Білчанські хутори. Юхно В. 1999р. by Величко Сергій

Володимир Юхно

БІЛЧАНСЬКІ

хутори

Володимир Юхно

БІЛЧАНСЬКІ

хутори ^J

•___

Суми Видавництво “Я рославна’' ( 6 . 0. М. І Р .

БІЛЧАНСЬКІ ХУТОРИ Ізілчаиськіїми хлторами називались поселення селян Білчанської волості, Охін рськ ого ПОВІТ)', Х арківської п б е р н ії, які гніздились в лісах вздовж розлогих ярів, що простягались на декілька кілометрів від слободи Білки майж е до сам ого С агай да ка, ШЛЯХ)', що проходив майже паралельно сучасній залізничній л ін ії Боромля-Л ебединська. На середній ділянці яру, проти С еникового, була тр ясо ви н а, в якій не раз тонули коні, за що це місце прозвали Грузьким. Зем ельні наділи, що їх одерж ували селяни біля цього яру, називали “Біля Грузького яру” , як і хутори, які згодом там появились. Коли ж хутори розрослись і з ’єднались в село. Воно о держ ало назву Грузьке. Х то був перш им поселенцем Б ілчанських .хуторів, точн о невідомо, але в кінці Х ІХ -го сторіччя в ярах між лісам и було кілька хуторів: Л оли, Т арасенки, Романки, Ю.чни, Є нацькі, С авицькі, Герасименки, К іяш ки, М аленки, Т етянечки, Бож ки, тощ о. Всі .хутори називались по прізвищ у перщ ого господаря, який переселився з Білки і тільки Романки одерж али назву від вуличного прізвиська “ Романко”, яке носив О лек сандр О м елянович Д алека, один із засновників .хутора біля Грузького яру т а Божки, що одерж али назву від слова “Бож ок” (невеликий Б ог-Бож ок), той, що ж ив, як Бог на землі, ЯК)' купив Я ків С тепанович К лименко разом зі своїм кумом С ем еном П рокопо вичем Жупас.м, після вдалої поїздки на Д он по рибу, після р еал ізац ії риби, привезеної з Ростова, і {а початку XX сторіччя хлтір Лоли увійщ ов до складу Б ілчанської сільської ради, хлтір Божки- до Буймсрськоїсільської ради, а реш та хуторів утворила село Грузь ке. Хутір Ю хии засн)'вав учасник В ітчизняної війни 1812 рок)', Л айпціхської Битви Н ародів 1813 року та по.ходу на П ариж П авло Ю хно. П ісля повернення 12-го О хтирського гусарського полку на зимові квартири, .хорунжий П авло Ю хно був звільие(ии“і у відставку за станом зд о р о в’я і згідно з '‘В ы сочайш им П о велен ием ” йому було подаровано наділ землі на тер и то р ії слободи Білки, О хтирського повіту, Х арківської губернії. У Павла Ю хн аб уло чотири сини: Тим офій (1 81 8-1894), Ю хим (1825 -1904), Д е мид (1831 -1904) і Яків (1843 -?), яких П авло Ю хно відділив до Грузького яру, кіло метрів за вісім від слободи Білки. П ерш им переселився до Грузького яру Ти.мофій П авлович, у якого було, як і в усіх селян того часу до десяти душ дітей. Н айстарш им був Ю ліан Тим офійович (1 856 - 1901), який разом зі своєю законною друж іню ю Є ф роси н ією О м елянівною (дівоче прізвищ е Д алека), 1857 року народж ення, народили і виростили: С ергія ( 1880 рокл' народж ення) і Й осипа ( 1899-1943). П о-вуличному їх звали “ М орозам и ” . У С ергія Ю ліановича була дочка П араска. її так і звали в селі “П араска М орозка” . Поруч м еш кав молодиній брат С ергія Ю ліановича, П осип, а по-вуличному його звали просто “Й осип М ороз”, у якого було трос дітей: Ф едір, 1928 року народж ення, Софія (1934 р.н.) та О лексій (1937 - 1957). Ф едір загин) в у 1943 році, зізвавш и сь у бензоцистерні на аеродромі біля Парного, в тому ж році загинув на фронті Й осип Ю ліанович, Олексій загинув піл час автокатастроф и в Радянській .Лрмії, а С офія ж иве в місті М оскві. Д р) і нм поселився біля Грузького яру, перед трясови ною . Ю хим П авлович, мій прадід. Він зі своєю закоіию ю друж іию ю М ариію ю Кузьмівною (дівоче прізвищ е Тарасенко) народили й виростили: .Андрія (1854-1890), Ф еодосія (1860-1933), М ит роф ана (1866-1943) Ф едора. Івана, С игклитикію , А ліана та ін.

у мого дідуся «Феодосія Ю хим овича і законної його друж ини Марфм П олікарпівнії. 1862 року народж ення (дівоче прізвищ е Т арасенко) було кілька дітей: А ндрій (1880-1959) - мій батько. Іван ( І 885 р.н.), М арія (1 887), Д м и тр о (1889), Євгенія (1892) та Є ф росинія (1899) - мої тітки та дядьки. Третім поселився біля Грузького яру, поруч з Ю химом П авловичем, Д ем и д П ав лович (1831-1904). який разом зі свосю друж иною М аріанною Кузьмівною (дівоче прізвищ е Т арасенко) мали також біля десяти дітей, але в архівах я знайщ ов лищ е: Герасима Д ем и дови ча (1864 р.н.). М арину (1866) та Гната (1869 р.н.). Герасим Д ем идович та його друж ниа Ю ліана Н азарівна, народили й виростили: А рхипа (1885 р.н.), Ф еодосія (1887). К сенію (1895), А ндрія (1902), К атерину (1906) та К ирила (1908 р.н.) Гнат Д ем идович та його друж ина Варвара А ндріївна (дівоче прізвищ е М аленко) народили й виростили; Ганну (1889 р.н.), М аксима (1895), М арфу (1902) т а Івана (1908 - 1943 р.н.) Четвертим поселився біля Грузького яру Яків П авлович (1843 р.н.). Він зі своєю друж иною П елагеєю П авлівною народили й виховали: М и тр о ф ан а (1868 р.н ), Т им о фія (1871), Григорія (1891), С игклитикію (1894 р .н .)т а ін. У М итроф ана Я ковича та його друж ини Тетяни Т нм оф іївни було біля десяти дітей, але даних про них знайти не вдалось. П ерш им у них народився в 1897 році П етро М итроф анович, який і досі ж иве в селі Грузькому, Т ростянецького району, С умської області. Й ом\ понад сто років. Разом з ним м еш кає його дочка М арія, 1926 року народження. У П етра М и троф ановича були молодш і брати: С ем ен (1902 р.н.) та А ндрій (1906 р.н.) О бидва уже померли. П етро М итроф анович, який нині меіикає в селі Грузькому, за родинним и зв ’яз ками доводиться трою рідним братом моєму батькові - А ндрію Ф еодосійовичу Юхну, як і його брати С емен М итроф анович та .Андрій М итроф анович. Трою рідним и братам и моєму батькові доводяться також С ергій Ю ліанович та його брат Й осип Ю ліаію вич, які є представниками перш ої гілки нащ адків П авла Ю хна, від якого походить весь рід Ю хнів на Сумщ ині. П редставників ц ієї гілки називали “ М орозам и” . Друга гілка пішла від Ю хима Павловича. Ф еодосій Ю химович - мін рідний дідусь, а М итроф ан Ю химович - його рідний брат. Всі діти дідуся Ф еодосія і дідуся М и тр о ф ана є рідними та двою рідним и сестрам и та братам и моєму батькові. Третя гілка піш ла від Д ем и да П авловича. Герасим Д ем и дови ч т а Гнат Д ем и д о вич були двою рідними братам и мого дідуся Ф еодосія Ю хим овича, а їх діти - тр о ю р ідни.ми сестрам и та братам и мого батька. Четверта гілка пішла від Я кова П авловича Ю хна, якого по-вуличному звали “Кур ган”, бо він поселився на “ К ургані” (над обривом). Я ків П авлович був рідним братом мого прадідуся Ю хима П авловича, їх літи - М итроф ан т а Григорій - двою рідн и м и братами мого дідуся Ф еодосія Ю хим овича, а їх діти - трою рідн и м и братам и т а се с т рами моєму батькові А ндрію Ф еодосійовичу Юхну'. О тж е, діти Сергія Ю ліановича (П араска і ін.) Й осип а Ю ліановича (Ф едір, С о фія, О лексій), Андрія Герасимовича (Іван. Григорій), К ирила Г ерасим овича (Іван, Василь, Галина), а також діти П етра М итроф ановича (М арія, М итроф ан), С ем ен а М итроф ановича (Л іза. Ш ура, М арія) та діти .Андрія М и троф ановича доводяться мені сестрам и та братами в четвертому поколінні. Гнат Д емидович Ю хно був двою рідним братом мого дідуся Ф еодосія Ю х и м ови ча Ю хна, а, отже. їх сини Іван Гнатович та .Андрій Ф еодосійович були трою рідн и м и

братам и. І треба ж було так траиитмсі>, щ об вісім надцятирічний Іван Гнатович зако хався у сім надцятирічну І Іаталю . дочку його тро ю р ідн о го брата. А ндрія Ф еодосійовича, мою старш у сестру. Д іватись було ніку'ди; довелось їх обвінчаї и і вони створили с ім 'ю т а народили чотирьох ді гей: В асиля (1928 р.н.), М иколу (1930), М арію (1935) т а Параск-у (1937 р.н.). Всі вони досягли повноліття, створили свої с ім ’ї т а дали н а щ адків. Син Василя Івановича. .Анатолій, ж иве в Х аркові, має свою с ім ’ю; дочка М иколи Івановича, О льга, ж иве в П олтавській області, виховуючи разом з чоловіком дочку Н аталю та сина С ергія; М арія ж иве в місті Буринь, С умської області, а її син В олодя уже мас свою с ім ’ю і меш кає в місті Суми; П араска Іванівна має також с ім ’ю і м еш кає в М иколаївській області. По батькові Василь, М икола. М арія та П араска доводяться мені братам и т а с ес трам и в четвертому поколінні, але ж моя старщ а с естр а Н аталка - їхня мати, а, отж е, вони доводяться мені також плем інниками т а плем інницям и. В даному випадку ми має.мо приклад подвійних родинних зв ’язків, які, на ж аль, трап ляю ться інколи в нащ ому суспільстві.

♦♦♦ С вого рідного дідуся Ф еодосія Ю хим овича я добре п ам ’ятаю , коли йому було вже за сімдесят. Це був кремезний сим патичний м уж чина середнього росту з кучеря вою сивуватою бородою . В будень він був завж ди одягнений в ш тани й сорочку з н ебіленого полотна і взутий в ;іичаки, які він умів плести з великою майстерністю . В ін мав кілька десятин землі, а також столярував і теслярував; робив вікна, двері, меблі, сани, вози, колеса, тощ о, трим ав кілька десятків колод бджіл. Й ого садиба знаходилась між Грузьким яром і С ениковим, Х ата була д ер е в ’яна, під соломою з л ісян им димарем . В хаті була одна кімната на долівці. Зліва була піч. далі - піл, потім - груба з комино.м, а за комином - полик. Н а початку двадцятих років велика с ім ’я Ф еодосія Ю хим овича розм іщ алась у хаті так: дідусь Ф еодосій і бабуся М арф а спали на печі, старш ий син А ндрій з друж и ною Ю ліаною і дітьми М арією . ! Іагалкою т а М арф уш ею - на полу біля печі, Петя - в колисці, молодш ий син Д м и тро J друж иною Кулиною - на полику за комином, а най м олодш а дочка С фросинія (Євгенія була вже замуж ем за Іваном О лесови чем ) з сином М нтьком т а пле.мінником Ящ ком- на долівці, на соломі. С тарш ий син Ф еодосія Ю химовича, А ндрій. б\ в агрономом сировинного відділу цукрозаводу в Тростяіщ і. Д о Д)'я ангела він п о лар \вав багькові косгкпі, виш ит)' со^ рочку й хромові чоботи. Д ідусь оляї ав свій святковий одяг тільки на свята в церкву. Він ішов ВІСІМ кілом сіріїі і.іиіки з Грузької!, .;к) Білки в полотняному одягу й .іичаках, а святковий одяг і чі"'і ■;t ніс у мішку за п.іечима. П ід церквою дідусь одягав українську виїииту сорочку, костюм і чоботи, а полотняний одяг і личаки клав у міш ок, який залиш ав піл церквою, а сам, .;вятково одягнений, за.ходив до храм\. Після літ>'ргії, тут же під цепь-Roin, лідусь знімав ''НІЙ святковий одяг, складав його р міню к, одягар полотняні пітани й сорочк\'. личаки і пішки повері ався додому в Грузьке, несучи с в ят ковий одяг у мішк\- за плечи; іа. В кінці двадцятих років, в ieii.;i пори року, лідусь Ф еодосій був завж ди взут ий в робочі дні в .ііі'іа.чч, а в свяікоь; ^пі - в оп орки, а ьзимк) - в ч о о о н і на оосу ноіу. Ранньою весною і пізньої осені він носив сіряк, а взи.мку - кожух, на голові - кругл> в ’язану вовнян) шапочку "на одне ву.хо” і ніколи не носиг рукавиць. В цей час йом\ о \:ю біля 70 років, але він ;юч);;;;і' себе бадьоро, сііав до самих м о р о з ів у коморі.

порався по господарству, доглядав кілька десятків колодок бджіл, столярував і те с л я рував. Д ідусь М итроф ан, молодш ий брат Ф еодосія Ю химовича, якось розп овідав мені, як він разом з Ф еодосієм їздив на Д он по рибу. А в народі тоді такі поїздки називали “їздити під Хуру” . В иїж дж али возами, запряж еним и волами, о б ’єдную чись в артілі по декілька підвід. Ф еодосій Ю хим ович виїж дж ав двома возами. Н а передньом у їхав молодш ий брат М итроф ан, а н а задньом у - сам, підказуючи, в разі н еобхідн ості, м о лодш ом у братові, куди і як їхати або що робити. В артілі панував “Закон дж унглів” : вожаком був той, у кого н айбільш і кулаки, тобто, найсильніш ий. К ілька років підряд вожаком був Ф едір Головенко, а по-вуличному його звали “Ф едан” . Й ого всі слухали беззаперечно, а якщ о х тось насм ілю вався сказати щ ось проти Ф едана, то він пускав у хід свої важкі кулаки. Д о Р остова доїхали без пригод. Закупили рибу і вируш или назад. П ерш им и їх а ли М итроф ан і Ф еодосій. К оли в степу п ід ’їхали до того місця, де завж ди стан о ви лись на ночівлю , Ф ео д о сій , п о р ад и вш и сь з м уж икам и, що їх а л и за н им , звел ів М итроф анові заїж дж ати на зупинку. В ози друж но повернули направо в степ і стали табором . Коли Ф едан, який їхав у хвості “ Х ури”, побачив, що всі вози звернули в степ і стали табором , а його не сп итали , зіскочив з воза і з криком “Х то дозволи в робити зупинку?” побіг до тих, хто вже розп рягав волів. Ф еодосій з М и тр о ф ан о м уж е р о зп рягли своїх волів і готувались варити куліш, як до них підбіг збудж ений Ф едан з кри ком: “Х то дав команду на н очівлю ?” . Ф еодосій спокійно відповів: “ Я п оради вся з муж иками і дав команду” . Ф едан тряс своїм и кулаками в повітрі і кричав, щ о це не порядок, не признавати вож ака і хотів ударити Ф еодосія кулаком, але то й перехопив р\ ку Ф едана і д ва богатирі зчепились у боротьбі. Довго вони водились по степу, о р ю чи личаками цілину, “зорали ” чим алу плантацію , але ніхто не м іг п ерем огти . Н а реш ті Ф еодосій повалив Ф едана на зем лю , а сам, важко дихаю чи, п ідій ш ов до воза, біля якого М итроф ан уже варив куліш, взяв літрову кружк^у, зачерпнув повну води і випив за кілька ковтків. А Ф едан, важко піднявш ись із землі н а ноги, п іш ов у степ і цілу добу не повертався в таб ір , ідучи “ н азирцем ” слідом за “Х урою ” . Т ак дуж е він переж ивав свою поразку. З ти х пір Ф еодосій став вожаком “Хури” . І взагалі, говорив М итроф ан Ю химович, рівного по силі Ф еодосієві в той час не було ні в Б ілчанськи х хуторах, ні у волості. ,Цід)'сь М итроф ан згадав ще один випадок, коли вони зі старш и м братом Ф ео досієм везли в млин зерно і Ф еодосій, що іш ов слідом за возом, побачив, коли заїж д ж али у двір, щ о віз може зачепитись оссю за стовп воріт і він відкинув зад о к воза, а на возі було біля 60 пудів пш ениці в м іш ках, а звер.ху сидів щ е й М и тр о ф ан Ю х и м о вич.

*** Дідусь Ф еодосій був н еписьм енний, і вже коли Йим> ііИПОВННЛОСЬ 70 років, чиписати його навчила внучка М арф уш а (моя старш а сестра). Щ одня після обіду дід\'сь приходив па заняття і наполегливо вчився читати и писаги, п ід керівництвом своєї м аленької вчительки.Так він називав свою лю биму внучку. Ніхто з близьких ніколи не чув, щ об дідусь Ф еодосій коли-небудь скарж и вся на своє здоров’я. Н авіть зуби ь ньоі-о ніколи ре боліли. т :угі; і !

л в 1933 ропі, під час голодомору, Ф еодосін Юхимович прийшов під вечір з майстерні, де він столярував, і сказав, що йому треба помитись. Дідусь сказав якось сумно, що в нього вже немас більше сили. Він помився, одягнув чисту білизну і ліг. Пізно ввечері дідусь покликав усіх попрощатись і сказав, що він, мабуть, буде поми рати. Тієї ночі Феодосій Юхимович помер. Бабуся Марфа була луже набожна. Вона не пропускала жодної служби в церкві, а інколи на Великдень ходила в Київ на богомілля (на прощу) в Києво-Печерську Лавру. Всю зиму вона сушила сухарі, а потім цілий місяць богомолки (їх ходило чо тири) ішли пішки до Києва. Харчувались сухарями, заливаючи водою. Два тижні про довжувалась проща в Лаврі, а потім знову цілий місяць жінки йшли пішки з Києва до ' Білчанських хуторів на сухарях і воді. Після виходу на прошу в Київ бабуся Марфа місяць відлежувалась-на печі. Комора, скрині були на замках. Ключі від них були в бабусі Марфи. Вона всім розпоряджалась і всі її слухали. У Феодосія Юхимовича вижило шестеро дітей; Андрій (мій батько) 1880 року народження, Іван (1885 р.н.), Марія (1887), Дмитро (1889), Євгенія (1892) і Єфросинія(1899). В кінці XIX століття в Білчанській волості було кілька чоловік письменних, а саме: учителі церковно-парафіяльної школи Яків Андрійович М’яло та його дружи на, теж вчителька, Єлизавета Кузьмівна, батюшка отець Василь, диякон, псаломщик та волосний писар. Ролосний староста був неписьменний і “підписував” папери, став лячи відтиск пальця, вмоченого в чоркило, а потім ставив печатку. З великою вдячністю мій тато згадував свого першого вчителл. Якова Андрійо вича М ’яла, який навчив його читати, писати, а також познайомив з основами мате матики, історією нашої країни, геофафією та природознавством. Після Пасхи отець Василь ходив з молитвою по Білчанських хуторах. Після молитви в хаті Феодосія Юхимовича, прийнявши подарунки (подарунок, як правило, складався з мірки відбірного зерна, куска сала, десятка яєць, тощ о, що добровільно подарує господар), священник підізвав до себе Андрійка і, поговоривши з ним, звелів Феодосію Юхимо вичу прислати Андрійка до нього на другий день вранці. Сказано-зроблено: наступ ного дня Андрійка відвезли до батюшки Василя в Білку в найми. Кілька років провів Андрійко в наймах у священника Миколаївської церкви слободи Білки, Василя Ми колайовича Яновського. Матушка була доброю, ніколи не ображала хлопця, а моли все по дому було зроблено, дозволяла Андрійку ходити на уроки в школу, яка була поруч з садибою батюшки. Такуцалось йому закінчити церковно-парафіяльну школу. Промайнуло кілька років. Якось напередодні Пасхи мати Андрійка, M aj^a Полікарпівна, передала з хуторянами, як робила щороку, кошик, в якому знаходились: крашанки, паска, домашня ковбаса, пиріжки, пляшка самогону, тощо, щоб Андрійко відніс освятігги, а потім передав додому. Матушка поставила кошик на столі в кухні і накрила рушником. Підвечір на кухню зайшов батюшка Василь з урядником, якому захотілось заку сити. З батюшкою Василем урядник був у дружніх відносинах. Батюшка подивився, що на кухні немає нічого підходящого, що^ закусити і, побачивши кошик, мовив: “Подивимось, що тут Юхничка передала святити” . Він виставив із кошика все, що там було, на стіл, потім батюшка перехрестив трапезу, проспівав молитву і при допо мозі урядника спорожнив пляшку самогону і добряче закусив. Коли Андрійко поба чив, що самогон випитий, паска почата, з ’їд е н о половину ковбаси і яєць, він-

розплакався: “Що я тепер мамі скажу?” - мовив вій крізь сльози, звертаючись до матушки, яка зайшла на кухмю. Заспокойся, Лнлрійк^', - мовила матушка, - ми знайдемо і паску, і ковбасу, і ПЛЯ11ІК7 самогону, і крашанок. Все це ми з тобою понесемо, освятимо і ти сам відне сеш кошик додому. Ніхто й не знатиме, шо трапилась така оказія. Андрійко заспокої вся і матл'іііка дійсно знайшла все, ию вішили і з’їли урядник з батюшкою. Матушка з Андрійком сходила'в церкву на всеношну, де була освячена паска і все інше, а рановранці хлопець пішов додому на Юхнів хутір і поніс освячену паску. Андрійко дуже скучав за домом і тому був дуже радий, що провів весь день на Пасху серед своєї сім’ї. Хлопець залишився вдома і на ніч. А коли наступного дня рано-вранці Андрій ко прибув до батюшки, отець Василь розгнівався, що хлопець залишився ночувати вдома і вдарив Андрійка. Хлопець образився на батюшку і пішов від нього. Тепер Андрійко ціле літо працював у полі, а коли закінчувались польові роботи на своєму наділі, тоді він з дядьком Митрофаном, молодшим батьковим братом, виї жджали на заробітки. Вони возили сіно, снопи, цукрові ^ я к и в економії німецького барона Лойпольда Кьоніга, якому належало в той час в Охгирському повіті. Харкі вської губернії, кілька десятків тисяч десятин землі, цукрові заводи в Тростянці й Романівці, тощо. Кілька років Андрій з Митрофаном Юхимовичем працював на буд івництві Кадетського Корпусу в Сумах (нині ен сь к и й артилерійський інститут). Довгими зимовими вечорами Андрій займався самоосвітою, багато читав, а після закінчення в 1900 році афошколи, він став агропраюппсангом, а згодом агрономом при Земській управі, Охтирського повіту, Харківської губернії, а пізніше - агрономом сировинного в ін іл у цукрозаводу барона Кьоніга в Троспінці. Як агроному, Андрію Феодосійовичу доводилось багато їздити по селах повіту, допомагаючи селянам по радами, як краще господарювати на землі, щоб одержувати вищі врожаї зернових та цукрових буряків. Часто він бував у селі Білці, де одного разу зустрів свою долю, синьооку красуню Юлю, дочку Автонома Нешлюбенка. Молодята покохалися і через рік 18-ти-річна Юля стала дружиною аїронома Андрія Феодосійовича і тоді ї ї стали звати Юліаною Автономівною, а по-вуличному - “агрономша”. Коли появились внуки, в не дуже просторій хаті Феодосія Юхимовича стало дуже тісно і Андрій ФеодосіГіович почав будувати на другому боці вулиці свій буди нок, який перед Першою світовою війною б>^ майже готовий. Це був просторий чо тирикімнатний кам’яний будинок під черепицею, площею понад 80 квадратних метрів, єдиний в селі. Він планував побудувати ще й галерею перед будинком, закупив і завіз матеріал, але збудувати не встиг, бо почалась Перша світова війна, його мобілізували в армію воювати “за Віру, Царя й Вітчизну”, а б)ИИноктак і залишився без галереї. Андрій Феодосійович потрапив на Західний фронт у стрілецьку роту 305-го стрілецького Лоїшевського полку, яким командував у той час генерал-майор Пупарев. У складі цього полку батько брав участь у Брусилівському прориві, а після бою під Шпіколосами його перевели в полкову команду зв’язку. Тут доля звела батька з колишнім студентом Харківського університету Петром Педашенком, соціал-демок ратом, який вів агітаційну роботу серед солдат. Андрій Феодосійович подружив з Петром Миколайовичем і став його найближчим помічником. Як афонома за про фесією, його згодом перевели в продвідділ корпусного інтендантства, де він займав ся заготівлею продовольства для офіцерів корпусу і доставляв ешелонами до корпусних складів. Виїжджаючи в такі відрядження, Андрій Феодосійович одержував під звіт коло сальні на той час суми фоілей (сотні тисяч карбованців). На ці гроші він закуповував

у глибокому тилу: сотні ящиків всіляких вин, горілки (Смирновської та Російської"), віскі, коньяків ( в тому числі Наполеон, Мартел), шоколаду, різноманітних цукерок, печива, цукру, всіляких ковбас, консервів, сигар, цигарок, тютюну, цитрусових, різно манітних фруктів, риб, в тому числі осетрових та їх ікри, тощо. Після здачі привезеної продукції, батько мав по кілька днів, а інколи й тижнів, вільного часу до наступного відрядження. Днями Андрій Феодосійович писав звіти та готував матеріал до наступного відрядження, а вечорами інколи “наносив візити” своїм колишнім колегам і новим друзям, яких у нього тепер було багато, бо, повертаючись з тилових районів Російсь кої імперії, він завжди привозив різні подарунки: пляшку гарного коньяку, чи Смир новської горілки, цитрусових, чи гарних яблук, коробку сигар, чи цигарок, тощо. Найчатіше він проводив вечори в товаристві Петра Миколайовича та його друзів. Петро Миколайович став тепер начальником команди зв’язку штабу корпусу, і тому мав змогу щодня виділити кілька годин для відпочинку з друзями. Серед цієї компанії був і льотчик Іван Георгієв, командир загону авіазв’язку штабу корпусу, а також його подруга Марія, яка з’являлась увечері завжди тільки в супроводі Івана і тому всі друзі звали їх “Иван да Марья”. Іван Георгієв якось пообіцяв Марії покатати її на літаку, але все ніяк не міг вико нати свою обіцянку, бо все щось заважало. І ось одного вечора, після бенкету з нагоди повернення Андрія Феодосійовича з відрядження в Омську область, всі в піднесено му настрої вийшли на вулицю. Був чудовий зимовий вечір, все небо було засіяне зірками, але мороз був невели кий. Подивившись на зоряне небо, Марія раптом згадала, що Іван обіцяв покатати її на літаку. До аеродрому було недалеко і поручик Георгієв запросив усіх туди. Тут стояло кілька літаків французького виробництва Ньюпор-12. Це були біплани: дов жина - 7 м, розмах крил - 9 м, стартова вага - біля 900 кг, максимальна швидкість - 144 кілометрів на годину. Поручик звелів техніку приготувати один літак до польоту і запросив Марію сісти на місце позад себе. Марія з допомогою друзів забралась на заднє сидіння, але тут же сказала, що вона сама боїться і нехай Андрій Феодосійович сідає теж, і в разі необхідності, підтримуватиме її, бо вона може під час польоту випасти з літака. Ро бити було нічого і довелось Андрію Феодосійовичу сідати теж на заднє сидіння. Си діти вдвох було тісно, але можна. Через кілька хвилин літак піднявся в повітря і взяв курс до лінії фронту. Часом з німецького боку злітали освітлювальні ракети та стріля ли з гвинтівок і кулеметів, але кулі до літака не долітали, бо він летів на висоті, недо сяжній для стрілецької зброї. Зробивши віраж, літак благополучно приземлився на своєму аеродромі, політ пройшов без пригод. Обидва пасажири були дуже задово лені, бо вони вперше побачили землю з висоти пташиного польоту. Поручик Георгієв майстерно посадив літак, допоміг дамі зійти на землю і вся компанія знову пішла на квартиру до Андрія Феодосійовича. Було ще багато тостів, пісень, цікавих історій... Десь на світанку всі розійшлись по своїх квартирах. Це був останній бенкет у Андрія Феодосійовича, бо через кілька днів він знову поїхав у відрядження, з якого назад на фронт не повернувся. Ешелон з продовольством, з яким їхав до фронту Андрій Феодосійович, був затриманий на станції Харків бунтуючими військами, бо в Пет рограді відбувся жовтневий переворот. Андрій Феодосійович надів за плечі свій рюкзак, узяв до рук чемодан і пішов по перону. Він знайшов ешелон, який ішов у напрямку станції Смородине, домовився з машиністом, який виявився земляком, що його довезуть до станції Скрягівка, підняв

ся в кабіну машиніста паровоза і через кілька годин зійшов з паровоза на своїй такій рідній станції Скрягівка. Перед Скрягівкою він попросив машиніста зрізати погони з його шинелі, подарував їх на пам’ять кочегарові, тепло попрощався з паровозною бригадою, подарувавши на прощання машиністові золоту п’ятьорку і пішов лісом в напрямку Білчанських хуторів. Через дві години він був вдома. 12 січня 1918 року була вибрана Волосна Рада робітничих і селянських депу татів, під керівництвом якої почалась конфіскація поміщицької землі. “Земля наділялась в першу чергу безземельним та малоземельним селянам” розповідав мені Андрій Феодосійович, який брав участь у розподіленні землі еко номій німецького барона Лойполда Кьоніга, поміщиці Мельничихи та відставного поручика Маркова в Буймері. До початку квітня 1918 року 60% поміщицької землі було розділено між селянами. В середині квітня 1918 року Тростянець захопили австро-німецькі війська. Анд рію Феодосійовичу довелося переховуватись у рідних лісах. Партизанський загін Васильченка в грудні 1918 року звільнив Тростянець від окупантів, у січні 1919 року був створений волосний ревком. 19 лютого відбувся Волосний З’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, який обрав Волосний Виконавчий комітет. На початку серпня 1919 року Тростянець захопили денікінці. Батькові знову до велося переховуватись у рідних лісах. У 20-х роках у Білчанських хуторах часто появлялись озброєні загони, які люди називали бандами, вони грабували населення, чинили сваволю. Щойно появлялись такі “діячі” на хуторі Юхни, Андрій Феодосійович ішов у ліс, який був відразу за городами. На початку 20-х років Андрій Феодосійович знову почав працювати агрономомінструктором у сировинному відділі цукрозаводу в Тростянці. В тому ж відділі, де він працював до 1914 року, до початку першої світової війни. Тоді завод належав барону Лойполду Кьонігу, а тепер він був державний. Дільниця була велика. До неї входили села Охтирського та Лебединського повітів: Білка, Грузьке, Буймер, Зубівка, Скрягів ка, Хвощова, Микитівка, Романівна, Стеблянки, Гарбузівка, Ситники, Караван, Рябушки, Золотарівка, Курилівка, Артемівка, Рястове, тощо. Для виїзду на дільницю цукрозавод забезпечив агронома конем, лінійкою, опла чував кучера. Кучером був житель хутора Юхни Захар Мусійович Кравченко. Рановранці він під’їжджав до двору і вони з татом їхали на участок, а ввечері повертались додому. їздити тоді по участку було не зовсім безпечно, бо в лісах було багато злодіїв, яких звали “бандами”. Якось тато розповідав: “їдемо ми з Захаром Мусійовичем пізно ввечері додому. Раптом нас зупиняють озброєні люди. - Стій! Хто тут їздить вночі? - Агроном. - А що це таке агроном? - Це - людина, яка допомагає селянам порадами, як краще господарювати на землі, щоб одержувати вищі врожаї зернових та городніх культур, цукрових буряків,, тощо. - Гарне діло робиш. А гроші є? -Є . - Скільки? - Та десь тут було в кармані три карбованці.

То

- Хіба то гроші. То сльози... Озброєні люди, порадившись між собою, наказали татові йти з ними до отама на, а два з них залишились “стерегти” Захара Мусійовича. Татові зав’язали очі хусткою й повели. Тато добре знав цей ліс і тому здогаду вався, куди його ведуть. Спустились з гори, потім повели наліво, а, повернувши через кілька хвилин направо, зупинились і зняли пов’язку. Це була знайома татові поляна в глибині лісу. Під могутньою липою, під горою, була землянка, а перед нею стояло кілька столів з лавочками обабіч. За столами сиділо кільканадцять обвішаних зброєю чоловіків, а поруч горіло багаття. Отаман запросив до столу всіх прибулих і наказав; “Штрафну!” Всім прибулим налили по склянці самогону з кубушки. Взявши в руку склянку з самогоном,'тато сказав: “Хіба цією мірочкою можна напитись? Он, в Аме риці є звичай пити з кубушки. Ото демократія!” Почулись схвальні вигуки: “Ото чудово! Нам би так!” Отаман звелів подати татові повну кубушку з самогоном і Андрій Феодосійо вич, взявши кубушку обома руками, почав імітувати жадібне пиття самогону і, зро бивши кілька ковтків, передав кубушку отаманові, який, зробивши кілька гарних ковтків, передав кубушку своєму заступникові... І пішла кубушка по колу, а коли вона спорожніла, подали повну і так продовжувалось до тих пір, поки “козаки”, що сиділи навколо столу, по одному почали сповзати під стіл або на траву під кущі, а отаман, ще раз “ковтнувши” з кубушки, підвівся і при допомозі двох помічників, пішов до зем лянки спочивати, тато, добре закусивши і, побачивши, що всі “козаки”, які ще недав но сиділи за столом, перемістились під столи або на траву під кущі і дехто вже хропів, підвівся із-за столу і пішов з “гостей” до того місця, де на нього чекав Захар Мусійович. Сівши на лінійку, тато сказав до двох “охоронців”, що стерегли Захара Мусійо вича: “Ідіть, Вас чекає гарна вечеря з самогоном. Я добре випив і закусив, спасибі отаманові”. “Стражі” пішли до лісу, а тато й Захар Мусійович поїхали додому. Після того випадку тата більше не зупиняли, а пропускали зі словами: “А, агро ном, проїжджай, ти гарну справу робиш”. І бажали татові успіхів. Сіяти цукрові буряки селянам було дуже вигідно, а тому вони сіяли по гектару, два, а дехто й по три гектари, цукрозавод забезпечував селян посівним матеріалом, сівалками, міндобривами, а восени селяни одержували, в залежності від кількості зданих цукрових буряків, гроші, жом, мелясу та цукор. Жом, мелясу та цукор селяни одержували на заводі, а гроші тато привозив і видавав селянам особисто, а це інколи бував гарний клунок. Одного разу тато одержав у касі цукрозаводу для великого села на Лебединщині гарний клунок грошей. Коли він виносив клунок до лінійки, побачив одного з жи телів цього села, який відвернувся від тата й швидко зник з виду, тато, відчувши інтуї тивно щось негарне, вирішив не везти грошей в село в цей день, а зробити це наступного дня. Був теплий осінній день. Вночі пройшов гарний дощ і лінійка “їздила” від цент ру дороги то вліво, то вправо. Від’їхавши від свого хутора, тато звернувся до кучера: “Як ти думаєш, Захаре Мусійовичу, а чи не зустрінуть нас отам під ліском “козаки”, щоб відібрати гроші?” Я теж щойно про це подумав. А давай їх перехитримо. Я піду вперед пішки з клунком, а ти їхатимеш слідом назирцем. Вони мене пропу'стять, а коли побачать, що на лінійці клунка немає, буде пізно, бо я буду вже в селі. Так і зробили. Захар Мусійович зняв чоботи, підкотив до колін штани, взяв за плечі клунок, поверх якого по обидва боки звисали забруднені грязюкою чоботи, і

ІТ

пішов уперед, а тато, постоявши деякий час, поки Захар відійшов на кілька сох метрів, поїхав за ним назирцем. Коли Захар Мусійович підійшов до узлісся, він побачив під лісом кількох озб роєних чоловіків, але він упевнено продовжував іти далі. Коли Захар порівнявся з “козаками”, один з них крикнув: - Ей, мужик, що несеш? - Гроші, - відповів, сміючись, Захар Мусійович. - Іди, а то я дам тобі грошей, - сказав інший, мабуть, отаман. Захар пішов собі далі й благополучно прибув у село. А коли тато під’їхав до “козаків”, ті побачили, що клунка на лінійці немає і аж тоді зрозуміли, що їх перехитрили, але було вже пізно. Захар Мусійович був у цей час уже в селі. Тато приїхав до заможного селянина, двір якого був обнесений високим парканом, а у дворі було три собаки і вхід у двір охороняли п’ять дорослих синів господаря, де він видав гроші всім жителям села, які вирощували цукрові буряки. В кінці 20-х років Андрія Феодосійовича викликало районне начальство і зап ропонувало йому створити в своєму рідному селі СОЗ (Спільний обробіток землі). Відмовитись не вдалося. 1 ось тато їде додому й везе уповноваженого райкому ком партії Павла Петрушу. Зібрали збори селян, на яких постановили: організувати в селі Грузькому СОЗ з весни 1929 року. До СОЗу приєднались малоземельні селяни. Для проведення весняної оранки до села прибув з району трактор “Фордзон”. Деякий час Павло Н^мович (уповноважений райкому компартії) жив у нас. Він був неодружений, а коли одружився, перейшов у хату на сусідню вулицю Романки у Величківську хату. Тоді мені було біля п’яти років, але я добре пам’ятаю, як Павло Наумович з татом стріляли з револьвера в мішень, а потім, коли він чистив зброю, давав нам з братом револьвер “клацати”. СОЗ у Грузькому діяв успішно. Восени, після збору врожаю, підбили підсумки господарювання. Повністю здали хлібоздачу державі, засипали насіннєвий фонд, а решту розділили між членами СОЗу. Селяни були задоволені результатами господа рювання. А на наступний рік була намічена суцільна колективізація і знищення кур куля (заможного селянина) як класу. На зборах селян села Андрій Феодосійович відмовився від посади голови кол госпу, а рекомендував на посаду голови Олександра Митрофановича Юхна. Селяни майже одноголосно обрали Сашка ( так звали його в селі) головою першого колгоспу нашого села, який одержав назву “Краще Життя”. Згідно з директивою Центрального Комітету Компартії проводилось усуспіль нення землі, всієї худоби й реманенту. Заможних селян, які відмовлялись вступати в колгоспи розкуркулити (відібрати все майно) і вислати у віддалені райони Росії. Андрій Феодосійович зрозумів, що це - крах сільського господарства і участі в колективізації не прийняв, а продовжував працювати агрономом-інструктором сиро винного відділу цукрозаводу в Тростянці. *** Колективізація в Грузькому пройшла майже безкровно. Коли забирали худобу й майно у Кручового, то серце сина, Івана Яковича, не витримало. Вийшла сварка і “дали” Іванові десять років каторги. Назад в село він так і не повернувся.

Всю хулобу: конеП, волів, корів, овець, тощо звели в колгоспні хліви, відібравши їх у заможних господарів. В зим ку більшість худоби загииула без корму та належного догляду. В Сумському обласному архіві матеріалу про розкуркулювання в Грузькому я не знайшов. Може, знищили, а, може, не було, а про розкуркулювання в сусідніх селах матеріал в архіві є: “5 лютого 1930-го року у Семена Годунова, жителя села Білки, Охтирського по віту було експропрійовано; хату (6 кімнат) під залізом, хату (З кімнати) під залЬом, два сараї під залізом, саж під залізом, поф ібник, корову, двое поросят, 8 шт. і^трей; молотарку, віялку, шв.ейну машину, сім столів, прилавок, три дерев’яних ліжка, два листи заліза для покрівлі, 12 вепських стільців, двоє зимових пальт, два жакети, п'ять натільииків, 8 прост'радел, візок, дошок - 25 шт.; сіна - 60 пудів, дров - 7 возів, засік - 1, парникові рами - 4, ваги -1, гирі - 6 шт., два крісла, диван -1, шафу, гардероб, дзеркало, годинник, годинник з боєм, дві скрині, умивальник, самовар, рахівницю, подушок-11, ковдр -4, пальто зимове, пальто осіннє, картоплі - 9 пудів, кормових бу ряків-6 0 пудів, столових буряків-10 пудів, десять діжок (різних), мішки - 4 шт., жига - 15 пудів, січки солом'яної - 21) пудів, кукурудзи -10 фунт., соняшника - 1 пуд, муки житної - 5 пулів, гречки - 2 пуци. Підписали експропріатори; Липовий С.К., Пономаренко М .Н , Сирота ФЛ1., Шаповал В.М. В селі Білці Охтирського повіту у селянина Пономаренка Якима Андрійовича ^ о експропрійовано: хату (під залізом), два сараї під черешщею, комору під залі зом, саж під залізом, клуню; картоплі - ЗО пудів, соломи *роТ - 50 п)лів, соломи - ЗО пущв; сани, рало, верстак, три, діжки, дров-чотири вози, стан коліс, два ю жухи, ря ден - 4 шт., полотна - З м, кусок шкіри, спідниць штапельних -5, сорочок - 4, жіночих сорочок -2, годинник, стіл розсувний, шафу, диван, шипог, тощо. Експропріатори; Єнацький Іван Васильович, Мисенко Лука К^сійович, Вовк Петро Михайлович. В цьому ж селі у селянина Яременка Якова Пилиповича було експропрійовано; хату (нову) під залізом, комору з сараєм, комору під залізом, сарай під соломою, клуіпо, вуликів рамочних - 14 шт., ліжок залізних -2, черепиці - кілька сот шт., залЬне ліжко -1, машину швейну (ножну) - 1, самовар, шафу, стільщв -2, годинник стінний 1, скриню, кожух, меду -13 кг. На хуторі Божки БілчанськоТ волості у селянина Клименка Андрія Івановича було експропрійовано: хату під соломою, клуню, два сараї, саж, комору, ліжко дерев. -1, швейну машину (ножну) -1, табуреток -З, скринь -2, плаття -З, шіатків -З, кальсон - 7, дзеркало, сорочок жіночих - 13, подушок -5, кожухів - 2, чумарку із сукна -1, кофточки -2, свіпу жіночу -1, спідницю, ряден -4 шт., шафу, рушників -5, жакет -1; кобилу, хомугів -2, збруї-І компл., саней - 2, сіряк, діжок д іє в и х - 8, вуликів рам.-4, столярний верстак, годинник з босм, пилку, сім ’я коноплі -2 пуди, жита - 5 пудів, б вуликів бджіл, ковдру; картоплі -50 пудів, молов, білизни -З пуди, курей -2, качок -6 шт., тошо. Експропріатори; Вовк Петро Михайлович, Мисенко Лука Мусійович, Єнацький Іван Васильович, Риндін Сергій. На хуторі Божки у селянина Клименка Парфила було експропрійовано; хату під залізом, клуню, сараїв-3, курей-19 шт., гусей -2; ліжко дерев’яне, ко жухів- три, табуреток -2, столів -4, подушок -6, платків теплих -З, ячменю - 7 пудів.

жита -А пули, пшона -1 пуд, грсч. крупів - 1 пуд; кобіиіу, збр уї-1 компл., сани роз вальні, картоплі -50 пудів, тощо...” [експропріатори: Лобода Василь Аианійович, Риндін Сергій, Сусідка. Е кспропріаторам платили щодня по З крб., а декому по 2 крб. 50 коп. В результаті безглуздого керівництва комуністичної партіїсільське господарство України прийшло в упадок. Взимку І932У1933 p.p. в селян були відібрані всі запаси продуктів і навесні 1933 року в Україні почався голод. В колишніх Білчанських хуто рах померли від голоду сотні жителів, понад 40 сімей вимерли повністю. За час голо домору 1932/33 p.p. в Україні померло біля 10 мільйонів жителів, а деякі джерела повідомляють про 12 мільйонів померлих. Чому так сталось? Відповідь на це запитання дає мудрий колишній колгоспник Василь Корнійович Шушура із села Грунь, Охтирського району. Сумської області: “Чого так сталося? Та того, що власті такого наробили. Поруйнували село, вигребли весь хліб і з колгоспу, і з дядькової хати. Руїну з України зробили. А робили той голод спеціально, щоб приборкати селянина, щоб показать йому: ти тут ніхто і робите, що тобі власть скаже. Скаже: йди в колгосп і роби задарма - іди й роби. Скаже: “кричи “даздрастусть!”- кричи. Хто мовчки підігнув плечі і скорився та ще комунарівському, сільрадівському та колгоспному начальству іранчака налив, та ще коли “да здрастусгь” кричав і допомагав сусідів грабувати - от тому нічого й не було. А руїну справді велику зрюбили. Я колись підраховував: 28 хазяїв з нашого кутка в Сибір спровадили, і ті не вернулися. А скільки хозяйств без внселки поруйновано?! Скільки по бур’янах людей померло? Нас теж розкуркулили, хоч в батька нічого такого й не було: кінь та корова, а все одно - вороги нового життя. Комунари забрали все: і коня, і корову, і подушки, навіть дошки з полика поцупили. Хату пусткою зробили. Хотіли й нас із хати вигнать. Кажуть: “Дітей в патронат заберемо, а тебе (це не батька), в Сибір виселимо.” А батько смісться:”Навіщо забирать? їх у мене одинад цятеро, то добавте ще троє-п’ятеро -от і готовий патронат. Призначайте мамку - щ об їсти варила, виховательку - щоб комуиарських пісень учила; Багачу-дураку із казной не спиться Бідняк гол, как сокол, - поет, весетггься... А тоді ще призначайте сторожа, виділяйте водовоза, завгоспа, бухгалтера, заві дувачку... А нас справді - як сарани. Найстаршому, Іванові - 12 літ, Насті - 10, Петькові - 9, Гриші, мені, Олексію, Наталці, Каті, Марійці, Митькові - все менше І менше. “Якщо є в мене багатство , - каже батько, - так це ось оці одинадцятеро кашоїдів. До сьогодні ми з жінкою їх якось годували, а ви всією комуною навряд чи зумієте. Як прогодуєте - забирайте”. Одним словом, залишили нам у хату. І розлізлись ми по бур’янах, як придорожні миші; що де знайшов, те й у рот. їй - право. Якби не бур’яни - не вижив би. Тепер оце афоном посилає на дорогах бур’яни косить. А мені їх шкода. А що як знову якийсь дурисвіт заходиться селянина грабувать, а бур’яни покошені - що тоді?! А дурисвітів ще, ой, скільки! То, було, перелякалися, принишкли, а це знову вуха попіднімали, зуби показують. Страшно стає. Ото тільки на бур’яни вся й надія.”

П ройш ли роки, пройш ли десяти р іч чя... П ісля голодомору 1932/33 років були роки сталін ських репресій - тридцяті роки. П ерш ий голова колгоспу “К ращ е Ж и ття ” у колиш ніх Білчанських хуторах О лександр Ю хн о одерж ав 10 років каторги і пропав його слід десь чи то на будівництві Білом орсько-Б алтійського каналу, чи на С о л о в ках, чи то на Колимі, точно невідомо. К олиш нього уповноваж еного райком у ком партії П авла П етруш у за те, що часто використовував револьвер, забираю чи майно, наж ите м озолистим и руками селян т а заганяю чи їх у колгосп, убили на Романках. Багато ж ителів завербувалось на Д онбас т а н а інш і “ударні будови п ’яти р іч о к ” . Ураганом пронеслась над колиш нім и Б іл ч ан ськи м и хуторами Д р у га С віто ва війна. М айж е д е в ’яносто кращ их синів н аш о ї багатостраж д альної України, щ о н ар о дились у колиш ніх Білчанських хуторах, відд али своє ж иття в боях за В олю й Н еза л еж н ість своєї Батьківщ ини. Я називаю їх поім енно: / Л ейт енант Бей Іван Іванович (192 2 -1 9 4 2 ) - син Івана Л огвиновича; 2. Б ей Іван Л огвинович, р ядовий (І9 0 3 -І9 4 3 ) - бат ько Івана Івановича; 3. Р ядовий Б ей О лексій Л огвинович (1 9 0 6 - 1943) - брат Івана Л о гви н о ви ча ; 4. Р ядовий Берест Ф едір Ф адейович (1 9 0 6 - 1943); 5. К апіт ан Б орика Тихін М аркович (1 9 1 8 -1943); 6 Р ядовий Буш ний П авло Є лисейович (1923 - І9 4 І); 7. М олодш ий серж ант В асильченко П ет р о М ат війович (1925 -1945); 8. Р ядовий Волков Я ків Іонович (1 9 16 -1 9 4 2 ); 9. С т арш ий лейт енант В олош ин М и ко ла А н д р ій о ви ч (І 9 І 2 -1943); 10. Р ядовий В 'ю и и к О лексій Трохим ович (1908 - 1945); II Р ядовий Герасим енко В асиль С и зо н т ій о ви ч (1917 -1941) - брат К інд р а т а С изонт ійовича; 12. Р ядовий Герасим енко Г ригорій О м елянович (1909 - 1943); ІЗ Р ядовий Герасим енко Іван Я кович (1 9 0 6 - 1943) - брат О лексія Я ковича; N . Р ядовий Герасим енко К індрат С изо н т ій о ви ч (1901 -1942) - брат В асиля С изонт ійовича; 15. Р ядовий Герасим енко О лексій Я ко ви ч (1912-1943) - брат Івана Я ковича; 16 Р ядовий Д а лека Василь Я кович (1 9 0 8 -1 941) - брат Гнат а, Д м и т р а й О лек сія Я ковичів; / ~ Рядовий Д алека Володимир С т епанович (1908-1943) - брат О лександра С т е пановича; 18. Л ейт енант Д а лека Гнат Я кович (1 9 1 8 -1 9 4 4 ) брат Василя, Д м и т р а й О лек сія Я гоаичіє; і 9 Р ядовий Д а іе к а Григорій Свдоки.мович (1892 - 1943) - бат ько Івана Г р и го р о вича; 20. Л ейт енант Д а лека Григорій Іванович (1912 -1944); 21. Л ейт енант Д а лека Григорій Н а за р о ви ч (1 9 2 1 -1941); 22. Р ядовий Д а іе к а Д м ит ро Я кович (1903 - 1942) брат Василя, Г на т а й О лек сія Я ковичів; 23. І'я д о м й Д а лека Захар П ет рович (1 9 0 7 - 1942); 24. С ерж ант Д а лека Іван А рт ем ович (1 9 1 7 - 1941); 25. Р ядовий Д а л е к а Іван Г ригорович (1920 - 1943) - син Г ригорія С вд о к ш ю ви ча ; 26. Р ядовий Д а лека Іван Г ригорович (1 9 2 4 -1944) - м ій друг і побрат им ; 27. Р ядовий Д а лека Іван М аркович (1 9 0 6 - 1944):

ТІ

2S. РядивиІ! Д а л е к а М икола В асильович (1906 - 1943): 29. Рядовий Д а'іека О лексаидр С т епаиович (1904 - 1943) - брат Володим ира С т епановича, 30. Рядовий Д а л е к а О лексій Якович (1906 - 1943) - брат Василя. Гнат а і Д мит р а Яковичів: 31. С т арш ина Д а лека П арф ило Л евкович (1912 - 1943): 32 Р ядовий Д ро зд ен ка Василь Васипьович (1914 -1943): 33. С т арш ий лей т ен а и т С наиький А ндрій Н азарович (1919 -1943) - брат Ф е дора Н азаровича: 34. Рядовий Є наїїький О лексій Г нат ович ! 1923 - 1943): 35. Рядовий Є нацький О лексій Л евкович (1908 - 1943): 36. Сер.жаит Єнаїїький П авло Іванович (1921 - 1943): 37 Рядовий Є наїіькнй О лексій С т епанович (1907 - 1943): 38. Рядовий Снагіький П илип Іванович (1906 - 1942): 39. М олодш ий серж ант С иаііький Тимоф ій М ихейович (1907 - 1943): 40 Рядовий Є наїїький Ф едір Л евкович (1 9 1 0 - 1943): 41. Сер.жаит С нацький Ф едір Н азарович (1922 -1942) - брат А ндрія Н а за р о ви ча: 42. Рядовий К іяш ко Гчат О хрім ович (1907 - 1945): 43. Рядовий Кіяш ко М ихайло Климович (1900 - 1945): 44. Рядовий К іяш ко О лександр Л евкович (1923 - 1943) - брат П ет ра Л евковича: 45 Рядовий К іяш ко П ет ро Левкович (1920-1943) - брат О лександра Л евковича: 46. Рядовий К іяш ко Тихій О хрімович (1912 -1945): 47. Рядовий К іяш ко Тихін Ф едорович (1915 - 1945): 48. Рядовий К оробейник Іваи С еменович ( І 9 І 8 -1944): 49. С ерж ант К улібаба Д м и т р о А нт онович (1900 - 1944): 50. Р ядовий Л и п о ви й С т епан П от апович (1906 - 1943): 51. Рядовий Л и п о ви й Ф еоір С т епанович (1914 - 1945): 52. Р ядовий М ш іенко В а с іп ь С ергійович (1897 - 1942): 53 Cep.iit ант М аринич !c ju Тарасович (1 9 15 -І 9 4 І ) - брат М ит роф ана Тарасо вича: 54. Рядовий М аринич .Митрофан Тарасович ( 1 9 1 9 -1 9 4 1 ) - брат Івана Тарасови ча: 55. Рядовий О вчареико М икола Іванович ( ! 9 І І -1941): 56. Р яоовий О вчареико ч ’е-'ір С т епанович ' ! ‘) І 8 -1942): 57. РяОовиіі П адалкп А ф аиасій Іванович (ІУ(І6 -1943) - брат ('ер,’’.ія Івановича: 58 Ржих.иІ! П а д а їк а і Іванович і -1942) - брат -}'/>''иосія Івано-:-"'і'-' 59. С т арш ина П лю ваки ! Іванович (1918 -1943): 60 Рядовий П оном аренко Іван Ф едорович (1913 -1943): 61 Л ейт енант С авииький Індрій В асісіьович (1 9 0 8 -1 9 4 5 ): 62 Р я')"вий С авииький !г’:ц К ононович (1 9 2 ! - 1943): 63. Рядовий С усідка В а с и н , і '.'•орович 11020 - 1941) - двоіоріониіі брат С т епана ( е.менО'^нча

64. Рядив,гй С усідка Іван Олрі.мовпч (1910 - 1943); 65 і інарнічна Сусшкы і.н ісп а н С еменович ( і'/2 І -1945) - овию ріднии брат Ьасіиія Сгоровича. 66 Рядовий Тарасенко іахап ( 'Панасович 'J 9 0 8 - 1944): 67. І ‘яо.,і;:и'і Тарасенко і /.іі . і М аркіянович 11904 -1943).

68 Рядовий Тарасенко Іван М и кит ович (1906 - 1944) - брат М иколи М и ки т о ви ча: 69. Рядовий Тарасенко Іван П ет рович (1925 -1943): 70. Л ейт енант Тарасенко М икола М и ки т о ви ч (1915 - 1943) - брат Івана М ики т овича: 71. Рядовий Тарасенко П ет ро Є вст аф ійович (1905 - 1942): 72 Р ядовий Тарасенко П ет ро В асіиіьович (1908 - 1941): 73. Рядовий Тарасеико П ет ро П р о ко п о ви ч (1922 -1943): 74. Рядовий Тарасенко П рокіп Ф едот ович (1922 - 1943): 75 Рядовий Тарасеико С ергій О лексійович (1902 - 1945) - брат Ф едора О лексій овича: 76. Рядовий Тарасеико Ф едір О лексійович (1910 -1943) - брат С ергія О лексійо вича: 77 С ерж ант Тетяиечко М ихайло С и д о р о ви ч (1909 -1944): 78. Р ядовий Тетянечко Семен Іванович (1912 - 1941): 79. Р ядовий Ю хно А ндрій Г гр а си м о ви ч (1902 - 1943) - двою рідний брат Івана Гнат овича, дядько П ет ра А ндрійовича: 80. Р ядовий Ю хно Є.гор М и т роф анович (1901 - 1943) - брат К ост янт ина й М ихайла М ит роф ановича, дядько П ет ра А ндрійовича: 81. Рядовий Ю хно Іван Г нат ович (1 9 0 8 - 1943) - зят ь П ет ра А ндрійовича: 82. Рядовий Ю хно Й осип Ю ліанович (1 8 9 9 - 1943) - дядько П ет ра А ндрійовича; 83. Рядовий Ю хно Кост янт ин М и т р о ф а н о ви ч (1908 - 1943) - брат С гора й М ихайла М ит роф ановичів. дядько П ет р а А ндрійовича: 84 Рядовий Ю хно Михагіло М и т р о ф а н о ви ч (1903 - 1942) - брат С гора й К ос т янт ина М ит роф ановичів, дядько П ет р а А ндрійовича: 85. Л ейт енант Ю хно П ет ро А н д р ій о ви ч (1921 - 1941) - м ій рід н и й брат: 86 Р ядовий Ю хно С т епан П ет рович (1923 - 1942): 8 7 Р ядовий Ю хно Ф едір М ихайлович (1905 - 1941): 88. Р ядовий Я ловол А ндрій Іванович (1903 - 1943).

Вічна Слава всім родичам, др узя м , землякам, які віддали свос життя в боях за Волю і Нсзалс/кнісі ь наш оїбагатостраждальної Батьківщннн!

Со ■ ' »і*. 0. К

Д о колектипізації, 1')30 року, ма тср и го р ії коліш лііх Вілчанських хуторів було понад 200 господарств. кожному дворі б \л а корова, дві, а в декого й по кілька корів, кінь, пара коней, а в декого - н по кілька коней. С аш ко Романко, наприклад, трим ав п ’ятеро або сем еро сірих, \ яблуках, коней. Він завжди трим ав непарне число коней, і, коли появлялось лош а, то він продавав або купував одного коня для того, щ об число коней було завжди пепаріпім. В кожному дворі відгодовували свиней, дехто тр и м ав ще й овець або кіз, в кожіюму яворі б\ ли кури, качки, іусп, багато було пасік. К олскпивізація 1930 року та голодомор 1932/33 р. р. немов епідемія чуми, оп у с тош или хутори, багатьох забрали реп ресії 30-х років та Друга Світова війна. Після війни колгоспники працю вали за “ паличку” (трудодень), на який в кінці року нічого не давали або нараховували по 100-200 г хліба. С ела були не п асп о р ти зо вані, а без п аспорта в містах на роботу- не прийм али, тобто, колгоспники були закріпачені. Була мож ливість завербуватись на ш ахти або на іншу "будову со ц іал ізм у ” і цим користувалась молодь, щоб якось виїхати з села. С ела опустіли... В колиинпх Білчанських хуторах залиіиилоеь біля ста хат. Не господарств, а хат. Раніш е б \л и господарства, в яких, крім хати, були; комора, клуня, кілька хлівів, саж , птаипник, погреби, тощ о, а тепер - у більш ості одна хата. П оловина хат пусті. М оло дих селян майже немає, а в хаті живуть двоє стареньких (дідусь і бабуся), або одна бабуся, чи один дідусь. На Тарасенковому хуторі залиш илась одна хата, на Романках - кілька хат, на Ю хнах, правда, більш е десяти, на С нацьких - кілька хат, на Бож ках одна хата, в якій ніхто не ж иве (там влітк-у стоїть пасіка, а взимк-у - в хаті зберігаю ть бджіл), на Тетянечках - одна хата. Хутір М аленкн зник зовсім... На місці колиш ніх садиб ростуть тепер бур’яни висотою до двох метрів; кропи ва, собача кропива, лобода, щ ириця, осот, болиголов плямистий та подекуди зал и ш и лись деревця слив, виш ень, здичавілих яблунь, груш, переплетених хм елем , тощ о... М имохіть спливаю ть у п ам ’яті слова наш ого пророка Тараса Ш евченка; ... "С ело неначе погоріло, неначе лю ди п одуріли...” І не в однім наш ім селі, А скрізь на славній Україні Все благородне страж дає. О дин лиш скот благоденствує...

( \ ь ш о п о від а в п р о долю н а ш о го р ід н о г о села м ій зе.иляк В а си ль П р о ко п о а и ч Д у д к а у (іірші, я к и й він н а зва в “Г е н о ц и д "

В аси ль Д у д к а

ГЕНОЦИД Народе мій, коли прозрієш ти? Коли збагнеш, що воля - найдорожче. Коли позбудешся своєї наготн? Прозрій, стяг волі на вітру полоще, В центрі Європи вимирають села. Молодь лишає свої рідні хати, Земля-турбота лиш пенсіонера. Та і за них нема кому подбати. Не так давно у голову збрело Комусь тлумачення (аж більш, чим дивне), В розумній голові це б не могло. Що є село немов безперспективне Село Грузьке. Колись воно цвіло Садами пишними і гаміром малечі Як сталося і як воно могло таке звалитись на селянські плечі? Дбали про клуб, ФАЛ, школу і контору. Зводили ферми І саджали ліс, Була надія, справи підуть вгору. Дбайливо доглядали сінокіс. На сцені тут Наталку грали Вчителі нашого села. Дівчата весело співали. Допоки півень заспіва Грали гармонії й гітари, Танці гриміли до зорі. Були тут сміх, і гріх, і чвари Так, як і в кожному селі. А зранку люд весь на роботі. Поля і ферми аж гули. Бідно жили, часом в скорботі. Та з цим боролись, як могли. Берегли землю, доглядали поле. Вирощували справний урожай. Хліб під вітрами хвилювавсь, як море... ... Надія вмерла, їй поклали край В цьому селі я иародився. Ходив до школи босоніж. Вивчав науки, добре вчився. Учив напам'ять перший вірш Туг пережив СВІЙ перший голод. Пізнав, що значить неврожай.

Перетерпів я лютий холод, Так пізнавав свій рідний край. Проблема одягтись чи взутись Тоді для кожного була. Бажання злиднів цих позбутись Прогнало молодь із села. Одних на шахти забирали. Інші - навчались тут і там. Паспортів зовсім не давали, За себе не подбаєш сам. Всі ми це бачили і знали. Але зробить щось не змогли, В концтаборах уми конали Народу кращії сини. У всіх на очах село вмирає, Ліквідували школу, клуб, Бібліотеки вже немає, З криниці розібрали зруб. По вулицях - пусті хатини Стоять без вікон і шибок. Зіяють чорні порожнини. Що здатні викликати шок До них не видно вже доріжок. Не чути скрипу їх дверей. Нема слідів дитячих ніжок. Сумно співає соловей. Не видно, де були городи, Позаростало все кленком. Там, де були дзеркальні води, Вже болота з багнистим дном. Зникли з лугів пахучі трави. Де був найкращий сінокіс. Раніш такого ми не знали. Замовк 1ЛТ дзвін сталевих кіс. Біля садиб, будинків власних. Сидять на лавках, мов граки. Із згаслим поглядом нещасних Пенсіонери-старики. Вони приречені давно Головоіяпами Кремля, Помруть вони, помре й село. Бо їх трим:иа тут земля.

Літературно-художнє видання

Володимир Андрійович Юхно БІЛЧАНСЬКІ ХУТОРИ Відповідальний за випуск К Полтавець Технічний редактор/4. С Иаталуха Ф ото В.Д удка

Зламо в набір ІЗ 09 99. Підписано до друку 27.09.99, Форм аї 60x84/16. Папір офсет Гарнітура Тайме Д р у к оф сетним У м о ви Зам 12 Ціна договірна

д рук

арк.

1,16, О бл.-ви д

арк

0,96. Т и р аж 200 екз

Вид

Вилавнмшво "Ярославна". Україна. 244030, (,'уми. вул.Горького, 2 Лр\к вилавтшгва ' Ярославма", Україна. 244030, Суми, вул.Горькою. 2

№> 2.

На 1-ій сторінці обкладинки; одна із хат Семена Годунова, яка 5 лютого 1930-го року була відібрана у господаря комнезамів цями Липовим С.К., Пономаренком М И., Сиротою Ф М та Шаповалом В М с.Білки Тростянецького району. На 4-ій сторінці обкладинки; осиротіла хата-пустка в селі Грузько.му Тростянецького району на Сумщині.