державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного банку україни»
еквіваленТ Збірка поезії та прози
cуми двнз уабс нбу 2012
УДК 821 ББК 84 Е 45
Укладач – Тетяна Старцева Е 45
Еквівалент [текст] : збірка поезії та прози / уклад. Т. Старцева. — Суми : ДВНЗ УАБС НБУ, 2012. — 101 с. Видання містить поетичні й прозові твори студентів і співробітників ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України». Різні за рівнем художньої майстерності, твори надають можливість поринути у духовний світ кожного із сімнадцяти прихильників літератури. Видання розраховане на широке коло читачів — всіх, хто не байдужий до мистецтва.
УДК 821 ББК 84
© ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України», 2012
ЗМІСТ Олена Балака 6 Мария Григорьева 10 Татьяна Гриндак (Коробейщикова) Олена Звірко (Осіпова) 20 Евгения Ковалевская 28 Адріана Коваленко 30 Ольга Коновалова 40 Владислав Левченко 42 Іван Манжула 44 Александр Мукорез 50 Лілія Петрик 54 Александра Пустогвар 58 Анна Славко 70 Катерина Слюта 76 Тетяна Старцева 78 Валерія Товста 90 Дмитрий Яковлев 92
14
… С ВІ Т НАВК О Л О — ЕКВІВАЛЕН Т ЖИТТЯ…
…Ми — еквівалент с в і т у…
…Слова — еквівалент нас …
Що спільного між цими думками й книгою, яку тримаєте в руках? Можливо — нічого… Можливо — все! Твори, розміщені в збірці, максимально наближені до свого первинного варіанта, стосуються різноманітних тем, живуть різними мовами… Лише так вони можуть передати всім, хто цього бажає, внутрішній світ своїх авторів — різних за віком, поглядами, кольором очей, малюнками на долонях… Хоча все-таки щось об’єднує людей, чиї імена Ви маєте змогу прочитати в цій збірці! Найголовніше: кожен із них, не задумуючись, скаже, що означає абревіатура ДВНЗ УАБС НБУ! Більшість є учасниками літературного клубу академії «Хвилями слова». А ще — всі вони безальтернативно відтворюють себе поетичними та прозовими рядками. Що спільного між усіма нами? Найменше — інтерес, куди покличуть наступні сторінки збірки. Нехай це буде місце, еквівалентне нашим мріям! Комфортного прочитання! Тетяна Старцева, засновник літературного клубу «Хвилями слова»
Олена Балака
О ЛЕНА
Б АЛАКА
сон Наснився сон цієї ночі, Що я блукаю в чужині. Й не вірять рідні мої очі, Й думки кричать слова лихі. Я там ходжу і тихо плачу… Я не далеко, я не тут… Людей своїх ніде не бачу, В руці грошей тримаю жмут. Прокинулася, усміхнулась: Це сон, це просто сон… До сонця тихо повернулась, Взяла до рук старий альбом… Та думка знову полетіла, Вона й літала навкруги… І раптом все я зрозуміла, Що за кордоном ті думки… Та ні, Вкраїно, не продамся, Бо ти найкраща, ти — моя! Чужій країні не віддамся, Вросту у тебе всіма «Я»! Бо ти — це кисень мій! І ти — моя країна! Ти — скарб, який ціную я! Ти звешся — УКРАЇНА!!!
алкогольний жах
Для тих, хто не цінує своє життя та життя інших… Це жах, ненормальство і просто біда, Що панує у кожній країні! Померла людина — уже не одна — Подякуймо п’яній тварині! Ти вливаєш у себе літри гидоти Й забуваєш про все на світі! Тебе полишають життєві турботи, Ти літаєш десь на орбіті… Ти хапаєш ножа, біжиш стрімголов… Тобі все одно, що довкола. Для тебе важливий життєвий улов, Твоя логіка п’яна і квола… У венах твоїх алкоголь кипить, І мозок набух від напруги. Тобі добре, приємно і легко так жить — Твоє тіло прагне наруги! Все горить всередині, Руки замащені кров’ю… …Не для того сила людині, Щоб не дати жити здоров’ю! …Після всього ідеш, Блукати самотньо між хатами… А на ранок ніяк не збагнеш: Чому сидиш за ґратами?
Олена Балака
для тебе
Присвячується O. S. Для тебе серце я дістану, Для тебе зорі я зірву, Лише для тебе краще стану І через світ увесь пройду… Для тебе я навчусь літати, Для тебе пісню напишу, Для тебе зорі рахувати Я стану — їх тобі лишу… Для тебе я пройду крізь стіну, Для тебе буде влітку сніг, І навіть смерть свою зустріну, Упавши в спеку я із ніг. Стривай! Все — просто маячня! Не варто лити за те кров… Це так, із серця, згаряча… Я просто дам тобі любов!
Григорьева Мария
М АР И Я
ГРИГОРЬЕВА
***
На улице гадко, На улице слякоть… Быть может, поплакать? А может, не надо? Проснется весна — И станет тепло! И плакать не надо, Ведь всё хорошо. Пройдут холода, И настанут тревоги — Любви долгожданной Привычные роли… Сыграем их вновь На заре и закате! И плакать не надо, Ведь всё в шоколаде!
11
***
Устала я, Забыла… И как я полюбила Его…такого взрослого, Его…такого рослого, Его…такого жгучего, Его…такого лучшего? Проходят дни… Идут года… И потихоньку забываю я: Взгляд беглый исподлобья, Рывки в ответ на громкие слова, Рисунок сердца в папке в изголовье, И силуэт, стоящий у окна… Проходят дни… Идут года… Ну вот и всё, Пришла пора проститься, Слезой солёною умыться, В просторах осени Забыться…
12
Мария Григорьева
***
Стало страшно, Стало душно, Стало на душе мне грустно. Мысли всякие вокруг Делают объёмный круг И меня внутрь поглощают, Вырваться не позволяют… Много действий, много пыли, Всё — меня заполонили! Целый день мечтаю я! Помогите мне, друзья! Всё — забыла, я учусь, Но опять приходит грусть… Закрываю я глаза… Раз — а в мыслях он и я!
13
wГриндак (Коробейщикова) Татьяна
Т А Т Ь Я НА
Г Р И НДАК
(КОРОБЕЙЩИКОВА)
***
Когда ты решишь отдать за меня жизнь, Тогда я решусь отдать за тебя вздох. Протянешь руку, скажешь: «Не трусь, держись!» Тогда я пойму: моё сердце пленить смог. Когда в моих мыслях ты сможешь найти себя, Тогда я увижу, что радуга в небе — ты. Ты скажешь два слова невнятно как-то, любя… Опять упаду… упаду, как всегда, с высоты. Когда мы будем сидеть на краю Земли, Я буду бояться, а ты — излучать покой, Ты молча расскажешь, как любишь глаза мои. Я молча отвечу: «С тобой, навсегда с тобой!»
15
***
«Зачем человеку пустота?» — спросите вы, глядя в глаза с наивностью четырехлетнего ребенка. Закрою глаза. Задумаюсь. «Для одиночества и поиска», — отвечу. Ты слышишь, как идут стрелки часов, и чувствуешь воздух, видишь темноту и трогаешь запахи. Прекрасное чистое ощущение пустоты. Тебя окружает созданный твоими же руками и улыбками уют. Под ногами — надежда, над головой — свобода. Собираешь на ресницы снежинки и дышишь, дышишь… Ловишь чужие взгляды и отвечаешь улыбкой. Закрываешь глаза и видишь счастье. Цветное, веселое. Мечтаешь о мире и детях, о домике в маленькой чешской деревеньке и о больших светлых окнах во всю стену, камине, високих потолках. И обязательно — котенок, а лучше два. Два нежных и ласковых комочка счастья. И так тепло от мысли, что все это когданибудь будет. Рисуешь золотые листья и выводишь нитками разноцветные крестики. Именно от тебя зависит, каким будет этот рисунок.
16
Татьяна Гриндак (Коробейщикова)
Запоминаешь звуки и, слаживая их вместе, придумываешь только тебе понятные мелодии. Не красишь глаза в надежде сохранить взгляд, меньше говоришь в надежде сохранить мысли. Долго засыпаешь и так же долго просыпаешься, затаив дыхание, чтобы ничего не пропустить. Не удаляешь номера и хранишь записанные адреса, чтоб никого не потерять. Ждешь. И когда весь мир остановится, чтобы заглянуть тебе в глаза… понимаешь, для чего нужна пустота…
струнами о тебе Когда-нибудь я расскажу нашим внукам о нашей любви. Когда-нибудь, через много лет. Сидя, одетая в теплый летний вечер, провожая закат. Стесняясь. Путая года и детали. Не помня мелочей. В надежде, что когданибудь наша история послужит для них примером. Говорят: «Любовь — это подарок»… Нет. Любовь — это заготовка, приготовленный для рисунка холст. Без эскизов, схем, подобранных цветов. Это — дорожный знак, который просто указывает дорогу. Мы сами придумали наш рисунок. Мелками. Карандашами. Углем. Маленькими мазками и резкими рывками. Выходя за контуры и рамки. Не видя ничего вокруг, не слыша чужих советов, не чувствуя расстояний. И мы рисовали вместе. Ты крепко держал мою руку сквозь года и преграды, не давая забыть, что наш труд не напрасен. А я смотрела на тебя и молила Бога, чтобы ты не разжимал ладонь. Тонула в твоих глазах — их синева придавала мне сил. Все думали, у нас есть секрет. Пы тались узнать, купить, выменять, обмануть. 18
Татьяна Гриндак (Коробейщикова)
Глупые. Они не понимали: никакого секрета нет. Он лишь в том, что я безоговорочно верила тебе, а ты готов был продать душу прохожему бродяге, лишь бы я улыбалась. Когда-нибудь я расскажу нашим внукам о нашей любви и с последним вздохом, что отмерян мне на этом свете, я скажу: «Спасибо, Господи, за то, что дал нам возможность дорисовать этот рисунок».
Когда-нибудь я расскажу нашим внукам о нашей любви и с последним вздохом, что отмерян мне на этом свете, яскажу: «Спасибо, Господи, за то, что далнам возможность дорисовать этот рисунок».
Звірко (Осіпова) Олена
О ЛЕНА
З ВІРК О ( О С ІП О ВА )
***
Спостерігати так чарівно, Як на обличчі виграє І на губах дрімає дивно Відлуння сновидінь твоє. Накрився ковдрою старою — І тепло шкірі молодій… Я нахилилась над тобою — Хвилює подих спокій вій… Я ляжу поруч… У дрімоті Мене до себе пригорни. Не буде місця вже турботі, Коли з’явлюсь у твої сни…
21
***
Нехай же погляди людей косі Незмінно нас усюди проводжають. Ми пройдемо по крапельках роси Туди, де нас не бачать, не впізнають, Де тільки сонце вранішнє для нас Над головою золотом засяє, І не біжить так швидкоплинно час, І почуття свої ніхто вже не ховає…
22
Олена Звірко (Осіпова)
***
Де причина криється? Невідомість — смерть, Доки не розкрутиться Правди водоверть… Швидко замітаються На снігу сліди. Голос твій вчувається: «Не ходи сюди!» Зимне небо — зоряно По наметам йти. Та від того холодно, Що далеко ти…
23
***
На душі як неспокійно! До старої церкви йду. Помолюся там сумлінно, Щоб забути про біду. Пригадаю підлість друга, Свічку скромну запалю. Обіймає душу туга… Служби слів я смисл ловлю… Попрохаю лиш терпіння, За поклоном б’ю поклон … Я знайду своє спасіння – Чую погляди ікон… Вже у храмі опустілім Тричі хрест кладу на хрест. Раптом стане зрозумілим Цей святий біблейський текст…
24
Олена Звірко (Осіпова)
***
Десь там далеко, на узліссі, Є невеличке озерце. Я нахилюсь — на водній стрічці Твоє побачу я лице… Ступлю рішучою ногою У задзеркалля ранніх хмар, Їх потоплю я під собою, А від води струмує пар… Зайшли до поясу, та й досі В міцних обіймах не зрослись. Шепчи про весни щось, про роси, Щоб в голові думки сплелись! Прилину до щоки щокою, До поцілунку — тільки мить! Тебе чарівністю роззброю. Повір, нам нікуди спішить…
25
***
Нам не судилось в світі разом бути, Пройти життя однаковим шляхом. Не хоче серце вперте це збагнути І п’є надію спрагливим ковтком. Коли одежу стомлену знімаю, Її підхопить скривджений стілець. Свою я карму більше не приймаю: Вся критика про тебе — нанівець… Я слів поганих постираю грані, Знайду мільйони виправдань простих. Якщо відчиниш раптом двері спальні, То потону в обіймах я рясних… Я не втомлюся друзям говорити: «Я відчуваю: доля він моя!» Якби ти знав, як важко стане жити, Коли не скажеш, що навік твоя…
26
Олена Звірко (Осіпова)
***
Сказати фразу — легко, але дивно, Чому ж зізнання наше ще сире? Прийди скоріш, щасливице-годино, Коли рішучість острах цей зітре… Тож почекай — зізнатись тобі мушу, Що в радості, в печалі та в жалю За добре серце і за чисту душу Тебе я надлюбов’ю так люблю…
27
Ковалевская Евгения
ЕВ Г ЕН И Я
КОВАЛЕВСКАя
***
Скоро вновь ворвется в этот город — Дождем холодным по стеклам И листвой по бульварам — Осень. Вновь ворвется в мою душу — Слезами по щекам И ножом по старым ранам. Фонари зажгутся на проспектах — Улицы укроют тусклым светом. Подниму повыше воротник плаща, И каблуками по асфальту — я ничья. Загляну в кафе полупустое — Столик у окна и чай покрепче. И еще бокал вина, пожалуй… Не уверена… но станет легче. Люди за окном спешат куда-то, Незнакомые мелькают лица. В воздухе кружатся сотни мыслей, Миллион желаний — им не сбыться. Просто помолчу, считая звезды, Их сегодня много, как не странно. Просто ни о чем уже не вспомню, Ностальгии — рано, слишком рано. Осенний ветер полетит в лицо, Но мне не холодно, да и не больно. Пусть думает, что он меня сильнее, Пусть думает. А мне… мне так спокойней. 29
Коваленко Адріана
АДРІАНА
КО ВАЛЕНКО
ти — головне Все на один манер: …воно… …вона… …вони… …оті… …ото. Все, як один сюжет: …кого… …кому… …коли… …який… …чого. Все сходиться в одне: …мене… …його… …її… …усіх… …себе. Та перш за все для мене є лиш два рядки: …тебе… …тебе.
31
від ніколь Мені хотілося спати, щоб більше ніколи не вставати щоранку. Щоб хтось мене цілував в обличчя, а я крізь сон цього не чула. Мені хотілося засинати не із самою собою, та і не з тобою — мені кортіло засинати тобою. Мені хотілося лежати, тіло власне не відчувати головою, забути фізичне, таке звичне, таке типічне для мене. Мені не хотілося страждати за небо, воно хай плаче саме, бо сльози постійно висихають із мого тіла, а колір очей вицвітає, стає якимсь сірим і невідомо чужим. 32
Адріана Коваленко
Мені хотілося спати, я засинала і прокинулася сама — мені кортіло засинати тобою, але ти вирішила не враховувати мої бажання. Тому я зрозуміла, що більше ніколи не лягатиму спати. Я дивлюся у дзеркало, а ти дивишся на мене, як на дзеркало. Ти бачиш пустоту, але мою. А я відчуваю тебе всю. Тебе так багато, і ти моя. Та ти засинаєш без мене, а мені так багато чого хотілося.
33
роздратована нерухомо йшла у воді жорстокій, мені потрібен був лише Спокій. відчайдушно втекла поза очі, мені хотілося лише жити Щомочі. краплями сліз бігла до сонця вперто: щоб не посохли слова, краще Вмерти. у небо вскочила, як думка в думку, мені хотілося лише Порятунку. спокійна, мертва, вперто, щомочі крізь сонце — у воду жорстку Поза очі. але в моїй любові глибокій я хочу — спокій. Лиши мені — Спокій.
34
Адріана Коваленко
підсвідомо Я падаю до тебе дрібним дощем Свідомості. І я вдихаю всесвіт і аромат Покірності. Коли дивлюсь на очі, бачу — Слізопад. Якщо тремчу від люті, враз нервовість — Невпопад. Так я летіла і лечу вже днів за Сто. І всі мої думки в польоті — Ні про що. Колись я упаду лицем в твоє лице, Безболісно. Зустріну очі тих очей, що Плакали. І змушу я тебе очима жити вже Сухими. І всесвіт видихати так, щоб аромати Не зомліли. Навчив би й ти мене, можливо, Небуттю. Та я лечу, не впала ще — Не хочу. 35
мне обо мне И ты мне рассказываешь о тех, кто ещё не родился, ты, проникший ненавистью к наилучшим, и ты, самый низкий и мерзкий из всех членов категории «за 20», ты, любящий эспрессо с четырьмя ложками сахара, и именно ты, всегда зажимающий в руке олицетворение невидимого фетиша? И ты мне рассказываешь о тех, кто спокойно умер, ты, никогда не видевший ничьих слёз, кроме своих, ты, всегда читающий книги исключительно в твёрдом переплёте, и да, именно ты, притворяющийся ребёнком, которого ни разу не ругали за проявление жестокости к животным? И ты мне рассказываешь обо мне, ты, ужасный циник и жалкий намёк на саркастический гротеск, ты, слушающий попсовую музыку, но превозносящий себя до статуса меломана, ты, уничтоживший все иллюзии, сохранивший святость только в то, чего ещё не случалось, и да, ты, заставивший эмоции рыдать и прислушиваться к болям во всём теле, ты, скрестивший абсолютно разное, ты рассказываешь мне обо мне? Да кто ты такой.
36
Адріана Коваленко
побольше шоколада Это скисшее молоко пахло шоколадом. Наверное, потому что я туда добавила какао. Наверное, не стоило так баловать молоко, но что делать? Желудок пустой, как тряпка, содержимое холодильника мертво, как все мы. И только молоко (скисшее) главенствует над полками, режет горло своим ледяным безвкусием, травит. Но я добавила какао. И разогрела. Теперь у меня в чашке (красивой, как ты) пахнет шоколадом, и вкус уже не настолько противен, если пить не вдыхая. Я всегда умела разбавлять свою скисшую жизнь какао в разных количествах, наверное, именно поэтому я приятно пахну шоколадом.
37
грусть моя Кто написал эту рецензию на глубокие взаимоотношения, кому в голову пришло воспроизводить реальные проблемы в кинотеатре заднего кадра воззрения, и зачем было спрашивать себя самого о том, почему заканчиваются деньги на счету у принципов; какого красивого цвета должно быть наше с тобой восприятие ярлыков честности, кто выдумал твои запреты на здоровые самоизречения того, что, казалось бы, есть? Ты снисходишь до уровня относительного предположения и замечаешь лишь то, где слова руководят руками и ногами собеседника; ты пытаешься сказать всем правду, пожелать доброго утра, а в итоге запираешься в своей квартире и тихонько плачешь над своей извилистой и циничной жизнью мудака и отброса женских нервов. Ты плачешь и говоришь себе: «Я — Бог». Ты врёшь себе. Твой бог бросил тебя, потому что ты сам его выбрал. И твои мысли лишь вводят психическую неуравновешенность в транс, несущий за собой кодовое слово разблокировки ощущений, слово, выпускающее ощущения на волю и дающее им новую судьбу ничем не примечательного тебя. Ты говоришь себе: «Я — Бог», — и страдаешь от хронического заболевания конечностей своей грусти, 38
Адріана Коваленко
забываешь, сколь счастлив был бы без всех своих мыслей наедине за одним столом. Выхода нет, если его не искать, и выход вырисовывается, когда пытаешься найти к нему нужную дорогу. Ты осознаёшь, но ты не думаешь буквально, ты не думаешь ради себя, ты не хочешь думать ради других, заставляешь окружающих заботиться и жалеть твоё падшее нутро. Но приди самостоятельно к нужному решению, ведь чего стоит просто зафиксировать необходимость той мимолётной мысли с желанием быть с теми, с кем хочется, в отталкивающий момент ежедневной печали? Где твоя грусть? Пусть бы она забрала к себе мою.
39
Коновалова Ольга
О ЛЬ Г А
КОНОВАЛОВА
моя україна Україно моя, Україно! Ти у серці моєму єдина. Ти соборна тепер, моя мила, Відтепер — назавжди неділима. Захід, Схід об’єднав свої сили — Немає на людях ярма. Ми всі — українці, ми всі — люди рівні! У нас Україна одна. Боже, дякую, що ти малюєш Один контур, країну одну, Що народ християнський цінуєш, Захищаєш країну мою. Це — свята моя рідна домівка. Ці поля і степи, і ліси… Я радію, що я українка! Краще долі мені не знайти!
41
Левченко Владислав
ВЛАДИС ЛАВ
ЛЕВЧЕНК О
***
Кохай рідну землю свою, Бо жива! Я за неї Бога молю, Бо життя трива! На яструба, що полює на малих, Не дивись скоса! Насолоджуйся життям і радій, Як впаде роса! Коли слідкуєш за ластівкою в небесах — Мрій! Як негідний шкодить землю твою — Не стій! Кохай все, що рідне душі — Небеса! Збережи край свій таким назавжди – Бо краса!
43
Манжула Іван
ІВАН
М АН Ж УЛА
журавлі У небі пролітали журавлі, Останній клич лунав у стоголоссі, А я високість гладив по волоссю, Хоча давно приріс вже до землі. Стояв, ввіпхнутий у стальну твердиню, Причеплений кайданом у граніт, Випилював, оздоблював свій слід, Але байдужий темнозорий світ Лукавим вітром все стирав в долині. І калатало серце від образ, Душа шукала вищого спасіння, Від забуття і аж до воскресіння, Як світло діамантів в тілі страз. Роки крокують маршем Мендельсона, Веселий стук і надзвичайний ритм, А я гублюсь у сотнях дивних рим, Вже погляд блиснув з дзеркала старим Оскалом тихим древнього клаксону. Але ця низка збільшених турбот — Хіба тим варто голову ламати? Он журавлям простори слід долати! А в нас — це так, черговий поворот.
45
ховає світанкове небо ніч Світає небо десь поза парканом, Затих останній плескіт голосів, Що цілу ніч оповивав дурманом — А він в душі надовго опосів. Ти лиш відходиш швидко, невблаганно Від сотень спільно вигаданих мрій… Таких ясних, таких багатогранних! Не покидай! Благаю: ще постій! Цей день віщує тільки смуток сизий, Любов згасає прямо на очах. Твій вибір іншого вселив у мене кризу. Живи щасливо не в моїх світах! Але я хочу битися за тебе, Кричати з відчаю, як є: «Прости..!..» Які зірки дістати з цього неба, Щоб віру і кохання довести? Але мужчина сам повинен знати, Як зберегти найбільш тендітну річ. Зламаються опори, згинуть ґрати — А я повинен твою руку мати, Оздобить найпрекрасніші палати, Дитину нашу радо колисати, Дерева для майбутнього саджати, Мою кохану бережно плекати… Сховало світанкове небо ніч…
46
Іван Манжула
їй Хотів би мати усмішку Твою Не на собі, а поряд — щиру, рідну… Я вірю їй, я скорений в бою — Упав і здався цій красі привітній. Хотів би мати ніжність Ваших вуст У відчутті безмежної любові; П’янкого серця рівномірний хруст Раз по раз відіб’ється у промові. Хотів би мати ласку Ваших рук, Щоб дух нестримний вміло тамувати, А доторк видає приємний звук… Я буду цілу вічність Вас благати! Хотів би мати всю Тебе, мабуть, Для того, щоб людиною побути. Взамін віддавши душу, віру, суть — І все, що не зумів я осягнути…
47
надія і розпач Чи вартує воно отих зусиль, Коли в життя врізається надія? Ти переходиш сотні тисяч миль, А шлях назад червоний пух завіє. Наповнить кров’ю склянку спогад злий, Химерно піднесе її до вуст. І хоч ти цілий вік прожив правий — Не встоїш, вип’єш, очорнивши бюст. Лиш тінь сумління огорне чоло… Відважний виклик в розпачі замре. Як сильно душу снігом замело! Ось скоро і вона либонь помре. Поглянь у небо, в синю далечінь, Згадай її в останньому світанку. Надія лине в тебе з тих промінь — І знов шукати будеш спозаранку.
48
Іван Манжула
*Перед * *натовпом
пафосно стояла зірка сучасності — так вона назвала себе й інших ствердно закликала вважати її такою… Хоча забула, звідки вчора вийшла, куди і як дійшла сьогодні, де буде завтра, що утнула, щоб відчувати свою вагомість, начхавши на тяжіння простоти… Хтось ринувся їй в ноги, в поклоні вигнувся, чекаючи від підданства добра, а чи вгадав..? А хтось здригнувся від такого руху. Обернувшись, гірко усміхнувся, поплив струмком, дитям, коли ще з помислами чистими у нього чесно окунувся… Кумира хочеться обрати? Не важко. Ним може і людина стати, та краще знати, чи гідна є вона… Навряд, жодна, мабуть… Життям повинна керувати правда, доблесть і душа. Хотілося б їх дійсно мати… Обрати… Поважати… З ними існувати! З ними щиро помирати! Ненадовго… До наступного життя… 49
Мукорез Александр
АЛЕКС АНДР
М УК О РЕ З
прости Прости меня за все, За все, что упустил: Цветы не подарил И, может, не звонил… Нет, нет, я не забыл, Я просто робок был… Теперь уж не начать С тобою все опять, Не нужно вспоминать, Я лишь хочу сказать… Сказать тебе: «Прости!» Прости меня за все, За все, что не сбылось, Что в сердце сбереглось Несбыточной мечтой. За то, что не такой, Каким хочу я быть. Тебя мне не забыть… никогда. И в том моя беда, Что я хотел любить, С тобою рядом быть, Тебе тепло дарить. Себя мне не простить За все, что не свершил. Я перерезал нить. Зачем я поспешил..?
51
давай убьем мою любовь Давай убьем мою любовь Без лишних споров, лишних злоб. Ей пустим пулю прямо в лоб, Чтобы не мучилась она! Зачем она тебе нужна? Убьем… и решено на том! Уснет навечно сладким сном! Давай.… Спущу курок я сам! Лишь алый блеск по волосам Мелькнет, и больше нет любви… Ты никому не говори. Зароем мы ее потом. В саду — под розовым кустом, Под бледным светом фонаря. А утром с песней звонаря Она уйдет на небеса. …Я на заборе написал, Что есть любовь… Ой, я забыл! Ведь я вчера ее убил…
52
Александр Мукорез
о любви Ты думаешь, что есть любовь? Поверь: любви не существует, А то, что глупые рисуют, На самом деле — просто боль! Она, как свечка, полыхает. Лишь разгорится — затухает. И не горит в душе пожар, А если есть, то только жар. Раздуешь — быстро догорит! …Потом рыдает, ночь не спит… Глаза закрыть и все забыть? Зачем любить?.. Зачем любить?..
53
Петрик Лілія
ЛІЛІ Я
ПЕ Т Р И К
світанок Холодний весняний вітерець легенько розвівав моє довге волосся. Навколо була така тиша, що здавалося, ніби на світі немає нікого, крім мене. Наче земля зупинилася на одному місці й усе застигло у своїй природній красі. Вітер ставав сильнішим, але мені було байдуже. Я просто стояла й намагалася щільніше закутатись у плащ. Мене не турбувало, що я стояла посеред дороги о п’ятій годині ранку і дивилась у далечінь — туди, де починало сходити Сонце, де знаходився мій дім… Мене тягнуло йти вперед, але в той же час я не могла й кроку ступити. Краса тихого холодного ранку просто гіпнотизувала мене. Перші промені сонця, які виринали з-під хмар і прикрашали все навколо своїм золотим сяйвом, зачаровували. Ніколи в житті я не бачила такої краси. Чи просто не хотіла бачити? До цього моменту, здавалось, що я не помічала прекрасних речей, які оточували мене кожен день. Те, що є завжди, сприймаєш як належне і не цінуєш, шукаєш більшого, що може змінити життя. Майже весь час проводиш у цьому незрозумілому пошуці неіснуючих речей. Весь час біжиш за чимось, що ніяк не можеш зловити. Лише в ту мить, коли повертаєшся через 55
роки до місця, яке колись було найріднішим, можеш чесно зізнатися собі у всіх помилках. Не бігти від цього, а прийняти все, як є, і рухатися далі. Коли ти юний, здається, що світ лежить біля твоїх ніг, а ти найважливіша людина в ньому. І тоді, повний ілюзій, ти біжиш кудись, з метою здійснити свої мрії. Проте не все так легко і просто, як здається на перший погляд. І ти розумієш це вже набагато пізніше. Ти ніби скидаєш із себе рожеві окуляри, дивишся на світ по-новому і розумієш його зовсім інакше. Так сталося й зі мною. За останні декілька років я багато де побувала, намагаючись знайти себе, здійснити власні мрії. Я гналася за прозорою ілюзією щастя, не розуміючи, що це лише моя фантазія. Ми самі створюємо собі проблеми, а потім не можемо їх вирішити і не знаємо, що робити. Або вигадуємо необхідність пошуку того, що змінить життя, принесе щастя, вирішить проблему. Я пройшла через це і лише з роками зрозуміла, що не потрібно нічого шукати. Необхідно лише роззирнутися і побачити, що є навколо, а не бігти за тим, чого може ніколи не бути. Потрібно цінувати те, що є зараз. Дійшовши до цього висновку, здалося, що я ніби скинула зі спини
56
Лілія Петрик
мішок з камінням, який тягнув мне на дно. Побувавши в багатьох місцях, побачивши чимало людей, я повернулась у те місце, де мене завжди чекають. Я повернулася сюди майже ні з чим, хоча їхала звідси з повною головою мрій про щастя. Проте, повернувшись, я зрозуміла, що моє щастя завжди було тут. У цьому невеликому містечку, яке назавжди залишилось у моїх спогадах. І тепер я тут, готова розпочати нове життя без проблем, брехні та інтриг. Тут. Вдома.
ПустогварАлександра
АЛЕКСАНДРА
П у стог в а р
дом под номером 23 Это лето было жарким, сухим и пыльным. Чихали все: жители Малиновой, которые в зашторенных комнатах прислонялись к прохладным стенам домов и направляли на себя гудящие вентиляторы; облезлые кошки, что зарывались в траву под тенистой ивой и лишь изредка осмеливались подойти к колонке полакать воды; уличные псы, что барахтались в высохшей речушке, и до кошачьего клубка им не было никакого дела; птицы, которые сидели по гнездам, укутавшись в листву, и лишь после заката вылетали наружу. Все оживало вместе с ними. Малиновая улица не была достопримечательностью, и мало кто мог найти ее, не будь у него под рукой карты. Ряд одинаковых деревянных домиков зеркально отражаются по другую сторону бугристой дороги, нестриженные газоны заросли одуванчиками и клевером, коегде в густой паутине тли стоят сливы, похожие на обсосанные леденцы. Заборы здесь низкие, неизвестных миру цветов, какие можно получить только, если смешать все скудные запасы давно припрятанной в сарае краски. Узкий тротуар справа покрыт грубым каменистым асфальтом, несуразная ива у голубой колонки. Говорят, когда-то на 59
ней жила белка. Тетя Люся из 20-го дома выращивает розы, и в щелях забора мелькают белые, рыжие, алые и еще бог знает какого цвета бутоны. А когда ветер дует с этой стороны, душистое облако надолго пропитывает всю Малиновую своим неуместным изяществом. Розам не нравилась жара. Назло окружающему миру и на горе тети Люси цветы болели, сохли, обрастали паутиной и сдавались на съедение тли. Соседи тети Люси, дядя Ваня и тетя Аня, с поддельным пониманием выслушивали ее жалобы, в глубине души убежденные, что вся эта бестолковщина у тети Люси от одиночества. Они же, куда более практичные люди, в этом году посадили помидоры. Жара им не страшна, уверял дядя Ваня, у них чрезвычайно сильные корни, они добудут влагу даже в самой сухой земле. Их огород был разделен на аккуратные грядочки, на каждой из которой царствовал определенный сорт. Здесь проживала и ранняя Красная вишня под пленочным колпаком, и салатный Избранник, и стойкая к любой засухе Лакомка. Хозяева ранними утрами и поздними вечерами копошились в земле, уверенно и аккуратно ступали по узким дорожкам, бережно взрыхляли землю и вливали под самый корень по две, а то и по три кружки отстоянной воды. Помидоры 60
Александра Пустогвар
росли ровно и стройно, словно их стриг садовник. Тетя Аня и дядя Ваня гордились результатами своей кропотливой работы. Они пили лимонад на крыльце и подсчитывали доходы от продажи помидоров будущей осенью. По другую сторону дороги, напротив дома № 22, стояло его мутное отражение — дом № 23. Усердные старания жильцов не могли скрыть идентичность этих незатейливых домиков, вылепленных из одинаковых досок с бахромой из скалок. Дом № 23 был выставлен на продажу. Ничего не садили здесь в этом году, и солнце нещадно жгло все, чему удавалось выкарабкаться наружу. Земля затвердела и потрескалась, а листва на яблонях ссохлась и покрылась слоем пыли. Земляника выросла тугая и кислая: даже тень ее не спасала. В прошлом году, когда солнце дарило жизнь, а не отнимало ее, когда ветер доносил сладкогорький запах роз, когда на грядках дома № 22 росли огурцы и капуста, здесь тоже было свежо и сочно, полно беспорядка и радости в тени под грушей и яблонями, окруженными зарослями земляники. Шиповник издавал колючий аромат, малина атаковала грядки, за домом вился виноград, пряча под широкими листьями зародыши будущих гроздей, а за ним, под клубничным покрывалом, 61
покоился пахнущий сыростью чернозем, и его рыхлили земляные черви. Чудное было лето, мягкое и сладкое. Лето вишен и белого налива, бойкой мелиссы и упругого тархуна, такое лето, каким помнят его с детства. Дом № 23 не был пуст. Татьяна Петровна не выходила на улицу в жару: от этого у нее болело сердце. Телефон давно молчал, радио сломалось, телевизора здесь не было никогда. Ничего не нарушало тишину дома № 23 уже очень давно. Татьяна Петровна тоже ничего не говорила. Мебель пылилась, часы на стене остановились. Не всегда так было… Около двух месяцев назад Татьяна Петровна чистила алюминиевый таз и услышала стук калитки. У крыльца возникла сбитая черноволосая женщина с коротким каре. Она лущила семечки и внимательно осматривала дом. — Мам, пришло время продать эту развалину, — сказала она равнодушно и выплюнула шелуху. — Толику нужно учиться, а это дорого, — пояснила она за чаем. — Из Игоря денег не вытащить, а я на рынке сама знаешь, сколько зарабатываю. Кстати, я тебе яблок прихватила. Она сбегала в коридор, притащила пакет с ароматными фруктами и вывалила их в кухонное ведро. 62
Александра Пустогвар
— Ну, что скажешь? — Надо, так надо, — тихо ответила Татьяна Петровна. Ее шепот впитывался в деревянные стены, дом шелестел. — Мама, я не давлю, но у меня уже взрослый сын, а я не в состоянии даже… Она попыталась выдавить слезу, но попытка провалилась, и она опять вернулась к чаю. — Надо, значит надо, — повторила Татьяна Петровна, а дом снова ответил ей. — Вот и хорошо, — оскалилась дочь. — Я сама всем займусь, а от тебя потребуется только несколько подписей. Татьяна Петровна кивнула. Черноволосая быстро дохлебала чай и, сославшись на занятость, ушла. Татьяна Петровна не покидала кухню. Шелест стен усиливался, четко стали пробиваться голоса: мужские и женские, детские и старческие, веселые и грустные. Родные, до коликов знакомые голоса. Их не забыть. Они перемешивались в рыночный гул, от чего разболелась голова. Татьяна Петровна прижала ладони к ушам… — Ла-ла-ла-ла! — Я знаю, ты меня слышишь, убери руки! Отец поднял шестилетнюю дочку одной рукой, занес в дом и опустил на пол гостиной. — Пока не уберешь, из дома не выпущу, — прорычал он. 63
Девочка продолжала плотно закрывать уши ладонями и вопить во всю глотку. — Ла-ла-ла, я тебя не слышу! — Не уберешь — получишь ремня, потом не вздумай плакать! Девочка примолкла. Пол в гостиной был залит чернилами. Попа заныла… — Мама! — закричал дом голосом черноволосой девушки с густыми бровями. Она с громким топотом пронеслась по ступенькам прихожей. — Мама, смотри, что мне удалось добыть. Девушка достала из сумки мужские ботинки, нещадно ношенные кем-то не менее трех лет. — Здесь нужно стельку положить и немного подшить. Папе должны подойти, — выдохнула она. Мать оторвалась от дел у печки и вымазанными в золе руками взяла ботинки. — Таня, доченька, откуда… — Есть еще на свете добрые люди, есть, мама. — Да благословит их Бог! Татьяна Петровна тряхнула головой. Она больше не могла слушать. Голоса сводили ее с ума. Она вышла на улицу посидеть у яблони. Уже тогда жара давала о себе знать, тихая, мертвая. Татьяна Петровна облокотилась о крону. Внутри дерева знакомо журчал сок. Или это смех? Звонкий смех из прошлого…
64
Александра Пустогвар
— Тише смейся, а то родители услышат. Говорила я, не нужно тебе было заходить во двор. Под яблоней стояли двое и шептались. — А еще ты говорила, что поцелуешь. — Глупости, я такого не говорила. — Неважно, я все равно без поцелуя не уйду… — Ну и стой тут всю ночь, а я пошла спать! — «Очи черные, очи страстные…» — фальшиво запел юноша в обрезанных штанах. — Ты что творишь! Если папа услышит, он нас обоих в порошок сотрет. — Не поцелуешь, стану петь всю ночь напролет. — Ну ладно, уговорил, но только один раз… Сквозь смех пробивался детский крик. Татьяна Петровна узнала его, даже через сто лет узнала бы. — Танюша, покажи ее, не бойся, мы ей не навредим, — просила женщина с большой грудью, на которой можно было убаюкать двоих таких младенцев. — Какая красавица! На маму похожа, — умилилась другая в шерстяной юбке до самых подмышек. Она качала девочку и насвистывала. — Смотри, сейчас расплачется, ты ее пугаешь. Верни ребенка маме. Как вы малышку-то назовете? Девушка пожала плечами. — Мы пока не придумали. Мне нравится имя Маша…
65
Татьяна Петровна вытерла слезу. Последний раз она плакала на похоронах отца. Тогда ее тетка, папина сестра, каркала громче той вороны на заборе… — Я это так не оставлю! Этот дом такой же ваш, как и мой! — Вера, давай потом это обсудим, у меня нет сил, — устало ответила мама. Она поседела, под глазами поселились синяки. — Когда потом? Когда тебя и твоих проклятых детей уже палками отсюда будет не выгнать? — Ты пытаешься нас прогнать, но нам некуда идти. — Найдешь куда… Татьяна Петровна прислушалась. Кажется, голоса затихли. — Здравствуйте, у Вас не найдется стаканчик сахару. На пирог не хватает, — любопытная голова тети Люси просунулась в калитку. — Конечно, найдется. Возьми на кухне в трехлитровой банке. — Спасибо, теть Таня, через час ждите меня с угощением, — и она забежала в дом. — Ты помнишь..? Помнишь..? — зашептали стены. Она помнила… — Нужно посадить клубнику на варенье. Весь сахар, что я привез, нужно пустить в дело, я не хочу, чтобы соседи растаскали его. Каждому 66
Александра Пустогвар
по стаканчику не напасешься. Мне с большим трудом достался этот чертов мешок, не хочу делиться и все. — У нас проворные соседи, ты же знаешь. Если не придут за сахаром, завалятся в гости на чай с вареньем. — Значит, научись отказывать, нечего кормить всех подряд! — Что? Отказывать? Когда мне было десять, мы не умерли с голоду только потому, что Лариса Викторовна с мужем давали нам еду. Бесплатно. А живем мы все еще здесь благодаря дяде Славе из двадцатого дома. Им я не могу отказать ни в сахаре, ни в варенье, ни в чем-либо другом. — Отказывать придется либо им, либо детям… — Мама, мама, папа приехал, — кричали с улицы два детских голоса. Маша и Коля скакали вокруг автомобиля в поисках, за что бы дернуть и на что нажать. Черноволосая женщина с туго завязанными в хвост волосами вышла к ним. Наконец-то в их семье появилась машина. Как долго они этого ждали. — Ну что, нравится, — то ли вопросительно, то ли утвердительно воскликнул Андрей. — Это — машина. Она должна ездить, а не нравиться, — улыбнулась Таня. Муж обнял ее. Они очень-очень долго этого ждали… 67
Перед зеркалом стояла девушка с черными волосами, как у матери, и рассматривала, как на ней сидит свадебное платье. — Белое меня полнит. Почему я не такая худая, как ты, мам? — Потому что ты пошла в папу. Не дергайся, я приколю фату. — Успокой меня, скажи, что все пройдет хорошо, — девушка старалась усидеть, но ерзала на стуле круче юлы. — Твой Игорь не стоит того, чтобы так переживать, — сказала мама спокойно. Судя по тону, она говорила это не в первый раз. — Спасибо, помогла, — огрызнулась девушка. Таня посмотрела на дочь. Черноволосая копия Андрея рассержено моргала. В добрый путь, моя дорогая… Татьяна Петровна заковыляла назад в дом. Солнце ослепляло, но она могла найти дорогу на ощупь даже с закрытыми глазами. Она дошла до ступенек и с удивительной точностью поднялась. Их всего три, первая чуть выше остальных. Топ, топ, топ… Стук, стук, стук… Стучали молотки. — Я всегда говорила, что лучше ходить пешком, аварии на каждом шагу, — со временем грудь этой женщины увеличилась вдвое. — Что ж это за жизнь, когда двоих невинных хоронят, а этим пьяным из Мерседеса хоть бы хны! 68
Александра Пустогвар
— Это была Тойота, — уточнила Маша. На фоне своих черных волос она казалась снежнобелой. — Какая мне старухе разница? Ровно, как и твоему отцу и брату. Им в могиле будет одинаково. Как мать-то? Что-то она не разговорчивая. — Плохо. Она не ест, не спит, почти не разговаривает. И не плачет. Я переживаю за нее. Таня стояла рядом. Она сливалась с туманом. В ее ушах продолжал звучать стук. Ей хотелось только одного — сбежать отсюда домой. Дома ей станет легче, она в этом не сомневается… Дальше голоса путались. В основном это был голос дикторши по радио, иногда что-то говорил внук, еще реже — дочь. Постепенно стало совсем тихо. Ничего не нарушало эту тишину. Мебель пылилась, часы на стене остановились. На столе лежали свежие бумаги. Маша сказала, что от Татьяны Петровны потребуется всего несколько подписей. Она сдержала обещание. Теперь этот старый шептун не выставлен на продажу. Он продан. И что-то подсказывало, что он уже свое отшептал.
69
Славко Анна
АННА
С ЛАВК О
***
А ти залишився в місті, В яке на 200 кілометрів раніше Приходить весна. Тренуєш своїх терористів, Вимінюєш нерви на гірші, Всі дні допиваєш сповна. Очікуєш першого грому, Вичавлюєш пісню із граду, Без мови ніде і ніколи. Несеш концентровану втому, Палиш мости позаду, Мене не чекаєш додому. Не знаєш ні болю, ні жалю, Помилок моїх не прощаєш, Не віриш моїм богам. Хоч серце твоє зі сталі, Та ти в мені не минаєш — Укріплюєш свій вігвам. Тож я перетрушу всі вісті І прапор, як сніг, повішу, Бо, кажуть, любов — не вина. Так хочу вернутись у місто, Куди на 200 кілометрів раніше Приходить весна.
71
***
Ми ділили всі подихи навпіл, Забували в кишенях слова, Малювали слідів своїх мапи, Нарекли в свою честь острова. Ми листи, наче віск, розливали — В кожнім слові по краплі вогню. Сонні зорі ми з даху знімали Й дарували в комплекті до сну. Ти вирощував квіти в долонях І губив під вікном свою тінь, Ти лишавсь, як печатка на скронях, Від сьогодні й навіки віків. Ти вмів множити мінуси й плюси Й діставав із-за пазухи вічність. Зараз в душу тобі я дивлюся, А на місці її — попелище… Побудую там з попелу замок — Без надії, без сліз, без піску, Без дверей і без вікон, без рамок, Без любові і зір на даху… В ньому вічно гулятиме вітер, За кутками лишаючи прах, Ворушитиме мертві квіти І завмре на твоїх листах…
72
Анна Славко
***
Я пам’ятаю його зі спини… Вітер попутний підняв якорі на човни, Він іде. Виглядаю його із фортеці стіни Одну мить, кілька років чи вічність. Він розтанув у світлі чи згинув в імлі, В розкошах чи неволі на іншому краї землі, Нижчий від жебрака, вищий, ніж королі… Він скупався у Леті і звідти вернувся, як мінімум, двічі. Він у торбі несе всі держави й світи, Кілька тисяч «чекаю», з півмільйона «прости». Він іде й множаться позад мости, Які він підпалив чи інакше якось скалічив. А мій спогад про нього зі смаком полину — Він пішов: в мандри, похід, на війну… Я чекаю, обживши фортечну стіну, Бо я хочу його пам’ятати в обличчя.
73
***
Де сон, до ранку недобачений, Між мрій і спогадів не схований, Безглуздий, ніжний, не пробачений, Багатий і повік знедолений, На дні душі моєї не похований… Де той куточок неба, мною вимріяний, Зорею лютою, завжди холодною, Серцями й кроками не зміряний, Й очима, вічними й голодними… Де посмішка, ніким не спіймана, І не оганьблена, й не зацілована, Не віддана, і не отримана, Не справжня й не людьми мальована… Де серця стук, в живих не забраний, Словами ніжності не змішаний, В мою порожню душу набраний, З думками, добрими і злішими… Де та любов, що не обіцяна, Не вкрадена й не подарована, І проткнута списами й спицями, І у папір не запакована, Лиш на папері густо списана, Чорнилом, не із серця точеним, В моїй душі знов не прописана І щастям знову не оточена…
74
Анна Славко
***
На краєчку твоєї мрії Я надряпаю слово «кохаю» Тим погнутим іржавим цвяхом, Що і ти на моїй душі. Я від того кохання сивію Десь від скронь аж до неба краю, Тим єдиним небитим шляхом Я благаю: до мене спіши. Я, чекаючи, рву мотузки, Що мене прив’язали до неба, Мов ту дивно-безвольну ляльку У театрі людських доріг. Ти мене розламав на друзки, І молю я: не склеюй, не треба — Так зручніше солити ранки І тулитись тобі до ніг. І, гуляючи зоряним небом, Свою долю із кіс виплітаю І з тобою в думках засинаю У величнім зірковім ковші. Відчуваю єдину потребу, Про єдине тебе благаю: Намалюй пензлем слово «КОХАЮ» Прямо в центрі моєї душі…
75
Слюта Катерина
КА Т ЕР И НА
С ЛЮ Т А
вальс Кружляє осінь вальсом падолисту. Її партнер — веселий вітерець. Вона — у сукні, чарівнім намисті, З жоржин і айстр на голові вінець. Шепоче він їй пісню про кохання, Палкі цілунки кидає до ніг… Таке тривожне й ніжне те зітхання: Бо довго він сказати це не міг. Була ще зовсім молода та юна, Коли уперше він її зустрів. Тоді не зміг промовити і слова І почуття у серці затаїв. Тепер кружляє вальсом падолисту Чарівна пара — осінь, вітерець… Така вона ясна і промениста, Та скоро цьому вальсу вже кінець.
77
Старцева Тетяна
Т Е Т Я НА
С Т АРЦЕВА
незнайомі Я малюю вечір у думках І танцюю у його полоні. Широко розкриються долоні, Наче крила, але… я не птах! Ти не ввімкнеш світло у вікні. Знову сядеш край стола чекати Ту, яка ще учиться літати Швидко, легко, тільки… уві сні! І не гріють нас стежки відомі У містах Самотньо і Далеко. Наодинці нам таки нелегко. Ну а разом? …Ми ще не знайомі…
79
сон Сон крадеться… Бачиш? Полохливим птахом, Що крилом могучим очі закрива, А на темні вії покровитель ночі Розсипає мрії… Місяць визріва… Сон співає… Чуєш? Прислухайсь сміливо… Задзвенить відкрито дивовижний звук… Здійметься, полине — бережно, тремтливо, Розчинивши межі відстаней, розлук… Сон прокрався! Знаю! Огортає диво… Кілометри тануть, і зникає час… Поруч той, до кого думки стрімко линуть — Сонна казка вкотре поєднала нас!
80
Тетяна Старцева
***
Вітер за вікном листя обриває у передчутті дощу. Місто. Жовтий час шелестом лякає мрію. Знову теплий сон серце роздягає, думає: його впущу. Тінь твоя мої руки огортає, гріє! Сіре полотно барви проявляє: ніч знімає темний плащ із себе. Птахом із пітьми новий день злітає Осінню і краплями у небо…
81
один *** Мене немає… Я є… Від вітру до вітру, він подиху до подиху тече світ… Лишається майже вічність, майже прожита… мною, нами — відбитками єдиного потоку життя… Сьогодні небо розказує нову історію. Вона завжди інша, інколи картина повторюється, але для очей різних глядачів. Дивно й легко від того, що частинка світу, де я є, походить на місце, де інших немає… а вгорі шукають притулку найчистіші думки й птахи… Без крихти страху м’який білий небесний дим перетікає з однієї форми в іншу… Знаєш, тільки на Землі здається, що все передбачуване, логічне, обмежене, в небі все по‑іншому: небо — справжнє! *** Настає момент, коли залишаєшся один… Ні, поруч живуть мільярди інших людей… на жаль, серед них почуваєшся самотнім. Ми ж усі кудись прямуємо… Часто хтось так і не повертається один до одного. Буває, миттєвий спогад допомагає долати відстані, стається, що він і прокладає між людьми вічні дороги. Чиєсь життя змінює напрямок, цілі, цінності, чиєсь життя закінчується… 82
Тетяна Старцева
На кожного чекає свій час самотності. Він триває для всіх по-різному довго… Я дивлюся на вулиці з вікна квартири, помічаю сотні дрібниць, розумію деякі з них і майже не відчуваю часу, віку, масок, ігор… Я один… Тільки тепер я починаю по-справжньому бачити…
*** Зима, голі дерева й восьмий поверх… Я бачу тебе! Ти не сховаєшся від мене! Так, ти, незнайомцю! Здається, ти спішиш і когось шукаєш поглядом? На перехресті пусто — нікого. Ти зупинився, обернувся. Хтось тебе покликав? А, от же Вона! Усміхнена, йде, здається, злітає! Ти вчасно піймав Її і тримаєш за руку. Аж видно: все ж не просто так…Ще двоє сьогодні — щасливі! … Ти з нею, і я проводжаю Вас, таких дотепних, поглядом… Напевно, Ти зараз говориш щось приємне своїй милій: навіть я відчуваю, як Вона на Тебе дивиться й усміхається. Мені багато чого згадалося… Було… А Вас уже не видно. Вулицею гуляє зима. У кімнаті на восьмому сидить дивак і дивиться у вікно. Якось усе застигло. *** А, між іншим, — понеділок і вечір безлюдно горить ліхтарями. Вдень було порівняно тепло: перехожі не кутались, як 83
раніше, й ніби дуже не спішили. Навіть один, гарячий, йшов розхристаний, без шапки… Його гріло, напевно, щось тепліше за одяг:)
*** У кімнаті стало темно… Я лежу на ліжку, а мій розум не спить… У думках продовжує жити світ по той бік цегляних стін і скла. Хтось мене колись запевняв, що сила думки неосяжна… Можливо… Я думаю зараз про життя інших людей, сотні тих, хто щодня впускали мене до свого світу. Вони навіть не підозрювали про це, а я мовчки спостерігав за ними з вікна своєї пустої квартири. Вони поспішали, запізнювалися, губили щось без кінця, сварилися… Майже всі були в полоні власних проблем, прямували туди, де їх хотіли бачити, де вони повинні були бути… День починався й закінчувався, знову починався, знову закінчувався, і я бачив уже добре знайомі обличчя й настрої: ти не виспався, а він запізнюється, хтось посварився з дружиною, а от вона сьогодні весела… А я лежу знову в пустій кімнаті й думаю про те, що в кожного з тих моїх незнайомих друзів свої загадки, власний майстерно вибудований світ, які я навряд чи розгадаю… Проте я щосили намагаюся уявити їх у хвилини найбільшої радості і тоді бачу їх справжніх — непередба84
Тетяна Старцева
чуваних, щирих, усміхнених, самовідданих, захоплених життям… І тепер, вночі, коли безсоння безцеремонно вривається до мене, я подумки створюю світ щасливих людей, тих, кого бачу уже стільки днів зі свого вікна. Вони випромінюють світло й живуть у ньому, відчувають себе та інших, усміхаються один до одного, помічають і цінують дрібнички, з яких і складається справжнє життя… Я думаю про це …вкотре… У цей час моя кімната не має стін, а самотність розчиняється у щасливому людському сміхові… і навколо — небо! Лише тоді, коли навчишся цінувати щастя інших, доля пускає до тебе твоє…
85
двоє *** Тихо вранці. Я прийшов на озеро, колище вода була прозоро-скляна, коливалася непомітно — дихала… І шепотіла мені чудернацькі історії свого довготривалого хвилювання. …Омивала берег, перебирала пісок, зрівнювала його, гралася, і все уповільнювалася, затихала… Лише шелест, плескіт і спокій. У такі миті я просто лежу на пісочку, відчуваю, як гріють сонячні промені, дивлюся на Сонце, поки очі самі заплющуються від його яскравого світла. Тоді — слухаю ластівок і вітер… *** Майже біля самої води росте величезна липа. Стара вона, мабуть, і хвора, якщо дерева нездужають. Я стільки не проживу, не той ритм життя: дуже активний і нервовий. Кажуть, щоб прожити довго, треба спокій, здорове харчування, любов і ще щось… Де ж їх знайдеш? У цьому місті я шукав — нема, точно нема! Хоча, є ще забуті куточки, де збираються деякі з нас. Та, напевно, там на мене вже того не вистачить… І от липа вміє розмовляти! Вона розкаже чимало цікавого, якщо послухати. За браком слухачів її голос 86
Тетяна Старцева
лунає все тихіше й тихіше, проте її історії ніколи не повторюються. Здається, вони живуть своїм життям, розсипаються, от тільки сьогодні їх також нікому збирати. Може, якимось іншим завтра? Коли мені стає сумно або в сильний дощ, я прибігаю до цього дерева. Вмощуюся між його коренів, що виглядають з-під землі, й, відчуваючи легке, ніжне тепло від кори, дрімаю й спостерігаю, як змінюється світ, коли дивишся на нього звідти, де тобі добре й тепло, де тебе люблять…
*** Свого нового друга я зву Рексом — йому подобається таке ім’я! Взагалі, у нього своєрідна манера спілкування: дотиків і рухів. Причому залежно від настрою вони набувають різного змісту. Проте Рекс навчив мене розуміти себе. Виявляється, я здібний учень! Недарма кажуть, що друзі найчастіше схожі у чомусь один на одного! У нас із Рексом насправді багато спільного: найулюбленіше місце для нас — старий пляж біля невеличкого озера. Ми любимо гуляти під дощем (тоді почуваєшся вільним від усього світу), заривати пальці (лапи) у пісок, слухати шелест листя над головою, багато ходити, спостерігати за нескінченним рухом довкола… Та й не перелічиш! 87
Найголовніше — Рекс учить мене розуміти людей! Так! Я навіть не здогадувався, але тварини нас набагато краще розуміють, ніж ми самих себе. Головне — позбутися звички говорити порожніми словами. Тоді — легше почутиі себе, й інших.
*** Знову дощ… Місто втрачає спокій, відбиваючи асфальтом холодні краплі — звук скажених барабанів. Під їх стукіт життя прискорюється, обертається яскравими парасольками, розлитим на обличчях макіяжем, нескінченним бажанням гарячого чаю… І ви бігаєте, спішите, вода заливається вам у чоботи, за комір, в очі… Смішні. Машини прорізають ріки на дорогах — летять бризки, летять краплі… Намагаєтеся сховатись, щось вимовити, почути, побачити… А ми з Рексом на нашому улюбленому місці. І не холодно, лише трошки мокро, але широко розкрите листя — надійна парасолька. Думаю… …Знаєш, відбитки наші скоро змиються, слова не розчуються, назви колись забудуться, картинки розмиє пам’ять… Все загубиться у наших численних відтвореннях. А нам знову дозволять усе змінити заново. Ми вигадаємо нову мову. І хтось назве когось незрозумілим 88
Тетяна Старцева
леметом… а він не зрозуміє… піде. Назбираються помилки, засиплять між нами дороги… І хтось назве це новим світом, і житиме в ньому… і шукатиме в ньому істини, і називатиме їх, відтворюватиме, помилятиметься… без кінця… без кінця… Знаєш, Рекс, все не має кінця… все має лише початок… хоча… Я знаю, що ти мене розумієш…
*** Із друзями можна не говорити, з ними можна думати!
89
Товста Валерія
ВАЛЕРІ Я
Т О В С ТА
час плине, і життя минає Час плине, і життя минає. Що далі? Ніхто того не знає. Ми завжди жити поспішаємо, Бо нелегке життя! І ми це знаємо. Час плине, і життя минає, А в небі пташка високо літає. Дивлюсь на білу лілію в саду, І знаю: я живу! Час плине, і життя минає… Десь у діброві солов’їний спів лунає, Сімнадцять літ на світі я живу, А таємниць, що має він, усе ще не збагну… Час плине, і життя минає… Піаніст свою сонату грає, Я слухаю мелодію сумну І в захваті дарую оплески йому. Час плине, і життя минає… Поет новий шедевр складає, А я замислилась чомусь, Та непомітно підійшов до мене хтось… Час плине, і життя минає… Життя є там, де хтось чекає! Я йду туди, де щастя і тепло, Де радість, світло та добро. «Життя — це гра», — говорять люди, Тож грайте, і нехай так буде! Живіть, бо кожен знає: Час плине і життя минає… 91
Яковлев Дмитрий
ДМИТРИЙ
Я К О ВЛЕВ
нытье и сопли — весь ваш пафос Ну хватит уже ныть! И пафосно язвить: «Нам хочется любить, Но нужно отпустить…» Того, кто сам ушел? Он лучшее нашел! Нашел, что сам искал, И то, что не держал… Да, он уже не твой! Да, не твоя она! Такая штука жизнь. Не их это вина! ? Проблема вся не в них, А лишь в тебе самом! Исправься изнутри, Найди себя в другом! ?
93
сложность Если, в чем-то проиграв, Ты теряешь пыл и страсть, То, победу одержав, Ты почувствуешь всю власть. Власть и силу, смелость, гордость, И, утратив осторожность, В чем-то самом незаметном… На пути возникнет сложность. Та, что рушит планы, цели, Жжёт мосты и рушит стены — Стены опыта, стремлений… Все сгорит и станет тленным. И такой исход — из худших — Ждет любых, идущих прямо, Тех, что не стоят на месте, А вперед идут упрямо.
94
Дмитрий Яковлев
последний раз Потоки чувств, эмоций всплески… В последний раз опустишь веки, В последний раз услышишь ветер — Таким запомнишь этот вечер. Ты точно вспомнишь о нашем детстве, О чем мечтали, как пели песни, То, как взрослели, и как росли мы, И как из добрых мы стали злыми. Когда в окопах хранили веру, В стремленье к жизни не зная меры, Мы шли к свободе по полю брани, Не видя стен, дойдя до грани.
95
перемены Мы играем на чувствах людей, Как и тот, кто тогда играл с нами, И теперь все мы стали черствей, И теперь причиняем боль сами. Мы боялись, что будем опять Убегать и скрываться в те щели, Где никто нас не сможет достать, Но добраться до них не успели. Где-то там, в полпути, мы устали Убегать, избегать и бояться, А затем мы такими же стали… Для чего нам пришлось изменяться?
96
Дмитрий Яковлев
играя в жизнь Он смотрит вниз, на тот карниз, Что так повис над кучей лиц. Лишь легкий бриз… и он завис… Единый раз сыграть на бис. Лишь сделать шаг и вот — финал. Но в этот раз он не играл — Он полетел, потом упал, Он не играл, но проиграл.
97
однажды Было ли важно, когда мы однажды Говорили о том, чего больше не скажем? Будет ли дело, когда мы несмело Закрасим, что было, в один только белый? Вспомним ли то, о чем раньше мечтали? Забудем все то, о чем даже не знали? И сгорим, не любя, потому как любили… Тех, кто нас не любил, тех, кто нас погубили. И мы будем жалеть, что о нас не жалеют, И мы будем терпеть, потому что мы верим! В то, что может когда-то и они пожалеют, Что в них больше никто, кроме нас, не поверит.
98
Дмитрий Яковлев
люди встречаются Вы ищете лучшее в том, что осталось. А осталось так мало, а осталась лишь жалость. Нет ни горя, ни радости, нет и покоя, Я ж не камень какой-то, я ведь тоже — живое. Временами мне кажется, что люди меняются, Что любовь не кончается и все возвращается Так, как надо, как нравится… Но теперь я уверен, что не так все случается. Люди встречаются, люди расходятся — Так начинается то, что закончится. И другие находятся, а потом повторяется То, что хочешь забыть, но ведь мы не меняемся.
99
да Наша жизнь — игра, но не нам играть. Мы не знаем все, но хотим узнать. Все мы ищем власть, управлять другим, Но и быть рабом тоже не хотим. Но, увы, за нас всё решили Там. Те, кто вверил нам доверять Богам. И, оставив все, уходя Туда, Мы кому-то вслед все же скажем: «Да».
100
Дмитрий Яковлев
наша юность Так вот быстро летит время, Ни на шаг не замедляясь, Превращая мечты в пепел И назад не возвращаясь. Добавляет к снам печали, Разбавляет их надеждой, Придает воспоминаньям, Ту туманность утром свежим. И бегут года за днями, И за ними мы стареем, И спешит поток событий, И за ними мы взрослеем. Мы запомним эту юность Безрассудной и летящей. Мы идем вперед дорогой — Безвозвратно уходящей.
101
Літературно-художнє видання
ЕКВІВАЛЕНТ
Збірка поезії та прози (українською та російською мовами) Укладач Старцева Тетяна Редактор Ірина Кругляк Верстка та дизайн Дмитро Растворцев
Підписано до друку 20.09.2012. Формат 70х90/32. Обл.-вид. арк. 3,25. Ум. друк. арк. 3,73. Папір офсетний. Гарнітура Fedra Serif. Тираж 150 прим. Зам. № 1144 Видавець і виготовлювач Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України» вул. Петропавловська, 57, м. Суми, 40000, Україна Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК № 3160 від 10.04.2008