Українське Чикаго
ТМ
# 10|May 2015
СЕРГІЙ КОЛЯДА
ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ
ДУМАТИ
THE CRIMSON POPPY AND THE DREAM
ЛАКОНІЧНЕ ЕТНО
ВІД KARAVAY
OF THE UPSIDE-DOWN
CHURCH
МАЙКЛ ЩУР ПРИБУЛЕЦЬ З ДІАСПОРИ
Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issue’s Contributing Writers Rev. Myron Panchuk Danylo Terleckyj Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Julian Hayda Olga Tymouch Maryana Sokha Cartoonist Oksana Vaskiv-Kukul Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Cover Photo By Ksju Kami Photography Social Media Contributor Nicholas Molodyko
www.UkrainianChi.com/subscribe Email: mag@vidia.org Advertising Sales: advertise@vidia.org, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, PO Box 59761, Schaumburg, IL 60159 We’re always looking for great talent to join our team: work@vidia.org Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago
Photo by www.OlenkaPhotography.com
Contents
6
Україна в моді. Дизайнер одягу Роксанда
8
Лаконічне етно від Karavay
14
Ignite The Spark - Iskra Ukrainian Dance Ensemble
20
Художник Сергій Коляда. Змусити людей думати
24
Майкл Щур. Прибулець з діаспори Who is Michael Shchur?
28
The Crimson Poppy And The Dream Of The Upside-Down Church
34
A Brief History of Ukraine’s Churches
40
Етно Кераміка від Зої Предко
Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. ISSN 2378-5888 (print), ISSN 2378-5896 (online). The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and verifies as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, financial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.
6
УКРАЇНА В МОДІ О
Американський журнал Vogue визнав українську вишиванку трендом сезону. Найвпливовіше модне видання у світі стверджує — вплив українців на моду стає все сильнішим. І річ не тільки у вишивці.
стання колекція британського бренду Roksanda, до прикладу, створена переважно у жовто-блакитних кольорах. І хоча сама дизайнерка — Роксанда Ілінчич — не пов’язує кольорову гамму своєї колекції із Україною, ми не можемо не провести очевидних аналогій із кольорами українського прапора.
7
С
вого часу лондонський дизайнер Роксанда Ілінчич здобула визнання завдяки вечірньому одягу. Створені нею сукні, спідниці та блузки, сповнені несподіваними комбінаціями яскравих кольорів, зробили її стиль впізнаваним. Останні колекції Roksanda стали більш універсальними. Серед них зустрічаються тепер і моделі "на кожен день". Тим не менше, дизайнерка і досі залишається вірною невимушеній та аристократичній елегантності, пишуть про неї модні критики.
Р
оксанда Ілінчич — уродженка Белграда, яка заснувала свій бренд на початку 2000-х. З 2005 року вона щороку демонструє свої колекції на Тижнях моди у Лондоні. А майже рік тому, у червні 2014, Роксанда відкрила свій перший магазин у лондонському районі Мейфейр. Своєю жовто-блакитною колекцією 2015 року Роксанда оголосила цей сезон святом кольору. "У новій колекції вона сміливо поєднала насичені відтінки жовтого, синього, оранжевого, рожевого і ментолового, які трохи приглушила рідкісними чорними вставками, — пише український Vogue. — Майстру точного і лаконічного крою Ілінчич вдалося всю цю, на перший погляд, колірну палітру структурувати і за допомогою максимально простих силуетів створити легкі та динамічні образи". Автор Марічка Паплаускайте Фото: Roksanda
8
KARAVAY Photos by Inna Franco
ЛАКОНІЧНЕ ЕТНО KARAVAY від
Дизайнерка Ірина Каравай – абсолютно палка прихильниця української етніки. Від своєї пристрасті вона не відійшла і при створенні колекції осіньзима 2015-2016. Її презентувала на Українському тижні моди у Києві. Модні оглядачі відзначають - їй вдалось незвично, але без сумніву вдало з‘єднати воєдино український національний костюм із класикою та елегантністю. Із цим резюме солідарний і Ukrainian Chicago Magazine.
З
а словами модельєрки, свої колекції вона створює для тих жінок, хто вміє дивуватись. А дивуватись і справді є чому: без зайвих деталей і водночас продуманістю кожної моделі до найменших дрібниць Каравай неодмінно вдаються неповторні речі. У колекції переважають чорні, червоні та білі тони, традиційні для української культури. Темні сукні з довгими рукавами та шлейфом і завуженою талією стали основою для стилізованих українських узорів у червоно-зеленій гамі. Золотаві аплікації на напівпрозорому лляному полотні дещо нагадують витинанки.
10
Д KARAVAY Photos by Inna Franco
еякі сукні та трапецієподібні спідиці подібні до старовинного українського строю, хоча й не відтворюють його повністю, дизайнерка обмежується лише силуетами. В дизайні частини моделей можна відстежити вплив українського кептарика і навіть масивного жупану.
11
А
ксесуари – тоненькі пояси та елегантні сумочки – і ті з елементами української етніки. Деякі моделі обшиті стеклярусом, який на перший погляд схожий на витончено виткану бахрому.
12
І
з матеріалів Каравай звернулась до природніх – притаманного українському одягу льону. А ще шкіри та хутра. При цьому, традиціний орнамент на лляному полотні абсолютно гармонійно співіснує із шифоновими тканинами розслабленого крою, вільними топами й шерстяними пальто. Концепція цієї колекції дуже добре вписується у ренесанс усього українського, а особливо – в моді.
Ц
е помітно не лише всередині України, а й за її межами. Не дарма, що навіть таке авторитетне видання як Vogue визнає вплив української культури на сучасну фешн-індустрію, а українську вишиванку називає трендом сезону. Рецепт, на перший погляд, простий і очевидний – на світову модну арену виходять ті дизайнери, які вміло поєднують сучасні тенденції з давньою українською традицією, як у випадку Іриною Каравай. А ще присмачуюють цей мікс стилістикою сімдесятих років. Христина Бондарєва
14
IGNITE THE SPARK – ISKRA UKRAINIAN DANCE ENSEMBLE Iskra Ukrainian Dance Ensemble has been igniting the spark of heritage in young hearts for over four decades. While the dance company has existed as a part of the Ukrainian Youth Association (CYM) in Palatine since the branch was founded 45 years ago, the name Iskra was only given to the company about 15 years ago.
15
T
oday, the ensemble has exploded in size and magnitude. With 95 kids, Iskra teaches children between the ages of 4 and 18 traditional Ukrainian choreography every week, and caps off the school year with an annual showcase. This year’s theme, focused on the Maidan Revolution, was called “Maidan – in our hearts.”
W
hile the annual show often centers around lighter themes like traditional Ukrainian fairytales, this year’s theme struck a deeper cord with the audience. Leader of the ensemble, Kalyna Wasiunec, explained the motivation behind the 2015 theme.
16
“T
his year being the kind of year that it was, we teachers really felt that it was not the year to do a kazka,” Wasiunec said. “We really wanted to stir emotion from the audience, and honor the heroes who were such an important part of the Revolution.” The first half of the show was dedicated to reenacting moments from the Euromaidan Revolution. The second featured more traditional Ukrainian dances. For children, the theme was also educational.
17
“A
theme makes the choreography more interesting for the kids,” Wasiunec said. “If you give especially young dancers a character to portray, it really opens up their dance abilities. All the kids are also very in tune with what is going on in Ukraine, particularly the time when the Maidan started.”
18
F
rom one show to the next, Iskra Dance Ensemble seems to be educating children in not just the sphere of dance, but also in the sphere of heritage appreciation. Whether it’s on the dance floor or in the minds of youth, Iskra ignites a real spark.
By Olga Tymouch Photos by Maksym Prokopiv
,,
"Похмура й непривітна" візуальна проза Сергія Коляди – неод’ємна частина нашого життя, як і сам Коляда – людинаандеграунд, справжній анархо-митець щирий й непримиренний до брехні, що малює свої роботи виключно кульковою ручкою" - вважає Антін Мухарський
ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ ДУМАТИ Художник Сергій КОЛЯДА
У
сім нам відомо, що мистецтво – це відображення реальності. Спостережливий та чутливий до свого оточення митець навряд чи зможе у своїй творчості абстрагуватися від суспільних явищ, які у той чи інший спосіб нас зачіпають, вражають, дивують; явищ, які хочеться дослідити і зрозуміти, а у деяких випадках – позбутися.
21
Я
кщо реальність не надто тішить, а навколо багато негативних явищ, то мистецтво, як відображення дійсності, не може цю дійсність лише прикрашати, а часто показує її такою, як вона є. Творчість Сергія Коляди, сучасного українського художника, однозначно не можна назвати красивою. Він – представник мистецтва андеграунду, який через свої картини змушує нас думати про брудну політику і корупцію, про проблему секстуризму і проституції, негативного іміджу України у світі та поневіряння українців на заробітках.
На таке мистецтво не хочуть дивитися в Україні, для нього зачинені більшість вітчизняних галерей, тому Сергій Коляда більше відомий за кордоном, ніж у себе на Батьківщині. Він чи не єдиний представник України у Міжнародному русі художників, які малюють кульковими ручками (Ballpoint Pen Art Movement).
,,
Сьогодні в Україні соціальні теми чомусь не популярні,
– розповідає Сергій Коляда, – За кордоном гостросоціальні сюжети у образотворчому мистецтві і в кіно дуже популярні, тому наші роботи, які їм не завжди зрозумілі через специфіку культурного та соціального середовища, вони все-одно сприймають і охоче таке показують. Я вважаю, що таке мистецтво і надалі не матиме попиту в Україні. Наш глядач таким не цікавиться.
22
Ч
асто люди нам кажуть, що не потрібно показувати цей негатив, бо його і так видно навколо, достатньо вийти на вулицю чи навіть подивитися у вікно, навіщо це малювати і вішати на стіни? Але я вважаю, що ми і так маємо багато мистецтва, яке виконує декоративну функцію, милує око, якісь гарні натюрморти чи пейзажі, а потрібне таке мистецтво, яке змусить людину думати". У своїх роботах Коляда, як типовий представник постмодернізму, поєднує сюжети та елементи попкультури із класичними образами із творів Шевченка, Гоголя, Булгакова та Біблії. Він використовує образи сучасних українських політиків, народних антигероїв,
(наприклад, таких як Вадим Тітушко), логотипи популярних брендів та елементи кічового, "шароварного" мистецтва. Такі "непоєднувані" елементи навпаки допомагають художнику дуже чітко і зрозуміло передати певне повідомлення. Приміром, серія картин, де зображена героїня однойменної поеми Шевченка Катерина у різних містах світу (Лондоні, Москві, Вашингтоні, Нью-Йорку), відображає проблему вимушеної еміграції українських жінок, які роз’їхалися по різних країнах, щоб прогодувати свої сім’ї. Сергій каже, що Шевченкова Катерина – дуже впізнаваний образ, тому її зображення на фоні інших відомих місць та міст, дозволяє легко відчитати ідею: неприкаяність української жінки за кордоном.
МИСТЕЦЬКИЙ ОПІР ЖЛОБСТУ
С
ергій Коляда є одним із засновників Союзу Вільних Художників "Воля або смерть" під керівництвом Антіна Мухарського. Цей Союз започаткував мистецько-культурологічний проект "Жлоб. Жлобство. Жлобізм" та об’єднав навколо себе художників, які працюють у напрямку жлоб-арту. Це – типово український напрямок сучасного образотворчого мистецтва, у центрі якого образ антигероя. Зазвичай цей герой – представник найнижчих прошарків українського суспільства, який своє почуття меншовартості ховає за викличною та часто хамською поведінкою, у нього відсутні моральні цінності та естетичні смаки. Свою теперішню чи колишню бідність "жлоби" прикривають дешевим кітчем, брендами чи просто "пантами". Жлоб-
арт зображає не лише цих окремих представників суспільства, а й соціальні проблеми, які є їхньою реальністю та щоденним життям. У Сергія Коляди жлоби – це зазвичай молоді хлопці – мешканці Троєщини та інших соціально неблагополучних районів, які носять спортивні костюми, жують "сємєчкі" зі своїми "тьолочкамі", мають тюремне минуле та мріють про Памелу Андерсон. А головним героєм художників жлобарту, найяскравішим жлобом серед усіх жлобів став найвідоміший "тітушка" Вадим Тітушко – проплачений спортсмен, який напав на журналістів у Києві. Він є уособленням епохи проплачених мітингів та "спортивного" способу життя, який дозволяє здобувати авторитет у себе на районі завдяки "розборкам" і "віджиманню" чужого майна.
Сергій Коляда вважає, що в українському суспільстві жлобства не стає менше, воно лише видозмінюється:
,,
У людей з’явилися сякі-такі статки, вони їздять у Європу і намагаються зовнішньо показати, що живуть, як у Європі, вдягають модні речі, але їхній жлобізм залишився і проявляється, наприклад, у тому, що жлоби залишають сміття на природі після пікніка, чи на великій швидкості на машині можуть обляпати перехожого з калюжі, хоча спортивних костюмів вони уже не носять".
Р
еволюція Гідності та війна з Росією переключили увагу художників із негативних соціальних явищ на теми війни та патріотизму, тепер вони зображують не антигероїв, а героїв, бо певні позитивні зрушення все ж таки відбулися: "У людей з’явилося почуття патріотизму, вони почали відчувати себе українцями, читати книги про історію України, разом згуртувалися проти агресора. Я теж маю в голові один сюжет для картини, де буде зображено сучасного героявоїна та його пращура-козака", – розповідає Сергій Коляда і йому треба вірити. Ми ж знаємо, що художники дуже тонко відчувають суспільні зміни. Мар’яна Соха
25
MАЙКЛ ЩУР
ПРИБУЛЕЦЬ И Р О П С А І ЗД
льки життя на Україні. А оскі в я нн ря ві не го туди проміняв на по то відрядила йо – е з гк ра ле не і ий їн йв за иною через х хлібах в Укра не потрібно малою Батьківщ ого власни Й з ти у. айкла Щура ос ач м яд ти гл ди аспора: наво українському нто. вляться ді представляти ди Н И Д лебачення Торо ЕО Те УТ я у дл м раїнському ту ра бо ог ро пр ає бути при ук ють м рю о во щ гумористичну го е, об вс и є ск а вуса, У Майкл арого, а її випу о стереотипно: ог ли нь о ко пр к, и до від малого до ст ат па м ваної, ві, якщо ду вах. Це той ви то патріото до своєї корумпо служінь в церк в га го бо Ба бо . лю с ою на ча ір д дн пі ро зм ть наві шиванка і не до україннасправді на ограма стала бовців, ви ни. А оскільки аї уж кр сл -У рж ки де нь х не ни телевізійна пр ї й, це есій ть збідніло не адаптовани ись на непроф о аю яч тн ув вл дч лю ди ві со о в, аб ст ці н ча їн ві укра ній логіці, ких умов вницьким не підлягає жод дурість сь ватись із чино о ку ог іл Й сп . у ну м та йо поведінка яких ис рд оній. оляє и якогось абсу фосних церем айкл дозв па М ям і ь нц ос ів ка А єр . еш р’ ів м ба сл себе у бракує вання кланом без ає, що для опис гумором спілку го устами им йо рн бі би ні до е к, настільки враж ен та це Присмач мористичну одить, і робить регулярну гу в о їх завжди знах сл ро ре пе каналах род. ні на інших теле колоритний ль е еа ш ід ли де говорить сам на у, м – програ ть одяг. айкл Щур й король, скидаю лістом Романом ли Звичайно, М го на ур як , ж й ки ти ни лі ре уло по ий образ, ство с його шоу здоб вкола них ча до а ий тк я, ро рн гіперболізован ко ду За еїть рнеті, із ичайно, він кл рність в інте освітну дурість ля пр пу не по Вінтонівим. Зв на у у м ок чо ир ш ів. Якщо за ує уваги. Але тисяч перегляд завжди не брак и ям тн со складно тим же? років тому. Тоді их часів було 5 йн ів ці не відповідати он лю нт во Ві ре ав до подум я політиРоман Приблизно таке що висміюванн ку не було, як , тя ти на ви ть уя ві на а тиме і а Щур … у костюм ків на всю країну транслюва ту ен на образ Майкл ам рл па каналів, ься на українського із телевізійних да перетворюєт прийшов до Ра сь на ий ов тр рх ко Ве о я. "Якщ на подивитись відповідним новорічного зайц ати і вдягатися тепер його мож зн то ви но ій іц кл оф ай а М ч влада цирк, то це треб аж трьох. І хо е потім з’явився і ш ір Ли . еф ст в лі на ур тоді ж іслах тепер які він ставив чином", - сказав сенсу питання, інилась, а в кр ні зм ле ав зб м по ні, ни м со уаль більш притом Щур. Наївні і ча високоінтелект о бт не че на ко ле да шим роєю проти , – посмінардепам і ін найліпшою зб "наші" політики ь ис ил яв ви го, чиновникам, вжди буде з ко за ь ис ят . ли і ті верз Щур. з канадської нісенітниць, як конаний Майкл – українець ре кл пе ай М х , ки сь ою За легенд тисяч україн – типова для я рі то іс о ог Й ької України, діаспори. ндарєва екли з радянс вт в кі ть ба ну. Автор Христина Бо та ки хс ть за Ба Ка . ів до нт ії ац otography емігра лення та депорт o by Ksju Kami Ph ку у ot ур Ph тя зк ит ро ж е ти тн ну щоб уник ді, комфор вся і зріс в Кана ди ро мандою на кл ай М Сам ю дружиною А оє св зі м зо ра якій
М
26 28
Who is
I
Michael Shchur
?
t can be tak en lot of nonse as a given that politicia nse. In Ukra ine, leading ns talk a family of Ukra Maidan revo up lu in regime, the tion that ousted the Ya to the Deciding to ian immigrants. le n p u o ave the k li ovych tical e become exp erts at talkin lite of that country ha safety and comfort o relative d he mov f the West g nonsense. to be compe es tin Th the most wo g with each other over w ey seemed journalist. to Kyiv to work as a rds and still s ay the least. ho could use the Ukra Having grown up in inian stereotypica Diaspora, Shchur is In addition lly a Ukrainia played out o to the parliamentary n the TV new circus being Yet, as an outsider in n patriot. was, and still s, is, one of the by all accounts, Ukraine society, his character Ukrainian Europe. Und most corrupt is able to explore ho er had been laid these circumstances, the countries in like corru t-button political issue p s g perfect envir for a popular uprising. It roundwork curiosity tion with a sort of naiv often catchin was also the onment for e thrive. g a political c h s is u b in je te c ts rv iew off-guard. omedian to Cue Mich Although Sh ch Ukrainian jo ael Shchur, a characte to b e entertaining ur’s show is meant urnalist Rom r created b , it pla y a as a report er from th n Vintoniv, who, posing role in Ukraine’s deve ys an important e lo Toronto, beg an interview Ukrainian Diaspora in While those in power ping democracy. tend to hide ing Ukrainia Parliament b populism, n b u embroidered ilding wearing a traditio MP’s in the fun at th Shchur tells the truth by ehind n p e s foreign accen hirt and a fake mustach al Ukrainian vein, his establishment. In tha oking t e t s hilarious con and asking ridiculous q , feigning a governm how often brings atte same ent inaction, uestions wit sequences. ntion to h Ukraine ’s selective official corruption, and justice syste D. Roosevelt From a hand m. Franklin o fu n l c e o f s fu aid nn Internet, the project even y videos posted on the democracy and for art , “The conditions for news parody tually grew into a weekly As long as the show are one and the same.” p ro g ra m th a television ne re tworks in Uk t currently airs on three uncensored, Ukraine’s mains on the air and raine. new democra a chance. cy still has What’s uniq he turns the ue about Michael Sh You ca c tr on its head. aditional Ukrainian imm hur, is that at www.m n follow Michael Shchur on his websit A ichaelshchur. Shchur grew s the story created by V igrant story e c o m intoniv goes, up in Toronto in a By Danylo Te rleckyj
27
28
THE AND THE DREAM OF CRIMSON THE UPSIDE-DOWN POPPY CHURCH Ukraine Embraces New Psychopolitical Realities
R
ecently, the Parliament of Ukraine adopted a law that will open the KGB archives from 1918-1990 to the public. Long overdue, this far-reaching legislation will finally grant surviving family members an opportunity to find out what happened to their missing relatives and confirm the mysterious circumstances of their disappearance and death. A similar bill forbidding Nazi and Soviet symbolism was introduced and passed. Many analysts have suggested that this particular piece of legislation needs to be edited so that it reflects the experience of other Soviet-aligned countries that have already initiated this process and that such procedures need to be reconciled with the existing jurisprudence of the European Union. A third law that passed granted members of the Ukrainian Insurgent Army (UPA) and the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) oďŹƒcial recognition and status as freedom fighters for Ukraine.
30
31
I
n another attempt to distance Ukraine from the hegemony of Soviet totalitarianism, the crimson poppy was adopted as the national symbol for commemorating the end of World War II and the countless sacrifice of human lives. A few years ago Vladimir Putin downplayed the contribution of the armed forces of Ukraine by stating that: “Russia would have won the Great Patriotic War (WWII) even without Ukrainian soldiers.” The crimson poppy was quickly adopted and worn on the lapels of many. In Kyiv, the intrepid roofer Mustang Wanted climbed up the statue of Rodina Mat’ and placed a wreath of crimson poppies on her head in memory of all Ukrainians who died in war. President Poroshenko thanked him personally as he visited the site with Ban Ki-Moon, the Secretary General of the United Nations. It was also truly moving to see veterans of the Red Army and the Ukrainian Insurgent Army stand together at a special session of the Verkhovna Rada (Ukrainian Parliament) on May the 8th, 2015. President Petro Poroshenko attended and spoke at this session and also read the names of those who died in defense of Ukraine during the Revolution of Dignity, the Annexation of Crimea and the Russian invasion of Donbass. As he read the list of these courageous heroes everyone present at this session of parliament stood in honor of the deceased except a delegation of three
bishops of the Church of the Moscow Patriarchate. The primate of this church in Ukraine, Metropolitan Onufry (Berezovsky), responded to mounting criticism of the delegation’s decision to sit during the reading of the heroically deceased by stating that his intention was to “protest the reality of war in Ukraine,” and “not to dishonor the dead.” Metropolitan Onufry’s res-ponse did not resonate positively with the Ukrainian people. Many questions still abound regarding the role of the Moscow Patriarchate in Ukraine. Vladimir Putin initiated the takeover and annexation of Crimea and orchestrated the hybrid war in Eastern Ukraine. As a signatory of the Budapest Memorandum, Russia violated its promise to protect Ukraine’s sovereign territory. Has Metro-politan Onufry addressed these concerns in Moscow when he attends meetings of the Synod? Would he remain sitting if the names of dead Russian soldiers were read aloud at a meeting of Russia’s Duma? But of course, Russian soldiers are not present in Ukraine and when their corpses are returned for burial, the surviving family members are paid off so that they remain silent. This leads one to conclude that, as always, it is the Ukrainians that are to be blamed for all of the world’s ills and that Metropolitan Onufry will not “stand” by the brave soldiers who have given their lives in defense of Ukraine’s independence.
the crimson poppy was adopted as the national symbol for commemorating the end of World War II and the countless sacrifice of human lives.
T
he Russian Orthodox Church has historically served the interests of the Tsar and the politics of imperial expansionism. The Moscow Patriarchate was always generously rewarded for its cooperation. The Tsar, like his cousin the King of England, was an “anointed of God” and effectively the supreme leader of the Orthodox Church. This changed dramatically after the Bolshevik Revolution – churches were closed, bishops and clergy arrested and killed, property confiscated. Patriarch Tikhon anathematized the new Soviet government, ushering in an era of greater suppression until Stalin revived the Church in 1941 as a means of bolstering Russian patriotism. The late dissident Father Gleb Yakunin had access to KGB archives after the collapse of the Soviet Union in 1990. He concluded that the Moscow Patriarchate is a subsidiary of the KGB, and that no bishop could ever be appointed without direct collaboration with the Russian authorities. Priests who criticized the government were demoted, exiled to distant areas, and even defrocked. The image of Metropolitan Onufry of Kyiv and his fellow hierarchs sitting during last week’s May 8th session
of the Verkhovna Rada reminded me of a dream related to me by a prominent Ukrainian Catholic priest during last year’s Revolution of Dignity. In this dream Father X finds himself traveling to President Yanukovych’s palatial residence in Mezhyhirya. Father’s motivation is noble. He wishes to confront Yanukovych and remind him that it is his duty to uphold and defend the constitution of Ukraine and to respect the wishes of his people. As Father X comes closer to the residence he sees a frightening symbol: a Church positioned upsidedown. The dream ends here. The image of a church standing upside-down symbolizes an antichurch. When you take a few moments to reflect upon the meaning of a church structure, the anti-church embodies everything that is opposed to and against the church. For example, a church unites, the anti-church separates. The body of the church gathers humanity under the protection of God and the heavenly. The anti-church inverts that order and places God in a subservient position to man, while the heavenly is trampled upon by our feet.
Would he remain sitting if the names of dead Russian soldiers were read aloud at a meeting of Russia’s Duma?
T
he church invites us to sacrifice and do acts of charity and kindness. The anti-church seduces us to selfishness, greed and animosity. Symbols are richly layered with meaning, the image of the anti-church notwithstanding. The ousted Viktor Yanukovych embodied selfishness, greed and animosity. He was personally blessed by Patriarch Kirill at the Pechersk Lavra on the day of his inauguration as President of Ukraine. Yanukovych’s association with the Moscow Patriarchate, his pro-Kremlin, anti-democratic and anti-European stance reinforced the russky mir (Russian world) delusions proposed by the Russian Orthodox Church. The connection of Yanukovych and the image of the inverted church in the dream is are reflections of what exists in realm time and in the realm world. The unconscious autonomously presented both images in their proper relationship: in collusion with one another. The Church is called to serve her people, to comfort in times of distress – to feed, clothe and grant sanctuary and protect from evil and aggression. When a church loses its prophetic ability to confront evil it colludes with ungodly forces. By sitting during the reading of the names of soldiers who sacrificed their lives for Ukraine, Metropolitan Onufry and his fellow hierarchs made a bold statement: “I will not stand up for you, I will not honor your dead.” All of the other church and religious leaders stood during this solemn moment. They understood
–and they will “stand up” for the
rights of Ukrainian citizens. There was only one bishop of the Moscow Patriarchate in Ukraine who honored the memory of the deceased soldiers, the former secretary of His Beatitude Metropolitan Volodymyr (Sabodan) of blessed memory, Metropolitan Oleksander Drabinko. In his sermon during a memorial Divine Liturgy Vladyka Oleksander commemorated the deceased soldiers, and thanked their mothers for raising sons who were prepared to sacrifice their lives for the good of their fellow countrymen. Crimson poppies and blue and yellow ribbons were attached to Metropolitan Oleksander’s staff – trikirion and dikirions, symbolic confirmation of his personal commit-ment to “stand up” for his people. As Ukrainians worldwide continue to deepen their understanding of the new psychological and political realities of reform and renewal, to reassess our relationships with one another, with the past, and with our traumatic history, our religious affiliations will be fruitful only when we align our hearts and minds with the truth. Rev. Myron Panchuk, M.A. Photos by Trebukhov Maksym & Mykola Lazarenko/ Press Office of the President of Ukraine
St. Volodymyr, Grand Prince of Rus’, who baptized Ukraine in 988 A.D.
35
A BRIEF HISTORY OF UKRAINE’S CHURCHES
L
ast week, Archbishop Onufriy, Metropolitan of the of the Moscow Patriarchate’s Ukrainian Orthodox Church, made headlines when he refused to stand in honor of Ukraine’s newly-fallen heroes as their names were read in a session of Parliament. Many people were not surprised by his deplorable attitude, because he answers to a Moscow-based hierarch and his political moves will adhere to those of Russia’s Moscow-based regime. However, many of his followers were shocked, even disappointed, that the leader of one of Ukraine’s four major Churches would commit such symbolic dissent. What the news articles about Metropolitan Onufriy’s grandstand (or grand sit) omit, however, is any question of why a Moscow-based hierarch is even still followed in Ukraine, and the implications of his Church’s predominance on today’s political and spiritual climate in Ukraine. For a complete understanding of Ukraine’s four Churches, it’s important to take into account the history of Christianity in Ukraine. While books can — and have been — written on this subject, the casual observer will never have time to read them. So, without further ado, here’s part II of Ukrainian Chicago’s Digest of Ukrainian History “in 500 words:”
T
he origins of Ukrainian Christianity are rooted in Pentecost, when, after Christ’s ascension, His apostles were instructed to go into the world and preach the Good News of the Gospel. In addition to the rest of the apostles, like St. Peter who famously ended up in Rome to establish what is today’s Papacy, St. Andrew’s missionary journey took him up the Dnipro River into today’s Ukraine. Tradition says that St. Andrew planted a cross on the site of Kyiv’s hills and prophesied its site to be a great center of Christianity. Though he managed to establish communities in modern-day Ukraine, they were sparse and mostly based around Greek-speaking merchant communities along the Black Sea. St. Andrew finally settled in Byzantium (later Constantinople, and today’s Istanbul) where he established a permanent Christian community in communion with the Churches established by all of the other apostles around the world. The first formal Church in modern-day Ukraine was established in the late 10th century, when Grand Prince Volodymyr of Rus’ sought to establish a new state religion for his kingdom. According to chronicles, Volodymyr sent emissaries to all of the world’s major religions—Islam, Judaism, Roman Christianity, and Byzantine Christianity. His emissaries saw no beauty in any of the religions, except those who returned from Constantinople’s Hagia Sophia, who said "they did not know whether they were in heaven or on earth." Attracted to his emissaries’ account, Volodymyr had himself and his subjects baptized, and a Metropolitan Archbishop sent from Byzantium to rule over the new Church based in Kyiv.
36
A
fter the fall of Byzantium, and during a bloody Polish occupation, the Metropolitan of Kyiv and most of the bishops under his rule decided to reconcile with the Patriarch of Rome — the pope — despite their theological differences, and entered into communion with his Church in 1594. This effectively cut ties with what was left of the Church of Byzantium, which still hadn’t reconciled with Rome. To remedy this, the Patriarch of Constantinople sent new bishops to rule over Kyivan lands, more than 25 years after their predecessors’ union with Rome.
St. Volodmyr Cathedral, the seat of the Ukrainian Orthodox Church, Kyivan Patriarchate.
Meanwhile, Moscow’s isolation allowed it to develop its own Church, adopted from Kyiv, but still loyal to Byzantium. As a reward for their loyalty and by request of the new Russian emperor, the bishop of Moscow was elevated to the rare rank of patriarch, with the Church of Kyiv being transferred under its authority in 1686. As the Russian Empire expanded westward, churches recognizing Rome were banned, and the Patriarchate of Moscow became one of the emperor’s most effective tools at exercising control over his subjects, including those in Ukraine. However, after more than a century of patriarchal rule, Peter the Great feared the Church’s influence was eclipsing his own, and abolished the Moscow Patriarchate. However, since the Church of Kyiv was still covered under Moscow’s autocephaly, its influence was still very prevalent. As the centuries passed, Ukrainian Christians subject to Moscow increasingly felt they were entitled to more autonomy. After the Russian Revolution, Ukrainian bishops declared the Church of Kyiv autocephalous — a move that was quickly recognized by the Patriarchate of Constantinople. Meanwhile, free from the emperor’s fears of inferiority, the bishops of Moscow managed to re-establish a patriarchate. However, as the Bolsheviks gained popularity, their policy of state-mandated
37
atheism led to the execution and exile of most Church officials in Ukraine and Russia. When Nazi Germany allowed churches to be reopened during their invasion of the Soviet Union during WWII, many Christians were reservedly relieved to once again pray in public. To counter this, Joseph Stalin encouraged exiled bishops to return the patriarchate to Moscow, and once again operate churches publicly across the Soviet Union. However, much as it was under the Russian Empire, the Church ended up being more of an agency of the government than a body of Christian faithful. When Ukraine neared independence in 1990, many bishops sought to re-establish an Autocephalous Church in Kyiv. Soon, they broke away from the Moscow Patriarchate and united with exiled members of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church to form a patriarchate around Bishop Mstyslav of the United States. However, when Patriarch Mstyslav died in 1993, disagreements among his successors split the Church in two — one loyal to the concept of a Kyivan Patriarchate, and the other to the previous Autocephalous Church of Kyiv. In wake of the discord, the bishops still loyal to Moscow were granted their own autocephaly by the Patriarchate of Moscow, which still substantially exercises its will over the nominally autonomous Church. As such, the Church recognized by the Moscow Patriarchate in Ukraine remains the only Church that is de-facto recognized by the Patriarchate of Constantinople and the global community surrounding it. Despite this, and including efforts to reunite the Kyivan Patriarchate with the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church, many people, now more than ever, are working to reunite Ukraine’s splintered Churches, and earn them the global recognition they’ve worked toward since the time of the apostles.
Kyiv’s Monastery of the Caves, the oldest in Ukraine, is the headquarters of the Ukrainian Orthodox Church, Moscow Patriarchate
UKRAINE’S FOUR ORTHODOX CHURCHES:
Ukrainian Greek-Catholic Church (UGCC) The Ukrainian Greek-Catholic Church is descended from the Ukrainian bishops who sought reconciliation with the Roman Catholic Church in 1594. Despite being “Catholic” in the technical sense of being in communion with the Pope of Rome, it maintains the distinctly orthodox beliefs and rituals it inherited from Byzantium. In terms of Apostolic Succession, it is the only Ukrainian Church with an unbroken lineage to the Baptism of Rus’ by St. Volodymyr in 988. As many as 6 million members belong to the UGCC around the world, and are led by Patriarch Sviatoslav of Kyiv-Halych. Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (UAOC) The Ukrainian Autocephalous Orthodox Church, in its contemporary form, was declared in 1921 by bishops who felt Ukraine’s Church deserved more independence. Almost immediately recognized by the Patriarchate of Constantinople, it enjoyed global recognition until being driven underground and into exile during the rise of the Soviet Union. It thrived in the diaspora until being revived in Ukraine in 1990. The UAOC’s leader, Metropolitan Mefodiy, died in February, leaving the Church’s future uncertain and its one million followers possibly planning to unite with the Kyivan Patriarchate. Ukrainian Orthodox Church, Moscow Patriarchate (UOC-MP) Officially named, simply, “The Ukrainian Orthodox Church,” it technically received autocephaly from the Moscow Patriarchate in 1990, and enjoys de-facto recognition as such by the Patriarchate of Constantinople and the rest of the world’s Orthodox. However, Moscow’s influence over the Church was not relieved with its autonomy, leading to many political and religious tensions. Bound by Moscow’s assignment of canonical territory, the Church is only allowed to operate within the borders of Ukraine, where it has 9.4 million followers under Metropolitan Onufriy of Kyiv and All Ukraine.
39 Ukrainian Orthodox Church, Kyivan Patriarchate (UOC-KP) Formed with Ukraine’s independence, the Kyivan Patriarchate is born out of the belief that, considering it is the most senior of Slavic Churches, Kyiv deserves its own patriarch. Since the Moscow Patriarchate claims Ukraine as being part of its canonical territory, a competing patriarch is not recognized as such by the rest of the world’s Orthodox. Despite this, the Kyivan Patriarchate has grown substantially since Ukraine’s independence. As Ukraine’s largest Church, more than 20 million faithful around the world call the Kyivan Patriarchate home, with Patriarch Filaret of Kyiv and all Rus’-Ukraine at its head.
Canada are somewhat of an anomaly, being structured substantially differently from any Church based in Ukraine. Its origins are in the union of exiled Ukrainian Autocephalous Orthodox communities in North America with formerly Ukrainian Greek-Catholic married clergy who were forbidden to serve by local Roman Catholic bishops. Following the split of the UAOC and the UOC-KP in the 1990s, the Church in North America placed itself directly under the authority of the Patriarch of Constantinople, giving it global recognition, but little autonomy. The Church has several thousand followers, and is led by Metropolitan Antony in the United States and Metropolitan Yurij in Canada.
Ukrainian Orthodox Church of the USA/Canada (UOC-USA, UOCC) The Ukrainian Orthodox Churches of the United States and
By Julian Hayda
40
41
етно
кераміка
Від Зої Предко
О
станніми роками українцям полюбився глиняний посуд — все частіше його купують не лише заради декору, але й для повсякденного ужитку. Таку тенденцію помітила художниця-керамістка Зоя Предко. Півжиття вона працює із глиною — із грубої маси тендітними руками творить витончені речі: прикраси, посуд, садові скульптури.
"У гончарство я закохалася ще дитиною. Мені тоді було 12 років — ми з батьками на День Києва гуляли Андріївським узвозом, і я побачила, як працює гончар. Навіть не знала, як та справа називається, сказала: Мама, я хочу бути отим", — розповіла Зоя Ukrainian Chicago.
34
Т
оді вона спостерігала за вправними рухами майстра і його роботою на гончарному колі, втративши лік часу. А за кілька років, коли сама уже вчилася в київському Інституті декоративно-прикладного мистецтва, випадково знову зустрілася із тим самим митцем. "Сергій Іванович Спасьонов — дуже крутий майстер. Ми товаришуємо і тепер. Він власноруч зробив для мене гончарне коло і пічку". Зоя часто чує на свою адресу, що займається не жіночою справою. Працювати із глиною і дійсно фізично нелегко, зізнається дівчина. Однак вона ніколи не мала сумніву щодо правильності свого вибору. "Я працюю із задоволенням. А фізичне навантаження вважаю моїм власним способом фітнесу", — жартує керамістка.
43
44
Т
ехніку, у якій переважно працює Зоя, в Україні прийнято називати трипільською. Хоча насправді стрічкова кераміка — тобто така, що викладається вручну із глиняних джгутів — була поширена в багатьох старовинних культурах, наприклад, в народів Центральної Америки чи Африки. Техніка ця з’явилася набагато раніше, аніж було винайдене гончарне коло.
"ЖОДНУ РІЧ, СТВОРЕНУ ТАКИМ ЧИНОМ, НЕМОЖЛИВО ТОЧНО ПОВТОРИТИ. Ідеально ніколи не виходить — завжди буде якась кривина. І саме у цьому уся краса. Кожна річ — надзвичайно рукотворна, — пояснює Зоя. — Крім того, це продовження традицій. Є люди, які реконструюють трипільську кераміку, сухо копіюючи її. Я ж кайфую від того, що можу таким чином робити дійсно ужиткові речі: якісь миски, макітри. І таким чином відроджую давнє мистецтво". Щоправда, така робота забирає набагато більше часу. За день Зоя може виліпити не більше двох-трьох тарілочок. Тоді як на гончарному колі можна встигнути зробити 20-30 тарілок. "Далі виріб сушиться, розмальовується, потім його треба зачистити-замити, знову висушити. Це займає від кількох днів до кількох тижнів, залежно від пори року та погоди. Тоді мисочка, чи що там, купається у молоці або ж поливається оливою і ставиться у випал. Кожного разу увесь цей процес забирає різну кількість часу — глину треба відчувати", — пояснює технологію майстриня.
"Мої викладачі казали так: робота має бути такою, щоби, якщо впаде і покотиться з гори, від неї нічого не відбилося. Тоді це справжня кераміка. Глина направду не любить гострих кутів", — поки ми говоримо, Зоя вправно виводить орнаменти на кількох чашках — готується до чергового ярмарку. З-під її рук виходить безліч всяких речей, які можна використовувати у побуті: сільнички, чашки, тарілки, цукорниці, горщики для меду чи круп. "Є роботи, із якими я просто не можу розлучитися. Тато зробив мені шикарний мисник — то на ньому зібрані біля 30 моїх найулюбленіших тарілок", — розповідає вона. Щоправда, користуються Зоїним посудом вдома здебільшого на свята:
"Мама боїться тарілками користуватись. Каже, якщо розіб’є, буде дуже переживати. Але з чашок ми п’ємо, і для запікання форми використовуємо. І, звісно, святковий стіл накриваємо керамічним посудом". Більшість власних виробів майстриня продає на ярмарках: "В салонах зазвичай накручують великий відсоток, тому вироби там довго не продаються. Але за останні 5-10 років я вже маю коло постійних покупців, які самі мене знаходять". Facebook.com/zoya.predko Автор статті Марічка Паплаускайте
"Люди цінують те, що робиш руками. Це ж так приємно — наливаєш гарячий борщик в глиняну мисочку, а тоді ще й усе корисне, що в глині є, насичує той борщ, — смачно розказує Зоя, додаючи, що останні 5-7 років глиняний посуд стає все більш популярним. — Екологічно чисте входить у моду величезними кроками. Вже навіть у магазинах можна знайти таку кераміку". Сама ж майстриня не прагне виходити на виробничі масштаби: "Кожна людина має свій фізичний максимум. Мені вистачає того, що я продаю на ярмарках. Хочеться ж робити не лише речі на продаж, але й мистецькі – на виставки. Якщо поринути повністю у продаж, можна втратити себе як художню особистість. Я цього не хочу".
44