Норман Кон. Привід для геноциду by Nova storinka

Норман Кон

Привід для геноциду

足Norman Cohn

Warrant for Genocide The Myth of the Jewish World Conspiracy and the Protocols of the Elders of Zion

Serif

London 2005

Норман Кон

Привід для геноциду Міф про всесвітню єврейську змову і «Протоколи сіонських мудреців» Переклад з англійської Тараса Цимбала

Самміт-Книга Київ 2011

УДК 821.411.16’08-312.6.03=161.2 ББК 846-442 К76 Науковий редактор Микола Климчук Перекладено за виданням: Norman Cohn. Warrant for Genocide The Myth of the Jewish World Conspiracy and the Protocols of the Elders of Zion (London: Serif, 2005; ISBN 1-897959-49-4) Книжка вийшла за підтримки Програми «МАТРА» Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів, Будинку Анни Франк та Фонду проектів центральнота східноєвропейського книговидавництва, Амстердам

The publication was made possible due to the support of MATRA Programme of the Ministry of Foreign Affairs of the Netherlands, Anne Frank House and Fund for Central and East European Book Projects, Amsterdam Книжку підготовлено спільно зі студією «Нова сторінка»

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено.

ISBN 978-966-7889-62-3

2011 © Цимбал Тарас, переклад 2011 © «Самміт-Книга», українське видання

Зміст

Передмова для видавництва «Serif»........................................................ 11 Подяки................................................................................................................ 17 Частина 1. Походження міфу................................................................ 19 Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки....................................................................................... 41 Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі»................................. 63 Частина 4. Охранка й окультисти....................................................... 83 Частина 5. «Протоколи...» в Росії..................................................... 121 Частина 6. «Протоколи...» потрапляють у Німеччину............. 143 Частина 7. «Протоколи...» облітають світ..................................... 169 Частина 8. Німецький расизм, Гітлер і «Протоколи...»........... 193 Частина 9. Міф у німецькій пропаганді......................................... 223 Частина 10. Поширювачі фальшивки на лаві підсудних........... 249 Частина 11. Антисемітський інтернаціонал.................................... 269 Додаток І. «Промова рабина»............................................................ Додаток ІІ. Паралельні місця в «Протоколах...» та «Діалозі у пеклі...»...................................................... Додаток ІІІ. Деякі уривки з «Протоколів...», що не базуються на «Діалозі у пеклі...»................... Додаток ІV. «Протоколи...» і пришестя Антихриста...................

293 301 307 315

Бібліографічна примітка........................................................................... 317 Іменний покажчик....................................................................................... 327

Список ілюстрацій

1. Антихрист і його знаки (з «Великого в малому» Сєр´ея Нілуса 1911 року видання)............................................... 102 2. Фронтиспіс зі щорічника «Луч света», в якому «Протоколи...» вперше побачили світ за межами Росії........ 148 3. Обкладинка першого неросійського видання «Протоколів...»...................................................................................... 154 4. Обкладинка популярного французького видання «Протоколів...» (близько 1934 року)............................................ 190 5. Обкладинка популярного французького видання «Протоколів...» (близько 1934 року)............................................ 192 6. Листівка на відзначення п’ятої річниці існування Всеросійської фашистської партії.................................................. 264 7. Обкладинка бразильського видання «Протоколів...» (Сан-Паулу, 1937)................................................................................ 278 8. Фронтиспіс польського видання «Протоколів...» (Познань, 1937)..................................................................................... 280

Присвячується Дейвіду Астору

...quantum mortalia pectora caecae noctis habent... Скільки ж то... нагромадиться ночі сліпої в грудях людини! Овідій «Метаморфози»

Передмова для видавництва «Serif»

Коли в 1967 році «Привід для геноциду» вперше побачив світ, я з тривогою в душі чекав реакції читацького загалу на книгу, в якій ідеться про такі неприємні моменти історичного досвіду. Мої погані передчуття виявилися необґрунтованими. Протягом років, що минули відтоді, книгу переклали дев’ятьма мовами, а більшість перекладів розходилися краще, ніж я міг сподіватися. Так само я не міг сподіватися, що майже через тридцять років моя книга все ще матиме попит в англомовному світі. Проте сталося саме так, і я радий, що видавництво «Serif» вирішило підготувати ще одне видання. До мене часто зверталися із запитанням, чому я, будучи дослідником набагато давніших часів, вирішив зробити екскурс у недавнє минуле. Можу відповісти не задумуючись: мені хотілося зрозуміти, як хтось міг замислити колосальне масове вбивство, яке Гітлер називав «остаточним розв’язанням єврейського питання» і яке ми тепер називаємо Голокостом. Річ у тому, що Голокост сам по собі – дуже специфічна проблема. Навіть враховуючи те, що євреї становили тільки третину всіх цивільних жертв нацистів та їхніх поплічників; що цивільні втрати деяких східноєвропейських країн за період війни з Третім райхом, зокрема Радянського Союзу, Польщі та Юґославії, сягали 11–12 % усього населення; що в самій Німеччині було знищено в газових камерах 80– 100 тисяч пацієнтів психіатричних лікарень; і що близько чверті мільйона циган загинули пліч-о-пліч із євреями, си11

Привід для геноциду

туація з євреями була інакшою. На них полювали із фанатичною ненавистю, і цю ненависть приберігали винятково для них. Кількість убитих перевищила половину, а може, й дві третини всього єврейського населення Європи, не рахуючи тих, хто помер від голоду і хвороб у гетто. І все це сталося з людьми, які не були стороною у війні і навіть не становили чітко означеної етнічної групи, а жили розсіяно по всій Європі від Ля-Маншу до Волґи, маючи між собою дуже мало спільного, крім того, що їхні предки сповідували юдаїзм. Як можна пояснити цей надзвичайний феномен? Як і безліч інших людей, я постійно переймався цим питанням, коли смертельна машина працювала. Але лише після війни я почав наближатися до відповіді, у правильності якої зараз глибоко переконаний. Очікуючи взимку 1945 року в Центральній Європі на демобілізацію, я випадково отримав доступ до великої бібліотеки творів нацистських і протонацистських ідеологів та пропагандистів. Кілька місяців, проведені за читанням, плюс контакти з есесівцями, які перебували під слідством і проходили допити, зародили в мені сильну підозру, що настанова винищити євреїв веде свій початок з квазідемонологічного забобону. Мені спало на думку, що найсмертоносніша форма антисемітизму – та, що закінчилася кривавими розправами і геноцидом – не мала майже нічого спільного з реальним конфліктом інтересів між живими людьми, ба навіть із расовими упередженнями як такими. Натомість я раз у раз натрапляв на віру в те, що євреї – всі євреї всього світу – являють собою одне змовницьке угруповання, яке застановилося зруйнувати, а потім підкорити решту людства. До того як Голокост набув розголосу, історія антисемітизму цікавила лише кількох сміливих науковців. Але згодом ця тема почала привертати увагу багатьох дослідників – дедалі частіше виходили докладні й різнобічні розвідки про антисемітизм. Проте майже не було робіт, які могли підтвердити або спростувати моє припущення. На момент суду над Адольфом Айхманом у 1961 році ретельного аналізу міфу 12

Передмова для видавництва «Serif»

про всесвітню змову євреїв та його зв’язку із Голокостом ще не існувало. Крайнім вираженням і носієм міфу про всесвітню змову євреїв була підробка, відома під назвою «Протоколи сіонських мудреців», котра привернула до себе чималу увагу. Між 1920 роком, коли вона вперше з’явилася в Західній Європі, та 1942 роком, коли її не без успіху використовував Ґебельс, цей текст став предметом десятка критичних досліджень англійською, німецькою, французькою та російською мовами. Кілька цих робіт мали науковий характер, а одна — «L’Apocalypse de notre temps» («Апокаліпсис нашого часу») —мала самостійне значення і, поза сумнівом, залишила би слід, якби публікацію не затьмарив початок Другої світової війни, а наклад не сконфіскували і знищили німці, дійшовши до Парижа. Незважаючи на весь цей доробок, залишалася чимала прогалина: так і не було належним чином досліджено, як після Великої французької революції постав міф про всесвітню змову євреїв; як цей міф стимулював створення цілої низки підробок, кульмінацією яких стали «Протоколи...»; як «Протоколи...» використовувалися на виправдання кривавих розправ з євреями під час громадянської війни в Росії; як цей текст облетів світ після Першої світової війни; як він полонив свідомість Гітлера й увійшов в ідеологічний багаж його найфанатичніших послідовників у Німеччині і за кордоном, а відтак допоміг проторувати шлях до Голокосту. Під враженням суду над Айхманом я врешті-решт розпочав таке дослідження. Книжка «Привід для геноциду» підсумовує мої знахідки. Можливо, комусь важко погодитися з тим, що наукова робота, час та енергія щедро марнуються на таку безглузду вигадку, як «Протоколи…», або на таких мутних осіб, як продажний писака Герман Ґедше, дрібний шахрай ОсманБей, напівбожевільний псевдомістик Сєрґей Нілус та інші. А проте дуже хибно вважати, нібито значущими письменниками є тільки ті, кого освічені люди в розсудливі моменти свого життя сприймають усерйоз. Існує також підземний 13

Привід для геноциду

світ, у якому ошуканці й напівосвічені фанатики штампують для невігласів і людей забобонних патологічні фантазії, маскуючи їх під раціональні ідеї. Бувають часи, коли цей підземний світ піднімається з глибин і зненацька зачаровує, полонить і ставить собі на службу силу-силенну зазвичай розсудливих і відповідальних людей, які після цього прощаються зі здоровим глуздом і відповідальністю. Трапляється, що такий підземний світ стає політичною силою і змінює перебіг історії. Візьмімо непорушний факт: забуті світом диваки, про яких йдеться в першій половині цієї книжки, розвинули міф, який через багато років використали лідери великої європейської країни як привід для геноциду. Ясна річ, міфи не поширюються на рівному місці. Міф про всесвітню змову євреїв залишався би монополією правих росіян і кількох західноєвропейських ошуканців, а «Протоколи...» взагалі б ніколи не виринули з небуття, якби не Перша світова війна, Російська революція та їх наслідки. Так само ці речі ніколи не стали би символом віри для могутнього уряду й міжнародного руху, якби не великий економічний спад і викликана ним крайня дезорієнтація населення. З іншого боку, всі щойно згадані катаклізми разом узяті ніколи не привели б до Аушвіца без допомоги міфу, який апелював до всього параноїдального і руйнівного потенціалу, що крився в людині. Я намагався належно врахувати такі виміри — назвімо їх соціологічними і психопатологічними — цієї надзвичайної і моторошної історії. Книжка завершується 1945 роком, але це не означає, що того року міфу про всесвітню змову євреїв прийшов кінець. Насправді у дещо видозміненій формі він раз у раз наново зринає в найрізноманітніших кутках світу. В останні роки свого життя Сталін запропонував нову його версію, в якій євреї фігурували як агенти імперіалістичної змови, що мала на меті знищити Радянський Союз і вбити його керівників; цей міф стояв за стратою у 1952 році Рудольфа Сланського та його єврейських колег із Центрального комітету Комуністичної партії Чехословаччини. Після смерті Сталіна ма14

Передмова для видавництва «Serif»

теріали типу «Протоколів...» з мовчазної згоди державних органів продовжували циркулювати Радянським Союзом. Одним із предметів моєї найбільшої гордості є примірник самвидавного перекладу «Приводу для геноциду», який група дисидентів підготувала у відповідь на таку пропаганду. Навіть зараз, через століття після фабрикації за російського сприяння цього міфу, він залишається актуальним питанням у Росії. Коли після розпаду Радянського Союзу в Росії у відкритий продаж надійшов новий переклад моєї книжки, довкола неї в пресі розгорнулася запекла полеміка, а сама книжка розійшлася величезним накладом. Втім, відкрито сумніватися у справжності «Протоколів...» залишалося небезпечною справою. Розвінчуючи їх з амвона, православний священик о. Александр Мень знав, що ризикує життям. Цим зрештою і закінчилося: його знайшли із проламаною головою. Прийнято вважати, що на Заході міф про всесвітню змову євреїв користується значно меншою популярністю, ніж колись: порядні люди занадто добре знають про геноцид, якому він посприяв. Проте й тут цей міф досі пропагують у журналах на кшталт «Rainbow Ark», «Spotlight» і «Nexus», які, згідно з деякими відомостями, мають сто тисяч читачів. З’явилися навіть «історики-ревізіоністи», які стверджують, що ніякого Голокосту не було, а вся історія про нього — це вигідна містифікація, спровокована законспірованою єврейською організацією для легковірної неєврейської публіки. Це ще одна причина, чому я вітаю бажання видавництва «Serif» випустити нове британське видання цієї книжки тридцятирічної давнини. Норман Кон, грудень 1995 року

Подяки

Ця книжка ніколи не була би написана, якби не Дейвід Астор, котрого впродовж багатьох років глибоко переймали патології на кшталт описаних на її сторінках. Давши мені змогу відлучитися з університету і повністю присвятити себе дослідженню і написанню книжки, він скоротив до посильних розмірів завдання, яке інакше було би мені не під силу. Борис Ніколаєвський, котрий свідчив на Бернському процесі в 1934–1935 роках і помер одразу після завершення цієї книжки, надав у моє розпорядження не тільки цінні документи зі свого архіву, а й унікальні відомості про революційну та контрреволюційну політику в царській Росії. Завдяки його превелебності Джеймсу Паркесу і др. Леону Полякову я починав не з нуля, а спирався на їхній багаторічний досвід дослідження історії антисемітизму. Крім того, вони дали низку дуже корисних критичних зауваг і порад. Мені також став у великій пригоді доступ до Бібліотеки Паркеса та результатів студій др. Паркеса над «Протоколами...». Професори Френсис Карстен, Джон Гаєм, Вальтер Лакер, Джордж Мос і Леонард Шапіро пройшлися по різних частинах книжки густим гребінцем, завдяки чому порятували мене від багатьох помилок. Якщо після зусиль усіх цих критиків і порадників у книжці залишилися якісь помилки у фактах чи судженнях, то вина за них лежить винятково на мені. Персонал Бібліотеки Вінера в Лондоні задовольнив масу моїх запитів, виказавши кваліфікацію і люб’язність, до якої 17

Привід для геноциду

вже звикли читачі цієї чудової установи; а п. Аронсфельд показав мені чимало матеріалів, які я сам не помітив би. Призначивши мені дослідницьку стипендію, Центр передових досліджень у науках про поведінку Стенфордського університету (Каліфорнія) створив ідеальні умови, і я зміг нанести останні мазки на полотно цієї книжки, зокрема обговорити різні заплутані питання з колегами, які вміють стимулювати й компетентно допомогти. Моя дружина, для якої російська є рідною мовою, прочитала для мене всі російські тексти. Терплячість, із якою вона поставилася до цього завдання, заслуговує на ще більшу повагу з огляду на гнітючий характер того, що їй доводилося читати. Це була безцінна допомога з її боку, так само як і критика цілого рукопису. Я радий, що маю нагоду висловити свою вдячність усім, хто в такий різний спосіб допомагав мені писати цю книжку. Норман Кон Серпень 1966 року

Частина 1

Походження міфу

1 У багатьох краях світу євреїв традиційно сприймали як загадкових істот, наділених надприродними й лиховісними силами. Таке ставлення можна простежити аж до ІІ–ІV століття н. е., коли церква й синагога змагалися в елліністичному світі за неофітів, намагаючись при цьому відібрати вірян одна в одної. Щоб сприяти остаточному розриву антіохійських євреїв-християн з релігією їхніх предків, святий Іван Золотоустий називав синагогу «оселею демонів..., притулком не тільки для розбійників і гендлярів, а й для демонів...», зображуючи євреїв як одержимих убивць і руйнівників, людей, над якими запанував злий дух. Застерігаючи новонавернених християн від юдаїзму, святий Авґустин розповідав, як улюблені було сини Господні перетворилися на синів Сатани. Мало того, євреїв пов’язали з моторошною постаттю Антихриста, «сина погибелі», чиє тиранічне правління, згідно зі святим Павлом і Книгою Об’явлення, безпосередньо передуватиме другому пришестю Христа. Багато Отців церкви повчали, що Антихрист буде євреєм і що євреї стануть його найвідданішими прибічниками1. Сім або вісім сторіч по тому, протягом найвойовничішого періоду в історії римо-католицької церкви, ці стародавПро демонізацію євреїв у християнському вченні див. у: J. Parkes, The Conflict of the Church and the Synagogue, London, 1934; J. Trachtenberg, The Devil and the Jews, New Haven, 1943; M. Simon, Verus Israёl, Paris, 1948; L. Poliakov, Histoire de l’antisémitisme, Vol. I: Du Christ aux juifs de Cour, Paris, 1955; J. Isaac, Gen`ese de l’antisémitisme, Paris, 1956.

Привід для геноциду

ні уявлення було відроджено й долучено до цілковито нової системи демонології. Починаючи з часу Першого хрестового походу євреїв зображували як дітей Диявола, найманців Сатани, явно покликаних боротися з християнством і шкодити християнам. У ХІІ столітті їх уперше звинуватили в убивстві християнських дітей, оскверненні благословенного хліба та отруєнні криниць. Папи та священики справді часто й палко засуджували такого роду вигадки; але нижче духовенство продовжувало їх поширювати, тож врешті-решт вони здобули повсюдне визнання. Проте найчастіше євреїв звинувачували в поклонінні Дияволу, котрий винагородив їх володінням чорною магією; тож хай навіть якийсь окремо взятий єврей виглядає безпомічним, усе єврейство наділене безмежною силою чинити зло. Вже навіть тоді ходили чутки про таємний єврейський уряд — раду рабинів із осідком у мусульманській частині Іспанії, яка буцімто керувала підпільною війною проти християнського світу, використовуючи чаклунство як головну зброю. Поширюючи такі погляди протягом багатьох століть, духовенство помалу, але вагомо впливало на ставлення мирян до євреїв. Якщо юдаїзм із його глибинним почуттям обраності та розвиненою системою заборон здебільшого підносив євреїв до статусу особливого народу, то християнське вчення і проповідь відводили їм місце не просто чужинців, а найнебезпечніших чужинців. Упродовж Середніх віків майже всі євреї не мали законних прав і часто гинули від рук юрби. Такий досвід, своєю чергою, підживлював схильність євреїв до самозамкненості. За довгі сторіччя гонінь вони перетворилися на цілковито чужий народ, що його примусово обмежували найбруднішими видами діяльності і який дивився на вище суспільство із гірким присмаком. В очах більшості християн ці дивні створіння являли собою демонів у людській плоті, а деякі елементи демонології, якою їх обплутали в ці століття, виявилися надзвичайно тривкими. Міф про всесвітню змову євреїв дає приклад сучасної адаптації цієї стародавньої демонологічної традиції. Згідно 20

Частина 1. Походження міфу

з цим міфом, таємний єврейський уряд за допомогою всесвітньої мережі замаскованих установ і організацій контролює політичні партії та уряди, пресу й громадську думку, банки й економічні процеси. Вважається, що таємний світовий уряд робить усе це заради втілення одного споконвічного плану і єдиної мети — забезпечити єврейське панування над усім світом; також припускається, що цей задум небезпечно близький до реалізації. У цій вигадці залишки стародавніх демонологічних страхів перепліталися із типово сучасними тривогами й джерелами роздратування. Міф про всесвітню єврейську змову — це по суті особливо спотворене і викривлене вираження нових видів соціальної напруги, які виникли після Великої французької революції та приходу ХІХ сторіччя, коли Європа вступила в період дуже стрімких і докорінних змін. Як усім відомо, цей період завдав удару по традиційних соціальних відносинах, зірвав ореол святості зі спадкових привілеїв та поставив під сумнів віковічні цінності та вірування. Повільному консервативному життю села дедалі сильніший виклик кидала міська цивілізація — динамічна, непогамовна, новаторська. Індустріалізація вивела на чільний план буржуазію, котра прагнула збільшити своє багатство та розширити свої права; поступово починав чинити тиск зі свого боку й інший новий клас — промисловий пролетаріат. Демократія, лібералізм, секуляризм, а на середину сторіччя навіть соціалізм стали силою, з якою доводилося рахуватися. Проте по всій Європі траплялося багато людей, які з огидою дивилися на всі ці речі. Починалася затяжна, люта боротьба між тими, хто приймав нове, мобільне суспільство та пропоновані ним можливості, і тими, хто сподівався відновити зникомий традиційний порядок. Ці зміни позначилися на всьому європейському суспільстві і несли з собою як нові можливості для єврейського населення, так і загрози. Одна за одною країни західної та центральної Європи знімали з євреїв правові обмеження. Більшість євреїв не бажала нічого іншого, як жити тим самим життям, що й ре21

Привід для геноциду

шта людей, тож вони спокійно пристосовувалися до своєї нової свободи. Проте в очах багатьох людей слово «єврей» досі мало глибоко символічне значення з двох досить різних причин. По-перше, євреї залишалися громадою легко впізнаваною та замкненою, хоч і дедалі меншою мірою. Все це означало, що вони зберегли за собою деякі таємничі якості, якими володіли протягом попередніх століть. По-друге, ті, хто найбільше ненавидів сучасний світ, почали вбачати в них символ цього світу. Різні обставини заохочували до такого ставлення. Впродовж сторіч євреї мусили жити в містах, тож і досі зосереджувалися переважно в містах, а надто в столицях. У політичному житті вони природно тяжіли до ліберальних і демократичних сил, які тільки й могли гарантувати та розширити їхні свободи. Позаяк євреям, як і раніше, не давали права займатися багатьма традиційними видами діяльності, це заохочувало їх шукати і випробовувати нові способи здобуття засобів до прожиття; на цьому шляху деякі євреї неймовірно розбагатіли. Можна загалом сказати, що почуття раптово вивільненої енергії перетворило багатьох євреїв на людей надзвичайно підприємливих, відданих експериментам і новаціям. У промисловості й торгівлі, у політиці й журналістиці євреїв ототожнювали з усім, що було правдиво сучасним. Як наслідок, близько 1870 року в «євреях» інколи вже бачили крайнє втілення сучасності, хоч це не заважало сприймати їх як моторошних напівдемонічних істот. Поза сумнівом, існували й інші, досить відмінні типи антисемітизму. Можна згадати лівацький антисемітизм, пройнятий зневагою до єврейської релігії, яку винуватили за християнство, та обуренням могутністю єврейських банкірів, зокрема Ротшильдів. Такого роду антисемітизм дуже сильно відчувався у соціалістичних рухах Франції та Німеччини, а остаточно позбутися його вони змогли тільки в самому кінці століття. З іншого боку, антисемітизм демонологічного типу найбільше процвітав серед тих частин суспільства, які були найглибше збентежені цивілізацією ХІХ 22

Частина 1. Походження міфу

століття. Передусім мова йде про земельну аристократію та духовенство, котрі вбачали у «євреях» символ усього того, що найбільше загрожувало їхньому світові — не тільки матеріальним інтересам, а й цінностям, які сповнювали їхнє життя сенсом. Такі люди радо вірили, що настільки тривожні зміни випливали не з якихось вад старого порядку, поставали не в результаті безособових історичних процесів, а були наслідком махінацій жменьки дияволів у людській подобі. Мало того, поширюючи цю думку, вони могли сподіватися на досягнення деяких вельми практичних цілей. Зображуючи демократію, лібералізм і секуляризм як витвір євреїв, можна було посіяти зерно недовіри до цих ідеологій в очах ростучого, але малоосвіченого електорату.

2 Сьогодні, коли ми замислюємося над міфом про всесвітню змову євреїв, одразу спадає на думку підробка, відома під назвою «Протоколи сіонських мудреців», яка обійшла світ мільйонними накладами у 1920–1930-х роках. Однак «Протоколи...» — лише найвідоміша і найвпливовіша серед великого шерегу фабрикацій і підробок, історія яких тягнеться аж до часів Великої французької революції. Сучасну форму міфу про всесвітню змову євреїв можна простежити до постаті французького церковника абата Барюеля. Ще в 1797 році у своїх п’ятитомних «Споминах до історії якобінства» він доводив, що Велика французька революція — це кульмінація давнішньої змови найтаємнішого із таємних товариств. На його думку, проблема почалася з середньовічного Ордену тамплієрів, який насправді не зник в 1314 році, а вижив у вигляді таємного товариства, що дало обітницю ліквідувати всі монархії, повалити папський престол, пропагувати необмежену свободу для всіх народів і заснувати світову республіку під своїм керівництвом. Упродовж сторіч це таємне товариство отруїло багатьох монархів; а у ХVІІІ столітті підім’яло під себе Орден 23

Частина 2.

Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

1 У Середні віки євреїв сприймали як поплічників Сатани, дияволопоклонників, демонів у людській плоті. Одним із досягнень сучасного антисемітського руху було відродження наприкінці ХІХ століття цих віджилих забобонів. Як ми вже бачили, Ґедше завершив празьке зібрання надприродним видінням: у вигляді золотого теляти Сатана відкривається захопленим поглядам тринадцяти євреїв. Упродовж року після видання художньої вигадки Ґедше у Франції з’явилася книжка, яка стане біблією сучасного антисемітизму — «Єврей, юдаїзм та юдаїзація християнських народів», що вийшла з-під пера Ґужно де Мусо. В ній Сатана займає важливе місце, бо автор гадає, що світ котиться до рук таємничої групи послідовників Сатани, яких він називає «кабалістичними євреями». Насправді «кабала» — це всього-на-всього єврейське містико-теософське вчення, яке в основному сформувалося протягом Пізнього Середньовіччя. Його повністю викладено в таких працях, як «Зогар», з яких ніхто не робив жодної таємниці. В часи Відродження завдяки гуманістам, зокрема Піко делла Мірандолі та Йогану Ройхліну, з цим вченням ознайомився християнський світ, а в деяких глибокодумних осіб, зокрема папи Лева Х, кабала викликала захоплення. Проте де Мусо зобразив кабалу як абсолютно іншу річ: таємну демонічну релігію, послідовний культ зла, започаткований Дияволом при самісінькому початку світу. Згідно з ним, першими послідовниками цього культу були сини 41

Привід для геноциду

дуже мало євреїв; у місті Мондидьє (департамент Сома), де виходила газета «L’Anti-Sémitique», не було жодного єврея. Натомість для тамтешнього загалу вони символізували таємничу й лиховісну владу Парижа, де жила більшість євреїв. Тут ми знову бачимо, що сучасне відродження антисемітизму виражало передусім протест традиційного сільського суспільства проти сил сучасності. Певну роль відіграв також приклад Німеччини. Войовничий антисемітизм постав у Німеччині в той самий час, коли могутність і престиж цієї країни зростали; водночас деякі французи доводили, що порятунок Франції пролягає через наслідування свого грізного сусіда. Головним серед них був талановитий демагог Едуард Дрюмон. Крім цього, у надзвичайно впливовій книжці «Єврейська Франція» (1886) він популяризував аргументи маловідомого Ґужно де Мусо. Правду кажучи, зробив він це дивним методом — використовуючи розлогі уривки із книжки останнього без відповідного посилання на справжнього автора. Він також перевидав знахідку Шаботі — «Лист євреїв Константинополя» — і загалом зробив набагато більше за будь-кого іншого, щоб перетворити міф про єврейсько-масонську змову на політичну силу у Франції. Як переконаємося далі, фабрикатор «Протоколів сіонських мудреців» писав французькою мовою і жив у Франції. Немає жодного сумніву, що він великою мірою спирався на традицію французького політичного антисемітизму, яка розвинулася протягом останньої третини ХІХ століття, та, зокрема, на твори Мусо, Шаботі, Мерена й Дрюмона.

2 Наприкінці ХІХ століття антисемітизм у Росії мав набагато значніші здобутки, ніж деінде в країнах західної та центральної Європи. До цього призвело поєднання різних обставин. За світоглядом Росія великою мірою лишалася середньовічною країною, в якій євреї традиційно наражалися 52

Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

на релігійно мотивовану ненависть того самого роду, що й у середньовічній Європі. Крім того, Росія була останньою абсолютистською монархією в Європі, а отже, найбільшим оплотом спротиву ліберальним і демократичним тенденціям, пов’язаним із Великою французькою революцією. Так сталося, що Росія була до того ж країною із найчисленнішим єврейським населенням як в абсолютних, так і у відносних показниках: близько 5 млн євреїв, тобто третина всіх євреїв світу жила в межах єврейської смуги осілості — провінцій, що тяглися від Балтійського до Чорного морів і охоплювали більшу частину сьогоденної Польщі. Євреї становили близько 5 % всього населення Російської імперії загалом, але значно вищу частку населення регіонів, якими обмежувалося їхнє розселення. Ці російські євреї аж ніяк не були новоприбульцями. Здебільшого вони походили від євреїв, котрих вигнали з Німеччини й Франції протягом Пізнього Середньовіччя і котрі осіли в Польщі. В Криму євреї мешкали зі староримських часів. Однак, порівняно з євреями західної Європи, російські євреї становили замкнену, окремішню, неасимільовану меншину. Вони жили осібно від росіян, інакше одягалися, говорили й писали ідишем, а не російською мовою. Багато з них ревно трималися єврейської релігії в її найвимогливішій формі. Загалом вони жили надзвичайно убого, але серед них траплялося достатньо купців і лихварів, щоб викликати обурення російських конкурентів у містах, а інколи — ненависть пригнобленого російського селянства. На російських євреїв накладалися суворі економічні, житлові й освітні обмеження. Впродовж ХІХ століття їх цькував і переслідував уряд — не як представників чужого племені, а як послідовників ненависного віросповідання. Щойно перейшовши у православ’я, єврей одразу звільнявся від усіх правових обмежень, від яких потерпали його колишні одновірці. Тому вихрещення з розрахунку являло собою постійну спокусу для амбітної молоді, але вражає те, наскільки мало людей ішло на цей крок. 53

Привід для геноциду

Гоніння на євреїв значно посилилися, коли було вбито порівняно ліберального царя Александра ІІ, а замість нього на престол зійшов його син — жорстокий і ультрареакційний Александр ІІІ. Він та його син Ніколай ІІ, останній російський цар, були фанатичними антисемітами; за їхнього правління було зроблено все можливе і вжито різноманітні офіційні стимули, щоб очистити Росію від євреїв. Гоніння реалізовувалися частково за допомоги адміністративних заходів — скажімо, євреїв виганяли з сільської місцевості й одночасно заважали знайти роботу в містах — і частково за допомоги офіційно санкціонованих погромів. Ці методи виявилися настільки дієвими, що протягом деяких періодів російські євреї покидали країну в кількості 100 тисяч осіб за рік, прямуючи здебільшого до Сполучених Штатів Америки22. Однак цим подіям передували кілька років антисемітської пропаганди. Як і у Франції та Німеччині, ідея всесвітньої змови євреїв формувалася й удосконалювалася починаючи з 1868 року, а наслідки її почали проявлятися в 1880-ті роки. Близько 1868 року євреї центральної Європи — в німецьких державах і Австро-Угорщині — отримали повне громадянство; одним із завдань пропаганди було перешкодити будь-яким спробам домогтися аналогічних реформ у Російській імперії. Після того як ця пропаганда утвердилася, їй знайшлося багато застосувань. У цей час почалися сутички російського самодержавства з активною політичною опозицією, передусім із боку підпільних терористичних груп. Влада рішуче намагалася всіма силами приховати те, що існували етнічні росіяни — до того ж освічені, — які так глибоко ненавиділи самодержавство, що ладні були вбивати його представників. Відповідно, влада вдавала, нібито вся опозиція проти режиму і, зокрема, весь тероризм — це плід всесвітньої змови євреїв. Добрий тогочасний огляд становища євреїв за царя Александра ІІІ з погляду росіянина неєврейського походження див. у: Stepniak (псевдонім С. М. Кравчінського), King Stork and King Log, a study of modern Russia, London, 1896, Vol. I, pp. 142–194.

Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

Так сталося не тому, що євреї грали велику роль у терористичному русі 1860–1870-х років. Усе було якраз навпаки: здебільшого саме через посилення переслідувань, яке почалося в 1880-ті роки, незначна частка єврейського населення приєдналася до революційного руху, зокрема до соціал-демократичної партії, котра пізніше розколеться на дві ворожі фракції — меншовиків і більшовиків; але навіть ця дрібна частка складалася, звісно, не з юдеїв у релігійному сенсі, а з осіб єврейського походження, які порвали з юдаїзмом та з традиційною єврейською громадою. Та поліція не зважала на всі ці нюанси. Для неї з самого початку весь революційний рух був знаряддям у руках — хоч як неймовірно це звучить — прибічників єврейської релігії. Цю версію поліція подавала в своїй пропаганді; багато з її службовців, певна річ, самі повірили в неї. Отже, на відміну від Франції та Німеччини, у Росії пропаганду щодо всесвітньої змови євреїв підтримувала держава; вона була частиною повсякденної роботи політичної поліції. Будь-який закордонний внесок в антисемітську справу, на кшталт «Промови рабина», охоче підхоплювався; але дух винахідництва не дрімав і в самій Росії. Першим його реалізував Яков Брафман — єврей, котрий не тільки з тактичних міркувань навернувся у православ’я, а пішов далі і почав шпигувати на поліцію. В 1866 році цей чоловік представив високопоставленим чиновникам дивні докази того, що він називав «Кагалом». На івриті слово «кагал» має значення «організована громада». Євреї в середньовічній Європі зазвичай мали певне самоврядування, тому кожне єврейське поселення автоматично було кагалом. Схоже становище в Росії євреї посідали до 1844 року, коли було ліквідовано будь-які залишки єврейської автономії. Проте у Брафмана «Кагал» мав зовсім інше і значно небезпечніше значення. На доказ своєї думки Брафман опублікував працю під назвою «Книга Кагалу» (1869). Насправді це були звичайні ділові акти офіційно визнаного мінського кагалу за 1789– 1828 роки, до яких було додано аналогічні матеріали з ін55

Привід для геноциду

ших міст. Але до цих документів Брафман додав коментар, з якого виходило так, нібито кагал кожного міста ставив собі за мету допомогти єврейським купцям витіснити християнських конкурентів і, врешті-решт, заволодіти всім майном християн. «Книгу Кагалу» було видано на державні кошти і роздано державним чиновникам, щоб зорієнтувати їх у відносинах із єврейським населенням. Вона справила велике враження, особливо на політичну поліцію, і часто перевидавалася. Слово «кагал» увійшло в міжнародний лексикон антисемітської пропаганди як надзвичайно лиховісний термін, котрий часто описували як «назву, яку мало кому з гоїв узагалі вдавалося почути»23. Ще згубнішою стала інша книжка Брафмана, вперше видана 1869 року, а пізніше (1888 року) перевидана в одній збірці із «Книгою Кагалу». Цю працю під назвою «Єврейські братства, місцеві і всесвітні» можна вважати російським аналогом фантазій Ґедше і де Мусо. В ній «викривається» існування деяких міжнародних єврейських організацій, ніби це було великим секретом. Мова йшла про такі організації, як товариство з перевидання основоположних єврейських книг; Всесвітня ізраїльська спілка; Товариство з поширення просвіти серед євреїв у Росії; Товариство сприяння колонізації в Палестині; та Асоціація підтримки єврейських біженців у Лондоні. Це все добре відомі філантропічні організації, за якими не стояло нічого секретного; проте це не завадило Брафману потрактувати їх як осередки таємної всесвітньої єврейської змови. Всесвітню ізраїльську спілку, яку він вважав головним центром змови, було засновано в Парижі 1860 року. Її швидко зненавиділи всі антисеміти. Насправді це була суто французька і ніяк не міжнародна організація. Проте вона прагнула допомогти переслідуваним євреям Росії та Румунії, створюючи для них освітні можливості та підтримуючи біженців. Цього виявилося достатньо, щоб БрафОдин із американських редакторів «Протоколів…», котрий охарактеризував себе «ревно щирий», навіть знав, що кількість членів «Кагалу» становить точнісінько 1 921 601 особу! 23

Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

ман констатував, нібито «мережа всесвітньої єврейської спілки обплутала всю планету». Як і «Книга Кагалу», праця про єврейські братства привернула значну увагу антисемітської бюрократії. Завдяки їй діяльність Всесвітньої ізраїльської спілки заборонили на території Росії, а діяльність Товариства з поширення просвіти серед євреїв у Росії сильно обмежили. Коли десятиліттям пізніше абат Шаботі у Франції фантазував довкола «Листа євреїв Константинополя», колишній римо-католицький священик польського походження Іполит Лютостанський займався аналогічними вправами в Росії. Позбавлений духовного сану за різного роду переступи від розкрадання до з´валтування, Лютостанський перейшов у православну церкву і пішов навчатися в духовну академію. Першим плодом його студій стала книжка про використання християнської крові в єврейських релігійних ритуалах (1876). Кілька років по тому він зробив цікаву пропозицію провідним представникам російського єврейства: за певну плату він готовий опублікувати спростування першої книжки і засудити її під час лекцій у великих містах, а якщо плата не надійде, він і далі видаватиме нові антисемітські твори. Шантаж успіху не приніс, тож Лютостанський продовжив кар’єру антисемітського пропагандиста до 1905 року. Коли здалося, що демократичніший режим може притягти його до судової відповідальності за підробку, він знову змінив курс. У відкритому листі він запевнив євреїв, що ніколи не був їхнім ворогом, і підписався «покаянний грішник». Це, звісно, не перешкодило чорносотенцям покликатися на його твори під час судового процесу над Бейлісом у справі ритуального вбивства24. У 1913 році Мендель Бейліс, прикажчик цегельні у Києві, єврейського походження, був звинувачений і притягнений до суду за ритуальне вбивство християнського хлопчика. Цей процес викликав широкий розголос і обурення далеко за межами Росії. Незважаючи на енергійні зусилля обвинувальної сторони, Бейліс був зрештою виправданий. Див.: M. Samuel, Blood Accusation. The Strange History of the Beiliss Case, New York, 1966.

Привід для геноциду

Найважливіша книжка Лютостанського — тритомник «Талмуд і євреї» (1879–1880). Повний невіглас у староєврейській мові, Лютостанський звів дослідницьку діяльність до збирання усіх найнепристойніших чуток і фальшивок, будьколи вигаданих, щоб очорнити Талмуд. Поданий ним страшний опис принципів юдаїзму безперечно допоміг і заохотив політичну поліцію виконувати нове завдання — провокувати погроми. Проте книжка також містить розділ про «єврейських франкмасонів», що ´рунтується на ідеях Ґужно де Мусо; для Росії це була новинка. Як відомо кожному читачеві «Війни і миру», франкмасонство колись процвітало серед просвіченішої частини російської знаті; ще у ХVІІІ столітті російські франкмасони дуже прислужилися, організовуючи заходи з протидії голоду та поширюючи освіту. Але це було давно у минулому; 1822 року франкмасонство було заборонене в Росії і відтоді ледве животіло. Тож Лютостанський міг претендувати на звання людини, яка прищепила міф про єврейськомасонську змову в країні, де було дуже мало франкмасонів. Він винахідливо поєднав цей міф із Брафмановими нападками на Всесвітню ізраїльську спілку: франкмасонство — це таємне єврейське товариство, яким керує Всесвітня ізраїльська спілка. Філантропічні цілі Спілки слугують усьогона-всього прикриттям: Шляхетні цілі правлять євреям за машкару для приховування грандіозних політичних махінацій. У такому вигляді товариство керує журналістами, таємними агентами і політиками, які день і ніч провадять свою роботу з підривання християнських держав, знищуючи їхні основи, тобто моральність, ослаблюючи релігійну віру, щоб усі мешканці могли легко стати вільнодумцями, атеїстами, нігілістами й анархістами. [...] Хіба якийсь уряд може мати в розпорядженні таку кількість агентів, які представляють усі уряди світу?

Спілка фактично — «всього-на-всього публічний орган реального центру єврейської держави, центру, який захований у глибокій пітьмі». Як і Брафман, Лютостанський особливу увагу присвячує Товариству з поширення просві58

Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

ти серед євреїв у Росії і закликає російський уряд покласти край його діяльності. Для об´рунтування своєї позиції він перевидав «Промову рабина». Проте найекстраординарнішою з цих постатей був, безумовно, міжнародний махляр єврейського походження, чиє справжнє ім’я було Мілін´ен*, але який частіше виступав під іменами Осман-Бей або Кібридлі-Заде. Після того як 1879 року його вигнали з Венеції, а в наступне десятиліття – з цілої низки інших країн, цей чоловік вдався до антисемітизму як способу заробляти засоби на прожиття. Після арешту в Мілані він урочисто зрікся всіх своїх антисемітських вигадок, що не завадило йому згодом написати нові антисемітські памфлети й продавати їх від будинку до будинку — від Афін до Константинополя й Александрії. Перебуваючи в постійному русі, перебиваючись між арештами й ув’язненнями за різного роду ошуканства, він продовжував свою колоритну й нечестиву кар’єру аж до смерті близько 1889 року. Хоч Осман-Бей походив, очевидно, із Сербії, писав німецькою мовою, а видав свою головну працю в Швейцарії, зробити кар’єру за допомоги антисемітського руху він спробував у Росії. Він писав старомодні історії про ритуальні вбивства, але створив ще й книжку під назвою «Завоювання світу євреями». Слідом за Брафманом і Лютостанським він стверджував, що джерело всього зла — це Всесвітня ізраїльська спілка, яку описував вишуканою метафорою як невидиму й невідчутну силу, що накидає на світ невідчувану сіть із золота й сталі і одночасно крадеться в пітьмі із кинджалом в одній руці та динамітом в другій. У його інтерпретації Спілка була творінням не філантропії ХІХ століття, а так само давньою, як і єврейський народ. За сприяння Вільяма Піта і його єврейських агітаторів вона спровокувала Велику французьку революцію, а нині панувала над Францією через євреїв [sic] Тьєра і Ренана. Тепер вона мобілізувала все єврейство проти Святої Росії. Російські терористи — це її креату* Автор помилково називає його Мілінґером [Millinger], тоді як потрібно Мілінґен [Millingen].

Привід для геноциду

ри, а вбивство Александра ІІ — найбільший успіх, бо ж хіба вона не вивезла таємно вбивцю з Росії і не привезла його до (кого б ви думали?) Карла Маркса (куди б ви думали?) в Берлін? На наступній стадії «нігілісти та євреї» повинні масово повстати, забарикадуватися і проголосити конституцію. На щастя, історія знайшла свого героя-рятівника в особі Осман-Бея. «Перед нами стояло завдання не гаяти ні хвилини, — писав Осман-Бей, — і врятувати Росію, взявши справу в свої руки». Отримавши 400 рублів від політичної поліції, він 3 вересня 1881 року залишив Санкт-Петербур´ і вирушив до Парижа. «Росія, — зазначав він, — повинна закарбувати цю пам’ятну дату, бо цього дня почалася моя місія, яка увінчається викриттям всесвітньої змови та відновленням миру». В Парижі він відвідав центральний осередок Спілки і відразу зачув там «сильний дух нігілізму». Проте він мав конкретнішу мету — захопити документи, які розкриють роль Спілки в світовій змові. Чи варто й говорити, що там він зробив відкриття, яке, згідно з його словами, «врятувало Росію і допоможе відкрити очі решті людства»25. Осман-Бей розповів, що він підкупив молодого єврея, аби той таємно виніс із приміщень Спілки листи, отримані від різних єврейських комітетів у країнах, що сусідять із Росією. Він зізнався, що сам так і не бачив цього молодого єврея, бо всю справу провів через своїх французьких друзів, яких не називає на ім’я. Заволодівши листами, він цілу ніч просидів, переписуючи їх; тоді він позначив на карті розташування комітетів. Результат вразив і налякав його: комітети простягалися вздовж російського кордону; вони явно втілювали єврейську силу, згромаджену проти Росії під командою рабинів Кені´сбер´а і Лі´ниця, а російські терористи були її авангардом. Насправді це були єврейські комітети, що надавали поміч тисячам єврейських біженців, котрі щойно втекли з Росії, голодні й без копійки за душею; але Осман-Бей сприймав Osman-Bey (псевдонім Мілінґена), Enthüllungen über die Ermordung Alexanders II, Berne, 1886, с. 116–129. Про Осман-Бея див.: W. Laqueur, Russia and Germany, London, 1965, с. 96. 25

Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

речі в інакшому світлі. Словами, вартими абата Барюеля, він розповів, що поки російська поліція стежить за головними дорогами, між цими комітетами і терористами всередині Росії сновигають агенти, які ходять стежками навпростець або пересуваються водою, не привертаючи жодної уваги. «В міністерствах внутрішніх і зовнішніх справ, — зазначає цей авантюрний мандрівник, — вони боролися між собою, щоб захопити мої звіти, і панував всесвітній страх». Його слова не слід сприймати занадто серйозно — він також стверджував, що під час російсько-турецької війни без сторонньої допомоги захопив місто Карс. Осман-Бей був майже параноїком, котрий вірив, що якби не змова продажних політиків, його визнали б за спасителя Росії та призначили міністром і диктатором. Але він має всі підстави претендувати на одну незабутню роль в історії — роль по-справжньому лиховісного пророка й передвісника. У «Завоюванні світу євреями», яке побачило світ усьоме в 1875 році, тобто до того, як художня вигадка Германа Ґедше переросла в «Промову рабина», і в тексті «Прозріння щодо вбивства Александра ІІ» (1886) Осман-Бей виклав абсолютно маячливу систему, яка через п’ять-шість десятиліть запрацює в ході найбільшого масового кровопролиття. У світі без євреїв, говорить він, війни точитимуться рідше, бо не буде кому підбурювати одну націю проти другої; класова ненависть і революції припиняться, бо капіталісти будуть тільки «вітчизняними» і ніколи нікого не визискуватимуть; соціалісти і їм подібні усвідомлять глупоту своїх поглядів. «Перед нами всіма розгорнеться Золотий Вік, це буде ідеал прогресу». Проте спершу має відбутися велика чистка: «Виганяйте євреїв запальним кличем: “Хай живе принцип національностей і рас! Геть приблуд...”». А якщо спитати, куди ж тоді діти євреїв, він іноді відповідає: «В Африку», — достоту як Гітлер відводив для них Мада´аскар. Однак в інших випадках Осман-Бей відверто розкриває карти: «Всесвітню ізраїльську спілку можна знищити тільки шляхом повного викоренення єврейської раси»26. 26

Osman-Bey, вказана праця, с. 189–192.

Частина 3

«Протоколи...» і «Діалог у пеклі»

1 У ХІХ столітті міф про всесвітню змову євреїв популяризувала різношерста команда людей. Барюель і «лист Симоніні» на початку століття; Ґедше в Німеччині і «Промова рабина» в останню третину століття; француз Ґужно де Мусо, священик Мерен, абат Шаботі, Едуард Дрюмон; росіянин Брафман, поляк Лютостанський і серб Осман-Бей — разом ці люди проторували шлях для знаменитої підробки, яка надовго пережила їхні власні твори, що канули в забуття. «Близько 1840 року, — писав Осман-Бей у «Завоюванні світу євреями», — у Кракові скликали єврейський парламент. Це був своєрідний вселенський собор, на якому зібралися, щоб порадитися, найвидатніші представники Обраного Народу. Метою його скликання було встановити найбільш підхожі засоби для того, щоб юдаїзм безперешкодно поширився від північного до південного полюса... Зненацька пролунав виразний голос, після якого всі стихли. Це був голос загальновизнаного авторитета, чоловіка незрівнянного інтелекту, чиє ім’я, на жаль, ми не знаємо... Його слова справили разюче враження на зібрання; люди побачили, що оракул заговорив, що нове осяяння зійшло в їхніх думках і задало твердий напрям їхнім зусиллям...»27. Osman-Bey, Die Eroberung der Welt durch die Juden, Wiesbaden, 1875, с. 48.

Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі»

же в цій справі. Закони будуть чіткими й незмінними; судді будуть непідкупними й безпомильними. Всі єврейські керівники демонструватимуть здібність до роботи, ефективність і доброзичливість. Самодержець матиме взірцевий характер; негожих спадкоємців безжально відсторонюватимуть. Єврейський монарх вільно ходитиме серед народу, прийматиме від нього петиції; ніхто й не здогадуватиметься, що навколо нього ходить поліція безпеки. Його приватне життя буде бездоганним, він не робитиме жодних послуг своїм родичам і не володітиме ніяким майном. Він безперервно трудитиметься над державними справами. В результаті постане світ без насилля й несправедливості, в якому справжній добробут буде створений для всіх. Народи планети тішитимуться настільки добрим урядуванням; і в такий спосіб царство Сіона триватиме довго. Ось такий був таємний план, який приписували загадковим джентльменам — сіонським мудрецям. Уперше громадськість ознайомилася з ним, коли у Росії протягом 1903– 1907 років побачила світ низка видань. 26 серпня — 7 вересня 1903 року на шпальтах газети «Знамя» друкувалася дещо скорочена під кінець тексту версія «Протоколів». Редактором цієї газети був Павєл (Паволакій) Александрович Крушеван, відомий і запеклий антисеміт. За кілька місяців до публікації «Протоколів...» він спровокував погром у Кишиневі (Бессарабія), під час якого загинуло сорок п’ять євреїв, понад чотириста отримали поранення, а 1300 єврейських будинків і магазинів було знищено. Крушеван не повідомив, звідки взявся рукопис, а лише зазначив, що це переклад документа, оригінал якого було написано у Франції, і що перекладач назвав його «Протоколами зібрання Всесвітньої спілки франкмасонів і сіонських мудреців»; зі свого боку він назвав текст «Програмою завоювання світу євреями». Десь через два роки та сама версія, але вже не скорочена, побачила світ у вигляді книжечки під назвою «Корінь наших бід» з підзаголовком «Де корені сучасного безлад69

Привід для геноциду

дя в соціальному устрої Європи взагалі і Росії зокрема. Уривки зі стародавніх і сучасних протоколів Всесвітньої спілки франкмасонів». Книжечку подали до Санкт-петербурзького цензурного комітету 9 грудня 1905 року. Дозвіл на друк було видано без затримки, тож того самого місяця вона вийшла в Санкт-Петербурзі з реквізитами Імператорської гвардії. Ім’я редактора не зазначалося, але дуже вірогідно, що ним був відставний офіцер Ґеор´ій Васильєвич Бутмі, близький товариш Крушевана і теж бессараб. У той час — починаючи з жовтня 1905 року — Бутмі й Крушеван активно допомагали створювати крайню праву організацію під назвою Союз російського народу, більш відому як «Чорна сотня», що мала в розпорядженні озброєні загони розбишак, які мали вбивати радикалів і лібералів та влаштовувати криваві розправи з євреями. В січні 1906 року ця організація опублікувала нове видання памфлету «Корінь наших бід», але цього разу вже з ім’ям Бутмі, заголовком «Вороги роду людського» та підзаголовком «Протоколи, добуті з таємних сховищ Сіонської головної канцелярії (Де корінь сучасного безладдя в соціальному устрої Європи загалом та Росії зокрема)». Цього разу видання з’явилося з реквізитами вже не Імператорської гвардії, а товариства глухонімих. Наступні три видання цієї версії тексту побачили світ у 1906 році, а ще одне в 1907 році — всі в СанктПетербурзі; ще одне з’явилося 1906 року в Казані під назвою «Витяги з протоколів франкмасонів». «Корінь наших бід» та «Вороги роду людського» — це дешеві памфлети, призначені для масового поширення. Цього не скажеш про видання «Протоколів...», яке ввійшло до книжки письменника-містика Сєр´ея Нілуса під назвою «Велике в малому і Антихрист як близька політична можливість». Перше видання цієї праці, що вийшло друком у 1902 році, не містило «Протоколів...», але їх було долучено до другого видання, котре побачило світ у грудні 1905 року під грифом місцевого осередку Червоного Хреста в імператорській резиденції Царське Село, що під Санкт-Петербур´ом. 70

Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі»

Як побачимо далі, це видання мало на меті справити враження на царя Ніколая ІІ і несло на собі всі ознаки такого призначення. Текст «Протоколів...» було видано у вишуканому стилі, він становив частину містичного твору, які цар дуже любив читати. Найвиразніша особливість — те, що видання рясніє згадками про французькі події та французьких персоналій, тоді як версія Крушевана — Бутмі помітніше орієнтується на суто російські реалії. Книжку Нілуса подали до Московського цензурного комітету 28 вересня 1905 року ще у вигляді рукопису, але вона встигла вийти приблизно одночасно з «Коренем наших бід», а перше визнання прийшло до неї ще раніше. В той час Сєр´ей Нілус зажив прихильності при імператорському дворі. Як наслідок, митрополит Московський наказав, щоб у всіх 368 церквах Москви було прочитано проповідь із цитатами з «Протоколів...», що й було зроблено 16 жовтня 1905 року. Проповідь негайно надрукувала права газета «Московские ведомости» — це було, в певному сенсі, ще одне видання «Протоколів...». Саме версія Нілуса, а не Бутмі стала впливовою силою в світовій історії. Але жодних ознак такого повороту подій ні в 1905 році, ні в 1911 і 1912 роках, коли з’явилися подальші видання «Великого в малому», не спостерігалося. Ознаки проявилися лише під час перевидання книжки в розширеному й переробленому вигляді під заголовком «Близько вже, під дверима... Про те, в що не бажають вірити і що так близько». А причиною тому став особливий історичний момент: на вулиці йшов 1917 рік.

2 Коли людина стикається з особливо секретним документом, який нібито фіксує серію лекцій, у неї природно постає запитання: хто, перед ким і з якої нагоди прочитав ці лекції, а також як цей документ побачили особи, для яких він неначебто не призначався. Різні упорядники «Протоколів...» ро71

Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі»

псевдонімом Ахад га-Ам (що означає, «один із народу»*) — насправді більш аполітичного й несвітського автора важко уявити. Згідно з міс Фрай, «Протоколи...» Ґінцбер´ написав староєврейською мовою, виголосив перед таємним зібранням посвячених осіб в Одесі 1890 року, а тоді відправив у французькому перекладі до Всесвітньої ізраїльської спілки в Парижі, і звідти вони потрапили до Базеля в 1897 році, де, можна припустити, їх мали перекласти німецькою мовою для зручності делегатів. Заплутана гіпотеза, але попри це вона знайшла впливових прихильників. Отже, між різними оглядачами «Протоколів...» немає майже ніякої згоди. Навіть думку про те, що сіонські мудреці тотожні лідерам сіонізму, поділяли не всі з них. Як ми вже бачили, анонімний російський перекладач оригінального французького рукопису, якого цитують Крушеван і Бутмі, прямо заявляє, що мудреців не слід плутати з представниками сіоністського руху. На переконання Нілуса, до того, як він зробив своє запізніле відкриття, «Сіонська головна канцелярія» являла собою штаб-квартиру Всесвітньої ізраїльської спілки в Парижі. А Урбен Ґоє, один із перших упорядників «Протоколів...» у Франції, так само був переконаний, що мудреці були членами Спілки. Інші, пішовши слідами міс Фрай, спробували поєднати обидва погляди, що було нелегким завданням, адже Спілка, будучи суто філантропічною й аполітичною організацією, спрямовувала свої надії на асиміляцію євреїв із їхніми неєврейськими співвітчизниками і вкрай вороже ставилася до сіонізму. Крім того, були ще й франкмасони, яких часто згадували у зв’язку з «Протоколами...»... Тим часом у 1921 році на поверхню зринула інформація, яка остаточно довела фальшивість «Протоколів...». «Протоколи...» — настільки відверта й сміховинна підробка, що можна навіть дивуватися, для чого взагалі знадобилося доводити цей факт. Проте відразу по закінченню * Псевдонім узято з Книги Буття 26:10.

Привід для геноциду

Першої світової війни, коли «Протоколи...» повернулися з забуття і стали всесвітньовідомим документом, безліч людей, котрі аж ніяк не були божевільними, сприймали їх цілком серйозно. Щоб усвідомити це, варто почитати, що з цього приводу писала газета «The Times» 8 травня 1920 року: Що це за «Протоколи...»? Чи справжні вони? Якщо так, що за зловмисне зібрання задумало ці плани і злими очима споглядало їхнє викриття? [...] Невже ми, напруживши до знемоги кожен м’яз нашого національного тіла, уникли Pax Germanica* лише для того, щоб потрапити в тенета Pax Judaeica**?33

Роком пізніше, 18 серпня 1921 року «The Times» присвятила гучну передовицю визнанню своєї помилки. Безпосередньо перед цим, у числах за 16, 17 і 18 серпня вона опублікувала розлогі репортажі від свого кореспондента в Константинополі Філіпа Ґрейвза, які показали, що «Протоколи...» були в основному списані з памфлету, спрямованого проти Наполеона ІІІ і датованого 1865 роком. Ось що писав Філіп Ґрейвз: Мушу зізнатися, що коли вперше почув про це відкриття, я попервах не повірив. Містер Х, котрий показав мені докази, був переконаний. «Переглянь цю книжку, — сказав він, — і знайдеш неспростовні докази того, що “Протоколи сіонських мудреців” — плагіат». Містер Х, котрий не забажав розголошувати своє ім’я, — це російський землевласник із англійськими зв’язками. Православний за віросповіданням, у політичних поглядах він конституційний монархіст. Сюди він прибув як біженець після остаточного провалу Білого руху в Південній Росії. Його здавна цікавило єврейське питання тією мірою, якою воно стосувалося Росії; він вивчав «Протоколи...» і протягом періоду Мир (порядок) по-німецьки (лат.). Мир (порядок) по-юдейськи (лат.). 33 У повнішому вигляді текст подано нижче, див. с. 173. *

Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі» влади Денікіна34 проводив розслідування з метою з’ясувати, чи існували в Південній Росії які-небудь окультні «масонські» організації на кшталт тих, про які йде мова в «Протоколах...». Єдиною такою організацією була монархістська. На ключ до розуміння таємниці «Протоколів...» він наштовхнувся випадково. Кілька місяців тому він купив стос старих книжок у колишнього офіцера «охранки»35, котрий утік до Константинополя. Серед них виявився невеличкий томик французькою мовою з відірваною обкладинкою, розміром 14×9 сантиметрів. Він мав дешевеньку повторну палітурку. На шкіряній спинці книжечки великими латинськими літерами було витиснуто «Жолі». Передмова під назвою «Просте оголошення» була написана в Женеві 15 жовтня 1864 року. [...] Папір і шрифт характерні для 60–70-х років минулого століття. Ці деталі я подаю в надії, що вони допоможуть з’ясувати назву цієї книжечки... Містер Х переконаний, що вона рідкісна, бо інакше хтось, хто читав оригінал, давно вже впізнав би в «Протоколах...» плагіат. Про те, що ця книжечка «підроблена», не скаже ніхто, хто хоч раз її побачить. Її початковий власник, старий офіцер охранки, не пам’ятає, де дістав її, і не наділяв її особливим значенням. Містер Х, переглядаючи її одного дня, здивувався подібністю між уривком, на якому зупинився його погляд, і фразою з французького видання «Протоколів...». Він почав розплутувати клубок далі і незабаром усвідомив, що «Протоколи...» значною мірою були... перефразуванням женевського оригіналу... Як я вже писав, мене гризли сумніви, доки я не отримав цю книжечку від містера Х. Я ніколи не вірив, що «Протоколи...» Сєр´ея Нілуса були справжніми. [...] Але я б не повірив, якби не переконався на власні очі, що письменник, який надав Нілусу їхні оригінали, був настільки недбалим і безсоромним плагіатором. Генерал Антон Денікін – головнокомандувач «білої» армії в південній Росії під час громадянської війни 1918–1920 років. 35 «Охранка» – таємна поліція в царській Росії. 34

Привід для геноциду Женевська книжечка — це поганенько закамуфльована критика деспотизму Наполеона ІІІ у формі 25 діалогів. [...] Співбесідниками виступають Монтеск’є і Макіавеллі...36.

Перед публікацією репортажу від константинопольського кореспондента редакція газети навела довідки в Британському музеї. Ім’я «Жолі» на спинці книжечки дало ключ до розгадки. Таємниче видання швидко ідентифікували: виявилося, що це «Діалог у пеклі між Монтеск’є і Макіавеллі» французького юриста на ім’я Морис Жолі. Він вийшов друком у Брюсселі (хоч і з женевськими вихідними даними) в 1864 році. В автобіографії, написаній 1870 року, Морис Жолі розповів, що під час вечірньої прогулянки вздовж Сени у Парижі йому раптом спала думка написати діалог між Монтеск’є і Макіавеллі. Перший відстоюватиме позицію лібералізму, а останній — позицію цинічного деспотизму. Відкрито критикувати режим Наполеона ІІІ було неможливо, а така літературна форма давала змогу вкласти в уста Макіавеллі мотиви й методи імператора, зірвавши з них машкару брехні. Так міркував Жолі, однак він недооцінив свого противника. «Діалог у пеклі» надрукували в Бельгії і контрабандно провезли для поширення у Францію, але при перетині кордону поліція захопила наклад книжечки, встановила її автора і заарештувала його. 25 квітня 1865 року відбувся суд над Жолі, який засудив його до п’ятнадцяти місяців ув’язнення. Його книжечку заборонили й конфіскували. Подальша кар’єра Жолі склалася так само невдало. Дотепний, агресивний, без поваги до інших, він раз у раз стикався з розчаруваннями, аж доки в 1879 році не вкоротив собі віку. Він заслуговував на кращу долю, бо не тільки був блискучим стилістом, а й тонко розумів сили, які після його смерті набрали обертів і призвели до політичних катаклізмів ХХ століття. У своєму романі «Зголоднілі» він продемонстрував рідкісне розуміння тих джерел напруги в сучас36

The Times, числа від 16, 17 і 18 серпня 1921 року.

Частина 4. Охранка й окультисти

Частина 4.

Охранка й окультисти

1 Після приходу Гітлера до влади в Німеччині німецькі нацистські організації та їхні прибічники з інших країн популяризували «Протоколи...» і поширили їх усім світом. Рішучу відповідь цій провокації дала єврейська громада Швейцарії, яка вчинила позов проти керівництва нацистської організації в Швейцарії та проти деяких окремих нацистів. Звинувачення полягало в публікації та поширенні непристойної літератури; але судове засідання, яке проходило в Берні частково в жовтні 1934 року і частково в травні 1935 року, фактично перетворилося на слідство щодо автентичності чи підробленості «Протоколів...». Хоч як це звучить неймовірно в наш час, але це слідство привернуло загальносвітову увагу. Його висвітлювали репортери з усіх кутків світу. Увагою до себе судові засідання в Берні великою мірою завдячували тому факту, що вони кинули світло на діяльність царської таємної поліції — «охранки» — та її можливу причетність до «Протоколів...»38. Серед свідків, яких пред38 Охранку заснували відповідно до імператорського декрету після вбивства Александра ІІ в 1881 році з метою «охорони громадського порядку й безпеки». Доти головним органом таємної поліції був Третій відділ Імператорської канцелярії, створений після декабристського повстання 1825 року. Охранка мала відділення в усіх головних містах Росії, а також закордонну агентуру із центральним бюро в Парижі. Як і інші сили поліції, охранка підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ.

Привід для геноциду

ціально в Нілусів рукопис, а зробити або інспірувати це міг котрийсь із ворогів Ефрона. Хто ж такий Ефрон і хто міг бути його ворогом? Аким Ефрон, або Ефронт, був таємним агентом російського Міністерства фінансів у Парижі. Після його смерті в 1909 році французька преса назвала його директором політичної агентури при російському посольстві. Він, безперечно, не належав до організації Рачковського, а використовував власних агентів і надсилав у Санкт-Петербур´ незалежні звіти. Можна здогадатися, що цього вже було достатньо, аби викликати ненависть із боку Рачковського, але в цьому випадку не потрібні навіть жодні домисли, бо в нас є прямі докази. Про Ефрона відомо, що під час Міжнародної виставки в Парижі 1889 року йому в російському павільйоні привселюдно дали ляпас за спробу шантажу. Інакше кажучи, Ефрон, очевидно, і був тією особою, яку Рачковський описував у своїй підробленій відозві від імені «Російської патріотичної ліги» і яка досі носила на щоці слід від ляпасу за спробу здирства у 1889 році49. Якщо ж говорити про тезу з тієї самої відозви, нібито Ефрон був одним із агентів самого Рачковського, то це була навмисна брехня — якраз того хитромудрого й злісного типу, від якого Рачковський отримував найбільше задоволення. Отже, згадка про Ефрона в Нілусовому рукописі натякає на якийсь зв’язок, прямий або непрямий, між гонителем і суперником Філіпа.

2 Ми вже побачили, що за людина був Рачковський, тож, мабуть, варто тепер так само розглянути Нілуса. Про нього доступно багато відомостей, окремі з яких дуже суперечливі. Найрозлогіший виклад його біографії подає той самий Александр дю Шайла50. Він розповів, що в січні 1909 року прибув до знаменитого монастиря в Оптиній пустині, що за кілька 49 50

Див. вище, с. 89. Див.: La Tribune juive, в цитованому місці.

Частина 4. Охранка й окультисти

кілометрів від міста Козельськ у тодішній Калузькій губернії, з метою вивчити внутрішнє життя православної церкви. В ХІХ столітті Оптина пустинь відігравала важливу роль у російському інтелектуальному житті; прототипом отця Зосими з «Братів Карамазових» був один із чільних представників цього православного осередку; Толстой також часто відвідував монастир, а одного разу навіть жив при ньому. Навкруг монастиря стояло багато дач, у яких жили миряни, котрі намагалися відсторонитися від світу. Одну з них винаймав дю Шайла. Наступного дня після прибуття отець-настоятель архімандрит Ксенофонт представив дю Шайла одному з його сусідів, яким виявився Сєр´ей Нілус. Нілусу було тоді сорок сім років. Дю Шайла описав його як «чоловіка справжнього російського типажу: кремезного й сильного, з сірою бородою і глибокими очима — голубими, але із затуманеним, дещо тривожним поглядом. Носив він чоботи і російську сорочку з поясом, на якому була вишита молитва». Нілус та його утриманці займали чотири кімнати великої дачі; а решта приміщень використовувалася як притулок для калік, недоумків і юродивців, які жили там у надії на чудотворне зцілення. Всі вони жили на пенсію, яку імператорський двір виплачував Озеровій як колишній фрейліні. Озерова, або ж пані Нілус, вразила дю Шайла своєю цілковитою покорою перед чоловіком. Вона навіть мала приязні стосунки з колишньою коханкою Нілуса, котра мешкала на тій самій дачі і, втративши своє майно, також жила з пенсії пані Нілус. За дев’ять місяців перебування в Оптиній пустині дю Шайла багато дізнався про Нілуса. Цей колишній землевласник з Орловської губернії здобув гарну освіту і отримав у Московському університеті диплом юриста; він прекрасно володів французькою, німецькою й англійською мовами і був добре обізнаний у сучасній європейській літературі. Проте за вдачею був примхливим, буйним і деспотичним — настільки, що мусив піти з посади судді, яку обіймав десь у Закавказзі. Він також спробував управляти своїм маєтком 97

Привід для геноциду

на Орловщині, але зазнав невдачі і в цьому. Врешті-решт поїхав за кордон зі своєю коханкою і жив у Біариці, доки не довідався від економа, що його господарство збанкрутіло. Ця звістка викликала в Нілуса велику емоційну кризу і повністю змінила його погляд на життя. Доти він був теоретичним анархістом і возвеличував Ніцше. Тепер навернувся до православного християнства і став ревним поборником самодержавства. Він уявляв себе містиком, а також присланим із небес оборонцем Святої Русі. Він завжди відкидав сучасну цивілізацію, а тепер вважав її результатом змови темних сил. Нілус став послідовним антираціоналістом. Науку, технічний прогрес, демократію, навіть використання раціональності в релігійних і філософських питаннях — всі ці аспекти сучасної цивілізації, стверджує дю Шайла, Нілус відкидав як «гидоту занедбання у святих місцях» та передвістя приходу Антихриста. Це той умонастрій, який у тій чи тій формі ми раз у раз спостерігатимемо серед прибічників «Протоколів...». На кількох сторінках, які заслуговують місця у будьякій антології релігійного ексцентризму, дю Шайла показав, що означали «Протоколи...» для свого найзнаменитішого упорядника: Нілус дістав свою книжку з полиці і почав перекладати на французьку найпримітніші уривки з тексту та своїх коментарів. Одночасно він стежив за виразами на моєму обличчі, припускаючи, що мене приголомшить це відкриття. Він помітно засмутився через те, що для мене не було нічого нового в усьому цьому і що документ, на мою думку, був тісно пов’язаний із памфлетами Едуарда Дрюмона... Нілуса потрясло й розчарувало це. Він парирував тим, що мої погляди є наслідком поверхового й фрагментарного знайомства із «Протоколами...», а ефект цього тексту ослаблювався усним перекладом. Я неодмінно повинен зазнати повного впливу тексту, і мені легко буде ознайомитися із «Протоколами...», бо оригінал було написано французькою.

Частина 4. Охранка й окультисти Нілус не тримав рукопис «Протоколів...» удома, побоюючись, що його викрадуть євреї. Пам’ятаю, як мене здивувало його збентеження, коли аптекар-єврей із Козельська, гуляючи з другом у монастирському лісі і намагаючись знайти найкоротший шлях до порома, випадково заблукав у Нілусів сад. Бідолашний Сєр´ей Александрович довгий час вірив, що аптекар займався розвідкою. Пізніше я довідався, що зошит, який містив «Протоколи...», до січня 1909 року зберігався в ієромонаха Даниїла Болотова (досить добре відомого в Санкт-Петербурзі портретиста)51, а після його смерті — в Предтечинському скиті за півкілометра від монастиря у ченця Алексія, колишнього інженера. Через якийсь час після нашої першої розмови про «Протоколи...» одного дня близько четвертої години по обіді одна з калік Нілусової богадільні принесла мені листа: Нілус просив мене прийти і побачитися з ним у терміновій справі. Я знайшов Сєр´ея Александровича в кабінеті. Він був сам, бо дружина і пані К. пішли на вечірню. Смеркалося, але на вулиці було світло, бо землю вкривав шар снігу. На письмовому столі я зауважив щось на кшталт великого конверта з чорної матерії, прикрашеного великим восьмиконечним хрестом і написом: «Цим переможеш». На конверт була також наклеєна паперова іконка св. Михайла. Вочевидь, усі ці знаки мали відганяти нечисту силу. Сєр´ей Александрович тричі перехрестився перед великою іконою Богоматері... і відкрив конверт, із якого дістав оправлений шкірою зошит. Пізніше я дізнався, що конверт і оправа були виготовлені в монастирській майстерні під особистим наглядом Нілуса, який власноруч приносив і відносив рукопис, побоюючись, що його вкрадуть. Хрест та інші символи намалювала Єлена Александрівна52 відповідно до інструкцій свого чоловіка. «Ось вона, — сказав Нілус, — хартія Царства Антихриста». Цей самий чернець фігурує в дещо неоднозначній ролі у розповіді пані Кашкіної. Див. нижче с. 105. 52 Озерова. 51

Привід для геноциду Він розгорнув зошит. [...] Текст було написано французькою мовою різними почерками і, як мені здалося, різним чорнилом. «Бачите, — заговорив Нілус, — під час засідань таємного єврейського уряду в різний час різні люди займали посаду секретаря. Звідси й різні почерки». Вочевидь, Сєр´ей Александрович сприймав цю особливість як доказ того, що рукопис був оригінальним документом. Проте він не мав усталеного погляду на це питання, бо при іншій нагоді я чув, як він назвав цей рукопис всього-навсього копією. Показавши мені рукопис, Сєр´ей Александрович поклав його на стіл, відкрив на першій сторінці й, посадивши мене в своє крісло, сказав: «Ну, тепер читайте!» Під час читання рукопису мене вразили деякі особливості тексту. В ньому траплялися орфографічні помилки і передусім деякі нефранцузькі вислови. Спливло забагато часу, аби я міг із певністю заявити, що текст містив «русизми», але одна річ залишається поза сумнівом: рукопис написав чужоземець. Мені знадобилося дві з половиною години, щоб прочитати документ. Коли я закінчив, Нілус забрав зошит, поклав його назад у конверт і замкнув у шухляді письмового столу... Сєр´ей Александрович хотів дізнатися, яке враження справило на мене прочитане. Я відверто відповів йому, що дотримуюся свого попереднього судження: я не вірю в «сіонських мудреців»... Обличчя Нілуса спохмурніло. «Ви справді перебуваєте в полоні чар Диявола, — сказав він. — Найхитріший викрут Сатани — спонукати людей заперечувати не тільки його вплив на речі, а навіть його існування. А що ви скажете, якщо я покажу, як сказане в "Протоколах..." здійснюється, як таємничі знамена приходу Антихриста з’являються повсюди, як скрізь відчувається неминуче пришестя його царства?» Сєр´ей Александрович підвівся, і ми перейшли в його кабінет. Він дістав свою книжку і теку, а також приніс зі спальні скриньку, яку я пізніше назвав «музеєм Антихриста». Він почав читати уривки зі своєї книжки та з матеріалів, які під-

100

Частина 4. Охранка й окультисти готував до видання. Він зачитував усе, що в той чи той спосіб виражало есхатологічні очікування сучасного християнства: сновидіння митрополита Філарета, цитати з енцикліки Пія Х, проповіді Серафима Саровського та якихось римо-католицьких святих, уривки з творів Ібсена, Соловйова, Мережковського. Читав він довго. Потім перейшов до «речових доказів» і відкрив скриньку. В ній у невимовному безладі перемішалися знімні комірці, гумові речі, хатнє начиння, емблеми різних технічних коледжів, навіть вензель імператриці Александри Фьодорівни і орден Почесного легіону. На всіх цих речах йому ввижалася «печать Антихриста» у формі трикутника або двох накладених один на одного трикутників. [...] Якщо на речі був товарний знак, який хоча б віддалено нагадував трикутник, цього було достатньо, щоб він мав усі шанси стати експонатом цього музею. І майже всі ці приклади були вміщені в його черговому виданні «Протоколів...» 1911 року. З дедалі більшим збудженням і занепокоєнням Нілус, нібито стиснутий лещатами містичного страху, пояснив мені, що знаки «сина погибелі» в наш час порочать усі речі, що вони виблискують навіть на церковних орнаментах і в оздобленні запрестольної ікони в церкві скиту. Мені стало моторошно. Було близько опівночі. Пронизливий погляд, голос, рефлексивні жести — все в Нілусі вселяло мені враження, нібито ми йдемо краєм прірви і що в будьяку мить його розум може скотитися в божевілля53.

Пізніше дю Шайла розповів, що після публікації чергового видання книжки в 1911 році Нілус надіслав східним патріархам, Священному синоду та папі римському послання, в якому закликав зібрати вселенський собор, щоб на ньому виробити спільні заходи на захист християнського світу від неминучого пришестя Антихриста. Паралельно він почав читати ченцям Оптиної пустині проповіді на цю тему — і робив це настільки дієво, що його попрохали назавжди покинути монастир. 53

A. du Chayla, у: La Tribune juive, в цитованому місці.

101

Привід для геноциду

Малюнок 1. Антихрист і його знаки, над якими здіймається православний хрест як оберіг проти сил зла. З видання «Великого в малому» 1911 року. Образ під назвою «Антихрист» — це насправді король із карт таро

102

Частина 4. Охранка й окультисти

Отже, Нілус, поза сумнівом, справді вірив у світову змову євреїв. Проте завдяки дивовижному хисту до подвійного мислення, характерному для фанатиків, він інколи готовий був допустити, що «Протоколи...» можуть бути фальшивими. Одного дня в 1909 році дю Шайла запитав його, чи не могло бути, що Рачковського обманули і Нілус працював із підробкою. Той відповів: Знаєте мою улюблену цитату зі святого Павла? «Сила Моя (Божа. — Прим. пер.) здійснюється в немочі»*. Припустімо, що «Протоколи...» підроблені. Але хіба це заважало Господу використати їх, щоб розвінчати зло, яке готується для нас? Хіба не була прозорливою Валаамова ослиця**? Хіба Бог заради віри нашої не може перетворити собачі кістки на чудотворні мощі? Тож він може і об’явлення істини вкласти у брехливі уста!54

Сусідка Нілуса також записала спомини про нього. 1 червня 1934 року, коли повним ходом ішли приготування до Бернського процесу, Марія Дмитріївна Кашкіна (уроджена графиня Бутурліна) зробила заяву, яку раніше не публікували, але яка, безперечно, заслуговує на публікацію — і не тільки тому, що кидає світло на особистість Сєр´ея Нілуса. Кожен, хто занурюється у світ «Протоколів...», час від часу відчуває задуху від міазм забобонів, легковірності та шарлатанства, якими він просякнутий. Не зайве буде нагадати, що навіть у царистській Росії були люди — і мова не тільки про міських інтелектуалів, а й про провінціалів, землевласників і селян, — які висловлювали здоровий скептицизм і могли розпізнати безглуздя і шахрайство, коли стикалися з ними. Ось найважливіші уривки із заяви Кашкіної: В 1905 році я одружилася із Кашкіним, котрий володів маєтком у Козельському повіті Калузької губернії. [...] Наш * 2 Коринтян 12:9. ** Див.: Числа 22. 54 Там само, с. 4.

103

Привід для геноциду маєток лежав за чотири версти від Оптиної пустині, а сам монастир був збудований на землі, дарованій предками мого чоловіка. [...] Я зустрілася з Нілусом невдовзі після прибуття в маєток і знала його впродовж усіх років свого проживання там. [...] Всі ці роки він жив при монастирі. [...] Він був відомий як письменник. Свою книжку «Велике в малому» він давав кожному, кого зустрічав. Настоятелем тоді був архімандрит Ксенофонт — добрий і чесний чоловік, але малоосвічений. Нілус справив на нього сильне враження; ще більше він його зачарував, коли пообіцяв присвятити йому свою майбутню книжку про історію монастиря. Це остаточно зворушило Ксенофонта, і він відкрив двері всіх своїх архівів для Нілуса. Він не тільки дозволив йому користуватися архівами, а й часто просто видавав документи на руки. [...] Дізнавшись про це, мій чоловік обурився. «Нілус пограбує увесь архів», — часто говорив він. [...] Загалом мій чоловік вважав Нілуса дуже хитрим і туманним типом, за яким слід було дуже ретельно пильнувати. Таке ставлення ´рунтувалося, ясна річ, не на Нілусовій пристрасті до документів із архіву, а на значно гірших речах. Слід зазначити, що в ці роки Оптина пустинь була центром для всілякого роду «святих ідіотів». Серед них виділявся «босоногий Мітя Козельський». [...] Цей м’ясник за професією прибув із міста Козельськ. [...] Це був дебелий, міцний чолов’яга, який заледве міг вимовити впізнавані слова. Він був справжнім ідіотом. Розуміти його було неможливо. Проте ходив поголос, нібито він уміє виганяти диявола. [...] Його методи... були не просто своєрідними: він бив своїх пацієнтів кулаками, здебільшого в живіт, утрамбовував їх у бочки і так далі. Говорили, що його методи інколи спрацьовували. Він зажив слави після того, як вилікував вдову заможного купця — наскільки я пам’ятаю, її звали Іванова і була вона з Москви. Мітя встановив, що в ній сиділи сім дияволів — і вигнав їх усіх за допомогою своїх методів. Удячна вдова одружилася з ним. Мала вона значні статки. Тепер Мітю мили і вдягали; були в нього навіть свої коні: я добре пам’ятаю, як він сидів у екіпажі, простягнувши ноги — просто справжній завойовник...

104

Частина 4. Охранка й окультисти Нілус вчащав у це коло людей. [...] Його власне приватне життя дало підстави багатьом поганим здогадкам. У невеликому будиночку, що прилягав до монастиря і належав йому, з ним жила, крім його дружини, уродженої Озерової, його перша дружина, з якою він офіційно не розлучився, а також, час від часу, ще одна жінка, яка постійно нездужала, із 11–12-річною дівчинкою. Про дівчинку говорили, що вона дочка Нілуса. У колі, що гуртувалося довкола Нілуса, її використовували як медіума під час спіритуалістських сеансів. Коли її мати від’їжджала, вона перебиралася до Нілуса. [...] Можна було побачити, як усі вони разом виходять погуляти. Нілус ішов посередині з довгою білою бородою, вдягнений зазвичай у білу селянську сорочку з чернечим шнурком замість пояса. По обидва боки від нього йшли його дружини — перша й друга — в ролі вдячної аудиторії, заглядаючи йому в очі, жадібно ловлячи кожне його слово. Маленька дівчинка та її мати йшли трішки позаду. Дійшовши до лісу, вони сідали на землю під деревами. Озерова починала щось малювати — в неї були художні здібності. Перша дружина... могла займатися вишиванням. Сам же Нілус лягав на землю — дуже рідко він щось говорив у таких випадках. Мені розповідали, що мир у Нілусовій родині запанував не відразу — що попервах, на початку подружнього життя, Озерова спробувала збунтуватися. Між ними виникали неприємні сцени, пов’язані, зокрема, з дівчинкою. Про деталі я не знаю. Проте Озерова невдовзі здалася. [...] Нілус умів досить невимушено її контролювати. [...] Вся сім’я жила на її пенсію... Нілус обертався серед дивакуватих істот, які зосереджувалися довкола монастиря. [...] Скажімо, він узяв на себе чималий клопіт окультурення Міті Козельського, якого намагався ввести у вищі кола суспільства. Як чоловік Озерової, Нілус мав зв’язки при імператорському дворі... і використовував їх, щоб просувати Мітю. Одним із друзів Нілуса в монастирі був чернець на ім’я Даниїл — досить підозріла особа, але гарний художник. Із відома Нілуса і, можливо, з його ініціативи цей Даниїл намалював картину, на якій зображувалися цар, цариця та їхній син. Їх оточували і підтримували хмари.

105

Привід для геноциду [...] Ці хмари кишіли рогатими дияволами з хвостами й копитами, котрі намагалися дістатися до царевича, хапаючи його, тягнучись до нього язиками. Але через це сонмище дияволів упевнено крокував Мітя Коляба55 — безстрашний борець проти сатанинських сил, який ішов порятувати царевого сина. [...] Завдяки допомозі Нілуса полотно відправили до СанктПетербур´а. Можна лише здогадуватися, яку славу створив там довкола Міті Нілус. Хай там що, Мітю викликали до столиці і представили цареві та цариці. Нілус вирушив із ним як перекладач незбагненних звуків, які Мітя вимовляв; ще задовго до того він закріпив за собою цю роль. Мітя подорожував першим класом. Можна лише здогадуватися, яке враження ця подорож Міті справила на місцеве населення. Ченці не зажили там поваги, особливо в селян. Ті, хто спостерігав за життям ченців зблизька, знали, що в їхньому житті майже немає місця святості — неподалік від монастиря було ціле село, населене «гріхами ченців». Місцеве населення понад усе не довіряло всім тим «святим жебрущим» і «Божим дурням» — воно вважало їх переважно, але з деякими винятками, дармоїдами й шарлатанами. А потім усі зненацька дізналися, що цар надіслав запрошення цьому шарлатану Міті. Я на власні вуха чула, як деякі з розважливіших і найвдумливіших селян висловлювали своє здивування. «Що б це могло означати? — питали вони. — Хіба цар не розуміє? Чи він насміхається з нас?» Місцеві землевласники й державні чиновники також були приголомшені. Пригадую одну свою розмову з начальником місцевої поліції Рахманіновим. [...] Він показав мені телеграми від міністра, в яких його просили надати Міті всю можливу допомогу, забезпечити йому спеціальне купе в потязі, перший клас і так далі. Звісно, він виконав те, що йому наказали, але не приховував свого замішання. Мій чоловік відверто звинувачував Нілуса в Мітиній подорожі. Він без вагань називав Нілуса авантурником і шарлатаном. 55

Коляба – це справжнє прізвище «Міті Козельського».

106

Частина 4. Охранка й окультисти Ця подія завдала удару по престижу царя, і мій чоловік вважав Нілуса повністю відповідальним за це56.

Ці досить стримані характеристики Нілуса, що їх дали дю Шайла й пані Кашкіна, можна порівняти з біографією Нілуса, яка побачила світ у Ю´ославії 1936 року. Її написав князь Ніколай Давидович Жевахов, палкий шанувальник Нілуса. На його думку, «Протоколи...» були, безперечно, «створені євреєм, який писав під диктовку Диявола, котрий звірив йому методи знищення християнських держав і таємницю підкорення всього світу»57. Тому дуже промовистим є те, що біографічні відомості, подані ним, збігаються майже точно з тим, що повідомив дю Шайла. Крім того, від нього ми дізнаємося, що мав на умі Нілус, копаючись у монастирських архівах. Одним із досягнень Нілуса було впорядкування щоденника самітника, котрий, згідно з Жеваховим, з надзвичайним реалізмом описав потойбічне життя. Зокрема, він розповів про молодика, проклятого своєю матір’ю, якого відтак невідомі сили підняли вгору у безповітряний простір над землею, де він сорок днів жив життям духів, товаришував із ними і керувався їхніми законами. [...] Коротко кажучи, цей щоденник був винятково цінною книгою, істинним посібником святості58.

Жевахов також розповів про останні роки життя Нілуса, коли той перебував поза досяжністю дю Шайла й пані Кашкіної і коли, без його відома, видання «Протоколів...» носилося всім світом. Вочевидь, покинувши Оптину пустинь, Ні56 Цю заяву записав російською мовою у присутності п. Кашкіної Борис Ніколаєвський, а потім зачитав їх уголос; вона схвалила кожну її деталь. Російський текст зберігається у колекції Б. І. Ніколаєвського Гуверівського інституту при Стенфордському університеті (Каліфорнія, США). 57 Н. Д. Жевахов, Сергей Александрович Нилус, Нови Сад, 1936, с. 11. 58 Там само, с. 20. * Ніколай Євґенійович Марков (1866–1945) – російський правий політик-монархіст, голова головної ради «Союзу російського народу».

107

Привід для геноциду

лус жив у маєтках різних своїх друзів. Цікаво, що десь шість років після більшовицького перевороту, коли Росія билася в конвульсіях революції та громадянської війни, терору, контртерору й голоду, Нілус і Озерова мирно жили собі на півдні країни у будинку, який ділили з колишнім самітником на ім’я Серафим і при якому була капличка, куди постійно стікалися десятки прочан. З Нілусових листів відомо, що десь у 1921 році прибув червоноармійський загін на чолі з місцевим бандитом, щоб убити цих двох святих чоловіків — але навіть тоді, згідно з Нілусом, їх врятував таємничий і чудотворний нічний вартівник, котрий розчинився у повітрі, щойно його вдарили. Ватажка загону паралізувало на місці. Зцілити його зумів тільки сам Серафим. Проте більшовицька влада, розбивши «білі» армії і ліквідувавши своїх політичних опонентів, не збиралася задкувати перед зникомими нічними вартівниками. Врешті-решт, Нілуса й усе його товариство вигнали. Після кількох років блукань і двох коротких ув’язнень у 1924 і 1927 роках Нілус помер від серцевого нападу у віці 68 років на Новий рік 1930 року. Із Колекції Йонака Фреєнвальда у Бібліотеці Вінера (Лондон) ми дізналися про долю найближчих до Нілуса людей. Згідно з рукописним записом російського правого політика, відомого як Марков Другий*, Озерову заарештували під час великих чисток 1937 року і заслали на Кольський півострів, де вона померла з голоду й холоду наступного року. Збереглося також багато листів, написаних сином Нілуса (мабуть, від першої дружини), та листів про нього. Сєр´ей Сєр´еєвич Нілус мав польське громадянство і запропонував свої послуги нацистам, коли вони готували апеляцію проти вердикту Бернського судового процесу в 1935 році. Лист, який він написав Альфреду Розенбер´у з Польщі у березні 1940 року, заслуговує на те, щоб його процитувати: Я єдиний син першовідкривача «Протоколів сіонських мудреців» С. А. Нілуса. [...] Я не можу і не повинен залишатися бай-

108

Частина 4. Охранка й окультисти дужим у ці часи, коли доля всього арійського світу зависла в невизначеності. Я вважаю, що перемога Фюрера, цієї геніальної людини, принесе визволення моїй бідолашній країні також, і я вірю, що можу посприяти їй на будь-якій роботі. Після блискучої перемоги могутньої німецької зброї я... зробив усе, щоб заслужити право активної участі в знищенні єврейської отрути... 59

Це, мабуть, слушний акорд, на якому можемо завершити вивчення життя й характеру Сєр´ея Александровича Нілуса.

3 Достеменно відомо, що як Рачковський, так і Нілус брали участь в інтризі проти Філіпа; можливо навіть, що вони змовилися використати «Протоколи...» для спільної мети. Це наштовхує на припущення, яке зустрічається у кількох працях про «Протоколи...», що цю підробку було виконано з недвозначною метою налаштувати царя проти Філіпа. Проте ця теорія неправдоподібна. Філіп був мартиністом і зцілював шляхом навіювання — отже, якби «Протоколи...» були підроблені, щоб допомогти Нілусу в боротьбі проти Філіпа, хіба вони не мусили б містити принаймні якісь натяки на те, що мартинізм і/або цілительство за допомогою навіювання становлять частину єврейського таємного плану? Насправді ж у них ідеться майже про все інше: від банківської справи і преси до міжнародних воєн і підземних залізниць. Одна справа — використати вже виготовлену підробку, а Рачковський, вочевидь, не був перебірливим у виборі зброї. Зовсім інша — сфабрикувати цілу нову книжку, яка майже зовсім не перетинається із поставленим завданням. Чи могла навіть така пристрасна схильність до манівців і обхідних шляхів, як у Рачковського, зайти настільки далеко? Лист зберігається у Колекції Йонака Фреєнвальда в Бібліотеці Вінера. 59

109

Частина 5.

«Протоколи...» в Росії

1 Хоч би яким було походження «Протоколів...», їх прийняли і зберегли, а пізніше пустили в обіг у всьому світі «погромники», тобто професійні підбурювачі погромів. Сотні локальних погромів, які відбулися в Росії протягом 1881– 1920 років, жодним чином не були стихійними вибухами народного гніву — вони потребували довгочасного планування, ретельної організації і, понад усе, інтенсивної агітації. Інколи цю роботу виконувала поліція, але в деяких випадках її брали на себе приватні особи, передусім неперебірливі журналісти. Ці люди присвоїли «Протоколи...» і стали використовувати їх у корисливих цілях. Перший видавець «Протоколів...», Паволакій Крушеван, був типовим «погромником». За чотири місяці до того, як «Протоколи...» з’явилися на шпальтах його санктпетербурзької газети «Знамя», інша газета Крушевана «Бессарабец» успішно спровокувала погром на батьківщині видавця — у Бессарабії, зокрема в її адміністративному центрі Кишиневі, де ця газета друкувалася. Як їй це вдалося, з’ясували ірландські й американські мандрівники, які відвідали місто відразу після кривавої розправи68. Вони побачили родючий і квітучий край, де відносини між масою населення Див.: I. Singer, Russia at the Bar of the American People: A Memorial of Kishinev, New York and London, 1904, а також репортаж визначного ірландського націоналіста Майкла Девіта, котрий відвідав Кишинів відразу після різанини: Michael Davitt, Within the Pale: the true story of antisemitic persecutions in Russia, London, 1903.

121

Частина 6

«Протоколи...» потрапляють у Німеччину

1 За період громадянської війни в Росії «погромники» та офіцери-білогвардійці, які потрапили під їхній вплив, створили цілий масив антисемітських легенд і фальшивок. Приміром, у вересні 1919 року монархічний журнал з Ростова-на-Дону надрукував підроблений документ, який облудно приписували американській секретній службі89. Головний мотив документа полягав у тому, що більшовики отримали багатомільйонну доларову субсидію від американського банкіраєврея Якоба Шифа, котрий діяв від імені нью-йоркського банківського дому «Kuhn, Loeb & Co». Саме ця підтримка дала їм змогу здійснити революцію. Легко зрозуміти, чому саме Шифа обрали мішенню. Під час погромів 1905 року він справді спробував переконати уряд Сполучених Штатів виступити на захист російських євреїв, чого йому не міг пробачити жоден «погромник». Але деякі чужоземні репортери і члени військових місій при «білих» арміях усерйоз сприймали такого роду матеріали і допомагали переправити їх до Західної Європи. Не минуло багато часу, як монсеньйор Ернест Жуен залюбки видав фальшивку про Шифа в своєму паризькому виданні «Протоколів...», а для нацистів ця історія стала невичерпною темою для пропаганди. Тим часом самі «Протоколи...» помандрували далі на захід. Десь через двадцять років після того, як оригінальний французький рукопис фальшивки здолав шлях із Парижа в 89

В Москву, № 1, 23 вересня 1919 року.

143

Частина 7

«Протоколи...» облітають світ

1 «Протоколи...» викликали у Німеччині безпрецедентний ентузіазм, але їх не оминали увагою і в інших країнах. Навіть у Британії, де антисемітизм протягом Нового часу ніколи не переходив у вірулентну форму, добре знану в континентальній Європі, і в Сполучених Штатах, де він доти залишався у тіні, фальшивка викликала живе зацікавлення в суспільних колах, яким належало бути краще поінформованими. Переклади й коментарі, що з’явилися 1920 року в цих двох країнах, дуже посприяли ознайомленню світу з «Протоколами...» — почасти через те, що вони були англомовними, але також завдяки відомим іменам, які були з ними пов’язані. У Британії розмови про всесвітню змову євреїв точилися вже кілька років перед появою «Протоколів...». Як і в Німеччині, її вважали єврейсько-більшовицькою аферою, але якщо в Німеччині третім співучасником конспірації вважали Антанту, то в Британії натомість до табору змовників зараховували, звичайно ж, Німеччину. Одне з перших формулювань цієї дивної теорії містилося в книжці, виданій 1918 року ще до закінчення війни, під назвою «Англія під п’ятою євреїв». Як на глум, значна частина цієї книжки складалася з перекладених уривків творів німецького соціолога Вернера Зомбарта, що не завадило зробити їх антинімецькими так само, як і антисемітськими й антибільшовицькими. Анонімний автор виявив, що назва «ашкеназі», яка охоплювала більшу частину європейських євреїв, на івриті позначала німців. При цьому його анітрохи не турбувало те, 169

Частина 8

Німецький расизм, Гітлер і «Протоколи...»

1 Коли суддя під час процесу над Теховом згадав про «жертовну смерть» Ратенау, він був ближчий до істини, ніж міг собі уявити, бо міністра не просто вбили як одного з сіонських мудреців — це було людське жертвопринесення богу сонця стародавньої германської релігії. Вбивство спеціально запланували на літнє сонцестояння, а коли новина облетіла газети, молоді німці зібралися на вершинах пагорбів, щоб відсвяткувати одночасно зміну пір року і знищення людини, яка символізувала сили пітьми149. Який же стосунок мають ці незвичайні факти до нашої теми? Вступивши в контакт зі своєрідним світоглядом, відомим як «фелькіше»150 або інколи як «німецька ідеологія»151, «Протоколи...» відкрили перед собою нові горизонти. Зародження цього світогляду, котрий насправді можна назвати псевдорелігією, простежується до часів наполеонівських воєн. Німеччина була не єдиною країною, в якій національна свідомість почала розвиватися внаслідок зовнішнього вторгнення, але в її випадку загарбник сам був прапороносцем нової доби, захисником демократії, лібералізму, раціоMitteilungen aus dem Verein zur Abwehr des Antisemitismus, число від 29 вересня 1922 року, с. 98. 150 Völkisch (фелькіш) – від das Volk (народ). 151 Про світогляд «фелькіш» від 1860-х років до Гітлера див.: G. L. Mosse, The Crisis of German Ideology, New York, 1964; а про його становлення від наполеонівських воєн до 1850 року див.: Eleonore Sterling, Er ist wie Du, München, 1956. 149

193

Частина 9

Міф у німецькій пропаганді

1 Нацистська пропаганда використовувала «Протоколи...» та міф про всесвітню змову євреїв на всіх етапах своєї історії — від появи партії на початку 1920-х років до краху Третього райху в 1945 році. Попервах їх застосовували, щоб розчистити партії шлях до влади, потім — щоб об´рунтувати режим терору, далі — для виправдання війни, після цього — щоб умотивувати геноцид, а вкінці — щоб відкласти капітуляцію перед союзниками. Історія міфу впродовж цих років та послідовність цілей, яким він слугував, справно відображає піднесення і падіння самого Третього райху. На ранньому етапі головним пропагандистом міфу та «Протоколів...» був Альфред Розенбер´ — офіційний «ідеолог» партії. Родом він був із Прибалтики і мав не настільки чисте германське походження, як хвалився (один із його дідів був латвійцем). Як уродженець Таллінна Розенбер´ від народження мав російське підданство, а після революції навіть здавав у Москві іспити на архітектора. Коли йому було близько двадцяти п’яти років, революція пробудила в ньому інтерес до політики і зробила з нього фанатичного антибільшовика. В 1918 році він приєднався до німецьких військ, які відступали з Росії — як і Вінбер´, якого він добре знав і який сильно вплинув на нього. В Німеччині Розенбер´ вступив до лав новоствореної нацистської партії, ставши близьким соратником Гітлера. Хоч Гітлер ніколи не сприймав його вельми серйозно, а його вплив почав занепадати ще до захоплення нациста223

Частина 10

Поширювачі фальшивки на лаві підсудних

1 Ще в 1890-ті роки священик Леон Мерен закли́кав європейських правителів об’єднатися в лігу для боротьби проти єврейської змови. 1906 року цар Ніколай ІІ і граф Ламсдорф спробували, хоч і безрезультатно, створити систему альянсів на такій самій основі. Ці першопрохідці задумували антисемітський інтернаціонал як міжурядову організацію для придушення революційних, радикальних і просто ліберальних рухів у Європі. Нацисти перейняли цю ідею, але наповнили її новим змістом. Найактивніше адаптацією антисемітських ідей займався німець із прибалтійських провінцій Росії Макс Ервін фон Шойбнер-Рихтер протягом короткого періоду перебування в статусі провідного теоретика нацистської партії (він отримав смертельне вогнепальне поранення під час «пивного путчу» в Мюнхені 1923 року, крокуючи пліч-о-пліч із Гітлером). Розмірковуючи про те, що євреї розкидані по всьому світу, Шойбнер-Рихтер наштовхнувся на думку, що антисемітизм може стати знаряддям, за допомогою якого німецький націонал-соціалізм знайде собі союзників за кордоном. На відміну від своїх попередників — архієпископа ПортЛуї та російського міністра зовнішніх справ, Шойбнер-Рихтер не вважав, що союзниками конче мають бути уряди. Він допускав, щоб ними стали праві революціонери. Вже на ранньому етапі історії партії з’явилося гасло, перелицьоване зі знаменитого останнього речення «Маніфесту Комуністичної партії»: «Антисеміти всіх країн, єднайтеся!» Гітлер і сам 249

Частина 11

Антисемітський інтернаціонал

1 Відразу по приході Гітлера до влади в Німеччині міф про всесвітню змову євреїв почали активно пропагувати в усіх частинах американського континенту. В Канаді його з найбільшим ентузіазмом відстоювали синьосорочечники, що здебільшого складалися з французьких канадців. Синьосорочечники, також відомі як Parti National Social Chrétien*, мали багато спільного із південноафриканськими сіросорочечниками. Мало того, між ними справді існувала сполучна ланка: Генрі Гамільтон Біміш, англієць, котрий заснував «Бритів» і починаючи з 1920 року зробив більше, ніж будь-хто інший для популяризації «Протоколів...» у Британії. В 1930-ті роки Біміш налагодив контакт зі Всесвітньою службою і став своєрідним мандрівним перекупником найшкідливішої форми антисемітизму. Мешкаючи в Родезії, де він одного разу навіть став депутатом родезійського парламенту, Біміш виступав свідком від захисту на ´рейамстаунському процесі. Крім того, він відвідував Канаду, де запропонував свої послуги Адріану Арканду — лідеру синьосорочечників. Арканд видав у Монреалі брошуру «Ключ до таємниці», що складалася з підроблених і перекручених текстів, які ілюстрували всесвітню змову євреїв. Цей же текст видали й енергійно популяризували в Південній Африці англійською й африкаанс. Зі свого боку, Біміш розраховував на кар’єру міністра пропаганди в Канаді, коли там до влади * Націонал-соціалістична християнська партія (фр.).

269

Додаток I

«Промова рабина»*

Наші діди заповідали обраним синам Ізраїлевим обов’язок збиратися раз на століття біля могили великого магістра Калева, священного рабина Симеона бен Єгуди, чиє знання дає обранцям кожного покоління силу над усією землею і владу над усіма нащадками Ізраїлевими. Вісімнадцять сторіч Ізраїль вів війну з тією силою, що спочатку була обіцяна Аврааму, але була віднята в нього Хрестом. Притоптаний, принижений ворогами, живучи під постійною загрозою смерті, гонінь, ґвалту та всілякого іншого насилля, народ Ізраїлів не скорився. Він зараз розпорошений усім світом лише тому, що призначений успадкувати цілий світ. Вісімнадцять сторіч наші мудреці відважно боролися із Хрестом, виказуючи завзяття, перед яким ніщо не могло встояти. Помалу підводиться наш народ із колін, а його могутність зростає щоденно. Нашим сьогоднішнім богом є той, якого Аарон підніс над нами в пустелі — Золотий Телець, всесвітній ідол нашої епохи. Того дня, коли ми станемо єдиними володарями всього золота світу, реальна влада перейде до наших рук — і сповняться тоді обітниці, дані Аврааму. Золото, найбільша сила світу... золото, тобто сила, винагорода, знаряддя будь-якої влади... сума всього, що людина боїться і жадає... Це єдина таємниця, найглибше пояснення духу, який править світом. У цьому майбутнє! * Про цей передущий «Протоколам...» текст див. на с. 32–39.

293

Додаток II

Паралельні місця в «Протоколах...» та «Діалозі у пеклі...»

Розповідь про те, як фальсифікатор «Протоколів...» списав значні фрагменти з памфлету Мориса Жолі «Діалог у пеклі між Монтеск’є і Макіавеллі», див. на с. 76–82. Наведені нижче уривки взято з першого британського видання «Протоколів...» (1920 року), яке було досить вільним перекладом із російської*. Якщо врахувати, що російський текст сам був перекладом із утраченого французького оригіналу «Протоколів...», прикметно те, настільки близьку схожість із книжечкою Жолі демонструють наведені уривки. Проте схожість між оригінальним текстом Жолі французькою мовою та французьким виданням «Протоколів...» Ламблена ще більша. У першому британському виданні текст не ділився на окремі розділи, або «протоколи». Тому номери «протоколів» у другому й третьому додатках подаються відповідно до російського видання за редакції Сєрґея Нілуса та більшості його численних перекладів.

* В українському виданні наводимо прямий переклад із російського видання «Протоколів...», опублікованого в 1911 році за редакції Сєр´ея Нілуса друкарнею Свято-Троїцької Сергієвої лаври.

301

Привід для геноциду

«Діалог у пеклі...»

«Протоколи...»

Перший діалог У людині поганий інстинкт сильніший за добрий. [...] Страх і сила мають більшу владу над нею, ніж розум. [...] Усі люди прагнуть панування, і немає такої, яка б відмовилася стати гнобителем, якби могла; всі або майже всі готові пожертвувати правами інших заради власних інтересів. Що стримує серед них хижих звірів, яких звемо людьми? Коли суспільство починалося, це була груба, розгнуздана сила; пізніше — закон, тобто знов-таки сила, але регульована певними формами. [...] Всюди сила передувала праву. Політична свобода — не більше ніж відносна ідея.

Перший «протокол» ...люди з лихими інстинктами численніші за добрих, тому найкращі результати в керуванні ними досягаються за допомогою насилля і залякування, а не академічного розмірковування. Кожна людина прагне влади, кожній хотілося би стати диктатором, якби їй трапилася нагода, але при цьому рідко хто не схотів би пожертвувати благом усіх заради досягнення своїх благ. Що стримувало хижих звірів, яких називають людьми? Що керувало ними до цього часу? На світанку суспільного ладу вони підкорилися грубій і сліпій силі, потім — закону, що був тією самою силою, але замаскованою. Роблю висновок, що, згідно з законом природи, право в силі. Політична свобода — це ідея, а не факт.

302

Додаток III

Деякі уривки з «Протоколів...», що не базуються на «Діалозі у пеклі...»

Нижче наводяться витяги з «Протоколів...», які дають ясне уявлення про внутрішній світ російських правих діячів 1890-х років. Вони показують не тільки, які переконання мали ці люди щодо євреїв або в чому вони намагалися переконати щодо євреїв інших, а також, місцями, соціально-політичні ідеали, яких дотримувалися самі праві. Хоч як парадоксально, але ці антисеміти, як і нацисти після них, часто приписували вигаданому єврейському уряду свої власні цінності й устремління.

Перший «протокол» Тільки в Самодержавної особи плани можуть виробитися обширно ясними, в порядку, який розподіляє все в механізмі державної машини; з цього слід виснувати, що доцільне для користі країни керування повинне зосереджуватися в руках однієї відповідальної особи. Без абсолютного деспотизму не може існувати цивілізація, яку ведуть не маси, а їхній керівник, хоч би хто ним був. Натовп — це варвар, що виказує своє варварство при кожній нагоді. Тільки-но натовп захоплює до своїх рук свободу, він її невдовзі перетворює на анархію, що сама собою є найвищою мірою варварства. Погляньте на заспиртованих тварин, задурманених вином, право на необмежене споживання якого надається разом зі свободою. Не допускати ж нам, щоб і наші скотилися до такого... Народи гоїв задурманені спиртними напоями, а їхня молодь здуріла від

307

Додаток IV

«Протоколи...» і пришестя Антихриста*

Хоч «Протоколам...» судилося стати важливою частиною одного з найбільш тоталітарних символів віри ХХ століття, вони виросли зі стародавньої апокаліптичної традиції. Наскільки вони з самого початку були пов’язані з легендою про Антихриста, стає видно із примітки, яку Сєрґей Нілус долучив до свого видання 1905 року: Отже, сумнівів немає! — На відступницький світ усією силою і владою «звільненого на малий час» сатани насунулася вселенська загроза царства тріумфального Синедріону масоно-єврейства: цар Сіонської крові — антихрист, очевидно, вже близький до престолу світового владарювання. По всьому лицю землі події чергуються з приголомшливою швидкістю: смути в народах, війни, воєнні чутки, голод, мор, землетруси285 в різних місцях і, нарешті, сучасна всесвітня, небувала війна як повстання царств на царства, народів на народи. Неможливе ще вчора сьогодні стає вже минулим... Дні заради обраних, мабуть, скорочуються, і немає часу докладно висвітлити історію людства з погляду розкритої «таємниці беззаконня»286 і довести науково-документально вплив вожаків масоно-єврейства, цих воістину «синів диявола», на біди всього світу; немає можливості і передбачити з точністю ті шляхи, якими це «сатанинське зборисько» поведе до остаточної погибелі останнє, відступлене від Бога людство. * Див. вище с. 43, 99–100. 285 Традиційні «знамення» останніх днів світу. 286 Цитата з 2 Солунян 2:7.

315

Бібліографічна примітка

Вичерпну бібліографію антисемітизму скласти неможливо, тому наведений нижче бібліографічний огляд задумано як просто вступ до цієї галузі досліджень. Праця Леона Полякова «Histoire de l’antisémitisme», коли її буде доповнено останніми двома томами, стане найповнішою історією антисемітської традиції. На сьогодні (1966 рік) вона складається з першого тому «Du Christ aux juifs de Cour» (Париж, 1955; англійський переклад: Нью-Йорк, 1965 або Лондон, 1966), присвяченого європейському антисемітизму аж до початку емансипації, та другого тому «De Mahomet aux Marranes» (Париж, 1961), присвяченого долі євреїв під мусульманською владою та в Іспанії і Португалії. Тим часом основні ідеї цієї праці вміло втиснув у одну книжку Джеймс Паркес: «Antisemitism» (Лондон, 1963). Так само корисно буде звернутися до праць: Hugo Valentin, Antisemitism Historically and Critically Examined, London, 1936, і Salo W. Baron, Social and Religious History of the Jews, 3 vols., New York, 1937, and 8 vols., New York, 1952–1958. Серед праць, присвячених конкретно джерелам антисемітизму в ранньому християнстві, можна згадати такі: James Parkes, The Conflict of the Church and the Synagogue, London, 1934; Marcel Simon, Verus Israël, Paris, 1948, та Jules Isaac, Genèse de l’antisémitisme, Paris, 1956; тоді як праці: James Parkes, The Jew in the Medieval Community, London, 1938, та Joshua Trachtenberg, The Devil and the Jews, New Haven, 1943, — присвячені періоду, коли постать єврея фактично демонізувалася. Відродження антисемітизму протягом останніх десятиріч вивчено у працях: James Parkes, The Emergence of the Jewish Problem, 1878– 1939, Oxford, 1946; K. S. Pinson (ed.), Essays on Anti-Semitism, New York, 1946; Howard M. Sachar, The Course of Modern Jewish History, Cleveland and New York, 1958, і Hannah Arendt, The Origins of Totalitarianism (друге видання), London, 1958. Окремим країнам присвячено такі праці: R. F. Byrnes, Antisemitism in Modern France, New Brunswick,

317

Іменний покажчик

Абель, Теодор [Abel, Theodore] (1896–1988), американський соціолог польського походження 229—230 Авґустин, святий [St. Augustine] (354–430), християнський богослов 19 Агад га-Ам (справжнє ім’я — Ашер Ґінцберґ) [Ahad Ha-am] — див.: Ґінцберґ, Ашер Аґаєв, Ґеорґій [Agayeff, George], російський білоемігрант у США, учасник нацистського руху 273 Адам, Жульєта [Adam, Juliette] (1836–1936), французька письменниця 112, 118 Айхман, Карл Адольф [Eichmann, Karl Adolf] (1906–1962), німецький офіцер, співробітник гестапо, «архітектор Голокосту» 12— 13, 204, 242, 290 Александра Фьодорівна [Alexandra Feodorovna] (1872–1918), російська імператриця, дружина Ніколая ІІ 101

Александр ІІ [Alexander II] (1818–1881), російський імператор (1855–1881) 54, 59, 61, 83 Александр ІІІ [Alexander IIІ] (1845–1894), російський імператор (1881–1894) 54, 117 Ален, Вільям Шеридан [Allen, William Sheridan], американський історик нацизму 230 Анастасія Ніколаєвна ПетровичНєґош [Anastasia Nikolayevna Petrović-Njegoš] (1868–1935), чорногорська князівна, російська аристократка, дружина великого князя Ніколая Ніколаєвича Романова 91 Андрее, Фриц [Andreae, Fritz] (1873–1950), німецький банкір 166 Апфельбаум, Григорій Овсійович [Apfelbaum, Grigory Yevseevich] — див.: Зинов’єв, Григорій Овсійович Арендт, Ганна [Arendt, Hannah] (1906–1975), німецько-єврейська політологиня 221 Арканд, Адріан [Arcand, Adrien] (1899–1967), канадський

327

Привід для геноциду журналіст фашистських поглядів 269—270 Арлан, Марсель [Arland, Marcel] (1899–1986), французький письменник і літературознавець 291 Арнім-Бойценбурґ, граф Адольф Гайнрих фон [ArnimBoitzenburg, Adolf Heinrich von] (1803–1868), німецький державний діяч, перший прем’єр-міністр Прусії 31 Баллерині, отець Рафаеле [Ballerini, Father Raffaele] (1830–1907), італійський єзуїт 48 Банґ, Пауль (псевдонім — Вільгельм Майстер) [Bang, Paul] (1879–1945), німецький політичний і державний діяч-антисеміт 150, 158, 174 Барюель, абат Оґюстен [Barruel, abbé Augustin] (1741–1820), французький письменникєзуїт 23—25, 27—30, 60, 63 Бейліс, Менахем Мендель Товієвич [Beiliss, Menahem Mendel] (1874–1934), прикажчик цегельні в Києві, головний фігурант «справи Бейліса» 57, 126, 183 Бек, Ґотфрид цур (справжнє ім’я — Мюлер фон Гаузен, Людвіґ) [Beek, Gottfried zur] — див.: Мюлер фон Гаузен, Людвіґ Бенедикт ХV (справжнє ім’я – Джакомо делла К’єза) [Benedict XV (Giacomo della

Chiesa)] (1854–1922), папа римський (з 1914 року) 189 Бентинк, Нора Іда Емілі Ноель [Bentinck, Norah Ida Emily Noel] (1881–1939), німецько-англійська аристократка, письменниця 153 Бернштейн, Герман [Bernstein, Herman] (1876–1935), американський журналіст і дипломат 184 Бетельгайм, Бруно [Bettelheim, Bruno] (1903–1990), американський психолог і психіатр австрійського походження 246 Бетіхер, Пауль (змінене ім’я — Пауль де Лаґард) [Bötticher, Paul] (1827–1891), німецький учений-орієнталіст 195, 199 Бєлєцький, Стєпан Пєтрович [Beletsky, Stepan] (1873– 1918), російський чиновник, директор Департаменту поліції (1912–1915) 84 Бєлоґорцев, Владимир Фьодорович [Belogortsev, Vladimir] (1879–1955), російський військовик-білогвардієць, погромник 140 Біміш, Генрі Гамільтон [Beamish, Henry Hamilton] (1873– 1948), британський громадський діяч-антисеміт 269— 270 Бінт, Генрі [Bint, Henri] (1853– 1929), агент царської охранки у Франції 84, 86 Біркгед, його превелебність Леон Мільтон [Birkhead, Reverend Leon Milton] (1885–1954),

328

Іменний покажчик американський протестантський священик 277 Бісмарк, Отто фон [Bismark, Otto von] (1815–1898), німецький державний діяч 47, 199 Біті, Дейвід [Beatty, David] (1871–1936), британський адмірал часів Першої світової війни, командувач британського флоту в Ютландській битві (1916) 176 Блаватська, Єлена Пєтровна (уроджена Ган) [Blavatsky, Helena Petrovna (Hahn)] (1831–1891), російська письменниця, теософ 111, 113 Богорі, Наталі де (Наталія Дебогорій-Мокрієвич) [Bogory, Natalie de (Natalie DeBogory Mokriyevitch)] (1887–1939), перекладачка «Протоколів…» з російської на англійську мову, дочка українського революціонера 183 Болотов, Даниїл (у миру — Дмитрій Михайлович) [Bolotov, Daniel] (1837–1907), російський живописець, ієромонах Оптиної пустині 99 Бразоль, Борис Львович [Brasol, Boris Leo] (1885–1963), російський білоемігрант у США 183—184, 191 Брандейс, Луїс Дембіц [Louis Dembitz Brandeis] (1856– 1941), американський суддя 186 Брафман, Яков Александрович [Brafmann, Jacob] (бл. 1825– 1879), російський письменник-антисеміт 55—59, 63

Брженовський [Břzenovskí], чеський депутат австро-угорського Райхстаґу 37 Бронштейн, Лев Давидович (псевдонім — Троцький, Лев Давидович) [Bronstein, Lev Davidovich (Trotsky, Leon)] (1879–1940), російський революціонер 135–136, 149–150, 159, 178 Бурбони [Bourbon], французька королівська династія 27 Буржуа, Леон Віктор Оґюст [Bourgeois, Léon Victor Auguste] (1851–1925), французький державний діяч 113 Бурнан, Франсуа [Bournand, François] (1853–?), французький письменник-антисеміт 36—37 Бурцев, Владимир Львович [Burtsev, Vladimir] (1862– 1942), російський публіцистреволюціонер 84, 86, 90, 127, 129—130, 255 Бутмі де Кацман, Ґеорґій Васильєвич [Butmi de Katzman, Georgii] (1856–1917), російський громадський діяч, активний чорносотенець 38, 70—73, 75, 89, 95, 124, 189 Бух, Вальтер [Buch, Walter] (1883–1949), нацистський партійний діяч, юрист 220 Вайсгаупт, Йоган Адам [Weishaupt, Johann Adam] (1748–1830), німецький філософ, засновник ордену ілюмінатів 24

329

Привід для геноциду Вала, Ксав’є [Vallat, Xavier] (1891–1972), французький політик, генеральний комісар з єврейських питань режиму Віші 286 Вальдек, Бенедикт [Waldeck, Benedict] (1802–1870), пруський парламентар-демократ 32 Вальян, Оґюст [Vaillant, Auguste] (1861–1894), французький анархіст 86 Васильєв, Алєксєй Тихонович [Vassilyev, Alexey] (1869– 1930), російський чиновник, директор Департаменту поліції (1916–1917) 129 Вебстер, Неста [Webster, Nesta] (1876–1960), британський історик, прибічниця теорії змови ілюмінатів 177 Вейцман, Хаїм [Weizmann, Chaim] (1874–1952), лідер сіоністського руху, перший президент Ізраїлю 133, 255 Вирубова, Анна Александрівна (уроджена Танєєва) [Vyrubova, Anna Alexandrovna (Taneyeva)] (1884–1964), фрейліна і подруга імператриці Александри Фьодорівни 130 Вільгельм І Гогенцолерн [Wilhelm I Hohenzollern] (1797–1888), король Прусії (з 1861) і перший кайзер Німецької імперії (з 1871) 47 Вільгельм ІІ Гогенцолерн [Wilhelm II Hohenzollern] (1859–1941), кайзер Німецької імперії (1888–1918) 173

Вільсон, Вудро [Wilson, Woodrow] (1856–1924), 28-й президент США (1913–1921) 184, 186, 190, 287 Вільтон, Роберт Арчибальд [Wilton, Robert Archibald] (1868–1925), британський журналіст, кореспондент газети «The Times» у Росії 171, 174 Вінберґ, Фьодор Вікторович [Vinberg, Fyodor Viktorovich] (1868–1927), російський білоемігрант-антисеміт 89, 144—148, 151, 161, 191, 223—224 Вінрод, його превелебність Джеральд Бертон [Winrod, Rev. Gerald Burton] (1900–1957), протестантський священикантисеміт 271, 274—276 Вірек, Джордж Сильвестр [Viereck, George Sylvester] (1884–1962), німецько-американський письменник і громадський діяч 272 Вісліцені, Дитер [Wisliceny, Dieter] (1911–1948), офіцер СС 204, 217 Вітте, Сєрґей Юльєвич [Witte, Sergey Yulyevich] (1849– 1915), російський державний діяч, голова Ради міністрів (1905–1906) 114—119, 124 Віхтль, Фридрих [Wichtl, Friedrich] (1872–1921), німецький письменник-антисеміт 150, 174, 270 Вольтер (справжнє ім’я — Франсуа-Марі Аруе) [Voltaire (Arouet, François-Marie)]

330

Іменний покажчик (1694–1778), французький філософ-просвітник 24, 147 Вранґель, барон Пьотр Ніколаєвич [Wrangel, Baron Pyotr Nikolayevich] (1878–1928), російський воєначальник, лідер білого руху 132 Габсбурґи [Habsburgs], австрійська монарша династія 149, 200—201 Гайдрих, Райнгард [Heydrich, Reinhard] (1904–1942), нацистський високопосадовець 232 Гауз, Едвард Мендель [House, Edward Mandell] (1858– 1938), американський дипломат і державний діяч, полковник 186 Герцль, Теодор [Herzl, Theodor] (1860–1904), австро-угорський журналіст, засновник сучасного політичного сіонізму 73—74, 266 Гес, Рудольф [Höss, Rudolf] (1900–1947), нацистський чиновник, перший комендант Аушвіца (1940–1943) 246 Гімлер, Гайнрих Луїтпольд [Himmler, Heinrich Luitpold] (1900–1945), чільний військовий і політичний діяч нацистської Німеччини, райхсфюрер СС 204—205, 213, 215, 217, 219, 232, 238, 240, 242, 247 «Гірський Старець» (справжнє ім’я — Рашид ад-Дин Синан) [the Old Man of the Mountain (Rashid ad-Din Sinan)] (бл.

1132/1135–1192), лідер секти асасинів (гашашинів), яка боролася з хрестоносцями 26, 29 Гітлер, Адольф [Hitler, Adolf] (1889–1945), лідер нацистського руху, диктатор Німеччини 5, 11, 13, 44, 48, 61, 83, 125, 150, 157—158, 160, 184— 185, 193, 197, 201— 202, 204— 221, 223—224, 226, 228, 230, 232—234, 236, 238, 242, 244, 246—250, 253, 255, 269—270, 274—276, 279, 282, 287—288, 319 Гогенцолерни [Hohenzollerns], пруська монарша династія 149, 153, 164, 200—201 Гоґен, Френк Смітвік [Hogan, Frank Smithwick] (1902– 1974), американський юрист 273 Горті, Міклош [Horthy, Miklós] (1868–1957), лідер угорських фашистів, регент Угорського Королівства (1920–1944) 289 Гувер, Герберт Кларк [Hoover, Herbert Clark] (1874–1964), 31-й президент США (1929– 1933) 186 Ґамбета, Леон [Gambetta, Léon] (1838–1882), французький державний діяч 266 Ґебельс, Пауль Йозеф [Gоеbbels, Paul Joseph] (1897–1945), міністр пропаганди нацистської Німеччини 13, 167, 227, 233– 239, 241, 244, 273, 275 Ґедше, Герман Оттомар Фридрих (псевдонім — сер Джон

331

Привід для геноциду Реткліф) [Goedsche, Hermann Ottomar Friedrich (Sir John Retcliffe)] (1815–1878), німецький письменник-антисеміт 13, 32, 36–39, 41, 56, 61, 63 Ґемліх, Адольф [Gemlich, Adolf], кореспондент Адольфа Гітлера 206, 215 Ґеорґ V [George V] (1865–1936), король Сполученого Королівства (з 1910 року) 150 Ґеринґ, Герман Вільгельм [Göring, Hermann Wilhelm] (1893–1946), державний діяч нацистської Німеччини 253 Ґінс, Ґеорґій Константинович [Guins, George Constantine] (1887–1971), російський учений-юрист, білоемігрант 133 Ґінцберґ, Ашер (псевдонім — Агад га-Ам) [Ginzberg, Ascher (Ahad Ha-am)] (1856–1927), єврейський письменник, засновник культурного сіонізму 74—75 Ґлінка, Юліана (Жюстина) Дмитріївна [Glinka, Yuliana (Justine) Dmitrievna] (1844– 1918), російська аристократка, окультистка 111–113, 117–118, 120 Ґлобачов, Константин Іванович [Globachov, Konstantin Ivanovich] (1870–1941), російський поліцейський чиновник, генерал 129 Ґлобочник, Одило Лотаріо [Globocnik, Odilo Lotario] (1904–1945), австрійський

нацист, чиновник Третього райху 247—248 Ґоє, Урбен (уроджений Урбен Деґуле; псевдонім — Ісаак Блюмхен) [Gohier, Urbain (Degoulet, Urbain; Blümchen, Isaac)] (1862–1951), французький юрист і письменникантисеміт 75, 189 Ґорький, Максим (справжнє ім’я — Алєксєй Максимович Пєшков) [Gorky, Maxim (Peshkov, Aleksey Maximovich)] (1868–1936), російський та радянський письменник, публіцист 147 Ґрегем, сер Томас [Graham, Sir Thomas], ґрейамстаунський суддя 253 Ґрейвз, Філіп [Graves, Philip] (1876–1953), ірландський журналіст, кореспондент газети «The Times» у Константинополі 76, 207 Ґривель, отець [Grivel, Father], французький католицький священик 29 Ґужно де Мусо, Роже [Gougenot des Mousseaux, Roger] (1805– 1876), французький письменник-антисеміт, ультрамонтанець 41–45, 52, 56, 58, 63, 209, 224 Ґуче [Gutsche], ґрейамстаунський суддя 253 Ґюнтер, Вілі [Günther, Willy], учасник замаху на Вальтера Ратенау 165,167 Ґюнтер, Ганс Фридрих Карл [Günther, Hans Friedrich Karl]

332

Іменний покажчик (1891–1968), німецький вчений, ідеолог расизму 205 Давид [David] (бл. 1040 — бл. 970 р. до н. е.), староєврейський цар 183, 207 д’Аламбер, Жан [d’Alembert, Jean] (1717–1783), французький учений-просвітник 24 Дарк’є, Луї [Darquier, Louis] — див.: Пелепуа, Луї Дарк’є де Девіт, Майкл [Davitt, Michael] (1846–1906), ірландський громадський діяч і журналіст 121 Денікін, Антон Іванович [Denikin, Anton Ivanovich] (1872–1947), російський військовик, лідер білого руху 77, 132, 138 Деревенський Іван [Derevensky, Ivan], російський журналіст 138, 141 Дидро, Дені [Diderot, Denis] (1713–1784), французький філософ-просвітник 24 Дизраелі, Бенджамін [Disraeli, Benjamin] (1804–1881), британський державний діяч, прем’єр-міністр (1868, 1874– 1880) 30 Дрейфус, Альфред [Dreyfus, Alfred] (1859–1935), французький військовий офіцер єврейського походження, головний фігурант «справи Дрейфуса» 115 Дрентельн, Александр Романович [Drenteln, Alexander Romanovich] (1820–1888), російський військовий діяч 85

Дрюмон, Едуард Адольф [Drumont, Édouard Adolphe] (1844–1917), французький журналіст і громадський діяч антисемітського спрямування 52, 63, 98, 189 Дубровін, Александр Іванович [Dubrovin, Aleksandr Ivanovich] (1855–1921), російський правий громадський діяч, засновник Союзу російського народу 123 Дуґлас, лорд Альфред Брюс [Douglas, Lord Alfred Bruce] (1870–1945), британський аристократ, письменник 176— 177, 192, 265 Дюринґ, Євгеній Карл [Dühring, Eugen Karl] (1833–1921), німецький філософ і економіст 195, 199 Екарт, Дитрих [Eckart, Dietrich] (1868–1923), німецький політик, один із засновників нацизму 209–211, 215, 250 Екерт, Еміль Едвард [Eckert, Emil Eduard] (?–1866), німецький юрист, автор антимасонської літератури 31 Елербек, Елеґаард (справжнє ім’я — Ґустав Ляйшнер) [Ellerbek, Ellegaard (Leisner, Gustav)] — див.: Ляйшнер, Ґустав Енґельс, Фридрих [Engels, Friedrich] (1820–1895), німецький підприємець і філософ-матеріаліст, один із засновників комуністичного вчення 224

333

Привід для геноциду Ендре, Ласло [Endre, László] (1895–1946), угорський правий політик-антисеміт, один із організаторів Голокосту в Угорщині 289–290 Ефрон, Аким Абрамович [Efron, Akim] (1854–1909), російський таємний агент 95—96 Єлизавета Фьодорівна [Elizaveta Feodorovna] (1864–1918), член російської імператорської родини, дружина великого князя Сєрґея Александровича, сина імператора Александра ІІ 91, 93 Жевахов, Ніколай Давидович [Zhevakhov, Nikolai Davidovich] (1875–1946), російський аристократ, білоемігрант 107, 128, 191 Жолі, Морис [Joly, Maurice] (1829–1878), французький юрист і політичний памфлетист 78–81, 115, 119, 177, 192, 265–266, 301 Жуен, монсеньйор Ернест [Jouin, Monsignor Ernest] (1844– 1932), французький священик 48, 143, 146, 189 Забарські, Меєр і Борис [Zabarsky, Meyer and Boris], євреї, мешканці м. Фастова 140 Закері, Вільям [Zachery, William], американський антисеміт 277 Зальм-Горстмар, Отто цу [SalmHorstmar, Prince Otto zu]

(1867–1941), німецький крайній правий політик 149, 152 Зинов’єв, Григорій Овсійович (справжнє ім’я — Радомисльський, Овсій-Гершен Аронович) [Grigory Yevseevich Zinoviev (Radomyslsky, OvseiGershon Aronovich)] (1883– 1936), радянський партійний діяч 135—136 Золотоустий, святий Йоан [Chrysostom, Saint John] (бл. 349–407), ранньохристиянський богослов 19 Зомбарт, Вернер [Sombart, Werner] (1863–1941), німецький соціолог і економіст 169 Ібсен, Генрик [Ibsen, Henrik] (1828–1906), норвезький драматург 101 Ізвольський, Александр Пєтрович [Izvolsky (Isvolsky), Alexander Petrovich] (1856– 1919), російський державний діяч, дипломат, міністр зовнішніх справ Російської імперії (1906–1910) 127 Ізмайлов, Михаїл Михайлович [Ismailov] (?–1931), російський білогвардієць, видавець антисемітської літератури 132—133 Ілюшкін [Ilyushkin], білогвардійський офіцер 141 Інч, Гаррі Віктор [Inch, Harry Victor], південноафриканський нацист 252, 254 Ісус [Jesus] (бл. 5 р. до н. е. — бл. 30 р. н. е.), засновник

334

Іменний покажчик християнства 19, 43, 51, 94, 117, 133, 188, 210, 216, 272, 280, 316 Йоахим Альберт, принц пруський [Joachim Albert, Prince of Prussia] (1876–1939), член пруської монаршої родини 153 Камєнєв, Лев Борисович (справжнє прізвище — Розенфельд) [Kamenev, Lev Borisovich (Rozenfeld)] (1883–1936), російський революціонер-більшовик, чільний радянський державний діяч 135 Кап, Вольфґанґ [Kapp, Wolfgang] (1858–1922), пруський державний службовець і журналіст, лідер путчу Капа–Лютвіца 165 Караджа, княгиня Марія [Karadja, Princess Mary] (1868–1943), румунська аристократка 258 Карен, його превелебність Едвард Лодж [Curran, Rev. Edward Lodge] (1898–?), американський католицький священик 273 Кашкіна, Марія Дмитріївна (уроджена графиня Бутурліна) [Kashkina, Maria Dmitrievna] (?–1941), російська аристократка, що мешкала поблизу Оптиної пустині 99, 103, 107 Келеповський, Аркадій Іполитович [Kelepovsky, Arkady

Ippolitovich] (1870–1925), російський чиновник 110 Керенський, Александр Фьодорович [Kerensky, Alexander Fyodorovich] (1881–1970), російський політик, голова Тимчасового уряду (1917) 224 Керзон, Джордж Натанієль [Curzon, George Nathaniel] (1859–1925), британський політик, міністр зовнішніх справ (1919–1924) 171 Керн, Ервін [Kern, Erwin] (1898–1922), німецький військово-морський офіцер, учасник замаху на Вальтера Ратенау 166—167 Кібридлі-Заде [Kibridli-Zade] — див.: Мілінґен, Фредерик Кіксман [Kiksman], єврей-мешканець м. Фастова 140 Кілмарнок, Віктор Александер Серельд Гей, 4-й барон [Kilmarnock, Victor Alexander Sereld Hay, 4th Baron] (1876– 1928), британський дипломат 171 Клас, Гайнрих [Class, Heinrich] (1868–1953), німецький правий політик 203 Клемансо, Жорж [Clemenceau, Georges] (1841–1929), французький державний діяч 287 Коґлін, отець Чарльз Едвард [Coughlin, Father Charles Edward] (1891–1979), американський католицький священик-радіопроповідник 271–274, 276, 279, 281

335

Привід для геноциду Козельський, Мітя (Коляба; справжнє ім’я — Попов, Дмитрій) [Kozelsky, Mitya] — див.: Попов, Дмитрій Колишко, Йосиф Йосифович [Kolyshko, Iosif Iosifovich] (1861–1938), російський журналіст 127—128 Колчак, Александр Васильєвич [Kolchak, Aleksandr Vasiliyevich] (1874–1920), російський адмірал, лідер білого руху 133 Коляба, Мітя (справжнє ім’я — Попов, Дмитрій) [Kolyaba, Mitya] — див.: Попов, Дмитрій Кондорсе, Марі Жан Антуан Ніколя де Карита маркіз де [Condorcet, Marie Jean Antoine Nicolas de Caritat marquis de] (1743–1794), французький філософ-просвітник 24 Коник, Рувин [Konik, Ruvin], єврей, мешканець м. Фастова 140 Кох, Роберт [Koch, Robert] (1843–1910), німецький мікробіолог 213 Краснов, Пьотр Ніколаєвич [Krasnov, Pyotr Nikolayevich] (1869–1947), російський генерал-білоемігрант 263 Кровтер, Сем’юел [Crowther, Samuel] (1880–1947), американський журналіст 185 Крушеван, Павєл (Паволакій) Александрович [Krushevan, Pavolachi (Pavel) Aleksandrovich] (1860–1909),

російський журналіст, активний чорносотенець 37, 69–71, 75, 113, 121–122, 124 Ксенофонт [Xenophon] (?–1914), архімандрит Оптиної пустині (з 1902 року) 97, 104 Лабушер, Генрі [Labouchère, Henry] (1831–1912), англійський політик і видавець 159 Лаваль, П’єр [Laval, Pierre] (1883–1945), французький політик, прем’єр-міністр ІІІ республіки і режиму Віші 286 Лаґард, Пауль Антон де [Lagarde, Paul Anton de] — див.: Бетіхер, Пауль Ламблен, Роже [Lambelin, Roger] (1857–1929), французький письменник і журналіст, радикальний рояліст 74, 190, 301 Ламсдорф, Владимир Ніколаєвич [Lamsdorf, Vladimir Nikolayevich] (1844–1907), російський державний діяч, міністр зовнішніх справ (1900–1906) 126—127 Ландман, Ісак [Landman, Isaac] (1880–1946), американський рабин, противник сіонізму 186 Лансинґ, Роберт [Lansing, Robert] (1864–1928), американський державний діяч, держсекретар (1915–1920) 184 Ланськой, Іларіон Сєрґеєвич [Lanskoy, Illarion Sergeyevich]

336

Іменний покажчик (1894–1984), російський білоемігрант 263 Ласаль, Фердинанд [Lassalle, Ferdinand] (1825–1864), німецько-єврейський правник і соціалістичний активіст 39 Лев Х (уроджений Джованні де Медичі) [Leo X (Giovanni de’ Medici)] (1475–1521), папа римський (з 1513 року) 41 Лев ХІІІ (уроджений Вінченцо Джоакіно Рафаель Луїджі Печчі) [Leo XIII (Vincenzo Gioacchino Raffaele Luigi Pecci)] (1810–1903), папа римський (з 1878 року) 47 Леві, Абрагам [Levy, Abraham], південноафриканський рабин 252 Леєрс, Йоган фон [Leers, Johann von] (1902–1965), німецький учений, антисеміт 39, 239— 240 Лей, Роберт [Ley, Robert] (1890– 1945), німецький нацистський політик 237 Ленін, Владимир Ілліч (справжнє ім’я — Владимир Ілліч Ульянов) [Lenin, Vladimir Ilyich (Ulyanov, Vladimir Ilyich)] (1870–1924), російський революціонер, лідер більшовиків 149, 166, 181– 182, 209–210, 224 Ліз, Арнольд Спенсер [Leese, Arnold Spencer] (1878–1956), британський політик-фашист 283 Ліст, Ґвідо фон [List, Guido von] (1848–1919), австрійський письменник-окультист 131

Ллойд Джордж, Дейвід [Lloyd George, David] (1863–1945), британський ліберальний політик і державний діяч, прем’єр-міністр (1916–1922) 190, 287 Ломбард, отець Б. С. [Lombard, B. S.], британський військовий капелан 171 Лопухін, Алєксєй Александрович [Lopukhin, Alexey] (1864–1928), російський державний чиновник, директор Департаменту поліції (1902– 1905) 84, 129 Лубе, Еміль Франсуа [Loubet, Émile François] (1838–1929), французький політик, президент Франції (1899–1906) 86, 114 Людендорф, Ерих [Ludendorff, Erich] (1865–1937), німецький воєначальник 148, 153– 154, 164–165, 168 Людовик ХVІ [Louis XVI] (1754–1793), король Франції (1774–1792) часів Революції 24 Лютвіц, Вальтер фон [Lüttwitz, Walther von] (1859–1942), німецький військовик, один із лідерів путчу Капа–Лютвіца 165 Лютер, Мартин [Luther, Martin] (1483–1546), німецький церковний діяч-реформатор 211, 276 Лютостанський, Іполит Йосифович [Lutostansky, Hippolytus Iosifovich] (1835–1915), скандально відомий католиць-

337

Привід для геноциду кий священик польського походження, автор антисемітських творів 57—59, 63 Ляйшнер, Ґустав (псевдонім — Елеґаард Елербек) [Leisner, Gustav (Ellerbek, Ellegaard)] (1877–1947), німецький письменник-окультист 164 Мадзині, Джузеппе [Mazzini, Giuseppe] (1805–1872), італійський філософ і громадський діяч 32 Маєр, Вальтер [Meyer, Walter], швейцарський суддя, який головував на засіданнях Бернського процесу 266 Майстер, Вільгельм (справжнє ім’я — Пауль Банґ) [Meister, Wilhelm] — див.: Пауль Банґ Макіавеллі, Нікколо [Machiavelli, Niccolò] (1469– 1527), італійський філософ і політичний теоретик 78, 80, 301 Манделін, Джордж Вільям [Mundelein, George William] (1872–1939), американський кардинал римо-католицької церкви 273 Мані [Mani] (бл. 216–276), іранський пророк, засновник маніхейства 26 Мар, Вільгельм [Marr, Wilhelm] (1819–1904), німецький публіцист, автор терміна «антисемітизм» 195 Марія Александрівна Романова [Maria Alexandrovna Romanova] (1824–1880), німецька аристократка, росій-

ська імператриця, дружина Александра ІІ і мати Александра ІІІ 111 Марія Фьодорівна Романова [Maria Feodorovna Romanova] (1847–1928), данська аристократка, російська імператриця, дружина Александра ІІІ і мати Ніколая ІІ 91 Маркман [Markman], єврей, мешканець м. Фастова 140 Марков Другий — див.: Марков, Ніколай Євґенійович Марков, Ніколай Євґенійович (Марков Другий) [Markov, Nikolai Yevgenyevich (Markov II)] (1866–1945), російський правий політик і публіцист 107–108, 126, 128–129, 263– 265 Маркс, Карл Гайнрих [Marx, Karl Heinrich] (1818–1883), німецький філософ і економіст, засновник марксизму 60, 197, 224 Марсден, Віктор Еміль [Marsden, Victor Emile] (1866–1920), британський журналіст і перекладач, кореспондент газети «The Times» у Росії 174 Мартинов, Александр Павлович [Martynov, Alexandre] (1875– 1951?), російський жандармський офіцер 129 Маршал, Луїс [Marshall, Louis] (1856–1929), американський юрист єврейського походження, президент Американського єврейського комітету 184

338

Іменний покажчик Меншиков, Михаїл Осипович [Menshikov, Mikhail Osipovich] (1859–1918), російський журналіст 113 Мень, отець Александр Владимирович [Men, Alexander Vladimirovich] (1935–1990), російський священик і богослов 15 Мережковський, Дмитрій Сєрґеєвич [Merezhkovsky, Dmitry Sergeyevich] (1865–1941), російський письменник і релігійний філософ 101 Мерен, Леон (Лео) [Meurin, León (Leo)] (1825–1895), французький церковний сановник, автор антимасонських творів 49, 52, 63, 249, 280 Месмер, Франц [Mesmer, Franz] (1734–1815), німецький медик, автор учення про «тваринний магнетизм» 90 Мілер, Джеймс Мартин [Miller, James Martin] (1859–1939), американський письменник 185 Мілінґен, Фредерик (псевдоніми — Осман-Бей, Кібридлі-Заде) [Millingen, Frederick (OsmanBey, Kibridli-Zade)] (1839? — бл.1889), міжнародний авантюрист 13, 59–61, 63, 158 Міліца Ніколаєвна Петрович-Нєґош [Milica (Militsa, Militza) Nikolayevna PetrovićNjegoš] (1866–1951), чорногорська князівна, російська аристократка, дружина вели-

кого князя Пєтра Ніколаєвича Романова 90 Мілюков, Павєл Ніколаєвич [Milyukov, Pavel Nikolayevich] (1859–1943), російський політик, лідер конституційних демократів 161 Мозлі, Освальд [Mosley, Oswald] (1896–1980), британський політик-фашист 283 Мойсей [Moses], староєврейський пророк 46, 209—210 Мольтке, Йоган фон Страус фон [Moltke, Johannes von Strauss von], південноафриканський нацист 252, 254 Монтеск’є, Шарль-Луї де [Montesquieu, Charles-Louis de] (1689–1755), французький філософ-просвітник 78— 81, 301 Мосціцький, Іґнаці [Mościcki, Ignacy] (1867–1946), польський науковець і державний діяч, президент Польщі (1926–1939) 281 Муссоліні, Беніто [Mussolini, Benito] (1883–1945), італійський державний діяч, лідер італійських фашистів 288— 289 Мюлер, др. Авґуст [Müller, August], німецький журналіст у США 183 Мюлер-Клаудіус, Міхаель [Müller-Claudius, Michael] (1888–?), німецький психолог 243–244 Мюлер (Мюлер фон Гаузен), Людвіґ (псевдонім — Ґотфрид цур Бек) [Müller

339

Привід для геноциду (Müller von Hausen), Ludwig] (1851–1929), німецький антисеміт 73–74, 89, 146, 152, 155, 157–159, 163, 168, 190, 209, 270 Набоков, Владимир Дмитрович [Vladimir Dmitrievich Nabokov] (1869–1922), російський політик, конституційний демократ 161 Намьоткін, Алєксєй Павлович [Nametkin, Alexey Pavlovich], слідчий єкатеринбурзького окружного суду 130 Наполеон І Бонапарт [Napoléon Bonaparte] (1869–1821), французький державний і військовий діяч, імператор Франції (1804–1814, 1815) 25, 27—28 Наполеон ІІІ Бонапарт [Napoléon III Bonaparte] (1808–1873), французький імператор (1852–1870) 76, 78—81, 119 Насер, Гамаль Абдель [Nasser, Gamal Abdel] (1918–1970), єгипетський державний діяч, президент Єгипту (з 1956 року) 239 Нечволодов, Александр Дмитрієвич [Nechvolodov, Alexandr Dmitrievich] (1864–1938), російський громадський і військовий діяч, білоемігрантантисеміт 191 Ніколаєвський, Борис Іванович [Nicolaevsky, Boris Ivanovich] (1887–1966), російський політичний діяч-меншовик та

історик 107, 111, 118–119, 128, 255 Ніколай ІІ Романов [Nicholas II] (1868–1918), російський імператор (1894–1917) 54, 71, 117, 129–130, 191, 249 Нілус, Сєрґей Александрович [Nilus, Sergey Alexandrovich] (1862–1930), російський релігійний філософ-містик антисемітської орієнтації 13, 70–75, 77, 82, 90, 92–101, 103–112, 119–120, 128, 130– 131, 145, 216, 263, 301, 315 Нілус, Сєрґей Сєрґеєвич [Nilus, Sergey Sergeyevich] (1883– 1941), син Сєрґея Александровича Нілуса, антисеміт 108 Ніцше, Фридрих [Nietzsche, Friedrich] (1844–1900), німецький філософ 98 Носдел, Джордж ван [Nosdall, George van], американський політик-нацист 279 Озерова, Єлена Александрівна [Ozerova, Yelena Aleksandovna] (1854–1938), фрейліна російської імператриці, дружина Сєрґея Александровича Нілуса 93–95, 97, 99, 105, 108 Олів’єр, Давид Германус [Olivier, David Hermannus] (1884– 1952), південноафриканський нацист 252, 254 Оржеєвський (або Оржевський), Пьотр Васильєвич [Orzheyevsky, Pyotr Vasilyevich] (1839–1897), ро-

340

Іменний покажчик сійський військовий і цивільний чиновник 112, 117 Осман-Бей [Osman-Bey] — див.: Мілінґен, Фредерик Павло, святий [Saint Paul] (бл. 5 — бл. 67), ранньохристиянський діяч, засновник християнської церкви 19, 103, 211 Пальмерстон, Генрі Джон Темпл [Palmerston, Henry John Temple] (1784–1865), британський державний діяч, прем’єр-міністр (1855–1858, 1859–1865) 31 Папен, Франц фон [Papen, Franz von] (1879–1969), німецький аристократ-монархіст, державний діяч і дипломат 253 Пастер, Луї [Pasteur, Louis] (1822–1895), французький мікробіолог 213 Пелепуа, Луї Дарк’є де [Pellepoix, Louis Darquier de] (1897–1980), французький антисемітський політик, чиновник режиму Віші 283— 286, 289 Пелі, Вільям Дадлі [Pelley, William Dudley] (1890–1965), американський політик-екстреміст 271, 277, 279 Пента-Тул, Зиґфрид [PenthaTull, Siegfried] — див.: Шліпман, Ганс Карл Ґотфрид Перон, Хуан Домінґо [Perón, Juan Domingo] (1895–1974), аргентинський військовий і державний діяч, президент Аргентини (1946–1955, 1973–1974) 280

Петрович-Нєґош, Нікола [Petrović-Njegoš, Nikola] (1841–1921), князь (1861– 1910) і король (1910–1918) Чорногорії 91 Пій ІХ (справжнє ім’я — Джованні Марія Мастаї-Ферретті) [Pius IX (Giovanni Maria Mastai-Ferretti)] (1792– 1878), папа римський (з 1846 року) 45 Пій Х (справжнє ім’я — Джузеппе Мелькіорре Сарто) [Pius X (Giuseppe Melchiorre Sarto)] (1835–1914), папа римський (з 1903 року) 101 Пій ХІ (справжнє ім’я – Акілле Ратті) [Pius XI (Achille Ratti)] (1857–1939), папа римський (з 1922 року) 189 Піко делла Мірандола, Джованні [Mirandola, Giovanni Pico della] (1463–1494), італійський філософ-гуманіст 41 Піт-Молодший, Вільям [Pitt the Younger, William] (1759– 1806), британський державний діяч, прем’єр-міністр (1783–1801, 1804–1806) 59 Плеве, Вячеслав Константинович [Plehve, Vyacheslav Konstantinovich von] (1846– 1904), російський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1902–1904) 87 Плеханов, Ґеорґій Валентинович [Plekhanov, Georgii Valentinovich] (1856–1918), російський теоретик і пропагандист марксизму, діяч між-

341

Привід для геноциду народного соціалістичного руху 87 Побєдоносцев, Константин Пєтрович [Pobyedonostsyev, Konstantin Petrovich] (1827– 1907), російський державний діяч-реакціонер 123 Поляков, Леон (Лев Владимирович) [Poliakov, Léon (Lev Vladimirovich)] (1910–1997), французький історик антисемітизму 25, 221 Польська, М. [Polskaya, M.] (?– 1919), єврейка, жителька м. Фастова 140 Попов, Дмитрій (відомий також як Мітя Коляба, Мітя Козельський) [Popov, Dmitrii], недорікуватий юродивий міщанин м. Козельська, який користувався довірою імператорської родини як «людина Божа» і ясновидець 104—106 Потере, Ґеорґ де [Pottere, Georg de] (1875–1951), німецький дипломат, нацистський пропагандист антисемітизму 258, 265 Преціозі, Джованні [Preziosi, Giovanni] (1881–1945), італійський антисемітський державний діяч-фашист 286— 289 Пронін, Ґеорґій Алєксєєвич [Pronin, Georgii Alexeyevich] (?–1915), російський підприємець сумнівної репутації, активний чорносотенець, один з ініціаторів кишинівського погрому 122

Пуришкевич, Владимир Митрофанович [Purishkevich, Vladimir Mitrofanovich] (1870–1920), російський ультраправий політичний діяч, один із лідерів і засновників чорносотенного руху 123— 124, 132 Пфаненштиль, Вільгельм Герман [Pfannenstiel, Wilhelm Hermann] (1890–1982), німецький медик, службовець СС 248 Пьотр Великий Романов [Peter the Great Romanov] (1672– 1725), московський цар (з 1682 року) і перший російський імператор (з 1721 року) 115 Пясецький, Болеслав Боґдан [Piasecki, Bolesław Bogdan] (1915–1979), польський політик і письменник 281 Радек, Карл Бернгардович (справжнє ім’я — Кароль Собельзон) [Radek, Karl Bernhardovich (Karol Sobelsohn)] (1885–1939), радянський політик, активний учасник міжнародного комуністичного руху 166 Распутін, Ґриґорій Єфимович [Rasputin, Grigori Yefimovich] (1869–1916), російський містик, вхожий в імператорську родину 90—91 Ратенау, Вальтер [Rathenau, Walther] (1867–1922), німецький промисловець і державний діяч єврейського по-

342

Іменний покажчик ходження 157, 162–168, 193, 203–204, 225, 234, 241, 287 Ратенау, Еміль Мориц [Rathenau, Emil Moritz] (1838–1915), німецький підприємець 163 Раушнінґ, Герман [Rauschning, Hermann] (1887–1982), німецький політик-консерватор і реакціонер, діяч нацистського руху 208, 221, 250 Рачковський, Пьотр Іванович [Rachkovsky, Pyotr Ivanovich] (1851–1910), російський поліцейський адміністратор, керівник закордонної агентури Департаменту поліції (1885– 1902), віце-директор Департаменту (1905–1906) 84–90, 92, 94–96, 103, 109, 112, 115, 118–120 Ревентлов, Ернст цу [Reventlow, Ernst zu] (1869–1943), німецький аристократ і політик нацистської орієнтації 154, 160, 165 Ремарк, Ерих Марія (справжнє ім’я — Ерих Пауль Ремарк) [Remarque, Erich Maria (Erich Paul Remark)] (1898–1970), німецький письменник-пацифіст 228 Ременик, Мошко [Remenik, Moshko] (?–1919), єврей, мешканець м. Фастова 140 Ренан, Ернест [Renan, Ernest] (1823–1892), французький філософ, історик і політолог 59 Реткліф, сер Джон (справжнє ім’я — Герман Оттомар Фри-

дрих Ґедше) [Retcliffe, Sir John] — див.: Ґедше, Герман Оттомар Фридрих Ридкліф, сер Джон (правильне написання — Реткліф, сер Джон) [Readclif, Sir John] — див.: Ґедше, Герман Оттомар Фридрих Робісон, Джон [Robison, John] (1739–1805), шотландський фізик і математик, автор антимасонських текстів 24—25 Родзаєвський, Константин Владимирович [Rodzaevsky, Konstantin Vladimirovich] (1907–1946), російський білоемігрант, засновник російського фашизму 191, 261 Родіонов, Іван Александрович [Rodionov, Ivan Aleksandrovich] (1866–1940), російський військовий діячбілогвардієць і письменник 132—133, 187 Розенберґ, Альфред [Rosenberg, Alfred] (1893–1946), німецький політик, один із головних ідеологів нацизму 44, 108, 157, 161, 164–165, 205, 223–227, 235, 239, 250–251, 288 Розенфельд, Лев Борисович (псевдонім — Камєнєв) [Rozenfeld, Lev Borisovich (Kamenev)] — див.: Камєнєв, Лев Борисович Ройхлін, Йоган [Reuchlin, Johann] (1455–1522), німецький гуманіст 41 Рол, Ульрих фон [Roll, Ulrich von], один із лідерів швей-

343

Привід для геноциду царського нацистського руху 256–262, 264 Ролен, Анрі [Rollin, Henri] (1885–1955), французький офіцер, дослідник антисемітизму 118 Романови [Romanovs], російська монарша династія 149, 172 Рондина, отець Франческо Саверіо [Rondina, Father Francesco Saverio] (1827– 1897), італійський священикєзуїт, популяризатор міфу про всесвітню єврейську змову 48 Ротшильд, барон Натан Маєр [Rothschild, Baron Nathan Mayer] (1840–1915), британський банкір і політик 47 Ротшильди [Rothschilds], міжнародна династія фінансистів 22 Рузвельт, Франклін Делано [Roosevelt, Franklin Delano] (1882–1945), 32-й президент США 184, 234, 271 Румелі, Едвард Алоїз [Rumely, Edward Aloysius] (1882– 1964), американський журналіст, активіст німецької пропаганди в США 183—184 Русо, Жан-Жак [Rousseau, JeanJacques] (1712–1778), французький філософ-просвітник 147 Рюф, Ганс [Ruef, Hans], швейцарський юрист, адвокат захисту на Бернському процесі 260

Саломон, Ернст фон [Salomon, Ernst von] (1902–1972), учасник замаху на Вальтера Ратенау 166 Саровський, святий Серафим (мирське ім’я — Прохор Ісидорович Мошнін) [St. Seraphim of Sarov (Prokhor Isidorovich Moshnin)] (1754 або 1759 — 1833), російський чернець-містик 101, 108 Сватіков, Сєрґей Ґриґор’євич [Svatikov, Sergei Grigoryevich] (1880–1942), російський історик в еміграції 84, 90, 255 Сеґюр, Луї-Ґастон де [Ségur, Louis-Gaston de] (1820– 1881), французький католицький священик антимасонських поглядів 45 Селіверстов, Ніколай Дмитрієвич [Seliverstov, Nikolai Dmitrievich] (1830–1890), російський жандармський генерал 87 Селін, Луї-Фердинанд (справжнє прізвище — Детуш) [Céline, Louis-Ferdinand (Destouches)] (1894–1961), французький письменник 291—292 Сен-Мартен, Луї Клод де [SaintMartin, Louis Claude de] (1743–1803), французький філософ-містик 94 Сєрґей Александрович Романов [Sergei Alexandrovich Romanov] (1857–1905), член російської імператорської родини, великий князь, син ім-

344

Іменний покажчик ператора Александра ІІ, убитий революціонерами 110 Сипяґін, Дмитрій Сєрґeєвич [Sipyagin, Dmitry Sergeyevich] (1853–1902), російський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1900–1902), убитий революціонером у Києві 92 Сієс, Еманюель Жозеф [Sieyès, Emmanuel Joseph] (1748– 1836), французький церковний і політичний діяч 24 Сіотен, Нобутака [Shiōden, Nobutaka] (1878–1962), японський генерал, пропагандист теорії про всесвітню єврейську змову 282 Сланський, Рудольф [Slánský, Rudolf] (1901–1952), чехословацький державний діяч 14 Слобідський, Аврум [Slobodsky, Avrum] (?–1919), єврей, мешканець м. Фастова 140 Соколов, Нагум [Sokolow, Nahum] (1859 або 1861 — 1936), єврейський письменник, учасник сіоністського руху 264 Соколов, Сєрґей Іванович [Sokolov, Sergey Ivanovich] (1852?–1912), цензор Московського цензурного комітету 95 Соловйов, Владимир Сєрґеєвич [Solovyov, Vladimir Sergeyevich] (1853–1900), російський філософ 101 Соломон [Solomon] (бл. 1011 — бл. 931 р. до н. е.), староєврейський цар 150

Сталін, Йосиф Віссаріонович (справжнє прізвище — Джуґашвілі) [Stalin, Joseph Vissarionovich (Jughashvili)] (1878–1953), радянський державний діяч 14, 234 Стєпанов, Філіп Пєтрович [Stepanov, Filip Petrovich] (1857–1933), російський аристократ-монархіст, білоемігрант 110-113, 120 Столипін, Пьотр Аркадьєвич [Stolypin, Pyotr Arkadyevich] (1862–1911), російський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1906–1911), голова Ради міністрів (1906– 1911), убитий революціонером у Києві 116, 129 Субботін, Н. В. [Subbotin, N. V.], російський білоемігрант у Південній Америці 191 Сувірія, Ґуставо Мартинес (псевдонім — Уґо Васт) [Zuviría, Gustavo Martínez (Hugo Wast)] (1883–1962), аргентинський політик і письменник-антисеміт 280 Сульт, Ніколя-Жан де Дьє [Soult, Nicolas-Jean de Dieu] (1769–1851), маршал Франції (з 1804 року), військовий міністр Франції (1814–1815, 1830–1832), голова Ради міністрів (1832–1834, 1839– 1840, 1840–1847) 31 Сунь Ятсен [Sun Yat-sen] (1866– 1925), китайський революціонер 282 Сухотін, Алєксєй Ніколаєвич [Sukhotin, Alexey Nikolaevich]

345

Привід для геноциду (1848–1903), російський військовик 110—112, 120 Таксиль, Лео (справжнє ім’я — Марі Жозе Ґабрієль Антуан Жоґан-Пажес) [Taxil, Léo (Marie Joseph Gabriel Antoine Jogand-Pagès)] (1854–1907), французький письменник і журналіст антиклерикальної орієнтації 49 Тедлі (інколи — Тедтлі), Борис Пєтрович [Toedtli (Tödtli), Boris] (1901–1944), швейцарський фашист і антисеміт, народжений у Києві 256, 260— 265 Техов, Ернст Вернер [Techow, Ernst Werner] (1901–?), учасник замаху на Вальтера Ратенау 157, 166—167, 193 Толстая, Зінаїда Сєрґеєвна (уроджена Бехтєєва) [Tolstaya, Zinaïda Sergeyevna] (1880– 1961), російська аристократка, подруга імператриці Александри Фьодорівни 130 Толстой, Лєв Ніколаєвич [Tolstoy, Lyev Nikolayevich] (1828–1910), російський письменник 97, 147 Трєпов, Дмитрій Фьодорович [Trepov, Dmitri Feodorovich] (1855–1906), російський поліцейський адміністратор 89, 123 Троцький, Лев Давидович (справжнє ім’я — Бронштейн, Лев Давидович) [Trotsky, Leon] — див.: Бронштейн, Лев Давидович

Тру, Джеймс [True, James B.] (1884 — після 1944), американський журналіст і політик-антисеміт 277—279 Тьєр, Адольф [Thiers, Adolphe] (1797–1877), французький політик та історик, прем’єрміністр (1836, 1840) і президент (1871–1873) Франції 59 Тюрґо, Ан-Робер-Жак [Turgot, Anne-Robert-Jacques] (1727– 1781), французький економіст і державний діяч 24 Філарет (мирське ім’я — Василій Михайлович Дроздов) [Philaret (Vasilii Mikhailovich Drozdov)] (1783–1867), російський церковний діяч, митрополит Московський і Коломенський 101 Філіп, Антельм-Ніцьє [Philippe, Nizier Anthelme] (1849–1905), французький маг-медіум, радник Ніколая ІІ 90—94, 96, 109 Фішер, Теодор [Fischer, Theodor] (1895–?), швейцарський архітектор і політик нацистської орієнтації 255 Фляйшгауер, Ульрих [Fleischhauer, Ulrich] (1876– 1960), німецький нацистський пропагандист антисемітизму 250–251, 256–257, 260, 265–268, 275–276 Форд, Генрі [Ford, Henry] (1863–1947), американський промисловець 157, 180, 183– 187, 209, 270

346

Іменний покажчик Фрай, Леслі (справжнє ім’я — Пакіта де Шишмарьова) [Fry, Lesley] — див.: Шишмарьова, Пакіта де Франко, Франциско [Franco, Francisco] (1892–1975), іспанський державний діяч, диктатор Іспанії (з 1939 року) 281 Фреєнвальд, Йонак фон [Freyenwald, Jonak von] (1878–1953), австрійський пропагандист антисемітизму 108–109, 112, 120, 160, 262 Фритш, Теодор [Fritsch, Theodor] (1852–1933), німецький учений-теоретик антисемітизму й расизму 37, 39, 74, 151, 157, 163, 196, 209, 250, 255 Фудзивара [Fujivara], японський делегат на конгресі Всесвітньої служби 282 Фуше [Fouché, Joseph] (1759– 1820), французький державний діяч, міністр поліції 25 Ціон, Ілля Фадєєвич (також відомий як Елі де Ціон або Еліас фон Ціон) [Tsion, Ilya Fadeyevich (Cyon, Élie de; Cyon, Elias von)] (1843– 1912), російський фізіолог і публіцист 118—119 Чан Кайші [Chiang Kai-shek] (1887–1975), китайський політичний і військовий діяч 282 Чемберлен, Гаустон Стюарт [Chamberlain, Houston

Stewart] (1855–1927), англонімецький теоретик расизму 196, 199 Черевін, Пьотр Александрович [Cherevin, Pyotr Alexandrovich] (1837–1896), російський поліцейський адміністратор, начальник імператорської палацової охорони, особистий друг Александра ІІІ 117 Череп-Спиридович, Артємій (Артур) Іванович [CherepSpiridovich, Artemii (Artur) Ivanovich] (1868–1926), російський аристократ-білоемігрант, пропагандист антисемітських теорій 191 Черчиль, Вінстон [Churchill, Winston] (1874–1965), британський політик і державний діяч, прем’єр-міністр (1940–1945, 1951–1955) 176, 272 Шабельський-Борк, Пьотр Ніколаєвич (справжнє прізвище — Попов) [Shabelsky-Bork, Piotr Nikolaevich (Popov)] (1893–1952), російський офіцер-білоемігрант, антисемітський активіст і учасник російського нацистського руху 89, 144–146, 161, 191 Шаботі, абат Еманюель [Chabauty, abbé Emmanuel] (1827–1914), французький церковник і письменник-антисеміт 45, 47, 52, 57, 63 Шайла, Арман Александр де Бланке дю [Chayla, Armand

347

Привід для геноциду Alexandre de Blanquet du] (1885–1945), французький аристократ, навернений у православ’я, журналіст 92, 94, 96–98, 101, 103, 107, 112, 132, 255 Шварц-Бостуніч, Ґриґорій Васильєвич [Schwartz-Bostunitsch, Gregor] (1883 — після 1945), російський білоемігрант, письменник-антисеміт, штандартенфюрер СС 191 Шенерер, Ґеорґ фон [Schönerer, Georg von] (1842–1921), австрійський політик-антисеміт 201 Шиф, Якоб Генрі [Schiff, Jacob Henry] (1847–1920), американський банкір єврейського походження 143 Шишмарьова, Пакіта де (псевдонім — Леслі Фрай; в дівоцтві Луїза Чендор) [Shishmareff, Paquita de (Fry, Leslie; Chandor, Louise] (1882– 1970), антисемітська активістка 74—75 Шліпман, Ганс Карл Ґотфрид (Зиґфрид ПентаТул) [Schliepmann, Hans Karl Gottfried (Siegfried Pentha-Tull] (1855–1929), німецький публіцист-антисеміт 159—160 Шмаков, Алєксєй Семьонович [Shmakov, Alexey Semyonovich] (1852–1916), російський письменник-антисеміт, активний діяч чорносотенного руху 129

Шнель, Альфред Сильвіо [Schnell, Alfred Silvio] (1909–?), швейцарський музикант, учасник нацистського руху 255, 260 Шойбнер-Рихтер, Макс Ервін фон [Scheubner-Richter, Max Erwin von] (1884–1923), ранній ідеолог нацистської партії 249 Штейнберґ, Ісаак Захарович [Steinberg, Isaac Nachman] (1888–1957), російський революціонер з лівих есерів, народний комісар юстиції (1917–1918) 135 Штрайхер, Юліус [Streicher, Julius] (1885–1946), німецький видавець, нацистський ідеолог і пропагандист расизму 230–231, 234, 237, 252, 276, 282 Штрак, Герман Леберехт [Strack, Hermann Leberecht] (1848– 1922), німецький протестантський богослов і вчений-гебраїст, противник антисемітизму 156 Щеґловітов, Іван Ґриґор’євич [Shcheglovitov, Ivan Grigoryevich] (1861–1918), російський державний діяч, міністр юстиції (1906–1915) 183 Янишев, Іоан (Іван) Леонтійович [Yanishev, Ioann] (1826– 1910), російський церковник, сповідник імператорської родини (з 1883 року) 93

348

Науково-популярне видання

Кон Норман

Привід для геноциду Міф про всесвітню єврейську змову і «Протоколи сіонських мудреців»

Директор видавництва Художньо-технічний редактор Коректор Покажчик Дизайн обкладинки та верстка Відповідальний за випуск

Ігор Степурін Майя Притикіна («НС») Світлана Гайдук («НС») Юрій Цимбал («НС») Сніжана Даневич Олена Стрижак

Підписано до друку 17.05.2011. Формат 60х90/16. Ґарнітура «Петербурґ». Папір офсетний. Друк офсетний. Фіз.-друк. арк. 22,00. Обл.-вид. арк. 17,67. Зам. № Наклад 3000 прим. Видавництво «САММІТ-КНИГА» 04060, Україна, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9 Телефон/факс: 0 (44) 501-93-94, 501-70-13 books@sambook.com.ua http://www.sbook.com.ua Видавниче свідоцтво ДК 3237 від 14.07.2008

Кон, Норман. К76 Привід для геноциду / Норман Кон К.:«Самміт-Книга», 2011. –352 с.: іл. ISBN 978-966-7889-62-3 Антисемітизм – одна з найтемніших плям історії ХХ століття. Зазирнути в неприємну передісторію Голокосту, розкрити його рушійні сили та соціальні й психологічні фактори його заразливості, а також розплутати незбагненний клубок історичних манівців, якими антисемітизм проторував шлях на головну сцену історії ХХ століття – таке завдання книжки британського історика Нормана Кона (1915–2007), котрий спеціалізується на вивченні апокаліптичних релігійних світоглядів.

УДК 821.411.16’08-312.6.03=161.2 ББК 846-442