Test magazine by bogdan tomenchuk

№ 1, 2012

ПереДПЛАтний інДеКс 74058

ВАСиЛь СкуРАТІВСькиЙ Видатний український народознаВець БеРегиНя – ВОЛОдАРкА дОБРА І зАхиСНиця ЛюдиНи «БЛАгОСЛОВи, мАТи, ВеСНу зАкЛикАТи» мІНІАТюРНе миСТецТВО ПиСАНки гОТуємОСя дО ВеЛикОдНя рецепти домашніх пасок укРАїНСьке шкІЛьНицТВО В кАНАдІ

ВКЛАДКА МАйстер-КЛАс

ТВОРимО ПиСАНку ОСВІТНІЙ ПОРТАЛ

www.PEDPRESA.com

Берегиня – володарка добра і захисниця людини. Оберігає оселю, родинне вогнище, передусім малих дітей, від хвороб та інших злих сил.

Дієвий простір музею Івана Гончара

Микола Пошивайло, майстер з давнього гончарського роду с. Опішня, що на Полтавщині, в оточенні вихованців

Майстер-клас з Миколою Пошивайлом

Виготовлення ляльки-мотанки

Майстер-клас з Миколою Пошивайлом Фото Богдана Пошивайла

Майстер-клас із писанкарства

Розпис яворівської народної іграшки

Виготовлення різдвяних янголів із соломи. Раїса Павленко зі своїми вихованцями

міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни державне інформаційно-виробниче підприємство видавництво «Педагогічна преса» Народознавчий науково-методичний часопис

Передплатний індекс 74058

Зміст

Від редакції Бережи нас, наша Берегине!.....................................................2

Засновано в 2002 році. До грудня 2011 року журнал називався «Берегиня».

Славетні українці

Виходить 4 рази на рік.

Витоки нашої духовності

Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КВ, № 17878-6728Р від 21.06.2011 р.

Ярослава Ткачук. Значущість мініатюрного мистецтва писанки.......................................................................8

Головний редактор Людмила Мелько, кандидат педагогічних наук, доцент (Університет економіки і права «Крок»), м. Київ Редакційна рада Валентина Бойко (Інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук України), м. Київ Петро Бужиков (Миколаївський районний будинок творчості учнів), м. Миколаїв Олексій Вертій, доктор філологічних наук, доцент, м. Суми Валерій Войтович (Національний університет «Острозька академія»), м. Рівне Олена Івановська, доктор філологічних наук, професор (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка), м. Київ Анна Кисіль (Світова рада культури при Світовому Конгресі Українців), м. Торонто, Канада Ярина Скуратівська (Національна радіокомпанія України), м. Київ Олена Щербань старший науковий співробітник (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному) с. Опішня, Полтавська область

У наступному номері Регіональні центри народних промислів та ремесел Русалії – свято богині Лади Традиції та сучасність: етнофестиваль для школярів Випускний вечір: сценарій шкільного свята Майстер-клас «Українська народна вишивка»

Василь Скуратівський..................................................................3 Надія Качалка. Проступи............................................................3

Народний календар Тетяна Негрій. «Благослови, мати, весну закликати» Весняні свята і обряди.............................................................12

Міфи та легенди давньої України Валерій Войтович. Із міфологічного словника......................18 Берегиня – володарка добра і захисниця людини...............18 Великдень – великий день світла...........................................20

«Смачна» сторінка Світлана Шпилька. Готуємося до Великодня.........................24

Наші обереги Олександр Гончаренко. Верба – прадерево життя...............26

ВКЛАДКА. Майстер-клас «Творимо писанку» Писанка у моїх долонях Творча майстерня Оксани Білоус..............................................2 Зоя Сташук. Богиня-Берегиня і магічний світ української писанки......................................................................7 Технологія створення писанки....................................................9

Музейна скарбниця Мирослава Вертюк. Дієвий музейний простір З досвіду роботи Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»..............................................................27

нашого цвіту по всьому світу

Українське шкільництво в Канаді Євгенія Петрова. Українська школа імені Василя Сарчука при Українському православному соборі св. Володимира......32 Олена Незгода. З Україною в серці.......................................34

Етнопедагогіка Михайло Лековкін. Козацька республіка в школі.................36

Народознавчі студії Леся Сайковська. Гуртки декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Дослідницька робота на заняттях...........................................39 Олена Коркішко. «Чарівний звір» Розробка заняття за мотивами творчості Марії Приймаченко.......................................................43

Етнографічні розвідки Олена Щербань. Таїна українського глиняного горщика.........46 На с. 2 обкладинки: Берегиня. Малюнок-реконструкція В. Войтовича На с. 3 обкладинки: Дієвий простір музею Івана Гончара (до статті Мирослави Вертюк на с. 27)

від редакції Бережи нас, наша Берегине! Берегиня… Із глибини тисячоліть української культури, вона, прадавня слов’янська матір і охоронниця життя, в сьогоденні дала назву унікальному журналу. «Наша Берегиня» – науково-методичне видання, часопис явищ нашої культури та етнографії, що беруть свої витоки зі старовини і дедалі більше знаходять продовження й реалізацію в житті сучасної людини. Адже коли спостерігаєш, як із рук майстра народжується Великодня писанка, або розквітають мальви на полотні чи з гончарного круга сходить ще теплий горщик, – серце починає бриніти струнами любові, ім’я якої – Україна! Бабусині руки, що все життя працювали в полі й мережили долю на рушниках, відлунюють ніжністю рідного дому, ім’я якому – Україна! Або коли вдивляєшся у радісні очі дитини, то бачиш у них наше майбутнє, ім’я якому – Україна... Переконані, що майбутнє не буде оптимістичним без свого коріння, без кращих здобутків усної народної творчості, обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. В епоху глобалізації, коли втрачаються культурні особливості, дбаймо про своє підґрунтя, на якому зростає генетична пам'ять народу, його розум, душа і серце. Оновлена «Наша Берегиня» продовжуватиме традиції, закладені Василем Скуратівським у науковому часописі «Берегиня», щодо висвітлення та популяризації цінностей і здобутків рідної духовної та матеріальної культури.

Україно! В паростках надій, Із широкою, як степ душею, В думі сивій, волі молодій – Переймаюсь долею твоєю (Василь Василашко)

Редакція вдячна Ярині Скуратівській, яка багато років поспіль продовжувала справу батька й була берегинею журналу. Сподіваємося й на подальшу тісну співпрацю. Новацією стане потужна педагогічна спрямованість журналу. Вчителям і вихователям, педагогаморганізаторам і керівникам гуртків та студій – усім причетним до виховної роботи в школі та позашкільних закладах стануть у пригоді екскурси у народну педагогіку та її сучасне осмислення, розповіді про традиції виховання, практичні поради для батьків, тематичні розробки виховних заходів, сценарії календарно-обрядових та сучасних шкільних свят, що нині стали традиційними. Розмаїття публікацій плануємо втілити в рубриках «Наукові етнографічні розвідки», «Славетні українці», «Етнопедагогіка», «Міфи та легенди давньої України», «Етноterra», «Народний календар», «Майстри та майстрині», «Музейна скарбниця», «Народознавчі студії», «Сучасні традиції», «Майстер-клас з народознавства», «Нашого цвіту по всьому світу», «ЕтноПодії», «Народна аптека», «„Смачна” сторінка». Народознавче спрямування змісту, просвітницький характер матеріалів, науково-популярний виклад, сподіваємося, зроблять «Нашу Берегиню» цікавою для кожного. Шановні колеги, друзі, всі, хто любить і шанує народну культуру! Приєднуйтеся до когорти людей, які не тільки люблять, шанують і зберігають наші традиції, але й передають їх прийдешнім поколінням.

Редакція

УВАГА – КОНКУРС! Редакція журналу «Наша Берегиня» спільно з родиною Василя Скуратівського оголошує конкурс на кращу публікацію на здобуття премії імені Василя Скуратівського. До участі в конкурсі запрошуємо науковців, народознавців-аматорів, учителів та методистів. Приймаються раніше не опубліковані різнопланові матеріали: етнографічні дослідження й розвідки, творчі розробки занять та виховних заходів. Вимоги – змістовність, науковість, доступність викладу й відповідність методичним засадам, належне ілюстративне забезпечення. Матеріали, надіслані на конкурс, будуть надруковані на сторінках журналу протягом року. Матеріали слід подавати в електронному вигляді та на папері. Формат має бути А4, файли оформлені у текстовому редакторі, шрифт – 14, інтервал – 1.5; усі поля – 20 мм. Обсяг статті разом з ілюстраціями не повинен перевищувати 12 сторінок. Паперовий примірник має бути підписаний автором, аби засвідчити достовірність наведених даних. Автор має зазначити ім’я та прізвище, посаду, науковий ступінь чи звання, а також адресу і контактний телефон. Термін подачі матеріалів – до листопада 2012 р. Нагадуємо, що журнал виходить 4 рази на рік. Наприкінці року журі визначить переможця. Премія становить 1 000 грн. Листи з поміткою «На конкурс» просимо надсилати на адресу редакції: 01054, м. Київ, вул. Дмитрівська, 18/24, ДІВП видавництво «Педагогічна преса». Довідки за телефоном (044) 486-7960.

наша берегиня. – 2012. – № 2

Славетні українці Василь Скуратівський Василь Тимофійович Скуратівський (1939–2005) — український народознавець, письменник, видавець. Автор понад 20 книжок, серед яких чільне місце посідають народознавчі твори «Берегиня» (1987), що витримала декілька видань, «Посвіт», «Погостини», «Обереги пам’яті», «Народний календар», «Покуть», «Місяцелік», «Святвечір», «Вінець», «Дідух», «Русалії» та ін. В. Скуратівський пропагував украї нську традиційну культуру, був ініціатором започаткування уроків народознавства у школах, одним із організаторів фестивалів «Котилася торба» (дитячі ігри), «Коляда» (новорічні та різдвяні традиції), «Береги-

ня» (міжнародний фестиваль фольклору) та ін. На громадських засадах організував та проводив багаторічну фольклорно-етнографічну експедицію «Чумацькими шляхами». З 1992 року видавав народознавчий часопис «Берегиня». За журналістську та літературну роботу Василь Скуратівський нагороджений багатьма преміями, серед яких: «Золоте перо», премії імені М. Островського, імені П. Чубинського, «За сприяння українській культурі» (Клівленд, США). За матеріалами: http://uk.wikipedia.org/wiki/Скуратівський_Василь_Тимофійович

Проступи Надія Качалка, фітотерапевт, вдова В. Скуратівського, м. Київ

оли близька тобі людина відійшла у вічність, починаєш усвідомлювати, що пройдені кілька десятків років спільного життя призабулись, і в пам’яті зринають окремі фрагменти, а не цілісна послідовна оповідь пережитого. Спробую коротко розповісти про основне. Василь Тимофійович Скуратівський народився в глухому поліському селі Великий Ліс, або Шевченкове, що на Житомирщині. Якщо про рік народження можна впевнено говорити, що це 1939, то щодо дня є певні розбіжності. Справа в тім, що під час воєнного лихоліття метрики та інші документи родини згоріли, тож в 1956 році Василь вирішив зробити копію свідоцтва про народження. Мати казала, що день його народин був між Покровою /21.10/ і Дмитром /8.11/. Батько говорив, що син народився 23.10. Коли Василь прийшов до паспортистки, то вона в свідоцтво поставила зовсім іншу дату – 25.10. Батько – Тимофій Якович був людиною владною, і відповідними методами виховував дітей. Він вимагав чесності в усіх вчинках, сповідував заповідь «не вкради». Знаючи таку його вдачу, колгоспне начальство у повоєнні роки доручило йому посаду комірника. Тому, коли одного разу малий Василько приніс з колгоспного поля додому кілька колосків збіжжя, батько взяв «непутьового» сина і провів через все село, б’ючи лозиною по штаненятах, щоб запам’ятав на все життя, що чужого брати не можна, навіть коли сам не маєш чого їсти. Цей гіркий спогад закарбувався у пам’яті на все життя. Мати, Мотря Антонівна, рано постаріла – багато непосильної праці випало на її долю, чимало © Качалка Н., 2012

горя довелося пережити. Майже водночас померло три дочки – одна в лікарні, а двох інших батько вирішив лікувати самотужки, обкладаючи холодним льодом; небіж, якій знаходився під її наглядом, одного дня покінчив життя самогубством. Та ще й крутий норов чоловіка… Вона ніжно любила свого синочка-мізинчика, пестила його, дихала ним, але показувати свої почуття на людях не сміла. Такі були звичаї, таке життя. Василь був звичайним сільським хлопчаком – розбишакуватим та «літерним», тобто допитливим – так казала мати. Спочатку навчався в початковій школі в своєму селі, з часом почав ходити в сусідню Мединівку до семирічної школи. Старші класи провчився в Обиходівській школі, яка була розташована в сусідньому районі – Народицькому. Школу закінчив у двадцять років, бо повоєнні діти починали навчання не у сім років, а тоді, коли з’являлась можливість. Василь змалечку був привчений до сільської праці, умів столярувати (навчився від батька, який був знаним майстром), але з найбільшою втіхою косив сіно і випасав товар (худобу). Упродовж багатьох років, коли село для нього стало місцем лише літнього відпочинку, він все одно знаходив час, щоб викосити отаву. Будучи школярем, в третьому чи четвертому класі, на запитання вчительки: «ким хочеш стати» відповів: «письменником». Клас почав реготати. Деякі хлопці спробували його цим словом драж-

Славетні українці нити, та не на того напали. Зумів дати одкоша. Однак, вчителька української мови не надто приязно ставилася до такої ідеї хлопця, тож після першої публікацій в районній газеті при всьому класі стала називати його «пісятель». Це ще один гіркий спогад, що пройшов з ним через все життя. А тим часом Василь друкувався в районній газеті – писав вірші, байки, повідомлення. Писав всупереч усім – бо така випала йому доля. Ось один із його тогочасних віршів: Там, де Тетерів повився Серед скель і серед нив,Пролягло моє Полісся, Те, що серцем полюбив… Як згадував письменник, на той час він тільки знав, що десь на Житомирщині протікає така річка –Тетерів, але бачити її не бачив. Проте допомогла поетична уява. Василь вже не міг не писати. Він набирався досвіду, відточував думку і перо. Треба сказати, що всупереч тодішнім уявленням, хлопець не був «забитим» селюком – вільно спілкувався з працівниками районної газети, у старших класах був комсоргом школи, ходив до райкому комсомолу, приносив односельцям книжки з бібліотеки, розповсюджував газети і, звичайно, ходив на вечорниці й танці. Для того, аби його прийняли до молодіжного гурту, самотужки навчився грати на гармошці; звісно, подобався дівчатам. Закінчивши школу, шукав можливість виїхати з села. Отож, отримавши атестат, поїхав до Косова, що на Івано-Франківщині для того, аби вступити до художнього училища. За умовами вступу до закладу, треба було попередньо подати власноруч виготовлену роботу, а оскільки у Василя нічого не було, він запропонував фігурку дерев’яного коня із типового шахового набору. Звичайно, його «афера» закінчилася відмовою. Повернувшись до Народичів, почав працювати у районній газеті на посаді коректора, та коли з’явилася нагода працювати справжнім кореспондентом в Олевській районній газеті, хлопець не вагався, – це була справжня омріяна журналістика: виїзди у села, знайомства із знаними в районі людьми, журналістські розслідування. Скуратівський пропрацював у цій редакції три роки, але коли за вказівкою звільнили головного редактора, Василь також подав заяву на звільнення, тож залишився без роботи. Пересидівши кілька місяців у селі, вирішив податися до Сибіру, де вже тривалий час працювали односельці. Холодом зустріла його тамтешня сторона. Разом із друзями працював на заготівлі живиці. Різні пригоди чигали на нього у північних краях: якось заблукав у тайзі – дивом вийшов до людей, тікав від ведмедя, тонув у повноводній Лені. Дивувався з місцевих звичаїв, коли

В. Скуратівський (праворуч) на Міжнародному фестивалі із С. Шевчуком (1988)

син називає матір на «ти», ще й піднімає на неї руку. Робота була важкою: вимагала багато сил та здоров’я, тому він знову вирішив шукати цікавішу і легшу, тож подався в Іркутськ, де працював на місцевому військовому заводі, а тим часом скучив за журналістикою. Незабаром дізнався про вакансію в Усть-Кутській газеті, довго не вагався і подався в один із найвіддаленіших куточків Іркутської області. Здавалося, все було добре – цікава творча робота, друзі; навколишня природа зачаровувала величчю, та душа вимагала іншого, не вистачало щебету пташок, квітучих весняних садів, теплого ніжного сонечка, тягло додому. Кожен лист батька ятрив душу, тому Василь подав заяву на звільнення, однак з газети його не відпустити. Головний редактор свою відмову аргументував так: тільки відучили тебе від українізмів, а ти тікаєш, у нас для тебе гарні перспективи. Ця невизначеність тривала кілька місяців. Останньою краплею, яка вирішила його долю, став показ фільму «Кров людськая не водиця». Через райком комсомолу Василь таки домігся звільнення. Його перебування в Сибіру тривало півтора року. Повернення додому було радісним: навколо буяла весна, відпочивала душа і тіло, знову чекала творча праця, цього разу в Радомишлі, Народичах, Житомирі, Києві, Немішаєві. Як написав Василь Тимофійович у книжці «Я сам про себе розкажу»: «Робота була нецікавою. Але вистачало часу займатися літературною працею – писав вірші, новели, водночас збирав поліські новели». Хоч праця в газетах сприяла професійній майстерності, Скуратівський відчував брак теоретичної підготовки, тож у 1964 році отримує диплом московської заочної школи журналістики. А у 1967 – вступає на заочне відділення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Журналістська праця пов’язана з активним спілкуванням з людьми. Василь своєю м’якістю, увагою, зацікавленням приваблював співрозмовників, вони розкривали-

наша берегиня. – 2012. – № 2

Славетні українці світлюваних проблем досить широке: від культурно-просвітницьких до історичних, від вшанування пам’яті загиблих під час війни до проблем довкілля. Окрім того, він писав і публікував у періодиці вірші, новели, есе, опрацьовував зібрані на Поліссі легенди. На той час Скуратівський вже переріс рівень районного журналіста, і у 1969 році, з певними і ваганнями і острахом, переходить працювати до академічного журналу «Народна творчість та етнографія». На той час в таких інституціях працювало багато «блатники», але траплялися серед них і чужинці. Таким було нелегко: щоб заЗустріч В. Скуратівського з українськими співачками (2002) кріпитись на роботі мусили самотужки вивчати всі підводні течії та рифи. ся завдяки його тонкому вмінню вести розмову. За співробітниками Інституту мистецтвознавства То ж у його архіві з’являються все нові і нові фольклору та етнографії ім. Рильського, якому підзаписи про колективізацію, війну, партизанів, порядковувався журнал, велося постійне стеження, голодомор. На основі зібраних поліських легенд прослуховувалися телефонні розмови. Потрапивши підготував і упорядкував збірник «Легенди По- в таку установу, Василь Скуратівський визначив лісся», рукопис відніс до видавництва «Молода для себе найперший орієнтир – стати професійним гвардія» (на жаль, матеріали видавництво повер- етнографом. Василеві Тимофійовичу як редактору відділу етнографії, окрім фахових знань, потрібнуло на доопрацювання). В цей час Скуратівський дізнається, що в жур- но було знати гласні і негласні заборони на певні налі «Народна творчість та етнографія» звіль- прізвища та історичні дати, «шанувати» потрібних нилось місце редактора відділу етнографії, тож, людей і не редагувати їхніх недолугих опусів... Він взявши другий примірник рукопису, Василь від- тяжко працював, набивав ґулі, сумнівався, якось ніс його головному редактору журналу О. Дею. з розпачу подав заяву на звільнення, але зрештою Той уважно прочитав, похвалив, але наголосив, призвичаївся, навчився і полюбив цей журнал. Відщо оповіді занадто олітературнені і тому опублі- давав йому весь свій запал, їздив у відрядження по ковані бути не можуть, бо для їхнього журналу Україні, знайомився з науковцями, що працювали в потрібен первісний матеріал. Натомість запропо- регіонах, спільно з ними збирав фольклорні та етнонував Василеві роботу у науковому журналі. З графічні матеріали. Поступово склалося коло друпевними ваганнями, бо не мав відповідного до- зів та однодумців. Всі вони, молоді науковці, горіли свіду, Василь Тимофійович погодився на таку бажанням працювати: Степан Шевчук із Рівного, пропозицію. І це був початок його шляху в на- Павло Федака з Ужгорода, Архип Данилюк, Стеродознавстві. Робота у журналі тривала майже пан Павлюк, Сергій Нечитайло, Василь Васьків зі Львова, Павло Арсенич з Івано-Франківська. Вони тридцять років… писали статті та готували дисертації, допомагали *** Як уже зазначалося, перше десятиліття жур- один одному чи могли, сперечались, обмінювалися налістської праці у Василя Скуратівського було фаховою літературою та бібліографіями, а Василь пов’язане з пошуком напрямку творчого шляху. До Тимофійович допомагав їм з публікаціями в журнасередини 60-х років його публікації з’являються в лі, як старший за віком давав поради і настанови. Павло Федака ознайомив Скуратівського з основному у житомирських обласних виданнях, як-от «Радянська Житомирщина» та «Комсо- визначними пам’ятками матеріальної культури мольська зірка», а також районних: бородянській Закарпаття, завдяки цим мандрівкам у республі«Вперед», радомишльській «Зоря Полісся», канській пресі з’явилися публікації про водяний олевській «Колгоспник Олевщини», малинській млин, про єдиний в Європі музей сплаву (нині «Прапор Жовтня» та ін. З часом географія пу- його вже не існує), про географічний центр Євроблікацій розширюється. З’являються дописи в пи, про закарпатських буйволів та інше. Степан Шевчук зорганізував поїздки на Рівкиївських обласних газетах «Молода гвардія» та «Київська правда», миколаївській «Ленінське ненщину, де були зафіксовані раритетні обряди плем’я», оріхівській «Трудова слава». Коло ви- «водіння куста» та поховальні обряди (плачі). наша берегиня. – 2012. – № 2

Славетні українці

Родина Скуратівських: Надія Качалка, Василь Тимофійович та донька

Під час поїздок був організований сільський фольклорний колектив «Берегиня», в поліській глушині було відкрито талант народної майстрині, співачки Уляни Кот, вишивальниці Марійки Шевчук. Хлопці зі Львівщині та Івано-Франківщини посприяли накопиченню матеріалів, які в подальшому стали темами досліджень Скуратівського. Перші публікації з проблем народної традиційної культури у дослідника з’являються у 1969 році (газета «Вперед» № 24, «Комсомольська зірка»). В журналі «Народна творчість та етнографія» В. Скуратівський опублікував у 1970 році першу статтю під назвою «Копище – попіл і рушник» про спалене під час війни село на Поліссі. В цьому ж році з’являється його публікація під псевдонімом Василь Древлянський, яким він і надалі послуговуватиметься, зокрема і в журналі «Берегиня». Всього за час роботи у журналі (1970 – 1990) Василем Тимофійовичем було опубліковано 41 матеріал. При цьому використовувалось до семи псевдонімів. Василь Скуратівський був національно свідомою людиною, що на той час таврувалося як «націоналізм», але при цьому особливо не афішував своїх поглядів і ніколи не ліз на рожен: обережно ставився до публічних акцій протесту чи заборонених зібрань, однак діставав і читав заборонену на той час літературу. Скажімо, потрапивши на роботу до журналу, він перестав ходити до пам’ятника Шевченкові на 22 травня, знаючи, що всіх, хто побуває в цей час там, у КДБ візьмуть на облік. Однак обережність не допомогла, Скуратівський все одно потрапив у лещата

органів. Сталося це так. Коли працював в Радомишльській райгазеті, організував літературний гурток «Світанок», серед його членів був і поетпочатківець, учень місцевої школи В. Овсієнко, котрий після закінчення школи поступив в КДУ і до гуртка ходити перестав. Шляхи Василів розійшлись, та через кілька років вони випадково зустрілись в електричці, розговорились, вийшли в тамбур покурити і там обмінялися нелегальними матеріалами. Опісля ще зустрічалися кілька разів. Все це відбувалося спонтанно, дружби як такої між ними не було. Одного разу, повернувшись із відрядження, Василь ТимофійоЯрина (1990) вич дізнався, що знайомого заарештували та інкримінують йому статтю про розповсюдження забороненої літератури. Скуратівський відчув, що це знайомство йому таке просто не минеться, і ось у липні 1973 року прямо з редакції його забрали в КДБ, де ретельно провели допит, тримаючи кілька годин. Відпустили з «сірого будинку» з підпискою про невиїзд. Одразу після цього він прийшов до мене на роботу, викликав на вулицю, і хоча я ще не знала, що трапилося, але за його виглядом, поведінкою, мовою зрозуміла, що відбулася неординарна подія. Зазвичай стриманий, спокійний чоловік тепер нервував, переді мною сиділа опустивши голову людина, що ледь могла говорити, руки тремтіли, припалюючи одну за одною цигарки. Про допит Скуратівський потім напише так: «У невеличкій кімнатці на Володимирській на мене вже чекав капітан. Незвідь звідки долинали журливі, що брали за серце, вкраїнські пісні (я подумав: чи не навмисна ця радіотрансляція, щоб у такий спосіб розм’якшити мене?) Слідчий ставив заздалегідь приготовлені біографічні запитання: коли народився, де працюю, за яких обставин познайомився з Овсієнком, що давав йому читати і які матеріали отримував. Я, звісна річ, від більшості питань ухилявся, в тому числі заперечив і про переданий мюнхенський «пасквіль». Якщо б зізнався, то довелося б називати Слабошпицького, який запропонував його мені. Відтак, я прийняв буферний удар на себе. І, вочевидь, помилився. Невдовзі саме цей факт став причиною подальшого активного терору кадебешників на мою персону». Коли пройшли перші емоції, стали вирішувати, як бути далі. Василь сказав, що вдома в селі є

наша берегиня. – 2012. – № 2

Славетні українці

Василь Скуратівський та Левко Лук’яненко (2002)

крамольний матеріал і його треба десь подіти. Що робити з підпискою про невиїзд? Вирішуємо, що терміново, незважаючи ні на що треба їхати в село. І єдиною вагомою причиною може бути одруження. У п’ятницю, взявши продуктів, ми вирушили електричкою на Житомирщину. Спочатку заїхали в село Скурати Малинського району, де разом із сім’єю жила його старша сестра Олька (так всі її звали). Її чоловік, В. Шпакович, вислухавши нас, пішов до сільради, щоб домовитись про реєстрацію шлюбу. Але там не виявилося необхідних бланків, тож ми не зволікаючи пішли до сусіднього села Мединівки, Коростенського району. Там нам сказали, що за законом треба було б почекати місяць, але як виняток, реєстрацію шлюбу проведуть наступного тижня. З тим ми і повернулися до родинного Василевого села Великий Ліс. Поки ми з його матір’ю готували вечерю, Василь з батьком ховали папери. Приїхавши наступного тижня, почули від батька неприємну новину: приїздили представники районної служби безпеки. Ходили по селу, розпитували людей, до батьків не заходили, але батько, Тиміш Якович, так налякався, що після їхнього від’їзду тишком знищив все, що було заховано. Василь цим дуже засмутився, та не було чого робити – знищеного не повернеш. Проблема з КДБ ускладнювалася тим, що у Василя Скуратівського не було прописки. В ті часи кожен мусив мати адресу постійного проживання. Влаштовуючись на роботу в журнал, Скуратівський мав тимчасову прописку, яка на 1973 рік була недійсна, тому причини для арешту були. Після офіційної реєстрації шлюбу він одразу ж здав папери на прописку, але в Печерському РВД м. Києва не давали дозвіл на неї, казали, що наш шлюб фіктивний. І лише після народження доньки Василеві поставили печатку про місце проживання.

наша берегиня. – 2012. – № 2

Той, 1973 рік був дуже напруженим, але Василь Тимофійович, незважаючи ні на що, продовжував працювати: писав статті, опрацьовував архівні матеріали. Дома він завів багато папок, як з окремих тем, так і по регіонах України. В них зберігалася систематизована інформація по кожній області або фаховій темі. Була наявна географічна карта області, а також історичні, географічні дані, характерні народні промисли, пам’ятки архітектури та мистецтва. Робота у журналі спричинилася до того, що Василь захопився науковою роботою: збирав матеріали щодо традиційного народного рибальства і бджільництва. Ці напрямки ще ніким тоді не були опрацьовані. По рибальству він мав унікального інформатора – Луку Івановича Книгу, спадкового рибалку, котрий у пам’яті тримав імена родичів з часів війни за Очаків і до нинішніх днів. Бджільництво Василь Скуратівський опанував завдяки батькові, котрий мав власну пасіку. По певних роздумах він вибрав останній напрямок. Упродовж майже 10 років напрацьовував матеріал з цієї теми, було укладено величезну картотеку, складено словник народних назв та термінів з бджільництва, зафіксовано та описано реліктовий бортницький промисел, що й донині існує на Рівненщині, класифіковано типи вуликів, зібрана рецептура медових напоїв та виробів з меду. До 1980 року матеріал для дисертації був готовий і навіть знайдено наукового керівника аж у Білорусі – тому, що в країні фахівців етнографів з цього напрямку не було. Публікації з цієї теми з’являлись в багатьох українських виданнях, кілька з них було надруковано у журналі «НТЕ»: (1975) «Засновник вітчизняної школи пасічників», (1977) «Воскобійництво та шляхи його розвитку», (1978) «Розвиток пасічництва на Україні (основні форми еволюції вуликів)» та 1980 «Традиційні форми пасічницьких будівель і комплексів на Україні». Здавалося б, все йде до захисту, та на одному із засідань редколегії тодішній редактор, говорячи про недоліки роботи редакції, висловився так, що Скуратівський «засолодив журнал». Цього було досить, щоб покласти край науковій кар’єрі. Заховавши монографію у шухляду столу до кращих часів, Василь Тимофійович, не покладаючи рук, продовжує працювати. У журналах «Україна», «Пам’ятки України», «Соціалістична культура», «Наука і суспільство» в газетах «Молодь України», «Сільські вісті», «Літературна Україна», «Культура і життя» та інших з’являються публікації про Миклухо-Маклая та Україну, Де ля Фліза, про традиції та звичаї українців. (Далі буде)

витоки нашої духовності Значущість мініатюрного мистецтва писанки Ярослава Ткачук, генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, член Національної спілки народних майстрів України, Кавалер ордену княгині Ольги III ступеню, заслужений працівник культури України, Івано-Франківська область

традиційній українській культурі є певні традиційний орнамент, у якому народна пам’ять довиди мистецтва, що стали не тільки її сим- несла до наших днів значення, хоч і не багатьох, символічними стрижнями, а й неповторними і волів, що були надзвичайно важливими для людини самобутніми ознаками національної ідентичності. До впродовж багатьох віків. Тому напередодні Великотаких належить писанкарство. У писанці вмістився дня ми запасаємося писанками з різними візерункаувесь духовний космос і генетичний ланцюжок пра- ми, а отже і різного призначення. У Великодньому давньої людської пам’яті. Початок його треба шука- кошику їм відводиться чільне місце, а після освяченти в історичних глибинах первісного суспільства, де ня протягом цілого року писанки зберігають у хаті на формувалися наша ментальність, символи езотерич- видноті – «аж до нових». На Гуцульщині, зокрема в селах Верховинського них звуків, рухів та письма. Це джерело й досі живить народну культуру та на- району, щорічно на Великдень нанизували одну, цьоповнює її зміст пафосом сакральності. Невипадково горіч освячену (опісля видуту) писанку, на шнурочок традиція впродовж багатьох віків зобов’язує нас ре- до минулорічних. Такі писанкові вервечки підвішувательно готуватися до приходу весни, до пробуджен- ли під образи або попід стелю. Так за багато років на ня Землиці-Матері, до повернення з Вирію птахів, цьому барвистому ланцюжку назбирувалося десятки що асоціювалися в людській свідомості з небесними писанок. Їх наділяли магічними властивостями. Пропосланцями від самого Бога – ясного, життєдайного тягом віків цей ритуал утрадиційнено й збережено. Сонечка. Весна пробуджувала світ, дарувала тепло, Часто в гуцульських оселях під хатніми образами, любов і народження. Тому наші предки складали по- почергово з освяченими писанками підвішували й дяку величному Сонцю: піснями, танцями і гаївками кукурудзу (шулюки) – один з найпопулярніших зерпрославляли воскресіння природи, її відродження й нових продуктів у горян – на добрий урожай. Великим гріхом вважалося викидати рештки даврозквіт, фарбували в яскраві кольори та розписували кодами-знаками пташині яйця – символ зародження ніх писанок. Потовченою шкаралупою з освяченої нового життя... Всі ці ритуальні дії чинили задля по- писанки, приміром, лікували пропасницю. Також дяки і задобрення природних сил, та для досягнен- підживлювали зорану для веснування землю, а більш ня абсолюту власної духовності. Згодом символіка подрібнену – домішували в годівлю худобі, частіше архаїчного язичного орнаменту доповнилася христи- курам, аби краще неслися. У віруваннях гуцулів шкаянським змістом і зазвучала молитвою-проханням і ралупа з писанок та освячених яєць мала ритуальне застосування. Гімном Творцю. Подекуди на Гуцульщині ще й досі зберігся праБагата обрядова традиція Пасхальних свят збереглася донині, особливо у підготовчому циклі, де давній звичай кидати шкаралупу з освячених яєць нині важливе місце займає виготовлення писанок. і писанок у води гірських рік, що «понесуть їх аж Ще за язичництва фарбовані та розписані пташині за море, до таємничих Рахманів», яких гуцули вшаяйця вважали оберегами. А таку їх здатність посилювали бджолиний віск, вогонь та вода, які були і залишаються основними й необхідними компонентами творення писанки. Загадкові візерунки відображали уявлення наших пращурів про першооснову світу, його багатогранність, красу, а також його невидимі добрі та злі сили. Розписували яйця знаками, що вказували на небесні світила, їх взаємозв’язок із земним, явним світом, та невидимим світом духів. З плином часу значення більшості символів забулося, а з ними втратили правильне ідейно-смислове прочитання і багато образних текстів. Проте завдяки щорічному ритуаМузей писанкового розпису в м. Коломиї – лу з виготовлення писанок збереглась абетка єдина в світі установа, створена спеціально для збереження знаків. Сьогодні ми трактуємо це письмо як й експонування писанок (Івано-Франківська область)

витоки нашої духовності

Сучасна авторська писанка

новують на Рахманський Великдень. З огляду на маловідомість цього архаїчного звичаю, подаємо детальний опис Рахманського Великодня, зробленого в 1863 році одним з перших дослідників Гуцульщини Софроном Витвицьким (1819 – 1879) у праці «Історичний нарис про гуцулів» [1]: «Рахманський Великдень гуцули відзначають з пошаною. Випадає він посередині між Великоднем та Зеленими Святами, а в церковних книгах зветься Преполовлєніє Празника. Той цілий день гуцули постять, а їдять аж увечері. Це з намірів, аби Бог беріг їхню худобу від укусів гадів чи іншої наглої смерті. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, сходиться до хати уся гуцулова родина. Господиня дає одне варене яйце і кладе на столі лише одну паску, збережену спеціально до цього дня від Великодня. Власне, якщо родина багата, то на Великдень святять три паски, одну з яких з’їдають на Великдень, а другу в Провідну неділю, а третю бережуть на Рахманський Великдень. Бідніші до цього дня зберігають хоч шматочок свяченої паски. Тримаючи подане яйце у руці, господар дому стає посеред хати і мовить: «Ходіть діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині». На ці слова хтось із домашніх відказує: «Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити»? Тоді отець урочисто рече: «Ой коли могли ся в сей Великдень дванайцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане». Те повідомивши, поважно оббирає з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще й одну. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Це свято, пройняте патріархальністю, перейшло нам від наших давніх предків. Ми тепер ділимо одне яйце на багатьох не з бідності, а з традиції, корені якої загубилися в давнині. Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду, при цьому примовляючи: «яйце не зайде до Рахманина, але шкаралупа зайде, зайде бізівно». Потім усі знову вертають до хати і споживають паску і пісну вечерю. Ким був той Рах-

манин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя». На відміну від яєчних шкаралупок, що призначалися для міфічних героїв, Рахманів, на Закарпатті жінки нанизували шкаралупи на розгалужену лозину і встромляли її в землю серед грядок, «бо червак та й горобці не їстимуть городовину». Ще й тепер у закарпатських селах, що межують з Бойківщиною та Гуцульщиною можна побачити ці магічні яєчні «деревця». Такі самі обереги характерні і для покутян, господарська діяльність яких пов’язана із землеробством. З давніх-давен людина прагнула пізнати таємничий світ і намагалася дати пояснення невідомому. Їх знаходимо в казках, легендах і міфах багатьох народів світу. І скрізь яйце є джерелом життя, символом сонця та вічності. Про це свідчать і знаки на писанках, і кольорова гама, а також звичаї та обряди, пов’язані з їх використанням. Так, для краси і привабливості, молоді гуцулки клали на ніч у горнятко з водою найкращі писанки, а потім тією водою вмивалися... А ще писанкарки знали і вміли виписувати на курячих яйцях такі символи, що в посушливі пори року «заманювали» дощі, «припиняли» пожежі, сприяли в дорозі мандрівникам, примножували роїння бджіл і збільшували медозбір, охороняли поля від градобою й щедро обдаровували урожаєм. Крашанками на свято Юрія гладили домашню худобу – від голови до хвоста – аби була здоровою, гладкою і продуктивною у своєму призначенні. Гуцули ніколи (!) не забували про померлих родичів. Кожної Вербної (Шуткової) неділі відносили на могилки предків гілочки освяченої верби, а на Великодні свята завжди несли померлим родичам на цвинтар писанку. (У горах поширеною є традиція – класти писаночку у труну померлої дитини).

Символи Великодня наша берегиня. – 2012. – № 2

витоки нашої духовності

Ретроспектива писанкарства

Від першого року життя і аж до одруження обдаровувала писанками своїх похресників «нанашка» – хресна мама. Проте хрещений батько – ніколи, за нього це робила його дружина, сестра або мама. Народження і життя завжди асоціювалося з Жінкою – Богинею – Матір’ю. Тому не чоловічою справою було писання писанок, а тільки жінок-матерів, (магічна роль яких збереглася також в обрядах весільних вінкоплетінь: у них беруть участь тільки жінки-матері, доля яких склалася щасливо). На Великодні Свята оздоблені символами-оберегами писанки дарували здебільшого біля церкви – і не тільки похресникам. Дівчата готували найкращу писанку для коханого. Господарі обмінювались писанками на знак поваги. Освячені писанки господині приховували для відвернення лиха (хвороби, ворожби, грому, граду, вогню та наводнення). Такою самою магічною функцією були наділені і крашанки.

На великих просторах України і повсюдно за її межами, де компактно проживають українці, писанка вже традиційно вважається символом національної культури. Її шанують як невід’ємну частину національного надбання, як рідну мову. Свідченням цього є єдиний у світі пам’ятник українській писанці в канадському Веґревілі, 75 відсотків населення якого становлять українці. А ще в Коломиї є єдиний у світі Музей писанки, в якому зібрано експонати не тільки з усіх (!) регіонів України, а й з багатьох країн світу. Українська колекція налічує понад 6 000 писанок. Працюючи над символікою писанкової мінітюаристики, науковці виявили понад сотню рисунків, серед яких «богиня-берегиня», «сонце», «зірка», «спіраль», «безконечник», «княгиня», «зерно», «колосся», «грабельки», «дубовий лист», «коні», «олені», «риби», «дерево», «птахи», «триріг» тощо. Їхні зображення знаходимо також на камені, дереві, металі, шкірі та полотні. Однак такого багатства композиційних варіантів, якими вирізняється українська писанка, немає в жодному з інших видів народної творчості. Землеробська культура Центральної і Східної України залишила в писанковому письмі символи землеробства та своїх небесних покровителів. Вони велично й монументально розташовані на сферичній поверхні яйця, виписані з глибокою змістовністю і широким, наче степова пісня, звучанням символічного змісту. А ось гуцульські писанки дрібно помережені геометричним орнаментом невгамовної ритміки гірського середовища. Але і там, і тут візерункові композиції складено із символів Сонця, Води та Землі. Саме в цьому виявляється однокорінність та єдність світосприйняття українців, їх ставлення до таких філософських категорій, як Всесвіт, Життя, Смерть.

Експозиція Музею писанкового розпису налічує більш як 6 тис. писанок

наша берегиня. – 2012. – № 2

витоки нашої духовності Із символом щасливого життя, довголіття й добробуту в наших предків асоціювалося дерево, що приваблювало таємницею власної життєвої сили (на зиму вмирало й оживало навесні). Наші предки поклонялись деревам як богам. Його зображення зустрічаємо на вишиваних рушниках, різьблених сволоках, гончарних виробах і народному одязі. Тому не випадково на гуцульських писанках часто зображено дерева. Їх розміщують по обидві сторони яйця в оточенні коників, оленів і пташок над гіллям. На писанках Слобожанщини дерева символізують листочки й галузки. До цього часу Дерево життя (весільне деревце) широко використовується в українській традиційній весільній обрядовості. Неповторність звичаїв і обрядів різних народів світу, а також орнаментику, оригінальні техніки виконання простежуємо завдяки музейній колекції декоративних яєць з Китаю, Пакистану, Індії, Шрі-Ланки, Єгипту, Алжиру та Ізраїлю. Чимало аналогій знаходимо між писанками українських лемків, словаків, білорусів, поляків і лужан. Особливістю воскового рельєфного розпису вирізняються писанки румунів. Дротяним переплетенням вкриті писанки зі Словаччини й Угорщини. Мальованки з цих країн, а також Моравські писанки перегукуються подібністю рослинної орнаментики з «косичатими» писанками Закарпаття, що засвідчує багатовікове співіснування цих близьких за географічним розташуванням народів. Зібрання унікальної та цінної колекції писанок стало можливим завдяки методу консервації яйця. Дослідників писанки як одного з найархаїчніших і глибокозмістовних видів народного мисте цтва завжди хвилювала проблема збереження, оскільки з кожною втратою автентичної писанки зникали й безцінні орнаменти. Тому створенню Музею писанки передувала копітка й тривала робота з пошуків ефективного методу зберігання яйця. Упродовж 15 років було випробувано десятки різноманітних способів, технік і матеріалів, які гарантовано забезпечили б збереження писанок. У 1971 році, коломийські музейники – Любомир Кречковський і Марійка Боледзюк – винайшли власний спосіб консервації та реставрації яйця. Відтоді розпочалася системна робота над формуванням колекції й опрацюванням концепції майбутнього музею. Труднощі були пов’язані не тільки з тим, що це мав бути музей без аналогів. Найбільше на заваді ставала радянська ідеологія, що трактувала писанку винятково як атрибут християнської культури, тобто Церкви. А це, звісно, таврувало саму суть музею як «опіуму для народу»… Щоб не дратувати партійних бюрократів і досягнути мети, музейна концепція акцентувалася на мистецькому аспекті писанкових розписів, не охоплюючи їх духовного та символічного значень. наша берегиня. – 2012. – № 2

Твори писанкового розпису У 1987 році, в недіючій тоді коломийській церкві Благовіщення (пам’ятка дерев’яної архітектури ХVI ст.) відкрили Музей писанкового розпису. Ця подія стала поштовхом до відродження писанкарства в багатьох регіонах нашої країни, водночас пожвавила науково-дослідницьку роботу з вивчення традиційної української писанки. Призабутим мистецтвом

«Якби наш народ не створив нічого іншого, крім писанок, то і цього було б досить, аби зайняти почесне місце в пантеоні цивілізованих націй». В. Скуратівський зацікавилися широкі кола громадськості і преса. Почали з’являтися публікації, створювалися гуртки, школи писанкарства. Відкриття писанкового музею підтримали відомі діячі культури, етнографи та науковці, серед яких Іван Гончар, Ераст Біняшевський, Василь Скуратівський та інші. На відкритті музею В. Скуратівський зокрема сказав: «Якби наш народ не створив нічого іншого, крім писанок, то і цього було б досить, аби зайняти почесне місце в пантеоні цивілізованих націй». Але після трьох років функціонування, музей опинився у складних умовах – без власного приміщення й під загрозою закриття. І тільки за тринадцять літ, у 2000-му, в центральній частині Коломиї, перша письмова згадка про яку датована 1241 роком, звели спеціальну будівлю для музею. Сьогодні – це одна з найвідоміших та найоригінальніших в Україні споруд, яку відвідують сотні тисяч туристів. У великому, 13-метровому яйці, оздобленому гуцульським писанковим орнаментом, під купольним склепінням небесних світил розмістилися маленькі обереги великого і неоціненного духовного змісту. Канонічна мова їх давнього письма спонукає до роздумів, пошуків і сподівань.

народний календар «Благослови, мати, весну закликати» Весняні свята і обряди Тетяна НЕГРІЙ, автор і ведуча телевізійної програми «Народний календар», заслужена артистка України, м. Київ

Благослови, мати, весну закликати, Весну закликати, зиму проводжати. (Веснянка)

«Весна! Це свято оновлення і пробудження природи. Увесь довколишній світ оживає і зодягається у зелень. Усе живе радіє весні» [7]. Колись, бувало, як тільки зійде сніг і землю пригріє сонце, діти вибігали на околицю села з випеченими з тіста жайворонками і кликали весну – сонце: Вийди, вийди, сонечко, на дідове полечко, На бабине зіллячко,на наше подвір'ячко. На весняні квіточки, на маленькі діточки, Там вони граються, тебе дожидаються. Закликання весни – стародавній звичай слов'ян. У народній уяві весна – молода, вродлива дівчина, дуже багата паняночка. І тому люди сподівалися від неї щедрих дарів і запрошували, закликали її піснями: Ой весно, весно, Що ж ти нам принесла? Принеси нам в хату радості багато. В комору – достатки, на поле – дозвілля, Зелен-розмарину – на моє весілля. Веснянки – стародавні обрядові пісні. Веснянки чи гаївки співали, а краще сказати «водили» дівчата. Яскраві хороводи можна було побачити поблизу річки, в гаю або в лісі, а з прийняттям нашим народом християнства – біля церкви. Веснянки характеризують наше далеке минуле, нашу первісну культуру. Гаївками шанували сонце, подателя життя, і небо, воду, вогонь. Відганяли лихі сили, чарували магічними діями та співом і високий урожай, і приплід худоби, і частий «дрібен – дощик»: Іди, іди, дощику, Зварю тобі борщику в полив'янім горщику! Іди, іди, дощику: Цебром, відром, дійницею над нашою пашницею! Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику. Веснянки виконували лише весною, але в різних місцевостях України у різний час: де відтоді, як

вперше закує зозуля, де від Явдохи-плющихи (14 березня). Зародилися веснянки в глибоку давнину, коли наші пращури початок року пов'язували з приходом весни. Вони вважали, що пробудження природи мало започаткувати й новий життєвий цикл. Хліборобський рік розпочинався в березні, в пору весняного рівнодення, коли Сонце переходить з південної півкулі у північну і пробуджує природу від зимового сну. Але спочатку треба було гарно «відгуляти» проводи зими. Масляна (Масниця, Колодій) – давньослов'янське свято на честь пробудження природи. Масляна – веселе, багатоденне народне свято, що складалося з трьох частин: зустрічний понеділок, широкий четвер і прощальна неділя. Українці цього тижня каталися на конях, ходили в гості. Основною обрядовою стравою Масляної були вареники з сиром. Їх вживали з маслом чи сметаною протягом тижня. Закінчувалася Масляна спалюванням опудала Зими. За різноманітними обрядами та забавами швидко минав останній день Масляної, тому казали: «Масляна, Масляна, яка ж ти мала», а ще: «Не завжди котові Масниця». Масляну відзначають за тиждень перед Великим постом. За християнською традицією останній день Масляної називають Сиропусною, або Прощеною неділею. Цього дня і ми з вами маємо «просити прощення за гріхи чи кривди» – у рідних, друзів і знайомих. Березень Березень – особливий місяць. Він, як мовиться в народі, й усміхнеться, і заплаче, і ошкіриться крутим норовом: «Часом снігом сіє, часом сонцем гріє». Але весна вже своє бере, тому інша народна приказка стверджує: «В березні кожух і без ґудзиків теплий». З весною пов'язували надії на врожай і пильну-

народний календар вали, якою буде погода, щоб прогнозувати весну і літо: «Якщо сніг тане раптово і вода збігає швидко – буде мокре літо». У березні посилення вітру віщує потепління й рясні опади: вітер уночі – вода вдень. Якщо береза опушиться раніше за клена – літо буде сухе, а пізніше – дощове. Ранній приліт жайворонків і граків – на теплу весну. Отже, «прийшла Євдокія – селянинові надія». 14 березня – Преподобномучениці Євдокії, або, як кажуть: «Явдохи-плющихи». У деяких місцевостях Святу Євдокію називали Весновкою, бо за народним повір’ям, ця свята жінка «завідувала у Бога весною». До неї ставилися з великою повагою – адже вважалося, що у Святої Євдокії зберігаються ключі від весняних вод, які так потрібні для майбутнього врожаю. З цим днем пов’язували справжній прихід весни, бо «Явдоха виходить із плугом» і спостерігали: якщо «Євдокія красна, то й весна красна». «Увесь день погожий – усе літо пригоже». Вважалося, що цього дня прокидається від зимової сплячки бабак, «виходить на світ, свище три рази, а потім знову лягає на другий бік і так спить аж до Благовіщення». А ще – цього дня повертаються з вирію ластівки. І якщо хтось уперше побачив ластівку, одразу брав грудочку землі та кидав їй услід, приказуючи: «На тобі, ластівко, на гніздо, а людям на добро!». Люди вірять, що «ластівка на своїх крилах нам весну з вирію несе». «Ластівки вилітають – погоду обіцяють», – кажуть у народі. Прихильне ставлення нашого народу до ластівки виявляється в прислів’ях приказках. «Як ластівка з ластовенятами», – кажуть про люблячу матір. Про лагідну і приємну мову дівчини говорять: «Як ластівка щебече». 22 березня за православним церковним календарем – Сорок мучеників Севастійських. Вірили, що з цього дня розпочинається справжня весна, бо «Сорок птахів прилітають, весну приносять», а ще: «Сорока іменинниця і кладе в своє гніздо сорок прутиків». Господині пекли цього дня сорок кренделів з медом у формі пташок і роздавали дітям – «щоб птиця водилася, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися і щоб гусенята плодилися». Діти, взявши печиво, вибігали за село і влаштовували цікаві забави – «заклички птахів»: Пташок викликаю з теплого краю! Летіть соловейки на нашу земельку! Спішіть ластівоньки пасти корівоньки! А хлопці, побачивши в небі диких гусей, кидали їм услід соломинки з побажанням: «Гуси, гуси, нате вам на гніздо, а нам на тепло!». На Обретіння «птиця обертається до свого гнізда» і «весну з вирію приносить». А в день Сорока Святих «має розпочатися справжня весна, бо сонаша берегиня. – 2012. – № 2

рок птахів прилітають». Але межею, коли тепло має остаточно перебороти холод, вважається день Теплого Олекси, або свято Преподобного Олексія, чоловіка Божого, яке припадає на 30 березня. «На Олекси кидай сани – готуй воза», – кажуть у народі. «На Олекси з гір вода, зі ставу риба». Пасічники вже виставляли вулики на пасіку, приказуючи: «Нуте, ви, бджоли, готуйтеся: прийшла пора – йдіть та не лінуйтеся. Приносьте густі меди, рівні воски та часті рої – Господеві Богові на офіру, а мені, хазяїнові, на пожиток». Перед Теплим Олексою вилітають з вирію журавлі. Щоб птахи оселялися в селі, діти, побачивши журавлиний ключ, кидали долі червоного пояса, приспівуючи: «Веселик, веселик колесом, Перев'яжи дорогу червоним поясом». Кажуть, що птахи, зробивши кілька кругів, далі не полетять. В Україні здавна вірили: хто перший побачить журавлів і покличе їх веселиками, у того рік буде веселим і щасливим. Ластівку, жайворонка, журавля всі хліборобські народи вважають правдивими провісниками весни, священними птахами. Руйнувати їх гнізда – великий гріх. Цим птахам народ присвятив найбільше пісень. А ми з вами заспіваємо веснянку «Подоляночка», яку ви добре знаєте. Але не всім відомо, що цей хоровод – колишня містерія, молитва пробудження весни, закликання тепла і дощу, воскресіння природи: Десь тут була Подоляночка, Десь тут була молодесенька, Тут вона сіла, тут вона впала, До землі припала, Сім літ не вмивалась, бо води не мала. Так співають дівчата, кружляючи навколо Подоляночки, і цей хоровод символізує сонце. А Подоляночка – це Земля, Весна, яка спала під глибокими снігами. Дівчата ж своїм співом пробуджують її після зимового сну, «викликають Весну і гаряче Сонце»: Ой устань, устань, Подоляночко, Ой устань, устань, молодесенька, Вмий своє личко, личко біленьке, Біжи до Дунаю, бери молоденьку, Бери ту, що з краю. Квітень Як би березень не «ошкірювався крутим норовом», все одно наставала пора другого місяця весни. Якщо березень весну, наче наречену, лишень приводить у гості, то квітень зустрічає її як повноправну господиню: луки, гаї зодягаються у зелень, з’являються перші весняні квіточки. У народі кажуть: «Квітень – полудень весни». «У квітні ластівка день починає, а соловей кінчає».

народний календар «Квітневий день рік годує». Селяни пильнували, якою буде погода, бо «Теплий квітень, мокрий май – буде в полі урожай, у стодолі буде рай». А ще: «Посієш вчасно, то вродить рясно», отже, розпустився дуб – пора сіяти горох, закумкали жаби – можна садити кукурудзу. У квітні ясні ночі закінчуються приморозками, а ранковий туман віщує сонячну погоду. «Ні холодніший од березня, ні тепліший од травня квітень не буває», – так вважають. 7 квітня за православним церковним календарем – велике християнське свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Читаємо в Євангелії від Луки: «У Галілейське місто Назарет, у дім Іосифа до Святої Діви Марії, посланий був Архангел Гавриїл. Ввійшовши до Діви Марії, він промовив: «Радій, благодатная, Господь із Тобою! Ти благословенна між жонами!» Вона ж стривожилась цим словом і почала роздумувати, що б означало те привітання. Ангел промовив до неї: «Не бійся, Маріє, – бо в Бога благодать ти знайшла! І ось ти в утробі зачнеш, і Сина народиш, і даси Йому ймення Ісус. Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий…». Благовіщення – велике православне свято на честь повідомлення Діві Марії «благої вісті» Архангелом Гавриїлом, а також значуще весняне свято. Селяни з особливою повагою ставляться до нього, адже «Бог у цей день благословляє всі рослини». Тому гріх братися за будь-яку роботу. Побутує повір’я, що навіть птиця не в’є гнізда цього дня. А зозуля тому не має свого гнізда й підкидає яйця в чуже, бо «колись на свято вила гніздо і Бог їй за це відібрав пам’ять». Благовіщення – це свято землі. Від Введення (4 грудня) до Благовіщення «земля відпочиває і сили набирається». Після Благовіщення можна працювати коло землі, бо « Бог землю благословляє». Благовіщення – важлива віха землеробського календаря українців. «На Благовіщення весна зиму остаточно переборола», а тому уважно спостерігали: яка погода на Благовіщення, така й на Великдень. У деяких місцевостях України є звичай на Благовіщення виводити «худобу на сонце: і кота, і пса», щоб привітати початок весни. Випускають птицю: «Щоб співали на волі, Бога прославляли та просили щастя тому, хто їх випускав». З Благовіщенням пов’язаний ще один обряд – «Вдовин плуг» – сільські громади вирішували, коли і хто оброблятиме ниви вдовам і сиротам. Адже здавна в Україні заведено першу весняну оранку починати в тих родинах, де не було господаря. А дівчата вірили, «як знайдеш пролісок на Благовіщення – на щастя». А по обіді, коло церкви виводили весняний хоровод «Кривий танець»:

А в кривого танцю, (2) Та не виведем кінця. Треба його та виводити, (2) Кінець йому тай находити. Ой травко-муравко, (2) Ой чому ж ти не весела? Мене гуси не щипали, (2) А дівоньки потоптали. Ця багатозначна веснянка символізує світоглядні уявлення наших далеких пращурів: і рух Сонця на небі, і зміну дня і ночі, і безкінечне життя у Всесвіті. Тут космічні образи і філософічні – все тече без упину в безкінечному кривому танці. 8 квітня – день славного входу Ісуса до Єрусалима, і ми святкуємо Вербну неділю. Це свято не має сталої дати, бо залежить від Світлого Христового Воскресіння. Отже, остання неділя Великого посту названа Вербною. Від перших століть церква вшановує пам’ять славного входу Ісуса до Єрусалима в останню неділю Великого посту. Читаємо в Євангелії: «Христос в’їхав до Єрусалима верхи на ослі і Його зустрічало багато народу. Люди з пальмовим віттям вітали Ісуса Христа за шість днів до хресної Його смерті». У євреїв і римлян пальмова гілка була символом перемоги. У слов’ян її замінила верба. Вважають, що «найскоріше сповіщає прихід весни – верба». Може, тому верба й здобула таку шану. А, може, тому, що вказує на воду: «де верба – там вода, де вода – там верба», – стверджує прикмета. Крім того, ця рослина як чудовий природній фільтр очищає воду. У давнину вербами обсаджували криниці, щоб захистити від лихих сил. Верба – сакральне дерево українців – завжди відігравало важливу ритуально-обрядову роль у житті нашого народу і стало символом у християнстві. У Вербну неділю гілочки верби освячують у церкві, прикріпивши до них свічку. А повернувшись додому, легенько шмагають освяченими гілочками всіх членів сім’ї і худобу, примовляючи: Не я б’ю, верба б’є: За тиждень Великдень! Будь великий, як верба, А здоровий, як вода, А багатий, як земля! Верба в різних символах і образах широко оспівана в українських народних піснях. Її порівнюють і поєднують з дівчиною, з її думами – мріями, красою, тугою за милим. А веснянка «Вербовая дощечка» сповнена вірою в чарівний місточок кохання – від берега юності до берега родинного щастя. Вербовая дощечка, дощечка Біля мого мостечка, мостечка. На все поле леліє, леліє, Звідки милий приїде, приїде.

наша берегиня. – 2012. – № 2

народний календар Звідки милий приїде, приїде, Що Насточці привезе, привезе? Червонії чоботи, чоботи, Для ліпшої роботи, роботи. Після Вербної неділі настає Страстний тиждень, який ще називають Великим. Кожен день тижня також має цю назву і відповідає Євангельській історії Ісуса Христа, починаючи з Його входу до Єрусалима. У народі Страстний тиждень ще називають Білим або Чистим, адже в цей час очищають «вогнем і водою» хату, господарство перед Великоднем. У понеділок господиня білила хату, мила столи і лави, господар прибирав стайні і хліви. У вівторок завершали роботу попередніх днів. У середу – все, що було в хаті, мусило бути випране і випрасуване. До Чистого (Страстного) четверга господарі вже закінчували з важкою роботою в полі й хаті, бо казали, що «з четверга свята надходять». Від давніх-давен вважалося, що Чистий четвер – день весняного очищення. Одним з головних обрядів цього дня було вмивання й обливання. Воду для омовіння обов’язково треба брати до сходу сонця. За повір’ям, у Чистий четвер «до схід сонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати в річці». А хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровим протягом всього року. Після купання воду зі свого купелю виливали на перехрестя й промовляли: «Господи Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніжки і в живіт трішки». Ранком цього дня люди оминали перехресні дороги – «щоб хвороба не вчепилася» [1]. У Великий четвер згадується «Таємна вечеря», яку напередодні розп’яття здійснив Ісус Христос зі своїми учнями. Цього дня під час Вечірньої служби читаються дванадцять Євангельських уривків, що розповідають про страждання Ісуса Христа. Люди, повертаючись з церкви, намагаються донести додому Страстну свічку, яка горіла під час читання «Страстей». Вважається, що Страстна свічка має величезну захисну силу. У Велику п’ятницю замовкають дзвони. На богослужінні в церкві згадується погребіння Ісуса Христа. Особливо урочисто виноситься плащаниця з вівтаря – для поклоніння віруючих. У хатах говорять тихо, не можна лаятися. Не дозволяється шити, прясти – тільки пекти паски. Велика субота – останній день Великого посту. Вечірня служба в церкві вже належить Пасхальній неділі. А господарі цього дня готують все для освячення: паски, писанки, крашанки, ковбасу, шинку. До пізньої ночі клопочуться господині, готуючись до Великодня. Великодня ніч – свята й чарівна, коли в добрих людей здійснюються всі бажання, бо щастя ходить. наша берегиня. – 2012. – № 2

Адже Христос Воскрес! І тому, хто не спить, посилає здоров’я і силу. Цієї ночі сплять тільки малі діти й хворі люди. Усю ніч перед Великим днем горить Вогонь – Світло. Вогні Великодньої ночі розкладали хлопці на горбку чи біля річки, а лампадки та свічки запалювали у церкві. Лихі сили цієї пори неспроможні заподіяти зла, бо очисний вогонь просвічує зустріч чарівної ночі з Великим днем і сяє своєю загравою на всю околицю: то здіймається великим полум’ям догори, то розсипається навколо іскрами. …З церкви, що в «різнобарвному живому людському вінку», лунає читання «Діянія Апостолів». Сотні свічок палають над пасками і кошиками зі свяченим. Безсонна ніч, але всі бадьорі, в душі кожної людини панує спокій. Та ось нічна тиша порушується співом. Це урочисто виходить з церкви процесія з плащаницею і хоругвами на чолі зі священником. На якусь мить все замовкло… Та враз почулося могутнє: «Христос Воскрес!». І цей людський «різнобарвний вінок» навколо церкви ожив, зрадів, загомонів. Приєднавшись до Величного походу, вони тричі обходять церкву під спів переможного: «Воскресіння Твоє, Христе – Спасе, Ангели співають на небі!». Після довгого мовчання заграли Великодні дзвони і весь світ почув, що Христос Воскрес! [3]. Великдень – так називають свято Пасхи Христової – одне з найзначніших християнських свят на честь Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Читаємо у Євангелії від Луки: «Господь наш Ісус Христос, як повідали пророки і Сам Спаситель, Воскрес третього дня по смерті Своїй. З суботи на неділю, рано-вранці стався великий землетрус і Ангел Божий зійшов з неба, і відкотив камінь від входу до гробниці, і сів на ньому. По завершенні цього великого чуда, коли було ще темно, жінки – мироносиці прийшли до гробу з наготованими пахощами, щоб намастити тіло Ісуса. І побачили вони, що камінь від гробниці відвалений був. Та, ввійшовши, вони не знайшли тіла Господа Ісуса. І коли стояли збентежені, до печери два мужі в одежах блискучих з’явились і сказали до них: «Чого ви шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо Воскрес!». Свято Воскресіння Господнього – рухоме, тобто не має сталої дати. Справа в тому, що відзначають його за астрономічним циклом: першої неділі після весняного повного місяця, в один із 35-ти днів – від 4 квітня до 8 травня. Цього року Світле Хритове Воскресіння – 15 квітня. На 40-й день після Світлої Неділі святкується Вознесіння Господнє, на 50-й – П’ятидесятниця. Великдень – це приклад поєднання нашої ста-

народний календар родавньої культури з християнською. Дуже поширений серед народу звичай – благословення їжі на Великдень. Освячення пасхальної їжі відбувається урочисто, після святої Літургії у церковному дворі. У давнину паску святив господар. Повернувшись з церкви зі свяченим, він обходив своє господарство, заходив до худоби і в клуню до бджіл. «Христос Воскрес!»,– голосно вітається господар і заходить до хати. – «Воістину Воскрес!»,– відповідають рідні. Якщо в хаті була дівчина на виданні, клали їй паску на голову й казали: «Абись у людей була така велична, як паска пшенична!». Перед тим як сісти за стіл, господиня наливала в миску холодної води, клала туди три крашанки й вся родина вмивалася. Після обкурювання хати пахучим зіллям, після спільної молитви урочисто всі сідають за стіл і розговляються. Загалом Великдень – родинне свято. Але ранком першого святкового дня малі хлопчики ходили христувати і в кожній хаті отримували писанку чи крашанку. Звичай виготовляти писанки й крашанки з’явився в Україні ще в дохристиянські часи. У ХІХ столітті при розкопках Кривушанської могили було знайдено глиняні яйця, із зображеними на них трикутниками, колами, спіралями –символами стародавніх вірувань. І кольори, в які розфарбовують писанки і крашанки, теж символічні: червоний – це радість життя, любов і присвячується сонцю; жовтий – місяць і зорі, а в господарстві – урожай; блакитний – Небо, здоров’я; зелений – весна, воскресіння природи. Як виникла писанка? Існує така легенда: «Була сувора зима. Птиці не встигли вилетіти у вирій і замерзали. Люди шанували птиць і позабирали всіх, відігріли у себе в хатах. А як пригріло сонце – птиці вилетіли з хат і полетіли у вирій. А повертаючись з вирію принесли всім весну та писанки. Відтоді й стали люди писати писанки». Наші пращури вірили, що писанка захищає людину від усього злого, приносить добро, щастя, здоров’я. Крашанка має таке саме значення у великодніх святкуваннях, як і писанка. Крашанка – яйце, пофарбоване в один колір, без узорів. Важко сказати, писанка старша чи крашанка. Поза сумнівом лише те, що писанка і крашанка – це шана сонцю, символ життя, а в християнстві – символ нашого спасіння через Ісуса Христа. А звичай виготовляти їх є невід’ємною частиною Великодніх свят. Важливим елементом Великодніх свят були і юнацькі, парубочі, дівочі та дитячі ігри. Парубочі – бити лупака, харлай, довгої лози – це змагання у спритності та силі. Дівочі – шум, кострубонька, кривий танець, вербовая дощечка – демонстрували

вміння співати й танцювати. Недарма великодні ігрища вважалися ярмарками наречених. А діти залюбки бавились у цокання – биття яєць. На Львівщині хлопці грають у «Купсу». Писанку кладуть на якесь підвищення – камінь чи горбок – і ходять навколо, співаючи: Ходить Купса по риночку, та й купує писаночку. Куп си, куп си, уродливий, Куп си, куп си, чорнобривий, Куп си, куп си – будеш мати, Що дівчині дарувати. А самі водночас пильно стежать, щоб хтось з них не вхопив цю писанку. Але знаходиться відважний, хапає писанку і виривається з кола. Потім хтось кладе другу писанку і гра триває. На Великдень «сонце грає» – так вважають у народі. Тому перед сходом сонця відкривали віконниці й усували все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що приносить у дім щастя і здоров’я. Свято Воскресіння Христового приходить навесні, коли оновлюється природа і радість охоплює всіх. Отже, не забувайте, що не можна ображати людей, треба любити природу: не кривдити тварин, не нищити дерев – бо все це дар Божий. І Великдень – це свято радості для всіх. Травень Кожен місяць знаменний по-своєму, але останній місяць весни особливий: довколишній світ немовби святкує свою молодість буйним цвітінням трав і пташиним багатоголоссям. Віддавна казали: «Дожити б до маю, тоді вже сама природа подбає». А ще: «Буває май – під кущем рай, а буває май – коневі сіна дай, а сам на піч утікай», «Сухий і теплий май – скупий буде врожай», «Май холодний – не будеш голодний: рік буде хлібородний», «Як у травні дощ на дворі, то восени хліб у коморі», «Травневий дощ, як з грибами дощ». 6 травня – день Великомученика Юрія Переможця. А «Юрій на поріг весну приволік», – кажуть у народі. У народі вірили, що святий Юрій відмикає золотими сонячними ключами Райську браму й випускає на Землю Весну – розкриває Небо на дощ, на росу. Тому роса цього дня має цілющу силу: «Травнева роса краща од вівса». Святого Юрія вважали за покровителя диких звірів і за охоронця свійських тварин. Цього дня виганяли худобу на «Юрову росу». А також вважали, що «Юрій з водою, а Микола з травою». 22 травня – день перенесення мощей Святителя і чудотворця Миколая з Мір Лікійських у Бар. Це сталося в 1087 році. Після того, як варвари захопили місто Міри і спустошили його, одному пресвітеру уві сні Святий Миколай заповів пере-

наша берегиня. – 2012. – № 2

народний календар нести мощі до м. Бар у Південній Італії. Жителі міста Бар з радістю і честю прийняли святі мощі угодника Божого і перенесли в новозбудований храм. При цьому дуже багато людей зцілилося. Свято Миколи крім весняного, є й зимове (19 грудня), а тому в народі казали: «В кожнім році два Миколи: до першого Миколи не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи». Цього дня господарі виводили коней на першу пашу, бо «Ярий Микола опікун коней: прийшов Миколай – коней випасай». Хоча і казали, що з Миколиного дня «тепло на землю спустилося», проте купатися в річці ще не можна, тому попереджали: «До весняного Миколи не можна купатися ніколи», «бо з чоловіка верба виросте». 23 травня – день Апостола Симона Зілота. До цього дня приурочувався Зільницький обряд: жінки гуртом йшли до лісу збирати цілющі трави (череду, ромашку, деревій). Зілля збирали до схід сонця, коли ще не впала роса, промовляючи: «Трава-травиця, красна дівиця, не я тебе садила, не я й поливала. Господь тебе садив, Господь і поливав – всякому християнинові на поміч давав!». 24 травня – Вознесіння Господнє – велике православне свято, яке відзначають на 40-й день після Великодня і обов’язково у четвер шостого тижня по Пасці. Щодо цього в народі кажуть: «Не прийдеться в середу Вшестя». Згідно з християнським ученням, після Воскресіння Ісуса Христа, через сорок днів Бог-Отець забрав Його на небо, хоч до цього Ісус являвся Своїм

учням, ходив по землі. Це останній день, коли ще вітаються словами: «Христос Воскрес!». Селяни цього дня обходили свої посіви, бо на «Вшестя жито вже починає викидати колос». А ще намагалися повністю обсіятися, адже через десять днів після Вознесіння – День Святої Трійці (цього року 3 червня). У народі це свято називають Зелена неділя. Зеленими святами проводжають весну і зустрічають літо… Література 1. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу : Етнографічний нарис у 2-х т. – Мюнхен : Українське видавництво, 1958. – Т.1. – 455 с. – Т. 2. – 447 с. 2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст. – реліг. моногр. – К. : АТ «Обереги», 1994. – 424 с. 3. Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: (у 3 кн., 6 т.). – Факс. вид. – К. : АТ «Обереги», 1994. – Кн. 2. – Т. 3. – 528 с. 4. Ковальчук О. В. Українське народознавство: Книга для вчителя. – К. : Освіта, 1994. – 176 с. 5. Короткі відомості про свята Православної Церкви. – Украї нська Православна Церква – Київський Патріархат, 1992. – 112 с. 6. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К. : Либідь, 1993. – 228 с. 7. Скуратівський В. Т. Місяцелік : Укр. нар. календар. – К. : Мистецтво, 1992. – 208 с. 8. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-ге вид. / А. П. Понамарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косьміна та ін. – К. : Либідь, 1994. – 256 с.

Пам’ятка для авторів журналу Автор подає до редакції рукопис статті українською мовою обсягом до 15 сторінок формату А4 в електронному вигляді на диску або електронною поштою boyko_vm@ukr.net. Текст рукопису потрібно набрати на комп’ютері (у програмі Word, інтервал між рядками 1,5; розмір шрифту 14). Ілюстрації подаються окремими файлами у форматі JPEG. Бібліографія до статті має бути складена з додержанням стандартів. До рукопису додаються дані про автора (прізвище, ім’я та по батькові, місце роботи, посада, вчений ступінь, звання, адреса, телефон). Просимо не надсилати одні й ті самі матеріали водночас до нашого журналу та інших видань. Редакція

наша берегиня. – 2012. – № 2

міфи та легенди давньої україни Рубрику «Міфи та легенди давньої України» веде Валерій Войтович, дослідник української міфології, художник, письменник: «Наші прабатьки-сонцепоклонники йшли своїм, не позиченим шляхом до розуміння законів Всесвіту. Для них усе довкола було одухотвореним і повним сил. Нині ми — спадкоємці міфо-релігійного світогляду предків. Накопичені упродовж тисячоліть народні духовні багатства та набутки вчених і дослідників змусили автора певною мірою узагальнити знання з міфології племен і народів, які проживали на теренах давньої України, і зробити на основі історичних джерел, які власне і становлять основу такої розвідки, спробу наукової реконструкції світогляду наших далеких предків, зокрема й пантеону українських богів». Із міфологічного словника Берегиня – володарка добра і захисниця людини. Оберігає оселю, родинне багаття, передусім малих дітей, від хвороб та інших злих сил. Великдень – цілковита перемога Весни-Літа над Зимою, перемога життя над смертю. Вважається найбільшим днем у році. Великий день світла Дажбожого. Великій піст – Великий сорокаденний піст перед Великоднем. Другим за тривалістю був піст перед Різдвом. Гаївки (ягілки, гагілки, галагілки, веснянки) – весняні дівочі хороводи з піснями-веснянками, численні обрядові пісні, що є основою найбільшого свята воскресіння Весни-Літа. Лада – володарка світової гармонії, Всесвіту, краси і любові. Велика Богородиця-Мати всього сущого. Леля – дочка Лади, сестра Полеля. Володарка кохання, весни та краси. Міф – давні вірування народу щодо походження світу. Оріана – міфологічна першоназва стародавньої України, країна Оріїв. Етнічні ознаки її розвинулися у трипільській культурі (IV – ІII тисячоліття до н. е.). За твердженнями деяких вчених, Оріана є прабатьківщиною індоєвропейських народів. Орії (орійці) – тобто орачі, – сонцепоклонники. Першими в світі приручили коня, винайшли колесо і плуг; окультурили жито, пшеницю, просо, а свої знання з рільництва та народних ремесел понесли по всьому світу. Цей корінь є у Ведах. Піст – невживання, наприклад, м’ясної їжі, а також період, протягом якого не вживається скоромна їжа. Піст обов’язково супроводжується системою обрядів духовного очищення (молитви, покаяння тощо).

БЕРЕГИНЯ – ВОЛОДАРКА ДОБРА І ЗАХИСНИЦЯ ЛЮДИНИ Оселя – то священний вогонь душ дідів-прапрадідів, який палахкотить в оселі! Мамина пісня – то священний небесний вогонь душ дідів-прапрадідів, що горить у ній! Квітка, колодязь, журавель у небі, бабусина вишиванка, дідусева казка, вірність, віра, любов – священний вогонь душі Берегині. Тільки МатиБерегиня, володарка добра і захисту люду Дажбожого, здатна оберегти оселю, всю родину, а заразом і весь родовід від чорного Мороку зла. Храм Великої Матері стоїть посеред Сонця-Неба, на його алтарі жриці-діви підтримують віковічний вогонь, а Вишні боги кожен день приносять їй жертви – найкраще вино, хліб, садовину та городину... З предковічних часів Велика Богиня є Берегинею милосердної Матері-Землі, того могутнього та таємничого світу, який тримає в собі життєтворяща материнська сила. В ім’я всеправедного Бога-Отця та всюдисущого світла Сонця-Дажбога Берегиня приносить людині життєві радощі та свіже оновлення на вічну славу зоряного неба Предків. На небі записана пам’ять про славні часи Оріани:

Тільки Мати-Берегиня, володарка добра і подателька захисту люду Дажбожого, здатна оберегти оселю, всю родину, а заразом і весь родовід від чорного Мороку зла. – Течуть ріки великі по землі Орійській. І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність орійську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого. Так сказала їм Берегиня. З найдавніших часів прийшла до Орія-хлібороба Берегиня. То їй наші діди-прадіди приносили у жертву все, щоб вона задобрила нищівні сили, бо лише Мати-Берегиня могла оберегти їх від упирів та інших злих сил. За ту первісну оріанську вдячність

міфи та легенди давньої україни полюбила Пресвята Діва жити біля людських осель. Особливо влітку, в перший день Зелених свят, коли весь світ святкує прихід Лелі-Весни, а кожна дівчина зустрічає свою долю; коли з зоряного неба всміхається сріблястий Ясен-Місяць. Любить Мати-Берегиня водити широкі хороводи дівчат на берегах рік та озер, навколо молоденьких, заплетених віночками і гнучкими вітами білокорих берізок. Там, де вона співає своїх чарівних пісень, травичка росте соковитішою, а на ланах і полях хліб родить багатше. У кожну оселю Велика Мати приносить священний небесний вогонь, який підтримує вся родина. Мати-Берегиня захищає оселю, родинне багаття, насамперед малих дітей, від хвороб, лютого звіра, а то й смерті. З давніх-давен Мати-Берегиня стала оберегом непорушної та глибокої вірності подружжя. Боронь Боже, щоби загас священний родинний вогонь! У молодій сім’ї Мати-Берегиня дбає про лад у хатньому господарстві: щоби дружина переймалася своїм чоловіком, а чоловік піклувався про свою милу. Як тільки Велика Мати бачить, що ось-ось вогонь кохання згасне, буває, підкине в нього галузочку та чарівно всміхнеться. Тоді в засмучених душах славних Расинів знову спалахує вогонь, а в серцях – лагідне тепло і невичерпна ласка. Сумує МатиБерегиня над згаслим багаттям тієї сім’ї, котра не вберегла вогнища у своєму помешканні. В таку оселю приходить біда. Ось чому богосвітла Берегиня оберігає вогонь роду-племені, який обігріває житло; тоді в хаті завжди буде материнське тепло, ростимуть щасливі діти і лунатиме пісня.

У молодій сім’ї Мати-Берегиня дбає про лад у хатньому господарстві: щоби дружина переймалася своїм чоловіком, а чоловік піклувався про свою милу. – Передусім Мати-Берегиня освячує в хаті піч, – каже Жриця. – В оселі вона не лише осередок тепла, а й духовний символ, вісь сімейного життя, що згуртовує та оберігає рід і родовід. Місце для Матері-Берегині – завжди посеред оселі. Тут, навколо священного вогнища, подалі від суєти, родина знаходить мир і спокій; тут завжди мають бути лише згода, любов і висока мораль. На чільному місці мати-господиня прикрашала піч чарівною квіткоюпанною та розмальовувала її барвистими кольорами. Коли члени родини залишали рідне помешкання, щоб поселитися на іншому місці, вони брали з собою вогонь з алтаря ясноокої Матері-Берегині, щоб запалити його в новому родинному вогнищі. Вшановуючи Велику Матір і своїх славних Предків, коли в дім приходила молода невістка, на священному алтарі Богині-Матері випікали хліб і, коли він був спечений, молоде подружжя, поділивши порівну між собою, з’їдало його. наша берегиня. – 2012. – № 2

З незапам’ятних часів прославила себе Оріанська земля у вишиванках. Кожна дівчина на виданні мусила сама наготувати посаг – вишити вдосталь рушників, щоб обдарувати ними сватів та почесних гостей на весіллі. А мережана сорочка для милого була символом-оберегом вимріяної долі. Рушники із зображеннями Матері-Берегині вивішували над вікнами і дверима, боронячи домівку від чорних сил. Невеличкі глиняні або мідні обереги із зображенням Пресвятої Діви захищали відкриті місця тіла, тому їх носили на грудях. Образ Великої Матері вирізьблювався на лиштвах віконниць, на дверях, щоб оберегти оселю від проникнення в неї злих духів. Найкраща жертва богосвітлій Матері-Берегині – пахучі трави, особливо полин, любисток, м’ята та лепеха.

Берегиня оберігає вогонь роду-племені, який обігріває житло; тоді в хаті завжди буде материнське тепло, ростимуть щасливі діти і лунатиме пісня. Другим важливим предметом в оселі вважається ліжко. Подружнє ложе покривалося ліжником, на якому вишивався орнамент у вигляді ромбів, що є символом родючості. Велика Богиня – Велика Мати родючості. Наші діди-батьки щиро молилися БогиніБерегині, бо свято вірили, що при народженні людини милосердний Бог-Отець неодмінно посилає їй і Долю – добру чи лиху. Щоб захистити родючість від сил зла, над ліжком вішали зброю: тугий лук, меч і кинджал гостролезі. Чарівна квітка Красної Панни на вишиванках оберігає біле, червоне та чорне зерно-сім’я, а отже, й дух дід-Лада, кров та землю-плоть для зародження нового життя, щоб добрі сили Берегинь плекали ростунців. Посестрою володарки милосердя є Покрова. Восени Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем. Саме тоді просить милосердну Покрову рідна Мати-Земля: – Покровонько, Покровонько, накрий мені головоньку, накрий в’ялим листячком, червоним платочком, накрий в’ялою квіткою, білою наміткою. Покрий, покрий нивоньку, щоб не боліла їй спинонька, ні спина, ні голова, щоб на весну здорова була. Від дня Покрови починається Бабине літо. Коли Покрова приносить з собою сніг – то на щастя молодій і молодому. Недаремно її так чекають і старий, і молодий. Як говориться: – Настали жнива – лежить баба нежива, а прийшла Покрова – стала баба здорова. Юнки, які ніяк не діждуться сватів, у цей день потайки просять її: – Покрів моя, Покровонько, покрий мою головоньку, як не платком – ганчіркою, аби не зосталася дівкою.

міфи та легенди давньої україни З приходом Покрови розпочинається сезон вечорниць і весіль, тому й кажуть, що Покрова приносить юнкам шлюбний вінець. У Пресвятої Діви є опікун Покров, якого теж просять: – Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром. Нетлінна пелена Діви-Сонця Пресвятої Богородиці допомагає від усяких бід і хвороб. Коли дощове небесне покривало закриває весняне Сонце-Небо, Мати-Берегиня, як та сором’язлива Красна пані, накидає на свої золоті кучері фату і готова пошлюбитися з громовладним Перуном. Саме тому з сивої давнини покриття голови молодої на весіллі стало символом одруження. Як колись іще Сокіл-Род творив світ із Золотого Яйця, так і жінка-мати споконвіку творить священний світ майбутнього – особливий загадковий світ людини. — У знайдених найдавніших орнаментах-

Авторський малюнок В. Войтовича

молитвах писанок богосвітла Мати-Берегиня зображена обов’язково з піднятими вгору руками,– каже Знахар.– Спочатку її зображували у вигляді перехрещених подвійних рисок, що так часто зустрічаються у вишиванках і писанках. Зустрічаються писанки із зображенням чотирирукої, навіть шестирукої Матері-Берегині. Володарка добра і захисту Мати-Берегиня прийшла з давньої Оріани до своїх нащадків зображенням Оранти-Лади в Божому домі Святої Софії, що в славному граді Кия. Мати-Берегиня – то мамина пісня, що любов’ю, вірою і красою лине з Вир’ї-Раю колядками та щедрівками, веснянками і гаївками, купальськими та жниварськими піснями. Мати-Берегиня – то блискавиця і грім срібнолукого Перуна; барвиста веселка в Сонці-Дажбога серед краси і сили звичаїв Орія-хлібороба, його обов’язків і законів. В ім’я єдиносущого Бога-Отця і продовження могутнього роду-племені славних Расинів – синів Сонця – Мати-Берегиня святою материнською любов’ю обдаровує кожну дитину: У нашого Роду Нема переводу: Як мати, так дочка, Як червона малиночка. Праматір Світу – це триєдина життєтворяща сила безмежних небес премудрої Лади у світлі і вічності продовження життя на Землі. У світі все має родити, а рід збільшуватися: Гуляй, гуляй, родино, Щоб житечко родило, І житечко, і овес, Щоб була роду честь... Безгрішною і вільною народжується людина, а воля і є Мати-Берегиня! Ніякі сили зла не здатні здолати віру, пісню, родовідну пам’ять і волелюбний дух Оріанського народу, якщо його віра щира і благословенна на святій Матері-Землі. Немає віри, вищої від любові Матері-Берегині до свого роду Дажбожого, як немає віри, вищої за віру до Вишніх богів! ВЕЛИКДЕНЬ – ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ СВІТЛА Великдень тому й називається Великим днем, що в цей, найбільший день року, воскресає володар життя – Сонце-Дажбог, а весь світ возносить хвалу воскресінню, перемозі Весни-Літа над холодною Зимою, добра над злом, народженню любові, доброти, надії та радості життя. Сонце – то відблиск лиця Божого, тому воно таке яскраве і ласкаве. Як колись, у предковічні часи, Сонце-Небо народилося з Золотого Яйця, так і Орій-хлібороб народився тоді у Сонці і донині живе, і дихає в ньому, і щовесни воскресає СонцемДажбога. Разом із Золотим Яйцем та з воскресінням Сонця-Дажбога світ отримав тоді в дар від небесного Бога-Отця найвищу творчу силу Батька-Неба – весь земний рай, сповнений багатства і щастя. Та в під-

наша берегиня. – 2012. – № 2

міфи та легенди давньої україни ніжжі гори Сонця – Хориву, у корінні Дерева Життя заховалося тоді від Вишніх богів людське зло, велетенський Змій, який постійно підточує божественне Дерево Життя і мститься людям за зле господарювання на Землі вселенським болем і кривдою. А тому Великий день – то велике свято Сонця-Дажбога, коли Бог-Отець відчиняє Сонце-Небо і через Небесні ворота по чарівному Небесному мосту приносить у людські душі святий очисний вогонь.

У світі немає зачинених душ. Кожен у Великий день може відчинити для себе свою душу. У Великодньому світлі Сонця-Дажбога людина знаходить правдиву віру у Всеєдиного БогаТворця, своє в ньому духовне оновлення і свій рятунок. – Був, кажуть, колись чоловік Свирид, – розповідає Волхв. – То як дождався Великодня, то й думає собі: «Кажуть люде – Велик-день; а побачу я, чи справді великий день? Чи багато я виору?». І от на самий первий день світлого празника запріг до плуга волів да з наймитом і пішов орать. Люде же у Божому домі молятця, а він оре. Тілько що почали, може, скибу десяту одкидать, аж під землею щось загуло страшно, страшно, так як часом далеко грім загуркотить, і Свирид разом так і провалився скрізь землю. А на тім місті стала могила. Вона й досі зоветьця Свиридова могила. То, кажуть, як інколи прийдеш на ту могилу да приложиш ухо до землі, то все неначе хто волів поганяє; так і чутно: «Гей! Гей!».

З нагоди вселенського пробудження до життя весняного Сонця-Ярила та на честь породин світлоликого Божича Сонця-Коляди з Золотого Яйця і зберігається у віках древня традиція фарбування великодніх писанок. Великдень – свято радості й веселості, коли все радіє і на Сонці-Небі, і на Матері-Землі. Життєтворяще Сонце-Небо особливо виграє першого Великого дня вранці, коли сходить, – грає, гуляє, міниться та скаче по небу... Повернувшись обличчям до сходу Сонця, побожно знявши покров з голови, Орій-хлібороб глибоко кланяється у безкрає Сонце-Небо: – Слава тобі, Дажбоже, за личенько Твоє Милосердне, що ся показалось, Всеправедне! Слава Тобі, Просвященне, і нині, і завжди слава! У світі немає зачинених душ. Кожен у Великий день може відчинити для себе свою душу. У Великодньому світлі Сонця-Дажбога людина знаходить правдиву віру у Всеєдиного Бога-Творця, своє в ньому духовне оновлення і свій рятунок. наша берегиня. – 2012. – № 2

Рано-раненько на Великдень, перед сходом Золотоликого Божича, славні Расини – сини Сонця – відчиняють усі віконниці, забирають усе, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння, яке приносить у дім щастя і добробут. Своїм невидимим чарівним співом тисячоліть життєдайне Батько-Небо поєднує душу люду Дажбожого з душами далеких пращурів та з прийдешніми поколіннями. У це велике свято Сонце-Дажбог приносить усім своїм славним Расинам – від найменшого до найстаршого – безмежну і величну радість. Саме тому миловидні дівчата, вбрані в барвистий одяг, парубки та підлітки, святочно виряджаються у вишиті сорочки, старенькі бабусі з дідусями, також – у вишиванках, і господарі в мережаних біллю свитках ідуть цього дня до Священного гаю, до найближчих травників, несучи із собою писанки, вар, печиво та квіти. Десь там, у лісі чи на луці, на зелених царинках, і відбувається свято душі Орія-хлібороба. Сотні дівчат водять разом широкий танець і в тому танці під чарівні сонячні звуки-мелодії веснянок-гаївок душею переселяються на мить у повесніле Небо... А в селі не перестають звучати грайливо і весело великодні дзвони, бо то не лише музика радості Великого дня, а й засіб проти всього лихого, всяких дідьків та смерті. Не тільки діти, а й дорослі дзвонять у дзвони, а хто перший задзвонив – той найпершим віджнивує і матиме найкраще збіжжя. Дзвонять у дзвони весь день, а потім ще й другого та третього дня. Жадібно ловить цей дзвін, ці веселкові дівочі хороводи-рухи, ці магічно-чарівні слова і спів Батько-Небо. Прислухаються і придивляються до тих веснянок, обпершись на ціпки, душею переселяючись у роки своєї молодості, старенькі бабусі з дідусями. І маленькі діти, залишивши веснянкову гру в писанки й крашанки, стають попереду людського натовпу й теж жадібно слухають той віковічний спів. З нагоди вселенського пробудження до життя весняного Сонця-Ярила та на честь породин світлоликого Божича Сонця-Коляди з Золотого Яйця і зберігається у віках древня традиція фарбування великодніх писанок. – Давно-давно наші батьки-діди помітили, – каже Волхв, – що зігріте життєтворящим СонцемДажбога яйце у своїй предивній таїні творить у собі краплю червоної крові. Кров – це життя, а життя виникло з яйця. Ось чому дівчата й хлопці дарують одне одному на Великдень червоні яйця – символ вічного життя. Цей магічно-чарівний згусток Сонця сховано і в зерні рослин, і в сім’ї тварин та людей. Це святе благовістя колись уперше з далеких країв принесли божі птиці, які теж мають у собі яєчка. Воскреснути – означає відродитися, відновитися, прорости та повернутися знову у світ життя. Всемогутній Сонце-Дажбог гордиться тим, що його осяйне золоте коріння-проміння глибоко живить МатірЗемлю. У кожному колосочку – життя Божича, який

міфи та легенди давньої україни своїм воскресінням духовно возвеличує душу славних Расинів. Зима – не рідна мати для Орія-хлібороба. Вона приносить страждання, голод і холод, а іноді і смерть. Восени опадає листя з дерев, гинуть квіти та трави, відлітають у Вирій-Рай птахи, ховаються у нори звірі, холоне зажурена Матір-Земля, зажуреним стає і Батько-Небо, приходять похмурі дні і снігова хуртовина все завмерле вкриває білою ковдрою. І тільки ті, хто витерпів ці страждання, холоди і морози, гідні зустріти святе воскресіння. В нагороду за їхнє зимове терпіння, за те, що не втратили віри у це святе воскресіння, Вишні боги дарують усім квіти ЛеліВесни. Для них Сонце-Дажбог запліднює життям Матір-Землю! Сік, що тече в жилах рослин, – то кров СонцяНеба! Золотисті зерна жита-пшениці – тіло СонцяНеба! Проміння, яке ллється з Сонця-Неба, перетворюється на квіти, на трави, на сади, на безсмертя. У цей Великий день ходять від хати до хати волхви-ясновидці і сповіщають славним Расинам радісну вість: – Радуйтеся, син Божий Воскрес! І Орій-хлібороб радіє, бачачи, як оживає з Божої Любові все довкола, як дарує Батько-Небо онукам своїм своє дихання, свою життєтворчу кров. – Свято Великодня, як і свято Різдва молодого Божича Сонця-Коляди, відзначають після заходу та до сходу Сонця, – каже Волхв. – Оріанські степи колись були всіяні могилами Отців наших. У ніч перед приходом і зустріччю Великого дня, новолітнього, весняного, благодійного та життєдайного СонцяДажбога, на тих рукотворних пагорбах, аби бути ближче до свого Божича, розкладають і запалюють терновий вогонь. Вогнища палали цілу Великодню ніч, єднаючи людські душі з великою душею зоряного неба Отців наших. Для цих вогнів у селі позичають у господаря, аби він не бачив, старі колеса, драбини з воза, діжки, ворота, старі двері... Але за таку позичку ніхто не сердився, бо це вважалося божественною жертвою для святого очисного вогню. Високо в небо здіймається полум’я вогню Великодньої ночі! Хто в цей день помре, піде прямісінько у Вирій-Рай, бо в це святе воскресіння Небесні ворота Бога-Отця відчинені.

Великодня ніч – це чарівна ніч, коли духи-душі дідівпрадідів приходять із зоряного неба й вільно ходять по землі свого роду-племені, своєї родини. – Що правда – то правда, дитина, яка народиться цього дня, буде нещасливою, – продовжує Волхв. – Покійників у цієї ночі немає, бо всі вони після Великого четверга, аж до Проводів покійниками не вважаються. В цей час вони роблять лише добро – зла нікому не чинять. Цієї Святої ночі лихі сили – всякі

дідьки, упирі, перекидьки, відьми, чародії, вовкулаки – не спроможні заподіяти зло, хоча й намагаються, бо наші славні Предки всі ці лихі сили пов’язали. Тоді в усіх хатах має горіти свічка чи лампадка. Особлива шана віддавалася Великому четвергу на початку весни, коли срібнолукий Перун пробуджується від зимового сну. Цей день присвячений володареві блискавиці і грому. До цього дня всі основні роботи в господарстві мали бути закінчені. До обіду в четвер уже не можна було рушити землю, щоб не присипати душу. У Великий четвер господар з господинею готували трійцю свічок: одна на пошану Батьку-Небу, друга – Землі-Матері, третя – на щастя та здоров’я всім живим. До схід Сонця матері купали малих дітей, щоб були здорові, а також підстригали дітям і худобі кілька волосин, аби вони краще росли. – Вода і вогонь у цю пору очищає від усякої нечисті, – каже Знахар. – Люди вірили, що жито-пшениця, посіяні у Чистий четвер, будуть без бур’янів. Тоді за-

Цілющою силою наділялися всі предмети, посвячені у Великий четвер. Лікувальні властивості мали четвергові сіль, вода та хліб, свічки і навіть попіл. кінчували писати писанки та починали пекти жовті паски. Пізно вночі всі сідали за урочисту вечерю. Велика (Страсна) вечеря подібна до Свят-вечора на Різдво. Традиційними стравами були кутя з медом і маком, вареники з сушеними вишнями-черешнями, капусняк, риба. У перший день Великодня всі сідають за стіл ще досвіту, навіть немовлят і тих беруть на руки, щоб разом сидіти за свяченим, разом розговлятися. Перед тим, як сідати за стіл, уся родина вмивається крашанками. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, кладе на дно три червоні крашанки. Після кожного воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Всім, хто вмивається крашанками, Сонце-Небо дарує здоров’я, а дівчатам ще й рум’яна, щоб були, як крашанки, червоні та гарнолиці. Дівчина на виданні вірить Божичу, що коли першою вмиється, то одразу після Великодня вийде заміж і буде здоровою та щасливою. Хліб-коровай – священна жертва Сонцю-Дажбога. Такий сонячний коровай посипають пшоном, що є символом народження і повноти життя. Святять коровай у спеціальних мисках або ночвах. Така посудина зберігається в хаті лише для цього свята і ні для яких інших потреб не використовується. Разом з короваєм, у який встромлюють воскову свічку та гільце свяченої верби, на стіл ставлять найліпші напитки та наїдки, на які тільки спромігся господар: на тарелі – яйця, пофарбовані в різні кольори, печене порося з хроном у зубах, а по його боках – зелень та овочі; а ще – смажену гуску, телятину, свинячу шинку, ков-

наша берегиня. – 2012. – № 2

міфи та легенди давньої україни басу, сало, сир, сметану, різні напої та наливки. – Гільце верби вважається гільцем того священного Першодерева з золотою корою, що росте посеред Вирію-Раю та тримає на собі вогонь Сонця-Дажбога, – каже Волхв. – Верба має в собі таку силу, що може розвинути заразом сімсот гілок, а тому стала символом численного оріанського роду-племені. З освяченим хлібом ще досвіту господар обходить своє господарство: заходить до худоби – коней, корів, овець, потім у клуню та до бджіл. Свячиво кладе худобі на спину і промовляє: – Який цей дар красний, щоб дав тобі Бог такі телята, лошата, ягнята красні. Не промовляє так він тільки до свиней та пса. Шкода, що з плином часу свиня набрала негативного забарвлення: нечистоти, розбещеності; на ній стали їздити чорти та всякі дідьки. Колись вона була сонячною твариною – символом плодючості та достатку. А пес узагалі став бродячою твариною. Насправді собака – символ вірності, непідкупності, мудрості. Предки вірили, що душі померлих утілюються в собак; вірили й у віщий дар цих тварин, які виттям передчувають покійника, пожежу, нещастя. Поздоровивши отак худобу, господар дає шматочки свяченого хліба, вмочивши його в сіль, кожній тварині, щоб усі були такі веселі, як ця Божа днина. Обійшовши обійстя, сад, город та інше, привітавши і їх зі Святим воскресінням, говорить: – Щоб усі були такі цвітні, як цей день цвітний. Дай, Боже, всім здоров’я та сили! Після цього господар входить у хату. Господиня зі свічкою в руках відчиняє йому двері. Всі присутні в хаті свячиво стрічають стоячи. Господар за давнім звичаєм проголошує великоднє привітання: – Слава Тобі, всюдисущий і милосердний Дажбоже, і нині, і завжди слава! Усі відповідають: – Навіки Слава! Господар свяченою вербою кропить усіх рідних, священне покуття, великодні короваї, крашанки, писанки і проголошує молитву: Молімось Богам, щоб мали ми чисті Душі і тіла наші. І щоб мали ми життя з Праотцями нашими, В Богах зливаючись в єдину Правду. Так оце єсть ми – Дажбожі внуки! Дажбожі внуки ми – улюбленці Богів! І Боги свої десниці тримають на ралах наших. Заспіваймо Славу Суражію, і так мислимо до вечері. І п’ятикратне славимо Богів! – Слава Тобі, всюдисущий і милосердний Дажбоже, і нині, і завжди слава! Дажбог воскрес! – врочисто вітається з усіма батько. Усі відповідають: – Дажбогу слава! Дажбогу слава! Дажбогу слава! І тричі з кожним цілується. Потім старійшина родини сідає на покуті, на святому місці, де у цей наша берегиня. – 2012. – № 2

час перебувають добрі духи дідів-прадідів, решта за старшинством сідають на застелених рушниками лавах. Поруч сидітимуть і добрі душі дід-Лада, щоправда, лише до сходу Сонця, а як розвидниться – сидітимуть по кутках. Дідусь чи батько, обібравши, розрізає на тарілці кілька свячених яєць на стільки кусочків, скільки в родині душ. Бере шматочок, запрошує взяти всіх, примовляючи: – Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Дажбожого в щасті і здоров’ї. Слава Тобі, всюдисущий і милосердний Дажбоже, і нині, і завжди слава! Дажбог воскрес! Усі відповідають: – Дажбогу слава! Дажбогу слава! Дажбогу слава! Після цього всі споживають свячений хліб-коровай, сир, ковбаси, печене порося... Старійшина наливає чарку міцного напою і втретє звертається до всіх: – Слава Тобі, всюдисущий і милосердний Дажбоже, і нині, і завжди слава! Дажбог воскрес! Усі відповідають: – Дажбогу слава! Дажбогу слава! Дажбогу слава! – Поможи нам, Боже, і додай усім здоров’я та сили! Далі старійшина, піднімаючи першу чарку, звертається до небіжчиків: – Дажбог воскрес! Святії родителі, їжте, пийте, вживайте й нас, грішних, споминайте. Або промовляє ще й так: – Дажбог воскрес! Нам життя та здоров’я, а вам, святії душі, – раювання в небі, та щоб було легко душенькам вашим! Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим рада! Випивши чарку, господар наливає для господині, яка також промовляє, часто називаючи близьких їхніми іменами: – Дажбог воскрес! Рідний дедю, і рідна нене, хай весело раюється вам зі святими в небі! Нехай легенько згадається нашим родителям. Після матері чарка переходить до дорослих дітей, а малим у цей день дають меду чи вина. Розговляючись, намагаються не розсипати крихт свяченого на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Крихти, які залишаються на столі, віддають курям або кидають у вогонь, щоб миші не поїли, бо коли миша з’їсть свяченого, то обернеться на кажана і буде літати над головою того, хто впустив свячене. Шкаралупу зі свяченого яйця, свячені кості з поросяти закопували на межі ниви, аби оберегти хліб на ниві від бурі та граду... Споконвіків усе суще живе вічністю воскресіння Сонця-Дажбога. Душа у володаря життя одна з його внуками та правнуками, а тому Батько-Небо, МатиЗемля як і Орій-хлібороб, взаємно радіють, коли БогОтець великоднім світлом воскрешає життя, оновлює та обдаровує його свідомістю, красою та волею. У цьому світлі душа Орія-хлібороба стає безсмертною, бо вона народжена й освячена його таїною.

«Смачна» сторінка Готуємося до Великодня Світлана ШПИЛЬКА, директор і головний технолог кейтерингової компанії «Кейтекс»

ерше і найважливіше свято для християн – це Великдень, або Світле Христове Воскресіння. В Україні до Великодня готуються заздалегідь, а починаючи з Чистого четверга фарбують і розписують яйця, печуть паски та дрібні борошняні вироби у формі баранців, півників, голубків; запікають буженину, окіст, смажать телятину. Більшість господинь намагається все випекти в четвер, бо у Страсну п'ятницю, в суворий піст, не можна займатися господарськими справами. Але якщо хтось не встиг у четвер, випекти можна і в суботу. До свята намагаються приготувати найсмачніші, найдорожчі страви, які тільки може дозволити собі родина. Для застілля на Великдень паски прикрашають квітами і разом з крашанками і писанками, у красивому посуді, ставлять на видному місці. Можна розкласти цю смакоту на пророслу зелень вівса чи пшениці. Багато людей увечері або рано-вранці поспішає до церкви на службу. Кожен несе традиційний великодній кошик, щоб освятити його по закінченні служби. Прийшовши додому, перш ніж розговлятися, всі христосуються, примовляючи: «Нехай життя буде кругле, як яйце». Зазвичай, трапеза починається з гри – в кого крашанка міцніша: цокаються яйцем по яйцю. В кого не розбилося, той і виграв. Переможця чекає цього року подарунок: обов’язково здійсниться його бажання, задумане в цей день. Крім того, крашанками пригощають рідних, сусідів, які прийшли привітати, беруть із собою, коли йдуть у гості, роздають нужденним або залишають у церкві. Потім глава сім'ї розрізає паску, і кожен їсть свій шматочок обережно, щоб жодна крихта не впала долі. Але святкування Великодня в нашій країні – це не просто урочистий обід, приготований за віковими традиціями. Пасха – це час, коли ми зустрічаємося з найближчими людьми, радіємо теплій погоді, зеленій молодій траві, свіжому вітерцю... Тому намагаємося і стіл прикрасити по-весняному. Як символ оновлення на стіл ставлять свячену воду і живі квіти. Квітами прикрашають також страви, ікони і будинок. Символ світла – це запалена свічка; символи життя – паски й фарбовані яйця. Є багато різних видів паски: і вершкова, і червона з пряженого молока, і на жовтках, і рожева – з малиновим варенням. Але найпопулярніша – сир-

на паска. Пропоную приготувати таку (рецепт Ірини Сікорської). Царська сирна паска Для приготування знадобляться: · 1 кг свіжого домашнього сиру; · 2 сирих домашніх яйця; · 200 г вершкового масла; · 400 г не кислої домашньої сметани; · 400 – 800 г цукру; · ваніль, родзинки, цукати, горіхи за смаком. Для оздоблення можна використовувати шоколад, горіхи, цукати, свіжі глазуровані фрукти. Приготування. Протріть через сито або прокрутіть на м'ясорубці сир, змішайте з яйцями, м'яким вершковим маслом і сметаною. Цю масу покладіть у каструлю з важким дном і поставте на маленький вогонь, постійно помішуйте дерев'яною мішалкою, щоб не підгоріло. Коли маса дійде до кипіння (на поверхні має з'явиться хоча б один пухирець), зніміть з вогню і поставте на холод (у велику миску наберіть трохи холодної води і додайте лід у кубиках). Помішуйте вміст каструлі до повного охолодження. Потім покладіть у масу цукор (від 400 до 800 г, як смакує), ваніль, родзинки, горіхи (можна – товчений очищений мигдаль), цукати. Все залежить від ваших уподобань. А хочете – додайте курагу, чорнослив тощо. Масу ретельно перемішайте і щільно викладіть у форму, дно і боки якої обкладіть сервет-

Сирна паска

наша берегиня. – 2012. – № 2

«Смачна» сторінка кою з натуральної тканини білого кольору (серветка має ввібрати всю сироватку). Потім на масу покладіть гніт, винесіть на холод. А прикрасити можна порізному – фантазуйте. *** Для того, аби випікати паски з тіста за всіма правилами, потрібні спеціальні високі форми з товстої жерсті. Однак можна користуватися й високими алюмінієвими каструлями або формочками для тортів (для маленьких пасок я використовую порожні бляшанки від зеленого горошку або кукурудзи). Ніжне тісто для пасок буквально оберігають від протягів, загортають лляними рушниками, часом навіть розмовляють з ним пошепки! Можна просто думати про те, щоб це тісто було на щасливе життя. Я, готуючи тісто, подумки бажаю всім, хто їстиме мою випічку, добра, здоров’я і благополуччя. А найкраще, замішуючи тісто, прочитати молитву. Коли в домі пахне духмяною домашньою випічкою, оселя стає набагато затишнішою. І з цим важко не погодитися: так пахне родинне тепло. Домашня паска Для приготування знадобиться: · близько 2 – 2,5 кг борошна вищого гатунку; · 0,7 л жирного молока; · 8 яєць; · 200 г масла вершкового; · 250 г рослинної олії; · 2 – 3 пакетики сухих дріжджів (по 11 г кожен), але краще 80 г свіжих дріжджів; · 4 пакетики ванільного цукру, можна замінити 2 пакетиками ванілі; · 3 склянки цукру; · 2 щіпки солі; · 300 г родзинок; · кардамон, мускатний горіх, цедра, шафран (за бажанням). Приготування. Підігрійте трохи молока (якщо молоко буде надто теплим, паски не підійдуть – дріжджі втратять свої властивості), розведіть у ньому дріжджі, додайте склянку цукру й сіль, чверть склянки борошна, щоб вийшла рідка кашка. Дайте постояти близько півгодини. Решту цукру збийте з яйцями (окремо білки та жовтки). Коли опара почне трохи пінитися, додайте розігріте вершкове масло, олію, ванільний цукор, збиті з цукром яйця і замісіть борошном, щоб тісто відставало від рук. Вимісіть добре, щоб тісто не стало еластичним. Зауважу, тісто не можна «забивати» борошном. Коли ви натискаєте на готове тісто, воно має липнути, наче «йти за рукою», а потім – відстати. Тож, додаючи борошно, завжди перевіряйте тісто рукою (ось чому в рецептурі не вказано його точної кількості). Тісто накрийте кухонним рушником і поставте в місце без протягів. Коли тісто підніметься у два – наша берегиня. – 2012. – № 2

Домашня паска

три рази, додати родзинки. Потім слід вимішати і поставити в тепле місце, – тісто має знову піднятися в три рази. Має минути дві – три години, але буває і більше, бо з родзинками тісто важче. Потім викладіть тісто в змащені маслом і обсипані борошном форми, заповнюючи їх не більш як на 2/3 обсягу. Змастіть паски жовтками (якщо ви плануєте вкривати готові паски глазур’ю або посипати цукровою пудрою, то жовтками змащувати не обов'язково). Дате тісту трохи піднятися. Випікайте до насиченого рум'яного кольору (при температурі 180 градусів). Щоб перевірити, чи готові паски, треба проштрикнути їх сірником або зубочисткою. Якщо тісто не налипає і зубочистка суха – паски готові. Якщо випічка починає згори пригорати, її вкривають сухим папером. Дайте паскам охолонути і вкрийте глазур'ю або збитими білками з цукром. Глазур. Змішайте цукрову пудру з невеликою кількістю рідини (лимонним соком, ромом або кавою), нанесіть на паску, дайте підсохнути. Щоб глазур не розтікалася, потрібно попередньо паску злегка обсипати крохмалем. Солодка маса гладко ляже, якщо після нанесення розрівняти її ножем, занурюючи його в гарячу воду. Нині глазур продається вже готова. Основні правила Великодньої випічки 1. Під час приготування не лаятися, готувати і випікати тільки з хорошими думками, бажаючи всім добра і любові! А всіх, у кого поганий настрій, з кухні попросити вийти! 2. У кімнаті, де стоїть тісто, вікна не відчиняти, щоб не було протягів! 3. Виконувати все за інструкцією! Усіх зі святом Великодня! Смачного!

наші обереги Верба – прадерево життя

Вербовая дощечка, дощечка, По ній ходить Насточка… (Народна пісня)

Олександр ГОНЧАРЕНКО, етнопсихолог, народознавець, м. Київ

Як тільки сонце поверне на весну і пригріє, одразу ж на верболозах біля річок, ставків й на узліссях з'являються ніжні пухнасті котики – вражаючий цвіт верби – символ весни і тепла. Верба – найпоширеніше і найулюбленіше дерево в Україні. Наші пращури вірили, що вона захищає людей, житло й худобу від нечистої сили, злих духів і пожеж. У міфах і віруваннях нашого народу верба – це символ Космічного океану, Прадерева життя, першоджерела творення світу, яке має надзвичайну енергетичну силу родючості та весняного пробудження природи. Цікаву семантику слова верба дослідив український учений Олексій Братко-Кутинський. Воно складається з двох слів «вер» і «ба». В тисячолітню давнину ці слова відповідно означали «Всесвіт» і «Матір», похідним від слова «ба» є баба, бабуся, тобто Праматір. Слово «вер» також дуже давнє, символізувало явище всесвіту, верхнього світу. Відбиток такої семантики є в словах: верх, верхній, верховодити, верховина. Оскільки найістотнішою особливістю всесвіту є обертання, то другий кущ слів в українській мові характеризував саме цю властивість: верть, круговерть, вертіти, веретено, тобто все, що обертається. Отже слово «верба» у прадавніх українців мало значення Праматері Всесвіту, а точніше її тотем – дерево. Цілий тиждень до Великодня, перед початком весняного хліборобського нового року, вшановували тотем Матері Всесвіту – Верби. Донині побутують ці обряди й назви: Вербний тиждень, Вербна неділя, Вербниця. У цей час обов'язково потрібно торкатись або жартівливо шмагати один одного свяченою вербовою гілочкою, що, за повір'ями, дає людині сили і здоров'я. Іще однією причиною шанування верби була її вологолюбність. Властивість верби рости поблизу водоймищ і річок, поєднувало її зі стихією води, яку наші пращури шанували й обожнювали як життєдайну силу. Верба – чудовий фільтр, очищує воду, надаючи їй чудового смаку – «вербового духу», що створюють смолисті речовини. Тому криниці часто копали біля верби: «Де є вербиця – там добра водиця». Завдяки своїй вологостійкості деревину верби широко використовують у будівництві, для виготовлення човнівдовбанок і домашнього начиння: посуду, олійниць, бочок, відер, корит, ложок.

Цінний матеріал дає лоза, з якої плетуть безліч господарських і художніх виробів. Віддавна люди помітили, що деревина верби «дзвінка й голосиста». З верби робили чудові музичні інструменти: кобзи, бандури, ліри, цимбали, сопілки... Й оживало священне дерево, співаючи чарівним звучанням барвисто-витончених мелодій, складених закоханим у пісню українським народом. Верба має багато й лікувальних якостей: листя, галуззя та кору здавна використовували в народній медицині. Всі види верби є чудовими медоносами. Цвітіння цієї рослини дає можливість бджолам мати перший взяток уже ранньою весною, поки іншого цвіту ще немає, його продуктивність становить у середньому 100 – 150 кг/га. Верба, ніжне і величаве дерево, в Україні здавна супроводжує людські поселення. Господарська доцільність цього безсумнівна. Адже верби укріплюють береги, стримують зсуви, в посушливих місцях зупиняють піщані зноси, а зволожені ґрунти – осушують. Верба – незамінний фітомеліорант у наших умовах. Тож цілком заслужено шанують і бережуть в Україні це дерево. І досі збереглася традиція висаджувати освячені у Вербну неділю галузки понад дорогами, по берегах річок, ставків та озер. З тих галузок виростали розкішні верби, надаючи місцевості особливої мальовничості, створюючи неповторний, самобутній романтизм українського краєвиду, що надихає на творчість художників, композиторів і поетів багатьох поколінь.

Освячення верби

Майстер-клас

Вкладка

Творимо писанку

32 2 Писанка у моїх долонях Творча майстерня Оксани Білоус Писанкарство піднеслося на початку 90-х років ХХ ст. на хвилі національного відродження. Та для Оксани Білоус це мистецтво було «природним дивом», що передалося з генами: киянка у п’ятому поколінні веде свій рід від збирачів культурного спадку писанкарство – дворянських родин С. Кульжинського і К. Скаржинської. Оксана Білоус займається писанкарством уже 20 років; її доробок налічує близько 10 000 мистецьких витворів. Окрім традиційної техніки писанкарства, майстриня використовує новаторські прийоми травлення й вирізування та авторську комбіновану техніку на різних пташиних яйцях: курячих, гусячих, качиних, страусових тощо. Вона – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України; заслужений майстер народної творчості України.

У 1998 – 2000 рр. була учасницею міжнародного фестивалю «Славянскі базар» у Вітебську (Білорусь), у 2001 р. проводила виставку в Музеї писанки в Коломиї. Про майстриню дізналась і Європа: у 1998 та 1999 роках вона брала участь у Великодніх ярмарках у містах Нюрнберзі, Франкфуртіна-Майні (Німеччина), Турі (Франція) і Гіфхорні (Німеччина); 2007 – презентація виставки народного мистецтва України у місті Слгава (Латвія). Двічі на рік майстриня бере участь у Весняному й Осінньому ярмарках у Національному музеї народної архітектури та побуту України (Пирогове). Окрім цього, щорічно до Великодня відбуваються виставки її писанок у Києві та в інших містах України. Нині Оксана Білоус проводить семінари й майстер-класи.

Яйце як сакральний символ давніх вірувань Від давніх-давен народи світу вірили, що з яйця народилося життя на Землі. Через свою обтічну овальну форму яйце, що не мало ні початку, ні кінця, стало моделлю всесвіту: жовта серцевина асоціювалася з Сонцем, білок – з Небом, прозора плівка – з хмарами, а шкаралупа – з твердю. Та саме фарбування перетворювало звичайне яйце на обрядовий предмет. Найдавнішим кольором декорування був червоний: колір охри, крові та самого Сонця – він мав у прадавньому світі надзвичайно важливе сакральне значення та уособлював зв’язок із Божеством. Язичництво не мислило себе поза зв’язками з сакральним світом, потойбіччям, тому все, що мало до цього стосунок, зафарбовувалося в червоне. Пізніше бачимо пережитки цих вірувань: у червоних чоботях ходили по землі, а червоною китайкою козаки покривали загиблих у бою товаришів. Підлога поховальних камер первісних археологічних культур також вистелялася шкаралупами крашанок і притрушувалась охрою (червоною глиною).

охрою з метою захисту від ворожих впливів. Запорізькі козаки носили «кармазини», російські красуні – червоні сарафани, а російська чоловіча сорочка-косоворотка також була червоною. Знак Сонця – сварга – є чи не найпопулярнішим мотивом на писанках. Вважалося, що Сонце проходить свій шлях з протилежного боку Землі, у темному царстві, та, виринаючи вранці на сході, ніби народжується заново.

У прадавніх віруваннях яйце – символ всесвіту. Тільки в Україні збереглися унікальні зразки декорованих яєць, яких немає більш ніде у світі. Не менш важливим аспектом символіки червоного, який у сьогоденні вважають кольором кохання, є, насправді, глибокий зміст поєднання чоловічого та жіночого начал. Як відомо, обрядовий весільний одяг в Індії був червоним, а на долонях нареченої робили узори

Сакральні символи мають глибоке значення

33 3 У деяких варіантах легенд говорилося, що під землею є вічне джерело вогню, котре не щезає. А Сонце, яке ми бачимо на небі, – це невелика частинка того підземного вогню, що кожного дня на колісниці, запряженій кіньми, або на рогах оленів піднімається на небосхил. Так Сонце, як і вся природа, проходить ніби три ступені циклу: народження (схід), розквіт (полудень; літо) та вмирання (захід у царство темряви). Отже, число три є священним, бо символізує три стани божества. У своєму рухові по небу Сонце ніби замикає коло. Коло є символом вічності, бо воно не має ні початку, ні кінця, об’єднуючи цикли народження – смерті – народження. За прадавніми віруваннями, спочатку щось мало померти, щоб мати змогу знову народитися; таким чином відбувався нескінченний кругообіг. Новаторські Як відомо, новий хліборобтехніки ський рік наставав у березні. писанкарства Однак іноді зима не хотіла відступати, і потрібно було пробудити животворні сили природи за допомогою певних магічних обрядодій. Саме з цією метою на Великдень (котрий потім у християнстві став Пасхою) і виготовляли обрядові декоровані яйця. Але в давніші (дохристиянські) часи їх могли виготовляти протягом трьох – чотирьох місяців, під час поступового пробудження природи від зимового сну. Найбільш раннім їх видом були крашанки (однотонне фарбування). Надзвичайно популярними є писанки (намальовані узори, кілька кольорів); розрізняють також такі типи, як крапанки й дряпанки. Були вони сільські та міські. На селі, коли дівчина хотіла сподобатися хлопцю – дарувала власноруч виготовлену писанку, виказуючи прагнення мати з цим чоловіком дітей. Подекуди популярні хлопці назбирували їх стільки, що парубоцькі мами навіть виходили на базар торгувати. Однак робити крашанки й писанки спеціально на продаж заборонялося; продавати їх почали вже наприкінці ХІХ ст. Та дослідникові С. Кульжинському вдавалося діставати писанки на замовлення. Коли саме виникла традиція писанкарства – достеменно невідомо, оскільки найдавніші часи не зберегли крихку яєчну шкаралупу для нащадків. Проте декорування яєць було характерним явищем для Європи та Азії.

На жаль, у Західній Європі традиція розписувати яйця саме з обрядовою метою завершилася раніше, ніж була задокументована. Причиною цього стало більш раннє, порівняно зі слов’янським світом, упровадження в Європі християнства, католицька та протестантська гілка якого свого часу активно боролися з виявами язичницьких вірувань. Лише в Україні нині збереглися такі зразки декорованих яєць, яких немає більше ніде в світі. Під Черніговом знайдено найдавнішу писанку – часів Київської Русі; трапляються уламки одноколірних яєць і на території Польщі. Всі знахідки ретельно реставрують. У Трипіллі на Київщині археологи знаходять керамічні полив’яні модельки, що за формою одночасно нагадують і яйце, і зерно. Обидва ці споконвічні символи уособлювали ідею циклічного відродження життя, його вічності та нескінченності. Зернину треба «поховати» в землю, щоб з неї потім відродилося нове життя; так само і з яйця з’являлося на світ щось зовсім несхоже на свою початкову форму. Традиційно обрядові писанки виготовлялись обов’язково на повних, запліднених яйцях. Відомі факти, коли яйце освячували і зародок усередині засихав і не псувався. Пізніше почали значно розписувати порожні яйця. На заході України (Буковина, Гуцульщина) на покуті (де висять ікони) набивали цвяшки та настромлювали порожні писанки: коли, за віруваннями, душі предків на Великдень «зліталися» до хати, то мали «хатинки». У народній традиції вважалося, що зберігати порожнє яйце не можна, бо туди може «заселитися відьма». Не можна було дарувати й будь-що порожнє – посуд тощо. А тому всередину писанки треба було покласти, наприклад, зернину, яка слугувала «торохкальцем». Тож у яйці була ніби «душа», або ж символічний зародок нового життя. Сучасні майстри видувають вміст яйця, аби краще зберегти мистецький виріб. Ця тенденція поширилася, коли писанки масово почали виготовляти на продаж. Робити писанки повинна була вміти кожна, особливо старша, жінка. Варто зауважити, що справу цю ніколи не довіряли дітям, як це поширено нині, оскільки підґрунтя було надзвичайно серйозним – обрядовим. Так, за допомогою писанки рятувалися від пожежі, зцілювалися, спілкувалися з померлими родичами. Однак зі зміною укладу життя, з бурхливим розвитком міст і промисловості звузилося побутування сільського типу життя: якщо раніше, аби збільшити врожай, писанку закопували на городі, а щоб зупинити пожежу, бігали з писанкою навколо хати, то нові реалії внесли корективи. З’явилися інші засоби впливу, тому, якщо спочатку писанки робили в кожній хаті, то надалі вже залишалося одна – дві найбільш вправні майстрині на «куток». Гроші за це ремесло брати було не прийнято: писанки не були

34 4 предметом купівлі-продажу; у разі потреби їх виготовлення замовляли кільком майстриням у селі, а розраховувалися за роботу також яйцями чи іншими продуктами. Природно, що найбільшу кількість декорованих яєць виготовляли саме до Великодня. Найпоширенішим матеріалом було куряче яйце. Жінки бралися за виготовлення писанки з обрядовою метою. За переказами, земна жінка на цей період брала на себе функції Жінки, що на Небі. Жінка, що на небі – Велика Матір – була володаркою стихій, усіх процесів на Землі, а також у Всесвіті. Вона могла як народити, так і знищити, могла дати здоров’я або наслати хворобу, наділяла кожного на свій розсуд. Тому її боялися й шанували. Мокош – лише одне з її імен. Вона була подателькою життя, дарувала дощ. Для цього до неї у вигляді блискавки, першого грому з-під землі підіймався Великий Змій, її чоловік, і запліднював її. Коли навесні був перший грім і блискавка, – люди вірили, що це якраз виходить Змій. Для того, щоб його пробудити, молодь зчиняла гульбища, водила хороводи, грала. Побутували веснянки, гагілки, гаївки, а також використовували дзвіночки, навіть дзвони на церкві. Так створювалася радісна метушня й галас, аби Змій прокинувся й започаткувалося нове річне коло життєвого циклу. Яйце у міфах народів світу Давній Єгипет Коли не було ні землі, ні неба – Всесвіт нагадував безмежний океан. Цей водяний хаос був першим прадавнім богом на ім’я Нун. Тоді серед первісних вод з'явився пагорб, на пагорб сів птах Великий Гоготун і зніс яйце. З якого вийшов бог сонця Атум та інші боги, які створили землю, небо, тварин і рослини. Давня Індія Спочатку не було нічого: ні сонця, ні місяця, ні зірок. З темряви первісного хаосу, який наче глибоко

Декоровані страусові яйця. Авторські техніки О. Білоус

спав, першою виникла вода. З цієї води постав вогонь. Від великої сили тепла, що давав той вогонь, зародилося Золоте Яйце. І плавало те Яйце у водах безкрайнього і бездонного океану, доки в ньому не виник Прабатько Брахма. Він розбив яйце, і воно розкололося на дві половини. Верхня стала Небом, нижня – Землею, а між ними Брахма розмістив повітряний простір. І утвердив він землю серед вод. Так було створено світ. Стародавній Китай У той час, коли ще небо і земля не були відділені одне від одного, Всесвіт був суцільним хаосом і виглядом своїм нагадував куряче яйце. В тому яйці зародилася перша людина Паньгу. Він спав і зростав, важко дихаючи в тому величезному яйці. Минуло вісімнадцять тисяч років, перш ніж він прокинувся. Паньгу розплющив очі, але, на жаль, нічого не побачив: навколо був суцільний чорний і липкий морок. Не знаходячи виходу яйця, він схопив невідомо ким приготовану сокиру і щосили вдарив. Пролунав громовий гуркіт, такий, ніби тріскаються гори, – і величезне яйце розкололось. Усе легке і чисте тієї самої миті піднялося догори і утворило небо, а все важке та брудне опустилося долу й утворило землю. Після того, як Паньгу відділив небо від землі, він підпер його головою і стояв, змінюючись разом з ними: кожного дня небо піднімалося вище на три кілометри. Ставав вищим на три кілометри і Паньгу. Згодом Паньгу помер, як і всі живі істоти. Зітхання, що зірвалося з його вуст, зробилося вітром і хмарами, голос – громом, ліве око – сонцем, праве – місяцем, тулуб з руками та ногами – чотирма частинами світу та п’ятьма знаменитими горами. Кров стала ріками, жили – дорогами, плоть – ґрунтом, волосся, вуса й шкіра – зорями на небосхилі, травами і деревами, зуби та кості – блискучими металами, перлинами та іншими дорогоцінними каменями. Навіть піт, що виступив на тілі героя, перетворився на дощ і росу. Отак, помираючи, Паньгу всього себе віддав для того, щоб новий світ був багатим і прекрасним. Фінсько-карельський епос Калевала Донька повітря і мати вод Каве (Ільтамар) пірнула в прозоре море і 700 років гойдалась на його хвилях. На коліно до Каве опустилася дика качка і знесла шість золотих і одне залізне яйце. Здригнулася Каве і покотились яйця в море та розбилися. З тих уламків виникла земля, небо, сонце, місяць, зірки та хмари. Давні слов’яни Спочатку земля була порожня. Не було нічого, крім каміння. Тоді Бог послав свого Півня, щоб той запліднив землю. Півень сів у печері і зніс незвичайне яйце. Яйце розкололось і з нього пот екло сім річок, що зросили землю. Невдовзі земля зазеленіла, з’явилися квіти і плоди. Без втручань людини на полях виростало збіжжя, на деревах – яблука і навіть білий хліб. Настав золотий вік... [3].

35 5

Магія вогню, води, воску та барв

Методика створення та типізація декорованих яєць Писанка – це розписане за допомогою спеціального інструмента – писачка – сире пташине яйце (в основному куряче, а також гусяче, від диких птахів, іноді – навіть лебедине, оскільки міфологічно лебідь тісно пов’язаний з Великою Богинею). Саме слово походить від санскритського «pisinga», що означає «написане, поінформоване». На поверхні яйця покладені певні сакральні знаки, що несуть інформацію, зрозумілу посвяченим. Посиленню дії цієї інформації сприяє і віск, що використовується для виготовлення писанки, й вогонь, на якому віск розігрівають, і природні барвники. Зрозуміло, що нині символи можуть сприйматися як орнамент, що має естетичну функцію, однак у давнину (а беруть вони початок ще від Кам’яної доби) суворо заборонялося змінювати бодай щось, адже тоді могла зникнути їх сила. З плином історичних епох змінювалось і смислове наповнення знаків. В обрядах часто використовували і крашанки, які, до речі, були досить поширеним типом – одноколірні, переважно фарбовані в червоне варені яйця, якими грались, обмінювались, вживали в їжу під час ритуальних трапез. Для виготовлення писанки-дряпанки яйце фарбують в один колір і продряпують гострим предметом зображення. На писанці-крапанці малюнок складається з крапок різної форми, кольору й розміру. У ІV столітті церква прийняла й освятила давній звичай написання писанок; у ХІХ столітті при містах діяли ремісничі майстерні, де вироблялися сувеніриподарунки, що мали форму яйця, з дерева, глини, порцеляни, скла, мила, а також їстівні – з цукру й шоколаду. Ареал побутування писанки та створення колекцій У кожній справі є свої ентузіасти – першопрохідці, завдяки безкорисній праці яких нащадки мають змогу ознайомитися з перлинами світової культури. В історії української писанки серед етнологів, дослід-

ників можемо назвати М. Сумцова, С. Таранушенка, братів Щербаківських, О. Пчілку (Волинь), П. ЛитвиновуБартош (Чернігівщина), К. Болсуновського, М. Кордубу та інших, які у ХІХ – на початку ХХ століття цікавилися писанками, збирали їх, замальовували в альбомах та публікували. Саме завдяки їхнім зусиллям ми маємо можливість вивчати зразки писанок, що зберігаються в музеях, та користуватися раритетними виданнями тих часів. Найпотужніша колекція часів, коли ще був поділ держави на австро-угорську та російську території, – це збірка Східного Поділля (Вінниччина). Щодо колишньої Австро-Угорщини (нині – захід України), то там було багато своїх збирачів і дослідників. Писанка побутувала і на території сучасної Росії – це Оренбурзька, Курська, Воронезька губернії, Кубань. У Польщі – це Люблінське та Варшавське воєводства, у Білорусі – Гродненська область. «Добрими геніями писанки» стали перші збирачі масштабної колекції дворяни К. Скаржинська та С. Кульжинський, яких пов’язувала тісна дружба і спільність наукових інтересів. Катерина Скаржинська (1852 – 1932 рр.), засновниця краєзнавчого музею, (на жаль, збереглася лише невелика частина експозиції у Полтавському краєзнавчому музеї) походила з роду Райзерів-Ладигіних. Отримала домашнє виховання; у 1869 році одружилася із М. Скаржинським – українським дворянином шляхетсько-старшинського роду, що обрав військову кар’єру. Разом з чоловіком переїжджає до СанктПетербурга, де відвідує Бестужевські жіночі курси; подорожує до Швейцарії, Німеччини, Франції. У 1879 році повертається до Лубен, на хутір Круглик, куди перевозяться учнівські та студентські колекції, родинний архів. Катерина Миколаївна починає втілювати юнацьку мрію – створювати власну збірку старожитностей, мистецтва й природи. Цей період життя Катерини Скаржинської (1881 – 1905 рр.) повністю присвячений музейній діяльності та меценатству: вона відвідує музеї Москви, Петербурга, Києва та ознайомлюється з їх ко-

Писачки – пристрої для нанесення гарячого воску

36 6 лекціями; протягом 1883 – 1885 років експозиція формується майже повністю. Посаду першого завідувача музею було запропоновано викладачу Прилуцької гімназії Ф. Камінському. Основною метою діяльності закладу було виконання педагогічних і наукових завдань, пропаганда вивчення історії, археології та природи рідного краю. Експозиція охоплювала шість відділів: археологічний, церковний, історичний, етнографічний, художньотехнічний і природничий. У музеї впровадили облік відвідувачів та екскурсійних груп, вхід був завжди безплатний. Катерину Миколаївну обрано членом кількох наукових товариств. У 1891 році музей починає педагогічну діяльність: у Круглику відкриваються народна школа, чайна, читальня з бібліотекою, столярна та ковальська майстерні. Однак у зв’язку з селянським рухом у Лубенському повіті, загостренням внутрішньополітичної ситуації та особистими проблемами засновниця музею на деякий час виїжджає за кордон. Був намір подарувати музейне зібрання Лубнам, але місто не змогло знайти необхідного приміщення, тому всі колекції було передано до природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Протягом 1906 – 1914 років К. Скаржинська разом з дітьми та С. Кульжинським (їхнім вихователем) перебуває в Швейцарії, де не припиняє благодійницької діяльності. Під час Першої світової війни повертається до Лубен (1915 р.), де допомагає доньці Ользі в розбудові української гімназії, листується з літераторами і митцями, підтримує поетів-початківців. На початку 1920-х років К. Скаржинській за особистим розпорядженням В. Ульянова-Леніна було призначено невелику персональну пенсію. А наприкінці десятиліття її позбавили засобів до існування. Надалі – аж до своєї кончини – видатна меценатка жила на грошову допомогу С. Кульжинського в Круглику. Місце її поховання нині невідоме. Лубенський музей посів важливе місце в історії української археології, музейництва та археологічного збиральництва, національної культури загалом як єдиний науковий і музейний заклад Полтавщини 1880-х – початку 1890-х років, перший приватний музей історикоприродничого (краєзнавчого) спрямування Лівобережної України та унікальне зібрання археологічних, архівних, етнографічних, історичних, мистецьких, нумізматичних і природничих колекцій з українознавства й народознавства [5]. Музейник, етнограф, дослідник писанкарства, дійсний член Імператорського Географічного товариства Сергій Кульжинський (1867 – 1943 рр.) народився в родині службовця в Курську. В 1885 році закінчив гімназію й надалі навчався у київському та харківському університетах. 1889-го був запрошений домашнім наставником – педагогом дітей Скаржинських; з 1890 року обійняв посаду вченого секретаря й завідувача музею. Виконуючи заповіт першого хранителя музею, дослідник значно збагатив колекцію писанок і створив

С. Кульжинський та К. Скаржинська – ентузіасти-збирачі колекції писанок

ілюстрований каталог, який вийшов друком у Москві (1899 р.). Учений поринув у копітку роботу укладача збірок, оформлював археологічні та історичні реєстри. Завдяки його зусиллям істотно збільшилися нумізматична, археологічна колекції, було впорядковано зоологічну та ботанічну збірки, колекцію комах, розроблено статут музею. 1905 року С. Кульжинський разом з К. Скаржинською та її дітьми вирушили до Італії, а звідти – до Швейцарії. До 1914 року мешкав у Лозанні. Він прихильно ставився до соціал-демократичного руху, а особисті знайомства з лідерами більшовиків дали змогу пережити сталінські репресії. У 1914 році він повернувся в Україну. Жив у Києві, Полтаві, згодом – у Лубнах, де викладав географію, природознавство та математику в Національній гімназії, заснованій донькою Скаржинської О. Климовою. У 1921 – 1923 роках Кульжинський керував Лубенським краєзнавчим музеєм, зберігаючи заклад від знищення. 1930-го був запрошений до відкритого в Лубнах Інституту соціального виховання (пізніше педагогічного, потім – учительського) де за конкурсом обіймає посаду доцента фізики, виконує обов’язки завідувача кафедри фізики й математики. Після виходу на пенсію (1935 р.) продовжує викладацьку діяльність. С. Кульжинський до останніх днів життя підтримував К. Скаржинську, а після її смерті присвятив себе вихованню всиновлених онуків – Всеволода Ігоровича і Вадима Ігоровича Скаржинських [5]. Початок колекції народних писанок Лубенського музею Катерини Скаржинської був покладений у 1888 році, коли перший завідувач музею Ф. Камінський зібрав лише 23 писанки з Лубен. Наступного року колекцію поповнили ще 14 експонатів з Лохвиці. Проте у колі вчених зростає інтерес до збирання та вивчення писанок. Професор М. Сумцов створив програму їх збирання. Почали виходити публікації з цієї теми. Завдяки зусиллям завідувача у 1890 році музейна колекція збагатилася ще на 239 писанок з інших губерній та повітів. Сергій Климентійович не тільки продовжив справу, а й розпочав роботу над створенням каталогу колекції писанок.

37 7

Магічна геометрія в усьому... Навесні 1894 року за сприяння київського археолога К. Болсуновського, а також М. Грекка та М. Грейма колекція музею поповнилася писанками Подільської, Київської, Волинської, Гродненської, Мінської губерній. 1895 року було підготовлено до друку та видано «Програму для збирання народних писанок», і колекція збільшилася ще на 885 екземплярів. 1897 року було розпочато друк альбому, а до музею надходили все нові й нові експонати. Лубенський художник Ходорковський ретельно замалював у кольорі всі писанки. На початок 1898 року їх налічувалось уже 3 286. У результаті копіткої роботи 1898 року в Москві вийшла друком праця С. Кульжинського «Описаніе коллекціи народних писанок». Наступного року музей планував здійснити другий випуск альбому, але цього, на жаль, не сталося. 1906 року почалася передача колекції з Лубен до природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. У 1919-му колекцію писанок разом з деякими іншими експонатами розміщують у Полтавській картинній галереї. Протягом 1929 – 1930 років колекції піддаються нищенню та розпорошенню. Під час евакуації (1941 р.) частину експонатів вивозять, але писанки псуються і руйнуються через неналежні умови зберігання. Незначна кількість експонатів

О. Білоус з В. Онищенком – колегою та однодумцем

з колись великої колекції зберігається нині в полтавських музеях. Колишній директор музею К. Мощенко протягом 1941 – 1943 років вивіз понад 4 тис. авторських малюнків писанок першого та другого випусків каталогу й рукопис С. К. Кульжинського з метою публікування за кордоном. Ці унікальні матеріали зрештою осіли у музеї та архіві православного церковно-музейного комплексу в м. Саунд-Бавнд-Бруці (штат НьюДжерсі, США). Серед імен сучасних ентузіастів справи хотілося б назвати Володимира Онищенка, який створив замальовки писанок Східного Поділля, що є унікальними зразками знаково-символічного письма. Деякі з символів ми вперше зустрічаємо на писанках саме цієї колекції. А було так: наприкінці 60-х років минулого століття у складі групи студентів Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва В. Онищенко відправився на виробничу практику на Полтавський порцеляновий завод. Заїхавши додому на Київщину, відвідав оселю-музей Івана Гончара. Власне, той і попросив забрати (якщо віддадуть) альбом замальовок писанок в однієї жінки у Полтаві. Немолода власниця скромного помешкання показала чималий альбом кольорових замальовок, але віддати до музею відмовилися. Свого часу, наприкінці 20-х років XX століття, вона навчалася в Кам’янець-Подільському педагогічному університеті. Тоді й робила свої замальовки на сільських базарах, у людей. Потім доля закинула жінку до Полтави, де вона викладала у педінституті. На уклінні прохання, під заставу документа на одну ніч було надано альбом, аби можна було зняти лінійні малюнки на кальку. Так В. Онищенко зробив понад 300 замальовок тушшю із зазначенням кольорів. Хоча й мріяв відтворити малюнки в повноцінному вигляді, але все якось не складалося, тож кальки пролежали в особистому архіві понад 35 років. І ось нині завдяки дослідникові ми маємо можливість «оживити» ті справжні старовинні узори на сучасних писанках. Бесіду з майстринею вела Галина Шалагінова Фото Кузьми Федченка, Марини Куценко, Людмили Мелько Література 1. Білоус О. Символічна мова писанок від кам’яної доби до сьогодення / Альбом таблиць. – К. : Видавничий дім «Артанія», 2008. – 15 с. 2. Білоус О., Сташук З. Школа писанкарства: Навчально-методичні рекомендації. – 6-те вид. – К. : РВЦ КПДЮ, 2011. – 44 с. Голан А. Миф и символ. – М. : РУССМЕТ, 1994. – 375 с. 3. Кульжинский С. К. Описание коллекции народных писанок. (На основе собрания Лубенского музея Е. К. Скаржинской). – Харьков : «Издательство САГА», 2011. – 176 с. 4. Супруненко О. Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К. М. Скаржинської). Монографія. – Київ-Полтава, Археологія, 2000. – 392 с.

38 8 Богиня-Берегиня і магічний світ української писанки Зоя Сташук, керівник-методист Народного художнього колективу студії писанкарства Київського палацу дітей та юнацтва, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України, м. Київ

В повіз великий Богині щасливої впряжені коні Всі несмертельні боги посідали в той повіз. Славна з’явилась Богиня, живуча в повітрі, З лона темноти з’явилася людські оселі красити. З цілого світу найперша встає вона й шле нам з далека пишні дари. («Веди». Уривок. Переклад із санскриту Лесі Українки) Велика Богиня, Велика Мати, Мати світу, Родова Мати, Богиня-Берегиня, Мокоша, Оранта– це все вона у різні часи й епохи… Для людини епохи оріньяку (50 – 30 тис. років до н. е.), коли тільки закінчувався льодовиковий період, було багато підстав творити жіночий образ як центральний своєї доби. Він був символом родової спільноти, сторожею родового вогнища. Крім того, з давніх-давен жінка володіла знаннями й таємницями з розпізнавання всякого коріння, зілля, ягід, вміла їх використовувати для страв та лікування. Як же було не відчувати глибокої пошани до матері-господині, як не мати віри в її могутність? Але найбільше вражала примітивну свідомість людини періоду палеоліту жіноча здатність приводити на світ нові істоти… Найдавніші міфи про світотворення, які дійшли до нас, говорять про жіночу істоту, яка з себе народжує божества, а вони вже впорядковують землі, населяють людьми, звірами, рослинами. Єгипетський міф розповідає, що сонце було народжене у вигляді золотого теляти, а народило його Небо – величезна корова із розсипаними по всьому тілі зірками. В іншому міфі небо уявляється як богиняжінка. Тіло її зігнуте аркою над землею, а пальці рук і ніг спираються об землю. Вона сама з себе народжує немовля. Щодня виходить із її лона сонячний диск, а ввечері вона його ковтає, щоб уранці народити знову.

Богиня-Берегиня (писанка Полісся). Робота Ярослави Харченко © Сташук З., 2012

Що світ постав із жінки-всесвіту, а її діти – боги – створили нас, грішних, – такі найстаріші міфи. Чи дивно, що центральним образом у часи становлення родового ладу на материнському принципові був образ жінки? Вона – символ родової єдності, від неї кожен веде свій родовід. Вона відійшовши у вирій, стає ще могутнішою. Це вона – охоронниця, покрова і опікунка свого роду, подайниця всілякого добра. Берегиня. Ось до кого треба звертатися з усіма своїми потребами. Так виникає культ матері, яка в дальшому розвитку стає богинею. У палеолітичний час з’являються культові жіночі фігурки з каменю та кістки. Про це свідчать знахідки в Мізині (мізинська культура, 20 тис. років до н. е.). Фігурки підтверджують існування культу жіночого божества плодючості на території України з прадавніх часів. У період неоліту формується уявлення про Велику Богиню як праматір і володарку всієї живої природи, богиню родючості та небесної вологи. Знахідки трипільської культури (VI – III тис. до н. е.) підтверджують той факт, що теракоти (глиняні статуетки людей), особливо жіночі, були предметами сакральної практики. Статуетки мають трикутні обриси з ромбом на животі. Ромб перехрещується двома лініями з крапками в утворених квадратах (символ усеплодючої Землі-матері). Дві спіралевидні змії, що переплітаються на грудях, символізують небесну вологу. Є стоячі випрямлені фігурки, сидячі відхиле-

Сучасне бачення традиційної писанки. Роботи Олесі Кублій

Зображення жіночих фігурок на писанках. Роботи Олесі Кублій

39 9 ні образи майбутньої матері, оранти. Дволикі богині: Богиня-корова, Богиня-птаха – все це різні іпостасі Великої Богині в період розвитку трипільської культури. Рогаті жіночі фігурки відповідають образу богині, уособленням якої є корова. Аналогії можна помітити в інших культурах. В Єгипті – це богиня Хатор, у індоаріїв – Адіті, матір верховних божеств адітьїв. За одним з гімнів Рігведи, доарійське божество Рудра створило марутів з вимені Прішни – корови, від якої народжується все, що існує. В шумерській міфології дружиною бога Енліля, Володаря Світу, Царя неба і землі була богиня Нінгаль – «велика Корова», «Велика мати». Приклади ототожнювання Великої Богині з богинею-коровою дають змогу припустити, що в Трипіллі з усіх сакральних жіночих образів саме образ рогатої богині відповідає образу Великої Богині. Роги – дуже поширений елемент у трипільській образотворчості. Про це свідчать численні роги-наліпи на посуді. Знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рогами. Кістяна пластинка, яка має вигляд бичачої чи коров’ячої голови, містить пунктирне зображення Богині-Матері з рогами. Роги є і на спинках кріселець, де сидить Богиня-Мати. Інші жіночі сакральні образи – це втілення окремих аспектів Великої Богині (Великої Матері, Богині-Матері, матері-Землі). Велика Богиня була покровителькою Рожаниць, богинь дітонародження, жіночої долі й новонародженої дитини. Богиню-Матір шанували як дарувальницю життя, першопричину життя і смерті. Підтвердженням цьому є фрагменти стародавніх вишивок, що зображують жіночу фігуру-дерево (Світове дерево, Дерево роду). Символами богині також є коло, птахи (качка, зозуля, ластівка, сова), метелики, жук сонечко, риба, косий хрест, бджола. Богиню ототожнювали не тільки з народженням, а й зі смертю. Давньоримський автор дає їй характеристику: «Я – природа, мати всього сущого, володарка стихій, початок усіх початків, вище божество, цариця тіней». У слов’янських казках розповідають про матір сонця як про «віщу прялю» (Мокошу), що нагадує про богиню неба ранніх землеробів. Прядіння – міфологічний мотив, пов’язаний із жіночним персонажем, джерелом життя і смерті, долі, родючості. Шматок білої тканини – це атрибут богині Мокоші. В давнину культові символи кріпили до жердини, щоб було зручніше на релігійних церемоніях носити їх і встановлювати в якості шанованих емблем. Однією із таких емблем був шмат білої тканини, прикріплений до жердини. Так виник прапор – первинна емблема Богині. Мокоша – посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках і писанках її завжди зображували з піднятими руками до неба – джерела тепла і вологи. Мокоша – покровителька вес-

няних дощів і весняних обрядодійств. Мокоша одержувала в жертву снопи льону та вишиті рушники, які вішали на деревах. 10 листопада в Україні відзначають день св. Великомучениці Параскеви, званої ще П’ятницею. За повір’ям у цей день (будь-якої п’ятниці) не можна ні прясти, ні ткати. У п’ятницю не можна Богоматір Оранта прати, пекти хліб, мазати піч, припічок, співати пі- (Софійський собор, м. Київ) сень. Колись жінки в ніч із четверга на п’ятницю застеляли стіл, клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки – для святої П’ятниці. У православному календарі є 12 п’ятниць особливо шанованих жінками: на першому тижні Великого посту, перед Благовіщеням, Страсна п’ятниця перед Великоднем, десята після Великодня, перед Трійцею, Успінням, Головосіком, Здвиженням, Покровою, Введенням, Різдвом, Водохрещем. Свята народження і смерті Пречистої Богородиці у християн відповідають язичницьким святам на честь Мокоші. Автор «Повісті минулих літ» поряд з іншими богами, які стояли на Київський горі, згадує і Мокошу: «І став Володимир княжити у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його була срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Мокош». У «Слові Святого Григорія» богиня Мокоша згадується перед Дивою і Перуном, що свідчить про її чільне місце в язичницькому пантеоні: «треби кладуть… Вилам і Мокоші, Диві, Перуну, Хорсу, Роду і Рожаницям…». Після прийняття християнства у Київський Русі образ Берегині перейняла Богоматір Марія. У давніх греків вона звалася Орантою – від грецького слова «ора», що означає «молюся», «вірую». Оранта – це матір, що молиться за спасіння людей, і українці уже 1000 років прихиляються подумки до неї в благанні, як колись у давнину благали захисту у Великої богині Берегині. Образ Богоматері – Оранти є в багатьох давніх християнських храмах. Неперевершеним він є у Софійвському соборі в Києві, зведеному на початку XI ст. На щастя доля впродовж 1000 років уберігає цей диво-образ. Стіна собору, на якій зображено Богоматір Оранту здавна зветься «непорушною стіною». Історія людства постійно зазнає змін, але наша пам'ять зберігає найдорожче через фольклор, вироби народної творчості, художні і мистецькі твори.

10 40 Технологія створення писанки Майстер-клас Зої Сташук, заслуженого майстра народної творчості Ураїни 1. Матеріали та інструменти, які необхідно мати для виготовлення писанки: • яйце, чисто помите під проточною водою без хімічних засобів; • олівець; • писачок; • віск; • воскова свічка; • анілінові фарбники для вовни; • м’які серветки.

2. Будемо писати писанку за таким зразком.

3 3. На яйце олівцем наносимо координатну сітку для подальшого правильного розміщення малюнка.

4 4. За координатною сіткою олівцем наносимо малюнок.

11 41 5

5. У металеву частину писачка вкладаємо віск. Нагріваємо писачок над полум’ям свічки, рахуючи до десяти. Внаслідок цього металева частина писачка стає достатньо гарячою, щоб віск розтопився.

6 6. Наносимо воском за допомогою писачка лінії, які ми нанесли олівцем. Віск використовується для захисту кольору. В ході подальшого фарбування під віск не буде заходити фарба і лінії залишаться білими.

7. Кладемо яйце у фарбу найсвітлішого кольору. В даному випадку – це жовта фарба. Анілінові барвники мають властивість накладатися пошарово – від світлого до темного.

8. Тримаємо яйце у фарбі 4 – 5 хв, виймаємо і промокаємо залишки фарби на ньому серветкою.

42 12 9

9. Замальовуємо потрібні місця або лінії, які мають залишатися жовтими, писачком з в оском.

10 10. Кладемо яйце в червону фарбу.

11. Виймаємо з червоної фарби, промокаємо яйце серветкою.

12 12. Замальовуємо воском потрібні місця або лінії, які мають залишатися червоними.

43 12 13 13. Кладемо яйце в чорну фарбу.

14 14. Виймаємо з чорної фарби, промокаємо серветкою.

15 15. Знімаємо віск, нагріваючи писанку в полум’ї свічки. Тримати писанку потрібно збоку, нижче верхівки полум’я, щоб яйце не закоптилося.

16 16. Ми створили писанку!

Фото Зої Сташук

44 13 Стилізовані зображення Богині-Берегині на писанках

Богиня-Берегиня посіла чільне місце в мініатюрних шедеврах на пташиному яйці – писанках. Писанка як символ народження нового життя і нині щовесни приходить у світ з Великодніми святами. Велика Богиня в різних стилізованих зображеннях з’являється на писанках, бере участь в обрядових захисних дійствах українців. Кожна жінка, пишучи писанки, на одній з них має обов’язково зобразити Берегиню – захисницю роду, сім’ї, всього живого. Прийшовши до нас з язичницьких часів, символічна мова писанок зберегла свою автентичність. Існувала заборона змінювати малюнок на писанці: вважалося, що писанка – це закодована молитва до вищих богів. А тому у віках збереглася традиційність при нанесенні орнаменту. Але, чи можна створити магічний писанковий оберіг, не занурившись у вивчення праісторії? Тож навчаймо наших дітей свого рідного, й шануймо свою історію.

Музейна скарбниця Дієвий музейний простір З досвіду роботи Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Мирослава ВЕРТЮК, старший науковий співробітник Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», фольклорист, м. Київ

учасний світ без упину змінюється, зростає інтенсивність потоку інформації, стрімкість розвитку новітніх технологій перевищує можливості людини вчасно та відповідно реагувати на них, шаленими темпами прогресують засоби пізнання світу та форми розвитку людини. Що сьогодні може врятувати від психічного та фізичного перевантаження? Дедалі більше людей сьогодні шукають духовного порятунку та шляхів гармонізації. Хто свідомо, а хто завдяки інтуїції чи інстинкту самозбереження намагається втекти від того шаленого темпу життя, що для багатьох з нас стає вже не засобом руху вперед, а причиною психічних розладів, фізичних хвороб. Під особливий вплив сучасних технологій потрапляють діти різного віку. Дитяче дозвілля заполоняють комп’ютери. Дедалі складніше батькам замінити віртуальний світ живим спілкуванням і мистецтвом, справжніми емоціями, рухами, почуттями. Тенденції підміни творчого та духовного розвитку дитини, умовно кажучи, уроками математики чи англійської досягають критичної межі. Традиційна культура, що століттями розвивалася та гармонійно існувала в своєму природному середовищі, нині в умовах міста ХХІ століття може стати засобом порятунку для багатьох, адже несе у собі глибинне та справжнє, вивірене часом і досвідом, пропущене через десятки сотень поколінь духовне начало, що може бути потужним джерелом розвитку та формування дитини. У становленні культурного середовища сьогодення важливу роль має відіграти сучасний музей. У розвинутих країнах музеї вже давно здолали усталені рамки свого функціонування як місця для збереження витво-

Музей Івана Гончара (м. Київ) © Вертюк М., 2012

рів мистецтва «за зачиненими дверима». Роль музею у розвитку і формуванні здорового суспільства сьогодні є чи не найважливішою з-поміж багатьох установ культури та освіти, тому важко уявити сучасну країну без дієвого й актуального музейного простору. Виховну, освітню, пізнавальну та просвітницьку функції сучасні музеї реалізовують, залучаючи тисячі відвідувачів і будучи конкурентними закладами серед багатьох установ індустрії дозвілля. «Музей стає формою реалізації інтересів найрізноманітніших груп суспільства, <…> віддаючи перевагу молодіжній аудиторії. Саме для них музей має стати «рідним домом» культурного розмаїття, що є характерною рисою сьогодення та протистоїть глобальній культурі та глобальній ідентичності» [4]. Проте є проблеми, що потребують осмислення і розв’язання для реалізації ідеї актуального музею. Серед таких – байдужість дитячої аудиторії до музеїв, що спричиняє байдужість до культурних цінностей, предметів мистецтва, історії, літератури. Зрозуміло, що інтереси дітей у сучасному світі змінюються так стрімко, що музей не встигає вчасно та належним чином реагувати на їх потреби і вимоги часу. Музеї досить часто не лише технічно чи матеріально застарілі, а найголовніше – морально. Подолання цієї проблеми можливе завдяки співпраці музеїв із закладами освіти і позашкільними закладами, що потребує тісної взаємодії та взаєморозуміння педагога та музейного співробітника. Курси лекцій, уроки в музеї, інтерактивні програми, майстер-класи, спільні музейно-освітні проекти, фестивалі можуть бути результатом такої співпраці. Але починати потрібно з розуміння того, що кожен похід до музею для дитини повинен ставати справжнім святом. Це має бути не лише виконаний програмний захід, а спільний творчий і пізнавальний процес, однаково бажаний як для вчителя, так і для дитини. Щоб такий похід дав бажані результати – і відкрив щось нове для дитини необхідні позитивні емоції. Є багато нюансів, які треба врахувати і передбачити, бо це однаково важливо для вражень, які отримає дитина: відповідність напряму музею віку відвідувача, настрій дитини, погода тощо [2]. Нині, коли увага в школах до уроків естетичного спрямування, зокрема музики, образотворчого мистецтва та художньої культури набуває вже навіть не другорядного значення, а години скорочуються на

Музейна скарбниця мистецтва, його напрями, стилі та жанри, а також мають можливість побачити «живі» експонати та поглибити свої знання в музеях. Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» – досить молодий столичний заклад (заснований у 1993 році), проте його історія почалася не одне століття тому. Адже його початком можна вважати час, коли ще жили і творили люди, які нині увічнені у пам’яті народу завдяки зібраним світлинам, зразкам одягу, картинам, іконам, предметам побуту, що нині зберігаються у фондах музею. Подвиг людини, яка керуючись своєю небайдужістю до долі рідного народу та у «великій ревнивій любові» до нього пройшла майже всю Україну в пошуках безцінних духовних скарбів, є прикладом могутньої волі й сили духу, що і сьогодні могла б рятувати багатьох від культурного безпам’ятства та духовного занепаду. «БаІван Гончар – засновник музею гато зробити для свого народу, бути продовжувачем його користь уроків, що повинні сформувати «успішну осо- національного життя можна тільки тоді, коли полюбиш бистість», діти втрачають можливість «спілкуватися» з його, як рідну свою матір. Так полюбити свій народ можкрасою і духовно збагачуватися. Проте найважливіше, на тільки тоді, коли глибоко пізнаєш: його географію, ісщо потрібно дитині, особливо раннього віку – позитив- торію; його культуру, мистецтво; його традиції, його ні емоції й естетична насолода, яку вона може отримати долю…» Петро Гончар. Ознайомлення з експозицією починається глибоким від навколишнього світу, творів мистецтва. Музей може надати широкі можливості для естетич- і змістовним словом, просякнутим безмежною любов’ю ного виховання дитини, адже саме в музеї вона може до свого народу, засновника музею – Івана Макаровича побачити красу, насолодитися нею, отримати позитив- Гончара: «Ось перед вами чарівна душа нашого великоні враження, а потім спробувати творити власноруч го і стародавнього українського народу. Його думи, його під впливом побаченого. Варто проаналізувати досвід поезія, його хист, його віковічний дух зафіксовані в оцих гармонійно розвинутих і успішних у культурному роз- безцінних скарбах, які ви бачите перед собою. У цих невитку країн. В Японії, наприклад, діти молодшого віку величких затишних світлицях ви відчуєте широкі проразом з учителем проходять так звані «уроки милуван- стори нашої рідної Батьківщини, відчуєте запашність ня», вони навчаються спостерігати за красою природи, і чарівність стародавньої полянської землі – Київщини і бачити її і намагаються запам’ятати свої враження й Волині, екзотичної Галичини і мальовничої Полтавщини, емоції. Прагматичні німці віддають 15 хвилин кожного краси України – Поділля, багатобарвної Чернігівщини. уроку на користь музичного виховання та співу. А це, як Тут ви відчуєте дух козацької волі, що буяла в розлогих вважають психологи, має зменшити агресію в наступ- степах України. Тут ви відчуєте глибину віків нашої славних поколінь [3]. Окрім того, вміння і навички «спілку- ної історії, сприймете шелест жита, шум гаїв, спів совання» з мистецтвом діти у більшості країн набувають у ловейка, щебетання жайворонка, сльози матері і щастя рамках базової середньої освіти. Вони вивчають історію закоханої дівчини…» [1]. З любові до природи і до рідної землі формувалася народна культура. Твори високої мистецької вартості, зібрані фундатором музею, являють етичні та естетичні орієнтири нашого народу, його духовні цінності й історичний досвід. Хатній музей не лише висвітлював «пам’ять минулого», «набуток історичного розвитку» і «спадок попередніх поколінь», а й завжди був осередком поширення народної культури, забезпечував її спадкоємність. Тому сьогодні Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», продовжуючи справу засновника, керуючись його ідейЕкспозиція зали Буття: світлини наших предків

наша берегиня. – 2012. – № 2

Музейна скарбниця Традиційна народна культура протягом тисячоліть була органічною та невід’ємною частиною життя людей і через витвори мистецтва передавала гармонійний світ, який оточував людину повсякчас. Все, що творила людина, було вмотивоване життям, воно не може не вражати унікальністю поєднання практичної доцільності та естетичної довершеності речей. Усі предмети, які ми оцінюємо як витвори мистецтва, несуть у собі магічні та сакральні, обрядові й оберегові функції. Більшість з них стають засобами для розвитку творчості, проте містять особливо глибокий зміст і є генетично притаманними нам, українцями, оскільки протягом багатьох сотень років існували і розвивалися на нашій землі, проходили через покоління наших пращурів. Тому й не дивно, що такі види занять, як писанкарство чи вишивання є гармонізуючими видами жіночої діяльності, що часто сприяють фізичному одужанню, позбавляють психічних перевантажень. Одним із найбільш популярних у музеї є танцювальний проект фольклорного ансамблю «Божичі» – «Школа традиційного народного танцю». Він функціонує з 2005 року. Заняття відкриті для всіх охочих і сьогодні тут близько ста постійних учасників, серед яких значна частина молоді. У репертуарі школи 70 танців, вони записані від бабусь-дідусів в українських селах Центральної та Лівобережної України, а частина – з Гуцульщини й Галичини. Деякі загальноосвітні заклади Києва вже виявили бажання співпрацювати із школою танців і запрошують їх для проведення майстер-класів. А для охочих танцювати вдома, в родинному колі чи в колі друзів видано два диски з музикою та відеомайстер-класами. Особливий інтерес молоді викликає пісенна та інструментальна культура українців. За останнє десятиліття тільки при музеї утворилося близько півтора десятки аматорських і професійних співочих гуртів та троїстих музик, які демонструють свої творчі напрацювання на всеукраїнських фестивалях і вечорницях з нагоди народних свят: Андрія, Катерини, Колодія тощо. Учасники гуртів самі збирають і записують фольклорний матеріал, мандруючи селами України, спілкуються з носіями традиції, намагаються допитатися історичної правди про нашу культури та збагнути її, пропустивши через серце та душу. Відомо, що шкільні навчально-виховні програми теж передбачають вивчення народної пісенної творчості. Проте під «народними» в кращому випадку розуміють твори на слова Тараса Шевченка та пісні на кшталт «Ой, на горі два дубки» та «Несе Галя воду», а в гіршому – взагалі не йдеться про причетність до народної, а тим паче традиційної пісні. Такий підхід аж ніяк не сприяє сприйняттю пісенного пласту народної культуВесняне обрядодійство «Зустріч весни». ри, а навпаки – формує в учнів нелюбов і Гурт «Соловейки» з села Мотижин Київської області

ними орієнтирами та беручи до уваги специфіку своєї діяльності не лише як музею, а як центру розвитку народної культури, вже близько 20-ти років поширює практику інтерактивних програм, майстер-класів, фестивалів і фольклорних дійств, залучаючи дітей та молодь до традиційної культури нашого народу. Протягом цього часу було започатковано школи та студії народних ремесел, реалізовано просвітницькі, пізнавальні, культурологічні програми у співпраці з представниками сфери дошкілля та закладами середньої освіти. Круглі столи і практичні семінари проводимо з метою залучення більш широкої аудиторії до співпраці з поширення засад етнопедагогіки у школах України. Крім того, в музеї постійно відбуваються майстер-класи, до яких охоче долучаються не лише діти, а й дорослі. Окремої уваги заслуговують проекти, що залучають цілі родини до спільної творчості. По-перше, це дає можливість спілкування у колі сім’ї, чого в сучасному інтенсивному світі бракує, по-друге, традиційна культура є сприятливим ґрунтом для реалізації творчих намірів різновікових груп. Так, робити писанку, займатися народним розписом чи співати може бути однаково цікаво як малій дитині, так і її мамі, тату, бабусі. При музеї у вільному доступі діє книгозбірня, започаткована Іваном Гончаром, нині це прекрасна колекція з історії української культури, етнографії, фольклору, народознавства (свята, обряди), мистецтва України і світу, історії України (досить широко представлена тема козацтва), народного мистецтва (наївне малярство, кераміка, писанка, лялька, витинанка й інші), українських народних пісень і дум. Крім того, в колекції є найкращі видання з українського іконопису, народного костюму, прикрас, головних уборів. Додатковим джерелом інформації про народну культуру та заходи музею є інтерактивний і динамічний сайт музею, що може допомогти в роботі з учнями не лише під час підготовки до відвідування музею, а й у навчально-виховному процесі, зокрема народознавчому та історичному напрямах [9].

наша берегиня. – 2012. – № 2

Музейна скарбниця була вміти вишивати, краще чи гірше – питання другорядне, лише щоб вона це робила і практикувала максимально довгий час». Молоді дівчата, готуючись до весілля, обов’язково мали вишити собі весільний рушник, у якому кодували програму свого майбутнього життя та благополуччя. Подекуди це могло бути по 40 рушників і по 20 сорочок в однієї дівчини. А надалі – поки вона в сім’ї є господинею, поки всіх дітей не поодружує і стане потім бабою, то весь цей час вона практикувала вишивання. Крім того, не менш знаковим для українців є весняне священнодійство – писанкарство. Через закодовану на яйці систему знаків і символів, нанесену воском за допомогою писачка (спеціальний Міжнародна щорічна акція «Ніч у музеї». Дійство «Жорна» пристрій), людина може висловити свої до української мови. Не раз доводилося зустрічати учнів молитви та побажання для того, кому призначена пияк столичних, так і сільських шкіл, які соромляться не санка. На благополуччя в домі, на достаток у господарлише співати українських пісень, а й розмовляти укра- стві, на високий урожай та гарну погоду, від грому і від їнською мовою. Тут варто згадати, що лишень комусь засухи, на одруження й народження дітей робили спецівипадає нагода потрапити за кордон чи в середовище альні писанки, які після виконання відповідного обряіноземців, де потрібно себе презентувати якнайкраще, то ду – дарування чи закопування – мали виконати свою одразу заговорять про співочу українську націю, її тра- функцію. Традиційно їх писали жінки та дівчата в перідиції та культуру. Є і позитивний досвід, який показує, од Великого посту, особливо перед Великоднем. Оскільщо при кращому пісенному матеріалі в репертуарі діти ки нині в селах дуже рідко можна зустріти писанкарів, отримують зовсім інші враження та формують правиль- то навчати дивовижного ремесла всіх охочих можуть у не ставлення до своєї «солов’їної мови» і народної пісні. Музеї Гончара. Щороку протягом Великоднього посту в Ніколи дитина не знехтує тим, що їй подобалося й раду- музеї навчається писанкарству близько півтисячі дітей і вало з дитинства, бо саме через емоції це закарбовується дорослих. Крім того, велика колекція писанок, зібраних в підсвідомості й надалі вмотивовує поведінку, зокрема Іваном Гончаром, може слугувати для пізнання символіки та вивчення регіонального розмаїття писанкарства. мовленнєву, дорослої людини. Завдяки музейним майстер-класам і просвітницьЩе однією перлиною нашої культури можна вважати вишивання. На перший погляд – все давно відомо і ким програмам з дітьми та молоддю було започатковано зрозуміло: хіба хтось не знає червоно-чорного хрести- кілька проектів у співпраці з дошкільними та середніми кового візерунка? Ще й самі вишиваємо, адже скільки закладами освіти. Так, разом із дошкільним закладом сьогодні зразків гарних продається. А ті вишиванки № 378 реалізовано програму «Музей до дітей», у рамках вже хто тільки не шиє: і китайці, і турки, й американці. якої дітки 3 – 6 років ознайомлювалися з традиційниАле більшість наших жінок ніколи й не чули про те, що ми народними ремеслами і самі навчалися виготовляти технік вишивання є близько двохсот, а вишиті україн- ляльки мотанки, писанки, плести з соломи. У співпраці з Міжнародним родинним мандрівним ські зразки свого часу на міжнародних конкурсах серед французьких, японських, італійських здобували най- фестивалем «Як намалювати птаха» було проведеперші нагороди. Відкриває ці скарби Юрій Мельничук, но майстер-класи, реалізовано проекти, організовано який зміг уже багатьох долучити до сакрального дійства шкільний фестиваль, що викликав інтерес серед інших вишивання, розкрити унікальність технік і тонкощі ду- навчальних закладів столиці, які теж роблять спроби ховних таємниць, пов’язаних з виготовленням весіль- реалізувати такі проекти. У тісній співпраці з музеєм них рушників та сорочок. Протягом 15-ти років при Гончара було створено унікальний сільський проект музеї діє студія вишивання, якою керує (як не дивно) «Родинний центр «Мамаї» в селі Хотів Києво-Святочоловік. Юрій вважає, що вишивання є дієвим способом шинського району, що сьогодні власними зусиллями досягнення спокою та рівноваги і радить усім жінкам лі- проводить фестивалі та розбудовує простір традиційкуватися саме такими творчими засобами, адже під час ної культури на місцевому рівні, вивчає і популяризує вишивання навіть обличчя стають лагідними, добрими. народну традицію в її автентичному середовищі серед Майстер наголошує, що «раніше всіх дівчаток у шість сільського населення. Окремою сторінкою співпраці з дитячою аудиторіроків посвячували у вишивальниці. Кожна повинна єю є Всеукраїнський дитячий фольклорний фестиваль

наша берегиня. – 2012. – № 2

Музейна скарбниця «Орелі», що був започаткований у 2008 році Музеєм Івана Гончара і охоплює мистецькі, музичні, екологічні, освітні, виставкові та інші культурно-розважальні і просвітницькі програми. Тематика фестивалю порушує актуальні проблеми виховання сьогоденного та майбутнього поколінь, а також намагається розв’язати їх шляхом поєднання новітніх технологій освіти і кращих здобутків українського народу. Одним з визначальних принципів програм фестивалю є не лише демонстрація вмінь і здібностей, а отримання навичок з традиційних ремесел і опанування фольклорних традицій широким колом дитячої аудиторії. Наступний фестиваль відбудеться 2 – 3 червня 2012 року в Національному музеї народної архітекВсеукраїнський дитячий фольклорний фестиваль «Орелі» тури та побуту України в Пироговому. Участь візьмуть понад 15 дитячих фольклорних гуртів з культура, творцем якої споконвіку є народ. Вона увібрарізних регіонів України, казкарів, фольклористів, аніма- ла в себе інформацію безлічі поколінь, вона змінювалаторів, майстрів народної творчості, що творитимуть каз- ся, запозичувала, очищалася і перероджувалася, адже ковий простір для дітей і відтворюватимуть унікальну завжди була живим процесом, перебувала в розвитку. «Глибока, ревнива любов до свого рідного живить атмосферу народної дитячої культури через гру, пісню, усе найшляхетніше, найгуманніше; вона є природною танець. Зважаючи на зростаючу потребу батьків у гармоній- рисою, притаманною усім народам. Вона є також невиному розвитку дитини та дедалі більшу актуальність черпним джерелом енергії людини, могутнім стимулом народного, НЦНК «Музей Івана Гончара» започат- патріотизму, який є найсильнішою зброєю при захисті ковує новий довгостроковий проект – Дитяча школа від зазіхань ворогів на нашу гідність». Олекса Воропай. Кожне наступне покоління має брати найкраще й «Орелі». Тут, поєднавши напрацювання педагогів, психологів, фольклористів, етнологів і народну мудрість, найцінніше з надбань свого народу і з глибокою повагою буде створено умови для всебічного розвитку дитини та любов’ю берегти й передавати ці надбання нащадкам. від наймолодшого віку. Через гру, а не складні заняття має виховуватись дитина. Народний досвід подарував Фото Богдана Пошивайла нам розкішний пласт дитячого ігрового фольклору: забавлянки, потішки, колискові, скоромовки, лічилки, Література примовлянки. Народна система виховання є цілісною 1. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу : Етнографічний най містить усебічні компоненти (рух, слово, ритм, мело- рис у 2-х т. – Мюнхен : Українське видавництво, 1958. – Т. 1. дію) для розвитку дитини від самого народження. Вар- – 455 с. – Т. 2. – 447 с. то скористатися принципом народної творчості, який 2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського ідеально поєднує два компоненти – традицію як сталий народу: Іст.-реліг. моногр. – К. : АТ «Обереги», 1994. – 424 с. компонент і творче начало, яке дає змогу розкрити свій 3. Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в ісвнутрішній світ, знайти відповідні форми самовиражен- торичному освітленні: (у 3 кн., 6 т.). – Факс. вид. – К. : АТ ня, що так необхідно для дитини. «Обереги», 1994. – Кн. 2. – Т 3. – 528 с. У роботі з дітьми не завжди працюють правила й сте- 4. Ковальчук О. В. Українське народознавство : Книга для вчиреотипи. Насамперед усе залежить від тонкого відчуття теля. – К. : Освіта, 1994. – 176 с. дитячої душі, її прагнень і потреб. Якими б досконали- 5. Короткі відомості про свята Православної Церкви. – Українми, цікавими та ефективними не були системи й мето- ська Православна Церква – Київський Патріархат, 1992. – 112 с. дики, вони безсилі без любові й відданості наставника. 6. Культура і побут населення України: Навч. Посібник / В. І. Вся народна культура, зокрема пісні, забавлянки, казки Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. 2-е вид., доп. та створювалися, ґрунтуючись на великій любові до дити- перероб. – К. : Либідь, 1993. – 228 с. ни, до світу, до землі. І сьогодні саме любов має бути ру- 7. Скуратівський В. Т. Місяцелік : Укр. нар. календар. – К. : Мистецтво, 1992. – 208 с. шійною силою виховного й освітнього процесу. У сучасному світі, що глобалізується, кожен народ 8. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідшукає засоби власної ідентифікації. Безумовно, кожну ник. – 2-ге вид. / А. П. Понамарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косьнацію з-поміж багатьох інших вирізняє її традиційна міна та ін. К. : Либідь, 1994. – 256 с. наша берегиня. – 2012. – № 2

нашого цвіту по всьому світу

Українське шкільництво в Канаді Українська громада Канади посідає особливе місце серед української діаспори в світі. Вона – одна з перших за часом утворення і найбільш територіально віддалена від України, проте зуміла зберегти свою національну ідентичність, збагатити та примножити багатовікові надбання свого народу. Серед важливих чинників, завдяки яким ось уже кілька поколінь канадських українців продовжують вважати себе українцями, є українське шкільництво. Як етно- та соціокультурний феномен, воно існує більш як сто років, забезпечуючи дітей знаннями з української мови та прищеплюючи їм любов до самобутньої культури, мистецтва та традицій українського народу. Євгенія Петрова, директор Української школи імені Василя Сарчука при Українському православному соборі святого Володимира, м. Гамільтон, Канада

Українська школа імені Василя Сарчука при Українському православному соборі св. Володимира Українська школа імені Василя Сарчука названа на честь відомого в Канаді українського освітянина, продовжує свою діяльність відповідно до традицій, які започаткували її попередники понад сім десятиліть тому. Неоціненну роль у збереженні національної свідомості української діаспори в Канаді, об’єднанні українців навколо духовних цінностей, зокрема й у розбудові українського шкільництва, відіграла українська церква. Становлення і розвиток української освітянської роботи при соборі святого Володимира стали можливими лише завдяки високій національній свідомості, відданості, твердим переконанням у важливості просвітницької праці та активній діяльності української соборної православної громади на чолі зі слу-

жителями церкви та за постійної всебічної підтримки громадських організацій – гамільтонських відділів Товариства Українців Самостійників та Союзу Українок Канади. Міцна основа, яку заклали наші попередники у першій половині минулого століття (ще в 1926 році), стали запорукою успішної діяльності української школи в подальші роки та нині. Українська школа імені Василя Сарчука нині охоплює дитячий садок та Рідну школу. Окремо при парафії діє недільна школа. Школа віддалена від великого промислового центру – міста Торонто – на 80 кілометрів. Тому майже половина учнів – це діти другого, третього та четвертого поколінь українців у Канаді, друга частина – діти емігрантів четвертої хвилі. Фінансуванню школи,

На уроці української мови

Святкування Шевченківських днів

наша берегиня. – 2012. – № 2

нашого цвіту по всьому світу

Святкуємо День матері

крім церковних інституцій, сприяють Об’єднана українська кредитова спілка Гамільтону та Кредитова спілка «Будучність», які діють у Канаді. Функціонує школа відповідно до навчальновиховного плану в тісній співпраці з Шкільною радою Торонто та парафіяльним освітнім комітетом, який є частиною церковної управи. Школа має власне приміщення, в якому крім класів є велика, пристосована для дитячого садка кімната, простора зала, бібліотека та єдиний в Канаді музей Голодомору. Навчаються школярі щосуботи з 9 до 12 години. Учні 3–8 класів вивчають українську мову і літературу, географію й історію України, релігію та спів. У дитячому садку та початкових класах діти вчаться письму й читанню. Учительський колектив, якому школа завдячує своїми успіхами, – це директор Євгенія Петрова, заступник директора Лариса Баюс, учителі Орися Ружецька, Надія Пасєка, Галина Івасик, Антоніна Кумка, Галина Маку-

шак та асистент у дитячому садку Таня Камінська. Спільно з ними діти у школі не тільки навчаються, а й святкують День св. Миколая, Різдво, Великдень, готуються до Шевченківських днів та Дня матері, відзначають річницю Голодомору, вшановують пам'ять видатних українців, зокрема й митрополитів УПЦ в Канаді Іларіона та Василя Федака. Традиційними стали участь у Святі книжки, яке проводиться Шкільною радою Торонто, творчі майстерні з декоративного розпису, зустрічі з цікавими людьми тощо. До Великодня школярі розписують писанки та випікають паски. Разом з учнями до всіх справ долучаються й їхні батьки. Спільно з українською церквою та культурнопросвітницькими організаціями школа продовжує зберігати національну ідентичність у дітей, українців Канади та плекати любов до України та її духовних багатств.

До Великодня робимо писанки наша берегиня. – 2012. – № 2

нашого цвіту по всьому світу З Україною в серці Олена Незгода, учитель української мови та літератури української суботньої школи «Рідна Школа» при Українському Національному Об’єднанні Канади, м. Реджайна, Канада

Можна не навчити дитину української мови. Важко іноді буває в умовах закордону. Можна їй не показати Україну. Важко іноді буває з умовами. Можна не дати дитині навіть українське ім’я. Важко буває з компромісами. Але якщо перелити в неї українську душу, то дитина пізніше сама вивчить мову, сама знайде дорогу в Україну, сама вибере собі українське ім`я… (Ольга Самборська) Саме ці мудрі слова відомого українського журналіста Ольги Самборської фактично покладено в основу всього навчально-виховного процесу «Рідної Школи» при Українському Національному Об’єднанні (УНО) Канади міста Реджайна (провінція Саскатун). «Рідна Школа» – це українська суботня школа для дітей дошкільного, молодшого та середнього шкільного віку. Її засновано Українським Національним Об’єднанням Канади міста Реджайни з метою виховати в дітей любов до української мови та літератури, історії та культури України, прищепити учням почуття національної ідентичності, приналежності до українського народу. «Рідна Школа» працює протягом усьoго навчального року. Навчання розпочинається у вересні і триває до травня, тривалість канікул узгоджується зі шкільним законодавством провінції. Уроки проводяться кожної навчальної суботи з 9.00 до 13.00 години. У школі навчаються 32 учні, втішним є те, що їх кількість постійно зростає. Це свідчить про позитивну тенденцію зацікавленості у такій школі, бажання знати українське. Педагогічний колектив школи складається з трьох учителів та директора Вейна Гайдемана. Усі вчителі мають відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, доскона-

Вивчаємо українську мову

ло володіють сучасною українською мовою. У 2011/2012 навчальному році було оновлено та обладнано класне приміщення, впорядковано нормативну документацію (зокрема, й удосконалено навчальну програму), а також створено веб-сайт в мережі Інтернет. Навчання й виховання відбувається за трьома напрямами: • українська мова та література; • трудове навчаня та художня праця; • музичне вихованя та народознавство. Особливістю уроків української мови та літератури є їх комплексний характер (читання, усне мовлення, письмо), народознавча основа та інтеграція з іншими предметами (суспільствознавство, історія, географія України). Учитель Олена Незгода майстерно готує навчальні матеріали відповідно до специфіки предмета. Кожний урок розпочинається з кількахвилинної розминки «Подорож до України», мета якої полягає в поглибленні загальних знань учнів про Україну (знання про столицю, найбільші річки, обласні центри, моря, державні символи, відомих людей тощо). Протягом навчального року учні ознайомлюються з творчістю відомих українських письменників: Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Л. Глібова, П. Воронька, В. Сухомлинського та ін. Мовленнєва складова охоплює дидактичні вправи на розвиток мовлення, поглиблення активного та активізацію пасивного словникового запасу школярів. У навчанні письма іноді трапляються труднощі. Це обумовлено різницею вимог до писання англійських та українських літер. Як відомо, в англомовних країнах багато хто з дітей і навіть дорослі пишуть друкованими або напівдрукованими літерами, українське ж письмо вимагає каліграфічного, безвідривного пропису літер. З метою усунення такої проблеми учитель використовує робочі зошити на прописній основі та ефективні вправи, що сприяють підготовці руки до українського письма. Учитель трудового навчання та художньої праці Тетяна Щегловська ознайомлює

наша берегиня. – 2012. – № 2

нашого цвіту по всьому світу

Вчимося ліпити калачі

та навчає дітей різноманітним українським ремеслам та технікам, серед яких – вишивка, квілінг, аплікація, плетіння бісером, виготовлення оберегів та ін. Свої творчі надбання школярі «Рідної Школи» демонструють на численних виставках. Виготовлені власноруч вироби є дуже гарними і дорогими подарунками батькам до свят. Традиційним стало випікання власноруч створених святкових калачів до Великодня та дня Святого Миколая. У цьому учням допомагають досвідчені наставники: Вейн Гайдеман, директор школи, президент Філії Реджайни УНО; Ед Лисик, президент Конгресу українців Канади; Дженет Лисик, один з лідерів української громади міста, вчителі, батьки. Предмет «Музичне виховання та народознавство» в «Рідній Школі» являє собою процес цілеспрямованого пізнання української музики, розвиток музично-естетичних смаків школярів, збагачення їх музичної культури та здібностей. Це процес передачі суспільно-історичного

Родинні обереги – з любов’ю наша берегиня. – 2012. – № 2

досвіду музичної діяльності, у ході якого застосовується система цілеспрямованих і організованих впливів. Під керівництвом учителя музичного виховання та народознавства Катерини Стратійчук наші школярі вивчають українські народні та сучасні пісні, ознайомлюються з фольклором, звичаями та обрядами. Окрім навчальних занять протягом року в школі відбувається чимало позакласних заходів: Свято врожаю, театралізовані вистави до Дня усіх святих, святкування Дня Святого Миколая, Різдвяний Вертеп, концерти, присвячені творчості Тараса Шевченка, до Дня матері та ін. Традиційно на Різдво учні разом з учителями та батьками колядують в українських родинах та організаціях. Шануємо й

Юні поціновувачі українського спадку

сучасні традиції – наприкінці навчального року весело проходить свято Останнього дзвоника. Школярі беруть активну участь і в концертах та фестивалях, що відбуваються в нашому місті, серед яких багатонаціональний фестиваль «Мозаїка», традиційний український осінній фестиваль та ін. «Рідна Школа» радо вітає учнів будь-якої раси, національного та етнічного походження, які бажають знати українську мову, історію, народні традиції та обряди. Усі аспекти програми є доступними та адаптованими до вікових, розумових та психо-фізіологічних можливостей дітей. Наш навчальний заклад – це не просто учителі та учні. «Рідна Школа» – це велика дружня родина, а як твердить народна мудрість, «З родини йде життя людини».

етнопедагогіка Козацька республіка в школі Михайло ЛЕКОВКІН, заступник директора з виховної роботи Річківського НВК, курінний отаман Українського козацтва, Сумська область

ело Річки Білопільського району на Сумщині – козацьке, тому тут ніколи не знали панщини. І сьогодні його жителі зберігають давні козацькі звичаї своїх предків. Тож, продовжуючи їх справи, колектив Річківського НВК у жовтні 2001 року заснував дитячу громадську організацію «Шкільна козацька республіка». Вона носить ім'я уславленого гетьмана українського козацтва Петра Конашевича – Сагайдачного і підпорядковується обласній дитячо-молодіжній організації «Молода Січ», яка є підрозділом Сумського обласного Козацького товариства. Організація має необхідні атрибути: закони, власну назву, герб, гімн, прапор, структуру самоврядування. Громадяни республіки – всі діти школи. Згідно із законами вони рівні в правах і обов’язках. Шкільна козацька республіка складається з трьох паланок: низова – козачата (учні 1 – 4 класів), середня – джури (учні 5 – 9 класів), верхня – молоді козаки (учні 10 – 11 класів). Первинна ланка Шкільної козацької республіки – рій, до складу якого входять кілька учнів класу. Рої об’єднуються в курінь. Так кожен клас становить курінь, що складається з кількох роїв. Курені мають свою структуру і атрибутику. Керівництво – курінний отаман, курінний писар, курінний скарбничий – обирається на курінних радах відкритим голосуванням. Найвищим органом управління Шкільної козацької республіки імені Петра КонашевичаСагайдачного є Велика козацька рада, яка скли-

Об’єднані спільною справою

Шкільний герб

кається два рази на рік. На цій Раді відкритим голосуванням обирають отамана, писаря, суддю Шкільної козацької республіки. Вони на Великій раді звітуються перед шкільною козацькою громадою про свою діяльність. Там також вирішуються й інші найважливіші питання. Курінні отамани є членами Малої ради отаманів. Для розв’язання поточних проблем життя Шкільної козацької республіки Рада отаманів скликається два рази на семестр. Мала рада отаманів здійснює поточне керівництво Шкільною козацькою республікою. Кожен член Малої ради отаманів відповідає за певний напрям роботи. За звичаями Українського козацтва, форма управління, контролю та звітності в нашій Республіці є демократичною. При Шкільній козацькій республіці діє шість клубів, а саме: 1) військово-спортивний «Сокіл» 2) пошуковий клуб

етнопедагогіка імені С. Супруна; 3) народознавчий – «Берегиня»; 4) «Юний волонтер»; 5) шкільне лісництво «Зелений світ»; 6) шкільне видавництво «Паросток». «Паросток» опікується випуском друкованого органу Республіки – газетою «Козацькі дзвони», яка виходить один раз на місяць. Ними керують педагоги, а головами рад клубів є учні. Головне завдання Шкільної козацької респуб ліки імені Петра Конашевича-Сагайдачного ми вбачаємо у формуванні національного світогляду, національної самосвідомості та громадянської позиції своїх вихованців. Спрямування, форми і методи такої роботи різні. Ми, як видно з переліку назв клубів, намагаємося і робимо все можливе, щоб славне українське козацтво учні розуміли, сприймали і усвідомлювали не лише як військову організацію, вияв військової слави українського народу, а й як джерело формування національної духовності, національної системи господарювання та суспільно-політичного устрою і демократичних цінностей загалом. Тому в основі роботи всіх клубів та інших підрозділів лежить насамперед пізнавально-освітня і виховна діяльність, на підставі чого й формуємо громадянську та життєву позицію юних козаків, майбутніх національно свідомих громадян України. Так, члени пошукового клубу вивчають звичаї козацького життя свого села. Їх робота не обмежується лише пізнавальною діяльністю. Важливими її чинниками є й діяльність організаційна, навчально-виховна, співпраця з іншими клубами, вчителями-предметниками. Члени Шкільної козацької республіки вивчають історію свого села, його звичаї, побут, психологію і характери односельців. Вони, наприклад, довідалися, що Річки колись були козацькою слободою. І досі в селі збереглися козацькі прізвища, назви кутків тощо. Скажімо, назва вулиці Пугачівка походить від прізвища Пугач, а Пугачі оселилися там ще за козацьких часів. Давні козацькі звичаї у селі пов’язані і з прізвищами Хорунжий, Сердюк та іншими. На уроках української мови, історії України вчителі та учні використовують матеріал і дізнаються про лексичне значення цих слів і статус тих чи інших осіб у козацькому війську («хорунжий» – прапороносець, «пугач» – той, що подає сигнал, щось сповіщає, «сердюк» – гетьманський охоронець). Дотримуємося ми й інших козацьких звичаїв. У реєстрі роїв, куренів, Малої та Великої Рад зазначаємо прізвище та ім'я козачат, джур, молодих козаків, додаючи наша берегиня. – 2012. – № 2

«син Петра», «донька Олександра», тобто так, як було в козацьких реєстрах. Прикметні й такі факти. Як члени Шкільної козацької республіки учні не просто збирають етнографічні матеріали, записують розповіді старожилів, а й вивчають їх у контексті козацької історії села, історії українського козацтва загалом. Так, старожили розповіли нам, що під час голодомору 1933-го голова колгоспу Горобець не підкорився радянській владі і, ризикуючи своїм життям, приховував рештки хліба від «буксирів», віддаючи його потім людям. За це йому загрожувала в’язниця, заслання, смерть. Але він, як бачимо, виявив свій справжній козацький характер і непокору, за таких жорстоких обставин залишився людиною, козакомукраїнцем. Це справляє на учнів неабиякий виховний вплив, адже козацтво для них у такому разі – не щось книжне, далеке, не лише давня історія, а й сучасність. При народознавчому клубі «Берегиня» діє «Українська світлиця». Роботу будуємо так, щоб експонати були не просто чимось незвичайним, предметами замилування українською минувшиною, а формували духовність, відображали національну картину повсякденного козацького буття наших далеких і близьких предків. Саме тому увагу відвідувачів світлиці звертаємо на красу повсякденного побуту річківського козацтва. Розмальована квітками піч, вишиті рушники та одяг, охайність у всьому досить переконливо засвідчують, що оздоблюючи житло, в козацьких сім'ях нашого села, як і в усій Україні, дбали не лише про культуру побуту, а й естетичне та морально-поведінкове виховання. Довгими зимовими вечорами вишивальниці збиралися в одній з хат. Це була своєрідна духовно-естетична школа, адже майстрині мали винятково розвинене естетичне чуття, – обмінюючись досвідом, удосконалюючи навички, творили красу. До того ж це гуртувало сусідів, родичів, кутчан, адже разом вони обговорювали злободенні проблеми свого повсякденного життя. Так народжувалася ще одна краса – людських взаємин, народних звичаїв. Вона доповнювалася красою одягу, гармонувала з навколишньою природою і світом загалом. Так формувалась естетично розвинена, духовно і морально досконала особистість. Тому в козацьких сім’ях панували любов і злагода, у них не припускалося грубіянство, пиятика. Коханий не обдаровував кохану цигарками, пивом, не дозволяв брутальних висловлювань, як то, на жаль, часто буває сьогодні, а лагідно називав

етнопедагогіка її «голубонькою», «зіронькою», «квіточкою». Такий підхід до виховання в Шкільній козацькій республіці дає свої результати. Дівчата тягнуться до вишивання, випускники школи, коли заходять до нас, неодмінно відвідують світлицю, а на вечори відпочинку до сільського Будинку культури приходять у вишиванках. Жодне загальносільське свято чи інші культурно-освітні заходи в Річках не відбуваються без участі наших козаків. Радіємо, що то для них – не мода, потреба і стан душі, то – голос наших предків і спадкоємний зв'язок з ними. Навчаємо своїх вихованців козацької демократії. Схема виборних органів Республіки – сучасна, принципи – козацькі. Працює і козацький суд, що контролює та обговорює поведінку учнів. А порушення, недотримання «Морального кодексу членів Шкільної козацької республіки імені Петра Конашевича-Сагайдачного», пропуски уроків без поважних причин розглядають на Малій Раді, яка й є своєрідним органом учнівського самоврядування. Моральний кодекс – основа формування моральної досконалості кожного члена Республіки. Він закликає до дружби, взаємоповаги, побратимства, витримки в усьому. А, наприклад, агресивність у стосунках між козаками трактує як ознаку безсилля і забороняє вигадувати прізвиська своїм друзям, ровесникам. Учить цей звід козацьких правил поведінки і співжиття в колективі вільно висловлювати свою думку з будь-якого питання, адже мислити по-іншому – не злочин. Закликає він до відповідальності за свої слова та вчинки, вимагає завжди говорити правду, не хизуватися, казати про все вголос, а не на вухо подрузі чи товаришеві, вимагає бути діяльним у суспільному житті. Взірцем морально-етичної та духовної досконалості людини для юних річківських козаків є Б. Хмельницький, І. Мазепа, Д. БайдаВишневецький та інші полководці, державні діячі, іменами яких названо курені. Трудове виховання, економічна система управління і господарювання в козацьких поселеннях, як відомо, були добре організовані та розвинуті, по-особливому в них також дбали про збереження довкілля. Звичайно, в школі немає сьогодні можливостей повністю відродити економічні основи козацького господарювання. Але дещо ми практикуємо у Шкільній козацькій республіці. Йдеться насамперед про їх морально-етичний зміст, про принцип взаємодопомоги у виконанні тих чи інших сільськогосподарських робіт особливо, коли це стосується одиноких престарілих. Добре заре-

комендували себе члени клубу «Юний волонтер». Вони допомагають садити картоплю та доглядати присадибні ділянки ветеранам війни та педагогічної праці, виконують інші роботи. А це формує увагу та повагу до людини, козацьке і громадянське почуття побратимства і взаємовиручки в житті громади, суспільну позицію. Також добре відомо, що козаки дбайливо ставилися до природи. Не забуваймо про це й ми. Переконливе свідчення тому – шкільне лісництво. На його рахунку багато корисних справ. Найбільшої уваги заслуговує шкільний розсадник площею 0,2 гектара. Тут юні природолюби вирощують для Білопільського агролісгоспу саджанці дуба, клена широколистого, каштана, ялини та інших дерев. Учні самі збирають насіння, висівають його, два – три роки доглядають сіянці, потім передають до агролісгоспу, який неодноразово надавав школі спонсорську допомогу. Широко практикуємо й інші форми та методи освітньо-виховної роботи, спираючись на козацьку педагогіку. На одному з найчільніших місць у житті Шкільної козацької республіки є фізкультура і спорт. Окрім сучасних видів – кросу, легкої атлетики, футболу – наші учні займаються і козацькими способами фізичного загартування. Це, наприклад, перенесення вантажів, біг по купинах, перетягування канату тощо. З успіхом вони беруть участь у районному конкурсі-фестивалі «Нащадки козацької слави». Так, колишній отаман Шкільної козацької республіки Олександр Піддубний у районному кросі тричі виборював призові місця, довівши, що він справжній отаман. Нині він студент Сумського державного університету, але не пориває з нами зв’язків, допомагає в роботі. У Шкільній козацькій республіці систематично проводимо заходи, присвячені Героям Крут, Конотопській битві тощо, серед яких – бесіди, виховні години, виставки книжок про козацтво з читанням і обговоренням, спецвипуски газети «Козацькі дзвони». У школі сформувався звичай, коли представники куренів вітають своїх ровесників, учителів, співробітників з початком і закінченням навчального року. Традицією стали й урочисті посвяти в козачата, джури, молоді козаки, зустрічі з представниками українських козацьких організацій Сумщини. Плануємо налагодити зв’язки з учнями Кульчинської школи Самбірського району на Львівщині, земляками П. Сагайдачного, ґрунтовне вивчення праць з козацької педагогіки. Звичайно, зроблено ще далеко не все. Але ми – в процесі становлення і росту, отже, і нових

наша берегиня. – 2012. – № 2

народознавчі студії Гуртки декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Дослідницька робота на заняттях

Леся САЙКОВСЬКА, методист Миколаївського районного будинку творчості учнів, м. Миколаїв

Дитяча творчість – особливо специфічне і малодосліджене явище, ...глибоко своєрідна сфера духовного життя. (Василь Сухомлинський)

озвиток творчих здібностей учнів на заняттях гуртків образотворчого та прикладного мистецтва позашкільних навчальних закладів – складний педагогічний процес. Відбувається поступове зростання творчої активності гуртківців, набуття вмінь технічного характеру для опанування азів образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва під керівництвом викладача та загальний розвиток особистості, розширення кругозору, свідомості світосприйняття. У Концепції позашкільної освіти і виховання зазначено, що виховна діяльність у позашкільних навчальних закладах і гуртках художньо-естетичного профілю забезпечує художньо-естетичну освіченість та естетичну вихованість особистості, здатної до саморозвитку і самовдосконалення. Керівник гуртка повинен уміти розгледіти та підтримати в своїх вихованцях певні риси, які дадуть змогу дитині творчо розвинутися. Серед основних ознак творчої особистості доцільно виділити такі: мислення поза стандартами, його гнучкість та сприйнятливість до нового; ентузіазм, прагнення до творчої реалізації; фантазію, уяву, образне і асоціативне мислення; певні творчі здібності тощо. А для повноцінного духовного розвитку дитини, напевне, найважливіші моральність, воля, чесність, віра, мужність, почуття власної гідності, впевненість у своїх силах, адекватна самооцінка, емоційна сприйнятливість, витримка і наполегливість. Давно підтверджено широко відому з середини минулого століття тезу, що загальний духовний і творчий потенціал особистості, яка розвивається через мистецтво, може бути успішно трансформований у будь-який вид життєдіяльності людини. Отже, духовні та творчо розвинені, креативні діти помітно вирізняються серед просто здібних глибиною почуттів, багатством емоцій і значним творчим потенціалом. Також керівнику гуртка необхідно знати і враховувати, що за мотиваційною природою дитяча творчість різниться від дорослої. Наприклад, крім таких спільних факторів, як прагнення до самоствердження, самовираження, самореалізації, їй притаманні ще особлива емоційна насиченість і гостра потреба в понаша берегиня. – 2012. – № 2

зареальних, іноді фантастичних уявленнях. А також для дитини більш важливий не результат, а сам процес творіння. На заняттях гуртка декоративно-прикладного або образотворчого мистецтва керівник повинен звернути увагу учнів на історію рідного краю, на мистецькі здобутки села, міста чи області, щоб стимулювати фантазію дітей, виховувати духовність в учнях, залучати їх до підтримки та збереження традицій народного мистецтва шляхом творчого опрацювання художнього спадку, дослідницької роботи. З гуртківцями необхідно вивчати традиції народних промислів, розкриваючи історію виникнення тих мотивів і образів, які використовуються в практичній роботі дітей. Потрібно організувати покази і вивчення традиційних народних виробів, аналізувати засоби і способи досягнення їх високої декоративності. Так, гуртківці матимуть змогу засвоїти стильову спрямованість художнього мислення у конкретному виді декоративного мистецтва. Для такої роботи з учнями потрібно дібрати зразки: малюнки, листівки, ілюстрації, готові вироби.

Орнаментальність – першооснова народного декоративного мистецтва

народознавчі студії Вивчення українського орнаменту є обов’язковою частиною занять цих гуртків, яким би видом декоративно-прикладного мистецтва вони не займалися (ткацтво, розпис, вишивка, писанкарство, витинанка тощо). Орнаментальність – першооснова народного декоративного мистецтва. На створення орнаментів наших предків надихали природа, уявлення про всесвіт, світобудову, вірування, культи. Попри те, що орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, абстрактнішими, символіка їх здебільшого збереглася завдяки традиції. Основні елементи українського орнаменту є в усіх видах декоративного мистецтва, і їх можна легко розпізнати. Це, наприклад, Дерево життя, або «вазон», що з невеликими видозмінами й нині прикрашає вишивку, розпис, витинанку, писанку тощо. Скажімо, на Миколаївщині переважають рослинні орнаменти, блакитний, зелений кольори, можна відзначити динамічність побудови композицій, плавність ліній. Композиція ж залежить від багатьох особливостей: форми та призначення предмета, технологічних і художніх властивостей матеріалу, ступеня стилізації зображень. А також від способів створення декоративно-художнього образу, що ґрунтується на загальних законах побудови художньої композиції. Закономірності декоративної композиції необхідно вивчати з гуртківцями поступово, вводячи нові для дітей поняття, засвоюючи їх зміст і термінологію. Дослідницько-пошукова робота Важливим у навчально-виховній діяльності кожного керівника гуртка є метод залучення учнів до дослідницької роботи, розвиток у них пізнавального інтересу, як підґрунтя до сприйняття навчального матеріалу. Робота над дослідом сприяє вихованню в дітей почуття національної самосвідомості, любові до своєї країни і рідного краю, залученню до активної праці та партнерських стосунків між педагогом та вихованцем. У дослідницькій діяльності з вивчення орнаментів можна розрізнити такі етапи: Постановка мети. Пошук форм реалізації досліду. Визначення напрямів пошукової та практичної діяльності. Організація спільної творчої пошукової діяльності (інформаційний етап). Опрацювання зібраного матеріалу (аналітичний етап). Виконання роботи (творчий етап). Збирати різноманітні види орнаментів як всієї України, так і Миколаївської області, рідного села можна досліджуючи літературні джерела, предмети побуту, народне мистецтво, які є вдома в учнів, їх ро-

дичів та односельців. Також можна використовувати рослини та квіти, що ростуть на території села, району або області. Опрацьовуючи зібраний матеріал, гуртківці до своїх накопичувальних папок створюють замальовки елементів орнаментів, композиційних побудов (олівцем) і оригінальних кольорових гам (фарбами). На цьому етапі необхідно звернути увагу на особливості форми, побудови елементів, композицій, щоб учні замальовували їх без деформацій. І лише після цього учні можуть приступати до творчої частини роботи: на основі зібраних матеріалів створювати орнаментальні мотиви, композиції, як у графічному, так і в кольоровому рішенні, і вже у виконанні виробів декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва в матеріалі використовувати свої творчі напрацювання. У роботі гуртків декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва Будинку творчості учнів Миколаївського району ми намагаємося зберігати та розвивати традиції українського орнаменту Миколаївщини. Можна відзначити такі гуртки: народних ремесел «Колорит» (керівник З. Вербицька), «Народної вишивки» (керівник Я. Пігур), «Образ» при Ульянівській ЗОШ, «Арт» при Радсадівському соціальному центрі (керівник О. Коркішко). Результати такої роботи є те, що дітям цікаво працювати, не копіюючи орнаменти, які вже багато разів тиражувалися, а творчо розвиватися, підтримуючи народні традиції. Роботи гуртківців неодноразово займали призові місця у таких конкурсах, як «Веселі барви», «Таланти твої, Миколаївщино», «Знай і люби свій край», «Наш пошук і творчість тобі, Україно». Основне завдання керівника гуртка позашкільного закладу – орієнтувати вихованців гуртків на творчий підхід у роботі, дослідницькій діяльності, розвивати інтерес до народних традицій, до української культури, справжнього мистецтва. Ані технічний прогрес, ані нові матеріали й технології не зможуть замінити, применшити значущості, створеного людським талантом впродовж століть. Наступне покоління потребує розвитку та патріотичного виховання. І наше завдання – зберегти культуру, розвивати традиції народного мистецтва. Вивчення та творче опрацювання художнього спадку трипільської культури Для ознайомлення вихованців з історичним матеріалом, поглиблення знань гуртківців про історію орнаментів у декоративно-прикладному мистецтві України, вихованці гуртків «Арт» і «Образ» під керівництвом Олени Коркішко на заняттях досліджують культуру Трипілля. Особлива увага учнів звертається на візерунки на глечиках трипільської культури: дерева, галузки,

наша берегиня. – 2012. – № 2

народознавчі студії листя, квіти, насіння-зерна, людські постаті, символи води, землі, сонця. Адже такі самі мотиви завжди були та є на традиційних вишивках, тканих рушниках, кераміці та в інших виробах народного мистецтва. Об’єднуючи давні орнаменти з сучасними технологіями, вихованці гуртків створюють чудові вироби. Керівник гуртка демонструє вихованцям, як українці прикрашали орнаментами предмети хатнього вжитку, що були взірцем їхньої працьовитості та мистецьких здібностей. Ця потреба мала також магічний і релігійний зміст. Бажаючи прихилити до себе богів, люди закликали їх відповідними знаками-символами та оберегами. На заняттях учні вивчають значення кожного символу, замальовують елементи орнаментів, досліджують їх композиційну побудову на фотографіях трипільської кераміки.

Роботи гуртківців, виконані в різних техніках за мотивами творчості М. Приймаченко

нях народної художниці. Вихованці гуртка виконують свої роботи в техніках декоративного розпису, батику, графіки, декоративного живопису... Маємо навіть чудових казкових звірів, виліплених з глини та яскраво розфарбованих.

Творчі роботи вихованців гуртків «Арт» та «Образ» за мотивами орнаментів трипільської культури

Результатом плідної співпраці наших гуртківців та педагогів стали серії робіт, виконані в різних образотворчих і прикладних техніках (ліплення з глини, монотипія, монохромна вишивка хрестиком, батик та багато інших), які брали участь у районних і обласних виставках, конкурсах з образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва, ставали їх призерами і переможцями. Творчість Марії Приймаченко як зразок для наслідування Ще одним напрямом активної пошукової діяльності вихованців гуртків «Арт» і «Образ» є вивчення творчого спадку відомої української народної художниці Марії Приймаченко. Особливу увагу учнів треба звернути на серію робіт із зображеннями чудових і незвичайних звірів, кольорову гаму, побудову композиції, масштабність, співвідношення кольорів і ритм орнаментів у творіннаша берегиня. – 2012. – № 2

Використання творчих надбань майстрів декоративного розпису Прикладом творчого опрацювання декоративного розпису України є робота гуртка «Народна вишивка» (керівник Ярослава Пігур). Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, що здавна поширений в Україні. Він і у наші дні займає чільне місце у творчості народних художників. Ще в часи розквіту Київської Русі народні майстри прикрашали декоративним розписом інтер'єри й екстер’єри звичайних будинків, житло князів і знаті, предмети домашнього вжитку, дитячі іграшки, зброю, музичні інструменти. Протягом багатьох сторіч у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, плодів тощо. Чимало майстрів зображають звірів, птахів, людей, пейзажі й складні композиції, в яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин і людей. Звірів, птахів, рослини, квіти вимальовують як реальними, так і в образах, за уявою й фантазією народних художників. Дослідивши творчі надбання майстрів декоративного розпису різних регіонів України (М. Приймаченко, Ф. Приймаченко, Н. Білокінь, П. Павленко,

народознавчі студії людині природою, коригувати нахили, запобігати соціальним негараздам, заохочувати до постійної самореалізації, саморозвитку фізичних і духовних сил. Бо здобуте особисто – на все життя. Дослідницька робота на заняттях гуртків сприяєініціативі й самодіяльності, дитина навчається робити вибір, залучається до активної роботи, пов'язаної з розшуком необхідних матеріалів, творить. Учні вивчають історію рідного краю, їм прищеплюється шанобливе, бережне ставлення до культурної спадщини українського народу. Результатом дотримання таких принципів у вихованні особистості, як особливий підхід з урахуванням віку, зміцнення духовних контактів між вихователями й учнями, відповідальне ставлення до справи, постійне спонукання гуртківців до самовиховання і самоосвіти – є всебічний розвиток дитини, яка в дорослому віці зможе скористатися набутими знання й уміннями на практиці та пронесе любов до народного мистецтва крізь усе життя. Ані технічний прогрес, ні нові матеріали й технології не зможуть замінити, применшити того, що створено людським талантом упродовж століть. Наступне покоління потребує розвитку та патріотичного виховання. І наше завдання – зберегти культуру, розвивати традиції народного мистецтва саме для наших нащадків.

Авторські вироби вихованців гуртка «Народна вишивка»

М. Тимченко, П. Хоми, М. Нікуліна та інших), гуртківці, за мотивами робіт народних художників, створюють чудові авторські рушники. У цих роботах простежується зв’язок орнаментальних мотивів вишивки гладдю з елементами декоративного розпису. Позашкільна робота формує й розвиває особистість дитини. Та не лише, адже управляти виховним процесом – означає й удосконалювати закладене в

Література 1. Антонович Є. А., Проців В. І., Свид П. С. Художні техніки в школі: Навчально-методичний посібник. – Київ, 1997. 2. Виготський Л. С. Воображение и творчество в детском воздасте. – М., 1991. 3. Ганжа П. Таємниці українського рукомесла. – Київ, Мистецтво, 1996. 4. Дем'янчук О. Н. Педагогічні основи формування художньо-естетичних інтересів школярів: Навчальнометодичний посібник. – Київ : ІЗМН, 1997. 5. Концепція позашкільної освіти та виховання. Збірник документів по організації позашкільної освіти. – Київ, 2002. 6. Кульчицька А. Орнамент Трипільської культури і українська вишивка ХХ ст. – Львів, 1995. 7. Мельник В. Український розпис на уроках образотворчого мистецтва. – Тернопіль : Підручники та посібники, 2005. 8. Наулко В. І. Культура і побут населення України. – Київ : Либідь, 1991. Столяр А. Д. Происхождение изобразительного искусства. – М., 1985. 10. Тищенко О. Р. Декоративно-прикладне мистецтво. – Київ, 1989. 11. Томашевський В. Розвиток творчих здібностей учнів на уроках образотворчого мистецтва. – Рідна школа. – № 4, 2000. 12. Панко Ф. Декоративний живопис: альбом / упорядник Н. О. Глухенька. – К., Мистецтво, 1978. 13. Щербаківський В. Українське мистецтво. – К., 1995.

наша берегиня. – 2012. – № 2

народознавчі студії «Чарівний звір»

Розробка заняття за мотивами творчості Марії Приймаченко Олена КОРкІШКО, керівник гуртка «Арт» Миколаївського районного будинку творчості учнів, м. Миколаїв

Мета заняття: поглиблення знань учнів про народне мистецтво, творчість народних майстрів; формування практичних навичок художньо-творчої діяльності, розширення знань з основ кольорознавства, законів композиції у процесі створення власної роботи; виховання почуття прекрасного, інтересу до культурної спадщини нашого народу, шанобливого ставлення до матеріальних і духовних цінностей; формування внутрішньої культури особистості. Обладнання: кольоровий картон або ватман, олівці, пензлі, білячі та колонкові пензлі № 1, 2, 3, 4, тички (ватні палички тощо), фарби гуашеві, палітри, ємності з водою, ганчірки. Технологічні картки, роздатковий матеріал з серією робіт Марії Приймаченко. Методи проведення: лекція, бесіда, практична робота. Тип заняття – комбіноване. Оформлення приміщення: на дошці розташовані таблиці, плакати з різними видами казкових звірів, фото робіт М. Приймаченко; на учнівських столах – технологічні картки, роздатковий матеріал. План заняття • Вступна частина. Актуалізація опорних знань. • Основна частина. Вивчення нового матеріалу. • Практична робота. Виконання композиції «Чарівний звір». • Узагальнення вивченого матеріалу. • Домашнє завдання. Хід заняття 1. Вступна частина. Актуалізація опорних знань. Керівник: Декоративний розпис – традиційний вид мистецтва, здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників. Ще в часи розквіту Київської Русі народні майстри прикрашали декоративним розписом інтер’єри та екстер’єри будівель, предмети домашнього вжитку, дитячі іграшки, зброю, музичні інструменти тощо. Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів. Чимало майстрів малюють птахів, звірів, людей, пейзажі та складні композиції. Діти, скажіть, будь ласка, чи знаєте ви про розписи на Миколаївщині? наша берегиня. – 2012. – № 2

Гуртківець: На Миколаївщині місцеві малярі розписували скрині, канапи, писали картини на клей онці, дощечках, фанері, ніколи не підписуючись. У народному етнографічному музеї Миколаївського державного вищого училища культури зберігаються народні картини кінця XIX ст. невідомих авторів: «На ярмарок», «Біля криниці», «Українська хата». Керівник: Скажіть, будь ласка, які символи в народному мистецтві ви знаєте? Гуртківець: Квіти символізують любов, красу, доброзичливість, радість, достаток, збереження життя. Птахи – перші вісники весни, вони символізують відновлення життя та природи; калина, липа, верба, тополя – жіночу красу; вишня – дівочу красу, причарування; колосок пшениці, жита – достаток. 2. Основна частина. Вивчення нового матеріалу. Керівник. Творчість народного художника України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марії Приймаченко (Примаченко) – явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів. Народжені, здається, самою землею, вони поєднують у собі прагнення багатьох поколінь, дають їм найповніше художнє вираження завдяки своїй індивідуальності, своєму таланту. Творчості Приймаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбоми, науково-популярні фільми, теле- і радіопередачі. Донині проводяться виставки творів художниці в різних містах України, Європи та світу. Народилася Марія Приймаченко 1908 року в селі Болотня на Київщині. Її батько, Авксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих давньослов’янських «головкатих» зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною вишивальницею. Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захоплюючої гри, інколи – сумної, частіше – яскравої і святкової. Крізь усе її життя проходить невсипуща жага творення, потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.

«Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...» Марія Приймаченко.

народознавчі студії Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Дивувалися, радили вчитися. Талант Приймаченко помітили. У 1936 році Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою – Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Знаний майстер української кераміки Я. Герасименко охоче передавав Приймаченко виготовлені ним вироби різних форм, а самобуття майстриня розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками. Є відомості й про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у керамічній скульптурі. На жаль, зберігся лише один витвір у цьому жанрі – «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Приймаченко нагороджують дипломом першого ступеня. Відтоді її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... Талант художниці визнаний у світі. Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні. Звернімо, наприклад, увагу на своєрідну сітку на головах мальованих нею коней. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Приймаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов’янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Майстриня ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості – і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах – одному з найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва, і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, розмаїта школа народного мистецтва, багатовікова культура. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості – феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша

композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері. Твори Марії Приймаченко народжувались від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу, бачу: то звір, а то людина на коні», – сказала якось Марія Авксентіївна. Творчість Приймаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, основним фактором, що визначає неповторність її мистецтва, є рідкісний талант. Саме завдяки своєму натхненному талантові зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести її теплий і людяний тембр. Якщо прообраз «добрих» звірів і птахів майже завжди легко вгадується – ведмеді, леви, зайці, лелеки, ластівки, то зло – сила химерна і непізнавана, так само, як химерний витвір гоголівської уяви Вій або колективної народної уяви – домовик. Але і тут Приймаченко вдається до свого улюбленого прийому «олюднення»: фантастичні звірі у неї найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями. Художниця бачить свого фантастичного звіра як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи в неї теж казкові, шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі: сині, жовті, зелені, вогняні. Вдивіться у ведмедиків – у них немає і натяку на лютість, їхні морди довірливо звернені до глядача, вони більше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж справжнього хижака. Злу силу вона малює темними, ніби навмисно приглушеними фарбами; добру – яскравими, сяючими. У цьому «змістовому» розумінні кольору багато спільного в народного живопису й фольклору. Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір – основний компонент приймаченківських композицій. Здається, що він сам обирає необхідну форму. В її арсеналі немає «професійних хитрощів»: малює на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддає гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку веде лінію олівцем, окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Інколи твори Приймаченко буквально приголомшують глядача якоюсь чаклунською привабливістю барв. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору. Колір у композиціях Приймаченко «організовує» площину, слугує деко-

наша берегиня. – 2012. – № 2

народознавчі студії

Технологічна картка ративній меті, втілює настрій, є елементом ритму. Меншу увагу Приймаченко приділяє лінії. Однак (досить глянути на чарівних «Бусликів») вона вміє передати в лінії і її суто каліграфічну красу, і відточеність музичного ритму. Горизонтальний формат іде у неї, як правило, для оповідальних композицій, для зображення послідовного розвитку руху. Вертикальний – слугує для створення композицій репрезентативних, величних. Сьогодні ви, діти, також долучитеся до чарівного світу казкових звірів цієї талановитої художниці, поринете в яскравий світ фантазії та народного мистецтва за допомогою фарб і пензля. 3. Практична робота. Виконання композиції «Чарівний звір». Керівник. Зараз ви, діти, намалюєте свого казкового звіра, зі своїм характером, особливого кольору, та прикрашеного орнаментом – таким, якого більше ніде немає, який придумали саме ви.  Подивіться на роботи Марії Приймаченко та продумайте, на якому форматі ви будуватимете композицію – горизонтальному чи вертикальному, на тлі якого кольору буде зображений ваш звір, він стоятиме чи лежатиме, буде він веселий або сумний і таке інше. Тільки після того, як ви уявили образ майбутнього казкового звіра, можна братися до втілення його на папері.  На папері спочатку необхідно намітити олівцем загальну форму тіла і позу майбутнього звіра. Нагадаю, що від краю листа відступаємо місце, щоб звір гарно виділявся на тлі.  Зверніть увагу на те, що при зображенні звіра в темних кольорах, тло необхідно робити світлими фарбами і навпаки.  Послідовність роботи та кольори вам підкажуть технологічні картки та роздатковий матеріал, які знаходяться на кожному столі. (Робота з технологічною карткою. Обговорення етапів роботи.) Технологічна картка 1. Намітьте олівцем контури (форму тулуба, голови та лап) казкового звіра. наша берегиня. – 2012. – № 2

2. Промалюйте олівцем чіткі лінії. Розташуйте орнаменти на різних частинах звіра. 3. Почніть фарбувати, одночасно працюючи і над фігурою, і над тлом. 4. Завершіть роботу. Промалюйте пензликом і темною фарбою контури звіра та конструктивні лінії. 4. Узагальнення вивченого матеріалу. Керівник: Подивіться, будь ласка, які чудові звірі у вас вийшли: яскраві, з чарівними усмішкам, гарні. Можемо уважно розглянути образи, представлені на нашій маленькій виставці, і побачити, що кожний учень – автор роботи – відобразив власні риси характеру в своєму витворі. Відбувається демонстрація виконаних на занятті робіт, керівник проводить їх аналіз. 5. Домашнє завдання. Завершити роботу над своєю композицією, оформити її (дібрати паспарту, рамочку або придумати свій засіб оформлення). Визначення з підготовки до наступного заняття. Література 1. Наулко В. І. Культура і побут населення України. – К. : «Либідь», 1991. 2. Островский Г. С. Добрый лев Марии Примаченко. – М. : Советский художник, 1990. – 224 с. 3. Приймаченко М. Альбом // М. Приймаченко. – К. : Мистецтво, 1994. – 132 с. 4. Духовна велич України : Науково-публiцистичний збірник. – К. : Просвіта, 2004. – 248 с. 5. Затерявшийся рай Марии Приймаченко // Натали. – 2003. – № 1. – С. 64 – 75. 6. Номанова Н. Пикассо называл её гением. (О Марии Приймаченко) / Н. Номанова // Сегодня – 2004. – 21 февраля – С. 7. 7. Марія Приймаченко // Українська мова та література в школі – 2007. – № 19 – 20. – С. 25 – 27. 8. Марія Приймаченко // Жінка. – 1999. – № 1. – С. 32 – 33. 9. Марія Приймаченко (90 років українській художниці) // Українська культура. – 1998. – № 11 – 12. – С. 2 – 4. 10. Підгора В. До 90 річчя Марії Приймаченко / В. Підгора // Культура і життя. – 1999. – № 1. – С. 4.

етнографічні розвідки Таїна українського глиняного горщика Олена ЩЕРБАНЬ, старший науковий співробітник

Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, с. Опішня, Полтавська область

Упродовж останнього століття асортимент, форми, декор, призначення глиняного посуду змінювалися, зникали-з’являлися, але й досі виготовляється й використовується найархаїчніший і найуніверсальніший його вид – горщик. Тож спробую узагальнити та проаналізувати розрізнені відомості щодо українського глиняного горщика, намагаючись розкрити таїну його довгожительства (йому принаймні 300 – 400 років!). Це один із найдавніших і найчисленніших різновидів глиняного посуду, що навіть став символічним уособленням гончарства. Ймовірно тому загальновідоме слово «горщики» («горшки») використовувалося як узагальнююча назва глиняного посуду загалом [7, 129]. Процес виготовлення посуду називали «робити горшки», «займатися горшками», «ліпити горшки» [6, 209; 7, 45]. «Горшечниками», «горшешниками», «горшколєпами» називали майстрів, які виготовляли гончарні вироби» [7, 44]. Та й терміни «гончар», «горн» мають спільне походження зі словом «горщик». «Горщечним», «горшечним», «горшковим» горном називали піч з круглою посудною камерою для випалювання посуду, кахлю, цегли [7, 114]. На означення гончарного виробництва одного майстра, який мав окрему майстерню (ХVІІІ – ХІХ ст.), побутувала назва «горшечний завод» [7, 177]. Основний інструмент, яким послуговувалися гончарі, називали «горшечним», «горщечним», «горшковим ножиком» [7, 52]. «Горшкодраями», «горшкодротарями» йменували мандрівних майстрів, які ремонтували (стягували дротом) розбитий чи надтріснутий глиняний посуд або обплітали новий [1, 35; 6, 26]. «Горшковозами» – крамарів, які скуповували і продавали гончарні вироби [7, 162]. «Горщята» – загальна назва укладного посуду [7, 162], а також макітри, меншої за 0,25 відра [7, 166]. «По горшки! По горшки!» – «Горшки! Горшки!» – переїжджаючи через село, кричали гончарі-горшковози, закликаючи покупців [7, 170]. Слово «горщик» зустрічається і серед українських прізвищ [7, 174] і назв місцевостей. Наприклад, село Горщик (Коростенський район, Житомирщина) і Горшкова гора поблизу села Шилівки (Зіньківський район, Полтавщина) [7, 175]. У цьому дослідженні слово «горщик» використовую в його вузькому значенні: горщик – різновеликий посуд з опуклим тулубом, широким отвором (дещо меншим за опук) і невисокими вінцями (переважно вертикальними прямими, рідше – відігнутими назовні), вухом або без нього, основною функцією якого було – слугувати посудиною для приготування страв у печі [7, 129]. Горщиками в господарстві послуговувалися та-

кож для зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подавання їх до столу; нагрівання води, кип’ятіння-зоління білизни, купання дітей, лікувальних дій, відправлення природних потреб, а також в обрядово-ритуальній практиці. Імовірно, що саме горщикоподібна була першою посудиною, виготовленою людиною для приготування їжі на вогні. Цим і зумовлено його форму, пристосовану, а з часом удосконалену, для найбільш раціонального використання нагрівальної енергії вогню. Впродовж часу, конфігурація українських горщиків змінювалася, еволюціонуючи разом з гончарною технологією, пристосовуючись до теплотехнічних споруд, в яких готувалися страви. Форма українського глиняного горщика подібна до поширеної у сусідніх центрально- та східноєвропейських народів. Вона майже завжди по певній кривій розширена догори, вузька в нижній частині посудини, тому зручна для підставляння рогача. Для виймання з печі горщиків був цілий набір [6, 210]. Про те, що горщики були ширші і вужчі, вищі і нижчі, свідчить і народна термінологія. Приміром, пукатий горщик – з випуклими боками, плоскун – нижчий від стовбуна [7, 164, 170]. Народні майстри заходу України виробляють горщики двох форм: бочковидної та вазовидної (денце рівне шийці) [5, 47]. З другої половини ХVI століття до середини ХХ століття сформувалися регіональні відмінності формотворення горщиків. На жаль, досі це питання спеціально не вивчалося. Хоча воно може бути важливим джерелом для дослідження історії того чи іншого регіону. Бочковидні горщики, які мали однаковий розмір денця і отвору, в середній частині кулясту форму, одне чи два вуха були найбільш поширеними на Гуцульщині, в Дрогобицькій, Тернопільській і Станіславській областях. На сході Поділля використовувалися горщики бочковидної форми з двома вухами по боках – баняк, казан, а в Дрогобицькій області – лоханок, лоханя. Такий посуд був у всіх східних слов’ян. Різновидом горщика був чавунець (вузьке денце і короткі товсті вінця), в якому готували здебільшого каші. Зазвичай вони були циліндричні або нагадували зрізаний конус, висота варіювалась [5, 49; 6, 210]. Для виготовлення горщиків у різних регіонах України використовували «горшечну», тобто придатну для виготовлення саме горщиків гончарну глину (на

наша берегиня. – 2012. – № 2

етнографічні розвідки Правобережній та на заході України її часто називали глеєм). Основною її властивістю мала бути вогнетривкість. Наприклад, у селі Опішному (Полтавщина) горшковою (горшечною) називали найвисокоякіснішу, придатну для виготовлення будь-якого посуду й будівельної кераміки глину. Її походження ототожнювалося з природою кам’яного вугілля. Гончарі говорили: «Горшкова глина росте, як земляне вугілля» [7, 20]. В окремих гончарних осередках до горшечної глини додавали домішки. Зокрема, в селі Бубнівці (Поділля) наприкінці 1920-х років для виготовлення горщиків змішували в рівних пропорціях «глину білу з камінчастим глеєм». Гончарі вважали, що «такий горщик варит швидче й швидче кипит, таких найбільше робимо, воно тримає, саме діло, сам камінець тримає і не так швидко поб’ється» [9, 115 – 116]. У деяких гончарних осередках Черкащини вогнетривкої глини не було, тож вироби виготовляли з місцевої глини з додаванням піску. Канівські гончарі в 1930-х – 1960-х роках, зокрема Олекса Слинько, Василь Бадя згадували, що тому їх горщики часто тріскалися при приготуванні страв [2]. В одному з гончарних осередків Полтавщини – селі Великі Будища (Диканський район), горщики виготовляли «із рябих глин місцевого родовища. Ці глини містять відчутну домішку заліза, яка дозволяє провести металізацію черепка» [9, 221]. Використовуючи слово «рябих», мистецтвознавець Остап Ханко, мабуть, мав на увазі строкаті глини. Як і більшість гончарних виробів, горщик формується на гончарному крузі. Вухо (вуха) до нього гончар завжди доліплює вручну. Один кінець вуха горщика найчастіше прикріплювали до вінець, інший – до опука. Для закривання горщиків виготовлялися спеціальні кришечки – покришки, накривки. Колір випалених горщиків залежить від хімічного складу сировини, з якої їх виготовлено, та технології випалювання (вона може бути окиснювальною і відновною). На Лівобережжі України побутували назви: «жовті горщики» – неполив’яні (теракотові), «червоні горщики» [7, 132, 152]. На Правобережжі використовували назву «руді горщики». Були ще сірі, сиві, (димлені). Гончарі кожного осередку виготовляли горщики різноманітних розмірів. Там, де гончарство було розвинутим на високому рівні, різновидів цих посудин було більше, порівняно з іншими. Оскільки горщик – най універсальніша посудина за способом його застосування, найбільша метролого-термінологічна система розрізнення величин глиняного посуду притаманна саме йому [6, 136]. У народі, зокрема в гончарській термінології, було принаймні дві системи наймення глиняних горщиків: залежно від розміру і призначення. Так, горщики від меншого – до найбільшого, приміром, в Опішному називали: махітка, горща (місткістю 1 л); кашник (3 л); плоскун (10 л); стовбун (15 л); підворотень, підворотник (20 л); золінник, золільник (30 і більше); в Хомутці (Миргородський район, Полнаша берегиня. – 2012. – № 2

тавщина): кашненя (до 1 л); кашник, горня, горща (1 – 2 л); горщатне, горщатний (3 л); килаш, кілаш, калаш (4,5 л); плоский, плоскій (8 – 10 л); порожня (до 20 л); сніз (до 30 л); в Олешні (Ріпкинський район, Чернігівщина): питун (менше 1л), молошник (1 – 1,5 л), подобєднік (2 – 2,5 л), обєднік (3 – 4 л), стовбун (5 – 7 л), плоскуша (8 – 9 л), варейка (10 – 12 л), ставнік (20 і більше); в Шатрищах (Ямпільський район, Сумщина): махотка, горщевик, кашник, яловець, владовець, борщівник [6, 137]. За призначенням розрізняли: борщівник (для борщу), кашник (для каші), кулешінник, кулішарник, молошник (для молочних страв (здебільшого каш), золільник (для зоління білизни), золільниця. В багатьох населених пунктах України найбільші горщики називали золільниками (золінник, золійник), а також сніз, підворотень, оптовик, сотенник, горловик, ставнік і борщівник. До речі, щоб викрутити на гончарному крузі величезного горщика, вимагалась неабияка старанність, неспішність, фізична витривалість і майстерність гончара. Через брак глини з гарними якостями у Каневі наприклад, великих горщиків не робили, хоча користувалися їх назвою як умовною одиницею гончарського рахунку. Розміри золільників у різних осередках відрізнялися. Певно, найбільші з відомих трапляються в Опішному. Вони могли вмістити до 40 літрів. Напевно, подібні розміри мали й найбільші бубнівські горщики на оказію, про які інформаторка Афоня Герасименко говорила: «Були такі здорові горшки, що чоловік було влізе» [10, 147]. У деяких осередках Слобожанщини золільники мали об’єм близько відра. Назва золільника похідить від способу використання цього посуду – в ньому кип’ятили воду для заливання одягу в жлуктах під час зоління (прання за допомогою золи). Окрім того, в золільниках кип’ятили воду для купання дітей. А також у таких посудинах готували страви на весілля чи похорони, а в інший час використовували для зберігання солонини, води [7, 132], збіжжя. В південних районах Івано-Франківської області, селі Бубнівці (Вінничина, Поділля) такі горщики також називалися «на оказію». Ганя Ганчар, жителька Бубнівки, так пояснила їх призначення: «Великі горшки на велику оказію робили: такі великі робили, що три відрі води влізе. У пічі в таких горшках не варили: бувало на велику оказію огонь лежит на землі, кругом стоят горшки, посеред двора варили; горщика за вухо, було, обертают, – то тим, то цим боком до вогня; удвох або втрох такого горщика виносят, годній жінці його не можна й двигнути» [10, 147]. А Яків Гончар розповів: «Багато роботи коло великих горщиків на оказію; колись люди ненажерливі були, треба їм було багато їсти, великі горщики робили, тепер мало їх роблят – люди не такі, не стільки їдять і нема що давати їм їсти» [10, 125]. Найбільші горщики в Бубнівці робили здебільшого «на два вуха», але трапляються і «на їдно вухо» [10, 147]. В кого зберігалися

етнографічні розвідки такі горщики, їх використовували для господарських потреб: «їх уживать на сипанку, ховають збіжжя» [10, 147]. Гуцули Карпат використовували великі горщики для приготування святкової їжі (на весілля, хрестини, похоронний обід – «комашню»), можливо, звідси їм і назва – комашнєники [1, 35]. Наступні за розмірами горщики в повсякденні використовувалися для приготування рідких страв (борщу, капусти, юшки, в ХХ столітті – супу). Тому не дивно, що в Опішному їх називали борщівник (сімейний горщик) – горщик середньої величини для приготування рідкої страви на одну сім’ю [7, 125]. В них готували й деякі святкові напої (варену, запіканку (запіканка, можливо, тому, що замість покришки горщик накривали тістом і так садили в піч) [6, 210; 7, 125]. На Полтавщині й Слобожанщині горщики для рідких страв також називали підворотень, плоскун, стовбун. Для приготування густих страв користувалися меншими горщиками – кашниками (горня, горща) [6, 210; 7, 126, 134, 165]. На Гуцульщині це були кулешники, оскільки в ньому варили мамалигу-кулешу [1, 35]. В Опішному кашники ще називали хамулою (від однойменної каші з крохмалю, манки). Найменший горщик – горщя (горщечок, махітка, махотка) використовувався для приготування страв для дітей. У ньому також зберігали масло й сметану. Серед локальних назв також: варинче, варінник (Гуцульщина), глиняник (Бойківщина). В бойківських селах був і саган (від польського sagan – котел). Оскільки горщиками здебільшого користувалися жінки, в гуцульських місцинах такі посудини називали бабницями [1, 35]. Господині намагалися мати в господарстві до десятка різновеликих горщиків, щодня використовуючи два горщика – на рідку та густу страви. Два, в яких куховарили попереднього дня, випарювали. В побуті використовували і пошкоджений посуд, зокрема гиряві горщики (гирун, горюнчик) з надщербленими вінцями, без вінець, з тріщиною [7, 126]. Варівний, варівник (неварівний) горщик – приданий (непридатний) для приготування страв у печі [7, 126]. Щоб купити новий горщик чи макітру, здається, не потрібно особливих знань. Господиня уважно роздивлялася обрану посудину, щоб не було грудочок вапна, тріщин, а полива рівномірно вкривала всю поверхню. Аби пересвідчитися, що горщик не «драний», гарно випалений, стукали по ньому і прислухалися: якщо горщик озивався глухо – значить тріщина є, хай і невидима; якщо звук дзвінкий – посудина якісно випалена, не пропускатиме вологи. На Миргородщині з цією метою стукали горщиком об горщик. А ще побутувало повір’я, що глухо озивається горщик, а дзвінко – горщиця, в якій усі страви вдаватимуться смачними. Незважаючи на доступність, дешевизну глиняного посуду, господині намагалися збільшити строк його використання різними способами. З часом склалася ціла система дій з подовження терміну посуду, надання

йому приємного запаху, поліпшення смакових якостей страв, захисту приготованого від «темних сил». Способів підготовки нового глиняного посуду до варіння в печі – безліч, але є і загальні правила. Новий посуд на Полтавщині та Черкащині «заварювали» рідкою пшеничною кашею, розчином житнього борошна, відваром картоплі; змащували салом, смальцем, олією; кип’ятили в ньому молоко, рідше – воду. А після такої обробки посуд потрібно було поставити в піч. У бойківських селах, щоб зробити нові горщики міцнішими, їх «загартовували» в печі. Для цього їх зсередини поливали киплячим молоком, і на кілька хвилин ставили в гарячу піч. А ще новий горщик перед використанням обмазували салом зсередини і зовні, і ставили в гарячу піч після випікання хліба. Це робилося для того, щоб стінки посудини, ввібравши жир, не пропускали вологи, а також, щоб не чути було запаху глини. Потім посудину вимивали і випарювали. Найскладніший спосіб підготування горщика автором зафіксовано в селі Межиріч, що на Черкащині. Спочатку його натирали зовні і зсередини обчищеною цибулиною, попередньо вмочивши її в борошно, потім – старим салом (щоб надати посудині приємного запаху), насипали в горщик жменю – дві пшона чи іншої крупи, лушпиння з картоплі. Потім усе це заливали гарячою водою і ставили варитися в піч, відвар виливали, вимивали горщик і двічі кип’ятили в ньому воду. Після цих дій у горщику можна було готувати. До речі, способи обробки посуду перед використанням були досить ефективними. Так, жителька Межиріча Марія Осавуленко досі варить борщ у горщику, яким користувалася ще її мама (посудині вже близько 40 років). Іноді навіть браковані горщики (ті, що пропускають вологу), підготовлені належним чином, могли довго служити. Для цього в посудину наливали відвар з цукрових буряків, ззовні натирали вмоченою в борошно цибулиною і ставили в гарячу піч [13, 91 – 96].

Глиняні горщики (Фото Г. Шалагінової)

наша берегиня. – 2012. – № 2

етнографічні розвідки Деякі горщики не призначалися для куховарства. Зокрема, в Опішному наприкінці ХІХ – початку ХХ століть виготовляли великі горщики-вулики. На території Правобережної України побутували двійнята (двійнятка, парка, близнята, дзвінята) – два з’єднані невеликі горщики з ручкою-кільцем на дотичних вінцях. Їх застосовували для перенесення гарячих страв під час польових робіт: в один горщик насипали рідку страву (борщ), у другий – кашу [10, 145].; на Святвечір малі хрещеники носили в них хрещеним батькам кутю й узвар [7, 130]. Рідше для цього робили трійнята чи навіть чвірнята [5, 49]. Дослідниця бубнівського гончарства Лідія Шульгіна відзначала, що грощики-близнята кінця 1920-х років були значно меншими від давніших [10, 147]. Наголошу, що страву в горщиках, зазвичай, до столу не подавали. Хіба що «варену», – її готували у горщиках середнього розміру. Цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою. До столу його подавали у спеціальному посуді для вареної – глечику, який використовували для розливання хмільних напоїв під час родинних і календарних обрядів. Зіновія Клиновецька у книзі «Страви й напитки в Україні» подала рецепт варенухи, приготованої в горщику. Тож і подаю рецепт мовою оригіналу: «взять сухих груш, яблук, вишень, слив, родзинки, хвич (інжирю) і ріжків, добре обмить, налить горілкою, покласти меду до смаку і трошки стрючковатого перцю. Закоркувавши добре горщик, як на запіканку (обмазати тістом. – Авт.), поставить на 12 годин у гарячу піч. Вийнявши – пить. Гаряча смачніша. Овочі потім їдять» [14]. Іноді невеликі горщики чи черепки використовували як освітлювальні прилади. Одна з перших згадок про них датується кінцем ХІХ століття: «Вместо лучины горит у них род ночника, то есть в горшечке или в черепке, который называется каганец. Держа в нем всякое от скота и птиц сало, в кое полагают светильню или свернутую тряпочку, кою и зажигают» [12]. Про такий ліхтар згадано і в одному з творів Миколи Гоголя. Гончарі Бубнівки наприкінці 1920-х років також робили горщикоподібні баньки на живіт, що використовувалися в народній медицині [10, 153]. Для відправлення природних потреб був специфічний горщик з вушком – нічник (сирун) [6, 210]. Отже, з-поміж інших видів глиняного посуду саме горщик вирізняється своєю багатофункціональністю. Його використовують і в сучасному побуті. З чешської пісеньки: Через яр-долину, По горі В гарбах везли горщики Ганчарі Раптом їхні коні Сполошилися Горщики – торох-торох! І побилися…

наша берегиня. – 2012. – № 2

Література

1. Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат. – К. : Наукова думка, 1979. – 140 с. 2. Звіт про наукову етнографічну експедицію на Черкащину (Канівський регіон) (13.08.02 – 22.08.02) молодших наукових співробітників Інституту керамології Анатолія та Олени Щербанів // НМЗУГ в Опішному, НАУГ. – Ф. – . Оп. – Арк. 12–13, 21 Арк. 3. Звіт про наукову етнографічну експедицію на Черкащину (Уманський район) (8.06.03 – 18.06.03) молодших наукових співробітників Інституту керамології Анатолія та Олени Щербанів // НМЗУГ в Опішному, НАУГ. – Ф. – . Оп. – Арк. 12–13, 21 Арк. 4. Кривчанська М. Ф. Назви посуду гончарного промислу Полтавщини // Полтавсько-київський діалект – основа української національної мови. – К. : Вид-во АН УРСР, 1954. – С. 115–129. 5. Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ – ХХ ст. – К. : видавництво академії наук Української РСР, 1959. – 108 с. 6. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К. : Молодь, 1993. – 408 с. 7. Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне : Українське Народознавство, 1993. – 280 с. : іл. 8. Спаська Є. Орнамент бубнівського посуду // Материяли до етнології. – К., – 1929. – Т. ІІ. – С. 201–221. 9. Ханко Остап. Великобудищанський осередок гончарювання // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2002 / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 2002. – Кн. 2. – С. 218–241. 10. Шульгіна Лідія. Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі // Матеріяли до етнології. – К. : 1929. – Т. ІІ. – С. 111–200. 11. Щербань Олена. Глиняний посуд у весільній обрядовості Полтавщини // Традиційна культура в умовах глобалізації: проблема збереження і оновлення етнічно-культурної спадщини: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. 27 – 28 серпня 2008 р. – Харків : АТОС, 2008. – С. 105–110. 12. Щербань Олена. Глиняний посуд у творах Миколи Гоголя // Чумацький шлях. – 2009. – № 3. – С. 28–29. 13. Щербань Олена. Нотатки про традиційні правила поводження з новим глиняним посудом // Український керамологічний журнал. – 2004. – № 4 (14). – С. 91–94. 14. Щербань Олена. Посуд в «Енеїді» Івана Котляревського // Збірник матеріалів ХVІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні». – Харків, 2007. – Вип. 16. – С. 155–158. 15. Щербань Олена. Потрави з полив’яних мисок // Зоря Полтавщини. – 2006. – № 32. – 1 березня. – С. 3. 16. Щербань Олена. Борщ та каша з глиняного горщика // Зоря Полтавщини. – 2007. – № 176–177. – 16 листопада. – С. 12.

Шановні читачі! Не забудьте передплатити журнал «Наша Берегиня». Видання можна передплатити на один квартал, півроку і рік.

Індекс 74058

РЕГІОНАЛЬНІ ПРЕДСТАВНИКИ Державного інформаційно-виробничого підприємства видавництва «Педагогічна преса» Автономна республіка Крим Олег Мішин тел.: 093-714-79-52

Миколаївська область Людмила Завірюха тел.: 096-762-14-48

Вінницька область Тетяна Данілова тел.: 043-235-92-37

Одеська область Андрій Хаєцький тел.: 063-618-59-57

Волинська область Віталій Горошко тел.: 033-272-54-21 Дніпропетровська область Еліна Заржицька тел.: 099-704-58-44 Донецька область Володимир Радичев тел.: 050-723-73-79

ДЕРЖАВНЕ ІНФОРМАЦІЙНО-ВИРОБНИЧЕ ПІДПРИЄМСТВО ВИДАВНИЦТВО «ПЕДАГОГІЧНА ПРЕСА» Директор Олександр ОВЧАР Головний редактор редакції гуманітарних журналів Валентина бойко

Полтавська область Олександра Волошко тел.: 066-624-76-01, 053-222-41-63

Адреса редакції журналу, видавництва: 01054, м. Київ, вул. Дмитрівська, 18/24

Рівненська область Ігор Опольський тел.: 093-127-12-67

Тел.: (044) 486-79-60, 486-85-81, 486-82-37, 486-69-52

Тернопільська область Тетяна Нюня тел.: 050-554-21-58, 035-253-39-62

Житомирська область Ольга Лавринчук-ковтун тел.: 098-518-39-76 Закарпатська область Михайло Басараб тел.: 050-204-79-57

Над номером працювали: Галина Шалагінова (відповідальний редактор)

Харківська область Анастасія Альошичева тел.: 093-690-72-22,

Запорізька область Антоніна Грипа тел.: 097-392-81-38, 095-800-04-74 Івано-Франківська область Іванна Костюк тел.: 050-627-22-18 м. Київ Марія Кравчук тел.: 044-279-02-73, 093-808-79-50 Київська область Валентина Щербак тел.: 044-592-79-86, 044-278-23-13

Ірина Залеська (літературний редактор)

Херсонська область Людмила Перепелиця тел.: 097-575-39-27,

Марія Осауленко (комп’ютерна верстка) За достовірність фактів, дат, назв тощо відповідають автори. Редакція залишає за собою право на редагування та скорочення прийнятих до друку матеріалів. Рукописи не повертаються. У разі використання матеріалів посилання на журнал є обов’язковим. Листи й матеріали для публікації можна надсилати електронною поштою g.shalaginova@pedpresa.com.ua

Хмельницька область Микола Чернега тел.: 038-265-72-74, 038-265-61-64 Черкаська область Лариса Максюта тел.: 093-921-15-45, 047-237-93-61 Чернівецька область Анна Семанюк тел.: 095-337-01-58, 066-629-69-36

Луганська область Олена Бахмут тел.: 099-985-58-15

Державний комітет зв’язку та інформації України ф.СП-1 доставна картка — доручення ПВ

місце

літер.

На

газету журнал

© Усі права захищено. Жодні частина, елемент, ідея, композиційний підхід цього видання не можуть бути скопійованими чи відтвореними в будь-якій формі і ніякими засобами — ні електронними, ні фотомеханічними, у тому числі й ксерокопіюванням, записом або комп’ютерним архівуванням, без письмового дозволу видавця © «Наша Берегиня», 2012 © «Педагогічна преса», 2012

74644 74058

Берегиня»школі» «Історія«Наша в сучасній найменування видання

передплата

Вартість

кількість комплектів

переадресування

на 2012 рік по місяцях 1

поштовий індекс ___________________________

місто __________________________________ село __________________________________

код вулиці

буд.

область _________________________________

корп.

кв.

район __________________________________ вулиця __________________________________ прізвище, ініціали

Здано до набору 01.03.2012 р. Підписано до друку 30.03.2012 р. Формат 60 x 841/8. Папір офсетний. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 7,44. Обл.-вид. арк. 8,7. Наклад 420. Зам. 130 Видрукувано ПрАТ «Видавництво "Київська правда"». 04136, м. Київ, вул. Маршала Гречка, 13. Свідоцтво про державну реєстрацію АОІ № 602408 від 11.10.2010 р.

наша берегиня. – 2012. – № 2