СтудPOL №2 (27)

ТРАВЕНЬ 2013 • №2

НавчальНо-методичНi матерiали: НавчальНа студеНтська газета

Творчість заразлива.

Практикуйте її. Альберт Енштейн

2

О

тец рассказывал, что как-то во время службы в армии довелось им лететь самолетом из одной воинской части в другую. По уставу полагалось перед взлетом погрузить в самолет парашюты для всех членов экипажа, а на борту их тогда было пять мужиков. Одному салаге, рядовому Сухарю, и поручили тащить эти парашюты. Хотя у парня была другая фамилия, но все, от «звездных пагонов» и до простых солдат, знали его именно так. Уж очень крепко прилипло к нему это прозвище, может, потому что таскал сухари из столовой, а может, потому что человеком был черствым. Внешне рядовой на сухаря мало смахивал. Он был тучным и неповоротливым, все его движения казались тяжеловесными, даже ходил он, грузно переваливаясь с ноги на ногу, придерживая короткими пухлыми ручками свой раздутый, как шар, живот. От этого его китель был всегда засаленный и лоснящийся, а пуговицы на животе часто расстегивались. Сухарь производил впе-

Невигадані історії

чатление покладистого и степенного человека, только маленькие шустрые бегающие глазки выдавали его истинную натуру. Из любого дела он пытался извлечь какую-нибудь личную выгоду, или хотя бы как можно меньше себя утруждать. Так получилось и с парашютами. До самолета тащить их было далеко, поэтому Сухарь за две ходки принес четыре парашюта, а за пятым идти поленился.

– А если и вправду аварийная ситуация и пpыгать придется, тогда что? – спросили его товарищи по экипажу.

– Тогда я останусь в самолете и погибну как герой, – с наигранным драматизмом ответил Сухарь, увалился на сложенные парашюты, послабил ремень и вскоре крепко уснул. К ночи самолет прилетел в воинскую часть и благополучно сел. Солдат все еще сладко спал. Но тут кому-то из экипажа пришла в голову ЖИЗНЕННАЯ ПОЗИЦИЯ

идея над ним подшутить. Все с криками «Срочно! Покидаем самолет!» оттолкнули спящего Сухаря, начали надевать парашюты и прыгать в открытый люк. За бортом была темнота, которую разрывал рев работающих двигателей. Рядовой не на шутку испугался, в самолете остался только один парашют и стоят над ним Сухарь и капитан: – Hу что ж, ты сам говоpил... Пpощай! – гоpько сказал капитан и взялся за паpашют. В ответ он неожиданно получил сильный удаp в лоб подвеpнувшейся Сухарю под pуку железякой и упал без сознания. В следущее мгновение салага надел паpашют и, шиpоко pаскинув pуки, плашмя, как учили, выбpосился с двухметpовой высоты на асфальт аэpодpома. В результате у капитана сотрясение головного мозга, а Сухарь отделался легким испугом и двумя неделями гаупвахты. Евгения Коношенко, ГП-418м

Íå÷èòàþùàÿ ìîëîäåæü, èëè Ñóäüáà ðàéîííûõ áèáëèîòåê Сегодня много говорится о том, что современная молодежь мало читает, будто социальные сети и компьютерные игры заменили им настоящее сокровище мудрости – книгу. Но как быть, если даже библиотеки не могут предоставить широкий выбор литературы? Об этом мы решили спросить работника Вольнянской районной библиотеки Елену Дьяченко.

– Много ли сегодня молодежи приходит в библиотеку?

– К сожалению, раньше читающих школьников и студентов было намного больше. Тенденция к чтению среди молодых снизилась. Но, несмотря на компьютеризацию, некоторые дети с радостью регулярно посещают читальный зал и абонемент.

– Не так давно у Вас появился компьютер. Есть ли возможность работать с ним в читальном зале?

– Безусловно. Если мы не можем найти информацию и нужный материал в книгах, мы пользуемся интернетом. Правда, многие настолько разленились работать с книгами, что сразу прибегают к помощи компьютера.

– Все же бывает, что книги не всегда помогают?

– Книга помогает всегда, если она есть. К сожалению, мы не имеем возможности приобретать новые издания.

– Как часто обновляется фонд?

– Увы, но за 23 года моей работы здесь закупки радикально снизились. Раньше новая литература поставлялась регулярно, раз в три месяца. Сей-

час – максимум 2 раза в год. В основном, новые книги – это школьные учебники.

– Получаете ли финансовую поддержку от районного совета?

– Средства на новые книги почти не выделяются. Раньше мы подписывались на большее количество познавательных журналов. Сегодня такой возможности нет. В этом мы бессильны.

– А как библиотека своими силами привлекает внимание молодежи?

– Мы пытаемся заинтересовать посетителей подборками тематической литературы. Например, сегодня у нас действуют три выставки. Среди них: «Памяти героев», где представлены рассказы о войне, «Годовщине О. Гончара», а также выставка «Современная украинская литература», где подобраны книги И. Роздобудько, Л. Костенко и В. Шкляра. Как видим, районная библиотека не может обеспечить жителей Вольнянска широким выбором литературы. Но это не оправдывает тот факт, что молодые люди перестали интересоваться литературой. Галина Субота, ГП-420

Невигадані історії

3

Війна у моїй родині “Ну, давайте швиденько! Розсідайтесь вже, не копошіться,” – з такою доброзичливою суворістю завжди розпочинала свої розповіді моя прабабуся. А ми, як галченята, обсядемо її кругом, порозтуляємо ротики і з неприхованим захопленням у блакитних дитячих оченятах слухаємо. Дещо схоже на вигадану дитячу казочку, але, насправді, це один із найулюбленіших спогадів мого дитинства. Здавалось, що прабабуся знає всі найцікавіші історії у світі, і все про якісь пригоди, переїзди, дивні країни. Хто з нас, онучат, тоді знав, що майже всі ті казочки – то правда її життя. Вона викреслила всі жахіття з найстрашнішої історії. Як цікаво було її слухати. Одні лиш очі видавали її сум, але і це ми помітили вже значно пізніше, значно пізніше зрозуміли всю правду… Зараз їх називають новомодним словом “гастарбайтери”. Всі їм співчувають і щорічно надсилають листівки, вітаючи зі святом 9 травня. А тоді, коли вони всіма силами намагались повернутись додому, виживали там, де це майже не можливо було зробити, їх зустрічали як “ворогів народу”. Ця історія про Тимошенко (Онопрієнко) Марію Федорівну – мою прабабусю. Народилась вона на хуторі Сахалин Гуляйпільського району 25 червня 1925 року. Була найстаршою з п’ятьох дітей. Рано втратила матір. І щоб не втратити ще й батька, за яким прийшли “поліцаї”, пішла замість нього... Сама тоді ще не знала куди. Тієї осені їй було лише 16 років. Їм дали один день, щоб попрощатись, зібрати вузлика в дорогу і на світанку прибути на місце збору. Крім неї, було ще близько 10 осіб з міста та району, всіх їх посадили до вантажівки і повезли на залізничну станцію. Прабабуся говорить, що страху тоді не відчувала, сумнівалась лише у тому, чи побачить ще хоч раз рідні пейзажі, які проводжала поглядом з кузова машини. Далі їх посадили до товарних вагонів і повезли прямо до Німеччини. Долівка вагонів була притрушена соломою, на ній і спали. З вагонів нікого не випускали, проте зупинялись, щоб дати води та поїсти, “хоча то важко було назвати їжею, якась юшка, мало схожа на суп та окраєць хліба”. Їхали майже місяць, в дорозі було дуже важко, але всі відчували, що найстрашніше ще попереду. “Німеччина “привітно” зустріла нас шаленими морозами, побоями, голодом і пекельною працею. Добре пам’ятаю, що прибули ми за кілька днів до Нового року”, – розповідала прабабуся. Згадувала: “За розподілом я потрапила на консервний завод у місті Дюссельдорф. Ми консервували овочі, але найбільше мені запам’ятався шпинат, яким нас годували. Його смак я пам’ятаю до сих пір”. Люди кругом пухли від голоду, дуже багато помирало від нестерпних умов праці. Увесь час нам було холодно, ніг ми не відчували взагалі, адже були у кирзових чоботях у воді. Щодо одягу, то на нас були робочі костюми темного кольору і на кожному був пришитий свій номерок. Отак, одне життя – один номерок, а не стало того життя, буде інше під тим номерком. Про гігієну і говорити нічого, змінного одягу нам не видавали. Коли всіх тільки-но привезли, то побрили наголо, дівчатам на

голову дали хустинки. Милися ми у найближчих відкритих водоймах, і те нам вдавалось рідко. Спали у бараках на багатоповерхових дерев’яних ліжках. У бараках завжди “гуляв” вітер, було дуже холодно і сиро. За будь-який бунт, невиконання роботи або слово наперекір “сміливців” карали нагайкою. Роздягали, клали на лавку, прив’язували мотузками руки, ноги і били”. “Я, – каже бабуся, – також отримала 12 нагайок. Після цього працювала мовчки. Гордість кричала всередині мене, та біль переконливо наказував мовчати”. “А далі було бомбардування, нас закрили у темному льосі, маже по коліно у воді. Коли знову відкрили, ми були ледь живі”. Наступне місце моєї роботи – ниткова фабрика. Там було трохи легше – нас майже не били, годували все ж погано, а коли зовсім не було чого їсти, нас відпускали працювати до бауерів (господарів по-нашому). Увесь тиждень ми трудились на фабриці, а після роботи та в неділю – йшли заробляти собі їсти”. Прабабуся потрапила до хорошої родини Карла та Марії Бауз. Господар був німцем, а господиня – полячкою. У них було двоє дорослих дітей. Син загинув десь у Росії, а дочка, Б’янка, пішла вслід за коханим солдатом і так і не повернулась. “У них я допомагала по господарству, готувала їсти, а коли все закінчувала, то йшла вигулювати собачку. Їм дуже подобались українські страви, особливо – борщ, пампушки та вареники з вишнями. Господарка навіть носила їх сусідам, щоб похвалитись. До мене вони ставились дуже добре, давали багато харчів із собою, відпускали відвідати землячку – Ольгу, яка працювала у сусідньому будинку. Добре пам’ятаю, як вона захворіла і померла. Вже пізніше мені довелось принести сумну звістку у її родину. Проте мати не вірила. Пройшло потім багато часу, а її мама не дозволяла відкривати скриню, в яку вона складала придане для своєї Олечки. Все говорила: “Ось донечка прийде, я покажу їй нові барвисті хустки…” Коли оголосили, що війна закінчилась, Карл і Марія пропонували мені залишитись у них, бути їм за дочку. Але я відмовилась, дуже хотіла додому, побачити як виросли сестри та брат. На прощання вони подарували мені новеньку валізу та годинник, дали багато доччиного одягу. Прощалися зі мною, як із рідною. Була десь середина травня, коли ми відправились додому. Ще безліч бід чекали нас дорогою. Далі... А що далі? Розподільчий табір, підозри у шпигунстві, допити. “Свої” нас тримали майже місяць, ставились до нас не краще, ніж на чужині. Слава Всевишньому, відпустили! До рідної хати я приїхала десь в середині літа 1945 року. Ніхто мого повернення не чекав, а брат і сестри навіть не впізнали. То й не дивно, поїхала 16-річним дівчиськом, а повернулась в 21 із цілим життям за спиною”. Це одна із сторінок життя моєї прабабусі Марії. Після війни вона вийшла заміж, народила двох доньок, виняньчила 5 онуків і 4 правнуків. Я дивуюсь, як після всього пережитого вона змогла зберегти в серці любов і ласку.

Отак, одне життя – один номерок, а не стало того життя, буде інше під тим номерком.

І щоб не втратити ще й батька, за яким прийшли “поліцаї”, пішла замість нього...

Ірина Червенко, ГП-418м

4

30

Студентський телеграф

Старість у радість: як у ЗНТУ

Краса не знає віку, а пенсія починається з «медового місяця» – з таких неочікуваних заяв розпочалася конференція у Запорізькому національному технічному університеті, присвячена проблемам старіння.

травня у стінах ЗНТУ стартувала міжнародна конференція «Проблеми старіння: європейські підходи», яка об’єднала науковців із 5 держав: Великобританії, Німеччини, Швеції, Румунії та України. Організатором заходу виступив Інститут управління та права, а саме кафедри міжнародного туризму та соціальної роботи. «Проблема старіння є актуальною як в Україні, так і в усьому світі. Адже сьогодні співвідношення працюючих людей з пенсіонерами один до одного, – ділиться з нами організатор конференції Романенкова Людмила Олексіївна, – саме зараз, коли ця проблема набуває актуальності для нас та закордонних колег, ми вирішили організувати цей захід». Відкриття конференції розпочалося з уро-

чистих промов ректора ЗНТУ С.Б. Бєлікова та директора ІУП В.М. Зайцевої. «Тенденції старіння однакові в усіх країнах, різні тільки можливості держави щодо їх вирішення, щодо підтримки людей у цьому періоді життя. Тому важливо використовувати досвід наших західних колег у заПенсійний вік поділяється на безпеченні три фази: «медовий місяць», активного довголіття», – зазначає «розчарування» ректор ЗНТУ професор С. Б. Бє«6 років назад ІУП приєднався – «тим більше, що наш уніліков, та «переорієнтація» до ЗНТУ, й такими заходами верситет завжди відкритий для він щоразу підтверджує свій міжнародного співробітництва, ця конференція – показник того, що професійний рівень» думки наших вчених становлять ін(Ректор ЗНТУ С.Б. Бєліков) терес для іноземних колег». Ініціативу привітань перехопили закордонні гості: «Україна дуже гостинна держава, у Лондоні сьогодні лад. Першим із доповіддю виступив профейде дощ, а у вас яскраво світить сонце. Я сор із Німеччини Вольф Бльомерс: «Усі ми, нічого приховувати, стоїмо на порозі переходу у фазу старості, як виживати у цей час, чи потрібно працювати на Президент Німеччини пенсії та як саме змінюється наше свіЙоахим Гаук – 72 роки, тосприйняття – про це важливо дуПапа Римський мати вже зараз, аби бути ефективним Франциск – 76 років, надалі». всесвітньовідомий дизайнер Науковець спробував розвіяти уявлення про людей похилого віку як про Карл Лагерфельд – 79 років пасивних та безпорадних, наголошуючи, що серед пенсіонерів у моду радий, що знаходжусь тут та перекона- входить активний образ життя. Як доказ, проний, що наша робота має бути продук- фесор навів факти з біографій відомих політивною», – розпочав Девід Джоунстоун тичних і релігійних діячів та митців. (Великобританія). Наприклад, Йоахим Гаук посів президентПозитивний настрій учасників сприяв ське крісло у віці 72 років, новий понтифік швидкому налаштуванню на робочий Франциск був обраний Папою Римським

Студентський телеграф

еліксир молодості шукали

у 76, а всесвітньо відомий Карл Лагерфельд у свої 79 років залишається найбільш невтомним дизайнером світу моди. На думку Вольфа Бльомерса, вік навряд чи може виступати основним критерієм при виході на пенсію. Людина, яка відчуває себе молодою, може мати значно довшу професійну кар’єру. Сам професор збирається дожити до ста років, щоб довести, що молодість душі є універсальним засобом від усіх проблем старіння. Доповідачі із різних країн виступали один за одним, висвітлюючи проблеми літніх людей в їхніх країнах та намагаючись знайти шляхи їх вирішення. Під час конференції нам вдалося віч-на-віч поспілкуватися з представниками інших країн та дізнатися як іноземці зустрічають старість і змінюють спосіб життя. Наприклад, для англійців пенсія – це не проблема, а саме час для здійснення власних бажань та задоволення своїх духовних потреб. Однак, як і всюди, тут є і свої недоліки та причини для занепокоєння. Як зізнається Девід Джонстоун, англійців похилого віку турбують проблеми самотності, духовного спустошення. Якщо ви лишаєтесь самотньою лю-

диною, то вам матеріально неможливо утримувати будинок самостійно, – говорить Девід, – доводиться змінювати свою оселю на бідну маленьку квартирку. А якщо ви ще маєте проблеми зі здоров’ям, то послуги доглядальниці також похилій людині не по кишені. Однак, якщо за своє життя ви все ж таки заробили собі на гідну старість, то з легкістю знайдете заняття до душі. Англійці віддають перевагу творчому дозвіллю: малюванню, фотографуванню, написанню книг. Не менш популярним є волонтерство. Питання щодо рівня життя та потреб «українських пенсіонерів» перед колегами порушили Л.О. Романенкова (кафедра міжнародного туризму) та Т.А. Єрохіна (кафедра соціальної роботи). Під час конференції науковці мали нагоду поставити один одному питання, поділитися думками щодо проблемних тем та досвідом вирішення проблем у власній країни. Учасники конференції дійшли висновку, що життя на пенсії лише починається. © Редколегія газети “СтудPOL”

Теми доповідей

5

1. «Старіння та уявлення про похилий вік: деякі роздуми «літнього європейського професора». Вольф Бльомерс (Німеччина).

2. «Робота та пенсія. Літні професори, робітники, які вийшли на пенсію, та зміна іміджу у похилому віці. Відповідь Вольфу Бльомерсу». Юрген Вольф (Німеччина).

3. «Старіння та інвалідність у Німеччині. Виклики суспільству». Фрітц Хельмут Виш (Німеччина).

4. «Жити у літньому віці у Великобританії». Девід Джоунстоун (Великобританія).

5. «Соціальна репрезентація старіння у Румунії». Іон Дафіньо (Румунія).

6. «Турбота про літніх людей у Швеції: проблеми та можливості». Ася-БритФальч (Швеція).

7. «Похилий вік та психічне здоров’я – європейські проблеми». Бенгт Еріксон (Швеція).

6

Кумири молоді

Василий Ломаченко В

– будущее украинского бокса!

первые Василий одел перчатки, когда ему едва исполнилось три месяца. С раннего возраста он определился со своим будущим и приступил к тренировкам. В шестилетнем возрасте он твердо заявил, что станет Олимпийским чемпионом и потихоньку двигался к мечте, побеждая на местных и областных соревнованиях. Наверное, тяжело представить сильного боксера с маленьким весом и небольшим ростом. Но Ломаченко с его весом в 57 кг и ростом 168 см доказывал и доказывает всем другую точку зрения. Без сомнений, стать на ноги ему помог отец, который и является его тренером. У Василия сложный характер победителя и для него нужен такой же сильный наставник: если бы не папа, неизвестно кем бы стал парень в будущем. Будем честными, о наших олимпийских боксерах заговорили после победы в Лондоне. Но многие и не догадываются, что Ломаченко до этого завоевал золото на Олимпиаде в Пекине (2008 год) и серебро на Чемпионате мира (2007 год, кстати, победа россиянина была спорной). Как известно, мужчины не плачут, но в тот день плакали все представители сильного пола, которые смотрели проигрыш Василия в финале чемпионата мира. Он не просто плакал, он рыдал и

находился в состоянии паники. Казалось, второе место тоже не плохо, но не для прирожденного победителя. Уже в течение 4 лет его боялись все соперники, которым он вручал вымпелы с украинским гербом. Кстати, в 2009 году его признали самым техничным боксером в мире (независимо от весовой категории). Таким достижением могут похвастаться немногие. Действительно, переломным момен-

том в популярности Ломаченко стала последняя Олимпиада в Англии. Вся Украина с гордостью наблюдала за ребятами из национальной сборной. Они не щадили никого и просто наповал побеждали своих соперников. Они называли себя казаками и даже сделали себе соответствующие стрижки, в конце боя танцевали гопак. Так двигались к поставленной цели – завоеванию медалей. Василий был лидером и тут нечего скрывать. Он больше всех проводил времени на тренировках (6-8 часов), а на ринге выкладывался не на сто, а на двести процентов. Он получил заслуженное золото, завоевал популярность и уважение. Наша молодежь говорит, что его можно не любить, но не уважать невозможно, и это действительно так. Сейчас боксера приглашают на различные шоу, мероприятия, предлагают сниматься в рекламе. Как бы там ни было, он остался все тем же обычным парнем, но в то же время героем и лидером. Он открыл собственную секцию бокса и обучает всех желающих заниматься спортом. Василий подумывает пойти в профессиональный спорт, где можно завоевать не только большую славу, популярность, деньги, но и получить серьезную травму. Если раньше говорили только о кандидатурах братьев Кличко в этом виде спорта, то возможно уже через пару лет Ломаченко станет еще одной легендой мирового бокса и поднимет флаг Украины в знак очередной профессиональной победы. Будем ждать его подвигов. Василий Ломаченко – национальная гордость и, бесспорно, будущее украинского спорта! Роман Руденко, ГП-410

Цветок кактуса Студентська творчість

О

днажды утром в жаркой пустыне, где утро и день одинаково знойные, родился кактус. Он стал десятым ребенком в большой семье. Все дети в этой семье получали железное воспитание. Им полагалась лишь капелька влаги в неделю. Такое воспитание давало свои плоды – кактусы вырастали выносливыми и молчаливыми. Они умели терпеть, не задавая лишних вопросов. Десятый ребенок был другим. Он задавал вопросы. Сначала своей матери и братьям, а затем, так и не дождавшись их ответа, всем, кого видел вокруг. "Интересно, можно ли утонуть в песках?” – думал кактус. “А небо – это тоже песок? Но почему оно другого цвета? Почему оно так редко плачет, ведь его слезы дают нам столько свежести!?” Его мать сердилась и ворчала: "Ты спрашиваешь слишком много... для кактуса. Ты должен молчать и терпеть..., как все мы!" Но кактус не хотел терпеть. Непереносимая холодность, исходившая от его гордо молчавших, таких неуязвимых собратьев, томила и жгла его сердце. И он разговаривал с солнцем и песками, ветром и редким дождем, а ночами – с далекими звездами. Все они пели ему свои песни о земных и небесных мирах, о жизни других... "Другие! Вот бы увидеть их!" – мечтал кактус. Пески рассказали ему о людях. Это были увлекательные истории: веселые и печальные, тревожные и даже страшные. "Люди! Как они выглядят? Вот бы дотронуться до них иглами", – вздыхал мечтатель. "Ха-ха-ха, – смеялись звезды, – люди

Зоологія – наука і цікава, й непроста. От у Вови на уроці знову тягнеться рука.

– Що хотів? – питає вчитель. Вовка враз всім видає: – Знайшов я дохлих мух учора, Два самця й дві самки є.

– Ну а як же ти дізнався, Де жіночий/чоловічий рід?

– Дуже просто – здогадався, Бо неоднакові на вид. Їм упоратись несила Із набором людських вад: Дві приклеїлись до пива, – А дві інші – до дзеркал!

не любят колючих. Они убегают от того, кто делает им больно... Им нужно светить, тогда они тоже светятся и остаются с тобой... навсегда", – так говорили звезды. "Пески рассказывают, что люди знают все на свете. Они не молчат, как мы...", – размышлял кактус. "Да, они не молчат... Если безмолвствует их язык, то говорят их глаза, сердце и душа", – говорили кактусу звезды.

"Душа! Что это? Есть ли это у нас, кактусов?!" – спрашивал кактус. И вот однажды случилось чудо. Кактус увидел людей и расслышал их слова: "Что за создание, пустыня! Суровое царство однообразия и безмолвия! Она приветствует лишь колючками растений, да и то, если расценивать это как приветствие. Сравнимы ли благоухающие цветы лугов с этими уродливыми..." Кактус понял, что говорят о нем. Он впервые узнал, что некрасив и уродлив. Ему захотелось плакать. И на нем действительно выступили капли слез, просо-

Гумрески 

Задавався цим питанням Дуже часто пан Пилип: Яка мова найскладніша – Чи китайська, чи іврит? Підказала пані Ганя: – Українська мова, може?

– Та хіба ж вона складна? – Запитав Пилип тривожно.

– Наша мова найгарніша, Боронь її Боже!

– А половина українців Її вивчити не може.

Аліна Шамота, ГП-418с

7

чившиеся через частые иглы. "Смотрика, плачущий кактус! – заметил один из людей и прикоснулся к нему. – Его иглы совсем не колются, это, наверно, какойто новый вид неколючих кактусов. Интересно, много их тут?", – посмотрели люди вокруг себя. В стороне росли другие кактусы. Люди подошли к ним, нагнулись и тут же одернули руки – острые иглы больно поранили их пальцы! "Да, видно, он один здесь такой, нежный!", – говорили люди, возвращаясь к удивительному кактусу. Кактус чуть не умер от счастья, когда увидел вновь приближающихся к нему людей. По мере того, как они приближались, лица их озарялись неописуемым восторгом: "Смотри! Чудо красоты! Белоснежное чудо! Сокровище! Благоухание всех цветов земли не сравнится с его чарующим ароматом. Боже, не снится ли это нам!" – и люди замерли перед кактусом в безмолвном восхищении. "О чем это они? Да, люди очень странные: то они называют меня уродом, то замирают перед чем-то во мне в восхищении", – удивлялся кактус. А прекрасный цветок – чудо красоты, неумолимо рос и рос из него. Все пространство вокруг благоухало. И дивный свет исходил от белоснежного чуда, рожденного кактусом. Была ночь. Небо, усыпанное звездами, как бы раскрыло свои объятия волшебному цветку кактуса. При звездном мерцании он выглядел божественно прекрасно. Звезды говорили кактусу: "Теперь ты увидел душу... Твой цветок открыл ее в людях... Ты счастлив". Богдан Герасименко, ГП-419

Ця гумореска з України, Зі звичайної родини. Батько з сином були в дусі Щоб зробить сюрприз матусі. І, купивши вже картину Батько сказав своєму сину: «Подзвони ти у дзвінок, Візьми в сусідів молоток». Повернувся син з сльозами: «Вони мені його не дали. Сказали може зіпсуватись, Тож довелося повертатись». «Який жаднюга, шкода дати, Прийдеться свій нам зіпсувати!»

Катерина Хрущ, ГП-418м

8

Творчий осередок

Девочка по имени Счастливый Случай Выгуливает по парку собачку Последний Шанс. Пес облезший, хромой и отнюдь не лучший, Ночью спать не дает: играет с котом в преферанс. Девочка держит в руках поводок упрямо, Шанс ускользает, все норовит сбежать. Что тут юлить? Безусловно, права была мама, Когда говорила мыть лапы и не пускать в кровать Этого зверя: «Кто знает, какой характер? Был ли привит от блох и плохих вестей? Нет ли у этой псины глазной катаракты? И не облает ли дорогих гостей?» Шанс даже ухом не вел, уплетал котлеты, Что удавалось стащить со стола в обед, Знал, что деньки коротки, его песня спета, Ближе, чем Случай ведь – никого и нет. День изо дня – вдвоем: поводок и руки Намертво сплетены, не разъединить. То ли от счастья, то ли от праздной скуки, Им бы и хлеб, и сон на двоих делить. Девочка иногда: «Как меня измучил Твой полунОчный шорох и преферанс!» Он вдруг взъерошив шерсть: «Ты – Последний Случай, Я твой навеки верный Счастливый Шанс!». Оксана Куянцева

Спіймай мене на горячому, Бо я ненавиджу телебачення, а дивлюсь. Як у густому знев'ірі, бува, молюсь, ще сподіваючись на побачення з Ним.

Зарадь моєму глибокому диву, Знайди крізь зсипаних слів людину, Звільни.

Як я знімаю волося з потилиці, вдягаю пацанські шмотки (вільні), але чекаю не літа, ховаючи вилиці, Мене цікавлять лише спільні фотки, та ще обійми. Привчилась звертати шию до вітру, Холодні руки - до змерзлої душі. Спіймай на втечі від гнівного світу та збережи.

Єлизавета Любогощинська, ГПз-410

Шановне студентство, вітаємо з успішним завершенням навчального року. До нових зустрічей!

Навчально-методичні матеріали: студенська газета “студпол”

E-mail: studpol@ukr.net Сайт: studpol.at.ua ВКонтакте: vk.com/studpol

Укладачі: в.л. Погребна, с.а. Панченко, о.Ю. Пода, Н.в. островська, о.в. Юферева Рецензент: в.П. Бєломорець Відповідальні за випуск: Б. герасименко, Є. коношенко, а. чувакова. Редколегія: м. герговська, Є. коношенко, г. Парамонова, т. Фоміна, к. Хрущ, І. червенко, а. чувакова, в. Широкова.

Відповідальна за обкладику: т. Фоміна Комп’ютерна верстка: Б. герасименко

затверджено на засіданні кафедри журналістики Протокол № 10 від 27 травня 2013 Телефон кафедри: 76-98-463