Reykjavik Magazine by reykjavik magazine

Інтерв’ю з Nonni Dead brandnew Тиждень актуального мистецтва Kubana vimeo Одеський кінофестиваль it’s hot Інтерв’ю з Денисом Івановим Інтерв’ю з Олександром Міттою Summer sound Кінолев Global Gathering Ukraine Інтерв’ю з Антоні Соле Соседний Мир Pohoda radar

Головний редактор Олександра Ковальчук Музичний редактор Дарко Лісень Дизайн, верстка Андрій Сербін, Андрій Пестов Фото Олесь Дацко Над випуском працювали: Максим Івануха, Ірина Світящук, Наталя Мала,

ГАВРИК, Орест Кондзірський, Анна Сиротяк, Сергій Ященко, Марта Купрій, Тарас Сасс, Андрій Матвєєв

6 13 14 16 18 20 24 28 30 32 36 38 40 46 48 58

katrja. blogspot. com

Фото:http://www.flickr.com/photos/omar28/988196228/

HELLO TOMORROW

Jón Sæmundur Auðarson (Nonni Dead): «Той, хто боїться смерті, ніколи не зможе насолодитись життям»

Наталя Мала Недарма кажуть: «Як човен назвеш, так він і попливе». Довідавшись про ініціативу Александра Заклинського з Рейк’явіка, познайомитись з котрим ми мали можливість на сторінках другого номеру нашого журналу, – UICE (Ukraine-Iceland Culture Exchange/ Українсько-ісландський культурний обмін), що має за мету розвиток спільного мистецтва між двома країнами, ми вирішили бути солідарними і започаткувати рубрику JUMP TO ICELAND, в якій розповідатимемо про цікавих диваків з острівної країни, а також ретельно слідкуватимемо за перебігом подій у рамках цього проекту.

Першою людиною, про яку хочемо розповісти, є Jón Sæmundur Auðarson, більш відомий як Nonni Dead. Безперечно, псевдонім Dead, лоґо у формі черепа, обрамленого міфічним написом, і творчість, сфокусована на сакральній тематиці, привертають увагу до себе і викликають типові асоціації щодо автора: дивна, відчужена особистість, що агресивно і вороже сприймає світ. Скорше за все – атеїст. Яким же було моє здивування, коли під час інтерв’ю я відкрила для себе зовсім іншу людину – глибоко духовну і позитивно налаштовану до життя та оточуючих. Jón Sæmundur Auðarson народився в Рейк’явіку в 1968 році. Навчався в Ісландському коледжі мистецтв та ремесел, а згодом – у школі мистецтв в Глазґо (Шотландія), де в 2001 році здобув ступінь магістра образотворчого мистецтва. Його роботи в основному – інсталяції, в яких він уміло поєднує живопис, скульптуру, відео та музику. Створення концепції Dead пов’язане з особистим життєвим досвідом Джона: в 1994 році у нього було виявлено ВІЛ. Саме через протистояння вірусу він зміг перемогти страх смерті. «Ідея була створена для мене – для боротьби з власним страхом, що мені вдалось. Але це почало допомагати й іншим. Страх смерті — духовний страх. Дехто каже, що цей страх основний, тож, починаючи з кінця, інші страхи зникають самі собою, якщо ти не боїшся смерті», – пояснює Джон, - «поширення концепції і розповсюдження лоґо, яке, до речі, чимось схоже на вірус, змушує людей задумуватись про страх».

Беручи натхнення зі свого скрутного становища, Джон домігся успіху, який став предметом бізнес-досліджень Університету Рейк’явіка. А почалось все з відкриття в 2003 році авторської крамниці Nonnabúð, основною ідеєю якої було заробити трохи грошей з продажу речей ручної роботи, а саме – прінтованих футболок під лейблом Dead. Джонова крамниця швидко стала популярною серед місцевих жителів, що забезпечило їй приголомшливий успіх. Тепер, розташована поруч зі студією Джона, Nonnabúð залишається орієнтиром для іноземних митців, котрі відвідують Ісландію. У списку клієнтів – такі відомі імена, як режисери Квентін Тарантіно та Ілай Рот, музиканти Ентон Ньюкомб (The Brian Jonestown Massacre), Кірк Хеммет (Metallica), Брайан Молко (Placebo) і Pink. Про мертвих і живих — у нашій розмові з Джоном.

Ідея лоґо прийшла до мене в 2003 році у Мінеаполісі, під час підготовки до моєї виставки. Я знайшов старий мексиканський вівтар з написом іспанською Quien teme la muerte no goza la vida, що в перекладі означає «Той, хто боїться смерті, ніколи не зможе насолодитись життям» – і раптом зрозумів, що ця фраза є девізом мого життя. Як символ мені сподобався череп, тому що всі ми маємо його, і це не розрізняє нас залежно від кольору шкіри, раси і т.д.

ТО ТИ НЕ БОЇШСЯ СМЕРТІ? Абсолютно. А ЧОГО БОЇШСЯ? У мене немає жодних страхів, всі вони зникли. Існує приказка: «Безстрашність веде до безсмертя». Коли зникає страх, приходить віра. Я маю дуже сильну віру, відколи позбувся усіх страхів. Віра – взагалі загадкове слово. Що спадає на думку при слові «віра»? Віра в себе? В Бога? Релігія? Я не сповідую жодної. Маю дуже просту думку щодо Бога: Він є в мені, а я є в Ньому. Як митець відчуваю себе месенджером, своєрідним посланцем. Я знаю, що Бог існує, але це лише мої переконання. У ТЕБЕ – ПРЕКРАСНА ДРУЖИНА І П’ЯТЕРО ДІТЕЙ. ЯК ВОНИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО ТВОЄЇ ТРІШКИ МОТОРОШНОЇ ТВОРЧОСТІ?

HELLO TOMORROW

Моїй сім’ї подобається моя творчість. Дружина часом допомагає мені у студії, ми знімаємо відео разом, але зараз вона навчається, хоче стати цілителем. Щодо дітей, то ми обоє піклуємось про них, любимо створювати мистецтво разом. ТВОЇ ДІТИ МАЮТЬ БУТИ БЕЗСТРАШНИМИ І СМІЛИВИМИ, ЯК І ЇХНІЙ БАТЬКО) Я вважаю, що для цього вони повинні пройти власний шлях. Це все – дуже особисте. Ніхто, для прикладу, не відчуває Бога або Всесвіт однаково. Ось чому нам не потрібні релігії. Це особиста справа між вами та всім решта. Я вірю, що коли люди знищать своє Еґо, вони стануть тими, ким є насправді. І тоді не існуватиме жадібності та брехні. ТИ АЛЬТРУЇСТ? Так. Я не засуджую інших людей, я сприймаю їх і спілкуюсь зі всіма.

АРТ Як художник я використовую різні медіа для поширення своєї концепції: футболки – це один шлях, музика, картини, інсталяції — інші. Це цілий світ в моїй голові, який я показую людям. Зараз працюю над створенням однієї інсталяції — будівлі у вигляді черепа, з надувними кульками-черепами. Наразі шукаю місце, де б я зміг оселитись на деякий час і збудувати цей мертвий храм. Ця інсталяція більше про життя, ніж про смерть. Череп є нагадуванням того, що ти повинен проживати своє життя наповну, не думаючи про такі речі, як смерть. МАЄШ ЩЕ ЯКІСЬ ЦІКАВІ ІДЕЇ? Так, у мене є птах — шпак. Його звати Сімон. Хочу зробити з ним невеличке шоу — як він копіює м’явкання двох наших котів.

10 У ІСЛАНДЦІВ – ОСОБЛИВЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПРИРОДИ, І, ЗОКРЕМА, ДО ПТАХІВ? Мабуть, це пов’язано з самим островом. Так вже склалось, що ми не можемо покинути його самотужки (лише за допомогою літака або на поромі — Н.М.), тож, можливо, птахи символізують ту свободу, якої нам бракує. А може, це щось духовне — Одін мав двох воронів: Хуґіна та Муніна (Думка і Пам’ять), які розмовляли з ним. ХТО ТАКИЙ ОДІН? Скандинавський Бог. ТИ ВІРИШ У МІФИ? Так, чому б ні? Вони існують, навіть якщо ви їх не бачите. Є багато речей, яких ми не бачимо, але знаємо про їхнє існування. Тому краще вірити в них — це робить життя веселішим.

МУЗИКА ЗНАЮ, ЩО ТИ МАЄШ СВІЙ МУЗИЧНИЙ ГУРТ. РОЗКАЖИ, З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЬ. Із зустрічі з Ентоном Ньюкомбом. У моїй крамниці працювала дівчина, яка любила його музику. Тож вона написала йому листа з проханням завітати в Рейк’явік з концертом, що він і зробив. Забавно, еге ж? Власне, тоді ми познайомились, і стали приятелювати. Він змусив мене співати разом з ним. Раніше я ніколи не співав, і це було більше схоже на крик. До того ж, я ніколи до того не був на сцені. Вперше це сталось в 2008 році на Glastonbury (Великобританія) — ми виступали на сцені «Піраміда» в неділю вранці, і я тоді розбудив все наметове містечко своїм криком (сміється). Ми мали багато концертів в Англії, а також у Штатах, в Нью-Йорку. За три тижні ми записали разом альбом тут, в Рейк’явіку, і все відео до нього зробив я зі своїми друзями. З того часу ми маємо спільний проект — dead tv — онлайнтелебачення в інтернеті. Завдяки співпраці з Ентоном я почав створювати власну музику разом зі своїм другом. Спочатку це була лише Dead Mantra для інсталяції, але згодом це переросло в гурт Dead Skeletons, який є ще одним виміром моєї концепції. Це не рок’н’рольний гурт, а щось, більш схоже на мистецьку експериментальну групу. Нео-

психоделік-рок’н’ролл-панк (сміється) — люди ніколи не можуть віднести нас до тієї чи іншої категорії, і це добре. У певному розумінні це щось нове, але водночас – щось древнє, як людство. Первинні співи, тибетські чаші співу. Ми щойно записали альбом Dead Magic, який вже доступний на нашому сайті.

www.dead.is http://deadskeletons.com

HELLO TOMORROW

BRANDNEW Дарко Лісень

Lunice

SCNTST

Спочатку була переробка старого Out Of Touch від Hall & Oates, потім – нереальний виступ в лондонській Boiler Room, ще пізніше – два релізи, один з яких вийшов буквально два-три тижні тому – і от – я вже не уявляю без нього swag’овий 2011-ий.

В минулому brandnew я писав про Clouds, які стали наймолодшими на Turbo в історії лейблу. BoysNoize Records, виявляється, в цей час також шукали свіжу кров, і знайшли її в 17-річному хлопцеві з Мюнхена, в доробку якого вже є хороші ремікси на Radiohead і Mount Kimbie.

http://soundcloud.com/lunice

http://soundcloud.com/scntst

Ifan Dafydd

Lando Kal

Найпотужніший дебют останнього часу на пост-дабстеп-сцені відбувся зовсім недавно, і в ньому замішана (зовсім трохи) Емі R.I.P. Вайнхаус. В одній пізній нічній передачі на BBC прокрутили його трек з її семплом з No Good, і всі встали на вуха. Потім хтось пустив чутку, що це псевдонім Джеймса Блейка. Блейк майже одразу її спростував. Потім сказали, що це такий камбек самої Емі… поки спростування не було. Чекаємо)

Знов в Німеччину. Явно краща частина дуету Lazer Sword недавно дуже сильно потішила присутністю на вайтлейблі одного з не дуже відомих лейблів (і це ні разу не тавтологія) зі своїм реміксом на Rhythm Of The Night. Якщо ви хоч хвилину прожили в 90-их, то точно впізнаєте трек, буквально з першої секунди, хоч, крім самої назви, в ньому майже нічого не залишилося.

https://www.facebook.com/IfanDafydd

http://soundcloud.com/lando-kal

Mele Хлопець з Мерсисайду явно гордиться тим, що дядьки з FACT назвали його в списку тих, за ким треба особливо добре дивитися в 2011му. А вони рідко помиляються. В основному він співпрацює з лейблом Sinden’a Grizzly, а у вільний від цього час робить ремікси на класику хаусу і з’являється на Rinse FM.

http://soundcloud.com/ukmele

http://earsmyears.blogspot. com/

Фото: Олесь Дацко

Сергій Ященко

азвичай до фестивалів, які проходять далеко від дому, готуються заздалегідь. Я теж так роблю, але не цього разу. Ідея поїхати на «Кубану», яка проходить у Краснодарському краї, в Росії, прийшла за два дні до самої події. І ось що з цього вийшло. Зайшов на офіційний сайт, подивився, що гостям з України їхати потрібно до Керчі, звідти поромом до порту «Кавказ», а вже там маршруткою, автобусом чи попуткою до села Веселовка. Звучить дуже просто, але на ділі це зовсім не так. По-перше, маршруток не існує, по-друге, автобуси нас не взяли і було їх за всі

сім годин нашого митарства лише кілька. І наостанок, по-третє, попутки, тобто автостоп. А їхав я з двома новими друзями з порому: хлопець Костя з Сургуту і дівчинка Ульяна, котра добралась автостопом з Мінська. Ульяна сказала, що це найважчий маршрут для автостопу, але врешті-решт ми таки потрапили на фестиваль. Почну з оцінки організації: тверда двійка з плюсом. Можливо, зі мною не всі погодяться, тому що не бачили всього того, що бачив я, але більшість буде солідарна. Починаючи з того, що на 60-70 тисяч відвідувачів було три палатки для обміну квитків на браслети. Результат – люди,

FESTIWALLS котрі приїхали зранку, стояли в черзі на обмін під час концерту, а це не дуже приємно. Охорона. Ну, це просто жах якийсь. Наскільки мені відомо, охорона – це структура, метою якої є підтримка правопорядку, а не створення конфліктних ситуацій, як було на практиці.

(КІНО)ФРАЗИ

Сміття. Просто гори сміття. Дозволю собі порівняння з подібним фестом в Україні – «Соседний мир». Чому там все було чисто? Чи то через пакети, які розносили волонтери по палатках, чи то через свідомість відвідувачів – не знаю, але на «Кубані» було дуже брудно.

Андрій Матвєєв, Тарас Сасс

Ще один мінус – перестановка груп в сет-листі програми. Здавалось би, що тут такого… Але коли ти йдеш купатись під групу, яка тобі не дуже-то і близька, а чуєш акорди улюбленої пісні, це засмучує. Ну, досить про сумне. Фестиваль. Звук – дуже, дуже і дуже. Команди запалювали на всі сто. Впевнений, що багато хто, як і я, відкрив для себе купу цікавих гуртів. Досі декого шокує «Ляпис Трубецкой», хоча програма з реінкарнації групи під назвою «Ляпіс – перезавантаження» почалась ще в 2004 році. Велика кількість опозиційних червоно-білих прапорів приголомшувала. Виступ – просто супер. Lumen. Вживіть людині в груди гранату – і тоді ви зрозумієте, що таке виступ цієї групи. Тем, як завжди, мирно розлютив народ. Бурхлива музика плюс соціально-анархічні тексти – ось гримуча суміш, що чіпляє глядачів. Дещо здивував і потішив такий неочікуваний гість, як Михайло Боярський. Під його пісні із «Мушкетерів» і не тільки співали і танцювали практично всі. І нарешті, закривала програму третього дня відома голівудська актриса Джульєт Льюіс, в котрої до того ж є своя рок-група. Рок-н-рольне закінчення під салют – чого ще можна побажати! Ах, забув розповісти про найголовніше! Знайомства! Всі як з ланцюга зірвались, і хочуть з тобою познайомитись і дружити. І найважливіше – морська, літня обстановка, її не зіпсуєш нічим.

«СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ, ЗАВЖДИ ХОТІВ БУТ ГАНГСТЕРОМ» («СЛАВНІ ХЛОПЦІ»/ GOODFELLAS, МАРТІН СКОРСЕЗЕ, США, 1990) Можливо, це не зовсім той ефект, на який чекав постановник, однак бандитську класику Скорсезе в першу чергу будуть згадувати не через закономірний фінал для кожного з героїв, а саме через цю фразу героя Рея Ліотти, сказаної ще на початку картини. Тому що скільки б не деромантизували образ героя-бандита, він все одно буде прикладом наслідування для багатьох молодих хлопців, таких самих як Генрі Хілл. «Я І Є ВЕЛИКА ЗІРКА, ПРОСТО ФІЛЬМИ СТАЛИ МАЛЕНЬКІ» («БУЛЬВАР САНСЕТ»/ SUNSET BLVD, БІЛЛІ ВАЙЛДЕР, США, 1950) Трагічна історія заходу голівудської «зірки», закладена в самій назві картини. В словах старіючої Норми Десмонд відображена гірка правда і одночасно головний страх кожного актора – забуття і непотрібність у новому світі. Та й не тільки актора – це страх будь-якої людини на порозі старості. Вайлдер сховав Десмонд від реальності під покровом божевілля, і в такий спосіб деякою мірою зберіг велич актриси. «МИ ЗНОВУ ПРОСИМО ВИБАЧЕННЯ, ВИННІ У ЗВІЛЬНЕННІ ТИХ, КОГО ЗВІЛЬНИЛИ, ТАКОЖ ЗВІЛЬНЕНІ» («МОНТІ ПАЙТОН І СВЯЩЕННИЙ ҐРААЛЬ»/ MONTY PYTHON AND THE HOLY GRAIL, ТЕРРІ ҐІЛЛІАМ, ТЕРРІ ДЖОНС, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, 1975) Хороша комедія має бути смішною з перших кадрів. «…священний Ґрааль» іде ще далі – він смішний до початку. Титри, які знущаються самі над собою, – ось вершина мистецтва паяців. Або вершина божевілля – з першого погляду визначити тяжко.

Фото: http://www.picgifs.com/celebrities/moby/

VIMEO

Hello, future.

Hello, Moby О

Орест Кондзірський

дного вечора, шукаючи нові відеогрупи на vimeo, натрапив на одну таку під назвою Hello, future, а на зображенні до неї – Moby власною персоною. Одразу ж спало на думку, що кліпмейкери Moby вже не мають в своєму ідейному сховищі того, що може його зацікавити, тому він звернувся до «молодих і креативних». Мої думки матеріалізувались в слова, які прочитав в короткому описі групи – так, відомий співак звернувся до vimeo за допомогою, оголосивши конкурс на кращий кліп до свого нового альбому Destroyed. Цей конкурс – частина The Saatchi & Saatchi New Directors’ Showcase в Каннах, а переможець матиме можливість співпрацювати з Saatchi & Saatchi. Спочатку було відібрано 10 фіналістів з більше ніж 600 учасників. За словами самого Moby, він сподівався на 50100 учасників, але був приємно здивований, коли робіт ставало все більше і більше, а якість їх виконання поклала на його плечі ще більшу відповідальність – потрібно було справедливо відібрати 10 фіналістів. Роботи переможців дійсно варті уваги. Серед режисерів не було відомих імен, але всі вони доклали якнайбільше зусиль для того, щоб в подальшому професійно співпрацювати з Saatchi & Saatchi, та й про рівень Moby не забули. До десятки увійшли Alberto Gomez, Antonin Pevny, Alexey Terehoff, Brian McCann, Lindsay MacKay, Oden, The Manship Society, Martin Rodahl, Roland Wittl і Frank Beltran. Переможець був оголошений 23 червня 2011 року – ним став мексиканець Альберто Ґомез, випускник Ванкуверської школи кіномистецтва, з відео на

пісню After. Але як щодо тематики? Всі фіналісти намагались якнайточніше передати особливість звучання музики Moby, та й текст пісень відіграв чи не найважливішу роль в постановці кліпів. 2 кліпи до пісні After відобразили становище дитини в сучасному суспільстві. В першому (ось і наш переможець) втрата заможних батьків перетворилася на трагедію самотності у великому палаці зі слугами, у сироти намагаються відібрати усе … але для дівчинки нічого не має значення, коли вона втратила найрідніших людей. В іншому кліпі від австрійського режисера Антоніна Певного зовсім ще незграбне дитинча навмання натискає усі кнопки на пульті управління великої атомної електростанції під назвою Plant #3, а двоє підлітків намагаються запобігти трагедії. Протистояння дитячих «інстинктів» і підліткового «розуму». Більшість же режисерів обрали пісню Be the one. Тут різнопланово зачіпаються теми кохання, реального та ідеального світів, тема долі і соціальні проблеми. Єдиний кліп до пісні The Day розповідає історію лікаря і важкохворої дівчинки та кохання, що виникло між ними. Підсумовуючи, можна сміливо сказати, що такі конкурси в майбутньому будуть корисними як для відомих виконавців, так і для режисерів, котрі хочуть показати себе, мають задатки до кліпмейкерства і бажають розвивати їх далі.

http://vimeo.com/groups/saatchiandsaatchi

про завершення

АБО ДОБРЕ, АБО НІЯК Щ

е за три дні до закінчення фестивалю я був змушений покинути фестивальний вир під палючим сонцем Одеси, яка, на відміну від Львова, відповідала уявленню про класичну літню погоду. Тиняючись між сотень «людей з бейджиками», помічаєш знайомі обличчя людей, які були на попередній пресконференції, ставлячи дивні запитання, займали останній комп’ютер в прес-центрі, сміялися під час драми на показі.

Несподівані неприємності

Все, як у житті. Лише люди тут зібрані у великий «клуб за інтересами» і все, чим вони переймаються, – фільми, фільми і ще раз фільми. А їх було вдосталь, разом з суб’єктивними думками, з яких виходило повністю протилежне бачення того чи іншого кінотворіння. На одному з показів програми «Українська лабораторія» показували твір Анатолія Матешка «Двоє» («Двое», Росія, 2010). У синопсисі значилося, що фільм – про Другу світову війну. Ми (журналісти) розраховували на щось, подібне до «Життя прекрасне» (La vita è bella, Роберто Беніньї, Італія, 1997), де війни майже немає, але відчутно, що вона – лише декорація для того, що можна назвати життям. Перед показом програмний директор фестивалю Алік Шпилюк вивів на сцену продюсера, котрий розповів про те, що фільм був відзнятий для телеканалу «Інтер» (головний інформаційний партнер Одеського фестивалю), і присвячений 9 травня. На жаль, фільм виявився повною профанацією. Я не звик залишати кінозал посеред перегляду, але в даному випадку витримати це видовище примітивізму було важко. Сюжет, як і актори (наприклад, Андрій Мерзлікін, зірка «Бумеру»), просто відбувають номер, намагаючись щось зіграти. До того ж, фільм демонстрували у неймовірно поганій якості. Знайома журналістка, котру я агітував піти, сказала, що краще посидить до кінця у прохолодній залі, бо надворі спекотно.

Приємні несподіванки

А їх було вдосталь. Особливо під час перегляду нової стрічки французького актора і режисера Ґійома Кане (француз з «Пляжу» (The Beach, Денні Бойл, США, Великобританія, 2000)) – «Маленькі секрети» (Les petits mouchoirs, Франція, 2010) – з цілим сузір’ям хороших лицедіїв. Жан Дюжарден (відомий усім переважно з «99 франків» (99 francs, Ян Каунен, Франція, 2007)), Маріон

FESTIWALLS

Максим Івануха

Котіяр (та, що божественно зіграла Едіт Піаф) і Бенуа Мажимель (учень в «Піаністці» (La Pianiste, Міхаель Ханеке, Франція, Австрія, 2001)) розіграли небанальний і відчутно французький сюжет про крихкі дружні стосунки. Фільм оповідає про компанію близьких друзів, котрих сколихнула страшна звістка: один з них потрапляє в страшну аварію, і понівечений потрапляє в лікарню, де у важкому стані бореться за життя. Після нетривалих вагань друзі вирішують все ж поїхати у відпустку (традиція збиратися разом влітку за містом), де у вирі одкровень вони вкотре переживають постійне загострення пристрастей. Час сплине, та у безглуздій боротьбі між собою вони втратять того, кого в одну мить покинули. Абсолютно нетривіальний сценарій, який тримає глядача всередині цієї чудової картини протягом двох з половиною годин. В рамках ретроспективних показів цьогоріч Одеса сміялась над легендарними фільмами британської комік-групи «Монті Пайтон». На фестиваль завітала продюсер першої картини цього циклу («Монті Пайтон: а тепер дещо інакше» (And Now for Something Completely Different, Іан Макнафтон, Великобританія, 1971)) Патриція Кейсі. Разом з нею повну програму «Монті Пайтону» представив аташе з питань культури посольства Великобританії і директор Британської Ради в Україні Мартін Даул, котрий пообіцяв наступного року привезти ще більше фільмів. Найвідоміша ексцентрична трилогія висміює часи короля Артура в стрічці «Монті Пайтон і Священний Ґрааль» (Monty Python And The Holy Grail, Террі Ґілліам, Террі Джонс, Великобританія, 1975), народження Месії у «Житті Браяна по Монті Пайтону» (Life of Brian, Террі Джонс, Великобританія, 1979) і життя у всіх його проявах в «Сенсі життя за Монті Пайтоном» (The Meaning of Life, Террі Ґілліам, Террі Джонс, Великобританія, 1983).

В переддень завершення фестивалю на Ланжеронівському спуску під відкритим небом виступив об’єднаний (лише для цього концерту) гурт Esthetic Education, який озвучував і надавав потрібного ритму стрічці «Антена» (La antena, Естебан Сапір, Аргентина, 2007). А розповідає вона про містечко, в якому живуть люди, що втратили голоси, і їхнє життя одноманітне та пусте. Експеримент живого музичного озвучення, який ще за часів існування «естетиків» був продемонстрований неодноразово, знову вдався, і тепер залишається вірити, що й інші українські гурти підхоплять цю цікаву ідею. Одна з приємних несподіванок фестивалю – документальна відеонарізка користувачів сайту YouTube – картина «Життя за один день» (Life in a Day, Кевін МакДональд, 2011). Повнометражний фільм знятий користувачами Інтернету; більше трьох сотень відеороликів змонтував в одне оскароносний режисер з Шотландії Кевін МакДональд. Кожен глядач мав змогу побачити дивні моменти з життя різних людей з усіх куточків світу. Увійшли у цей фільм і два ролика з України. Автори першого – Борис Гришкевич і Денис Мельник – зняли свій матеріал в Карпатах, розповідаючи про пастухів у віддаленому маленькому селі. Другий український сюжет – запуск китайських ліхтариків на Контрактовій площі у Києві авторства Ігоря Лимаря.

Класики і сучасники

Для молоді, яка в майбутньому бачить себе у світі кіно, фестивальні боси знову організували Літню кіношколу, на якій було проведено майстер-класи із дотичними до кіно, знаковими особистостями. Так, публіку порадував культовий режисер Сергій Соловйов («Асса» (СРСР, 1987), «Ніжний вік» («Нежный возраст», Росія, 2000)), котрий зазначив, що не потрібно захоплюватись об’ємними і серйозними темами. З його слів, великі речі народжуються з дрібниць.

Великий мізантроп Отар Іоселіані був, як завжди, категоричним. Жодного інтерв’ю, жодного автографу. На зустрічі з молодими талантами розповідав звичну для себе історію про небезпеку професійних акторів, яка була врешті-решт зведена до репліки про те, що «всі люди артистичні, бо займатися удаванням і не бути собою – буденна справа в повсякденному житті». Марк Тревіс, викладач-практик режисури з Голівуду, випускник Єльської школи драматургії, консультант і педагог кіношкіл в США, Англії, Японії, Німеччині та інших країнах, зазначив: «У вас є серйозна проблема – про Україну мало знають. Коли я сказав своїм друзям в ЛосАнджелесі, що їду в Одесу, вони назвали Одесу в Техасі, потім маленьку Одесу в Брукліні, а потім вирішили, що це місто в Росії. В України є величезний потенціал, і ви повинні розповісти про свою країну за допомогою кіно». Тема майстер-класу Марка Тревіса на ОМКФ – «Нові техніки роботи над сценарієм». Основне, каже він, – ретельно прописати персонажів, зробити їх образи правдивими і привабливими. А коли починаються зйомки, важливо відчувати різницю між актором та його героєм. «Актор не повинен думати: о, я знаю, як це зіграти. Він повинен перевтілитися в персонажа, прожити роль, а не зіграти її, і тоді, можливо, сцена закінчиться зовсім не так, як передбачено в сценарії». Наступну формулу вивів Валерій Тодоровський, котрий також подарував декілька порад учням кіношколи: «Хороший режисер,

хороший сценарій, цікава роль – кидай все і знімайся безкоштовно. Поганий сценарій, поганий режисер, сумнівна роль – йди, зроби це один раз, зароби грошей, щоб не померти з голоду. Сороміцький режисер, сороміцький сценарій, соромітна роль – не йди ніколи, краще помри». Багато запитань В. Тодоровському задавали про продюсерів, їх завдання та роль в кіно; про взаємини продюсера, режисера і акторів. «Якщо фільм – це дитина, – образно пояснював Тодоровський, – то режисер – це його батько, а продюсер – нянька». Нянька дитині необхідна, вона може більш критично подивитися на чадо, дати пораду зачарованим батькам. Пан Єжи Штур, голова головного журі фестивалю, одразу попросив усіх присутніх не називати зустріч майстер-класом. «Я просто хочу розповісти про свою діяльність – кінематографічну і педагогічну. 15 років тому я почав викладати у майбутніх режисерів, на курсі імені Кшиштофа Кисловського, який він вів до мене». Польський кінематографіст, в першу чергу, наполягав на важливості сценарію: «Помилки акторів і сценографію опісля ще можна виправити, а помилки сценарію – ні. Все починається з маленького оповідання про те, що режисер хоче сказати глядачеві. Потім приступаємо до сценарію, прописуємо драматургію, але не чіпаємо діалогів. При створенні діалогів завжди багато помилок, бажано залучати на цьому етапі акторів – саме вони будуть вимовляти і відчувати ваш текст.

FESTIWALLS

Фото: http://www.oiff.com.ua/ І говорити вони повинні не тільки губами, а й очима».

Переможці і переможені

Конкурсна програма завжди наповнена загадками – ніколи не вгадаєш, що може ховатися за невідомою назвою, режисером, культурою. Єдиним впізнаваним іменем з 14-ти кіноробіт цьогоріч був альтернативний Олександр Шапіро з сумнівним фільмом «Бес Пор Nо» (Росія, Україна, 2011), який залишився привидом українського кіно в боротьбі за «Золотий Дюк». Головними ж подіями конкурсу стали чудові стрічки: підліткова драма «Дівчисько» (Tomboy, Селін Ш’ямма, Франція, 2011) (головний приз), історія трудового мігранта «Альманія: Ласкаво просимо до Німеччини» (Almanya – Willkommen in Deutschland, Ясмін Самдерелі, Німеччина, 2011) (приз глядацьких симпатій) і чорна комедія «Вбийте мене, будь ласка» (Kill me please, Оліас Барко, Бельгія, 2010) (приз за режисуру, приз українських кінокритиків). Також потрібно згадати чудову пригодницьку картину «Герої полярного кола» (Napapiirin sankarit, Доме Карукоскі, Швеція, Фінляндія, Ісландія, 2010), зйомки якої, за словами автора, тривали 5 років. Проігнорованою залишилася стрічка «Вправи в прекрасному» («Упражнения в прекрасном», Віктор Шаміров, 2011) російського виробництва – не оцінили судді намагань Гоші Куценка позбавитись образу бритоголового бандюгана завдяки ролі актора театральної антрепризи. Спеціальними призами журі були відзначені несподіваний фільм «не для всіх» «Термін

придатності» (La vida útil, Федеріко Вейрох, Іспанія, Уругвай, 2010), який у фестивальну спеку змушував глядача вдумливо спостерігати за неквапливими героями-кіноманами, котрі живуть мистецтвом кіно, демонструючи його глядачам по той бік екрану, і стрічка «Притулок» (Podslon, Драгомір Шолев, Болгарія, 2010). Та, попри все, будь-яка нагорода – це лише причина для спроби розуміння того чи іншого твору. Можливо, вчора загубивши сенс під час перегляду, нам потрібно повернутися назад і зрозуміти те, що було втрачено не назавжди. Та поїзд вже відніс далеко від місця, де за сусідніми столиками можна було почути полярні думки, які змушували повірити у те, що у кожного своє кіно. І що червона доріжка у кожного також своя…

Валерій Тодоровський: «Одеса – одне з небагатьох міст, де дійсно потрібен кінофестиваль… Це місто кіно, воно ним пронизане. Я хочу поаплодувати всім, хто цей фестиваль робить» Нікіта Міхалков: «Фестиваль –це свято, а значить – жіночих рук справа»

Меланхолія Апокаліпсис через катарсис: прем’єра «Меланхолії» Ларса фон Трієра в Україні

Максим Івануха

а сьогодні залишається дуже невелика каста авторів, за чиїми висловлюваннями дійсно цікаво слідкувати. В основному після гучного початку для молодого режисера перешкодою стає студія, продюсер, прокат, чи взагалі майстерність. Ще кілька десятиліть тому в Каннах у конкурсі змагалися одні і ті ж знайомі обличчя зі світової скарбниці кінокласики. Тепер щороку нагороди найпрестижнішого форуму віддають або ж раніше заслуженим, як от трапилось з Міхаелем Ханеке за дуже спірну роботу «Біла стрічка» (Das weisse Band – Eine deutsche Kindergeschichte, Німеччина, Франція, Італія, Австрія, 2009), або маловідомим одноденкам – наприклад, Лорану Канте за фільм «Клас» (Entre les murs, Франція, 2008). Для Ларса фон Трієра, котрий роками відточував свою майстерність у постійній стилістичній мімікрії, завжди було принциповим авторське висловлювання. І на відміну від Кустуріци, котрий потонув у власних балаганних кліше, чи Ван Сента, що постійно, навіть підспудно, говорить про одне й те саме, Ларс – неймовірно сміливий

IT’S HOT

новатор. Від химерної «Європи» (Europa, Данія, Швеція, Франція, Німеччина, Швейцарія, 1991), чутливої інтимності стрічки «Розбиваючи хвилі» (Breaking the Waves, Данія, Швеція, Франція, Нідерланди, Норвегія, Ісландія, 1996), театрального драматизму «Догвілля» (Dogville, Данія, Швеція, Великобританія, Франція, Німеччина, Нідерланди, 2003) і до радикального «Антихриста» (Antichrist, Данія, Німеччина, Франція, Швеція, Італія, Польща, 2009) уся фільмографія режисера – суцільне намагання здивувати. 16 липня, в другий день Одеського МКФ, відбулася таємнича нічна прем’єра «Меланхолії» (Melancholia, Данія, Швеція, Франція, Німеччина, 2011) Ларса фон Трієра в Україні. В незаповненому залі лише найвідчайдушніші кіномани намагаються зайняти свої місця, в той час як на екрані вже грає увертюра і з’являється героїня Джастін у виконанні каннської лауреатки Кірстен Данст. Ми бачимо сповільнені кадри, які з розвитком дії будуть неквапливо

спливати у пам’яті, і вказувати на те, що це був так званий синопсис. Після першої половини картини, в якій Джастін невдало поводиться на власному весіллі і підкоряється впливу планети Меланхолія, слідує друга частина, в якій глибше занурюємося у внутрішній світ сестри Джастін – Клер (Шарлотта Генсбур), котра, на відміну від головної героїні, до самого фіналу зберігатиме віру у життя. Режисер замислив фільм не лише як пастку, невідворотність. У картині дивовижним протиставленням видаються рішуча прагматика Клер і чутлива дурість Джастін – вони уособлюють ті полярності, які так любив Бергман, демонструючи їх в «Шепотінні і криках» (Viskningar och rop, Швеція, 1972). Надзвичайний фільм, витриманий у візуальній досконалості «Антихриста», ламає стереотип про скінченність теми апокаліпсису в кіно, і о другій ночі посеред міста змушує вдивлятися у кожний ліхтар, в якому з подивом починаєш вбачати інше світило під назвою Меланхолія…

Максим Івануха

2009 році, а точніше – в липні, у відомій російській програмі «Школа злослів’я», ведучими якої є Дуня Смірнова і Тетяна Толстая, всюдисущий Федір Бондарчук відповідав на різноманітні провокаційні запитання Дуні з приводу власного «золотого» дитинства і молодості, підтверджував репліку про те, що він є «мажором», і поводився у звичному для себе образі, нехтуючи скромністю. Тоді вже було відомо, що Смірнова зніматиме фільм. Головні ролі були написані під кращу російську актрису останніх років – Ксенію Раппопорт та Бондарчука-мол. Після перегляду фільм, названий «Два дні» (Росія, 2011), нагадав теми, підняті в програмі. Українському глядачеві він був презентований у рамках програми «Нове російське кіно» на другому Одеському кінофестивалі. Фільм являє собою таку собі народну казку про монстра-замміністра, котрий приїжджає в дуже віддалене село, в якому мешканці утримують музей вигаданого для фільму літературного класика Щегловітова. Чиновник навідався у цю глухомань не з естетичних причин, а бажаючи сповістити громадян про закриття музею і передачу його землі на потреби влади. Особливий спротив московському гостю чинить літературознавець, інтелігентна селянка Маша, ще досі незаміжня. Потім у чиновника і Маші виникнуть світлі почуття один до одного, які в деякі моменти згасатимуть, та під кінець стрічки остаточно заволодіють героями, а музей залишиться працювати. Чиновник, котрий пішов проти вказівок влади, переживши конфлікт, стане губернатором. Хеппі-енд. Хочеться вірити, що життя може інколи дарувати такі ж наївні історії. Культура може бути врятована коханням. Не дивлячись на об’єктивну примітивність історії, фільм дивитись дуже приємно. Ролі прописані чудово, жарти влучні на кожному кроці, і, здається,

починаєш вірити у те, що зазвичай залишається казкою. Федір Бондарчук розповів журналістам, що історія, розказана на екрані, – «виключення з правил», а на запитання «Чи можливий діалог між інтелігенцією і владою?» відповів: «Діалог не можливий – це моя суб’єктивна думка». Хоча після цього Бондарчук розповів про те, що його герой-чиновник має власного прототипа – російського політика Стаса Воскресенського. «Це історія про два несумісні світи», – так характеризує Федір витвір Смірнової, котра посеред прес-конференції випадково зателефонувала йому, і тому у присутніх була можливість почути коментар режисера: «Я знімала свою картину про Батьківщину і про різні форми любові до неї. Я знімала картину про те, що інтелігенція береже культурну пам’ять, яка нікому не потрібна в нашій країні. Про те, що у все це можна закохатись, і навіть сьогоднішня цинічна та успішна людина може відчути зачарування. І що людину можна побачити і у такій гадині, як федеральний чиновник, і у цій дивакуватій музейній робітниці». На цьому можна було б ставити крапку, але Федір далі відповідав на різні запитання. Мене хвилювало: чи міг бути у фільмі сумний фінал, і чи був би він більш реалістичним? Федір відповів наступне: «Сумний фінал… міг би. Якби цю картину хтось інший знімав. Ви розумієте, це не територія «Трансформерів», коли ми говоримо про мільярд доларів бокс-офісу у світовому прокаті. Стовідсоткової диктатури продюсера тут немає. Це територія авторського вираження. Сьогоднішня поява напрямку арт-стрім – це таке кіно між великим мейнстрімом і абсолютним артхаусом, наприклад «Король говорить» і цей, як його… «Чорний лебідь». Які виходять з 90 копій на 1000, із якихось копійок виходять під 100 млн. доларів бокс-офісу. Запропонувати: Дуня, а давай зробимо сумний фінал. Я не бачу у цьому сенсу. Я, коли читав сценарій, рідко посміхався вголос».

IT’S HOT

(The Artist, Мішель Азанавічюс,Франція, 2011) Максим Івануха

ро такий витончений шарм ретроепохи німого кіно можна лише ностальгічно мріяти. В події картини, у якій використано стилістику фільмування часів Чапліна і Кітона, не просто віриш з першого погляду, а захоплюєшся, поринаєш у цей ч/б шедевр і співпереживаєш разом з героєм, спостерігаючи всі його злети та падіння. Дивовижно грає несподіваний у цій ролі Жан Дюжарден, котрий втілює на екрані зірку німого кіно Джорджа Валентіна (такий собі секс-символ на кшталт реального Рудольфа

Валентіно). Його кар’єра постійно на підйомі, але відома усім нам історія про прихід звуку в кіно поступово відсуває Джорджа не лише на другий план ієрархії «Фабрики зірок», а й взагалі викидає його на задвірки акторського цеху. Джордж стає міфом минулого, а на авансцену виходять нові імена: молодші, цікавіші, і головне – з добре поставленим голосом. Шикарне кіно з неймовірними епізодами, химерами минулого і чудовими акторами завоювало серце кожного, хто прийшов переглянути фільм, вітаючи старт кінофоруму.

Денис Іванов: « фестиваль знімати ЯК ВИНИКЛА ІДЕЯ ПРОВЕДЕННЯ ОДЕСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ? Ідея проведення Одеського МКФ виникла десь в космосі, літала у повітрі стільки років, скільки існує кіно в Одесі. В 1988 році був дуже успішний фестиваль «Золотий Дюк», який вперше проявив цю ідею і зробив її загальнодоступною. Але, оскільки ідея літала в повітрі, питання було таке: не хто її автор, а хто зможе її втілити, тому ми, мабуть, думали, що вже готові до того, щоб це зробити, і зробили. ЯКЕ ІДЕЙНЕ НАПОВНЕННЯ НЕСТИМЕ КІНОФЕСТИВАЛЬ В НАСТУПНІ РОКИ: ГУМОР ЧИ ЩОСЬ ІНШЕ? Ми будемо тримати той самий концепт програми, який є тепер. Це пов’язано з тим, що у конкурсній програмі ми демонструємо артхіти, вершки світового арт-кіно, намагаючись наблизитись до світових прем’єр. У нас цьогоріч в конкурсі – одна світова прем’єра, дві міжнародні, все інше – національні прем’єри. З приводу другого запитання... ...ГУМОР ЧИ ЩОСЬ ІНШЕ? «Щось інше» у нас присутнє, безумовно. Поперше, в нас є секція українського кіно, яка не пов’язана з почуттям гумору. Якщо дивитися на фестиваль, не можна сказати, що у нього є якась одна концепція. Це дуже великий захід, який складається з величезної кількості

частин зі своєю логікою, що зібрані під однією парасолькою, яка має назву «Одеський кінофестиваль». І тепер під парасолькою знаходяться, окрім конкурсу, гала-покази, що є своєрідною візитівкою фестивалю, кіноринок, літня кіношкола, сценарна майстерня. ПІСЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ ЯКОГО ФІЛЬМУ ВИ ЗАХОПИЛИСЯ КІНЕМАТОГРАФОМ? Я почав захоплюватись фільмами, коли бабуся мені показала фільм Тарковського по телевізору, який йшов після першої години ночі. Тоді я зрозумів, що такі фільми існують, почав за ними слідкувати, потім з’явились VHS-касети і т.д., і т. п. ЯКИЙ САМЕ ТО БУВ ФІЛЬМ? Точно не пам’ятаю, але першими фільмами з цієї серії були «Сталкер» (СРСР, 1979) Тарковського, «Сьома печатка» (Det Sjunde Inseglet, Швеція, 1957) Берґмана… ЯКИЙ З ФЕСТИВАЛІВ, НА ЯКИХ ВИ БУВАЛИ, ВАМ СПОДОБАВСЯ НАЙБІЛЬШЕ? Фестивалі всі дуже різні, і з різними концепціями проведення. Канни і Берлін – великі. Канни – це місто-фестиваль. Берлінале по-іншому організований, тому що це мегаполіс. Ми дивимося, навчаємось. Але найбільше ми отримуємо задоволення на невеликих кінофестивалях, де обмежена

«Робити – це як и екшн»

Хтось блукає під спалахами фотокамер по червоній доріжці, хтось серед ночі дивиться новий фільм фон Трієра, хтось не оминає жодної фестивальної вечірки. А є Денис Іванов, котрому, здається, під силу все. Недарма його фішкою є окуляри а-ля Гаррі Поттер. Директор Одеського кінофестивалю і керівник дистриб’юторської компанії «Артхаус Трафік», не зважаючи на всю божевільню, спричинену організаторськими повноваженнями, – дуже приємна і привітна у спілкуванні людина. Максим Івануха

кількість відвідувачів, і присутніми є декілька сотень міжнародних гостей, з котрими можна поспілкуватись, схопити їх за ґудзик. В 2003 РОЦІ ВИ БУЛИ ПЕРШОВІДКРИВАЧЕМ ПРОКАТУ АЛЬТЕРНАТИВНОГО КІНО В УКРАЇНІ. ЯК ВВАЖАЄТЕ: ЧИ ЗАПОВНЕНИЙ ЦЕЙ РИНОК? Я думаю, що так, адже це дуже крихітна доля ринку, на якій може поміститись півтори компанії. Власне кажучи, ми і є ці півтори компанії. ЧОМУ ЦЬОГОРІЧ НА ФЕСТИВАЛІ ДУЖЕ МАЛО РЕТРОСПЕКТИВ ДІЙСНО РІДКІСНИХ ФІЛЬМІВ? Зовсім не мало. У нас цього року є ретроспектива комік-групи «Монті Пайтон». Минулого року ми робили покази фільмів Фелліні і кращих комедій Одеської кіностудії. Зараз у нас три ретроспективи і два спеціальних покази. Я думаю, що це той максимум, який може наразі перетравити фестиваль. Країна у нас дрімуча. І комік-група «Монті Пайтон» не є якимось загальним явищем, хоча у світі, звичайно, вони дуже відомі. ЯКІ ЗМІНИ ПОТРІБНО ОЧІКУВАТИ ВІД ТРЕТЬОГО ФЕСТИВАЛЮ? ЧИ БУДЕ ЗМІНЕНА ФЕСТИВАЛЬНА ПЛОЩА?

Ви знаєте, ми – як Скарлет О’Хара, ми подумаємо про це завтра, вже після. ЯК ВВАЖАЄТЕ: ЧОМУ ТІ, ХТО ХОДИТЬ ПО ЧЕРВОНІЙ ДОРІЖЦІ, ЗАЗВИЧАЙ НЕЧАСТІ ГОСТІ НА ФЕСТИВАЛЬНИХ ПОКАЗАХ? Насправді не всі. Якщо придивитись до того, як працює служба VIP-гостей, 50 % – це люди, котрі доходять до кінотеатрів, хоча б на якісь знакові прем’єри. Червона доріжка – це такий специфічний формат, де збирається клуб політичної і фінансової еліти України, тобто там є кіномани, але в основному це люди, котрі не можуть бути присутніми на фестивалі кілька днів. Вони приїдуть, засяють і поїдуть. ВОЛОДИМИР ВОЙТЕНКО ЯКОСЬ ПІДКАЗАВ, ЩО РОБИТИ ФЕСТИВАЛЬ – ЦЕ ЯК ЗНЯТИ ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ФІЛЬМ. ЯКОГО ЖАНРУ ЦЕЙ ФІЛЬМ ДЛЯ ВАС: КОМЕДІЯ ЧИ ДРАМА? Екшн (Денис посміхається). Це дуже схоже на повнометражний фільм, який знімається, і ти в ньому граєш, тому важко самому визначити жанр. Іноді це фільм-катастрофа, іноді трилер, іноді лірична комедія, але взагалі – це екшн, тому що дуже багато всього відбувається, величезний об’єм енергії, яка накопичувалась, виплескується, і адреналін, який отримуєш, не порівняти ні з чим.

30 Максим Івануха

Олександр Мітта:

«Кіно існує для того, щоб викликати емоції»

ін абсолютно не схожий на свої фільми. В чомусь скутий і деспотичний, Олександр Мітта завжди творив у світі кіно щось значиме і головне для глядача. Неймовірну повагу до свого головного критика він проніс через усі фільми, серед яких – такі кінохіти, як «Екіпаж» (СРСР, 1980), «Казка мандрів» (СРСР, ЧССР, Румунія, 1983), «Кордон. Тайговий роман» (Росія, 2000) тощо. Не відмовляючи жодному молодому шанувальнику в автографі, Мітта не зміг відмовити і в ще одному невеличкому інтерв’ю… ЯКУ ТЕМУ, ВИСВІТЛЕНУ В КІНО, ВИ ВВАЖАЄТЕ НАЙБІЛЬШ ВАЖЛИВОЮ, ОСНОВНОЮ? Немає такої теми. Їх багато. Життя велике і різноманітне, так само і кіно визначається цим фактором. Є режисери, у яких це є. ЩО ЗМІНИЛОСЯ У ВАШОМУ ЖИТТІ ПІСЛЯ НАБУТТЯ СТАТУСУ ВИКЛАДАЧА? А у мене немає такого статусу. Викладання в Росії завжди було поза повагою. Говорили: «Хто вміє, працює, а хто не вміє – вчить». Тому я завжди викладав після роботи. На кращих режисерських курсах я викладав десь 40 років. Тоді для мене це було нормальним соціальним явищем. І всі кращі режисери, набагато талановитіші, ніж я, – вони викладали. Михайло Ілліч Ромм організував ці курси. С. Герасимов більшу частину життя провів, підтримуючи і розвиваючи ВДІК, який створив С. Ейзенштейн. Тоді це було нормою, частиною життя – віддаватись викладанню. І тепер я намагаюсь цю норму зберігати. ЯКИЙ ВПЛИВ НА ВАШУ КАР’ЄРУ МАЮТЬ КІНОКРИТИКИ, ЖУРНАЛІСТИ? Я не розділяю нехтувального ставлення до критики. Регулярно читаю те, що пишуть молоді

в газетах і журналах. Є дуже розумні і освічені люди, навіть більш освічені, ніж режисери. Дуже часто – зі своїм унікальним і принциповим поглядом, і такі, котрі дуже добре пишуть, наприклад, Валерій Кічин з «Російської газети». Російський першокласний журналіст. Я вже не кажу про таких чудових авторів, як А. Плахов, Л. Маслова. Це міжнародного класу критики. Я із задоволенням читаю критику, і зазвичай завдяки цим статтям вибираю фільми для перегляду. ЧИ ЦІКАВИТЬ ВАС ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ КІНО, ЯКЕ ЗМУШУЄ ПРИДУМУВАТИ ФІНАЛ САМОСТІЙНО, ЯКЩО ВІН, НАПРИКЛАД, ВІДКРИТИЙ? Мені не подобається. Я люблю традиційне кіно. Як на мене, кіно існує для того, щоб вичавити з людини емоції, щоб людина змогла емоційно зреагувати на якісь проблемні явища життя. Я цьому слідую, традиції ще з Давньої Греції, в якій вважали, що драма може привести людину до очищення через страждання, страх і співпереживання. Для мене таке кіно близьке. З іншого боку, фільми з відкритим фіналом – вони змушують експериментувати, займають у світі кіно величезний сегмент. Ці фільми демонструють на фестивалях. Іди і дивись. Крім цього, найчастіше такі фільми показують у нічний час з маленькою аудиторією: чотири глядачі сидять, двоє з них сплять, а потім фільм виходить у міжнародний прокат. Кожна людина має виразити себе таким способом, яким вона вважає за потрібне. ЯК ВИ ВВАЖАЄТЕ, ДЛЯ КОГО ПРОВОДЯТЬ КІНОФЕСТИВАЛІ: ДЛЯ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ ЧИ ДЛЯ ПЕВНОЇ КАСТИ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ? Ні, фестиваль – це свято. А для кого проводять свято? Прості люди бачать своє, фільми, які зовсім не прості. І зазвичай проста людина – вона не зовсім проста. Я в цьому випадку підтримую ідею Андрія Платонова – проста людина дуже добре розуміє, що їй потрібно, а що – ні. І те, що фестивальні зали заповнені глядачами, доводить це. І у випадку, коли складна картина не має виходу на комерційний екран, фестивалі

відіграють свою роль. І взагалі – у житті потрібні свята.

світі. Це видатні художники, котрі вплинули на розвиток мистецтва ХХ ст.

ЧИ Є У ВАС ЯКІСЬ ТВОРЧІ ПЛАНИ НА ЗЙОМКИ ФІЛЬМІВ?

ЦЕ БУДЕ ЧИСТО РОСІЙСЬКИЙ КІНОПРОДУКТ ЧИ КОПРОДУКЦІЯ?

Так, я готую картину. Вже написаний сценарій. Сподіваюсь її зняти.

Поки що це суто російський проект. Якщо хтось приєднається, буду радий.

ПРО ЩО ВОНА БУДЕ?

ВАШІ ВРАЖЕННЯ ВІД НОВОГО РОСІЙСЬКОГО КІНО.

Про художників російського авангарду: Казимира Малевича і Марка Шагала. На цю тему не було знято жодної картині ні в Росії, ні у

Фото: http://www.flickr.com/photos/muratila/

Талантів багато, а фільмів мало.

Фото: Лілія Джебісашвілі

FESTIWALLS

Літо, Звук, Старий дідо Гаврик

Я був на фестивалі. Двічі цього року. Перший – на березі Чорного моря. На березі, але з тої гіршої сторони. Так чомусь мені видалося, бо і клімат там якийсь вітряніший, ніж в Криму, і люди там якісь інші.. ніж в Криму.. і ніж у Львові.. і ніж в Києві. Організатори вирішили не заморочуватися на тему назви, тому назвали його просто – Summer Sound Griboffka International Music Fest. «Саммер саунд» проводився в Україні вперше, і, судячи з розмаху та амбіцій, не востаннє! Імениті, проте вже підстаркуваті хедлайнери були основною «приманкою». The Prodigy Family, Coolio, Stereo MC’s, Kosheen, Timo Maas – виконавці, що представляли закордонну сцену, серед українських — «ТНМК», Green Grey, Gorchitza Live Project, O’Torvald.. та багато інших різного рівня відомості. Сам фестиваль було поділено на 4 тижні, кожен тиждень був представлений нібито іншим жанром музики. Серед заявлених Року, Репу, Денсу і Лову (WTF? це що ще за стиль музики?) домінували 2 перших. І не дивно, адже президентом «Саммер Саунду» являється небезвідомий дредастий учасник групи Green Grey – Дизель. Сам Дизель – молодчина — старався бути в курсі всіх подій на фесті — майже завжди його можна було зустріти чи то на пляжі, чи то біля бару, ну і практично на всіх саундчеках! І взагалі зірки на «Саммер Саунді» в своїй більшості старалися не

бути «зірками», а тусувалися зі всім народом. Те, що народу на фестивалі було не вельми багато, — то вже інше питання. Основна маса відвідувачів фесту — самі артисти, діджеї, персонал і друзі вищезгаданих персонажів. Погана реклама зробила своє діло. Думаю, самі організатори не грузились бізнеспланом проведення заходу, а може, просто сумнівалися до останнього, що фест цього року таки відбудеться, бо промо-акція Summer Sound Griboffka International Music Fest стартувала тільки влітку. Тому не дивно, що, до прикладу, дідусь Coolio, чий хіт Gangsta’s Paradise знає вже кожна трьохрічна дитина, зібрав всьогонавсього 400-500 людей. І це зі ВСІЄЇ УКРАЇНИ!

До речі, про Coolio. Coolio старий. Він повільно читав, мав втомлений вигляд, і часто не встигав потрапляти в біт власної музики.. А ще він приїхав з вульгарної зовнішності блондинкою, яка виявилася уродженицею Закарпаття! Недурний український народ одразу допер, чого зірка колись світового масштабу возить за собою це виюче створіння. Не для того ж, щоб воно псувало виступ своїм непрофесійним співом! Видно, як і у всьому нашому житті, тут замішаний старий Фрейд, царство йому небесне, і дядечко Coolio, добряче вмазавши «Хеннесі», придавався ніжному коханню з цією білявкуватою бестією

FESTIWALLS

одразу після 35-хвилинного (ОМГ) виступу. Напевно, саме так і було. Виступи ж інших хедлайнерів можна відслідкувати з офіційного сайту фестивалю –

АМЕН! P.S. Ніхто ж не сказав, що словом «АМЕН!» має все закінчуватися!

Серед плюсів — відсутність нассінноїдних

Ще пару слів про фестиваль Z-Games – таке собі пре-паті до відомого на цілий світ «Казантипу». Розташованому на території останнього, на Z-Games впало нелегке завдання відбілити славу «Казантипу» яко суто наркоманськоалкогольного міроприємства. На противагу «нездоровим» цінностям протиставили змагання з екстремальних видів спорту, а замість електронної музики переважала музика у живому виконанні на сцені Z-Live. Даний фестиваль проводиться вже вдруге, в липні, якраз перед відкриттям Республіки Z.

До речі, віза на фестиваль обійшлася би вам у 400 грн за тиждень. Проживання за межами території фесту — або у комфортабельному готелі (дорого), або ж у радянського типу пансіонатах (відносно дешево).

Дуже приємна атмосфера, нічні купання на голяса, ціни в енну кількість нижчі, аніж на самому «Казані», не можуть не порадувати смертних обивателів країни У! Тому ми тішилися, як малі діти, купалися, кидалися медузами, і виступали на одній сцені з вже легендарними «ТНМК», молодим, але суперкрутим проектом PianoБой і багатьма іншими музикантами.

http://summersound.org/

Серед мінусів фестивалю можна виділити

недотримання організаторами слова про найбільшу барну стійку у світі, якої таки не було, невеликий вибір пива за не надто демократичною ціною, і відсутність дівчат топлес, яких, наприклад, на «Казантипі» хоч шуфльою розгортай. гомосапієнсів, нічні музичні джеми, пляж-водамедузи, піцца у сусідньому гастрономі за ціною 10 грн/шт.

Загалом, як на мене, поява нових «морських» фестивалів не може не тішити (гірських от скільки — і всі дощові). І якщо вірити організаторам — наступний «Саммер Саунд» буде масштабніший, з відомішими зірками, та все з тією ж теплою і приємною атмосферою.

Як і на «Казантип», на фестиваль Z-Games можна було купити візу. Цього року вона коштувала лише 200 грн. Смішна ціна як для відпочинку на території мегавідомого фесту! Таке от. Не пропустіть в 2012-му!

е, що у Львові є власний кінофестиваль, знають далеко не всі мешканці міста. Зате у тих, хто знає, проблем з планами на останні дні серпня ніколи не виникає: саме в цей час проходить щорічний фестиваль «Кінолев», який вже обріс власними традиціями, публікою і атмосферою. Цьогоріч захід проходив вже вшосте, а організатори зачепили чимало важливих для кінолюбителів питань.

відійшли». Конкретним підтвердженням цього є маленька вуличка, яка з’єднує вул. Валову з вул. Братів Рогатинців. Унікальність вулиці полягає в тому, що її щороку переіменовують на честь режисера, ретроспективу котрого представляють на фестивалі. Тепер кожен охочий може побачити там іменні таблички Берґмана, Фелліні і Трюффо – патрона цьогорічного «Кінолеву».

Наприклад, вкотре обговорювалась проблема незалежності кінематографу. Від кого/чого кінематограф повинен дистанціюватись, щоб бути незалежним? І чи для того, щоб фестиваль міг таким називатись, він повинен бути безкоштовним і тим самим вписуватись в контекст новочасних не- або навіть антикомерційних тенденцій? Очевидним є те, що «Кінолев» незалежний а) від влади, б) від тенденцій комерціалізації мистецтва в Україні і його перетворення в банальний шоу-бізнес; в) від модних течій, оскільки не звертається до тем випадкових і пересічних. Олесь Дзиндра, засновник фестивалю, додає до цього оригінальне твердження: «Кінолев» незалежний, бо послуговується «гостями, які вже давно

Власне, Франсуа Трюффо, ідеолог французької «нової хвилі», не потребує особливого представлення, оскільки кожен другий його фільм став легендою ще за життя режисера. А вибір фільму-відкриття був зроблений не випадково – ним стала стрічка «Американська ніч» (La Nuit américaine, Франція, Італія, 1973), яка увійшла, за версією журналу Film Comment, до десятки кращих фільмів, події яких відбуваються безпосередньо у світі кіно. Перегляд стрічки був ще приємнішим завдяки прекрасному українському перекладу та озвучці. В цілому протягом чотирьох днів фестивалю глядачам представили одинадцять фільмів Трюффо, а також три фільми його соратника Еріка Ромера.

FESTIWALLS Наскрізною темою «Кінолеву-2011» стала проблематика пропаганди в кіно, про що, в принципі, можна писати багатотомні дослідження (і взагалі-то вже написано), адже недарма зауважено, що границі між мистецтвом і політикою штучні, а будь-який продукт культіндустрії є своєрідною пропагандою і нав’язуванням конкретних ідей, бажань і потреб. І кіно в даному випадку далеко не виняток. Ще Сталін добре розумів, що це – найефективніший інструмент впливу на маси. У цьому був впевнений і Ґеббельс. Власне, на «Кінолеві» можна було переглянути найвідоміші зразки такого, так би мовити, жанру. По-перше, що особливо цікаво, це маловідомі ранні твори радянської пропаганди – приклади грубого і неприкритого насаджування більшовицької ідеології (в більш пізніх художніх фільмах, як відомо, це робилось витончено і відносно ненав’язливо). По-друге, епохальна документальна стрічка «Тріумф волі» (Triumph des Willens, Німеччина, 1935) Лені Ріфеншталь (обмежена для показу в Німеччині), а також «Єврей Зюсс – Фільм без совісті» (Jud Süß – Film ohne Gewissen, Оскар Рьолер, Німеччина, Австрія, 2010) – реконструкція зйомок відповідного фільму 1940 р., який можна назвати шедевром нацистської пропаганди (цікаво, що ця стрічка згадується в «Останньому метро» (Le Dernier Métro, Франція, 1980) Трюффо). Крім того, організатори не оминули американських та радянських анімаційних фільмів 40-50-их рр., які на початку ХХІ ст. можуть примусити почервоніти глядачів, вихованих на ідеях політкоректності і толерантності. Зразки української пропаганди, як періоду незалежності, так і радянського, можна було подивитись у музеї «Тюрма на Лонцького». Не секрет, що основна цінність цих робіт зовсім не художня, тому зупинятись на них не будемо. Cвідомо, в останній день фесту, 24 серпня, глядачам була запропонована програма українського кіно. Вечір розпочався з переможної короткометражної стрічки «Крос» (2011) Марини Вроди, котра зуміла вивести свою роботу на якісно новий рівень: не відмовляючись від реалізму, притаманного пострадянському кінематографу, переповненого так званою чорнухою, авторка використала сильні метафори, чим зробила «Крос» неймовірно поетичним. Її більш рання стрічка «Дощ» (2007) подібна за стилістикою, хоча сюжет абсолютно відмінний. На жаль, на контрасті програють інші українські короткометражки,

зокрема «Клятва» (2007), дипломна робота тієї ж М. Вроди. Звісно, приємно, що молода режисерка обрала українську мову для фільму, але літературність і неживе мовлення акторів аж надто не вписуються в загальний антураж, що, окрім іншого, суттєво понижує рівень «Клятви». Гідна Першого національного, робота Івана Канівця «Тризуб Нептуна» (2010) пропагує українськість Криму, чим, мабуть, і відповідає тематиці фестивалю. Єдина відмінність – в тому, що цей фільм можна назвати пропагандою «знизу», оскільки, на відміну від більшості пропагандистських стрічок, ця, за словами автора, підтримки влади не мала. Молода українська анімація вже давно зробила собі ім’я, що, поруч з перемогами на фестивалях інших короткометражних робіт, дозволяє багатьом аналітикам говорити про своєрідну українську школу короткого метру. Власне, з аніматорів були представлені роботи Анатолія Лавренішина, Степана Коваля, Олександра Шмигуна. Проте, судячи з реакції глядачів, не тільки нам, але й всім присутнім найбільше сподобався мультик Коваля «Хочу бути твердим» (2009), в якому пластилінова техніка дозволила якнайкраще втілити задуману ідею – від народження соціум ліпить людину за власним образом і подобою, що зрештою призводить до трагедії особистості. На завершення можна додати, що щодня перед початком кінопрограми в Бернарден Гардені гостям були запропоновані своєрідні артувертюри – музичні проекти в поєднанні з нетривіальним візуальним доповненням. В інший вимір запровадив відвідувачів фестивалю Михайло Балога зі своїм Afterlight Project. Також не можна не згадати вже добре відомих львівській публіці Drumтиатру, відеоряд для яких підготував VJ Самборський. Поза тим, цей творчий тандем – зрештою, як і М. Балога, також був залучений до Днів мистецтва перформансу у Львові. «Кінолев» закінчився, і зараз, вже восени, нам залишається гадати, хто з Великих буде патронувати фестиваль в наступні роки. Вже відомо, що в 2012 р. це буде Параджанов. А далі, ймовірно, нас чекатимуть зустрічі з Уелсом, Бунюелем, Антоніоні, Хітіловою. На щастя, вільного місця на вул. Трюффо – предостатньо.

GLOBAL GATHERING Ukraine

Дарко Лісень

ворці найпотужнішого електронного фестивалю України («Казантип» вже давно «не торт») майже одразу після закінчення попереднього івенту пообіцяли, що цей буде ще крутішим, ще більшим і взагалі… Ну, було б дивно, якби вони говорили інакше, але, в принципі, вони явно не збрехали. Звичайно, бракувало чогось такого, не зовсім електронного, як, наприклад, Basement Jaxx два роки тому, але, раз британці нічого цікавого не зробили, чого ж їх привозити ще раз, правильно? На «Чайці» ми були через годину після відкриття самого фестивалю, тобто вже в третій дня. Ще майже пустий аеродром тримав в собі сліди дощів, які лили тоді майже весь час (крім маленької зливи вранці у фестивальну суботу, на щастя, нічого не капало… хух). Розігрівалися поки наші ді-джеї, і, відповідно, ми, чекаючи вечора. Першим в розкладі у мене стояв підданий Британської Королеви Jaguar Skills. Те, що він

виробляв за пультом, дуже важко передати словами… за 5 хвилин він міг поставити 6 треків, розбавляючи їх своїми власними семплами… і, знаючи його мікси на BBC Radio 1, можу сказати, що це далеко не межа. За годину свого сету він дав зрозуміти, що цікаве тільки починається. Майкла Вудса і Dirty South, які виступали після нього на головній сцені, я пропущу – в цей час ходив і прислухався до того, що робиться на інших. Наприклад, на маленькій терасі для українських «замінників Basement Jaxx» (жарт, звичайно). Встиг на виступ The Maneken, звук від якого в цей час перебивався звучанням з двох інших сцен. 22:30, здається. На головну сцену виходить Laidback Luke, і буквально одразу вбиває людей вже трохи набридлим меш-апом «Барбри Стрейзанд» з Bonkers від Dizzee Rascal. Точно, найкращий сет «Глобалу»: в ньому знайшлося місце і Robyn, і Diplo, i взагалі кому захочеш. Через півтори

FESTIWALLS

години гордість Філіппін закінчив свій виступ, а мені потрібно було швидко вийти, поки не набігли скажені фанати Tiësto)

людей, явно молодших за мене. Моментами він змусив поскакати і помахати руками, але не більше. Пропадає дабстеп, ехх..((

Сет Laidback Luke’а накладався на сет London Elektricity. Це було найгіршим на фестивалі. Вже підстаркуватий голова одного з найпотужніших d’n’b лейблів Hospital Records абсолютно не як на свій вік скакав по сцені, чим деколи ставив в незручне положення свого молодшого MC і пі-джейок) Aphrodite, котрий вийшов на сцену після нього, ще довго не був таким цікавим. Але музика таки робить своє! Останнім в списку на цій сцені у мене йшов улюбленець всіх «дабґаїв» – 16Bit. Було трохи смішно читати в офіційних матеріалах до фестивалю, що він пише «один з найцікавіших дабстепів», але що ж… люди підтягувалися, правда, при цьому публіка мінялася – якщо на London Elektricity біля мене стояло дві пари років так по 30 (на вигляд, принаймні), то під 16Bit я стояв в оточенні

На закінчення був Річі Хоутін, котрий буквально кілька годин тому був в Польщі і грав там для євросоюзної публіки. Контраст з «воблою» з виступу 16Bit відчувся одразу, і дві години я, просто відпочиваючи, тупав ногами в ритм технозвукам Річі. На його виступі на сцені можна було побачити всіх його попередників у стилі техно, всіх присутніх, та і взагалі, за ним була своя окрема віп-віп-зона) Це все. Згадалося, як два роки тому після виходу з «Чайки» роздавали флаєри на Creamfields, який також мав проходити того літа в Києві. Але не склалося. Цього року не роздавали. Значить, Україні поки цілком вистачає GlobalGathering.

Фото: Олесь Дацко

HELLO TOMORROW

Антоні Соле Українська музика прекрасна, але кліпи – це просто нічний жах! Олесь Дацко, Максим Івануха

42 Антоні Соле (Antoni Solé) народився 12 січня 1974 року в Барселоні. Іспанський режисер, сценарист, продюсер і актор. Розпочинав кар’єрою продюсера у 2001 році. Фільми, продюсовані А. Соле, потрапляли в програму Каннського, Венеційського і Берлінського кінофестивалів. В 2009 він представив світові власну режисерську роботу – триллер у 3D-форматі Web Cam. Коли ми сперечаємось, ця ситуація переважно носить у собі бажання змусити опонента змінити свою думку у бік нашої, підкорити чужий розум своєму. Та буває, цей бій носить суто обивательський характер: поговорити. Можна неодноразово запитувати у себе в дзеркалі (як це робив герой Де Ніро в «Таксисті» Скорсезе): You talkin’ to me?, і отримувати ствердну відповідь. Але якщо розглянути явище дискусії об’єктивно, можна побачити, що люди часто, навіть при наявності інших людей, говорять лише з дзеркалом, трактуючи предмет розмови суб’єктивно. Такою була дискусія, організована в рамках фестивалю «КіноЛев» – «Кіно – пропаганда чи мистецтво?». Та й не у тому справа, що сама тема по своїй суті абсолютно беззмістовна, адже чи є сенс у розрізненні агітаційних мистецьких артефактів і відсторонено безідейних шедеврів??? Епохи минають: нацизм, сталінізм позаду, залишаються лише їхні культурні породження, які в будь-якому випадку є лише символом ідеології, її тінню. На зустрічі дуже різних за віком, інтелектом та національністю осіб був присутній заморський гість Антоні Соле, котрий досить довго тримався осторонь дискусії, а потім якось зазначив, що зазвичай у себе в Іспанії він з продюсерами збирається, щоб поговорити про гроші. З усієї дискусії найбільш цінною виявилась теза російського кінокритика Діляри Тасбулатової, котра під кінець зустрічі нескромно порадила присутнім говорити лише тоді, коли є, що сказати. Після завершення цього «обговорення» вдалося отримати у режисера кліпів Шакіри кілька відповідей для ексклюзиву. ЯКІ РИСИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦІКАВИМИ ДЛЯ ВАС?

НАТУРИ

Я думаю, ви, українці, зараз на дуже цікавому етапі своєї історії. Україна – тінейджер, і ваш народ зараз теж у певному перехідному віці, на стадії формування усвідомленого суспільства. Інші країни знають своє місце, знають, хто вони, чого вони хочуть, і яким чином цього добиватимуться. Тож це трохи нудно… надто передбачувано. Ви ж зараз у пошуках свого місця у цьому світі. І водночас ви поміж двох велетнів: з одного боку – Росія, з іншого – Європа. Ви «зустрічаєтеся з двома дівчатами одночасно, і маєте спати з ними обома». Ця ситуація трохи гнітить. Але я знаю багатьох українців нової генерації. Це люди молоді, розумні, повні ентузіазму. І якщо вам вдасться не розгубити ці таланти – майбутнє в України буде безхмарним, я впевнений. В ЧОМУ ВИ БАЧИТЕ ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КІНОІНДУСТРІЇ? В Україні немає кіноіндустрії як такої. І вам потрібно розбудовувати її практично з нуля. Ми з медіа-групою «Каталонія» намагаємось створити фонд для фінансування фільмів. Але це доволі складно – орати цілину. Я не кажу про кіно як мистецтво. Все, що я чую про кіно в Україні, – це мистецькі балачки. Якщо ви хочете побудувати індустрію, вам слід створювати продукт для широкого загалу. АЛЕ Ж ПОЛОВИНА КРАЇНИ ВОЛІЄ «ЗУСТРІЧАТИСЬ» З РОСІЄЮ, ІНША ПОЛОВИНА – НАЛАШТОВАНА НА ЄВРОПУ. МОЖЛИВО, ЦЕ СТЕРЕОТИП, АЛЕ ВСЕ Ж, ЯК ЗАЦІКАВИТИ ОДНАКОВО ЦІ ОБИДВА БЕРЕГИ ДНІПРА? ЯК ОБ’ЄДНАТИ КРАЇНУ І ЗМУСИТИ ШИРОКИЙ ЗАГАЛ ДИВИТИСЬ СВІЙ ПРОДУКТ? Це нелегко. Але мені би хотілось вірити, що ви можете жити «під одним дахом», знайти згоду. І кіно має якраз стати одним зі складників цього «народного клею». Ось вам ідея для фільму. Маємо хлопця зі Львова. Він виріс у дуже патріотичній сім’ї. І от він закохується у дівчину з Києва, котра говорить російською, і сім’я її теж проросійська. Щоб бути разом, щоби бути щасливими – закоханим потрібно розуміти одне одного. Сім’я ненавидить іншу сім’ю, але їм доводиться змиритись. Так, нагадує «Ромео і Джульєтту», але трагедії робити не варто. Якщо зробити цей фільм в легкій, напівкомедійній формі, з хеппі-ендом – це може відкрити багатьом людям очі. Я вірю в силу

HELLO TOMORROW

HELLO TOMORROW кіно. Правильний фільм у правильному місці в правильний час може дуже багато змінити. І коли глядач перегляне цей фільм, можливо, він зрозуміє, що між вами, українцями, насправді не існує ніяких бар’єрів – це всього лише муляжі. ЧИ Є ЯКІСЬ УКРАЇНСЬКІ МУЗИКАНТИ, З ЯКИМИ ВАМ ХОТІЛОСЬ БИ ПРАЦЮВАТИ? Мені важко згадати назви… Дуже подобаються «Океан Ельзи», «Скрябін» – я думаю, Кузьма – мегакрутий хлопака… Також хочу відзначити Тіну Кароль, Ані Лорак. У них хороша музика, нічим не гірша від Мадонни чи Шакіри, але неправильно подана. Українська музика прекрасна, але кліпи… кліпи – це просто нічний жах! Хто робить їм кліпи?! Та вони ж наче з минулого сторіччя!.. Якщо хорошу українську музику покласти на відео європейського стандарту, то ваші музиканти з легкістю зможуть продаватись по всьому світу. НЕ ВІДХОДЯЧИ ДАЛЕКО ВІД ВСЕНАРОДНОЇ ЛЮБОВІ. ЩО ДЛЯ ВАС ПОПСА? ПОПКУЛЬТУРА: ЦЕ ДОБРЕ ЧИ ЗЛЕ?

аніж щось для тисячної аудиторії. Про це часто забувають критики і продюсери зокрема. ЯКА ДЛЯ ВАС РІЗНИЦЯ МІЖ КОРОТКОМЕТРАЖКАМИ І ПОВНИМ МЕТРОМ? Що ж… немає такої страшної різниці. Хіба менше тижнів на зйомках проведете. Для мене особисто короткометражки знімати важче. Бо, погодьтесь, важче донести якийсь посил за 4-10 хвилин, аніж за годину повнометражного фільму. НАОСТАНОК ХОТІЛОСЬ БИ ПОЧУТИ КІЛЬКА ПОРАД ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНОВИРОБНИКА. Я бачу лише блискуче майбутнє відеовиробництва в Україні. Але для цього країна має вийти на зовсім інший рівень маркетингу і цілковито індивідуальну естетику – тільки простий та свій власний творчий продукт. Тоді фільми будуть затребувані.

Попса – це модно, це те, що людям потрібно. Поп – це сучасна класична музика. Моцарт був колись попсою. ВИ ВІРИТЕ, ЩО ЧЕРЕЗ СТО РОКІВ ЛЮДИ ХОДИТИМУТЬ В МОДЕРНОВІ ОПЕРИ, ЩОБ ПОСЛУХАТИ ШАКІРУ? А чом би й ні? Я думаю, багато пісень цього століття стануть класичними назавжди. What a wonderful world, до прикладу, – я впевнений, що й через триста років її не забудуть і будуть співати. В 2003-МУ ВИ ПРОДЮСУВАЛИ ФІЛЬМ ІМЕНИТОГО ПІТЕРА ГРІНУЕЯ. ЯК ВАМ ВДАЛОСЯ ДОЛУЧИТИСЬ ДО ЦЬОГО КОЛЕКТИВУ ТВОРЦІВ? Доволі непросто. Я отримав дуже цінний досвід, бо це був один з моїх перших проектів, і я був тоді ще доволі молодий. Але… зараз я би не повторив цього знову. ЧОМУ? Найперше, я втратив тоді багато грошей. І усвідомив одну істину: набагато важче зробити щось, що сподобалось би мільйонам глядачів,

(КІНО)ФРАЗИ Андрій Матвєєв, Тарас Сасс

«ЖАДІБНІСТЬ – ЦЕ ДОБРЕ» («УОЛЛСТРІТ»/ WALL STREET, ОЛІВЕР СТОУН, США, 1987) Напевно, навіть сам Толкіен не міг передбачити, що ця фраза доволі жалюгідної істоти – Голума (хоча він і зіграв чималу роль у справі порятунку світу) – разом зі своїм господарем переросте першоджерело і стане самодостатнім явищем. Однак це було б неможливо, якби не талант режисера Пітера Джексона і харизма актора Енді Серкіса. «Я КОРОЛЬ СВІТУ!» («ТИТАНІК»/ TITANIC, ДЖЕЙМС КЕМЕРОН, США, 1997) Крик героя Леонардо Ді Капріо на носі «Титаніка» був цинічно сприйнятий долею, яка явно мала на найбільший корабель у світі свої плани. Однак у цей момент герой – дійсно володар світу, володар свого життя, а попереду на нього чекає щось значне. І не так важливо, що «значним» виявиться айсберг.

Анна Сиротяк

СОСЕДНИЙ

МИР Фото автора

FESTIWALLS Одразу після фестивалю «Соседний мир 2010» я знала про те, що поїду на нього і наступного, 2011, року, не залежно від складу командучасників та наявності інших розваг. Цьогоріч 5, 6 і 7 серпня на березі Азовського моря фестиваль актуального мистецтва і музики «Соседний мир» зібрав жителів України, Росії, Білорусі вже вчетверте. Порівнюючи його з минулим роком, можна відзначити ріст популярності і кількості відвідувачів, а також урізноманітнення можливостей проведення часу перед концертами. Добиратись до місця призначення можна кількома способами, я вибрала один з найлегших – керченським поїздом до Семи Колодязів, а звідти – з новими знайомими-«сусідами» – до самого входу на фестиваль на таксі. Всі гості фесту могли розміститись на території наметового містечка: ліниві – у VIP-зоні з уже розставленими палатками, всі решта – зі своїми палатками і спальниками, оплативши тільки розташування – по 40 грн. з особи на день. Правда, були і такі, хто розміщувався поза територією – абсолютно безкоштовно прямо на березі моря. Музична програма була представлена двома сценами: Головною і «Сонце». На сцені «Сонце» виступали молоді і ще не відомі групи, на головній з 17-ої год. і до пізньої ночі відбувалось основне музичне дійство. З першого дня запам’ятались PianoБой на концерті яких я ніколи не була до цього, і Animal ДжаZ, виступ яких, як завжди, був потужним і пронизливим. Другий день фестивалю був для мене більш насиченим – хедлайнерами були улюблені «Ляпіси» і Noize MC. Виступ Noize MC почався з фрістайлу – ним була заповнена пауза під час технічних неполадок, коли порвалась струна

на гітарі. Потім Ваня то сідав за барабани, то читав тексти просто під біт і, навіть коли на сцені з’явився Міхалок з компанією, повернувся назад, щоб виконати разом пісню «Болт». «Ляпис Трубецкой» були на висоті: соціальні маніфести, пересипані віршами, інколи білоруською мовою, викликали шквал оплесків і вигуків. Здавалось, що перед сценою немає людей, які не знають текстів пісень, тому що співали всі. Звучали твори як з нового альбому, так і вже відомі всім «Капитал», «Манифест», і навіть Belarus Freedom, яку вже давно не чути в клубах. Сподобався виступ «Скворцов Степанова», які влаштували на сцені справжнє шоу з крилами і шоломами, а запам’яталась одна пісня, яку вони присвятили гітаристу Stigmat’и. Третій музичний день фестивалю я, чесно кажучи, практично пропустила, побувавши тільки на Skin Diary – гурт з Німеччини, один з учасників якого вийшов на сцену просто в трусах. Світ мистецтва на фестивалі вже традиційно був представлений виставкою робіт художників і фотографів, нічними показами анімації в кінотеатрі під відкритим небом і ярмаркою hand-made. Розважатись можна було, як душа бажає: хочеш – візьми напрокат велосипед або джампер, хочеш – сходи зранку на сеанс йоґи або групову зарядку, можеш і на батуті пострибати або прокататись на конях. Також були влаштовані квести та ігри, чемпіонат з мініфутболу, був арбалетний тир. І, не зважаючи на поламані окуляри, розбитий плеєр, загублений годинник і обгорілий ніс, я обов’язково приїду сюди втретє, щоб знову відчути цю теплу атмосферу, зустрітись зі старими знайомими і знайти нових друзів, а головне – послухати музику, яка в різний час лунає зі сцени і наметового містечка.

Фото: Марта Купрій

FESTIWALLS

сусідній п’ятимільйонній Словаччині ситуація з музичними подіями виглядає кращою, ніж у нас. Навіть у маленькому Кошіце виступають Xiu Xiu та Efterklang. Плюс – у країні існують і розвиваються фестивалі європейського зразка: столичний Wilsonic, який називають східноєвропейським Sonar’ом, молодий Grape Festival та Bažant Pohoda, яка цього року проводилась вже вп’ятнадцяте. Вирісши з маленького альтернативного заходу на міському стадіоні, тепер Pohoda збирає 30 тисяч людей на території аеродрому провінційного Тренчіна. Квитки на фестиваль цього року вперше були розпродані ще до офіційного початку. Група організаторів на чолі з Міхалом Кашчаком привезла такий діапазон виконавців, що може зацікавити всіх – і дуже молодих, і тих, хто любить поностальгувати за минулим. Тому не дивно, що публіка була абсолютно різною, а через невизначеність з цільовою аудиторією враження залишилось двояким. Хедлайнерів залишаємо позаду – всі і так давно склали про них свою думку, тому щось нове повідомити важко. Вічно молодий та енергійний Moby виступав у північ першого фестивального дня, Бет Гіббонс все така ж, якою запам’яталась з часу, коли всі навкруги почали слухати тріп-хоп (сигаретний дим навколо неї, протяжний сумний вокал заворожує). Ще перед виступом Джеф Берроу з Portishead чесно зізнався журналістові словацького порталу hudba.sk, що йому не подобається енергетика музики сучасніших груп, тому нічого насправді не змінилось. Інша справа – те, заради чого ми приїхали, і що, напевно, ще довго не почуємо у себе вживу. We Have Band, наприклад. Вони виступали в обідній час на невеликій сцені Runway, стояла жахлива

спека, Деде в сріблясто-чорному комбінезоні граціозно вдаряла в бубен і грала на мараках, а Томас з Дарреном, обоє в чорних окулярах, підспівували і підігрували їй. Під Oh! Oh! Oh! волонтери зі сцени поливали всіх танцюючих водою, і хотілось, щоб цей хіт ніколи не закінчувався. Oh! Так само в гарячу пору дня, але вже на головну Bažant-сцену, вийшли шведські інді-рокери Peter Björn and John. Доводилось ховатись в тіні, але виконання Young Folks пропустити було неможливо, і, треба сказати, вони не розчарували. Відкриття одного з випусків нашого brandnew – Le Corps Mince De Francoise, голосисті дівчатка з Гельсінкі, теж були там! Приємні, прості і в міру бунтівливі, вони звучали так само, як на записах. Англійка Imogen Heap, виступаючи пізно ввечері, приваблювала своїм екстравагантним виглядом, сценічними декораціями і продуманим до дрібниць, майже ідеальним виконанням, але забагато говорила у перервах між співом. І – FM Belfast – найбільш весела ісландська група. Це було щось неймовірне, сім чоловік на сцені, і всі одночасно запалювали присутніх. Виступ, як і очікувалось, перетворився на суцільне свято (Par Avion, I Don’t Want To Go To Sleep Either, American). А в кінці, традиційно роздягнувшись до білизни, вони прострибали Underwear. Наступного дня переповнений відвідувачами Pohod’и вокзал свідчив про те, що тих, хто чекає на фестиваль кожного літа, дійсно багато. А справа виховання «своєї» публіки – хоча і важка, але дуже вдячна.

Moby

FESTIWALLS

Pulled Apart By Horses

FESTIWALLS

Portishead

Pulled Apart By Horses

FESTIWALLS

Le Corpse mince De Francoise

RADAR

21-Й МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ КОРОТКОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ FLICKERFEST 2012 (СІДНЕЙ, АВСТРАЛІЯ, 6-15.01) ПРОДОВЖУЄ ПРИЙОМ ЗАЯВОК НА УЧАСТЬ У КОНКУРСНІЙ ПРОГРАМІ До конкурсу допускаються ігрові і документальні фільми зі всього світу виробництва останніх двох років, тривалістю більше 35-ти хвилин, англійською мовою або з англійськими субтитрами, відзняті на 35 мм плівку або записані у форматі Digital Beta. Термін закінчення прийому заявок – 23 вересня 2011 року.

ПЕРШИЙ У СВІТІ АЛЬБОМ ФОРМАТІ ДОДАТКІВ ВІД BJÖRK

Björk оприлюднила трекліст нового альбому Biophilia, який вийде 27 вересня, а попередньо буде презентований на британському фестивалі Bestival. З 12 по 28 жовтня співачка виступить на 6-ти концертах в рідному Рейк’явіку. Вже відомо, що на обкладинці альбому – Björk з величезною рудою гривою, одягнена у золотистокоричневу сукню, а всередині – 10 треків: 1. Moon 2. Thunderbolt 3. Crystalline 4. Cosmogony 5. Dark Matter 6. Hollow 7. Virus 8. Sacrifice 9. Mutual Core 10. Solstice Режисером кліпу до Crystalline, що був першим синґлом до очікуваного альбому, став Мішель Ґондрі, а ціла Biophilia, яка анонсується як мультимедійний проект, створювалась у співпраці з Apple і частково записувалась на iPad.

13 серпня завершився один з наймасштабніших і найвідоміших світових кінофестивалів – міжнародний кінофестиваль в Локарно (Швейцарія), цього року роздавши свої нагороди під керівництвом португальського продюсера Паулу Бранку. Головний приз розділили між собою драма аргентинсько-швейцарського виробництва «Відкрити двері і вікна» (Abrir puertas y ventanas, Мілагрос Мументалер, 2011) і стрічка «Токійський парк» (Tokyo Koen, Японія, 2011) Сіндзі Оаями. Спеціальний приз журі отримав фільм «Поліцейський» (Hashoter, Надав Лапід, Ізраїль, 2011). За найкращу режисуру нагороджений режисер з Румунії Адріан Сітару з картиною «Найкращі наміри» (Best Intentions, 2011) – цей фільм також відзначений за найкращу чоловічу роль, виконану Богданом Думітраче. В основному конкурсі фестивалю змагалось 20 стрічок, серед яких вперше було представлено фільм з українською складовою – стрічку спільного німецько-російсько-українського виробництва «4 дні в травні» (4 Tage im Mai, Ахім фон Борріс, 2011)

60 акселерації не дивно, і, напевно, варто повірити в те, що всі без винятку хіпстери отримали в той день на площі Arkona хороший заряд енергії і своєрідну спортивну підготовку.

З 16 ПО 18 ВЕРЕСНЯ У КАМ’ЯНЦІПОДІЛЬСЬКОМУ БУДЕ ПРОХОДИТИ «АНТИГРОШОВИЙ» ФЕСТИВАЛЬ СУЧАСНОГО ВУЛИЧНОГО МИСТЕЦТВА RESPUBLICA ПЕРША ОЛІМПІАДА ХІПСТЕРІВ В БЕРЛІНІ В неділю, 21 серпня, в столиці Німеччини пройшла перша у світі олімпіада хіпстерів. Звучить, як жарт. Тим більше, що групи у складі 3-5-ти чоловік змагались в «офіційних хіпстерських дисциплінах»: катання на спір стаканчиків від кави Starbucks, гонки на ящиках Club-Mate, метання окулярів в роговій оправі, малювання вінтажних вусів, гонки в хіпстерських сумках, стрибки через модні шалики, вгадування цін на продукцію компанії Apple, перетягування канату з вузьких джинсів, розбивання принесених з собою айфонів… Та при цьому все було більш-менш серйозно: на участь треба було записуватись заздалегідь, заповнивши відповідний формуляр на сайті www.kultmucke. de, подія привернула увагу ЗМІ, а організатори Thomas Blockus і Alexander Bernikas дали 10-хвилинне інтерв’ю берлінському radioeins.

Основною частиною фестивалю є музична програма на території старої фортеці – у списку оголошених груп виділяються Cheese People (Самара, Росія), київські The Вйо, «Димна Суміш» і Zapaska, Оркестр Че (Харків), молоді команди з різних міст України, а також відомі зі студентських років «АННА», «ніагАра» і «Карна». Крім цього, передбачені літературна сцена, майстер-класи, ярмарок hand-made, фестиваль пива, файєр шоу, і художня частина, пов’язана з тим, що художники з Іспанії, Росії, Білорусії та України будуть розмальовувати будівлі на території старого і нового міст, поєднуючи стародавню архітектуру з сучасним мистецтвом графіті. Саме на «омолодження» міста, за задумом організаторів, і підуть зібрані з фестивалю кошти.

http://respublicafest.com.ua/

Попри видимий розважальний характер, насправді олімпіада, за задумом організаторів, мала стати іронічним протестом проти збільшення кількості елітного житла, гомогенізації стилю життя в центральних районах Берліну, а також споживацької поведінки сучасної молоді. з відео (www.youtube.com/ watch?v=MhyZSjoC4fU), все пройшло Судячи

мирно і радісно, на подію зібрались не тільки молоді люди, але й 12-річні діти, що у час

ВЕЧІР РЕКЛАМИ В I LIKE

RADAR На ніч реклами нам доведеться ще зачекати, як мінімум, декілька місяців, проте це зовсім не означає, що впродовж цього часу нам не бачити цікавих роликів. В I Like на Староєврейській за допомогою середніх розмірів екрану і ноутбука нам дали можливість подивитись те, що не завжди можна побачити по телевізору (але – зауваження – майже завжди – в Інеті). Купа роликів Axe та Adidas, які були розбавлені менш відомими фірмами. Майже 3 години – і ніч реклами вже не здається такою далекою)

68-ий Венеційський кінофестиваль відзначився великими очікуваннями і неоднозначними оцінками, адже глядачі поділились на тих, хто хвалив все, що бачив, і повністю розчарованих. Йдеться про новинки від вже визнаних режисерів, серед яких «Небезпечний метод» (A Dangerous Method, Канада, Німеччина, Великобританія, Швейцарія, 2011) Д. Кроненберга, «Різня» (Carnage, Франція, Німеччина, Польща, США, 2011) Р. Поланскі, «Те літо пристасті» (Un été brûlant, Франція, 2011) Ф. Гарреля. Статус «надій» новітнього кінематографу намагались підтвердити Й. Лантімос (котрий зрештою повіз додому нагороду за сценарій до «Альп» (Αλπεις, Греція ,2011)), Е. Кріалезе (спецприз журі, фільм «Терраферма» (Terraferma, Франція, Італія, 2011)), Т. Андерсон та ін. «Золотого лева» члени журі на чолі з Д. Аронофскі віддали А. Сокурову за свіжу інтерпретацію «Фауста» (Faust, Росія, 2011) (в якому майже повністю знівельовано постать Мефістофеля), а «Срібного» – Цай Шанцзюну за «Люди-гори, люди-море» (Ren Shan Ren Hai, Китай, Гонг Конг, 2011). Але чи не найбільшою перлиною Мостри стала друга спільна робота С. Маккуіна і М. Фассбендера – «Сором» (Shame, Великобританія, 2011) (премія ФІПРЕССІ та краща чоловіча роль).

Міжнародний кінофестиваль в Торонто із задуманого у 1976 р. «фестивалю фестивалів», тобто підбірки з вже минулих МКФ, у 1995ому перетворився на, мабуть, найбільш вагомий кінофестиваль Західної півкулі. І хоч немає ні журі, ні нагород (окрім призу глядацьких симпатій), важливість фестивалю для кіноіндустрії не піддається сумніву – саме тут проходить чимало гучних кінопрем’єр, укладається більшість важливих прокатних угод, а також починається прогнозування ходу осінньо-зимового вручення кінонагород. Всього ж у цьогорічній програмі 268 стрічок. Фільмомвідкриттям стала документальна стрічка про гурт U2 «Спуск з неба» (From The Sky Down, Девіс Ґаггенхайм, США, 2011), очікуваними прем’єрами були «Людина, яка змінила все» (Moneyball, США, 2011) Б. Міллера і «Сторінка 8» (Page Eight, США, 2011) Д. Хера. Крім того, глядачам випала нагода переглянути фільми з європейських фестивалів, зокрема «Єлену» («Елена», Росія, 2011) А. Звягінцева, «Сором» (Shame, Великобританія, 2011) С. Маккуіна, «Березневі іди» (The Ides of March, США, 2011) Д. Клуні, «Курча зі сливами» (Chicken With Plums/ Poulet aux prunes, Франція, Німеччина, Бельгія, 2011) М. Сатрапі та В. Парронауда, W.E. (США, 2011) Мадонни та багато-багато інших.

9-11 вересня в південному Миколаєві в межах Дня міста пройшов арт-фестиваль у форматі open air «Мастерская». Подію, отримавши підтримку влади міста, організував миколаївський портал NIKtoday.com.ua. У програмі фестивалю були фотовиставка ломографії, майстер-класи (плетіння мандалу, розпис скла, танці, приготування кави, гончарна справа, батік), кінопокази (минулорічні «Звуки шуму» і «Звалище», а також прем’єра чорнової версії нового фільму Олександра Шапіро «Семінар»). А музичною складовою стали виступи київських команд Tape Flakes і Brunettes Shoot Blondes, а також дебют миколаївського проекту Bazookabazooka.