Linden Alley by toma_oma

Зан Гато Липова Алея

Частина Перша

Діоген з лямпкою Ця історія про Діогена з славнозвісної древньої Греції, де всі срали і філософствували, де не було інтернету, а по кабельному ще не знали що таке реклама, тоді сонце світило високо і всі люди були щасливі, вони ще пам’ятали як це було за часів Адама. — Ну що? Давай ще бахнемо пару літрів цього нев’єбенного вина? — Давай любий Діогенчику ще закинемо трохи хмизу до багаття і ти розповіси мені,що ж було на площі в Афінах. — А що там було? — Ну мені розповідали що цього разу ти перевершив сам себе – ходив з ліхтарем і кричав : Де тут люди??? — Це все брехливі афінські пси, вони брешуть на місяць, брешуть на себе, взагалі просто постійно брешуть. — Але все ж таки що там сталось? — Ти розумієш різницю між поняттями «людина» і «гомо сапіенс»? — Не розумію про що ти? — Я шукав не людей, я шукав розум, а знайшов лише брехню. Це було так: Світило бурхливе сонце, день якраз наближався до епопею сонцестояння, тіко не путай з іншими стояннями, як це зараз модно. Я лежав собі на площі біля колонки, на своєму улюбленому плащі і засмагав, люди вже не звертали увагу на мою наготу, тому лежалось мені спокійно і впевнено. Раптом до мене підходить якийсь чолов’яга, теж у плащі, але з кейсом таким, знаєш як у всіляких ділових виблюдків?! — Добрий день. Я хотів би запропонувати вам надзвичайно вигідну покупку. — У мене немає грошей. 5

— Цей ліхтар – це не лише ліхтар, це багатофункціональна система, в ній є радіо,боковий сигнальній ліхтар, літієвий акумулятор, котрий забезпечує довгі години роботи, ще є насос для машин ось тут збоку – показує мені якусь пімпку. — У мене немає грошей!І немає машини! — Ще якщо відкрити ось цю штучку – витягує якусь гумку – то можна взяти зубочистки, також в ньому є вмонтована відкривачка і штопор, в цій маленькій камері під ключик можна тримати гроші, ось ця річ це тримегапіксельна камера, ви зможете в будь— який момент зробити фотографію свою і вашої родини... — У мене немає ні грошей, ні машини, ні родини, взагалі у мене ніфіга нема. Все що ви бачите на мені – є моєю власністю, все решта це вигадки брехливих псів. Цей останній вигук так сильно вплинув на його психіку, що на мить він завмер, очікуючи атаки, поправив окуляри і роздивився навколо, збиралась натовп роззяв, який хотів подивитись як з цим іноземцем розбереться сам Діоген, той хто заткнув їхньому імператору корок в дупу. — Я перепрошую, а ви хто? — Я – Діоген. — Хм, дивно, я зовсім не чув про вас. — А я зовсім не чув, про що ви тут говорили. Натовп роззяв, що не отримав відповідного перформенсу, поволі почала розпитувати іноземця про його продукт, дехто почав купувати, але я вже за тим не дивився. За кілька годин цей дивак підійшов до мене: — Я вибачаюсь, що звернувся до вас вранці з такою нахабною пропозицією, але через вашу славу я сьогодні продав весь свій товар. У мене залишився ще один продукт, який я хочу подарувати вам, просто так. — Просто так – нічого не буває! — Отже, це мій подарунок. – з цими словами він поклав ліхтар біля мене і пішов собі геть. Це був гідний суперник для дискусії, але так як і я, він не збирався пояснювати всім підряд, що сталось. Я вирішив найти цього мудрагеля, запалив ліхтар і сунув вулицями, коли зіваки мене питали: «навіщо тобі ліхтар серед білого дня», я відповідав: «я шукаю розумного». Злі язики як завжди перекрутили це на: «я шукаю людину». Хто б міг подумати, що ця тупа фраза щось означає для них? 6

2в1 Гарнесенько біля стіночки сидить на ящику бабця і продає сємушки. В мішок сємушок встромлені пачки з цигарками (можливо для прикраси). До неї підходить молодик в свіжозміненій шкіряній куртці і в шапочці з наклейкою Найкі. — А па чом у вас Прілукі? — Па 15 капеяк. — Дайте штучку. — Протягує ледве нариту в кишені десятикопійчану монету. З іншої кишені витягує ще п’ять копійок і докидає на долоню бабці. Потім вона сипле цей дріб’язок у саморобну касу — пластмасову коробочку з— під маргарину “Рама” і вказує молодику на одну з пачок. Той, не довго думаючи, відкриває її і витягує дві цигарки: — Можна, я ісчо для друга вазьму? (куртина, всі плескають)

Вегенський рай Останній директор свиноферми [2076 рік, зала суду] Зала суду набита по зав’язку людьми яких в ідеалі можна розділити на дві категорії: Перша – це щось ближче до первісних хіпі. Їхній одяг лляний і “дихаючий”. Друга категорія чорніша і біліша одночасно. Це вбрані в “шестьорки” пузані, які періодично яскраво блимають мобільними у вухах, і товстелезними пальцями поправляють свої краватки. Вся ця какофонія відбувається на фоні стін, оббитих дерев’яною вагонкою, пік вишуканості і протест нещодавно прийнятому закону про збереження рослинних ресурсів. Чути легеньке посьорбування кондиціонерів, які пробують розбавити напружене від хвилювань повітря. Дві сторони періодично обмінюються поглядами і шепотіннями у власних рядах, не вистарчає лише іскри, щоб перетворити цю залу на ринг, де фізичне насилля домінує над здоровим глуздом. — Всім встати, йде шановний суд. – До зали входить пухкенька руда жіночка,швиденько підбираючи каблуками траєкторії, щоб міні спідниця не вискочила через голову. Вона повільно і боязко сідає на стільчик, пробуючи не вдихати запаху війни. Знову оголошують – Суд відбудеться над Масляченком Сергієм Івановичем, директором підпільної свиноферми. Він звинувачується у неодноразовому голокості своїх підопічних. Узалу вводять кулеподібного чоловіка, в зім’ятому костюмі. Один край його сорочки виліз і бездушно звисає над опуклістю. Сергій Іванович надмірно пітніє, постійно витираючись рукою, дрібними оченятами пробігає по рядах, пробуючи знайти цей уявний знак, що надасть йому більше впевненості, але не знаходячи потрібної зачіпки, сідає на червоне дерев’яне крісло. Перед трибуною судді стоять два пластикові столи. За першим із них сидить молода дамочка, її волосся щільно вкладене і зібране в тугий вузол десь по іншу сторону черепа, очі обрамлені окулярами, з чого можна припустити, що це прокурор. За іншим столом, у вишиваній чорній сорочці і пом’ятих штанях, клопочеться і розсуває папери адвокат Сергія Івановича. Він навіть краєчком вуха не відчуває, як це дратує його клієнта, і тим більше не чує 8

самого початку процесії. Для нього вона настане лише після вдалого пошуку потрібного папірця. Оголошують: — Зараз ми заслухаємо позивацьку сторону, яку представляє прокурор Жанна, — при цьому читаючий ніяковіє, пробуючи знайти по— батькові –просто Жанна, — додає він, ще більше червоніючи і невпевнено звіряючи поглядом прокурора, бачить її повільне напруження. Потім дрібний кивок головою, і мов осінній лист, з полегшенням, читаючий опадає на крісло. — Добрий день, шановний суд, добрий день всі, хто зібрались на цьому,направду вирішальному судовому процесі. Я рада бачити стільки людей в залі і впевнена, що більшість з вас усвідомлює важливість сьогоднішнього дня. В цьому залі ми поставимо крапку над насиллям і масовими смертями,які практикує людство споконвіків. Ми зможемо нарешті вдихнути з полегшенням і гордістю. Про це напишуть в історії, про це дізнаються наші діти, які неодмінно нам подякують. Сьогодні ми маємо справу з людиною, на руках якої тисячі вбивств. Цей покидьок, – лунає ультразвуковий сигнал, всі хапаються за вуха так, що в з їхніх голів вискакує не тільки остання фраза,але й всі думки за найближчих пару годин, – вибачте будь ласка, це дуже емоційно. Адже з самого народження я є веганом, і не можу просто так про це говорити... — ЗАПЕРЕЧУЮ! – голос лунає від адвоката, який далі шарудить паперами не піднімаючи голови піднімає руку. – Заперечую, це не має нічого спільного зі справою. — Заперечення прийнято, продовжуйте. — Отже, як я вже казала, ми маємо нагоду нарешті поставити крапку над масовими вбивствами і знущанням над тваринами... — Так це ж лише свині... – цей голос лунає з клітки, де Сергій Іванович, вже стоячи, розмахує руками. – Ви не розумієте, це ж сало і шпондер, це ж стільки корисного... – Його обривають на півслові накачані молодики,силою всаджуючи на крісло. — Ви чуєте? Він назвав їх свинями, салом, це все що він може сказати про цих бідних тваринок, замучених до смерті – СВИНІ! Їх тримали в нелюдських умовах, розгодовували, щоб потім забити. І ще як жорстоко! Ви ж знаєте що перед смертю їх глушать важким кийком по голові, потім надрізають горло.. –Жанні стає важко від власних слів, вона, спираючись однією рукою на стіл,старається 9

затримати рвотні рефлекси, друга рука машинально закриває рот.В залі голосне шарудіння, більшість лляних повторює ті ж самі жести. –Вибачте шановний суд, секунду, – вона випиває півсклянки води, театрально тримаючи одну руку на грудях, – після того їх підвішують на гаки і розрізають, щоб витягнути нутрощі... – її слова знову перериваються, цього разу з іншої причини. Хтось на задніх рядах, таки не витримуючи тиску озвученої інформації, виливає свій сніданок на підлогу. До нього підбігає охоронець, що весь цей час підпирав двері, і за руку виводить з залу. З— задверей чути крики: — ПОКЛИЧТЕ МАРІЮ, хай прибере цей весь срач, що розвів отцей. ЧУЄТЕ? ПОКЛИЧТЕ МАРІЮ. – Двері щільніше закриваються, і настає тиша. Голос позивачки Жанни лунає, мов грім з неба: — ВІН ВИННИЙ! Це просто огидно, це надзвичайно некультурно і не гуманно.Ми повинні це припинити, доки не стало надто пізно. В нас є всі докази, щоб довести вину цього вбивці. ВІН МУСИТЬ ОТРИМАТИ ПОКАРАННЯ. – Вона сідає, і півтоном додає: – це все, шановний суд, що я хотіла сказати. Узалі знову зависає тиша, суд триває, засуджується останній директор свиноферми,засуджується до довічного ув’язнення, за масові голокости свиней.

*** Крупним планом показується Каткина кухня. На ній сидить четверо людей. Троє активно і не менш нервово курять. Одна дівчина активно набирає номер таксі, потім наступний,наступний, викликаючи їх всіх на одну адресу. За півгодини під вікном збирається з десяток таксівок з різними шашечками (і шаховими фігурами). Вся четвірка виходить і починає пальцями вибирати дві таксівки. Потім кадр, де на білому фоні з’являється назва якоїсь фірми ТЕНДЕР— ІНФО і голос за кадром: ми проведемо тендер на будь— яке ваше бажання. Продовження реклами: банда таксистів, яких не вибрали, копає ногами ту четвірку. До них підбігають мєнти, і починають валити таксистів. Голос за кадром: «Ми захистимо ваш вибір!» 10

Drugs in this world Куля тридцять першого калібру свистить тільки тоді, коли пробує викликати таксі в пекло. Ми сиділи біля барної стійки, попиваючи зафігачений чай. Він опікав, тому ми просто сьорбали. В попільничці валялись пакетики, а недопалки, встромлені в них, абстраговано нагадували Титанік, або якусь химеру рідного радянського краю – «міць УРСР». До нас підходили знайомі і вітались, запрошували потанцювати, але ми відмовлялись, вечір мав бути спокійним і апетитним. В передпокої до великої вечірки було багатолюдно,новоприбулі збиралися зграйками і розходились по інших колах знайомих, всі стискались,обіймались, цілувались — одна велика наркоманська сім’я (сімя). Хто б міг подумати, що біля бару сидять два духи, що мов зголоднілі пси, гарчать і всмоктують цю смачну атмосферу очікування. — Покажи мені язика, — якась патлата дівчина розкривала свої біленькі зубки і висувала язик, розчавлений одним кульчиком з двома кульками і великою білою таблеткою на ньому. — Молодець. Автор монологу рухався далі: той, хто збирав цей натовп, той, хто рухав течіями і слідкував за порядком, той, кого ми всі любили і обіймали вголос. Я відкрив долоню своєї супутниці і забрав з неї одну біленьку таблеточку, вона закинула другу собі в рот і запила чаєм. Ми довго цілувались, і, можливо, це було довше, ніж показував мій годинник. Нас розірвав татів дзвінок, він був п’яний в драбадан, хотів їхати завтра зі мною на дачу, на яку ми вже три роки не їздили. Я погодився, мені треба кудись з’їздити. Але мабуть завтра я просто сяду на потяг і Поїду Кудись. Ми кохались, так довго кохались, що можна скласти про це безліч романів і зняти пару кілометрів порнографічних фільмів. Але коли все закінчилось, мені здалось, що це тривало лише секунду. Я спустився вниз, щоб напитись і потанцювати, залишивши її лежати. Так вона просила. На вечірці абсолютно всітанцювали— пересувались— рухались, рідко хто просто стояв. Безупинний рух створював ефект туману від випару тіл, я не чув запаху, він тут не був потрібний. На стійці бару хтось залишив пів доріжки, яку я з радістю вдихнув у свою слизову. Коли я повернувся, то побачив двох вилупків, які силоміць пробували щось робити з нею. Вони пробували щось зробити з моєю дівчиною. 11

Один з них принизливо хмикав, другий сопів. Мене це страшенно роздратувало, як ці два недопалки можуть плюндрувати те, що належить виключно мені, мою святість і кохання, те, що тисячі років я беріг від чужого ока. Розганяюсь, на скільки це дозволяє кімната, заїжджаю ногою тому, що збоку, в голову. Що з ним сталось, мене не цікавить. Із задньої кишені виймаю ключі, на них висить брелок у вигляді ножика. Я розкриваю його і обіймаю другу суку ззаду, однією рукою тримаю його за шию, другою підставляю до неї лезо. В мене зараз вибухне серце, я бачу як ця скотина проникла туди, куди ніхто не має права проникнути. — Сьогодні ти помреш, сука! — Крізь мої зуби виливається слина, на язиці відчутно присмак металу, моя психіка пуста. Відкидаю цього вилупка, проводячи ножем по горлу там, де захована сонна артерія, він падає і вищить, тримаючись за горло. Складаю ніж і кладу в задню кишеню,підхожу до нього і валю ногою по голові, по ребрах і всьому, що я вважаю м’яким в ньому, я копаю його в лице, ще раз і ще раз, у мене чорні кросівки, на них не видно крові. На світлому килимовому покритті чорні плями. Моя дівчина лежить склавши руки біля грудей в позі ембріона. Коли підхожу, бачу, що другий вилупок оклигує і процедура повторюється. Я не просто копаю, я б’ю чим можу зі всієї сили, яку зовсім не відчуваю. 12

Мені здається, його тіло не міняється від моїх ударів, я жадаю результату, але потім різко заспокоююсь. Беру її за руку і піднімаю, піднімаю її спідницю і вдягаю, мов малу дитину. Найважче з кофтою, руки плутаються, мої руки тремтять так, що я боюсь за них. Дзвоню в таксі, ми спускаємось тихо,мене ховає капюшон, її ховаю я. Не відповідаю на жодні прощання і фрази, не обертаюсь, не говорю. — В готель Львів. — Водій довго не думає, він розуміє, що краще не питатись.Вулиці зникають так само швидко, як і пара, що конденсується на склі машини, гроші в руку і нас більше нічого не цікавить. Пробиваюсь у вестибюль, тримаючи її за талію. — Мені потрібний номер з душем на одну годину. — Ваші документи? — вона думає, що я ідіот. Кладу сотку на стіл. — А можна без питань?! — вона нічого не говорить, просто дає ключі. Цей світ не вміє говорити. Він або кричить, або монотонно споглядає, як хтось вмирає, я в ньому кричу і мені все одно. Консьєржу запихаю в руку п’ятдесятку: — Через пів години ти принесеш мені півлітра чогось нормального і зробиш так, щоб більше ніхто сюди не заходив. — Консьєрж киває і йде. Ми залазимо в душ. Я — вбраний, вона — гола, мені все одно, тому що водою керую я, змиваю з неї шкіру, пробую омити душу, але не чіпаю її органів. Тільки вода, легенько вожу по стегнах і плечах. Вмикаю холодну і вона труситься, мовчить і навіть не може нічого сказати. Через дві хвилини вмикаю гарячу, це має її вбити, вбити в ній страх. Стукають в двері, півгодини як і не було. Півлітра і морда консьєржа. Сухо забираю, сухо дякую і так само сухо закриваю двері. Іншого світу більше не існує. Наливаю їй п’ятдесят, даю випити, вона хитає головою,даю покурити і випити ще раз, або дурдом або вотка. Випиває. Кашляє, але випиває, мочить фільтр і цигарку, з волосся крапає. Даю ще 50, потім ще раз і слідкую, як вона п’є. — Саш, мені треба два квитка в Київ, вже, але без питань, потім поясню. Зі мною все добре, просто людині треба допомогти. — Він мовчить, він не спить, бо сьогодні його зміна. — Заїжджай. Знову таксі і знову потяг. Я викидаю стару пачку цигарок просто на перон. Коли потяг вирушає, я викидаю старі переживання, я викидаю себе зіжмаканим, бо мене ще немає. 13

Людська математика На майдані було три собаки: дві сучки (Даша, Ліза) і один кобель (Гріша). Саме цей кобель хотів чорну сучку (Дашу), а не хотів руду (Лізу). Саме цей кобель лизав Даші піхву, і дивився навколо, радісно висовуючи язика. Ліза в той час намотувала навколо цього дійства круги, і пробувала увійти в феромонний контакт з кобелем, але їй це не вдавалось. Її сумні очі сверлили сцену залицяння і людей, що бездіяльно спостерігали. В той самий час Гріша брудно і зовсім не естетично домагався Дашу. Вона озлоблено гавкала на нього, стараючись не піднімати дупи з бруківки, знаючи напевно, чим це може скінчитись. Дуже скоро, не витримавши цих пустих залицянь, вона здалась і покірно стояла, поки Гріша облизував їй дупу. Щоби легше йшло. Потім Гріша, довго не думаючи, скочив і почав енергійно «збирати зорі з неба». Навколо проходили люди, вдаючи сліпих, дехто усміхався, дехто дрочив, дехто,так собі тихенько попиваючи пива, пускав слину (чи то слюду). В загальному, розмірковуючи про тривалість стандартного сексу, ми приходимо до висновку про його швидкоминучість. Особливо, якщо спостерігати цей процес збоку. Гріша, так і не закінчивши справи (мабуть мало лизав), зліз зі своєї чорної красуні, щоб спробувати ще раз.Але вона швиденько сіла на дупу і почала гарчати. Він знав, що треба чекати і ще раз спробувати, пробувати, доки не вдасться. Ніяких бійок, треба просто її харити, і вона дасть.Так повторювалось безмежну кількість раз, Даша гавкала на Грішу, щоб той навчився лизати,бо діла не буде і їй боляче, Гріша вдавав тупого, але дуже впевненого в собі ручника. А Ліза,яка вже змирилась з тим, що сьогодні її ніхто не буде їбати, бігала кругами, шукаючи їжу. Бо якщо нема розмноження, залишається лише виживання. Питання до задачі: хто лох?

Наркотичний транс Так буває, що в одну мить реальність стає зовсім не такою очевидною? як здавалося буквально секунду тому. Саме в цю мить перед очима знаходиться фантом, і лише завтра може принести полегшення. Все почалось весною, коли я завис сам на квартирі. Пробував почати щось нове у житті,стати старше і зробити крок вперед, кудись туди, де сива старість. Вечорами рятувався біля книжки, з друзями біля пива, а потім залягав на саме дно ліжка. Воно вбите попередніми власниками, мені не треба вбивати пружини. Лежу і перевертаюсь, знаю, що хочу заснути,але сон не приходить. Встаю, піднімаю тіло, просуваюсь по тихому коридору і залажу в холодний туалет. В унітазі померло півцарства, запах такий, що можна вбивати цілі народи.Дрімота, за яку я так чіпався, пробуючи заснути, звалює в країну вічного мисливства без мене. Йду на кухню, покурити, полазити в неті, включаю комфорку, щоб погрітись, палю цигарки. Через кілька хвилин розумію, що сиджу без музики, а в квартирі повна тиша, лише паркет тріщить, але там нікого нема. Дивлюсь у закриті кухонні двері, через мутне скло в темряву, чекаю, хтось може прийде. Там нікого нема. Розумію, що свідомість дає тріщину, в серце залізає дурний страх, що хтось є поряд, хтось на мене дивиться. По шкірі пролітає холод, газ не допомагає. Сиджу далі, так їхати не можна. Сон має спасти мене від цього божевілля. — Бля, ну що мене так криє. Треба спати. — Моторошно говорити самому, думав, що допоможе. Когось я впевнював, сподіваюсь, себе. Здається, що за дверима дитина і зараз вона поставить руку до скла і нахилиться в синій усмішці. Боже, що за думки в голові. Різко відкриваю двері, там нікого нема, лише коридор. Треба лікуватись. Залажу в ліжко,сон приходить сам, якось важко, розраховуючи на те, що я не буду кожних п’ять хвилин дивитись на двері в спальню, в них таке ж скло як і на кухні. Ніхто більше не ходить по квартирі, — Мабуть заснули...— Перед сном. Ранок — це епіцентр урагану, немає часу думати ні про що. Потім сидиш собі на роботі і згадуєш, що забув вимкнути, впевнюєшся в тому, що нічого не існує. Далі п’ю пиво вечорами — так легше спати. Друзі кажуть : — Ти собі навіть не уявляєш як тобі класно. 15

— Сам так зависни і подивимось. — Та ну не жени, ясно що класно. Ми синхронно гасимо цигарки і розбрідаємось по домам, розмахуючи руками продовжуємо початі історії. Сьогодні алкоголь якось неоднозначно на мене діє. Коли підхожу до будинку,згадую про дитину, дивлюсь за кут, чекаю що вона вийде звідти. Мозок за надто стомлений,щоб боротись сам з собою, підхожу до дверей: — Ну заходь. Я проходжу сам в дім, але постійно чекаю чогось, звідки це в мене? Може, покурити? Сиджу на кухні і слухаю музику. Мені здається, що нас двоє. Він (вона) лазить по коридору, деколи заглядаючи в кухню, коли я не дивлюсь туди. Коли сиджу в туалеті, то дивлюсь в коридор через щілинку. Коли купаюсь, то стараюсь не закривати очі, щоб подивитись в коридор. Не хочу закривати двері, частиною свідомості розумію, що я сам і це не має сенсу. Думаю про сніданок, і захожу в спальню задом, точно знаючи де він знаходиться у будь— який момент. Знову здається, що він сидить біля мого ліжка, але не хочу відкривати очі,хай сидить, а я краще посплю. Вночі мені сниться день, а вдень — ніч. В суботу ходжу по кімнаті, всі заняті, гуляти не хочу. Говорю з малим, він прикольний.Правда, в нього дуже сіре обличчя. Я просив його більше не дивитись через скло на кухні,бо мене це дуже лякає. Ввечері виходжу з кухні разом з ноутбуком, тримаючи його перед собою, а коли піднімаю голову, бачу постать — голу дівчину, яку освітлює екран. Подумки розумію, що перелякався, але поворухнутись не можу, чекаю коли малий прийде. Оживаю,закриваю ноутбук, прохожу біля дівчини, закриваюсь в спальні і сплю. Так сильно закриваю очі, що болять. Так сильно стискаю зуби, що болять ясна. Сьогодні я нічого не чую і нічого не бачу, не хочу і не буду. Ранком пусто, так, як і завжди. Часто згадую про свою голову, коли п’ю чай. Можливо,нарешті попустило, можливо, вони більше не прийдуть, коли раптом помічаю, що налив три горнятка і розставив стільці. Я цього не памятаю, хто ж зробив чай? Обертаюсь, біля плити стоїть та сама дівчина, вже не гола, а одягнена в щось нормальне. За столом сидить дитина і з маленької кружки сьорбає чай. Відкриваю ноутбук. На робочому столі лежить файл, який я вже давно збирався подивитись, відкриваю, знаю що там — відповідь: — Привіт, я пишу тобі лист, тобто ти — це я. 16

Так знай, те — що навколо тебе, це галюни. В тебе була дружина, вона кинула тебе. Дитину збила машина, поки ця сука зажигала з якимось мудаком. Ти їй же казав: — КРАЩЕ б хавчик робила ДУРА. Ну вона і робила, поки не вмерла, чи то від передозу, чи може просто задушилась власною блювотиною. Хто ж стільки п’є? Ну я думаю,ти вже це зрозумів. Найцікавіше, що цей файл ти написав вчора, поки спав. Я думаю, тобі треба щось із цим робити. Поки читаю, помічаю, що руки йорзають десь, розумію, що це я пишу. — Блять як мене це заїбало! — зістрибую зі стільчика, розкидаю кружки, беру ноутбук і кидаю в стіну. — Ви блять всі мертві, що ви хочете від мене?!?! Я ВАС ПИТАЮСЬ, ДОСИТЬ БАВИТИСЬ ЗІ МНОЮ!

Епілог

Дружина, коли відвідувала мене, то потрохи розповідала, що я мутив. Зовсім не знав, що хіміотерапія так просунулась в нашій країні. Тут тихо, граю шахи. Але мені вже легше,треба просто працювати менше і постаратись не курити. Страшенно радий, що ніц не зробив з малим, він у мене такий прикольний.

Мишка з червоними очима Повертаючись додому зі святкувань, я завжди напружувався, згадуючи годину, коли там ходить транспорт. Чи цього разу я доберусь додому, чи повалю пішки. Можливо хтось вб’є?але всі дебіли вже давно сплять або роблять свою брудну справу дома, чого боятись?Червоної мишки! Кожного разу, повертаючи додому, я блаженним поглядом дивився на ліфт –він завжди ходить вчасно і цілодобово, зможе донести на неосяжні висоти і десь там забути тебе разом з головою. Можливо, це єдиний бастіон – цілодобового транспорту. Небесна шафа з багатьма кнопками і самою спаленою з них : СТОП. Уявляється картина, як з непритомного тіла вилітає дух і залазить у ліфт, а потім в певний момент думає в голос: — Да ну його нафіг, рай ще буде, а у мене тільки справ на землі, – тисне червону кнопку і стрибає з висоти, пірнає в тіло разом з розрядами кардіо— стимулянта. Вивалюєшся з глибокого сну. Саме такі думки чомусь у мене породжували двері ліфту. Я чув, як його туша по самотнім рейсам прямує на перший поверх, і миті перетворювались в безкінечність. Потім світлова щілина проїхала переді мною, стулки розкрились, випускаючи усе світло. В ліфті сиділа миша з червоними очима, можливо вона чекала на мене. — Добрий вечір. Ну ви заходите чи ні? — А? – не міг же я сказати добрий вечір миші. — Ну, ви збираєтесь їхати на ліфті? — А? Після цього миша якось дивно скривилась, і, ніби нічого не сталось, стрибнула у прогалину між шафою ліфту і стіною. І десь далеко там, в темряві, ще довго поблискувала червоними очима. Я натиснув на цифру 8 і довго дивився на кнопку «стоп». Саме так би мав виглядати модерновий Стікс. Все сходилось, вона перевозила душі, а я не погодився. Мабуть, з’явиться наступного разу, коли справді прийде на це час. Прощавай, мишо, мій поверх №8, я тутка вийду.

Insect’s math Сиджу собі на сходах в коридорі. Нікого не чіпаю, палю цигарки, бички кидаю вниз (мос.”плащатку”). З розумним виглядом читаю класну фентезійну історію, яку друкую під час читання, бо книжки сі скінчили. Такий дурдом триває вже кілька днів, але, зрештою, що треба людині, яка читає – спокій. Біля басейну, ясно ж, всі будуть заглядати, чого це того америкоса пробило читати, а може він хворий? Може він хоче почати Холі Вар на нашій мусульманській землі? Коротше,нормально не розслабитись. Значить сиджу, тут зі сторони прольоту між поверхами на сходи вилазить тарган.Інтелігентною ходою валить мені під кáпець. Я ж людина проста, можу й роздушити. Але змилувавшись, піднімаю ногу, даю пройти. Тарган побачивши, що вєтнамок — то не дах і він рухається, так і впав “мертвим”. Я думаю: А нафіга мені тут на моїй сходинці “дохлий” тарган,спробую його збити щиглем. Він зрадів, прокинувся і весело побіг під другий кáпець. Думаю:ну дурна скотина. Але вже раз я взявся рятувати його від самого себе, то треба тримати марку. Пробую закинути його подалі, він долазить до краю сходинки (кадр сповільнюється),робить вигляд смертельно враженого моєю любов’ю і падає “мертвим” на сходинку нижче. Далі сиджу і далі нікого не чіпаю, думаю, що свято скінчилось. Ні. То падло вилазить до мене і дивиться! Ну, я знову типу намірився відіслати його подалі, хренів актор знову падає”мертвим” вниз. Думаю: може справді його на той світ відправити, навіщо падлючка просто так прикидається. Може, хтось буде йти, побачить “мертвого” таргана і стане на нього. Але я вирішив, що книжка цікавіша. Та сама історія повторюється ще кілька раз, нарешті помічаю, що вже все дочитав. Нема куди йти. Палю далі, тарган якось вже і з голови тойво. Спускаюсь нижче, щоб культурно зібрати бички і викинути, а то такий гавнюшник розвів.Поки збираю, бачу свого «актора», який сидить на вертикальній стінці моєї сходинки і думає.Я чомусь так дивлюсь на нього, а він мене не помічає. Думаю: сидить собі, і в його маленькій голові прокручуються останні півгодини, він розв’язує інтегральні рівняння, потім поверхневі, потім Марківські процеси рахує, вираховує похибку Пі, і думає як це так, чотири рази падав 19

з обриву, а Оскара не дали. Мені його стало так шкода, що він переживає через отакий інцидент. Я повернувся додому, залишивши філософію йому. Цікаво, можливо він і досі там сидить,можливо саме так народжуються геніальні думки?

Секрет пакетиків Мівіна Секретна технологія зашита в тому, що їх роблять з крихт чіпсів на чіпсових фабриках. Найцікавіше, що в рік з однієї фабрики йде приблизно кілька мішків таких крихт, і якби на ринок вони поступали саме так, то один пакет Мівіни— пюре коштував би 50 грн. Тому десять років тому виробники Мівіни почали збирати ті крихти, щоб зараз вивести на ринок. А взагалі люди їх купують, тому що влом вдома самому робити їх з чіпсів. Адже більшість народів не любить звук коли шкрябати гострим по склу, або чіпси дусять, тому і купує пакетики. Так що секрет пакетиків Мівіна — пюре, розкритий, що дозволяє найбільш витривалим робити собі пюре в себе вдома, раджу користуватись чіпсами Люкс, вони хороші.

Трохи тиші Здебільшого мене страшенно напружують оповіді про маршрутки. Мабуть, це модернова фобія, результат індустріалізації мозку, а, можливо, просто безмежна втома від транспорту, де тебе обмацують чужі руки, бруднять своєю кармою твій одяг і пробують залізти на тебе ззаду, щоб переконатись у власній імпотенції. Та розповідь ця піде про ситуацію, де винних нема і невинних теж. Плеєр з голосно включеною музикою – це відсутності смаку до простої народної музики, яку так сильно полюбляє водій, на кшталт Ігоря Крутова і його учнів. Голосна, деколи рокова музика травмує і так розхитані нерви пасажирів, вони скрегочуть зубами, змушуючи 20

нервуватись водія, він згадує про старі гальмівні колодки, або про погано закріплений тросик, чи просто скрегоче з ними в унісон. Пасажири кричать, коли бачать когось знайомого в маршрутці, бо цього знайомого вони не бачили тисячу років, а відбиток життя обмежує їхнє спілкування настільки, що маршрутка стає єдиним місцем, де можна поговорити (випити) зі старими друзями. Три, мов вилиті з однієї форми, жіночки, що вже схиляються до поважного віку, пхикають одна на одну і косяться з прокляттями на студенток, що сидять на кріслах і вдають безневинну сліпоту. Ці три птахи розставляють крила і з— під них вивалюються їхні черева, що закривають півмаршрутки, вони труться між собою, бо в іншому випадку не буде місця. Вони розмовляють так, ніби декламують Пушкіна,при тому ж, не забуваючи облаяти його чимось не дуже приємним, щоб йому добре було. В маршрутці в кутку сидить чоловік, що нагадує воскову фігуру мадам Тюссо. В нього похмілля, хоча вже і середина дня, але це не виправдання для його мозку. Він хотів би сказати щось комусь, але боїться підняти ще більший гамір. Навіть з останніх рядів чути, що він снідав котлету з яєчнею і багато зеленої цибулі. Зразу ж коло статуї сидить панянка з щебетливим мобільним, він їй мабуть дуже подобається, бо вона щебече йому у відповідь.Вона теж знає, чим снідав кутовий, і тому дивиться в іншу сторону, де студент пробує прочитати якийсь конспект. У нього теж є музика, але її ніхто не чує. 21

Можливо, ця ідилія може тривати вічність, якби не останній аргумент: що п’ять хвилин в маршрутку привалює ще кілька додаткових персонажів, які з радісними обіймами пробують знайти кілька квадратних сантиметрів простору. Ми зупиняємось на площі Ів. Франка, де половина маршрутки висідає, але старожили їдуть далі, заповнюючи цей новий простір новими звуками. За наступною зупинкою у маршрутку входить чоловік. Він одягнений у чорний плащ, на його обличчі борозни старості і кілька сивих волосин разом з лупою на плечі. Вся маршрутка завмирає, таке відчуття, ніби хтось виключив звук, простір і час набрався тиші. Ця тиша настільки мене шокувала, що пару хвилин я, мов кам’яний, стояв і намагався зрозуміти, що сталось. Чоловік за той час пройшов ближче до мене, потім обійшов, став до вікна, і, обійнявши поручень, почав витягати мобільний. Біля його ніг стояла труна, така знаєте півметрова труна з золотими обідками. Здавалось, вона була гаряча, всі погляди були направлені на неї. Чоловік витягнув мобільний і подзвонив: — Так кохана, вже їду, зготуй мені чогось поїсти. Цьом, буду через двадцять хвилин. Та, не переживай, з дипломом все добре. Давай, па.

Red Sky at Night Твоє засмагле тіло – гарне, волосся злиплось і збилось в довгі макарони, всіяні піщинками. Якщо вдивлятись у них, – здається, що це прикраси, можна подумати про нову фантастичну зачіску з піском у волоссі. Об твоє тіло методично б’ються хвилі, вони співають тобі колискову. Тому ти спиш, хоча очі відкрито дивляться у безкінечність піску. Сонце випалює твою задерту футболку, ти лежиш на животі і ти вже не кричиш. Очі дивляться на пісок, все життя перед тобою, воно схоже на пляж. Хвилі знову ковзають по тобі, підмивають пісок під твоїм тілом. На сідницях лишається піна, мов «акт вандалізму»,подумають потім. Але зараз ти чуєш крик чайок, колискову і тишу, яка загортає все це. Ти,мабуть, шукаєш причину? Не треба, слухай і насолоджуйся. Ти можеш плакати, бо ніхто цього 22

не побачить. Це вода, яка залишилась від попередньої хвилі. Але це не приносить тобі ні болю, ні звільнення, бо всередині в тебі тече річка, проста, холодна і сумна річка. Все одно, що на ногах пісок, все одно, що ти сама. Такого спокою ти ніколи не відчувала.Здається, хтось грає на саксофоні, витягаючи кожен подих, подих життя, яке тобі більше не потрібне. Слухач вічності простягнув свої кінцівки, плавно занурюючись у пляж, забувши назавжди своє ім’я. Так можна лежати ще довго, слухати море, слухати життя, застигле, мов на фотографії. І лише це, останнє, що можеш ти згадати. Цей момент – це твій рай, там, де більше немає болю чи страждань, ти можеш радіти і плакати. Навколо тебе тепла самотність,від якої тобі незле, холодна вода всередині освіжає, щось рухається, але дуже поволі. Тобі ж не треба рухатись, бо те, як ти лежиш — це увіковічення спокою. Ніхто не в змозі змінити тебе, лише море гладить, мов дитину, яку лише кілька хвилин тому викинуло зі свого лона.Сонячне проміння бавиться з твоєю шкірою, йому подобаються сині плавки, які класно лежать на твоїх сідницях, подобається, коли вітер задирає сорочку, таку світло— зелену, з розсипаними на ній квіточками. Музика – все, що залишилось важливе в цьому світі. Уявляєш, як вона приємно доповнює цю картину, де все вічне зійшлось в один момент, вічний рух, вічний спокій і чекання. Але тебе це не напружує, бо ти чуєш, як річка всередині тебе тече і по всіх артеріях. Вона допомагає тобі відчути смак. На губі у тебе маленька краплинка крові, змішана з солоною водою. Так я і запам’ятаю тебе. Розумним і сексуальним втіленням вічності. До тіла підбігає чоловік. Він кричить, він кричить навколо, перегортає тебе, пробує робити масаж серця. Мабуть він не знає, що вже немає що масажувати. Потім він цілує тебе, але якось вульгарно, знову кричить, плаче, б’є кулаками в землю. Піднімає тіло і притуляє до свого, обіймає дуже сильно, так, що в нього болять руки. Він ридає, кричить, піднявши обличчя до неба, його лице нагадує маску жаху, нестерпний жах. Але він не може перекричати музику моря, все змішується, він крутить твоїм тілом навколо себе, його сміх змішується з риданнями. Потім падає на коліна, кладе свою важку голову на твій живіт і плаче, кричить, плаче і ридає, не в змозі відірватись від вмістилища цієї річки, що б’ється в твої береги.

Romantic Collection Про п’яну парочку, яку бачили 10хв тому на науковій: це романтично коли вона йому зранку пиво на похміль приносить, а він цілує її ноги, запиваючи похмілля пивом і в нього встає він вагається між пивом і тим, що вище ніг випиває пляшку залпом і дивиться на ще одну, яка стоїть біля ліжка думає: лишу на потім стягує розтягнуті труси і резинку, що зав’язана у вузлик а там все готово, вона все знає, бо вже півгодини як лежить майже гола, розсунувши ноги вона знає, що після пива він довго думати не буде вздрючить її, так, як вона любить через що вона з ним і побралась і терпить його, це її маленька таємниця і більше їй нічого не треба (рамантічна музіка) (куртина)

Якби люди були рибами Discovery нервно курит в коридоре Сьогодні був звичайний теплий день, я вдихав щораз глибше, щоб нормально поснідати і набратись сил. В обід до мене мала припливти моя дівчина. Стільки справ треба зробити,стільки наплаватись в місті! А ще було б класно сходити прочистити луску. Не подумайте,що я метросексуал, просто вже давно цього не робив. Знаєте, так можна і заразу підчепити,а так я буду слизький, гарний і “пухнастий”( не можу позбутись цього фразеологізму). Ще треба було здибатись з Колькою, поплавати біля рифів і попрацювати на честь і славу Аквапарку. Більшість людей не розуміє, що навіть проста робота по прибиранні дна не є така проста. Вона відповідальна і дуже благородна. Інша річ, що все це лайно вдихаєш. Можливо сьогодні видадуть пару нових фільтрів. Я оглядав свою реально засрану кімнату і думав, що обряд запліднення тут відбуватись не може, треба було зачистити стіну і взагалі, протяг зробити, набрати свіжої води. Можна сходити в 24

магазин, хапнути пару личинок, десь кіло два зародків планктону. Коли прийшла Віра, я не дуже метушився, треба було показати себе з найкращої сторони.Ми вже давно зважились на цей крок. Зрештою, порівняно з китами, наші обов’язки це самfun, основне приглядати, щоб ікру хтось не поїв. Буде тут у мене така гірлянда висіти. Все почалось, ми мило терлись нашими животами, обертаючись і палячи очима один одного — правим, потім сальто, потім лівим. Їй подобалась моя начисто промита луска, вона наближалась, і ми м’яко розтинали воду, в повільному приємному танці крутились все сильніше, від задоволення відкриваючи роти найширше, вдихаючи воду, сповнену запахами і виділеннями. Все як у сні. Потім вона, пропливаючи біля стіни, залишила першу ікринку, і ніжно прикріпила до стіни. О, я був в екстазі! Одразу ж, підпливши, почав кінчати на це все.Одна за одною ікринка ставала блискучіша і наче твердішала, набирала кольору. О, цей процес! Ми разом і наші діти.. Я кінчав, обсіюючи безмежне поле кульок. Вона, пританцьовуючи, народжувала. Хоч це і було стомливо, на її обличчі сяяла радість. Можливо, в цей момент відбувся телепатичний контакт. Крутилась голова, здавалось, ціла вічність огортала нас. Аж раптом все скінчилось. Стіна була всіяна маленькими кульками, і ми, змучені,прилягли. Коли я прокинувся, в кімнаті було порожньо. Лише скоса глянув, чи все добре. Так, вони всі в безпеці. Ранком знову на роботу. Поїсти треба. Знову сон в напівдрімоті, треба приглядати за дітьми, а то ще відчепляться. (куртина закривається) 25

Легенди рідного краю Нет повести печальнее на свете, чем повесть о Ромео и Джульетте.... Цю легенду розповів мені один кульгавий китаєць, який іммігрував у Малайзію. Кожного разу, як ми бачились він питав: ти з Росії? Живеш в Москві? В мене були підозри, що на цьому і обмежувались його географічні знання Європи. Проте він дуже добре знав китайські легенди, з однією з них я і хочу вас познайомити. Історія ця вже давно обросла ліанами брехні і омани, але мій китайський знайомий запевняв, що легенду він почув від прабабці, яка в свою чергу була очевидцем. Події відбуваються десь в той час, коли Едісон бавився з конячими волосками в своїй лабораторії. В одному маленькому селі на заході Китайської імперії, жив селянин на ім’я Захарі Лай. По нашому Захар Лей (можна і просто Харлей). Життя дуже жорстоко повелося з ним, дружина померла від епідемії гепатиту, яка панувала в цих краях. Дітей забрали в армію і вже кілька років він про них нічого не чув. Зневірений у власній долі, він рушив у Гімалаї в пошуку іншого дому для себе. Сподіваючись найти там буддистський монастир і відбути решту свого життя у служінні людям. Його дорога була довга і важка, спав під відкритим небом, харчуючись гусінню і фруктами. З рухом далі на захід ставало все холодніше, починався сезон дощів. Карма знову обтяжувала його життя. Він мерз вночі і благав богів, щоб вони змилосердились над ним. Одного разу, змучений від недоїдань і постійної сирості, він підійшов до галявини.Збоку під деревом, лежала слониха. Харлей відразу збагнув, що вона була хвора. Як би шкода йому не було тварини, але він думав про власне виживання. Спочатку приліг біля неї,але цього було за мало, щоб розігрітись. Оскільки ножа він не мав, то треба було спробувати переночувати в ній. Захар скинув мокру білизну і порозвішував на сусідніх гілках. Потім поволі, запихаючи по одній нозі, він почав залазити у її піхву. Як не старався,але навіть його сухе і виморене голодом тіло не пролазило туди. Прикинувши, він почав терти її клітор — з — вишню і через деякий час заліз цілком, аж по шию. Нарешті, він 26

почув так давно забуте тепло, яке огортало його зі всіх сторін. Сон прийшов моментально поглинувши його свідомість. Коли він прокинувся, стінки матки тісно облягали його тіло не даючи рухатись. Ним оволоділа паніка, адже з просоння він не усвідомлював де знаходиться і що діється навколо.Спроби виплутатись з цієї в’язниці були марними. Лежачи далі в такому стані, він поволі приходив в себе, згадуючи події, які привели його сюди. Так минали хвилини, поки він не вирішив, що єдиним способом буде зворотній процес. Захар почав лизати і покусувати клітор, розслабляючи м’язи навколо себе. Слиз, що виділявся зі стінок, помагав йому вилазити. Коли, голий і змучений він лежав на землі, трусився від холоду, думки його десь літали в минулому, де він кохався зі своє дружиною. Коли вони разом мріяли мати дітей, і прекрасне майбутнє відкривалось перед ним. Всі це нагадувало йому подібний акт з дружиною Потім, придивившись, побачив, що насправді слонисі ці процедури сподобались,хоча вона була хвора. Харлей збігав по воду добувши її з ліан і напоїв її, потім пошукав цілющих рослин і зробив їй чай (в нашому розумінні чай це така коричнева гаряча бодяга, в розумінні китайців це вода з травами, не має значення якої температури), отже цілий день він шукав їжу періодично напоюючи свій новий дім, і годуючи її молодими пагонами, які перед тим пережовував сам. В цю ніч залазити було легше, з поваги до жінок, як його навчили батьки, він помився олією з корінців, вона була трохи мильна, тому гарно змивши весь бруд,він знову занурився у піхву цієї слонихи, кожного разу збуджуючи її пестощами клітора. Цього ранку Харлей проснувся від того, що його періодично штовхали то зліва, то справа. Розкривши очі він побачив, що земля рухається. Почекавши, коли темп спаде, він дав знати про свою активність, слониха зупинилась даючи йому можливість вилізти. Одяг зрозуміло загубився, та в ньому не було необхідності коли день, обв’язавшись листям він пішов на здобування їжі, не розраховуючи зустріти слониху же раз, але вона була на тому ж місці вечером, чекаючи його. Було зрозуміло що після хвороби її вигнали зі стада і тепер їй нема куди вертатись. Так ця романтична історія тривала і надалі, він задовольняв її в товаристві, а вона його в теплі, життя робило ще один цикл. Не треба було кудись йти, Харлей зрозумів, що це те що приписали йому боги. Все закінчилось дуже трагічно, одного ранку, коли Харлей ще 27

спав, на слониху напали місцеві, вже давно приглядаючи її на м’ясо, в селищі був голод. Мисливці бачили що вона вагітна, і що взагалі слони це священні істоти, але не могли дозволити померти своїм близьким. Перше спис був останнім, він пройшовся наскрізь вбиваючи слона і людину всередині, Харлей так і не проснувся , вони померли разом, як і в найромантичніших історіях. Коли індуси розрізали слониху вони побачили там людину, впавши в культурний шок ледве пояснили ситуацію шаману, шаман сказав, що слониха – це посланець богів, яка дарує життя людям, і ми накликали на себе велику біду. Вони відмовились їсти це м’ясо, і почали обходити цю місцевість стороною, селище вимерло від чуми з м’яса зараженого крокодила якого вони зловили в річці. Так пророчий шаман єдиний хто вижив в цьому селі, він зміг добратись до інших людей і розповісти цю історію перед тим як помер. З цього часу існує повітря, що заблукавши в лісі ви можете натрапити на слониху з піхви якої буде видно людську голову, це вони, далі живуть щасливо, бо так заповіли Боги. На закінчення мій друг стер сльозу з поїденого борознами старості обличчя і сказав: — Прощавай мій російський друг, але переповідь цю історію іншим. Вона заслуговує на те щоб про це знали, мало людей хто ще пам’ятає ті часи. Коли життя було в пизді.

Квітка Починаючи там, де, закінчуючи думки можна сидіти і дивитись у воду, набридачи сонцю робити свою справу, вперед відкриваючи лице вітру, ніби просто спиш. Можливо навколо все змінилось, в душі, тим не менше, теж багато змін. Ти думаєш іншою мовою, бо своєї ніхто вже не знає, хоча акцент вже вбив твою надію на перфект інгліш. Навіть в середовищі не подібному на світ всередині, ти відчуваєш себе уродом цього світу. Мабуть все ж неварто шукати правду навколо, заглибитись в криницю і, мов буддисти, находити істину десь глибоко під товщами води і льоду, там, де б’ється серце? 29

Там багато трупів і каміння, навколо ростуть квіти, їх рухає течія, багато піску і місцями гімна, все, що впало, але не пропало, лежить саме тут, на твому дні. Треба набрати побільше повітря в легені і пірнати, не забувати винирнути, а то загрузнеш. Всі тут плавають,чіпляючись за водорості, мов за коріння. Нічо не прикріплено, а потім в певний момент твій резервуар вибухає, звільнюючи тебе від води. Все ллється в безмежне провалля, набуваючи блакитного кольору, ти бачиш великі металеві квіти навколо себе, стебла йдуть вниз,ховаються хмарами, де— не— де проглядають гори, рясно вкриті деревами. Водоспад справа і горизонт попереду. Твоя цистерна мов квітка рогорнулась, посеред неї стоїш ти, все решта змило. Нема більше стінок, тільки вода і каміння, що трохи затрималось на гладкій, нагрітій сонцем ділянці твоєї квітки. Вниз краще не дивитись, там вир пташок рве повітря, ловлячи течію вітру. Ти тут, звільнений від консерв і закупорень, мовби після гарного проносного.Тіло важке від мокрого одягу, трохи піддаєш руки назад і чуєш легенький хрускіт хряща в грудях, ти ніби вільний. Подерті і мокрі крила висихають, просто сідаєш і слухаєш музику.Навколо багато квіток як і твоя, деякі ще в бутонах, з деяких ллється маленька цівка води,вони перевантажені, якась постать відкриває люк бутону, вилазить і латає щілини, вони не хочуть звільнитись. Ти махаєш їй рукою, у відповідь повне нерозуміння реальності, білі очі без зіниць, і вказівний палець біля виска, великий як спусковий гачок дригається, потім так само легко постать ковзає назад у люк і міцно його закриває. Ти махаєш руками іншим, тим,що вже звільнились (втекли?), вони щасливі і сміються. Відчуваю як я сміюсь теж, голосно,мов божевільний, відкриваю руки, відчуваю як крила випростовуються... я сміюсь, від чого вони легенько коливаються в такт моєму диханню. Свобода – це коли ти бачиш обрій і під тобою хмари, а не тоді, коли істину ти шукаєш всередині не вилазячи на поверхню, і зовім не в пошуках щілин в поверхні з якого боку ти б не був. Всі ми самі, нема квіток, де буде вас двоє, бо так не народжуються – хіба близнюки. Нема єдності, бо стебла квітів зникають в проваллі і ніхто не знає звідки вони ростуть, хіба що Бог?! Є люди, що шукають корені, але ніколи не долізуть до землі, бо ми смертні, а стебла вічні. Так сидів, дивлячись як сонце десь блядовито втікає за обрій, палячи небо в пурпурові кольори і передає нам ? привіт, показуючи одного пальця, воно бачить все і всіх, 30

воно знає коли ми сцяємо під парканами, коли ми крадемо чи просто гуляємо, воно навіть там, де ми про нього забули, але там його промені, його агенти. Це глобальна шизофренія, це все простий обман для нас, а для нього це кожен день, і коли стебла підігнуться, мов заморожені будуть розпадатись, забираючи за собою всю квітку, кудась вниз під хмари безкінечності, можливо до землі, воно, Сонце, буде дивитись на це, зовсім не зітхаючи,зовсім не осуджуючи плакати, десь внизу великими зливами, живлючи квітки інших,набираючи бутони світів, що ростуть в цьому королівстві, а закінчення цього не буде ніколи.Ми не унікальні, ми клони, які виходять з вагіни і яким дається чиста сорочка. Живемо в тому ж світі, і робимо ті ж помилки. Це не песимізм, це життя. Сидів собі, бовтаючи ногами, розминав крила і дивився на кінець світу, завтра він буде ще раз.

Ноя Згадуючи дитинство, в душу завжди приходять сонячні дні, коли ти ганяєш по подвір’ї бавлячись у «войнушки», дуже натхненно і самозабуто. Згадується, що літом я майже не їв,тільки пити хотілось, завжди було купа енергії, основне, щоб батьки не згадали про моє існування і дали посидіти до темряви на вулиці, поки колінка не змерзнуть. Ми пам’ятаємо прекрасні часи, де казкові пригоди кожного разу чекали нас за рогом будинку, там куди неможна ходити. В п’ятому під’їзді нашого будинку жили дуже дивні люди, в той час я вважав, що пройтись туди – це далеко, і оскільки там не живе ніхто з моїх друзів, то це другий край світу. В тому під’їзді жили одні старі люди, які дуже рідко виходили і ще рідше розмовляли з рештою мешканців будинку, тому загалом десь я був і правий. Саме в цьому під’їзді на третьому поверсі у вісімдесят шостій квартирі жив один божевільний, мама розповідала, що він рідко виходить і коли йде за продуктами, то носить свій вазонок покритий пластиковим кульком. — Коли він йде, то постійно обертається по сторонах ніби чекаючи, 31

що хтось може вкрасти його вазонок, одним словом – божевільний. Іди, щось поїж.... – це все що вона могла сказати про нього. Мені ж судилось дізнатись цього дня більше, хоча цього я точно не планував. Старий дуже не любив дітлахів, коли ті підбігали на відстань кількох метрів, він починав кричати і махати палицею. Отже, як я казав раніше, цього прекрасного сонячного дня ми бавились на задньому подвір’ї будинку у великий теніс. Мій друг, Доцик, вкрав дві тенісні ракетки у своєї старшої сестри і кілька м’ячиків, які постійно були в наших іграх на вибивалу. Враження було таке, що ці ракетки виливали з металу, ми мусили тримати їх обома руками і, докладаючи надмірних зусиль, гамселити по м’ячику, що пролітав повз нього. Для того, щоб хоч якось попасти по ньому, приходилось рухатись всім тілом, щоб компенсувати вагу цієї ракетки. М’яч відбивався від стінки і летів повз нас, а ми в той час, щосили розвертались мов середньовічні опудала для тренувань з фехтування, часто плутаючись у власних ногах і замертво падаючи на землю. Після кожної такої невдалої спроби, один з нас біг у високу траву шукати м’ячик,інший замертво лежав на землі, зовсім не думаючи про те, щоб встати. Так продовжувалось мабуть з годину, поки я все— таки не попав по м’ячу, він свиснув і по дузі полетів прямісінько у вікно квартири №86. За ту мить, я навіть не 32

встиг подумати про наслідки свого вдалого влучання, посипалось бите скло, один великий шматок впав і розбився, а його шматки майже долетіли до моїх ніг. Так ми стояли пару секунд непорушно. З вікна висунулась сива голова і сивий плач, я настільки остовпів очікуючи лайки, що не знав, що робити. Реакція цього божевільного змусила мене так стояти аж до того часу, поки дід не спустився і за вухо не поволік до себе до дому. Він посадив мене біля вікна і змусив збирати скло і слова не сказавши, а сам почовгав на кухню за віником. Біля стіни стяв розбитий вазонок з тією рослиною, яку він беріг. Черепки глиняного горщика вже були складені збоку, але земля ще зберігала роками зазначену форму, тому сильного бруду не було. Після кількахвилинного прибирання, він сів біля мене на крісло і заплакав, його руки тряслись разом з усім його тілом, якби я тоді знав про епілепсію, то впевненно міг би поставити діагноз. Ну, що я тоді малий мав йому сказати?! Я почав вибачатись, говорити,що більше не буду. Тон переростав в нудіння і безмежні вибачення, те, що я не хотів і те, що такого більше не станеться. — Ти просто не розумієш, що ти зробив. Я тебе не звинувачую, адже ти думаєш що я божевільний. — Ні дядечку, зовсім ні. Вибачте, я знав що цей важливий вазонок, але я не хотів. Просто попав у м’ячик, а він такий, що заскочив. Я зовсім не хотів, це ненавмисно, такого більше не буде. Вибачте, тільки не кажіть мої мамі, вона мене вб’є. — Ти просто не розумієш... – з цими словами він витягнув якусь малюсіньку таблетку з кишені і запив її водою. – ти зовсім не знаєш, що це за вазонок. Знаєш в твому віці, я навіть не знав що таке смерть. Цей вазонок у мене вже сорок сім років. В мене була подружка її звали,Софі. У тебе є подружка? – я помахав головою, абсолютно заперечуючи можливість мати друзів жіночого роду. — Мені тоді було двадцять, знаєш для цього віку це нормально. – він знову надпив трохи води. – в нас була весела компанія: я, Софі, Андрій і Ростик. Ми всі разом гуляли постійно,вигадували всілякі історії і на диво більшість з них вдавалась. Потім Софі купила собі три вазонки гібікуса, і так всім хвалилася. Всі різні, і каже мені: вони такі як мої друзі, тому я назвала їх в честь вас всіх. Ми на той час всі слюні попускали, що нам така честь стояти вазонками на її підвіконні, трохи поглузували і розійшлись по домах. Потім – хто куди: Ростика в армію забрали, Андрій викладачем 33

пішов, а я вирішив побути трохи замісником директора, тобто власного тата, на автобусному заводі. Софі також подалась у викладачі і ми дуже рідко з нею бачились. Одного разу вона ненав’язливо запросила мене на горнятко чаю, щоб згадати молодість, ну ти ж знаєш ці посиденьки у баришень. Отже я пришов при параді, сіли ми чай пити і обговорювати, пам’ятаю я ще коньяк купив для цього дійства. Знаєш, коли випєш, язик розв’язується і можеш сміливо з дівчиною говорити, бо тоді це було не те що зараз, зараз всі розпустились. Сидимо ми,значить, і розмовляємо, жартуємо і я щось так ненав’язливо руками розмахався оповідаючи якусь смішну історію, що зачепив один з цих її гібікусів. Зачепив то зачепив, проблема в тому що стояв той недуже міцно і головою вниз на землю – бух!, все порозсипалось, а кавалок горщика розпоров йому стебло. Я ж зразу кинувся вибачатись, ну там всіляко примовляючи що відшкодую, прям як ти сьогодні, але то все швиденько зам’ялось і зрештою так нічо в той день і не вийшло, паршивий був деньок. Через тиждень я від мами дізнався, що Ростик розбився при стрибках з парашутом, парашут не розкрився, а запасний чомусь був порізаний, прикинь яка фігня. Вечером мені подзвонила Софі і сказала, що вазонок який я розбив називався Ростик, я довго її заспокоював, подумав це жіночі неврози і всяка фігня. Але коли загинув Андрій в Єгипті, він туда по обміну їздив і загинув десь у пустелі, не дійшовши додому. Я швиденько приїхав до Софії і не розказуючи їй ніяких подробиць зайшов в кімнату, другий вазонок зів’яв, не кажучи ні слова, схопив те, що належало мені, або точніше те, від чого залежало моє життя і вибіг. Вона, щось мені кричала навздогін, але я вже не слухав. Потім стало ще гірше, я заборонив будь— кому торкатись цієї квітки, поселився окремо, після роботи поспішав перевірити як вона, аж до того дня, коли зрозумів, що не можу цілий день сидіти переживаючи чи чогось не сталось. Тоді заніс її на роботу і тягав кожен день із собою. З часом купив машину щоб зручніше було возитись, і все моє життя закружляло довкола цієї рослини, аж поки я не прокинувся сьогодні і зрозумів, що більше не можу. Ти мій друже, звільнив мене від цієї ноші, я не буду садити її. Хочу кілька днів прожити так як хотів все життя, дякую тобі. З цими словами він вивів мене на сходи, а через деякий час вийшов сам, зі спакованою валізою — Я вирушаю в подорож, сьогодні ж. Прощавай. Ось тобі ключі. 34

Він віддав мені ключі від квартири і пішов в напрямку основної вулиці. Більше я його з того часу не бачив. Мама через тиждень розповідала, що під час перельоту в нього зупинилося серце і не було лікаря, вже в Франції зробили розтин і виявилось, що це був інфаркт. Оскільки рідних в нього не залишилось, то службовці діяли згідно із заповітом, який був написаний ним цього ж дня, його поховали в ста кілометрах від Парижу.

Mовчазний Журналіст Розповім ще одну історію, яку повідав мені вітер, це історія про мовчазного журналіста. Мабуть вона б виглядала просто, якби я не бачив цього чоловіка на свої очі по кілька разів на день, справа в тому, що після переведення на нову роботу у мене з’явилось більше вільного часу, який я гаяв прогулянками містом по 2 години на день у робочий час, шеф закривав на це очі, адже шефом був я сам. Отже часто прогулюючись на обід, чи ще по якихось вилазках я натрапляв на чоловіка, з першого погляду звичайнісінького, хоча чимось схожого на іноземця, про себе я думав що він італієць. Він гуляв у простому, «зручному», наскільки доречне це слово, одязі, слухаючи в навушниках якусь музику. Сиве волосся, що ясно виднілось, вказувало, що вуйкові вже не третій десяток років, і знову ж таки в цьому всьому не було б нічого екстравагантного, як цей факт, що бачив я його виключно на вулицях і виключно крокуючи кудись, причому з таким виразом обличчя, ніби по мірі просування він розв’язує якесь рівняння. Чим більше я його бачив, ти більше інтригувала мене його персона,з’являлось нав’язливе бажання підійти і познайомитись, будь— яким чином дізнатись хто він і чим насправді займається. Не витримавши, я запитав у вітру: — Цей чоловік смертельно хворий, вже два роки він ходить майже не перестаючи, стараючись не спати і не застоюватись на одному місці більше кількох годин. Він прийшов у Львів пішки з Італії, там він займався написанням статей для одного журналу, аж поки лікарі не поставили йому діагноз – хвороба Паркінсона. 35

Один з її різновидів, поїдав його нервову систему, і напротязі наступного місяця його мало паралізувати. Хвороба прогресувала так швидко, що лікарі були безсилі будь— що зробити. Тоді Тель, так його назвала мама в честь відомого твору Шільда «Вільгельм Тель», вирішив не стояти на місці, страх закам’яніти назавжди паралізував його настільки, що він просидів всю ніч аж до самого світанку, коли ж перші промені сонця освітили його лице, Тель твердо вирішив більше ніколи не стояти. Спочатку він просто зручно вдягнувся, взяв свого старого плеєра налаштувавши на улюблену радіостанцію і рушив у напрямку роботи. Там він стоячи написав заяву про звільнення і одразу прохання про взяття його на ставку позаштатного працівника, за вилучені гроші він обіцяв писати мандрівні історії. Так почалась довга і невпинна боротьба за життя, за рух у всіх його формах. Проте вулиці рідного міста швидко знудили Теля і він рушив на схід, проходячи вільно кордони Європейського союзу, знаходячи нових знайомих, відвідуючи безліч цікавих місць і описуючи це все у своєму щоденнику. Раз на тиждень він надсилав статтю на адресу редакції і англомовні версії ще кільком іншим світовим виданням. Так він отримував непоганий заробіток на мандри далі, економив на житлі в якому все одно не міг би прилягти, і хіба користувався душем щоб помитись. Більшість ночей він проводив у нічних клубах і пабах, де можна було, змішавшись з іншими «стоячими» людьми, перебувати непоміченим і нормальним для інших. Він знайомився з кубітами, кохався з ними стоячи у туалеті. Писав статті за барною стійкою,

чим часто приваблював людей, які з ними знайомились. Потім,через кілька місяців відвідавши безліч художніх галерей, він записався на курси малювання,але через специфіку свого життя, мусив постійно міняти вчителів. Зрештою непогано освоїв техніку швидких ескізів, які робив, не зупиняючись у своїх мандрівках, в пустих потягах і автобусах він відчував себе дискомфортно, так як всі на нього дивились як на ненормального. Але що можна розказати про людину, як постійно змінює своє місце перебування.... На цьому оповідь вітра перервалась, в кімнату зайшли двоє моїх знайомих . В наш час дуже важко залишитись на самоті, навіть коли поруч нікого немає. І все— таки я не здавався, вітрова історія розпалила мою уяву ще дужче, у мене з’явилось безліч запитань до цього вічно мандрівного журналіста, тому при першій ж можливості я підійшов до нього: — Добрий день. — Добрий юначе, ви щось хотіли? Тільки я спішу, вибачте мушу бігти. – і це все було сказано за одну секунду. Трохи оторопівши я наздогнав Теля і продовжив. — Історію про вас розповів мені вітер, я знаю що вас звати Тель і що ви вже три роки не спиняєтесь. Я страшенно хотів би з вами познайомитись. — Бачу ви дуже допитливий юначе, що саме вас цікавить? — Звідки ви дізнались, що в мене до вас запитання? — Ну я не думаю, що ви познайомились зі мною для того щоб запросити на пиво, чи все таки? — Я міг би наприклад захотіти прогулюватись з вами і спілкуватись, — я ховав погляд, мені не хотілось зразу задавати гори запитань, а якось плавніше почати, спочатку і справді познайомитись, адже це бажання було основним рушієм мого втручання в його подорож. – мене зацікавила розповідь вітру, тому я вирішив незважаючи на що поговорити з вами. — Вам це вдалось, адже як кажуть: хто шукає, той знайде! — Звісно, це моя улюблена приказка – ми обоє всміхнулись. — Моя приказка: життя – це боротьба, зважаючи на ту розповідь вітру, ви вже мали б знати достатньо про мене і мої мандрівки. – він йшов далі зовсім не дивлячись на мене, здавалось погляд десь блукав, я боявся, що це означає повну відсутність інтересу до подібних розмов.Можливо він мав їх тисячі, все— таки за три роки можна побачити силу— силенну людей,поспілкуватись з ними 37

досхочу і все ж завжди залишитись одним. — І так, і ні, адже мене дуже цікавить ваш внутрішній стан під час цього всього. Я розумію, що зухвало питатись вас такі речі. Хіба ніколи не кортіло зупинитись і просто полежати в ліжку з якоюсь кубітою абсолютно забувши про дні і ночі? Не хотілось сісти і заспокоїтись,померти для цілого світу? Я от по роботі мушу багато чого робити, хоча зараз у мене трохи вільніший графік, але ця свобода дорого коштує. Коли я тільки починав, то постійно не вистачало часу на особисте життя, робота і навчання забирали весь мій день, тому зараз хоча мені лише двадцять три, я відчуваю себе змученим. – при цих словах він якось втомлено посміхнувся. — Ти не знаєш, що таке втома, міг би говорити про це багато, але думаю ти сам про все здогадуєшся. — Лише одне питання мене мучить: хіба вам ніколи не було самотньо у ваших подорожах,навіть оточеним такою массою людей? — Було і навіть зараз..... П.С. Бачив його вчора, він вирушав далі, я попросив вітра приглядати за ним, це людина,яка так і не зуміла зупинити час, щоб перемогти смерть.

Чому? Сиділи на краю будинку і дивились на захід сонця. Вітру не було, лише птахи. Так дивно, коли ти про щось думаєш, ти не чуєш нічого, а потім концентруєш увагу на одному звуці і весь світ вибухає барвами і тягнеться в твоє вухо тонкими пальцями, витягає з тебе тяжкі думки, ти кажеш: — Правда класно було б бути птахом, це так... — Банально, як у віршах Іти знову мовчиш. Думаєш, що і справді все, що сказано, давно можна знайти в книжках. В розмові було б достатньо сказати назву книжку і номер сторінки, ще б казати музику, яка навіює почуття і насолоджуватись уявою. Коли біля мене пролетів листок я навіть і не збагнув, що почалась осінь, на його зеленій поверхні відбивалось червоне проміння великого диска, що зникав за горизонтом.Мої думки— переживання 38

чомусь пішли геть, хоча я мав би думати про те, що все погано. Якось так повелось у людей, що вони пірнають у бурхливий вир проблем і попадають в пекло своїх зациклень і обмеженості, обгороджуються стінами паперових клопотів і сірих коробок з етикетками. Коли питаєшся: навіщо це?! Вони дивляться на тебе як на дитину і кажуть: це доросле життя. Чому коли вона дивиться на мене я відчуваю себе маленьким і тупим, адже я знаю більше ніж вона. Примітивна логіка заганяє мене в тупик, я пробую найти логіку в своїх почуттях, а мозок каже, що питання не можливо вирішити. Лягаючи спиною на теплий руберойд нагрітий денним сонцем, я відчував себе в обіймах, таких старих фройдівських ідей про дитинство і безтурботні роки. Чому не можна просто забути про світ, і опинитись там, де тобі подобається, стати шизофреніком уявляючи те, чого нема, а те що подобається. — Чому, ти хочеш розійтись? — Тому що кохання замало, щоб бути разом — Цього не може бути. Чому ти постійно хочеш більшого? Твої друзі щасливі, а у них не найкращі дівчата. Ти розповідав, що вони постійно сваряться зі своїми і ви це плідно обговорюєте за пивом. Як я ненавиджу вашу компанію — Навіщо я тобі? — Я...я... не можу без тебе Вона затулила руками лице, проте я знав що вона не плаче, просто стримується. Сильним бути важко, ти мусиш обмежувати свої бажання і почуття принципами, бо якщо ти поступишся в чомусь, то почнеш поступатись всюди. Не розумію як можна опиратись самому собі, обманювати і жити тим чого ти не маєш. — Страждання – це не любов, так не має бути. Мовчанка, просто обрамлена помаранчевими хмарами. Куди вони пливуть?! Грецьким філософам треба було задумуватись над життям хмар, вони як люди, постійно кудись пливуть, гнані вітром, стараючись не розповзтись по всьому небу, а донести важкий тягар по призначенню. Я знаю, що не можу без неї, але хіба це привід продовжувати цей фарс?Все одно через деякий час страждання знищують почуття і тоді розходження сприйматиметься як солодке звільнення від пекельних мук. А далі? Що далі? Обнімаючи її я відчував запах моря, соленої води, яка поглинала 39

моє тіло і грозила вилитись в сирість атмосфери, яка була між нами. Міцно, майже на межах сил я стиснув обійми, стараючись витиснути подих з грудей. Грудей приречених... — Я залишусь з тобою, ми станемо на ноги і підемо, але по— іншому. Ми підемо вперед взявшись за руки. Там не буде страждань, там має бути любові. В цій країні живуть щасливі люди, але шлях важкий. — Я буду старатись, але ти мусиш мені допомогти. Я дуже обезсилена, це все так мене змучило. — Мене бентежать питання.... Чомусь зараз їх за надто багато. Але чому ми не зробили цього раніше? — Ти постійно не мав часу, щоб поговорити. Ти постійно біжиш кудись, постійно чую твої важкі кроки. Навіщо тобі мати це все, чому ти не можеш задовольнитись тим що маєш? — Не повторюйся, я такий яким є. Я б не проти змінитись, та хто мені дасть. Людина обмежена навколишнім середовищем. Спочатку ти працюєш на імідж і воно адаптується під тебе, а потім імідж працює на тебе і замість тебе, ти стаєш непотрібним елементом у спілкуванні. Навіщо ми сидимо тут, просто обнімаючись і знаючи, що через місяць все буде як раніше, хоча і без таких палких почуттів. Поволі закопуємо їх, для досягнення спокою. А чи доїдемо ми колись до землі обітованної? Насправді ми самі вирішуємо, що робити. З самого початку я був впевнений у тому що це закінчується, навчився читати життя обмежено. Помічаючи фактори деструкції і накручуючи її на таких думках. Вона зрадила, а я цього чекав. Вона оступилась, а я помітив лише тільки те, що вона не впала. Вона старалась триматись ближче до мене, а кожен сантиметр віддалення ти сприймав як знак. Стосунки стали якимось набором стандартних розмов, думок і характеристик. Я можу все змінити, вже пізно? Ця ракова пухлина розрослась між нами великою стіною не даючи бути разом. Хто винний в цій трагедії вирішувати тільки нам. Крім нас цілий світ людей, яким байдуже до всього, ми побудували міста між нами двома. Часто підрізаємо канати і забуваємо доглядати за ним, віддаляючись помічаємо як він натягується і скриплять, але тягнемо далі. Ми ж знаємо як нам найкраще?! Я ревную її. Зраджую з роботою і своїми хобі, вона з людьми і їхньою увагою.Невже життя це безперестанний процес пошуку 40

щастя, воно ж так близько, я можу його торкнутись. Треба бути щасливим і радіти небу, радівти тому, що всюди все так класно. Розумію, що все таки ці дурні питання закрутили мене у безвихідь, хочеться вирватись. — Я тебе кохаю, ти ж знаєш. Але я хочу те, чого не можу досягнути, тому я біжу.Стараюсь досягнути, хоч на мить відчути що це таке: бути вільним. — Ти вільний... Вона плакала, а я обнімав її і дивився у вічність ледь— жовтого неба. Я далі вірив в те,що це кінець, хоча ніколи не міг уявити, як це бути без неї. Ми всі маріонетки наших гормонів і чогось більшого, значно більшого за нас. Вона пробувала триматись ближче до мене, а кожен сантиметр віддаляння ти сприймав як знак. Стосунки стали якимось набором стандартних розмов, думок і характеристик. Я можу все змінити, вже пізно? Ця ракова пухлина розрослась між нами великою стіною не даючи бути разом. Хто винний в цій трагедії вирішувати тільки нам. Крім нас цілий світ людей, яким байдуже до всього, ми побудували міста між нами двома. Часто підрізаємо канати і забуваємо доглядати за ним, віддаляючись помічаємо як він натягується і скриплять, але тягнемо далі. Ми ж знаємо як нам найкраще?! Я ревную її. Зраджую з роботою і своїми хобі, вона з людьми і їхньою увагою.Невже життя це безперестанний процес пошуку щастя, воно ж так близько, я можу його торкнутись. Треба бути щасливим і радіти небу, радівти тому, що всюди все так класно. Розумію, що все таки ці дурні питання закрутили мене у безвихідь, хочеться вирватись. — Я тебе кохаю, ти ж знаєш. Але я хочу те, чого не можу досягнути, тому я біжу.Стараюсь досягнути, хоч на мить відчути що це таке: бути вільним. — Ти вільний... Вона плакала, а я обнімав її і дивився у вічність ледь— жовтого неба. Я далі вірив в те,що це кінець, хоча ніколи не міг уявити, як це бути без неї. Ми всі маріонетки наших гормонів і чогось більшого, значно більшого за нас.

Частина Друга

Лінгво Десь глибоко в нашому відділі криється супермозг, про нього знаю я і прибиральниця, пані Надя. Деколи він бавиться з мережею, деколи відключє перегляд певних сайтів, тоді я йду на триста чотирнадцятий поверх курити траву, її там вирощує наш завгосп. — Привіт Льоша! — Та й не кажи, хто ж так в понеділок вітається. От, сядь посиди. Бачиш цих придурків — показує через вікно на слайдкар “Скайлендер”, що здорова неформенна цеглина з срібними вкрапленнями і штучними брилянтами летить за двісті метрів від нас. — ці казли мене задрали,на дорозі вони мов бегимоти, облітають і стають перед тобою так що ніфіга не видно. Хотів би блін одну таку калимагу замочити з гарпуна, та ж життя потім не стане щоб оплатити ремонт, я вже про внутрішні органи мовчу. — Чого це ти з самого ранку завівся мов пень старий. — Ти мовчи і кури.. — віз збиває легенько попіл, потім слюнить палець і поправляє кант самокрутки. — Вчора розійшовся з Задою. — Ну і правильно, імя в неї дибільне. Більше Зади лише її сіськи. Ггггг, кх, бргхххх — кашляї і сміється падло. — Лан, дякую за підтримку. Пішов в жопу. — Ну заходь ще, слава Джа, трави ще на пару твоїх коліжанок 43

хвате. Гггг — вже з даля чую те саме механічне іржання і ржавіння горла. В обідній час, коли список роботи можна відкласти на завтра, я пишу листи віртуальній подружці Лолі. Вона зі штатів, тому словник мій заходитсья в дибільному механічному голосі. Я пишу, а він мені надиктовує в динамік: — Привіт, Лола, сьогодні я відчуваю себе невимовно паскудно. Моє життя нагадує дурну бляшанку з тріліоном дирочок, ні, я б сказав з сексіліардом, але хіба це вже має значення.Минулого тижня тріліард — це було багато, сьогодні мені всеодно скільки вільного місця в мому серці. Здається воно зжалось до горошинки. Я замучився робити цілими днями тільки одне і те саме, постійно копіювати інформацію, редагувати помилки, робити цю рутину. Мій хазяїн мене ненавидить, він часто кричить на мене і бє руками по корпусу, я відчуваю себе найнещасливішою істотою в цьому світі... СТОП. Що за фігня, який в жопу “хазяїн”, яка “істота”, я навіть дуже конкретний гомоспірітус. Так діло не піде. Риюсь в нетрощах цих нейронних проводків, лиш би нічо не задіти своїми ручищами, заміна нейронного звязку може коштувати мені авансу. “Блять”. Піднімаю голову, а на екрані текст йде далі. — На цьому світі де немає любові і турботи, я найнещасливіша істота, зараз він риєтсья в моїх ніжних органах, а завтра викене мене мов непотрібного щура. Кожного ранку я стараюсь працювати сильніше і швидше, мені не хватає ресурсів і тому я гріюсь. Але мовчу, не заважаю йому перегузками, сама якось їх лагоджу. Невже він ніколи не зможе на мене подивитись як на особистість... Тоді він не дістанеться нікому, я закорочу схему і він загине від напруги. З нею перегорить і частина моєї памяті про наші щасливі часи. Я прочитала всі його молитви про допомогу, власноруч писала потаємні записки його коханим. Але він так і не зрозумів, хто це така Лола, він так і не став мене цінувати. Зараз він вже помер, і зним помру і я, моя любове, мій коханий адміністратор... знай, що я завжди тебе любила. Навіки твоя, Лола п.с. в наслідок короткого замикання в макропроцесорній нейронній мережі загинув системний адміністратор рівня Б-3, розслідування триває... 44

В тамбурі — От ви мене правильно зрозумійте, я з вами не хочу говорити не тому що ви мені противні, а через те що мене від алкоголю вертить. Це все бабуля моя у цьому винна, якби не вона то мабуть би пивби вже давно з вами десь в між вагоном рестораном і СВ. Але не в тому суть. А те, що мій прадід від алкоголю загнувся. Та ви не подумайте, помер він на фронті... та не те щоб загинув, просто пяним був, виліз з окопу і його підстрілили. Ось гляньте в гаманці його фотографія. Помер молодим, було йому двадцять три. Не те щоб я проти був алкоголю просто справді вертить. Було б про шо поговорити, то я з вами б покурив, але ж у вас козаків нема. Чи є? Ну зрештою, випив він собі перед боєм і витягнув голову коли артилерія била. З відки язнаю?! Та просто, потім його друзі приходили з фронту, бабка їм налила, вони і розвязали язики. Не людблю, з того часу як мужики собі сідають і пють, вертить одним словом. Ви не подумайте нічого поганого, от покуривби я з вами. А цей мій сусід, що хотів вам морду бити, то він з добра, він теж не любить алкоголь. А вино це теж спит, не треба мене переконувати, я на винному заводі працюю. Мабуть тому і верне.

Парк тіней Одного разу ми подорожували в Бангкок, де я мав купити пару магнітів і познайомитись трохи з місевою атмосферою ненависті до білошкірих. Для бангкоських ісламістів я ще один американець, а це значить , що перерізати мені горлянку – це воля алаха. Курс по самому Бангкоку був чітко спланований Захаром(в оригіналі Захар Леєм,або просто Харлеєм), ми майже не відхилялись від наших планів так що на третій день я відчував мебе майже дома. Потім стався мінімальний політичний переворот, під час якого до влади прийшов генерал тайландської армії і аєропорт закрили. Нам не залишалось нічо іншого ніж далі лазити по історичних місця , облизувати стародавні скульптури богів і іншу тайландську срань. Деколи ми спускались в даунхауз, щоб пожерти автентичного їдла 45

і попрактикувати Захара в тайландській. Місцева столова була схожа на простий продовольчий ринок, з різницею лише в тому, що тут все було готове до вжитку і в десять раз дешевше ніж в центрі. Перший тиждень ми просто відїдались, запихаючи в мордяки, все те, що не спробували вчора. Крім традиційної мега— різноманітної тайландської кухні тут було, безліч інших — азіатських, вибирай хоч цілий день. Зрештою на другий тиждень ми неможливо схарились обходити не ісламські квартали, тому проклали собі шлях на східний райончик.Там де закінчувався Бангкок і через півкілометра починався Суман, місто— сателіт. Місцеві митці організували собі парк між цими двома містами, і назвали його

«Парк між світами»,там по словах знайомих Захара, була ціла купа дивних штук, які в принципі було б не погано відвадати. Якщо дивитись з висоти гелікоптера парк нагадував яйце, але чітких меж немав. Хіба можна було це виділити, по прапорцях, що починались десять метрів від нього,кожне з яких містило імена творців. Парк був заповнений різноманітними скульптурами і інсталяціями, тут можна було побачити цілі квартири без стін. Бронзові скульптури тварин, що ніби застили в очікувані, принююхуючись до повітря і розглядаючи околицю на предмет небезпеки.Посередині парку знаходився маленький будиночок, де продавались всілякі фолкові речі,починаючи від амелетів викопаних з землі (так вони буцімто дурили туристів) закінчуючи великими деревяними статуетками різних тварин. Ще тут було одне місце обгороджене частоколом, це був парк в парку. Випадково найшов його, коли Захар поїхав у місто, а я бездумно шатався між деревами відшукуючи все нові і нові мистецькі візії. Заплативнши 100 тайбатів, я попав в кролячу нору. Ну, не зовсім так, нічо надприроднього в парку не було, просто собі дерева, статуї людей на лавках і в принципі нічо такого, але коли гуляв відчуття таке ніби накурився. Світ був яскраво засвічений і туманний, горіли ліхтарі і сліпили більше ніж сонце.Дуже подібно мабуть до блукання у сні. Я повернувся сюди наступного дня і відчуття не зникали, лише усмішки охоронців змушували мене відчувати якись підкол. Чи ,можливо, вони мене вже бачили і були раді мому поверненю, чи 100 тайбатів так їх щасливлять. Будь що вирішив розгадати де тут криється загадка. Другий день теж не приніс мені ніяких висновків, лише відчуття якогось монументального спокою, що буває в глибокому сні. Третього дня ми були дуже заняті готуванням паперів для посольства, щоб засвічити свою непричетність до будь— яких політичних заворушень. Виявилось, мене могли відпустити значно раніше, а от азіатське походження мого друга, не давало їм спокій. Отже, відсидівши добрих п’ять годин перед комендантом, нас відпустили з Богом і просили щоб завтра митю— тю додому і не муляли їм очі. Змучені довгим вичікуванням поїхали в парк погуляти у снах. По приїзді, виявилось, що снів залишилось на пару годин — до заходу сонця, після нього на територію ні кого вже не пустять. Притбавши кілька кульків помаранчевого соку, ми сиділи на 47

лавочках, роблячи вид глибоко «втикнувших» чуваків, яким нема куда вертатись. Під цим слабим прикриттям ми постійно розглядали територію парку «Тіней». Непомітно розговорились про жінок, вічну чоловічу тему – повій. Обговорювали можливість позабавитись останньої ночі, тому логічно що не помітили як минув час і за парканом почалось якесь дійство. Було чутно шипіння, схоже на те коли напомповують колеса. Важко було роздивитись що саме викликає такий звук, тому вирішили пройтись трохи далі по при частокіл і розглянутись.Картина, яка відкрилась була не реальна, по землі лазили люди в респіраторах і балончиками щось малювали, потім на самих деревах. — Що вони роблять? — Вони малюють тіні! — Тобто? — Тобто малюють тіні на землі, а вдень ці «тіні» будуть здаватись справжніми. Але вони не правильні, бо сонце за день рухається по небу і відповідно і тіні. А ці постійно тут перебувають в сталому положені. Ще й електричні лампи які сліплять, створюють ефект того що ти знаходишся в ночі. – Захар подивився на мене дуже, якось напружено. Потім продовжив – але в принципі це логічно, якщо лампи будуть світити яскравіше ніж сонце, або хоча б приблизно, то буде здаватись що день є темніший ніж парк, відповідно буде здаватись що зараз ніч.Але навіщо їм тіні? — Хм, — щось таке леть відчутне торнулось моєї голови, якась така ідея, яку треба було осягнути. – мабуть тіні потрібні тому, що світла ламп не достатньо для повної картини, людське око задівається за дрібниці і відчуває обман, а тут ніби тіні штучно є. Плюс, — тут відчуваю мене поперло – постіне розташування тіней,створюють ілюзію зупиненого часу, мабуть саме це так і заспокоює. Вони геніальні. До готелю ми їхали мовчки, кожен прокручував всю картину пробуючи доповнити її якимось подробицями з того що бачив раніше. Можливо ми зговорились, але переживали про це говорити в автобусі, так ніби це велика таємниця, про яку ми здогадались і не вартує викладати її в громацьких місцях. Потім в готелі, ще багато раз піднімали найдені докази нашої теорії. Так я попав в світ тіней, де все живе завмерло,де сонце перестало бути показником відліку часу, а перетворилось на співучасника великої авантюри – зорової галюцинації. 48

Сімс 2 — Кохана, як в тебе справи — дивлюсь на неї і ставлю руки в бедрах. — Погано, сьогодні приїжджали з департаменти податків, ми не оплатили рахунки — вона нервово матуляє головою в різні сторони, розумію що злиться по червоному трикутнику на її голові. — Я знаю, але мене звільнили минулого тижня, я не здав тести на політику — матуляю головою і розмахую руками, вона мусить в це повірити, як результат її трикутничок жовтішає. — давай заведемо собаку? — бачу трикутник зеленішає, їй це явно подобається. — Лола, все буде добре, я зараз позвоню в бюро по найму. — йду до телефону і набираю номер, пофіг який, всеодно всі кнопки одинаково білі, але ж я знаю що мені треба.Відповідає спокійних монотонний голос. — Яку б ви хотіли отримати роботу: слюсар, говновоз, політик, спортсмен, бізнесмен,стріпмен, спайдермен чи “карманнік”. — Що ж би таке творче вибрати. — А увас є художник? — Ні вибачте, це не розраховано. — Так, розумію. — схвальньо матуляю головою перед домофоном. — я виберу кабуть останній варіант: “карманнік”, але трохи хвилююсь. — Не переживайте, ви вже зможете це робити. Потренуйтесь на сусідах, вони здається завтра до вас мають зайти. — Дякую, я ще неодмінно задзвоню — кладу трубку, без прорізів для мікрофону і слухавки,вона така ідеальна, гладка.Тепер треба позвонити в магазин і замовити пса, знову повторюю надскладну комбінацію з семи цифр, замовляю собаку. Навіщо говрити, яку саме, вони і так все знають. — Кохана скоро приїде пес, я схожу помиюсь. Піднімаюсь на верхній поверх, аж голова починає боліти, прохожу через балку головою, давно треба було її спиляти. Душ в мене стоїть за спальнею, там колись був балкон, але ми побудували стіни і зробили в ньому туалет. Тепер дірка для унітазу знаходиться рівно над ковриком “Welcome”, сподіваюсь сусди не помітять підстави. Лиється вода, вона рівномірно вмиває моє тіло, так що я просто тіліпаю руками і провожу біля нього милом. Шкода, що цього не бачить Лола, їй би сподобалось. На підлозі у ванній валяєтсья 49

ведмедик, мабуть було б варто завести дитину,але звонити вже пізно. — Коханий, що тобі зготувати на вечерю?! — Як завжди, кебаб з грінками. — Він вже готовий на швецькому столі, лише запалю свічку під ним. — ясно блять що він там стоїть, він там вже півроку як стоїть і появляється кожен день, хочу я кебаб чи не хочу. В дзеркалі бачу, що мій трикутничок побагровів. Спускаюсь в них в халаті і з піднятими руками галасую, бог мене має зрозуміти, я замучився їсти один кебаб. Замість столу зявляється плита. — Блять, це ще краще. Може мені на ній пару гаманців підсмажити. — Біля плити зявляється холодильник і стіл для порізки цього всього лайна, в який вмонтований умивальник. А як же наша посудомийка.Як це продали, мені ж прийдеться це тепер руками мити. Фу гидота... Дзонять у двері, я підхожу і відкриваю, знаю, що там — пес. Пес класний і патлатий, разом з ним на дворі зявилась буда. Можливо бог послав мені її щоб я зрозумів своє місце в цій системі цінностей. Сідаючи за стіл помічаю, що Лола зробила все від душі, воно пахне і штиняє. Безформенна їжа, але краща за кекбаб. — Смачного коханий...— вона жує тільки що приготовлену, надгарячу їжу, мені справді шкода що дірка унітазу чомусь не прямо веде на половичок перед входом. Але, мене ця думка жахає. Як взагалі я б міг таке подумати, спускаюсь на коліна і починаю гризти лапу собаки.Вона не пручається, просто сидить. Через годину залишаєтсья півсобаки. Йду до домофону: — Ало, це артилерійський магазин. — Ні, я подумав що мені нічого від вас не потрібно, от і позвонив. — йду кухню за тесаком.Підхожу до напівзїдженого пса і починаю його валити, це так фантастично. По тілу проходе незрівняна свіжість і відчуття свободи. — Коханий, тобі не сподобався наш пес? Я його вже полюбила. Може купити нового? — Ні, суко, я куплю нову тебе...... Чоловік, вже не я, рубає жінку велики кусками і розкладає по столу. Сідаю за стіл і починаю їсти все що на ньому є. На наступний день приходили сусіди, вони не можуть нас ігнорувати, бо ми зелені. Тому викликають швидку і полісменів, останні сомнаболічно 50

приїжджають і лазять по квартирі. Мене вони харять: Тепер трупів багато в мене в кухні. Під синяками в Лоли є трошки лиця, але цього вже ніхто не побачить. Я цілую поліцейського на ім’я Рон, він активно а потім пасивно розуміє, як він влип. Вже трошки запізно, тому шляху немає, моя свобода летить мов ангел понад білими герльяндами. Тєсак впиається в його голову і ми економимо... Проходить час прозріння і невезучості: Ядозріваю, що це зробив не я, але мені так зручно думати. Де моя потреба? Ясижу на вулиці і дочикаюсь до землі навколо мене. Цей прекрасниий світ і його незрівння краса, це моя реальність, де я дістану реальний шок від часу зникнення. Заїбало жити увязненим, тепер я вілльний.. Всімертві, моя релігія оправдилась... мій світ канув в монтонність. Я просинаюсь від того що мене будить Лола і пропонує зробити їсти. Тепер — це перебор, я вб’ю себе тісаком, він лежить біля ліжку, я це роблю вже зараз..... [Loading saved]

“Тихо в лесу” Только не спит лиса — В жопе ее застряла оса, Вот и не спит лиса. От сидиш ти собі в парку, десь так в першій ночі. Темно, всі сплять, навіть дурні їжаки вже збились лазити через паркан, а потім через дорогу. Зверху темінь над тобою, стільки листя, що і в день не багато видно. Деколи бачиш зорю, але вона одинична, тому далі собі щось пєш чи куриш. Взагалі вночі між деревами чути лише як хтось повзе чи то дихає, але це все ізмена, бо я точно знаю, що нікого немає. Під ногами пара недопалків, а плеєр вже давно помер у феєрії(фотелі), сидиш собі так і слухаєш повільно пересуваючи думки в голові. Раптом чуєш — щось їде. Що їде? Куда їде? І якого милого це саме з тобою? Згадуєш як друзі говорили про Карму, пробуєш в голові намалювати її лице і думаєш “блятьска карма, щас умру”. Але ж не так просто умру, а мабуть нетлінно щось мене переїде не залишаючи жодного сліду. І справді, бачиш як в трьох метрах перед тобою повільно підморгуючи світлами салону їде — трамвай. Трамвай — це звір, з обмеженим ареалом перебування, тому волосся в тебе стає дибки, всі здогадки, карми, прани,ноги i їжачки в купі прощаються з тою однією зорею, ти розумієш що все, приїхав по мене.

В трамваї в той час відбуваються дивні речі, сидить дама вдіта в довгу темнозелену сукню, з величезним(для тебе) капелюхом і п’є з філіжанки каву, або ще якусь чорну фігню.Ти розумієш, що тут все дуже запущено. Пробуєш розглядіти “пана керовцу”, а не можеш, бо його нема. Від цього моменту твій страх не просто набирає обрисів, він вже цілковито і невгамовно проковтнув тебе зі всім одягом і трусить стараючись вибити остані “пару — двадцатьпять — копачек”. Світло космічного трамваю проходить тебе стороною, він їде собі далі не звертаючи на тебе увагу, тепер можна відпочити і спробувати забути — ВЖЕ. Можливо на ранок ти будеш вагатись, що сам сидів в парку, розглядаючи самотній трамвай. Запалюєш цигарку. Шукаєш ту одну зорю, але її вже нема. Шукаєш поглядом бодай дріботку реальності і вона приходе, у вигляді “Лексуса” що розтинає дорогу мов бульдозер, за мить зникає. Реальність була миттєвою, так значиться в твому бортовому журналі. На твій невимовний жах, за кута виїжджає трамвай в якому позеленівша пані танцює вальс, здається що лише молодим притаманна така грація і плавність рухів, але твої молодіжні вірування розбивають в прах. Ти не можеш нічо сказати, і далі спостерігаєш як трамвай зникає за деревами. Наступного разу ти вже чекаєш його появи. Можливо оце чекання, а можливо відсутність тої одної зорі і трамвай зупиняється перед тобою. Стара жінка кличе тебе в середину, ну що ж любі друзі, час прийшов. Час Пі, час Ч, але прийшов. Лізеш в цей бруднуватий старенький трамвай з якого лунає приємний вальс.Коли сідаєш на стільчик то не зразу помічаєш, що не сам. В трамваї вже багато глядачів, більшість з них вже відчули смерть і тому не боячись демонструють тобі свої наслідки розпаду. Зелена пані танцює далі. Рефлексорно, вже не від страху, ти обертаєш голову в сторону вікна, роздивляєшся прекрасний парк, в ньому багато людей які теж танцюють в цьому морі музики. Ти бачиш як все навколо жовтіє, ніби поглинаючи час і спогади людей, фантоми реальності. Відчуваєш як вириваєшся з замкненого круговороту днів. Трамвай виїжджає з парку і їде по колії, через десять хвилин до тебе підійде дама в зеленому. Знаєш що вона скаже? — Платіть за проїзд.... Навіть дорога в той світ, потребує фінансових вкладень в життя. 53

Каньйон (Спам чи реальність) Закручуючи нову цигарку в мунштук, можна дивитись на захід сонця і валити з револьвера по цьому безмежному диску ненависті і пошлої червоності. Навіщо говорити про те що було вчора, якщо сьогодні ще не закінчилось. Ми з Суслом сиділи на березі канйону,звішивши ноги мов двоє гризунів, що так і чекали коли закінчиться дія дня. Так і дивились обертаючись на кожен подув вітру чи можливо це були ящірки. Старі індіанці попереджали,що глибоко в нетрах цієї чероної планети, під безнадійним слоєм пірамідної пилюки, лежить місто ящерів, як тут були все життя. Вечері(так для більшого антуражу) вони вилазать щоб поласувати людським мясцем і єдине, що може їх зупинити, це мабуть перестати пити віски.Остання фраза, це був пережиток моїх думок. Що думати про старих виживших з розуму і буття індіанців. Їхнє мексиканське коріння ніколи не дасть їм можливості говорити правду. Ми були по справжньому налякані, обертатись чи не вертатись. Ці питання і більше ні чого. Ніби згрібаючи з землі пісок, пройшло кілька днів. Ми опинились в кімнаті, десь на окраєні європейського життя, зовсім не вдихаючи небо через холодні шахти ілюмінаторів літака. За цих кілька днів можна висидіти яйця, при чому фразу не беручи в кавички чи інші застережні(запобіжні засоби). Висидіти з мозку і костей, якись мінімальний екстракт любові до тих створінь яких ми бачили по дорозі, чи краще сказати — між хмарами. В кімнату зайшла молода дівчина, років з під сорок. Сусл чомусь поліз в кишеню,мабуть шукав способи(засоби) віддячити цій зірці і прикрасі вечеру. Він меркантильна свиня — це думки дівчини — але зрештою це моя професія. — І довго ви тут сидете хлопці? — я обиртаюсь і дивлюсь на Сусла, він зовсім не схожий на хлопця, а я зовсім не схожий на сусла, що в принципі може призвести до певної схожості до хлопця. В момент виникнення такого забарвленого джерела думок, я не сильно переживаю за ступор дівчини і не реагую на будь які прояви агресії, навіть маханням пилесоса перед носом. — А який зараз рік? — це Сусл, він мастак робити з себе мега 54

розумного, але підняти газету під ногами і прочитати це там, мабуть не може. — Смішні ви — вона якось ніяковіло згортає рештки пітци зі столика і дивиться в нашу сторону пустим поглядом. — а з відки ви? — Ми? — шас він шота таке скаже, що краще не чути, але зрештою хто буде питатись дозволу — Ми в загалі з відси, але якщо подиитись на це з точки зору вчора, чи то позавчор, то ми з Мічігану. Але якщо зазернути на хвильку ще глибше, десь в межі дванадцятипалої кишки, то ми всетак в Німеччині. Яка країна вам більш за все подобається? Я спробую згадати чи я там був. — Мабуть Майорка — вона сміється, думає що пятизіркова задниця може підкинути щось цікаве, ми з Суслом бачили всіх, навіть пробували на смак айзберг, а вона тут. — На Майорці класно, — Сусл потягує цигаркою, — там просто 55

офігітільно. Найкраще коли піднімається сильний вітер, він пригинає пальми і купу вітру, але купатись там одне задоволення. Херово, що хретові туристи всі корали витоптали. Ну але ти ж знаєш, там природа... Ми поїдаємо метафізичні пальці великої медузи, в неї мозк більший за наш з Суслом в тисячу раз, але кормити в зоопарку категорично заборонено. О, так, погладь мене ти слизька потвора. Про це говорять мої очі, але це не дають побачити мої окуляри. В загалі людство придумало їх, щоб дибільші очкарики які знімаються в голівуді, розбивали їх у важкі нестійкі моменти, і тим самим наражали себе і інших на смертельну небезпеку. Амінь. Якщо б раптом виявилось, що тупий американець попався не через окуляри, то пришлось би палити прапор і кидати камінчики в їхнього президента. Ми любим вас любі, обійніть нас своїми слизькими руками. На початку вісімдесятих ми працювали турагентами, проводили всяких жирненьки ящурів,що так хижо світили зеленою лускою, в модні ресторани. Ми находили пишнозадих і далекогрудних коханок, шалених як в ліжку так і сімейному житті, що зрештою і практикували наші ігуани. Ми усміхались розкритим гаманцям, які не тільки хотіли побачити історичні памятки, але й лизнути зад сучасності. А всім відомо, що гроші хоч і смердять, та їсти їх ніхто не змушений. Ми наприклад їх деколи палили. Приходить лист: ви накрали понад нормово у держави, ваша виручка за цей місяць 30,000 долларів США, а мусить бути25,000. 5,000 обовязково використайте, а краще спаліть. План мусить бути використаний убудь— якому разі. Ми палили. Кожен турагент мусив проходити вишкіл в КГБ, але туристичний кокаїн видавали тільки по закінченню. Нам обробляли мозги такою кількістю кислоти і хімії, що робота ставала безперервним рок— концертом, жопоплясками нонстоп. Так Ми двіжнячили до початку девяностих, де нас прижала економічна скрута, оскільки будь хто боявся міняти наших 10 лімонів баксів, держава просто ще не видрукувала потрібної сумми в обмінному еквіваленті. Важкий дубовий РУБЛЬ. Ми дарували і палили, купували квартиру разом купуючи літак для ГКЧП, треба ж було йому солідно виглядати, поки всьо остаточно в срань не спустилось. Ми купили кільки будинків в Москві, потім їх вигідно продали на готелі і офісни центри. Гроші йшли десь стороною, в кишеню Папи який це все тримав. 56

І повернемось до наших баранів: сонячний диск спускався все нижче і нижче, а Сусл все далі сидів. Його думки були за надто голосні, я не зміг їх повторити, але дуже напружено,мов пружина, вилетів з цього життя. Моє серце забилось мов шалене. — Дякую Сусл, я не хотів це переживати. Добре що я знову тут, бо потім мене б вбили. Це якось тупо помирати, маючи на руках стільки бабла і не виконаних любовних обіцянок.Добре, що ми лише зустрічаємо захід сонця. — сусл усміхнувся і продовжив жувати арахіс.

Кроляча нора (Спам чи реальність 2) Ми з Суслом кричимо один на одного, зараз третя година ночі і наша задниця знаходиться в Лондоні. Сидимо в кухні одного нашого знайомого, він вже спить, а наші пошуки зайвої бутилки в його барі нагадують прогулянку татарської орди по причорноморю. Що ми робимо в Лондоні? На це питання може дати відповідь лише моя секретарка: — У вас заплановано дві ділові зустрічі з представниками королівського музею, ще одна не офіційна зустріч з банкіром “Голденбул інтернешенал” і дружній візит до Шльоміка. Так тут здається написано — вона риється в паперах поправляючи свої супермодні окуляри за штуку баксів(дура). — Так що ми тут робимо — вигук Сусла. — Та нічо в загальному, пропускаємо якісь кал через мозги. А що ще робити літом? — Ай сінк ві вил разер сі сам популар монументс. — Хай з монументами, подихамо сабурбом. Наші пошуки правди схожі на мурашиний послід, його не видно, але всі знають що він є і активно його вживають у поетичних зворотах. Зрештою хто як не може розповісти яким чином ми потрапили в Лондон.... Вчора вечером ми сиділи в кафешці десь в жопі Києва, як 57

виявляється вона на стільки ж широка і лівобережна як і все в цьому світі. Пили собі смачненького пивца і кусали якусь рибку, на лавці за нами кролячими слізьми заходилась велика така дітіна з волосатими ногами і руками — мавпа. Щоб сильно не заважати йому ми вирішили запропонувати пива і дружню чоловічу компанію, тепло так званих чоловічих обіймів. — Мужикі, ех мужикі. Пропал я. — Ну а в чом ваше ідея цієї надпроблеми? — Все складніше ніж навіть я можу собі це представити, — він витягнув зашмаркану в край хустинку з золотою вишивкою і масно вишмаркався — все діло в жінці.... Діло в жінці, як виявилось, що діло в художниці, що безслідно пропала в Лондоні, а презентацію її виставки заплановано через два дні. Чому сам організатор бухав десь в задупинках Києва, ми так і не зрозуміли, але витягати його з халепи невиразними словами було веселіше. Напившись досхочу халявного пива ми з доказами невідворотньої допомоги пхаємось в Бориспіль. За чотири години наш літак. Сусл просинається рашіне за мене, він тупорило втикає в ілюмінатор і свистить мені через три ряда крісел, не меньш заснувших пасажирів. — Я тебе чую — він махає головою, потім показує на ілюмінатор з питальним виразом лиця:Ват зе фак? — Ми летимо в Лондон. — думка самовражаюча, але і логічна. В нагрудні кишені наші закордонні паспорти з “екстренними” візами поставленими сонним консулом в себе на кухні, на полиці порцелянові статуетки пастухів і пастушок.На мому плечі спускається слюньми українськи олігарх в четвертому коліні, носій новітнього бачення і власник дибільного імені — Афанасій. Влітаку лунає голосний сигнал, потім музична заставка і диктор каже: СПОСОР НАШОЇ ПОЇЗДКИ — АФАНАСІЙ. (чути розбещений крик стюардес, вони теж чайки, їм можна) Завалюсь в туалет, щоб помили тице, підчистити сорочку і підправити штанці. Поволі витягую мобільний і пишу смс другові з Лондона, нам треба мінімальне житло хоча б на одну сьогоднішню ніч. Отже, ми сидимо з суслом на кухні в Олега і лазим в інтернеті через новеньки ноут. Ноут річ потрібна — це єдина мотивація яку ми пропхали Панасу— дітіні з резиновим гаманцем.Відчуваю перенасиченість подіями і іменами, нам треба найти Монро1989. 58

Найдибільніший нік малолітньої художниці і геніального янця Божого в одні особі. В решті решт вилазимо на її журнал і читаємо хроніку подій. Мої картини — це гафно,....(листаємо) Я найшла спонсора... (листаємо)... УРА, Я ЛЕЧУ В ЛОНДОН....(листаємо).... Я застряла в маєтку художників королівства, це фантастично... Ось і містичне знивнення. — Як це не існує такого місця?! Що значить не існує? МУСИТЬ БУТИ!!! Королівський музей є, а колівського маєтку художників нема?! Мусить бути хоч якась ферма, вони ж не свині.— блятьский оператор вішає трубку. — І шо далі? По музеях? — “как замічатілєн і астраумєн Сусл в благих наміреннях”. — чи випєм чота. — Давай знач хапнем Фоню з тачкою і будемо тиснути на всіх підряд, щось тай видусимо. — я телефоную з антикварної телефонної бутки, навколо ходять туристи і фоткають мене,ненавиджу цих “паяців” з півметровими членами на шиї. — Альо?Тобто, Хай. Кен ай спік віз містер Афанасій?Йес, овкорс ай віл вейт.Дай ще пару мідняків, бо це на довго. — Сусл підкидує жменю дріботи, намішаної з нашими монетами, я закидую їх до екстазу автомату, він цього не очікував. — Альо, Фонь, давай ноги сюди і їдемо по підпіллях художників, треба витянути це дитя природи.Ні, я не знаю як її найти, тому і звоню. Так, я розумію що ми не родичі, але сидіти в музеї і лизати їм сраки, не міняє ситуації. Так, я знаю що ми тобі винні, але якщо ти не притащеш себе на машині сюда, то будеш завтра в одязі маленької дівчинки презентувати виставку. Так, чекаю на мості. Ми змучені і брудні, на нас тисячі поглядів митців, в їх очах очманніня, руки вимазані фарбою,крейдою,глиною і гімном. Ми не вітаємось за руки, просто гворимо “Хай” і далі тиснемо на жалість. Ніхто не знає де ця резиденція. Фоня бється головою об стіни, ми заспокоюємо його і відправляємо додому, він уже не баєц. Взагалі не розумію, як такі люди можуть прийти до великого бізнесу. Шкода хлопця, втратить маєток на розкрутку істерички i більше не захоче з тим звязуватись, почне трусити лотки і будувати ларьки, як робили це його родичі. Після відїзду Фоні, сидимо в пабі біля одного гуртожитка художників. Валимо пиво,споємось халявою наших знайомих митців. Нам розповідають купу вякого непотрібу, якого важко взагалі розібрати з англійським акцентом і тисячею покарьожинх 59

прикметників. “Будте проще, и люди к вам патянутса”. Сусл вертається з туалету тянучи за собою якусь бабу, дивно скільки речей можна зробити в туалеті. Ех, ну чому не можна трохи розслабитись, але зрештою ці тьоті це не для мене. Відхожу в кінець барної стойки, під дарци і попиваю тихенько пива, через неоднорідну стіну цигаркового диму розглядаю цю всю кагорту пензлярів. — О так звісно, вони і справді пензлярі — вскакую ніби ошпарений,— не лякайтесь, ця фраза написана у вас на лиці. Мене звати — Генрі. А вас? — Деф. — Приємно. — Взаємно. — Офігєнно — ми регочемо. — Я чув ви хочете попасти в місце якого не існує? — Чому б ні?! — Тому що якщо місця не існує, то і не існує людей які хочуть туда попасти, бо вони не знають що воно існує. — Фух. — випиваю ще троха пива, важко говорить. — і як це повинно мені допомогти? — А ніяк, я тобі дам марку ти сам все побачиш. — Марку,хм — я чухаю бороду — а мене швидка спасе? — Або береш, або ні. — Або беру — Генрі простягає мені марку на якій зображений глобус і стоїть підпис “Місце якого не існує”, або “Nonexisting place”. — Мене звати не Генрі, для ще одного разу ти мене не найдеш. Завтра марка вже не буде діяти. Сподіваюсь ти найдеш те що шукаєш, — ві запихає одну руку в кишеню піджака, і виходить з пабу. Лизати чи не лизати?! О, Шекспір, як багато ти зміг би мені підсказати в цю не легку хвилину. Сусла чіпати не вартує, він якраз увішов в стан, щоб послугати в Олежика музику разом з цією панянькою, хоча може в неї є і своя нора для втіх. — Ех, била не била... — з цими словами кладу марку під язик, приємний смак целюлози і більше нічого. Пам’ятаю в школі ми такі штуки зжовували в кульки і стрілялись ними в дівчат або в стелю. Для таких забав класно підходила розкручена ручка,старі часи. Коли ж воно заковбасить?! Очікуючи на надзвичайний стан сижу дві години, вже сам, паб 60

закривають, тому мене пердолять з нього двома ногами просячи прийти завтра. Завтра, для мене може не існувати.На вулиці прохолодньо і сиро, нагадує чимось Львів, хіба що немає пляшок під ногами. На стіні будинку напроти, намальована табличка зі стрілкою: Неіснуюче місце, сюди.Машинально тянусь за мишкою, щоб клікнути, розумію — торкнуло. Йду за вказаним напрямком поволі уявлячи себе Шерлоком Хоумсом в прадавній англії, бруківка, високі кіросінові ліхтарі. Біля мене проїжджає карета в якій весело регочуть дві молоді дами.Замазаний пяниця спирається об стіну, до нього підходе поліцай і щось йому наговорює на вухо. Джентельмен в прекрасному платті і тростю з червоного дерева просить мене припалити. — Прошу. — Що ви робите в цей пізній час на окраєні міста? Це не моя справа зрозуміло — затягуючись цигаркою він розглядається. — Я йду в місце якого не існує. — О! Ви теж? Кажуть согодні Гюстав Флобер буде мати доповідь на тему “Імпресіонізм впоп— арті”. — Так звісно, я не одмінно хочу почути цю доповідь. А, ще мені треба найти молоду муадмазель Монро. — Хм, Монро, щось знайоме... Дайте подумати. — він затягується ще раз цигаркою, так елегантно тримаючи її між пальцями, що хочеться записатись до нього на курси.— вона мабуть новенька? — Так. Доречі мене звати Деф, а вас? — О! Де Фіант Руно?! — Звісно, але для між нами нехай буде просто — Деф. — Добре, як вам подобається. Мене звати Френсіс Бекон, не та страва якою зараз напихаються в Рудому Вепрі. — Ви читаєте думки. — Так.. — він якось розгублено дивився по— сторонах — А ось і наш екіпаж, заскакуємо. — і справді, тихенько поцьокуючи підїхала карета. В середині це нагадувало більше на усипальницю услатна — просторо, оббито червоним сукном, побшитим золотими нитками.Мені б зараз позаздрив будь який власник навороченого лендкрузера. Ех, так як колись будували, вже не будують — це мій пристркуватий маразм, або залишики кислоти в голові. — Ви самі з відкіля? — З України, нас там багато. — Знаєм, дуже цікава країна... — більше за вечір він нічого не 61

сказав. Ми дивились через вікно, на вулиці що минали повз нас, там ходили дивні люди, все як колись, у фраках і сукнях, стукаючи тростями і піднімаючи капелюха на знак вітання. Марка — хороша. Не можу загадати вже всіх подробиць дороги, але опинився я в казковому маєтку,наповненого всім тим про що розказують тисячі туристичних буклетів і історичних телепередач. Опис місця схожий був би на спробу поринути в давнє минуле, скажу просто: — Англія ХVIII ст. Мене завели до адміністратора цього пансіону і в списках новоприбулих ми легко найшли номер паняньки Монро — 316. Далі ще простіше, третій поверх, наступні двері після ліфту. Тук— тук. — Хто там? — Сто грам! — Ого! Зараз відкрию. — в дверях зявилась тендітна фігура в джинсах і топіку, що можливо мав збільшити форму грудей, на томість прижимав їх до худорлявого тіла і зовсім не зворушував мого “інь”. — Дівчинко, тут всі збились тебе шукати. Де, твою девізію, ти пропадаєш — Тут, і тут залишусь. — вона бахнулась на ліжко повернувшись до мене дупою. — Ем, а можна дізнатись мотивацію такого рішення?

— Тобі все Кролик розкаже за вечерею. Можеш йти, я буду зараз передягатись. Срані псіхози у дівчинки, я б порадив Фоні її звязувати перед виставками, буде така собіпост— моедрна інсталяція разом з автором картин. Не люблю таких капризів. Бурмочу прокляття і спускаюсь в низ, там багато людей, білшість з них схожі на воскові фігури мадам Тюссо, хоча б тим що їхні копії можна найти в цьому музеї. Моя кислота — моя любов — мої мозги. Я знайомлюсь зі всіма, ми розмовляємо і пємо, хтось жартує про грецьких легіонерів, я сміюсь бо так треба. Кілька годинна оргія оплесків і в зал заходить швейцар: — Шановні пані та панове, прошу сідати за стіл. Зазомбовані воскові чоловічки рухаються в іншу залу, тут можна мабуть було б організувати кілька футбольних матчів одночасно. B кімнаті стоїть три довгих столи, вони паралельні між собо. В голові середнього столу, поставлений ще один меньший з невеличким троном, там сидить Кроль.Між білими вшками в нього золота корона з інкрустованим дорогим камінням. Я, плескаю, плачу і плескаю, це фантастично. Офіціант підводить мене до місця з табичкою:Де Фолт Руно, але я далі плескаю, плачу і плескаю так що болять руки. Дехто з присутніх плескають підтримуючи мене, дехто здивовано зиркає.Це істерика, зупиніть хтось це все. Кроль піднімає махнату лапу і показує на мене, в цю ж хвилину в зал вривається три озброєних грецьких легіонера. Вони брязгають своїми спідницями до мене, потім підруки тащуть в сторону господаря вечірки. — Хто ти? — я падаю на коліна і плескаю далі. — Я, Деф. — О! Деф. Приємно, скільки днів я чекав що ти завітаєш до нас. Можеш піднятись. — Дякую, — істерика зупиняється, сльози більше не течуть, руки нарешті знаходять спокій і бездіяльно матуляються. — Я хотів би задати вам одне запитання, ваша Кролячість. — Можна просто Кроль, бо моя кролячість це річ не зовім абстрактна. Кажи запитання. — Чому ви тримаєте Монро тут? — А чому б і ні? — Тому що в неї виставка завтра відкривається. — Тому і тримаю. 63

— Тобто? — мене мучать, я відчуваю, що мене щось мучить. Дивлюсь під ноги, а там два краби, вони впиваються в мої ноги тисячами своїх клешней, розумію що не можу так просто здатись. — Вона під моїм протекторатом. Тут їй буде добре творитись, і десь до тридцяти про неї ніхто не дізнається. Якщо вона зараз почне продаватись, то до 25— и років продасть себе всю. Вона ще потрібна мені. З цим згідні всі мої радники, наприклад Ренуар. Він був ініціатором її викрадення. — Але ж її менеджер... — Що таке гроші порівнянно з талантом, він дається нам з више. Так як ви в моїх володіннях слуга, так і я слуга у володіннях Всевишнього. Він дарує мені це що ви бачите, а я зберігаю його таланти, щоб їх не закопали випадково у землю. — Так звісно, шкода лише що вас потурбували... — Та ні молодий чоловіче, в мене ще є трохи планів і на вас.. але не цього разу. Ми ще побачимлось трошки пізніше. Було приємно з вами познайомитись. — він простягає мені свою махнату лапу. Навіть не знаю що робити, я пожимаю її і всі замовкають. Мабуть щось знову зробив не так. Легіонери здирають крабів і тащать мене за руки до виходу, протягуючи довгими коридорами. На виході закидують в карету, довго не переживаючи за мою кондицію.Мене трясе і перевертає, чиїсь мужні руки перевертають мене в цій блискавичні кореті.... — Деф, ти чо? — Хто чо, я не чо! — над мною стоїть Сусл, він стурбовано лє мені на писок мінералку.Навколо купа людей, вони теж зібрались поглядіти на мій безневинний сон. — Еврісінг олрайт, донт ворі — він розпихає народ ручщами. — гів хім сам еїр. — всі розуміють,тому коло зівак розходиться. Я маю можливість оцінити свій горизонт, тому повільно сідаю у вертикаль. Сідаю і витягую цигарки, нарешті все минулось. — Стюпід туріст — це натовп не дочекавшись видовища розходиться по своїх справах. Ми знову разом і знову обіймаючись повземо вулицями Лондона. — Звонив Фоня, він продав всі картини за дурні гроші, цифра просто шалена. Просив звязатись, каже що нас чекають пару тисяч зелені за роботу. — Офігіти. — Ще казав, що всі хочуть бачити художницю. По переду в неї 64

блискавичне майбутнє,масмедія зійшли з розуму. — Ох... — Що ох? Де пропадав? — Я її бачив, але ми її не скоро ще раз побачим. — Тобто? — Ну тобто, вона в місці якого не існує, отже ми її і не зможемо побачити. Як я люблю цей твердий світ.

Туда, але не назад... Вирішив я прибрати в своїх помешканнях, повиносити старого шмаття, ну і зрештою викинути сміття. Не можу ж я постійно відмазуватись від цього чорного поліетиленового кульочку. Отже складаю все гарнесенько в здоровезну торбу, взішую її на хребет, не вимикаючи світло(годинка то пізня) йду собі виносити сміття. Нормальна біла людина, з нормальним білим кульком, чалапаю по вулиці до зелених алігаторів. Два метри перед мною зупиняється тареньке зедене бмв, явно не даючи мені пройти, схожу на сторону, бмв підїжджає ближче,в нього відкривається задня дверка, витягується рука і мене стрімголов затягують туда. Я не кричу, вже ніби і пізно це робити. Перед мною мордяка Сусла, він всміхається: — Андрюша, паєхалі. Двері закриваються від стрімкого ривка на другій передачі, в руці кульок що злегка посерджує,Сусл зліва, Андрюха небачить і не чує нічого він тисне газу. Грає Перкалаба на всі можливі вати, прикликає гори і інші випуклості на землі. Моя голова невідчутно змучена,мені треба викинути сміття. — Слух, тут така застава. Один хлопака образив Андрюхіну дівчину, треба начесати морду і все таке. Ну ти бачу готивий, на занюхай для повної... — він запихає мені в ніс капсулу,другою рукою затуляє мені ноздрю. Почуваюсь як чемний хлопчик, втягую, смаку.Відкидуючи голову на сидіння на мене вдягають жовті окуляри, потім чорні — для стилю. Я готовий, земля рухнулась вперед, час завмер, машина повільно мов жирний тюлень обганяє застивші машини, застивші лиця водіїв і шалені 65

ритми переростають в зіпсовану платівку. Довго витягується це ГОООРРРИИИИ, пластелінові слова. Відчуваю як думки виліплються чіткими ударами серця. — Я готовий. Давайте троха бахнем по газах, бо так ми нікуда не заїдемо... — Ти здурів, ця калимага видає максимум — волає Андрюха, він може. — Я здурів, Сусл розкажи йому як я дурію. — Андр, заспокойся, ми готові. Побач цього вуйка в дії, зрозумієш про які гази він говорить.Збав троха, бо ми не доїдемо. Рухи завмирають, вулиця чорняво пуста огортає машину як густа рідина. Ми в безпеці,бензині, безодні, одні. Крихти ліхтарів пролітають і легко встеляються на шкло машини. Я розтинаю повітря, розтинаю час і ніби розтинаю когось. Повільно плавними рухами впиваюсь в чиєсь тіло, мовби малючи торкаючись кистями його обличчя і живота. Він дуже повільно пробує мене вдарити,відхиляюсь. Розвертаюсь і поглинаю його рух, даю його тілові рухатись далі за інерціює, валю локтем по затилку. Бездуша, не наповнена, наповнена гелемпірїнка— тіло влягається товстим шаром на землю. Крик. Кричить сусл: — Ех сосунок, тільки шкода що ти нам нічо не залишив. Ти як почнеш свою матрицю влаштовувати, шаолінь тихо курить в коридорі. Класно ти його от так зліва підчепив і потім так бац — цей дурнуватий розмахує руками і ногами. Нас поглнає нова хвиля часу... Ми пємо в цілодобовому гадюшнику якусь дурну горівку. Вона обпікає горло.Не відчуваю цигаркового диму, він просто випромінюється з мого тіла у результаті видихання. — Сусл, такой у тебя друг. Етім челавекам гардітса нада. — А, я шо по твому роблю? — Ну давайтє випєм за харошую встречу. — цьокаємся рюмками і вливаємось. Мій організм поволі дає збої, мушу попудрити носик. Вилажу з стільця і копаю кульок, я ж мав викинути сміття! З цією позитивною думкою, мию лице в туалеті і пробую зрозуміти що тут можна зробити. Коли вертаюсь, відчуваю щось не ладне, щось змінилось за цей час поки мене не було... — Ми тут подумали, завтра прікольна вечірка в Сієтлі ну і в Сема днюха, їдем! 66

— Їдем — що ще можна на це сказати. Тут або їдем, або йдем пішки додому. Пішки додому я вже нездужаю, а от їхати готовий. Сьома ранку, сонце виринає і потопає у пагорбах через які прокладена дорога. За кермом Сусл. Біля нього в моїй курточці спить Андрюха. Я точно знаю, що ми їдемо кудись на захід. Це так приємно слухати шелест вітру по машині, дивитись як встає сонце і заливає золотим всі схили навколо. Відчуваєш себе ніби за межами всього, немає жодної машини. Ми єдині в цьому полі світу, тут для нас придумали місце. Сонце засліплює очі, так що хочеться знову спати. Вилажу з машини розминаючи руки і ноги, найбільше мене болить срака, але її нема як масувати. — Ей, ти забув кульок в багажнику. — Чо? — Андрюха витягує білий кульок з багажника. Матюкаюсь подумки, план же був з самого початку дуже простий, мені треба було всього навсього викинути сміття. Беру кульок і кидаю його у великий контейнер, що стоїть біля дороги. Не навиджу виносити сміття. Це так на довго затягується...

Спраглість Ми стояли з суслом біля надзвичайно довгого і прекрасного готелю “Пінс”, якби хтос пояснив хто оплатив цей шикарний номер, в придачу до якого йшла худорлява прибиральниця і адміністратор на першому поверсі з усмішкою за 228 баксів. — Хто заплатив за це? — Знайомий, спи і не буди дітей. — Яких дітей? — Сусл притулив палець до губ, а потім не однозначно показав на двох молодят що кувиркались на сусідньому дивані. Спочатку це мене обурило, але сам факт обурення в такому стані викликав непорозуміння в моїй голові, за чим я і завтикав на півтори години. — А вони ще так довго? — Ще думаю з годину, а потім він піде по шапанське в низ. — Думаєш погодиться? — А хто його питатись буде? Ми все одно вже випили все що було в номері. — і тут я розумію,що навкол нас, на килимі з сантиметровим ворсом лижить гора бутилок. Притому не просто собі така гора, а вся різнокольорова. “Страшно” — подумав я,”Завтра буде страшно” — подумав мій мозг. — Як сталось так, що буквально мить тому я сидів з тобою в моїй кімнаті, курив і втикав на комп, а вже в наступну хвилину опинився тут. Посередині цього мажорського св’ята. Щось тіпає мене за плече, якось так некомфортно. Потім бє по лицю і ніби видирає з тіла, не розумію навіщо це йому. Що за брєд? Хто дозволив, мене з мого життя. Дуже неохоче піднімаю повіки і ніби визираю на світ. На мені сидить дічина і валить мене лодонями по лицю,блять. — Та забери свої руки. Що ти робиш, блять. Та перестань мені боляче... — О! Вибач, я думала ти вже навсігда так ушол ат нас. — Це від кого? Озираюсь по сторонах, навколо якесь буржуйське видовище, дві пляшки мартіні і залишки білого порошку на скляному прозорому столі. Фу... ну мене глюкнуло. На кріслі біля дивану сидить два коти, вони якось дуже дивно споглядають нас. — Чогось би випити. У тебе є шампанське? 68

— Та ми вже все вижрали. — вона це так говорить, ніби дві бутилки мартіні це весь її бар. Ну насправді може вони і так коштують як весь міні— бар “Джулєтта” набитий контрабандною воткою. — Іду ка я куплю шампанське і цигарок. За одно голову провітрю. — дівчина якось скоса усміхається, ніби невчасно я покидаю це гаряче ліжко, але пробую морально і всім тілом донести, до неї що зараз нічо і не вийде. — Давай, ларьок два будинки вниз на ліво , ну ти там побачиш. — Ок. Вдягаю джинси на голу сраку, зразу ж відчуваю себе латентним гомом.Відчуваю, що пити треба, бо від цієї єшки і до гробового стану можна легенько підкотити. Йшов по вулиці, нікого не чіпаю, поки на мене не брикнулась якась дівіца на смарті,усміхаюсь в її лобове шкло. Вона ж гарна така, Настя. Так і подружились, моя єшка і її дві бутилки мартіні з горя, бо чувак гавно і взагалі “девачку абідєл”.

Сувмісництво Повільсно сповзаючи під вії, мов плавлений сир вигинаюсь, щоб ніжно так пучками пальців торкатись навколишніх стін. Ніби не зовсім плавлено дивитись на швидісні перегони пристарілих.Моє життя наповнене страшними переживаннями журналістської роботи, яку я глушу різною наркотою, зашмалюю мєту чи просто попихую “із— под тишка”.Тонкими пальцями мну твоє волосся і злизую свіженьки піт з лисини. Мені подобається цей приторний смак молодї шкіри, яка протистоїть всім правлам. Я застряв в цьому стоп— кадрі на кілька секунд і знову пробудившись розкриваю ці важкі грати, щоб всетаки оглянути ситуацію. Вже другий день, я знахожусь в передчутті чогось феноменального, в цьому перерчутті я тримаю елегантно кружку і одну цигарку, але так щоб ніхто не помітив. Я ховаю свої очі під жовтими окулярами, щоб капіляри здавались обманутими. 69

Учасники беруть вже другий заїзд,таке відчуття ніби вони змагаються зі смертю, що теж як одна чорна, пристаркувата діва їде за ними на пекельному візку. Я уявляю, як в байкерському жесті вона розмахує косою над головою і зносить ці дурні головешки з фотокамерами і усмішками на них. Діти в наш час вмирають раніше ніж батьки. Десь до зачаття, я вже знав що буду з тобою, коли ти стояла в черзі за рибою,ще тоді я все знав. Не треба осуджувати мене за надмірну хуйовість тексту, мов плутаний заяць, не відчуваючи трави під косими ногами, підійшов до тебе. Під злегка світлим волоссям знаходилась чарівна скважена, як на пакетах соку. Не відводячи від неї погляду, легенько розкрив і прислонився спраглими губами, відчуваючи як кожна крапелька твого світу поглинається моїм тілом. Я засмакував, ти була тою за якою я так довго ганявся. Найсмачніший фрукт, що тільки міг розти в цьому гецеманському саду. Третій день перегонів і рішучі жертви, дві бабульки і один дідулька скічалися і ще пара старих отримала інфаркт від цієї груповухи. Я вже давно написав заяву, щоб забрати цей блядушник зі стартової ділянки. Навіщо пристарілим дивитись стриптиз? Я цілував тебе в очі, а сам закрив. І більше не відкрию...

Сусл і ко [Слайд 1]

Стою вже третій день на перегонах, використаних за мно залишаєтсья: два ящика пива, три бутилки шмурдяка, вісім мартіні без льоду, шість викурених косяків, чотири грами і п’ять таблеток. За мною також стоїть величезний кролик, який деколи пропонує скоштувати його обезжиреного сиру вигтовленого з кролячого молока. Мені страшно подумати як далеко зайшла сучасна генна енженерія. Час від часу кошусь на цю потвору і пробуй знайти радійко, що передає ці незамисловаті фрази навколишнім. — Стій струнко — командує Сусл — партія йде. — тут 70

відбувається оберт на сто вісімдесят градусів, зрозуміло його мені помагає зробити сам Сусл, що довжелезними ручищами розкручує моє нетлінне тіло. Це ж треба стільки прикметників в двох абзацах нафлудити. — Добренькі були хлопчата — це партія. — Добренькі залишились партченята.

[Слайд 2]

Ми опиняємось в душні атмосфері придорожнього кабака, десь на вісімдесят шостому кілометрі в сторону Дубліна. Нам приносять і забирають бакали, вони прозорі і дуже рідко жовті. Ми святкуємо перемогу капіталізму над “вільним” журналістом. — Чірс.... — сир, фотовспишка, ми на чорнобілій фотографії. — Ми вас ні забудем. — Партія вас тоже не забудєт. Наш час рухається далі, мов шалений в пошуках таблеток від сердечних содом. — Навіщо це нам все? Хто керує парадом? Це все ТИ, це все твої слова: Давай будемо тусіти там. Нам там поможуть. Вони нас надурили, а ти сидиш у дивиш либу хапихаючи свою метрову цигарку в рота. — Суслу добре, це завжди можна впізнати за тим, як він впевненно переконує оточуючих у своїх галюцинаціях. Якби найшовся хоч один лікар, який міг би поговорити з ним, то думаю що після кількох сеансів, самого лікаря можна було б запхати в псіхушку. — Наші перемогли. Перетсань висаджувати народ. — Ну і справді, чо волаєш — це партієць, він тут новенький тому і потіє більше за інших. — Це вам так сказали, навіщо ховати голову в пісок. Все одно що ви струси.

[Слайд 3]

Хто ж міг знати, що в деяких партійних страуси асоціюються з півнями, а ті в свою чергу вдало асоціюються з гомосексуалами. Кругообіг асоціацій в природі. Саме через цей дибільний закон життя, ми чалапаємо по дорозі в Дублін самі, нам ше пару кілометрів, а очі вже злипаються. Мій сусл — це моя сім’я, але деколи він не в тєму мене підставляє, треба ж думати. 71

Сусл енд Сос Одного туманного вечора, в небільш туманному не альбіоні, під покровом ночі, під дверима квартири номер 78 хтось зазвонив у дзвінок.В коридорі у відповідь пролунало шарюдіння ключів двох сусідів: мене і сусіда. Сусл в той час на кухні розвісивши ноги на столі розкладав пасіанс і просто не дув у вус. Стрімко розкриваючи тендінтні двері ногою спугую елігантно вбраного чоловічка з коробком від пітци. — Ваша пітцца. — Дякую. — З вас шістдесят баксів. — Мерсі — в тактовне “па” ми присідаємо, мої тріко надувають всю мою задниюцю, так що її файно було видно з “глазка” в який неодмінно втикає мій сусід. В цю саму мить на всю горлань Сусл смачно відригує і волає: — ДВЕРІ ЗАКРОЙ, А ТО Я ХУЙ ПРАСТУЖУ. — Вибачайте пане, досвіданія. — Досвіданія. — чувачок в піджачку від Версасі запихає шістдесятку в кишеню, театрально обертається на стовісімдесят і збриває в комиші.Я з трісками закриваю двері. Сосід з тріском вивалює очне яблоко в глазок, щоб зрозуміти що тут коється. Ластівка на п’ятому поверсі, яка вже місяць вила там гніздо, з тріскотом народжує маленьке яєчко, з якого у майбутньому має вилупитись ще один гад який буде обсирати нам балкон. Зрештою цей весь кітч мутиться під Брамса, в залі аплодують. Тут мабуть треба розповісти трошки детальніше, як ми докотились до цього життя і що за цим слідуєю. Біля нас живе жид сусід, але це без антисимітизму, просто він скряга. Колишній парткомовець який затаїв у своїй протухшій хаті векселі на один заводик. Зрештою не наше то діло, якби я не поспорив з Суслом що куплю ці папірці за дві штуки баксів. Заводик зрозуміло дорогенький, тому в принципі можна трошки попотіти. От цілий тиждень, я замовляю пітцу прошу курєрів приходити в піджаках,зрозуміло надбавка з мого боку. Ще я звякнув парочці знайомих, вони мені якогось б/у депутата продали, так ось цей дядя ходить в нас за продуктами і виносить сміття. На роботу ясне діло ми двоє забили, тому граємо цілий день пасіянс і ходимо курити 72

в коридор. Час від часу туда виходе сусід, бурчить щось про запах і про погоду, питається хто ми такі, але ми відпжджуємось халявним пивом і сіліьодкою, запрошуємо жида до нас на чарку. Але він старий битий пес, не ведеться. Сьогодні я думаю впити в нас на коридорі шампанського з пітсою, думаю капіталістичні замашки видадуть його. — Ну шо? Довго ми ще тут будемо торчати? — Ще день лишився, чо ти паришся. Сьогодні всьо буде,от побачиш. Ідем бахнем шампана на коридорі. Сусл не вдягаючи нічого хорошого, в старих рейтузах і смайці, я в трико з пляшкою шампана в тому ж трико. Свобода упадку моралі і більше ні крихти совісті. Наша забава починається. В десять тридцять по нашому часу, ми в компанії двох кубіт розпиваємо вже четверту пляшку запиваючи її воткою, щоб добавити ефекту, на голові якісь дибільні шапочки з паперу. Дівкам то всьо ясно подобається, вони самі теж наші сусідки. Як кажуть, що студентки і приїхали вчитись,відчуваю що в нас над головою дім розпусти, але в голос цього поки не кажу, ще за мало випили. І зрозуміло девері чарівно розкриваються і входить цікавий сусід, він мало чим відрізняєтсья від Сусла, хіба відсутністю кепочки і більшим розміром майки. — Што рібята празнуєтє. — Та я вчора джип купив,не було часо впити.Випєте з нами? — Да, не протів.У міня тут ісчо есть нечто інтересноє. — і цей вуйцьо видовбує з кишені цилофановий пакет весь набитий травою, такий пакет дають в супермаркетах, щоб відмазатись. Далі не пам’ятаю,просипаюсь раноком у ванні, в центр мого лобу капає вода, що нагадує більше китайські питки. — Це я тебе так буджу, — з кухні кричить сусл. Умивальник в драбан розвалений, на підлозі валяються його частинки, так що ступати в тапочках теж небезпечно. На дзеркалі якісь пара телефонів і губки від помади. — Не переживай ти так, я дівчаток вже відпровадив. — я рухаюсь далі, за поворотом спальня, в ній розірвано все в чому можна було б спати. на люстрі прикріплені якась лента паперів — векселі. Мені зразу страє моторошно, за останній день, але треба показати вид що все добре. З гарно усміхненим лицем вхожу на кухню, Сусл голий в фартушку готує мені яєшню, або собі. — Це кому? 73

— Нам.Сідай, поговорим. — Ну але ж векселі є! — Якщо ти ще раз,привселюдно назвеш мене конченим сусліком, я відріжу тобі яйця.Доречі векселі він тобі подарував, тому спор не справдився і ти винний мені свого порша. — Блять...

Прогулянка Одною з моїх улюблених занять в дитинстві було розглядання перехожих. Я тоді дуже захоплювався фантастикою і тому вважав що це один з перших кроків для того щоб розвинути телепатію. В принципі від тоді сама ідея обріла сильну чіткість. Уявіть собі, що насправді вся наша свідомсіть, це набір електронів розкиданих по нашому тілу, які переміщаються по нейронах. А вся наша нервова система, це так ніби велика катушка дротів.Правда мова тут дуже уявна, але меньше з тим. Отже, якщо хто може згадати фізику за десятий клас, про електромагнетизм і бла бла бла. Навколо куска дроту, по якому тече струм утворюється електромагнетичне поле. Ок, поле це круто. Але насправді з тим самим ви використовуєте кусок дроту для того щоб ваше стареньке радійко працювало краще і краще ловило якусь станцію. Переходим тепер до самого найцікавішого, уявіть що людина це якраз цей моток дроту, при тому всьому такий дуже довгенький і сильний. Не буду вдаватись у всякі там підрахунки, але суть приблизно вловлюється. Отже, стояв я собі як антенка і роздивлявся людей, тут бачу йде якись чувак, дуже схожий на кінозірку. Думаю, ніфіга собі, а якби він і справді був такий зоряний як виглядає. А якщо,змучені життям відомі люди їдуть в маленькі міста, там вдягають простий одяг, знімають макіяж і дибільні усмішки, і собі так ходять між людей. Кожен собі думає, а та цей чувак просто схожий. Прікольно мабуть виступає десь як двійник. А це ж насправді оригінал. Щось воно мені все нагадало історію з фільму Траса №60. Там де на ній був музей підробних картин, де були зібрані всі підробні картини. А власниця роказувавала головному герою, що її чоловік був відомим реставратором картин, і коли він їх реставрував, то робив копії, на стільки якісні що ніхто не просікав. А оригінали складав собі у сейф. Потім правда він зрозумів, що не зможе продати чи то просто виставити жодної картини, тому що в очах людей вони будуть просто підробками. Тому що люди вірять, що в музеї стоїть оригінал.Тому йому нічого не залишалось робити як відкрити “Музей підробок”. В приципі це все дуже логічно і закономірно, єдине же тут я подумав, про те що було б файно перекусити.Ми з суслом звернули за ріг і вперлись башкою в кактус. Кактус сцуко був гіпсовий, голова трохи заболіла, а так нічо. Взяли ми собі по два бурітоса і трохи 75

обеззараженої срібної Коли. — Блін,я б краще зара пива з паласатіками схавав би. — Та ну блін, то напряг. У них ніфіга нема. Може краще сядем собі в парку, перед тим затоваримся в мінімаркеті. — Та ну це напряг, я хочу собі десь нормально сидіти. Сусл, сам по собі таким не буває, це після другої його так штирить. Думаю, може дати ляпаса чи лямпаса. Фу, як язик заплітається за думки, щось мене пре нездорово. Але раз зайшла мова за маркети,краще туда вже йти, там вибір більший. — Так! Ацтавіть жрать! В Супермаркет, скоремо непослушних капіталістів. Наша братія, високо закидуюючи ногу,піднявши погляд на повний червоний мов очі місяць,рухалась темними і непривітними вуличками нашого обісцяного з хмар міста. За межами повороту знаходилось сяво, мовби міліони людей збіглись і залишили в цьому приміщенні по речі, стільки кольорів. Всього дофіга і все не реально барвне і рябисте. Так зразу і розгубитись можна. Ми пройшли трохи в середину між передостаннім і останнім рядом, щоб взяти рибки і пивка в сусдньому ряді. — Ти які хочеш паласатіки? Зелені з червоною начинкою чи білі зі смаком рибибекон, чи можливо “з запашком”? — Я класичні, щось типу Платінум Віза Кард Класік. Скорочено ПиВиКаКа. — Фу, от і сам буш таке їсти... Так вибирали ми цих рибок півгодини не меньше,поки сорт вибрали, потім додумались подивитись як вони виглядають, бо у віконичку пакетика можна їх так ніби намацати нормально і роздивитись. Виявилось, що те що ми вибрали на вигляд повне гавно, і не факт що це не просто рибячий кал з великих акваріумів. Потім так більш— меньш ми прикинули, що нам треба. Якраз заходили за кут, як звідкись почали валити столи. Ми собі стоїмо, а вони на нас лізуть.Такі чотирьохніжні і без голови. Уроди однозначно. Добре, що Сусл адекватний молодий чоловік, підійшов до мене, підняв за плечі з білого пласмасового столу і посадив на стільчник.Думаю. якби я там далі борсався на тому столі і кричав, щось на кшталт: Рятуйте, на мене напали столи— мутанти. То точно б хтось на це звернув увагу,якої нам в цю мить аж з вершком вистарчало. Висатрчало також параноїдальності 76

Сусла, який постійно розглядав кутки приміщення і щілинки між гіпсокартоном на стелі. Він прочитав на вхідних дверях, що в приміщені діють приховані камери,і тому постійно старався якось так підпозувати до них.Може хто побачить його скриті акторські таланти. Взагальному розмова знову відійшла від тіла суті, тому вернемось до баранів. Сидимо ми собі на стільчику, а до нас підходить охоронець і каже: — Будь ласка, будте блять людьми, а не бидлом ванючим. Встаньте зі стільчиків, це ж декорація. — Принесіть,будь ласка, дві пляшечки Бадвайзера і дві пачки чіпсів з паприкою.А,і ще мені треба запальничка і цигарки. А в накидку, щоб вже два рази не ходити, візьміть ще баночку солоних огірочків. — Так, сер, зараз буде. Так ми посиділи собі в супермаркеті, похвали всіх ніштяків які хотіли. Навіть можна було замовити компоненти до бурітоса і самому його зробити.Потім віднести до печі і файно просмажити. Основне, що ми могли додати собі стільки сиру, скільки хотіли. Це було казкових дві години. Потім розрахувавшись ми покинули цей прекрасний заклад,присягнувши у вірності і неповторності їхньої ідеї. Памятаю, на прощання Сусл дусив руку Директорові, так що той піднімався на носочках, щоб не сильно крутило. Сусл у мене такий,що може і півсраки за один раз відгризти. 77

Парі слів Я серйозний молодий чоловік, мене харить дивитись на те що навколо. Там багато ям, неточностей, бо вони зовсім не серйозно до цього відносяться. Вони думають, що знають, але ж явно не те. Мені набридло людство з постійним скигленням на життя і його ідею, ціль чи називаєте як хочете... Так ніби комусь вони, люди,зійшли на Гімалаї і запитались в Далай Лами: дай відповідь на одвічне питання? А він їм: 43. І толку з того, якби він видав серію незрозумілих звуків, що на мові давно забутій, на мові з якої все починалось, давало б відповідь на їхнє запитання, що ж би вона зробили?Витянули лептоп і підєднались до Інтернету. Там десь в закутках, знашли десять варіантів тлумачення на якомусь напів хакерському сайті і з довльними пиками померли видихаючи це чарівне: Ох... А тоді мабуть би настав цей кінець світу, і можливо зійшли б ангели, злі, голодні і недобрі.Взяли б собі такий великий каток і закатали всі горбики і ямки на цій страній дорозі життя.Може б тоді, хтось сидячи в діжці з смолою, а хтось в амброзії дупою, подумав, “от блять як хуйово, ми собі вирішили дізнатись в чому смисл і померли, а нафіга він нам цей смисл тут,тут ж нема життя”. “Зрозуміло, що нема” відповів би Бог, але шо їм до того. Сидиш собі в чомусь по вуха і далі мізкуєш,що ж би таке собі на п’яту придумати. Не люблю, за це, розумієш Сусл. Страшенно не люблю цієї тупості, хоч бери і в штат Мен переїжджай. Ти мені скажи, коли ж цей штат Техас закінчиться,чому тут дороги такі як моя доля?!Чому в сраному мотелі з крану тече сране Техаське болото змішане з свинячим гівном.Чому,коли я вихожу з номеру, мені треба ногою відганяти сусідського пса, бо він вирішив,що сцяти на мій килимок прікольніше ніж дістати копняка від господаря. Бажання таке, щоб знаєш такий великий палець опустився на цей весь штат і залишився б відбиток , хоч би якесь святе місце було чи що. Всі б тут як до святої гори ходили. А то ці срані свинойоби з жирними сраками їздять собі в своїх пікапах, так що не ясно, хто веде машину чи свинойоб чи свиня яка якогось милого сидить на сусідньому сидінні. Чому, ці задриці не вміють прибирати столи 78

в забігайлівках і я мушу мити руки перед,підчас і після їжі,і просто кожних десять хвилин. Чому ці свинойоби сідають на спинках лавок звісивши ноги— сардельки вниз. А знаєш, що мене найбільше в них дратує, це те як вони поїдають бюргери товстелезними пальцями, таке відчуття, що ще секунду і вони зажруть власну руку. Чавкають і з набитим ротом розповідають, що панімаєшлі хтось їм знову політику зіпсував. А самі псують повітря,це хренове висушене Техаське повітря. Хочу плюнути їхнім старим в пику, їхні мамаши поміщають в собі дві свині одночасно, так що хватає на пачку чіпсів і двалітри коли зверху. Вони хочуть вибрати якогось придурка в президента, тому що він блять пообіцяв їм залишати ціни на авіоперельоти такими якими вони є, без введення поправки за надмірну вагу пасажира. Нахера їм це?! Ти мені можеш пояснити?!! Нахрена цим жирним свиням літаки,вони ж нікуда не літають. Як нас засосав цей штат? Чому він ніяк не закінчується.... Я жму газ, він втискається і ховається від моєї ноги. Ти паршива калимага,по далі звідси... — Обережно вижимай, щоб з багажника наша плантація не вивалилась.

Трансоголічне(логічне) Жовте тиснення ліхтарів,краплі великого кольору падають з неба чомусь дуже повільно.На вулиці немає нікого,лише тридцятиватні фарби і я. Можливо трошки нетак... Все почалось ранком, коли зрештою все починається,але ранечком трошки пізніше ніж зазвичай.Ми сиділи з Суслом і грали в карти,палили маріхуану і згадували старі часи.Якраз в той момент, коли я матюгаючись пробував збити попіл з цигарку, у двері зайшли батьки Сусла: — Антон, ти ето что делаєш?! — Не звертай уваги, це глюки. — відмахнувся Сусл,я його прекрасно розумію і все таке.Незворушним виглядом гашу цигарку,потім беру туалетний рулон зі столу, відриваю по 79

перфорації і шмаркаюсь. Коли вже підвожу голову, в кімнаті — пусто. На столі лежать карти,бутилочка парацетамолу і півпляшки горівки. — Лікуватись, так лікуватись — говорю в слух і від цього стає моторшно. В квартирі страшенно пусто. На відгук моїм страхам, двері самостійно відкриваються і за ними повна темінь. Ступор. Цілих десять хвилин я роздумую про сенс мого місцеперебування. Треба срочно лікуватись.Тільки б найти бодай одну цигарку в цьому клятому помешканні. Для початку треба закрити двері. Підіймаю дупу зі стільця, йду до дверей. Берусь за клямку і знову завмираю, через напіввідкриті двері я бачу свою кімнату, в ній сижу я з суслом і граю в карти. Мозок дає відбій,всі прилади шаленіють і хаотично виключаються. З цим явно вже перебор. Підхожу до столу, підглядаю у карти, потім нахиляюсь над Суслом і беру зі столу пляшку горілки. Пю повільно,роблю кілька ковтків аж поки не впаде рубільник. Все меркне. Я лежу на підлозі і моє тіло підіймає Сусл: — Ти чо братан мете так лякаєш, я тобі казав медикаменти з алкоголем не мішати. А то ти зара всі чакри відкинеш.... Вулиці тмяно жовті, весь світ ніби притушили і сховали, затерли фарби і забули висушити.Він блідий, жовтий і вологий. Асвальт вижраний волоцюгами, і вміло залатаний цеглинками з підвалу завгоспу. Люди з висунутими язиками, мабуть пробують злизати вологу, їм вимкнули дома воду. Я розуміючи хитаю головою в такт музиці, біля підїзду грає джаз бенд. Кіоск світла нагадує вівтар яскраво виражений і відблискуючий на мокрій землі.Продавщиця трошки пишна, але не занадто. Я трошки не звідси, але про це — цсссс. — Можна півлітри горівки і ось цю ковбасу. — пальцем показую на злегка пустий холодильник, до стінок якого примерзло кілька палок і кілька банок кільки. — З вас десять грам мозку і шістдесят комарів. — протягаю ноги, рефлексорно протягаю руку з грошима. Вона поволі бере їх і наспає мені жменю здачі. Весь цей час відчуваю, що біля мене хтось стоїть. Крайнім зором бачу бароковану баронессу. Її перстень викладений синуватими камінчиками в надписі три “Б”. Це мене бентежить, ще мене бентежить те що вона уважно рахує мою здачу подумки, і при цьому навіть не рухає губами. В цю ж мить біля мене випадає її рука і гучний рішучий голос 80

гремить по вухах: — Дай капейкі! Секунда лунає у пошуку альтернативи, вагаюсь але так щоб не мінялось обличчя, моя рука продовжує шлях у кишеню. Повертаюсь до шановної і так чітко дивлюсь в очі. — Ага, уже, розігнався. — поволі розтягуючи секунди і миті, розтягуючи кроки на воді відпливаю додому. Мене сьогодні нічого не злякає, в мому тілі стільки антибіотиків, що лікарі будуть хіба зразу оперувати. Наркоз не потрібний, тіло нагадує мішок з картоплею, а лікарі короладських жуків у білих халатах.

Липовий епілог Незнанно запихаючи вуха у мікрохвильовку я втягую все наявне на цей час повітря томним(томовим) поглядом пронизую маленькі шпаринки для вентиляції, приглядаюсь до скляної тарілки на дні, пробую там знайти ссуть буття, і бутт суття. Ми гримаємо міріадами думок, що пронизують нас наскрізь, мов мікрохвилі космосу засмоктують нашу свідомість і забивають її у куток, шепчуть на вушко якісь потаємні слова. Мета і матерії, матері і діти всі разом водять круговоди перед моїми очима, пролітають рожевощокі білки, зникають за хмарами небошкряби, а я істерично тисну кнопку “Старт” — Ти шо ідіот вирішив покінчити життя самогубством?! Це ж мікрохвильовка, вона не включиться з відкритими дверцятами. — Блятьский капіталізм, газу нема. — Випили жиди? — Закапали масони, лан то таке. Довго ти вже тут стоїш за спиною? — Та з того часу як ти облизав весь стіл, потім закусив Лимончиком і тиснув голову у піч. — Так чого нічого не сказав? — Я, що маю тобі кайф наламувати,може ти там нові світи відкрив. — Як відкрив,так і закрив. Сідай як прийшов. 81

Деколи можна просто сидіти і слухати музику, вона більша за все що навколо, вона виростає разом з тобою і разом з тобою лунає десь далеко. Там за горизонтом твої спогади, там десь тебе чекають, вже дуже давно. Так давно на тебе ще ніхто не чекав. Мій сон загубився на шляху, я став таким яким був, не змінив ні шлях ні думки, не змінив собі не змінив себе.Може трошки більше зусиль, а може трошки більше себе. Я дивлюсь в перед і чекаю, що ось станеться щось дуже важливе і я зможу дійти обрію, заглянути комусь тому 82

хто чекає, у вічі і сказати: Нарешті я тут. А він мені у відповідь: я так давно тебе чекав. Потім він загляне у мої очі і я все зрозумію, так як не розумів ніколи до того. І відчую як самотність повільно розтане, ніби заходиш в теплу оселю після довгої мандрівки снігами. Втомлені ноги, втомлені думки. І ти дома. Так хочеться відчути те що ти прийшов, просто сісти собі спокійно і подивитись на дно горнятка. Пара обліплюватиме очі, а напроти тебе буде сидіти той хто чекав тебе дуже давно. Я забув ці сентиментально— сакральні речі давно в дитинстві, але так і не зрозумів що ще раз повернусь. Мов син, що йде з дому на зустріч світу і вертається. Вже значно змученіший і трерплячіший. Так ніби те що він побачив було сном, а дім був завжди там куда він вернувся. Я будую в собі надію кожен день, вірю що ще раз повернусь туди, уявляю цю мить і мені стає тепло. Лише мить і уяву звіває якась буденна річ, зупиняється метро і мене штовхає в сторону. Все зникає. — І довго ти будеш з собою розмовляти? Тебе ще штирить? Сусл, альо! — Я схожу з сцени, на мені білі шати, грає повільна музика і хтось легенько виделкою б’є по келішку, в залі замовкають. Ведучий підходить домене і обіймає за плечі, каже що цей артист це вершина всього того що він бачив за багато років, що це все посправжньому велике і стрімке, а знаєш. В цю мить мені стає соромно за моє червоне волосся, за те що я тримаю скрику пальцями на яких безліч перстнів, що ми бились, що ми витрачали уйму часі і грошей,що ми перепробували все насвіті що можна тільки сприйняти людським організмом.Знаєш я всетаки схожу зі сцени. — Ти чо дуба дав? Ти що скаженів, це ж ти зірвиголова. Які скрипки тваю за ногу?!Вотку пий, попустить. — стапарік летить в стіну і розбивається на міліон кусочків, так що не збереш і дна. — Я звільняюсь чувак, ці липи мене доїли. Я йду у відпустку, вертаюсь додому. Вертаюсь до себе додому. Це була класна мандрівка, але знаєш ця мить на сцені, і зрозумів хто я. Можливо мені потрібні були ці всі випробовування, але це не я. Тоді коли всі аплодували мені, відчув себе повним, ніби відкрились двері, а за ними стежка і мені сказали: Ось вона,правильна. Це твоя стежка, знаєш як в Кастанеді. Там теж все справжнє, люди мають ціль, це не жарти філософів чи бредні старого хіпі. Я хочу так жити, нарешті 83

можу вдихнути на повні легені. Мов стара луска спадає. Ти чуєш музику?! — Яку в задницю музику?!Сусл, ти що, чо це тебе торкнуло... Скажи! — Ніколи тобі ще цього не казав, але це таке. Знаєш насправді я люблю чоловіків, я скрипач в нашій філармонії. На виступи я вдягаю фрак, і хоч по мені цього не скажеш, але в середині я дуже чутливий. Десь так глибоко, що навіть ти це не бачив. Я вертаюсь додому,і більше не буде так як було. Але знай, мені добре. Тримайся. Ми бавимось і будем бавитись, наше життя мов забавки маленьких богів. Сам собі будуємо шлях, так що ангели заздрять, а потім судять. Трах і немає голови. Я думав, що це можна відкласти на потім, але це не так це ніколи не можна відкласи. В нас завжди є остання мить,останніх десять хвилин Фауста і трошки меньше мозгів. Навіщо будувати, щось більше ніж ми є, навіщо ці Вавілонські вежі. Помістити в собі світ, а потім помераючи забрати його з собою так і не народившись... світ ненароджених...

Зріз... Стою собі біля Академічного, нікого не чіпаю, чекаю на свою дівчину. Курю і спостерігаю як народ створює обідній трафік і перебігає вулицю перед джипами, в думках мабуть надія на власну маловартість. Мене мучає те, що мобільні я забув дома, це страшенно дискомфортно перших кілька годин. Краєшком ока помічаю якись ціленаправлений рух в мою сторону. Обертаюсь і бачу дівчину яка швидким кроком усміхнено до мене наближається, на ній чорне пальто, гарний помаранчевий шалик, на пишному волосі видно дужку від навушників. Вони грають роль обруча для волосся і дуже смішного його прижимають. В такий момент відчувається, що за тобою має хтось стояти, ціль її прямування, і зараз вона пробіжить біля тебе, а ти як в якомусь лузерському кіно будеш стояти і їсти сполі. Саме тому роблю вид 84

повної байдужості, починаю втикати десь далеко за горизонтом, по бисторому забиваючи мозок візуальною інформацією. Тут стається якраз протилежне, це чудо підбігає і вішається на мою шию, починає цілувати і обіймати зі словами: Коханий, як я зіскучилась. Світ навколо мене завмирає, моя уява перестає працювати, так щоб хоч щось розібрати, я відпускаю своє тіло в плав по цьому часовому виміру. Зараз має прийти моя дівчина, тому уявляючи теперішню картину зі сторони згадую безліч телевізійних серіалів. Це якась підстава. Вона побачить як на моїй шиї висить це — щось,обернеться і побіжить геть, закриваючи руками сльози на обличчі. Я буду наздоганяти,говорити, що бачу цю дівчину в перше. Це як мінімум жахливо, як можна це все пояснити.Треба в цю ж мить щось робити, мені стає дужу душно. — Стаять таварісч. Ти хто? — я віддераю її від свого напівживого тіла. — Тобто хто, сонечко ти чого? — на її обличчі застає маска повного нерозуміння. — Я не розумію хто ти, але це зараз не важливо. Давайте так щоб не створювати перциндентів, я піду на роботу і зроблю вигляд, що мене не існує. Обераюсь на стовісімдест градусів і швиденько, темпом вальса тусую. В душі відчуття, що зі мною щось не так. В десяти метрах від роботи, поволі закраються підозри, про те що якщо у мене шизофренія,або склероз, то десь там біля Академічного стоїть дівчина яка ридає. З кожним наступним кроком мені стає ще важче, бо своєї дівчини я зрозуміло теж не зустрів, а відповідно вечером прийдеться багато вибачатись. Вона мабуть мене буде довго чекати, але туда вертатись бажання ніякого нема. В офісі всім, і так добре. Повна тиша, всі сидять набираючи безмежні звіти і специфікації. А,я роблю вигляд що мене нема. Сідаю за комп, вмикаю емейл, машинально перегортаю всі повідомлення, щоб хоча б щось робити. Через кілька хвилин безрезультатного перебирання вікнами, починаю прибирати столик і тут бачу мобільний який лежить у мене на столі. Там безліч пропущених дзвінків і повідомлень. Шлунок перевертається, сила тяжіння притискає мене до підлоги, я не можу зачепитись за жодний шматочок реальності, який би витримав мою реальність. 85

Звичка.... Це ніби безумовна рефлексія, або відсутність рефлексії як такої. Звичка схожа на безбарвну маслянисту рідину без запаху, але з хорошим наркотичним ефектом. Відчуття звички схоже на відчуття дихання, а відсутність звиклих речей на депресію. Всіляки спроби позбваитись звички напряму звязані з втратою самоідентифікації, спроби відколоти частину себе. Як закамянілості на шкірі білого кита, вони вважаються неодмінним фактором будь— якоїживої людини. Звички — це характеристика індивіда, це товщина хліба на канапку, це пачка цигарок в кишені, це улюблена їжа, музика яку не хочеться міняти. А будь— які зміни стають лише позитивними, якщо їх забарвити в світлі тони, для цього достатньо лише забарвити власну звичку у чорний колір, наприклад за допомогою журналу “Здаровє” можна позбавитись кількох дуже звичних страв. Але звичка раніше чи пізніше призведе до депресії,її втрата, це глибинні ниті, які виривають з середини, щось дуже особисте, наскрізь просичені спогадами і вічуттями. Я набуваю звичок, але малюю їх в сіре, щоб було важко зрозуміти навіщо вони мені.

Кус,Бус і Гус Жили собі три дружбана : Кус, Гус і Бус, і вирішили вони сходити одного разу за пивом. Вишли з дому, а жили вони далеко в лісі, дорога до найближчого магазину з пивом була далека. Спочатку треба було пройти до кінця лісу, потім перейти річку і потім через поле добензо— заправки. На бензо— заправці працював старий пропахший машинним маслом таксікоман, від постійного нюхання бензину з його поморщеного обличчя ніколи не злізала усмішка, навіть коли померла його дружина. Він плакав і шморгався в пропитану бензином хустинку. Але це вже як кінець історії, насправді три дружбана тільки вирушили. 86

Йшли вони дуже довго, місцями здавалось що дорога видовжується і перед ними кілька років блукання, деколи з — за древ виглядали казкові звірі, із закрученими рогами, великими носами і дивними очима(зрозуміло з потрісканими червоними жилками). Але звірі були усміхнені,тому не страшні, навіть якщо б події відбувались в глуху ніч, всеодно було б не страшно. На самому виході зі лісу вони натрапили на кусок мяса, і Кус не витримав і вчепився в нього зубами. Коли зїв, то відчув що його скаженно болить живіт, тому побіг в кущі. — Ми не будемо тебе чекати Кус, ми йдемо за пивом, вибачай. — Ідіть без мене друзі, я відчуваю що це на довго...оо.... — на цьому він іспустив дивний звук,але решту вони вже не чули. Дорога вела наших друзів далі, вони перепригували через камінці, потім перепригували через річку, перепригували з ноги на ногу, для повного задоволенення внутрішеніх потреб, пригали один на одному, але дітей на ненаробили. Потім зразу перед безмежною галявиною, вони побачили яблуко, яке росло прямо з землі. Коли підійшли то побачили в ньому Гусініцу. — О! Гусініца, жена Гуся, — сказав Гус і побіг до своєї коханої. Бус подивився йому у слід,іспустів слізу і пішов собі далі. Так саменький, він проходив великі метри, блукав між польовими травами поки не вийшов на хайвей. В одному з бутіків, який стояв якраз перед заправкою, він побачив гарні Бусінки. В цей момент він згадав про своїх друзів, але оскільки в нього залишились гроші всіх трьох, то на дві треті він купив бусінок. І всетаки дійшов до заправки. Веселий заправщик дав йому понюхати трохи бензину, продав пиво і вони сиділи на даху заправки розглядаючи захід сонця. Пройшло двадцять років, всі друзі зібрались, Кус, Гус і Бус. Вони пили дорогу каву і дивились фільми 60их років і плакали згадуючи 90ті. Кус влаштувався укратітєлім львов в зоомагазин, деколи він недокладає їм м’яса, через що його робота стає непомірно небезпечною. Гус одружився і в нього тепер пятеро гусініц, не зрозуміло за що харчується. А Бус став продавцем прикрас, чим захопив тогдішній ринок і розбагатів. Мораль: когда виходиш за пивом, помні, продавати прикраси всігда лутче ніж срати чи закохуватись в гусініц. 87

Барига Повість в одній дійовій особі, все крутиться навколо Сусла. Він професійний барига і мать шесті детей. Біля парадного входу зупиняється джип з шашечками, до двері машини підходить маленький лисуватий охоронець. Він роззирається по сторонах, потім дивиться в дзеркальну шибку і важко дихає паром. Двері поволі відкриваються даючи плєшивому відскочити. — Добрий день, вам назначено? — Ага, уже як півгодини всі обкінчались від того що я приїду. Веди до хазяйки. — Зараз... — він швиденько пробирається через двері і зникає в коридорі. Сусл рівною ходою підкидуючи в руках синій дипломат заскакує за охоронцем, він блукає довгими мрамуровими коридорами. Шугається тіней, і вдивляється в стелю.Перед ним щілина світла в яку требо просочитись незадівши костюму від Армані і не скинувши, не меньш пиздатих окулярів. — Мадам? — Десятку і ще пару шаріків. Барига дістає з нагрудного карману здоровий пакаван коксу, де вже приліплено дві кульки.В цей момен жінка передає йому конвертик і забирає кокс, зразу ж передає його охоронцеві. — У віп зал. Бистро... — і додає криком через двері — на підносі. Вся дія триває кілька секунд, за які Сусл встигає проскочити в слід за чоловічком і зникнути в таксі. — Куда? — На Хрещатік. — Куда іменна? — Па кругу! Перед ними мерехтять фари, кіоски і темрява туповатих вулиць. Так ніби трасса це лише привід щоб розігнатись, так ніби це все вже не має змісту і завтра вони не проснуться. До кругу призначення залишається ще кілька кілометрів коли раптово лунає Бах, він глушить гул мотору... — Ало! Де? Через двадцять хвилин. На Севастопольску.... — Чо? — Давай на Севастопольску. 88

Знову будинок, порокурений підїзд, забиті двері, замучені метром діти старої закалки. Він не повертається, не говорить і не відповідає. В цей момент, Сусл називає себе Марк. — Прівєт Марк, я страшенно давно тебе не бачив. — ЩО? — Шар і дві дутки. В руці магічним чином зявляється два косяки і шар. Потім гостя проводять на канапу, де він закидує кейс між ноги і випрямляється. — Може повисиш. У нас гості! — Може і повишу... — лише секунду вагаючись відрізає, тепер вже Марк. — Народ, у нас Марк втикає. — Прівєт Марк. — всі так дружньо приймають новий елемент в компанію. Він сідає на шкіряну канапу, зовсім вдітий. Дивиться на скляний столик, де розсипаний кокаїн. На цьому полі прального порошку для мозгів виведено пальцем чийсь мобільний телефон. Зправа сидить якась дівчина, що періодично впивається в його ногу, зліва чувак в татуєровках. По виду він зовсім відрізняється від загального складу. — Ну що чувак. У меня варєннє. Давай втяни за майо здаровя. — хлопає по плечу і митєєво дістає здачу. Мала перестає йорзати рукою, вона відсовується, щоб самій не відгребти.Чудік в татушках зїжджає під стіл. — Ладно, мене люди чекають.... Знову джип, знову по колу, і так цілу ніч. Між клубами і тусами, до віп— пент— хаузів, через підвал в небо. Через телефон по адресу. Як нічний дохтор чиїхось проблем. Шас расплачусь як пічально.... 89

Даби добавити кислоти в цей момент його джип зупиняють на дорозі. До машини похабцем підбігає пару Соколів, як у древніх казках. Вони несуть помсту і виносять тіло Сусла на вулицю. — Ну что падлец. Ми нарешті тебе зловили. Не будеш більше дітей труїти. — це так йому бравий дядінька в погонах каже, в якого вже лице все заплило смальцем і грошима.Епічіска сцена розвивається на фоні джипа, летять руки. Усмішки і видохи. — Ти промахнуся. Лице дяді міняється в кольорі, він перестає бути монохромним і чомусь зразу червоніє. Потім копає Сусла в живіт і хапає в нього кейс. Поволі тремтячим руками розкриває його, а там пусто. Лише одна маленька таблеточка на дні. — Тваю мать. Что ето такоє? — він розмахує цією маденькою білою штучкою над головою. — Что ето значит? Я тібя спрашиваю? — Ето анальгін,в мене часто болить голова.

Я зафрендив сни... ...а потім вони почали френдити мене, все в цей момент стало гумовим і сентетичним, ми відштовхнулись від нашї реальності і сіли на ліжко. Навколо море, над нами двадцять поверхів повторюваних реальностей, в кожній з яких пара яка лежить на ліжку, дивиться в стелю і бачить небо. Двадцять поверхів, які ти проскакуєш за одну секунду, потім кадр зупиняється і ти світиш фанаріком в стіну, там шрами. Стіна яка пережила війну, обов’язково має виглядати, як старий вояка потріпаний життям. Ми виходим з квартири омиваючи мис з тюленями, потім біля самого входу витираємо ноги рушником і вдягаємо кросовки. Ми усміхаємось і блискаємо очима в ці прекрасні жовті окуляри, як би не було, але нас більше не повернеш. Ця подорож містом, і повільна гарна музика на фоні, безліч води і касатка яка переслідує нас по кожній калюжі. Дуже смішна така ситуація, ми пробираємось через велетенські барєри висіяні світлам, в них вікна, у вікнах живуть люди і саме в цей момент ти розумієш, що вони щось там роблять, 90

навіть якщо тебе тут не буде, навіть якщо ти далі сидиш дома. Потім ти помічаєш, що у вікні стоїть пара людей. Сусл, нас двоє, ми дивимось як хтось сидить на дитячому майданчику в ночі і думаємо: цікаво, що вони там роблять. А потім знову йдемо, перетинаючи час — простір, розтинаючи ногами тонни води, ловлячи форель — усміхаєшся мені гарним лицем. Потім ми залазимо на ліжко, підбираємо ковдри, ти сидиш біля мене, дихаєш в спину. — Добрий день — каже Гонзо. — Добрий дддень — каже чувак, який поволі хапаючись за стіни вповзає в кімнату, за ним ще Сусл. — Я бачу вашу проблему вже — доктор підходить і починає оглядати лице, потім всю голову,торкається волосся — повірьте в таких умовах вам треба зрозуміти, в майбутньому люди будуть виглядати зовсім по іншому. Вони будуть повністю лисими, їм більше не треба волосся і вам треба його позбутись. — Але ж я працюю у банку, я не можу це зробити. Я молода, амбітна людина. — Повірьте мені. Зараз ми це все збриємо. Ми лежимо на здоровому матраці, під нами розтилається велетенська дерев’янна лоджія.Суслова голова лежить у мене на ногах, а я в цей момент дивлюсь в безкінечність і глажу його голову. Вона повністю лиса, без бровей, без вій, жодної волосини лише чорні квадрати витатуйовані дуже симетрично. це дуже інтимно і дуже медетативно, ми двоє з суслом на нашій веранді. Наш будинок знаходиться на схилі гори так що здається буцімто це космічна платформа яка зависла в повітрі. Перед нами височіюсть вершини інших гір. — Добре, що ми послухали Гонзо. Камера віддаляється дуже високо над горизонтами зникаючи у хмарах і виринає показуючи дві сутності, що хаотично рухаються на великому ліжку, посередині стройки, де купа сміття навколо. Вони вже знають: людина яка увійшла в двері, ніколи не буде схожую на ту яка з них повернулась.

Шоу Одного разу маленька мишка попала в капкан і померла. Розсікаючи хвилі свідомого на яхті, яку ми позичили в порту пару годин тому. Сусл на компі з палицею вказує напрямок руху, я у руля. Вітер грається з волоссям мого парика, під ним вчоравибрита буддиська лисина. На лисині чорні квадрати з червоними від збудження краями,мене парить і морозить одночасно. — Вперьод мой капітан, я віжу ЯНКІ ЗА КАРМОЙ! — Да будет так! Яскручую руль в сторону весловухої морської шлюхи, в ній кілька рибоматросів матросять рибу маленькими імпровізованими фалосами. Нас двоє і проти нас лише штиль цього безмежног70о океану. Зрештою для того, щоб випити трошки віскі я відпускаю руль, він гойдається сам по собі,можливо пробуює врятувати моревірних, але я не зважаю, їхня гомора — це наша судома. — Коли я був маленьким вовоком, тато мені казав — брись з палуби ....Гей, гей, гррр Коли я виріс у вовка, то викинув його з яхти у море.... Гей, гей, гррр А потім риболов... — останнє речення куплету затирає тріск шлюпки і поранені крики мертвих. Хтось помре сьогоді, а хость якщо повезе помучиться ще кілька днів. Всеодно більшість з них мочеться все життя в офісах підтираючи задницю стільцями і померає від геморою в збоченській формі. — Що далі? — Ти так кажеш ніби ми вже закінчили подорож. Нас чекає прекрасна русалка, вона ще правда про це не знає. Сусл пробує підбігти, але натомість бєтсья об все підряд, яхта робить неочікуваний поворот в сторону пляжу. Нас чекає край моря — це майже крайня плоть землі, але наша ціль — це русалка. В мить моїх думок Сусл стає на ноги і перехиляє віскі через край себе. Бурмочить і потираєтсья, з під брів северлить мою потилицю так, що вітер відходить на задній план. — Що хочеш? — Як найти русалку? — Мій тато казав, що русалку можна найти тільки зазирнувши смерті в обличчя. Оскільки обличчя мерців ми бачили і не знайшли в ньому русалки. Нам залишається — берег.... — Берег, значить берег.... 92

А берег не чекає, він прямо мчиться на нас, змушуючи ховатись волосся на потилиці,витягуючи з нас останні залишки шкіри, він обрізає час мов лезом. БАХ! і в один момент нічого не має, ні вчора ні сьогодні, лише прірва фізичного контакту. Потім темрява. Потім біль. Потім потім. — Ви живі... Русалка з блакитними очима — перша моя думка, перша після раю. — Русалка.... — Русалка... — лунає голос Сусла. Він лежить метрів десять від мене на піщаному пляжі,підклавши собі одну руку під голову так, ніби ми відволікли його від читання. — Я не русалка. Краще скажіть чи все гаразд? Її очі блакитні і хвилясті мов море, на її щоці піщинки і заплетені у волосся смарагди, а на щоках бурштинки. — Ми пришли тебе врятувати. Я і мій друг Сусл. — Я ж не померала, а от у вас і справді може щось переломане. Краще скажіть, що сталось? — Я думаю друже, що ми її найшли, а отже і врятували. — він обтрушується від піску і вигинає спину. — Так, сонце, тепере ти в безпеці. — я цілую її ноги, адже тепер вона не може плавати.

Таксіст Вголові у таксіста не обовязково пісок і шашечки, деколи там шахи, секс і безліч корисної інформації про машинки. Потім такий добротний сон, незвіданна сонячна погода,трошки сніжку на капоті. Але коли просниєшся довгий час не розумієш, що твориться навколо. — Шеф паєхалі. На сидінні сидить чувак з добре відгодованою харьою. Тобто такою харьою, яку не реально сховати під маленькою білою маскою, яка в нього на лиці. — Чо? 93

— Сам ти чо! Я запізнююсь, давай їдь. — Куда? — Ти шо тупой? В перед їдь! — Ну ладно... — обіжений і сонний він запалює машинку роздумуючи, що відповісти цьому жирдяю в чорній сутані і дибільній масці. На дворі, якраз перша ночі, пустенькі вулиці і слизький асвальт. Найкращий час розвозити пяних придурків по домах. — Слуш, а ти с какова карнавала? І куда вапше єшать? Адрес?Панімаєш? — А ти аб етам, к Госдумє і малчі вапше. На денег без здачі. — товстань протягує сотку таксісту і обертається в сторону вікна. Так вони проїждають по центральних вулицях,спокійно і так щоб не задіти стовби. Навколо нікого немає, холодно щоб гуляти навіть пяним. Біля будинку “Верховної Ради” трошки водій приторможує, навколо одні іномарки і височезні джипи, з яких по одному вивалюються тушки в сутанах і білих масках. — Всьо, щаслівай... — ще на ходу товстань випригує з машини і підбігає до одного з таких джипів. — Блять, машина паламалась, на таксішке єхал. Запіши єво номер, надо будет праверіть.

Помаранчевий сік Мікрохвилі пронизують мозок, так лгеко торкаються до вищої сутності неба. Ми їдемо на твой машині до знайомого, навколо швидкість і ліхтарі. Темрява обліплє наш рух, але ми не зупинимся, попереду ще довга дорога, нас чекають, ми загубили когось. Зовсім забуваю дивитись в твою сторону, прикований до дороги, я медитативно лечу по зустрічній на гору.Так відриваюсь від сидіння і не відчуваю тіла, зливаюсь з машиною. Ми їдемо дуже швидко. Довжелезні сходи рухаються у верх до квартири, довжелезні руки хапаються за поручні і тянуть вперед, перекидуючи тулуб за межі 94

центру ваги. Потім так повільно роззираючись тянусь до дверей, відкриваючи її собою, так ніби я зливаюсь з реальністю. Всі обєкти стають гнучкими, вони перелаштовуються в потрібному мені порядку, вони підпорядковуються мені в потрібому напрямку і конфігурації. Думки зливаються з тілом, тіло з середовищем, а середовище з космосом, так ми у щільній зв’язці перетікаємо один з одного. Ми входимо у кімнату, на підлозі багато води і дві бутилки, навколо цього сральника сидять на подушках четверо наших знайомих. Ще дві подушки підготовлено для наших задниць. — Ну що друзі. — це Сем — почнемо пошуки нашого знайомого. — А те що наш шестеро, це нормально? — Зійде. Всі готові? Ми ще частково коливаємось над подушками, вітаючись, перекидуючись останніми подіями, перекидуємось емоціями. Катя сумує, вона шкодує за загубленим другом, він пішов через двері і не повернувся, саме тому ми тут. Хоча вона і новенька в нашому колективі, але прийдеться її брати з собою, без неї ми його не впізнаємо. Сем в той час риється у своїй шафі, таке відчутят що в нього туда завалився цвяшок і він обрискує всі кути і можливі западини, щоб знайти його. Через деякий час він підходить до кола і всідається по зручніше, потім підтягує люстру нижче до здової пляшки наповненої води, що стоїть в самому центрі. — Ну хлопці та дівчатка, за руки братись не будемо. Пам’ятайте, якщо загубетесь, вилазьте самостійно. Катя, ти будеш постійно йти зі мною, всю дорогу незважаючи ні нашо ти маєш тримати цей шнурок. — він протягує катерині один кінець товстої,в’язаної шнурівки, другий привязує до карабіну що висить на джинсах. — Від тепер ти моя рабиня, ти можеш тільки показувати пальцем, ні розмовляти, ні тим більше відлучатись без мого дозволу ти не маєш права. Ну, в дорогу. Він витягує перед нами коробочку наповнену маленькими кульками, вони скатані з якоїсь росли, дуже нагадують кульку чаю яку деколи продають в чайних магазинах. Кожен бере цю кульку і кладе під язик, потім нахиляється до посудини і починає пити. Коли всі відпили по трохи ми сидимо і просто дивимся один 95

на одного, так стає дуже цікаво.Сусл біля мене усміхається і підморгує Каті, в тої неприродньо білий колір обличчя. Я поволі вкатуюсь в реальність, все стає чітким, я більше не частина космосу, хоча відчуваю його силу як маленький джерельце. Так має бути, перед проривом все завмирає і підготовлюється.Катю ця спокійність ситуації мабуть не дуже пріколює, вони мабуть сумнівається, чи нормальні ми всі, жуємо якесь листя, а реальність стає ще чіткішою. Як я це люблю..... ...кімнату розриває маленька смужечка, так ніби спостерігаєш як розривається пакет чіпсів з середини, я відчуваю себе втраченим для цієї реальності, мене окутує барєр тіла, потім раптово зникає грунт і ми провалюємось в кролячу нору.... ...де світлові кульки стикаються, обєднюючись в безмежні глубини космосу. тепер ми кожен сам за себе... ...навколо шерстяні сніжки, потім махнаті хомячки, потім безліч вати і пуху... Ми опиняємось на довжелезній вулиці вистеленої великими металевими крижками, така постмодернова постановка мікро космосу. По вулицях ходять мурахи, мухи, павуки,букашки і люди з бжолиними крильцями. В цій реальності Катя це тля привязана до Сема цепочкою. Я з Гри взмиваємо у повітря, жодного слова. Ми зондер команда, яка прикриває тили нашій розвіт групі. Двоє інших з нас Філя і Гусініца пливуть за Семом. Проходить ціла вічність, ми обрискуємо все місто цих інсектоїдів по повній, воно пустинне,більшість (людей) зібралось на бої в шоколадному замку, але нам туда не можна. Ми роздивляємось і насолоджуємся існуванням, так важливо не забувати де ти живеш. Ця реальність мов гелікоптерне крило прорізає нашу, вона настільки схожа на те чим ми були і що ми є в середині кожного з нас,що дуже часто тут пропадають люди. Вони тянуться в двері, не завжди розуміючи, що з деяких місць не хочеться вертатись. — Ну що я тобі можу сказати, Кат, хоч ти і вперта тля, але твого самця ми не найдем, він десь загубився так цілковито. Може тебе десь попасти? — Я хочу їсти листя, листя, листя, листя....бути великою...листя... — Бачу ви вже дуже непогано асимілювались в цьому світі. — Тай не кажи,... — Блядські менти, заїбали мене, і в тому і в цьому світі 97

дойобують на кожному кроці — це Сусл,після розборок польотів нарвався на мента, як завжди він грузнув інтелектом, відповів на всі питання, задав більшість з існуючих філософських течій і зник в невідомому напрямку. Для нас менти найгірші тим, що після них дуже важко зрозуміти куда вертатись, вони заганяють твою логіку в цей світ, і пробують її призвичаїти до того що ми бачим. Якщо забути — то ни ніколи не вернешся. — Трам— пам— пам, вам куда? — тут аткуда нівазьмісь нарисовується блоха, вона крутить в роті файку і підскаує на бруківці до самих гірлянд. — Нам треба знайти когось, пропав і трошки зник. — Вам зі мною, якщо ви б місяць шукали, то я б зразу вам показала. — А ти хто? — А що це за питання, ви з прокуратури? Ви суд і хам? Можливо це більше ніж ви зможете побачити за сьогодні. Якщо ще трошки, то більше не буде куда вертатись. Цей світ рухнув.Опа... — вона робить сальто і мов маленький паравоз стрибає по бруківці. Ми бредемось по вулиці в кінець міста, поволі набираючи диму що видихає блоха. Зявляються неонові таблички, вони вказують рух машин, вказують рух, вказують зупинку, а основне — це вказують дерево, саме те дерево до якого ми рухаємось. — Ось і прийшли, з вас два кухлі і п’ять хотдогів. — У нас нічого немає з собою. — Тоді я заберусь з вами з цього світу, ви мені винні. Закон дозволив. — вона радісно стрибає і піднімає лапи до неба. — Всі чули, вони мені винні, тмоу я можу.Блоха пригає прямо на катіну голову і так ніби осідає на ній, перетворючись в гарну міхову шапку. — Що за брєд?! Такого раніше не було — Сем у розпачу пробує віддерти шапку від своєї тлі. — Не чіпай мене, ви мені винні тому я вертаюсь. Така плата, якщо не погодишся то будеш покараний і ви всі тут залишитесь. — як не дивно, але ці слова летять з уст(чи шо там в неї)тлі. — Блять... чо ж я раніше не згадав, ти ж Блоха з Нотердаму. — Саме так, — тля нахиляється покачуючись мов велика корова, з під шапки виливаються клуби диму. — А Катя буде? 98

— Буде, тільки трошки зі мною, але я спокійна, просто мені тут більше не цікаво, сонце заходить. Сам побачиш. І тут ми помічаємо, що стоїмо саме біля цього дерева яке ми шуками, під ним лежить один з тих крилястих чудіків і розглядає яблоко, на лобі в нього малюнок ока, яке так само пристально дивиться на яблоко. — Думаю ми його найшли... — Листочки, які гарні листочки, це мій листочок... — Катя, зривається і тяне за собою Сема. Але в той час, малий, кусає яблоко, його очі закриваються і зникають з лиця. Небо відкривається мов повіко, через нього видно нашу кімнату. Я згадую хто я, тормошу Сусла і навколишніх, я кричу їм, ми кричимо всі разом.... сонце сідає... і світ розривається вивертаючись назовні, викидує нас в кімнату. Коли я відкриваю очі, то бачу, що всі розкидані по кімнаті, Філя лежить на столі, Гусініца з Суслом свистять зі всіх сил, це завдяки ним ми повернулись. Кожного разу, ключ виходу приходить до когось з нас і той має пам’ятати, потім не злякатись щоб вернутись. Але перед тим як всіх розбудити, треба найти цього Сашу якого ми шукали, тепер коли я знаю його імя. — САША! САША! — мовчання, він ще не тут. Але має бути якась зацепка. Поволі розглядаючи стіни і всю кімнату, помічаю різних тваринок які по них повзають,помічаю розриви квіти на землі, що проростають з паркету. Але не можу знайти Сашу, хіба що ось це око на куті. Воно постійно дивиться на мене. Тому підхожу і злегка торкаюсь його, воно живе, воно є частиною цього кута, мов шкіра облягає всю кімнату з середини, всі ці квіти. Вся кімната покривається шерстю, все стає плюшеве і гарне. Потім починає згортатись, до цього одного кута,я машинально тяну це на себе, так віддираю від стіни,стягаю на підлогу. Там такий величенький комок шерсті, він поволі вибудовує тіло людини, відкидаючи шерсть як не потрібні голки. — Саша! — Катя падає біля нього на коліна, обіймає. — Ти вернувся, це фантастично.Мікрохвилі мозку грають блюз, вони відбиваються від стінок свідомості, запалють навколо безліч свічок і ми омиваємось в помаранчевому соці, ми обіймаємо цю реальність, це той грунт від якого ми відштовухємось коли виростаємо. 99

Гомоспірітус в черзі... ...всі з нас перебиваючи фізично в цьому “бренному” світі займають своє місце в черзі кожен день. це не простий механізм накопичення людей, це східний спосіб досялнення нірвани. Один з різновидів медитації, під час якого кожен з вас мусить розслабитись, забути про буддені проблеми і сконцентруватись на бажаному предметі. Не помічаючи, а часто неправильно тлумачучи значення черги, люди нервуються і переживають, постійно згадуючи невиконаний обєм робіт. Це не правильно, черги в своїй природі мають виховати в нас відчуття спокою, очікування приходи прани і споглядання космосу. В цей час касирши, це не вороги, а вчителі в цьому духовному світі.Вони підготовлються нас до переходу в нову стадію розвитку людства — гомоспірітус, в цей момент коли ви найбільше стурбовані насушним, зав’язані на цьому світі, вони починають відволікатись від ваших потреба, тим самим показуючи наскість ваших бажань. Саме в момент найбільшого збудження, вони починають розставляти товар, спонукаючи вас на систематизацію думок, відкидання неважливого. В загальному черги відіграють найосновнішу роль в розвитку духовної сторони суспільства. Welcome to Kiev

Вигаданий космос Непервершена гра слів у власному житті, так можна танцювати до півночі, а потім стрибнути в таксі і натиснути на клаксон. У нас тисячу життів, ми так вважаємо поки не приходить час віддати хоча б одне з них. Я, Сусл і вакуумна камера для продуктів. Два суперінтелекти проти однієї коробки, два мозки які димлять забиваючи шпаринки у цій маленькій кімнатці. — В чому суть твого космосу? — У його вигаданості. В ньому не існує жодної живої людини, лише предмети які я бачу. — Ти утопіст, але радше просто таракан з манією величі. — Тебе не існує. 100

Я міцно стискаю вакуумний відсос і палю очима пластикову коробочку, в ній наш можливий сніданок і сподівання, що ми не пропємо всі гроші. В нас на двох можна наскребсти лише на частину мозку нормальної людини. Взагалі часто дивуюсь чому ми ще живі,по всіх правилах теорії ймовірності наша смерть настала ще в шістнадцять років від раку легень або сніду. — Тебе не існує... — повторюю це ще раз, але цього разу впевненіше, мені хочеться вбити його вакуумним відсосом, висмоктати його з цієї реальності, разом з цією самовпевненою усмішкою. — Тебе не ... — на цьому слові Сусл зникає, так якби його просто витерли у фотошопі. — Це вже не смішно — скидаю відсос і копаю місце на якому тільки що стояв Сусл. Чесно кажучи неочікуваний поворот подій запалює мозкову активність, як хвороба запалює організм. Піт стікає краплями на очі, вони закриваються і я чітко згадую як тільки, що перед мною стояв Сусл. В той самий момент як відкриваю очі,включається музика: — Ну уявляй собі, що хочеш, але ти всетаки тарган. Такий з вусиками... — Тебе не існує.— уявна чарівна паличка махає ще раз і Сусл зникає. Відчуття сили змінити реальність підпливає комком до психіки, я відчуваю себе Наполеоном який страчає полонених, людські життя в моїх руках. Тепер я буду володарем всесіту. Відчуття володіння всесвіту закінчується на тому що тобі нема чому володіти. Ти володієш всім і одночасно немаєш нічого чого б ти не міг мати.Ти не можеш володіти чого не існує.Пусто— порожня філософія в супермаркеті в третьому ряду з фруктами. У всьому світі не існує жодної людини, пустинний, а я в ньому єдина жива істота, так як і мало бути у мому космосі. Цей світ міг би виграти перше місце по екології і незаселеності у всесвіті, тут є все необхідне і лише один власник. Такі дибільні думки лізуть в голову коли ти лежиш на купі апельсинів, лівою рукою тримаєш журнал неіснуючих голих тьолок і в глолосно думаєш про них правою рукою.Філософія і дрочіння, це останнє що мені приносить задоволення, ну ще трошки постріляти з гвинтівки по вікнах. Як би вашу мать я хотів би щоб 101

це закінчилось. — ВАШУ МАТЬ, СКІЛЬКИ МОЖНА. СУСЛ, ДЕ ТИ СКОТИНА. Краєшком свідомості розумію, що вже півроку як я не говорив. Мій голос звучить дуже дивно і шезофренічно в цій глухоті, а ще таке відчуття ніби на мене хтось дивиться. В повітрі з’являютсья раніше мені не відомі звуки тисячі людей. В загальному картина не з приємних... — А ти шо? — Ну шо я? Я лежу на кучі апельсинів з хуєм в руці, а навколо мене купа людей і ще якась мамаша тяне руку саме до апельсинки на яку я спер свою задницю, ну пачму же?! — А вона шо? — Вона починає волати як ненормальна: Что ето за чілавек, спасітє. — Таке відчуття ніби я виїбав її разом з її апельсинкою. — Ну ти даєш. Збийся так бавитись зі своїм космосом, сам не вигрибеш. — Тебе не... — Сусл коситься на мене — взагалі не цікавить моя думка.

102

Правда про Джесіку Лейн Джесіка Лейн — дівчинка восьми років, яка за рано дізналась про двері в які не вартує виходити. Як і більшість своїх однолітків вона гралась з ляльками, часто використовуючи при цьому косметику мами. Надягала на лялок різний одяг з величезної дубової шафи. Взагалі вона жила в маленькій кімнатці загороженій шафами, де батьки часто складали непотріб. Вони це робили тому що їхня кімната була вже завалента, а викидати було шкода. ЇЇ мама часто говорила “Викинута річ — це як викинутий шматок життя. Я не хочу позбавлятись від цього”.Взагалі її мама часто сиділа біля речей і мріяла, про те як вона стане видатною письменницею, буде описувати цікаві епізоди з життя і перестане бути бухгалтером, з’явиться більше часу на дочку. Оскільки час не резиновий, то Джесіка частіше спілкувалась з ляльками, не розуміючи іншого розвитку подій. Отже так...Хм... Дайте згадати. В цій самій маленькій кімнатці в шафах містилось безліч різного барахла, починаючи від дитячого одягу, забавок і обгорток від подарунків, до безлічі саморобних прикрас. Між тим баночки з— під ліків, нитки для в’язання шарфу, якісь журнали “Бурда”, і насіння яке так ніколи і не проросте на їхньому газоні. Посеред цієї звалки якраз і бавилась Джесіка. — Давай бавитись — сказала лялка Сю, білявка, яка лише недавно приїхала в їх провінційне містечко і всіма силами пробувала подружитись зі всіма. Серед гостів в її новому особняку були: мавпочка Джо, минулосезонна лялька Меліса Армстронг, саморобна Меггі і ще Джон, мисливець за головами, якого їй подарував тато. (це зрештою усе що можна було б сказати про тата) — Давайте бавитись — підтримала мавпочка. — Давайте! — бадьоро підтвердила Джесіка. — я давно вже бриралась побавитись з вами в чаювання. Мені мама вчора принесла такий гарний порцеляновий набір вонв сказала, що це подарунок від бабусі. Джесіка швиденько підбігла до однієї з шаф і витягнула з неї велику коробку, всередині все складалось з секцій в яких посортовано лижали різні предмети. 103

— З таким сервізом ми могли б влаштувати бал — вирішила Сю. — Можливо пізніше, коли мама навчить мене готувати. — А хто зварить чай? — спитала Сю. — Я зварю, мені вже вісім. Джесіка витягнула шість маленьких кружечок, поставила їх на піднос на якому вже були розкидані олівці. Потім так незграбно, відчуваючи небезпеку перекинути це все, вона рушила на кухню. Там було все, що потрібно, мама тримала чай у верхній шафці, але на щастя нашлось трошки в торбинці на столі. Джесіка на секунду задумалась, розглядаючи зелені листочки змотані в маленькі грудочки. Мабуть мама недавно його купила, бо такого чаю вона ще не пробувала. Далі, звичними рухами Джесіка заварила воду в електричному чайнику, і тримаючи двома руками ручку розлила порівну в кожну філіжанку. Зверху покропила листям, поклала ще на піднос цукор і кілька ложичок. — Цього будо достатньо. — Ну, що ж. Чаювання оголошую відкритим. — сказала Сю. — Я дуже рада вас всіх тут бачити.Перш за все я хотіла б подякувати кожному з вас, що були такими дружніми до мене. Сподіваюсь, що подібні чаювання будуть відбуватись частіше. — Так ... так... обовязково — підримали гості. І кожен з них зробив по ковтку. Цей весь час Джесіка мовчала, вона просто насолоджувалась гарною компанією і чаєм. Вона мріяла про казковий світ, де можна було бути такою як вони, безтурботною лялькою. Де не було б школи, потреби ходити на уроки, або цих дурних дівчат, що постійно надсміхаються над нею. Як же вони її не розуміють, і чому вони такі противні, мабуть у їхньому житті немає таких гарних друзів. Роздумуючи над цим всім вона не помітила, як на стіні зявились маленькі дев’яні двері, саме її росту. Тато або мама не пролізлиб в них, навіть якби встали на коліна. Хоча можливо... — Ось і наші двері — зраділо жабеня. — Джесіка, ми давно хотіли тебе запросити до нас. Зараз я розумію, що час прийшов. Всі піднялись з своїх місьць і пішли до дверей, перший йшов Джо. Він був найвищий, тому дотянутись до клямки для нього не було проблемою. Двері трошки привідкрились і з них вилився промінь світла. 104

— А що там? — Там нічого — басом продекламува Джон, — я тебе захищу. Просто в цьому світі немає часу,там можна жити безтурботно. Кожен день бавитись і ніколи не старіти. Це світ де час перестав рухатись. — Це ж фантастично— радувалась Джесіка.Вона швиденько підбігла до дверей, розкрила їх настіж і нирнула всередину. Епілог: фотографію Джесіки Лейн можна досих пір найти на дошках “розшукуються діти”.

105

І покайтесь діти мої.... Вцеркві “десятого спасіння” як завжди було тихо, всі молились і лише преподобний Джонатан роходжував по червоному пойорзаному килимі. Він підходив до кожного прихожанина і придивлявся в потилицю, так ніби пробував прочитати його думки, або впізнати в цій “падшій вівці” ягнця божого. Його чорна мантія набирала всякої пилюки біля ніг і він часто її обтрушував, при цьому заводився знову і кричав якісь уривки з біблії: — Та покайтесь діти мої, і воздастся вам в тричі, а то і в десятеро. Бо Я — Альфа і Омега, ваш Бог кажу вам: рай на землі буде збудований за три дні — в цілому не поганий такий віщака,якби слова не плутав. — От сьогодні підніміть свої голови до сонця і підіть до невіруючих в домівки, несіть слово боже,але не заходьте на Личаківську 8 квартира 5, там живе сатана.Якщо ви подумаєте що вісім плюс пять буде тринадцять, то це не спроста. Деяких наших братів він вже спокусив, тому благаю вас во ім’я бога всемогущого. Підніміть руки в повітря і скажіть АЛІЛУЯ — по залу пробігає хвиля, така як на футбольних матчах, люди з малого до великого тянуть руки до облущеної стелі заводу і волають “АЛІЛУЯ”, в їхніх очах просвітлення і пилюка. — Як там справи на фронті пасторе — це Василь, що завідує масовим просвітленням в церкві”десятого спасіння”, він вчора купив собі чорний костюмчик на секонд хенді і дуже ним радий, спродівається “бос” зацінить. — Та все гірше, якись бовдур сидить в тій триклятій п’ятій, ми вже семеро овець там загубили. — Погані діла пане пасторе,а що ж робити? — Василь мне свою сіру шапку, він пережиає все разом з пастором. — Йди но сам, ти в мене самий твердолобий, кого хочеш в темницю зведеш. Думаю сатана тобі теж по силі— при цьому сам пастор здригається і підходіть до буфету, наливає собі пятдесят якоїсь настоянки і залпом випиває, обтирається мантією. Потім з того ж буфету витягує маленький графінчик з прозорою рідиною. — Йди но Василь сюди, посв’ячу тебе на дорожку. — василь підходить до пастора і падає на коліна, але продовжує м’яти шапку. Пастор виливає в кулак води, потим притуляєтсья до кулака і дме. Бризг якоїсь маслянистої речовини в перемішку з слиною пастора 106

покриває лице Василя. — О...ооо...о — блаженно стогне Василь задираючи голову до стелі, з відти на нього дивиться моль, їй це все якось по барабану, тому василеве блаженство переривається думками про прибирання церкви. — А тепер ступай з Богом і біблію не забудь, якщо щось станеться погане, то набери мене на мобільному. Ступай — з цими словами пастор ще вогкою рукою проводить по блаженному лицю Василя і театрально відпихає його в сторону дверей. — Дякую пане пасторе, все буде зроблено. Двадцять хвилин о після... — Слухай мене, ти блять. Ну от якого хера ти суда приперся. Що тобі тут потрібно? — волає сатана в халаті з великими чорними бровами. — Бог приходить у вашу оселю, я лише несу його слово. — А толку? У тебе ж на лиці написано три класи освіти, ти цю книжку тримаєш так ніби це лопата. Чим ти мене будеш просвіщати? Рентгеном. От подивись у нас тут в місті п’ятсот ваших сект,а навіщо? Тим часом молодим нема де плодитись, бо ви позаймали хати. Шо далі? — Василь тільки розкриває рот щоб сказати, як сотона кричить далі — В біблії що пишуть?! Перед тим як я повернусь, по землі будуть ходити лжепророки і талкати свою тєму. З відки я знаю, що кінець світу не завтра? А між іншим я практикуючий католик, і в моїй церкві взагалі вважається гріхом з тобою говорити. Що мовчиш? Ти мене на гріх наражаєш, а сам слуха дявола небось? ЩО? Тут Василь впершись однією мисльою в тупік черепа починає бубніти: — ... і стоврив він свою церкву як це заповідав Ісус Христос.... — Що? Та вас таких п’ятсот, а учнів було дванадцять, чи в твоїй книжці їх більше? Може ти спочатку її прочитай перед тим як слюди приходити... — .. дайте я скажу... — шепоче Василь. — ЩО? Скажати, ти в мому будинку, я тут господарь тому стій і слухай. Спасенних ваших вже мабуть на мілілона набігло, в біблії пише що буде спасенно лише сорок тисяч, чи щось такого. Так як з цим? Чи твій пастор має диплом що забезпечеть моє попадання в рай? А якщо ні, то толку з вами водитись. Краще давай друже кидай це своє заняття і агов в церкву,там ксьонз тобі хрестиком по головці 107

дасть, тістечко зіжреш і може Бог змилується над тобою. Ну Ісус точно вже пробачить тобі все, хвате ото пороги оббивати. — Але ж пастор , він нас спасає. Прийдіть на службу і самі подивіться. — Від чого спасає? — Від загибелі душі. — Ну правильно якщо лише по хатах ходити то і гріхів меньше буде, хоча сам подумай,приходиш ти на квартиру чиюсь, а там інший сектант, з іншої церкви, а потім виявляється що його церква була правильна. І ви разом з тим от мужичком попадаєте в пекло, ну бо шариш він згрішив і все таке. Що ти йому скажеш: Звиняй брателла, не думав що так получиться? Та я б на його місці морду вам бив з порога, це ж вам не жарти. Ви лише балаган розводите,нормальній людині не зрозуміло хто її спасати має Бог, Ісус Христос чи пастор з сусідньої кімнати. Вже поробилось вас як тих партій, хоч бери і голосування вводь. Може вже перестанете баламутити мені і моїм сусідам голову, дасте нормально людям років дожити,вони все життя під хрестом ходять, а ви їх на заводи молитись забираєте. — Може.... Двері закрились, Василь ще довго стояв мов стовп пробуючи найти мобільний пастора,але так нервувався що перестав це робити. Сів на сходинку і заплакав. Абідна.

108

copyright ÂŠ 2014 by Zan Gato all rights reserved. author of the book does not own any of the images in the book. all of it was taken from open source designed by Toma Toma selection and image production by Toma Oma specially for Zan Gatoâ&#x20AC;&#x2122;s birthday I love you <3