Book layout (memoir) by Alina Veselka

НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ

ДУША МОСКАЛЕНКА Спогади про Анатолія Москаленка

Стилос Київ, 2014

УДК 621.979-52 ББК67.410 С 47

Золоті імена української журналістики Серія заснована 2011 року Випуск 4

С 47

Душа Москаленка. Спогади про Анатолія Москаленка / [авт. кол. : Баршай С., Біленко В., Вартанов Г. та ін.]. – К. : Стилос, 2014. – 44 с. ISBN 978-966-437-311-8

У виданні розповідається про відомого українського публіциста та науковця, першого директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заслуженого журналіста України Анатолія Москаленка. Уміщено спогади колег та друзів, твори, світлини про життя і творчість педагога та публіциста. Для широкого кола читачів.

ISBN 978-966-437-311-8 УДК 621.979-52 ББК 67.410

Сергій БАРШАЙ, священик, випускник Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка 1997 року. ДУША МОСКАЛЕНКА

Якщо хтось і вмів радикально ламати стереотипи (принаймні у підлітка), так це був Москаленко. Я познайомився з ним восени 1992 року, коли вступив на 1-й курс тоді ще журфаку. В голові 17-річного випускника сільської школи головним мірилом, хто такий декан, було визначення, що це так, як у школі директор. І… Захарович ніяк не вписувався в сформований за шкільні роки образ керівника навчального закладу. Він був повною протилежністю директорові моєї школи (хай Бог дає йому здоров’я, не будемо його називати), який умів об’єднувати проти себе і школярів, і вчителів, який із посмішкою і напівшепотом говорив страшенні речі. Коли я, уже першокурсником, приїжджав додому в село і, захлинаючись, розповідав молодшому (на два роки) братові, як воно там в університеті, завжди у фарбах розмальовував отого декана (і слово для нас із братом було нове!): «Уявляєш – повна протилежність нашому директорові!». І далі по-написаному: гуморний, дотепний, а який прости-и-и-й!.. У порівнянні з нашим сільським директором Анатолій Захарович був просто дядечком із птахофабрики (у нас у селі була така). Через два роки (1994-го) брат отримав нагоду особисто пересвідчитися в тому, що я не брехав – також вступив до (тоді вже) Інституту журналістики. Того ж року сталися ще дві події, які мене сильно зблизили з Анатолієм Захаровичем: наприкінці другого курсу я влаштувався на роботу в Інститут (набирав тексти на комп’ютері), а в листопаді помер мій батько. Зрозуміло, чому нас із Москаленком зблизила перша подія – він тепер був уже не просто моїм директором (з перейменуванням факультету на Інститут посада керівника також була змінена з декана на директора), а й начальником по роботі. А щодо другої події, то у вересні директор спитав мене, чи можу я попросити батька (священика) освятити капличку, побудовану ним у себе на дачі? Я тоді вперше був у кабінеті Анатолія Захаровича. Він мене спіймав у коридорі і запросив до себе, сказав: є справа. У мене було дві заборгованості за літню сесію і я подумав про це, подумки прощаючись із уже рідними інститутськими стінами. Але Москаленко почав уточнювати деталі моєї біографії: «У тебе ж брат на перший курс вступив – так?» (Москаленко завжди до студентів звертався на «ти», і це особливо зближувало з ним). «і я знаю, що у вас батько – батюшка, служить у Баришівському районі». Я був просто приголомшений, адже за два роки навіть не задумувався, що когось тут це може цікавити (пізніше я згадав, що про

батькову службу писав у анкеті при вступі). Після цього директор почав розповідати, як він у дитинстві допомагав батюшці в храмі рідного села на Донбасі, як у радянський (уже «деканський») період, одного разу, нишком зайшовши в одну з київських церков, побачив там одного зі своїх професорів. Москаленко з гумором передавав свої почуття, коли, підійшовши до нього ззаду, нічого іншого не придумав, як сказати: «Іди швидко звідси, щоб нас із тобою тут ніхто разом не побачив!». Тоді ми домовилися, що «найближчим часом» я йому привезу батька освятити каплицю. Телефону не було ані в нас удома, ані на парафії, де батько служив, і «переговори» тривали до листопада, поки батько не помер. Через кілька тижнів після похоронів Москаленко запитав мене, коли ж приїде батько? «Так все ж уже…» – єдине, що прийшло в голову сказати мені у відповідь. «Що – все? Кажи, хай приїжджає, я зустріну» – наче дратувався директор. – «Так він же… помер…». Я і зараз пам’ятаю вираз обличчя Анатолія Захаровича, наче мова йшла про смерть його старого друга (хоча вони так жодного разу і не бачились). «Ой, бідний синок!», – сказав він, обійнявши мене. Тоді я вже відплакався після похоронів, але сльози знову виступили. Від того часу Анатолій Захарович прожив ще п’ять років. Я закінчив університет, лишився працювати в ньому. Хто вчився, а тим більше працював у державних вишах, знає, наскільки це забюрократизовані структури, де буква закону – передусім. Але й тут Москаленко відрізнявся від своїх соратників: для нього (просто за Євангелієм) закон був для людини, а не навпаки. Вже з четвертого курсу мешканці гуртожитку починали «чухатись» з приводу того, де їм жити після закінчення навчання (звісно, більшість хотіла лишитись працювати у столиці). І треба було не просто знайти житло, але й мати прописку, адже тоді ще в Києві могли працювати лише його «узаконені» мешканці. Як студента мене кожного вересня зараховували на роботу і в червні звільняли. Із закінченням п’ятого курсу (а, відповідно, і терміном прописки у гуртожитку) проблем у мене додалося. Директор сам узяв мою заяву на зарахування з липня (тобто без літньої паузи) і повіз до проректора на підпис. Це, до речі, була ще одна риса Москаленка – він сам відвозив документи своїх підлеглих на підпис, коли у них з цим могли виникати проблеми. Як там він переконував «старших» колег поставити жадане «До наказу» – то вже був його секрет. Наступного дня в коридорі, зустрівши мене, Захарович повідомив, що все підписано, «можеш працювати і не переживати». «А як же те, що в мене… прописка скінчилася?» – я навіть боявся про це Москаленку сказати, але тут було вже не до секретів. «Та я сказав, що ти киянин» – і Захарович по-змовницьки підморгнув мені. Більше того – він лишив мене в гуртожитку, що теж було не зовсім за правилами (адже гуртожиток був студентським). І такі випадки були не лише зі мною. Усі в Інституті знали, що Москаленко без вагань візьметься допомогти будь-кому у його проблемі.

Востаннє я бачив його у жовтні 1999-го. Він уже тривалий час лікувався у Феофанії, а в Інститут заїхав на чийсь захист зі своєї кафедри (періодичної преси). Усі знали, що директор лікується, але ніхто не ставився до цього аж надто серйозно – усі ж хворіють – і тим більше ніхто не думав, чим скінчиться це лікування. Через місяць його не стало. В це не вірилося нікому… Ось одна з головних тез, яку любив повторювати Анатолій Захарович і яку я запам’ятав: «Людині стільки років, наскільки вона себе відчуває. Може бути двадцятирічний хлопець уже старим, а може бути сивий дядько ще юнаком». Хто хоч трохи особисто знав Москаленка, добре розумів, що він мав на увазі, адже у свої шістдесят із гаком наш директор був молодим парубком: завжди із гумором, із гострим влучним словом, готовий пожартувати або по-товариськи «підколоти». Він не цурався ніякої компанії і його щиро любили студенти, викладачі, прості працівники Інституту, і, звичайно, армія випускників, багатьом із яких путівку в життя дав саме Анатолій Захарович.

Володимир БІЛЕНКО, журналіст, заслужений працівник культури України МАЙСТЕР СЛОВА І ДІЛА

З Анатолієм Москаленком ми – ровесники. Доля звела нас 1952 року в столиці. Я приїхав з Полтавщини (що незабаром – на той час – стане лівобережжям Черкащини), Анатолій – з Донбасу, який тоді масово «поглинав» сільську молодь, в тому числі з мого краю. Ми ж стали студентами філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Тільки відділення різні: моє – української філології (дві групи), його – журналістики (три групи). Згодом до Києва перевели студентів-журналістів із Харківського університету – і в нашому сталася структурна зміна: було створено самостійний факультет журналістики. Наш студентський конгломерат був дуже строкатий: за віком, соціальним станом, географією. Скажімо, ми з Анатолієм прийшли 18-літніми, одразу після школи. А поруч – старші. На 2, 3, 5 і більше років, у тому числі й фронтовики Великої Вітчизняної. Біля них і ми дорослішали значно швидше, хоча війна і лихе повоєння дали нам свій гарт ще з дитинства. Та все це так, до слова. Як «історична» довідка. Найближчими були, звичайно, ті, котрі жили в одній чи сусідніх кімнатах, навчалися в одній чи суміжній за профілем групі. Анатолій був, здається, із заможненької родини, тому гуртожитське «раювання» його обминуло. І ми з ним не могли похвалитися близькістю в студентські літа. Наша взаємна приязнь засвітилася, коли він працював у найпартійнішій газеті «Радянська Україна» (нині – «Демократична Україна»), а я – у комсомольському видавництві «Молодь». Енергійному, повному сил і творчих держань А. Москаленку було затісно в журналістських шатах. Життєвих ситуацій, зустрічей з людьми, морально-етичних колізій набиралося стільки і таких масштабів, що не могли повноцінно вкластися в газетний формат. Рятувала художня проза: в 1962–1964 рр. вийшло кілька видань повістей і оповідань. А на початку 70-х рр. Анатолій подав свою повість до видавництва «Молодь», але під девізом «учасник конкурсу на кращий твір про молодого сучасника». Журі було солідне – з відомих письменників, критиків, літературознавців на чолі з авторитетним у ті часи Юрієм Збанацьким. Переможцем (друга премія, перша не дісталася нікому) став автор повісті «Краплина і море». Як виявилося після «розшифрування» девізу, цей автор – Анатолій Москаленко. Дізнавшись, він одразу примчав до видавництва. Вабили його не гроші, хоч вони ніколи не були зайвими. І навіть не те, що книжка вийде поза чергою і гарантовано (що, звичайно ж, втішало). Найсуттєвішим було публічне визнання авторитетним у письменницькому середовищі журі. А невдовзі – і прийом у Спілку

письменників. Це – знакова подія в біографії, в життєвому поступі. Для видавництва (а я тоді був головним редактором) – теж плюс: стимулюємо народження цікавих художніх творів. Сьогодні, на фоні досягнутого і зробленого Анатолієм Захаровичем в українській журналістиці, це може здатися комусь дрібним, не суттєвим. Але тоді… Зрештою, я і сказав, що означало «тоді». В А. Москаленка склалася досить солідна (знову ж таки, як на ті часи) кар’єра в апараті ЦК КПУ. Але в спілкуванні він залишався доступною людиною, таким же товариським, з почуттям гумору. І винятково діловитим у підході до конкретних справ, важливих проблем. Одного разу, зайшовши до нього за порадою з чисто видавничих питань, між іншим сказав йому і про тривалу тяганину навколо однієї людини з лікуванням. «Прізвище? Місце роботи?» – тільки й запитав. І тут же телефонує високому посадовцеві лікувальної системи. І мені – відповідь: «Питання вирішене». «Телефонне право»? Так. Але ж не байдужість. І продовжує мову вже про те, з чого почали. Минуло майже 40 років. Давненько відійшов за вічну межу Анатолій Захарович, а ощасливлена тоді людина досі згадує його, і він живе – у вдячній пам’яті, в людській душі. Виникали й проблеми, які так легко і просто, телефонним дзвінком не вирішувались. 1978 року видавництво «Молодь» випустило книжку маловідомого харківського автора Юрія Нікітіна про ще невідомішого того часу українській читацькій громаді героя під назвою «Шпага Александра Засядька» російською мовою (70 – 80 відсотків книжок виходили українською). Молодий письменник написав біографічну повість про одного з вітчизняних піонерів ракетної техніки, інженерановатора і винахідника, царського військового діяча і хороброго воїна, який народився 1779 року на Полтавщині (с. Лютенька Гадяцького району). Засядько був нащадком гармаша Запорозької Січі та зберіг у душі пам’ять козацького роду. З виходом книжки з’явилася прекрасна нагода відродити ім’я винахідника, після якого – вже потім – поставали Микола Кибальчич (останні десятиліття ХІХ століття), Юрій Кондратюк (Шаргей) – у першій третині ХХ століття і ціла когорта видатних учених, з іменами яких пов’язана передкосмічна і космічна ера людства, а їхні корені – в Україні. Радіти б такій книжці. Та що тут зчинилося?! Мені зателефонував секретар ЦК КПУ з ідеологічних питань Валентин Маланчук: «А ви читали?.. Рецензували?..», «Принесіть мені справи…» І закрутилося. Було доручено чотирьом завідувачам відділів ЦК (науки, культури, ідеології та зарубіжних зв’язків) прочитати книгу. З’явилися в справі замовлені рецензії неуків від історичної науки, якогось генерала з військового училища. Було підготовлено доповідну записку на Політбюро ЦК КПУ і проект постанови найвищого політичного органу республіки. Там значилося, що видавництво «Молодь» випустило ідеологічно шкідливу книжку про людину, яка не заслуговує доброї пам’яті радянських людей. (І для тих поціновувачів нічого не значило, бо й не знали, що ім’я О. Засядька зафіксоване в «Большой советской энциклопедии» доброю довідкою,

а за рішенням Президії АН СРСР воно присвоєне одному з природних утворень на невидимій стороні Місяця). Тож передбачалася і кара: а) не допустити книжку в книготорговельну мережу, а знищити; б) головного редактора видавництва Біленка В.В. виключити з партії і звільнити з роботи; в) директорові видавництва Прокопенку В. П. оголосити догану… і т. д. Три завідувачі відділів ЦК підписали таке подання. А завідувач ідеологічним відділом Юрій Єльченко зволікав із підписом. Загадково зволікальну позицію зайняв і перший помічник В. Щербицького Віталій Врублевський, до якого я заходив. «Потрібен час»,– такою була його відповідь. Анатолій Захарович включився по-своєму. Будучи помічником другого секретаря ЦК КПУ І. Соколова, у дорогу до якогось з обласних центрів А. Москаленко бере цю книжку. Їде із шефом в одному купе. І викладає на столик книжку. Розрахунок удався: високий партбос зацікавився: «Что за книга»? «Це написав ваш земляк з Харкова» – відповів Москаленко. І Соколов поринув у читання. У тодішнього політбомонду була така практика: спільні обіди членів Політбюро. А ніби між іншим – обмін думками, інформацією. І раптом на такому неофіційному зібранні Маланчук «кидає гранату»: «Молодь» випустила ідеологічно шкідливу книжку – є необхідність обговорити на Політбюро». Соколов миттєво зреагував: «Я читал эту книгу. Хорошая книга». А після розповів про цю розмову й Москаленкові. Зрештою, двомісячна високовольтна напруга, під якою я опинився як головний винуватець «зловорожого» діяння, спала ніби раптово: Маланчука звільнили з посади секретаря ЦК і позбавили статусу кандидата в члени Політбюро. Його, запеклого борця проти «українського буржуазного націоналізму» в середовищі наукової і творчої інтелігенції, котрий перебував під патронатом і захистом всесоюзного ідеолога М. Суслова, таки «зіпхнули» – надто потужним було обурення тих, хто мав прямий доступ до В. Щербицького. Очевидно, про підготовлювану «операцію» щодо «нашого» ідеолога знали і Єльченко, і Врублевський і були її «чорноробами». Уніс свою лепту – з подачі А. Москаленка – й І. Соколов, загалом байдужий до таких питань. Отак Маланчук став «ніхто». А справа про «зловорожу» книжку канула в Лету. Матеріали передали на розгляд секретаріату ЦК Комсомолу (треба ж було якось «закрити питання»), де нам подякували, що випустили книжку, яку прочитали навіть усі секретарі ЦК комсомолу. Я в колі друзів здобув кличку «шпагоглотатель» і ще рік залишався на посаді головного редактора «Молоді», з якої пішов добровільно, хоч і не без труднощів (довго шукали з директором В. П. Прокопенком заміну). Потерпав потім і Анатолій Захарович – його «пішли» з апарату за чиїмось доносом. Але наша близькість і співпраця залишалися незмінно щирими. Я заходив до нього, ще на бульварі Тараса Шевченка, 14, коли він був деканом факультету журналістики. Він «заскакував» на Чкалова, 52 (нині вулиця Олеся Гончара), коли я був головним редактором і директором письмен-

ницького видавництва. У нас не було проблем, які б до чогось зобов’язували: я не «проштовхував» абітурієнтів, він не пробивався у видавничі плани (йому замовляли й без мене). Ми просто спілкувалися, розслаблялися. Але щойно почує про якусь проблемку, негайно каже: «можу допомогти» або «а ти зроби отак». …Серед наших однокурсників 1952–1957 рр. чимало цікавих постатей: Василь Симоненко, Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Микола Сом, Анатоль Перепадя, Іван Сподаренко, Борис Рогоза, Іван Шпиталь, Василь Чехун і ще, ще… Знакові люди. Хтось – як письменники. Хтось – чисто журналісти. Анатолій Москаленко – у цьому ряду. За найвищим розрядом.

Григорій ВАРТАНОВ, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. ТРИ ГІЛКИ СПОГАДІВ Гілка перша. Знайомство й спілкування

Моє знайомство з Анатолієм Захаровичем Москаленком сталося на журналістській ниві. На той час, а йдеться про сімдесяті роки, коли ми обоє займали посади керівників кафедр журналістики, – він у Шевченківському університеті, я – у Вищій партійній школі, які очолили опісля досить тривалої журналістської діяльності в обласних газетах на Донеччині й Чернігівщині. У ті роки ЦК КПУ досить часто проводив республіканські наради керівників засобів масової інформації, на яких нам доводилось виступати. Пам’ятаю його активність на тих зібраннях, він завжди виступав, і слово його містило цікаві міркування, пропозиції, побудовані на власному досвіді партійного життя в обласній газеті. Говорив щиро, проте без претензій на повчальність і хизування, завжди вносив пропозиції щодо творчого ставлення до висвітлення партійного життя. І така позиція мені, як і багатьом учасникам нарад, імпонувала, оскільки публікації на теми партійного життя не відзначалися творчими здобутками, живістю й безпосередністю викладу. Пам’ятаю, одного разу на таке його переконання хтось кинув услід репліку: «На те й партійне життя офіційне...». Анатолій Захарович одразу зреагував: «Не згоден, пишемо ж про людей, а не чиновників...». Згодом з’явилась його стаття у виданні «Журналіст України», де він виклав свої міркування глибше й щиріше. Минув час, і він очолив університетську кафедру теорії і практики журналістики, згодом став деканом факультету. Й тут одразу творчо розв’язував питання, пов’язані з навчальним процесом, всіляко заохочував студентів до творчості при виконанні письмових жанрових робіт, ввів практику студентів у редакціях місцевих і столичних газет. Набутий ним досвід дав мені привід запросити його для виступу перед слухачами відділення журналістики Вищої партійної школи, що й сталося одного весняного дня. Мені довелося бути організатором зустрічі й свідком великої зацікавленості щирого й невимушеного виступу перед слухачами-партшколярами, що закидали його запитаннями, на які отримали нестандартні відповіді. Гілка друга. Журналіст від Бога Гортаю пожовклі сторінки видань минувшини, вчитуюсь у рядки публікацій Анатолія Захаровича й подумки приходжу до

висновку, що перо журналіста має свій почерк, і що було б непогано для нинішніх студентів факультетів журналістики (та й не лише для них, а й практиків) вдруге перечитати викладене автором, щоб пізнати «секрети» його манери викладу змісту. Якось ми з ним засперечалися з приводу того, у якому жанрі він викладає свої думки, малює життєві картини або епізоди, не вдаючись до вигадки. Й у відповідь почув знамениту фразу: «Усі жанри хороші, окрім нудного»... Критичне мислення і перо Москаленка не знали спокою, вони народжували свіжі думки, цікаві спостереження, роздуми – усе, чим багата справжня, а не удавана журналістика зі своєю школярською стилістикою. Він володів усіма жанрами журналістики, але найбільше полюбляв статті й нариси. Одного разу ми засперечалися з ним щодо його стилю письма, а саме – ділового, конкретного, насиченого прикладами й авторськими коментарями. Аніяких так званих красивостей! У товариській полеміці Анатолій Захарович переконав мене, що творчість не знає меж та узагальненню не підлягає. Журналістика – не художня література, твердив він, тут свої закони творчості, й з ними варто рахуватися. Зокрема мистецтво журналіста, твердив він не раз, вимагає класти у газетний рядок думку, тобто, щоб словам було тісно, а думкам просторо... Сам він залишив у спадщину публікації, які варті уваги й осмислення авторського бачення навколишнього світу, обрання ним відповідних форм і методів викладу змісту... Таким він і був... Гілка третя. Вчений, науковець... Цей розділ хотів би почати із запрошення до читачів з такою сенсацією: якщо хочете навчитися писати наукові статті або книги, перечитуйте все видане Анатолієм Захаровичем із проблем журналістики. Назвати їх посібниками, але вони не узгоджуються з підручниками, які рекомендуються студентам та слухачам. Його книги, зокрема такі, як «Вступ до журналістики» та «Теорія журналістики» й досі залишаються, як на мене, найкращими навчальними працями, глибокими за змістом й оригінальними за викладом. Я не називаю інших його публікацій, яких у нього чимало, бо їх не перелічити, якщо мати на увазі виступи на сторінках періодичних видань, на наукових конференціях та інших зібраннях, пов’язаних із журналістськими справами. Його книги з питань теорії журналістики – не лише підручники або посібники, це – справжні наукові праці, наповнені теорією і практикою сучасної журналістики з викладом важливих думок і спостережень, що вдало компонуються у науково-теоретичний зміст видання. Й усюди відчувається авторська позиція, авторське «я», не запозичена, а викладена самостійно, часом запрограмована для полеміки й дискусій. Разом з тим це – творіння Анатолія Москаленка, вченого з великої літери, яких і зараз не так

багато у нашому середовищі. Доречно буде привернути увагу до того, що він, викладаючи теоретичні істини, не відкидав, а заохочував полеміку. Я відчув цю його творчу манеру. Він вважав, як і слід, що у полеміці народжується істина, яка утверджується у наукових працях. Володарем такої істини був й Анатолій Москаленко. А ще я пересвідчився у цьому, коли авторський колектив на чолі з ним працював над книгою «Історія партійно-радянської преси України». Як керівник авторського колективу він не лише сам підготував солідний розділ книги, але й допомагав іншим авторам – одинадцятьом відомим ученим України з багаторічним досвідом викладання та наукової роботи. Це було перше видання такого підручникового характеру й з кожним автором доктор історичних наук, професор Анатолій Захарович Москаленко провів велику підготовчу роботу, аби підручник об’єктивно відображав процеси становлення й розвитку преси в Україні. За рекомендацією Міністерства освіти книгу й досі рекомендовано як підручник студентам факультетів журналістики. Я згадав про це видання, оскільки маємо приклад наполегливої творчої роботи керівника авторського колективу над підручником-відкриттям і мені, як учаснику колективу й авторові одного з розділів доводилось спостерігати над процесом створення книги. Водночас пам’ять зберегла спогад про співпрацю з Анатолієм Захаровичем, коли він очолював Вчену раду факультету журналістики Шевченкового університету, а мене було обрано вченим секретарем. Саме ця співпраця дала мені можливість відчути творчий метод роботи шановного професора, його турботи, пов’язані з виявленням і присудження високих наукових ступенів достойникам-практикам засобів масової інформації. Але то окрема сторінка спогадів... Насамкінець можу стверджувати, що видане й викладене Анатолієм Захаровичем Москаленком із проблем журналістики залишиться фундаментом журналістської науки й на багато років прислужиться підготовці кваліфікованих творчих працівників засобів масової інформації, якою б не була система влади у нашій державі.

Микита ВАСИЛЕНКО, професор кафедри періодичної преси Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук. ЛЮДИНА, ЯКА ВСМІХАЛАСЯ

Василенко Микита, професор кафедри періодичної преси Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук. У Анатолія Москаленка не було ворогів. Це переконання базується на емоційних спогадах, а не на усталених правилах ввічливості до тих, хто пішов у небуття. Це переконання базується на емпіриці, особистих враженнях автора цих рядків. …Я приступив до викладання на факультеті журналістики в кінці семестру року 1995. Прийняв мене на роботу особисто Анатолій Захарович Москаленко, одразу зробивши довіреною особою. Наголошую на останньому твердженні зовсім не для того, щоб похизуватися. Просто читачі мають розуміти: через об’єктивні причини я знав Анатолія Москаленка краще за багатьох інших працівників. Початок, а згодом і пік його кар’єри в університеті випав на часи змін. Стандарти поведінки партійно-радянських журналістів вже змінювалися, але до «понятій» злодійського капіталізму було ще далеченько. Ми ще користувалися залишками пропагандистської стилістики старих часів, із неприхованим здивуванням і радістю сприймаючи нововведення «юного» Генсека товариша Михайла Сергійовича Горбачова. Це була чарівна доба теплих весен, нежаркого літа і навіть паніка катастрофи на АЕС попервах не дуже сильно зіпсувала життя багатьох працівників газет і журналів України. До слова, тоді ще були газети і журнали. Справді. Тираж «Молоді України» доходив до восьмисот тисяч примірників, а популярного і хуліганського «Комсомольского знамени» («КоЗы») – до півтора мільйона примірників щоденно. Отже, студентам факультету журналістики Київського ордена Леніна державного університету імені Тараса Шевченка було де друкуватися. І була гарантія того, що їх матеріали прочитають сотні тисяч громадян. А, значить, нам, їх викладачам з кафедри партійнорадянської преси, теж надавалися всі можливості для реалізації педагогічного і творчого потенціалу. Воістину, Москаленко прийшов саме вчасно і зайняв саме те місце, яке належало йому по праву. Анатолій Захарович був людиною веселою. Причому почуття гумору було в ньому настільки органічним, що навіть від природи злі люди мусили неохоче визнавати: новий декан – «Москаль-чарівник».

Будь-яку проблему швидко вирішує артистично, максимум, що може дозволити собі – іронічну (але не саркастичну! – М.В.) посмішку. Абсолютно точно можу сказати, що Анатолій Москаленко жодного разу не допустив до того, щоб хтось написав за нього бодай короткий відгук на студентську роботу. Він все і завжди писав особисто. Дуже дивувався, коли хтось, з великого розуму, пропонував йому поставити підпис під матеріалом, який Москаленко власноручно не написав і не вичитав. Тобто, журналіст і адміністратор був справжній, уміючи гармонійно поєднати ці загалом досить антагоністичні поняття. При Москаленку було збережено старі традиції факультету журналістики, започатковані нові. Головне, що факультет розширювався, невдовзі отримавши статус Інституту журналістики. …Щоб мене зрозумів молодий читач, скажу таке: лекції в ті давні часи тривали дев’яносто хвилин, з перервами по п’ять хвилин. Щороку студенти відбували на літню виробничу практику в провінційні видання. Там їх охоче брали на ставку, а викладачі кафедри, якою завідував Анатолій Москаленко, за державний кошт їхали у відрядження, щоб проконтролювати проходження такої необхідної практики на місцях. В епоху гласності, що прийшла незабаром, на журналістів молилися як на святих отців у хрестових походах. Можна було писати про все: розкуто, вільно, ніби ще рікдва тому і не існувало державної чи найстрашнішої внутрішньої цензури… Мені особливо запам’яталися часи роботи з Анатолієм Захаровичем «на виставці». Тоді це поняття включало працю в приймальній комісії, що продовжувалася кілька місяців і була винятково виснажливою. Спека маленьких кімнаток, де приймали документи абітурієнтів. Задуха довгих, напрочуд незручних коридорів нових корпусів, де відшукати потрібну аудиторію ставало подвигом, що рівнявся безумству Ясона, який рушив в Лабіринт на пошуки Мінотавра. Апокаліптичні страждання матусь, які чекали результати іспитів своїх донечок. Шекспірівські переживання провінційних Ромео, до яких ці донечки бігли в першу чергу. На фоні всього цього – іспити на факультет журналістики. «Перша Світова війна почалася в травні 1945 і закінчилася перемогою Червоної армії». …Останнє не було показником. Останнє було анекдотом. Хороші були часи. Діти читали книжки. Анатолій Захарович працював «на виставці» невтомно і якось… натхненно, невпинно шукаючи журналістські таланти. Фахівці можуть підтвердити: для того, аби визначити, чи є в юному створіння «божа іскра», у приймальній комісії відводяться лічені хвилини. А.З. Москаленко з цим завданням справлявся швидко і дуже ефектно, цілі покоління журналістів вдячні йому за це. Саме завдяки А. З. Москаленку мене рекомендували на посаду заступника редактора першої масової незалежної газети України «Кто виноват». Очолив її Михайло Сергійович Канюка – давній товариш

Анатолія Захаровича Москаленка, доцент кафедри телебачення і радіомовлення. Працювали в щотижневику викладачі і студенти старших курсів факультету журналістики. Тираж її сягав 300 000 примірників. В понеділок, рано-вранці біля кіосків «Союздруку» стояла черга киян, аби придбати популярне видання. У Анатолія Москаленка не було ворогів. Це переконання базується на емоційних спогадах. Бо ж якими ще можуть бути спогади про людину, яка зробила для мене так багато.

Ольга ГЕРМАНОВА, старший кореспондент журналу «Вісник податкової служби України», кандидат філологічних наук. УРОКИ НА ВСЕ ЖИТТЯ

Ніколи не була в його кабінеті. Вчилася бо старанно, ще не усвідомлюючи, що професія, яку опановувала з волі батьків, стане улюбленою. Але уроки Анатолія Захаровича запам’ятала на все життя. Він читав «Основи журналістики» на першому курсі очолюваного ним вишу, прагнучи кожну майбутню акулу пера пропустити через океан своєї журналістики. Так сталося, що наш курс, 1998 року вступу, був останнім, у кого Анатолій Москаленко читав лекції. Ми з нетерпінням чекали цього мудрого сивочубого чоловіка, всотуючи кожну фразу про те, якою повинна бути журналістика – об’єктивною, правдивою і т. ін. Ми вихоплювали на лекціях Анатолія Москаленка вигадані ним афоризми і дбайливо переписували у щоденники. Дехто навіть увічнював його слова на диктофоні. Особливо ж нам, першакам, імпонував вислів про те, що журналістика – не стільки професія, скільки стиль життя. І саме життя дало змогу неодноразово переконатися в цьому на власному досвіді. Пам’ятаю, як на святі «1+5» (зустріч першого і п’ятого курсів) ми з братом Володимиром, який вступив до університету на три роки раніше за мене, співали під гітару пісні. Тоді було якось трепетно, і хотілося, щоб Анатолій Захарович похвалив нас. І він похвалив, тільки по-своєму, особливо. Цього року, їдучи з дідом на могилу батьків, розговорилися про минуле. І мій дід, Демченко Іван Корнійович (журналіст і фронтовик, випускник факультету журналістики 1958 року), не без гордості згадав, що колись при зустрічі Анатолій Москаленко сказав йому: «Дякую Вам за онуків». Просто й без патетики. У 2002 році я перемогла в конкурсі Національної спілки журналістів України «За кращу студентську роботу з проблем ЗМІ» імені А. З. Москаленка. Тема, яку обрала для дослідження, зрештою лягла в основу дисертації. Але це було потім. А тоді, в 1999-му, звістка про смерть метра журналістики накрила жалобою весь Інститут. Байдужих не було – ані серед колективу, ані серед відмінників, двійочників чи їхніх батьків. Всі разом і ховали… Ми з братом ще довгий час ходили на Байкове кладовище класти квіти Анатолію Захаровичу і підтримували зв’язок із його дружиною Анастасією Макарівною. Доти, доки світ не заступило горе в нашій родині… Сьогодні обидва, я і Володимир, працюємо в журналістиці. Втілюємо в життя, принаймні намагаємося, моральні настанови Анатолія Москаленка. І, розпочинаючи кожен день з нового рядка, намагаємося робити це так, як він вчив.

Валерій ГУЖВА, письменник, поет, прозаїк, публіцист. ЛЮДИНА СЛОВА Й ОБОВ’ЯЗКУ

Хоча Анатолій Москаленко вступив до університету лише на рік раніше за нас, однак був (не здавався, саме був) на порядок організованішим і розумнішим серед студентів курсу вступу 1953 року. Було враження, що він набагато старший від нас. До його слів, на відміну від інших, зокрема викладачів-талмудистів, ми прислухалися без внутрішнього спротиву. Москаленко був так званим куратором нашого величезного і строкатого курсу, і те його кураторство було не обтяжливим, церберським, а навпаки – товариським і помічним. На факультеті виходила «офіційна», так би мовити, стіннівка «Слово-зброя», а при ній, як гумористично-сатиричний додаток, народилася стінгазета «Лінотип»– дотепна, колюча, інколи аж нахабна у зневазі до невдатних викладачів і навіть до атмосфери тодішнього суспільного конформізму. Вправлялися у дотепах, карикатурах, фейлетонах безоглядно, і на перших кроках на зміст «Лінотипу» начальство дивилося крізь пальці. Анатолій Москаленко тільки головою хитав, прочитавши деякі дописи, а коли вже хтось перебирав міру у писаннях настільки, що міг поплатитися щонайменше студентським квитком, м’яко і переконливо вносив корективи. У «Лінотипі» гострили пера й олівці студенти різних курсів: Юлік Шелест, Юрій Ярмиш, Толя Мельниченко, Володя Чепіга (ще й малював– дай Бог кожному), Роберт Третьяков, Ігор Малишевський, Андрій Крижанівський і ще, і ще, і ще… Довжини ця газета була інколи такої, що починалася від входу ліворуч і закінчувалася за поворотом коридора першого поверху Червоного корпусу університету. Аби не Толине око і – не по роках – житейська мудрість, та ще сердечна симпатія до йоржистих молодшокурсників, та газета могла б вилізти боком багатьом її авторам і редакторам. Після випуску всі пішли своїми стежками, з Анатолієм Захаровичем я зустрічався лише час від часу на комбінаті «Радянська Україна» і завжди радів зустрічі. З ним було про що поговорити і відчувалося, що розпитує про твоє життя-буття не просто так, а з живим зацікавленням і готовністю допомогти, якщо б у цьому виникла потреба. Шляхи господні несповідимі. Доля розпорядилася так, що Анатолій на багато літ «випав» з журналістського і письменницького кола, бо його було ангажовано до вищих кіл тодішньої партійної влади, де велося йому (як потім сам оповідав) не з медом. Коли ж та «мундирна» смуга скінчилася (не сподобалося начальству, що Анатолій пише не тільки доповіді й виступи одіозному секретареві ЦК, а й яскраві публіцистичні й художні книги), наші зустрічі почастішали. Я працював тоді у видавництві «Молодь» і

був причетний до видання книг Анатолія. Потім, в «Українському письменнику» – так само. Українським студентам пощастило, що Анатолій Москаленко повернувся до університету спершу як декан, а потім – як директор Інституту журналістики. У нього – на відміну від багатьох зашорених керівників – був свій погляд на добір майбутніх журналістських кадрів. «Чому мають бути династії землеробів, механізаторів, шахтарів, а журналістських немає?» Це була його теза, його переконання, і не злічити синів і дочок з журналістських сімей, яким він дав дорогу до освіти, до професії. Коли моєму синові настав час обирати дорогу, я подумав було звернутися до Анатолія Захаровича по протекцію, але не зміг, не вважав це коректним. Син пішов на конкурсну співбесіду сам. Відбувалося це ще у Жовтому університетському корпусі на бульварі Шевченка. І треба ж такому статися, що Анатолій Захарович запросив на цей «захід» Бориса Олійника як відому особу, що їй юні інтерв’юери мали ставити запитання, і за рівнем тих запитань можна було робити первісну селекцію абітурієнтів. Треба сказати, що ми свого часу були з Борисом і його сім’єю сусідами (вони жили поверхом вище), а ще ж були однокурсниками, тільки навчалися в різних групах, дружили й досі дружимо. Побачивши дядю Борю, Іван не розгубився, навпаки, поставив йому якесь нестандартне запитання, а Борис, упізнавши Гужвумолодшого, заусміхався й відповів, як завжди, неказенно, з гумором. Все це спостерігав Анатолій Захарович, і коли невдовзі ми з ним випадково зустрілися на бульварі Шевченка вже після того, як сина зарахували, висварив мене як тільки міг – мовляв, ти що, зайти не міг? Носа задер? На четвертому році навчання, ні слова батькові не кажучи, син подався на заробітки до Греції. Не подав заяви до деканату – щез, і все. Коли повернувся, шилом патоки вхопивши, довелося йти до Захаровича. Він міг би висварити мене – і справедливо – та й поставити крапку на Івановому дипломі. Ба ж ні – перевів його на заочне відділення і дав змогу довчитися, як належить. Ну який директор зробив би таке? Не знаю таких. Є люди – як подарунок долі. Вони є, ти їх знаєш чи знав, і від спілкування з ними, приятелював чи просто знайомства лишається непроминальне тепло в твоїй душі. Надовго. Назавжди. Це я – про Анатолія Захаровича Москаленка. Анатолія. Толю…

Сергій ДАНИЛЕНКО, доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Траса Шевченка, доктор політичних наук КУДИ ПРЯМУЄ ТРОЛЕЙБУС №16

Відомий у Києві, зокрема для студентів-журналістів, маршрут тролейбуса №16 «Майдан Незалежності – вул. Академіка Щусєва». Майже екскурсійний маршрут, принаймні на його початку. Стартуєш з головної площі столиці, підіймаєшся до Святої Софії та Михайлівського Золотоверхого, прямуєш вулицею Володимирською і вітаєш Богдана Хмельницького, який гарцює на своєму коні, далі краєм ока бачиш куполи Андріївської церкви і початок однойменного узвозу й повертаєш на Велику Житомирську з її історичними будівлями кінця ХІХ – початку ХХ століття. Майже перед Львівською площею є місце, де досі немає забудови і можна на мить побачити краєвид на Поділ та лівий берег Дніпра. Тоді, а це було восени 1993 року, Інститут журналістики щойно переїхав на вулицю Мельникова, цим маршрутом курсували чехословацькі тролейбуси «Шкода», серед яких траплялися ще ті, що бігали Києвом, мабуть, із 60-х. Вони вирізнялися червоним кольором, кількома шарами фарби на своїх боках, бо пережили не один ремонт, а також незвичною сьогодні трубоподібною формою. Щоправда, у ті роки вже з’явилися і їх молодші «побратими», також тролейбуси марки «Шкода», значно сучасніші, з прямими й гострими формами. До цієї особливості тодішнього спокійного київського трафіку слід додати значно меншу кількість автомобілів, помірний рух та крислаті липи на маршруті, що нині, на жаль, не так часто зустрічаються. Вони зникли, чи то внаслідок важкої екології, чи після ремонту вулиць і комунікацій, однак тоді їх було значно більше і були вони у цій частині міста справжніми господинями. Минав рік, як я закінчив факультет журналістики КДУ імені Т. Г. Шевченка, попрощався із славетним Жовтим корпусом на бульварі й працював спеціальним кореспондентом у газеті Верховної Ради «Голос України». Однак бажання продовжити навчання наштовхнуло на думку подати документи до аспірантури. Отак, одного дня, виконавши редакційне завдання і зібравши матеріал для чергового звіту про роботу парламенту, одразу після оголошення спікером перерви, я вирішив не їхати до редакції, а з вулиці Грушевського спустився до Майдану і планував завітати до Інституту, скориставшись описаним вище маршрутом № 16. Упевненості, що мої плани стати науковцем, втіляться, насправді, не було. Проте, за волею випадку, на тролейбусній зупинці поруч із нинішнім готелем «Козацький» я зустрівся із моїм колишнім деканом, а на той час уже директором Інституту журналістики Анатолієм Захарович Москаленком. Він також, спустившися з

іншого боку Хрещатика, бо мешкав на Шовковичній, саме на 14 годину їхав на роботу тролейбусом №16. Підійшов старенький тролейбус-шестидесятник. Ми повисли на поручнях і помандрували до Інституту. Спочатку мені було дещо ніяково, типова транспортна ситуація – вхід-вихід пасажирів, раптові зупинки, коли ми падали з професором один на одного, традиційне «передайте на талончик». Вже не пам’ятаю у деталях, про що ми говорили. До того я не потрапляв у ситуації, коли маю за доволі своєрідних обставин спілкуватися з людиною, яка вже зробила багато для твоєї долі, а зараз могла визначити її остаточно. Я розповів про свої аспірантські наміри, а Анатолій Захарович на це відповів: «Давайте, хлопці, поки я тут». Сказав у множині, ніби знав, що ще кілька моїх друзів, а його учнів, слідом за мною згодом працюватимуть над кандидатськими й докторськими. Тож, доки дісталися до зупинки поруч з Інститутом, встигли і окреслити тему майбутнього дослідження, і що професор буде науковим керівником, і що мені варто не затягувати із подачею документів. Продовжуючи працювати журналістом у парламентській газеті, я з легкої руки Москаленка вступив до аспірантури, потім за темою роботи проходив стажування у газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung», а врешті успішно захистив кандидатську. Отак, тролейбусний маршрут №16 став для мене напрямком у моє сьогоднішнє професійне життя – викладача вищої школи. .

Юрій ДОРОШЕНКО, заслужений журналіст України, лауреат Мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка ЛЕГЕНДАРНИЙ УЧИТЕЛЬ І ЗЕМЛЯК «Твій добрий зір в моїй уяві лине… Чи сніг летів, чи квітнув теплий май, ти вчив любити подвиги людини, красу труда й безсмертний рідний край». Володимир СОСЮРА («Учитель»)

Ще мить і я зроблю крок. Чи не найважливіший у моєму житті. Довжиною у п’ять років. Крок, який вирішить усе життя. Переступлю поріг кабінету одного з університетських корпусів на «Виставці», де проводить співбесіду з абітурієнтами директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Москаленко. Мабуть, таке було з багатьма, хто закінчив журналістику за часів його деканства, а потім – директорства. Чітко, як сьогодні, пам’ятаю картину: літо. Хвилювання. 1994 рік. Часи купонних мільйонерів, паленого «Наполеону», отруйного «Юппі» та рятівної для студентів «Галіни Бланки». Мені дають анкети для заповнення абітурієнтами, де ще значиться: «Київський, Ордена Леніна і Трудового Червоного Прапора, університет…». Намагання сконцентруватися і я нарешті за столом, де лежить моя особова справа. Кремезноплечий (таким тоді видався), у вишиванці; непокірний, як для його віку, ще темний чуб спадає на лоба. Такий він, професор Москаленко. Із строгим виглядом уважно гортає мою справу, товсту від різних довідок, біографій, атестатів і численних публікацій у міській, обласній та навіть загальноукраїнській пресі, а я вже знаю, що він мій землякдонбасівець. З Красногорівки Мар’їнського району. Працював у «Соц. Донбасі», який передплачувала наша родина. Багатолітня керівниця «Юнпресу» донецького Палацу піонерів Майя Сергієнко, випроводжаючи мене до Києва, сказала: «Не хвилюйтеся, Толя добре ставиться до своїх земляків». І від цього стає якось легше і затишніше. А ще опановує гордість – знай наших! Адже ж «донецький», як поняття, на той час не мало кримінального та нахабно-тупуватого відтінку. Була швидше пролетарська бравада. Ми ж всесоюзна кочегарка! Це тобі не абищо. І раптом, після тривалої паузи, професор підводить очі та суворо: – Не «бувший», а «колишній» зимівник (це він вичитав мою довільну біографію, де йдеться про селище Нижня Кринка – мою малу

батьківщину. – Ю. Д.). Чого на Донбасі не вчите української мови? Ви ж мої земляки! – Та я ж у «Просвіті»…, власкор україномовної донецької газети «Східний часопис» та навіть от… публікувався вже в «Шляху перемоги» органі Конгресу українських націоналістів. Подивіться, он там навіть підшита стаття…, – ніяковію. Анатолій Москаленко вмить оживає, пробігає очима замітку та вже добрішає: – О… То ви наша людина? – майнула лукаво-весела посмішка. Я знов гублюся, не знаючи, що сказати: ваша чи ні, але таки вичавлюю з себе: – Ну напевно, що так. На цьому співбесіда завершується. Професор усім виглядом дає зрозуміти, що йому достатньо інформації, і коли я вже підходжу до дверей, щоб зачинити їх із іншого боку, кидає: – Йдіть. Приїздіть у вересні. Будете вчитися. Виходжу трохи спантеличений, але натхненний, і не лише тим, що я без п’яти хвилин студент омріяного вишу, головного в молодій країні, але тому що побачив українського земляка. Значить, мій шлях, – бути українцем на Донбасі, – правдивий! Приклад цьому – професор Москаленко. Це для мене – моральна перемога. Живе свідчення: я не якийсь відщепенець суспільства, «бандьоровєц», якого охмурили націоналісти, цеерушники чи інші лихі люди. Москаленко – наочна антитеза того, що все донецьке – то обов’язково російське. Він заперечення люмпенсько-міщанського: «У нас на Данбасє па-украінскі нє гаварят». Говорять, ще й як! Та й письменники виходять. Ось були Сосюра, Стус, а тепер моїм викладачем буде видатний український публіцист, член Спілки письменників Анатолій Москаленко – ще один символ української Донеччини. Він не відрікся від донецького, «перейшовши в українці». Поєднання українства та донецькості у ньому органічне. Видно, далися взнаки гени пращурів із героїчного Донбасу та живописної Полтавщини. Вже першокурсником я дізнаюся, що в середовищі київських журналістів у радянські часи Анатолій Захарович (незалежно від того, де працював: у головному органі партії «Радянській Україні», апараті ЦК, президії Академії наук, чи на факультеті журналістики Шевченкового університету) був неформальним головою донецького земляцтва, справжнім представником краю у Києві. Колеги-газетярі, директори шахт, прості шахтарі, металурги, улюблені герої його оповідань і нарисів, коли були в Києві, обов’язково зупинялися у нього. Мені розповідали, як до Анатолія Москаленка любив приїздити друг – директор шахти і вони сиділи, як годиться, чаркували, але не просто, а за спеціальним ритуалом. Один мав сказати вигаданий римований рядок, а інший, уже підносячи другу чарку, продовжити його. Так і кружляли друзі оковиту у прикуску з лімериками. Уже студентом я прочитаю книгу Григорія Сагала «Двадцать пять интервью. Так работают журналисты» (видана 1978 року в

Москві) та запам’ятаю проникливу фразу, яку скаже Москаленко в розмові і яка є його фактичним освідченням у любові до нашого краю: «Якщо раз в два-три місці не побудеш там, то почуваєш себе хворим, ніби повітря бракує… По дорозі з Києва є станція Красноармійськ – перша залізнична станція вугільного басейну. Під’їжджаючи до неї, незмінно хвилююся, з особливим задоволенням удихаю своєрідний запах місцевості – там же шахти, а вони пахнуть по-особливому». Кожного разу наведені слова виринали в моїй пам’яті, коли я першокурсником за будь-якої нагоди намагався вирватися додому, до матері, дідуся та бабусі, побачити терикони, степи. Ці слова спливають і нині, коли (вже, на жаль, не так часто) їду на малу батьківщину та стою у вагоні потяга і бачу на пероні надпис «Ст. Красноармійськ». Тоді, вкотре пригадуючи свого вчителя і земляка, намагаюся зловити той неповторний запах шахт. Я починався відтіля, де гул заводів даль колише. Рідні Донеччини поля Мені на світі наймиліші. Ці рядки з вірша Володимира Сосюри, не без впливу Москаленка, я взяв 1994 року за певну декларацію свого світогляду у Києві. Старанно виписав на папірці і повісив у себе над ліжком у 20-му гуртожитку на вулиці Мельникова, 36. Підштовхнула мене до цього ще й старшокурсниця, теж землячка, яка приліпила зачовгану строфу з Павла Безпощадного (Іванова): «Донбас нікто нє ставіл на колєні. І нікому поставіть нє дано»… В побуті вона вживала виключно російську та демонструвала явну зверхність, бо її батьки були якимись високими начальниками у Донецьку. Хоч розумом вона і не відзначалася, але «понтів», як зараз кажуть, було, хоч відбавляй. Тому Сосюрина поезія стала певною «відповіддю Чемберлену», а точніше – російському шовінізму на Донбасі. Тема українського патріотизму для викладача та науковцяжурналістикознавця Москаленка була наскрізною. Втілення в житті національної ідеї в духовному плані він бачив у творенні українця. «Психологічно розкріпачувати людей від десятиліттями насаджуваної більшовицької моралі, позбавляти від почуття національної меншовартості, не руйнувати нашого менталітету. Творити українця – це означає в одних виховувати, іншим повертати національну гідність через усвідомлення величі й самобутності нації. Новий українець – це не той, хто сьогодні молиться долару, їсть український хліб і визнає лише московські видовища», – говорив Анатолій Москаленко в одному з останніх своїх інтерв’ю журналу «Кияни» (вересень 1999 р., №1) з нагоди свого 65-річчя. Наївно звучить з перспективи сьогодення, з погляду економічної та політичної глобалізації? Коли вже вся Україна перетворилася на підсобне господарство купки олігархів, а журналістам відведена роль інформаційної прислуги. Донкіхотсво? Але ж всі великі справи починалися невиліковними мрійниками та романтиками, людьми, які здатні піднятися над буденщиною, вирватися на простори та по-

бачити те, чого не може уздріти зашорений натовп так званих прагматиків. А хіба не був романтиком поет, журналіст і однокурсник Москаленка Василь Симоненко, в ореолі якого я сприймав нашого директора? А зараз один із випадків студентського життя. У широкому світлому мармуровому фойє колишньої Вищої партійної школи, де всього рік тому оселився Інститут журналістики (звісно, дякуючи родинним зв’язкам А. З. Москаленка з першим Президентом України Л. М. Кравчуком – вони, як відомо, були свати) продавали книжки університетського видавництва «Бібліотека українця». Мене зацікавив перевиданий блискучий памфлет Симона Петлюри «Московська воша». На студентські копійки купую, обертаюся, щоб прямувати до гуртожитку та раптом директор: «Юрко, що купив?» – Показую. – «А… Ну, ну…». Москаленко йде від мене своєю знаменитою, поважною, професорською (а може й номенклатурною – як не як, роки праці у ЦК і приміщення колишньої Вищої партійної школи могли надихати!) ходою. Він, йдучи, якщо й обертається до когось, то всім тулубом, неквапно. Зосереджений на головному, впевнений у своїх силах і якоїсь патріаршої мудрості. Глянеш і розумієш: оце цілісна особистість, оце постать! Усі, хто знав Захаровича, підтвердять: він дуже пишався своїм дітищем – Інститутом журналістики, тримав, так би мовити, «марку» та всюди демонстрував престиж вишу. Схильні до самореклами та часто безпідставної бундючності викладачі та студенти мажорного Інституту міжнародних відносин (сусіднього з нами по корпусу ВПШ) у присутності Москаленка вмить забували про свою винятковість. Проводжаю його поглядом, а на наступній лекції у величезній аудиторії № 21 (яка тепер носить ім’я засновника і нашого першого директора) професор Москаленко розповідає про соціальну відповідальність журналістів, про їхню роль у процесах національного відродження і раптом звертається до нашого курсу: «Ось беріть приклад із мого земляка – Дорошенка. Я йду вчора і бачу – він читає працю нашого колеги-журналіста Симона Петлюри «Московська воша». Ви знаєте, що це за твір?». Далі блискуче рекламує книгу головного отамана УНР, який колись яскраво змалював усю споконвічну суть російського шовінізму та імперіалізму. Зразу видно, що директор добре знайомий з «Московською вошею» та йому до вподоби в’їдливий гумор Симона Петлюри. Показово, що для професора Москаленка магістральним було і мовне питання (принаймні за мого навчання). До прикладу. Стоять студенти біля деканату та вивчають розклад занять і хтось – зазвичай із киян – говорить російською, або йдуть коридором двоє та теревенять на «общєпанятном», то часто позаду вони чули його грізний оклик: «Ви де вчитеся? Якою мовою говорите? Забули, що це за стіни?». Другий епізод: як розповідали старшокурсники, Москаленко на початку 90-х років хоч і негласно підтримав революцію, яку вони

провели в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка – домоглися відміни викладання російської мови. Вивільнені години спрямували на українську мову та літературу, іноземні мови, історію України та вивчення основ журналістської майстерності. Зрозуміло, що директор нашого інституту без упередження ставився до російської мови (сам добре володів і писав нею), але, як педагог, розумів: добре вивчити рідну українську майбутній журналіст може лише у відповідному мовному середовищі, а не на ярмарку двомовності та суржику. Крім того, формування національного інформаційного простору не мислиме без дерусифікації. «Важливо, щоб публіцист був носієм високої духовної культури народу сприяв формуванню української мовної свідомості, способу сприймання, менталітету, пропагував славні традиції рідного краю», – відзначав Москаленко на сторінках класичної вже «Теорії журналістики» (Київ, 1998 р.). Не випадково саме за його директорства запроваджені щорічні мовні наукові студентські конференції, де крім суто філологічних і журналістських проблем розглядався процес утвердження української, як державної. Професор Москаленко був не лише основним доповідачем, оцінювачем виступів, а головне – душею заходу. У мене досі зберігається, як велика реліквія, незаповнений (бо так і не ризикнув) блокнот-щоденник, який я отримав 1995 року за участь у такій конференції. На першій сторінці Анатолій Захарович написав: «Юрію Дорошенкові – земляку-донбасівцю, щоб завжди був розумним і національно свідомим. На світлі настрої, на щасливе натхнення. 14.04.1995 р., м. Київ. А. Москаленко». Без сумніву, наш вчитель не був дисидентом. Він пройшов свій складний і суперечливий шлях від повністю радянської людини, партійного журналіста, до переконаного українського патріота. Був комсоргом курсу, активістом... Як журналіст, щиро оспівував героїчну працю шахтарів і металургів, лаяв західний капіталізм, але ніколи не був погромником, його прізвище відсутнє під замовними статтями, які викривали шестидесятників. Кілька років тому відомий поет Борис Олійник розповідав мені, як під час праці в ЦК Москаленко запросив його до себе в кабінет і показав донос на письменника. Поки розгублений поет намагався щось пояснити, Захарович на його очах порвав листа і сказав: «Будь надалі обережнішим». Ще мені розповідали, як за радянських часів професор Москаленко напередодні символічного для всього свідомого українства Дня перепоховання Тараса Шевченка в Україну, заходив в аудиторію та казав: «Шановні студенти! Я вам тут радити нічого не можу. Робити вибір вам. Але все ж, якщо не хочете зламати своє життя, 22 травня краще не з’являйтеся у парку Шевченка, який від нашого Жовтого університетського корпусу через дорогу». Він не засуджував. Не лякав буржуазними націоналістами, які хочуть знищити Радянський Союз і використовують для цього світлу пам’ять великого Кобзаря. Навіть не відмовляв. Москаленко по-

батьківськи лишень застерігав, бо, як ніхто інший, знав, у що може вилитися необдуманий юнацький крок. Колись, мабуть, саме вроджене, хоч і багато років притлумлюване системою, прагнення до свободи виштовхнуло його з роботи у ЦК КПУ. «Найдорожче моє досягнення – внутрішня свобода. Саме за її прояви мене колись звільнили з ЦК. Саме завдяки їй не попався ні на кон’юктурщину, ні на дешеву популярність», – на схилі літ зізнавався Анатолій Захарович кореспонденту журналу «Кияни». Пригадую, як колись у коридорі інституту А. З. Москаленко взяв мене під руку і, ведучи, довірливо, сказав: «Юрку, у тебе довгий язик – матимеш у житті проблеми. – І після паузи: «У мене був довгий язик і за це мене вигнали з ЦК... Подумай». Ця порада стосувалася випадку, коли я сказав відверто одному з викладачів про те, що думаю про його професіоналізм (а людина жодного дня не працювала в пресі, натомість мала безміру апломбу). Звісно, він гарантував мені великі проблеми під час іспитів, навіть бігав до директора, щоб «накапати» на мене. Настанова Москаленка бриніла з його вуст із неприхованою приреченістю – він був свідомий того, що творча людина не може існувати та творити, закута ланцюгами самоцензури. Позаяк, його життя вчергове підтверджувало цю істину. Ми йшли демонстративно майже через весь інститут. Директор тримав під руку студента… Я розумів: це був його жест на мій захист і підтримку. Вже за кілька хвилин однокурсники, а головне – деякі викладачі та працівники деканату запитували, про що ми говорили? Мені залишалося лише напускати серйозного вигляду та відбуватися: про життя та про Донбас... Що ж до випадку у ЦК з Москаленком, ми вже знали, що він був помічником другого секретаря ЦК Компартії України, жорсткого Івана Соколова і, як сам зізнавався, втратив високу посаду, бо розповів анекдот та ще й у таких вухастих (і по нині!) стінах будівлі на столичній вулиці Банковій. Якщо ж глибше, то відомо було, що постраждав Москаленко ще й через свій потяг не тільки до мовленого, гострого, але й писаного, друкованого слова – багато видавав публіцистичних і художніх книжок. Ось це і не сподобалося тодішнім партійним бонзам. Потрапив в опалу до самого Володимира Щербицького! Мабуть задавила одвічна українська «жаба». В Україні, як водилося, перекрили кисень, не давали роботи і лише завдяки публікаціям у московській пресі він заробляв на життя. Коли міркуєш над цим, неодмінно промайне: а хіба нинішнім начальникам подобається творча активність підлеглих? Можна поставити питання ширше: коли влада любила вільнодумних письменників? Вочевидь, саме у часи номенклатурної опали у Москаленка й визріло гостре розмежування журналістики та влади. Які, за його пізнішим образним твердженням, мають жити у демократичному суспільстві, як кіт із собакою. Нині перегортаю ще «перебудовну» книгу А.З. Москаленка «Реабілітація слова» (Видавництво «Радянський письменник», Київ,

1989 р.) та дивуюсь правдивістю, просто вбивчістю та, на жаль, актуальністю його життєвого висновку: «Я давно не дарую своїх книжок керівним товаришам, бо знаю: як правило, даровані нашими письменниками, публіцистами книги вони не читають, роками там культивувалися свої духовні цінності – престижність посадового місця, крісло в президії, значок депутата…» Що змінилося за майже чверть століття? Можливо, лише одне – додалися до цього переліку розкішні вілли, дорогущі автівки, черевики з крокодила чи страуса. На жаль, актуальним лишається і його афоризм, яким він на лекціях передрікав: «Українську демократію загублять профанація та люди-дилетанти». З кожним роком у нас демократії все менше, натомість спеціалістів із усіх професій, аби лишень керувати та увірвати – все більше. Звісно, що Анатолій Москаленко був людиною своєї доби. Йому, як і всім нам, притаманні слабкості. Пригадую, як він, мов дитина, тішився, коли став академіком Академії вищої школи, а потім Міжнародної академії інформатизації. По суті, громадських організацій... Хто-хто, а він, який попрацював у Президії справжньої академії наук – НАН України, мав би знати ціну дипломам новостворених академій. Але у цьому був весь Москаленко. Він не міг жити у буденщині, рутині (тому й не протримався серед зашорених чиновників ЦК КПУ), задихався без бравади та навіть жарту. Серед фірмових автобіографічних Москаленкових оповідок є й такі, якими він ділився не лише приватно, але і публічно. Про деякі з них донині важко сказати, чи це була свята правда, чи кмітлива вигадка? Відомо, що Анатолій Захарович дуже любив свою дружину Анастасію Макарівну та розповідав про те, що знається з нею ще з дитячого садка. Розповідав, але як! «Я сидів біля неї на горщику і у мене був простий, а у неї – розписний із квіточками. Такий красивий! От я її запримітив, полюбив і ще у садочку твердо вирішив – вона буде моєю дружиною на все життя», – говорив навіть в одному з газетних інтерв’ю. Видавалося, що ця історія була для Анатолія Захаровича своєрідним символом подружньої вірності. «Юрку, ти кажуть одружився?» – питає мене в коридорі. – «Та ні ще… Тільки зустрічаюся», – «А як її звати?», – «Анастасія», – відповідаю, натякаючи на однокурсницю, яка потім стане моєю першою дружиною. – «О! Це добре. У мене дружина теж Анастасія». Далі йде вкотре чута мною розповідь про горщик із квіточкою та безсумнівне та щире зізнання у любові до своєї дружини, слова вдячності Богові за те, що доля звела його з такою жінкою, як Анастасія Макарівна. У цьому весь Москаленко. Для нього сказати про любов до дружини мало. Конче треба прикрасити чудернацької легендою. Щоб слова, мов огранений алмаз, заблищали пишніше всіма кольорами! Якщо вдатися до термінології Михайла Бахтіна, Анатолій Захарович бачиться мені людиною карнавальною. Звідси і його знамениті розіграші, словесні провокації, неймовірні оповідання, трохи не від самого Мюнхгаузена та сила-силенна анекдотів. У моїй пам’яті

закарбувалася фраза, яку він кілька разів любив повторювати на лекціях: «Весь вечір на манежі Іван Плющ зі своїм «мікрохвоном». Пригадую, директор любив розказувати старий анекдот про Карла Маркса і дядька Ізю, з головною фразою: «А уміще куди дівати?». Москаленко (чи Москаль, або Захарович, як поза очі кликали студенти) був вродженим журналістом, який тягнувся до всього яскравого, непересічного, захопливого. І якщо навколишнє життя не було таким калейдоскопічним, він перетворював його на свій штиб. Тому й часто зізнавався нам у вдячності долі, казав, що став журналістом саме через те, що лише ця професія дає можливість прожити кілька десятків, а може й сотень життів: побути шахтарем, членом ЦК, космонавтом, академіком і комбайнером. Називав «професією професій». А хіба ні? Ми, студенти, більше у Москаленка вчилися життєвої (з лекцій), ніж теоретичної літературної майстерності. Кожен, кого торкнувся бодай промінчик педагогічного таланту Анатолія Захаровича, визнає – він робив найважливіше – формував із нас особистості. Його, можливо, не всі любили, але поважав, мабуть, кожен. І понині, коли приходиш уперше у будь-який журналістський колектив, життєві сентенції від Москаленка служать своєрідним паролем. «У журналістів одна група крові», «У журналістику йдуть, як у ченці», «Журналістика не тільки професія, а й спосіб мислення». Ці Москаленківські фрази сигналізують: ми не лише набиралися знань за одним підручником, мали одного вчителя, сиділи в одних аудиторіях, але найголовніше – є однодумцями. Це зближує. Усі знають, що до журналістики професор Москаленко ставився навіть не тільки як до професії, а як до чогось священного, вищого. Він пройшов серйозну школу реальної журналістики, відчував її біль і свято. Певно, це й давало можливість говорити на рівних із сильними світу цього. Зведене нинішніми суспільно-політичними умовами до гротеску поняття «четверта влада» для нього лунало цілком реалістично та конкретно. До цього Анатолій Захарович і нас привчав. Особливо Москаленко любив журналістські династії. Уже також покійний голова Національної спілки журналістики України Ігор Лубченко часто пригадував принцип Москаленка – сприяти дітям журналістів до вступу в Інститут журналістики. «Якщо дитина виросла в журналістській родині, бачила наскільки важкий та невдячний цей хліб і не розчарувалася в професії, то з неї вийде справжній журналіст», – говорив у таких випадках Анатолій Захарович. Це також глибинне знання психології професії. Важливо, що його слово майже батьківської мудрості стосувалося не лише загальнофілософських, професійних, але й життєвих істин. Щоразу пригадую Захаровича, коли у мене часом запитують: «А ти куриш? Ні? А колись курив?». Замість відповіді розповідаю історію, як до нас, першокурсників, звернувся Москаленко зі словами: «Хлопці та дівчата… У мене до вас одне прохання… Прошу – не куріть! Я сорок років курив і раджу не робити цього. Пити… то для журналіста таке… Але не куріть!».

Ой, як ми, молоді та майже юні, особливо ті, хто приїхали до Києва, поселилися в гуртожиток (з усіма позитивами та негативами життя в ньому), вперше відірвалися від батьків, рідної хати, потребували таких простих слів-порад! І ще одна картинка. Пізня сльотава осінь. Той же бентежний і романтичний мій перший курс. Червоний допотопний, як казали, «горбатий» тролейбус номер 16, який ходив від Майдану Незалежності до нашого корпусу на Мельникова, 36. У цю ретро-техніку зразка кінця 50-років набивалися люди так, що сиділи трохи не на руках у водія – його відокремлювали від салону лише низенькі дверцята. Їду до Майдану, бо мене запросила до театру Івана Франка однокурсниця Оля Годованець – сказала, що має там чимало знайомих, а отже, пройдемо, показавши лише студентські квитки. Де той театр, я ще гадки не мав. Оля повідомила – дізнаєшся на Майдані. Виштовхуюся на кінцевій і лише там бачу, що народ майже виносить Анатолія Захаровича, якого за тиснявою я не побачив. Перечепившись, він ледь не падає, при цьому вживши міцне шахтарське слівце. Тут я його підхоплюю і, щоб згладити ситуацію, запитую: «Анатолію Захаровичу, а де тут театр Франка?». Він, оговтавшись, з якимось подивом – мовляв, не очікував такого – махає рукою в бік сірої будівлі, що бовваніє на печерському пагорбі – оно під ним. Далі йдемо до метро, і він із гордістю оповідає, що живе на вулиці Шовковичній, а це – майже впритул до Адміністрації президента України. Ходить із роботи таким хитрим, вигаданим маршрутом: доїжджає 16-тим до Майдану, спускається там у метро, переходить на станцію «Хрещатик», а там на верхній вихід до Інститутської – і вже хата поруч. За пару днів приходжу на лекцію Москаленка, що традиційно відбувалася у великій аудиторії, професор починає лекцію так: «Хлопці і дівчата, я днями зустрів Юрка Дорошенка, і він їхав до театру. То я вам скажу так: ви вчитеся в Києві, але не відомо як складеться ваша подальша доля. Хтось поїде зі столиці. Тому максимально використовуйте час навчання в університеті, духовно насичуйтеся, ходіть в театри, на виставки, в бібліотеки. П’ять років навчання сплинуть так швидко, що ви і не помітите. Не всім пощастить залишитися тут. Тому беріть приклад із мого земляка». Це була ще одна настанова, сказана щиро та з турботою про нас. Зізнаюся чесно та без зайвої скромності, що ці дві згадки директора перед усім курсом мого імені (коли ми кожен намагалися максимально проявити себе перед новими друзями та викладачами) були, мабуть, почесніші і за диплом із відзнакою. Не приховуватиму, що я користувався правом земляка та не раз звертався за порадою безпосередньо до директора. На старших курсах у нас відбувалася навчальна спеціалізація: хтось ішов у газетярі, когось відправляли у радійники, обраним – дорога на телебачення. Тут розігралася ціла драма, у більшості студентських сердець здійнялася справжня веремія – на телеспеціалізацію обирали небагатьох, а стати зіркою блакитного екрану мріяли чимало вчорашніх селюків.

Бо це ж було їхнє вікно у світ! Майже всі готувалися та вигадували, що ж зробити, аби потрапити в число обраних? Мій однокурсник Андрій Шевченко (теперішній нардеп, син нардепа) навіть домовився на якомусь телеканалі та прийшов на відбір загримованим! Чим, звісно, не на жарт здивував увесь Інститут журналістики і півІнституту міжнародних відносин. Я нічого не робив і не хвилювався. Був спокійний і ось чому: напередодні відбору, який тепер би назвали дурним словом «кастинг», зайшов у кабінет директора: – Анатолію Захаровичу, порадьте, що робити. У нас днями спеціалізація, куди мені йти? – Однозначно, Юрку, я тобі раджу газетну справу. То серйозно, а телебачення – пусте. Телевізійники писати не вміють. Є навіть правило: газетяр, за бажанням, може стати тележурналістом, а телевізійник газетярем – ніколи. Ось я деякий час вів на телебаченні передачу про історію кіно. Звісно, після цього мене почали впізнавати вахтери та бабусі біля під’їзду – і що з того? Далі Москаленко посміхнувся з лукавим вогником, а за мить додав уже строго: – Крім того, ти що забув, що я завідувач кафедри періодичної преси?! Мені цих слів було достатньо, щоб обрати свій шлях, яким, дякуючи Богові та моєму професору, йду й понині. Навколо Анатолія Москаленка завжди існувало чимало легенд. Думаю, що й він сам долучався до творення свого «легендарного» образу. Одна з них стосувалася його феноменальної пам’яті. Він усіх студентів – теперішніх і минулих – знав на ім’я і прізвище (а кожен курс лише стаціонару нараховував десь до 120 осіб!). Більше того, у своїй пам’яті тримав ще й життєву історію кожного. Студентові мав що сказати, про що запитати. Одна моя знайома розповідала, як здивувалася, коли стала студенткою Інституту журналістики і Анатолій Захарович нагадав у подробицях її історію. Вона ще школяркою два роки перед тим приїхала до подруги, яка вчилася в інституті, та попросилася посидіти на лекції та послухати професора. Москаленко бачив дівчину всього мить, але запам’ятав ім’я, прізвище та звідки родом. Думаю, що секрет такої унікальної пам’яті Москаленка передусім у його людяності, цікавості до людей і життя. Лекції директор Інститут журналістики читав чітко, неквапливо, по-діловому. Стиль його писання та читання був також легкий і дохідливий. Москаленко ніби розмовляв із нами, мимохідь лише акцентуючи на деталях. Колись великий Йоганн Гете казав: «Якщо хтось хоче мати ясний стиль, то він повинен спочатку досягнути ясності у своїй душі; хто хоче писати величним стилем, у того в характері повинна бути величність». Мені здається, що Анатолій Москаленко все життя дбав за цю чесність душі і величність характеру. Його лекції – вияв цього. Існує ще одна легенда, а може й бувальщина, яка мені дуже подобається. Вона характеризує Анатолія Москаленка, здатного на

добру авантюру. Розповідають про те, що Анатолій Москаленко разом із Леонідом Кравчуком (коли вочевидь той уже не був Президентом України) у середині 90-х років не раз закладалися, кого швидше впізнають на вулиці? Натягували на самі носи картузи, вдягали непоказні прості кожушки, чи куртки, і виходили в народ. Можна легко уявити, як чимчикують два номенклатурні свати, повагом ідуть із елітного київського Печерська звивистою Круглоуніверситетською вулицею, що простує донизу – до Бессарабського ринку. Дорогою згадують минуле, розповідають анекдоти, діляться свіжими новинами, заходять на базар, прицінюються, жартуючи, торгуються з язикатими перекупками, а далі виходять на жвавий Хрещатик і тоді вже додому. До онуків. У них і тут розподіл: онука – Москаленкова пестунка, а онук – улюбленець Кравчука. На шляху сватів, звісно, частіше впізнають першого Президента України. Анатолій Захарович удає, що обурений цим фактом, підколює родича – я ж, мовляв, академік, на честь мене можливо назвуть цілий інститут, а ім’ям Кравчука нарекли лише маленького возика… Несправедливо! Слава оманлива!.. Знаєте, якщо й вигадка, то скажу: легенди люди складають лише про великих! Якщо така історія насправді відбувалася (а у цьому мене переконували багато людей), то будьте певні, її ініціатором ставав лише Захарович, який наперед знав, хто програє. А парі було приводом витягти Леоніда Макаровича до людей, показати життя з середини, а не лише з кабінету на Банковій. Є також історія, яку я довго вагався чи переповідати? Але вона демонструє веселу вдачу, незлобливість Москаленка та готовність до розіграшу. Це також ознака справді щирої, відкритої та творчої людини, нездатної на підлість та інтриги. Розповіла мені бувальщину заслужений журналіст України Любов Янюк, яка працювала з ним у «Радянській Україні» та, на жаль, не так давно відійшла у кращі світи, так і не встигши записати свою розповідь. – Ми з Москаленком були на «ти». Бо молоді, активні, життєрадісні. У нас із Толею існувала повна симпатія. Працювали в «Радянці». Я у відділі промисловості, а він – партійного життя. Одного разу Толя написав, як завжди, на улюблену тему – нарис про шахтарів. А мій начальник – завідувач відділу промисловості – його розкритикував. Вони взагалі запекло ворогували. Після «летючки» я йду коридором, а Толя каже мені: «Скажи своєму начальнику, що він лайно!». – «Добре» – відповідаю. – «Скажеш?», – дивується. – «А чого? Скажу…». Я заходжу в кабінет до свого заввідділу та випалюю: «Москаленко просив передати, що ти лайно». Він зблід весь, пополотнів, зривається до дверей, бігти до Москаленка розбиратися, відкриває їх нарозпаш, а той стоїть і аж за живіт хапається – так сміється! – поділилася спогадом про колегу Любов Янюк. Можливо, для когось видасться дивним, але Анатолій Захарович Москаленко, попри свою партійність, був людиною релігійною. З цим пов’язано теж чимало історій, легенд і навіть міфів. Кілька збереглися в моїй пам’яті.

Перша і найбільш таємнича історія торкається того, що на дачі Москаленка у селищі Рудики під Києвом був майже справжній підземний хід (уже початок романтичного, а то й детективного роману!), що вів у спеціальну кімнатку, де наш професор влаштував домову церквицю. Там були ікони, підсвічники, свічки… Як розповідали студенти, яким пощастило побувати в Рудиках, він туди заходив і довго молився. Зізнаюся, що коли чув ці оповіді, не міг повірити в їх реальність, аж поки, не так давно, це підтвердив мені син мого вчителя– Віталій Анатолійович Москаленко. Були 90-ті роки і хоч релігія вже не заборонялася, але власна церквиця видавалася дивацтвом навіть на тлі відомої зацікавленості нашого директора до духовенства і Церкви. Так моїм однокурсником був Никодим Баршай (син священика з-під Києва), а його рідний брат Сергій опановував ази журналістики на пару курсів старше (нині священик) – такі прийоми до інституту не могли обійтися без санкції директора інституту. «А ти знаєш, що моїх онуків хрестив сам владика Філарет, у себе в резиденції на вулиці Пушкінській, у домовій церкві?», – якось із гордістю запитував у мене Москаленко. І я уявляв, як колишній секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи Леонід Кравчук і колишній завідувач відділу партійного життя органу КПУ газети «Радянська Україна» Анатолій Москаленко хрестять онуків, про людські очі, в митрополичій церкві, тримають свічки, натхненно б’ють поклони у камерній атмосфері. Таке у партійній еліті бувало не раз – читав у численних мемуарах. І все ж думалося: владиці домова церква потрібна, так би мовити, «за статусом», але для чого воно моєму директорові? Геть не вірилося… Треба сказати, що Анатолій Москаленко дуже пишався нашим із ним земляком, теперішнім Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. І тут починаються чергові легенди від Захаровича. З того традиційного його «А ти знаєш…» – А ти знаєш, що ми з Патріархом Філаретом, а тоді Мишком Денисенком, однокашники? Разом сиділи за однією шкільною партою та співали на кліросі у сільській церкві? Ми ж виростали на Донбасі і друзі дитинства, – хапає мене під деканатом. Поки я намагаюся подумки порівняти роки народження: Святійшого – 1929 і Захаровича – 1934, вираховую різницю – у п’ять років (!!!), він продовжує розвивати тему та описувати церкву, вже захопившись, переходить до бувальщин із часів паламарювання і тут у мене зривається з язика: – Анатолію Захаровичу, та ви ж із різних районів! Патріарх народився в Амвросіївському, це до мене ближче, а ви ж у Мар’їнському – далеченько… Він лише на секунду розгублюється, а далі, зробивши півкроку назад, з переможною гордістю криє мене залізним аргументом, мов тузом: – А я там був під час окупації! Розумію: щойно отримав урок на блискавичну реакцію, яка так потрібна справжньому журналісту. Потім кілька разів запитував у

Святійшого патріарха Філарета, чи були вони знайомі з Москаленком у дитинстві? Владика лише посміхався і відмовчувався… Це для мене був урок ще й блискучої фантазії, без якої неможливе існування творчої людини. Майстер нестандартних підходів Москаленко намагався до кожного спілкування підійти творчо. На останніх курсах, як і належить журналістам, я вже працював у редакції, тому, не криюсь, грішив – за роботою в щоденній «Україні молодій» не потрапляв на деякі пари. Наприкінці 1998 чи на початку 1999 року забігаю до Інституту і біля деканату перестріваю Захаровича. Він до мене: – Що це ти дієш, дорогий, через Філарета? Дзвонив мені мій земляк, твій Філарет. Рано починаєш. Що це ти не ходиш на пари? Дивись, а то виженемо! Я розгубився, а далі почув ключову фразу: – Тебе ж там орденом Володимира нагородили. То мені Патріарх сказав, що мене теж, мовляв, прийди забери… То ти у нього запитай, коли там забрати орден? Нажаханий словами «не відвідуєш пари», «рано починаєш», «виженемо», щось мугикаю. Лише наступного дня дізнаюся в чому річ – виявляється, Святійший Патріарх Філарет (з яким я вже добре був знайомий і активно висвітлював процес становлення УПЦ Київського патріархату) зателефонував Анатолію Захаровичу та повідомив, що Київський патріархат відзначив його орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, в розмові згадав про мене та подякував за студента, а Москаленко в той же день хотів мене побачити і не знайшов на парах… Нині в біографії Анатолія Москаленка, поширеній в Інтернеті, можна прочитати про те, що він нагороджений «орденом Святого Володимира», а бува ще й додано – Української православної церкви Московського патріархату. Насправді А. З. Москаленка вперше нагородили церковною нагородою саме Української православної церкви Київського патріархату і отримав її з рук предстоятеля – Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. У мене в архіві зберігаються три фотографії з цієї урочистої події. Відбувалася вона в синодальній залі Патріаршої резиденції. На одній із світлин Анатолій Москаленко стоїть біля Святійшого патріарха Філарета та тодішнього ігумена Димитрія Рудюка (нині – митрополита Львівського і Сокальського Димитрія) і при цьому показує рукою вперед. Це фото для мене є символічним, адже вказував професор на мене – свого студента. Тоді я дещо навіть занотував із його виступу: – Ваша Святосте, мені надзвичайно приємно отримати цю високу церковну нагороду та ще з ваших рук, видатного богослова, духовного діяча, мого земляка. Ось там сидить ще один наш земляк – мій студент Юрій Дорошенко. Він підтвердить, що на своїх лекціях і коли вручаю студентам дипломи, я кажу: ви як журналісти відповідаєте лише перед трьома інституціями: Господом Богом, власним сумлінням та законом. Я завжди хилився до Церкви. До четвертого класу ріс в Богоявленській церкві у Донбасі. Там був священик Брюховецький

– Царство йому Небесне. У дитинстві він багато чого мене навчив. Це з того часу я пам’ятаю слова святого апостола Павла, який сидів у в’язниці і писав послання до колосян. На руках його дзвеніли кайдани. В кінці він дописав: «Пом’яніть мої узи», а далі – «Я, Павло писав моєю рукою». У нинішньому суспільстві журналіст також має кайдани на руках. Але, попри це, писати треба власним сумлінням, власним серцем і власною рукою. Написати потрібно так, щоб кожен міг зізнатися, що писав не на замовлення можновладця чи багатія, а як так, що написав власною рукою! Журналістика, яка намагається посіяти розбрат, руйнувати, називається свинською журналістикою. Коли смакують інтимні подробиці життя людини та інше. Ще її називають журналістикою смертного вироку. Нам, журналістам і Церкві, треба разом поміркувати, як жити далі? Подумати про механізми, які забезпечать чистоту інформаційного середовища для майбутніх поколінь. Говорив ці слова Анатолій Захарович, як я пригадую, з болем у серці, з палкою турботою про майбутнє нашої країни та її народу. І це не пафосні слова. Молоду Незалежність України він сприйняв, як власне дітище. Особливо вболівав за її інформаційну безпеку. А як її відокремити від духовності всього народу та конкретного журналіста? Не слід думати, що Москаленко у часи Перебудови та першого десятиліття Незалежності України був якимось новоспеченим клерикалом, сліпим восхвалителем духовенства (таких нині чимало, які швидко поміняли атеїзм на показну релігійність). Йому, як досвідченому журналістові, був притаманний критичний погляд на все. Аналізуючи парламентські вибори 1998 року, він, зокрема, писав: «На вітчизняних теренах склалася обстановка, коли конфесії чубляться, а батюшки йдуть у владу. У Верховну Раду балотувався 21 панотець. Єпископи повинні бути біля людей, відпускати гріхи, а не сидіти в законодавчому органі. Церковність стала передвиборним трюком. Іти на амвон, використовувати релігійні почуття заради власної політичної кар’єри – це неподобство» («Українська журналістика-98», К. : ЦВП, 1998 р.). У цих словах бринить не просто критика заполітизованості деяких релігійних діячів, а й справжнє знання їхньої ролі і покликання у цьому світі. Москаленко одним із перших передбачив негативну тенденцію, що нині стала майже нормою – використання політиками Церкви для власного піару та спекуляція на релігійних почуттях громадян. Анатолій Москаленко щиро любив молодь загалом і своїх студентів зокрема. Він завжди намагався їм допомогти, і не лише порадами. Премію «Надія» НСЖУ я отримав також за його безпосередньої підтримки. Пам’ятна для мене мить: 6 червня 1997 року на сцені столичного «Українського дому», тодішній голова Національної спілки журналістики України Ігор Лубченко вручав мені премію для молодих журналістів. Як нині пам’ятаю, премія була швидше символічною (сто гривень), але факт нагороди приємно вразив. Дякуючи за відзнаку біля мікрофона, я щиро сказав, що

сприймаю її як аванс і якщо бути об’єктивним, то її слід було б розділити на три частини: першу віддати моєму професору Анатолію Москаленкові, другу – редакційному колективові газети «Україна молода» і лише третю частину можу взяти собі. Ігор Лубченко вдало пожартував: «Давай іди та діли!». Хоч я не розділив отримані сто гривень, але завжди пам’ятатиму, як напередодні події, в Інституті журналістики, Анатолій Захарович з напускною строгістю спитав: «Юрку, ти заборгованості маєш?» – «Ні…» – кажу. – «Ну, тоді ми вирішили тебе нагородити – премією спілки журналістів «Надія». Я твоєму редакторові вже про це сказав». І пішов, не обертаючись і навіть не дочекавшись від мене «дякую». Остання моя зустріч із Анатолієм Захаровичем також пов’язана з Патріархом Філаретом. Попри радісну нагоду, вона, на жаль, для мене огорнена сумом і передчуттям. Сталася на 65-річчя Москаленка – в останній день його народження 12 липня 1999 року. Пригадую, що це був понеділок. Патріарх Філарет підготував Москаленку у подарунок щойно перевиданий УПЦ КП кількатомний «Нарис історії Української православної церкви» Івана Власовського. Я ще написав від імені Святійшого вітальну адресу. Телефоную Анатолію Захаровичу, чи на місці? «Так, Юрочка, заїжджай, я від Патріарха буду радий прийняти подарунок». За двадцять хвилин долітаю з Патріаршої резиденції, що на вулиці Пушкінській, 36, до Інституту журналістики – на вул. Мельникова, 36. Заходжу в кабінет. – Що це, його праці? – запитує. – Та ні, це найкраща історія Української православної церкви. Унікальне видання. – А привітання писав напевно ти? Я намагаюся віджартуватися, мовляв, лише законспектував побажання Святійшого своєму землякові – професорові. Ми вже знали про хворобу Анатолія Захаровича, хоч і не вірили у її фатальність… А він стоїчно боровся з недугою, по-донецьки, твердо переносив біль і не показував слабкості, при цьому любив життя і вірив в майбутнє молодої країни. …2014 року мало б виповнитися 80 років від дня народження Анатолія Захаровича Москаленка. Цього ж року минає 20 років відтоді, як я став студентом його дітища – Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У цей же рік наш курс має відзначити 15-річчя випуску, коли ми щасливі та самовпевнені, отримали дипломи (до речі, стали першим випуском магістрів-журналістів в історії Шевченкового університету). Моїм науковим керівником в аспірантурі був призначений Москаленко. І цей же рік буде нагодою для сумного спогаду – 15 років як Анатолій Захарович пішов від нас у потойбічні світлі обрії. Я так і не написав кандидатської роботи, а тому вважаю себе вічним Москаленковим аспірантом. У мене над письмовим столом (де я б не квартирував) завжди висить портрет Анатолія Захаровича. Зосередженого, готового до яскравої репліки, гострого коментаря, мудрого узагальнення.

Позаду плакат – з нашої Журналістської весни. А в численній бібліотеці завжди під рукою книга «Теорія журналістики» з його фірмовим підписом: «Юркові Дорошенку – на світлі настрої, на щасливе натхнення. 25.11.98 р. А. Москаленко». І мені видається, що це побажання всім, кому пощастило долучитися до життя великого таланту педагога та справжнього патріота журналістики. У пам’яті ще наш випуск, коли ми отримали дипломи. Виходимо на сонячний ґанок Інституту журналістики. Я якраз придбав чергову книгу А. З. Москаленка, прошу підписати на згадку. Він відмахується: «Юрку, потім якось підпишу…» – «Та мало що трапиться, може, потім не зустрінемося?». Він посміхається та каже: «Та що ти! Зустрінемося, обов’язково зустрінемося…». Так і стоїть перед очима, на кілька сходинок вище, з батьківською ласкавою посмішкою, сповнений оптимізму та віри в майбутнє, а ще – в нас, своїх вихованців. Пройшло багато років, а я чомусь думаю, що ми з Анатолієм Захаровичем ніколи і не розлучалися. Він серед нас, живе в своїх книжках, у кожному, хто його знав і пам’ятає, на кого впало оте Москаленкове благословення: світлого настрою та щасливого натхнення!

Максим КАРАСЬ, кореспондент відділу зовнішньої політики та міжнародної інформації, газета «Україна молода». ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ МІЖНАРОДНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Вітчизняна міжнародна журналістика тоталітарної доби мала характерну особливість у тому, що кожний радянський кореспондент за кордоном з погляду КДБ був цінним «резидентом» і крім репортажів і замальовок про заморські краї мав би постачати інформацію розвідувальним органам. Ось чому вишкіл журналістівміжнародників було зосереджено винятково у Москві, передусім у відомій школі «МГІМО». Потужна колонія українців у середовищі радянських міжнародників – згадаймо прізвища Анатолія Стріляного, Аркадія Сидорука, Євгена Таратути – професійний гарт здобувала у центрі тогочасної метрополії. 1988 року горбачовська «відлига» дозволила декану факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка професору А. З. Москаленку набрати першу групу майбутніх міжнародників. Анатолій Захарович на ділі розпочав утілювати принцип, теоретично викладений вже значно пізніше, коли комуністична система, в тому числі й освітня, остаточно відійшла у минуле: «На заміну принципу партійності журналістики надходить інший критерій – державності». Відбір провадився на підставі поглибленого володіння англійською мовою, на іноземну мову робився наголос у навчальному процесі (10 годин на тиждень замість 4 у решти груп студентівжурналістів). Мовною підготовкою завідувала професор кафедри іноземних мов гуманітарних факультетів університету Е. Я. Кутуєва, яка високою вимогливістю у поєднанні з глибокими персональними знаннями забезпечувала своїм студентам міжнародний освітній стандарт англійської. Чудовий педагог, Елеонора Яківна вийшла на пенсію 2001 року, виховавши не одну генерацію українських міжнародних журналістів. Поглиблене вивчення географії було наступним напрямком підготовки, його гарантували провідні професори географічного факультету. Семестрові спецкурси англійською мовою «Американська школа журналістики», «Гендерні аспекти світової історії», деякі інші для зведених з усіх курсів груп журналістів-міжнародників викладали запрошені А. З. Москаленком професори американської програми «Фулбрайт». На жаль, ректорат не підтримав ініціативу професора Москаленка запровадити вивчення ще й другої іноземної мови для групи міжнародної журналістики. Проте у численних зустрічах зі студентами Анатолій Захарович заохочував до індивідуального вивчення додаткової західної або східної мови. Водночас керівник зміцнював кадровий потенціал закладу з метою відкрити окрему кафедру міжнародної журналістики, що й було досягнуто 1993 року.

Щоб смілива ініціатива педагога-новатора Москаленка отримала хід у рамках Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, до групи міжнародників попервах висувалися суто радянські вимоги й стереотипи. Передусім, це повинні були бути лише хлопці (агенток на зразок «дівчат Джеймса Бонда» КДБ чомусь не практикувало), і при цьому лише кияни з пропискою (народне господарство потребувало міжнародних журналістів тільки для столичних ЗМІ без проблем з житлоплощею). Проте демократична атмосфера, що панувала на факультеті, а згодом і в Інституті журналістики під орудою Анатолія Москаленка, дозволяла без бюрократичних завад відвідувати «студії» майбутніх міжнародників усім охочим. Наприклад, на пари щойно набраної міжнародної групи поспішав старшокурсник Ігор Слісаренко, випускник 1991 року, згодом один з наших найпрофесійніших міжнародних телеоглядачів, «вільними слухачами» брала участь у заняттях дискримінована жіноча стать – Влада Ткач, у подальшому кореспондент Української служби «Бі-БіСі», Вікторія Власенко (у заміжжі Наджос), нині нью-йоркський кореспондент «Урядового кур’єра» та чимало інших. Таким було зародження школи міжнародної журналістики в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, ініційоване професором Москаленком. З її перших вихованців слід назвати Ярослава Лукова, лондонського кореспондента Української служби «Бі-Бі-Сі», Тараса Пепу, прес-секретаря українського посольства у Вашингтоні, Дмитра Шлапаченка, фахівця місії ОБСЄ на Балканах та інших. Невеличка група з 10 студентів виросла у міжнародне відділення Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, що завдяки поглибленим освітнім програмам і широким міжнародним зв’язкам готувало висококваліфіковані кадри для медіа-індустрії.

Зміст С. Баршай. Душа Москаленка............................................................................................ 3 В. Біленко. Майстер слова і діла........................................................................................ 6 Г. Вартанов. Три гілки спогадів........................................................................................ 11 М. Василенко. Людина, яка всміхалася......................................................................... 13 О. Германова. Уроки на все життя.................................................................................. 16 В. Гужва. Людина слова й обов’язку............................................................................... 17 С. Даниленко. Куди прямує тролейбус № 16................................................................ 19 Ю. Дорошенко. Легендарний учитель і земляк........................................................... 21 М. Карась. Фундатор української школи міжнародної журналістики.................. 37

Літературно-художнє видання

ДУША МОСКАЛЕНКА

Технічний редактор Л. А. Іванов Коректор А. М. Боднар Комп’ютерна верстка, обкладинка А. М. Боднар

Підписано до друку 23.04.2014 р. Формат 84х108/32 Умов. друк. арк. 12,81

Папір офсетний Зам. № 0363 Друк офсетний Наклад 100 пр. Гарнітура Minion Pro

Видавництво СТИЛОС 03061, м. Київ, пр-т Відрадний, 95/Е; тел./факс 351-21-91 Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції (серія ДК № 283 від 18.12.2000 р.) Віддруковано в друкарні ФОП СТИЛОС 03061, м. Київ, пр-т Відрадний, 95/Е; тел./факс 351-21-90