новини і оголошення
№26(583) 30 червня 2016 року
Юрій Бондаренко
я н н а х и тів д е г у р Д » у ф р о т в і г і н р е Ч « Україна:
Державне підприємство «Чернігівторф» виходить з економічного ступору. Установа поступово позбувається старих боргів як завдяки активній підтримці Чернігівської обласної ради, так і завдяки успішній діяльності нового керівництва, яке лише за кілька місяців встигло підписати мільйонні контракти. На Смолинській дільниці з видобутку та переробки торфу першими відчули зміни на краще. Боротьба трудового колективу за збереження найновішого в Україні торфозаводу вперше за багато років дала позитивні результати. Завод має контракти з серйозними покупцями і, окрім торфобрикету, збуває ще й рослинний торф. Вже до кінця місяця тут планують освоїти новий вид продукції – запустити виробничу лінію пиловидного торфу, так званої «сушонки».
Смолин рятують шампіньйони
На Смолинському торфозаводі (село Смолин Чернігівського району) кипить робота. Одна за одною з «поля» прибувають вантажівки, які складують рослинний торф у величезні купи. За деякий час на територію заводу заїжджають інші вантажівки, причепи яких навантажує бульдозер. Тільки після зважування їх випускають з території підприємства. Голова профспілкового комітету заводу Валентина Огієнко пояснює: «Ми уклали контракт із двома фірмами, які власною технікою копають у нас рослинний торф. Це дуже вигідні для нас угоди, які допоможуть підприємству встати з колін. Наразі у нас підписано договорів на 20 тисяч тонн копаного торфу. В грошах це близько 4 мільйонів гривень. Наш рослинний торф – один із найкращих за показниками для вирощування шампіньйонів, тому охочих купувати його все більше. Ми проводимо переговори ще з однією фірмою – із Василькова, що на Київщині». Ніхто й подумати не міг, що підприємство, яке ще кілька місяців тому стояло на грані банкрутства, буде виробляти 60 тонн торфобрикету за добу. Старший майстер з переробки торфу Смолинської дільниці ДП «Чернігівторф» Микола Мойсеєнко не приховує задоволення від того, що ситуація помітно покращилася.
«З нами поступово розраховуються за борги, вже відремонтували більшість техніки та й проблем з паливно-мастильними матеріалами немає, – каже Микола Миколайович. – У нашому старенькому цеху в середньому виробляємо 60-65 тонн торфобрикету за добу. Можемо виробляти і більше, та рук не вистачає. На виробництві лише 50 працівників, а для нормальної роботи потрібно хоча б 90 спеціалістів». Спеціалісти для торф’яної галузі і справді на вагу золота. Тому, попри затяжну кризу, яка, як виявилося, була штучною, актив місцевої профспілки намагався за будь-яку ціну втримати колектив. Нині ж на заводі плекають надію на краще і чекають повернення на роботу своїх колег.
Фрезерний торф опинився в приватних руках
Юрій Бондаренко виконує обов’язки директора ДП «Чернігівторф» з березня цього року. Його призначили на місце колишнього директора луганчанина Павла Яремка, якого колектив підприємства називав ставлеником недобросовісного інвестора – ТОВ «Терма Груп». Всього за три місяці перебування на посаді Юрію Бондаренку вдалося налагодити нормальні взаємини між працівниками Смолинської дільниці з видобутку та переробки торфу та Ірванцівського торфобрикетного заводу, які входять до структури ДП «Чернігівторф».
с. 4
європейська чи «прихватизована»?.. с.2 Система субсидій потребує змін
Микола Мойсеєнко Ба, навіть більше – завдяки підтримці Чернігівської обласної ради вдалося запустити роботу Смолинського заводу, реструктуризувати його борги та почати виплачувати багаторічну заборгованість із заробітної плати працівникам підприємства. «Фактично більшість боргів по заробітних платах погасили, – каже Юрій Бондаренко. – Залишилося виплатити зарплату за квітень — всього 180 тисяч гривень. Зараз для нас це вже незначна сума, – продовжує він. – Завдяки підтримці обласної ради і особисто заступника голови Арсена Дідура ми виграли Господарський суд і наші рахунки розблокували». За словами виконуючого обов’язки директора ДП «Чернігівторф» Юрія Бондаренка, на Смолинському заводі існує гостра сировинна проблема, оскільки фрезерний торф, який лежить на заводських складах, перебуває у власності двох компаній. (Продовження на 4-й стор.)
Іван Луста
с.3
Петро Кононенко: «Для мене є тільки три столиці: Париж, Київ і... Марківці»
с.8