Petruk 1 by Serg Kvaternuk

РОЗДІЛ 1 ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ – РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА Хто не знає свого минулого, Той не вартий майбутнього. Хто не відає про славу своїх предків, Той сам не вартий пошани. Максим Рильський Краю мій рідний! Вікопомна моя Кропивно! Дороге моє Поділля! Чи є у цілому світі щось більш благодатне і святе?! Я виплекав мрію написати коротку оповідь-історію малої Батьківщини, бо саме з цього починається і на цьому стоїть наша Вітчизна – Україна. Це роблю неспроста. Адже наш Хмільницько-Уланівський край, як і все Поділля, як не крути, є історичним центром України. Гартований у праці і у криці, Натхненням творчим вабить всіх здаля, В державних барвах неба і пшениці Хмільницький край – моя свята земля. Микола Дорош І саме тут відбувалися найбуремніші події, найтрагічніші і найгероїчніші сторінки української минувшини. Звичайно, у царські і радянські часи це свідомо замовчувалося. А хто підіймав голову і намагався дослідити певні висяги рідного краю, тому негайно кремлівськими і доморощеними посіпаками приписувався націоналізм. Тому і безслідно зникали з України і опинялися у Пітерських (наприклад, Золота Палата у Ермітажі) або Московських музеях чи сховищах скіфське та сарматське золото, гетьманські клейноди. Царською та радянською владами нещадно переорювалися, обкрадалися і стиралися з землі багатющі українські пам’ятки: козацькі кургани (зокрема, Товста Могила на Дніпропетровщині, Кам’янка на Запоріжжі, Товщинак під Мелітополем, Куль-Оба поблизу Керчі, Немирівське та Петриковецьке городища у нас, на Поділлі) та багато-багато інших доро12

гоцінних скарбів корінних південно-західних русичів, тобто теперішніх українців. Вимогу про їх повернення на Батьківщину українська влада не посміє поставити перед Росією. Точно так само чимало багатств з України безслідно «привласнили» королівські Польща, Румунія, Австрія та Угорщина, султанська Туреччина, кайзерівська і фашистська Німеччина та інші «сусіди». При цьому, в Україні не могли бути свої видатні люди, герої, мудрі полководці. Все було віддано на поталу Росії, і тільки вона могла бути всім і навіть «родиной слонов». Більше того, я пам’ятаю, як у радянські часи школярам тенденційно подавалася історія русів тільки для того, щоб приховати порівняно недавнє, в історичному плані, походження росіян. Але ж ми знаємо, що росіяни – це лише в якійсь мірі похідна гілка від києворусичів. При цьому вважалося, що три братні народи: український, білоруський та російський мають спільну колиску і з’явились поступово і одночасно. Боронь боже, було в ті часи твердити, що коли заселилось північне Причорномор’я, Побужжя та Придністров’я пращурами києворусичівукраїнців та розвивалося багато десятків або й сотень тисяч років, то на територіях теперішніх і Варшави, і Мінська, і Москви ще були тільки густі дрімучі ліси і людності не було взагалі. Аналогічне прагнення завуалювати нашу історію, тобто історію києворусичів-українців, є і у євреїв, арабів та інших народів, країни яких далеко від нас. Їм вигідно трактувати, що нібито саме вони є колискою людства, що їхня територія є святою землею «обетованною», і що історія починається саме з них, і що саме ці народи є Богом обрані. При цьому я поважаю право віруючих у це людей. Але надто поінформованим стало людство за останній час, щоб так легко у ці вигадки вірити. Зрештою, чим кращі такого роду християнські догми, зокрема вище зазначені, від сліпих язичницьких вірувань, наприклад, у сили незбагненної Природи? Зрозуміло, які дивіденди мають з цих цинічних міфів християнська та інші релігії

(іудеї, іслам тощо) – завдяки такому тотальному обдурюванню тримати світ, цілі народи, у темноті і покорі вже близько двох тисяч років. Тому нам, особливо молоді, сьогодні потрібно відмовлятися від цих міфів, які вбиваються в нашу свідомість тривалий в історичному плані час. А всім відомі заповіді типу «не вбий», «не вкради» і багато інших хай наявні релігії собі не приписують, бо це найкращі напрацювання людства за всю історію розвитку. Отож, хочеш залишатися нормальною і порядною людиною, допомагати людям, жити в світі чесно – будь нею! Але це автоматично не означає, що треба «в церкві лоба поклонами розбити», бо сліпа віра – це шлях в нікуди! Тому релігії і релігійним діячам не потрібно нахабно влазити в державну політику, тим більше, в світлі душі і розум нашої української молоді. Але й державі потрібно наполегливіше заповнювати цю нішу в молодіжній політиці патріотизмом, жадобою до фізичних кондицій, любов’ю до життя, Людини та Природи і до її Творця… Беззаперечним аргументом усього цього є ще й те, що земля, люди і кліматичні умови середнього Придніпров’я, Побужжя і Придністров’я, тобто північного Причорномор’я, з давніх-давен є одними з найкращих у світі, тобто найбільш придатними для повноцінного життя людини. Неспроста наша свята, Богом дана земля, зажди була і є сьогодні об’єктом безпощадної боротьби, агресивних нападів, дикого завоювання у минулому з боку найближчих сусідів з усіх сторін. При цьому Україна (Київська Русь і раніші державні утворення) ніколи нікому не загрожували, не загарбували і по-бандитськи не забирали нажите невтомною працею добро у сусідів. Історичних фактів скільки завгодно! Українці, з огляду на те, що їхня земля дає їм стільки благ, скільки вони можуть «проковтнути», були і є мирною та неагресивною нацією. Проте нам треба вже нарешті не віддавати свого ніяким зайдам, бути послідовними, впертими і дружними, якщо це стосується наших національних інтересів. До речі, якщо раніше в українців

сусіди відбирали матеріальні блага і життя, то сьогодні, крім цього, придумано ще цинічніший спосіб поневолення – відтік фізичної сили, умів і грошей, зокрема через банки, з України до інших «більш проворних» держав – колишніх і теперішніх імперій, зокрема, США, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Росії, Польщі, Італії та інших. Вони, як бачимо, чесно, окрім як за рахунок інших народів, жити не могли і не можуть!.. Отже, історію нашого Українського роду, починаючи з історії «малої Батьківщини», треба знати докорінно, глибоко, робити серйозні висновки, щоб наша держава і український люд достойно жили, щасливо продовжували свій рід і були серед інших народів на чільному місці. Ми на це маємо право,

завдячуючи

нашим

мудрим

та

героїчним

пращурам-

попередникам. Тому обов’язок нинішнього покоління – передати найкращі у світі традиції, історію, мову, культуру наших батьків і предків благословенним нащадкам. Нам усім без будь-якої боязні треба зрозуміти, що новітня влада незалежної України, я вже не кажу за владу радянської України, не є по суті українською. Всі Президенти дбали за себе, за олігархічні клани, за гроші та банки, підтакували сусіднім державам і, в першу чергу, Росії, але ніяк (хіба що на словах) не переймалися долею пересічного «маленького українця» – носія цієї ж влади, нас із вами. Були великі сподівання і надія на Президента Віктора Ющенка. Проте останній відверто зрадив Майдан, не виконав обіцянок типу «бандитам – тюрми» і тому подібних, боячись за свої статки, за свою велику рідню. Крім того, він не став харизматичним лідером, який зумів би повести націю до рівня світових держав. Справжніх українських хлопців навіть на милю не допускають до владного олімпу. Мовляв, «побавилися» жовто-блакитним прапором на початку 90-х років, на зорі Незалежності, і досить. Та при цьому, деяких з них надійно «прикупили», або «притравили», або «посадили», а найбільш патріотичних – і «прибрали». Щоправда, патріотам треба щиро вклонитись і подякувати за

Незалежність, за наш жовто-блакитний прапор і, головним чином, що в перших стрічках Конституції України вони все-таки з величезними потугами вибороли слова «Україна – держава українського народу». А були посягання від різних зайд вставити лиш формулювання «Україна – держава народів України». Цим приписали б вирок ще на багато поколінь. У нашій українській державі і так «привольно» живуть усі народи, зокрема євреї та росіяни, але не українці. Держава, яку сьогодні у владній піраміді уособлюють у значній мірі євреї та росіяни, не тільки нічого не робить для відродження української нації, але й, здається, робить все, щоби простому українцеві було некомфортно жити у своїй же державі. Хотів би висловити своє глибоке переконання: так не повинно бути! Буде заможній і задоволений українець, як представник корінної і державотворчої нації, будуть добре жити разом й інші народи. А коли буде навпаки, то ми ще довго будемо борсатись у багні. Разом з тим, хочеться наостанок мрійливо сподіватись, перефразовуючи зміст заповітних слів нашого великого Генія, нашого Пророка – посланця від Бога, Тараса Григоровича Шевченка і твердо наголосити: «Таки діждемся свого Вашінгтона». Тарас Григорович мав на увазі мудрого і харизматичного першого Президента США Джорджа Вашінгтона, який не тільки об’єднав Америку, але й заклав основу для її відродження і могутнього зростання. Думаю, що Україна заслуговує саме на такого, але нашого Президента. Я вірю у щасливу долю нашої держави – це неодмінно буде! Тому й беру завдання – якомога швидше наближати той час, з якого постане перед світом справжня, сильна і багата Україна. Повернуся знову до батьківських порогів, до рідного села Кропивна, що у Хмільницькому ( а до 1962 року – Уланівському) районі Вінницької області. Як свідчать поважні історики, зокрема Микола Дорош і його чергова чудова історична книга «Витоки. Дослідження, оповіді, версії» про призабуті сторінки рідного краю, моє село – одне з найдавніших сіл Хмі-

льницького району. З Вікіпедії довідуємося, що воно засноване і відоме з 1200 року. Цей факт треба ще дослідити додатково, звідки взяті ці дані. Однак, у Грамоті дідича та господаря Подільської землі князя Федора Коріатовича, укладеній кирилицею на пергаменті та підписаній княжим писарем Андрієм Морхиною (випускником Києво-Печерської лаври) у городі Смотричі 1 липня 1392 року, йдеться про те, що він «…дарує землі Крапивни (долов ( що означає «місцевість», по-сучасному «басейн») Буга) недалеко від Бердичева пану Гринькові…» майже одночасно із даруванням князю Бердишко поселення на річці Гнилоп’ять, що сьогодні є уславленим містом Бердичів Житомирської області і яке знаходиться від нашого села на відстані 25 кілометрів. Гринько або пан Григорій був, очевидно, впливовою людиною і одночасно княжим слугою (членом княжого адміністративно-судового апарату), або навіть княжичем-сином Бориса Коріатовича, який за вірну службу Великому князю заслужив таку милість. Більше того, з цієї Князь-Грамоти дізнаємося, що у 1404 році він залучався як один із суддів у справі про земельну суперечку між польським королем Владиславом Ягайлом та деякими українськими землевласниками. Цьому ж таки Григорію (Грицьку, Гриньку) раніше (20 червня 1391 року) були подаровані декілька населених пунктів, зокрема Соколецьку волость (теперішній Сокілець), а також Плисків, Дашів, Звенигород, Вороновицю, Іллінці, Нову Прилуку. Згадуються Нижня та Верхня Кропивни (теперішній Немирівський район) та інші поселення. А ще його теща княгиня АндріановаВінницька передала пану Григорію і своїм (його) дітям села Микулинці, Літин, Івчу (Вонячин), Дашківці, Стрижавку, які і сьогодні носять ті ж назви. Що потім сталося з володіннями Гринька, важко дослідити, але відомо, що незабаром, у 1395 році, Великий князь Литовський Вітовт передав їх двоюрідному брату князю Карибутовичу Дмитру Ольгердовичу. Далі володарі цих земель теж змінювались досить швидко, в залежності від суспільно-політичної ситуації того часу. У будь-якому разі, тоді творилося із

власністю на землю аналогічно сучасним подіям. Отже, поки-що є підстави вважати 1392 рік першою документальною згадкою про поселення Кропивна. Білоруський історик В. Тимошенко після детальних додаткових досліджень першоджерел доводить, що у Князь-Грамоті за 1392 рік мова йде саме про село Кропивну, що у теперішньому Хмільницькому районі Вінницької області. При цьому треба пам’ятати, що відповідно рішенню ЮНЕСКО вік поселення фіксується від першої писемної (не археологічної) згадки про нього в документах, а їх є чимало: Праці Подільського Єпархіального історико-статистичного комітету; Радзивілівська папка в Мінську – Невядомая грамата Федора Карыятовіча: Беларускі Гістарычны Агляд; історичні праці низки вітчизняних та зарубіжних істориків, зокрема: М. Грушевського, Н. Молчановського, В. Отамановського, А. Зінченко, М. Дороша. Г. Хоткевича, Р. Саввова, П. Меріме, М. Стрийковського, Геродота та ін.; Прадавні українські літературні пам’ятки: Велесова Книга, Повість минулих літ, Іпатіївський літопис, Слово о полку Ігоревім тощо. Свідками при цьому даруванні (а це відбулося 1 серпня 1392 року) були декілька поважних землевласників за списком у Грамоті, зокрема, Немиря Бакотський (володар колишнього міста Бакота поблизу теперішньої Дністровської ГАЕС, на жаль, повністю затопленого водосховищем, а, можливо, і власник міста Немирів), а також литовський шляхтич, могутній володар величезних земельних угідь на Поділлі, Павло Ступіч, на честь якого, як стверджують історики, і назване село Ступник. Отже, моєму рідному селу у 2012 році виповниться 620 років! А топонім «Кропивна» походить, можливо, від того, що село знаходиться на самому гребені Придніпровської височини і частіше за інші близькі до нього села з точки зору метеорології поливалося, «окроплювалося» дощами; можливо, його заснував якийсь старійшина Кроп; можливо, від того, що навколо села, особливо в ярах і яругах величезна кількість родючої і пишної рослинності: кропиви, осоки, татарського зілля і іншої всякої-

всячини. Найбільш ймовірно він походить від гідроніма «Кропивня» – назви річечки, що протікає тут, етимологія якої походить від «водяної кропиви – кропивки». Тож назва поселення виникла від річки, а не від кропиви. В минулому село знаходилося в долині річечок Кропив`янки та Птинної. Зараз вони носять назву Руда і Рудка, відповідно. Слово «руда» відповідає терміну «заплава». При цьому, можливо, у давні часи кропив’яни виплавляли (вижарювали) із місцевих болотистих руд крицю, а потім, обробляючи (оббиваючи) її молотом у кузні, отримували залізо. Чому змінилися назви цих річок? Невідомо. Проте достеменно відомо, що в царські, а особливо в радянські часи, історія нашого краю свідомо перекручувалася для того, щоб знищити пам'ять народу. А народ, як ми знаємо, без історичної пам’яті, без коренів, без мови та без культури – сіра покірна маса. Це була і, на жаль, є політика колонізаторів. При цьому на карті 1868 року є позначка – Кропивнянська Забара (межа, кордон, гряда з підводного каменю). Так воно і є. Дійсно, наше село і сусідні села знаходяться на гребені Придніпровської височини і у свій час були кордоном між Київщиною, Галичиною, Поділлям та «Диким Полем». При цьому поруч з нашим селом в старину пролягали Чорний і Галіївський шляхи, по яким рухалися завойовники, а також чумаки, козацькі війська тощо. У будь-якому разі, мій рідний край не раз «окроплювався» кров’ю його мужніх захисників, сльозами радості і смутку його Матерів, щедрою росою Бога Дощу і Сонця. Ніхто не знає, звідки походить ця назва. У старослов’янській мові у давні часи могло бути якесь поняття, в корені якого стояли б «кроп», «окріп» та інші. Якщо навести назви сусідніх сіл: Ступник, Клітенка, Подорожня, Червоний Степ, Вишенька, Чепелі, Тараски, Остріжок, Буряки, Сміла, Чеснівка, Петриківці, то появу їх назв (окрім Ступника) цілком обґрунтовано можна трактувати і сьогодні. Село розташоване на берегах аж трьох річок: Руда, Рудка (тече біля колишнього колгоспу) та потічок (струмок) Безіменний (тече поблизу

нинішнього клубу, який був колись садибою місцевого пана Самсона). Дві останні впадають у Руду, що бере свої початки з-під Листопадівки (близько автотраси, недалеко від колишньої військової частини – Вежі), тече через Клітенку, а далі – Кропивна (поруч теперішньої школи), Погоріла, Ступник. За Ступником вона зливається з річкою Журавель, яка, у свою чергу, біля Великого Острожка впадає в річку Витхлу (Витеклу). Остання тече через Тараски, Пагурці і біля Воронівець впадає у Сниводу (Синю воду), а Снивода біля Янева (Іванів)– у річку Бог (Південний Буг). Для придніпровської височини характерні надзвичайно родючі чорноземи і помірний клімат з доволі теплим і дощовим літом (бувають зрідка і тривалі засухи) та м’якою зимою з великою кількістю снігу. Щоправда, останнім часом завдяки глобальним змінам клімату снігу взимку все менше і менше. Такі благодатні природно-кліматичні умови підтверджують думку про те, що на цих землях заселялися і жили люди ж з давніх-давен, починаючи з доби палеоліту (палеоліт датується від 1 млн. років до 10 тис. років тому). Зрозуміло, що в ті давні часи територія краю була густо заліснена. В селі Попівці та Колибабинцях Хмільницького району знайдено сліди палеолітичної людини. В Кропивні, Ступнику, Клітенці та Листопадівці, як кажуть старші люди, теж знаходили викопні рештки знарядь праці пізніших часів, виготовлених також із каменю. Близько 100 тис. років тому наступив з півночі льодовик. Своїми довгими язиками він дотягував аж до території Києва, а також північних областей держави – теперішнього північного кордону України з Росією та Білоруссю. В цьому і є, можливо, якийсь історичний знак! Відбулося різке похолодання. Нижче від льодовика на південь (зокрема, територія теперішньої України) утворилась тундра, де ходили стада мамонтів, оленів, хижих звірів. Ще й досі на території нашого краю у глиняних кар’єрах знаходять кістки, бивні, зуби цих тварин. Так, у Воробіївському кар’єрі (це при-

близно за 10-15 кілометрів від Кропивни) викопували скелетні залишки. До речі, тундра, а потім густі ліси і, особливо, степова рослинність після себе залишили товстий гумусний прошарок, а тому сьогодні центральні і південні області України володіють одними з найкращих у світі чорноземами. Відтак, льодовиковий період тривав десь до 10 тисяч років тому і потім відступив. У період (10-5 тис. років тому) середнього кам’яного віку (мезоліту) потеплішало і клімат став подібним до теперішнього. Людина навчилася приборкувати природній вогонь, а потім штучно добувати його. Люди займались полюванням, рибальством (археологи знаходять різного роду гачки, луки тощо), приручили собаку, козу, а згодом і свиню, корову та коня. Далі з VII по IV тисячоліття до н.е. тривав неоліт, тобто новий кам’яний вік. Виникло землеробство і скотарство. З’явилися перші ремесла: гончарство, ткацтво. Щоправда, знаряддя праці здебільшого у цей час ще були крем’яні. Житла наших предків були вже наземними, із вогнищами у центрі, обмазані глиною. Укріплювалося групоплемінне суспільство і родоплемінна організація здебільшого базувалась на матріархаті. Однак суспільне становище чоловіків і жінок було рівноправним. Щоправда, кожен займався своєю притаманною для нього справою: чоловіки – здебільшого полюванням, жінки – вихованням дітей, готуванням їжі. Люди новокам’яного віку ховали своїх небіжчиків у могили, а часом і спалювали трупи і складали попіл в глечиках (знахідки в Заваляній горі у селі Воронівцях та ряді інших сіл). Далі настає доба енеоліту (доба міді – бронзи, це IV-II тисячоліття до нашої ери). З цього періоду, зокрема і у нашому краї, зароджується Трипільська культура. Поруч з кістяними, дерев’яними та кам’яними мотиками вже використовували мідні знаряддя праці. Уже тоді сіяли декілька сортів ячменю, пшениці, жита, а також горох, просо тощо. Трипільські посе-

лення були знайдені в межиріччі Південного Бугу і Сниводи (Митинці, Широка Гребля, Сандраки та інші). Доцільно відзначити, що наші предки-трипільці винайшли лучковий дриль. Ним робили отвори у камені й дереві. В цей час вже досить майстерно оздоблювали і розписували посуд, прясла, а також уміли пекти хліб. Почала інтенсивно розвиватись торгівля з сусідами, особливо з причорноморськими містами – державами. У цей час високого рівня досягла духовна культура трипільців, яка передалася нам, теперішнім українцям – їхнім нащадкам. Орнаменти стародавніх землеробів фіксували пори року, свійських тварин, поклоніння силам Природи і, особливо, Сонцю. Вже тоді з’явився хрест, як символ родючості Землі, як символ життя і вічності, єднання всіх сторін світу, землі і неба. Тобто хрест, як бачимо, прадавній, саме наш слов’янський символ, виник задовго до Християнства, яке перейняло його у нас і зробило своїм символом. Насправді – це наш, як і тризуб, віковічний і святий символ. Рівнобічний ременний хрест – це емблема головного Бога Сонця Сварога. У ньому показано рух Сонця. При цьому не можна ототожнювати рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий, ніби заземлений, нижчий кінець. Первісно хрест був знаком життя: вертикаль – чоловіче, батьківське начало, горизонталь – жіноче, материнське. Їх поєднання утворює третю силу – синівську (власне, сам хрест). Крім того, хрестом позначалося Сонце – небесний вогонь, свято. Епоха бронзи тривала до І тисячоліття до н.е. Винайдення бронзи дало ще більший поштовх розвиткові землеробства, бджільництва, тваринництва та ремесел. В цей час наші попередники вже використовували колісний транспорт, зокрема вози, а чоловіки почали відігравати у господарстві провідну роль. Далі, аж до IV століття нашої ери тривав ранній залізний вік. Залізо добували із болотистих руд. При допомозі сиродутних печей виплавляли

крицю. Відтак, кам’яні знаряддя праці були швидко витіснені міцнішими залізними, мідними, бронзовими. Мотики, рала, а далі й плуги стали залізними. З’явилася ковальська справа. Інтенсивно почалося виготовлення зброї, побутових речей, жіночих прикрас. У цей час не території Поділля, зокрема і в нашому краї, поруч із праслов’янськими племенами з’являються скіфи. Про це свідчать безліч курганів, які збереглися, наприклад, поблизу Уланова. Із переказів випливає, що подібні кургани були і на Кропивнянських землях та на Ступенеччині. Це вже були чималі поселення-городища, оточені земляними валами та ровами. Залишки посуду, бита кераміка, античні монети вказують на зв’язки з Древньою Грецією та Причорноморськими державами. Коли з’явилися скіфські та сарматські народи, а також кіммерійці на нашій території, зараз дослідити важко, але міцна праслов’янська житність поглинула культуру скіфів та сарматів, розчинила її в собі і стала ще більш потужнішою та знаною на весь світ. У результаті виникла Черняхівська землеробська культура. Про це свідчать, зокрема, розкопки поселеннягородища поблизу села Петриківці, де знайдено значну кількість кераміки, глиняного посуду чорно-коричневого кольору, сіру кераміку з розписами, залишки знарядь праці цього періоду (2500-2100 років тому) і, головне, найбільш цінну річ – Срібну гему (царський знак). Аналогічні знахідки траплялись і в Ступнику, і в Кропивні (археологи виявили на території села за 1,1км на схід від місця впадіння річки Рудки в річку Руду, швидше за все, родоплемінне поселення білогрудівської культури 12-10 століть до н.е. розміром 200х100м, а також два старих кургани-могили), і в Чеснівці, і в Подорожні, де ще зберігся курган-насип. Оскільки у Кропивні та Клітенці, а також у Петриківцях багато родин Петруків, то я припускаю, що і мої прадавні пращури мали відношення до Петриковецького городища і до цієї всесвітньо відомої Черняхівської культури.

Аналізуючи археологічні матеріали Черняхівських племен Побужжя і, зокрема, вищезазначене, бачимо, що у суспільстві ранньослов’янських угрупувань II-V століть нашої ери простежується різкий розвиток господарства і культури, торговельні взаємини з країнами Причорномор’я, Візантією, Грецією та Римом. Про це також свідчать знахідки чималої кількості античних монет та монет литовського, польського і турецького панування, зокрема, в селі Ступник на верхніх городах Забіжжя (так називається одна із вулиць цього села, де живе родина моєї дружини). Отже, до середини І тисячі років нашої ери на території нашого краю вже були грошові відносини, а, відтак, з’явилась племінна знать із нагромадженням грошових цінностей, і, відповідно, відбувався процес розшарування на класи бідних і багатих. Багатими, як правило, ставали купці, торгівці тощо. Тоді край заселяли слов’янські племена, що належали до антського військово-політичного державного союзу. Як наголошує Прокопій Кесарійський: «Слов’яни-анти не управляються однією особою, а з давніх часів живуть в демократичному управлінні і тому в них всякі справи вирішуються загальними зборами». Анти, тобто наші пращури, були південною гілкою східних слов’ян. Це свідчить про те, що напівдержавне утворення вже існувало і ми, українці, у своїй історії маємо давні глибокі державницькі традиції. Це сьогодні наші недруги звідусюд шалено заперечують, бо це їм вигідно, але не нам. Крім того, демократичні традиції з тих часів передалися нашому народу. Згадайте народні віча, обрання демократичним шляхом гетьманів у Запорожській Січі, Майдан та багато іншого. Починаючи з середини V століття нашої ери, наступає складна історична обстановка. Наприкінці IV століття готський король Вінітарій напав на антів. Спочатку він зазнав поразки, але потім хитрістю захопив антського вождя Божа із старшинами і оволодів на деякий час цією землею. До речі, нинішній Хмільник раніше називався Божський Острів або Бож-

ський і, цілком ймовірно, міг бути резиденцією вождя антів Божа. Крім того, через наші землі, через Меджибіж і колишній Божський та нашу красуню-Вінницю (назва нашого міста походить від річечки Віничка, яка, у свою чергу, носить ім’я язичеського Бога Вєнича, що сьогодні у календарі відповідає серпню, тобто святу врожаю і снопа-дідуха) мирно протікає річка Бог ( термін, швидше за все, відповідає поняттю «вода», «течія»), тобто теперішній Південний Буг. Тут хочеться переконливо заявити, що ці назви виникли неспроста. Тут, дійсно, Божі, чудові, мирні та працелюбні люди і Божа благодатна земля! В останні роки IV століття на наші землі напали племена гунів. Наприкінці 50-х років VI століття землю антів особливо жорстоко спустошили авари, або їх ще називали «обри». Далі, у ІХ столітті зі сходу напали угри. Їх замінили печеніги аж до 1 половини ХІІ століття, а потім, до 1230 року, – половці. Ці останні події відображені у різних літописах, зокрема, і у «Слові о полку Ігоревім», літописі Нестора та інших згадках того часу. До речі, у цих давньоруських літописах (1187 р.) уперше вже згадується назва «Україна». Оскільки я згадав про «Слово о полку Ігоревім», то треба зазначити, що Росія вважає цей твір як видатний шедевр виключно російської культури і літератури. Це далеко не так! Коли писалося «Слово…», то ростово-суздальські і московські князівства ще тільки зароджувалися, а події, що описуються в цьому творі, розгортаються виключно в степах та на землях, якими володіють теперішні Дніпропетровщина, Запоріжжя і, особливо, Донеччина та Луганщина, а також Придоння та Приазов’я. Воїнами були виключно наші предки, зокрема Київського, НовгородСіверського та інших південно-руських князівств і боролися вони з половцями, які сунули зі сходу та півдня на захід, на землі Подільські, Київські, Чернігівські, Волинські та Галицькі. Характерно, що оригінал рукопису «Слова…» нібито згорів в Москві під час пожежі у 1812 році, а нам подають лише писарську копію, складену для Катерини ІІ. Автор цієї старо-

винної повісті, із зрозумілих причин, нібито не відомий, а наші давньоруські букви, зокрема, «і», «є» та «ї» замінені на теперішні російські «и» та «е» і давньоруська орфографія свідомо замінена на сучасну російську. Таким чином, царська Росія, в якій, починаючи з кінця сімнадцятого, у вісімнадцятому та особливо у дев’ятнадцятому століттях просто шаленіли від антиукраїнської істерії, цинічно наблизила «Слово…» до російської мови і, водночас, відштовхнула його від нашого істинно руського звучання, тобто першопочаткового тексту. Відтак, «Слово о полку Ігоревім» («полк» – тоді означало похід, воїнство, рать, битва, а не структурна бойова одиниця армії) – це зразок не «русской», тобто російської, а нашої давньоруської літератури і культури. Повернімося до антів-слов’ян, котрі у жорстокій боротьбі зберігали свою незалежність, мову, культуру і державність. В цей час місцевість краю була заселена племенами уличів та бужан на кордоні з древлянами. При цьому на Побужжі подоляни не стільки русяві, як в більшій мірі – темно-руді або злегка чорняві. Вони жили на рельєфних підвищеннях, переважно біля річок. Це були споруди із глини, напівземлянки, подекуди з’єднані між собою ходами. Можна припустити, що і у Кропивні були такі поселення саме на місці колишньої сільради та на горбах по обидва боки річечок Кропив’янки та Птинної, теперішня назва яких Руда і Рудка, відповідно. Відтак, починаючи з 1100 року ми можемо вести лік наших слов’янських князів. Саме в цьому році, прийнявши у дарунок містечко Божський, нашим краєм володів князь Давид Ігоревич. Далі, у 1146 році князь Святослав Всеволодович, а з 1156 року володарював нашими предками князь Ростислав Юрійович. Після нього нашим краєм оволодів Данило Галицький і наша територія деякий час була прикордонною між галицьким і київським князівствами, тобто до середини ХІІ століття Поділля входить до Галицької Русі.

Саме на цей час Іпатіївський літопис 1150 року вперше згадує Болохівську землю – давньоруську область, що лежала у верхів’ях Південного Бугу, Случі і Тетерева, куди належить і нинішня територія Хмільницького району. Болохів – теперішній Любар. Проте болохівські князі чинили опір спробам Галицько-Волинського князівства приєднати болохівщину до своєї території. Тут вже тоді жила старослов’янська (українська) людність зі своїми віковічними сонцепоклонними традиціями, які, не зважаючи на кровопролитне і насильницьке Володимирове хрещення, суворо дотримувались, зберігались і передавались від покоління до покоління десь аж до 19-го століття. Нарешті, в часи новітньої історії, як би там не опиралися християнська, царська, радянська та сучасна у значній мірі ще, на жаль, не проукраїнська ідеології, свідомі українці все ж поступово повертаються до своїх прабатьківських першоджерел – не язичницької віри в цілому, а лише до природолюбних традицій та своїх давніх національно-етнічних звичаїв. Далі наступає ще більш гіркий і трагічний період історії нашого краю. Хан Батий рушив свої орди на Руські землі. Данило Галицький відступив зі своїм військом, покинувши болохівську землю напризволяще. У 1241 році болохівські князі зі своїми дружинами взяли участь у поході Ростислава Михайловича на місто Бакоту, щоб повернути ці землі. Однак це дуже розізлило Данила Галицького і він рушив зі своїми військами на болохівщину, зруйнував і знищив її головні міста, в тому числі Божський (теперішній Хмільник), призначивши своїх тіунів (управителів). Через 18 років, у 1259 році татари силою підкорили наш край, утворивши Подільський улус. При цьому, наша хлібна і медоносна земля так вразила завойовників, що вони Подільський улус назвали «золотим». Вони наклали побори, грабували, продавали, гнали у рабство наших людей. Край спустошувався, послаблювався, а в цей час сусідні держави Угорщина, Польща, Литва зазіхали на родючі землі Поділля і на її працелюбних

людей. При татарах наш край жив відносно вільно, татари не втручалися у господарство, релігію болохівців. Це дуже непокоїло Данила Галицього, своїми силами він насаджував католицизм на наших землях. З часом литовці захотіли скористатися відносно вільним краєм. Для цього Гедиміновичі зробили кілька походів, побачили, що український люд її приймає як нових власників, більш лояльних від татар. Литва зустрілась з інтересами Польщі на територію Поділля. Ця боротьба тягнулась довго. У 1354 році на Поділлі був голод. Польща вустами Папи Климента VI оголосила хрестовий похід проти Литви. От вам і церква, яка мала б бути відокремлена від мирських справ. Це відбувалося завжди і це підтверджується сьогоднішніми подіями, коли так званий «патріарх всія Русі» Кирило вмішується в політику на користь Росії, а Україна, як і раніше, руками і вустами нинішньої влади мирно проковтує цю індульгенцію. Більше того, ще й підштовхує на розкол українства, прикриваючись вигаданою канонічністю. Тільки де поділась наша канонічність у 17 столітті, коли її силою і обманом забрали у Київської митрополії і перенесли до Загорська під Москву? Чи може дати на це хтось відповідь? Виявляється, що ми – києворусичі і наша свята церква, що споконвіків живемо в Україні, у Київській Русі, не канонічні, а вони, бачите, канонічні. Отже, і цій царині, цьому цинізму треба українському суспільству спільно з українською владою таки теж найближчим часом покласти край, бо це зачіпає найсокровенніше наших українських людей – їх духовність, гордість і честь! Польський король Казимир схилив татар, що орудували на Поділлі, на свій бік. Проте, взнавши це, литовський князь Ольгерд (Альгірдас) в 1362 році, зібравши чимале військо з литовців та руських (переважно українців та білорусів) біля річки Снивода (Синя Вода), що протікає через Уланів, вщент розгромив татарські орди братів Котлубуга, Качибея і Дмитра-Солтана, яким з «отчича» і «дідича» належало Поділля. Щоправда, де-

які історики вважають, що ця січа відбувалась біля річки Синюхи, у теперішній Кіровоградські області. Однак археологічних доказів цього немає. А от у селах навкіл Уланова, включаючи Кропивну, Ступник, Подорожню, Петриківці, Чепелі, Воронівці, Пагурці доказів чимало. Це могили (кургани) наших і татарських воїнів: списи, наконечники пік та стріл, уламки мечів та багато інших знахідок – беззаперечних доказів величної битви. Зрозуміло, що фальсифікація і перекручування історичних фактів, їх приниження або замовчування вигідно промосковським науковцям, бо для них не могло бути битви в Україні сильнішої за «Куликове поле». В радянській історіографії вважалося, що саме на Куликовому полі руське воїнство дало відсіч монголо-татарським ордам. Почасти це так. Проте перша грізна битва відбулась саме у нас і саме ми нанесли перший могутній удар по пануванню Золотої Орди. Після цього Ольгерд віддав Поділля чотирьом синам рідного брата Коріата: Юрію, Олександру, Костянтину і Федору. Вони у цьому ж 1362 році побудували і зміцнили укріплення у Хмільнику, Брацлаві та Вінниці. Саме з цього моменту припадають перші згадки вищезазначених славних подільських міст, тому незабаром ми будемо широко відзначати 650-річні ювілеї з дня їх заснування. Це підтверджує на великому фактичному, науково-обґрунтованому матеріалі історик, краєзнавець, патріот, гідний син нашого народу, закохана у наш край людина Микола Дорош з села Воронівці, що знаходиться у трьох кілометрах від Уланова. Багато документів, фактів, цифрових даних, що стосуються малої Батьківщини, я люб’язно перейняв із чудових історичних книг, щиро подарованих мені автором. Не претендую на першість їх викладення, а тільки всією душею прагну, щоб і моя родина, і діти Кропивнянської школи докорінно знали свою історію, викладену не тенденційно, а чесно і послідовно. Знаю, що Микола Никифорович мене в цьому, серцем полум’яного патріота, всією широтою душі безперечно підтримує.

Зауважу, ще з 14 століття багато відомих нам сіл вже згадуються у грамотах та різних літописах, зокрема, і моє рідне село Кропивна (1392 рік, перша згадка). Хоч і згадок про Ступник, Клітенку, Подорожню та інших сіл на цей час особливих не знайдено, але, я вважаю, що вони тоді вже існували можливо під дещо зміненими назвами, або під тими назвами, які існують і нині. Після Коріатовичів литовський князь Вітовт господарював на Поділлі, продовжував відбудовувати міста та укріплення, заселяти вільні землі. На прикордонні заселяв навіть татарських бранців – уланів (угланів) – багаточисельних потомків татарських ханів від різних жінок. Звідси, можливо, й походить назва Уланів. Після смерті у 1430 року Вітовта князем на нашій території став Свидригайло. Саме його поляки здолали, він вимушено залишив Поділля і Волинь, а його воєвода – князь Федір Корибутович (не плутати з Подільським князем Федором Коріатовичем) присягнув польському королю на вірність. За це отримав у 1434 році місто Хмільник. Наша земля тоді входила у Летичівський повіт, а Хмільник став центром староства, до якого входило 28 сіл і містечко Уланів. У 1431 році Хмільник вже входить до Брацлавщини і, відповідно за Кревською унією, до польсько-литовського князівства. Проте татари не відступали. Щонайменше тридцять разів після 1450 року вони нападали на наші землі. У 1448 році Хмільнику на захист прикордоння від татар король Казимир надав Магдебурзьке право і ряд пільг. В цей час організовується козацтво і, як свідчать історики, першими значною мірою – у нашому краї. На цей період приходиться і приблизна дата заснування ближніх від Кропивни сіл: Лозни, Кривоший, Лип’ятина та інших. Є підстави вважати, що і сіл Вишеньки, Ступника, Погоріли, Клітенки та інших. У всякому разі, пільги польського короля Казимира давали можливість заселяти вільні землі і полякам. Саме в цей час і з’являється Погоріла, в якій поселилися польські переселенці (а за даними

Миколи Дороша – і декілька австрійських сімей) по ліву сторону від річки Рудої на місці винищених і випалених татарами (звідси і назва «Погоріла») давнішніх Кропивнянських садиб, які, можливо, називалися «Острог». Це ще раз підтверджує, що Кропивна, як поселення чи село по обидві сторони річки Рудої та в низов,ї річки Рудки, вже існувало до цього часу. Татари страшенно спустошували нашу землю. Звичайно, не обходили вони ні Кропивни, ані Ступника, ані інших ближніх сіл, бо тут була погранична територія, яку завжди старалися залюднити власники. Тому навіть після повного спустошення цих сіл за декілька років люди все поновлювали. Знали про це татари, поляки, а дещо пізніше й московити. Ох і добре вони піджилися за рахунок нещасної матінки-України за цих декілька віків. Візьміть до прикладу 1932-1933 роки, коли кремлівські найманці – комуністи і комсомольці вигортали в українських людей останню зернину, залишаючи їх один на один з Голодом. Та про цю страшну сторінку історії України я на фактах розповім нижче. У 1512 році старостою на Хмільницьких землях призначено Предслава Лянцкоронського, який служив у князя Костянтина Острозького. З місцевих козаків він створив бойовий загін і неодноразово ходив на татар. Ними було взято Аккерманську фортецю (сьогодні – це місто Білгород-Дністровський), розбито татарські загони і з великими трофеями козаки повернулися до рідного Хмільника і теперішнього Хмільницького району. Так що іноді наші хлопці-козаки у відповідь теж «давали перцю» татарві. В наступні часи поляки використовували наших козаків, які вміли воювати і проти німців, і проти росіян (наприклад, похід під Очаків у 1582 році). Тим не менше, татарські напади на наші землі тривали і в наступні роки, особливо: 1552, 1555, 1575, 1576 та ін. Історики зазначають, що «землі хмільницькі вельми спустошувались татарами». Тому потрібно було знов-і-знову укріпляти прикордоння, захищатись від проклятих ворогів. З цією метою у 1552 році королівським привілеєм надається Магдебурзьке

право містечку Уланову. При цьому, як випливає з нього,

«Pustinia

Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem Siniovoda». У 1558 році польський король Сигізмунд Август жалував хмільницькому каштеляну Федору Кам’янецькому місця для заселення кметями, мазурами та іншими польськими людьми і мілкої шляхти сіл Петриківці, Морозівки, а також, можливо, продовження підселення Погорілої та Ступника. У Ступнику, наприклад, є ціла родина Мазурів (через мою бабусю Ласивету Мазур я теж маю до цього відношення). У 1606 році Магдебурзьке право було надано містечку Сальниці, як прикордонному населеному пункту. Уланів і Сальниця розростались, розвивали комерцію, торгували у Бердичеві, Хмільнику, Києві. З цього часу є писемні згадки про села Петриківці, Тараски, Скаржинці, Зозулинці, Березну та інші. У 1520 році у Польщі було запроваджено кріпосне право. Селяни за часів Київської Русі, Галицького та Литовського князівств, а також татарщини панщини не знали, а при поляках треба було платити податок – чинш і відробляти на пана 2-5 днів на тиждень, тобто селяни автоматично ставали кріпаками. Проте люди були свободолюбиві і не так просто на це давались. Вони тікали до козаків або на вільні землі. Польська шляхта, на відміну від інших володарів, вела себе гонорово, принижувала і знущалася над українцями понад усе, силою насаджували католицизм. Треба вказати, що особливим захисником православних був князь Костянтин Острозький. Він всіляко противився окатоличенню. Та все ж в Україні будувалися костели і кляштори, зокрема у Вінниці (1601р.), Хмільнику (1603р.), Летичеві (1606р.) та інших містах. В кінці XVI та на початку XVII століття, як вияв протесту проти національно-релігійного гніту виникають повстання під проводом Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла Бута (Павлюка). Ще й досі у Кропивні і Ступнику багато родин Павлюків. Зокрема, у 1594 році повстанці Северина Нали-

вайка захопили Вінницю, Хмільник, Бар, Пиків. Однак згодом зазнали поразки від військ магната Жолкевського. В селах особливо активізувався повстанський рух. Проте, і наливайківців, і повстання селянськокозацьких сил Павлюка жорстоко були розгромлені. Обидва селянські ватажки (Павлюк деякий час був гетьманом) ляхи по-бузувірськи покарали, посадивши у Варшаві «на кіл». Могутньою хвилею народна боротьба знайшла свій яскравий вияв у Визвольній війні 1648-1654 років українського народу проти шляхти. Блискучі перемоги під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, зокрема, під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом ще більше активізували всенародний визвольний рух. Відтак, у нашому краї блискуче діяли народні ватажки (у свій час – наказні гетьмани) Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун. Саме повстанські війська Максима Кривоноса звільнили від польських окупантів Любар, Бердичів, Янушпіль (Іванополь), Райгородок, Уланів, Сальницю, Острожок, а, відтак, і Кропивну, Подорожню, Ступник, Клітенку та інші сусідні села. У серпні 1648 року на Хмільницькій землі зупинявся з військами Богдан Хмельницький. Він перебував у Хмільнику, а також Маркушах, Куманівцях, Скаржинцях, де квартирувалися козацькі війська. Не був пасивним спостерігачем у цих подіях і наш край. Більшість молодих чоловіків брали участь у козацько-повстанському війську, а також виготовляли спорядження, амуніцію, підвозили коням фураж. Уже тоді наші земляки робили гідний внесок у боротьбу за волю, за незалежність, за свою власну державу, щоб бути повноправними господарями на своїй землі. Проте у 1652 році за Зборівським договором (1649 р.) Хмельницьке староство знову відійшло до Польщі. Пам’ятаймо ж, що цей ганебний для Української держави договір, так як і договір про військово-політичний союз з Московською державою (1654 р.) не підписали вірні сини України, видатні її полководці Іван Богун та

Іван Сірко. Більше того, Іван Богун, як полковник Кальницький і Вінницький, не мав поразок в жодній із битв. Тому саме цього славного українського лицаря, наказного гетьмана, треба величати і вшановувати на рівні інших всесвітньо відомих полководців. Після смерті Богдана Хмельницького над Україною нависла Руїна. У 1655 році величезна татарська орда знову жорстоко пограбувала Поділля і, в першу чергу, Хмільниччину та Уланівщину. Є письмові згадки про руйнацію ними Сміли, Петриковець, Подорожни, Кропивни. Ці та сусідні села були майже повністю спалені та розорені. Іван Виговський – наступний після Хмельницького гетьман намагався боротися на три фронти – проти поляків, татарів та російських військ. Останні діяли під орудою графа Шереметьєва. Як ворогів автономії України, гетьман розбив їх під стінами Хмільника у 1659 році. Але це було ненадовго. Вже у 1660 році Виговський зазнав поразки від російських військ. Наш край являв собою суцільне згарище. Люди масово тікали на вільні землі – Слобожанщину. Після Івана Виговського і Юрія Хмельницького гетьманами були Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко. Останній визнав зверхність турецького султана, намагаючись звільнитися від нелюдської польської опіки та окупації Московської держави відповідно Андрусівської угоди (1667 р.). Угода Дорошенка з бусурманами відвернула від нього навіть щирого приятеля і побратима кошового отамана Івана Сірка, якого згодом за царським указом було заслано до Сибіру. Новий гетьман Іван Самойлович визнав російську зверхність, хоча і Військо Запорозьке вустами вирваного з сибірської неволі Івана Сірка передавало йому: «Шановний наш, не віддавай неньку Україну під неправдиву московську зверхність…». Правобережжя, у тому числі і наш край, залишилося під Польщею. Були в українській історії й інші гетьмани, проте українство найприхильніше ставиться до двох з них, а саме: до Івана Мазепи, який по-

казав людству і росіянам в особі царя Петра Першого, що є ще і вічно буде український дух і ми не збираємося бути ні від кого залежними, та до Пилипа Орлика, який подарував світові найдемократичнішу Конституцію, що стала прообразом сучасної Конституції України. Зверну увагу й на те, що саме наші Уланівсько-Хмільницькі села були своєрідним кордоном між Польщею і Туреччиною, тому і зазнавали найбільше лихоліть. Відтак, знову-і-знову з’являлися народні месники, які громили і ненависну шляхту, і знавіснілих москалів, і диких бусурманів. В нашому краї – це, наприклад, сотник Семко. Ще й досі люди пам’ятають подвиги народних героїв, зокрема, поблизу села Жданівки є урочище «Семків яр». Боялися ляхи повстанців. Жоден шляхтич не міг заставити відробляти панщину. Ці події про рішучий бій між повстанцями та жовнірами поблизу Уланова під командуванням воєводи Осолинського оспівані лірниками і кобзарями: «Після битви, коли козаки Почали їх рубати, Мусіли ляхи й другі утікати, Тільки староста по полю Хмільницькому Показався там до них, до козаків, по-жовнірськи, Там же пан Ружицький на нього ся спирав. Лиш на трупи ляхів жалісно поглядав, Тільки поспільство на полю стояло Рятунку ляхам щиро не давало…» За таке «геройство» Осолинському польською короною даровано у «вічне» володіння Хмільницьке староство. Невдовзі він заснував село Осолинку ( нині на Літинщині). У кінці ХVІІ на початку ХVІІІ століття продовжується переселення у спустілі села (наприклад, під Хмільник) поляків, зокрема, з Мазовецького воєводства. Їх називали «мазурами». Так виникло поселення Мазурівка, нині воно входить у межі Хмільника.

Гніт та здирство панів не мали меж. Натомість, з’являються загони гайдамаків. Поява російських військ у 1795 році на Правобережній Україні викликала ще гучнішу хвилю гайдамаччини – Коліївщину, яку очолили Максим Залізняк та Іван Гонта. Проте з часом російські карателі жорстоко придушили повстання і ще жорстокіше закатували її ватажків – славних народних героїв… Далі після ІІІ-го поділу Речі Посполитої-Польщі Хмільницький край у 1795 році переходить під владу Російської імперії. Так, Уланівське староство дісталось графу Іллінському; Хмільницьке – графу Олександру Безбородьку; Сальницьке – майору Іраклію Моркову. У 1797 році Хмільник стає повітовим центром Подільської губернії. У цьому ж році Православна церква створила декілька округів, в тому числі і Клітенецьке благочиння з парафією у Клітенці, Кропивні, Ступнику та інших селах. У 1758 році селом Кропивна володів поміщик Іван Клітинський. Приєднання нашого краю до Російської імперії не покращило становища місцевого населення. Кріпосне «право», тобто нелюдська експлуатація, ще більше посилилися. Панщина досягала у 1824 році близько 200 днів. Нагадаю, що саме у наших селах у тридцяті роки позаминулого століття вперше в Україні почали сіяти буряки. Площі під цю культуру неухильно зростали. Догляд за буряками вимагав багато затрат фізичних сил, зокрема, під час просапних технологій. І знову наші неймовірно витривалі люди «тягнули жили» тільки вже на царську Росію. У 1812 році почалася французько-російська війна. Наші хлопцікозаки, набрані з Хмільниччини та Уланівщини, з 4-м Подільським полком захищали Російські інтереси. Чимало з них не вернулися у свої домівки, були вбитими і покаліченими, зокрема, у величезній бійні під Бородіно. Царизм здійснював свою великодержавну політику щодо України, не визнавав існування Українського Народу, особливо утискав його

мову. Як відповідь, з кожним роком зростав селянський повстанський рух. В нашому краї він вилився у партизанську боротьбу під проводом славного сина України, гідного народного месника і ватажка Устима Кармалюка. При цьому, якщо поляки у свій час проявляли гонор, скрізь демонстрували свою зверхність, то росіяни, які тільки декілька століть тому вийшли з лісів та боліт, все своє стали називати «вєліким», утверджуючи таким чином великодержавний шовінізм. Охоплені могутнім повстанським рухом, активно діяли селянські загони і в наших селах Хмільниччини та Уланівщини. Благородна справа Кармалюка полягала, в першу чергу, у відбиранні майна у поміщиків та повернення його простим людям. Однією із численних схованок Подільського «Робін Гуда» був ліс поблизу недалекого нам села Лозна. Народна пам'ять береже мужній образ його правдоборця. При цьому треба з гнівом та обуренням зазначити, що сьогодні за замовленням відповідних спецслужб сусідніх держав деякі запроданці, зарубіжні і вітчизняні паперотворці і журналісти, кидають тінь і на Тараса Шевченка, і на Івана Богуна, а тепер і на Устима Кармалюка, представляючи їх як не п’яницями, то розбишаками. Сталін у свій час казав Берії щодо українців: «Надо сделать так, чтобы они проклинали своих героев». Можна цим та іншим подібним негідникам сказати : «Та ви і нігтя зламаного від цих людей, від цих народних героїв і геніїв не варті. Не вирвати Вам із вдячної народної пам’яті їх світлий образ. Не беріться за цю брудну справу, бо будете самі прокляті народом. Та, власне, ви вже прокляті ним. А наслідки ви знаєте – проклята людина навіть у десятому поколінні буде покарана!». У 1835 році внаслідок підлої зради і пострілу шляхтича Рутковського народний месник і національний герой України загинув.

Досить помітну роль у нашому краї відігравало чумацтво. Чумацький шлях проходив частково також і по Бердичівсько-Хмільницькій дорозі, Чорному та Галіївському шляхам, які пролягають недалеко від села Кропивна. Зрозуміло, що наші земляки тоді, як правило, везли на південні околиці держави для обміну зерно, мед, віск, а звідти – сіль, рибу, прянощі тощо. Часто наших хлопців забирали і у рекрути. До речі, Устим Кармалюк там теж був, але не став з цим миритися. Царські сатрапи дійшли до того, що служба тривала 25 років, потім – 20, а з 1855 року – 12 років. Відмінено рекрутчину лиш у 1874 році. Звичайно, що наші хлопцікозаки прославляли силу саме «русского оружия». При цьому треба з сумом зауважити, що «оружие» здебільшого було «русским», а от люди, що здобували славу Росії, були переважно з України. Підтвердження цього можна прочитати із побаченого мною під час туристичної поїздки у Болгарію на сторінках наступного розділу. У 1867 році відкрито церковно-приходську школу в селі Ступник. У 2017 році виповниться 150 років цьому освітньому закладу, який, на превеликий жаль, із-за відсутності учнів у селі був у червні 2011 року закритий районним відділом освіти назавжди. Нагадаю і те, що у 1913 році земство побудувало кам’яне приміщення школи у цьому древньому селі. У 1889 році у селі Кропивна відкрилася церковно-приходська школа грамоти (це місце позаду теперішньої Кропивнянської середньої школи, добротний будинок, що стояв, я пам’ятаю, обабіч зліва від старої восьмирічної школи). При цьому власниця села Ступник Олена Собещанська місцевій ЦПШ подарувала нове приміщення разом з землею. У Кропивні деякий час проживав у своєму маєтку (за переказами – місце на горбі біля ставка, поблизу теперішньої хати вже, на жаль, покійного ветерана Великої Вітчизняної війни Мацюка Бориса Трохимовича) польський поет, представник української школи в польській літературі

Гроза Олександр Кароль. Він опублікував цілий ряд поем, віршів, пісень на теми українського життя, так звані «елементарки». До речі, на місці цього маєтку пізніше, в кінці 19-го на початку 20-го століття проживала пані Давидовичка, яка десь зникла, як тільки для панів «запахло смаженим» в кінці 1917 - на початку 1918 років. Є також дані про те, що у 18му столітті село належало шляхтичу Кропивницькому. Однак, це малоімовірно, бо наше село свою назву мало ще у 13-14-му століттях, а, можливо, і раніше. Хіба-що зазначений пан таке прізвище взяв свідомо від назви села Кропивна, яке, можливо, було його власністю і він сподівався, що пануватиме у ньому вічно. Треба неодмінно відзначити, що 4 жовтня 1846 року за завданням археографічної комісії Тарас Григорович Шевченко проїжджав по Бердичівсько-Хмільницькому тракту поруч із Кропивною, зупинявся у Хмільнику,

Уланові

та

Подорожній,

прямуючи

Кам`янця-

Подільського. В Подорожнянській кузні, за переказами, підковували його коней. Через масові виступи, бунти і погроми поміщицьких маєтків, проти селян-кріпаків російський царизм змушений був видати маніфест у 1861 році про відміну кріпосного права. Але радість від цього маніфесту швидко скінчилась. Кріпосні пережитки ще довго висіли ярмом на плечах селян. Не спішили поміщики на місцях виконувати маніфест. Тому то в одному, то в іншому місці виникали селянські заворушення і бунти. Є документальне підтвердження того, що у 1861 році в селі Кропивна селяни піднялися за свої інтереси. Для придушення виступу терміново був викликаний батальйон солдатів Полтавського піхотного полку, що квартирував неподалік. У 1905 році знову страйкували мешканці села Кропивна проти війни і поневолення. Для придушення бунту були викликані сили жандармерії аж із губернського Кам’янцяПодільського. Це відображено у «Енциклопедії сіл і міст України». По-

дібні виступи і боротьба у нашому краї тривали аж до Жовтневого перевороту у 1917 році. З жалем скажу, що і мій прадід Андрій Денисюк прийшов із 1-ї Світової війни без руки, воюючи за Російську імперію. Відомо ще, що відповідно перепису у 1898 році у селі Кропивна проживало 1005 осіб. Перемога Жовтневого збройного повстання у Петрограді ще більше активізувала виступи трудового люду Хмільниччини й Уланівщини. Жителі краю виганяли з сіл поміщиків, економів, прикажчиків, а поміщицьке майно розбирали і ділили між собою. При цьому радянська влада проводила жорстоку політику, все підпорядковувала Росії. У нашому краї в цей час діяли усілякі ревкоми, різноманітні військові команди, а попросту – місцеві та, здебільшого, чужі російські, німецькі та польські бандитські угрупування, що діяли за принципом «грабуй награбоване». Наприкінці нового 1918 року у наш край увійшли австронімецькі військові формування. Тоді почала діяти Українська Народна Республіка. В листопаді цього ж року німецькі війська залишили край, а владу захопила Директорія під приводом Симона Петлюри. У 1919 році відновлено радянську владу. У березні 1-а червона українська дивізія Миколи Щорса вже перебувала у Хмільнику. На території нашого краю також активно діяли збройні формування народних месників Якова Шепеля, Якова Гальчевського, Семена Рудого, Ананія Волинця, Марусі, Зеленого та інших, яких затаврувала радянська влада, зробивши їх бандитами, тільки тому, що вони безпощадно нищили завойовників всіх без винятку мастей і, в першу чергу, комуністів, комсомольців, які кров’ю і звірствами встановлювали радянську владу, відбираючи у людей останнє та заганяючи їх у комуну… Треба справедливо і з сумом зазначити, що у той буремний час значна частина єврейського населення нашого краю та представники «п’ятої колони», звичайно ж, підтримали колоні-

заторів. Не дай Бог, щоб історія повторювалася, бо їх настрої, злоба і ненависть до всього українського, на жаль, у значній мірі генетично передалися сьогоднішнім їхнім нащадкам. Тут, з моєї точки зору, і криється основна загроза незалежності незалежної України. На початку 1920 року край зайняли частини ЗУНРівської армії галичан, далі білополяки оволоділи нашою землею. У листопаді 1920 року червоні дивізії Григорія Котовського знову принесли радянську владу на нашу землю. Тобто, на території нашого рідного краю точилася затяжна Громадянська війна. В результаті, основна маса повстанців загинула на полях битв, в казематах і тюремних застінках, у страшному пеклі комуно-ленінських таборів і в’язниць. Після вирів Громадянської війни у 1922 році в силу вступає нова економічна політика (НЕП), що сприяла деякому відродженню приватної власності. На селі були створені комітети незаможних селян, так звані «комнезами». Вони були

наділені значними повноваженнями.

Крім того, скрізь утворюються партійні та комсомольські осередки. Це і були органи тодішньої влади на селі. Селяни обкладалися непомірними грабіжницькими податками за все – від куща і дерева до комина на хаті. Щоб сплатити податки, треба було віддати всі статки. У 1923 році створені Хмільницький і Уланівський райони. Для багатьох родин наших сіл з 1920 по 1924 роки – роки ленінськосталінсько-троцького керування були суцільним грабуванням і голодом, оскільки все зерно, картопля, гроші відправлялися за наказом зверху як не на допомогу голодуючим Поволжя, то на робітничо-селянську армію, то на підтримання окупаційної радянської влади, то ще кудись. Але Україна з того нічого не мала, а тільки тяжко працювала на перемогу їхнього соціалізму, а потім і примарного комунізму. У Кропивні, Ступнику, Погорілі, Вишенці і Клітенці у 1924 році діяло ощадно-позичкове товариство «Хлібороб». Головою було обрано

Ісаака Ткачука. У 1927 році мешканці нашого краю вперше побачили трактор «Фордзон», а потім «ХТЗ» та «Комунар». В 1929 році влада розпочала суцільну колективізацію. Всі засоби масової інформації шаленіли від викриття «антирадянської» діяльності куркулів. При цьому сотні тисяч трударів-хліборобів нашого краю вивезли до Сибіру або Далекого Сходу під виглядом боротьби з куркулями. В цю категорію потрапили і мої обидва діди: Михайло і Тарас, хоча вони і нічим не відрізнялися від своїх же односельчан, хіба що – неймовірною працьовитістю. А саме таких ледача «босота», тобто місцева влада, і ненавиділа! До речі, через якихось 20-30 років після цього голови колгоспів, голови сільрад, парторги та інші сільські активісти вже були куди заможніші від простих трударів села, але чомусь самі себе не вважали куркулями і, тим більше, не висилались та не розстрілювались. Пригадайте, як ще порівняно недавно в селі Кропивна жирував, зокрема, голова колгоспу Мар’ян Табуровський та інші місцеві управителі, які були ближче до «корита». Отже, моїх дідів та їх родини орієнтовно у 1929-1930 роках насильно записали у колгосп і відібрали геть усе чесно зароблене потом і мозолями: реманент, коней, корів тощо. НЕП до цього часу вже згорнули. Почалося планування народного господарства на 1927-1931 роки. Саме колгоспи, переваги яких вихваляв Сталін у 1928-1929 роках, давали легку можливість викачувати ресурси у державний бюджет СРСР (читай: Росії і, зокрема, Москви). Під назвою «куркулі» фактично ліквідували найздібніших господарів серед усього трудового селянства, які великими і працьовитими родинами, невтомною щоденною працею досягли найбільших успіхів і тому були трохи заможніші серед інших таких же селян. А, взагалі, це була антиселянська акція (в значній мірі – антиукраїнська), яка під псевдонімом «куркуль» економічно знищила селянський робочий прошарок як такий, бо надто сильно опиралися селяни курсу партії.

Продовженням політики червоних людиноненависних комісарів був Голодомор 1932-1933 років. У грудні 1932 року свідомо і завідомо введені так звані внутрішні паспорти. Відтак, селянин не мав права нікуди виїхати, а лише вимушений вступати в колгосп. Хоча зерна у 1932 році було вже мало для свого населення, та Сталін через місцевих емісарів збільшує планку хлібозаготівель ще на 44 відсотки. До речі, врожай у цьому ж році у нашій державі був на рівні середнього. А Україну вже косила голодна смерть. Та наказ «вождя» про так звані «хлібозаготівлі» комуністи, комсомольці, місцеві і заслані з центральних губерній Росії активісти виконували старанно й незаперечно. За кількістю населення на 25 травня 1932 року в Уланівському районі нараховувалось близько 60 тисяч осіб, у Хмільницькому – 84,4 тисяч чоловік. На травень 1934 року ці цифри стали такі: в Уланівському районі – 46,3 тисяч людей, а у Хмільницькому – 74, 5 тисяч людей. Отже, померло від голоду в цих наших двох районах близько 25 тисяч краян. Лиш деякі цифри по нашим селам: у Кропивні вмерло – 540 людей, у Ступнику – понад 400, у Клітенці – близько 200, у Подорожні – близько 400, у Погорілі – близько 200, у Петриківцях – понад 800, у Воронівцях – понад 850 і т.д. А люди біднії в селі Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть… Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть… Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину – і засипають Без домовини. Дні минають. Минають місяці – село

Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Т.Г. Шевченко, поема «Чума» Як далекоглядно бачив долю нещасної матінки-України її великий син Тарас!.. Очевидець голодних страхіть із села Чеснівки Іван Ткачук не побоявся комуністів та їх влади, зберіг списки майже всіх, хто помер з голоду у цьому селі. Це 522 душі: дорослих – 291, дітей – 231. Я до того, що у цьому списку наведено тільки з родини Мовчанюків аж 45 осіб! Це родичі мого друга і однодумця із Конгресу української інтелігенції Вінниччини, письменника Григорія Мовчанюка, який написав рецензію до моєї книги «Любіть Україну». У Кропивні, Клітенці, Ступнику, Подорожній, де було багато моїх працьовитих родичів з Петруків, Денисюків, Мазурів, Кучеруків, вимерла більша їх частина. При цьому у рідній Кропивні вмерло більше половини людей. До Голоду нараховувалось у моєму селі понад тисячу її громадян, а після голоду – близько чотирьохсот. Це є ще одним беззаперечним доказом всім тим нелюдам, які остервеніло заперечують сам факт голоду. До речі, у місті Красноград Харківської області, де зараз живе і працює моя сестра і донедавна проживала моя мама, у Голод вимерли майже всі мешканці або, хто ще зміг, втекли у Харків, однак, як знущання над цими людьми, місто все-таки назвали на честь «красних» людожерів!.. Отже, голодомор 1932-1933 років був, дійсно, геноцидом саме українського народу. Цей голодомор придумано у кремлівських кабінетах, заплановано і організовано штучно з метою знищення українського селянина-хлібороба. Нахабно, свідомо, цинічно, з нелюдською жорстокістю місцеві і чужі комуносталіністи відбирали у людей останнє. Це була головна мета більшовицької політики – вигубити якомога більше українського люду. На місці вимерлих від голоду українців хати і се44

ла заповнювали росіяни з центральних губерній Московщини. Знали катюги, що село – це колиска нації, її культурно-духовна серцевина. Тому потрібно було зламати українців біля її самих джерел та нав’язати цивілізованій європейській нації великоросійське, дике, а, головне, не притаманну українцям комуністичну ідеологію, яка давала можливість усіляким ледарям, пройдисвітам та бандитам безперешкодно із «загального казана-общака» хапати і собі… Отже, за вбивство однієї людини карають або довічним ув’язненням, або смертною карою. Виникає питання, як мають бути покарані ті, що знищили, за різними підрахунками, від 7 до 10, а за деякими і більше мільйонів ні в чому не винних людей? Невже для кремлівської комуноєврейської мафії було мало крові? І невже після цього велетенського за своїми масштабами людського горя ще знаходяться люди, які і далі підтримують комуністичну партію і ленінськосталінську комуністичну ідеологію? Немає слів…Тому від імені своєї великої, чесної, працьовитої і дружної родини, що неймовірно сильно постраждала від нелюдських комуністичних експериментів, проклинаю ту «червономорду сволоту»!!! Вірю, що їм і їхнім нащадкам це так не минеться! Бог все бачить! Попри все, Український нарід дякує ексПрезиденту Віктору Ющенку, що видав Указ і відповідний Закон України про Голодомор, який, зокрема, заперечення голоду або будь-яке блюзнірство чи цинізм щодо цього прирівнює до злочину проти людства. Цей закон підтримали більшість цивілізованих країн світу. Проте для кремлівської хунти голоду в Україні було мало. Попереду Українців чекав запланований червоний терор, який тривав аж до початку війни з гітлерівською Німеччиною. Страшні експерименти над людьми не припинялися. Сталіну і його червоним катам здавалося (ввижалося), що країну Рад заполонили «вороги народу». Відтак, громадян у цей період заарештовували, вбивали, висилали на каторгу без суду

і слідства. Арештованих силою заставляли зізнаватись у тому, до чого вони не були причетні. Тортури влаштовували нелюдські. Не кожна людина могла таке винести. Отже, селян в голод винищили і «надломили». Тепер червоний комуносталінський терор забрав мільйони кращих представників інтелігенції, військових, робітників і селян. І знову найбільше постраждали найкращі сини і дочки нещасної матінки-України, гордість нашого народу, його цвіт, надія і сила. Моєї родини це безпосередньо торкнулося, оскільки мій дід Михайло Петрук був безпричинно репресований, орієнтовно у 1937-1938 роках, потрапивши до Уланівського НКВС, а далі його доля, як і доля багатьох моїх односельчан, невідома. Швидше за все, його і багатьох інших сельчан перевезли до Вінницького НКВС і там без будь-якого пояснення розстріляли в потилицю, як це було зроблено із десятками тисяч подолян. Я звертався до Вінницького СБУ з проханням надати відомості про мого діда, але ствердної інформації не отримав. Знаю, що коли у 1943 році німецькі окупанти перед світом демонстрували злочини комуністичної системи, розкопавши могили у парку та на колишньому кладовищі сьогоднішньої «книжки» у Вінниці, то дружина репресованого Фелікса Телішевського Марія, вона ж сестра заарештованого Томашевського Григорія з найближчого нам села Погоріла тодішнього Уланівського району впізнала речі їх обох. Про це та багато-багато інших свідчень є документальні підтвердження. Але що найбільше вражає?!. Як тільки наші війська у березні 1944 року звільнили Вінницю, енкаведисти негайно зібрали всіх людей, хто брав участь у розпізнанні родичів з могил, вишикували в колону, назвали їх «зрадниками» і «фашистськими прихвостнями» та направили на Літинську дорогу, де йшли жорстокі бої і де більшість цих людей безвинно загинули. Ну чи не звірі були ті комуністи з їхніми енкаведистами?!! І це робилося, щоб прикрити особисті злочини. Неспроста сьогоднішня, вже нібито наша, українська служба безпеки України боїться надати мені ін-

формацію про мого діда, знаючи про те, що я професор та заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини, та боячись, щоб я і далі не «роздмухував» відомості про цей червоний терор. Щоправда, їхні попередники із колишнього НКВС могли знищити будь-які сліди своїх звіриних злочинів. Складається враження, та що враження – я просто знаю від багатьох, що не каються нащадки тих головорізів, продовжувачі «великої справи» Леніна-Сталіна. Та Бог їм суддя! Не діждуться вони вже ніколи повернення історії «вспять», а платити таки за все доведеться. Хоч як вони стараються вирвати це із народної пам’яті, але це не забудеться ніколи – хай не сподіваються! Цього виявилося для кремлівських «великих» стратегів замало. Ще більше лихо готувалося у їхніх кабінетах для радянського народу, і звичайно ж, у першу чергу, для українського. Параноїдальний маньяк Сталін і його переважно єврейське оточення, що являло собою керівництво комуністичною партією більшовиків, задумали поширити комунізм на увесь світ. При цьому я до єврейського народу, як до всіх націй і народностей на Землі, відношуся одинаково. Але у кожного народу є свої виродки, відморозки і негідники. Саме такі в той час, під нібито благородним приводом – звільнення трудового люду і, в першу чергу, пролетаріату від пут рабства, дорвалися до комуністичної влади, принципи і кадровий склад якої теж заснував у свій час єврей Ульянов-Ленін. Інший не менший маньяк у Берліні єврей Гітлер теж задумав побудувати вічний третій Рейх і підкорити весь світ. Для знищення частини людства заздалегідь червоні та коричневі дияволи-стратеги підготували найпотужніші у світі армії та відповідне озброєння. Однак Гітлер випередив, напавши на СРСР першим 22 червня 1941 року, до цього вже підкоривши декілька Європейських країн. І Сталін, і сталінські опричники цього брутального вторгнення і загарбання нібито не бачили, або не хотіли бачити. Так почалася найбільша в історії

людства війна, що потім стала ІІ-ою Світовою, а для нашого народу – Великою Вітчизняною. І рівно через два тижні фашисти вже були у Вінницькій області. Кропивну захопили 13 липня 1941 року. При цьому ворог підійшов до нашого краю з північно-західного боку, а саме розпочав окупацію із Смілої і Подорожни ще 8 липня. 10 липня фашисти захопили село Погорілу, 12 липня – Клітенку, 15 липня – Ступник і Уланів. Територію краю захищали поріділі частини 6-ї та 26-ї армії у складі 24-го механізованого корпусу, а також 72-ї та 44-ї стрілецьких дивізій. Ворог продовжував наступати без особливого опору наших розгублених військових формувань, які в цей час взагалі відступили до так званого Летичівського укріпрайону, покинувши наш край напризволяще. Ось вам і «мудра» стратегія кремлівських керманичів, яких виховала і винесла на вершину влади саме комуністична партія! Цей факт просто неможливо заперечити! Це свята правда – ну не націоналісти ж чи інші партії тоді керували радянською державою, а таки комуністи, які за домовленістю з Берліном і здали на розтерзання нещасну матінку-Україну! Фашисти встановили на окупованій території суворий режим і з нечуваною жорстокістю здійснювали матеріально-економічне пограбування краю. Я раніше зазначав, що наша «бездонна» Батьківщина була об’єктом грабунків готів, гунів, печенігів, половців, монголо-татар, кримських татар, литовців, поляків, росіян, а тепер ще й фашистську наволоч треба було забезпечувати всім необхідним і, в першу чергу, продуктами харчування. Колгоспи і радгоспи продовжували працювати. Точніше, людей у них примушували це робити під постійним страхом смерті. Мій батько розповідав, що за будь-який саботаж або непокору – розстріл. У нову місцеву адміністрацію входили: німецький комендант, староста, управляючий та поліцаї. Щоправда, на перших порах окупанти відносились до людей досить лояльно. Проте у Хмільнику і Бердичеві вони негайно створили єврейські гетто і розстрілювали десятками тисяч

нещасних людей. Це відбувалося від початку окупації і аж до визволення краю. До речі, ніяковісінького спротиву, на відміну від українців, єврейське населення німецькій владі не чинило. З багаточисельних розповідей дізнаємося, що коли німецький комендант оголошував зібрання євреїв з харчами, одежею, грішми і золотими речами для відправки нібито в інше місце проживання, вони старанно виконували ці вказівки, покірливо йдучи в останню дорогу… Проте варто наголосити, що ворог не почувався вільно на нашій землі. В тилу діяли партизани і підпільники, а потім і вояки Української Повстанської Армії. До останньої ставлення деяких людей, особливо нащадків керівників радянських органів, вкрай негативне і це зрозуміло. УПівці вбивали як фашистів, так і колишніх комуністів, аби вигнати з рідної землі і коричневу, і червону нечисть. При цьому діяла самостійно, не під «мудрим» керівництвом компартії, як спішили донедавна приписувати їй керівну роль, підпільна група і на території Кропивнянщини, Ступенеччини, Клітенеччини та Подорожнянщини. До неї, зокрема, входив і мій батько Григор Петрук, Ліксандр (Олександр) Киналь, обидва брати Хавричі – Микола та Адам, Кость Мацюк, Танас, Міша і Герасим Прохватили та інші хлопці, яких за молодістю не встигли взяти у Червону Армію до початку війни. Наприклад, я у дитинстві чув з вуст вищезгаданих дядьків, як вони під час німецької окупації пошкодили молотарку в Кропивнянському господарстві. «Пронюхавши», їх німці могли розстріляти, але якось обійшлось. Починаючи з 1943 року, окупанти розпочали широкомасштабну акцію по відправленню молоді на роботи до Німеччини. Багато краян таким чином потрапили до розряду «Osterarbeiter». Наприклад, сусід Рябоконь Олекса, дівчата бабусі Домки – Маріка та моя хрещена мати Лєнка, дядьки Іван Мельничук, Мітька Прохватило та багато-багато інших людей Кропивни. Несолодко їм було у Німеччині. Після великої Перемоги бранці повернулись додому.

Щоправда, до більшості із них радянською владою застосовувалися і на рідній землі принизливі заходи, репресії, а іноді доходило і до тюрми. Звільнення нашого краю розпочалося з Вишеньки на Різдво, тобто 6-7 січня 1944 року. Після взяття цього села з радості люди «кріпкенько» почастували воїнів і це для багатьох із них було трагічним, адже фашисти вночі повернулися і перебили значну кількість солдат. Разом з тим, бої за Вишеньку та за інші села були надто запеклими. 10 січня радянські війська вступили у Кропивну, Погорілу, Подорожну, Клітенку. Після триденних боїв ними було зайнято північну частину Ступника. До речі, Вишенька і Ступник були розбомблені і спалені вщент. У Ступнику зі всіх хат залишилося тільки дві неушкоджені оселі. 4 березня 1944 року розпочалася Проскурівсько-Чернівецька операція, яка принесла радість визволення в усі села Уланівського та Хмільницького районів. На самому початку 1944 року мобілізували і мого Батька Петрука Григорія Михайловича та багатьох інших односельчан до війська. У рамках цієї операції батько розпочав своє перше бойове хрещення на вододілі сіл Вовчинці та Чорнички Козятинського району. Я знаю село Вовчинці, оскільки повз нього їздив і їжджу до батьків і рідні у Кропивну та Ступник. Дядько ж мій, Петро Михайлович Петрук, оскільки був з 1921 року народження, то потрапив на війну з перших її днів, ще у 1941 році, дуже швидко був смертельно поранений у сутичці з фашистами ще при їх наступі в районі Любара-Янушполя. Звільняла наш край від фашистської чуми 18-а армія 1-го Українського фронту, а наші ближні села конкретніше – 317-та (командир полковник М. Жердієнко) та 71-ша (командир полковник М. Бєляєв) стрілецькі дивізії, а також 129-а (командир генерал-майор С. Бушев) гвардійська стрілецька дивізія. Ніколи не зітреться з нашої пам’яті те, що у боях за наш край (нині Хмельницький район) загинуло понад 2,5 тисячі солдат і офіцерів.

Визволяли землю не тільки наші хлопці, але і воїни інших національностей. Пам’ятаю, як до нас на Дні Перемоги тривалий час приїжджала найближча рідня воїнів-вірмен (див. фото після першого розділу), які визволяли Кропивну і поховані на місцевому кладовищі. Відтак, тільки безпосередньо з війни не повернулися живими до Кропивни – 130 людей, Клітенки – 73, Ступника – 99. Імена безсмертних героїв-земляків висічені на кам’яних плитах обелісків у цих селах, на яких, зокрема, є прізвище мого рідного дядька Петрука Петра Михайловича. Ніхто не забутий, ніщо не забуто! Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Вона забрала понад 10 мільйонів тільки українських життів. Це найбільше серед усіх народів світу, які брали участь у цій дикій і найбільшій бійні в історії людства! При цьому треба сьогодні наголошувати, що все це за негласною домовленістю було спровоковано і зорганізовано саме комуністичною владою у Москві (з одного боку) та фашистською владою у Берліні (з іншого), хоча багато хто з прихильників комунізму не любить про це згадувати і шалено заперечує все. Мовляв, таке було становище, ми не готувалися до війни, вони напали на нас зненацька, ми (комуністи) першими йшли у бій тощо. Більше того, зовсім недавно вустами найвищого кремлівського керівництва було безцеремонно заявлено, що Росія виграла б Велику Вітчизняну Війну і без України !?. Такого цинізму і «безпардонності» світ ще не бачив!.. Проте беззаперечні історичні факти свідчать протилежне. У всякому разі, ці дві антилюдські системи ( фашистська і комуністична) і на цей раз вкотре досягли свого, зокрема і в першу чергу, щодо України і українських людей… Народне господарство України було зруйноване і пограбоване вщент. Почалась відбудовча робота. Продовжувалась організація та утворення, так званих МТС – машинно-тракторних станцій, тобто великих спеціалізованих технічних центрів, які обслуговували одночасно де-

кілька господарств. Кропивну, Ступник і Клітенку, які входили до одного колгоспу, обслуговувала Вишенецька МТС. Там деякий час після 1947 року працював механізатором і водієм мій батько, повернувшись з війни пораненим. Натуральні податки і позики були непомірними, а заробітки, що перераховувалися на трудодні, – мізерними. Немов примара, за видноколом бовванів голод 1947 року. На цей раз до всіх бід українських людей додалась неймовірна засуха влітку і восени 1946 року. Хто як міг, так і виживав. Пік смертності припав на квітень-червень 1947 року. Люди вимушені були харчуватись листям лободи, кропиви, половою, трупами мертвих тварин, гнилою картоплею. Проте партія подавала оптимістичні дані, що, мовляв, все добре, справи всюди налагоджуються. Як і в голод 1932-1933 років, деінде з’явились факти людоїдства. До речі, самі партійні функціонери не їли осоку, пирій, рогозу, як вони пропонували для «нуждающихся сємєй», а отримували систематично продуктові пайки і не прості. В цьому і полягав цинізм комуністичної влади. За зрізування кількох колосків знову засуджували до 8 років ув’язнення. Мій знайомий дід Василь Захаревич з села Сосонка Вінницького району, що ще, слава Богу, живий, свідчить: «Навчаючись у ФЗУ в тодішньому Ленінграді і отримуючи жалібні листи з дому, декілька разів сказав однокурсникам (видно, «стукачам»), що в Україні голод. За це засудили спочатку до смертної кари, а потім лиш через три місяці замінили її каторжними роботами у Магадані аж на 25 років. Цих три місяці везли через всю Росію і Сибір у клітці, наче звіра». Ну і як цій людині тепер ставитись до комуністів? До речі, масштабна трагедія мору 1932-1933 років у 1946-1947 роках не повторилася у повній мірі лише тому, що нас рятувала, у тому числі, і Західна Україна, ось ті «бандерівці», як дехто зневажливо називає західників, бо тоді у них ще не було колгоспів і радгоспів, тому вони не дуже бідували. Саме

вони і подали безкорисливу руку допомоги східним та центральним регіонам, чого не давали зробити комунолюдожери у 1932-1933 роках. Це документально підтверджено, і про це нам ніколи не можна забувати! Приведу слова народного депутата України, полум’яного борця за її незалежність Левка Григоровича Лук’яненка: «Без знання національної історії, зокрема голодоморів, без повернення шаноби до всіх наших дідів-прадідів та могил своїх пращурів не можна подолати теперішнє історичне безпам’ятство, не можна консолідувати націю. Нація наша мусить знати свою історію і повинна виставити справедливу й сувору оцінку окупаційним державам, що мордували український народ. Кати мають почути і моральну, і людську, і правову оцінку своїх злочинів». Ці справедливі слова та до Бога! Після голоду 1947 року, на щастя, Уланівський та Хмільницький райони почали відбудовуватись та працювати на повну потужність. А після смерті Йосипа Сталіна та Лаврентія Берії, катів українського народу, з 1953 року наступила так звана «хрущовська відлига». «Жити стало краще, жити стало веселіш» – так казали кремлівські комуністичні лідери. Потужність колгоспів зростала, тому з часом відпала необхідність у МТС. При цьому все, що вироблялося у наших господарствах неймовірно важкою фізичною працею краян, за безцінь забирала держава, а велетенські українські ресурси осідали в Москві та відсталих російських регіонах. Така експлуатація Радянським Союзом (читай: Росією) України та інших союзних республік була «на руку» кремлівським керманичам. При цьому багато сировини, продукції, грошей Радянський Союз «дарував» країнам, так званого «третього світу», для підтримування у них комуністичних режимів. Відтак, Україна у складі Радянського Союзу залишалась безправною покірною колонією. Щоправда, у 50-80-х роках минулого століття людям нашого краю давалась можливість будуватися. При цьому заробітки у колгоспах були такі мізерні, що для того, щоб вижити та ще й будуватися, треба було лю-

дям красти «у себе і своє». Ця практика спільного колгоспного господарювання була характерною для всього періоду соціалістичного ладу. На словах «земля селянам» оберталось тим, що селяни працювали на цій землі, але до кінцевих результатів цієї неймовірно важкої праці їх уже не допускали. Усе йшло в бездонні і ненажерні «закрома Родіни». Тому така несправедливість і цинізм у часи так званого «розвинутого соціалізму» поступово створювала передумови до проголошення незалежності нашої держави. У липні 1957 року постановою Вінницького облвиконкому №416 село Погоріла включено в смугу села Кропивни. У кінці 1962 року Уланівський район ліквідовано, а всі його населені пункти, в тому числі Кропивна та навколишні села, включені у склад Хмільницького району. У 1965 році у Хмільницькому районі вперше з’явився небезпечний ворог картоплі – колорадський жук. Зрозуміло, що це була акція відповідних західних спецслужб на підрив економіки СРСР і, як завжди в історії, найбільше постраждала від цього саме Україна. На початку 80-х років біля сіл Широка Гребля та Кропивна встановлено обеліски на честь воїнів 18 армії 1-го Українського фронту, що загинули за звільнення Вінниччини від німецьких окупантів, в тому числі і моєї малої Батьківщини. На початку 90-х років у Хмільнику відкрито гарний пам’ятник славному сину України Тарасу Шевченку, а у селі Чеснівка – перший на Вінниччині пам’ятник не менш славній дочці України Лесі Українці. Хмільних – наше районне місто стає одним із найвідоміших у світі радонових курортів. Люблю бувати у Хмільнику. Він навіває мені спогади про моє дитинство, шкільну юність, оскільки тоді доводилось частенько приїжджати у районний центр і це були перші найдальші подорожі з рідного села. До речі, у Бердичів за покупками ми їздили ще частіше, бо це більше місто і ближче до Кропивни.

За післявоєнний період, в тому числі в роки нової незалежної України, багато цікавих подій відбувалось у рідному краї, але про них писати не стану, оскільки вони ще «свіжі» у пам’яті живущих поколінь, а, по-друге, вони потребують неабиякого переосмислення і відповідної переоцінки. Що стосується минулого, то намагався його показати реально і правдиво, з великою гордістю і синівською вдячністю землякам і моїм героїчним пращурам. Саме завдяки їх мозолям і завзяттю, поту і крові, їхніх життів ми справедливо маємо сьогодні від Бога Незалежну Україну. Україно моя, густо скроплена потом і кров’ю, Україно моя, у сльозах і риданнях віків. Я – кровинка твоя, із синівською лину любов’ю, На колінах стою перед пам’яттю славних дідів… Микола Дорош Однак, незалежність ми вибороли, але Україна, за словами патріота, кінорежисера Юрія Іллєнка, ще поки-що інформаційно окупована держава, а це набагато страшніше, ніж військова окупація. Це та мовно-церковні проблеми вже стають просто петлею для України, реальною загрозою для її національної незалежності!.. Підтвердженням цих слів є нахабна експансія російських та вітчизняних російськомовних телеканалів, книг та інших засобів масової інформації, а також безцеремонна поведінка так званої української церкви Московського Патріархату. Все це не що інше, як засоби одурманення українських людей і, в першу чергу, української молоді – нашого безцінного майбутнього, яке відривається від своїх віковічних цивілізованих традицій і коренів та ніби наркотиками втягується в фальш їхнього космополітизму… Бережімо ж її, нашу любу матінку-Україну, для наших нащадків! Хай живе вона вічно, а з нею і моя мала Батьківщина – незабутнє і рідне село Кропивна – тонесенька гілка могутнього дерева із назвою – Україна!

Сучасна Кропивнянська середня школа

Супутникова карта села Кропивна 56

Хрест на місці зруйнованої церкви в центрі села Кропивна (територія колишньої сільради)

Пам’ятник Матері на місці поховання воїнів, що визволяли село Кропивна

Монумент загиблим у роки Великої Вітчизняної війни краянам села Кропивна 57

Відзначення Дня Перемоги ветеранами ВВВ Прапор та геральдичний герб села Кропивна (1990 р.) Петрук Г.М. – в села Кропивна, розроблені центрі. Петруком В.Г. ДАРЧА ГРАМОТА ПОДІЛЬСЬКОГО КНЯЗЯ ФЕДОРА КОРІАТОВИЧА Ми, князь Федір Коріатович, Божою милістю дідич і господар Подільської землі, чиним свідомо цим листом всякому доброму, хто на цей лист гляне і почує, поважаючи його, даруємо, але не чужих земель, а земель ними самими перетвореної Подолії за вірну службу землі Крапивни долов Бога («місцевість», по-сучасному «басейн» Південного Бугу) недалеко від Бердичева (землі Великого князівства Литовського) пану Гринькові зі всіма тими ріками, землями, лісами, полями, дібровами і селами, хто там сидять і прислуживають (проживають)… Княжий писар Андрій Морхина, город Смотрич, 1липня 1392 року Фрагмент копії дослівного трактування Князь-Грамоти зі старослов’янської на сучасну українську мову, підготовлений археографом Олександром Грушею у 2001 році з оригіналу, написаному кирилицею на пергаменті, що знаходиться в Національному історичному архіві Бєларусі (Радзивілівська папка, Беларускі гістарычны агляд).