РОЗДІЛ 3 ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ 28 вересня (1974 рік). ...Почуття переповнюють душу. Здається, я вступив у новий етап мого життя. Тому мені хотілося б ділитися враженнями, почуттями і думками з собою, хотілося б вести щоденник. Він буде в мене як супутник моїх дерзань, пошуків, мрій. І хай він не такий щоденник, який був у Т.Г. Шевченко, але він неодмінно залишить в мені щось корисне і незабутнє. 29 вересня. Прийшов з школи, дивлюся до поштової скриньки. Є лист. Від неї!.. По почерку зрозумів. А серце вже ніби читало його – так і стукає. Розгорнув, прочитав. А думки вже там. Я поволі відчуваю запах її кіс, що золотою зливою осявають її таке миле обличчя, уявляю її очі... “Юність, безмежно прекрасна юність, коли пристрасть ще незрозуміла, лише невиразно почувається в тому, як швидко б’ються молоді серця і коли рука злякано здригається і тікає, випадково доторкнувшись до уст подруги. Що може бути кращим, ніж руки коханої, її руки, що обхопили шию, і – поцілунок, пекучий, як удар струму!” Ой, ну що це я вже так розсентиментальничав? Зараз відпишу лист. Тільки з чого б це почати?.. 2 жовтня. Нова піонервожата з’явилась в нашій школі. Заходжу рано в наш клас – сидить якась незнайома дівчина. Познайомились: Надія Володимирівна. Виявляється, що це “новоспечена” піонервожата. Сама з Широкої Греблі. Трохи ще ніяковіє, сором’язлива. Авже ж, в чужій школі, незнайомі учні – словом, не вбулась. Що ж, будемо тоді працювати разом. Сьогодні ж таки, на третій урок, прийшла Люба Григорівна до нас на геометрію: “Покладіть, дорогесенькі, свої зошити на стіл. Буде контрольна??!” Власне, я контрольної не боюсь – всі ж задачі сам розв’язував без особливих труднощів. Поклав збоку на парті зошит, а сам думаю, заздале-
109
гідь все зроблено, перевірка знань. От побільше було б таких чудових вчителів! 4 жовтня. Були після уроків збори. Порядок денний: обговорення заходів до дня 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. З доповіддю виступив Саша Брацюнь. І ще піонервожата. Ми, десятикласники, повинні організувати зустріч з ветеранами. Не знаю, як це в нас вийде. Монтаж і декілька номерів є. По-моєму, вечір має бути змістовним, хорошим. Директор згадав нам за торішні “вогники”. Сміху повно було. Каже: “Принесли відро кави – випили, друге – і ... те спорожнили. І їх (тобто нас) вже на співи тягне”. 12 жовтня. Ввечері – вогник. Я старанно готуюсь і напрасовую штани. Ще вчора я вчився з Марією Лукащук танцювати “шейк” на подвір’ї біля її хати. Почався вогник... Ще до того, як сідати за столи – багато танцювали. Жаль, що Марії не було на вечорі – ото ми з нею б затанцювали! Я йшов з охотою на “танго”, “шейк”. Кружляли у вальсі. Ой, так хороше, коли доторкнешся до ніжного стану дівчини, з якою танцюєш, і в цей особливий час відчуваєш себе в якомусь оп’янінні, ніби тебе зачаровано. Потім знову за столи, потім ще і ще танцювали і ... все ніби закрутилося, як в казці, як в осінньому листопаді. Танцював я і з Ольгою Василівною, вчителем хімії, гарним вчителем. Вона мені подобається за характером і так зачаровує своєю дівочістю, що ти хоч і учень, і це не в рамках твоїх, а закохаєшся. Вона мене примусила пообіцяти їй, що навчуся на другий “вогник” танцювати “на обидві руки”. Буде виконано, шановна Ольго Василівно! О, юність! Безмежна, юність. Я в полоні твоїх чар. Отож, Василю, раціонально використай свою щасливу юність. І щоб в результаті не було гірко за неї. Молодість – це не тільки танці, про які я говорив, а й те, чи зможеш жити для людей і творити в своєму житті так, як це робили наші патріоти.
110
“Хто в молодості не зв’язав себе простими зв’язками з великим і прекрасним ділом – коханням, або, принаймні, з простою, але чесною і корисною працею, той може вважати свою молодість безслідно згаяною, хоч би як весело вона не минула і скільки приємних спогадів вона не лишила”...
Д.Писарєв От тепер можу вільно братися за уроки. 18 жовтня. Після уроків зібрали засідання комітету. Приймали піо-
нерів до лав комсомолу. Статут вивчили добре, тільки погано одне – майже не читають газет, не знають подій у світі. Засідання затвердило всіх прийняти! ...Закінчив писати твір. По-моєму, нічого! А зараз читатиму книгу “Святослав” Семена Скляренка. “Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твою, і радість твою. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитися перед кривдою і самовдоволенням... ”. 24 жовтня. Возив я сьогодні в Хмільник в райком комсомолу наших кандидатів. Приїхав з Хмільника. На столі лежить лист від неї. Читаєш його, а весь тремтиш якось тепло, любовно. І здається, що це не ти, а твоє кохання – таке ніжне і пристрасне, таке чисте, як бурштин і кусочок кришталю. А серце співає гімн коханню такому, як іскорки діаманту і золотої обручки. 29 жовтня. Учні нашої школи закінчили збирання картоплі в колгоспі і тим самим піднесли наш скромний дарунок любимій Вітчизні, колгоспу. Всі працювали на славу! 30 жовтня. Уроки поробив. Давай, думаю, поміркую трохи. Чув я запитання від деяких моїх товаришів: “Що таке кохання? Як відрізнити його від любові?” – і інші, які стосуються відносин з дівчатами, які стосуються палких дерзань нашої юності. По-моєму, потрібно більше читати (але не забувати про уроки!).
111
Як потрібно нам серед плинності життя зустріти чисте джерело кохання, припасти до нього спраглими вустами, відчути, що є воно на землі – отаке почуття. Я, наприклад, відчуваю себе напрочуд сильним і щасливим, тому що живе на землі дівчина, яку я щиро кохаю. І наше світле кохання робить мене дужим, чистішим, добрішим і, навіть, благороднішим. Як би збідніло моє життя, яким би одноманітним і сірим воно стало, якби не було в ньому цього кохання. Тому стверджую: кохання – завжди щастя. Яким би воно не було. І, навіть, якщо в якійсь ситуації ти сьогодні відчуваєш себе скривдженим чи ображеним у своєму почутті, але настане час, коли ти згадуватимеш ті події з вдячністю і заздрістю – адже ж в тобі жила любов і освітлювала все навкруги радісним і яскравим променем. Закохана людина набуває виняткової душевної краси, оскільки перебуває в тому особливому піднесеному емоційному стані, який широко відкриває їй очі на світ (а не закриває очі шторою від бурхливого життя: я знаю таких ...). Справді прекрасна любов перетворює людину в поета, бо зриває з її очей сіру пелену звичності й буденності. Щастя кохання посилює потяг людини до життя і творчої діяльності за законами краси, свободи і добра. І людина з усіх своїх сил прагне до такого життя заради продовження його в майбутніх поколіннях. Кажуть, кохання – особливий талант і особливий саме тим, що проявити його в повній мірі може і повинен кожен. Мені часто доводиться бути свідком того, як поводиться молодь, зокрема у нашому Кропивнянському клубі. Іноді бачу (це увечері і “поза клубом”), як деякі дівчата надто вже афішують свої почуття до коханого, до милого, до найкращого. Проте, на мою думку, справжня любов сором’язлива. Велике почуття не виставляють на показ, не рекламують обіймами на очах у всіх, а намагаються сховати від поглядів сторонніх. Люди, що глибоко і щиро кохають одне одного, вміють виявляти свої потаємні почуття так, що інші й не помітять: поглядом очей, обережним, майже не-
112
помітним рухом, особливою, але не підкресленою увагою до коханої людини. Прилюдні поцілунки та обійми мало сумісні із щирим проявом почуття і викликають тільки неповагу до такого “показного щастя”. 4 листопада. Отже, ще один бар’єр позаду. Щойно закінчилась перша чверть десятого класу... Важка ця чверть – нічого не скажеш! Але – всі п’ятірки!!! Прийшов додому радісний такий, що аж душа співає. Так тримати! 7 листопада. Були ми з сестрою Валею в клубі. Вона сьогодні приїхала додому. Я так зрадів їй! Але в клубі?..О, це, напевне, найкращі хвилини мого щастя. Я побачив мою кохану дівчину. Вона сиділа поміж дівчат і, напевне, не помітила мого гарячого погляду. О, якби на тих місцях не сиділи в цей час дівчата, що іноді бувають “злими на язик”, я, напевне, не відривав би очей від неї. Вона сьогодні особлива, приваблива, гарна, як ніколи – моя кохана! Соколом був би, дістав би для неї, для найкращої в світі того проміння, тих чар, що є у нічному небі, звідки падають невідомо куди зірки, блимаючи радісно до нас своїм сяйвом. Серед них є і моя зірка – найзачаєнніша: то – вона. І ця зірка не летить десь у синю глибочінь неба, а падає десь отут, поруч з нами, з нашим коханням. То – наше щастя!. Її погляд десь на зірках, на місяцеві... Що думає вона зараз? Якими гаданнями сповнена її дівоча душа! Ні, вона добре знає, що біля неї я, і кохаю її, як ніхто в світі, і що її сокровенних думок та мрій ніхто не сполошить. Стояти з милою!.. Хто знає це щастя, тільки той може позаздрити. Стояти просто так, взявши її гарячу руку, і дивитись в далечінь. Стояти з милою! Дивитись у бездонну глибочінь її очей, на ніким ще не ціловані губи, просто на її високе чоло, на коси, що грають всіма барвами на повному місяці. Чи не щастя це?! Так щастя! Бо воно зветься – коханням ... Тільки, коли воно буде для мене справжнім?
113
9 листопада. Ну що ж, і любов не завжди щаслива. Здається, мені не щастить. Що з нею? Хто став на заваді до нашого щастя? Хто порушив найсвятіше на землі? Я стояв біля її хати і дивився в пітьму ночі, звідки виднілося двійко... Я переміг себе, хоч важко було на серці. Ніколи не сподівався на таке... А ти не прийшла, Може, не змогла, Може, не зуміла, Може, не схотіла. А я ждав і ждав, Квіти обривав Голубі і сині, Мов чиїсь сльозини... І, врешті-решт, я з гіркотою на серці подибав додому. 10 листопада. Завтра в школу! Завтра початок другої чверті. Візьмусь за уроки ще з більшим запалом, ще з більшою енергією. Нічого, Василю, не засмучуйся. Так, неприємність, але ж до уроків вона ніяковісінького відношення не має. То ще не все. Може випадковість. От зараз сяду і напишу лист до неї (вона вже поїхала). Напишу все, що думаю. Яку вона дасть відповідь? Може я помиляюсь? І це може бути... 12 листопада. О, це так! Сьогодні з нашого класу було небагато учнів, та й ті – кропив’яни. А в класі холоднеча неймовірна! Ото мені цієї ночі приснився дивний сон! Та що розказувати... Мама каже, що цілісіньку ніч щось бурмотів, вигукував, перекидався. І чого б то? Ага, знаю! 17 листопада. Я сиджу і дивлюся у вікно. За шибкою вирує пізня осінь. Немає вже листя на деревах, що стоять тихо, непорушно. Задумані
114
якісь і навіть потемніли за цей осінній час. В саду шепіт. То ковдра з листя. Зима вже незабаром. ... І мені на думку спадає рання осінь, яка прийшла несподівано. Золотаве листя тоді закружляло над землею, встеляючи її м’якою ковдрою. Зарум’янились яблука, груші, бризкнули солодким соком сливи... Наша кропивнянська осінь! Природа щедро поділилася з сільським пейзажем своїм казковим багатством кольорів. Я бачу свою осінь. Оповиті серпантином, стоять на нашій вулиці дерева. Тремтять золоті гілки, листок за листком спадє додолу, вистеляючи гаптовані химерним візерунком килими. Линуть ніжні звуки солдатської гармонії. В цей час дерева шуміли, наче хотіли і собі співати, танцювати. Не довгий був той дощ, та оголив майже всі дерева, одні берізки в лісосмузі лиш вберегли свої листочки. І вони горіли золотистими намистинками від дотику проміння, що його кидало невисоке вже осіннє сонце. На якусь мить робилося тихо. Та ось знову зривався вітер, шумів, злився, піднімав із землі сірі, чорні, фіолетові, білі листочки і ніс їх далеко-далеко, аж до обрію сонця... А я сиджу в кімнаті проти сонця, притискую серце долонями, бо воно невільно щемить від радості, що принесла осінь! Поволі затихає солдатська мелодія. Солдати, що приїхали до нас допомогти зібрати урожай, співають вдень, бо нічого їм робити, адже вся їхня техніка не спроможна боротись з осінньою стихією – багнюкою. А природа, на радість, щедро віддячила за невтомну працю людині, котра щодень віддавала свої сили, досвід, знання. За цими словами і гордість, і оті міцні, обвітрені материнські руки, котрі щодня пораються біля крислатих плодів, що так і тягнуться вітами до сонця. 18 листопада. Я дивлюся на свою матір, на найближчу в світі людину, людину, яка викохала, випестила, виростила мене, і бачу перед собою тисячі таких, як вона. Чим я можу віддячити Вам, дорога мамо, люба моя трудівнице? Ви маєте дітей, в тому числі і мене, і радієте, що є на світі таке
115
щастя як діти, адже діти – це найбільша втіха для Вас. Найбільше радості для Вас я можу зробити п’ятіркою, але й потім, коли я виросту, я приноситиму Вам радість моєї професії, потім я буду любити Вас, рідна ненько, як зараз, бо Ви найдорожча для мене, як ніхто. Мамо, Ви не зовсім посягли радість науки. Я розумію, Вам було важко, іноді не було можливості навіть пожувати скоринку чорного хліба, бо його не було. В той час Ви були дівчинкою. Але Ви перемогли ці муки на зло голоду і холоду, Ви встали і вступили в справжнє життя перед світом, як – МАМА!!! Гордість і невгамовний щем серця переповнює мене за Вас, за таку маму, якою Ви є. А руки Ваші – ніжні материнські руки! Такі шершаві, навіть, зашкарублі від праці, але теплі, такі, якими Ви виносили мене малого. Мамо моя! Я боюсь Вас втратити. Ви – вічні, як сама природа, що живете в ній! Ви – сонце! 29 листопада. Вже довгенько щось не брався до записів! Не наважуюсь відписати їй листа. Вона, звичайно, мабуть, не напише перша. А все-таки хотілось би дружити по-справжньому, щоб ця дружба давала енергію нашим серцям, щоб вся душа переповнювалася радістю і солодкою мукою, щоб жило у серці полум’я любові, хвиля кохання до найкращої у світі. Тільки дихає в моєму серці ще та дитяча любов до однієї дівчини. Я не ходив до неї, нажаль, та відносини між нами були справді, як у закоханих. Не знаю, чи було у неї таке почуття, як у мене, але вона весь час чогось чекала від мене. Та, врешті-решт, ми не були на безлюдному острові, а там, де всі пливли у безперервному людському вирі, у потоці життя, і не міг я освідчитись у своєму найпотаємнішому почутті, адже ходив до неї зовсім інший. Вона, непевно, його боялась, бо навіть наші мимовільні зустрічі завдавали їй страху від думки, що її хлопець встряне зі мною у бійку. Це перше, що я побачив у її характері – слабкість, невміння перебороти себе і потім добитись найкращого, що є на землі, щастя кохати. З нею ми сиділи у другому класі на одній шкільній парті (як зараз пам’ятаю ті хви-
116
лини мого дитинства!). Пізніше я ходив за нею майже по слідах: і в клубі, і в школі, і біля сільради, де молодь збиралася ввечері, скрізь я жив тільки нею, тільки її поглядом. О, такі погляди покоряють кожного. Та не так сталось, як цього бажалось. Від всього того залишився у мене в серці тільки болісний слід. Після восьми класів дороги наші розійшлись. Довго я її вже не бачив. За цей час ми зробились майже чужі у наших стосунках. Тільки глибоке почуття до тієї з дитинства милої дівчини буде в мені завжди. Це любов до тієї, що в дитинстві, а тепер ця дівчина, кажуть, стала дещо іншою у своєму характері і своїх діях. Тільки що просидів над задачею з геометрії. Таки знайшов розв’язок! А думав, що піду вже в школу з нічим! 4 грудня. Завтра свято! День Конституції. В школу завтра не йти. А сьогодні, на шостий урок відмінено фізику і директор дав нам невеличку роботу. Потім, після уроків, Вася Мазур приніс із дев’ятого класу свій акордеон. Танцювали в своєму класі стільки, скільки хотіли. 19 грудня. Вже декілька днів після уроків ми залишаємось, щоб підготуватись до новорічних свят. Яким то він прийде до нас той 1975 рік? Такий довгожданий і, разом з тим, останній рік нашої шкільної юності... Які несподіванки і зміни внесе він у моє життя, адже вона не відписала лист? Лист той, якого, може, і не існувало!.. Але, скільки думок і тремтливих надій зв’язано з ним. Нічого не сталося зі мною, проте залишилась у моєму серці та велика і бурхлива хвиля любові, яка здатна з могутньою чарівною силою засяяти безліччю вогнів і запалити в серці дівчини незгасаючий потік світлого і чистого кохання. Кохання!.. Ніжне, щире, самовіддане... Чи є воно таке на цій гігантській планеті?!! Хоч би доторкнутися до справжнього щастя кохати, до того чарівного струмочка, що прокладає чистий шлях до дівочого серця. Який цей шлях? Адже у мене його не було, а
117
був тільки привид. І я запевняю себе, що я знайду цей справжній шлях і неодмінно знайду. Четвер. Сьогодні ми, готуючись до Новорічних свят, кружляли в ніжному вихорі танцю. І я, і Петя Стеценко, і Вася Голубчик. О, друзі мої! В мене до Вас таке щире і товариське почуття. Не відаю, як Ви в душі ставитесь до мене, але в особах Ваших я бачу свою розраду і справжню дружбу. Якщо це прекрасне почуття залишиться в нас назавжди (а я в цьому не сумніваюсь), то наше життя, я думаю, стане трохи бадьорішим і щасливішим. А в житті, як на довгій ниві, і потрібно завжди серед плинності життя відчувати теплу опіку і плече друга. То ж хай торжествує між нами велика і міцна дружба! 23 грудня. Це моє невеличке творіння хай буде щирою посвятою тій зірці, що надихнула на мене натхнення писати тільки задушевно, із глибини самого серця, посвятою першому коханню ... …Я дівчину одну покохав. І кохання моє було таким могутнім і міцним. Від любові моє серце палало. І щастя мені лише тоді посміхнулося, коли перший раз побачив її. Опромінила вона мене своєю красою і запалила вогник в мені. У той вечір я не йшов, а летів, начебто на крилах, до дівчúни своєї. Я весь тремтів у чеканні її, і пристрасті любові переповнили душу. І от вона – моя кохана! Як мрія, пливе назустріч мені. Я пам'ятаю лише – була вона в білому, як колір весни, платті, і сіяло воно так чудово у місячному сяйві! Вона вся була прекрасна!.. Я слів не знаходжу, щоб виразити спокусливу красу її. О, насолода радісної миті побачення! Те заповітне деревце біля саду її. Біля нього проходили наші кращі хвилини, хвилини зустрічей, солодкі миттєвості юності нашої. Там уперше я взяв її теплу руку, у якій вирувала гаряча кров. Там уперше я пригорнув її легенький стан до своїх грудей і, задихаючись у любові, торкався ніжних губ. Але смутною була вона в той вечір тому, що ми прощалися. По обличчю її спадали сльози, і вони мені чимось нагадували весняні грози. А в очах її за-
118
хмарених від сліз блищала іскорка надії. Поклавши мені голову на груди, і руками обійнявши мене, вона, начебто якийсь дивний лікар, прислухалася до биття мого серця... А я дивився в далечінь, у бездонну глибину нічного неба, і відтіля мені посміхалась єдина зірка. А потім ...о, благословляю ту хвилину!.. Вона підняла своє смутне обличчя, повне сліз!!! і подарувала мені тривалий та ніжний, повний любові і такий пронизливий до глибини душі гарячий поцілунок! І я тихо відповів їй: “Люблю тебе, моя дорога і бажана...” До ґаночка потім я її проводжав і не знаю, у якому світі свого щастя тоді літала моя закохана мрія. Вона, напевно, знаходилася на грайливих зорях нічного неба. Але, на жаль, заповітні зіроньки згасли!.. 28 грудня. І так, ще одна чверть позаду. Скільки тривог, чекань і, разом з тим, радості за навчання! Знову ж таки всі!!! п’ятірки! Попереду ще один важливий крок у незвідану широчінь науки – третя чверть. Два тижні часу, щоб відпочити перед цим, може вирішальним, стрибком... Для мене цих два тижні стануть п’єдесталом підготовки і повторення, читання книг і не обійдеться без відпочинку. Буду малювати – скільки схочу! 29 грудня. І чому тільки зима не загляне в наш край, і не станеться так, як в казці: “Одною рукою повела – сніг падає на землю, другою махнула – мороз затріщав; і скрізь – біло-біло!” Та де там казка... Тут хоч би багнюки цієї стократ проклятущої не було, адже сьогодні йдемо на балмаскарад в клуб села Ступник. А біля ялинки як весело було! До речі, нашим учням правління колгоспу подарувало телевізор за збирання картоплі на колгоспному полі і я приймав його від голови колгоспу Конотопенка Петра Хомича. Потім проводились ігри, танці, конкурси на краще виконання пісні чи вірша! Було щось на зразок листоноші – ними були Петя Стеценко і Саша Брацюнь. А скільки поздоровлень прийшло на мою адресу! Були, навіть, такого приблизно змісту: “Вася, для мене ти в цей час найдорожчий; хочу бачити тільки тебе, тільки твій молодий юначий образ. Я л… тебе!
119
Тобі важко знати – хто я, але що поробиш – серце не хоче мовчати і держати в собі тайну муки. Воно чекає і надіється!” Це було передано на мій 26 номер і написано чорною пастою. Звичайно, я так і не здогадався, в кого “серце тремтить од солодкої муки”. Ще багато можна привести прикладів, але я запишу в свій щоденник декілька з них. Це будуть, як би нотатки новорічної любові. Перше: “Вася, я тебе люблю... Галя”. Але яка? Ще: “Чому цей світ такий незбагненний – не можу примиритися я з цим, кого любиш – того не вартий, а хто любить – той серцю не милий. Погодься зі мною, Вася. З привітом “Вгадай”. Так, я повністю погоджуюсь з тобою, незнайомка. Але особисто я хотів би внести поправку. Якщо любиш – ти повинна добитися своєї любові, але щоб тебе любили – ти повинна стати достойною великої і справжньої любові. Синя паста пише : ”Я люблю тебе і надіюсь, що від твого щирого кохання зігріюсь, і що ти мене покохаєш, коли серце і душу маєш”. Дякую Вам, дорогі мої! Я згоден любити Вас за те, що Ви так люб’язні до мене. Але, в мені живе те велике, самобутнє, яскраве і чисте кохання. Серце моє полонила одна лиш зоря, що живе на Землі, саме їй належить перевага мого закоханого серця, саме їй віддаю його без остатку. І в цьому серці живе прообраз величі першого кохання, що так несподівано, але, разом з тим, так “радісно збентеживши груди”, забралося в мене. 30 грудня. Увечері така непогідь, а на ранок останнього дня 1974 року був ... мороз! Але мова йде саме за вечір. Ми всі класом (хоч, може, це не суто учнівські правила) зібралися дома в Галинки Остапчук, щоб в колі друзів-десятикласників відсвяткувати Новий рік, ще один рік нашої юності. Ми стали вище на одну сходинку життєвої драбини, ми ще на крок наблизилися до нашої мрії, що, може, супроводжуватиме нас ціле життя. Вечір був дуже хороший, веселий. Особливо мені подобалась гра, коли ми цілувались. При цьому брали пусту пляшку, потім швидко її повертали на столі і горличко вказувало, кого саме ... цілувати. Гасло в кімнаті світло і
120
зразу було чути голосне цмокання двох учасників незвичайної гри. Мрія, сон – дівочі уста ставали вже дійсністю і ми солодко притулялися до них, а потім відчували дівоче зітхання. Напевне, всі дівчата думали і хлопці гадали лиш одну думку: “О, якби це не гра, а наяву так з коханим чи з коханою”. Галина Ковальчук навіть зауважила (як, мабуть, досвідчена в цій справі людина), що цілуються, не цмокаючись. Звичайно, ми це добре розуміли. Але занадто захоплюватись також некрасиво, та ще й тоді, коли на тебе втупились більше трьох десятків очей. Звичайно, то були привиди поцілунків закоханих, врешті-решт, – то була гра. Петя Стеценко кинув навіть таку смішинку: “Що, якщо ці речі сфотографувати і повісити в шкільній газеті?” Так!.. Це мало б, мабуть, непередбачені наслідки. Особливо мені подобалась Галя Остапчук. Вона весь час в темноті шукала мої губи, коли траплялась така для мене і для неї радісна нагода, і саме в губи дарувала мені солодкий, довгий і ніжний поцілунок. А в губи – це знак ... Взагалі, мене чимось приваблює це ніжне, розумне, здатне на велику любов дівча. Не розумію, що сталось з Л. Б.? Мені весь час здається, що вона чекає чогось від мене ... А, може, то тільки такі дівочі погляди? 6 січня (1975 рік). Кожен ще з дитинства задумується над тим питанням, що його чекає в майбутньому, яку дорогу пророкує доля, в яких незвіданих далях і краях знаходиться його мрія, виплекана у снах, надіях, думах ... Дитяча мрія! Що породжує її? Які обставини? Книга, сон, казка, романтика, розповіді із вуст незвичайних, на перший погляд, але близьких людей. Я також належу до тієї особливої категорії людей, котрі весь час про щось мріють, виношують цікаві ідеї: це люди, в яких, певно, живе мистецька душа, і разом з тим, люди – щасливі по-своєму, бо вони мають ту чудову перлину характеру, що в результаті зводить до одного: вміння добитися своєї виношеної мрії. Я сьогодні по телевізору бачив нічим не особливу людину, але й незвичайну. Це молодий юнак. Він всім нам відомий як
121
виконавець пісні “Смуглянка”. Симпатичний, розумний, принциповий хлопець. Але вразило зовсім інше – те, що в цьому віці він зумів уже захистити дисертацію і стати науковим співробітником Івано-Франківського інституту нафти і газу. Молодець! Я вважаю, що критерієм здійснення його мрій є не тільки талант, розум, а й таке вміння добитись свого, душевна стійкість (може, і впертість). Гаразд! Ви скажете, що може він зумів пробитись “липовим шляхом”, чи може хтось “з добрих дядечків” йому допоміг у цьому. Помиляєтесь! Сестра Валя мені розповідала (вона в тому ж інституті вчиться), що він уродженець із звичайної Франківської сім’ї. Ось у такої людини потрібно дечого навчитися! Я мріяв бути військовим, вступити після восьми класів у Калінінське Суворовське училище. І я таки вступив туди, але не надовго, бо тоді вже побачив, що мріяти – це ще не все. І повернувся з Росії назад додому, щоб йти у дев’ятий клас і вчитися далі. Потрібно твердо і переконливо знати свою майбутню професію. Саме над цим я і не задумувавсь, саме тому і полетіла в прах моя дитяча мрія. Ось тепер я знаходжусь на порозі закінчення школи і хай нікому не буде здаватись дивним те, що завдяки впертому читанню книг, вивченню літератури, я став досить переконаною людиною. Я побачив і зрозумів ту велику і життєдайну силу правди, що живе у серцях мільйонів людей, ясно побачив, що ще є багато нерозв’язаних проблем. І, може, своєю професією юриста я внесу іскру тієї незвичайної сили, яка зробить людську правду чистішою. Професія! За що знайшла ти відгук у моєму юному серці, за що люблю тебе я так сильно?! Ти прокладаєш струмочок до людського серця, наділяєш невинних відрадою і виправданням, а винних ти суворо засуджуєш. Можливо, я вступатиму в Івановський державний університет на юридичний факультет. Хоча хімію я теж люблю. Хочеться вірити, що вступлю, а раз вірю – значить буду намагатись досягнути свого.
122
14 січня. Другий день третьої передостанньої чверті. Я дивлюсь на це чудове знайоме обличчя – обличчя таке дівоче, красиве, рідне! Дорога моя вчителько! Чим ти полонила моє серце – юне серце учня твого? А який проникливий погляд твій, і разом з тим, ніжний і теплий! Той погляд... Він покоряє все на світі – зорі, небо, природу, саму людину, точніше зачаровує хлоп’ячу уяву... Марія, а краще мрія. Ти – пісня, без якої не можна уявити закоханого дівчати чи хлопця, без якої немає по-справжньої щасливої людини. Ти незвичайність, але з твоїм приходом у класі з’являється радість, усмішки на обличчях дівочих, на молодовусих губах хлоп’ячих, якась невимушена святкова буденність. Твоїй дзвінкій дівочій усмішці
є
васалами
краса
зібраного
образу
Жінки
в
картинах
Т.Г.Шевченка, чарівність самої Чарівної Дами у Блока, Саскії – у Рембрандта, таємничість стриманого серця “Джоконди” – у “Гомера мистецтва” Леонарда да Вінчі. Ми любимо тебе, наша чайко, бо саме ти скерувала наші характери у правильне русло, саме завдяки тобі наші погляди на життя стали свідомішими... Щире спасибі тобі, мріє - Маріє! 15 січня. Не мрію ні про красу, ні про здібності якісь там особливі. Вважаю, що все залежить від самої людини, від її сили волі. Усі мої нещастя, особливо останнє – розлука з коханою дівчиною – можливо через відсутність витримки і недостатньої наполегливості. Дуже заздрю людям, що вміють скеровувати свої вчинки в потрібне русло. Люди народжуються з сильними характерами? Чи стають такими волею обставин? А, може, запорука всьому – мета? Мета, що перетворює мене на націлену стрілу. Мені сімнадцять – десятий клас! Коли дівчата на перерві починають розповідати про побачення, я втуплююся у вікно або починаю діловито гортати підручники. Чому так? Хіба мені нічого розповісти, хіба в моєму житті не було зустрічей з коханою, чи не отримував хіба записок з пропозицією дружби? Кохання?.. А можливо, воно існує тільки в книжках та кіно, а в житті все не так? Кажуть, за щастя, за кохання треба боротися. Яким чином? А може,
123
просто треба чекати, поки тебе хтось уподобає? А якщо – ні? Кохання ж – завжди чудо. І все ж, навіть чудо не з’являється просто так, знічев’я. В чуда є передумови, як є вони у проліска, що взимку дрімає в землі, аби вибухнути в квітні блакитним переможним вогником. “Один великий актор, засновник нової школи в мистецтві, розпитував своїх учнів про зрозумілі начебто явища в житті. – З чого починається політ птаха? Відповідь була одноголосною: – З розпростертих крил. – Ні, з бажання літати. Бажання літати, бажання кохати – які схожі поняття! Але в обох випадках необхідно, щоб крила були міцними й сильними...” 20 січня. “Перегортаю останню сторінку тритомника поезій Сосюри... Однак для мене, та, очевидно, не тільки для мене, це особлива подія. Бо в поезії В. Сосюри – такій всеосяжній, високопоетичній і натхненій, зворушливій і мелодійній, є те, що ми зустрічали й в інших поетів – тривога боротьби і радість перемоги, гордість за рідний край, хвала життю, народові – є щось особливе, неповторне... Щось інтимно-ліричне почуваєш, коли читаєш поезію В. Сосюри, бо в кожному вірші, навіть у мініатюрі, звучить щось особливе: і величезне, і щире, і ніжне, і задушевне. Звучить те велике почуття, що вкладається у маленьке слово “ любов”. Мабуть, не знайдеться нікого, хто прочитав і не запам’ятав цих слів, цих натхнених рядків: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання... Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки...
124
В день такий на землі розцвітає весна і тремтить от солодкої муки... Прочитано немало поетичних рядків. Але такі мені ще не траплялись. І мимоволі, без будь-якого наміру вивчити напам’ять, повторюю їх мовчки, зовсім беззвучно. А вони бринять, неначе чарівна мелодія. Давно вже вкарбувалися вони у пам’яті, і не можна стриматись, щоб не повторювати їх, навіть не вдумуючись у їх зміст. Кохання... Воно вічне і всюдисуще, воно всемогутнє, бо воно – основа життя і діяння, вогонь боротьби і радості. Це почуття приходить до нас незалежно від нашої волі і бажання. Воно окрилює, бо воно найбільш високе, благородне, священне. І тепер, коли я читаю поезію В. Сосюри – такі палкі і ніжні, величні зворушливі, доступні і зрозумілі слова, ще глибше розкривається переді мною краса людської душі. І писати про це варто, стократ варто співати хвалу прекрасному. “Прекрасне повинно бути величним”. Чудовий зразок величі прекрасного я знаходжу в поезії В. Сосюри. Хай хто як хоче, так і думає, а мені не жаль недоспаних ночей (проспати можна все життя), проведених над поезією В. Сосюри, бо вони так багато нового розкрили мені, особливо велику силу життєздатної любові. І ще одна думка, на яку мене наштовхує інтимна лірика Сосюри. Як часто багато людей (особливо серед юнацтва) глибоко помиляється, розуміючи кохання лише як взаємини між двома людьми. Ні, це далеко не так. Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно виявляється у всій своїй повноті і багатогранності. По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь любові до рідної землі – від порога рідної хати аж до її далеких небосхилів, вогонь любові до рідного народу, до Батьківщини.
125
Лише таке серце справді може кохати на все життя. Та, мабуть, краще сказати про це, глибше розкрити великий зміст любові, її силу і велич, як це зробив поет у вірші “Коханій”, не можна. І я не можу втриматись від бажання переписати цей вірш у свій щоденник. Любов... В тобі і дружба, й добра згода, і радість стрічі, і печаль розлук, гірка краса (коли все ждуть з походу) заломлених у тузі білих рук... Любов... Це жовте листя під ногами і все в сльозах холодне неба тло, коли зоря вишневими вустами цілує сад, де щастя одцвіло... Ще раз перегортаю сторінки, знов-і-знову перечитую хвилюючі рядки. Все ближчими і зрозумілішими стають вони мені. І хочеться їх записати. Та всіх не перепишеш. Однак ось ці я все-таки випишу і запам’ятаю як священний заповіт, берегтиму їх у глибині душі все життя, як найдорожчу перлину: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди! Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі...
126
Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі... Як та купина, що горить – не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових. Любіть у коханні, в труді, у бою, як пісню, що лине зорею... Всім серцем любіть Україну свою і вічні ми будемо з нею! Володимир Сосюра... Поет боротьби, праці і кохання, “поет робітничої рані”... Поет із солов’їним голосом. Йому можна сказати його ж словами: Я люблю тебе, друже, за те, Що не можу тебе не любити. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.. 25 січня. “Краю мій! Я люблю в тобі все – золоті вогні міст-велетнів, гігантські заводи, невеличкі села, розлогі поля і зелені гаї, бурхливі ріки і високі гори. Але я не поет, тому мені важко про це розповісти. Всі мої думки і почуття я тримаю в душі, хоч іноді дуже хочеться висловити їх. Та, мабуть, я ніколи б так не наважився говорити про це, коли б не прочитав недавно твори В. Сосюри, якого я полюбив за щирість і безмежну відвертість, за його глибокий ліризм.
127
Як добре влітку йти вулицею села, між білими та цегляними хатами, що виглядають з кучерявих садів. Особливо приємно йти ввечері, коли тебе п’янить запах квітів, що ростуть біля кожної хати, ніжний дотик ліктя коханої, яка замріяно дивиться на зорі. А вийдеш за село – і перед очима відкривається чудовий краєвид: широкі колгоспні лани, засіяні хлібами, барвисті луги, водонапірні башти колгоспів... Я знаю, що не перебільшують ті, хто називає комбайни степовими кораблями. Пшеничні поля справді нагадують золоте море, тільки в ньому не хвилі плещуть, а чути співи пташок і дуже пахне квітами, стиглим зерном і пересохлою землею. Надзвичайно чудові й неповторні там і світанки! Чи знаєш ти світання в полі, Або в задуманих садах, Коли від щастя мимоволі Сіяють сльози на очах. Щебечуть птиці, вітер лине, Немов дитинства дальні дні, І кожна квітка і стеблина До тебе тягнуться в півсні А ти ідеш. На небокраї Яка краса огнів сія! Й разом з природою співає Душа закохана твоя. Звичайно, ніколи не можна забути край, де пройшли твої найкращі роки – роки дитинства і юності. Я цілком згодний з поетом і вірю, що де не буду в майбутньому, ніколи не забуду рідного краю. Хай говорять собі скептики, що на селі немає нічого красивого, привабливого і неповторного, я думаю зовсім інакше. Можливо, це й краще, що не видно на селі багато-
128
поверхових будинків, що не сяють тут неонові реклами. Світло зір мені набагато рідніше від світла ліхтарів, а спів солов’я так глибоко западає в душу. Я не хочу сказати, що не люблю міста. Зовсім ні. “ Але сьогодні, в цей січневий вечір, я хочу повідати про те місце, де народився – про рідне село Кропивну, що є невіддільною частиною від моєї Батьківщини та безцінним діамантом на її квітчастому терені... 7 лютого. Давненько я вже не брався до записів. А сьогодні мушу – саме такі незвичайні обставини юнацького життя заставили мене заглянути до цієї зачарованої книжечки мого життя, точніше, мого кохання. Не знаю, може, це слабкість у моєму характері, але поглядів від тієї сонячної царівни я відірвати не можу. Саме так – царівни, бо я, здається, закоханий у неї. Буває – сиджу за партою, ненароком зирну у її бік і ... перехоплюю жагучий, дівочий, сповнений чогось великого, незвіданого, наче, сама природа, її погляд. Такий іскристий, чистий, наче застиг у вічності, той незвичайний погляд. Може, звідси, саме з цього теплого, ліричного кроку починається стежина до струмочку великої справжньої любові. Може, це і є те довгождане кохання – поки що тільки на “відстані”... Я весь час слідкую очима за нею, і вона це відчуває. Вона щось робить у класі і знає, що я неодмінно дивлюся за її м’якими, театральними, дівочими рухами. Вона танцює, а я граю. Коли повертається обличчям до мене – обов’язково кине погляд у мій бік. І тоді настає така мить, коли ми зустрічаємося очима, що серце у грудях мимоволі защемить... якось особливо, тепло, ніжно... І в цей момент гармонь “заїдає” – я збиваюсь з ритму... Мені здається, я люблю тебе! Не знаю, за що, але люблю так ніжно і щиро, так сильно і тепло. Вірю, що цей передзвін кохання обов’язково буде, перейде, а, може, вже він і є у твоєму дівочому серці. Я схиляю голову, коли ти йдеш, коли твій легкий і ніжний, як іскриста сніжина, стан у переплеті з дівочою гордістю нагадує мені чарівну лебі-
129
дку, що любить і кохає все, все на цьому дивному світі. Ти пливеш мені назустріч, коса осяває твоє обличчя золотою зливою. А в темряві вона раптом спалахує, як іскорка кришталю, як мрійний бурштин. Мені хотілося б відвести тебе кудись на південь, на казковий південь, аби ніколи не доводилося ховати коси під хустиною. Усі найніжніші слова я бережу для тебе, як зберігають у жагучій пустелі воду. Я вигадую нові слова, як вигадує митець нові відтінки барв. Я знаю найкращі на світі слова і вони не здаються нині приголомшуючими чи раптовими, вони – ці слова тобі. І ця любов, наче блискучий кусочок золотого перстеня на твоїй дівочій м’якій руці... 10 лютого. Тебе зараз немає поруч мене, але ти живеш зі мною у моїх почуттях, у думах, у мріях. Дівчино моя, я мрію, щоб в цей час біля мого серця був твій образ, хоч, в крайньому випадку на фотографії. Може твоє дівоче серце полонив хтось інший, але ні – погляди! Ти внесла у моє серце щось невимовне. Ну промов хоч слово своїми медовими вустами, скажи, чи любиш, а чи ні... Коли ж настане той незвичайний час історії мого кохання, коли прийде та довгождана хвилина, що ти від глибини свого серця подаруєш щирий поцілунок? І якщо це станеться, я тобі, люба, дістану найяскравішу зірку у нічному небі. Хай освітить вона твій життєвий шлях яскравояскраво... Тільки де ті слова, що викохав, виносив я? У серці. На самісінькій глибині юнацького серця!.. Але я їх не буду чіпати, мила, до самої тієї радісної і щасливої миті. Я чую ім’я твоє із вуст інших людей. Мені здається, що воно вимовлене не так, як промовив би я його у цю хвилину. Воно звучить краще, емоційніше, ніж інші імена... Може, це видається для когось дивними речами, а для мене – ні! Здається, я кохаю тебе! Я повторюю ці щирі слова багато разів, бо нічого немає біля мене зараз, окрім цих трьох слів. 13 лютого. Кохання! Ти з’явилась сьогодні, як весна, красива, неповторна. Ти постаєш переді мною, як квітка, що розцвітає. Тебе, мила, де-
130
який час не було, і ця відсутність ятрила моє закохане серце. Я переживав і весь час думав тільки про тебе, про єдину в світі. А сьогодні твій образ, твоє миле обличчя, твій ніжний стан знову внесли в мою юначу уяву торжество світлої радості кохання. Тому скажу Франковими словами: “Являйся, зіронько, мені хоч уві сні!”. 19 лютого. Що ж це? Оце і є кохання?... Як часто думаю я про нього. Воно таке прекрасне, сонцекриле. А з якою цікавістю читаю в книжках про переживання закоханих, і тоді, здається, що любов – неземне почуття, про яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що я відчуваю до коханої, дуже просте, зовсім “земне” та безмірно зворушливіше, ніж уявне або вичитане з книжок кохання. І в цьому є щось таке, про що я не можу розповісти звичайними словами – незаймана чистота, цвіт весняних яблунь і радість, яка мов буря вривається в груди... Навіщо я тебе зустрів І заглянув у карі очі, Навіщо спокій загубив У довгі, довгі, довгі ночі? Тепер твій погляд у душі цвіте, Ти весь мій світ заполонила, І все велике і святе В душі, мов по весні, ожило. Поглянь у цю душу хоч на мить – Вона тривожна і бентежна І полум’ям палахкотить Любов велика і безмежна! В. Сосюра
131
26 лютого. Сьогодні відбулись збори десятого класу. Вже Галина Миколаївна, вчитель фізики, вийшла на роботу. Може, хоч трохи наведе порядок в роботі учнів, а то ця піонервожата звела все нанівець. Хороша вчителька Галина Миколаївна! Всі її люблять за якусь таку чіткість, порядність, принциповість. Вона ніколи не кричить, не розпинається, як інші в випадку неслухняності учнів. Її слово тихе, але вагоме. Якось соромно і совісно не виконати її доручення, як це можна до деякої міри зробити в інших вчителів. До речі, Галина Миколаївна похвалила десятий клас за дружність. Це правда! Ми справді стали останнім часом дружніші, свідоміші. Не знаю – може, вплинуло на всіх те, що незабаром уже не стане в нас цього золотого шкільного віку. Ось-ось не буде для нас вже ні шкільного учнівського радісного крику і сміху, не буде дитячого галасу і щирого юнацького кохання, не буде ні парт, ні класу, ані вчителів, до яких ми вже так позвикали. Точніше, все це буде, все залишиться на місці, тільки не буде нас – десятикласників. Ми вже через чотири місяці підемо шукати самостійну стежину свого життя. Після ще будуть десятикласники, але чи буде в них стільки, як у нас, ентузіазму, дружби, юначого запалу, щирого і теплого кохання? 27 лютого. Передостанній вечір зими! Післязавтра починається довгождана весна-красна! Які хороші місячні вечори відходять в історію! Тихі, морозні... Тільки місяць лукавим оком підглядає, як ніжно і красиво цілуються закохані. Як хороше бути двом! Ніхто не чує тихої розмови, тільки зорі це відчувають, блимаючи радісно то в одному, то в іншому кінці нічного лютневого неба. О, зорі, свідки кохання, свідки єднання двох молодих сердець! О, місяцю ясний, свідку лукавий! Скільки таїш ти в собі побаченого в ці ясні вечори. Скільки любовних книг можна було б написати з того, що ти підгледів. Але і ви, зорі, і ти, місяцю, скільки щастя приносите ви коханню своїм щирим, добрим, ясним світлом.
132
3 березня. Весна!.. Весна!.. І квітень, і травень!.. І сонце, і трави!.. Тепло і кохання!.. І перший поцілунок милої, і цвіт яблуневий!.. І хвиля юності вривається в серце, сповіщаючи про те, що надворі весна, а в душі любов! І зорі, і місяць, і тихі замріяні вечори – то все – юність, то все весна-красна! Мені ще й сон снився дивний. Не пам’ятаю ще такого солодкого і мрійливого сну. І все я так чисто бачив уві сні, як в дійсності, і так добре запам’ятав. А прийшла цієї ночі в мою уяву перша любов... І привиділось мені, нібито всіх наших хлопців-десятикласників забирають в армію. Вітя Андросюк – знаменитий своїми кучерями, постав переді мною лисий, як макогін. І ми так щиро обіймаємось з моїм другом Петром Стеценком. Всі матері плачуть, а дівчата, наші ровесниці, вигарцьовують “гопака”. А потім підійшла до мене якось тихо, несподівано, зовсім подівочому та, що зветься першим коханням. Я в снах не розуміюсь і не можу второпати ніяк, щоб то означало, що вона була вся в синьому: і хустина, і пальто якесь зовсім легке, як крила в метелика, і ... ... І вона промовила, що давно чекає мене. Я її взяв на руки і ми застигли в довгому поцілунку. Той поцілунок, як вічність, як сама юність. Потім, пам’ятаю тільки, вона кинула навздогін мені через височезну браму з зірками хустину, та тільки кольору не пам’ятаю – жовтий, чи що?!. ... Я прокинувся від голосних слів командира. Він саме подавав команду: “Рядовий Петрук – струнко!”. ’’Комбатом’’ виявилась мама, бо вже пора було збиратись до школи. 8 березня. Цей особливий день був святом не тільки для жінок, але й для мене – представника чоловічої статі. Я ходив на побачення до неї, до моєї дівчини, я проводив її додому. Ой, як хороше, коли відчуваєш, що біля тебе кохана. Вона тихо розмовляє. Наше перше побачення! Обоє хвилюємося. Навколо нас обсів густий туман, в селі молодь співає і собаки гавкають. Але ми всього того не відчуваємо і не бачимо. Нам не до них.
133
Тільки зорі грайливо блимають на небі. І розмова – тиха, зворушлива, тепла ллється, як солов’їний спів, до молодих наших сердець. Розмова – вступ-зближення до великого кохання... Я бачу твоє усміхнене і щасливе обличчя. Ти завжди поруч зі мною. Ти живеш в мене в душі і в серці. Після побачення я бажаю тобі хорошого, мрійного, дівочого сну. 13 березня. Завтра ми мали їхати в Київ! Проте вийшло так, що ніяк не вийшло – не поїхали через примхи однієї “монархічної” особи. А як хотілось би побувати зі всім класом хоч пару днів в столиці. Хай би там лежала в пам’яті добра згадка про шкільні роки. Та й зблизилися б, здружилися б ще краще у цій екскурсії. Може, у поїзді, чи ще на яких засобах їзди, зустрілися б віч-на-віч з відвертістю. Я думаю, якби тільки ця довгождана і, разом з тим, нездійснима поїздка сталася б, то дуже багато принесла вона нам з наукового, естетичного і культурного боку. Але так не сталось, як бажалось. Та тільки залишились в серці учнівські невдоволення... 24 березня. Я у Москві, на Ярославському вокзалі. До поїзда на Іваново є в запасі ще майже півдня. З фотоапаратом крокую по Комсомольській площі. На плівці залишаються Ленінградський, Казанський, Ярославський вокзали, височезний готель “Ленінградський”, Міністерство шляхів сполучення, метро і багато іншого цікавого. Гарно. А все це зробили люди коштом неймовірних зусиль, важкої праці... Столиці будують не тільки її мешканці, а й громадяни усієї держави. 25 березня. Ранесенько я вже приїхав в Іваново на місце призначення. Радісна зустріч... Сестра Ніна, її чоловік Альоша та їх доця Анжелочка! А на вечір я вже знаходжусь в енергетичному інституті на відкритих лекціях аспірантів та науковців цього ж інституту. Які грамотні люди! Такі молоді хлопці (я маю на увазі – молодих аспірантів-енергетиків), а говорять так логічно, так осмислено, так грамотно. Чиста мова, насичена науковими термінами. Мені здалося в цей момент, щоб хоч стати таким, як вони, я вважав би свою мрію здійсненою. Ходили з групою по лабораторі-
134
ях. Стільки апаратури! Самі найновітніші прилади! А лабораторій тут безліч, бо тут є багато кафедр та факультетів. 26 березня. Сьогоднішній день для мене відведений, щоб подивитися Іваново. Я знаходжусь в центрі міста. Величезне місто! Вісім інститутів і на додаток ще й державний університет. А центральну вулицю можна в дечому прирівняти, припустимо, з Хрещатиком. Такі архітектурно красиві споруди хімічно-технологічного інституту, медичний через дорогу, поруч текстильний імені Фрунзе, готель і кінотеатр, що мають одну назву “Центральний”. Пам’ятники, проспекти, бульвари, вулиці, люди – все радує зір і серце. Іваново славиться як величезне промислове місто з майже п'ятдесятьма текстильними фабриками і заводами. Воно – текстильний центр держави. 27 березня. Я сиджу в кімнаті, підперши руками підборіддя, і дивлюся в вікно, де видно, як іде мокрий сніг. В кімнаті нікого – всі на роботі. Я поклав на столі перед собою твою фотографію, кохана, і бачу тебе живу, таку, як ти є там, далеко в любій Україні. Я притуляю її до обличчя і вона мимоволі зігріває мене. Як хороше, що ти зі мною зараз, що ти живеш в моїй уяві і думах. Я приїду і зразу ж до тебе, моя мила, бо вже трохи зіскучивсь за тобою. І знову ми будемо вдвох, і знову будеш ти... 30 березня. Приїхав надвечір додому. Мама вже зачекалася мене. А потім. ... потім зразу ж до неї, до моєї дівчини. В клубі її не було – вона дома. Зустрів Петра Стеценка і ми вже біля її хати... Вона вийшла і, напевно, зраділа мені, бо так тепло, щиро усміхнулась і подала руку. В цей вечір ми були з нею вдвох, ходили пліч-о-пліч. Вона цілком довіряла мені, бо знає, напевно, добре мої почуття до неї і мій характер. Спасибі їй, моїй дівчині! За все – спасибі! За те, що так багато подарувала хороших хвилин нашого кохання, за те, що вона мене зрозуміла і відповіла взаємністю. Як хороше стояти з нею, обнявши за легкий і ніжний стан, дивитися в її проникливі, великі очі, на цнотливе і красиве дівоче обличчя, на далекий за-
135
мріяний погляд. Гарно! І так ці хвилини швидко спливають, що й не помічаєш, коли вже давно за північ. Ось ти вже біля веранди її хати. Обмінюємось довгими взаємними поглядами. І в цих поглядах є щось особливе, чого не можна словесно виразити. В цих поглядах живе іскорка найпотаємніших почуттів. Потім так довго затримую її м’яку руку в своїй руці і легко-легко відпускаю. Ще якусь хвильку стоїмо одне перед одним і ... на цьому вечір нашого кохання закінчується. Мене добре зрозуміє той, хто кохав чи кохає, що не можна виразити навіть в щоденнику тих хороших почуттів, тих особливих хвилин юначих мрій і сподівань. 31 березня. І так, остання чверть навчального року – особлива, не схожа на інші. Вона тривожна і солодка, адже це – остання чверть перед екзаменами, перед канікулами. Точніше, то вже не канікули після екзаменів в нас – десятикласників, а дорога в життя. В ній відчувається дихання весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує однокласників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується урочисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята. Вчителі також заклопотані більше, ніж звичайно. Частіше відбуваються тепер педагогічні наради, вони більше бувають в класах. Для десятикласників остання чверть є взагалі останньою шкільною чвертю, прощанням із школою, передднем випускних екзаменів, і відчуття цього позначається на моїх ровесниках. Я з подивом помічаю, як в моїх очах немов змужніли і виросли за останні дні друзі-десятикласники. І те, як вони тепер відповідають на уроках і як розмовляють між собою, викликає в мене дивне враження, ніби всі мої однокласники і я теж досі були тільки дітьми і лише зараз несподівано стали дорослими. І всі, здається, це знають і в душі дуже радіють цьому, але приховують свої справжні почуття за стриманими розмовами...
136
8 квітня. І знову ми разом з нашою улюбленою класною керівницею! Знову ми опинились в полоні її красних слів, милих, теплих і розумних речей! Як добре і спокійно на душі, коли ти відчуваєш, що поруч з тобою стоїть старший товариш, розумний і добрий педагог, енергійний керівник. І в цій особі я бачу близьку і рідну людину – нашу ранкову зірницю. Скільки багато вона нам повідала сьогодні цікавих і захоплюючих історій, незабутніх вражень від побаченого в дні туристичної поїздки. Так, вона нас полюбила, зжилася з нами, утворила з нас цільний і міцний колектив. Ми ніколи не залишимось в боргу перед цією крихіткою, маленькою, але чарівною і вродливою дівчиною, справжнім вчителем. Ми відповіли їй на її тепло, доброту і любов нашим сердечним учнівським привітом і ласкою, щирістю серця і юначою любов’ю. Хоч це і не в рамках сентименталізму, але правди ніде діти! Всі наші хлопці, без винятку, закохалися в це добре усміхнене дівча, що зветься класним... 9 квітня. Так, в мене сьогодні настрій прекрасний! По-перше: вчора наша збірна по хокею переграла збірну Чехословаччини з рахунком 5:2. Сталося щось непередбачене. Мені і в сон не змогло прийти таке, щоб наша збірна після нищівних “ізвєстєнських” поразок так сміливо переграла цю сильну команду, гідного суперника, вольового і мужнього, зібраного і зіграного колективу. Так, наші показали ще своє чемпіонське “Я”. А сьогодні ввечері був не менш цікавий матч з футболу між київським “Динамо” і голландським клубом “Ейндховен”. Грали в Києві. Молодці, наші хлопці! Виграли також з рахунком 3:0, як і з турецьким клубом “Бурсаспор”. Щасливої вам дороги у друге коло розіграшу Кубка кубків з футболу, любі українські футбольні зорі! У молодіжному житті школи також відбулась подія: звітно-виборні комсомольські збори. Я вже – не секретар! Зараз то воно собі думається: ”Ну, нарешті здихавсь цих доручень, клопоту, відповідальності...” Але колись згадається цей час, і знову захочеться зачерпнути хоч трішечки цієї
137
цікавої роботи з людьми. Нічого не вдієш – час робить своє! Він – всесильний! На “носі” екзамени... Пора по-справжньому взятись за повторення пройденого матеріалу; і це зарубай собі на лобі, Григорів парубче! Доля передрікає тобі тернистий шлях в житті, а ти зумій зробити з нього дорогу троянд і щастя, дорогу життя, яку залишає після себе справжня людина... А ця дорога життя ось-ось має прийти до тебе, юний хлопче. Будь же готовий пройти її гідно, без запинок, гордо пронеси людське покликання на землі!.. Щасливого і тобі, Василю, паломництва в незвідані горизонти молодого життя, де чекає на тебе твоя доля, де знаходиться твоя кохана дівчина, що мала б стати тобі вірним товаришем і дорогою людиною на все життя. Не бійся труднощів, долай їх на кожному кроці, хоч і як важко прийдеться тобі штурмувати вершини прогресу, адже “життя прожити – не поле перейти”. Я надіюсь на тебе, в твої сили, енергію, знання, волю, юний друже Петрукового роду. Цікаво, як повернеться доросле життя в майбутньому, де воно тебе застане і чи раптово і негадано прийде до тебе? А, може, будеш цілком і повністю підготовлений до нього, до його примх і потреб? Життя! О, яке ти цікаве, але й, разом з тим, і загадкове в своїй природі. Життя!.. Життя – спосіб існування білкових тіл. Так!.. Білкові тіла, атоми, молекули ... Але це ще не все. Суть його залишається загадкою, причому не розгаданою в наш “атомний вік”. Ще раз віддамося інтуїції і роздумам – життя! 20 квітня. Вчора у мене був щасливий день! День, коли відкинути рівно сімнадцять років, відтоді я з’явився на світ. Не мало, не багато – сімнадцять літ і весен! Ось тобі і юність! Щасливим був цей день для мене і тому, що я отримав кілька стриманих, цнотливих і радісних посмішок на мою адресу від коханої дівчини. Це також, на мою думку, неабиякий крок у нашому спільному почутті. Коли вона мене нагороджувала ще недавно тільки поглядами (то вже історія!), то тепер – підкресленою увагою, і це мене окрилює. Спасибі тобі, моя дівчино! Коли відкриваю цей щоденник,
138
гортаю списані мною сторінки, я на останній сторінці беру фотографію і милуюся нею, бо на ній твій образ, твоє таке красиве обличчя, губи, очі ... І саме в цей час, коли ти біля мене, я оповитий мріями. Ти зі мною, і я маю з ким поділитися враженнями, думами. Ти стала близькою мені. Ти чуєш мене? Здається, я люблю тебе. З якою ніжністю і теплотою вимовляю я це зачароване слово, що з’єднувало не один мільйон закоханих, слово – “люблю”. Сьогодні я отримав від тебе листівку із зображенням червоної троянди – квітки щастя і чистої любові. Спасибі тобі, моя зоре! 3 травня. Так! Ці першотравневі свята я вважаю чи не найщасливішими днями моєї юності і, взагалі, всього сімнадцятирічного життя. Я жив ці дні тільки тобою, тільки тими недовгими вечірніми зустрічами. Ти не дивуйся, що я звертаюся прямо із сторінок щоденника до тебе, адже ти все-рівно його перечитаєш – я ж обіцяв. Я далеко не ідеальна людина, як і всі інші – ідеальних взагалі не буває в людському існуванні, в його сивій історії. Але саме ти ввійшла в моє юнацьке життя і кохання, як незвичайність, як ранкова зірниця, що несподівано з’являється кожного ранку на небі, і надає природі наснаги і райдужних барв, творчості і радості – людині. Якби зібрати всю земну любов, то була б моя любов до тебе. Мені здається, що це вже не дитяче захоплення, а юнацьке почуття. І в цих чотирьох словах є все: і кохання моє, і ті недовгі наші зустрічі, і тихі замріяні вечори, і теплі щирі розмови... Якщо в тебе цей щоденник опиниться, то ти маєш повне право, що схотіти, те й зробити з ним. Будеш мати вільний час – можеш написати все, що тебе хвилює, і, взагалі, що б ти вважала потрібним записати... 10 травня. Обіцяла не писати, але прочитала твого щоденника, вирішила написати про свої враження. Спасибі тобі за хороші слова на мою адресу. Вася, я все зрозуміла правильно. Писати багато не стану тому, що так красиво, як ти, я писати не вмію. Дарую тобі на пам’ять декілька гарних рядків від К. Симонова:
139
Я люблю тебя, слышишь, мальчишка, Я люблю тебя даже во сне. Даже в школе за партой, за книжкой Я мечтаю всегда о тебе! Вижу волосы темного цвета И задумчивый ласковый взгляд Почему ты не хочешь ответить? Ну ответь, ну ответь же на взгляд!..
(Б.Л.)
14 травня. Спочатку за футбол... Я слів не знаходжу, якими б висловив свою вдячність київським “динамівцям”. Спасибі Вам, дорогі наші хлопці! Я всією болільницькою душею надіявся на Вас, але не міг уявити те, як ви цією фінальною зустріччю прикрасили український футбол і ще на одну сходинку спортивної драбини піднесли його на міжнародній арені. Тільки подумати – фінальна зустріч! І ... рахунок 3:0. Так! Може, ще на чемпіонаті світу в 1978 році в Аргентині з нашого футболу вийдуть “люди”. ...Ти не уявляєш, що я від цих хороших слів у щоденнику на мою адресу зараз, в цю радісну мить, на сьомому небі! Я не знав коли, але вірив у те, що вони, ці слова, будуть. І ось таки, на попередній сторінці, вони. Спасибі тобі! За все тобі я щиро вдячний, а, головне, за те, що ти всією душею прийняла цю писанину в щоденнику, зрозуміла мене, відповіла взаємністю, цими чудовими словами. Знала б ти, що значать вони для мене. Здається, всі найглибші почуття зібрались зараз у моєму закоханому серці. 24 травня. Все! Я вже не школяр, а доросла, свідома людина з повністю сформованими поглядами на життя, на навколишній світ. Десять років – тільки подумати – десять років! Здається ще недавно бігав “шкетиком”, на все і на всіх, що оточувало мене, дивився знизу вверх, а тепер став дорослим.
140
... До побачення, дорога школо, рідний двоповерховий будинку! До тебе я рівно два роки відміряв дорогу по “насипу” з Кропивни до Ступника, дорогу, що вела мене у незвідані далі, у широкий світ знань. До побачення і Вам, рідні наші вчителі! Ви стали для мене близькими людьми. За цих коротких два роки я полюбив Вас, дорогі мої наставники. І цю полум’яну учнівську любов я прирівнюю любові до моїх батьків, бо Ви подарували часточку свого учительського серця, сіючи при цьому в мені “добре, вічне, розумне”. І зараз я не втримуюсь, щоб подякувати щиро Вам за все, подякувати поіменно: і Вам, Маріє Юхимівно, і Вам, Ольго Василівно, і Вам, Любове Григорівно, і Вам, Павле Вікторовичу, і Вам, Галино Миколаївно, і Вам, Володимире Корнійовичу, і Вам, Іване Гавриловичу, і Вам, Василю Сергійовичу, і Вам, Савелію Прокоповичу! ... А пройшло вже десять років від того особливого вересневого дня, коли наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба ввела нас схвильованих і радісних в перший клас... ... Ранок видався хорошим, як ніколи! Навіть високі білокорі берези і старі явори на широкому подвір’ї Ступенецької середньої школи, здавалось, тримали свої буйно-зелені крони пишніше і величніше, ніж завжди. Срібні звуки піонерського горна сповістили про відкриття урочистої лінійки з нагоди радісної події – свята останнього шкільного дзвоника. Стрункі колони учнів цвітуть білопінними бантами, полум’яніють пурпуром багряних галстуків. Строєм ми виходимо на лінійку. Поміж вчителів пішло: “Які ж вони молоді, красиві!” Урочиста мить. Вноситься шкільний прапор. До нас, десятикласників, звертається директор школи Володимир Корнійович Муковоз. Він щиро бажає нам стати достойними членами нашого суспільства, активними будівниками Вітчизни. Схвильовані і зворушені слухали наші юнаки та дівчата напутні слова нашої рідної класної керівниці Марії Юхимівни Онищук.
141
Мені вручає Володимир Корнійович атестат зрілості і золоту медаль. Я з хвилюванням отримую першу нагороду Батьківщини і в радості цілую директора і вчителів. Спасибі тобі, народе мій, спасибі, за все спасибі: за нашу сонячну юність, за щасливу долю, за відкриті перед нами дороги в життя! Спасибі і Вам, дорогі мої батьки! Ви так довго чекали цього дня, коли в нашій родині з’явиться перший медаліст... Жовтенята також бажають старшим друзям великих успіхів у труді і навчанні, в обранні своєї любимої професії. Як клятва, звучить в їхніх вустах урочиста обіцянка продовжувати славні діла і традиції школи. Радісно збуджені назустріч нам біжать святково одягнені першокласники. Вони дарують нам букети різнобарвних півоній, гвоздик, півників, жасмину... Право останнього дзвінка надається відмінниці першого класу Муковоз Людмилці, маленькій чорнявенькій дівчинці. Людмилка високо здіймає шкільний дзвінок, пов’язаний пишною червоною стрічкою, і в повітрі звучить радісна і хвилююча пісня останнього шкільного дзвоника. – До побачення, рідна школо! – тихо і зворушливо кажуть синьоокі випускниці і змужнілі випускники. – До побачення... – прошуміли у відповідь липи та берізки, посаджені колись на подвір’ї школи нашими руками. 29 травня. Екзамен. Твір. Шість годин писанини і ... ніби й непогано написано. Однієї деталі не можу собі простити. В кишені вперше в житті, бо ціною була золота медаль, лежав бездоганно написаний твір на третю тему. Я про нього згадав тільки тоді, коли вже свій, власноручно написаний твір здав на перевірку. Хай буде й так! О, ще щоденника цього читали сьогодні М. Ю. і О. В., для директора і учнів – члени екзаменаційної комісії, а для мене – особливі люди. Мені було так приємно – все-таки вони виявили, що цікавляться почуттями і на-
142
строями своїх учнів, в тому числі і моїми. Ну що ж, дякую щиро за увагу до мене, дорогі мої екзаменатори! 3 червня. Гарні зараз дні і ночі! Як в казці! Вони дані природою для кохання. Але нічого не вдієш – потрібно здавати екзамени. Сьогодні здавав біологію. Вивчив добре, а тому йшов на екзамен з високо піднятою головою і радісним настроєм. Важких білетів для мене не існувало – всі однаково легкі. Попався двадцятий. Виклав питання з успіхом. Вчителі мене похвалили, за мою відповідь. Наступний – письмова математика. Щасти тобі, юний друже! 7 червня. Здав екзамен з улюбленої хімії! Діло пішло на спад, тому що чотири іспити вже склав, а три ще попереду... 17 червня. Феєрії кохання. Який чудовий червневий вечір! Небо бездонне: усе засіяне зірками, а на заході прямо з обрію випливає рогатий місяць. Собака самотній загавкає з нудьги... І знову тиша, місяць, зірки... Як у раю! Царство природи! І раптом цю казкову тишу переривають дівочі пісні. Ну, отут уже не до сну! У таку пору не спиться. Адже в серці пісня і любов, а на вулиці юність і несказанна краса... У такі хвилини я сиджу у своїй кімнаті, а думи і мрії увесь час бентежать мою голову (і без того наповнену переживаннями і хвилюваннями про відмінну здачу іспитів), а серце розривається від любові, від того, що немає тебе поруч, дорога моя, кохана. Я думаю про те, чому я в цей вечір не поет – хоча б у цей незвичайний і ліричний вечір. Я хочу тобі написати щось задушевне, саме вишукане і дороге. Але, напевно, від того, що занадто багато хочу, теплі слова ніяк не приходять до моєї свідомості. Але чому? Я знаю, що в серці моєму лежить цілий світ добра і любові, а в душі моїй тривожній і бентежній закладено цілий скарб чистого кохання... Так хочеться швидше здати екзамени. І зараз мені здається, що потрібно пройти цілу вічність, поки настане той щасливий вечір, коли ти, моя бажана, з'явишся переді мною, немов лебідь, у твоєму сріблисто-білому ви-
143
пускному платті. І я буду з тобою кружляти цілий вечір! О, яке велике щастя з тобою танцювати! З такою, як ти, з тендітною, чарівною. Якщо ще одне моє бажання виповниться, я зацілую тебе з радості. Ти, моя чарівнице, прекрасно знаєш, про що я говорю – тільки ти, тому, що ти моя любов, тому, що ти принадна квітка. Тобі напевно, здається дивним, що я завжди думаю про тебе: і в сні, і в мріях, і в щоденнику, і навіть ... на іспиті. Але, це так! Від того, що ти є на світі така ласкава, така улюблена до глибини душі, така красива, мені здається, що я на світі найщасливіший хлопець зі всіх закоханих ... 25 червня. Тільки тепер можна полегшено зітхнути і сказати: “Все, Василю, ти вже не школяр, забудь про екзамени – думай про майбутнє...” Здав останній екзамен – історію і суспільствознавство. Люба Григорівна правду казала ще перед екзаменом, що мені попадеться тридцятий білет – точно! Він! Доведеться від сьогоднішнього дня вірити в сни. Ну, а тепер – до зустрічі після випускного вечора, дорогий мій щоденнику-супутнику! 30 червня. Вчора був випускний вечір. Все-таки, ми щасливі тому, що дуже був хороший день. Музика, квіти, усмішки!.. Я танцюю з нею. Яка приваблива і красива вона в випускному платті сьогодні. Її рука лежить в моїй. Я відчуваю, як грає кров в її молодому дівочому тілі. Я знаю, вона в цю хвилину щаслива, і мені дуже хороше на душі, що біля мене знаходиться незвичайна для мене людина, яка розуміє мене... Ввечері ми, випускники, залишаємось самі в школі. Багато розмовляємо, розповідаємо анекдоти. Потім почали грати, періодично вимикаючи світло. Скільки за вечір поцілунків! Я притулявся до твоїх губ, моя дівчино, і мені від того було дуже приємно. Які поцілунки ти дарувала мені – найкращі, найсолодші. Все добре. От тільки не знаю, як буде, коли я поїду в далекі краї? Я дивлюсь на знайомі обличчя, на школу і мені все це здається таким дорогим і рідним, що, можливо, якби це було в дитинстві – плакав би. Дуже жаль покидати мою дівчину. Я сподіваюся, що вона буде
144
мене чекати, але я не знаю, як саме складеться мій життєвий шлях, що пророкує мені моя доля. Отже, десятий клас Ступенецької середньої школи у 1975 році закінчували: Стеценко Петя, Голубчик Вася, Петрук Василь, Андросюк Вітя, Мазур Вася, Суківський Яша, Лукащук Марія, Денисюк Ніна, Павлюк Надя, Величко Надя, Житовецька Люда, Любич Женя, Блащук Ліма, Остапчук Галя, Ковальчук Галя, Брацюнь Ліда, Харитончук Зіна(Ніна), Левчук Олена. 8 липня. Подав документи в Івановський державний університет на юридичний факультет. Ніби все йде по плану! Дивився сьогодні передачу “В добрий путь!..” і мало не плакав. Як хочеться знову в тому ж таки хімічному кабінеті, що був закріплений за “нашим” десятим, погомоніти, посидіти за партами, послухати розповіді про кохання із вуст М. Ю. Тільки тепер я повністю і по-справжньому зрозумів, ким для мене була ця дорога вчителька, тільки тепер я побачив, що жити без неї, все одно, що без заповітної мрії. Я знаю, що нас вона любила. І мені її чомусь жаль. Жаль тому, що ми всі розійшлись в ту останню мить після випуску, не сказавши належним чином, в крайньому випадку, хоч щире, сердечне спасибі! Роздумуючи сьогодні в цей чудовий івановський вечір, далеко від своєї Батьківщини, я відзначаю на карті мого життя чотири символи. І одним з найкращих прикладом-символом, що світитиме мені в житті, буде моїм дороговказом, є М. Ю. Не забуду цю людину, що внесла в мою душу стільки добра, а серцю подарувала скарб людських почуттів! Інші ж три символи у моєму житті залишаються “в океані вдячності” мого серця. Моїй дівчині написав лист. Скоріше б відписала, а то дуже скучаю. Де вона зараз, як її справи, куди подала документи для вступу? Її фотографія висить над моїм ліжком. Вона для мене єдиний спомин про ті наші незабутні зустрічі.
145
14 серпня. Дуже довго вже не писав – не було коли, то екзамени здавав, то так не було настрою. Завтра екзамен з літератури, післязавтра – з математики. Досить здати навіть на “четвірки” і ... я – студент! Але – здати! Дуже хочеться додому. Та що там говорити: там далеко, на сонцекрилій Україні, знаходяться мої рідні місця, де пройшли роки мого безжурного дитинства, де я любив, кохав, дерзав, вчився і мріяв... Там знаходяться мої друзі, там живе моя доля, частина мого серця – кохана!.. Ночами я довго не сплю – весь час в думках перегортаю сторінки буденного і шкільного життя. Мимоволі згадуються слова Т.Г. Шевченка: “Ніде краще немає, як на Вкраїні милій!..” Тому я дуже добре розумію великого Кобзаря. Так проходять тут мої дні і ночі з безперестанними надіями, сподіваннями і переживаннями, так відходять дні мого золотого дитинства і закоханої шкільної юності...
146
Дружній і незабутній десятий клас Ступенецької середньої школи, Василь Петрук третій справа (1975 р.)
Випускник школи (1975 р.)
Майбутня дружина Галя (1978 р.)
Зустріч з однокласника- ми через 10 років після закінчення школи, другий справа (1985 р.)
147
Під час вручення золотої медалі після закінчення школи (1975 р.)
З мамою (1978 р.)
Ступенецька школа, яку закінчував у 1975 році (березень 2008 р.)
148