INTERSUM
Багато разів ми робили фотографії, щоби в нас залишалася пам’ять про якісь миті. Але жодного разу ми не закарбовували в пам’яті прості моменти наче картинку. Ці події зостаються для нас великим багатовимірним простором.
Іноді, роздивляючись фотографії, ми не можемо пригадати звідки вони взялися, де і за яких обставин були зроблені. Тоді ми не надавали факторам місця/часу жодного значення. Ми не хвилювалися, що за деякий час уся реальність пов’язана з фотокарткою розсиплеться, зітреться, перестане існувати.
Більшість спогадів про дитинство покриваються плямами мороку. Ми ніколи не зможемо згадати нічого без артефактів чи відбитків часу. Шрам над верхньою губою лишається єдиною згадкою про падіння обличчям на бордюр в чотирирічному віці. Артефакт: червона кірка над невдоволеною усмішкою. Відбиток: фотокартка в дитячому садочку.
Забуваються всі стоп-слова, стирається секретний пароль від платіжної картки: дівоче прізвище матері. Забуваються вулиці, міста, країни. Забуваються ставки, озера, ріки й моря. Забувається те, чого ніколи й не бачив.
Забувається все й всі.
Забувається все й всі.
Забувається все й всі.
Деякі люди залишаться для нас лише тінями, силуетами або відображеннями на світлинах. Ми забудемо і про людей. Але самі фотографії ніколи не втратять самих фактів людської присутності.
Тож неможливо, щоби людина зникла без вісті. Пам’ять та її сліди вистигнуть лише тоді, коли останні світлини з людським зображенням потьмяніють.
Свою тітку (жінку материного брата) я бачив лише на фотокартці, де мені не більше одного року. Свою бабцю (материну матусю) я бачив на світлині, застигнуту в момент, де вона мене не знає. Свою жінку (майбутню) я ще (можливо) ніколи не бачив.
Щоби зрозуміти, що доволі скоро я стану копією батька, але більш висохлою, стрункою копією, мені варто лише глянути на себе в дзеркало. Жінка в метро дивиться на фотознімок своєї матері та навіть не здогадується, що настане час і їй стати двійником матері.
На першій та останній фотографії ми всі виглядатимемо однаково: зморщеним шкіряним мішком із кістками. Фотокартки марніють разом із людською красою, разом із нашою свідомістю.
Соціальні мережі здатні нагадати нам що було так чи не так давно. Але чи потрібно нам повертатися до цих моментів? Вони змушують нас відчувати радість, щастя, хвилювання, біль, сум, ностальгію. Все одночасно.
Фотографічна пам’ять є міфом. Хіба може пам’ять стати застиглою й нерухомою? Чи може пам’ять не обманювати нас?
Як важко позбавлятися від спогадів! Значно тяжче ніж розривати, розрізати, спалювати світлини. І важче ніж просто видаляти фотографії з картки пам’яті.
Але коли шар за шаром стесуєш із себе маси пам’яті, то врешті виявляєш під ними неосяжну чорну порожнечу. Порожнечу самого себе.
Кольори фотокартки літні або зимні. Через змішання зеленого, жовтого й білого стає тепло. Через сукупність синього, чорного й червоного стає холодно.
Рожевий та помаранчевий. Згадки-привиди. Що принесе порятунок? Від зміни місць доданків чи переміщення стін, квітів, дивану, столу, так? Далека подорож. Ні тут життя немає, ні там.
Факти, дати, імена, картинки, картинки, картинки. Блискавки, що бентежать серце. Напівтони, текстури, відблиски. Тло.
Чи існують насправді екстрасенси, які бачать щось містичне на щільному папері фотокартки. І якщо так, то що вони дійсно відчувають? Що їм мариться? Контури, кольори, тіні?
Роздивлятися фотографії. Згадувати моменти по їхнім клаптикам, витягувати їх із пам’яті наче щипцями. Відчувати подих вітру на вусах. Шум моря або ріки чути серцем.
Повертатися і гуляти у власному минулому.
Передивлятися відкладені в архів світлини. Будинок-чудовисько, світло лампи на третьому поверсі, дерев’яний хрест, кінець міста, водосховище, брижі, засніжене узбіччя, кохана подруга із щирою усмішкою.
Вгадувати приховані символи: підставлені ріжки, кулю на ялинці. Відчувати матовість святкового одягу, блиск прикрас. Чути шелест серпантину.
Наповнювати свій власний щоденник, залишати думки в нотатнику. Не ділитися найпотаємнішим ні з ким.
Перебувати в постійному русі, вічному процесі. Натискати на кнопку, затримувати подих, обирати розташування, позу, знаходити правильний напрямок.
Їхати в нікуди. Нікуди не їхати. Залишитися в зламаному поїзді посеред засніженого поля, або посеред коричневої пустелі. Наодинці, без їжі, без води, без минулого.
У фотокартках не зациклюватися на одномоментному. Насолоджуватися та оспівувати вічне.
Споглядати за всім навколо. Бо легко не помітити того, чого не бачиш.
Згадувати. Намагатися не забувати нічого, навіть якщо не виходить.
Зосередитися на фізичному задоволенні від процесів, нутряному відчутті страждань. Полишити душевне.
Тікати від логічного.
Завжди ставити крапку. Чи ні?
Непам’ять? Забуття.