Нариси з історії жіночого руху Стрийщини by Stryi .com.ua

Стрийська міськрайонна організація „Союз Українок”

Зеновія Ханас

НАРИСИ З ІСТОРІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ СТРИЙЩИНИ

Стрий ДП „Видавничий дім “Укрпол” 2007

ББК Ф74 (4Ук-4Льві) УДК 396 (477.83) (091) Х19

Ханас З.Б. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий: „Видавничий дім „Укрпол”, 2007. – 359 с. Дослідження З.Ханас „Нариси з історії жіночого руху Стрийщини” проведене на основі осмислення великої кількості архівних джерел, періодики та літератури. Більшість історичних фактів, наведених тут, вперше впроваджується в наукове використання. Автор прослідковує основні етапи історії зародження і розвитку українського жіночого руху на Західній Україні, аналізуючи діяльність осередків жіночої організації Стрийщини. У книзі охоплено період кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Характеризуючи становлення і розвиток „Союзу Українок”, автор зупиняється на особистих долях лідерів цього руху на Стрийщині. Широко висвітлена діяльність мережі сільських осередків, опубліковані унікальні світлини, списки членів організації. Книга розрахована на широке коло читачів, науковців, краєзнавців, викладачів вищих та загальноосвітніх учбових закладів.

Рецензенти:

Степан Качараба -

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Марина Гримич -

доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мирослава Дядюк -

кандидат історичних наук, завідувач відділу рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника НАН України.

ISBN 966-8955-02-1 © З.Б.Ханас, 2007

Присвячується посестрам-союзянкам

„Будемо громадянками в чотирьох стінах нашої хати, будемо матерями в суспільному житті – ось наше розуміння материнства і ось… наша жіноча політична програма.” Мілена Рудницька. (з промови на Всеукраїнському Жіночому Конгресі 1934 р. в Станіславові).

„Тільки той народ здужає оснувати тривале й повне національне життя, що в нього жінки перейняті свідомістю й ідеалами цього життя”. І. Франко

Вступ Осмислення історії жіночого руху Стрийщини дає підстави високо оцінити благородні починання української жінки, яка, всупереч безконечним труднощам і незгодам, зуміла зберегти національне коріння. Через плекання ідеї родини вона подолала стереотипи та обмеження і стала на шлях боротьби за незалежну цивілізовану державу. Це дослідження є прагненням віддати шану тим жінкам, які присвятили все своє життя великій справі плекання нації. Автор пропонує читачам прослідкувати основні етапи історії зародження і розвитку українського жіночого руху на Західних землях України на основі аналізу діяльності осередків жіночої організації, яка діяла і діє на теренах Стрийщини. Добрий почин до розростання жіночого руху в краю зробила письменниця Наталія Кобринська, яка зініціювала у 1891 році в Стрию перше жіноче віче. Ця подія є символічною для жіноцтва Стрийщини і до сьогоднішніх днів. У процесі написання цієї книги довелось ознайомитись з великим обсягом літератури, архівних джерел та преси, що дало змогу зібрати і систематизувати значний фактичний матеріал, який ще не був аналізований у краєзнавчих працях. Великою допомогою в дослідженні стала книга Марти Богачевської „Дума України – жіночого роду”, де авторка узагальнює основні етапи українського жіночого руху, подає мотиви тих чи інших починань. Добрим вказівником для усвідомлення головних етапів розвитку „Союзу Українок” є збірник статей, листів та документів провідниці жіночого руху Мілени Рудницької. Зрозуміти 4

визначальні процеси росту сучасного „Союзу Українок” дає можливість збірник праць першої голови відродженої в Україні організації Атени Пашко під заголовком „З поглядом у майбутнє”. Відчутною підмогою у роботі виявились книжка Уляни Головчанської „Союз Українок Галичини” , збірник „Шляхетнісь ідеї – енергія праці”, що аналізує сучасну діяльність осередків організації Львівщини, та добірка матеріалів І-ої міжнародної науково-теоретичної конференції „Український жіночий рух на зламі тисячоліть”. Багато промовистих фактів подає краєзнавча література. Тут слід відзначити мемуари Євгена Олесницького та Осипи Бобикевич, замальовки та есе Івана Боднарука, розвідку про Ольгу Бачинську, написану Андрієм Качором. Історії жіночого руху Стрийщини присвячене дослідження Ірини Пеленської „Наше організоване жіноцтво”, опубліковане в історично-мемуарному збірнику „Стрийщина”, а також спогади уродженців краю Олени Залізняк, Євгенії Цісик . У питаннях зародження жіночого руху допомагають зорієнтуватися листи Наталії Кобринської та літературознавчі праці Івана Франка. Сучасні кроки стрийського жіноцтва аналізує краєзнавча література, видана в час відродження. Тут слід згадати збірник досліджень з історії культури та національновизвольного руху „Хвилі Стрия”, хроніку боротьби за відродження держави „Стрийщина: шлях до волі” Михайла Мандрика. Джерельну базу пропонованого дослідження складають матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові, зокрема фонд про діяльність Стрийської філії „Союзу Українок” (звіти, протоколи, списки членів товариства) за 1920-1939 роки. Ці доку5

менти пролили світло на причини конфлікту 1938 року між молодим і старшим поколіннями стриянок. Великий фактичний матеріал віднайдено у пресі 1925 -1939 років („Жіноча доля”, „Жіноча воля”, „Жінка”, „Нова хата”), а також у періодиці сьогодення (газетах „Гомін волі”, „Рідне поле”, „Українка”, „Посестра”, журналі „Наше життя”). Аналіз фактів, опублікованих тут, відтворює хронологію подій жіночого руху на Стрийщині. Цікавими для вивчення стали матеріали фондів Стрийського краєзнавчого музею „Верховина”. Вивчення вищезазначеної літератури і джерел дало можливість з’ясувати багато недосліджених моментів в історії жіночого руху краю. Вперше у краєзнавчій літературі подається широке дослідження виникнення і діяльності місцевої жіночої організації, окреслюються етапи її розвитку. На основі джерел вдалося точно встановити дату створення „Товариства руських жінок” у Стрию. Аналіз цих подій та проблем ведеться на тлі загальнокультурних процесів, які відбувалися в Західній Україні в кінці ХІХ – початку ХХІ століть. Монографія належить до науково–популярних видань. Її актуальність полягає в тому, що тут подається цілісна картина діянь української жінки, а минуле розглядається не просто як спадщина, а як особливий досвід, який передався сучасному поколінню. Автор висловлює щиру подяку почесній голові Стрийської міськрайонної організації „Союз Українок” Любові Камінській за натхнення і заохочення до праці. Вдячна усім посестрам-союзянкам за надання цікавої інформації та спогадів, а також родині за моральну підтримку та розуміння.

За покликом Кобринської В історії рідного народу, віками пов’язаного путами неволі, трапляються доленосні моменти, коли нація гуртується до боротьби, а людський дух найбільше прагне незалежності й рівноправності. Саме тоді вкрай була необхідна сила, яка б подужала щоденну копітку працю, окреслену двома словами: „плекати народ”. Особливо гостро потребу в цьому Галичина відчула наприкінці ХІХ століття. Вона чекала на покоління відчайдушних борців, що прокладатимуть нові шляхи до здобуття свободи. Така сила з’явилася на наших теренах в особі могутньої динамічної організації „Союз Українок”. Впродовж віків край терпів наругу, одні зайди змінювали інших. Але народ не зламав свого гарту, духу і віри. Це сталось завдяки жінці, яка виховала в ньому ці прикмети, згуртувала і навчила мужності. Свідомість української жінки зростала на ґрунті древньої культури народних традицій, основою яких була пошана в родині, освіченість, залучення до державницьких справ, партнерство з чоловіком. Тому організація, що об’єднала прогресивних галичанок, йшла шляхом постійної боротьби за незалежність. Жіночий рух в Галичині ще тільки-но зароджувався, а великий мислитель Іван Франко вже зробив свої висновки. Це він, спостерігаючи за першими кроками цього руху, порівняв їх з жаром домашнього вогнища, яке горить рівним і тривалим полум’ям. Його плекають „розумні і освічені матері, сестри і жінки, що думають, можуть випровадити й виховати розумне й освічене покоління”1. У похмурі часи Австро-Угорського панування галицька жінка знайшла в собі сили зберегти порив до волі, почуття людської гідності, відповідальності за народ, за родину, за виховання дітей. Представниці всіх соціальних верств нашого жіноцтва змагалися за свої права. Темні, забиті, позбавлені елементарних людських і громадянсь7

ких прав, робітниці і селянки відчували постійне приниження. Не краща доля була і в жінки-інтелігентки, коло інтересів якої обмежувалось сумнозвісним „три К” (кірхе, кіндер унд кюхе, що означало церква, діти й кухня). Вони розуміли необхідність творення самостійного жіночого товариства, яке б згуртувало їх для боротьби за те, щоб стати повноцінними будівниками свого суспільства. Так виникли перші осередки жіночого руху. Це сталося в останніх десятиліттях XIX століття, в час, коли пожвавлювалося громадське життя народу, а до політики потягнулися навіть ті, що досі стояли осторонь суспільної діяльності. Дуже швидко цей рух перетворився у масове явище, живим полум’ям розгоряючись по всій Галичині. Стрийщина стала благодатним краєм, де міцно вкоренилися молоді пагони жіночого руху. У кінці XIX століття тут набирало розмаху політичне і культурне життя. Стремлінням йти вперед, до прогресу, була охоплена вся українська громадськість. Прагнуло до поступу й жіноцтво. В Енциклопедії українознавства зазначалося, що „Стрий був одним з перших осередків українських жінок”2. А сталося це завдяки письменниці Наталії Кобринській, з ім’ям якої тісно пов’язана історія створення і діяльності жіночої організації на Стрийщині. Вплив Кобринської на розвиток громадянської активності жінок був відчутний не лише у нашому краю, а й по цілій Західній Україні. Мілена Рудницька справедливо вважала її засновницею, а ще точніше – „духовою матір’ю українського жіночого руху”.3 Письменниця однією з перших зрозуміла просту істину, що потенціал жінки, як і потенціал чоловіка, може повністю розвинутися тільки в громаді. Кобринська довела, що жіноцтву, яке досі стояло осторонь суспільних подій, необхідно включитися в життя громади, бо без його участі всі зміни в суспільстві будуть короткочасними і малоефективними. А потреба в таких змінах була очевидною. Кобринська вивчала проблеми народу, тяжко вболівала за його митарство і злидні. Одну зі своїх статей вона розпо8

чинає словами:„Смутна історія нашого народу й смутна доля його жіноцтва”.4 Такі роздуми привели її до твердого переконання, що свідомі жінки повинні боротися за власне визволення самостійно. Наталія Кобринська сміливо вказала шлях, яким слід було іти. Вона закликала посестер творити своє громадське життя і єднатися в жіночі організації. Лише в гурті можна побороти труднощі і змінити становище жінки. З цією метою Кобринська береться за створення товариства, яке б прилучило жінку до суспільної праці і вивело її на шляхи боротьби за свою свободу. „Серед того розпучного хаосу, - говорила вона, - блиснув промінь світла, що вивів мене на стежку, по якій, здається, буду вже іти до кінця мого життя”.5 Ідею письменниці підтримало свідоме жіноцтво Галичини , яке після ретельної підготовчої праці зібралося на установчі збори „Товариства руських женщин”. Вони відбулися 8 грудня1884 року в Станіславові. У цей день зала Касина „Руська бесіда” стала свідком революційної події – жінки вперше прилюдно виступили за створення своєї власної організації. Збори відкрила Наталія Кобринська, яка в присутності 96-ти осіб промовила: „Могутні сили, що дрімали століттями, тепер прокидаються, а нові течії прошибають світ духа і матерії”.6 У статуті товариства зазначалося, що основним його завданням є поширення освіти серед жінок шляхом відкриття для них доступу до гімназій та університетів. Вказувалося також, що вплив на розвій жіночого духу здійснюватиметься через літературу, яка висвітлює різні сторони життя, його потреби і недоліки. Діяльністю новоствореного товариства дуже зацікавився Іван Франко, який, глибоко розуміючи значимість даної події, ще напередодні зборів написав з цього приводу статтю до газети „Діло”. Особисто був присутній на установчих зборах, а згодом подав детальний звіт до „Діла” під назвою „Перші загальні збори руського жіночого товариства в Станіславі”. Головою на зборах одноголосно обрано Наталію Кобринську. Розгортаючи свою діяльність, 9

вона зіткнулася з багатьма проблемами і непорозуміннями, які призвели у 1886 році до її виходу з товариства. Але праця письменниці не пройшла намарне – у наступному році вона видала у Львові жіночий літературний альманах під назвою „Перший вінок”, який складався з творів письменниць Західної і Східної України. Вихід Кобринської з товариства не погасив вогнище жіночого руху. Навпаки, у 1890-х роках її праця дала перші плоди. „Товариство руських женщин” було початком для заснування нових жіночих організацій, з яких згодом постав могутній і дієвий „Союз Українок”. Галичанки поступово формували сітку нових товариств по всьому краю. У 1893 році Ґерміна Шухевич засновує „Клуб русинок” у Львові. У 1894 році створюється „Жіночий кружок” у Коломиї; у 1896 році – „Жіночий кружок” у Тернополі; у 1897 році – „Жіноче товариство” у Городенці; у 1901 році – „Жіноча читальня” у Долині, „Кружок українських дівчат” при Львівському університеті; у 1903 році – „Товариство руських женщин” у Стрию, жіночі товариства у Бережанах, Рогатині; у 1906 році – „Жіночий труд” у Перемишлі. Цей перелік свідчить про те, що український жіночий рух, який мав виразно патріотичне, національне спрямування, охопив певні верстви жіноцтва і поширився по всій Західній Україні. Треба зауважити, що Стрий також значиться серед перших галицьких осередків. Очевидно, ідеї фемінізму, емансипації та свободи потрапили на благодатну ниву завжди революційної Стрийщини. Примітки:

1. Франко І. Перед збором руського жіночого товариства в Станіславові// Діло. – 1884. – 29 грудня. – С.1. 2. Стрий // Енциклопедія українознавства: Словникова частина. – Т.8. – Львів, 2000. – С. 3072. 3. Рудницька М. Двадцятип’ятиліття світової війни// Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. – Львів, 1998. – С. 334. 4. Кобринська Н. Руське жіноцтво в Галичині в наших часах// Наталія Кобринська. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1980. – С.301. 5. Кобринська Н. Автобіографія// Вказане видання.– С.318. 6. Даниш М. Наша позиція в громаді// Наше життя. – Нью-Йорк, 1975. – Ч.5. – С.2.

Перші паростки Аналізуючи питання історії жіночого руху на Стрийщині, перенесімся думками у вісімдесяті-дев’яності роки XIX століття і уявімо собі ситуацію, за якої формувалася і міцніла жіноча громада краю. Які ж передумови дали поштовх цьому могутньому поступу, що ж вплинуло на приспану недолею і ущемленнями стриянку і пробудило її до праці та боротьби? Відповідь слід шукати на сторінках минувшини Стрийщини. Затишне повітове місто на березі Стрия. У кінці XIX століття воно цікавило політиків і громадських діячів, чекало прогресивних лідерів і великих змін. Оживити плин його буднів належало Євгену Олесницькому- адвокату, відомому сподвижнику політичного і культурного руху Галичини. Відкривши у серпні 1891року в Стрию свою адвокатську канцелярію, він мав можливість обсервувати діяльність стрийської громади, об’єктивно оцінити її здобутки і прорахунки. Власні міркування про це Олесницький виклав у спогадах „Сторінки з мого життя”, до яких варто звернутися, досліджуючи жіночий рух на Стрийщині і чинники, що впливали на формування життєвої позиції більшості свідомих стриянок. Отже, за свідченням д-ра Олесницького, Стрий у ті роки знаходився у стадії інтенсивного розвитку. Після страшної пожежі у квітні 1886 року місто розбудовувалося, з повітового переростало в окружне. До речі, належало до ряду більших міст краю. Населення від часу пожежі зросло майже вдвоє. Змінився й характер міста. Цьому сприяла густа сітка комунікацій, що пов’язувала Стрий з різними частинами Австро-Угорщини. У самому Стрию переважало єврейське, польське і німецьке населення; українці мешкали в передмістях: на Ланах, Шумлявщині, Війтівстві. Стрийська округа вважалася одним з найчистіших і найсильніших українських повітів у 11

краю. Українці тут становили 70 відсотків. Олесницький щиро зізнається, що його „тягнуло до Стрия з огляду на гарне,привітливе місто і дуже симпатичну руську громаду”.1 Тут діяли українські політичні і культурологічні товариства „Підгірська рада”, „Руське касино”, „Міщанська бесіда”. Ці організації доволі часто влаштовували віча, де обговорювалися важливі події, накреслювались шляхи розвитку стрийської громади. На вічах бував Іван Франко. Згодом, за активної участі Євгена Олесницького, у місті створено філію „Просвіти”, „Касу задаткову”, асекураційне товариство „Дністер”, „Краєвий союз господарсько-молочарський”, побудовано Народний дім. На високий рівень піднеслося культурне життя міста: виступає хор „Боян”, аматорські театри. Такою багатогранністю суспільного життя місто і округа завдячували перш за все священикам греко-католицької церкви, тісно пов’язаної з народом. Священики Стрийщини – це передусім громадські провідники, які користувалися великим авторитетом у своїх парафіян. Євген Олесницький зазначає: „Одно, що дуже замітне було в народі, це велика слухняність супроти священиків. Що священик сказав, це було святе в громаді”.2 Духовність жінки та її світогляд довгі роки формувала церква. Розвитку жіночого руху сприяли священики, що були пастирями не тільки духовними, але й національними. Жінка-мати, охороняючи родинне вогнище, прагнула нести світло своєму народу. Вона поєднувала свої дії з церквою і християнською мораллю. Великий вплив на жіночу громаду Стрийщини у кінці XIX століття мали греко-католицькі священики, які вміло пов’язували релігію з просвітою народу, самі творили громадські організації. Духовенство краю брало участь у діяльності „Просвіти”, закладало читальні, організовувало братства тверезості, дбало про освіту в селах. На початку дев’яностих років вони першими розпочали боротьбу за революційні зміни на Стрийщині. Це про них у 12

своїх спогадах напише такі слова перша голова „Союзу Українок” Стрия Осипа Бобикевич: „У мене вкорінилася певність, що священик зобов’язаний жити для народу і що той обов’язок має бути у нього на першому місці”.3 І дійсно, обов’язок жити для народу став невід’ємною частиною діяльності священиків Стрийщини: Остапа Нижанківського, Олекси Бобикевича, Юліана Федусевича, Богдара Кирчіва, Льва Горалевича, Андрія Пеленського та багатьох інших. Окрім своїх пастирських обов’язків, вони писали вірші, компонували музику, навчали дітей, врешті, збудували для стриян величну святиню – Народний дім. Все це дуже позначилося на громаді, а разом з тим на патріотичних почуттях і політичній свідомості стрийського жіноцтва. Звичайно, жінки також прагнули прилучитися до активного життя громади і різних просвітницьких заходів. Очевидно, були серед них такі, що активно співпрацювали у цьому напрямі. Але, на превеликий жаль, краєзнавча література Стрийщини дуже мало пише про тих перших, ще не визнаних застиглою в догмах суспільністю. З цього приводу знаходимо небагато інформації у спогадах Євгена Олесницького, Осипи Бобикевич, історичних розвідках Івана Боднарука. І все-таки, навіть ці скупі рядки дають підстави думати, що активних жінок на Стрийщині не бракувало. Вони не могли стояти осторонь загальноукраїнського жіночого руху, бути байдужими до сподвижницької праці Наталії Кобринської, Уляни Кравченко, Євгенії Ярошинської. Свідомі стриянки, без сумніву, з піднесенням сприйняли звістку про створення „Товариства руських женщин” у Станіславові, і також прагнули долучитися до всіх напрямків роботи, накреслених статутом товариства. На той час було ще багато умовностей, що не дозволяли жінкам у громадській роботі йти крок в крок з чоловіками. Виникали проблеми з приміщенням для зібрань. Для прикладу, до Касина на засідання зазвичай приходили одні чоловіки. Лише згодом Кобринська виро13

била для болехівських жінок право проводити зібрання в Касині два рази в тиждень, у ті дні, коли не приходили чоловіки.4 Але повернемося до історичних фактів, що характеризують стрийське жіноцтво. Крім Євгена Олесницького, детально описала добу кінця XIX століття нашого краю Осипа Бобикевич, дружина священика, письменника і громадського діяча Олекси Бобикевича. У своїх мемуарах вона з любов’ю і глибокою повагою розповідає про тих жінок, які були активні в суспільстві і корисні для громади. Не маючи власної організації, галицькі сподвижниці ще у 60-70-х роках XIX століття бралися до просвітницької і харитативної праці. Особливо це стосується їмостей, що по селах Стрийщини ділили незгоди і радощі зі своїми чоловіками-священиками, разом з ними несли світло знань і опіку простим сільським людям. Вони завжди турбувалися про громаду села, були добрими порадницями, лікували, навчали. Прикладом є Осипа ТишинськаНижанківська, мати авторки згаданих спогадів. Про неї О. Бобикевич залишила такі рядки: „Зате мама моя була ідеальної доброти жінкою. До неї вдавалися люди за всякими порадами. Лікувала, рятувала хворих, а як батько (о. Й. Нижанківський - З.Х.) був загострий, то мама все торувала дорогу і лагодила”5. Так допомагала парафіянам свідома і вирозуміла їмость у Великих Дідушичах. Сподіваємося, що з такою ж турботою дбали про парафіян їмості Авдиковська з Добрян, Горалевич з Угерська, Шанковська з Дуліб та багато інших. У священичих родинах зростала національно свідома молодь – розумні і талановиті дівчата, які згодом влилися у жіночий рух. Згадуючи свої молоді роки, Осипа Бобикевич розповідає про те, як постійно займалася самоосвітою, прихиляла серце до всього українського. Разом з братами Нижанківськими співала українських пісень, читала Шевченка, вишивала їм сорочки. І сільських дівчат учила вишивати, ще й книжечки „Просвіти” їм роздавала. Товаришка Осипи Галя Бачинська (в майбутньому дру14

жина Остапа Нижанківського) завжди запрошувала на театральні вистави до Стрия, любила поетичне слово, сама декламувала „Тополю” Шевченка на пам’ятному вечорі у Львові. Сестри Осипи – Михайлина і Галина – також цікавилися всім українським, були свідомі того, що нація, до котрої вони належать, прагне росту і розквіту. У ті ж роки зародилася мрія служити на користь України і в Ольги Тишинської, тіточної сестри Осипи, яка, незважаючи на різні перепони, ще молодою дівчиною здобула спеціальну освіту і стійко добивалася визнання її як фахівця. На початку дев’яностих років, у зв’язку з національним піднесенням, яке панувало у Стрию, перед жінками відкрилося багато можливостей брати участь у суспільному житті. Адже, як вже згадувалося, у місті діяли читальні, товариство „Просвіта”, побудований Народний дім, засноване співоче товариство „Боян”, крамниці, інші українські установи. За словами О. Бобикевичевої „стали в Стрию вже сильні підвалини життя української громади”.6 Жінки сміливо і впевнено долучалися до праці. Вони є урядничками в страховому товаристві „Дністер” (Осипа Бобикевич, Михайлина Нижанківська), у „Касі задатковій” (Ольга Тишинська). Це було великим досягненням стриянок, бо „тоді ще світ не мав довір’я до праці жінок. Навіть др. Олесницький волів мати за книговодця мужчину”.7 Стриянки брали участь в організації аматорських вистав, дитячих імпрез, Свята Святого Миколая, в інших громадських акціях. Не обходився без жіночої участі хор „Стрийський Боян”, заснований у 1893 році. Тут співали: в сопранах Мазяківна, в альтах – Михайлина Нижанківська, Іванна Витковицька, Реваковичева. Осипа Бобикевич довгі роки була акомпаніатором хору. Шанованих у місті жінок щораз більше залучали до різних урочистостей, які проводилися в місті. Так наприклад, 22 листопада 1896 року на посвячення прапо15

ра „Міщанської бесіди” разом з Наталією Кобринською були запрошені активні стриянки Іванна Витковицька та Олена Горалевич. Відтворюючи у спогадах громадське життя міста, Осипа Бобикевич висловила багато думок про призначення жінки-патріотки. На початку 90-х років у Стрию ще не було жіночого товариства. Але, покладаючись на високу свідомість і національний дух, стриянки у повну силу сприяли розвиткові української справи. Жінки-українки, вважала авторка спогадів, повинні дорожити громадською працею своїх чоловіків. І вони це робили. Одною з таких була й сама Осипа. На жаль, їх було небагато. З великим болем душі говорила О. Бобикевич про сім’ї, де за жінок брали польок чи німкень, які зовсім не розуміли змісту сподвижницької праці своїх чоловіків, мало того, часто-густо ще й насміхалися з них. Тема мішаних сімей була болючою струною для Бобикевичевої. Про тих, що одружувалися з чужинками, вона писала: „Вистачало кількох скоропроминаючих поривів любовних, аби влізти в „чуже болото”, дати свої крила обтинати, паяців з себе поробити. Українським коштом здобуті знання, становище вони присвячували чужинкам, а дітей своїх, цвіт-надію, в чуже море кидали. От на таку зраду я довго дивилася. І далі дивлюся…”.8 У цих словах – тверда позиція української жінки-патріотки, свято переконаної, що її нація не має морального права на такого роду вчинки. Тому саме українські сім’ї Стрия мали стати основою для розвитку національної боротьби, а також для створення осередку жіночого руху. У 80-90-х роках XIX століття опорою Стрийщини були сім’ї Бобикевичів, Федусевичів, Вахнянинів, Левів, Сосновських, Туринів, Антоновичів. Жінки у цих родинах вміли добре провадити українське товариське життя, докладаючи власну цеглинку до розбудови нації. Про них також згадує Євген Олесницький. Зокрема він веде мову про своїх добрих друзів – Федусевичів і Вахнянинів, пише, що це були люди „великої доброти, а їх приязнь неоціненної вартости. Кого вони 16

любили і кому були прихильні, того окружали справдішньою опікою…, були це люди не лише щирі, але й дуже розумні і практичні, повні зрілого життєвого досвіду”.9 У спогадах Олесницький згадує про доньку Романа Тишовницького, дружину директора школи у Верхньому Синьовидному Г. Іллюка: „Була це жінка незвичайної енергії і визначна патріотка. Вона вела довгі літа у Синевідську уряд громадського писаря і мала в громаді перший голос, за яким ішла все ціла громадська рада і начальник”.10 Ось такі патріотично настроєні громадянки Стрийщини з піднесенням зустріли переродження українців з етнографічної маси в новітню націю. Вони не були співпереживаючими споглядачами цього процесу, а, навпаки, старалися брати якнайактивнішу участь у всіх важливих подіях українського суспільно-політичного життя. Жертвували свою моральну і матеріальну допомогу всюди, де тільки треба було жіночих рук і серця, де жінка могла в тогочасних умовах протиснутися. Примітки:

1. Олесницький Є. Сторінки з мого життя: У 2-х тт. – Т.2. – Львів: Діло, 1935. – С. 21 2. Там само. 3. Бобикевич О. Спогади з моїх років//В своїй хаті своя правда: Збірник. – Стрий: МП „Опришки”, 1992. – С. 47. 4. Кобринська Н. До Ольги Кобилянської//Наталія Кобринська. Вибрані твори. – К: Дніпро, 1980. – С. 405. 5. Бобикевич О. Названа праця. – С. 43. 6. Там само. – С. 47. 7. Там само. – С. 50. 8. Там само. – С. 48. 9. Олесницький Є. Названа праця. – С. 28. 10. Там само. – С. 33.

Віче у Стрию Важливою подією, що готувала ґрунт для створення жіночої організації у місті, було перше жіноче віче, проведене Наталією Кобринською 1 вересня 1891 року у Стрию. Про це згадує багато дослідників як жіночого руху, так і творчості Кобринської; зазначено про цей факт в Енциклопедії українознавства: „Кобринська Н. … 1891р. скликала в Стрию перше жіноче віче, на якому висунула справу дитячих садків”, і в результаті чого „1893р. почала видавати другий альманах „Наша доля”.1 Цей форум тісно пов’язав історію Стрия з іменами Наталії Кобринської та її соратниць Євгенії Ярошинської, Уляни Кравченко, Ольги Кобилянської – тих жінок, які творили початки жіночого руху в Галичині і на Буковині. Не все вдавалося їм тоді, було багато розчарувань і прорахунків. Проти ідей Кобринської виступили не лише офіційна влада, галицькі політики, але й ті жінки, що відкидали засади фемінізму. Преса розгорнула шалену кампанію, критикуючи письменницю. Довелося виступити зі станіславського товариства, а „Перший вінок” видавати на власні кошти при матеріальній підтримці Олени Пчілки. Незважаючи на такі прикрості, діяльність Кобринської не припинилася, а навпаки, розгорілася ще більше, запалюючи жіночі серця, розворушуючи їхні уми. У праці „Жінка а свобода” Кобринська пише про галицьке жіноцтво: „Воно спізнало, що настала хвиля, коли і жінка може про себе заговорити”2. Галичанки у своєму поступі йшли в ногу з часом. Їх тривожили ті ж питання, що і європейських феміністок. Більше того, як підкреслює Кобринська, український жіночий рух на десять років випередив рух польських жінок в Галичині. Не припиняючи боротьби, письменниця береться за вирішення конкретних питань: допомога жінкам-трудівницям, виховання дітей у захоронках. Це штовхає її на 18

подальші організаційні кроки, що завершилися проведенням першого жіночого віча у Стрию та виданням альманаху „Наша доля”. Розуміючи, що галицьким жінкам „замкнена дорога до вищої науки”, Кобринська наголошує, що лише читанням книжок справа не вирішиться. Тут слід діяти відвертіше, на урядовому рівні. Коли стало відомо, що чеські жінки подали петицію до Державної ради у Відні про допуск жінок до університетів, письменниця відразу ж взялася за підготовку такої ж петиції від імені галицьких жінок. Про це вона пише в листах до Ольги Кобилянської, маючи в її особі добру помічницю в організації жіночого руху в Галичині. Петиція готувалася у травні 1890 року. Її представив перед урядом український парламентарій о.Іван Озаркевич – батько Наталії Кобринської. Треба сказати, що українки були третіми з-поміж дев’яти народів Австро-Угорщини, які порушили цю проблему перед урядом. На жаль, дану петицію не взяли до уваги: за словами письменниці, вона „пішла до коша”. Тоді Кобринська робить наступний крок – організовує подання нової петиції, з якою їде у 1891 році до Праги на з’їзд слов’янської молоді. У процесі цієї боротьби Кобринська прийшла до висновку, що слід скликати жіноче віче, котре полегшило б справу збору підписів до нової петиції і дало б можливість підняти інші проблеми жіноцтва. У такий спосіб вирішували свої наболілі питання німкені, то ж галичанки взяли з них приклад. До підготовки віча Кобринська залучає Ольгу Кобилянську, просить її написати текст петиції, знайти адреси німецького і румунського жіночих товариств. Вона також веде мову про віче в листах до Михайла Павлика, наводить контакти з Євгенією Ярошинською. Хід дій і мета були добре продумані. Залишилося тільки вибрати місце проведення віча. Саме про це роздумує Кобринська у черговому листі до Ольги Кобилянської: „Я ще не знаю, де то зібрання скликати, у Львові тяжко 19

мені, в Станіславові не удасться. Мож би в Коломиї, але се треба уперед дослідити”3. До того ж Кобринська просить не розголошувати справи віча, бо вороги могли б їм все зіпсувати. Місцем проведення віча Кобринська обирає Стрий. Виникає запитання: чому саме це, а не інше місто Підгір’я? Очевидно, тут діяло кілька чинників. Найважливіший з них полягав у тому, що в місті, як уже зазначалось, активно працювала українська громада. За словами Є. Олесницького, Стрийщина була першою твердинею українства в Галичині. Це добре усвідомлювала Кобринська. Вона цікавилася всіма подіями, які відбувалися в Стрию, була широко обізнана з громадським життям міста. Слідкуючи за літературно-видавничим поступом, письменниця у лютому 1887 року познайомилася зі щойно видрукуваним у Стрию альманахом „Ватра”. Вона часто приїздить сюди на різні політичні зібрання. Підтвердженням цього є лист до М. Павлика від 1888 року, де вона запитує, чи побачиться з ним у Стрию на вічу.4 Знаємо також, що з 1882 року Кобринська постійно проживала біля своїх батьків у Болехові, який зовсім поруч від Стрия. До Стрия приїздила ще й тому, що тут оселився з сім’єю її брат Євген Озаркевич, лікар і громадський діяч, котрий перебрався сюди на запрошення о. Олекси Бобикевича. Зналася Кобринська з багатьма тутешніми священичими родинами. Можливо, Стрий для проведення віча рекомендував їй І.Франко, що також неодноразово бував у місті і добре орієнтувався в його суспільно-політичному житті. Отже, сильна українська громада і свідоме стрийське жіноцтво спричинилися до того, що 1 вересня 1891 року у Стрию скликано перше жіноче віче. Ми не знаємо, в якому приміщенні чи в котрій частині міста воно відбувалося, хто зі стриянок конкретно взяв участь у його роботі, але переконані, що його учасниці зібралися для того, щоб обговорити важливі питання про політичні права жінки, її економічну самостійність і роль у загальнодемократичному русі проти соціального гніту. 20

Віче прийняло кілька ухвал, серед яких – петиція про допущення жінок до навчання в університетах та про заснування бодай одної жіночої гімназії, постанова про організацію охоронок (дитячих садків) та спільних кухонь на селах під час жнив чи інших польових робіт. Вирішено також видавати жіночу газету і другий жіночий альманах як засіб для поширення освіти серед жінок. У своєму дослідженні „Наше організоване жіноцтво” Ірина Пеленська сповіщає про те, як відгукнулася українська громадськість на цю подію: „Привітали віче т-во „Січ” з Відня, Марія Вояковська, дружина проф. Михайла Грушевського та українки з Буковини заявою з численними підписами жінок, між ними Емілії СмальСтоцької і Ольги Кобилянської”.5 Поет Олександр Колесса присвятив зібранню поему на феміністичну тематику. Уляна Кравченко напередодні віча видала збірку „На новий шлях” з програмним віршем. У роботі стрийських зборів брала участь буковинська письменниця Євгенія Ярошинська. Вона приєдналася до підготовки віча в останній момент, але своєю працею надала велику допомогу організаторці. По завершенні віча Кобринська у листі до Ярошинської від 21 вересня 1891 року називає її „дійсно неоціненним набутком для справи жіночої”, шкодує, що швидше не познайомилася з Ярошинською, а то б справа просувалася набагато краще.6 І справді, Є. Ярошинська, яка очолила референтуру віча, продовжувала значну популяризаційну роботу з роз’яснення резолюції цих зборів серед жінок. Вона подає відозви віча до різних галицьких часописів („Діла”, „Галицької Русі”, „Правди”). Разом з Кобринською пише листи з інформацією про віче до провінційних рад та жіночих товариств, що створювались тоді по всій Галичині. У новозакладених читальнях „Просвіти” вони зачитують реферати про організацію охоронок і кухонь. Все це робили помалу, але систематично, щоб дати час жінкам осмислити таку інформацію. Розмови на цю тему завжди викликали велике зацікавлення серед селянок і робітниць. 21

Втілення в життя постанов віча продовжувалось у наступні роки. З цього приводу знаходимо цікаву інформацію в журналі „Зоря” за 1892 рік. Допис Кобринської висвітлював питання жіночого альманаху, який ухвалено видавати на вічу у Стрию. У відозві до русинок Галичини і Буковини мова велася про збір коштів на альманах шляхом складок . На вічу було обрано комітет schneeballen, що складався з п’яти комітетових пань. Кожна з них мусила обрати собі ще по п’ять жінок, відповідно наступні п’ять - ще по п’ять жінок і т.д. Всі вони мали обов’язок збирати кошти, навіть найменшу суму (бодай по кілька крейцерів ). Цей проект не діяв до липня 1892 року, бо на часі стояло питання випуску жіночої газети. На жаль, організувати випуск газети не вдалося. Тож Кобринська з властивою їй наполегливістю взялася за підготовку альманаху. Вона закликала „вічевих пань” відновити збір коштів і була переконана, що кожна жінка, „котрої вимоги духа виходять поза об’єм щоденних домашніх завдань”, не відмовиться взяти участь у справі виконання постанов Стрийського віча. Варто також навести ще кілька промовистих слів цієї відозви, що стосувалися усіх свідомих українців: „Справа жіноча з кождим днем набирає більше сили і значення у всіх майже краях Європи, то коли тота іскра і у нас затліла, не даймо їй загаснути, не убиваймо єї нашою байдужностю і часто нічим неоправданою нехіттю”.7 Запланований альманах вийшов у світ у 1893 році і видрукуваний у Стрию в друкарні Міллера і сина під заголовком „Наша доля“ (жіноча бібліотека, видає Наталія Кобринська). Альманах був белетристично–публіцистичний за змістом. Тут подавалися програмні статті про жіночий рух, про становище жінки і мету її боротьби. Серед інших статей вміщений статут товариства „Охоронка”. І.Франко, аналізуючи значення цього альманаху, вказує, що вміщення даного статуту є „кроком до виконання ухвал стрийського віча”.8 Подає Франко і слушне зауваження на рахунок якості друку і коректури, ба22

жаючи наступним числам альманаху „доброї друкарні і доброго, грамотного коректора”.9 Очевидно, стрийське видавництво не виправдало сподівань Н. Кобринської, тому наступні збірники 1895 і 1896 років вона видавала у Львові. Високо оцінив значення Стрийського віча і жіночого руху, розпочатого Кобринською, Михайло Грушевський, який у розвідці про письменницю пише: „діяльність Кобринської не минула безслідно і безхосенно: вона загріла численні одиниці з-поміж жіноцтва до інтелігентної праці, до вищої освіти, до публічної письменницької діяльності й мала безперечно свій уділ в тім загальнім культурнім поступі, що починається в Галичині виразно з кінцем 80–х рр”.10 Віче сконфронтувало питання про роль жінки на межі ХІХ і ХХ століть, а також підкреслило велику потребу самостійного жіночого товариства саме в Стрию, де повним ходом підготовлявся грунт для створення майбутньої організації. Сучасна дослідниця цього питання Т. Гайдукевич зазначає, що „саме 1891 рік можна вважати роком початку жіночого руху на Стрийщинні”.11 Примітки:

1. Кобринська Наталія //Енциклопедія українознавства : Словникова частина. – Т. З. – Львів , 1994. – С. 1058. 2. Кобринська Н. Жінка а свобода // Наталія Кобринська. Вибрані твори. – К. : Дніпро, 1980 – С. 376 3. Кобринська Н. До Ольги Кобилянської // Вказане видання. – С . 405. 4. Кобринська Н. До Михайла Павлика // Вказане видання . – С. 403. 5. Пеленська І. Наше організоване жіноцтво // Стрийщина. Історично- мемуарний збірник: У 3–х тт. Т. 2. –Нью-Йорк, 1990. – С. 15. 6. Кобринська Н. До Євгенії Ярошинської // Вказане видання . – С. 406. 7. Жіночий Альманах // Зоря. – 1892. – Ч.14 – С. 279. 8. Франко І. Жіноча бібліотека , видає Наталія Кобринська // Іван Франко . Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 29. – К. : Наукова думка, 1981. – С. 202. 9. Там само. – С.204. 10. Грушевський М. Наталія Кобринська // Літературно – науковий вісник . – 1900. – С.4. 11. Гайдукевич Т. З вогнем Прометея // Хвилі Стрия : Збірник . – Стрий : Щедрик, 1995. – С.77.

Гідний подиву початок Віче Кобринської та її тісні зв’язки зі Стрийщиною спричинили виникнення жіночого товариства у Стрию. Є різні твердження щодо дати його заснування. Ірина Пеленська у дослідженні „Наше організоване жіноцтво” пише: „Першим жіночим товариством Стрийщини було „Товариство руських женщин”, засноване у Стрию, мабуть, 1892 р.1 Ірина Домбчевська, яка очолювала товариство у 1929-1931 роках, висловлювала думку, що воно утворене у 1897 році. Ця інформація подана за її підписом у квестіонарі (обіжнику, який розсилався по всіх осередках „Союзу Українок”) від 14 листопада 1931 року.2 Але, на мою думку, найточнішими є дані з квестіонара, заповненого у 1934 р. довголітньою головою стрийської філії “Союзу Українок” Марією Весоловською. На запитання квестіонару – „коли засноване товариство?” – вона дає чітку відповідь: „Дня 19 грудня 1903 р. основано в Стрию „Товариство руських женщин”.3 При цьому Весоловська посилається на книгу протоколів. Підтвердженням цієї істини є також рядки зі спогадів Осипи Бобикевич, першої голови товариства: „Через кілька місяців по смерті мого чоловіка, як я поволі стала привикати до нового життя, до нових обов’язків, кілька наших робітниць, в першу чергу Витковицька, Тишинська, виробили право заснувати „Товариство українських жінок” і запланували вибрати мене головою”.4 Слід зауважити, що о. Олекса Бобикевич помер у грудні 1902 року. Отже, тих „кілька місяців по смерті…”, під час яких було вирішено багато організаційних питань і вироблено юридичне право на заснування товариства, свідчать саме про 1903 рік. Не заперечую, що бажання створити товариство жінок у Стрию виникло одразу ж після віча; вірогідно також, що були такі спроби у 1892-1897pоках. Але про це ні одним словом не говорить у своїх спогадах Осипа Бо24

бикевич, хоч життя тих років описала достеменно і сама брала в ньому активну участь. Не згадує про існування товариства у тих роках і Євген Олесницький. Отже, опираючись на ці факти, будемо вважати днем заснування стрийської філії „Союзу Українок” 19 грудня 1903 року. Товариство жінок з’явилося у місті в той період, коли формувався рух модерної української громадськості. Рядове духовенство, народні вчителі, дрібна інтелігенція, міщанство і селянство об’єднувалися у громади, щоб змінити становище українців. Участь жінок у цьому процесі була необхідною, бо злиття загальноукраїнського прогресу з рухом жіноцтва надзвичайно підсилювало демократичний аспект громади, змінювало його політичне обличчя. Боротьбу за право творити власну організацію у Стрию розпочали вчителька Іванна Витковицька, урядниккниговод Ольга Тишинська, вдова по священику Осипа Бобикевич, дружина професора гімназії Івана Вахнянина. Вони мали досвід роботи в українських установах та громадських організаціях. Осипа Бобикевич зазначає: „Витковицька Іванна, вчителька, працювала вже разом з др. Олесницьким, Бобикевичем і іншими нашими робітниками. Так само і Ольга Тишинська-Бачинська. Обидві вони взяли в руки кермо”.5 Ці жінки прийшли до вдови Бобикевичевої з пропозицією очолити майбутнє товариство. Осипа, важко переживши смерть чоловіка, спочатку не наважувалась дати стверджуючу відповідь. Їй здавалось, що мала замало знань і досвіду. Але посестри не відступали від своєї пропозиції. На посту голови вони бачили тільки її – інтелігентну, надзвичайно порядну і авторитетну в стрийській громаді жінку. Особа Бобикевичевої насправді була найбільш відповідною для цієї мети. Євген Олесницький у своїх спогадах з теплом і повагою писав , що це була „жінка ідеальних прикмет та ідеальної вартості, що в їх виховання вложила всі свої сили і все своє життя”.6 Осипа зрозуміла, що громада саме її хотіла бачити на чолі свого товариства, тому погодилась і очолювала організацію майже десять років, до 1913 року. 25

У своїй діяльності Осипа постійно мала на кого опертися. Як вже згадувалось, в першу чергу це були І. Витковицька та О. Тишинська. Іванну Витковицьку Стрий знав як молодого, але дуже авторитетного педагога. Вона викладала в народних школах Стрия. Учениці і колеги по роботі згадують, що це була мужня жінка дуже милої вдачі. Завжди усміхнена, привітна, вона до всіх зверталася не інакше, як „мої дорогенькі”. Олена Залізняк, її учениця, пише, що у кінці дев’яностих років це була „ молода, енергійна, вимагаюча, але і справедлива вчителька та щира українська патріотка”.7 Любила своїх учениць, займалася ними не лише у школі, але й супроводжувала їх на Служби Божі, пояснювала, як молитися, як розуміти Слово Боже. Іванна Витковицька належала до різних організацій Стрия: до „Стрийського Бояна”, „Українського касина” ; була однією з засновниць, а пізніше й головою „Взаємної помочі українських вчителів”. Під час першої світової війни займалася збором воєнних пам’яток для майбутнього музею Стрийщини. Вона причетна до організації різних святочних імпрез, представлень до Свята Святого Миколая. На Миколаївському вечері вона перша починала забаву з дітьми. Друзі любовно називали її Янця. Ольга Тишинська, тіточна сестра Осипи Бобикевич, прибула до Стрия у 1898 році 23-річною дівчиною з фаховою освітою економіста. Мала єдину мету: служити українській громаді, працюючи за фахом. І досягла її: влаштувалася урядником до стрийської „Каси задаткової”. Згодом, у двадцятих роках, її оберуть до дирекції „Маслосоюзу”. А наразі, у 1903 році, вона твердо вирішила прилучитися до жіночого руху. Тому й була серед тих, хто переконував Осипу очолити новостворене товариство, а потім довгі роки крок у крок ішла зі стрийськими жінками одним шляхом громадського життя, була „залізним касиром” товариства, а також організатором інших громадських формацій – „Сирітського захисту” та „Товариства опіки над слугами і домашніми помічниця26

ми” – знаними і діяльними відгалуженнями і напрямками роботи жіночих товариств. Це вона взяла на себе тяжкий обов’язок щонеділі стояти під церквою зі скарбничкою і повторювати: „Прошу дати на сироти”. І летіли до скарбнички монети, за які товариство одягало і годувало сиріт.8 Згадуючи про організаторок „Товариства руських женщин” (так воно називалося у перші роки свого існування), слід зауважити, що це були молоді жінки, сповнені бажання принести користь суспільству. На той час Осипі Бобикевич виповнилось 34 роки, Ользі Тишинській – 28 років. Беручись за вирішення організаційних питань, жінки виробили право на заснування товариства. Воно було зареєстроване в Намісництві міста. Організаторки також працювали над укладанням статуту. За цим документом „Товариство руських женщин” гуртувало українських жінок під гаслом національно-гуманітарно-релігійним. Опіка над церковними громадами, захоронками, убогими, влаштування національних вистав, імпрез – ось першочергові завдання, якими займалися члени товариства. Осипа Бобикевич у спогадах наголошує, що в статуті „Товариства українських жінок” вказувалось на необхідність піклування про сиріт. Тому це завдання для жіноцтва стало одним з ключових. Для сиріт вирішили створити сирітський захисток. Винаймили приміщення, запросили до праці чотирьох монахинь. Дехто пожертвував для захистку меблі, образи. Як вже зазначалось, кошти на цю справу збирали біля церков.9 Про фінансове забезпечення дбала Ольга Тишинська (після одруження Бачинська). Під її керівництвом, як згадує В. Сінгалевич Тер-Карапетян, збирались пожертви громадянства, а „постійні щонедільні збірки під церквами в Стрию і на Ланах, перед тихою і співаною Службою Божою та імпрези, влаштовувані Сестрами і Управою, давали можливість вдержати „Захист”.10 В архіві Ольги Бачинської збереглися світлини з жит27

тя сирітського захистку. На одній з них, датованій 1908 роком, дитяча громада перед сценою у великому залі Народного дому. Серед вихователів і опікунів – Ольга Бачинська, отець Микола Матковський, п’ять монахинь. На іншій світлині дитячий гурт захистку сфотографований біля своєї домівки. І знову поруч з дітьми Ольга Бачинська, її чоловік Ілярій Бачинський, о. Микола Матковський, інспектор народних шкіл Володимир Котович та інші. Ще одне фото увіковічнило управу цієї установи. Група стриянок, серед яких – Ольга Бачинська, сфотографована біля таблички „Український сирітський захист”.11 Для дітей-сиріт влаштовувались різні вистави, свята. Першу скрипку тут відігравала Іванна Витковицька. Вона підготувала дитячу оперу „Серед звірів”. Традиційними були Свята Святого Миколая. На таких заходах завжди був повний зал глядачів. А це давало можливість збирати додаткові кошти на утримання притулку. До участі у виставах І.Витковицька залучала учениць народних шкіл і учнів гімназії. Свята відбувалися у великому залі Народного дому. У такий спосіб молодь у захистку одержувала добре виховання і підготовку до життя. За участю членів товариства у 1904 році організовано захоронку (дитячий садочок) на Шумлявщині. До складу батьківського комітету увійшли С. Калитовська (дружина адвоката Є. Калитовського), а також Логінська, Вацівська. Подібна захоронка створена і на Ланах, але дещо пізніше. Діяльність цього дошкільного закладу засвідчувала, що у Стрию на ділі запроваджувались ті накреслення, які проголошувала славна Наталія Кобринська ще у 1891 році. Аналізуючи діяльність товариства, дивуєшся, з якою відвагою і запалом бралися ці тендітні жінки за вирішення надзвичайно важливих і складних справ. Гідна подиву спроба вирішити проблему житлових умов для дівчат, які приїздили до Стрия на навчання. У 1912 році гурт стрийських жінок виступив перед загалом з пропозицією створити „ Інститут для дівчат”. Малося на увазі будівництво притулку для незаможних українських дівчат, які при28

бували до міста з навколишніх сіл. В архіві Ольги Бачинської зберігся лист, видрукуваний поліграфічно у грудні 1912 року, в якому повідомляється про те, що товариство закупило двофронтову площу (80 м. довгу і 50 м. широку) на розі вулиць Словацького і Нової (нині вулиць Шевченка і Дубравського). Заплатили за це 26000 корон. Продумано план будівництва, запрошено до праці інженерів, теслярів, мулярів та інших робітників. Жінки звернулися з проханням до русинів стрийського Підгір’я допомогти у зборі коштів. „Видаємо записи довжні по 5 корон! – пишеться в листі. – Не будуть се отже жертви, а позички зі сторони суспільності”.12 Отже, для втілення задуму вирішено взяти позику в громади. Безперечно, це була ідея Ольги Бачинської, яка, покладаючись на свій талант фінансиста і економіста, сподівалась одержати прибуток від новостворюваної установи. Крім того, придбанням цієї площі і реальності Бачинська розпочала ряд акцій, нею зініційованих, спрямованих на вкладення коштів різних товариств у нерухомість. Згаданий лист був розтиражований. Його розсилали по сільських церквах, сподіваючись на допомогу священиків. А яким запалом і переконливістю сповнене кожне слово цього документа! Жінки закликали до співучасті і духовних осіб, і інтелігенцію, і свідомих селян. Листи були адресовані усім існуючим у Стрию братствам, громадам, касам взаємодопомоги. „В нас сила не в капіталах, а в громадській солідарності! – говориться у зверненні. – Нехай та солідарність проявляється і тут, де йде питанє так велике, річ так загально народну й ідеальну!”.13 Лист підписаний трьома особами: предсідателькою Йосифою Бобикевичевою, касиркою Ольгою Бачинською та секретаркою Омеляною Шумною. До листа долучалася кольорова листівка – позика під заголовком „Запис Довжний”. На ній – зображення майбутньої будівлі, план закупленої реальності, печатка товариства. Ще раз нагадаю, що на листі стояла дата – 1912 рік, грудень. Жодна з пань, залучених до справи будівництва 29

інституту, не могла передбачити події, які мала пережити українська громада. На жаль, лихоліття війни перекреслило їх плани, змусило відмовитись від багатьох ідей. Борги, з якими тодішній виділ не міг дати собі раду, змусили за символічну плату у 1918 році відступити реальності і будівельну площу „Сирітському захисту”. І знову ж до цієї фінансової угоди долучилася Ольга Бачинська, яка не могла допустити, щоб власність товариства перейшла в руки поляків чи жидів. Вона зуміла знайти кошти на купівлю домівки саме для „Сирітського захисту”. Тому „Товариство руських женщин” не відчувало так болюче вимушених збитків. Більше того, Ірина Домбчевська в одному з квестіонарів повідомляє, що „є запротокольована вимова, що в разі будови нового захистку товариство має дістати там кімнату на своє поміщення”.14 На жаль, „Захист” так нічого нового і не збудував, бо не мав на це коштів. Сьогодні нам нагадуватиме про історію діяльності „Товариства руських женщин” і „Сирітського захисту” красива, дещо реконструйована будівля, в якій останніми роками був дитячий садок, а зараз – уряд Стрийської єпархії УГКЦ. У довоєнний час товариство долучалося до різних проектів, які втілювала в життя українська громада. Жінки дієво підтримали створення першої на Стрийщині і в Галичині кооперативної установи „Краєвого союзу господарсько-молочарського” та її молочарських спілок по селах. Ідея будівництва нового приміщення освітнього закладу „Руська бурса” у 1907 році, заснування філії „Взаємної помочі українських вчителів” у 1905 році також не залишились поза їхньою увагою. І тут не останню роль відіграла Іванна Витковицька. Вона ставила перед товариством питання про необхідність відкриття українських відділів при польській гімназії. Її пропозиція була позитивно вирішена у 1906 році. Перша хліборобська вистава, яка відбулася восени 1909 року, також дала можливість жінкам проявити свої організаторські здібності, хист і талант. Перш за все слід 30

зауважити, що членів товариства включено до оціночної комісії виставки. Серед них – О. Бачинська, І. Витковицька. Товариство доклало чималих зусиль до організації цієї виставки, багатої на експонати, широко рекламованої в пресі. Жінки долучилися до збору зразків, які характеризували як сільське господарство, так і народне мистецтво. Завдяки їм на виставці були представлені вишивані уставки, ікони , різьблені хрести, гуцульська зброя та соснові рами І. Витковицької, вишивані рушники, краватки, фартушки О. Бачинської та Г. Захаріївної, кептар І. Хирівської, вишивані рушники і стихар монахинь „Руської захоронки”. Господині пописалися власноруч вирощеними овочами і фруктами. Саме О. Бачинська подала на виставку яблука сорту „Клинестки” та „Малинівка”, експонувалися тут сорти яблук і груш А. Грабовської, овочеві конфітюри Т. Кучикової.15 До речі, Ольга Бачинська нагороджена мистецьки оформленою грамотою першої хліборобської вистави в Стрию. У довоєнний час товариство активно співпрацювало з різними громадськими організаціями та установами українців. Тісний зв’язок жінки підтримували з „Касою задатковою”, „Руським касином”, „Міщанською бесідою”, „Марійською дружиною”. Всі ці роки вони йшли пліч-опліч з „Просвітою”, через яку налагоджували зв’язок з селом. Відомо, що до 1914 року товариство не мало своїх осередків по селах, але його членкині через „Просвіту” спілкувалися з тими жінками, які гуртувалися при сільських читальнях. До речі, тоді „Просвіта” мала більше сімдесяти читалень по селах. Жіноцтво також сприяло діяльності осередків спортивної організації „Сокіл” та щойно створених гуртків скаутської організації „Пласт”. Допомагаючи цим молодіжним формаціям, членкині взяли активну участь в організації стрийської делегації на Січово-Сокільський здвиг, що відбувся у переддень війни, 28 червня 1914 року у Львові. Жінки згуртували багато молодих дівчат, які в українських строях крокували вулицями галицької столиці. Учасниця акції Ганна Бігун31

Єзерська (у майбутньому – вчителька народної школи) з великим захопленням згадувала : „Ми були дуже щасливі і горді з цієї нашої участи у Здвизі”.16 Кінець 1913 року ознаменувався ще одною, важливою подією. 29 грудня відбулися загальні збори „Товариства руських женщин”. На цих зборах вирішено внести зміни у статут і назву організації. На жаль, цей статут не віднайдено, тому важко судити про внесені зміни. Очевидно, йшла мова про розширення сфер діяльності товариства, заснування господарських спілок, ремісничих майстерень, організацію осередків по селах. Важливим було те, що змінено назву товариства. Відтепер у Стрию діяло „Товариство українських жінок”. Про цей факт зазначає в одному з квестіонарів довголітня голова „Союзу Українок” Марія Весоловська. При цьому є посилання на книгу протоколів (ця книга також не віднайдена). Отже, з 29 грудня 1913 року організація діє під назвою „Товариство українських жінок”.17 26 січня 1914 року зміни до статуту і нову назву зареєстровано у Намісництві Стрия за шифром ХІІІ а 72, про що дізнаємося з „Алфавітної книги реєстрації філіалів товариства”.18 У такий спосіб входить в ужиток стрийської громади слово „український”, яке в ті роки впевнено вкорінювалося в галицькому лексиконі. Це відбувалося під впливом нових віянь національної думки, які поширилися наприкінці ХІХ – початку ХХ століть, коли „національно свідомі українці почали називати себе „українцями” – самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході”.19 Примітки:

1. Пеленська І. Наше організоване жіноцтво // Стрийщина : Історично – мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.2. – Нью-Йорк , 1990. – С. 18. 2. ЦДІА України у Львові , ф. 319 , оп.1 , спр. 154, арк. 58. 3. Там само. 4. Бобикевич О. Спогади з моїх років // В своїй хаті своя правда : Збірник. – Стрий: МП „Опришки”, 1992. – С.55. 5. Там само. 6. Олесницький Є. Сторінки з мого життя. У 2-х тт. Т.2. – Львів:Діло, 1935. – С.30. 7. Залізняк О. У місті Стрию при кінці минулого століття // Стрийщина. Вказане видання. – С.435.

8. Качор А. Ольга Бачинська. – Вінніпег, 1954. – С.17-22. 9. Бобикевич О. Вказана праця. – С. 55-56. 10. Сінгалевич Тер – Карапетян В. „Рідна школа” Стрий – Лани // Стрийщина. Вказане видання. Т.1. – С.384. 11. Архів О. Бачинської // Фонди Стрийського краєзнавчого музею „Верховина”. 12. Там само. 13. Там само. 14. Там само. 15. Каталог першої української хліборобської вистави в Стрию. – Стрий , 1909. – С. 25, 31. 16. Пеленська І. Вказана праця. – С.20. 17. ЦДІА України у Львові .ф.319 , оп.1 , спр.154, арк. 56. 18. Там само , ф. 319с , оп.1с , спр.6а. 19. Субтельний О. Україна: Історія. – К. : Либідь, 1992. – С.272

У круговерті війни Перша світова війна, яка вибухнула у 1914 році, не спинила пориву жіночих сердець, не стримала бажання до праці, а, навпаки, перевела діяльність товариства на іншу колію. На жаль, жінки на той момент ще не мали міцної, об’єднаної в одне ціле, організації і єдиних вказівок до дії. Проте вони не зупинялися у своїй сподвижницькій праці. Воєнні незгоди самі підказували, що їм робити. У дослідженні Марти Богачевської „Дума України – жіночого роду” знаходимо такі слова: „Під час війни не звертають стільки уваги на те, що личить робити жінкам, а що личить чоловікам. Коли криза, кожний робить те, що треба. Тому-то війни, які так нищать життя, часто уможливлюють жінкам здобути додаткові права”.1 Жінки, довго не роздумуючи, взялись за справи, які традиційно виконувались чоловіками: працювали в полі, давали собі раду з побутовими труднощами. Обставини складалися так, що жінка просто не мала часу думати що їй „випадає” робити, а що „не випадає”. Треба було дбати про життя старих і дітей. Більше того, треба було захищати Батьківщину. Тому у воєнну добу жінки були всюди – і на полі бою, і на полі праці. Перший подих війни Стрий відчув у вересні 1914 року. Вже місяць часу на устах у всіх була відозва Головної Української Ради про добровільне зголошення до майбутнього Легіону Українських Січових Стрільців. Тисячі добровольців прибували до Львова. Серед них були й дівчата, учасниці жіночого руху. Ім’я Олени Степанів, яка однією з перших зголосилася до війська, є підтвердженням цього. У скорому часі багатотисячна армія добровольців змушена відступати до Стрия. Зі щирою душею і відкритим серцем прийняло їх у перших днях вересня наше місто. Молоді люди потребували опіки і доброго харчу. „Товариство українських жінок” відразу згодило34

ся стати до праці і взяти на себе бодай частину воєнного тягару. Тому виступило ініціатором по створенню „Комітету харчування”. Справа в тім, що організація такого комітету була вкрай необхідною, бо австрійська влада ніяких харчів українським добровольцям не виділила. Перед комітетом постало нелегке завдання: нагодувати 16 тисяч добровольців! Треба швидко зібрати продукти, налагодити роботу походових кухонь. Отож, роботи вистачало усім бажаючим. Про найбільш активних учасниць „Комітету харчування” згадує у своїх спогадах Євгенія Цісик. Вона перелічує імена Теклі Гарасимів, Осипи Бобикевич, Неоніли Селезінки, Марії Весоловської, Павлини Ревакович, Олени Петрушевич, Марії Устиянович, Меланії Колодницької, Олени Шиян.2 Майже всі вони входили до складу Української Бойової Управи – повітового комітету, організованого на час воєнних дій у Стрию. В історично – мемуарному збірнику „Стрийщина” опублікована світлина, яка закарбувала постаті цієї управи.3 Найважче у ці вересневі дні було біля походових військових кухонь. Народу з’їхалося багато, жінки чергували по кілька годин підряд. Коли завершували обід останні добровольці, то першим вже треба подавати вечерю. Майдан на Ланах вирував: по кутах стрільці розклали шатра, а посередині у великих казанах дівчата варили обід та ліпили вареники. „Як згадував, жартуючи, стрілець Василь Баран, ці вареники були чималенькі, бо йому аж рука стерпла, заки заніс їх на своє місце, а мусив сім раз вкусити тіста, доки дістався до картоплі”.4 А ще жінки годували добровольців кашею і поїли кавою. Кілька днів швидко минули у клопотах. А третього вересня члени „Товариства українських жінок” стали свідками військової присяги двох з половиною тисяч легіонерів – Українських Січових Стрільців; наступного дня зі сльозами на очах їх проводжали на фронт. У жовтні 1914 року під Стриєм ішли бої з ворожою російською армією, яка згодом окупувала місто. 21 жовт35

ня вороги на якийсь час відступили з міста. Натомість до Стрия прибувало багато поранених. Шпиталь дощенту пограбувало царське військо. То ж виникла гостра потреба у білизні, постелях. Члени товариства зайнялися збором цих необхідних речей і доставкою їх до лічниці. Тих, що загинули, ховали на стрийському кладовищі, де пізніше жінки оправляли могили, садили квіти, організовували відправи панахид на Зелені Свята. Звичайно, воєнний час унеможливлював всяку планову роботу товариства. Перші місяці війни змусили жінок відкласти до кращих часів просвітницьку і культурологічну працю. Всі сили спрямовувалися на подолання проблем, диктованих війною. До речі, лихоліття ставило різні завдання перед чоловіками і жінками: чоловіки жертвували своїм життям, захищаючи Батьківщину, жінки ж боролися за збереження цього життя. Тому на свої тендітні рамена вони поклали опіку над малолітніми, хворими, старими. Жіноцтво прагнуло створити бодай якісь умови, аби це життя продовжувалось: займалися організацією кухонь та притулків, приділяли увагу біженцям, переселенцям та тим, що повертались з заслання. Не цуралися чорної роботи – збирали одяг та прали білизну, щоб у такий спосіб зменшити пошесть тифу. І нехай не всі вони були членами товариства. Та всі керувались однією метою – допомогти зболеному народові. Повторна окупація Стрия царськими військами у листопаді 1914 року змусила інтелігенцію емігрувати до Відня. Покинули рідне місто Бачинські, Селезінки, Весоловські та інші сім’ї. На еміграції активні від природи жінки не сиділи, склавши руки. Ольга Бачинська працювала разом з чоловіком в Управі переселенських таборів у Ґмінді. Подружжя організувало тут „Допомоговий комітет”, який піклувався виселенцями, чуйно відносився до прибитих горем жінок. Спілкуючись з ними, Ольга Бачинська вела школу для неграмотних, а також зібрала велику колекцію вишивок, яка характеризувала народне мистецтво усієї Галичини. На основі цієї добірки у кінці 1915 36

року Бачинська влаштовує виставку робіт українських митців. Євген Олесницький, довідавшись про виставку і її організаторку, назвав Бачинську „наймудрішою жінкою в Галичині”. У Відні перебувала також Неоніла Селезінка з матір’ю Осипою Бобикевич. Неоніла знайшла собі благородне заняття: часто ходила до шпиталю, де читала вголос тим, хто втратив зір на війні. Українські родини почали повертатись додому після визволення Стрия від російських військ у травні 1915 року. Серед них були й Весоловські. Про Марію Весоловську, яка ще перед війною замінила на посту голови товариства Осипу Бобикевич, слід сказати окремо. Вона перебралася з Богородчан до Стрия у 1906 році разом з чоловіком Остапом, радником окружного суду та малолітнім сином Яремою. Була освіченою і обдарованою; з перших днів перебування у Стрию зацікавилася життям української громади, а особливо жіночим рухом. Очоливши товариство, планувала розгорнути велику просвітницьку роботу. На жаль, це прагнення перервала війна, еміграція. У Відні, куди виїхала сім’я, народився її другий син Богдан. Повернувшись до Стрия, вона не відмовилася від праці, а, навпаки, зі ще більшим запалом взялася до справи. І „Товариство українських жінок” знову ожило, запрацювало. У квестіонарі, який М. Весоловська заповнила багато років пізніше, вона так відповідала на питання про діяльність товариства в часі війни: „Товариство працювало через цілий час війни; окремо утворено з членок товариства „Комітет безплатної помочі для родин покликаних і ранених жовнірів”. Рівно ж утворено при товаристві секцію поширення народного мистецтва”.5 До речі, серед архівних документів зберігся відбиток печатки „Комітету безплатної помочі...” Далі в квестіонарі М. Весоловська повідомляє, що мистецька секція поставила мету - виготовляти одяг та речі для прикрашення домівок. Ці роботи продавалися в магазині „Український Базар”. І що цікаво, покупцями були, в основному, німці, яким українська вишивка надзвичайно подобалася. 37

І ще один доречний факт засвідчує вагу товариства і його авторитет в українській громаді: 6 лютого 1916 року на зібранні „Товариства українських жінок” виникає ідея створення музею воєнних пам’яток, яка була ширше розгорнена на засіданнях Управи „Руського касина”. Цього ж року громада постановила вибрати кілька осіб, які б зайнялися збором документів воєнного часу. Справу вирішили доручити членкині товариства Іванні Витковицькій та учителеві Інокентію Захарієву.6 Впродовж років ентузіасти збирали оголошення, афіші, повідомлення, світлини, листівки та інші речі часів війни, щоб згодом передати їх до майбутнього музею. Забігаючи вперед, слід зауважити, що ідея створення музею була втілена в життя лише у 1932 році. І тут не останню роль зіграли, знову ж таки, членкині товариства Ольга Бачинська та Ірина Домбчевська. Отож, навіть у часи воєнної круговерті товариство жило і працювало, вирішуючи різні проблеми. А це давалося не легко, бо, практично, майже не діяли зв’язки з іншими товариствами. Мілена Рудницька, аналізуючи історію жіночого руху Галичини, вказує, що стан жіночої організації на фоні воєнних згарищ був жалюгідний. В краю існувало кільканадцять жіночих товариств, що являли собою мозаїку гуртків під різними назвами, які зовсім не були між собою пов’язані. Не було також одного керуючого центру, який би вказував на шлях і мету. У галицьких містах працювали харитативні комітети, викликані потребами війни. Жінки об’єднувались, щоб опікуватися жовнірами, виселенцями, воєнними сиротами. Стрий належав до тих міст, де товариства збереглися з давніх літ, але діяли за окремими статутами і під різними назвами. Саме в такий скрутний час перед жінками Галичини постало важливе питання: як об’єднатися в одну потужну організацію і спрямувати свої сили в єдине річище? Ідею об’єднання втілили львівські товариства „ Клуб русинок” і „ Кружок українських дівчат”, які ще у 1906 році сполучилися в організацію під назвою „Жіноча громада”. 38

Але тоді „Жіночій громаді” не вдалося залучити до свого членства організації з-поза Львова. Це сталося лише у 1917 році, коли особливо загострилась необхідність в об’єднанні всіх сил. Доба війни потребувала жінок, готових до праці, які вміли на практиці застосувати нові форми діяльності. Саме жінки, об’єднані в тісний гурт, мали би дбати про найширшу освіту, засновувати і вести робітні, господарські спілки, крамниці, захоронки, надавати поміч моральну і матеріальну на випадок безробіття. Настав час створити нову жіночу організацію. І це питання взялася вирішувати „Жіноча громада”. Вперше це товариство зібралося на загальні збори 21 лютого 1917 року, де поставило на обговорення питання зміни назви товариства на „Союз Українок” і створення статуту, в якому чітко окреслили цілі товариства: просвітня, економічна і товариська організація українського жіноцтва. У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається перша книга протоколів „Союзу Українок”, де згадується і про стрийське товариство. Так наприклад, у квітні 1917 року Головний виділ товариства з метою швидкого об’єднання жіночих громад висилає до Стрия запрошення до вступу стриянок в члени „Союзу Українок”. Про це є письмове свідчення у книзі протоколів від 6 квітня 1917 року.7 У згаданій книзі зафіксований ще один історичний факт, що стосується Стрийщини. Це – смерть відомого правника і політика, громадського діяча Євгена Олесницького. Олесницький помер у Відні 26 жовтня 1917 року. Покійного привезли залізницею до Стрия, де відбувся величавий похорон. Євген Олесницький – постать загальновідома в Галичині, тому не дивно, що з приводу цієї втрати було скликано засідання Головного виділу „Союзу Українок” у Львові, яке розпочалося промовою п. Макарушкової, активної членкині товариства. Запис у книзі протоколів гласить: „Щоби пошанувати пам’ять покійника, рішено зложити на фонд сиріт ім. Гр. Шептицького 50 К місто вінця, а на руки п. Марії Олесницької вислати депешу кондоляційну”.8 39

Звістка про смерть Євгена Олесницького дуже засмутила членів стрийського осередку жіночого руху. Членкині товариства взяли участь у похороні відомого політика. Збереглося фото цієї події. На залізничному двірці у Стрию при великому здвизі людей три пари білих волів везли катафалк на возі у напрямку корзо. Серед учасників похоронної процесії фотограф зафіксував багато жіночих постатей – і в капелюшках, і в селянських хустках. Марія Весоловська на другий день після похорону скликала виділових стрийського осередку, щоб висловити співчуття вдові Олесницькій. Цей факт описує у своїх спогадах Осипа Бобикевич: „Олесницька прийняла їх холодно і офіційно. Відозвалась у ній польська магія вищості”.9 Процес налагодження контактів з провінцією, а також з осередком у Стрию, тривав протягом 1917-1918 років. Але він був перерваний революційними подіями, які відбулися у листопаді 1918 року, і розпалом українсько-польської війни. Жінки відчували потребу стати до бою разом з військовими. У протоколах знаходимо запис про те, що „Союз Українок” у ті дні взявся за організацію воєнних кухонь. Хоча запалу у членкинь було так багато, що могли б сміло іти в бій. У ті дні кожен українець відчував велике піднесення духу. Революція творилася на очах. І не одна мати чи дружина, проводжаючи в ніч на 1 листопада своїх найрідніших, розуміла важливість даної хвилини. Стриянки також вітали народний порив. Що пережили вони тої ночі? Хвилювання, неспокій, гордість, захоплення – все переплелося тоді. Ось кілька рядків зі спогадів Осипи Бобикевич про ту ніч: „А вночі прийшов наказ, щоби Славко, чоловік Ніни, зараз рано був у повному військовому озброєнні, бо мають українці відбирати всі уряди від поляків... Цілу ніч у нас великий рух. Щохвилі хтось вбігає з різними наказами, а я лише як сторож: тихо, тихо! Славко одержав наказ і пішов з хати. Почалося”.10 І таки дійсно почалося! З радістю сприйняли стриянки, члени „Товарист40

ва українських жінок”, звістку про Листопадовий здвиг у місті. Дізнавшись про те, що українці взяли цієї ночі владу, багато з них вже зранку прибуло до міської ратуші (сьогодні це приміщення школи №1). На вулицях було людно. У цей день стрияни за традицією йшли на кладовище світити свічки на могилах близьких чи рідних. Разом з численною стрийською громадою члени товариства, зібравшись біля ратуші, стали свідками визначної події. На щоглі, вмонтованій на подвір’ї ратуші, вперше було піднято синьо-жовтий український прапор (до цього часу на цій щоглі вивішували лише австрійський чи польський прапор). Пролунав національний гімн, а за ним – гучне „Слава”! Поміж очевидців чулися радісні вигуки і де-неде – схлипування. На жіночих обличчях – сльози радості. Адже здійснилася мрія не одного з присутніх: українці здобули перемогу і були готові до подальшої боротьби. До цієї події своєю скромною і безкорисливою працею долучилися жінки Стрийщини.11 А потім настали будні війни. Українці міцно тримали Стрий в своїх руках, в той час як Львів завоювали поляки. Стрийщина перебувала під українською владою від 1 листопада 1918 року до 19 травня 1919 року. Місто стало осідком Обласної військової команди, а згодом ІІІ Галицького Корпусу УГА. Разом з чоловіками бойову службу несли жінки Стрийщини. Вони виконували обов’язки медично – санітарні, обслуговували телефонічні станції, телеграф, були кур’єрами, працювали в харчових відділах та військових канцеляріях. Конкретні прізвища та імена стриянок знаходимо в дослідницькій праці Мілени Рудницької під назвою „Роля жіноцтва у визвольній боротьбі УГА”.12 Вона пише, що всі жінки, без сумніву, записувалися до УГА добровільно, за власною ініціативою. Їх ніхто не кликав, до них не було жодного звернення протягом усієї воєнної кампанії. Ці одержимі приходили до військової управи спонтанно і просили дати їм хоч якусь роботу при війську. Часто це були товаришки або сестри. Зголошувалися здебільшого дівчата і молоді жінки з 41

інтелігенції (учениці старших класів гімназії, студентки, учительки, дружини військових старшин). М. Рудницька склала список жінок, які служили в УГА. Серед названих є й стриянки. Це дві дочки учителя з Дулібів Інокентія Захарієва. Марія Захаріїв-Рудницька та Олена Захаріїв-Томоруг служили в команді ІІІ Галицького корпусу. Марія була канцеляристкою в Окружній команді в Стрию, де реєструвала добровольців до УГА. Згодом вона перейшла до штабу і виконувала обов’язки машиністки. Олена як канцеляристка працювала в адміністрації залізниці у Стрию, потім також перейшла до канцелярії Корпусу. Під час евакуації армії зі Стрия сестри разом з фронтовими частинами бригади генерала Кравса відступили на Україну, де згодом одружилися зі старшинами УГА. Відомі імена медичних сестер, які працювали в Головнім військовім шпиталі у Стрию, а пізніше у Польовій стрийській лічниці УГА, ч. 3. Це Марія Дзуль, Катря Петруняк. У списку знаходимо згадку про медичну сестру з прибраним ім’ям Козачка, яка також працювала у цій лікарні, а потім з армією вирушила за Збруч, де й померла, захворівши на сипний тиф. Похована у Жмеринці на військовому цвинтарі.13 На жаль, історія не зберегла імен жінок, що були задіяні на інших ділянках праці. Відомо, що багато їх працювало при військових кухнях. ІІІ Галицький корпус УГА, що перебував у Стрию, також користувався послугами жінок-трудівниць, які готували здорову смачну їжу для вояків. Праця їх була не менш важливою, аніж на інших постах. Про цих та інших героїнь Мілена Рудницька написала такі слова: „Національна революція роздмухала в їх грудях велике полум’я ентузіазму, ідеалізму, готовності до жертв”.14 Шкільництво – ще одна царина, де проявили себе члени “Товариства українських жінок”. Цій ділянці праці влада ЗУНР приділяла особливу увагу. Незважаючи на воєнні незгоди, навчання в учбових закладах міста не припинялося, діяли гімназії, народні школи, створено 42

Приватні курси Учительського семінара, був організований шкільний інспекторат для народних шкіл. На всіх цих постах дуже потрібною і вагомою була лепта жінок. На освітянській ниві працювали членкині товариства Іванна Витковицька, Олена Котович, Ганна Бігун-Єзерська, Марія Чичун, Ірина Коссак, Марія Мойсак. Останній з них також варто присвятити кілька слів. Марія Мойсак була викладачем ручних робіт в гімназії, народній школі, семінарі. Була відома в громаді своєю суспільною працею. Вона заявила про себе ще в перші дні війни, коли опікувалася добровольцями до Легіону Українських Січових Стрільців, організовуючи для них на Ланах кухню і якісне харчування. Весь воєнний час ця жінка відвідувала хворих по шпиталях, помагала бідним і потребуючим. Була довголітньою головою „Марійської дружини”. Ще одна подія часів ЗУНРу сколихнула Стрийщину, а з тим і життя жіночої громади. 3 січня 1919 року Українська Національна Рада у Станіславові прийняла Ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР в одну суверенну соборну Українську Народну Республіку. З цього приводу у Стрию 5 січня 1919 року на майдані в ринку відбулося величаве свято при значній кількості людей. Члени „Товариства українських жінок” також взяли участь у цій акції. Ось як про це пише тогочасна газета „Стрийський вістник”: „По Богослужінню уладився маніфестаційний похід населення з військом, примаєним соснинкою... За військом цивільні власти, організації міські і повітові, селяни (багато селянок і дівчат)”.15 На святі були присутні селяни, члени жіночих гуртків зі Станкова, Фалиша, Моршина, Довгого, Лисятич, Лотатник, Сихова, Татарська та інших сіл. Жіноча громада разом з десятьма тисячами людей слухала виступи повітового комісара А. Гарасимова, громадських діячів Стрия Є. Калитовського, Павлюка, Берегуляка, приєдналася до піднесених окликів „Слава!” і урочистих співів. Історично-мемуарний збірник „Стрийщина” публікує фотографію цього свята, де на майдані у ринку на фоні 43

громади військових і цивільного населення поруч з іншими сфотографована Неоніла Селезінка – член „Товариства українських жінок”.16 Турботливе жіноче серце присутнє всюди, де тільки потребувала громада. Але найбільш жадане воно, безперечно, для родини. У ті важкі воєнні роки членкині товариства вміло поєднували працю поза домом з опікою над родиною. Хто не знає, як багато важить для жінки сім’я. І як важко їй віддати в горнило війни чоловіка, сина чи дочку! Але коли справа стосувалася української державності, жінка вміла затаїти розпач, а натомість знайти слова розради і підтримки. Якщо ж доля в час війни посилала шанс бути поряд з чоловіком чи дітьми – вона гідно використовувала його. Цим життєвим шляхом йшли ті стриянки, які глибоко усвідомлювали завдання, що стояли перед нацією, і самі проводили щоденну громадську працю. Пліч-о-пліч були подружжя Весоловських, Селезінок, Бачинських, Котовичів, Гарасимових, Пеленських, Нижанківських, Савицьких. Дружини в цих сім’ях стали для своїх чоловіків не тільки вірними супутницями, а й однодумцями, товаришами по боротьбі і праці. Скільки тривожних чи радісних хвилин пережили вони разом! Марія Весоловська у 1918 році благословила зовсім юного сина Ярему на добровільну службу в окремій Стрийській пластунській сотні. Хвилюючись, проводжала свого чоловіка Остапа, голову Окружного суду в Стрию, на свято Злуки до Києва у січні 1919 року. З перших днів війни йшло нетрями поневірянь молоде подружжя Селезінок. Ярослав мобілізований на фронт ще у 1914 році як офіцер австрійської армії. Разом з дружиною він провідував Українських Січових Стрільців, які стояли Кошем під Миколаєвом; обоє записували спогади стрільців. При українській владі займав пост інтенданта ІІІ Галицького Корпусу УГА, пізніше – шефа військової канцелярії Є. Петрушевича. Дружина Неоніла вірила і чекала, виховувала дочок. 44

Весь воєнний час поряд з чоловіком, катехитом народних шкіл о. Йосифом Савицьким була дружина Людмила, активна учасниця жіночого руху. Учителька семикласної народної школи, член „Марійської дружини”, Олена Котович у всьому підтримувала громадські починання свого чоловіка Володимира Котовича, в цивільному – інспектора народних шкіл, який був комендантом Стрийської окружної військової команди в часи ЗУНРу. Не одну тривожну ніч пережила Ольга Бачинська. Адже її чоловік Іларіон брав участь у боях за Львів у листопаді 1918 року. Трьох синів – Нестора, Степана і Богдана – провела на фронт навесні 1919 року Галина Нижанківська. Та переповнене тугою материнське серце не встигло заспокоїтись. У кінці травня цій жінці довелося пережити важку втрату – польські шовіністи розстріляли її чоловіка, отця Остапа Нижанківського, голову Повітової Української Ради. Його смерть сколихнула всю громадськість Стрийщини, а разом з тим і членів „Товариства українських жінок”. Але польська влада не дозволила громаді достойно поховати цю велику людину. Нижанківського проводжали в останню дорогу лише чотири жінки у супроводі шістьох польських жандармів. Це були дружина Галина, сестри Осипа Бобикевич та Ольга Бачинська, племінниця Неоніла Селезінка. „ Ніхто з нас не плакав, - пише у спогадах О. Бобикевич. – Таку кривду, такий удар, такий біль не вдасться сльозами заспокоїти”.17 Але втрати і повоєнна руїна не відібрали у стриянок надії. Вони були готові працювати і тоді, коли дізналися, що справа української держави програна, а „зла воля і сила поборола”18, і запанувала Польща. Звичайно, боліло те, що їх так мало залучали до вирішальних ділянок боротьби під час українсько-польської війни. Про це згодом повсюдно заявляла Мілена Рудницька: „Нашого жіноцтва ніхто не закликав до праці, ніхто його не заохотив, навпаки, ми мусили добувати собі право на працю”.19 І таки добували. Факти, наведені в цьому розділі, свідчать 45

про це. Бо українська жінка-громадянка не могла спокійно сидіти в хаті зі складеними руками в той час, як в краю проливалася кров українських героїв. Примітки:

1. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.:Воскресіння,1993. – С.58. 2. Стрийщина:Історично-мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.2.–Нью-Йорк, 1990. – С.20. 3. Там само. – С.427. 4. Якимович Б. До початків відродження українського війська: стрийська сторінка в історії Українських Січових Стрільців// Просфонима. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – С. 694. 5. ЦДІА України у Львові, ф.319,оп.1.,спр.154, арк. 9зв. 6. Боднарук І. До історії стрийського музею „Верховина”// Стрийщина. Вказане видання. – С.438. 7. ЦДІА України у Львові, ф.319.оп.1,спр.2, арк. 9зв. 8. Там само, арк. 22зв. 9. Бобикевич О. Спогади з моїх років // В своїй хаті своя правда: Збірник. – Стрий: МП ”Опришки”, 1992. – С.60. 10. Там само. – С.61. 11. Шанковський Л. Нарис історії Стрийщини // Стрийщина. Вказане видання. Т.1. – С.157. 12. Рудницька М. Роля жіноцтва у визвольній боротьбі УГА // Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. – Львів, 1998. – С. 365. 13. Там само. – С. 372-373. 14. Там само. – С. 367. 15. Стрийський вістник. – 1919. – 5 січня – С.2. 16. Стрийщина. Вказане видання. Т.2. – С.403. 17. Бобикевич О. Вказана праця. – С.63. 18. Там само. 19. Рудницька М. Львівське жіноцтво під час падолистового перевороту // Вказане видання. – С.97.

Єднаючись у праці Здавалось би, війна, руїни, втрати мали б притупити потяг до громадської праці, знищити віру в поступ. Насправді ж лихоліття ще більше загартувало галицьку жінку, запалило в ній гаряче бажання вижити і заявити про себе світові. Бо світ, здається, забув про тих шість мільйонів українців, що потрапили під владу Польщі і стали об’єктом дискримінаційної політики. Національна конфронтація і взаємне невизнання запанували у Східній Галичині. Українці-галичани відмовлялися визнавати польську державу своїм законним урядом. У свою чергу польський уряд вважав Галичину цілком польським краєм, ігноруючи політичні, культурні та економічні потреби українців. Більше того, мав намір повністю полонізувати його. Дійсно, для розбудови демократичної громадської організації, та ще й жіночої, був зовсім не відповідний час. Але в тому й полягає феномен українського жіночого руху. Його учасниці сміливо беруться за створення міцного централізованого формування, яке ставить перед собою дуже просте завдання – поліпшити життя своїх членів. Жінок турбують щоденні проблеми. Вони не піднімають глобальні питання про виправлення другорядного становища жінки в громаді, а просто вирішують практичні завдання, найважливішим з яких є полегшення соціальної біди. Жінки борються з неписьменністю, зі смертністю немовлят, домагаються впровадження в побут елементарних правил гігієни; намагаються модернізувати село, поліпшити рівень власного життя. Як вже згадувалося вище, вагомий крок до об’єднання жіночих сил був зроблений у 1917 році, коли у Львові затверджено статут „Союзу Українок”. Виконання його позицій перервали події українсько-польської війни. На час припинення воєнних дій у Галичині діяло 16 розрізнених осередків жіночого 47

руху. І серед них - осередок у Стрию, досить діяльний, з власним статутом, але слабким зв’язком з центральною організацією. На початку 1920 року визріла нагальна потреба у зміцненні організаційної мережі товариства. У Львові знайшлися сили, які взяли на себе це завдання. Мілена Рудницька, Костянтина Малицька, Марія Білецька були готові до цього почину. Як зазначає в одній зі своїх статей Атена Пашко, „жіноцтво, збагачене ідеалами визвольної боротьби і досвідом короткого періоду власної державності, взялося за відновлення своєї організації для нових національних потреб”.1 Лідери жіночого руху відводили галичанкам роль жінки-громадянки, яка працюватиме для потреб української нації. Необхідність з’їзду була очевидною. Ініціаторки створили підготовчий комітет, який дуже відповідально поставився до його організації. Всеукраїнський жіночий з’їзд відбувся 22 грудня 1921 року у Львовi. Сподiвання органiзаторок сповнилися, бо, незважаючи на сувору зиму і непевну політичну ситуацію, прибуло 312 делегаток з різних жіночих організацій. На жаль, стриянки не брали участь, але надіслали привітання. Про це знаходимо свідчення у збірнику статей Мілени Рудницької.2 Безперечно, вплив рішень з’їзду на діяльність стрийського осередку був досить відчутним. Цей форум намітив план праці в обставинах тодішньої політичної ситуації, поставив перед жіноцтвом завдання знайти себе і свій шлях. Одним з перших кроків була доповідь Мілени Рудницької, яка відверто змалювала становище Галичини, окупованої Польщею. Через те поліція перервала засідання. Але накреслення зроблено. „Союз Українок” наголошував на тому, що це організація всіх жінок України. М.Рудницька згодом так охарактеризувала значення з’їзду: „Нема сумніву, що від нього датується новий етап українського жіночого руху, який своєю динамікою, організаційною суцільністю і напрямом діяльності так дуже ріжниться від передвоєнного”.3 48

Ці слова є слушними для пояснення всіх моментів розвитку жіночого руху на Стрийщині. Члени стрийського „Товариства українських жінок” визнали, що „Союз Українок” у Львові є Централею всіх західно-українських жіночих організацій. З того часу починається новий етап в історії „Союзу Українок” Стрийщини, який можна окреслити такими часовими рамками: 1921-1939 роки. Цей період, відповідно до розвитку подій, можна поділити на три проміжки. Перший охоплює роки 1921-1932, тобто від Всеукраїнського жіночого з’їзду до ліквідаційних зборів товариства у жовтні 1932 року, після яких було прийнято статут і нову назву „Союз Українок”. Другий проміжок діяльності датується 1932-1938 роками, коли товариство значно розширило діапазон своїх дій, розгорнуло велику організаційну роботу. Третій, короткий проміжок 1938-1939 років охоплює важкі місяці непорозумінь і конфлікту, який виник між молодим крилом філії і Централею у Львові. В загальному ж даний етап історії „Союзу Українок” Стрийщини наповнений вагомими подіями, творчим пошуком, неспокоєм і піднесенням. Уявімо собі той час. Щойно відшуміла війна... Її відбиток відчула на собі кожна родина. Важко було пережити втрату рідних. З приходом нової польської влади багато ініціативних і діяльних українців потрапило до польських тюрем. За близькими і найдорожчими побивалась не одна учасниця жіночого руху Стрийщини. Кілька місяців ув’язнення відбув чоловік Ольги Бачинської, що призвело до його передчасної смерті. Постійно викликали на „пшеслуханє” (допити) Ярослава Селезінку, чоловіка Неоніли Селезінки. Поляки діяли так, начебто Галичина була цілком польським краєм, політичні та культурні потреби українців ігнорувалися, уряд мав намір повністю полонізувати народ. В результаті значно загострилася національна конфронтація. „Спирайтеся на власні сили” - таке гасло висунули українці в перші повоєнні роки, зрозумівши, що їм ніхто в цій державі не збирається до49

помагати. Гуртуючись в „Союз Українок”, жінки всеціло підтримали цей заклик. Вони впевнено розгортали практичну діяльність. Дрібною працею члени товариства переконували, що жінка може і повинна поліпшити життя своїх родин. За таким заняттям розвивалися низові ланки організації, які згодом злилися в одну міцну централізовану інституцію. „Союз Українок” починав діяти. Головний виділ товариства в першу чергу звернув увагу на зв’язки з провінцією. З цією метою організаційна секція виділу у березні і квітні 1922 року розсилає обіжники і квестіонари (іншими словами, листи з низкою запитань, що стосувалися діяльності осередків). Дієву участь у цій секції брала колишня стриянка Ганна Єзерська, яка щойно перебралася до Львова і зголосилася до праці у виділі. Вона очолила згадану секцію. З книги протоколів Головного виділу дізнаємося, що, звітуючи про роботу секції 8 березня і 10 квітня 1922 року, Єзерська повідомляла про розсилку цих обіжників. Всього вислано 49 обіжників. Стрий у числі перших відгукнувся на запитання Централі. Це свідчить про те, що стрияни без вагань підтримали основний напрям діяльності „Союзу Українок” – об’єднати жінок Галицької України в одну міцну організацію і „зорганізувати їх на платформі громадської рівності до якнайбільш активної участі у суспільному житті”.4 26 жовтня 1922 року у Львові відбулася конференція Головного виділу „Союзу Українок” з делегатками провінції, в якій були задіяні стриянки. Крім того, у конференції взяли участь також представниці з Яворова, Рогатина, Косова, Коломиї. Стрийщину представляла Романа Ференц, дружина отця Михайла Ференца, пароха Стрілкова, а пізніше Олексич. Перед присутніми виступила член Головного виділу Мілена Рудницька. Вона накреслила конкретні завдання щодо провінції. Розуміючи, що перед провінцією стоїть інша мета, аніж перед Централею, Рудницька акцентувала увагу на зміцненні зв’язків з осередками; запрошувала проводити щонайменше два 50

рази на рік з’їзди голів жіночих організацій, щоб створити дійсно тісний союз, котрий об’єднав би всі організації краю зі Львовом як центром. Зазначалося також, що члени осередків повинні брати якнайширшу участь у політичному та громадському житті провінції.5 Усі ці настанови Романа Ференц донесла до відома своїх посестер у Стрию. Стриянки відгукнулися на заклик „Союзу Українок” і вже в червні 1923 року фінансово підтримали пресовий фонд, який створювався у Львові. Вони зібрали 300 000 злотих і переслали до Головного виділу. Даний факт також зафіксований у згаданій вже книзі протоколів. Тут вказано, що на ці гроші виділ вирішив купити папір для майбутнього часопису „Союзу Українок”.6 Так крок за кроком праця жінок вливалася до все ширшого суспільного русла. Українка виходила з-поза стін своєї домівки у широкий світ громадського життя, вона усвідомлювала, що участь в організації дає їй силу, підвищує її вартість як жінки і матері. Але, прагнучи брати діяльну участь у державному житті, галичанки добре знали політичну ситуацію, яка склалася в краю. Тому перші вибори до польського сейму і сенату 1922 року жінки не підтримали. Вони розуміли, що це не наші вибори, а чужі. Українців кличуть до участі в них для того, щоб своїми голосами підтвердити залежність від Польщі. Звісно, українські жінки бойкотували вибори. Цими засадами керувалися й членкині Стрийської філії „Товариства українських жінок”. І хоча серед них було багато представниць активної громадської позиції, освічених і діяльних, все ж ні одна з них не подала своєї кандидатури на вибори. Навпаки, вони зуміли вплинути на погляди рідних і знайомих, розвіяти сумніви, додати завзяття чоловікам, братам, синам. У такий спосіб стриянки разом з усією жіночою громадою Галичини відмовилися визнати польську державу своїм законним урядом. Отже, мовчанка на виборах не була доказом пасивності чи несвідомості жінок. У краю загострювалася національна конфронтація, „взаємне невизнання” зі сто51

рони обидвох націй було очевидне. Жінки вписувались до політичних організацій. Трагічна подія, що сталася 14 лютого 1924 року в камері Львівської тюрми, викликала велике потрясіння серед українських жінок. У цей день загинула Ольга Левицька-Басараб, член Української Військової Організації, а також скарбник Головної управи „Союзу Українок”. Молода жінка, брутально закатована польською поліцією, своїм життям довела, що українки заради нації здатні на героїзм і самопожертву. Цю сумну звістку стриянки сприйняли зі скорботою і обуренням. Ім’я Басараб у ті дні було на устах у кожної членкині. Трагедія дала їм нагоду зрозуміти, що життя і вчинки української жінки мають вплив на долю цілого народу. Слід зауважити, що на початку 20-х років Стрийська філія належала до найбільш дієвих повітових осередків „Союзу Українок”. Маючи гарні традиції і чималий досвід роботи, філія без особливих труднощів влилася в життя великої і міцної організації, постійно підтримувала тісні зв’язки з Централею. 8 березня 1925 року делегатки зі Стрия брали участь у з’їзді голів філій „Союзу Українок” у Львові. На цьому форумі Стрийську філію відзначено як одну з кращих. Наголошувалось також і на тому, що у Стрию добре поставлена співпраця зі всіма громадськими установами та організаціями, які діяли в місті. Доповідачі вказували й на те, що настав час змінити напрями роботи і перші кроки вже зроблені: „З майже виключно гуманітарних установ філії перейшли на практичну базу через основання робітень і курсів”.7 Стрийська філія значилася в „Алфавітній книзі реєстрації філіалів товариства” за 1921-1925 роки. На сторінці, відведеній Стриєві, вказується, що товариство налічувало на той час більше 100 осіб. Його очолювала Марія Весоловська. У переліку напрямів діяльності філії відзначалися феміністичний, гуманітарний, економічний, культурно-просвітницький, товариський та організаційний. Товариство підтримувало зв’язки з іншими філіями у Дрогобичі, Калуші, Коломиї, Перемишлі, Рогатині, Станіславові.8 52

Про дієвість філії свідчить те, що стриянки одними з перших у Галичині відродили традицію жіночого віча, яку започаткувала Наталія Кобринська у 1891 році. Повітове жіноче віче у Стрию відбулося 19 листопада 1925 року. Звіт про цю подію опублікував щойно заснований журнал „Жіноча доля”. Видання інформувало, що віче проходило „при участі чисельно зібраного жіноцтва міста й дооколичних сіл”.9 Були присутні представниці понад 10-ти жіночих громад. У роботі віча взяли участь представниці Головного виділу зі Львова, які виголошували реферати-відчити. Прозвучали виступи Донцової на тему „Суспільне і правне становище сучасної жінки”, М.Лучаківської-Стельмахової „Участь в економічнім змаганні нашого народу”, Н.Селезінки „Організація і завдання сучасної жінки”. Підсумком роботи цього віча стало ухвалення резолюцій, котрі закликали жіноцтво стати на сторожі своїх політичних прав; домагатися відкриття сільськогосподарських шкіл для господинь; залучати жінку до кооперації; масово вписуватися в члени „Просвіти”. Віче ставило перед членкинями актуальне завдання, яке полягало в зміцненні зв’язків з селом. Праця над освідомленням сільського жіноцтва щодо приналежних їй прав повинна стати домінуючою. Повітове віче у Стрию демонструвало зріст громадської зрілості серед жіноцтва. Накреслений вічем курс на роботу з сільськими осередками Стрийська філія поступово, але впевнено впроваджувала в життя. Про це пише наступне число „Жіночої долі” за 1926 рік. У кореспонденції повідомляється, що попри співпрацю філії з „Товариством опіки над слугами і робітницями” та з жіночою промислово-торговельною спілкою „Труд” досить гарно представлена на Стрийщині організація селянок. У деяких селах повіту (Угерську, Добрянах, Голобутові) закладені жіночі кружки при читальнях і церковних братствах. Найкращою відзначена робота в кружку Угерська. Жіночу громаду в цьому селі зуміла організувати селянка Марковичева. 53

У кореспонденції зазначено, що „завдяки їй селянки там добре зорганізовані, мають дуже гарні погляди на життя. Приміром, одну членку з-поміж себе вислали на кошти кружка до Львова на положничий курс, бо бачать, кілько то горя й біди спричинює жінкам темна невчена повитуха”.10 У „Жіночій долі” ч.3 за 1925 рік поміщено фото цього кружка.11 Ще одною новою віхою в роботі Стрийської філії стало заопікування дітьми на селах під час літніх сільськогосподарських робіт. Починаючи з 1924 року в Угерську, Бережниці, Лисятичах діяли дитячі садки. Ця нова для села установа дуже припала до серця жінці-трудівниці, яка, йдучи на роботу в поле, вже менше тривожилася, бо знала, що діти доглянуті і нагодовані. За кожним кроком відчувалася плідна праця організації, а також її виділу, котрий об’єднав дуже талановитих і дієвих молодих жінок. Досвідчена голова товариства Марія Весоловська зуміла мобілізувати до праці тих, кому не байдужа доля жіночого руху. До виділу в 1926 році входили Марія Середницька-Мудрик (секретар), Неоніла Бобикевич-Селезінка, Софія Мармурович, Леся Нарожняк-Козак, Емілія Новицька. Це були молоді жінки, які ще з юних років брали активну участь у громадському житті та молодіжному русі. Їх серця переповнювалися патріотичним поривом, українською ідеєю. Деякі з них, створивши нові галицькі сім’ї, обрали до супружнього життя таких же свідомих молодих людей, що у всьому підтримували починання і добрі справи своїх дружин. Розповіді про цих жінох варто присвятити наступні рядки. Секретар товариства Марія Середницька-Мудрик, дружина директора „Маслосоюзу” Андрія Мудрика, кілька років перед одруженням активно працювала в „Пласті” (у 1920-1924 роках). Була полковницею дівочого пластового полку ім.княгині Ольги у Стрию. Неодноразово переслідувалася польською поліцією. Складати матуру в гімназії прибула з поліційного відділку (зі спо54

гадів О.Новицької). З часом Марія Середницька-Мудрик перебралася у Львів, де працював чоловік (у зв’язку з переїздом управи „Маслосоюзу” до Львова). Емілія Новицька-Колодницька та її сестра Ольга Новицька походили з патріотичної сім’ї, де також усі діти належали до „Пласту”. Брат Степан стане відомим в історії повстанчого руху сотником УПА. Емілія вийшла заміж за Дмитра Колодницького, колишнього військового пластуна, учасника Листопадового зриву, за польської окупації директора „Повітового союзу кооператив” у Стрию. До цього переліку слід додати ім’я Неоніли Бобикевич-Селезінки, про яку вже неодноразово згадувалось у цій праці. Незважаючи на родинні проблеми (чоловік Ярослав, адвокат, поневірявся у польській тюрмі за участь в українському визвольному русі; на руках двоє малолітніх дочок), Неоніла відіграла помітну роль у жіночому русі Стрийщини. Розповідаючи про громадську діяльність своєї дочки, Осипа Бобикевич пише, що вона „ввійшла до виділу „Товариства українських жінок”, хоч літами була одна з наймолодших”.12 Неоніла прилучилася до організації дівочого „Пласту”, дитячих садків. Приїхавши 1927 року в Радехів до місця праці чоловіка, вона очолила тут жіночий рух, згодом стала визначною особою в „Союзі Українок”. У 1926 році члени виділу зробили спільну світлину, яка опублікована в історично-мемуарному збірнику „Стрийщина”. Поруч з уже згаданими стриянками на фото у центрі – їх гості: голова „Товариства українських жінок” в Долині Ірина Дереш і членкиня товариства Галина Гретчак. Очевидно, Стрийська філія підтримувала тісні зв’язки з Долинською. Жіноцтво спілкувалося, проводило спільні заходи.13 Змістовними були й будні Стрийської філії. Товариство мало свою домівку в Народному домі (біля кімнати „Касина”). Тут збиралися на засідання. Член товариства Марія Залеська так згадує про це: „Щомісяця збиралися членки СУ в жіночому кутку в Касині на ширші сходини. 55

Вишиваючи, вислухували назначену, корисну доповідь, а після дискусії визначені на переміну пані приймали присутніх чаєм та смачним домашнім печивом, щоб обмінятись кулінарним досвідом. Це притягало багато членок, головно заміжнє жіноцтво”.14 Та окрім звичних справ, жінки поставили перед собою вищу мету: участь у політичному житті. У 1927 році мали відбутися вибори до громадських рад села і міста. Централя „Союзу Українок” закликала усі жіночі організації Галичини взяти дієву участь у цих виборах. Зі сторінок журналу „Жіноча доля” не сходив заклик: „Вибирайте жіноцтво до рад”. Стриянки по-діловому відгукнулися на це. 22 травня 1927 року у залі „Сокола” при Народному домі проходила нарада жінок-виборців міста і довколишніх сіл. Організовуючи її, голова товариства Марія Весоловська запросила до участі представниць Централі, правників. Перед учасниками наради виступала член Головного виділу І.Макух з доповіддю „Про роль жінки в громаді та її участь у виборах”. Стрийський адвокат Антон Гарасимів розповідав про виборчу тактику і правила голосування. На нараді було обрано виборчий комітет жінок, який планував тісно співпрацювати з загальним виборчим комітетом міста.15 Через кілька тижнів проведено другу нараду, на якій були присутні до 200 осіб (жінок і чоловіків). Жінкам без різниці стану (інтелігенткам, міщанкам чи служницям) дуже доступно пояснювалося велике значення жінки в управі громад. Гостя з Централі, письменниця Іванна Блажкевич акцентувала свій виступ на визначальній ролі жінки в суспільстві. Наради мали великий вплив на хід виборів у Стрию і по селах. Серед інших кандидатом на радну подала себе голова товариства Марія Весоловська. Результати голосування 1927 року довели, що участь галичанок у політичному процесі вже вийшла з меж теорії. Жіноцтво прийшло до цих виборів з твердими політичними поглядами, здобутими школою життя. Глибоко усвідомлюючи важливість моменту, до урн прибули не 56

лише інтелігентки, а й прості міщанки і селянки. Бо розуміли, що їх добробут залежатиме від того, кого вони оберуть.16 Вислід виборів на Стрийщині показав дуже втішні для жіночого руху результати: радною до громадської ради міста обрано Марію Весоловську. Серед тих, що вийшли радними по селах, була й селянка Бісик з Угерська.17 Беручи участь у виборах, жінки пам’ятали, що обирають своє „краще завтра”. Тому й через рік, під час виборів до сейму і сенату вони були такі ж активні: вписували своїх кандидаток, агітували, голосували. І здобули перемогу – послом до сейму обрано голову „Союзу Українок” Мілену Рудницьку. Централя „Союзу Українок” вирішила розширити свій вплив, формуючи низові клітини організації. У цьому провід вбачав зміцнення позицій і шлях до розростання організації. Тому напрям діяльності, що одержав назву „курс на села” і про який давно говорилося, у 1927 році знайшов своє практичне вирішення. Централя влаштовує курси для інструкторок, котрі б могли всеціло посвятитися організаційній праці на селі і змобілізувати селянок до створення сильних та самостійних осередків. Стрийська філія також запроваджує такі курси. Марія Весоловська разом з представниками Централі Неонілою Селезінкою, Іванною Блажкевич, Оленою Кисілевською взялася до вирішення організаційних проблем. У результаті їх підготовчої праці курси інструкторок розпочалися 15 січня 1927 року у Львові і тривали п’ять місяців. У програму навчання включені такі теми: підготовка до культурноосвітньої праці у селі; основи кооперації; організація захоронок; наука крою та шиття; питання гігієни та ведення домашнього господарства. Цей курс був призначений для молодих дівчат, які закінчили семінари чи ліцеї і чекали на державні посади. „Союз Українок”, організовуючи курси, подав їм клич: „Ходіть працювати для своїх!”. У такий спосіб українки, випускниці навчальних закладів, мали можливість одержати відповідну підготовку і прак57

тичною діяльністю заробити собі на життя, а своїми знаннями і щирим запалом до праці серед народу просвітити духовних посестер на селі. На курс зголосилося 26 кандидаток, серед них – членкині „Товариства українських жінок” у Стрию. Після закінчення навчання учасниці одержали посвідки “Союзу Українок” з правом проводити на селах курси крою і шиття, організовувати дитячі садки. Згодом праця абсольвенток курсу відчутно позначилася на громадському житті сіл Стрийщини.18 У наступні роки доля безробітних семінаристок і далі була небайдужою членам товариства. Тому на початку 1928 року Стрийська філія „Союзу Українок” закладає секцію вишивки. Про це повідомляє „Жіноча доля”. Секція приймала замовлення на різні вишиті роботи, які виконувалися „гарно, добросовісно і дешево”.19 Стрийська інтелігенція своїми замовленнями підтримувала секцію. Тим самим молодь долучалася до роботи в товаристві і здобувала гарні професійні навики. Ще одна подія ввійшла в історію „Товариства українських жінок” у Стрию. У вересні 1927 року його членкині підключилися до організації і проведення другої сільськогосподарської виставки, що експонувалася у Народному домі Стрия. Голова товариства Марія Весоловська введена до складу організаційного комітету виставки і очолила оціночну комісію. Члени товариства брали участь у зборі експонатів, влаштуванні огляду народної ноші, вишивок, печива, допомагали в декоруванні виставки, організували постійні чергування біля експонатів. Ось як писав про цю подію журнал „Жіноча доля”: „Постарайтесь поїхати на виставку до Стрия. Побачите там цікаві річи – як гарну расову худобу, коні, безроги, кролики, дріб, добірне збіжжя, прекрасні домашні вироби – головне чудесні вироби з усіх околиць нашого краю. Огляньте гарні різьби із нашої Гуцульщини та килими „Гуцульського Мистецтва” з Косова”.20 Редакція „Жіночої долі” зі сторінок журналу дуже дякувала стрийським паням, що під керівництвом М.Весоловської чудово пред58

ставили жіночий промисел і влаштували виставку видань цього журналу. До речі, видавництво „Жіноча доля” отримало нагороду - Диплом ІІ ступеня. Його підписали М.Весоловська як голова оціночної комісії, О.Луцький як член комісії та інші особи. Репортажі про виставку у Стрию і вклад стрийського жіноцтва друкувалися і в наступних числах „Жіночої долі”. З любов’ю і теплом редакторка журналу Олена Кисілевська описала експонування збірки вишивок з усіх куточків Галичини, зібрану Іларіоном та Ольгою Бачинськими і передану Національному музею у Львові. Вона пише: „Більшу частину річей цих бачила я у Ґмінді. Вони ще були теплі від рук наших нещасних виселенок, що їх мережали. Бачила їх на виставці у Відні, де вони в подив вправляли цілу столицю. Бачила у Львові. І, як тоді, так і тепер не годна розлучитися з ними, тим більше, що тут жрекиня цієї краси п.Бачинська оповідає такі цікаві річі майже про кожну ниточку”.21 Участь у виставці була надзвичайно корисною не лише для Стрийської філії „Товариства українських жінок”, але й для інших жіночих структур. Особливо про це зазначає управа кооперативи „Українське народне мистецтво”, яка представила на виставці мистецькі ручні роботи і звернула на себе загальну увагу громадськості. До влаштування експозиції кооперативи долучилася Ольга Бачинська, яка належала до цієї установи. Ще один жіночий журнал „Нова хата” пише про цю виставку і зазначає, що тут „кооператива перший раз могла показати широкому загалові свої вироби: вишивки, примінені до обстановки хати і одягу”.22 Так „Українське народне мистецтво” прорекламувало себе. Тому почало діставати більше замовлень з краю та з-за кордону. Прослідковуючи хронологію подій, варто наголосити на ще одному цікавому для нас моменті з життя Централі, котрий тісно пов’язаний зі Стрийщиною. Справа в тім, що у 1927 році головою організації обирають Іванну Витковицьку, глибоко шановану у нашому краї жін59

ку, одну із засновниць „Товариства руських женщин” у Стрию, педагога, громадську діячку. Про неї також вже велася мова у цьому дослідженні. Досвід, здобутий жертовною працею, був оцінений лідерами жіночого руху у Львові. Тому Головна управа „Союзу Українок” довірила І.Витковицькій головування в організації, діяльність якої набирала все більших обертів. Іванні Витковицькій випав напружений відтинок праці, коли розгорталася підготовча робота до виборів 1928 року та організаційні заходи на селі. То був час, коли у союзянок формувалася тверда віра у власні сили і переконаність, що жінка сама зможе покращити життя своєї родини. Витковицька всеціло підтримувала заклик жіночої преси викоренити зі своєї свідомості байдужість. З цього приводу доречно навести кілька слів зі сторінок „Жіночої долі”: „Пам’ятайте: жінка тепер не може, не сміє лишатися байдужно позаду від усього, що навкруги неї діється, якщо хоче бути розумною, поступовою господинею, свідомою громадянкою, а не звичайною, на старосвітський покрій, темною „бабою”, і то однаково: чи буде це „баба” в перемітці чи в капелюсі”.23 У кінці 1928 року головування від Іванни Витковицької перейняла посол до польського сейму Мілена Рудницька. Перевибори відбулися на загальних зборах 28 грудня того року. На них присутні представниці Стрийської філії. Мілена Рудницька з того часу до вересня 1939 року була незмінною головою „Союзу Українок” і повела організацію курсом подальшого небувалого розквіту, представляла її на міжнародній арені. Приємно визнати, що вже в перший рік свого головування 15 жовтня 1929 року вона приїздить до Стрия на зустріч з членами однієї з найсильніших філій „Союзу Українок”.24 Засідання відбулося у великому залі Народного дому, переповненому дощенту публікою. Крім місцевого жіноцтва і молоді, сюди прибули інтелігенція та селянки з довколишніх сіл. Свою промову Рудницька розпочала спомином про перше жіноче віче, що відбулося саме в Стрию. Далі голова 60

„Союзу Українок” повела мову про Конгрес Міжнародної Жіночої Ради в Берліні, де вона брала участь. „Союз Українок” був членом цієї організації з 1921 року. Тут українки єдині представляли націю, яка не мала своєї незалежної держави. То ж Мілені Рудницькій було за що боротися на міжнародних форумах. На сходини до Стрия Рудницька прибула разом з членкинею Головного виділу п.Вигнанською, яка своїм виступом до сліз зворушила присутніх, наголошуючи на проблемах національного виховання. Ідейна праця серед молоді, підкреслювала вона, обов’язково принесе очікувані результати. Крім того, гості зі Львова радили, як пожвавити організаційну роботу філії.25 Молодому поколінню Стрийська філія завжди приділяла багато уваги. Особливо це стосується теплих і дружніх взаємин організації з „Пластом”. Відомо, що у двадцятих роках пластова система самовиховання була широко розвинута у Стрию. Кожен полк мав своїх опікунів-дорослих. Переважно то були гімназійні вчителі, батьки, громадські діячі. Членкині „Товариства українських жінок” уважно відносилися до цієї патріотичної юнацької організації, зокрема до VІІІ дівочого полку ім.княгині Ольги, який утворився під кінець 1920 року. Спочатку опікункою пластунок була Софія Коссак (дружина полковника Гриця Коссака). Згодом її заступила Неоніла Селезінка, що у перші роки існування полку була чи не найбільш відданою його приятелькою і приклала багато праці до виховання молоді. Особливо прихильно ставилась до пластових справ Марія Весоловська, яка добре розуміла проблеми молоді,їх прагнення і уподобання. І це не дивно: у „Пласті” виховувалися її двоє синів. Але найулюбленішим другом дівочого „Пласту” була Ольга Бачинська, людина незвичайних особистих і громадських прикмет. Тогочасні пластуни згадували: „Великий знавець і колекціонер народного мистецтва, вона вщіплювала у пластунок любов до нього, їздила з ними на прогульки й піклувалася ними як власними дітьми”.26 61

В архіві О.Бачинської зберігся лист від команди Стрийського пластового коша, в якому пластуни просять допомогти в організації буфету під час святкових сходин Коша, що мали відбутися 30 жовтня 1921 року в Народному домі.27 Звичайно, добра приятелька молоді не відмовила їм. Крім того, вона дбала, щоб пластунки завжди мали гарне приміщення для занять. То ж не дивно, що у 1930 році вже дорослі вихованці запросили її на свою вечірку. Співпраця з молоддю завжди була в центрі уваги членів товариства. Підтвердженням цього є ще одне повідомлення в „Жіночій долі” за 1928 рік: „при Стрийський філії „Союзу Українок” основано секцію вишивок, до якої належать укінчені семінаристки й гурток пластунок”.28 Секція вишивок приймала різні замовлення, виконувала їх гарно, добросовісно і дешево. Всі ці старання не були даремними. Багато пластунок і випускниць учительського семінару стали згодом молодими членкинями „Союзу Українок”. Серед них – Стефа Костів, Ганна Васильчишин, Надія Петріна, Євгенія Смик, Ольга Заяць, Володимира Кузьмак, Олена Похмурська, Лідія Калуська та інші. Значною подією в житті товариства стало запровадження Свята Матері (нового, цікавого і зворушливого заходу), яке у наступні роки швидко завоювало велику популярність. Відомо, що цю імпрезу започаткувала американка з Чикаго Анна Джервіс у 1910 році. Вона була талановитим і мудрим педагогом і на власному досвіді переконалася в конечній потребі вшанування матері. Вважала, що тільки в тих сім’ях, де глибоко поважають матір, виростають справжні громадяни і патріоти. У 1914 році це свято стало державним в США. Згодом традиція розійшлася по цілому світі. Активна пропаганда Свята Матері проводилася і в нашому краї. Лідери жіночого руху виступали перед своїми посестрами з лекціями і гутірками на дану тему. Великою популяризаторкою свята була Неоніла Селезінка. Працю на цій ниві вона роз62

почала, ще проживаючи в Стрию. Про це згадує її мати, Осипа Бобикевич: „Не раз кличе мене Ніна, бо хоче щось перечитати. Читає, я слухаю з великим зацікавленням. Запам’ятався мені реферат про „Свято Матері”. То була її перша праця. Зміст вичерпуючий, так гарно зложений”.29 У 1928 році Свято Матері відзначив „Союз Українок” Канади. А у 1929-му його святкують в Галичині, у Львові, а також по всіх містах, містечках і селах, де діяли філії та кружки „Союзу Українок”, у другу неділю травня відбулося величне вшанування матері. Тепло, з душею святкували його і в Стрию. Ось як про цю подію пише журнал „Жіноча доля” за 1929 р.: „На Свято Матері прибрано домівку квітами і килимами, зеленню, вишивками. При вході столик з синіми і білими квітами: сині припинано щасливим, яких мати живе, білі – сиротам. Так багато сиріт знайшлося між цими, які мусили шукати ліпшої долі у великому місті – що білих квіток скоро не стало”.30 Це свято відбулося 12 травня 1929 року в „Товаристві опіки над слугами і робітницями”. На початок прозвучав вірш-привіт Уляни Кравченко. Потім з рефератом виступила Ірина Домбчевська, яка доступно пояснила значення культу матері, охарактеризувала завдання матері-українки перед своїми дітьми і народом. Дівчата декламували вірші, співали. На святі була присутня письменниця і громадська діячка Ольга Дучимінська, яка артистично прочитала уривок з поеми Шевченка „Марія”. Зворушливою до сліз промовою завершив імпрезу о.Матковський. Схвильовані дівчата-служниці в думках вітали своїх матерів з далеких сіл стрийського Підгір’я. Наступного року Свято Матері проводилось у великому залі Народного дому. Його організацією займався спеціальний комітет. Програму підготували учениці шкіл „Українського педагогічного товариства”. З рефератом виступила довголітня діячка жіночого руху зі Львова, письменниця Костянтина Малицька. Ще одна цікава і потрібна справа зроблена у Стрию 63

з ініціативи „Товариства українських жінок”. У 1928 році у місті фотомайстернею „Карпатограф” випущено поштову листівку із зображенням Наталії Кобринської. На ній – письменниця (на той час вже покійна) у бойківському строї: шовковій хустці, багато вишитій сорочці, в інкрустованому кептарику. Такою вона сфотографована у 1900-х роках. „Це фото, – за словами Ф.Погребенника, було популярне серед учасниць жіночого руху, які високо цінували діяльність Н.Кобринської як невтомної діячки на громадсько-культурній ниві”.31 Примітки:

1. Пашко А. Програмна доповідь // Атена Пашко. З поглядом у майбутнє.- Львів: Логос, 2001. – С.70. 2. Рудницька М. П’ ятнадцятиліття одного з’їзду // Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. – Львів, 1998. – С.281. 3. Там само. – С.273. 4. ЦДІА України у Львові, ф.319, оп.1, спр.2, арк. 57зв., 62зв. 5. Рудницька М. Varia // Вказане видання. – С.605-606. 6. ЦДІА України у Львові, ф.319, оп.1, спр.2, арк. 97-98. 7. Там само, ф.319, оп.1, спр.23, арк. 2. 8. Там само, ф.319с, оп.1с, спр.6а. 9. Жіноча доля. – 1926. – Ч.1. – С.4. 10. Там само. – 1926. – Ч.2. – С.4. 11. Там само. – 1926. – Ч.3. – С.3. 12. Бобикевич О. Спогади з моїх років // В своїй хаті своя правда: Збірник. - Стрий: МП “Опришки”, 1992. – С.63. 13. Стрийщина: Історично-мемуарний збірник: У 3-х тт. Т.2. – Нью-Йорк, 1990 – С.19. 14. Там само. – С.26. 15. Жіноча доля. – 1927. – Ч.12. – С.4. 16. Там само. – 1927. – Ч.18. – С.4. 17. Там само. 18. Там само. – 1927. – Ч.17. – С.2. 19. Там само. – 1928. – Ч.1-2. – С.23. 20. Там само. - 1927. – Ч.18. – С.11. 21. Там само. – 1927. – Ч.20. – С.5. 22. Нова хата. – 1929. – Ч.7. – С. 23. Жіноча доля. 1928. – Ч.13-14. – С.2. 24. Рудницька М. Хроніка // Вказане видання. – С.727. 25. Жіноча доля. – 1929. – Ч.12. – С.2. 26. Стрийщина. Вказане видання. Т.1. – С.459. 27. Архів О.Бачинської //Фонди Стрийського краєзнавчого музею „Верховина”. 28. Жіноча доля. – 1928. – Ч.1-2. – С.23. 29. Бобикевич О. Вказана праця. – С.64. 30. Жіноча доля. – 1929. – Ч.16. – С.6. 31. Погребенник Ф. Три портрети Наталії Кобринської // Слово і час. – 1995. – Ч.5-6. – С.31-32.

Під тиском пацифікації Наприкінці 1929 року у виділі філії „Товариства українських жінок” сталися зміни. На загальних зборах головою товариства обрано Ірину Домбчевську. На жаль, не відомо, чому відійшла від головування Марія Весоловська. (Забігаючи вперед, хочу сказати, що М.Весоловська знову очолить жіночу громаду Стрийщини у 1932 році і не покине цей пост до 1938 року). Ірина Домбчевська була знаною в жіночому русі діячкою. Свою громадську працю розпочала ще у 1916 році, організувавши у Львові Захисток для Українських Січових Стрільців. Вона вийшла заміж за українського адвоката Романа Домбчевського. Після війни подружжя жило в Миколаєві. Ірина налагоджувала тут працю жіночої громади, а також читальні „Просвіти”. У своєму помешканні вона заклала бібліотеку для дітей та молоді.1 У 1928 році Домбчевські переїхали до Стрия, де Ірина відразу ж приєдналася до праці в „Товаристві українських жінок”. Майже щонеділі їздила на села, організовувала жіночі кружки, курси, виступала з рефератами і промовами. Домбчевська багато пише до жіночих видань, де викладає свій досвід роботи, дає настанови, критикує і радить. Ось перелік її публікацій в журналі „Жіноча воля”: „Учім жінок кооперативної праці” (ч. 3, 1933), „На чому щадити” (ч.2,1934), „Чому село бідує” (ч.6,1935), „Сум і радість на нашому селі” (ч.23,1936), „Як виглядає здоровля села” (ч,23,1936), „Ставаймо в кооперативні ряди” (ч.7,1937), „Думаймо про майбутнє (свідомість сільської господині)” (ч.14,1937) та інші. У Стрию Ірина Домбчевська проживала до 1935 року. Звідси разом з чоловіком переїхала до Львова, де працювала у „Сільському господарі” і „Центросоюзі”.2 І.Домбчевська була головою Стрийської філії з грудня 1929 року до грудня 1931 року. За ці два роки про65

явила себе активною організаторкою. І хоч була новою людиною в місті, та все ж зуміла завоювати прихильність стрийського жіноцтва. Прикладом її короткочасного, але плідного перебування на посту голови товариства став звіт роботи, виголошений нею на загальних зборах 22 грудня 1930 року. На той час товариство нараховувало понад сотню членів. Робота розподілялася по чотирьох секціях: організаційній, освітній, господарсько-промисловій та товариській. Організаційна секція займалася гуртуванням міщанок і селянок до спільної праці на ниві освіти та економіки. В обов’язки членів входили регулярні поїздки на села з метою просвіти селян у плані оновлення застарілих способів господарювання. Одночасно організовувались дитячі садки, різноманітні курси.3 Була й інша мета таких поїздок, а саме, організувати нові жіночі кружки, в основному при читальнях „Просвіти”. До речі, організаційна секція мала свою представницю у виділі філії „Просвіти” – Марію Залеську. Активно діяла освітня секція. Її представниці займалися організацією лекцій на політичні і культурно-просвітницькі теми, святкових вечорів до урочистих дат. Наприклад, у 1930 році в Стрию товариством проведені такі заходи: „Значення історичної традиції” (доповідав сенатор Галущинський); „Михайло Коцюбинський і його твори” (доповідала член товариства Лідія Калуська); „Про політичні партії” (доповідав адвокат Роман Домбчевський). Секція господарсько-промислова влаштувала восьмитижневий навчальний курс для селянок на базі „Маслосоюзу” у Стрию. Навчання проводили члени секції. Цікавим нововведенням був курс українських народних танців для дітей шкільного віку та курс модерних танців для молоді, що діяли у лютому 1930 року і користувалися великою популярністю. Не бракувало клопотів і товариській секції. Чайні вечори, дитячі забави, вечорниці... Але найбільше зусиль члени секції докладали до організації спільного Свяче66

ного, яке відбулося 18 травня 1930 року. У Великодній час це свято зібрало майже всіх членів товариства. Зала „Каси задаткової” (тепер це приміщення краєзнавчого музею) була прибрана картинами історичної тематики і вишивками з колекції Ольги Бачинської. Крім учасниць жіночого руху, сюди прибули делегати різних українських установ Стрия, міщанки з передмістя Лани, члени сільських жіночих кружків. Від імені виділу зі святочними привітаннями виступили Ірина Домбчевська та Софія Охримович.4 Стараннями Стрийської філії 18 листопада 1931 року проведений святковий вечір-концерт на честь 60-річчя від дня народження Лесі Українки. Цей захід організований молодими членкинями товариства на високому мистецькому рівні. У програмі були задіяні не лише місцеві таланти, але й митці зі Львова. Це оперна співачка Марія Свірська, композитор Нестор Нижанківський, рецитаторка Шкварківна. У їх виконанні прозвучали музичні твори та декламації. Такі ж урочистості, присвячені Лесі Українці, організували деякі сільські кружки: у Фалиші крім концертної програми представлена одна дія з „Боярині”, а у Верчанах відбулися ширші сходини, де зачитано реферат про поетесу.5 У цьому ж 1931 році делегація зі Стрия у складі Марії Весоловської, Марії Залеської, Ірини Домбчевської, а також чотирьох селянок з Угерська, і чотирьох – з Дашави їздила на загальні збори „Союзу Українок” у Львові. Доходи „Товариства українських жінок” складалися з членських внесків (60 грош на місяць), оплати за курси танців та дитячих забав. З цих скромних коштів виділ передплачував українську періодику: „Літопис Червоної Калини”, „Жіночу долю”, „Нову хату”, „Неділю”, „Загальну Українську Енциклопедію”.6 Головування Ірини Домбчевської припало на сумнозвісну осінь 1930 року, коли Галичиною прокотилася хвиля польських погромів, названа урядом, як на глум, 67

„пацифікацією” (умиротворенням). Причиною брутальних масових звірств і знущань стали підпали польських маєтків під час жнив, організовані фракцією правого крила українських націоналістів. За це підрозділи польської поліції і кавалерії вчинили розправи більше ніж у 800 селах. Тисячі покалічених і зневажених людей, кілька десятків смертних випадків, пограбовані села, сплюндровані громадські установи – ось перелік „досягнень пацифікації”. „Союз Українок” на чолі з Міленою Рудницькою виступав проти такої ганебної політики уряду. Рудницька, беручи участь у різних західноукраїнських делегаціях, на засіданнях Польського сейму, Міжнародного форуму Ліги Націй, захищала права українського народу. Стрийська філія боляче переживала ці події.Поїздки на села присвячувались одній меті: організовувати сили жіноцтва, скріпити віру в успішність українських змагань, просто вгамувати тривогу, заспокоїти і потішити. На зібраннях жінки обговорювали трагічні події. Ольга Бачинська ознайомила членкинь з добіркою фотографій, де закарбована низка актів вандалізму з боку поляків над молочарнями „Маслосоюзу”.7 Пацифікація ще більше загострила українсько-польський конфлікт. Радикально настроєна молодь (члени ОУН) вибрала тактику терору. Масові арешти призводили до невтішних результатів. Навесні 1931 року у черговий раз був арештований провідник ОУН Степан Орхимович. Через два тижні після виходу з тюрми він помер у батьківському домі в Завадові. Похорон цього молодого патріота перетворився у справжню національну маніфестацію за участю тисячних мас, переважно молоді. Члени „Товариства українських жінок”, особливо її молоде крило, також були учасниками цієї сумної події. Серед них була присутня і Ганна Васильчишин. Прощалися зі Степаном, славним нащадком великої патріотичної родини Охримовичів Марія Весоловська і її братова Софія Охримович. На похорон прибула тітка Степана Олена 68

Залізняк, відома діячка жіночого руху, колишня голова „Українського жіночого союзу” у Відні, директор школи кооперативи „Труд” у Львові.8 Хоча члени „Союзу Українок” були проти політизації молоді і терору, все ж від усього серця співчували трагічній долі її лідерів, захоплювалися їх самопожертвою і патріотизмом. А через рік багато хто з них демонстративно одяг чорну одежу в знак жалоби за повішеними героями Василем Біласом і Дмитром Данилишином. У грудні 1931 року Ірину Домбчевську на посту голови змінила п. Березовська (очевидно, дружина радника Стрийського окружного суду Михайла Березовського). Вона очолювала товариство неповний рік (до жовтня 1932 року). Підтвердженням цього факту стала фотографія, опублікована в збірнику „Стрийщина”.9 На світлині, датованій 1932 роком, зафіксовано управу виділу, до складу якого увійшли Марія Залеська, Ірина Домбчевська, Березовська (голова), Марія Стрільців, Марія Сеник, Надія Кокольська, Юстина Козак, Юлія Лис, Ольга Вергановська, Вікторія Ґрубська. На жаль, не вдалося дізнатися ім’я тогочасної голови і знайти ширшу інформацію про неї. Слід згадати, що у 1930 році до Стрийської філії приєдналася ще одна знана діячка жіночого руху, колишня голова Калуської філії „Союзу Українок” Ольга Микласевич. Вона походила зі священичого роду Левицьких з Поділля. Родина переїхала до Стрия у 1910 році. Ольга працювала бухгалтером у „Краєвому союзі господарськомолочарському”. У 1913 році вийшла заміж за правника Вікентія Микласевича. У роки першої світової війни займалася харитативною працею, доглядала поранених. У 1920 році чоловіка призначили повітовим суддею Калуша, тому Микласевичі переїхали до цього міста. Відразу ж беруться до громадської праці. Вікентій організовує „Просвіту”, Ольга очолила філію „Союзу Українок”. Її головування у Калуші відоме різними цікавими і потрібними заходами. Але найвагомішим було повітове жіноче віче, проведене під керівництвом О.Микласевич 13 69

березня 1927 року. Про цю подію писав журнал „Нова хата”: „Віче випало незвичайно вдатно та розбудило серед тамошного жіноцтва великий інтерес до громадських справ”.10 Ці слова свідчать, що О.Микласевич була непересічним лідером жіночого руху. Її повернення до Стрия і долучення до діяльності Стрийської філії мало велике значення. У праці і пошуках „Товариство українських жінок” підійшло до нової сходини свого розвитку. Протягом 1921-1932 років у Стрию створився і діяв не звичайний допомоговий гурт, а міцна, динамічна організація, яка бралася за вирішення суспільних та політичних питань, працювала на засадах толерантності, правдивої демократії, інтелігентного патріотизму. Стрийське товариство стало міцною ланкою в жіночому русі Галичини і тримало курс на виховання нової, національно свідомої, культурно розвиненої прогресивної жінки. Розвиток цього руху був очевидний і вражаючий. Як пише історик О.Субтельний, „заснований у 1920 році, Союз Українок через 10 років уже мав 45 тисяч членів.., він здійснював широку благодійну, освітню та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені контакти з міжнародними феміністичними організаціями.11 „Союз Українок” діяв і живив ідеями свої клітини – філії, що розрослися по всій Галичині. Примітки:

1. Чайківська І. У столітні уродини // Наше життя. – Нью-Йорк, 1986. – Ч.2. – С.13. 2. Козак І. Ірина Домбчевська // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.2. – Нью-Йорк, 1990. – С.47-48. 3. Пеленська І. Наше організоване жіноцтво // Стрийщина. Вказане видання. –С.24 4. Жіноча доля. – 1931. – Ч.8. – С.2. 5. Жіноча доля. – 1934. – Ч.3. – С.3. 6. ЦДІА України у Львові, ф.319, оп.1, спр.154, арк. 58. 7. Архів О.Бачинської //Фонди Стрийського краєзнавчого музею „Верховина”. 8. Залізняк О. У місті Стрию при кінці минулого століття //Стрийщина. Вказане видання. – С.437. 9. Стрийщина. Вказане видання. – С.26. 10. Нова хата. – 1927. – Ч.4. – С.19. 11. Субтельний О. Україна: Історія. – К.: Либідь, 1992. – С.380.

Плоди реорганізації Мілена Рудницька ще у 1919 році у праці „Чи треба нам окремих жіночих організацій” доводила, що „жіноча організація згуртує нас всіх без огляду на нашу класову і політичну приналежність, бо жіночий інтерес для нас всіх однаковий”.1 З роками, внаслідок копіткої праці, єдина самостійна організація, яка і формувала жінок – повноцінних будівничих суспільства, була створена, а її вплив на громаду відчувався на кожному кроці. Але цей впевнений поступ вперед вимагав удосконалення і змін. Як згадувалося вище, „Союз Українок” у Львові брав під своє крило різні товариства жінок і жіночі кружки при „Просвіті” чи „Сільському господарю”. Визріла необхідність уніфікувати норми діяльності, внести зміни до статуту, дати філіям нові повноваження. Реорганізація стала очевидною. І найбільше її потребували філії. В першу чергу слід було змінити назву, а пізніше внести доповнення у статут. Перед жіночими організаціями стояло важливе завдання – піднести свідомість села, прискорити темпи його модернізації. Це ставало можливим за умови діяльності жіночих кружків по селах. Активізувати її могли лише філії, але існуючий статут не давав їм такого права. В даному випадку „Товариство українських жінок” у Стрию не мало права засновувати кружки по селах. Воно працювало з селянками, які належали до жіночих секцій при „Просвіті”, „Сільському господарю” чи інших організаціях. Розвиток „Союзу Українок” і накреслені завдання вимагали своїх міцних ланок по селах, які б твердо йшли курсом Централі. Кожна філія мала стати керуючим органом. Отже, у жовтні 1932 року перед стриянками постала вимога часу: змінити назву на „Союз Українок” і внести корективи у статут. 25 жовтня у Стрию скликані ліквідаційні збори „Товариства українських жінок” . Того 71

ж самого дня відбулися перші загальні збори філії „Союзу Українок” і обрано новий виділ. До головства повернулася Марія Весоловська, організаційну секцію очолила Ірина Домбчевська, промислову – Ганна Вознюк, освітню – Меланія Кравців, товариську – Ганна Васильчишин. Повідомлення про ці збори опубліковано у „Жіночій долі”.2 Аналогічні реорганізаційні збори відбувалися в жовтні в інших товариствах, зокрема у Станіславові. Крім того, у квітні того ж року створилася Львівська філія „Союзу Українок”. Починаючи з жовтня 1932 року, Стрийська філія „Союзу Українок” працювала за вдосконаленим статутом. У 31-му параграфі цього документа зазначалося, що заснувати філію може 10 членів товариства у місті, де знаходиться суд повітовий (Стрий відповідав цій вимозі). Філія мала Головний виділ і чотири секції. У 40-му параграфі окреслювалися засади щодо створення кружків товариства. Кружок „Союзу Українок” може зав’язатися в кожній громаді, де є щонайменше 10 місцевих жінок-українок, що бажають займатися громадською роботою. На прикладі Стрийської філії можна прослідкувати той динамічний шлях, котрий пройшла організація, досягаючи вершин свого розвитку. На початку тридцятих років „Союз Українок” був єдиною в Європі масовою організацією, в якій гуртувалися жінки різних суспільних класів та політичних поглядів. Вона пройшла шлях від стадії дилетантської і випадкової роботи до завдань фахового рівня. Жінки, працюючи гуртом, почали відігравати чільну роль у громадському житті. Не було сумніву, що „Союз Українок” важив і значив щось більше, аніж жіноча „Кооперативна Гільда” чи жіночі гуртки при „Просвіті”. Крім того, жіночий рух тридцятих років був покликаний зберегти народну душу перед отрутою більшовизму. У боротьбі і праці витворився новий тип української жінки, жінки-громадянки. Філія у Стрию продовжувала свою працю під керівництвом Марії Весоловської, жінки сильної волі та вит72

ривалості, тактовного і вирозумілого лідера, повного енергії та натхнення. Праця жінок рухалася єдиним руслом національного життя Стрийщини. „Союз Українок” поєднував свої кроки з діяльністю українських товариств та установ „Просвіта”, „Сільський господар”, „Рідна школа”. Кооперативні, спортивні, культурні та освітні організації сприяли цьому. Свідченням такої співпраці є організовані Стрийською філією кооперативні віча, сільськогосподарські виставки, різноманітні сільськогосподарські курси, ремісничі гуртки, літературно-мистецькі вечори і свята. Члени філії одночасно були членами цих товариств, працювали в „Рідній школі”, філії музичного інституту ім. Лисенка, „Соколі”, щойно заснованому музеї „Верховина”. Подальший хронологічний перелік заходів, проведених філією, дає можливість створити повну картину діяльності жіноцтва у Стрию. Всі події, згадані нижче, є зафіксовані на сторінках видань „Жіноча доля”, „Жіноча воля”, „Жінка” та в документах, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові. У 1933 році основний тягар праці ліг на організаційну секцію. Її голова Ірина Домбчевська у статті „На марґінесі зборів матірного товариства „Союзу Українок” пише: „Велике завдання в теперішню пору мають секції організаційні і цих не повинно бракувати при жадній філії. Вони гуртують найважливіших членів товариства, старших і молодь, які виключно мають вести організаційну працю в місті і на селі”.3 Дійсно, цей рік був сповнений труду по закладанню нових кружків у селах Стрийщини. В результаті було створено 14 таких осередків жіночого руху. У цій нелегкій праці Домбчевській допомагали члени секції Марія Ґрубська, Ліна Микитка, Ольга Савків. Питання сільських осередків обговорювалось і на загальному з’їзді „Союзу Українок” у Львові, який відбувся 8-9 травня 1933 року . Делегатами від Стрийської філії були І.Домбчевська та О.Микласевич. 73

Велику увагу організаційна секція приділяла розвитку української кооперації, переконуючи жінок вступати до місцевих кооператив і поширювати клич: „Свій до свого по своє”. 15-24 жовтня союзянки брали участь у виставці рідного промислу у Стрию. Тут експонувалася продукція 22-х фірм. Філія „Союзу Українок” подала на виставку взірці вишивок. Серед інших експонатів особливої уваги заслуговували портьєри Юстини Козак. Традиційні щорічні загальні збори організації відбулися 22 листопада, на які прибула сенатор і редактор жіночого журналу „Жіноча доля” Олена Кисілевська. Обрано новий виділ на чолі з М.Весоловською. До виділу ввійшли І.Домбчевська, М.Залеська, О.Микласевич, Ю.Лис, М.Кравців, С.Охримович, Г.Васильчишин, В.Кузьмак, О.Яцкевич. Восени 1933 року жіноча преса почала публікувати інформацію про страшний голодомор в Радянській Україні. У „Жіночій долі” друкується відозва Єпископату УГКЦ про голодомор, яка розпочинається словами: „Україна в передсмертних судорогах”. Інше число відкривається віршем Лесі Українки „Україно! плачу слізьми над тобою”. Тема Лесиної поезії перегукувалась з трагедією тридцять третього. Жахливі факти винищення українського народу обговорювались і союзянками Стрийщини. Днем жалоби вони вважали 29 жовтня.4 1934 рік для Стрийської філії розпочався дієвим і своєчасним заходом: 25 січня разом з „Повітовим союзом кооператив” жіноцтво провело у Стрию організаційно-кооперативне віче. На збори прибули делегати Головного виділу „Союзу Українок”: сенаторка Олена Кисілевська та референт кооперативної секції Неоніла Селезінка. Віче розпочала Марія Весоловська. Виступи гостей викликали велике зацікавлення у присутніх. Стриянки жваво приєдналися до обговорення питань, порушених вічем. У дискусії брали участь Софія Охримович, Ірина Домбчевська, Ганна Васильчишин, Матійцева з Грабовець, Анастасія Боцян з Конюхова. Виступили також представники кооперації Іван Кузів та Олекса Лис. 74

Про велике зацікавлення кооперативним рухом свідчив не лише активний хід дискусії, але й той факт, що великий зал Народного дому був переповнений учасницями віча, більшість з яких прибули з сіл повіту. Ось деякі виїмки з Резолюції цього віча, де звучав заклик „до послідовної, живої та зорганізованої праці, а то творення кружків „Союзу Українок”, а в них самоосвітніх гуртків, закладання власних бібліотек; до поширення кооперативного руху та рішучого переведення в діло клича: „Свій до свого...”. Особлива увага жіноцтва повинна приділятися допомозі, наданій безробітній молоді. Пропонувалося творити власні робочі місця, залучати молодих жінок до праці в ділянці народно-мистецького промислу.5 Через кілька днів, 28 січня, союзянки організували по-родинному тепле Свято Просфори. Зібралися дружним колом не лише стриянки, а й делегатки сільських кружків. Поетичним словом, спогадом дитинства, всіх привітала Марія Весоловська. Свято завершила гучна коляда. Того ж дня в приміщенні „Міщанської бесіди” відбулася районова нарада в присутності цілого виділу Стрийської філії та представниць філій Болехова, Сколього, Миколаєва, Жидачева, Дрогобича, Борислава, Самбора. На нараді головувала Мілена Рудницька. Союзянки розглядали два питання: думки з приводу справ кооперації та обговорення проекту Жіночого Конгресу, який Централя планувала провести у цьому році. Слід наголосити, що 1934 рік для історії жіночого руху є пам’ятним і важивим. Це ювілейний рік святкування 50-річчя з дня заснування першої української жіночої організації – „Товариства руських жінок” у Станіславові. З цієї нагоди Головний виділ „Союзу Українок” вирішив скликати Всеукраїнський Жіночий Конгрес. Звичайно, така важлива подія вимагала копіткого приготування. Головним виділом розіслано по філіях підготовчі анкети, а згодом і запрошення. Обіжники-анкети мали тематичне призначення: одні присвячені культурно-освітнім та коо75

перативним справам, поширенню рідної торгівлі і промислу; інші – справі підготовки етнографічної збірки, що демонструватиметься на Конгресі, та вивченню історії українських жіночих організацій. Заповнені обіжники, переслані до Централі, дали змогу організаторам Конгресу відтворити повну картину жіночого руху в Галичині. У часописі „Жіноча доля” так окреслювалися завдання Конгресу: „Дати історичну картину організаційних змагань і досягнень українського жіноцтва за минуле півстоліття та пошанувати заслуги перших піонерок українського жіночого руху; з’ясувати завдання української жінки і її права; причинитися до консолідації національних сил в ім’я Найвищого національного ідеалу”.6 Отже, платформа цього форуму складалася з двох основ: національної ідеї та ідеї жіночого руху. Конгрес відбувся 23-27 червня у Станіславові. Понад десять тисяч учасниць – представниць усіх жіночих товариств – прибуло на це величне свято. Важливість акції полягала ще й у тому, що було скликано світовий конгрес усіх жінок-українок в той час, коли панувала велика загроза тоталітаризму в Радянській Україні. Тут, у Станіславові, жінки показали свою зрілість для участі в „організаційному житті, в громадській праці, в праці для свого народу, своєї нації, в праці, яка виходила далеко поза межі домашніх щоденних завдань”.7 Жінка вийшла за поріг своїх хатніх обов’язків. Під проводом і за дороговказом Наталії Кобринської, починаючи з 1884 року, вона роздумує над своєю долею і завданнями як людини, як представника великого народу. За цих п’ятдесят років жінка рвонула велетенським кроком уперед і представила на конгресі у Станіславові неабиякі здобутки. Це був тріумф жіноцтва, хоча часи в політичному відношенні відзначалися складністю і суперечностями. Політичні угрупування і громадські установи відкрито проявляли нетерпимість один до одного. Довкола організації Конгресу розросталась нездорова полеміка. До того ж, тиждень перед Конгресом убито польського міністра Пєрацького. 76

У зв’язку з цим польська поліція заарештувала кількох активісток, які були задіяні в організації цього форуму. Залишалось все менше надій, що польська влада дозволить провести Конгрес. І тут велику роль відіграв політичний авторитет Мілени Рудницької. Конгрес відбувся на високому організаційному рівні. Разом з тисячами жінок на Конгрес прибули й стриянки. Їх делегація складалася з десяти осіб: Марії Весоловської, Марії Залеської, Ольги Микласевич, Меланії Кравців, Євгенії Мисюк, Марії Стрільців, Ганни Васильчишин, Стефанії Костів, Ольги Сінгалевич та Юлії Лис. Окремо запрошена Ольга Бачинська як представник Кооперативи „Українського народного мистецтва”. Осипа Бобикевич, яка на той час гостювала у дочки в Радехові, запрошена на Конгрес у складі радехівської делегації, яку очолила її дочка Неоніла Селезінка. Крім того, запрошення надійшло і на адресу Терези Цурковської, голови „Марійського товариства пань” у Стрию. Політичні сили Стрийщини на Конгресі представляв Остап Луцький, посол до сойму. Дружина уродженця Стрийщини композитора Нестора Нижанківського Меланія прибула на форум як журналіст і згодом надрукувала низку репортажів на сторінках жіночих видань. У Конгресі брали участь делегати від усіх жіночих організацій; були присутні також емігранти з Великої України (серед них – Софія Русова, одна з піонерок українського жіночого руху). Масово прибули на свято членкині сільських кружків „Союзу Українок” (кількість їх сягала трьох тисяч). Урочиста програма „Для селянок”, підготована їхніми стараннями, справила сильне враження на учасників та гостей Конгресу. В організованих вправах та маршах брали участь сільські жінки різного віку – від бабусь до підлітків. А їх похід вулицями міста з піснями на устах зробив сильніше враження, ніж всі інші маніфестації Конгресу. До присутніх промовляли представниці усіх жіночих товариств. До глибини душі зворушила жіноцтво промова Мілени Рудницької. Представник Головного виділу, 77

голова кооперативної секції Неоніла Селезінка виступила з рефератом „Роля жінки в кооперації” . Виступи на Конгресі були сповнені закликів до єдності та співпраці, таврували партійно-політичні чвари. Загалом громадськість вітала Конгрес. Ось як звучали виїмки з передової статті „Привіт Вам у Станіславові”, надрукованій в „Ділі”: „Вітаємо Вас, Українська Жінко, з великим святом п’ятдесятиліття Вашої організованості. Вітаємо Вас, Українські Матері, що з кров’ю вливаєте в нове покоління почування любови, прив’язання та посвяти до свого Народу і Батьківщини. Вітаємо Вас, Українські Громадянки, при важких зусиллях і праці над кращим теперішнім і майбутнім Українського Народу”.8 Конгрес мав великий успіх. Його вплив на подальший розвиток жіночого руху очевидний. Жінки бралися до нових справ, активніше включалися в громадське і політичне життя Галичини. Стрийська філія відгукнулася на заклики Конгресу того ж року восени. З приходом вересня кілька сіл Стрийщини влаштували сільськогосподарські виставки. Тут демонструвалися урожай збіжжя, городини, овочів, льону. Жінки експонували конопляну та лляну пряжу, килими та вишивки власної роботи. Виставки відбулися: 23-25 вересня – в Угерську; 29 вересня – в Дулібах, 30 вересня – в Нежухові. Цікаву інформацію про ріст діяльності філії знаходимо у звіті кооперативної секції на зборах 22 листопада 1934 року. Секцію очолювала М. Залеська. Їй допомагали С.Охримович, М. Кравців, О.Коваль, О. Улицька, К.Онуфрик, Є. Микитка. Ці жінки взялися за непросту, але дуже популярну у 30-ті роки справу розвитку української кооперації. Тоді у кооперативному русі Галичини було задіяно понад 700 тисяч членів. Девіз кооператорів: „Свій до свого по своє” активісти розуміли як заклик до боротьби з польською окупацією. Адже кожен гріш, що йшов до української кишені, був ще одним ударом по польській 78

економіці. Жінки відігравали не останню роль у справі кооперації. Своїми діями та ініціативою вони вміло розбудовували цей рух. Були якнайбільше зацікавлені в його розвитку, бо кооперація давала надію на економічне покращення життя. Членкині Стрийського „Союзу Українок” зобов’язували українських жінок купувати все необхідне лише в українських кооперативах. З цього приводу філія скликала сходини різних товариств, що діяли в місті. Ось наприклад, під час зустрічі з „Міщанською бесідою” союзянки переконували присутніх, що український купець повинен бути уважним і чемним, додержуватися поміркованих цін і тим самим привертати увагу покупця. Члени секції склали перелік всіх українських мешканців за місцем проживання і всіх українських крамниць у місті. Звернулися до „Товариства українських купців” з проханням, щоб написи на вивісках були лише українською мовою. Вони переконували торгівців, що на українські свята крамниці мають бути зачинені. Широко пропагувався клич: „Свій до свого…” по селах. Особливого розвитку набув кооперативний рух в Колодниці, Гірному, Олексичах, Верчанах, Дулібах. Звітували на зборах і про організацію чайної в зимову пору під час торгових днів. З цього були дуже задоволені жінки, які приїздили на торговицю до Стрия з довколишніх містечок і сіл. Для поглиблення знань в галузі кооперації Ганна Васильчишин та Євгенія Костів закінчили спеціальний курс у Львові. Згодом це позитивно позначилось на розвитку кооперативного руху по селах Стрийщини. Діяльним і плідним був і наступний 1935 рік. Організація налічувала тоді 138 членів. На терені філії діяло 32 сільські кружки. Для голів, що їх очолювали, щомісяця проводились наради. Нові питання піднімалися культурно-освітньою секцією. Ось перелік тем рефератів, з якими союзянки виїздили на села: „Про походження і значення гагілок”, „Свято 1-го листопада”, „Свято 22-го січня”, „Психологія жіночої молоді”. У Стрию і по селах влаштовувались Свята Матері, спільні Просфори, Свя79

чене, готувалися цікаві вечори про Лесю Українку, Наталію Кобринську. Кожен кружок мав свою бібліотечку, яка складалася з белетристики, дитячої літератури, журналів „Життя і знання”, „Літопис Червоної Калини”, „Українська культура в образках” і, звичайно, жіночих видань „Нова хата”, „Жіноча доля”, „Жіноча воля”. З’явилися нові напрямки роботи: плекання рідної мови та народного мистецтва. У Стрию з 1935 року діяв гурток української мови, до якого належало 10 членів. Вони працювали над поглибленим вивченням мови, аналізували дописи до журналу „Рідна мова”, проводили гурткове читання творів української літератури. В напрямку популяризації народного мистецтва також зроблені помітні кроки вперед: 20 жовтня 1935 року відбувся незабутній вечір народної ноші і обрядів. Члени товариства разом з гуртком прихильників мистецтва при музеї „Верховина” доклали всіх зусиль, щоб показ не був шаблонним оглядом манекенів, а справжнім парадом бойківських звичаїв. Мистецький коментар проводила Ольга Бачинська, з вітанням до прибулих селян звернувся професор гімназії Тадей Залеський, вела програму Ірина Домбчевська. Велике враження на присутніх справив весільний обряд з Лисятич. „Свахи з колишнього містечка Лисятичі, пов. Стрий, у дуже оригінально зав’язаних білих рантухах на головах і білих лляних опанчах, з чорною вишивкою на комірах, робили враження бояринь із княжих часів. Недаремно на селі ще нині називають весільну дружину боярами, а молодих – князем і княгинею”.9 Продовжувалася співпраця з „Сільським господарем”. На „Хліборобському вишколі молоді” союзянка Євгенія Костів викладала курс про годівлю домашньої птиці. При співучасті „Окружного союзу кооператив” і референтки кооперативної секції „Союзу Українок” Ганни Васильчишин проведено 5 кооперативних нарад і анкет у сільських кружках, а також у селах сусідніх повітів. Організовувались також куховарські курси, курси вишив80

ки. Філія вела харитативну роботу з бідними і опущеними жінками, представниці „Союзу Українок” працювали в комітетах для безробітних . 9 травня 1935 року відбулася районова нарада за участю Олени Кисілевської. У цьому ж році розпочалась підготовка до великого Свята Селянки. Союзянки провели чотири такі свята у селах повіту. Перше свято відбулося у вересні в Нижній Стинаві. Згодом естафету перейняли села Угерсько, Нежухів, Верчани. Рік закінчився рідкісним ювілеєм. У грудні стрияни відзначали двадцятиліття головування заслуженої провідниці жіночого руху на Стрийщині – Марії Весоловської. На загальних зборах філії, що відбулися 20 грудня 1935 року, вшановували ювілянтку. М.Весоловська очолила „Товариство руських женщин” у кінці 1912 року. Три роки з поважних родинних причин вона не головувала. Але згодом знову повернулася до громадської праці. Двадцять років труду – це великий відтинок життя. За цей час були хвилини великого задоволення, захоплення роботою, піднесення Духа, але були й хвилини зневіри, знеохочення, прикрощів. Вона зуміла перебороти всі ці перешкоди, залагодити не одне непорозуміння. І такою залишалася на цьому відповідальному посту 20 років. Завдяки вродженому такту і вирозумінню, вона уміла лагодити всі питання з успіхом і користю для загальної справи. Газета „Жінка” за 1 січня 1936 року писала про неї: „Союз Українок” може гордитися тим, що має між своїми членами вже багато таких жінок, для яких праця в товаристві є найістотнішим змістом їх життя, в яку вони вкладають найцінніші прикмети свого ума і характеру”.10 Святкуючи ювілей, союзянки вважали, що найкращою нагородою за двадцятилітню працю є світлий розвиток Стрийської філії під головуванням ювілянтки. Привітати М. Весоловську на збори до Стрия прибула голова Матірного Товариства Мілена Рудницька, яка особисто передала їй привіт від Централі. Гучними оплесками вітали довголітню голову численна кількість членів філії, а також делегати 81

більше як двадцяти сільських кружків Стрийщини. Цього ж дня М.Весоловську знову одноголосно обрано головою Стрийської філії. Центральною подією 1936 року стало величаве Свято Селянки, яке відбулося в Стрию 28 червня. Про цю урочистість буде йти мова нижче. Та варто зазначити, що свято стало підсумком великомасштабної просвітницької роботи на селах. Воно зібрало п’ять тисяч учасників, з яких дві тисячі становили жінки. Такі ж свята у 1936 році відбувалися у Яворові, Раві-Руській, Бродах, Радехові. Молодь, яка прибувала в організацію, хотіла проявити себе у конкретних справах. Їх турбувала національна свідомість і рівень освіти ровесниць, які жили і працювали в місті. Починаючи з 1935 року, в Стрийській філії організовується самоосвітній ремісничий гурток. Спочатку робота в гуртку велася мляво, але з вересня 1937 року значно пожвавилася. До справи взялася дуже ініціативна молода союзянка Ольга Пеленичка. Їй допомагали Слава Федин та Дарія Кравців. Гурток ставив собі конкретну мету – виховати свідомих та ідейних молодих ремісників. Сходини відбувались два рази в тиждень. Займатись приходили молоді перукарки, кравчині, дівчата, зайняті домашньою господаркою. Це був найбідніший елемент у місті, який також прагнув до знань. Члени гуртка вивчали питання з історії, географії, літератури України, регулярно робили огляди преси. Закінчувались навчання іспитом. Кінцевим етапом навчання були змагання самоосвітніх гуртків цілої Стрийщини. Крім того, союзянки за дорученням Головного виділу збирають пожертви для повоєнних вдів і сиріт по загиблих вояках УСС та УГА. З цим завданням дуже добре справилась Юлія Петріна. Від Стрийського повіту до Централі у 1936 році надійшло 512, 42 злотих. 16 лютого 1937 року „Союз Українок” і вся Стрийщина мали нагоду відсвяткувати ще один ювілей – 40-річчя громадської та професійної праці Ольги Бачинської. Журнал „Кооперативне молочарство” з нагоди ювілею опуб82

лікував великий матеріал про цю жінку. Варто навести кілька слів з цієї публікації: „Твоє серце завело Тебе до українських захоронок і бурс! Ціхує Тебе тут не плаксива добродійність! Ти працюєш по передуманій системі, рятуючи для народу душі дітвори, допомагаєш талантам села вбогого походження розвинутись у систематичнім вишколі середньої школи. У жіночім руху зайняла Ти належне місце не зі слів, а з Діл Твого власного життя”.11 П’ятдесятиліття літературної діяльності Ольги Кобилянської відзначалося по всій Галичині і на Україні . Члени Стрийської філії також приєдналися до цих святкувань. 24 жовтня 1937 року зала „Сокола” в Народному домі зібрала на урочистий вечір з цієї нагоди чимало союзянок. Зі вступним словом до присутніх звернулася Ольга Микласевич, колишня голова Калуської філії, тепер діяльна союзянка на Стрийщині. Реферат про життєвий і творчий шлях письменниці прочитала запрошена зі Львова Віра Свенціцька. Далі присутні прослухали кілька нарисів Кобилянської у виконанні молодої союзянки Стефанії Юрчишин. Філія надіслала лист з привітанням ювілянтці. Чергові загальні збори філії відбулися 23 листопада 1937 року. До Стрия була запрошена Мілена Рудницька. Звертаючись до жінок, вона наголосила, що український жіночий рух досяг великого зросту. Але треба бути пильними, бо зі всіх сторін на нього іде наступ ворожих елементів, які хочуть фізично винищити українство. Неспокій у світі, міжпартійна боротьба серед українських політиків, наступ з боку поляків – все це пророкувало товариству нелегкі часи. У кінці 1937 року на прохання Централі Стрийська філія розпочала збір матеріалів про сільські кружки для представлення їх на майбутній педагогічній виставі, яка мала відбутися у Львові в травні 1938 року. Справу доручили Ользі Пеленичці-Гасин, дружині Олекси Гасина, військового референта Крайової Екзекутиви ОУН на Західних Українських Землях. До завдання Централі 83

вона поставилась дуже серйозно: повідомила всі кружки Стрийщини, зайнялася збором інформаційного матеріалу та фотографій про роботу на селах. У листі до Головного виділу вона пише: „Матеріалу по наших кружках є досить. Тільки що праця по селах іде пиняво та що деякі знимки треба побільшити, дещо упорядкувати”.12 Добірка якісних фотографій та інформації про кружки в Угерську, Дулібах, Лисятичах, Юсиптичах, Олексичах та інших селах була зібрана О.Гасин та переслана до Головного виділу. Сьогодні ці матеріали зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові і є чудовим пітвердженням бурхливої роботи „Союзу Українок” на селах. Життя Стрийської філії текло спокійною повноводною рікою. Виконувались завдання Централі, проводились власні заходи, планувалися нові види діяльності. На прохання „Союзу кооператив” у січні 1938 року союзянки розпочали збірку пір’я на подушки для українського шпиталю „Народна лічниця” у Львові. До кінця місяця подано інформацію про хід цієї акції: двадцять шість осередків Стрийщини прилучилося до цього почину. На засіданнях жіноцтво обговорює питання передплати нового часопису „Українка”. Кожен кружок „Союзу Українок” вирішив передплатити по 10 чисел цього видання, а філія – 20 чисел.13 А ще виділ постановив 10 лютого провести жіноче віче цілого повіту у великій залі Народного дому. Цього ж року філією була запроваджена нова форма роботи - навчальний курс з метою вишколення організаторок союзянської праці. М.Весоловська в листі до Головного виділу так пояснювала доцільність даного курсу: „Кружків маємо в повіті 40, праці багато, а кандидаток до виїздів дуже мало, тим більше тепер, коли ми вповні налагодили співпрацю з „Сільським господарем”, „Союзом кооператив” та „Просвітою”.14 Курс тривав з 21 березня по 11 квітня 1938 року. Курсантки проживали у приватних помешканнях. А заняття проводились у домівці філії по вулиці Голувки. Навчання проходило за наперед на84

кресленою програмою, яка торкалася різних сторін жіночого руху. Щодня на курсі розглядалося три теми програми. Поданий нижче перелік тем і доповідачів дасть можливість оцінити високий рівень підготовки і широкий спектр знань, які одержували курсантки: „Тактика організатора” - Семен Масний; „Розвій жіночої організації” - Ольга Гасин; „Історія” - Ольга Базильків; „Суспільні рухи” - Ірина Падох; „Партійництво” - Меланія Кравців; „Книговодство” - Софія Рибачевська; „Кооперація” - Дмитро Колодницький; „Співпраця між товариствами” - Володимир Нарожняк; „Статут товариства „Союз Українок” - Стефанія Струмеляк; „Історія народної ноші” - Стефанія Костів; „Сільський господар” - Василь Дмитренко; „Закон про товариства” - Ярослав Падох. Бачимо, що в роботі курсу були задіяні ініціативні освічені стрияни, діячі просвітницького, кооперативного і сільськогосподарського руху, педагоги, правники. Восени 1938 року з ініціативи Ольги Микласевич жіноцтво влаштувало відзначення 25-тої річниці смерті Лесі Українки. З цього приводу в Народному домі відбувся концерт, на який запрошено письменницю Ірину Вільде та громадську діячку з Долинщини Ірину Гошовську. На пам’ятку про цю подію організаторки заходу сфотографувалися (фотографія опублікована у збірнику „Стрийщина”). Після концерту Ольга Микласевич запросила гостей на обід до себе додому. Про це залишив свій спогад її син Олександр: „Обід як обід, нічого там не було особливого, але як був прибраний стіл!.. Навколо біленького обруса пришпилені різнокольоровими шпильками метелики. Це в честь повісті Ірини Вільде „Метелики на шпильках”. А на честь другої повісті „Б’є восьма” мама поставила на середину столу власної роботи торт, 85

прикрашений під великий циферблат годинника, стрілки якого показували восьму годину”.15 Так оригінально вшанували гостю стрийські союзянки. Особливою ділянкою праці „Союзу Українок” Стрийщини стала організація дитячих садків. Ця корисна і благородна справа має свою історію, яка пов’язана з іменем Наталії Кобринської. Ще у 1891 році на першому жіночому вічі в Стрию його організаторка виступила з закликом закладати „охоронки” для малих дітей. Ця ідея була розвинута лише у 20-30-ті роки ХХ століття. І знову ж таки на Стрийщині. Вірною послідовницею Наталії Кобринської в цій галузі стала Неоніла Селезінка, яка цікавилася педагогікою і вболівала за долю підростаючого покоління. Вона однією з перших у повоєнні роки взялася організовувати українське дошкілля. Як вже зазначалося, перші садки на Стрийщині з’явилися у 1924 році (в Угерську, Бережниці, Лисятичах) і звідти поширились по всій Галичині. Важливість цього почину була очевидною. Питання створення садків особливо загострювалось у час жнив, коли мати-селянка зранку до ночі працювала в полі, а діти залишалися без догляду. Письменниця Іванна Блажкевич так висловилась з приводу цієї проблеми: „Мами з серпами в поле, а смерть з косою спішить в село та мете хати”.16 Полишені самим собі, діти не мали теплої страви, об’їдалися недозрілою садовиною, гонили вулицями, наражаючись на небезпеку, калічилися, топилися. „Союз Українок” одним з перших серед громадських організацій почав розглядати питання створення дитячих садків. У 1927 році опубліковано працю Неоніли Селезінки „Дошкільне виховання”. У невеличкій книжечці авторка стисло і конкретно подавала історію дошкільного виховання, зупинялась на значенні і завданнях цієї дитячої установи, а також на вимогах щодо її організації. Вона наголошувала: „Дитячі садки мають завдання стати правильними школами, через які повинна перейти вся українська дітвора, заки піде на науку до народних шкіл”.17 86

Централя „Союзу Українок” у 1927 році влаштувала спеціальний „Курс інструкторок на села”, призначений для майбутніх організаторок садків. Цей курс тривав з 15 січня по 2 липня. Приймали лише тих, хто вже здобув педагогічну освіту. Зголосилося на навчання 26 бажаючих від чотирьох філій: Тернопільської, Коломийської, Бережанської і Стрийської. Над влаштуванням садків працювали всією громадою. Союзянки їздили по селах, в читальнях збирали батьків, розповідали їм про велику користь від таких установ. А через кілька днів голова сільської читальні, порадившись з людьми, їхав до Стрия і просив, щоб дали добру „садівничку-виховательку”. В Угерську, наприклад, у 1924 році до садочку зголосилося відразу 70 дітей. Приміщення знайшлося у сільській читальні. Столики і лавочки селяни поробили самі. Просто і мудро вирішила сільська громада питання з оплатою сільській виховательці. Село поділили на чотири частини. Кожна частина по черзі носила до сільської молочарні по літрі молока в залежності від кількості дітей. Виручені гроші йшли на платню виховательці. Садівничками були переважно дівчата, які закінчили Учительську семінарію в Стрию і спеціальні курси при „Рідній школі”. Завідував курсами талановитий педагог Омелян Цісик. Відомі імена жертовних виховательокстриянок: Леся Козакова (с. Юсиптичі), Марія Хирівська (с.Лисятичі), Софія Диба (с.Станків), Кароліна Лисович (с. Любинці), Ганна Лебіщак (с. Гірне). Кількість садків зростала завдяки праці „Союзу Українок”. Централя у Львові постійно цікавилася ходом справ , надавала методичну допомогу. У березні 1933 року до Стрийської філії надійшов обіжник у справі дитячих садків. Тут містилися вказівки щодо організації дошкільних установ. Рекомендувалось на початок узгодити свої дії з „Рідною школою”, потім їхати у сільські кружки з рефератами про значення садків, скласти списки дітей, знайти домівку для садочку, вирішити питання з харчу87

ванням, знайти кухонний посуд, подбати про дитячого лікаря. Не слід було забувати й про вчасне подання прохання до староства. „Союз Українок” активізував роботу не лише своїх філій і кружків, але й товариства „Рідна школа”. Завдяки цій співпраці, дитячі садки масово формувалися по всій Галичині. Кілька років подвижництва дали добрі результати. У 1937 році садочки діяли в усіх селах Стрийщини. Про розвиток цього руху в повіті вміщено допис у журналі „Рідна школа” за листопад 1937 року. В кореспонденції зазначається, що на сорок сіл повіту організовано сорок два садки. Тут доглядалося 1980 дітей. На кожен садок припадало близько 50 малят, а в деяких селах кількість дітей сягала до 80-ти. Садковий рік тривав від 1 липня по 31 серпня. В деяких місцевостях термін дії садочка продовжувався до вересня. Виховательками були молоді педагоги, в основному члени „Союзу Українок”. Тому й не дивно, що педагогічна робота велась на високому професійному рівні. Діти одержували не тільки гарне виховання, але й вчилися бути маленькими патріотами своєї нації. Батьки дуже прихильно ставилися до садівничок. Запрошували їх працювати в селі і в наступному році. Попри фахову працю виховательки присвячували свій вільний час справам „Просвіти”, „Сільського господаря”, готували лекції, організовували забави, фестини, свята. Все це робилося безкорисно, незважаючи на те, що заробітня плата виховательки була мізерною. На закінчення садкового року кожна вихователька готувала з дітьми цікаве свято, на яке запрошувалися батьки, родина, односельчани. Діти співали, декламували, танцювали, робили різні вправи, тобто демонстрували все те, чого вони навчилися за час перебування у садку. У згаданій вище кореспонденції зазначалося: „Велика кількість садків у Стрийщині свідчить найкраще про їхню потребу. Тому й інші села на наших землях повинні брати собі приклад зі Стрийщини”.18 Прекрасна ідея, 88

висловлена Наталією Кобринською і розвинута стриянкою Неонілою Селезінкою, була одностайно підтримана жіночим рухом. А Стрийщина стала колискою не лише кооперативного, музичного, жіночого руху, а й дошкільного виховання. Під опікою „Союзу Українок” перебувало ще одне жіноче об’єднання – „Товариство опіки над слугами і робітницями”. Це одна з важливих ділянок роботи жіночого руху. Адже до міст і містечок постійно прибували сільські дівчата в пошуках роботи, з бажанням утримати себе і допомогти сім’ї. Дівчата наймалися служницями у сім’ї різних національностей (польські, німецькі, єврейські). Вплив такої родини та зваби міста, яке перебувало під окупаційною владою, призводили до денаціоналізації сільської молоді. Захистити і оберегти її від цього, сформувати національний світогляд стало основним завданням цього товариства. Улюбленою опікункою цієї молоді у Стрию була Ольга Бачинська. Довгі роки ця жінка, як дбайлива мати, збирала кожний гріш, що прийшов до товариства, і мудро ним розпоряджалася. Це давало можливість налагодити духовне життя дівчат, захистити їх від проблем. Тому не одна сільська мати, відправляючи свою доню до Стрия, шукала адреси доброї пані Ольги Бачинської, щоб під її опіку віддати свою дитину. Про історію і діяльність цього товариства дізнаємося зі слів самої Ольги Бачинської, довголітньої його голови. Її допис на цю тему з’явився у 9-10-му числах „Жіночої долі” за 1929 рік. Вона пише, що товариство було засноване ще у 1912 році заходами стрийської громади і отця Юліана Дзеровича . Покровителькою обрано Матір Божу. Товариство мало свій статут, де окреслювалася мета - „охороняти служниць перед винародовленням, освідомлювати національно, дбати про культурно-освітній розвій, займатися церквою”.19 У 1913 році відбулося посвячення власного прапора, який надалі зберігався в Успенській церкві. У час війни праця дещо призупинилася. Застій тривав до 89

1921 року. Згодом заходами отця Миколи Матковського та Ольги Бачинської товариство реорганізовано. Спочатку це товариство сприймали як братство при церкві. Але у 1925 році з метою активізації його роботи було внесено зміни до статуту. Тепер до участі залучалися слуги і робітники обох статей. Так зросла цікавість молоді до цього об’єднання. На щонедільні сходини почало збиратись більше ста осіб. У 1929 році кількість дійсних членів зросла до 397 осіб. Духовним провідником товариства був отець Роман Височанський, катехит і громадський діяч, що проявляв справжнє батьківське піклування слугами і ремісничою молоддю Стрийщини. Для них він проводив глибокі патріотичні релігійні науки і проповіді, давав добрі поради. У скорому часі здобув славу зразкового душпастиря. Організаційними справами займався виділ товариства, що складався з дев’яти членів і трьох заступників. Головою обрано Ольгу Бачинську. До виділу ввійшли Марія Ґрубська, Богдан Вахнянин, Олена Бігун, Олена Проців, Володимир Ступницький, Роман Клос, Стефанія Костів. Товариство розгорнуло широку громадську діяльність: щороку влаштовувались свята Просфори, Спільного Свяченого, Свято Матері. Під час Марійських Богослужінь члени товариства тримали свій прапор і три пари вишиваних хоругов. Багато пожертв ішло на церкву (було подаровано храму вишите покриття на амвон і рушники). У кінці травня складалися пожертви за здоров’я рідних. На Різдво члени товариства разом колядували, а зібрані кошти передавали на „Український сирітський захист”, „Рідну школу”. На Йордан щедрували на прикраси для церкви. Молодь офірувала частину власних заробків на українських інвалідів, на „Просвіту”. Щороку члени товариства йшли на прощу до Гошева, де складали дарунки від товариства (рушнички, стяжки до Євангелії, квіти). Тут замовлялися Служби Божі за успіхи товариства. При товаристві влаштовувалися курси для неграмотних, заняття вишивкою. Василь Гонтар та Роман Петріна 90

організували для молоді двохрічний курс національних танців. Діяв драматичний гурток. У 1927-1928 роках в Народному домі у виконанні членів товариства демонструвалися вистави „Пан майстер Копитка” та „Мати-наймичка”. Товариство брало участь у різних урочистостях. На святі „Просвіти” у 1926 році виступав хор товариства. Мобілізували до праці щонедільні сходини, в програму яких входили спів церковних і світських пісень, читання повістей українських письменників, рефератів з історії України. Молодь проводила забави зі співом та руханковими вправами. Часто на сходини приходили пластуни зі своїм кіноапаратом і демонстрували фільми. Варто зазначити, що на базі товариства філія „Союзу Українок” запровадила відзначення Свята Матері. Разом з союзянками влаштовували Спільне Свячене. Велику громаду, присутню на таких святах, завжди благословив о. Височанський. В конкретній праці, присвяченій українським слугам і робітникам, було задіяно багато членкинь філії. Примітки:

1. Рудницька М. Чи треба нам окремих жіночих організацій // Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. – Львів, 1998. – С. 93. 2. Домбчевська І. Вісті зі Стрия // Жіноча доля. – 1933. – Ч. 1. – С.2. 3. Домбчевська І. На маргінесі зборів матірного товариства „Союзу Українок”// Жіноча доля. – 1933. – Ч.12. – С.4. 4. Жіноча доля. – 1933. – Ч. 16. – С.1. 5. Жіноча доля. – 1934. – Ч. 5. – С. 2. 6. Жіноча доля. – 1934. – Ч.7. – С. 2. 7. Абрамюк-Волинець Л. Перший Всеукраїнський Жіночий Конгрес// Наше життя. – 1974. – Ч.7. – С.4. 8. Там само. – С. 7. 9. Домбчевська І. Показ народної ноші і обрядів//Квітучі береги. – 1969. – Ч.7. – С.28. 10. Рідкий ювілей // Жінка. – 1936. – Ч.1. – С.5. 11. Кооперативне молочарство. – 1937. – Ч.3. – С.4. 12. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп.1, спр. 154, арк. 31. 13. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп.1, спр. 154, арк. 87. 14. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп.1, спр. 154, арк. 86. 15. Микласевич О. Зустріч // Гомін волі. – 1991. – 26 березня. – С.2. 16.Блажкевич І. Діточий садок // Жіноча доля. – 1926. – Ч. 4. – С. 17. 17. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп. 1, спр. 7, арк. 18. 18. Закінчення садкового року в Стрийщині // Рідна школа. – 1937. – 1 листопада. – С.307. 19. Жіноча доля. – 1929. – Ч. 9-10. – С.12.

Зі світлом – на село „Гей, на село! Всі, хто може, зі світлом на наше гарне українське село” - такими запальними словами зверталася до жіноцтва у 1929 році Олена Кисілевська зі сторінок „Жіночої долі”. Це слушне гасло було сигналом до дії. На порядку денному усіх жіночих організацій стояло питання модернізації села, прилучення його до загального руху жінок. Хоча проблема була не новою і піднімалася „Союзом Українок” не вперше. Починаючи з 1920 року членкині жіночих товариств прагнули поширити свій вплив на село, а тим самим – на широкі верстви галичан. Але особливо гостро постало це питання саме на початку тридцятих. Аналізуючи український жіночий рух, сучасна дослідниця Марта Богачевська пояснює, що причиною небувалого розвитку „Союзу Українок” було рішення покращити стан економіки в Галичині. За умов польської окупації українцям ніхто не збирався допомагати. У бажанні вижити вони мали опиратися на власні сили. Відомо, що економіка краю базувалася на аграрництві. А яйця та молоко являли собою найосновніший продукт, який можна продати. І саме цей продукт зосереджувався у жіночих руках. Тому співпраця з жінками була потрібна і політикам, і кооператорам . Чоловіки не виступають проти жіночих організацій, не применшують їх вартості, а, навпаки, шукають шляхів до порозуміння і спільних дій. Сільська трудівниця прагнула приєднатися до національного руху, бо це давало їй надію на покращення майбутнього, свого і своєї родини. Селянки йшли до „Союзу Українок” з конкретною практичною метою: зарадити скрутному становищу, побороти неписьменність і смертність дітей, полегшити соціальну біду. Їх участь у жіночому русі проходила в боротьбі „за краще завтра”.1 92

Централя у Львові питання села розглядала дуже серйозно. Порушувалися проблеми підготовки кадрів, які б могли працювати з сільським населенням. Вироблялася програма дій, влаштовувалися курси інструкторок для роботи на селі. Вносилися зміни в статут організації, на основі яких кожна філія мала право закладати по селах кружки „Союзу Українок”. Розгорталася практична діяльність. Тим самим здобувалася прихильність жінок сільської громади. На Стрийщині рух на села набирав щораз більшого розмаху. В ньому брали участь учительки, дружини священиків, представниці міської інтелігенції, студентки. Найважливішу роль у цьому почині відігравала організаційна секція „Товариства українських жінок”. До 1932 року її очолювала Марія Залеська. Разом з нею в секції працювали Ганна Васильчишин, Стефанія Костів. Їм допомагали Ганна Кліщ та Осипа Паславська. Наприкінці двадцятих років секція закладає осередки жіночого руху по селах. Вона діє у тісній співпраці з „Просвітою” (Марія Залеська була представником від жіночого товариства у Стрийському виділі філії „Просвіти”). Близько п’ятдесяти сіл належало до Стрийського повіту. І у кожному побували члени організаційної секції. Клітини жіночого руху закладалися не на порожньому місці. У селах створювалися жіночі секції при „Просвіті”, які діяли у Лисятичах, Угерську, Добрівлянах, Фалиші, Станкові, Дашаві, Братківцях, Стрілкові, Дулібах, Моршині, Бережниці, Конюхові. Їх очолювали переважно селянки. Члени цих секцій підтримували дитячі садки, влаштовували вистави, Свята Матері, чайні безалкогольні вечори, Різдвяні ялинки, Свячене, Просфори. До просвітницької роботи на селі прилучилося й „Товариство опіки над слугами і робітниками” (у 1928 році драматичний гурток цього об’єднання демонстрував у Добрянах п’єсу в трьох діях „Мати-наймичка”). А ось як створювався сільський осередок у Конюхові. Під кінець 1929 року завітали до села М. Весоловська 93

та І. Домбчевська вони домовились про ширшу зустріч. 2 лютого 1930 року на жіночі сходини в присутності М.Весоловської та С.Охримович зібралося багато жінок. Заслухали доповідь про Н. Кобринську. Обговорювали потреби та цілі товариства. Слово за словом – зав’язалася дискусія. Одна з жінок сказала: „Аби так пані трохи подбала і про інші села. В нас село досить свідоме, ми будемо собі трохи й самі якось давати раду. Але є ще такі села, де панує зовсім тьма! Їх треба в першій мірі рятувати”.2 І дійсно, жінок чекала велика праця. Як побороти алкоголізм і пристрасть до тютюну, як прогодувати і зодягнути родину, як вберегти дітей від інфекційних хвороб, як ефективно вести домашнє господарство – ці та інші запитання обговорювались у Конюхові та й інших селах Стрийщини, де створювались осередки. Проблемам села присвятили стриянки нараду, яка відбулася 12 лютого 1931 року. В залі „Сокола” ледь помістилося до трьохсот представниць з сіл Стрийщини. Роботою цього зібрання керувала І.Домбчевська. Тема її реферату – невідрадний стан сільського господарства і шляхи, які допоможуть піднести сільську економіку. „Добробут села, - наголошувала вона, - залежить від зміни способу ведення господарки”.3 Жінки повинні гуртуватися при читальнях „Просвіти”. В кооперативах до праці також повинна стати жінка. Мати-селянка мусить виховувати в собі ощадність і практичність. Більше дбати про освіту та виховання дітей. На цій нараді були присутні Ольга Бачинська та Стефанія Костів. Вони пояснювали присутнім, як важливо зберегти своєрідність вишивки кожного села, висвітлювали й інші, не менш цікаві і важливі проблеми народного мистецтва. Селянки просили приїздити до них частіше, цікавилися питаннями способів ведення освітньої праці. І. Домбчевська підсумувала висловлені думки словами: „Більше охоти до праці над селянкою, а менше байдужості у сільських інтелігенток дали би в короткому часі чудові висліди”.4 94

Члени жіночого товариства долучилися до проведення куховарських курсів, організованих „Маслосоюзом”. Взимку 1930 року такий курс відбувся у Стрию. За цей час 40 осіб опанували програму навчання з тим, щоб у майбутньому влаштувати такі курси по селах і бути інструкторками. Тому вже через рік організовано господарсько-куховарський курс у Стрілкові. „Жіноча доля” в приклад усім галичанкам ставила це маленьке і небагате село, яке радо погодилось на організаційну працю. У той же час заможніші села відмовились від влаштування такого курсу у себе, мотивуючи браком грошей. Стрілківський голова читальні „Просвіти” Іван Ковальський охоче взявся за цю потрібну справу. „Товариство українських жінок” скерувало до села молоду вчительку Теодозію Комар, яка вела курс. Заняття тривали з 21 лютого до 21 березня 1931 року. У селі діяв жіночий гурток при „Просвіті”. Його голова Розалія Яворів зуміла пояснити усім доцільність і користь такого курсу . В інших селах господині скептично віднеслися до куховарської науки і говорили: „Нащо мені курсу, коби було з чого, то наварила бим всього”. У Стрілкові ж на курс зголошувались охоче. Тут навчалися 22 особи (заміжні і дівчата). Крім куховарства розглядалися питання про консервацію городовини, приготування овочевих вин, годівлю дробу. Читалися також лекції про розвиток жіночого руху (І.Домбчевська) та участь жінок у кооперації (І.Кузів). Закінчився курс гарним чайним вечором, на який прибули делегатки зі Стрия Ганна Вознюк та Євстахія Микитка. Усі пригощалися печивом, яке приготували самі учениці.5 Робота з сільськими осередками тривала. Допомагали активісти з Централі. У січні 1932 року Марія Вигнанська зі Львова об’їхала багато сіл Стрийщини (в тому числі Завадів, Голобутів, Колодницю, Нежухів), де виголосила реферат на організаційно-кооперативну тему. Членкині „Товариства українських жінок” при співучасті „Маслосоюзу” і „Союзу кооператив” у березні 1932 року прове95

ли „Курс домашнього господарства”, де подавалися теми з гігієни, кооперації, молочарства, практичного куховарства. З успіхом пройшов курс крою в Стрию на Ланах (березень 1932 року). Його проводила С.Охримович. В той же час у Дулібах під керівництвом голови господарськопромислової секції товариства Юстини Козак відбувся курс вишивки низом, який завершився чайним вечором і виставкою вишивок. „Товариство українських жінок” мало все більший вплив на сільське населення, зав’язувались все тісніші контакти з жіноцтвом. Того ж 1932 року, 10 липня у Грабівцях члени товариства провели освітньо-кооперативну анкету (досі такі наради проводились лише у Стрию). Які обов’язки жінки в родині і в громаді, як господарити в скрутний час, як організувати дитячий садок та жіночий гурток, як доставити молоко до Стрия – ці та інші питання висвітлила у своєму рефераті Ірина Домбчевська. Крім того, обговорювалась діяльність кооперативу „Злука”. До речі, з його доходу заплачено у Грабівцях за садочок і за передплату журналу „Жіноча доля”. Після цих зборів 40 жінок вступили до цього кооперативу.6 Такі наради здобували велику популярність у повіті. Якщо в одній з перших анкет у 1930 році брало участь 40 жінок, то через рік число учасниць збільшилось до 300. Внаслідок активної організаційної праці жіночі згромадження на селах міцніють і розвиваються. Це свідчить про те, що жінки були готові до самостійної діяльності. Прослідкуємо за роботою окремих кружків. Гурток у Грабівцях під керівництвом Насті Матвійців задумав підготувати господарсько-куховарський курс, зібрати підручну аптечку і бібліотеку. З цією метою вибрано комітет, поділено село на райони і зібрано добровільні датки на майбутні вечорниці (муку, масло, сир, сметану). Під орудою господині п. Корчак жінки напекли медівників, тортів, сирників. На вечорниці прибули гості зі Стрия і сусідніх сіл. Вихованки дитячого садка також приготували програму до вечорниць. За гостиною обговорювалося 96

питання будівництва Народного дому в селі. Організаторки вечорниць зібрали 244 злотих чистого доходу, які в майбутньому використали на організаційні потреби. Жіночий кружок в Конюхові підготував власними силами оперу „Запорожець за Дунаєм”. Її показ відбувся у жовтні 1932 року у великій залі Народного дому у Стрию. Організаторкою цього дійства була голова жіночого кружка Олена Боднар. Чудово виконала роль Одарки учасниця кружка Анастасія Боцян. Зворушливо прозвучала молитва в останньому акті опери. Дохід з вистави призначався на потреби українського студентства.7 Зміни в статуті дали можливість ще ширше розгорнути діяльність на селах. З 1932 року організаційну секцію очолила Ірина Домбчевська, яка продовжила справу творення самостійних сільських кружків „Союзу Українок”. Ця енергійна та ініціативна жінка „щонеділі виїздила на село і з посвятою працювала для організації і усвідомлювання української селянки”.8 До 30-40 пропагандистських поїздок в села здійснили члени секції за рік. Число кружків швидко зростало. До кінця року їх було 24. Заходи по організації кружків потребували великої праці і часу. Але це вдячна праця, бо селянки горнулися до культури і освіти. На початок 1933 року кружки діяли в Угерську, Конюхові, Дашаві, Фалиші, Станкові, Лисовичах, Лисятичах Горішніх та Лисятичах Долішніх, Моршині, Бережниці, Добрівлянах, Стрілкові, Дулібах, Заплатині, Кавчому Куті, Верчанах, Гірному, Жулині, Добрянах. З них дев’ять кружків створено в громадах, де зовсім не було жіночих осередків. „Як працює жіноцтво Стрийщини” - під таким заголовком з’явився у „Жіночій долі” аналітичний огляд праці організаційної секції.9 Тут підкреслювалося, що кружки при читальнях „Просвіти” були недоцільними, бо їх голови не несли ніякої відповідальності за пророблену роботу. Спільна каса йшла на читальню, а не на потреби жіноцтва. Хоча, з іншого боку, гуртування жінок довкола читалень мало позитивні риси: жінки усвідомлювали 97

силу громади і виявляли бажання закладати свої гуртки. Створення самостійних кружків дало кращі результати, значно збільшилась кількість членок, об’єднаних під знаменом „Союзу Українок”. Їх число на Стрийщині досягло 1025 осіб. Кожен кружок мав свої ділові книги і печатку, передплачував часописи „Жіночу долю” та „Жіночу волю”. Осередки вели цікаве громадське життя: влаштовували спільні свята, вистави, лекції і концерти. Головами кружків були в більшості селянки. Проте в Дашаві, Конюхові, Гірному, Нижній Стинаві, Верчанах, Завадові кружки очолювали представниці інтелігенції. Взагалі, Стрийська філія ставила за мету залучити якомога більше сільської інтелігенції. З цього приводу І.Домбчевська пише: „Коли б сільські інтелігентки заопікувалися кружками на місцях, то організація селянок пішла б дуже скорим кроком вперед”.10 Зростання кількості кружків по селах свідчило про інтенсивну роботу організаційної секції. У 1933 році до праці стали нові членкині Вікторія Ґрубська, Марія Яцкевич, Євгенія Микитка, Віра Антонів, Ольга Савків, Михайлина Луців, Ольга Улицька. Ціль секції – організація міського і сільського жіноцтва у самостійних кружках. Секція старалася прийти на поміч кооперації, залучивши жінок до праці у місцевих кооперативах і поширюючи клич: „Свій до свого по своє”. Жінок заохочували брати участь у різних заходах, що проводились силами української громади. Жінки з Дашави, Верчан, Завадова, Фалиша, Дулібів були залучені до сільськогосподарських виставок, які відбувались у Стрию. У Грабівцях, Верчанах, Конюхові, Гірному, Нежухові та Добрянах жінки проводили господарсько-куховарські курси, на яких навчалося понад 100 осіб. Щоб вдосконалити зв’язки з селянками, союзянки в торгові дні (переважно у четвер) запроваджували чергування в Будинку народної торгівлі. У ці ж дні запрошувалися на засідання голови кружків. У такий спосіб швидко вирішувались різні поточні питання. Крім того, до сіл висилались обіжники. Часто союзянки самі виїздили на 98

села. За 1933 рік було здійснено 80 поїздок.Ось як описана одна з таких поїздок у кореспонденції до „Жіночої долі”: „Ось ми вже в Задеревачі коло церкви. Церковця деревляна, зчорніла від старости, а коло неї цвітуть як мак барвисті строї молодиць і дівчат. Жінки, мов живі типи з новель Стефаника. Якісь суворі, поважні в своїх завоях і зачісках стоять півколесом з довжелезними восковими свічками в руках”.11 Союзянки приїхали в Задеревач порозумітися з селянками, вивчити їх проблеми і організувати тут самостійний кружок. Гостей запросили в читальню – чисту невеличку хатину з портретами Шевченка і Франка на стінах. Приїжджі говорили з селянками про все те, що зможе зрушити їх з місця: про кооперацію, бібліотеку, садок, молодіжні об’єднання. Село важко піддавалось агітації. Адже це – колишня москвофільська твердиня. Це враження від однієї поїздки. Але такі виїзди відбувалися щотижня. Авторка цього допису – Ірина Домбчевська. Будучи активним кореспондентом до жіночої преси, вона багато уваги приділяла матеріалам про розвиток жіночого руху саме на селі. Дописувала як до „Жіночої долі”, так і до „Жіночої волі” (ще одного часопису Олени Кисілевської, присвяченого сільському жіноцтву). Домбчевська давала поради, як навчити селянок кооперативної організації, як провести на селі господарсько-куховарські курси чи чайний вечір; піднімала питання гігієни та ефективної господарки. Тим, що хочуть організувати свій кружок, радить звернутись до книжки правника Ярослава Падоха, що вийшла друком у Стрию в 1933 році. Книжка корисна тим, що аналізує багато вимог нового закону про товариства, без знання яких важко проводити роботу в кружку. Через пресу Домбчевська закликала вибирати до виділів кружків розумних жінок і дівчат, які усвідомлюватимуть ситуацію на селі і опиратимуться на закон. Слушними були її слова: „Не дивіться, хто багатий, а хто бідний. Ми всі рівні в нашій жіночій організації. Нема в нас старих і молодих, багатих і бідних. Тільки є жінки, які хочуть освіти, поправи свого життя”.12 99

Село сколихнулось. Воно показало свою могутність на Всеукраїнському Жіночому Конгресі у Станіславові 1934 року, коли вулицями міста з піснями, у вишиванках рушив їх урочистий хід. А як велично виглядали сільські жінки на відкритому полі, де відбувався Конгрес. Як одностайно і злагоджено виконували тисячі жінок вправи вільноруч! Навесні наступного року Головний виділ „Союзу Українок” доручив своїм сильнішим філіям організувати Свята Селянки на зразок незабутнього величного дійства, що відбувалося на Конгресі. Загальний з’їзд „Союзу Українок”, що відбувся 20-21 березня 1935 року, прийняв рішення щодо організації цього свята. Свята Селянки несли в собі важливу мету: підтвердити важливу істину, що у власній організації – сила жінки. Цей захід був належною подякою і шаною убогій селянці, що, за словами Мілени Рудницької, „мов бджілка, ціле своє життя невтомно працює і мовчки переносить усі життєві незгоди і поневірки та з покорою віддає найкращі, найдорожчі плоди свого життя – дітей своїх на службу народові”.13 Стрийщина підготовлялася до цього свята заздалегідь, провівши низку районових свят. Перше районове свято селянки відбулося у Нижній Стинаві, бо тут діяв кружок, який вважався одним з найкращих на Стрийщині. Тут доречно зупинитися на розповіді про жіночу громаду села, яку очолювала Леся Мельник. Ініціатором створення кружка вважали місцевого пароха, отця Щуровського. До кружка входило 70 членкинь – заміжних жінок. Займалися різною громадською працею, до того ж, організували гарний жіночий хор. Ним керувала дружина отця-сотрудника Олена Ганкевич. У лютому 1935 року цей колектив відзначився на конкурсі сільських хорів. На санях кілька разів їздили на проби до Стрия. На концерті виступали в автентичних бойківських строях. З успіхом виконували пісні Ярославенка, Ф. Колесси. У нагороду за перемогу на конкурсі голова організаційної секції Ганна 100

Васильчишин вручила їм портрет Лесі Українки. Очевидно, кружок дійсно був достойний розпочати ряд заходів з нагоди Свята Селянки. У першому районовому Святі Селянки брало участь 5 кружків: зі Стинави Нижньої, Конюхова, Дулібів, Монастирця та Гірного. Успіхові свята сприяла чудова карпатська природа. Здавалося, гордий верх Парашки усміхався: вітав селянок Стрийщини. Свято зібрало 98 жінок, 70 дівчат і 36 дівчаток з „Доросту”. Вони виконали вправи з серпами. Показувала рухи союзянка Ірина Собчаківна. Крім того, композицію вправ представили дівчатка з Гірного під мелодії пісень „Метелиця” та „Чорна рілля”. А жінки з Конюхова демонстрували обряд обжинків. Організацією свята займалася стриянка Ганна Васильчишин, яка виступила з вітальним словом. А головною провідницею дійства була Ольга Пеленичка, яка своїми енергійними наказами утримувала порядок серед жіноцтва. Це вона майже щодня перед святом виїздила на села, контролювала хід підготовки осередків. Крім учасників свята, прибуло й багато гостей. Жінки з сусідніх сіл йшли пішки. Звичайно, кожен розумів, що свято проводилось не для того, щоб навчити жінок марширувати. Воно мало зацікавити суспільною працею, притягнути до „Союзу Українок” нових членів. І дійсно, після завершення свята жінки з двох сусідніх сіл виявили бажання заснувати у себе кружки. Районове Свято Селянки у Нижній Стинаві Централя у Львові відзначила як найкраще.14 Районові свята стали добрим грунтом для подальших заходів. Кілька місяців пізніше, 28 червня 1936 року Повітове Свято Селянки відбулося у Стрию. До речі, у той день такі свята проводились у Яворові, Радехові та Рава-Руській. У Стрию погожа днина сприяла святові і уможливила масову участь сільського жіноцтва. 32 кружки зі Стрийщини та Сколівщини прибули до Стрия, а це – біля 2000 осіб. У загальному свято зібрало 5000 осіб. Розпочалися урочистості співаною Службою Божою, 101

яку відправив парох Стрия, отець-декан Іван Винницький. Змістовну проповідь виголосив отець Гаврилишин. Під час Служби співав мішаний хор з Гірного і Конюхова під керівництвом Івана Яремка та Голуба. О 12-й годині мав відбутися похід учасників свята вулицями міста. Але влада не дала на це дозволу. Тому з-під церкви жіноцтво найкоротшими дорогами рушило на майдан „Погоні”, де й проходило подальше дійство. Усі делегації прибули в національних строях. Кожен кружок мав свою табличку, виготовлену з лляного полотна, де вишиті назви сіл і орнаменти, характерні для цієї місцевості. Свято відкрилося парадом жіночих відділів. У цій величній ході взяло участь 1400 жінок. Публіка захоплювалася чудовою народною ношею, чітким кроком, порядком і дисципліною крокуючих. Далі зведений жіночий хор виконав гімн „Союзу Українок”, який присутні слухали стоячи. Гарячими оплесками зустрічали промовців. Свято відкрила голова Стрийської філії Марія Весоловська. Потім з промовою виступила голова „Союзу Українок” Мілена Рудницька. Вона наголосила на тих завданнях, що стоять перед українською жінкою, матір’ю і громадянкою, а зокрема, перед селянкою. Торкнулася також і політичних моментів. Теплим словом привітала присутніх голова кружка з Жулина Ганна Зварич. А далі 1300 жінок розпочали вправи під мелодії українських пісень. Мелодії виконував духовий оркестр товариства „Сокіл”, яким керував Микола Когут. Враження від цього спільного дійства було сильне і захоплююче. Так само згуртовано дівчата виводили гаївки. Програма супроводжувалась народними піснями у виконанні жіночих хорів. Вправи до гімну „Боже великий, єдиний” демонструвались з великим піднесенням, а публіка споглядала їх стоячи. На святі звучали також вітання гостей – представників сусідніх філій „Союзу Українок”, концерну „Українська преса”, „Маслосоюзу”, українського студенства Стрийщини та інших установ. Жінки з Лисятич відтворили обряд обжинків. 102

Свято закінчилось виконанням національного гімну. Додому селянки повертались з піднесеним настроєм і постановою наступне свято підготувати ще краще.15 Серед різноманітних завдань, над якими працював „Союз Українок”, на чільному місці були проблеми самоосвіти. Робота тут велася у двох напрямках: члени організаційної секції виїздили на села з рефератами, допомагали в проведенні свят і організовували самоосвітні курси. У 1936 році Стрийська філія звітувала Централі, що за минулий рік відбулося 95 виїздів до сіл. Один раз на місяць у Стрию проводилась нарада голів кружків. Під час поїздок зачитано реферати на різні громадсько-політичні теми. Союзянки допомогли кружкам готувати „Вечори гагілок”, Свята Матері, імпрези в пам’ять Лесі Українки та Наталії Кобринської, Свята спільного Свяченого та Просфори. Методична допомога була надана в організації чотирьох районових Свят Селянок у Нижній Стинаві, Угерську, Нежухові, Верчанах. До послуг самоосвітньої роботи у кожному кружку була створена бібліотека, яка складалася з української белетристики, дитячої літератури, популярних брошур і періодики. Бібліотечні збірки комплектувалися річниками популярних українських журналів, жіночої преси. Такі бібліотеки нараховували понад сто найменувань. А книгозбірня кружка Нижньої Стинави складалася зі 180 книжок. Стрийська філія проводила велику просвітницьку роботу, спрямовану на співпрацю з „Сільським господарем”, „Окружним союзом кооператив”. Впорядниці зі Стрия брали участь у роботі „Хліборобського вишколу молоді” (наприклад, Стефанія Костів викладала на цьому вишколі тему „Годівля дробу”). Референт кооперативної секції Ганна Васильчишин організовувала по селах наради і збори, де розглядалися питання української кооперації. При цьому нарадами охоплено не лише Стрийський, але й Жидачівський, Долинський повіти, за 1935 рік прочитано 117 рефератів. 103

Особлива увага приділялась роботі з дітьми і молоддю. Союзянки допомагали творити гуртки „Доросту”. На Стрийщині ці осередки діяли у 23-х селах. У Грабівцях, для прикладу, в „Дорості” займалося 32 дітей, а вела його Евфрозина Тимчій. На Ланах у Стрию гурток „Доросту” під керівництвом Наталії Гойсак нараховував 16 членів. Стрийська філія широко пропагувала народне мистецтво. Сільські осередки були залучені до імпрези „Показ народної ноші і обрядів”. 20 жовтня 1935 року „Союз Українок” разом з музеєм „Верховина” влаштували незабутнє свято бойківських традицій. Згодом Ірина Домбчевська у дописі до „Квітучих берегів” так згадувала про це дійство: „Переходили перед очима глядачів мешканці Підгір’я і Верховини у своїх мальовничих, не зіпсованих впливом новітньої культури одягах. Внесли вони подих гір, запах ялиць і полонин, шум гірських потоків”.16 На святі представлялася скромна, але багата помислами і мотивами ноша з сіл Поляниці, Кальної, Тисова, Тернавки, а також Великих Дідушичів, Кавська, Більча, Меденичів і Мізуня. Кружки „Союзу Українок” долучилися також до демонстрації народних обрядів – весілля, коляд, щедрівок, обжинків з Кальної, Кавська, Лисятич. Свято чудово доповнювали доповіді Ольги Бачинської та Стефанії Костів про значення народного мистецтва. Освітницька робота велась і в хорових колективах, які створювались при сільських союзянських осередках. Народні таланти об’єднали хори на Ланах у Стрию, в Конюхові, Добрянах, Завадові, Ходовичах, Фалиші, Жулині, Дулібах. Хор при „Союзі Українок” в Конюхові власними силами підготував у 1935-1937 роках концерти в честь Лесі Українки і Тараса Шевченка, а також вечір стрілецьких пісень. Цей колектив виступав на Святі Селянки у Стрию та на конкурсі хорів, де осягнув 2-е місце. Гарний хоровий колектив був створений в Олексичах. Він складався з 28 жінок і 2-х дівчат; керував ним Павло Федорів. Цей гурт також брав участь у конкурсі сільських хорів 1938 року. 104

Великою популярністю у сільських осередках користувалися Просфора і Свячене - свята, які єднали сільські громади. Ось як влаштував Свячене кружок „Союзу Українок” у Баличах Подорожніх. 17 травня 1936 року в новозбудованому Народному домі зібралося 130 односельчан. Священики о. Тимків та о. Левицький посвятили їжу на прибраних столах. Тоді з селянських грудей пролунало могутнє „Христос Воскрес!”. Після цього всі сіли за столи. Привіт від Стрийської філії виголосила Ольга Пеленичка. У виконанні жіночого хору звучали великодні пісні. Отець Левицький привітав громаду із закінченням будівництва власного Народного дому. Святкування завершилося виконанням українського національного гімну.17 Представниці сільських кружків також брали участь у фестинах, організованих повітовим „Союзом Українок” у серпні 1937 року в Стрию та у вересні 1937 року біля Дулібів. Наступний напрям освітньої роботи – організація різноманітних курсів-вишколів для жінок на селах. Звичайно, філії простіше було б влаштовувати вишколи у Стрию. Та селянки завжди схвально відгукувались на проведення таких заходів вдома. До того ж бракувало коштів на доїзд до міста. Курси, проведені на селах, охоплювали набагато більшу кількість жінок. От і їхали переважно молоді дівчата і жінки у села, де й влаштовували навчання селянок. В основному практикувались курси сільськогосподарські, трикотарські (в’язання), шиття і вишивки, куховарські, хатньої господарки. Жінки охоче здобували нові знання і навики, бо мали на меті покращити життя своє і своєї родини. І це дійсно так, бо вміння готувати складні і смачні страви давало можливість жінці швидше за інших знаходити заробіток у місті, а вміння шити, в’язати також дозволяло зекономити та й заробити сякий-такий гріш. Цими курсами „Союз Українок” надавав практичну допомогу сільській жінці і тим самим здобував щораз більшу прихильність серед громади. 105

Варто перелічити курси, що відбувалися на Стрийщині, починаючи з 1932 року. У 1935 році Ольга Пеленичка проводила сільськогосподарський курс у Лисятичах. Курс крою і шиття діяв у 1933 році в Угерську (інструкторка Ганна Кліщ); курс вишивання і мережання – в Дулібах у 1932 році (інструкторка Юстина Козак); курс трикотарський – у Добрянах в 1935 році (інструкторка Марія Івасик), в Угерську в 1936 році (інструкторка Анастасія Гнатишин), в Дашаві у 1938 році (інструкторка Марія Івасик). Дуже популярними були куховарські курси, що проводились у Нежухові в 1932 році (інструкторка Вікторія Ґрубська), у Добрянах в 1933 році (інструкторка Ірина Домбчевська), у Гірному в 1933 році (інструкторка Вікторія Ґрубська), у Лисятичах Долішніх в 1935 році та Лисятичах Горішніх в 1936 році (інструкторка Ольга Пеленичка), у Моршині в 1937 році (інструкторка Ольга Івасик). Велику користь приносила діяльність самоосвітніх гуртків, які працювали у Конюхові в 1937 році (керівник Стефанія Барабаш), у Грабівцях в 1938 році (керівник Евфрозина Тимчій). Для провідниць самоосвітніх гуртків у Стрию під керівництвом Ольги Пеленички діяв окремий вишкільний курс. У кінці 1937 року Ольга Пеленичка підготувала для Головного виділу звіт про діяльність цих гуртків, який ілюструвався фотографіями. Вона вказувала, що на кожному такому курсі навчалося від 15-ти до 35-ти жінок. Проводився курс переважно взимку, коли у селянок більше вільного часу. А ось коментар до діяльності самоосвітнього гуртка в Конюхові: „Веде сільська дівчина Стефанія Барабаш. 21 членкиня. Сходини 2 рази в тиждень у домівці „Союзу Українок”. Перероблено (простудійовано - З.Х.) Шевченкову „Катерину”, історію України до Володимира Мономаха, „Холодний яр”. Дівчата дуже точні і солідні. Читають дуже багато. Це найсвідоміші дівчата села”.18 106

Діяльність сільських осередків Стрийщини добре проілюстрована на сторінках тогочасної преси (в журналах „Жіноча доля”, „Жіноча воля”, газетах „Жінка”, „Наш прапор”). Джерелом до вивчення жіночого руху в селах краю стали документи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові. На основі цих матеріалів мною складена таблиця, де вказані села, в яких діяли кружки „Союзу Українок”, а також дата їх заснування, кількість членів та прізвища голів. Найбільше сільських осередків засновано у 1933 році після перебудови організації і змін у статуті. Кількість членів за кілька років діяльності значно зростає, що засвідчує популярність „Союзу Українок”. Очолювали кружки в основному селянки. Правда, в окремих селах головували їмості (дружини священиків), що походили з відомих патріотичних священичих родин Охримовичів, Івасиків, Левицьких. На жаль, не всі прізвища голів вдалось відшукати. Примітки:

1. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993. – С.84. 2. Жіноча доля. – 1930. – Ч.9. – С.2. 3. Там само. – 1931. – Ч.18. – С.2. 4. Там само. 5. Там само. – 1931. – Ч.20. – С.1. 6. Там само. – 1932. – Ч.23. – С.2. 7. Жіноча воля. – 1932. – Ч.17. – С.8. 8. Пеленська І. Наше організоване жіноцтво// Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.2. – Нью-Йорк, 1990. – С.27. 9. Жіноча доля. – 1933. – Ч.24. – С.2 . 10. Пеленська І.// Вказане видання. – С.25. 11. Жіноча доля. – 1934. – Ч.10. – С.3. 12. Жіноча воля. – 1933. – Ч.17. – С.4. 13. Рудницька М. По наших жнивах// Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. – Львів, 1998. – С.238. 14. Жіноча доля. – 1935. – Ч.19. – С.15. 15. Наш прапор. – 1936. – Ч.78. – С.4. 16. Квітучі береги. – 1969. – Ч.7. – С.28. 17. Жіноча доля. – 1936. – Ч.12. – С.15. 18. ЦДІА України у Львові, ф.319, оп.1, спр.154, арк.47.

107

Терни на шляху Жіноча громада Стрийщини в еволюції свого руху ішла складним шляхом. Часто-густо поляризувалися думки, відстоювалися безкомпромісні позиції. Кожна сторона твердо трималася свого. У цьому розділі мова йтиме про конфлікт „батьків і дітей”, старшого покоління і молоді, який роз’єднав філію у кінці 1938 року. Дуже прикро усвідомлювати цей факт вже з тої причини, що „Союзові Українок” залишилося існувати всього дев’ять місяців. Вересень 1939 року брутально перекреслив усі непорозуміння , які обидві сторони прагнули вирішити. За словами дослідниці жіночого руху М.Богачевської, „вивчаючи історію жінок, мусимо стати віч-на-віч із правдивою історією української громади”.1 Слід говорити про істинну історію, багату на несподівані повороти думок і поглядів. Саме в такий спосіб зможемо по-справжньому зрозуміти суть проблем жіночого руху. Про стрийський конфлікт, який сколихнув життя не тільки філії, але й Централі, дізнаємося зі спогадів Марії Залеської: „1934 р., що був часом кипучої діяльності, став для нас, на жаль, також початком поділу на тлі конфлікту, який заіснував між головою і частиною Централі СУ у Львові а представницями молодих жінок і дівчат, які були водночас членками ОУН і виступили проти платформи жіночої організації, її феміністичного напрямку й міжнародних зв’язків. У ході цього конфлікту, який перенісся і на провінційні клітини, виступило зі „Союзу Українок” 40 молодих членок. З молодими виступили теж деякі провідні діячки Марія Весоловська, Юстина Козак, Меланія Кравцева. Натомість і не всі молоді пішли з ними”.2 Спробуймо детальніше заглибитись у зміст проблеми, проаналізувавши історичну ситуацію, яка склалася наприкінці тридцятих років в Галичині. Це був час великих громадських суперечок, а політичні угрупування 108

часто відзначалися взаємною нетерпимістю. До того ж зростав екстремізм як з боку польської влади, так і з боку крайніх радикальних українських течій. У свою чергу, численні українські партії та громадські рухи виступили за компроміс і співпрацю з владою. З українського боку головною силою, що стояла на позиціях нормалізації відносин між поляками та українцями, була найчисленніша і найвпливовіша партія УНДО („Українське народно-демократичне об’єднання”). Її підтримав український кооперативний рух, який для ефективної діяльності також шукав політичної стабільності. За нормалізацію відносин виступав і „Союз Українок”, що засуджував політику безкомпромісної і збройної боротьби, виступав проти політизації молоді, втягнення її у збройні акції чи демонстрації проти уряду. Провід жіночої організації вважав, що бойкот шкіл та самопожертви за будь-яку ціну – не спосіб будувати Україну. Нормалізація не зустріла всезагального визнання серед українців. Опозиція в УНДО та деякі інші українські політичні партії критикували прихильників цього напрямку за те, що вони погоджувались на крихти з польського столу. А радикально настроєні націоналісти взагалі відкидали нормалізацію і продовжували збройну боротьбу проти поляків. Не сприйняло нормалізації і молоде крило „Союзу Українок”. Тут слід зазначити, що молоді членкині організації активно зголошувались до лав ОУН, де вони були підпорядковані строгій дисципліні і чітко виконували всі завдання. Союзянки середнього віку з подивом сприймали таке відверте бажання молоді жертвувати собою задля національної ідеї. Сама Мілена Рудницька часто виступала перед поляками в обороні української молоді. Суперечності між молоддю і зрілим поколінням в „Союзі Українок” почалися ще у 1934 році. Його суть пояснила сама М.Рудницька. Вона наголошувала, що ідеї фемінізму натрапили на байдужість жіночої молоді. Противниці фемінізму вважали, що рівноправність жінки вже 109

досягнута, тому слід боротися тільки за національні ідеали.3 Молоді союзянки стояли на позиціях націоналістів, які доводили, що найсуттєвішою є боротьба за права цілого народу, а не тільки якоїсь його частини. Один з перших проявів „бунту молодих” стався на Всеукраїнському Жіночому Конгресі „Союзу Українок” у 1934 році. Молодим союзянкам відмовили у виступі. Підготовлений ними реферат на тему „Організаційні завдання жіночої молоді в товаристві „Союз Українок” не пропустила президія Конгресу. Дівчата демонстративно залишили залу Конгресу, відмовляючись зрозуміти мотиви президії. Зі свого боку старше покоління мало рацію: реферат був насичений глибоким патріотизмом та безкомпромісністю до всякого угодовства. Такий гарячий виступ не сподобався би польській поліції. До того ж щойно пройшли арешти української молоді у зв’язку з убивством міністра Пєрацького. Конгресу загрожувало закриття.4 На тих же безкомпромісних позиціях стояла стрийська молодь. Лідером молодіжного крила Стрийської філії „Союзу Українок” була Ольга Пеленичка-Гасин. 1913 року народження, вона після закінчення гімназії у Стрию та сільськогосподарських курсів „Союзу Українок” відразу ж влилася в роботу організації. Охоче їздила по селах, проводила різні курси, спілкувалася з молоддю. У листопаді 1936 року одружилася з Олексою Гасином. Зналася з ним давно, бо обоє були уродженцями Конюхова. Ольга палко перейнялася ідеями націоналізму, за які боровся Олекса. За словами дослідника Г.Дем’яна, „пережила розлуку з коханим у 1932, 1934, 1935 роках, коли його ув’язнювали поляки”.5 Свої поїздки по селах Ольга завжди використовувала для національно-патріотичного виховання. Вона твердо стояла на позиціях націоналізму і відкрито виступала з цими ідеями перед членами „Союзу Українок”. Її пристрасний виступ на Загальному з’їзді „Союзу Українок” 9 жовтня 1937 року вразив присутніх. Ось як коментувала цей виступ газета „Жінка”: „Гасин Ольга: (Стрий) фемінізм або жіночий рух вважає 110

шкідливим для нації, бо він має на меті тільки егоїстичне добро жінки, без огляду на те, чи українка чи чужинка. Сьогодні українське жіноцтво поділилося на два табори: ті, що мають на цілі добро нації і другі, які хотять тільки добра для жінки. Фемінізм шкідливий також тому, що ділить суспільство на мужчин і жінок. Національну консолідацію вважає нереальною, бо консолідація може наступити тільки тоді, коли всі приймуть націоналістичний світогляд, всеобіймаючий, фанатичний, ексклюзивний, нетолєрантний. Домагається, щоби „Жінка” змінила свій феміністичний напрям на націоналістичний”.6 Ольгу Гасин підтримали й інші стриянки, делегатки з’їзду. Зокрема Ольга Базильків виступила проти феміністичного напрямку газети „Жінка”, який не відповідає поглядам націоналістичної молоді. Наступний гострокритичний виступ Ольги Гасин прозвучав на Крайовій конференції „Союзу Українок” у Львові в квітні 1938 року . Ольга взяла участь і дискусії про пресу і знову зробила закиди „щодо офіційного органу „Союзу Українок” - газети „Жінка”. Вона наголошувала, що газета ширить шкідливий фемінізм. З цього приводу Централя в листі до голови Стрийської філії М.Весоловської запитує, чи філія доручала О.Гасин виголошувати ті закиди, які є небажаними для товариства. М.Весоловська у листі до Централі від 3 травня 1938 року відповіла: „Щодо Краєвої конференції, то наша філія, висилаючи делегатку п.Гасинову, зовсім не давала їй ніяких доручень, бо ми не думали про це, що на Організаційній конференції розвинеся широка дискусія про пресу. Відносно особи Гасинової – то мушу ствердити, що це одиниця високоідейна, і праця в нашому товаристві стала повним змістом її невідрадного особистого життя”.7 Ці два виступи Ольги Гасин ще раз підкреслюють, що суперечності між молодшими і старшими в „Союзі Українок” мали місце і вони будувались на відношенні фемінізму до націоналізму. Відбувалося тертя між двома поколіннями: батьків, задіяних у легальному русі, і дітей 111

революційного підпілля. До речі, провід „Союзу Українок” не вважав фемінізм шкідливим, навпаки, вбачав у розвитку цього напрямку велику користь для нації. Під час обговорення виступів вже згаданої Крайової конференції М.Рудницька стверджувала, „що про фемінізм жінки можна говорити хіба як про активізацію жіноцтва для служби нації та насвітлення ролі жінки в будуванні національної культури, а такого фемінізму нема потреби вирікатися”.8 Дискусія „батьки – діти” мала продовження. Ольга Гасин користувалася впливом на молодь Стрийської філії. На кінець 1938 року тут сформувався чималий гурт молодих націоналісток. У грудні того ж року це радикальне молоде крило відверто заявило про свої націоналістичні позиції. Але про це буде йти мова дещо пізніше, бо життя „Союзу Українок” сколихнула ще одна подія – заборона організації польською владою. А це дуже вплинуло на загострення майбутнього конфлікту у Стрийській філії. Слід зауважити, що бурхлива діяльність „Союзу Українок” не подобалась польському урядові. Вишукувався момент, щоби знищити організацію. У ч. 10 „Жіночої долі” читаємо: „В п’ятницю, 6 травня о годині 6-й після обіду стався у Львові факт, що захвилював серця тисячів українського жіноцтва , а той загалом громадянства”, і далі: „завішено усі 72 філії і 1200 кружків”.9 Усі домівки опечатані, голови філій арештовані. Заборонено видавати друковані видання „Жінку” та „Українку” („Жіноча доля” та „Жіноча воля” не були органами „Союзу Українок” і виходили регулярно). Саме зі сторінок „Жіночої долі” читачки могли довідатись, що ж сталося і як діяти далі. Саме поняття „завісити” означало тимчасово відсторонити від виконання обов’язків. Отже, „Союз Українок” не був ліквідований, розв’язаний повністю. Причиною „завішення” організації був закид , що союзянки співпрацюють з нежіночими товариствами. Керівництво „Союзу Українок” відразу ж звернулося до уряду з проханням переглянути справу, бо за статутом така діяльність пере112

дбачена. Та акція заборони була здійснена і завдала великої шкоди в першу чергу повітовим філіям і сільським кружкам. Ситуація була досить складна. Це добре розуміли члени Головного виділу. Згодом, звертаючись до союзянок, М.Рудницька так відгукнулась на цю болючу проблему: „Mortuos plango, vivos voco! Мертвих оплакую, живих кличу! Мов один великий дзвін б’ють наші серця і оплакують „Союз Українок”. Рудницька називає організацію „нашою гордістю і надією”, „нашою сердечною журбою”.10 І це так, бо для багатьох галичанок „Союз Українок” був частиною власного життя, домом і родиною. Він давав можливість жінці розвивати свої найкращі сили, служити Батьківщині. Боляче відбилася акція „завішення” і на Стрийській філії, стала підставою для непорозумінь з передачею майна, принесла багато клопотів і розчарувань її голові Марії Весоловській. Найбільше проблем виникло з передачею домівки, яка з 1934 року знаходилась на вулиці Трибунальській, в будинку, що колись належав д-ру Євгену Олесницькому, а тепер тут квартирували різні українські організації і установи ( „Україн-Банк”, філія Музичного інституту, „Рідна школа”). У травні 1938 року до домівки, де були присутні голова філії та виділові, прибула поліція. Вона наклала арешт на майно філії, забрала документацію і 59 злотих готівкою. При цьому не видала ніякої посвідки з цього приводу. Домівку філії опечатали. Треба було вирішувати, кому ж передати приміщення „Союзу Українок” і що робити з майном філії? Справи у Стрию розгорталися наступним чином. Домівку зголосився винайняти „Україн-Банк” для канцелярії товариства „Рідна школа”, при цьому наголошуючи про несплачений чинш за оренду приміщення (88 злотих). Інвентар товариства був замкнений у шафі. Сама Весоловська викупила килим філії і зобов’язалася виплатити борг за нього. У своїх листах до Централі з приводу передачі домівки і майна вона мала одне прохання: як 113

двадцятидвохлітня голова філії просила дозволу взяти на пам’ятку образок і вишиваний рушник. Але усі ці питанні так просто не вирішувались. „Україн-Банк” відмовлявся платити чинш. Справою займався суддя, куратор „Союзу Українок” зі Львова, який листувався з Весоловською. Хто ж мав заплатити чинш: філія, яка від травня була „завішена”, чи „Рідна школа”, яка починала користуватися домівкою 1 вересня? Таке питання стояло перед союзянками. У серпні до Весоловської звернувся голова „Просвіти” Володимир Нарожняк, зазначивши, що за статутом майно філії успадковує „Просвіта”. Суддя, який вів справу передачі майна, заперечує цю пропозицію, вказуючи, що дії „Просвіти” неправильні, бо ця організація тільки з моменту остаточної ліквідації чи розв’язання „Союзу Українок” стає наступником її майна. Але цей момент ще не настав.11 Куратор мав на увазі, що „завішення” не означає ліквідація організації. Ця тяганина прикро вразила Марію Весоловську. До цього додалися ще й проблеми зі створенням осередку політичної організації „Дружина княгині Ольги” у Стрию. Справа в тім, що після „завішення” „Союзу Українок” Мілена Рудницька у липні 1938 року заснувала нову організацію, яка була покликана не тільки вишколювати жіноцтво ідейно, але й діяти як окрема політична одиниця. Створення „Дружини” викликало різні відгуки. Не всі поділяли погляди Рудницької . А молодь „Союзу Українок” взагалі була настроєна рішуче проти окремої політичної організації. На думку молодих нова структура розмежовувала народний організм не тільки на політичній основі, але й ділила його на два табори: чоловічий і жіночий, що повністю співпадало з позицією ОУН. Ініціаторки „Дружини” намагалися створити осередок у Стрию. На установчі збори від Головного виділу прибула Олена Шепарович. Весоловська у цих зборах участі не брала, бо, власне, підтримувала молоде крило філії. Незважаючи на її відсутність, учасники зборів критикували її дії стосовно передачі майна „Просвіті”, що, 114

звичайно, обурило Весоловську і привело до думки взагалі відмовитися від головування. Очевидно, осередок „Дружини княгині Ольги” так і не набув чинності у Стрию. Натомість 19 жовтня влада дозволила відновити діяльність „Союзу Українок”. Стрийська філія взялася налагоджувати роботу, хоч зіткнулася з труднощами. Справа в тому, що непорозуміння з передачею майна та спроба створити осередок „Дружини” спричинили розкол у Стрийській філії. Радикально настроєна націоналістична молодь, незважаючи на вимогу Централі відсторонити Весоловську від головування, 21 жовтня пише до Львова лист, в якому повідомляє, що їхня довголітня голова не зрезигнувала з головства. Лист підписали члени виділу філії Юстина Козак, Софія Рибачевська, Стефа Струмеляк, Ольга Онуфрик, Ольга Базильків, Марія Яцкевич. На жаль, Централя не погодилась з цим рішенням і відповіла, що не може далі вважати Весоловську головою філії. Мотивувалося це тим, що в справі майна Весоловська себе дискредитувала. У відповідь на це члени виділу наголосили в листі, що виділ Стрийської філії „недобачує ніякого промаху чи діяння на шкоду товариству в поведінці Весоловської, а навпаки, стверджує, що п.Весоловська виказала багато доброї волі й старання для збереження майна товариства, помимо своєї постійної важкої недуги”.12 Тому виділ не погодився з рішенням Централі і дуже просив Весоловську далі очолювати провід філії. Події наступних днів сколихнули плин життя „Союзу Українок” Стрийщини. 15 грудня у львівській газеті „Новий час” опубліковано заяву „Жіноцтво Стрия проти партійництва”, яку підписало 40 союзянок філії. 21 грудня через пресу оголосили свою солідарність з ними ще дві союзянки. У заяві повідомлялося, що на широких сходинах 4 грудня члени філії „Союзу Українок” у Стрию підтримали резолюцію зборів філії у Коломиї і засудили заснування нової політичної організації „Дружини Княгині Ольги”. Вони вважали, що ці дії є засобом для до115

сягнення партійних цілей і сприяють ослабленню єдності української нації. 20 грудня Стрийська філія проводить Загальні збори, на яких обирає новий виділ. До його складу увійшли ті членкині, які підписали заяву в „Новому часі”. Очолила філію Марія Весоловська, що за своїми переконаннями твердо стояла на позиціях радикальної молоді і сповідувала ідеї націоналізму. Виступ у „Новому часі” не залишився поза увагою Централі у Львові. Справа набула широкого розголосу. 23 грудня на З’їзді голів „Союзу Українок” (першій нараді, проведеній після сумнозвісного „завішення”) провід засудив заяву стриянок, називаючи цей крок анархічним і крайньо шкідливим для організації. До тих, хто підписався під заявою, були вжиті найстрогіші заходи: їх виключили з організації. А згодом, 28 грудня, до Стрия надійшов лист від Централі, де повідомлялося, що Головний виділ на своєму засіданні дня 27 грудня виключив з „Союзу Українок” на основі параграфу 19, пункту 1 статуту таких союзянок: Меланію Кравців, Володимиру Кузьмак, Емілію Бігус, Стефанію Струмеляк, Стефанію Юрчишин, Ярославу Федин, Філомею Іванчук, Ольгу Бойчук, Марію Козак, Стефанію Верхолу, Ольгу Янківську, Антонію Тарнавську, Стефанію Пилипів, Іванну Литвинку, Софію Стефанишин, Олену Станкевич, Євгенію Смик, Михайлину Луців, Ольгу Онуфрик, Ольгу Сілецьку, Ольгу Савків, Ольгу Базильків, Олену Похмурську, Христину Базильків, Віру Гісяк, Ольгу Явдущак, Євстахію Тарнавську, Марію Яцкевич, Стефанію Федорику, Катерину Злупко, Кароліну Логінську, Юстину Козак, Ольгу Заяць, Юлію Диду, Марію Дибу, Ольгу Дибу, Стефанію Дибу, Марію Іванчук, Меланію Коцко, Стефанію Макоту, Лідію Калуську, Стефанію Негович. Не важко здогадатись, що зазначені в листі особи належали до націоналістичного підпілля. Вони свято сповідували ідеї ОУН, які базувалися на грунті інтегрального націоналізму. Створення нового типу українця, дисциплі116

нованого, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності – мета цього ідеологічно-політичного руху. Націоналісти працювали над тим, щоб народ діяв як єдине ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Особливе значення вони надавали соборності, національній єдності. Тому закликали ідеї інтегрального націоналізму запроваджувати у всі товариства, установи. Вони ставили перед собою завдання домінувати в різних громадських організаціях чи економічних установах. Не дивно, що ці ідеї проникли в „Союз Українок”, „Просвіту”, молодіжний рух. В ОУН панувала атмосфера фанатичного патріотизму, самовідречення, посвяти, готовності жертвувати своїм життям. Зі свого боку громадські організації відкидали намагання ОУН підпорядкувати їх собі. Вони критикували ОУН за те, що організація штовхала молодь на небезпеку. Їх дії часто закінчувалися трагічно. До того ж ОУН призвела до обмеження легальної діяльності українців. „Союз Українок” стояв осторонь партій, пов’язаних з ОУН. І хоч жінкам було важко засуджувати емоційно-патріотичні дії молоді, все ж вони виступали проти збройних та терористичних виступів. Мілена Рудницька також не поділяла ідей інтегрального націоналізму. Вона говорила: „Розв’язати всі існуючі організації і створити одну? Як? Терором?.. Се ж утопія”.13 Конфлікт між М.Рудницькою і націоналістичним середовищем тривав не один рік. За твердженнями З.Мосійчук, ця відома діячка жіночого руху стала в опозицію до націоналістів після приходу до влади Гітлера. Його геноцидна політика щодо євреїв викликала в Рудницької глибоко негативну реакцію(спочатку до нацизму, а потім і до націоналізму, в тому числі і до українського). А молодь, навпаки, була захоплена ідеями націоналізму. Виникає запитання: хто ж підтримував цей дух і був ініціатором згаданої заяви? Відповідь знаходимо на сторінках журналу „Квітучі береги” за 1976 рік. Тут З.Мосійчук стверджує, що цей протест був 117

зініційований Меланією Кравців, представницею старшого покоління стрийських союзянок, яка твердо стояла на грунті інтегрального націоналізму. Вона виступила категорично проти поєднання Міленою Рудницькою головства в „Союзі Українок” і заснованій нею ж „Дружині ім. княгині Ольги”. „Це викликало підозріння, - пише авторка, - що вона планує використати понадпартійний „Союз Українок” для своїх персональних політичних амбіцій, якими був польський мандат до сейму”14. Звісно ж, ОУН поставилась до цього негативно, побоюючись розколу організованого жіноцтва. Рудницька була впевнена, що протест стрийської округи був запланований Крайовою Екзекутивою ОУН. Насправді ж, це була власна ініціатива Меланії Кравців, що дуже характерно для її палкої спонтанної вдачі. „Коли вона вирішила, що щось є зле, тоді реагувала негайно, відкрито, без премедитації”15. Вивчивши суть конфлікту, Крайова Екзекутива підтримала М.Кравців, а також закликала студенток і молодь виступити в обороні радикально настроєних стрийських союзянок. Так у їх підтримку з’явились статті у пресі („Голос нації” та „Новий час”), де доводилась абсурдність становища, за якого та сама особа очолювала партійну і позапартійну жіночі організації одночасно. Дискусії з цього приводу тривали не тільки в Стрию, але й у Львові (на сходинах Львівської філії), а також у інших містах і селах Галичини. Відомо, що з приводу цієї суперечки виступила з дописом у „Віснику” Д. Донцова Олена Теліга. Заява стриянок у „Новому часі” засвідчила той факт, що на Стрийщині у кінці тридцятих років панувало сильне націоналістичне піднесення серед молоді, а ідеї націоналізму у Стрийській філії переважали. Хоча не всі членкині філії підтримали націоналістично настроєних посестер. Саме на цьому грунті і стався розкол, який дуже зашкодив діяльності філії. Фактично, помірковане крило „Союзу Українок” залишилося без проводу. Централя надсилає листи до Ольги Микласевич та інших со118

юзянок з проханням оздоровити роботу філії, подумати над виборами нового проводу. Головний виділ призначив кураторію як тимчасову управу філії, до складу якої ввійшли О.Бачинська, О.Микласевич, М.Залеська, С.Костів, С.Рибачевська, М.Ґрубська, Г.Васильчишин, М.Янович. Відмовилась від участі в кураторії М.Весоловська. Очолити філію пропонували двом авторитетним жінкам на Стрийщині – Ользі Бачинській та Ользі Микласевич. Але вони обидві від цієї пропозиції відмовились. У лютому-березні 1939 року представниця Головного виділу Марія Басова приїздить на Стрийщину для перевірки роботи у сільських кружках. Вона зустрічається з головами кружків, збирає дані до люстраційних листків (анкет). Люстраційний листок містив запитання про рік заснування кружка, його голову, проведені заходи, про наявність домівки, інвентаря, передплачуваних часописів, бібліотечки, про взаємини з іншими громадськими організаціями, які діють у селі. Ці листки М.Басова передавала до Централі ( зараз вони зберігаються серед документів Центрального державного історичного архіву України у Львові). З люстраційних листків дізнаємося про ставлення сільських осередків до вибору кураторії виділу та виключення з організації членкинь-націоналісток. Ось які записи читаємо тут: „с.Слобідка. Кружок „Союзу Українок” просить єдності і спокою у Централі”; „с.Олексичі: Побажання є до Головного виділу, щоби звернули назад філію давню”; „с.Верчани. Кружок не дав люструвати свою діяльність з тим, що виключили з членів 42 членки в Стрию”.16 Отже, сільські осередки в основному були на боці націоналістичного крила молоді. Через те на початку 1939 року багато з них перервало всяку співпрацю з кураторією у Стрию. На вислані кураторією листи кружки не відповідали. У своїх діях у всьому радилися з тими союзянками, котрі були виключені. Централя дає вказівку розв’язати карні кружки. Це свідчило про те, що ситуація на Стрийщині ще більше ускладнилася. І хоча члени кураторії докладали великих зусиль, щоб на119

лагодити діяльність філії, все ж відносини уздоровлені не були. Ось наприклад, 4 червня Стефанія Костів і Марія Бандера виїхали до Олексич, де скликано ширші сходини кружка. Членкині кружка демонстративно заявили, що не будуть співпрацювати з кураторією і домагаються повернення 42-х найдіяльніших членкинь. Кураторію не визнавали, бо вибрали собі виділ на зборах 20 грудня 1938 року. Жінки були також прикро вражені фактом розв’язання кружків. Голова Олексицького кружка дружина священика Віра Савкова з жалем сказала: „Так чужі нас розв’язують і свої розв’язують”.17 Єдиний вихід з цієї складної ситуації члени кураторії вбачали у скликанні Надзвичайних загальних зборів. До того ж, вони стояли перед ще однією важливою проблемою – вибором нового виділу і голови. Адже, за їх словами, в цій ситуації „жодна з пань, членів кураторії, не почувається на силах на цей пост у тих відносинах”.18 Ця інформація надійшла листом до Централі 17 червня 1939 року. У відповідь на нього Централя дає вказівку припинити процес розв’язання кружків, який лише загострив конфлікт. А загальні збори призначили на вересень. Початок другої світової війни перешкодив втіленню цього наміру. Галичан чекали похмурі часи, тяжкі випробування, трагедії, розпач. Конфлікт у Стрийській філії – це лише фрагмент складного політичного життя, яке вирувало по всій Західній Україні. Сьогодні важко сказати, на чиєму боці правда. Ідея кожної сторони була слушною. З плином років розуміємо, що старше покоління прагнуло добра молоді, бажало їй якнайкращої долі. Та молоді обрали свій шлях – складний і радикальний. До цього їх спонукала трагічна доля українського народу. Чотири десятки високоідейних молодих союзянок Стрийщини відкрито відстоювали позиції націоналістів – нової сили, яка згодом очолила нерівну боротьбу українців з різного роду окупантами.

120

Примітки:

1. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993. – С. 108. 2. Пеленська І. Наше організоване жіноцтво// Стрийщина: Істрично-мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.2. – Нью-Йорк, 1990. – С. 33. 3. Рудницька М. Відношення молоді до жіночого руху //Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. – Львів, 1998. – С.220. 4. Лемеха-Луцька О. Бунт молодих// Наше життя. – 1984. – Ч. 5-6. – С.18. 5. Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин – „Лицар”. – Львів, Інститут народознавства НАН України, 2003. – С. 251. 6. Жінка. – 1937. – Ч.21-22. – С.12. 7. ЦДІА України у Львові, ф. 319. оп.1, спр. 154, арк. 100 зв. 8. Жінка. – 1938. – Ч.9. – С.6. 9. Жіноча доля. – 1938. - Ч. 10. – С.3. 10. Рудницька М. Mortuos plango, vivos voco!// Вказане видання. – С. 310. 11. ЦДІА України у Львові, вказана справа, арк. 82. 12. Там само, арк. 82. 13. Рудницька М. Varia// Вказане видання. – С. 685. 14. Мосійчук З. На пошану інж. Михайла і Меланії Кравцевих // Квітучі береги. – 1976. Ч. 16. – С. 52. 15. Там само. 16. ЦДІА України у Львові, вказана справа, арк. 24 зв. 17. Там само, арк. 74. 18.Там само

121

Без надії Подальші події, що почали свій відлік у вересні 1939го, стали трагічними як для цілого жіночого руху, так і для кожної його учасниці зокрема. „Союз Українок” зник за завісою історії, а союзянок чекало життя під владою окупантів, вимушена еміграція, тюрми, депортації. Прийшов час Сталіна і Гітлера, які безсоромно домовились про розподіл Європи на сфери впливу та окупації. 1 вересня німці захопили Польщу, а 17 вересня Радянський Союз окупував Галичину. Ще кілька тижнів тому союзянки Стрия сподівалися, що проведуть у вересні Надзвичайні загальні збори, де вирішать проблеми, спростують непорозуміння. Але обставини склалися по-іншому. Оголошення німецькопольської війни призвело до того, що місто нагадувало воєнний табір: у повітрі гуркотіли літаки, десь чулася стрільба, вікна заліплювалися навхрест папером. А на мурах – заклики обороняти Польщу. Згодом до міста вступила німецька армія, а з нею чутки, що місто перейде до рук „визволителів” зі Сходу. Багато людей разом з німцями покидало Стрий. Ця вереснева круговерть завершилася приходом Червоної армії. Стрий принишк перед новою владою. У місті з’явилися чужі люди, які почали запроваджувати свої порядки. Поряд з прогресивними на перший погляд заходами (нововведення у системі освіти, націоналізація землі та підприємств) ліквідовувалися українські політичні, соціально-економічні, громадські та культурні організації. Припинили своє існування УНДО та інші партії, кооперативи, читальні „Просвіти”. „Союз Українок” також не був винятком. За словами стриянина І. Боднарука „на наших землях зачиналася страшна дійсність, повна апатії і безнадійности”.1 Пролетарські методи роботи шокували стриян примітивністю і грубістю. Невдовзі люди зрозумі122

ли, що розповіді більшовицьких агітаторів про „радянський рай” були нечуваною брехнею. З приходом більшовиків не могло бути й мови про національне чи громадське життя. Нищилися виплекані українцями традиції. „Всі громадські організації, – пише М. Богачевська, – перестали існувати; кожна українська організація вважалась націоналістичною”.2 Перше знайомство союзянок з радянською системою привело до висновку, що більшовицької влади слід уникати будь-яким способом. Почалися арешти і депортації, які торкнулися членів „Союзу Українок” та їх рідних. Восени 1939 року депортована у Сибір Софія Охримович, разом з сином Остапом. Чоловік її, адвокат Дем’ян Охримович загинув у застінках стрийської тюрми. Така ж доля спіткала чоловіка ще однієї союзянки Омеляни Колодницької. Дмитро Колодницький за польської окупації очолював „Повітовий союз кооператив”. Напевно, це і послужило приводом до арешту. Деяким союзянкам довелось емігрувати разом із сім’ями до Польщі. Так у Кракові опинилися Дарія Цісик-Ребет, Меланія Кравців, Ольга Пеленичка-Гасин, Євгенія Смик-Петріна. Мусили терміново покинути рідну землю, бо самі або ж члени їх родин були серйозно заангажовані в національно-визвольному русі і продовжували боротьбу. У грудні 1939 року, зазнавши утисків більшовицької влади, до Кракова емігрувала й Мілена Рудницька, інші члени Централі. Жертвою більшовицьких репресій стала сім’я ще однієї відомої постаті жіночого руху – Неоніли Селезінки. Як вже зазначалося, вона керувала філією „Союзу Українок” у Радехові, разом з чоловіком, адвокатом Ярославом Селезінкою, були активними діячами громадського життя. Не дивно, що восени 1939 року органи НКВД заарештували Ярослава і після кількаденного пребування у Радехівській в’язниці його вивезли у невідомому напрямку. Він загинув у застінках НКВД. Цю трагедію болюче переживала Неоніла. Щоб зникнути з очей нової влади, вона переїздить у Львів до сестри чоловіка, дру123

жини посла В. Кузьмовича, якого невдовзі також арештують. Довелося покидати Львів і оселитися у заміжньої дочки в Бродах. Неоніла серйозно захворіла, дошкуляли серцеві приступи, частковий параліч. Навесні 1941 року сім’ю попередили про можливий арешт. Цього не витримало хворе серце. Неоніла Селезінка померла, похована на цвинтарі у Бродах. Не сприйняла більшовицької влади й Ольга Бачинська. Перед самою війною вона вийшла на емеритуру (пенсію), залишивши пост директора і головного книговода в „Маслосоюзі”. Радянську окупацію сильно переживала. Її боліла душа за те, як нищилося більшовиками велике надбання українців – народна кооперація. А ще більше вболівала вона за те, що топталася християнська глибоковіруюча українська душа. О. Бачинська за своїми переконаннями була дуже релігійною жінкою, належала до різних церковних згромаджень, опікувалася молодими стигматиками. Атеїстичні позиції більшовицької влади зламали її фізично і морально. Важко сприймала Бачинська й часткову націоналізацію свого майна. Отже, вже з кінцем 1939 року стало відчутно, що петлю на шиї галичанина починають зашморгувати. Союзянки філії стояли перед питанням: що робити далі? Виїздити чи залишатись у рідному місті? Розпач і біль підштовхували обидві сторони Стрийської філії „Союзу Українок” до співрозмови. У своїх спогадах М. Залеська так згадує про цей момент: „З вибухом війни, на Різдвяні свята, заступниця голови „Союзу Українок” п-і О.Микласевич запросила до себе Виділ „Союзу Українок” і Марію Весоловську і там прийшло до порозуміння і до поєднання”.3 Зустріч відбулася в особнячку „Ясна поляна”, де проживала Ольга Микласевич з родиною. Жінки сиділи за різдвяним столом, хоч настрій у всіх був зовсім не святковий. У кожної – тривога в очах і біль у серці. Невже їхня праця змарнована, невже народ скориться новому окупанту? Напевно, забулися на той момент суперечки, 124

непорозуміння. Різдво з’єднало посестер-союзянок. Усі чекали мудрої поради Марії Весоловської. Спокійна і виважена, вона була тверда у своїх переконаннях. Залишилась у місті одна (сини Ярема і Богдан емігрували). Але навіть не припускала залишати рідну землю. Вважала, що мусить підтримати революційну молодь і працювати тут, в Україні, в окупаційному режимі. Наголошувала, що з усіх патріотичних сил в Галичині залишилась діяльною тільки одна – підпільна мережа ОУН. Весоловська стояла на її позиціях. Ця жінка знала також, що її не омине арешт. Передчувала його вже з перших днів більшовицької окупації. І тим не менше, не збиралася покидати Стрий. У цей Різдвяний вечір, як колишня голова товариства і довголітній лідер жіноцтва, поспішала дати настанови і поради жінкам. Своїми словами вона вселяла надію, що більшовицька окупація не вічна і все ще може змінитись, то ж треба бути готовими до праці. Вивчаючи історію жіночого руху Стрийщини, заглиблюючись у прикрі її моменти, переповнююсь гордістю за те, що наші жінки зуміли порозумітись і у такий складний час подали одна одній руки. І тут слід схилити в пошані голову перед пам’яттю Ольги Микласевич, яка була ініціаторкою цієї зустрічі і згуртувала усіх за святочним столом, гостинно почастувавши кутею. Ця жінка також не покинула Стрия, переживши і розлуки з дітьми, і тяжкі часи переслідування НКВД. Навесні 1940 року новий режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні репресії проти українців. Депортації до Сибіру та Казахстану набирали масового характеру. Спочатку під червону мітлу потрапили провідні політичні та громадські діячі. Згодом арештовували усіх без розбору. НКВД забирало людей з місць праці, просто з вулиці, не повідомляючи про арешти. Стрийська тюрма начинялася невинними людьми. Такі обставини душили живий вогонь у грудях, тримали людей у страху і безнадії. 24 грудня 1940 року у застінки стрийської тюрми 125

потрапляє Марія Весоловська. Про зустріч з нею у тюремній келії згадує Євгенія Цісик: „Коли впихнули й мене до келії в стрийській в’язниці, я не пізнала зразу колишньої голови „Союзу Українок” у Стрию. Блідість обличчя, сивина волосся змінили її вигляд. Але її голос, все немов притишений, хрипкий і великі чорні очі та достойність постаті залишилися незмінні”.4 І дійсно, вона і тут, у тюремних нетрях, дивувала усіх своєю шляхетністю і почуттям власної гідності. Навіть на допитах слідчі не могли ніяк повірити, що ця висококультурна освічена жінка на запитання про освіту відповідала, що закінчила всього сім класів. Більшовицьким зайдам важко було зрозуміти, що ця галичанка черпала знання від батька-священика, від братів, знаних у краю громадських діячів. А ще – щоденна самоосвіта. Не могли повірити ще й тому, що під час арешту конфіскували у Марії два великі альбоми її поезії в рукописах, підписані псевдонімом „Маруся Грабовецька”, а також збірку приповідок під назвою „Міркування за теплою печею”. До речі, ця збірка, що вважалася назавжди втраченою, віднайшлася у Львівському обласному архіві серед добірки судових справ.5 Тут, у тюрмі, товаришки по камері в особі Весоловської мали підтримку, від неї чули слова розради і потіхи. Її твердий характер і власна гідність дивували навіть слідчих. На одному з допитів енкаведист, погрожуючи, замахнувся на неї. Марія встала, випрямилась і крикнула: „Хочете мене бити? Я маю синів таких як ви”.6 Весоловська була у віці 54-х років. Горда постава, впевнений голос, переконливий погляд знітили слідчого. Його рука впала, не торкнувшись її. Марії Весоловській вдалось уникнути кривавої бойні у червні 1941 року. Її засудили на 5 років ув’язнення і 27 червня вивезли на заслання на Урал. Тут вона тяжко працювала домашньою робітницею. Повернулася на рідну землю аж у 1946 році. Мученицею стрийської тюрми стала ще одна союзянка Марія Левицька-Коваль. У свій час вона вважалася не 126

лише активною членкинею „Союзу Українок”, але й одним з кращих педагогів Стрийщини, директоркою семикласної „Рідної школи”. Разом з чоловіком Віктором Ковалем за більшовицької окупації учителювала в середній школі. Про них згадує І. Боднарук: „На їх очах виводили енкаведисти товаришів-учителів, виарештовували патріотичну молодь. Мовчки працювали обидвоє в нестерпних умовах, пересиджуючи іноді цілими днями в школі”.7 Марія не витримувала такого тиску, постійно приймала заспокійливі ліки. Друзі занепокоїлись цим і говорили: „Марійка видає всю платню на порошки”. Терор НКВД не пощадив це подружжя. У червні 1941 року їх арештували і слід по них пропав. Обидвоє прийняли мученицьку смерть у стрийській тюрмі. Навіки залишились за мурами цієї тюрми рідні і близькі інших союзянок. У червні 1941 року НКВД арештувало колишнього вояка УГА, інженера Остапа Микитку, чоловіка Ганни Васильчишин-Микитки. З тюрми Остап не повернувся. Ганна залишилася вдовою з трьома малолітніми дітьми: трьохрічним Вадимом, двохрічним Тарасом та шестимісячною Орисею. Була вагітною, але від пережиття і нервового напруження втратила четверту дитину. У тому ж злощасному червні стояла під мурами тюрми молода союзянка Ольга Заяць. Арештованого брата Ярослава ні вона, ні її батьки вже більше ніколи не побачили. Тривав кривавий терор, який набув найбільшого розмаху з початком радянсько-німецької війни. Армія поспішно відступала. Протягом тижня, з 22-го по 29-е червня, по всіх тюрмах Західної України НКВД проводило масове знищення в’язнів у найжорстокіший спосіб. Стрийська тюрма була однією з ланок у цьому ланцюгу злочинів. Мілена Рудницька, повернувшись у липні 1941 року на Україну, відразу ж відгукнулася у пресі на страшні події у Стрию. В газеті „Українські щоденні вісті” за 12 127

липня вона опублікувала свою кореспонденцію під заголовком „Жахливі дні Стрия”. Ось рядки, написані Рудницькою: „Жахливе відкриття зробили мешканці Стрия, що кинулись по відході червоних рятувати з в’язниці своїх рідних і знайомих. Келії в крові, коридори в крові... А пивниці – одно несамовите гробовище”.8 Так ганебно завершився перший прихід радянської влади до нашого краю. У ріках крові топилося прагнення людей до вільного життя, нищилися найкращі починання української громади. Прикро стверджувати, але залишається фактом те, що „Союз Українок” у Стрию і в Галичині існував тільки до 1939 року. Та все ж союзянки робили спроби відновити організацію, дати нове життя жіночому руху. Надія реанімувати його з’явилася у липні 1941 року, коли нацистська Німеччина вступила на терени краю. Західна Україна, що так сподівалася незалежності, опинилася під новим окупантом. У серпні наш край став п’ятим Дистриктом Генеральної губернії Німеччини. І хоча люди з полегшенням зітхнули, позбувшись більшовицької влади, все ж не зазнали справжньої свободи. Німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади, встановили суворий поліційний режим. Українцям дозволили створити лише Український крайовий комітет, який у березні 1942 року злився в одне з Українським центральним комітетом В. Кубійовича. Ця єдина легальна установа проводила політику збереження українського населення від нацистського переслідування. Існування УЦК дало можливість відновити деякі українські організації та установи (кооперацію, освітні заклади). Німці погодились на заснування Українського допомогового комітету, Суспільної служби України. У містах і селах діяла українська самоуправа. Усі ці заходи бодай трохи оживили українське життя. У Стрию створено управу міста на чолі з Осипом Бандерою. Загарбані більшовиками крамниці повертались їх власникам, 128

відновила роботу філія „Україн-Банку”, запрацював Окружний суд. На жаль, не було можливості відновити діяльні у довоєнний час просвітницькі організації українців, бо кожну з них німці вважали націоналістичною, а це, звичайно, не подобалось нацистам. Та все ж робота в цих напрямах велася, хоча під іншими вивісками. Замість „Просвіти” діяв відділ культурної праці УЦК, відновилася робота з молоддю (літні юнацькі табори на зразок пластових, ідейне виховання у школах та дошкільних закладах). Жіночий рух представляли Окружні і Районні жіночі секції УЦК. Ось як про цю діяльність згадує М. Залеська: „Німці не дозволили відродити „Союз Українок”. У 1941 році перетворився він... на організацію „Суспільна Служба Україні”.9 До складу управи ввійшли О.Микласевич, М.Залеська, Н.Кокольська, Туркова, Правурова. Слід зазначити, що всі активістки жіночого руху зголосилися до цієї праці, хоч розуміли, що іншого виходу не було. Не співпрацювала у жіночих секціях і М.Рудницька, хоча потім вона писала, що це був єдиний, хоча й дуже кволий спосіб діяльності жінок. Отже, стриянки все-таки об’єдналися до праці харитативної, допомогової, суспільної. У перших днях німецької окупації вони, по можливості, долучилися до віднови Народного дому і його сцени, яку спалили більшовики. Жінки взяли участь у зборі коштів на ці роботи. Ця справа мала вагоме значення, бо впродовж трьох років тут не гаснуло вогнище українського духу. Офіційно жіноча секція Стрийщини була задіяна у зборі харчового контингенту для Німеччини. Насправді ж, за спогадами М.Залеської, зусилля жінок спрямовувалися на дві акції: допомога полоненим Червоної Армії та голодуючим дітям. В основному під опікою колишніх союзянок знаходились ті червоноармійці, які признавали себе українцями. Жінки передавали їм „харчі, папіроси і білизну, але не мали дозволу говорити з ними”.10 Наступна акція – допомога голодуючим Підкарпаття навесні 1942 129

року. Гостра нестача продуктів харчування у краю була пов’язана з осінньою повінню 1941 року. Жінки займалися організацією переселення дітей з голодних теренів на Поділля. Стриянки контактували з членами подільських жіночих секцій. Відомо, що всього з Галичини переселено в той час 25 000 дітей.11 Зі слів Наталії Петречко відомо, що у 1942 році її і ще 40 дітей зі Стинави Нижньої було відправлено на Поділля, де вони перебували близько двох років. Союзянка Стефанія Микитчин згадує, що під час голодних 1942-1943 років вона та інші діти з її села Гніздичева перебували у селі Нетерпинцях Тернопільської області. Господар прийняв її до себе як рідну дитину. Тут вона допомагала по господарству, ходила до школи. Батьки приїздили провідувати її, а згодом забрали додому. Такі акції врятували життя багатьом українцям. Допомагали жінки боротися з голодом і в рідному місті. Вони організували кухні для потребуючих. Як згадує Степан Кизима, „гарячі вареники з „окропу” в кухні, зорганізованій нашими геніальними панями, смакували знаменито, хоча без дрібки якої-небудь омасти”.12 Шкода, що про діяльність жінок залишилось дуже мало фактів. Один з них – інформація про з’їзд голов Окружних, Районових Жіночих Секцій, опублікована в газеті „Львівські вісті” 3 лютого 1943 року. Тут іде мова про роль жінки у харитативній і суспільній праці, її участь у допомозі сиротам, хворим і в’язням. В інформації знаходимо такі рядки: „Голова Окружної Жіночої Секції на Стрийщині п. Микитка подала, що в окрузі працює 5 повітових секцій із 2 000 члениць у жіночих гуртках. Праця йде задовільно. Крім допомогової акції, секція організувала два курси, а саме: вишивання та куховарства”. Звичайно, мова йшла про Ганну Васильчишин-Микитку, дуже авторитетну і діяльну активістку жіночого руху Стрийщини. Про її громадську працю у той час повідомляє сучасна дослідниця Лідія Миськів у своєму нарисі „Доля матері”. Після втрати чоловіка Ганна прагнула присвятити себе рідному народові. „Своя недоля відійшла десь далі”, 130

– пише Л.Миськів. – Мучило питання, як допомогти знедоленій галицькій землі, яку топтали нові завойовники, в який спосіб піднести серця людей”.13 Тому щиро зраділа, коли в Стрию організували допомоговий комітет. Працювала разом з його головою Володимиром Нарожняком, а також іншими членами комітету – Іваном Максимчуком, Остапом Улицьким, Володимиром Кульчицьким, отцем Притуляком. Як вже зазначалося, комітет оголосив збір хліба, яєць, сиру, молока, грошей. Ганна їздила по селах і бачила на власні очі, як людська душа відгукувалася на всенародну біду. Тоді на серці було легко, бо вірила у свій народ. Разом з В.Кульчицьким вона збирала кошти на організацію Дивізії „Галичина”. Одночасно допомагала харчами тим, кому було найбільш сутужно. Німецька окупація не покращувала життя народу, а, навпаки, настроювала українців проти себе. В Галичині розпочалися арешти українських патріотів, до того ж панував голод у містах, селяни обтяжені здачею контингенту. Бракувало найнеобхідніших харчів, навіть цукор виготовляли з буряків у домашніх умовах. Колишніх союзянок гнітив новий порядок, доводилось жити і працювати під звуки пострілів на ринку, де гинули українські заложники; під зойки жидів, яких вивозили з міста; під плач матерів, що проводжали дочок і синів на роботу у Німеччину; під сумний рев худоби, гнаної в землі окупанта. Та й приватне життя кожної з них не відзначалося радісними подіями. Дехто повдовів, дехто втратив чи відправив у безвість дітей, дехто покинув рідне місто чи позбувся даху над головою. До болі принизила і образила влада Генеральної губернії шановану усіма стриянами Ольгу Бачинську. Її виселили з власного дому на вулиці Потоцького до малопридатної для життя кімнатки на вулиці Баторого, яку вона до того ж ділила зі своєю вихованкою Ольгою Волошин. Наражаючись на небезпеку, ризикуючи втратити все, інша активістка жіночого руху, учителька Марія Мойсак, переховувала у себе вдома жидів. 131

Тяжкі випробування випали на долю союзянок, чиї чоловіки належали до ОУН. З перших днів липня 1941 року Меланія Кравців з родиною перебувала у Львові. Інженер Михайло Кравців обіймав посаду директора Інституту націоналістичної освіти при уряді Я.Стецька. З тієї причини німці у вересні того ж року арештували його і запроторили до концентраційного табору в Авшвіці. Арешт чоловіка Меланія Кравців переносила гордо і спокійно. Ні страх за долю чоловіка, ні дошкульні матеріальні злидні не зломили її. В холоді і нестатках сім’я Кравцевих без сліз і нарікань переживала тяжкі роки німецької окупації. Згодом родина емігрувала з України. У 1943 році з маленькою дитиною на руках повернулась з Кракова до Стрия Євгенія Смик-Петріна. Проживала в домі батьків, в розлуці з чоловіком, Мирославом Петріною, який працював в уряді Я.Стецька і переховувався у Львові. Тривогою і поневіряннями „по чужих кутах” стало життя сім’ї Гасинів. Під страхом бути заарештованими Гасини з Польщі повертають до рідного Конюхова. Але й тут їх переслідує гестапо. Перший його наскок привів до того, що Ольга і Олекса з сином Олегом зуміли втекти, а немовлятко Оксанка потрапила до рук гестапо. Дитину врятували патріоти-оунівці і повернули облитій сльозами Ользі.14 А далі - нелегальне життя під чужими прізвищами, в розлуці з чоловіком і, що найважче, з дітьми. Незважаючи на неймовірні життєві труднощі, Ольга не покидала своїх обов’язків зв’язкової УПА. Була арештована НКВД у 1949 році. У тюремних застінках пережила страшну трагедію – опізнання загиблого чоловіка Олекси. Наступили довгі роки, проведені у сталінських таборах, розшукувала дітей, яких виховували знайомі чи дитбудинки. Були серед союзянок й інші відчайдушні, що не відмовились допомагати українським повстанцям. Серед них – Галина Скорецька, лікар-дантист, яка під час німецької окупації надавала воїнам УПА медичну допомогу. У 1944 році змушена емігрувати. 132

Розповідаючи про союзянок Стрийщини, що включилися у підпільну боротьбу, не можна не згадати Дарію Цісик-Ребет, дружину Льва Ребета. Вона пов’язала своє життя з українським підпіллям ще в юнацькі роки. За польської окупації була референтом юнацтва ОУН, членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західній Україні. Під час німецької окупації, перебуваючи в еміграції у Кракові, згодом – у Мюнхені, обійняла пост члена Крайового проводу ОУН, була співзасновницею УГВР, членом її Президії і Президії Закордонного представництва УГВР. Не поривала зв’язків з жіночим рухом. Д.Цісик-Ребет – учасниця Світового Конгресу українського жіноцтва у Філадельфії (1948 рік), співавтор статуту СФУЖО. Прихід влади більшовиків у серпні 1944 року змусив багатьох активісток жіночого руху назавжди покинути Стрийщину. Крім згаданих вище жінок, емігрували Стефанія Костів, Марія Залеська, Надія Кокольська, Софія Рибачевська, Олена Котович, Лідія Калуська, Юстина Козак. Невтішно склалася доля інших союзянок. Повернулися з заслання і невдовзі пішли з життя Марія Весоловська (1948 рік) та Софія Охримович (1958 рік). У бідності і нестатках доживали віку Ольга Бачинська та Осипа Бобикевич. Бачинській радянська влада призначила всього 9 карбованців пенсії. Без знайомих і друзів, що емігрували, вона почувалася дуже самотньо. Колишні вихованки „Сирітського захисту” обстоювали перед різними інстанціями її право на житло. Померла Ольга Бачинська 24 липня 1951 року. Через два роки, 5 листопада 1953 року закінчила свій життєвий шлях її тіточна сестра і посестра суспільної праці Осипа Бобикевич, залишивши нащадкам свої безцінні мемуари. Незрозумілою і чужою була нова влада для колишніх союзянок. Вони мовчазно поділяли долю жінки-жертви тоталітарної системи. А в душі жеврів вогник пам’яті про роки праці для громади, для України.

133

Примітки:

1. Боднарук І. Де залишилось моє серце. – Стрий: Українська гімназія ім. митрополита Андрея Шептицького, 1998. – С.115. 2. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993. – С.99. 3. Пеленська І. Наше організоване жіноцтво// Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.2. – Нью-Йорк, 1990. – С.34. 4. Цісик Є. Пам’яті Марії Весоловської// Там само. – С.44. 5. ДАЛО, ф. 1245, оп. 1, спр. 39. 6. Цісик Є. Названа праця. – С.46. 7. Боднарук І. Названа праця. – С.139. 8. Рудницька М. Жахливі дні Стрия// Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. У 3-х тт. Т.1. – Нью-Йорк, 1990. – С.263. 9. Пеленська І. Названа праця. – С.34. 10. Там само. 11. Енциклопедія українознавства: Загальна частина. – Т.2. – Київ, 1995. – С.588. 12. Кизима С. У Стрийському суді// Стрийщина. Вказане видання. – Т.2. – С.178. 13. Миськів Л. Доля матері// Гомін волі. – 1994. – 14 травня. – С.2. 14. Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин – „Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – С.350.

134

Гуртує візерунок та пісня Стрий радянський. Місто, яким прокотилася хвиля трагедій, смертей, насильства та невігластва. Де той колишній шарм австрійського повітового центру зі своїми традиціями та неписаними законами учинності, куди відійшли добрі приклади української духовності? Нова влада встановлювала свої, незрозумілі стриянам порядки. Згодом Стрий зі значного культурного центру перетворився в рядове провінційне містечко. У цій затхлій атмосфері тоталітаризму доводилось жити і працювати тим самобутнім жінкам, що у свій час присвятили багато праці розбудові української громади. Стриянки мужньо ділили з народом його незавидну долю. Радянська влада обіцяла, що розв’яже всі проблеми жіночого питання. Натомість „в нагороду” жінка отримала подвійне навантаження: треба було заробляти на прожиття і одночасно займатися хатою і дітьми. З вільної і гордої господині своїх прав вона перетворилася в потоптану рабиню. Скільки горя і сваволі довелось перенести їй! Скільки кривди моральної і фізичної: тюрми, голод, холод, брехня, безконечні черги буквально за всім. Все це випало на долю української жінки. Відважна поборниця жіночих прав стала другорядним громадянином поневоленого народу. Та й про які права жінок можна говорити, коли потоптані права людини. Виснажена, розтерзана в гулагівських таборах, зморена постійними дефіцитами – такою була ударниця комуністичної праці. Їй щодня втовкмачували, що трудовий колектив цінується вище, ніж власна сім’я, закликали вірити у прекрасне завтра, живучи в злиднях, нестатках. Постійний страх за себе і родину робив українську жінку слухняним гвинтиком тоталітарної системи. Влучними словами охарактеризувала роки панування комуністичної ідеології лідер жіночого руху Атена Пашко. Вона стверджувала, що за цей час „в українки 135

відбирали все жіноче, морили голодом, садили в тюрми, заганяли в шахти, виселяли до Сибіру, примушували відмовлятись від батьківської віри, від рідної мови, від своїх переконань”.1 Знищивши інтелігенцію, комуністичний режим взявся за село, завзято штовхаючи його у прірву безвиході. Депортація, колективізація спонукали молодь покидати родинні місця. Так з’явилося поняття „безперспективне” село. А таких на Стрийщині нараховувалось більше двох десятків. Що мали робити ті трудівниці, які колись з думкою про Україну гордо крокували вулицями Стрия, представляючи свій осередок „Союзу Українок”; які у вишиванках, з серпами в руках схилялися у вправах на фестинах чи Святі Селянки. Мовчки з сумом дивилися на горе народне, зберігаючи в найпотаємніших сховках вишиті тризуби, прикрашені синьо-жовтими візерунками. Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про діяльність жіночої організації. А новоспечені жіночі ради були лише малозначимим прибудівком комуністичної партії. Жінок позбавили права автономно організовуватись для участі у громадському житті. На всіх рівнях панував тоталітаризм, що повністю відкидав будь-якого роду самоврядування. І все-таки жінки зуміли зберегти вогник національної ідеї; плекати паростки українства серед молоді, якою ретельно „опікувалася” машина комуністичної ідеології. Українська жінка створила свою материнську школу, в якій закладалося в дитячі душі святе і неповторне відчуття власного народу. У нашому краю діти одержували подвійне виховання: у школі – комуністичне, постулати якого швидко перетворювалися на утопію; вдома – національне, яке сприймалося дітьми як щось святе і рідне, само собою зрозуміле. У надвечір’я Різдва, ретельно затуливши вікна, сідали до вечері, віншували, тихо колядували. На Великдень збирали всю сім’ю до святочного сніданку. Ділилися свяченим яйцем, а потім відправляли дітей до школи на так звані „суботники”. Вдома вчили 136

молитися, шанувати народні традиції, пісню, вишивку. І не лінувалися повторювати: „Пам’ятайте, що ви українці”. Влучну характеристику такої ситуації дав краєзнавець М.Мандрик. „Життя народу, - пише він, - кілька десятиліть нагадувало бочку з подвійним дном, де зверху лежало „для них”, а під другим дном – найцінніше для себе”.2 І саме жінка плекала духовне підпілля народу, сподіваючись, що незабаром її діти зможуть відверто, не криючись, сказати: „Так, ми українці!” Не упускали нагоди бодай зернину національної ідеї засіяти в юні душі колишні союзянки – педагоги Омеляна Колодницька, Ольга Кравчишин, Софія Диба, Ольга Новицька, Ольга Заяць. Ці розумні високоосвічені інтелігентні жінки зуміли прищепити своїм учням повагу до національної культури і любов до рідної землі. Але жіноча душа прагнула більшого. Потреба гуртуватись не зникла. Навіть у найважчі часи більшовицького режиму стриянки хотіли реалізувати себе у праці поза домом, поза „червоним кутком” чи „ленінською кімнатою”. Шануючи національну історію, традиції, мистецтво, жінки прагнули єднатися. Пісня і вишивка стали для них тим поприщем, де можна було зреалізувати свої організаторські здібності, пропагувати рідне, національне, сповідувати ідеї, прищеплені ще в довоєнному „Союзі Українок”. Наприкінці 1949 року в Стрию створилася хорова капела „Ватра”. В цьому колективі завжди панувала атмосфера українства, а пісня збагачувала душевним добром. Ватрівчанські вечори пам’яті Т.Шевченка були священодійством, а „Заповіт” сприймався серцем як гімн. Відомо, що жінки переважали в цьому колективі, а серед них були колишні союзянки, їх діти чи онуки. Тут постійно жеврів вогонь „Просвіти” і „Союзу Українок”. У певний час „Ватрою” керувала союзянка Ольга Заяць. Але не лише в цій громаді вона підтримувала національні погляди учасників. За радянської влади ця жінка очолювала колектив музичної школи, де працювало багато патріотів України. Опираючись на талановитих 137

учителів музики, що берегли давні традиції, Ольга Заяць підготувала не один мистецький захід, овіяний духом українства. Серед них – ювілейний концерт, присвячений 100-річчю Івана Франка, який відбувся у серпні 1956 року на сцені Стрийського драматичного театру. Напевно, під час цього концерту їй згадувались довоєнні урочистості, в яких брала участь разом з посестрами-союзянками. Знаємо, що в ті роки Ольга ніколи не стояла осторонь таких імпрез. Згадаймо хоча б її участь у вечорі пам’яті Лесі Українки 1938 року.3 Чи не найглибше вкоренилися традиції „Союзу Українок” серед членок клубу вишивальниць, який зародився у Стрию на початку шістдесятих років. „Спочатку вишивальниці збиралися в домі п. Михайлини Петришак, - читаємо в одному з буклетів ювілейної мистецької виставки. – Символічним вхідним квитком була вишивка – серветка, рушник, сорочка, а також ґердан, силянка, кептар, свита”.4 В такому приятельському колі радилися, ділилися досвідом, вчилися нового. Хтось приносив кольорові візерунки, надруковані в журналі „Нова хата”. Вивчали їх. Тут велася мова і про експедицію І.Франка по Бойківщині, і про виставку вишивки, організовану Ольгою Бачинською у Відні 1915 року. Жінки замислювалися над символікою українського орнаменту. У цей же час у Стрию відбувається ще одна цікава подія. У 1964 році при Будинку працівників освіти створюється літературно-мистецьке об’єднання „Хвилі Стрия”. Його ініціатором та організатором був поет Віктор Романюк. Об’єднання швидко стає центром нагромадження національних ідей. Діючи в розпал застійної доби, воно, незважаючи на природне для того часу нашарування комуністичної ідеології, зуміло зберегти і підтримати національну основу, розвивати і збагачувати українське мистецтво, значно активізувати культурне життя міста. Довкола „Хвиль Стрия” гуртувалися музиканти, художники, поети, актори, майстри різьби і художнього скла. Об’єднання було доступне всім, хто цікавився 138

літературою і мистецтвом. Тут панували демократичні засади, обговорювались нові твори митців. „Хвиляни” радились і сперечались. До „Хвиль Стрия” влився колектив вже згаданої хорової капели „Ватра”. Природно, що довкола „Хвиль” згуртувалися вишивальниці, утворивши при об’єднанні свою секцію. У затхлий час комуністичного застою стриянки підсвідомо відчули, що мусять зберегти саме вишивку – це велике чудо, цей споконвічний вияв високого патріотизму, цей потаємний код народу, що передається мовчки, орнаментом і ниткою, з тисячоліття в тисячоліття. Не дати загинути унікальному мистецтву, оберегти його від штампу і підробки – таке завдання взяли на себе жінки клубу вишивальниць. І їх не треба було переконувати, що цей давній вид української культури зберіг революційний дух. Жінки жили і творили, натхненні цим духом. Пам’ятали члени клубу довоєнні традиції стрийських вишивальниць. Дехто з них був особисто знайомий з покійною Ольгою Бачинською, великою сподвижницею українського народного мистецтва, у всьому керувалися її настановами і заповітами. Але знайшлася в Стрию жінка, яка перейняла від Бачинської найголовніше – бажання пропагувати вишивку, єднати довкола неї жінок. Своїм існуванням клуб завдячує Ірині Ольшанській. Подружжя Ольшанських переїхало до Стрия у 1950 році. Чоловік Володимир, лікар за фахом, одержав тут місце праці, Ірина згодом викладала рукоділля в жіночій середній школі №1. Зацікавившись народною вишивкою, вона познайомилась з Ольгою Бачинською. У неї вдома оглядали колекції взорів, вели розмови про українське мистецтво. З того часу все своє життя Ірина Ольшанська присвячує популяризації вишивки. Вона збирає та вивчає орнаменти різних регіонів України, їздить по селах, відшукує самодіяльних майстринь, переймає їх досвід. Згодом створює домашній музей старовинної вишивки. Вчить читати символи на орнаментах. Закликає працювати над собою, при цьому цитуючи М.Рильського: „Ми працю любимо, що в творчість перейшла”. 139

Згадує учениця Ірини Ольшанської Віра Нагірна (сьогодні – керівник клубу вишивальниць у Стрию): „Ми з нетерпінням чекали її уроків, бо від неї довідувалися багато цікавого про неповторні українські взори, вишиті хрестиком, низинкою, мережкою. Не все запам’яталося з тих далеких часів, але в серцях її учениць залишилась любов до прекрасного – вишивки, ткацтва, живопису, народної пісні, до рідного краю”.5 Саме тому багато її учениць стали чудовими вишивальницями, а згодом – членами секції вишивальниць при „Хвилях Стрия”. Серед них – Любов Монастирська, Лідія Рудка, Ірина Чабан. Секція вишивальниць, яка з часом переіменувалась у клуб, розгорнула велику діяльність. Збиралися один-два рази в місяць, на зібрання приносили нові роботи, новинки літератури, мистецтва. Клуб став одночасно й просвітницьким осередком. До Будинку учителя, де відбувалися засідання, вишивальниці брали з собою дочок, онуків. Володіючи від природи талантом організатора, Ірина Ольшанська із захопленням взялася згуртовувати жінок. Одними з перших членів клубу вишивальниць стали колишні союзянки Омеляна Колодницька, Ольга Заяць, які змолоду привчилися до громадської праці. До них приєдналися й інші аматори вишивки, національно свідомі жінки: Володимира Сілецька, Олена Ґец, Стефанія Пашак, Михайлина та Іванна Петришак, Марія Маркевич, Ірина Боднар, Богдана Сандович, Марія Мармурович, Софія Середницька, Ольга Курилас, і молодші Любов Камінська, Ольга Діжак, Віра Нагірна. Йшли роки, клуб поповнювався новими членами. До клубу вступили Любов Турканик, Ольга Блашків, Стефанія Капало, Марія Дирик, Ольга Пак, Ольга Черняхівська, Ганна Королишин, Ярослава Швед, Розина Тенюх, Ганна Романів, Ганна Микласевич, Галина Уграк, Ольга та Ярослава Яворські. На початку вісімдесятих членами клубу стали Теодора Савчинська, Богдана Бандера, Лідія Мазур, Мирослава Николин, Лідія Леськів і молодші Ольга Монастирська та Софія Антонів, Ірина Ханик.6 140

Найбільше уваги майстрині приділяли виставкам. Спочатку експозиції влаштовували у вітринах стрийських магазинів. Перша виставка була організована в 1968 році в районному Будинку культури, друга – в 1970 році. Вишивальниці брали участь у кожному мистецькому представленні „Хвиль Стрия”, які, за відсутністю на той час виставкового залу, проводились у приміщенні клубу вагоноремонтного заводу. Експонували твори хатнього вжитку: подушки, доріжки, серветки, рушники, а також сучасний, оздоблений вишивкою одяг, прикраси з бісеру, ткацтво. На виставках панував український дух. Думки, які не висловлювались вголос, промовляли до глядачів з полотен і візерунків. Виставки вважалися подією у місті. У нарисі про історію об’єднання його засновник Віктор Романюк згодом напише такі слова: „Кожній людині, яка хоч раз побувала на виставці стрийської вишивки, довго бринітиме в серці веселкова музика кольорів, що її витворили ніжні серця і талановиті руки стриянок, які своєю невтомною працею продовжують славні народномистецькі традиції рідного краю – зеленого Підгір’я”.7 Крім виставок, клуб влаштовував плідні зустрічі з львівськими майстринями і мистецтвознавцями. Гостями стриянок були відомі етнографи і знавці вишивки А.Будзан, Р.Захарчук-Чугай, Є.Дзядек, Я.Грендиш. Ці зв’язки, а також відвідини музеїв, знайомство з багатством їх фондів, з різноманітністю технік та орнаментів вишивок різних регіонів України збагачували знання стрийських вишивальниць. У середині 80-х років розпочалася їх співпраця зі Стрийським краєзнавчим музеєм „Верховина”. Зав’язалися дружні стосунки з вишивальницями Нового Роздолу, Дрогобича, Львова, Бережан. Бажаними гостями клубу були відомі майстрині З.Краковецька, Я.Заневчик, М.Калиняк зі Львова, М.Кот з Дрогобича. Щоденна праця і натхнення дали свої плоди: стрийські вишивальниці та ткалі є учасницями обласних та республіканських виставок, нагороджуються дипломами та грамотами. Ірина Боднар, Ольга Діжак, Ольга Кури141

лас, Віра Нагірна, Ольга Савчин здобули звання народних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Високе звання заслуженого працівника культури присвоєно невтомній трудівниці Ірині Ольшанській. Клуб діяв, а його члени розуміли просту істину – настав час зміни покоління. Старші допомагали своїм досвідом молодшим, заохочували їх до праці та терпеливості, будили любов до краси, творчості, фантазії. Щоб залучити до клубу якомога більше молоді, найбільше снаги та енергії затрачала на цю справу Ірина Ольшанська. Вона пропагувала вишивку у виробничих та педагогічних колективах. На початку 80-х років автор цих рядків допомагала пані Ірині згуртувати до навчання початкуючих вишивальниць Спеціального проектно-конструкторського і технологічного бюро. Жінки збиралися після роботи опановувати нові види мережок, вчилися вишивати низинкою, гладдю, з цікавістю слухали розповіді І.Ольшанської про „сонечка” в українському орнаменті. А у 1981 році влаштували в колективі досить численну експонатами виставку власних робіт. Жінки були активними, вони не закривалися у чотирьох стінах, не відмежовувались домашніми клопотами від духовного зросту української нації, були причетними до її пробудження. Своєю творчістю доводили, що жінка – це етнічний центр, генетичне і духовне джерело всього того, що називається українством. Збираючись на свої засідання, жінки завжди готували щось змістовне, цікаве. Тут звучали повідомлення про новинки літератури і кіномистецтва, обговорювались мистецтвознавчі телепередачі, матеріали газети „Літературна Україна”. У своєму колі проводили Шевченківські вечори, які готували власними силами. Особливо запам’ятався членам клубу вечір на тему „Жіноча доля в творах Шевченка”. Звучало Кобзареве слово, мелодії „Утоптала стежечку”, „Така її доля”, „Плавай, плавай, лебедоньку”. До декламацій залучалися як самі вишивальниці, так і їх діти та внуки. Любов Камінська та Софія Середницька виконува142

ли Шевченкові „Тополю”, „Хустину”. Під фортепіанний акомпанемент Уляни Молчко звучала добірка інших поезій Шевченка. Згодом у вишивальниць виникла ідея відродити призабуте мистецтво воскового розпису писанок. І от однієї суботи вітальня Будинку працівників освіти перетворилася на мистецьку робітню: на столі розкладені мисочки з фарбами, збоку нагрівається віск, в руках – писачки. Кожній хотілося розписати свою писанку. А допомагала в цьому писанкарка-аматорка зі Львова, викладач музики Ірина Стернюк. Поряд з цими заходами влаштовувались мандрівки до історичних місць. Для прикладу, у липні 1988 року клуб вишивальниць відвідав Олеський замок і музей Шашкевича у Підлиссі. До того ж жінки побували на персональній виставці М.Біласа у Львові, а також в музеї його творчості в Трускавці. Незважаючи на тиск тоталітарної системи, жінки зуміли зберегти і увіковічнити пам’ять про відомих діячок громадського руху на Стрийщині. Вони долучилися до створення кімнати-музею Остапа та Нестора Нижанківських, який було відкрито 1 лютого 1986 року у Стрийській музичній школі. Оксана Бурин, викладач школи та автор експозиції, зібрала велику колекцію експонатів про життєвий та творчий шлях цих музикантів. Поряд з іншими, тут поміщено багато документів з історії жіночого руху. Це фотографії членів родини Нижанківських – Осипи Бобикевич, Ольги Бачинської, Неоніли Селезінки, експонати про їх громадську діяльність. Під склом вітрин – партитура романсу „У гаю” з присвятою „Дорогій Юзуні” за авторством Остапа Нижанківського та Олекси Бобикевича. Разом з фотографіями, нотами тут можна побачити багато журналів і газет про жіночий рух на Стрийщині та діяльність його найактивніших членкинь. Експозиція продовжується розповіддю про історію музичної школи, де також фігурують імена колишніх союзянок. „Цей 143

повоєнний педколектив, – пише О.Бурин, – був зв’язуючою ланкою між тим славним минулим двадцятих-сорокових років і нашим сьогоденням. Саме вони, викладачі школи, під керівництвом Ольги Заяць зуміли зберегти високий професіоналізм, почуття відповідальності, дух аристократизму і патріотизму”.8 У передчутті змін і революційних подій виникали нові ідеї. Клуб вишивальниць вийшов далеко за межі своїх зацікавлень. 19 грудня 1987 року вперше у місті жінки вирішили провести українські вечорниці з відродженими традиціями, народними стравами і призабутими піснями. Взяли з собою дітей, онуків. Дідух, прялка, веретена, куделя – все стало в пригоді. Вечорниці відбувалися в затишному куточку півпідвального приміщення Будинку працівників освіти. Пробували прясти нитку, тлумачили візерунки на рушниках. Відважилось жіноцтво заспівати знайомі з дитинства „Ой хто, хто Миколая любить”. Вечорниці клубу вишивальниць не були поодиноким заходом з відродження українських традицій. Такі свята з ініціативи громад відбувалися в установах, педагогічних колективах (середня школа №2). А через рік, у січні 1989 року Стрийщина з захопленням і сльозами радості вітала самодіяльних акторів під час загальноміських різдвяних вечорниць. Примітки:

1. Пашко А. Доля жінки – це доля України // Атена Пашко. З поглядом у майбутнє: Збірник. – Львів: Логос, 2001. – С.90. 2. Мандрик М. Стрийщина: шлях до волі. – Стрий: Щедрик, 1998. – С.82. 3. Наша світлиця // Гомін волі. – 1990. – 2 жовтня. – С.3. 4. Виставка робіт вишивальниць та ткаль, присвячена 35-річчю заснування секції вишивальниць літературно-мистецького об’єднання “Хвилі Стрия”: Каталог. – Стрий, 1999. – С.3. 5. Нагірна В. Берегиня // Гомін волі. – 1998. – 18 червня. – С.3. 6. Там само. 7. Романюк В. Пісня і праця – великі дві сили // Хвилі Стрия: Збірник. – Стрий: Щедрик, 1995. – С.375. 8. Бурин О. Вогнище шани // Хвилі Стрия. Вказане видання. – С.590.

144

Нагромаджуючи сили Наприкінці вісімдесятих Україна відчула вплив наростаючого потоку змін. Починаючи з 1985 року, в державі взято „курс на перебудову, демократизацію, гласність”. Причиною цього стала всезагальна криза СРСР. екологічні злочини, нищення української мови, „білі плями” в українській історії, тиск на церкву – все це викликало потужну хвилю обурення. А згодом від словесної критики українці перейшли до конкретних дій і стали на шлях демократичних перетворень. Однією з перших у цих починаннях була Стрийщина. Відомо, що тогочасний спалах демократії призвів до відновлення і створення громадських організацій. Жіноцтво Стрия разом з усією громадою поступово, крок за кроком, визволялося з рабського існування і простувало до своєї мети – відродження колись знаного і дієвого „Союзу Українок”. Події, які розгорталися на Стрийщині, не могли залишити байдужими стриянок. На їх очах у червні 1988 року створився суспільно-політичний клуб „Аргумент”. Активними його прихильниками стали колишня союзянка Ольга Заяць (вона перша відважилась розповісти гірку правду про комуністичні злочини у стрийській тюрмі), а також молодші Катерина Осташ, Любов Камінська, Любов Микласевич, Розалія Паукевич, Ірина Чабан, Стефанія Стаськів, Ірина Винник. Приходили на засідання сім’ями, виступали, агітували. На першому ж зібранні ініціатор клубу поет В.Романюк звернувся до людей з такими словами: „Не бійтесь, Сталін не воскресне!” І ця фраза наче розтопила кригу. Люд сколихнувся. Дискусії, суперечки, палкі розмови про безгосподарність радянської системи, про свободу совісті і преси, про репресії та утиски і, на кінець, про національний прапор і символіку. Тут знову ж таки несподівано виступило жіноцтво. Заговорити відверто на „Аргументі” наважила145

ся Ірина Чабан. Сталася ця подія на одному з чергових засідань, яку детально описав краєзнавець М.Мандрик. Коли говорилося про вірність „червоному прапору революції”, встала симпатична жінка і голосно сказала: „Чого ви нам нав’язуєте чужий прапор? У нас є свій прапор...” У залі стало тихо, як у вусі... А вона зробила паузу, ніби для того, щоб люди подумали, який же наш прапор? А потім несподівано спокійно додала: „Червоно-синій”.1 Погодьтесь, що на той час це був сміливий і відчайдушний крок – і його зробила жінка. (Згодом І.Чабан виїхала до США, де очолила жіночий журнал „Наше життя”). У наступних подіях оксамитової революції на Стрийщині також були задіяні жінки, в основному члени клубу вишивальниць. Стрийські майстрині на чолі з І.Ольшанською взяли участь у проведенні свята бойківського фольклору 2 жовтня 1988 року. В цей погідний день вони влаштували на стадіоні „Авангард” (тепер „Сокіл”) виставку різнобарвної бойківської вишивки. Через два тижні у Стрию знову подія: 16 жовтня відбулося загальноміське свято рідної мови за участю українських митців. Тут вперше перед багаточисленною громадою виступила ще одна патріотка – знавець бойківського фольклору Розалія Паукевич, яка з того часу багато років поспіль пропагуватиме серед стриян народні звичаї і пісню. На завершення свята від товариства книголюбів їй вручено грамоту. Стрийщина переживала нестримний процес нагромадження національних сил. Українці осмислювали власну історію, зосереджувались на думках про свій вклад у хід революційних подій. Повернути до життя все те добре, що колись виплекав український народ – таке бажання виникало у кожного свідомого і мислячого громадянина. І от зроблено ще один крок: 28 грудня 1988 року у Стрию створено товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка – прообраз колишньої „Просвіти”. Слід зауважити, що перший осередок цього товариства з’явився саме в клубі вишивальниць. Очолила його Ольга Діжак. Не дивно, що 146

вишивальниці першими зголосилися до громадської праці – захисту рідної мови. Адже члени клубу вже давно були згуртовані в одне ціле, тому й часу на роздуми не відводили. До складу ради ТУМ тоді ввійшла активна учасниця клубу Ольга Заяць. Серед української громадськості панував піднесений настрій. Хотілося чогось рідного, що торкається найпотаємніших струн душі. Так зародилася думка підготувати загальноміські вечорниці. Організатор цього заходу Дарія Припін у першу чергу звернулася з пропозицією до жінок з клубу вишивальниць: „Без вагань дали згоду взяти участь у вечорницях п.п. Камінська Любов, Паукевич Розалія, Середницька Софія, Ольшанська Ірина. Це ті, що знали давні традиції, різдвяні віншування, старовинні пісні, які потім гарно проспівали на вечорницях за кужелем”.2 На вечорницях вперше заколядували „по-справжньому”, не змінюючи слів, не „підчищаючи” текст. І виконавцям на сцені, і глядачам у залі накотилися на очі сльози радості. Почуття гордості за свій народ окрилювало. За свідченням Р.Паукевич у січні 1989 року „цю виставу „Вечорниці” за проханням глядачів було поставлено 5 разів”.3 Наступні події 1989 року ще більше згуртували жіноцтво Стрийщини. А їх було немало, хвилюючих, натхненних і незабутніх. Похід до пам’ятника Т.Шевченка перед урочистим вечором, де слово, окрім інших, мала Ольга Заяць, Шевченківське свято у клубі вишивальниць. У травні – Служба Божа на могилах батьків Кардинала Мирослава Любачівського; згодом – урочиста хода під синьо-жовтими прапорами до місця захоронення жертв НКВД на кладовищі, установчі конференції товариства „Меморіал”, організації „Народний рух України”. А скільки емоцій викликало велелюдне свято Івана Купала, вперше відроджене на ріці Стрий. Купальські хороводи, пісні, вогнища будили в серцях те, що завмерло з правіків, а велике полотнище національного прапора, яке здійнялося в надвечірнє небо на повітряних кулях, не залишило байдужими майже нікого. І тоді жінки взялися 147

шити прапори, щоб у кожній сім’ї були, щоб майоріли в свята на кожній оселі. Коли не мали під руками потрібної тканини, тоді залучали до справи весь арсенал жіночої фантазії та хисту. У серпні під численними прапорами крокували колоною пішки до Завадова, де відкривали новий пам’ятник Шевченку. А восени того ж року разом з цілою Стрийщиною перейшли до відкритої боротьби за відродження української греко-католицької церкви. Постійні Служби Божі на кладовищі, палкі проповіді отців з підпілля утверджували в серцях понівечену віру батьків. І знову „старий рік минає, новий наступає”, знову Різдво. Стрияни чекають на незвичайне різдвяне дійство. На цей раз виставу „Вифлеємська ніч” підготував народний театр під керівництвом Марії Бурій. Акторська група, до складу якої входили вже згадані члени клубу вишивальниць, продемонструвала високу майстерність. Колядували від душі, на повний голос. Відгомін тої коляди пронісся хвилею під час небувалої події січня 1990-го – „живого ланцюга”, який простягнувся через всю Україну з нагоди святкування Акту Злуки. На вулиці і дороги вийшла вся Стрийщина. Стояли в ланцюгу і трималися за руки цілими родинами. Обов’язково брали з собою дітей та внуків, щоб запам’яталось їм це свято єдності на все життя. Пройде небагато часу – і ці ж діти, пов’язавши помаранчеві стрічки, скандуватимуть на майданах України: „Схід і Захід разом!” Гордіться, матері і бабусі, бо недаремно ви шили їм маленькі синьо-жовтні прапорці у 1990-му та вчили співати стрілецьких пісень. Крок за кроком йшло жіноцтво Стрийщини до відродження своєї організації. Час тоді був незвичайний, щотижня нові і нові події дивували і захоплювали. На холоді і морозі стояли в лютневу ніч у пікетах з нестримним “ганьба” біля міськкому Компартії, а кілька тижнів пізніше стали свідками визначної для цілої України акції – з ініціативи новообраних депутатів до Верховної і міської рад 14 березня 1990 року у Стрию на будинку міської ради 148

вперше в Україні було піднято національний прапор. Чи ж могло бути спокійним жіноче серце, коли під спів гімну „Ще не вмерла Україна” у чистому березневому небі з’явився журавлиний ключ? Можливо, це й підштовхнуло їх до думки: „Час жіноцтву братися до справи”. Примітки: 1. 2. 3.

Мандрик М. Стрийщина: шлях до волі. – Стрий: Щедрик, 1998. – С.177. Там само. – С.193 Паукевич Р. Щоденник праці тріо “Берегиня”.

149

Воскресаємо з попелу Сьогодні важко пригадати, на якому саме засіданні клубу вишивальниць виникла ідея відродити колись такий популярний і дієвий „Союз Українок ”. Очевидно, ця думка з’явилась десь на початку 1990 року. До стриян дійшла звістка, що 21 лютого це товариство почало працювати у Львові. Жіноцтво загорілося бажанням повернути до життя таке об’єднання і у Стрию. До того ж, стриянки познайомились зі зверненням „Союзу Українок”, де прозвучав заклик стати разом з усім народом до боротьби за відродження української культури та духовності. Ірина Ольшанська запропонувала створити ініціативну групу. Знайшлися бажаючі: Ірина Винник, Стефанія Микитчин, Богдана Сандович, Ольга Курилас, Любов Камінська. Кожна з них додала своє зерня до копіткої справи відродження товариства. У ті весняні дні налагодили зв’язки з Львівським осередком. Обговорили час і місце проведення зборів. Третього травня 1990 року у Будинку медичних працівників по вулиці Охримовича зібралося понад 100 осіб. Зовсім юні, молоді та літні стриянки швидко заповнили невелику залу. Не всім вистачило місця, тому стояли у проходах і під стінами. У декого в руках – весняні квіти. Настрій святковий, особливий. Сьогодні вони, учасниці установчих зборів, стануть свідками великого воскресіння, відродження з попелу колись могутнього „Союзу Українок”. Його хода вже почалась зі Львова. А з Заходу – до Києва і далі на Схід. Установчі збори відкрила одна з членів ініціативної групи, педагог Стефанія Микитчин. Вона представила гостей зі Львова: Атену Пашко та Іванну Кварціян – найактивніших сподвижниць справи відродження організації. „Не було у нас і немає більш масової і активної жіночої організації, як створений у Галичині в 1917 році 150

„Союз Українок”, – з такими словами звернулась до присутніх Атена Пашко.1 Вона привітала стриянок з визначною подією – відродженням осередку. З її слів жіноцтво дізналося про завдання, які стояли перед організацією у довоєнний час. „Союз Українок” об’єднував всі соціальні та інтелектуальні верстви українських жінок, ніс у маси культуру, національну свідомість, вчив і вчився сам, плекав рідні звичаї, мову і обряди, боровся за піднесення рівня добробуту нашого народу, за духовне багатство молоді і здоровий побут. Іванна Кварціян ознайомила жінок зі статутом, розповіла про створення координаційної ради у Львові, про налагодження зв’язків зі СФУЖО (Світовою Федерацією Українських Жіночих Організацій). Серед присутніх було багато жінок, що пам’ятали роботу довоєнного товариства, брали участь у різних його акціях. У цей день їм було що сказати молодшим. З цікавістю вислухали учасниці зборів виступ Ганни Микитки. Скільки праці і молодечого запалу вклала ця жінка колись в розбудову „Союзу Українок”. Чи сподівалась в роки застою, що буде стояти перед численною громадою і промовляти до молодих, закликаючи до праці заради України. „ Їздили ми по селах, - говорила вона, - читали реферати, навчалися народному мистецтву, вчилися самі. Радо зустрічали нас, чекали наших відвідин”.2 Ганна Микитка від всього серця вітала жінок та їх прагнення відродити організацію. Про шлях до відродження осередку та діяльність клубу вишивальниць розповідала Ірина Ольшанська. Влучними були заключні слова її виступу: „Нашим хлібом насущним мають бути наші добрі діла”.3 На завершення жіноцтво перейшло до виборів координаційної ради. На дещо незвичний для тоді ще радянських громадян заклик „ Хто хоче працювати – нехай зголошується! ”, усі почули впевнений голос „ Я хочу працювати! ”. Ось так відверто висловила своє бажання Таїсія Гайдукевич. Дійсно, ця відповідь була несподіва151

ною для тих, хто звик до ходу радянських зборів, що проводились, зазвичай, за наперед накресленим сценарієм. Смілива відповідь додала запалу; почалось жваве висунення інших кандидаток. До складу ради ввійшли Ольга Заяць, Ярослава Левицька, Софія Середницька, Людмила Дмитрів, Таїсія Гайдукевич, Ірина Винник та Зеновія Ханас. Головою осередку обрано Ірину Ольшанську, заступниками – Любов Камінську та Стефанію Микитчин. Членами ревізійної комісії стали Дарія Головко, Богдана Сандович, Ярослава Шозда, Орися Галик, Стефанія Михаць. Збори виголосили вітальний лист сесії Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Перші кроки запам’ятовуються найбільше. Отож, і для нас, союзянок, найглибше закарбувалися в пам’яті ті заходи осередку, які відбувалися відразу ж після його заснування. На засідання координаційної ради її учасники прийшли з піднесеним настроєм, з нестримним бажанням працювати. Обговорювали статут товариства, розподіляли обов’язки по секціях. Т.Гайдукевич очолила культурно-просвітницьку секцію, С. Середницька – секцію релігійного світогляду і милосердя, Я. Шозда – медико-просвітницьку, Я. Левицька – видавничу і рекламноагітаційну, О. Заяць – громадсько-політичну, С. Михаць – секцію економної господині, Л. Дмитрів – соціальноекономічну. І. Курилас доручено виконувати обов’язки скарбника, З. Ханас – обов’язки секретаря.4 У цей день постановили зареєструвати осередок у міській раді. Перше засідання координаційної ради відзначалося великою кількістю пропозицій щодо громадської праці. Кожна союзянка прагнула додати щось своє. Запропоновано надіслати до редакції газети „Гомін волі” привітання з Днем Матері, до Зелених Свят упорядкувати вулиці міста, взяти участь у створенні осередків по селах, відродити історію „Союзу Українок” до 1939 року, заопікуватися дітьми-сиротами, видавати свою сторінку в газеті. До того ж, союзянки виступили з вимогою виділити для 152

осередку приміщення. В одній з дискусій І.Ольшанська впевнено заявила, що найвідповіднішою була б кімната в Народному домі. На одному з чергових засідань жінки з цікавістю вислухали виступ Г. Микитки – найстаршого члена осередку. Вона розповідала про довоєнний „Союз Українок”. Зізналася, що пам’ятає прапор товариства з буквами ТРЖ („Товариство руських жінок”). Згадала й про довголітню голову М. Весоловську, її арешт НКВД. Торкнулася теми „бунту молодих” у 1938 році, їх лідера, патріотку Ольгу Пеленичку-Гасин. Найважливішою вважала організаційну роботу на селах. Тому була переконана, що саме цій ділянці сьогодні слід присвятити найбільше уваги. А довкола вирували події національного відродження. Союзянки були якнайактивнішими, брали участь практично у всіх заходах, що проводилися у місті. 9 червня вони організували поїздку до Болехова на всеукраїнські святкування 135-річчя з дня народження Наталії Кобринської. Два ювілейні вінки з дубового листя поклали стриянки на могилу зачинательки жіночого руху. 10 червня вони долучилися до проведення „Фестину - 90” на міському стадіоні „Сокіл”. Жінки підготували цікаву лотерею: пожертвували для цього власні книжки, сувеніри, кераміку, дитячі іграшки, листівки, вишивані закладки. Під час цієї акції зібрали 117 карбованців. Наступне свято Івана Купала також не обійшлось без участі союзянок. Вони спекли тістечка-коралі, що мали великий попит на святі. Кожного засідання – нові ідеї, нові пропозиції. Ярослава Левицька збирає матеріали до сторінки „Союзу Українок” в газеті „Гомін волі”, Таїсія Гайдукевич повідомляє, що у Дашаві і Грабівцях жінки хочуть створити свої осередки. Ганна Микитка пропонує організувати громадськість і відправити панахиду на могилах О. Нижанківського, О. Бобикевича, Є. Олесницького, О. Бачинської. А Людмила Дмитрів просить допомогти реалізувати чудові купальські листівки своєї учениці, художниці Уля153

ни Слюсар. Згодом жінки обговорюють сценарій свята козацької слави з нагоди відзначення 500-річчя козацтва. А вже в серпні цей літературно-музичний вечір відбувся. Звучали цікаві розповіді про козацькі думи та пісні. Для художнього читання обрані маловідомі поезії Олександра Олеся, П.Боровиковського, В.Сосюри. Сценарій свята скомпонувала Т. Гайдукевич. Наступна подія – виставка вишивки, яка відкрилася у виставковому залі музею „Верховина” (щойно обладнаному в приміщенні колишнього музею В. Леніна). Виставку готували союзянки разом з клубом вишивальниць. Цікавинкою виставки стали зразки знаменитої колекції взірців Ольги Бачинської, які подав на експонування Національний музей у Львові. 29 серпня на засіданні координаційної ради Ірина Ольшанська висловила прохання звільнити її від обов’язків голови товариства у зв’язку з похилим віком. Звичайно, союзянки зважили на це, хоч і було прикро. На пост голови висунули кандидатуру Любові Камінської. На зборах 18 вересня члени „Союзу Українок” проголосували за це. „Члени товариства щиро дякували колишній голові п. Ольшанській за працю і невтомну енергію, а також побажали успіху в роботі новообраній голові п. Камінській”.5 У вересні розпочалася реєстрація осередків у Львові. У ті ж дні втілюються в життя ідеї створення клубу „Молода Українка” та видання своєї сторінки в газеті. Ці два проекти запрацювали чітко і злагоджено. До того ж жіноцтво бере активну участь в інших громадських заходах. 8 вересня 25 союзянок побували у Львові на з’їзді товариства „Українська молодь - Христові”. На початку жовтня делегація стриянок була присутня на семінарі у Києві з нагоди 50-річчя смерті Софії Русової. Тут вони доєднались до маніфестантів біля Верховної Ради УРСР. Товариство стало на ноги. За плечима кілька місяців праці, роздумів і надій. А попереду – цікаві плани, нестримна енергія союзянок. Хотілося сказати всім, що ось ми такі, ми є, ми діємо! Тому і вирішили провести вечір-зус154

тріч з громадськістю міста. Свято відбулося 24 листопада 1990 року у великому залі Народного дому. Прибуло багато стриян і гостей. Маленька дівчинка зі свічкою в руках розпочинала дійство піснею „Боже, вислухай благання!”. У залі присутні голова Стрийського міськвиконкому Іван Попович, голова Львівського осередку „Союзу Українок” Оксана Сапеляк та член осередку Надія Харчук, голова Болехівського осередку Лариса Дармохвал. Цього разу згадували поіменно тих жінок, які доклалися до розбудови товариства у тридцятих роках. З цікавістю слухали стрияни виступи Юрія Бородавки, Михайла Мандрика, Олександра Микласевича, Віктора Романюка. Ганна Микитка, вітаючи присутніх, зізналася, що йдучи на свято, поцілувала двері Народного дому, який для неї завжди був українською святинею. Її посестра Марія Базюк, колишній секретар „Союзу Українок” у Стрілкові, прочитала свої вірші. Виступи гостей і союзянок чергувалися з піснями, хореографічними композиціями. А в залі витав дух славних стриянок-союзянок Осипи Бобикевич, Ольги Бачинської, Марії Весоловської. Вже на початку своєї діяльності союзянки довели, що можуть успішно працювати у різних напрямках. Адже „Союз Українок” постав як громадсько-політична організація, основною метою якої було спрямування творчих сил українського жіноцтва на відродження і утвердження в суспільстві історичних святинь та духовної культури народу. Тому, перш за все, жіноча спільнота Стрийщини взялася за відродження свят, традицій та історичних дат. Під кінець року було відновлено звичай Андріївських вечорниць та Свята Св. Миколая. І з цим завданням союзянки справились блискуче. Для Андріївських вечорниць вибрали півпідвальне приміщення Будинку працівників освіти. Проводив вечорниці клуб „Молода Українка”, який вже кілька місяців діяв при осередку. Попередньо молодь здійснила велику пошукову роботу. Організатори переглянули багато етнографічної літератури, розмовляли зі старшими 155

членами, запросили їх на вечорниці. Події розгорталися невимушено. Хлопців і дівчат прибуло достатньо, то ж кому не вистачило місця – сиділи просто на підлозі. Спочатку Л.Камінська та С.Середницька розповіли про те, як колись ворожили дівчата по селах. А потім Т.Гайдукевич розвеселила всіх дотепами про те, як наш народ уявляв собі нечисту силу. Далі – веселі забави, чай, тістечка, загадки. Пластуни здивували всіх новими іграми. А проведення ворожінь, на які так чекала молодь, взяла на себе Л.Каліцун, викладач художнього училища № 16. Наступним було Свято Св. Миколая. Його вирішили відзначати на сцені Народного дому. Для дійства вибрали п’єсу І. Франка „Суд Святого Миколая”. Найбільше праці тут доклала Софія Середницька. Володіючи необхідними навиками і витонченим смаком, вона виготовляла декорації, шила костюми, клеїла крила для ангелів, ріжки та носики для чортиків. А найважливіше – режисерувала виставу. І знову повний зал батьків та дітей.Найбільш вдалася сцена „У пеклі”, де роль головного чорта чудово виконав голова братства шанувальників Т.Шевченка, просвітянин Юрій Бородавка. Повторно вистава демонструвалася на другий день для дітей-сиріт, яким Святий Миколай роздав подарунки, дбайливо підготовлені осередком „Союзу Українок”. На початку 1991 року у Народному домі союзянки влаштували Маланчин вечір. Смачні страви, буфет „Корчма”, ялинка та дідух, розкішний каравай на вишитому рушнику приємно здивували гостей. Їх вітали „господарі” Степан Камінський та Омелян Паукевич. А ведучою свята була просвітянка Дарія Припін. Згодом це відроджене різдвяне дійство стало щорічною кровною справою Стрийської філії „Союзу Українок”. Гаївки і Свято Матері – також в числі відроджених товариством традицій. Не просто було повернути до життя прекрасний звичай весняних хороводів і забав під церквою. Але клуб „Молода Українка” взявся за цю справу. Заздалегідь у передвеликодній час провели кілька репе156

тицій, на яких союзянки Розалія Дмищук та Розалія Паукевич вчили дівчаток гаївок та рухів до них. А у Великодні свята прийшло на подвір’я церкви Успіння Богородиці багато молоді, щоб заспівати „Голубку”, „Огірочки”, „Царівну”, пройтися в „Кривому танці”. Першими в Стрию союзянки відродили і Свято Матері – гарний звичай, що тішив галичан з 1928 року. Свято відбулося 12 травня 1991 року у міському Будинку культури. Напередодні члени товариства висвітлили цю тему в пресі, підготувавши добірку цікавих матеріалів до газети „Гомін волі”. „Наш „Союз Українок”, - писала Я. Левицька, - відродить це особливе чудове свято. І хай серце кожного з нас підкаже, як вшанувати рідну матір, як додати їй сили і наснаги”.6 Крім того, з дописами виступили І. Ольшанська, Т. Гайдукевич, О. Галик зі Стрийського осередку та Г. Типак з Олексицького осередку. А в неділю стрияни численно зібралися у святково прибраному залі Будинку культури. Довкола сцени – море весняних квітів. Сцена прикрашена писанковими деревцями, вишивками. Автором сценарію і ведучою була Таїсія Гайдукевич. З молитвою і теплим словом звернувся до матерів парох Успенської церкви отець Микола Костюк: „Якими мовами можна звернутися до вас, дорогі Матері! Наслідуючи Діву Марію, ви маєте послужити Богу і народу своєму! Передайте святість усьому народу, щоб він був сильним фізично і морально стійкий. Нехай Господь Бог благословить вас”.7 Під час свята звучали вірші, пісні, ліричні композиції, які розкривали його зміст: перша матір – Богородиця, друга – Україна, третя – рідна мати. Молоді союзянки Уляна Дармохвал, Оксана Пак, Уляна Скраль під фортепіанний акомпанемент Уляни Молчко читали вірші. А ось на сцену виходить Галина Турканик. На руках у неї найменший синочок. Здалося, що зійшла з полотен українських художників наша галицька Мадонна. Цю сцену доповнило стародавніми колисанками вже знане в Стрию тріо „Берегиня”. Зворушує присутніх і 157

драматичний етюд про жіночу долю давньоруської, козацької і галицької епох у постановці Марії Бурій. Чорною ниточкою вплітається у хід свята слово про сумну долю Чорнобильської матері: Мадонно мого часу! Над тобою Сяють німби муки і скорботи. Ці слова В. Симоненка адресовані жінці повоєнних літ. Але влучні вони стосовно тих, хто пережив трагедію Чорнобиля. І знову поезія, знову пісня. Перше Свято Матері завершилося грімким „Многая літа” усьому жіноцтву. До відроджених Стрийським осередком давніх звичаїв варто долучити тепле осіннє Свято Обжинок. Воно відбулося 29 вересня 1991 року на стадіоні „Сокіл”. На святі були присутні і виступали депутат Верховної Ради поет Віктор Романюк, заступник голови виконкому Микола Мазур. До Стрия прибули делегації з Добрян, Дашави, Олексич, Грабівців, Моршина, Стрілкова, Подорожнього, Колодниці. Як і колись, учасниці свята виконували вправи з серпами під мелодію гімну „Боже великий єдиний”. Майстерно і витончено демонструвала обжинкові рухи Ганна Наливайко з Добрян. А молодь, що рядами вишикувалась на полі, відтворювала їх. До пізнього вечора тривали забави, лунали пісні. У цей день союзянками було зібрано 466 карбованців пожертв і 122 карбованці від проведеної лотереї.8 „Свято Обжинок відбулося вдало, – напише згодом у Книзі пам’яті „Союзу Українок” Стрия І. Величко. – В цей день були щасливі і задоволені усі – і організатори, і виконавці, і гості”.9 Відроджуючи призабуте старе, союзянки вносили багато нового в життя товариства і міста. Перебуваючи на стадії становлення, жіноча громада проводила цікаві просвітницькі вечори, створила клуб для молоді, співоче тріо „Берегиня”, видавала свою сторінку в місцевій газеті. Клуб „Молода Українка” почав діяти восени 1990 року. Його мета: привернути до „Союзу Українок” більше молоді, передати їй багатий досвід, уміння, навики, 158

прищепити риси умілої господині, хранительки сімейного вогнища і родинних традицій. Клуб працював за чітко визначеною програмою: дівчатам і молодим жінкам передавалися знання з релігії, історії рідного краю, народних ремесел, домоводства. Засідання проводились кожної четвертої суботи місяця.10 Перше засідання розпочалося з молитви. Запрошена монахиня сестра Мокрина (Чин Служебниць Непорочної Діви Марії) розповідала молодим про життя Богородиці, Ісуса Христа, Святих Дмитрія, Миколая, Андрія. Вона стала доброю приятелькою клубу, а згодом запросила до просвітницької роботи молоду катехитку сестру Любомиру. До проведення засідань доєднались союзянки. Ірина Ольшанська ділилася секретами українських орнаментів, Богдана Сандович розповідала про свою учительку, художницю Олену Кульчицьку. Ольга Савчин проводила цікаві бесіди про кухарську книгу Ольги Франко, аналізувала давнє жіноче видання „Нова хата”. Новоприбулі члени клубу Наталія Дятел, Лідія Петриканин, Марта Хомик, Мирослава Данило всією душею вболівали за „Молоду Українку”, пропонували свої послуги і допомогу. До них дослухалися зовсім юні, ще школярки Уляна Мицик, Катруся Стасів, Віра Худоба, Іра Подолюк. Найцікавішими заходами клубу були Андріївські вечорниці, гаївки, екскурсії на виставки вишивки, передвеликодні розписування писанок. Автор цих рядків займалася організаційними питаннями клубу. Тріо „Берегиня”, яке вже понад 15 років відоме на Стрийщині, також було тою небуденною новою справою, яку започаткував „Союз Українок”. До складу тріо ввійшли союзянки Розалія Паукевич, Любов Камінська та Софія Середницька. Історію заснування тріо і сторінки його плідної діяльності детально описала у щоденнику свого творчого життя його учасниця, велика шанувальниця народної пісні Розалія Паукевич. Вона згадує, що разом жінки почали співати на пам’ятних вечорницях у 159

січні 1989 року. „На основі групи, яка брала участь в „Українських вечорницях” в Стрию було засновано театр, де режисером стала Марія Бурій, – пише Р. Паукевич. – У складі театру продовжувало діяти співоче тріо”.11 Саме М. Бурій і дала їм назву „Берегиня”. Співали спочатку на святах клубу вишивальниць, на урочистостях в Народному домі. Коли створився „Союз Українок”, учасниці тріо стали активними союзянками. „Співоче тріо почали запрошувати у всі школи міста, училища, садочки, технікум, гімназію. Ми з задоволенням несли до дітей пісні – колискові, ліричні, патріотичні, духовні”.12 Однією з перших програм тріо була добірка колискових пісень, з якою виступили у жовтні 1990 року перед учнями середньої школи № 2. Згодом з цією програмою жінки побували на святі в Будинку творчості дітей та юнацтва, в ліцеях, дитячих садках, на семінарі бібліотекарів. До репертуару стали долучати стрілецькі, повстанські пісні, співані молитви, коляди, гаївки, а також пісні на музику Розалії Паукевич. У вересні 1990 року ще одну новинку запропонував Стрийський осередок. На сторінках газети „Гомін волі” починають регулярно публікуватися дописи про діяльність та історію „Союзу Українок” під рубрикою „Наша світлиця”. Про потребу таких публікацій неодноразово говорилося ще на перших засіданнях координаційної ради. І от завдяки старанням та ентузіазму голови інформаційно-видавничої секції Ярослави Левицької з’явилася перша ластівка. Заставку до жіночої сторінки мистецьки виконала архітектор, член товариства Дарія Михаць. Дві миловидні україночки у вінках і вишиванках у її виконанні щомісяця посміхалися до читачів „Гомону волі”. „Наша світлиця” подавала різноманітну інформацію. Тут друкувалися репортажі про найважливіші події з життя „Союзу Українок”, звіти про цікаві заходи, які проводились осередком. З’явилися дописи і фотографії, що висвітлювали питання історії Стрийської філії. Популярними були етнографічні матеріали про звичаї нашого 160

краю. Автори дописів – самі союзянки. На одному із засідань координаційної ради вирішено надіслати газети з жіночою сторінкою до журналу „Наше життя” у США. І ось у листопадовому номері цього видання за 1990 рік з’явилася знайома заставка „Нашої світлиці” з підписом „Заголовок жіночої сторінки у газеті „Гомін волі”, що виходить у Стрию Львівської обл.”.14 У такий спосіб жіноцтво діаспори дізналося про нещодавно створений Стрийський осередок союзянок та його діяльність. „Наша світлиця” познайомила читачок з гімном „Союзу Українок” на слова Уляни Кравченко. У більшості публікацій – щоденне життя Стрийського осередку. Газета повідомляла про поїздку союзянок на з’їзд „Українська молодь – Христові”, що проводився у Львові, про мистецький вечір „Союзу Українок”, присвячений 500-річчю Запорізького козацтва, про літературно-музичне свято в честь Лесі Українки, про участь союзянок у науково-теоретичній конференції в Івано-Франківську, присвяченій Н.Кобринській та жіночий Конгрес у Чернівцях, про свято „Великодні дзвони”, про виставку вишивки Стрийщини у Національному музеї у Львові.15 На сторінках „Нашої світлиці” друкуються цікаві матеріали з історії „Союзу Українок”. Це розповідь про Ольгу Микласевич, родину Цурковських, Ганну Микитку. Читачки жіночої сторінки знайомились з краєзнавчими матеріалами, в яких описувались звичаї писанкарства, гаївок, вербної неділі, свяченого, колискової пісні. Були тут і статті-роздуми про силу жіночого руху, роль жінки у суспільстві. Л. Камінська, наприклад, пише, що „жінкаматір повинна бути берегинею домашнього вогнища, ангелом-хоронителем сім’ї”.16 Я. Левицька, розповідаючи про українську традицію вшанування матері, наголошує: „Їх троє – Матір Божа, Мати Україна і Матір Берегиня, до котрих звернені наші молитви, перед котрими ми у вічному боргу”.17 Глибокі і трагічні слова про жіночу долю в радянському суспільстві висловила М.Злупко: „Нами заповняли тюрми і гулагівські катівні, нас знахо161

дили в енкаведистських ямах, залитих вапном, засипаних рисом і цукром у 1941 році, нас у товарняках везли в Сибір і наповняли нами зловісні табори Півночі. На нас натягли терновий вінок і цей вінок своїми шипами глибоко в’ївся в наші душі”.18 Згодом союзянки стали активними дописувачами до жіночої сторінки „Калинонька”, яка публікувалася у газеті „Рідне поле”. Глибокою шаною повнилися серця союзянок до тих героїнь, які боролися за рідний край, а в час національного пробудження стали активними учасницями громадського руху у місті. Тому першу річницю відродження свого осередку присвятили саме їм. Четвертого травня 1991 року в районному Будинку культури відбулася конференція ,,Жінка в боротьбі за мир, волю України”. Жінки-політв’язні, присутні на конференції, розповідали про незламність української душі, її волю, мужність і бажання боротись та вижити. Ці істини розкривалися на прикладі власних біографій, пережитого і вистражданого. Учасниця конференції Любов Сулик розповідала, що вступила до ОУН 14 жовтня 1946 року. Виконувала всі завдання організації, дотримуючись християнського правила : ,,Не зрадь!” Була арештована у 1950 році, не довершивши навчання в університеті. Але сталінські табори не знищили її життєлюбства, не висмоктали невсипущу енергію до праці. Згадувала свої молоді літа і Ярослава Вовщук, яка з сімнадцяти років належала до юнацтва ОУН. Була свідком трагедії у стрийській тюрмі влітку 1941 року. Дійсним членом ОУН стала у 1944 році, очолювала районову жіночу сітку, згодом стала членом обласного проводу ОУН. У бою поблизу с. Бережниця у 1946 році її, поранену, кинули до стрийської катівні. Пізніше відбувала покарання у Красноярському краї. Софія Ярко пройшла складний шлях підпільної праці. Вона в ОУН з 1938 року, член УПА з 1942-го. Арештували її зі зброєю в руках, під час виконання таємного завдання. Відбула десять років сталінських таборів. По162

вернувшись, не занепала духом. У роки застою вона щиросердно опікувалася стрілецькими могилами у Стрию. Союзянка Марія Базюк також з когорти відчайдушних жінок-підпільниць. В тюрмі пережила знущання і наругу. Це з її уст присутні на конференції почули про те, як дівчат-в’язнів енкаведисти одягали у гумові сорочки – знаряддя тортур. Перебуваючи на засланні, не знала нічого про долю своїх дітей. Від цих думок боліла душа, не хотілося жити. Але добрі люди допомогли їх відшукати. Пройшовши такий складний життєвий шлях , писала вірші – прості і щирі. На конференції велася мова й про інших жінокполітв’язнів зі Стрийщини. Не шкодували життя у боротьбі з окупантом Ольга Ференц з Верчан, Тетяна Углик з Синевідська Вижнього, Марія Тиркус зі Слобідки. А Леся Гайдукевич разом з шістдесятьма пораненими підірвалась гранатами у бункері повстанської шпитальки. Усі згадані жінки загинули як героїні. Багато теплих слів було сказано про в’язнів сталінських таборів Емму Войцехович з Конюхова, Марію Кузів з Братковець, Марію Попович з Жулина, Ольгу Турик з Моршина, Стефанію Скіру з Кавчого Кута. Не одного пораненого винесла з поля бою на своїх руках і лікувала від ран Ганна Мельник з Фалиша . У тій пам’ятній конференції взяли участь відомі представники дисидентського руху поетеса Ірина Сеник та голова політичної організації ,,Державна самостійність України” Зеновій Красівський, голова Стрийського осередку ,,Спілки політв’язнів” Василь Николишин. Стрийський осередок завжди підтримував тісні зв’язки з жінками-політв’язнями. Їх єднала спільна ідея і спільна доля. Адже серед союзянок також були учасниці націоналістичного підпілля. З душею і натхненням до праці в організації взялись колишні політв’язні Розалія Дмищук, Ганна Кошенко, Мирослава Сисак. Їх спогади часто лунали на зібраннях союзянок , у школах та училищах міста. 163

Незабутньою і вражаючою була розповідь Розалії Кухар-Дмищук про перебування у тюрмі та на засланні. Вижити допомогла материнська любов і настанови батька, який любив повторювати: ,,Життя – то є вічна боротьба з самим собою”. А ще – ревна молитва і глибока віра. Пам’ятає, як одного разу щиро молилася і побачила в тюремному коридорі Божу Матір. Вона врятувала Розалію від смерті під час повстання в Кінгірі, вона повернула її на рідну землю. Ганну Юрчишин-Кошенко арештували за те, що вона намагалася застрелити зрадника Лимонку. Потрапивши в камеру стрийської тюрми , не думала, що вийде звідти живою. Бо добре пам’ятала, які звірства енкаведистів бачили ці тюремні стіни (дівчинкою приходила з батьками на похорон замордованих в’язнів у липні 1941 року). З тюрми потрапила на заслання. Молитва допомогла здолати всі митарства. Її посестра Мирослава Сисак зазнала не менш трагічної долі. Свою історію не любила розповідати нікому. Але найближчі подруги знали, що їй довелось пережити. В УПА Мирослава пішла разом зі своїм нареченим. Клялися бути довіку разом. Коли ж в криївці їх оточили вороги, вирішили живими не здаватися. Коханий вистрілив в Мирославу, а потім – у себе. Він загинув, а Мирославі Бог дарував життя. Ув’язнення і заслання не зламало її, не відібрало у неї наснаги. Союзянка Катерина Цюрко у віршах виливала свій біль за наругу над Україною. Перед очима завжди - образ матері, що постраждала від рук енкаведистів. Сьогоднішні союзянки боролись, щоб перемогти, жертвували цій боротьбі своє здоров’я і життя. За це їх поважають і шанують, до слова їхнього прислухаються. Попри щоденну працю, відроджений осередок робив не один крок до згуртування союзянок у тісну громаду, готову до праці. З цією метою влітку 1991 року влаштовуються цікаві мандрівки до історичних і пам’ятних місць Галичини. У червні союзянки побували у Берестечку на козацькому святі. Наступна поїздка – до Русова, де на164

родився Василь Стефаник. У липні союзянки і члени їх сімей завітали до знаменитого урочища Підлюте, відвідали резиденцію митрополита Андрея Шептицького, місце колишнього пластового табору на горі Сокіл. Мандрівка завершилася прощею на Ясну гору у Гошеві. У серпні – знову подорож, на цей раз до Бережан, Рогатина і села Жуків, звідки родом Б. Лепкий. Кожну з цих екскурсій ретельно описала у Книзі пам’яті союзянка І. Величко.19 Цей рік запам’ятався союзянкам ще й іншими подіями. Осередок гостинно прийняв фольклорний ансамбль з Києва. Делегація зі Стрия побувала у Львові на святі „Великодні передзвони”, де представили роботи стрийських писанкарок. Союзянки подарували рушник Шевченківській світлиці у Стрию. На своїх засіданнях жінки радо вітали представниць зі сіл, де мали створюватися осередки. Стрийський осередок нав’язав контакти з посестрами „Союзу Українок” в Норт Порте (штат Флорида, США). Протягом року неодноразово піднімалося питання про приміщення для осередку. У результаті союзянки добилися дозволу облаштувати свою світлицю в Народному домі (тоді ще Будинку офіцерів). Але на все життя закарбувалися у пам’яті членів „Союзу Українок” події 1991 року: проголошення незалежності України, Всеукраїнський Референдум і Установчий з’їзд „Союзу Українок” у Києві. Адже вони були безпосередніми учасницями цих акцій. Тому про це – кілька слів. Розмірений плин життя жіночої громади сколихнули революційні події. 19 серпня 1991 року комуністична кремлівська верхівка здійснила відчайдушну спробу державного перевороту, намагаючись зберегти старий порядок. У ті дні союзянки пліч-о-пліч з представниками інших демократичних об’єднань виступали на мітингах, у пресі з категоричним засудженням путчу. „Союз Українок” став моральною опорою для розгублених і дезорієнтованих людей. Яскравим прикладом цього були збори Стрийського осередку. 20 серпня стривожені і обурені членкині зібралися в Народному домі, щоб засудити ан165

тиконституційні дії заколотників. Цього дня особливо запам’ятався виступ голови осередку Любові Камінської. Її перші слова до посестер були зрівноважені і тверді: ”Заспокойтесь, усе буде добре, – сказала вона. – Події у Москві – це ще один крок до могили усієї партійно-мілітаристичної системи. Дні заколотників пораховані”.20 Ці переконання вселяли віру і впевненість у перемозі демократії. Осередок одноголосно підтримав заяви обласної та міської рад і висловив свій протест проти дій путчистів. Ситуація була напружена, але життя товариства не виходило зі звичного русла. Того ж дня стриянки обрали шестеро делегаток на Конгрес „Союзу Українок” у Чернівцях. Учасниці Конгресу стали свідками важливих подій. Тут було створено Всеукраїнську координаційну раду з метою організації „Союзу Українок”. Закінчення роботи цього форуму співпало з хвилюючою звісткою про проголошення 24 серпня незалежності України. Я.Левицька згадує: „Радості не було меж. Делегатки зібралися йти до пам’ятника Тарасу Шевченку... Маруся Балабанська, голова осередку СУ с. Миртюки в національному галицькому строї гордо несла прапор на чолі колони. Співали пісні”.21 Завершальними подіями цього незвичайного для союзянок року стали звітна конференція осередку та Установчий з’їзд „Союзу Українок” у Києві. Звітна конференція відбулася 23 листопада 1991 року. Було запрошено багато гостей, лідерів громадських організацій Стрийщини. З привітанням виступив народний депутат Верховної Ради України Віктор Романюк. „Я знаходжуся вперше на такому світлому зборі українського жіноцтва, – сказав він. – Зі стрийського жіноцтва почалось відродження України в Стрию. Разом ми робили виставки, Шевченківські вечори у застійні часи. А це – великий виховний імпульс. Саме з секції вишивальниць при „Хвилях Стрия” сформувався сьогоднішній „Союз Українок”. Ви є передовим загоном нашої „Просвіти”.22 Установчий з’їзд організації проходив у Києві 20-21 166

грудня 1991 року, в піднесеній атмосфері усвідомлення результатів Всенародного референдуму, під час якого народ України виявив свою волю стати незалежним і підтвердив Акт проголошення незалежності. Стрийщина була представлена на з’їзді численною делегацією, до складу якої ввійшло жіноцтво зі Стрия і сільських осередків. Члени делегації взяли участь у затвердженні статуту, емблеми, прапора; вони обрали провід і голову організації (А. Пашко). Фактично цей з’їзд засвідчив відродження „Союзу Українок”, але в ширших масштабах, могутніше. У своєму виступі А. Пашко, підкреслюючи велику роль „Союзу Українок” в житті Галичини до 1939 року, зазначила: „Впродовж XX ст. в Галичині п’ять разів мінялися окупанти і народ не міг протиставити їм нічого, крім незламної волі, сильного гарту та віри. Такі прикмети виховували в ньому жінки, яких згуртував, навчив мужності і любові до свого рідного „Союз Українок”.23 Установчий з’їзд і затвердження статуту дали могутній поштовх для розвитку організації і призвели до структурних змін. Читаємо рядки зі статуту: „Осередки можуть об’єднуватися за територіальним чи іншим принципом і створювати в межах міста або району відповідно міські, районні організації (філії).” Отже, „Союз Українок” поступово перетворювався зі жменьки ентузіасток у потужну структурно розвинену інституцію з чітко виробленою ідейно-теоретичною платформою. На той час Стрийщина була повністю готова до створення філії. Адже формування осередків по селах почалося паралельно з першими кроками „Союзу Українок” у Стрию. При безпосередній підтримці союзянок Стрия з’являються ланки „Союзу Українок” у Дашаві, Стрілкові, Добрянах, Жулині, Олексичах, Любинцях. Стриянки дедалі більше відчували підтримку села. І доказ цьому – обжинки 1991 року, які відбувалися за участю осередків Добрян, Дашави, Олексичів, Грабовець, Стрілкова, Колодниці, Моршина. Інший приклад – огляд гаївок у 1992 році. Дбайливими руками сільських союзянок до цього свята випечені пасочки, 167

розмальовані писанки, вишиті образки та рушники. Юні союзянки з різних сіл на сцені Народного дому водили гаївки. Одним словом, організація розросталась. Вже у 1992 році кількість її членів сягала 1200 осіб. Виникла потреба організувати Стрийську філію. Тому 22 червня 1992 року на звітно-виборних зборах головою Стрийського осередку обрано Таїсію Гайдукевич. Того ж дня на базі існуючих осередків створено філію та обрано її провід, до складу якого увійшли Любов Камінська – голова, Стефанія Микитчин – заступник, Людмила Дмитрів – секретар, Лідія Гаврилів – скарбник.24 Так через півстоліття знову постала на Стрийщині повноцінна філія, діяльність якої ще жила в пам’яті її учасниць. Виросла вона не на голому місці, а на тривких традиціях жіночого руху. Примітки:

1. Пуга Г. Зерна надії // Гомін волі. – 1990. – 5 травня. – С. 1. 2. Там само. 3. Там само. 4. Книга протоколів Стрийського осередку „Союзу Українок”. – 1990. – 8 травня. 5. Там само. – 1990. – 18 вересня. 6. Левицька Я. Відроджуються традиції // Гомін волі. – 1991. – 11 травня. – С. 1. 7. Левицька Я. Радість, повернена в дім // Гомін волі. – 1991. – 18 травня. – С. 3. 8. Книга протоколів. Названий документ. – 1991. – 8 жовтня. 9. Книга пам’яті товариства „Союзу Українок” м. Стрия. – С.49. 10. Ханас З. Запрошує „Молода Українка”// Гомін волі. – 1991. – 22 січня. – С. 3. 11. Паукевич Р. Щоденник праці тріо „Берегиня”. 12. Там само. 13. Книга протоколів. Названий документ. – 1990. – 9 жовтня. 14. Наше життя. – Нью-Йорк, 1990. – Ч. 10. – С. 7. 15. Наша світлиця // Гомін волі. – 1990. – 2 жовтня. – С. 3. 16. Там само. – 1992. – 14 травня. – С. 3. 17. Там само. 18. Там само. – 1991. – 14 вересня. – С. 3. 19. Книга пам’яті товариства „Союзу Українок” м. Стрия.– С.44-45. 20. Книга протоколів. Названий документ. – 1991. – 20 серпня. 21. Левицька Я. Конгрес „Союзу Українок” // Гомін волі. – 1991. – 14 вересня. – С. 3. 22. Книга протоколів. Названий документ. – 1991. – 23 листопада. 23. Пашко А. Година для праці настала // Атена Пашко. З поглядом у майбутнє. – Львів: Логос, 2001. – С. 17. 24. Камінська Л. З добром і любов’ю //Хвилі Стрия: Збірник. – Стрий: Щедрик, 1995. – С. 596.

168

Маленькі клітини великого організму Шлях до міцної, структурно розвиненої філії – у створенні дієвих осередків. Ці маленькі клітини великого організму народжувались і діяли, починаючи з літа 1990 року. Вони стали центрами суспільного життя, в яких гуртувалося свідоме жіноцтво села, міста, мікрорайону; сприяли відродженню духовності і моралі. Всюди знаходились завзяті, працьовиті, патріотично настроєні жінки, які бралися за нелегку справу відродження і налагодження жіночого руху. Вже через 20 днів після установчих зборів у Стрию, 24 травня 1990 року виник перший на території району осередок у Моршині. Його очолила Уляна Мельникович. Ще місяць – і нова пропозиція. З книги протоколів дізнаємося, що жінки села Грабівці також мають на меті створити осередок і просять стриянок приїхати до них. Делеговано Л.Камінську та О.Заяць. 1 липня 1990 року на установчих зборах у Грабівцях були присутні 60 жінок і 40 з них вступили до новоствореного осередку. Головою обрано Марію Бас. Союзянки Стрия розуміли, що слід організувати, за словами Л.Гаврилів, „бойову групу”1, до складу якої ввійдуть ті членкині, котрі володіють мудрим і переконливим словом, мають енергію і запал, уміють заінтересувати інших. Заклики їхати на село, допомагати у формуванні осередків, лунали чи не на кожному засіданні координаційної ради. Отож, до „бойової групи” зголосилися Л.Камінська, С.Микитчин, З.Максимович, О.Заяць, К.Цюрко, Я.Левицька, Л.Дмитрів, Г.Микитка. Щонеділі вони на селі: переконують, діляться досвідом, підбадьорюють. Їх приймають тепло, з піднесеним настроєм. Любов Камінська та Стефанія Микитчин, не шкодуючи часу і сили, об’їздили майже всі села Стрийщини і завдяки своїй комунікабельності спричинилися до створення 169

багатьох осередків. Дуже активним членом цієї групи була Ольга Заяць, яка належала до різних громадських організацій міста, поєднувала досвід минулий і теперішній, вміла своїм запальним словом згуртувати громаду. Окремо слід сказати про Ганну Микитку, жінку, дійсно гідну подиву. Закінчуючи восьмий десяток, вона була повна енергії, відважувалася на мандрівки до сіл, інколи незважаючи на негоду, охоче брала слово, говорила мудро, просто і доступно. Цей сподвижницький почин увінчався успіхом. Створилися осередки у Дашаві, Стрілкові, Добрянах, Жулині, Олексичах, Любинцях, Загірному, Колодниці. Нагадаю, що 22 червня 1992 року вони об’єдналися у Стрийську філію. Як стверджує М.Чорнописька, „з перших днів існування на Стрийщині осередки „Союзу Українок” стали центрами громадської культурно-просвітницької роботи”.2 Всі сили вони спрямовують на відродження національних святинь, виховання нової генерації української молоді, впровадження у життя тисячолітніх звичаїв, обрядів, основ християнської моралі. За участю союзянок у селах району відроджуються Свято Матері, Івана Купала, Святого Миколая, обжинки, фестини. Разом з дітьми вони готують вертепи і сценарії різдвяних віншувань, вчать молодь писати писанки, водити гаївки; допомагають у підготовці дітей до Сповіді і Причастя. Популярними у селах є влаштовані союзянками виставки вишивок, ґерданів, великодніх кошиків, дідухів. Відновлення та впорядкування стрілецьких могил, участь у перепохованні вояків Української повстанської армії, організація вечорів пам’яті тих, хто загинув за волю України – це також справа жіночих рук і сердець. Турбота про знедолених та малозабезпечених, про дітей-сиріт – чи не найважливіший обов’язок членів осередків. Союзянки з сіл влаштовують фестини, свята, зустрічі, просвітницькі вечори, екскурсії. Ці заходи, перш за все, спрямовані на формування свідомості молодого покоління. Члени 170

організації беруть участь у всіх патріотичних акціях: Ланцюгу Злуки, пікетуваннях Верховної Ради, мітингах, виїздах на терени Східної та Південної України, в походах по місцях національно-визвольних змагань. Вони збирають літературу українською мовою, вишиванки, писанки і відправляють їх у русифіковані регіони. Надсилають Президентові України звернення про статус української мови в державі, про припинення антиконституційних дій стосовно статті 10 Конституції України в усіх гілках влади. Кількість сільських осередків „Союзу Українок” невпинно зростала. Звичайно, виникали вони не на голому місці. Найперше зароджувались там, де вже існував згуртований колектив жінок. Основою для створення осередку в Колодниці став жіночий ансамбль, який організувала Ярослава Мельник. Ця жінка пам’ятала, як до війни в селі діяли товариства „Рідна школа”, „Доріст”, „Сокіл”, „Сільський господар”. Разом з родиною була депортована в Сибір, там поховала батька. Повернувшись у рідне село, не маючи ні домівки, ні засобів до існування, жила в тітки, ходила до школи. Любила співати, знала багато стрілецьких, повстанських пісень. Виснажлива праця в колгоспі не завадила об’єднати довкола пісні односельчанок. Незабаром колектив здобув славу. На початку дев’яностих їх запрошують з концертами в інші села, на Свято Обжинок у Стрию. „Їх пісні, – пише Н.Гнатишин у кореспонденції про цей ансамбль, – немов ковток чистого вранішнього повітря, настояний на запахах соняха і молока, зігріють, розрадять, вселять надію”.3 „Союз Українок” заснований у цьому селі 27 травня 1992 року. Членкинями стали 29 жінок. Більшість з них – члени згаданого ансамблю. Звичайно ж, осередок очолила Ярослава Мельник. „Можливо, комусь і дивно, – скаже згодом вона, – що ми, жінки старшого віку, заснували осередок. У наших грудях є правдивий український дух. Ми любимо співати, і тому наш ансамбль своєрідний, подібного якому немає в районі”.4 171

Добрянський осередок по праву можна назвати відродженим. Адже в цьому селі живуть традиції, закладені союзянками ще у тридцятих роках. Тут свято бережуть пам’ять про його першу голову Олесю Ляшок і її наступницю, дочку пароха Ірину Каратницьку-Нарожняк, а також тодішніх активних союзянок Ганну Шоробуру, Ганну Галізів, Меланію Старик, Марію Базюк, Ольгу Федун, Анастасію Солонинку, Теклю Дику, Теклю Данилків, Ганну Кухтій. Тому не дивно, що в Добрянах осередок виник одним із перших на Стрийщині. Ось як ця подія описана в „Історії села Добряни”: „17 лютого 1991 року приїхали союзянки Стрия в наше село. Вступило в організацію 18 жінок, з часом їх збільшилося до тридцяти. Це були жінки різного віку, але об’єднувала їх одна ідея – повернути людям їх мову, культуру, національні свята, звичаї, обряди, все те, що півстоліття викорінювали комуністи”.5 Головою на установчих зборах обрали Марію Циклінську, заступниками Ярославу Вовщук і Володимиру Гарасимів. Активними союзянками стали Ярослава Шоробура, Марія Парута, Надія Лисій, Ольга Мацелко, Галина Грицан, Любов Курилишин. Багато корисних і цікавих справ на рахунку у добрянських селянок. І серед них – відродження звичаю обжинків. 29 вересня 1991 року під керівництвом найстаршої союзянки села Ганни Наливайко відбувалося цікаве дійство на стадіоні у Стрию. Ця жінка зберегла в пам’яті ще з юнацьких років всі рухи до обжинкових вправ, які виконувались на фестинах за Польщі. Зберегла, щоб передати молодим. „...Роки беруть своє, - напишуть про неї. – Але живе в цій жінці вічно молода душа, віра в людей і Бога. І все найкраще віддає людям”.6 Згодом Ганні Наливайко присвоять звання „Заслужена союзянка”. Добрянський осередок завжди дієвий. Його членкині – активні учасниці різних форумів „Союзу Українок”. Вони брали участь у конгресі в Чернівцях у вересні 1991 року, у першому Всеукраїнському з’їзді організації в Києві у грудні 1991 року, у конгресі, присвяченому 110-ій 172

річниці жіночого руху в Галичині у липні 1992 року. Багато просвітницьких заходів, проведених в селі, зініційовано осередком „Союзу Українок”. Незабутньою стала зустріч з доктором історичних наук з Торонто Орестом Субтельним. При осередку створено співочий ансамбль. Голова осередку Марія Циклінська – прекрасний організатор. Вона вже багато років не покидає цю посаду. До того ж, її обрано до координаційної ради філії. „Намагаємось нести в народ доброту, повагу, щирість, – стверджує вона. – Жінки нашого села добре знають: щоб відновлювати і творити, боротися за все, що понівечено і знищено, ми повинні виховувати самих себе”.7 21 квітня 1991 року на першому засіданні ради Народного дому створено осередок у Жулині. До осередку вступило близько 140 членкинь. Присутні вітали союзянок зі Стрия Стефанію Микитчин, Людмилу Дмитрів, Ольгу Заяць, а також свою односельчанку Катерину Цюрко. Осередок очолила Марія Дармопук. Разом з нею до праці взялися Ярослава Турик, Марія Турик, Розалія Чабан, Розалія Лаврів, Ольга Подільник, Ганна Дмитрів, Христина Щебентовська, Катерина Одинак. Створивши секції, членкині, зазвичай, взялися до відновлення національних свят. Одним з найцікавіших заходів було театралізоване дійство „Воскресни, мамо Україно”, яке відбулося влітку цього ж року на стадіоні села. В додаток до змістовного заходу союзянки влаштували ярмарок кулінарних виробів та виставку робіт народних умільців.8 Ще один осередок, відроджений у Дашаві, мав давні традиції жіночого руху. Адже тут не одна родина пам’ятала сподвижницьку працю довоєнної голови, їмості Софії Івасик. На установчі збори 12 серпня 1990 року прибуло 68 жінок. Вони створили координаційну раду, до якої увійшли Ганна Гресько, Олександра Мельник, Євгенія Плакса, Марія Грицишин, Ганна Явна, Надія Мудра, Марія Чорнописька. Спочатку осередок очолювала М.Чорнописька, згодом – Галина Салашник. До складу осередку ввійшли жінки різного віку – від 25 до 85 років. 173

Незважаючи на це, вони зуміли з’єднати в одне ціле всі творчі і дієві сили Дашави. Серед різноманіття заходів запам’яталось найбільше свято „Стрілецька Голгофа”, приурочене відновленню стрілецької могили у селі. 6 лютого 1991 року створюється осередок „Союзу Українок” у Стрілкові. Його очолила енергійна та ініціативна організаторка Марія Павлучкович. Вона не лише налагодила роботу в осередку, але й брала активну участь у житті філії. Входила до складу делегації зі Стрийщини на Установчий з’їзд організації у Києві. Стрілківський осередок добре спланував роботу у секціях з відродження українських звичаїв, милосердя, зв’язків з молоддю. Ще міцніше згуртував жінок співочий ансамбль під керівництвом Ольги Ковальської. Ініціатором відродження осередку в Олексичах стала директор місцевої школи Галина Попадинець. На установчі збори 23 квітня 1991 року прибуло понад 60 жінок. Тішило те, що четверо з них були союзянками у довоєнні роки. В Загірному до створення осередку найбільше прилучилася колишній політв’язень сталінських таборів, активна учасниця національно-визвольних змагань Наталія Геник. На її клич у березні 1992 року відгукнулося 20 односельчанок і була відроджена жіноча організація. Очолила осередок Марія Мельник – учителька місцевої школи. На установчих зборах у Слобідці, які відбулися 12 лютого 1992 року, були присутні гості зі Стрия Л.Камінська та С.Микитчин. До осередку вступило 32 жінки. Головою обрано Марію Пучковську. Членами координаційної ради – С.Капало, К.Шваб’юк, О.Довгоніс, О.Кравчишин. Село Любинці також належить до тих осередків, котрі відроджувалися на традиціях минулого. Добру пам’ять залишила після себе довоєнна голова осередку Ярослава Головата. Революційні події початку дев’яностих років надихнули активних жінок Стефанію Струк та Марію Еліяшевську згуртувати жіночу громаду села. 12 листо174

пада 1991 року під час установчих зборів обрано координаційну раду осередку у складі Люби Паробок, Софії Крушельницької, Стефанії Пристай, Іванни Вовк, Люби Палагнюк. Членами осередку стало 50 жінок. 4 жовтня 1992 року закладено осередок у Бані Лисовицькій. Ярослава Гвоздецька очолила цей невеликий, але ініціативний гурт жінок. Того ж дня відродився осередок у Фалиші. Його голова Стефанія Ільків написала до місцевої преси: „Наша робота багатогранна і благодійна: допомагаємо одиноким престарілим, бідним, військовим частинам на Великдень, Різдво і Спаса. Вшановуєм пам’ять визначних діячів України.., геніїв українського народу”.9 Члени товариства підготували змістовний вечір „Незалежність – споконвічна мрія українців”. Вони – учасниці багатьох заходів, які проводять громадські організації району (особливо запам’яталось жінкам відкриття пам’ятника Олексі Гасину у Конюхові, де вони брали участь). 22 березня 1992 року почав діяти осередок в Угерську. Союзянки мали за мету „дбати про формування національної свідомості, громадської активності, піднесення духовності жіноцтва і молоді”.10 Осередок нараховував понад 20 осіб різного віку. Голова осередку Розалія Бурин мобілізувала жінок до проведення цікавих вечорів і просвітницьких програм не лише у своєму селі, але й у сусідніх, а також військових частинах, на підприємствах Стрийщини. Дещо пізніше, у 1993 році були засновані осередки у Гірному (голова Марія Гаврильців), Добрівлянах (голова Катерина Кравець), Миртюках (голова Марія Балабанська), Дулібах (голова Оксана Дулиш). 23 лютого 1994 року створено осередок у Ходовичах. Заяви про вступ подали 24 жінки. Головою осередку обрано Лесю Бежик. У лютому також створено осередок у Стриганцях. На установчі збори прибуло 30 жінок. До складу координаційної ради увійшли Н.Станович, Л.Русин, М.Польова, Н.Ониськів, І.Ониськів, Л.Климович. Головою обрано Марію Польову. 175

Осередок у Семигинові заснований 4 листопада 1994 року. Ініціаторами його створення були Віра Кравець та Ольга Лисицина. 18 осіб нараховував осередок у день установчих зборів. Головою обрано В.Кравець. Союзянки доклали багато зусиль до організації просвітницьких вечорів „Величальна Великому Кобзареві”, „Ой на Івана та й на Купала”, „Моя Україно, ти матінко мила”. Жінки з Братковець зібралися на установчі збори 23 березня 1997 року. В цей день обрано координаційну раду, до якої увійшли Віра Балабанська, Марія Ткач, Лідія Михайлишин, Оксана Пастирнак, Марія Мадилюс, Марія Коровіна, Марія Войтків. Головою осередку стала Віра Балабанська. Створено секції: культурно-просвітницьку, господарську, художнього промислу та „Молода україночка”. Того ж року, 14 грудня сформувався осередок в Йосиповичах. Над його створенням працювала ініціативна група у складі Зеновії Шановської, Надії Левко, Оксани Онуфер, Євгенії Кущенко, Степанії Табаки. В осередок вступило 30 жінок, головою обрано Надію Левко. Різноманітні спільні заходи гуртували осередки у міцну філію. На початку січня 2001 року вони зібралися великою дружною родиною на „Різдвяну зустріч” у Народному домі. Прибули сюди, щоб повіншувати одна одній, разом заколядувати. В цей день на адресу філії надійшли різдвяні вітання від міської та районної влад, кредитної спілки „Вигода”. З колядою та побажаннями виступили осередки „Союзу Українок” з Колодниці, Жулина, Добрян, Любинців, Йосиповичів, Семигинова. А з села Загірного гостей вітав дитячий вертеп. З теплими словами звернулась до присутніх тогочасна голова Стрийського осередку Лідія Гаврилів. Їм віншували родинний ансамбль Туркаників та тріо „Берегиня”. Згодом так само тепло у приміщенні братства УПА відбулося союзянське Свячене. Лунали гаївки і могутнє „Христос Воскрес”, посестри ділилися свяченою паскою. Осередки філії формувалися не лише по селах, а й 176

у Стрию. 15 лютого 1994 року ще одна клітина „Союзу Українок” створена у Будинку учнівської творчості. До координаційної ради обрано Любов Коваль, Любов Мельник, Галину Скочиляс та Марію Чорнопиську. Головувала Марія Чорнописька. Цей колектив відіграв велику роль у житті філії. Його членкині допомагали у проведенні численних свят, зустрічей, вечорів. А ще завдяки цьому осередку підтримувався тісний зв’язок з молодим поколінням. Союзянки залучали своїх вихованців до різноманітних заходів, які проводила філія, готували з ними програми до Свята Матері, великодніх і різдвяних дійств, виставок, конкурсів, фестивалів. Дещо пізніше, у лютому 2003 року, у мікрорайоні вулиць Добрівлянської-Федьковича виник ще один осередок філії. Утворився він через те, що згадані вулиці розташовані далеко від центру міста. Тому працюючим жінкам відвідини засідань міського осередку створюють труднощі та незручності. А проблем до вирішення у цьому мікрорайоні багато. Через те союзянка Надія Савчук виступила з ініціативою створити новий осередок. Їй вдалося втілити в життя мрію вже покійної посестри Ярослави Івашків, яка, опираючись на історичний факт існування осередку на Ланах у тридцятих роках, пропонувала його відродити. Надія Савчук об’єднала більше десятка ініціативних жінок мікрорайону, захопила їх цікавою працею. Почесним членом цього осередку стала Софія Терлецька-Диба, сьогодні покійна. Саме вона допомогла вирішити проблему з приміщенням для зібрань союзянок. Для цього пожертвувала своє скромне помешкання. Гостинно приймаючи посестер, Софія Терлецька розповідала про свою участь у „Союзі Українок” тридцятих років, про організацію дитячих садочків та „Доросту” по селах Стрийщини, співпрацю з „Рідною школою”. Згодом голова осередку Н.Савчук скаже про неї такі слова: „Повірте, йду до пані Софії, як до криниці, де завжди зачерпну мудрості життя, щоби йти, жити далі... Ця жінка – то незбагненне 177

джерело тепла і правди. Її сильний дух та ясний розум захоплюють, надихають”.11 Примітки:

1. Гаврилів Л. Силу дає рідна земля // Гомін волі. – 2001. – 30 січня. – С.2. 2. Чорнописька М. У поступі за державність // Рідне поле. – 2000. – 16 вересня. – С.2. 3. Гнатишин Н. Спів чистий, солов’їний // Рідне поле. – 1991. – 18 жовтня. – С.2. 4. У наших грудях є правдивий український дух // Гомін волі. – 1995. – 21 жовтня. – С.4. 5. Історія села Добряни: Документально-історичне видання. – Львів, 2001. – С.53. 6. Боднар Л. Коли живе віра // Рідне поле. – 1991. – 18 жовтня. – С.2. 7. У наших грудях є правдивий український дух // Вказане видання. 8. Дармопук М. Відроджуємось, щоб діяти // Рідне поле. – 1991. – 23 серпня. – С.2. 9. У наших грудях є правдивий український дух // Вказане видання. 10. Там само. 11. Тиченко Л. Ця жінка – джерело тепла і правди // Гомін волі. – 2003. – 6 грудня. – С.6.

178

Квіт сіють, а радощі жнуть Сучасний „Союз Українок” Стрийщини знаний не лише трудівницями на ниві громадській, а й особистостями творчими, що словом, піснею, пензлем вписують оригінальні рядки в історію організації. Любов до рідної землі додає їм снаги, а суспільна праця диктує нові теми, ідеї. Переважно стається так, що посестри-союзянки є першими поціновувачами їх мистецьких доробків. Численні масові заходи, що проводить „Союз Українок”, є благодатним поприщем, де можна проявити свій хист, своє щедро обдароване природою творче єство. Поетичне слово Ганни Дирик, Лесі Павлів, Таїсії Гайдукевич, Теодори Савчинської прикрасило не одне свято, влаштоване союзянками. Воно звучало і перед молодими, і перед сивочолими . У віршованих рядках – патріотичний порив, захоплення красою рідного краю, а також глибокі почуття, що переповняють жіноче серце. Не один раз на засіданні Стрийського осередку розкривала свій поетичний зошит Ганна Дирик. Читала вірші союзянкам, бо знала, що теми її поезій дуже близькі цим людям. Творчість Г.Дирик присвячена високому почуттю любові до України. Вона оспівує найскладніші і найтрагічніші моменти історії, коли вирішувалась доля Вітчизни. Поетеса охоче декламує вірші на мітингах. Про себе вона напише таке: „Ще змалку запам’ятались більшовицькі катівні, німецька окупація. Запам’ятались страшні вечори, коли вривались до хати, перевертаючи все довкола, більшовицькі посіпаки”.1 Ці події вразили її на все життя. Тому вірші „Сни”, „Стриянин, зупинись!”, „Бій під Крутами”, „Біла птаха” присвячені борцям за Україну, жертвам комуністичних репресій. Найдорожчими для поетеси є воля народу і здобута незалежність. Г. Дирик друкувалась у місцевій пресі, релігійних виданнях „Місіонер”, „Нова зоря”, у збірниках „Хвилі 179

Стрия”. У 2002 році вийшла у світ її перша збірка „Пам’ять серця”. Тут, крім інших, помістила поезії, присвячені „Союзу Українок”: На світі спільнота жіноцтва – Союз Українок їх звуть. Вони – наче книга пророцтва, Квіт сіють, а радощі жнуть. 2 У 2005 році Ганна Дирик видала книжку „Могутня сила молитви”, в якій розповідає про свій незвичайний дар зцілювати молитвою. Леся Павлів за фахом викладач української мови та літератури, є членом національної спілки письменників України, належить до літературно-мистецького об’єднання „Хвилі Стрия”. Вона – аматор народного театру, член першої ради відродженої „Просвіти”. З „Союзом Українок” – з дня його заснування. Разом з союзянками брала участь у відтворенні українських вечорниць на Стрийщині. Леся Павлів є делегатом Першого Всеукраїнського з’їзду „Союзу Українок” у Києві. До посестер зі Стрийського осередку йде з відкритою душею. На одному з засідань прочитала свою поетичну сповідь „У день путчу”: В час грізний лишаю тебе, Україно, Лишаю у горі, лишаю із болем, Плекаю в собі я печальну надію, Що будеш колись, Україно, на волі. 3 У 1990 році вийшла з друку перша збірка поетеси „Не покидай, мене, любове”. Потім були наступні: „На перехресті вітрів” (1993 р.), „Мелодії мого краю” (1994 р.), „Коли десь заплаче скрипка” (2001 р.), „Океан душі моєї” (2002 р.). Леся Павлів друкувалась в українській періодиці місцевої та республіканської преси, часописах Америки та Австралії, колективних поетичних збірниках. Поєднання поетичного дару з організаторськими здібностями дали можливість Таїсії Гайдукевич кожен крок своєї громадської праці зробити неповторним і вартісним. Старший бібліотекар, а згодом викладач української мови та літератури в гімназії ім.Андрея Шептицького, 180

Таїсія прийшла в „Союз Українок” з творчими задумами, цікавими ідеями, які втілила в життя, очоливши культурно-просвітницьку секцію. З 1992 по 1995 рік вона голова Стрийського осередку. У наступні роки свою широку ерудицію, глибокі знання і добрий літературний смак Т.Гайдукевич присвячує культурно-просвітницькій роботі в осередку. Попри це друкує власні поезії у збірнику „Хвилі Стрия”. У віршованих рядках – роздуми, розмова з собою, захоплення оточуючим світом. Про глибину почуттів говорить останній рефрен одного з її віршів: „І те, що в серці я тримаю, не умістити в жодне слово”.4 Таїсія розкриває свій талант і в іншому, не менш цікавому жанрі казки. Її персонажі – дотепні звірята, дуже сучасні, що з гумором сприймають сьогодення. Опубліковані у другому збірнику „Хвилі Стрия”, казки ілюстровані малюнками авторки.5 До речі, це ще одна грань таланту Таїсії Гайдукевич. У місті експонувалися її три персональні виставки графічних робіт олівцем та акварелей. Крім того, союзянка є автором посібника з української літератури для учнів першого гімназійного класу, який вийшов з друку під назвою „Чиста криниця” у 1992 році. Теодора Савчинська-Латик вперше опублікувала свою поезію „Рідна мова” у газеті „Рідне поле” у 1993 році. Хто зна, можливо, участь у „Союзі Українок” надихнула її на подальші творчі кроки. Адже у 1995 році у видавництві „Відродження” (м.Дрогобич) побачила світ перша збірка поезій „Писанкове порання”. Цей маленький зшиток принесла Т.Савчинська на засідання Стрийського осередку, щоб почути думку союзянок. Теодора Савчинська – поетеса з тонким смаком і щирою душею. Її хвилюють теми християнської моралі, милосердя і людської гідності, історія рідного краю. Вірші поетеси друкувалися в журналах „Патріарх”, „Наше життя”, „Гуцульщина”, „Світло”, місцевій періодиці, альманаху „Хвилі Стрия”. У 2000-му році у видавництві „Каменяр” вийшла наступна збірка поезій „Віднайди нас, Господи”, присвячена двохтисячоліттю від народження Ісуса Христа. 181

Зрозуміти світ думок Т.Савчинської допоможуть кілька віршованих рядків, де вона закликає: В цьому житті єдиному, земному Навчитись бачити добро й Божу красу, Щоб неповторного себе самого Відчути з Всесвітом в єднанні завчасу”.6 Не лише поетичним словом, але й піснею повниться творча жіноча натура. Багато слів вже було сказано про союзянку Розалію Паукевич, її внесок у популяризацію народної пісні. А співоче тріо „Берегиня” у Стрию знають і люблять. Свою пристрасть до пісні черпає з Бойківського краю, де у селі Корчині, багатому на народні традиції, народилася. Тут назавжди зріднилася з піснею. Розалія Паукевич співає, відколи себе пам’ятає. З чотирнадцяти років належить до церковного хору. З юнацьких літ записує старовинні обрядові пісні. Сьогодні в її зошитах більше 800 творів. Тому не дивно, що за порадою, консультацією до неї звертаються студенти музичних навчальних закладів. Усім рада допомогти. Палка пристрасть до пісні надихнула Р.Паукевич до створення власних композицій. Згадує, що ще зі шкільних років любила складати різні співанки. І першим твором була колискова. У зрілі роки починає писати пісні на слова стрийських поетів В.Романюка, Л.Павлів, Т.Савчинської, Л.Миськів. Укладає мелодії на слова свого чоловіка Омеляна. Пісні друкує у місцевих виданнях, газетах, виконує їх у складі тріо „Берегиня” на різних заходах, що проводились у місті. У 1994 році вийшла в світ збірка „Мелодії нашого краю”, в якій поезії Лесі Павлів покладені на музику Розалією Паукевич. У другій частині альманаху „Хвилі Стрия” вміщено кілька її пісень.7 Ведучи мову про музично обдарованих союзянок, слід згадати і тих, що керували хоровими колективами. Фаховий музикант Ольга Заяць в роки відродження створила хор жінок-політв’язнів. Їх виступи і до сьогодні пам’ятають стрияни. Адже хор відтворював стрілецьку і повстанську пісню устами тих, хто в казематах комуни 182

страждав за Україну. А табірний номер на грудях кожної хористки зворушував і змушував замислитись. Союзянка Софія Середницька належить до творчих, всебічно обдарованих особистостей. Не лише вишивка, ґердани і ткацтво полонили її. Музика також дарувала простір для творчості. З 1961 року С.Середницька була незмінним реґентом хору церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Сорок років вона поклала на вівтар духовного співу. Вивчала з хористами святочні та щонедільні Літургії, канти, пісні, коляди. У час, коли не було нотного матеріалу, по магнітофонних записах відтворювала хорові партії. До того ж, доводилось пані Софії надавати допомогу іншим церковним хорам, готувати реґентів. За роки її праці хор став справжнім носієм високої майстерності, виконував складні партитури Бортнянського, Веделя, Березовського. У 1991 році хор виступив з великою програмою Великопісних Псалмів у Львівській консерваторії ім. Лисенка. Цього ж року їх виступ транслювався по телебаченню. Про С. Середницьку журналістка Л. Миськів скаже: „Складність її професії полягає в тому, що настроювати треба не інструменти, а людські душі, які мають народити високодуховне озвучене слово”.8 Та не лише згадані союзянки тішать своїми здобутками. Творчий вогник – в душі кожної з нас. Закохані в пісню, художнє слово, народне мистецтво, вони завжди випромінюють велике душевне тепло і любов. Примітки:

1. Хвилі Стрия: Літературно - мистецький альманах. - Стрий: Щедрик, 2002. – С.138. 2. Дирик А. Пам’ять серця. – Стрий: Щедрик, 2002. – С.62 3. Хвилі Стрия: Сторінки з історії культури та національно-визвольного руху, сучасне літ.-мист. життя. – Стрий: Щедрик, 1995. – С.441. 4. Там само. – С.477. 5. Хвилі Стрия: Літературно-мистецький альманах. – Стрий: Щедрик, 2002. – С.215-221. 6. Там само. – С.78. 7. Там само. – С.388-392. 8. Миськів Л. В піснях злітаймо душами до Бога// Гомін волі. – 2001. – 8 вересня. – С.7.

183

Ювілеї та лідери Жертовна жіноча праця не заради вигод і користі, а во ім’я великої справи – пробудження нації – піднесла опінію Стрийської філії „Союзу Українок” на достойний щабель. Відомо, що сьогодні з цією організацією рахуються, дорожать думкою її членкинь, керованих покликом душі і серця. Бог, Україна, Нація, Держава – це їх головні дороговкази на шляху розбудови національного життя. Про дієвість і авторитет організації говорить їх повсякденна щира посвята громаді. На прикладі діяльності філії спостерігаємо основні віхи відродження демократичного жіночого руху. Це підтверджують дві визначні події. Мова йде про велелюдні святкування п’ятиріччя і десятиріччя „Союзу Українок” на Стрийщині, які засвідчили її силу і плідний доробок. Відзначення п’ятої річниці відновленої діяльності організації розпочалося у суботу, 21 жовтня 1995 року, урочистою Літургією, яку відправив о. Петро Мірчук, настоятель церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Членкині осередку з Колодниці з великим піднесенням співали молебен до Матері Божої з суплікаціями за український народ. Цього ж дня у виставковому залі Стрийського краєзнавчого музею „Верховина” відкрито виставку майстринь-союзянок Стрийщини. В експозиції були представлені вишиті сервети, рушники, жіночі блузки і сукні, дитячі й чоловічі сорочки, свити, ткані вироби, зразки народної ноші з різних сіл району, ґердани. У створенні виставки брали участь союзянки Стрия і сіл району, зокрема Слобідки, Добрян, Дашави, Грабовець, Фалиша, Стрілкова, Семигинова, Загірного. Продемонструвала свої роботи і поділилася думками щодо розвитку народного мистецтва нашого краю Ірина Ольшанська. Піснею привітало учасників імпрези знане тріо „Берегиня”. Цього ж дня черговий номер газети „Гомін 184

волі” на першій сторінці опублікував статтю голови філії Л.Камінської „Світло запалює жінка” і вітання голови міської ради Р.Шрамов’ята.1 У неділю, 22 жовтня, Народний дім широко відчинив двері перед союзянками і їх численними гостями. Вони прибули на святкову академію з нагоди 5-ої річниці відродження „Союзу Українок” на Стрийщині. Море вишивок, квітів, усміхнені обличчя, доброзичлива атмосфера домінували в залі. Про головні віхи в історії українського жіноцтва розповіла Любов Камінська. Вона представила делегації зі Львова, Дрогобича, Трускавця, Самбора, Болехова. Зал стоячи аплодував присутнім на урочистостях сестрам Оксані і Володимирі Бандерам. Товариство вітали посестри-союзянки Зоряна Білик, голова обласного відділу, Лариса Дармохвал, голова філії у Болехові. З пишним короваєм на вишитому рушнику прибули на свято членкині Добрянського осередку. Теплими словами шани і вдячності поздоровляли присутніх народний депутат України Ігор Осташ, представники місцевої влади, лідери громадських формувань, митці Стрийщини. Зворушили усіх слова поета Віктора Романюка: „Найвища місія жінки – виборювати долю України. Мов та Богородиця, вона має народити Українського Спаса... Врятує державу жінка, яка відродить рідну землю, відбудує український храм”.2 П’ятиріччю В.Романюк присвятив свій вірш. Союз Українок Так любо, аж проситься серце в політ – В жіночої долі багатий ужинок: Святкує світанок відроджених літ „Союз Українок”. П’ять років пройшло, як жінки у Стрию Засвідчили свій благородний починок. І взявся до праці у ріднім краю „Союз Українок”. 185

Зі шляху святого нема вороття, Хай пройдено ще невеликий відтинок, Став стягом новим, що окрилив життя, „Союз Українок”. У кожної жінки за царство душі Із темними силами йде поєдинок. Молитву й любов береже від іржі „Союз Українок”. І кожна з жінок, ради щастя й добра Готова на свій найпочесніший вчинок. Як долі свята материнська пора – „Союз Українок”. Історія наша про спілку жінок Напише ще тисячу славних сторінок. Одягне земної пошани вінок „Союз Українок”. Як нації вічна снага і краса Червона калина й хрещатий барвінок, Є й буде, допоки земля й небеса „Союз Українок”!3 Святковий настрій дарували союзянкам і гостям кращі мистецькі колективи та виконавці Стрийщини – камерний хор „Просвіти” ім.М.Вербицького, ансамбль бального танцю міського Центру творчості дітей та юнацтва „Софія”, фольклорно-етнографічний ансамбль „Джерельце” Моршинської школи мистецтв, вокальний ансамбль гімназії ім. митрополита Андрея Шептицького. Ведучою і автором сценарію була Таїсія Гайдукевич. Урочистості завершилися походом вулицями погожого осіннього Стрия і святковим обідом. На академії прийнято звернення до всіх жінок-українок Стрийщини та резолюцію, кілька слів з якої варто 186

зацитувати: „Сьогодні, як ніколи, необхідно усвідомити, що лише спільними силами, активною самовідданою роботою в ім’я незалежної України можна досягти бажаної мети. Дороги назад – в комуністичне минуле – для нас нема і не може бути. Наше майбутнє в спільному Європейському Домі незалежних держав. Пам’ятайте: в єдності наша перемога, в єдності наше майбутнє”.4 П’ять років діяльності – нелегкий початок шляху, який пройшла організація від заснування першого осередку до міцної структурно розвиненої філії. Це відбувалося в переломну добу, сповнену соціально-політичних потрясінь і зрушень. Тоталітарна радянська система відходила в небуття. Плекалася українська державність. Руйнувалися старі, вкорінювалися нові суспільні ідеали. Бажання утвердитися, заявити світові про себе – основні завдання, які стояли перед жіноцтвом. Як тут не згадати про лідерів славних стриянок, які відважились на конкретні дії і зуміли добре налагодити роботу. Ірина Ольшанська, перша голова Стрийського осередку, зацікавила, заохотила до праці силою власної ініціативи і невтомного характеру. У серпні 1990 року на цьому посту її змінила молодша посестра Любов Камінська. Цій жінці вдалося за короткий термін зорганізувати союзянок для налагодження праці на селі. У червні 1992 року вона очолила Стрийську філію, а місце голови осередку зайняла Таїсія Гайдукевич. Молода, переповнена ідеями союзянка вміло поєднала фах педагога, творчий порив власної натури з громадськими обов’язками. У той час її обрано депутатом до Стрийської міської ради, де вона очолила комісію з питань культури і освіти. А по селах з особливим трепетом і посвятою взялися до організаційної роботи голови новостворених осередків. Особливо активними були Марія Циклінська, Ярослава Мельник, Марія Бас, Марія Дармопук, Марія Пучковська, Степанія Ільків, Марія Еліяшевська та інші. У лютому 1995 року союзянки Стрийського осередку обирають головою Лідію Гаврилів, яка присвятила цій 187

праці шість років. Вона закликала посестер відходити від емоційних гасел і декларативності, а більше сили і уваги приділяти конкретним діям. Тому, помимо інших справ, при осередку було створено „Клуб ділових жінок”, проводились навчання з ведення бізнесу. Шлях, яким ішов „Союз Українок” наступні п’ять років, Л.Гаврилів описала в розширеному огляді „Силу дає рідна земля”.5 Ще п’ять років невтомного труду – і ось настав той день, коли філія підійшла до десятирічного ювілею. Доречно зацитувати Атену Пашко: „На цьому шляху було все: радість перемог і смуток невдач, завзяття й запал нових починань і втома від щоденної рутинної роботи, щастя від згуртованості однодумців і біль від дріб’язковості та ницості”.6 І знову Стрий вітав посестер-союзянок. 16 вересня 2000 року до нас на святкування прибули делегації „Союзу Українок” з 26 осередків Львівщини та Івано-Франківщини. Найпочеснішим гостем свята стала голова Всеукраїнської управи „Союзу Українок” Атена Пашко. Львівську делегацію очолювала голова філії Зоряна Білик. Велелюдною колоною, з хоругвою та квітами рушили союзянки та гості вулицями міста. Від розмаїття вишиванок, здається, хмари розступились і непомітним ставав дрібний дощик. У церкві Успіння Пресвятої Богородиці був відправлений молебен за Україну. Учасники свята поклали квіти до підніжжя пам’ятників Степану Бандері та Будителям українського народу. Урочиста частина відбувалася у міському Будинку культури. Хор ім. М. Вербицького, незмінний учасник багатьох заходів, влаштованих філією, в цей день виконував гімн „Союзу Українок”, створений на слова Уляни Кравченко ще у тридцятих роках. Лунали оплески, даровані найактивнішим членкиням Стрийської філії, кого міська влада нагородила почесними грамотами. Зі щирим захопленням і повагою союзянки зустріли на святковій сцені голову Всеукраїнської управи Атену Пашко. Стрияни вітали її так само захоплено, як і десять років тому на установчих зборах. Дивлячись на цю 188

мужню жінку, в думках зверталися до постаті покійного В’ячеслава Чорновола. Адже вони разом відроджували цю організацію, разом йшли тернистим шляхом становлення „Союзу Українок”. Атена Пашко особливо дякувала усім союзянкам за жертовну працю на громадській ниві. Вона відзначила, що „сьогодні Стрийська філія ... одна з найбільших і найдійовіших в Україні. Стрийські союзянки і старшого, і молодшого покоління докладають усіх зусиль до того, щоб відродити національні традиції, звичаї, дбають про старих і немічних, опікуються сиротами, беруть активну участь у громадсько-політичному житті. До їхнього голосу прислухаються, бо знають: стрийські союзянки у своїй роботі керуються християнською мораллю, справедливістю, милосердям”.7 Атена Пашко вручила почесну грамоту Любові Камінській і подарувала для філії картину „Печерська Лавра весною”. Побажання добра і щастя, наснаги у сподвижницькій праці лунали з уст виступаючих, яких було чимало на святі. Окремі привітання вражали своєю оригінальністю: пісню і квіти – речі, які роблять жінку красивою і молодою, принесли в дарунок камерний хор ім. М. Вербицького під керівництвом Ігоря Михайліва та чоловічий муніципальний хор під керівництвом Степана Целюха. Свято чудово доповнили фестини – художні виступи осередків „Союзу Українок” Стрийщини і виставка декоративно-ужиткового мистецтва та народного промислу майстринь-союзянок. Свій вірш присвятила ювілянткам поетеса Ганна Уляк. Жіноцтва цвіт Милі стриянки-союзянки, В гурті ви вже 10 літ, Як вам пасують вишиванки, Квітнете в них, мов маків цвіт. Ви не обмежились сім’єю, А ширше дивитесь на світ, 189

У вас до свого ювілею Вагомих справ великий звіт. У вас завжди до всього діло – Байдужості щоб скреснув лід, На прю зі злом стаєте сміло, Щоб квітував у щасті світ. І щоб традиції не згасли Й вкраїнського жіноцтва цвіт, Хай вам Господь зсилає щастя У добрих справах сотню літ.8 Наступне п’ятиріччя праці стриянки розпочали вибором нової голови осередку. Естафету лідерства у травні 2001 року перейняла Стефанія Микитчин, глибоко шанована усіма союзянка, в минулому педагог. В осередку вона з перших днів заснування, завжди дбала про суспільно-політичний рівень своїх посестер, про відродження слави Української повстанської армії, про створення сільських осередків. За час свого головування зуміла згуртувати осередок довкола вирішення важливих політичних проблем, активізувати членкинь до участі у виборчій кампанії 2002 року. У червні 2003 року на цьому посту Стефанію Микитчин змінила Ярослава Левицька – ініціативна, творчо мисляча союзянка. Опираючись на свій тринадцятилітній досвід громадської праці і фахові навики організатора (Я.Левицька – працювала ведучим спеціалістом відділу у справах сім’ї і молоді Стрийської міської ради), новообрана голова осередку відновила проведення свята „Українська родина”, запропонувала фестиваль-конкурс для молоді „І слово, і пісня, матусю, тобі”. Вона згуртувала союзянок до жертовної праці під час Помаранчевої революції. Відроджуючи історичні святині, утверджуючи в суспільстві духовні ідеали української нації, осередки 190

Стрийщини впродовж багатьох років єднаються в одну з найчисленніших і найдієвіших громадських організацій краю – Стрийську філію „Союзу Українок”. З 1992 року протягом десяти років її очолювала Любов Камінська, жінка енергійна, активна, багатогранна. Вона впевнено взяла курс на розбудову організації. Спершу, завдяки своїй комунікабельності та дипломатичності, сприяла створенню сільських осередків. Побувала в кожному селі Стрийщини, заохотила, підтримала, а згодом об’єднала жінок на нелегку громадську роботу. Особисто брала участь у багатьох політичних акціях – пікетуваннях Верховної Ради, агітаційних поїздках на Херсонщину, Луганщину. Обдарована музично, разом з чоловіком Степаном відроджувала церковний хоровий спів, звичаї українських вечорниць, різдвяного вертепу. Любов Камінська – одна з учасниць співочого тріо „Берегиня”. А це – близько двох сотень візитів з концертними програмами до дитячих садків, шкіл, училищ міста, у села району, в трудові колективи. Не цуралась суспільно-політичної праці – неодноразово очолювала виборчі комісії Стрийщини. За фахом економіст (працювала головним бухгалтером Стрийського автотранспортного підприємства 14658), Любов Камінська блискуче організовувала роботу ревізійних комісій різних громадських організацій. Вона завжди вміє порадити активістам громадських рухів, де знайти спонсорів чи меценатів, як краще розпорядитися коштами. До її голосу на Стрийщині прислухаються, її думкою дорожать. Любов Камінська входила до складу Всеукраїнської координаційної ради „Союзу Українок”. У свій час журналістка Любов Соколівська напише про неї: „Тон у роботі задає голова Стрийської філії „Союзу Українок” п.Люба Камінська – жінка шанована і авторитетна на Стрийщині. Нелегко бути лідером організації, де кожна членкиня – особистість. Потрібно вміти цінувати все те найкраще, що закладено в кожній – доброту, розум, сумлінність... Пані Любу Камінську називають ще „візитною карткою” стрийських союзянок. Її авторитет 191

серед лідерів стрийських політичних партій та громадських організацій незаперечний. А слово, вчинок розумні та виважені, освітлені добротою її завжди молодої душі”.9 Любові Камінській присвоєно звання Почесної голови філії „Союзу Українок”. У 2002 році головою філії обрано Марію Чорнопиську, педагога, директора районного Центру творчості дітей та юнацтва. Їй добре знайома і близька громадська праця. Адже у 1992 році вона організувала жінок на відродження осередку „Союзу Українок” у рідному селі Дашаві. Згодом з її ініціативи зародився осередок у трудовому колективі Центру творчості дітей та юнацтва. Марія Чорнописька чудово орієнтувалася у роботі сільських осередків, з багатьма підтримувала особисті контакти. Кілька років вона була діяльною заступницею голови Стрийської філії. Очоливши організацію, вона запропонувала створити музей філії у союзянській світлиці, започаткувала молодіжну програму „Світлиця”, мета якої – допомогти сім’ям у вихованні дітей. Союзянки-лідери, що відважились взяти на свої жіночі плечі тягар провідництва, заслуговують якнайвищих слів похвали. Завдяки їм Стрийська філія впевнено утвердилася серед громадських організацій краю, а багатолюдні роковини праці свідчать про велику повагу, шану та авторитет. Бути лідером не просто, особливо в жіночому колективі. Толерантність, виваженість, уважний підхід до кожної союзянки – ось їх визначальні риси характеру. Своєю працею провідниці організації спрямовують творчий потенціал посестер в русло відродження та утвердження наших національних святинь, духовної культури народу, роблять потужним і дієвим демократичний жіночий рух на Стрийщині. Примітки:

1. Камінська Л. Світло запалює жінка // Гомін волі. – 1995. – 21 жовтня. – С.1. 2. Чумак О. Молитву й любов зберегти від іржі // Гомін волі. – 1995. – 26 жовтня. – С.2. 3. Романюк В. Союз Українок // Гомін волі. – 1995. – 21 жовтня. – С.1.

192

4. Гомін волі. – 1995. – 26 жовтня. – С.2. 5. Гаврилів Л. Силу дає рідна земля // Гомін волі. – 2001. – 30 січня, 6 лютого. – С.3,2. 6. Пашко А. Благословенна будь, жінко! // Атена Пашко. З поглядом у майбутнє. – Львів: Логос, 2001. – С.141. 7. Білогірська Л. В жіночої долі багатий ужинок // Гомін волі. – 2000. – 19 вересня. – С.1. 8. Уляк Г. Жіноцтва цвіт // Гомін волі. – 2000. – 14 вересня. – С.2. 9. Гомін волі. – 1997. – 15 березня. – С.1.

193

Душею, розумом і серцем „За нами, сестри, - темінь ночі, а перед нами- світло дня”. Ці слова Уляни Кравченко з гімну „Союзу Українок” стали символічними для кожної союзянки. Вони додають бажання працювати для народу, на благо його відродження та утвердження. Під цим гаслом жіноцтво Стрийської філії розгорнуло багатогранну сподвижницьку громадську працю, спрямовану на досягнення високої моралі і духовності, правди, добра і краси. Слушними є твердження голови „Союзу Українок” України Атени Пашко про те, що саме на жінок „покладено історією і долею вирішувати проблеми нашої мови, культури, врешті, майбутнього нашої держави”.1 Цій благородній меті підпорядкована щоденна праця кожної членкині організації. Діяльність філії, згідно з настановами проводу „Союзу Українок” проводиться за такими напрямками: просвітництво, благодійництво, громадсько-політична робота, зв’язки з українською діаспорою. Згуртовуючи довкола себе свідоме жіноцтво, кожен осередок філії планує свою роботу згідно утворених секцій, які охоплюють найрізноманітніші сфери нашого життя. А це – культурно-просвітницька, суспільно-політична, медико-екологічна, господарська секції, секції по роботі з військовими, з молоддю, по зв’язках з діаспорою, а також секції милосердя та художнього промислу. Члени осередків обирають собі напрямок роботи, який найбільше до душі, де можна найповніше проявити свої здібності. Найпліднішою і найпопулярнішою серед членкинь Стрийського осередку є культурно-просвітницька секція. В активі цієї ланки не один цікавий захід, вечір чи академія. Багато років (з невеликими перервами) секцію очолювала палкий ентузіаст просвітницьких ідей, педагог-філолог Таїсія Гайдукевич. На її рахунку десятки авторських вечорів, проведених для стриян з великою любов’ю, на 194

одному диханні. Її перші внески у діяльність відродженого „Союзу Українок” були плідними і неповторними. У Стрию добре пам’ятають вечір, присвячений 120-річчю Лесі Українки за назвою „Сім струн Лесиної ліри”, який відбувався у березні 1991 року. Таїсія Гайдукевич як автор сценарію, зуміла логічно пов’язати драматичні сторінки Лесиного життя, якнайглибше висвітлити всі грані її таланту. На сцені одна за одною проходять картинки з життя поетеси: дитячі роки, палка любов до музики і народної творчості, щоденна боротьба з хворобою, трагедія останніх років життя. Розповідь Таїсії Гайдукевич чергувалася з поезіями та музичними номерами, які виконували самі союзянки. Дійство запало в душу не одному стриянину. Згодом одна з глядачок зізналася: „Ви знаєте, чудово пам’ятаю вечір, присвячений Лесі Українці. Це було таке незвичайне, нетрадиційне видовище. Враження залишилось аж до сьогодні”.2 Свята Матері, які щорічно проходили в особливо теплій атмосфері, також компонувалися за сценаріями Т. Гайдукевич. Кожен з них неповторний, з вкрапленням власних оригінальних думок, неодмінно відзначався щиросердністю і добротою. До участі у цих святах Таїсія при допомозі союзянок залучала найкращі мистецькі колективи та виконавців Стрийщини, щоб подарувати матерям, присутнім у залі, декілька світлих, приємних і щасливих хвилин. Надалі влаштування цих свят перебрали на себе державні структури. Але „Союз Українок” разом з „Просвітою” та „Лігою жінок” завжди є поруч, пропонує свої послуги, бере участь у вирішенні організаційних питань. Гарні враження залишились у стриян після літературного вечора-портрета союзянки з Борислава Ірини Сеник, який відбувся 7 листопада 1993 року. До участі в ньому прилучилося тріо „Берегиня”, яке виконувало пісню „Бабине літо” на слова поетеси. Змістовною і глибокою була урочиста академія з нагоди ювілею митрополита Андрея Шептицького, проведена у кінці 1994 року. Роком родини проголошено 1994 рік. Стрийський 195

осередок вирішив ознаменувати його цікавим заходом, підготовленим на основі краєзнавчих матеріалів про славні стрийські родоводи. Багато часу присвячено збору історичних фактів, складанню генеалогічних дерев цих родин. Як підсумок, культурно-просвітницька секція спільно з краєзнавчим музеєм „Верховина” 15 січня 1995 року в Народному домі провела свято „Українська родина”, де з науковою розвідкою виступила союзянка Зеновія Ханас. Висвітлювалися сімейні традиції родин Олесницьких, Бачинських, Нижанківських, Бандер, Охримовичів, Пасік, де тісно перепліталося родинне і громадське, виховувалась висока національна свідомість у молодого покоління. Розповідь ілюструвалася мистецькими виступами родини Туркаників, хору „Ватра”. Цим вечором „Союз Українок” започаткував на Стрийщині серію просвітницьких заходів на тему „Українська родина”. 17 лютого 1995 року розповідь про славні стрийські родоводи прозвучала на святі, яке проводила для молодших гімназистів союзянка Людмила Дмитрів. Члени філії широко пропагували знане гасло “Міцна родина - міцна держава”. Тому продовжили цю тему зустріччю християнських родин, яка відбулася в Будинку вчителя 2 травня 1999 року за участю сімей союзянок Галини Турканик, Оксани Шмілик, Зеновії Ханас. І дорослі, і діти в цих сім’ях є активними в громадському житті, співпрацюють з „Пластом”, „Просвітою”. Кожна родина охоче розповідала про пам’ятні моменти в житті, давала відповіді на запитання жартівливої анкети. Багатолюдне міське свято „Українська родина”, яке проходило в Народному домі 12 жовтня 2003 року – ще одна акція Стрийської філії. До участі були залучені люди різного віку. Виставку родоводів у фойє представили учбові заклади Стрийщини. Жінки старшого покоління (Галина Уграк, Любов Грицак, Любов Сулик) згадували звичаї, які панували в їх сім’ях. Перед учасниками свята виступили родини Кулачківських, Музичуків, які вписали свою сторінку в історію стрийських родоводів. Заці196

кавлено слухав зал виступ уродженця нашого міста Ігоря Гната, керівника реабілітаційного центру біля Бродів, де знаходять прихисток колишні ув’язнені. 19 листопада 2005 року чергове свято української родини приурочили 15-річчю відродження на Стрийщині „Союзу Українок”. Цього разу прозвучали розповіді про родини ЛевицькихМикласевичів, Микиток, Діжаків, Дириків. На початку 1996 року на загальних зборах товариства постало питання про відродження свята українських героїнь. Філія одноголосно підтримала рішення Львівського відділу „Союзу Українок” і постановила відзначати це свято кожну останню неділю лютого. Завдяки цьому члени товариства дізнались про складний життєвий шлях тих жінок Стрийщини, які брали участь у національно-визвольній боротьбі. Про свої молоді роки, проведені у підпіллі та більшовицьких катівнях, розповіли Розалія Дмищук, Любов Сулик, Ярослава Вовщук, Софія Ярко, Марія Базюк, Ганна Кошенко, Мирослава Сисак, Катерина Цюрко. Серця слухачів сповнювалися повагою і шаною до українських патріоток. Союзянки ніколи не стояли осторонь процесів, які стосувалися питань культурного розвитку міста. Вони стали палкими прихильницями музейної справи. 24 серпня 2001 року філія взяла активну участь у посвяті садиби родини Бандер і відкритті тут ошатного скверу, першого кроку до створення музею Бандер. Союзянки також виступили з ініціативою заснування у місті меморіального музею Ольги Бачинської, славної союзянки, яка багато праці присвятила українській громаді. Члени філії долучилися до збору експонатів, спогадів, пошуку коштів, радо співпрацювали з музейниками. Згодом, 19 грудня 2001 року, були присутні на урочистому відкритті музею. У цьому приміщенні союзянки часто проводять свої просвітницькі заходи. Гаряче вболівала філія про відкриття меморіального комплексу „Борцям за волю України” на території колишньої тюрми. Жінки з розумінням відгукувалися на 197

проблеми становлення музею. Виступили категорично проти будівництва тут магазинів „Товари Стрийщини”. Запам’яталися слова Галини Уграк: „Все зруйнувати дуже легко, але забути історію неможливо”.3 Союзянки ділилися спогадами про похорон жертв сталінських репресій 1941 року, приносили світлини тих, хто загинув у Стрийській тюрмі. 19 червня 2005 року взяли участь у мітингуреквіємі і відкритті цього комплексу. Не забувала філія і про власну історію. Створення кімнати-музею у світлиці – також актуальне питання. Адже з роками назбиралося багато експонатів, спогадів про минуле. А кожен день праці приносив щось нове, неповторне. Закарбовувались у пам’яті розповіді ветеранів філії. Хотілося донести до відома всіх те, про що розповідали старі пожовклі фотографії. З ініціативи голови філії Марії Чорнописької у 2002 році почалися роботи по облаштуванню музею. Сьогодні скромна, але зі смаком підібрана експозиція діє. Вона складається з трьох розділів: діяльність філії до 1939 року; відродження „Союзу Українок” у Стрию; розвиток сучасної філії. До того ж зібрано портрети тих жінок, які найбільше долучилися до розбудови жіночого руху на Стрийщині. Заслуговують на увагу й інші заходи культурно-просвітницької секції. Це – концерт пам’яті композитора Романа Лесика (липень 1991 року), конференція „Жінки у боротьбі за волю України” за участю поета-дисидента Зеновія Краcівського (12 травня 1991 року). Березень у союзянській світлиці щороку ознаменовується святкуванням Шевченківських днів. Починаючи з 1993 року, жіноцтво у вишиванках збирається у своїй домівці, прикрашає рушником портрет Тараса Шевченка, співає „Заповіт”, декламує вічне поетичне слово Кобзаря. Інколи до світлиці запрошують гостей, самодіяльних акторів, співаків. У березні 1994 року на Шевченківському святі у союзянок був присутній кандидат у депутати до Верховної Ради Ігор Осташ. Запам’яталося також Шевченківське свято 2001 року. Перед союзянками виступили старшокласники 198

середньої школи №3. Програму підготувала заступник голови Стрийського осередку Оксана Ковалишин. Цікавим заходом грудня 2001 року був цикл телепередач місцевого телебачення „Хвилі Стрия” про життя Стрийського осередку „Союзу Українок”. Члени товариства зібралися у Народному домі і перед телекамерами презентували діяльність кожної секції. У листопаді 2002 року філія провела конференцію до 70-річчя голодомору, де з доповіддю виступила голова Марія Чорнописька. 24 березня 2005 року у Народному домі відбулася конференція філії на тему „Історія „Союзу Українок” Стрийщини”, під час якої присутні не тільки познайомилися з головними віхами історії товариства, але й життєвими долями його лідерів: Осипи Бобикевич, Ольги Бачинської, Марії Весоловської, Ганни Микитки. Релігійна просвіта, спрямована на поглиблення духовності, займає особливе місце в роботі культурнопросвітницької секції. Літньої пори члени філії, продовжуючи традицію пізнавальних мандрівок, влаштовують поїздки до святих місць. Вони відвідали монастирі у Крехові та Підкамені, цілюще джерело і фортецю Тустань у с.Уричі, святі місця Страдча, Гошова, Унева і Зарваниці. У серпні 2003 року здійснили прощу до Малого Березного на Закарпатті, яка стала актом щиросердного поклоніння Всемогутньому Господу. Довга дорога (8 годин їзди) була покутою фізичними зусиллями. Нагородою і даром Божим за це стало споглядання чудотворної ікони Матері Божої з Ісусом, яка знаходиться тут, в обителі чину Св.Василія Великого. У червні 2001 року союзянки разом з усіма українцями вітали приїзд Папи Івана-Павла ІІ до нашої держави, були присутні на зустрічах з Папою у Львові. 2002 рік ознаменувався поїздкою до собору святого Юра у Львові, де перебувала Туринська Плащаниця. А у січні 2004 року союзянки приймали Плащаницю у Стрию. Вони взяли на себе почесний обов’язок чергування біля святині у церкві Успіння Пресвятої Богородиці, а також подарували лампадки і квіти до Плащаниці. 199

Пам’ятати та шанувати своїх старших посестер – почесний обов’язок усіх союзянок, зокрема, членів культурно-просвітницької секції. З великим душевним теплом відзначив Стрийський осередок ювілеї. 19 червня 1993 року в Будинку вчителя вітали з 80-річчям Ірину Ольшанську. По-родинному щирим було це свято. Добре слово перепліталося з піснею. А вишивка створювала затишок і урочистий настрій. Зворушливо відзначили ювілей найстаршої союзянки Ганни Микитки. 16 грудня 1993 року у дружньому колі за святковим столом зібралися у своїй світлиці члени Стрийського осередку, щоб вшанувати свою посестру з 90-річчям. У день уродин стояла пані Ганна перед усіма, схрестивши на грудях руки. Її вітали найтеплішими словами поваги і любові. Дякуючи усім, ця мудра жінка сказала: „Стою перед вами, дорогі мої, як на сповіді. Зізнаюсь вам, що була чесна перед своїм народом і не переступила 8-ої заповіді Божої, не зрадила нікого, не зреклася святої ідеї – боротьби за волю України”.5 Святкові концерти, зустрічі та тематичні вечори проводяться завдяки ентузіазму і таланту союзянок і членів їх родин. Галина та Іриней Турканики разом з дітьми пропонують щораз інші цікаві мистецькі програми, поетичномузичні композиції. Тріо „Берегиня” невтомно пропагує народну пісню. Не раз слухачі нагороджували оваціями вокальні виступи Ірини Петрів та Оксани Діжак. Проте не лише концерти і вечори в полі зору культурно-просвітницької секції. Різноманітні лекції, дискусії та бесіди за круглим столом стали необхідністю для членів товариства. Союзянки по черзі готують доповіді на збори і засідання координаційної ради. Присвячують їх визначним подіям та відомим українським жінкам. Розповіді про Ольгу Бачинську, Олену Телігу, Ольгу Басараб, Дніпрову Чайку, Христину Алчевську, Марійку Підгірянку, Надію Суровцеву та інших, а також героїв Крут, Базару, Карпатської України готувалися союзянками з великою відповідальністю. До цієї ділянки найбільше долучилися С.Микитчин, 200

Т.Гайдукевич, Б.Сандович, Г.Уграк, Г.Микласевич, С.Стаськів, О.Шмілик, О.Ковалишин, М.Рібун, Л.Супрун, О.Діжак. З перших днів існування „Союзу Українок” не менш активно працювала й суспільно-політична секція, яку довший час очолювала Ольга Заяць. За словами голови осередку Л. Гаврилів, „вона ділила” себе між „Союзом Українок”, „Просвітою”, Рухом, Конгресом українських націоналістів та іншими організаціями. У Спілці політв’язнів організувала жіночий хор”.6 Саме вона була ініціатором і учасницею багатьох політичних акцій. Члени цієї секції брали участь у пікетуванні Верховної Ради на початку 90-х років, у мітингах , вічах, відновленні і посвяченні могил вояків УПА, у походах по місцях боїв січового стрілецтва та повстанців, утворенню осередків „Союзу Українок” у селах району, розширенні зв’язків з жіноцтвом Східної України. Під час виборчих кампаній, референдуму жінки цієї секції працюють на виборчих дільницях. Вони небайдужі до політичних подій і є ініціаторами у складанні різних відозв, листів та звернень до Верховної Ради, Уряду, Президента. Тверді і настирливі у своїх діях щодо захисту української мови. Складна політична ситуація на Україні зобов’язувала жінок бути не тільки просвітительками, але й політиками. Красномовним свідченням цього став Світовий конгрес „Союзу Українок”, який відбувся 12 липня 1994 року в Івано-Франківську. У конгресі брали активну участь стриянки. Звичайно, їх зворушила суть промови голови „Союзу Українок” Атени Пашко: „Молода Українська держава переживає глибоку економічну і політичну кризу. Над нашою державністю зависла серйозна небезпека. Посткомуністична номенклатура, яка залишилася при керівництві Україною після проголошення незалежності, не проводячи належних реформ, довела економіку України до повного занепаду”.7 Учасниці конгресу по-новому осмислювали історію держави і українського жіночого руху. Розуміли, що їх завдання – утвердити Україну як 201

державу, об’єднати зусилля в праці для відродження нації. 16-17 листопада 1996 року у Києві відбувся Другий звітно-виборний з’їзд „Союзу Українок”. Стрийщину на форумі представляли голова філії Л.Камінська, союзянки М.Циклінська, М.Паукевич, Г.Салашник, Л.Гаврилів, Б.Бандера та М.Чорнописька. Під час виборів до ревізійної комісії знову була обрана стриянка Л.Камінська. 20 вересня 1997 року численна делегація жіноцтва зі Стрия взяла участь в урочистому перепохованні праху видатної громадської та політичної діячки, науковця, педагога Мілени Рудницької. Того суботнього дня вони прибули автобусом до Львова, були присутні на панахиді в приміщенні Товариства охорони пам’яток архітектури, потім рушили з процесією вулицями міста до Личаківського цвинтаря, де відбулося перезахоронення. У своїй діяльності союзянки завжди дуже близькі до суспільно-політичних проблем міста. Тому відважно і впевнено висовують кандидатури своїх посестер на вибори депутатів до Стрийської міської ради. 6 червня 1994 року на зборах членів товариства висунуто кандидатами у депутати до міської ради Таїсію Гайдукевич та Лідію Гаврилів. Під час виборів обрано депутатом Т.Гайдукевич. Згодом кандидатами у депутати до міської ради висуваються Наталія Дятел ( 1998 рік ) та Надія Савчук (2002 рік). Ці жінки мали щире бажання прислужитися громаді міста та, на жаль, не набрали потрібної кількості голосів. На виборах 2006 року до Стрийської міської ради від виборчого блоку „Стрий” була обрана депутатом Таїсія Гайдукевич. За поданням міського голови Романа Шрамов’ята вона зайняла посаду заступника голови, відповідно склавши свої депутатські повноваження. Плідним нововведенням Стрийської філії і суспільнополітичної секції став цикл семінарів під гаслом „Школа жіночого бізнесу”. Перші заняття відбулися у 1996 році. Проводилися психологічні тренінги „Жінка-лідер”, „Жінка і малий бізнес”. У 2000 році при допомозі представництв Львівської філії у Стрию проходило навчання з 202

ведення бізнесу. Згодом виникла ідея створити „Клуб ділових жінок”. Мета клубу – згуртувати ділове жіноцтво, яке має свою приватну справу чи керує окремими організаціями, відділами. Курувала роботу цього об’єднання тодішній заступник голови Стрийського осередку Юлія Курилишин. Члени клубу цікавились громадським життям, брали участь у доброчинних акціях „Союзу Українок”. Яскравою подією стала участь союзянок філії в урочистостях з нагоди 80-річчя Всеукраїнського жіночого з’їзду, які відбулися у Львові 28 грудня 2001 року. Делегація зі Стрийщини була присутня на академії та музичнодраматичній композиції у театрі ім. М. Заньковецької. Оглянули жінки і документальну виставку „Союз Українок”: сторінки минулого”, яка експонувалася у музеї релігії. Великого значення для філії набуває співпраця її з іншими громадськими товариствами, які діють у місті: „Просвітою”, „Пластом”, кредитною спілкою „Вигода”, Конгресом українських націоналістів, Братством УПА, Спілкою політв’язнів, “Лігою жінок”, жіночим товариством „Милосердя”. Участь у їх заходах свідчить про взаєморозуміння і підтримку. Теплі стосунки і плідна співпраця нав’язалася з Західноукраїнським центром прав людини і громадських ініціатив. У листопаді 2002 року члени філії були запрошені на святкування 110-ої річниці Стрийської філії „Просвіти” і мали нагоду привітати своїх друзів просвітян такими словами : “Дорога наша посестро, що має благородне і променисте ім’я „Просвіта”! Вітає Тебе з ювілеєм Твоя молодша сестра – “Союз Українок”. Впродовж усієї історії ми завжди йшли пліч-о-пліч життєвою дорогою. І не було між нами роздору, суперечок. А тільки любов і порозуміння. І доля наша на цій дорозі була однаковою. Разом гуртувалися в тісні ряди оборонців українського слова за часів Австро-Угорщини. Разом прощали і благословляли на війну своїх братів – Українських Січових Стрільців. Гордо йшли шляхом боротьби в часи польської окупації 203

і тяжкої пацифікації. І коли творили перші кружки „Союзу Українок” по селах – то творили їх при „Просвіті”. А потім разом віддавали своїх синів і дочок до Української повстанської армії, в ліси і нетрі, в криївки, в тюрми Гулагу. Разом пережили зиму застійної доби. І знову розквітли, відродилися, аби далі змагатись за долю України, її пісню, її слово, її душу. Сьогодні ми разом – старша і молодша посестри – „Просвіта” і „Союз Українок”. Живемо в мирі і злагоді під одним дахом Народного дому!”.8 Благодійницька діяльність є одним з головних напрямків роботи „Союзу Українок”. Жертовний догляд за хворими, опіка над сиротами, убогими, покривдженими долею, патронат над дитячими закладами були домінуючою рисою товариства у тридцяті роки. Не менш важливим є вирішення цих питань сьогодні, в Україні посткомуністичній. Тому секція милосердя об’єднала до праці саме тих жінок, які не байдужі до чужого горя і мають велике чутливе серце. Спочатку цю секцію очолювала Софія Середницька, жінка високої культури і християнської моралі. Вона взяла на себе облік самотніх перестарілих людей у Стрию, а також дітей-сиріт та напівсиріт; часто організовувала збір одягу для дітей з сиротинця, який створювався у місті. За її ініціативою союзянки влаштовували весняні та осінні прибирання могил Січових Стрільців та воїнів УПА на стрийському кладовищі. Зеновія Максимович у всьому підтримувала благородні почини п. Софії, а згодом перейняла керівництво секцією. Вона завжди знаходила час на велику справу милосердя. Відвідувала самотніх жінок, розносила їм скромну допомогу у вигляді продуктів харчування чи грошей. Діти-інваліди та вихованці сиротинця також були під її пильною увагою. А ще З. Максимович взяла на себе обов’язки господині союзянської світлиці. У неї завжди все було готове для того, щоб прийняти гостей осередку, напоїти їх чаєм. „І, мабуть, важко знайти ще одну таку ж добру, безкорисливу та по-справжному милосердну жін204

ку, як вона”, - скаже про неї в одному з газетних дописів Т.Гайдукевич. 8 До секції милосердя зверталось багато людей з проханням допомогти вирішити квартирні питання, різні конфліктні ситуації. Ніхто не залишився поза увагою, кожному була надана консультація або хоча б моральна підтримка. Члени секції розсилали по організаціях листи, в яких просили кошти, згодом закуповували продукти, формували подарунки. Багато зусиль затрачалося на уточнення списків сиріт і напівсиріт. Часто доводилось самим проводити обстеження побутових умов, в яких живуть люди, що звернулись за допомогою. У стрийському сиротинці члени секції – часті гості. Знають всі потреби цієї установи. На Свято Св.Миколая, Різдво чи Великдень у них постійно багато клопотів. Їх чекають і сироти, і самотні, і ті, що служать при війську. Завжди жертовними на цій ниві є Ярослава Швед, Лідія Гаврилів, Марія Дирик, Галина Тарнопільська-Уграк, Любомира Микласевич, Лідія Ковальська, Надія Іваницька. Вложили свою лепту у справу милосердя нині покійні Ольга Пакос, Чеслава Ботвин, Софія Андрусів, Ярослава Івашків. Дотичним до програми „Милосердя” є ще один напрямок діяльності „Союзу Українок” - робота у військових частинах Стрийського гарнізону. Адже відомо, що у Стрию служили хлопці з різних областей України. Що треба зробити для того, щоб воїнам було затишно, як удома? Як змінити їх уявлення про наш край, його історію, віру, національні святині? Ці питання взялись вирішувати союзянки. При осередку створено окрему групу на чолі з Юлією Бандурович, жінкою демократичних поглядів, дуже товариською. Вона налагоджувала співпрацю з військовими. Жіноцтво, вперше завітавши до військових частин, було здивоване браком, а то й відсутністю тут книг і періодики українською мовою. Тому радо прилучалося до оформлення світлиць у частинах, стало тут бажаними гостями в будні і в свята. Ними було зібрано і передано військовим бібліотечку із двохсот книг. А зустрічі 205

з солдатами стали традиційними. Особливо зворушливо пройшло знайомство з хлопцями-сиротами, які служать у війську. Юлія Бандурович, Евфрозинія Тенюх, Розалія Дмищук розмовляли з хлопцями як рідні матері. Святкування Воскресіння Господнього у військових частинах також не обходяться без союзянок. У березні 1992 року осередок прийняв ухвалу брати участь у святкуванні Великодня в Стрийському гарнізоні. З того часу щорічне чергування біля церков міста і збір свяченого стало традиційним заняттям членкинь „Союзу Українок”. Жінки разом з членами своїх сімей стояли біля церков, збирали паски, крашанки інші великодні страви для воїнів, щоб у неділю зранку влаштувати їм по-родинному теплий святковий сніданок. Прибувши у частини, вони співали воскресні пісні, розповідали хлопцям про це найбільше для всіх християн свято. Усі були задоволені: деяким великодній сніданок нагадав рідну домівку, а дехто ділився свяченим яйцем уперше в житті. Згодом союзянки допомагали проводити у військових частинах Святу вечерю, Свято Св. Миколая. Ініціативу перейняли інші членкині осередку. Частими гостями у військових частинах стали Любов Супрун, Марія Рібун, Оксана Ковалишин, Стефанія Стаськів, Ганна Кошенко, Христина Базієвська, Орися Галик9. Призов молоді до українського війська також у полі зору союзянок. Вони беруть участь у роботі призовної комісії, ведуть індивідуальні бесіди з новобранцями. Крім того, 23 травня 1996 року тріо „Берегиня” виступало на концерті, який організував клуб солдатських матерів для молодих воїнів. А ось який запис знаходимо у Книзі пам’яті „Союзу Українок”: „Гостинно відкрили двері зі смаком оформленої світлиці, переобладнаної військовими з колишнього „червоного кутка”, де замість „Кодексу будівника комунізму” Десять Заповідей Божих, історія України, історія м. Стрия. Натхненні і радісні обличчя командирів і вояків – все це – незаперечне свідчення відродження духовності в армії незалежної України”10. 206

З перших днів заснування осередку актуальним було питання роботи з молоддю. Клуб „Молода українка” перший крок у цьому напрямку. Його діяльність подобалась багатьом стриянкам, збагачувала їх світогляд. Але учасниці секції на цьому не зупинялись. Вони шукали нових методів роботи, цікавіших і змістовніших. З часом у союзянській світлиці почали діяти різноманітні курси: ткацтва, вишивки, виготовлення штучних квітів, писанкарства. Молодь сходилася на заняття, з задоволенням опановувала ці види народного промислу. Багато енергії і полум’я душі вклала у цю ділянку праці Ярослава Івашків. Три роки поспіль вона очолювала гурток крою і шиття. Знаходила спільну мову з дівчатами, які цікавилися моделюванням одягу. Я. Івашків вміла чудово подати необхідний теоретичний матеріал, допомагала своїм ученицям набувати необхідні навики, до того ж знайомила їх з історією народної ноші Стрийщини. Одного разу принесла на засідання секції цікаві старовинні орнаменти, розповідала про їх походження, а згодом з учнями відтворила ці візерунки на полотні. Завдяки пані Ярославі секція у співпраці з районним та міським Центрами учнівської творчості займалася пошиттям одягу для сиріт та дітей з малозабезпечених сімей: шили плаття на випускні вечори, переробляли і оновлювали костюмчики, курточки. Але творча думка не дрімала. Секція знову у пошуку. Адже молодь не любить одноманітності. І от нова спроба: дати можливість музично обдарованим дітям проявити свій талант, повірити у власні сили. Так у Стрию зароджується ідея молодіжного фестивалю української та авторської пісні. Перше пісенне свято відбулося 2527 листопада 1994 року і отримало поетичну назву „Цвіт папороті”. Ініціаторами його проведення стали союзянки Т.Гайдукевич, Я.Левицька, Я.Івашків, а також стрияни В.Романчук, Р.Тивонович, Р. Мерчук, М.Ханас. З того часу фестиваль став щорічним і всеукраїнським. Він проводиться на Івана Купала, коли за легендою зацвітає папороть. „Живи, фестивалю! Оживляй наші серця і душі, 207

щоб світили вони ясним і невгасимим світлом любові”, - такими словами закінчувався репортаж про перший пісенний фестиваль у Стрию. Його мотором був і є „Союз Українок”11. Крім того, практикувалися й інші форми роботи з молоддю. Відгукнулася секція на запрошення до участі у щорічному обласному конкурсі для молоді ім. М.Рудницької, який був зініційований Львівським відділом „Союзу Українок”. Учнівська і студентська молодь мала нагоду представити на конкурс роботи з історії розвитку жіночого руху. У 1998 році грамотами обласного відділу нагороджені стриянки Ольга Шайнога та Оксана Дубик, а у 1999 році – Галина Гнидин та Оксана Шайнога. Подбали союзянки і про талановитих дітей-сиріт зі Стрия. У 1998 році студенту Львівського національного університету Андрію Левусу та учениці Самбірського педагогічного училища Наталії Ворощак видано союзянські стипендії. Популярністю користувався ще один союзянський конкурс учнівських науково-дослідницьких робіт „Мій рідний край”, що проводив Всеукраїнський „Союз Українок” у січні 1998 року. Переможцями за роботи „Історія походження назв сіл Стрийщини”, „Мікротопоніми Стрийщини” та „Генеалогія відомих родин нашого краю” вийшли Оксана Петрів, Оксана Гірняк та Наталія Любінецька. У травні 1996 року премією ім. Ольги Бачинської Стрийська філія „Союзу Українок” нагородила гімназистку Ірину Ковалець за відмінне навчання і активну громадську позицію. Секція народних ремесел користується популярністю як серед молоді, так і серед старшого покоління. Свідченням цього стали виставки вишиваних і тканих робіт, шоу-виставки української ноші. Ця секція постійно підтримує зв’язки з майстринями інших міст, організовує поїздки членкинь „Союзу Українок” на виставки народного мистецтва в музеї Львова, Дрогобича, Бережан, Трускавця. Крім того, союзянки зуміли зацікавити молодь 208

курсами ткацтва, які проводила Ярослава Швед; школою виготовлення штучних квітів, організованою Богданою Сандович. Члени секції залюбки передавали молодим свої знання і навики по розпису писанок, вчили оригінальних способів вишивки. Довший час секцію очолювала Ірина Ольшанська – неперевершений знавець і берегиня народної творчості. Для пропагування традицій національного костюму вона використала дуже вдалу форму роботи з молоддю – влаштувала огляди української ноші. Такі виставки-шоу були проведені двічі: 24 травня 1992 року та 6 жовтня 1996 року. Організаторки першого огляду ставили собі за мету ознайомити стриян зі скарбами, що збереглись у „бабусиних скринях”, порівняти їх з сучасним вбранням. У цей день демонструвався одяг з Кавська, що зберігається у фондах Стрийського краєзнавчого музею „Верховина”. Ношу інших етнічних регіонів Західної України (Гуцульщини, Поділля, Буковини) представляли студенти художнього училища ім. І.Труша у Львові. „Загальну симпатію глядачів, - пише у пам’ятній книзі Ірина Величко, - здобула молода весільна пара з Моршина, яка похвалилася стилізованим полтавським одягом”12. На святі були присутні вишивальниці Марія Калиняк, Ярослава Заневчик зі Львова та Мирослава Кот з Дрогобича. Через чотири роки, 6 жовтня 1996 року відбулася друга яскрава і незабутня шоу-виставка „Краса і мода”. І знову вона була зініційована Іриною Ольшанською, яка на цей раз вирішила показати вишивку давню і сучасну, продемонструвати одяг, прикрашений стилізованим орнаментом, доречний і в будень, і в свято. Серед запрошених були присутні студенти і викладачі кафедри моделювання одягу Львівської академії мистецтв, які представили сучасну вишивану ношу. Шоу-виставка мала великий успіх і позитивні відгуки стриян. Наступного року, у травні, секція організувала поїздку жінок на огляд ноші у Львові, присвячений Дню Матері, підготувала виставку великодніх кошиків. У співпраці з 209

краєзнавчим музеєм „Верховина” у червні була укомплектована колекція одягу, прикрашеного вишивкою, для демонстрації під час медичної конференції у Кіровограді. „Союз Українок” делегував на цей огляд наукового працівника музею Роману Савчин, яка з успіхом прокоментувала бойківську ношу. На превеликий жаль, це був останній захід, організований Іриною Ольшанською. Через кілька днів, 13 червня 1997 року, її не стало. Союзянки з великою скорботою пережили цю непоправну втрату. Співпраця секції народних ремесел зі Стрийським краєзнавчим музеєм „Верховина” плідна і багатогранна. Члени секції є авторами та ініціаторами багатьох цікавих виставок народної творчості, які експонувалися у стінах виставкового залу музею. А у березні 1994 року на запрошення директора музею Галини Верес вони взяли участь у святі української вишивки, яка проводилась для старшокласників шкіл міста у міському будинку культури. Молодь мала можливість оглянути стародавню ношу, почути з уст союзянок розповідь про орнаменти української вишивки, характерні для різних регіонів України. У червні 2003 року союзянки одержали запрошення від клубу взаємної допомоги інвалідів та пенсіонерів м. Ельблонга (Польща) на „Польсько-українську виставку мистецької творчості інвалідів та людей старшого віку”. До складу делегації ввійшли почесна голова Стрийської філії „Союзу Українок” Любов Камінська, членкиня товариства , директор благодійного фонду народного депутата Ігоря Осташа Оксана Шмілик та голова Стрийського клубу вишивальниць Віра Нагірна. Стриянки привезли на виставку цікаві роботи – вишиті ікони, серветки, рушники, доріжки, а також ткацтво, жіночі та чоловічі сорочки, вироби з бісеру. Поїздка відбулася за сприяння народного депутата України Ігоря Осташа13. Члени товариства плідно співпрацювали в інших секціях. Багато користі приносить діяльність медико-екологічної секції. Її довгі роки очолює Ярослава Шозда, лікар за фахом. Саме нею прочитано для союзянок і широкого 210

загалу серію пізнавальних лекцій. Серед них найцікавішими були розповіді про те, чим корисні лікарські рослини і в який місяць їх слід збирати. Секція часто виступає з діловими пропозиціями перед міською владою щодо покращення екологічних умов. У свій час її члени пропонували прискорити будівництво об’їздної дороги у Стрию, вивести важкі літаки з аеродрому, заборонити використання отрутохімікатів в нерозумних кількостях у сільському господарстві, вимагали повідомлень про радіоактивний фон у місті. Секція займалася питаннями пільг для інвалідів, станом опіки над дітьми, хворими на церебральний параліч. Багатогранна робота „Союзу Українок” не обходиться без активної участі членів господарської секції, яку очолює Галина Тарнопільська-Уграк. Святкові акції, концерти, зустрічі завжди дивують глядачів і гостей естетично прибраним залом, вдало скомпонованими експозиціями. Члени секції також долучаються до різноманітних виставок, організованих у Стрию та за його межами. А підготовка святкових столів для прийому численних гостей філії, лотереї на фестинах, приготування і продаж солодкого печива на урочистостях та імпрезах, майстрування сувенірів – все це є результатом праці невтомних жіночих рук. Душу і серце вкладають в цю справу Ярослава Кадомська, Любомира Микласевич, Марія Мельничук, Лідія Петриканин, Богдана Сандович, Катерина Цюрко, Ярослава Швед, Ярослава Яворська, Ольга Яворська. До виконання завдань, які стоять перед цією секцією, залучаються всі членкині, які, зазвичай, є добрими господинями з гарним смаком. Вони присутні на всіх заходах, які проводяться у місті. Печуть традиційне печиво-намисто на Івана Купала. На Зелені Свята прибирають могили героїв, плетуть гірлянду, якою прикрашають березовий хрест на могилах Січових Стрільців. Варто згадати про ще один напрямок роботи – зв’язки Стрийської філії з посестрами з діаспори. У Стрию побувало багато гостей з далекого і ближнього зарубіжжя. 211

У 1991 році було започатковано дружні відносини з 56-м відділом „Союзу Українок” з Норт-Порте ( штат Флорида, США). Марія Наваринська, голова цього відділу, відвідала Стрий у травні 1992 року. У великому залі Народного дому відбулася тепла зустріч з цією союзянкою. Не менш цікавим було знайомство з союзянкою Любою Цюрак з Австралії, яка гостювала в Стрию у вересні 1994 року. Завітавши на засідання осередку, вона розповідала про історичну долю української спільноти у цій далекій країні, ділилася власними спогадами. Гостя передала для найбільш знедолених жінок на Стрийщині кошти, які зібрали на благочинних заходах австралійські посестри. Потурбувалися про Стрийську філію члени 112-го відділу „Союзу Українок” США. Його голова Лідія Кріль передала для філії цікаву наукову літературу. Стриянки вітали у своїй світлиці землячку Ірину Чабан, головного редактора журналу „Наше життя”, яка приїхала з Нью-Йорка і познайомила союзянок з важливими подіями жіночого руху у світі і, зокрема, в Америці. Заступник голови філії С.Микитчин, згадуючи про цей візит, напише у газеті „Гомін волі”: „Слухаючи п. Ірину, ми проймалися гордістю за українок з діаспори, які в чужому середовищі зуміли зберегти любов до України, народу нашого, його мови, пісні, культури і передати все це у спадок своїм дітям”14. У вересні 1997 року філію відвідали Стефанія Радивил, голова „Союзу Українок” у Мельбурні (Австралія), Ірина Гоцулєвська та Ольга Мазуркевич (Польща). Жінки розповіли про свої життєві дороги, не обминули й проблем, які має українська діаспора. Скеровуючи свою діяльність за конкретними напрямками, Стрийська філія займала тверду патріотично-державницьку позицію. Почуття відповідальності за суспільство, в якому живемо – ось головна ознака кожного кроку товариства. Його членкині завжди щиро вболівали за державотворчі процеси, висловлювали тривогу з приводу політичної та соціально-економічної ситуації в Ук212

раїні. Багато зусиль вони докладали до справи виховання нової генерації української молоді, здатної будувати правову демократичну державу. Очевидно, їх праця не пішла намарно. Перші кроки нового тисячоліття віщували зміни в Україні, на які так терпляче чекала громадськість. Саме тому політичне життя завжди стояло на першому місці серед питань, які розглядала філія. Пристрасно обговорювались у світлиці березневі події 2001 року. Чи не на кожному засіданні союзянки торкалися проблем сучасності, глибоко цікавилися всіма суспільними процесами в країні. Доля жінок, молоді, сім’ї турбувала найбільше. Ведучи чергові збори осередку, його голова С. Микитчин говорила: „Ми тішимося з того, що маємо власну державу, але й сумуємо з приводу тих негараздів, які сьогодні є. Знаємо, що наше жіноцтво незахищене і за безцінь продає свою працю”15. Під час виборів 2002 року союзянки, як звичайно, були дієвими і активними. Вони брали участь у роботі виборчих комісій, детально обмірковували програми кандидатів у депутати. На черзі – вибори президента України. У жовтні 2003 року представники філії п. Л. Камінська, п. О. Шмілик були учасницями Форуму демократичних сил Львівщини, в якому брав участь лідер партії „Наша Україна” Віктор Ющенко. Учасники Форуму ухвалили: „Ми вважаємо, що ініціатива Віктора Ющенка щодо створення Загальнонаціонального форуму є своєчасною і отримає підтримку громади у всіх регіонах країни. Це наша рішуча відповідь аморальній та цинічній владі і твердий намір до кінця відстоювати свої конституційні права”16. Підготовка до виборів 2004 року сколихнула життя філії. Союзянки зголошуються до праці в дільничних комісіях, заповнюють анкети спостерігачів. На березневих зборах філії прийнято ухвалу: „Будемо єдині і активні! Доля України в наших руках і перемога за нами. І нехай допоможе нам у цьому Бог”17. Знайшлися охочі до копіткої справи збору підписів за кандидата у президенти Віктора Ющенка. Це – З.Максимович, Ю.Бандурович, 213

С.Микитчин, Л.Дмитрів, Х.Базієвська, Л.Камінська, М.Рібун, Л.Супрун, М.Мельничук. Жінки ходили від хати до хати, бесідували з господарями. В той момент відчували, що люди перестали бути біомасою, населенням, електоратом, а стали нацією, народом, здатним на власну думку, власний вибір. За чесні вибори боролися усі союзянки. Любов Камінську обрано членом політради блоку „Наша Україна” на Стрийщині; Стефанію Стаськів – координатором блоку. Чим ближче до виборів, тим більший інтерес до процедури їх проведення. У серпні 2004 року в світлиці відбулася зустріч зі Степаном Панейком, головою товариства „Лемківщина”, активним учасником громадсько-політичного життя Стрийщини. Гість наголосив на важливості глибокого вивчення і аналізу Закону „Про вибори президента України”. Процес виборів Президента завершився грубою, цинічною фальсифікацією результатів народного волевиявлення. Масово порушувався Закон про вибори. Після другого туру вся країна вийшла на вулицю. Народ не міг допустити , щоб у суспільстві панувала неправда. Потужна хвиля Помаранчевої революції захопила членкинь „Союзу Українок”. Жінки були присутні на усіх мітингах у Стрию, відверто захищали позицію порядних людей, протестували проти фальсифікації у підрахунку голосів. Народний дім у ті дні був справжнім штабом революції. Сюди сходилося багато людей, тут комплектувалися групи добровольців до Києва, збирали теплі речі, продукти, кошти для Майдану. Потрібні були щоденні чергування для ведення обліку пожертв, надання порад і скерувань. Союзянки відгукнулися відразу ж у перші дні революції. Самовіддано несли вахту у фойє Народного дому Я.Левицька, З.Максимович, Л.Супрун, Г.Кошенко, Я.Швед, Х.Базієвська, Г.Тарнопільська-Уграк, Р.Паукевич, О.Яворська, Л.Микласевич, М.Дирик, Ю.Бандурович, М.Мельничук, С.Микитчин, Л.Дмитрів, Т.Гайдукевич, Л.Камінська, Я.Яворська, Е.Тенюх, Н.Іваницька, М.Рібун. 214

Не одну безсонну ніч провела за комп’ютером у виборчому штабі блоку „Наша Україна” союзянка Оксана Шмілик, з тривогою слідкуючи за ходом підрахунку голосів у ЦВК. Жінки жертвували своїм вільним часом, здоров’ям, гаряче вболівали за ходом подій. З тривогою і гордістю вони проводжали до Києва членів своїх родин, дітей та внуків. Гаряче молилися за них і за долю України. Інші самі поїхали до Києва, щоб відчути дух Майдану, щоб відстояти ідеали демократії. А згодом тішилися перемогою, вітали учасників Помаранчевої революції. У Добрянському осередку з цього приводу влаштували свято і кожному учаснику тих подій дарували вишитий рушничок з символікою революції. Так, союзянки усі без виключення були разом з українським народом. Вони щиро вірили у силу молитви і в перемогу. Своєю скромною щоденною працею і твердим духом, як співається у гімні, побороли „темінь ночі” і здобули „світло дня”. Примітки.

1. Пашко А. Союз Українок в процесі державотворення// Атена Пашко. З поглядом у майбутнє. – Львів: Логос, 2002. – С.97. 2. Гайдукевич Т. Сім струн серця// Гомін волі. – 1995. – 21 жовтня. – С.2. 3. Книга протоколів осередку „Союз Українок” у Стрию. – 2001. – 24 вересня. 4. Савчинська Т. Я терпіла, я вмію співчувати, я можу допомогти// Гомін волі. – 2003. – 27 серпня. – С.3. 5. Ханас З. Ювілей п. Ганни Микитки// Гомін волі. – 1994. – 1 січня. – С.2. 6. Гаврилів Л. Силу дає рідна земля// Гомін волі. – 2001. – 30 січня. – С.2. 7. Пашко А. Союз Українок в жіночому русі// Вказане видання. – С.2. 8. Гайдукевич Т. Докласти рук, розуму і серця// Гомін волі. – 1994. – 24 вересня. – С.2. 9. Книга протоколів осередку „Союз Українок” у Стрию. – 2003. – 14 грудня. 10. Книга пам’яті товариства „Союз Українок” у Стрию. – 1992. – 26 травня. 11. Чумак О. Папороть розквітла у Стрию.//Гомін волі. – 1994. – 1 грудня. – С.2. 12. Книга пам’яті товариства „Союз Українок” у Стрию. – 1992. – 24 травня. – С.65. 13. Krajewska K. Marzenia wyszyte na bluzkach// Gazeta Olstynska. – 2003. – 18-19 czerwca. – C.3. 14. Микитчин С. Гості нашої світлиці// Гомін волі. – 1995. – 21 жовтня. – С.2. 15. Книга протоколів Стрийського осередку „Союз Українок”. – 2001. – 8 жовтня. 16. Там само. – 2003. – 2 листопада. 17. Там само. – 2004. – 29 березня.

215

Післяслово „Будемо ми – буде Україна” - ці слова сподвижниці жіночого руху Атени Пашко є ключовими на шляху до пізнання таємниці незнищенності української нації. Вони вказують на значимість громадського руху, а особливо жіночого, ідеологія якого тісно пов’язана з ідеологією національного визволення. Цього завжди чітко дотримувалась з дня свого заснування Стрийська міськрайонна організація „Союз Українок”. Вивчаючи історію жіночого руху краю, усвідомлюємо, що його етапи є віддзеркаленням життя та боротьби усієї стрийської громади. І вплив жіноцтва тут незаперечний. Зароджений у кінці ХІХ століття, феміністичний рух під впливом Наталії Кобринської поширився і на Стрийщині. Тісно згуртувавшись довкола національної ідеї, жіноцтво Стрия у 1903 році створило „Товариство руських жінок”. Ентузіастки-феміністки Ольга Бачинська, Осипа Бобикевич, Іванна Витковицька взялися до праці. Завдяки щоденним, бодай незначним здобуткам, вони прокладали шлях до свого самоутвердження, йшли крок в крок з українською громадою до одної мети – плекали гарт нації. Змінивши у передвоєнний час назву на „Товариство українських жінок”, членкині цього громадського об’єднання стають ініціаторками створення захоронок та захистів для сиріт, опікуються українськими служницями. Під час першої світової війни організовують комітети харчування добровольців до Легіону УСС. Входять до складу осередку Української Бойової Управи. Допомагають своїм землякам вижити в часи воєнної недолі. Роки становлення і розквіту товариства припадають на добу польської окупації. На захист жіночих прав стають Марія Весоловська, Ірина Домбчевська, Ольга Микла216

севич, Марія Залеська, Неоніла Селезінка, Ольга Пеленичка, Ганна Васильчишин. Виборюючи національну самостійність, вони водночас дбають про поліпшення рівня життя народу, модернізують село. Велика увага приділяється розбудові дошкільного виховання, самоосвіти жінок. Влаштовуються різноманітні курси, жіночі віча, свята. Але, що найбільш вагомо, членкині беруться до важливої та нелегкої справи розбудови осередків на селах і досягають небувалого успіху. Товариство міцніє на очах. Внаслідок реорганізації 1932 року перейменовується на „Союз Українок”. Війна, зміна тоталітарних режимів, репресії, що чинилися над українським народом, довгі роки застою не змогли викреслити з пам’яті народу ідеї жіночого руху. Тому, у слушний час, в кінці вісімдесятих років зажевріла надія відродити колишню славу „Союзу Українок”. Гуртуючись при клубі вишивальниць, жінки Стрийщини зуміли повернути до життя цю прогресивну і діяльну колись національну організацію. Відроджений у 1990 році Стрийський осередок своєю діяльністю доказав, що є міцною ланкою Всеукраїнського „Союзу Українок”. Патріотично настроєне жіноцтво Стрийщини взялося за утвердження в суспільстві національних святинь, ідеалів, духовної культури, демократії. З ініціативи Ірини Ольшанської, Ольги Заяць, Любові Камінської, Стефанії Микитчин, Таїсії Гайдукевич, Лідії Гаврилів, Ярослави Левицької та багатьох інших патріоток успішно відроджувався демократичний жіночий рух, виховувалось нове покоління, здатне розбудовувати українську державу. Участь стриянок у Всеукраїнських жіночих з’їздах і конгресах додавала впевненості і рішучості. Союзянки працюють, не покладаючи рук: допомагають незаможним, хворим, самітнім, є частими гостями у школах, садочках, училищах, сиротинці, військових частинах. Сучасний „Союз Українок” Стрийщини є гідним продовжувачем традицій жіночого руху Галичини. Він 217

утверджується у складні часи соціально-політичних потрясінь і зрушень, коли змінюються не лише соціальний устрій та політична система, але й людська свідомість, погляди, етичні та суспільні ідеали. На цьому шляху жіноцтво перестерігають невдачі та розчарування. Але зневіра ніколи не запанує над духом союзянок, бо організація, сповнена енергією добра, діє в руслі активного державотворення. Твердим осердям її діяльності є непохитна основа - Бог, Україна, Нація, Держава.

218

Історія жіночого руху Стрийщини у світлинах

Зародження жіночого руху в краю Наталія КОБРИНСЬКА письменниця, організаторка жіночого руху на Стрийщині і в Галичині кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Марія ВОЯКОВСЬКА дружина М. Грушевського. Товаришувала з Наталією Кобринською. Надіслала вітання учасницям першого жіного віча 1891р. у Стрию

220

Ольга ТИШИНСЬКА-БАЧИНСЬКА громадська діячка, одна з ініціаторок створення “Товариства руських жінок” у Стрию в 1903р.

Осипа НИЖАНКІВСЬКА-БОБИКЕВИЧ співзасновниця і перша голова “Товариства руських жінок” у Стрию в 1903р.

221

Осипа ТИШИНСЬКА-НИЖАНКІВСЬКА мати Осипи Бобикевич, опікунка і порадниця селян.

Стефанія КАЛИТОВСЬКА член батьківського комітету захоронки на Шумлявщині у 1904 р.

222

“Український сирітський захист” у залі Народного дому. Сидять зліва направо: О.Бачинська, о. М.Матковський, Н.Н. 1910р.

Вихованці “Українського сирітського захисту” і їх опікуни. Сидять зліва направо: О.Гонтар, Н.Н., о. М.Матковський, О. Бачинська, Н.Н., Н.Н., Н.Н., І.Бачинський. 1913 р.

223

Члени товариства “Український сирітський захист” у Стрию. 1913 р.

Члени повітового комітету Української Боєвої Управи у Стрию. 1914 р. Сидять зліва направо: третя - Н.Селезінка, четверта - М.Весоловська

224

Ольга Бачинська серед виселенців Ґмінду. 1915 р.

Ольга Бачинська заохочує до вишивки жінок-виселенок у Ґмінді. 1915 р.

225

Виставка української вишивки у Відні, організована Ольгою Бачинською, 1915 р.

Ярослав Селезінка (зліва) та Неоніла Селезінка (справа) на святі Злуки в Стрию. 1919 р.

226

Ганна ЄЗЕРСЬКА-БІГУН стриянка, голова організаційної секції Головного виділу “Союзу Українок” у Львові в 1922 р.

Осипа БОБИКЕВИЧ голова “Товариства українських жінок“ у Стрию в1903-1913 рр.

227

Діяльність Стрийської філії „Союзу Українок” за польської влади Неоніла БОБИКЕВИЧ-СЕЛЕЗІНКА член виділу “Товариства українських жінок” у Стрию, з 1926 р. - голова Радехівської філії “Союзу Українок”

Виділ “Товариства українських жінок” у Стрию. Сидять зліва направо: Софія Мармурович, Марія Весоловська - голова, Ірина Дереш, Марія Середницька-Мудрик, Ніна Селезінка. Стоять зліва направо: Леся Нарожняк-Козак, Емілія НовицькаКолодницька, Галина Гретчак, Ольга Новицька. 1926р.

228

Марійська дружина у Стрию. В центрі - о. Роман Височанський. 1926р.

Марія ВЕСОЛОВСЬКА - голова Стрийської філії “Союзу Українок” у 1913-1938 рр.

229

Управа “Товариства захисту молоді” та виділ “Товариства українських жінок” у Стрию. Сидять зліва направо: Н.Н. Залеська, М. Білик, Е. Захаріїв, М. Весоловська, Фільварків, О. Сілецький, В. Ганкевич

Ірина ДОМБЧЕВСЬКА - голова “Товариства українських жінок” у Стрию в 1929-1931 рр.

230

Виділ “Товариства українських жінок” у Стрию. Сидять зліва направо: М.Залеська, І.Домбчевська, Березовська (голова), М.Стрільців, М.Сеник. Стоять зліва направо: Н.Кокольська, Ю.Козак, Ю.Лисова, О.Вергановська, В.Ґрубська. 1932р.

На Всеукраїнському Жіночому Конгресі у Станіславові. Сидять зліва направо: Софія Русова, Олена Кисілевська. (Фото з архіву О.Бачинської). 1934р.

231

Ольга Бачинська (в центрі) та Неоніла Селезінка (справа) на Всеукраїнському Жіночому Конгресі. 1934р.

Секція молодих при Стрийській філії “Союзу Українок”. Сидять зліва направо: Стефанія Костів, Стаха Гупаловська, Осипа Думин, Володимира Пристай. Стоять зліва направо: Олена Похмурська, Іванна Винницька, Тося Садовська, Євгенія Паславська, Ксенія Онуфрик, Стаха Людкевич. 1934р.

232

Ганна ВАСИЛЬЧИШИН-МИКИТКА член організаційної секції “Союзу Українок” Стрия. 1938р.

Ольга МИКЛАСЕВИЧ голова Калуської філії “Союзу Українок” до 1930р., згодом секретар Стрийської філії “Союзу Українок”

233

Ольга Бачинська в день іменин. 24.07.1930р.

“Товариство опіки над слугами і робітницями” у Стрию. 1930р.

234

“Товариство опіки над слугами і робітницями” біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию. В центрі - Ольга Бачинська. 1928р.

Мілена РУДНИЦЬКА політик, публіцист, голова Централі “Союзу Українок” у 1928-1939рр.

235

Члени виділу Стрийської філії “Союзу Українок”. Сидять у першому ряду зліва направо: Н.Н., Ольга Пеленичка, Софія Диба. Сидять у другому ряду зліва направо: Ольга Микласевич, Н.Зазуляк, Марія Весоловська, Марія Залеська, Юстина Козак. Стоять зліва направо: Н.Н., Н.Н., Ганна Васильчишин. 1937р.

Ольга ПЕЛЕНИЧКА-ГАСИН член виділу Стрийської філії “Союзу Українок”. 1937р.

236

Членкині філії “Союзу Українок” на кооперативному святі у Стрию. 1936р.

Печатка Стрийської філії “Союзу Українок”. 1938р.

237

Вихованці дитячого садка у с. Станкові з вихователькою Софією Дибою. 1936р.

Вихованці дитячого садка у с. Нежухові. 1933р.

238

Вихованці дитячого садка у с. Любинцях з вихователькою Кароліною Лисович. 1937р.

Вихованці дитячого садка у с. Угерську. 1934р.

239

Вихованці дитячого садка у с. Фалиші. 1935р.

Вихованці дитячого садка у с. Жулині. 1936р.

240

Вихованці дитячого садка у с. Дашаві з о.Степаном Івасиком, головою кружка “Союзу Українок” Софією Івасик та вихователькою. 1936р.

Вихованці дитячого садка у с. Олексичах. 1936р.

241

Вихованці дитячого садка у с. Гірному з вихователькою Ганною Лебіщак. 1937р.

Учасниці Загальних Зборів товариства “Союз Українок”. Сидять у першому ряду зліва направо: друга - Марія Галій, третя - Олена Галій (делегатки зі Стрийщини). Львів, 1928р.

242

Свято Матері в Народному домі у Стрию, організоване “Товариством українських жінок”. 1932р.

Імпреза в честь Святого Миколая, організована “Союзом Українок” в Народному домі у Стрию. 17.12.1933р.

243

Члени кружка “Союзу Українок” з с. Лисятичі з показом весільних звичаїв на вечорі народної ноші у Львові. 1935р.

Селяни з с. Поляниця на вечорі показу народної ноші у Стрию. 1935р.

244

Сільські кружки “Союзу Українок” під час Свята Обжинок на стадіоні “Сокіл” у Стрию. 1937р.

Повітове Свято Селянки на стадіоні “Погоня” у Стрию. 28.06.1936р.

245

Учасники концерту, присвяченого Лесі Українці. У першому ряду зліва направо: п’ята - Євгенія Смик; у другому ряду зліва направо: четверта - Ольга Микласевич, п’ята - Ірина Вільде, сьома - Марта Кравців, дев’ята - Ольга Заяць. Стрий, 1938р.

Ольга Микласевич (в центрі) серед членів Стрийської філії “Союзу Українок” 1938р.

246

Господинські курси в Стрию. Сидять зліва направо: Н.Н., С.Костів, Н.Н., М.Хомишин, О.Микласевич, о. І.Гаврилишин, О.Бачинська, О.Лис, Н.Н., Т.Петришак. 1937р.

Софія ІВАСИК голова кружка “Союзу Українок” с.Дашава. 30-ті роки.

247

Селяни і членкині кружка “Союзу Українок” с. Дашави. В центрі сидить С. Івасик. 1937р.

Хор кружка “Союзу Українок” с. Олексичі. 30-ті роки.

248

Кружок “Союзу Українок” с. Жулин. 26.06.1936р.

Кружок “Союзу Українок” с. Баличі Подорожні. В центрі - голова кружка їмость Тимків. 30-ті роки.

249

Членкині кружка “Союзу Українок” с.Баличі Подорожні. В центрі сидить Софія Гребінь. 30-ті роки.

Кружок “Союзу Українок” с. Добряни. 30-ті роки.

250

Ірина КАРАТНИЦЬКА-НАРОЖНЯК голова кружка “Союзу Українок” в с.Добряни. 30-ті роки.

Ганна НАЛИВАЙКО член кружка “Союзу Українок” с.Добряни, провідниця руханкових вправ під час сільських фестинів. 1943р.

251

Членкині кружка “Союзу Українок” на Ланах. В центрі - голова кружка Ганна Голод. 1936р.

Під час чайного вечора в жіночому кружку при “Просвіті” на Ланах. В центрі - голова товариства Марія Весоловська. 1935р.

252

Курс вишивання низом в кружку “Союзу Українок” на Ланах. В центрі - інструкторка Юстина Козак. 1936р.

Куховарський курс в с. Воля Гніздичівська. В центрі - інструкторка Ганна Васильчишин. 1936р.

253

Спільна Просфора в кружку “Союзу Українок” с. Нижня Стинава. На святі присутні посестри зі Стрия. 1934р.

Членкині кружка “Союзу Українок” с.Нижня Стинава на Святі Селянки. 28.06.1936р.

254

Курс куховарства в с. Монастирець. В центрі - інструкторка І.Боднар. 30-ті роки.

Членкині кружка “Союзу Українок” с. Синевідсько Нижнє. 1936р.

255

Гурток самоосвіти кружка “Союзу Українок” с. Братківці. 1937р.

На Святі Селянки у Стрию. 28.06.1936р.

256

Членкині кружка “Союзу Українок” с. Колодниця. Червень 1936р.

Куховарський курс у домівці кружка “Союзу Українок” с. Конюхова. 1939р.

257

Фестини в с. Лисятичі з нагоди святкування річниці проголошення самостійної України. Липень 1942р.

Дівчата с. Добряни під час фестин. Липень 1943р.

258

Членкині кружка с. Колодниця. 30-ті роки.

Омеляна КОЛОДНИЦЬКА колишня союзянка, педагог, вишивальниця. 1955р.

259

Шануючи союзянські традиції

Ольга Заяць (в центрі) і хор музичної школи під час святкувань 100-річчя І.Франка. 1956р.

Ганна Микитка в колі сім”ї після повернення із заслання. 6.05.1956р.

260

Членкині клубу вишивальниць літературно-мистецького об’єднання “Хвилі Стрия”. Стоять зліва направо: Марта Бачинська, Ірина Ольшанська, Любов Камінська; сидять зліва направо: Лідія Солонинко, Михайлина Петришак, Володимира Сілецька. 1973р.

Членкині клубу вишивальниць на виставці вишивки у Стрийській музичній школі. Сидять у першому ряду зліва направо: Софія Середницька, Любов Камінська, Омеляна Колодницька, Ольга Новицька; у другому ряду - Ірина Боднар. 11.03.1977р.

261

Ірина ОЛЬШАНСЬКА ініціатор створення клубу вишивальниць у Стрию. 1964р.

Під час чергового засідання клубу вишивальниць. Зліва направо: Ірина Чабан, Любов Камінська, Ярослава Заневчик, Ірина Ольшанська. 1978р.

262

Вечорниці в клубі вишивальниць. 19.12.1987р.

Мандрівка клубу вишивальниць до Олеського замку. Зліва направо: Розалія Кущ, Любов Турканик, Любов Камінська, Ірина Ольшанська, Ірина Боднар, Зеновія Ханас, Марія Дирик, Ольга Пак, Софія Середницька, Ольга Діжак. 02.07.1988р.

263

Ансамбль мелодекламації “Септіма” при Стрийській музичній школі під керівництвом Віри Обаль. 02.07.1988р.

Відродження Свята Матері в колективі Спеціального проектноконструкторського і технологічного бюро у Стрию. Травень 1990р.

264

На черговій виставці робіт клубу вишивальниць. Сидять, зліва направо: Стефанія Стаськів, Софія Середницька, Ярослава Климковська, Володимира Заплатинська. Стоять, зліва направо: Н.Н., Зеновія Ханас. 1990р.

На вечорницях. Сидять зліва направо: Любов Камінська, Софія Середницька, Ірина Ольшанська, Розалія Паукевич. Січень 1989р.

265

Учасники самодіяльного театру, зліва направо: Дарія Мосійчук, Леся Павлів, Софія Середницька, Марія Бурій, Любов Камінська. Травень 1990р.

Зустріч з поетесою Оксаною Сенатович у клубі вишивальниць. 1990р.

266

Голова клубу вишивальниць Ірина Ольшанська веде розповідь про вишивкові орнаменти. 80-ті роки.

Традиційні Різдвяні вечорниці у клубі вишивальниць. Зліва направо: Зеновія Ханас, Таїсія Гайдукевич, Ярослава Левицька. Січень 1991р.

267

Відроджений „Союз Українок” діє

Голова Всеукраїнського товариства “Союзу Українок” Атена Пашко на установчих зборах у Стрию. 03.05.1990р.

Ганна Микитка під час виступу на установчих зборах Стрийського осередку “Союзу Українок”. 03.05.1990р.

268

Представниця Львівського осередку “Союзу Українок” Іванна Кварціян на установчих зборах у Стрию. 03.05.1990р.

Учасники установчих зборів Стрийського осередку “Союзу Українок”. 03.05.1990р.

269

У президії установчих зборів Стрийського осередку “Союзу Українок”. У першому ряду зліва направо: Ганна Микитка, Любов Камінська. У другому ряду зліва направо: Павлина Барабаш, Ольга Заяць. 03.05.1990р.

Під час фестин на стадіоні “Сокіл”. Зліва направо: Стефанія Микитчин і Ярослава Левицька. 10.06.1990р.

270

Учасник фестин - дитячий ансамбль “Джерельце” з Моршинської школи мистецтв. 10.06.1990р.

На вечорі-зустрічі осередку “Союзу Українок” з громадськістю міста. 24.11.1990р.

271

На могилі Наталії Кобринської у Болехові. 09.06.1990р.

Великодня виставка листівок і кошиків зі свяченим. У першому ряду зліва направо: Розалія Паукевич, Ольга Пак, Оля Ханас, Зеновія Ханас; у другому ряду зліва направо: Марія Павлучкович, Стефанія Капало, Марія Дирик, Лідія Гаврилів. Квітень 1991р.

272

Ірина Ольшанська та Любов Камінська під час чергового засідання осередку. 1991р.

Отець Микола Костюк благословляє учасників першого відродженого Свята Матері у Стрию. 12.05.1992р.

273

Під час літньої мандрівки Стрийського осередку “Союзу Українок”. Липень 1991р.

Координаційна рада Стрийського осередку “Союзу Українок”. Зліва направо: Ярослава Левицька, Любов Камінська, Стефанія Микитчин, Людмила Дмитрів, Ірина Ольшанська, Таїсія Гайдукевич, Зеновія Ханас, Ольга Савчин. 23.11.1991р.

274

Відкриття перших звітних зборів Стрийського осередку “Союзу Українок”. Зліва направо: Стефанія Микитчин, Любов Камінська, Віктор Романюк. 23.11.1991р.

Учасників звітних зборів вітає ансамбль родини Туркаників. 23.11.1991р.

275

Учасників звітних зборів вітає дует у складі Стефанії Стаськів та Оксани Ковалишин. 23.11.1991р.

Делегація зі Стрийщини на установчому з’їзді “Союзу Українок” у Києві. Сидять, зліва направо: Марія Павлучкович, Марія Еліяшевська, Н.Н., Зеновія Ханас, Марія Циклінська, Чеслава Ботвин. Стоять, зліва направо: Зеновія Максимович, Леся Павлів, Марія Злупко, Любов Камінська, Лідія Гаврилів, Людмила Дмитрів, Стефанія Микитчин, Марія Бас,Н.Н., Н.Н., Марія Балабанська. 21.12.1991р.

276

Зустріч з професором Оксаною Борушенко з Курітиби (Бразилія) у Києві на установчому з”їзді. 21.12.1991р.

На святі вшанування жінок - борців за волю України. Голова Спілки політв’язнів Василь Николишин вручає образ Матері Божої голові осередку Любові Камінській. Квітень 1991р.

277

Зустріч стрийських союзянок з Марією Наваринською з 56-го відділу “Союзу Українок” у Норт-Порте (Флорида). Травень 1992р.

Хор жінок-політв’язнів. Диригує Ольга Заяць. 1992р.

278

Обжинковий вінець - головний атрибут Свята Обжинків. 29.09.1991р.

Свято Обжинків на стадіоні “Сокіл”. 29.09.1991р.

279

Жінки з Добрян виконують руханкові вправи під час Свята Обжинків. Попереду - Ганна Наливайко. 29.09.1991р.

Дівчатка з Добрян виконують вправи з серпами під час Свята Обжинків. 29.09.1991р.

280

Ще один момент Свята Обжинків. 29.09.1991р.

Осередок “Союзу Українок” с. Добряни під час святкування Свяченого. В центрі - Ганна Наливайко. 1992р.

281

Осередок “Союзу Українок” с. Добрян відзначає шосту річницю незалежності України. 24.08.1997р.

Добрянські союзянки і гості на Святі Матері. В центрі - голова осередку Марія Циклінська.

282

Членкині осередку “Союзу Українок” с. Подорожнє. Стоять зліва направо: Марія Буцерка, Марія Яніцька, Галина Гнидин; сидять, зліва направо: Ганна Масяк, Оксана Панчишак, Руслана Михайлишин. Лютий 2006р.

Союзянка Руслана Михайлишин проводить свято “З бабусиної скрині”. с. Подорожнє. 2006р.

283

Хор осередку “Союзу Українок” с. Стрілків. 23.11.1991р.

Осередок “Союзу Українок” с. Колодниця. 90-ті роки.

284

Союзянки з Колодниці проводять гаївки. 90-ті роки.

Марія Турик (в центрі) - почесна членкиня осередку “Союзу Українок” с. Жулин

285

Осередок “Союзу Українок” мікрорайону вулиць Федьковича-Добрівлянської. В центрі - найстарша союзянка - Софія Терлецька. Лютий 2002р.

Союзянки під час фестин у мікрорайоні вулиць Федьковича-Добрівлянської. Серпень 2003р.

286

Координаційна рада Стрийської міськрайонної організації “Союз Українок”. Зліва направо: Зеновія Максимович, Ольга Біганич, Віра Турчак, Марія Чорнописька, Любов Камінська, Стефанія Микитчин, Віра Балабанська, Марія Бас, Надія Левко. 2002р.

Галина та Іриней Турканики з дочкою Наталею на союзянському святі. 1991р.

287

Любов Камінська разом з онукою Лесею вітають відновлену “Просвіту” з п’ятиріччям. Грудень 1993р.

Голова культурно-просвітницької секції Стрийського осередку “Союз Українок” Таїсія Гайдукевич вітає почесну союзянку Павлину Барабаш з Днем Матері. Травень 1994р.

288

Братство УПА і союзянки - учасники походу повстанськими шляхами. Червень 1994р.

Освітянський хор “Ватра” на святі “Українська родина”. 14.01.1995р.

289

Поет Віктор Романюк вітає учасників свята “Українська родина”. 14.01.1995р.

Любов Камінська вітає учасників свята української вишивки, яке проводив для школярів краєзнавчий музей “Верховина”. 16.03.1995р.

290

Союзянки Стрийського осередку на святкуванні п’ятиріччя незалежності України. 24.08.1996р.

На святі української ноші. 06.10.1996р.

291

Під час святкування 80-річчя Ірини Ольшанської. Зліва направо: Галина Верес, Людмила Яремко, Володимира Сілецька, Ірина Ольшанська, Мирослава Кот. 19.06.1993р.

Стрийські вишивальниці та союзянки вшановують Ірину Ольшанську. 19.06.1993р.

292

Членкині Стрийської філії “Союзу Українок” святкують 80-річчя Ганни Наливайко (перша справа). с. Добряни 2003р.

Різдвяна Просфора у Народному домі. Сидять зліва направо: Ярослава Шозда, Богдана Сандович, Ганна Микласевич, Галина Тарнопільська. Січень 2001р.

293

Великоднє Свячене у Світлиці Братства УПА. Квітень 2001р.

Зустріч з американською журналісткою Надією Слиж та військовими у союзянській світлиці. Сидять зліва направо: Ярослава Івашків, Стефанія Микитчин, Любов Камінська, Ольга Заяць, Галина Тарнопільська, Лідія Гаврилів, Зеновія Максимович; Стоять, зліва: Таїсія Гайдукевич, Людмила Тяжка, Н.Н., Надія Слиж, Н.Н., Лідія Ковальська, Юлія Курилишин, Наталія Почтовнюк, Чеслава Ботвин. 1995р.

294

На святкуванні п’ятиріччя відновленого “Союзу Українок” у Стрию. У першому ряду, зліва направо: Лідія Гаврилів, Зоряна Білик, Любов Камінська, МаріяПотуляк. 21.10.1995р.

Добрянський осередок “Союзу Українок” на святкуванні п’ятиріччя відновлення організації. В центрі - голова осередку Марія Циклінська. Стрий, 21.10.1995р.

295

Союзянки на святі писанки в Коломиї. 24.09.2000р.

Тріо “Берегиня” у складі (зліва направо) Розалії Паукевич, Любові Камінської та Софії Середницької. 2000р.

296

Союзянки на Святі Хліба у середній школі №7. Зліва направо: Л. Камінська, І. Гузан, Л. Супрун. Лютий 2005р.

Членкині Стрийського осередку на Святі Матері у Львові. Травень 2004р.

297

Союзянки збирають пожертви для військових частин на Великдень біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці. 1999р.

Союзянки збирають Великодні пожертви для малозабезпечених стриян. Зліва направо: Надія Іваницька, Зеновія Максимович, Юлія Бандурович, Христина Базієвська, Ярослава Швед. 2005р.

298

Союзянки і члени їх родин під час мандрівки до фортеці Тустань. Червень 2000р.

На святкуванні десятої річниці з нагоди відродження “Союзу Українок” в Стрию. Зліва направо: Зоряна Білик, Атена Пашко, Любов Камінська, справа наліво: Оксана Ковалишин, Стефанія Микитчин. 16.09.2000р.

299

Союзянки на виставці вишивки, присвяченій десятирічному ювілею відродження “Союзу Українок” у Стрию. Стоять зліва направо: Ярослава Швед, Богдана Сандович, Ганна Микласевич. 16.09.2000р.

Координаційна рада Стрийського осередку “Союзу Українок”. Сидять зліва направо: Людмила Дмитрів, Зеновія Максимович, Галина Тарнопільська, Таїсія Гайдукевич, Любов Камінська, Стефанія Микитчин, Оксана Ковалишин, Стефанія Стаськів; стоять зліва направо: Надія Савчук, Марія Рібун, Лідія Гаврилів, Орися Галик, Любов Супрун, Ярослава Швед, Зеновія Ханас. Грудень 2002р.

300

Стрийський осередок “Союзу Українок”. У першому ряду зліва направо: С.Середницька, Р.Паукевич, Г.Микласевич, М.Сисак, Г.Кошенко, Г.Тарнопільська, Л.Камінська, С.Микитчин, К.Цюрко, Г.Дирик, М.Дирик, Р.Дмищук; у другому ряду: Л.Дмитрів, О.Яворська, Я.Шозда, Я.Яворська, Е.Тенюх, Я.Швед, Х.Базієвська, Ю.Бандурович, Н.Савчук, М.Мельничук, Т.Савчинська, Т.Гайдукевич, З.Максимович, М.Чорнописька; у третьому ряду: З.Ханас, М.Маланюк, Я.Кадомська, Л.Микласевич, М.Рібун, Л.Гаврилів, О.Ковалишин, Л.Супрун, Н.Іваницька, О.Галик, С.Стаськів. Грудень 2002р.

Почесна голова Стрийської міськрайонної організації “Союз Українок” Любов Камінська та голова Стрийського осередку “Союзу Українок” Стефанія Микитчин. Грудень 2002р.

301

Голова клубу вишивальниць Віра Нагірна і почесна голова Стрийської організації “Союз Українок” Любов Камінська. 2003р.

Зустріч патріотичного жіноцтва Стрийщини з депутатом Верховної Ради України Левком Лук’яненком. Зліва направо: М.Кізима, М.Дирик, О.Діжак, В.Нагірна, Б.Сандович, Т.Савчинська, Я.Яворська, Л.Камінська, Я.Швед, Е.Тенюх, М.Франків. 2002р.

302

Союзянка Оксана Шмілик та голова Всеукраїнської Ради “Союзу Українок” Атена Пашко. Львів, Травень 2001р. Урочистий хід у вишитій ноші на честь Святого Юра.

Членкині Стрийського осередку “Союзу Українок” і голова Західноукраїнського центру прав людини і громадських ініціатив В.Щекун у с. Малі Дідушичі біля фігури Матері Божої. Серпень 2003р.

303

Під час польсько-української виставки мистецької творчості інвалідів та людей старшого віку в м. Ельблонзі (Польща). Зліва направо: Любов Камінська, Оксана Шмілик, Віра Нагірна. 2003р.

Зустріч з головою блоку “Наша Україна” Петром Олійником. Зліва направо, у першому ряду: К.Цюрко, Х.Базієвська, З.Максимович, Г.Кошенко, Л.Камінська, П.Олійник, О.Шмілик, М.Рібун; у другому ряду: М.Мандрик, О.Опришко, М.Мелень, Л.Супрун, Ю.Бандурович, О.Мелетич. Вересень 2003р.

304

Голова Стрийського осередку “Союзу Українок” Ярослава Левицька на Майдані Незалежності у Києві. Грудень 2004р.

Стрийські союзянки на Помаранчевій революції у Києві. Зліва направо: Надія Іваницька, Христина Базієвська, Любов Камінська, Ганна Кошенко, Н.Н., Любов Супрун, Ярослава Левицька. Грудень 2004р.

305

Союзянки Стрийської міськрайонної організації “Союз Українок” на Майдані Незалежності у Києві. Грудень, 2004р.

Заставка до сторінки “Союзу Українок” у газеті “Гомін волі”. Автор Дарія Михаць.

306

Емблема Стрийської міськрайонної організації “Союз Українок”. Автор Уляна Слюсар.

Емблема святкування десятиріччя відродження “Союзу Українок” на Стрийщині. Автор Дарія Михаць

У книзі використані світлини з фондів Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”, приватних збірок Любові Камінської, Оксани Ковалишин, Ярослави Левицької, Орисі Галик, Марії Дирик, Марії Циклінської, Оксани Шмілик, Марії Буцерки, а також авторські роботи Мирослава та Євгенії Петрін, Володимира Кота, Льва Рішка, Едуарда Ушневича, Анатолія Шаповаленка.

307

Додатки Список членів філії „Союзу Українок” в Стрию з днем 30.VІ.1939 р. Платили повну вкладку 1. Ольга Бачинська 2. Марія Бандера 3. Ольга Вергановська 4. Марія Весоловська 5. Гедвіга Винницька 6. Наталія Вожак 7. Софія Гаврилишин 8. Наталія Галайчук 9. Текля Гарасимів 10. Олена Горалевич 11. Іванна Гошовська 12. Вікторія Ґрубська 13. Стефанія Данилишин 14. Леся Держко 15. Ірина Дувало 16. Софія Диба 17. Марія Залеська 18. Софія Запшал 19. Дарія Іваницька 20. Іванна Камінська 21. Марія Коваль 22. Надія Кокольська 23. Омеляна Колодницька 24. Олена Котович 25. Стефанія Костів 26. Любомира Кульчицька 308

27. Софія Кравчук 28. Ольга Кравчишин 29. Олена Котик 30. Марія Красінська 31. Ольга Левицька 32. Юлія Лис 33. Емілія Литвинка 34. Марія Логінська 35. Емілія Лукавецька 36. Володимира Лисович 37. Анна Лебіщак 38. Марія Матковська 39. Марія Матущак 40. Анна Микитка 41. Теофіля Макота 42. Ольга Мійська 43. Антонія Мішкевич 44. Ольга Микласевич 45. Марія Мойсакова 46. Софія Охримович 47. Катерина Поцалуйко 48. Юлія Петріна 49. Іванна Поточняк 50. Стефанія Повалячек 51. Константина Рак 52. Софія Рибачевська 53. Павлина Ревакович 54. Стефанія Рейнарович 55. Йосифа Романишин 56. Євгенія Сінгалевич 57. Леонтина Сказинська 58. Олена Скорецька 59. Валерія Тимків 309

60. Стефанія Турканик 61. Стефанія Федюшко 62. Євгенія Форостина 63. Олена Хирівська 64. Ольга Хирівська 65. Одарка Цісик 66. Анна Цурковська 67. Марія Хомишинець 68. Марія Шевчик 69. Ірина Чолій 70. Марія Якимишин 71. Марія Янович 72. Броніслава Яримович 73. Ольга Яцкевич Платили половину вкладки 1. Іванна Брик 2. Марія Васильчишин 3. Стефанія Гисяк 4. Ірина Дякович 5. Євгенія Костів 6. Корнеля Кузьмак 7. Євгенія Лисович 8. Марія Людкевич 9. Євгенія Микитка 10. Юлія Маркус 11. Юстина Маркус 12. Мирослава Майковська 13. Володимира Онишкевич 14. Надія Петріна 15. Оксана Савчинська 16. Олена Шиян 310

Звільнені від вкладки 1. Софія Вацівська 2. Анна Верхола 3. Стефанія Голод 4. Наталія Гойсак 5. Іванна Гищак 6. Марія Ґрубська 7. Софія Диба 8. Мирослава Кузьмак 9. Остапа Людкевич 10. Ярослава Микитка 11. Олена Мєрчук 12. Євгенія Паславська 13. Осипа Паславська 14. Софія Стеник 15. Ірина Ференц 16. Наталія Ференц 17. Ольга Шумська Список членів кружка „Союзу Українок” с. Олексичі. 1938р. 1. Федорів Домна 2. Кондрацька Анна 3. Солонинко Анна 4. Гошко Марія 5. Данилків Марія 6. Яців Марія 7. Гумен Олена 8. Бичій Розалія 9. Савків Віра 10. Ципук Юстина 311

11. Ткач Марія 12. Яцура Маланка 13. Іваницька Дора 14. Яців Параня 15. Гумен Анна 16. Галій Стефа 17. Лоїк Марія 18. Степ’юк Марія 19. Гумен Катерина 20. Николин Катерина 21. Чмаль Катерина 22. Гнатів Катерина 23. Пак Параня 24. Федорів Олена 25. Михайлович Анна 26. Сабадашко Марія 27. Ярушевська Анна 28. Михайлевич Розалія 29. Мурин Антося. Поіменні списки сільських кружків станом на 1939 рік. Лани (Стрий) (станом на 9 червня 1939 року) Поточняк Розалія Бандера Марія Музичка Євгенія Шумська Катерина Болеста Олена Шумська Марія Дикун Анна

312

Гретчак Ольга Покінська Юлія Голод Магдалина Білецька Марія Покінська Антоніна Голод Софія Добрянська Магдалина Покінська Евфрозина Покінська Ірина Скічнів Теодозія Венгрин Анна Венгрин Дарія Венгрин Ольга Сроковська Марія Кушнір Розалія Заплатинська Михайлина Держко Юлія Васильчишин Софія Добущак Марія Рейнарович Стефанія

Уголна (станом на 10 лютого 1938 року) Долішня Марія Бойків Марія Воробець Анна Чухна Анна Шимків Марія Рудник Марія Микитин Анна Пищик Анна Василів Наталка Федоришин Текля Чухна Катерина 313

Нижня Лукавиця (станом на 2 березня 1939 року) Чорнюк Анна Сунак Параскевія Одинак Анна Шимків Анна Одинак Христина Гошовська Докія Гоба Марія Шпіцер Текля Шпіцер Марія Одинак Розалія Байтала Катерина Шпіцер Катерина Олійник Параскевія Сихів Долішній (станом на 20 лютого 1938 року) Гануляк Текля Гадяк Юліана Гадяк Катерина Федоришин Марія Романів Текля Хомин Анна Павлик Анна Боднар Катерина Стефанишин Катерина Михайлюк Текля Павлів Анна Михайлів Марія Пилипів Розалія 314

Атаманчук Катерина Сихів Горішній (станом на 14 березня 1938 року) Костів Анна Крецула Марія Іванишин Катерина Крецула Анна Твердак Юліанна Мельник Параскевія Чернета Юстина Шимків Марія Чернета Анна Федишин Павліна Шимків Павліна Николин Марія Гадяк Анна Твердак Текля

315

Списки сільських кружків „Союзу Українок”, заснованих на Стрийщині у 1928 - 1939 рр. Село Фалиш Угерсько Стрий-Лани Стинава Нижня Грабовець Конюхів Дашава Гірне Монастирець Верчани Стрілків Дуліби Голобутів Завадів Слобідка Добряни Добрівляни Станків Колодниця Олексичі Нежухів Баличі Подорожні Моршин Лисятичі Горішні Лисятичі Долішні Семигинів Братківці Заплатин Жулин Розгірче Ходовичі Кавчий Кут Любинці Уголна Сихів Горішній Сихів Долішній Нинів Долішній Лукавиця Нижня

Дата заснування 1928 1929 1932 1932 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1933 1934 1934

Кількість членів у рік заснув.

у 1939р.

47 32 40 50 67 75 109 58 60 80 97 30 126 106

1935 1935 1935 1935 1935 1935 1935 1936 1936 1936 1936 1937 1938 1938 1938 1938 1939

192 89 102

Катерина Мелень Анастасія Кухар Розалія Поточняк Леся Мельник Евфрозина Опришко Олена Боднар Софія Івасик Стефанія Хлипавка

80 Розалія Яворів 100 120 32

Чубко Ганна Охримович Варвара Бойко Ірина Нарожняк

82 48

Анастасія Король Віра Савка Катерина Самко Євдокія Орлів, Тимків Катерина Сакаль Катерина Юник Катерина Медвідь Ганна Бурин Катерина Дудка

35 65 46 40 90 49 92

Ганна Зварич

54 49 14 50

Марія Гриців Ганна Воробець

316

Прізвища голів

Зеновія Івасик

Марія Прихідько

Списки сільських осередків „Союзу Українок”, відроджених на Стрийщині 1990-2005 рр. Дата відродження

Кількість членів на час відродження

Моршин Грабовець Дашава

24.05.1990 01.07.1990 12.08.1990

26 40 53

Стрілків Добряни Жулин Олексичі Любинці Слобідка Загірне Колодниця

06.02.1991 17.02.1991 21.041991 23.04.1991 12.11.1991 12.12.1992 10.03.1992

50 31 140 61 50 32 20

27.05.1992

04.10.1992 04.10.1992 22.03.1992 1993 1993 1993 1993

14 35 21 48 52

Село

Баня Лисовицька Фалиш Угерсько Гірне Миртюки Дуліби Добрівляни Будинок учнівської творчості м. Стрий Ходовичі Стриганці Семигинів Братківці Йосиповичі Стрий-мікрорайон Баличі Подорожні Дідушичі Великі Зарічне

15.02.1994 23.02.1994 02.1994 04.11.1994 23.03.1997 14.12.1997 02.2003 2005 2005 2005

317

24 30 18 17 30 30 15

Прізвища голів Уляна Мельникович Марія Бас Марія Чорнописька, Віра Турчак Марія Павлучкович Марія Циклінська Марія Дармопук Галина Типак Марія Еліяшевська Марія Пучковська Марія Мельник, Любов Томко Ярослава Мельник, Галина Король Ярослава Гвоздецька Степанія Ільків Розалія Бурин Марія Гаврильців Марія Балабанська Оксана Дулиш Катерина Кравець Марія Чорнописька Любов Мельник Олександра Бежик Марія Польова Віра Кравець Віра Балабанська Надія Левко Надія Савчук Марія Буцерка

Список членів осередку м.Стрия міськрайонної організації „Союзу Українок” 2006 р. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29.

Христина Базієвська Юлія Бандурович Іванна Білинська Орися Галик Таїсія Гайдукевич Ольга Діжак Марія Дирик Ганна Дирик Розалія Дмищук Людмила Дмитрів Надія Іваницька Ганна Іванишин Любов Камінська Оксана Ковалишин Ганна Кошенко Ярослава Кадомська Любов Левицька Любомира Микласевич Марія Мельничук Ганна Микласевич Марія Маланюк Стефанія Микитчин Розалія Паукевич Лідія Петриканин Марія Рібун Богдана Сандович Софія Середницька Мирослава Сисак Степанія Стаськів 318

30. 31. 32. 33. 34. 35. 36. 37. 38. 39. 40. 41. 42. 43. 44.

Теодора Савчинська Любов Супрун Евфрозина Тенюх Марія Ушак Зеновія Ханас Марія Циклінська Катерина Цюрко Галина Тарнопільська Ярослава Швед Ярослава Шозда Ірина Серафин Ярослава Яворська Ольга Яворська Віра Кітинська Параскевія Хомин

Пожертви союзянок на будівництво меморіалу „Борцям за волю України” у Стрию. Травень 2005 р. 1. Ганна Микласевич 2. Ольга Яворська 3. Ярослава Яворська 4. Зеновія Максимович 5. Оксана Ковалишин 6. Стефанія Стаськів 7. Надія Савчук 8. Ярослава Левицька 9. Теодора Савчинська 10. Іванна Білинська 11. Людмила Дмитрів 12. Параскевія Хомин 13. Стефанія Микитчин

20 грн. 5 грн. 5 грн. 5 грн. 6 грн. 10 грн. 5 грн. 11 грн. 7 грн. 5 грн. 10 грн. 6 грн. 20 грн. 319

14. Надія Іваницька 5 грн. 15. Любомира Микласевич 10 грн. Всього : 130 грн.

Матеріали взято з фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові та „Книги протоколів” Стрийської міськрайонної організації „Союз Українок”.

320

Перелік використаних джерел, періодичних видань та літератури Література: 1. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993.– 111 с. 2. Боднарук І. Де залишилось моє серце. – Стрий: Українська гімназія ім. митрополита Андрея Шептицького, 1998. – 148 с. 3. Виставка робіт вишивальниць та ткаль, присвячена 35-річчю заснування секції вишивальниць літературно-мистецького об’єднання „Хвилі Стрия”: Каталог. – Стрий, 1999. – 16 с. 4. В своїй хаті своя правда: Збірник. – Стрий: МП „Опришки”, 1992. – 90 с. 5. Головчанська У. Союз Українок Галичини у 20-х30-х роках ХХ століття. – Івано-Франківськ, 1999. – 48 с. 6. Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин – „Лицар”. – Львів: Вид-во Інституту народознавства НАН України, 2003. – 648 с. 7. Дирик А. Пам’ять серця. – Стрий, Щедрик, 2002. – 104 с. 8. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. У 3-х тт. Т.2. – К.: 1995. – 800 с. 9. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. У 10-и тт. – Львів, 1993 – 2000. – 4015 с. 10. Історія села Добряни: Документально-історичне видання. – Львів, 2001. – 110 с. 11. Каталог першої української хліборобської вистави в Стрию. – Стрий, 1909. 35 с. 12. Качор А. Ольга Бачинська. – Вінніпег, 1954. - 32с. 321

13. Кобринська Н.І. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1980. – 446 с. 14. Мандрик М. Стрийщина: шлях до волі. – Стрий: Щедрик, 1998. – 626 c. 15. Олесницький Є. Сторінки з мого життя. У 2-х тт. Т.2. – Львів: Діло, 1935. – 123 с. 16. Пашко А. З поглядом у майбутнє: Збірник. – Львів: Логос, 2001. – 183 с. 17. Просфонима. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – 752 с. 18. Рудницька М. Статті. Листи. Документи: Збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької/ Упорядник Мирослава Дядюк. – Львів, 1998. – 844 с. 19. Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. У З-х тт. – Нью-Йорк, 1990 – 1993. 20. Субтельний О. Україна: Історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с. 21. Український жіночий рух : здобутки і проблеми: Збірник наукових праць за матеріалами першої Всеукраїнської науково-практичної конференції. 19-20 жовтня 2001 року. Вип. 1. – Дрогобич: Коло, 2002. – 268 с. 22. Український жіночий рух на зламі тисячоліть. Матеріали 1-ої Міжнародної науково-теоретичної конференції 24-26 вересня 2004 року. – Львів, 2004. – 112 с. 23. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.29. – К.: Наукова думка, 1981. – 663 с. 24. Хвилі Стрия. Літературно-мистецький альманах. – Стрий: Щедрик, 2002. – 408 с. 25. Хвилі Стрия: Сторінки з історії культури та національно-визвольного руху. Сучасне літ.-мист. життя : Збірник. – Стрий: Щедрик, 1995. – 655 с. 322

26. Шляхетність ідеї – енергія праці. Життєпис Союзу Українок Львівщини (1990 – 2002)/ Упорядник Зоряна Білик. – Львів : Логос, 2002. – 173 с. Періодичні видання: 1. Гомін волі. Стрийський часопис. – Стрий. – 1990 – 2006. 2. Діло. – Львів. – 1884. – 29 грудня. 3. Жінка. –Львів. – 1936 – 1938. 4. Жіноча воля. – Коломия. – 1932 – 1939. 5. Жіноча доля. – Коломия. – 1925 – 1939. 6. Зоря. – Львів. – 1892. – Ч.14. 7. Квітучі береги. Видання комітету „Стрийщина”. – Нью-Йорк. – 1969, 1976. 8. Кооперативне молочарство. – Львів. – 1937. – Ч.3. 9. Літературно-науковий вісник. – Львів. – 1900. 10. Наш прапор. – Львів. – 1936. – Ч. 78. 11. Наше життя. – Нью-Йорк. – 1984,1974,1975. 12. Нова хата. – Львів. – 1927, 1929. 13. Рідна школа. – Львів. – 1933. – 1 листопада. 14. Рідне поле. Народний часопис Стрийщини.Стрий. – 1990 – 2006. 15. Посестра. Інформаційний вісник. – Львів. – 2005. 16. Слово і час. – Київ. – 1995 . – Ч. 5-6. 17. Стрийський вістник. – 1919. – 5 січня. 18. Українка. Газета Союзу Українок. – Київ.– 1993. 19. Gazeta Olsztynska. – Olsztyn. – 2003. – 18-19 czerwca. Архівні джерела, документи, матеріали: 1. Архів Ольги Бачинської// Фонди Стрийського 323

краєзнавчого музею „Верховина”. 2. Книга пам’яті товариства „Союзу Українок” м. Стрия. – 1990 –1992. 3. Книги протоколів Стрийського осередку „Союзу Українок”. – 1990 – 2006. 4. Книги протоколів Стрийської філії „Союзу Українок”. – 1992 – 2006. 5. Паукевич Р. Щоденник праці тріо „Берегиня”. – 1988 – 2006. 6. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп. 1, спр.2. 7. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп. 1, спр. 6. 8. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп 1, спр. 6а. 9. ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп. 1, спр. 23. 10.ЦДІА України у Львові, ф. 319, оп. 1, спр. 154. 11. ДАЛО, ф.1245, оп.1, спр. 39.

324

Іменний покажчик А Абрамюк-Волинець Авдиковська Алчевська Христина Андрусів Софія Антонів Віра Антонів Софія Антоновичі Атаманчук Катерина

91 14 200 205 98 140 16 314 Б

Базильків Ольга 85, 111, 115, 116 Базильків Христина 116, 214, 298 Базієвська Христина 206, 301, 304, 305, 318 Базюк Марія 115, 163, 172, 197 Байтала Катерина 314 Балабанська Віра 176, 287, 317 Балабанська Марія 166, 175, 276, 317 Бандера Богдана 140, 202 Бандера Володимира 185 Бандера Марія 120, 308, 312 Бандера Оксана 185 Бандера Осип 128 Бандера Степан 188 Бандери 196, 197 Бандурович Юлія 205, 206, 213, 214, 298, 301, 304, 318 Барабаш Павлина 270, 288 Барабаш Стефанія 106 Баран Василь 35 169, 187, 276, 287, 317 Бас Марія Басараб-Левицька Ольга 52, 200 Баторий 131 Бачинська Галина 14 Бачинська Марта 261 Бачинська Ольга 5, 27, 28, 29, 30, 31, 33, 36, 37, 38, 45, 49, 59, 61,

325

62, 67, 68, 70, 77, 80, 82, 89, 90, 94, 104, 119, 124, 129, 133, 138, 139, 143, 153, 154, 155, 197, 200, 208, 216, 221, 223, 225, 226, 231, 232, 234, 235, 247, 308, 321, 323 Бачинський Іларіон 29, 45, 49, 59, 223 Бачинські 36, 44 Бежик Леся 175, 317 Берегуляк 43 Березовська 69, 231 Березовський 183 Березовський Михайло 69 Бичій Розалія 311 Біганич Ольга 287 Бігун Ганна 31, 43 Бігун Олена 90 Бігус Емілія 116 Білас Василь 69 Білас М. 143 Білецька Марія 48 Білик Зоряна 185, 188, 295, 299, 323 Білик М. 230 Білинська Іванна 318, 319 Білогірська Л. 193 Бісик 57 Блажкевич Іванна 56, 57, 86, 91 Блашків Ольга 140 Бобикевич Олекса, о. 13, 14, 20, 24, 143, 153 Бобикевич Осипа 5, 13, 14, 15, 16, 17, 24, 25, 26, 27, 29, 32, 33, 35, 37, 40, 45, 46, 55, 63, 77, 133, 143, 155, 199, 216, 221, 227 Бобикевичі 16 Богачевська Марта 4, 34, 46, 92, 107, 108, 121, 123, 134, 321 Боднар Любов 178 255 Боднар І. Боднар Ірина 140, 141, 261, 263 Боднар Катерина 314 Боднар Олена 316 Боднарук Іван 5, 13, 46, 122, 127, 134, 321 Бойків Марія 313 Бойко Варвара 316

326

Бойчук Ольга Болеста Олена Боровиковський Л. Бородавка Юрій Бортнянський Борушенко Оксана Ботвин Чеслава Боцян Анастасія Брик Іванна Будзан А. Бурин Ганна Бурин Оксана Бурин Розалія Бурій Марія Буцерка Марія

116 312 154 155, 156 183 277 205, 276, 294 74, 97 310 141 316 143, 144 175, 317 148, 158, 160, 266 283, 307, 317 В

Василів Наталія Васильчишин Ганна Васильчишин Марія Васильчишин Софія Вахнянин Богдан Вахнянин Іван Вахнянини Вацівська Вацівська Софія Ведель Величко Ірина Венгрин Анна Венгрин Дарія Венгрин Ольга Вербицький Михайло Вергановська Ольга Верес Галина Верхола Анна Верхола Стефанія Весоловський Богдан Весоловська Марія

313 62, 68, 72, 74, 77, 79, 80, 93, 101, 103, 119, 127, 217, 233, 236, 253 310 313 90 25 16 28 311 183 158, 165, 209 313 313 313 186, 188, 189 69, 231, 308, 210, 292 311 116 37, 125 24, 32, 35, 37, 40, 44, 52, 54, 56, 57, 58, 59,

327

61, 65, 67, 68, 72, 74, 75, 77, 82, 84, 93, 94, 102, 108, 111, 113, 114, 115, 116, 119, 124, 125, 126, 133, 134, 153, 155, 199, 216, 224, 228, 229, 230, 236, 252, 308 Весоловський Остап 37, 44 Весоловський Ярема 37, 44, 125 Весоловські 36, 37, 44 Вигнанська Марія 61, 95 Винник Ірина 145, 150, 152 Винницька Гедвіга 308 Винницька Іванна 232 Винницький Іван, о. 102 Височанський Роман, о. 90, 91, 229 Витковицька Іванна 15, 24, 25, 26, 28, 30, 31, 38, 43, 59, 60, 216 Вільде Ірина 85, 246 Вовк Іванна 175 Вовщук Ярослава 162, 172, 197 Вожак Наталія 308 Вознюк Ганна 72, 95 Войтків Марія 176 Войцехович Емілія 163 Волошин Ольга 131 Воробець Ганна 313, 316 Ворощак Наталія 208 Вояковська Марія 21, 220 Г Гаврилишин Ілля, о. Гаврилишин Софія Гаврилів Лідія Гаврильців Марія Гадяк Анна Гадяк Катерина Гадяк Юліана Гайдукевич Леся Гайдукевич Таїсія Галайчук Наталія Галик Орися

102, 247 308 168, 169, 176, 178, 187, 188, 193, 201, 202, 205, 215, 217, 272, 276, 294, 295, 300, 301 175, 317 315 314 314 163 23, 151, 152, 153, 154, 156, 157, 168, 179, 180, 181,186, 187, 194, 195, 201, 202, 205, 207, 214, 215,217, 267, 274, 288, 294, 300, 301, 318 308 152, 157, 206, 300, 301, 307, 318

328

Галізів Ганна Галій Марія Галій Олена Галій Стефанія Галущинський Ганкевич Володимира Ганкевич Олена Гануляк Текля Гарасимів Антон Гарасимів Володимира Гарасимів Текля Гарасимові Гасин Оксана Гасин Олег Гасин Олекса Гасин Ольга Гасини Гвоздецька Ярослава Гисяк Стефанія Гищак Іванна Гірняк Оксана Гісяк Віра Гітлер Гнат Ігор Гнатів Катерина Гнатишин Анастасія Гнатишин Наталія Гнидин Галина Гоба Марія Гойсак Наталія Головата Ярослава Головко Дарія Головчанська Уляна Голод Ганна Голод Магдалина Голод Софія Голод Стефанія Голуб Голувка Гонтар Василь

172 242 242 312 66 230 100 314 43, 56 172 35, 308 44 132 132 110, 121, 132 84, 85, 110, 111, 112, 123, 132, 153 132 175, 317 310 311 208 116 117, 122 197 312 106 171, 178 208, 283 314 104, 311 174 152 5, 321 252 313 313 311 102 84 90, 223

329

Горалевич 14 Горалевич Лев, о. 13 Горалевич Олена 308 Гоцулєвська Ірина 212 Гошко Марія 311 Гошовська Докія 314 Гошовська Іванна 308 Гошовська Ірина 85 Грабовська А. 31 Грабовецька Маруся 126 Гребінь Софія 250 Грендиш Я. 141 Гресько Ганна 173 Гретчак Галина 55, 228 Гретчак Ольга 312 Грицак Любов 196 Грицан Галина 172 Гриців Марія 316 Грицишин Марія 173 Грушевський Михайло 21, 23 Гузан Ірина 297 Гумен Анна 312 Гумен Катерина 312 Гумен Олена 311 Гупаловська Стаха 232 Ґ Ґец Олена Ґрубська Вікторія Ґрубська Марія

140 69, 98, 106, 231, 308 73, 90, 119, 311 Д

Данилишин Дмитро Данилишин Стефанія Данилків Марія Данилків Текля Данило Мирослава Даниш М.

69 308 311 172 159 10

330

Дармопук Марія 173, 178, 187, 317 Дармохвал Лариса 155, 185 Дармохвал Уляна 157 Дем’ян Григорій 110, 121, 134, 321 Дереш Ірина 55, 228 Держко Леся 308 Держко Юлія 313 Джервіс Анна 62 Дзерович Юліан, о. 89 Дзуль Марія 42 Дзядек Є. 141 Диба Марія 116 Диба Ольга 116 Диба Софія 87, 137, 177, 236, 238, 308, 311 Диба Стефанія 116 Дида Юлія 116 Дика Текля 172 Дикун Анна 312 Дирик Ганна 179, 183, 301, 318, 321 Дирик Марія 140, 205, 214, 263, 272, 301, 302, 307, 318 Дирики 197 Діжак Оксана 200 Діжак Ольга 140, 141, 146, 201, 263, 302, 318 Діжаки 197 Дмитренко Василь 85 173 Дмитрів Ганна Дмитрів Людмила 152, 153, 168, 169, 173, 196, 214, 274, 276, 300 Дмищук Розалія 157, 163, 164, 197, 206, 301, 318 Дніпрова Чайка 200 Добрянська Магдалина 313 Добущак Марія 313 Довгоніс О. 174 Долішня Марія 313 Домбчевська Ірина 24, 30, 38, 63, 65, 67, 69, 70, 72, 73, 74, 80, 91, 94, 95, 96, 97, 98, 99, 104, 106, 216, 230, 231 Домбчевський Роман 65, 66 Донцов Дмитро 118 Донцова 53 Дубравський 29 Дубик Оксана 208

331

Дувало Ірина Дудка Катерина Дулиш Оксана Думин Осипа Дучимінська Ольга Дядюк Мирослава Дякович Ірина Дятел Наталія

308 316 175, 317 232 63 322 310 159, 202 Е

Еліяшевська Марія

174, 187, 276, 317 Є

Єзерська Ганна

32, 50, 227 З

Зазуляк Н. Залеська Марія

236 55, 66, 67, 69, 74, 77, 78, 93, 108, 119, 124, 129, 133, 216, 230, 231, 236, 308 Залеський Тадей 80 Залізняк Олена 5, 26, 32, 68, 69, 70 Заневчик Ярослава 141, 209, 262 Заньковецька Марія 203 Заплатинська Володимира 265 Заплатинська Михайлина 313 Запшал Софія 308 Захаріїв Е. 230 Захаріїв Г. 31 Захаріїв Інокентій 38, 42 Захаріїв-Рудницька Марія 42 42 Захаріїв-Томоруг Олена Захарчук-Чугай Раїса 141 Заяць Ольга 62, 116, 127, 137, 138, 140, 144, 145, 147, 152, 169, 170, 173, 182, 201, 217, 246, 260, 270, 278, 294 Заяць Ярослав 127 Зварич Ганна 102, 316 Злупко Катерина 116 Злупко Марія 161, 276

332

І Іваницька Дарія Іваницька Дора Іваницька Надія Іван-Павло ІІ Іванчук Марія Іванчук Філомея Іванишин Ганна Іванишин Катерина Івасик Зеновія Івасик Марія Івасик Ольга Івасик Софія Івасик Степан, о. Івасики Івашків Ярослава Іллюк Г. Ільків Стефанія Ісаєвич Ярослав

308 312 205, 214, 298, 301, 305, 318, 320 199 116 116 318 315 316 106 106 173, 241, 247, 248, 316 241 107 177, 205, 207, 294 17 175, 187, 317 46, 322 К

Кадомська Ярослава 211, 301, 318 Калиняк Марія 141, 209 Калитовська Стефанія 28, 222 Калитовський Єронім 28, 43 Каліцун Людмила 156 Калуська Лідія 62, 66, 116, 133 308 Камінська Іванна Камінська Любов 6, 140, 142, 145, 147, 150, 152, 154, 156, 159, 161, 166, 168, 169, 174, 185, 187, 189, 191, 192,202, 210, 213, 214, 217, 261, 262, 263, 265, 266, 270, 273, 274, 275, 276, 277, 287. 288, 290, 295, 296, 297, 299, 300, 301, 302, 304, 305, 307, 318 Камінський Степан 156, 191 Капало Стефанія 140, 174, 272 Каратницька-Нарожняк Ірина 172, 251 Качор Андрій 5, 33, 321 Кварціян Іванна 150, 151, 269 Кизима Степан 130, 134

333

Кирчів Богдар, о. 13 Кисілевська Олена 57, 59, 74, 81, 92, 99, 231 Кізима Марта 302 Кіт Володимир 307 Кітинська Віра 319 Климковська Ярослава 265 Климович Л. 175 Кліщ Ганна 93, 106 Клос Роман 90 Кобилянська Ольга 17, 18, 19, 21, 23, 83 Кобринська Наталія 4, 5, 7, 8, 9, 10, 13, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 28, 53, 64, 76, 86, 89, 94, 103, 153, 161, 216, 220, 272, 322 Ковалець Ірина 208 Ковалишин Оксана 199, 201, 206, 276, 299, 300, 301, 307, 318, 319 Коваль Віктор 127 Коваль-Левицька Марія 126, 127, 308 Коваль Любов 177 Коваль О. 78 Ковальська Лідія 205, 294 Ковальська Ольга 174 Ковальський Іван 95 Когут Микола 102 Козак Іван 70 Козак Леся 87 Козак Марія 116 Козак Юстина 69, 74, 96, 106, 108, 115, 116, 133, 231, 236, 253 Козачка 42 Кокольська Надія 69, 129, 133, 231, 308 Колесса Олександр 21 Колесса Філарет 100 Колодницька Меланія 35 Колодницька Омеляна 54, 55, 123, 137, 140, 228, 259, 261, 308 Колодницький Дмитро 55, 85, 123 Комар Теодозія 95 Кондрацька Анна 311 Копитка 91 Коровіна Марія 176 Королишин Ганна 140 Король Анастасія 316 Король Галина 317

334

Корчак Коссак Григорій Коссак Ірина Коссак Софія Костів Анна Костів Євгенія Костів Стефанія

96 61 43 61 315 79, 80, 310 62, 77, 85, 90, 93, 94, 103, 104, 119, 120, 133,232, 247, 308 Костюк Микола, о. 157, 273 Кот Мирослава 141, 209, 292 Котик Олена 308 Котович Володимир 28, 45 Котович Олена 43, 45, 133, 309 Котовичі 44 Коцко Меланія 116 Коцюбинський Михайло 66 Кошенко Ганна 163, 164, 197, 206, 214, 301, 304, 305, 318 Кравець Віра 176, 317 Кравець Катерина 175, 317 Кравс 42 Кравців Дарія 82 Кравців Марта 246 Кравців Меланія 72, 74, 77, 78, 85, 108, 116, 118, 121, 123, 132 Кравців Михайло 121, 132 Кравченко Уляна 13, 18, 21, 63, 161, 188, 194 Кравчишин О. 174 Кравчишин Ольга 137, 309 309 Кравчук Софія Краковецька Зеновія 141 Красівський Зеновій 163, 198 Красінська Марія 309 Крецула Анна 315 Крецула Марія 315 Кріль Лідія 212 Крушельницька Софія 175 Кубійович Володимир 128 Кузів Іван 74, 95 Кузів Марія 163 Кузьмак Володимира 62, 74, 116 Кузьмак Корнеля 310

335

Кузьмак Мирослава 309 Кузьмович В. 124 Кулачківські 196 Кульчицька Любомира 308 Кульчицька Олена 159 Кульчицький Володимир 131 Курилас Ольга 140, 141, 150, 152 Курилишин Любов 172 Курилишин Юлія 203, 294 Кухар Анастасія 316 Кухтій Ганна 172 Кучикова Т. 31 Кушнір Розалія 313 Кущ Розалія 263 Кущенко Євгенія 176 Л Лаврів Розалія Лебіщак Ганна Леви Левицька Марія Левицька Ольга Левицька Ярослава

173 87, 242, 309 16 126, 127 309 152,153, 157, 160, 161, 166, 168, 169, 190, 207, 214, 217, 267, 270, 274, 305, 307, 318, 319 Левицький, о. 105 Левицькі 69, 107, 197 Левко Надія 176, 287, 317 Левус Андрій 208 Лемеха-Луцька О. 121 Лепкий Богдан 165 Лесик Роман 198 Леськів Лідія 140 Лис Олекса 74, 247 Лис Юлія 69, 74, 77, 231, 309 Лисенко Микола 183 Лисицина Ольга 176 Лисій Надія 172 Лисович Володимира 309 Лисович Євгенія 310

336

Лисович Кароліна 87, 239 Литвинка Емілія 309 Литвинка Іванна 116 Логінська 28 Логінська Кароліна 116 Логінська Марія 309 Лоїк Марія 312 Лукавецька Емілія 309 Лук’яненко Левко 302 Луців Михайлина 98, 116 Луцький Остап 59, 77 Лучаківська-Стельмах М. 53 Любачівський Мирослав, митр. 147 Любінецька Наталія 208 Любомира , с. 159 Людкевич Марія 310 Людкевич Стаха 232, 311 Ляшок Олеся 172 М Мадилюс Марія Мазур Лідія Мазур Микола Мазуркевич Ольга Мазяківна Майковська Мирослава Макарушкова Макота Стефанія Макота Теофілія Максимович Зеновія Максимчук Іван Макух І. Маланюк Марія Малицька Костянтина Мандрик Михайло Маркевич Марія Марковичева Маркус Юлія

176 140 158 212 15 310 39 116 309 169, 204, 213, 214, 276, 187, 294, 298, 300, 301, 304, 319 131 56 301, 318 48, 63 5, 137, 144, 146, 149, 155, 304, 322 140 53 310

337

Маркус Юстина Мармурович Марія Мармурович Софія Масний Семен Масяк Ганна Матвійців Настя Матійцева Матковська Марія Матковський Микола, о. Матущак Марія Медвідь Катерина Мелень Катерина Мелень Мирослав Мелетич О. Мельник Ганна Мельник Леся Мельник Любов Мельник Марія Мельник Олександра Мельник Ярослава Мельникович Уляна Мельничук Марія Мерчук Олена Мерчук Руслан Микитка Вадим Микитка Ганна Микитка Євгенія Микитка Євстахія Микитка Ліна Микитка Орися Микитка Остап Микитка Тарас Микитка Ярослава Микитки Микитин Анна Микитчин Стефанія Микласевич Вікентій

310 140 54, 228 85 283 96 74 309 28, 63, 90, 223 309 316 316 304 304 316 100, 316 177, 317 174, 317 173 171, 187, 317 169, 317 211, 214, 301, 318 311 207 127 127, 130, 131, 151, 153, 155, 161, 169, 170, 199, 200, 260, 268, 270, 309 78, 98, 310 95 73 127 127 127 311 197 313 130, 150, 152, 168, 169, 173, 174, 190, 200, 212, 213, 214, 215, 217, 270, 274, 275, 276, 287, 299, 300, 301, 318, 319 69

338

Микласевич Ганна Микласевич Любов Микласевич Олександр Микласевич Ольга Микласевичі Мисюк Євгенія Миськів Лідія Михайлишин Лідія Михайлишин Руслана Михайлів Ігор Михайлів Марія Михайлович Анна Михайлович Розалія Михайлюк Текля Михаць Дарія Михаць Стефанія Мицик Уляна Мійська Ольга Міллер Мірчук Петро, о. Мішкевич Антонія Мойсак Марія Мокрина, с. Молчко Уляна Монастирська Любов Монастирська Ольга Мономах Володимир Мосійчук Дарія Мосійчук Зеновія Мудра Надія Мудрик Андрій Музичка Євгенія Музичуки Мурин Антося

140, 201, 293, 300, 301, 318, 319 145, 205, 211, 214, 301, 318, 320 69, 85, 91, 155 69, 70, 73, 74, 77, 83, 85, 118, 119, 124, 125, 129, 161, 216, 233, 236, 246, 247, 309 197 77 130, 131, 134, 182, 183 176 283 189 314 12 312 314 160, 306, 307 152 159 309 22 184 309 43, 131, 309 159 143, 157 140 140 106 266 117, 121 173 54, 55 312 196 312 Н

Наваринська Марія Нагірна Віра

212, 278 140, 142, 144, 210, 302, 304

339

Наливайко Ганна 158, 172, 251, 280, 281, 293 Нарожняк Володимир 85, 114, 131 Нарожняк Ірина 316 Нарожняк-Козак Леся 54, 228 Негович Стефанія 116 Нижанківська Галина 15 Нижанківська Галина, їм. 45 Нижанківська Меланія 77 Нижаківська Михайлина 15 Нижанківська Осипа 221 Нижанківський Богдан 45 Нижанківський Йосиф, о. 14 Нижанківський Нестор 45, 67, 77, 143 Нижанківський Остап, о. 13, 15, 45, 143, 153 Нижанківський Степан 45 Нижанківські 14, 44, 143, 196 Николин Катерина 312 Николин Марія 315 Николин Мирослава 140 Николишин Василь 163, 277 Новицька-Колодницька Омеляна 54, 55, 137, 228 Новицька Ольга 55, 137, 228, 261 Новицький Степан 55 О Обаль Віра Одинак Анна Одинак Катерина Одинак Розалія Одинак Христина Озаркевич Євген Озаркевич Іван, о. Олесницька Марія Олесницький Євген Олесь Олександр Олійник Параскевія Олійник Петро Ольга, кн. Ольшанська Ірина

264 314 173 314 314 20 19 39, 40 5, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 20, 25, 32, 37, 39, 40, 113, 153, 322 154 314 304 54, 61, 115, 118 139, 140, 142, 146, 147, 150, 151, 152, 153,

340

154, 157, 159, 184, 187, 200, 209, 210, 217, 261, 262, 263, 265, 267, 273, 274, 292 Ольшанський Володимир 139 Ольшанські 139 Ониськів І. 175 Онишкевич Володимира 310 Онуфер Оксана 176 Онуфрик Ксенія 78, 232 Онуфрик Ольга 115, 116 Опришко Евфрозина 316 Опришко Оксана 304 Орлів Євдокія 316 Осташ Ігор 185, 198, 210 Осташ Катерина 145 Охримович Ганна 316 Охримович Дем’ян 123 Охримович Остап 123 Охримович Софія 67, 68, 74, 78, 94, 96, 123, 133, 309 Охримович Степан 68 Охримовичі 107, 196 П Павлик Анна Павлик Михайло Павлів Анна Павлів Леся Павлучкович Марія Павлюк Падох Ірина Падох Ярослав Пак Оксана Пак Ольга Пак Параня Пакос Ольга Палагнюк Любов Панейко Степан Панчишак Оксана Паробок Любов Пасіки

314 19, 20, 23 314 179, 180, 182, 266, 276 174, 272, 276, 317 43 85 85, 99 157 140, 263, 272 312 205 175 214 283 175 96

341

Паславська Євгенія Паславська Осипа Пастирнак Оксана Парута Марія Паукевич М. Паукевич Омелян Паукевич Розалія Пашак Стефанія Пашко Атена Пеленичка Ольга Пеленська Ірина Пеленський Андрій, о. Пеленські Петречко Наталія Петриканин Лідія Петришак Іванна Петришак Михайлина Петришак Тадей Петрів Ірина Петрів Оксана Петріна Мирослав Петріна Надія Петріна Роман Петріна Юлія Петруняк Катря Петрушевич Євген Петрушевич Олена Пєрацький Пилипів Розалія Пилипів Стефанія Пищик Анна Підгірянка Марійка Плакса Євгенія Повалячек Стефанія Погребенник Федір Подільник Ольга Подолюк Ірина

232, 311 93, 311 176 172 202 156, 182 145, 146, 147, 149, 157, 159, 160, 168, 182, 214, 265, 272, 296, 301, 318, 324 140 5, 48, 64, 135, 144, 150, 151, 167, 168, 188, 189, 193, 194, 201, 215, 216, 268, 299, 303, 322 82, 83, 101, 105, 106, 123, 153, 216, 236 5, 21, 23, 24, 32, 33, 70, 107, 121, 134 13 44 130 159, 211 140 138, 140, 261 247 200 208 132, 307 62, 310 90 82, 309 42 44 35 76, 110 314 116 313 200 173 309 64 173 159

342

Покінська Евфрозина Покінська Ірина Покінська Розалія Покінська Юлія Польова Марія Попадинець Галина Попович Іван Потоцький Поточняк Іванна Поточняк Розалія Потуляк Марія Похмурська Олена Поцалуйко Катерина Почтовнюк Наталія Правурова Припін Дарія Пристай Стефанія Пристай В. Прихідько Марія Проців Олена Пуга Галина Пучковська Марія Пчілка Олена

313 313 313 312 175, 176, 317 174 155 131 309 312, 316 295 62, 116, 232 309 294 129 156 175 232 316 90 168 174, 187, 317 18 Р

Радивил Стефанія Рак Костянтина Ребет Дарія Ребет Лев Ревакович Павлина Реваковичева Рейнарович Стефанія Рибачевська Софія Рильський Максим Рібун Марія Рішко Лев Романишин Йосифа Романів Ганна Романів Текля

212 309 123, 133 133 35, 309 15 309, 313 85, 115, 119, 133, 309 139 201, 206, 214, 300, 301, 304, 318 307 309 140 314

343

Романчук Валентина Романюк Віктор

207 138, 141, 144, 145, 155, 158, 166, 182, 185, 192, 275, 290 Рудка Лідія 140 Рудник Марія 313 Рудницька Мілена 3, 4, 8, 10, 38, 41, 42, 45, 46, 48, 50, 57, 60, 61, 64, 68, 71, 75, 77, 81, 83, 91, 100, 102, 107, 109, 112, 113, 114, 117, 118, 121, 123, 127, 128, 129, 134, 202, 208, 235, 322 Русин Л. 175 Русова Софія 77, 154, 231 С Сабадашко Марія 312 Савицька Людмила 45 Савицький Йосиф, о. 45 Савицькі 44 Савка Віра 120, 316 Савків Віра 311 Савків Ольга 73, 98, 116 Савчин Ольга 142, 159, 274 Савчин Романа 210 Савчинська Оксана 310 Савчинська-Латик Теодора 140, 179, 181, 182, 215, 301, 302, 319 Савчук Надія 177, 202, 300, 301, 317, 319 Садовська Тося 232 Сакаль Катерина 316 Салашник Галина 173, 202 Самко Катерина 316 Сандович Богдана 140, 150, 152, 159, 201, 209, 211, 293, 300, 302, 318 155 Сапеляк Оксана Свенціцька Віра 83 Свірська Марія 67 Селезінка Неоніла 35, 37, 40, 44, 45, 49, 53, 54, 55, 57, 61, 62, 63, 74, 77, 86, 89, 123, 124, 143, 216, 224, 226, 228, 232 Селезінка Ярослав 40, 49, 55, 123, 226 Селезінки 36, 44 Сенатович Оксана 266 Сеник Ірина 163, 195

344

Сеник Марія 69, 231 Серафин Ірина 319 Середницька-Мудрик Марія 54, 55, 228 Середницька Софія 140, 142, 147, 152, 156, 159, 183, 204, 261, 263, 265, 266, 296, 301, 318 Симоненко Василь 158 Сисак Мирослава 163, 164, 197, 301, 318 Сілецька Володимира 140, 261, 292 Сілецька Ольга 116 Сілецький О. 230 Сінгалевич Євгенія 309 Сінгалевич Ольга 77 Сінгалевич Тер-Карапетян Володимира 27, 33 Сказинська Леонтина 309 Скіра Стефанія 163 Скічнів Теодозія 313 Скорецька Галина 132, 309 Скочиляс Галина 177 Скраль Уляна 157 Слиж Надія 294 Словацький 29 Слюсар Уляна 154, 307 Смаль-Стоцька Емілія 21 Смик Євгенія 62, 116, 123, 132, 246 101 Собчак Ірина Соколівська Любов 191 Солонинка Анастасія 172 Солонинко Анна 311 Солонинко Лідія 261 Сосновські 16 Сосюра Володимир 154 Сроковська Марія 313 Сталін 122, 145 Станкевич Олена 116 Станович Н. 175 Старик Меланія 172 Стасів Катерина 159 Стаськів Стефанія 145, 201, 206, 214, 265, 276, 300, 301, 318, 319 Стеник Софія 311 Степанів Олена 34

345

Степ’юк Марія 312 Стернюк Ірина 143 Стефаник Василь 99, 165 Стефанишин Катерина 314 Стефанишин Софія 116 Стецько Ярослав 132 Стрільців Марія 69, 77, 231 Струк Стефанія 174 Струмеляк Стефанія 85, 115, 116 Ступницький Володимир 90 Субтельний Орест 33, 70, 173, 322 Сулик Любов 162, 196, 197 Сунак Параскевія 314 Супрун Любов 201, 206, 214, 297, 300, 301, 304, 305, 319 Суровцева Надія 200 Т Табака Стефанія 176 Тарнавська Антонія 116 Тарнавська Євстахія 116 Тарнопільська-Уграк Галина Твердак Текля Твердак Юліана Теліга Олена Тенюх Евфрозина Терлецька Софія Тивонович Ростислав Тимків Тимків Валерія Тимків Степан, о. Тимчій Евфрозина Типак Галина Тиркус Марія Тиченко Любов Тишинська Ольга Тишинська Осипа Тишовницький Роман Ткач Марія

140, 196, 198, 201, 205, 211, 214, 293, 294, 300, 301, 319

315 315 118, 200 140, 206, 214, 301, 302, 319 117, 286 207 249, 316 309 105 104, 106 104, 106 163 178 14, 15, 24, 25, 26, 27, 221 14, 222 17 176, 311

346

Томко Любов Труш Іван Турик Марія Турик Ольга Турик Ярослава Турини Турканик Галина Турканик Іриней Турканик Любов Турканик Стефанія Турканики Туркова Турчак Віра Тяжка Людмила

317 209 173, 285 163 173 16 157, 196, 200, 287 200, 287 140, 263 310 176, 196, 275 129 287, 317 294 У

Углик Тетяна Уграк Галина Українка Леся Улицька Ольга Улицький Остап Уляк Ганна Устиянович Марія Ушак Марія Ушневич Едуард

163 140, 196, 198, 201 67, 74, 79, 85, 101, 103, 104, 138, 161, 195 78, 98 131 189, 193 35 319 307 Ф

Федин Ярослава Федишин Павліна Федорика Стефанія Федоришин Марія Федоришин Текля Федорів Домна Федорів Олена Федорів Павло Федун Ольга Федусевич Юліан Федусевичі

82 315 116 314 313 311 312 104 172 13 16

347

Федюшко Стефанія Ференц Ірина Ференц Ольга Ференц Михайло, о. Ференц Наталія Ференц Романа Фільварків Форостина Євгенія Франків Марта Франко Іван Франко Ольга

310 311 163 50 311 50, 51 230 310 302 3, 5, 7, 9, 10, 12, 20, 22, 23, 99, 138, 156, 322 159 Х

Ханас Зеновія Ханас Микола Ханас Ольга Ханик Ірина Харчук Надія Хирівська І. Хирівська Марія Хирівська Олена Хирівська Ольга Хлипавка Стефанія Хомик Марта Хомин Анна Хомин Параскевія Хомишин М. Хомишинець Марія Худоба Віра

152, 196, 215, 263, 265, 267, 272, 274, 276, 300, 301, 319 207 272 140 155 31 87 310 310 316 159 314 319 347 310 159 Ц

Целюх Степан Циклінська Марія Ципук Юстина Цісик Дарія Цісик Євгенія Цісик Омелян

189 172, 173, 187, 202, 276, 282, 295, 307, 315, 319 311 123, 133, 310 5, 35, 126, 134 87

348

Цурковська Анна Цурковська Тереза Цурковські Цюрак Любов Цюрко Катерина

310 77 161 212 164, 169, 173, 197, 211, 301, 304, 319 Ч

Чабан Ірина Чабан Розалія Чайківська І. Чернета Анна Чернета Юстина Черняхівська Ольга Чмаль Катерина Чолій Ірина Чорновіл В’ячеслав Чорнописька Марія 301, 317 Чорнюк Анна Чубко Чумак Оксана Чухна Анна Чухна Катерина

140, 145, 146, 212, 262 173 70 315 315 140 312 310 189 170, 173, 177, 178, 192, 198, 199, 202, 287, 314 318 192, 215 313 313 Ш

Шайнога Оксана 208 Шайнога Ольга 208 Шанковська 14 Шанковський Лев 46 Шановська Зеновія 176 Шаповаленко Анатолій 307 Шашкевич Маркіян 143 Швед Ярослава 140, 205, 209, 211, 214, 298, 300, 301, 302, 319 Шевченко Тарас 14, 15, 29, 63, 99, 104, 137, 142, 143, 146, 147, 148, 156, 166, 198 Шевчик Марія 310 Шепарович Олена 114 Шептицький Андрей, митр. 134, 165, 186, 195, 321

349

Шептицький Шимків Анна Шимків Марія Шимків Павліна Шиян Олена Шкварківна Шмілик Оксана Шозда Ярослава Шоробура Ганна Шоробура Ярослава Шпіцер Катерина Шпіцер Марія Шпіцер Текля Шрамов’ят Роман Шумна Омеляна Шумська Катерина Шумська Марія Шумська Ольга Шухевич Герміна

39 314 313, 315 315 35, 310 67 196, 201, 210, 213, 215, 303, 304, 307 152, 210, 293, 301, 319 172 172 314 314 314 185, 202 29 312 312 311 10 Щ

Щебентовська Христина 173 Щуровський, о. Щекун Василь 303 Ю Юник Катерина Юрчишин Стефанія Ющенко Віктор

316 83, 116 213 Я

Явдущак Ольга Явна Ганна Яворів Розалія Яворська Ольга Яворська Ярослава Якимишин Марія

116 173 95, 316 140, 211, 214, 301, 319 140, 211, 214, 301, 302, 314 310

350

Якимович Богдан Яніцька Марія Янківська Ольга Янович М. Яремко Іван Яремко Людмила Яримович Броніслава Ярко Софія Ярославенко Ярошинська Євгенія Ярушевська Анна Яців Марія Яців Параскевія Яцкевич Марія Яцкевич Олена Яцкевич Ольга Яцура Маланка

46 283 116 119, 310 102 292 310 162, 197 100 13, 18, 19, 21, 23 312 311 312 98, 115, 116 74 310 312

351

Географічний покажчик А Австралія Австро-Угорщина Америка

180, 212 19, 203 180, 212 Б

Базар Баличі Подорожні Баня Лисовицька Бережани Бережниця Берестечко Берлін Більче Богородчани Бойківщина Болехів Борислав Бразилія Братківці Броди Буковина

200 105, 249, 250, 283, 316, 317 175 10, 87, 141, 165, 208 54, 86, 93, 97, 162 164 61 104 37 138 20, 75, 153, 155, 185, 272 75, 195 277 93, 163, 175, 256, 316, 317 82, 124, 197 18, 21, 22, 209 В

Велика Україна Верховина Верчани Відень Війтівство Вінніпег Воля Гніздичівська

77 104 67, 79, 81, 97, 98, 119, 163, 316 19, 21, 36, 37, 39, 59, 69, 138, 226 11 33, 321 253 Г

Галичина

5, 7, 8, 9, 11, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 36, 37, 38,

352

39,47, 48, 49, 51, 53, 55, 57, 59, 60, 61, 63, 65, 67, 69,71, 73, 79, 83, 88, 92, 108, 118, 122, 125, 128, 130, 150, 164, 167, 172, 220 Гірне 79, 87, 97, 98, 101, 106, 175, 242, 316, 317 Гніздичів 130 Голгофа 174 Голобутів 53, 95, 316 Городенка 10 Гошів 90, 165, 199 Грабовець 74, 96, 98, 104, 106, 153, 158, 167, 169, 184, 316, 317 Гуцульщина 58, 209 Ґ Ґмінд

36, 59, 225 Д

Дашава Дідушичі Великі Дідушичі Малі Добрівляни Добряни Довге Долина Долинський Дрогобич Дуліби

67, 93, 97, 98, 106, 153, 158, 167, 170, 173, 174, 184, 192, 241, 247, 248, 316, 317 14, 104, 317 303 93, 97, 316, 317 14, 53, 97, 98, 104, 106, 158, 167, 170, 172, 175, 176, 178, 184, 215, 250, 251, 258, 280, 281, 282, 293, 316, 317, 321 43 10, 55, 85 52, 75, 141, 181, 185, 208, 209, 322 14, 78, 79, 84, 93, 96, 97, 98, 101, 104, 106, 175, 316, 317 Е

Ельблонг

210, 304 Є

Європа

353

Ж Жидачів Жидачівський Жмеринка Жуків Жулин

75 42 165 97, 104, 163, 167, 170, 173, 176, 240, 249, 285, 316, 317 З

Завадів Загірне Задеревач Закарпаття Заплатин Зарваниця Зарічне Західна Україна Збруч

68, 95, 98, 104, 316 170, 174, 176, 184, 317 99 199 97, 316 199 317 6, 8, 10, 120, 127, 128, 133, 209 42 І

Івано-Франківськ Івано-Франківщина

161, 321 188 Й

Йосиповичі

176, 317 К

Кавсько Кавчий Кут Казахстан Калуш Кальне Канада Карпатська Україна Київ

104, 209 97, 163, 316 125 52, 69 104 63 200 44, 150, 154, 165, 166, 172, 174, 180, 202,

354

Кінгір Кіровоград Колодниця Коломия Конюхів Корчин Косів Краків Красноярський край Крехів Крути Курітиба

214, 215, 276, 277, 305, 306, 323 164 210 79, 95, 158, 167, 170, 171, 176, 184, 257, 259, 284,285, 316, 317 10, 20, 50, 87, 296, 323 74, 93, 94, 97, 98, 101, 104, 106, 110, 132, 175, 257, 316 182 50, 58 123, 132, 133 162 199 179, 200 277 Л

Лани Лемківщина Лисовичі Лисятичі Лисятичі Горішні Лисятичі Долішні Луганщина Лукавиця Нижня Львів

Львівщина Любинці

27, 35, 43, 67, 96, 104, 176, 252, 253, 312, 316 214 97 43, 54, 80, 84, 86, 87, 93, 104, 106, 258 97, 106, 316 97, 106, 316 191 314, 316 5, 10, 19, 23, 31, 34, 39, 45, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 57, 59, 60, 61, 63, 65, 67, 69, 71, 73, 79, 83, 84, 87, 93, 101, 107, 108, 111, 112, 114, 115, 116, 118, 119, 123, 124, 132, 141, 143, 150, 161, 165, 185, 199, 202, 203, 208, 209, 227, 242, 244, 297, 303, 321, 322, 323, 324 188, 213 87, 167, 170, 174, 176, 239, 316, 317 М

Малий Березин

199

355

Меденичі Мельбурн Миколаїв Миртюки Мізунь Монастирець Моршин Москва Мюнхен

104 212 44, 65, 75 166, 175, 317 104 101, 255, 316 43, 93, 97, 106, 158, 163, 167, 169, 209, 316, 317 166 133 Н

Нежухів Нетерпинці Нинів Долішній Німеччина Новий Розділ Норт-Порте Нью-Йорк

78, 81, 95, 98, 106, 238, 316 130 316 128, 129, 131 141 165, 212, 278 212, 322, 323 О

Олексичі Олесько Ольштин

79, 84, 104, 119, 120, 157, 158, 167, 170, 174, 241, 248, 311, 316, 317 143, 263 215, 323 П

Парашка (гора) Перемишль Печерська Лавра Південна Україна Північ Підгір’я Підкамінь Підкарпаття Підлисся Підлюте

101 10, 52 189 171 162 20, 63, 104, 141 199 129 143 165

356

Поділля Подорожнє Польща Поляниця Прага

69, 130, 209 158 45, 47, 48, 51, 123, 132, 210, 212, 304 104, 244 19 Р

Рава-Руська Радехів Радянська Україна Рогатин Розгірче Русів

82, 101 55, 77, 82, 101, 123 76 10, 50, 52, 165 316 164 С

Самбір Семигинів Сибір Синевідсько Нижнє Синевідсько Вижнє Сихів Сихів Горішній Сихів Долішній Сколе Сколівщина Слобідка Сокіл (гора) Станіславів Станків Стинава Нижня Страдч Стриганці Стрий (ріка) Стрілків Східна Галичина Східна Україна США

75, 185 176, 184, 316, 317 125, 136, 162, 171 255 17, 163 43 315, 316 314, 316 75 101 119, 163, 174, 316, 317 165 3, 9, 10, 13, 20, 43, 52, 72, 76, 100, 231 43, 78, 87, 93, 97, 238, 316 81, 98, 100, 101, 254, 316 199 175, 317 11, 147 93, 95, 97, 155, 158, 167, 170, 174, 184, 284, 316, 317 47 9, 171, 201 62, 146, 161, 165, 212

357

Т Татарське Тернавка Тернопіль Тисів Торонто Трускавець Тустань

43 104 10, 87 104 173 143, 185, 208 199, 299 У

Угерсько Уголна Україна

Унів Урал Урич

14, 53, 54, 57, 67, 78, 81, 84, 86, 87, 93, 97, 106, 175, 239, 316, 317 313, 316 4, 5, 39, 45, 48, 83, 91, 107, 109, 125, 128, 129, 132, 133, 137, 139, 141, 145, 148, 149, 162, 164, 167, 171, 173, 175, 176, 179, 183, 184, 188, 194, 200, 201, 204, 205, 206, 210, 212, 213, 214, 215, 216, 218, 277, 291, 302, 321, 324 199 126 199 Ф

Фалиш Філадельфія Флорида

43, 67, 93, 97, 98, 104, 163, 175, 184, 240, 316, 317 133 165, 212, 278 Х

Херсонщина Ходовичі

191 104, 175, 316, 317 Ч

Чернівці

161, 166, 172

358

Чикаго Чорнобиль

62 158 Ш

Шумлявщина

28, 222 Ю

Юсиптичі

84, 87 Я

Яворів Ясна гора

50, 82, 101 165

359

ЗМІСТ

Вступ ...............................................................................

За покликом Кобринської ..............................................

Перші паростки ..............................................................

Віче у Стрию ..................................................................

Гідний подиву початок ..................................................

У круговерті війни .........................................................

Єднаючись у праці .........................................................

Під тиском пацифікації ..................................................

Плоди реорганізації ........................................................

Зі світлом - на село ........................................................

Терни на шляху ............................................................... 108 Без надії ........................................................................... 122 Гуртує візерунок та пісня ............................................... 135 Нагромаджуючи сили ..................................................... 145 Воскресаємо з попелу ..................................................... 150 Маленькі клітини великого організму ........................... 169 Квіт сіють, а радощі жнуть ............................................. 179 Ювілеї та лідери .............................................................. 184 Душею, розумом і серцем .............................................. 194 Післяслово ........................................................................ 216 Історія жіночого руху Стрийщини у світлинах ............ 219 Додатки ............................................................................. 308 Перелік використаних джерел, періодичних видань та літератури ..................................................................... 321 Іменний покажчик ............................................................ 325 Географічний покажчик ................................................... 352

Стрийська міськрайонна організація “Союз Українок” щиро вдячна всім, хто допоміг видати книгу: Стрийська міська рада (голова Р.Шрамов’ят) Стрийська райдержадміністрація (голова М. Василишин) ДП „Видавничий дім „УКРПОЛ” (генеральний директор С. Ковальчук) Кредитна спілка „Вигода” (виконавчий директор М. Сюма) Райспоживспілка (директор Л. Дицьо) ТзОВ „ЕКРАН” (директор З. Карпінський) „Стрийбудмонтаж” (генеральний директор Ю. Кухар) Партія „Наша Україна” (голова В. Михайльо) Західноукраїнський центр прав людини та громадських ініціатив (голова В. Щекун) Стрийський Народний дім (директор І. Опришко) Угерське ВВР і СП (начальник Р. Корчак)

Науково-популярне видання Зеновія ХАНАС

НАРИСИ З ІСТОРІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ СТРИЙЩИНИ

Комп’ютерний набір і верстка Марії Шмілик Комп’ютерний макет Романа Шуманського

Підписано до друку 02.07.2007р. Формат 70x1001/32 Папір офсетний. Друк офсетний. Умов.друк.арк. Наклад 1000 примірників. Надруковано у поліграфічній фірмі „Укрпол”, 82400, м. Стрий, вул. Ю.Липи,6

Видавництво ДП „Видавничий дім „Укрпол” 82400, м. Стрий, вул. Ю.Липи, 6