ÊÌÄÀ íå òóðáóº òóðèçì?
Äðàêîí³âñüê³ ñàíêö³¿
³÷íà “àðì³ÿ ÷àéíèê³â”
Áðàê ô³íàíñóâàííÿ çàâàæຠêè¿âñüêèì ÷èíîâíèêàì ðîçâèâàòè òóðèçì, ðåêëàìóâàòè ñòîëèöþ ó ñâ³ò³, ñïðèÿòè ðîáîò³ òóðîïåðàòîð³â.
Àäì³í³ñòðàö³ÿ Ïðåçèäåíòà “â³äôóòáîëèëà” ïðîïîçèö³þ ñêàñóâàòè çàñòàð³ëèé Óêàç Ïðåçèäåíòà Ë. Êó÷ìè, çãóáíèé äëÿ ìàëîãî á³çíåñó.
Îá³öÿíêè ùîäî ñêàñóâàííÿ ïðèçîâó òà ôîðìóâàííÿ ïðîôåñ³éíî¿, êîíòðàêòíî¿ àð쳿 í³õòî âñåðéîç íå ïëàíóº âèêîíóâàòè.
ñòîð. 2
ñòîð. 4
ñòîð. 7
Íåçàëåæíà ãàçåòà. Çàñíîâíèê ³ ðåäàêòîð Þð³é Øåëÿæåíêî. ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó. Ãàðÿ÷à ë³í³ÿ: (097) 317-93-26 E-mail: say@truth.in.ua Ñàéò ðåäàêö³¿: www.truth.in.ua
Юрій Шеляженко: «Судочинство має захищати людей, а не принижувати» 20 червня 2011 року перший священнослужитель Релігійної Віри в Найвищу Цінність Людини, Хранитель Віри Юрій Шеляженко подав касаційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду щодо визнання законною відмови Держкомнацрелігій у реєстрації Релігійного центру Віри в Найвищу Цінність Людини. Пан Шеляженко погодився розповісти «Українському інформаційному порталу» про ситуацію навколо переслідування віруючих нової конфесії. – Перш за все, розкажіть, що це за релігія у вас? Я вірую в Найвищу Цінність Людини, уособленням якої є Бог. Іншими словами, я вважаю, що будь-яка агресія, знущання, дискримінація, тобто, приниження людини – це Зло, а будь-які дії, інституції та погляди, що збільшують самоповагу людей, допомагають людям ставити і досягати позитивних цілей в житті, поєднувати особисте благо зі спільним, коротше кажучи, утвердження цінності людини – це Добро. Бог хоче, щоб люди поважали себе і не творили зла, а творили добро. Бог хоче, щоб людина для людини була найвищою цінністю. І я вважаю, що Бог один та Добро одне у Християн, Мусульман, Іудеїв, навіть у Буддистів, Індуїстів, Синтоїстів, попри всі відмінності світогляду і релігійних практик. Люди повинні поважати і любити один одного – таке основне послання усіх добрих релігій, в тому числі, моєї. Недарма в Конституції України, в преамбулі сказано про необхідність усвідомлення відповідальності перед Богом, а у статті 3-й Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека проголошуються найвищою соціальною цінністю. – Виходить, ваша релігія базується на... Конституції України? Про Конституцію я згадав для того, щоб показати, як віруючі в Найвищу Цінність Людини шанують законодавство рідної держави. Верховенство права – це один зі способів утвердження цінності людини. Особисто для мене Конституція України є хоч і не священним писанням, але найважливішим документом, фундаментальним джерелом права. Релігія – це поєднання віровчення, культу та організації. Це, насправді, зв’язок людини з Богом. У віруючих в Найвищу Цінність Людини є своє
священне писання, свій Символ Віри та Божественне Одкровення. Ми здійснюємо численні ритуали при зустрічах та у віртуальному храмі www.temple.org.ua Також у нас діє Релігійна громада сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини. Ця релігійна організація не зареєстрована, однак її діяльність є законною, оскільки статтею 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» дозволяється діяти релігійним громадам без державної реєстрації. – Якщо у вас вже діє релігійна організація, навіщо реєструвати нову? Релігійна громада сповідуючих Віру в Найвищу
Цінність Людини є місцевою організацією, а релігійний центр – це щось на зразок патріархату в традиційних церквах, тобто, організація загальнодержавного рівня. Відмінність в тому, що діяльність релігійної громади можлива без державної реєстрації, а релігійний центр слід обов’язково зареєструвати. Ми хочемо розвиватись, активно проповідувати свою віру по всій Україні всім, хто хоче слухати істину. Крім того, реєстрація релігійного центру дозволить нам офіційно збирати пожертви, претендувати на невеличку земельну ділянку під храм і так далі. Продовження на стор. 6
ЮРІЙ ГРИМЧАК: “ЧЕСНИХ СУДДІВ ЗАЛИШИЛИСЯ ОДИНИЦІ”
ñòîð.
5
Ïåðåäïëà÷óéòå ãàçåòó “Ïðàâäîøóêà÷” â áóäü-ÿêîìó ïîøòîâîìó â³ää³ëåíí³ Óêðà¿íè! ²íäåêñ 49608. Âàðò³ñòü 2,24 ãðí./ì³ñ.
2
Ñòîëèöÿ
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
«Боротьба з туризмом» або хвороби росту? Громадська організація TrustDevelopmentUkraine, заснована колишнім депутатом Херсонської міської ради від Партії регіонів і головою «Херсонського молодіжного парламенту» Наталею Матковською, звернулася до Президента України Віктора Януковича з проханням про «втручання у ситуацію з дискредитації міжнародного іміджу керівництва української держави та нанесення збитків економіці країни, які вчиняє керівництво Київської міської державної адміністрації (КМДА) своєю протидією іноземному туристичному оператору у його бажанні возити англійських туристів в столицю України». Окрім того, кілька громадських організацій з Херсонщини звернулися до прокуратури Києва, звинувачуючи столичних туристичних чиновників у «злочинній інертності».
«Управління туризму, готельного господарства та курортів КМДА нездатне зробити елементарних дій для залучення туристів із Західної Європи – а саме, надати фотографії міста англійському туристичному оператору» Суть конфлікту полягає в тому, що 24 лютого 2011 року до представників Сайту розвитку туризму в Україні UkraineCityGuide.com, створеного громадською організацією TrustDevelopmentUkraine, звернувся один із провідних туристичних операторів Західної Європи «DERTOUR» (Лондон, Англія), який працює на світовому туристичному ринку вже понад 50 років. Він повідомив, що вивчає можливість возити туристів з Великобританії до міст Донецьк, Львів, Одеса, Ялта, Харків та Київ, фотографії яких йому потрібні. Представники UkraineCityGuide.com звернулися у телефонному режимі до відповідних профільних підрозділів міських рад всіх шести міст. В результаті фотографії Львова, Одеси, Донецька та Ялти були надіслані до Лондона достатньо оперативно. В свою чергу, як стверджує пані Матковська, працівники управління туризму, готельного господарства та курортів КМДА «відмовились вести адекватну розмову по телефону». В результаті був зроблений офіційний запит на ім’я голови Київської міської державної адміністрації Олександра Попова, в якому ситуація була докладно описана. У відповідь представники UkraineCityGuide.com фактично отримали відмову у наданні фотоматеріалів щодо туристичної привабливості міста Києва.
Ці обставини пані Матковська виклала у статті «КМДА створила управління по боротьбі з туризмом?» в тижневику «Уікенд». Редакція тижневика підлила масла у вогонь, додавши редакційний коментар такого змісту: «Людям, які запевняють, що не мають інформації про туристично привабливі об'єкти столиці, лише цього року з бюджету вирішили виділити 2,39 млн. грн. виключно на промо-кампанію Києва до Євро-2012. У той же час не можна сказати, що в управлінні туризму КМДА сидять склавши руки. Там розробили, наприклад, положення «Про туристичний збір у м. Києві», яким зобов'язали всіх
туристів (насправді – тих, хто зупинився в готелях або гуртожитках) платити 1% збору від вартості проживання. А ще там задумали створити до наступного року туристичну поліцію. Але не для охорони туристів, а щоб стежити за екскурсоводами. Витончений захід вигадали в управлінні, щоб компенсувати нестачу готелів на час чемпіонату, - пропонується виселити на період проведення заходів жителів 67 київських гуртожитків (куди, не повідомляється, - вважається, що ті самі знайдуть, де перекантуватися), а в їх кімнати тимчасово вселити уболівальників. Мабуть, саме такі чиновники, а зовсім не Ейфелева вежа є причиною того, що Київ приймає у сто разів (!) менше туристів, ніж Париж».
«У нас дійсно нема на балансі жодної художньої фотографії Києва. Справа в тому, що фотографії захищені авторським правом» Микола Грицик, заступник начальника Головного управління комунального господарства КМДА – начальник управління туризму, готельного господарства та курортів, заслужений працівник сфери послуг України, на запит нашої редакції погодився прокоментувати претензії до роботи його відомства: – У нас дійсно нема на балансі жодної художньої фотографії Києва. Їх нема і в Державній службі туризму i курортiв, куди вони теж зверталися. Справа в тому, що фотографії захищені авторським правом. Ми свого часу випускали путівник і припустилися помилки – передрукували фотографію з відкритого джерела. Потім до нас приходить фотограф і каже: це моя фотографія, моє авторське право, давайте розрахуємося, інакше будемо судитись… Пам’ятаючи цю ситуацію, ми надаємо бажаючим перелік видавництв, де є фотографи, що роблять класні фотографії, і ці фотографії можна там замовити на комерційних засадах. – А що заважає провести конкурс серед фотографів на кращі фотографії краєвиду Києва, розмістити фотографії на веб-сайті КМДА? – спитали ми у пана Грицика. – Така ідея дійсно є привабливою, однак, на жаль, для цього не вистачає фінансування. Нам просто не виділяють коштів на проведення подібного конкурсу або покупку авторських прав. Того фінансування, яке є, недостатньо для придбання якісних фотоматеріалів, хоча ми можемо собі дозволити друкувати і безкоштовно розповсюджувати за кошти бюджету інформаційні буклети щодо туристичної привабливості Києва. Зараз ми беремо участь у Лондонській та Берлінській туристичних ярмарках, поширюємо там ці буклети. Також іноземні туроператори можуть їх отримати офіційно через українське посольство. Майже щороку ми проводимо тендер на виконання рекламно-інформаційних послуг про Київ туристичний. Але там не тільки інформаційні матеріали, там, наприклад, термінали, які планується встановити до Євро-2012, і вказівники, докладні путівники – наприклад, для екскурсій по древньому Подолу вказується маршрут екскурсії, і так само для всіх інших екскурсій. На все це нам виділено 1 200 тис. грн. – Термінали – це ті величезні куби з маленькими екранами на вулицях, які попрацювали кілька місяців і вже кілька років стоять виключені? – Ні, наші термінали менші. У них сенсорний екран, на ньому можна натиснути клавіші «Готелі», «Екскурсії», «Транспорт» і так далі. Три роки тому у нас було 10 терміналів, ми на них витратили 360 тисяч. Але два роки нам не виділяли жодної копійки фінансування на ці термінали, тому програма не оновлювалася, термінали довелося згорнути. До Євро-2012 нам виділяють фінансування, і ми оновимо цю програму та поставимо 40 терміналів у готелях, в аеропорту «Бориспіль», тощо згідно цільової міської програми до Євро-2012. Кожен район дасть свої пропозиції, у яких людних місцях їх поставити. Причому ми зацікавимо переможців тендеру підтримувати потім ці термінали за свої кошти: дозволимо їм розміщувати свою рекламну інформацію про туристичні можливості Києва поряд з офіційною. Якщо взяти ці 2 мільйони, про які пише «Уікенд» це кошти, обіцяні в рамках Євро-2012, але досі не виділені. І ми будемо проводити тендер «полюбовно». Сподіваюся, не буде так, як з одним іншим тендером, коли переможець виконав замовлення міста, але фінансування довго не виділялося і підприємцям довелося три роки чекати не те що отримання прибутку, а елементарного відшкодування вкладених ними грошей. Уявіть собі, як ми почувалися три роки, коли до нас кожного дня приходять і питають: «Коли?!». – А як Ви прокоментуєте інші закиди з «Уікенду»: туристичний збір, туристична поліція, виселення з гуртожитків, «слідкування за екскурсоводами»? Екскурсовод – такий же спеціаліст, як усі інші, тому має раз у три року проходити підвищення кваліфікації. Туристи мають право отримувати інформацію про Київ на гідному рівні, а не слухати якусь
безграмотну балаканину. До туристичного збору ми взагалі не маємо відношення. Такий збір передбачений у Податковому кодексі. Я був у відпустці, коли Київрада прийняла це рішення. Цю ситуацію добре знає Бригинець, перший заступник Голови КМДА Мазурчак. Ми сподівалися хоча б спрямувати зібрані кошти на розвиток туризму, однак виявилося, що цей збір іде у загальний фонд – для вчителів, лікарів, дітей, на соціальну допомогу, тощо. «Туристична поліція» - дивна вигадка. Так, була пропозиція створити спеціальний підрозділ туристичної міліції. Він сьогодні створений у всіх європейських столицях. Це не каральний орган, працівники міліції просто допомагають туристам зорієнтуватися, ведуть боротьбу з жебраками біля туристичних об’єктів, наводять порядок на вокзалі, щоб не пропонували туристам несанкціоновані сумнівні послуги. Але у нас в програмі розвитку туризму до 2015 року такого просто немає. Не знаю, звідки вони це взяли. Про виселення студентів також ніхто не веде мову. Є державна цільова програма по підготовці до Євро-2012, яка передбачає поселення VIP-гостей у готелях та уболівальників. Переможцем конкурсу щодо поселення уболівальників стала туристична компанія «Гамалія». Вона підписує зараз угоди, винаймає ці тимчасові помешкання в санаторіях-профілакторіях, гуртожитках, як відомчих, так і ВУЗівських. Навчальний процес буде скорочений, в травні буде закінчене навчання. Людей, які постійно проживають у гуртожитках, ніхто виселяти не буде. А ті гуртожитки, які звільняться згідно підписаних угод, приймуть іноземних гостей. На сьогоднішній день вже підписано 49 угод на поселення 18 232 уболівальника, у тому числі, в гуртожитках 14 623. Для прикладу, 11 гуртожитків Національного університету імені Тараса Шевченка приймуть майже 5 тисяч уболівальників. Щодо мільйона туристів на рік у Києві – це дані, які не можна порівнювати із аналогічними даними інших столиць. Мільйон туристів офіційно задекларували туроператори. Але ви ж розумієте, що цей показник занижчений. І багато туристів приїжджають, не звертаючись до туроператорів. Якщо б ми рахували туристів у Києві за європейськими методиками, враховуючи число прибуваючих пасажирів, поселенців у готелях, відвідувачів ресторанів, тощо, цей показник був би на порядок більшим.
«Грошей нема, скажіть, де їх взяти!» Сергій Сьомкін, заступник голови Держслужби курортів і туризму, заслужений юрист України підтвердив «Правдошукачу», що управління туризму, готельного господарства та курортів КМДА не мало правових підстав для безоплатного надання іноземному туроператору фотографій, захищених авторським правом. Адже спочатку для цього місто мало б придбати авторські права на ці фотографії або найняти професійного фотографа для виготовлення ексклюзивної серії фотографій, що коштувало б недешево. Олександр Бригинець, голова Постійної комісії Київради з питань культури та туризму, каже: – Я не знаю подробиць конфлікту, але думаю, що навряд чи управління туризму має авторські права на якісь фотографії. Наскільки мені відомо, жодних коштів у міському бюджеті на покупку авторських прав чи створення спеціального архіву фотографій немає. До мене, як до голови комісії, зверталося дуже багато фотографів, які готові були на тих чи інших умовах надати такі матеріали. Але вони не надані. І казати, що співробітник управління туризму може сьогодні піти та пофотографувати щось – це неможливо, уявіть собі художній рівень таких фотографій. Вони будуть технічними, а не художніми. Фотографія тільки тоді цікава, коли за нею стоїть авторський погляд. Добре, що управління не наважилося порушити авторське право на запит іноземного туроператора. Бо питання авторського права часто ігнорують. Я би хотів, щоб сьогодні київська влада замовила за свої гроші велику кількість фотоматеріалів, які були б у власності міста, і місто могло б ними розпоряджатись, зробити їх публічними. Щоб усі могли користуватись цими фотографіями безоплатно. Насправді, Київ рекламується дуже погано. Один мільйон, тим більше, гривень – для реклами це не гроші! Цікаво, що тим часом у бюджеті Євро-2012 закладено кілька мільйонів на рекламний ролик, який ніде не буде показуватись. От вам і підхід: на трансляцію якісної реклами міста грошей немає, а на відмивання грошей при виготовленні ролика гроші є. Відсутній багатомовний сайт Києва, у порівнянні з інтернет-представництвами інших столиць представництво Києва в Інтернеті найганебніше. А коли я піднімаю ці питання в Київраді, мені кажуть: грошей нема, скажіть, де їх взяти! Кажу вам відповідально: кошти, виділені на Євро-2012, витрачаються на все, що завгодно, але не на розвиток туризму. На жаль, я не можу провести повну ревізію господарства і сказати, де взяти ці гроші, але можу сказати, що це господарство погане і з ним треба щось робити: або господарство міняти, або чиновників, які ним керують. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО
Êîíôë³êò
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
3
Честь і зухвалість Про кадрові (і не тільки) пристрасті в державному банку на Слобожанщині
Дружба, заснована на бізнесі, краще, ніж бізнес, заснований на дружбі Джон Рокфеллер Погодившись працювати під керівництвом своєї давньої приятельки Оксани Сороколіти, яка керує філією – Харківським облуправлінням Ощадбанку, Лола Тиндик і думки не мала, чим закінчиться їхнє майже дворічне співробітництво. – З липня 2008 року я працювала в банку на посаді заступника начальника відділу організації роздрібного кредитування, а з серпня 2009-го – заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з проблемними активами філії. Була неодноразово заохочена, отримувала премії за високі показники в роботі. За професійні успіхи мене призначили заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з проблемними активами філії, – розповідала мені Лола. – Виконуючи покладені на мене обов’язки, співпрацюючи з відділом безпеки та іншими службами банку, я почала звертати увагу на деякі проблеми у роботі з проблемними позичальниками. Разом з колегами ми отримали інформацію від конкретних боржників, як бралися кредити, хто і в якій сумі отримував винагороду за погодження в отриманні сумнівних позик. Мені стало відомо про порушення декількох кримінальних справ, пов’язаних з наданням сумнівних кредитів, вірніше завідомо безповоротною роздачею грошей. Дивно, що жодна з цих справ не знайшла логічного завершення. Натомість мені давались вказівки, по яких з проблемних заборгованостей продовжувати роботу, а на які закрити очі. Я почала відмовлятись ставити свій підпис на будьяких документах щодо існуючої проблемної заборгованості, які мали на меті вибілювати кредитних злодюжок. До речі, ще одна з «геройських» сторінок діяльності зазначеної вище особи – це призначення на керівні посади людей, які мають не тільки сумнівне минуле, але й не менш каламутне сучасне. Ставленики як закономірність – подруги, друзі, або куми Оксани Сороколіти. Протягом перебування останньої керманичем банку в трудовому колективі склалася атмосфера підозрілості, недовіри та ханжості. Потрапити на прийом в кабінет керівника - особлива процедура – запис, черга та інше. Домогтися аудієнції у Президента чи Голови Уряду легше, ніж у керуючої Харківською філією «Ощадбанку». Я ж, напевно, потрібна була їй для того, щоб вигородити своїх, а всіх собак повісити на мене. Усвідомивши, нарешті, в які афери мене втягують, – продовжила свою розповідь Лола, – я спробувала звільнитися за власним бажанням. Але не тут-то було. Після цього керуюча філією різко змінила своє ставлення до мене, що, на мою думку, схоже на бажання списати на мене усі сумнівні заборгованості. У квітні 2010 року, за розпорядженням Оксани Сороколіти, мене позбавили повноважень заступника начальника управління зі зменшенням зарплатні удвічі. Також відібрали окремий й оснащений усім необхідним для роботи кабінет. Начебто у зв’язку з відсутністю вільних приміщень у філії за адресою площа Конституції, 22 (де, до речі, залишилися трудитися мої підлеглі), мені визначили робоче місце за адресою вул.Слав’янська, 4. Таким чином я була «заслана» в одне з далеких банківських відділень. Натомість Оксана Сороколіта разом зі своїми підручними придбали персональні автомобілі та інші не зовсім зрозумілі речі. Окрема сторінка «сумнівної» діяльності керманича філією – ремонтні роботи в банку… Але це взагалі окрема історія. Мені ж за місцем заслання працювати було нестерпно. Там мені відмовили у доступі до Інтернету, не надали належного обладнання та програмного забезпечення, мотивуючи розпорядженням Оксани Сороколіти. Це скидалося на те, як собаці кидають обгризену кістку. Усі сім моїх письмових звернень про створення нормальних умов праці керівник філії проігнорувала. Проте обсяг покладених на мене доручень зростав, не зважаючи на відсутність умов для їх виконання. А в травні-червні 2010го організоване проти мене цькування досягло свого апогею. Склавши липові акти про нібито допущені порушення, мені оголосили догани. Нарешті 13 липня 2010
мене звільнено з посади, нібито за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на мене трудовим договором. 27 січня 2011 року Київський районний суд м. Харкова (суддя Колесник С.А.), розглянувши цивільну справу № 2018/2-638/11/16 за позовом Лоли Тиндик до ВАТ «Державний ощадний банк України» в особі Філії – Харківського обласного управління ВАТ «Ощадбанк» прийняв рішення про поновлення її на роботі. До речі, цей вердикт згідно із Законом України «Про доступ до судових рішень», внесений до Єдиного державного реєстру судових рішень. За словами Лоли, інтереси відповідача у суді першої інстанції представляла приватний адвокат Світлана Хряпинська. Остання, як стверджує позивачка, поводила себе некоректно, грубо та зухвало. – Упродовж всього розгляду цивільної справи адвокат Хряпинська висловлювалась на мою адресу в принизливому тоні, використовуючи при цьому плітки, замість того, щоб наводити факти, – сказала мені Лола Тиндик. – Навіть при допиті громадянина К., який свідчив в суді за моїм клопотанням, ця правозахисниця запитувала, чи перебуває він зі мною у особистих стосунках, чому саме до нього я звернулась про допомогу винести мої особисті речі з приміщення банку, та чому так швидко свідок К. приїхав допомогти мені. Світлана Хряпинська дозволяла собі й інші репліки, які зовсім не стосувались моїх трудових відносин з банком, а лише мого особистого життя. В судових засіданнях вона всіляко намагалась принижувати мою честь та гідність, звинувачуючи мене в аморальній поведінці. А після оголошення рішення на мою користь, вже виходячи з залу судових засідань, вона залякувала своїми тісними зв’язками з правоохоронними органами. Світлана Хряпинська наголосила, що рішення у даній цивільній справі буде скасовано, бо в апеляційному суді Харківської області працює її родич, тому я нізащо не виграю процес. Рішення про поновлення на роботі виконується негайно, незалежно від подачі апеляційної скарги. Тому Л.Тиндик вже наступного дня пішла до головного офісу Харківського облуправління Ощадбанку. – Щоб увійти до приймальні керівника та зафіксувати свій вихід на роботу, 28 січня 2011 року я виписала у охоронника центрального посту перепустку, – згадує Лола. – Проте дорогою до приймальні Оксани Сороколіти мене зупинив працівник служби безпеки філії, сказавши, що я маю чекати на адвоката банку Світлану Хряпинську. Коли та з’явилась, нас провели до кабінету заступника начальника управління - начальника відділу безпеки філії, де правозахисниця Хряпинська своєю поведінкою та висловлюваннями намагалась вивести мене з рівноваги. Оскільки я повелась досить спокійно, Світлана Хряпинська почала погрожувати мені та моїй родині. Ця адвокатесса, хизуючись своїми впливовими зв’язками, сказала, що вона мені не дасть можливості працювати у філії ВАТ «Ощадбанк». Внаслідок такого знущання мені стало недобре. Я повідомила про це своїх батьків, які, прибувши до банку, викликали карету швидкої допомоги, що відвезла мене до 27-ї міської лікарні. Однак представник банку Світлана Хряпинська дістала мене й там. Не зважаючи на мій тяжкий стан, вона подзвонила мені і, хизуючись тісними стосунками в органах влади, повідомила, що моє поновлення на роботі в банку буде скасовано. А ось що розповіла про інцидент в банку та його наслідки для родичів Лоли Тиндик її матір – Анна Шевченко: – Дізнавшись, що нашій донці стало зле, ми з чоловіком приїхали до філії Ощадбанку і попросили співробітників банку викликати швидку допомогу Лолі, але нам в цьому зухвало відмовили. Навіть, коли за моїм викликом прибули медики, банківські охоронці заважали їм наблизитись до доньки. В лікарню, куди транспортували Лолу, разом з нею поїхав її тато (мій чоловік). Він бачив, яких нервових потрясінь зазнала донька через розмову мобільним зв’язком з адвокатом банку Світланою Хряпинською. Днів за десять лікарі виписали Лолу додому. Майже відразу їй зателефонували з Київського райвідділу міліції, вимагаючи пояснень від Лоли та від нас про конфлікт в банку. В міліції нам показали заяву заступника начальника управління – начальника відділу служби безпеки філії з приводу начебто нанесення йому тілесних
ушкоджень. Звісно, ці звинувачення шиті білими нитками. Їх мета очевидна – залякати нас. * * * 28 лютого 2011 року Апеляційний суд Харківської області задовольнив скаргу Лолиного роботодавця, прийняв нове рішення, яким у позові пані Тиндик відмовлено у повному обсязі. До речі, дивно, що цей вердикт досі неможливо знайти у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Наразі Лола Тиндик подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з метою скасування рішення апеляційної інстанції. У протистоянні роботодавцю вона налаштована рішуче. – Від свавілля, організованого Оксаною Сороколітою, страждаю не тільки я та мої родичі, – обурюється Лола. – Від зухвалості керівника Харківського облуправління Ощадбанку та її поплічників потерпають й інші люди, для яких честь та гідність не пустий звук. По суті, ділками від банківської та адвокатської, правоохоронної та суддівської діяльності нам оголошена війна. Проте я впевнена, що разом ми переможемо й усьому цьому свавіллю, що чиниться на Слобожанщині, ми покладемо край! Олександр КРИВЕНКО Від редакції. Публікуючи цю статтю, у якій наведено багато критичних суджень Тиндик Л. А. щодо її неформальних стосунків із керівником філії та поведінки представника філії в суді, ми наголошуємо: станом на сьогодні чинним є рішення Апеляційного суду Харківської області, відповідно до якого, Тиндик Л. А. було звільнено на законних підставах. Однак це рішення оскаржується в касаційному порядку. Викладене у статті бачення конфлікту відповідає касаційній скарзі Тиндик Л. А. на рішення Апеляційного суду Харківської області. Редакція письмово зверталася з проханням роз’яснити своє бачення ситуації до адвоката Світлани Хряпинської та до Начальника філії - Харківського обласного управління АТ „Ощадбанк" Оксани Сороколіти. Адвокат С. Хряпинська на звернення редакції не відповіла. Від Начальника філії - Харківського обласного управління АТ «Ощадбанк» Оксани Сороколіти надійшов спеціальним зв’язком коментар такого змісту: «Інформація, викладена у статті кореспондента О. Кривенка „Честь і зухвалість. Про кадрові і не тільки пристрасті в державному банку на Слобожанщині" є недостовірною, однобокою і такою що не відповідає дійсності. Інформація, яку Ви плануєте опублікувати, є недоведеною та такою, що містить відомості, які ганьблять, принижують, порочать честь, гідність та ділову репутацію державного банку та його працівників в громадській думці, окрім того, порушує конституційні права керівництва та працівників філії - Харківське обласне управління АТ „Ощадбанк" - честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Між установою Банку та Тиндик Л. А. існували виключно трудові правовідносини та були предметом розгляду в судових інстанціях. Стаття не є критичною, а носить наклепницький характер і має мету зведення рахунків з керівництвом філії - Харківське обласне управління АТ „Ощадбанк". Незгода Тиндик Л. А. з рішенням суду не дає їй права висловлювати наклепницькі думки відносно працівників установи банку». Що ж, коли нема інших аргументів у відповідь на критику – дехто прагне згущати фарби та клеїти ярлик «наклеп». Однак не забудьмо: стаття 34 Конституції України гарантує громадянам право на свободу думки і слова, свободу висловлення своїх переконань. Коли йдеться про суспільно значиму критику високопосадовця, Декларація про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації гарантує ЗМІ право гострої та сильної громадської критики публічних осіб, таких, як Начальник філії - Харківського обласного управління АТ «Ощадбанк». Громадськості відомі рішення судів; тепер громадськість знає точку зору Оксани Сороколіти й точку зору Лоли Тиндик. Люди не дурні. Хай читачі самостійно вирішують, що зі сказаного – правда, а що – неправда.
4
Ô³ñêàëè
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
Зачароване коло безправ’я підприємців
У випуску № 030 газети «Правдошукач» ми вже писали про «розкулачування» податківцями Валентини Бедевельської, власника міні-магазину у селі Софіївська Борщагівка КиєвоСвятошинського району Київської області. Пані Бедевельська щодня сумлінно друкує фіскальні звітні чеки і вкладає їх у свою книгу обліку розрахункових операцій (КОРО), а її бухгалтер-консультант регулярно вивчає звітність та підклеює чеки до цієї книги. Працівники податкової інспекції у серпні 2010 року несподівано провели планову перевірку господарської діяльності Бедевельської В. А. всупереч Постанові Кабінету Міністрів України від 21 травня 2009 р. № 502 «Про тимчасові обмеження щодо здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності на період до 31 грудня 2010 року». Під час перевірки податківці виявили звітні чеки у повному обсязі приблизно за місяць (від № 1299 від 17.07.10 р. по № 1328 від 15.08.10 р. на загальну суму 5744,35 грн.), вкладені у КОРО. Наполягаючи на тому, що оприбуткуванням є вклеєння чеків, а вкладення «не є оприбуткуванням», вони вирішили оштрафувати «по повній програмі» за неоприбуткування у касі готівки вагітну жінку з дитиною-інвалідом на утриманні. 19 серпня 2010 року Державна податкова інспекція у Києво-Святошинському районі Київської області винесла рішення № 0003672302 про застосування штрафних (фінансових) санкцій до Валентини Бедевельської у розмірі 28721 грн. 75 коп. Тобто, податківці зажадали від жінки віддати у казну 5-кратну виручку за місяць. Як таке «узгоджується» із здоровим глуздом – питання риторичне. Очевидно, що застосування штрафних санкцій до фізичної особи-підприємця у обсязі 5-кратної виручки за місяць, тобто, вилучення оборотних коштів підприємця майже за півроку позбавляє сенсу підприємницьку діяльність і у разі системного застосування податківцями з великою ймовірністю приведе до розорення підприємців, що здійснюють свою господарську діяльність за рахунок особистого майна. Наявність подібних санкцій несумісна з правом на підприємницьку діяльність, гарантованим статтею 42 Конституції України. Українську економіку в цілому (але не окремих підприємців) рятує від банкрутства тільки те, що подібні «драконівські» санкції застосовуються податківцями дуже вибірково. Слава Богу, що на сьогоднішній день
Конституція України дає законні підстави для пом’якшення відповідальності фізичних осібпідприємців за неоприбуткування у касі готівки. 28.06.1996 року набула чинності Конституція України. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до пункту 22 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Отже, пункт 22 статті 92 Конституції України звільняє осіб від відповідальності (санкцій) за правопорушення, передбачені будь-якими нормативно-правовими актами, окрім Законів України (зокрема, Указами Президента України), які не грунтуються на Законах України, і тому має зворотню дію у часі, зокрема, звільняє фізичних осіб-підприємців від відповідальності (санкцій), передбаченої п. 1 Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12 червня 1995 року № 436/95. Всі ці міркування я виклав у листі на адресу Президента України Віктора Януковича з пропозиціями внести зміни або скасувати цей сумнозвісний Указ Президента України, який висить гострим лезом гільотини над головами українських підприємців ще з першого року «царювання» Леоніда Даниловича Кучми. Як відомо, Закон України «Про звернення громадян» зобов’язує навіть вищих посадових осіб держави розглядати пропозиції та надавати відповідь за результатами розгляду. Так само загальновідомо, що тільки до компетенції Президента України та суду відноситься скасування та внесення змін до актів Президента України. Яким було моє здивування, коли я отримав відповідь на пропозиції про зміну або скасування президентського Указу від Першого заступника Глави Адміністрації Президента України І. Акімової про те, що моє звернення «надіслано до Національного банку України для розгляду згідно з компетенцією та надання відповіді»... Вперше чую, щоб Національний банк України змінював або скасовував Укази Президента! Але це ще не все. Феєричною розв’язкою цієї епістолярної інтриги стала відповідь, яку я отримав від Заступника Голови Національного
банку України Володимира Кротюка. Наводжу цю відповідь дослівно: «Національний банк України розглянув Ваш лист від 31.03.2011, надісланий Адміністрацією Президента України (лист від 17.05.2011 №03-01/ 1447) щодо внесення змін або визнання таким, що втратив чинності Указу Президента України "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" від 12.06.1995 №436/95 (далі - Указ) та повідомляє таке. Національний банк України вважає актуальним питання щодо необхідності вдосконалення законодавства, яке регулює застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки. В той же час, відповідно до статті 6 Конституції України органи державної влади мають здійснювати свої повноваження виключно в межах, встановлених законами України. Підпунктом 20.1.29 пункту 20.1 статті 20, пунктом 61.1 статті 61 Податкового кодексу України та статтями 8, 10 Закону України „Про державну податкову службу в Україні" встановлено, що функції контролю за додержанням порядку провадження готівкових розрахунків за товари (послуги), а також здійснення касових операцій покладено на органи державної податкової служби. Пропозиції Національного банку України щодо вдосконалення законодавства у сфері регулювання обігу готівки неодноразово повідомлялися Державній податковій адміністрації України (лист від 05.04.2011 №18110/2220-4623, лист від 26.04.2011 №18-110/27335541). Національний банк України готовий взяти участь у роботі над відповідним законопроектом у разі його надходження. Надані Вами пропозиції можуть бути враховані Державною податковою службою України під час розробки відповідного законопроекту». Отже, Президент України у особі високопосадовця його Адміністрації, у функції якої входить розгляд звернень громадян до Глави держави, переклав відповідальність за існування ганебного і одіозного Указу Леоніда Кучми на Національний банк України. Той, в свою чергу, кивнув головою у бік податківців. Тих самих податківців, які перетворюють збирання податків мало не на грабунок серед білого дня. Як вийти з цього зачарованого кола безвідповідальності влади та безправ’я підприємців? Юрій ШЕЛЯЖЕНКО
Òðèáóíà
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
5
Êîðóïö³ÿ òà åêîíîì³êà Наприкінці травня Європейська комісія оприлюднила щорічний звіт по Україні. З цього документа випливає, що наша влада нічого не робить для боротьби з корупцією. «Позитивних зрушень у цьому питанні у 2010 році не спостерігалося» – тактично резюмує поважна європейська інституція. Більш радикальні у своїх оцінках незалежні міжнародні експерти стверджують: Україна скотилася за рівнем корупції на останні місця серед європейських країн. Протягом 2010 року Президент В. Янукович невтомно пояснював всьому світові , що вал кримінальних справ та вкидання за грати членів уряду Юлії Тимошенко і активістів «Податкового майдану», насилля по відношенню до неугодних режиму журналістів – саме це і є боротьбою з корупцією та бюрократією, що стоять на перешкоді модернізації країни. Мабуть, не дочула його Європа. Та й не змогли відчути це українці – як робітники, так і підприємці. Українська корупція існує переважно у так званій «активній» фазі. Тобто, посадовець не очікує ініціативи від осіб, яким необхідно отримати будь-яке повноважне рішення від влади. Він сам створює такі умови, щоб змусити громадян, не зволікаючи, стукатися у владні кабінети, щоб довідатися про ціни та прейскуранти на «правильне волевиявлення» влади. Наприклад, можна надіслати листа підприємцю про «невідповідність закону» договору оренди земельної ділянки чи комунальної власності.
Можна, у банальний спосіб, організувати перевірку санітарних чи пожежних служб. До найбільш «нерозумних» можна надіслати «борців з економічною злочинністю»... Перефразуючи відоме прислів’я: «у вовків шляхів багато, а у підприємця він один»… З різних регіонів країни надходять скарги підприємців на те, як влада обкладає їх позабюджетними поборами, що не передбачені в Податковому кодексі. Наприклад, у деяких сільськогосподарських районах з фермерів вимагають внесок до фонду відомої всім партії – тисячу доларів з гектару. А на батьківщині сьогоднішньої більшості у можновладців відбирають бізнес. Причому за строгою ієрархією, яка існує серед наймитів режиму. Дрібний службовець негласно «має право» (точніше – ярлик, як за часів монголо-татарської навали) відібрати базарну палатку, більш поважний – крамницю, зовсім велике цабе – міський ринок і так, по наростаючій – до галузей та регіонів. В цьому процесі є дві головні складові. По-перше, хлопцям, що посіли сьогодні у владні крісла, на їх щастя, не потрібно застосовувати засоби бандитських дев’яностих років – праски, кулі, кайдани, біти та багато ще чого, що зберігається в родинних музеях нинішніх посадовців. Служити їм вірою і правдою завжди готова жорстоко «відреформована» судова система, в якій вже залишилися окремі одиниці
Юрій Гримчак
справедливих і чесних суддів. І, по-друге – прихопивши до своїх володінь палаток, крамниць, кар’єрів та копалень, вони отримали у якості привілею фактичне звільнення від податків. Законне податкове навантаження для них розраховується не за Податковим кодексом, а в залежності від ступеня наближеності до головної родини країни. Сьогодні є такі «близькі», що з місячних доходів у сотні мільйонів доларів їм дозволено не сплачувати до казни жодної копійки. Можна приймати будь які гарні, справедливі та розумні закони. Можна призначати винних в економічних негараздах і в політичному екстремізмі. Можна знайти чергового головного ворога держави – комунальний тариф. Чи холеру, чи посуху, чи зливу. Але корупція все знищить. Все і всіх. І тільки незрячі можуть сподіватися на безкінечне своє благоденство. Юрій ГРИМЧАК, народний депутат України
Про шокуючу "взаємодію" преси з правоохоронними органами дізнався майже випадково. Три місяці тому групу народних депутатів (серед яких Андрій Парубій, Леся Оробець, та автор цих рядків) запросили на круглий стіл, присвячений стосункам міліції з журналістами. Особливо вразив випадок із однією журналісткою, коли у неї, з незрозуміло яких причин, вилучили усе журналістське "приладдя" – архіви, контакти, інформацію. Тобто людину практично позбавили права на професію! Натомість діюче законодавство твердить – журналісти можуть не розкривати джерел своєї інформації. Однак міліція, слідчі, прокурори керуються Кримінально-процесуальним кодексом, який для них є основним Законом. У тому кодексі нічого не сказано про захист журналістів, їх джерел інформації, неприпустимість вилучення професійного обладнання працівників ЗМІ. Тож дійшли висновку – законодавство, що регламентує діяльність засобів масової інформації, треба змінювати. Маємо додати професію журналіста до переліку професій, представників яких не можна допитувати як свідків з приводу того, що їм довірено або стало відомо при виконанні професійної діяльності (як от лікарів, адвокатів, священнослужителів тощо). Також слід гарантувати захист конфіденційної інформації в офісах ЗМІ та помешканнях журналістів: хай дозвіл на обшуки таких приміщень дає не
звичайний суддя, на якого легко "натиснути", а голова апеляційного суду! Переконаний: без гарантій збереження таємниці джерел інформації не може бути свободи слова, гострої та актуальної журналістики. Хто наважиться на відверту розмову про, приміром, зловживання посадовців, якщо боятиметься, що журналіста викличуть й допитуватимуть в міліції чи прокуратурі й "залізними коліщатами" витягатимуть з нього ім’я інформатора? Якщо ж анонімне джерело перестане бути анонімним, де гарантія, що кримінальні авторитети чи нечисті на руку начальники не почнуть мститися йому за спілкування з пресою. Разом із Андрієм Шевченком, Володимиром Ар'євим, (колишніми журналістами, а зараз депутатами), Олесем Донієм, Андрієм Парубієм, Олесею Оробець та іншими народними депутатами, загалом 11 людей, ми внесли до парламенту законопроект про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення права журналістів на захист джерел інформації. Автори проекту сподіваються на підтримку з боку журналістів їхньої ініціативи. Сподіваємося, що завдяки увазі з боку преси, проект "не загубиться", і що під час голосування за нього ті, хто зазвичай голосує по відмашці, проголосують по совісті. Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ, народний депутат України, для УП.
Українське фото
Íà çàõèñò æóðíàë³ñòà
Андрій Павловський
“Áåðóò âñå” Народный депутат Украины Игорь Плохой, член фракции Партии регионов и Комитета Верховной Рады Украины по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности, в интервью на сайте «Фраза» обвинил своего однопартийца, председателя комитета по вопросам правосудия Сергея Кивалова в плохой организации работы судов. – Посмотрите на хозяйство "юриста года"! Секретарями судов и даже судьями становятся недоучки, в Едином реестре судебных решений почти в каждом решении ошибка на ошибке,– утверждает депутат,– Суды не финансируются как следует. Словно кто-то заинтересован держать блюстителей правосудия на голодном пайке, чтобы потом легче было "подмазывать". Отдельная проблема, которую он ввел – волокита. Рядовые граждане выстаивают в километровых очередях у судебных канцелярий и получают насмешку вместо правосудия. Отдельные нечестные судьи выпускают на свободу арестованных милицией преступников. А кто-то в это время сидит на вершине коррупционной пирамиды и получает бонусы, теневые дивиденды, откаты, плату за назначения. Вопрос в том, кто этот злой гений. И тут очень показательно, что, когда я поднял вопрос о коррупции в судах, именно Кивалов набросился на меня с оскорблениями в стиле "кто ты такой". К сожалению, непросто преодолеть тот разгул
коррупции, который начался при "оранжевых" с приходом правительства Юлии Тимошенко. Конечно, брали на лапу и раньше. Но такое, знаете, наглое, открытое вымогательство вошло в привычку с 2005-го. И преодолеть эту привычку очень трудно, потому что у чиновника выработался своеобразный хватательный рефлекс. Берут все – от рядового судьи, прокурора, милиционера до упырей в высоких кабинетах, ежедневно клянущихся в верности реформам и так же регулярно совершающих клятвопреступление. Последнее время, правда, берут не так часто и с большой опаской. В такой обстановке руководство страны делает все возможное и невозможное для преодоления коррупции. Кроме того, принят закон о доступе к публичной информации. Это очень прогрессивный закон. То, что он был проголосован и подписан Президентом – большая победа гражданского общества и Партии регионов. Но вы видите, как закон буксует. Когда к тому же Сергею Кивалову журналисты обратились с законными требованиями предоставить декларацию о доходах, он барским жестом послал их в парламентский аппарат, а там журналистам дали от ворот поворот. Видно, Кивалову есть, что скрывать. В интернете писали про дом стоимостью 15 миллионов долларов, о двухмиллионой яхте, о рейдерской "прихватизации" земельных участков, зданий, учебных заведений,
Игорь Плохой предприятий торговли. Уж не тут ли собака зарыта? Кстати, на заседании Национального антикоррупционного комитета Президент Украины Виктор Янукович заявил, что коррупция является угрозой национальной безопасности Украины.
6
Credo!
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
Юрій Шеляженко: «Судочинство має захищати людей, а не принижувати» Початок на першій шпальті. Тому на загальних зборах віруючих громадян в Києві у 2009 році троє віруючих громадян заснували релігійний центр, відповідно до діючого законодавства. На превеликий жаль, Державний комітет України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) зайняв абсолютно протиправну позицію, відмовляючись реєструвати статут релігійного центру. – Чим чиновники пояснюють відмову в реєстрації релігійного центру? У першій відповіді, яку ми отримали, взагалі стверджувалося, що Віра в Найвищу Цінність Людини – це ніяка не релігія. Такої зневаги до конституційного права на свободу совісті, права сповідувати будь-яку релігію за власним вибором ми не очікували! Слава Богу, що пізніше і судом було визнано право громадян сповідувати релігію – Віру в Найвищу Цінність Людини, і Міністерство юстиції України зареєструвало журнал «Мораль», зазначивши у свідоцтві про реєстрацію заявлену нами ціль діяльності – проповідь Віри в Найвищу Цінність Людини. У наступних відповідях Держкомнацрелігій стверджувалося, що засновниками релігійного центру не можуть бути громадяни, а лише релігійні громади. Така позиція Держкомнацрелігій очевидно суперечить приписам закону. Засновниками юридичної особи є визначені законом (а саме, частиною другою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») суб’єкти прийняття статутних документів – тобто, учасники загальних зборів віруючих громадян, що прийняли Статут Релігійного центру Віри в Найвищу Цінність Людини. Знаючи, що закон на нашому боці, я подав позовну заяву до Окружного адміністративного суду міста Києва. – Наскільки я розумію, від вас хочуть, щоб релігійний центр засновували зареєстровані релігійні громади. Що вам заважає їх зареєструвати? По-перше, вимога щодо реєстрації громад є дуже лукавою. Тому що в статуті релігійної громади, за законом, все одно слід написати, якому релігійному центру вона підлегла. А якщо Держкомнацрелігій відмовляється реєструвати наш релігійний центр – легко передбачити, що й місцеві державні адміністрації не зареєструють релігійні громади, посилаючись на відсутність релігійного центру. По-друге, наші релігійні громади нечисельні та дуже цінують право віруючих на приватність. Відповідно до типового регламенту релігійної громади мого віросповідання, священнослужитель навіть не має права розголошувати число своїх прихожан – бо це таємниця сповіді. У нас нова релігійна течія, а для державної реєстрації закон вимагає наявності 10 засновників релігійної громади. Вважаю пережитком совєцького тоталітаризму таку дискримінацію релігійних організацій за ознакою масовості. Слава Богу, що ця дискримінаційна вимога не поширюється на релігійні центри! Однак, як бачимо, чиновники Держкомнацрелігій примудрилися «прочитати» «не можна» «між рядками» закону – там, де, навпаки, чорним по білому написаний дозвіл. І доки судді позичатимуть у Сірка очі за компанію з чиновниками, справа не зрушить з мертвої точки… – Як можна подолати дискримінацію релігійних організацій за ознакою масовості, про яку Ви згадували? Думаю, слід зробити реєстрацію релігійних організацій так само простою, як реєстрацію громадських організацій. Щоб ні у кого не виникало претензій до трьох громадян, які вирішили заснувати релігійну організацію. Це – свобода совісті, держава має гарантувати її! І європейські інституції вже критикували Україну за тоталітарні норми законодавства у сфері свободи совісті. В ідеалі, я виступаю з релігійних міркувань за надання права окремій фізичній особі одноосібно засновувати громадські та релігійні організації. Це – публічно-правовий паритет індивідуума та колективу, якого хоче Бог. Не може бути так, щоб у кількох людей було більше прав, ніж у окремої людини, тому що цих людей більше за кількістю. Кількість – це не право, це сила. А держава існує для того, щоб і сильний, і слабкий мали певні людські права та місце під сонцем, рівні для всіх можливості власними зусиллями будувати своє щастя. Між іншим, я регулярно пишу листи народним депутатам України з пропозиціями узаконити одноосібне заснування громадських та релігійних організацій. Чому господарські товариства може засновувати одна людина, а громадські та релігійні організації – не може? Це несправедливо! Відповіді на мої листи приходять різні, але неоднозначні. Насправді я радий, що усталеної думки з цього приводу поки нема, бо можна принаймні аргументувати і сподіватись, що вислухають. Наприклад, депутат з Партії регіонів Сергій Головатий написав: “Стосовно права окремого громадянина одноосібно засновувати громадську чи релігійну організацію, як юридичну особу, то тут варто розібратися. Якщо йдеться про теоретичну точку зору, то це можливо”. Анатолій Кінах переслав мої пропозиції на розгляд Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України. І звідти я отримав дуже дивну відповідь за
підписом голови Комітету, БЮТівця Володимира Яворівського. По-перше, у відповіді пана Яворівського стверджується, що мої пропозиції розглянуті, а про результати розгляду… нема жодного слова! По-друге, у цій відповіді наголошується на праві віруючих «організовуватись у свої традиційні церковні (ієрархічні та інституційні) структури». Тобто, «нетрадиційні» релігійні структури (такі, що народилися нещодавно і перебувають у стадії становлення) виносяться за скобки всупереч статті 35 Конституції України та статтям 9 та 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), які гарантують свободу сповідувати будь-яку релігію одноосібно чи спільно з іншими особами незалежно від того, чи є ця релігія традиційною. Насторожує і те, що пан Яворівський застосовує для релігійних організацій назву «церковні структури», тобто, бере за основу християнську термінологію, надаючи перевагу християнській релігії. Діючий закон про свободу совісті декларує рівноправ’я усіх релігій. На мою скромну думку і при всій повазі до християнства, як доброї віри предків та багатьох моїх друзів і шанованих мною людей, термінологія законодавства має бути рівновіддаленою від спеціальних термінів внутрішнього життя усіх релігійних організацій – таких термінів, як «церква». Термін «релігійна організація» є цілком прийнятним. Єдине, що мені сподобалося у дивній відповіді пана Яворівського – це такі слова: «Особливо актуальним є питання функціонування релігійних організацій у цивільно-правовому полі, зокрема щодо зменшення кількості осіб для реєстрації статуту релігійної громади». Я теж вважаю це питання дуже актуальним і сподіваюся, що у профільному парламентському комітеті таки докладуть максимум зусиль для ліквідації дискримінаційної норми про мінімальну кількість засновників релігійної організації числом 10 осіб. – Повернемось до судового процесу щодо реєстрації вашого релігійного центру. Що вирішив суд першої інстанції? До судової реформи судді Окружного адміністративного суду міста Києва ще читали закон перед тим, як переписувати рішення з цидулок суб’єкта владних повноважень. Тому при першому розгляді справи колегія суддів просто зауважила про неприйнятність майже всієї правової аргументації Держкомнацрелігій, окрім одного довода, який також не базується на законі – про те, що віруючі при поданні статуту на реєстрацію мали «зазначити про існування підлеглих релігійних громад». І на цій підставі було відмовлено у задоволенні позову – попри те, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим! Мабуть, судді, як завжди, хотіли услужити чиновникам, однак і совість ще жевріла. Тому зробили за принципом «і вашим, і нашим». У постанові було майже все правильно, але трошки кривди і… незаконне рішення. Отримавши таку постанову суду, я подав апеляційну скаргу, але паралельно подав до Держкомнацрелігій нову заяву про реєстрацію статуту і додав до неї оголошення в газеті, в якому було зазначено про існування підлеглих релігійному центрові релігійних громад. Адже тільки відсутність такої інформації, відповідно до постанови суду, була перешкодою для реєстрації статуту. Я думав, що в Держкомнацрелігій прочитають судову постанову і приймуть хоч після цього законне рішення. Марні сподівання! Чиновники не прочитали в постанові, наскільки неправильною є їх правова позиція. Вони відмовили у реєстрації статуту на тих же підставах, що й раніше. І тоді я знову подав позов. Приклав до позову попереднє рішення, щоб ситуація була абсолютно ясною. Але на той час вже почалася судова реформа. Суди стали частиною «вертикалі», й у друге рішення за моїм новим позовом було просто дослівно переписано аргументи Держкомнацрелігій – з якими той же суд раніше відмовлявся погодитись. Це нове рішення я також оскаржив. – Що сталося при апеляційному оскарженні? Київський апеляційний адміністративний суд «маринував» обидві апеляційні скарги по півроку, а потім відхилив їх. Упередженість суддів була разючою. Коли я
подавав нові докази своєї правоти через канцелярію, наступного дня вони «губилися», а судді намагалися переконати мене, що їм і без доказів все ясно. А в канцелярії там черги по двадцять-тридцять чоловік, і поряд буфет пиріжками та м’ясом торгує, бо поки вистоїш ту чергу – встигнеш зголодніти. Люди приходять дізнатись, чому їх справи не розглядаються місяцями. Бо телефон для довідок ніколи не працює. Люди приходять по рішення, бо рішення не надсилаються поштою і навіть ухвали всупереч частині 7 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України не проголошуються на засіданні в повному обсязі, а складаються по п’ять днів, наче це постанови. До постанов, між іншим, такий порядок має застосовуватись лише у виняткових випадках. Так от, у Київському апеляційному адміністративному суді «винятковим» є кожен день, кожна година, кожне засідання. Припустимо, можна поспівчувати суддівському «плачу Ярославни» щодо недостатнього фінансування на виправдання того, чому рішення не надсилаються поштою. Хоча керівництво Київського апеляційного адміністративного суду, за великим рахунком, пальцем о палець не вдарило, аби «вибити» це фінансування. Подали б до суду позов до Державної судової адміністрації, до Кабміну, виграли б позов (хоч би в апеляційній інстанції) і стягнули б через виконавчу службу потрібне фінансування. Я вже не кажу про відкриті навіть за мінімального фінансування можливості надіслати рішення факсом, електронною поштою, хоча б в Єдиному реєстрі судових рішень швидко розмістити! Інша справа – знущання над людьми, примушування вистоювати в чергах, коли в кінці роботи канцелярії віконце закривається перед носом десятидвадцяти людей, які вистояли півгодини-годину. Це знущання я вважаю нетерпимим. І це знущання є незаконним, оскільки очевидно, що такі черги могли б зникнути або зменшитись, якщо б канцелярія працювала правильно. Відповідно до частини 8 статті 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в апараті суду загальної юрисдикції утворюється канцелярія, яка щоденно протягом робочого часу суду забезпечує прийняття та реєстрацію документів, що подаються до відповідного суду. Канцелярія Київського апеляційного адміністративного суду працює лише половину робочого дня, з 9 до 13 години, в той час як по закону має працювати протягом всього робочого часу суду. Звідси й черги… Якщо це можна назвати працею – коли подаєш документ, а наступного дня в судовому засіданні виявляється, що суд його не отримав. Це не просто знущання над людьми та приниження людської гідності. Це очевидне беззаконня. – Ви подали касаційну скаргу? Навіть дві. По першій, поданій у березні, вже відкрито касаційне провадження. 20 червня я подав другу касаційну скаргу. При цьому я ставлю питання про об’єднання проваджень за двома касаційними скаргами і про заміну неналежного відповідача. Бо Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 1085/2010 від 9 грудня 2010 року ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій, його функції у сфері реєстрації релігійних організацій покладено на Державну реєстраційну службу України. Саме вона є зараз тим суб’єктом владних повноважень, який має зареєструвати Релігійний центр Віри в Найвищу Цінність Людини. Якщо Вищий адміністративний суд України також обслуговуватиме чиновників замість того, щоб виконати закон, я оскаржуватиму неправосудні рішення до Європейського суду з прав людини. Одночасно звертатимусь до депутатів Європарламенту, надсилатиму петиції в міжнародні інстанції та доб’юся справедливості, чого б це не вартувало. Адже судочинство має захищати людей, а не принижувати. Право громадян на свободу об’єднання з іншими особами і свободу сповідувати свою релігію спільно з іншими передбачено статтями 9 та 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини). Порушення цих елементарних прав на свободу совісті та свободу об’єднань – всесвітня ганьба для наших доморощених держкомітетчиків по релігії та «суддів», прости Господи, які байдужі до прав людини. Спілкувалася Єлізавета Потебня, «Український інформаційний портал».
Черга біля канцелярії Київського апеляційного адміністративного суду
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
Íåâîëÿ
7
Знову про «армію чайників» У минулому випуску газети «Правдошукач» ми опублікували критичну статтю «Модернізація», армія чайників і ерозія культури». У цій статті ставилося питання: чому не виконано передвиборчі обіцянки трьох Президентів України щодо припинення призову у армію всіх підряд та перетворення збройних сил України на сучасну, професійну армію? Чому не виконано завдання Президента України Віктора Януковича Міністерству оборони України щодо переходу на контрактну армію з 2011 року?
Тепер ми маємо можливість ознайомити наших читачів із відповідями чиновників на ці питання. Радник Президента України – Представник Президента України у Конституційному Суді України Олена Лукаш пише: «Ваше звернення щодо переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, розглянуто. Повідомляємо, що рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 26 вересня 2008 року “Про невідкладні завдання щодо підвищення обороноздатності України” тимчасово припинено комплектування військ (сил) військовослужбовцями виключно за контрактом, залишивши комплектування Збройних Сил України як за контрактом, так і за призовом. Водночас зазначаємо, що у поточному році згадане питання планується для розгляду на засіданні Ради національної безпеки і оборони України». Начальник Головного управління особового складу Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майор С.І. Кропивченко пише: «У Генеральному штабі Збройних Сил України опрацьовано Ваше звернення щодо питання переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями на контрактній основі. Завдання щодо професіоналізації національного війська визначено Державною програмою переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом (затверджена Указом Президента України від 17.04.02 № 348/2002). За результатами її виконання у 2002 - 2010 роках (в умовах недостатнього фінансування) склалася ситуація щодо гальмування та призупинення процесу нарощування у військах (силах) чисельності військовослужбовців військової за контрактом, яка утримується протягом останніх років близько 50%. Це сталося внаслідок не створення мотиваційних чинників спрямованих на підвищення престижності військової служби у суспільстві та належних умов її проходження, а також незабезпечення задекларованих пільг і соціальних гарантій військовослужбовців та членів їх сімей. Крім того, низка заходів виконано не в повному обсязі, або терміни їх впровадження перенесено у зв’язку браком коштів. У 2009 році процес переходу до комплектування на професійній основі взагалі був тимчасово призупинений (Указ Президента України від 10.01.09 №2/2009) у зв’язку з наслідками фінансово-економічної кризи. Зважаючи на те, плани щодо завершення професіоналізації української армії до кінця 2010 року (Державна програма розвитку ЗС України на 2006 - 2011 роки), не були своєчасно виконані.
З перших кроків керівництва країною, Президентом України Верховним Головнокомандувачем ЗС України ЯНУКОВИЧЕМ В.Ф., об’єктивно оцінено реалії сучасного стану оборонного сектору та як невідкладне і пріоритетне завдання для Збройних Сил було визначено підтримання належного рівня бойової готовності військ, який би відповідав сучасним викликам і загрозам, забезпечення якісного комплектування особовим складом, подолання плинності кадрів, збереження кадрового потенціалу та реалізація заходів щодо поступового переходу ЗС України до комплектування на професійній основі. (Програма “Україна - для людей “, Послання до українського народу, Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”). Комплексне вирішення цих нагальних питань розпочато з 2011 року, тобто продовження виконання заходів професіоналізації після їх призупинення у 2009 році (а не завершення професіоналізації армії та скасування призову вже у 2011 році, як це помилково трактується). Главою держави на урочистих заходах з нагоди Дня Соборності України було підкреслено, що перед нами стоїть завдання практично з “нуля” створити нові національні Збройні Сили. З урахуванням цих завдань та реальних фінансово-економічних можливостей держави опрацьовано обґрунтовані пропозиції ресурсного забезпечення заходів переходу ЗС України до комплектування на професійній основі (проект Державної комплексної програми реформування і розвитку ЗС України на 2012 — 2016 роки). Довідково. Вивчення досвіду країн, які повністю перейшли на комплектування Збройних Сил на професійній основі, свідчить, що це довготривалий процес, який потребує значного фінансового ресурсу. Наприклад у таких розвинутих державах як США, перехід на професійну армію здійснювався понад 20 років, у Франції 37 років. У ході цих заходів передбачається до 2015 року створити підґрунтя для реалізації та завершення пріоритетного державного завдання, збільшити укомплектованість ЗС України військовослужбовцями за контрактом до 80 %, повністю укомплектувати зазначеною категорією військовослужбовців посади сержантського і старшинського складу. Завершити ж у повному обсязі перехід ЗС України на контрактний принцип комплектування передбачається до кінця 2025 року (проект Стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2025 року)». В принципі, сенс цих відписок вкладається у одну фразу: «повірте, вже наступне покоління українців не будуть примушені служити в армії»... Повіримо?
Злочинці або жертви тортур? Я зустрівся із правозахисницею Тетяною на київському вокзалі. Ми рушили до колоній №№ 40, 41 у Івано-Франківську, щоб відвідати Івана Нечипорука та Олександра Моцного. Дозвіл потрапити до них ми отримали навдивовижу швидко. Саме їх Європейський суд із прав людини визнав постраждалими від тортур під час слідства та присудив компенсації. У поїзді Тетяна розповідала, як добивалися розгляду справи та про усі негаразди суддівства в Україні, про те, що справа Нечипорука та Моцного - не виняток. За її словами, міліціянти катують людей кожного дня у кожному відділку. І навіть якщо людина після всього себе не обмовляє, то у подальшому їй можуть "підкинути" “поліетеленовий пакунок із речовиною рослинного походження”. З Івано-Франківська маршруткою доїхали до Коломиї, звідти, так само маршруткою - до селища Товмичек, де знаходиться колонія № 40. Спочатку зайшли до начальника колонії. Простий, чистий та охайний кабінет “без забаганок”. Із ним відбулася коротка розмова про мету нашого приїзду. Поки не привели Івана, спілкувалися про справи у колонії. Із Іваном зустрілися у кімнаті побачень. Там - усі "зручності": душ із гарячою водою, окрема спальня, телевізор та диван. Проте на вікнах - незмінні грати. За вікнами - двір колонії.
Питаю у Івана: як та хто повідомив про рішення Європейського суду? Він відповідає: “Та по пошті прислали”. А як відреагував? Чи якось святкували? “Нормально відреагував. Так нема чього святкувати”. А Тетяна підказує: “Скажи! Скажи, що рішення було прийнято суддями одноголосно! Таке рідко буває. Скажи, що Україна посідає третє місце за зверненнями до Європейського суду, і якщо так далі піде, то скоро виб'ється на перше!”. У такій ситуації Україна повинна зняти обвинувачення із Івана. Але, як і у інших випадках, обвинувачення не знімуть. Проте строк скоротять. Так, щоб випустити Івана прямо з залу суду. Питаєте, чого не знімуть? Бо інакше доведеться посадити слідчих за недбальство та тортури, визнати, що судді по суті справи не розібралися. І комусь доведеться шукати справжніх злодіїв, замість яких посадили безневинних хлопців. Ще Іван розповідав, які саме тортури над ним чинились: “попугайчік”, “м'яч”, катування польовим генератором. Остання, якої він не витримав – психологічні тортури: погрози, що його вагітна жінка сяде разом із ним і його новонароджена дитина ніколи не побачить своїх батьків. Наприкінці відвідин колонії нам дали скуштувати хлібину власного приготування. Це був натуральний і смачний хліб, гарний обід. Ми пройшли останню браму, отримали назад свої мобільні
телефони та паспорти та вийшли “на волю”. Я поїхав до колонії № 41, а Тетяна - до Києва. У колонії № 41, так само, мав розмову із начальником, котрий дав наказ мене провести на зустріч із засудженим Олександром Моцним. Цього разу зустріч відбувалася у кабінеті одного з підлеглих. Довелося трохи почекати, поки приведуть Олександра. Олександр розповідав про свою справу, про катування, про те, що йому "ні за що" сидіти ще десять років, про відчуття безвиході, з яким він живе вже шість років у колонії. На відміну від Івана Нечипорука, Олександр Моцний зніматися на фотокамеру відмовився. Як він пояснив - через те, що співкамерники не зрозуміють. Як я раніше читав у книзі Андрія Кудіна “Как выжить в тюрьме”, будь-яка фотозйомка засудженого сприймається іншими засудженими як "співпраця із органами" і для справжнього "зека" є дуже небажаною. Дмитро КУПРІЯН, фотокореспондент. Від редакції. Застерігаємо читачів від беззастережної довіри до слів засуджених: незважаючи на те, що тортури є беззаконним і аморальним “методом” слідства, визнання Європейським судом з прав людини фактів застосування тортур, строго кажучи, не є доказом невинуватості - хоча й ставить під сумнів усю доказову базу, на підставі якої цим людям виносився вирок. Правоохоронці повинні доводити злочин цивілізовано.
8
Ðåãèîíû
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 032 â³ä 30 ÷åðâíÿ 2011 ðîêó
Тамара Егоренко рассказала дончанам, что Президент Украины Виктор Янукович сможет реализовать надежды людей Народный депутат Украины от Партии регионов Тамара Егоренко навестила родной избирательный округ в Донецкой области. Общаясь с людьми, политик неутомимо разъясняла основные положения программы Перезидента Виктора Януковича «Украина для людей», выслушивала и «брала на карандаш» неотложные проблемные вопросы социально-экономического развития области, обсуждала с избирателями пути решения насущных проблем. Первым делом Тамара Васильевна направилась в г. Старобешево. Здесь она посетила возводящуюся СвятоКресто-Воздвиженскую церковь. Для завершения строительства церкви депутат помогла добыть строительные материалы. По мнению Тамара Егоренко, церковь в Старобешево послужит возрождению православия и станет духовным центром для многих людей. Затем Тамара Егоренко посетила службу в соборе Преображения господнего и высказала радость тем, как много людей собралось в храме. – Без веры ничего не происходит,– убеждена она,– Мы будем оказывать содействие верующим людям. Как акцентировал Президент Украины Виктор Янукович способствовать межконфессиональному согласию и сохранять для потомков памятки архитектурнокультурного наследства, создавая условия для здорового образа жизни. Тамара Васильевна постоянно заботится о подрастающем поколении. Старается, по возможности, обеспечивать детей-сирот и детей, лишенных родительской заботы, всем необходимым для полноценной жизни. В этот раз более чем 100 детей из Старобешево, Новоазовска, Тельманово, Амвросиевки посетили цирковое представление, которое оставило яркий след в их душе, осветило праздничным фейерверком ребяческие души. Работая в комитете по вопросам социальной политики и труда, Тамара Васильевна принимает участие в разработке жизненно важных законопроектов: № 7365 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань загальнообов'язкового державного соціального страхування (щодо стабілізації діяльності фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування)»; №8484 «Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та охорону праці»; №8485 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України (щодо заходів з охорони праці)»; №8624 «Про внесення змін до Закону України "Про прожитковий мінімум" (щодо порядку затвердження прожиткового мінімуму)». Тамара Егоренко добивается усиления государственной поддержки детских домов семейного типа, центров реабилитации для беспризорных, а также граждан, которые пострадали от насилия, и наркозависимых. В Киеве она периодически ведет прием граждан в общественной приемной Верховной Рады Украины, пытаясь оказать помощь обездоленным, найти возможность решения злободневных житейских вопросов. У нее особый подход к людям: помочь надо каждому. В Донецке Тамара Егоренко провела встречи с жителями области. Более двадцати лет возглавлявшая Ленинский районый в городе Донецке совет, она отлично знает специфику города и региона, насущные проблемы района и области, болезненные вопросы местных жителей. На прием к народному депутату приходят избиратели с различными проблемами и предложениями. Тамара Егоренко внимательно выслушивает вопросы горожан и с присущей ей инициативностью предлагает конкретные варианты решения, скрупулезно берет на контроль исполнение принятых решений. На встрече с народным депутатом от Партии регионов люди обсуждают те вопросы, которые важны для страны в целом: это - состояние экономики Украины, металлургической отрасли. Тамара Васильевна подчеркивает, что приоритетным для государства является поддержка отечественного товаропроизводителя, развитие внутреннего рынка потребления, создание новых рабочих мест, в том числе — для молодых специалистов. Сегодня жители регионов Донецкой области проявляют заинтересованность и желание самим участвовать в наведении порядка в своих поселках, на своих улицах, домах. Обитатели малых городов и сел Донбасса хотят жить не хуже, чем в областном центре. Для обмена опытом Тамара Егоренко организовала интересную, а главное – полезную встречу представителей органов самоорганизации населения Новоазовского,
Тельмановского, Амвросиевского, Старобешевского районов с их коллегами из города Донецка. Эти люди, глубоко чувствующие ответственность за порядок в своем подъезде, доме, на своей улице, как никто другой, заинтересованы в чистоте, красоте, стабильности жизни родных районов и города. Всеми силами они пытаються помочь людям. И даже маленькая организация лидеров «местного значения» может что-то изменить, на что-то повлиять. Ведь большая река также начинается с маленьких ручейков и источников, которые поначалу практически не заметны! Много замечательного удалось увидеть участникам этой встречи. Были проведены экскурсии по социальным объектам ЗАО «Донецксталь-МЗ». Кроме этого, люди посетили спорткомплекс «Донбасс-Арена», парк кованных фигур, реконструированный парк им. Щербакова, были на представлении в Дельфинарии. По итогам встречи состоялась обстоятельная беседа, на которой дончане поделились с гостями своим опытом работы. Подобное «наведение мостов» между местными лидерами Тамара Егоренко считает важным этапом развития региональных перестроек и реформ, о которых заявляет Президент Украины Виктор Янукович. На этом этапе необходимые изменения подсказывает жизненная практика. Состоялось также публичное обсуждение социально-экономических реформ, на котором Тамара Егоренко внимательно выслушала каждое предложение. Ведь активные граждане всегда могут подсказать, какие изменения нужны обществу. Тамара Васильевна сконцентрировала внимание людей на основных направлениях внедрения Программы экономических реформ в 2011 году. Это улучшение инвестиционного климата и содействие развитию предпринимательства, системы социальной поддержки, системы медицинской помощи, системы образования, развитие сельского хозяйства и проведение земельной реформы, завершение реформирования органов центральной исполнительной власти. Диалог состоялся содержательный, откровенный.
Народный депутат уверяла сограждан в том, что Президент Украины Виктор Янукович сможет реализовать надежды множества украинцев, которые не изменяли своих убеждений, не захотели выбирать «глянцевых» кандидатов, много обещающих и ничего не делающих. А ведь главная задача Президента и Правительства на сегодняшний день – это увеличение реальных доходов населения. И все срочные действия, в том числе реформы во многих отраслях, подчинены в первую очередь выполнению этого задания. Правительство продолжит процесс повышения социальных стандартов: будут повышены минимальная заработная плата, прожиточный минимум, пенсионные выплаты, государственная помощь семьям с детьми. Украинский народ достоин лучшей жизни и уже ощущает те преобразования, которые гарантируют каждому человеку стабильность и обеспеченную старость.
Всеукраїнська незалежна газета
Засновник, редактор, видавець: Шеляженко Юрій Вадимович (фізична особа-підприємець, ДРФО 2961810532). Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія КВ № 14488-3459 Р, видане Міністерством Юстиції України 10.10.2008 р. Тираж 2200 примірників. Індекс 49608. Розповсюджується безкоштовно. Адреса редакції, видавця: поштовий індекс 01042, м. Київ, вул.Тверський тупик, буд. 9, к. 82. Тел. +38 (097) 3179326, факс +38 (044) 5290435. Електронна пошта: say@truth.in.ua Підписано до друку 25.06.2011 р. Віддруковано ТОВ “Прес Корпорейшн Лімітед”, вул. Чехова, 12-а, Вінниця, 21034. Замовлення № 116606.