Reykjavik Magazine by reykjavik magazine

Вуді Аллен та його Нью-Йорк

міста за вибором режисерів у рубриці focus

інтерв’ю з митцем з Рейк’явіка

46 Головний редактор Олександра Ковальчук Музичний редактор Дарко Лісень Дизайн, верстка Андрій Сербін, Андрій Пестов Фото Олесь Дацко Над випуском працювали: Максим Івануха, Олена Левчук, Ірина Світящук, Оксана Волошин, Ірена Станицька, Настя Молоко, Ольга Кендзіор, Віталій Кравець, Оксана Зьобро, Остап Кінь, Оксана Булик, Христина Горобець, Максим Асафатов, Jos Ephka, Оксана Курило, Кеті Кантарія

Pa n America n Music Express: подорож містами зародження музичних стилів

інтерв’ю з російською індігрупою Punk TV

арешті, з початком весни, після періоду суттєвих змін та роботи над новим випуском, вийшов другий номер журналу Reykjavik. Тема номеру цього разу – «Міста».

Міста в кіно, із поглядів різних режисерів, часом несподівані, часом загадкові, іноді – звичні. Міста в музиці, без яких деякі музичні стилі, можливо, просто би не існували. Міста, з якими пов’язані певні спогади. Це як отримати лист з Рейк’явіка після першого номеру, чи поїхати в Брюґґе після перегляду фільму In Bruges (Мартін МакДонах (Martin McDonagh), Великобританія, США, 2008) – All the ca nals a nd the old buildings a nd that – канали дійсно виглядали надзвичайно, місто – казковим, лебеді досі плавають в озері, а з башти на центральній площі, з якої впав один з головних героїв фільму, відкривається дивовижний вид. Або – як бажання подивитись «Викрадачі велосипедів» (Ladri di biciclette, Вітторіо де Сіка (Vittоrio De Sica), Італія, 1948) і «Римські канікули» (Roma n Holiday, Вільям Вайлер (William Wyler), США, Італія, 1953) після поїздки в столицю Італії. У кожного своє місто, у кожного свої враження. Разом з нами ви зможете здійснити уявну подорож містами зародження музичних стилів, прочитавши матеріал Pa n America n Music Express, подивитись через призму кіно на Токіо, Париж, Портленд, Гамбург і Сан-Франциско в рубриці focus, дізнаєтесь більше про Вуді Аллена з Нью-Йорку, прочитаєте інтерв’ю з нашим новим знайомим з Ісландії, а також знайдете інформацію про світові музичні фестивалі цього року, нові фільми, свіжі групи та події у світі кіно. Сподіваємось, вам сподобається!

Олександра Ковальчук

it’s hot Somewhere (Софія Коппола, США,2010) – Десь Софія Коппола (Sofia Coppola) з метою зображення життєвої кризи у своєму новому фільмі повертається до образу кіноактора (хоча цього разу – молодшого та більш успішного), котрий опиняється в замкнутому колі хандри та апатії, розуміння, що чогось бракує, та одночасного небажання змін. Неочікуваною терапією для героя Стівена Дорффа (Stephen Dorff) стає вимушена опіка над одинадцятилітньою донькою, котра відволікає його від гедоністичного способу життя та надихає на мінімальну переоцінку цінностей. Але важливо те, що сам фільм при цьому не є моралізаторським, він радше оповідає, ніж повчає. Копполі на відмінно вдалось передати нудьгу і психологічну втому головного героя за допомогою вже випробуваних нею прийомів.

Ірина Світящук

Tournеe (Матьє Амальрік, Франція, 2010) – Турне Приз 63-го Міжнародного фестивалю в Каннах за кращу режисуру, який отримав Матьє Амальрік (Mathieu Amalric) за стрічку «Турне», – хороший фінал хорошої роботи. «Турне» – незвичне кіно, наскрізь пронизане нотками ностальгії та збляклою мішурою колишньої слави. Це фільм-уривок – зафільмовані кілька днів з життя продюсера Жоакіма (Матьє Амальрік (Mathieu Amalric)), за плечима котрого – безліч втрат і розчарувань, і його підопічних – ексцентричних танцівниць, перед очима яких – лише сцена та виступи у стилі «новий бурлеск». У фільмі немає вступу та повернень до минулого, які би щось пояснювали, натомість кожен новий кадр допомагає подивитися на попередні по-новому. Матьє Амальрік в «Турне» – і режисер, і сценарист, і актор. Відправною точкою сценарію стала книга – «щоденник гастролей» СідоніГабріель Колетт (Sidonie Gabrielle Colette) під назвою «Внутрішній бік м’юзік-холлу» (L’ Envers du music-hall, 1913). А танцівниці у стрічці – не професійні акторки, а справжні учасниці трупи The Neo-Burlesque, кожна з яких в реальному житті, як і у фільмі, має власне шоу.

Оксана Зьобро

Never let me go (Марк Романек, США, Великобританія, 2010) – Ніколи не відпускай мене В основу фільму, знятого Марком Романеком (Mark Roma nek) за одноіменним романом Кадзуо Ісігуро (Kazuo Ishiguro), лягла утопічна мрія про перемогу науки над хворобами. Проте глядач матиме змогу оцінити зворотню сторону медалі – з точки зору тих, завдяки кому ця перемога може відбутись. Сюжет розгортається навколо трьох учнів «особливої» школи-інтернату Hailsham, в якій дітей вирощують як донорів на органи. Любовна драма фільму лише видимо є центральною, насправді наріжним каменем є більш фундаментальне питання – наявність душі. Режисер творить цю без перебільшень фатальну історію в стриманих тонах, що гармонійно доповнюється витонченою акторською грою Кері Малліган (Carey Mulliga n), Ендрю Гарфілда (Andrew Garfield) та Кіри Найтлі (Keira Knightley).

Ірина Світящук

it’s hot

The Green Hornet (Мішель Гондрі, США, 2011) – Зелений Шершень

Last Night (Мессі Таджедін, США, Франція, 2010) – Минулої ночі в Нью-Йорку

Все почнеться з несмачної ранкової кави на столі нащадка медіамагната, гультяя і, відверто кажучи, бовдура. «Зелений шершень» може привернути Вашу увагу, бо «розцяцькований» зірковим складом акторів, є замах на «екшен» із стріляниною, гараж у фільмі заповнений а-ля бетмобілями – і все це є фоном для двох великих героїв в 3D. У новому коміко-супергеройському творінні француза Мішеля Гондрі (Michel Gondry) стиль його відчутний, але, певно, до Голівуду адаптований. Oкрім Сета Рогена (Seth Rogen), котрий, здається, таки вилізе з екрану і полоскоче Вас, аби Ви посміялись над його «I’m totally joking», у фільмі засвітились Крістоф Вальц (Christoph Waltz), Кемерон Діаз (Cameron Diaz), Джей Чоу (Jay Chou) та інші.

Як і у будь-якій «правильній» мелодрамі, у стрічці Last Night події відбуваються за чіткою схемою: Він (Сем Уортінгтон, Sam Worthington), Вона (Кіра Найтлі, Keira Knightley), третя (Єва Мендес, Eva Mendes), а то і четвертий (Гійом Кане, Guillaume Ca net) зайві, які у певний момент здаються не таким вже й зайвими. А ще любов, переживання, спокуса, зрада, вірність - усього потрішки. Режисерський дебют Мессі Таджедін (Massy Tadjedin), яка до цього вправлялась у написанні сценаріїв та продюсуванні фільмів, виявився занадто монотонним і беземоційним. Ані поплакати, ані посміятися, ані пофілософствувати над стрічкою глядачам не вдасться, а якщо і вдасться - то це буде у першу чергу їх заслуга, а не режисера чи акторів, які віртуозної і багатогранної гри теж не показали, а всього лиш акцентували увагу на своїх сильних сторонах: хто на безпосередності, хто на спокусливості .

Кеті Кантарія

Оксана Зьобро

If I want to whistle I whistle/ Eu cand vreau sa fluier, fluier (Флорін Шербан, Румунія, Швеція, 2010) — Хочу свистіти — свищу Центральний герой фільму, в ролі якого Георге Піштеряну (George Pisterea nu), втілює свободу дикого звіра. Він не підвладний суспільним нормам, однак суспільство тримає його у клітці. Тільки чи диким звіра не робить саме неволя? Флорін Шербан (Florin Serba n) ставить це питання на фоні подій, що розвиваються в колонії для неповнолітніх. В основі сюжету — однойменна п’єса Андреа Валеан (Andrea Valea n). Автори вивчали представлене у фільмі середовище, спілкуючись з дітьми з румунських колоній. Справжня клітка, що їх ув’язнює, невидима — родинні стосунки, «великодушний» погляд «чистої й непорочної» людини з-за ґрат. Адже, за словами Шербана, «зовнішні тюремні стіни побудовані кожним з нас». Стрічка здобула гран-прі журі та премію Альфреда Бауера на 60-му Берлінському фестивалі.

Оксана Курило

Les Amours Imaginaires (Ксав’є Долан, Канада, 2010) – Уявне кохання У своїй другій режисерській роботі Ксав’є Долан (Xavier Dola n) намагається по-своєму осмислити затерту до дір тему невзаємного кохання. Легковажний, «невимушено природній» Ніколя стає любовним захопленням давніх друзів, Марі та Френсіса, котрі згідні пожертвувати не лише своїми стосунками, а й власною індивідуальністю заради повного воз’єднання з об’єктом бажання. Долан деконструює цей любовний трикутник в три акти, котрі доповнюються паралельним «сюжетом» пісенного хіта часів наших бабусь-дідусів Ba ng Ba ng у виконанні Даліди (Dalida). В цілому фільм вийшов легким та невимушеним, а його дещо іронічна подача робить перегляд максимально приємним.

Ірина Світящук

Максим Івануха

persona Особливо запам’ятовуються перформенси легендарних кінодів – Джеральдин Пейдж (Geraldine Page) та Морін Степлтон (Maureen Stapleton), котрі у фільмі уособлюють два полярні характери, в яких розпізнаються дві якості внутрішнього світу Вуді Аллена, інтелектуала та дурня.

початку були анекдоти. Тут варто згадати чудові роботи бурлескного штибу – «Сплячий» (Sleeper, США, 1973), де герой в окулярах прокидається через 200 років після того, як його було заморожено, або, наприклад, «Любов і смерть» (Love a nd Death, США, 1975), де, як і раніше, присутня прекрасна Дайан Кітон (Dia ne Keaton), котра підіграє Вуді у його намаганні розсмішити глядача пародією на класичну російську літературу. Нью-Йорк у фільмографії Вуді Аллена постав у стрічці «Енні Холл» ( Annie Hall, США, 1977). Анекдоти, розказані тут, – не ті, після яких можна повзати в істериці по підлозі. Це швидше життєві розповіді, в яких герой в окулярах – нервовий інтелектуал, котрий може невгамовно базікати, шалено закохуватись і жити лише у місті, яке дає повну свободу. Про Лос-Анджелес він каже таке: «Я не можу жити в місті, де єдиним показником культури є проїзд на червоне світло». Впродовж усього фільму «Енні Холл» ми маємо можливість стежити за безперервним потоком ідей Вуді Аллена у ресторанчиках, кафе, книгарнях Нью-Йорка. Все це насичене абсурдними нісенітницями, які вражають своєю комічністю. Нью-Йорк стає свідком повного циклу стосунків Енні та Елві – Аллен розповідає сумну історію про буденні непорозуміння і тлінність будь-яких відносин. Наступним вражаючим етапом в кар’єрі Вуді стали зйомки картини «Інтер’єри» (Interiors, США, 1978). Цією роботою Аллен віддав шану ще одному своєму захопленню – кінематографу Інгмара Бергмана (Ingmar Bergma n). На відміну від тих, хто займався копіюванням стилю і форми надкритичних драм скандинавського метра, Вуді Аллен, котрий досі не працював в стилістиці психологічного камерного кіно, створив абсолютно непретензійний шедевр, що викликає захоплення аж до затамування подиху. Звичайно, цим фільм насамперед завдячує вдало підібраним акторам.

Наступні слова, які промовлятиме вже знайомий нам «герой в окулярах», будуть знову присвячені Нью-Йорку: «Він обожнював Нью-Йорк. Він боготворив його, не знаючи міри…» Фільм «Манхеттен» (Ma nhatta n, США, 1979) часто називають найкращою роботою Вуді Аллена, хоча це, по суті, досить типова для режисера стрічка із впізнаваним неврастеніком і його харизматичним оточенням. Як і в «Енні Холл», знову багато говориться про секс, літературу, життя та смерть тощо. Але в спочатку невиразних чорно-білих кварталах згодом стає впізнаваним улюблений творцем фільму один з найвідоміших районів Нью-Йорку. Ставлення до власного міста у Вуді Аллена приправлене ексцентричним набором звичного псевдоцинізму, і врешті-решт подане у вигляді романтичної історії про ніжне почуття сорокарічного єврея до дівчини-школярки. Знімаючи щороку по фільму, Вуді Аллен привчив глядачів як до гучних успіхів, так і до робіт посередньої якості. Стрічка «Зеліг» (Zelig, США, 1983) відкриває для режисера період підміни реального на вдаване. Те, що раніше було лише сатиричним додатком, в «Зелігу» набуває надзвичайної серйозності. Розповідь про людину-хамелеона на ім’я Зеліг подана у форматі документального кіно: тут присутні як відеонарізки початку ХХ ст., так і вставки самого Аллена. Після досить посереднього фільму «Бродвей Денні Роуз» (Broadway Da nny Rose, США, 1984) Аллен представляє світові «Пурпурову троянду Каїру» (The Purple Rose of Cairo, США, 1985). Фільм, у якому «люди бажають жити, як герої романів, а герої романів – як люди». Фантазія Вуді з казковими сюжетними обертами, в якій межі реальності зникають. У «Пурпуровій троянді Каїру» Алленом були підкорені усі кінематографічні вершини. Неймовірний сценарій і чудові актори: Денні Айелло (Da nny Aiello), Дайан Віст (Dia nne Wiest), Джефф Деніелс (Jeff Da niels) та Міа Ферроу (Mia Farrow). Шедевр надзвичайної простоти і тонкого єврейського гумору. Дія фільму розгортається в часи Великої депресії, головна героїня – офіціантка Сесілія – проста і слабка жінка з чоловіком-нікчемою, котрий іноді її б’є. В моменти повного відчаю (а такі ситуації трапляються чи не щодня) Сесілія відвідує кінотеатр – місце, в якому в одну мить розчиняються всі негаразди, де світ існує лише від початку до закінчення титрів, де магія кіно гіпнотизує реальність, підкорює її собі.

уді Аллен не гаяв часу, і відзняв ще один свій «найкращий фільм» – «Ханна та її сестри» (Ha nnah a nd Her Sisters, США, 1986). Не зважаючи на невитриману форму, фільм вже від самого початку захоплює теплотою вибраної інтонації. Стержнем картини є історія кожної з трьох сестер, котрі впродовж екранного часу перебувають у вирі почуттів та стосунків. На відміну від ранніх ексцентрично-побутових картин, «Ханна та її сестри» – це зріла, серйозна, скомпонована з різних стилів і напрямків робота майстра, котрий саме завдяки їй був вдруге нагороджений премією Американської кіноакадемії за оригінальний сценарій, а Дайан Віст – чудова акторка, котра зіграла роль найбільш неврівноваженої із сестер – отримала «Оскар» за роль другого плану. «Дні радіо» (Radio Days, США, 1987) – ностальгічний шедевр Вуді, знятий у стилістиці «Амаркорду» (Amarcord, Італія, Франція, 1973) Фелліні (Fellini) – присвячений незабутнім рокам дитинства Аллена. «В ті дні радіо в нашому домі не виключали…» – в очах маленького рудого хлопчика впізнаємо погляд майбутнього режисера. Вуді Аллен відтворює минуле за допомогою іронічних замальовок з життя як своєї родини, так і інших сімей. Посеред фільму історії набувають воєнного обрамлення, але при цьому режисер не втрачає здатності жартувати. Згодом усе зовнішнє перетворюється на фон, а головними залишаються спогади про Нью-Йорк, повністю відданий дощу. Під кінець 80-х років Вуді Аллен демонструє пригнічений настрій у роботах «Вересень» (September, США, 1987) та «Інша жінка» (Another Woma n, США, 1988). Звичайно, це було пов’язане з бажанням режисера створювати фільми, повернувшись до Бергмана та до власних «Інтер’єрів». «Злочини і провини» (Crimes And Misdemea nors, США, 1989) – один із найвідоміших фільмів Аллена, присвячений зраді та відповідальності за це. Головний персонаж – успішний лікар, порядний сім’янин – заплутаний в інтрижці з нервовою стюардесою. Згодом він перестає приділяти їй увагу, і вона погрожує розповісти про все дружині. В результаті шантажу головний герой зважується на вбивство жінки. Стрічка цікава, але за відсутності хорошого настрою для перегляду не рекомендується. Аж надто Вуді намагається навіяти якісь моральні постулати, але це виходить не зовсім переконливо. Вже пізніше – в синонімічній стрічці «Матч-Пойнт» (Match Point, Великобританія, 2005) – режисер зуміє створити відповідну атмосферу, і весь страх самозбереження, вилитий в кривавий злочин, буде виглядати очікуваним. Нове десятиліття для Вуді ознаменувалося карколомними змінами сюжетів, жінок та

настрою. В останньому спільному з Мією Ферроу фільмі «Чоловіки і дружини» (Husba nds a nd Wives, США, 1992) режисер завершує історію стосунків власного героя та Мії розлученням, ніби передбачаючи закінчення реальних стосунків, що тривали 12 років. Потім був гучний скандал та судовий позов – і Ферроу покинула фільми Аллена назавжди. «Кулі над Бродвеєм» (Bullets Over Broadway, США, 1994) можна вважати останньою на сьогодні геніальною роботою майстра. У головного персонажа – сценариста (прототипом для котрого ймовірно став сам Вуді Аллен), «невизнаного генія», а насправді сноба та інтелектуала – з’являється можливість поставити виставу на Бродвеї. Та для того, щоб це здійснити, потрібно поступитися деякими принципами і погодитись, щоб у його виставі головну роль зіграла подружка боса мафії, котрий фінансує постановку… Вуді Аллен цинічно насміхається над власними персонажами, а постійні конфлікти між ними призводять до абсолютно неординарних сюжетних поворотів – охоронець дівчини гангстера починає допомагати марнославному писаці створювати п’єсу, а коли розуміє, що об’єкт його охорони – абсолютно бездарна акторка, котра лише марнує виставу, вбиває її за межами міста… Все це дуже комічне видовище – справжнє задоволення для шанувальників Вуді Аллена. Творчість пізнього Аллена – це переважно невдалі спроби досягти успіху. Як-от суперечлива комедія «Велика Афродіта» (Mighty Aphrodite, США, 1995), в якій головний герой навчає життю порноакторку, або біографічна сатира «Солодкий і бридкий» (Sweet a nd Lowdown, США, 1999), в якій Шон Пенн (Sea n Penn) виглядає неорганічно в комічній, насмішкуватій ролі. Виключеннями із загальної непривабливої ситуації у сьогоднішній кар’єрі Вуді стали фільми «Розбираючи Гаррі» (Deconstructing Harry, США, 1997), «Знаменитість» (Celebrity, США, 1998) та «Матч-Пойнт» (Match Point, США, Росія, Великобританія, Ірландія, 2005). Дехто схильний вважати цікавим і «Вікі, Крістіна, Барселона» (Vicky Cristina Barcelona, США, Іспанія, 2008), але я утримаюсь від цього – все ж у пошуках успіху не варто було ставати на стежку солодкого, романтичного кіно. У травні в Каннах буде презентовано нову роботу Вуді Аллена – «Північ в Парижі» (Midnight in Paris, США, 2011). Чи повернеться колись режисер у місто, якому він присвятив левову частину своїх кіноплівок, не відомо. Та, безперечно, в будь-кому випадку це буде вже зовсім інший Нью-Йорк…

persona

12 Не неврози, а насамперед здатність до тонкого аналізу людських недоліків зробила Вуді Аллена одним з найвідоміших режисерів світу. […] У своєму новому фільмі «Ти зустрінеш високого незнайомця» (You will meet a Tall Dark Stranger, США, Іспанія, 2010) Ви показуєте подружні пари двох поколінь з однаковими проблемами… Політичні проблеми в перебігу історії можуть змінюватись, але проблеми людських взаємин, тобто проблеми справді екзистенційні, залишаються точно такими ж, як тисячі років тому. Прогрес не діє на наші серця. Чому ми нічого не вчимось у коханні? Просто любов занадто складна! Я сказав про це ще у фільмі «Вікі Крістіна Барселона» (Vicky Cristina Barcelona, США, Іспанія, 2008): люди знайомляться, і все супер, але якщо вони не пасують один одному у найменшій деталі, одразу починаються труднощі. Коли хтось постійно говорить мені: «Я повинен працювати над своїми стосунками», – я одразу раджу йому покинути цю справу. Якщо постійно треба працювати над чимось, як можна отримувати насолоду? Стосунки – це все ж не шкільне завдання. Як Вам вдалось зустріти саме ту жінку? Я так і не знайшов ту жінку! Цей шлюб вже третій для мене. Вперше я одружився, коли мені було двадцять – це був абсолютно неправильний вибір. Потім, через кілька років, я одружився з чудовою жінкою, з котрою досі підтримую дружні стосунки, але це теж було помилкою. Врешті-решт я одружився з набагато молодшою за мене жінкою, котра, до того ж, була названою донькою дами, з котрою ми були разом, і цю інформацію поширили всі газети світу. Це була катастрофа. Але мені пощастило принаймні в тому, що мої проблеми і проблеми моєї дружини тоді, ставши явними, в надзвичайний спосіб доповнювали одні одних. Через це у мене щасливий

Наомі Воттс (одна з головних ролей у фільмі «Ти зустрінеш високого незнайомця»): «Ми всі поводимось погано і робимо по відношенню один до одного жахливі речі, і завдаємо собі болю – саме це я люблю у фільмах Вуді: з цього погляду вони є настільки правдивими!»

шлюб, ми разом 13 років і у нас двоє дітей. Хоча я і помилявся з іншими. У фільмі «Ти зустрінеш високого незнайомця» Ентоні Хопкінс (Anthony Hopkins) залишає свою дружину заради набагато молодшої дівчини – Ви використали для цього власний досвід? Ну так, але він залишив свою дружину не тому, що вона була для нього застара, а тому, що з нею він почувався старим. Вона весь час говорила йому: не роби цього, тобі вже не 20, не берись за це, це заскладно для тебе, не їж цього – вона постійно говорила абсолютно неправильні речі. Тобто Ваша дружина такого Вам ніколи не говорить? Звичайно, говорить. Але при цьому йдеться про мою іпохондрію. Через те, що я постійно жаліюсь. Тоді вона кричить, що я не маю поводитись, як шістнадцятирічний. Вона вважає, що певною мірою я завжди перебільшую зі своїми «хворобами тижня». Коли Ви пишете свої сценарії, слідкуєте за тим, щоб вони не були надто автобіографічними? З того дня, як я почав робити фільми, люди завжди думали, що ці історії автобіографічні. Я часто пояснював всім, що це зовсім не так. Але чомусь ніхто не хоче про це чути. Мої фільми ніколи не були автобіографічними. Тим більше цей фільм: Все абсолютно вигадане! Я не знаю таких людей в житті! Ви, напевно, ніколи би не пішли до віщунки, як Гелена у фільмі? Я би ніколи цього не зробив! Я дуже вірю в науку, і просто не можу вірити у всі ці фокуси-покуси. Хоча я хотів би. Це дар – вміти самого себе так обманювати. Я народився в правильній релігійній сім’ї, і всі мої друзі теж завжди були по-релігійному правильно настроєні. Тому я завжди думав: «Які щасливі ті, хто може просто вірити в щось без застережень». Для мене це просто найбезглуздіша річ у світі. Весь час ті самі ритуали… Ви взагалі не бачите різниці між релігією та віщуванням? Ні, майже ні.

persona

магазин «Radical» ТЦ «Інтер Сіті» пр. Чорновола, 67г

ДАРКО ЛІСЕНЬ допомога у підготовці матеріалу (L CM

ius

DF )

Оксана Булик

Da r

http://soundcloud.com/ darius-3

http://www.myspace.com/ lecorpsmincedefrancoise

Теренс Н’ґуєн (Terence N’guyen) – молодий і перспективний паризький продюсер, котрий, напевно, пише найкращий френч хаус зі всіх тепер існуючих. При цьому він не забуває експериментувати, що видно з його нового треку Da ns Tes Yeux, в якому він змішав свій улюблений стиль з дабстепом. І, на відміну від багатьох інших виконавців, які експлуатують дабстеп тільки через його популярність, в нього це вийшло досить непогано.

Коли такі дівочі команди, як Peaches чи New Yong Pony Club, були на піку своєї популярності, вони відсиджувалися в тіні, а як тільки про ці два проекти почали забувати, вони вийшли і зайняли нішу в дівочому інді. Le Corps Mince De Fra ncoise. В кращі часи їх запрошували на роль «музичного оформлення» Паризького Тижня Моди, а відносно недавно їх EP під назвою Ga ndhi отримав схвалення на Hype Machine та Pitchfork.

re: twitter

M ag ici an Th e

ist er dS Ki

W in

brandnew

http://www.myspace.com/ winwin

http://www.myspace.com/ kidsister

http://soundcloud.com/ themagician

Декілька тижнів тому кожен поважаючий себе інді-блог не міг обійти стороною співпрацю соліста групи Hot Chi p Алексіса Тейлора (Alexis Taylor) із зовсім невідомим до того проектом Win Win, в якому об’єднали свої сили продюсер хіп-хоп проекту Spa nk Rock Алекс Ептон (Alex Epton), відомий як XXXcha nge, та його друг Кріс Девлін (Chris Devlin) з не менш невідомого проекту Devlin & Darko. На днях вийшов альбом Win Win, який отримав підтримку від того ж Spa nk Rock та Nadastrom. А в самому альбомі, крім вокаліста Hot Chi p, можна помітити частинку інді-проекту Ga ng Ga ng Da nce – Ліззі Буґатсос (Lizzi Bougatsos).

Мелісса Янг (Melissa Young), одна із хіп-хоп виконавиць, яку я виділив через її співпрацю з одним з моїх улюблених лейблів – Fool’s Gold, власником якого є діджей, брат Dave 1 з Chromeo, котрий виграв DMC (всесвітній чемпіонат по скретчингу) в 15 років, а тепер активно поєднує хіп-хоп та електронну музику. Сама Мелісса може похвалитися співпрацею з Алексом Гофером (Alex Gopher), Ed Ba nger’івським дуетом Carte Bla nche, і такими любителями афроритмів, як Afrojack чи Douster. Зовсім недавно у неї вийшов мікстейп Kiss Kiss Kiss, присвячений випуску однойменного синглу.

На жаль, бельгійського нью-диско дуету Aeropla ne вже не існує, і все, на чому зараз пишуть назву Aeropla ne – це творіння вже тільки однієї людини. Правда, Стефен Фасано (Stephen Fasa no), який відокремився від свого багаторічного партнера, наскільки помітно з його творчості під ніком The Magicia n, про це зовсім не шкодує. Починаючи з літа, щомісяця виходять його Magic Tapes, які буквально через кілька годин зусиллями блоггерів стають подією на SoundCloud, а остання його робота – ремікс на Lykke Li – скоро, здається, почне крутитися навіть у львівських маршрутках. Плюс – він один з небагатьох виконавців, які приїхали в Україну на піку своєї популярності – 11 лютого відбувся його виступ в Києві.

Justin Faust (justinfaust) Why is Will.i.am not allowed on trains? - Because he steals the tracks. 19 Feb via TweetDeck

Віталій Кравець

и часто буваєте на виступах музичних виконавців? Напевно, кожен по-різному, але всі знають, як це: все починається дуже захопливо, чуєш улюблені пісні, не помічаєш, як минає час, йдеш з концерту з відчуттям легкого незадоволення тим, що все так швидко закінчилось. А тепер уявіть собі, що виступ вашої улюбленої групи продовжується виступом іншої, а потім наступної, і так – починаючи з обіду та до глибокої ночі, безперервно і впродовж кількох днів. Уявіть, що ви навіть не покидаєте сцени і буквально ночуєте під нею. Навколо вас – такі ж шанувальники музики, і все зроблено для того, щоб вам було зручно і комфортно отримувати задоволення від живих виступів груп світового рівня. Звичайно, йдеться про музичні фестивалі. Кращого відпочинку, ніж кожного літа їздити на європейські фести, я для себе навіть не уявляю. Заряд позитивних емоцій не порівняти з враженнями від тижневого перебування на березі моря, а ціна питання залежить від того, наскільки завчасно ви

почнете готуватись до подорожі. Минулого літа я вирішив поїхати до Бельгії на фестиваль Pukkelpop, який відбувається в кінці серпня в містечку Кієвіт, і в 2010-му (19-21.08) відсвяткував свій 25-й день народження. Line-up фестивалю був вражаючим, на 8-ми сценах впродовж трьох днів було представлено більше 200 виконавців різного жанру (alternative, da nce, electronic, hi p hop, heavy metal, indie, punk). З всесвітньо відомих виконавців можна виділити Iron Maiden, Groove Armada, Limp Bizkit, Serj Ta nkia n, Placebo, Snow Patrol, The Prodigy, Blink-182, Queens of the Stone Age, The Kooks, Bloody Beetroots, The xx, Boys Noize, Eels, Pendulum, Foals, Hot Chi p, Miike Snow, Au Revoir Simone, NOFX, 3OH!3, Digitalism, Parkway Drive. Організація фестивалю приємно здивувала – відчуття, що за тебе продумали все, переслідувало скрізь. Територія фестивалю здавалась окремою державою, основне правило поведінки в якій – «Займайся, чим хочеш, тільки не заважай відпочивати іншим». Наметові містечка оснащені усім необхідним – душовими

festiwalls

фото Ярема Федькович кабінками, туалетами, камерами схову, за територією фестивалю цілодобово слідкував патруль, запобігаючи крадіжкам та безладу. З усього різноманіття я виділив близько 20-30 концертів, на які хотів би потрапити, і витратив чимало часу, складаючи розклад виступів виконавців. Проте, як не намагайся, ситуацій, коли 2 або навіть 3 групи виступають одночасно на різних сценах, не оминути. Тому треба визначити для себе пріоритети – це завдання, хоча і засмучує, має радісний відтінок, адже один з бажаних виступів ви все одно побачите. Найбільше запам’ятались концерти, на яких панувала особлива атмосфера, а якість виконання вживу була не гіршою, ніж на студійних записах. Вже не вперше я отримав шалене задоволення від вихідців з Австрaлії – Pendulum – енергетика їхніх виступів вводить натовп у своєрідний транс, в якому присутні закривають очі та рухаються в швидкому ритмі drum a nd bass. Дуже підняв настрій виступ каліфорнійців Blink-182, включно з соло на барабанах у виконанні Тревіса Баркера.

Serj Ta nkia n вразив своїм вокалом і невеликим оркестром на сцені. Дівчата з Au Revoir Simone були дуже зворушливими, а виступ Miike Snow – огорнутий містикою. Queens of the Stone Age – справжні професіонали, відіграли бездоганно, створили дуже приємну атмосферу, і залишили мене стояти під сценою в надії, що вийдуть на ще один біс. Звичайно, не обійшлося без розчарувань – цього року моїх очікувань не виправдали Die Antwoord, Uffie та, на жаль, Placebo. Провівши три дні на території фестивалю, я познайомився з багатьма привітними та цікавими людьми – кожен з них ділився враженнями, давав цінні музичні рекомендації і просто складав компанію. Вибір з десятків щорічних музичних фестивалів доведеться робити вам. Раджу починати огляд можливих варіантів та купувати квиточки вже зараз, коли фестивалі оголошують повні line-up-и. Гарного відпочинку та нових музичних вражень!

РЕЖИСЕРВИБИ

ИРАЄМІСТО

focus

Ірина Світящук

Невловиме відчуття відомого Н

а запит «Paris» пошук на IMDb (The Internet Movie Database) видає 432 результати. Очевидно, що фільмів, події яких розгортаються в Парижі, в десятки разів більше, не кажучи вже про ті, які просто апелюють до нього. Міфічний статус цього міста є безсумнівним. Міф – це мова Парижу, за допомогою якої він вдало формує свій образ, який активно використовувався спочатку в літературі, а потім в кінематографі. В такому контексті справедливими є слова про те, що «ніхто не бачить Париж вперше», бо кожен задовго до того, як в дійсності відвідає Париж, має уявлення про нього. Благо, у міста є виняткова здатність пасувати кожному – це частково пояснив «біограф» французької столиці Колін Джонс (Colin Jones), вказавши, що гетерогенність жителів Парижу не дозволяє сконструювати певного «середньостатистичного парижанина». Як в замкненому колі, це і є привабливим для кіно: будь-яка історія може розгортатися на паризькому тлі (яке, зрештою, тільки підсилить її), так само як і будь-хто може стати гармонійною частиною цього міста. Очевидно, що насамперед французи є свідомими «статусу» своєї столиці й активно підтримують

його. Одна зі спроб відтворити характер міста належить шістьом режисерам французької нової хвилі у кіноальманаху «Париж очима шести» (Paris vu par…, Клод Шаброль (Claude Chabrol), Жан Дюше (Jea n Douchet), Жан-Люк Годар (Jea n-Luc Godard), ЖанДаніель Поллє (Jea n-Da niel Pollet), Ерік Ромер (Eric Rohmer), Жан Руш (Jea n Rouch), Франція, 1965). З історичної перспективи можна сказати, що соціальні протиріччя у Франції в рік зйомок фільму ще не досягли критичної точки, а програшні колоніальні війни залишились позаду, так само, як і жах німецької окупації, тому виникло нейтральне підґрунтя для подій, які могли би мати місце і у 1985-ому, і навіть у 2005-ому. Режисерам вдалось зафіксувати «чистий», позачасовий, ще не розбавлений тенденціями глобалізації образ Парижу.

мешканців, які цілком могли би бути вирізками з газет або плітками, розказаними за кавою: жертвою «інтелектуального клімату» СенЖермен-де-Пре стає студенткаамериканка, котра виявилась надто серйозною для розваг з двома паризькими ловеласами; незадоволення молодої дружини побутовими проблемами та скромною квартирою біля Північного вокзалу призводить до непередбачуваної трагічної розв’язки; бажання провести вечір з жінкою легкої поведінки обертається для юнака з вулиці Сен-Дені зайвими турботами; чоловік, котрий працює на площі л’Етуаль, думає, що спричинив смерть перехожого; неуважність легковажної канадійки звільняє її від вибору між районами Монпарнас і Левуаль; в житті буржуазної сім’ї з Ля Мует панує криза, що має трагічне завершення .

Режисери недарма вводять своїх персонажів в критичні ситуації, адже це допомагає їм повністю розкрити характери, що в свою чергу дозволяє глядачеві поєднати створені образи з паризьким контекстом. В результаті ми отримуємо суто емоційну картину, де чуттєвість домінує над здоровим глуздом, і усі без винятку керуються ірраціональними та еґоцентричними мотивами. Наскрізний образ неозначуваного «середньостатистичного Жодне місто не є гомогенним, парижанина» тут простежується в часто локальна ідентифікація кожному – герої лише граються, жителів (з районом, вулицею, розмиваючи межі між ґендерними, площею міста) є дуже важливою, віковими, соціальними та навіть тому використання в цьому фільмі національними відмінностями, а мікроперспектив є виправданим – Париж для них виступає імунітетом і це дозволяє покроково сформувати квитком в цей світ, де можна трохи цілісну картину Парижу. Як в пожити ілюзіями. Тому доречно туристичному маршруті, режисери випливає питання: Париж – це місто знайомлять глядача з ключовими чи стан душі? І здається, що відповідь місцями французької столиці. має бути однозначною. Фільм складається з епізодів з життя

Максим Івануха

німаючи фільм на вулицях Токіо, важко не втрапити у якусь халепу. Це місто не знає спокою, у ньому присутній живий потік. Багато разів змінені слова, схожі обличчя, інша уява. Токіо створене для тих, хто повторює одні і ті ж дії, втрачаючи ознаки схожості.

TOKYO NO ONNA Токіо без надсимволічного ґатунку. Його образ відкривається нам не наживо, а у розрізі історії.

Наростаюча напруженість, якою мовить кожен епізод стрічки «Жінка з Токіо» (Tokyo no onna, Ясудзіро Одзу (Yasujiro Ozu), Японія, 1933), змушує неквапливо вносити власні варіанти розвитку сюжету: Ре дізнається, що його сестра підробляє у борделі, з пліток, які доносить йому близька подруга. Спочатку видається, що він знав про цей факт і намагався захиститись: все ж таки вона оплачує його навчання… Та потім стає зрозумілим, що дії героя можна трактувати як спробу закрити очі на те, про що йому розповідають. Токійська німа трагедія не залишає винних: усі в якомусь сенсі поквапились із висновками, зневіреними і боягузливими за своєю суттю.

AI NO CORRIDA Суто бутафорне Токіо. Штучний сніг і ексцентричні кольори, що надають зовнішньому світу вакууму інтимності.

Безкінечні сексуальні трапези у фільмі «Імперія почуттів» (Ai no сorrida, Нагіса Ошима (Nagisa Oshima), Японія, Франція, 1976) не викликають абсолютного шоку, хоча для непідготовленого глядача ці порноепізоди видадуться абсолютним апокаліпсисом. Зважаючи на художню складову, можна вважати сумну історію про похітливий статевий потяг найбільш сміливою спробою продемонструвати секс «як він є». Водночас фільм являє собою цікаву декоративну форму. Впродовж дії герої лише іноді залишають місцини свого кохання, а зовнішній світ не викликає у них жодного зацікавлення.

LOST IN TRANSLATION Токіо, не зважаючи на всю свою унікальність, – недосяжне для чужинців. Вулиці міста, яке ніколи не гальмує, нереалізоване бажання розчинитись у Токіо, що живе власним життям.

У «Труднощах перекладу» (Lost in Tra nslation, Софія Коппола (Sofia Coppola), США, Японія, 2003) сюжетну коцепцію підкреслює божественний саундтрек і візуальний смак оператора Ленса

focus Екорда (La nce Acord). Спустошеність головних героїв – саркастичного актора-невдахи і дівчини вічно зайнятого фотографа, котрі стикаються в готелі і часом залишають фешенебельні номери заради відвідин бару, перетворюється на можливість нового почуття чи спробу врятуватись в країні сонця, що сходить. Прощальний поцілунок двох американців, котрі дуже просто знайшлись серед мільйонів японців, викликає думку про те, що токійські канікули пройшли недаремно.

Lava nt), котрий з’являється перед жителями Токіо. Робота Каракса – це не лише самокопіювання, але й нудне і безглузде видовище. Третя новела, знята Джун-хо Боном, присвячена усамітненню як способу життя. Герой історії ніколи не дивиться в очі тим, хто приносить йому піцу, та однієї миті трапився землетрус і симпатична дівчина, котра принесла їжу, знепритомніла на порозі. Наступного разу він переступить поріг власного дому, аби віднайти загадкову незнайомку.

TOKYO!

ENTER THE VOID

Вулиці Токіо будуть спустошені, адже люди не бажають виходити за межі картонних стін, та землетрус сколихне цю ситуацію знову.

Усвідомлення апокаліптичності токійської реальності. Справжнє пекло втрачених душ, понівечених тіл, задурманеного розуму посеред кислотних реклам тихого наркораю.

творіння Бона… В епізоді Мішеля Гондрі двоє молодих героїв стикаються з безліччю сучасних побутових негараздів виживання – в безуспішних пошуках житла парочка поступово залишається осторонь одне від одного. І якщо Акіра поступово втілює власні бездарні кінознімання у життя, то у його Хіроко душевна прірва збільшується, що призводить до абсолютно фантастичних, майже кафкіанських перевтілень. У другій новелі знаменитий анархіст і творець «Коханців з нового мосту» (Les ama nts du Pont-Neuf, Франція, 1991) Леос Каракс представив химерну історію про виродка з каналізації (Дені Лаван (Denis

В стилізованій, псевдомістичній стрічці з японськими титрами у стилі поп-арту французького радикала Гаспара Ное «Вхід у порожнечу» (Enter the Void, Гаспар Ное (Gaspar Noe), Німеччина, Франція, Італія, 2009) Токіо – місто, в якому панує суцільний моральний хаос і жорстке переплетення

справжнього і вдаваного. Ное не втрачає можливості демонізувати основні сюжетні повороти, знову і знову повертає нас «назад у майбутнє», змушує відчувати гіркий присмак невідворотності, закривати очі і байдуже споглядати за лабіринтами люмінесцентного мегаполісу, в якому люди швидко входять у порожнечу. Любов, здається, залишилася у цьому Токіо лише на рекламній вивісці «LOVE» яскравими жовтими літерами в одноіменному готелі. Місце шукачів екзотики і сумбуру. Нерозуміння японської свідомості. Легкі японські навіювання. Кожен воліє бачити власне відображення, свій сюжет, своє Токіо.

фото Carlos Zeegers

«Токіо!» (Tokyo!, Мішель Гондрі (Michel Gondry), Леос Каракс (Leos Carax), Джун-хо Бон (Joon-ho Bong), Німеччина, Франція, Японія, Південна Корея, 2008) – альманах, присвячений мегаполісу, в якому спільно-печальна ідея самотності проходить ниткою через усі роботи: дивовижний «Дизайн інтер’єрів» Гондрі, саркастичне «Гімно» Каракса і екзистенційне

ЗУ

о когорти кращих пробитися важко. Вроджений талант – от головний критерій: абстрактне поняття і, як не сумно, – рідкісне явище. Оноре де Бальзак казав: «Талант у чоловіка – те ж, що краса в жінці, – всього лише обіцянка. Для того, щоб бути справді великим, його серце і характер мають дорівнювати його таланту». Американському кінорежисерові ¥асу Ван Сенту (Gus Va n Sa nt) пощастило – у нього безумовно є талант, він мрійник, романтик, художник, музикант, фотограф,

Пор ИНКА

письменник, професіонал…

Для розвитку своїх численних здібностей ¥ас Ван Сент обрав особливе місце – місто Портленд в штаті Орегон, тим самим змінивши шаблонність осідання кіноіндустрійної тусовки в брендових місцях – нью-йоркському Мангеттені та лос-анджелівському Голівуді, і знайшовши можливість самому облаштовувати мізансцени свого життя.

ртленд Олена Левчук

Причину категоричності вибору режисера прослідкувати складно, тому що відповідь залишається неоднозначною. Можливо, те, що родина Ван Сента неодноразово переїжджала і була досить заможною, стало поштовхом для того, щоб ¥ас отримав інформацію для порівняння пейзажів міст і створення певних образів. А можливо, долю впливу мало й те, що режисер народився в сім’ї нащадків впевнених та рішучих голандців. Ван Сент беззаперечно заявив про те, що його місце – в Портленді, так само впевнено, як і про свою сексуальну орієнтацію, що теж відіграє не останню роль у сприйнятті навколишнього середовища. Одним із чинників, напевно, також стала особистісно-психологічна прив’язаність до міста, з яким його багато що пов’язує.

Як режисер ¥ас Ван Сент керується емоціями, втискаючи їх в кадр: на відміну від кіномитців, котрі наповнюють фільми розкішшю і помпезністю, в результаті чого вишуканість і гармонійність взаємодіють лише дихотомічно, він знімає свій Портленд без прикрас – справжнє життя, побудоване на зурбанізованих сюжетах. Основні герої фільмів Ван Сента – підлітки, котрі уособлюють дно суспільства, бунт проти правил і водночас – нестримну красу молодості. Портленд-сіті є втіленням численних провінційних американських міст, місцем життя для самого режисера і його головною декорацією. Фільм «Аптечний ковбой» (Drugstore Cowboy, США, 1989) – цілковите відображення життєвих реалій, де герої – невигадані персонажі з реальними проблемами та відносинами. Головному ковбоєві Бобу (Мет Діллон (Matt Dillon)) обридла жорстока реальність, і єдиним джерелом переходу в інший світ для нього стали наркотики. Боб

focus стає головою портлендської банди, яка грабує аптеки, шукаючи емоцій та вражень. Звісно, основною метою злочинців є бажання роздобути наркоту, але наркотики не є головною темою стрічки – в цьому полягає вся складність і, водночас, простота режисерського задуму. ¥ас Ван Сент не повчає і не намагається вказати нам правильний життєвий шлях – він, як і ми, просто спостерігає і від першого до останнього кадру наповнює фільм людськими почуттями – пристрастю, драматизмом і вірністю дружбі та самому собі. Ще одним фільмом, в якому Портленд виконує роль знімального майданчика, є «Мій особистий штат Айдахо» (My Own Private Idaho, США, 1991). Цікаво, що під час роботи над ним більшість акторів оселились в будинку Ван Сента. Режисер намагався створити максимально комфортну атмосферу, але його запрошення «почувайтеся, як вдома» вилізло йому боком – колеги по кіноцеху зробили погром в рідних стінах ¥аса, постійно влаштовували гулянки та вечірки і заважали господареві відпочивати. «Мій особистий штат Айдахо» – історія Майка (Рівер Фенікс (River Phoenix)) і Скотта (Кіану Рівз (Kea nu Reeves)), котрі займаються вуличною проституцією і знімаються для гей-журналів. Ван Сент досліджував середовище чоловіків, що займаються проституцією, і зробив висновок, що чоловіча натура має підсвідоме прагнення не фізичного задоволення, а віднайдення друга, котрий так чи інакше може замінити опіку батька або брата. Скотт, син заможного батька, через брак уваги тікає до Боба Піджина – головного у вуличній банді. Майк теж має проблеми в сім’ї: він не знає про місце знаходження власної матері. В результаті фільм перетворюється на сімейну драму кожного героя «Айдахо». Між тим режисер червоною ниткою проводить головну ідею стрічки – стосунки між людьми. Отримавши освіту у Род-Айлендській художній школі (Rhode Isla nd School of Design), ¥ас Ван Сент досі малює пейзажі, які оточують його щодня, і саме в буденній сірості провінційного Портленда він бачить красу простоти і найменших деталей, черпаючи з міста своє натхнення.

Аарон Катц Aaron Katz

Cold Weather: Погляд на сучасну Америку, наповнений настроєм за матеріалами кіножурналу Celluloid, жовтень 2010, випуск 5а www.celluloid-filmmagazin.com переклад з німецької Олександри Ковальчук

Режисер Аарон Катц (Aaron Katz) в незалежному фільмі «Холодна погода» (Cold Weather, США, 2010) відображає життя сучасних стильних двадцятирічних американців і водночас розігрує захоплюючу гру «Заяць та собаки» (англ. paperchase, нім. Schnitzeljagd – гра, в якій той, хто тікає, залишає після себе клаптики паперу). Celluloid взяв інтерв’ю у Аарона Катца на фестивалі в Локарно. І про погоду також. Ви знімали фільм Cold Weather в Портленді, Орегон – Вашому рідному місті. Фільм приваблює унікальним візуальним стилем, який, мабуть, має щось спі льне з цією місцевістю. За допомогою цих кадрів ми хотіли передати настрій, притаманний лише Портленду – через особливості погоди в ньому. Кольори та освітлення в цій місцевості на північному заході США неповторні. Постійна захмареність і настрій в кольорах: там дуже багато зелених, коричневих і вологих сірих тонів. Це кольори мого дитинства. Про них я згадую найчастіше. Ми знімали фільм RED-камерою, яка дає надзвичайні можливості, особливо якщо йдеться про кольори і глибину різкості.

focus Втім, Портленд часто використовується в якості лаштунків для фільмів, дія яких відбувається десь у зовсім іншому місці. Шкода, тому що ця місцевість має свій шарм. Події фільмів ¥аса Ван Сента найчастіше також пов’язані з Портлендом. Але все ж його стрічки передають не той Портленд, який я знаю. Сподіваюсь, це теж знайшло відображення в моїй картині. Дія фільму Cold Weather відбувається у місцевості з вологим, туманним кліматом, для якого підходить така, як ця, «історія Шерлока Холмса». Це певним чином пов’язане з тим, що я почуваюсь найкраще, коли дощить, з’являються хмари і холоднішає. Тоді я дійсно «розцвітаю». Моє улюблене заняття – читати книжку з горнятком чаю в руці. Найкраще це вдається під таку погоду. У своєму фільмі Ви розглядаєте актуальні проблеми жителів США, насамперед ті, що стосуються роботи і соціальної сфери. Чи уособлюють постаті з Вашого фільму людей в сучасній Америці? Щось у цьому є. Моє покоління, тобто люди у віці між 25 і 35 років, із задоволенням живуть з відсутністю планів і мети, і саме це я хотів заперечити у фільмі Cold Weather. Тому що я не вірю, що люди нашого покоління насправді не мають мети. Багато з них у цьому питанні ідеалісти, і хочуть робити в своєму житті щось, що його наповнює. Вони просто не можуть задовольнятись тим, щоб влаштуватись на першуліпшу роботу і прожити життя в класичний спосіб. Вони хочуть зробити щось, що для них важливо. Поки вони це знайдуть, іноді минає багато часу. Але я не хотів би, щоби в моїй роботі герої щось уособлювали. В мене антипатія до символічного кіно, в якому герої наділені однозначним ставленням до речей. Тому героїв мого фільму я просто сприймаю як «типових» для нашого часу. Діалоги відіграють у Ваших фільмах важливу роль, вони дуже продумані і влучні. Для мене діалоги дуже важливі. Коли мені вдається написати сценарій, яким я задоволений, то у більшості випадків це результат дуже швидкого процесу. Під час нього я рідко думаю про те, що записую на папері. В різні періоди я пишу від 10 до 15 сторінок одразу, не зупиняючись. Після цього відсилаю написане

друзям і колегам, щоби потім обговорити це з ними. Друга частина роботи відбувається вже на основі їхнього feedback’у. На знімальному майданчику я дотримуюсь 90 відсотків моїх сценаріїв. Але все ж намагаюсь залишити для своїх акторів достатньо вільного простору для розвитку діалогів, щоб емоції, виражені в мові, звучали правдиво. У мене вже є вдалий досвід «імпровізації» такого типу. Фільм Cold Weather відрізняється також тим, що значущі теми Ви подаєте з певною легкістю. Моя мета як творця фільмів не полягає в тому, щоб з усією силою вказувати на ситуації, в яких постійно відбувається щось найгірше та надзвичайне. Під час навчання в коледжі у мене був такий період, тоді мені хотілось робити фільми, в яких хтось заходить в якесь місце, і стається щось погане, знаєте? Такий собі стиль історій Ларса фон Трієра (Lars von Trier) або Ганеке (Michael Ha neke). На початку я намагався копіювати Антоніоні (Michela ngelo Antonioni), потім Ганеке. Це принципово важливо – вчитись робити фільми. Я дуже поважаю цих митців, але сам такі фільми робити не хочу. Можливо, імітація допомогла мені віднайти власний погляд.

В місто

ілька десятків років тому, коли німці у відчаї говорили, що Німеччина скоро стане «країною для старих», була дозволена масова іміграція вихідців з інших країн. Населення новоспечених «німців» виростало, а разом з тим зростали різносторонні проблеми, які виникали на

головою

Настя Молоко

кожному кроці. Імігранти в Німеччині – основна тема фільмів Фатіха Акіна (Fatih Akin), турка, котрий народився в Німеччині і знімає фільми про життя саме у цій країні. Фатіх Акін, котрого тепер називають символом ренесансу німецького кіно, виріс у портовому Гамбурзі, що, ймовірно, не могло не вплинути на подальшу творчість і бачення світу в об’єктиві . Починаючи зі свого першого повнометражного фільму – «Швидко і без болю» (Kurz und schmerzlos, Німеччина, 1998), Фатіх Акін називає турецьких і грецьких імігрантів та вихідців з країн колишньої Югославії «новими німцями», але найбільше уваги приділяє не питанню еміграції, комплексам, національному самовираженню, а звичайним людським проблемам. Гамбург у цьому фільмі об’єднує старих друзів, а також стає «притоном» для місцевої мафії. У рідному місті Фатіх Акін зняв свою першу роботу – короткометражку «Сенсін, це ти!» (Sensin — Du bist es!, Німеччина, 1995), для головних

focus

героїв якої один з барів в Гамбурзі став місцем доленосної зустрічі і надзвичайних за розвитком подій. Фільм «На краю раю» (Auf der a nderen Seite/ Yasamin Kiyisinda, Німеччина, Туреччина, Італія, 2007) рівномірно розподілив ролі і Гамбургу, і Стамбулу. Ці два міста приймали смерті героїв і слідкували за перебігом подій. Фільм складається з трьох частин, але вже з початку перегляду другої зрозуміло, що це не три окремі історії, а одна – велика і болюча для всіх. Стамбулу відведена роль також і у фільмі «Головою в стіну» (Gegen die Wa nd/ Duvara Karsi, Німеччина, Туреччина, 2004), а Гамбург під поглядом режисера тут стає зовсім іншим. Спочатку це місто, повне алкоголю і наркотиків, легковажне і необачливе, а потім раптово – ніжне і сльозливе. Герой останньої стрічки режисера «Душевна кухня» (Soul Kitchen, Німеччина, 2009) підсвідомо знаходиться у пошуках: успіху, самоствердження, любові. Провідним актором, прототипом і співсценаристом став Адам Бусдукос (Adam Bousdoukos). Так само, як його персонаж, Адам колись володів рестораном у Гамбурзі. Вже тоді Адам Бусдукос і Фатіх Акін товаришували, і «Таверна», яка знаходилась в одному з районів

Гамбурга, була для них чимось більшим, ніж просто рестораном: «це було центром наших пригод, місцем збору, місцем для свят, домом. Мені хотілося передати це почуття і спосіб життя, які пов’язані в мене з «Таверною», хотілось зняти фільм про дім, без прив’язаності до тієї чи іншої національності, до Німеччини чи Туреччини – це фільм не про якесь там конкретне місце, а про стан душі і про відношення до життя». Режисеру хотілось – режисеру вдалось. «Душевна кухня» – це перша комедія в історії творчості Фатіха Акіна, справді душевна і тепла історія про країну, місто, місце, яке об’єднало героїв саме в цей час, про втрати і знахідки кожного з них. Про питання походження, яке, мабуть, завжди буде важливим для режисера, нам не дають забувати чудово підібрані саундтреки. Несолодкі, дещо автентичні, вони створюють вдалу гармонію зі стилем фільмів та їх героями. Узагальнений образ імігрантів в Німеччині символізують турки, котрі замріяно і сумно співають під супровід музичних інструментів на фоні Гамбурга в одному з фільмів Фатіха Акіна.

січні цього року я кинула роботу, зібрала рюкзак і поїхала туди. Я ніколи не була там раніше і нікого звідти не знала. Образ, який сформувався в моїй голові, складався з кадрів стрічок, які я бачила до того часу. Де, як не в Каліфорнії, були зняті найкращі американські фільми... Про Лос-Анджелес з Голівудом і Беверлі-Хіллз в мене вже були власні враження, а Сан-Франциско вабило своєрідністю та прагненням отримати нові. Своїми трамвайчиками та європейською архітектурою місто трохи нагадало Львів, і насправді було набагато меншим, ніж здавалось – вздовж і впоперек його можна пройти за кілька годин, тоді як в більшості інших американських міст люди залежні від транспорту. Тому у жителів Сан-Франциско стиль життя особливий. Трилер «Буллітт» (Bullitt, Пітер Йетс (Peter Yates), США, 1968), у якому американські копи на чолі з лейтенантом поліції Френком Булліттом намагаються розкрити таємницю вбивства свідка у справі проти мафії, славиться однією з найбільш видовищних в історії кіно сцен переслідування на машинах. Вулиці

й і р а Сценподорожі для

o c s i c n a r F San

focus Jos Ephka

Travetl scrip

с в голові, а в у я с ь т є ко? нка з’явля -Францис н Яка карти а С о р п маєте ранциск? Ф й коли ви ду и т я в С Сонце?

Сан-Франциско чи не найкраще підходять для неї, тим більше, що автори фільму обрали для зйомок Ford Musta ng і Dodge Charger 1968 року. У трилері «Розмова» (The Conversation, Френсіс Форд Коппола (Fra ncis Ford Coppola), США, 1974 ), що вважається класикою жанру, ми бачимо СанФранциско містом, в якому процвітає шпигунство. Події «Запаморочення» (Vertigo, Альфред Хічкок (Alfred Hitchcock), США, 1958) розгортаються у Сан-Франциско 1958 року – місто стає вдалим фоном для «гламурного затишшя», яке дуже підходить для фільмів з кримінальним забарвленням. У Сан-Франциско був знятий «Брудний Гаррі» (Dirty Harry, Дон Сігел (Don Siegel), США, 1971) – перша стрічка з серії детективних розслідувань інспектора поліції Гаррі Каллагана, котрого грає сам Клінт Іствуд (Clint Eastwood), ще молодий, але вже крутий. Дон Сігел співпрацював з Іствудом ще в одному фільмі – «Втеча з Алькатрасу» (Escape From Alcatraz, Дон Сігел (Don Siegel), США, 1979), який розповідає про одну з найуспішніших спроб втечі з в’язниці. Острів Алькатрас, на якому спочатку був лише маяк, а згодом з’явились військове укріплення та в’язниця, що проіснувала до 1963 року, знаходиться за два з половиною кілометри від Сан-Франциско. Зараз це одне з найбільш відвідуваних туристичних місць в

Каліфорнії.

В Сан-Франциско набагато більше безпритульних, ніж, скажімо, в Нью-Йорку. Вони на кожній вулиці міста. Вони не дивляться вам в очі, бо їм байдуже, ви для них – лише сусіди по місцю і часу. Мені завжди були цікаві історії, які приводили людей туди, де вони є зараз... Один чоловік, проводячи чергову ніч на автобусній зупинці, розказав мені свою: колись він мав і гроші, і наркотики, але в певний момент це все зникло, і він став безпритульним, котрого ніхто не прихистить... «У пошуках щастя» (The Pursuit of Happyness, Ґабріеле Муччіно (Gabriele Muccino), США, 2006) – фільм, що ґрунтується на реальній історії Кріса Гарднера, якого грає Вілл Сміт (Will Smith). Головний герой – самотній батько, котрий опиняється на вулиці. Це історія звичайного безпритульного з Сан-Франциско, котрий з часом стає засновником власної брокерської компанії. В 60-их роках Сан-Франциско стало центральним містом США, «меккою» для хіпі, ідеальним місцем для культурної та сексуальної революцій. У 1967 люди з усього світу їхали туди задля однієї з найвизначніших подій у сфері культури, музики, поезії та історії – заради «Літа Любові» (Summer of Love). Більше ста тисяч людей оселились у районі Height-Ashbury в Сан-Франциско. Ті часи називали «ренесансом» американського поетичного аванґарду, часом наркотиків і рок-н-ролу. Фільм Марка Пізнарські (Mark Piznarski) «60-ті» (The 60's, США, 1999) досить вдало відображає події того часу. Зараз Height-Ashbury – найяскравіша частина міста, де люди ніколи не сплять і не перестають курити маріхуану. Сан-Франциско сильно відрізняється від інших міст. Люди, з котрими я перетиналась, зазвичай були звичайними мандрівниками. В Сан-Франциско легко затриматись, бо його легко полюбити, якщо ви шукаєте саме таке місто...

Дарко Лісень

За 4 години до виходу на сцену на концерті у Львові російські індітроніки Punk TV розказали нам про свою співпрацю з «Би 2», запис гімну для Kazaнтипу, хокей і рибалку як альтернативи до музичної діяльності.

hello tomorrow

постійно йдуть якісь переговори, якийсь мікс музичних культур фото Олесь Дацко З чого почалась історія Punk TV? Як ви познайомилися? Алекс: Костя і Володя вчились зі мною в одній школі. Володя грав у шкільній групі Hot Zex. Взагалі зв’язки між нами були дуже сильні ще до появи Punk TV в 2004-му. Історія групи почалась з виступу на фестивалі Sunvibes в Алтаї. Ваш стиль визначають як електроніка/інді-рок. Що з цих напрямків частіше зустрічається у ваших треках? А.: Знаєш, ми настільки заплуталися в усіх цих стилях, і взагалі, мені здається, самому художнику досить важко розповісти про свій стиль, обмежити себе певними рамками. Поняття «інді-рок» досить дивне для нас. Напевно, все-таки наша музика – це електроніка, але наявність гітари дозволяє називати її

індітронікою. Володя: Електроніка – так, тому що вона в нас є, і це те, звідки починаються всі наші треки. Рок – також так – гітара, бас, барабани. А приставка «інді» – ми дійсно інді-група, не в плані музичного терміну, ми просто незалежні від будь-кого. Розкажіть про російську електронну сцену. Якою ви її бачите? Поки що вона видається мені набагато більшою, ніж українська. А.: Ну в нас і районів більше) Але і ви маєте багато хороших виконавців – «Надто Сонна», наприклад (київська група, більш відома під назвою 2sleepy – Д. Л.). У нас також, звичайно, досить багато цікавих команд, які грають електронну музику. Ті ж D-Pulse (електронний проект із Санкт-Петербургу – Д. Л.), для прикладу.

38 Недавно дізнався, що декілька років тому ваш трек був гімном Каzантипу. Ваш стиль і стиль Казантипу нелегко зіставити) В.: Насправді це був ремікс на один з наших треків (Snowboy – Д. Л.). І за стилем він якраз дуже навіть казантипівський. А.: Справді хороший ремікс, досі подобається. Вас, взагалі, що більше цікавить – займатися реміксуванням чужих треків чи створенням своїх? А.: В принципі, це різні речі, але все одно і те, і інше – виробництво музики, те, чим ми живемо і що ми любимо. Якби не музика, тоді що? А.: Не знаю, завжди шукаємо якісь альтернативи… можливо, рибалка))… хокей… я хокей взагалі люблю. В.: Не знаю, я би в кіно частіше ходив. Ну у нас є професії, всі ж вчилися, я от історик, але що я робитиму, крім того, що я знаю, що якісь речі мені цікаві, якщо не можу знайти для них застосування? Співпраця з «Би-2» – чия ідея? В.: Все просто – справа в тому, що Шура і Льова ведуть свою передачу на одній зі станцій. Називається вона «Биология», і запрошують вони туди маловідомих, молодих, цікавих артистів. Одного разу такими стали ми, після передачі ми поговорили, сподобались одне одному, і вони запросили нас взяти участь в записі треку для проекту «Нечётный Уровень» (це їхній сайдпроект, який вони запускають десь раз на 5 років). Ми погодились, не знаючи, як це буде зроблено і що з цього вийде потім. Співпрацею з ким ще можете похвалитися? В.: Ми вже записували трек з Найком (Борзовим – Д. Л.). А.: Зараз ведуться переговори щодо реміксування нами треку одних петербуржців, які записали сингл з Іллею Лагутенко. А взагалі – постійно йдуть якісь переговори, якийсь мікс музичних культур. Також, знаю, ви самі організовуєте концерти інших груп? А.: Так, цим займається агентство Ice Cream Disco, яке ми створили спеціально для цього декілька років тому. З ким зі світових знаменитостей хотілось би мати справу? А.: Знаєш, ми стараємося розвивати поєднання «хочемо/можемо». Звичайно, з Мадонною співпрацювати ми ніколи не будемо, хоч, може, і хотілося би. Ми робимо речі з людьми, з якими нам по дорозі – от недавно записали трек з Крейгом Волкером (Craig Walker, вокаліст відомої тріп-хоп групи Archive – Д. Л.). В.: Тут ще один момент – можна записуватися, з

ким хочеш. От, наприклад, ми зробили ремікс на Іана Брауна (Ia n Brown), з яким одного разу разом виступали. Ремікс йому сподобався, все круто, але випуску якогось синглу в його планах не було. Ми запропонували, щоб трек увійшов у якийсь з наших релізів. Ніхто ніби і не проти, але є правовий аспект, який завис, можливо, через те, що комусь в Лондоні лінь відповісти на e-mail. А.: Доведеться тоді запускати на торренти, і все) Який виступ вам найбільше запам’ятався? В.: Традиційно – в Стокгольмі дуже сподобалось. А.: Так, в Стокгольмі супер! Ще з таких значущих виділю, напевно, виступ в Харкові в 2005-му, там ми і сформувалися як група. Частіше виступаєте в клубах чи під відкритим небом? І чи редагуєте трекліст концерту в

hello tomorrow

в дабстеп ми не підемо і бавитися з джазом також не почнемо залежності від цього? А.: Частіше кличуть в клуби. І так, редагуємо, бо ж деякі треки не йдуть на стадіонах і, відповідно, деякі не дуже сподобаються в клубах. В.: Але парадокс: вичитав недавно, що улюблений ритм Алекса – 120 BPM – ідеальний для стадіонів. А виступаємо ж ми в основному в клубах. Ваш гастрольний графік розписаний на 5-6 місяців наперед чи ви можете дозволити собі декілька тижнів відпочинку? А.: От завтра ми вже в Києві. В.: Як коли. Зараз він досить розпланований, бо їздимо в підтримку нашого нового альбому, але взагалі не скажу, що ми завжди в роз’їздах. Часто після таких турне ми декілька тижнів входимо в наш нормальний ритм.

Ви ніколи не думали поміняти свій музичний стиль? В.: 25-го числа в нас вийде новий альбом – він якраз планується дуже різножанровий. А.: Ні, ну в будь-якому разі в дабстеп ми не підемо і бавитися з джазом також не почнемо, але ми досить широко займаємося реміксуванням, і в цьому аспекті дозволяємо собі робити трохи іншу музику, вже більш електронну за звучанням. І останнє – що з нещодавно прослуханого найбільше сподобалося? З усього. А.: Хм… з останнього – Best Coast дуже подобається. Також слухаємо одних самарців – Vuri Roots – супер. І американці Health теж зараз в нашому списку. В.: А мені зараз найбільше Ringo Deathstar подобаються…

: s filсmкарівс о утсайд а

і к ь с ри де

5films

Ірена Станицька

Остап Кінь Для когось спокутування провини може затягнутись на довгий період, однак усе-таки коли-небудь мине, водночас для іншої людини цей процес триватиме усе життя.

Трепетні проблеми сьогодення – неволя, ізоляція, контроль, навіженство, сексуальність – тонко поєднані під загальним знаменником.

Харизма молодої акторки і сильна особистість її героїні у фільмі про потрощене та збіса заплутане життя.

Уся знімальна команда зуміла створити вкрай інтенсивний візуальний ряд, який у взаємодії з розмаїтою тематикою утворює напрочуд захоплюючий остаточний результат.

Гострі діалоги та витончені комедійні сцени засвідчують про дотримання курсу, обраного братами Коенами упродовж кількох останніх стрічок.

«Кроляча нора» – Rabbit Hole (Джон Кемерон Мітчел (John Cameron Mitchell), США, 2010)

«Ікло» – Kynodontas /Dogtooth, Гіоргос Латімос (Giorgos La nthimos), Греція, 2009)

«Зимова кістка» – Winter’s Bone (Дебра Гранік (Debra Gra nik), США, 2010)

«127 годин» – 127 Hours (Денні Бойл (Da nny Boyle), США, Великобританія, 2010)

«Залізна хватка» – True Grit (Ітен Коен (Etha n Coen), Джоел Коен (Joel Coen), США, 2010)

Своєрідний антипод трієрівського «Антихриста» (Antichrist, Ларс фон Трієр (Lars von Trier), Данія, Німеччина, Франція, Швеція, Італія, Польща, 2009). Фільм не викликає особливо сильних емоцій, весь побудований на драматичній грі Кідман. Від початку аж до титрів знаходишся в очікуванні катарсису, який так і не настає. Таке добротне європейське кіно. В фільмі заворожують всі аспекти – від ідеї до акторської гри. Виникає тільки 1 сюжетне питання: чому вони вірять батьку, в якого 2 ікла?

Головною фішкою фільму є зовсім інша, хутірна, Америка, злиденна та нещаслива, за яку рідко беруться кіношники. Тема цікава, але у цілій стрічці тільки 2 епізоди виділяються із загальної монотонної картини. А, і ще кінцевий кадр красивий.

Чого чекати від фільму для 1 актора, сюжет якого знаєш наперед? Я не дочекалась нічого, хоча так довго і сильно вже давно не тужилась.

Вестерн – круто, Джеф Бріджес (Jeff Bridges) у вестерні – мегакруто. Майже 2 години кіна пролетіли, як в око дати – настільки захоплююче і весело, що просто починаєш вболівати за спітнілих ковбоїв і реально мужню кобіту. Одним словом – Коени in propria persona.

Kevin Vo & Haline Ly

Mark Andresen

Ryan and Harc

Gonzalez / Quainton логотипи міст світу в проекті CitID (http://www.citid.net), який спонукає дизайнерів до створення візуальної інтерпретації міст, близьких їхньому серцю, і спрямований на те, щоби кожне місто світу велике чи маленьке, відоме чи невідоме - запам’яталось і мало своє відображення

Rafael Cordeiro

Takafumi Tsuchiya

Angela Duncan

Marc-Antoine Herrmann

Nancy McCabe

Santiago Uceda

musik

ью-Орлеан, Філадельфія, Сан-Франциско, Чикаго, Детройт. Маршрут, якого в туристичних путівниках США ще не існує, але який був би дуже цікавим через те, що в двадцятому столітті в кожного з цих міст був свій щасливий час, адже кожне – це центр одного з п’яти музичних стилів, про які далі. Хронологічно правильно буде почати з джазу, який народився в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Новому Орлеані. Саме місто було одним з основних пунктів работоргівлі, а тому там було багато африканців. Кожен з них приносив з собою якусь частинку рідного континенту в традиціях, які проявлялися через такі стилі, як регтайм (ragtime, попередник джазу з елементами маршу), спірічуелс (spirituals, церковні пісні) та традиційну музику похоронних процесій (один з фільмів про Джеймса Бонда, наприклад, починається якраз з такої події). Напевно, основна персоналізована гордість міста – це Луі Армстронг (Louis Armstrong), котрий тут виріс та ім’я якого дуже складно тут не зустріти. Перша баскетбольна команда в місті називалась New Orlea ns Jazz і, коли декілька років тому тут проводився All-Star Weekend, то можна було посперечатися, для чого саме приходили люди: подивитися, як Двайт Ховард (Dwight Howard) в формі супермена готується до фінального кидка в конкурсі слем-данків, чи послухати Марка Ронсона (Mark Ronson), котрий був Майклом Джорданом джазу в той вечір. Потихеньку джаз трансформувався і, в результаті, переїхав до Філадельфії. Філадельфійський соул (philly sound, або sweet philly) виник на межі 60-их та 70-их і відрізнявся від інших видів найпопулярнішого стилю десятиліття набагато більшою присутністю відсилань до ф’южину і використанням такого інструменту, як дзвіночки (glockenspiel, трохи схожий на ксилофон). Продюсери Філадельфії, відчувши, що вони зараз досить популярні, почали об’єднуватись, що призвело до появи, наприклад, лейблу PIR, чи групи The Trammps, яка була сама собі лейблом. Dimitri from Paris, відомий своїми переробками sweet philly, навесні 2010 випустив геніальну компіляцію Get Down With The Philly Sound та мінідокументальний фільм, який він виклав в себе на vimeo. Там присутні як частинки PIR, так і The Trammps, які приблизно за півгодини розкажуть історію своїх найкращих років. Місто і далі, видно, ностальгує за своїми веселими 70-ми, тому що, коли в 2004-му в них з’явилась команда з американського футболу, було вирішено назвати її Philadelphia Soul. Соул з Філадельфії не тільки взяв дещо з попередніх напрямків, але й розвинув нові, особливо диско. Після занепаду соулу саме воно перехопило естафету. Центру, вираженого так сильно, як Новий Орлеан чи Філадельфія, в нього не було, через величезну популярність по цілому світу майже одночасно, але більшість людей все-таки пов’язують

його із Сан-Франциско. В місто, яке після закінчення 60-их, напевно, найдовше протримало їх дух, почали з’їжджатися всі прогресивні люди того часу, щоб відпочити під звуки нової музики. Сан-Франциско також було неофіційним центром секс-меншин США, улюбленим стилем яких було вгадайте, що? Така ситуація продовжувалася аж до 1977 року, поки в NYC не відкрили легендарний заклад Studio 54, який переніс мекку відпочинку до себе. Напевно, Сан-Франциско – єдине місто без спортивного відповідника стилю (в 70-их райдужні кольори на формі носив чомусь Денвер, а Леррі Браун (Larry Brown), ікона тогочасного стилю в баскетболі, тренував і відпочивав всюди, крім Сан-Франциско). В диско вперше на сцені з’явилися ді-джеї, які заміняли групи, а значить, це був початок активного використання електроніки, що в середині 80-их в Чикаго створило хаус. Чиказький хаус не має якихось своїх стильових особливостей, бо він був перший і його не було з чим порівняти. Назва походить від місця: клуб Warehouse, в якому його поширювали, віддав свою другу частинку новому стилю, а Джессі Сандерс (Jesse Sa nders), котрий, як вважається, записав перший хаус трек, одразу став там бажаним гостем. Studio 54 закрили через два роки після виходу On & On, а тому, через відсутність особливих конкурентів, клубне Чикаго перетягнуло на себе всіх відвідувачів. Всі полюбили нову музику, адже там часто повторювався ґрув, який найбільше подобався відвідувачам, без довгих вступів та закінчень. Нова музична хвороба дуже швидко вийшла за межі Warehouse і Gramaphone Records (магазину, який, як вважається, першим розгледів зиск у продажі хаус-пластинок) і поширилася по всій Америці, тим не менше, в самому Чикаго постійно з’являлись нові і нові продюсери, які до кінця 80их випустили найвідоміші треки в історії хаусу та Чикаго. Відносно недавно вийшло 15-дискове видання, напевно, найповнішого зібрання такої музики під назвою The History Of The House Sound Of Chicago. Весь попередній ланцюжок міст бере свій початок з NOLA. Детройт, місто, в яке після придушення расизму в 60-тих приїхали вже безстрашні африканці, в культурному плані занепадало – з 80-их вболівальників Detroit Pistons називають The Bad Boys, а до того такою (завдяки хуліганству на і поза майданчиком) була неофіційна назва самої команди. Аж поки Тріо з Бельвілля (передмістя Детройту), яке розкаже про техно набагато більше в фільмі High Tech Soul, не почало свій наступ на легенький, дитячий, за визначенням Хуана Аткінса (Jua n Atkins), стиль музики (хаус). Наслухавшись в підлітковому віці шуму конвеєрів на роботі та пластинок Kraftwerk вдома, хлопці озброїлись синтезаторами і почали записувати все підряд. Не забувши про своє походження, додавали туди трохи афроритмів, і вже через декілька років в Детройті почали відкриватися клуби, в які не соромно було зайти, якщо ти пам’ятаєш обстановку Studio 54.

Jason Wingrove http://vimeo.com/cha nnels/wingrove

Джейсон Вінґроув народився у Великобританії, і виростав недалеко від кіностудії Pinewood Studios, що стало поштовхом до його захоплення кіносправою. Підлітком він переїхав до Австралії, де живе досі. Д. Вінґроув знімав у Лондоні, НьюЙорку, Непалі, Японії, Новій Зеландії, на островах Фіджі та Суматра. Роботи Джейсона отримали міжнародне визнання – він нагороджений Clio Awards (світова щорічна нагорода у сфері креативної реклами та дизайну), CAANZ AXIS Awards (Нова Зеландія), MADC Awards (нагорода Melbourne Advertising & Design Club, Мельбурн, Австралія), ATV Awards (нагорода у сфері реклами в Новій Зеландії). Його роботи відзначені на кінофестивалі у Каннах та лондонському Converge Film Festival.

Олександра Ковальчук

vimeo

В центрі уваги рубрики vimeo – канали та профайли режисерів на відомому інтернет-ресурсі vimeo.com, яким користується безліч людей у всьому світі. Першим героєм рубрики є талановитий режисер та оператор з Австралії Джейсон Вінґроув (Jason Wingrove), відеороботи якого зацікавили мене вже дуже давно.

Серед 28-ми відео Джейсона на vimeo привертають увагу надзвичайні за візуальним виконанням відеокадри – тізери до документального фільму про культуру океанських басейнів в Австралії, знятого з прив’язкою до діяльності відомого плавального клубу Bondi Icebergs в Сіднеї. У відео використано чудову музику Джозефа Влка (Jozef Vlk), Feist, ALO та Air, в деяких з них присутні закадрові розповіді людей, котрі відвідують басейни в океані незалежно від пори року. Кадри океану та поодиноких плавців в ранковий або передвечірній час, виконані без жодної корекції кольору, з використанням можливостей природного світла, викликають відчуття спокою і абсолютного єднання з природою. Так і хочеться повторити за героїнею однієї з відеоробіт: «…це моє улюблене місце на землі…». Ще одним відеосюжетом, наповненим особливим настроєм, є 50’s Fair – зйомка ярмарку у стилі 50-х, який щорічно проводиться в Сіднеї. Вінтажний одяг, рокабіллі, блюз, джаз, танці під відкритим небом, вдалий підбір звукового ряду (композиція A smile in a whisper від Fairground Attraction), увага до дрібних деталей, чудова якість зображення

відтворюють атмосферу 50-их років і примушують глядача забути про те, що дія насправді відбувається у наші дні. Серед відео, представлених на vimeo, є також рекламні ролики Джейсона – серія дотепних робіт для мережі фаст-фудів KFC, зворушливі реклами з дітьми у ролі акторів для спортивної організації Tennis Australia (Мельбурн), ролики про дитячі підгузники Huggies і нестандартна реклама для компанії Taubma ns, після зйомок якої, за зізнанням режисера, знімальна група сміялась півдня. У кожній зі своїх робіт Джейсон надає перевагу природним кольорам, його роботи витримані та стильні, в них немає нічого зайвого, і, незалежно від того, скільки часу витратив режисер на створення свого відео – кілька годин чи кілька днів – він вкладає почуття у кожен свій короткий фільм. Ті, хто цікавиться технічною стороною питання, знайдуть на сторінці Д. Вінґроува цінні рекомендації та перелік технічних засобів, які він використовував для тієї чи іншої своєї роботи.

radar

Італійське авторське кіно Олена Левчук

2 20 кінозалів – в місті закоханих Настя Молоко

період до і після Дня всіх закоханих (1016 лютого) команда «Артхаус Трафік» запропонувала глядачам 11 міст України подивитись підбірку фільмів під загальною назвою «Місто закоханих». Відібрані французькі короткометражки, привезені з міжнародних фестивалів, стали чудовим подарунком на День Святого Валентина для закоханих пар. Всі вісім короткометражок відрізнялись за жанром, сюжетом, змістом, і кожну з них можна було би охарактеризувати окремим словом: любов (Шльондра та курча / Une pute et un poussin, Франція, 2008) і ревнощі (А ти?/ Et toi? Франція, 2009), сльози (Анабель/ Annabelle, Франція, 2009) і кров (Красень/ Le Belle, Франція, 2009), щастя (Підійди ближче/ Come closer, Франція, Швейцарія, 2004) і музика (Квартет/ Quatuor, Франція, 2009), сміх (Спека/ Ca nicule de Cheval, Франція, 2009) і страх (Жодних сумнівів/ Leave not a cloud behind, Франція, 2010).

1-22 січня в Будинку Вчених (вул. Листопадового Чину, 6) та Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперника, 40 а) в рамках творчого проекту «Італійське авторське кіно у Львові» було презентовано роботи режисера з Італії Донателли Багліво (Donatella Baglivo), котра є постійним членом ради експертів, що відбирають фільми для Міжнародного кінофестивалю у Венеції (Mostra Internazionale d’Arte Cinematografica), а також почесним гостем інших міжнародних кінозаходів. Впродовж п’яти років Донателла працювала з великим російським кінокласиком Андрієм Тарковським, тому одним з показаних фільмів була документальна стрічка «Андрій Тарковський – поет в кіно» (Un poeta nel cinema: Andreij Tarkovskij, Донателла Багліво, Італія, 1984), яка представляла Італію на Міжнародному кінофестивалі в Каннах (Festival international du film de Ca nnes), а також на кіноакціях світового рівня в Лондоні, Берліні, Стамбулі, Москві, Токіо, Римі. Фільм побудований за принципом інтерв’ю, під час якого Тарковський ділиться власними спогадами і думками про дитинство, мистецтво, жінок. Кадри зібрані з особистої колекції авторки фільму і самого Тарковського, використано уривки з картини Тарковського «Ностальгія». На завершення заходу Донателла Багліво розповіла про свій намір зняти документальний фільм про Олександра Довженка і побажала, щоб «Італійське авторське кіно» стало у Львові щорічною подією.

«Канни короткометражного кіно» Христина Горобець

4 по 12 лютого у французькому містечку Клермон-Феррані відбувався 33-тій Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів (Festival International du court metrage Clermont-Ferra nd) – один з найпрестижніших у світі огляд короткого метру, який одночасно є ринком короткометражних фільмів. Фестивальна програма традиційно складалась з міжнародного конкурсу, національного конкурсу та міжнародного LAB-конкурсу (експериментальні фільми, відеоарт). Переможці 33-го Міжнародного фестивалю короткометражних фільмів в Клермон-Феррані (2011): гран-прі «Трембле-ен-Франс» (Tremblay-enFra nce, Вінсент Візьоз (Vincent Vizioz), Франція, 2010) спеціальний приз журі «Дама з собачкою» (La Dame au chien, Дам’єн Манівель (Damien Ma nivel), Франція, 2010) приз глядацьких симпатій, приз молодого журі «Настроювач» (L’ Accordeur, Олів’є Трейне (Olivier Treiner), Франція, 2010) найкращий перший фільм «Я можу бути шльондрою» (J’aurais pu être une pute, Байа Касмі (Baya Kasmi), Франція, 2010) приз «Ca nal +» «Доктор Наці» (Dr Nazi, Джоан Шемла (Joa n Chemla), Франція, 2010) нагорода для найкращого продюсера «Пандора» (Pa ndore, Вірджиль Верньє (Virgil Vernier), Франція, 2010) спеціальна відзнака журі «Пандора » (Pa ndore, Вірджиль Верньє (Virgil Vernier), Франція, 2010), «Аглая» (Aglaеe, Руді Розенберг (Rudi Rosenberg), Франція, 2010), «Фортепіано» (Le Pia no, Левон Мінасян (Lеvon Minasia n), Франція, Вірменія 2010), «Тіні тиші» (Shadows of Silence, Прадіпан Равіндран (Pradeepa n Raveendra n), Франція, Шрі-Ланка, 2010) спеціальна відзнака молодого журі «Даян Веллінґтон» (Dia ne Wellington, Арно де Пальєре (Arnaud des Palliеres), Франція, 2010)

«Тигри» Роттердаму

Ольга Кендзіор

іжнародний кінофестиваль «Роттердам» (International Film Festival Rotterdam, Голандія) має за мету підтримку некомерційного та альтернативного кіно, в першу чергу з Азії та країн, що розвиваються. Символом фестивалю, заснованого в 1972 році, є тигр. Цього року головну нагороду 40-го Міжнародного кінофестивалю в Роттердамі (26 січня – 6 лютого) –Tiger Award – отримали 3 режисери: таєць Сівародж Конгсакул зі стрічкою «Вічність» (Eternity, Sivaroj Kongsakul, Таїланд, 2010), іспанець Серхіо Кабальєро з «Кінцем світу» (Finisterrae, Sergio Caballero, Іспанія, 2010) та режисер Пак Чан Бум з Південної Кореї, що представив «Щоденники Мусану» (The Journals of Musa n, Park Jung-Bum, Південна Корея, 2010). Приз глядацьких симпатій (UPC Audience Award) отримав Дені Вільнев з фільмом «Погорілці» (Incendies, Denis Villeneuve, Канада, 2010). У сьомий раз у Роттердамі роздавали нагороди за найкращі короткометражні фільми (Rotterdam Tiger Awards for Short Films). Цього року їх отримали Натаніель Дорскі з стрічкою «Пастушка» (Pastourelle, Natha niel Dorsky, США, 2010), Ніколас Провост з «Зірковим пилом» (Stardust, Nicolas Provost, Бельгія, 2010) та Наташа Мендонца і її «Жан Вілла» (Ja n Villa, Natasha Mendonca, США, Індія, 2010).

radar

Мультфільми у Воронежі Христина Горобець

Sundance: Сонячні дні в штаті Юта

Оксана Волошин

0-30 січня у місті Парк-Сіті (штат Юта, США) пройшов черговий всесвітньо відомий фестиваль незалежного кіно Sunda nce Film Festival, який вперше відбувся в 1985 році. Sunda nce вважається найбільш незалежним кінофестивалем Америки. Це своєрідний маяк для нових талантів, який для американських та іноземних кінотворців стає можливістю заявити про себе. Саме на цьому фестивалі дебютували такі фільми, як «Відьма з Блер» (The Blair Witch Project, Деніел Мірік (Da niel Myrick), США, 1999), «Скажені пси» (Reservoir Dogs, Квентін Тарантіно (Quentin Tara ntino), США, 1992), «Блиск» (Shine, Скотт Хікс (Scott Hicks), Австралія, 1996), «Пам’ятай» (Memento, Крістофер Нолан (Christopher Nola n), США, 2000) та інші. Цього року на фестиваль було подано 3812 фільмів, з яких відібрано і представлено глядачеві 118 повнометражних фільмів з 29 країн світу, причому 95 з них – світові прем’єри! Переможці Sunda nce 2011 гран-прі «Як божевільний» (Like Crazy, Дрейк Доремус (Drake Doremus), США, 2011) найкращий документальний фільм «Як померти у штаті Орегон» (How to Die in Oregon, Пітер Д. Річардсон (Peter D. Richardson), США, 2011) нагороди в категорії «світове кіно» «Безмежно щасливі» (Happy, Happy/ Sykt Lykkelig, Анне Севітскі (Anne Sewitsky), Норвегія, 2010) і «В пекло і назад» (Hell a nd Back Again, Денфанг Денніс (Da nfung Dennis), США, Великобританія, Афганістан, 2011) призи глядацьких симпатій «БАК» (Buck, Сінді Міл (Cindy Meehl), США, 2010) і «Обставини» (Circumsta nce, Марьям Кешаварц (Maryam Keshavarz), Франція, США, Іран, 2011)

продовж чотирьох днів – з 17 по 20 лютого – глядачі мали змогу переглянути найкращі мультстрічки 2010 року від наймасштабнішого анімаційного фестивалю в Росії – «Великого фестивалю мультфільмів», який вперше приїхав до Воронежа. Фестиваль відкрив фільм «Ілюзіоніст» (L’illusionniste, Франція, Великобританія, 2010) французького режисера Сільвена Шоме (Sylvain Chomet). Гостям фестивалю запропонували чотири збірки найсвіжіших російських короткометражних мультфільмів – «Дві принцеси», «Про рибака та рибку», «Зникло озеро», «Англійська прогулянка» – роботи відомих російських аніматорів: Івана Максимова, Єлизавети Скворцової, Олексія Деміна, Марії Муат, Валентина Ольшванга, Дмитра Геллера. У межах дійства відбувся майстер-клас з техніки піксіляції/перекладної анімації, який провела режисер Єлизавета Скворцова. Цікавим елементом програми були фільми, зняті за останні два роки студентами відомих московських та петербурзьких анімаційних шкіл і випускниками ярославської майстерні Олександра Петрова. Окрім цього, до уваги глядачів були запропоновані фільми дипломників з Франції, де, як стверджують спеціалісти, утворилась найсильніша в Європі школа анімації. Завершився «Великий Фестиваль Мультфільмів» у Воронежі спеціальною суперзбіркою, до якої потрапили найкращі дорослі фільми з російських і зарубіжних програм – «Пірнальник під дощем» (Естонія), «Зла людина» (Норвегія), «Заради шкарпетки» (Франція), «Будь ласка, скажи щось» (Великобританія), «Щоденники Ліпсета» (Канада), «Загублена річ» (Австралія). З 18 по 27 березня четвертий «Великий фестиваль мультфільмів» пройде в Красноярському краю.

54 Вечори французького кіно Олена Левчук

же традиційний шостий проект показів французького кіно, який представили Посольство Франції в Україні, Французький культурний центр Allia nce Fra ncaise, компанія «Артхаус Трафік» та кінопалац «Копернік», відбувся у Львові 10-14 березня. «Вечори французького кіно» стали своєрідною «підготовкою» українського глядача до фестивалю «Французька весна», який відбудеться в кінці березня. Програма фестивалю побудована на презентації одного нового фільму щовечора. Особливість підбірки в тому, що стрічки не просто романтично-класичні, які у більшості глядачів асоціюються з французьким кіно, а абсолютно різні за жанром та складають ілюстрацію сучасних процесів модернізації у французькій кіноіндустрії. Відкрила фестиваль нова стрічка Аббаса Кіаростамі «Завірена копія» (Copie Conforme, Франція, Італія, Іран, 2010), яка була представлена на кінофестивалі в Каннах, коли Жульєт Бінош (Juliette Binoche) отримала «Срібну пальмову гілку» за кращу жіночу роль. Також у програмі – фільм режисера Франсуа Озона (Fra nsois Ozon), відомого завдяки стрічкам «Вісім жінок» (8 femmes, Франція, 2002) та «Басейн» (Swimming Pool, Франція, Великобританія, 2003). Фільм «Притулок» (Le Refuge, Франція, 2009) – мелодраматична історія про пару наркоманів. Вічний романтик Крістоф Оноре (Christophe Honore) у фільмі «Моя дівчинка не хоче» (Non ma fille, tu n’iras pas da nser, Франція, 2009) розповідає про дівчину Лену, котра намагається здолати нав’язливість своєї родини і будувати своє життя за власними правилами. Фільм «Останній романтик планети Земля» (Les derniers jours du monde), що став результатом режисерської співпраці братів Анро Ларьє (Arnaud Larrieu) та Жана-Марі Ларьє (Jea nMarie Larrieu), розбавляє підбірку традиційною «лямурністю» – головного героя в умовах жахливих подій в світі рятує лише кохання. Фільм для справжніх романтиків та поціновувачів хорошого кіно, який нагадує про «любов під час холери». Для глядачів з тонким почуттям гумору організатори підібрали хорор-комедію «Ґума» (Rubber, Квентін Дюпьє (Quentin Dupieux), Франція, 2010), в якій головну роль виконує автомобільна шина.

«Ведмеді» в руках

Настя Молоко

1-ий Міжнародний кінофестиваль в Берліні «Berlinale» (Internationale Filmfestspiele Berlin, 10-20 лютого) обрав цьогорічних переможців. 10 лютого один з найвідоміших кінофестивалів відкрила нова картина братів Коенів «Залізна хватка» (True Grit, Ітен Коен (Etha n Coen), Джоел Коен (Joel Coen), США, 2010). У конкурсній програмі брали участь 16 країн, переможцем серед яких став Іран. Слідкуючи за подіями цьогорічного фестивалю, можна було передбачити, що «Золотого ведмедя» отримає фільм «Надер та Сімін: Розлучення» (Jodaeiye Nader az Simin, Асгар Фархаді (Asghar Farhadi), Іран, 2011) – драма, в основі якої – нещаслива історія сучасної іранської сім’ї. «Срібного ведмедя» отримала стрічка «Туринський кінь» (A Torinói ló, The Turin Horse, Бела Тарр (Bela Tarr), Угорщина, Франція, Німеччина, Швейцарія, США, 2011). Найкращим режисером став німець Ульріх Кьолер (Ulrich Kohler) з картиною «Сонна хвороба» (Schlafkra nkheit, Sleeping sleekness, Німеччина, Франція, 2011). «Срібних ведмедів» за найкращі жіночі та чоловічі ролі отримали актори фільму «Надер та Сімін: Розлучення» Саре Баят (Sareh Bayat), Саріна Фархаді (Sarina Farhadi), Лейла Хатамі (Leila Hatami), Пейман Моаді (Peyma n Moadi), Алі Асгар Шахбазі (Ali Asghar Shahbazi), Бабак Карімі (Babak Karimi).

radar

Празький Febiofest в Словаччині Олександра Ковальчук

25 березня по 17 квітня до словацьких міст Братислава, Кошіце, Нітра, Банська Бистриця, Мартін, Прешов, Попрад, Тренчін завітає 18-ий Міжнародний кінофестиваль Febiofest (Mezinarodni filmovy festival Praha Febiofest), який традиційно проводиться в Празі з 24 березня по 1 квітня. Під час фестивальних днів у Словаччині в окремих секціях глядачі матимуть можливість побачити чеські і словацькі документальні та ігрові фільми 2010-2011 років, серед яких «Завтра буде…» (Zitra se bude..., Ян Гржебейк (Ja n Hrebejk), Чехія, 2010), «Поза колом: що далі?» (Z kola von: Co je za tym?, Яро Войтек (Jaro Vojtek), Словаччина, 2010), «Час гримас» (Cas grimas, Петер Дімітров (Peter Dimitrov), Словаччина, 2009) та ін., сучасні італійські фільми від найпрогресивніших режисерів останнього десятиліття – Джорджо Дірітті (Giorgio Diritti), Паоло Соррентіно (Paolo Sorrentino) та Лука Гуаданьіно (Luca Guadagnino), переглянуть фільми з архіву словацького кіножурналу KinoIkon і підбірку фільмів батька та сина Марселя і Павела Лозінскі 80-90-х років: «89 мм від Європи» (89 mm od Europy, Марсель Лозінскі (Marcel Lozinski), Польща, 1993), «Хіміотерапія» (Chemia, Павел Лозінскі (Pawel Lozinski), Польща, 2009), «Перевірка мікрофону» (Proba mikrofonu, Марсель Лозінскі, Польща, 1981). Секція, присвячена проблемам меншин в сучасному світі, представить поміж інших фільми «Мовчання Лорни» братів Жана-П’єра та Люка Дарденнів (Le Silence de Lorna, Jea nPierre Dardenne, Luc Dardenne, Бельгія, Франція,

Німеччина, Італія, 2008), «Головою в стіну» Фатіха Акіна (Gegen die Wa nd, Fatih Akin, Німеччина, 2003) і «Імпорт/Експорт» Ульріха Зайдля (Import/Export, Ulrich Seidl, Австрія, Франція, Німеччина, 2007). Під час показів від Асоціації словацьких кіноклубів (Asociacia slovenskych filmovych klubov) можна буде побачити «Уявне кохання» Ксав’є Долана (Les Amours Imaginaires, Xavier Dola n, Канада, 2010), «Соціалізм» ЖанаЛюка Годара (Film Socialisme, Jea n-Luc Godard, Франція, Швейцарія, 2010), «Виття» (Howl, Роб Епштейн (Rob Epstein), Джефрі Фрідман (Jeffrey Friedma n), США, 2010) та інші фільми, світові прем’єри яких заплановані на другу половину 2011 року. Як нагадування про ювілеї, які цього року святкують чехословацькі режисери Феро Феніч (Fero Fenic) та Едуард Гречнер (Eduard Grecner) і польський режисер Анджей Мунк (Andrzej Munk), відбудуться покази фільмів «Соковий роман» (Dzusovy roma n, Fero Fenic, Чехословаччина, 1984), «Золоті шістдесяті: Едуард Гречнер» (Zlata sedesata: Eduard Grecner, Мартін Шулік (Martin Sulik), Чехія, Словаччина, 2009), «Дракон повертається» (Drak sa vracia, Eduard Grecner, Чехословаччина, 1967) та «Ероїка» (Eroica, Andrzej Munk, Польща, 1957).

Đ? My

L'illu

Las

t Fi ve

sion

nist

е к ь с н а т и р б е в о Н кіно 1 6-22 грудня у Львові пройшов фестиваль «Нове британське кіно», організований компанією «Артхаус Трафік». Під час фестивалю було показано 4 фільми – «Скелети» (Skeletons, Нік Вітфільд (Nick Whitfield), Великобританія, 2010), «П’ять моїх колишніх» (My Last Five Girlfriends, Джуліан Кемп (Julia n Kemp), Великобританія, 2009), «Бугі-Вугі» (Boogie Woogie, Дункан Ворд (Dunca n Ward), Великобританія, 2009), «Ілюзіоніст» (L’illusionniste, Сільвен Шоме (Sylvain Chomet), Франція, Великобританія, 2010). П’ять моїх колишніх (My Last Five Girlfriends, Джуліан Кемп (Julian Kemp), Великобританія, 2009)

Настя Молоко

Girl

frien

Екранізація книги Алана Де Боттона (Alain de Botton) Essays In Love побудована на розповіді головного героя – архітектора Дункана (Брендaн Патрікс (Brenda n Patricks)), котрий, шукаючи причину, з якої в нього не складаються стосунки з протилежною статтю, розповідає глядачам про історії своїх відносин з колишніми подругами. Навіть, як здавалось, з ідеальною Джеммою (Наомі Харріс (Naomie Harris) виникає тріщина в стосунках, і Дункан робить вирішальний крок – йде на самогубство… Ілюзіоніст (L'illusionniste, Сільвен Шоме (Sylvain Chomet), Франція, Великобританія, 2010)

Максим Асафатов Повнометражний мультиплікаційний фільм, знятий французьким аніматором канадського походження, котрий отримав визнання після своєї мультиплікаційної роботи «Тріо з Бельвілля» (Les tri plettes de Belleville, Франція, Бельгія, Канада, 2003) і відзняв один з епізодів до фільму «Париж, я кохаю тебе» (Paris, je t'aime, Франція, Ліхтенштейн, Швейцарія, Німеччина, 2006). В основі сюжету – сценарій французького міма Жака Таті (Jacques Tati). Дія фільму розгортається в Единбурзі наприкінці 50-х років, панорамні види шотландського міста часом дуже нагадують Львів, а деякі будинки, що часто з’являються в кадрі, здається, перемальовані з частини проспекту Свободи. Дуже красиве і дуже сумне кіно про життя і про те, що у великому місті і у далекій глушині добрі справи ніким не помічаються, навіть якщо вони схожі на диво. Головна інтрига картини – платонічні стосунки головного героя та юної дівчини, що вірить у дива і їде за ілюзіоністом до Единбургу.

radar

Alexander Zak

Шлях через невідомі мі нові речі, можливості зу спілкування з ними Олександра Ковальчук

фото Олесь

hello tomorrow Перший лист, який ми отримали одразу після випуску першого номеру нашого журналу, був з Рейк’явіка в Ісландії. Александр Заклинський (Alexa nder Zaklynsky), митець, котрий, попри своє походження, поки що не розмовляє українською, запитував, чому ми назвали журнал саме так і чи зацікавлені ми у поширенні інформації про культурне життя столиці цієї північної країни. Враження від листа було приголомшливим, а коли я побачила роботи Алекса на сайті його галереї, тим більше не могла стримати свого захоплення. Запитання для інтерв’ю Алекс отримав, коли представляв свої роботи на Кіпрі в м.Нікосія, а вже в кінці лютого він приїхав до Львова у справах, і ми змогли зустрітись і поговорити.

Алекс, Ви – засновник галереї The Lost Horse Gallery (www.losthorse.is) в Рейк’явіку. Яка її основна мета? Чиї роботи Ви презентуєте там? Я заснував галерею в приміщенні старої конюшні в центрі Рейк’явіка у серпні 2007-го. Все почалось з прагнення створити нове місце поза межами діючих у Рейк’явіку галерей. Я переїхав до Рейк’явіка в грудні 2005-ого, познайомився з багатьма митцями, але виявилось, що виставляти свої роботи – досить важка справа, тому що і тоді, і тепер галереї для митців малодоступні. Найбільше я хотів створити новий простір – для того, щоб мати можливість розвиватись як митець і зустрічатись з тими, хто розділяє мої захоплення. Спочатку галерея була також і моєю студією, а над її розвитком ми працювали разом з іншими зацікавленими митцями.

klynsky:

заважає. Сподіваюсь, що виставки, які мають характерні ознаки, сприймаються не гірше, ніж ті, що організовані в професійних галереях. Ми багато чули про те, що Рейк’явік, та й Ісландія загалом, відомі своїм культурним життям… Розкажіть про це більше. Культурне життя Рейк’явіка організоване дуже добре. Творчий настрій взагалі притаманний Ісландії, це правда – майже кожен у певному розумінні є музикантом, поетом, дизайнером або митцем. Розвиток мистецтва досить добре підтримується різними асоціаціями і фондами для митців та музикантів. Також відчутним є дух товариськості, який панує у культурному житті. Багато митців співпрацюють один з одним, і роблять вечірки та виставки явно для того, щоб розважитись. Можливо, саме під впливом ісландської природи та ізоляції від решти європейської території митці докладають надзвичайних зусиль для того, щоб бути продуктивними, і роблять виставки, сприймаючи це як вид соціальної поведінки. Мистецтво – це шлях для реалізації на противагу до середовища, в якому воно існує.

іста відкриває переді мною устрічей з новими людьми та

ь Дацко

Я працюю з кожним митцем, котрий приходить до галереї з бажанням та енергією, необхідною для того, щоб організувати виставку, але найчастіше найбільш зацікавлені митці – ті, котрі з’являються несподівано, переважно студенти або люди, котрі недавно закінчили навчання. Я надаю свободу митцям, що приходять до мене, і допомагаю їм лише як конструктивний критик та асистент. В 2009 році, після падіння банківської системи в Рейк’явіку, приміщення перейшло до іншого власника, і The Lost Horse Gallery змушена була переїхати. Зараз галерея знаходиться в наполовину відреставрованому закинутому приміщенні. Там сиро, але це не дуже

Ви народились в м. Ньюпорт (Newport, Rhode Island) в США, Ваш батько українець, а мати – ісландка. Як це – виростати в такому інтернаціональному оточенні? І ким Ви себе відчуваєте найбільше? Я досі шукаю відповідь на це питання. Звичайно, те, що я виріс в Штатах, вплинуло на моє сприйняття світу. Я часто кажу людям, що я народився і почав свідомо сприймати речі в Америці, але це трапляється з кожним, хто зростає в якомусь місці. У мене не було можливості подорожувати, і я жив в США до грудня 2005-го, поки не поїхав до Рейк’явіка за програмою для митців, яка давала можливість пожити там. Я виріс з чітким усвідомленням

своєї далекої української та ісландської спадщини. Більше зв’язків я мав зі своїми ісландськими родичами, оскільки влітку проводив час на фермі свого дядька, хоча мої українські родичі в Манхеттені та Квінсі в Нью-Йорку були ближчими. Тепер, коли я прожив в Ісландії понад 6 років і здобув певний ступінь володіння мовою, хочу більше дізнатись про своє українське походження та вивчити українську. Як митець, вважаю, що важливо усвідомлювати свою ідентичність, і думаю, що знання про моє походження зробить інформативнішими мої мистецькі роботи і лише підсилить їх. Якщо так станеться, я буду вдячним, але в будь-якому разі хоча би матиму можливість відкрити нову перспективу в питанні того, хто я і звідки. «Культура» означає «культивувати», тому вивчення свого походження і культури сприяє вдосконаленню та зростанню. Минулого року Ви вперше відвідали Україну. Якими були Ваші враження? Подорож до України минулого літа була для мене більш значущою, ніж я можу виразити словами. Зустріти мою сім’ю, плавати в річці Дністер і спостерігати надзвичайні види з вершин карпатських гір було чимось справді зворушливим для мене. Це ніби по краплі вливало у мене величезну дозу натхнення і бажання дізнатись більше про країну та людей, що живуть на землі мого батька. Ви жили в багатьох містах (Ньюпорт, НьюЙорк, Рейк’явік). Що для Вас означає місце, де Ви живете, і яке місто Ви вибрали би для цього? Важке запитання! Я жив в кількох містах, Нью-Йорк, звичайно, був найбільшим з них. Після того, як я пожив в Нью-Йорку, Рейк’явік мені здається скорше селищем, ніж містом. Думаю, місце, в якому ти живеш, певним чином впливає на твої рішення та ідеї, але як саме, я не впевнений. Я залишив Нью-Йорк заради Рейк’явіка у зв’язку з проектом для митців, і захотів брати у ньому участь,

тому що вважав, що так мені буде легше зосередитись на роботі. Думаю, корисно здійснити подорож до нового місця, яке тобі невідоме. Помічаю, що мандрівки різними містами Європи в останній рік наповнили мою роботу інформацією, спонукаючи мене до нового тлумачення простору і непереборного зіставлення з невідомим та невизначеним шляхом. Відсутність знань про місце примушує мене більш прискіпливо ставитись до мого оточення, і у зв’язку з цим я знаходжу деяке натхнення для нових робіт. Шлях через невідомі міста насамперед відкриває переді мною нові речі, можливості зустрічей з новими людьми та спілкування з ними. Я би вибрав країну для свого життя, але де, досі не знаю. Я досі в пошуку.

hello tomorrow

У своїх роботах Ви приділяєте багато уваги використанню стриманих кольорів, різних фактур, великої кількості натуральних матеріалів, особливо золота та дерева. Ви надаєте перевагу різним технікам – малюєте олівцем, акриловими фарбами, використовуєте можливості художньої фотографії. В деяких з Ваших робіт відчутні скандинавські мотиви, в інших – наближення до іконографії. Що є визначальним для Вашого стилю? Мій стиль заснований на експериментуванні, а тепер найбільше – на синтезі. Я шукав вираження своєї творчості у власний спосіб, тому малював на основі власного досвіду і подорожей по Європі. Мої теперішні роботи наближаються до площинного малюнку і розвивають будову світла та контрасту. За допомогою робіт з використанням золота я перетворюю поверхню на рівень рефлекторного спілкування з глядачем, з котрим я ділюсь своєю творчістю, те саме відбувається з поверхнею як глибиною – зі світлом, що випромінюється з неї.

Я створюю серію робіт у стилі чорних малюнків Еда Рейнхардта (Ad Reinhardt). Ці роботи виходять під назвою «Золота серія». Важкий малюнок на поверхні та елементи скульптури закріплені у підтримці з дерева, для повного покриття поверхні використано сусальне золото. Важкий блиск на всьому малюнку, поверхню створено зі скла. В результаті цього світло переломлюється через роботу, роблячи малюнок майже скульптурним у рельєфному розумінні. Ці роботи почали виникати перед моєю останньою виставкою в Мистецькій галереї Рейк’явіка в жовтні минулого року. Наступна моя виставка буде називатись «Золота серія 2». Ікони і сила, що служить натхненням для робіт релігійного типу, завжди викликали у мене благоговіння, але сам я – не релігійна людина. За допомогою своїх робіт намагаюсь викликати особистий містицизм та духовність, але це – кроки по складній дорозі. Те, що я зростав на фоні двох релігій і не притримувався жодної з них, безумовно, стало інформацією для моїх робіт. Думаю, ця

hello tomorrow

особливість проникла в мою творчість як плата за відсутність серйозної особистої прив’язаності до таких речей. Чому у Ваших роботах так багато птахів? Я вивчав скульптуру в коледжі, а одна з головних тем в скульптурі – схопити рух за допомогою статичного матеріалу. Використання птахів у деяких з моїх останніх робіт основане на спробі досягнути цього і побудувати динамічне зображення, наділене певним рухом та контрастом. Я малював птахів, особливо соколів, для виставки, що відбулась минулого лютого в Мистецькій галереї Рейк’явіка. Це була виставка багатьох малюнків, що зображають соколів, які ганяються один за одним на стінах галереї, під назвою «Серія погоні». Соколи особливо популярні в Ісландії, вони є символом національної гордості. Один з проектів Вашої галереї – УкраїнськоІсландський творчий обмін (Ukraine-Iceland Crea-

tive Exchange, UICE). В чому суть цього проекту? UICE створено для обміну досвідом, знаннями, можливостями і роботами у сфері сучасної культури між Україною та Ісландією. Це проект, що розвивається і знаходиться у пошуку підтримки та фінансування. Я шукаю підтримку в багатьох різних сферах, але через проблеми у світовій економіці зараз такі речі реалізовувати важко. Я просуваюсь вперед у фінансовій стороні питання, але набагато важливіше – знаходити зв’язки і розвивати мережу митців та інших людей-однодумців. Вважаю, що проект знаходиться у фазі дослідження і розвитку. У першій своїй фазі. Я працюю з різними проектами в Європі, і всі вони мають мізерний бюджет. Хочу створити обмін з можливістю проживання та організації виставок з простої причини: я зацікавлений у розвитку зв’язків і вивченні нових поглядів завдяки митцям, яких я зустрічаю. Прагну створити цей обмін, тому що я невгамовний і не можу залишатись в одному місці занадто довго!

hello tomorrow

У яких країнах Ви презентували свої роботи? Чи маєте плани, пов’язані з Україною? Свої роботи я показував в Нью-Йорку, в Ісландії, Чехії, Іспанії, на Кіпрі, в Словаччині, Польщі та Україні. Минулого літа на фестивалі mediaDepo (в рамках Тижня актуального мистецтва, 26-29 серпня 2010, Львів – О.К.) я показував декілька коротких відеоробіт, що було для мене чудовим досвідом. Сподіваюсь організувати кілька соло-виставок в наступні рікдва. Планую також переїхати на довший термін до Львова, щоб зосередитись на створенні нових робіт, а також на проекті UICE, який запускається в кінці травня. Ви вчились в Род-Айлендській школі дизайну (Rhode Island School of Design, R.I.S.D.), яка вважається коледжем №1 у сфері образотворчого мистецтва в США. Яка там атмосфера? Як вплинуло навчання у цьому закладі на Вас як митця? Навчання у цій школі було хвилюючим, це місце трохи відрізняється від інших шкіл, тому що більше орієнтоване на образотворче мистецтво і дизайн. Атмосфера була дуже відкритою для дослідження та експериментування. Це, безумовно, вимагало великих зусиль – витримувати відповідно до навчального плану навантаження і гуманітарних наук, і образотворчого мистецтва. Завдяки R.I.S.D. я отримав першу можливість подорожувати і працювати як митець, коли на 3 місяці поїхав у навчальноробочу мандрівку в Перу. Тоді, коли я вивчав скульптуру, я дуже цікавився ритуальним і племінним мистецтвом, і можливість заглиблення в гончарство та кам’яну скульптуру знайшов саме в Центральній та Південній Америці. Досить яскраво пам’ятаю відчуття культурного шоку після повернення до школи. Цей випадок вплинув на моє бажання заглибитись в мистецтво, що я вважаю важливою частиною шляху митця. Під час тієї подорожі я дізнався про себе більше, ніж, можливо, зміг би це зробити у школі. Тому в деякому розумінні це викликало в мені інтерес і пристрасть до того, щоб виривати себе з коренем і мандрувати новими місцями для віднайдення та вивчення нових перспектив.

и м ь Філ іст м ю т с а ч зу tro

tiRe n A и рик б у р ї і ндац е м о к Ре

го велико я і н о r мф лін, Си ie Sinfonie de р е Б « 1. D (Berlin: » а т , с і м at City , e / r t G d a a t s of nn) Gros phony Ruttma m r y e t S l , a n (W Berli утманн Р р е т Вол Ґілліам ) 927) і 1 р , а р н е и Т Німечч ліа» (Brazil, ританія, 1985 б ази 2. «Бр lliam), Велико d Hotel, Gi ran (Terry ль» (G d Goulding), е т о г нд un 3. «Гра олдінґ (Edm Ґ д Едмун ітц США, lis, Фр o p o r t e ) 1932) ліс» (M ччина, 1927 н о п о р т е , Каре 4. «Ме tz Lang), Нім о р е З ri од » (Гор Ланґ (F о р е З то 988) 5. «Міс ров, СРСР, 1 » (Quai ів за Шахна режна туман Shadows, е of 6. «Наб es, Le/ Port um , 1938) я des br і ц н а , Фр ль ви» Carne) Марсе l e у брит c з r е a л M ( о Карне що біжить п (Ridley т т о , к й С лі 7. «То ner, Рід n u R e (Blad Scott), 82) ird 19 (The Th , » а н США, и ) тя люд l Reed 8. «Тре ол Рід (Caro ер , 1949) Man, К я і н а т и бр Велико