Ukrainian Chicago #5 by Ukrainian Chicago

# 5|Mar 2015 ТМ

10 HOPE NEVER DIES #FREESAVCHENKO FACTS about

DONBAS

RAZOM.

ВИРОСЛИ З МАЙДАНОМ, ЗМУЖНІЛИ З ВІЙНОЮ

Photo credit: Evgeny Feldman

Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issueâ&#x20AC;&#x2122;s Contributing Writers Julian Hayda Olga Tymouch Rev. Myron Panchuk Danylo Terleckyj Olenka Verezovska Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Cartoonist Oksana Vaskiv-Kukul www.UkrainianChi.com/subscribe Email: mag@vidia.org Advertising Sales: advertise@vidia.org, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, 651 Mall Dr #59761, Schaumburg IL 60159 Weâ&#x20AC;&#x2122;re always looking for great talent to join our team: work@vidia.org Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago

Contents

Razom для України.

10 Facts About the Donbas

Nadiya Savchenko. Hope Never Dies

Boris Nemtsov’s Assassination and the Death of Russia

Ліки від війни. Розмова з Романом Торговицьким

Український Бал у Чикаго

Finding Balance Through Art

Анна Марчук. Вишита єдина Україна

Традиція тривалістю у півстоліття

Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and verifies as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, financial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.

Громадська організація RAZOM виросла з Майданом і змужніла з війною

RAZOM

ОНИ ПОЧИНАЛИ ІЗ НЕВЕЛИЧКОЇ ГРУПКИ ОДНОДУМЦІВ У СОЦМЕРЕЖАХ, А СЬОГОДНІ ЇХ БЛИЗЬКО ДВОХ СОТЕНЬ АКТИВНИХ ВОЛОНТЕРІВ. Є ОСЕРЕДКИ У НЬЮ-ЙОРКУ, ВАШИНГТОНІ, ДЕТРОЙТІ ТА ФІЛАДЕЛЬФІЇ. UKRAINIAN CHICAGO ДІЗНАВСЯ У ЛЮБИ ШИПОВИЧ ТА МАРІЇ СОРОКИ, ЧОМУ АМЕРИКАНЦЯМ НЕ ВАРТО СКАРЖИТИСЬ НА СВОЇ БІДИ, А УКРАЇНСЬКЕ КІНО МАЄ ШАНС НА "ОСКАР".

Photo - Ksju Kami Photography

для України

#S oc io pa th

ГОЛОВНЕ, ЩО Я ЗРОЗУМІЛА – НІКОГО НІ В ЧОМУ НЕ ТРЕБА ПЕРЕКОНУВАТИ СЛОВАМИ

ЛЮБА ШИПОВИЧ емігрувала до США 7 років тому після того, як отримала диплом у Києво-Могилянській академії, де навчалась на програміста. Як і тисячі інших українців, виграла ‘‘Зелену карту’’ і поїхала освоювати країну, у якій могла б себе реалізувати. "На той момент в Україні все виглядало безнадійно. Пройшла Помаранчева революція, ми зрозуміли, що вона не відбулась. Я поїхала, фактично, шукати кращої долі", - ділиться Люба. Але відгородитись від України повністю не хотілось. Люба знайшла роботу у Нью-Йорку і через якийсь час почала переконувати свого роботодавця із компанії CallFire відкрити офіс в Україні. Аргументи були простими, але дієвими: в Україні є достатньо технічних вишів, які готують добрих фахівців. Фахівці дешевші, і їх більше. Та й за рівнем професіоналізму вони не поступаються американським. Офіс успішно працює у Києві три роки. Люба у Razom - президент. МАРІЯ СОРОКА переїхала до Філадельфії у 16 років. Навчалась у Пенсильванському університеті, там вивчала менеджмент і підприємництво. Багато подорожувала, шукала себе – і знайшла у Нью-Йорку. Як розповідає, її роль у Razom - позитивно рекламувати українську культуру. "Чомусь українці часто розповідають американцям тільки те, що в них все погано, їм потрібні гроші. Американці думають, що ми якісь екзотичні тваринки, яких показують по телевізору. Ми насправді креативні і багато чого вміємо і можемо. І не завжди хочемо в когось щось просити, у нас є щось своє, чим ми гордимося. Наприклад, талановиті лікарі, адвокати, інженери".

се почалось із соцмереж та протестів. Звичайно, наприкінці листопада практично кожен, хто мав знайомих або близьких на Майдані в Україні, намагався допомагати їм хоча б матеріально. Збирали гроші, передавали до Києва необхідні речі, щотижня виходили на мітинги. У Нью-Йорку протести організовували давно існуючі організації, розповідає Люба: "Й було так, що увесь тиждень ти вертишся, збираєш кошти, а на вихідних виходиш на протест, ніби на відпочинок. Аж раптом усередині грудня все стихло, ніхто на мітинги не кликав. Мені стало дивно: Майдан у розпалі, а у нас нічого не відбувається". Врешті раніше не знайомі люди, але однодумці, знайшли одне одного у спільному Facebook-чаті. Так вийшли на перший власноруч організований мітинг і продовжували щотижня влаштовувати акції аж до березня.

МИ ВЛИЛИСЬ В ЦЮ РОБОТУ З ПЕРШОГО ДНЯ І НАВІТЬ НЕ ПОМІТИЛИ, ЯК АВТОМАТИЧНО СТАЛИ ДУЖЕ ХОРОШИМИ ДРУЗЯМИ

- згадує Марія. - Ми багато працювали і спілкувались разом. Пам’ятаю, що на телефоні безперестанку з’являлись сповіщення. Якщо забувала перемкнути телефон на режим "без звуку", спати було майже нереально. Допомагати революціонерам в Україні штовхав, з одного боку, відчай через те, що не могли бути присутніми на самому Майдані. З іншого боку – у американських майданівців були свої переваги. "Ми розуміли, що зі США можна зробити те, що в Україні виглядало нереальним. Адже нас ніхто не переслідував за правдиві розповіді американським ЗМІ чи за те, що ми привертали увагу до подій в Україні, - каже Марія. – Ми могли вільно спілкуватись з американськими держслужбовцями і просто збирати гроші на чоботи".

,, О

МИ УСІ НІБИ ГОВОРИМО Й РОЗУМІЄМО, ЩО УКРАЇНА ПРОГРАЄ ІНФОРМАЦІЙНУ ВІЙНУ

дин із найбільш вагомих документів, що обіцяє підтримку Люди долучались все активніше, грошей на рахунках Україні з боку США – Акт ставало дедалі більше. Активісти зрозуміли, що свою на підтримку свободи України. активність час зареєструвати. Без офіційної реєстрації Його наприкінці грудня схвалибуло кілька проблем. По-перше, щоб проводити ли дві палати Конгресу, а згодом протести, треба було брати дозвіл в поліції, а дозвіл підписав Барак Обама. Та щоб цей могла брати тільки організація. По-друге, на приватних документ прийняли, треба було зірвати рахунках людей почали накопичуватись чималі суми, і це телефони більшості американських конгресставало небезпечно. Так сім’я Razom зажила офіційним менів – в буквальному сенсі. життям. - В Америці конгресмени голосують за те, за Після Майдану, під час якого Razom найкраще вдалось що їх просять виборці, - пояснює Люба. - Що ми мобілізувати фінансові ресурси (за час протестів зібрали фактично зробили – створили видимість, що населення понад 135 тисяч доларів), вони прагнули зайнятись підтримує український законопроект. Були сотні дзвінків, довготерміновими проектами – збирати кошти, листів, ми розробили розклад, хто в який час дзвонить наприклад, на українську освіту. Але й за океаном конгресменам. У них узагалі не було вільного часу, їхні українську благодійність довелось спрямувати на ті ж цілі, телефони постійно були зайняті. До ключових людей, що й в середині країни. наприклад, до спікера Палати Представників Джона Байнера, додзвонитися було неможливо. Абсолютно - До нас звертались українські військові усі дзвінки фіксуються, записуються, помічники перегоспіталі з проханням купити ті чи інші дають їх конгресменам перед тим, як вони ідуть голоапарати. У хлопців з Вашингтона виникла ідея сувати. Коли він бачить, що у нього тиждень дзвонить – збирати не по одному апарату, а відправити телефон і всі просять підтримати, він це робить. цілий контейнер. Так ми зайнялись переправленням медобладнання. У Facebook нам почали писати А нещодавно у Сенаті з’явилась неформальна группа про потреби сімей загиблих захисників, ми вирішили підтримки України. Юридичної сили вона не має, але допомогти їхнім діткам, і з цього виник проект Toy Drive. може стати потужним лобі. "Це та, що мають ізраїльВід українських волонтерів нам стало відомо, що вояки тяни в Америці. Щойно щось сказали проти Ізраїлю, повертаються з війни із посттравматичним синдромом. вони зразу починають захищати. Це класно, коли Ми почали шукати вихід на спеціалістів, і з Бостона до люди, обізнані з ситуацією в Україні і можуть відповісти. Києва поїде ціла група фахівців, які займаються цими Таких друзів у Сенаті мати важливо", - пояснює Люба. проблемами.

-М

и усі ніби говоримо й розуміємо, що Україна програє інформаційну війну, - каже Люба. - Але щоб боротись, треба знати з чим. На початку вересня до Нью-Йорка приїхала Руслана, яка запустила Агентство Іміджу України. Й ми роздумували над тим, як інтелектуально можемо боротись із російською пропагандою. Перш ніж це робити, вирішили запустити інформаційну розвідку, дізнатись, з чим маємо справу. Разом із хлопцями з Google написали інструментарій, підібрали команду анотаторів. Це працює так: інструмент збирає матеріали, у яких висвітлюють Україну, сортує їх за соціальною значимістю. Анотатори читають матеріал, роблять коротку анотацію, вибирають тему, записують своє враження від прочитаного. Суть - визначити, чи це пропаганда, чи ні. Анотатори роблять це щодня і щодня протягом останніх двох місяців ми складаємо медіа-звіти. На основі цих звітів Агентство іміджу зніматиме ролики, матеріали, щоб якось міняти цю картинку. Тобто ми запустили першу частину цього проекту – розвідка працює. А тепер починаємо новий етап – боротимемось з цим.

а останні кілька днів у американській пресі шалено зросла кількість матеріалів про надання Україні летальної зброї. Преса у США часто висвітлює позицію Білого Дому і "коли подібні матеріали з’являються на перших сторінках The New York Times, це щось означає. Загалом кількість матеріалів, які підтримують озброєння України, близько 70 на день. Населення явно готують до того, що зброю дадуть", - каже Люба. - Американці бачать Україну як країну, де йде війна, десь на такому рівні як Сирію, Афганістан, - розповідає Люба. - Що я би робила, щоб переламати цю точку зору. Україна - це соціальна держава, де є живі люди, там іде не просто якась війна, де воюють солдати. Прийнято думати, що доля солдатів – бути вбитим на війні. А коли гине мирне населення, це чіпляє інших. І це зрозуміле американцям, які страждали від тероризму і знають, що це таке, коли ти не є солдатом і боїшся таких от дій. Це їм потрібно пояснювати.

-З

іншого боку, американські медіа часто викривлюють реальну ситуацію в Україні, - каже Марія. Американці думають, що в Україні дуже страшна ситуація, що війна відбувається не на семи відсотках території, а на половині. У новинах про Україну немає ніякого позитиву. Знову танки, зброя, люди помирають… Оскільки в світі у багатьох країнах такі проблеми, американці втомлюються слухати про це, вони заплутані, не розуміють цього конфлікту. Впливова преса досі пише, що це українські сепаратисти, а за Росію не згадують. - Головне, що я зрозуміла – нікого ні в чому не треба переконувати словами, - каже Марія. Переконування - довгий процес. Люди мають мати зацікавлення і час, щоб сидіти і слухати. А найкраще переконувати діями. Нещодавно у нас була виставка нашого волонтера. Він – аніматор. У Нью-Йорку живе лише рік. Він просто ходив вулицями міста і фотографував звичайних людей, краєвиди. Ми провели тихий аукціон – і усі до єдиної фотографії продали. Хоча половина із присутніх не були українцями і жодного зв’язку з Україною не мали. Вдалось усе тільки тому, що ми робили акцент на якості його роботи, а не на тому, що він українець. Це справді працює. Дуже часто українці, коли щось роблять в Америці, тиснуть на походження. Тоді збираються лише українці і шансів вийти на ширшу аудиторію немає, всі інші просто бояться нічого не зрозуміти. Багато фотографів, художників та дизайнерів самі просять організувати зустрічі з громадою. 20 лютого Razom звели нью-йоркців з десятком українських дизайнерів на чолі з Голдою Василевською. Ідея показати, що в Україні є бізнес, креативні люд, які працюють на високому рівні. Іще один проект – це підтримка документального фільму "Рабів до раю не пускають" про Майдан режисерів Лесі Калинської і Руслана Батицького. Кіно почали знімати ще рік тому, під час протестів, і знімають досі. Історія фільму змінюється відповідно до розвитку подій в країні. Режисери обрали кілька героїв, знімали їх протягом Майдану, потім війни на Сході, коли поїхали туди. Одна з героїнь балотувалась в депутати. Марія каже, мета у них амбітна: "Леся і Руслан все роблять самі, збирають кошти, знімають. Це дуже важко. Ми допомагаємо і хочемо, щоб фільм виграв "Оскар". Тема актуальна, робота на високому рівні. І це дуже навіть можливо!". Над матеріалом працювала Христина Бондарєва Фото: Yuriy Lozitskiy, Bogdan Grytsiv

10 Facts

Donbas is home to most of Ukraine’s industry and natural resources. Donbas, a portmanteau of the term “Donetsk Basin,” is an informal term for the geological region surrounding the city of Donetsk, usually considered to be made up of the Luhansk and Donetsk Oblasts (administrative regions). Though home to 95% ethnic Ukrainians at the time, it was an important strategic holding for the Russian Empire after the industrial revolution because of its rich coal and oil deposits. Because of its proximity to the extraction of raw materials and waterways, the region became the center of manufacturing and heavy industry in the Soviet Union. 8% of Ukraine’s economy was generated in what is now a separatist-held territory. And the top three most profitable companies in Ukraine are based in Donetsk.

Donetsk was founded by John Hughes, a Welsh businessman. Today’s Donetsk was established in 1869 by John Hughes, a Welsh businessman, who wanted to invest in the rapid industrialization of the Russian Empire. Originally named after himself, the city was renamed in 1924, then was named after the local Donets river in 1961 during a period of de-Stalinization. Because of its British roots, English was widely spoken in Donetsk until the Russian Revolution. According to the 2001 census, it was home to over a million people, and was the fifth-largest city in Ukraine.

Vladimir Putin’s motivations have publicly been to restore the Soviet Union. During his State of the Nation address in 2005, Russian President Vladimir Putin said the dissolution of the Soviet Union was the “biggest tragedy of the 20th century.” Since then, he has made it his primary foreign agenda to reconstitute the Soviet Union with neighboring independent countries, most recently with a Eurasian Customs Union. In 2007, he created the Russkiy Mir foundation, a coalition of the Russian government, Russian Orthodox Church, and political organizations to “form the Russian World as a global project.”

about the

Ukraine’s sovereignty was guaranteed after it gave up its nuclear weapons. After declaring independence from the Soviet Union in 1991, Ukraine was left with the thirdlargest arsenal of nuclear weapons in the world. In 1994, Ukraine signed the “Budapest Memorandum on Security Assurances” with the United States, the United Kingdom, and Russia, which promised to defend Ukraine’s territorial integrity and sovereignty with their nuclear arsenals in exchange for Ukraine’s nuclear stockpile.

Refugees overwhelmingly choose to relocate to Ukraine instead of Russia. The UN Refugee Agency reported on February 6th, 2015, that 978,321 refugees from Donbas had chosen to take refuge in other parts of Ukraine, while only 264,777 refugees had moved to Russia. During a recent humanitarian evacuation of the latest center of fighting, Debaltseve, 600 people reportedly took refuge in other parts of Ukraine, while 30 chose to take refuge in Russia.

The Ukrainian military and volunteer battalions are largely crowdfunded. When Ukraine was first invaded in February of 2014, the government that came after Viktor Yanukovych found that the military had barely enough funding to run training exercises and operate a few bases. A grassroots effort was launched by volunteers across Ukraine, who stood on sidewalks with shoeboxes to collect money for Ukraine’s defense. Soon, phone companies caught on, and allowed subscribers to text donations to Ukraine’s Defense Ministry, or make donations at the many bill-pay kiosks around the country. This alone is credited with increasing the former ratio of rifles-to-soldiers from 1:7 to almost 1:2.

Donbas

Luhansk

its people, and the war there

Donetsk

Russian militants are buried in mass graves or disposed in mobile crematoria. Russia’s government has insisted on its neutrality from the beginning of the conflict in Donbas. However NATO and UN reported that more than 5000 soldiers from Russia have been involved in the fighting, and the Ukrainian Defense Ministry regularly finds Russian passports and military identification on militants’ bodies. When Ukrainian soldiers die in the conflict, they are brought to a dignified burial in their home towns, but Russia has used unmarked mass graves and mobile crematoria to obscure its soldiers’ presence in the conflict. This is to not conflict with their narrative that local rebels are responsible for a civil war, rather than a war instigated by Russia against Ukraine. Russia has used images from movies and other conflicts to depict Ukraine. The Ukrainian website stopfake.org has found dozens of examples of Russian media using screen captures from fictional war movies, photos from the Balkan conflict, and photoshopped images with misleading captions and headlines to accuse Ukrainians of war crimes.

Putin and the war are very popular with the wider Russian public. Russian polling agency Lavada found that 85% of Russians approve of President Vladimir Putin in the wake of the conflict in Ukraine, a 20% spike in ratings that had been steadily declining since Russia’s invasion of Georgia in 2008. At his year-end address in December, Putin thanked the Russian people for their support in annexing Crimea, hosting the Olympics, and strengthening the Russian-centered Eurasian Customs Union.

Malaysian Airlines Flight 17 was shot down by powerful missiles from Russia. Before the realization that they had shot down a foreign civilian passenger jet, separatist leaders tweeted victory in shooting down a large jet in the vicinity of MH17 with a newly-acquired BUK missile system. The tweets were quickly deleted, and Russia blamed Ukraine on the attack, accusing Ukraine of wanting to make an international enemy of the separatists. German and American intelligence pointed the finger at Russia, though, since the complex guided missile system could not have been operated by self-trained rebels, and Ukraine’s BUK systems were accounted for at the time of the attack.

By Julian Hayda

Nadiya Savchenko

HOPE

NEVER

DIES

The name Nadiya literally translates to the English word “Hope,” and Savchenko’s life has been a source of hope for many Ukrainians.

Photo credit: Evgeny Feldman / Novaya Gazeta

he name Nadiya Savchenko rolls off the tongue of Western World Leaders every day. The name Nadiya literally translates to the English word “Hope,” and Savchenko’s life has been a source of hope for many Ukrainians. Her story is perhaps the most commonly known of all those originating from the Ukrainian-Russian conflict. As a Member of the Parliament of Ukraine and a military pilot, Nadiya Savchenko has been a prisoner of war in Russia for over eight months. Becoming a hostage of the Russian regime, Nadiya represents all those Ukrainians who have been taken illegally and against all international laws into Russian territory. Regarding her innocence, the evidence is irrefutable.

ccording to Russia, Savchenko is a suspect in the murder case of two journalists, but Savchenko was captured while on active duty in eastern Ukraine, then surreptitiously smuggled hundreds of miles into a western province of Russia. By international standards, Savchenko is a prisoner of war. Still, no one has been able to force the Russian justice system into freeing Savchenko — not the Minsk agreements, not the Parliamentary Assembly of the Council of Europe, and not even the tumultuous outcry from international lawmakers. Rising against the tyranny of the Russian government and the absurdity of the accusations, Savchenko went on a hunger strike. Despite her failing health, she has kept up the strike for over two months. In honor of Savchenko’s story and her courage, and as a symbol of valor for the Ukrainian people, President Petro Poroshenko officially awarded Savchenko the title ‘Hero of Ukraine’ on March 2. Savchenko was kidnapped in mid-June of last year. On July 9, 2014 the Investigative Committee of the Russian Federation (Russia’s version of the FBI) formally charged Savchenko with the murder of two Russian journalists in Luhansk, Igor Kornleyuk and Anton Voloshin, who, according to Ukrainian security officials, were suspected of collaboration with terrorists.

On the day that Savchenko was captured, Russian militants first kidnapped about eight other Ukrainians. They then headed to the village Metalist where they knocked over two armored vehicles. Savchenko was on her way to help the wounded when separatists grabbed her. She was able to tell this story after her arrest during an interrogation by the separatists. The video of the interrogation went viral. According to Savchenko’s lawyers, after the death of the two journalists from Moscow, there was an order to figure out the situation and find a guilty party immediately.

SAVCHENKO WAS IN THE WRONG PLACE AT THE WRONG TIME.

Photo credit: Evgeny Feldman / Novaya Gazeta

he was the only woman and officer among all the prisoners, and she wasn’t scared to voice her opinions. A few days later some of the captured men were exchanged for terrorists, but Nadiya Savchenko was instead illegally transferred to Voronezh, a city in the heartland of western Russian. Russia’s story, however, claims that Savchenko crossed the Russian border herself. Supposedly after abandoning her unit in eastern Ukraine, she crossed the border into Russia as a refugee. Allegedly, authorities only discovered she was a suspect in the murder of the two journalists when checking her documents at the border. Although Ukrainians insist that the death of the journalists was an accident, Russian authorities purport that Savchenko disclosed a location of the journalists so that they could be purposefully killed with mortar fire. After an extensive investigation, extensions to her jail time, and consultations with psychiatric experts, Savchenko declared a hunger strike on December 15, 2014. She developed an ear infection, for which no one intended to provide treatment.

reflections on his many months of correspondence with Savchenko. “She is an absolutely enduring person. She is absolutely free-spoken and sincere. I don’t know to what extent this was our [Russia’s] luck, that of all the possible scapegoats it was Nadiya who fell into Russia’s hands. If it were any other person, a seasoned fighter – anyone – in this situation that Nadiya is in, they would have broken. They would have lost hope.”

Then, her lawyers garnered her alibi. At the time of the journalists’ death, Russian militants had already captured Savchenko. The Russian investigation, however, ignored the newfound evidence, and so Savchenko decided to endure her hunger strike to the bitter end. Ilya Novikov, Savchenko’s Russian lawyer, shared with Ekho Moskvy (Echo of Moscow Radio) his personal by Mykhailo Diachenko

by Mykhailo Diachenko

adiya’s mother, Maria Savchenko, told The Day newspaper that her daughter has always been independent and incapable of ignoring injustice. “If you wanted to help her, she’d always just wave her hand to say ‘I’ll do it alone’.” From the age of four, Savchenko dreamed of being a pilot. She repeatedly applied to the Kharkiv Air Force University, but was denied each time “for being a girl.” Still Savchenko refused to give up or change her mind about joining the army. She joined a radio operators unit, and then spent six months stationed in Iraq’s peacekeeping contingent. After returning from Iraq, her dream to fly galvanized her courage to personally visit the Defense Minister Anatoliy Hrytsenko, and ask him for permission to learn to fly. He granted her request, and she became a Mi-24 helicopter navigator-operator. On the Maidan, Savchenko was always in the center of all the action. She was seen on Hrushevskoho Street during clashes with the special forces units. In her own apartment, Savchenko organized a place for Maidan activists to rest and rehabilitate. Her sister,

Vira, reflects on the beginning of the January 19th events, “I remember that night... Our boys went on the offensive against the boys from the special forces. Nadiya came to their defense, lest we threw stones at them. In a few days she and I were holding wooden shields for our protection. Till this day, we’re still fighting ...” When Ukraine’s Anti-Terrorist Operation (ATO) began, Savchenko went to fight in Aidar, a volunteer battalion. She spent about a month in the East until she became a symbol of invincibility for the entire country. She has no intent to stop her hunger strike. In a letter to the Crimean Tatar leader Mustafa Dzhemilev, who once starved in jail for 303 days, Savchenko wrote, “I haven’t been starving for as long as you, but I will endure for as long as it is necessary, until my people have the right to be Ukrainian on their rightful Ukrainian land, until they can live fairly and honestly, and until they are able to decide their own fate!” Nadiya will live on as symbol of Ukrainian Resilience — and Hope Never Dies.

NADIYA WILL LIVE ON AS SYMBOL OF UKRAINIAN RESILIENCE - AND HOPE NEVER DIES.

By Khrystyna Bondarieva and Olga Tymouch Photo credit: Evgeny Feldman / Novaya Gazeta Art by Mykhailo Diachenko

BORIS NEMTSOV’S ASSASSINATION AND THE DEATH OF RUSSIA

IS RUSSIA DYING?

By Rev. Myron Panchuk, M.A.

ussia is dying. This provocative statement needs to be made again and again, and I feel the need to do so. There are those who will jump and dance with joy when this finally happens. For others, the very idea is blasphemy and slander, inspired by enemies of the Kremlin and the ever popular Vladimir Putin. Russia is dying. The assassination of Boris Nemtsov is just one more confirmation of this reality, and both Russia lovers and haters need to hear these words in order to prepare for the inevitable. Reminiscent of hearing a doctor’s terminal diagnosis of a loved one, these words are sobering. They are startling, real, and anticipatory. We can get caught up in denial or accept the bitter truth. The media is buzzing with questions of who killed Nemtsov, what were the motives, and Putin’s role in this murder. Since there is no rule of law in Russia the consensus opinion indicates that a scapegoat will be found and that the person who actually contracted the killing will never be revealed. After all, everyone knows that this is just the way it is in Russia. It is the system, the sistema, which is at fault. Photo credit: Evgeny Feldman / Novaya Gazeta

Photo credit: Evgeny Feldman / Novaya Gazeta

he Oscar-nominated movie Leviathan (2014) portrays the horrors of this seemingly abstract concept in human terms. You will be robbed of everything: your home, your wife and child, your future and your freedom. The culprit in these crimes will be anyone in the power vertical, whether a local politician or priest. The courts will rule against you no matter whom you hire. All that is left for you is to drink yourself to death and curse the day you were born.

Russia is dying from a psychological dis-ease, from the poison of the system which eats its people. When Mikhail Gorbachev introduced perestroika and glasnost he granted Russians an opportunity to take a sobering look at the destructiveness of Soviet politics. One of his greatest concerns was rampant alcoholism and the grave consequences of drunkenness on the health of Soviet citizens. His policies of sobriety began to have positive results: the quality of life improved, the birth rate rose, the Soviet Union fell apart and the stranglehold of codependence, abuse, and denial was loosened. Each declaration of independence, whether it be a person or a country, was a move towards sobriety and healthy functioning. Addiction is a monster and sobriety is not long lasting for many. Boris Yeltsin, Gorbachev’s successor, was a drunk. He personified the country’s inability to break the chain of addictive behaviors. His drunkenness was notorious and regularly visible on television. It is foolish to assume that Yeltsin’s alcoholism was just a personal malady. He was the walking embodiment of a society in relapse and the visible expression of the sad reality

that Gorbachev’s reforms would not be long lasting. If Yeltsin had appointed Boris Nemtsov as his successor, Russia could have had a chance. But drunks make poor choices and he chose Vladimir Putin instead. Vladimir Putin is drunk with power. Although he is intolerant of alcoholics, his behavior is no different from what is observable on an ugly night in a bar.

Putin drinks power incessantly and surrounds himself with “friends” who drink power with him. He irresponsibly throws money at them to keep his buddies close. Anyone who doesn’t “drink” with the boss is a loser, a pervert and an enemy of the state. Incapable of being forward looking and reflecting upon his faults and mistakes, Putin is stuck in the past, in restoring his delusional perception of Soviet imperial glory. Putin, like any other addict, has defensively reinforced the “system” to attack those who think and speak differently, and even those who might offer healthy criticism.

Boris Nemtsov was the voice of reason and sobriety, a man who challenged others by providing a critical analysis of Russia’s ills. His investigative report “Winter Olympics in the Subtropics: Corruption and Abuse in Sochi” (2013) exposed widespread graft, the awarding of non-competitive bids, and the absurdity of holding the Olympic Games in the only region of Russia (a winter country) which has a subtropical climate.

He was also in the process of completing an expose of the presence of Russian troops in Donbas. The police raided Nemtsov’s apartment and confiscated his computer within hours after his death. Boris Nemtsov was murdered on the 1st anniversary of the invasion of Crimea and two days before the March 1st Rally against Russia’s war in Ukraine. In addiction theory it is essential that the entire family, community, cultural and societal system be taken into account. Even if the addicted person wishes to recover, the odds are stacked against that person because a pervasive attitude of “don’t rock the boat” has been adapted by the family members. This pernicious behavior is so deeply embedded in the system that it remains unconscious. This explains why Putin is surrounded by “enablers”: persons and institutions that keep reinforcing his need for power and dominance by spinning disinformation, deflecting moral responsibility, avoiding confrontation, and placing blame on everyone else. Journalists controlled by the state-run media, internet trolls, bloggers, and so-called Russia experts are Putin’s paid enablers. Even the Russian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate which should be the ethical barometer of the country has sunk to the level of spiritual bankruptcy and moral complicity.

Russia also suffers from a chronic fear of freedom. The recent anti-Maidan rally in Moscow is a prime illustration of Putin’s policy to radicalize Russia’s youth and to create cadres of street thugs who will spread fear among Russia’s citizens. He and his enablers are robbing young people of their future. Although

the educational system in Russia is still strong, the current emphasis on radicalizing the young will rob the next generation of critical thinking skills and competitiveness in the world job market. When you propagate a fear of freedom you will infect everyone with a fear of living. Nemtsov’s death is just another murder of those whose seek to tell the truth and of those who seek independence. For Putin the truth needs to be buried, because he fears truth and freedom and wishes to kill independence. For over a year Ukrainians have been engaged in speaking the truth and fighting for independence. As Russia dies, Ukraine is revitalizing itself.

Boris Nemtsov was a true friend of Ukraine, of freedom and of transparency in government. He dedicated his life to helping others by exposing corruption and theft. In contrast to Vladimir Putin’s habit of eliminating dissenting voices, Boris Nemtsov invited everyone to partake in open discussion and discourse.

R.I.P. Boris. By Rev. Myron Panchuk, M.A. Photo credit: Evgeny Feldman / Novaya Gazeta

Автор ілюстрації - Оксана Васьків-Кукул

Ліки від

ВIЙНИ "В

се почалося із Майдану. У січні минулого року я полетів із другом у Пітер. На Facebook я постійно читав, що "фашисти у Києві б’ють міліцію". Мені стало цікаво подивитись на все це власними очима. І так сталося, що у Пітері я замість тижня провів два дні — весь інший час був на Майдані. Мене приємно шокували люди — ніколи і ніде я не зустрічав такої великої кількості старших людей, які серед зими готові бути ночувати на Майдані для того, аби їхні діти жили у кращій системі. Коли таке бачиш, не перейнятися цим неможливо", — розповідає Роман. Вражений, він почав знімати на телефон відео-інтерв’ю — такі собі історії майданівців у обличчях. "Мене дратувало, як подають інформацію про Майдан західні медіа — показуючи палаючі шини та натовп людей, вони дегуманізували увесь процес", - каже Роман. Удруге на Майдан він приїхав за кілька годин після розстрілів 22 лютого. "Відчував себе двояко. З одного боку, якби прилетів раніше, скоріше за все бігав би десь поруч з Інститутською і міг би опинитись серед загиблих, а значить маю, ніби, другий день народження. З іншої сторони — ще два тижні тому я ночував тут у наметах із людьми, а тепер все залито кров’ю, немає наметів і я не знаю, де ті люди, і чи вони живі. Пізніше зайшов до своїх київських друзів і намагався розповісти їм про побачене. Але не міг, бо кожного разу як починав, накочувалися сльози. Зі мною ніколи раніше такого не було. Точно так само, як тепер хлопці, що повертаються з фронту. Я тоді абсолютно не розумів, що зі мною відбувається".

У лютому в Києві стартувала програма тренінгів із психологічної реабілітації для українських військових. Протягом чотирьох місяців датчанка Дітті Марчер вчитиме 25 бійців поратися з емоційними травмами війни. У підсумку вони самі мають стати спеціалістами — допомагатимуть товаришам на фронті не зламатися від пережитого. Як не дивно, придумала та втілила цю ідею у життя людина, яка не має жодного відношення до України. Емігрант із Росії, що нині мешкає у Бостоні, випускник Гарвардського університету і доктор наук Роман Торговицький став добрим другом України під час Майдану. Це він своїми політичними перфомансами не давав зібрати овації під час вступів у США російським музикантам — Співакову, Нетребко, Гергієву. Про особливості проекту Wounded Warrior Ukraine та про власну мотивацію займатися цим Роман розповів Ukrainian Chicago.

Емігрант із Росії, що нині мешкає у Бостоні, випускник Гарвардського університету і доктор наук Роман Торговицький став добрим другом України під час Майдану.

оді ж Роман дав собі обіцянку — допомагати людям, які пережили ці страшні події, впоратись зі стресом. Далі почалася війна, і тих, кому необхідна психологічна реабілітація, з кожним днем ставало все більше. Роман почав шукати за кордоном фахівців із лікування посттравматичних розладів, збирав кошти і разом з тим об’єднав навколо себе команду Wounded Warrior Ukraine. "Дітті Марчер вже мала розроблену програму для датських військових, які пройшли Афган. Близько 20 років вона займається лікуванням психологічних травм тілесними методами. Її розклад забитий на рік-півтора наперед. Але розуміючи, що вона робить саме те, що я шукаю, я переконував її як тільки міг", — розповідає Роман. Багато сил довелося витратити і на те, щоби зібрати гроші. Реалізація усього проекту має обійтися у $20 000. Наразі вдалося зібрати лише частину коштів. "Ті люди в українській діаспорі, які готові допомагати, і самі постійно збирають гроші. Залучити американців чи канадців поки не дуже вдається. Я зрозумів, що єдиний шанс — це якось надихнути людей. Коли у січні до США приїздили Анна Нетребко та Валерій Гергієв, я сприйняв це як шанс. З однієї сторони — нагадати музикантам, що негоже, в той час, коли російські війська знаходяться на території України, користуватись своїм статусом і промивати мізки американцям, дублюючи для них спотворену інформацію російської пропаганди. З іншої сторони — це можливість сколихнути діаспору і зібрати гроші на проект". Завдяки цій акції Романові вдалося буквально за п’ять днів зібрати суму, необхідну для старту. Волонтери в Україні допомогли в організації: знайшли місце для тренінгу, витратили багато часу на відбір бійців та отримання дозволів від Міноборони. "Важливий момент — бійці важко йдуть на контакт із психологами. Їм легше довіритись людям, які пройшли ті самі випробування. Тому ми відмовились від першої ідеї — влаштувати подібний тренінг для психологів, а вирішили зробити його власне для бійців". На першій сесії тренінгів Дітті Марчер почала з основ — пояснювала, що таке травма і шок. "Вона ділилася власним досвідом: як виживала під обстрілами і бомбардуваннями, як після повернення з Близького Сходу інстинктивно кидалася під стіл у мирній Данії від звуків феєрверку, як не могла водити машину під дощем, бо світло фар нагадувало їй про поїздки під кулями снайперів в Сербії і десятки убитих друзів.

це була добре продумана стратегія: якщо на початку тренінгу багато хто із хлопців усім своїм скептичним виглядом показував, що краще зараз був би із товаришами на фронті, то наприкінці вони геть змінилися і були дуже зацікавлені. Між ними встановися сильний емоційний зв’язок". Після завершення усіх чотирьох блоків тренінгу військові знатимуть методику роботи зі стресом війни. Наразі обговорюється можливість створення певних центрів, де у майбутньому вони могли би працювати, надаючи допомогу іншим своїм товаришам. "Ми обговорювали з Дітті, що ці хлопці — одні з кращих людей, які пішли за ідею ризикувати власним життям — після всього пережитого можуть відчути себе непотрібними суспільству і зламатися, — зауважує Роман. — Але якщо дати їм ці методи, вони можуть стати ще сильнішими особистостями, і тоді ще більш ефективно рухатимуть цю державу до демократизації, ще більш ефективно боротимуться із корупцією". Що працювати тут є над чим, Роман, до речі, побачив і сам — у ході реалізації проекту йому довелося зіткнутися із певною неадекватністю української

системи. "Хлопців можуть, наприклад, розміщати у госпіталі лише на 7-10 днів, а далі їх виписують, бо хтось нагорі так вирішив. І нікого не хвилює, що у них ще кістки не зрослися! При тому існують інші реабілітаційні структури, які могли би їх прийняти на більш тривалий термін, але знову ж таки там, нагорі, про це не домовляються. Різні міністерства взагалі не комунікують між собою. Це страшно дратує". Втім опускати рук активіст не планує. "Усі ці моменти розчарування компенсує спілкування із волонтерами. Поважаю їх і дивуюся, як їм вдається йти вперед, незважаючи ні на що. Це при тому, що я хоча б живу у іншій країні, де немає війни. А вони увесь час знаходяться в Україні. І багато хто викладається ще з часів Майдану. Звідки у них стільки внутрішніх ресурсів?! Але коли я перебуваю у їх середовищі, відчуваю — прорвемося!"

Розмовляла Марічка Паплаускайте Автор ілюстрації - Оксана Васьків-Кукул

Photos by Maksym Prokopiv

БАЛ

Український

Традиція тривалістю у півстоліття

онад 50 років у Чикаго відбувається найелегантніша подія в діаспорі – щорічний бал дебютанток. Молоді українські красуні презентують себе українській громаді. Цьогоріч урочистість мала благодійну мету. З огляду на події в Україні організатори - Українське лікарське товариство Північної Америки (UMANA) – вирішили передати кошти на закупівлю необхідних для навчань медиків манекенів. Фешенебельний зал у Palmer House Hilton Hotel, білі сукні, витончені реверанси, вихід із батьками і танець з ескортом, дрес-код - традицію до Чикаго привезли українські лікарі-емігранти ще 1961 року. До урочистого представлення дебютантки почали готуватись задовго до балу. Кілька місяців працювали із хореографами Роксоланою Пилипчак та Адріаною Караван. Обирали сукню, шукали партнера. Цьогоріч дебютували п’ятеро дівчат українського походження, їх супроводжували п’ятеро ескортів у традиційних чорних смокінгах. Наприкінці балу – традиційний танець коломийки босоніж. Дехто жартує: добре, що у залі багато лікарів, адже хлопці виконують важкі танцювальні елементи гопаку - вже не один смокінг розірвався.

В ЧИКАГО

олова Фундації українського лікарського товариства доктор Марія Грицеляк сама була дебютанткою. Її вихід у громаду відбувся у 1972 році. Згадує, тоді все було інакше. Дебютанок було зо два десятки. Сукні не купували, їх здебільшого шили мами чи кравчині. Втім, елегантності сукням це лише додавало. "Ми вийшли всі разом. Поклонялись, називали імена. Танцювали з татом і з ескортом. Тоді всі хотіли дебютувати, бути частиною громади. Це означало, що ми виросли і могли ходити на бали, забави. Перед тим нам не дозволяли іти на забави. Тоді дебютували майже усі дівчата з класу у к ра ї н оз на в с т в а" , - пригадує доктор Марія Грицеляк. За її словами, теперішня ситуація в Україні спонукала

зробити щось для України. Тож вирішили закупити манекени для навчань медиків: - І дебютантки, і родичі на це погодились. Ми вирішили купити манекени, які застосовують під час курсів реанімації. На них можна проводити різні процедури. Це дуже допомагає у навчанні, адже люди зіштовхуються з ситуаціями, які можуть траплятись їм кожного дня на війні або в шпиталі. Ці манекени дуже дорогі. Їх можна купити за ціною від 1 тис. до 12 тис. доларів, залежно від їхніх особливостей. Ми вирішили купити манекени, що вчать зупиняти кровотечі. Вони коштують понад 5 тис. доларів. Загалом манекенів придбаємо 5 і надішлемо їх до центрального шпиталю у Києві. Наших медиків навчатимуть професіонали з Британії і Німеччини, а з цими манекенами їм буде легше це робити. Автор Христина Бондарєва Фото Максим Прокопів

Finding Balance through Art Olha Fedoruk is an artist who lives and works in the City of Lviv in western Ukraine. Her style is uniquely her own. Combining graphic art with painting, her work is multifaceted and multidimensional. I can safely say, that one would be hard pressed to find an artist working today with a creativity quite like hers. I caught up with the artist by phone to talk about her work, her creative process, and how her world view informs art work.

By Danylo Terleckyj

,,A

ON HER CREATIVE PROCESS. n artist often works intuitively and isn’t guided by logic necessarily, but engages his feelings. For instance, a writer may express himself through words, a musician through notes, and an artist through painting, drawing, sculpture, or composition, but really, the work comes from his intuition, which is why perhaps, it’s difficult to describe my creative process to you. I may be able to tell you what motivates or inspires me. It could be something I’ve seen or read, a poem for example. It could also be something that’s happening around me, either in my life or some other events occurring in the world. Sometimes these events can have a strong

impact on me and my emotions and, of course, will influence my work. That's why these things are often difficult to explain. This is especially the case for me since my work relies on feelings or the emotions of a particular moment. After all, emotions can arise suddenly. Once I’ve had a some time to reflect I may engage with reason, but then I return again to emotion. This influences each one of my pieces differently. Some are based solely on emotion, some combine emotion with reason. It depends on what I want to portray and in what way. When I’m working on emotions, I try to capture the images I see internally, and quickly get them on canvas or paper.

,,M

33 33

ON HER EDUCATION.

HER STYLE IS UNIQUELY HER OWN. COMBINING GRAPHIC ART WITH PAINTING, HER WORK IS MULTIFACETED AND MULTIDIMENSIONAL.

y training also plays a factor. For example, if I had gone to another school, I think my work would have been different. Education, methodology, these things can make a difference. Along with what you personally bring forward as an artist, there is also the knowledge and experiences that you acquire through training. For me, this includes my education at the Ivan Trush College of Decorative and Applied Arts in Lviv. This period perhaps had more of an impact on me than when I went on to study at the Lviv Academy of Arts. Firstly, I was younger, and the approach was different. This was a formative time for me. My later education mostly helped me hone my technical skills. I consider Trush College my alma matter. We had wonderful instructors. I would call them Teachers with a capital letter. They helped me lay a foundation for my artistic abilities. Even then they told us, you’re learning how to paint here, but not all of you will become artists. You can teach someone to paint, but you can’t teach someone to be an artist.

,,I

ON THE WAR IN EASTERN UKRAINE. ’m not a politician. That’s why I try to refrain from making bold statements on this subject. In addition to that, we are constantly fighting against disinformation in the media. What is happening now is like an open wound for those people who aren’t indifferent to the fate of our country and those people who are suffering because of this war. We see these horrible images of death and destruction daily and we couldn’t have imagined this before. We all have our abilities and those of us who have the opportunity do what we can. For instance there are artists in Lviv that take part in an auctions where the proceeds go to support the Ukrainian army. We bought body armor and helmets from the money we raised selling our pieces. There is another auction coming up that will help wounded soldiers. This is a way that artists can contribute. Artist who have the desire and who are able, contribute their works and people who appreciate their work and also wish to help those who are fighting for Ukrainian independence can do their small part.

ON SEEKING BALANCE.

try to strive for balance and harmony in my work, but right now with what’s going on that is becoming more and more difficult. There’s a kind of discordant or destructive force spreading throughout our world counteracting people’s inner harmony and well being. When I feel as if those forces are pulling me away from my natural balance I try to turn back to that frequency which strives for peace. I listen to recordings of classical music when I work. They say that God speaks to us through Bach, and Mozart, and other classical composers, like Vivaldi. I try to return to that, but the destructiveness of the war bears on each of us all the same. I try to resist that feeling, but the energy that carries that disharmony

and destructiveness still affects me. You can’t isolate yourself from the world. I see the world and all of us as one living organism. We are all interconnected, like the cells of a body, all of us. So that when some disquiet affects other people it passes through to us as well. You can’t escape it. You can’t fly away as if into the cosmos, you are a part of it. It’s not possible to be closed off in your own calm environment. At least I’m speaking for myself. Perhaps someone else can. That’s why, as a way to counteract this negative force I’m drawn to more spiritual modes that I strive for in my work. When you choose this subject matter it’s as if you are prompted from within as to how to approach your work. This helps me express my point of view and show where I stand, to make it clear which side I’m on.

Серце зеленіє від нічого, Порожнеча стисла небо мрій. Важко віднайти у собі Бога. Припинити в собі вічний бій. Ось лежиш і дивишся на зорі. Кам’яніє змучена душа. В’яне казка у чужому горі. Шкліє вся патетика вірша. Ну чому я не відчиню двері У чарівний, той величний світ? Доганяє з присмаком вечері ранок Мій нестриманий політ Припиняється. Іди, твоя дорога Бур’янами болю заросла. Але йди, знайди у собі Бога! І врятуйся від чужого зла! Ksju Kami

Модель - Ірина Щурко Фото: Ksju Kami Photography. www.kami-photo.com

Модель - Ірина Щурко Фото: Ksju Kami Photography, www.kami-photo.com

Не страшно вже давно, бо тінь - не тінь. Я не боюся різних спектрів світла... Нехай любов веде в сузір’я мрій. Я, вбрана в мудрість, вчитимусь тепліти... Я більше не спокутую своїх гріхів, Бо гріх - це те, чого насправді не існує... Лечу в сам центр істинних світів. І все живе у всесвіті політ той чує. Я тут не гість, не житель, не актор... Я тут лише буття в бутті безкраїм... І не важливо все. Важлива лиш Любов, І посмішка душі в куточку раю. Ksju Kami

Вишита

Єдина Україна

Анна Марчук

ароджена у мальовничому селі на Волині Анна Марчук любов до вишивання перейняла від бабусі. Від неї навчилася усіх тонкощів справи, її пожовклими схемами старовинних візерунків користується і тепер. Додаючи до узорів власного бачення, Анна сама розробляє дизайн сорочок та суконь, і вишиває кожну річ вручну. А ще робить майже неймовірне — створює неповторні вишиті черевички. "Дайте дівчині правильне взуття, і вона зможе підкорити світ", — Анна впевнена у дієвості вислову Мерилін Монро. Про те, як їй вдається творити таку красу, дівчина розповіла Ukrainian Chicago.

ід час трагічних подій на Майдані зимою минулого року Анна Марчук багато робіт вишивала чорним. Але в якийсь момент вирішила — попри всі негаразди в країні, колір мусить бути. "Старалася, щоб мої роботи були якомога яскравішими. Зрозуміла, що я особисто нічого не зміню своїми сльозами, але можу творити настрій і нести позитив. Щоб люди бачили яскраві, красиві роботи, і їм ставало тепліше й легше на душі." - Такою бачить свою основну місію дизайнер і вишивальниця. Вона не хоче афішувати у медіа ціни на свої роботи, бо вишивання для неї — в першу чергу мистецтво, а не спосіб заробітку. Чотири роки потому Анна Марчук приймає багато замовлень навіть із-

за кордону. Кілька місяців тому взяла на навчання та підмогу двох дівчат, але більшість роботи все одно виконує сама. Замовлення приймає через інтернет. Постійно її роботи продаються у дизайнерському центрі народного мистецтва у Києві. Але частіше її витвори можна побачити на виставках.

Роблю те, що люблю. Головне, аби людям подобалось, аби вони були щасливі — скромно говорить Анна.

собливе зацікавлення завжди викликає вишите взуття. Адже, окрім Анни, мало хто в Україні робить таке. "Я бачила щось подібне раніше, але нічого такого, що подобалось би ідеально. Тоді і вирішила творити його сама", — зізнається майстриня. Працювати почали разом із подругою Оксаною, що шиє взуття на замовлення. "Вона дала мені викрійку, я під ту викрійку виклала квітковий візерунок. Взуття шилося у неї в майстерні. Усе вручну та індивідуально під кожну ніжку: зверху вишита тканина, знизу шкіра — усе натуральне. Так пошили першу пару, потім другу-третю, і буквально за рік ми вже створили 30-40 пар". Але не лише одяг та взуття виходять з-під голок Анни. У вересні минулого року вона створила основу для вишитої карти України — закінчували її разом із послами 150 країн світу, їх дружинами та дітьми.

Це був флеш-моб, організований проектом Folk Ukraine. Суть була у тому, аби усім разом вишити карту єдиної України — пояснює вишивальниця. Понад два місяці вона підбирала орнаменти, притаманні кожній області України, і вишивала їх. Окрім іншого, Анна мріє про те, аби дітки у кожній українській родині пам’ятали своє коріння і цінували вишивку як нагадування про те, ким ми, українці, є. Автор Марічка Паплаускайте

Facebook.com/AnnaMarchuk

Ukraine Delicious /Stuffed Peppers: Ingredients: Ground meat (pork or chicken) 1.5 lb (700g) Rice 1/2 cup Sweet peppers (medium size) 2 lb (900g)

For the Sauce:

1 medium onion 1 large carrot 1 sweet pepper 1 8oz (227g) can of tomato sauce 1 cup of water

To make stuffing:

Boil rice for 10 minutes, drain and rinse. Mix rice and ground meat, add salt and pepper to taste. As a variation, if you wish, you may add sauteed onions and carrots, or raw carrots to the stuffing.

To stuff peppers: Cut off the ends of each pepper, discard the seeds. Stuff each pepper and put them in a pot. Now, itâ&#x20AC;&#x2122;s time to make sauce. Chop onion and pepper, grate carrot; sautee them in oil. Add tomato sauce and water. Once boiling, take off the heat and pour over the stuffed peppers in the pot.

Put on the stove, boil, turn the heat down, then simmer for 30 minutes. Serve with sour cream. Enjoy! By Olenka Verezovska

Надішліть цю форму поштою або ПІДПИШІТЬСЯ онлайн: www.UkrainianChi.com/subscribe