Наші люди в голлівуді by #tobm

Тернопільська обласна бібліотека для молоді Інформаційно-бібліографічний відділ

Наші люди в Голлівуді. Українці, які отримали премію «Оскар» Інформаційний дайджест

Тернопіль, 2017

«Оскар» - найпрестижніша нагорода в кінематографі США

та

щорічний

Вручається

1929

приз

із

багатьма

номінаціями.

року

Американською

академією

кіномистецтва, створеною у 1927-му Луїсом Маєром на базі

кіностудії

Metro-Goldwyn-Mayer.

Сам

приз

–

позолочена статуетка, знана з 1939 року як «Оскар». Для кожного номінанта цієї нагороди це – справжнє світове визнання. П’ятеро митців, які мають українське коріння

тримали

руках

омріяну

статуетку.

Тож

пропонуємо Вам дізнатися їх імена.

Варвара Каринська

Першим оскароносцем, до речі, у 62-річному віці стала українка Варвара Каринська. У 1948 році жінка отримала «Оскара» за роботу над костюмами. Варвара Каринська народилася 3 жовтня 1886 року у Харкові в сім’ї харківського купця-мільйонера Андрія Яковича Жмудського. Дівчинка з дитинства не розлучалася з голкою та ниткою. Олександра

У 1908 році вийшла заміж за

Мойсеєнка,

сина

іншого

заможного

харківського промисловця, але її чоловік помер у 1909 році, через кілька місяців після народження їхньої доньки Ірини. Невдовзі Варвара знову вийшла заміж за видатного харківського адвоката-криміналіста М. Каринського. З успішним розвитком його правничої практики 1915 року 3

сім'я Каринських переїхала до Москви, де Варвара придбала

простору

квартиру.

Практика

Каринського

процвітала, а Варвара тим часом цілковито віддалася мистецтву. Вона була господинею салону, в якому приймала інтелігентну публіку, яка приходила після перегляду театральних чи балетних вистав. Варвара розвивала власну художню техніку, де використовувала комбінацію

шматків

кольорової

шовкової

марлі

фотографіями та малюнками. Темою її перших робіт був балет. Після тривалого самовдосконалення виставила 12 робіт у популярній московській галереї і мала успіх – як матеріальний, так і в критиків. Після Лютневої революції опинилася із сім’єю в Петрограді – за місцем призначення чоловіка. Але почалася громадянська війна, яка розлучила подружжя назавжди: чоловік втік за кордон, а вона залишилася. Незабаром поштовою

листівкою

Варвара

сповістила

його

про

розлучення і вийшла заміж за Володимира Мамонтова, представника відомої купецької родини. У в 1921 році переїхала до Москви й оселилася на Тверському бульварі в будинку, що раніше належав її родині. Там вона відкрила в двох кімнатах, що залишилися

після націоналізації, школу художньої вишивки, а також ательє з пошиття дорогого одягу і чайний салон, де збиралися художники, літератори і представники партійнодержавної еліти. Після революції та громадянської війни в Росії емігрувала до Німеччини, потім переїхала до Бельгії, а згодом до Парижа, де працювала з відомим живописцем і театральним декоратором Андре Дереном, художником і режисером

Сальвадором

Далі,

авангардистом

20-го

сторіччя Марком Шагалом та багатьма іншими відомими митцями. У Нью-Йорку її називали Барбара. Для вистав Джорджа Баланчина – грузинського хореографа, який поклав початок американському і сучасному балету, Каринська робила майже всі костюми. Баланчин називав харків’янку «Шекспіром костюма», від якої залежить половина

успіху

балетної

вистави.

«Шотландська

симфонія», «Лускунчик», «Сон літньої ночі», «Па де де Чайковського» – загалом Каринська створила костюми до майже 50-ти балетів. І зробила переворот у балетній моді. Це саме вона запропонувала один із п’яти існуючих до цього часу варіантів балетної пачки, що увійшов в

історію під назвою «пачка Баланчина–Каринської», і звільнила балерин від необхідності танцювати в довгих важких костюмах. Коротенька спідниця з широких воланів (Powder Puff Tutu), яка максимально відкриває ноги танцівниць і тріпоче при кожному їхньому русі − дизайнерський винахід саме нашої співвітчизниці, якому донині ніхто не знайшов прийнятної альтернативи. Коли

Варвара

Каринська

отримала

пропозицію

створити костюми до фільму «Жанна Д’Арк», за її плечима вже була робота майже в десяти голлівудських картинах. У розкішному вбранні дизайнерки на кіноекрані красувалися Марлен Дітріх, Гарі Купер, Полетт Годар, Вів’єн Лі та багато інших зірок. Для створення костюмів для фільму «Жанна Д’Арк», аби перейнятися духом епохи, дизайнерка перегорнула купу історичної літератури і почала збирати речі, пов’язані з юною бунтаркою. Зрештою її колекція стала настільки багатою, що перевершила кількість експонатів

музею

Жанни Д’Арк. Каринська також побувала на батьківщині Орлеанської Діви і у містечку Лоррейн, де та народилася, придбала невеликий будинок.

Весь одяг до фільму, включаючи костюми для масовки, Варвара та її молода помічниця Дороті Джекінз шили і плели вручну. Створена колекція настільки точно відповідали тій історичній епосі, що і в акторів з’явилося нове розуміння своїх ролей. Картина одразу заграла новими фарбами

і,

зрештою,

отримала

дев’ять

нагород

американської Кіноакадемії. Один з «Оскарів» дістався і дизайнерам одягу. Відома харків'янка прожила майже сто років. Померла у Нью-Йорку в 1983 році. Ім’я Варвари Каринської добре відоме поціновувачам балету та знавцям історії моди світу, але, на жаль, тільки недавно про неї заговорили в Україні. Тепер у Харкові

на будинку, де жила Каринська, є

меморіальна дошка, у місті проходить названий на честь геніальної майстрині фестиваль моди і театрального костюма, а також створено фонд її імені.

Анатолій Кокуш

Далеко не всі знають, що приголомшливі кадри оскароносного

«Титаніка»

народилися

завдяки

винахідливості українця Анатолія Кокуша. Анатолій Кокуш народився у 1952 році у місті Керч. Отримав інженерну освіту у Ленінградському інституті кіноінженерів. З 1974 р., після закінчення інституту, працював конструктором на кіностудії ім. О. Довженка. Працюючи на студії, молодий інженер зацікавився роботою операторських кранів. В одному з інтерв’ю Кокуш розповідав: «Я весь час дивувався, до чого примітивний знімальний процес, наскільки оператор прив’язаний до камери. Щоб камера підстрибнула – оператор повинен підстрибнути. А чому б не дати їй свободу рухів? І ось цей

напрямок мене захопив. Практично всі мої розробки присвячені йому». У

1980-х

кооператив,

роках

залучає

до

Кокуш

роботи

колегами

створює

інженерів

широкого

профілю, у тому числі спеціалістів з училища імені Баумана у Москві, де велася робота над гіростабілізацією об’єктів у системах управління ракетами, космічними кораблями, станціями тощо. Основним завданням Кокуша стало захистити камеру від зовнішніх коливань. Пошуки увінчались успіхом – у 1991 році створено першу стабілізовану голівку для відео- та кінокамер. Тоді ж на базі експериментальної лабораторії кіностудії імені Довженка сконструювали надлегкий кран заввишки 21 метр. Головний

здобуток

Кокуша

його

колег

–

операторські крани. Ідея настільки ж проста, наскільки геніальна: прилаштувати камеру на гіроскоп (пристрій, побудований

за

принципом

дитячої

дзиґи,

здатний

реагувати на зміну орієнтації основи, на якій його встановлено,

відносно

інерціального

простору).

Поєднавши гіроскоп і камеру, Кокуш, по суті, дав у руки операторам чарівну паличку: в них відтепер з’явилися

можливості, про які вони не могли навіть мріяти : тепер кінокамера стала нечутливою до поштовхів і коливань. Для просування техніки на американському ринку українська

компанія

почала

співробітництво

американською фірмою з прокату кінообладнання. Світове визнання прийшло у 2006 році: компанія отримала два інженерно-технічні

«Оскари»

від

Американської

кіноакадемії мистецтв. Перший – за операторський кран «Каскад» - надлегку конструкцію, стріла якої здатна вилітати

на 21 метр. Нарешті режисери отримали

можливість розмістити камеру в найбільш недоступних місцях. Другий «Оскар» присудили за «Авторобот» - 4метровий кран, що монтується на даху будь-якого авто. Керування дистанційне, кран та камера можуть плавно обертатись на 360 градусів довкола машини, навіть коли та рухається на шаленій швидкості. На сайті «Фільмотехніки» можна переглянути перелік фільмів,

зйомки

яких

проводились

українською

апаратурою. Цей список не просто вражає, він неймовірний – понад сто стрічок. Серед найвідоміших – «Титанік», «Taксi», «Код да Вінчі», «Містер і Міссіс Сміт», «Індіана Джонс», «Форсаж», «Троя», «Гаррі Поттер», «Дванадцять

друзів Оушена», «Люди Ікс», «Тарзан», «Книга джунглів» та ін. Апаратами «Фільмотехніки» знімають музичні події (в тому числі «Євробачення»), спортивні заходи (зокрема Олімпійські ігри у Ванкувері), рекламу практично всіх світових виробників автомобілів, державні свята тощо. Саме тому сьогодні «Фільмотехніка» - це і конструкторське бюро, і логістична діяльність, і менеджмент. Переважну більшість коштів компанія вкладає у нові розробки та саморозвиток. Успіхи українських винахідників – справа не буденна. Адже історія Анатолія Кокуша засвідчує, що інженер може і повинен досягти успіху саме в Україні, втілюючи власні ідеї і замисли. А значить, варто вкладати гроші у відповідну освіту і технології.

Євген Мамут

Є в українців і технічні «Оскари». Так званий камуфляж-ефект – маскування нерухомого героя в кадрі – став призовим для колишнього харківського інженераелектрика Євгена Мамута. Хоча народився Євген Мамут у Ташкенті (1942 р.), та дитинство і юність провів у післявоєнному Харкові. У цьому місті, закінчивши середню школу, працював токарем на експериментальному заводі Харківського політехнічного інституту (ХПІ), потім навчався в будівельному технікумі, здобувши спеціальність «інженер-електрик». Хлопець мав намір стати студентом ХПІ, але здійснив його тільки через

чотири

роки,

відслуживши

армії

матросом

на

Тихоокеанському флоті. У 1971 році Мамут як дипломований фахівець, що, до речі, вже мав два авторські свідоцтва за новий спосіб

вимірювання

неелектричних

величин,

почав

працювати на кіностудії при ХПІ, де разом з молодим колективом ентузіастів створює експериментальні, зокрема стерео- та електронно- анімаційні фільми. Також Євген Мамут − один із творців знаменитого ефекту з фільму «Матриця»: ефектні стрибки та падіння героїв, які наче зависають у повітрі на кілька секунд, вдалося відобразити на екрані за допомогою 122 кінокамер, розташованих по колу. Крім того, відомі його спецефекти для реклами і мультфільмів, розроблені та реалізовані в ті часи, коли ще не було сучасних комп'ютерних технологій. Інша культова робота українця – реклама «Renault», в якій він використав так званий «ефект резини», коли машина в кадрі розтягувалася на поворотах. На той час це був надприродний ефект. На практиці потрібно було використати 1200 смужок, що в потрібний час перекривали кадр.

За чверть століття роботи у Штатах Євгенію Мамуту вдалося долучитись до створення спецефектів у багатьох оскароносних картинах – «Брудні танці», «Матриця», «Куди приводять мрії», «Суддя Дред». У 2002 році разом з дружиною Іриною Борисовою він відкрив музей анімації та спецефектів, де розкривають усі секрети професії. У 2012 році в рамках ІV Міжнародного фестивалю короткометражного кіно «Харківський бузок» видатний фахівець з кіноспецефектів дав майстер-клас зі створення візуальних спецефектів. Євген Мамут разом із дружиною Іриною Борисовою залишив відбиток руки на «Алеї слави» у Харкові, на якій уже поставили свої відбитки Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо, Мілен Демонжо, П'єр Рішар, Богдан Ступка та багато інших зірок.

Володимир Палагнюк

Він був першим і залишився єдиним українським актором-«оскароносцем». Джек Паланс, він же Джек Браззо, він же Володимир Палагнюк народився в родині емігрантів Івана Палагнюка і Ганни Гром’як. Володимир Палагнюк прийшов на світ 18 лютого 1919 року у Латімер-Майнз, що у штаті Пенсильванія. Там осіли його батьки, уродженці Галичини, там тато працював шахтарем, через шкідливу роботу захворів на рак легень і передчасно помер. У сім'ї виховували шестеро дітей. Володимир був третім. І він також міг повторити долю

батька, адже юнаком пішов на роботу у вугільні копальні. Але чоловік не затримався там – зайнявся професійним боксом і навіть встановив рекорд: здобув 15 перемог поспіль, 12 з яких шляхом нокауту до завершення четвертого раунду. Під час Другої світової війни добровольцем записався в армію, був пілотом військового літака. Осколок снаряда розірвав йому обличчя до невпізнанності, тож опіки шкіри довелося латати пластичними операціями. Зате в 30 років, коли Паланс пішов в актори, саме ця груба зовнішність підкорювала продюсерів. Найчастіше йому пропонували ролі холоднокровних ковбоїв або суворих поліцейських. Після участі у боях і демобілізації у 1944-му Палагнюк, користуючись пільгами для колишніх вояків, вступив

на

факультет

акторського

мистецтва

Стенфордського університету. Підробляв у ресторанах кухарем,

офіціантом,

продавцем

содової,

охоронцем,

фотомоделлю. Здобувши ступінь бакалавра, Володимир деякий час працював репортером The San Francisco Chronicle і на радіо. Одначе його долею стало акторство. Уперше чоловік зіграв у 1947-му у п'єсі «Трамвай «Бажання» на Бродвеї.

Спершу Палагнюк виступав під псевдо Паланські, але зрештою змінив його на Паланс. Дебютом Паланса у кіно стала стрічка «Паніка на вулицях» 1950 року. Далі були «Прикрі узгір'я»

«Раптовий страх». За третю роль у кіно Паланса номінували на «Оскар». Він став одним із найвідоміших виконавців характерних ролей другого плану. Зрештою, Паланс став лауреатом премій «Золотий глобус» та «Еммі». А от «Оскар» до нього прийшов у 1992му. Причому не за роль лиходія, а за комедійну роль Керлі Вошборна у стрічці «Міські піжони». Тут українець зіграв ковбоя. Коли дійшло до вручення, 72-річний актор продемонстрував захопленому залу свою відмінну фізичну форму, відтиснувшись від землі на одній руці. Після того Джек Паланс зіграв ще у 10 стрічках. Востаннє – у 2004-му. Джек

пишався

українським

походженням:

знав

українську мову, історію, любив співати рідні пісні, виступав під час відкриття пам’ятника Шевченку у Вашингтоні.

Джек

Паланс

був

головою

правління

митецької благодійної фундації «Фундація Тризуба», яка надавала фінансову допомогу акторам і митцям, які

демонстрували досягнення української культури (включно з кіномистецтвом) у цілому світі. Актор двічі відвідав Україну: у 1996 році, у складі американської делегації з надання дітям Чорнобиля гуманітарної допомоги; та у 1997 році брав участь у кінофестивалі у Ялті. Помер актор 10 листопада 2006 року в Монтесіто у Каліфорнії.

Квітка Цісик

Квітка Цісик – відома блюзова та оперна співачка, виконавиця популярних та українських народних пісень. Пісня «Ти світло мого життя», яку вона виконала до

однойменного фільму, отримала у 1978 році «Оскар» і «Золотий глобус» в категорії «Найкраща пісня до фільму». Народилася майбутня співачка 4 квітня 1953 року в Нью-Йорку у сім’ї Іванни та Володимира Цісиків, післявоєнних емігрантів із Західної України, які назвали дівчинку Квіткою. Її матір була родом із Коломиї, батько – знаменитий

концертний

скрипаль,

який

навчався

Львівській консерваторії і потім викладав в Українському музичному інституті Америки. Саме він вчив Квітку грати на скрипці з п’ятирічного віку. Після школи дівчина вступила до державного університету Нью-Йорка на клас скрипки. Проте через рік залишила університет і була прийнята в Mannes School of Music, де під керівництвом хранителя

віденської

оперної

традиції

професора

Себастіана Енгельберга отримала знання з вокалу та відшліфувала свій голос – колоратурне сопрано. Навчання закінчила в 1974 році. Ще студенткою Квітка почала працювати, оскільки потрібно було оплачувати навчання та допомагати родині. Тоді вона і подалася в шоу-бізнес та дуже швидко зарекомендувала себе як досконала вокалістка в будь-якому музичному стилі. Квітка обрала псевдонім Кейсі (Kacey –

за першими літерами її імені та прізвища). Її почали навперебій запрошувати до роботи над своїми альбомами поп– та рок-зірки (Майкл Болтон, Боб Джеймс, Лінда Ронстад, Роберта Флек, Девід Санборн, Карла Саймон, Мікіо Масуо, Квінс Джонс, а з Майклом Джексоном Квітка співала в одному хорі). Паралельно з творчою роботою в студії та на сцені Кейсі була зайнята і в комерційних проектах. Дуже швидко вона стала найбільш оплачуваною виконавицею рекламних джинглів. За допомогою її акустичного співу створювали собі імідж корпорації Coca-Cola, American Airlines, NBC, CBS та інші. З 1982-го і до своєї смерті Кейсі Цісик залишалася єдиним голосом компанії Ford Motors. Американці порахували, що їхню Кейсі прослухало понад 22 мільярди людей. Приблизно стільки разів прозвучали в ефірі та записах різноманітні музичнорекламні твори, де вокальні партії виконувала Квітка Цісик. Статуетку «Оскар» співачка отримала в 1978-му році за пісню до фільму «Ти світло мого життя». Оскароносну пісню «You Light Up My Life» згодом заспівала Уїтні Х ´юстон. На церемонії нагородження Цісик сказала: «Моя

мрія збулася. Я отримала статуетку за красиву пісню, співаю її англійською, а душу вкладаю українську». Попри шалену популярність в Америці в душі Квітка Цісик завжди залишалася українкою і тужила за своєю етнічною батьківщиною. Співачка приїхала на батьківську землю у 1983 році – перший, і як виявилося, останній раз, не виступала з концертами, про які так мріяла, адже в той період її пісні були заборонені в Україні. Свою любов до України співачка втілила у своїх піснях : в 1980 році вона випустила україномовний альбом «Квітка» або «Пісні з України». Через дев’ять років вийшов її другий альбом «Два кольори». Сама Квітка говорила, що ці альбоми не були бізнес-проектами – це був подарунок усім українцям, у якій би частині світу вони не жили, музика для душі, пам'ять про батьківщину. Альбоми зібрали цілий вінок нагород у Канаді, а в 1990 році були номіновані на «Греммі» у категорії «Сучасна народна пісня». У творчих задумах Квітки був запис ще одного альбому з колисковими для дітей. Проте передчасна смерть перервала усі плани співачки. Квітка Цісик померла 29 березня 1998 року, не доживши декілька днів до свого 45річчя.

Унікальний тембр співачки, її напрочуд елегантна манера виконання, бездоганна мова полонили серця мільйонів українців. Хто хоч раз почув голос цієї співачки, ніколи не забуде її, наче вона знала якусь таємницю, спільну для кожного людського серця.

Література Вергеліс О. Квітка на асфальті: голос Америки – душа України [Текст] / О. Вергеліс // Дзеркало тижня. – 2008. – 25-31 жовт. – С.1,18. Володарка «Оскара» і рекламний голос [Текст] : [Квітка Цісик] // Україна молода. – 2010. – 6 берез. – С. 13. Глібчук У. Ліричний маніфест свободи Квітки Цісик [Текст] / У. Глібчук // Дзеркало тижня. – 2006. – 25 лют. Жук О. Наша американська Квітка [Текст] / О. Жук // Україна молода. – 2008. – 22 жовт. – С. 6. Євген Мамут: «Свій «Оскар» я віддав у музей» [Текст] // Експрес. – 2017. – 2017. 23-2 берез. – С. 15. Кіндрась К. Остання роль «піжона» з українською душею [Текст] : [Джек Паланс] / К. Кіндрась // Українська правда. – 2006. – 14 лист. Кравчук Р. Квітка, що торкнулася серця та душі українців у всьому світі [Текст] / Р. Кравчук // Гетьман. – 2013. – № 4-5. – С. 60−61.

Маслій О. Навіть без звання народної артистки Квітка Цісик завжди матиме любов і повагу українців усього світу [Текст] / О. Маслій // Нова Тернопільська газета. – 2013. – 10-16 квіт. – С. 9. Матуш І. Квітка Цісик жила у США, а її душа – в Україні [Текст] / І. Матуш // Свобода. – 2013. – 5 квіт. – С. 8. Мельник О. Вона зачаровувала своїм голосом континенти [Текст] / О. Мельник // Урядовий кур`єр. – 2013. – 4 квіт. – С. 12. Незабутня Квітка України [Текст] : до 60-річчя від дня народження Квітки (Кейсі) Цісик (1953−1998) // Календар знаменних і пам’ятних дат. - 2013. – № 2. – С. 4751. Підгора-Гвяздовський Я. Про нас у Голлівуді [Текст] : [українці - голлівудські зірки] / Я. ПідгораГвяздовський // Українська культура. – 2013. – № 9-10. – С. 69-71. Позняк-Хоменко Н. Квітка на медалі [Текст] : земляки легендарної Квітки Цісик започаткували іменну медаль співачки / Н. Позняк-Хоменко // Україна молода. – 2014. – 7-8 листоп. – С. 3.

Позняк-Хоменко Н. Унікальна Квітка [Текст] : сьогодні Кейсі Цісик, визначній амер. співачці укр. походження, могло б виповнитися 60 років / Н. ПознякХоменко // Україна молода. – 2013. – 4 квіт. – С. 12. Савків Т. Весняна Квітка [Текст] / Т. Савків // Наш день. – 2016. – 23-29 берез. – С. 8. Салімонович Л. Варварина «нетлінна» [Текст] : [про Варвару Каринську] / Л. Салімонович // Україна молода. – 2010. – 16 квіт. – С. 19. Тимуршаєва Н. Два кольори Квітки Цісик [Текст] / Н. Тимуршаєва // День. – 2008. – 23 жовт. – С. 8. Чаус О. Записки ботаніка [Текст] : [Квітка Цісик] / О. Чаус // Україна молода. – 2010. – 3 квіт. Шелест М. Співала, мов янгол [Текст] / М. Шелест // Літературна Україна. – 2010. – 19 серп. – С. 8. Худицький В. Журба і пісня Квітки Цісик [Текст] / В. Худицький // Дзеркало тижня. Україна. – 2013. – 6-13 квіт. – С. 11. Яремчук А. Урок гідності [Текст] : [актор В. Палагнюк] / А. Яремчук // Українська культура. – 2004. – № 8. – С. 22.