новини і оголошення
№20(524) 14 травня 2015 року Щирі привітання з Днем Перемоги і грошову підтримку в сумі одна тисяча гривень одержали від ТОВ «Земля і воля» всі фронтовики Другої світової війни Бобровицького району. Генеральний директор господарства, Герой України Леонід Яковишин особисто відвідав двох учасників бойових дій з Бобровиці. Це ветеран журналістики, в минулому працівник районної газети Григорій Йосипович Свиридов і заслужений медичний працівник Олексій Трохимович Цикал, що впродовж всього свого мирного трудового життя очолював медпункт Майнівського (Бобровицького) радгоспу-технікуму. Обидва ветерани пройшли війну з першого і до останнього дня. Зараз їм уже за 90, доживають свій вік без дружин.
Леонід Яковишин вітає ветерана Григорія Свиридова Леонід Григорович вручив ветеранам подвоєну матеріальну підтримку. А ветерану війни Олексію Трохимовичу ще й повідомив, що віднині йому виплачуватиметься додаткова пенсія від товариства «Земля і воля» в сумі одна тисяча гривень щомісяця. Інших 85 фронтовиків Бобровицького району привітали зі святом Перемоги і вручили грошову допомогу керівники підрозділів і фахівці ТОВ «Земля і воля». Така увага генерального директора господарства, трудового ветерана Леоніда Яковишина до ветеранів війни напередодні 9 Травня вже є традицією. Змінилася лише сума матеріальної допомоги: з 500 гривень до однієї тисячі. Григорій ВОЙТОК
Привітання Олексія Цикала
ДОЛЯ
14-річного диверсанта в партизани приймав
Жінка, яка «шиє сама по собі»
легендарний Федоров Війна не знає жалю. Не зважає на долі, вік, стать, не розмінюється «на дрібниці», але дає зрозуміти справжню людську сутність, відсіюючи полову від зерна, істинні цінності від швидкоплинного. Почесний ветеран України Костянтин Овчинкін пізнав війну 14-річним хлопчаком. У листопаді 1941 він взяв до рук зброю і пішов у ліс. Вже у неповні 16 років він закінчив війну з пораненнями, маючи за плечима недитячий героїзм та тисячі врятованих життів фронтовиків.
с.8 Перемога наша, а її символ… європейський?
Уродженець села Плиски (Борзнянщина) Костянтин Овчинкін пройшов нелегкий шлях від розвідника та підривника у партизанському загоні до інженера-залізничника, тракториста, науковця, керівника низки районів Чернігівщини та успішного керівника ветеранської організації, досвід управління якою перенесли на Всеукраїнський рівень. Кожен день у такому житті – ніби на передовій…
На підніжному кормі
– Жили ми дуже бідно, – почав розповідь про дитинство Костянтин Олексійович. – Батько батрачив у заможного господаря, а в родині матері було 9 дітей, тож бідний знайшов ще біднішу. Одружилися, поставили хатину і стали жити. У родині нас було п’ятеро, а вижило троє. Жили впроголодь, особливо в 193233. Тоді в розпалі якраз була колективізація. Нашу родину особливо не зачіпали. Прийшли і спитали, чи є щось для колгоспу. Батько віддав останніх десять фунтів зерна. Серед так званих куркулів у селі був Михайло Ілляшенко. Він відав у колгосп своїх коней, двох корів, воза та млина. Одну корову залишив собі. У нього на подвір’ї знайшли закопані бочки з хлібом, але в заслання не відправили, а залишили працювати в колгоспі. Виживали Овчинкіни тяжкою працею батьків. За день роботи мати мала півбуханки хліба та глечик молока. Найбільш сутужно було навесні 1933-го... – Пригадую, як батько приніс додому буряки з колгоспу. Один порізав, а інший, сказав, на наступний день, – розповідає ветеран. – Такого голоду, як на Подніпров’ї, не було: мали трохи картоплі, збирали та їли лободу. Так і вижили.
Костянтин Овчинкін у садку біля своєї садиби З 1934 року Олексій Овчинкін працював на залізниці. Родина виживала переважно завдяки талонам на хліб, які давали залізничникам. Обзавелися поросям та кількома курми, а через 6 років дозволили собі навіть корову. Та не довго тішилися сільському щастю: 11 вересня 1941-го в Плиски увійшли німці.
Війна постукала у двері
Щойно стало зрозуміло, що територію України здадуть ворогові, Овчинкіна-батька запросили на бесіду в НКВС і «попросили», щоб залишився на станції для підпільної роботи.
(Продовження на 2-й стор.)
с.9 Два Юрії повернулися в рідну школу… навічно с.9