Ті, що повертаються з війни | Донецька область by The Ukrainians

ТІ,

ЩО

ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ

З ВІЙНИ де ветеранам шукати підтримку після повернення у мирне життя та як знайти шляхи до прийняття нових себе

Спецпроєкт онлайн-журналу Reporters і ПРООН. Матеріали підготовлено у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки або рекомендації, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів. Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

ЗМІСТ ПОСТТРАВМАТИЧНИЙ СТРЕСОВИЙ РОЗЛАД Про непрості шляхи прийняття ветеранами нових себе.........................5 ВРЯТУВАТИ РОДИНУ Чому бойові дії руйнують сім’ї і як зберегти любов після повернення з війни........................................................................5 ЛІКУВАТИ ДУШУ ВРАЖЕННЯМИ Про реабілітацію у подорожах, допомогу від побратимів і боротьбу за власне психічне здоров’я...........................5 ЗАПОБІГАННЯ САМОГУБСТВАМ Чому ветерани вкорочують собі віку і як цьому запобігти.....................5 ЖІНОЧИЙ ВЕТЕРАНСЬКИЙ РУХ Навіщо ветеранки шукають одна одну й чому жінка в чорній хустці не має страху...................................................5 БОРОТЬБА ІЗ ЗАЛЕЖНОСТЯМИ Чому ветерани руйнують себе алкоголем та наркотиками — і як їм допомогти................................................................5 ВОЮВАТИ ЗА ЗВИЧКОЮ Чи правда, що ветерани частіше вдаються до насилля, та як зарадити цьому і стереотипам про це.................................................5

ЗА ДАНИМИ МІНІСТЕРСТВА У СПРАВАХ ВЕТЕРАНІВ, СТАНОМ НА 2019 РІК В УКРАЇНІ НАЛІЧУВАЛИ МАЙЖЕ 340 ТИСЯЧ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ. ЧАСТИНА З НИХ І ДАЛІ ЛИШАЄТЬСЯ НА ПЕРЕДОВІЙ, РЕШТА — ВЕТЕРАНИ, ЩО ПОВЕРНУЛИСЬ У МИРНЕ ЖИТТЯ, НАТРАПИВШИ ТУТ НА НИЗКУ ПРОБЛЕМ: ВІД ВЛАСНОГО НЕБАЖАННЯ ПРИЙМАТИ НОВИХ СЕБЕ ДО КОНФЛІКТІВ У РОДИНАХ ТА СКЛАДНОЇ РЕІНТЕГРАЦІЇ В СУСПІЛЬСТВО.

За інформацією «Без броні» — проєкту з психологічної реабілітації та соціальної адаптації ветеранів, — лише 14% учасників бойових дій в Україні звертаються по допомогу до психологів. Для порівняння, наприклад, у США до спеціалістів ідуть близько 40% ветеранів.

У спільному спецпроєкті з Програмою ООН із відновлення та розбудови миру онлайн-журнал Reporters дослідив, чому українські ветерани уникають допомоги фахівців, чому тих, хто переборює себе та звертається до медиків, стигматизує суспільство, з якими ще проблемами, окрім психологічних, стикаються колишні військові та як можна вплинути на ситуацію.

ПОСТТРАВМАТИЧНИЙ СТРЕСОВИЙ РОЗЛАД ПРО НЕПРОСТІ ШЛЯХИ ПРИЙНЯТТЯ ВЕТЕРАНАМИ НОВИХ СЕБЕ. 29-річний ровесник Незалежності, спортсмен та улюбленець дівчат Олександр служив у житомирській 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. У 2014-му в боях за Маячку, Лисичанськ, Степанівку, Маринівку, Ямпіль і ще з десяток населених пунктів Донбасу хлопець бачив те, чого ніколи в житті волів би не бачити: обгорілі тіла побратимів, підлість із боку своїх, кров та бруд. Сашко дивом уникнув фізичних поранень, але отримав на фронті чимало психологічних травм. Із наслідком однієї з них, панічними атаками, бореться й досі.

— НАЙГІРШЕ ТЕ, — КАЖЕ, НАМИНАЮЧИ ПОРУЧ ЗІ МНОЮ ПЛОМБІР У ШОКОЛАДІ, — ЩО ТИ НЕ МОЖЕШ КОНТРОЛЮВАТИ ЦЮ ДИКІСТЬ. ПАНІЧНА АТАКА МОЖЕ СТАТИСЯ В МЕТРО, НА ПОБАЧЕННІ, ЗА ОБІДОМ ІЗ РОДИЧАМИ. ВЛАСНЕ, У МЕНЕ ВСЕ Й ПОЧАЛОСЯ З ОБІДУ.

Якось ми сиділи всією родиною за величезним столом. Класно було — тепло так, по-домашньому. А потім раз — і у мене вилітає з грудей серце: раптом зловив себе на думці, що загиблі пацани не зможуть так само сидіти з родинами, і від того усвідомлення мене накрило. Вискочив з-за столу. Забіг у ванну, і мною трясло там хвилин 15, поки не відпустило. Коли вийшов у коридор, батько сказав: «Ти ж дорослий мужик, візьми себе негайно в руки». Загалом стосунки Сашка з татом ніколи не були по-справжньому дружніми. Але відколи хлопець став військовим, напруга між ними зросла. Батькові здавалося, що син перебільшує. Або ж просто намагався підтримати його таким чином — своєю звичною суворістю. Замість бажаної підтримки Сашко чув докори на кшталт: «Досить скиглити й закриватись у себе в кімнаті. Подумай краще, де шукатимеш роботу і як будеш повертатися у спорт». Із колишнім десантником ми пішки спускаємося з Хрещатика на Поділ. Дорогою, перебиваючи галас машин, він емоційно розповідає, як

від батькових слів усередині ставало ще гірше, а «мама тільки знизала плечима і, як у дитинстві, під час конфліктів щоразу просто цьомкала в чоло». Але, бляха, скажу чесно: я ж теж гордий. Жодного разу не натякнув татові, що очікував трохи іншого. Просто ми люди різних поколінь: він упевнений, що «спасение утопающих — дело рук самих утопающих», а я — ветеран. Хотів іще щось сказати, але хай буде так: я — просто ветеран. Цивільним нас не зрозуміти. Від першої панічної атаки до звернення по допомогу Сашко тягнув майже чотири роки. За цей час, хлопець почав соромитися своїх нападів страху, а ще навчився сублімувати: під час панічних атак сам себе заспокоював та заміщав погане хорошими новинами. — Наприклад, якщо різко починаю боятися смерті — повторюю собі: «Стоп, тобі ж і 30-ти немає, яка ще смерть?». Або стало зле на вечірці — вмовляю: «Друже, во-во, ти ж серед друзів. Все вогонь, не кисни!». Уже тепер мій терапевт каже, що далеко не всім вдається так контролювати себе, але я не вважаю це перемогою — думаю, якби батько не тиснув, а я б звернувся по допомогу раніше, то зараз би не чухався і не був би схожим на рибу, що розкидає всюди свою луску. Буквально за місяць піс-

ля демобілізації у хлопця розвинувся псоріаз — неінфекційне хронічне аутоімунне захворювання шкіри, яке може виникнути на тлі сильного стресу, і, окрім потенційної інвалідності, свербіння й болю, небезпечне тим, що ще більше уможливлює появу неврозів та депресії. — Коли батько дізнався, що я пішов до психолога, найперше сказав: «І де ти плануєш брати на це гроші? Ми з мамою не будемо оплачувати цю дурню». Коли ж я відповів, що терапевтка побачила мене в лікарні й перша запропонувала безкоштовну допомогу, знітився й відрізав: «Роби як знаєш». Відтоді минуло близько року: не можу констатувати, що стосунки з батьком поліпшилися, але мені самому точно стало значно краще. Я зрозумів, що інколи не потрібно вимагати стовідсоткового розуміння. А якщо ви близька ветеранові людина, просто прийміть, що війна обпікає навіть найсильніших. Не можете допомогти — бодай не нашкодьте.

ТЕТЯНА КОНРАД ПСИХОТЕРАПЕВТКА, ПРАКТИКУЄ 22 РОКИ, ВІД ПОЧАТКУ ПОДІЙ НА ДОНБАСІ ПРАЦЮЄ З ВОЄННОЮ ТРАВМОЮ Світ тих, хто пройшов війну, нерідко стає чорно-білим. Потрібен час, щоби знову зробити його кольоровим. Комусь психологічна допомога може знадобитись одразу, комусь — за кілька місяців, а може, й років. Для одних достатньо просто порозумітися з рідними, іншим слід пройти медикаментозне лікування. Кожен з бійців після демобілізації мав би проходити психологічний скринінг, який дозволяв би зрозуміти, чи потрібна їм фахова допомога. Часто ветерани не готові приймати психологічну допомогу, бо вважають, що не потребують її. Так відбувається найперше через культурні особливості, коли суспільство помилково вважає того, хто звернувся по психологічну допомогу, «слабаком». Чимало бійців, повернувшись додому, відчувають у собі силу допомагати побратимам і йдуть учитися на психолога. Після навчання працюють у шпиталях, центрах реабілітації, на групових та індивідуальних сеансах терапії. Як показує практика, у таких групах ексвійськові розкриваються набагато швидше й охочіше, ніж зі спеціалістами без бойового минулого. Повернення у суспільство після

фронту може супроводжуватись агресією. Війну можна порівняти із заморожуванням, яке відбувається внаслідок шоку, а повернення до мирного життя — з розморожуванням. Шлях до цього розмороження межує з агресивною поведінкою, адже реінтеграція ветеранів, як правило, проходить важко. Цей процес передусім залежить не від самих учасників бойових дій, а від навколишніх, які, на жаль, часто не готові їх приймати. Суспільство має купу міфів про ветеранів. Так само й ветерани мають купу міфів про суспільство. Як наслідок, у житті зустрічаються не ветеран і суспільство, а два міфи. Таке викривлене сприйняття потребує термінового виправлення.

ВРЯТУВАТИ РОДИНУ ЧОМУ БОЙОВІ ДІЇ РУЙНУЮТЬ СІМ’Ї І ЯК ЗБЕРЕГТИ ЛЮБОВ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ З ВІЙНИ Після подій у Шахтарську, Іловайську, під Ізвариним і в районі Донецького аеропорту, після того, як сама телефоном чула вибухи, Оля по-іншому почала сприймати вибір чоловіка. Страх невизначеності змінився страхом смерті. Понад пів року до демобілізації коханого жінка провела з панічними атаками — неконтрольованим, неочікуваним, руйнівним ізсередини страхом. День у день жила тільки думками про його повернення, а коли чоловік нарешті приїхав додому — поступово побачила й відчула, як сильно він змінився. — Спочатку мені здалося, що у Вови тепер просто інший погляд — як

кажуть, зник блиск з очей. Проте з часом з’явилися ще дратівливість, апатія, проблеми зі сном. Запропонувала піти до лікаря — відмовився. А десь за рік після повернення чоловік узагалі заявив, що його дуже тягне назад. Я на те розридалася, кинулася в ноги і прокричала: «Поїдемо вдвох! Я більше не зможу просто чекати». Веселий та легкий у спілкуванні, Володимир не виглядає людиною, яка могла б хотіти повернутись на Донбас через адреналінову залежність. Коли пригадує свій перший порив знову бути на передовій, чоловік каже, що керувався жагою помсти, яка з’являлася щоразу після снів, де

— ВДРУГЕ, — РОЗПОВІДАЄ ВЕТЕРАН, — МЕНЕ СИЛЬНО НАКРИЛО ВЗИМКУ 2017 РОКУ, КОЛИ ПОБЛИЗУ АВДІЇВКИ ЗАГИНУВ ГЕРОЙ УКРАЇНИ АНДРІЙ КИЗИЛО. Я БАЧИВ ЙОГО РАНІШЕ У ТЕЛЕСЮЖЕТАХ — ХЛОПЧИСЬКО З ВЕЛИЧЕЗНИМИ ОЧИМА, ЩЕ ЗОВСІМ «ЗЕЛЕНИЙ» ОФІЦЕР. БІГАВ ТАМ, ЩОСЬ ПОКАЗУВАВ. А ТУТ, БАХ, ЗАГИНУВ. ПОТІМ СПІЛКУВАВСЯ З ПОБРАТИМАМИ — БАГАТО ХТО КАЗАВ, ЩО НАКРИЛО САМЕ ПІСЛЯ ЦІЄЇ ВТРАТИ. ХОЧ НЕ БУЛИ ОСОБИСТО ЗНАЙОМІ, ДУМКИ ТОДІ З’ЯВЛЯЛИСЬ ПРО ОДНЕ: «ПАЦАНИ ГИНУТЬ, А Я ТУТ СИДЖУ...»

ще були живі усі його побратими. — Вдруге, — розповідає ветеран, — мене сильно накрило взимку 2017 року, коли поблизу Авдіївки загинув Герой України Андрій Кизило. Я бачив його раніше у телесюжетах — хлопчисько з величезними очима, ще зовсім «зелений» офіцер. Бігав там, щось показував. А тут, бах, загинув. Потім спілкувався з побратимами — багато хто казав, що накрило саме після цієї втрати. Хоч не були особисто знайомі, думки тоді з’являлись про одне: «Пацани гинуть, а я тут сиджу...» Після другого пориву повернутися на схід Оля вже без істерик запропонувала чоловікові разом підписати контракт. Жінка на той час уже

почала працювати з психологом: розуміла, що раніше мала саме панічні атаки, приблизно відчувала стан коханого й могла аргументовано пояснити, чим очікування у тилу для неї гірше, ніж безпосереднє перебування на передовій. — Як, наче, знаєте, — продовжує Володимир, — було пороблено: замість військкомату потрапив у лікарню, пережив кілька операцій на коліні та спині і врешті змирився з тим, що вже не повернуся на схід. Коли трохи відновився фізично — пішли з дружиною спочатку до безкоштовного терапевта. Після кількох сесій з ним зробили перерву, і ось буквально місяць тому почали роботу вже на платній основі.

У НАШОМУ ВИПАДКУ ВИЛІЗЛА ЩЕ КУПА ІНШИХ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ З ВІЙНОЮ, РЕЧЕЙ. АЛЕ ЩО ТОЧНО МОЖУ СКАЗАТИ: СЕСІЇ ДОПОМАГАЮТЬ КРАЩЕ ВІДЧУВАТИ ОДНЕ ОДНОГО.

ОЛЕНА РЕДЧИЦЬ КЛІНІЧНА ПСИХОЛОГИНЯ, ДОСЛІДЖУЄ, ЯК ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ ПОВ’ЯЗАНІ З ПСИХІЧНИМ ЗДОРОВ’ЯМ ВЕТЕРАНІВ:

ПІСЛЯ ВІЙНИ ДЛЯ ОБОХ ПАРТНЕРІВ НАСТАЄ ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД — «Я ІНШИЙ, БО МЕНЕ ЗМІНИЛА ВІЙНА», «Я ІНША, БО НАВЧИЛАСЯБАГАТО З ЧИМ СПРАВЛЯТИСЯ САМА, МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ ТВОЇ ВКАЗІВКИ». ВАЖЛИВО РОЗПОВІДАТИ ОДНЕ ОДНОМУ ПРО ЗМІНИ, А НЕ ЧЕКАТИ, ПОКИ ВСЕ НАЛАГОДИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ. СТВОРИТИ СПІЛЬНУ ІСТОРІЮ — «МИ РАЗОМ ІНШІ». Інколи з’являється «відлуння війни» — нав’язливі спогади, відчуття оніміння, настороженість і роздратованість. Аби захистити власного партнера, ветеран може замикатись у собі, натомість партнер сприймає це як відчуженість. Поясніть, що з вами відбувається — не обов’язково розповідати всі подробиці війни, але можна поділитися переживаннями. Часом здається, що партнер не зрозуміє вашого досвіду. Тоді колишній боєць іде ділитися із побратимами, а його партнер — боєць «домашнього фронту» — із близькими, які свого часу допомагали пережити важкі часи. Коли пара звертається по допомогу лише до зовнішнього кола, емоційне відчуження у ній наростає. Проблему у стосунках неможливо

вирішити, перебуваючи у стані гострого конфлікту. Навіть якщо на війні бути «м’яким» означало наражатися на небезпеку, пам’ятайте: у більшості випадків пара — одне одному не вороги. Ваш спільний ворог — конфлікт, де ви обоє застрягли у «жорстких» позиціях, які розпалюють і підсилюють одна одну. Придумайте прості, але регулярні, сімейні ритуали. Випити чаю ввечері на кухні без дітей або зустрітися біля метро після роботи — часом дуже дієві речі для взаємного зближення й порозуміння.

ЛІКУВАТИ ДУШУ ВРАЖЕННЯМИ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ У ПОДОРОЖАХ, ДОПОМОГУ ВІД ПОБРАТИМІВ І БОРОТЬБУ ЗА ВЛАСНЕ ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я Гомін і штовханину туристів на вузьких вулицях італійської Венеції розбиває гучний чоловічий сміх.

кремезний Юрій, який досі служить у десантно-штурмових військах, одразу ж зголосився возити Сергія.

— Братан, не жени так! Ми ж не на «Формулі-1»! — вигукує чоловік в інвалідному візку.

— Я тільки починав стрибати сходами автобуса, — пригадує тепер Храпко, — а внизу на мене вже чекав Юрій.

Він тримається правою рукою за підлокітник та чимдуж впирається ногою у металеву підніжку. Можливість брати щось обидвома руками й відчувати землю не тільки правою ногою киянин Сергій Храпко втратив під час мінометного обстрілу на Донбасі. Одразу після поранення чоловік не знав, чи зможе вести активний спосіб життя, а ось тепер Сергіїв візок посеред Венеції штовхає інший військовий. Вони сміються і не реагують на зацікавлені погляди випадкових туристів. Із тепер уже 29-річним капітаном Юрієм Гупанюком Сергій познайомився в автобусі, який разом з іще десятком ветеранів вирушав у подорож Європою. Тоді, навесні 2018-го, Храпко був єдиним з поранених армійців, хто вирішив проїхати тисячі кілометрів без протезу, а

— ВІН

ЗАЗДАЛЕГІДЬ ВИТЯГАВ ВІЗОК З БАГАЖНОГО ВІДСІКУ: РОЗКЛАДАВ ЙОГО І, ЯК ТІЛЬКИ Я СТАВАВ НА ОСТАННЮ СХОДИНКУ, КАЗАВ ЩОСЬ ТИПУ: «НУ ЩО, ПОГНАЛИ? ПОКАЖЕМО, ЯК НАСПРАВДІ ПОТРІБНО РОЗСІКАТИ ВУЛИЦЯМИ ЄВРОПИ!». За останні два з половиною роки Сергія, Юрія і ще понад 300 учасників бойових дій та родичів військових, загиблих на Донбасі, у

мандрівки світом відправив ветеран із Житомира Олександр Швецов. Сам він після втрати ноги на фронті почав зловживати алкоголем і наркотиками. А коли вже здавалося, що досяг дна, знайшов себе у вірі

в Бога та допомозі іншим. Швецов заснував ініціативи Bus of Heroes та «Брату Брат» і в якості реабілітації за кошти меценатів возить побратимів, наприклад, у Францію, Португалію, Польщу та Єгипет.

Сергій Храпко, ветеран 30-ої окремої механізованої бригади. Під час обстрілу великокаліберними мінами намагався врятувати побратима й сам втратив ліві руку та ногу:

«ПОДОРОЖУЮЧИ ЄВРОПОЮ, Я ВКОТРЕ ВІДЧУВ, НАСКІЛЬКИ ПОТУЖНОЮ Є ВЕТЕРАНСЬКА СПІЛЬНОТА І ЯК КРУТО ОТРИМУВАТИ ПІДТРИМКУ ВІД ТАКИХ, ЯК ТИ САМ. МАНДРІВКИ — ЦЕ РАДШЕ ПСИХОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ, КОЛИ ТИ СВІЙ СЕРЕД СВОЇХ, КОЛИ НЕ ПОТРІБНО ПОКАЗУВАТИ, ЯК КЕРУВАТИ ВІЗКОМ — ПРОСТО ЇДЕШ СОБІ І НАСОЛОДЖУЄШСЯ КРАЄВИДАМИ ТА АРХІТЕКТУРОЮ, ЯК ІНШІ ТУРИСТИ».

Ольга Бенда, 28 років, ветеранка 72-ої окремої механізованої бригади. Вагітною ходить на протезі і ледь не посекундно пам’ятає день, коли отримала поранення:

«ВІДПОЧИНОК З ІНШИМИ ВЕТЕРАНАМИ У ЄГИПТІ СТАВ ПЕРШОЮ У МОЄМУ ЖИТТІ ПОЇЗДКОЮ ЗА КОРДОН. НА ВІДПОЧИНКУ Я ЗНАЙШЛА МОТИВАЦІЮ ВЧИТИСЯ КРАЩЕ ХОДИТИ. КОЛИ ЗАЙМАЄШСЯ САМОТУЖКИ ЧИ З РЕАБІЛІТОЛОГОМ, ХОЧ І СТАРАЄШСЯ, АЛЕ ВСЕ ОДНО МОЖЕШ ЖАЛІТИ СЕБЕ. НЕ ВИЙШЛО ЩОСЬ — НУ НІЧОГО, ЗАВТРА ЩЕ СПРОБУЮ. А НА ВІДПОЧИНКУ БУВ ХЛОПЕЦЬ З МИКОЛАЄВА З ТАКОЮ Ж АМПУТАЦІЄЮ, ЯК У МЕНЕ. І ВІН ЧИ НЕ НАЙПЕРШЕ КИНУВ: “ОГО, ЩОСЬ ТИ ТАК ПОГАНО ХОДИШ!”. НУ ВСЕ! ЦЕ МЕНЕ ЗАЧЕПИЛО! ПОЧАЛА СТАРАТИСЯ, ЩОБ ПОКАЗАТИ, ЩО НАСПРАВДІ НОРМАЛЬНО ХОДЖУ!».

ЗАПОБІГАННЯ САМОГУБСТВАМ ЧОМУ ВЕТЕРАНИ ВКОРОЧУЮТЬ СОБІ ВІКУ І ЯК ЦЬОМУ ЗАПОБІГТИ Прибиральницю Лідію в нашій редакції по-модному називали клінінг-менеджеркою. Довгов’яза і суха як тарань, вона приносила нам домашню консервацію, підказувала, у якій з кабінок м’який туалетний папір, і важко зітхала, знаючи, що більшість ньюзруму йтиме додому затемна. Не можу сказати, що ми дружили, але в тій жінці була заворожлива щирість — світла і сильна, така, про яку більшість із нас може тільки мріяти. Пам’ятаю, якось у редакцію прийшла «податкова перевірка»: чоловіки у балаклавах буквально захопили офіс, перевертаючи все догори дриґом і годин із десять не випускаючи нікого назовні. Лідія теж опинилася серед ситуативних бранців. Коли обшук завершився, вона сказала: «Сподіваюся, нас після цього не закриють. Власних дітей у мене нема, але я дуже стараюся допомагати небожам». Між племінниками Лідії була різниця у кілька років. Обидвом натоді було близько 30-ти років, обидва мобілізувалися у третю хвилю навесні 2015-го. Жінка сильно переймалася

їхньою безпекою і, як могла, намагалася облаштувати їм комфорт. Іще до відправлення на передову ми змогли знайти для них тоді дефіцитні індивідуальні аптечки і доброї якості форму. А трохи згодом, уже влітку, Лідія попросила доставити хлопцям у район Донецького аеропорту (ДАПу) важезну картату торбу з «усім важливим». Я носилася з нею буквально під мінометним обстрілом і так довіряла, що навіть не заглянула всередину. — Відкривай пакунок, — сказав тоді суворий військовий із геть сивою головою. — Всі сидять у підвалі, бо обстріл. А ти, дурне таке, лазиш тут. Давай, кажу, відкривай. Передам усе, коли знатиму, що там не бомба. Виявилося, що з Києва під ДАП я привезла спортивні штани, помідори, ковбасу і ще якісь харчі. Лідія не розуміла, що ці речі — не найпотрібніші на передовій. Натомість я не усвідомлювала: ці прояви турботи насправді є проявом відчаю, що більше нічим допомогти не можеш.

Племінники Лідії, такі самі худі й високі, як вона, мали б демобілізуватись у 2016-му. Тоді ми вже не працювали разом, проте я завжди чекала на дзвінок, і аж підстрибнула, коли на телефоні засвітилося її ім’я.

— Доброго дня, Олю. То Ліда… В мене горе… Крізь сльози, нерозбірливо і швидко, жінка прокричала, що один із її небожів загинув на Донбасі. «А там якась мутна історія, я розбита, дуже переживаю».

ПРИДУШУЮЧИ ГНІВ І РОЗПАЧ, НАБИРАЮ ВСІХ, КОГО ЗНАЮ З ЇХНЬОГО ПІДРОЗДІЛУ. І ПЕРШИЙ ВІЙСЬКОВИЙ, ХТО ВІДПОВІВ, СТРИМАНО ВІДРІЗАЄ: «НЕ ЗАГИНУВ, А ПОМЕР. ВІН ЗАСТРЕЛИВСЯ, ЧУЄШ? ЗАС-ТРЕ-ЛИВ-СЯ. НЕ ВИТРИМАВ ПАЦАН, ТАКЕ БУВАЄ. ТІЛЬКИ НЕ ЗАСУДЖУЙ ЙОГО, ДОБРЕ? У КОЖНОЇ ПСИХІКИ — СВОЯ МЕЖА. ЙОГО, НА ЖАЛЬ, ВИЯВИЛАСЬ ОТАКОЮ».

ОЛЕКСАНДР АЛІЄВ ВЕТЕРАН, КОНСУЛЬТАНТ ГАРЯЧОЇ ЛІНІЇ ЗАПОБІГАННЯ САМОГУБСТВАМ LIFELINE UKRAINE

У людини, яка дійсно має намір скоїти самогубство, завжди є так званий план. Вона його чітко знає і може без вагань описати, як саме збирається піти з життя.

ЯКЩО ХТОСЬ ІЗ ВАШИХ БЛИЗЬКИХ У РОЗМОВАХ ОПИСУЄ ПЛАН СУЇЦИДУ — ЦЕ МОЖЕ СВІДЧИТИ ПРО КРИЗОВИЙ СТАН, ЯКИЙ ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОГО ЗВЕРНЕННЯ ДО СПЕЦІАЛІСТІВ. Якщо гострої ситуації немає, але людина перебуває у важкому психо-емоційному стані, найпростіше — звернутися на телефонну гарячу лінію. Завжди легше приймати допомогу

від тих, хто не може тебе ідентифікувати. Якщо психолога потрібно шукати, домовлятися про особисту зустріч, то з лінією треба просто набрати номер телефону. Наприклад, на Lifeline Ukraine всі дзвінки є анонімними. Це дає відчуття контролю та безпеки. Людині, що має думки про смерть, важливо бути почутою. Не соромтеся питати у близьких, як вони почуваються, в якому сьогодні настрої, що відчувають тощо. Терапії й запобіганню самогубствам заважають також зайва табуйованість і так званий «ковпак провини й сорому», коли людина відчуває, що з нею коїться щось зле, але боїться зізнатися навіть близьким.

ЛЮДЯМ ІЗ ДОСВІДОМ БОЙОВИХ ДІЙ ПРОСТІШЕ ВІДКРИТИСЯ ТАКИМ САМИМ, ЯК І ВОНИ САМІ. ЦЕ ЦІЛКОМ НОРМАЛЬНО, АДЖЕ В ДЕЯКИХ СИТУАЦІЯХ ВЕТЕРАНА ДІЙСНО ЗРОЗУМІЄ ТІЛЬКИ ІНШИЙ ВЕТЕРАН.

ЖІНОЧИЙ ВЕТЕРАНСЬКИЙ РУХ НАВІЩО ВЕТЕРАНКИ ШУКАЮТЬ ОДНА ОДНУ Й ЧОМУ ЖІНКА В ЧОРНІЙ ХУСТЦІ НЕ МАЄ СТРАХУ Травень 2019 року. Перед тоді ще Адміністрацією Президента стоїть дівчина у довгій чорній сукні. Її темне волосся закриває плечі, погляд спрямований чітко на вхід до будівлі. У руках — плакат: «11 серпня 2014 року під час артобстрілу села Степанівка 17 ОМБСр та 18 ОМБСр РФ з території Росії було вбито мого чоловіка. Ви збираєтеся домовлятися з убивцями?». Ветеранка Юлія Кіріллова вийшла на одиночний пікет, протестуючи проти можливого референдуму про переговори з Кремлем. Відколи у 20 років втратила на Донбасі чоловіка, а потім і сама служила на передовій у ЗСУ, дівчина навчилася не боятися і, хай навіть одна проти всіх, завжди відстоювати своє. Якось Юля прочитала в книжці фразу: «Бійтеся жінки у чорній хустці, їй уже немає чого втрачати». І тепер каже, що протест під АП також був про відсутність страху. В армії Кіріллова була спочатку діловодом, потім розвідницею-гранатометницею, і врешті медиком.

На відміну від багатьох інших жінок, їй пощастило не відчувати дискомфорту в чоловічому колективі. Коли вийшов наказ перевести усіх дівчат на «жіночі посади», побратими навіть писали рапорти й наполягали на тому, що Кіріллова потрібна їм саме як розвідниця. Хоча настояти на своєму тоді не вдалося, ветеранка каже: — Слухаю історії посестер про дискримінацію і щоразу з вдячністю згадую хлопців, з якими разом служила, — утиски, на щастя, обійшли мене стороною. Попри те, що особиста трагедія і передова сильно загартували, за декілька років між ротаціями й полігонами Юля почала відчувати, наскільки складно їй залишатись у строю. Важко було не тільки від болю втрат і постійної психологічної напруги — зрештою почало підводити і здоров’я. Кіріллова звільнилася з війська в кінці 2017-го. Перший рік після демобілізації, аж поки не потрапила в лікарню, дівчина перебувала у важкому емоційному стані — мала, зокрема, панічні атаки,

що могли трапитися з нею у натовпі. Відтоді як усвідомила, що саме з нею відбувалося після повернення у мирне життя, ветеранка відкрито говорить про важливість психологічної підтримки й радить іншим не чекати сторонньої допомоги, а самим звертатися до терапевтів. Жіночий ветеранський рух, у який входить Кіріллова, починався зі злетів ветеранок і військовослужбовиць. Об’єднані спільними проблемами, вони збиралися, щоб познайомитися, підтримати одна одну і, зрештою, допомогти. Коли ж близько трьох десятків жінок, а це основний кістяк, відчули, що мають сили на системнішу

роботу, почали шукати гранти для підтримки принаймні інституційної діяльності і розмірковувати над тим, чим найперше можуть бути корисними для своїх. — Зараз, — розповідає Кіріллова, — ми допомагаємо дівчатам, наприклад, послугами психолога, групами психологічної підтримки. Проводимо тренінги з основ підприємництва, фінансової грамотності і проєктного менеджменту. Запустили ІТ-курс, у рамках якого хочемо не просто дати ветеранкам можливість перекваліфікуватися та опанувати затребувану професію, а й розвінчати міф про те, що дівчата нібито йдуть в ІТ, лише щоб знайти у цій сфері забезпеченого чоловіка.

АНДРІАНА АРЕХТА ВЕТЕРАНКА, ОЧІЛЬНИЦЯ ЖІНОЧОГО ВЕТЕРАНСЬКОГО РУХУ

В АРМІЇ СЕРЕД ВЕЛИКОЇ КІЛЬКОСТІ ЧОЛОВІКІВ ЖІНКИ СТАЮТЬ НЕВИДИМИМИ. ДО ТОГО Ж ПРО ДЕЯКІ СКЛАДНОЩІ МИ МОЖЕМО РОЗПОВІСТИ ЛИШЕ У КОЛІ СВОЇХ. ТОМУ, ВЛАСНЕ, МИ Й ОБ’ЄДНАЛИСЯ В ОКРЕМУ ОРГАНІЗАЦІЮ — ВІДЧУЛИ, ЩО ТІЛЬКИ РАЗОМ ЗМОЖЕМО ВИРІШУВАТИ, ЗОКРЕМА, ГЕНДЕРНО ЧУТЛИВІ ПРОБЛЕМИ, З ЯКИМИ СТИКАЮТЬСЯ ВЕТЕРАНКИ. Зараз активна частина Жіночого ветеранського руху налічує близько 30-ти дівчат, ще понад 500 користуються нашими послугами. Нас об’єднують цінності. Тому навіть якщо ви не плануєте долучатися до активної частини організації — приходьте до нас просто познайомитися і поговорити, поділитися власними проблемами та переживаннями. Повертаючись з війни, жінка часто повертається до вантажу відповідальності за родину і дітей. Натомість на війні або у війську жінкам доводиться бути вдвічі сильнішими, щоби бути з чоловіками нарівні.

Серед наших планів розвитку на найближчі п’ять років — зміна медичної системи в армії. За стандартами НАТО, кожен підрозділ повинен мати, зокрема, штатного гінеколога. Якщо це неможливо, застосовується військово-цивільне співробітництво, коли армійці підписують договори зі спеціалістами на місцях. Наразі Жіночий ветеранський рух надає як індивідуальну, так і групову психологічну підтримку. Ми проводимо зустрічі ветеранок і навчаємо їх, зокрема, соціального підприємництва, маркетингу, менеджменту та ІТ.

БОРОТЬБА З ЗАЛЕЖНОСТЯМИ ЧОМУ ВЕТЕРАНИ РУЙНУЮТЬ СЕБЕ АЛКОГОЛЕМ ТА НАРКОТИКАМИ — І ЯК ЇМ ДОПОМОГТИ

Життя 32-річного ветерана Андрія Забігайла двічі ділилося на «до» та «після». У жовтні 2014 року поблизу Попасної Луганської області снарядом гранатомета його сильно поранило — аби врятувати чоловіка, лікарям довелось ампутувати йому праву ногу вище коліна. У 2018-му в Дніпропетровській області стався другий поворотний момент — поліція затримала Забігайла з наркотиками.

— ЧОТИРИ РОКИ ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ, — РОЗПОВІДАЄ ВЕТЕРАН, — Я МАВ ЦІЛУ КУПУ ЗАЛЕЖНОСТЕЙ. НЕ МІГ ПРИЙНЯТИ АМПУТАЦІЇ, ВИПИВАВ, ВЖИВАВ АМФЕТАМІН — «ШВИДКИЙ» НАРКОТИК, ЯКИЙ НІБИТО ДОДАЄ СИЛ, А НАСПРАВДІ ПОСТУПОВО ВБИВАЄ НЕРВОВУ СИСТЕМУ.

— У лютому 2018-го я зробив чергову закупку наркотиків і приїхав у Софіївку — селище, де тоді постійно жив і де врешті мене взяли копи. Не могли посадити, бо знайшли надто мало наркотику. Подивилися на мене й відвезли до батьків під Кривий Ріг. Шукаючи у відчаї гроші, Андрій подзвонив другові з Житомира, ветеранові Олександру Швецову, який також втратив на Донбасі ногу. Товариш сказав, що грошей не має, але може допомогти інакше. І дав другові неочікувану пораду: поїхати у християнський реабілітаційний центр. Мовляв, спершу треба розібратися зі здоров’ям, а вже тоді — із законом. Колись так само залежний Швецов урятувався саме у такому закладі. — Батько, який також мобілізувався у 2014-му і ось буквально на днях вийшов на пенсію за віком, перестав навіть руку мені подавати. Особливого виходу не було, тому я зібрав речі та поїхав за порадою Сашка в Житомир. Копи, на диво, більше не приходили — тупо зникли. А я почав

свій великий шлях відновлення у центрі. Зізнаюся, в той момент я насправді злякався — боявся того, у що перетворюється моє життя. Відтоді як Андрій переступив поріг центру допомоги алко- та наркозалежним, минуло вже два з половиною роки. За цей час він не тільки увійшов у стан стійкої ремісії, а й став капеланом для військових на передовій та наставником для тих,

хто у цивільному житті ще тільки починає боротьбу із залежностями. Реабілітаційний центр, де колись лікувався, а тепер працює Забігайло, існує вже два десятки років. Останні півтора сюди почали звертатися ветерани з Житомира та області — мають довіру до закладу, бо знають, що у центрі з’явився колишній військовий, який зможе їх зрозуміти.

— ПРОГРАМА ВІДНОВЛЕННЯ ТРИВАЄ ПІВ РОКУ, ВПРОДОВЖ ЯКОГО ВСІ НАШІ ПІДОПІЧНІ ЖИВУТЬ У ПРИВАТНОМУ БУДИНКУ. ТУТ ВОНИ САМОСТІЙНО ОРГАНІЗОВУЮТЬ ВЛАСНИЙ ПОБУТ, ПРАЦЮЮТЬ ІЗ ПСИХОЛОГОМ, МОЛЯТЬСЯ. ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ЯК САМЕ ЛІКУЄ ВІРА. ВАЖЛИВО, ЩОБ ТИ ЩИРО ХОТІВ ОДУЖАННЯ, ДОЗВОЛИВ БОГОВІ УВІЙТИ У ТВОЄ ЖИТТЯ І ВІДЧУВАВ ПІДТРИМКУ БРАТІВ, ЯКІ ПОРУЧ ІЗ ТОБОЮ.

У християнському реабілітаційному центрі в Житомирі, за словами Андрія Забігайла, 70% підопічних борються з алкоголізмом, 30% — намагаються подолати наркозалежність. І така статистика має логічне пояснення: наркотики дорожчі, їх важче дістати, та й, вживаючи, можна потрапити у в’язницю. За півтора року в житомирський центр звернулися з десяток ветеранів. Утім, до фінальної стадії, коли

людина пів року й більше виконує всі умови реабілітації і живе винятково у середовищі тих, хто також бореться із залежністю, дійшли одиниці. Просто зараз у центрі є троє ветеранів, які от-от мають закінчити боротьбу з алкоголізмом. Проте Забігайло вважає, що справа тут не у закритості чи відкритості центру, а в недостатньому досвіді роботи саме з учасниками бойових дій, а також у неготовності ветеранів позбуватися залежностей.

— ЦЕНТР, ПОВТОРЮСЯ, ІСНУЄ 20 РОКІВ, А З ВЕТЕРАНАМИ МИ ПРАЦЮЄМО ВСЬОГО ПІВТОРА. ОСОБЛИВІСТЬ РОБОТИ З УЧАСНИКАМИ БОЙОВИХ ДІЙ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО, НА ВІДМІНУ ВІД ЦИВІЛЬНИХ, ПРИЧИНОЮ ЗАЛЕЖНОСТЕЙ ВЕТЕРАНІВ МОЖЕ БУТИ ТРАВМА ВІЙНИ. Й ТОДІ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ І З ЗАЛЕЖНІСТЮ, І З ТРАВМОЮ, ЯКА ЇЇ ВИКЛИКАЛА ЧИ ПОСИЛИЛА. ПЛЮС ВЕТЕРАНИ ОХОЧІШЕ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ТАКИМ, ЯК САМІ. ТОМУ Я ПРОШУ БОГА, ЩОБ У НАС ІЩЕ З’ЯВИЛИСЯ НАСТАВНИКИ — КОЛИШНІ ВІЙСЬКОВІ. ЩОБ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО ВОНИ НЕ САМІ І Є МІСЦЕ, ДЕ ЇХ ЗРОЗУМІЮТЬ І ДОПОМОЖУТЬ.

ОЛЬГА ГРИЦЕНКО ПСИХОЛОГИНЯ, ДОПОМАГАЄ ЛЮДЯМ ІЗ ЗАЛЕЖНОСТЯМИ, ПОНАД ДВА РОКИ ВЕЛА ПРАКТИКУ В ЦЕНТРІ, ВІДКРИТОМУ МІЖНАРОДНОЮ АНТИНАРКОТИЧНОЮ АСОЦІАЦІЄЮ У ДНІПРІ

Будь-яка залежність, якщо з нею не боротися, може призвести до смерті. Це мають усвідомлювати як самі залежні, так і їхні близькі. Найефективнішим способом боротися з залежностями є робота зі спеціалістами у центрі закритого типу. Таких в Україні 80%.

БОРОТЬБА З ЗАЛЕЖНОСТЯМИ — ВАЖКА І ДОВГА ПРАЦЯ, ЩО ЧАСТО ПОТРЕБУЄ НЕ ЛИШЕ ПСИХОЛОГІЧНОЇ, А Й МЕДИКАМЕНТОЗНОЇ ПІДТРИМКИ. НАВІТЬ У РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЦЕНТРАХ ЗАКРИТОГО ТИПУ ГАРНОЮ СТАТИСТИКОЮ ВВАЖАЮТЬ, КОЛИ СТІЙКОЇ РЕМІСІЇ ДОСЯГАЄ ОДИН ІЗ ДЕСЯТЬОХ РЕАБІЛІТАНТІВ.

Для цього більшості доводиться повністю змінити оточення, ба навіть місце проживання чи роботу. Найчастіше залежні починають лікуватися не з власної волі — як правило, їх привозять родичі. Так відбувається не лише через неготовність визнати проблему, а й через індивідуальні риси характеру. Травма війни не завжди є причиною залежностей. Проте бойові дії можуть серйозно їх посилити — наприклад, призвести до неконтрольованих запоїв або підштовхнути до переходу із так званих легких наркотиків на важкі. Для терапії важливо зрозуміти, чи травма війни лише посилила залежність, а чи стала її причиною. Шукати допомогу у боротьбі з залежностями часто краще не у близькому колі. Втім, часом у родинах людей із залежностями хтось обирає позицію жертви, натомість самого залежного перетворюють на громовідвід, перекидаючи на нього чи неї всі сімейні проблеми. Робити залежного громовідводом — велика помилка, яка лише посилює хворобу та заважає терапії.

ВОЮВАТИ ЗА ЗВИЧКОЮ ЧИ ПРАВДА, ЩО ВЕТЕРАНИ ЧАСТІШЕ ВДАЮТЬСЯ ДО НАСИЛЛЯ, ТА ЯК ЗАРАДИТИ ЦЬОМУ І СТЕРЕОТИПАМ ПРО ЦЕ

Свого чоловіка Юля зустріла в одному з військових шпиталів. Він щойно вибрався з оточення під Дебальцевим, вона — чекала з армії брата і, поки той був на фронті, стала волонтеркою. — Той удар став моєю власною точкою неповернення. Чоловік ударив у груди, а далі схопив мене за плечі й почав теліпати зі сторони в сторону. З кожним рухом у мене всередині наростав не тільки страх, а й злість. Урешті зважилася і вдарила у відповідь. Кулаками гамселила чоловіка просто по обличчю, поки нас не розборонив випадковий перехожий. До союзу з військовим Юля — успішна бізнесвумен із власним авто й квартирою — і не думала про заміжжя. Та грубий мовчазний чоловік, якого доглядала після поранень, її зачепив. Можливо, тим, що до неї першої промовив кілька слів (матом вигнав із палати). Не встигла оговтатися, як носила «своєму героєві, захиснику» шаурму та вінегрет. — Поранення у мого майбутнього чоловіка були середньої важкості,

але значно страшнішою була його психологічна травма. Погано спав, жалівся на постійний свист у вухах та головний біль. Коли було геть зле — ходив туди-сюди коридором відділення й казав: «Коли «вбиваєш» себе фізично — зростають шанси заснути». Втома реально діяла, — згадує Юля. Одруженню, яке відзначили за кілька місяців після його виписки зі шпиталю, не зраділи ані друзі, ані рідні Юлі. Його ж близькі навіть не прийшли на весілля.

— ХОТІЛОСЬ БИ СКАЗАТИ, ЩО СПОЧАТКУ МИ ЖИЛИ ДОБРЕ, АЛЕ ЦЕ БУЛО БИ БРЕХНЕЮ. ЛЕДЬ НЕ НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ОДРУЖЕННЯ ЧОЛОВІК ЗАЯВИВ, ЩО Я МОГЛА Б РАНІШЕ ПРИЙТИ З РОБОТИ І ЗГОТУВАТИ ВЕЧЕРЮ. НА МОЄ ЗАУВАЖЕННЯ, ЩО І ЙОМУ, ЗДОРОВАНЮ, БУЛО Б ДОБРЕ МАТИ РОБОТУ — ОТРИМАЛА ЛЯПАСА.

Чоловік плакав, каявся й зарікався більше так ніколи не робити. Я стерпіла образу й повірила йому, списавши удар на незначний прояв ПТСР. Після цього один тиждень ходили на побачення, тримаючись за руки, інший — сварилися й тими ж руками били одне одного.

— Терапевтка сказала, що хотіла б паралельно працювати з чоловіком або направити його до когось зі своїх колег. Та як я не намагалася вмовити чоловіка прийти хоч на один сеанс — чула тільки: «З нас двох псих ти, а не я. Тому йди сама і лікуйся».

Про сімейні драми Юля рідним не розповіла — боялася розчарувати, до того ж пишалася геройським образом чоловіка («він і справді багато зробив для України»). Тож між бійками намагалася бути «хорошою дружиною» — тримала порядок на роботі й у побуті. Та коли Юлин брат звернув увагу на те, як сильно жінка змарніла і схудла, вирішила: час звертатися по допомогу спеціалістів.

І Юля пішла лікуватись. Вилікувати душу врешті-решт вдалося, чого не скажеш про сім’ю — історія закінчилася розлученням. — Ми навіть залишилися у відносно непоганих стосунках. Але чоловікова проблема так і не вирішилася. Після розлучення він зустрічався з дівчиною з-поміж наших спільних знайомих. В одному з постів, уже видалених, вона писала, що «горбатого могила виправить, а той, хто вдарив раз, точно вдарить іще раз».

Визнання власних труднощів — також прояв сили. Дослухайтеся до себе. І не соромтеся звертатися по допомогу до спеціалістів, якщо після повернення з Донбасу маєте тривожність, проблеми зі сном, думки про самогубство, неконтрольовані напади страху чи агресії, залежність від алкоголю, наркотиків чи азартних ігор або будь-які інші психологічні проблеми.

ВСЕУКРАЇНСЬКІ КОНТАКТИ ЦЕНТРІВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ ДОПОМОГИ ВЕТЕРАНАМ І ВЕТЕРАНКАМ РУХ ВЕТЕРАНІВ УКРАЇНИ rvukraina@gmail.com | fb: @RVUkraina ЖІНОЧИЙ ВЕТЕРАНСЬКИЙ РУХ 067 576 72 07 | zhinochyi.veteranskyi.rukh@gmail.com fb: @UkrainianWomenVeteranMovement ЦЕНТР РЕАБІЛІТАЦІЇ «ЛІСОВА ПОЛЯНА» с. Пуща-Водиця, Київська область | 063 450 64 50 | polyanalisova@gmail.com fb: @ForestGlade.vet ЦЕНТР ФІЗИЧНОЇ І ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ NEXT STEP UKRAINE м. Ірпінь, Київська область | 068 740 72 62 | nextstepukraine@gmail.com fb: @nextstepukraine ЦЕНТР ПСИХОСОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ «ПОБРАТИМИ» 096 109 19 12 | pobratymy.training@gmail.com | fb: @pobratymy.training ОРГАНІЗАЦІЯ «ЮРИДИЧНА СОТНЯ» (НАДАЄ ЮРИДИЧНУ ДОПОМОГУ) 0 800 308 100 | fb: @yursotnya ЛІНІЯ ЗАПОБІГАННЯ САМОГУБСТВАМ LIFELINE UKRAINE (ЦІЛОДОБОВО) 7333 (з мобільного) ГАРЯЧА ЛІНІЯ З ЗАПОБІГАННЯ ДОМАШНЬОМУ НАСИЛЬСТВУ 547 (з мобільного)

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ БО ВОСТОК SOS vostok-sos.org | 066 617 14 58 | info@vostok-sos.org | fb: @vostoksos ЦЕНТР ВЕТЕРАНІВ АТО ТА ЇХ СІМЕЙ «ПОРУЧ» (М. КРАМАТОРСЬК) м. Краматорськ, бульв. Машинобудівників, 20 | 095 320 11 72 | poruchato@gmail.com fb: @poruchATO СОЮЗ ВЕТЕРАНІВ АТО ДОНБАСУ (М. КРАМАТОРСЬК) м. Краматорськ, бульв. Машинобудівників, 20 | 066 777 89 27 | fb: @SVATODon ЦЕНТР ДОПОМОГИ УЧАСНИКАМ АТО — ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ svatodon@gmail.com | fb: @doncentr.ato

ТЕКСТИ Ольга Омельянчук, Дар’я Безрученко ІЛЮСТРАЦІЇ Лідія Голоско ФОТО Данило Павлов, Ольга Омельянчук ВЕРСТКА Анастасія Струк РЕДАКТУРА Марічка Паплаускайте, Станіслав Остапенко ЛІТЕРАТУРНА РЕДАКТУРА Анастасія Левкова КОРЕКТУРА Ірина Климко КООРДИНАЦІЯ ПРОЄКТУ Жанна Чмут, Артем Комолов, Ольга Омельянчук