РОЗДІЛ 6 МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА Кожна людина з дитинства мріє – ким вона буде. Я – не виняток і теж задумувався змалечку, як складеться моя доля. Мабуть, найпершим моїм захопленням було малювання. Я гарно малював у дитинстві. Батькові друзі-фронтовики, які приходили до нас додому у гості, хвалили мої дитячі малюнки, і пророкували мені велике майбутнє художника. Я серйозно ставився до цих похвал, і ще старанніше намагався зобразити чи сільську вулицю, чи інтер’єр хати, чи орнамент, чи портрети видатних людей. Трохи згодом я уже “твердо” вирішив бути пілотом. Це захоплення жило в мені довго. Воно було викликане тим, що недалеко від батьківської хати був аеродром, з якого скромні трудяги цивільної авіації АН-2 вносили на колгоспні поля мінеральні добрива та отрутохімікати. Ми, дітлахи, буквально днювали біля тих літаків, спостерігаючи за їх злетом і посадкою, а формаодяг пілотів справляла на нас незабутнє враження. Одного разу нам пощастило і льотчики, не пам’ятаю вже, за яку нашу послугу, на свій страх і ризик “провезли” нас. До цих пір згадую те моє дитяче захоплення від польоту над рідною Кропивною. А коли моя мама готувала юшку з курки, то я нічого більше не їв, окрім крил. Ще й досі цю смачну частину курки полюбляю. Далі я “марив” футболом, а пізніше, десь з класу шостого, захотів бути уже військовим, причому – офіцером. Це від того, що чоловік моєї сестри Ніни був офіцером. Він приїжджав на час щорічної відпустки додому, іноді навіть у парадній формі. Це мені подобалось. Крім того, воєнною і військовою тематикою я захоплювався ще з малих літ. Зрозуміло, що в домі фронтовика про це часто говорили. То ж, після закінчення восьмого класу Кропивнянської школи я подав документи у Хмільницький райвійськомат для зарахування мене у Калінінське ( тепер – це місто Твер у Росії) суворовське училище. Зарахований, як відмінник навчання, я рівно два мі-
230
сяці “прослужив” у КСВУ. Цього було досить, щоб зрозуміти, що зовнішній блиск і внутрішній зміст військового буття – різні речі. Погана їжа, надмірні фізичні навантаження, хамське ставлення командирів до підлеглих переконали мене в необхідності повернутися в рідне село для того, щоб закінчити нормальну середню школу, змужніти і, нарешті, визначитися, чого я хочу у цьому житті. Я зрозумів, що військова сірість, одноманітність, буденність – це не моє покликання. Разом з тим, після вступу у дев’ятий клас Ступенецької середньої школи переді мною знову постала дилема – ким бути. Врешті-решт, після тривалих роздумів, зважувань, аналізу я прийшов до думки – бути мені юристом. Несправедливість, неправду, образи, цинізм у часи так званого “розвинутого соціалізму” я бачив буквально на кожному кроці. Цікаво, що нинішні можновладці, бізнесмени, “круті”, здебільшого колишня партноменклатура або їхні нахабноцинічні нащадки, що безсоромно обікрали людей, не вважають за потрібне рядитися в тогу святості. А колишні партначальники в ті часи на словах були за народ, але “жирували” не менше теперішніх господарів нашої долі. Пригадую, наприклад, як колишній третій секретар Вінницького обкому КПУ Григорій Баняк (прізвище свідомо трохи переінакшую), якось безапеляційно переконував мене і професора Корчинського Георгія Антоновича (нині покійного) в тому, що голоду в Україні у 1933 році не було і що це, мовляв, всього-на-всього, домисли націоналістів. Бачили б Ви, люди добрі, яка в нього “ряха”, нажерта у райські для таких як він комуністичні часи. Розгніваний Георгій Антонович ледь не натовк йому пику, але я їх розборонив, бо і в часи незалежної України “правда” була б на боці цього українофоба. Нажаль! Таких прикладів я можу приводити безліч і це могли б підтвердити, зокрема, мої односельці. Але кому це треба? Можливо, саме відчуття гострої несправедливості, що мала нормою життя в ті часи і спонукала мене – юнака до вибору професії юриста. З цією мрією я і закінчив Ступенецьку середню школу і подав документи до
231
Івановського державного університету імені першої у Росії Ради народних депутатів на юридичний факультет. Конкурс на обрану спеціальність був неймовірний – близько двадцяти абітурієнтів на місце. Зрозуміло, що потрапити хлопцеві з села в число володарів щасливого прохідного квитка було просто неможливо. До того ж, за рівних умов, брали в першу чергу тих, хто служив у міліції. Мрія стати гуманітарієм рухнула і я, завдяки ректору Крєстову Геннадію Олексійовичу (це людина, яка пізніше стала моїм учителем), опинився у Івановському хіміко-технологічному інституті (ІХТІ), потрапивши на престижну тоді спеціальність “хімічна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”, адже вітчизняна мікроелектроніка набирала тоді обертів. Високотехнологічні галузі промисловості вимагали мільйонів і мільярдів мікросхем, транзисторів, діодів, опорів, конденсаторів, фотоелементів тощо. Для створення таких супермініатюрних пристроїв і приладів потрібні глибокі фундаментальні знання, в першу чергу, хімічних та фізичних законів, параметрів, режимів, операцій, засобів і методів. Одним словом – це технологія і вона є тією квінтесенцією, що рухає ще й досі науково-технічний прогрес. Грамотний та толковий технолог сьогодні на Заході, в Китаї, Кореї або Японії на “вагу золота”. А Україна, нажаль, швиденько згорнула свою мікроелектронну галузь, яка в часи моєї молодості була однією з найпотужніших у світі. Радянський Союз “витягував з себе останні жили”, аби його могутній військово-промисловий комплекс нічим не поступався технологічним досягненням у цій галузі Сполученим Штатам Америки. Навчатися у ІХТІ було страшенно важко. Неспроста всі студенти Союзу отримували у ті часи стипендію близько сорока карбованців, а наші дві групи вакуумників (так нас скорочено називали) – шістдесят три карбованці, а підвищена наша стипендія становила близько семидесяти двох карбованців. Для сьогоднішніх студентів скажу – ми вчилися з семи тридцяти приблизно до сімнадцятої, а то і до пізнішої години. У суботу теж
232
училися. Кваліфікація “інженера-хіміка-технолога” так просто не давалася. Надзвичайно багато давали хімії, фізики, математики та теоретичної механіки. Що стосується хімії, то ми вивчали більше десятка різних хімічних дисциплін, а саме: загальну, неорганічну, органічну, фізичну, колоїдну, аналітичну, фізико-хімічні методи аналізу тощо. Мені особливо подобалась фізична хімія, оскільки саме вона відкривала силу-силенну фундаментальних законів, принципів та правил, які лежать у основі речовинноматеріальних та технологічних процесів. Її нам читав видатний вчений Краснов Костянтин Соломонович, надзвичайно мудра, коректна людина. Мене він виділяв серед усіх студентів потоку. Не знаю, за що. Можливо, за те, що я дуже уважно слухав і нотував його лекції, адекватно відповідав на його запитання, а, можливо, й за те, що його батьківщина – Одеса і він мене вважав своїм земляком. Наукові праці К.С. Краснова стосуються проблеми побудови молекулярних орбіталей багатоелектронних систем, методу самоузгодженого поля, вдосконалення методу Хартрі-Фока, спектральних методів дослідження будови та енергетичних станів молекул, квантово-статистичної термодинаміки розчинів тощо. Його книги “Молекули і хімічний зв’язок”, “Фізична хімія” у двох томах та інші витримали не одне видання. Він вчив мене так: “Якщо Ви, юначе, колись будете викладачем, то в процесі навчання будьте принциповим, послідовним і надзвичайно вимогливим, а на екзамені – об’єктивним, але поблажливим до студентів”. І ще: “Якщо в потоці, на якому Ви читаєте, є вагітна студентка, на екзамені ставте їй без всяких фамільярностей оцінку “п’ять”. Так чинить тільки справжній чоловік”. І я намагаюся дотримуватися у науковій та навчально-методичній діяльності цих та інших мудрих заповідей мого кумира. Завідувачем нашої випускної кафедри “хімічної технології електровакуумних матеріалів та приладів” був у той час Максимов Олександр Іванович, доктор хімічних наук, професор, один з перших учнів мого учителя
233
Крєстова Геннадія Олексійовича. Саме з ним вперше я зрозумів і вивів рівняння Шредінгера. Олександр Іванович був дуже скромною і порядною людиною. Рідна випускна кафедра була надзвичайно солідною і сильною. Що не викладач – то особистість. На ній тоді ще працювали: доценти Свєтцов Володимир Іванович (тепер – доктор хімічних наук, професор), Кротова Галина Дмитрівна, Прик Кирило Яремейович, Петров Юрій Іванович, Рибкін Володимир Володимирович, Міхеєв Володимир Миколайович та інші. Деканом нашого силікатного факультету була чудова жінка, доцент Кривцова Гертруда Юхимівна, активна, жорстка, але справедлива людина. На другому курсі Олександр Іванович Максимов запропонував мені займатися науковою роботою. Спочатку це було вивчення плазмових процесів, які відбуваються у вакуумі, допомога науковим співробітникам кафедри у конструюванні та складанні експериментальних установок по дослідженню газорозрядних процесів, тонкощів сучасної мікроелектронної технології, явищ, які відбуваються у твердих тілах, зокрема, у кремнії (недаром наш факультет називався силікатним) та багато іншого. Ми отримували і спостерігали у закритому кварцовому просторі газ озон, досліджували різні дифузні процеси при формуванні n-р-переходів тощо. Моїми керівниками наукової роботи були Сергієнко Олександр Федорович та Рибкін Володимир Володимирович (сьогодні – доктор хімічних наук, професор). Перший з них переїхав у Вінницю і працював на кафедрі електронних приладів Вінницького політехнічного інституту (нині – ВНТУ). Саша багато мені допомагав на перших порах, коли я теж перебрався до рідної Вінниці. Нажаль, він захворів і якось швидко згас. Царство йому небесне. Гарний був чоловік і перспективний вчений. З другого курсу почалася моя наукова діяльність. Було цікаво і захоплююче. Наукові лабораторії від долівки і аж до стелі були заставлені різноманітною апаратурою, що гула, блимала, видавала значення різноманітних параметрів. Щоправда, під кінець четвертого на початку п’ятого
234
курсу мене “перехопив” ректор Крєстов Геннадій Олексійович і, таким чином, дипломну роботу я вже виконував на кафедрі неорганічної хімії, якою він тоді керував за сумісництвом. Це було зроблено “з легкої руки” доцента Виноградова Віталія Івановича (нажаль, тепер теж покійного). Віталій Іванович ставився до мене з якоюсь особливою, батьківською теплотою. Можливо, саме тому він став науковим керівником моєї дипломної роботи. Однак спочатку тривалий час я виконував дипломні дослідження зовсім з іншої тематики у доцента Афанасьєва Володимира Миколайовича разом з його науковим співробітником Кравченком Олегом Йосиповичем, який тоді писав кандидатську дисертацію. Тема моєї з ними спільної роботи: “Дослідження кінетики швидких хімічних реакцій за методом зупиненого струменю”. Надзвичайно важка, рутинна, довготривала робота. При цьому мені доводилося фотографувати тисячі реакцій в момент проникнення однієї речовини в іншу. Однак їх кінетична крива ніяк не задовольняла моїх колег-керівників. Всі ми разом вперто шукали причину різкого зниження кінетичних параметрів в момент зіткнення молекул. На цей аналіз мені довелося відфотографувати сотні фотоплівок, але необхідного результату з незалежних від мене причин досягти не вдалося. Настав квітень 1980 року. До захисту залишалося всього близько двох місяців. Тоді мені швидко поміняли тему і керівниками моєї дипломної роботи стали вище згадані Виноградов Віталій Іванович і українець по батькові Парфенюк Володимир Іванович, зять першого секретаря Івановського обкому компартії Клюєва. Володя пізніше став моїм добрим другом. Ми разом з ним працювали на кафедрі хімії Івановського енергетичного інституту, разом поверталися додому пізно ввечері після занять із студентами вечірнього відділення (тоді такі були в більшості ВНЗ держави). Використавши попередньо накопичений матеріал та доопрацювавши деякі положення, визначилися з темою дипломної роботи, яка тепер стала такою: “Фізико-хімічні характеристики водних розчинів ацетдіаміду, ацетаміду та ацетону”. Чому саме водні роз-
235
чини? В Іваново у ті часи якраз заснували “Інститут хімії неводних розчинів АН СРСР”, директором якого став наш ректор Крєстов Геннадій Олексійович, що деякий час працював за сумісництвом. Тоді в Радянському Союзі зрозуміли, що запаси ресурсів води у світі катастрофічно зменшуються. Крім того, значна кількість технологічних процесів потребувала величезної кількості чистої води, наприклад: виробництво однієї тонни сталі вимагає понад п’ятсот тонн води і т. і. Прикладів безліч. Тому негайно потрібно було шукати альтернативу, докорінно вивчаючи фізико-хімічні характеристики і параметри різних водно-сольових, неводних, органічних розчинів і розчинників з унікальними термодинамічними, кінетичними, сорбційними і навіть... інформаційними можливостями. Тепер “Інститут хімії розчинів РАН” успішно функціонує, продовжуючи традиції, закладені його засновником членом-кореспондентом АН СРСР, а потім академіком РАН, лауреатом декількох Державних премій Крєстовим Геннадієм Олексійовичем (нині, нажаль, покійним). Під керівництвом Геннадія Олексійовича захистилося понад сто кандидатів та понад двадцять докторів хімічних наук. Дійсно, це була світла людина. Пам’ять про нього буде жити вічно у серцях його численних учнів, до яких належу і я, хоча дисертацій під його керівництвом не захищав. Декілька разів Бог посилав мені цю людину на допомогу. Перший раз, коли я з відомих об’єктивних причин не вступив на юридичний факультет, і він мене взяв до ІХТІ. Вдруге, коли він забрав мене для науки на свою кафедру, а третій раз – направив мене асистентом кафедри хімії Івановського енергетичного інституту (ІЕІ) до свого кращого учня, доктора хімічних наук, професора Абросимова Володимира Ксенофонтовича. З останнім ми і сьогодні спілкуємося час-відчасу чи листами чи електронною поштою. Геннадій Олексійович цікавився моїми справами, підтримував мене, коли я був комісаром зонального штабу студентських будівельних загонів ІХТІ, та в багатьох інших життєвих ситуаціях. Прізвище Крєстова занесено до найбільш значимих енциклопе-
236
дичних довідників, як одного з найвидатніших хіміків. Його книги “Неорганічна хімія”, “Термодинаміка іонних процесів у розчинах”, “Від кристалу до розчину” та інші і досі є настільними для багатьох серйозних фізикохіміків та технологів. Власне, праці Крєстова Г.О. і його послідовників стосуються, головним чином, явища сольватації і гідратації у всіх його проявах, що суттєво доповнює, а в окремих випадках і вносить корекцію в теорію розчинів та змінює наші уявлення і знання про найважливішу речовину на Землі – воду. А сьогодні, коли я впритул зайнявся серйозно ще й екологією, відчув на собі, як важливо мати такі знання. Бо те, що ще тридцять-сорок років тому висувалося як гіпотези, сьогодні людство вже реально відчуває на собі, а саме: нестача якісної питної води, деградація екосистем світового океану, гостра необхідність заміни технологічних процесів, що потребують значних об’ємів прісної води та багато-багато інших екологічних і технологічних проблем. Зрештою, після успішного захисту дипломної роботи я вже знав, де буду працювати. Геннадій Олексійович довго думав, зважував – чи направляти мене в інститут хімії неводних розчинів АН СРСР науковим співробітником, чи в енергоінститут на кафедру хімії на викладацьку посаду. Переважило останнє. Напевно, Крєстов врахував при цьому мої організаторсько-педагогічні здібності. Проте зразу, в день наших успішних захистів, я, Коля Зав’ялов та Валера Вандишев – беззмінна трійця друзів – вирушили на будівництво сінажної траншеї в глуху “дєрєвню”, що за тридцять кілометрів від Іваново, по Володимирській трасі, глибоко в лісі. Пам’ятаю, що поблизу цього поселення була “видатна” тюрма, в якій сидів певний час фельдмаршал Паулюс після полону його під Сталінградом. У всякому разі, добре натрудившись з десятого по тридцяте червня 1980 року на цій “шабашці” ми з хлопцями заробили більше як по тисячі рублів на кожного. Тоді це були серйозні гроші. А першого липня вранці з Івановського залізничного вокзалу ми, хлопці-випускники ІХТІ, разом з випускниками Московського інституту тонкої хімічної тех-
237
нології вже вирушали на тримісячні курси офіцерів запасу в спеціальний табір під місто Кінешму, що на Волзі. Мені повезло. Керував цими зборами мій щирий земляк, родом з-під Бердичева, полковник Лугіна Петро Герасимович. Хоч як там було важко на тих зборах нам – курсантам, але Петро Герасимович завжди підтримував мене морально. У вільний від кросів, тактико-спеціальної підготовки та інших занять час ми довго розмовляли з моїм земляком, перебираючи у пам’яті рідні з дитинства місця. Він, як і я, дуже скучав за Батьківщиною, за милою Україною. У вересні, коли вже зовсім стало холодно, весь навчальний батальйон з палаток у лісі перебрався до казарм Кінешемської окремої бригади хімічного захисту Московського військового округу. Тут я вже деякий час виконував обов’язки командира взводу, коли кадрові лейтенанти були направлені на навчання на спеціальний полігон хімзахисту недалеко від міста Саратов. В мене це виходило зовсім непогано. В останній день вересня, після трьох місяців важкої служби, нам присвоїли військові звання лейтенантів запасу і відпустили з Богом додому. Моя військова спеціальність була такою: “Командир взводу хімічного захисту, дегазації, дезинфекції і дезактивації особового складу, обмундирування та бойової техніки”. Коротше кажучи, нас п’ять років на військовій кафедрі муштрували методам застосування зброї масового знищення і як від неї захищатись. Багато речей у ті роки були секретними і викладались виключно під суворим контролем першого відділу. Наприклад, методи синтезу та вплив надзвичайно отруйних речовин на живі системи, масштабні наслідки застосування ядерної та бактеріологічної зброї тощо. Аж згадувати страшно, що нам демонстрували на “закритих” практичних та тактико-оперативних заняттях... Ми збиралися з Галею зразу після служби зробити весілля в селі. Однак, коли я прибув на кафедру загальної хімії в ІЕІ і повідомив про цей намір завідувача кафедри професора Абросимова В.К., то він, приголомшений, ледь не впав в кабінеті зі стільця: “Як, за Вас цілий вересень колеги
238
“тягнули” навантаження, а Ви ще й далі хочете відпрошуватись?!.” Коротше, після цієї “бесіди” я вже того ж дня, вечором, вів практичні заняття з хімії для студентів-вечірників. Так починалася моя викладацька кар’єра. Тоді я ще не володів прийомами педагогічної майстерності. Одна справа – слухати лекції, працювати на лабораторних чи практичних заняттях, як це роблять всі і зовсім інша – самому, без підготовки “з вогню та в полум’я”... Однак, я досить швидко адаптувався на кафедрі і зразу ж поступив у заочну аспірантуру. Володимир Ксенофонтович визначив мені тему кандидатської дисертації, що була пов’язана з магнетохімією розчинів. О, це було страшенно цікаво! Відомо, що більшість розчинів, які нас оточують, мають діамагнітні властивості, але деякі можуть бути і парамагнетиками, тобто під дією направленого магнітного поля витягуються у голки, конформуються у сніжинки тощо. Цей ефект з успіхом використовується в авіації, у медицині та інших високотехнологічних галузях. Разом зі мною на кафедрі працювали досвідчені педагоги, доценти Кукушкін Євген Павлович, Трофіменко Михайло Іванович (родом з України, але соромився свого роду і не афішував цього), Іонов Олександр Валентинович, завідувач лабораторіями Панкратов Юрій Петрович, а також мої друзі – молоді асистенти та науковці: Іванов Євген Вікторович, Міхєєв Сергій В’ячеславович та дружина Жені Іванова – Надія Вікторівна. З родиною Іванових моя сім’я ще й досі підтримує тісні дружні зв’язки. Над тематикою, якою наділив мене “шеф”, я почав працювати вкрай інтенсивно і активно, приводячи у здивування моїх колег. Я створював свою власну експериментальну установку. Дістав і доопрацював необхідну конструкцію віскозиметра. Треба було “вибити” гроші на потужний магніт. Я це згодом зробив і особисто привіз аж із Московського університету імені Михайла Ломоносова постійний магніт англійського виробництва, вагою близько трьох тонн і потужністю в триста тисяч ерстед. Після цього необхідно було з допомогою спеціального крана “внести” цей
239
магніт через вікно і встановити його на спеціальні рейки в науковій лабораторії кафедри аж на третьому поверсі. В інституті щодо цього був невеликий “переполох”. Але я зробив це і майже завершив складання експериментальної установки. Залишився тільки експеримент і написання дисертації. Однак, наступило літо 1983 року. Моя дружина Галя успішно закінчила ІХТІ і вкрай категорично запропонувала вертатися додому, в Україну. Я й сам цього хотів так, що й словами не передати. Переді мною стояв вибір. З одного боку – здані всі екзамени кандидатського мінімуму, дисертація на виході, перспектива отримати квартиру буквально через рік-два, з другого – мила серцю Україна без будь-яких перспектив. Я без вагань кинув усе, з’їздив у Москву в Міністерство електронної промисловості СРСР, де мені дали, як молодому спеціалісту, особливе розпорядження – направлення на Вінницьке науково-виробниче об’єднання “Жовтень”, а простіше – радіоламповий завод. У Вінниці, у нас з Галею, не було “ні кола, ні двора”. Щоправда, на перших порах нам допомогли родина Сороків (це моя рідня по мамі) та Олександр Федорович Сергієнко, який домігся, щоб ми тимчасово жили на квартирі у сусіда його друга. Так нам вдалося “зачепитися” у Вінниці. Далі ми ще довго митарились з двома дітьми по квартирах і гуртожитках, але то окрема “історія з географією”. Хоча і Міністерство мене направило на “прорив” з вимогою до місцевої влади про термінове виділення квартири. На заводі великою проблемою була якість стратегічно важливої серії мікросхем К-561 і К-564 (остання застосовується, зокрема, у винищувачах та стратегічних і тактичних ракетах та інших спеціальних електронних приладах). Я потрапив у ключовий цех №2 з жорсткою електронною гігієною на посаду інженера-технолога першої категорії з правами начальника технологічного бюро. Начальниками цеху були у свій час Новосад Микола Олексійович та Кривов’язюк Анатолій Федорович (останній недавно помер). Чудові люди, але час був такий, що з них керівництво об’єднання декілька разів на день “знімало
240
стружку”, то і вони мусили бути жорсткими до інженерного складу цеху. Мало-помалу, ми разом з моїми колегами Соловйовим Іваном Івановичем, Рудницьким Борисом Васильовичем, Пасічник (Мельник) Людмилою Іванівною (стала нашою кумою, хрещеною Мамою мого сина Роми), Поштовенком Володимиром, Ніколенко Мариною, Самойленко Людмилою та іншими надзвичайно грамотними інженерами-технологами добилися таки свого, знайшли причину браків і суттєво збільшили процент виходу якісних виробів, що і вимагалося від нас. Однак, виробництво, навіть таке передове, мене не захоплювало. Я хоч і писав рацпропозиції, удосконалював фотолітографію, дифузію, іонну імплантацію, плазмове напилення та інші складні технологічні процеси, але увесь час “марив” наукою. Працювати було надзвичайно важко і психологічно, і фізично. Тризмінна робота. План, як зашморг, весь час тяжів над головою. Почала прогресувати моя студентська хвороба – виразка дванадцятипалої кишки. Відсутність житла. Все це спонукало мене зробити рішучий і кардинальний крок, щоб не обставини мене вели по життю, а я обирав свою долю. Тому почав інтенсивно шукати роботу в інститутах, в звичному своєму середовищі. Так я потрапив на кафедру фізики Вінницького державного педагогічного інституту (ВДПІ, тоді ще імені Миколи Островського, нині – імені Михайла Коцюбинського). Але про завод я хотів би сказати з особливою повагою і теплотою, оскільки я майже за два роки роботи на ньому залишив часточку свого серця і душі, здобув такі глибокі технологічні знання, які майже в жодному вузі світу не давалися. Тому я, як людина, що закінчила інститут без єдиної трійки і отримала таку чудову виробничу практику, можу віднести себе без перебільшень до категорії сильних інженерів-хіміківтехнологів, яких у Вінниці на сьогодні залишилось буквально одиниці. Щоправда, на таких, як я, вже немає попиту, бо мікроелектронна промисловість Вінниці, як і усієї України, нажаль, перестала існувати Але глибокі
241
теоретичні і практичні знання мені і сьогодні допомагають у щоденній роботі зі студентами. І першим, кого я зустрів пізно вечором після роботи у ВДПІ на кафедрі фізики, був Володимир Савович Гаркушевський, що мирно сидів і розв’язував задачі. Ми познайомилися, розговорилися. Виявилося, що на тематиці у них є вакантна посада молодшого наукового співробітника і Володя пообіцяв звести мене з його “шефом”, завідувачем кафедри фізики Смолінським Євгеном Степановичем. Тут мене аж розпирає від нетерпіння, щоб сказати заздалегідь, що ці дві людини зробили для мене у житті надзвичайно багато. Володя став моїм щирим і добрим другом, кумом (хрещеним Батьком мого сина Романа). Євген Степанович став моїм учителем, науковим керівником моєї кандидатської дисертації, тематику якої він і окреслив: “Розробка методів і засобів контролю оптичних характеристик неоднорідних світлорозсіювальних середовищ”. Щоправда, керівником цієї роботи є ще й Поджаренко Володимир Олександрович. Тоді, у 1990-1991р.р. це дозволялося, тим паче, що Володимир Олександрович серйозно допомагав мені в метрологічному та організаційному планах. Як завжди, я взявся за справу активно, хоч частина співробітників кафедри фізики на перших порах ставилися до моїх експериментів скептично. Отже, оптика розсіяння та спектрофотометрія неоднорідних (світлорозсіювальних) середовищ. Проблеми оптико-фізичних та оптоелектронних досліджень розповсюдження світла у вище зазначених об’єктах є вкрай актуальними, адже вони проявляються як у глобальних мірилах Всесвіту, так і на ядерному рівні. І навіть навколишній світ у всьому його нескінченному розмаїтті і багатогранній красі ми спостерігаємо лише завдяки розсіянню світла, бо нерозсіювальні (прозорі) предмети побачити неможливо. При цьому провідною в оптико-фізичних дослідженнях залишається спектрофотометрія, бо її унікальні методи є безконтактними, неруйнівними і локальними, а її головний інструмент – світловий промінь –
242
завдяки співмірності кванта з енергією взаємодії мікрочастинок є зручним мікрозондом для вивчення енергетичних взаємозв’язків у речовині. Розсіювання випромінювання характерне для більшості оточуючих нас неоднорідних середовищ живої і неживої природи. Воно надзвичайно складне за своєю фізичною суттю, тому часто-густо не враховувалось ані в медицині, океанографії, гідрооптиці, екологічному моніторингу, ані більшістю авторів спектроскопічних досліджень, які застосовували закон Бугера без будьяких критичних застережень. Тому настав час не відмежовуватись і надалі від явищ розсіяння, а ретельно враховувати і розумно використовувати їх в аналітичних і спектроскопічних проблемах. За об’єкт досліджень ми з Євгеном Степановичем брали гуморальні (життєзабезпечуючі) середовища, в першу чергу, кров і її деривати (сироватка, плазма, розчини еритроцитів), а далі – шкірні покриви, причому донорські (здорові) зразки порівнювали з аналогічними хворих реципієнтів. За час з 1985 по 1990 роки було здійснено сотні і навіть тисячі експериментів з метою визначення істинних, тобто дійсних значень показників поглинання вище зазначених об’єктів у широкому спектральному інтервалі та різних температурних режимах. В результаті, було вперше відкрито “ефект антистоксового поглинання” плазми крові онкохворих з діагнозом “лейкоз” у спектральному діапазоні 550 – 850 нм, а для злоякісних пухлин (аденокарцінома) – на довжинах хвиль 650 – 950 нм. Цей ефект запатентовано і є відповідне авторське свідоцтво. Щоправда, в період з 1990 по 2000 роки держава перебувала в стані стагнації. Тим, хто гнався за грішми, науковоємна продукція була непотрібна. Тому відкрите мною явище, що передбачало перспективу раннього виявлення, зокрема, онкозахворювань, зацікавило лиш закордонних фахівців, а українська медицина зробила вигляд, що у неї немає можливостей впровадження його у практику профілактичної діагностики людей. При цьому ми вперше під керівництвом Євгена Степановича Смолінського сконструювали, вигото-
243
вили і запатентували однопроменевий спектрофотометр з інтегрувальною сферою, як унікальний оптичний первинний вимірювальний перетворювач. Все це дало можливість мені завершити дисертаційну роботу на вищезазначену тему. Наступив 1990 рік. Євген Степанович передав кафедру колишньому проректору Петру Михайловичу Зузяку. Останній дозакінчував докторську. Склалося враження, що команда Євгена Степановича, до якої, безперечно, відносився і я, стала на кафедрі з новим керівництвом “не зручною”. Досягнення, напрацьовані нашою науковою групою, до яких відносилися кількасоттисячні держ- і госптематики, проведення на базі ВДПІ визначного республіканського семінару “Оптика і спектроскопія та їх роль у народному господарстві”, а також багато інших наукових результатів не бралися до уваги прихильниками іншої наукової групи з “Фізики твердого тіла”, якими керував Петро Михайлович. Ми з Володимиром Савовичем зрозуміли, що за таких умов нам краще шукати іншої роботи. Євген Степанович залишився на кафедрі і ще тривалий час на ній працював, будучи в опалі. Нелегко йому було і в 2000 році він помер. Жаль! Світла була людина. Не реалізував він всі свої можливості як вчений. Проте має декілька вдячних йому учнів, серед яких є і ми з Володимиром Савовичем Гаркушевським. Пам’ятаю, як Євген Степанович на моєму захисті кандидатської відстоював мене. Колишній ректор, член ради Кузьмін Іван Васильович закидав: “Всё хорошо, но слова “Василий Григорьевич “создал” экспериментальную установку не годятся. Только Бог может создавать”. На що Євген Степанович блискавично відреагував: “Бог створив землю, а Василь Григорович таки створив установку!”. Треба віддати належне – Петро Михайлович з кафедри мене не проганяв, але особливо і не затримував. При цьому, наша наукова група за рік тоді публікувала більше наукових праць, ніж окремі кафедри ВДПІ. Доречно буде сказати “Шляхи Господні незвідані!” Вже і Петро Михайлович з часом не прижився на кафедрі і тому попросився до Вінницького державного техні-
244
чного університету. Перш, ніж взяти його на роботу, знаючи мої зв’язки з ВДПІ, наш ректор, який дуже ретельно підбирає кадри, запросив мене на консультацію стосовно кандидатури доктора фізико-математичних наук Петра Михайловича Зузяка на посаду завідувача кафедри фізики. Зрозуміло, що, не зважаючи на попередні обставини, я, звичайно, підтримав Петра Михайловича. Завершуючи цей етап, не можу не сказати добрих слів про мого іншого учителя і друга, професора Кожем’яко Володимира Прокоповича – визначного фахівця в галузі оптоелектроніки, українського славного Едісона, що має понад п’ятсот винаходів і близько тисячі наукових робіт. Це він в ті часи був незмінним “донором” наших з Євгеном Степановичем багатьох держ- і госптематик по лінії створеного ним наукового конструкторсько-технологічного бюро “Квантрон”. Дякуючи йому, ми продукували унікальні речі, які стосувалися військової тематики і обробки зображень літаючих об’єктів за замовленням відповідних Союзних відомств тільки з грифом “для службового користування”. Одного разу зайшов до нас на кафедру фізики у ВДПІ завідувач кафедри хімії ВПІ доктор хімічних наук Корчинський Георгій Антонович, щоб відвідати свого давнього друга, доктора педагогічних наук, професора Бушка Григорія Федоровича. Під час бесіди Георгій Антонович сказав, що шукає хорошого асистента на відповідну вакантну посаду на кафедру хімії ВПІ. Тут включився Григорій Федорович і видав про мене цілу низку схвальних слів. Я йому за це безмірно вдячний. Так з блискучою рекомендацією я опинився у моєму рідному політехнічному, вимріяному мною ще з Іваново, коли я декілька разів намагався перевестися з ІХТІ до ВПІ і кожен раз мені відмовляли у зв’язку з великою академічною різницею внаслідок різнопрофільності цих двох навчальних закладів. Перед тим, як безпосередньо потрапити на кафедру хімії, зі мною розмовляв тоді ще “свіжовибраний” ректор, професор Мокін Борис Іванович. Мої аргументи і моя
245
біографія на нього, видно, справили позитивне враження і він відкрив для мене пряму, але тернисту дорогу наукового і педагогічного сходження. Сподіваюся, що він не помилився. За більше як двадцять років моєї наполегливої роботи у ВПІ-ВДТУ-ВНТУ я, здається, довів це своїми справами і результатами. Тому я вдячний і тодішньому ректору, і завідувачу кафедри за розуміння та підтримку. Так розпочинався найважливіший етап моєї науково-педагогічної кар’єри. Я розпочав свою діяльність на кафедрі з того, що на першому ж її засіданні, незважаючи на те, що Україна ще була у складі СРСР, виказав своє щире здивування стосовно індивідуального плану викладача, де ще й досі були слова “комуністичне” виховання. Після засідання декілька “переляканих” моїх старших колег вискочили, наче ошпарені, в коридор і почали апелювати до Георгія Антоновича, мовляв, навіщо він взяв таку радикальну людину на кафедру. Георгій Антонович, абсолютно поділяючи мої позиції, щиро посміявся з цього лементу. Не пройшло і року, як благополучно розвалилася велика радянська імперія. Ситуація корінним чином змінилася на користь незалежності України, тому ті колеги не дуже хочуть згадувати цей ганебний для них випад. Після того був період так званого “ГКЧП”. І знову декілька тих самих моїх колег перелякано “сховали голови в пісок”, а я одразу гучно заявив на кафедрі, що це звичайнісінький “державний переворот” і що лідери цього угрупування не що інше, як радикально налаштовані консерватори, які в агонії ще хочуть зберегти комуністичну владу та імперію, тому вони довго не протримаються. Через декілька днів так і сталося. Я тут не спонукаю читача думати, що я є якимось пророком. Просто, ще з дитинства та з пролетарського Іваново я завжди намагався бути чесним, відвертим і прямолінійним, тому іноді не вписувався в загальноприйняті тодішні норми і уявлення, але історія дуже швидко розставляла все на свої місця. Я ніколи не казав на “чорне” – “біле” і навпаки. До речі, це дуже простий рецепт для молоді. Не обманюйте ні се-
246
бе, ні оточуючих. Будьте чисті перед своєю совістю. Ніколи і ні перед ким не “прогинайтеся”. Тоді проживете у цьому житті достойно! Проте, хоч і деякі мої шановні кафедрали були прокомуністично налаштовані, та як фахівці-хіміки – були бездоганні. Рідна кафедра хімії, а потім хімії та екологічної безпеки була надзвичайно сильною і організованою. У 1990 році на ній працювали: завідувач, д.х.н., професор Корчинський Георгій Антонович, к.х.н., доцент Скрипник Лілія Іванівна, к.х.н., доцент Котлярова Галина Павлівна, к.х.н., доцент Цисар Інна Олександрівна, ст. викладач Заїка Володимир Григорович, асистент Петрук Василь Григорович, асистент Ющенко Тетяна Іванівна, завідувач лабораторіями Подорожнюк Раїса Степанівна та співробітники, які час від часу змінювалися. Через рік до нас прибув з КПІ к.т.н., доцент Копецький Віктор Петрович (у 1998 році вибув на ПМЖ у Канаду), а ще через рік – к.х.н., доцент Гандзій (Євсєєва) Марія Василівна. Після неї було запрошено з Львівської політехніки к.т.н., доцента Крикливого Дмитра Ізотовича, який пропрацювавши у нас два роки і успішно захистивши докторську дисертацію, перейшов у 1994 році до ВДПІ завідувачем кафедри хімії. З того складу зараз на кафедрі залишилися тільки двоє “старожилів” – я і Марія Василівна Євсєєва. Скрипник Л.І. і Корчинський Г.А., нажаль, померли, Ющенко Т.І., пропрацювавши на декількох роботах, “осіла” у медичному університеті, захистивши під керівництвом Цисар І.О. кандидатську дисертацію. Цисар І.О. та Котлярова Г.П. зараз на пенсії, а замість Подорожнюк Р.С. завідувачем лабораторіями беззмінно трудиться Мельник Тетяна Михайлівна. Згодом кафедру поповнювали інженер Васильківський Ігор Володимирович, асистент Безверхий Ігор Станіславович (виїхав на ПМЖ у Францію), аспірант Томчук Микола Антонович. Томчук М.А. та Васильківський І.В. успішно захистили під моїм керівництвом кандидатські дисертації та працюють у ВНТУ. Ще прибули асистент Гордієнко Ольга Анатоліївна,
247
асистент Звуздецька Надія Сергіївна, аспірант Звенигородський Едуард Леонідович, який успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук і недавно виїхав на ПМЖ до Канади. Згодом, після ліцензування на кафедрі спеціальності “Екологія та охорона навколишнього середовища”, посилили її склад к.г.н., професор Півошенко Іван Максимович (нажаль, помер), к.б.н., професор Вдовиченко Сергій Михайлович, к.с-г.н., доцент Бобко Олександр Олексійович, к.х.н., доцент Прокопчук Сергій Павлович. Старшими лаборантами тепер працюють надзвичайно працелюбні колеги: Бабій Світлана Петрівна, Мельник Людмила Михайлівна, Резніченко Ольга Володимирівна. Крім того, окрасою кафедри є також мої молоді колеги: Тхор Ірина Іванівна, Турчик Павло Миколайович, науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович і, нарешті, надія кафедри, наш перший випускник-еколог Іщенко Віталій Анатолійович. Тхор І.І.(тепер Безвозюк), Іщенко В.А., Кватернюк С.М. успішно завершили під моїм керівництвом дисертації і захистили їх. В наступному після мого працевлаштування 1991 році я представив у спеціалізовану вчену раду ВПІ і успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю 05.11.13 – прилади і методи контролю природного середовища, речовин, матеріалів і виробів. Опонентами були: д.т.н., професор Скрипник Юрій Олексійович, м. Київ ( має найбільше винаходів в Україні – близько шістьсот) та к.ф.-м.н., доцент Підкамінь Леонід Йосипович, м. Чернівці. Затверджували тоді мій науковий ступінь ще у Москві. Мене одразу перевели на посаду старшого викладача, а через два роки мені вже було присвоєно вчене звання доцента. Навчальне навантаження було неймовірне – понад тисячу годин на рік. Іноді було так, що в день читав три лекції для денного стаціонару, а увечері – дві-три лекції для заочників, а “вікна”, якщо такі були, заповнювалися лабораторними або практичними заняттями. Треба було скрізь встигати. Працювати зі студентами цікаво і захоплююче. Я вже
248
був не новачком, оскільки до приходу у ВПІ спочатку працював три роки асистентом у ІЕІ, а потім молодшим науковим співробітником, старшим лаборантом і завідувачем лабораторії “Оптики” у ВДПІ. Я віддавався роботі від дзвінка до дзвінка. Студенти мене поважали і поважають, бо мені було і є що їм сказати як з точки зору фаху, так і життєвого досвіду. Після захисту я був призначений вченим секретарем і одночасно заступником завідувача кафедри. Багато років “тягнув” на собі більшість обов’язків, які мав би виконувати сам завідувач. Тому я на “всі сто відсотків” задовольняв Георгія Антоновича, як його бойовий соратник і заступник аж до того часу, коли я захистив докторську дисертацію. Проте, рано чи пізно, більшість заступників стають на місце своїх керівників, які або старіють, або в силу різних обставин не встигають за жорсткими вимогами невблаганного часу. Коли на кафедрі за моєї ініціативи і за згоди Г.А. Корчинського та підтримки ректора було відкрито нову екологічну спеціальність, роботи зросло на порядок. Її треба було комусь виконувати. Георгій Антонович почав явно “пробуксовувати”. На кафедрі наростало невдоволення методами його керівництва. Мої намагання щось зробити або змінити на краще сприймалось ним не інакше як “комсомольські замашки”. Зрештою, ректор призначив мене у 2000 році завідувати кафедрою. Разом з тим, я хочу сказати і добрі слова на адресу Георгія Антоновича Корчинського, який мене прийняв на кафедру та до певної міри і пори підтримував. Ми були з ним однодумцями в державотворчих і національних проблемах, входили до складу громадської організації “Конгрес української інтелігенції Вінниччини”, співзасновником якої я був. Він з допомогою колег по кафедрі видав підручник “Хімія”. Був досить відомим теоретиком-електрохіміком, Заслуженим працівником народної освіти України. Щоправда, наукових учнів не мав, проте світла пам’ять про цю непересічну людину житиме в серцях його колег.
249
Після того, як я захистився і став доцентом, почав все більше задумуватись – а що далі? Далі – докторська. На перших порах розпочинати було важко. Потужного керівника не було. Наукову школу спектрофотометрії Євген Степанович Смолінський “розпорошив” по світу. Обставини складались не на мою користь. Однак у оптичній спектроскопії та оптиці світлорозсіяння було чимало наукових проблем. Традиційні методи вимірювального контролю та вимірювань оптичних параметрів не в повній мірі задовольняли вимоги сучасної спектроскопії, особливо неоднорідних (світлорозсіювальних) об’єктів, а тому потребували подальших наукових пошуків, нових розробок, суттєвого вдосконалення, автоматизації та інтелектуалізації інструментальної бази. Тобто загальна теорія переносу випромінювання, в тому числі і розсіяння, знаходилась в задовільному, хоча і далеко незавершеному стані, але окремі експериментальні методики, а також необхідна для їх реалізації сучасна контрольно-вимірювальна техніка були ще досить слабкими. Я вже не кажу про їх інтерактивність і метрологічність, тобто інтерактивної спектрофотометричної апаратури, яка б опиралася на сучасні теоретичні методи світлорозсіяння та фундаментальні принципи інформаційно-вимірювальної техніки і метрології, яка надзвичайно потрібна для діагностики і моніторингу різноманітних природних середовищ і об’єктів, або не було зовсім, або створено було обмаль і то тільки, в основному, для аерокосмічних досліджень та частково медичної діагностики. Я активно почав друкуватись. Докторська буде чи не буде, а без достатньої кількості опублікованих матеріалів захисту не могло бути в принципі. Тому і продовжив співпрацю з потужною науковою школою, яку прийняв у спадок від професора Віктора Тихоновича Малікова доктор технічних наук, професор Поджаренко Володимир Олександрович. Я поділився з останнім своїми міркуваннями і Володимир Олександрович мене повністю підтримав.
250
На тодішній кафедрі інформаційно-вимірювальної техніки було чимало особистостей. Проте я якось швидко знайшов спільну мову з доцентом Кухарчуком Василем Васильовичем (тепер доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри ТЕЕВ і мій друг), Кучеруком Володимиром Юрійовичем (тепер молодий, але талановитий доктор технічних наук, професор і теж мій друг), науковим співробітником Овчінніковим Святославом Сергійовичем та іншими науковцями. Хлопці мені серйозно допомагали у метрологічному плані, бо метрологію раніше я вивчав лиш епізодично, а потім життя змусило оволодіти нею в повній мірі самотужки. Так, крок за кроком, я у 1998 році завершив свою докторську дисертацію “Оптичні методи та інтерактивні засоби контролю в діагностиці неоднорідних середовищ” за все тією ж спеціальністю 05.11.13 – прилади і методи контролю. Науковим консультантом став Володимир Олександрович Поджаренко. Опонентами були призначені, без сумніву, видатні особистості, одні з найталановитіших науковців України: д.т.н., професор Сахновський Михайло Юрійович (останній із “могікан”, провідний в Україні фахівець з оптики світлорозсіяння, м. Чернівці), д.т.н., професор Володарський Євген Тимофійович (один з найвідоміших теоретиків метрологічної науки та експериментальної інформатики, м. Київ, КПІ), д.т.н., професор Назаренко Леонід Андрійович (завідувач відділу фото- та термометрії Харківського інституту метрології). Захист відбувся успішно, проте моя виразка дванадцятипалої кишки загострилася вкрай. Це наслідок безсонних ночей, переживань, значної кількості поїздок, передзахистів та морального і фізичного виснаження. Докторські легко не даються! Тут я вкотре дякую Володимиру Олександровичу Поджаренко, який став для мене не просто вчителем, але й старшим другом. Це не забудеться ніколи, а добрі діла цим людям вернуться сторицею. Хай Бог їм допомагає і надалі вершити праведні справи! На превеликий жаль, зовсім недавно не стало Володими-
251
ра Олександровича. Він пішов у вічність. Пам’ять про цю світлу людину буде вічно жити у мене і моєї родини! Через деякий час після захисту докторської мені було присвоєне вчене звання професора і головного наукового співробітника університету. В наукових колах образно кажуть, що після докторської дисертації рухатися далі в науці немає куди, то залишаються тільки інтриги. Така “перспектива” мене аж ніяк не влаштовувала. Тому задумав я нашу міжфакультетську кафедру зробити ще й випускною, оскільки загальної кількості годин навчального навантаження було обмаль, а фахівці кафедри ХЕБ – просто чудові! Тому ми вирішили клопотати перед ректором і Вченою Радою про відкриття нової спеціальності. Шифр і назва їй 6.070801 – “Екологія та охорона навколишнього середовища”. Це було викликано тим, що ми живемо у відповідальний час. Початок ХХІ століття характеризується суттєвим погіршенням стану навколишнього природного середовища, що є наслідком технологічних досягнень людства. Збільшується концентрація парникових газів у атмосфері, виснажується озоновий шар планети, скорочується біологічне різноманіття, зменшується площа лісів, активізуються процеси евтрофікації і опустелювання, загострюється проблема якісної питної води, деградують екосистеми Світового океану – це лиш неповний перелік екологічних проблем, з якими стикнулося людство. Отже, наступає глобальна екологічна криза. Людству загрожує загибель, якщо воно терміново не перегляне свого ставлення до Природи. Людям нині необхідні нова натурфілософія життя, високі екологічна культура і екологічна свідомість. Ідея антропоцентричного гуманізму, що дозволяла тотальне нищення Природи Людиною, і яка домінувала в ХХ столітті, зараз стала хибною та неприйнятною. На сучасному етапі розвитку людства лідером серед наук поступово стає екологія, яка перетворилась із суто біологічної міждисциплінарної на-
252
уки в глобальну науку про тактику і стратегію виживання людства. Досягнення сучасної екології базуються на стратегії сталого розвитку, суть якої полягає в раціональному природокористуванні з метою збереження відновлювальних можливостей біосфери та нормальних екологічних умов життя для теперішніх і майбутніх поколінь. Концепція сталого розвитку, в свою чергу, базується на декількох сучасних науково обґрунтованих ідеях, а саме: коеволюції, планетарного, а не містечкового мислення і підходу до вирішення земних соціально-економічних та екологічних проблем, необхідності самообмежень, оптимального використання природних ресурсів на основі ресурсоенергозберігаючих, маловідходних, маловитратних та замкнутих технологій, тотальної екологізації життя, тобто переходу від шкідливих і небезпечних для довкілля і Людини сервотехнологій до екотехнологій та ін. Для України це означає необхідність економії та пошуку варіантів зниження ресурсоспоживання, диверсифікацію джерел енергоресурсів, впровадження нових, ресурсозберігаючих технологій та альтернативних джерел енергії, підвищення екологічної свідомості нації. Бо тільки екологічно чиста, економічно стабільна і демократична Україна – не тільки мрія нашого народу, а майбутня повнокровна частка Європи і світу. При цьому, як казав Махатма Ганді, “... світ досить великий, щоб забезпечити потреби кожної людини, але надто малий, щоб задовольнити людську ненаситність...” Ось такого роду аргументи ми виклали ректору і він з цим погодився. Більше того, він і сам не раз наголошував, що кожна кафедра повинна відкрити на своїй базі, щонайменше одну спеціальність. При цьому “Не той багатий, хто багато має, а той, кому вистачає…”. В цих словах чітко простежується один із гуманних принципів, на яких ґрунтується стратегія сталого розвитку, – це принцип самодостатності і, головне, самообмеженості. Ще давно колись мудро приблизно так казав наш видатний
253
співвітчизник філософ Григорій Савович Сковорода: “Для повного щастя я багато не потребую, а лиш свіжого повітря і чистої сорочки…”. Якби кожна людина зокрема і, особливо багаті країни, розуміли і жили б за цими принципами, то і екологічних проблем не було б, або суттєво їх поменшало б. Нажаль, концепція тотального збагачення сьогодні домінує і людство, таким чином, летить з неймовірним прискоренням в прірву. Тому, якщо воно не повернеться обличчям до екологічних проблем, то це призведе світ до загибелі, або, щонайменше, до страшної агонії. Отже, необхідність нової натурфілософії, нового екологічного мислення і свідомості, екологічної освіти і науки стає очевидною. Недаремно екологія у ХХІ столітті з міждисциплінарної біологічної науки виходить на перший план серед усіх фундаментальних наук і дисциплін. То ж, з 2000 року ми, успішно пройшовши Державне ліцензування, почали підготовку студентів – майбутніх фахівців-екологів. Я з колективом кафедри натрудились добре, поки все це реалізували. А в цьому році ми благополучно проводжали у велике життя вже шостий випуск наших вихованців. Треба з гордістю відзначити, що мої колеги-викладачі і співробітники кафедри віддавали і віддають всі свої сили, розум, талант, здібності на те, щоб наші випускники були найкращими висококваліфікованими спеціалістами і порядними людьми, патріотами матінки-України і її благословенної Природи. Для цього науковці кафедри активно підключились до вирішення багатьох важливих наукових і народногосподарських проблем. В першу чергу, це болюча і вкрай актуальна проблема знешкодження непридатних, неопізнаних та некондиційних пестицидних препаратів (ПП), яких чимало ще з радянських часів накопичилось в Україні і, зокрема, у Вінницькій області. Ми критично проаналізували стан справ у цій галузі, розробили найсучасніші і найоптимальніші як з екологічної, так і з фінансової точки зору технології знешкодження та утилізації ПП, вперше запропонували схему та розробили Технічне Завдання на проектування і виготовлення мобільного техноло-
254
гічного комплексу, який на основі реагентного вилучення та термічного знешкодження ПП мав би усувати цю проблему безпосередньо біля сховищ і складів, де вони до цього часу зберігаються і катастрофічно впливають на людину і довкілля. Крім того, активно проводиться робота з іншого наукового напрямку – спектрофотометрії неоднорідних середовищ. В цьому аспекті ми успішно завершили першу частину, а зараз знову продовжуємо спільний україно-білоруський проект з дослідження спектрів дифузного відбивання біотканин з метою розроблення нових методів і принципів неінвазійной медичної діагностики та спектрополяриметрії водних середовищ. Здійснювати ці розробки мені активно допомагають мої молоді колеги: науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович, віртуоз сучасних комп’ютерних технологій, магістр наук, розумний, талановитий хлопець та старший викладач Черноволик Галина Олександрівна, які захистили під моїм керівництвом дисертації на ці тематики. При цьому з кожним роком ми набуваємо нових знань, безцінного досвіду і авторитету у наукових колах. Недаремно, за моєї ініціативи і безпосередньої організації на базі кафедр нашого інституту та університету було проведено І-ий та ІІ-ий Всеукраїнські з’їзди екологів з міжнародною участю, на які прибуло багато учасників зі всіх куточків України і декількох зарубіжних країн. Ці наукові форуми спричинили надзвичайно позитивний резонанс в освітній, науковій та практичній екологічній сферах нашого унікального Подільського краю та України в цілому, додаючи серйозного іміджу рідному ВНТУ. Але останні десять-п’ятнадцять років кафедру хімії, а далі – хімії та екологічної безпеки (ХЕБ) періодично примикали до різних факультетів та інститутів. Останнє наше пристанище – інститут енергетики. Однак, територіально ми знаходилися з ним в різних кінцях університетського містечка, територія якого близько тридцяти гектарів, що є співмірною цілій державі Ватікан. Тому це додавало нам суттєвих незручностей і ніяк не спри-
255
яло покращенню навчально-методичного процесу. Нарешті, 19 березня 2007 року ректором прийнято, а Вченою радою згодом затверджено рішення про заснування у структурі ВНТУ нового навчально-наукового інституту екології та екологічної кібернетики, до складу якого покищо входять пять кафедр: екології та екологічної безпеки (завідувач – д.т.н., професор Петрук В.Г.); моделювання та моніторингу складних систем (завідувач – д.т.н., професор Мокін В.Б.); хімії та хімічної технології (завідувач – д.х.н., професор Ранський А.П.); культурології, соціології, педагогіки та психології (завідувач – к.ф.н., професор Буяльська Т.Б.) та фізичного виховання (завідувач – к.п.н., професор Євсєєв Л.Г.). Його директором призначено мене. Вкотре потрібно розпочинати велику справу спочатку. Приміщення, ремонти, кадри, зв’язок, студентське самоврядування, вчена рада, гуртожиток та багато інших обов’язків і проблем, які треба вирішувати негайно, докорінно і кваліфіковано. При цьому “головне – ув’язатись в бій …”. Дійсно, як на передовій. Турбот надзвичайно багато. Більше того, після мого призначення, як директора інституту, ректор погодився з моєю пропозицією створити у нашому університеті окрему кафедру екології та екологічної безпеки, яку доручено мені і очолити. Рідну кафедру хімії та екологічної безпеки, в яку я вклав багато років свого життя, душі і праці, і яка за словами ректора стала потужною, пропонується змінити на “хімії та хімічної технології”. Завідувати цією кафедрою за моєї ініціативи запрошено нашого колегу з Дніпропетровська, відому в наукових колах людину, визначного вченого хіміка-органіка, д.х.н., професора Ранського Анатолія Петровича. При цьому я, як завжди, дивлюсь у майбутнє оптимістично. Адже все це – заради студентської молоді – нашої зміни, заради глибокої, фундаментальної та всебічної освіти і науки, заради процвітання рідного університету, заради щасливої долі моєї Вітчизни !..
256
У робочому кабінеті з колективом кафедри ЕЕБ (2011 р.)
Під час обговорення результатів наукового експерименту із здобувачем Черноволик Г.О. (2005 р.)
На секції МНПС “Оптика та спектроскопія” у ВДПІ, співорганізатор В.Петрук справа у верхньому ряду (1988 р.)
257
Учасники МНПК “І-й Всеукраїнський з’їзд екологів”, Петрук В.Г. в центрі (5 жовтня 2006 р., Вінниця, ВНТУ)
Пленарне засідання МНПК “І-й Всеукраїнський з’їзд екологів“. Виступ Яворської О.Г., у робочій президії зліва направо професори: Олег Адаменко, Василь Петрук, Микола Клименко (4 жовтня 2006 р., Вінниця, ВНТУ)
258
Комісія МОНУ під час акредитації екологічної спеціальності на кафедрі ХЕБ, третій справа (ВНТУ, 2004 р.),
Лабораторне заняття з хімії для студентів-екологів (2000 р.)
259
В процесі роботи над докторською дисертацією (1995 р.)
Виступ на новорічній акції “Не рубай ялинку” перед студентами-екологами (кафедра ХЕБ ВНТУ, 2004 р.)
260
Перший захист дипломної роботи першим випускником-екологом Дундою Дем’яном на кафедрі ХЕБ. З членами ДЕК в центрі. (2005 р.)
Разом з одним із найвидатніших сподвижників екологічної освіти і науки України, д.г.-м.н., професором Білявським Георгієм Олексійовичем після екологічної експертизи (Хаджибейський лиман, 2007р.)
261
Презентація екологічних матеріалів під час зустрічі з ректором Познанської рільничої академії (Польща, 2006 р.)
Колеги – члени спецради після успішного захисту кандидатської дисертації Городецької Оксани (опонент Василь Петрук в центрі, 2006 р.).
Понад 300 наукових праць: монографій, навчальних посібників, статей, авторських свідоцтв, патентів та тез – творчий доробок д.т.н., професора Петрука В.Г.
262
Лист видатного сподвижника екологічної освіти і науки України, лауреата Державної премії СРСР, доктора геологічних наук, професора Адаменка Олега Максимовича (м. Івано-Франківськ)
263
ПІСЛЯМОВА Перелистуючи власний щоденник, знов-і-знову переживаю незабутні хвилини дитинства, моєї шкільної юності, студентської молодості та науково-педагогічного етапу мого життя. Щоденники пишуться в моменти найвищого душевного підйому, в час психологічних стресів чи неймовірного фізичного і морального навантаження. Щоденників відрізок мого життєвого часопису, дійсно, характерний тим, що його автор пережив стільки всього, що це вистачило б на багатьох людей. При цьому шкільна юність, як і в більшості юнаків і юнок, присвячена основному – навчанню і коханню. Що стосується моєї студентської пори, то вона характерна тим, що відбувалася далеко від Батьківщини. Ностальгія, туга за рідним краєм, виснажлива інститутська освіта і наука, неймовірно важка праця у студентських будівельних загонах по всій Росії – червона нитка цього відрізку мого життєвого шляху. Будучи в Росії, я прагнув усіма фібрами моєї душі, усім серцем тільки додому і Бог почув мої молитви! Я повернувся додому. Бог і вдруге змилувався наді мною і над всіма нами, коли моя кохана Україна здобула державність і стала незалежною... Я щасливий від того, що моя сім’я живе в найкращому місті світу – Вінниці. Це моя дитяча мрія. Я, сільський хлопець, досягнув на сьогодні чимало вершин, ставши доктором технічних наук, професором, академіком трьох академій і навіть експертом Євросоюзу. Ми з Галиною Дмитрівною (вона, до речі стала кандидатом наук) виховали двох чудових дітей – доньку Діану і сина Романа. Доця наша із зятем Андрюшою, в свою чергу, подарували нам онуків Владика та Вітю. Їх люблю понад усе! Син Рома недавно оженився. Маємо чудову невістку Марину. Підтримую тісні зв’язки з моїми шкільними і студентськими друзями. Бог мене наділив уже в Вінниці моїми найближчими однодумцями, чу264
довими людьми, вірними друзями: моїми вчителями – Євгеном Степановичем Смолінським та Володимиром Олександровичем Поджаренком, кумом Володимиром Савовичем Гаркушевським, трьома Василями Васильовичами: професорами Кухарчуком і Погорілим та фермером Захаревичем, професорами: Володимиром Геннадійовичем Макацом, Володимиром Григоровичем Кур’ятою, Володимиром Прокоповичем Кожем’яко, Василем Григоровичем Кравцем, Володимиром Юрійовичем Кучеруком, Анатолієм Петровичем Ранським, кумом Леонідом Івановичем Мельником, сватами Миколою Івановичем Галянтом та Володимиром Петровичем Деундяком, художниками: Михайлом Венедиктовичем Климчуком і Федором Васильовичем Панчуком... Я є одним із співзасновників громадської організації “Конгрес української інтелігенції Вінниччини”, в якій не за політичні дивіденди, а по велінню серця працюю правдою і вірою ось уже понад п’ятнадцять літ. Я автор понад трьохсот наукових робіт, більше тридцяти авторських свідоцтв і патентів, більше десятка монографій та методичних посібників, двох підручників тощо. Маю учнів-продовжувачів моєї справи, моєї наукової школи. При цьому завжди пам’ятаю – “учитель не той, хто вчить, а той, у кого можна повчитись”! Дуже люблю людей. Радію новим зустрічам з ними. Намагаюсь зі всіх сил робити їм добро. Люблю рідну кафедру. При цьому особливо шаную і поважаю студентів. Вчуся у них. Вони – наша нова генерація. Вони – моя доля. Віддаю їм усього себе без остатку. Хочу, щоб сьогоднішнє покоління молодих людей, в тому числі і моїх дітей, ставало розумним і патріотичним. Хоч наше молоде покоління семидесятих-восьмидесятих років минулого століття і було трудовим, але теперішня юнь здебільшого пішла далі нас і є, принаймні, не гіршою... Це особливо втішає і вселяє оптимізм!..
265
ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА …………………………………………………………….. 5 ПРОЛОГ ………………………………………………………………….. 11 РОЗДІЛ 1. ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ – РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА ТА БЛИЖНІХ СІЛ …………………. 13 РОЗДІЛ 2. СПОГАДИ ПРИГОДНИЦЬКОГО ДИТИНСТВА АБО ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ …………………………………………….. 56 РОЗДІЛ 3. ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ ………………………... 109 РОЗДІЛ 4. РОМАНТИЧНІ І ВАЖКІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ …………. 149 РОЗДІЛ 5. КРУГОВЕРТЬ ЖИТТЯ …………………………………….. 208 РОЗДІЛ 6. МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА …………………………. 230 ПІСЛЯМОВА …………………………………………………………….. 264
266