Незалежна газета. Засновник і редактор Юрій Шеляженко.
№ 9 (47) 30 вересня 2012 року Гаряча лінія: (097) 317-93-26 E-mail: say@truth.in.ua Сайт: www.truth.in.ua
Амністія за $1500? Це нечесно!
у випуску: 2 3
Бухгалтер на пенсії Валентина Руденко не піддається прокурорсько-суддівському шантажу.
4 5 6
7 8
Мета бандократії і ї ї засоби досягнення мети Ефект незаштореного вікна Фабрикатори справ Тимошенко зашиваються Що занадто, то не здраво Походеньки одного «антиколектора» «Брехні слухають, а брехунів б'ють» У Партії регіонів не всі вдома? Право знати? Тільки не в суді! Революція в душі Доктор всея Руси Коли я не бажаю (оповідання)
Колишній головний бухгалтер Гайворонської районної ради Кіровоградської області Валентина Руденко перетворила своє життя на детектив, перед виходом на пенсію зажадавши повернення до районного бюджету 2,6 млн. грн. Ці кошти були незаконно розтрачені керівництвом Гайворонської райдержадміністрації у змові з прокурором району Прокопчуком (який, зокрема, отримав з бюджету «на телефонні розмови» 100 000 грн.).
Продовження на стор. 5
НЕ МОВЧИ! СКАЖИ НІ РЕПРЕСІЯМ “ЗА НАКЛЕП” Після цього її звинуватили у незаконних виплатах собі на суму 17 тис. грн. та завгоспу на суму 14 тис. грн. Бездоказовість обвинувачень, відзначена у численних рішеннях судів, включаючи виправдальний вирок (пізніше скасований), не заважає прокурорським вперто переслідувати бухгалтера на пенсії під прикриттям судді Апеляційного суду Кіровоградської області, який вимагав від бухгалтерки самооговору та 1500 доларів за амністію.
ПРО ВЛАДУ ТА РАДУ - А чи правда, любий свате, Що ця клята влада Кревні гроші у громади Безсовісно краде? У Верховній нашій Раді Теж про це волають:
“Не грабуйте та не крадіть Без кінця і краю!”... - До казни всі, курви, ласі. Глянь, які в них рила! Вони просять менше красти, Щоб їм теж лишилось! Геращенко П. І., м. Горлівка
Передплачуйте газету “Правдошукач” в усіх поштових відділеннях України! Передплатний індекс 49608. Вартість 2,24 грн./міс.
2
Òðèáóíà
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
Мета бандократії і її засоби досягнення мети Коли півтора роки тому тільки-но починалася кампанія фабрикування низки кримінальних справ проти Тимошенко Ю.В. як екс-Прем’єр-міністра України та окремих членів її команди, Юлія Володимирівна ще тоді одразу зазначила, що метою цих зухвалих наїздів є недопущення лідерів опозиції до участі у парламентських виборах. І ми дійсно зараз саме це спостерігаємо. Однак, здається, така мета – не єдина. У бандитських угрупувань, що сьогодні керують державою, є тупа жага помсти видатним громадським діячам за багатократно організований ними спротив бандитам і бандитизму у владі. Адже опозиційні політики безперервно протестують проти бандократії, що добре запам’ятовується народові. Пам’ятаємо, як під час виступу Кучми у Верховній Раді України Луценко Ю.В. поклав перед ним лапті на трибуну, а той судорожно їх змахнув на підлогу. Як Луценко Ю.В. вселюдно спалив опудало Кучми в ході однієї з перших масових акцій «Україна без Кучми». Як той же Луценко Ю.В. підготував для розповсюдження листівки проти зека у владі та приміщення, де вони зберігалися, було атаковано спецпідрозділом «Беркут» і вилучений наклад листівок було знищено. При цьому Луценко Ю.В. з трибуни Верховної Ради України натякнув, що Янукович сам здогадався, про кого йдеться, адже у листівках прізвища “Янукович” не згадувалося. Юлія Володимирівна також неодноразово прилюдно пошивала у дурні Януковича у всіх його спробах вступити з нею у публічну дискусію. Страх Януковича перед такими діалогами набув нечуваних масштабів, що призвело до його панічної відмови від передвиборних дебатів на Президентських виборах 2010 р., всупереч вимогам чинного, на той час, Закону України «Про вибори Президента України». І це поставило його у ще більш жалюгідне становище, ніж якби він зазнав фіаско у цих дебатах. Окрім того, Янукович розумів, що Ю. В. Тимошенко, яка спромоглася свого часу організувати і вивести на вулиці сотні тисяч громадян, в тому числі під час Помаранчевої революції, є для нього і його клану руйнівною небезпекою. Категорична незгода Ю. В. Тимошенко з результатами виборів Президента у 2010 р. і намагання їх оскаржити у судовому порядку зробили перемогу Януковича «пірровою» і вщент зруйнували ейфорію переможця. Замість пихатих святкувань бідолазі довелося шукати, разом із своїми поплічниками, способи руйнації судового процесу, що було зроблено звичними для нього прийомами. Було перекуплено Портнова і його команду, що здійснювали всю підготовку і супроводження матеріалів судового позову Тимошенко Ю. В. Зупинивши у такий спосіб судовий процес, Янукович зазнав демонстрації неповаги до нього депутатів опозиційних фракцій у Верховній Раді України під час прийняття ним присяги, які покинули залу засідань і тим самим продемонстрували неповну легітимність його як Президента України в очах усієї світової спільноти. Можна і надалі згадувати політичні стусани бандократам від опонентів з опозиції, форпостом якої є партія «ВО «Батьківщина», фракція «БЮТ-Батьківщина», а тоді ще «Блок Юлії Тимошенко». Однак найбільш вразливим для Януковича і тих, кого він привів до влади, були аж ніяк не політичні суперечки і не публічні демонстрації проти бандократів. Основна доля провладної люті викликана цілком конкретними практичними діями опозиційних політиків. Серед них варто згадати дії тодішнього Міністра внутрішніх справ Ю.Луценка, коли, за його офіційною доповіддю у парламенті, МВС було завершено попереднє слідство більш як по 3000 кримінальних справах, пов’язаних із корупцією, та передано їх органам прокуратури для подальшого розгляду в судах різних інстанцій і юрисдикцій, і що за дуже тривалий термін до суду з органів прокуратури потрапило тільки 26 справ, а судові рішення було ухвалено лише по 3-х! Цей документально підтверджений факт свідчив про повну підконтрольність судів і органів прокуратури Президенту Ющенку (як у подальшому виявилося, співтрапезнику Януковича з єдиного корита) та його оточенню, Партії регіонів та решткам оточення Кучми, адже всі ці кримінальні справи порушувалися проти їхньої братви, що була і сьогодні є локомотивом кримінальної та корупційної діяльності у владних ешелонах України. Найбільш яскравим і показовим був арешт Бориса Колєснікова (нині віцепрем’єр-міністр України) та тримання його у Лук’янівському СІЗО протягом певного часу. Ю. В. Тимошенко, як Прем’єр-міністр, видаливши у 2008 році посередника «РосУкрЕнерго» з газового ринку, завдала суттєвого удару по особистим статкам В. Януковича і В. Ющенка одночасно, в цьому причина співпадіння інтересів двох, здавалося б, заклятих опонентів у знищенні у будь-який спосіб Ю. В. Тимошенко як політика, як лідера однієї з найпотужніших політичних сил України, розчавленні і розпорошенні цієї політичної сили як такої. Якщо додати до цього особисту образу Ющенка В. А. на Тимошенко Ю. В. за її величезну популярність, панічний страх Януковича перед Тимошенко Ю. В. і Луценко Ю. В. як основними організаторами, натхненниками та командувачами Помаранчевої революції – нескладно уявити той кумулятивний виплеск люті перших особистостей держави на цих двох мужніх людей, що цілком присвятили себе Україні. «Вирішити з ними питання», як з Портновим, не виходило, тож було прийняте єдине правильне, на їх думку, рішення: «Посадити за будьяку ціну і у будь-який спосіб». Нинішня влада пішла тим самим шляхом, що й Кучма колись, наступаючи на одні й ті
ж самі граблі, бо арешт Ю. В. Тимошенко у 2001 р., за Президентства Кучми, по сфабрикованих справах, в подальшому виявився одним з найпотужніших каталізаторів його політичного небуття. Натомість іншого способу заткнути рота і прибрати з політичної арени цих лідерів опозиції жодна бандитська олігархічна влада знайти не здатна. Тим не менше, ця зграя імітує політичну невмотивованість знущань над опозиційними політиками, зловживаючи нечесно здобутими владними повноваженнями, хоча усьому світові відомо про фактичні обставини політичних переслідувань та вибіркового судочинства в Україні. Наступна мета бандократії, що чітко простежується у ганебних політичних переслідуваннях, полягає у тому, щоб тримати якомога довше у повній ізоляції від суспільства Тимошенко Ю.В., Луценка Ю.В та їх однодумців у владі, бізнесі, політиці тощо, щоб не допустити для себе повторення політичної долі Кучми та Ющенка. Саме для цього і відшукуються та по крихтах збираються хоч якісь шматочки компромату, які б дозволили відкривати нові і нові кримінальні справи проти цих справжніх лідерів нації та, імітуючи один за другим їх судовий розгляд, кожного разу додавати й додавати нові терміни ув’язнень та мільярдних (нікчемних і не обґрунтованих нічим) матеріальних стягнень, особисто наживаючись у такий цинічний спосіб. І ні до чого їм ані Закони, ані Конституція. Все інше, що відбувається навколо опальних опозиційних політиків – суцільна мішура і відверті політичні переслідування. От було б добре, якщо б настільки ж ретельно сьогоднішня бандократія досліджувала діяння своєї братви, яка дійсно заслуговує на підвищену увагу неупереджених правоохоронних і судових органів! Цікаво було б дізнатися об’єктивну інформацію і принципову неупереджену правову оцінку щодо: - необґрунтованого і непродуманого придбання корейських потягів «Хюндай»; - закупівлі непридатних до інтенсивної експлуатації, ненадійних і неекономних машин швидкої допомоги за завищеними цінами; - закупівлі партії шкільних автобусів поза конкурсом; - штучного і навмисного розвалу підприємств з наступним їх банкротуванням і придбанням наближеними до влади чиновниками і олігархами за безцінь, як, наприклад, шахт у Северодонецьку; - розбійної спадщини Черновецького, що лише за офіційними даними роздеребанив разом із «молодою командою» більше 2000 га землі та безліч нерухомих об’єктів на території м. Києва, а також 70 млрд. грн. з міського бюджету Києва; - списання 24 млрд. грн. боргів «обленерго», що є власністю олігархів; - протизаконного будівництва вертолітних майданчиків, їх інфраструктури та придбання гелікоптерів за бюджетний кошт для Президента України; - невиправданих витрат на забудову під ЄВРО-2012, в тому числі аеропортів, стадіонів, доріг і т.і.; - позаконкурсної і з сумнівною метою закупівлі по завищених цінах відеокамер для виборчих дільниць; - незаконного повернення 11,2 млрд. м. куб. газу до «РосУкренерго», цілком законно вилученого свого часу урядом Ю. В. Тимошенко на користь держави; - стрімкого, мало не подвійного, підвищення цін на бензин на тлі такого ж падіння світових цін на нафту у порівнянні з 2008-2009 роками; - хабарів і подачок у ВУЗах, школах, медичних закладах, що стало нормою; - невідповідного витрачання кредитів МВФ та викликаного цим закриття кредитних ліній; - продажу дешевого газу внутрішнього видобудку на експорт по світових цінах, натомість постачання населенню дорогого російського газу; - таємниці заволодіння Міжгір’ям; - зростання у 18 разів статків сина Януковича за два останніх роки. Чи дочекаємося ми чесного розслідування цих та інших економічних злочинів? Мабуть, так. Але не за часів цієї влади... Народний депутат України О. Тищенко
Нашій антинародній владі вкрай не вистачає аргументів, щоб переконати світ у підступності дій Ю.В.Тимошенко як за часів її перебування у владі, так і в якості видатного опозиційного політика сучасності. Тому влада не гребує фабрикаціями, інсинуаціями та підтасовками. Але нічого в неї не виходить, звідусіль вуха стирчать, які може не помітити тільки заангажована чи упереджена свідомість. Згадаймо, як тиражувався на всіх сайтах відеоролик, в якому жінка, схожа на Ю. В. Тимошенко, бігає по, нібито, тюремній камері, активно готуючись до відвідання її бажаними гостями. Згодом з’являється чоловік, схожий на її захисника Власенка, і вони палко обіймаються, милуються та цілуються як закохана пара. Презентував цю стряпню ніхто інший, як генерал Лісіцков, начальник Пенітеціарної служби України. При цьому він запевняв, що відеозйомки справжні, без купюр і підробок. Але, коли журналісти запитували його: «Чому розмита картинка, особливо обличчя?», «Хто і за чиїм дозволом проводив відеозйомку?», а також вказували на ігрові елементи – відповіді отримати не вдалося. Горепрезентант не спромігся пояснити і повне неспівпадання погоди у день зйомок (дата зафіксована на ролику) з фактичним її станом за синоптичними спостереженнями. У відеоролику через маленьке віконце під стелею приміщення світило яскраве сонце, хоча насправді цей день був хмарним. Лісіцков не став це коментувати, виставивши себе повним бовдуром на цьому ефекті незаштореного вікна, що неспростовно доводить зухвалу підробку. Після такого фіаско цей ролик зник з усіх сайтів, як і розмови про справжність цієї стряпні. Ця ганебна історія нічому не навчила твердолобих тюремників, очолюваних Лісіцковим. Вони весь час перебування Ю. В. Тимошенко у їх гестапівських катівнях застосовують щодо неї все нові власні протизаконні тупоголові «винаходи». Цілодобовий теленагляд за нею хоч в камері, хоч в лікарні, і у всіх місцях її знаходження виправдовують, начебто, дозволом кримінальновиконавчого кодексу, але не можуть пояснити, чому такої «честі» заслуговує лише єдина засуджена в нашій державі... Окрім теленагляду, ще й живі наглядачі по декілька осіб знаходяться поряд, особливо під час усіх її зустрічей з відвідувачами. Влада нервує, бо впливові міжнародні політики, ігноруючи Януковича, систематично вимагають дозволу на зустріч з Ю. В. Тимошенко. Синдром підглядання у замочну шпарину охопив тюремників, які транслюють «картинку» у високі кабінети, де й генеруються всі схеми подальших катувань та знущань. Прагнучи вловити хоч якісь відхилення від норми у її поведінці для її публічного приниження, влада вмикає свою хворобливу фантазію, намагається штучно створити або сфальсифікувати «інформаційні приводи» та щоразу наражається на все той же ефект незаштореного вікна. От і останніми днями ми, читачі, глядачі та ІнтернетТільки-но прийшов до влади Янукович, Генеральна прокуратура, щойно присягнувши йому на вірність, викинула в інформаційний простір сенсаційну новину про те, що Ю. В. Тимошенко проходить по 30 кримінальних справах. Пройшло 2 роки, і тепер ГПУ веде розмову про міфічні 15 таких справ (а де ж 30?), не вдаючись у подробиці і деталі, як і минулого разу. Дуже свербить у прислужників диктаторського режиму вислужитись перед патроном та довести свою відданість захисту його особистих інтересів (коли влада зміниться, ці щури будуть так само шукати своє місце під сонцем в нових умовах). Все б нічого, тільки одна біда – по жодній з кримінальних справ, як кажуть, не зрощуються вуса з бородою. Справи, що Генпрокуратурою роздмухувалися на самому початку останньої хвилі (2011 рік і далі) політичних переслідувань Ю. В. Тимошенко, по Кіотському протоколу і стосовно закупівлі автомобілів для сільської медицини, виявилися пшиком. Не по зубах фальсифікаторам сформувати хоч якусь доказову базу, незважаючи на сотні томів зібраної у цих справах макулатури (тільки справа стосовно Кіотського протоколу складається з 193 томів!). Виявилося, що до суду передавати нема чого. Газова справа розсипається у пил і піде у небуття, як тільки її розгляне Європейський суд з прав людини, бо жодна судова процедура по цій справі не проведена відповідно до Конституції України та Законів України. Справа по ЄЕСУ, несподівано витягнута з-під нафталіну, навряд чи справляє «оптимістичне» враження на фальсифікаторів. Скоріш за все, її спіткає доля попередніх справ. Та й взагалі, цю справу було порушено як резервну, щоб зімітувати для Тимошенко Ю. В. статус підсудної поряд зі статусом засудженої, щоб у разі провалу по газовій справі були правові підстави не випускати її на свободу, продовжувати тримати за гратами. Поки судові засідання по справі ЄЕСУ здійснити не вдається з причин знаходження Ю. В. Тимошенко на стаціонарному лікуванні, Генеральна прокуратура активно фабрикує справу про, нібито, причетність Ю. В. Тимошенко до вбивства Є. Щербаня. Однак ця активність не приносить бажаного результату. Слід нагадати, що Перший заступник Генерального прокурора України Р. Кузьмін виявився звичайним брехуном перед світовою спільнотою, бо ще у червні 2012 р. обіцяв висунути офіційні звинувачення Ю.В. Тимошенко, посилаючись перш за все на матеріали, що нібито надійшли від сина Є. Щербаня – Руслана. Однак після депутатського звернення Г. Москаля з посиланням на офіційно задокументований кримінальний злочин цього Руслана, який покриває ГПУ в обмін на «співробітництво» стосовно звинувачень Ю. В. Тимошенко, упевненість Кузьміна кудись зникла, а розкрутка цієї авантюри суттєво загальмувалася. Судорожні пошуки виходу з цієї ситуації потребували заповнення чергової паузи оббріхуванням Ю.В. Тимошенко чимось іншим. Нещодавно тими ж вищими керівниками ГПУ та пенітенціарною службою України влаштовано серію інтерв’ю зі співкамерницею Ю. Абапловою та сусідкою по лікарняній палаті Ю. В.
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
Òðèáóíà
3
Ефект незаштореного вікна користувачі, виявилися свідками чергової інформаційної хвилі проти Ю. В. Тимошенко з боку злочинної влади, яка не може залишити без адекватної відповіді її звернення до громадян України з нагоди Дня Незалежності. Як зазвичай це робить влада, в усіх виданнях та на Інтернет-сайтах 10 вересня 2012 року одночасно з’явилася інформація про інтерв’ю колишньої співкамерниці Ю. В. Тимошенко, Юлії Абаплової, яка начебто сама на нього напросилася (Тимошенко Ю. В. чомусь не може ніяк напроситись). Одразу кидається в око склад провладних інтерв’юерів та закритість і поспішність процесу, оскільки він не був навіть проанонсований. По-перше, з якої «радості» Юлія Абаплова зажадала б інтерв’ю, якщо п’ять місяців минуло з того часу, коли її миттєво сховали тюремники саме у день побиття Ю. В. Тимошенко і її примусової доставки до лікарні? Адже живі свідки тих подій були вкрай небажаними особами. Якщо вже Карпачову затравили за її відвертість, то що могли б зробити з Абапловою?.. Тим не менше, від гріха подалі її ізолювали так, що до цього часу про неї нічого не було відомо. І раптом несподівано Абаплова розповідає про те, як Тимошенко, нібито, симулювала хворобу, як годинами займалася фізичними вправами в душі (цікаво, як вона це бачила через закриті двері?), які екзотичні передачі Ю. В. Тимошенко отримувала мало не щодня і у кількості, якою можна було б нагодувати всю колонію (цікаво, де все це Ю. В. Тимошенко зберігала? Чи щодня викидала? Бо з огляду на її комплекцію до ув’язнення та враховуючи свідчення її відвідувачів, в тому числі Карпачової та німецьких лікарів, вона схудла не менш як на 7-10 кг). Багато інших капостей про Ю. В. Тимошенко висловила ця людина, але й продиктовані їй владою факти, як і вище наведені, ніяк не узгоджуються зі здоровим глуздом. Коли Власенко С. В. заперечив ці нісенітниці і висловив цілком обґрунтовані підозри, що тюремники тортурами примусили Абаплову дати таке інтерв’ю, заздалегідь підготовлене владою (читай – тюремниками за дорученням влади) та продемонстрував лист, написаний власноруч Абапловою ще п’ять місяців тому про методи роботи з нею тюремників у їх намаганнях використати її свідчення для паплюження Ю. В. Тимошенко, владу охопила справжня паніка, бо знову спрацював ефект незаштореного вікна. Тоді знову без попереднього анонсування Абаплова «забажала» дати чергове інтерв’ю (виключно провладним виданням) та синхронно з нею таке саме бажання і у той самий час з’явилося «цілком випадково» у сусідки Ю. В. Тимошенко по лікарняній палаті пані Мельник. Звичайно, для такого провладного шабашу було миттєво
надано всі необхідні дозволи (яких Ю. В. Тимошенко не може домогтися місяцями), розроблені сценарії, виписані тексти. Що ж нового ми дізналися з цих інтерв’ю чи брифінгів? Абаплова визнала той факт, що лист, продемонстрований Власенком, написаний нею. Але, нібито, під тиском погроз і уговорів (під цілодобовим наглядом телекамер та при декількох наглядачахтюремниках?!). Для повноти картини слід зауважити, що це була не записка, а лист на 9-ти аркушах формату А4. Абаплова запевняє, що Ю. В. Тимошенко погрожувала їй та членам її родини. Незрозуміло, чим і як може вплинути Ю. В. Тимошенко на чиєсь життя поза межами колонії... Проблеми і небезпеку можна очікувати тільки від влади, на «допомогу» якої Ю. В. Тимошенко аж ніяк не може розраховувати! Ще більш «цікавою» була інформація пані Мельник про більш ніж дружні стосунки між Ю. В. Тимошенко і С. В. Власенком, та ще й підкріплено цей ганебний наклеп у Інтернеті згаданим вище відеороликом (часів перебування Ю. В. Тимошенко у Лук’янівському СІЗО, де про пані Мельник ще й гадки не було). Розрахунок примітивно простий: є фальшива картинка, яка супроводжує фальшивий текст, і хто буде розбиратись, коли це було і з ким та як воно було насправді? Побрехеньки пані Мельник про те, як вона «спостерігала» близькі відносини Тимошенко Ю. В. і Власенка С. В., є по своїй суті абсурдними, бо, маючи попередній досвід провокацій тюремників, навряд чи захисник та підзахисна ризикнули б дарувати такий шикарний інформаційний привід нашій ганебній владі. І навіть якщо абстрагуватись від такої брехні та припустити, що це було насправді, то це приватна справа двох дорослих людей і не може бути сенсацією для розголосу. У такому випадку тих, хто втручається у приватне життя, варто було б притягнути до суду та стягнути штрафні санкції. Однак насправді все дуже примітивно. На Власенка С. В. влада вже давно точить зуб за його безкомпромісність і юридичну грамотність, якою він здобув повагу всього суспільства. Його брифінгів, прес-конференцій і коментарів по справі Ю. В. Тимошенко чекають десятки, а інколи сотні представників ЗМІ, як єдиного джерела об’єктивної інформації. Спаплюжити і принизити Власенка С. В. – одне із головних завдань влади. Але ухопити його нема за що. Тому на нього нацьковують молодиків, щоб облили його зеленкою, і ганяють по усіх ЗМІ недолугі висловлювання його колишньої безпутньої дружини, та й до Ю. В.
Тюремники не тільки взяли собі за мету зробити нестерпним життя у в’язниці репресованого лідера опозиції Юлії Тимошенко, вони ще й принижують її безсоромною брехнею. Тимошенко намагаються таким чином пристебнути, щоб показати «аморальність» їх обох та «заангажованість» Власенка С. В. як захисника, вплинути таким чином на свідомість наших громадян. Владу весь час тягне ізолювати його від підзахисної. Навіть Кримінально-процесуальний кодекс регіонали змінили, в тому числі, для того, щоб скасувати інститут захисників. Але ефект незаштореного вікна дозволяє усім і кожному надати відповідну оцінку фігурантам цих резонансних подій. І правда переможе, бо, як кажуть в народі, шило в мішку – або погоду за незаштореним вікном – сховати неможливо. Народний депутат України О. Тищенко
Фабрикатори справ Тимошенко зашиваються Тимошенко, пані Мельник. Їжаку зрозуміло, з якою метою тюремники підсаджують сусідів до політв’язнів, тому цей фарс не справив враження на громадську думку, навпаки, негатив повернувся бумерангом до нинішньої бандитської влади і її прислужників. Потрапивши таким чином у чергову халепу, ГПУ терміново організовує викид у інформаційний простір іншого інформаційного приводу у вигляді відеозапису заяви Миколи Мельниченка, нібито, одному з американських інформаційних агентств, про, нібито, наявність у нього аудіозаписів з кабінету Кучми про якісь розмови стосовно причетності Ю. В. Тимошенко до сплати коштів вбивцям Є. Щербаня. Розрахунок простий. Все українське суспільство і світова спільнота з певним ступенем довіри ставиться до Мельниченка як такого, що викрив вищих посадовців країни як замовників і організаторів вбивства Г. Гонгадзе, а його «плівки» з цього приводу визнано аутентичними і вітчизняними, і міжнародними експертами. У цій ситуації мало хто замислиться над тим, що 10 років тому М. Мельниченко, можливо, і був таким собі Робін Гудом, що насмілився зробити спробу вивести на чисту воду злочинців у владі, але вже довгий час ця людина заробляє на життя виключно за рахунок зібраних ним «компроматів», якими маніпулює і спекулює у залежності від того, скільки і від кого за це отримує. Ще декілька місяців тому М. Мельниченко відверто називав Р. Кузьміна головним організатором виконання політичних замовлень і висловлював думку, що в нього вже «куля летить», а зараз ми спостерігаємо, що Р. Кузьмін, тільки-но почувши побрехеньки Мельниченка (не виключено, що ним же й організовані), терміново зазбирався до США, щоб «допитати» його (не зважаючи на те, що для наших правоохоронних органів М. Мельниченко знаходиться у міжнародному розшуку). Звертає на себе увагу той факт, що уся ця камарилья навколо Ю. В. Тимошенко відбувалася під час Кримського саміту впливових політиків багатьох держав. Фальсифікатори зашиваються і зі шкіри лізуть геть, щоб будь-якою брехнею вибілити свою звірячу сутність. Р. Кузьмін – той взагалі потрапив у безвихідь. Адже саме він нахвалявся, що обов’язково посадить Тимошенко і на нього лягає особиста відповідальність за все, що з цим пов’язано. Саме він затверджував висновки слідчих, прокурорів і суддів та керував підготовкою всіх рішень, ухвал, вироків для будь-яких інстанцій, що були обов’язковими для оголошення, незалежно від подій, що відбувалися у судах. Тому, якщо міжнародним судом буде прийняте позитивне рішення по скарзі Ю. В. Тимошенко, яке Україна змушена буде виконувати, і готовність це зробити вже висловив Янукович, бахвальство Р. Кузьміна аукнеться йому втратою посади, а може, ще й тюремним ув’язненням за фальсифікації, перевищення службових повноважень,
тиск на суди і слідство, збитки по штрафах, які буде зобов’язана виплатити держава і т. і. Подальше перебування Ю. В. Тимошенко за гратами забезпечує йому разом із Януковичем, Пшонкою та іже з ними багато неприємностей з боку ЄС і США. Перш за все, марно сподіватись на допуск Р. Кузьміна до Лазаренка і Мельниченка на території США для їх «допиту». Та й просто на територію США потрапити йому тепер може бути проблематично, особливо після Саміту в Ялті, де влучну оцінку йому надав один з учасників цього Саміту, старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона, Андерс Аслунд. Він сказав: «Цей виступ (Р.Кузьміна) став кращою контрпропагандою української влади. Він виглядав як бандит, вів себе як бандит і говорив як бандит» (побачив би Аслунд усю портретну галерею нинішньої влади!). А колишній посол США в Україні Стівен Пайфер додав: «Не уявляю, навіщо його сюди направили. Я не знайшов жодної людини, яку б він переконав». З такими враженнями і таким «реноме» та під «Мурку», що є гімном бандитів у владі, яку Р. Кузьмін виконує прилюдно на фортеп’яно, навряд чи він буде бажаним гостем у США. Цікаво, що, вчинивши суто політичну розправу над Ю. В. Тимошенко і членами її команди, цей суб’єкт з роздратуванням ставиться до власних «художеств», коли їх називають своїми іменами. Навіть на цьому Саміті захлинався брехнею про те, що захист Ю. В. Тимошенко в ході судових процесів, нібито, оперував виключно політичними уявленнями замість посилань на норми закону і тим самим, мовляв, провалив справу та є основним винуватцем її ув’язнення. Справді, цинізму цієї людини немає меж, адже в житті все відбувалося навпаки і це задокументовано у моїй присутності. Саме обвинувачення, формулюючи свої клопотання, і суд, ухвалюючи свої рішення по кожному з епізодів, не спромоглися назвати статті закону, які порушила Ю.В. Тимошенко. Натомість захист по кожній висловленій фразі робив чітке посилання на норму закону, акцентував на політичній вмотивованості та неправосудності переслідування лідерів опозиції. Дарма наша Генеральна прокуратура і найвищі керівники держави тримають за дурнів усіх вітчизняних та міжнародних політиків, вважаючи, що людям можна згодувати будь-яку брехню, а ті лише вуха розвішуватимуть. Стороннім неупередженим спостерігачам, як нікому, добре видно, з якою метою рветься Р. Кузьмін до США. Йому конче потрібен компромат на Тимошенко Ю. В. Для нього це питання життя і смерті. Він буде влаштовувати торги, шантажувати, залякувати, домовлятися і т. і., аби за будьяку ціну отримати від Лазаренка і Мельниченка компрометуючу інформацію. До речі, Генеральна прокуратура жодним чином не реагує на безліч «невигідних» «генеральній лінії» Кузьміна інформаційних приводів, які час від часу публікуються у ЗМІ та інтернеті,
адже висловлюються інші (більш правдоподібні) версії та наводяться кричущі факти стосовно причетності до вбивства Є. Щербаня саме сьогоднішніх і тодішніх можновладців та непричетності до цього Ю. В. Тимошенко. Натомість, не встигла з’явиться у Інтернет-просторі сумнівного змісту заява Мельниченка, як Р. Кузьмін виявив готовність негайно летіти світ за очі (за кошти платників податків), щоб отримати (чи разом з Мельниченком сфабрикувати) те, чого йому вкрай не вистачає, і тому він зашивається. Та й сам Мельниченко в інтернеті розкрив «таємницю полішинеля», зізнавшись, що останнім часом активно співпрацює з Р. Кузьміним. За таких умов американська сторона, і не тільки, розуміє злочинність намірів цього представника бандитської влади і тому навряд чи дозволить собі «пустити козла в город». Останнє рішення Сенату США стосовно України красномовно свідчить про це. Відчуваючи провали усіх спроб знищити народну довіру до Тимошенко Ю. В. і Об’єднаної опозиції «ВО «Батьківщина», влада у вкрай пришвидшеному темпі вдається до нових інсинуацій. Якщо раніше компромат і кримінальні справи за сумнівною інформацією з’являлися час від часу, то сьогодні протягом одного дня їх може виникнути декілька. Вже терміново організовано і проведено засідання Господарського суду м. Києва за позовом Міноборони РФ до Кабінету Міністрів України щодо повернення «боргу» ЄЕСУ 15-ти річної давнини і Україна на рівному місці сама собі програла цю справу (як у випадку з 11,2 млрд. куб. м. газу на користь Фірташа) тільки заради того, щоб знайти підходи до чергових звинувачень Ю.В. Тимошенко. Ще не оговтавшись від мордобою за брехню про педофілію у стані БЮТ, Григорій Омельченко виліз в Internet з новою брехнею про, нібито, агентурну діяльність Ю. В. Тимошенко на користь ФСБ Росії. Ще б пак, «наркоманкою» її вже виставляли без жодного доказу, «транжирою» теж (тільки фактів бракує), і, звісно, «воровкою» (однак жодного доказу «крадіжки» ані грошей, ані нерухомості, ані інших цінностей не знайдено). Робили її «коханкою Шуфрича» для посміху перед людьми (однак сам Шуфрич, коли полаявся зі своїми ж бандитами, зізнався, що це була піар-акція для підняття його рейтингу). А під час інформаційного голоду виставляли на обговорення її зачіску, одяг, прикраси, походження тощо і все з негативним підтекстом. Тепер залишається тільки державна зрада, бо на цьому перелік злочинів і «морального падіння», що значаться у Кримінальному кодексі та Біблії, закінчується. Всі мерзенні фантазії в асортименті – від брудного казкаря і склочника з Генеральної прокуратури. А що робити? Зашиваються фабрикатори. Після виборів їх чекають висновки. Незалежно від того, хто прийде до влади... Народний депутат України Тищенко О.І.
4
Òðèáóíà
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
Що занадто, то не здраво Є таке прислів’я. Воно влучно описує події навколо Ю. В. Тимошенко. Влада добрехалася до ручки і подальшим її інформаційним подачам вже ніхто не вірить. Кримський саміт вочевидь добряче вплинув на свідомість Януковича, але, як завжди, не в розумінні здорового глузду. Усвідомивши, що незабаром вимушений буде прибрати кістляві руки підконтрольного «правосуддя» від репресованих лідерів опозиції, диктатор надав нові завдання або зробив відповідні натяки вірнопідданій Генеральній прокуратурі. Адже саме зараз, як з рогу достатку, у засоби масової інформації та Internet-простір посипалися нові звинувачення проти Ю. В. Тимошенко у «злочинах», які вона не скоювала. Але, вибудовуючи пастки для Ю. В. Тимошенко, влада сама у них потрапляє. Таке сталося із заборгованістю ЄЕСУ Міністерству оборони Росії п’ятнадцятирічної давності. Насправді цю проблему було врегульовано десять років тому, в тому числі, в судовому порядку. Але влада гостро потребує нового компромату і створила провладну тимчасову слідчу комісію у Верховній Раді України з розслідування діяльності Ю. В. Тимошенко під головуванням горезвісної Богословської, яка сама напросилася на лист від Міністра оборони РФ Сердюкова про «повернення» неіснуючого «боргу». Більша частина письмової маячні комісії Богословської грунтувалася саме на цьому листі. Потім вона намагалася у напівприватному форматі (без доручень парламенту) довести до відома Ради Європи і ОБСЄ свої побрехеньки, нікчемно реагуючи на обурення європейців протизаконним ув’язненням Ю. В. Тимошенко. Місія Богословської виявилася пропагандистським марнотратством, як і декілька аналогічних спроб Р. Кузьміна очорнити Ю. В. Тимошенко в Америці та в Європі. Після появи листа Міноборони РФ вище російське керівництво заявило про своє здивування спізнілістю та неналежним форматом цього документа, але українська влада робила все, щоб він був чинним, інакше на той момент не було чим шантажувати Ю. В. Тимошенко, щоб зламати її у будь-який спосіб, а в суспільстві посіяти негативне враження стосовно її діяльності ще у далекі 90ті. «Застовпили» це питання і в обвинувачувальних висновках по «газовій справі». Хоч одне до іншого не має жодного стосунку. У подальшому, роздмухавши на рівному місці скандал з Росією стосовно ціни на газ (замість того, щоб скористатися правом встановлення знижок, що передбачене газовими контрактами, чи зробити внутрішню диверсифікацію газопостачання за рахунок газу власного видобутку, тощо), наша «проффесійна» влада в особі трикутника Янукович-Азаров-Бойко з невидимим центром (Фірташ) наразилася на гнів російської сторони внаслідок власної твердолобості, от і отримала судовий позов до Уряду України по давно забутих і врегульованих «боргах ЄЕСУ». Тепер сама не знає, що з цим робити, та здійснює суперечливі кроки. З одного боку, уряд на офіційному рівні не визнає цих боргів, оскільки не існує державних гарантій. З іншого боку, Господарський суд м. Києва (про самостійність якого смішно говорити) миттєво, без вивчення всіх обставин справи, приймає рішення на користь російської сторони (а інакше як підв’язати Ю.В.Тимошенко під цю справу? Бо всі інші прокурорські фантазії не мають судової перспективи). Вітчизняні та іноземні експерти здивовані таким рішенням. Навіть Азаров під тиском шквалу критичних коментарів готовий звернутися з апеляцією на це рішення та робить одну за одною заяви з цього приводу. Суспільство звикло до того, що його заяви та запевнення, як і Януковича, нічого не варті. Але неважко спрогнозувати, що цього разу рішення апеляційного суду буде продиктоване політичною кон’юнктурою. Адже мета Януковича-Азарова зрозуміла. Вона полягає у тому, щоб за будь-яку ціну (навіть шляхом повної міжнародної ізоляції України) залишити Ю. В. Тимошенко за гратами на більш тривалий термін, ніж її репресували зараз, та намалювати зі стелі ще декілька мільярдів її «заборгованості перед державою», щоб вже ніколи не вийшла на свободу. А для цього необхідно до 15 жовтня 2012 р. (коли відбудеться чергове засідання Київського районного суду Харкова по справі ЄЕСУ) наповнити цю справу «конкретним змістом». Це може статися тільки у випадку програшу Кабінету Міністрів у Київському апеляційному господарському суді та винесення судового рішення про те, що конкретно Ю. В. Тимошенко одноосібно винна у перерахуванні Кабінетом Міністрів України «боргів ЄЕСУ» російському Міністерству оборони за рішенням українських судів. У такий спосіб замах на економічний злочин, який нині інкримінують Ю. В. Тимошенко, перетвориться, за розрахунками фальсифікаторів, на економічний злочин з великим строком ув’язнення і непосильними багатомільярдними фінансовими обтяженнями. Але тут влада з її власними фальсифікаціями, з реанімацією давно врегульованої і забутої справи п’ятнадцятирічної давності у будь-якому випадку потрапляє у халепу. Якщо апеляційний господарський суд задовольнить скаргу КМУ (якої ще нема, як завжди, є тільки наміри), то справа проти Тимошенко Ю. В. теж розвалюється за відсутністю складу злочину. А якщо не задовольнить, як і у випадку неоскарження Азаровим рішення господарського суду – з’явиться черговий «головний біль» у підконтрольних Януковичу суддів та прокурорів, адже перевести стрілки конкретно на Ю. В.
Роздмухавши на рівному місці конфлікт з Росією стосовно ціни на газ, наша «проффесійна» влада в особі трикутника Янукович-Азаров-Бойко з невидимим центром (Фірташ) отримала судовий позов до Уряду України по давно забутих і врегульованих «боргах ЄЕСУ». Господарський суд міста Києва, про самостійність якого смішно говорити, миттєво, без вивчення всіх обставин справи, приймає рішення на користь російської сторони. Все для того, щоб за будь-яку ціну залишити Ю. В. Тимошенко за гратами та намалювати зі стелі ще декілька мільярдів її «заборгованості перед державою», щоб вже ніколи не вийшла на свободу. Тимошенко буде дуже й дуже важко. На таку масштабну фальсифікацію, що потребуватиме рішень суддів багатьох інстанцій, знадобиться декілька років. А це ізоляція не тільки Тимошенко Ю. В., а й України в цілому на довгі роки. Відчуваючи слабкість своєї позиції у справі ЄЕСУ, влада поспіхом затьмарює не тільки суть цього питання, а й вщент розкритиковану її версію про причетність Ю. В. Тимошенко до вбивства Євгена Щербаня. І викидає черговий компромат на неї – цього разу у вигляді «державної зради», посилаючись на, знову ж таки, міфічні матеріали (яких ніхто не бачив, навіть самі фальсифікатори) про те, що вона, нібито, є штатним агентом ФСБ Росії. Влада боягузливо вкладає це в уста народного депутата України Григорія Омельченка. Історія один в один з нещодавно проваленою авантюрою Р. Кузьміна стосовно сина Євгена Щербаня, Руслана. Ніяк влада не второпає, що чим більше вона зі шкіри лізе, щоб хоч у чомусь звинуватити Ю. В. Тимошенко, та ще й за тупо схожими сценаріями – тим менше легковірних людей знайдеться, які цю стряпню сприймуть. Що занадто, то не здраво... Але нездорові потяги цієї влади досягли апогею у вимогах і наполяганнях поважати її брехливу інформацію, сприймати її за істину в останній інстанції, не піддавати сумнівам і навіть не критикувати. Влада прагне закріпити свою «правоту» на законодавчому рівні, погрожуючи журналістам
кримінальною відповідальністю за “наклеп”, і навіть на міжнародному рівні, демонструючи невдоволення рішенням, щойно ухваленим Сенатом США стосовно України. Намагання апологетів українського беззаконня і бандитського «безпрєдєлу» боднути США докорами на кшталт «у вас теж негрів лінчують» напросилися на чітку відповідь екс-держсекретаря Кондолізи Райс, яка зазначила, що американська судова система і її суди присяжних є настільки незалежними від влади і незаангажованим та непідкупними, що, коли вони приймають якесь рішення, воно не викликає сумніву у жодної людини, а тим більше - цілих іноземних держав. В Україні, на жаль, поки що все навпаки. Увесь світ обурений надуманістю і несправедливістю судилищ над Ю. В. Тимошенко і членами її команди, а тим часом українська влада продовжує робити свою чорну справу... Кондоліза Райс дала зрозуміти, що така влада не потрібна ані її громадянам, ані світовій спільноті, з якою вона у подальшому буде не здатна контактувати. Ця нездатність визначається повною відсутністю державницького мислення перших осіб, поряд із надлишками у них власних амбіцій і вельможних хотінь. Влада гвалтує країну у протизаконний спосіб і не відчуває меж здорового глузду. Тільки наростаючий народний гнів зможе поставити бандократів на місце. Народний депутат України О. Тищенко
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
Êðèì³íàë
5
Амністія за $1500? Це нечесно! Початок на першій шпальті
Скандальна кримінальна справа Валентини Руденко, про яку ми писали у лютневому випуску («Купи амністію чи сядь без вини», газета «Правдошукач» № 2 (40) від 29.02.2012 р.), продовжує блукати коридорами правосуддя. Між тим працівники прокуратури, де сфальсифікували цю справу і примудрилися письмово набрехати з три короба у відписці нашій редакції, навіть не чешуться закрити її та припинити ганьбити своє відомство. Нагадаємо, що Валентина Руденко працювала на посаді начальника фінансово-господарського відділу Гайворонської райдержадміністрації, з 5.07.2004 р. була переведена на посаду керуючого справами. З 15.09.2004 стала головним бухгалтером Гайворонської районної ради. В зв’язку з виконанням своїх нових обов’язків їй стало відомо, що на той час у райдержадміністрації багато років існувала практика покриття представницьких та апаратних витрат у борг, за рахунок районного бюджету. Голова Гайворонської РДА М. Рябокучма неодноразово звертався до голови райради В. Делінгевича з листами про перенесення цієї заборгованості на наступний рік «в зв’язку з недостатнім фінансуванням». Наприкінці 2005 року, напередодні чергових місцевих виборів і закінчення повноважень голови райради В. Делінгевича, головбух почала писати йому доповідні щодо необхідності повернення коштів. От одна з цих доповідних: «Прошу Вас вирішити питання про погашення заборгованності Гайворонською РДА, яка виникла в результаті використання коштів районного бюджету на покриття видатків Гайворонської РДА. Згідно листів голови РДА Рябокучми М. С. районною радою, згідно Вашого дозволу, проводилась оплата видатків РДА, яка фінансується з державного бюджету, а саме: на запасні частини та обслуговування автомобіля голови РДА "Опель-Омега" в сумі 993,6 тис. грн.; паливномастильні матеріали на автомашину Опель-Омега в сумі 475,3 тис.грн.; видатки на загальнорайонну програму "швидкого реагування", яка не була фактично проведена та затверджена сесією районної ради і ні в яких матеріалах не відображена, а видатки на послуги мобільного зв’язку оплачувались за рахунок районного бюджету, в тому числі прокурору Гайворонського району Прокопчуку Д., і складають більше 100.0 тис. грн. згідно рахунків, які я надавала Вам та голові РДА. Прошу Вас також дати вказівку завгоспу Кравцу М.В. отримати шифер, що знаходиться на збереженні, згідно Ваших листів від 22.04.05 р. та вказівок голови РДА Резніка В. О., у ПП Охновского в кількості 134 листа на сумму 2 506 грн. та вирішити питання з господарською групою, що перебуває у трудових відносинах з Гайворонською РДА, а заробітну плату отримує в Гайворонській районній раді. Сума заробітної плати працівникам, які перебувають в трудових відносинах з іншою установою, на даний час складає 1108872 грн. 75 коп. Всього заборгованість Гайворонської РДА перед бюджетом району на 13.06.05 року складає 2677772.75 грн. Робіть щось». Принциповість бухгалтера чиновникам не
сподобалась. Її почали кожного дня запрошувати до прокуратури, тримали там мало не до півночі. Її чоловік, полковник-афганець, змушений був чекати закінчення допитів під вікнами прокуратури. Зрештою прокурор Прокопчук – той самий, телефонні розмови якого обійшлися районному бюджету у 100 тис. грн. – порушив проти неї кримінальну справу. І не припинив переслідування навіть після того, як Валентина Руденко пішла на пенсію. Її мордують брехливими обвинуваченнями вже дванадцять років, причому прокурор Прокопчук, за словами пані Руденко, пропонував їй та її чоловіку за певну суму «якось-такось» сховати кримінальну справу під його стіл. Можна довго переказувати перипетії «розслідування» та судової тяганини у цій справі – як пані Руденко виправдовували, як потім справу повертали на додаткове розслідування... Для стислості обмежимося подіями останнього часу. 1 серпня 2012 року постановою Добровеличківського районного суду Кіровоградської області кримінальну справу по обвинуваченню Валентини Руденко втретє повернуто на додаткове розслідування. Мотивуючи своє рішення, суд вказав на грубі порушення права на захист обвинуваченої, зазначив, що органи досудового слідства не повністю виконали вказівки суду з 2009 року про повне, всебічне та об’єктивне дослідження обставин справи. Тобто, прокуратурою не виконано рішення суду всупереч Конституції України. Більше того, суд з’ясував, що з матеріалів справи зникли важливі документи: книги штатного розпису, головна книга, виписка історій операцій, протокол виїмки та ін. «Добуті в ході судового слідства докази, що підтверджують фальсифікацію мого злочину прокурором Прокопчуком, зникли з матеріалів кримінальної справи» – стверджує Валентина Руденко. З об’єктивністю дослідження обставин кримінальної справи у слідчого прокуратури В. Фречки справді серйозні проблеми, бо старі докази зі справи кудись зникли, нових доказів немає і головним «методом слідства» залишається тиск на експерта. Слідчий призначив повторну комісійну експертизу тому самому експерту Олені Ляшенко, яка в 2010 році на судовому засіданні зізналася у своїй помилці. Коли в 2006 році вона проводила експертизу по справі Руденко, доданих до постанови слідчого документів було недостатньо, тому вона заявила клопотання слідчому про надання всіх необхідних бухгалтерських документів. Однак ці документи надані не були, і вона погодилася на вимогу слідчого провести експертизу «на підставі того, що є». В суді виявилося, що експерту не було надано розпорядження голови РДА про покладення на головного бухгалтера райадміністрації обов’язків головного бухгалтера райради з встановленням надбавки з оплати праці у розмірі 50%. Тому введеним в оману експертом було нараховано «порушень» аж на 17,5 тис. грн. Після цього О. Ляшенко підтвердила, що вона дійсно при підрахунках зробила помилку, не провела корегування розміру заробітної плати, відпускних та
матеріальної допомоги. «Незважаючи на мої відводи експерту та заявлені клопотання про надання на експертизу фінансових документів, які б мали юридичну доказову силу і відповідали вимогам офіційних документів, слідчий Фречка надав на проведення експертизи ті ж самі нікчемні документи та документи кримінальної справи, по якій закрито провадження. Крім того, витребуваних додатково самим експертом матеріалів слідчим прокуратури не надано. Натомість слідчий Фречка 2 грудня 2011 року надіслав експерту лист про те, що місцезнаходження ненаданих на дослідження документів Гайворонської РДА невідоме і цим же листом дав вказівку експерту проводити експертизу по тих «документах», що надані для дослідження та містяться в матеріалах кримінальної справи. Тобто, прокуратурою надана вказівка експерту провести недостовірну експертизу» – каже Валентина Руденко. Що стосується права на захист, то складається враження, що слідчий Фречка взагалі волів би позбавити обвинувачену цього права. У лютому ц. р. він звернувся до Гайворонського районного суду з вимогою обмежити термін на її ознайомлення з матеріалами справи. Суддя В. Поліщук провів засідання за участі двох представників Гайворонської прокуратури, заступника прокурора І. Яневич та слідчого В. Фречки, незважаючи на відсутність самої Валентини Руденко та її захисника. На ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, які складають 11 томів (або більше ніж 4000 аркушів), суддя «щедро» дав обвинуваченій... 4 дні! Подібні ж «дива» відбулися із трьома заявами про злочин, поданими бухгалтеркою на пенсії проти своєї наступниці на посаді головного бухгалтера райради пані Золотової, яка, працюючи у контрольно-ревізійному відділі, без проведення ревізії сфабрикувала для прокурора Прокопчука «довідку» про результати нібито проведеної ревізії, намалювала у цій «довідці» всі мислимі і немислимі гріхи пані Руденко, після чого успішно зайняла її місце. Прокурор Прокопчук вперто відмовляється порушувати кримінальну справу проти своєї спільниці у цькуванні Валентини Руденко, а його начальник, прокурор Кіровоградської області Сергій Ленський, умив руки та «не вбачає порушень» у діях підлеглого прокурора-махінатора. І це після того, як 1 серпня Добровеличківським районним судом прийнято рішення про направлення кримінальної справи на додаткове розслідування у зв’язку із значними порушеннями на досудовому слідстві! Залишається тільки запропонувати Генеральному прокурору України Віктору Пшонці не брати на керівні посади у органах прокуратури таких умисно«короткозорих» осіб, які нічого «не вбачають» і не хочуть «вбачати», коли йдеться про встановлені судом кричущі порушення у роботі органів прокуратури. Може, Ви, шановний Вікторе Павловичу, допоможете своїм підлеглим одягти окуляри чи, скажімо, промити очі замість того, щоб умивати руки?
Походеньки одного “антиколектора” 43-річний Федір Олексюк закликає позичальників не повертати гроші банкам та кредитним спілкам, обіцяє боронити їх від фінансистів і колекторів, суддів і правоохоронців. Хто він: справжній рятівник громадян, що потрапили в скруту, чи ділок-лицедій, який на бідах людей будує власне благополуччя? (Закінчення. Початок дивіться у випусках №№ 41, 42-43, 45 газети «Правдошукач»).
«Антиколекторство – це суцільне шахрайство» Ми попросили експертів висловити свою думку стосовно так званого антиколекторства. Голова ради Незалежної асоціації банків України, голова правління ПАТ «Укрсоцбанк» Борис Тимонькін: – Насправді це фінансове шахрайство. Краще домовлятися з банками, шукати компроміси. Член ради Незалежної асоціації банків, голова правління АКБ «ПриватБанк» Олександр Дубілет: – Антиколекторська діяльність – це значною мірою шахрайська схема ділків, які хочуть видурити гроші у клієнтів банків. Вони беруть за свої послуги чималі гроші, але я ще не бачив клієнта, якому така співпраця пішла би на користь. Замість погашення кредиту люди марно витрачають свої гроші, оскільки їхній борг від цього тільки зростає, накручуються штрафи, пені. Фінансовий експерт, екс-голова правління ПАТ «Банк Форум» Ярослав Колесник: – Усі антиколектори – це насправді пошук заробітку на рівному місці. Не думаю, що для позичальника звернення до них можна вважати оптимальним шляхом. Це видурювання грошей і затягування процесу. Треба йти і вирішувати проблему в банку. Позичальника там почують. Президент Українського аналітичного центру Олександр Охрименко: – У будь-якій критичній ситуації на ринку завжди з’являються шахраї. Вони розуміють, що у позичальників є проблеми, і починають з людей гроші витягувати, знаючи наперед, що нічого з цього не вийде. Їхні розмови, заяви – усе це виключно для того, щоб заробити на неплатоспроможних клієнтах банків та кредитних спілок.
На ловця й звір біжить Під час цього журналістського розслідування ми багато дізналися про Федора Олексюка: підприємця, який
втягнув у боргову яму і розвалив низку фірм; «антиколектора», який, закликаючи до боротьби з неправомірними діями колекторів, жодного разу не змагався з ними у відкритому судовому процесі, який уперто і досі безкарно дискредитує банківську систему та ринок кредитної кооперації; псевдо-правозахисника, який відсутність юридичних знань намагається замінити пустопорожнім популізмом, консультує позичальників кредитних установ так, що лише зменшує їм шанси вирішити проблеми, погіршує кредитні історії; “борця за справедливість” з кримінальним минулим, який продовжує ошукувати споживачів фінансових та інформаційних послуг. Судіть самі, чи потрібно мати справу з такими «антиколекторами» та «правозахисниками». ************************************ Федір Олексюк бездоказово назвав це журналістське розслідування замовним, бо, бачте, його «люди, які працюють в Інтернеті», повідомили, що, нібито «інформація кидалася з ресурсів банківських і колекторських». Тоді я поставив нашому «герою» декілька ключових запитань: про його конфлікти із законом; про судимість та про ефективність для позичальників так званого антиколекторства у його виконанні. Ось як вивертався Федір Олексюк: – Що стосується мого конфлікту з правоохоронними органами, у мене сьогодні коло хати дєжурить машина. У мене хочуть забрати квартиру, бо я такий само позичальник, як і ви. Сьогодні провіряють діяльність моїх організацій за три останні роки перед антиколекторством. Мені докладують, що міліція прямо-таки тисне: пишіть на Федора Олексюка інформацію. В 2000-му році мене арештували. Але арештували саме тому, що я написав книжку, яка вийшла в березні, а у вересні у мене почалися проблеми, які були сім років. Хотіли організовану злочинну групу мені приписати. Два рази моя справа була у Верховному суді, і нічим не закінчилось, бо не знайшлося, чим зачепити, щоб дати умовно. Все це скінчилось. Я для того і пішов у правозахист, щоби захистити себе, свою сім’ю і інших. Що стосується клієнтів, помогли чи не помогли, назвіть хоть одну особу, яка втратила майно, звернувшись до нас, і я замовчу. Виграти справи в судах не можна тому, що Вищий спеціалізований суд прийняв рішення, яке перешкоджає цьому. Така відповідь здатна розчулити кожного. Однак проаналізуємо, чи сказав наш “герой” хоч слово правди?
По-перше, твір, через який буцімто Ф.Олексюк зазнав утисків, згадується в матеріалах його кримінальної справи у зовсім іншому контексті: як частина шахрайських дій з кредитними коштами, які 06.05.2000 р. були отримані контрольованою ним фірмою «Синтез» в ІваноФранківській обласній дирекції «Укрсоцбанку» для проведення весняно-польових робіт. Суд встановив, що значна частина цих грошей була використана не за цільовим призначенням, у тому числі 10 000 грн. незаконно перераховано підприємству «Стрім ЛТД» (м. Львів) саме на видання книги «Крик душі». Це один із епізодів злочину, за вчинення якого у 2002 р. (а не у вересні 2000 р., як каже тепер горе-антиколектор) він був затриманий, а 27.12.2006 р. засуджений на 5 років позбавлення волі. По-друге, вирок Федору Олексюку не був скасований, злодій відбув свій строк від дзвінка до дзвінка. Додатковим доказом тому є постанова Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10.02.2009р. Цим рішенням, як видається, суто формально Ф.Олексюк був визнаний таким, що виправився і звільнений від покарання, яке він відбував умовно. По-третє, рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 3 грудня 2010 р. на квартиру Миколи Жабки, недобросовісного позичальника кредитної спілки «Альянс Україна» та клієнта Федора Олексюка, звернено стягнення. Таким є фінал невдалих спроб спілчанина за «допомогою» свого представника поширити неправдиву інформацію про нібито скоєння злочину посадовими особами кредитора, аби уникнути цивільної відповідальності за неповернення позичених коштів. Цей приклад розвінчує міф про якісь суцільні імунітетські здібності Ф. Олексюка та його структур щодо заставного майна позичальників, які порушують умови кредитних договорів. Нарешті, зрозуміла роздратованість Ф.Олексюка рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 липня 2011 року, яким фактично було визнано правомірність кредитування банками клієнтів в іноземній валюті. Зрозуміло, за наявності такого вердикту псевдозахиснику значно важче дурити людей перспективою визнання кредитних договорів недійсними. Олександр КРИВЕНКО http://a-kryvenko.blogspot.com/ akryvenko64@gmail.com, +380 63 241-36-81
6
Ñóñï³ëüñòâî
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
«Брехні слухають, а брехунів б'ють» Народна мудрість, як завжди, влучна. Брехати погано, але хто ладен вірити першим-ліпшим побрехенькам? І якщо люди вірять наклепам, в чому проблема: у наклепах або у нашій легковірності? Наклеп солодко спочатку Вітерцем тихенько віє. Як струмок, поволі, м’ягко Ллється в помисли людськії... З натовпу гримить на жертву І ярлик “злочинця” клеїть. Хто оббріханий - той мертвий Для суспільства, для людей. Так, у вільному перекладі, звучать уривки з арії La Calunnia у опері «Севільський цирульник». Хто не чув цей класичний панегірик наклепу проникливим басом Анатолія Кочерги? І хто не бачив у житті на власні очі моторошного процесу, оспіваного у цій арії? Покарання за наклеп мають давню історію. Наприклад, за «кримінальним кодексом» вавілонського царя Хаммурапі, вибитим на чорному базальтовому стовпі більш ніж три з половиною тисячі років тому – наклепника, що неправдиво звинуватив когось у крадіжці, належить вбити. «Регіонал» Віталій Журавський вирішив повернутися до класики жанру: вніс законопроект № 11013 про кримінальну відповідальність за наклеп. Його підтримали в першому читанні. Зараз вже лунають істеричні припущення, що за анекдоти про Януковича нам світять реальні строки і тюрма (рік виправних робіт чи 17 000 грн. для «простих смертних», два роки чи 25 500 грн. для журналістів та громадських діячів). Однак насправді не такий страшний наклеп, як його малюють. «Наклеп, тобто умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію, якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки» – досить чітке юридичне формулювання. «Завідома неправдивість» відомостей означає, що в суді має бути доведено: винною особою, по-перше, поширено «відомості», а не оціночні судження; по-друге, ці відомості «завідомо неправдиві», тобто, обвинувачений заздалегідь знав, що каже неправду. Причинний зв’язок наклепу із «тяжкими наслідками», по-третє, означає, що внаслідок наклепу
потерпілому має бути спричинено страждання, що викликали суттєве погіршення здоров’я або матеріальні збитки на суму не менш ніж 4 250 грн. (про визначення змісту поняття «тяжких наслідків» нещодавно вийшла грунтовна стаття Р. Лемехи в «Часописі Академії адвокатури України»). Якщо ці три умови не виконані, склад злочину відсутній. Наприклад, якщо ви скажете «Вітя гандон» – це не наклеп, бо ви лише ображаєте Вітю, не поширюючи про нього ніяких неправдивих відомостей. А якщо ви скажете «Вітя вкрав державне майно, я таке читав в газеті», це не буде наклепом, бо, навіть якщо насправді Вітя не вкрав державне майно, ви все одно могли не знати, що в газеті опублікована брехня. Якщо ви збрешете, що у бабусі, яка торгує насінням біля входу в метро, все насіння з Чорнобиля – це буде наклепом тільки у тому разі, якщо бабуся доведе, що ви розвалили її підприємство і вона ніяк не могла купити дозиметр та демонструвати всім охочим, що насіння не радіоактивне. З іншого боку, бабуся може подати на вас в суд цивільний позов, вимагаючи стягнення з вас моральних збитків у розмірі вартості дозиметра, який вона змушена була купити з вашої вини. І якщо суд виявиться незвично справедливим, або якщо бабуся нагодує суддю насінням, її позов матиме всі шанси на успіх. Небезпечний не сам закон про кримінальну відповідальність за наклеп, а тенденції, які він відображає.
Ясно, що за цим законом мало кого буде засуджено, однак можна чекати на епідемію обшуків, зокрема, в редакціях та оселях журналістів у пошуках доказів «умисності» поширення недостовірної інформації. Під час обшуків вилучатимуть редакційну документацію, розкриють конфіденційні джерела, «знаходитимуть» зброю, наркотики, порнографію. І це буде спричинено не самим законом про наклеп, а тим, що це щоденна практика діяльності правоохоронних органів. Вони і зараз можуть вдертися у будь-яку редакцію чи оселю журналіста на цілком законних підставах, просто не роблять цього, бо хочуть виглядати пристойно. Прийняття закону про наклеп буде сигналом всім «правоохоронцям», що про пристойність тепер можна турбуватися менше. До речі, кримінальної відповідальності за наклеп не існує у Великобританії та США – країнах, де найбільше цінується індивідуальна недоторканність людини. Замислимося, чому так. Ми вчимо дітей, що не можна лізти у бійку, коли тобі кажуть неприємні слова, і це абсолютно правильно – це культурно. На брехню і образу треба відповідати відкритістю, прагненням порозумітися та з’ясувати стосунки, у гіршому разі, вимогою про відшкодування явних збитків. Якщо людина живе в країні вільних та гідних людей, цінує себе, добре знає правду, знає, що інші люди не дурні і не повірять першим-ліпшим побрехенькам про неї – така людина не кинеться з кулаками на брехуна. Тепер оті «товариші», що «служать народу України», заціджуватимуть кулаком апарату легального державного примусу в пику кожному наклепнику. Отже, наша держава не хоче вчити людей бути гідними і розумними, плекати незалежність власних суджень, самостійно відрізняти правду від брехні, зло від добра. Натомість держава лізе в бійку з наклепниками. Це може бути правильно і логічно тільки в одному випадку: якщо цій державі не потрібні свідомі громадяни, натомість вона бере під захист право легковірних дурників залишатися легковірними дурниками, не потерпаючи від наклепу – тобто, явної брехні, яку будь-яка розумна людина бачить наскрізь за кілометр, бо шила в мішку не сховаєш. А далі, панове, нас чекає елементарна монополія держави на наклеп. Бо з новим табу буде так само, як з іншими: всі наклепники підуть шукати захисту до вождиків з начальства і знайдуть такий захист у формі гігієнічного ошийника. І будуть брехати далі – бо не можуть інакше – скажімо, про злочинну опозицію та про гнилий кризовий закордон, на який не слід орієнтуватися. Ласкаво просимо до тоталітаризму.
У Партії регіонів не всі вдома? Днями, керуючись своїми релігійними переконаннями, я звернувся з листом до всіх 22-х партій, які висунули виборчі списки кандидатів у депутати. У листі уточнюється, чи є метою партії-адресата закріпачення населення, роздмухування конфліктів з інакомислячими або все ж таки діалог з усіма зацікавленими сторонами про шляхи розвитку Української держави як спільної власності громадян. Також у цьому листі політичним силам пропонується підтвердити свою готовність захищати священний принцип суверенітету особистості у Верховній Раді України, а саме: - запровадити прості процедури одноосібного заснування фізичними особами юридичних осіб для ведення законної господарської, суспільно-політичної, громадської, релігійної та іншої діяльності; - спростити встановлені законом процедури контролю за самостійною діяльністю людей, включаючи розпорядження приватною власністю та створення організацій, виходячи з принципу, що така діяльність має вважатися правомірною, поки не доведено протилежного. Яким було моє здивування, коли лист, адресований Партії регіонів, за кілька днів повернувся назад з поміткою "за зазначеною адресою не проживає"!
Право громадян надсилати поштою письмові звернення усім організаціям, зокрема, політичним партіям гарантується статтею 5 Закону України "Про звернення громадян". Це право гарантується, зокрема, обов'язком партії повідомляти Міністерству юстиції України та державному
реєстратору правильну адресу керівних органів партії та інформувати їх про зміну такої адреси. Дані про адресу партії стають доступними в Інтернеті та можуть бути використані, щоб надіслати партії листа. Якщо партія нікого не повідомляє про зміну адреси, вона порушує приписи статті 11 Закону України "Про політичні партії в Україні" та статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців". Виявивши таке порушення, Міністерство юстиції України має оголосити партії попередження. Якщо і після цього партія приховуватиме свою правильну адресу, до неї можуть бути застосовані певні санкції, аж до анулювання свідоцтва про реєстрацію, якщо подібне неподобство продовжуватиметься протягом трьох років. За даними на сайті Міністерства юстиції України, адреса Партії регіонів – "м.Київ, вул. Кудрявська, 3/5". Така сама адреса вказана у єдиному державному реєстрі юридичних осіб, причому запис про Партію регіонів останній раз оновлювався 24.07.2012 р. Чому ж повертаються листи, надіслані за цією адресою? Я бачу лише одне пояснення: у Партії регіонів не всі вдома... Юрій Шеляженко, для Gazeta.ua
Право знати? Тільки не в суді! Хто думає, що українські судді є такими собі рабами лампи чи бюрократами без почуття гумору – той сильно помиляється. Інакше, я гадаю, всесвітній день права знати 28 вересня не був би обраний для насмішки над конституційним принципом гласності правосуддя. Нам часто доводиться писати про реалії нашого судочинства. Гадаємо, що всі українські судові журналісти мріють про доступ до матеріалів резонансних справ, які слухалися у відкритих судових засіданнях. Але така розкіш, щоб прийти в канцелярію суду та отримати справу для ознайомлення, як це зробив Сергій Лещенко зі справою Лазаренка у США – для нас, на жаль, поки недоступна. Бо самі судді бояться гласності. Теоретично, у матеріалах кримінальних, цивільних, адміністративних справ по відкритих процесах не може бути конфіденційної інформації, оскільки ці справи мають слухатися гласно. Всі імена та факти оголошуються у відкритих судових засіданнях, їх можуть почути і записати на власний диктофон всі, хто забажав прийти на засідання. До речі, зараз закон прямо дозволяє всім бажаючим користуватися диктофоном на відкритих судових засіданнях. Цей прямий дозвіл, передбачений ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», дозволяє не питати згоди на диктофонний запис у головуючого судді. Ми мали честь неодноразово успішно відстоювати перед судами всіх інстанцій, включаючи апеляційні та вищі, своє
право включати диктофон на відкритих судових засіданнях, не питаючи ні у кого дозволу. Окрім того, рік тому редакція газети «Правдошукач» пішла на штурм канцелярії Печерського районного суду міста Києва з вимогами надати публічну інформацію, що міститься у протоколі судового засідання та офіційному звукозаписі процесу Юлії Тимошенко, а також у обвинувальному висновку, який оголошувався на гласному судовому засіданні. У доступі до цих документів нам відмовили, мотивуючи тим, що при здійсненні судочинства судді керуються тільки процесуальними кодексами, а Закон України «Про доступ до публічної інформації» для них не указ. Ми оскаржили відмову у доступі до публічної інформації, і на нас чекав новий сюрприз: Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив нам навіть у праві позиватися до Печерського районного суду, пославшись на давню постанову пленуму Верховного Суду про те, що з суддями не можна судитися. У відповідь ми подали апеляційну скаргу, де пояснили, що постанова пленуму ВС застаріла, бо на час її прийняття ще не існувало Закону України «Про доступ до публічної інформації». Київський апеляційний адміністративний суд погодився з нашими доводами, скасував ухвалу про повернення позову без розгляду і зобов’язав суд першої інстанції розглянути наш позов. Позов розглядав той самий суддя Арсірій, який рік
тому незаконно відмовив у прийнятті позову до розгляду. І чомусь саме 28 вересня він обрав для того, щоб відмовити журналістам у праві знати подробиці судового засідання у справі Юлії Тимошенко, які відповідно до конституційного принципу гласності судочинства не можуть бути секретом. Аргументація судді Арсірія за рік не змінилася. Він вважає, що відправлення правосуддя не є здісненням владних управлінських функцій, і цим перекреслює конституційний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суддя Арсірій написав у своєму рішенні, що Закон України «Про доступ до публічної інформації» нібито не регулює доступ до матеріалів судових справ, оскільки доступ до матеріалів справ регулюється процесуальними кодексами та законом про судоустрій. В самих законах та кодексах такого обмеження на доступ до інформації не передбачено. І те, що написав суддя Арсірій, не є прямою нормою закону. Суддя підкреслює у своєму рішенні, що дійшов такого висновку сам, «проаналізувавши» законодавство. Ми з цим «аналізом» не згодні і подаватимемо апеляційну скаргу. Передбачаємо, що через два-три роки за забезпеченням права кожного українця на гласність судочинства можна буде звертатися до Європейського Суду з прав людини. Після того, як апеляційна та касаційна інстанція очікувано залишать в силі «жарт» судді Арсірія, приурочений до всесвітнього дня права знати.
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
Ðåë³ã³ÿ
7
Революція в душі Ви знову живете у передчутті революції. Прогнози, що завтра все зміниться, стали звичними і регулярними, наче божевільні віщування про кінець світу. Вам не подобається, як влаштоване суспільство. Вам не подобаються люди навколо і, тим більше, не подобається начальство. Ви нікого не хочете слухати, ні з ким не хочете домовлятися. Ви єдині лише у гніві та в очікуванні чудес. Ви хочете змін. Старше покоління сподівається на зміну поколінь. Молодші заглядають в рот старшим в очікуванні наказу змінитися. Мрійники ненавидять реальність, чекаючи, що їх мрії здійснить хтось інший. Реалісти ненавидять мрії, чекаючи, що план дій для них вигадає хтось інший – та ще й заплатить їм за те, щоб вони знайшли своє щастя! Ви не існуєте, бо не мислите. Не хочете думати, «ламати голову». Солодке забуття – ваша головна потреба, і ви кладете на ніч під подушку непрочитані книжки замість того, щоб уважно читати їх, міркуючи над кожним словом. Ви підкоряєтеся відчуттям та імпульсам замість того, щоб володіти собою. Ви постійно жертвуєте собою, перекладаючи відповідальність за себе на когось іншого. Ви очікуєте дива у будь-якій формі, окрім власних добрих справ. Але дива не станеться, поки ви шукаєте його зовні, а не всередині себе. Ви відчуваєте, що всесвіт недосконалий, і це справді так. Що б ви не вподобали, кого б ви не полюбили, рано чи пізно доведеться розчаруватися. Бо навколо вас нема нічого досконалого. Все, що збоку, рано чи пізно починає виглядати недосконалим. Достатньо глянути на себе збоку, щоб розчаруватися в собі. І ніякої революції не станеться, якщо ви кричатимете про своє розчарування. Всі кричать, а світ не міняється. Розчарування можна перебороти, відкинувши ненависть та зневіру, прийнявши всесвіт таким, який є – не як даність, а як інструмент самоудосконалення, бо ви завжди знаходитесь в центрі всесвіту, ви є всесвіт і ви міняєте себе на краще, удосконалюючи всесвіт.
Людина – не те, чим виглядає збоку. Людина – невидима, ідеальна душа, яка володіє всесвітом, у якій завжди є прагнення досконалості. Це голос Божий, світло з неба, шепіт совісті, водоспад доброї волі. Тому не варто
чекати змін та революцій. Користуйтеся внутрішнім імпульсом, словом Божим всередині себе, щоб рухати недосконалий всесвіт у досконалому напрямку. Знаю, зазвичай ви стоїте спиною до Бога. Повернутися обличчям до Бога – це найголовніша революція. Людям, яким вистачає натхнення спілкуватися з Богом, вистачить також натхнення на будь-яку добру справу. Сприйміть релігію не як тінь минулого, а як джерело натхнення. Повірте у майбутнє, побудоване власними силами. Не за чужим, а за власним планом. Майбутнє, особисто змальоване вами на чистому аркуші всесвіту. Для вас, створених за образом та подобою Бога-творця, нема і не може бути якогось остаточного священного писання, бо священне писання твориться щодня у спілкуванні людей з Богом. Нема і не може бути якогось споконвіку правильного традиційного обряду, бо звичних обрядів варто дотримуватися лише в очікуванні одкровення, яке змінює звички разом із уявленнями про звичне. Нема і не може бути якоїсь єдино правильної церкви або релігійної громади, бо жодна сила, навіть сила організованої людської маси та громадської думки більшості, не може стримувати покликання вільних душ самостійно звертатися до Бога та творити добро від Божого імені. Щоб перемогти усі розчарування, треба здійснити революцію у власній душі. Стати суверенною особистістю, опанувати свою долю, знайти щастя на самоті. Навчитися творити добро і домовлятися з людьми про спільне творення добра, спільну вигоду, спільне благо. Бо не почуття, а розумний договір людей, які високо цінують один одного, є основою людської солідарності та досконалості суспільства. Як би не хотілося жити всліпу, треба боротися з собою та підкоряти свої потреби добрій волі розуму. І коли ви переможете себе, ви зрозумієте, що справжня перемога – не помста, не знищення ворога, а творення своєї вільної душі, чесної, гідної і тому непереборної.
Доктор всея Руси Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл получил степень почетного доктора в Московском Государственном университете. Свою докторскую речь глава Русской Православной Церкви посвятил проблемам лечения государства от безнравственности. Начал Святейший ab ovo, с извечного Богом данного естественного нравственного закона. Заметим в скобках: если бы такой закон даже не существовал, его следовало бы выдумать – то есть, осуществить в каждой отдельно взятой светлой голове. Но закон есть, если он действует, и его нету, если он не действует. Между тем Патриарх дважды упомянул о «падшем», «пораженном грехом» мире, в котором «разрушен» нравственный закон. Зная из СМИ некоторые подробности личной жизни первосвященника, чисто психологически можно понять такой подход. А далее Кирилл противоречит сам себе, цитируя послание римлянам апостола Павла: «когда язычники, не имеющие закона, по природе законное делают, то, не имея закона, они сами себе закон: они показывают, что дело закона у них написано в сердцах». Стало быть, извечный нравственный закон и не приходит извне, он у каждого человека в душе (сердце, разуме, доброй воле – называйте как хотите этот источник Божественного откровения, только не противопоставляйте разум сердцу, потому что они идут рука об руку, если человек владеет собой, а того, кто не владеет собой, трудно назвать в полной мере человеком). Думаю, суть природы человека в той ответственности, которую мы берем на себя вместе с гордым самоназванием «Человек Разумный». Нравственно то, что разумно: разумное личное убеждение, разумная взаимовыгодная договоренность. Разум заставляет нас видеть связь между грехом и последствиями, избегать грехов или искупать их. Пока мы остаемся людьми, ничто не может разрушить нравственный закон внутри нас. Однако Святейший Патриарх Кирилл проповедует другие взгляды, говорит о разрушении нравственного закона и о том, что церковь с государством должны «поддерживать» правильный нравственный закон: государство – «принуждать» к нему силой; церковь – «формировать» его в душах. Что же это за закон? Согласно акцентам в докторской речи Патриарха Кирилла, естественный нравственный закон включает в себя: приоритет ценностей, которые передаются по традиции из поколения в поколение; покорность властям; запрет «отнимать невинную жизнь» и вести гражданскую войну, т. е. «если 95 % населения в соответствии со всеми легальными демократическими процедурами проголосуют за истребление остальных 5 %»; особая забота о стариках и больных; предосудительность аборта; сохранение неизменными традиционных брачных отношений. Со всем этим можно согласиться. Все это разумно, а потому нравственно - с учетом серьезных оговорок. Возьмем ценности, которые передаются по традиции из поколения в поколение. Одни учат историю, чтобы не совершать ошибок, а другие настаивают на своем праве повторять ошибки предков. Ясно, что неразумное упрямство не имеет ничего общего с нравственностью. Или возьмем покорность властям. Одни считают властью пугающую силу, другие бесстрашно повинуются лишь голосу разума и не позволяют себя запугать даже под угрозой смерти. Ясно, что нравственная власть устанавливается добровольным соглашением между равноправными людьми. Власть, основанная на страхе, неразумна и не имеет ничего общего с нравственностью;
покорность такой власти – это рабство, а рабство всегда безнравственно. Что касается щепетильной темы абортов и традиционной семьи, она достойна отдельного разговора. Но важно понимать, что новые технологии и общедоступность полезных знаний дают людям новые возможности разумно устраивать свою жизнь. Это неизбежно и, главное, это правильно. Аборт распутницы и аборт, сохраняющий жизнь женщине либо предотвращающий рождение уродца – это две большие разницы. Изменение понятия брака может быть безнравственным, если оправдывается половая неумеренность, и одновременно может быть нравственным, если речь идет о более разумной организации семейной жизни, например, после заключения взаимовыгодного брачного контракта. Нерушимость брака не может основываться на безумии: если пара не уживается, нельзя суеверно продолжать считать ее каким-то андрогином и отрицать право на развод. Кроме того, я считаю безнравственными распространенные представления о предосудительности одиночества. Мыслящий человек воспринимает одиночество как шанс собраться с мыслями, придумать что-нибудь хорошее. Жаль, что массовая культура навязывает людям с детства стереотип, будто одиночество делает человека неполноценным (если не преступником) и в одиночестве почему-то обязательно надо страдать и скучать. Одиночество – это школа владения собой, нравственности и самосовершенствования. Разумно выбрав время, ты уединяешься с книгой, планшетом или
ноутбуком, полным доступной интересной информации. Еще лучше – фантазировать и воплощать фантазии в личной, созданной своими силами творческой лаборатории, уходя в прекрасный мир позитивных девиаций. Кто не умеет наслаждаться одиночеством, те в любом коллективе заставляют страдать окружающих своей чрезмерной потребностью в опеке и заботе. Общественные, в том числе семейные отношения – это среда, в которой мы живем и которую можем сами создавать благодаря божественным дарам разума и доброй воли. Если бы люди не пересматривали традиции общественных отношений, жизнь не менялась бы к лучшему, подобно жизни рыб в реках или муравьев в муравейниках. Когда-то главы семей торговали своими детьми. Мужчина только к старости мог назвать себя самостоятельным, женщина до смерти оставалась придатком мужчины или умирала вместе с ним согласно жестокому обычаю древних племен. В наше время достижения цивилизации, особенно доступность знаний, позволяют человеку в раннем возрасте становиться творцом своего счастья, не покоряясь слепо принуждению сильных и своим собственным вредным инстинктам. Наша цивилизация воспитывает разумных – а значит, нравственных – людей. Но что заставляет, в общемто, неглупого человека с высокой академической кафедры выступать на тему внедрения нравственности из-под палки? Выступать всерьез, с полной поддержкой аудитории: никто не потребовал открытия полемики, а за стенами, как мы слышали, 27% населения уже готовы к порке за грехи... Рискну предположить, что разговоры о «разрушении нравственного закона» глубоко иррациональны. За ними – голые эмоции: лень думать о будущем и рационально планировать свою жизнь, нежелание принимать перемены и жить по-новому, страх утратить доверие людей и власть, обретенные, кстати, не столько сознательными усилиями служения обществу, сколько в результате конъюнктуры табачно-водочного рынка и непредсказуемых подводных течений в мутноватом политическом болотце. За этими эмоциями – презрение к человеческому разуму как таковому, гордыня средневекового слуги, однажды получившего в наследство дом вместе с домочадцами и почувствовавшего себя господином, но так и не осознавшего, что настоящим хозяином может быть лишь хозяин своей судьбы; желание манипулировать людьми, лишенными воли и слившимися в экстатической толпе. Сама мысль о принуждении к нравственности вызывает внутреннее сопротивление у каждой действительно нравственной личности, потому что это глубоко безнравственная мысль. Можно заставить человека повиноваться дисциплине, можно дать пищу для размышлений в виде знаний истории, законов и священного писания, но свою нравственность человек всегда формирует самостоятельно и по-своему. Потому что нравственность – внутренний, суверенный закон. Нравственность никчемна и лицемерна, если она не учреждена для себя самим человеком, созидающей силой и доброй волей своего разума. Поэтому не стоит нас лечить от безнравственности. Естественный нравственный закон всегда есть внутри каждого человека. Вместо этого лучше бы вылечить социальные институты, начиная с государства и церкви, от расчета на глупость людей и самовоспроизводства дураков в грядущих поколениях согласно высочайше утвержденному стандарту.
8
Ïðîçà
Âñåóêðà¿íñüêà íåçàëåæíà ãàçåòà ¹ 9 (47) â³ä 30 âåðåñíÿ 2012 ðîêó
Коли я не бажаю Оповідання Юрія Шеляженка. Алея парку. Вологе жовте листя з червоними прожилками на чорному, як нічне небо, асфальті. Шорох кросівок. Вітер перегукується із хлоп’ячою балаканиною. Їх п’ятеро. Вони нудьгують. – Вже скоро,– обіцяє один. От і прийшли. Це схоже на цитадель. Цитадель спокою, відгороджену стіною з вічнозелених кущів. По боках входу стоять на сторожі дві туї. В камінь під ногами міцно влиті металеві літери: «Приватна власність Валентини Світко. Ласкаво просимо, дотримуйтесь порядку». Всередині – височезний дуб. Навколо дерева – три скамійки під навісами. Затишно. – І що тут? – Місце, де можна відпочити. – Куди ти нас привів?! – Я тут завжди відпочиваю. Читаю книжки. Хлопці перезираються. Гніваються. – Ми хотіли розважитись після школи! Ти сказав, що знаєш місце! – Він ненормальний. – Капець. – Дивіться, білка! На землі біля дуба білка нахиляє голову праворуч. Люди цікавляться нею, а вона цікавиться людьми. Високі довгі вуха наче подвоюють її зріст. Нема сумнівів: вона підслуховує. – Так, білки живуть тут на дереві. – Серед бездомних тварин епідемія сказу. По телевізору казали. Це звучить жорстко. – Вона виглядає здоровою. – Ти не можеш знати. – Вона не бездомна, вона живе на дереві. – Годі вже! Ловіть її! Хлопець заступає дорогу. Один з супутників спльовує, інший стискає кулаки. – Відійди, придурок! – кричить третій. Той не відходить. Всі накидаються на нього, хапають за руки, б’ють. Він відбивається, штовхає кривдників руками і ногами. Падає розірвана синя сумка. Вилітають на всі боки й тонуть в осінньому листі підручники, зошити, мобільний телефон: батарейка окремо, корпус окремо. – Не бийте його! Я нагодую всіх цукерками! – лунає, як свисток на футбольному полі, сильний дівочий голос. Бійка зупиняється. Підходить незнайома дівчина. – Як вам не соромно! – Іди звідси і засунь свої цукерки... – Тут не можна битися. Вас фільмує прихована камера. Хлопці перезираються та задкують до виходу. Тікають. Дівчина кричить услід: – Навіщо ти йдеш з ними? Той, що заступився за білку, зупиняється. Обертається. Отримує ззаду удар ногою. Вибух сміху. – Залишайся з нею! – Це його дівчина! Він не звертає уваги. Кульгаючи, повертається. На губах кров: закусив, щоб не розплакатись. – Мене звуть Наталя. Наталя руда і синьоока. – Павло. Павло бритоголовий. Така гігієнічна мода. – Куди ж ти пішов, Павле, коли розгубив всі речі? Хлопець нарешті помічає, що загубив сумку. Кидається збирати підручники та зошити. Вставляє батарейку назад в мобільний телефон. Піднімає уламки кришки. – Треба його відремонтувати,– коментує дівчина. – Та вже зламалося! – Все одно відремонтуємо. Запрошую тебе в гості. – Десь тут живеш? – На вулиці Костенко. – А я у провулку Програмістів. – Це ті нові багатоповерхівки? – Так, ми живемо на 16 поверсі. Вони виходять. Білка видряпалася на дерево і сидить на гілці, проводжаючи пару загадковим поглядом очей-ікринок. – Тобі тут, мабуть, подобається, Павле. – Звідки знаєш? – Я тебе бачила багато разів. – Здається, я тебе теж бачив. Але був зайнятий книгою. – Я теж думала про щось своє. Інакше б давно познайомились. Ти сміливий, захищав білку. Хоча білка сама втекла б від твоїх друзів. – Які то друзі... Однокласники. А ти в нашій школі, 245-й? – Ні, я вчуся вдома. По дистанційній програмі через інтернет та у тренінгових центрах кілька разів на тиждень. Один з тренінгових центрів у нашому будинку, там живе вчитель хімії. Ми робимо прості досліди. – А ми на уроках хімії тільки переписуємо з дошки формули... Ти що, одиначка? – Нас називають одинаками. Це проблема? – Ні, але ви якісь не такі... – Ну, ви теж не такі, як ми. Удвох одночасно посміхаються. – Я чув, що місце, де росте дуб, також належить комусь з ваших. – Так, господині Валентині Світко. Вона
ландшафтний дизайнер, живе в нашому будинку. – Як ти її назвала? – «Господиня». Вона просить всіх її так називати. Їй подобається. – Вона справді встановила там камери спостереження? – Не знаю. Це було б правильно. Але я все вигадала, щоб зупинити бійку. – У нашому класі дівчата не втручаються в бійки хлопців. – Мабуть, їм подобається видовище. Вам, колективістам, аби побитися. – А ви, одинаки, плюєте на інших з високого балкона. Далі крокують мовчки. Павло вже не кульгає. – Я не вмію битися,– зізнається Павло,– Батько не дає грошей, щоб ходити в спортзал. А в школі уроки фізкультури не кращі за просту зарядку. – От і добре. Якщо ти не вмієш битися, ти не б’єшся. – Що?! – Якщо не вмієш лаятися – не лаєшся. Якщо не вмієш красти – не крадеш. Коротше, треба вміти щось добре. – Я чоловік, маю вміти битися. – Якщо б ти вмів битися, ти був би не чоловіком, а забіякою. – Всі нормальні чоловіки вміють битися! Це спорт! – У спорті не б’ються, а змагаються. І чоловіки, і жінки. Б’ються забіяки, коли нема розуму домовитись між собою. Розпочинається запекла суперечка. Нарешті, виклавши один одному купу різних поглядів на життя, діти погоджуються, що кожен має вміти захистити себе і словом, і ділом. Підходять до будинку Наталі. Ліфт. Прізвища й імена поряд з кнопками поверхів. Двері квартири з написом «Наталя Висока». – Твою мати теж звуть Наталя? – Ні, це моя особиста квартира. Я її орендую в корпорації забудовника. Одинакам з семи років належить жити самостійно, якщо ти не знав. – А де живуть батьки? – Тато – двома поверхами вище. Мама до кінця року знімає кімнату в Шовковому Хмарочосі у Пекіні, а потім поїде до Йоханнесбургу. Вона виготовляє незвичні харчові добавки за спеціальним проектом, щоб випробувати всі інгредієнти в світі. – Ви з нею, мабуть, рідко зустрічаєтесь. – Майже щотижня проводимо відеоконференції. – Все одно, вона занадто відірвалася від сім’ї. – Я сама собі сім’я. А договір про моє народження та виховання батьки в основному виконали. Залишки зобов’язань мати може виконати дистанційно. – Виконати... що?! – Вони з батьком домовилися до повноліття позичати мені дві чверті вартості оренди мого помешкання. Решту я плачу сама. Втім, батьки дуже добрі до мене. Я планую до п’ятнадцяти років повернути борг. Маленька затишна кімната. Незастелене ліжко. Кондиціонер. Замість трьох стінок – полиці з книжками, іграшками і купою інших предметів, призначення багатьох важко зрозуміти. Деякі полиці виглядають акуратно, інші занедбані та захаращені – схоже, ними давно не користувалися. Одна стінка жовтувата з каліграфічними візерунками тексту від стелі до підлоги, підкреслено заголовок: «Декларація суверенітету особистості Наталі Високої». Це екран інтернет-консолі. Павло сканує поглядом незнайоме приміщення. – Бачиш декларацію? Я її підписала п’ять років тому, коли мені було сім. Там є кілька вдалих поліпшень порівняно зі звичаями. Я пишаюся своєю декларацією. Наталя бере скотч зі столу, заваленого паперами, і склеює кришку від мобільного телефону. Віддає Павлу. – Тримай! До речі, у нашій тренінговій асоціації з підприємництва є пацан, який страхує мобільники. Внесок – двадцять гривень на місяць. У разі, якщо телефон розбився без твоєї вини і це підтвердять свідки або
відеозапис, він дасть тобі новий дешевий мобільник замість старого. Займається цим з десяти років і поки не прогорів. – Скільки йому років?! – Чотирнадцять. – Він крутий. А мені батьки навіть не дадуть грошей на таку страховку. – Тоді зароби сам. – Розкажеш, як? – Нема проблем! – Тоді давай дружити. – На яких умовах? – Що?! Ти не зрозуміла: давай будемо друзями! – Це ти не зрозумів. Ми, одинаки, не дружимо. Ми укладаємо угоди. – Точно, я про це чув. Але дружба... Це як сім’я. – Отож. Сім’я – це угода про зібраність життя людей, коли я декларую свою здатність жити самостійно, допомагаю старим вести господарство або коли домовляюся з кимось народити і поставити на ноги людину на певних умовах. Дружба – те саме. Отже, які умови угоди про дружбу ти пропонуєш? – Ну, не знаю... Вибач, але... Я можу запропонувати руку і серце? – Ні, любов’ю не торгують. Тримай свої почуття при собі. Це загальний принцип, але ти його не знав, тому хай це буде першою умовою угоди. Згоден тримати свої почуття при собі? – Згоден. – Добре. В обмін я розповідатиму, як живуть одинаки. – А ще як ви дружите? – Я могла б тобі заплатити сто гривень за участь у фільмі за моїм сценарієм, бо цей фільм треба зняти для тренінгу по відеоблогам. Сюжет буде на десять хвилин, але попрацювати над ним доведеться половину дня. Скажу чесно, щоб ти потім не ображався: я розміщу сюжет у платній навчальній мережі і зароблю на ньому разів у три більше, ніж заплачу тобі. Я маю класний сценарій. – Добре, домовились. Що тобі ще від мене треба? Наталя посміхається: – Дивне питання. Нічого не треба. – А договір про дружбу?! – Договір потрібен нам обом для самовдосконалення. Ти ж знаєш, одинакам нічого не треба ні від кого. – Може, вам не треба дихати?! – Не треба, це відбувається само собою! Діти сміються. – Ви, одинаки, дивні. Чому вам нічого не треба? – Я сама думала над цим. Але мої думки дорого коштують. – Мені не подобається бути самотнім. Я люблю свою сім’ю. – Можна прекрасно бути самотнім в сім’ї. Ти сам собі сім’я! Ти просто не контролюєш свої почуття. Я тебе навчу насолоджуватись самотністю. Зараз не печерна доба, щоб ліпитися до кого попало просто від невміння належати собі. До речі, не дружи з тими однокласниками, які тебе скривдили. – Ти не розумієш. Вони сильні. Я хочу ходити з ними. – Навіщо? Ганятися за білками? Бити когось? – Ну, не знаю. – Проаналізуй. Побачиш, вигідніше бути самотнім. – Мати каже, що я ще малий для філософії. Я люблю маму і слухаюсь її. – Ти теж дивний. Слухайся себе. Щасти тобі. – Бувай. Дівчина крутить регулятор прозорості. Стіна-екран перетворюється на вікно. На вулиці дощ. Наталя позичає Павлу парасольку. Хлопець іде додому. Дівчина замислюється. Знімає з полиці книжку відомого поета. Перегортає кілька сторінок, ставить на місце. Заплющує очі, за хвилину розплющує. Бере аркуш паперу. Пише: Я не бажаю на плечах сидіти. Сама збудую сходи в висоту. Я не бажаю жити просто й сито. Коли я не бажаю, я росту!
Всеукраїнська незалежна газета
Засновник, редактор, видавець: Шеляженко Юрій Вадимович (фізична особа-підприємець, ДРФО 2961810532). Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія КВ № 14488-3459 Р, видане Міністерством Юстиції України 10.10.2008 р. Тираж 2100 примірників. Розповсюджується безкоштовно та по передплаті (ціна 2 грн. 24 коп.). Адреса редакції, видавця: поштовий індекс 01042, м. Київ, вул.Тверський тупик, буд. 9, к. 82. Тел. +38 (097) 3179326, факс +38 (044) 5290435. Електронна пошта: say@truth.in.ua Підписано до друку 30.09.2012 р. Віддруковано у ТОВ “Прес Корпорейшн Лімітед”, вул. Чехова, 12-а, Вінниця, 21034, тел. 0432-556397. Замовлення № 126608.
Передплачуйте газету “Правдошукач” в усіх поштових відділеннях України! Передплатний індекс 49608. Вартість 2,24 грн./міс.