Відлуння нашої пам'яті...

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ МОЛОДІ НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ВІДДІЛ

Випуск ІІ

Відлуння нашої пам’яті... Методичні поради з питань організації військово-патріотичного виховання молодого читача засобами інформаційно-бібліотечної роботи

Тернопіль 2005

Історію змінити неможливо, але знати потрібно, щоб реально оцінювати що таке Україна? Яка історична доля і звідки її корені? Навіщо і для чого живе людина цій землі?... Враховуючи визначеність того, що базовими засадами просвітницької діяльності бібліотек на сьогодні є вирішення питань соціалізації та громадянського становлення людини, визначальними постають шляхи практичної реалізації цих завдань загалом, і зокрема, - через популяризацію літератури історико-патріотичної тематики. Мабуть що, варто в цілісному просвітницькому комплексі роботи бібліотеки більш конкретно виділяти окремо напрям військовопатріотичного виховання, актуалізуючи для цього конкретні історичні та ювілейні дати державотворення, постаті відомих діячів, полководців, винахідників та винаходів, тим самим пов’язуючи такі сфери діяльності, як історія – сучасність - досягнення науки і техніки – відкриття тощо. Дана інформація є корисною для бібліотечних та широкого кола зацікавлених осіб.

Підготувала

Воробель С.

Редактор

Федорович З.

Відповідальна за випуск

Хмурич М.

Адреса: м. Тернопіль Нечая, 29 контактні телефони : 8(о352) 52-64-49

25 -97 -05

25-97-15

Web – адреса: http://www.yl.edu.te.ua E-mail: youthlib@ukr.net

Традиційно військова сфера громадянської діяльності завжди асоціювалась із поняттями честі, порядності, гідності, елітарності, найкращих людських чеснот в недоторканності їх ідеалу, а тому й виділяється на сьогодні серед провідних напрямів роботи з молоддю військово-патріотичне виховання і, зокрема, такий його спектр як історикопатріотичний. Ще в давніх Афінах людина, котра не пройшла військової служби, не мала можливості стати повноцінним громадянином вільного міста. Загально відомо, що історія розставляє все по своїх місцях, а ще вона ніколи не визнає запитань типу – а що було б, коли б? „Маємо те, що маємо”, - як стверджував один із українських Президентів, а тому доцільно детальніше знати цю історію, щоб не повторювати помилок наших попередників. І що важливо, при розмитості, невизначеності, замовчуваності багатьох сторінок і постатей українського державотворення визначальну роль має об’єктивна, багатогранна оцінка історичного поступу рідного народу. Історія України – це історія руйнівних війн, пожеж, чужоземних завоювань. Як відмічав ще Є. Маланюк: „Ми тепер наочно бачимо, як відбувається історія на наших теренах. Ми знаємо аж надто добре, що залишається з наших соборів, монастирів, замків, музеїв, бібліотек, академій…”. (Нариси історії української культури). У ХХІ століття українська нація ввійшла з прогалинами у власній історичній пам’яті. Міфів, що свідомо творилися в попередню епоху було аж занадто багато і майже кожне ім’я з великого реєстру українських патріотів, державотворців, полководців, сховане за відретушованою творчістю радянських істориків від системи. Хоча й сьогодні однозначне потрактування діяльності багатьох історичних особистостей вимагає пошуку точок дотику різновекторних позицій, намагання хоча б зрозуміти реалії тодішнього історичного поступу. Найбільш дієвою є методика поетапного висвітлення історичного спектру питань військово-патріотичного виховання, починаючи із витоків українського державотворення – часів Київської Русі – і до сьогоднішнього дня. Для загального ознайомлення читачів як із запропонованою тематикою, так і рекомендованими різножанровими виданнями варто провести цикл бесід, історичних мініатюр, історичну подорож, усний журнал, екскурс, репортаж тощо, які узагальнюватимуть і актуалізуватимуть конкретні події, дати, імена і супроводжуватимуть, для прикладу, тематичну виставку згідно теми Українське

державотворення: вертикаль епох. Цілком реальним є проведення огляду чи перегляду згідно теми і складу фондів бібліотеки. На підсумковому етапі – ігрові форми: ігри-подорожі; вікторини; турніри; ігрові програми тощо. Для прикладу, організовується конкурсна програма з приблизним переліком питань: 1. Місто, яке називають другим за віком східнослов’янським містом: Київ;

Новгород;

Чернігів.

2. Перші кочові вершники на території України, а також її жителі, назва яких дійшла до нас? Анти;

Кіммерійці;

Скіфи.

3. Про жінок якого племені писав Геродот, що вони живуть, як колись амазонки: полюють верхи, беруть участь у війнах нарівні з чоловіками, та одягаються аналогічно? Скіфи;

Сармати;

Гуни.

4. Князь, який заснував династію Рюриковичів? Олег; Ігор; Володимир І.

5. Кому належать ці слова: „Хай буде Київ матір’ю міст руських”? Олегу; Ігорю; Володимиру.

6. Київський князь, який перший узаконив передання престолів за принципом родового старшинства, тобто від старшого брата наступному за віком, на засадах васалітету-сюзеренітету?

Володимир Святославович; Ярослав Володимирович; Володимир Всеволодович.

7. Князь, який здобув собі популярність серед населення Русі своїми переможними походами на половців? За переказами, він 83 рази об’єднував князів проти половців і знищив 200 половецьких вождів. Ізяслав Ярославович; Володимир Всеволодович; Мстислав Володимирович.

8. Київський князь, який написав „Повчання”?

9. Князь, який звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням зібрати слов’ян на хрестовий похід проти монголо-татар? Роман Мстиславович;

Данило Романович;

Лев Данилович.

10.Рік скликання Київського з’їзду, на якому князі зголосилися виступити назустріч монголам, руські війська прийшли до острова Варязьког на Дніпрі, куди до них, за словами літописця, прибула „вся земля половецька”?

1222 рік;

1223 рік;

1227 рік.

11.Ім’я князя подільського, Сіверського, волинського, великого князя литовського, молодшого сина князя Ольгерда та рідного брата польського короля Ягайла? Вітовт;

Свидригайло;

Олелько.

Розглянемо більш детальніше в хронологічному спектрі запропонований варіант висвітлення історичного спектру означеної теми. КИЇВСЬКА РУСЬ. При зверненні до цього періоду історії України виділяються наступні тематичні комплекси, які представляють єдине ціле

при розкритті теми Хроніки землі русів. Шляхи висвітлення: ∗

ознайомлюючий, узагальнюючий огляд або ж цикл інформаційних заходів, що відображають цей період вітчизняної історії. Для прикладу: Їх добре знали на Чорному морі, яке, до речі, колись і звалось Руським. Їхні судна запливали й до берегів Сирії, часто бачили кораблі русичів і на Каспії. У візантійських містах і столиці Царгороді не раз звучав тривожний голос дозорців із фортечних мурів: „Руси йдуть!”. І вкривалася морська широчінь легкими кораблями. Знамениті морські походи київських князів назавжди лишилися в історії яскравими сторінками воєнного мистецтва.

∗

базуючись на матеріалах з БФ і можливостях організації спільних заходів, бажано звертатись до проведення ігрових програм – ігриподорожі, вікторини, історичні турніри.

∗

Є багато цікавих історичних фактів, які по різному трактуються як і в історичній літературі, історичних джерелах, так і знаходять авторське бачення в художніх текстах, що варто використати при організації портретів-діалогів, оглядів тощо.

∗

Давньоруський період у вітчизняній історії характерний постатями князів-звитяжців, котрі силою та міццю власної величі формували основні принципи державності. „Першу справжню українську армію створили київські князі-завойовники Аскольд і Дир, Олег, Ігор та Святослав. Це вони пустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, досягли Дунаю й Балканських гір. Ядром їх війська були скандинавські варяги, заковані в залізо лицарі, пов’язані між собою воєнним братством, відважні й рішучі. Вони дали нам перший зразок війська, яке знало сувору дисципліну, - найважливішу з військових чеснот, за їх прикладом почала створюватись дружина, лицарське військо князів.”. Тому при організації циклу історичних мініатюр згідно тем: Галерея портретів; Легендарні постаті давньоруської історії; Маловідомі сторінки відомих біографій; Історія в портретах і постатях тощо кожен захід присвячують іменам видатних державотворців - полководців цієї епохи. Мабуть, визначальним фактором у цьому виборі стане наявність літератури у фондах бібліотеки, а тому поданий нижче перелік слід розглядати як факультативний. „І були три брати. Одному ім’я Кий, другому - Щек, А третьому – Хорив, І сестра їхня – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів,

А Щек сидів на горі, що й нині зоветься Щекавиця, А Хорив на третій горі, від нього й прозвалася Хоревиця. І в ім’я брата свого старшого заклали городок І назвали його Київ…” Це - „Повість временних літ”. Визначна пам’ятка вітчизняної культури подає саме таке трактування появи міста і розвитку державності на давньоукраїнських теренах. А тому, не буде зайвим ознайомлення читачів із літописними джерелами, художніми творами, історичними розвідками в узагальнюючому огляді як окремих видань, так і публікацій періодичних видань. Організовуючи розповідь – портрет „… І повісив він щит свій на ворота Царгорода”, або ж „Князь Олег – сплав легенди і бувальщини” бажано звернутися до історичних та художніх творів, що висвітлюють життєвий шлях київського князя Олега. Він належить до найбільш загадкових постатей давньоруської історії. Саме завдяки його вдалим походам були складені перший (відомий сьогодні) договір Русі (907 року), згідно якого Візантія платила данину Києву. Проте, в різних історичних джерелах по-різному подається подальша доля чи ж то воєводи, чи ж то регента малолітнього князя Ігоря. Так, Нестор-Літописець у „Повісті временних літ” скористався з народної легенди про цього віщого князя, чаклуна і чарівника… При підготовці інформаційної години Життя, як блиск меча, яскраве чи Святослав Київський: дипломатія в кольчузі; В історію він увійшов полководцем і воїном не зайвим буде нагадати молодим читачам про славного київського князя, державотворця і славного воїна СВЯТОСЛАВА, сина Ігоря, прозваного Хоробрим. Це той князь, котрий попереджував: „Іду на Ви”, котрий у відповідь (за свідченням літописця) на докори не менш славної матері, княгині Ольги про те, що не дбає син за власні землі, а щастя шукає по Візантіях та землях болгарських, відповідав: „Не любо ми есть в Киеве бытии, хочю жити в Переяславци, яко то есть середина земли моей…”. Ще М.Грушевський називав князя „козаком на троні”. Єдиний син Ольги і Ігоря вдався звитяжним і хоробрим воїном. За чесність його поважали і союзники і вороги. Князь-солдат був із тих людей, про яких кажуть: ”Він цілує спочатку меча, а потім жінку”. Недовге князювання Святослава (942-972) ознаменувало вихід Київської Русі на арену сильних держав, показало, що київські князі вміють не лише оборонятися, але бути військовими стратегами. В літописах того часу відмічається , що князь був хоробрим і багато

воював. Спочатку, під час правління у Новгороді, він гартувався у боротьбі з варягами, на півдні – у боях з печенігами. У походи не брав обозу, навіть казанів, а харчувався зі своїми дружинниками засмаженим на вугіллі м’ясом. Навіть намети не возив із собою, спав на повстині, поклавши під голову сідло. До його військових трофеїв відносять – розгром могутнього Хозарського каганату, завоювання Болгарського царства та ідею створення величезної слов’янської держави від Чорного до Балтійського моря, від Волги до Дунаю, але… в історію увійшов знаменитим написом на оздобленому золотом келиху, зробленим із черепа князя: „Чужого бажаючи, своє згубив”. Цей талановитий та блискучий полководець на жаль не був настільки ж далекоглядним політиком, щоб вміло користуватись наслідками своїх завоювань. Історичний екскурс ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ: князь із легенд та переказів, покликаний ознайомити читачів із художніми та історичними творами, переказами, легендами про київського князя, який і понині залишається уособленням ідеального та справедливого правителя. „Збиранням” земель руських, яким займався Володимир, син Святослава і древлянської князівни Малуші, у першу половину свого князювання, супроводжувалось жорстокістю та кров’ю, і чи не зіграло вирішальну роль у тому, що в подальшому він опирався не на страх і силу, а на добру волю. Відомий офіційним запровадженням християнства, розквітом руської держави, розвитком писемності, появою перших шкіл та перших бібліотек. Серед легенд, пов’язаних із князем, є одна, котра говорить про те, що добиваючись руки грецької царівни Анни, Володимир раптово втратив зір. І лише коли єпископ корсунський, охрестивши його, торкнувся рукою – прозрів. Християнство зробило з хороброго і войовничого князя, за словами митрополита Іларіона „… одягом для нагих, поживою для голодних, прохолодою для спраглих, помічником для вдовиць, притулком для мандрівників, пристановищем для бездомних, захисником скривджених і збагачувачем убогих”. Можливо, варто винести на обговорення спір-клубу розповідь про не менш славного нащадка київських князів – Володимира Мономаха. В означеній темі МЕЧЕМ І СЛОВОМ виділяють 2 компоненти: після нього період розбрату на Русі; і „Повчання” Мономаха (наскільки вони важливі і актуальні сьогодні і т.д.). Так-от, ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053 – 1125).

„Дзвеніли мечі й свистіли стріли, іржали коні і падали на іржаву траву порубані воїни, і скаламучена кінськими копитами річкова вода червоніла від крові загиблих… Був 4 день квітня 1103 року, день битви з половцями”. На чолі переможного війська стояв Переяславський князь Володимир. Через 10 років він, уже Великий князь Київський, змусить весь світ рахуватися з величчю Русі. Окрім військових здобутків і християнської доброчесності, увійшов в історію ще як автор „Повчання”, адресованого власним дітям, в якому, зокрема, писав: „Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє; при їжі й митті – без галасу великого бути, при старих мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти, не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; владу ж – ні за що мати, як і од усіх честь. Якщо ж хто з вас може іншим помогти – од Бога нагороди нехай той сподівається і вічними благами він пораює”. Отакий Кодекс Честі славного князя Київського. При підготовці інформаційного дайджесту ТАЄМНИЦЯ КОРОНИ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО, доцільно звернутись до історичних розвідок та художніх по трактувань, що торкаються історичних реалій тогочасної Русі. КНЯЗЬ ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1201-1264) пізнавав науку боротьби за батьківський престол, мабуть, чи не з самого дитинства. Учасник знаменитої битви трьох князів Мстиславів, Київського, Чернігівського та Галицького, з монголо-татарами на річці Калці (1223р.), шукав союзників і на Заході, і на Сході. Довгою і тернистою була дорога нащадка Мономаха до Галицької корони.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Борисенко В. Київська Русь в історії України// Історичний календар. 2001. – К., 2001. – С. 90-94.

2. Від татарського нападу до козацьких часів// Коваленко Г. Українська історія. – К., 1993. – С. 63-84.

3. Військовий флот Київської Русі// Україна – морська держава. – Одеса, 2001. – С. 7-12.

4. Галенко О. Про татарські набіги на українські землі// Історія України. – 2004. - №21-22. – С. 1-9.

5. Гваньтні О. Хроніка Руської землі…// Всесвіт. – 2000. - № 11-12. – С. 116-152.

6. Головко О. З історії між князівської війни 1015-1019 рр. на Русі// Історія України. – 2001. - № 7. – С. 6-7.

7. Грабар О. В історію він увійшов полководцем і воїном: (Святослав)// Історичний календар. 2001. – К., 2001. – С. 95-96.

8. Іванченко Р. Історія без міфів. – К., 1996.

9. Іванченко Р. Україна від Кия до Кравчука: Короткий нарис історії української державності. – К., 1992.

10.„І повісив щита свого…”: (Князь Олег )// Український історичний календар, 96. – К., 1995. – С. 99-101.

11.„… І повісив він щит свій на ворота Царгорода”// Ричка М. В. За літописним рядком. – К., 1991. – С. 46-62.

12.Історичні портрети: (князі Київської Русі)// Історія України. – 2003. № 29-32. – С. 11-27.

13.Канигін Ю. Від Аскольда до Олександра Невського// Дніпро. – 2001. - № 3-4. – С. 41-68.

14.Київська Русь: початки української держави// Іванченко Р. Історія без міфів. – К., 1996. – С. 7-78.

15.Коритко Р. Таємниця корони Данила Галицького// Дзвін. – 2000.

- № 7. – С. 125-128.

16.Котляр М. Галицько-Волинська Русь. Т. 5. – К., 1998.

17.Котляр М. Ф. Останній князь дружинної Русі: (Мстислав Ярославович)// УІЖ. – 1999. - №2. – С. 134-141.

18.Котляр М. Шляхами віків. – К., 1993.

19.Котляр М. Щит і меч у Галичині// Літопис червоної калини. – 1995.

- № 4-6. – С. 2-9.

20.Легендарні особи давньоруської історії// Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах. – К., 1994. – С. 6-124.

21.Мацюк О. Замки і фортеці України в трактуванні Михайла Грушевського// Михайло Грушевський. – Львів, 1994. – С. 195-198.

22.Сліпушко О. Таємниці володарів Русі. – К., 2003.

23.Сліпушко О. Князь Олег – сплав легенди і бувальщини// День. – 2002. – 6 грудня. – С.8.

24.Сліпушко О. Князь Ігор: несправедливий вирок історії// День. – 2002. – 20 грудня. – С. 8.

25.Татарська доба в історії України// Толочко О. П., Толочко П. П. Україна під татарами і Литвою. Т. 6. – К., 1998. – С. 17-41.

26.Толочко П. Історичні портрети. – К., 1990.

27.Шамайда Т. Мечем і словом: (Володимир Мономах)// Україна молода. – 2003. – 23 квітня. – С. 10.

28.Грабар С. Князь Олег: міфи та літописні свідчення// Пам’ять століть. – 1997. - № 1. – С. 109-112.

29.Потурай О. Державник мимоволі: (Князь Роман Мстиславович)// Історичний календар, 2000. – К., 1999. – С. 284-286.

30.Яковенко Б. Святослав Київський: дипломатія в кольчузі//

День. – 2002. – 13 липня. – С. 5.

КОЗАЦТВО „…Безмежний степ у високих травах. Ревіння дніпрових порогів. І тупіт копит, що відлунює аж у високих небесах. І плач дітей, жінок, і рев худоби. Вершники в острішкуватих шапках, на низеньких прудких конях женуть натовп людей і череди корів. Вони нікого не бояться, вони тут господарі. Виловлюють по Україні все живе й женуть у Крим. І раптом ніби з самого неба падає на степ могутній, мов грім, свист, аж трави обізвалися шелестом і сполохано побігли в усі боки. І загула, задвигтіла від бухкання копит земля… Розгублено озирнулись татари. Хто посмів їх переслідувати? Литвини чи поляки? А погоня вже зовсім близько. І татарам вже добре видно вусатих людей, у яких на майже виголених головах в’юняться від вітру жмути волосся. Пізніше татари спізнають, що то оселедці – неодмінна ознака особливого стану людей, званих українськими козаками…” (Козаки// Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо. – К., 1993. – С. 92.).

1577 року Стефан Баторій, королівський секретар, писав: „… Число їхнє збільшилося після вторгнення татар у наше королівство минулого року. Багато з них втратили своє майно, не мали де жити, були роздратовані вбивствами та полоном батьків, братів, дружин, дітей, чого й приєдналися до козаків.” Відомий же український історик Д. Яворницький відмічав, що: „Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом були характерними типами свого народу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором… запорожець не знав ні „соб”, ні „цабе”, тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж вдома”.

14 жовтня традиційно відзначається, як день козацтва, а тому, для прикладу, тематична виставка "Тої слави козацької повік не забудем" ілюструється літературно-музичною композицією, чи тематичним вечором. В програму історичного екскурсу чи усного журналу Україна козацька: погляд крізь століття включають приблизно наступні розділи: І. Іменем війська запорозького ( організація та озброєння) ІІ. Шляхами козацької звитяги (козацька бойова тактика, походи) ІІІ. Політ української чайки (воєнно-морське мистецтво козацтва) IV. Отаманом може ш ти не бути… (козацький вишкіл) Організація оглядів, переглядів літератури, бесід, інформаційних годин тощо на теми: Сто столиць України. Чигирин, Українське козацтво в іменах, Українське козацтво у датах, Останній лицар Запорожжя дозволяє поєднати історію і сучасність, популяризацію художніх творів, історичних розвідок, документів з популяризацію науково-популярної літератури цієї тематики, тобто власне максимально розкрити фонд бібліотеки в поданому тематичному спектрі. Серед ігрових форм виділяється, для прикладу: Свято-конкурс КОЗАЦЬКІ ЗАБАВИ, в програму якого входять: 1. Вступ 2. Розминка.

3. Конкурс „Повзунець” 4. Вікторина. Програма Історичної гри-подорожі (історичної мандрівки) за книжковою виставкою „Покрова – свято козацьке, свято народне” Козацькими стежками включатиме розділи: Вступна частина. Привітання: гетьман, отамани, команди (козацькі курені). Зупинка 1. Курінь пам’яті. Театралізовані розповіді команд на основі

творів. Команда-суперниця повинна відгадати історичну особу, про яку „розповідається” в інсценізації. Зупинка 2. Пісенний курінь. Конкурс на виконання козацьких пісень. Зупинка 3. Курінь народної мудрості. Зупинка 4. Курінь козацької кмітливості. Бібліографічний огляд. Підбиття підсумків. Вікторина. КУРІНЬ КОЗАЦЬКОЇ КМІТЛИВОСТІ ∗

Як козаки голили собі голову (залишався чуб на „оселедець”);

∗

Який одяг носили? (шапка з китицею, червоні або сині шаровари, жупан, барвистий пояс);

∗

Як козаки могли перечекати небезпеку де-небудь при березі чи у плавнях? (брали в рот очеретину і дихали через неї, занурившись у воду);

∗

Яку козаки носили зброю? (пістолі, шаблі);

∗

Яким чином козаки повідомляли на велику відстань про небезпеку? (запалювали смоляні бочки);

∗

Для чого козаки випалювали в степу високу траву? (щоб не було де ховатися татарину);

∗

Якого кольору був стяг у Запорізькій Січі? (малинового);

∗

Як називався козацький ватажок? (отаман, кошовий);

∗

Як була укріплена Запорізька Січ? ( висока огорожа - глибокий рів – земляні вали);

∗

Відомі художні твори про козаків.

∗

Автор „Козаки пишуть листа турецькому султанові”

∗

Відомі Вам гетьмани України.

А. Чайковський у своїй історичній розвідці „Запорожжя” ось як описує ритуал прийому до куреня нових людей: „ – Ваші голови, пане отамане!

- Здорові були люде добрі, каже отаман, - а чого вам тут треба?

- - Та, - каже козак, - батько кошовий присилає сюди оцього чоловіка, щоб його у курінь прийняли.

- - У мойому курені я сам кошовий і ніхто не має права мені приказувати, йдіть собі геть…

- Ей, батьку, не сердьтеся та прийміть, де ж бідному козакові діватися, коли не приймете?...

- Як же його прийняти, як його не знаю, хто він, може, се яке ледащо… Не прийму.

- Та я вас прохаю: таки прийміть, він купиться і буде добрим товаришем.

- Ну то я пораджуся з кухарем, прийняти чи ні?.... Отак-от прибульця і приймали. Він давав за те символічну плату. Клали на стіл гроші, хто скільки міг чи хотів. Однині новачок ставав товаришем…” Не можна не згадати той вплив, яке мало козацтво на життєустрій тодішнього пересічного українця. На початок 17 століття при церквах створювалися січові та козацькі школи, а у свята проводились традиційні змагання на силу, спритність, точність, витривалість, швидкість. І, можливо, саме завдяки цьому чиннику запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особливо, відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася найдосконалішою в Європі. Деякі дослідники саме козакам віддають пальму першості у використанні підводного човна. „Поява на морі чотирьох козацьких човнів наводила на Константинополь більший жах, ніж поява чуми…”, - писав французькому королеві Людовіку ХІІІ його посол у Константинополі.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна й сторожова служба. Створювалась ціла система вишок із відповідною сигнальною системою (вогонь, рухи тощо). Сигнал про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. В „Описі України” 1650 року Гійом Боплан зазначав, що козаки „дуже міцні тілом, витривалі, хоробрі, а навіть малодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися… Від природи мають добре здоров’я… Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на межі слави, вбиті на війні”. Саме Січ дала Україні видатних полководців, державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського, інших. Слід виокремити і діалог-огляд/ історичний портрет символічного козака Мамая, про того, кого „…ні куля, ні шабля не брали, бо він був заворожений, тобто – безсмертний. І в огні не горів, і в воді не тонув, бо виходив із вогню мокрим, а з води – сухим. А ім’я його знане було по всійвсій Україні – Мамай. Саме цього козака на Запоріжжі ніколи й не було. Бо Мамай - не просто собі Мамай, це вся козацька Україна. Це – незвичайний характерник, помічник й захисник усіх чесних людей Не випадково на одній із давніх картин невідомого автора, де змальовано Мамая, читаємо підпис: „Козак – душа правдивая”. Отак „... сидить під крислатим молодим дубом посеред степу широкого, на бандурі грає, люльку посмоктує і веселі слова примовляє. Побіля козака наготові лежить: мушкет, порохівниця і кварта, щоб медвино пити. Позаду стримить увіткнутий у землю гострий спис, на гілляці висить шабля, що ні втоми не знає і не щербиться ніколи, бо вона заворожена. Поблизу застиг вірний кінь вороний; зірким поглядом степ окинув… Степ німує, козак думу думає…” Стати козаком у тодішні часи мріяв чи не кожен юнак. Крім бідних хлопців, ішли на Січ, щоб „вишколитись у порядку і чуйності лицарській”, і сини з багатих родин України, Росії, Польщі. До навчання і до війська Запорізького брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії.

Організовуючи історичний екскурс, гру – подорож, чи журнал подорож про козацькі часи на Україні варто дотримувати наступного висвітлення теми: Перші початки Запорізької Січі зі столицею на о. Хортиця закладав 1554 року волинський князь, герой українських дум, хоробрий воїн і наш земляк Дмитро БАЙДА-ВИШНЕВЕЦЬКИЙ. І як описував М. Вінграновський у романі „Северин Наливайко”: „… Йому набридло ходити під Польщею та її королем, і він в один день покинув на Західній Україні свою дідизну Кременець, села і хутори, покинув, подаровані йому королем міста Черкаси й Канів на Україні Східній, сів на коня, підкрутив вуса і з шаблею та гаманцем поїхав на Україну Південну – у Дике Поле, на Запороги, в Пониззя Дніпра… Приглядались один до одного козаки й Вишневецький недовго. І він, і вони зрозуміли відразу: і їх, і його повивало одне – воля і гідність…” (Вінграновський М. Вибрані твори: У 3т. Т.2. Северин Наливайко. – Тернопіль: Богдан, 2004. – С. 246-247.). Оборонець Європи, або Доля золотого меча Сагайдачного. Не менш цікава постать Петра САГАЙДАЧНОГО, якого Оттоманська імперія вважала чи не найнебезпечнішим своїм ворогом за всю історію власного існування. Його блискавичні і завжди успішні напади на головні турецькі міста – Кафу, Синоп, Трапезунд і навіть столицю імперії – Стамбул, вкарбували славне ім’я козацького отамана в історію не лише козацької звитяги, але й історію українського війська зокрема, та й історію України. І постать його як політика і полководця справді унікальна. Саме завдяки Петру Сагайдачному Наддніпрянська Україна фактично здобула автономію з власною адміністрацією, армією, зовнішньою політикою. В його руках часто зосереджувались питання війни і миру таких трьох держав як Річ Посполита, Московське царство і Оттоманська імперія. Харизматична постать Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (1595 – 1637) перетворила його в людину – легенду, чи не єдиного в історії України загальнонаціонального лідера, за яким піднявся весь народ. Мабуть, що вперше з часів Київської Русі Україна, на той час з високим рівнем культури, освіти, заявила достатньо агресивним сусідам з їх територіальними видами та претензіями, про право вибору, право побудови власної національної держави. Життя гетьмана – це шлях блискучих перемог і гірких поразок, глибоких роздумів, особистих втрат і знахідок. Блискучий дипломат, державницький стратег, людина честі, він жив і творив Україну в часи заплутані, підступні, невизначені… Доля й недоля ІВАНА СІРКА. Жаркий серпневий день 1680 року. Утомлено стояли під сонцем старі мовчазні дерева, поникла присохла трава… Десь далеко на Січі бойове товариство, яке він водив у звитяжні

походи, а він, виснажений літами і давніми ранами, помирає тут, на пасіці, що стала останнім притулком легендарного кошового Івана Сірка. За підрахунками істориків, він провів 55 битв, і тільки в трьох із них йому не всміхнулась перемога. 10 разів підряд обирали запорожці Сірка кошовим отаманом – жодного такого прикладу за всю історію існування Січі не знайти… Татари називали кошового урус - шайтаном, а французи 1645 року запрошували прийняти участь у війні з Іспанією… Йому, одному із небагатьох запорожців, пощастило зустрітися із старістю. І геть постарівши. Вибрався із Січі у своє село Грушівку, що поблизу Нікополя, зайнявся бджолами. Очевидно, цей дід у солом’яному брилі мало вже був схожий на запального і водночас мудрого запорозького поводиря чи, тим більше – на того бравого молодого козарлюгу, яким Сірко вперше з’явився на Січі. Важко вірилося у те й дітям, яким розповідали про подвиги славного кошового і показували при тому на сивого і немічного старого… Згідно з народними переказами, турецький султан Мухамед IV, зважившись на напад на Запорожжя, прислав козакам листа, в якому вимагав від них покори й визнання над собою його влади. Вже після розгрому ворога запорожці відповіли султанові ось у таких тонах: „Твого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський Колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам”янецький кат, Подолинський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень…” Підписав листа кошовий отаман Іван Сірко разом з усім товариством запорозьким. Цей епізод і став сюжетом відомої картини Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Про все передумав перед смертю великий кошовий. А от про те, що могила з його останками буде розрита, і пам’ятники йому то будуть ставитись, то руйнуватися варварами, тодішніми і сучасними, навряд чи думав, гадав. „Від Богдана до Івана – не було гетьмана” – говорить українське прислів’я, даруючи Івану МАЗЕПІ право посісти найпочесніше місце в пантеоні українських полководців державних діячів. Правління Івана Мазепи – короткий і, можливо, найбільш щасливий період тогочасної української історії: закінчилася більш як тридцятирічна війна, Лівобережжя ще користується здобутою автономією та вільностями . Будуються храми, міста, формується політична еліта. Все передбачив гетьман, все розрахував, але передбачити можливість зради одного із своїх полковників, який показав російським військам потаємний хід до Батурина, він не міг. Полтавська катастрофа поставила хрест на планах Мазепи

визволити Україну. І Павло ПОЛУБОТОК, що намагався попри всі реалії зберегти автономію України, але ж загинув в петербурзьких казематах, і Пилип ОРЛИК, що так і помер на чужині, до останнього сподіваючись створити міцну коаліцію європейських держав для визволення України, так і не змогли здійснити своїх планів. Що ж до першого з них, то 1720 року в англійському порту, розповідає одна з легенд, з’явилася шхуна, що привезла таємничий вантаж із далекої України. Це були золоті карбованці зі скарбниці війська Запорозького, які згідно із заповітом гетьмана Павла Полуботка поклали на збереження в банк. Воля гетьмана така: гроші мають бути повернені Україні тоді, коли вона стане самостійною державою… Історія ця тривожила уяву багатьох людей різних поколінь. 1907 року ціле зібрання спадкоємців гетьмана, зібравшись в Одесі, вирішували долю скарбу. Уже в наші дні казначейство Англії повідомляло, що документів про вклад Павла Полуботка в архівах не виявлено. Ще й сьогодні та історія лишається загадкою без відповіді. Період ГАЙДАМАЧЧИНИ в українській історії, як правило асоціюється з іменами Максима Залізняка та Івана Гонти. Хоча, перші згадки про про гайдамаків мали місце ще 1717 року. Щовесни в українських степах появлялись їхні загони і спалахували шляхетські маєтки. Гайдамаками були здебільшого селяни, доведені польською шляхтою до відчаю. Але на чолі загонів, як правило, стояли запорожці. Оте повстання Залізняка і Гонти придушили лише регулярні армійські частини Польщі і Росії. Гонта змушений був стати перед польським трибуналом. Вирок йому, навряд чи має аналоги у світовій судовій практиці. Страта бунтівного сотника мала тривати 2 тижні. „Перші десять днів кат здиратиме пасмуги шкіри. Одинадцятого ухвалено відрубати ноги, дванадцятого – руки, тринадцятого – вирвати серце, чотирнадцятого – відтяти голову. Але й це ще не все. Тіло його треба посікти на шматки, щоб потім повісити на майданах найбільших 14 міст Правобережної України”. Максима Залізняка судив російський трибунал: «Его, Желєзняка, яко главного нарушителя пограничной тишины, колесовать и Живова положить на колесо, но вместо того отменяя оное… бить кнутом – дать 150 ударов и, вырезав ему ноздри и поставя на лбу и на щеках указанные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно». Легендарною постаттю, яка витіснила майже постать реальну став у вітчизняній історії ОЛЕКСА ДОВБУШ. Як правило типові легенди про нього зводились до наступного: було це давно, в той час, коли польська шляхта силувала простий люд панщиною, заводила кріпацтво. В ті часи один із

таких закріпачених на ймення Олекса Довбуш зібрав навколо себе добровольців і заходився громити шляхтичів. Так уже за життя Довбуш переставав бути реальною людиною, перетворювався на легенду. Достовірно відомо, що загинув він 1745 року.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Багнюк А. Символ запорозької вольності// Україна молода. – 1999.

– 13 жовтн. – С. 11.

2. Бойко І. Як святкували за часів Гетьманщини?// Українська культура. – 1998. - №3. – С. 39 3. Братко-Кутинський О. Національні інсигнії: (Клейноди)// Пам’ятки України. – 1994. – № 1-2. – С. 11-14.

4. Булгакова В. Духовний світ козацької доби// Позакласний час. – 2000. - № 28-29. – С. 54-56.

5. В обороні українських рубежів// Заруба В. М. Студії з історії України. – К., 1995. – С. 69-72.

6. Волелюбність – визначальна риса козацтва: (Демократичні засади козацької держави)// Політологія: Історія та методологія. – К., 2000. – С. 94-96.

7. „Вольності Війська Запорозького” та їхня історична доля// Сарбей В. Національне відродження України. Т. 9. – К., 1999. – С. 3034.

8. Грабовський С. Чи варті ми, щоб шануватися?// Українське слово.

– 2003. – 18 вересня. – С. 1, 5.

9. Громадянські цінності та політична самосвідомість з запорізьких козаків// Сас П.

10.Гужій О., Корнієнко В. Міф, у який хочеться вірити: З історії бойової еліти українського козацтва// Історія України. – 2002. - №42. – С. 5-11.

11.Гурій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. Т. 8. – К., 1999.

12.Гурський Т. Морські походи запорозьких козаків (1578 – 1648), або Хто пив, того викидали за борт// Берегиня. – 2002. - №3. – С. 312.

13.Захарченко П. Запорозька Січ – предтеча української гетьманської держави// Історія України. – 2003. - №18. – С. 1-5.

14.Ілющенко В. Атрибути предківської слави// Пам’ятки України. – 1994. – № 1-2. – С. 46-55.

15.Історичні корені українського європейського лицарства//

козацтва

як

різновиду

16.Калайда Г. Сибірська одіссея запорожців// Слово Просвіти. – 1999.

– Ч. 10. – С. 16.

17.Козак – „вільна людина”, лицар, для котрого немає нічого дорожчого від честі…// Козацький обоз. Тип запорожця// Яворницький Д. Із української старовини. – К., 2001. – С. 87-104.

18.Козацькі порядки// Наш Г. Історія українського народу. – К., 1993. – С. 86-89.

19.Козаччина// Грушевський М.С. Як жив український народ. – К., 1992. – С. 39-42.

20.Козаччина як культурне явище// Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998. – С. 159-170.

21.Кривошия В. Органи управління Речі Посполитої, Гетьманщини і Запорозької Січі// Історія України. – 2002. - №17. – С. 2-3.

22.Кубаєвський М. Козацтво як провідна верства в національному духовному відродженні України в кінці ХVІ – на початок ХVІІ ст.// Наукові записки. – Тернопіль, 1997. – Ч. 1. – С. 51-55.

23.Махун С. На службі європейських держав// Наука і суспільство. – 2003. - № 5-6. – С. 12-13.

24.Мельниченко І. „Біла пляма” української історіографії: Козаки – кондотьєри в Чехії і Моравії// День. – 2002. – 12 січня. – С. 5.

25.Останні „лицарі свободи”// Гужій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна.

Т. 8. – К., 1999. – С. 175-189.

26.Переселенські мандри запорозьких козаків та їхніх нащадків// Сарбей В. Національне відродження України. Т. 9. – К., 1999. – С. 3538.

27.Плахотнюк Н. Новий погляд на історію козацтва// Молодь України.

– 2003. – 30 вересн. – С. 3.

28.Політична культура українського суспільства. – К., 1998. – С. 106160.

29.Поліщук І. Козацькі традиції// Нова політика. – 2002. - №2. – С. 5761.

30.Походження „оселедця”, який носили запорізькі козаки на голові// Іванченко М. Таємниця нашої прадавнини. – К., 2000. – С.

139.

31.Православна церква в Запорозькій Січі// Історія релігії в Україні. – К., 1999. – С. 188-200.

32.Сас П. Політична свідомість і соціокультурні орієнтації козацтва// Історія України. – 2001 - № 40; 41. – С. 4-5.

33.Скрентович Т. Політ української чайки// Світ науки. – 1998. – №2. – С. 72-73.

34.Смолій В. Козацтво та Запорозька Січ у суспільно-політичних процесах ХVІ – ХVІІ ст.// Історія України. – 2000. - №6.

35.Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1997.

36.Смолій В. Формування козацького стану та його роль у розвитку українського суспільства// Історія України. – 2000. - №36. – С. 3-4.

37.Стороженко Г. С. Основи побудови Збройних сил української козацької держави Б.Хмельницького// Історія України. – 1999. - №1.

38.Стороженко Г. С. Основи побудови Збройних сил Запорозької Січі// Історія України. – 1998. - №47. – С. 6-8.

39.Стороженко І. Лицарська гіпотеза утворення Запорізької Січі// Київська старовина. – 2003. - №5. – С. 28-46.

40.Типчак Я. Народні традиції військово-фізичної підготовки карпатських опришків: (кінець ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст.)// Рідна школа. – 1997. - № 12. – С. 14-16.

41.Тої слави козацької повік не забудем// Календар знаменних і пам’ятних дат, 2002. ІІІ кв. – К., 2002. – С. 102-110.

42.Томків В. „Козаки – то неначе розбурхане море”// Вільне життя. – 2003. – 8 листоп. – С.3.

43.Тронько П. Збережемо тую славу// Літературна Україна. – 1999. – 16 вересня. – С. 3.

44.У боротьбі за створення незалежної держави//Історія України. Нове бачення: У 2-х т. Т. 1. – К., 1995. – С. 158-218.

45.Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К., 2002.

46.Українське козацтво у датах// Все для вчителя. – 1998. - № 19-20. – С. 23-25.

47.Український Чорноморський флот у часи Богдана Хмельницького// Україна – морська держава. – Одеса, 2001. – С. 1822.

48.Характеристика права козацької держави// Кульчицький В. С. Історія української державності. – Львів, 1993. – С. 51-55.

49.Черняхівська Г. Внесок чернігівських полковників у розвиток української культури// Пам’ять століть. – 2000. - №6. – С. 28-42.

50.Чорна рада 1663 р.// Історія України. – Львів, 1996. – С. 127-128.

51.Чухліб Т. Агенти 007 з оселедцями// Пік. – 2003. - № 36. – С. 30-32.

52.Чухліб Т. Генералісимус Суворов та українське козацтво//ПіК. – 1999. - №20. – С. 32-33.

53.Чухліб Т. Дипломатія української козацької держави// Політика і

час. – 2003. – №3. – С. 78-86.

54.Чухліб Т. Оборонець Європи, або Доля Сагайдачного// День. – 2003. – 31 жовтня. – С.8.

золотого

меча

ВОЛІ НАРОДНОЇ ДЗВІН Кінець ХІХ – початок ХХ століття ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу. Саме тоді на західних теренах України зароджується січовий стрілецький рух. Він об’єднував у свої товариства радикально налаштованих селян, інтелігенцію, пізніше – студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства („Січ”, „Сокіл”, інші) поповнювалися членами дитячих таємних Пластових гуртків. Перший такий гурток було створено у Львові 1911 року. Члени „Пласту” й „Січі” об’єднувалися у курені, сотні, чоти, гурти. Керівництво здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. З початком І світової війни молодь масово поповнювала лави Українського Січового Стрілецтва (УСС; 1914-1920рр.) в Галичині. У вересні 1914 року з дозволу австрійського уряду Легіон УСС прийняв присягу на вірність Україні. Бійці Легіону відзначились у боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. А тому, організовуючи поетичний/ літературно-мистецький вечір доцільно звернутись до історичних джерел, творчої спадщини багатьох відомих пізніше в українській культурі імен, на той час – активних учасників „найінтелігентнішої армії” – січових стрільців. Серед січовиків відомі імена – Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Василь Бобринський, Юрій Шкрумеляк, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський. В українській військовій поезії появилось унікальне явище – стрілецька пісня. Вона попри страх, голод, переслідування і репресії продовжувала жити, передавалась із покоління в покоління до наших днів. До золотого фонду української літературної пісні початку ХХ століття ввійшли – „Як з Бережан до Кодри”, „Заквітчали дівчатонька” (Р. Купчинського), „Гей, видно село”, „Ой, у лузі червона калина”, „Журавлі”, „Бо війна війною” (Л. Лепкого). І сьогодні в пам’яті залишаються стрілецькі символи – червона калина, стрілецька пісня, традиції української гвардії.

Стрілецький Легіон можна вважати найінтелігентнішою гвардією у світовій історії збройних сил. В місцях постою частин січових стрільців велась просвітницька робота серед населення, організовувались читальні, створювались курси української мови та українознавства. Це потрібно враховувати і аналогічно організовувати роботу серед молодіжної аудиторії сьогодні, керуючись принципом дієвості. Ефективним в цьому контексті є використання елементів історико-краєзнавчої роботи, текстів художніх творів українських письменників, багатої епістолярної спадщини цієї доби. А тому появляється можливість на продовження стрілецьких традицій - організація читань, літературно-музичних вечорів, композицій, вернісажів, інсценізація уривків відомих творів цього періоду історії згідно тем: "Славне січове лицарство", "УСС: визвольна ідея і збройний чин", "Тобі розкаже сива давнина, як край наш жив, боровся, розвивався", "Волі народної дзвін" тощо. В історичному екскурсі УКРАЇНА. 1918: ПОГЛЯД ІЗ СЬОГОДЕННЯ доцільним, насамперед є звернення до історичних розвідок, мемуарів, спогадів сучасників тодішніх подій, а також художніх творів. З подіями 1917 року в Україні розпочинається військовий рух з метою створення національної армії. 16 січня 1918 року Центральна Рада УНР ухвалила закон про утворення народної армії для оборони від зовнішнього ворога. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня 1918р.) організація української армії стала цілеспрямованішою. В липні 1918 рада міністрів прийняла закон про загальний військовий обов’язок, затвердивши план організації української армії. Але знову ж таки зовнішні чинники в подобі російських революційних мас, ведення російськими військами воєнних операцій на теренах України. Пізніше, ці та інші кроки Скоропадського з організаційних військових і не тільки питань назвуть „декоративною українізацією”. А вже у листопаді 1918-го наперекір проголошенню України частиною Росії, створюється новий уряд – Директорія УНР. Паралельно з подіями на теренах великої України відбуваються не менш епохальні на заході – проголошення ЗУНР. 31 жовтня 1918 року у Львові зібрали всіх українських вояків, котрі служили в австрійських частинах міста і вночі на 1 листопада, роззброївши австрійську залогу вони зайняли ратушу, канцелярію, банк, залізничну станцію. Так була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Уже в 1919, після проголошення Акту Злуки створена Українська Галицька Армія.

В. Винниченко у „Відродженні нації” відмічав: „Все лихо Директорії було в тому, що вона не мала відповідних органів, які проводили в життя її програму… Ми позбавили самих себе тих засобів, якими могли здійснити свої благі наміри. Ми своїми комендантами й комісарами приглушили й задушили революційну самодіяльність народних мас, ми одсунули їх від активної участі в творінню життя, ми навіть не дали їм права й змоги контролю нашої діяльності”. (Політична історія України ХХ століття. Т.6. – С. 300). Цей період вітчизняної історії відомий двома трагічними датами – січень 1918 - Крути і листопад 192 - трагедія під Базаром.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Армія української народної республіки// Підкова І. З., Шуст Р. М. Довідник з історії. – К., 1996. – С. 34-38.

2. Борознюк Л. Тематичний вечір, присвячений українським січовим стрільцям// Шкільна бібліотека. – 2003. - № 8. – С. 99-102.

3. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923: В 2-т. – Львів, 1998.

4. Витоки української державності і війська// Іванченко Р. Українська державність в 20-90рр.: Навч. посібн. – К., 2000. – С.

168-175.

5. Держава не твориться в будучині: (Армія початку ХХ століття)// Голос України. – 1999. – 27 березня. – С. 6-7.

6. Збройні сили України в період національно-визвольної боротьби 1917 – 1920рр.// Допризовна підготовка/ За ред. М. Томчука. – К., 1998. – С. 23-27.

7. Корнелюк В., Костюк П. Перший український полк імені Б. Хмельницького// Історичний календар, 97. – К., 1996. – С. 132-133.

8. Кравчук М. Збройні Сили Української Республіки// Право України. – 1998. - №7. – С. 106-110.

9. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

10.Рубльов О. С., Рент О.П. Українські визвольні змагання. Т. 10. – К., 1999.

11.Солдатенков В. Гетьманська держава – альтернатива революційному розв’язанню суспільних проблем в Україні// Політична історія України ХХ століття. Т. 2. – К., 2003. – С. 215-292.

12.Чорноморський флот за доби останнього гетьманату (1918 р.)// Мала енциклопедія 13.етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 431-433.

14.Шандрук П. Українська Національна Армія// Сурмач. – 1995. – Ч.

1-4. – Лондон – Львів, 1995. – С. 7-11.

15.Федорович В. Морські битви ХХ-го століття// Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1979. – Ч. 4. – С.33-42.

КРУТИ. Слава січових стрільців відгукнулась у січні 1918, коли неоголошена війна радянської Росії проти УНР, розпочата з середини грудня 1917р., поставила український уряд перед необхідністю захищати Київ. Київські студенти і гімназисти організувавши курінь Січових Стрільців, направляються на Чернігівщину. Зранку 16.01.1918. розпочався бій і під тиском переважаючих сил більшовиків українське військо змушене було відступити. Пізніше з’ясувалось, що не вистачає однієї чоти студентів. Потім, відступаючи в сутінках, вони вийшли на станцію Крути, зайняту уже більшовиками і потрапили у полон та були страчені. Так невелика станція Крути стала українськими Термопілами. Пізніше 19.03.1918р. 27 учасників бою було поховано на Аскольдовій могилі у Києві. При висвітленні цієї теми доцільно звернути увагу на організацію: тематичної виставки «Крути – слава і біль України”; історичного репортажу «Я повернуся…»; прес – огляду «Вогненне слово – Крути”; інформаційної години „На Аскольдовій могилі поховали їх…”; години-роздумів „Символ єдності нації”; години пам’яті „Вони пішли такими молодими”; розповіді-портрету, диспут „Крути – наша трагедія і перемога”; огляду – діалогу „Гіркий урок українського державотворення”; тематичного вечора „Чорнів, червонів потолочений сніг, день славу писав Україні” чи літературної композиції „Крути – зоря нової доби”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Ангаров Р. Крути: трагедія чи необхідність// Українське слово. – 2003. – Ч. 5. – С. 12.

2. Антончик Л. Крути – наша слава, наша історія: Сценарій тематичного заходу// Укр.. культура. – 2004. - №1. – С. 36-37.

3. Бій під Крутами// Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. В 2-х т. Т. 1. – Львів, 1998. – С. 237-238.

4. Бій під Крутами// Тернопільська газета. – 1999. – 28 січня. – С.3.

5. Божко О. Крути в документах і свідченнях// Київська старовина. – 1996. - №2-3. – С. 47-55.

6. Булах. Г. Крути – наша трагедія і перемога// „Просвіта”. Історія та сучасність: (1868-1998). – К., 1998. – С. 235-239.

7. Волянський В. Перед розстрілом заспівав „Ще не вмерла Україна”// Тернопіль вечірній. – 2003. – 30 січня. – С. 11.

8. Гавдида І. Крути і сучасність// Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. – Тернопіль, 1997. – С. 61-66.

9. Герої Крут// Український історичний календар, 95. – К., 1994. – С. 2021.

10.Глембоцька А. Крути, Крути – смолоскип в майбутнє// Наука і суспільство. – 1998. - № 1-2. – С. 18-21.

11.Грищук Г. На Аскольдовій могилі поховали їх…// Свобода. – 2004. – 27 січня. – С. 3.

12.День пам’яті героїв Крут// Календар знаменних і пам’ятних дат.

2003. І квартал. – К., 2003. – С. 49-51.

13.Кирик Л. Гіркий урок українського державотворення// Освіта. – 2003. - № 4-5. – С. 1-2.

14.Кованько М. Слава і… ганьба// Тернопіль вечірній. – 2003. – 30 січня. – С.11.

15.Кот С. Крути і ми// Українське слово. – 2003. – Ч. 5. – С. 1-2.

16.Крочак І. Про Крути нам не забути// Нова Тернопільська газета. – 2004. – 28 січня. – С. 3.

17.Литвин М. Чорнів, червонів потолочений сніг, день славу писав Україні// Слово Просвіти. – 1998. – Ч.2. – С. 3.

18.Лопушинський І. Віддали життя герої за нашу свободу// Дивослово 1997. - №12. – С. 36-39.

19.Маланюк Є. Легендарний подвиг героїв Крут// Народна творчість та етнографіяч. – 2003. - № 1-2. – С. 50-53.

20.Маланюк Є. Крути: Народини нового українця// Слово Просвіти. – 1998. – Ч. 1. – С. 4-5.

21.Окаринський В. Бій під Крутами: тернопільські акценти// Тернопільська газета. – 2004. – 28 січня. – С.7.

22.Панкевич Р. Героям Крут – всенародна шана// Вісті комбатанта. – 1998. - №1. – С. 98-101.

23.Пляченко А. На смерть ішли свідомо// Вісті комбатанта. – 1998. №4. – С. 51-53.

24.Рубашевський С. Чому полягли юнаки?// Свобода. – 1999. – 26 січня. – С. 3.

25.Рудик М. Ніхто не просив пощади// Освіта. – 1998. - № 5-6. – С. 1011.

26.Садовська Г. Правда і фальш про Крути// Вільне життя. – 1997. – 28 січня.

27.Сливка П. „Понад усе вони любили свій коханий край”// Свобода. – 1999. – 30 січня.

28.Солонець О. Крути – не трагедія// Слово Просвіти. – 2002. - № 5. – С. 2.

29.Старицька-Черняхівська

Л.

Пам’яти

юнаків-героїв,

замордованих під Крутами// Історичний календар, 2003. – К., 2003.

– С. 83-85.

30.Ткаченко І. Крути – зоря нової доби// Слово Просвіти. – 2004. – 29 січня. – С. 8-9.

31.Ткаченко І. Крути – слава і біль України// Українське слово. – 1997.

– 23 січня. – С. 13.

32.Тимченко Я. Якби під Крутами не загинув брат міністра, цей бій не був би знаний і до тепер// Історія України. – 1998. - №8. – С. 6.

33.Томків В. Жертовний подвиг героїв Крут// Вільне життя. – 2004. – 22 січня. – С.4.

34.Учасники бою під Крутами 29.01.1918 р.: (З архівних джерел Київського Держархіву): Список// Слово Просвіти. – 1998. – Ч. 1. – С.

3.

35.Хорунжий Ю. Так увіходять до історії// Урядовий кур’єр. – 1998. – 29 січня. – С. 18.

36.Чорний Н. Гідна подиву самопожертва// Свобода. – 2002. – 29 січня. – С.3.

37.Шот М. Крути! Крути! Крути! Мужність і посвята, вірність, що міцніла понад смерть// Свобода. – 2004. – 27 січня. – С.3.

Трагедія під Базаром (листопад 1921р.)

1. Грищук Г. Герої Базару – вихідці з Тернопілля// Свобода. - 2003. – 16 грудня. – С.3.

2. Базар// Народне слово. – 2003. - № 45. – С. 7.

3. Брунь С. Пам’ять кличе: Трагедія другого Базару// Українське слово. – 2001. – 22-28 листоп. – С. 12.

4. Лідньова Л. Базарська трагедія// Україна молода. – 2002. – 24 жовтня. – С.12. Від І Конгресу Українських Націоналістів (січень 1929, Відень) до початку ІІ світової війни ОУН пройшла бурхливу історію. Поряд із бойовими акціями проти Польщі та СРСР, проводились політичні акції, серед яких найбільш успішною була масова виховно-пропагандистська робота – поширювання підпільної літератури, влаштування ідеологічно - вишкільних курсів, святкування дат; та виховно-організаторська праця в легальних організаціях і товариствах, школах – „Просвіта”, „Сокіл”), „Луг”, „Доріст Рідної Школи”, спортові товариства. Результатом організаційної роботи було створення чітко структурованої військової організації на Західно українських землях. При організації заходів, доцільно звернутись до інформаційних, наочних та діалогових форм: вечір пам’яті „На сторожі національного ідеалу. ОУН.”, вечір-портрет „ У спадок нащадкам: доблесть, відвага, біль”; „Степан Бандера: Людина і міф”; огляд – діалог „Життя і чин Євгена Коновальця”; літературна композиція „Тобі розкаже сива давнина, як край наш жив, боровся, розвивався”; інформаційна година „Волі народної дзвін”. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Безп’ятчук Ж. На сторожі національного Українське слово. – 2002. - №5. – С. 12.

ідеалу:

(ОУН)//

2. Бондаренко К. Історія, якої не знаємо. Чи не хочемо знати?: (ОУН.)// Дзеркало тижня. – 2002. - №12. – С. 4.

3. Бутко О. На шляху до збройного чину: (ОУН.)// УІЖ. – 1998. - №4.

– С. 110-114.

4. Денисенко В. Народження ОУН.// Історичний календар, 99. – К., 1998. – С. 60.

5. Касьянов Г. Ідеологія ОУН// УІЖ. – 2004. - №1. – С. 29-42.

6. Киричук Ю. У спадок нащадкам: доблесть, відвага, біль: (ОУН)// Голос України. – 1999. – 19 червн. – С. 8-9.

7. Коваль М. Правда безнадійних змагань. Організація українських націоналістів: урок історії// Політика і час. – 1997. - №9; 10.

8. Матеріали І Збору Конгресу Українських Націоналістів. – К., 1995.

9. Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН// Київська старовина. – 2003. - №2. – С. 90-113.

10.Рубльов О.С., Рент О.П. Українські визвольні змагання. Т. 10. – К., 1999.

11.Сарбей В. Г. Національне відродження України. Т. 10. – К., 1999.

12.Трохимович В. Військова діяльність ОУН у 1939-1942 роках// Республіканець. – 1994. - №2. – С. 71-76.

13.Ухач В. Боротьба за національне навчання і виховання є боротьбою за державність: (ОУН.)// Рідна школа. – 1998. - №2. – С.

25.

14.Шевченко О. Україна та ОУН у сьогоденні// Розбудова держави. – 1996. - № 11. – С. 5-9.

Висвітлюючи у роботі з молоддю тему ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ необхідно чітко розмежувати наступні аспекти висвітлення теми в рамках військовопатріотичного комплексу роботи з молоддю: інформаційний: факти, документи, офіційні матеріали, науковопопулярна література історичної тематики, спогади тощо. Не є великим відкриттям той факт, що рівень знань у молодих людей достатньо-таки посередній.

- дискусійний, або діалоговий режим роботи з молодим читачем.

- тема війни у художній літературі. В центрі об’єднаної Європи, в центрі об’єднаної Німеччини, в Трефтов парку Берліна знову височить пам’ятник Невідомому солдату. Історія не визнає категоричностей і навряд чи людина, котра споконвіків захищала свою домівку, рідних та близьких, ставила перед собою ідеологічні дилеми. Зрештою, коли піднімати цю проблему, то найдоцільніше опиратися на фактографічний матеріал. Історичних розвідок цього періоду в останні роки достатньо багато, як окремо взятих виданнях, так і на сторінках періодичних видань. Серед заходів: історичні мініатюри Скорбота і біль проросли крізь роки; усний журнал 1941-1945. Хроніка подвигу; історична подорож „Відвойована весна”. Святкування Дня Перемоги доцільно проілюструвати яскраво ілюстративною виставкою, котра б передавала насамперед відчуття людей, що пройшли пекло війни: „Не пішла війна в легенду”; виставка пам’ять „Літопис пам’яті: 1941-1945”; виставка - дайджест „Україна: дні героїзму і мужності”; „Перший день осені, перший день навчання, перший день… війни”; інформмозаїка «Кривава правда війни: Факти. Дати. Події”; літературно-історичний екскурс «Патріотизм. Пам’ять”; літературно - музична композиція «Крок у безсмертя”, „В народній пам’яті навіки, назавжди”. Не зайвим буде згадати і художні твори про війну, людей чий життєвий і творчий шлях в тій чи іншій мірі перекликається з воєнними подіями. Так, 2005 рік ювілейний і для поетеси, котру називають „совістю української нації” – Ліни Костенко, а тому звернувшись до її творчого доробку, варто підготувати поетичну композицію „Мій перший вірш написаний в окопі…”. Відчуття людини, котра пройшла пекло війни передані в творах багатьох як українських так і зарубіжних письменників, тому, базуючись на їх спогадах, відчуттях жахіть ІІ світової, можна провести літературну подорож в минуле чи бібліографічний огляд ІІ світова в художній літературі: долі авторів і творів. Цікавим доповненням навчальних програм може стати розповідьпортрет, читацька конференція "За ким сумує дзвін" (Е.-М. Ремарк, Е.Хемінгуей, Сент-Екзюпері, О. Гончар); День (або конкурс) історичної

книги котрий би репрезентував більш загальний цикл заходів популяризації книги і читання "Хто багато читає, той багато знає", в даному контексті спрямований на висвітлення воєнної тематики в художній літературі.

22 червня - День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Цей день можна вшанувати організацією тематичної виставки, проведення діалогів, оглядів:”; „Зорять з граніту вічні солдати, болями їхніми пам’ять живе”. Цікавою та інформаційно насиченою стане бесіда-діалог „Війна у долі мого народу”; виставка-роздуми „Не згасне пам’яті свіча…”; виставка-пам’ять (фотографії, альбоми пам’ятників, пам’ятних місць, музеїв тощо, прозові та поетичні твори, довідкові видання, науково-популярна література згідно теми „У граніті, у бронзі, в серцях”. До дня визволення в’язнів концтаборів доцільно провести історичний екскурс „День визволення в’язнів. Долі людські”; „Кривава правда війни”. Власне табори – винахід сталінського режиму, яким не погребували скористатися німецькі „будівники нового порядку” і традиційно для себе перетворили їх на табори смерті, проводячи експерименти та дослідження „в ім’я науки”. Організація таких заходів, як диспут „Нас не потрібно жаліти…” А пам’ятати?»; зустріч з ветеранами ІІ світової „За круглим столом пам’яті”, „Свято із сивиною на скронях”, вечір пам’яті „Визволення України: героїзм і трагедія” тощо дозволить зактуалізувати серед молоді теми війни і поваги до історії власного народу та людей, що несли на власних плечах тягар цієї історії. Збереглося багато спогадів учасників воєнних подій, нотаток, листів тощо, а тому цілком реальним є організація літературно-мистецької композиції „На порозі невідомого. Спогади з 1945.”; історичного репортажу „Солдатами не народжуються”. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945. – К., 2000. – С. 25-32.

2. Втрати України в 1939 – 1945 роках// Кардаш П. Злочин. – К., 2003.

– С. 229 3. Гриневич В. Катастрофа 1941: Україна сказала „ні” сталінізму”// Дзеркало тижня. – 2004. – 19 червн. – С. 21.

4. Гриник Ю. Ціна війни для України// Нова політика. – 2002. - №2. – С. 35-38.

5. Дерев’янкін Т. Велика Вітчизняна війна: Економіка України. – 2000. - №5. – С. 52-58.

ціна

перемоги//

6. До 60-річчя Перемоги: (Діти війни, спогади, фото)// Освіта. – 2005. – 4-11 травн. – С. 1-6.

7. Коваль М. В. Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах: (1939 – 1945рр.). Т.12 – К., 1999.

8. Коваль М. Друга світова війна: український аспект// Віче. – 2000. №4. – С. 72-87.

9. Кульчицький С. В. Радянська Україна серед Об’єднаних Націй в двобої з фашизмом// Україна: утвердження незалежної держави: 1991 – 2001. – К., 2001. – С. 112 – 114.

10.Михайлів Т. М. Ціна Перемоги// Все для вчителя. – 2003. - № 31. – С. 47-52.

11.Муковський І. А за кожною цифрою – люди…// Трибуна. – 2001. №3-4. – С. 26-27.

12.Овсій І. Зовнішня політика України. – К., 1999.

13.Подолинний В. Україна у пеклі війни// Експрес. – 2003. – 8 травн. – С. 10.

14.Політична історія України ХХ ст. У 6-ти т. К., 2003. – Т. 4.

15.Правда і кривда ІІ світової війни// Драч І. Політика. – К., 1997. – С.

95-99.

16.Саган О. Ціна Перемоги// ПіК. – 2000. - №22. – С. 20-21.

17.Світло й тіні „золотого вересня”// Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001. – С. 488 – 500.

18.Сторожук С. Заручники другої світової війни// Історія України. – 2002. - №35. – С. 4-6.

19.Україна в другій світовій війні// Іванченко Р. Історія без міфів. – К., 1996. – С. 264 – 289.

20.Україна в другій світовій війні// Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.. – К., 1997. – С. 198-220.

21.Українська проблема в світлі війни між Німеччиною і Радянським Союзом (1941-1945): За документами ЦРУ США// Дніпро. – 2000. - № 3-4. – С. 120-126.

22.Українці в збройних формуваннях воюючих сторін// Муковський І. Звитяга і жертовність. – К., 1997. – С. 435 – 460.

23.Шевченко В. Битва за право Бути. Наша Вітчизняна війна: погляд історика// День. – 2005. – 6 травн. – С. 25.

24.Шевченко В. Залізом і кров’ю. Початок Другої світової війни// День.

– 2004. – 4 вересн. – С. 7. УПА. „Збройна боротьба УПА врятувала честь української нації у ІІ світовій війні та виписала кров’ю її право на волю і незалежність. (З наказу КП ОУН.). Ще до початку ІІ світової війни ОУН розділилась на 2 фракції, а вже перші спроби радикально налаштованих її членів оголосити самостійність і незалежність України призвели до формування наприкінці 1941-го „Поліської Січі”. Через рік (1942) всі загони ОУН. і підрозділи Т. Боровця об’єдналися, створивши таким чином Українську Повстанську Армію на чолі з Романом Шухевичем. На початок 1944-го чисельність УПА сягала 40 тисяч чоловік. На відміну від інших підпільних рухів окупованої німцями Європи УПА не отримувала допомоги ззовні, а опиралася на підтримку населення Західної України. Тематика заходів різноманітна: "На руїнах війни: крах суспільних ілюзій", "Війна після війни", "Понад усе вони любили Україну", "В обороні прав і свобідного розвою", "Визволення України: героїзм і трагедія", "За круглим столом пам’яті", інш. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Війна після війни// Політична історія України ХХ ст. У 6-ти т. К., 2003.

– Т. 6. – С. 54 - 74.

2. Грабовський С. Доля армії без держави// Сучасність. – 2001. - №2.

– С. 63-75.

3. Коваль В. С. За що і з ким боролися ОУН-УПА// Україна ХХ ст.. Проблеми національного відродження. – К., 1993. – С. 91-116.

4. Кук В. Українська Повстанська Армія та її коріння// Сучасність. – 2002. - №10. – С. 57-67.

5. Матеріяли наукової конференції Всеукраїнського Братства вояків УПА. – Стрий, 1993.

6. ОУН – УПА в Другій світовій війні// Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. – Дрогобич, 1994. – С. 126-171.

7. Рух опору в окупованій Україні// Політична історія України ХХ ст. У 6-ти т. К., 2003. – Т. 4. – С. 369-438.

8. Свідзинський А. Пр національно-визвольну боротьбу українського народу в роки ІІ світової війни// Розбудова держави.

– 2001. - № 1-6. – С. 27-44.

9. Соколян М. Повернення заборонених героїв// ПіК. – 2000. - №30. – С. 4-5.

10.Шанковський Л. УПА// Історія українського війська. – Львів, 1996. – С. 482-695.

АФГАНІСТАН. Союз увійшов в пам’ять наших співвітчизників двома жахіттями, котрі ще довго будуть кровоточити – Афганістан і Чорнобиль. Достатньо болючі сторінки не такої вже й далекої історичної спадщини, котра, безперечно, ще довго буде вивчатися істориками. Згідно офіційної статистики, через афганську бійню пройшло понад 620 тисяч радянських військовослужбовців. Кожен четвертий з-поміж тих, хто побував в Афганістані, був українцем, а це майже 160 тисяч чоловік. Загинуло в цій війні 14453 військовослужбовці, з них 9511 вбито в боях, 2386 померли від ран та контузій, 817 – від важких хвороб, 1739 – стали жертвами аварій, катастроф та наклали на себе руки. Серед загиблих 3 360 українців. Кожен четвертий з них був удостоєний урядових нагород,

12 – стали Героями Радянського Союзу. Але, на жаль статистика мовчить, скількох ветеранів Афганістану Україна втратила з часу виведення військ. Через самогубства – явні і приховані, каліцтва і хвороби щороку йдуть з життя сотні учасників афганської війни. На початок 80-х уже недостатньо було ідеологічної облуди і введення військ у напівфеодальну, племінну державу трактувалось, як „допомога братньому народові”. По-суті, афганська земля стала ареною протистояння двох систем, і була радше продовженням політичних баталій, військовим полігоном для новинок озброєння, аніж дійсною необхідністю. Найбільш доцільним у висвітленні даної тематики є звернення до документальних джерел. При організації заходів цієї тематики важливо акцентувати увагу на таких моментах, як наочність, фактографічність та діалоговий режим спілкування з читачем. А тому традиційно 15 лютого, в день виведення радянських військ з Афганістану (15 лютого відзначається як День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів), як мінімум організувати: традиційну сторінку „Календаря знаменних і пам’ятних дат” Як довго ця війна тривала (Афган). Достатньо цікавим є знову ж таки проведення в рамках вечора пам'яті організувати зустріч із учасниками цих подій, ветеранами армії, військовими: літературно-поетична акварель "Я повернуся…"; зустріч з воїнами-афганцями, вечір пам’яті "Ми будем довго пам’ятати і вам забути не дамо", або ж екскурс сторінками „Книги пам’яті”. Цікаву тему для дискусії „Афганістан: ціна чужої війни” можна проілюструвати наступними рядками вірша „Куртки з Афгану” А. Михайлевського: Настала мода на військову форму. Влізає в маскхалат цивільний франт. Форсять в тільняшках, у беретах чорних І ті, хто сном і духом не солдат. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Верченко Ю. и др. Афганский дневник. – М., 1986. – 190 с.

2. Вижницький І., Гончарук Д. Ціна чужої війни// Обрій. – 2004. – 19-25 лют. – С. 21.

3. Задворний А. Афганський синдром//Уряд. кур’єр. – 1998. – 22 грудн. – С. 10.

4. Замятина Т. Афганистан: «момент истины» для СССР и России// Эхо планеты. – 2004. - №7. – С. 12-14.

5. Ковч. Ю. Афганська війна без ретуші: 20 років тому//Уряд. кур’єр.

– 1999. – 25 грудн. – С. 6-7.

6. Малик Р. „Коли завітаєш знову, тут триватиме війна”// Молодь України. – 1999. – 20 травн. – С.3.

7. Маначинський О. Вузол, зав’язаний талібами// ПіЧ. – 2001. - №12. = С. 42-51.

8. Махун С. Афганістан: уроки програних воєн// День. – 2001. – 10 жовтн. – С.4.

9. Михайлевський А. Слід на ранкових росах// Дніпро . – 2003. - № 78. – С. 2-4.

10.Нагребецька І. Невигойна рана - Афганістан// Уряд. кур’єр. – 1998.

– 14 лют. – С. 6.

11.Погоня О. Афганістан. Війна без початку і без кінця // Укр.. слово.

– 1999. – Ч 32. – С.9.

12.П’ятериков С. Відлуння афганської війни// Дзеркало тижня. – 2004.

– 14 лют. – С. 20.

13.Радянська агресія протии Афганістану// Дюрозель Ж. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. – К., 1995. – С. 710-712.

14.Сахно Ю. Нехай не повториться…!// Молодь України. – 2004. – 13 лют. – С.2.

15.Старр Ф. С., Стремекі М. Афганістан: нова реальність зі старими ранами// День. – 2002. – 28 лют. – С. 3.

16.Супрун В. Афганский излом// Эхо планеты. – 2002. - №11. – С. 5-9.

17.Українські жертви афганської війни// Вісті комбатанта. – 1996. -

№1. – С.117.

18.Цаголов К. Афганская проблема: экзамен совести// Погружение в трясину. – М., 1991. – С. 209-230.

19.Шиманський О. Земля, де гніздяться терористи. Афганістан: історія, долі, традиції// Україна молода. – 2001. – 23 жовтн. – С. 10. ЧОРНОБИЛЬ. Безумовно, – це, насамперед, тема екологічного спрямування, але, мабуть, не варто забувати, що за поспіх, помилки і не доопрацювання науковців та мужів від владних структур тодішньої системи, заплачено не лише полиновими ріками, „іржавими” лісами та 30-ти км „зоною”, але й життям тих, котрі виконували наказ. Вже пізніше 1986-го, прозвучала думка, що цей наказ був помилковим і практично не потрібним. Серед заходів цього спрямування: хроніка – репортаж „Чорнобиль: дні випробувань”; виставка-репортаж „Чорнобиль. Рік 1986”; фотовиставка „Терновий вінок Чорнобиля”; літературна композиція „ Атомний Вій опустив бетонні повіки”; вечір – зустріч «Чорнобиль: вічний спомин і гіркий біль”. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Барановська Н. П. Проблема Чорнобиля: соціально-економічний вимір// Україна: утвердження незалежної держави: 1991 – 2001. – К., 2001. – С. 399-420.

2. Вовченко В. та ін. Наука для майбутнього// Уряд. кур’єр. – 2001. – 24 квітн. – С. 6.

3. Голибард Є. Сказати правду// Слово Просвіти. – 2002. – Ч. 17-18. – С. 5.

4. Кальченко Я. Заради життя. Без касок, бахил і білих халатів…// Голос України. – 2002. – 4 липн. – С. 5.

5. Костін І. Чорнобиль: Сповідь репортера// Все для вчителя. – 2004.

- № 12. – 31 с.

6. Кузнєцов А. Вибух: Уривок з роману „Бабин Яр”// Літ. Україна. – 2001. – 21 червн. – С. 3.

7. Нечипоренко М. Приречення за власною згодою// Голос України. – 2001. – 21 вересн. – С. 4.

8. Олійник Б. Чорнобиль. Третій ядерний удар// Дніпро . – 2002. - № 5-6. – С. 133-136.

9. Орел С. Уроки Чорнобиля: найнебезпечніший радіонуклід – брехня і відчуження від свого народу// Укр.. слово. – 2004. – 28 квітн. – 11 травн. – С. 6.

10.Правда про Чорнобиль та інші екологічні рани держави// Чорна книга України. – К., 1998. – С. 542-561.

11.Тут завмирають годинники// Уряд. кур’єр. – 2001. – 26 квітн. – С. 1; 6-7.

12.Ходорівська Н. „Справа потерпілих”: Чорнобиль очима соціолога// День. – 2004. – 27 квітн. – С. 6.

Організована подібним чином робота з молоддю з питань військовопатріотичного виховання є значно ефективнішою при організації та активному залученню до неї представників громадських структур, товариств, військових, ветеранів та учасників бойових дій, а тому в першу чергу вимагає від бібліотеки активізації елементів співпраці, пошуку спільних форм та засобів виховання громадянина і патріота своєї батьківщини.