Шкелко молодіжна газета про все
№ 1 (1) п’ятниця, 5 квітня 2013 року
ПО ТЕМІ
Тема номеру: студентське життя ПСИХОЛОГОС
Сокира – найкраще заспокійливе, або Як пережити нещасливе кохання?
Як студенту знайти 25 годину, або наука все встигати Світ, в якому ми живемо, просто переповнений безліччю різноманітних подій. Нам, студентам, постійно потрібно щось робити. Сьогодні вже мала бути готова доповідь, завтра потрібно переписати конспект за попередню лекцію, написати вступну часину до курсової роботи, а ще сходити на джаз-концерт, зустрітися з другом в спортивному клубі… Ось воно, головне питання сучасності – як усе встигнути зробити? І ким би ми не були, незалежно від соціального статусу, всі ми маємо однакову кількість найціннішого ресурсу на планеті – часу. Той, хто вміє ним керувати – управляє іншими, а той, хто ставиться до часу як до належного – животіє в купі проблем. У зв’язку з цим нині популярною і ефективною методикою: як все завжди встигати, є тайм-менеджмент. Куди тікає мій час? Тайм-менеджмент – це наука і одночасно мистецтво управління власним часом. Як це, ви запитаєте, можна керувати часом, якщо він біжить усе вперед і вперед, не підкоряючись нічиїм забаганкам Годинник зламати чи що? Можна звичайно і годинник зламати, проте всі годинники світу зламати не під силу. Насправді, під поняттям «управління часом» потрібно розуміти те, як ви розпоряджаєтеся часом. Хоча світ, як кажуть, поділяється на багатих і бідних, але все одно всі люди, незалежно від свого місця в ньому, мають однакову кількість цього самого часу. Ось тепер і запитання: чому хтось за певний період часу (наприклад, 1 рік) стає в кілька разів багатшими, а інший – товчеться на одному місці? (продовження на сторінці 2)
“Заробітчанський дух” українського студента У Загребі (Хорватія) є музей розбитих сердець. Там зібрані знакові речі колишніх коханих. Наприклад, сокира. Її принесла в музей одна дама, після того, як дізналася, що її коханка знайшла собі іншу подружку. Ні, вона не зарубала підступну. Зате рознесла на друзки меблі зрадниці (та не встигла вчасно їх перевезти в нове любовне гніздечко). «І знаєте, біль поступово відпускала мене», – ділилася колишня власниця сокири своєю історією із засновниками музею. У ньому багато таких штучок, і в кожної своя легенда, старанно записана на папірці і розміщена поряд з артефактом. Але ми сьогодні поговоримо не про матеріальні атрибути нещасної любові, а, власне, про те, що потім перетворюється на такі ось «сокири». Ми поговоримо про те, що таке нещасне кохання і як з ним боротися? Ліліана СИРОЇД, психолог Звичайно, складно вдумуватись у чиїсь поради, коли серце, здається, ось-ось розірветься від болю. Але ви хоча б спробуйте. Без проблем життя не буває. Багато хто, стикаючись з невдачами, ставить собі запитання: «За що?». Але конструктивніше запитати: «Навіщо?». Або «Чому це може мене навчити?». Розрив відносин так схожий на смерть. На мікросмерть. Втрату не в змозі відразу прийняти ні розум, ні серце. Але зверніть увагу, наскільки мудро цей стан передано в мові: ми ПЕРЕживаємо. Тобто, з одного боку хвилюємося (перше значення слова), а з іншого боку саме переступаємо через біль і живемо далі (друге значення). Звичайно, можна сісти на підлогу і почати ридати. Можна, і навіть потрібно. Бо кожна втрата повинна бути оплаканою. Але от далі є два шляхи. Перший: так і залишитися сидіти на підлозі й ридати. Другий: жити далі. Якщо ви виберете перший варіант, то, значить, ви так і не захотіли нічому навчитися. А якщо виберете другий, то ви вважаєте за краще стати мудрішим і сильнішим. Ви придбали досвід. І він дорого коштує. І я вас з ним від усієї душі вітаю. Є й практична порада. Почерпнута вона він з книг Карен Прайор. Не треба рвати жили. Не треба кричати собі: «Так! Не здаватися! Побігли! Я все зможу! Я ще їм усім покажу!» Все це – надрив. І мало для кого він спрацьовує. Особисто я таких людей не зустрічала. (продовження на сторінці 3)
Студенти — люди унікальні та універсальні. Крім навчання, вони ще вміють відпочивати, і, навіть, намагаються працювати. Чи не в кожного студента знайдеться рецепт: як вдало поєднати освітній процес з робочим із найменшими втратами та найбільшою вигодою для обох. Звичайно, на двох стільцях не всидиш, але відчуття впевненості в грошовій спроможності свого гаманця, як правило, перемагає. Так, за даними Державного інституту сімейної та молодіжної політики, нинішні студенти
починають працювати вже з першого курсу, а ось десять років тому масові підробітки починалися лише з третього курсу. Дійсність така, що кожен третій першокурсник уже працює чи мав досвід працевлаштування. На другому курсі досить складно знайти роботу, адже роботодавці вважають, що ти зовсім “зелений” і ще не знаєш, навіть, базових речей, тобто залишаються тимчасові підробітки, – говорить Ярослав, студент Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. За статистичними даними 47 % студентів працюють не за своєю майбутньою спеціальністю. І виходить, що самостійні заробітки студента-початківця нестабільні і далекі від його професії. Студент шукає роботу Так, серед вакансій для студентів один із сайтів пошуку роботи пропонує їм попрацювати копірайтером, кур’єром, промоутером тютюнової компанії, таємним покупцем, продавцем у магазині, агентом, розповсюджувачем листівок, водієм таксі тощо. Щодо заробітку, то він, як погода, мінливий. За роль таємного покупця, наприклад, у Чернігові пропонують від 30 до 150 грн за візит. Широкий ціновий діапазон винагороди залежить від складності «операції». «Але, як правило, більше 50 грн ніхто ще не отримував”, – стверджує покупець «під прикриттям» із 5-місячним стажем, Олена Якименко. Щодо «швидких грошей», то поповнити власний бюджет можна завдяки кількагодинній промоутерській роботі. Шкода тільки, що деяким студентам доводиться заробляти свої основні кошти, щоб була можливість щось купити і не просити на це гроші у батьків. Так, можна пригощати покупців супермаркету акційним сиром чи ковбасою, якщо не завадить самолюбство, зустрічатимете з листівками перехожих біля станцій метро чи розважите їх у костюмі мультиплікаційного, казкового персонажа. А під вечір студентський гаманець поповниться кількома сотнями гривень. (продовження на сторінці 2)
5 квітня 2013 року
Шкелко, №1 (1)
5 квітня 2013 року
Шкелко, №1 (1)
ПО ТЕМІ
ПСИХОЛОГОС
Як студенту знайти 25 годину, або наука все встигати (початок на сторінці1) Якщо ви думаєте, що багаті люди мають велику кількість помічників, то ви праві. Однак, якщо ви думаєте, що саме завдяки їм багата людина ще більше багатіє, то ви помиляєтеся. Успішна людина багатіє тому, що вміло ладнає всі свої справи. Вона знає, що кожна хвилина – це можливість. А для деяких і п’ять годин, проведених у компанії з телевізором, замало. Таке ставлення до часу призводить до того, що більшість людей нічого не встигає зробити. А якщо ви не можете розібратися з власними справами, то звідки взятися багатству? До речі, слово “багатство” не обов’язково розуміти в одному лише матеріальному сенсі. Давайте подивимося, як поводиться звичайний студент звичайного вишу. Вересень: До сесії ще далеко, в розкладі – самі лекції, можна розслабитися… Жовтень: Є пару-трійку не переписаних лекцій (через прогули), задали пару доповідей, але здати їх потрібно тільки за 2 тижні. Ще часу досить, можна продовжувати відпочивати… Листопад: Пора братися за навчання. Тільки чомусь так не хочеться. Та ще й гроші потрібні, піду краще подивлюся оголошення в газеті, раптом знайду для себе вакансію … Грудень: Влаштувався на роботу. Тільки доводиться розриватися між нею і навчанням. Сесія вже не за горами… Січень: Сесія! Якого біса я робив цілий семестр! Потрібно терміново все дописати, здати, відповісти. Робота? Ой, щось потрібно з нею робити, а то я не встигаю все одночасно… Що в результаті? Так-сяк складена сесія, покинута робота, а ще погані оцінки в заліковій книжці. Коротше кажучи, результати невтішні. Напевно, у вас є знайомі, які живуть приблизно так? Виходить, що при такому стилі життя людина не може все встигнути зробити, бо: 1) у неї не було чіткого плану дій. 2) вона ставився до часу не як до ресурсу, а як до належного. 3) нею заволоділа лінь, через уже згадані пункти 1 і 2. Як нам зможе допомогти впоратися з такими ситуаціями тайм-менеджмент? Дуже просто! Всі три пункти, що перелічені вище, входять до системи цієї «нехитрої науки». Насправді, тайм-менеджмент охоплює набагато більше складових, однак головне – зрозуміти базові речі, щоб з успіхом застосовувати їх у всіх сферах життя.
15 мотиваційних порад студентам
Лаконічна фраза “все погано” так часто використовувалась, що перетворилась на шаблон. Зневіра у власних силах, лінь, відсутність мотивації… І справа не лише в нашому суспільстві — такі проблеми, хоч і дещо в менших масштабах, поширені і закордоном. Студенти, молоді люди, борсаються в каламутній рідині своїх страхів і сумнівів, не бажаючи озирнутися навколо та “вимкнути” цей даремний галас. Тоді як мудреці попереджали: починати треба завжди з себе… Ми обрали 15 ефективних порад для тих студентів, які хочуть бути успішними, прагнучи змін у житті… 1. Якщо спите на парі, то Вам, звичайно, може наснитися Ваша мрія, але якщо замість сну оберете навчання, то втілите свою мрію в життя. 2. Якщо Ви думаєте, що вже занадто пізно покращити своє навчання, то помиляєтесь, насправді все ще не пізно. 3. Муки навчання всього лиш тимчасові. Муки незнання – вічні. 4. Навчання – це не час. Навчання – це зусилля.
Отже, ви хочете почати все встигати? Вам набридло постійно відчувати брак часу? Ви готові змінити своє життя на краще? Тоді, почнемо прямо зараз!
Як все встигнути зробити? 1. Робимо хронометраж своєї діяльності. Для тих, хто не знає, хронометраж – це облік витраченого часу на ту чи іншу активність. Для чого це потрібно? Та для того, щоб знати, як ви витрачаєте свій час. Тому першим кроком на шляху до набуття спокою є “замір” вашої діяльності. Що у вас може в підсумку вийти? Наведемо сукупні дані вашої діяльності у відсотках: - продуктивна: 32 %; - непродуктивна: 68 %. Як вам такий результат? Ви думаєте, що він дуже песимістичний, тоді самі перевірте і ви зрозумієте, що це ще цифри, написані оптимістом. Більшість людей непродуктивно проводить свій день. Подивіться на себе, що ви робите після того, як приходите з університету? Отож. Тепер ви навряд чи здивуєтеся, чому ваша курсова «застигла» на затвердженому плані. Вам просто не до неї, у вас є інші справи – «важливіші». 2. Планування дій. Якщо ви живете на цій планеті, то вам обов’язково потрібно вміти планувати свою діяльність. Ви можете навіть не робити це професійно. Однак «хоч якесь» планування – краще, ніж ніякого. Немає плану – немає вільного часу. Пе-
ревірено багатьма діловими людьми. Ви колись помічали, що чим успішніша людина, тим частіше в її руках можна побачити записник. Це тому, що бізнесмени довіряють плануванню, а значить – воно реально працює. Інакше, навіщо зайнятій людині витрачати на це час? Беріть приклад з успішних людей. Після того, як ви зробили хронометраж своєї активності за день, вам варто звернути увагу ось на що. Напевно в продуктивній частині ви робили щось, пов’язане з навчанням. Наприклад, розпочали написання реферату. Отже, цей реферат потрібно закінчити, але ви постійно відволікалися на сторонні речі (інтернет, телефон тощо). Як боротися з цими «викрадачами часу»? Відповідь: планом, планом, планом! Насправді вам варто розподілити у своєму плані всі етапи написання реферату. Коли ви розпишете, скільки часу вам потрібно на написання вступу, скільки часу – на основну частину, що писати у висновках, ви побачите чіткий план своїх дій. Ці та інші питання ви повинні викласти на аркуші або на комп’ютері. Тільки не варто тримати свій план в голові. Він обов’язково повинен бути перед очима! Після того як ви розпишете прямо по днях, скільки часу вам потрібно на ту чи іншу частину, перед вами постане ясна картина ваших майбутніх продуктивних дій. Ось це і є ключ до того, щоб все встигати вчасно! План – це одне з найкращих винаходів людства, що реально допомагає в роботі. Тепер повернемося до «пожирачів часу». Як план може вплинути на марнотратство часу? Елементарно, якщо ви не будете встигати виконати те чи інше завдання, то внутрішньо відчуватимете якийсь дискомфорт. Ви ж справді хочете почати все встигати, чи ні? Якщо так, то обов’язково почнете його відчувати. Відповідно, щоб не вибиватися «з рамок» вам доведеться ігнорувати непродуктивні дії і постаратися надолужити згаяне. Погоджуюсь, що спочатку буде дуже нелегко звикнути до нового розпорядку дня, однак скоро ви ввійдете в ритм, і на собі відчуєте, наскільки можна більше встигати, дотримуючись чіткої мети і ясного плану. Якщо все робити за графіком, то і вільного часу виявиться набагато більше. І ось тоді, коли всі ваші друзі ходитимуть по суботах у нічні клуби з думками, що їм потрібно наступного тижня обов’язково написати курсову роботу, ви ж про це забудете ще в п’ятницю — адже все вже готово! Леся НИЖНИК
“Заробітчанський дух” українського студента (початок на сторінці 1) Отримати все й відразу, або до диплома додається… Уже на старших курсах можна замахнутися на серйозну профільну роботу за спеціальністю. І тоді, крім диплома, бакалавра, наприклад, можна отримати реальний досвід, рекомендації, врешті-решт, корисні знайомства, а не просто освіту — щось «трохи вище середнього», як вважають деякі роботодавці. «Пам’ятаю на третьому курсі почав працювати в юридичній фірмі,— каже випускник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України (АПСВ), Олексій, — деякі лекції та семінари доводилося пропускати. Не всім викладачам це подобалось, але вдячний тим, хто розумів і йшов на поступки. Адже після здобуття диплома мені вже не потрібна була практика, як моїм однокурсникам. Уже через рік я зі своїм другом відкрив власне юридичне бюро».
5.
Життя – це не тільки навчання, але якщо Ви не можете пройти гідно навіть через цю частину, то на що Ви взагалі здатні? 6. Зусилля та інтелектуальна напруга можуть стати задоволенням. 7. Найбільша втрата – це втрата часу. Час летить. 8. Без зусиль нічого не зробити. 9. У конкурентному світі, коли Ви б’єте байдики, ваші конкуренти читають книги і витісняють Вас. 10. Тільки той, хто робить усе раніше і докладає зусиль, може насолодитися успіхом.
2
Студенти, які вивчають іноземну мову, на старших курсах часто працюють репетиторами та перекладачами. “На четвертому курсі, – розповідає студентка Києво-Могилянської академії, Ірина, – працювала викладачем англійської мови. Робота навчанню не заважала, адже заняття були, як правило, ввечері. За годину репетиторства отримувала 80 – 100 грн. Тож за навчальний семестр заробила на літній відпочинок”. Більшість викладачів не схвалює «заробітчанський дух» студентів. Адже, якщо працюють, значить думають, що все знають, але пропускаючи лекції, отримують справжні прогалини в теоретичних засадах обраної спеціальності. Проте є й такі, які переконані, що студенти повинні практикувати вже в університеті, і йдуть на поступки. «Добре, коли студент вже працює за спеціальністю, – упевнений Андрій Степанович Гедьо, викладач Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”,але це не повинно бути перепоною для навчання. Знаю багатьох студентів, які вивчають юриспруденцію, а у вільний від занять час займаються практикою. Деякі, навіть, працюють так, щоб оплатити навчання”. І все-таки вдало поєднати навчання і роботу складно і не всім це вдається. Звичайно, додаткові кошти, фінансова незалежність, отриманий досвід тішитимуть заклопотаного, часом сонного, студента. Але упущені знання вже не наздоженеш… Проте, з іншого боку, доля може всміхнутися, і тоді питання про те, куди піти на роботу, що автоматично додається чи не до кожного виданого диплома, стане неактуальним. Адже випускник продовжить працювати там, де розпочав свою трудову діяльність, ще будучи студентом. Людмила ГАВРУТЕНКО 11. Успіх приходить тільки з самовдосконаленням. 12. Сьогоднішнє ледарство завтра стане слізьми. 13. Ваша зарплата прямо пропорційна рівню Вашої освіти. 14. Сьогодні ніколи не повториться. 15. Враховуйте парадокс Канта – вчинок тим кращий, чим важче його зробити. Джерело: pedpresa.com/ stlife/15-motyvatsijnyh-porad-studentam/
Сокира – найкраще заспокійливе, або Як пережити нещасливе кохання? (початок на сторінці1) Життя — це забіг на довгу дистанцію, тому і потрібно так розраховувати свої сили, щоб не звалитися через перші ж сто метрів. Спокійно. Не треба паніки й істерик. Змогли встати вранці з ліжка, хоча від болю ніяких сил не було? Уже молодець. Похваліть себе за це. І краще, якщо це буде закріплено тактильно: тобто непомітно погладьте себе по скроні, по руці … Пам’ятаю, як одна моя приятелька дуже важко переживала крах кохання. І я дала їй цю пораду. Пам’ятаю також, як вона в гніві навіть накричала на мене. Минув час. Все в її житті налагодилося. І знаєте що? Вона придбала звичку інколи крадькома погладжувати себе по скроні. Віктор ШАЦЬКИХ, психолог Попереджений, значить, озброєний! Погодьтеся, від маси вчинків ми могли б утриматися, знай заздалегідь, до яких наслідків вони можуть призвести. Тому пропоную розглянути деякі поведінкові моделі кинутої сторони (адже саме їй доводиться при розставанні найважче). Поведінкова модель № 1 Піти і почати розбиратися з підступною (им) «викрадачем» щастя. Неправильний посил полягає вже в тому, що залишена сторона мислить стереотипами: «мого улюбленого зайчика у мене вкрали!». Вдумайтеся, хіба це в принципі можливо? Ви наполягаєте, що ваш коханий (а) був нетямущим козлом, якого хитра злодійка відв’язала від огорожі (тобто від вас) і забрала собі? Добре, припустимо зараз ви його і вважаєте козлом, але ж насправді він (вона) людина! Тобто істота, наділена свободою волі. Ваш обранець був не таким? Тоді тим більше не варто засмучуватися, що ви його позбулися. До чого вам безвольне щось? Але повернемося, все ж, до теми розборок. Запам’ятайте: у тому, що розвалилися відносини двох, немає провини третьої сторони. І розбиратися з нею просто нерозумно. Краще проаналізуйте свою поведінку і постарайтеся в ній знайти помилки. Якщо ж ви були ідеальні, а вас просто не оцінили, то зрадійте, що, нарешті, позбавлені цього невдячного типу!
Поведінкова модель № 2 Почати медитувати на тему «я нікому не потрібний (на)». Мене кинули, тому що я — невдаха, тому що я гірша (ий) за всіх, тому що мене не можна полюбити в принципі. Не варто екстраполювати невдачу в одній сфері на все життя. У вас не склалося з конкретною людиною, а не з цілим світом. Багато в чому ми є тим, що ми про себе думаємо. Ви ж не хочете насправді бути лузером? Так і не думайте про це! Поведінкова модель № 3 Кинутися в усі тяжкі. Ех, гори воно все вогнем! Алкоголізм і розпусту складно назвати ліками від поганого настрою. Букет венеричних захворювань і цироз печінки не така вже прекрасна альтернатива розбитому серцю. Поведінкова модель № 4 Я поверну його (її)! Я доведу, що ніхто не в змозі так любити, як я! Завжди пам’ятайте народну мудрість: насильно милим не будеш. План «залюбити до смерті» приречений на провал. І найприкріше в ньому — витрачений даремно час. Ваш час, що ви цілком могли витратити на щастя. Своє щастя. Поведінкова модель № 5 Жадати помсти. Нехай йому (їй) буде так само … Ні! Краще, якщо в сто раз болючіше, ніж мені. Кому гнів і злість і доставляють найбільші незручності, так це тому, хто сам гнівається. Завжди пам’ятайте: «Я без тебе не можу» — девіз того, кого ніколи по-справжньому не полюблять. Тому як нудно та й безглуздо любити НЕ-особистість, того, хто не відбувся як самостійна одиниця. Того, хто як паразит потребує господаря, на якому можна продовжувати існування. Багато хто любить паразитів? .. Отож! А ось посил «мені з тобою добре, але я без тебе МОЖУ», — ось це вже слова людини, яка здатна любити і сам є гідною справжнього кохання. Бережіть себе і будьте щасливими! Ліліана СИРОЇД, Віктор ШАЦЬКИХ
Усміхнене обличчя, розширені зіниці, ейфорія… Спустошення, втома, депресія. Щорічно в Україні близько 150 тисяч молодих людей стає наркоманами. Безневинне «придбання настрою», здавалося б, звичайним „косячком” чи таблеткою спокусливо запрошує до щастя, як потім виявиться, украденого назавжди. Скептична усмішка на подібні слова одразу з’являється в моїх знайомих. «Кого ти лікуєш? Це ж просто для настрою. Ніхто ж не збирається колотися». Вона теж не збиралася… За даними Держкомстату, в Україні 95 % наркоманів – це молодь у віці 15–30 років; 97 % наркоманів уперше спробували наркотики у віці 12–19 років, кожен 5-й наркоман – жінка. Мати померла, не витримавши цього, рідні так і не змогли пробачити. Усі друзі – умерли… Демократичний дух заходу. Кельн. Література. Музика. Наркотик… Тамару (ім’я замінено) вважали однією з найталановитіших студенток. Сім’я інтелігентів: батько – диригент симфонічного оркестру, мати – теж музикант. Ліберальна мистецька атмосфера загострила чуттєвість дівчини, її вразливість до зовнішнього світу зашкалювала. Майбутнє малювала яскравими соковитими фарбами. Закінчить навчатися – і довгожданий Київ! «У нас була гучна компанія, – розповідає Тамара, – гітара, пісні, обговорення книг, картин завжди закінчувалися гарячими дискусіями. Хтось запропонував мені покурити… – важко заплющує очі. – Я не відмовилася. Більше ніколи не відмовлялася». Розумна та красива дівчина занадто ідеалізувала життя. Зіткнувшись із проблемами реального світу, його жорстокістю, її вразлива душа так і не справилася з кризою ідеалів. Усе пішло шкереберть… За кожним кайфом наставало спустошення, відчай. Рятував лише інший наркотик, сильніший. «Багато чого довелося спробувати: від коноплі до важких… Вигнали з інституту, пішла з дому. Як я тоді жила? Серед таких же бунтарів проти жорстокості світу. Так ми тікали від реальності, покидали цю планету, а коли поверталися, то було шокуюче боляче… Друзі не витримували, по одному йшли з життя від такого «щастя». Усі наркомани, незалежно від виду наркотику , довго не живуть. Вони втрачають інстинкт самозбереження. Це призводить до того, що близько 60 % із них протягом двох років уживання наркотиків робить спробу самогубства. Багатьом це вдається. Усупереч природі Тамара вижила після 18 років голки. Пройшла курс реабілітації. Працює в закладі для безпритульних дітей. Втратила матір, коханого, друзів, не може мати дітей… Вона така талановита, енергійна, весела, приваблива жінка. «Я живу, щоб попередити інших». Полегшити біль – таке було їхнє призначення. Знахарі всіх часів використовували гашиш, марихуану, листя коки, частини маку, аби допомогти людині втамувати страшні випробування фізичним болем. Деякі застосовували в побутових цілях (коноплю), а також як заспокійливий засіб для лікування
психічних порушень. У ХХ столітті вчені розробляли у лабораторіях галюциногенні сполуки для військових та медичних потреб. Більшість із них пізніше була заборонена. Генріх Дрейзер був чесним ученим, який хотів полегшити людські страждання. Проте саме з його легкої руки фірма «Баєр і Ко» присвоїла препаратові діацетилморфін яскраву, доступну для пам’яті назву – героїн… Ось він іде по вулиці – горда постава, брюнет, гарно одягнений, темні очі, довгі вії… Мрія чи не кожної дівчини. Сідає в дороге авто і повертається до свого заміського будинку. Йому всього-на-всього 22, а він уже в зоні ризику. Мій друг – наркоман… Якби на першому курсі хтось мені сказав, що більшість тих студентів інституту, які вдень мають такий вигляд, наче щойно зійшли з обкладинки модного глянцю, тією чи тією мірою вживає різні наркотичні речовини – я б ніколи не повірила. Але я бачила на власні очі. Зі Стасом (із логічних причин ім’я головного героя змінено) я познайомилася на 2 курсі зовсім випадково: стрімголов спускаючись до гардероба, я ледь не збила його з ніг. У нас відразу з’явилася взаємна симпатія, що базувалася на спільних життєвих інтересах, любові до футболу та нічних прогулянках містом. Про те, що мій новий друг бавиться наркотиками, я дізналася зовсім не випадково: коли ми разом з його друзями відпочивали в одному з нічних клубів столиці, мені відверто запропонували таблетку: «Будеш?» Я ніколи не стикалася з наркоманами та тим, що вони приймають. Лише віддалено чула якісь розмови й новини, а на уроках біології вивчала дію різних рослин, амфітамін та інших синтетичних сполук, що використовують для «отримання кайфу», і те, як вони впливали на організм. Так близько наркотики я бачила вперше. Ми спілкуємося ось уже три роки, і я тільки тепер зрозуміла, навіщо людині, яка вчиться в найпрестижнішому столичному універі, яка має розкішне авто, якій батьки купили будинок та практично влаштували кар’єру, потрібні наркотики. Бо вона їх може купити! Через перенасиченість життя матеріальними статками Стас намагається втекти від світу. Телефон рясніє номерами дилерів, які можуть підкинути «кайф» на будь-який смак, а на порозі стоять «вірні друзі» й завжди «раді» виручити черговою дозою. Мій друг опинився в зоні ризику через гроші й відсутність батьків у його юному житті. Втрачені можливості, порожні нездорові очі, штучний сміх, розбите авто, ЛСД, екстазі… За час мого навчання в інституті через бажання «розслабитися» з цього світу пішли шість юних душ: аварії, передозування, самогубства. Для них наркотики виявилися ліками від життя, азартною грою, де, сподіваючись на великий виграш, програєш усе. «Кайф годиться, щоб утекти від реальності, але реальність така яскрава, для чого від неї втікати?» (Джеральдіна Чаплін). Світлана МАЙСТРУК, Юлія КОНДРАЦЬКА
Доза настрою: ілюзія, що купує смерть
3
Вісім кроків до успіху
Пропонуємо вашій увазі поради психолога про те, як не піддатися стресам, зберегти оптимізм і вийти переможцем з усіх життєвих негараздів. Варто засвоїти просту істину: наші поразки – це паростки наших майбутніх перемог! Але зрощувати перемоги потрібно правильно. Тому пропонуємо алгоритм виходу з психологічної кризи. При цьому неважливо, чим саме ваша особиста криза «харчується». Це можуть бути як негаразди в навчанні, так і проблеми на любовному фронті. 1. Подбайте про свій фізичний стан Як правило, хронічний стрес викликає сильну дестабілізацію всього організму. Це, в свою чергу, призводить до серйозного погіршення роботи імунної, нейроендокринної та інших систем організму. Загострюються хронічні і психосоматичні захворювання. А вони лише посилюють наш психічний стан. Виходить замкнуте коло. Головне – це коло розірвати. Що для цього треба зробити? а) Повноцінно спати (не менше 8 годин на добу). б) Добре харчуватися і приймати вітаміни. в) Повноцінно відпочивати (частіше бувати на свіжому повітрі). г) Утримуватися від поганих звичок (алкоголь, куріння, зміна статевих партнерів). 2. Усвідомте, що все у ваших руках Найважливіше, що треба засвоїти, потрапивши в кризову ситуацію, це те, що вийти з неї можете тільки ви самі! Ніхто не вийде з кризи замість вас: ні друзі, ні колеги, ні психолог. 3. Зрозумійте, що минуле не можна повернути Живіть сьогоденням (воно належить нам) і думайте про майбутнє, а минуле, і бажано тільки хороше, залиште в спогадах. 4. Пам’ятайте, що завжди можна просити про допомогу і отримувати її Ви – не самотні! Допомогти можуть родичі, друзі, фахівці, колеги і навіть незнайомі люди. Але те, що радять, не варто негайно виконувати. Все індивідуально. У будь-якому випадку думайте над порадами, але не слідуйте їм сліпо і руку реальної допомоги не відштовхуйте. 5. Шукайте свої помилки, а не помилки іншої людини Намагайтеся не звинувачувати іншого, а зрозуміти свої помилки. Цей шлях більш конструктивний, так як страждаємо ми завжди від своїх помилок, і єдина людина, яку ми можемо змінити, – ми самі. 6. Виробіть план виходу з кризи Оцініть всі фактори, які вас засмучують або радують. Подумайте над тим, які є ресурси (психологічні, фізичні, інтелектуальні) для подолання стресу. Які є шляхи і методи для розв’язання проблеми (з вашого боку (внутрішнього) і з боку зовнішнього (тобто інших людей, обставин, випадковостей)). Складіть приблизний план дій виходу зі сформованих несприятливих обставин. Після того, як все продумано, починайте реалізацію плану. З цього моменту всі ваші дії повинні носити тільки раціональний характер. Відстежуйте проведення плану в життя. Заведіть щоденник і записуйте те, що відбувається. 7. Робіть добрі справи Може бути деяким це твердження здасться парадоксальним, але найефективніше ми допомагаємо собі, коли починаємо допомагати іншим. Насправді все просто. Згадайте, коли ви намагалися комусь щось пояснити … Погодьтеся, в процесі пояснення для вас самих багато чого ставало ще більш зрозумілим. Так і у випадку з добрими справами. Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі. Знайдіть яку-небудь добру справу, якою зможете займатися постійно (приділяючи цьому не менше одного дня кожного тижня). Це може бути допомога дітям-сиротам, хворим, старим чи родичу, чи знайомому. Найкраще, якщо це буде така справа, що не виявиться для вас легкою, а зажадає розкриття вашого серця, навчить вас тому, чого ви не вміли раніше. Дуже важливо при цьому не чекати подяки. Ви це робите не для того, щоб вам сказали «дякую», а для себе. Все це допоможе вам подолати свої слабкості і наповнить ваше життя сенсом і теплом. 8. Зрозумійте, що нічого в житті не можна змінити, не змінюючи себе Всі зміни, як іншої людини, так і життя в цілому відбуваються тільки в тому випадку, якщо міняєш себе. Сподіватися на те, що можна буде щось змінити у своєму житті, не змінивши себе, – дурість. Бережіть себе, і будьте здорові! Ліліана ВДОВЕНКО
5 квітня 2013 року
Шкелко, №1 (1) ТВОРЧО
Годинник у холодильнику, або Час божеволіти (хроніка життя студента)
Я написала цей нарис з власного досвіду і з оглядкою на досвід тих людей, які діляться зі мною сповіддю про важкі, але все ж незабутні, будні студентської «роботи». Чому роботи? Та тому що ці 5 років нашого молодого життя без сумніву – робота! Не вірте всім, хто каже, що студентське життя – безтурботне чи веселе. Вірте тільки, що воно шалене, нестримне, незабутнє. Таке ж бо неможливо забути! Неврівноважене, нестабільне, заклопотане і безсумнівно безсонне. Хочеться лише одного – спати. І щоб, прокинувшись, нічого не треба було робити. Такого кортить звісно, якщо ти вчишся і весь у навчанні як в липкій павутині. Якщо ж б’єш байдики і регулярно списуєш у когорти відмінників, що наче сомнамбули, зграйками, як пінгвіни, блукають від бібліотеки до бібліотеки, то в тебе є час підняти очі і бодай спостерегти зміну пір року. На що у категорії пінгвінів…е… відмінників (обмовка!) часу немає, і тому іноді вони доношують шапку до квітня, а чоботи – до літньої сесії. Сьогодні четвер. Напевно. Принаймні календар дивиться на мене відривною сторінкою саме четверга. Оля вчора як прийшла з побачення о 23, так і впала спати. Знову шоколадкою відкупилася від розпитувань Нелі Генріхівни, схожої на матрьошку, вахтерки у картатій, пов’язаній на стегнах хустки часів перебудови. Оля – це мій одвічний співв’язень, сусідка по палаті №6, бранка системи під назвою вища освіта. Це мій вірний Санчо Панса та підступний Сірий Кардинал. Це з нею і з Катрусею ми мирно дрейфуємо, а перед сесією панічно борсаємося у водах студентських пристрастей. Розплющую одне око. Піднімаюся з ліжка. Де моя друга шкарпетка? Щоб знайти її, розплющую друге око. На ній сидить Карл. Не те щоб це король Англії сидів у мене на шкарпетці. Це Ольчин кіт, що живе у нас на правах законспірованого під кудлату подушку біженця. Оля спить, розкинувши руки і сопить у подушку, пом’явши щоку. Вона у не розстібнутій блузі, джинсах і теж в одній шкарпетці. Як же ми схожі – вдоволено помічаю я. Пищить годинник. Оля як мертвий танк – не ворушиться. Де годинник, що його звук наче пожежна тривога? Під ліжком, під столом, на столі, за вікном, за дверима, у вухах? А! Он він. Прислухаюся до холодильника. Точно. Це він від холоду горланить. Взагалі, ми з Олею і Катрусею живемо впорядковано. Правда, Оля любить залишати ввімкненою плиту на кухні і забувати годувати Карла – він їсть або «монетне дерево», або мої конспекти. Катруся забуває прищіпками зафіксовувати білизну і з балкону остання часто робить ледь не кругосвітню подорож. Але у всіх свої дивацтва. Ейнштейн взагалі не носив шкарпеток, а Пушкін стріляв у лазні. Навіть Неля Генріхівна розмовляє з радіоприймачем. Сьогодні все спокійно – Ольчина шкарпетка на люстрі, крихти з її булки на її і чомусь на моїй постелі, кола-кола, розлита Катрусею, мирно висихає на катастрофічній відстані від мого зошита, а самої Катрусі й поготів немає, двері незамкнені, Олегів телефон пищить як дитя, вимагаючи зарядки а мій мозок – розуміння. З яких пір Олегів телефон живе у нас? Чи Олег? Чи це ми у його кімнаті?.. Та хіба винна я, що вчора муза завітала до мене опів на другу ночі і сьогодні я, як досвідчений алкоголік, плутаюся у власних думках?! Четвер… На пари о (ми ж бо вчимося на другу зміну і вертаємося близько восьмої навпомацки). На сьогодні робити зовсім нічого – реферат з філософії про бородача Фрейда, статтю з журналістського розслідування, соціальну журналістику. А ще теоретично треба поїсти (хоча б раз на добу), випрати кофтину, яка вже другий тиждень проситься у воду, протерти пил з комп’ютера, доки він ще не злився зі столом у своєму пильному камуфляжі, та й з Олею домовлялися в кіно піти, ще занести чоботи в ремонт, купити хліба, винести сміття і не збожеволіти. У цей момент я відчула себе одноклітинним організмом, який тільки й може, що мигтіти вусиком, як хламідомонада і повністю підвладний течії. Данте з його дев’ятьома колами пекла, побачивши наші, придумав би ще зо п’ять. А ще День Студента на носі. Безглузде свято студентських витребеньок, алкоголю, нічних зборищ і горлання пісень на всіх існуючих і неіснуючих мовах світу. Та в нас, власне, усі дні – студента. Наш алкоголь – пари, від яких п’янієш і забуваєш самого себе. Та його треба якось святкувати. А може, й не треба… Він сам мене знайде, як каральний меч всевишнього, де б я не була. Ввірветься у кімнату в образі Олега з гітарою через плече і з тортом у правій руці, а у лівій – з двома пляшками шампанського, і наче вихором винесе мене у 329-ту кімнату – вічне зборище криків і алкоголю. Там уже навіть стіни просякнуті всіма можливими атрибутами студентського Над номером працювали: Леся НИЖНИК, Ліліана СИРОЇД, Віктор ШАЦЬКИХ Світлана МАЙСТРУК, Юлія КОНДРАЦЬКА, Ліліана ВДОВЕНКО, Ірина БЕГАЛЬ Головний редактор, верстальник: Аліна БОДНАР
життя. Олег-бо може святкувати все, що завгодно: весілля, стипендію, сесію (її початок і урочисте завершення), новий телефон, втрату цього вчорашньо відсвяткованого телефону, день народження ректора, двійку з профільного предмету… Годую Карла залишками чийогось вчорашнього обіду. Оля спить. Їм зачерствілу булку. Пишу конспект і ненавмисно кришу у нього здобою. Оля спить. Мені на голову падає її шкарпетка, як відторгнутий люстрою організм. Це знак. Час будити Олю. Їй на одинадцяту на роботу. «Callцентр». Дурні запитання та привітні її відповіді, її ненависть до людей і їхніх дурних питань. Вона штовхає мене у коліно. Із заплющеними очима піднімається на лікоть і мимрить щось на зразок: «Зараз, зараз, мамо…». І плюхається знову у нетрі перини. Подушка – єдине, чого вона прагне. Та чого гріха таїти – і я теж. Це єдине, що не відпускає нас, і розлуку з чим ми переживаємо болісно.
Ось Олька зістрибує з ліжка, жахається, що до виходу 20 хвилин, кличе шкарпетку – прибігає Карл. Вона мчить у ванну, за п’ять хвилин вертається і викидає з шафи усе, що там є і чого там немає. Вивуджує з купи лахів кофтинку, запихає все одним рухом назад у шафу і підпирає стільцем, щоб не вивалилося назад. Ось вона вже причесана, намакіяжена. Це – Ольга Костянтинівна. Випроваджую її на роботу – даю два бутерброди, відірвані від власного серця і відчуваю себе матір’ю Терезою. Повертаюся до філософії. На ній сидить Карл. Вирішую зайнятися пранням. Далі – знищую пил. Помічаю – Карл звільнив мою філософію. Прибігає Катруся – її покинув бойфренд. Насправді, я-то знаю, що це вона його покинула, але ще я знаю, що вона має потребу жалітися. І жалітиметься вона мені. Вже дванадцята. Прибігає Олег і вимагає свій телефон. Олег питає, чого в нас такий розгардіяш. Пригадую слова Ольги Костянтинівни і озвучую їх: «Сам ти розгардіяш! У нас кітч з елементами хаотичної еклектики!» Він, вражений, думає, що я збожеволіла. Ледь не забула! Фотографії «ВКонтакті» – однокурсниця Кіра побувала на весіллі. Власному. Вона заміж вийшла не за кого-будь, а за власника червоної «Мазерраті», і курсову вже майже закінчила. А я ще й тему не придумала. А для особистого життя я можу виділити хіба 15 хвилин перерви між першою і другою парами. Несподівано від Катрусі дізнаюся, що сьогодні п’ятниця. А значить – короткий день. Тому філософія і соціалка кануть в Лету. Поспіхом одягаюся, схоплюю пакет зі сміттям, наступаю на хвіст Карлові, вибачаюся, гримаю дверима, поки Катруся малює брови і вирішує миритися зі своїм «нєпутьовим» Олексієм. У дверях Неля Генріхівна відчитує МЕНЕ(!) за нічні походеньки Ольки. Мене, яка вже забула, як виглядає дискотека. На вулиці згадую, що не прищепила прищепками свою кофтину, не зарядила телефон і переплутала наші з Олею рукавиці. Тролейбус підступно мигтить фарами, повільно віддаляючись. Купую хліб у ларьку коло зупинки, автоматично відкушую скоринку. І так мені хочеться додому! Та сьогодні ж п’ятниця (а я ще не звикла). І сьогодні ж я їду додому! Подалі від галасливої Ольки та схожої на метеор Катрусі, від завжди безтурботного Олега, який бісить мене своєю безтурботністю і здатністю триматися на стипендії, відвідуючи 20% занять, від просякнутої палеолітом Нелі Генріхівни та безкінечних філософій, розслідувань, наманікюрених та напомаджених викладачів, обвішаних краватками, окулярами і годинниками та викладачок, прикрашених сережками, ланцюжками, підборами, мереживом… В електричці я засинаю коло запотілого вікна. І сниться мені Карл, який друкує щось на моєму ноутбуці. Він в окуЗасновник – Інститут журналістики Свідоцтво про реєстрацію періодичного друкованого видання – КВ № 85 від 05.04.2013 Газета виходить щотижня Передплатний індекс – 99258 Тираж – 10000
4
лярах. Далі – він грає на Олеговій гітарі. І обличчя у нього чомусь Нелі Генріхівни. І він в одній шкарпетці літає під люстрою. Матінко Божа! Це не Карл – це Бегемот з «Майстра і Маргарити»!.. «Мамо!» – кричу я ще у під’їзді, коли зачуваю, що мої двері під номером «39» відчиняються – мама завжди виглядає мене з вінка, ховаючись у нетрях рожевих фіранок, і від того я зроду не помічаю її з вулиці. Ми обіймаємося. Вона пахне кухнею – свіжим білим хлібом і полуничним варенням, печеними яблуками, салатом «Олів’є», пряженим молоком, маковим пирогом та моїм улюбленим чаєм «1000 і 1 ніч». Я знову дитя і мене всі улещують. Маленька Оленка ще більше виросла і вже говорить «Ірця», з впевненою «р», а не «л», як було ще минулого мого приїзду. Вона стрибає навколо мене, наче я Дід Мороз і декламує вірша. Татко дивиться футбол і лице його, напружене у передчутті голу, осяяне полиском екрану, у темряві здається святим – з блакитним німбом. Кімната наповнена присутністю аж надто голосного коментатора – певно змінили – раніше був якийсь спокійніший. Я заходжу – він якось безцільно махає рукою в мій бік. І я повністю у володіннях мами. Я завжди знаю, що так і буде. Просто це мій обов’язок – зайти до нього. Знаю я й те, що він по закінченні трансляції матчу, де 22 здоровенних чолов’яги бігають за колобком, прийде і винувато сяде на окрайчику стільця і буде уважно слухати мої розповіді, як казки про столичне життя. Але батьки й досі не збагнули, що столичного життя я не бачу. Я бачу лише окремі його атрибути – тролейбуси, затори, інститут, метро. Ось мама і Оленка оглядають мене, як заморську диковинку і починають осипати питаннями, з яких я не можу вибратися навіть аби сьорбнути свого чаю. Прибігає сусідка, яка нюхом чує, що я тут. З нею – кіт. Точнісінько Карл. Тільки Нафаня… Я розумію, що тут та сама палата номер 6. Оленка – це Олька, мама – Катруся, татко – Олег, а сусідка – Неля Генріхівна. Чай вдаряє в голову зовсім не як чай. Виявляється, мама накрапала у нього наливки – я ж бо, за її мірками, змерзла «як цуцик». Все починає ходити ходуном. Повіки в мене вже медові, я розпашіла і вільна бодай на ці нещасні 2 дні. Та ні. Вони найщасливіші. …Я у пухкому халаті. Мама у кухні чаклує свої вареники-голубці-пироги, наче хоче, щоб я стала Вінні Пухом і не змогла пройти крізь двері і поїхати назад. У мене медитація у минуле. Стільки всього сталося після школи. Я вже зовсім інша. І справа не в новій стрижці чи макіяжі. Я нова зсередини і зовсім не маю часу про це подумати. Я змінююся, не встигаючи цього помічати. Студентське життя роз’єднало мене зі шкільними друзями. Тепер у мене постійний стан: «Активно нічого не встигаю». І тільки тут – у нетрях рідних подушок, фіранок, ковдр, під сміх невгамовної Оленки, під монотонний буркіт футбольних оглядачів я така сама як і колись – ще до того, як столичне життя поглинуло мене, як кит молюска. Я забуваю про холодні аудиторії, штовханину у гардеробі, запізнення на пари – все стає якимось далеко-непотрібним і зовсім мене не торкає. Важливим стає перший зуб, що випав у Оленки, 5 кілограмів, які скинула мама і новий татків костюм. Я кажу собі: «Ірцю, ще півтора року і ти нарешті засинатимеш спокійно і Карл не спатиме у тебе на животі». І одразу ж додаю: «Не факт». Але тоді, я точно знаю, я збагну, що ці роки безповоротно минули, та недарма. І буде що розповісти онукам через півстоліття не менш божевільного життя!.. Я вже сплю. Мама співає Оленці пісеньку. Але я-то знаю, що це – мені. Завтра ми сидітимемо і сміятимемося зі старої сімейної комедії. Далі – питимемо чай. І розмови… Довгі і протяжні, як Чумацький Шлях. «От поїдеш до столиці – будеш як сестра», – авторитетно каже Оленці татко. Мама шикає на нього. Мовляв: «Куди вже там! Не лякай дитину. Вже одна поїхала – хочеш, аби і друга покинула нас?!» Я нахабно не вчитиму уроків вдома. Бо я вдома. Бо я студент, який має право на думки і на чай «1000 і 1 ніч». Потім покличу халяву, і вона неодмінно мені допоможе. Нехай наші у 329 – святкують День Студента. Я тут святкую «День Дому». Завтра мої до опівдня ходитимуть на пальчиках, щоб мене не розбудити і штори не розсуватимуть до обіду, хоча тато буде бурчати, що ніжити мене – не до добра. Нехай. Але спати треба. І як на зло – не спиться мені. Післязавтра ж бо – повертатися назад. І частувати Олю, Катрусю і Карла матусиними пирогами. Це мої найулюбленіші, але я все віддаю їм – їхні мами такого не печуть. Бо моя мама – найкраща. І життя моє найкраще. Бо я – студент. Ірина БЕГАЛЬ Друк: ВПК Інституту журналістики, м. Київ, вул. Мельникова 36/1 тел.: 225-69-20 Адреса редакції: м. Київ, вул. Мельникова 36/1 тел.: 225-69-30 e-mail: shkelko@gmail.com