ø
ñò
íà
à
Чернігівські
î ãî ì³
Âiäîìîñòi № 1 (1242), 7 січня 2015
Єдина країна Единая страна
Газета Чернігівської міської громади
Ìèñòåöòâî, áëèçüêå äî íåáåñ
Ч
ас від часу в серці Чернігова — на древньому Валу, коли лунають храмові дзвони, атмосфера ранньої тиші наповнюється піднесеним почуттям та благодаттю. Знайомий і водночас хвилююче-трепетний голос ніби нагадує містянам про існування чогось більш важливого, ніж передсвяткова метушня або буденні клопоти, у полоні яких проходить наше життя. На Різдво вони звучать для нас по-особливому, даруючи надію та віру на краще, на мир і злагоду — на українській землі та в наших стражденних спокою душах.
І так триває вже 1000 років, відтоді, як із прийняттям християнства з’явилися перші дзвони, що стали, по суті, вустами церкви. Вони не тільки скликали віруючих на молитву та висловлювали торжество богослужінь і православних свят, а й вказували путь тим, хто заблукав, або били на сполох (як дзвони Михайлівського Золотоверхого собору, які 11 грудня 2013-го під час штурму Майдану вперше за багато років били понад три години). Ними виганяли епідемії, нечисть з одержимих. Дзвонами сповіщали народу про перемогу, ними ж закликали людей на захист Вітчизни. У будь-якому випадку дзвонарство — це справжнє мистецтво, яке наближує людину до Бога, адже саме по собі воно є ближчим до небес. Про деякі тонкощі цієї справи на прохання «Відомостей» розповів 67-річний Анатолій Синиця. Уже протягом 18 років, торкаючись головного музичного інструмента церкви — дзвонів Спасо-Преображенського собору, він пробуджує душі чернігівців від духовного сну.
Ренесанс православної віри
Щодо власного шляху до Бога, як це часто буває, він не був простим чи коротким. Тим паче, що народився Анатолій Петрович у далекому 1947-му і в не менш далекому Туркменістані в родині кадрового офіцера, родом із Монастирища (через кілька років переїхав до Чернігова), коли віра, м’яко кажучи, ніяк не заохочувалася. На відміну від мами, яка бодай у дитинстві ходила до церкви, батько був атеїстом і свято вірив у комунізм, тобто ніколи не був номенклатурним партійцем. Не похитнув цю віру й розвал Союзу. «Я на фронті вступив у партію і виходити не збираюсь», — сказав Петро Демидович. Його навіть ховали з червоними знаменами. На сина, який хрестився, до слова, у досить свідомому віці — після 40-ка років, і хрестика не приховував, сердився деякий час, а потім змирився. Адже як би не хотіли батьки бачити в дітях продовження самих себе та своїх ідей, у кожного з нас є свій шлях. Анатолій Петрович, випускник політеху, за освітою інженер-механік, до того, як прийти в церкву, у ВНДІМСВ (згодом НВО «Хімтекстильмаш») наполегливо й досить успішно займався науковими розробками
обладнання для виробництва синтетичних волокон (співавтор 15 винаходів), а наприкінці 80-х організував чи не перший чернігівський кооператив з виробництва мононитки, що в різних формах протримався понад 25 років. Утім, незалежно від суспільних настроїв, він навряд чи очікував від оточуючих якогось цілковитого розуміння стосовно свого головного вибору — служити Богу. Глибока віра допомогла відділити головне від другорядного і зрештою раніше піти на пенсію. «Віра формує буття. Як влучно сказав математик і філософ Блез Паскаль: «Бог відчутний на дотик серця, а не для розуму», — пояснює Анатолій Петрович.
Переможний гімн дзвонів Спасу
Повертаючись до головної теми — самого ансамблю 17 дзвонів, то, за його словами, у древньому Чернігові вони є найстаршими та найбільшими. Піднявшись гвинтовими сходами на 20-метрову дзвіницю Спасо-Преображенського собору, можна побачити найстарший дзвін, вилитий понад 300 років тому і подарований подружжям Іваном і Мариною Єлецькому монастирю. Загалом довгий час усі чернігівські дзвони перебували в музеї, а потім повернулися до храмів. Першими після розвалу СРСР зазвучали «голоси» саме Спасо-Преображенського собору — найстаршого кам’яного храму дав-
ньої Русі. Сталося це на зорі перебудови, коли ще собор не діяв, а заповідник «Чернігів стародавній», опікуючись туристичною привабливістю міста, дозволив задіяти їх, але не за призначенням, а, так би мовити, для антуражу сакральної місцини. — Для того, щоб дзвонити, були відібрані чернігівські професійні музиканти. Вони до організації справи підійшли серйозно — аби освоїти дзвонарство, їздили і вчилися у православних монастирях. До слова, серед них були й викладачі музичних шкіл, — розповідає Анатолій Петрович.
ñ. 19