Artefact by Stryi .com.ua

НЕСТОР

А Р Т Е Ф А К Т

2 ББК- 84.4УКР-5 Н56

Нову збірку українського поета складають поезії та вірші філософського плану

**** Вже вкотре Я починаю свій день З чистої сторінки, Намагаючись прочитати У спалахах перших променів сонця, У примарних ранкових тінях Досі не розшифровані мною Знаки. В цих тінях ховаються, Тануть залишки ночі, Котра щойно володіла половиною світу, А зараз відступає Від прийдешнього дня, Здаючи Свої позиції Такому невеликому, Але могутньому світилу. Де ж Ті закони і твердження, котрі Були аксіомами уночі, А зараз Брутально розчавлені І невблаганно перетираються Жорнами Сонця і Землі? Де ті знаки, Які ніч малювала мені На важкому склепінні небозводу ? Де ті руни Чи сліди поцілунків, що ними

Було рясно Помережане моє тіло ? День заливає все рожевою, А згодом блакитною барвами. Так само варвар Цинічно замальовує Обличчя Богів У чужому І незрозумілому йому храмі. Диктат сонця Завжди гнітив мене, Непокірного і волелюбного. Світло дня Обволікає мене Гамівною сорочкою, Сковуючи душу, Стискаючи серце, Вичавлюючи з моєї свідомості Думки і вольності, Навіяні анархісткою-Ніччю. І вже немає сил Опиратися світлу. Осліплений сонцем, Я опускаю очі додолу, Недостойний Споглядати його грандіозну велич. То ж чи зможу прочитати Ці незрозумілі мені Ієрогліфи світла, форми і кольору ?

Чи роздивлюся серед них Ті єдині Правдиві руни, Котрі старанно Виписувала для мене Ніч? Всі вони Перекреслені однією Наймогутнішою РУНОЮ СОНЦЯ... І позначені нею Я мушу бути як всі, І мушу жити як всі, Чути і бачити, як всі. Але я хочу Дожити до вечора, Витримати комендантську годину Дня, Втекти звідти, Де надто багато очей, Котрі розглядають тебе ; Вух, що підслуховують тебе ; Язиків, Що оббріхують тебе. Ось і ходжу Очманілий від спеки Осяяними сонцем дорогами, Підставляю тіло Його випроміненням, Дивлюся і бачу речі Лише такими, Якими Освітило їх Сонце...

Навіть при заході, Дещо осмілівши, я глянув на Нього І потупився. Сонце Ще довго пекло мене Десь у зіницях, Я бачив Його Навіть із заплющеними очима. Воно Не хоче відпускати мене до Ночі, Мов ревнива жінка. Мабуть, Вільні від Сонця Лише сліпці. Але наступає мить, Коли День і Ніч Знаходять рівновагу на гойдалці часу. Свіжа, Повна сил Ніч, Тихо продираючись Крізь густі зарослі вечора, Нечутно Підкрадається до мене Ззаду. Вона Затуляє мені очі Прохолодними І вологими від роси долонями. Наче вибачається, Що кинула мене зранку,

І втекла туди, Куди зараз Закотилося Сонце. Я кидаюся До неї в обійми, Полегшено зітхаю, Коли вона здирає з мене Осоружну гамівну сорочку, Я вже чую Початок тієї пісні, Котру Ніч Співатиме мені до ранку. Я смакую наперед Ті втіхи, Що нас чекають. І, Зібгавши й викинувши Кудись у темряву Зіпсовану, Перепалену сонцем сторінку дня, що минув, дістаю Новий чистий аркуш, І починаю з нової сторінки Свою ще одну, нову ніч !

РИФИ ПАМ’ЯТІ Час – велетенський і могутній океан, котрий поховав у собі мільйони імен та подій, котрий безжально ковтає надто необережних та зухвалих. Йому не в силі опиратися ніщо на Землі, як і сама Земля, Хіба що Сонце та Небо. Що ж казати тоді мені, людині, коли вага моя на вузькому березі сучасності не набагато більша за вагу піщинки, котра щойно втонула у холодній хвилі? Ці хвилі – метр за метром розмивають береги моєї пам’яті, їм допомагає вітер, здуваючи рештки моїх споминів у темну воду прибою. І після кожного відпливу все менше деталей минулого залишаються на цьому березі, все важче його впізнати. Вітер майбутнього навіяв цілі дюни нових вражень і вподобань.

І раптом інколи стискає груди і холоне в животі, коли натрапляю випадково на, може, навмисно кимось оголений кістяк, укритий шаром намулу та сухих водоростей, коли впізнаю у ньому обриси чогось, що здавалося, назавжди втопилося у глибинах моєї пам’яті. Щоразу мені все більше бракує цього "дежаву", цих артефактів моїх давно забутих спроб та помилок, розчарувань та завоювань. Тому я далі все частіше заходжу у воду і пірнаю, сподіваючись розгледіти: що ще ховає від мене минуле? Мені бракує мого минулого, Моїх спогадів так, як бракує хіба що повітря. Воно ніколи не надоїдає, не приїдається. І, як виринувши, Я не можу надихатись, так, пірнувши, не можу насмакуватися своїми спогадами. Я пірнаю щоразу глибше і довше, ризикуючи колись перейти межу, за якою вже не вистачить сили повернутись, за якою ми стаємо минулим,

назавжди оселяючись в нашому "колись". Там всі чекають, коли черговий норець зможе розгледіти в глибинах часу їх спотворені товщею води та переломлені розплющеною призмою очей фігури та пози, часто невиразні і вже малозрозумілі. ...Але чи кожен посміє пірнути так далеко? Чи кожен знає, де плавати? Чи не один був накритий з головою хвилею Саме тоді, коли з легковажністю качки бовтався на мілководді? Чи не один потрапив у підводну пастку із плетива скалічених ним чужих життів та сміття, розкиданого ним же по дну, що було колись берегом? Час не прощає неповаги до себе, не прощає коли його вбивають. Минуле не прощає, коли від нього відвертаються. І будь чию тиху й затишну лагуну рано чи пізно може поглинути буря, що зародилася колись там, за рифами нашої пам’яті; там, де дно вкрите уламками чужих кораблів;

кістяками друзів та ворогів, котрих вже немає; перлами, що ніколи не прикрашатимуть намистом чиїсь груди. Чи ж не достатньо знати це, щоб згадати кожен свій крок, подивитися звідси, згори, зануривши у воду хоча б тільки обличчя, на свій пройдений шлях, котрий зміїться десь там, на дні минулого, химерними візерунками переплітаючись з дорогами тих, про кого ми не хочемо пам’ятати?.. Чи розгледиш ти себе на дні ? Чи станеш ти колись підводною скелею, об котру розбиваються хвилі і кораблі, а чи порожньою, виїденою мушлею, котра ніколи не завагітніє перлиною? На дні залишаються лиш ті сліди, Які були втиснуті в пісок так сильно, що він став твердішим за камінь; втиснуті так глибоко в надра планети, що бризки магми з-під ніг

випаровують воду, міняють географію майбутнього, утворюють нові материки. Кроки титанів Продовжували землетруси і цунамі, що тепер, прокочуючись похмурим і велично-спокійним Океаном Часу, заливають сьогодення і підтоплюють майбутнє. Тому я і на березі, і під водою шукатиму ту точку, де зможу залишити свій слід. Головне – треба намагатися пробити цю Землю наскрізь.

****

Пізньої ночі, Йдучи по дорозі, Освітленій повним місяцем, Я ріс до зірок, Щоб зрівнятися з Небом, Плечем розриваючи хмари. І раптом помітив Внизу під ногами, Як борсається в калюжі, Шипить і обламує промінці Скинута з неба Зірка. Можливо - це я, Хмеліючи з величі, Збив її головою? А може, й сама Скінчити життя, Розбившись об землю, хотіла? Впіймаю її І поверну сузір’ям, Що злякано зупинились І в страху мерехтять, Беззвучно голосячи, Як пташка за втраченим чадом. Та крихта мала Протікає крізь пальці, Обпалює жаром долоні, Не хоче назад повертатися вгору В страху материнського гніву. Я втратив терпіння І, враз зачерпнувши У жмені цілу калюжу, Щосили кидаю її Разом з зіркою В небесну безмовну красу.

Облитого Неба Склепіння нічне, Моргнувши мені на прощання, Кудись повело По Чумацькім Шляху Врятовану мною загубу **** В ту ніч Я від вдячного Неба отримав Божественно-щедрий дарунок: Украдені в Часу Ключі до безсмертя І зірки тієї Цілунок...

**** Вмирати літо заповзає Під жовту ковдру осені Щодня собі вкорочує Життя на п’ять хвилин І муки більшої немає Ніж в травах недокошених Дивитись як відкочує Кудись лелечий клин Природа як бродячий цирк Згортає все щоб рушити В краї що звуться Вирієм Де осені нема Там де буяє літа вир Де сонця не подужати Де брешуть бузьки щось про сніг І що таке зима.

**** Чомусь Дехто вважає, Що Бог створив світ, Це неправда, Світ ще й досі твориться. Митці, Старанні підмайстри Бога, Роблять свою справу Наввипередки з природою. Дорогу їм розчищають Мрійники. На зміну їм приходять Наступні покоління Поетів та романтиків. Художників і менестрелів. І тільки філософи марно Пробують мить упіймати, Зупинити Час. Але Час невблаганно Розтирає своїми жорнами На ім’я Вчора і Завтра Ті аксіоми та істини, Котрі здаються нам такими Непохитними й вічними сьогодні. Бог-це Час І Час – це Бог. Котрий вічний і неосяжний, Котрий творить цей світ собі на потіху, Грається ним, Перетрясає у безмежній склянці простору Наші долі, І мільйони порошинок, Одна з яких – Планета Земля

**** На перехресті двох наїжджених орбіт Застряг шматок розбитої планети. Об нього врізавшись, кінчали свій політ Космічні волоцюги і поети. А він завис тут від сотворення світів. Укритий шаром зоряного пилу, Всмоктав енергію погублених життів, Еквівалентну міліонам тон тротилу. Чому ж з тобою саме зараз, саме тут, Під шум метеоритних злив навскісних Контакт відбувся, перекресливши маршрут Цивілізацій наших несумісних ? На мить торкнувшись твого антитіла, Я здетоную вибух Нової зорі. До нас нікому вже не буде діла: Все зникне в чорній, наче ніч, дірі. А, може, швидше на якесь століття Я перехрестям Всесвіту промчусь, Зіпхну цей камінь і для розмаїття На позивні твої не відгукнусь? Хребтом відчую погляди останні, Що випромінює твій паралельний світ, І полетить кудись за край галактик камінь Із перехрестя двох чужих орбіт.

СОБАЧЕ ЖИТТЯ Як можна не вити, Коли нема радості, Коли кровоточить серце, Настромлене На кострубату палю буденності? Коли дух Припнутий до порогу Важким ланцюгом дріб‘язкових проблем? Що це за гидка музика? Це Ланка Об ланку Бряжчить Твій ланцюг, Сплетений Зі страху, Лінощів І марноти Так міцно, Що розірвати його несила, І для звільнення Потрібен відчайдушний Стрибок у сторону, Протилежну до цвяха, Яким твій ланц прибитий. Бо той, Хто прикував тебе Ніколи не прийде Розрубати твої пута,

Ніколи Не зніме нашийника, Якого вдяг І міцно затягнув на горлі, Прирікши тебе На собаче життя. Тобі не набридло Бути шавкою? За миску пісної юшки Служити своєму панові? Та ж він паном твоїм Є лиш тому, Що прикував тебе до свого порогу. Кому ти Хочеш зберегти вірність? Яким би достойним ти не був Без свободи Усі твої чесноти Придатні лише для того, Щоб зробити з тебе раба, Виховують тебе батогом і голодом, Тому ти чорно заздриш свиням, Котрих не б'ють І годують досхочу. О, Недолуге створіння! Воли Заздрять коням, Що носять своїх вершників, Коти Заздрять яструбам, Котрі літають, полюючи на пташок,

А ти Заздриш свиням! Краще вже Залишайся до скону собакою: Добрий господар Хоч закопає в землю Твоє задубіле тіло. А свинячу могилу чи хтось бачив? Таке твоє життя собаче: Вити щоночі У своїй Встеленій уламками кісток, жмутками шерсті і сотнями бліх буді, Сидячи настромленим на палю. О нещасний, Це навіть на паля, А цвях, Що муляє тобі зад. Тобі боляче Ось ти й виєш на місяць, Бо нема більш кому скаржитись. А не встаєш, Бо напевно, Не так вже й боляче. Страх самостійності і лінощі Ось тобі твоя біда! Навіть коти Зневажають тебе, Бо ходять скрізь, де забажають, Оминаючи лиш той клапоть землі, Куди дістає твій ланцюг. Тому ти Так ненавидиш котів,

Ревнуєш їх

до господаря.

Бо хочеш, Щоб частували батогом лиш тебе, Щоб місяць щоночі Тільки твою сумну жалісливу пісню слухав. Кожен, Хто згодився На собаче життя, Ліниво та ображено Погавкує на світ довкола, А коли з’являється пан Заходиться дзявкотінням, Улесливо озираючись на господаря, Очікуючи його схвалення. Собака Єдине створіння, Котре при цьому Ще й вихляє хвостом, І лиш за це її треба Час від часу бити. Бо ж побитий пес Деколи наважується Втікати від свого пана, Зриваючись із припони, Наводячи страх на всіх, Хто трапляється на шляху. І хоч на шиї в нього Теліпається, подзвонюючи, Шматок обірваного ланцюга, Нагадуючи про безславне минуле, Всі сахаються! Бо відчувають щось нове, Що з’явилося в ньому,

Що вирує навколо нього, Що палахкотить в його очах, Усі бачать Що він звільнився! Всіх лякає його свобода, Бо самі вони не є вільними! Вони бачать, Що він не скажений, не дикий, не очманілий від свободи. Всі бачать нарешті, Що він не пес, а людина! Людина, Що була Собакою, А стала на шлях Від тварини до Надлюдини. І всі, Хто дотепер ще припнутий, Заздрять вже не свиням, Котам чи волам Вони заздрять тобі, Бо ти звільнився. Тому Ти чуєш Їх розпачливо - сумний гавкіт. Тікай звідси, Не зупиняйся, І не озирайся, Бо ще дуже багато Є на цім світі ланцюгів. Ще дуже багато є гицлів, Котрі полюватимуть на тебе, Щоб припнути І вбити. Тож тікай щодуху, Не дай Боже тобі повернутись !

**** Знов мої божевільні музи Мене украли у Землі І, в серце кігтями вчепившись, Понесли якнайвище вгору. А світ завмер в буденній тузі, Внизу - раби і королі, Моєї БРАГИ перепившись, Мій дух метуть зі свого двору. Хто з них писатиме для них, Для надто скромних, надто гордих? Хто з моїх віршів зробить пісню, А з мого імені - прокляття? Від крил удару я притих. Замовк, затамувавши подих Відчув, як в небі стало тісно Від віршу нового зачаття. Спущусь під ранок до землі, За пазухою - перлів жменя, Ви ще сліди мої не стерли На світу темній половині? В передсвітанковій імлі Приземлюсь на колюче терня, Руками міцно стисну перли, Щоб не розсипались між свині...

**** Чому ми так любимо Нічне Небо? Навіть ті, Хто не любить саму Ніч, Бо вона гальмує життя, Зупиняє більшість процесів, Які є суть марнотою дня. Навіть ті, Кого дратує Щодобовий полон сну, Німіють Перед неосяжною величчю Нічного Неба. Під ним спиняється Все необов’язкове. Тільки дихання і серцебиття, Та ще дещо справді вічне Продовжує пульсувати і вночі. А Небо Вабить до себе. Навіть ті, Хто не хоче мріяти, Дивлячись на Нічне Небо, Відчувають, Як починає ворушитися В глибинах підсвідомості Ген Неба. Вдень він спить, Осліплений Сонцем, Обклеєний блакитною плівкою атмосфери, А вночі Йому стає снаги прорватися крізь неї, Вже прозору і м’яку,

Туди, Де закручена між сузір’ями Спіраль ДНК людства. І ми Починаємо розуміти, Що в Небі Більше життя, ніж на Землі, Що десь там Наше коріння. І в цю мить Народжені літати стають напівбогами. А народжені плазувати - злітають... Думка потребує простору. У кімнаті вона мов куля Рикошетить від стіни до стіни, Не знаходячи виходу, Доки не сповільнюється І не зупиняється назавжди. Тому Навіть маленьке Заґратоване віконечко У камері-в’язниці Це прорив до Всесвіту. Синє склепіння денного неба Також обмежує політ думки, Хоча й дає їй змогу Рухатись відносно вільно, Як левові у просторому вольєрі. І лише Нічне Небо Це абсолютна свобода для духу, Обмежена Хіба що здатністю

Цього духу До уяви. І Чим Частіше Ми віддаємося Нічному Небові тим далі щоразу Насмілюється мандрувати наш дух.

**** Твоя печаль - це реквієм для муз, Немає сил для подвигів і звершень, В жаданні твого тіла я загруз, Як в патоці несамовитий шершень. В твоїх обіймах - мало місця для меча, Твій шепіт глушить заклик сурм до бою. Спинюсь на мить над прірвою в очах, Душа в них тоне, й тягне за собою. Пусти мене, хай опіки заграв, А не твоїх цілунків мене жалять. Я жив тобою, та собою став І не кохання, а війна мене прославить. Все, Прощавай! Є справи важливіші : Іду на варту до кордонів Раю. А ти ридай в скорботнім царстві тиші, Бо не тебе - війну я обираю!

**** Життя - есей! Зіпсовану картину Запльовують примати - глядачі Змиваю все, І розітру на піну Сліди помади, зламані мечі. - Давай залишимо їх , люба, Без образи, Тих, в кого сенс у вмісті їх кишень, Кого їдять Плебейства метастази, Кому і Сонце - для плювків мішень. Білилом густо Давні рани затираю На полотні немитої душі, Малюю кров’ю я тобі Куточок Раю, Для тебе рву із серця ці вірші. На небі Напишу Нову картину, Довірю просушити всім вітрам. Втечем, сховаємось Від часу плину, І будем вічні, як відмовимось від рам.

**** Очі закльовані зорями, Пальці порізані струнами, Вуха піснями оглушені, Тіло розписане рунами, Серце напоєне росами, Ноги скалічені мандрами, Кроки відлунюють грозами Шлях пролягає меандрами. Мечами долоні мозолені, Груди пронизані стрілами. Мені - всі дороги дозволені, Бо я найбіліший між Білими.

ПРИТЧА "13. Господь же сміється над ним. бо бачить, що приходить день його". Псалом 36

Він прожив довге і спокійне життя. Людей уникав, але любив самотність. Першою жінкою, що оселилась в його домі, була Старість. Разом з нею ділив він здобутий багаторічною працею достаток, разом з нею милувався щовечора стомленим сонцем, що важко пірнало у сизу імлу на заході. Сидячи перед будинком, тримаючи в зубах люльку, мабуть таку ж літню, як її господар, він смачно пахкав у небо хмарками диму, котрі змішуючись з туманом, розганяли по домівках настирних комарів. Сонце опускалось все нижче. Ось воно гупнулось об горизонт, розтеклося по обрію калюжею багряно-сліпучої крові і розтало як шматок масла на пательні. Звук від його падіння глухою луною долинув до старого і вивів із задуми... Хвіртка ще хиталась на завісах, а гість вже наближався до нього, закриваючи темною невиразною

постаттю першу зорю яка щойно народилась над заходом. Живіт старого раптом пронизало холодне вістря жаху, котрий роками спав, а тепер несподівано виповзав звідкілясь із мороку ночі і слизькими руками мацав йому серце, глумливо трусив щелепу й руки. На диво спокійний і лагідний голос промовив слова, від яких виступив піт: - Тобі залишається один день. Завтра о цій порі, коли зайде сонце - я прийду по твою душу ! **** Світанок починає видушувати з горизонту перші прищі зірок, а назустріч сонцю скаче знесилений Вершник. Кінь, що мчав цілу ніч- впав, мов на стіну наткнувшись з розбігу на перше проміння. Тварина ще хрипить, конаючи після скаженого галопу, а старий вже далеко. Очі коня, затягуючись кривавою пеленою, з німим докором проводжають господаря, а він біжить, осліплений струменем світла, біжить, шматуючи ноги сухою травою степу, обпікаючи легені прохолодою надто густого

вранішнього вітру. Він падав непритомний, але жах будив його жорстоким батогом і гнав уперед, не дозволяючи озирнутись. Коли тінь його стала обганяти - знову звідкись брались сили і він біг, не спи няючись, далі. Ноги ще несли його, нестерпний тягар власного тіла рвав сухожилля на ногах. Всі сили, не витрачені за життя, заливіали кров’ю сліди його скалічених п’ят. Коли він вперше обернувся назад - сонце вже вмощувалось за гори. Несподівано на шляху трапилось джерельце, яке блаженною прохолодою вгамовувало рани, вода обмила потріскані і висохлі губи, запалені очі. Байдужість і забуття, мир і спокій опанували його. Старий безсило опустився на землю, а голос тихий і сумний, схожий на вітерець, промовив до нього: - Я гадав, що ти не встигнеш. Але ти так поспішав, що прийшов вчасно... Він ще встиг побачити останній промінь сонця і здивоване око вечірньої зорі, тінь безшумних крил, а потім поринув у бездонний морок...

**** Неспокій. В серці гупають литаври: Я заблукав, заплутався в думках, За поворотом - неудачі страх, Моїх проблем скажені мінотаври. Немає волі, сил і крил немає Втекти із лабіринту марноти. Де світло? Як мені його знайти? Тягар безвиході у душу заповзає. Коли вже думав, що навіки тут засну Згадав тебе, мов нитку рятівну: Проти кохання стіни безпорадні. Якби спинився - пліснявою б став, Я ж - до останнього свій світлий світ шукав, Щоб зазирнути в очі Аріадні.

**** Віки проспав козак - душа правдивая, Аж поки не почув крізь млосний сон, Як тятива тривожно щось наспівує, Лякаючи вгодованих ворон. Спочинку того зайдам було й треба, Щоби спокійно грабувать твій край. Козак схопивсь - вже ні землі, ні неба. - Невже проспав? - аж застогнав Мамай. - Я для пісень уста свої зашию, Візьму приблуду за гадючу шию І відрубаю хтиву руку – граблю! ... Летить стріла крізь тінь віків похмуру, Козак Мамай сховав свою бандуру, І на майбутню битву гострить шаблю...

ОСТАННЯ МОЛИТВА БЕРСЕРКА Великий Одіне, не дай ось так піти, Конати безпорадно в тиші сірій. Дозволь ще раз в житті перемогти І бути обраним найкращими з Валькірій! В безумстві Берсерка від бою втіхи Дозволь хоч на годину взяти меч Й кресати іскри об чужі доспіхи А не вмирати під кущем від кровотеч! Невже це дяка скальду за життя, Що провойоване в честь Одіна і Тора? Із прірви Геллю вже не буде вороття, А мріяв я про Асґарду простори! Невже так скальду дякуєш за вірші, Котрі співали ми тобі на славу? Невже живі за мертвих стали гірші, Коли ступили на цю путь криваву? Ми розчинилися у світанковій млі, Назад з якої вже не прийде жоден. Тіла героїв ще холонуть на землі, а душі у Вальгаллі прийняв Одін. І я відчув смак меду на устах, Останнім із живих вступив до бою. Та сіючи навколо смерть і жах, Чув пісню рун про зустріч із тобою!

**** Чи можеш ти звільнитись від вітрів, Які у серці творять хуртовину? Хіба твій спокій -те, чого хотів, Й те, що передасиш у спадок сину? Чи ти шукатимеш коли торішній сніг, Щоб під лавиною знайти собі спочинок? Невже якась із тисячі доріг Веде з квітучих лук в полон сніжинок? Хіба зима сильніша від думок, І має право обертати в кригу Прозрінь майбутніх гомінкий струмок, Що починає пісню про відлигу? Чи розумом вгамуєш духу шал? Хіба мороз зупинить повінь квітня, Котрої наступ - бій за ширший ареал Чекає аріїв історія новітня ? Змінись - чи згинь, хто жить під снігом звик! Весна розтопче рештки твого світу. Посунься: відступає льодовик Під натиском нищівним первоцвіту.

**** Колись Я написав тобі пісню, Яку Ти так і не почула. Вирізав її На корі молодого дуба так високо, Як лише міг видертись. Дуб Ріс вгору Швидше, ніж я, І все вище до неба Підіймалась моя пісня. ніхто не читав її, Лиш сонце Інколи зазирало Крізь густу крону, Лиш вітер Присідав спочити Між заростаючими рунами, Лиш птахи Вили гнізда Поміж незрозумілих їм знаків, Нанесених На тіло дерева юним мрійником. Дедалі важче Відшукати мені поміж деревами Того дуба. Все вище Доводиться задирати голову, Щоб побачити десь угорі

Лише мені видиму мітку. Чи зможу я зараз вилізати догори, Щоб ще раз Перечитати ті письмена? Мабуть не зможу. А чи схочу? Чи схочу Ще раз оживити ту пісню, Що втекла від мене до неба? Чи зазвучать ті руни, Чи долинуть ті звуки до серця , Котре Завжди було глухим до них? Ні, не хочу Тривожити свою юність, Що назавше оселилась На тому дубі, Там угорі, на півдорозі до неба. Доки вона там Я маю куди прийти за спогадами. Доки та пісня недоспівана Доти є надія. Доки вона Підніматиметься над землею Доти і я хочу рости. Хай залишатиметься вона мрією. І вона світитиметься згори доти, Доки буде нездійсненою... Осінь 2005

**** Останній Ранок У передчутті Зими На землю кинув сонця руни, Почала Осінь ворожбу, Щоб втамувать свою журбу, І рвуться павутиння струни. Жалоби день ! Стерильно-білий саван Зима на світ холонучий накине, У мертвім запаху снігів Я відчуваю смерть богів: Завиє віхола - усе навкруг загине. Замерзло небо. Сварга Сонця впала, Зворотний відлік можна починати. Тисячолітній льодовик Заглушить безнадійний крик Тих, кому вже запізно щось втрачати. Бредуть вовки Догризти рештки літа Туди, де Сонце плавить небокрай. Вони вже тут, вони завжди готові З чужої рани досхочу напитись крові І, облизавшися, зайняти чергу в Рай. Сховаю Сонце Звірі хай здихають! А я перезимую як-небудь. Пройдуть віки, століття крига скресне. Хтось із богів усе ж таки воскресне А ті, хто вижив - в Рай свій увійдуть.

**** Дивлюсь на дощ Крізь брудну призму скла, Над містом хмари Запліснілі плями. В моє вікно Одна з них протекла І зупинилася В куточку рами. Сховались люди Під грибами парасоль. Чекаючи Веселки і озону. А ти десь мокнеш, Граєш жертви роль, Наткнувшись На стіну дощу з розгону. Чи ворухнеться У твоїй душі Мене простити Думка несмілива ? Щоб я прийшов, Покинувши вірші. Нічого ж страшного Це просто літня злива.

БАБИНЕ ЛІТО Саван Сонцю з павутиння Літо бабине плете. Рве з-під ребер із корінням Моє серце молоде. Осінь. Оси . Жовтий лист Сів на мого капелюха. Літо показало хвіст, Деренчить остання муха. Зима буде, Весна прийде, І літо, як завжди, почнеться, Лише моя Тридцята осінь Ніколи вже не повернеться.

**** Неба стогін, землі двигтіння, Я пірнаю в безумство бою, Залишаючи за собою Смерть і попіл, тіла й прокльони. Кров наскрізь Проїдає каміння, Вже несила рубати правою. Захлинається ранок загравою, У вухах – Світанкові дзвони. Не спинило вогонь-залізо, А підступний стилет у спину. Розсипається неба кольчуга Під кривим ятаганом місяця. Так незвично бачити знизу Метеорів стрімку лавину. Світ заповнює вічна туга, Розчиняється в просторі пісня ця... Все. Остання зупинка долі, Пригальмовує Час поволі, І знущально шипить: -Злізай! Завмирають в польоті кулі, Перетворюючись на зорі. На устах задубіле "БАНЗАЙ".

**** Що з тобою зробили, брате, Хто примусив так низько впасти, Ноги покидькам цілувати, Світло дня проти ночі клясти? Обеззброїли, оскопили, І примусили землю жерти, Жить по-людськи заборонили, Не дозволять по-людськи й померти! Що за сила хребет зламала, Більмами заліпила очі, Твою душу пошматувала, І за безцінь купити хоче? Як не я - хто тобі допоможе, Хто підійме наш рід з болота ? Вже тривожиться військо вороже. Коли я відкриваю рота. Нетерпляче стискають руки, Спраглу битви нещадну зброю, Ненаситні злітаються круки До майбутнього поля бою. Наростає критична маса, І година безповоротня, Прокидається нова раса, і думок моїх чорна сотня. Нема сили, яку б не збороли Ми - хто жив на краю безодні. День розплати не прийде ніколи, Якщо не настане сьогодні !

ВЕСНЯНА ГРОЗА До світанку не сплю. Ніч втікає вікном, Клапті одягу виснуть на рамі, І ранкова роса На прим’ятій траві Від холонучих зір іскриться. Сон останній ловлю Він з підбитим крилом Відступає крізь Сонця цунамі. Раптом сталась гроза У моїй голові І ударила в кров Блискавиця. Закружляла Весна Буйним вихором рун, Осліпила вишневим цвітом. Я пробитий промінням, Під звуки варгана Вибухаю, розклавшись на атоми. Чуєш - грому луна: То сокиру Перун Закрутив над принишклим світом. Всюди - Літа насіння Й кудлаті тумани Трясуть головами пейсатими.

Пісня ранку дзвінка! Я до неї не звик, Чи почую, як вікна скрипнуть? В небі Сонце без плям, І гроза, як стіна, Відступає. Мені не спиться: Я шалена ріка, Я - безумства потік, Сотні райдуг мене не вип’ють. Надто свіжим життям отруїла Весна, В кров ударила Блискавиця !

**** Моє кохання Наче згасла зоря, Померло, Розчинилось В чорному небі. Холодне світло Долітає здаля, Як хочеш Ніжся, грійся в нім При потребі. Де були миТам чорна діра: Блукає Всесвітом Любові відлуння. Тобі давно Мене забути пора, Втопи в сльозах Моїх пісень Семиструння. Любов померла, А примарне проміння По заповіту Я тобі Залишаю Серед зірок Свого насію Насіння, І не тобі А іншій знову засяю...

**** Серпень з неба Змітає у воду Вічно-юні, Нахабні зорі. Вони падають, Рибу глушать І підпалюють Небокрай. Плачуть хвилі Напівпрозорі, Грають літа симфонії Коду, Засинаюче дно ворушать, Де замулений Вхід у Рай. Тут втопилось багато листя, Не знайшовши Мілкого броду. Безголосо Ридає Місяць, Німа пісня Сягає дна. Я і сам собі Попри нього Занурюю Ноги у воду, І чекатиму, Доки не прийде Неймовірно-далека Весна.

**** Закрита церква На осілому горбку. Зелений дзвін Спочив в зеленій тиші. Давно до смерті Зашкреблись голодні миші. Замок на дверях. Двері на замку . Не мають сили Відкидати тіні Старі хрести На цибулинах бань. В долині Марноти глибока твань, У церкві Образи у павутинні. Заради ж кого У Христа кривавлять рани? Не кличе грішників На службу мертвий дзвін. Нехай же нехтують Невпинний часу плин: У Бога щодо них Інакші плани.

**** За сотні миль Крізь часу павутину Я чую погляд, Бачу голос твій, Та не злечу, Зі зла ковтаю слину, Бо "Немоя" не скаже мені "Мій". А де ж ви, крила ? Чи повідсихали? Чому лускою Обростає шкіра? О, як би я !.. Коли б ви, німфи, знали, Як стогне серце У забутого сатира !

**** Спи, Моя любо дитино! Спи, Доки прийде час Й принесе У твій світ неспокій, Тривогу І ночі безсонні. Безжально, Фатально, Невпинно Наближаються і до нас Невблаганної Долі кроки, Щоб зігнути нас У поклоні. Спи, Мій улюблений сину! Ти вперше Підіймеш свій меч, Коли Чиясь кривда зухвала Безхмарний Твій світ потривожить. Чекай На свою годину Колись Ти ввірвешся, мов смерч, У життя, Де кінець - Вальгала, Де лиш смерть Твою лють стриножить.

Спи, Моя люба дитино! Не одну Серед тисяч доріг Ти ворожою Кров’ю заллєш, Домішавши Туди й своєї. Та не смій Проливати невинну, Бо домівки Своєї поріг Ти ніколи тоді не знайдеш Й не почуєш вже Пісні цієї. Спи. Мій маленький сину, Під захистом Неба і рун, І хай До світанку самого Сни казкові Тебе тримають, Колись У життя трясовину Понесеш Сотні стріл і струн, Щоб прокласти Ще далі дорогу В ті краї, Де нас не чекають...

**** Страх, як хробак, заповз В душі відкриту рану, На рашпіль перетворюється шкіра, Звертається у жилах кров. Ховає смерть сьогоднішній улов, Герої трощать зброю, просять миру, До перемоги залишився крок. А ти із лева обернувся на комаху? Здійми свій меч й свій погляд до зірок, І голови рубай своєму страху !

Нехай нас тягне Місяць В тіло Неба, Дорогу стелячи туди, Де Зорі на ніч роздягаються, Туди - де Істина ховається Цнотливо Від безсоромного такого Ока Сонця. Там Космос Стільки наскладав Для нас каміння, Що воно До ранку обсипається Додолу метеорами Загадуй лиш бажання!.. Розлилась Небом ртуть Зірок І бризки падають В моря й калюжі, В наївні наші сни, В пісень відлуння, І нам на ковдру З квітів сонних. Ми тліємо, Невидимі для Світу Химерним світлом, Що полошить Світ... Я стану серцем, А ти - кров'ю, Я битимуся, Ти мене напоїш, Потопимо у собі Всесвіт. Почнемо пісню Запалає Небо, Примнемо квіти Десь пройде гроза. Кохаємося Ріже хвилі Вітру Меч-трава, Шматуючи тремтячі хмари...

ЗМІСТ "Вже вкотре я починаю свій день".................................................................................... "Рифи пам’яті"..................................................................................................................... "Пізньої ночі, йдучи по дорозі".......................................................................................... "Вмирати літо заповзало".................................................................................................. "Чомусь дехто вважає"......................................................................................................... "На перехресті двох наїжджених орбіт"............................................................................. "Собаче життя"...................................................................................................................... "Знов мої божевільні музи"................................................................................................. "Чому ми так не любимо нічне небо?"................................................................................. "Життя - есей!" ...................................................................................................................... "Портрет"................................................................................................................................ "Притча".................................................................................................................................... "Неспокій. В серці гупають литаври".................................................................................... "Віки проспав козак - душа правдивая"................................................................................. "Остання молитва Берсерка".................................................................................................. "Чи зможеш ти звільнитись від вітрів"................................................................................... "Колись я написав тобі пісню"................................................................................................ "Останній ранок у передчутті зими".................................................................................... "Бабине літо".............................................................................................................................. "Неба стогін, Землі двигтіння".................................................................................................. "Що з тобою зробили, брате"..................................................................................................... "Весняна гроза"........................................................................................................................... "Моє кохання"............................................................................................................................. "Серпень з неба змітає у воду..." ............................................................................................... "Закрита церква".......................................................................................................................... "За сотні миль".............................................................................................................................. "Спи моя люба дитино!"............................................................................................................... "Страх, як хробак, заповз в душі відкриту рану"......................................................................