Ukrainian Сhicago #15 by Ukrainian Chicago

Українське Чикаго

ТМ

# 15|Aug 2015

INDEPENDENCE: REMEMBERED

Міс Українська Діаспора

СОЛОМІЯ КРУНЬ

Я ПОВЕРНУЛАСЬ В УКРАЇНУ

Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issueâ&#x20AC;&#x2122;s Contributing Writers Marichka Paplauskaite Maryana Sokha Khrystyna Bondarieva Julian Hayda Olga Tymouch Cartoonist Oksana Vaskiv-Kukul Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Cover Photo By Ksju Kami Photography Social Media Contributor Nicholas Molodyko

www.UkrainianChi.com/subscribe Email: mag@vidia.org Advertising Sales: advertise@vidia.org, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, PO Box 59761, Schaumburg, IL 60159 Weâ&#x20AC;&#x2122;re always looking for great talent to join our team: work@vidia.org Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago

Photo by www.OlenkaPhotography.com

Contents

Independence: Remembered

Wounds Than Are Changing a Nation

Міс Українська діаспора з благодійною місією в Україні

ЮктоберФест- 2015

Соломія Крунь: Я повернулась в Україну

Олекса Коваленко. Мистецтво, яке прикрашає життя

Моя намистина - патріотична

Varenyky Fashion

Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. ISSN 2378-5888 (print), ISSN 2378-5896 (online). The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and veriﬁes as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, ﬁnancial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.

Independence:

remembered

As each year passes, Ukraine makes itself known to the world. It writes its own history — cements itself into the international community. As new challenges and triumphs come and go, August 24th 1991 recedes further and further into the past. Every Ukrainian who lived at that time experienced independence in a highly personal manner. Some

were directly involved in the process, while others observed with bated breath. Ukrainian Chicago Magazine asked three Ukrainian Americans, with diﬀerent perspectives, how they experienced Ukraine’s independence, and what hopes and fears they have for Ukraine today, as it faces new uncertainties. by Julian Hayda

I recall first being uplifted by the news that President George Bush would visit Ukraine; then being dismayed by his ‘Chicken Kiev’ speech; then soon thereafter, following events in Moscow as the August putsch unfolded. The group of Ukrainian students was very, very worried that it would turn out badly — but the images of Boris Yeltsin standing on the tank won the day, the coup quickly collapsed, and Ukraine’s parliament declared independence on August 24. Even so, the feeling of ‘finally, independence!’ only came with the December 1, 1991 referendum with the vote for independence from the people of Ukraine. I remember celebrating that night, but feeling eerie about it. Celebrations were only within a few narrow circles, you really didn’t see it on the streets of Kyiv. Maybe the cold got in the way. There was a sense of ‘everything has changed’ yet ‘nothing has changed’ at the same time. Nick Deychakiwsky That manifested itself in the following years while I was Program Officer for the C.S. Mott Foundation working both in Kyiv — until 1999 — and later, broadly helping the country transition to a liberal democracy. moved to Kyiv in October of 1990 to work at the International My older brother would quip, “You can take Ukraine Management Institute. Independence was still not something out of the Soviet Union, but you can’t take the Soviet Union that seemed possible, although there was a sense of hope that out of Ukraine.” Even now, we see that continued struggle things would change significantly — that Ukraine would have as Ukrainian society and its government structures battle much more autonomy from Moscow. corruption, try to establish the rule of law, strive to give That was confirmed with the March 1990 sovereignty rebirth to Ukrainian language, and inculcate a culture of referendum — then talk of independence was more and more in true citizenship. But a watershed moment came in 1991. With all the air. In the summer of 1991, I was with a group of IMI-Kyiv MBA the dilemmas and problems, it is still more inspiring and students doing an internship in the United States. We were tracking comforting to continue the struggle under one’s own blue the news ‘back home’ as best as we could. and yellow flag.

George V. Pinchuk Professor of Microbiology, Mississippi University for Women

have a «pre-history» of my realizing that Ukraine will be independent. I grew up in a family of very loyal Soviet citizens, servants of the Soviet state, for whom any thought of independence of Ukraine would seem crazy. But then I began to study at a graduate school in Moscow in 1981. Living in Moscow, I suddenly realized that I was a foreigner there. I spoke Russian fluently, but my pronunciation and manner of speech, my favorite readings etc. immediately made it apparent to Muscovites that I was from Ukraine and that I was not one of them. Then I met a company of friends from Ukraine, including some who were from the extreme west of the country: Carpathian mountains, Transcarpathia. I learned a lot about their customs, songs, traditions, and became more convinced that I, just like them, belonged to a country that was not exactly part of «Russia» or the USSR. One day, I had a conversation with a Russian, a true-blue Muscovite, who, all of a sudden, said, «you know, I believe that in just 20 years or so, Ukraine will be an independent country!» I was amazed. I myself still did not imagine that Ukraine would be a separate state. That conversation was in 1983, and Ukraine became independent in 1991. That was just after eight years, not 20. I remember that immediately after that conversation, I was convinced that Ukraine would be independent some day. In August 1991, I was already in the USA, at the peak of the antiGorbachev coup in Moscow. I read in a newspaper that Ukraine declared sovereignty of her laws over the laws of the USSR. From that moment on, I knew that the country of my birth was, indeed, independent.

Kathryn Sos-Hayda International Relations Scholar, Former U.S. State Department

s a Ukrainian American raised with this deep connection to Ukraine, my first reaction to the word of independence was of course euphoria. Growing up in a world where no one knew what Ukraine was — people asking if it’s the same as Russia — it was moving and mind blowing to see the Ukrainian flag go up in Kyiv. Our parent’s generation wept at the sight. All of us could not believe it had finally come to pass — and through implosion and deliberate choice by Ukrainian leaders. So many of us wanted to go to Ukraine to work, witness events, and be there in a finally independent Ukraine. Businesses, media and government suddenly had to cover events from outside of Moscow. Many of the journalists covering Ukraine as stringers were Ukrainian Canadians or Americans — Marta Kolomeyets, Chrystia Lapychak, Chrystia Freeland — and the US Embassy had a number of Ukrainian Americans serving. The Embassy had to be transformed from a small consulate in a Soviet Republic to a full-blown Embassy in an independent state, which happened to have nuclear weapons. I had the privilege of being there for a short time with other Ukrainian Americans in the first months after the referendum.

IIn the initial weeks and months after independence, there was a palpable sense that the Ukrainians were just as surprised as anyone to find themselves in an independent state. Ministers were answering their own phones and the parliamentary committee tasked with drafting the new Ukrainian constitution had books scattered about the table with titles such as ‘Constitutions of European States.’ The easy stuff was done quickly: disbanding the Communist Party, taking over their property in Kyiv, changing the flag, updating the hymn. The hard part of governing — rule of law, transparency, effective political parties — is still going on. And that work and those choices need to be left to the people of Ukraine. That is something that is at times hard for the diaspora. So everyone — Ukrainians, the US government — realized everything would be different. Even those in Ukraine who wanted to cling to the old system and power structure quickly realized they needed to change their approach. The process still continues in Ukraine. I suggest that Ukrainians are still trying to figure out what exactly they want their country to be and what is the best way forward.

Wounds that are changing a nation An American Photographer Shows the Human cost of freedom.

hile many Ukrainians take up arms in the struggle for Ukrainian freedom, photographer Joseph Sywenkyj makes his contribution from behind the lens. Creator of the photo documentary project titled “Project Wounds,” Sywenkyj says he aims to showcase the “monumental problems facing those who were wounded fighting on the front lines for Ukraine’s European and democratic future.”

iting a lack of proper media focus, Sywenkyj hopes his project can highlight the longterm medical issues facing the wounded soldiers. The returning fighters face challenges ranging from underfunded pensions to PTSD, job training, and Ukraine’s lack of infrastructure for the physically disabled.

‘‘Project Wounds, which is very much in progress’’

Sywenkyj said, “is meant to inform and encourage a discussion among Ukrainians about the formidable task of reintegrating wounded soldiers and activists into daily life and to inspire those with the means to assist others.”

first generation American of Ukrainian descent, Sywenkyj said, “I feel equally at home in Ukraine as I do in the United States.” The photographer has lived in Ukraine, traveled extensively throughout the country, and since 2003 has spent more time in Ukraine than in any other country. Project Wounds originated in 2014, when Sywenkyj documented the entirety of the Maidan Revolution in Kiev. As violence raged at the Maidan in the late winter months, anti government protestors began regularly sustaining serious injuries and Sywenkyj found his role in the struggle.

“I very much remember the shock I felt at seeing so many wounded people, some of them my friends and colleagues,” Sywenkyj said. “It was at that time that I knew I was going to work on a long-term project about wounded Maidan activists. Documenting Ukraine’s wounded is the way I contribute to Ukrainian society and the historical record.”

ywenkyj’s extensive documentary project features photographs of many different soldiers and their families. From lost limbs to lost abilities, the photographs all have one theme in common: pain. It’s a pain that Sywenkyj knows will last a lifetime, starting with the soldiers and passed on as emotional burdens to their wives and children. Most of Sywenkyj’s daily work involves traveling through Ukraine. He spends hours in hospitals photographing the soldiers and getting to know the intricate details of each soldier’s life. Along with Kateryna Yudina and Maria Dachkovksa, graduate students from the Kyiv Mohyla School of Journalism, the photographer has also began publishing his photos online at www.rany.com.ua. These are accompanied by extended written pieces.

ywenkyj always emphasizes that the project is very much a work in progress, like the situation in Ukraine. While remaining optimistic about Ukraine’s long term outcome, the photographer expressed concern about the country’s foreseeable future.

“It is in the next few months and years where things can get worse. The Russian war and the separatists and terrorists Russia supports can still do a lot of damage to Ukraine. The economic situation could still turn from bad to worse.”

Despite grim circumstances, Sywenkyj seems determined to remain on the front lines with camera in hand, bringing to light the life-altering injuries sustained by Ukraine’s bravest.

By Olga Tymouch Photographer Joseph Sywenkyj

Міс Українська Діаспора

ç áëàãîä³éíîþ ì³ñ³ºþ â Óêðà¿í³

ляна Фенин, Міс Українська Діаспора 2014 відвідала Україну із благодійною місією. Красуня завітала до трьох дитячих будинків на Івано-Франківщині, а також придбала необхідні речі для родин військових із зони АТО. У розмові з Ukrainian Chicago Magazine Уляна поділилась враженнями своєї доброчинної мандрівки до України. Дівчина, родом з Коломиї, відвідала, Залучанський дитячий будинок-інтернат, Коломийський дитячий будинок-інтернат, сиротинець Святого Миколая у Коломиї якому допомагала неодноразово, також зустрілась з родинами поранених та загиблих військових.

Залучанський дитячий будинок-інтернат – один із найбільших дитбудинків для діток із вадами. У ньому постійно

проживають 135 дітей та дорослих, віком від чотирьох до 35 років. Як розповідає Уляна, у цьому будинку працюють багато волонтерів і за роки роботи вони зуміли досягнути відкритості у спілкуванні з дітками і вихователями а також по можливості забезпечити діткам необхідний мінімум побутових речей. Тепер там відкриті двері для усіх доброчинців. Одними з них є Благодійна організація «Українська благодійна мережа», яка постійно опікується цим дитячим будинком. Але, каже, є й негативні моменти. Хоча з дітьми регулярно працюють волонтери, через те, що діток – багато, а вихователів – не вистачає, не усі вихованці отримують достатньо уваги. «Коли ми прощалися з ними, дітки просили погратись іще, поскладати пазли, які ми привезли. Увага – це найголовніше, чого вони потребують».

У цьому будинку непогані умови для життя,адже постійно допомагають спонсори із-за кордону, є навіть басейн. При цьому завжди бракує найнеобхідніших речей, наприклад, продуктів, засобів гігієни чи памперсів. І звичайно – іграшок. «Щоразу, коли буваю у цьому будинку, кожна дитина має свою потребу: то машинку, то пазли, то годинник чи браслетик, - каже Уляна, - маленькі дрібнички, на перший погляд, але я вирішила придбати це все і приїхала ще раз». За словами Уляни, в кімнатах дитячого будинку дуже спекотно, дітки а особливо паралізовані потребують комфортної температури у приміщеннях.

Тому волонтери вже давно просять всіх про встановлення кондиціонерів, адже невиносимо спостерігати, як від спеки страждають і без того хворі діти. Серед дітей у Залучанському будинку є й такі, що вже давно у ньому живуть, але могли б вести самостійне життя. Так, один із двадцятирічних хлопців дуже обдарований у комп’ютерних науках та хотів би розпочати навчання у технікумі. Але через складну процедуру переоформлення опікунства зробити цього не може.

хоч з інтернату можна всиновлювати дітей, за багато років про факти усиновлення ніхто не чув, каже Уляна.

ругий будинок – Коломийський дитячий будинок-інтернат – став домом для 65тьох дівчаток. Туди Уляна також привезла найнеобхідніші речі: підгузки, продукти, печиво, фрукти. Що здивувало дівчину, вона приїхала наприкінці липня й, зі слів вихователів, фрукти, які вона привезла, були першими, які діти отримали за увесь місяць. «Діти на них фактично напали. Коли я запитала, як справи, вони всі хором відповіли: «добре». складалося враження, ніби їх дуже добре контролюють тут. Мене пригнітило, що більшість діток або з ДЦП, або з розладами – мають батьків. Але… держава не створює умов, щоб батьки самотужки виростили цю дитину. Із такими дітками потрібна важка праця». Незважаючи на недуги, дівчатка з Коломийського дитячого будинку вміють малювати і вишивати бісером, а їх роботами пишається директор інтернату.

оротинець Святого Миколая Коломийсько-Чернівецької єпархії – найменший з усіх трьох будинків, які відвідала Уляна, але у ньому чи не найкраще створюють родинну атмосферу. Опікуються дітьми сестри Вероніка і Теодора. Вихованці живуть у нещодавно зведеному будиночку житлового типу. Їх намагаються виховувати у домашній атмосфері, адже у кожного – складна історія неблагополучної родини. Ці дітки також потребують найелементарнішого: продуктів - починаючи від круп, закінчуючи м’ясом. Потрібні також одяг і канцтовари для школи, адже вихованці цього дитячого будинку ходять у звичайну школу. Крім того, Уляна зустрілась родинами воїнів АТО. В одній

із них – загинув герой Поріцький Андрій, в родині залишилось двоє діток . «Їм потрібен одяг, канцтовари, продукти. Грошей у родини немає. До того ж, рідним доводиться місяцями чекати, аби отримати документальне підтвердження загибелі сина». У іншої родини – батько Дудчак Василь отримав поранення і приїхав у відпустку, щоб полікуватись. У його діток – ті ж потреби: одяг, приладдя в школу… «Я шокована цінами на найпростіші речі. Не уявляю, як люди можуть собі купувати навіть шампуні. Їм потрібна допомога, і від діаспори також. Але передавати усе варто у надійні руки. Автор Христина Бондарєва

Т С Е Ф Р Е Б О ЮКТ 2015 оберфест, вже Фестиваль Юкт відбувається но в котре грандіоз го. Зірковика Чи в Українському іч були Тоня ми гостями цьогор ірзоян, Сергій М Матвієнко, Арсен A та інші. Але AD ZR рт Фоменко, гу і танцем ситий не ж однією піснею ж цьогоріч фестибудеш, а до того 7 глядачів! Не валь відвідало 8,25 ялася б нагодувз кожна господиня ь українських ст кі вати таку кіль ряд з українською гурманів. Тому по оє зіркове місце св піснею і танцями и кі страви, з яким сь їн ра займали і ук дить "смачниий". і фестиваль вихо

ків, есять тисяч варени ів, бц три тисячі голу яса Більше ніж тонна м’ их у вигляді запашн ків, півтоншашликів та чебуре в — цифри ни рум’яних деруні стільки було вражають, бо саме о річного фез’їдено під час цьог ст у Чикаго. стивалю Юктоберфе асноруч и вл І все це приготувал онтери. Гоол -в ці їн ра місцеві ук яльній кухні ловували на парафі Маслова та традиційно Галина ні Галина Богдан Кукурудза. Па icago, що Ch розповіла Ukrainian і цього хн ку на їм ти допомага изько 30 року зголосилося бл тки чося жінок і майже два де ло надбабу ти бо ро ч хо ловіків. І дилось. во до не ти ва гато, суму

е "Ви не можетяк собі уявити, ся. ми веселили До нас музи-и, ки приходил , ми танцювали співали. Отакліплять дівчаі та чебуреки співають ра-узом. Дуже д шевно!"

С РФЕ ОБЕ ЮКТ 21

лі ака атмосфера на фестивае щороку притягує все більш і більше волонтерів. "Я вражена, із яким задоволенням магати. люди зголошувалися допо сь до хто ли ко : рік Але так кожен обов’язнас прийшов один раз, він ого, — ково повернеться наступн дна ділиться пані Галина. — Жо стивалі людина не працювала на фе багато за гроші. Навіть більше — аби похто брав вихідні на роботі, вальної працювати тут". Меню фести . Тут вам кухні формувалося роками сники з і голубці, і вареники, і нали окрім сиром, і звісно борщ. То все та чедвох видів шашлику, дерунів ою став буреків. Цього року новинк рили, козацький куліш — його ва казані як має бути, у величезному просто неба.

Т З

о двадцятеро чоловіків різали переддень м’ясо, а тоді гуртом смажили шкварки до куліша. Пахло так чудово на цілу околицю", — згадує пані Галина. Її кулінарний тандем із господарем парафіяльної кухні Богданом Кукурудзою існує уже четвертий рік. "Сперечаємося нон-cтоп, — сміється пані Галина. — Але дуже поважаємо одне одного. Він мій незамінний партнер".

ОБЕ РФ Щ

ЮКТ

е один волонтер фестивал ю, Марія Климчак, прив іта ла сь ледь не з кожним від ув ачем на фестинах, адже довід по ма гала видавати квитки на вході до фе ст ив альної площі. "Слава про український фестиваль, рознеслася миттєво по світі. Успіх – це благодійність волонтерів, пароха з іншими священиками, відпрацьований механізм роботи на користь громади, яку підтримують спонсори. Те, що парох Микола Бурядник має талан від батька і Бога бути добрим пастирем і є надзвичайно гарною людиною, знають всі. Тому злітаються, як бджоли на мед під шатро неба, яке у фестивальні дні оминає навіть дощ! Невелика команда романтиків взяла під свою відповідальність свято, покликане зібрати певні кошти, які ідуть на Фонд захисту Героїв. Десятки світлин і теплі відгуки, концертна програма, оформлення сцени і подвір’я, домашні страви і гості - тисячі людей у вишиванках, цілими родинами, з друзями, з сусідами..", - поділилась враженнями пані Марія.

осу Країни" іналістка "Гол , яка вже Тоня Матвієнко а в Чикаго, ал вдруге заспів асть у фестиуч а л а р б е ш р е але вп ься , що почуваєт валі, зізналась ідвідин Чикаго. в щасливою від и, гарно провела л а м з "Гарно прий риїхала і зустр п о щ а в и сл а час. Щ лін, хто еликий мій ук українцями. В їні!", - прокоментура допомагає Ук оса Тоня. л го вала дзвінко

минув майже ктоберфест - 2015 ніж шести ш миттєво після біль . Кажуть, ня ан ув місяців пригот дко заверщо все гарне, шви ють упного року, обіцця де бу , шується. Але настли ри то за ні ві орга втомлені але щас ще краще. шти зібрані під ча-с Нагадаємо, що встьі ко передані у Фонд за фестивалю буду ві дбудову церкви Св. хисту Героїв та нака. Йосифа Обручни

Photos by Maksym Prokopiv

Міс Українська Діаспора 2013

СОЛОМІЯ КРУНЬ:

"Я ПОВЕРНУЛАСЬ

В УКРАЇНУ"

оломія Крунь – обрана в Чикаго Міс Українська Діаспора – 2013, вирішила… повернулася на Батьківщину до рідної землі та рідних батьків. Зараз живе в Україні, почувається щасливою та зовсім не шкодує про своє рішення. Тоді у 2013-му на конкурсі краси в Чикаго судді були вра-

жені її красою, гордою поставою, талантом танцю і не дивно, що саме їй дістався головний титул. Соломія у той час навчалася в одному з чиказьких коледжів і шукала різних можливостей інтегруватися в українську громаду, відвідувала різні заходи. На святкуванні Дня Незалежності дізналася про конкурс серед українських красунь, зареєстру-

валася, пройшла відбірковий етап і потрапила у фінал. Головним призом для переможниці був квиток в Україну. Коли оголосили приз, зал просто загомонів у оваціях, але ніхто тоді не здогадувався, що новообрана Міс Українська Діаспора – 2013 скористається квитком лише в одну сторону.

"Ц

е було складне рішення і я довго над ним думала. Україна – це моя Батьківщина, тут я народилася, тут у мене сім’я, друзі. Я хотіла завершити своє навчання на юридичному факультеті. Врешті я знайшла хорошу роботу, яка мені дуже подобається". У Сполучених Штатах українська красуня прожила два роки. За цей час багато дізналася про американців, їхнє життя, культуру і побут. А сам титул відкрив їй багато нових шляхів та можливостей. "Америка навчила мене самостійності. У коледжі я отримала багатий досвід спілкування з людьми різних національностей, культур, та релігій. А за весь той рік, коли я носила титул "Міс Українська Діаспора", я познайомилася з багатьма цікавими людьми, займалася благодійністю, спілкувалася з політичними діячами, знімалася у соціальних відео роликах із закликом підтримати Збройні сили України, разом з іншими учасницями відправляли в Україну посилки з медичною допомогою".

Соломія розповідає, що рішення повернутися в Україну у такий складний час було свідомим. Рідні зрозуміли, друзі дивувалися, бо ж вважається, що Америка – це країна можливостей, а в Україні немає майбутнього. Та й в самої Соломії були двоякі почуття. "З однієї сторони, я була щаслива поверненню, бо побачила батьків та сестру. Коли ми їхали від аеропорту додому, а це якраз була золота українська осінь, я просто не могла стримати сліз. Я за цим дуже сумувала. Але в той же час відчувалося, що загальний настрій був досить важкий, так ніби чорна хмара висить над людьми. В кожному куточку України, де я бувала, всюди звучало слово "війна". Міс Українська Діаспора поверталася додому не з порожніми руками. У валізі, окрім своєї корони, вона везла дуже дорогий пристрій для української армії і не була впевнена, чи зможе пройти митний контроль без зайвих запитань.

У львівському аеропорту її закликали на додатковий контроль і почали перевіряти вміст сумки. На щастя, першою у поле зору потрапила хришталева корона. Митники порозпитували все про корону, а до пристрою так і не дійшли. З часу повернення на Батьківщину минув уже рік. Увесь той час Соломія відповідає різним людям на одне й те саме питання: чи не шкодує вона, що повернулася в Україну? "В Америці я бачила скошені газони, рівненьку дорогу, чудесний сервіс і не розумію, чому в Україні такі талановиті і працьовиті люди не можуть жити так само. Мені справді не вистарчає комфорту, привітності від людей, гарного сервісу, бракує тих американських посмішок. Але в українців є унікальний дух, до якого мене тягнуло. Я можу пожертвувати американським комфортом, щоб залишатися на рідній землі зі своєю сім’єю".

Україні Соломія налаштована оптимістично, мріє про успіхи у кар’єрі, гарних, здорових дітей та доброго чоловіка. Успішним бачить і майбутнє України. "Ми маємо почати все спочатку, народити нове покоління, яке могло б творити, змінювати історію та йти до кращого. Україна – унікальна країна з унікальними людьми. Нам потрібно будувати добрі відносини з Америкою та Європою". Чи порадила б титулована красуня українцям виїжджати за кордон? "Робіть так, як краще для вас. В кожної людини своє життя і свої пріоритети. Я не шкодую про ті два роки в Америці, бо це цілий багаж вражень і досвіду, нових друзів і знайомств. А яку країну обирати для життя – це особистий вибір кожної людини".

Автор Мар’яна Соха Photos by Ksju Kami Photography Dress by Oksana Polonets (www.polonets.prom.ua)

Олекса Коваленко:

намагаюсь мистецтвом прикрашати наше життя

лекса Коваленко українськоамериканський художник, який походить із славетного київського роду. Зараз живе і працює в Сієтлі, а його виставки відбувалися у Канаді та різних містах Сполучених Штатів, в тому числі неодноразово в Українському національному музеї Чикаго. Творчість Олекси Коваленка – різноманітна та багатогранна. У його картинах можна відчитати весь пласт української культури – від народної міфології до рефлексій на сучасні події на Батьківщині. Пейзажі, портрети, натюрморти, чи, як каже сам художник:

Все красиве, що бачу навколо себе, намагаюся відтворити у своїх картинах

За часів Радянського Союзу я був представником мистецтва андеграунду, малював старий Київ, старий Львів, стару Одесу. Я не був членом Спілки художників, бо не хотів малювати пропаганди

же у Сполучених Штатах, Олекса Коваленко продовжував малювати картини на українську тематику, а також малював ікони та дерев’яні розп’яття у грекокатолицьких церквах у Сан-Франциско і Сакраменто. Художник розповідає, що для американських любителів мистецтва теми української народної творчості чужі та часто незрозумілі, тому для місцевих галерей він малює картини, які мають зрозумілі інтернаціональні теми – любов, дружба. Пан Олекса зізнається, що із всієї української тематики попит мають ті полотна, на яких зображені українські сільські хати.

Їх купують ірландці, оскільки вони схожі на домівки їхніх пращурів. Також американці часто купують картини із соняшниками, бо вони нагадують їм впізнаваного Ван Гога. Чи важко бути українським художником в Америці? Важко, – одразу погоджується пан Олекса.

В Америці загалом важко бути художником, а українським тим більше. Українське цікавить тільки українців та й то не всіх, тому доводиться ще іншою працею заробляти на життя. Мої друзі з України розповідають, що в Україні зараз дуже зріс інтерес до мистецтва, люди купують багато картин

лекса Коваленко живе у Сполучених Штатах вже двадцять п’ять років. Тут його творчість знають і цінують, а в Україні, зі слів пана Олекси, його пам’ятають лише приятелі та ті люди, з якими знайомий особисто, і які мають його картини у своїх домівках. Зараз в Україні про мене вже напевно забули, але коли я там жив 25 років тому, в мене була майстерня на Андріївському узвозі. Я там проводив свої виставки. Після того мої роботи в Україні не виставлялися. Як і кожен українець сьогодні, Олекса Коваленко глибоко переживає події в Україні і як, мабуть, кожен справжній художник відтворює ці переживання у своїй творчості. Олекса Коваленко мріє про виставку в Україні, але вже тоді, коли закінчиться війна.

Останні два роки я постійно дивлюся Громадське телебачення і малюю те, що наболіло – українсько-російську війну. Я би хотів це показати людям, отримати якісь відгуки. Багато власних картин я виставляв на продаж, щоб зібрати кошти на допомогу Україні Автор статті Мар’яна Соха Художник Олекса Коваленко Контакт: (425) 332-2916

"МОЯ НАМИСТИНА" - патріотична К

ольори незалежності і патріотизму у жіночих прикрасах... Чого лиш не забажають стильні українки Чикаго. В одному з минулих номерів журналу ми розповідали Вам про Роксолану Прокопів, майстриню з Чикаго, яка створює неймовірної краси намисто.

"М

оя намистина" настільки зачарувала жіночу половину діаспори, що ледь не кожна забажала мати таке намисто декількох кольорів, та й щоб до кожної вишиванки пасувало. Червоні, як калинове гілля, сині, як зоряна ніч, зелені, як верхівки карпатських лісів, біло-сірі наче туман між річкови камінням, а тепер ще й жовто-блакитні, всі кольори України поєднуються у намисті від Роксолани Прокопів.

Майстриня настільки вдало комбінує різні за розміром, насиченістю та структурою скляні намистини, що її творіння збирають сотні вподобань у соцмережах.

"Н

овий день приносить нові ідеї, зізнається Роксолана, демонструючи щойно завершене калинове намисто. Вдало зроблена прикраса є наче політ душі, розповідає майстриня, а якщо "намистина" ще отримує головне місце у гардеробі модниці, то це дає більше натхнення для створення наступних етно-шедеврів Роксолани.

В цей нелегкий для України час кожен із нас намагається зробити свій внесок, щоб допомогти Батьківщині. Мій внесок - це "Моя намистина"

Це невеличке доброчинне зернятко, яке, із вашою допомогою, проросте у благодійне поле доброти", саме так звернулась до своїх друзів у соцмережі Роксолана Прокопів, а згодом віддала свої твори на благодійний аукціон, кошти з якого будуть передані у Фонд захисту Героїв.

е вже не вперше "Моя намистина" допомагає зібрати кошти на допомогу Україні. Звичайні кольорові кульки зі скла, в руках натхненного майстра стають не тільки витвором народного мистецтва, завдяки добрим намірам, вони можуть служити і оберегом, творити добрі справи і головне бути частинкою України, яка не тільки прикрасить вашу вишиванку, а буде зігрівати серце.

Photos by Maksym Prokopiv

VARENYKY

FASHION A

мбітну ціль поставили перед собою автори молодого українського бренду одягу Varenyky Fashion. Створений рівно рік тому, на День Незалежності, сьогодні бренд користується популярністю не лише в українців, а й має власні шоу-руми за кордоном. "Якісний одяг та тема етно ніколи не вийдуть з моди", — каже у розмові з Ukrainian Chicago засновниця Varenyky Fashion ей Оксана Лебедєва. проект особливий, пояснює вона, — у кожній моделі одягу вічне переплітається із сучасністю: фасони створюються відповідно до світових тенденцій моди, а декоруються традиційними українськими оберегами і візерунками.

Якісний одяг та тема етно ніколи не вийдуть з моди

Наша перша колекція була створена з джинсової тканини. На неї ми наносили стилізовані обереги, перед тим спеціально досліджені етнологами: для молодих дівчат — на щасливу жіночу долю, для заміжніх — на гармонію та родинне благополуччя

ього сезону в колекції Varenyky Fashion особливе місце займуть модні нині спідниці із об’ємними елементами вишивки. "Ми творимо одяг для життя. Такий, що вдягатимуть не лише на свята, — пояснює автор бренду. — Вся наша команда отримує величезне задоволення, коли ми бачимо людей у нашому одязі просто на вулиці, у повсякденних життєвих ситуаціях". Звідси й виникла ідея створити колекцію шкільної форми в еностилі. Вона стала першою в Україні й поки єдиною подібною.

— пригадує Оксана.

"М

и не просто схопили тренд, ми насправді хотіли задовольнити попит на якісну дитячу продукцію. Суперякість стояла для нас на першому місці. Але крім того, нам важливо було підкреслити автентичність: вже з дитинства вчити смаку і дати розуміння, що вишиване — це не "у бабусі в селі", а красиво і сучасно", — розповідає Оксана.Натхнення дизайнери та стилісти бренду черпають у народній творчості українців:

Національні мотиви в одязі нагадують нам, наскільки різноманітний наш світ. Народна фантазія безмежна, а отже і джерело нашої творчості нескінченне. Завдяки одягу в етностилі кожен може відчути себе трішки особливим автор статті Марічка Паплаускайте