокументувати цей важливий період історії не вдалося. Дійсно, американські вояки, які залишалися в Радянському Союзі взимку 1944–45 року та впродовж останніх місяців війни, почувалися покинутими та забутими батьківщиною і навіть почали називати себе «забутими байстрюками України». Ця книжка вшановує пам’ять «забутих байстрюків», адже вони були не просто солдатами, а своєрідними послами, особливими представниками організації, що переслідувала вищі політичні цілі далеко за межами негайних воєнних рішень. Читач матиме змогу зануритися у процеси стратегічного планування, результатом якого стала операція «Френтік», та ознайомитися з деталями окремих місій цієї операції. Та найголовніша мета книжки — це намагання виокремити людській аспект одного з маловідомих епізодів Другої світової війни — рішучої, проте марної спроби зблизити США та Радянський Союз не тільки у боротьбі проти гітлерівської Німеччини та її союзників, але й у повоєнні часи.

Подяки

ПОДЯКИ

Я хотів би висловити свою найщирішу подяку людям, без яких ця книжка ніколи б не побачила світ. Насамперед хотілося б подякувати співробітникам Агентства історичних досліджень ВПС США (база Військово-повітряних сил США «Максвелл», Алабама) та Відділові військових документів Національних архівів США (Вашингтон, округ Колумбія). Окрема подяка Дуейнові Ріду, директорові спеціального сховища бібліотеки Академії Військово-повітряних сил США за допомогу в пошуку рукописів, фотографій та інших документів, які я сам міг просто не помітити. На написання цієї книжки мене надихнули ветерани 390-ї бомбардувальної авіагрупи, що не пошкодували чимало годин свого життя на розповіді та спогади про операцію «Френтік». Я також хотів би подякувати кільком науковцям та історикам за поради та консультації під час підготування цього рукопису. Без підтримки та надзвичайно корисних порад Роберта Ф. Байрнса, Джорджа Юрґенса та Джона Ловелла ця книжка ніколи б не була написана. Ентузіазм Д’енн Кемпбелл, її гострі та критичні зауваги й постійні підбадьорювання змусили мене довести справу до кінця. І, нарешті, розважливі поради та наставництво покійного Джона І. Вітца допомогли мені не тільки відшліфувати стиль, але й краще проаналізувати події, описані в книжці. Складно переоцінити важливість коментарів та відгуків багатьох моїх колег й офіцерів з Академії Військово-повітряних сил США, зокрема капітана Майка Ґрумеллі та лейтенанта флоту Даґа Фостера. Також хотілося б подякувати полковникові Карлу Редделу та факультетові історії Академії Військово-повітряних сил за «повну свободу дій», надану мені навесні 1992 року. Я в невідплатному боргу перед полковником Філом Мейлінґером та підполковниками Марком Клодфелтером й Біллом

Подяки

Вільямсом — ваші поради і підтримка в підготуванні рукопису були насправді неоцінні. Три людини займають у моєму серці особливе місце. Я безмежно вдячний їм за терпіння, спокій та бадьорість, які їм вдавалося підтримувати протягом багатьох напружених місяців, відданих роботі над цією книжкою. Мені важко знайти слова, якими я міг би висловити свою вдячність дружині Мері, синові Алексу та дочці Емілі: вони допомогли мені зробити те, що я вважав своїм обов’язком. Саме їм я завдячую успішне завершення цього дослідження, однак усі помилки та похибки, які читач, можливо, знайде на цих сторінках — це тільки моя провина.

Витоки операції «Френтік»

Розділ перший

ВИТОКИ ОПЕРАЦІЇ «ФРЕНТІК»

Наприкінці весни 1944 року нацистська Німеччина мала достатній запас міцності, щоб гідно відповісти на будь-які наступальні дії країн-союзників з антигітлерівської коаліції. Німецькі війська закріпилися на радянській землі. Група армій «Центр» утримувала позиції навколо міста Вітебська за 470 кілометрів на захід від Москви. Натомість від передових позицій Червоної армії до Берліна було щонайменше 900 кілометрів. Попри англоамериканські бомбардування, промислове виробництво Німеччини переживало піднесення, а її верховний головнокомандувач, Адольф Гітлер, був упевнений у спроможності своїх військ здолати будь-які сили союзників, які б наважилися на висадку в Північній Франції, та скинути їх в ЛаМанш. Попри величезні втрати в живій силі та техніці на Східному фронті та Середземномор’ї, німецька воєнна машина була сповнена сил і готовності до подальших битв1. Радянський Союз також дивився у майбутнє з впевненістю. Червона армія звільнила від німецьких загарбників більшу частину території країни. Втім керівники Радянської держави знали, що до кінця війни ще дуже далеко. Вони були переконані, що саме їхній народ несе основний тягар війни проти Німеччини, а західні союзники — Велика Британія, Сполучені Штати Америки та Канада — неодноразово відтерміновували відкриття «другого фронту» у Франції, що б змусило німців зняти зі східного напрямку чимало своїх дивізій2. Хоч Москва часом зневажливо ставилася до зусиль західних союзників, англо-американські сили чимало зробили для перемоги над гітлерівською Німеччиною. Підрозділи союзників вели кровопролитні бої на Апеннінському півострові, де німці чинили шалений опір. Війська США та Британської Співдружності націй впритул наблизилися до Риму. На півдні Англії

Витоки операції «Френтік»

завершували підготування до операції «Оверлорд» — масованого нападу на окуповану територію Франції через Ла-Манш. Водночас хвилі бомбардувальників союзників проводили глибокі рейди в саме серце Німеччини, до того ж американці вилітали вдень, а британці відповідали за нічні нальоти. Навесні 1944 року лідери супротивних сторін відчували, що у війні ось-ось має настати переломний момент3. Саме в цей період на радянську землю прибули перші наземні підрозділи Військово-повітряних сил Армії США. Американці повинні були допомогти підготувати та забезпечити роботу трьох авіабаз, з яких важкі бомбардувальники 8-ї та 15-ї повітряних армій ВПС Армії США могли б уражати цілі в Східній Європі. Операція під кодовою назвою «Френтік», що передбачала використання радянських авіабаз для «човникових» бомбардувальних місій з Англії та Італії, була чи не найяскравішим прикладом спільних радянсько-американських воєнних операцій впродовж Другої світової війни. Обидві країни уже співпрацювали в рамках програми ленд-лізу, розподілу Ірану на зони окупації та забезпечення перекидання американських літаків з Аляски до Сибіру. Однак саме під час операції «Френтік» американським солдатам та авіаторам довелося понад рік служити на території СРСР, жити й працювати поруч з радянськими військовими і місцевим населенням. Американські стратеги сподівалися, що такі безпосередні контакти сприятимуть поліпшенню взаємин між обома країнами, що, своєю чергою, створить нові приклади успішного радянсько-американського співробітництва. Обставини, що привели до близького знайомства американських військових з Радянським Союзом, його збройними силами, чиновництвом і населенням, сформувалися під впливом кількох важливих чинників та уявлень: йдеться, зокрема, про американську доктрину стратегічного бомбардування, про бажання західних союзників налагодити тіснішу співпрацю з Москвою, а також про сподівання Вашинґтона втягнути СРСР у війну проти Японії. Американська доктрина стратегічних бомбардувань, що сформувалася протягом 1920–30 років, значною мірою ґрунтувалася на ідеях знаних авіаторів з різних країн світу, а саме на роботах італійського генерала й воєнного теоретика Джуліо Дуе (Guilio Douhet) та бригадного генерала Повітряної служби Армії США Вільяма «Біллі» Мітчелла (William «Billy» Mitchell). Американські авіатори з готовністю підхопили теорії Дуе та Мітчелла про стратегічну перевагу авіації, згідно з якими бомбардувальників вважали «зброєю перемоги» у будь-якій війні. Ба більше, ентузіасти повітроплаван-

Витоки операції «Френтік»

ня були переконані, що належним чином захищений та озброєний бомбардувальник практично неможливо зупинити, що, своєю чергою, знімає потребу у винищувачах прикриття4. Ще в 20-х роках минулого століття Мітчелл писав, що майбутні війни вестимуть армади літаків, за штурвали яких сяде «особливий клас» пілотів на кшталт закованих у броню лицарів Середньовіччя. Атакуючи військово-промислові об’єкти, або «життєві центри», як їх називав Мітчелл, повітряні сили зможуть швидко поставити ворога на коліна без виснажливих і кровопролитних наземних баталій, характерних для Першої світової війни. Апелюючи до ізоляціоністської політики Сполучених Штатів, Мітчелл стверджував, що літаки дальньої авіації також будуть здатні захистити узбережжя країни від нападу ворожих флотів. Завдяки виконанню самостійних повітряних операцій авіатори сподівалися здобути більшу автономію, чи-то навіть незалежність від Армії, як це вдалося Королівським військово-повітряним силам Великої Британії ще до 1918 року5. Впродовж 1930-х років викладачі Школи тактики Повітряного корпусу (Air Corps Tactical School — ACTS) на базі Максвел, в Алабамі продовжували «відшліфовувати» доктрину стратегічних бомбардувань — саме на неї орієнтувалися американські військові авіатори на момент вступу Сполучених Штатів у Другу світову війну. 1939 року група молодих та сповнених ентузіазму офіцерів ВПС, керуючись ідеями Мітчелла та враховуючи спостереження американських авіаторів-учасників Першої світової війни, сформулювали поняття «промислова мережа». Прибічники цієї ідеї були переконані, що організм будь-якої сучасної промислово розвиненої держави перестане функціонувати, якщо знищити певні ключові елементи його економіки. Отже, відповідно до теорії «мережі» група бомбардувальників у ретельно спланованому бойовому порядку зможе прицільно уражати одиничні цілі засвітла та з великих висот. На переконання військових, після таких бомбових ударів жодний ворог, безвідносно до сили і потужності своїх наземних військ, не матиме засобів і, можливо, бажання продовжувати бойові дії6. Розроблення літаків для Повітряного корпусу Армії США відображало й одночасно підтримувало доктрину стратегічних бомбардувань. У середині 1930-х років з’явився перший прототип літака, якому судилося взяти активну участь у повітряній війні проти Німеччини і проводити «човникові» рейди до Радянського Союзу: йдеться про Боїнг B-17. На той час В-17 за своїми характеристиками переважав усі наявні бомбардувальники. До 1943 року було налагоджене дійсно масове виробництво модифікації «G» (всього за

Витоки операції «Френтік»

роки війни побудовано понад 8 600 B-17). Цей остаточний варіант «летючої фортеці» вважали ідеалом бойового літака, здатного буквально продиратися крізь рій ворожих винищувачів без прикриття. Літак наїжачувався в бік ворога тринадцятьма важкими кулеметами, що перекривали практично всі мислимі кути атаки з повітря. Маючи на борту екіпаж з 10 людей, B-17G міг долати максимальну відстань — 5 500 км — на крейсерській швидкості — 320 кілометрів за годину. Стандартне бойове навантаження — 4 000 фунтів (до 2 000 кг) — обмежувало бойовий радіус «летючої фортеці» 1 800 кілометрами. На коротші відстані літак був здатен нести до восьми тонн бомбового навантаження7. Під час одиничного вильоту чи перебуваючи в довільному строю, навіть важко озброєні бомбардувальники були б легкою здобиччю для сучасних винищувачів. Усупереч популярному серед багатьох переконанню, Мітчелл визнавав важливість винищувачів супроводу; натомість Дуе не бачив у них потреби. За відсутності відповідного дальнього ескортного винищувача фахівці Повітряного корпусу (в червні 1941 року перейменованого на Військово-повітряні сили Армії США) сформулювали особливу тактику для бойового строю бомбардувальних з’єднань. Пілотам В-17 та інших важких бомбардувальників, зокрема B-24 «ліберейтор», рекомендували літати щільним строєм — так званою «коробочкою», де захисне озброєння кожного літака поєднувалося в єдину систему перехресного вогню, смертельного для будь-якого нападника. Наблизившись до цілі, великі з’єднання бомбардувальників за допомогою бомбового прицілу «Norden» — мабуть, найкращого у своєму роді інструменту в часи Другої світової війни — знищували ворожі промислові об’єкти з максимально високою точністю. Принаймні так вважали авіаційні спеціалісти8. Отже, станом на початок 1941 року ВПС Армії США володіли усіма необхідними технологіями на підтримку своєї доктрини. Натомість військовим поки що бракувало узгодженого плану бойових дій, спрямованих проти конкретного ворога. Президент Франклін Д. Рузвелт надав своїм авіаторам, які були абсолютно переконані в переможній ролі військово-повітряних сил у будь-якій війні, можливість перевірити свої теорії в небі над Європою. А що ймовірність бути втягнутими у Другу світову війну для Сполучених Штатів набувала загрозливих розмірів, 9 липня 1941 року президент доручив Воєнному міністерству (перейменоване 1949 р. у Міністерство оборони США) сформулювати вимоги до ведення війни проти країн Осі. Військові штаби США та Великої Британії ще у березні того року погодилися, що коли (і якщо) Сполучені Штати стануть воювати в Європі, то військово-повітря-

Витоки операції «Френтік»

ні сили обох держав проводитимуть постійні та скоординовані атаки на Німеччину. В рамках цієї угоди, яку називали просто «ABC-1», підлеглі генерала Генрі Г. Арнолда (Henry H. Arnold), командувача ВПС Армії США, розпочали невідкладно формулювати вимоги до дій авіаційних підрозділів. Роботою молодих офіцерів, які безпосередньо розробляли плани військово-повітряних операцій проти Німеччини, опікувався керівник щойно створеного відділу планування повітряної війни (Air War Plans Division — AWPD) штабу ВПС підполковник Гаролд Л. Джордж (Harold L. George)9. Розроблений офіцерами відділу план, що дістав назву AWPD-I, окреслював стратегію, згодом застосовану в ході Спільного бомбардувального наступу (Combined Bomber Offensive — CBO) 1943 року. Оприлюднений у серпні 1941 року AWPD-I повністю відображав американську доктрину повітряної війни. Після деяких обговорень стратеги штабу ВПС Армії США дійшли згоди, що основною метою військово-повітряних сил має бути «спроба перемогти Німеччину, а потім і Японію лише за допомогою авіації». У разі її невдачі наступне завдання ВПС — сприяння наземній висадці в континентальній Європі (а потім і в Японії). Окрім цієї заяви, планувальники згадали теорії Мітчелла та визначили 154 «життєві центри», знищення яких дозволило б завдати німецькій воєнній машині непоправної шкоди. Усі ці цілі були важливими елементами енергетичного, транспортного та паливного комплексів Німеччини. З деяким запізненням члени AWPD-I все ж додали до переліку завдань «пріоритетну проміжну» мету — нейтралізацію гітлерівських Люфтваффе10. І хоча після вступу Сполучених Штатів у війну штаб ВПС Армії США ще неодноразово перегляне свої плани, базові ідеї щодо ролі та застосування стратегічної авіації, викладені в AWPD-I, залишаться практично незмінними аж до осені 1943 року. Британці незалежно від американців також розробили доктрину стратегічних бомбардувань. Перебуваючи на посту начальника штабу Королівських військово-повітряних сил з 1919 по 1929 рік, генерал Г’ю Тренчард (Hugh Trenchard) залишив помітний слід у військовій політиці Великої Британії, зокрема назвавши наступальні бомбардування головним засобом оборони країни. Тренчард та інші офіцери Королівських ВПС вважали, що стратегічні бомбардування ворожих міст викличе моральний параліч, що неминуче приведе до внутрішнього колапсу супротивника. Ця ідея не могла не імпонувати нації, в чиїй пам’яті ще жили спогади про страхітливі втрати своєї армії на полях Першої світової війни11. Події 1939 та 1940 років дещо похитнули надії британців на перемогу у війні тільки за допомогою авіації. Чи не з перших днів бойових зіткнень Ко-

Витоки операції «Френтік»

ролівські військово-повітряні сили з’ясували, якою «витратною» була їхня довоєнна доктрина. Восени 1939 року британці переконалися у неприпустимо високій ціні денних бомбардувальних рейдів без прикриття, і незабаром командування Королівських ВПС перейняло тактику нічних бомбардувань. Уже навесні 1942 року бомбардувальне командування Королівських ВПС визнало факт неточності нічних рейдів і відкинуло будь-які відмовки щодо ефективності прицільного бомбометання. Під керівництвом маршала авіації Артура «Бомбера» Гарріса (Arthur «Bomber» Harris) бомбардувальне командування вдалося до тактики «килимових» бомбардувань, або «стирання міст». Британці намагалися зламати моральний дух німців, а сам Гарріс пояснював, що масовані бомбардування впливатимуть на промислове виробництво шляхом знищення домівок та вбивства родин робітників — це змусить їх переховуватися і не ходити на роботу. Гарріс також заявляв, що рейди у глибокі тили противника дозволять знищувати заводи і транспортну інфраструктуру, тільки якщо «дуже пощастить»12. На жаль, командування ВПС Армії США загалом проігнорувало невтішний досвід британців щодо денних бомбардувань. 9 вересня 1942 року американські військові експерти під керівництвом бригадного генерала Гейвуда Генселла (Haywood Hansell) оприлюднили оновлені стратегії повітряної війни у вигляді документа під назвою AWPD-42. У ньому, як і раніше, наголошувалося на необхідності ураження ключових військово-промислових об’єктів Німеччини з вимогами до підвищення точності бомбометання та мінімізацією потреб у винищувачах прикриття. Єдиною відмінністю AWPD-42 від попередніх планів стало запровадження тактики спільних нальотів у цілодобовому режимі: британським ВПС пропонувалося атакувати вночі, а американським — вдень. І хоч AWPD-42 був лише попереднім прогнозом вимог, виконання яких дозволило б ВПС Армії США вести війну проти країн Осі, цей план стане підґрунтям для Спільного бомбардувального наступу 13. Британські авіатори намагалися попередити своїх американських колег про ризики і небезпеки денних нальотів. Німецький «бліц» проти Великої Британії 1940–41 років показав, що належним чином організована протиповітряна оборона разом з вправними діями винищувачів-перехоплювачів може завдати денним бомбардувальникам важких втрат. Свого часу Королівські ВПС самі спробували організувати денну кампанію, однак були вщент розбиті німецькою системою ППО, яка ставала дедалі потужнішою та ефективнішою. Водночас перші рейди американських ВПС наприкінці 1942 та на початку 1943 років відбувалися в межах бойового

Витоки операції «Френтік»

радіуса ескортних винищувачів, тому втрати американців виявилися цілком прийнятними. Генерал-майор Айра Ікер (Ira C. Eaker), командувач одного з перших оперативних бомбардувальних з’єднань Армії США, що ще в 1942 році глибоко проникали на територію Західної Європи, применшував роль винищувачів прикриття в забезпеченні відносно незначних втрат бомбардувальників. Ікер допоміг командуванню ВПС Армії США повірити в ефективність масованих денних бомбардувань, покликаючись на очевидні успіхи перших рейдів14. Дійсно, Ікер та інші високі чини Військово-повітряних сил Армії США розглядали «масовість» як головну передумову успішних денних бомбардувальних операцій. На початку 1943 року командування американських ВПС навіть висловлювало невдоволення тим, що особовий склад та літаки виявилися занадто розпорошеними на різних театрах бойових дій, і це заважало їм сконцентрувати сили в Британії (як це передбачали плани AWRD-I та AWPD-42) та позбавляло пілотів можливості «розім’яти м’язи» ще до початку великомасштабної наземної операції у Західній Європі. За задумом авторів AWPD-42 англо-американський Спільний бомбардувальний наступ (CBO) з території Великої Британії мав стати реальним прикладом застосування доктрини зосередження сил, без якої військова авіація втратила б чималу частку своєї ефективності15. За підтримки начальника штабу Армії США Джорджа К. Маршалла (George C. Marshall), президента Рузвелта та прем’єр-міністра Великої Британії Черчілла американські авіатори під час Касабланської конференції у січні 1943 року дістали одну з провідних ролей у воєнній стратегії антигітлерівської коаліції. Ухвалена в Касабланці директива передбачала постійні повітряні атаки з метою послідовного руйнування військової, промислової та економічної систем Німеччини. Говорячи про повітряну кампанію, автори директиви навіть процитували одну з робіт Дуе: необхідно підривати моральний дух німецького народу, «доки не буде рішуче ослаблена його здатність чинити збройний опір»16. Відповідно до вимог Касабланської директиви командування ВПС Армії США розробило плани для операції «Пойнтбленк» (Pointblank) — концепції Спільного бомбардувального наступу, передбаченого AWPD-42. Генерал-майор Ікер представив проєкт «Пойнтбленк» 29 квітня 1943 року на засіданні Об’єднаного комітету начальників штабів (ОКНШ). Новий план ґрунтувався на засадах теорії «промислових мереж», яка знайшла відображення в AWPD-I, а також на доктрині проникнення у глибокий тил противника та денних бомбардувань без супроводу, розробленої стратегами

Витоки операції «Френтік»

ACTS. Як і в плані AWPD-42, операція «Пойнтбленк» передбачала активне залучення британських ВПС до нічних бомбардувань. Авіатори були переконані, що цілодобові атаки дозволять придушити спротив німецьких військових та підірвати мораль цивільного населення — хоча б через фізичне виснаження. Англо-американський комітет начальників штабів затвердив план 18 травня 1943 року на третій Вашинґтонській конференції (Конференція «Трайдент»). Залишивши без змін формулювання Касабланської директиви, начальники штабів додали до загальної мети операції «Пойнтбленк» лише одне речення: ослаблення здатності Німеччини чинити збройний опір «означає ослаблення ворога до такого рівня, що дозволить союзникам розпочати остаточні спільні операції на континенті»17. Проміжне завдання щодо нейтралізації німецьких військово-повітряних сил залишилося в силі: без його виконання досягнення головної мети — ефективного руйнування військових і промислових об’єктів — значно ускладнювалося. І лише після знищення цих цілей Німеччину можна буде «брати голими руками». Операція «Пойнтбленк» та Спільний бомбардувальний наступ розпочалися наприкінці травня 1943 року. Але зважаючи на несамовитий спротив німців, стратегам союзників ще до кінця року доведеться зупинитися і ретельно переглянути свої плани, тактику та очікування. Стратегічні бомбардування зайняли особливу нішу в англо-американській воєнній політиці ще задовго до початку Спільного бомбардувального наступу. Станом на літо 1941 року німецькі війська тричі впродовж року вибивали британців з континенту: з Норвегії — в квітні 1940 року, з Франції — у травні 1940 року, та з Греції — у травні 1941-го. Насилу утримуючи імперську оборонну мережу, що охоплювала майже всю земну кулю, і маючи збройні сили, що лише 1938 року почали готуватися до великої війни, Велика Британія після нищівних поразок 1940 та 1941 років розглядала бомбардувальне командування Королівських ВПС як єдиний засіб прямої військової відповіді Німеччині18. Напад Німеччини на свого колишнього союзника — СРСР — в червні 1941 року ще більше посилив значущість бомбардувальних операцій в очах британців. 18 липня, через два дні після того, як німецькі танки зайшли на шляху до Москви в Смоленськ, радянський диктатор Йосип Сталін звернувся до Британії з проханням відкрити «другий фронт» у Франції чи Норвегії для того, щоб відтягнути німецькі війська зі сходу. Це буде далеко не перший заклик Сталіна. Протягом літа та осені 1941 року з наближенням гітлерівців до Москви радянський уряд неодноразово вимагав від

Витоки операції «Френтік»

британців висадити морський десант у Західній Європі. Наприклад, 13 вересня 1941 року Сталін закликав Британію відправити на Східний фронт через Мурманськ від 25 до 30 дивізій, щоб підсилити оборону радянських військ проти німців, що наступали. У відповідь на заклики Сталіна про відкриття другого фронту Черчілл пояснював, що Британська армія ще не так оговталася, щоб провести ефективну висадку у Франції і одночасно утримувати такі важливі елементи оборонної мережі, як, наприклад, Єгипет. Пропонуючи припаси для армії та літаки, британський прем’єр пообіцяв всіляко допомагати Радянському Союзу 19. Як це не дивно, але після вступу Сполучених Штатів у Другу світову війну в грудні 1941 року тиск на британців щодо військового співробітництва з США — насамперед у вигляді висадки спільного потужного десанту на північному заході Європи уже в 1942 році — почав посилюватися. На обох берегах Атлантики ідея другого фронту здобула чималу популярність. Але, як писав Роджер Бомонт (Roger Beaumont), «популярне не завжди доцільне». А що в перші місяці 1942 року США кинули чимало ресурсів на тихоокеанський театр, то британці змогли переконати свого нового союзника в тому, що висадка у Франції в 1942 році буде не тільки передчасна, але й матиме катастрофічні наслідки20. Аргументуючи неможливість відкриття другого фронту у Франції в 1942 році, Черчілл запропонував як заміну нальоти бомбардувальної авіації. В березні 1942 року він зазначив, що «бомбардування не мають вирішального значення, однак це краще, ніж нічого». Коли начальники штабів Королівського військово-морського флоту та Британської армії звернулися до вищого керівництва стосовно розподілу ресурсів Бомбардувального командування, адмірали та генерали були змушені відбивати зустрічні претензії сера Арчибалда Сінклера (Sir Archibald Sinclair), державного секретаря з питань авіації, який заявив, що «в 1942 році об’єднані нації мають лише два інструменти для побиття Німеччини: це Червона армія та Королівські військово-повітряні сили» 21. Після того, як висадки англо-американських сил у Північній Африці восени 1942 року перетворили відкриття другого фронту у Франції на віддалену перспективу, іронічні та уїдливі заяви Радянського Союзу стосовно воєнних зусиль союзників тільки посилилися. Наприкінці 1942 року Сталін лише мимохідь схвалив факт висадки військ союзників в Африці, продовжуючи наполягати на власній версії другого фронту — наприклад, у Франції. Ображений різкими та зневажливими відгуками Сталіна про зусилля союзників, Черчілл почав регулярно інформувати радянського ліде-

Витоки операції «Френтік»

ра про результати рейдів бомбардувального командування. Саме у такий спосіб британський прем’єр показував Сталінові, що поки Червона армія зчепилася з основними силами Вермахту, його країна завдає ударів прямо в серце Німеччини22. Ні масовані бомбардування, ані англо-американські операції в Середземномор’ї, що привели до висадки в Сицилії та колапсу фашистської Італії влітку 1943 року, не справляли на Кремль жодного враження. Саме в цей час Радянський Союз почав регулярно звинувачувати союзників у підступності та віроломстві через невиконання планів відкриття другого фронту у Франції. Радянська преса в липні та серпні 1943 року фактично залишила поза увагою битву за Сицилію — на думку Кремля, це була дрібна перестрілка проти титанічної за масштабами битви на Курській дузі23. Наприкінці літа 1943 року Сталін почав зловісно натякати, що за відсутності другого фронту у Франції Радянський Союз більше не зможе чинити опір нацистській Німеччині. Як зазначає історик Адам Улам (Adam Ulam), Сталін був дуже «здібний учень», коли йшлося про слабкі сторони іноземців. Він швидко усвідомив страх, з яким англо-американські союзники сприймали перспективу сепаратного миру між нацистами та СРСР, і почав використовувати ці погрози для пришвидшення відкриття другого фронту24. Уже в січні 1943 року американські дипломати в Швейцарії, покликаючись на «надійні джерела», почали повідомляти про можливе перемир’я між Радянським Союзом і Німеччиною. В серпні аналогічні повідомлення почали надходити з Гельсінкі та Стокгольма. І хоча такі чутки могли поширювати власні агенти Сталіна, вірогідність сепаратного миру між Москвою та Берліном переконала західних союзників у необхідності демонстрації того, що англо-американські з’єднання воюють на межі своїх сил і можливостей25. Окрім поширення чуток про сепаратний мир, радянська сторона використовувала й інші методи впливу на своїх союзників. У своїй доповідній записці до державного секретаря Корделла Голла (Cordell Hull) від 7 вересня 1943 року посол США у Москві адмірал Вільям Г. Стендлі (William H. Standley) висловив думку, що радянська критика та пропаганда породжують серед народів і лідерів західних союзників «комплекс неповноцінності», а низка гучних перемог Радянського Союзу на полях битв влітку 1943 року повністю затьмарює доволі скромні успіхи англо-американських сил під італійським Салерно26. В розмові зі Стендлі бельгійський посол зазначив, що граючи на спочутті Заходу до страждань радянського народу, Кремль намагається чинити психологічний тиск, щоб змусити своїх союзників змінювати плани в інтересах Червоної армії, зокрема негайно висадитися у Франції.

Витоки операції «Френтік»

На переконання Кремля, «другий фронт у повітрі» жодним чином не допоміг знизити тиск, що його чинили німці на Східному фронті. На повідомлення Черчілла про загальний тоннаж бомб, скинутих на те чи інше німецьке місто, Сталін відповідав статистикою щодо кількості німецьких дивізій та танків, з якими воювала Червона армія. Уже на початку осені 1943 року більшість авіаторів союзницьких ВПС відчули, що зі Спільним бомбардувальним наступом щось негаразд. «Проміжне завдання» CBO щодо нейтралізації німецьких військово-повітряних сил виконане не було. Люфтваффе продемонстрували неабияку стійкість у протидії і британським нічним нальотам, і американським денним рейдам. Як наголошував Ікер під час представлення плану «Пойнтбленк» у квітні 1943 року, неспроможність знищити німецькі ВПС унеможливить не тільки подальше проведення операції, але й поставить під загрозу висадку морського десанту союзників на континенті. Проте в ході дальших операцій американським стратегам так і не вдалося спланувати і завдати сконцентрованого повітряного удару по Люфтваффе та їхній інфраструктурі. Натомість ВПС Армії США кидали свої бомбардувальники проти широкого розмаїття цілей, зокрема укриттів для підводних човнів, авіазаводів та інших промислових об’єктів. Таке розсіювання зусиль означало, що будь-які серйозні руйнування, завдані бомбардувальниками в ході окремого рейду, зазвичай не підкріплювалися подальшими ударами, що змусило б Німеччину витрачати набагато більше зусиль і ресурсів на відновлення27. Окрім вищезгаданого розпорошення сил, впродовж другої половини 1943 року німецька протиповітряна оборона завдала бомбардувальним з’єднанням союзників суттєвих втрат. Хоч застосування екіпажами Королівських ВПС нових радіолокаційних бомбових прицілів дозволило значно підвищити точність ударів, німецькі нічні винищувачі та зенітна артилерія збивали британські бомбардувальники у кількостях, що не могли не викликати тривогу. Наприклад, станом на січень 1943 року в розпорядженні бомбардувального командування було 764 важких бомбардувальники, а вже до кінця року Королівським ВПС довелося списати понад 2 700 чотиримоторних машин. Спроби Гарріса стерти Берлін з лиця землі в період з листопада 1943 по березень 1944 року привели до втрати 1 128 літаків, тобто британці втратили майже всі чотиримоторні бомбардувальники. Плани щодо «стирання міст» виявилися такими ж затратними. Лише в останню ніч березня 1944 року бомбардувальне командування втратило в небі над Нюрнберґом 108 машин — майже 20 відсотків бомбардувальників, які піднялися в той день у повітря. Якщо до цього додати літаки, збиті над Берліном та Ес-

Витоки операції «Френтік»

сеном, то можна констатувати, що ВПС Великої Британії втратили 190 бомбардувальників протягом лише одного тижня. Ніякі військово-повітряні сили не змогли б тривалий час мати такі втрати28. Зі зростанням втрат бомбардувального командування під час нічних атак впевненість генерала Ікера у здатності B-17 глибоко проникати крізь захисні порядки німців серед білого дня розвіялися в небі над Третім Райхом ще до початку осені 1943 року. Подзвін по довоєнній американській доктрині масованих бомбардувань без супроводу винищувачів прозвучав у жовтні 1943 року. Буквально протягом трьох днів — з 8 по 10 жовтня — 8-а повітряна армія втратила в рейдах на Бремен, Данциґ та Мюнстер 88 бомбардувальників, або 18,4% від усіх наявних екіпажів. 14 жовтня 8-а армія розпочала рейд у глибокий тил ворога для ураження підшипникових заводів у Швайнфурті. Німецькі винищувачі та зенітки збили 60 та пошкодили 138 американських літаків. Відсоток втрат після нальоту на Швайнфурт склав 20,7%, а аварійність — 47,7%. Отже, протягом тижня ВПС Армії США втратили в глибоких рейдах проти Німеччини 148 бомбардувальників. Навіть за американськими стандартами такі втрати були неприпустимі29. Зважаючи на втрати в небі над Німеччиною, американські військові були змушені переглянути тактику денного прицільного бомбометання. Навіть генерал Арнолд визнав потребу в дальніх ескортних винищувачах, які б захищали бомбардувальників на маршруті до цілі та на зворотному шляху. В серпні 1943 року P-47*, оснащені підвісними паливними баками, покривали всю Західну Німеччину, але, на жаль, не долітали до Швайнфурта. В листопаді двомоторні винищувачі P-38 уже могли досягати Берліна, але вони поступалися німецьким денним винищувачам. У березні 1944 року відмінний P-51 «Мустанг» з додатковими підвісними баками був здатен діяти далеко на схід від Берліна, однак до появи цього літака залишалося ще декілька довгих місяців. Чекаючи на відповідний літак супроводу, американські бомбардувальники продовжували вражати цілі в допустимих для наявних ресурсів межах. Водночас Арнолд повернувся до напівзабутої ідеї, яка, на його думку, могла вдихнути нове життя в бомбардувальні операції30. Як свідчить офіційна історія Військово-повітряних сил Армії США, їхнє командування вже з перших днів війни зацікавилося ідеєю «човникових» бомбардувань з використанням розосереджених баз. Літак, який, скажімо, злітав з аеродрому в Англії, міг уразити цілі в глибокому тилу країн * Йдеться про одномоторний винищувач американських ВПС Ріпаблик Р-47 «Тан дерболт» (Тут і далі посторінкові примітки наукового редактора).

Витоки операції «Френтік»

Осі — фактично будь-де в Європі — а потім приземлитися на базах Північної Африки чи навіть Радянського Союзу. Діючи з цих баз, літак міг виконати ще декілька схожих місій, а вже потім повернутися у вихідний пункт. Перший рейд на Швайнфурт у серпні 1943 року, який також передбачав наліт на авіазавод у Реґенсбурзі, насправді був такою «човниковою» операцією, адже пілоти, які вилетіли з Англії, врешті-решт приземлилися на аеродромах Північної Африки. Попри значні втрати, які не обминули цю місію, керівництво ВПС Армії США побачило, що атаки з кількох напрямків здатні заплутати, розділити та розосередити оборону ворога, й у такий спосіб допомогти виконати одне із завдань операції «Пойнтбленк» — нейтралізувати Люфтваффе. Створення 15-ї повітряної армії на базах у щойно звільненій Південній Італії восени 1943 року частково стало результатом прагнення американських ВПС проводити такі «човникові» рейди31. Не забуваючи про важкі втрати своїх бомбардувальників над Німеччиною, Арнолд у жовтні 1943 року домігся від Об’єднаного комітету начальників штабів союзників внесення пропозиції щодо використання радянських авіабаз у «човникових» операціях — це мало стати одним із завдань Військової місії США в СРСР, яка ось-ось мала запрацювати в Москві під керівництвом генерал-майора Джона Р. Діна (John R. Deane). Мета цієї місії полягала в сприянні якнайтіснішій координації військових зусиль Сполучених Штатів і Радянського Союзу. До складу місії входив відділ армії під керівництвом бригадного генерала Вільяма І. Крайста (William E. Crist), відділ ВМФ під керівництвом контр-адмірала Клеренса І. Олсена (Clarence E. Olsen), та відділ постачання («ленд-ліз»), яким керував генерал-майор Сідні П. Спелдінг (Sidney P. Spalding). Відділ ВПС під керівництвом генераламайора Роберта Л. Волша (Robert L. Walsh) буде створений значно пізніше — у червні 1944 року з початком «човникових» місій32. На переконання Арнолда, використання радянських баз сприяло б розпорошенню німецьких винищувальних підрозділів по всій Європі, адже перед ними постало б завдання відбивати атаки американців відразу з трьох сторін. Замість повернення до Великої Британії бомбардувальники, що сідатимуть на радянські аеродроми, долатимуть набагато коротші відстані і завдаватимуть ударів по цілях, які зазвичай не доступні для літаків з туманного Альбіону. Тому практично вся територія окупованої нацистами Європи ставала вразливою для атак з повітря. Ба більше, для забезпечення захисту Райху з усіх сторін Люфтваффе довелося б зняти чимало винищувальних підрозділів із Заходу. Своєю чергою, розосередження німецьких винищувачів полегшило б завдання бомбардувальникам, які атакуватимуть

Витоки операції «Френтік»

з Великої Британії. Іншими словами, кожний німецький винищувач, перекинутий на радянський фронт — це мінус один винищувач, з яким довелося б мати справу англо-американським військово-повітряним силам у ході запропонованої висадки на узбережжя Нормандії. Королівські ВПС ввічливо відмовилися від участі в «човникових» бомбардуваннях: Гарріс вважав, що ця операція не що інше як рекламним трюк, пов’язаний з проблемою відкриття другого фронту33. Ідея застосування тактики «човникових» бомбардувань — це один з прикладів того, як ВПС Армії США намагалися чинити максимальний тиск на Німеччину з повітря. Маючи у своєму розпорядженні на кінець 1943 року два стратегічні військово-повітряні з’єднання — 8-у та 15-у повітряні армії — американські ВПС визнали потребу в централізованому керуванні кампанією «Пойнтбленк», завдяки чому фізичне розділення бомбардувальних підрозділів не призводило б до розпорошення сил. 1 січня 1944 року командування Стратегічними повітряними силами США в Європі (USSTAF) взяв на себе генерал-лейтенант Карл А. Спаатц (Carl. A. Spaatz). Генерал-майора Джеймса Г. Дуліттла (James H. Doolittle) призначено командиром 8-ї повітряної армії, а Ікеру віддали посаду командувача щойно створених Середземноморських союзних повітряних сил (MAAF). На той момент сферою відповідальності USSTAF стали операції тільки 8-ї та 15-ї повітряних армій. Структура командування Королівських ВПС залишилася незмінною. Для ефективнішого використання англо-американських тактичних повітряних сил під час очікуваного вторгнення у Францію, що дістало кодову назву «Оверлорд» (Overlord), Об’єднаний комітет начальників штабів створив Союзні експедиційні повітряні сили, що безпосередньо підпорядковувалося Верховному командуванню союзних експедиційних сил (SHAEF) та його головнокомандувачеві, генералові армії США Двайту Д. Айзенгаверу (Dwight D. Eisenhower)34. Коли англійські та американські генерали шукали розв’язання проблем командування та контролю, зумовлених наявністю у їхньому розпорядженні міжнародних сил, ідея розміщення ВПС союзників на території Радянського Союзу восени 1943 року була далеко не нова. Свого часу стратеги Військово-повітряних сил Армії США вказали в AWPD-I, що для розміщення понад трьох тисяч важких бомбардувальників, необхідних для ведення повноцінної повітряної війни проти Німеччини, знадобиться щонайменше 117 аеродромів — у Великій Британії, на Близькому Сході (для нових В-29), в Ісландії, а також в Радянському Союзі. Підготування AWPD-I було завершене за кілька тижнів до нападу Гітлера на СРСР. Утім ще за де-

Витоки операції «Френтік»

кілька місяців до атаки на Перл-Гарбор автори зазначеного плану не були певні, в яких стосунках перебуватимуть союзники у разі вступу Сполучених Штатів у війну в Європі. У штабі американських ВПС не могли достеменно знати про доступність радянських авіабаз, і тому в плані AWPD-I містилося доволі нечітке застереження: «використання російських баз залежатиме від ситуації, яку наразі неможливо спрогнозувати». Автори плану так і не пояснили, на чому саме ґрунтувалося це твердження: на сумнівах американців щодо міцності сталінського режиму протягом суворого літа 1941 року чи на суб’єктивному сприйнятті радянської ксенофобії й небажання співпрацювати35. Після вступу США у війну в грудні 1941 року завданням англо-американських союзників став пошук прямих військових засобів надання допомоги Радянському Союзу, який опинився у скрутній ситуації. Червоній армії вдалося стримати німців на підступах до Москви і навіть почати приголомшливий контрнаступ, що дозволив відкинути знесилені та замерзлі німецькі частини на захід — подекуди на відстань понад 150 км. Проте Вермахт залишався непереможним, займаючи чималу територію сталінської імперії. Окрім матеріальної підтримки, зокрема в рамках програми лендлізу, затвердженої президентом Рузвелтом восени 1941 року, та «другого фронту» в небі над гітлерівським Райхом, союзники намагалися знайти й інші шляхи співпраці з радянською стороною. За словами історика Річарда Лукаса (Richard C. Lukas), «найреалістичніша форма військового співробітництва між Сполученими Штатами та Радянським Союзом стосувалася військово-повітряних сил»36. Британці зробили кроки щодо налагодження зв’язків з Військово-повітряними силами СРСР уже в перші дні німецького нападу на Радянський Союз. Уже в серпні в СРСР доправлено перший британський морський конвой з військовим вантажем. Німці зосередили в окупованій Норвегії доволі потужні військово-морські та повітряні сили, щоб нападати на транспортні судна союзників. А що флот та авіаційні з’єднання Великої Британії були активно залучені на інших театрах бойових дій, то Лондон звернувся до Москви з пропозицією, щоб та сама забезпечувала повітряне прикриття конвоїв. Коли керівництво радянських ВПС відповіло, що через скрутне становище на основних фронтах воно не в змозі перекинути на Крайню Північ достатню кількість літаків, Королівські військово-повітряні сили вирішили відправити до СРСР власні бойові літальні машини, використавши для цього вантажні судна та авіаносець «Аргус», що вирушив до Мурманська у вересні 1941 року. Саме ці винищувачі сформують ядро 151-го авіа-

Витоки операції «Френтік»

крила, що захищатиме мурманський порт та конвої в обхід Норвегії від німецьких атак з повітря37. Цей британський підрозділ, розміщений на базах навколо Мурманська, успішно виконуватиме бойові завдання аж до осені 1942 року. До того часу союзникам вдасться налагодити надійні маршрути постачання через Іран — саме так надходитиме левова частка допомоги Радянському Союзу в рамках ленд-лізу. Як наслідок, північний маршрут поступово втрачатиме свою важливість. Поява до кінця 1942 року нових британських авіаносців, ефективна нейтралізація німецьких надводних кораблів бомбардувальниками берегового командування Королівських ВПС та відправлення додаткових з’єднань радянської авіації за арктичне коло зведе нанівець необхідність продовжувати британські повітряні операції з Мурманська38. Влітку 1942 року, поки гаррікейни* з авіабаз за арктичним колом допомагали захищати британські конвої на шляху до Мурманська, німці готували свій другий масштабний літній наступ на Сході, зосередившись на південній ділянці фронту. Прагнучи допомогти обложеним ворогом радянським військам, президент Рузвелт у травні 1942 року висловився за те, щоб американські повітряні сили допомагали захищати нафтові родовища на Кавказі39. Поки штаб ВПС Армії США вивчав пропозицію президента, Воєнне міністерство США в червні 1942 року розпочало переговори з радянською стороною щодо можливого використання аеродромів на території СРСР тактичною групою з кількох B-24 «Ліберейторів»**, які мали атакувати нафтові родовища в румунському Плоєшті з баз на Близькому Сході. Радянське керівництво погодилося на цю пропозицію в кінці червня 1942 року, але для американців це рішення запізнилося. Група В-24 завдала удару по Плоєшті 12 червня. На той момент війська країн Осі значно заглибилися в Єгипет, загрожуючи захопленням Суецького каналу — важливого зв’язку Великої Британії з азійською частиною своєї імперії. Трохи згодом американські ВПС зосередили всі наявні сили на Близькому Сході, і плани щодо використання радянських авіабаз були відкладені аж до розв’язання кризи в Північній Африці40. У серпні 1942 року Черчілл вирушив до Москви, щоб особисто повідомити Сталіна про відкриття другого фронту — але не у Франції, як на те * Йдеться про британський одномісний винищувач часів Другої світової війни Гоукер Гаррікейн (англ. Hawker Hurricane) ** В-24 «Ліберейтор» — американський важкий бомбардувальник, що розробила авіаційна компанія «Consolidated Aircraft».

Витоки операції «Френтік»

сподівався Кремль, а на північному заході Африки. Черчілла стривожило те, як радянський диктатор відреагував на плани союзників реалізовувати Середземноморську стратегію. Перебуваючи у Москві разом з Черчіллем, фельдмаршал сер Алан Брук (Alan Brooke), начальник Імперського генерального штабу, запропонував радянському керівництву пряму повітряну підтримку. Черчілл негайно підтримав цю ідею, адже на той момент це був найшвидший та найкращий спосіб продемонструвати сумлінність союзників41. Саме з бажання допомогти Радянському Союзу на Східному фронті народилася ідея операції «Велвет» (Velvet). Наголошуючи на бойовому братерстві союзників, Черчілл був переконаний, що англо-американські авіаційні підрозділи, які захищатимуть Кавказ за безпосередньої підтримки Червоної армії, підірвуть бойовий дух німецьких військ. Спочатку Маршалл не погоджувався з цією ідеєю. Американський начальник штабу вважав, що прямі дії у формі наступальних операцій на Західному фронті стануть найкращою допомогою для радянських військ. На його думку, програма ленд-лізу робила зайвою будь-які подальші «моральні» чи «політичні» жести підтримки. Маршалла більше непокоїв той факт, що розпорошення військово-повітряних сил по різних куточках Європи ускладнить забезпечення та обслуговування цих частин. Утім ухвалене в кінці літа 1942 року рішення англо-американських союзників щодо припинення відправки конвоїв до Мурманська через катастрофічні втрати, а також дедалі більше роздратування Сталіна, зумовлене відсутністю другого фронту у Франції, наштовхнуло Рузвелта на ідею спільних повітряних операцій на Кавказі, які дістали назву «Велвет»42. Ця операція задумувалася як своєрідний «місток» між очікуваннями радянської сторони та реальними можливостями союзників станом на осінь 1942 року. У жовтні, коли німецькі війська з боями пробивалися до Сталінграда та дісталися до передгір’їв Кавказу, Черчілл повідомив Сталіна, що він та Рузвелт планують перекинути частину англо-американських військово-повітряних сил на південний фланг Східного фронту. Ці частини були б у стратегічному підпорядкуванні Ставки Верховного Головнокомандування і складалися б з дев’яти ескадрилей винищувачів Королівських ВПС і п’яти бомбардувальних авіагруп. ВПС Армії США надавали одну авіагрупу важких бомбардувальників та одну групу транспортних літаків. Очікувалося, що англо-американські підрозділи забезпечуватимуть підтримку Червоної армії з повітря, захищатимуть кавказькі нафтові родовища від німецьких нальотів, а також атакуватимуть цілі, визначені радянським командуванням. У цій же телеграмі Черчілл поінформував Сталіна про офі-

Витоки операції «Френтік»

ційне рішення щодо призупинення відправки конвоїв до Мурманська, але пообіцяв, що постачання буде відновлене в січні 1943 року43. Ще в жовтні Сталін демонстрував певну зацікавленість в операції «Велвет», та його запал швидко зійшов нанівець. 8 листопада, коли битва за Сталінград майже сягнула свого апогею, Сталін закликав до «негайної відправки» англо-американських літаків на Кавказ. Для обговорення операції «Велвет» 21 листопада 1942 року до Москви прибули бригадний генерал Армії США Елмер Едлер (Elmer Adler) та британський маршал авіації сер Р. М. Драммонд (R. M. Drummond). Схоже, що ще в жовтні Сталін був упевнений у готовності західних союзників невідкладно надати свої літаки. Та на момент прибуття переговірників йшов уже третій тиждень листопада, і радянський контрнаступ під Сталінградом був у самому розпалі. Уже 23 листопада під Сталінградом завершилося оточення 6-ї німецької армії, а гітлерівські сили на півдні перебували у повному сум’ятті. Криза на південній ділянці фронту минула, і Сталін втратив будь-який інтерес до «Велвету». Едлер та Драммонд відвідували нескінченні наради, які врештірешт виявилися марними. Радянська сторона бажала мати літаки без екіпажів; західні союзники відмовлялися на підставі того, що в рамках ленд-лізу Радянський Союз уже отримав таку техніку. Кожна зі сторін звинувачувала іншу в затягуванні часу, і переговори зайшли у глухий кут. На початку грудня радянська сторона запропонувала Едлерові та Драммондові залишити Москву44. Рузвелт не був готовий так просто відступитися від операції «Велвет». У своїй телеграмі Сталінові 16 грудня він ще раз наголосив на готовності доправити американські ВПС на Кавказ. За два дні Сталін ввічливо відхилив пропозицію американського президента. У своїй відповіді Сталін зазначив, що Червоній армії найбільше потрібні літаки — особливо винищувачі — однак без англо-американських екіпажів. «Особливість Військово-повітряних сил СРСР — те, що пілотів у нас задосить, а от машин бракує», писав Сталін45. План щодо розміщення підрозділів англо-американських ВПС на території Радянського Союзу провалився, бо Сталін більше не бачив у них потреби з погляду ведення оборонних дій проти гітлерівців. Після цього Черчілл зробив висновок, що якщо радянські люди здатні пережити зиму, то зможуть відмовитися і від іноземних військових, в яких вони вбачають «інфекцію» та загрозу для свого національного і військового престижу. На переконання Едлера та Драммонда, саме радянська ксенофобія стала визначальним чинником, що вплинув на остаточну відмову Кремля від операції «Велвет» після ліквідації німецької загрози на Кавказі46.

Витоки операції «Френтік»

Відверто кажучи, американців дуже цікавила перспектива розміщення своїх військово-повітряних сил на території Радянського Союзу, але за тисячі кілометрів від Кавказу. Буквально з перших днів участі Сполучених Штатів у війні особливий інтерес американських військових лідерів, і передусім командування ВПС Армії США, викликав Приморський край Росії. Впродовж 1942 року Об’єднаний комітет начальників штабів указував на дуже високу ймовірність нападу Японії на Радянський Союз. Генерал Арнолд був впевнений, що в разі такої атаки Москва надасть Військово-повітряним силам Армії США доступ до своїх сибірських баз, звідки важкі бомбардувальники змогли б завдавати ударів по японських островах. Зважаючи на легкість, з якою навесні 1942 року імператорські війська Японії долали будь-який опір у Південно-Східній Азії та в західній частині Тихого океану, Сибір залишався єдиною реальною ділянкою дружньої — хоч і нейтральної — держави, звідки американські бомбардувальники могли діставатися Японії47. У червні 1942 року Рузвелт пообіцяв Радянському Союзові підтримку Америки в разі нападу Японії. Президент намагався переконати росіян у максимальній користі присутності Сполучених Штатів у Сибіру, навіть якщо японці зрештою і не атакують радянську територію. Він чудово розумів побоювання Кремля, адже відкрите співробітництво СРСР з американцями на Далекому Сході могло спровокувати японців, які ще навесні 1941 року підписали з Радянським Союзом пакт про нейтралітет. Рузвелт звернувся до Москви з проханням дозволити американським командам аерофотознімання попрацювати в Сибіру, щоб визначити можливі аеродроми для літаків, що доставлятимуть допомогу з Аляски в рамках програми ленд-лізу. Американці вважали, що сибірський шлях швидший та безпечніший за маршрут, що пролягав над Африкою, Близьким Сходом та Іраном. Ба більше, це створило б підґрунтя для прибуття до Сибіру частин ВПС Армії США для ведення воєнних операцій проти Японії48. В липні 1942 року Рузвелт поінформував Сталіна про відправлення американської місії на чолі з генерал-майором Фоллетом Бредлі (Follett Bradley) для контролю за підготуванням й організацією авіатранспортного маршруту між Аляскою та Сибіром (АлСиб). Спочатку перемовини відбувалися доволі продуктивно. Радянська сторона противилася ідеї перегону літаків до Сибіру американськими пілотами, тому Бредлі погодився на те, щоб радянські екіпажі самі забирали машини з Фербенкса на Алясці. Коли Бредлі та невелику групу американських офіцерів допустили до інспектування наявних аеродромів у Сибіру, генерал зазначив, що якщо американським

Витоки операції «Френтік»

військовим підрозділам дозволять використовувати місцеві авіабази, то їм доведеться будувати льотні поля буквально «з нуля»49. 21 вересня радянське військове командування раптово змінили свою позицію стосовно «АлСибу». Певно, вони не повірили заявам американців про те, що Сполучені Штати не в змозі забезпечувати стільки транспортних літаків, скільки запитували Військово-повітряні сили СРСР. Вочевидь, Радянський Союз намагався скористатися інтересом американців до Сибіру як важелем для збільшення постачань. Москва заявила, що маршрут «АлСиб» не придатний для переганяння літаків. Втомившись від постійних відмовок Кремля, Воєнне міністерство 4 жовтня наказало закрити маршрут. Збагнувши, що їхній блеф викрито, росіяни негайно опротестували це рішення, а Бредлі запросили на зустріч до самого Сталіна. Диктатор заявив, що радянські авіатори дійсно прагнуть використовувати «АлСиб», та Москва змушена відмовитися від програми тільки через те, що американці й досі не доправили літаки за ленд-лізом до Аляски. Бредлі спростував твердження Сталіна, зазначивши, що партія легких двомоторних бомбардувальників А-20 уже давно чекає на відправлення в Фербенксі. Побоюючись чергового фортелю від Кремля, Воєнне міністерство США все ж вирішило залишити авіатрасу «АлСиб» у дії50. Перед поверненням до Сполучених Штатів генерал Бредлі все ж порушив питання використання сибірських авіабаз для операцій проти Японії. Радянське військове командування просто проігнорувало його запити і відмовилося надавати будь-яку додаткову інформацію про свої аеродроми на Далекому Сході. Однак підсумковий рапорт Бредлі спонукав Вашинґтон до розроблення проєкту з використання сибірських авіабаз. У рамках цього плану під кодовою назвою «Базар» (Bazaar) Рузвелт ще не раз пропонуватиме Сталінові різні види допомоги. Зокрема, 30 грудня 1942 року американський президент, сподіваючись заручитися підтримкою СРСР, запропонував Сталінові 100 чотиримоторних бомбардувальників у разі нападу Японії на Радянський Союз. Крім того, Рузвелт попросив дозволити генералові Бредлі провести повну та всебічну інспекцію потенційних аеродромів у Приморському краї. Та вже 5 січня Сталін поклав край проєктові «Базар». У відповідь на пропозицію Рузвелта Сталін зазначив, що радянські військово-повітряні сили дійсно потребували літаків, «проте не на Далекому Сході, де СРСР не воює, а на радянсько-німецькому фронті» 51. Цілком очевидно, що поки Німеччина залишалася грізним і небезпечним ворогом, Сталін намагався будь-що уникати навіть найменшого ризику війни на два фронти. Проте його неодноразові відмови на прохання дозво-

Витоки операції «Френтік»

лити американцям оглянути сибірські аеродроми не похитнули переконання керівництва ВПС Армії США та Об’єднаного комітету начальників штабів щодо важливості доступу до цих баз для ефективної повітряної війни проти Японії. В своїх дослідженнях для майбутніх операцій у Тихому океані і американський ОКНШ, і спільне англо-американське командування настійно вимагали присутності американської військової авіації на сибірських авіабазах, попри офіційний нейтралітет Радянського Союзу у спільній війні Сполучених Штатів, Великої Британії та Китаю проти Японської імперії52. Отже, у своїх спробах перекинути свої військово-повітряні сили на радянську територію американці та англійці керувалися кількома мотивами. І Черчілл, і Рузвелт прагнули продемонструвати Сталінові, що союзники ведуть війну з німцями всіма доступними їм засобами. Поки англо-американські війська накопичуватимуть сили для відкриття другого фронту на північному заході Африки чи у Франції, їхні авіаційні підрозділи, воюючи пліч-о-пліч з пілотами радянських ВПС, слугували б свідченням солідарності з Радянським Союзом. Американці також припускали, що у відповідь на їхнє демонстративне завзяття щодо надання допомоги Радянський Союз дозволить використовувати свої авіабази на Далекому Сході, з яких «орли» Арнолда могли б реалізовувати «самостійну» стратегічну місію на тихоокеанському театрі бойових дій, а саме завдавати бомбових ударів по японських островах. Перші спроби прямого співробітництва з СРСР у рамках операцій «Велвет» та «Базар» зазнали невдачі через те, що Кремль не побачив вигод, сумірних з зусиллями та ризиками, пов’язаними з присутністю великої кількості іноземних військових — хай і союзників — та їхньої техніки на радянській землі. Станом на початок 1943 року Сполучені Штати встигли накопичити чималий досвід створення та керування авіабазами у відносно віддалених і чужинних куточках планети: йдеться насамперед про Китай. Ця країна займала особливе місце в думках багатьох американських лідерів. Небажання Сполучених Штатів мовчки погодитися на завоювання Китаю Японією стало однією з головних причин війни в Тихому океані. Адміністрація Рузвелта розглядала націоналістичний режим генералісимуса Чан Кайші (Chiang Kai-shek) як цінного проте доволі хиткого союзника, чия поразка дозволила б вивільнити десятки найкращих дивізій Імператорської армії Японії й перекинути їх на інші ділянки. Впродовж усієї війни Сполучені Штати витратили мільярди доларів та відправили на фронт своїх найкращих людей, марно намагаючись перетворити Китай на вагомого гравця та надійного спільника в битвах на Далекому Сході та в Тихоокеанському регіоні53.

Витоки операції «Френтік»

На відміну від Радянського Союзу, який в 1942 році вже міг потурбуватися про себе, китайські лідери чітко усвідомлювали свою військову слабкість і залежність від інших. Ще до нападу на Перл-Гарбор Китай отримував від США зброю та обладнання в рамках ленд-лізу. В тимчасовій столиці Чан Кайші, місті Чунцін, працювала військова місія США, а пілоти Американської добровольчої групи (AVG) — знамениті «Летючі тигри»* — надавали підтримку китайській армії в повітрі. Полковник Клер Лі Шеннолт (Claire Lee Chennault), офіційний радник Чан Кайші з питань авіації та відставний офіцер Повітряного корпусу Армії США, допоміг рекрутувати перших пілотів-добровольців. Влітку 1941 року AVG майже повністю складалася з американських авіаторів та техніків, формально зарахованих у штат китайського виробника авіатехніки «Central Aircraft Manufacturing Company» (CAMCO) — це дозволяло їм уникати незручних питань щодо правомірності участі громадян США в бойових діях проти іншої держави54. У липні 1942 року AVG була розпущена; на зміну «Летючим тиграм» прийшла Китайська авіаційна тактична група (China Air Task Force — CATF), командувати якою залишився уже бригадний генерал Шеннолт — незадовго до цього його призвали з резерву на дійсну службу в ВПС. CATF підпорядковувалася 10-й повітряній армії зі штаб-квартирою в Індії. Для того щоб зберегти оперативну свободу, Шеннолт «нацьковував» Чан Кайші на інших американських офіцерів, зокрема на генерал-майора Джозефа В. Стілвелла (Joseph W. Stilwell), який в лютому 1942 року прибув до Чунціна як начальника штаб Чан Кайші та командувач усіх американський військ на китайськоіндійсько-бірманському театрі бойових дій. Чан Кайші похмуро натякав на неминучий крах, якщо не збільшити тоннаж постач, що тепер — після поразки союзників у Бірмі — перекидали з Індії до Китаю через «Горб» (Гімалайські гори), і не розмістити в Китаї потужніші повітряні сили. Постійні вимоги китайської влади щодо збільшення повітряної та матеріальної підтримки на тлі махінацій Шеннолта привели до створення 10 березня 1943 року 14-ї повітряної армії55.

* Військово-повітряний підрозділ «Летючі тигри» (англ. Flying Tigers) складався з трьох винищувальних ескадрилей: «Адам і Єва», «Ведмеді панда», «Ангели пекла». Уряд Чан Кайші надав добровольцям 99 закуплених у США літаків Р-40С «Томагавк». Добровольці-авіатори воювали на боці Китайської Народної Республіки з серпня 1941 р. до середини літа 1942-го. У липні 1942 р. американський уряд вивів «Летючих тигрів» зі складу китайських ВПС та вніс у списки регулярних з’єднань армії США.

Витоки операції «Френтік»

Чимало американських військових експертів ставили під сумнів доцільність створення повноцінної повітряної армії в регіоні, де постачі могли відбуватися лише повітрям. Натомість Чан Кайші був задоволений: Китай дістав від Сполучених Штатів гарантії збільшення тоннажу постач через «Горб», нові літаки для китайських пілотів, а також повітряну армію під командуванням Шеннолта — офіцера, не байдужого до Китаю. Керівництво ВПС Армії США вбачало у створенні 14-ї повітряної армії не так раціональний воєнний хід, як швидше політичний, покликаний підтримати та заохотити опір Китаю у війні проти Японії,. І дійсно, протягом майже всього 1943 року 14-а повітряна армія фактично була незначним подразником для японців. Станом на кінець жовтня 1943 року — в період, коли американці вперше звернулися до СРСР стосовно перспектив «човникових» бомбардувань, до складу 14-ї армії входило 209 літаків, у тому числі 32 важких бомбардувальники B-24. Проблеми з постачами стали головною перешкодою для суттєвого нарощування сил. Проте присутність американських бомбардувальників на китайській землі, що могли досягати Японії, дещо тривожили Токіо. Накази Генерального штабу Імператорської армії Японії своїм експедиційним військам у Китаю були недвозначні: «завадити (американським) планам щодо рейдів на батьківщину з авіабаз у Китаї» 56. Не маючи доступу до аеродромів у Сибіру для проведення нальотів на японські острови, ВПС Армії США звернулося до Китаю. Зважаючи на те, що американська військова авіація вже воювала на території Китаю, ідея розміщення поблизу Ченду в гористій провінції Сичуань новітніх стратегічних бомбардувальників B-29 з наддалеким радіусом дії видалася керівництву американських ВПС вельми привабливою. Як наслідок, чимало цінних припасів для 14-ї повітряної армії та китайських збройних сил були перенаправлені на створення та підтримку авіабаз для «суперфортець» B-29*. Логістичне підготування до операцій із залученням В-29 було воістину колосальне і передбачало спорудження нових залізничних шляхів, автомобільних доріг, мостів і паливних трубопроводів, а також побудову потужних летовищ, здатних приймати й обслуговувати велетенські «суперфортеці». Екіпажі, залучені на трасах над «Горбом», працювали у поті чола, адже для забезпечення безперешкодних операцій В-29 з території Китаю ВПС намірилися накопичити на базах щонайменше 60 тисяч тонн палива, боєпри* B-29 «Суперфортресс» — американський стратегічний бомбардувальник, розроблений на початку 1940-х років. Уперше застосований 1944 року під час великомасштабних бойових операцій зі знищення стратегічних об’єктів Японії.

Витоки операції «Френтік»

пасів і запчастин. Проте загальний тоннаж вантажу, який перекидали через Гімалаї, в березні 1944 року застряг на позначці 11 тисяч тонн на місяць, тоді як авіаційний комплекс поблизу Ченду потребував щонайменше 20 тисяч тонн запасів на місяць57. У Вашинґтоні сподівалися, що операції В-29 під загальною кодовою назвою «Маттергорн» (Matterhorn) не тільки позитивно позначаться на боєвому духу китайців, але й завдадуть масштабного повітряного удару по «внутрішній зоні» японської імперії, зокрема самому Японському архіпелагу. Перший рейд B-29 з Китаю, що відбувся в червні 1944 року, був спрямований проти Банґкоку, столиці Таїланду. Проте успішна висадка американського десанту на Маріанських островах, у центральній частині Тихого океану *, поставила під сумнів стратегічне обґрунтування необхідності вкрай затратного та проблематичного утримання баз у Китаю. Справа в тому, що В-29, розміщені на Ґуамі, Тініані та Сайпані легко досягали Японії, а доставляти вантажі та планувати операції з Маріанських островів було набагато простіше, ніж з Ченду. Тим часом до кінця 1944 року масштабні операції із залученням «китайських» В-29 поступово зійшли нанівець, особливо після того, як японці почали активно тіснити китайську армію. Не маючи належних сил наземної підтримки, які б гарантували безпеку баз із «суперфортецями», командування ВПС Армії США визнало надмірну ризикованість продовження бомбардувальних операцій з території Китаю. Побоюючись можливості удару американських важких бомбардувальників по їхній батьківщині, японські війська атакували та знищили кілька авіабаз у Китаю. Над Ченду також нависла загроза. Саме тоді, попри повітряну та логістичну підтримку з боку Сполучених Штатів, Китай опинився на межі повної поразки. І лише виснаження японців та відчайдушні зусилля союзників врятували режим Чан Кайші від повного колапсу58. У будь-якому разі і Шеннолт, і Чан Кайші з підозрою сприймали надмірні вимоги щодо забезпечення B-29 — жоден не зробив нічого, щоб переконати керівництво ВПС Армії США залишити ці бомбардувальники у Китаї. В січні 1945 року «суперфортеці» перекинули в Індію — на той момент В-29 уже кілька місяців успішно діяли з баз на Маріанських островах59. Отже, коли генерал Арнолд висловився за можливість використання радянських авіабаз для підтримки «човникових» бомбардувальних операцій в Європі, він керувався досвідом ВПС Армії США в питаннях будівництва та * Висадка американських військ на Маріанських островах відбулася 15 червня 1944 р.

Витоки операції «Френтік»

утримання таких об’єктів на віддалених театрах бойових дій. Американці не боялися, що Червона армія раптом зазнає нищівної поразки, створюючи загрозу для авіабаз на радянській території. На відміну від Китаю, Радянський Союз сам по собі був дуже сильний союзник. Восени 1943 року Сталін був абсолютно переконаний у своїй перемозі над Німеччиною, тоді як Чан Кайші розумів, що його майбутнє значною мірою залежить від американської допомоги та доброї волі. Москва мала першокласну, потужну військову машину; Чунцін перебував на грані виживання. Відносна «безпека» повітряних операцій на радянсько-німецькому фронті також подобалася керівництву ВПС Армії США. Крім того, американські авіатори розглядали радянську територію — власне, як і китайську — як місце для організації та ведення самостійних операцій. Окрім відволікання німецьких винищувачів від союзницьких авіагруп, що брали участь в поступово згасальній операції «Пойнтбленк», які ще вигоди сподівалися здобути американські військові та політичні лідери від човникових бомбардувань? Військово-повітряні сили Армії США, Військова місія в Москві та Посольство Сполучених Штатів у Радянському Союзі сформулювали приблизно шість суголосних завдань, що відрізнялися лише за пріоритетністю. Зокрема, керівники ВПС Армії США розглядали човникові операції так: 1. 2. 3. 4.

Стратегічні бомбардування на Східному фронті. «Човникові» бомбардування в континентальному масштабі. Повітряна підтримка тактичних операцій на Східному фронті. Стимулювання радянської підтримки для американських операцій на Далекому Сході. 5. Поліпшення комунікацій між Радянським Союзом та Сполученими Штатами. 6. Загальний розвиток радянсько-американських стосунків60.

Плануючи цілеспрямовані операції з радянських авіабаз, ВПС Армії США сподівалися завдавати ударів по німецьких цілях на сході, зазвичай недосяжних для бомбардувальників з Великої Британії чи Італії, передовсім по нафтоперегінних заводах і промислових об’єктах. Очікувалося, що цілі обиратиме радянська сторона зі списку, підготовленого американськими авіаційними стратегами. Стратегічні операції зі сходу відповідатимуть як радянським військовим планам, так і завданням операції «Пойнтбленк» 61. Окрім зазначених операцій з радянських баз, стратеги американських ВПС також сподівалися використовувати їх саме для «човникових» рейдів,

Витоки операції «Френтік»

що дозволило б розширити дальність і радіус дії бомбардувальників завдяки короткочасним зупинкам на радянській території. Виконуючи такі операції — справжні «човникові» рейди — літаки союзників, піднявшись у повітря з британських аеродромів, завдавали б бомбових ударів на шляху до СРСР. Після приземлення, дозаправляння пальним та поповнення боєкомплекту бомбардувальники вирушали б далі до Великої Британії чи Італії, вражаючи інші цілі на своєму маршруті62. Щоб «човникові» операції виглядали привабливіше для радянського військового командування, американські стратеги також запланували участь своїх авіаційних підрозділів у місіях для підтримки Червоної армії. В такому разі офіцери радянських ВПС могли б звертатися до американців з проханням завдати ударів по об’єктах, що їх визначатимуть радянські військові. Насамперед це передбачало б бомбардування транспортних об’єктів, аеродромів і місць концентрацій наземних військ країн Осі63. Хоча Арнолд та інші керівники американських ВПС вважали «човникові» операції важливим елементом повітряної війни проти гітлерівської Німеччини, вони сподівалися й на інші результати. Вразивши кеівництво Червоної армії силою та потужністю стратегічних бомбардувань, американські ВПС сподівалися заручитися підтримкою радянської сторони щодо організації схожих бомбових ударів по японських островах з авіабаз у Сибіру. Арнолд також стверджував, що спільний досвід, набутий радянськими та американськими військовими у Європі, стане просто неоцінним, коли і якщо Москва все ж дозволить ВПС Армії США використовувати свої сибірські аеродроми64. Що стосується п’ятої із зазначених цілей, то очільники американської військової авіації вважали, що присутність їхніх підрозділів на радянській території цілком природно сприятиме розширенню радіо- та дротового зв’язку. Вони також сподівалися, що «човникові» рейди позитивно вплинуть на обмін розвідувальними та метеорологічними даними між союзниками. На думку американців, метеорологічні дані від радянських військових матимуть неабияку цінність для USSTAF в контексті планування рейдів у Східну Європу. Аналогічним чином, розвіддані про чисельність і склад німецьких авіаційних підрозділів на Східному фронті допоможе американцям оцінити справжню міць Люфтваффе65. В очах командування американських ВПС питання загального розвитку та зміцнення радянсько-американських стосунків у рамках «човникових» операцій займало останнє місце. Звичайно, американські пілоти були не проти тіснішої співпраці з радянськими колегами, але лише стільки,

Витоки операції «Френтік»

скільки це сприяло б виконанню інших завдань, пов’язаних з «човниковими» операціями, зокрема тих, що матимуть безпосередній вплив на ефективність повітряної війни як у Європі, так і в Тихоокеанському регіоні66. З плином часу пріоритети американських ВПС щодо виконання зазначених завдань неодноразово мінятимуться, й уже на середину літа 1944 року двома найголовнішими цілями всієї «човникової» кампанії, з погляду USSTAF, стануть операції американських сил, що вони вестимуть з радянської території, а також досвід спільних радянсько-американських операцій з перспективою здобуття доступу до сибірських аеродромів. Інші завдання — насамперед надання підтримки й допомоги СРСР — втратять пріоритетність67. З іншого боку, Військова місія генерала Діна від самого початку переслідувала дещо інші, далекосяжніші цілі. Найвищим пріоритетом місії було заохотити Радянський Союз до підтримки операцій на Далекому Сході; другим за важливістю завданням було поліпшення радянсько-американських комунікацій, і третім — загальний розвиток стосунків між обома країнами. Інші три завдання мали такий порядок пріоритетності: «човникові» операції, стратегічні бомбардування на Східному фронті і тактична підтримка Червоної армії з повітря68. Ставлення до операції з боку Посольства США в Москві приблизно збігалося з позицією Військової місії. Щойно призначений посол В. Ейверелл Гарріман (W. Averell Harriman) насамперед сприймав «човникові» бомбардування як засіб для розвитку та зміцнення радянсько-американських відносин; пріоритетність усіх інших завдань не відрізнялась від порядку, запропонованого Військовою місією69. Прагнучи вразити командування Червоної армії стратегічними бомбардуваннями, в середині 1943-го ВПС Армії США не мали особливого бажання передавати Радянському Союзові важкі чотиримоторні машини в рамках ленд-лізу. Керівники Сполучених Штатів, і передусім воєнний міністр Генрі Л. Стімсон (Henry L. Stimson), висловлювалися за те, щоб довести підрозділи американських ВПС до штатної чисельності, і лише тоді надавати важкі бомбардувальники в розпорядження радянських повітряних сил. У штабі ВПС Армії США також вважали, що Червона армія, яка не мала власної стратегічної авіації (принаймні за американськими стандартами), «неправильно використовуватиме» важкі бомбардувальники, відводячи їм другорядні ролі70. Американські військові авіатори не відкидали ідеї справити враження на союзників шляхом безпосередньої демонстрації сили стратегічних бом-

Витоки операції «Френтік»

бардувань, чого, на думку Арнолда, можна було б досягти завдяки «човниковим» операціям з радянської території. Очікувалося, що побачивши на власні очі ефективність американських важких бомбардувальників, Кремль cтане піддатливішим і врешті-решт надасть Сполученим Штатам доступ до сибірських аеродромів. Завдання щодо використання радянських авіабаз на Далекому Сході залишатиметься незмінним як у процесі планування, так і при виконанні човникових місій, ба більше, командування американських ВПС ще довго наполягатиме на використанні «човникових» схем навіть після зникнення будь-якої стратегічної потреби в таких операціях71. Отже, «човникова» бомбардувальна операція, якій судилося дістати назву «Френтік», переслідувала кілька цілей. З військового погляду, американські ВПС сподівалися завдати ударів з повітря по всій окупованій гітлерівцями Європі та змусити німецькі винищувальні підрозділи розпорошити свої сили у відповідь на нову американську загрозу зі Сходу якраз напередодні висадки в Нормандії. Тактичні групи, залучені до операції «Френтік», атакували б цілі на шляху до Радянського Союзу, і на зворотному — до Великої Британії чи Італії. Крім того, американські літаки, що базувалися б на радянських аеродромах, могли б безпосередньо допомагати Червоній армії, вражаючи цілі, визначені Москвою. Завдяки «човниковим» рейдам американці хотіли показати своїм східним союзникам, що навіть за відсутності другого фронту вони також воюють проти гітлерівців усіма доступними засобами. Це, своєю чергою, дозволило б зміцнити взаємини між партнерами з антигітлерівської коаліції і, можливо, зменшити роздратування Москви щодо відсутності другого фронту у Франції72. Зважаючи на розмаїття військових і невійськових цілей запланованих «човникових» бомбардувань, особовий склад та підрозділи, яким довелося б узяти участь в операції «Френтік», стали б не просто солдатами чи авіаторами, але й справжніми «послами». А що їхня поведінка могла як сприяти, так і зашкодити радянсько-американським стосункам, то виконувані ними завдання виходили далеко за межі звичайної повітряної війни проти Німеччини. Зокрема, вони повинні були переконати своїх радянських колег у перевагах стратегічних бомбардувань загалом і «човникових» рейдів зокрема. Військово-повітряні сили СРСР ніколи особливо не покладалися на стратегічні бомбардування. Радянські військові ненадовго захопилися ідеями Дуе ще наприкінці 1920-х років. Протягом першої декади комуністичного врядування централізація економіки дала поштовх потужній, проте дещо відсталій авіаційній промисловості. 1931 року авіаційні заводи розпочали виробництво чотиримоторного бомбардувальника ТБ-3, розроблено-

Витоки операції «Френтік»

го КБ Туполєва. Цей велетень мав розмах крил понад 40 метрів, розвивав швидкість 230 км/год, а дальність польоту сягала 3 тисяч кілометрів. Озброєний шістьма кулеметами, ТБ-3 міг перевозити 2,5 тонни бомб. Для свого часу цей літак був справжнім досягненням інженерної та технічної думки. Втім, коли в радянській воєнній доктрині почала превалювати тактична авіація (тобто авіація підтримки наземних військ), інтерес військових до чотиримоторних бомбардувальників зійшов нанівець. Усього виготовлено лише 800 з лишком одиниць ТБ-3. Все ще перебуваючи на озброєнні в момент нападу Німеччини в 1941 році, цей безнадійно застарілий літак використовували як транспортник аж до зняття з озброєння в 1944 році73. Крім того, досвід радянських військових у проведенні спільних повітряних і наземних операцій, здобутий, зокрема, під час громадянської війни в Іспанії, до 1938 року переконав Сталіна у важливості саме тактичної авіації. Генерал і теоретик авіації Олександр Лапчинський стверджував, що, виходячи з досвіду іспанського конфлікту, стратегічні бомбардування самі по собі не можуть підірвати моральний дух цивільного населення. Далі він пояснював, що такі бомбардування стануть можливими лише після подолання військового опору супротивника, адже до того всі наявні повітряні підрозділи мають бути залучені на фронті74. Отже, на відміну від багатьох колег у Сполучених Штатах і Британії, радянські авіатори особливо не захоплювалися, говорячи про перемоги у війнах за допомогою авіації, наприклад шляхом знищення ворожої інфраструктури чи волі до спротиву. Приголомшене блискавичною перемогою німців у Франції, радянське керівництво усвідомило неминучість війни з гітлерівським Райхом. Сталін спробував виграти час за допомогою дипломатичних ігор. Червона армія прийняла доктрину стратегічної оборони, хоча, як писали Дейвід Ґланц та Джонатан Гауз, її оперативні концепції залишалися суто наступальними. Морально застарілі та уражені затяжними наслідками сталінських «чисток», радянські ВПС усе ж залишалися найбільшою повітряною силою в світі, маючи у своєму розпорядженні 9 576 літаків. Напередодні нападу Німеччини головним завданням радянських авіаторів було надання підтримки наземним частинам Червоної армії та забезпечення контролю повітряного простору 75. Несамовитість німецької атаки рано-вранці 22 червня 1941 року застала зненацька Військово-повітряні сили СРСР. Пілоти Люфтваффе були у захваті від вигляду щільно заповнених літаками радянських аеродромів, де машини часто стояли крило до крила, неначе на параді. До кінця першого дня війни німці знищили понад 1 800 радянських літаків, до того ж 1 489 з

Витоки операції «Френтік»

них так і не піднялись у повітря. До кінця першого тижня втрати Радянського Союзу в літаках уже перевищили 4 тисячі машин; гітлерівці втратили лише 150. Виховані на мистецтві нападу, радянські ВПС були змушені захищатися. Відступаючи під потужними ударами німців, Військово-повітряні сили СРСР тимчасово ліквідували командування дальньої (стратегічної) авіації. І навіть якби радянські ВПС покладалися на стратегічні бомбардування, в той момент у них не було жодної можливості й перспектив для проведення подібних операцій76. На тлі такого, здавалося б, нестримного натиску Німеччини Радянський Союз кинув усі наявні сили на те, щоб зупинити Вермахт на землі. І поки ВПС намагалися отямитися від втрат перших місяців війни, радянська дальня авіація, як це не дивно, провела низку нальотів на Берлін, які самі німці назвали «квазистратегічними рейдами». В серпні 1941 року, коли німецькі танки були уже за 300 кілометрів від Москви, невеликі з’єднання радянських двомоторних бомбардувальників атакували німецьку столицю в ході коротких нічних нальотів. Через великі втрати машин і незначні руйнування, завдані Берлінові, ці рейди швидше були символом рішучості Радянського Союзу чинити опір загарбникам. Радянські бомбардувальники ще не скоро з’являться у небі над німецькими містами, адже лінія фронту невпинно пересувалася вглиб території СРСР77. У березні 1942 року командування Військово-повітряними силами СРСР перейшло до генерала Олександра Новікова. Верховний головнокомандувач наділив його повноваженнями щодо реорганізації радянської військової авіації та перетворення її на інструмент знищення німецьких Люфтваффе на Сході, який би також допомагав Червоній армії витісняти загарбника з території Радянського Союзу. Однією з новацій генерала Новікова стало формування навесні 1942 року «повітряних армій». Такі армії входили до складу радянського еквіваленту «групи армій» — фронтів. Повітряні підрозділи діяли в тісному взаємозв’язку та під керівництвом командувача фронту, хоча верховне командування могло перекидати повітряні армії на різні ділянки фронту залежно від стратегічної ситуації78. Перші повітряні армії складалися з 8–10 винищувальних авіаційних дивізій, однієї бомбардувальної дивізії, двох штурмових дивізій, а також навчальних і розвідувальних підрозділів. У складі 1-ї повітряної армії, створеної у травні 1942 року, було тільки 200 з лишком літаків. Уже в 1943 році, завдяки програмі ленд-лізу та нарощуванню потужностей власного виробництва літаків, радянські повітряні армії налічували від 1 500 до 2 000 машин. Ретельно вибудувані системи командування та контролю дозволяли

Витоки операції «Френтік»

цим оперативним формуванням забезпечувати надпотужну вогневу підтримку на вимогу командувачів фронтів79. Новіков також реорганізував радянське бомбардувальне командування: новий рід військ — дальня бомбардувальна авіація — був сформований у березні 1942 року. Проте значна віддаленість радянських аеродромів від багатьох вигідних цілей в окупованій Німеччиною Європі унеможливлювали масштабні стратегічні операції протягом майже всього періоду війни. Саме тому абсолютна більшість бойових вильотів радянських бомбардувальників мала на меті підтримку наземних сил, що знайшло свій відбиток в особливостях конструкції та обладнання літаків. Якщо порівняти з англійцями та американцями, радянський флот чотиримоторних бомбардувальників був просто мікроскопічний. Радянська промисловість підготувала «спадкоємця» для ТБ-3 — чотиримоторний Пе-8*, однак виготовила цих машин дуже мало — лише близько 90. Наймасовішим радянським бомбардувальником став двомоторний Пе-2, яких за період з 1940 року й до закінчення війни збудовано понад 11 тисяч. З дальністю польоту 1200 км Пе-2 міг нести на борту до 600 кг бомб. З конвеєрів радянських заводів у великих кількостях сходили й інші двомоторні машини малого та середнього радіуса дії. Зважаючи на відносно невеликі показники дальності польоту та бомбового навантаження цих літаків, їм найкраще вдавалася роль фронтових бомбардувальників80. Уже 1943 року на Східному фронті Радянський Союз мав помітну перевагу в повітрі. Німецькі втрати зростали на тлі активізації операцій радянських ВПС. Радянські повітряні армії тепер суттєво перевершували своїх супротивників чисельністю, а якість літаків у розпорядженні радянських пілотів не поступалася якості німецьких машин. На Східному фронті Вермахт використовував повітряні сили як мобільні «пожежні команди», будь-що намагаючись підтримати вогнем свої наземні підрозділи та компенсувати важкі втрати армії в танках та артилерії. Не готові до війни на виснаження — ще й на кількох фронтах — Люфтваффе зчепилися з радянськими ВПС у смертельній сутичці саме тоді, коли інтенсивність повітряних атак союзників на Німеччину почала наростати81. Дії Військово-повітряних сил СРСР зі знищення сил Вермахту дійсно увінчалися успіхом. Радянська доктрина була пристосована до реалій війни на Східному фронті. Промисловість СРСР була позбавлена розкоші виділяти значні ресурси на будь-які інші засоби (наприклад, на стратегічні * Пе-8 (інша назва ТБ-7 та АНТ-42) — радянський важкий бомбардувальник дальньої дії.

Витоки операції «Френтік»

бомбардувальні кампанії), що безпосередньо не стосувалися виконання головного завдання — врятувати Радянський Союз та знищити гітлерівську армію шляхом нарощування наземних сил і тактичної авіації. Як і Червона армія в цілому, радянські ВПС били ворога на фронті, «пережовуючи» один німецький підрозділ за іншим. Водночас їхнє командування прагматично уникало дублювати зусилля союзників у питаннях стратегічних повітряних кампаній. З іншого боку, 1943 року німці точно знали, що остерігатися радянської дальньої авіації не варто. Гітлерівські стратеги давно відкинули небезпеку стратегічних бомбардувань з боку СРСР, бо на озброєнні радянських ВПС не було відповідних дальніх бомбардувальників, через специфіку радянської воєнної доктрини та уживану тактику. Попри другорядні ролі, на які верховне головнокомандування СРСР відсунуло свою бомбардувальну авіацію, її ефективність та сила поступово зростали. Однак для цілей на території Німеччини та її сателітів далеко на захід від лінії фронту вона практично не становила загрози82. Визнаючи, що стратегічних загроз для Німеччини зі сходу не було, генерал Арнолд прагнув заповнити цю «прогалину» за допомогою човникових бомбардувань. ВПС Армії США мали в особі СРСР дуже скептичного союзника. Радянські військово-повітряні сили були задоволені рівнем своїх зусиль на фронті, тому більшість радянських авіаторів ставили під сумнів ефективність стратегічних бомбардувань. Перед тим, як планувати будьякі «човникові» місії з території Радянського Союзу, американцям потрібно було подолати традиційну радянську недовіру до всіх іноземців, а також довести сталінським воякам, що надання допомоги американським ВПС у веденні стратегічних кампаній варте затрачених зусиль. Раннім надвечір’ям 18 жовтня 1943 року на один з аеродромів на захід від Москви прибув американський транспортний літак C-54. З його трапу зійшов новий посол США в Радянському Союзі В. Ейверелл Гарріман з донькою Кейтлін, державний секретар США Корделл Голл та генерал-майор Джон Р. Дін, шеф щойно створеної Військової місії США в СРСР. З Діном прибули офіцери, які мали очолити різні відділи місії, а також бригадний генерал ВПС Армії США Гойт С. Ванденберґ (Hoyt S. Vandenberg), представник штабу Арнолда. ОКНШ обмежив московську місію Ванденберґа кількома місяцями: Арнолд доручив йому «продати» союзникам ідею стратегічних бомбардувань83. Передусім американській делегації потрібно було зустрітися зі своїми британськими та радянськими колегами й обговорити дипломатичні та вій-

Витоки операції «Френтік»

ськові питання напередодні зустрічі «Великої трійки» в Ірані, що була запланована на листопад. Московська конференція почалася о 13:00 19 жовтня з розкішного обіду. Дін назвав цю офіційну трапезу «прекрасним дозвіллям», вона часто переривалася тостами за Черчілла, Сталіна та Рузвелта. Навіть завжди суворий В’ячеслав Молотов, народний комісар закордонних справ СРСР, приязно піднімав келих84. Після обіду делегати — дехто вже на нетвердих ногах — перебралися у конференц-залу, де Молотов оголосив про початок першої офіційної наради. Радянську делегацію, до складу якої входив Климент Ворошилов, член Державного комітету оборони, та низка вищих офіцерів Ставки Верховного Головнокомандування СРСР, цікавило одним-одне питання — висадка англо-американського десанту у Франції. Впродовж кількох наступних годин британці та американці намагалися переконати своїх радянських колег у прагненні західних союзників допомагати Радянському Союзові всіма доступними способами. Військовий делегат від Великої Британії, сер Гастінґс Ісмей (Hastings Ismay), приєднався до Діна, описуючи передумови та плани союзників стосовно форсування Ла-Маншу. Коли радянська сторона вкотре поцікавилася про точну дату запланованого вторгнення, західні союзники змогли назвати лише загальний термін — весна 1944 року. Дін та Ісмей з полегшенням зітхнули, коли після спільної презентації англо-американської стратегії партнери висловили своє задоволення намірами союзників85. Після цього слово взяв Ванденберґ і спробував вразити радянську делегацію ефективністю стратегічних бомбардувань. Виступ генерала, проілюстрований слайдами, був присвячений останньому рейдові американців, в результаті якого був знищений авіазавод «Фокке-Вульф» у Марієнбурзі. Радянським офіцерам вочевидь сподобалася доповідь Ванденберґа, хоча було чути, як один з присутніх авіаторів мовив іншому: «польоти на висоті понад п’ять метрів від верхівок дерев — це дурниця»86. Користуючись атмосферою позитиву та взаємної поваги, Дін вирішив перейти до конкретики. Діставши схвалення Гаррімана, він виклав перед радянськими делегатами три пропозиції: для проведення «човникових» рейдів проти цілей в окупованій Німеччиною Східній Європі Радянський Союз надає авіабази на своїй території, де літакам ВПС Армії США забезпечать заправлення пальним, поповнення боєкомплекту та ремонт; США та СРСР вдосконалюють сигнальні комунікації для ефективнішого та дієвішого обміну метеорологічними даними; і обидві країни працюють над вдосконаленням транспортного сполучення. Деякий час у залі панувала цілковита тиша. Дін відразу збагнув, що для Молотова та його співвітчизників

Витоки операції «Френтік»

американські пропозиції стали «громом серед ясного неба». Помовчавши, Молотов зазначив, що їм потрібен час для аналізу озвучених пропозицій87. Через два дні радянський нарком закордонних справ поінформував Діна та Ванденберґа про те, що радянська сторона «загалом» погоджується на американські пропозиції. Вважаючи себе авторами «тріумфальної перемоги» в дипломатичній грі буквально через два дні після прибуття до СРСР, обидва генерали відчували неабияке піднесення. Втім їхня ейфорія швидко випарувалася: Дін зрозумів, що радянська згода «загалом» нічого не значить. Молотов відмовився внести пропозиції Діна у підсумкове комюніке за результатами конференції. Коли наступного тижня Ванденберґ зустрівся з генерал-полковником Нікітіним, заступником командувача радянських ВПС, жодного прогресу стосовно «човникових» баз досягти не вдалося88. Минали тижні, а відповіді на пропозиції Діна так і не було. У Вашинґтоні Арнолд доповів Рузвелтові про фактично зірвані переговори. Командувач американських ВПС наголошував на важливості «човникових» місій для перемоги над Німеччиною, а також вказував на неабияку цінність досвіду таких операцій, якщо колись американським бомбардувальникам доведеться атакувати Японію з авіабаз у Сибіру. Рузвелт погодився порушити це питання на зустрічі зі Сталіним у Тегерані89. Конференція союзників з антигітлерівської коаліції в Тегерані розпочалася з неофіційних бесід «Великої трійки» — Сталіна, Рузвелта та Черчілла — увечері 27 листопада 1943 року. Протягом кількох днів лідери країнсоюзників та їхні штаби обговорювали плани переможної кампанії проти країн Осі та підтримання миру в повоєнний період. Попри наполегливі та красномовні аргументи британського прем’єра проти відкриття другого фронту у Франції (натомість він пропонував інші варіанти, зокрема операції в Егейському та Адріатичному морях), лідери антигітлерівської коаліції погодилися, що довгоочікуване вторгнення англо-американських сил у Північну Францію відбудеться наступної весни. Своєю чергою, Сталін запевнив союзників, що Радянський Союз вступить у війну в Тихоокеанському регіоні протягом кількох місяців після капітуляції Німеччини90. 29 листопада Рузвелт попросив Сталіна підтримати план «човникових «бомбардувальних операцій, представлений Діном у Москві. Американський президент не забув нагадати радянському диктаторові про те, що Молотов «загалом» схвалив цю пропозицію. Рузвелт передав Сталінові меморандум із загальним описом «човникових операцій» та механізмів обміну метеорологічними даними, а також додаткові меморандуми щодо інтересу американців до радянських авіабаз на Далекому Сході. Як пізніше згадував

Витоки операції «Френтік»

Гарріман, Рузвелт особливо наголошував на важливості планування дій повітряних та морських сил США в північній частині Тихого океану, щоб почати реалізовувати ці операції паралельно з вступом Радянського Союзу у війну з Японією. Сталін прийняв всі документи і пообіцяв уважно їх вивчити. 1 грудня радянський лідер зізнався Рузвелтові, що не встиг обміркувати американські пропозиції. Він запевнив, що обов’язково обговорить ці питання з Гарріманом після їхнього повернення до Москви91. Як і раніше, радянська сторона повернулася до «човникових» бомбардувань лише за кілька тижнів. Початковий ентузіазм Діна щодо свого завдання в Радянському Союзі давно зник, і керівник американської Військової місії був впевнений, що Москва навмисно затягує процес і випускає словесні «димові завіси», щоб приховати свою справжню позицію, зломити волю й урвати терпець союзників, так щоб насадити власні погляди92. 26 грудня — майже через місяць після порушення Рузвелтом у розмові зі Сталіном питання «човникових» бомбардувань — Гарріман нарешті отримав від Молотова довгоочікувану новину. Американський посол зателеграфував своєму президентові й повідомив, що Молотов передав йому меморандум від Сталіна у відповідь на тегеранську розмову, в якому той «загалом» погоджувався на «човникові» операції. Молотов запевнив Гаррімана, що обговорення координації цього плану з іншими воєнними планами Радянського Союзу почнеться негайно. З моменту озвучення Діном ідеї використання радянських авіабаз для «човникових» місій на Московській конференції минуло два місяці. Американцям здалося, що згода Сталіна на проведення операції нарешті «звільнила шлях» для активних дій93. Загалом провал довоєнної доктрини американських ВПС щодо застосування денних бомбардувальних рейдів без супроводу винищувачів став для генерала Арнолда додатковим стимулом до пошуку авіабаз на території СРСР, звідки його повітряні флоти могли б відкрити новий фронт проти Німеччини й у такий спосіб ослабити Люфтваффе. «Човникові» операції уможливлювали суттєве розширення радіуса дій американських бомбардувальників, наражаючи на небезпеку повітряних атак майже всю територію гітлерівської імперії. У контексті війни в Європі на «човникові» бомбардування також покладалася роль «тимчасового заходу», поки американські ВПС не дочекаються нового ескортного винищувача, здатного супроводжувати важкі бомбардувальники до цілі й на зворотному шляху. Вважалося, що тільки після появи такого літака втрати бомбардувальників в небі над окупованою німцями Європою знизяться до прийнятного рівня.

Витоки операції «Френтік»

Американці також сподівалися, що «човникові» бомбардувальні операції зблизять Сполучені Штати та СРСР, продемонструють світові справжню солідарність союзників і закладуть фундамент для ще масштабніших спільних ініціатив на Далекому Сході. Ідея спільного застосування військово-повітряних сил була далеко не нова, а досвід Китаю доводив, що організовувати та виконувати повітряні операції можна навіть з найвіддаленіших та найнерозвиненіших територій. Отже, з моменту свого зародження ідея «човникових» операцій через радянські території переслідувала не тільки військові, але й дипломатичні та політичні цілі. На особовий склад та підрозділи, що перекидалися на схід, покладалися особливі сподівання. Великий експеримент у вигляді прямого радянсько-американського військового співробітництва ставав реальністю.

ISBN 978–617–684–107–4

786176

841074

Провал операції «Френтік»

СПІЛЬНА ВІЙНА

СПІЛЬНА ВІЙНА Провал операції «Френтік» 1944–1945 Марк Дж. Конверсіно