Бюллетень №10. Безпековий огляд Центру Досліджень Армії, Конверсії та Роззброєнь. by Svyatoslav Lobas

30 травня 2015 Безпековий огляд ЦДАКР №10 (26)

Редакційна колегія

Зміст

Безпековий огляд «ВИКЛИКИ і РИЗИКИ» Центру досліджень армії, ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015 конверсії та роззброєння (ЦДАКР, www.cacds.org.ua ) здійснюється аналітиками ЦДАКР за підтримки банку «Аркада». Для підготовки оглядів залучаються відомі експерти, дипломати, військові фахівці та спеціалісти усіх відомств, що працюють у безпековому середовищі України. Метою публікацій Безпекового огляду «ВИКЛИКИ і РИЗИКИ» є оперативне та аналітичне інформування зацікавлених профільних структур, ЗМІ та громадян, що цікавляться актуальними проблемами безпеки України. Кожний огляд присвячений короткому періоду (1 – 2 тижні), та містить експертні думки, які можуть не збігатися з офіційною позицією української влади.

@2014 Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння У разі цитування обов’язкове посилання на ЦДАКР

Редакційна колегія: Бадрак В.В. – головний редактор, директор ЦДАКР Копчак В.І. – відповідальний секретар, керівник обороннопромислових проектів ЦДАКР Члени Редакційної колегії: Бондарчук С.В. – член Експертної Ради у галузі національної безпеки, генеральний директор ДК «Укрспецекспорт» (2005-2010 рр.) Згурець С.Г. – головний редактор журналу «Экспорт оружия и оборонный комплекс Украины», директор інформаційноконсалтингової компанії (ІКК) Defense Express Кабаненко І.В. – заступник міністра оборони (2014 р.), перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ (2012 – 2013 рр.), член Експертної Ради у галузі національної безпеки Конопльов С.Л. – директор Гарвардської програми з чорноморської безпеки та програми з безпеки США-Росія і США-Південна Азія, член Експертної Ради у галузі національної безпеки Литвиненко О.В. – заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України Міхненко А.В. – головний редактор журналу «Ukrainian Defense Review» Паливода К.В. – голова правління банку «Аркада», член Експертної Ради у галузі національної безпеки Поляков Л.І. – голова Експертної Ради ЦДАКР, перший заступник міністра оборони України (2005 – 2007 рр.), заступник міністра оборони України (2014 р.) Рябих В.О. – член Експертної Ради у галузі національної безпеки, директор з розвитку інформаційно-консалтингової компанії (ІКК) Defense Express Щербак Ю.М. – письменник та громадський діяч, Надзвичайний і Повноважний Посол України в США (1994 - 1998 рр.), міністр охорони навколишнього середовища (1991 - 1992)

ЗМІСТ ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Загальні оцінки

Основні виклики і ризики для України у другій половині травня 2015 р.

У дзеркалі експертноі думки

Рік президентства Петра Порошенка. Що не зробив Верховний Головнокомандувач у сфері оборони держави Шляхи зміцнення військово-технічного співробітництва Україна-НАТО для підвищення обороноздатності України 10 практичних рекомендацій для реформування оборонної промисловості України Хід конем. Чи здатна захистити Україну ПРО США?

Аналітичні розробки

Крымско-донбасская авантюра Кремля не выгодна в первую очередь России Нові умови ВТС з Україною привабливі для компаній країн НАТО і ЄС

Загальні оцінки

Основні виклики і ризики для України у другій половині травня 2015 р.

ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Отже, загроза війни в цілому збільшилася, і власне ситуація знаходиться на піку напруження. Однак з’явилася низка ознак, що Кремль у найближчий тиждень відмовлятиметься від проведення масштабної воєнної агресії за участі регулярної армії. Керівництво РФ усвідомлює ризик такого кроку для існування самої Росії в існуючому нині вигляді, тому продовжує альтернативну, асиметричну стратегію реваншу влади всередині України. В разі реалізації Кремлем такої стратегії Україна може частково втратити суверенітет

Основні виклики і ризики для України у другій половині травня 2015 року, а також на найближчий тиждень, пов’язані передусім з реалізацією Кремлем стратегії досягнення контролю над Україною за рахунок домовленостей або досягнення паритету із Заходом. При цьому, за ознаками кроків Кремля можна ідентифікувати вимоги до Заходу і до України. Фактично Заходу пропонується шлях до зниження напруження та замороження протистояння в Донбасі (а реально перетворення цієї території на бомбу повільної дії, яку Кремль зможе підірвати у будь-який момент) і в регіоні через такі ключові дії: по-перше, визнання Криму російським; по-друге, припинення економічних санкцій та політичного тиску; по-третє, відмова від будьякої військової допомоги Києву. Києву пропонується визнати російсько-терористичну владу в

Донбасі легітимною та сприяти входженню проросійських представників до чинної влади, передусім, до парламенту. Курс на реалізацію саме такого задуму 20 травня оголосив і міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, коли зазначив, що самопроголошені «Луганська і Донецька народні республіки» мають залишитися частиною України. ««Республіки» будуть частиною України, і далі пройде конституційна реформа, щоб цей статус закріпити на постійній основі», - висловив дипломат ідею Кремля. Стратегія Кремля реалізується на тлі всебічного впливу на владу України. Важливим механізмом Путіна став курс на залякування населення України масштабною війною та на дискредитацію чинної влади. Отже, загроза війни в цілому збільшилася, і власне ситуація зна-

Багато фахівців переконані, що найближчим часом скоріше слід очікувати низку спецоперацій, ніж безпосередньо війну.

ходиться на піку напруження. Однак з’явилася низка ознак, що Кремль у найближчий тиждень відмовлятиметься від проведення масштабної воєнної агресії за участі регулярної армії. Керівництво РФ усвідомлює ризик такого кроку для існування самої Росії в існуючому нині вигляді, тому продовжує альтернативну, асиметричну стратегію реваншу влади всередині України. В разі реалізації Кремлем такої стратегії Україна може частково втратити суверенітет. У Кремлі вважають можливим і реальним політичний реванш, враховуючи виснаженість населення, зростання незадоволення владою через економічні негаразди та подвійні стандарти в організації протистояння зовнішньому ворогові. Крім того, у Кремля є фундаментальна підтримка в парламенті – у вигляді «Опозиційного блоку», готового, за умов приходу до влади, повністю змінити вектор розвитку країни. Водночас, ряд ознак свідчать і про суттєві проблеми власне московської влади. Вони полягають не лише у значному послабленні російської економіки, нездатності загального ресурсу для проведення континентальної війни на території України (навіть, за умов мовчання Західного світу). Суспільство Росії, незважаючи на жорсткість режиму, починає нагадувати повітряну кулю, яка все більше розду-

вається від негативних оцінок курсу Кремля. Так, запас міцності присутній, однак й небезпека вибуху зростає. Якщо в квітні - травні російські солдати почали групами йти з армії через конфлікт в Україні, то нині ситуація погіршилася до того, що Кремль був вимушений зробити низку додаткових заходів, спрямованих на посилення тиску на населення Росії та придушення будь-яких поглядів, відмінних від владних. А саме: в РФ у другій половині травня майже поза законом поставили неурядові організації, у навчальних закладах навчатимуть запобіганню революціям та будьяким проявам людського незадоволення. Нарешті президент Росії Путін зробив державною таємницею відомості про втрати серед військовослужбовців Міноборони РФ під час проведення спеціальних операцій у мирний час. Крім того, до таких превентивних кроків Кремля з наміром тиснути і залякувати населення України слід віднести і припинення обміну полоненими (наприкінці минулого і на початку поточного року він відбувався дуже активно). Слід також додати, що значний негатив Кремль отримав у вигляді захоплення у зоні бойових дій (на території України) двох військових ГРУ ГШ ЗС РФ. А 21 травня стало відомо, що місія ОБСЄ після відвідання затриманих біля Щастя на Луганщині двох росіян підтверди-

ла, що вони є діючими військовослужбовцями ГРУ ГШ РФ. Багато фахівців переконані, що найближчим часом скоріше слід очікувати низку спецоперацій, ніж безпосередньо війну.

Загалом, чергове збільшення російських військ біля українського кордону свідчить про можливість продовження Росією масштабних військових дій проти України в разі, якщо їй не вдасться реалізувати означені вище плани

питання про продовження або непродовження санкцій. Зараз Москва проголосила політику так званого нового мирного співіснування із Заходом. Вона дуже відверто сформульована в свого роду настановній статті Лук’янова (йдеться про російського журналіста Федора Лук’янова) від 16 квітня в «Moscow Times»: «Putin wants peaceful coexistence with the West». Цікаво, що ключові положення цієї статті були опущені в її російському перекладі. Тобто російська громадськість як би не має про них знати. Це пряме звернення до Заходу, в якому Лук’янов прямо визнає, що подальша військова ескалація для Росії була б, як він пише, «dangerous and extremely expensive» (небезпечною і надзвичайно коштовною). Він пропонує Заходу таку угоду: і Крим наш, і над Лугандонією ми зберігаємо свій вплив, але далі ми не підемо. І це надзвичайно сподобалося Заходу. Реакцією на це мирне співіснування був «фантастичний» візит Керрі (Джона Керрі, державного секретаря США у Сочі), на який він сам напросився, про що з великим задоволенням писала російська преса. Там, на прес-конференції, він радісно підтакував Лаврову, погрожував пальчиком Порошенко, слово «Крим» жодного разу не вимовив. Загалом, він поводився так, як би хотілося Москві в цих параметрах нового мирного співісну-

Головні ризики військового характеру Росія має можливості почати військові дії в будь-який момент. Секретар РНБОУ Олександр Турчинов в останні дні травня попередив, що це може призвести до масштабного конфлікту та масштабної війни. Крім того, в цей же час командувач силами НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав висловив переконання, що Росія під час конфлікту на сході України розгорнула системи озброєнь, які можуть використовуватися із ядерними зарядами. Загалом, чергове збільшення російських військ біля українського кордону свідчить про можливість продовження Росією масштабних військових дій проти України в разі, якщо їй не вдасться реалізувати означені вище плани. Варто звернути увагу на оцінки ситуації відомим російським політологом з Інституту системного аналізу РАН Андрієм Піонтковським, який вважає ймовірність ескалації конфлікту на Донбасі найближчим часом невисокою. «У всякому разі, як мінімум, до рішення в Європейському Союзі

вання. Так що на сьогоднішньому порядку денному - мирний наступ одночасно з демонстрацією сили, «якщо не відповісте на наші мирні устремління, може відбутися подальша ескалація конфлікту».

Незважаючи на те, що бойові дії не припинені, міністр МЗС Німеччини Штайнмайєр почав говорити про необхідність провести місцеві вибори на Донбасі, таким чином, легалізувавши бойовиків

міністр МЗС Німеччини Штайнмайєр почав говорити про необхідність провести місцеві вибори на Донбасі, таким чином, легалізувавши бойовиків. Тому ж й Керрі пригрозив Україні: якщо вона почне контрнаступальні дії, для неї це закінчиться погано. Очевидно, мав місце договір між адміністраціями Обами та Путіна про замороження конфлікту та про виконання Україною тих положень Мінських угод, які вигідні Москві. Путін не розпочав наступ на початку травня, хоча всі необхідні приготування провів… Відповідно до сепаратних домовленостей Меркель-Путіна та Керрі-Путіна, на майбутньому саміті Росія-ЄС в червні вже внесено питання санкцій, хоча раніше європейці обіцяли їх не переглядати до кінця року. Тепер, замість посилення санкцій, нам слід очікувати їх скасування, що знову розв’яже руки Путіну. Тож, нам треба вести власну самостійну політику, готувати країну до оборони, а не сподіватись на «мінський формат» чи на захист НАТО або Америки». Тим часом чеські комуністи наклали вето на пропозицію ратифікації Угоди про асоціацію УкраїнаЄС, а загалом, згідно з заявою глави уряду, 4 країни не бажають ратифікувати угоду. Ще варто згадати, що прямий збиток постачальників сільгосппродукції з ЄС від введеного Росією продовольчого ембарго склав

Виклики на міжнародній арені Чітку панораму реальних подій окреслив відомий український експерт Григорій Перепелиця (доктор політичних наук, професор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, «День», 27 травня): «Дипломатична активність, яку ми побачили після 9 травня, пов’язана з тим, що західним лідерам була відома інформація, що Путін піде на ескалацію конфлікту проти них самих. У них була інформація про початок широкомасштабного наступу на територію України. На мою думку, саме тому Керрі прибіг до Путіна, щоб відмовити його від антиамериканських та антиукраїнських планів. За це він пообіцяв зняти санкції з Росії. Навіть український Президент говорив про можливий наступ після 9 травня. Тому очевидно, що була укладена домовленість про відкладання наступу, зняття санкцій з Росії за те, що російська влада не буде постачати озброєння Ірану, а будуть сприяти його остаточній відмові від воєнної ядерної програми. Але ці умови мали дотримуватися за рахунок України. Незважаючи на те, що бойові дії не припинені,

приблизно $3,5 млрд. Про це 19 травня повідомив глава Россільгоспнагляду Сергій Данкверт. Отже, економічні санкції поступово роблять свою руйнівну справу.

Ключовим лейтмотивом цих недоліків залишається приховане суперництво за владу між Президентом та Прем’єр-міністром України, яке на тлі недовіри до фахівців породжує кадрові та інші проблеми у секторі безпеки

як у 1990-х діючий президент РФ Володимир Путін брав хабарі. Це є безпрецедентним випадком і свідченням збільшення бажаючих у Росії змінити Путіна на більш прогнозованого та гнучкого лідера. А той факт, що інтерв’ю було пізніше видалено з сайту, свідчить: воно зачепило хазяїна Кремля. Нарешті, стало набагато більше реакції від лідерів громадської думки власне в Росії. Так, відомий російський журналіст, ведучий передачі на «Першому каналі» Володимир Познер 29 травня назвав друга президента Росії Володимира Путіна, лідера байкерського руху «Нічні вовки» Олександра Залдостанова (відомого під прізвиськом «Хірург») покидьком. Досить показовим є те, що Познер продовжує наполягати на тому, що в Росії немає незалежних ЗМІ, і винна в цьому влада в особі Путіна.

Ставлення у світі до агресії Росії та її керівництва У другій половині травня відбулися показові події, які можуть пришвидшити відсторонення Путіна від влади (хоча поруч із цим збільшують ризики військової операції Кремля в Україні) в разі, якщо Західний світ буде послідовним і не піде на домовленості із Кремлем. Зокрема, група американських аналітиків «Атлантична рада» випустила 28 травня звіт з назвою «Ховаючись на очах: війна Путіна в Україні» про російську агресію на Донбасі. «Цей звіт надає беззаперечні докази особистої участі російських військових у Східній Україні». Про це зазначив один із співавторів - колишній посол США в Києві Джон Гербст. США мають зберігати санкції проти Росії і мають бути готові їх посилити у разі невиконання мінських угод. Таку позицію оголосив колишній посол США в Україні Стівен Пфайфер під час 8-го Київського безпекового форуму. Варто звернути увагу й на таке повідомлення від 24 травня. А саме: в інтерв’ю «Радіо Свобода» бізнесмен з Санкт-Петербурга Максим Фрейдзон відверто розповів про те,

Основні ризики організації українською владою оборони та опору Кремлю Про основні недоліки української влади у площині підготовки оборони та посилення обороноздатності детальніше написано в розділі «У дзеркалі експертної думки» (в оцінці року президентства Петра Порошенка). Ключовим лейтмотивом цих недоліків залишається приховане суперництво за владу між Президентом та Прем’єрміністром України, яке на тлі недо-

З’явилася надія, що після першого з основних документів оборонного планування суспільство побачить другий – нову Воєнну доктрину

Усі гілки української влади працюють дуже повільно

віри до фахівців породжує кадрові та інші проблеми у секторі безпеки. Також слід визнати, що ризики власне для глави держави до першої річниці його президентської каденції суттєво зросли та вимагають перегляду стратегії дій. Зокрема, компанією TNS On-line TRACK (згідно з повідомленням ТСН.ua) зафіксовано суттєве зниження довіри до чинної влади. Так, 31% опитаних українців вважають дії влади щодо стабілізації ситуації в країні абсолютно незадовільними, ще 28% респондентів переконані, що влада переважно не виконує своїх обов’язків, а 37% респондентів вважають, що влада щось робить, але не в повному обсязі і лише 1% опитаних впевнені, що влада повністю виконує покладені на неї функції. Водночас, 51% українців абсолютно або скоріше незадоволені діяльністю президента, частка задоволених дорівнює 17%. Водночас, поступово відбуваються й позитивні зміни. Так, після того, як 6 травня Рада національної безпеки і оборони схвалила Стратегію національної безпеки України (СНБ), її 27 травня затвердив глава держави. З’явилася надія, що

після першого з основних документів оборонного планування суспільство побачить другий – нову Воєнну доктрину. Ще раніше, 21 травня, Рада проголосувала за денонсацію низки угод про співпрацю з РФ. Зокрема, за припинення співпраці України та Росії у військовій сфері проголосували 272 депутати. За денонсацію договору про кооперацію двох держав у сфері військової розвідки віддали свої голоси 268 депутатів. Також депутати 264 голосами проголосували за припинення дії договору про організацію військових міждержавних перевезень та розрахунки за них. За припинення дії договору між Україною і РФ про взаємну охорону секретної інформації проголосував 261 депутат. За денонсацію угоди про транзит українською територією російських військових формувань, які тимчасово перебувають на території Молдови, проголосували 265 депутатів. Однак в цілому слід визнати, що усі гілки української влади працюють дуже повільно, фактично в «режимі мирного часу». Власне це і є головним викликом чинній владі.

У дзеркалі експертноі думки

ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Рік президентства Петра Порошенка. Що не зробив Верховний Головнокомандувач у сфері оборони держави

Валентин Бадрак директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

У сфері будівництва армії та створення з неї потужного інституту стримування є досить багато недопрацювань Будівництво армії відбувається повільно і перспективи стрімкого зростання можливостей ЗСУ поки немає

Не можна недооцінювати, що на політичному та дипломатичному рівні Президент зробив достатньо багато. А в цій «гібридній війні» близько 80% агресивних заходів Росія провела невійськовими методами. І те, що сьогодні в Україні існує хоч і погане, але перемир’я – це, в тому числі, безумовна заслуга Президента та його команди, яка працює на політико-дипломатичному фронті. Серед безумовних позитивів – активізація роботи «посиленого» (при цьому безпрецедентно) РНБОУ та досить результативна робота СБУ як контррозвідувального органу. Разом з цим, у сфері будівництва армії та створення з неї по-

тужного інституту стримування є досить багато недопрацювань. Як Верховний Головнокомандувач, Петро Порошенко зосередився виключно на політико-дипломатичному напрямку – військовий важіль досі дуже сильно провисає. Будівництво армії відбувається повільно і перспективи стрімкого зростання можливостей ЗСУ поки немає. По-перше, лише майже через рік було затверджено Стратегію нацбезпеки – це дуже пізно. Досі ми не маємо Воєнної доктрини. Військові фахівці визнають, що цей факт суттєво гальмує розвиток оборонних спроможностей, створює умови для подвійних стандар-

Через це Україна будує армію старого радянського типу, але, на відміну від радянської громіздкої армії, у нас не формуються стратегічні компоненти зі стратегічним озброєнням, яке б могло бути зброєю стримування

До кінця 2015 року Україна могла б створити професійне ядро з 5-7 тис. військовослужбовців в якості найпотужніших сил стримування

Перенесення управління оборонкою в РНБОУ є помилковим, бо це може призвести до ручного управління нею, і тоді ніхто не буде відповідати за координацію дій

тів в секторі безпеки (оскільки навіть через рік війни ворог чітко не проголошений ворогом). Ці документи могли б з’явитися ще у серпні-вересні минулого року. Саме на підставі цих документів мали б створюватися програми реформування ЗСУ та інших формувань. А також інші важливі керівні документи, серед яких Програма розвитку озброєнь та військової техніки. Отже, реформування військового сектору (на чому наполягають західні партнери) відбувається в ручному, спорадичному режимі – без адекватної нормативно-правової бази під цим. Тому увесь процес відбувається на основі однобокого суб’єктивного бачення. Через це Україна будує армію старого радянського типу, але, на відміну від радянської громіздкої армії, у нас не формуються стратегічні компоненти зі стратегічним озброєнням, яке б могло бути зброєю стримування. Тобто, було обрано найгірший шлях будівництва армії. Я не розумію, чому в Стратегії нацбезпеки не позначено курс на професійну армію. Боюсь, цього може не бути і у новій Воєнній доктрині. Люди із військовим досвідом, які демобілізуються після року служби та війни, могли б залучатися в якості ядра нового професійного війська. Звичайно, за рік-два професійне військо створити неможливо, але в разі обрання відпо-

відного курсу до кінця 2015 року Україна могла б створити професійне ядро з 5-7 тис. військовослужбовців в якості найпотужніших сил стримування. Із озброєнням сил оборони країни ситуація така ж сама. «Укроборонпром» охоплює не більше 30% можливостей української оборонної промисловості, що може задовольнити потреби армії на 40%, за найоптимістичнішими прогнозами. Протягом року Верховний Головнокомандувач не попіклувався, щоб в оборонної промисловості був керівник – єдиний координатор, при цьому - у виконавчій владі. Перенесення управління оборонкою в РНБОУ є помилковим, бо це може призвести до ручного управління нею, і тоді ніхто не буде відповідати за координацію дій (серед іншого, такий факт буде яскравим свідченням суперництва між главою держави та главою уряду за владу, що в умовах війни є занадто ризикованим для самої держави). Навіть за умов створення вертикалі військово-технічного співробітництва (ВТС) в РНБОУ та попри заяви про мільярдні контракти і проекти, зараз немає перспективних проектів військово-технічного співробітництва і спільного створення систем озброєння з європейськими країнами. Реальні проекти могли б перетягнути іноземні країни зі статусу партнерів у статус союзників України. Результат ВТС

Результат ВТС має бути у тому, щоб створити зброю стримування, а це вимагає 5-7 років

Можливо, всі ці недоліки пов’язані з незрозумілою та непрозорою кадровою політикою Верховного Головнокомандувача

має бути у тому, щоб створити зброю стримування, а це вимагає 5-7 років. Я бачу значні проблеми і в розумінні того, як це робити, і в самих діях. Перспективи є, нас навіть підштовхує Штаб-квартира НАТО, для чого вона провела декілька раундів переговорів, а результатів не видно. Так, шлях до отримання західних технологій і започаткування конкретних проектів довгий, але його потрібно пройти. Це величезна робота, але її потрібно зробити. Хіба Україна гірша за, скажімо, ПАР, яка вже десятиліття успішно співпрацює з країнами НАТО, спільно виробляє навіть високотехнологічні ракети?! Можливо, всі ці недоліки пов’язані з незрозумілою та непрозорою кадровою політикою Верховного Головнокомандувача. Незважаючи на дорікання, багато фахівців, експертів та політиків казали йому про недоліки у кадровій політиці. З одного боку, існує кадровий голод, з іншого – призначаються люди, які не є фахівцями. В результаті, вони звільняються (як це було з заступником глави АП Косюком або з міністром оборони Гелетеєм), час іде, війна триває, а можливості та потенціал втрачаються.

До сьогодні, воєнний фактор тримається на патріотизмі окремих людей і на тому, що волонтери й надалі забезпечують армію. А в самій армії стоять патріоти, які готові боронити державу до останнього. Через те, що у ворожої сторони підірвана мотивація, наша мотиваційна сфера перемагає і Україна залишається в нинішній ситуації. Але якщо ми говоримо про перспективи та стратегії, то без створення системи стримування, наша держава роками знаходитиметься в ситуації, коли потрібно весь час відбиватися від агресії. В результаті, гинутимуть люди, а від влади ми чутимемо, що «не можна відповідати, бо це може призвести до провокацій». Після довготривалої руйнівної діяльності попередніх «лідерів країни» (не тільки Януковича, але й президентів Кучми та Ющенка), Україна ще довго залишатиметься слабкою. Але чим раніше ми визнаємо свої слабкі сторони та почнемо працювати над ними, тим шанси створити потужну країну будуть більші. Шанси, мотивація та можливості у нас для цього існують. Тому не хотілося б, щоб Президент Порошенко запам’ятався як людина, яка не реалізувала потенціал України.

ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Шляхи зміцнення військово-технічного співробітництва Україна-НАТО для підвищення обороноздатності України

Ернест Дж Герольд, помічник заступника Генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій

У 2004 році був створений механізм у галузі військово-технічного співробітництва - Спільна робоча група з оборонно-технічного співробітництва JWG DTC (Joint Working Group on Defence-Technical Cooperation)

Хотілося б звернути увагу на кілька ключових аспектів, які є актуальними для розуміння характеру взаємовідносин Україна-НАТО в сфері військово-технічного співробітництва. Це правова основа військово-технічного співробітництво, яка існує на сьогодні між Україною та НАТО, поточні напрямки співпраці та перспективи на майбутнє в цій царині. Правова основа військовотехнічного співробітництва Україна-НАТО Співробітництво між НАТО та Україною спирається на Хартію про особливе партнерство від 1997 року. Комісія Україна-НАТО забез-

печує визначення напряму розвитку відносин та служить платформою для консультацій між Україною та членами НАТО з питань, що становлять інтерес. Під егідою цієї Комісії, була створена низка спільних робочих груп, завданням яких є просування вперед роботи в конкретних областях. Так була заснована Спільна робоча група з військової реформи, що полегшує консультації та практичне співробітництво в реформі сектору безпеки та оборони. У 2004 році був створений механізм у галузі військово-технічного співробітництва - Спільна робоча група з оборонно-технічного співробітництва JWG DTC (Joint

Співпраця відбувається, наприклад, в сфері хімічного, бактеріологічного, радіаційного та ядерного захисту – CBRN (Chemical, Bacteriological, Radiological, Nuclear), протиповітряної оборони, а також логістики і кодифікації

Working Group on Defence-Technical Cooperation). Ця група спеціалізується на підвищенні взаємосумісності української участі в міжнародних операції з силами країн НАТО. До цього часу було проведено двадцять двосторонніх зустрічей. Остання відбулася в Києві в січні 2015 року. З проведенням січневого засіданні було значно підвищено рівень співпраці між НАТО та Україною в ці важкі часи. Ця робоча група є механізмом забезпечення контролю і визначення напрямків співробітництва. Ця співпраця здійснюється за рахунок низки контактів з НАТО, в тому числі, в рамках Конференції національних директорів з озброєнь - CNAD, Комітету з управління повітряним рухом або Панелі з консультацій, командування та управління C3B (Consultation, Command and Control Board). Завдяки великому інтересу та активної участі України у цих групах, забезпечується подальша ефективна взаємодія з НАТО. Огляд останніх заходів У січневому засіданні Спільної робочої групи з оборонно-технічного співробітництва, представники України та НАТО оцінили участь країни в діяльності CNAD, рівень співробітництва в різних сферах розвитку можливостей і визначили кілька практичних напрямків

співпраці в цілях підвищення сумісності та зміцнення можливостей українських Збройних Сил. Почнемо з того, що участь українських фахівців у CNAD (Конференції національних директорів з озброєнь), призначена для сприяння співробітництву в галузі озброєнь. Вона являє собою об’єднавчу платформу для обговорення для вищих посадових осіб країн-членів і партнерів НАТО, що відповідальні за військові закупівлі. CNAD дозволяє розглянути політичні, економічні та технічні аспекти, що стосуються розробок та закупівель озброєння та військової техніки для сил НАТО. Конференція національних директорів з озброєнь має важливі підструктури. Тобто, різні групи, підгрупи та групи фахівців з питань Сухопутних військ, Військово-морських та військово-повітряних сил, а також групи, що діють в галузі безпеки збереження боєприпасів, управління, логістики, кодифікації та оборонної промисловості. Ці групи служать в якості засобу обміну інформації щодо реалізації національних програм, як в інтересах окремих країн, так і НАТО в цілому. Значна частина структур CNAD відкриті для країн-партнерів в рамках програми Партнерства заради миру (ПЗМ). Україна є одним з найактивніших учасників процесу. Співпраця відбувається, напри-

Україна в даний час бере участь в проектах по захисту заток та гаваней, а також лідерства жінок в секторі безпеки і оборони

клад, в сфері хімічного, бактеріологічного, радіаційного та ядерного захисту – CBRN (Chemical, Bacteriological, Radiological, Nuclear), протиповітряної оборони, а також логістики і кодифікації. Я радий, тому що підрозділ НАТО з питань оборонних інвестицій залучений до процесу співпраці з Україною шляхом надання фінансової допомоги для забезпечення участі українських фахівців у різних форумах. Така участь підвищує доступ України до інформації в сфері військово-технічного співробітництва з НАТО, а залучення до міжнародних проектів та навчань сприяє розвитку взаємодії між Альянсом та українськими збройними силами. Консультативна група НАТО з промислового розвитку NIAG (NATO Industrial Advisory Group), що дії в рамках CNAD, являє собою своєрідний форум, де високопоставлені представники з питань оборонної промисловості 28 країн НАТО та країн-партнерів збираються разом для обговорення процесів проведення досліджень, розробок та виробництва озброєння та військової техніки та надання рекомендацій з військово-технічного співробітництва та розвитку оборонного потенціалу. Останнім разом представники ДК «Укроборонпром» відвідали засідання групи і виступили з доповіддю щодо

можливостей української оборонної промисловості. Цей факт був достатньо високо оцінений та позитивно сприйнятий. Хотілося б зазначити, що промисловий форум НАТО (NATOIndustry Forum), що пройде в Лісабоні (Португалія) 19 і 20 жовтня 2015року збери під собою керівник та стратегічне командування НАТО, а також представників промисловості з метою налагодження виробничої взаємодії та обговорення планів та стратегій розвитку на майбутнє. Промисловості пропонується поділитися своїми думками про майбутнє і пояснити, як вони оцінюють геополітичну обстановку та її вплив на їх інвестиційні рішення. Українські представники можуть взяти участь в даному заході, адже він відкритий для країн ПЗМ. Окрім CNAD НАТО допомагає Україні в розвитку власних можливостей через багатонаціональні проекти і новостворені цільові Трастові фонди. Що стосується міжнародних проектів, то це ініціатива НАТО Smart Defence (Розумна оборона), яка спрямована на гармонізацію вимог та можливостей, аналогічно тому, як ЄС переслідує ідею об’єднання і спільного використання власних можливостей. На даний час з 91 активного оборонного проекту Smart Defence, 30 є зрілими Першого порядку та 61 менш розвинених проектів, що від-

Програма, до якої Україна приєдналася в 2006 році, спрямована, шляхом обміну повітряної обстановки між НАТО та державамипартнерами, поліпшити ситуаційну обізнаність з метою зменшення ризику виникнення непорозумінь під час діяльності у національному та прилеглому повітряному просторі

носяться до Другого порядку. З них, 23 першого (або 77%) та 34 другого (56%) порядку - проекти, що відкриті для партнерів за згодою країн-учасниць. Україна в даний час бере участь в проектах по захисту заток та гаваней, а також лідерства жінок в секторі безпеки і оборони. НАТО готове працювати з союзниками, щоб полегшити участь і у інших проектах, що матимуть інтерес. Створювані в Україні цільові Трастові фонди є важливим елементом розвитку потенціалу у сфері управління, контролю, зв’язку та обчислювальної техніки (С4); логістики та стандартизації; кіберзахисту; перехідного військового управління; та медичної реабілітації. Метою Трастового фонду C4 є виявлення, збір та реалізація проектів, спрямованих на допомогу Україні в модернізації структур і систем C4, підвищення сумісності з НАТО в очолюваних Альянсом навчаннях і операціях, а також підвищення здатності України у забезпеченні власної безпеки та оборони. Такі провідні нації є Великобританія, Німеччина, Канада, а також ще п’ять союзників виявили бажання контрибуторами даного фонду. Трастовий фонд з питань логістики та стандартизації підпадає під дію оборонно-технічного співробітництва. Під керівництвом Чеської Республіки, Нідерландів та Польщі, його мета полягає в тому,

щоб допомогти побудувати систему забезпечення та відповідну систему стандартів для оборонного сектору України. Це буде досягнуто шляхом реалізації конкретних логістичних проектів, у тому числі в сфері інформаційних технологій, створені різноманітних структур та виконанні процедур. Нарешті, є співпраця в галузі авіаційної безпеки. Ключовим компонентом цієї співпраці є Програма обміну даними про повітряну обстановку - ASDE (Air Situation Data Excha). Програма, до якої Україна приєдналася в 2006 році, спрямована, шляхом обміну повітряної обстановки між НАТО та державами-партнерами, поліпшити ситуаційну обізнаність з метою зменшення ризику виникнення непорозумінь під час діяльності у національному та прилеглому повітряному просторі. Можливості для подальшого розвитку співробітництва Виходячи із зазначеного, багато чого відбувалося в області оборонно-технічного співробітництва Україна-НАТО. Поточні пріоритети охоплюють широкий спектр можливостей: стандартизація та кодифікації; реалізація проектів C4, задіяння механізмів Трастових фондів; співробітництво в рамках CNAD (в тому числі в секторі промисловості); участь в Smart Defence та ASDE .

В рамках співпраці в сфері кодифікації Альянс буде фінансувати придбання автоматизованої системи кодифікації для України і забезпечувати пов’язане з цим навчання з логістики та стандартизації

Планується участь за фінансової підтримки НАТО українських представників у майбутніх курсах НАТО зі стандартизації. В рамках співпраці в сфері кодифікації Альянс буде фінансувати придбання автоматизованої системи кодифікації для України і забезпечувати пов’язане з цим навчання з логістики та стандартизації. НАТО очікує ще на кілька проектів, які будуть розпочаті в 2015 році в рамках діяльності Трастових фондів в Україні, зокрема в стандартизації та C4. На сьогодні за цими напрямками в штаб-квартирі НАТО вже відбулися консультації. Ці місії допоможуть сформулювати конкретні проекти, які будуть реалізовані в координації з Україною. Ми сподіваємося, що Україна буде продовжувати залучати своїх

фахівців на різних заходах CNAD з НАТО. Ми також дуже раді, що в Києві у вересні цього року пройде засідання підгрупи НАТО Army Armaments Group з наземних можливостей Land Capability Group on Land Engagement . Я переконаний, що проведення зустрічей НАТО в Україні посилає сильний сигнал підтримки Альянсом України. Співробітники НАТО також готові допомогти Україні в контексті розширення участі в проектах Smart Defence, що представляють інтерес для країни. Співпраця у сфері програми ASDE також буде продовжуватися. Таким чином, щоб підвести підсумок, є багато позитивних прикладів спільної діяльність УкраїнаНАТО. Альянс радий продовжити співпрацю для зміцнення українських можливостей та потенціалу.

ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

10 практичних рекомендацій для реформування оборонної промисловості України

Алан Мербаум, Lockheed Martin Corporation

Необхідно зробити негайні дії для забезпечення безпеки та захисту критичної військової інфраструктури у Дніпропетровській області, і побудувати нову, безпечну і виправдану інфраструктуру в західному регіоні країни

З початку 2014 року я мав можливість відвідати Київ кілька разів, де для того, щоб зрозуміти українську промислову архітектуру, провів низку зустрічей з представниками оборонної промисловості України. Здається, можу надати деякі конструктивні практичні рекомендації щодо організації співпраці між нашими оборонно-промисловими компаніями. На мій погляд, можливості та виклики для оборонних компаній країн Альянсу можуть бути визначені в рамках того, які європейські та американські виробники оборонної продукції готові співпрацювати з українськими компаніями. З огляду на це, я пропоную десять

принципів для реформування оборонної промисловості, які уряд України повинен розглянути, якщо збираєтеся розвивати співпрацю. 1. Демографія. Оборонна інфраструктура в Донецькій та Луганській областях була зруйнована, якщо не знищена. З огляду на це необхідно зробити негайні дії для забезпечення безпеки та захисту критичної військової інфраструктури у Дніпропетровській області, і побудувати нову, безпечну і виправдану інфраструктуру в західному регіоні країни. Звичайно, це коштовно, проте є конче необхідним для забезпечення військового ланцюжка поставок озброєння та збереження

Відновлення оборонного виробництва не може відбуватися без ретельного аналізу стану промисловості України Науково-дослідна діяльність, яка не забезпечує бойові можливість має бути призупинена

Другий і третій рівень постачальників військової продукції має вирішальне значення для підтримки оборонно-промислової бази.

наявних виробничих центрів України. Є три переваги цього підходу. По-перше, це можливість залучення прямих іноземних інвестицій. По-друге, це відкриває можливість для розширення торгівлі та співпраці в галузі оборони з прилеглими країнами, зокрема Польщі та Румунії, які можуть бути включені в ланцюжок поставок комплектуючих, і які вже мають сучасні оборонні галузі. І, по-третє, це забезпечує Україні можливість побудувати власну сучасну оборонну промисловість. 2. Промисловий стандарт. Відновлення оборонного виробництва не може відбуватися без ретельного аналізу стану промисловості України. Необхідно провести незалежний аудит виробничих потужностей ключової та іншої військової продукції з метою виявлення прогалин та виробничих надлишків. Точна оцінка рівню технологічної готовності, має продемонструвати існуючи прогалини та потреби в інвестиціях. Крім того, організація оборонно-промислової бази України має бути переглянута з огляду на її конкурентоспроможність, контроль якості, темпів виробництва та процесів закупівлі озброєння. 3. Науково-дослідні центри передового досвіду. Слід оцінити, як профінансовані фонди оборонних досліджень та розви-

тку, та як визначена їх пріоритетність. Науково-дослідна діяльність, яка не забезпечує бойові можливість має бути призупинена. Уряд України може розглянути питання про реалізацію стратегічних дослідницьких ініціатив із зарубіжними компаніями для залучення інвестицій в технології, що становлять взаємний інтерес. Крім того, Міністерство фінансів та Міністерство оборони могли б розглянути інвестиційні програми, які залучають прямі іноземні інвестиції. 4. Мережа постачальників. Другий і третій рівень постачальників військової продукції має вирішальне значення для підтримки оборонно-промислової бази. По-перше, вони створюють робочі місця в межах малого та середнього бізнесу економіки. По-друге, вони мають тенденцію бути більш інноваційними та ефективними, ніж великі підприємства. По-третє, розгалужена мережа базових постачальників дозволяє збільшити рівень безпеки та підвищити конкурентоспроможність. Постачальники представляють собою «передовий» компонент технологічного прогресу, натомість організації, які займаються технічним обслуговуванням, ремонтом та експлуатацією, є підтримуючим компонентом. Вони можуть перебувати в приватній або державній

Надійна програма стандартизації повинна бути встановлена для гармонізації із стандартами НАТО та практикою контролю якості

Використання стимуляторів (різноманітних тренажерів) з часом не лише збереже величезні суми коштів на підготовку персоналу, а й з часом дозволить створювати можливості наступного покоління

Тут слід пам’ятати, що політика протидії корупції рівносильна успішному співробітництву

Американська політика в сфері постачання та закупівель є моделлю, яку слід враховувати

власності, а також в комбінації форм власності. 5. Стандарти. Ухвалення стандартів і специфікацій є необхідними, якщо українська і західна оборонна промисловості зацікавлені в ефективній співпраці та в бажанні взаємодіяти. Надійна програма стандартизації повинна бути встановлена для гармонізації із стандартами НАТО та практикою контролю якості. 6. Моделюванню та навчанню має бути приділена особлива увага з двох причин. Використання стимуляторів (різноманітних тренажерів) з часом не лише збереже величезні суми коштів на підготовку персоналу, а й з часом дозволить створювати можливості наступного покоління. У той час як практичні навчання залишатимуться важливим інструментом підготовки. 7. Управління. Вміла державна політика, відповідна етична поведінка та боротьба з корупцією мають вирішальне значення, в тому випадку якщо Україна прагне стати стабільною країною з можливістю ефективного використання власної робочої сили, відповідними умовами для залучення іноземних інвестицій та здійснення військово-технічної співпраці. Наприклад, Закон про корупцію (Foreign Corrupt Practices Act (FCPA), прийнятий в США забезпечує етичну поведінки для власних оборонних підрядників та міжнародних клієнтів. Тут

слід пам’ятати, що політика протидії корупції рівносильна успішному співробітництву. 8. Політика постачання (матеріально-технічного забезпечення) та закупівель. Якщо використовувати Міністерство оборони США як приклад, то тут відомство відповідальне за вирішення всіх питань, пов’язаних з реалізацією політики матеріально-технічного забезпечення та закупівель озброєння, включаючи ведення електронного бізнесу. Крім того, політика постачання та закупівель забезпечує бачення процесу придбання через доброчесність керівників, які відповідальні за реалізацію ефективного постачання обладнання та послуг, що відповідають потребам бойових дій, через інноваційність політики, уміле керівництво та постійний контроль за ефективним витрачанням коштів платників податків. Американська політика в сфері постачання та закупівель є моделлю, яку слід враховувати. Тим не менш, Сполучені Штати постійно оцінюють свій процес оборонних закупівель і змінюватимуть власні підходи в реалізації політики постачання та закупівель для забезпечення адаптації до військових потреб та відповідності загрозам, наявним технологіям та розміру бюджетів. 9. Іноземні джерела для закупівель. Україна має можливість створювати і поставляти власні систе-

Для задоволення поточних потреб в умовах зростаючої агресії зі сходу повинна бути розглянута інша політика закупівель озброєння від іноземних постачальників

Вітчизняні компанії можуть оновити номенклатуру запчастин, яку до даного часу використовує Росія

ми озброєння. Однак для задоволення поточних потреб в умовах зростаючої агресії зі сходу повинна бути розглянута інша політика закупівель озброєння від іноземних постачальників. У випадку із США, Україна виграє від роботи в рамках програм із закордонних військових продажів - Foreign Military Sale (FMS) та закордонного військового фінансування - Foreign Military Financing (FMF), які на даний час затверджені. 10. Експортна політика та маркетингова стратегія. Україна може витіснити російські компанії за час санкцій проти Російської Федерації. Українські постачальники, які продають власну продукцію через російських посередників і виробників оригінального устаткування, повинні безпосередньо вийти на кінцевих користувачів. Вітчизняні компанії можуть оновити номенклатуру запчастин, яку до даного часу використовує Росія. Натомість слід враховувати, що американські оборонні компанії розширюють свою діяльність на міжнародному рівні. На основі цих десяти пунктів, пропонується, щоб керівництво України, з точки зору реформування оборонної промисловості, враховувало наступне:

1. Створення незалежної професійної команди здатної швидко провести процес пошуку нових і більш досконалих прийомів роботи, шляхом порівняння власних прийомів з найкращими з тих, які використовують інші. Безперечно, це вимагатиме високого рівня державної підтримки. Протистояти «старому способу ведення бізнесу» буде складно, але необхідно для того, щоб домогтися змін. У відсутності політичної волі не буде жодних ефективних змін оборонної інфраструктури України, і це буде сприяти вразливості країни, а також стримувати співпрацю із західною промисловістю. 2. Створення бюджетів для процесу реформ з огляду на попередні оцінки та виконання рішень щодо реформи. 3. Визначення політики закупівель для Міністерства оборони, яка визначатиме оборонно-промислові реформи відповідно до наявних можливостей та потреб. 4. Подальша взаємодія із представниками західної промисловості, які розглядатимуть різні рівні інвестицій, якщо виявлять той факт, що Україна дійсно йде по шляху реформування оборонної промисловості.

Хід конем. Чи здатна захистити Україну ПРО США? ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Росія вже розгорнула в Криму системи ППО та ПРО «С-400» та «Панцирь-С1М», і берегові ракетні комплекси «Бал» та К300П «Бастіон». «Бастіон» може бути оснащений ядерною боєголовкою, здатною уражати цілі на відстані до 600 км

Україна може розмістити об’єкти ПРО, щоб захиститись від ядерної зброї Росії. Таке уявлення про можливості «прикриття» від Кремлівських атак оприлюднив 20 травня секретар РНБО Олександр Турчинов. Секретар українського Радбезу розповів про безпрецедентну мілітаризацію Криму. Він наполягає, що керівництво РФ поставило завдання розгорнути на півострові полк бомбардувальників Ту-22М3, обладнаних для несення ракет з ядерними бойовими частинами; три дивізіони оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) «Іскандер-К» та «Іскандер-М», у тому числі укомплектованих ракетами з ядерними

боєголовками. А крім того, Росія на окупованій території планує завершити створення потужної бази підводного флоту – з ракетами, що мають також ядерні боєголовки з можливістю ураження наземних цілей на відстані 1,5 - 2 тис. км. До зазначеного чиновник додав, що Росія уже перекинула в Крим «10 одиниць оперативно-тактичних ракетних комплексів «Іскандер-М та активно ремонтує аеродроми в Криму для прийому згаданих бомбардувальників. А також про те, що Росія вже розгорнула в Криму системи ППО та ПРО «С-400» та «Панцирь-С1М», і берегові ракетні комплекси «Бал» та К300П «Бастіон». «Бастіон» може бути оснаще-

Кажуть, що учасники двостороннього семінару у 2007 р. в євпаторійському Національному центрі управління і випробування космічних засобів навіть обговорювали можливості контракту на розробку технічних даних протиракет для перехоплення російських ракетних комплексів типу «Тополь-М»

ний ядерною боєголовкою, здатною уражати цілі на відстані до 600 км, - поінформував О.Турчинов. Що відбувається, та як можна оцінити крок секретаря Радбезу? Без сумніву, ідея гідна. Вона спрямована на втягування США у процес організації протистояння з Кремлем, а зрештою, і знищення Путіна (принаймні, як політичного лідера ядерної держави). Для Києва важлива зміна позиції Вашингтону, трансформація ролі від партнера до союзника. Є у ідеї і резонні підстави. Починаючи з того, що Україна є законною правонаступницею Договору ПРО від 1972 року. Так, іще в 2002 р. Україна вела зі Сполученими Штатами переговори про можливу участь у створенні НПРО: тоді у Вашингтоні про українські можливості переконливо розповідав глава Держкомісії з питань ОПК України Володимир Горбулін. Зокрема, щодо можливостей виробництва в Україні ракет-мішеней та використання української інфраструктури. В 2003—2004 рр. дніпропетровські КБ «Південне» і ВО «Південмаш» разом з харківським «Хартроном» успішно виконали замовлення американських Lockheed Martin Missile (генеральний підрядник у НПРО США), Boeing і Northrop Grumann. У 2006 р. в Україні навіть побував заступник керівника Агентства протиракетної оборони військового відомства

США Марвін Макнамара. Тема знову розвинулася, з’явилися контракти, з якими успішно впорався «Укроборонсервіс». Кажуть, що учасники двостороннього семінару у 2007 р. в євпаторійському Національному центрі управління і випробування космічних засобів навіть обговорювали можливості контракту на розробку технічних даних протиракет для перехоплення російських ракетних комплексів типу «Тополь-М». Але з приходом до влади Барака Обами нитка співробітництва несподівано обірвалася. Колишній посол США в Україні, а нині ключовий американський експерт у галузі безпеки Стівен Пайфер тоді пояснював таку позицію Білого дому пошуком компромісів з Кремлем, а також розмитістю самої української позиції. Згодом і без того слабкий струмочок взаємного інтересу остаточно пересох. Навіть незважаючи на дуже реальні пропозиції щодо встановлення на українському крейсері протиракетної платформи з розміщенням її в Чорному морі, саме на потенційній траєкторії польоту іранських ракет. Але у цьому контексті слід згадати, що з кінця 2013 р. Румунія слідом за Польщею почала реалізовувати знакові заходи у сфері національної безпеки — розміщувати на власній території військові об’єкти іноземної держави: Сполучені Штати тоді почали передисло-

Якщо б Україна отримала таку зброю, вона була б цілком «прикрита» від агресії Росії – на пряму воєнну конфронтацію з НАТО Путін не здатен

кацію свого Центру транзитних перевезень з киргизького аеропорту «Манас» на військово-повітряну базу в румунське місто Констанцу. Крім того, тоді Вашингтон проголосив, що в румунському Девеселу в рамках реалізації другого етапу створення національної ПРО на європейському театрі воєнних дій (ТВД) невдовзі з’явиться батарея наземного базування з американськими ракетами-перехоплювачами. Нагадаймо, що Польща помітно зміцніла у військовому плані, коли дала згоду на розміщення американських ракетних комплексів Patriot на своїй території. І саме так слід оцінювати перспективи розгортання батареї наземного базування з американськими перехоплювачами SM-3 IB у Румунії. Якщо б Україна отримала таку зброю, вона була б цілком «прикрита» від агресії Росії – на пряму воєнну конфронтацію з НАТО Путін не здатен. Хоч і погрожує ядерною зброєю. Але Польща й Румунія – країни НАТО. На відміну від України. Враховуючи нинішню позицію адміністрації Обами та рівень мілітаризації Криму (а перелі-

чена вище зброя спрямована насправді не на Україну, а на НАТО, з метою унеможливлення повернення назад півострову), США не підуть на такий рівень конфронтації з Росією. Тим більше, що Україна знаходиться у стані війни. Водночас, варто зазначити, що заява Турчинова – не пустий звук. Це – повне відкриття карт, повна готовність до боротьби з агресором. Для Вашингтону важливо усвідомити, що Україна є активом, а не пасивом, і в цьому контексті нинішня заява – крок активного союзника. Хоч поки що лише потенційного. Крім того, Обама не постійно буде президентом. А от Росія буде ворогом доти, доки там «хазяїном Кремля» залишатиметься Путін. Отже, за умов зміни влади в США та застосування дипломатичного мистецтва реалізація «ходу конем» можлива. Звісно, якщо для захисту від Росії Україна справді буде відновлювати свої Збройні сили та ОПК. На стратегічному рівні, що передбачає створення (придбання) зброї стримування. Бо пасив Вашингтону навряд чи потрібен.

Аналітичні розробки

ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Крымско-донбасская авантюра Кремля не выгодна в первую очередь России

(Основные тенденции внутренней политики РФ к востоку от Донбасса)

Николай Лысенко, директор Центра исследований Кавказа и Востока Европейского института JUSTO (Москва) доктора исторических наук

Прессинг спецслужб на «русскую правую» растет «Украинский вопрос» – т.е. отношение русских националистов к проблеме возникновения и укрепления полностью независимого от России национального Украинского государства – это хотя и важная, но только часть общей проблемы охватившего русское национальное движение идейного и организационного кризиса. Основная же часть проблемы, которую пытаются, как мне видится, разрешить интеллектуальные представители «русской правой» заключена в другом вопросе: в какой мере современная Российская Федерация является государством русского (великорусского) народа?

Значительная часть русских интеллектуалов-националистов, подобно Александру Севастьянову, Константину Крылову, Олегу Неменскому и др., считают, что современная Росфедерация постепенно эволюционирует в национальногосударственном аспекте, – превращаясь «силою вещей» в русское национальное государство. Они считают логичным и правильным, чтобы уже сегодня Росфедерация распространяла свою юрисдикцию и/или политическое влияние на все территории порубежных государств, где имеются значительные анклавы русского населения. Понятно, что люди подобных взглядов, так или иначе, поддержали

За 20 постсоветских лет в Росфедерации на государственном уровне не было принято ни одной целевой программы в интересах социальной сферы и этнической культуры русского большинства Современная государственная идеология и практика Росфедерации «де-факто» закрепляет главное «достижение» советского периода истории: опережающее социально-экономическое и этнокультурное развитие неславянских народов страны при полном этнополитическом бесправии – для великорусского (и шире – для славянского) большинства

авантюру Росфедерации в Крыму и на Донбассе. Другая, меньшая часть русских националистов, например – Игорь Артемов (ныне находящийся в эмиграции), Борис Миронов (неоднократно судимый), Максим Калиниченко (ныне арестованный ФСБ) и др., напротив, убеждены, что режим Владимира Путина и вообще актуальная государственная система Российской Федерации онтологически враждебны национальному бытию русского народа. Отсюда следует логичный вывод, что авантюристические действия Росфедерации на Украине могут только усугубить и без того незавидное этнополитическое положение русских. В этой части спектра «русской правой» оценки крымскодонбасской авантюры Кремля существенно пессимистичнее – от осторожности до полного неприятия. Я полагаю, что взгляды второй группы русских националистов реалистичнее. Росфедерация представляет собой остаточный постсоветский государственный реликт, уникальность которого состоит в том, что его социальная основа – славянское (в основном великорусское) большинство де-факто обладает наименьшим объемом политических и этнокультурных прав, нежели другие неславянские народы РФ. За 20 постсоветских лет в Росфедерации на государственном уровне не было

принято ни одной целевой программы в интересах социальной сферы и этнической культуры русского большинства. В период позднего Советского Союза существовала так называемая «Программа развития Нечерноземья» – довольно масштабная по целям и финансовому обеспечению. В этой программе, как бы по умолчанию, вырождающаяся КПСС пыталась учитывать собственно великорусские интересы. Даже на сколь скромную постановку «русского вопроса» актуальная власть постсоветского Кремля за 20 лет так и не решилась. Важно подчеркнуть, что современная государственная идеология и практика Росфедерации «дефакто» закрепляет главное «достижение» советского периода истории: опережающее социально-экономическое и этнокультурное развитие неславянских народов страны при полном этнополитическом бесправии – для великорусского (и шире – для славянского) большинства. При этом национализм «титульных» народов так называемых «национальных республик» находит в Росфедерации не только законное обоснование, но и щедрое государственное финансовое обеспечение. На таком сумрачном фоне происходящая в Украине Революция Достоинства стала для многих русских националистов подлинным «моментом истины». Ликвидация

С момента крымско-донбасской авантюры прессинг спецслужб на «русскую правую» возрос очень сильно, причем, как ни странно, даже на тех деятелей, которые открыто поддержали «украинскую» авантюру Кремля, но не являются при этом «добровольными помощниками» спецслужб

Россия, выдавленная китайцами с Дальнего Востока и Сибири, уже не Россия, а Московия – в самом приземленном значении этого понятия

отвратительных большевистских истуканов, реально происходящая «десоветизация» бытийно-идеологической сферы, рассекречивание архивов спецслужб, люстрация партийно-кэгэбэшных «кротов», свобода украинской этнонациональной пропаганды, полная свобода печати, собраний, шествий, свобода осмысления своего национального пути – эти элементы современной политической реальности в Украине вызывают в мыслящей части «русской правой» самую горячую симпатию. В настоящий момент внутриполитические возможности русского национального движения незначительны. С момента крымско-донбасской авантюры прессинг спецслужб на «русскую правую» возрос очень сильно, причем, как ни странно, даже на тех деятелей, которые открыто поддержали «украинскую» авантюру Кремля, но не являются при этом «добровольными помощниками» спецслужб. Сегодня «русская правая» буквально опутана паутиной гласного и негласного досмотра. Русские национальные организации переполнены провокаторами, усилиями государственных ведомств целенаправленно лишены каких-либо реальных возможностей для эффективной пропагандистской работы. С учетом всех этих факторов можно прийти к выводу, что надежды той части «русской правой»,

которая надеется на постепенную трансформацию антирусской (и шире – антиславянской) системы Росфедерации в национальное государство русского народа иллюзорны. Уже в среднесрочной перспективе Росфедерация столкнется с теми же неразрешимыми проблемами национально-федеративного характера, которые в значительной мере предрешили крушение Советского Союза. Кремль проигрывает на восточном направлении В результате крымско-донбасской авантюры путинский Кремль проиграл не столько на западном стратегическом направлении, но – в первую очередь – на восточном, бесспорно важнейшем для будущего России. Причем, в отличие от ситуации с Украиной, стратегический проигрыш Кремля в Сибири и на Дальнем Востоке для геополитического будущего России фатален. Россия, выдавленная китайцами с Дальнего Востока и Сибири, уже не Россия, а Московия – в самом приземленном значении этого понятия. Нужно понимать, что современная Росфедерация – это отнюдь не некий переполненный финансами, людьми, идеями и вооружением фантом – как может это показаться обывателю в Украине. Росфедерация сегодня – это во многом уже периферия не только Запада, но и

Каждый рубль, каждый день, каждая человеческая жизнь, бездарно потерянные Кремлем в крымскодонбасской авантюре, означают дополнительное усиление социально-экономического и демографического вакуума внутри России

Востока, хронически отстающая по всем векторам, крайне противоречивая, внутренне неустойчивая этносоциальная система. В публикациях некоторых независимых исследователей подчас утверждается, что Росфедерация не может считаться современным национальным государством. Причем подчеркивается, что Росфедерация – это скорее тотальная полицейско-информационная система, обеспечивающая возможность поистине «великокняжеского» процветания 6-7% населения за счет варварской эксплуатации природных ресурсов страны в ущерб остальной части социума. Поскольку я не явлюсь ни экономистом, ни социологом – не могу ни поддержать, ни опровергнуть эту точку зрения. Бесспорно одно: бюджетные, материально-технические и, конечно, демографические ресурсы Росфедерации на самом деле очень ограничены, сегодня их катастрофически мало для последовательного, опережающего развития Сибири и Дальнего Востока. Этих ресурсов с избытком хватает, конечно, на эффективную борьбу с оппозицией (прежде всего русского национального спектра), но в международном аспекте Росфедерация при Путине как была, так и осталась «Верхней Вольтой с ядерными ракетами». Поэтому каждый рубль, каждый день, каждая человеческая жизнь, бездарно потерян-

ные Кремлем в крымско-донбасской авантюре, означают дополнительное усиление социально-экономического и демографического вакуума внутри России. Этот вакуум – славянское «опустынивание» Сибири и Дальнего Востока – уже катастрофичен, попросту запределен. В начале 2012 года Центр комплексных исследований Кавказа и Востока Российского торгово-экономического университета (ныне волюнтаристски ликвидирован Минобром РФ), который я тогда возглавлял, инициировал разработку исследовательской программы «Стратегическая безопасность России: история и современность». В рамках этой программы исследовалась возможность этнической реабилитации казацкого народа на Дальнем Востоке России. Одновременно выдающийся (возможно, самый глубокий) военный эксперт современной России Александр Храмчихин основательно разрабатывал проблематику российскокитайских взаимосвязей, - как в мировом аспекте, так и конкретно в приложении к региону Сибири и Дальнего Востока. В результате этой работы был сделан 158-страничный доклад «Внутренние проблемы Китая как источник стратегической угрозы для России». Этот доклад лег на стол председателя партии «Справедливая Россия» С.М. Миронова – единственной

У политического клана В.Путина просто нет выбора: либо «сотрудничество» с Китаем по принципу «русские территории и природные ресурсы в обмен на китайские деньги и суррогатную международную поддержку», либо капитуляция на всем западном «фронте» – от Кавказа до Украины

провластной партии страны, которая имеет ореол вменяемости. Ответа, какой-либо внятной реакции на наш доклад на государственном и даже на партийном уровне, увы, не последовало. В следующем году наш Центр усилил фактологическую базу данного доклада. Получилась капитальная научная монография «Дракон проснулся? Внутренние проблемы Китая как источник китайской угрозы для России». 190 страниц убористого текста, в котором детально показана вся глубина пропасти, в которую вползает путинская Росфедерация, пытаясь «сотрудничать» с Китаем на основе китайского геостратегического плана мирного этноэкономического проникновения в русскую Сибирь и Дальний Восток. Монографию А.А. Храмчихина мы издали, в Государственной Думе и Совете Федерации РФ распространили. Реакции вновь не последовало. Почему? Нетрудно понять. У политического клана В.Путина просто нет выбора: либо «сотрудничество» с Китаем по принципу «русские территории и природные ресурсы в обмен на китайские деньги и суррогатную международную поддержку», либо капитуляция на всем западном «фронте» – от Кавказа до Украины. За многолетнюю стратегическую бездарность и авантюристическую политику на Украине нужно платить.

Вот Кремль и «платит» – постоянной и все более глубокой сдачей русских стратегических позиций в Восточной Сибири и на Дальнем Востоке. О равноправном сотрудничестве Росфедерации и Китая, таким образом, не может быть и речи. Экономический и демографический аутсайдер, в которого все более быстрыми темпами превращается путинская «монархия», и мощная национальная империя Китая попросту не могут сотрудничать на равноправной основе. При этом нужно подчеркнуть: исторически Китай умеет очень «мягко стелить» – однако «спать» русским будет крайне жестко. И есть вполне реальная перспектива: заснув в богатейшей Русской Сибири – в ужасе проснуться в нищей Московии, - в лучшем случае отграниченной от китайского «партнера» цепью Уральских гор. Российско-китайская проблема уже в среднесрочной перспективе выглядит очень пессимистично, во многом потому, что в Росфедерации наличествует органичное отторжение властной псевдоэлиты от основной массы бесправных и ограбленных русских «заробитчан». Так называемая «идеология консерватизма», насаждаемая в Росфедерации, подменяющая стратегию развития страны в интересах славянского большинства – это дефакто идеологический механизм

Особых мотиваций инициативно сражаться за самого замечательного «монарха» у этнически русского солдата нет

для сохранения статус-кво привилегированного положения обитателей и ближних друзей Кремля. В этом смысле псевдоэлита Кремля – плоть от плоти дитя большевистской хунты 30-х-40-х годов ХХ века. Для сохранения господства большевистской партии Сталин был готов сражаться вплоть до последнего русского человека. Для сохранения системы власти «а-ля Владимир Путин» Кремль может пойти в азиатской части России на значительные экономические, территориальные и, в конечном счете, стратегические уступки. Конфликт между силовыми структурами РФ и руководством Чечни может углубиться Чтобы верно оценить возможность влияния латентного конфликта Кадырова с силовиками РФ на ситуацию в Украине нужно учитывать два фактора: этнический менталитет чеченского народа и место чеченских формирований (регулярных и иррегулярных) в системе вооруженных сил РФ и Чечни. Русский или, лучше сказать, великорусский этнический контингент, являющийся ныне социальной основой вооруженных сил Росфедерации, в целом демонстрирует очень невысокие боевые качества. Это относится как к рядовому составу, так и к офицерству. Возможно, что это мое субъективное

мнение, но мне оно видится реалистичным. Общепринятый в советском офицерстве «принцип курятника»: «Клюй ближнего, обсирай нижнего, а сам взлетай!» – полностью унаследован, к сожалению, Вооруженными силами Росфедерации. Возможно, что исторические корни «принципа курятника» лежат гораздо глубже, – в Московии до Петра I. Чтобы понять это, достаточно ознакомиться с историческими хрониками Ивана Грозного и Русской смуты 1600-1613 гг. В условиях абсолютного господства «принципа курятника» военная элита, осознающая национальные задачи страны и способная защищать свои корпоративные интересы, возникнуть не может. Нынешнее офицерство Росфедерации, особенно высшее, цинично, сверхосторожно, крайне опасается личной ответственности за чтобы то ни было. Любой «монарх» поступил бы опрометчиво, рассчитывая на прямую поддержку русского офицерства в условиях острого, многоуровневого кризиса внутри страны. Рядовой состав Росфедерации является точным слепком того печального состояния великорусского народа, в которое его ввела более чем 70-летняя советская эпоха, а особенно последние 20 лет господства олигархата. Особых мотиваций инициативно сражаться

за самого замечательного «монарха» у этнически русского солдата нет. Чеченский народ в этносоциальном плане представляет собой совершенно иную картину. Генофонд чеченцев, как это ни парадоксально, в значительной мере сберегли репрессии сталинской эпохи: чеченцы практически не призывались в ряды Красной Армии, затем были высланы в Казахстан, где жили относительно компактно. Даже после окончания Второй мировой войны в массовом порядке чеченцы долгое время не призывались в ряды вооруженных сил Советского Союза. Таким драконовским способом мужской генофонд чеченского народа был сохранен. Поэтому сегодня среднестатистический чеченец – от 16-летнего до 45-летнего возраста – это потенциальный воин, человек любящий, внутренне готовый, и, в подавляющем большинстве случаев, умеющий сражаться стрелковым оружием. В боевом отношении даже русский контрактник, в сравнении с обычным чеченским пастухом из какого-нибудь горного аула, выглядит как выпускник церковно-приходской школы в сравнении с академическим профессором. Важно понять и еще одну исторически ретроспективную деталь. Задачу быстрого, решительного, эффективного реагирования на внешнюю и внутреннюю угрозу в

Российской империи всегда выполняли казаки – восточнославянский народ, имеющий весьма мало общего в генном, культурном и ментальном отношениях с великорусами. Казаки всегда шли на острие удара Русской императорской армии и обычно составляли ее арьергард – когда она отступала. Это было связано с исключительными боевыми качествами этнического казака, которые были на несколько порядков выше боевых свойств потомков крепостных крестьян Русской равнины. Все сказанное не имеет, разумеется, никакого отношения к нынешним, так называемым реестровым «казакам» Росфедерации, которые, в подавляющем большинстве, в генетическом отношении весьма далеки от исторического казацкого народа. В Российской империи, политическая верхушка которой в значительной мере формировалась этническими немцами, казаки выполняли, как известно, важнейшие охранительные функции. Германизированная династия Романовых не могла доверять в случае острого внутреннего кризиса великорусским армейским формированиям, подчас сомневалась даже в лояльности гвардии. Оперативно ответить на внутреннюю угрозу, т.е. рубить по приказу царственного суверена всех подряд – направо и налево – могли только казаки. Великорусский этнос (равно как и

Так был создана, возможно, с подачи получеченца Владислава Суркова (при рождении Асланбека Дудаева), «чеченская армия президента» (как позиционирует свои формирования Кадыров) – боевой высокоэффективный противовес и ограбленному великорусскому большинству страны, и федеральным спецслужбам, также в основном составленным из этнических великорусов

всякий другой – татарский, ингушский, дагестанский и т.д.) воспринимался этническим казаком как чужой, поэтому, по приказу царских генералов, в ход легко пускалась ногайка, а иногда и шашка. Современная ситуация в Российской Федерации во многом копирует внутреннюю ситуацию в Российской империи. Высшая власть постсоветской Москвы, подобно царской «вертикали» Петербурга, нещадно эксплуатирует великорусское большинство страны и точно также внутренне боится «русского бунта» – по определению классика – «беспощадного». Можно предположить, что высшие обитатели Кремля в значительной мере опасаются даже свою охрану. Если это так, то они не оригинальны – даже волевой Сталин, как известно, внутренне опасался системы ОГПУ-МГБ-НКВД, и поэтому периодически ее «обезглавливал». Кремлю очень хотелось бы, наверное, иметь своих казаков. Однако казацкий народ был уничтожен совокупными усилиями «комиссаров в пыльных шлемах» и многотысячным сонмом туповатых великорусских бойцов Красной армии, которые в 1919-1937 гг. провели на землях Казацкого Присуда самый массовый и самый страшный геноцид в истории человечества. Возникает вопрос: в каком регионе России Путин может найти массовый вооруженный контин-

гент, который полностью этнически чужд основному населению страны, и, одновременно, - в боевом отношении чрезвычайно эффективен? Только на Кавказе. Именно так возник, на мой взгляд, «феномен Кадырова». Современные чеченцы – это «казаки» денационализированной, компрадорской, но при этом отягощенной советско-имперскими комплексами властной верхушки Росфедерации. Так был создана, возможно, с подачи получеченца Владислава Суркова (при рождении Асланбека Дудаева), «чеченская армия президента» (как позиционирует свои формирования Кадыров) – боевой высокоэффективный противовес и ограбленному великорусскому большинству страны, и федеральным спецслужбам, также в основном составленным из этнических великорусов. Из этих рассуждений следует логичный, на мой взгляд, вывод: латентный конфликт между силовиками РФ и Кадыровым никак не повлияет на участие чеченских боевиков в боях на Донбассе. Современный среднестатистический чеченец – это воин, готовый сражаться против «кяфиров» везде и всюду, если ему за это чуть-чуть заплатят или создадут условия для «самокормления» на территории вторжения. Чеченцы и ориентирующиеся на них другие кавказские мусульмане уйдут из Донбасса не-

Рамзан Кадыров превратился в сильного и во многом уже самостоятельного политического игрока общероссийского уровня

медленно – как только им отдаст приказ лично Кадыров и, одновременно, перекроется денежный «кислород». Особых интересов кавказских народов на Донбассе, конечно же, нет. Рамзан Кадыров превратился в сильного и во многом уже самостоятельного политического игрока общероссийского уровня. О такой неизбежной эволюции «юноши в спортивном костюме» все вменяемые политические аналитики давным-давно предупреждали стратегически невменяемый Кремль. Нынешняя вялотекущая грызня Кадырова с силовиками РФ напоминает, говоря словами У.Черчилля, самое начало «схватки бульдогов под ковром». Кого вытянут вперед ногами из-под этого московитского ковра пока неясно: возможно никого, возможно Кадырова, но не менее возможно, что и более крупную фигуру, даже очень крупную. К событиям на Украине это будет иметь отношение только в самом общем контексте, связанном с «украинской» политической линией Кремля. Настороженность в сопредельных России государствах растет Союзников у Росфедерации нет, их просто не может быть у страны, которая на протяжении 20 лет не имеет идеологии своего национального развития. Кризис в Южной Осетии воочию показал, что даже Белоруссия

и Казахстан в минимально серьезных внешнеполитических аспектах поддерживать путинский Кремль не намерены. Эти страны, равно как и другие, например Армения, поддерживают видимость союзнических отношений с Росфедерацией «силою вещей», т.е. пока и поскольку это им выгодно в том или ином экономическом аспекте. Конечно, настороженность в отношении Росфедерации существенно возросла во всех сопредельных путинско-кадыровскому дуумвирату странах, включая Казахстан и Белоруссию. Минск и Астана получили новое подтверждение старой мысли, что в отношении Москвы всегда нужно быть настороже, ибо никогда неизвестно, что может «отчебучить» страна с неизжитым имперским комплексом, не сумевшая за 20 с лишним лет сформулировать реалистичную идеологию своего национального развития. Думающая Россия не поддерживает войну против Украины Я бы поостерегся применять слово «элита» к какому бы то ни было сообществу людей в современной Росфедерации. В классических работах по теории элит Вильфредо Парето и Чарльза Миллса убедительно показано, что подлинные элиты формируются в течение длительного, по историческим меркам, времени, а главное – име-

ют общее стратегическое представление о будущем той страны, в которой живут. С этой точки зрения в Росфедерации имеется только одна подлинная элита – еврейская. Только евреи в рамках широкой политико-экономической и этнической корпоративности знают – зачем они живут в России, имеют внятный образ будущего, причем как для собственной нации, так и для страны в целом. Возможно, что в среднесрочной перспективе в Росфедерации возникнет мусульманская элита – на основе тесной корпоративности (еврейского типа) северокавказских народов. Пока такой элиты нет. В отношении славянского (т.е. в подавляющей мере – великорусского) большинства говорить о какой-либо элитарности не приходится. О высших слоях великорусов можно говорить, в лучшем случае, только в аспекте эрзацэлитарности. Это касается любой сферы жизни русского этносоциума – от политической, идеологической, административной, военной до экономической. Почему сложилось именно так понятно: после 1917 года этническая русская элита была уничтожена, создать ее вновь русские, увы, не смогли. Возможно, что и великорусской нации как таковой в России уже нет. Абсолютно денационализированный, ежедневно

борющийся за элементарное выживание, чрезмерно индивидуалистичный внутри себя и невероятно инертный в политико-социальном плане великорусский этносоциум очень трудно назвать нацией. Из всех народов Росфедерации русские дезинтегрированы, деградированы, духовно опустошены и экономически ограблены в наибольшей степени. В таком обществе трудно ожидать возникновения подлинных элит. Я не являюсь поклонником журналистского таланта Аркадия Бабченко, однако с недавним его журналистским постом невозможно не согласиться. «Это будет последняя война для России, – пишет Бабченко о донбасской авантюре, – не потому, что ей не хватит сил или экономики. Это будет последняя война для России, потому что процесс распада этноса уже практически завершен. Моральная деградация нации уже практически состоялась. Да и нет уже больше никакой нации. Нет никаких общностей, которые могли бы сказать о каждом своем члене – «мы». Эта территория населена отдельными группами и сообществами агрессивных озлобленных людей, случайно соединенных друг с другом внешними обстоятельствами, ненавидящих всех прочих, кто не входит в их стаю – и никакой нации здесь уже не существует».

В таких условиях о какой-то там внятной реакции на украинские события каких-то там «элит» в Росфедерации можно просто забыть

Евреи много говорят во всеуслышание о преступности крымско-донецкой авантюры, но русскоязычное большинство их не слышит, поскольку на онтологическом уровне не доверяет им

Я бы не списывал так легко в утиль возможный этнический потенциал 100-милионного великорусского народа, как это делает военный журналист. Русский народ хоронили в истории очень многие, но он, тем не менее, пережил своих могильщиков. Однако Бабченко прав, несомненно, в том, что нынешнее этнополитическое положение великорусов поистине страшно. «Совковые» иллюзии русских военных, отчаянная трусость, граничащая с низостью, русской интеллигенции, чудовищная продажность администраторов, невероятный цинизм русскоязычной прессы, денационализация и даже русофобия спецслужб – все эти факторы стремительно добивают русский народ. В таких условиях о какой-то там внятной реакции на украинские события каких-то там «элит» в Росфедерации можно просто забыть. Люди с крупными деньгами – кто пострадал от крымскодонбасской авантюры – либо уже убрались из Росфедерации, либо сидят в своем углу тихо и будут продолжать там сидеть. Реакция военных в России столь же анемична: в условиях тотального взаимного недоверия в этой среде какие-либо осязаемые реакции военных невозможны. Широким массам великорусского этносоциума на украинские события (равно как и на собствен-

но великорусские) глубоко начхать. Если завтра очередной «монарх» объявит, что в компенсацию за авантюру на Украине он передает Киеву весь российский ядерный арсенал, – протестовать на Красную площадь едва ли выйдут более 20-30 тысяч человек. В крупных городах российской провинции на такое мероприятие и пяти тысяч «протестантов» собрать не удастся. Политически внятный протест на крымско-донбасскую авантюру высказали, как известно, только еврейские (леволиберальные) круги и русские националисты прогрессистского спектра. Информационные и финансовые ресурсы этих групп несопоставимы. Евреи много говорят во всеуслышание о преступности крымско-донецкой авантюры, но русскоязычное большинство их не слышит, поскольку на онтологическом уровне не доверяет им. Русские националисты могли бы существенно эффективнее объяснить своему народу – насколько стратегически бездарен «вставший с колен» Кремль и насколько преступен «русский мир» подонбасски. Однако информационные ресурсы «русской правой» близки к нулю, а в целом антипутинская ветвь русского национального движения является наиболее репрессируемой частью оппозиции.

Мне представляется, что до той поры, пока в Росфедерации не произойдет своя Революция Достоинства, в результате которой Россия вернется к осмысленной стратегии в интересах славянского большинства, Украина не сможет стать для русских дружественной страной

Основой для будущего разумного альянса России и Украины могло бы стать совместное освоение природных богатств Сибири и Дальнего Востока

До нормализации русско-украинских отношений пока далеко Боюсь показаться пессимистом, но мне кажется, что в краткосрочной и даже среднесрочной перспективе восстановить взаимное доверие не получится. Владимир Путин, невзирая на прочие сильные, бесспорно, стороны его личности, как геополитик, как системный стратег абсолютно, катастрофически бездарен. Эту бездарность он проявлял на всех этапах своего большого политического пути – примеры общеизвестны. Хотелось бы ошибиться, но, кажется, что еще какое-то время Росфедерация будет продолжать свой нелепый и стратегически обреченный путь по вектору рухнувшего Советского Союза. При таком положении, ни о какой нормализации русско-украинских отношений не может идти речь. Мне представляется, что до той поры, пока в Росфедерации не произойдет своя Революция Достоинства, в результате которой Россия вернется к осмысленной стратегии в интересах славянского большинства, Украина не сможет стать для русских дружественной страной. Только последовательная десоветизация всей российской государственной системы, включающая обнародование всех архивов КГБФСБ, люстрацию органов госуправления, полную свободу политических партий, – способна стать

основой для реалистичного курса по восточнославянской интеграции. Краеугольным камнем нормализации российско-украинских отношений должно стать всеобъемлющее умиротворение на Донбассе. Росфедерации следует во всех формах уйти из Донбасса, а также внести свой значительный финансовоэкономический вклад в его восстановление. За любую авантюру, как известно, рано или поздно приходится платить, и лучше один раз заплатить деньгами, чем навсегда – репутацией. Росфедерация Путина простила, как известно, долги практически всех стран Азии и Африки – на сумму во многие десятки миллиардов долларов. Путин сумел выплатить даже царские долги Российской империи богатым странам Евросоюза – о чем его, по большому счету, никто не просил и не принуждал. Поразительно, но Росфедерация скаредно, поистине как «скупой рыцарь», трясется только над долгами восточных славян – только русским, украинцам и даже белорусам в этом отношении нет пощады от кремлевского «русского мира». Основой для будущего разумного альянса России и Украины могло бы стать совместное освоение природных богатств Сибири и Дальнего Востока. Причем не на постыдном уровне призыва укра-

инских гастарбайтеров – как это практиковалось до сих пор, а на уровне создания своего рода финансово-экономического «лендлиза» для украинских предприятий. Чем больше украинцев приедет работать и жить в Сибирь и на Дальний Восток – с прямой, очевидной и быстрой выгодой для себя – тем вернее азиатские земли России останутся в русской юрисдикции. Разумеется, все формы взаимоотношений должны развиваться на основе безусловного признания государственного суверенитета Украины.

Важнейшей, а в духовном плане краеугольной основой нормализации русско-украинских взаимоотношений должно стать официальное признание и осуждение Росфедерацией трагедии Голодомора на Украине, а также признание и осуждение геноцида казацкого народа на Дону, на Кубани, на Тереке, на Урале и в Семиречье. Вне признания и осуждения Москвой преступности Голодомора украинцев и геноцида казаков, - ни о какой подлинной нормализации внутренних восточнославянских взаимосвязей не может идти речь.

Нові умови ВТС з Україною привабливі для компаній країн НАТО і ЄС ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 30 травня 2015

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

Перші спроби ВТС із ЗОК почалися ще 90-х роках ХХ століття. Деякі проекти були технологічно досить вдалими

Україна має більш ніж 15-річний досвід військово-технічного співробітництва (ВТС) з країнамичленами НАТО і ЄС. На жаль, наполегливе небажання України переозброювати свою армію і, певною мірою, нездатність грати за західними правилами унеможливило високий рівень ВТС між сторонами. Та й західні оборонні компанії (ЗОК) з їх традиціями не дуже виявляли готовність до гнучкої військово-технічної політики відносно України.

(ОВТ) дозволила зберегти частину оборонної промисловості та навіть розвинути низку конструкторських шкіл. При чому деякі – з нуля, як із виробництвом бронетранспортерів або створенням сучасних систем захисту для бронетехніки. Перші спроби ВТС із ЗОК почалися ще 90-х роках ХХ століття. Деякі проекти були технологічно досить вдалими. Наприклад, спільний українсько-французько-чеський проект модернізації танка Т-72 (до рівня Т-72АГ), призначений для третіх країн. На жаль, спроба проУроки першого етапу Традиційна орієнтація україн- сування на європейський ринок ської влади на розвиток експорту АН-70 як прототипу-платформи озброєнь і військової техніки для перспективного військово-

Рівень деяких проектів довів здатність України реалізовувати амбітні завдання на високому рівні якості і результативності

транспортного літака країн НАТО, виявилася не результативною. Проте, незважаючи на наявні проблеми, Україні вдавалося здійснювати як прямі постачання ОВТ, так і створювати спільні проекти. Так, українська продукція і технології поступово потрапили до Греції (десантний корабель повітряній подушці типа «Зубр», 2000 р.), Македонії (ремонтована авіаційна і бронетехніка радянського виробництва, в основному 2003 р.), в США (системи захисту бронетехніки і нові танки, 2004 р.), Польщу (технології захисту бронетехніки і вертольотів від високоточних засобів ураження, після 2005 р.) і Бельгію (високоточні засоби ураження, розвиток проектів після 2010 р.). Рівень деяких проектів довів здатність України реалізовувати амбітні завдання на високому рівні якості і результативності. Наприклад, Державне Київське КБ «Луч» і бельгійська компанія CMI (Cockerill Maintenance & Ingenierie) Defence реалізували успішний спільний проект, в результаті якого в боєкомплекті 90-мм гармати башти Cockerill з’явився принципово нова протитанкова керована ракета Falarick 90. З’явилися і спільні проекти із ЗОК, орієнтовані на забезпечення потреб національних ЗС. Найбільш результативним виявився досвід ВТС з Польщею, і цей позитивний період обнадіює. Серед безпере-

чних досягнень реалізовані спільні розробки з компаніями Польщі в області створення високоточної зброї і систем захисту вертольотів і бронетехніки. Показовою подією стала закупівля польською компанією ліцензії на виробництво української легкої броньованої машини «Дозор» (2013 р.). Слід зазначити і початок формування в Україні нової ідеології в питаннях спільних розробок безпілотної авіації, модернізації авіатехніки. Безумовно, цьому сприяло поглиблення політичного діалогу, розвиток в Україні ідеї євроатлантичної інтеграції і реалізація проектів подвійного призначення, зокрема, в космічній сфері (успішна участь українських підприємств у виробництві європейської ракети-носія «Вега» і американської ракети-носія «Антарес», а також в міжнародному космічному проекті «Морський старт»). Плюс, у сфері авіаційних перекидань військ і військової техніки країн НАТО українськими літаками (перш за все, програма SALIS - Strategic Airlift Interim Solution). Але найважливіше те, що Україна почала використовувати досвід західного світу, поступово наближаючись до стандартів НАТО, які стали домінуючими в світі. Якщо ще в початку міленіуму був створений танк «Ятаган» за натівськими стандартами, то потім з’явилися високоточні засоби ураження

Хоча врешті решт з’явилося розуміння українською владою, що переозброєння на якісному рівні неможливо досягти з орієнтацією виключно на можливості національного ОПК

«Квітник» (для артилерії) і «Фаларік» (для пострілу через канал ствола бронетехніки). А також сучасні системи захисту для бронетехніки і вертольотів. При цьому Україна свідомо йшла на закупівлю елементів (вузлів) ОВТ західного виробництва. Наприклад, для танку купувалися гармата натівського калібру у Швейцарії та тепловізор у Франції. Використаний досвід країн НАТО і ЄС засвідчив військово-політичному керівництву України, що політика ВТС повинна розглядатися як один з найважливіших механізмів стратегії військової політики держави. Як система науково обґрунтованих поглядів щодо розвитку озброєння ЗСУ і національного ОПК. На жаль, реальні зміни у мисленні українського політичного і оборонно-промислового менеджменту з’являлися вкрай повільно. Хоча врешті решт з’явилося розуміння українською владою, що переозброєння на якісному рівні неможливо досягти з орієнтацією виключно на можливості національного ОПК. З іншого боку, і в ЗОК стали впроваджувати більш гнучкі підходи – щодо передачі технологій і створення спільних виробництв з Україною. Перші істотні зміни у ВТС відбулися ще в 2008 – 2009 рр. З’явилися такі вагомі проекти як модернізація спільно з французькою компанією SAGEM україн-

ського бойового вертольота Мі-24 і створення нового корвета для українських ВМС. У корветі, зокрема, було передбачено близько 38% комплектуючих західного виробництва, а серед потенційних партнерів України виявилися оборонні компанії Франції, Голландії, Німеччини і інших держав Західного світу. Проте така частина комплектуючих західного виробництва – не просте рішення; на здобуття згоди Франції, Італії і Швейцарії брати участь в такій кооперації пішли два роки переговорів. Зафіксовано було й випадок відмови ФРН від передачі Україні ракетних технологій. Але в результаті, 35 вітчизняних підприємств отримали замовлення, а в цілому рівень взаємної довіри істотно виріс. Як позитивний для України досвід можна згадати і ВТС з Ізраїлем – в результаті було куплено безпілотний комплекс тактичної ланки. Однак з приходом до влади орієнтованої на Росію команди президента Віктора Януковича практично всі проекти ВТС із ЗОК виявилися замороженими. Зрозуміло, що до цього доклали руку заповзятливі росіяни, що поставили основною задачею залучення Україну в зону своїх політичних і економічних інтересів. Нові часи. Потенціал і можливості Варто відзначити, що неабиякі зміни відбулися і усередині україн-

При цьому слід зазначити, що для західних оборонних компаній з початком агресії Кремля проти Української держави з’явилися повністю нові і досить привабливі умови. Якщо раніше найголовнішою проблемою України як партнера була хронічна відсутність необхідних на потребі національної оборони бюджетних асигнувань, віднині Україна перетворилася на потужний ринок оборонних технологій

ської оборонної промисловості. Якщо в 90х рр. минулого століття вона здатна була виробляти, за різними оцінками, від 8% до 12% кінцевих зразків ОВТ від загального обсягу оборонного виробництва, то завдяки реалізації експортних ініціатив підприємств ця доля зросла до 20 – 25%. Окрім вище згаданих нових ОВТ, з’явилися нові танки «Оплот» («Завод імені Малишева»), легкі броньовані машини (ХКБМ імені Морозова), вантажівки подвійного і військового призначення (ХК «АвтоКрАЗ»), РЛС (ХК «Укрспецтехника»), тренажерні комплекси (Концерн «МАТС»), різні версії модернізації бойових літаків МІГ-29, Су-27, Су-25, Л-39, вертольотів Мі-24 і Мі-8, а також модульна збірка всіх типів бронетехніки. Завдяки розвитку повністю нових конструкторських шкіл можливість задовольнити потреби ЗСУ і інших силових відомств зросла, за оцінками ЦДАКР, до 30 %. Нові конструкторські школи активно розвиваються і в даний час: розробляються керована високоточна зброя (протикорабельна крилата ракета, оперативно-тактичний ракетний комплекс, керована бомба і т.д.). Експериментальний зразок першої ракети вітчизняної розробки класу «земля-повітря» під назвою «Альта» було презентовано 24-25 вересня 2014 р. в ході виставки оборонних технологій в Києві.

ДП «Антонов» заявив про готовність приступити до створення учбово-бойового літака, а відразу декілька приватних компаній – про готовність активізувати розробки нових БЛА. В нових умовах військової агресії Росії проти України став можливим стрибок у розвитку ОВТ для національної армії, і у тому числі, за рахунок ВТС. Україні необхідна диверсифікація іноземних джерел постачань оборонних технологій і безпосередньо озброєнь для потреб військової організації держави. Орієнтація на західні технології стає обов’язковим питанням розвитку оборонного потенціалу України. При цьому слід зазначити, що для західних оборонних компаній з початком агресії Кремля проти Української держави з’явилися повністю нові і досить привабливі умови. Якщо раніше найголовнішою проблемою України як партнера була хронічна відсутність необхідних на потребі національної оборони бюджетних асигнувань, віднині Україна перетворилася на потужний ринок оборонних технологій. Але саме технологій, а не оборонної продукції, оскільки наявність в Україні досить розвиненого ОПК не дозволить розраховувати на значні обсяги прямих закупівель імпортних ОВТ. Західні держави в даний час керуються недвозначною заявою

Президента України Петра Порошенка, який 24 серпня 2014 р., під час святкування Дня незалежності, пообіцяв протягом наступних трьох років виділити близько 40 млрд. грн. для переозброєння сил оборони України. Це — головний чинник, який дозволяє європейським країнам починати співпрацю з Україною, оскільки дозволяє розраховувати на створення спільних виробництв і багатонаціональних проектів. Так, Міноборони України отримало у 2015 р. фінансування на рівні 44,6 млрд. грн (майже 2 млрд. дол.). 9 лютого уряд затвердив рекордне Державне оборонне замовлення на 2015 р. на рівні витрат на нові ОВТ 14 млрд. грн (майже 600 млн. дол.). До 15% коштів передбачено на закупівлю ОВТ за кордоном. Крім того, передбачено проведення низки науководослідних і дослідно-конструкторських розробок. Крім того, на користь ВТС може виявитися і ситуація із станом самих оборонних підприємств України. Так, в межах крупних проектів, де обов’язково повинні упроваджуватися офсетні схеми, можна запровадити технологічну модернізацію підприємств (виробничих ліній), стимулювати розвиток окремих напрямів критичних технологій – за рахунок офсетних програм при прямій закупівлі Україною частини ОВТ або технологій. Не таємниця, що Україна суттєво відстає в

розвитку елементної бази мікроелектроніки, мікропроцесорної техніки, нанотехнологій, без чого неможливе створення сучасних зразків ОВТ. До цього варто додати, що 24 вересня 2014 р. оборонні підприємства іноземних держав були звільнені вирішенням української влади від мита. Цей аргумент важливий в контексті вирішення Україною оперативних завдань переозброєння, тим паче, що національний ОПК не може впоратися з темпами виробництва ОВТ для своїх сил оборони. Така важлива номенклатура як системи зв’язку, розвідки, цілевказівки, автоматизовані системи управління, деякі системи ураження (ПТУР і ПЗРК, в першу чергу), та і деяка модернізована техніка радянського виробництва (наприклад, бойові літаки і вертольоти) можуть поставлятися Україні в межах запроваджених проектів. Що ж до стратегічних напрямів, то мова піде про створення в Україні потужної системи протиповітряної оборони, виробництва вертольотів, боєприпасів, безпілотної авіації, модернізації артилерійських систем і іншого. У якості прикладу можна пригадати, що Швеція вже активізувала ВТС з Україною. У жовтні 2014 р. в Києві побувала делегація з Науково-дослідного інституту оборони Швеції, яка провела зустрічі представниками українського ОПК. Сторони домовилися віднос-

Військово-політичному керівництву України вкрай важливо вирішити низку завдань, спрямованих на переорієнтацію підприємств на західні технології

но спільних проектів. У квітні 2015 р. український і турецький ОПК оголосили по початок нових спільних проектів, зокрема в космічній, авіаційній та бронетанкової галузях. За даними ДК «Укроборонпром» (5.03.15), за період з липня по грудень 2014 р. до списку міжнародних партнерів концерну додалося 20 нових країн, почалися переговори про співпрацю з такими компаніями як Airbus, Boeing, Textron, Lockheed Martin, BAE Systems, Thales. Щоправда, загалом Україна у першій половині 2015 р. більше тестувала власні можливості щодо випуску ОВТ: згідно із заявою секретаря РНБО Олександра Турчинова (9.04.15), з початку 2015 р. до ЗСУ було поставлено понад 50 нових зразків ОВТ. Однак оборонна промисловість збільшила виробництво ОВТ за стандартами НАТО (повідомлення начальника Державного науково-випробувального центру ЗСУ Володимира Башинського, 30.01.15). А західні країни почали активніше постачати деякі ОВТ у якості допомоги. Наприклад, США, які 11 березня 2015 р. прийняли рішення щодо поставок не летальних ОВТ, наприкінці березня надіслали перші 10 бронеавтомобілів «Хамві» (HMMWV), яких усього має надійти 230 од. Усі ці події сприяють пожвавленню ВТС та підготовки ґрунту для такого співробітництва.

Звичайно, військово-політичному керівництву України вкрай важливо вирішити низку завдань, спрямованих на переорієнтацію підприємств на західні технології. По-перше, у законодавчій і адміністративній площині, що передбачає акціонування і реструктуризацію переважної частини підприємств. Необхідний прозорий процес, включаючи створення переліку підприємств, пакети акцій яких (на законодавчому рівні має бути визнано, які саме за обсягом) можуть бути приватизовані за участю ЗОК. По-друге, неодмінною умовою успішного ВТС України із ЗОК повинна стати і адекватна нормативно-правова база для реалізації офсетних угод. Нарешті, по-третє, в Україні донині відсутній єдиний координатор ОПК, який узяв би на себе питання розподілу державного оборонного замовлення і імпорту оборонних технологій. Це дозволить в основу розвитку ВТС України із ЗОК поставити створення спільних підприємств або спільних проектів, що реалізовуються по загальноприйнятих ринкових стандартах. Напрями активного пошуку, площини пересічення інтересів У 2014 р. фахівці Північноатлантичного альянсу і України повернулися до питання детального

вивчення можливостей розгортання проектів ВТС. Слід зазначити, що розв’язана Росією війна вже активізувала ряд напрямів ВТС. Першими відгукнулися приватні підприємства. Так, наприклад, ХК «АвтоКрАЗ» вже почала поставляти для Нацгвардії України нові бронеавтомобілі «Кугуар» і «Спартан». А на базі машини 6х6 КРАЗ-6322 спільно з компанією Streit Group створені бронемашини з плоским днищем HMPV-A і Raptor. Одним із напрямів ВТС може стати ревізія відкладених раніше можливостей. Скажімо, вже тривалий час існують можливості зборки за ліцензією вертольотів американської компанії Sikorsky, спільна з американськими партнерами збірка (та й реалізація) літаків Антонова, оснащених двигунами компанії Pratt & Wittney. Ще одним перспективним стратегічним проектом були наміри залучити Україну у створення і виробництво ракет-мішеней для НПРО США. Раніше Україна відмовлялася, зважаючи на інтереси РФ. Ніні ж, після припинення в 2014 р. обслуговування РВСН РФ (МБР SS-18) українськими підприємствами і оголошеної Росією відмови від українських літаків і авіадвигунів (продукцію АТ «Мотор Січ» РФ планувала купувати до 2016 р.) повернення до таких проектів виглядає не лише реалістично, але і логічно.

Одним з напрямів ВТС може стати адаптація українських технологій до нових умов. Звичайно, в першу чергу, це проекти авіаційної галузі. Абсолютно реально дати нову життю проектам військовотранспортних літаків і літаків спеціального призначення, на конструюванні і виробництві яких спеціалізується ДП «Антонов». Це повітряні машини типу Ан-70, Ан178. Згідно заяві менеджменту підприємства, основними об’єктами сучасного ВТС можуть бути літак морського патрулювання і протидії порушникам морського кордону Ан-148-300МР, легкий реактивний рамповий військово-транспортний літак Ан-148Т, середній реактивний рамповий військово-транспортний літак Ан-178. Так, програма літака Ан-178 стала пріоритетною для ДП «Антонов», а перший політ нового літака успішно відбувся у травні 2015 р. Природно, що в таких проектах може розглядатися версія з двигунами, авіонікою і деякими іншими вузлами західного виробництва. У проекті Ан-70 взагалі йдеться про можливу заміну у спільному виробництві партнера, яким раніше була РФ. До схожих проектів може відноситися ревізія нереалізованої ідеї спільної розробки і просування засобів гідроакустики. Раніше Київський НДІ гидроприладів з німецькою фірмою STN ATLAS Elektronick

GMBH (2007 – 2008 рр.) просував створення і постачання активного радіогідроакустичного буя. То ж стосується і робіт по модернізації і ремонту вертольотів радянського виробництва. І все-таки основними секторами ВТС із ЗОК повинні стати нові високотехнологічні розробки, які сторони використовуватимуть для зміцнення власного оборонного потенціалу. Візьмемо декілька актуальних ілюстрацій. Скажімо, Україна вкрай зацікавлена у розвитку безпілотної техніки за участю вітчизняних науково-промислових структур. Але традиційно слабкою ланкою українських розробників безпілотних систем залишалося «корисне навантаження». Гіроскопи, як і низку комплектуючих, розробники купують за кордоном, організація каналу передачі відео інформації в реальному масштабі часу істотно відстає від світових стандартів, немає високотехнологічних розробок кодованих широкосмугових каналів передач даних, не реалізований супутниковий зв’язок і так далі. Україна декілька років тому оголосила про намір реалізувати програму створення національного вертольоту, що сповна може відповідати намірам керівництва американської компанії Sikorsky. З обмовкою, що сторони повинні піти на певні компроміси. АТ «Мотор Січ», за яким близько 30 тис. персо-

налу, повинен стати ключовим учасником такої програми. Хоча в умовах змінних поглядів на створення ВМСУ, питання виробництва корветів із відомих причин заморожене (ресурси обмежені, потрібне термінове зміцнення системи берегової оборони), в стратегічній перспективі активне відродження проекту реальне. Тим паче, що в рамках наявної держпрограми «Корвет» ДП «НДІ «Квант» веде роботи із створення багатофункціональною РЛС з активними фазованими антенними решітками («PHOENICS-E»), корабельної системи оптико-радіолокаційного управління стрільбою артилерійських установок середнього калібру («Stilet»), оптико-електронної системи управління вогнем артилерії малого і середнього калібру («Sarmat-2»), а також корабельного комплексу оптико-електронної протидії («Faset»), оптико-електронної системи приводу і посадки вертольота на палубу корабля («Saga»), інфрачервоної системи виявлення («SELENA-X»), системи електромагнітної сумісності бойового корабля («Sovmestimost») і автоматизованої системи бойового управління (АСБУ). У такій ситуації лише високий рівень ВТС може дозволити реалізувати амбітний проект. Багато розробок, реалізованих в рамках експортних замовлень, можуть бути використані для ство-

Отже, для розвитку ВТС України із ЗОК є всі передумови: політичні, технологічні, економічні, інтелектуальні. Можливо

рення нових ОВТ України при активній участі ЗОК. Наприклад, в 2014 р. Казенне підприємство спеціального приладобудування «Арсенал» освоїло виробництво вдосконаленої інфрачервоної голівки самонаведения «ІС-90» для ракет класу «повітря-повітря» (ведеться її серійне виробництво для іноземного замовника). Але ніщо не заважає створити і проект суто для ВСУ. Або інший приклад, що свідчить про високий інтелектуальний і конструкторський потенціал України. Над вирішенням завдань автоматизації і комп’ютеризації процесу управління вогнем артилерії з 2004 р. активно працює українська компанія Ukranian Defense Consulting (UDC). В 2014 р. вона оснастила артилерійські підрозділи національних ЗС Афганістану комп’ютеризованою системою управління вогнем власної розробки. Згідно заяви директора UDC Дениса Данька, UDC давно взаємодіє з американськими Lockheed Martin, General Dynamics, Northrop Grumman, Dynacord. А перший крупний контракт, до реалізації якого UDC виявилася причетною, включав постачання 110 БМП-1 через Житомирський бронетанковий завод і корпорацію «Укрінмаш» американській компанії BULOVA Technologies Group, Inc. Потім був значний контракт між українською стороною і

General Dynamics на постачання 44 гаубиць Д-30. Так от, безпосередньо «конвертація» знаряддя з радянської системи числення кутових одиниць 1/6000, в американську - 1/6400 до кінця 2008 р. зробила UDC, яка тоді лише з’явилася на ринку. А вже через деякий час українська компанія поставила ЗС Афганістану універсальну систему управління вогнем батарейного рівня UBLFDS (Universal Battery Level Fire Direction System), яка дозволяє в режимі реального часу виконувати розподіл даних по мережі для прискорення процесу бойової роботи (ведення вогню) і підвищення його ефективності. І автоматизує процес підготовки установок для стрільби та точного наведення на ціль. Це лише один приклад, взятий з ВТС для третіх країн, – сьогодні такий досвід може серйозно згодитися для модернізації вже української армії. Отже, для розвитку ВТС України із ЗОК є всі передумови: політичні, технологічні, економічні, інтелектуальні. Можливо, питання успіху тепер відноситься лише до області політичної волі – як української влади, так і урядів каїн НАТО і ЄС. На думку спікера польського Сейму Радослава Сікорського, Захід повинен ділитися з Україною своїми ноу-хау, надавати експертні консультації, а не бездумно виділяти гроші. «План Маршалла», про який бага-

то говорили після початку російської військової експансії в 2014 р., як раз і може включати військово-технічне співробітництво. ВТС - це в усіх відношеннях складний процес взаємодії у кри-

тичних, чутливих галузях між Україною і Західним світом. Але його безперечна цінність – взаємовигідні результати, досягнуті за рахунок реального, без декларацій, партнерства.